Ярославна

Перед мовою – передмова Двадцять рядків, що принесли безсмертя

…У єгиптян часів фараонів була Нефертіті, пізніше – Клеопатра, давні греки мали Таїс, Аспасію, Сафо, римляни – Лукрецію, французи – Жанну д’Арк, Луїзу Жермену де Сталь, Жорж Санд, Коко Шанель, грузини – Тамару, росіяни – бояриню Морозову, поляки – Марію Кюрі, англійці – Агату Крісті, євреї – Голду Меїр, шведи – Астрід Ліндгрен, індійці – Індіру Ганді (цей список можна ще і ще продовжувати), а ми?…

Скільки рядків їй присвячено в поемі? Всього лише двадцять.

Прозою. (В поетичних переспівах і перекладах поетів різних епох і країн завжди виходить трохи більше).

І – така принадність, такі почуття!

Двадцять рядків і – найчарівніший жіночий образ у світовій літературі.

Можливо тому, що вона – дивовижно-фантастична жінка!

Земна і неземна.

Реальна і міфічна.

Чи талан такий виявився в автора поеми, чи вона такою виявилася?

Двадцять рядків – всього лише двадцять рядків! – і – безсмертя. Нікому не відомої до того, не знаної нікому жони удільного руського князя, який стільки натворив похибок через свій невгамовний характер, що врешті-решт його й прославили.

Чотири абзаци.

Двадцять рядків прозою. Із 504 рядків «Слова».

Всього лише плач-тужіння з фортечної стіни якогось там заштатного Путивля в прадавній сіверській землі, язичницьке звертання до природних сил – до Вітру, Сонця, до Дніпра-Славутиця. І замовляння виявили свою магічну силу, і вже любов рятує коханого, вже «Ігорю-князю Бог путь вказує із землі Половецької в землю Руську…»

Чотири абзаци.

Двадцять рядків прозою… Із 504 рядків «Слова».

І вже вона – жона удільного князя міжусобної Русі, яку терзали розбрати між своїми – один з найпоетичніших персонажів поеми. Це в ній, писатимуть, автор втілив ідеал руської жінки XII ст. У ньому майже немає класових ознак – вона й була княгинею, – а тому він майже не відрізняється від народного.

У поемі вона перш за все жона, яка сумує-тужить за мужем своїм – за словами знавців Давньої Русі, «лірична, пісенна руська жінка». І в той же час вона втілює «стихію людського жалю», висловлює не тільки особисту скорботу, але й турботу про воїнів мужа.

Давній Єгипет уявлявся сусіднім народам таємничою країною магів і чародіїв. А життя самих єгиптян було переповнене вірою в чудесне, магія відігравала велику роль як в релігійному культі, так і в повсякденному житті. А покровителькою єгипетської магії була Ісіда, «сильна чарами» – таким був один з її епітетів.

В устах Ісіди був «подих життя», адже слово, мовлене нею, знищувало хвороби… Звідтоді й по сьогодні в устах жіночих – подих життя, а слово, мовлене ними, воскрешає з небуття, надихає до життя.

Так було, так є і так буде завжди.

І слово Ярославни – теж воскресило Ігоря.

В історії Русі відомі дві цариці Романівни і п’ять Ярославн – королев і цариць.

У ті часи батьківське ім’я – чи, як ми кажемо, по батькові, – важило для жінок більше, як їхнє власне.

Серед 136312 слів (не рахуючи тих, що подаються як пояснення, а таких десятки й десятки тисяч) одинадцяти-томного словника української мови, є одне притягально-колоритне, дещо аж загрозливо-наступальне, викличне слово – ЯРИЙ.

Воно має кілька значень: який народжується весною, молодий.

Те саме, що яскравий. Який виражає сильний гнів, лютий. Сповнений гніву й обурення. (Всеволод у «Слові» названий ярим туром). Палкий, пристрасний. Надмірний у своєму вияві.

Дуже сильний.

Прислівник до ярий – яро.

І вже й зовсім близько – яросливий, те саме, що ярий, яросний.

(У слов’ян корінь яр означав ще й виявлення ідеї родючості, перш за все весняного, сексуального буйства. Звідси й ім’я одного з божеств весни – Ярило).

Так ось від цього, ще слов’янського, давньоруського слова ЯРИЙ (ЯР, ЯРО) і слова СЛАВА і походить чоловіче ім’я Ярослав. Що означало – ярий, яросний і славний. Ім’я у ті часи княже, не для простолюдинів – Боже борони холопу чи смерду назвати цим ім’ям свого сина!

У ті часи батькове ім’я могло стати й ім’ям власним. Хоча власного жіночого імені Ярославна немає, а є – Ярослава.

Наша героїня, не будучи Ярославою, але народжена від батька Ярослава, назавжди-навіки стала Ярославною.

І хай Русь знає ще чотирьох (крім неї) Ярославн, які стали королевами і царицями в різних царствах і королівствах, але вони знані в першу чергу по особистих іменах – Анна, Єлизавета, Анастасія і Агата, – і тільки одна, наче втративши власне ім’я Єфросинія, – увійшла в історію як Ярославна.

Єдина і неповторна, інших таких світ білий не знає.

Та інших таких і немає.

Отчим її ім’ям – Ярославна, – стали на Русі називати жінок узагалі. І досить вимовити його, як уже й зрозуміло, про кого йдеться.

Про Ярославн. Жінок наших. Матерів, дружин, сестер, кращих із кращих. (Хоча всі жінки – кращі з кращих). Вірних у любові, захисниць і рятувальниць наших.

І стверджую це всупереч (наперекір!) популярному російському естрадному шлягерку, у якому співачка, ничтоже сумняшеся, заявляє, що «Все бабы – стервы!»

Так-таки і стверджує своїм прекрасним голосом (причому – рефреном): «Все бабы – стервы». І – баста. Все!

Пісенька ця має успіх, часто виконується на естраді, лунає з приймачів та з екранів телевізорів. І все ж нам чомусь здається, що не всі жінки – «бабы стервы». Є серед них і Ярославни. І їх – більшість. Бо якщо їх буде меншість – світ людський може й не втриматися. А він тримається. Виходить-таки, Ярославн у нас більше. А про шлягер той… Так і хочеться нагадати їм вислів з Євангелія: «Отче! Прости їм, бо не відають, що творять».

Найславетнішими Ярославнами на Русі називали дочок Ярослава Мудрого, великого Київського князя, і Ярослава Осмомисла, князя Галицького.

Анна, Єлизавета, Анастасія і Агата – дочки Ярослава Мудрого стали європейськими королевами у Франції, Норвегії, Угорщині і Польщі.

Усі вони по батькові були Ярославнами, хоча мали, звісно, і свої власні імена.

Анна Ярославна вийшла заміж за короля Франції Генріха І. У Франції вона стала відома як Анна Руська або Анна Київська. У французькому місті Санліс встановлено пам’ятник, присвячений Анні Ярославні.[2]

Єлизавета Ярославна стала жоною норвезького короля Харальда Суворого і любов Харальда до Ярославни – а він її безмежно любив! – не одне століття надихала поетів європейської Півночі (хоча б сага про Харальда Сігурдарсона «Харальд Хоробрий і Єлизавета Ярославна»).

Анастасія Ярославна була жоною короля Угорщини Антраша І. В Угорщині, як і у Франції, є пам’ятник, присвячений Ярославні – Анастасії.

Агата Ярославна вийшла заміж за Едуарда Вигнаника, спадкоємця престолу Англії. Це друга версія. За першою вона була королевою Польщі.

Французькі принци і в наші дні вважають за честь зазначити спорідненість із «Домом Ярослава Мудрого». Вже у XXI столітті французького принца Шарля-Філіппа Орлеанського представляють 37-м потомком дочки київського князя Ярослава Мудрого королеви Франції Анни Ярославни. Така спорідненість дає йому право формально вважатися одним із законних претендентів на французький престол.

Отже, Русь дала Європі чотирьох королев і відповідно чотири королівських доми, представники яких багато століть керували західною частиною Євразії.

І нарешті, п’ята Ярославна,[3] дочка галицького князя Ярослава Осмомисла і жона новгород-сіверського князя Ігоря – відомою вона стала лише XVIII ст., як Мусін-Пушкін вперше видрукував «Слово о полку Ігоревім».

Їй теж стоїть пам’ятник.

Ба, навіть два.

А якщо вже рахувати загалом, то – три.

В Україні.

Один в Путивлі, на валах якого вона співала й плакала, другий – в Новгород-Сіверську, куди її молоденькою галицькою княгинею було віддано заміж.

Третім пам’ятником їй стало знамените «Слово о полку Ігоревім».

Хоча, якщо бути справедливим, то першим стало якраз «Слово о полку Ігоревім», два інші з’являться потім.

А ще вона – легендарна зигзиця, чайка-жалібниця, чайка-удовиця.

Яка в сивій минувшині стала символом і з реальної жінки перетворилася на легенду, передання віків давно минулих.

А що таке легенда? Народне сказання або оповідання про якісь події чи життя людей, ОПОВИТЕ КАЗКОВІСТЮ, ФАНТАСТИКОЮ (виділення моє – В.Ч.).

Або: вигадка, прикрашена розповідь про що-небудь.

Або: що-небудь вигадане, примарне.

Або: той, який своєю незвичайністю викликає багато легенд… О, це вже ближче до історичної правди у нашому випадку. Так була вона насправді, легендарна Ярославна із легендарної Ярославії-Русі? Була, а чи то все… легенда?

Її життя і справді схоже на легенду. Але – реальну і правдиву. Хоч дещо в ній є і казкове, і фантастичне.

Україна, починаючи з Київської Русі, не бідна на славне жіноцтво – на всіх рівнях її життя. Видатних українок у нас хоч і менше (на жаль, значно і значно) за видатних українців-чоловіків, – та все ж маємо чим пишатися.

Загляньмо в ті чи ті довідники популярної серії «Сто великих (видатних) українців». Представниці прекрасної половини там займають достойне місце.

Княгиня Ольга та королева Анна Ярославна – чи не єдині українки, які були при верховній владі. І досить успішно там верховодили – одна вдома, друга у Франції. Знай наших!

Але цими двома славетними іменами видатне жіноцтво України не вичерпується.

Після княгині Ольги другою нашою знаменитою краянкою була Олена. Теж княгиня. І навіть якийсь час була царицею Московською. Олена Глинська, мати Івана Грозного (Іоанна IV), родом з-під Полтави.

Законна дружина великого князя Московського Василія ІІІ, який довго очікував спадкоємця, але жінка виявилася безплідною. Спадкоємця – та ще якого! – народила йому Олена Глинська, на 29 років молодша за князя. Її – недоброзичливці та заздрісники – називали «бусурманкою» (вона мала литовське і татарське коріння).

Литовський князь Вітовт свого часу подарував її предкам Полтаву та Глинськ. (Звідти й прізвище – Глинські).

Найвідомішим з Глинських був князь Михайло Львович, великий любитель пригод, авантюрист, талановитий воєначальник і дипломат, якого знала вся Європа. І вона, Олена, яка в молодому віці перебралася до Москви, стала у білокам’яній «духовною дочкою» митрополита. Там «бусурманка» зачарувала князя своєю вродою. І не тільки. Літописи про неї писали:

«Вона була молодшою за государя на 29 літ, своєю освітою і вродою різко виділялася із середовища руських жінок. Олена була на диво гарна: струнка, жвава, граційна, з дивовижно-тонкими і правильними рисами обличчя. 47-літній Василій III так був зачарований дівчиною, що став робити кроки для того, аби розлучитися з першою жінкою Соломонією».

Великий князь згідно з церковним уставом не мав права брати другий шлюб. Але він заслав бездітну дружину до монастиря і пішов під вінець з «бусурманкою». Це під її впливом він став переймати деякі європейські звичаї і навіть поголив бороду.

Року 1530 в княжому сімействі народився хлопчик. Потім ще один. Але великий князь недовго радувався – застудився на ловах, трохи похворів і помер. Як тоді казали, преставився.

Як вважає історик Пушкарьова, «За п’ять років свого регентства Глинська встигла зробити стільки, скільки не кожний чоловік-правитель зміг би зробити за десятиліття».

А ще Олена провела грошову реформу і ввела в обіг нову монету – копійку.

Але… Всім не догодиш. Брат Василія ІІІ підняв заколот. І хоч його схопили і запроторили в підземелля, та пізно. Деякі князі й бояри встигли зробити своє. У 1538 році княгиня Ольга – їй було лише 30 років – несподівано померла. І померла в страшних муках і конвульсіях. Ходила яса, що її отруїли…

Через 400 років по її загибелі був відкритий родовий некрополь московської великокняжої сім’ї у Вознесенському соборі Кремля. Судово-медичні експерти навіть змогли відновити лице великої княгині – вона справді виявилася, як літописці писали, «на диво гарна», з тонкими, витонченими і правильними рисами обличчя.

Тоді ж хімічний аналіз допоміг встановити причину загибелі Олени Василівни: велику княгиню отруїли солями ртуті…

Роксолана (Анастасія Гаврилівна Лісівська) була дружиною турецького султана Сулеймана Пишного. В Туреччині – Хурем-султан, «султанша, яка посміхається». Сорок років правила Османською імперією – фантастика! На таке тільки вони здатні, українки – ставши рабинею, потім стати султаншею і вознестися на османський Олімп!

Загляньмо до XVI–XX століття. Галшка Гулевичівна, Раїна Могиляка, Марія Заньковецька, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Соломія Крушельницька… Ба, ба, Голда Меїр, прем’єр-міністр Ізраїлю, народилася і виросла в Україні, українка хоч і не етнічна, але за походженням.

У селі Гавронці – Диканька, Полтавщина, – народилася Марія Башкирцева, яка постійно жила у Франції. Її картини і досі ваблять до себе і хвилюють. У Парижі було видано її «Щоденник» (1000 сторінок!), що розійшовся по всій Європі великим накладом.

Колись у Люксембурзькій галереї в Парижі стояла алегорична скульптура «Безсмертя»: молодий геній помирає біля ніг янгола смерті, в руці він тримає розгорнутий сувій з переліком незвичайних художників, які передчасно зійшли в могилу. Серед них і ймення Марії Башкирцевої, родом із Полтавщини.

У самій Полтаві наприкінці позаминулого століття народилася Віра Шевченко, в заміжжі – Холодна, легендарна актриса німого кіно…

Наталія Ужвій, Оксана Петрусенко, Катерина Білокур, Марія Приймаченко, Олена Теліга… Сюди можна додати ще з десяток імен (як на чиє переконання), зокрема актрис чи спортсменок. Аж до Лариси Латиніної, єдиної у світі володарки 18 олімпійських медалей (9 золотих, 5 срібних, 4 бронзових), вона – восьмикратна чемпіонка світу, багаторазова чемпіонка Європи і СРСР.

Чи до Яни Клочкової, п’ятикратної чемпіонки світу з плавання, красуні…

До речі, про красунь. Можна багато наводити висловлювань іноземців, які відвідали Україну, і вони в один голос скажуть: українки – одні з найвродливіших жінок світу. (Хоч мене тут можуть звинуватити в… націоналізмі, але все одно ризикну вигукнути: так! Саме так!)

«Краса… порятує світ» – сказав у своєму романі Федір Достоєвський устами блаженного героя. І додав: «Це – страшна сила!»

І це справді так, і слова «Краса – страшна сила!» можна назвати сакральними.

Українські красуні починають (ці рядки пишуться у 2010 році) завойовувати світ. Своєю вродою незвичайною і чарівною. (Ні-ні, націоналізмом тут з боку автора і не пахне, бо це справді так!)

Лідер серед українських красунь по везучості та винахідливості в подальшому житті – Олександра Ніколаєнко. Ставши «Міс Україна – 2001», представляла країну на всесвітньому конкурсі краси, де познайомилась (куй залізо, поки гаряче, краса не вічна, як і молодість, вона швидко минає) з мільйонером і… І вийшла за нього заміж – браво! Тепер Олександра все робить, аби привабити увагу сильних світу цього до України в цілому.

Марися Горобець завоювала корону Міss Model of the Planet, який відбувся у 2006 році в Афінах.

Діана Ходаковська у 23 роки завоювала титул і корону першої віце-королеви світу на міжнародному конкурсі краси «Королева світу – 2008».

Ось і цього року, коли пишуться ці рядки, відбувся національний конкурс «Міс Україна – 2010», за його корону боролися 26 конкурсанток з різних міст України. Титул «Міс Україна – 2010» разом з короною дістався одеській красуні, студентці Катерині Захарченко. Браво, пані Катерино!

Воістину, краса порятує світ!

Як і воістину правий блаженний герой Достоєвського: «Краса – страшна сила!»

Побільше б нам цієї «страшної сили». Крім краси, знаю ще одну «страшну силу», яка врятує світ – це сміх. Так, так, панове добродії, краса і сміх вже точно порятують світ! Дай нам Боже дожити до цього.

Але ж були (і є! Є!) в Україні нашій диво-жінки. З неймовірною, часом просто фанатично-фантастичною затятістю і такою ж силою духу, що навіть чоловікам не завжди… під силу.

Жінки обділені долею, але які, наперекір всьому, щомиті і щодня перемагають себе і обставини і творять воістину подвиг!

Згадаю хоча б свою молодшу сучасницю Віру Фешук з Тернопільщини. Нічим, здавалося б, не знамениту. Не видатна співачка, не модна поетеса, не діячка, хоч і вразила всю Україну, не володарка рекордів…

А ось по силі духу, їй притаманного, рівних цій дівчинці, здається, немає.

Народилася Віра без рук. У світі гомо сапієнсів вона, здається, права на життя не мала. Та і як жити безрукій? Але вона жила – наперекір всьому! – і живе. Що збирається робити і завтра-позавтра. Теж наперекір лихові-біді.

Все, що інші роблять руками, Віра – не маючи рук, по самі плечі їх не маючи! – робить… ногами.

Вправно, швидко, з вогником і, як здається збоку, легко і просто. Бере пальцями правої ноги трубку мобільного телефону і підносить її до вуха, весело розмовляє-щебече з однолітками, відповідає на дзвінки, змінює диски в музичному центрі (ногами, ногами!), перемикає кнопки телевізійного пульту…

Ця дивовижна дівчина все робить… ногами. Те, що можна робити лише руками. Наприклад, чистить картоплю, варить їсти, прибирає в хаті, пере (ногами, ногами!) прасує і виконує безліч інших домашніх робіт…

Закінчила – на відмінно – середню школу, навчившись писати ногами – почерк у неї чіткий, гарно-каліграфічний!

Охоче допомагає рідним і друзям. Дівчатам ще й не просто радить, яку косметику вибрати, а й наносить їм на личка – не маючи рук.

І нарешті Віра навчилася… вишивати.

Ногами!

То – диво з див. Пальцями однієї ноги тримає полотно, у пальцях другої ноги – голка з ниткою і…

З-під її… Ні, не рук, а ніг виходять хіба ж такі витвори!

Працює легко, елегантно і швидко. Наприклад, два рушники своїй сестрі на весілля вишила всього лише за два тижні! Ногами, ясна річ!

Все село потім дивувалося тим диво-рушникам, на яких піють червоні півні в обрамленні яскравих квіток і традиційно-народних орнаментів. Вишиває рушники, салфетки, подушки, картини… І все на високому мистецькому рівні – оригінально і дивовижно. (Здається, що навіть чути, як співають на її рушниках полум’яні півні!)

Замовлення на вишивку безрукої дівчини надходять не лише з України, а й з Німеччини, Америки.

Вона бадьора і завжди в доброму, оптимістичному настрої.

Від її доброти добрішають інші, від її веселого настрою веселіше стає оточенню. Це ж яку треба мати силу духу! Вірить Віра (недарма ж і ймення у неї таке: Віра!), що все у неї в житті буде чудово і вона буде щасливою – наперекір всьому!

Подивуймося: яких жінок має Україна!

У цій когорті знаменитих жінок Руси-України Ярославна стоїть якось ніби осібно. Вона – одна-єдина. Ніби є і ніби її й немає (власне, не було) у реальному житті. Красива легенда, і в той же час якась ніби аж неприкаяна. Справді-бо: не була при верховній владі (хоч і княгиня).

Не була вона й святою. З усіх українок за всю історію Руси-України такої честі удостоїлась лише «прамати всіх царів руських» княгиня київська Ольга. Вона одна-єдина в Русі-Україні була прирівняна церквою до лику святих і канонізована як рівноапостольна (себто рівна першим дванадцяти апостолам Христа). Хоча за життя була далеко не безгрішною, а такі риси її, як мстивість, жорстокість та підступність, не були властиві святим людям. Але саме вона, будучи при верховній владі, збудувала державне і культурне життя Київської Русі. Серед дрімучого язичництва саме Ольга проголосила віру в Єдиного Бога, Господа пануючих і Царя царюючих і за це й була проголошена святою. Нестор називав її зорею, яка передує сходу сонця над Руською землею.

М.М. Карамзін зазначав, що Ольга «оволоділа кормилом держави і мудрим управлінням довела, що слабка жінка може іноді рівнятися з великими мужами».

Не була Ярославна і видатною поетесою, прем’єром, актрисою, співачкою, художницею. Не займалася громадською чи політичною діяльністю (за винятком одного випадку, коли вона організувала оборону Путивля, як місто взяли в облогу половці), а тому не стала видатним діячем. Чи не тому автори видання типу «100 видатних українців» не уводять її до свого почесного списку наших славетних співвітчизниць. Чи не тому вона й осібна. І в той же час вона відоміша в історії за деяких відомих і найвідоміших діячок нашої Батьківщини. Вона нічого не створювала. (Ще раз: не керувала державою, не співала вражаюче, тим більше, соловейком, не малювала, не виступала на кону, то за віщо ж її, мовляв, уводити до ста видатних українців?)

Не була вона й великою коханкою (даруйте, але є, виявляється, і такий почесний титул), а тому не потрапила й до видання «100 великих коханок» – єй така книга. Багато, виявляється, жінок прославилися і в Історію потрапили лише тому (інших досягнень у багатьох з них і на позір не було), що свого часу стали великими коханками. Простіше, розгульними жінками.

«Міфічна Олена Прекрасна і божественна Нефертіті, розпусна Марго і мудра Астазія, неповторна Діана де Пуатьє і велична Клеопатра, Семіраміда Півночі і секс-символ XX ст. Мерилін Монро… Ці жінки так не схожі одна на одну, але разом з тим їх об’єднує велике почуття – любов. Вони кохали до безуму, до самозабуття, щедро і великодушно, не роздумуючи, здійснювали відчайдушні вчинки, кидали виклик суспільству з його святенницькою мораллю. Дякуючи мистецтву любові їх пізнав світ, вони здіймалися на вершини влади» – «100 великих коханок».

Вона, Ярославна, просто жінка князя, мати його дітей, вірна дружина… Хоч і була героїнею.

Ні, ні, не всенародною, а всього лише поетичного твору. Але якого! Як на чий скептицизм, всього лише невеликого поетичного твору, поеми, у якій їй до всього ж присвячено лише 20 рядків! І ті двадцять рядків прославили її на віки вічні, і стала вона символом не лише поетичної Русі, а й ширше – України. (Та й Росія на неї претендує, як на свою героїню). То хіба цього мало, аби зайняти своє законне місце в когорті ста видатних наших співвітчизників? Ні, не мало! На відміну від інших відомих співвітчизників наших, вона не просто реальна – хоч і не потрапила чомусь навіть до енциклопедій (хоча б до УРЕ), – а наче створена уявою автора «Слова». Хоча насправді вона була в реальності – земна і в той же час і неземна. Тут вона ближче стоїть, наприклад, до Бондарівни, героїні української народної історичної пісні «У містечку Богуславку…», що стала ще й героїнею драми І. Карпенка-Карого «Бондарівна» та балету М. Вериківського «Пан Каньовський». Чи до легендарної героїні українських народних дум Марусі Богуславки – теж героїня художніх творів, наприклад, роману у віршах Миколи Тютюнника.

Чи – ще ближче – до Марії Гордіївни Чурай (Марина, Чураївна), легендарної української народної співачки і піснярки XVII ст. За певних обставин Ярославна могла б нею стати. Хоча… Як на мене, вона й стала. Своїм співом-плачем стала попередницею Чураївни. А втім, автор розуміє, яке це невдячне заняття – гадати, хто ким міг би стати, якби… Добре, що ми їх маємо: Ярославну, Бондарівну, Богуславку, Чураївну… Та й коли б вона стала такою, то сьогодні не мали б ми її, Ярославни. А вона стала нею лише тому, що народилася у свій час, у своїй епосі, саме на Русі, адже її без Русі не уявити. Як Русь не уявити без неї. Ось чому вона така ж видатна, як і інші видатні, які входять до когорти ста найвидатніших наших співвітчизників.

Як і сотні й тисячі жінок-козачок вже пізніших часів, що, на жаль, у пані Історії лишилися безіменними. (Козацтво виникло в XV–XVI ст., Запорозька Січ – у першій половині XVI століття).

Це ж бо про них – і про їхніх посестер з інших віків, – співається у відомій пісні:

Віками вони були берегинями козацьких сімей і родів, ростили синів на заміну батькам, аби козацькому роду та й не було ніколи переводу. І в цьому заслуга козацьких жінок і матерів неоціненна. Вони виховували в характері синів гуманізм і милосердя, готовність завжди допомагати слабосильним, безпомічним і беззахисним. Дітей виховували на козацькому фольклорі, співали їм пісні про козаків-лицарів, виховуючи їх безстрашними воїнами, захисниками рідного краю – на радість собі й на користь громаді, в дусі вищого обов’язку перед Батьківщиною та її свободою.

Вони й самі складали пісні, а коли приходили сумні вісті про загибель у січі лютій їхніх коханих, рідних і близьких, голосили-тужили в селах і містах, і плачі-співи їхні були вершиною народної обрядової творчості.

А живих вони вірно чекали-виглядали з походів – і на фортечних валах, і на сільських околицях, звідки простилалися дороги до Дикого Поля. Вони, жінки-козачки, матері і сестри козаків, були Ярославнами. Тільки вже новітніх часів. А тому Ярославнами, що вона була предтечею в них. Попередницею в народних плачах-голосіннях, у вірності й любові була вона – Ярославна на путивльських валах…

Особливо масово «феномен Ярославни» – скажемо так – проявляється в години тяжких випробувань. Під час останньої – дай Боже, щоб вона була останньою! – війни 1941–1945 років майже всі наші жінки вірними Ярославнами у селах і містах чекали-виглядали з фронтів своїх коханих, молили-благали сили небесні повернути їх додому живими. (Замінивши при цьому в тилу чоловіків). І багатьох із них уберегли плачі-тужіння їхніх Ярославн.

Вклонімося ж доземно перед їхньою пам’яттю (більшості з них вже немає в цьому світі), завдяки їхній любові, вірності й молитвам, їхнім щоденним плачам-тужінням, чоловіки поверталися додому.

Народившись, поема пролежала незатребуваною цілих п’ять століть, коли про неї ніхто нічого не знав і не чув. І лише в кінці XVIII ст. єдиний список «Слова» – хіба не чудо! – був випадково знайдений в монастирській бібліотеці. Виданий у 1800 році – з дня першої публікації минає 120 років, – оригінал загинув в огні московської пожежі під час нашестя Наполеона. Але й тут доля врятувала поему, і вона вдруге відродилась, як Фенікс із попелу.

Не багато, не мало, а вже дев’яте століття пішло звідтоді, як було створене «Слово о полку Ігоревім». По-різному сприймали і нині сприймають його знамениту героїню Ярославну. Одні – як просто вдалий жіночий образ поеми, інші – як реальну історичну особу. Але для більшості Ярославна все ж – літературний персонаж. Буцімто вона й не жила ніколи у світі людей, не любила, не народжувала дітей, а всього лише була створена уявою і талантом творця «Слова».

А все тому, що «майже нічого ми не знаємо про реальну Ярославну. Жона сердешного новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, який потерпів вражаючу поразку від половців у 1185 році і потрапив до них у полон, дочка могутнього галицького[4] князя Ярослава Володимировича (літописець називає його князем мудрим, шанованим в різних землях і славним своїми полками). Віку її ми не знаємо…»

«Віку її ми не знаємо…»

Ще й нині так пишуть, хоч нині її впізнає весь світ всього лише по двох рядках поеми:

І все одно: «Віку ми її не знаємо…»

Ми, здається, знаємо про неї вже все і в той же час і справді ми про неї мовби нічого й не відаємо. Була така Ярославна, княгиня галицька, жона новгород-сіверського князя Ігоря, «того», героя «Слова о полку Ігоревім», але – «віку ми її не знаємо»…

Так пише один з авторів (Б. Путилов, «Древняя Русь в лицах», Санкт-Петербург, «Азбука», 2000) про жону Ігоря Святославича.

Офіційно мовби не знаємо. Але ж літа Ярославни не так і складно вирахувати – з різницею плюс-мінус 2–3 роки.

Відомо, що її батько, галицький князь Ярослав Володимирович, одружився у 1150 році у віці приблизно двадцяти років на дочці Юрія Долгорукого Ользі.

У 1150 році.

Отже, Ярославна аж ніяк не могла народитися раніше цього року, а десь після 1150-го. Заміж вона вийшла (власне, її віддали, як це й було прийнято в князів) одразу ж після 1167 року, себто у віці 16–17 років.

На час нещасливого походу Ігоря Святославича в Половеччину і коли вона тужила у Путивлі на валу, їй мало б бути приблизно 32–34 роки.

Стільки ж – 34 роки, – було тоді й Ігореві – він народився у 1151 році. Вони були приблизно однолітками.

У неї було двоє життів (не рахуючи безсмертя, що прийде по її кончині). І обидва минули під різними іменами.

У батька вона була Єфросинією – це її ім’я від народження, і в заміжжі вона теж була Єфросинією. Хоча в князівстві мужа її більше називали – з пошанівком – по-батькові: Ярославна. Під цим батьковим ім’ям, що стало наче її особистим, вона була знана в Новгород-Сіверську, а згодом в Путивлі, під ним вона знана і в «Слові», під ним вона навічно увійшла в Історію. І сьогодні тільки історики та спеціалісти по Давній Русі знають, що насправді вона – Єфросинія.

Мила галицька княгинька, щебетливе, веселе й співоче дівчатко, що його домашні ласкаво звали Фросею-Фросиночкою, Фросинонькою – вона заслуговувала на це. Своїм веселим, привітним характером, рівним ставленням до всіх, – у тім числі й до челяді.

Або й просто її звали – Прісенькою.

І Ярославною вона стала не тому, що буцімто ім’я Єфросинія (Фрося, Прісечка) надто простецьке, непрестижне, ні і ні. Це ім’я по-своєму гарне (та й не ім’я – не забуваймо, – красить людину, а навпаки), а тому…

Тому що заслужила. Щоб звали її, жінку, лише по-батькові. На знак великої поваги до неї та шани, пам’ятаючи про її заслуги перед Руссю. А називати жінку лише по-батькові, минувши її особисте ім’я, – це й була найвища шана і нагорода, що її рідко хто удостоюється…

Що тоді, що тепер.

А втім, Доля – чи хто там ще? – не завжди буває милостивою до жінок. Принаймні до деяких. І тоді одні з них стають Оленами Прекрасними, інші ж – Оленами-зміючками.

Перша за грецькими міфами і сказаннями була найпрекрасніша з усіх сущих на той час жінок, богиня. Це їй, яка так вабила до себе представників гіршої половини роду людського, присвячували – і присвячують, – свої нетлінні твори живописці, поети, музиканти…

Що ж до Оленки-зміючки, то вона потрапила в українську казку про Телесика, з якого намагалася приготувати смаженю, але сама опинилася в печі.

Справді-бо, у Долі, мабуть, є свої улюбленці. Адже чим пояснити, що одна Єва стала прародителькою роду людського, а друга – всього лише коханкою біснуватого фюрера, най земля за ним западеться! Одній Софії захоплений нею чоловік створив диво-парк, що носить її ім’я – «Софіївка», Умань, – інша ж Софія, не дурна і вельми зваблива, як на перший позір, спеціалізувалася на крадіжці чемоданів, за що й отримала прізвисько «Сонька – Золота Ручка» і закінчила свої дні на сахалінській каторзі…

Ох, Доле, Доле, і чому ти буваєш не до всіх представниць прекрасної половини роду людського прихильною?…

…Це не тільки Ігореві під час його втечі з ханського полону Бог указував путь. Пригадуєте:

Бог і їй, Єфросинії з далекого Галича, вказав путь до Сіверської землі, на пограниччя з немирними ворожими степами, де вона й мала звершити те, ще їй було визначено і Господом, і Долею, і самим Провидінням… Стати на віки Ярославною. Просто Ярославною…

Тоді вона ще була давньоруською…

Хоча ті, хто тоді жив, так не вважали, як не вважали і мову свою давньоруською, як ми її з висот сьогодення титулуємо – для них вона була сучасною.

Як і їхня сторона.

Колись у поселеннях східних слов’ян почесні місця займали язичницькі святилища. Де-небудь на горбі чи на іншому якому узвишші, звідки відкривалася далина, на березі річки, під навісом чи й просто неба влаштовувалися капища – жертовники.

Споруджували їх із кам’яних плит, круглі чи овальні, але неодмінно звернені на схід. Навстріч першим промінням сонця.

У капищах завжди підтримували священний вогонь, і його полиски грали на мовчазних, часто набурмосених ідолах, що оточували капище, язичницьких дерев’яних богах.

Іноді капище влаштовували і в тіні священних дерев, чи й у гаях та дібровах – побіля могутніх дубів і старих дуплистих дерев.

Там повсюди лежало священне каміння.

Там були требища, на яких здійснювали треби. Вони пробуджували в людей священні почуття, там молилися хором, звертаючись до богів з проханнями, яким ніколи не було кінця-краю, чи із словами вдячності.

Треби були гамірними, здебільшого переростаючи в масові обрядові празники. Тодішні християни називали їх «кумирськими святами», «бісівськими грищами», «веселощами сатанинськими». На всі околиці ревіли труби, дзвеніли бубни і гуслі, чулося «гудіння» (гра на гудках) і співи бродячих скоморохів, відбувалися всезагальні «стрибання» і «плясання»…

Там приносили жертви з різного приводу (не помажеш – не поїдеш), але всі вони присвячувалися, звичайно ж, богам. І боги брали – так були певні, – ті «хабарі».

Після треб залишалися купи обгорілих кісток і черепів тварин, уламки культового посуду, що їх нині знаходять археологи, розкопуючи давні святилища язичників-слов’ян (Траплялися і людські жертвоприношення – що було, те було, із пісні, як кажуть, слова не викинеш).

Молоде на той час християнство намагалося стерти з лиця землі символи «поганської віри» – святилища, капища, кумирів та ідолів, дерев’яних богів. Князь Володимир перед тим, як хрестити киян, «разрушил храмы и идольские со лжеименными богами», «требища всюду раскрал и посек и идолов сокрушил».

На місці язичницьких капищ повсюди виростали храми і церкви. (Всього дише через 30 років після Володимира у Києві вже було більше чотирьохсот великих і малих церков – нова віра входила назавжди).

З християнством на неписьменну Русь прийшла освіта, з’явилися книги, а в школах вже навчали дітей грамоти.

Але навіть хрещену Русь не так просто було змусити забути язичницьке минуле. І хоч «скверные мольбища идольские» вже неможливо було відновити (що кануло в минуле, те там і залишилося назавжди), але то там, то там ще впродовж віків, особливо в глухих куточках Русі, дажьбожі онуки, як називали язичників-русичів, все ще поклонялися своїм прадідівським богам, лісові і камінню, рікам і болотам, джерелам і горам, сонцю і зорям… Волхви та інші жерці ховалися в лісовій глухомані – їх було вже мало, але вони ще де-де були і з дрімучих хащів, де вони доглядали капища з дерев’яними богами, ні-ні та й підбурювали одноплемінників не коритися новому богові, не визнавати його, а боротися за відновлення старої віри і старих богів. І все то було всує. Русь уже вся була хрещена, і нова віра ставала своєю вірою, а про старих богів – Дажь-бога, Перуна, Велеса, Сварога, Хорса, Ярила, Стрибога, Мокош, Рода і Берегинь вже почали забувати…

Такою була вона – Ярославія, тоді – давньоруська сторона, коли жила у ній Єфросинія Галицька-Осмомисл, звана в народі просто Ярославною…