Ярославна

Таємниця металевого диска

Я вдоволено розглядав малюнок задачі з геометрії. Здавалося, трикутники єхидно посміхалися своїми кутами біля основи, мовляв: ану, спробуй нас розв’язати! А от і спробував, і розв’язав, хоча й поморочився довгенько. Тепер тільки записати рішення — і задача готова.

Хтось постукав у шибку. Я підняв голову. З темряви весняного вечора на мене зиркав тріснутими скельцями окулярів мій друг Юрко Чумаченко, а по-шкільному — Чумак. З першого класу в нас така мода на скорочення. Я теж не Мироненко, а Мирон. Знаєте, це навіть зручно.

Юрко прилип розплющеним носом до скла і робив мені якісь таємничі знаки. Ага, здогадався я, задача не вийшла. Показав зошит з трикутниками і поманив пальцем: іди сюди. Та він зневажливо глянув на мій розв’язок і збуджено замахав руками, вказуючи то кудись вгору, то на себе. Нічого не можу втямити!

Через хвилину я вже стояв у дворі біля Юрка. Він зразу кинувся до мене:

— Генко! — закричав Чумак, немов я був безнадійно глухий або стояв на протилежному кінці футбольного поля. — Ти там сидиш… Задачі… А тут… Ти знаєш, що я тільки-но бачив? Знаєш?

Я мусив признатися, що не маю про це жодного уявлення.

— Тарілочку!! — гукнув, хвилюючись, Юрко, і окуляри його впали на землю, бо досі тримались якимось чудом тільки на одному вушкові.

Він нагнувся шукати їх, а мені залишилося тільки кліпати очима, бо не знав, що й подумати.

Мене не здивувало б, якби Чумак повідомив, що він потиснув руку самому Пеле; або що сам Коноваленко попросив його постояти в воротах замість себе за збірну з хокею. Все може бути! Я, знаєте, дотримуюсь залізного правила: ніколи й нічому не дивуватись. Але тут я мало не зрадив своїй витримці. Що це з Юрком? Бідний старик, перевтомився…

І я зовні спокійно сказав, коли окуляри, нарешті, було знайдено і знову почеплено на носа:

— Ну то й що, Чумаче? Чому така велика паніка? Якась особлива тарілочка? Може, з неї їв барон Мюнхаузен?

Юрко схопив мене за грудки і пошепки довірив величезну таємницю:

— Генко, це була літаюча тарілочка!

Я розуміюче свиснув. Ну, звичайно, літаюча. Як це я зразу не здогадався? Адже Юрко снить всілякими нез’ясованими й досі таємницями, загадковими явищами природи, космічними просторами.

Якщо ви бажаєте, щоб він став вашим смертельним ворогом, вам досить зухвало заявити, що тунгуський метеорит — дійсно метеорит, а не космічний корабель, який зазнав аварії над самою Землею. Або недбало скажіть, що канали на Марсі не канали, а величезні тріщини; нез’ясовані сигнали із Всесвіту, то не позивні розумних істот, які шукають у безмежних холодних просторах рідну душу, а всього-на-всього радіоімпульси далеких зірок. Тієї ж секунди Юрко вас зненавидить так, немов ви тяжко образили його особисто.

Тому я обережно відповів:

— Ну й нехай собі летить! Подумаєш, дивина! Ти сам казав, що їх розвелось до біса. Скажи краще, задачу з геометрії…

— Мироне, як ти можеш таке… Я своїми очима… Розумієш, отак я іду, а вона… Та я ж не сказав найголовнішого! — зненацька зарепетував він так, що Джім вискочив із будки і спросоння загавкав на нас.

З будинку напроти вийшла сусідка і сказала навмання до нашого двору, знаючи, що не помиляється:

— Молоді люди, будьте ласкаві, трохи тихіше. Тільки-но заснула хвора онука.

Я шарпнув Юрка за рукав:

— Навіжений! Чого горланиш!

Він зашепотів, блискаючи перед моїм носом окулярами:

— Я не сказав найголовнішого. Адже я бачив, що тарілочка впала! Тут поблизу, в сквері! Бери свій ліхтарик, ходімо шукати! Уявляєш, яка сенсація?

Я уявляв собі все дуже добре. І щоб він мене не вбив на місці за відмову, взяв ліхтарик, відв’язав Джіма і ми пішли. Вірніше сказати, побігли, та так, що найбистріші спринтери світу позеленіли б від заздрощів. Попереду весело мчав Джім, встигаючи на бігу навідатись до кожного дерева і підворіття, за ним махав Юрко, а позад усіх понуро трюхикав я.

Усю дорогу до скверу Юрко обертався в мій бік і, задкуючи, в картинах оповідав, як він ішов до мене, як щось зашипіло над ним, і низько, майже над, деревами, з’явилось таке кругле, блискуче. Воно пролетіло над головою Юрка і зникло десь у напрямі скверу.

— Ось побачиш — воно там! Ми знайдемо!

Обличчя його палало, волосся, яке ніколи не було знайоме з гребенем, стирчало кураєм, окуляри теліпалися на одному вушкові, і він їх раз у раз поправляв.

Від дня першого польоту в космос Юрія Гагаріна Юрко твердо вирішив бути космонавтом. З того часу він жив не на Землі, а десь там, у таємничих космічних просторах. Його хлібом не годуй, а дозволь поговорити про антисвіти, про світлову швидкість, про гравітацію, невагомість і інші захоплюючі речі. Навіть на уроках крадькома заглядав у яку-небудь цікаву книжку з астрономії або теорії відносності. Проте це аніскільки не заважало йому бути першим учнем школи.

Але, на жаль, у нього зіпсувався зір. Хлопці зауважили, що тепер його не приймуть у космонавти. Та Юрко не розгубився і впевнено відрізав: «Ну й що — буду вченим. А вчених обов’язково братимуть з собою. Наприклад: Генка — льотчик-космонавт, а я у нього бортінженер». Я, пам’ятаю, почервонів. І звідки Чумак здогадався, що я збираюсь водити космічні кораблі? Цього навіть йому я не говорив.

Нарешті ми в сквері. Власне, це не сквер, а невеличкий лісопарк. На лавах вздовж алей сиділи пенсіонери, по доріжках(прогулювалась молодь, з танцювального майданчика линула музика.

Звичайно, в людних місцях нема чого шукати нашу сковорідку, чи то пак — тарілочку. Бо якби вона впала десь тут, то вже давно б підняли її. Треба шукати в траві та в кущах. Так розсудив Юрко.

— А що як Джіму це доручити? — лукаво спитав я.

Юрко не запідозрив у моїх словах підступності.

— Чудова ідея!

Він присів навпочіпки перед Джімом і намагався втлумачити йому, що саме той повинен шукати:

— Розумієш, Джімчику, таке кругле, блискуче… Схоже на тарілочку.

— Або на казанок, куди ми тобі суп наливаємо, — додав я, давлячись од сміху.

Собака поглядав на нас розумними коричневими очима, весело крутив пухнастим хвостом і тихо повискував. Певно, він вирішив, що ми граємось з ним, і почав плигати нам на плечі. А потім, щось зачувши в кущах, зник.

— Нічого не вийде! — з жалем сказав Юрко. — Це треба дати йому понюхати розшукуваний предмет. Прийдеться самим.

Ми лазили в кущах, світили ліхтариком в темних місцях, обмацували кожну травинку, але годі було щось знайти в пітьмі.

Я присів на пеньок. Світло від ліхтарів на алеї діставало і на цю маленьку галявинку, Юрко шарудів поблизу, вперто розшукуючи неіснуючу тарілку.

Прибіг Джім, ткнувся холодним мокрим носом мені в руки, коротко вискнув — повідомив, мабуть, як йому весело й гарно нишпорити по кущах. Ага, — подумав я, — тобі весело, а мені не дуже. Собака одійшов, до чогось там принюхувався, пирхав, потім почулося шкрябання пазурів, ніби по залізу.

Я повернув голову в той бік — і мало не впав з пенька. Зовсім близько, ну прямо поруч мене, у пожухлій траві, освітлене ліхтарем, лежало… таке кругле, блискуче, схоже на металеву коробку або й на… тарілку. Мабуть, ввижається. Протер очі — тарілка на місці, і Джім намагався лапою перекинути її. Я підхопився, насварив:

— Не руш! Не руш! Юрко-о-о! Сюди! Швидше!

З ліхтариком у руці Юрко, як шалений, видерся з кущів бузку, брудний, у волоссі заплуталось дрібне листя, рукав піджака розірваний.

Я мовчки вказав йому на коробку. Кілька секунд він стояв, мов укопаний. А потім обережно-обережно, навшпиньки, затамувавши подих, підійшов ближче, витягнув шию та так і завмер, розглядаючи загадковий предмет, що таємниче виблискував у світлі звичайнісінького ліхтаря.

— Диск, металевий диск, — захоплено прошепотів Юрко. — Я ж казав, я ж казав… Дивись, трава навколо нього вигоріла… Летів через земну атмосферу з великою швидкістю, розігрівся. Але не розплавився — гальмував…

Ну й дурниці плете Чумак! Уявляє, що цей металевий брухт з іншої планети! А проте… Знаєте, мені теж захотілося, щоб саме воно так і було.

Ми нагнулися і обережно, вдвох підняли той диск. Був він легкий, мов порожній, і складався з двох половинок. На верхній — якісь рівчаки, а збоку по колу — маленькі чотирикутні отвори, схожі на крихітні віконця, зачинені зсередини.

— Жалюзі опустили, — знову прошепотів Юрко.

Він чомусь почав говорити зі мною пошепки, ніби боявся когось потурбувати або злякати голосною розмовою.

Тут я вже не витримав:

— Опустили! Жалюзі! Та ти що, Чумаче, думаєш, що в цій коробці люди чи що?

— Ні, яв цьому ще не переконався, — поважно відповів Юрко з виглядом учителя і поправив окуляри на носі. — Але все можливо. Тільки подібні до тебе невігласи можуть думати, що форми життя у Всесвіті обов’язково схожі на наші…

Ми поцікавились — а знизу що? Знизу диск теж гладенький, блискучий, посередині — кругла, правильної форми дірка. А в дірці видно маленьку трубочку.

Юрко багатозначно глянув на мене.

— Ти бачиш? Схоже на вихлопний отвір.

Я знизав плечима. Можливо. Адже мені в своєму житті ще не доводилося бачити міжзоряних літаючих дисків, а тим більш — з чужої планети.

Ми вийшли на безлюдну алею і всілися на лаві під ліхтарем, а знайдене диво поклали між собою. Зморений Джім примостився біля наших ніг.

Юрко не відривав завороженого погляду від диска. Я запропонував:

— Відкриємо? Він завагався:

— А чи маємо ми на це право? Адже це послання з далеких світів не тільки нам, а всій Землі. Можливо, треба повідомити…

— Таке! Повідомити! Поки там повідомлятимемо, та поки приїдуть… Ще й не повірять! Скажи кому в школі, що ти знайшов літаючу тарілку, — засміють!

Останній довід Юрко пропустив повз вуха. Тоді я сказав:

— А ще збираєшся бути вченим! Який же з тебе вчений, коли ти зіткнувся з невідомим і не цікавишся ним, не намагаєшся дізнатися, що воно таке?

Це вплинуло. Ми почали відкривати верхню половину диска — кришку, але вона не піддавалася. У нас тремтіли руки від хвилювання, і ми ніяк не могли зняти її. Спробували розкручувати. Кришка посунулася в один бік — і всі «віконечка» раптом відчинилися. І так, і сяк заглядали ми в ті отвори, але вони були такі малесенькі, що ми нічого не побачили.

Врешті-решт ми зняли уперту кришку. Що там всередині? Що?

А там знаходився жовтий круг, прозорий, з візерунками й дірочками. Він був надітий на трубочку, зріз якої ми бачили знизу. На стержень круга була щільно намотана стрічка…

— Бобіна! — простогнав Юрко, — Генко, це бобіна! Але, звичайно, не наша, не земна….

Дійсно, це схоже на велику бобіну, хоча й незвичайної форми. Стрічка теж якась дивна. Я хотів був доторкнутися пальцем до неї, та Юрко зашипів на мене:

— Не хапай, Мироне! Ти що… Ти розумієш, що це таке? Розумієш? — уже майже кричав Юрко і тикав мені під ніс кришку. — Вони надіслали нам інформацію! На цій дорогоцінній стрічці все записано, все, про що вони хочуть нас повідомити… У тебе є магнітофон, є? — раптом присікався він до мене, хоча чудово знав, що ніякого магнітофона у мене немає і ніколи не було.

Справді, де взяти магнітофон? Хто з хлопців має його?

На алеї, де ми сиділи й журились над нашим диском, з-за повороту з’явився повний чоловік. Він швидко, майже бігом, поспішав до нас. Ще здалеку гукнув:

— Хлоп’ята, ви нічого тут не знаходили?

Не встигли ми відповісти, як він уже був біля нас і зразу побачив нашу знахідку. Кинувся до неї, занепокоєно оглянув бобіну і тільки тоді, знеможено віддихуючись, присів поруч на лаву.

— Фу! Ну й перехвилювався я! Слава богу, знайшлася!

Дістав із кишені носовичок, втер червоне спітніле обличчя. Зняв капелюха, відкривши голову з густим хвилястим, але зовсім білим волоссям, і обмахувався тим капелюхом, як віялом.

— Весь час біг, а в мої роки тільки наввипередки…

Юрко жваво спитав:

— А ви побачили?..

— У тому й річ, — перебив чоловік, — що тільки вдома побачив. І зразу сюди.

— Я теж побачив — і ми з дружком прибігли. Це мій друг Мирон, тобто Генка, а мене звуть Юрієм.

— Дуже приємно! Петро Семенович, професор.

Як тільки Юрко почув, що наш новий знайомий — професор, він зразу набув поважною вигляду, спробував1 навіть пригладити свою кураїну на голові. Мабуть, уявив собі, що він уже теж вчений і зустрів колегу.

— Як ви гадаєте, Петре Семеновичу, — солідно спитав Юрко, — це треба в академію чи…

— В академію, звичайно.

— А як, на вашу думку, чи зможемо ми зрозуміти, розгадати, що тут записано на цій стрічці?

— Чому ж ні? — здивувався професор.

— Але на тій планеті, звідки надіслали цей диск, можливо, зовсім інший, відмінний від нашого склад мислення… Хоча, як ви, очевидно, помітили, ці предмети схожі на наші, навіть здається, що вони зроблені на Землі.

Петро Семенович перестав махати капелюхом і здивовано оглянув нас. Перевів погляд на диск, знову на нас і зачудовано спитав:

— Ви гадаєте, ця… штука звідти, з космосу?

І він тицьнув капелюхом у темне вечірнє небо.

— Аякже! — гаряче заволав Юрко, враз утративши свій статечний тон розмови. — Невже ви не бачите? Там, де ми знайшли його, навіть трава навколо вигоріла. От коли б магнітофон. Може у вас є?

Професор мовчав, уважно вивчаючи наші обличчя, потім зітхнув, немов шкодував за чимось, і пробурмотів сам до себе:

— Діти віку космічних завоювань… Усе закономірно. Так, у мене є магнітофон. Ходімо.

І знову немов би з жалем і водночас із заздрістю глянув на Юрка і на мене.

Хвилин за десять-п’ятнадцять ми вже були в квартирі Петра Семеновича. На порозі нас зустріла невеличка, худенька літня жінка, з високою зачіскою, в барвистому халаті. Стривожено спитала:

— Ну що, Петю? Знайшов?

— Знайшов, знайшов! — заспокоїв її Петро Семенович. — Ось ці молоді люди надибали. Все гаразд.

Джім ввічливо залишився у передпокої на підстилці, а нас професор завів до свого кабінету, геть заставленого стелажами з книгами. У кутку обіч вікна стояло піаніно, на ньому купою теж книги, ноти, якісь папки. На низенькій тумбочці те, що нам треба, — великий магнітофон.

Петро Семенович узяв бобіну. Юрко поправив окуляри, що сповзли на кінчик носа, і мовчки ревниво слідкував, за кожним рухом професора. Петро Семенович дуже ніжно, обережно і вміло поводився з безцінною знахідкою. Приладнавши бобіну та включивши магнітофон, він сів у крісло, запросив і нас на диван. Ми всілися рядком і застигли в чеканні, не зводячи очей з бобіни, яка повільно розкручувалась.

Я чомусь уявляв собі, що хтось заговорить з тієї стрічки страшним голосом і зачне твердити що-небудь подібне до «два рази по два — чотири», або «квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів». Та поки що нічого не було, тільки ледь чутно шаруділа, розмотуючись стрічка.

Нарешті народивсь якийсь невиразний звук. Юрко застережливо прошипів: «Тихш-ше», хоч ніхто й не поворухнувся.

Ось зараз, зараз ми почуємо неземний голос далекої, невідомої розумної істоти з інших світів…

Але замість людського чи нелюдського голосу, замість промови або виголошення істин почулася тиха-тиха музика. Ми з Юрком перезирнулися.

Він сторопіло округлив очі, а я знизав плечима. Лише професор не здивувався, сидів спокійно і чекав. Навіть очі заплющив, ніби ждав якоїсь особливої насолоди.

А музика — то тихіша, то гучніша — вже заповнювала кімнату. Такої я ще ніколи не чув. Це, мабуть, і не музика! Це… я не знаю, як сказати, але мені здавалося, слухаючи її, що я читаю цікаву книжку або дивлюся кінофільм. І разом з героями все переживаю, і не лише переживаю, а й дію поруч з ними, і навіть замість них. Тобто, ніби то не хтось, а сам я. Їв розвідку я йшов, і вмирав, і співи птахів слухав, і жартував, і плакав; зовсім дорослим був і малим хлоп’ям, і дідом… Було тут все, як у житті, хоча я багато чого й не розумів. Може це й розповідається такою незвичайною музикою про життя?

Музика давно замовкла, а ми так і сиділи закляклі. Першим опам’ятався Юрко. Він схопився з місця, підскочив до магнітофона; потім до мене, розмахував руками. І я розумів, що він хоче сказати: «Це — здорово! Генко, це колосально!» Якщо вже Юрка, завзятого «фізика», який не визнавав ніяких «ніжностей» і зневажав «ліриків» і якому, за його признанням, у дитинстві «слон наступив на вухо», — полонила і захопила ця музика, то що вже говорити про людей, які люблять, знають і цінують музику.

Але я помилився. Юрко й тут залишився вірним собі!

— Це не музика! — урочисто проголосив він і переможно блиснув окулярами на Петра Семеновича. — Це не звичайна музика, я хочу сказати. Так, у музикальній формі, вони записали для нас свою інформацію. Кожна нота, кожний звук щось значить. Треба тільки розшифрувати. Ні, ви розумієте, як геніально і як просто вони придумали! — зненацька закричав Юрко, зовсім забувши, що він у чужій квартирі.

— Що ви, Юрію, маєте на увазі? — спитав Петро Семенович, тактовно не помічаючи Юркового галасування.

— Як — що? Адже музика не має мови! Вона зрозуміла всім і скрізь!

А й справді! От слухаєш, наприклад, пісню чужою мовою, а якось розумієш.

- І вони це знали! — волав Чумак у захваті. - І вибрали саме цей спосіб спілкування з нами, землянами!

Професор ласкаво так, привітно дивився на нього, ніби аж милувався ним. Я діловито спитав, бо мені вже не терпілося дізнатися, про що інформують вони:

— Розшифрувати, мабуть, може тільки професор по музиці! Де його знайти? Підемо в консерваторію?

— А я і є професор по музиці! — сказав Петро Семенович, усміхаючись. — Так що далеко й ходити не треба.

Потім враз посерйознішав:

— Сядь, Юро. Ви дуже хороші хлоп’ята. Ви просто чудові хлопці! Вельми шкодую, але мені прийдеться вас розчарувати. Справа в тому, що ця стрічка — земна, музика — теж.

Юрко аж побілів при цих словах, хотів щось сказати і тільки рота роззявив, а мовити нічого не зміг від обурення. Я теж розсердився. Щоб наша тарілочка — та не з іншої планети?

— Як — земна? Нічого подібного! Це ви так говорите, ви не знаєте…

— Заспокойтесь, мої милі, знаю, все знаю, бо цю стрічку придумав я. Послухайте, як це було…

…За переказами, старогрецький філософ і математик Піфагор, який жив за п’ятсот років до нашої ери, одного разу був невимовно вражений. В передзвоні молотів, що линув із кузні, філософу вчувалися точні музичні співвідношення інтервалів: октава, квінта, кварта.

Зваживши молотки, Піфагор виявив, що їхня вага дорівнювала відповідно половині, двом третинам і трьом чвертям ваги найважчого молота. Великий мислитель і не здогадувався, що знайдене ним співвідношення, трохи уточнене, буде покладено в основу теорії музики.

Дещо, подібне трапилося й зі мною. Почалося це давно, ще в студентські роки. Я жив у одній кімнаті з своїм другом. Тоді він був початкуючим письменником, тепер — автор багатьох відомих у всьому світі книг.

І Петро Семенович назвав прізвище нашого видатного сучасного письменника.

— Так от він, бувало, сидить за своєю машинкою годинами, вистукує, і то засміється від задоволення, то хмуриться, то щось шепоче сам до себе, а то й сердито, невдоволено порве на дрібні шматочки все написане.

Автор книги, як відомо, живе сам в кожному з своїх героїв, віддав їм частину своїх почуттів, переживань, якусь частку свого життя. І мимоволі, відповідно до своїх почуттів, відповідно до того, про що писав мій друг, він то сильніше, то слабше натискав на клавіші машинки. Від цього звуки були різні — гучніші й тихіші. Та й кожне слово має своє особливе звучання: коротке слово — коротке й звучання, довге — довге звучання.

І ось я, вслухаючись у тріскотливу мову друкарської машинки, почав відрізняти ледь помітні нюанси: то ніби роздуми вчувалися мені, то страх, радість, надія… Емоції людини, яка писала, творила, наче передавалися літерам, словам, реченням.

Одного разу я спитав мого друга:

— Слухай, про що ти зараз писав? Про роздуми героя перед якимсь важливим рішенням?

Він не любив, коли хтось читав ще недописане ним, і підозріло глянув на мене:

— А тобі звідки це відомо? Підглядав?

Я похолов. Невже це мені не здається? Ще кілька разів я перепитував його, напружено вслухаючись в скрекіт машинки, і кожного разу майже відгадував, про що саме він писав.

Ось тоді й зародилася думка: а що якби сконструювати таку друкарську машинку, в якій кожна літера-клавіша відповідала б визначеній ноті, як у рояля?

Минали роки, а думка ця не вмирала, жила в мені, непокоїла. Я поділився нею з інженерами-електронниками, і ми гаряче взялися разом за цю справу. Зробили першу модель, але вона була не зовсім вдалою. Помилкою було якраз те, що ми зв’язали кожну літеру з визначеною нотою. Адже справа не тільки в ноті, а в звучанні цілого слова, всього речення, в настрої людини.

Пройшло немало часу, поки ми сконструювали досить складне електронне обладнання. Коротко його роботу можна описати так: надзвичайно чутливий мікрофон приймає звуки клавішів друкарської машинки, електронні прилади аналізують їх, перетворюють у відповідні ноти і подають до апаратури, яка записує їх на спеціальну стрічку. Стрічка ця особлива. На ній, уже як фон, записана музика, а записуюча апаратура сортирує, укладає народжені звуки на відповідні місця на цьому фоні.

Здається, просто. Але це тільки здається. Ця конструкція народилась на стику таких галузей людського знання, як кібернетика і фізіологія, логіка і психологія, акустика і теорія музики.

Перші конструкції були в нас громіздкі. Ми довго билися над тим, щоб зробити їх маленькими, портативними.

І ось я з такою незвичайною друкарською машинкою поїхав до свого старого друга і подарував йому, не сказавши нічого про 4’ї особливості. Він трохи подивувався незвичайній формі машинки, але вона була зручною, і він пообіцяв, що свій новий роман писатиме на ній.

Ви уявляєте, як ми всі чекали кінця цієї роботи? Адже це був екзамен нашій багаторічній праці.

Одного чудового дня ми, в присутності мого друга, прослухали ось цю бобіну… Приголомшений письменник, блідий від хвилювання, спитав пошепки:

— Що це було, Петре?

— Каприччіо…

— Хто його написав? Ти знаєш, дивно, але слухаючи що музику, мені здавалося, що я вдруге пишу свій роман. Ті самі переживання, ті ж почуття…

— Ти вгадав, друже. Це каприччіо і є твій роман, процес мислення і творення його, твої переживання, які ти віддавав своїм героям. Тільки все це перекладено на музику…

Ви, хлоп’ята, спитаєте, що обіцяє нам ця нова конструкція друкарської машинки для письменників, поетів? А те, що від письменника ми одержуватимемо одночасно два чудових твори: роман або повість чи поему і музичний твір, такий несхожий на всі інші, як ось це «Каприччіо»…

Петро Семенович замовк. Я глянув на Юрка. Він сидів з таким виглядом, ніби оце тільки-но втратив щось найдорожче для себе. Та й мені було не по собі, мов несподівано програла матч моя улюблена команда. Шкода було розставатися з мрією почути голос людини з іншої планети.

Та я знову помилився в Юркові. Він підхопився і, широко посміхаючись, кинувся тиснути, як дорослий, руку Петра Семеновича.

— Це… чудово! Це… геніально] — вигукував вій, щиро радіючи. — Це, знаєте, навіть краще, ніж якась літаюча тарілочка. Колосально! І, найголовніше, придумано і зроблено у нас, на Землі!

Я спитав:

— Як же ця бобіна опинилася в сквері? Петро Семенович зніяковів, розвів руками:

— Горезвісна професорська неуважливість. Люблю ходити додому пішки. Йшов через сквер, почув, як співає вільшанка, сів на пеньок послухати, речі поклав долі. Ще пам’ятаю, там був слід од багаття. Мабуть, сміття прибиральниці палили. Потім портфель узяв та й пішов собі, а… бобіна залишилась…

На другий день газети повідомили, що вчора ввечері над містом пролетів метеор і, не досягнувши землі, згорів у атмосфері.