Юпітер з павою

Павел Гануш ЮПІТЕР З ПАВОЮ

_{Художнє оформлення Р. З. МАСАУТОВА}

о, що це?

— … голову до самого живота, ти…

— Рятуйте! — почувся верескливий жіночий голос.

Жалібно зарипів стіл, відкинутий з силою, забряжчали склянки, окремі голоси злилися в безладний гамір.

Два чоловіки підвели голови від шахівниці і якусь мить прислухалися до галасу, що линув з пиварні.

— Дроворуби, — промовив старший, чоловік років сорока з настовбурченими вусами. — Отак щовівторка… — І, знову схилившись над шахівницею, додав: — Твій хід!

Його партнер посміхнувся, змахнув фігурки і випростався.

— Здаюся, — сказав коротко, потягаючись, і тільки уважний спостерігач міг помітити, що ця людина схильна до повноти.

Вусач насумрився.

— Ти міг захищатися конем, у тебе був чудовий хід слоном на ге-6! — суворо, ніби вичитуючи, промовив він, постукуючи кощавим пальцем по дошці. — Ех, Войто, Войто, вже третій вечір ти не можеш виграти жодної партії!

Войта Марек махнув рукою.

— Ет! Чуєш? Оце загуло — такий звук буває, коли хтось прикладається до матінки-землі трохи швидше, ніж цього йому хочеться. Бачиш, Емілю, оце тобі бій! Справжнісіньке побоїще, правдивіше від совгання фігурок… Ого! Це вже полетів стілець!..

Вусач грюкнув по столу.

— Тобі це, мабуть, подобається?

— А може, то ніжка від столу, — задумано промовив Войта. — Отой, перший ліворуч од стойки, зовсім на ногах не тримається…

Раптом хтось страшенно заревів. Вуса у худорлявого чоловіка сердито заворушилися.

— Ну, це вже… це вже занадто. Не я буду, коли зараз не наведу там порядок! Ти знаєш, як називають наш Шумаржов по всій країні? Дикий Захід! Ось тобі, прошу ласкаво, Ди-кий За-хід! Бий мене боже! Чого ти регочеш? Краще пішов би туди і… заспокоїв їх!

— Я?

— Звичайно, а хто ж іще! Ти ж офіціальна особа…

Войта сів до столу і почав навмання переставляти розкидані фігурки.

— По-перше, я у відпустці, — сказав він, не підводячи голови, — по-друге, мушу тобі признатися, товаришу секретар, що з громадською безпекою я не маю нічого спільного і заспокоювати нікого не вмію, а якби й спробував, то ці хлопці, напевне, натовкли б мені горба. По-третє, саме тепер у Шумаржові має бути старшина Ротрекл, а по-четверте, Тламіха й сам спроможний навести порядок.

Тільки-но він закінчив, як шинкар відчинив двері.

— Знову б'ються Заваділек і Здобинський, — вигукнув він у розпачі. — Товаришу Новотний, вийдіть до них!

— Я? А чому це я? — закричав вусач.

— Я думав… оскільки ви секретар…

— Секретар, секретар! — не вгавав Новотний. — На все я вам секретар! Корова телиться — без мене не можуть обійтися. А тепер ще й за поліцая маю бути?

— КНБ ^[1] , — зауважив Войта, піднявши палець.

— КНБ, — відрубав сердито Новотний, — КНБ! — І, звертаючись до Тламіхи, розвів руками. — Хіба немає в селі Ротрекла?

— Я його сьогодні не бачив, — знизав плечима шинкар і прислухався до галасу, що линув з пиварні.

— От і добивайся після цього прибутків, — Тламіха глибоко зітхнув і благально подивився на Войту. — Пане Мареку, може ви?..

— Заваділек, Здобинський… — задумливо повторив Войта. — Один — високий блондин із шрамом над оком, а в того, другого, немає двох пальців на лівій руці. Гм, хлопці хоч куди.

— Звичайно, — погодився Тламіха. — Здобинський прийшов сюди прямо з криміналу…

Секретар Шумаржовського МНК ^[2] із злістю подивився на Войту. Цей гладенький молодик іноді дратував його.

Марек жив у шумаржовському будинку відпочинку, вже шостий тиждень, і за цей час Новотний встиг з ним потоваришувати — головним чином, на базі спільного інтересу до таємничого світу шістдесяти чотирьох кліток. Але з певністю сказати, коли Войта говорить серйозно, а коли жартує, було важко.

«Чортяко, в цьому молодикові щось є… якась перчинка, так, так, саме перчинка!» — мимоволі спало на думку секретареві. Він сплюнув, ніби й справді відчув на язиці гіркуватий присмак.

Потім, розправивши свої не дуже широкі плечі, Новотний мовчки відчинив двері. В обличчя вдарило чадне від цигаркового диму повітря. А незабаром секретареві довелося ухилитися від склянки, яку хтось жбурнув у його бік. Склянка влучила в двері і за його спиною розлетілася на скалки.

Стіл у кутку кімнати був перекинутий. Хтось сперся на нього, обхопивши руками голову. П'ятеро чоловіків вовтузилися навколо невисокого на зріст чоловічка з розпатланою чуприною, який несамовито бився, вигукуючи раз у раз щось незрозуміле.

В іншому кутку стояло кілька підлітків, дві дівчини у хустках і чотири літніх жінки. Вигляд у хлопців був войовничий. Жінки час од часу кидали на адресу забіяк слова обурення, але на них ніхто не звертав уваги.

Новотний зрозумів, що ці люди йому не допоможуть, тому він ступив один крок уперед, тупнув ногою і зривистим голосом закричав:

— Люди, що ви робите? Ну ж бо, товариші…

В повітрі ще раз, другий майнула рука, і, як це не дивно, бійка припинилась. Здавалося, хлопці навіть зраділи цьому втручанню, яке дозволило їм залишити бойовисько, не принизивши своєї гідності. Кілька хвилин чулося уривчасте сопіння. Новотний був певен, що розрізняє висвистування Войти у комірчині за стіною.

— Чуєте, дідько вас забирай, товариші, — безпорадно повторював секретар, намагаючись бути суворим.

Приземкуватий чолов'яга важко дихав, розкривши свого щербатого рота. Лівою рукою, на якій було тільки три пальці, він провів по скуйовдженій чуприні й обернувся до Новотного.

— Ніякий я тобі не товариш! — гаркнув з пияцькою хвалькуватістю. — До них… ти мене не записуй, зрозумів? І… і взагалі…

— Здобинський розбив голову Заваділеку, — наче виправдуючись, сказав один з лісорубів. — І Юнгрові дав по пиці…

А Заваділек уже зводився на ноги. Він був на голову вищий за Здобинського. По обличчю в нього текла кров, він форкав, наче загнаний кінь.

— Ну, от бачите! — гримав Новотний. — У вас нема іншого місця, що ви завжди приходите до Шумаржова? Попереджаю востаннє усю вашу ватагу, коли це трапиться ще раз, хай ніхто з Модрого Хлуму сюди й носа не показує!

— Ха, ха, — засміявся Здобинський, — будемо ми питати тебе, ти, старосто! Гарна б то була демократія!

— Я вимагатиму цього від КНБ! — погрожував Новотний. — У нашому селищі будинок відпочинку для співробітників національної безпеки, відпускникам потрібен спокій!

Здобинський, похитуючись ступнув кілька кроків уперед. Він засичав і ляснув себе по коліну.

— А мені все це до… — вигукнув задерикувато. — Тламіхо, струнко!

Дівчата, що збилися в кутку, заверещали і швиденько вибігли геть. Їхні кавалери поквапом сунули до дверей. Лише один молодик затримався, щоб заплатити Тламісі.

— Гей, бригадники ^[3] , — заверещав Здобинський, враз переключившись зовсім на інше. — Бригадники-зрадники, бригадники-безпорадники, — проспівав він і, ледве докульгавши до стойки, повис у когось на шиї. — Наплюй ти на них, друже! Висякайся на той держгосп — однаково з вас там без ножа шкуру деруть — і ходімо з нами до лісу! Ми люди добрі. Ну, позич мені п'ятірку.

Бригадник, хлопчина років вісімнадцяти, марно пручався, намагаючись звільнитися. Та раптом на плече Здобинському лягла чиясь рука і легко відірвала його від хлопця.

— Здоров, Їрко, — посміхнувся Войта Марек і обняв хлопця. Потім, не відпускаючи, відвів його вбік. — Чого так пізно сьогодні? Вже, мабуть, десята година?

— Честь праці, товаришу поручик, — зашарівся молодий бригадник. — А я й не знав, що ви тут.

— Грали в шахи з секретарем. Заходь до нас у будинок відпочинку, зіграємо з тобою!

Їрка похитав головою, знизав плечима.

— Ви ж знаєте, що зараз косовиця. Встаємо щодня о четвертій ранку. Але колись я забіжу надвечір, якщо не заважатиму вам. За вами ще борг — прикордонна історія.

— Та ти тільки заходь, — засміявся Войта, — розповідати старі історії я мастак. — Потім, втупивши погляд у стелю, на хвилину замислився.

— Ви вже одержали в управлінні нові матраци?

Замість відповіді Їрка ляснув пальцями і голосно зареготав.

— Чекай, тоді знаєш що… — підморгнув Марек і, стишивши голос, по-змовницькому нахилився до хлопця…

В пиварні вже відновився порядок. Новотний підійшов до пораненого Заваділека.

— Що з вами? Може, підемо до комітету? У мене там є аптечка.

Вайлуватий молодик з примруженими очима, похитуючись вперед-назад, мовчав.

— Заваділек!

— Геть! — гаркнув лісоруб, не підводячи голови. — Щезни!

Новотний плюнув.

Тим часом Здобинський зчинив сварку з Тламіхою, який вимагав од нього відшкодування збитків.

— Що? — горлав присадкуватий розбишака, — я тобі маю щось платити? Ге-ге, ти ще не знаєш Янечка з Кошірж!

— Я тебе до суду потягну! — погрожував Тламіха. — Ти що собі думаєш? Це тобі не шинок, і я не шинкар, а завідуючий, і за все це мені доведеться заплатити в районі. Отож давай, давай. Викладай сто двадцять крон!

Здобинський улесливо нахилився до нього:

— Друже, — закліпав він очима, — я розбив тільки одну півлітру об того Заваділека, ти її можеш списати. А до решти я непричетний, так само як той старий Мехура, якого замкнули до буцегарні за ту спалену стодолу, де він саме перед тим пік того зайця, що його нагодою знайшов у лісі у пастці. Второпав?

— Не блазнюй, а плати! — стояв на своєму Тламіха.

Чолов'яга хвилину пильно дивився на супротивника.

Потім несподівано вибухнув:

— Я тебе вб'ю! Я тебе зараз вб'ю, кнуряко, здохлятино ти…

І тут сталося неймовірне.

Тламіха спаленів так, що його лисина, оторочена сивуватим волоссям, побагровіла. Блискавичним рухом він схопив Здобинського, який був уже біля виходу. Потім однією рукою прочинив двері, і наступної хвилини забіяка, так і не спромігшись на опір, полетів до темного передпокою.

Це було зроблено швидко, чисто і досконало.

— Диви-но, — перевів подих хтось із лісорубів.

Секретар Новотний розкрив рота.

— Ти диви! — повторив він з повагою.

Тламіха вже заспокоївся, витер об штани руки і, добродушно посміхаючись, оглянув гостей.

— Що значить стара практика, — скромно, наче виправдуючись, зауважив він. — Був я колись — боже, до чого ж давно це було — цирковим борцем у трупі Гаєка. Пам'ятаєте такого, ні? Вельми солідна трупа була, але іноді так обдурять тебе з премією, аж загуде. Чим ще можу бути корисним, доки не зачинив?

У цю мить злякано заверещала жінка, що сиділа в кутку пиварні. Це був зойк, який рідко почуєш од сільської жінки. Так верещать міські панянки, коли по їхніх ногах пробіжить миша.

Присутні завмерли.

— Що з вами, пробі? — з острахом спитав секретар.

Жінка, заціпенівши, втупила очі у вікно, потім туди ж показала тремтячою рукою.

— Обличчя! Хтось зазирав сюди крізь вікно! Фе, бр-р-р! — здригнулася вона. — Аж по спині морозом сипонуло…

Хтось засміявся, а Новотний зітхнув з полегкістю.

— На біса ж ото так лякати людей?

— Ге, а коли воно справді було таке… — виправдувалася жінка. — Ти не смійся, Ружо! Він дивився якось незвичайно. Потім враз відсахнувся.

Новотний підійшов до вікна.

— Хто б це сюди, вибачте… — буркнув, прочиняючи вікно. Якусь мить він вдивлявся у темряву. — Звичайно, — глузливо мовив секретар, — ніде нікого. Лише Здобинський вештається біля ставка. Привиділося то вам — ідіть краще спати!

— Ходімо разом, — попросила жінка сусідок. — Ходімо разом, я сама не піду…

Новотний підійшов до Войти:

— Ну, то що? — спокусливо почав секретар. — Може, ще одну партію?.. Що це з тобою? Над чим замислився?

Войта Марек здригнувся, розплющив очі і перестав насвистувати.

— Га, — посміхнувся він, — нічого, Емілю. Я нарешті задовольнив свою цікавість — чотири тижні мені не давало спокою питання, де Тламіха понівечив собі вуха. І як бачиш — кожен наслідок має свою причину, а кожна причина має свій наслідок! Здорово усе в світі влаштовано, правда?

Настрій у добродушного секретаря зіпсувався остаточно.

— Ну й думки ж у тебе, — роздратовано фиркнув він. — Теж мені, відпускник. Скоріше… — Секретар не закінчив.

— Поліцай, ти хотів сказати? — Войта підвівся. — Чого ж замовк? Договорюй до кінця і ще раз продемонструй залишки свого капіталістичного мислення!

Новотний відсунувся. Глузує? Справжній тобі сірник. Він задивився на Войту, наче хотів сказати: я тебе, хлопче, бачу наскрізь!..

— Ну, то я зайду колись на партію з тобою, — мовив уголос. У цю хвилину двері розчинилися і на порозі виріс здоровезний чоловік у формі старшини міліції. Відкозирявши, він зняв кашкета і провів пальцями по спітнілому денцю.

— Знову з'явилися після завіси, — промовив Войта і вийшов на вулицю, не глянувши на старшину.

Ротрекл розгублено посміхнувся, оглянувся навкруги і спроквола підійшов до Новотного.

— Привіт! — кивнув він по-дружньому і, стишивши голос, запитав:

— Що з ним? Може, ти знаєш, що товариш поручик мав на увазі?

Секретар махнув рукою і в'їдливо відповів:

— Товариш поручик іноді взагалі нічого не має на увазі. Він тут у відпустці, зрозуміло?

Надворі було темно. Густа, наче настояна над землею імла трохи розсіювалася під захмареним небом.

Войта постояв, поки очі звикли до темряви. В безладно розкиданих будиночках деінде світилися вікна; верховіття дерев з м'яким шелестом похитувалися під вітром. Чути було, як валували в селі двоє собак. Вітер невпинно гнав із заходу хмари, які недалеко перевалювалися через найвищі хребти Шумави.

Марек глибоко зітхнув і попрямував глинистою стежкою туди, де серед укосів і чагарників чорніла будівля, вища й просторіша, ніж будь-яка інша у цьому великому селі…

Пройшовши кроків двадцять, Войта несподівано зупинився і повернувся до пиварні, але з тильного боку. Під вікном він присів навпочіпки, дістав сірники і, хоронячи од вітру обома долонями вогник, кілька секунд розглядав землю.

Випроставшись з помітним зусиллям, Марек якусь мить постояв, дивлячись у вікно, потім, не поспішаючи, рушив до будинку відпочинку.

«Бідолаха жінка, — подумав він, — Новотний насміявся з неї, а вона мала рацію: під цим вікном справді хтось був…»

— Доброго ранку, Янічко…

Дівчина, що сиділа на ослінчику, обернулась і побачила перед собою стрункого, смаглявого чоловіка у спортивному костюмі.

— Ах, це ви, товаришу надпоручик? — сказала Янічка і трохи посунулась. Чудове каштанове волосся дівчини спадало на плечі, облямовуючи живе лице, яке здавалося красивим. На ній була біла з блакитними крапочками сукня, така ж легенька і ясна, як сонячний ранок.

— А хто ж іще! — зраділо підтримав розмову надпоручик Курка і сів біля неї. — Хіба вам невідомо, що з усіх ранніх птахів у будинку відпочинку я найперший? Товариші тут себе не дуже мордують. Крім поручика Марека, звичайно.

Яна труснула головою, зібрала розсипане волосся у вузол і перев'язала його блакитною стрічкою. Курка підсунувся до дівчини ближче, не зводячи очей з променистого волосся, в якому вигравало ранкове сонце.

— Кажете, поручик Марек — ранній птах? А я його ще жодного разу не бачила вранці у саду.

— Авжеж, він полюбляє романтичніші місця, — сказав надпоручик і тут же півголосом додав: — Щоправда, мене це дивує. Блукає сам у задумливім лісі, розмовляє із смереками, з гомінливим струмочком… Серйозно, ви не смійтеся, Янічко! От, наприклад, сьогодні я прокинувся, ще не було шостої, а він уже добрих дві години десь ходить.

— Звідки ви знаєте? А може, він пішов за якусь хвилину до вашого пробудження?

Курка збентежено подивився на дівчину.

— Але ж… Його подушка була вже зовсім холодна!..

Яна присвиснула і з перебільшеною ввічливістю вклонилась.

— Ах, пробачте! Я зовсім забула, що розмовляю з офіцером прикордонних військ! Адже ви можете усе чисто відгадувати, правда?.

— Ну, не все, звичайно… — відповів Курка приглушеним голосом.

— Не може бути! — вигукнула дівчина з удаваним жахом. Вона вже кілька днів з цікавістю спостерігала за прийомами й атаками надпоручика, якими він намагався її причарувати, і мусила визнати, що робив він це майстерно. Але, мабуть, саме тому, що карти його були для неї відкриті, Яна відчувала, що надійно захищена від його звабливих методів, хоча, відверто кажучи, це був, безперечно, красивий і цікавий хлопець. А крім того, вона не могла позбавитися думки, що чоловік, який так наполегливо і непомітно добивається прихильності дівчини, мусить мати за плечима велику практику…

— Може бути, — зітхнув Курка меланхолійно. — Ось, наприклад, марно намагаюсь я відгадати, скільки вам років. Шістнадцять — кажуть ваші очі… Вісімнадцять — якщо вслухатися в те, як ви смієтесь. Двадцять — про це мала б свідчити ваша фігура. Але я не певен в жодному з цих варіантів…

— Я вам допоможу, — Яна нахилилася до нього і таємниче прошепотіла: — А ви не гадайте, вам це не личить. Краще використайте свої професійні прийоми і навички! Можна, скажімо, пробратися до моєї кімнати і прочитати усе, що треба, в паспорті або влаштувати перехресний допит тітці Вожені. Вона, певно, заплутається у ваших тенетах!

— Очевидно, я так і зроблю, — мовив Курка спокійно, намагаючись не випустити першості. Але дівчина вже захопила ініціативу. Був чудовий ранок, і Яна була в чудовому настрої.

— Ну, гаразд, я збережу вам дорогоцінні хвилини відпустки! — сказала вона і виструнчилась перед офіцером. — Слухайте мою коротку характеристику: Яна Гавлова, двадцяти чотирьох років, поведінки бездоганної, походження задовільного, лаборант-хімік, протягом останнього кварталу зауважень і стягнень не мала, обов'язки має дуже скромні, але виконує їх сумлінно! Відмінна характеристика. Згодні, товаришу надпоручик? А тепер дозвольте іти? Мені час купатись.

Щелепи у Курки повільно ворушилися, наче він щось пережовував. Потім підвівся і підійшов до дівчини.

— Значить, вас звуть Яна. У середньовіччі вас називали б Йоганкою і, мабуть, спалили б як святу діву. Можете йти. Кругом, кроком руш! — пролунав рішучий наказ. А навздогін, коли Яна бігла садом, весело вигукнув: — Але опівдні я вас запрошую на пінг-понг.

Він ще довго дивився вслід дівчині, платтячко якої мелькало поміж чагарників. Потім повернувся і, насвистуючи якусь пісеньку, поплентався до свого корпусу. За хвилину Курка, встромивши голову у кухонне віконце, розмовляв з огрядною куховаркою:

— Тітко Вожена, чашечку кави для мене знайдете?

— Ви бачили? Та ще й окріп неготовий, — відрубала господиня.

Якусь хвилину офіцер задумливо стежив за нею, потім ніяковіючи запитав:

— Янічка ще спить?

Відповіді довелося чекати довго. Нарешті тітка Вожена підвела голову і пильно подивилася на Курку,

— А я її не вартую, — відповіла сердито.

— Ну, звичайно, певна річ, — охоче погодився надпоручик. — Гм, що це я хотів?.. А вона справді ваша небога чи якась рідня?

Куховарка підійшла до віконечка і взялася в боки.

— Щось ви дуже цікавий! Хотілося б мені знати, що вам до того, чи небога вона мені, чи ні. Майте на увазі, я вас усіх бачу наскрізь, і нема чого голову морочити дівчині. Хочете зробити її нещасною на все життя! Мовчіть, мовчіть, пане капітан, у вас очі, ніби у кота, я таких немало бачила. Запам'ятайте, що у Янічки на всім світі нема нікого, крім мене, і доки мої очі глядітимуть, я буду її завжди захищати і не дозволю зіпсувати їй життя. Так, так, зіпсувати, пане капітан, тому що у вас таке циганське життя, сьогодні тут, завтра хтозна-де, а для жінки усе це ніщо. Навіть тепла родинного вогнища вона була б позбавлена, а про це ви мусите також…

Надпоручик не дослухав, він визнав за краще якнайшвидше відступити. Курка зупинився тільки біля головного входу, де нарешті з полегкістю віддихався. Настрій було зіпсовано! Несподівано над його головою почулось оглушливе ревіння: старшина Міхалек, висунувшись з вікна, по-богатирському позіхнув, закліпав очима, і його засмагле обличчя розплилося в приязній усмішці:

— Доброго ранку, товаришу надпоручик. Знову це птаство так гарно цвірінькає, от негідники! Котра година?

— За чверть сьома, — відповів Курка з досадою.

— Та це ж чудово, — зрадів Міхалек, — тоді я ще годинку полежу. Але до чого тут прекрасна природа, правда? Погляньте на ті зелені схили, матінко моя!

— Надзвичайно прекрасна, — мовив надпоручик і завернув за ріг будинку. У найдальшому кутку саду він зупинився, дістав з-під сорочки пістолет, що тьмяно виблискував проти сонця, і обережно вийняв магазин з набоями.

Заплющивши ліве око, він почав цілитись у стовбури дерев, у квіти і каміння навколо себе, блискавично переводячи пістолет з одного предмета на інший, приклацуючи щоразу язиком, що, мабуть, означало постріли.

Сорок вісім… сорок дев'ять… п'ятдесят!

Войта Марек зробив глибокий видих і з зусиллям присів ще раз. На лобі виступили росинки поту, ноги тремтіли, як віття осикового куща. Він хвилину постояв, поплескуючи по колінах, потім засукав холоші спортивних штанів і почав хутко масирувати м'язи. Уважний спостерігач зрозумів би, що цей чоловік був результативним спортсменом, принаймні доти, доки його ставна фігура не почала набирати більшої ваги, ніж це корисно спортсменові.

Закінчивши вправу, Войта потягнувся і, заклавши за голову руки, подивився вниз.

Він стояв на пагорбі, і перед ним розкинувся Шумаржов.

Більша половина села губилася в зелені садів, у звивистих западинах, суцільно вкритих чагарниками, у вибалках і видолинках. Але найкраще було видно лискучу гладінь ставка і червоний дах будинку відпочинку. Двоповерхова споруда височіла над усією околицею. А навколо лише укоси та пагорби, чим ближче до виднокруга, тим вищі й стрімкіші. На заході їх увінчував імпозантний хребет Дивака. Войта довго вважав, що його назвали так за величність, з якою він дивився на місцевість, простягнену перед ним. Але Новотний одного разу пояснив, що споконвіку це був дикий хребет. Ще півтора тисячоліття тому сюдою до Чехії сунули франки, аж поки їх не розбили під легендарним містом Вогастісбургом.

А може, саме тут, на Диваку, стояла та міфічна фортеця?

На Диваку, що у відповідності до своєї назви ^[4] здавна був домівкою диких звірів — ведмедя, зубра, рисі. Схили хребта зрили кабанячі ікла, під його захистом лютував у XV столітті жорстокий лицар Вольпрехт Бравець із своєю челяддю… Кажуть, поблизу, над шляхом до центральних районів країни, ще лишилася вартова вежа, останній свідок розбійницького замка Бравця. Цей замок захопив і зрівняв із землею король }ржик. Так принаймні твердив секретар Новотний у своїй лекції на історичні теми.

Войта знову перевів погляд долі…

Біля підніжжя пагорба, на якому він стояв, протікав у напрямку села струмок Шумний. Марек посміхнувся: усе тут «шуміло» — село Шумаржов над струмком Шумним на Шумаві! Колись село славилося своїми музиками. Століттями тут було заведено: кінчалися літні роботи в лісі, і хлопці, прихвативши з собою кларнет, трубу або скрипку, цілою трупою вирушали у подорож на всю зиму. Вони прямували до Праги, часом до Баварії, або на південь до Австрії. А ватага легендарного капельмейстера Вацлава Воржішека одного разу дісталася навіть до Італії. Повернулися звідти хлопці в червоних сорочках гарібальдійського легіону. Воржішек з цього приводу склав пісню, уривок з якої секретар Новотний ревно зберігав як один з найвизначніших документів історії Шумаржова. Пісня ця починалася так:

Під отим «Франце» мався на увазі його католицька величність Франц Иосиф І.

Раптом Войта завмер і присів навпочіпки.

Лугом від будинку відпочинку бігла дівчина у білій сукні. Вискубнувши стеблинку трави, Войта затиснув її зубами.

Дівчина поспішала до струмка, саме до того місця, над яким він стояв. На якусь мить вона зникла у заростях вільшини і тернику, але по віттю, що хиталося, наче під вітром, Войта зрозумів, що дівчина продирається якоюсь таємною стежкою. І справді, невдовзі вона вже стояла на березі, біля стрімкого закруту струмка, на невеличкій галявинці, ^облямованій чагарниками. Дівчина кинула на траву купальник, сховала під косинку волосся, а ще за мить біла сукня злетіла над головою і впала поряд з купальником.

Войта заплющив очі і спритно порачкував. Хвилину сидів нерухомо, зашарівшись, потім для певності одсунувся далі від небезпечного місця.

«Безстидник, — картав себе в думках, — так і треба тобі скрізь влізти, усюди вскочити, навіть тоді, коли тобі до цього немає ніякого діла».

Войта сидів доти, доки не почув унизу глухий сплеск води. Тільки тоді він обережно підвівся й озирнувся. Голова дівчини, схожа на велику водяну лілію, спокійно рухалася гладінню струмка то за течію, то проти неї.

Марек постояв, почухав потилицю, повернувся і скочив на кам'янисту лісову дорогу.

Саме в цей момент з-за повороту вийшов чоловік, що вів велосипед, а за хвилину Войті вже широко посміхався бравий шинкар Тламіха.

— Доброго здоров'я, пане Марек! Куди це ви так рано?

— А, здрастуйте, пане Тламіхо, — привітався Войта без особливого піднесення. — Так просто, гуляю.

Завідуючий шумаржовським закладом громадського харчування сперся на велосипед і запалив стару прокурену люльку. Було зрозуміло, що він приготувався до ґрунтовної розмови.

— Так просто? — запахкав Тламіха. — І що то за інтерес плентатись сюди просто так. Це ж треба мати силу ходити по цих горбах. А мені аж до самого Піхова тарабанитись. У район треба, по товар. Ото ще, батечку, морока. Сьома година, пів на дев'яту буду там, та назад стільки ж, отже, об одинадцятій, не раніше, вдома. Так, так, це ж коби моторчик…

— Добре, що вам здоров'я дозволяє так далеко ходити, чи не так, пане Тламіхо? — зауважив Войта, намагаючись бути чемним.

— Та дозволяє ще, дозволяє. А тут справді красиво і для здоров'я корисно. Недаремно саме тут вибрало ваше начальство місце для будинку відпочинку. Це була вельми мудра ідея.

— А ви, здається, не тутешній? І давно ви в цих краях?

Тламіха скривився.

— Я, пане Марек, пражанин, справжнісіньке дитя Праги! Ну, а тут з сорок дев'ятого. Бачите, нікого в мене немає в цілому світі. Отож я і сказав собі: збирайся, Венцо, кудись на село, там уже дотоптуватимеш свої старі ноги. Принаймні у Празі буде більше місця для молоді, хіба ні?

Войта слухав і наче на знак згоди кивав головою.

— Отже, ви були борцем, пане Тламіхо? — несподівано запитав він. — Ба, навіть у Гаєка…

— Аякже, було, було таке, — осміхнувся шинкар і так стиснув пальці, що аж у суглобах затріщало. — Майже п'ять років з цього жив, до тридцять сьомого року. Тільки, хе-хе, то був не Венца Тламіха, а Білл Талміх, відчайдушний моряк з Порт-Артура! Це, звичайно, для реклами. А родом я з Кошірж і боротьбою займався ще хлопцем, не як професіонал, певна річ, пане Марек, а як звичайний аматор. Міг, як то кажуть, і в люди вийти, одного разу навіть потрапив аж до півфіналу першості республіки. Але потім — ця криза, я тоді був кельнером. Довгий час ніде не щастило влаштуватись, от я й пішов у «профіки», тобто став професіоналом. Що й казати, кляті часи були…

— А чи не виступали ви часом колись біля Безовки на Жижкові?

Тламіха махнув рукою.

— Питаєте! Дорогий товаришу Марек! Біля Безовки? Ге-ге! Та там же старий Гаєк частенько шатро напинав…

— Ну, от бачите, пане Тламіхо, тепер я точно можу сказати, що дивився вашу боротьбу ще тоді. Я ж з Лупачової вулиці, від Безовки зовсім недалеко, за рогом. Ну, а потрапити у цирк до Гаєка — де була моя хвороба. Скільки разів, пам'ятаю, прослизнеш зайцем, а тебе звідти й попросять, та ще з ременем.

— Матінко моя, то ви з Жижкова? — розплився посмішкою Тламіха, тиснучи Войті правицю. — Це треба відзначити; адже я теж з Кошірж, значить, ми з вами земляки? Правда, ви на всі двадцять років молодший за мене, але в таких випадках це не має значення. Оце дивлюсь я на вас і здається мені, що ви теж не легким ремеслом займались!

— Я ливарником був, — сказав здивований Войта.

Тламіха жестом висловив своє незадоволення.

— Та я не про це. Може, ви теж практикувалися в різних там нельсонах та інших захватах. Одним словом, чи не дубасили ви кого-небудь у старому жижковському Бівої?

— А, он ви про що. Бувало, — посміхнувся Войта. — Тільки я віддавав перевагу боксу.

— Ото ж бо й воно! — ляснув його Тламіха по плечу. — Я й кажу, це важке ремесло. І позначається воно на людині, пане Марек. Такого чоловіка легко впізнати. І по тому, як він дивиться, і як рухається, і яка в нього реакція. Я на це добре око маю!

Шинкар не поспішаючи почав знову запалювати люльку, пильно оглядаючи Войту крізь вогник сірника.

— Бачу, щось серйозне у вас з ногами трапилось. Якась неприємність?

Войта злегка почервонів.

— Автоаварія, — відповів він коротко.

Тламіха присвиснув:

— От бісова штука, — співчутливо похитав головою. — Але, видно, здорово вас зачепило! Адже ви тут, коли не помиляюся, вже, мабуть, шостий тиждень.

— Та вже… Лишилося тільки чотирнадцять днів, пане Тламіхо, — відповів Войта якось розгублено. А на нове запитання шинкаря: «І знову на службу?» — не відповів зовсім.

Хвилину мовчали, потім Тламіха подивився на годинник, зітхнув і мовив засмучено:

— Ну, мені час. До побачення, пане Марек. — Шинкар дійшов до першого повороту, озирнувся і ще гукнув. — Вам у місті нічого не треба?

— Ні, дякую, — відповів Войта.

Залишившись сам, Марек трохи постояв, борючись із спокусою вибігти на невисокий укіс над шляхом і подивитися туди, де біжить струмок. Але сердито копнувши ногою камінь, вигукнув: «Кругом!» — Чітко виконав свій наказ і знову скомандував: «Кроком руш! Заспівуй!»

Енергійним кроком він попрямував до села, а навколишній ліс здивовано наслухався до пісні, яку чув уперше:

Після сніданку Войта Марек одержав листа.

Поволі вийшов у сад, в задумі зважуючи в руці конверт. На його улюбленій лавочці сидів надпоручик Курка, терпеливо чекаючи, поки прийде Яна з ракеткою для пінг-понга.

— О-о, наш юний слідопит повернувся з екскурсії, — зустрів він Войту патетичним вітанням, але, побачивши вираз обличчя Марека, зобразив співчуття. — Лист? Від кого?

— Від начальства, — буркнув Войта і, сівши, розірвав конверт.

— Що тобі, Войто? — пошепки запитав наполоханий Курка після довгої паузи, бачачи, що його приятель все сидить і дивиться на папір. Войта подав йому листа і, підвівшись, мовчки почав ходити біля лавочки, підгилюючи часом дрібні камінці, що валялися на дорозі.

— Гм, — промурмотів надпоручик, дочитавши до кінця. — Скажу тобі, чоловіче, що найкраще в цій ситуації піти в «гражданку». Якого дідька ти тут не бачив? — і додав, не почувши відповіді: — Я принаймні саме так і зробив би на твоєму місці.

Войта зупинився і сильним ударом шпурнув камінець далеко в чагарники.

— Дякую за пораду! — грубо рявкнув він, вихопив листа з рук Курки і широкими кроками попрямував до веранди. Біля самих сходів мало не налетів на Яну.

— О, ви вже повернулися з нічних мандрів? — жартома спитала дівчина і насварилася на нього пальцем. — Кого, власне, ви шукаєте?

Войта почервонів так, що весь світ нараз здався червонуватим.

— В усякому разі не вас! — відрізав він, навіть не зупинившись.

Яна остовпіла. Її наче обсипало жаром. Дівчина вже хотіла крикнути щось навздогін, але передумала. Може, це тільки здалося? Адже в цього міцного чоловіка, що завжди імпонував їй своєю врівноваженістю, в очах були сльози!

Яна задумливо рушила назустріч надпоручикові.

Потім разом вони підійшли до зеленого столу. Роблячи перший удар по білому м'ячику, дівчина несподівано запитала:

— Не знаєте, що сталося з поручиком Мареком?

Курка розвів руками.

— Він сам не знає, чого хоче! Йому трапляється нагода піти на «гражданку», влаштуватися десь бібліотекарем, працівником відділу кадрів або знайти ще якусь спокійну роботу, а він мордує себе! Увага, Янічко, подача!

М'ячик цокнув об стіл, дівчина одбила його за сітку.

— Не гнівайтесь, будь ласка, але мені сьогодні не хочеться грати, — сказала вона і, поклавши ракетку, пішла…

Третій аркуш перетворився на кульку і полетів у корзинку. Войта сидів на веранді біля столика і гриз олівець.

«Шановний товаришу заступник», — написав він на чистому аркуші. Потім закреслив останнє слово і замість нього вивів «міністр».

А що ж далі? Як перекласти думки на слова?

«Дозвольте мені, щоб…» Погано, у цих підрядних реченнях можна зовсім заплутатись! І він почав знову: «Прошу вашого…»

Войта деякий час дивився на верховіття каштанів біля головної брами. В голові безладно проносилися думки. Знову, схопивши олівець, він закреслив два перші слова і, наче боючись запізнитися, швидко написав: «Я вимагаю…»

«Пробі, начебто я працюватиму ногами. Крім того, славетний доктор і гадки не має, як я тут натренувався. А цей Карел теж гарна пташка: лапки вгору, й годі. Ніякий я не інвалід… і взагалі, людоньки, товариші, зрозумійте нарешті, що не посада, не чини мені потрібні, а праця! Як вам пояснити, не соромлячись своїх недоладних слів, що я люблю свою справу, що не буде радості од життя, коли я буду змушений залишити її!»

Войта схопився з місця і заходив по веранді з кутка в куток. «Виставити мене через якийсь ідіотський перелом! Ех, дорогі товариші, та коли б я навіть зовсім без ніг був, і тоді намагався б так само виконувати свої обов'язки, як і досі. Адже в нашій справі насамперед треба мислити, мати ясний розум. Це ж не звичайна служба в якій-небудь установі, це творча справа! Складна шахова партія, тонке креслення, мікроскопічне дослідження, драматична картина з невпинним розвитком подій, з безліччю дій і персонажів! І це робити треба не тільки ногами! Але як усе довести, як викласти на папері?..»

Бац! — четвертий аркуш впав у корзинку. Войта, блідий од хвилювання, кинувся до шахівниці і навмання почав переставляти фігурки. «Треба заспокоїтися, — наказував сам собі, — треба заспокоїтись. Інакше діла не буде». Він спробував кілька варіантів атаки конем на чорного короля, поступово додавав фігури, створюючи різноманітні ситуації, Силкуючись зосередитися.

Раптом його захопила оригінальна ідея…

Войта хотів здійснити її, але наштовхнувся на перешкоду. Тоді він схопив папір і накреслив діаграму. Думка розвивалася, раз у раз наражаючись на нові й нові перепони. Треба було повертатись і все починати спочатку.

Войта так захопився, що, здавалося, зовсім одключився від зовнішнього світу. У такому стані через три години і знайшов його Новотний, що їхав з контори МНК додому обідати.

— Що ти тут досліджуєш? — нахилився секретар над Мареком.

Збуджений Войта підвів голову.

— Друже, Емілю, — видавив із себе, — я тут так, знічев'я грав і надибав на щось цікаве. Аж голова обертом іде. Все тут правильно, правильно до останньої фігури! — Марек підвівся і підсунув секретареві папірець, на якому було написано:

Білі: Крd1, Тa1, Тd4, Кb6, Кc7, Сe3, Сe6, c4, d3, f4. Чорні: Крf8, Тa7, Тb8, Кc2, Кe3, Сb8, Cg8, а6, c6, e7, h6.

— Тепер постав це на дошці! — запропонував Войта, і секретар не без вагання погодився.

— Рівні сили, своєрідна позиція, у білих справи поганенькі, — оцінив Новотний ситуацію. — Ну, і що з того?

Войта з простягнутою рукою відступив на три кроки.

— Я йду і не буду заважати. Ти, безперечно, знайдеш тут якусь хибу, без цього ти не можеш. Але увага, Емілю: білі шахують конем і на шістнадцятому ході дають мат!

— Що-о? — здивувався секретар.

— Так, шахують тільки коні. А потім побачиш, що станеться! Я назвав цю штуку «чортове коло». Ну, починай, починай! — Войта тремтячою рукою запалив цигарку і зник за дверима.

Новотний зручно вмостився за шахівницею. Посмикуючи вуса, він уважно вивчав ситуацію. Потім знизав плечима:

— Мат? Шістнадцятим ходом? — він пирснув зі сміху. — І тільки кіньми! Дурне! Хм… ну хай буде так: з «бе» шість на «де» сім… король відступає на «же» сім… потім кінь з «це» сім на «е» вісім, знову шах… — Новотний уже захопився партією.

А Войта тим часом прибіг до своєї кімнати, скинув спортивний костюм, надів вельветові брюки, дістав з чемоданчика фотоапарат у шкіряному футлярі, перевзувся. Тепер ще пачку сигарет у кишеню і… Тут він помітив на столі аркуш паперу. Рукою Курки було написано:

Войта посміхнувся. Роззява. Тільки не вистачало, щоб сюди зайшла Яна «подивитись книжки»… Яна! В пам'яті виринув яскравий образ дівчини та білий метелик з блакитними крапочками, що злетів у повітря… І тут же згадав: сьогодні він щось негарне зробив по відношенню до неї. Так, так, точно. Але коли і що?

У коридорі назустріч Войті висунулося з сусідніх дверей рум'яне обличчя старшини Міхалека.

— Доброго ранку, товаришу поручик! Сьогодні знову чудовий день, правда ж? Котра година?

— Пів на дванадцяту.

— Ага, так це ж прекрасно, — засяяв Міхалек, — тоді можна до обіду ще годинку полежать… Але до чого ж шикарна тут природа, як ви гадаєте, товаришу поручик?

Далі на веранді назустріч Мареку кинувся Новотний з розчухраними вусами.

— Хлопче, хлопче, — заїкався він од хвилювання, — а воно ж і справді виходить, як ти казав. Кобилки гонять короля шістнадцять ходів — і мат! Такого я ще не бачив…

— «Чортове коло», га? — засміявся Войта.

— Справді! — підтвердив секретар. — Ніколи б не повірив, якби сам не побачив на власні очі.

Войта перекинув фотоапарат через плече.

— Ну, от бачиш, усе можливо. І це на якихось там шістдесяти чотирьох клітинах. А можеш собі уявити, які головоломки виникають у житті. Наприклад, у діловодстві національних комітетів… — І, перестрибнувши через поруччя, Войта пішов.

Новотний закліпав очима і гукнув навздогін:

— А… куди ти пішов? Я думав, що ми зіграємо партію.

— Тільки ввечері, — махнув рукою Войта. — Я піду подивлюся на стародавню розбійницьку вартівню, про яку ти мені розповідав. Може, знайду якісь залишки по панові Бравцеві.

— От шалапут! — посміхнувся секретар у вуса. Потім невесело глянув на шахівницю, де ще стояло «чортове коло». — Але голова, — додав він, — розумна голова.

Звернувши за ріг, Марек встромив голову у кухонне віконце.

— Тітко Вожено, будьте ласкаві, сховайте мій обід у каструльку! Я повернусь аж увечері, він мені ще знадобиться.

Куховарка сплеснула руками.

— Знову не обідатимете, пане капітан? Повинна вам сказати, що тут багато вже відпочивало, але ще не було жодного, щоб так ставився до їжі, як ви. Зразу видно, що ви неодружений, бо жінка такого б не стерпіла.

— Оцього я й побоююся, — мовив Войта непевно. — А… що це я хотів ще… ви не знаєте, де Яна?

Тітка Вожена подивилася на нього уважно.

— У хаті, пакує свої речі. Завтра в неї кінчаються канікули, ви ж знаєте…

— Ага. Ну то я не буду їй заважати, однаково увечері побачимось. — Войта ще раз нерішуче переступив з ноги на ногу. — Хм, шкода, звичайно, що Яна вже їде. Саме встановилася хороша погода.

Куховарка доколотила щось кописткою в глибокому казані, потім сперлася ліктями на підвіконня.

— Шкода, ой шкода. Тим більше, що вона тут непогано відпочила. Ви розумієте, у бідолашної дівчини нікого немає в цілому світі, крім мене. І ні до кого було б навіть поїхати, та спасибі товаришам з міністерства, дозволили пожити їй чотирнадцять днів у мене. Але що ж це я хотіла ще сказати? Ага, от ви, пане капітан, не з тих, не з прикордонників?

— Ні, ні, — запевнив її Войта.

— Ви, напевно, служите десь у міністерстві, в якійсь канцелярії, отже зовсім як цивільний, правда ж?!

— Так, так!

— От за це я вас хвалю, — кивнула заспокоєно тітка Вожена, — це зовсім інше життя, порядне, спокійне; відробили свої години — і до сім'ї, ну, звичайно, якби ви її мали. І з пенсією також… А у вас є в Празі квартира?

— Є, — відповів Марек і помалу почав відступати од вікна.

— Але, ради бога, не будьте таким легковажним, — заволала навздогін тітка Вожена, — зайдіть за Янічкою до моєї кімнати, якщо у вас до неї серйозна справа, бо вона рано лягає спати!

— Дякую, дякую, тітко Вожено, це справа не така вже й спішна, — пояснив на прощання Войта.

За парканом він ще раз оглянувся. Кухонне віконце вже було порожнім. На веранді стовбичив Новотний, а в глибині саду Войта помітив Курку, який ходив з пістолетом, цілячись в уявні мішені.

Глинястою, кам'янистою стежкою зійшов Войта на височину, звідки вранці оглядав околицю. Але тепер він не зупинився, а рушив у напрямку на Піхов. Стежина то круто піднімалася вгору, то, звиваючись по узбіччях горбів, зовсім губилася під густим склепінням лісу.

Це був незайманий ліс, модриновий і смерековий, ліс з папороттю, густими заростями і темним мохом.

Під його зеленню ховалися чудернацькі сплетіння урвищ, вибалків і велетенських валунів, у темні закутки яких ніколи не пробивалося сонце. Волога земля дихала запахом тліну, що і сьогодні був такий, як багато століть тому. На цьому фоні неважко було уявити собі фантастичні постаті середньовічних розбійників; тут вони спускалися в долину на королівський гостинець, коли вартові на сторожових вежах помічали купецьку валку; тут вони видиралися назад до своєї фортеці, обтяжені трофеями; біля потічка обмивали рани, а в цьому урвищі страчували бранців — купців, солдатів, юнаків і дівчат, випивши за них по чарці, роздягши їх і нарешті помолившись за їхні душі…

Через сорок хвилин Войта круто повернув і попрямував лісом навпростець. За хвилину він уже був на травнистій просіці, звідки відкривався чудовий вид на околиці.

Марек зупинився передихнути і раптом скам'янів: на південному заході, закриваючи блакить неба, швидко виростав мур з темних хмар. Сонце наче зблідло, ліс принишк, усе завмерло в передчутті бурі. Войта завагався. Може, піти назад? Повернувшись спиною до грозового виднокола, він глянув на небо. Над самісінькою просікою стримів майже десятиметровий укіс, вкритий чагарником, і стирчали напівзруйновані стіни старої вежі. Який прекрасний краєвид має бути звідти! Войта, поправивши ремінь фотоапарата, почав підніматися вгору.

Це був нелегкий шлях. Марек мусив хапатися за кущики трави, поранені ноги швидко розболілися від незвичайної напруги. Сипкий ріняк осувався. Та Войта крок за кроком видирався все вище і вище, відчуваючи, як на спині стала мокра від поту сорочка.

Зціпивши зуби, він подолав останні метри і нарешті опинився на вузенькій стежці під кам'яним муром. Треба було відпочити. Перед ним розкинувся океан лісу, і Войті здалося, що він жертва, яку викинуто на безлюдний острів серед безмежного моря. Чорна стіна на видноколі вже присунулася впритул до сонця. Марек зробив нашвидкуруч три-чотири знімки і обережно рушив уздовж стіни на протилежний бік урвища.

Огинаючи найближчий ріг, він оступився і мало не зірвався з стрімкої скелі. Ні, Войта не послизнувся, це сталося від несподіванки. За два метри від нього, втиснутий до вузької ніші, лежав чоловік. Чоловік був мертвий.

Капітан Карел Котрбатий довго тер утомлені очі. Потім знову взяв олівець і, стиха вистукуючи на столі жалібний марш, дочитав листа. Час од часу він приглушено щось бурмотів, підкреслював якісь слова або кидав швидкий погляд на свого співбесідника.

Той сидів у кріслі за круглим столиком біля вікна. Сонячні промені наче стріли падали через сітчасті фіранки на його волосся. Старшина Коукол був рудий, через що ніколи, навіть у найбільшу спеку, не ходив на людях простоволосим.

У шафі старшини було безліч головних уборів: капелюхи сірі, коричневі й зелені, солідних форм і франтівські плоскодонки, висіли кашкети, берети і шапки. Йдучи з роботи, Коукол не дивлячись і завжди безпомилково брав з цієї колекції потрібне. Але чому, скажімо, сьогодні він надів коричневий велюровий капелюх, а другого дня звичайну шапку, уже кілька років лишалося таємницею для всього відділу…

Капітан зашурхотів паперами. Коукол враз підвів голову. Хвилину тому, коли старшина сидів, схилившись над столом і стиснувши голову руками, здавалося, ніби він куняє. Та ясні і рухомі очі спростовували це. Він вичікуючи стежив за начальником, який, підвівшись з-за столу, підійшов до крісла і вмостився у ньому.

— Сталася помилка, Стандо! — мовив Котрбатий, хитаючи головою. — Піттерман не повинен був зникнути. Чотири тижні минуло відтоді, як він перейшов кордон. Ми висіли на ньому, і раптом Піттерман пропав!

Станіслав Коукол співчутливо зітхнув і знизав плечима.

— З усього видно, Лацина тут не винен, — зауважив поволі. — На віллі у Горачеків, де ховався Піттерман, очевидно, завчасно забезпечили йому можливість непомітно залишити будинок. Ми мусили все передбачити і своєчасно оглянути там. що треба.

— Не про це мова, — заперечив капітан. — Піттерман не мав і гадки, що ми про нього знаємо. І все-таки зник. Значить, він десь діє. І, закінчивши операцію, повернеться до Горачеків, бо надійнішого місця навряд чи знайде. Отут ми знову візьмемо його слід.

— Але цього разу треба вже бути уважнішим! Треба встановити, як він покинув віллу, товаришу начальник.

— Добре. Я пораджуся з товаришами із спецвідділу, — мовив капітан. — А тепер підведемо деякі підсумки.

Хвилину Котрбатий мовчки перебирав якісь папери, потім уголос прочитав:

— «Алоїз Піттерман, тридцяти років, колишній готувач коктейлів нічного бару «Розетта» в Празі, що належав його дядькові Густаву Піттерману. 1949 року нелегально виїхав з республіки. 1951 року в Штуттгарті його прийняли на службу до СІС ^[5] . Пройшов курс спеціальної школи в Мюнстерхаузені, згодом підготовку в Гохберзі. Його керівником був призначений майор СІС, відомий на ім'я Якобс». Ага, давній знайомий!

— «Протягом 1953–1954 років Піттерман тричі переходив кордон, але лишався бездіяльним…» Очевидно, встановлював контакти, як ти гадаєш, Стандо? «25 квітня цього року знову перейшов кордон шумавським «каналом». Спочатку був під наглядом органів Міністерства внутрішніх справ». Хм, тут у нас є детальніші відомості…

— «Шість днів жив у районі міста Пльзень, де встановив контакт з Марією Лебровою, місце проживання»… і таке інше. «Потім виїхав до Праги і оселився у віллі Каміла Горачека, колишнього завідуючого ощадно-позичковою касою, нині пенсіонера. Син Каміла Горачека, Зденек, у 1950 році втік за кордон. Піттерман має документи на ім'я Іржі Гохмана, технічного службовця ОКД». Далі, з будинку виходив майже щодня, тут є детальний опис його прогулянок, але в них нічого цікавого нема. Ходив по Празі, кілька разів відвідав плавальний басейн у Жлутих лазнях, заходив до різних кафе, бував у кіно, театрах, музеях… Систематично, приблизно тричі на тиждень, обідав або вечеряв у ресторані третього розряду на Соколівській вулиці. Ні з ким не зустрічався, не мав ніяких побачень, не зав'язував розмов, не відсилав листів… ні він, ні Каміл Горачек. 22 червня, тобто три дні тому, прийшов додому десь близько дев'ятої вечора; як повідомляє сержант Лацина, хвилин двадцять сидів при світлі, потім вимкнув світло, відчинив вікно і, за всіма ознаками, ліг спати. Проте саме цієї ночі він зник з вілли, і невідомо, де перебуває тепер. Ну, що ти скажеш з цього приводу, Стандо?

Старшина Коукол почухав потилицю.

— Мені здається, товаришу начальник, — почав обережно, — що з цим Піттерманом пов'язана якась дуже серйозна операція. Це не звичайний собі «стукач», що тільки готує грунт для іншого. Уже те, що його вчили в двох місцях на різних курсах і що його взяв до себе сам Якобс, про щось говорить. І ви ж дивіться, як поволеньки, потихеньку він тут розганяється!

— Правильно! — погодився Котрбатий, який сидів, підперши підборіддя руками.

— Мабуть, тут йтиметься про цілу групу, та й чималу, давно підготовлену групу, добре витриману, так би мовити, відстояну, яка ще ніколи не залучалася до операції. І Піттерман приїхав ввести її в дію.

Баштовий годинничок, що стояв на письмовому столі, оглушливо зацокав у тиші кімнати. Котрбатий любив старовинні речі і навіть свій кабінет прикрасив цією дрібничкою, виконаною в стилі ампір.

— Гадаю, що ви маєте рацію, товаришу старшина, — після хвилинної паузи мовив він. — Саме тому я й певен, що Піттерман повернеться, і отоді, по-перше, ми не повинні випустити його з поля зору, а по-друге, мусимо з'ясувати, де він був і що робив протягом цих днів.

— Я б хотів показати вам різний мотлох, що належить Піттерманові. Його назбирали наші хлопці. — Коукол вийняв з кишені піджака коробок і висипав його вміст на стіл.

Це було справжнє сміття, пожмакане і потерте — десятка два дрібних різноколірних папірців — трамвайні квитки, квитки до кінотеатру, шматок якоїсь газети.

На кожному був написаний червоним олівцем номер, а на окремому аркуші Коукол дбайливо занотував, де і коли піднаглядний викинув папірець і хто його підібрав.

Котрбатий хвилину порпався у цьому мотлосі, мигцем оглянув кілька предметів і знизав плечима:

— Нічого цікавого?

— Дещо все-таки є, — простягнув руку старшина, — ось, дивіться, номер чотирнадцять… — Він подав капітанові зім'ятий трамвайний квиток, обгорілий з одного боку.

Капітан уважно оглянув його. Квиток за вісімнадцяте червня, виданий о дев'ятнадцятій тридцять на лінії двадцять першого маршруту.

— Мабуть, з басейну їхав, — буркнув про себе Котрбатий і поглянув до списку. — Ага. Вийшов з двадцять першого номера на першій зупинці за Булгаром, Гуситська вулиця на Жижкові. Там одразу кудись подзвонив з таксофону, що є на зупинці. Розмова тривала не більше хвилини. Потім спустився до Карліна, до свого улюбленого ресторану на Соколівській. Тут затримався півгодини, сидів сам за столиком у кутку, ні з ким не розмовляв. Цей зім'ятий папірець кинув у попільничку на столі. Гм! — Котрбатий дбайливо розгладив квиток, подивився на зворотний бік, і його очі раптом засвітилися. — Цікаво! — вигукнув, схопившись з місця. Він підійшов до вікна і відсунув фіранку. — Цікаво… — повторив знову.

На звороті квитка майже зовсім непомітно були написані олівцем цифри:

— Дев'ять, три, один, три, один, сім, — бурмотів про себе Котрбатий. І, одклавши папірець, звернувся до Коукола.

— Що ти на це скажеш, Стандо?

Старшина скромно знизав плечима.

Капітан сунув руку в кишеню, дістав фруктову карамельку і хвилину смоктав її. Це означало, що капітан напружено думає. Цукерки для нього були те саме, що для завзятого курця сигарети.

— Стривай, стривай, Стандо, — мовив він задумано. — Я вважаю, що це число дуже важливе для нього і Піттерман почув його несподівано! Тому й записав на тому предметі, який трапився під руки, побоюючись забути. Думаєш, це було в трамваї, по дорозі від Жижкова до Карліна або в ресторані? Навряд. Це число він почув у телефонній будці на Гуситській вулиці під час розмови по телефону. Я навіть переконаний, що людина на іншому кінці дроту не сказала нічого, крім цього числа. Тільки заради нього Піттерман і дзвонив. Згадай, як швидко закінчилася розмова! Він поспіхом записав число по дорозі до Карліна, а сидячи в ресторані, закарбував його в пам'яті. І тільки після цього, згідно з правилами, квиток вирішив знищити. Кинувши його у попільничку, він поклав на нього недокурок, але папірець згорів лише на третину… Чи не правдоподібна саме така версія?

— Напевно, — згодився Коукол.

— Знаєш, Стандо, — вигукнув Котрбатий, — це надзвичайно важлива деталь! Дев'яносто три, тринадцять, сімнадцять! Це, мабуть, номер телефону. А що міг дати Піттерману за цих обставин номер телефону? Очевидно, новий контакт.

Рудоволосий старшина закліпав ясно-блакитними очима.

— Так, це справді номер телефону, — підтвердив він серйозно, — але знаєте чий?

— То чий же? — спитав капітан жадливо.

— Ну й сміятиметеся, товаришу начальник. Це номер телефону відділення міліції у Браніку.

Та капітан Котрбатий не сміявся, навпаки, від несподіванки він спохмурнів і вилаявся. А завжди ввічливий Коукол додав:

— Так точно!

— Усе це треба буде обміркувати, — сумно зауважив Котрбатий. — А що, коли?.. Ні, це нісенітниця! Друже, чого б тільки я не дав, аби взнати, чим займається тепер цей чолов'яга! — Капітан рішуче підвівся, показуючи тим самим, що розмову закінчено.

— Товаришу старшина, підготуйте весь матеріал по Піттерману на консультацію! Я доручаю цю частину підпоручику Гомолі, ви будете працювати разом з ним. Найближчі заходи: шукати Піттермана, стежити і надалі за Горачеком, може, саме він готує йому контакти. Я з капітаном Демовичем постараюся встановити, як пощастило Піттерману зникнути з вілли. — Котрбатий знову замислився і зітхнув. — Усім своїм єством відчуваю, що з цією історією матимемо мішок клопоту. Ех, коли б оце зараз з'явився Войта!..

Чоловік був мертвий.

Войта зрозумів це з першого погляду.

В тому, як лежав небіжчик, було щось своєрідне і гнітюче. Мертве тіло якось дивно осіло, сплющилося… Жива людина так лежати не змогла б.

Войта стояв нерухомо, аж поки далеке гримотіння не вивело його із задуми.

— Прокляття! — вигукнув мимоволі Войта.

Він обережно підійшов до небіжчика.

Мрець лежав на спині, перехняблений лівобіч. Ноги в нього були зігнуті так, наче перед тим, як упасти навзнаки, він стояв навколішки. На ньому був світло-коричневий костюм, спортивна сорочка і галстук кольору хакі.

«Скільки років може йому бути? — спало на думку Войті. — Не так вже й багато, — вирішив він, розглядаючи заросле дрібною, мабуть, триденною щетиною обличчя незнайомого. — Не більше тридцяти п'яти…»

Схилившись, Войта помітив на шиї у небіжчика засохлу цівочку крові і кілька рудуватих крапочок на камені під його головою.

Марек розсудливо запалив. Подив і хвилювання безслідно зникли.

— Ні, його застали не тут! — сказав він півголосом. У Войти була звичка розмовляти на самоті. — Цього бідолаху вмостили непогано, щоб ніхто і не знайшов. Це значить, що місце події десь поблизу. — Войта роздивився навкруги. — Ну хоча б он там, унизу, не тій галявині! Далеко його не могли тягти, навіть коли б убивця був не один.

Обережно ставши на коліна, Марек почав увжно досліджувати вузьку кам'янисту стежку попід стіною. Дециметр за дециметром посувався він назад. Ну, звичайно — ось кров! Ага, ще! — Невдовзі Войта помітив розчавлений кремінчик на краю урвища. Він пильно оглянув схил під цією позначкою і на лапатому листочку за якихось півтора метра від кручі знову побачив плямку крові. А ще далі лежав дерен.

Войта позначив ці місця гілочками: сюдою вбитого тягли нагору. Що ж далі?

Войта замислився. Підрахував про себе: збігати до будинку відпочинку, подзвонити в Піховське відділення міліції та поки приїдуть хлопці — раніше, як за годину сорок хвилин вони тут не будуть! А це можуть бути дорогоцінні сто хвилин. Він підвів голову: сонце вже не світило, чорна хмара закрила добру половину неба. Войта на мить уявив собі краплі дощу, що падають на землю, струмочки води, що назавжди знищують сліди драми, яка сталася тут кілька годин тому. І це мало вирішальне значення. Марек навіть зрадів: трапилася нагода показати себе в дії!

Він повернувся, взяв фотоапарат і почав фотографувати труп, скільки вистачило плівки. Фотографував під різними кутами, по два знімки, для певності кожного разу міняючи експозицію. Покінчивши з фотографуванням, обережно підняв голову вбитого і побачив те, що й чекав: за правим вухом зяяла кругла рана, постріл зроблено з мінімальної відстані: шкіра і волосся навколо рани були трохи обпалені…

Зваливши на плечі труп, Войта поніс його вниз по схилу. Це була нелегка справа, і Марек відзначив про себе, яким сильним і спритним мусив бути той, хто витяг убитого нагору. Поклавши невідомого на траву, він трошки відпочив і знову глянув на небо, яке все більше затягувалося хмарами. Потім підійшов до місця, відзначеного гілочками.

«Отже, сюдою його винесли нагору!» — подумав Войта і почав далі обережно спускатися по слідах. Тепер іти було набагато легше, бо кров'яні плями траплялися частіше. «Мабуть, — зазначив про себе Войта, — його виперли нагору негайно ж після вбивства».

Нарешті Марек на галявині під кручею, за десять-дванадцять метрів осторонь від того місця, куди дістався спочатку. Пошуки привели Войту на місце злочину.

Це трапилося коло чагаря на самісінькому краю галявини. На сухій траві не лишилося слідів ніг, зате була велика кривава пляма. З надзвичайною пильністю Войта оглянув місце, зробивши ще одну знахідку: між корінням трави виднілася сила-силенна дрібнесеньких жовтих крихточок. Хтось розсипав тютюн…

Войта замислився.

Хто ж тут курив, жертва чи вбивця? Ніде поблизу немає ні обгорілого сірника, ні недокурка, а крім того, тут забагато тютюну, щоб вважати, ніби він висипався з запаленої сигарети або навіть з пачки. Цей тютюн попав сюди інакше.

Щоб перевірити своє припущення, Войта вивернув кишеню, в якій завжди лежали сигарети. З неї висипалося таке ж тютюнове сміття, яке він побачив у траві. Так, тут вивертали кишені! І, безперечно, зробив це не мертвий у живого, а навпаки. Значить, вбивця обшукував свою жертву…

То, може, людину вбито з метою грабунку? Войта скривився. І, хоча не повірити в цю версію у Марека не було підстав, вона йому не сподобалась. Він не вірив у вбивства в дусі старих лісових розбійників. Але для висновків ще буде час. Нам це просто не до вподоби, тому шукатимемо інші шляхи.

Повернувшись до небіжчика, Войта накрив йому обличчя своєю хусткою і, глибоко зітхнувши, мовив:

— Лежи, хлопче, лежи і не гнівайся на мене, якщо я трохи потурбую тебе! Тобі тепер до всього байдуже, а ми, живі, зацікавлені, щоб серед нас не попадалися люди з мораллю хижаків.

Войта витер руки і ретельно обшукав усі кишені невідомого. Сподівання його не справдилися: кишені були порожні… Лише у швах внутрішньої кишеньки піджака він знайшов залишки дрібнесенької тютюнової кришки.

Тут тебе, Войто, хтось солідно випередив! Ні з того ні з сього в голові Марека сплила стара напівзабута пісенька. І поки він стояв навколішках, вона настирливо свердлила мозок:

«О, знову те саме!» — сердився на себе Войта. Це вже, мабуть, ввійшло в звичку — тільки-но почне щось напружено обмірковувати, як одразу підсвідомо виринає якась мелодія і потім лунає вже протягом кількох годин. «Отже, сьогодні це буде «Зузанка»,= подумав Войта приречено. — Але повернемося до справ!»

У вбитого при собі немає абсолютно нічого! Це лише підтверджує здогад, що тут справа не в грабунку. На якого біса злодієві потрібні такі цінності, як сірники, гребінець, хустка?! Ні, вбивцю цікавило зовсім інше.

Войта спритно роздяг небіжчика. На новому піджаці зісподу стояла марка простєевської фабрики. Не вагаючись, він дістав ніж і спочатку безжально відпоров підбій — нічого. Розпоров комір — теж нічого. Тоді витяг і оглянув ватин. Порізав рукава.

Нічого. У закарвашах — нічого!

А що це може бути?

Войта присів і розклав на долоні підбій нагрудної кишені. На лискучій тканині в одному місці побачив темну і масну довгасту вузьку пляму… Він нахилився нижче, розглядаючи її. Навколо плями прядиво було пошкоджено. Войта заспівав «Зузанку» вголос.

«Може, хтось мені підкаже, що цю шкоду на новій підкладці зробив гребінець або авторучка? Ні, в цьому мене не переконає ні найкрасномовніший агітатор, ні навіть журналіст! Ліва нагрудна кишеня! Під підкладкою небіжчик ховав пістолет! І не один день. Отже, теоретичні припущення починають підтверджуватися?.. Тепер подивимось брюки. «Питала Зузанка в Куби, в Куби…» Ніде нічого. Штани мають цілком пристойний вигляд… А як черевики?»

Войта підійшов до ніг убитого.

Черевики були чудові, замшеві, з красивим рантом. Але між рубчиками він помітив якийсь червоний порох. Кінчиком ножа Войта зібрав трохи цього пороху. Видно, хлоп'яга десь добре походив по цеглі. Войта замислився…

Ніде в усій околиці він не бачив ніякої цегли. І все-таки, зробивши з аркуша паперу кульочок, Марек наскріб туди червоного пороху, а черевики відклав, щоб узяти їх з собою і ще раз уважно оглянути. Ножика для цього замало.

Раптом погляд Войти зупинився на ремені, що звисав з штанів. Так, так, це теж улюблене місце. Хвилина напруженого копирсання, і перший шов знято. Коли ремінь був розпорений, Войта стримано засміявся. Не поспішаючи запалив і лише потому дістав з ременя те, що шукав.

Нічого сенсаційного там, звичайно, не було, крім малесенького матер'яного ярличка, підклеєного з внутрішньої сторони ременя; на ньому видруковано:

Та Войті він багато про що говорив. Марек знав, для чого потрібен цей своєрідний «паспорт» і хто його видав.

Войта глянув на вбитого:

— Ти, мабуть, також здивувався, «триста сімдесят сьомий», здорово здивувався у ту останню мить, коли тебе обпалило полум'ям!.. Ти прийшов до товариша і, на тобі, бач, як він тебе привітав. Але чому? Хто він? Ти, напевно, зустрівся з ним, і той запросив тебе на конфіденційну розмову, ви розмовляли…

Зненацька вгорі загримотіло і майже одночасно почалася дика злива.

Войта швидко сунув ремінь у кишеню, схопив черевики невідомого і побіг у чагарі. Там він, зіщулившись, сховався під густим сплетінням гілля. Поставивши черевики поряд, Войта звернув увагу на те, що всередині у них вкладено устілки.

Витягши їх, він з цікавістю обмацав носки черевиків. Очі його загорілися. Там лежав складений папірець. Розгорнувши його, Войта похитав головою… Це була нерівно відірвана половина старого чехословацького лотерейного квитка. На його лівій половині великими літерами було написано:

і ще частина цифри, яка могла бути вісімкою або дев'яткою.

Недобра посмішка скривила Войті губи.

«Еге ж, — подумав він, тримаючи папірець на долоні. — Я з радістю познайомився б із цим милим, дорогим добрягою, якому належить друга половина цієї коштовності… І так зрадів би, так зрадів, що навіть віддав би оцю половину, і він мав би тоді увесь скарб разом!»

Сліпучий виблиск розколов небо. Зелена стріха над головою тремтіла, наче по ній вибивали частий барабанний дроб. Марек заплющив очі, і перед ним несподівано виникла картина: зеленою галявиною біжить дівчина у білій сукеньці. Злякавшись, Войта розплющив очі і не втримався від міцної матроської лайки.

Громовиця бушувала на повну силу…

Гуркіт автомобіля поступово затихав за поворотом удалині. Войта Марек повернувся у задумі і поволі рушив, дорогою на Шумаржов…

От і кінець!..

Товариші з Піховського районного відділення міліції, разом з якими, зважаючи на значимість справи, приїхав і сам начальник, погодилися з припущеннями і висновками, до яких прийшов Войта. Справа потрапила у надійні руки, і тепер ніхто не сумнівався, що за неї візьмуться як слід. Войті лишалось одне: написати протокол, в якому б знайшла відображення вся ця подія. Він пообіцяв, що завтра вранці привезе протокол в район. На цьому все кінчалося — звичайно, для Войти.

Марек відчув дивний жаль.

Похиливши голову, йшов він шляхом, підгилюючи камінці. Хай йому чорт, такий цікавий випадок!.. Саме тепер, почнеться головне — поступове проникнення у джунглі невідомого, у первісне сплетіння фактів, здогадів, повідомлень, терпеливе обмацування заплутаного клубка, доки не буде знайдено початок і чутливі руки не почнуть його розмотувати. Тільки тепер почнеться копітке складання сили-силенної дрібних скалок і уламків у один зв'язаний образ; будуть роздуми, тисячі комбінацій, наступи, обхвати, відступи від порожніх пасток, нові й нові пошуки шляхів. Почнеться битва, що вимагає витривалості і ясного розуму, битва, освячена думкою, в ім'я якої треба схопити хижака…

Войта любив свою працю, йому, як повітря, був потрібен бій, бій значно важчий і складніший, ніж поєдинок сили і зброї, тому що перемогти у цім бою можна тільки за допомогою голови і серця. До горла Марека щось підкотилося…

Повернувшись до будинку відпочинку, Войта усівся на своє улюблене місце в кутку веранди і, діставши нотатник, почав пункт за пунктом фіксувати все, що помітив під час обстеження. Принаймні це буде основа для рапорту… Крок за кроком відновлював у пам'яті свої дії, знахідки, висновки.

Тут його і застала Яна.

Вона підійшла до столика зовсім несподівано. На ній було вже не біле плаття, а синя спідниця і червона блузка.

— Кажуть, ви мене шукали, товаришу Марек, — сказала дівчина, глянувши на нього широко розкритими карими очима і невинно посміхаючись.

Здивований Войта не міг нічого пригадати.

— Я? — видавив він з себе не зовсім тактовно.

— Ну, звичайно, мені тітка Вожена казала, — терпеливо пояснювала дівчина. — Може, ви хотіли мене про щось запитати?

Войта нахмурився, закриваючи ліктем свої записки.

— А-а, так, так, справді, — промимрив розгублено, — справді, я хотів… я хотів запитати вас… про таку дрібницю…

Яна жадібно нахилилась уперед, і Войта крадькома глянув на неї.

— Може, ви знаєте випадково, чи є тут у Шумаржові місце, де була б складена цегла?

Брови у Яни поповзли вгору.

— Цегла? — повторила вона підкреслено, і голос її помітно затремтів. — Ви що ж, хочете спорудити тут собі будиночок? Так про це вам краще було б запитати у місцевого начальства!

— Зовсім ні, — намагався виправдатися Войта. — Вибачте, це я просто так, заради інтересу…

— У вас дуже своєрідні інтереси, — іронічно протягла Яна. — Краще признайтеся, що хочете збудувати дім і, коли підете на пенсію, проводити в ньому заслужений відпочинок. Я маю рацію?

Дівчина замовкла. Обличчя Марека раптом зблідло, в очах заграли злі іскорки.

— Ні, я не будуватимуся тут! — сказав він грубо. — Тутешній клімат мені не підходить, а до того побоююся, що доведеться щороку зустрічатися з вами.

У дівчини від образи перехопило подих. Вона наїжилася, наче кішка, і її очі теж загорілися.

— А ви цього не бійтеся, товаришу Марек! Саме з цієї ж причини я сюди більше не приїжджатиму. Не хочу псувати собі відпустку! — Вона схопилася і побігла. Але не встигла зробити й десятка кроків, як чоловічі пальці міцно схопили її за руку.

Войта стояв перед дівчиною і дивився їй в очі з якоюсь люттю.

— Але все-таки, хай йому чорт, дайте мені принаймні закінчити! Цегла тут ні до чого, головне — я хотів вибачитися… ну, за те, що сьогодні вранці, ви пам'ятаєте? Я дещо нечемно вам тут… — Він запнувся і ще раз повторив: — Я просто хотів перед вами вибачитись!

— Ну що ж, вам пощастило це зробити, — холодно констатувала Яна.

— У тому-то й біда, що мені з вами ніколи не щастить, — розвів Войта руками. — Обов'язково ми посваримося! А я ж нічого проти вас не маю.

— Дякую, — дівчина удавано вклонилася. — Значить, така вже наша доля.

Він сумно махнув рукою.

— Яка там ще доля! У цьому ні ви, ні я не винні. Це просто такі електромагнітні хвилі; розумієте, кожен випромінює якусь таку хвилю і…

— Я в електротехніці нічого не тямлю! — відрубала Яна. — Крім вибачення, ви мені ще хотіли що-небудь сказати?

— Ні.

Дівчина обернулась.

— Власне, так, хотів. Зачекайте!.. — Войта почухав потилицю і подивився кудись у далечінь. — Якщо ви сьогодні ще підете на прогулянку і… і побачите десь цеглу, скажіть мені!

Яна затримала на ньому погляд. Губи її були стиснуті.

— Не турбуйтеся! — процідила вона крізь зуби. — Я піду на прогулянку з тачкою й одразу привезу її.

Дівчина збігла з веранди. В цю мить з-за чагарів вийшов надпоручик Курка. Він широко посміхнувся і запропонував дівчині прогулятись. Яна охоче взяла його під руку, і вони попрямували в глиб саду…

«А що пише Боженка?» — хотілося Войті гукнути їм навздогін. Він був схожий на вуличного бешкетника. Та, закусивши губи, Марек стримався і поволі рушив до свого столика. Там він побачив старшину Міхалека і трохи спохмурнів.

— От і знову розпогодилося після грози, товаришу поручик! — сказав той. — Але до чого ж тут чудова природа, га? Погляньте лишень на оті високі гори, ух ти! А котра зараз година?

— Чверть на сьому, — промимрив Войта.

— Гм, значить до вечері маємо ще годину, — констатував Міхалек. — Ця панійка тут непогано готує. А що ви скажете, товаришу поручик? Оце я розумію куховарка… і взагалі, нічого собі жіночка, — він багатозначно прицмокнув, — усе на своєму місці, правда? Хе-хе-хе!

Войта задивився поверх чагарів на волейбольний майданчик, де юрмилися відпускники.

— Нічого собі жіночка… — повторив Марек механічно. — А чого б вам не спробувати щастя?

Старшина соромливо засміявся.

— Та що це вам спало на думку, товаришу поручик!.. Це я просто так. Адже те, що на язиці, не гріх. Я ж маю вдома троє дітей, ну і, зрозуміло, стару, тобто дружину. Вона теж іще, нівроку, квітуча жінка, Емілька… — Хвилину старшина порпався у нагрудній кишені, потім витяг звідти поторсане фото.

Войта змушений був глянути і висловити своє захоплення.

— Отож я й кажу, квітуча ще жіночка, нівроку, — повторив Міхалек і додав засмучено — Вона, правда, трошки худа…

Войта пильно подивився на багрове обличчя Міхалека і раптом з інтересом нахилився до нього.

— У вас, товаришу старшина, напевно, багатющий досвід… Уявіть собі, ні сіло ні впало, людина застрелила людину! Свідомо, умисно. Скажіть, що могло її змусити до цього? — Міхалек заморгав, і несподівано обличчя його набрало суворого, похмурого вигляду. Він не поспішаючи висякався і поволі ретельно склав хустку.

— Трапляється й таке, товаришу поручик, — кивнув він головою. — От саме торік був у нас такий випадок.

— І дуже складні бувають випадки?

Старшина вигнув брови.

— Складні? — повторив здивовано. — Та яке там! Складний випадок — це, скажімо, коли приходить до вас громадянин і каже, що десь на площі в нього поцупили гаманець. Ото вже складний випадок: знайдіть його, коли у вашому районі не «прописана» жодна знайома фірма. Тут уже лишається тільки чекати, доки не викриють якогось карманника і той не зізнається, що гаманець, який ви шукаєте, теж украв він. А вбивство? Боже мій, це найпростіша річ: треба знайти жінку, з якою небіжчик щось мав, потім того, що коло неї крутився, і півсправи у вас зроблено. Так, так, товаришу поручик, жінка і гроші — це дев'яносто дев'ять процентів усіх убивств.

— А той один процент? — запитав Войта, усміхаючись.

Старшина знизав плечима.

— Той один процент — ну, це якісь темні справи, — вирішив Міхалек філософічно. — Чекайте, я згадав ще Вранську, яку хтось заколов в ресторанчику «У Шмелхаузів» на Мелантріховій вулиці і в чемодані одвіз на вокзал. То було страшне вбивство, та, бачите, і цього разу сталося воно лише тому, що тітка крутила з багатьма чоловіками. Один з них і порішив її, але через те, що їх було багато, винного так і не знайшли. Аби в неї їх було хоч три-чотири, тоді цей пройда і двох тижнів не погуляв би…

Войта замислено креслив щось на папері. Міхалек торкнувся його руки:

— Там он вам вимахує якийсь хлопець, товаришу поручик!.. То, кажете, зараз чверть на сьому? Гм, що ж це воно буде сьогодні на вечерю?..

На вулиці, за дротяною огорожею, стояв білявий бригадник Їрка. Войта махнув йому, щоб той почекав, і швидко пішов назустріч, але наштовхнувся на тітку Вожену, яка, широко розставивши лікті, висунулася з кухонного вікна.

— Пане капітан, знайшла вас Янічка? — спитала вона медовим голосом. — Я їй негайно сказала, що ви її шукали…

— Так, звичайно, звичайно, усе вже владнали, — вклонився Войта. — А що, тітко Вожено, сьогодні на вечерю? Міхалек, ви його знаєте, вже допитується.

— Ох, цей Міхалек, пане капітан, — махнула куховарка рукою, — його легше було б одягати, ніж годувати! Мабуть, має клопіт з ним його жінка… Але що ж я хотіла сказати, ага: у вас в Празі гарна квартира? Велика?

— Кімната, одна кімната…

— Гм. А у Янічки однокімнатна квартира у Вршовицях. Дуже гарна і з ванною. Бідолашна дівчина, ось уже і скінчилося для неї літо. Але ви, мабуть, теж незабаром повертатиметесь до Праги, правда ж?

— Так, десь за кілька тижнів, — кивнув головою Войта, потроху відсовуючись од вікна.

На щастя, тітка Вожена змушена була кинутись до плити. А Войта тим часом вибрався на вулицю.

— Таки вирвався, товаришу поручик, — усміхнувся Їрка, — але ненадовго. На завтра треба готувати збори: двоє з бригади збираються їхати додому.

Войта свиснув.

— А директора запросили?

Бригадник подивився на Марека.

— Запрошували, але йому ніколи.

Чоловіки не поспішаючи йшли дорогою до села. Войта замислився.

— Так, так. Знаєш що, Їрко! Запросіть мене на ваші збори, якщо, звичайно, це можливо. А раптом і я розповім таке, що зацікавить хлопців і допоможе їм…

— З радістю, товаришу поручик, — вигукнув хлопець. — Ми будемо дуже раді! А що ви нам розповісте?

— Ну, щось таке, про що я часто згадую, — промовив Войта задумано і сів на узбіччі. — Скажімо, як у сорок п'ятому році ми закладали Спілку у нас на Жижкові. Боже мій, Еман, Гонза, Пепік, де вони тепер? Це були справжні друзі, усі з одної вулиці. З дитинства завжди разом. Ганяли по Жидовських печах, грали в розбійників, в іспанську війну. Потім, уже школярами, щосуботи їздили на Сазаву. Разом шукали… шукали правду життя, його сенс. У таборі при світлі вогнищ читали «Як гартувалася сталь» і «Анну-пролетарку». Запрошували до свого табору диких туристів, пропонуючи їм пожити серед нас. Іноді траплялися зворушливі моменти, Їрко! Одного разу найславетніший розбійник нижньої Сазави, Рябий Беррі, а насправді Венца Крупічка з Нуслів, кинув у вогонь книжку Островського. Ми її вихопили, але аркуші все-таки наполовину обгоріли. Вона і тепер у мене вдома… схована. А скільки разів на нас нападали розбійники і ми змушені були боронитися голими руками. Потім прийшла свобода… Травень… Дванадцятого травня ми прочитали в газетах, що засновано організацію молодих — Спілку чехословацької молоді, і того ж дня знову усі разом помандрували з Жижкова до Їндржишської вежі, де містився секретаріат, щоб записатися в члени Спілки. А потім почалися трудові будні, перші жнива в прикордонні, дискусії, прогулянки з гітарою… Ех, Їрко, ти собі не уявляєш, яким бурхливим життям ми жили. Були суперечки, були бої не тільки в газетах і на зборах, а й справжні. Коли ввечері після першої маївки поверталися додому, в нас летіло каміння… Нам спалили хатину, яку ми перетворили на клуб. Але кожна нова перешкода ще міцніше згуртовувала нас, і ми брали її приступом. Чому ж тепер, Їрко, не так? — звернувся він раптом до хлопця.

Їрка слухав, широко розплющивши очі. Войта засміявся і обняв його за плечі.

— Та ні, ні! — вигукнув він збуджено. — І ви гарні хлопці, і робити ви можете навіть значнішу справу, ніж ми тоді. Але ви занадто вже заклопотані й серйозні. Така собі… підстаркувата молодь!

Войта глянув на чисте передвечірнє небо, на сяючу далину і простір. Над видноколом, там, де лежала темніша смуга, вже миготіла яскрава зірка. Він задивився на неї, і на душі стало так гарно, як давно вже не бувало. Войта навіть відчув, що на очах ось-ось забринять сльози. Хвилину було тихо.

Раптом Марек схопився, обтрусив з себе пил і вдавано весело додав:

— Ну, от бачиш, Їрко, я й продемонстрував тобі, яким має бути молодіжний активіст, а ми, хлопче, старі ветерани, збираємося тим часом у відставку, на пенсію. То ж не забудь, наша домовленість залишається в силі, заходь за мною завтра!

— Зайду, — пообіцяв Їрка, прощаючись.

Войта копнув черевиком землю і почав уважно розглядати її.

— Ага, ще одне, — сказав він і підняв палець. — Партію шахів сьогодні ми замінимо загадкою! Будь уважним, Їрко, адже ти добре знаєш Шумаржов?

— Я вже тут шість місяців, — усміхнувся бригадник.

— Гаразд. Ану пригадай: чи є у селі або недалеко від нього якийсь склад цегли?

Їрка вилупив очі.

— Склад цегли? — Він замислився на хвилину, а потім хитнув головою. — Ні, тут нічого не будували.

— А може, руйнували? — підказав Войта. — Тільки добре подумай. Може, це й не склад, а якесь звалище, де розкидана і цегла…

— Так! — вигукнув хлопець. — Звичайно ж є! Я вже згадав. Це тут, у селі. А навіщо вам, товаришу поручик?

Войта прицикнув і змовницьки нахилився до нього.

— Тс-с-с! Нікому нічичирк! Мені треба дістати кілька цеглин. Я хочу надпоручикові Курці покласти до чемодана. Покажи мені, де це.

Їрка озирнувся.

— А отут, близенько, — махнув рукою хлопець. — Ми туди миттю доберемось…

Вони швидко рушили в напрямку села. На околиці, біля ставка, бригадник звернув на стежку, що вела вгору до крутого схилу, зарослого чагарем. Це, власне, був стрімкий укіс, не менше восьми метрів заввишки, який після невеличкого горизонтального уступу піднімався ще вище і непомітно переходив у довгасне узвишшя одного з пагорбів, що з усіх боків оточували Шумаржов. Нарешті обоє видряпалися крутою стежиною на невеличку галявину. Сюди жителі Шумаржова, певно, викидали сміття, тут валялися черепки різних глечиків, іржаві труби, жмуття гнилої соломи і безліч цегли, що ніби червоніла від сорому за таке оточення.

Войта уважно оглянув галявину.

— Дякую, Їрко, — мовив згодом, — більше я тебе не затримуватиму. Біжи, щоб ніхто не бачив.

Залишившись на самоті, Войта пройшовся кілька разів туди й назад. Потім сів і подивився на черевики.

Вони були запорошені червоним порохом.

Войта стенув плечима і ще раз подивився навкруги. Звалище оточували густі, метрів два заввишки чагарі, за якими нічого не було видно навколо.

Марек впритул підійшов до природної огорожі і почав крок за кроком посуватися вздовж неї. Сплетіння гілля утворювало стіну. Раптом Войта зупинився: в одному місці стіни він помітив просвіт, схожий на маленьке віконце. Войта відхилив гілки і побачив прямо перед собою будинок пиварні. Хтось саме заходив у двері, над якими була нерівно прибита вивіска: «Гостинність». Крізь освітлені вікна виднілися стільці і частина столу…

Войта запустив пальці у свою чуприну, потім запалив сигарету, кілька разів затягнувся і рішуче попрямував униз тією самою стежкою, якою дістався з Їркою сюди. Невдовзі він опинився біля заднього вікна пиварні. Обережно, щоб його не помітили зсередини, присів навпочіпки і пильно оглянув м'який грунт.

Учорашніх чоловічих слідів не було й згадки. Злива, що зірвалась опівдні, зробила своє…

Зненацька за спиною почулися кроки. Войта різко обернувся. По дорозі недалеко від ставка плентався, тримаючи руки в кишенях, малий розбишака Здобинський. Він насвистував якусь заяложену пісеньку, а підійшовши ближче, посміхаючись глянув на Войту. Він не пішов до пиварні. Постояв хвилинку, наче вагаючись, а тоді повернувся і, все ще насвистуючи, почвалав назад, його згорблена постать помалу розтанула в сутінках.

Войта похмуро дивився йому вслід.

У клубі будинку відпочинку стояв різноголосий вечірній гамір. Відпочиваючі сиділи хто за шахами і доміно, а хто з книжкою шукав собі затишного куточка. Біля великого столу прощалися з Яною, Міхалек розповідав оригінальні історії, всі сміялись, тільки надпоручик Курка мовчки, але так, щоб це було помітно, сумував. Вечір нічим не відрізнявся від будь-якого іншого, але Войта не міг позбутися якогось неспокою, що не давав йому всидіти на місці. Він тинявся від столу до столу, від однієї групки людей до іншої.

Добрівши до радіоприймача, Марек схилився над ним. В цю мить широко розчинилися двері, і Войта подивився на бліде обличчя секретаря Новотного, який, стоячи в дверях, схвильовано махав йому рукою. Намагаючись не привертати уваги присутніх, Марек вийшов у коридор і зачинив за собою двері.

Новотний схопив його за рукав.

— Войто, — ледь видавив із себе, — сталася жахлива річ!

Войта примружив очі. Неспокій зник.

— Що?

Секретар розстебнув і знову застебнув піджак. Безпорадно розвів руками:

— Тламіха застрелився.

У пивному залі було повно людей. Натовп шумаржовців стривожено гудів біля стойки і дерев'яних сходів, що вели на другий поверх.

Войта Марек, Новотний і помічник Тламіхи — довготелесий, блідий молодик, водянисті очі якого бігали на сполоханому обличчі, вкритому ластовинням, — вибралися по сходах нагору.

У коридорі було кілька дверей: на горище, до комори, до кімнатки помічника і нарешті до приміщення, де жив Тламіха. Ці двері були трохи прочинені…

Войта зупинився.

— Хто знайшов тут небіжчика? — запитав, не обертаючись.

— Ich… я, — почувся боязкий голос веснянкуватого помічника.

Войта обмацав двері, але не переступив поріг.

— Можете ввімкнути світло? — запитав нетерпляче і підождав, доки той поверне вимикач. Потім уважно оглянув хлопця. Войта частенько бачив його за стойкою, але ніколи не звертав на нього уваги. — То це ви, — повільно вимовив Войта. — Як вас?..

Хлопець закліпав очима.

— Мене звуть Йозеф Мюллер, — видавив він з відчутним акцентом. — Я тут працюю у пана Тламіха продавцем…

— Так. І давно?

— Третій рік, прошу. Пан Тламіха мене… брав на роботу завжди на літо, від квітня до септембер, до вересня.

— Ви нетутешній?

— Ні, прошу вас. Я з Альтенхютте… Стара Гута. Це в горах, три година дороги від тут, — він хвилину помовчав і, не дочекавшись нового запитання, поспіхом додав: — Маю там стара мати і сестра, ніхто більше, прошу.

Войта, не звертаючи уваги на нервовість Новотного, запропонував засмученому Мюллерові сигарету і не поспішаючи запитав:

— А як ви дізналися, що пан Тламіха застрелився?

Очі у хлопця безпорадно забігали:

— Я внизу наливай пиво, — почав він непевно, мнучи піджак. — Праці було немало, багато кундшофтів ^[6] , а пан Тламіха вже добрих півгодини був нагорі. Так, знаєте, раптом зібрався і пішов нагору. Ну і… в якусь мить ні з того ні з сього згора почувся постріл, усі чули. Um Gotteswillen ^[7] , сказав я собі, це постріл! Я побіг сюди нагору, пан секретар теж і ще хтось. А тут у кімнаті лежав пан Тламіха з револьвер у руці… — Хлопець перехрестився. — Тоді ми зробили Alarm ^[8] .

— Так, так, — притакував Новотний. — І що йому стукнуло в голову, добрязі старому, що йому могло шибонути в голову?

Войта обернувся до прочинених дверей, крізь шпарину було видно частину освітленої кімнати.

— У кімнаті світилося? — запитав коротко.

— Було.

— А ви заходили туди?

— Що це тобі приверзлося? — замахав руками Новотний. — Ми зупинилися перед дверима, а побачивши, враз побігли долі…

— Ви можете йти працювати, — звернувся Войта до Мюллера і, почекавши, доки його кроки не затихли внизу, розчинив двері навстіж.

Пильним поглядом обвів усе приміщення.

Яскрава, незатінена лампочка освітлювала кімнату різким світлом. Кімната наче складалася з двох частин, одна була схожа на канцелярію, друга — на житло.

У кутку, праворуч од вікна, стояв старий письмовий стіл і залізна каса. У другому кутку — ліжко; старовинна шафа, скриня, умивальник з побитою коновкою і поличка на стіні доповнювали невибагливу обстановку кімнати. Вікно було відчинене. А на підлозі, на звичайній дощаній підлозі, поряд з письмовим столом лежав Тламіха…

Лежав долілиць, простягтись на весь зріст. Його ліва рука стискала пістолет. На лівій скроні зяяв невеличкий отвір від кулі.

Войта переступив поріг, ще раз уважно оглянув приміщення і повільно підійшов до небіжчика. Зупинившись, він довго у глибокій задумі, мовчки дивився на Тламіху. Секретар неспокійно тупцював біля дверей, але порушити тишу не наважувався.

Нарешті Войта підвів голову. Та знову, нічого не сказавши, втупив свій погляд у вікно.

— Ага, ще, — секретар не в змозі був далі терпіти це, — ще вчора… та де там учора!.. Якусь годину тому приніс він мені пиво. Ще й пожартував: кому ж, мовляв, сьогодні я влаштую розгром у шашки!:. Бачиш, Войто, вже після того щось так жахливо вплинуло, так вплинуло, що…

— Він що, був лівша? — озвався зненацька Войта.

— Ага. Власне, я не знаю, мабуть. Люди в нас гинуть, а ми нічого не помічаємо і допомогти не можемо! — промимрив Новотний сумно.

— А дозвіл на зброю Тламіха мав? — знову спитав Войта.

Секретар хитнув головою.

— Не мав… — видихнув він з подивом. — Ти бачиш? Не мав! Гм, гм… — і докірливо глянув на небіжчика.

Войта нахилився над шинкарем, уважно його оглянув, підійшов до столу і щось довго-довго роздивлявся, раніш ніж чогось торкнутися. Потім обережно перегорнув якийсь зошит і нарешті звернув увагу на вікно.

— Емілю, — гукнув він несподівано секретареві, — у мене є до тебе прохання: сядь на хвилинку он туди, до письмового столу! Тільки не доторкуйся до нього, просто сядь і дивися на стіл, ніби читаєш. Добре? — Він ще поправив трохи наполоханого секретаря, як це йому було потрібно, і відійшов до дверей. — Гаразд, тепер так трохи посидь.

Новотний чув, як затихли в коридорі кроки Марека. Секретар лишився в кімнаті сам.

Він неспокійно засовався на стільці, намагаючись не спускати очей із столу і крадькома зиркаючи на нерухому постать, що лежала в якихось двох кроках од нього.

«Бр-р-р! Що собі думає цей Войта! — Новотний засунув палець за комірець, що давив йому шию. — Примушує людину стовбичити тут, а сам іде пива випити чи ще щось!.. Хай йому дідько, ну й часи настали. І чому це мушу бути саме я?.. Що це, Тламіха ворухнув ногою? Тьху, дурниці! Боже, ну й довго ж все тягнеться, цілу вічність!.. Де там запропастився Войта…»

— Мерзотнику! — почувся зненацька у порожній кімнаті чіткий, але трохи приглушений голос. Новотний здригнувся, підвів голову і раптом тихесенько застогнав, наче поранений кіт: за вікном виднілася темна постать, що простягла до нього руку. Секретар перелякано схопився, але у цю мить хтось спритно вскочив у кімнату… Войта майже торкнувся пальцем лівої скроні Новотного.

Вуса секретаря настовбурчилися, він тричі сплюнув.

— Що це… чого ти дурієш? — мовив сердито. — Ху! Якесь хуліганство!

— Обережно! — спинив його Войта і спокійно відвів до стіни. — Не потопчи тут усе! І не гнівайся на мене, Емілю: мені треба було дещо перевірити наочно, і от бачиш, усе геть-чисто підтвердилось.

— Як ти видерся у вікно? — Новотний усе ще сердився.

— Дуже легко. Ти собі не уявляєш, як це легко зробити, навіть босоніж. Завтра я тобі покажу.

— Але навіщо? — вигукнув секретар. — Якого дідька лисого ти тут строїш дурника, та ще й при небіжчику…

Войта поклав йому руку на плече.

— А тому, Емілю, — відповів Марек серйозно, — що Тламіха не застрелився, його хтось убив!

Годинник на стіні заскрипів, і в цю мить закувала іграшкова зозулька. Підборіддя в секретаря безвладно обвисло.

— Боже милий, — зойкнув Новотний, — цього ще не вистачало! — Він втупився очима у нерухоме тіло.

Войта повільно запалив сигарету і дбайливо сховав згорілий сірник до коробка. Секретар перевів на нього змучений погляд.

— А… ти це точно знаєш, Войто?

— Точно.

Марек узяв Новотного за руку і повів до письмового столу.

— Дивись уважно, Емілю, що це таке?

Новотний нахмурився.

— Чорнильна пляма.

— Правильно. Але ж вона ще трохи волога, точніше сказати, ще не зовсім висохла. Якщо до цієї плями обережно підсунути папірець… бачиш?.. Він вбере в себе чорнило. Отут трохи далі лежить ручка. А ось закритий зошит. Поглянь на нього!..

Обережно, одним нігтем, Войта зачепив кілька сторінок зошита і трохи підняв їх.

Це була бухгалтерська книга, де Тламіха робив різні записи. Останній запис обривався на півслові «…272 кг шинкової ковб». Запис був розмазаний, сліди чорнила виразно відбилися і на сусідній сторінці. А навколо темніло ще кілька дрібних плямок. Войта випростався.

— Ну, що ти на це скажеш?

Секретар мовчки похитав головою. Войта постукав пальцем по столу:

— Якщо усе це добре обмізкувати, то прийдеш до єдино можливого висновку: Тламіха перед тим, як… помер, сидів отут біля столу і щось записував у зошиті. Чому саме перед тим? Бо велика чорнильна пляма на столі ще й досі не висохла! Отже, Тламіха писав, але від цього заняття його відірвали. Причому відірвали несподівано, і він на це реагував блискавично: шинкар, не дописавши слова, відкинув ручку. Подивись, як загнувся кінчик пера, заляпав чорнилом стіл і, мабуть, перекинув чорнильницю. Зачекай, зачекай, Емілю!

Войта озирнувся навкруги і переможно вигукнув:

— А де чорнило? Бачиш, тут ніде немає чорнильниці!

— Справді, немає, — підтвердив секретар.

— Так, — засміявся Войта. — Завтра вранці ми знайдемо її у саду. Але давай повернемося до того моменту, на якому щойно спинилися! Скажи, як ти гадаєш, чи може людина, що збирається заподіяти собі смерть, сісти за стіл і обраховувати свої торговельні справи? А потім враз усе кинути і застрелитись? Так несподівано кинути, як усе свідчить, з переляку?

— Гм. А що коли в нього була така хвороба? — зауважив Новотний обережно. — Знаєш, бувають же припадки? Може, в нього трапився саме такий припадок і він втратив розум?

Войта похитав головою.

— А чорнило! Що, він під час припадку викинув каламарчик через вікно?

Секретар знизав плечима.

— І ще, Емілю, — вів далі Войта, — навіть і це не все. Поглянь: середня шухляда у столі висунута. Не дуже, але все-таки висунута. Вона заважала б тому, хто сидів за столом, і він обов'язково засунув би її. Може, Тламіха писав, а потім, під впливом чогось несподіваного, перервав писання й одразу витяг шухляду. Але навіщо? — Не дочекавшись відповіді, додав: — Ну, скажімо, там лежав пістолет, і він хотів схопити його! Відчуваєш, усі факти свідчать, що тут було чиєсь втручання, а не спроба самогубства?

Секретар невтомно ворушив вусами.

— Можливо, воно й так, як твердиш ти і як кажу я, — нарешті обізвався Новотний уперто.

Войта посміхнувся.

— А оце що, Емілю? — спитав тихо, показуючи на дно шухляди. Воно було застелене обгортковим папером, на якому виднілися три малопомітні коричнюваті плями.

Схилившись нижче, секретар голосно засопів.

— Це?.. — мовив він непевно, скоса поглядаючи на Войту. Той кивнув головою.

— Це кров. Але звідки вона тут узялась? Якби Тламіха застрелився за столом, то не міг би упасти так, як лежить тепер, а коли б він вистрелив у себе там, де лежить зараз, то оці краплини крові не попали б у шухляду. Але ж вони там є, значить, його вбили за столом, а потім той, хто був присутній в кімнаті, відтягнув сюди.

Запала тиша. Войта дістав сигарету і, розминаючи її пальцями, показав на край столу.

— Нарешті, зверни увагу на оті подряпини! Вони зовсім свіжі, дерево тут ще й досі біле. А внизу, на підлозі, точно під цим місцем, так, так, отам… теж світла подряпина. Від чого вона? Щось важке, металеве падало тут, подряпавши стіл та підлогу. Це був пістолет Тламіхи, який шинкар схопив з шухляди. Дивись, він у нього в руці. Чудеса, правда?

Войта чиркнув сірником і негайно заховав його у коробок. Зробивши затяжку, Марек підсумував:

— Отже, як виглядає ця історія в цілому? Тламіха сидів біля столу і писав; зненацька його щось налякало, щось страшне, небезпечне; сталося, очевидно, те саме, що і з тобою, коли ми відтворили цю подію. Шинкар відкинув ручку, перекинувши при цьому чорнило, рвонув на себе шухляду, схопив пістолет, але вистрелити не встиг. Чоловік, який вскочив через вікно до кімнати, випередив його. Пістолет випав у Тламіхи з рук, а сам він повалився на стіл. Побачивши пістолет, убивця, мабуть, вирішив інсценувати самогубство. Він у цьому зацікавлений, йому потрібен хоч найменший виграш у часі перед слідчими органами. Невідомий стягує тіло небіжчика на підлогу, бере пістолет… і помічає, що у його жертви прострелено ліву скроню. Це змушує його всунути пістолет у ліву руку. Тепер залишається навести порядок на столі: він захлопнув зошит, відсунув його, поставив перекинутий каламар; та, збагнувши, що на склі можуть лишитися чіткі відбитки пальців, викинув чорнильницю через вікно…

— Але все це нісенітниця! — вигукнув раптом Новотний, замахавши руками. — Ми негайно, як тільки почули постріл, побігли нагору! Мабуть і хвилини не минуло, як ми вже були в кімнаті!

— Ніякої нісенітниці! — спокійно відповів Войта, примруживши очі. — Постріл, яким убили Тламіху, зроблено раніше! А той, що ви почули, пролунав лише тоді, коли усе вже скінчилося. Звичайно, з Тламіхового пістолета, отого, що у нього в руці, теж було зроблено постріл, і навіть гільза лежить поряд. Отже, коли злочинець був готовий до втечі, він підняв ліву руку Тламіхи, націлився у вікно і натиснув спуск. Зрозумій, Емілю, якщо тут хтось має знайти самогубця, то він повинен почути й постріл! За мить убивця скочив на підвіконня і стрибнув униз. А коли ви прибігли сюди, невідомий вже повз геть через сад.

Новотний вилупив очі.

— А як же могло статися, що ми не почули того першого пострілу, того, яким?.. — здивувався він.

— У злочинця, очевидно, був пістолет із спеціальним глушителем, — відповів Войта задумливо. — І саме це у всій історії найцікавіше… — Він спроквола пройшовся до дверей і назад. — Найцікавіше…

Секретар розпачливо зітхнув.

— Звичайно! — поглядаючи скоса на Войту, додав він неприродно. — Але я тепер з тобою, чоловіче, більше не гратиму в шахи. Усе так продумати, тьху, це вже занадто!..

— Досвід, Емілю, досвід, — промимрив Войта занепокоєно, — а шахи — сам знаєш, учора ввечері ти мене тричі обіграв. Ах, учора ввечері!.. Двадцять п'ять годин… — він покрутив головою.

Раптом Войта подивився на годинника.

— Як же так, що й досі нікого немає з міліції?

Секретар закректав і ляснув себе по лобі.

— О! — вигукнув він трагічним тоном. — Адже ми взагалі їх про це не повідомили.

— Що, що? Ніхто ще не повідомив до Піхова?

Секретар ламав пальці.

— Я помчав до тебе, щоб при цьому була якась людина з тверезим розумом, ну а потім, потім якось про все забув.

Войта схопився за голову.

— Емілю, я ж не фахівець, і взагалі… мені все це не личить! Я ж тут приватна особа. Ну, й клопоту може бути!

— Лечу! — вигукнув Новотний і кинувся до дверей. — Зараз негайно подзвоню…

Було чути, як він біг коридором, потім щось загуркотіло, і останні слова секретаревої лайки заглушило тупотіння по сходах. Войта образно уявив собі, що трапилося там, і, не витримавши, засміявся. «Ех, Емілю, Емілю, комічний ти чоловіче, але й вартий поважання…

Звичайно, якщо бути самокритичним, то треба визнати, що голова у нього трохи запаморочена… Певна річ, заманливо було б зібрати і співставити всі обставини, — думав Марек. — А вони залежать одна від одної, я певен, що між ними є зв'язок!.. Пістолет з глушителем — відомо, хто з ними ходить! Отже, якщо справді усе це зв'язано, тоді ТА ШТУКА мусить бути тут.

Так, так, тоді ТЕ мусить бути десь тут! А де б я сам заховав цю штуку, коли б мені довелось, її зберігати?

У письмовому столі? Ну, це найприродніший варіант, але саме тому до столу я б не ховав. Може, тримав би при собі? Ні, ні, ця штука потрібна не кожен день, а крім того — певний риск! Вона мусить бути у місці цілком приступному, під рукою, але і в такому, що не привертає до себе уваги, у безпечному…»

Войта обережно підійшов до шафи і відчинив її.

Всередині на плічках висіло два костюми, угорі в безладді валялася білизна. Він ретельно обмацав одяг від комірців до швів під кишенями, але ніде не помітив нічого підозрілого. Потім забрався поміж сорочки і шкарпетки. Нічого… І лише в кутку біля задньої стінки під руками зашурхотів папір! Тамуючи подих, Марек дістав його.

Це був незаповнений бланк поштового переказу.

З досадою зачинив він шафу й озирнувся. Може, все-таки письмовий стіл?

Ні, не хотілося братися за нього. На поличці лежав коробок з цвяхами, люльки, старий ілюстрований щотижневик. Войта погортав сторінки, заздалегідь знаючи, що це нічого не дасть.

Раптом він звернув увагу на добрячу стару скриню з кованими оздобами по кутках. Підняв важке віко. Всередині був справжній смітник, якого він давно не бачив. Подлубався і в цьому ганчір'ї, старих жилетах, подертих сорочках, у скалках посуду і чортзна-чого ще. На самому дні лежала товста, недбало обгорнута брудним папером книга. Войта тільки тепер усвідомив, що це єдина книга в усьому приміщенні. Він з цікавістю розгорнув її і зрозумів, що у нього в руках чесько-німецький і німецько-чеський словник, виданий у Лейпцігу 1927 року. Уважно, не поспішаючи почав перегортати сторінку за сторінкою, але марно. Зітхнувши, кинув її назад до скрині і вже ладен був захлопнути віко. Та враз схопив книжку знову.

Коли книга падала, паперова обгортка розірвалась і з-під неї щось забіліло… Войта зідрав старий папір і побачив маленький конверт.

Навмисне поволі розірвав його і вийняв складений удвоє папірець. Це була половина нерівно розірваного старого лотерейного квитка — його права половина.

— …933 — прочитав Войта. Дев'ятка була трохи надірвана.

Марек вийняв з кишені нотатник і дістав шматок старого лотерейного квитка, що знайшов у черевиках убитого «триста сімдесят сьомого».

Обірвані краї обох половин сходилися, наче зуб'я шестерен.

Войта похмуро глянув на труп Тламіхи.

— Сьогодні я з тобою побалакав би охочіше, ніж учора, пане шинкарю… відчайдушний матросе… і ким ти, власне, ще був!.. Так, ким же ти був ще?

Цієї миті до приміщення вскочив Новотний.

— Вони вже скоро приїдуть! — сказав секретар з полегкістю і у знемозі похитав головою…

Джазова труба заверещала наче сирена. Карел Котрбатий витягнувся на тахті і приглушив радіо. Тепер ритмічний дроб барабанів і скигління саксофонів у кімнаті чути було зовсім тихо.

Котрбатий насуплено дивився перед себе, розгортаючи цукерку. Різноколірні, вони лежали на столі рівно вишикувані, наче солдати, а дрібні кульки папірців свідчили, що цей стрій був значно довший.

— Чому не лягаєш спати? — почулося стиха за спиною, і жіночі руки лягли Карелові на плечі. Він обернувся, посміхнувсь і ніжно погладив руку дружини.

— Чекаю телефонного дзвінка.

Марта сіла поруч нього і зітхнула.

— Мені теж не хочеться спати. Сьогодні так парко…

Хвилину обоє мовчали. На якусь мить змовкло і радіо, очевидно, міняли пластинку. Нову, повільну і тоскну мелодію заглушала хаотична мішанина цокання і стрекіт п'яти старомодних годинників, що стояли в кімнаті.

— Карлік ^[9] добре спить? — спитав несподівано чоловік.

— Добре, — усміхнулася дружина.

У неї був м'який, приємний голос і чудові темні очі.

«Біля рота зморшки, — подумав Котрбатий і здивувався. — Невже це можливо? Як швидко летять роки, якщо навіть вона… А власне, що ж дивного? Адже немало часу минуло відтоді, як я востаннє уважно дивився на неї…»

Карел відчув бажання поглянути на себе, пересвідчитися, що і на його обличчі позначився біг часу. Не від марнославства виникло в нього таке бажання, зовсім ні. Серед вад Котрбатого не було марнославства. Він просто хотів переконатися, що вони з Мартою, старіючи, ідуть в ногу, пліч-о-пліч, як ішли й замолоду.

«А втім, яке там старіння! — розсердився він. — Скільки ж їй? Тридцять п'ять. От мав би халепу, якби вона вміла читати думки».

Карел злякався, бо Марта несподівано сказала:

— Дивишся, що я старію? Зморшки вже є? — жінка засміялась і замахала рукою. — Це при світлі. Поверни трохи лампу, бо в очі б'є…

— Зовсім ні, це тобі здалося, — запротестував чоловік гаряче. — А навіть коли б і так, мене це не страхає, пусте, мені теж не двадцять. Не треба, облиш лампу. Дай надивитися на тебе, а то останнім часом не дуже часто трапляється така нагода…

— Правда, — мовила вона тихо і, підвівши голову, помітила, що Карел вже не дивиться на неї, а сидить, поцокуючи маленькою кулькою по столу.

— У тебе якісь неприємності? — запитала.

— Ні… нічого особливого, — непереконливо заперечив він. І жінка зрозуміла, що вони є. Марта радо брала на себе його турботи, повною мірою, скільки могла і скільки їй дозволялось.

«Аби ж тільки не така задуха, як сьогодні», — подумала втомлено і примусила себе промовити іншим, бадьорим тоном:

— А ти загадай мені який-небудь приклад для розв'язання! Чуєш, Карел?

— Приклад? — він засміявся. Це був їхній сімейний жаргон. Котрбатий ніколи не розповідав дружині про конкретні випадки, а наводив тільки відповідні факти або розповідав вигадану історію.

— Приклад… Ну, гаразд, Мартонько! Уяви собі таке. З'являється агент, першокласний, вишколений розвідник. Безсумнівно, з серйозним завданням. Він дуже обережний, не робить дурниць, принюхується, роздивляється. Нарешті, тижнів за чотири, хтось повідомляє йому номер телефону, який його цікавить.

— Зв'язок, — втрутилася Марта кмітливо. — І чого воно так парко сьогодні?..

— Звичайно, зв'язок, це кожен розуміє. Але як пояснити, що число, яке він дбайливо зафіксував, це номер телефону управління національної безпеки?!

— Національної безпеки… — повторила вона механічно, але швидко схаменулася. — Ти хочеш сказати, що якийсь його зв'язковий дав йому номер КНБ?

— КНБ, — підтвердив Котрбатий. — Номер управління КНБ одного з празьких районів. Отже питання для ентузіастів розгадування головоломок звучить так: «Навіщо? З якою метою? Що це взагалі є?»

Він ударив по столу і простяг руку, беручи цукерку.

Марта бездумно повертала каблучку навколо тонкого пальця.

— Може, він живе в цьому районі, — сказала навздогад, їй так хотілося торкнутися руки чоловіка. Особливо тієї, де була рана. Але він такий замислений…

Котрбатий неспокійно засовався. Марта намагалася зосередитись:

— А може… це помилка? Просто перекручене число?

— Ні.

— Тоді, — сказала вона розважливо, — тоді йому там підготували явку?

— Облиш, будь ласка! — схвильовано вигукнув чоловік і, схопившись з місця, заходив по кімнаті. — Що це ти вигадала?

Марта розуміюче похитала головою. Ця думка не дає Карелу спокою…

— Хіба це неможливо?

Котрбатий ще кілька разів переміряв кроками кімнату і знову сів.

— Усе можливо, — промимрив він. — Можливо абсолютно все. — Капітан задумався. — Але правдоподібність, Марто, і взагалі… Адже у нас п'ятдесят шостий рік. Ї чудеса давно минули. Тепер ворог вже не може так просто кудись пролізти.

— Ворог? — спитала вона. — Чому ворог? А може, у пастку попав недосвідчений хлопець.

Котрбатий похитав головою і з досадою вимкнув радіоприймач.

— Я розумію, розумію, Кареле, — мовила дружина. Потім з надією глянула на нього. — А що коли це просто випадок і число, яке ти тримаєш в голові, означає не номер телефону, а щось інше? Скажімо, суму грошей або ще що-небудь?

Котрбатий у безнадії розвів руками.

— Нелегка це штука. Треба знати всі обставини… Шифр? Я не знаю такого шифру. Шість цифр: чотири з них повторюються! Ніякого смислу в цьому немає. Ні, ні, логіка підказує, що ми не помиляємось. Але слухай! — закінчив він зненацька. — Навіщо тобі сушити голову якимись прикладами? Давай поговоримо про щось інше.

Він обняв Марту, поклавши голову на її плече. Цієї миті задеренчав телефон.

Котрбатий здригнувся. Якусь секунду сидів нерухомо, потім підвівся.

Їхні погляди зустрілися. Марта примусила себе посміхнутися.

— Товаришко начальниця, дозвольте іти! — спробував він пожартувати і підійшов до телефону: — Слухаю!.. Здоров, Стандо!.. Ну, звичайно, чекаю твого дзвінка.

— Я заходив до брата, але його ще немає вдома, — кричав старшина Коукол на другому кінці дроту. — Не лишив ніякої записки, але Йозеф пообіцяв повідомити мене, як тільки брат повернеться.

— Ага, — процідив Котрбатий і спохмурнів. — Прокляття, значить, Піттерман все ще на волі. Це вже мені не подобається. А з рештою все гаразд?

— Гаразд, — мовив Коукол. — Що ще нового?.. Ах, так, так, Йозеф і Богоуш ідуть сьогодні пиячити. Це вже точно, що до ранку, вони й самі кажуть.

— Отже, віллу Горачеків стерегтимуть сьогодні двоє. — Котрбатий згадав справу, яку ввечері обговорив з начальником відділу спеціальних завдань.

— Я знову зібрав майстрів. Вони завтра підуть оглянути пошкоджену проводку, так що вдруге, сподіваюся, він не сваритиметься. Ти задоволений? Я також. Ну, у тебе все? Гаразд. На добраніч, Стандо!

Карел повісив трубку і подивився на дружину.

— Піду спати, — мовила Марта. — А що там Войта поробляє? Не писав тобі нічого?

— Войта? — Слова дружини вивели його із задуми. — Ах, Войта! Він розкошує у будинку відпочинку і тільки й думає, щоб ми не чіпали його. Навіть не пише.

— Мені страшенно шкода його було, коли він від'їздив. Бідолаха з таким зусиллям кульгав на тих милицях…

— Так, з ногами в нього зле, — кивнув Котрбатий. — До нас він уже не повернеться. Наскільки я знаю, страждатиме дуже, та й мені радості від цього мало. Але що поробиш?..

Марта сперлася на одвірок.

— Послухай, Карел, а є в нього дівчина? Років два тому він щось натякав, що женитиметься, а потім чомусь замовк.

— Дівчина, — засміявся Котрбатий. — От бачиш, а я й не знаю. Здається, була, але щось там не вийшло. Войті не щастить на жінок.

— Хай він краще не одружується, — сказала Марта підкреслено серйозно. — Хіба що як ітиме на пенсію! На добраніч! — Вона зачинила за собою двері.

Котрбатий хвилину дивився на них, потім почухав потилицю, посміхнувся і нашвидкуруч приготував собі ліжко. Вклавшись за давньою звичкою на правий бік, він дав собі слово: завтра, так, завтра приходжу додому о п'ятій! Ніхто не має права викликати мене, і взагалі я вимкну телефон, справді, вимкну телефон, і годі…

П'ятеро старовинних годинників цокали, брязкали і дзвякали в темряві.

Десь за садами заспівали півні. Густе темне небо, починаючи від горизонту, поступово і все помітніше бруднилося блідим немічним світлом. Очі Войти, втомлені від жовтого світла ламп і цигаркового диму, раптом втупились у темряву: за вікном майнула якась тінь! Але тої ж миті Войта посміхнувся: це кіт, скуйовджений і по-розбійницькому наїжачений… Зараз, мабуть, побіжить до миски на горищі. Але сьогодні миска буде порожня.

Начальник районного відділення підвівся і кілька разів пройшовся пивним залом. Біля вікна на хвилину зупинився і розчинив його навстіж. Здавалося, що йому набридло насичене цигарковим димом повітря.

Білява дівчина у формі сержанта дописала протокол, закрила портативну друкарську машинку, склала надруковані папери і подала їх начальникові. А сама, бліда, з темними дугами під очима, втомлено сперлася на стілець.

Начальник з відзнаками поручика на погонах наспіх проглянув папери і сховав їх у портфель.

— Готово! — звернувся він до своїх людей, що відпочивали на ослоні біля стойки. — Можна забрати труп.

За хвилину троє чоловіків пронесли через пивний зал і винесли надвір мертве тіло, загорнуте у ковдру. Дівчина-сержант відступила на кілька кроків, начальник, що задивився у вікно на блідо-рожеве світання, навіть не оглянувся. А Войта, нерухомо сидячи в кутку, довгим поглядом провів людей, поки вони не зникли за дверима. І, дивна річ, зовсім несподівано в його пам'яті виник образ, який аж ніяк не підходив до нинішньої ситуації. Він пригадав себе патлатим хлопчиськом, брезентове шатро на старій Безовці і кількох м'язистих чоловіків у купальних халатах. Ось один виступив уперед, вклонився і почав вимахувати кулаками над головою, демонстративно надимаючи груди. Це Вацлав Тламіха або Вілл Талміх, відчайдушний моряк з Порт-Артура…

Надворі загув автомобіль, і Войта, з огидою зім'явши недокурену сигарету, зітхнув.

У дверях за стойкою з'явився сумний молодий Мюллер.

— Ще треба, перепрошую, варити каву? — запитав сиплим голосом.

— Ні, дякуємо. Ідіть спати! — відповів начальник і, повернувшись до Войти, додав: — Варто було б іще сад оглянути.

Вони вийшли у супроводі старшини. Обійшовши будинок, всі звернули увагу на відчинене вікно на другому поверсі. Начальник кивнув головою.

— Отут він виліз на клуню, потім на карниз і у вікно. Це зовсім легко… І назад так само.

Старшина, який стояв трохи попереду, підняв руку.

— Ні, товаришу начальник, — сказав він, уважно розглядаючи землю поблизу стіни, — назад він просто зіскочив. Отут прямо під вікном є сліди.

Вони підійшли ближче. Справді, у глинистому грунті поміж кущиками трави чітко виділялися глибокі ямки і борозенки. Було зрозуміло, що це відбитки каблуків. А борозенка, очевидно, слід руки, на яку чоловік сперся, коли падав, адже вікно було метрів зо три над землею. Трохи поодаль на голому грунті старшина помітив непошкоджений відбиток цілої ступні людини, яка попрямувала від стіни в глибину саду. Очі в начальника спалахнули.

— Зробіть відлив! — доручив він старшині, а сам разом з Войтою рушив далі. Та хоч як уважно не вивчали вони кожну п'ять землі, більше не знайшли нічого. Густа трава, напоєна нічною росою, піднялась, і сліди зникли. Так вони дійшли до хисткого дощатого паркана, що оточував ділянку. За парканом росла вільшина, осика і граб, під захистом яких вуркотів струмок Шумний.

— Так, — зітхнув розчаровано начальник, — отут де-небудь убивця перестрибнув пліт — і шукай тепер вітра в полі!

Не поспішаючи, вони повернулися до старшини, який уже зробив гіпсовий відлив, обійшли весь будинок і опинилися на шляху.

Шофер, тільки-но побачивши їх, завів мотор. Мабуть, не міг дочекатися, коли приїде додому і відпочине після безсонної ночі. Начальник районного відділення повернувся до Войти.

— Я цілком підтримую вашу думку, товаришу поручик, що обидва вбивства зв'язані між собою. Не сумніваюся, що це допоможе вищим органам. А вам дякую за допомогу і зичу якнайшвидшого видужання. — Він подав Войті руку і приязно усміхнувся. Потім заклопотано нахмурив брови. — Щоб не забути, у мене є для вас фото, з тих, що ви зробили біля вежі. Вони просто чудові, хай вам будуть на спомин. — Діставши з портфеля кілька великих знімків, він оддав їх Марекові, а сам усівся поряд з шофером. — Гарна відпустка у вас! — сказав на прощання.

Машина різко рушила з місця, і за якусь мить Войта вже стояв на шляху перед пиварнею сам.

Низьке ранкове сонце сліпило очі. Він трохи нахилив голову і глянув у задубіле обличчя мерця.

Яну розбудила тітка Вожена, що тихо рухалася по кімнаті. Дівчина заплющила очі, вдаючи, ніби ще спить. Тільки коли тітка вийшла, вона сіла на ліжку і, широко розкинувши руки, позіхнула.

Останній день!.. Останній ранок у цьому чарівному куточку, який полюбився їй так, наче з ним були пов'язані чарівні спогади про дитячі роки. Сьогодні опівночі вона вже буде у Празі. А що там?..

Яна перервала свої думки. Такого прозорого ранку, що бурхливо вдирався крізь вікна, не хотілося ні думати, ні мріяти. Хотілося тільки жити, всім єством відчувати життя.

Дівчина скочила босоніж на підлогу і наділа халатик, її тіло пестило сонце, яке прямими довгими променями зазирало до кімнати, і вітерець, що поспішав із саду разом з сонцем. Відчувши на своїй шкірі приємний дотик променів сонця і вітерця, Яна підставила їм своє тіло, наче потокові, що пробивається через греблю, і купалась у них, п'яніючи від чарів природи, ранку і юності…

Раптом на якомусь па дивного танцю вона завмерла, ноги її наче приросли до підлоги; гілки кущів ліщини перед її вікном захитались, і показався Войта Марек. Яна побачила його бліде обличчя і широко розкриті від подиву очі. Якусь мить вони мовчки дивились одне на одного, остовпівши від несподіванки. Нарешті дівчина відскочила, схопилася за ліжко і розгублено натягла на себе ковдру. «Боже, що це я роблю! — подумала стривожено, ледве переводячи подих. — Що це на мене найшло?! Адже я не п'яна, не сплю… я вже на ногах і вже день…»

Вона хитнула головою. Чари зникли, переляк вивітрився. Яна знову була сама собою — практична, незалежна, енергійна дівчина, помірно романтична і майже непомітно сентиментальна.

— З глузду з'їхала ти, дівко, — мовила вона собі серйозно, швидко вдягаючись. — А, вже минуло. Звичайно, кому це на думку спаде, що хтось о пів на шосту буде вештатися по саду? Цей Марек!.. Він завжди впливав трохи на нерви отими своїми прогулянками.

Дівчина схопила купальник і вибігла з кімнати. На веранді сидів Войта.

Яна зупинилась. Вона думала, що Марек уже пішов. Зустріч була для неї неприємна. На мить дівчина розгубилася. Що робити, як поводитися?.. Потім уперто підняла голову. «Не діти! Що сталося, те сталося. Я від того не померла, і він теж. Було б дурістю ходити тепер околясом, удаючи, ніби тобі нічого невідомо, і ламати голову над кожним поглядом. Бр-р-р-р!»

І Яна, розмахуючи купальником, підійшла ближче і спокійно промовила, тільки тон її був трохи задирливіший, ніж звичайно:

— Доброго ранку, товаришу поручик! А ви все ще ходите на свої нічні прогулянки?

— Усе ще ходжу, — відповів Войта із зусиллям, наче пережовуючи твердий шматок.

— Але вам це не на користь, — підколола Яна. — Вигляд у вас, пробачте, поганий.

— Зате у вас, пробачте, чудовий.

— Дякую.

Вона не знала, чи вже довела свою перевагу, чи треба ще щось сказати.

Войта примирливо звернувся до неї:

— Ви щоранку робите фіззарядку?

Яні перехопило дух.

— Ні, — відповіла байдуже.

Марек похитав головою:

— Шкода… це дуже корисно для здоров'я… А тепер — на річку? — почав він про інше, даючи зрозуміти, що попередня тема його не цікавить.

— На річку.

— А мені, якщо ви дозволите, можна з вами?

— Будь ласка, товаришу поручик! — Яна стенула плечима і збігла з веранди. Вони мовчки пішли до хвіртки.

«А він добре поводиться», — подумала дівчина. Вона не могла не визнати, що поведінка Войти їй імпонує. «І взагалі він — не ординарна людина! Цікавий чоловік». Яна спробувала дати йому оцінку на підставі різних побіжних зустрічей протягом цих чотирнадцяти днів.

Вродливий? Навряд, але жінкам може подобатись… А Курка? Звичайно, той скоріше впаде в око, але цей привабливіший. А чи є у нього дівчина? Про це він ніколи не говорив і не одержував листів, написаних жіночим почерком… Хіба що оті, на яких тремтячою рукою було виведено: «Шумаржов. Від матусі…» Скоса вона зирнула на Войту.

Гм, знову зморшка навколо вуст, яка надає обличчю своєрідного виразу!.. Так, так, саме ця зморшка не подобалася дівчині, навіть дратувала. Їхні взаємини були завжди дуже напружені. Яні часто здавалося, що він цинік! І це підтверджувала його манера жартувати. Але ні, ні, сьогодні дівчина переконалася: він порядна людина. Його очі, посмішка… Очевидно, у Войти якісь переживання. «Так, він мені подобається, — підсумувала Яна. — Шкода, що вже треба їхати. Чуєш ти, чоловіче, я дуже хотіла б заглянути у твою душу, взнати, який ти насправді!»

— Послухайте, — порушив її думки Войта, — не називайте мене «товариш поручик…»

— Он як? — здивувалась дівчина. — А як же? Ви ж поручик!

— Поручик, — кинув він, — правда, тітка Вожена вважає, що я капітан, але ви не повинні звертатись до мене так офіціально. Ви ж не співробітниця Корпусу…

— Абсолютно випадково, — погодилася вона.

— І взагалі, мої друзі так мене не називають, а мені здається, що ми стали друзями. Як ви гадаєте?

Яна розгублено знизала плечима.

— Я гадаю… ще ні… але, мабуть, могли б стати.

— Ну, от бачите!

— Але в нас уже не лишається часу.

Войта махнув рукою.

— Часу вдосталь! Ще тільки шоста година ранку, день лише починається, а ви їдете аж пополудні. Називайте мене Войтою! — закінчив він просто. — Адже я вас одразу почав називати Яною.

Дівчина не відповіла. Якийсь час вони знову йшли мовчки.

— Ви що, обмірковуєте ситуацію? — запитав він різкувато.

— Ні, просто дивлюсь, як тут гарно. Думаю, Войто, що наступного року я знову приїхала б сюди залюбки…

— Я також, — промимрив він за хвилину.

Дівчина йшла трохи попереду по траві, що виблискувала ранковою росою, і Войта мимоволі дивився на її ноги.

Зловивши себе на цьому, він спохмурнів і відвів погляд.

«Добре, що Яні треба їхати! — подумав роздратовано. — І сьогодні! Ні, шкода, що вона вже їде…

Войто, Войто, здається, від учорашнього ранку ти занадто багато думаєш про цю дівчину! І це незважаючи на події, які перешкоджали тобі думати про неї.

Так, справді, події останніх двадцяти чотирьох годин треба обмізкувати… Тут розгортається серйозна історія, надзвичайна подія. Ти випадково наштовхнувся на неї, і до твоїх рук попав кінець нитки. Нічого не поробиш, доводиться визнати — попрацював непогано! І не дивно, адже ти, наче заряджений акумулятор, гинув від туги за справжньою працею. І коли праця знайшлася, поринув у неї з головою. Так воно й мусило бути. Але тепер, — що тепер, друже? Що далі? Признайся, хобі нестерпно важко визнати, що це кінець! Остаточний і безповоротний… Бути тобі віднині лише відпочиваючим і видужуючим, а в перспективі архіваріусом або якимось чинушею. Тиловою крисою…»

— Пробачте, Войто, чого ви ось уже, мабуть, в п'ятнадцяте мугичете одну й ту саму пісеньку? — запитала раптом Яна.

Він здригнувся.

— Я? А яку?

— Здається, «Коли б це був Баворов, куди там Воднянам…»

— «… цілував би я тебе днями і ночами», — закінчив Войта усміхаючись. — Он, значить, яка. Ну, цієї я наспівався колись у хорі…

— В молодіжному? — поцікавилась Яна.

— Звичайно. У сорок восьмому році ми навіть перше місце зайняли. — І Войта заспівав, мабуть бажаючи довести, що сталося це не випадково. Дівчина замислено дивилася на нього.

— А ми в нашій групі ось уже два роки намагаємось організувати хор, і все марно.

Войта зупинився.

— Так ви член Спілки молоді?

— Аякже, — засміялась Яна. — Навіть маю доручення — культсектор!

— І я теж керував культсектором, — вигукнув Войта, — чотири роки. — Він почухав чуб і раптом ніжно посміхнувся дівчині прямо в вічі. — От бачиш, мені з самого початку хотілося говорити тобі «ти», і тепер я знаю чому. Сподіваюсь, і ти не заперечуватимеш, адже члени Спілки не повинні звертатись один до одного, як дипломати на прийомі!..

Яна уважно глянула на Войту.

— Якщо ти вважаєш… — мовила просто, ледь ворухнувши плечима. — Рискну. А ти… ти ще й досі член Спілки?

Він підняв палець угору.

— З дванадцятого травня сорок п'ятого року! — урочисто виголосив. І скромніше додав: — Звичайно, за статутом я вже трохи переріс. Квитка в мене немає, але я ще молодий!

Дівчина зайшлася веселим сміхом. Він приєднався до неї. Було хороше стояти на вранішньому лузі під сонцем та вітром і сміятись отак удвох з цією дівчиною…

— І давно ти… переріс? — запитала вона задерикувато. — Скільки тобі, власне, років? Адже ми не дипломати на прийомі, і я можу запитати про це.

— Не дуже багато, — зауважив Войта непевно.

Яна скривила носа:

— Якщо, скажімо, середнього віку, то ще не страшно.

Він глянув на неї і спохмурнів.

— Тридцять років мені.

— Тільки? — протягла вона з подивом, який не можна було назвати нещирим або лестивим.

Сьогодні від самого ранку Войта відчував себе якимось роздвоєним, здавалося, ніби кожна частина його свідомості займалася своєю особистою справою: одна — вранішньою природою, що заспокоювала, друга — дівчиною, яка непокоїла, третя… так, була ще й третя, і оця третя найгірша, вона мусила дати відповідь на питання: а що ж далі?

Що ж далі?.. Піти додому, лягти, взяти книжку і викинути все з голови? Те, що ти почав, закінчать інші. Але проти такого рішення повставало усе єство. «Я хочу закінчити те, що почав сам! І не лише це, я хочу показати, довести тому, хто збирається викинути Войту Марека із строю тільки через те, що машина переїхала йому ноги! Але чи можу я, чи маю право?..»

— Ну, так, — сказала Яна, зупинившись, — тепер ти тут хвилину постій, я тебе гукну потім! Але що з тобою? Войто, що трапилося?

Він наче прокинувся від сну.

— А?.. Нічого. — Марек труснув головою і подивився на дівчину невидющими очима, — Нічого, просто я дещо згадав. Пробачте мені, пробач, Яно, я мушу щось зробити. До побачення!

Войта швидко побіг, але ще раз обернувся.

— Я тебе проводжатиму на вокзал до Піхова! — вигукнув уже весело. — Ми ще набалакаємося досхочу! — Марек щодуху помчав у напрямку будинку відпочинку. Ноги пронизав гострий біль, але він не уповільнював ходу. Біг, перемагаючи біль.

Він мусив бігти.

По-перше, тому, що нарешті вирішив, остаточно вирішив, тепер з кожним кроком підходив ближче до розв'язання справи, яку відтепер вважав справою усього свого життя. По-друге, тому що відчував на собі погляд дівчини і не міг не витримати, він мусив, мусив бігти! Нарешті тому, що мозок свердлили думки: втрачено стільки часу! Чи буде ще там слід ступні — чіткий і непошкоджений?

Єдиний пункт, від якого можна вирушити до невідомості!..

На воротах будинку відпочинку стояв старшина Міхалек. Заклавши руки за ремінь, що оперізував його опасисте черевце, він недовірливо дивився на небо і був трохи схожий на вирізьбленого індійського божка. Якось стурбовано старшина попрямував назустріч Войті.

— Зараз пів на сьому, — замість привітання сказав Войта, віддихуючись і намагаючись швидше проминути Міхалека. Але той тільки хитнув головою і пристроївся до Войти. Він навіть прийняв швидкий темп, яким ішов поручик. Кілька хвилин вони бігли пліч-о-пліч невтоптаною глинистою стежкою.

— Не доспав я сьогодні, — засопів нарешті червонолиций старшина. — Чув увечері про неприємність. Кажуть, Тламіха наклав руки на себе…

Войта кивнув головою. Міхалек довго мовчав, ніби пережовував слова.

— Ех, — видавив він нарешті і схопив Войту за руку, — от я й кажу, що не міг через те спати. Здається мені, товаришу поручик, щось тут не так! Побий мене грім, але я в це не вірю.

— Чому? — запитав Войта, із сумом відчуваючи, що серце б'ється десь аж у горлі. Він стишив ходу і двічі глибоко видихнув.

— Не знаю, як вам краще пояснити, — Міхалек почухав ніс. — Ви любите футбол?

Войта ледь усміхнувся.

— Люблю.

— От бачте! А ви часом не належите до… спартаківців-соколовців — гм, тьху, ну, одним словом, до спартанців ^[10] ?

— Ні, — відповів Марек терпеливо, — мої почуття ще з дитинства належали «Славії».

Старшина здивовано подивився на офіцера.

— Даруйте мені!

— Але ж у них на футболках були отакенні червоні зірки! — захищався Войта.

— Ну, нехай, це можливо, — зауважив дещо засмучений Міхалек, — кому подобається піп, кому попадя, а кому й попова донька. Я про інше: уявіть собі, що ота ваша «Славія» грала з якоюсь там «Іскрою» з мішечної та трикотажної майстерень, або, скажімо, з «Татраном» із Забрдовиць. А увечері до вас приходить товариш і каже: «Знову продули! Мішечники вам забили шість-нуль!» — Старшина зробив драматичну паузу. — Як би ви на це реагували? Навіть коли б трапилося таке (усе, зрештою, може бути, особливо коли йдеться про «Славку»), вам і на думку не спало б, ви б не зрозуміли, не повірили цьому, коротше і точніше кажучи, — випалив він переможно, — це, мабуть, суперечило б вашим переконанням і логіці речей! Ви мене розумієте? І от щось схоже на це я відчуваю, коли думаю про історію з Тламіхою, мені усе розповіли, але хоч убийте, не вірю.

Войта зупинився.

— Чому?

Міхалек знизав плечима.

— Важко пояснити, — почав він непевно. — Я не знаю. Очевидно… — він на хвилинку замовк, — очевидно тому, що Тламіха взагалі не такий чоловік, щоб пустити собі кулю в лоб. Навіть якби це зробили дев'ятеро з десяти. Розумієте, він надзвичайно цінував життя, і в тому житті найдорожчим був він сам, Тламіха.

Непропорціонально велика вивіска пиварні виринула перед ними.

— Ви маєте рацію, — здолав Войта задуму, — ви маєте цілковиту рацію. Тламіху вбито, я всю ніч був там, коли слідчі з району займалися цією справою.

Міхалек переможно ляснув себе по ногах.

— От бачите!

— Але це не вбивство з метою грабунку, і жінка тут не заплутана! — Войта застережливо підняв палець. Старшина замахав рукою:

— Воно ще виявиться. На дідька, пробачте, люди вбивали б один одного?

Помітивши, що Войта зупинився перед пиварнею, не маючи наміру йти далі, Міхалек зміряв його хитруватим поглядом.

— Ой, мені здається, товаришу поручик, що й ви не від того, щоб умочити крильця в цю справу! Так, невеличкий розшук з власної ініціативи, аби згаяти час!

— Маєте рацію, — підтвердив Войта. Старшина засміявся.

— І справді, чом би й ні. Тільки зайвий клопіт, товаришу поручик, не гнівайтесь, але ж ви не криміналіст. А усі оті дедукції та інші штучки, то все вигадки панів, що роблять з цього науку. Набагато раціональніше розіслати повідомлення, пустити по сліду десять чоловік, за тиждень усе гарненько збереться на вашому столі і ви переконаєтесь, що добряга Тламіха у тому самому Піхові ходив до чиєїсь жінки або перепродував контрабанду і надував постачальника. От вам і вся історія!

— Я вам цілком вірю, товаришу старшина, — сказав Войта, таємниче притишивши голос, — але ш-ш-ш! — незабаром проситимусь до карного розшуку, от і хочеться набути досвіду. У вас немає бажання разом зі мною подивитися на цю штуку?

Міхалек поглянув на сонце.

— Аби не проґавити сніданок! — буркнув він заклопотано, але все-таки поплентався за Войтою в сад.

Обійшовши будинок, Марек нахилився під вікном і довго роздивлявся відбиток ступні. Потім переніс на стару газету, яку вийняв з кишені, всі розміри за допомогою зірваної стеблинки. Міхалек занепокоєно стежив за Войтою.

— Невже вони не зробили відлив? — не витримав нарешті старшина.

Та коли Войта запевнив його, що зробили, посміхнувся.

— Ох, ці мені хлопці!.. Марнословство, люблять погратися. Можливо, у них це й потрібна річ, хтозна, але що б вони робили в нашій конторі! Наприклад, навесні у нас викрали Прамен. Цей м'яло тиждень сидів би над розбитим замком і вигадував свої дедукції, а ми? А ми прийшли на місце й одразу сказали: це робота Лойзека Поспішіла із Страшниць! Удома його, звичайно, не було, але куди він подасться з цією штукою, як не до Майєра з Модржан? А ввечері обидва хлопці розкололися. — Міхалек поблажливо хмикнув і почав оглядати сад.

Войта сидів на вологій траві, ретельно підмальовуючи слід підошви там, де вона була помітно стоптана. Невдовзі він уже милувався своєю роботою. Запаливши сигарету, Марек сперся підборіддям на коліно…

«Я ношу черевики сорок четвертого розміру. А ця ступня більша. Цілком імовірно, що й чоловік, який залишив слід, вищий за мене. У мене… скільки? Сто сімдесят сім сантиметрів. Отже, він повинен мати приблизно сто вісімдесят. Гм, цікаво…»

Войта подивився на свої сліди. Вони відбилися в м'якому глинистому грунті виразніше й були глибшими, ніж слід, залишений убивцею. Отже, злочинець легший, навіть набагато легший. Адже, незважаючи на те, що він тікав, його черевики не дуже глибоко вгрузли в землю! З усього цього постає майже певний образ: чоловік, який застрелив Вацлава Тламіху, був на зріст близько ста вісімдесяти сантиметрів, худорлявий, можна навіть сказати худий, і ноги в нього… криві! Коротше кажучи, ноги в нього схожі на літеру «О». Він молодий, точніше, не старий. Стрибок з триметрової висоти зроблено непогано.

Почувши кроки Міхалека, Войта озирнувся. Гладкий старшина, що походжав по траві, скидався на людину, яка вийшла збирати гриби.

— Товаришу Міхалек, якщо ви щось шукаєте, погляньте краще, — гукнув йому Войта і, подивившись на вікно, прикинув відстань, — он туди, на той бузок! Там, мабуть, можна дещо знайти!

Міхалек відкрив рота, але, не вимовивши й слова, зник за кущами бузку. Войта підвівся й обтрусив штани, які трохи намокли від сидіння на траві.

«Ну що ж, зовсім непогано. Ми витягли з цього сліду все, що можна було витягти, і якщо хоча б частина цього правильна, у майбутньому це знадобиться… Але коли? Де?..»

— Нічого там немає, товаришу поручик, — не без докору повідомив Міхалек, видряпуючись з гущавини і струшуючи з себе пил.

— Навіть скляного каламарчика? — здивувався Войта, і Міхалек вдруге розкрив рота від подиву. Цього разу, однак, минуло значно більше часу, доки він спромігся закрити його.

— Каламарчик?.. — запинаючись, перепитав старшина. — Так, лежить такий собі… А що…

Він швидко зник, щоб за секунду знову з'явитись. Марек попрямував назустріч і взяв з рук старшини маленького гранчастого каламарчика. На дні лишилося трохи чорнила.

Міхалек розгублено дивився на офіцера.

— Ви його там загубили, товаришу поручик?

Войта крутив каламарчик у руках.

— Його викинув туди вбивця Тламіхи, — сказав він, зітхнувши. — А нам він уже нічого не розповість.

Обличчя старшини помітно червонішало.

— Чортзна-що, такого я ще не бачив! =— роздратовано промовив Міхалек. — Пробачте, товаришу поручик! Сподіваюсь, ви не жартуєте, а коли так, скажіть мені, як ви дізналися, що там лежить оця банька і що туди її закинув убивця?

Войта, примружившись і наче вибачаючись, ворухнув плечима.

— Шкода мені, товаришу Міхалек, але я встановив це на підставі чистої дедукції…

Він востаннє схилився над слідом і, почувши, як збентежено ходить Міхалек, посміхнувся. Войта відчував щиру симпатію до цього оригінального старшини, а часом навіть дивувався його мудрим висновкам. Щоправда, в очах Войти Міхалек був представником отого рутинного практицизму в службі безпеки, якого сам Войта не терпів. Скрізь і завжди поручик протиставляв метод творчий, метод пошуків і навіть експериментів. «Співробітник служби безпеки, — це не чиновник, — не раз твердив він своїм колегам, — дійсність, з якою ми маємо справу, настільки різноманітна, що ні в які шаблони її не втиснеш!» Раптом Міхалек закричав:

— Гей, ви там! Егей! Що вам тут потрібно?

Марек підвівся. У глибині саду хтось крався. Коли той підійшов ближче, Войта впізнав помічника Тламіхи Мюллера. Хлопець зупинився, злякано переводячи погляд з одного на другого.

— Що ви тут вештаєтесь? — суворо запитав старшина, також упізнавши хлопця. — Ви щось шукаєте?

Обличчя Мюллера було схоже на лик святого мученика, якому Нерон саме підпалює бороду.

— …'s sind schrekliche Dinge ^[11] , — замурмотів хлопець, сплеснувши руками. — Зник велосипед! Велосипед пана Тламіхи. Я пішов туди, до стодола, він там завжди був, а тепер немає. Я його мушу знайти, він же лишився на мені. Um Gotteswillen, ich bin doch ka Dieb! ^[12] — вигукнув Мюллер у розпачі.

— Що він там белькоче, що він не?.. — звернувся насуплений Міхалек до Войти.

— Що він не злодій, — відповів Войта і почув, як старшина промимрив собі під ніс щось схоже на «аби ж то!»

— З цієї стодоли зник велосипед? — перепитав Войта для певності, а коли Мюллер підтвердив, підійшов до неї ближче.

Це була та сама стодола, на стріху якої виліз убивця, добираючись до вікна Тламіхи. Двері замикались лише на дерев'яний засув. Войта заглянув усередину. Попід стіною побачив стоси дров, стару каністру, жерстяні коробки. На землі виднілися численні борозенки від велосипедних шин.

— Отут воно завжди стояло, — показав Мюллер.

— А отой велосипед, з яким ви йшли вночі селом, був ваш? — гаркнув на нього Міхалек, що стояв позаду. Молодик здригнувся.

— Я? Я ніде не йшов. У мене нема жодний велосипед! Ich war ganze Nacht hier mit Herren! ^[13]

— Гаразд, гаразд, — заспокоїв Мюллера Войта. Він ледве стримав посмішку, побачивши, як Міхалек багатозначно підморгує. — А коли ви бачили велосипед востаннє?

— Вчора опівдні приїхав пан Тламіха з Піхов, поставив його сюди, до стодола, потім… потім надворі умивався без сорочки, біля колонки, — напружено згадував Мюллер. — З того часу вже з ним нічого. А рано, може, година тому, я йшов сюди по дрова, а велосипед, heilige Mutter alles weib ^[14] .

Войта на хвилинку замислився.

— Слухайте! — мовив Марек. — Ідіть на дорогу, а коли я свисну, рушайте помалу до господи так, ніби ведете велосипед. Зрозуміло? Йтимете аж сюди, тою самою стежкою, якою ходив Тламіха, і тут поставите велосипед. Ясно, що я сказав?

Мюллер хвилину лупав очима, а потім, наче мученик, кивнув головою. «Тут він не витримає і зізнається», — можна було прочитати на обличчі старшини.

Войта перебіг дорогу і прудко видряпався на укіс, де було звалище цегли. Знайшов місце, звідки видно пиварню, і, відхиливши гілки, свиснув.

Внизу Міхалек роздивлявся, куди заліз Войта. Стодоли видно не було, але в цей момент Войта вгледів Мюллера, що йшов дорогою.

Хлопець оглядався навкруги, наче турист на подвір'ї старовинного замка. Ліву руку він тримав перед собою, намагаючись якнайсумлінніше вести неіснуючий велосипед. На хвилину Мюллер зник за будівлею, та невдовзі він уже стояв поряд Міхалека і копирсався біля стодоли. Войта його вже не бачив, але раптом з-за стіни господи показалася половина воріт стодоли.

Так, двері відчиняються назовні.

Мюллер зробив рукою рух, удаючи, ніби ставить велосипед у стодолу, зачинив двері і розгублено став, не знаючи, що робити далі. Хлопець скидався на людину, яку виштовхнули на манеж на поталу ілюзіоністові.

Навіть з укосу Войта бачив саркастичну посмішку Міхалека, та це його не бентежило, він був спокійний.

«Усе наче на долоні!» — подумав Марек і заспішив униз.

— Ви бачили мене, товаришу старшина? — Міхалек похмуро хитнув головою й одвернувся. Войта кивнув Мюллерові, який все ще тупцював на місці.

— Дякую. Вийшло у вас все дуже добре! Ви часом не грали коли-небудь у театрі?

— Ні, — жахнувся побожний горянин і, попросивши дозволу, втік. Можливо, побіг до своєї коморки, щоб молитвою випросити захисту божої матері у цій юдолі сліз…

Міхалек занепокоєно прицмокнув.

— Цей богомільний шмаркач щось мені не подобається, — зауважив старшина. — Велосипед у нього на совісті, безсумнівно. Взяв собі у спадщину. І хтозна, чи не він… — натякнув багатозначно.

— Товаришу Міхалек, — сказав Войта з удаваним смутком, — учора «Спарта» програла «Соколові» з рахунком 6:5!..

Старшина зрозумів.

— Кажіть, що хочете, — замахав він рукою, — але отакі, як цей тишко, вміють утинати класні штучки! Ці святенники — справжня банда. Пам'ятаю одну історію: здоровило, побожний, як папа римський, задушив шестирічну дівчинку. А потім пояснював, що зробив це за наказом архангела Гавриїла. Мовляв, в дитину увійшов диявол. — Міхалек плюнув і додав: — Їм тільки такі дурниці і лізуть у голову, це ж відома річ!

Войта запропонував старшині сигарету, запалив сам і, випустивши дим, сказав:

— Ходімо подивимося ще одну річ, це вже востаннє, — Марек попрямував у глиб саду.

— Востаннє! — повторив старшина з помітною іронією. — Чортзна-що, наче нас гонять у шию!

Та Войта вже перелазив через паркан. Старшина завагався. Залишати друга йому здалося нечесним. Але він з побоюванням глянув на сонце, що піднімалося дедалі вище. «Хоч би сніданок не з'їли! — свердлила мозок чорна думка. — Ні, певно, тітка Вожена сховає його. Що не кажи, а вона жінка хазяйновита. А може, цей Кліфтонек буде тут винюхувати аж до обіду, тоді мені дістанеться навіть дві порції!» — ця ідея надихнула Міхалека, і він, покректуючи, подався за Войтою.

Поручик стояв на вузенькій стежці за парканом, придивляючись до стіни з чагарника, що нескінченним пасом тягнувся вздовж струмка. Схований від людського ока цим густим покровом, струмок клекотів і вирував. Здавалося, що вода в ньому без упину кипить.

«І що він тут виглядає?» — міркував старшина, скоса поглядаючи на Войту.

— Товаришу Міхалек, тут ми розійдемось, — сказав офіцер несподівано. — Підемо вздовж цих чагарів, я праворуч, ви ліворуч.

— Так, — не стримався Міхалек, — а що ж я шукатиму?

— Гілочки.

— Гілочки?!

Тон, яким запитав Міхалек, був надзвичайно красномовний. Войта усміхнувся. Коли б цей добряга старшина так поводився під час гри в шахи, він давно б уже розсердився. Але на роботі Марек був невразливий.

— Гілочки, — повторив він спокійно. — Ми мусимо знайти поламані гілочки. Для цього треба бути надзвичайно уважним. Якщо знайдете, гукніть! — І він поволі рушив у протилежний бік.

Але не встиг пройти й десяти метрів, як озвався старшина:

— Отут щось є!

Войта підійшов. З осикового куща, на який вказував Міхалек, звисала зламана, напівзасохла гілочка. Войта ретельно її оглянув.

— Це не воно, — хитнув головою. — Зламані гілочки, які ми шукаємо, повинні бути свіжішіми, їх має бути більше… і, гадаю, вони повинні бути ближче до землі.

Войта повернувся і помалу пішов далі. Ніде нічого. За хвилину знову почувся голос старшини.

Міхалек стояв метрів за п'ятдесят і махав рукою.

— Ну, а це воно? — запитав, коли Войта підбіг.

Гілочки були зламані саме так, як Войта уявляв собі. Він підняв кілька і почав обережно лізти в чагарник. Грунт там був вогкий, драглистий. Міхалек на прохання поручика розсунув кущі над його головою. Трохи посвітлішало, і Войта побачив кілька нерівних борозен, які перепліталися, а майже поряд була глибока, округла ямка.

Войта не поспішаючи поступився місцем старшині.

— Ну, що ви на це скажете, товаришу Міхалек? — спитав він.

Почулося якесь незрозуміле мурмотіння.

— Гм, схоже на те, що тут щось лежало, — озвався нарешті старшина.

— Так, а чи не могло б це щось бути, скажімо, велосипедом?

Запала тиша. Потім Міхалек глянув на Войту.

— Не те, що могло б, — нарешті промовив він, — а цілком точно тут був велосипед! Є чіткий відбиток шин. А оця ямка — від керма. — Міхалек почухав собі лисину і свиснув.

Войта підкачав холоші брюк.

— Цією стежкою вбивця поїхати не міг. За селом вона з'єднується з шляхом на Піхов. А що там, за річкою?

Марек по коліна у холодній воді перетнув потік. Добряга старшина стежив за офіцером, стоячи на березі. Він розумів, що й до чого. «Погляньте ви на цього поручика! Голова в нього на місці, мабуть, і в нас не розгубився б…»

По той бік потоку був стрімкий берег. Кам'яниста дорога петляючи вела до лісу.

Войта, потупцювавши босими ногами, гукнув:

— Товаришу старшина! А куди веде оця дорога?

Старшина окинув поглядом пагористий виднокруг.

— Можливо, до Вранова. Я чув, що це приблизно десь годинки дві з половиною ходи.

Войта повернувся, і вони мовчки рушили назад.

Слова були зайві. Чоловіки перелізли через паркан і пішли садом.

Марек відчував, що далі так не можна. Треба проаналізувати від «а» до «я», знов обмізкувати кожну деталь, кожен помічений факт, спробувати встановити, що він може сказати додатково. Усе це конче потрібно. Інакше… Інакше кінець.

Наостанку він ще раз нахилився над слідом, єдиним свідком того, що тут відбулося. Але сліду не було!

Войта оглянувся. Поблизу, сварливо кудкудакаючи, греблися кури. Це вони розгребли і слід.

Раптом під жмутиком трави біля ніг щось заблищало. Не поспішаючи, Марек підняв металеве кружальце діаметром сантиметра три. Обтерши його, помітив, що на ньому викарбувано якесь зображення.

— Дивіться, яка чудернацька монета, — зауважив Міхалек, заглядаючи через плече.

Справді, це була монета. На одній стороні було викарбуване зображення людини, що сиділа на троні, тримаючи у лівій руці довгий спис. Мантія чи тога спадала хвилями і закривала ступні ніг.

Войта перевернув монету. На звороті він побачив якісь літери. Тільки піднісши монету ближче, зміг розібрати: «А-Н-Т-О-Н-І-У-С… АНТОНІУС. Антоніус…» Більше нічого прочитати не пощастило.

«Що ж це значить, і як вона тут опинилась?»

Та враз Марек чітко уявив собі, як ця монета могла сюди потрапити! Він судорожно стис кулак. Тепер монета мала для нього незмірно більшу ціну, ніж колись для людей, що купували за неї хліб, вино, любов, коли заради неї працювали, страждали, воювали і вбивали…

Нескінченно широкий, безмежно складний світ, в якому, не стихаючи ні на мить, вирує життя…

В ту мить, коли загублений серед шумавських лісів Войта Марек судорожно стискав у долоні дрібну стародавню монету з написом «АНТОНІУС», у світі відбувалася сила-силенна різних подій.

Багато з них перебували між собою у прямій залежності, але людський розум не в силі збагнути це. Отак і Войта — він не мав уявлення про те, що відбувається саме цієї хвилини, хоч його це стосувалося безпосередньо.

Двадцять п'ять хвилин на дев'яту…

Капітан Котрбатий викликав до себе підпоручика Гомолу і старшину Коукола, щоб порадитися з ними.

Біля вілли Каміла Горачека в парковому кварталі дзвонять електромонтери; вони вдягнені у сині комбінезони, через плече перекинуто кабель. Побачивши домовласника, електромонтери всміхаються.

— Пробачте, треба оглянути електропроводку…

У Гохберзі поблизу Штуттгарта, на горищі невеличкого замка сидить чоловік біля короткохвильової радіостанції. Після багатьох марних викликів він з досадою відкладає ключ, а офіцер за його спиною гризе кінчики вусів…

Зденек Матоуш, надпоручик Н-ської винищувальної ескадрильї Н-ського авіаполку чехословацької армії, прокидається після чарівної ночі, якої він ще ніколи не переживав; красуня поряд уже не спить, вона пригортає його, всміхається темними очима, і молодий льотчик у її обіймах забуває про дружину, що за сто кілометрів звідси саме гріє молоко для синочка, який вимахує брязкальцем у чистенькому ліжку…

В готелі «Під терням» на Соколівській вулиці сидить завзятий клієнт; він був тут учора, був позавчора, пив, їв і читав газети тижневої давності. Сьогодні він знову сидить тут і замовляє вже третю чашку кави…

Все це відбувається тієї самої хвилини, коли Войта Марек стискає в долоні стару монету. Все це має безпосереднє відношення до нього, до його думок, до його майбутнього, але він про це й не підозрює.

А вбивця Вацлава Тламіхи спокійно читає книгу, закинувши ногу за ногу, струшує до попільнички попіл із сигарети. Жінка, що сидить навпроти, запитує, чи не можна зачинити вікно. «Прошу, милостива пані», — відповідає він і люб'язно простягає руку, щоб зачинити вікно купе…

Войта Марек сидить у задумі за шахівницею. На веранді нікого. Всі відпочиваючі сьогодні вирушили в туристський похід на вершину Дивака. Щоправда, старшина Міхалек подався спати, треба ж бо компенсувати страсті минулої ночі, а надпоручик Курка біля садового паркана ламає білий бузок для букета, він боїться проґавити сьогоднішнє прощання, яке, на жаль, настає так рано…

На веранду вийшла тітка Вожена. Побачити її за межами кухні, ба навіть без фартуха, а в синьому квітчастому платті — справді надзвичайна подія. Але Войту не цікавлять надзвичайні події; він сидить, спершись підборіддям на руки, втупивши очі в розквітлий каштан. Він наспівує весь час одну й ту ж пісню:

Тітка Вожена мовчки дослухує пісню:

Потім, усміхаючись крізь сльози, промовила:

— Господи, яка гарна, сумна пісня!.. А я й не знала, пане капітан, що ви так чудово співаєте.

Войта здригнувся і наполохано підвів голову. Що там, що? Співати? А, доброго ранку, тітко Вожено! Та я ж не співаю…

— Ну, не заперечуйте, не заперечуйте! — сказала жінка з материнською ніжністю. — Та я й не дивуюсь. Людині завжди сумно, коли вона весь час одна, наче тичка з паркана, і коли в неї немає вірного друга, з яким можна порадитися при потребі. Я співчуваю, бо сама усього цього зазнала… — Вона дістала білосніжну хусточку, щоб витерти очі, а Войта занепокоєно відсунувся.

— Так, так, — промимрив він удавано розсудливо, з жахом помічаючи, що тітка Вожена підсовується ближче.

— Так, так, це ви правильно сказали, пане капітан, — похвалила вона Войту, — відразу видно, що ви солідний чоловік, а не який-небудь фанфарон, що тільки й бігає за дівчатами. Еге, я могла б вам розповісти про сумні хвилини в житті людини! От і за свою дівчинку, за Янічку, починаю турбуватись. Адже вона сама-самісінька в цілому світі, немає в неї близької людини, ну, звичайно, крім мене; її мати, небіжчиця, була моєю сестрою. Я кажу Яні: виходь заміж, немає щастя в світі, окрім подружніх пут. Та й дівчина порядна, охайна, моторна, дивлячись на неї, не один вже облизувався. Але вона — де там! Нинішнє покоління чоловіків нічого не варте, а Янічка прагне знайти чоловіка солідного, розумного. Так вона й каже. І я за це її хвалю, бо так і треба, як ви гадаєте, пане капітан?

— Так… Це правда… — погодився Войта понуро.

— А що я вас ще хотіла запитати: у вас тільки одна кімната? Одна. Гм, малувато, чи не так? А в Празі усе ще ота житлова криза існує? Існує. Яке це мучення! Я вам скажу, будь я міністром або ще кимось, то за всі гроші, звідки б вони не приходили, будувала б тільки квартири, щоб люди женилися і закладали сім'ї. Все це окупилося б тому міністрові, бо народжувалися б діти, а де діти, там народ не вмирає, отож! Ну, я вже побіжу, пане капітан, хочу ще у селян дістати яєчок дівчинці на дорогу. Закінчився вже для неї, бідолашної, відпочинок, о пів на четверту треба бути на вокзалі, пане капітан, о пів на четверту, а я навіть і проводжати її не можу, мусить сама йти, адже мені треба вечерю готувати…

Вона зітхнула і ступила на сходи. Але їй назустріч розігнався надпоручик Курка з величезним букетом. Галантно вклонився.

— Я нарвав для Янічки квіти, на прощання, — із сумом у голосі мовив він. — Вона випадково не вдома, не в кімнаті?

Крихкотіла куховарка лупнула на нього очима.

— Нема її вдома. А крім того, вона збирається в дорогу. І взагалі мушу вам сказати, пане капітан, що мені не подобається, коли хтось обскубує у саду квіти, адже їх посадовили не для вас, та й пов'януть вони, поки Янічка доїде додому.

Вичитавши надпоручикові, тітка Вожена залишила його і попрямувала до брами.

Курка сплюнув. За спиною в нього почувся неголосний сміх.

— Сховай це для Боженки, або для Іржини, або… та хіба я знаю, як їх усіх звуть, — сказав Войта. — Тут тобі, друже, не пощастить.

Курка з досадою кинув букет через поручні веранди на стіл.

— Шкода. Це така дівчина, я тобі скажу! До самої смерті лаятиму себе, що не пощастило обкрутити. Не шкір зуби. Хіба ти розумієш, що таке справжня жінка!

— А я й не шкірю зуби, — тихо заперечив Войта. Курка раптом здався йому нестерпно огидним.

— Тут тобі лист прийшов, — буркнув надпоручик, кинувши на стіл пожмакану листівку, і почвалав кудись за ріг будинку.

Войта із злістю відзначив, що там вікна Яниної кімнати.

Байдуже перевернув листівку. Текст був надзвичайно лаконічний:

«Любош», — упізнав Войта. Найближчий «цивільний» приятель, журналіст Любомир Гейна або «лагідний репортер», як він його називав.

«Ну, звичайно, востаннє я писав йому місяць тому», — згадав Войта. Зайшовши до їдальні, він дістав із спеціального кошика листівочку з видом на Шумаржов і тут же написав:

Листівку сунув у кишеню. «По обіді відправлю, — подумав про себе, — з вокзалу…»

Зробивши це, Марек, прагнучи скористатися з незвичайної тиші і спокою навколо, повернувся до шістдесяти чотирьох клітин і до своїх умовиводів.

«Тепер, хлопче, тепер. Саме тепер треба звести увесь матеріал в одне, наочне ціле. Інакше в ньому можна потонути».

Проспівавши, мабуть, разів двадцять пісеньку про трагедію дівчини, що клала троянди в домовину свого коханого, Войта розставив чорні й білі фігурки на вихідних позиціях, потер руки, відчуваючи справжню насолоду від задачі, яку мав розв'язати. Справді, Войта над усе любив оцей момент, коли з хаотичного нагромадження уривків і уламків починає складатися цілісна картина події, коли із сплетіння рис і ліній починає проглядати виразне, зрозуміле креслення.

Він запалив сигарету.

«Назва партії «Шумаржовська гра стрільців»… Який же буде перший хід?» — Войта замислився. Коли і де з'явилася перша призвістка трагедії, що розігралася тут протягом неповних двадцяти чотирьох годин?

Так, там: перед Войтою виник чадний від тютюнового диму пивний зал. Позавчорашній вечір. Тламіха саме викинув бешкетника Здобинського, коли жінка біля наріжного столу скрикнула і показала на вікно…

Войта посунув першу фігурку.

«Сьогодні я вже знаю, хто тоді крадькома, обережно заглядав у вікно. Це був чоловік у світло-коричневому костюмі. У нього в паску була зашита матер'яна реєстраційна картка з написом «Деп. IV — 377». Віднині називатимемо його «агент». І от звідси починає розвиватися ця подія.

Агент приїздить до Шумаржова. Безперечно, з важливим завданням. Приїздить не сам, його прикриває, страхує інша людина — «резерв». Коли вдаються до такого методу? Тоді, коли агент має вперше встановити контакт з незнайомою досі особою. Саме так було і тут.

Агент підготовлений до операції добре. Він чудово знає, кому і як повинен відрекомендуватись. Для цього й носив при собі розпізнавальний знак». — Войта обережно дістав з паспорта ліву половину старого лотерейного квитка…

На місце агент прибув за день до події. Він оглядав місцевість, спостерігав за «своєю» людиною, обдумував, як краще непомітно зустрітись. І робив усе це з чагарів над пиварнею, де звалище цегли.

Нарешті агент вирішує, що уже все готове. Затемна спускається, звичайно, маючи намір зійтися з «своєю» людиною вночі. Ще раз перевіряє ситуацію в пивному залі, і тут добропорядна жіночка, що кинула випадковий погляд на вікно, помічає його. Агент тікає до своєї позиції, де, очевидно, на нього чекає другий — «резерв» і охорона. Порадившись, вони вирішують відкласти підготовлену зустріч, особливо коли побачили, що один з гостей, надто цікавий, пішов оглядати сліди під вікном.

Войта усміхнувся. Коби ти знав, друже, чиї очі тоді спостерігали за тобою!.. І якби людські очі мали силу кинутого ножа, то тепер ти б уже тут не сидів!

На світанку агент знову був на своєму спостережному пункті. Ач, «його» чоловік готується в дорогу і виїздить із села на шлях. Він бачить, яким шляхом, і знає, куди чоловік їде. Це просто чудово: на шляху безліч поворотів, підйомів і спусків, так що. коли б агент рушив навпрошки, через ліс, то зміг би випередити «свою» людину. Особливо коли ту щось затримає, як це насправді й сталося.

Так, чоловік справді затримавсь. А там, нагорі, на шляху попід вежею, агент уже чекав на нього.

Можна уявити собі цю картину. Чоловік іде, нічого не підозріваючи. Прекрасний ранок. Назустріч йому прямує якийсь порядний молодик у світло-коричневому костюмі… «Доброго ранку». «Здорові будьте!» — «Пробачте, мені в Шумаржов, потраплю я цим шляхом?» — «Звичайно, оця дорога вас туди і приведе. А чого вам туди?» — «Та так, іду до знайомого, несу йому дещо, ось погляньте!»

І чоловік заціпенів, перелякано дивлячись на половину старого лотерейного квитка.

Войта закусив губу. Так, навряд чи це була для нього радісна зустріч. Мабуть, колись припустив він помилку, хвилинну слабість, можливо, за часів окупації, а може й пізніше. Вхопив десь не свого, приперли його до стіни, підписав папір. І довго ще цей папір жахав чоловіка у сні, довго ходив він, почуваючи, ніби запродав душу дияволу. Але минали роки, і його ніхто не турбував, хіба що одна-дві звістки, мирні нагадування: пам'ятаємо, мовляв, про тебе! Твій підпис не втратив сили! І чоловік поступово звикав. Лише ота половинка старого лотерейного квитка часом засмучувала, коли потрапляла під руки. Тоді він шукав для неї нові й безпечніші схованки… І ось на тобі — сам диявол в образі людини у світло-коричневому костюмі стоїть перед ним з простягнутою рукою: настав час! Ти нам потрібен! Сподіваюся, ще пам'ятаєш про все, що трапилось? Знаєш, що буде, коли?..

У чоловіка зуб на зуб не попадає: так, так, пам'ятаю, тільки не тут, пробі, ходімо кудись, кудись з дороги… Він веде агента до самотньої вежі. В душі відбувається драма — страх, паніка, відчай. Як вислизнути із цього зашморга? Тим часом агент повідомляє, що від нього вимагають. Чоловік жахається… І раптом йому здається, що вихід знайдено…

Войта відчув жагучу потребу закурити. Він запалив сигарету. Так, тепер починає діяти стрілець…

Чоловік зовсім не знає «їхніх» методів; він і гадки не має, що «вони» враховують можливість опору, що цього молодика, прикриває «резерв». Та навіть, коли б і знав, то, мабуть, не вчинив би інакше. Вдруге в житті його приперли до стіни, але більше він не хоче цього, ніколи, нізащо. Що завгодно, тільки не це!.. Чоловік діє напівсвідомо, підкоряючись інстинктові самозахисту. Він хапається за кишеню — тут! Агент блискавично обертається, але чоловік уже вихопив пістолет і підніс до голови молодика…

Потім, обшукавши мертвого, забирає з кишень геть усе, тільки забуває про черевики. Думка працює гарячково. Треба сховати труп так, щоб довго-довго ніхто його не знайшов! Чоловік витягує мерця нагору, кидає під руїнами вежі і тікає, сліпо, не тямлячи себе, тікає.

Стій, стій! А що ж «резерв»?

Войта протер очі. Ну, звичайно, той, що в резерві, не міг іти разом із своїм спільником, він був на певній відстані. Почувши постріл, зрозумів, хто стріляв. В агента і у нього пістолети з глушителями.

Але чому ж, зрозумівши це, він не втрутився? Дивно… хоча ні, зовсім ні. Той, що був у резерві — досвідчений негідник. Він знав, що кидатися на озброєну людину — безглуздя! До того ж ризикувати не входило в його плани. Він добре знав чоловіка, знав, де його знайти. І він знайде, обов'язково знайде, до цього примушує воля панів, яким він служить і які наказали:

«За смерть — смерть!»

Войта повільно зробив хід на шахівниці — у гру вступає другий стрілець…

Чоловік повертається додому. Йому легше. Він здихався посланця з потойбіччя, позбувся і речей, що забрав у нього. Минає година, друга, ніде нічого. Все спокійно. І чоловік заспокоюється, не підозріваючи, що зовсім близько, у схованці серед чагарів, готується до дії другий. Так, «резерв» мусить діяти, не гаючи часу, довго затримуватися тут не можна… Уважно оглянувши місцевість і детально обдумавши план операції, невідомий приступив до її здійснення. Насамперед забезпечив собі швидкий відхід: поцупив велосипед, що дуже легко було зробити, і сховав його біля шляху, яким збирався тікати. Потім подерся до освітленого вікна.

Чоловік сидів біля столу; крізь вікно спокоєм дихав вологий вечір. Та раптом за вікном щось хряснуло… І Вацлав Тламіха все-таки заплатив по своєму векселю.

А що було далі, це вже відомо…

Глибоко зітхнувши, Войта задивився на шахові фігури. Партію не дограно. Треба її довести до мата!

«Резерв» — ось віднині наш об'єкт; це — чорний король. Хитра голова! Як продумав, так і зробив. А цей експромт з удаваним самогубством? У таких обмежених можливостях йому міг би позаздрити досвідчений убивця!

Що ми знаємо про цього ворога? Чоловік років двадцяти-сорока, точніше сказати поки що не можна. Заввишки сантиметрів сто вісімдесят, худорлявий, ноги трохи криві. О, це вже непогано, адже таких чоловіків у республіці кілька сот тисяч. Оце й усе, що лишилося по ньому. Правда, ще маленька, стерта стародавня монета».

Тут Войта несподівано вдарив по столу.

«Щось тут не гаразд! Щось у цій історії ненормально. Ага, ну ясна річ! Саме ця обставина: тут було порушено звичайні, конспіративні правила, яких «вони» завжди послідовно дотримуються…

«Триста сімдесят сьомий» — безперечно, вишколений професіонал, прийшов «звідти», маючи певне завдання, його спільник отут, «резерв», звичайно, тутешня людина, хтось із підпілля, з яким він налагодив зв'язки. На таку дрібну операцію, якою є встановлення зв'язків з новим членом, два професіонали не пішли б. Але завжди у такій ситуації діє місцева людина, а освічений агент лишається для страховки. Та в даному випадку вони помінялися ролями!

Справді, це варте уваги. Тут мусять бути якісь певні причини. Чому саме з Тламіхою мав справу «триста сімдесят сьомий», особисто? І взагалі, навіщо їм був потрібен бідолаха шинкар?

Не поспішай, чоловіче! Далі йдуть комбінації, які поки що важко вмотивувати. Є багато фактів, над якими треба добре помізкувати. І найважливіші з них, я гадаю, такі». Войта дістав нотатник і записав:

Занотувавши, Марек розважливо похитав головою. «Перші чотири питання за межами моїх можливостей, їх треба запропонувати… — Раптом у голові блискавкою майнула думка: — Карелові! Начальникові Котрбатому і взагалі моєму відділенню».

Войта примружив очі: «Моєму відділенню… А чи матиму я ще колись право називати його своїм?

Ну, а п'ятим питанням можна зайнятися мені. Звичайно, можна. Хоча б уже тому, що, власне, нічим іншим займатись я не маю можливості. Так, ця стара монета — єдина річ, з якою я взагалі можу мати справу. Це, звичайно, не багато…»

Войта дістав з кишені монету, дбайливо загорнуту в папірець, поклав її на долоню, почав задумливо розглядати.

Як вона опинилася в траві під вікном?.. Марек пригадав сліди, і перед ним постав той, що був у резерві. Стрибнувши з вікна, невідомий повалився на бік і сперся рукою об землю. Саме тоді й вилетіла ця дрібничка з кишені. З кишені?.. А хто ж це, зроду-віку не бачив…

— Що ти там знову вивчаєш, Войто?

Войта здригнувся. Долі, біля веранди, стояв Новотний, тримаючи велосипед і щосили витягуючи шию, щоб побачити, що робиться на шахівниці.

Глянувши на нього, Марек посміхнувся. Перед ним був вусатий, худорлявий Еміль, чолов'яга років сорока, заввишки сто вісімдесят сантиметрів, з помітно кривими ногами…

— Та ось, цікава задача, — мовив Войта вголос, — білі ходять і виграють. Тільки от не знаю, як походити.

Секретар уважно подивився на картату дошку.

— Пробі, що це за дурниці? За все життя я не бачив такої партії! Адже всі фігури — під ударом, а чорний король під подвійним шахом.

— А оце ти коли-небудь бачив?

Войта подав йому монету, з цікавістю спостерігаючи, як Новотний довго і пильно розглядає її. Нарешті секретар підвів голову.

— Де ти дістав це, чоловіче? Ти знаєш, що це таке? Це ж монета часів римської імперії, їй, мабуть, років з тисячу сімсот. Так званий Антоніус. До речі, срібна.

— Срібна?

— Так. Адже тоді з алюмінію гроші не карбували! Ця штука може бути дуже цінною, Войто. Хоч я й не дуже розуміюсь, але скажу, що п'ятдесят крон за неї можуть дати…

Войта кивнув головою і заляскав пальцями:

— Ти маєш на увазі цю нуміз… нуміз…

— Нумізматику, — погодився Новотний. — Є люди, які збирають старі монети, так само, як, наприклад, марки. Я одного разу читав…

Але Войта вже не слухав. У голові зринали ідеї, які він навіть не мав часу обмізкувати, настільки його охопило занепокоєння. Ну, звичайно ж, він повинен був це зробити!

Не можна було відступати з самого початку.

— Емілю, отой шлях, що за струмком, іде на Вранов? — запитав Марек нетерпляче.

Секретар перервав на мить свою лекцію, якій не видно було кінця.

— На Вранов! — відрубав ображено.

Войта підвівся з місця:

— А через Вранов іде поїзд або автобус?

— Їй що, збожеволів? — не витримав Новотний. — Я йому пояснюю, що таке нумізматика, а він дуріє. Звичайно ж, у Вранові є залізниця, адже тільки через Вранов ти міг потрапити до Піхова, коли їхав сюди. Це два перегони перед Піховом. То на чому ж я спинився?..

— Хвилинку! — вигукнув Войта і побіг у будинок. Секретар спересердя смикнув себе за вуса:

— Ну й чемність… — Але не встиг він вилаятись, як Войта вже знову стояв біля нього. Замість спортивної форми на ньому був звичайний костюм, піджак він накинув на плечі.

— Емілю, — звернувся він до секретаря. — Дай мені на якийсь час велосипед!

— Ще чого! — розсердився Новотний. — Я прийшов до тебе серйозно поговорити про всі ці речі, а…

— Мені треба поїхати до Вранова. — Войта, приголомшивши секретаря каскадом слів, пообіцяв, повернутися надвечір. Лише після цього Марек скочив на велосипед і помчав у напрямку Шумаржова.

Біля воріт він мало не наїхав на тітку Вожену.

— Але, пробі, пане капітан, куди ж ви? — заволала добросердечна жінка.

— Я приїду. А якщо не встигну, прибережіть мій обід, — вигукнув Войта.

— Поверніться до пів четвертої! Ви ж пам'ятаєте…

— Повернуся, повернуся! — кинув Войта, натискуючи на педалі. Він і не підозрював, що вже ніколи сюди не повернеться.

Після вісімдесяти хвилин виснажливої їзди Войта побачив Вранов. Зійшовши з велосипеда, він умився в невеличкому ставку і, уважно оглянувши місцевість, відчув розчарування.

Вранов виявився маленьким селом, значно меншим за Шумаржов. Воно лежало, притиснувшись одним боком до схилу, і шлях, яким приїхав Войта, вів не в село, а до невеличкого будиночка з дерев'яною прибудовою. Семафор біля будиночка свідчив, що це і є врановська залізнична станція.

Войта зітхнув і помалу рушив до станції, штовхаючи велосипед попереду.

На колодах перед вокзальчиком сидів літній засмаглий чоловік, його обличчя, вкрите глибокими зморшками і облямоване кущистими бровами, нагадало Войті тутешній край. Чоловік попахкував чудернацькою люлькою, втупивши погляд у безмежний простір. Він не звертав на Марека ніякісінької уваги.

Войта розгублено зупинився. Брудний розстебнутий кітель, що висів на плечах дядька, мабуть, був колись цісарсько-королівською уніформою.

— Пробачте, ви тутешній залізничник? — Здавалося, чоловік, який відпочивав на колодах, глухий. «Та несподівано він глибоко затягнувся і, випустивши хмару диму, процідив крізь зуби.

— Так.

— А чи не скажете, коли пішов останній поїзд на Клатови?

Залізничник промовистим рухом сукуватого пальця показав через плече кудись назад. Войта глянув у тому напрямку і побачив обдертий аркуш паперу, на якому вгорі красувався сміливий напис: «Розклад руху».

Марек підійшов ближче. Розібратися в розкладі руху врановської станції й справді не було проблемою, Войта одразу встановив, що в напрямку Піхов — Клатови щодня проходять три поїзди: о 6.10, о 12.35 і о 17.03. Він глянув на годинника — без чверті одинадцята.

Войта замислився. «Чи міг убивця Тламіхи встигнути на перший поїзд? Безперечно! Він і вночі міг подолати цей важкий незручний шлях і приїхати у Вранов перед третьою годиною ранку. Войта ще раз оцінив трюк «резерву» з підстроєним самогубством. Звичайно, йому треба було завести в оману слідчі органи, або принаймні використати їхню розгубленість до шостої години ранку. Якби одразу встановили, що це вбивство, то органи безпеки ще вночі блокували б навколишні дороги і зробили б неможливим або принаймні утруднили його відступ.

Зупинивши погляд на відірваному шматку розкладу поїздів, яким погравав вітер, Войта, ніби звертаючись до нього, урочисто проголосив:

— Самокритично визнаю, що я зробив страшенну дурницю! Мені пощастило вирвати у злочинця три дорогоцінні години, а от скористатися з цього не зумів, віддавши перевагу роздумам і умовиводам. Правда, і це треба визнати, — значною мірою позначилося дурне становище приватника, роль якого мені доводиться грати у цій історії. Де вже там діяти, коли не певен, мусиш чи не мусиш, маєш чи не маєш на це право. Але годі! Ранкова п'ятнадцятихвилинка самокритики скінчилась. Тепер треба переконатись, чи справді «резерв» ретирувався саме цим шляхом.

Войта рішуче сів на колоду.

— Даруйте, ви чергуєте від самого ранку?

Кущисті брови підскочили вгору. «І чого ото чіплятися до людини?» — промовисто говорили колючі очі.

— Так! — відповів залізничник тоном, який, мабуть, обирав Цезар, проголошуючи свої історичні промови.

Войта не здавався.

— А ви тут стрілочником працюєте? — вів далі Войта лагідним голосом, на який тільки був здатний. Цього разу «балакучий» чолов'яга подивився на незнайомого. Докірливими очима пильно оглянув настирливого співрозмовника і втретє промовив:

— Так! — Це пролунало наче славетне «Хуг!» індійського вождя.

— А касира, що продає тут квитки, зараз немає?

Чоловік несамовито закрутив головою, потім дістав з рота люльку, ніби вона раптом стала йому не до смаку, сунув її в кишеню і, намагаючись надати своїм словам відповідної його посаді ваги, повідомив:

— Це я.

Войта вже не сумнівався, що цей працьовитий службовець виконує обов'язки чергового по станції, телеграфіста і самого начальника станції — але не це було головне. Марек демонстративно витяг з гаманця десятикронний папірець і, помахуючи ним (за чим його сусіда стежив з надзвичайним інтересом), сказав:

— Я розумію, що забираю у вас дорогоцінний час, але що поробиш, коли зі мною трапилася неприємність! Ми приїхали сюди з приятелем погуляти і вночі загубили один одного; отож я й хотів узнати, чи не поїхав він додому. — Не дочекавшись відповіді, Войта додав: — Виїздив звідси хто-небудь ранковим поїздом?

Залізничник спостерігав за грошима, що пурхали в нього перед очима з виразом, який можна побачити на обличчі колекціонера, що вивчає нікарагуанський унікальний екземпляр з водяними знаками. Тільки коли кредитка опинилася у нього в руках, старий миролюбно кивнув головою і сказав:

— Звичайно, що їхали! Ну, ота Мотичка і стара Рихотова, вона поїхала, мабуть, у місто до зубного лікаря.

Войта був у відчаї, але не показав цього.

— Ну, а мого приятеля не було? Такий худорявий, трохи вищий за мене і з велосипедом.

— Був тут якийсь, — мовив дідок байдуже. — Але без велосипеда.

— Ну, слава тобі господи! — зітхнув для годиться Войта з полегкістю, хоч у самого жили на скронях мало не лопалися від хвилювання. — Квиток він до Праги купив, еге ж?

— До Клатов, — процідив чоловік після тривалого мовчання.

— Гм, може, це не він, — усумнився Войта. — А який він на вигляд?

Сусіда нахмурив брови. Мабуть, йому здалося, що за десять крон від нього вимагають забагато.

— Як ви й сказали: високий, худорлявий.

Войта відчув, що настав вирішальний момент: чого він не довідається зараз, не довідається вже ніколи. Використовувати своє службове посвідчення не хотілось. Побоювався, що неговіркий чоловік замкнеться зовсім. Звичайно, до його серця веде інша стежка! Войта поволі витяг синю двадцятип'ятикронку і розгладив її на коліні. Служитель розкрив рота і недовірливо глянув на нього. Войта нахилився і прошепотів:

— Признаюся вам, дорогий пане! Те, що я сказав раніш, — неправда. Справа тут зовсім інша: я приїхав сюди, до Шумаржова, у відпустку, разом з жінкою. Але розумієте, я вже давно підозрював, що у дружини хтось є. А вчора, будь ласка, приїхав до неї франт аж з Праги! Мене якраз удень не було, і дізнався про все тільки ввечері. Ну, звичайно, влаштував скандал і кинувся за кавалером, щоб нарешті розрахуватися з ним. І от маєте: він утік, а я й не знаю, хто він і який на вигляд… — Войта помовчав, висмоктана з пальця історія здалася йому до того ідіотською, що він сам, якийсь час почував себе ніяково.

Та добряга-залізничник байдуже кивнув: «Буває!»

— Коротко кажучи, — вів далі Марек, — мене це дуже цікавить, і я не поскуплюся. Цей папірець може стати вашою власністю, якщо ви розповісте про цього негідника все, що знаєте.

Служитель пожадливо ковтнув слину і почухав голову. Потім надів форменого кашкета і, відділяючи кожне речення довгими паузами, промимрив:

— Ну, що там, не так уже, того, й багато. Цей чоловік прийшов перед самим приходом шостки. Як ви й казали — високий, худий. Купив собі квиток до Клатов і сів у останній вагон.

— Який він на вигляд?

— Так я ж кажу: худий. Нічого в ньому немає особливого. То я дивуюся вашій пані. Йо, а ще він загубив окуляри.

— Звідки ви знаєте?

— Він сам казав! Подав мені до віконця шість сорок дрібними. Але я обережний, бачу одразу — підсунув не десять гелерів, а якусь погань! І справді: це була бозна-яка стара монета, навіть за Австрії такі не ходили.

— Як? — Войта не втримався, щоб не вигукнути.

— Ну, я ж кажу! Тоді я гукнув його, і він забрав ту погань, а замість неї дав справжні десять гелерів. І ще сказав: пробачте, мовляв, я загубив окуляри.

Войта сунув руку в кишеню, витягнув і показав староримську монету.

— Отака?

Чоловік зневажливо хмикнув.

— Йо, точно така. Бачите, вся збита… — Він сплюнув і спокійно забрав з Войтиного коліна двадцятип'ятикронку.

— А яке волосся у цього хлопця?

— На голові в нього була шапка, — буркнув залізничник і, підвівшись, мовчки почвалав за пристанційну споруду.

Войта нерухомо сидів на колодах, його серце билося переможно. «Отже, ви таки були тут, «пане резерв»! Ваша особа не зникла безслідно. Хотілося б мені тільки знати, для чого ви носите у кишенях стародавні монети? — Марек ретельно розправив пожмакану сигарету. — Ось питання, на яке треба відповісти… Воно дуже й дуже важливе…»

Ну що ж, іншої відповіді не може бути, крім тієї, що злочинець має до старих монет якесь безпосереднє відношення. Або він колекціонер, нумізмат, або… або працює в такій установі, що мусить ними цікавитись.

Яка ж це установа? Ну, скажімо, антикварний магазин… або музей…

Ні, друже! Не все тут зрозуміло. Припустімо, цей здогад правильний. Та чи логічно, щоб невідомий брав цінності з собою в дорогу? Та ще в таку дорогу… Цього я не можу зрозуміти. Навіть фанатизмом збирача не можна це пояснити. Хіба що…»

Раптом Войту осяяла смілива, але прийнятна думка.

Комбінації закружляли в голові, наче зграя голубів, поки що безладно і неясно. Та Марек зрозумів, що відступити не зможе, він мусить іти далі по свіжих слідах, навіть заради одного процента надії.

Войта ще раз глянув на розклад. «Поїзд буде за годину. Наступний о 17.03. Ага, цим поїздом поїде з Піхова Яна. Обіцянка провести дівчину на вокзал залишиться невиконаною! Марно чекатиме велосипед Еміль, прийде Їрка, щоб запросити на збори, та й піде ні з чим, а тітка Вожена засушить мій обід і сама над ним всохне від злості… — Він посміхнувся. — Нічого, я ще повернуся. Тільки — як би там у Клатовах не було — треба ще заїхати до Праги і передати все Карелові та хлопцям. Це обов'язково! А тепер використаємо час і обмізкуємо всю цю історію ще раз від початку й до кінця…»

Коли за хвилину залізничник глянув на свої улюблені колоди, то побачив там ошуканого чоловіка, який сидів, мугикаючи журливу пісеньку і полосуючи пісок кривим ножем. Він зітхнув і похитав сивою головою.

Велосипед Войта відправив багажем до Піхова, а за п'ять хвилин до приходу поїзда купив квиток. Повертаючи Войті здачу, дідусь додав до неї й пораду, цього разу зовсім безкоштовно:

— Не беріть усе це близько до серця. Дайте вашій пані кілька разів з лівої, а потім з правої, і вона забуде про всі ці коники!

Войта пригнічено знизав плечима і відійшов.

Старшина Коукол хвилин десять лаяв усе на світі, потім хвилин десять бігав по кабінету наче зацькований, нарешті схопив із свого бездонного складу зелений капелюх з сойчиним пір'ячком і вибіг на вулицю.

У нього нестерпно розболівся зуб.

Станда ненавидів свої рідкі, зіпсовані зуби. Безліч разів давав слово піти повиривати їх, натомість вставити шикарну, а головне, безболісну щелепу. Та далі обіцянок, на які в хвилини нестерпного болю він був дуже щедрий, справа не рухалася. Тільки-но йому ставало легше, як світ знову набував своєї звичайної чарівності, і Станда знаходив безліч протилежних доводів. Хіба не жахливо, мовляв, двадцятисемилітньому молодикові мати фальшиві зуби. Але глибоко, під усіма ідейними мотивами, лежав головний — Станіслав страшенно боявся. Так, так, людина, яка за шість років служби на кордоні, а згодом у Корпусі безпеки була прикладом мужності, боялася зубного лікаря. Тому й тепер Коукол ладний був гасати вулицями, тужно очікуючи тієї хвилини, коли приступ закінчиться.

І справді, вчетверте подолавши маршрут Національний театр — Карлів міст недалеко від червоної споруди лазні, Станда відчув, що в зубі перестало боліти. Він зупинився: світ помалу набував своїх живих барв, знову на блакитному небосхилі посміхалося сонце, люди навколо стали люб'язні, ласкаві.

«Новонароджений» старшина зупинився і з насолодою задивився на блискотливу Влтаву. Душа його співала. «Чарівний світ!» — подумав Коукол і з прикрістю відчув, як хтось ззаду дуже грубо штовхнув його. Він сердито повернувся. Це був юнак у синій формі військового льотчика з трьома зірочками надпоручика. Молодик вискочив з-за рогу біля музею Сметани, і лихі слова, які ось-ось мали зірватися, прикипіли до вуст Станди, коли він побачив схвильоване обличчя офіцера.

Той щось пробуркотів, мабуть вибачення, перехилився через перила, розірвав на шматки якийсь папірець і кинув у воду. Потім наче божевільний помчав до трамвая, що саме зупинився. Почувся страшенний скрегіт гальм. Великий грузовик застиг, мало не зачепивши льотчика. Шофер, виглянувши з кабіни, відчайдушно вилаявся. Та офіцер не звернув на нього уваги. Він стрибнув у вагон, і трамвай рушив…

Старшина плюнув. Коукол ще ніколи не бачив на вулиці так до нестями стривожену людину. Водночас Станда помітив два шматочки паперу, які вітер заніс на міст.

Він непомітно наступив на них і подивився туди, звідки вискочив стривожений надпоручик. Це був глухий безлюдний закуток набережної, що збігала до самої річки. Нічого вартого уваги, лише самотній літній чоловік, замріяно спершись на перила, милувався плином хвиль. Трохи згодом він випростався і помалу вийшов на тротуар, пройшов повз Станду і зник у натовпі перехожих, що поспішали в напрямку Національного театру…

Старшина ворухнув плечима. «Навряд, щоб оцей спокійний, гладенький пан у пенсне розхвилював надпоручика!» — Добряга Станіслав не мав навіть гадки, що поряд пройшов головний організатор подій, якими цікавились і він, і ще вісім співробітників Міністерства внутрішніх справ під керівництвом капітана Котрбатого, і його друг Войта Марек на далекій Шумаві…

Коукол нахилився, підняв папірці, і, сівши на лавці, з інтересом почав розглядати їх. Вони його зацікавили.

Це були шматочки фото. На одному збереглася частина голови чоловіка і чиясь рука, що, мабуть, покоїлась на його плечі. На другому з першого погляду не можна було нічого розібрати. Але уважно придивившись, Станда зробив висновок, що це зігнута нога. М'які обриси литки свідчили, що то нога жінки…

Стенда осміхнувся. Фотографія зображала, мабуть, надзвичайно цікаву картину! Коукол замислився, потім сховав обидва шматки в кишеню і сів у трамвай, що прямував до ресторану «Під терням» на Соколівській вулиці у Карліні, до ресторану, який облюбував свого часу Алоїз Піттерман.

Станіслав знав, що офіціант ресторану допомагає міліції. Без такої допомоги громадській безпеці важко було б устежити за представниками так званого дна великого міста, залишки якого, уникаючи світла і праці, живилися з нечистих джерел.

Ресторан «Під терням» складався з невеличкого темного приміщення, де містилася стойка, і порівняно пристойного залу для відвідувачів. Старшина скромно сів до столу недалеко від стойки, за яким кілька галасливих чоловіків, очевидно, різались у тридцять два розбійники ^[15] , і замовив собі пива. Глянувши на офіціанта, Коукол впізнав у ньому людину, заради якої прийшов сюди. Смакуючи пиво, він чекав слушної хвилини.

Картярі так кричали, ніби голосові зв'язки у них були з наждаку. За сусіднім столиком кривий чоловічок, тримаючи газету, викладав свої міркування самотньому гостеві, який сидів у протилежному кутку.

— Будь ласка, — волав він, потрясаючи газетою, — тепер вони очуняли і збираються летіти у космос! От діла, га? Мало того, що б'ються на землі, так іще будемо воювати за зірки. Я б ото взяв такого «героя» разом з його ракетою і сказав: не сунься ні до яких космосів, а радій, що сидиш на своєму заду!

Гість похитав головою і філософськи зауважив:

— Якби існував який-небудь пан бог, він би цього не стерпів. «Я вам дам космос, волоцюги!» — гримонув би, і ми б принишкли. А то он воно що робиться, як його немає!..

Старшина посміхнувся куточками губів. Нарешті трапився зручний момент! Він підвівся і попрямував до туалету.

У коридорі Станда зупинив офіціанта.

— Доброго здоров'я, пане Шматлік! Привіт вам од пана Чигака. Пан Шматлік уважно оглянув незнайомця.

— А ви що, новий?

— Так, — кивнув Коукол по-дружньому. — Їржичка. Можливо, я тут деякий час побуду. Ну, а що нового у вас?

Офіціант завів його у закуток біля сходів і прошепотів, витираючи вологу лисину:

— Загалом нічого нового, пане інспектор. Тільки подзьобаний Буреш кудись зник, і я нещодавно чув, як розмовляли про нього та про якийсь годинник.

Станда не мав ніякісінького уявлення про Буреша, але розуміюче кивав головою.

— Цікаво, цікаво. Ну, а от скажіть, чи не ходить сюди останнім часом який-небудь незнайомий? Я маю на увазі більш-менш регулярно…

— Маєте рацію, ходить, — промовив заклопотано пан Шматлік. — Взагалі я його не знаю, він з'явився несподівано днів п'ять тому і відтоді буває щодня. Майже цілий ранок сидить тут, п'є каву, а після обіду приходить знову. Сьогодні був від восьмої ранку до пів на дванадцяту…

Коукола це повідомлення зацікавило. Кілька коротких запитань, і в уяві Станіслава постав образ цього гостя: молодий блондин з ріденьким волоссям, невисокий на зріст, під оком бородавка, на руці великий перстень з чорним каменем. Читає, мовляв, геть усі газети, що є в ресторані, і розгадує в них кросворди.

— Добре, пане Шматлік, — мовив старшина, — я вам ще подзвоню, і якщо цей дивак буде тут, зайду поглинути на нього. — І щоб умотивувати свою зацікавленість, додав конфіденціально. — Розумієте, закручується одна штука…

Досвідчений офіціант примружив око.

Станда повернувся до столика і, не послаблюючи уваги, випив пиво. Він уже заплатив, коли двері з тріском розчинилися і хтось зупинився на порозі.

Старшина мало не зойкнув од подиву і несподіванки: це був схвильований надпоручик, що налетів на нього годину тому на Сметановій_набережній!.. Тепер він здавався спокійнішим, але Коукол нараз помітив розпач і розгубленість у його очах, гримасу напруженості на обличчі. Надпоручик зупинився біля стойки, замовив горілки, одним духом перехилив чарку і разу вийшов. Коукол вислизнув за ним. Він побачив, як той увійшов у будинок навпроти.

Станіслава охопило дивне почуття занепокоєння і гострої цікавості. Не вагаючись ні секунди, він невеличким півколом перетнув вулицю і теж зайшов до будинку. Під'їзд типового будинку початку століття обдав його холодом і специфічним запахом.

На сходах почулися кроки людини, що піднімалася вгору. Навшпиньках Станда рушив слідом, намагаючись визначити відстань. Та раптом над ним сухо грюкнули двері.

Коукол обережно піднявся на третій поверх і в нерішучості зупинився: це могло бути й тут, а може — поверхом вище. На площадку сходів виходило четверо дверей. Коукол підійшов, прочитав таблички з прізвищами власників квартир, але вони нічого йому не сказали. Те саме він зробив і на четвертому поверсі, і знову нічого. Тоді він заплющив очі і з відкритим ротом почав прислухатись. Скрізь було тихо.

Старшина починав вагатись. Власне, він не мав ніяких причин залишатися тут, але щось примушувало бути насторожі. Нарешті Станда прийняв компромісне рішення — піднявся ще поверхом вище і загадав собі почекати півгодини. Якщо за цей час нічого станеться, тоді… Але так довго чекати йому не довелось. Хвилин через десять долинули приглушені голоси. В них чулася збудженість, але окремі слова розпізнати було неможливо. Невдовзі стрімко розчинилися двері, і старшина помітив синю форму. Він одступив на крок і зупинився. Чоловічий голос, що, безперечно, належав молодому льотчикові, вимовив слова, в яких чувся такий жах, ненависть і жаль, що Станду аж струснуло.

— Не маєте права! Не маєте права!

Грюкіт захлопнутих дверей поглинув тупіт ніг людини, що заспішила вниз по сходах.

Коукол так розгубився, що не роздумуючи кинувся слідом за офіцером. Та майже біля виходу схаменувся: не можна, ні в якому разі не можна! З жалем він провів поглядом надпоручика, який швидко віддалявся. Що поробиш, не можна! Адже не виключено, що за льотчиком хтось стежить з вікна.

Старшина якусь хвилину постояв у під'їзді. Гаразд, принаймні він дізнається, у кого був цей надпоручик. Сьогоднішня історія цікавила його дедалі більше. Він зачекав ще хвилин п'ять, потім знову піднявся на четвертий поверх.

На дверях квартири, з якої вийшов офіцер, була звичайна табличка: «Ела Вагантова». Станда зітхнув, насунув на лоба капелюх так, щоб не видно було його рудої чуприни, і натиснув дзвінок. За хвилину двері напіввідчинились, і в них з'явилася чорнява дівчина з карими очима. Ні, скоріше не дівчина, а молода жінка, бо для своїх юних років вона була надто зрілою і розквітлою. Коуколу перехопило подих — мабуть, ніколи він ще не бачив зблизька такої досконалої жіночої краси! Але тут же отямився:

— Пробачте, будь ласка, що я у вас відбираю час, — промовив він вкрадливо, — але я переконаний, що нарешті ви будете вдячні мені! Я хотів запропонувати вельми вигідні види страхування, скажімо, на випадок каліцтва, пожежі, втрати…

На обличчі жінки з'явився вираз роздратування. Вона мовчки грюкнула дверима. Старшина перепочив. Для певності подзвонив і в інші квартири. На щастя, у двох не було нікого вдома, а в третій бабуся мовила сухо:

— Я, дорогий пане, не звикла розтринькувати гроші.

В розпачі залишав Станда цей будинок. Може, він натрапив на звичайну любовну історію? Але в це не хотілося вірити. Він згадав розірване фото. Ні, навіть те, що він побачив на ньому, чомусь йому не подобалось…

У цих болісних роздумах Станда повертався до своєї установи. В коридорі зустрів сержанта Лацину.

— Про Піттермана ні слуху ні духу, — мовив до нього молодий сержант похмуро. — Знову йдемо туди з Богоушем на всю ніч. Тьху, я вже дивитися не можу на цей курник!.. Що з тобою, чоловіче?

Коукол зупинив на Лацині невидящий погляд.

— Я так собі мислю, може, це надзвичайне щастя, що саме сьогодні у мене розболівся зуб! — мовив він і зник за дверима.

Сержант Лацина знизав плечима.

Прямо з клатовського вокзалу Войта кинувся на пошуки. Міста він не знав, але все-таки сподівався, що швидко знайде те, що шукав. Та пробігавши з годину, Марек знов опинився на тому самому майдані, звідки й починав свої пошуки. Тепер він уже не покладався на щастя.

Запитав кількох місцевих жителів, але жоден з них не міг йому нічим допомогти. І тільки один, молодий студент, повів його у бічну вуличку і показав маленьку крамничку. Войта зупинився біля антикварного магазину.

Уважно оглянув невеличку вітрину, захаращену речами. Тут була сила-силенна порцелянових горняток, чашечок, коновочок, на яких розгулювали неймовірно барвисті маркізи в білих перуках, у рожевих альтанках горнулись одне до одного закохані, а ангельська пастушка зоріла небесними очима. Виблискували тут золотом персні, гранатові браслети, срібні ложечки і медальйони, оздоблені мініатюрними портретами давно померлих красунь. Кинджали і сарацинські мечі змагалися в стародавності з пістолями, за допомогою яких, можливо, ще Васко да Гама поширював християнство серед варварів. По хвилях мережива летів тонкої роботи просмолений корвет, на якому червоним світлом світився ілюмінатор капітанської каюти. На ланцюгах висіли ажурні ліхтарі, лампи, крислаті канделябри. А на подушках з темно-синього оксамиту — Войта від хвилювання ковтнув слину — лежали талери, гроші, динари, драхми, песети і пам'ятні золоті медалі різних розмірів.

Марек розважливо запалив. Збудження охопило його, наче людину, що засіла за таблицю виграшів лотереї і починає шукати свій номер. Відчуваючи хвилювання, Войта навмисно затягувався, повільно випускав дим, ретельно струшував цигарковий попіл. Він використовував кожну секунду, щоб заспокоїти нерви. Войта добре знав, що для роботи, якій він присвятив своє життя, це необхідно. Отже, якщо стародавні монети «невідомого» взагалі можна брати до уваги в логічних умовиводах, то висновок тут може бути тільки один: злочинець не брав їх з дому або з того місця, звідки він у супроводі «триста сімдесят сьомого» виїздив на операцію! Він придбав їх десь по дорозі. А оскільки не було сумніву, що ворожа група діє у якомусь великому місті, скажімо, у Пльзені або навіть у Празі, то злочинець тинявся там, де можна такі монети купити. Зрозуміло, що така нагода не могла трапитись у поїзді. Значить, він перервав поїздку в місті і мав кілька годин вільного часу. Таке буває, коли потрібна пересадка. А в напрямку Піхова пересадку треба робити саме в Клатовах. З поїзда на поїзд тут пересісти не можна.

Отже: якщо злочинець не знайшов цих монет і не купив їх зовсім випадково, скажімо, в поїзді, значить, він мусив їх дістати саме в цьому місті. З точки зору психології це цілком правдоподібно. «Що робить людина, яка змушена чекати поїзд дві години в невеличкому місті? — думав Марек. — Використовує час згідно з своїми уподобаннями. Один сидить у ресторані і попиває улюблену каву, другий біжить оглянути ратушу, я, скажімо, обійшов би всі книгарні… А якщо невідомий справді має якесь відношення до нумізматики або до старожитностей?..»

Войта затоптав недокурок і зайшов у крамничку.

Не встиг він навіть роздивитись, як з-за прилавка піднявся, відклавши книгу, довгов'язий чоловік.

— Чим можу бути корисний, прошу?

— Я хотів би… мене цікавлять старі монети, — сказав Войта. Господар, старий чоловік з обличчям, густо поораним зморшками, кудись почвалав і, повернувшись, поклав на стойку довгу оббиту чорним сукном шкатулку.

Наче солдати на параді, в ній вишикувалися найрізноманітніші монети. Войта нахилився, уважно розглядаючи їх. Але схожої на знайдену монету з написом «Антоніус» тут не було. Удаючи, ніби вивчає цінності, Войта гарячково міркував. Він не знав, що робити далі. В розпачі зиркнув на книгу, яку продавець відклав убік, і, прочитавши назву «Гуситський революційний рух», випростався.

— Не могли б ви мені розповісти що-небудь про цю монету? — запитав Войта, подаючи продавцеві свого «Антоніуса», якого весь час міцно тримав у руці.

Антиквар спритно обернув її.

— А, «Юпітер з павою»!..

— Юпітер з павою? — здивувався Войта.

— Еге ж, так її називають. Це римська монета періоду імперії, срібна. — Він подивився на Войту з цікавістю. — Якщо хочете її продать, то я куплю. Якраз нещодавно я одного такого Юпітера продав.

Це було так несподівано, що в першу мить Войта майже не звернув на це уваги. Але тут же схопився за стойку і закусив губу.

— Он як? — мовив хрипким голосом. — А коли?

Побачивши насторожений погляд старого, Марек наважився: випустити таку деталь він не міг! І вже зовсім спокійно і твердо додав:

— Я хотів би, щоб ви розповіли геть усе про це. — Войта подав антикварові службове посвідчення. Чоловік присунувся до світла, уважно роздивився його, нічим не виказавши свого здивування.

— Так ось що вас цікавить, — усміхнувся він, дивлячись на Войту. — Будь ласка, товаришу поручик, можете запитувати.

— Дякую. — Войта відчув до цього дідуся довір'я і симпатію.

«З чого ж почати?» — І, вірний випробуваному способові, почав так, ніби йому багато чого відомо.

— Цю монету купив у вас молодий худорлявий чоловік вашого зросту? — Антиквар провів долонею по голові і кивнув:

— Правильно!

— Він був в окулярах?

— В окулярах. У таких… без оправи.

— А коли це було?

Старий замислився.

— Сьогодні в нас четвер — ну, так це позавчора, у вівторок. У вівторок вранці, точніше перед обідом.

Войта кинув ретроспективний погляд на хронологію шумаржовських подій. Усе сходилось. Обидва агенти добралися до Шумаржова, мабуть, саме позавчора по обіді.

— Цей чоловік був сам? Перед магазином на нього ніхто не чекав?

— Сам.

— А який він був на вигляд?

Антиквар ледь помітно повів плечем.

— Бачите, як тут темно, а я до того ж ще й погано бачу. Це був такий собі, я б сказав, спортивного плану молодик. Йому могло бути років тридцять — тридцять п'ять. Волосся світле. На ньому костюм… ну, такий, що надівають, їдучи на прогулянку.

— Міг він бути тутешнім?

— Не думаю. Розумієте, по одягу видно, коли людина з великого міста, а в нього він був міський. Може, він з Пльзеня, але говірка не пльзенська. Скоріше з Праги.

Войта присунувся ближче.

— Розкажіть мені, будь ласка, абсолютно все про цей візит, що незнайомий робив, що говорив і на що ви звернули увагу, хай це були навіть дрібниці. Згадайте!

Антиквар заплющив очі.

— Зайшов він отак, наче ви, — почав старий, не поспішаючи, — говорив коротко, уривчасто. Хоче, мовляв, бачити монети. Копирсався в них довго. Було видно, що розуміється на цьому. З певністю відкладав ті, що вибрав. Серед них був і «Юпітер з навою». Потім… зачекайте, як це він сказав?.. Ага, сказав: «Напишіть мені рахунок!» Заплатив за чотири монети, а коштувало це сто тридцять вісім крон. І потім пішов собі.

— Нічим більше не цікавився?

— Ні.

— Коли платив, гроші брав з гаманця?

Старий довго згадував.

— Не пам'ятаю. Здається, витяг їх прямо з кишені сорочки.

— А куди заховав монети, куплені у вас?

— Цього я вже не знаю, товаришу поручик. Я саме рахував гроші…

Войта спроквола пройшовся по крамниці. Слід ставав дедалі свіжішим. Хоч про особу злочинця він і не довідався нічого нового, але одна деталь з інформацій старого надзвичайно цінна!

— Будьте ласкаві, — звернувся він до антиквара, — напишіть і мені такий самий рахунок, який ви написали тому замовникові. Не страшно, коли що-небудь буде неточно, головне, щоб це було на такому ж папері, тим же чорнилом і так само оформлено.

Антиквар хитро посміхнувся і дістав книжку бланків. Войта стежив, як він акуратно виписує рахунок і нарешті ставить печатку під розгонистим підписом. «Авжеж, якби невідомий купував монети для власної колекції, навряд чи просив би написати рахунок. Це потрібно лише тоді, коли людина купує для когось іншого, ну, скажімо, для установи».

— Думаю, що тепер ці рахунки важко буде розрізнити, — зауважив старий.

Сердечно розпрощавшись, Войта вийшов на вулицю, списав прізвище антиквара з таблички на дверях і заспішив на вокзал.

Але поїзд на Пльзень відходив лише о 17.46.

Марек купив три листівки і написав одну з коротким вибаченням Емілю Новотному, другу Їрці на державне господарство і третю адміністрації будинку відпочинку — невідкладна справа, мовляв, змусила його виїхати до Праги, як тільки все влаштується, він негайно повернеться. Разом з листом Любошеві він кинув їх до поштової скриньки.

Потім сів у ресторані і записав усю розмову з антикваром, поновлюючи в пам'яті кожне слово. Стосик попередніх нотаток, відомостей і протоколів збільшився на три аркуші. Войта посміхнувся. Ще трохи, і він матиме в кишенях справжній архів. «Правильно, правильно, треба привчатися, незабаром це згодиться!»

Але сьогодні навіть найпохмуріші перспективи не могли зіпсувати Войті настрою. Він буквально світився гордістю щасливого мисливця і як належне сприйняв те, що йому посміхається дівчина, яка сидить за сусіднім столиком: «Авжеж, ти й справді непоганий хлопець, Войто! — думав він з якоюсь хлопчачою задирикуватістю. — Хотів би я бачити когось іншого, хто через ці джунглі пробився б аж сюди і, можливо, проб'ється ще далі!»

Марек не вагаючись замовив чарку сливовиці, а коли перехилив її, нескромність його зросла. «І далі так робитиму, — вирішив він погордливо, — аж поки не прийде сам заступник і не попросить, щоб я лишився на своєму місці! Я вам покажу, як запихати мене до архіву!»

Нарешті прибув поїзд.

Войта вскочив у найближчий вагон і, йдучи коридором, раптом зустрівся поглядом із знайомими очима. В купе сиділа Яна.

— Звідки ти тут узявся, Войто? — вигукнула дівчина здивовано, але тут же холодно зауважила. — Ви не вмієте додержувати слова, товаришу Марек. Залишаєте дівчину, навіть не пробачившись. Обіцяєте провести до вокзалу, а потім їй доводиться самій плентатися лісом! Добре, є ще такі люди, як надпоручик Курка і…

Войта махнув рукою.

— Та я ж спеціально сюди й приїхав, щоб супроводити тебе до самої Праги, — збрехав він. — Проводжати — так уже по-справжньому!

Поїзд мчав на північ. Довшими ставали тіні від укосів і урвищ, а Войта сміявся, розповідав, щедро сипав дотепами, радував чудовим настроєм. Яна не переставала дивуватися, невже на все це здатний цей чоловік? Нарешті Марек замовк і обперся спиною об стінку вагона так, що його голова опинилася поряд з головою дівчини. Коли ж востаннє ти ще був такий щасливий, Войто? А колеса вагонів вистукували:

Уперед… уперед… «резерв»… «резерв»… Я-ніч-ка!

— Товаришу начальник, підпоручик Гомола прибув за вашим наказом!

— Товаришу начальник, старшина Коукол прибув за вашим наказом!

— Сідайте!

Капітан Котрбатий ледь підвів голову. Підлеглі обмінялися коротким поглядом: «Еге! Трапилося щось незвичайне!» З дещо пригніченим почуттям вони сіли до круглого стола, за яким звичайно відбувалися наради. В тиші кімнати надто голосним здавалося цокання годинника…

Нарешті капітан склав папери, випростався і почав мовчки походжати по кабінету. Потім зупинився перед Гомолою:

— Ну, то де ж Піттерман?

Гомола почервонів і відкрив рота, але відповісти не встиг. Котрбатий махнув рукою і знову швидко заходив по кімнаті. Коукол з інтересом почав вивчати темні розводи на дошках столика… На запалому й блідому обличчі підпоручика Гомоли можна було легко прочитати його думки, безперечно, невеселі. Він чомусь пригадав кінофільм, який нещодавно бачив. Спокусив його піти подивитися цей фільм підзаголовок афіші «Захоплююча історія про поєдинок органів безпеки з чужоземною розвідкою». Але з кінотеатру він вийшов розчарованим. В «історії» не було нічого захоплюючого, а співробітники безпеки, що діяли у фільмі, викликали у підпоручика іронічну посмішку. Це були відважні красені з глибокодумною зморшкою між бровами, наполегливі, спокійні і всезнаючі; вони завжди з'являлися на потрібному місці і стежили за діями диверсантів з такою ж певністю, з якою лікар спостерігає в мікроскопі рух вірусів. Рівно за три хвилини до кінця кіносеансу працівники безпеки схопили негідника, і він, остаточно викритий, дозволив сунути себе в автомобіль і відвезти назустріч неминучій долі. Гомола тоді ще посміхнувся — цей замаскований агент поводився серед людей так, що навіть бабуся зрозуміла б, що він щось замишляє. А втім!.. Гомола зітхнув.

Тепер, спостерігаючи за Стандою Коуколом, він подумав: «Хіба може хто-небудь припустити, що оцей рудуватий молодик, якому не даси більше двадцяти років, є одним з найкращих і найхоробріших людей? Або, скажімо, капітан… Скільки разів йому з вдячністю тис руку сам міністр, а зустрівши на вулиці Карела з його цілком ординарним обличчям, з цукеркою за щокою, подумаєш, що перед тобою банківський службовець або чиновник з управління будинками…»

Нараз Гомола відірвався од своїх думок. Начальник нарешті сів і, постукуючи рукою по столу, промовив:

— Де Піттерман, ми не знаємо. Але далі цього вже терпіти не можна. Що ви повідомляли досі, товариші? Що Піттерман нічого не робить, що він роздивляється, зондує грунт. А він тим часом сформував собі групу.

Коукол недовірливо щось промимрив. Капітан глянув на нього.

— Так, так, Стандо. Коли вже я кажу, то маю для цього підстави. Шкода тільки, що ці відомості ми дістаємо з інших джерел, — додав він з гіркотою. — І це ще не все. Згідно з інформацією, яку вже мають товариші «нагорі», Піттерман приїхав у нашу країну з дуже важливим завданням, і ми мусимо бути вдвічі, втричі лильнішими!

— З яким же? — не стримався Коукол.

— До цього ми ще дійдемо! А поки що мене цікавить ваша думка, товариші!

Гомола сидів, нахиливши голову. Відчував, що першого слова начальник чекає саме від нього.

— Якщо Піттерман і справді вже збив групу, — видавив він нарешті, — значить встановлював контакти якимось незвичайним способом. Ніяких тобі зустрічей, це щось… гм… надзвичайно хитромудре.

— Надзвичайно. — Голос капітана ставав різкішим. — Я розумію, що це черговий вибрик, але чого можна, пробачте, чекати від такої погані?

Він ударив кулаком по столу і, нахилившись уперед, сердито сказав:

— Ми тут сидимо не для того, щоб займатися тільки «звичайними способами», товаришу підпоручик! Може, вас це здивує, але мені здається, що саме тепер ми повинні чекати найнезвичайніших способів, якими вороги намагатимуться залізти до нас за пазуху. І до цього треба бути готовими.

— Звичайно, товаришу начальник! Я лише хотів…

Капітан Котрбатий махнув рукою. Гомола замовк. «Даремно я так, — подумав Котрбатий, — справді, даремно розійшовся. Адже хлопці робили все, що могли, і я про це знаю. Навряд чи такий підхід допоможе справі!..»

За звичкою сунув руку до кишені, але цукерок там не було. Забув купити. «Щось дивне сьогодні коїться зі мною», — подумав капітан, йому раптом захотілося негайно подзвонити додому, Марті. Почути її голос, обмінятися буденними словами…

Спохмурнівши, Котрбатий сів і поклав руку на папери, що лежали перед ним.

— Повідомлення від капітана Демовича, — почав він нараду. — Його хлопці оглянули вчора віллу Каміла Горачека і знайшли вірогідний таємний вихід, яким можливо і скористався Піттерман. У глибині саду в дротяній огорожі є прохід, крізь який можна потрапити в садибу сусідньої вілли, а звідти вийти на вулицю з протилежного боку кварталу. Відчував Піттерман, що за ним стежать, чи зробив це просто для певності? От питання…

Капітан швиденько проглянув текст і додав:

— Оглядаючи електропроводку, товариші проникли також до мансарди, де мешкав Піттерман. Кімната була ретельно прибрана, ніяких слідів по ньому не було знайдено.

Капітан підвів голову і подивився на своїх колег.

— Чи є сенс і надалі стежити за цією віллою? — наче сам себе запитав Коукол. Начальник допитливо глянув на Гомолу.

— Думаю, що є, — мовив підпоручик. — Принаймні доти, доки ми не натрапимо знову на слід Піттермана.

Старшина ретельно стругав сірника.

— Цей Горачек, у якого ховався Піттерман, напевно не інформований ні про що. Його завдання — надати житло і більше нічого. Дідько його знає, як Піттерману пощастило у нас під носом налагодити свої контакти. От що мене страшенно цікавить. Адже ми тільки один-єдиний раз бачили, як він розмовляв по телефону в тій будці за Булгаром. У Горачека телефону немає. За одну півхвилинну розмову він не міг влаштувати всі свої справи. Це абсурд. Піттерман мусив давати, а може й сам діставати десятки вказівок. А чи нема в нього якоїсь мертвої схованки?

— Все одно знали б, — заперечив Гомола. — Романтика тут ні до чого! Просто ми повинні будь-що знайти Піттермана. Вдруге він уже не вислизне з рук. Я вже розіслав повідомлення й опис по областях.

— У нього може бути десяток інших документів…

— Надішлю фотографії. Передам у розшук.

— Згода, — кинув Котрбатий. — А тепер я хотів би повідомити, що стало відомо про особливе завдання Піттермана, щоб…

Не доказавши, він швидко випростався.

Двері кабінету відчинилися, і в них з'явилася секретарка Ярушка. Вона якось збентежено посміхнулась і, перш ніж встиг капітан щось сказати, вигукнула:

— Пробачте, товаришу начальник, але тут…

З-за неї виступив чоловік, виструнчився і певним голосом, який ледь вловимо вібрував од хвилювання, мовив:

— Товаришу начальник, поручик Марек з'явився. Дозвольте?

— Войто!

Тричі протягом однієї секунди пролунав цей вигук. Войта тиснув руки друзям, відповідав, сміявся голосніше, ніж потрібно було. Так сміються люди, які хочуть приховати своє збентеження або хвилювання.

Котрбатий підсунув йому крісло, Гомола пригощав сигаретою, а Коукол аж зашарівся. Він відчував до поручика Марека братерське почуття, про яке за три роки їхньої служби жодного разу не сказав уголос. Ні начальник, ні всезнаюча Ярушка, ні навіть сам Войта не підозрювали, як часто протягом минулих десяти тижнів сумував рудий Станіслав за своїм товаришем, але не наважився написати.

Войта розповів, як себе почуває, як ідуть його діла, повідомив, що він цілком здоровий і ноги вже не болять. Нарешті, обірвавши ланцюг питань, промовив:

— Я приїхав сюди з невідкладною справою, Кареле. Прошу, — вислухай мене. Гадаю, що правильно зроблю, повідомивши тебе про це.

Помітивши, що товариші дивляться на нього запитально, Войта випростався.

— Товаришу начальник, я хочу ознайомити вас з історією, яка стосується служби безпеки республіки!

Капітан Котрбатий нахмурив брови. Нерішуче подивився на своїх співробітників, потім на папери. Але подумавши, що Марек надто досвідчений працівник, щоб панікувати з-за дрібниць, подав знак Гомолі і Коуколові, щоб ті лишалися на місцях.

— Викладайте!

Очі у Войти гарячково засяяли. Він дістав з внутрішніх кишень силу-силенну папірців і розклав їх на столі.

— Почалося це три дні тому, у вівторок увечері, — мовив він, переводячи погляд з одного на другого. На переніссі в нього з'явилися дві зморшки. І, зачитуючи час від часу цілі абзаци із своїх записок, Марек почав розповідати.

Пан Шматлік нервово зиркнув на телефон. Цей дивак знову тут! Умостився на своєму улюбленому місці — в кутку біля вікна, замовив турецьку каву і поклав на стільці купу газет. Офіціант щохвилини заглядав до залу. Блондин сидів, затулившись розгорнутими газетами, іноді байдуже дивився через вікно на вулицю. Півгодини він смоктав одну чашку кави.

Потім дістав пачку сигарет і запалив. Отак і сидів, читав, палив, знову читав і знову палив. За годину, назирнувши, пан Шматлік побачив ту саму картину: огорожа з газет, а з-за неї сивий дим, наче з вулкана. Ну й смалить же цей юнак, одну від одної припалює! А телефон мовчить…

Чорнява красуня Ела Вагантова ніжиться, млосно потягується у ледь теплій воді. «Що може бути краще? — міркує вона. — Ванна і спати! — Ела простягнула руку до дзеркальця, уважно глянула на себе. — Ця глибока зморшка біля рота старить. Її могло й не бути, але постійна напруга. Як це втомлює, як це втомлює…»

А в цей час випещена біла рука піднімає десь телефонну трубку… Набрала потрібний номер, електричні заряди помчали по дротах, на телефонній станції клацнув автомат… І ось уже в кімнаті деренчить телефон.

Ела виринула з води, накинула на себе халат і босоніж побігла до апарата.

— Алло?.. Здрастуйте, стриєчку!.. Так… Ні… Ну, звичайно… Зденек? Учора був… Я тебе прошу, ми так мало знаємо один одного, а ти вже думаєш про весілля!.. Кажеш, на тому тижні все з'ясується? Я була б дуже рада… До побачення, стриєчку!

Поклала трубку. Ця гордовита і холодна зморшка біля рота спотворює красиве обличчя жінки… Тільки-но хотіла повернутися до ванної кімнати, як задзижчав дверний дзвінок. Довгий, довгий, короткий. Не вагаючись відчинила.

Зайшов літній чоловік. У нього сиве волосся, буденна, зовсім не виразна зовнішність. Ела зачинила за ним двері і мовчки, наче була сама в квартирі, попрямувала до ванної.

Чоловік поводився в квартирі незалежно. На хазяйку не звертав ніякісінької уваги. Він підсунув стілець до вікна, поклав на підвіконня нотатник і театральний бінокль. Потім узяв лілову ганчірку і без усякої потреби витрусив її за вікном.

Ела довго-довго лежала у ванні, чекаючи, коли нарешті грюкнуть двері. До того часу вона не мала права залишати ванної кімнати власної квартири…

Група офіцерів у льотних комбінезонах схилилася над картою.

За вікном на широчезній рівнині виблискували сріблясті літаки. Біля машин вовтузилися механіки. Закінчуючи пояснення, командир спитав:

— Зрозуміло?

Пілоти рушили до виходу… Той, що йшов позаду всіх, несподівано зупинився і підійшов до командира.

— Товаришу майор, дозвольте… пробачте… Я погано себе почуваю сьогодні, думаю, що не в змозі…

Командир уважно глянув на бліде обличчя пілота.

— Шлунок?

Чоло у пілота зросилося краплями поту. Він розвів руками:

— Нерви…

— Молодий винищувач і нерви? Ну, товаришу надпоручик, ідіть до лікаря, ідіть! — командир звернувся до ад'ютанта. — Негайно викличте поручика Благу! — і замислено провів поглядом Зденека Матоуша, який поволі попрямував геть…

— Шістдесят, прошу, — защебетав пан Шматлік.

Рука, оздоблена перснем з великим чорним каменем, подала йому гроші. Гість підвівся, нудотно позіхнув і перевальцем залишив ресторан «Під терням».

Пан Шматлік витер стіл. Висипав попільничку на металеву тацю і здивовано похитав головою: дев'ять, одинадцять… чотирнадцять сигарет викурив цей блондин за дві з половиною години!.. Ну й діла, людина іноді стає рабом своїх пристрастей.

А цей пан Їржичка так і не подзвонив…

З попільнички випав напівпридушений недокурок і ледь зажеврів на столі. Коукол спритно придавив його. Хмари цигаркового диму висіли над головами людей, але нікому не спадало на думку відчинити вікно.

Капітан Котрбатий у задумі розглядав маленьку срібну монету.

— Юпітер з павою… — повторив він здивовано і похитав головою.

— Є тут один неясний момент, — озвався Гомола, нахиляючись до своїх нотаток. — Цей «пан резерв» виїхав з Шумаржова велосипедом, але, якщо вірити залізничникові, прийшов на станцію без нього.

Войта примружив очі.

— Так, я про це теж думав. Спочатку не хотілося вірити, що він десь залишив велосипед, та потім згадав: недалеко від Вранова, біля самого шляху, є маленький ставок. Якщо коли-небудь його спускатимуть, то напевно здивуються, знайшовши там велосипед…

Коукол заглянув через плече капітана, що саме гортав Войтові записки.

— Оце тобі історія! — засміявся рудий старшина. — Людині й невтямки, що, поїхавши у відпустку, переживатимеш щось подібне.

— Ну й ну, — повагом вимовив начальник і задивився на Войту, — це й справді цікаво і для двох днів аж забагато. Якби ви, товаришу підпоручик, були на службі, я б оголосив вам подяку. А так, Войтішеку, мушу тобі признатися, навіть не знаю, що робити.

— Я певен, що Марека висновки правильні! — несподівано рішуче заявив Гомола.

— Я — теж, але зараз, тут, не можу вирішити, чи будемо ми розслідувати цю історію. Насамперед треба ще раз уважно прочитати все, треба ідентифікувати труп, його, очевидно, перевезуть до Пльзеня. Потім про все доповісти начальникові, і лише тоді, коли стане ясно, чого варта ця гра, вирішиться справа.

— Я прошу тільки не гаяти часу, — наголосив Войта засмучено.

— Ну, звичайно, — погодився Котрбатий і глянув на годинника. — А тепер ми повинні закінчити нашу нараду щодо Піттермана. Залишайся, Войто, залишайся! — мовив капітан, помітивши, що поручик підводиться. — Закінчимо з цим — ще побалакаємо.

Войта сів у куток. Несподівано його огорнула втома, втома скоріше душевна, ніж фізична. Уже вкотре, йдучи по сліду, він гадав, що от-от настане кінець!.. Але щоразу якісь нові події відтягували остаточне розв'язання. І от тепер… тепер уже й справді кінець. Войта скорився. Так, цю партію дограє не він. До мата її доводитиме інший гравець, щасливіший за нього…

Марек відкинув голову назад, сперся на крісло і заплющив очі. Біля столу начальник розмовляв про якогось Піттермана, що кудись зник. Войта не знав ніякого Піттермана, ніколи не чув цього прізвища. Та його й не цікавило це. До Войти долинали голоси наче у півсні. Чув, як Карел Котрбатий пояснював, що Піттермана вирядили з надзвичайно важливим завданням — здійснити велику політично-шпигунську диверсію в чехословацьких військово-повітряних силах. Це, мовляв…

Що трапилося?

Марек швидко обернувся. Станда якось дивно і голосно вигукнув. Але капітан на це не звернув уваги. Войта побачив, як бентежно забігали очі старшини, як побагровіло його обличчя і він розгублено схопився за голову. Еге, Станіслав має якогось жучка! Але що саме його так зненацька захопило? Войта знову заплющив очі, чекаючи, коли Коукол нарешті почне говорити, але старшина так і не озвався до кінця наради.

Загримотіли стільці, і Войта, підвівшись разом з усіма, відчув, як у кишені сорочки зашурхотіли папери. Він дістав їх і, поглядаючи скоса на Станду, який сидів з таким виразом, ніби думки його були десь далеко, поклав перед Котрбатим.

— Сфотографував, коли знайшов його, — пояснив Войта коротко. — Їх треба підшити до документів…

Начальник з цікавістю проглянув фотографії.

На одному знімку був загальний вигляд кам'яного муру, в ніші якого лежала зігнута постать. На інших обличчя небіжчика було сфотографовано крупним планом.

Котрбатий поволі відкладав фото.

— Товариші! — почувся раптом переляканий голос. Усі наполохано обернулися.

Станіслав Коукол сидів, втупивши погляд у фотографію, яку тримав у простягнутій руці.

— Товариші! — Він підвівся, його очі забігали з одного на другого, поки не зупинилися на капітанові. — Ось відповідь на одне з важливих питань, що цікавлять нас, — мовив він уже зовсім спокійним голосом і поклав знімок перед начальником. — Це — Алоїз Піттерман.

Войта прокинувся.

Кілька секунд лежав, ніби не усвідомлюючи, де він. Потім прудко підвівся, глянув на-годинника і скам'янів: дев'ята година!

Він зіскочив з ліжка і побіг умиватись. Заспав! Ось уже до чого дійшло, Войто, не витримуєш темпу… За хвилину прийде Станда.

Так з рушником навколо шиї кинувся прибирати кімнату: поскладав докупи книжки, брошури, газети, заслав тахту і безпорадно подивився на порох, що осів на полірованих меблях. Не дивно, адже майже три місяці тут не наводили порядку. Марек помахав рушником над столом, стільцями і за п'ять хвилин уже сьорбав частими маленькими ковтками гарячу запашну каву, зажмурюючи при цьому очі. На душі було спокійно.

Учора ввечері, власне вже сьогодні, сьогодні між другою і третьою годинами ранку було прийнято рішення.

Вони сиділи у Карела вдома — Гомола, Коукол і Войта. З'ясувалося, що в їхніх руках два кінці однієї історії. Котрбатий накреслив план дальших дій — іти по слідах шумаржовського вбивці, перехопити контакти, які Піттерман так спритно налагодив перед своєю смертю, ознайомитися з минулим Тламіхи і встановити, чому Піттерман намагався залучити його до гри. Нарешті, з огляду на завдання «триста сімдесят сьомого» — зв'язатися з військовими органами безпеки.

— Войто, не забувай, що ти не на роботі! — мовив капітан багатозначно, коли Марек почав розвивати план своїх дій на ближчий час. — Так, так, у тебе ще цілий місяць відпустки, — зазначив він, бачачи, що Войта вражено і здивовано дивиться на нього. — Не сперечайся! Рішення лікаря і начальника лишається в илі!.. Ну, звичайно, йдеться не про твоє перебування у санаторії. Можеш відпочивати, де захочеш… — Він усміхнувся, та очі лишилися серйозними. — Навіть у Празі.

Войта зрозумів.

— Так, я навіть сказав би, що відпочинок у Празі краще впливатиме на мої нерви, — вигукнув він радісно, але враз спинився. — Ну… я маю на увазі з практичного боку… різні там речі і взагалі…

Котрбатий кивнув головою.

— Я не проти того, і ніхто не заперечуватиме, щоб ти час од часу приходив до мене навіть на службу. Це, я гадаю, цілком зрозумілі речі.

— А людину мені даси на підмогу? — не стримався Войта, забувши про дипломатію.

— Ні, ні в якому разі. Цього робити я не маю права. Працівник, зайнятий на службі, не може надаватися в розпорядження працівника, який не є на службі, це ти мусиш знати.

Капітан якусь хвилину дивився на Войту, потім посміхнувшись обернувся до Коукола:

— Слухай, Стандо, я думаю, що було б непогано, якби ти взяв відпустку саме тепер. Розумієш, для нас, одружених, тоді лишаться липень і серпень… У тебе немає заперечень?

У старшини очі засяяли радістю. Проте відповідь була цілком байдужою.

— Абсолютно ніяких. Мені однаково, я не зв'язаний справами, — і, моргнувши Марекові, додав: — Гадаю, що я теж залишусь у Празі…

Войта допив каву і, згадавши цю двозначну розмову, засміявся. Карел — молодець! І взагалі, життя прекрасне! Геть сумніви, гіркоту і песимізм. Усе буде гаразд.

Що тепер робить Яна? Напевно, сидить у лабораторії і…

Войта спохмурнів. Дістав телефонний довідник, знайшов потрібну сторінку і записав щось на окремий аркушик. Навмисно повільно виписував кожну літеру —. теж робота!

Пролунав дзвінок.

Войта з полегкістю схопився. За якусь секунду перед ним сидів вимитий і виголений старшина Коукол.

— Ну то що, як ти себе почуваєш у відпустці? — посміхнувся Войта. Станіслав, склав долоні.

— Шикарно! Не можу дочекатися, коли ми… коли виберемося кудись на прогулянку.

— Виберемось, ще й як виберемось! Уже сьогодні. На скільки в тебе відпустка?

— На чотирнадцять днів.

— Гм. — Войта глянув спідлоба на свого приятеля. — Я, Стандо, супротивник жорстких планів, але гадаю, було б непогано нам спланувати…

— Що спланувати?.,

— Щоб за ці чотирнадцять днів ми здали роботу без браку і хвостів! Що скажеш?

— Я — за!

— І коли б навіть черепки летіли?

— Навіть разом з тачками!

Вони розсміялися, радіючи взаємному розумінню. Войта поставив перед гостем чашку кави і ляснув долонею по столу.

— Тоді ближче до діла! Що я назбирав, знаєш?

— До останньої літери. Сьогодні вранці ще раз зайшов до управління і перечитав.

— Чудово. Тоді розкажи мені, що ви тут робили у зв'язку з цим Піттерманом!

Старшина почав довгу, докладну розповідь.

Войта не перебивав його. Лише по закінченні розгорнув свого нотатника, щось коротко занотував і замислився. Станіслав з подивом відзначив, що його партнер весь час наспівує початок якоїсь дивовижної пісеньки:

— «Якобс», — нарешті промовив Войта. — З цим паном у мене свої рахунки; хотілося б потиснути його ніжну ручку. Це має бути справжній джентльмен! Гм, і ресторан «Під терням» теж не дрібничка. Може, там домашня кухня і міцне пиво, якщо його так уподобав наш гість із закордону. Але найважливіше, Стандо, це отой телефонний номер! — Він намалював на папері великими цифрами 9 3 1 3 1 7. — Я абсолютно згоден з капітаном, що Піттерман записав його у телефонній будці на Жижкові. Певен, що це єдиний контакт, на якому його захопили. Управління національної безпеки в Браніку!.. Ти там роздивився трохи, Стандо?

— Роздивився. Нічого, звичайно!

— Наче можна було чекати чогось іншого!

Станіслав засміявся.

— Ну, то з чого ж ми почнемо?

Войта захоплено вивчав стелю. Раптом він вп'явся очима в Коукола і спокійно вимовив:

— Я гадаю, почнемо з того, що ти мені повідомиш справді про все, що знаєш!

Старшина розкрив рота. А Войта, штрикнувши пальцем йому у груди, додав:

— Наприклад, чому ти думаєш, що Піттерман мав завдання здійснити диверсію у військово-повітряних силах?

У Коукола почервоніли навіть кінчики вух. Він спробував посміхнутись, але не стримався і вигукнув:

— Кольки тобі в печінки! Звідки ти дізнався?

Войта знизав плечима.

— Я все знаю! Ви тільки мене ще не знаєте, але скоро взнаєте і ще у мене поплачете! Отже, кінчай, Станіслав, дебати і розповідай.

— Я… власне… — м'явся старшина, — як би це тобі пояснити… Розумієш, воно ще таке неясне, і я навіть не хотів передчасно…

— Розумію. А що, власне, сталося?

Коукол зітхнув і розповів про все, що трапилося з ним позавчора на набережній біля Карлового мосту, У ресторані «Під терням» і в будинку, де схвильований надпоручик військової авіації відвідав якусь Елу Вагантову…

— Бачиш, усе висить у повітрі, — закінчив старшина. — Можливо, це якась безглузда історія і на неї не варто витрачати часу. Але… — не доказавши, він почухав носа.

— Але ж… у тебе свербить ніс, га? — Войта підвівся й заклавши руки за спину, почав міряти кімнату кроками. — Слово честі, друже, мені здається, що тут щось є. Нарешті, — Марек зупинився, — цей блондинистий молодик, безперечно, гратиме роль у виставі. Спочатку до ресторану лазить Піттерман, а тільки-но він зник, починає цей.

Він ще раз подивився на обривки загадкової фотографії і спохмурнів.

— Не виключено, що це могло бути… Але з пальця нічого не висмокчеш! Треба йти і перевіряти, Стандо.

Войта сів до столу і взяв папірець, на якому перед тим щось виписав з телефонної книги.

— На сьогодні тобі вистачить оцього: я гадаю, краще починати розшуки в музеях, ніж по антикварних магазинах. Отже, іди насамперед у музеї.

Не реагуючи на посмішку старшини, Марек вів далі:

— У Празі сімнадцять музеїв…

— О господи! — застогнав Станіслав.

— Встигнеш ще знепритомніти. Таких, що мають експозиції старих монет, підраховано точно, колего, шість. Вони виписані тут. По-перше, склади список всіх працівників, що працюють у відділах нумізматики. По-друге, з'ясуй, хто з них мав на цьому тижні відпустку або, скажімо, був відсутній кілька днів! Не забудь про адреси. Ну і, звичайно, ніякого галасу! Ніхто з цих людей не повинен тебе бачити…

— Я піду одразу в управління, — буркнув Коукол, — а ти куди?

— Мені хотілося б оглянути карлінський ресторан.

Старшина ляснув себе по лобі.

— Зачекай, я зараз подзвоню панові Шматліку, ми ж домовилися з ним.

Станіслав набрав номер і, коли трубку взяв офіціант, бадьорим тоном повідомив:

— Це Їржичка! То що у вас нового, пане Шматлік?

Хвилину він прислухався, потім очі його неспокійно забігали.

— Ага! Гаразд, дякую, дякую!..

Поклавши трубку, Коукол схвильовано обернувся до Войти.

— Цей блондин з перснем саме там! Прийшов, каже, кілька хвилин тому.

Войта схопився.

— Піду подивлюся на нього! Зустрінемося ввечері, Стандо. Ось тобі ключ. — Він на мить замислився і додав. — Взагалі ти міг би жити у мене. Тахта розсувається, місця вистачить.

Коукол засміявся.

— Я вільний птах, чом би й ні?

— О, і зв'язок буде кращий! — Войта поплескав старшину по плечу. А коли Станда був уже в дверях, несподівано запитав:

— Ти в шахи граєш?

— Ні.

— Це погано, — насурмонився Войта. — Ну, біжи! Прошу тебе, на площі є стоянка таксі, скажи, щоб під'їхала машина!

Залишившись сам, Марек підійшов до шафи, відчинив її. На тремпелях висів найрізноманітніший одяг, від спецівок до фраків. Він нерішуче покопирсався в цьому гардеробі, потім швидко обернувся до телефону, розкрив довідник і повів пальцем по абонентах:

— Ваня… Вальтер… Валента… Вагнер… Вагантова Ела! Вулиця Соколівська.

Войта свиснув і енергійно набрав номер. Кілька гудків, потім у трубці почувся жіночий голос:

— Алло!

— Бухгалтерію, будь ласка! — попросив Войта.

— Це приватна квартира! — Трубка на тому кінці дроту лягла на важіль.

Марек повільно поклав свою.

«Значить, панночка Вагантова, чорнява красуня, яка справила враження навіть на такого знавця, як Коукол, вдома. Не працює?..»

В задумі він знову відчинив шафу і тихенько заспівав:

Перстенець — твій подарунок,

Я до часу збережу,

Як піду служить до війська,

Ним рушницю заряджу.

— Кави!

— Прошу!..

Пан Шматлік, спритно лавіруючи між столиками, повернувся з мідним підносом у руках так швидко, що здавалося, ніби все було приготовлено заздалегідь.

— Ще тістечка!

І це бажання було виконане негайно. Офіціант ще раз оглянув залу. Блондин уже зайняв своє улюблене місце в кутку і, як завжди, наскладав на стільці біля себе повно газет і журналів, позбиравши їх з усіх столиків. Молодик заховався за розгорнутий журнал, наче за мур. Як завжди в ранковий час, зал був майже порожній.

За одним столиком сиділа безбарвна блондинка, схожа на людину, яка чекає зрання поїзда, що має прийти опівночі, чекає і не може нікуди піти, боячись за чемодани. Жінку звали Юльча. Приходила вона, як правило, надвечір, а десь о десятій ішла, щоразу повторюючи одне й те ж: «Ну, я йду на службу, красунчики!» Досвідчений офіціант по тому, як Юльча носила сумочку, знав, що у неї за «служба».

Трохи поодаль розкошував над кухлем пива пенсіонер пан Колачек. Можливо, він куняв, а може, просто спостерігав життя крізь широчезне вікно. Цей сидітиме тут за сімдесят гелерів до пів на першу…

Пан Шматлік, спершись на стійку, розмовляв з товстим пивником, весь час поглядаючи на двері. Але Їржичка не приходив… Офіціант знизав плечима: це його справа!

На хвилинку забіг до ресторану перехожий. Випив кухоль пива і пішов собі. Похмура Юльча замовила ще один лимонад.

Через деякий час мовчазний гість у кутку постукав ложечкою по чашці; пан Шматлік знав, що це значить, і, не питаючи, приніс йому ще одну каву. Ставлячи чашку на стіл, він звернув увагу на те, що попільничка абсолютно чиста, і похитав головою: ну й звички, мовляв, у цього чоловіка! То цілих півгодини зовсім не курить, то смалить, припалюючи цигарку від цигарки…

Біля стойки почувся гомін, і офіціант поспішив туди.

— Привіт комунальнику ^[16] , — звернувся до Шматліка новий відвідувач, хоч офіціант його бачив уперше.

Цей хлоп'яга набрався, як жаба мулу. Сяк-так балансуючи, гість сперся на стойку і закліпав очима. Це був ставний хлопець, брудні руки й одяг свідчили, що він вантажник. Невдовзі хлопець і сам повідомив про це.

— Треба мені чимось напхати шлунок, — = заявив він, над силу пережовуючи слова. — Тільки не чаю, після нього мені завжди погано. Сьогодні вранці трапився, дорогі дружочки, класний калим! Перевозили голованя, у якого навіть піаніно було, але скнара не дуже розщедрився. Це мені подобається; якщо в тебе вже є піаніно, треба ж мати і соціальну свідомість! Налий мені один цей, о-о-цей ре-о-ме, — прочитав хлопець по літерах на пляшці, — оцього фріштенського!

— Іди краще на роботу, — вмовляв його товстун, наливаючи з пляшки, — тобі ж сьогодні ще нічого не перепало!

— На роботу! — зареготав гість, ледве втримавшись на ногах. — Коли у мене є отут, — він ударив по кишені, — то вже шабаш! Налийте і собі по одній, хлопці комунальники!

— Ну, гаразд, гаразд, — забурчав неприязно пан Шматлік.

— Але, тпр-р-р! Я людина благородна і біля стойки не п'ю. Хочу стіл з убрусом!

Вантажник, непевно ступаючи, попрямував у зал. По дорозі він обернувся до офіціанта, що ніс за ним склянку з ромом, і застережливо підняв палець:

— Ніяких відмовлень! Я сердитий, коли мені відмовляють. Кланяюся красненько панночці! Що це ви так рано-раненько?

— А йдіть ви… — відмахнулася Юльча, водночас уважно розглядаючи хлопця.

Розпалений гість ледве дочвалав до стіни і важко впав на стілець недалеко від блондина. Не встиг пан Шматлік поставити склянку, як вантажник одним духом перехилив її і замовив ще.

— Цьому янголятку теж, якщо ви дозволите, дорога маркізо, — він чемно вклонився.

Юльча хихикнула.

— Я не п'ю… зранку.

Але п'яний кавалер уже забув про неї. Голова його враз обважніла, він сидів, втупивши погляд в убрус. Офіціант приніс ром, і хлопець, потроху попиваючи, забубонів щось собі під ніс. Інколи можна було розібрати окремі слова з цього нескінченного монолога:

— … ти не дуже розганяйся з цим… Я Франта чи не Франта?.. Ну ото ж то!.. А про ці сходи хай мені ніхто не нагадує…

Панна Юльча спочатку демонстративно копирсалася в сумці, потім, тримаючи кінчиками пальців сигарету, підійшла до підпилого хлоп'яги.

— Ну то що, є вогник? — жінка нахилилася до нього, багатозначно посміхаючись. Той підвів голову, подивився на неї і почав нишпорити в кишенях.

— Хвилинку, одну хвилинку, — вибачився він, коли пошуки не дали бажаних наслідків, — зараз усе влаштуємо. — Він дістав сигарету і підійшов до столу, де сидів блондин. — У вас немає часом сірника, юначе?

Блондин, який спостерігав за ним холодними очима, мимохіть відсахнувся: парубійко дихнув на нього кислуватим запахом сивухи. Мовчки дістав коробок. Вантажник після кількох спроб нарешті припалив і з набридливим панібратством подивився на молодика.

— Побий мене грім, якщо ви не Ладя Мразек з Лібень! Щось ваш циферблат дуже знайомий. Я питаю, ви не Ладя Мразек? — Хлопець не дочекався відповіді. Блондин читав, вдаючи, що нічого не чує. — Ніякий ви не Ладя Мразек! Той би давно надавав мені ляпасів!

Вантажник сів за свій столик, недбало дав припалити Юльчі, обхопив голову руками і почав ритмічно похитуватись із сторони в сторону. Юльча хвилинку постояла, зневажливо знизала плечима і відійшла.

Пан Шматлік нервував. Він вибіг на вулицю, обмацуючи очима кожного перехожого, але клятого Їржички не було видно.

А бундючний блондин у кутку біля вікна читав, сьорбаючи каву, час від часу байдуже оглядав приміщення або визирав у вікно. Потім несподівано відкрив пачку сигарет, запалив і випустив клуб диму…

Старий пан Колачек сидів, втупивши погляд сльозавих очей у склянку пива. Юльча нудилася. Підпилий вантажник важко погойдувався у напівдрімотній млявості знеможеної людини.

Що ж тут відбувається — поки що Войті сказати важко. Підозрілий блондинчик спокійно сидить, читає, попиває каву, палить. Нічого не пише, не видно, щоб він кинув під стіл якийсь папірець, хоча вважають, що він виконує роль зв'язкового.

«Може, молодик пильнує схованку, що є в цьому приміщенні?» — Марек непомітно обмацав під убрусом спід столу. Налапав між дошками тріщину в палець завширшки. Так, це могло бути схованкою, але навіщо ж тоді цьому блондину стирчати тут годинами?

Раптом зашелестіла газета. Мовчазний читач знову дістав сигарету і, припаливши її від попередньої, випустив кулясту хмарку диму. Войта поклав голову на руку і примружив очі. Можна було подумати, що він заснув важким, неспокійним сном п'янички. Насправді Марек стежив за незнайомцем ще з більшою напруженістю ніж доти.

«У чому ж справа?» — міркував Войта розгублено. Він відчував, що в цій ситуації, є багато дивного, неприродного. Що і у цієї, на перший погляд звичайної людини, яка читає, теж дещо не відповідає дійсності. Войта був певен цього, але довести не міг.

Куточками напівзаплющених очей він ще раз пильно оглянув блондина. Робив це крадькома, знаючи, що прямий пильний погляд діє на чутливу людину, наче дотик.

«Ага, он воно що: цей молодик не читає! Хоч і дивиться уважно на газету, але не читає! його увага зосереджена на чомусь іншому». Войта згадав підпоручика Гомолу, з яким довгий час працював у одній кімнаті. Той теж інколи виймав з шухляди товсту книжку, відкривав її на першій-ліпшій сторінці і зосереджено читав хвилин двадцять-тридцять. Спочатку Марек дивувався, але спостерігаючи за підпоручиком, помітив, що Гомола не читає, а тільки дивиться в книжку, час від часу перегортаючи сторінки. Підпоручик признався, що він просто звик міркувати над книжкою. «От і з цим молодиком така ж сама історія! Різниця лише в тому, що він не міркує, втупивши погляд у книгу, а чимось зосереджено займається. Але чим?» — Войта засовався на стільці, щось промимрив і, перемагаючи відразу, допив ром.

«Читач» пильно подивився на нього, потім одвернувся і спокійно припалив нову сигарету. Сумна панна Юльча попрямувала до стойки. А Войта, низько опустивши голову на груди, подумав: «Ну й смалить же! Уже втретє припалює сигарету від сигарети. Дивиться в газету і, систематично піднімаючи руку з сигаретою, курить… Курить!»

Ось воно! Ось те, що схвилювало Войту. Грім його побий, але ж цей молодик, власне, не курить! Він просто випускає дим так, як це роблять жінки, які іноді у компанії палять для годиться!..

Що ж, власне, робить цей чоловік, просиджуючи тут годинами?

Ледве перемагаючи бажання розплющити очі і глянути прямо перед собою, Войта стежив за блондином. Він відчував, що десь поряд, варто тільки простягнути руку, відкриється таємниця, яку дбайливо приховують.

Але де вона? І що за нею криється?

З методичністю автомата чоловік піднімав руку на рівень рота; ось він втягнув дим, кілька секунд потримав у роті і одним подихом випустив…

Куляста хмарка повільно розтанула в повітрі.

Знову сигарета в роті, блондин стулив губи так, наче збирався свиснути, і тепер випустив довгу кучеристу цівку диму.

«Ага, нарешті. Так, так. Саме в цьому може бути глузд! Крапка, риска! Крапка, риска! Куляста хмарка, довга цівка. — Так він випускає дим!

Інколи крапка і риска чергуються, іншим разом молодик одну за одною пускає дві-три крапки чи риски… — Войта намацав у кишені піджака олівець. — Шкода, що папір у нагрудній кишені, — подумав він розчаровано. — Отже, лишається одне…»

Марек затис олівець у руці і почав фіксувати значки на дерев'яній лавці. Незабаром він помітив, що блондин іноді робить трохи довші паузи між затяжками. Войта зрозумів, що це він відділяє літеру від літери. Тоді Марек і собі почав ставити довгі вертикальні риски. Добре, що лавка з м'якого і світлого дерева.

Це було довге і стомлююче заняття. Блондин висмалив ще шість сигарет, а Войта за цей час ще раз «прокинувся», йому здалося неприродним, щоб людина так довго спала, і він мусив двічі замовляти ром, якого вже не хотів приймати шлунок, мусив плескати з офіціантом, навіть завести пісню, і за всім тим не проґавити жодного руху пристрасного курця. Марек лаяв себе, що не знає азбуки Морзе, крім кількох літер. Він зрозумів тільки три риски, це «О», і три крапки, це «С»!

Нарешті невтомний курець відклав газету, зіжмакав недокурену сигарету, ляснув пальцями, покликав офіціанта і розплатився.

— Може, вип'єм по одній, шефе? — заволав Войта, дивлячись на нього удавано тупим поглядом.

Блондин не відповів, він солодко потягнувся і, не поспішаючи, вийшов з ресторану.

Войта шкодував, що не може піти слідом. Натомість Марек швидко переніс значки на папір і витер лавку. Йому вже не сиділося. Він заплатив і, перейшовши до столика біля вікна, почав вибирати недокурки з попільнички. Вибирав не для того, щоб встановити особу незнайомого; просто хотів роздивитись навколо з того місця, де сидів невідомий сигналізатор.

Визирнувши з вікна, Войта побачив звичайну празьку вулицю і навпроти два будинки аж до четвертого поверху.

Тут він пригадав, що в одному з цих будинків, як повідомив Станда Коукол, мешкає красуня Ела Вагантова, до якої ходить на побачення надпоручик авіації. Войта похитав головою і замугикав якусь пісеньку.

Біля стойки, на подив пана Шматліка, п'яний вантажник купив телефонний жетон і вкинув його до апарата. Войта не розмовляв. Почувши на протилежному кінці дроту жіночий голос, він повісив трубку і посміхнувся.

«А вона все ще вдома!..»

Марек не міг перемогти гострої цікавості.

У крамниці купив азбуку Морзе і, примостившись на лавці у парку, почав розшифровувати значки. Це було не важко, але незабаром він розчарувався. На папері з'явилися окремі літери:

«Шифр!» — подумав Войта і похитав головою. Перевівши усі значки на літери, а їх вийшло п'ять рядків, він поїхав до Котрбатого.

Капітана в управлінні не було, його викликали на нараду. Войта залишив на столі шифр і записку, в якій просив передати все у шифрувальний відділ, а, діставши відповідь, повідомити його про наслідки. Ярушка посміхнулась і сказала, що Гомола пішов добувати інформацію про якогось Вацлава Тламіху. Виходячи з управління, Войта уявив, як сушитиме Карел голову, мізкуючи, де це він так швидко знайшов «мертву схованку»…

«Нехай спитає у мене! — радів Марек. — Я йому скажу: так, друже, людина мусить спочатку стати інвалідом і дозріти для роботи в архіві, щоб потім зуміти за півдня натрапити на такий слід!»

А що слід знайдено, в цьому Войта не сумнівався.

Марек полюбляв розв'язувати заплутані історії, захоплювався грою в шахи і тому, мабуть, побожно ставився до праці товаришів з відділу дешифрування. Він знав, що немає шифру, якого за «допомогою наукових методів не можна розв'язати, хоч би це був оригінальний і досі не вживаний шифр.

«Ну, а що ж тепер?» — Войта подолав спокусу поїхати до Вршовиць і розшукати адресу, яку йому дала Яна. — Часу немає, — завзято переконував він себе, — і… і, крім того, незручно робити відвідини так швидко! Нарешті, хтозна, чи вдома вона! Та й Станда, може, вже чекає на мене».

І він попрямував додому.

Станди вдома не було. Марек довго ходив по кімнаті, заклавши руки за спину, і до нескінченності повторяв пісеньку про дівчину, якій не було й шістнадцяти, а вона вже хотіла вийти заміж. А коли нарешті спали сутінки, в кімнату ввалився засапаний Коукол і побачив, що Войта сидить над папером, вздовж і впоперек списаним якимись цифрами. Це було число 931317.

— Ну, як? — підвів голову Марек.

Рудий Коукол, навіть не скинувши шапки, повалився на стілець.

— Ху, — видихнув він, — оце мені класна відпустка… Ну й нудота, чоловіче. Що це ти вигадав?

— Викладай, викладай!.. — ледве стримуючи сміх, сказав Войта.

Коукол поклав перед ним списаний аркуш паперу.

— Ось список працівників, що займаються у празьких музеях тими клятими нумізматиками. Усе це чоловіки, але подекуди є й жінки.

Войта квапно прочитав імена й прізвища:

Дев'ять імен, дев'ять незнайомих людей. А чи є серед них ім'я шумаржовського вбивці і компаньйона «триста сімдесят сьомого»?

Войта важко зітхнув. Станіслав перехилився через стіл.

— Пошовський і Райнбергер — це вже старі люди, їх можна спокійно викреслити. Ну, а у відпустці на цьому тижні були двоє: Їржі Матейка і Їржі Краль.

— Молоді? — вихопилося у Войти.

— Молоді. — Коукол розгублено дивився на Войту. — Тільки, як мені повідомили, Їржі Матейка малий на зріст, чорнявий і з вусами; Їржі Краль середній на зріст, має рідке каштанове волосся і… ходить з палицею. Кажуть, у нього з дитинства костоїда…

На хвилину в кімнаті запала тиша.

— Отже, вони теж не підходять до твого опису «пана резерва», — додав Станда. — Всі інші відпустки не мали і, значить, були в Празі тоді, коли на Шумаві саме стріляли.

— А хворий з них ніхто не був? — тихо запитав Войта.

— Ніхто.

Войта ще раз перечитав список і глянув на Коукола.

— То що, Стандо, — мовив невпевнено, — не пощастило нам? А здавалося, ми були поряд.

Старшина знизав плечима і сів на тахту. Вираз дитячого страху з'явився на його обличчі. Він відчув, як угорі під правою щокою починав боліти зуб…

Вечір линув безрадісно. Коукол лежав, заклавши руки за голову, і боявся ворухнутися. Войті не загрожували такі страждання, але й розмовляти не хотілося. Хтозна, скільки кілометрів подолав він, походжаючи од вікна до дверей. Але він міг ходити так до ранку. На серці було неспокійно…

«Ми втратили слід, — свердлила думка, і Войта марно намагався її відкинути. — Ми збилися з шляху. «Резерв» зник. Піттермана вбито. Красуня і надпоручик, мабуть, якась любовна дурничка.

А блондин з ресторану «Під терням»?.. Отут, безперечно, щось є, та чи стосується воно нашої історії! Адже немає нічого спільного, крім хіба тільки того, що небіжчик Піттерман протягом трьох тижнів теж ходив до цього закладу. Отже, коротше кажучи, у справі «Піттерман» ми збилися з шляху»…

Телефонний дзвінок перервав Марекові думки.

Войта почув у трубці жіночий голос.

— Алло, це Яна? Яна? — вигукував він, нервуючи. Потім хвилину прислухався і нарешті сказав: — Добре.

Обернувшись до Коукола, коротко пояснив:

— Ярушка. Треба негайно їхати до Карела додому.

Малий Карлічек у нічній сорочці кинувся до Марека і обхопив рученятами його ноги. Войта хвилин десять повзав з ним по килиму, гавкав, нявкав, удавав з себе коня і підкидав хлопчика під саму стелю. Це були їхні давні забавки, і Войта завжди брав у них участь з не меншим захватом, ніж Карлічек. Але сьогодні все було інакше. До того ж Котрбатий нетерпляче походжав по кабінету. Помітивши, як нервує чоловік, Марта після марних умовлянь згребла хлопця в обійми і понесла його, наче порося, яке видиралося й верещало. Згодом вона виглянула з дверей, промовивши:

— Я приготую каву, дивіться не втечіть!.. — Жінка пішла на кухню і, зітхнувши, запалила газ.

Котрбатий запросив гостей сісти. Він був на диво неспокійний і незібраний. Гриз цукерки, наче горіхи, розгортаючи одну по одній. Добре відчуваючи настрій колег, він вичікувально подивився на них.

–. Ну, то як ваші успіхи?

— Нікчемні, — відповів Войта перегодя. Він ніяк не міг позбутися неспокою, який оволодів ним сьогодні з другої половини дня. Від того Марек сердився на себе ще більше.

— «Резерв» зник, дедукція підвела. Коротше, сіли ми із справою «Піттерман» на мілке. Те, що я лишив по обіді в кабінеті, мабуть, не має нічого спільного з нашою справою. — Він опустив очі. — Доведеться вам починати все з іншого кінця…

— Вам! — посміхнувся Котрбатий. — Ти цураєшся нас, Войто?

Марек зашарівся і замахав руками.

— Дідька лисого! Але бачиш, як у мене виходить. Те, що намічав, не зробив, значить, доведеться їхати назад.

У розмову втрутився Коукол.

— Я згоден. Тобі ще треба відпочити, Войто. Раніше ти не нервував, коли нам у чомусь не щастило. — Зрозуміти було важко, говорить старшина серйозно чи іронізує. В усякому разі, Войта насурмонився, але Котрбатий підняв руку.

— Зачекайте, — мовив він рішуче, — не про це йдеться! Насамперед, я поінформую про дещо, а потім, Войта, можеш вирішувати, лишатися тобі чи повертатися. Ти у відпустці, отже, використовуй її, як знаєш.

Капітан розкрив синю папку. В ній лежало два невеличких аркуші паперу. Войта здивувався, коли помітив, що пальці Карела злегка тремтять. Нічого подібного раніше не було.

Котрбатий взяв густо списаний на машинці більший аркуш.

— Товариші! — почав він голосом, мало не урочий тим. — Ось два документи, які мають неабияке значення для нашої справи. Перший — рапорт підпоручика Гомоли про наслідки його сьогоднішніх розшуків — інформація про Вацлава Тламіху, завідуючого комунальним закладом «Гостинність» у Шумаржові, Піховського району.

Войта подався вперед. Капітан усміхнувся куточку ми вуст і прочитав.

— «Вацлав Тламіха… національність і таке інше. Учень офіціанта, в 1921–1929 роках працював у ресторанах, як правило, найнижчої категорії. Батько загинув у світову війну, мати вдруге вийшла заміж, і вітчим вигнав молодого Вацлава з дому. Мати померла 1926 року.

У Вацлава Тламіхи було дві сестри. Старша вивчилася на кравчиню, рано вийшла заміж за робітника з майстерні рукавичок і переїхала з ним до Римаржова на Мораві, де її чоловік відкрив власну майстерню. Померла в 1947 році. Молодша сестра спочатку працювала на цегельні, згодом пустилася берега і стала професіональною проституткою. Була зареєстрована в празькому поліцейському управлінні під номером 3866. Померла в 1934 році від сухот». — Капітан вимовляв слова монотонно, невиразно, але Войта відчував у його голосі збудження. Перед очима постало широке обличчя Тламіхи із скуйовдженими жмутиками сивуватого волосся над покаліченими, вузлуватими вухами, що свідчили про безліч ударів… — «Від 1929 до 1932 року Вацлав Тламіха був безробітний. У цей період він жив час від часу в мотольських печерах, шість разів його затримувала поліція за бродяжництво, бунтарство тощо.

У 1931 році його засудили на п'ятнадцять діб ув’язнення за те, що під час сутички безробітних з поліцією на Сміхові у відповідь на вимогу поліції розійтися, відмовився зробити це.

В 1932–1937 роках Тламіха був професіональним борцем мандрівного цирку. Жив тоді у офіціантки Алоізії Кратохвілової, яку в 1937 році покинув. Алоізія Кратохвілова працювала в той час у празькому нічному ресторані «Розетта», де Вацлав Тламіха іноді підробляв, працюючи швейцаром». — Станіслав Коукол не втримався і присвиснув. Котрбатий глянув на нього і повторив: — Так, у ресторані «Розетта», власником якого був уже відомий нам Густав Піттерман.

— Далі, далі! — вигукнув Войта нетерпляче. Він зрозумів, що саме схвилювало Карела.

В цей час до кімнати увійшла Марта з чашечками кави. Вона хотіла розповісти щось веселе, але, відчувши напруження, швиденько накрила стіл і вийшла.

— «Під час окупації Вацлав Тламіха працював чорноробом на авіаційному заводі. У 1943 році разом з іншими вісьмома робітниками був ув'язнений гестапо за саботаж і крадіжку матеріалів. Через десять тижнів його випустили. (Для того, щоб з'ясувати, що сталося з рештою в'язнів, потрібен час). Після звільнення Тламіха знову працює швейцаром у ресторані «Розетта». Я архіві поліцейського управління того часу є ще одна згадка про нього. В листопаді 1945 року власник ресторану Густав Піттерман звинуватив Тламіху в крадіжці коштовностей на суму 350 000 крон. Вацлава заарештували, але він вину свою заперечував. За кілька днів слідство й справді припинилося, оскільки Густав Піттерман забрав свою заяву, пояснивши, що коштовності знайшлися.

На початку березня 1948 року, коли Густав Піттерман утік за кордон, а ресторан «Розетта» було закрито, Вацлав Тламіха виїхав з Праги і згодом оселився у селі Шумаржов на Шумаві». Здавалося, Котрбатий збирається читати далі, але він несподівано випростався і вичікувально подивився на співбесідників.

Коукол вдарив кулаком по столу.

— Гомола заслужив подяку! — вигукнув він захоплено. — Але чому його тут немає?

— Я дав йому ще одне завдання, — відповів Котрбатий після короткої паузи. — Ну, товариші, що ви на це скажете?

— Що ми скажемо? — Войта підвівся. — Я гадаю, багато що. Старий Піттерман особисто знав Вацлава Тламіху! Добре знав його і небіж Піттермана Лойзічек. Я, товаришу начальник, охоче познайомився б з Алоізією Кратохвіловою! І, безперечно, постарався б розшукати в архіві протоколи про крадіжку коштовностей. — Марек кілька секунд помовчав, а потім додав. — Відверто кажучи, мене цікавлять не стільки протоколи, як питання, хто тоді вів слідство.

Капітан скоса глянув на Войту.

— Чому? — запитав.

— Я шукаю гачок, — Войта вів далі, — на який вони спіймали Тламіху, домагаючись його згоди. Можливо…

— Можливо, — кивнув начальник, зробивши на папері якусь позначку, — ми знайдемо ці протоколи. А тепер, друзі, я вам прочитаю два останні речення з рапорту Гомоли. Гадаю, що саме вони… — І, не договоривши, Котрбатий швиденько прочитав — «З родичів Вацлава серед живих є лише його небіж, син старшої сестри Тламіхи. Звуть його Зденек Матоуш, він офіцер чехословацької армії, гарнізон його поки що невідомий».

Капітан підвів голову і помітив, як його співбесідники перезирнулися.

— Бачу, вам щось спало па думку. Правильно, мені теж.

— Але ж… — перебив його старшина уривчастим від хвилювання голосом.

— Піттерман дістає завдання здійснити диверсію в нашій авіації. Але чомусь несподівано звертається до непомітного стрийка десь на Шумаві. Що йому від нього потрібно? Ти запитав себе про це, Войто? Та, бачите, у стрийка виявляється небіж льотчиком? Чи не здається вам, що це мало вирішальну роль?

— Але ж… — промовив Коукол і глянув на Войту.

Котрбатий звів брови.

Войта махнув рукою, коротко мовив:

— Давай, Стандо! Тепер уже викладай!

І Коукол почав сповідатися…

Войта слухав з не меншою увагою, ніж начальник, хоч пригоди старшини на набережній і в карлінському будинку йому були відомі. До розповіді старшини він додав сьогоднішню історію «вантажника» в ресторані «Під терням».

— Після цього я поїхав до тебе і залишив на твоєму столі шифр, який комусь передавав блондин. — На цьому Марек закінчив свою оповідь. — Не думаю, щоб усе це мало якесь відношення до справи Піттермана, але ця справа варта уваги. Сумніваюся, що юний любитель газет ходить туди передавати прогнози погоди на завтра. За ним треба стежити й надалі. Можливо, натрапимо на якусь нелегальну групу…

Запала тривала мовчанка.

Коукола дратувало голосне і розмаїте цокання багатьох годинників, він совався на стільці і покусував нігті. Нарешті начальник промовив спокійним і твердим голосом:

— Прошу вас, Коукол і Войто, все викласти письмово, і щоб завтра о дев'ятій це було в мене на столі.

Старшина мимохіть випростався.

— Буде зроблено!

Котрбатий знову відкрив папку.

— Перш ніж переходити до остаточних висновків, я прочитаю вам розшифрований текст, що його…

— Невже? — вигукнув Войта.

— Так, зроблено. Це, виявляється, зовсім примітивний, аматорський шифр, і капітан Янак прочитав мені його прямо з твоєї записки. От дивіться!

Войта нетерпляче схопив папірець і прочитав:

— «… не закінчувати операцію і перервати зв'язок усе схова наступний пароль алоїз сигнал телеф або письм привіт маркеті небезпека негайно тікай переведе ян майєр бор завтра остан інформація».

Старшина, зазираючи Войті через плече, прочитав уголос:

— Не закінчувати операцію і перервати зв'язок. Усе сховай (або сховайте). Наступний пароль «Алоїз». Сигнал телефоном або письмовий «Привіт Маркеті» означає небезпеку. Негайно тікай! Переведе тебе Ян Майєр, Бор. Завтра остання інформація.

— Пароль «Алоїз», — буркнув Войта. — Знову випадковість?

— Це група Піттермана! — сказав Котрбатий рішуче. — Вони вже знають про його смерть. Тому вирішили перервати зв'язок і, не закінчивши операцію, відступити!

— Тепер і я вірю в це. Стандо, вікна в квартирі Ели Вагантової виходять на вулицю?

Коукол примружив очі, уявляючи собі будинок.

— Так.

— Ну, звичайно, — мовив Войта і запалив сигарету. — Я відразу подумав, що сигнали зв'язкового блондина приймали в будинку навпроти, з квартири Ели Вагантової…

— А у неї бував надпоручик авіації! — зойкнув Станіслав.

Войта повів плечима.

— Треба поспішати, — мовив Котрбатий, — поки група не зникла. Що з тобою, Войто?

Обличчя Марека було спокійне, коли він промовив:

— Я гадаю, точніше буде сказати «поки група не здійснила операцію і не зникла»!

— Як це? Адже вони дають завдання не закінчувати операцію, перервати зв'язок.

— Ти не знаєш однієї деталі, Кареле, текст цього повідомлення не повний. Я не записав початку. Блондин уже встиг щось передати, коли я зрозумів, що він сигналізує.

— Гаразд, — погодився Котрбатий. — Хай щось було й перед цим. Але це нічого не змінює в тексті, який ми маємо.

— А що коли змінює. Був би щасливий випадок, якби перший знак, який я зафіксував, співпадав з початком слова.

— Не розумію…

— Ну, звичайно ж! — вигукнув Войта схвильовано. — А що коли уся ця передача мала звучати так: «Становище небезпечне, закінчувати операцію і перервати зв'язок?!.»

Капітан запнувся.

— Тоді тим більше… Власне, ти, мабуть, маєш рацію.

Цієї миті настирливо задзвонив телефон. Котрбатий підійшов і хвилину слухав. Потім гукнув у трубку легковажно:

— Класно! Ну давай, катай сюди, у нас тут весело! Так. Свиснеш під вікном…

Капітан обернувся до товаришів. Обличчя його свідчило, що він дізнався про щось важливе.

— Це був Гомола. Я послав його до військових, і він мене щойно повідомив, що небіж Вацлава Тламіхи надпоручик Зденек Матоуш служить у з'єднанні реактивних винищувачів, яке базується у Празі.

— Так воно й є! — видихнув з полегкістю Коукол і, поглянувши на Войту, похмуро забурмотів: — Я не хотів казати, але… щодо твого «пана резерва»… коротше, мій надпоручик білявий, високий на зріст, худорлявий!

Був ранок, звичайний, спокійний. До ресторану «Під терням» на Соколівській вулиці вдерлося троє збуджених чоловіків з клумаками. Вони сіли за столик у темному кутку залу.

— Ху, я вже по саму зав'язку ситий Прагою, — віддихувався ставний чоловік років сорока п'яти у картатій сорочці. — Жарко і пилюка! Хіба не краще у нас в Опочні? Пане кельнер, три пива, міцного і щоб добре охолоджене було!

Не встиг пан Шматлік принести склянки з пінявими шапками, як галасливі гості забажали пограти в карти.

Вони стягли убрус, і чоловік у картатій сорочці, вправно тасуючи колоду, спитав:

— То що, зіграємо в очко, га?

— Панове, панове!.. — Пан Шматлік застережливо посварився пальцем.

— Та ми ж на сірники, — засміявся один з гостей, засмаглий брюнет. — Ну, я здаю. Йозеф, зніми!

Вони почали ляскати картами об стіл.

Пан Шматлік підійшов до стойки і кинув на тацю перед товстим буфетником три скляних намистинки.

Коли б офіціант відчинив за стойкою двері, що вели на чорний хід і вийшов у під'їзд, то побачив би двох чоловіків, які стукали в двері до двірнички.

— Пожежна інспекція, — заявили вони офіціально, показуючи документи. — Ми повинні обстежити горище вашого будинку.

— Господи, — невдоволено сказала жінка. Вона саме збиралася готувати обід, а крім того, совість її щодо горища була не чиста. Отож, взявши ключ, вона стурбовано попленталася на горище.

Пожежники поспіхом оглядали балки, ринви, комини, багатозначно хитаючи головами.

— Треба план скласти, — сказав нарешті один, відкриваючи портфель. — Ви можете йти, а ключ ми вам занесемо.

Жінка, що переступала з ноги на ногу біля дверей, полегшено зітхнула. Щастя, що тут сьогодні немає нічиєї білизни!..

Тільки-но за двірничкою грюкнули двері, як один з пожежників одчинив дахове віконце.

— Чудово! — промовив він заспокоєно. — Приготуй інструмент!

Другий уже діставав речі, які не дуже пасували до їхнього фаху: чорну матер'яну фіранку з двома отворами і польовий бінокль. Фіранку повісили на віконце.

А внизу в цей час пан Шматлік неприязно стежив за блондином, який, не поспішаючи сунув до столика біля вікна.

«О, цей уже тут! — подумав. — А пан Їржичка… кольки йому в печінку! Врешті, що мені до того. По мені, то хай цей лайдак тут хоч спить». — Він механічно позбирав з усіх стільців газети і склав біля гостя.

— Кави! — як завжди, сказав блондин і байдуже глянув на картярів, що сиділи ліворуч од нього.

— Очко! — вигукнув з азартом один гравець і згріб засмаглими руками сірники. — Банк мій.

Картярі зняли піджаки, позасукували рукави сорочок, а чоловік у картатій сорочці, звертаючись до одного з своїх друзів, який саме лічив сірники, сказав:

— Ти старого Нивлта знаєш? Ну, з Нового Міста? Він в Опочні видав заміж дочку і тепер їздить до неї мало не щонеділі. Так ото він торік, граючи в двадцять одного в ресторані «Під баранцем», тричі за вечір набирав очко. І щоразу, коли йшов ва-банк!

— Буває, — погодився флегматик. — Я одного разу зірвав банк, маючи тринадцять очок, бо банківник увесь час прикуповував. Варто зупинитися на двох картах, як будь-кого налякаєш.

— Еге ж, психологія, — усміхнувся щасливчик, що саме виграв. — Ще?

Блондин поклав на стіл пачку сигарет і розгорнув газету.

У цю хвилину в квартирі Ели Вагантової задеренчав дзвінок. Довгий, довгий, короткий.

Красуня незадоволено пересмикнула плечима і відчинила. Увійшов сивий, худорлявий чоловік з текою. Він не промовив жодного слова, не глянув на хазяйку. Жінка мовчки зникла у ванній кімнаті. Вона занурилася в ароматну воду, заплющила очі і подумала: «Отак би заснути. Довго, довго спати…»

— Трете вікно ліворуч, — тихо мовив «пожежник», стоячи на риштаку під даховим віконцем. Він спрямував бінокль на вікно, але там поки що нічого не було видно.

Його товариш сидів поряд з нотатником на колінах, дбайливо складав невеличкий, але, мабуть, складний прилад.

— Щось рухається, — прошепотів «пожежник» з біноклем, — приготуйся.

Той швидко підняв прилад, уважно дивлячись униз.

На четвертому поверсі будинку навпроти у третьому вікні ліворуч хтось стояв. Вікно напіввідчинилось, і чоловік ретельно витрусив ганчірку.

— Починай, — сказав «пожежник».

Прилад у руках його товариша кілька разів тихенько клацнув. Лише тепер навіть необізнана людина зрозуміла б, що то незвичайний, але досконалий фотоапарат.

В цей час в ресторані блондин помалу запалював першу сигарету.

— У мене вже немає сірників, — поскаржився гравець у картатій сорочці. — Пане кельнер, коробок сірників!

— Кому не щастить у картах, щастить у коханні, Йозеф! — вишкірив зуби смаглявий.

Йозеф несподівано зареготався:

— Хлопці, хто чув анекдот про пана Кона, який щовечора грав у карти із своєю жінкою та паном Рубічеком? — І, озирнувшись навкруги, чоловік пошепки почав оповідати…

А в кабінеті капітана Котрбатого сиділи Войта Марек, Коукол і Гомола.

— Все зроблено згідно з вашим наказом, товаришу начальник. Хлопці на своїх місцях. Сержанти Лацина і Жейдлік — зв'язкові, — доповів Гомола.

— Гаразд. Отже, лишається тільки чекати.

Капітан відкрив синю папку і подав Марекові якісь папери.

— Ознайомся з протоколами про звинувачення Вацлава Тламіхи в крадіжці дорогоцінностей у листопаді сорок п'ятого. Вельми цікавий матеріал, і, щоб не забув, слідство вів доктор Едуард Коржан…

Войта здивовано вигнув брови.

— Не знаю…

Капітан сухо засміявся.

— У серпні сорок восьмого пішов на пенсію з огляду на політичну ненадійність.

— Ого! Тоді цілком можливо, що Коржан влаштовував у себе побачення Піттермана з Тламіхою. Звичайно, мабуть, це був не сам Піттерман, а хтось інший. Словом, закордонний вербувальник. Міг таку роль зіграти пан Коржан, га?

— Ви гадаєте, що це припущення принесе користь у цій справі? — спитав капітан.

— Безперечно.

— То ми знайдемо пана Коржана і запитаємо його!

— Будемо сподіватися, що старий ще не помер, — пробубонів Войта і почав читати. Але перегорнувши другу сторінку, зловив себе на тому, що думає про інше.

Так, він думав про чоловіка, якого вже звик вважати своїм суперником. Шумаржовський убивця, перерізав нитку, по якій за ним ішов Войта, йшов від шумавського села до Праги.

Войта знов і знов повторював дев'ять прізвищ, які вивчив напам'ять.

— Конайзер, Матейка, Ранда, Жлува, Райнбергер, Краль, Цацак, Волейнічек, Пошовський. — Войта зніяковів, помітивши, що друзі дивляться на нього з подивом. Вибачливо усміхнувшись, він знову почав міркувати. Дев'ять чоловік! Хто з них убивця? А може, злочинець — зовсім інша людина? Це була б поразка! — Думки вихором кружляли в голові. Оте число, кляте число 931317. Безмовне, непроникне. Як його не крути, а воно не хоче, не збирається виказати свою таємницю. Це химера або ключ. Третього не існує. А може, воно взагалі не має ніякого смислу або має, і великий, справді великий! «Дев'ять, три, один, три, один, сім…»

— Сімка? Хай буде в мене, — мовив гравець у картатій сорочці, роздавши усім по карті.

— Мені? Ну, давай! Гм… Так, беру, щоб ти знав! Досить!

Засмаглий брюнет відкрив свої карти.

— Двадцять! Граю відкрито!

— Сім… туз… дама! Ось тобі, маєш! — вигукнув весело Йозеф. — Наче намальовані! Давай сюди, давай сюди! Нарешті я тебе накрив! Хлопці, це треба відзначити. Пане кельнер, три по сто чого-небудь міцненького!

— Виграв п'ятнадцять сірників, і коштуватиме тобі п'ятнадцять крон, — зареготав смугляк.

— Дурниці! — Йозеф розвеселився. — Увечері будемо вдома, знаєш сам, знову надіну на шию подружній хомут. Ну, хлопці, — підняв він чарку, — щоб ми були гладкими!

Пан Шматлік, принісши картярам горілки, помітив, що біля двох лежать маленькі папірці з якимись позначками. «Мабуть, записують виграші. Ото ще бельбаси! — подумав офіціант зневажливо і позіхнув. — Краще б пішли погуляли, погода чудова! Якби моя воля, й хвилинки б не сидів тут…»

Мовчазний гість біля вікна взяв нову газету і запалив ще одну сигарету.

— У цього теж клепки не вистачає, — бурчав про себе пан Шматлік. — Чадить тут, наче Колбенка ^[17] ! — І, проходячи повз його столик, навмисно замахав серветкою, розганяючи хмару тютюнового диму.

— Можна йти, — сказав «пожежник», ховаючи фотоапарат. — У мене все готово.

Чоловіки обережно зачинили вікно.

Віддавши ключ двірничці, яка зраділа, що все скінчилося благополучно, вони вийшли на вулицю. Пройшовши метрів сто, один «пожежник» дістав сигарету і, підійшовши до юнака, який саме запалював, чемно попросив вогню.

— Старий сивий чоловік у темному костюмі, — прошепотів він, нахиляючись до сигарети. — Маленькі вуса.

У бічній вулиці «пожежників» чекав старий облуплений «Мінор». Чоловіки сіли і, поки автомобіль на великій швидкості мчав до центра Праги, перевдяглись у цивільне.

Не минуло й години, як обидва зайшли до кабінету капітана.

— Товаришу капітан, ось фотографії чоловіка, який у вказаному приміщенні приймав сигнали, — доповів старший і поклав перед начальником фото великого розміру. Трохи згодом він розповів про те, що цей чоловік повідомив про свій прихід, витрусивши з вікна ганчірку. Потім сидів біля нього з нотатником і записував сигнали, поглядаючи вниз в бінокль.

— Дякую, товариші!

Котрбатий відпустив обох і почав з Войтою і Коуколом розглядати фото. Знімки були чіткі, досконалі: ось чоловік витріпує з вікна ганчірку, ось він сидить з біноклем, ось пише, схилившись над підвіконням. Кілька знімків зафіксували окремі деталі його обличчя.

— Перший, — лаконічно відзначив капітан і висипав на стіл карамельки. — Беріть, хлопці.

Але ніхто не скористався з такої нагоди.

— Ну, беріть, беріть! — меланхолійно сказав Йозеф. — Слабак я! Дванадцять і десять — двадцять два… — Він одсунув купку сірників. — Я згадав анекдот про двадцять дві панночки, знаєте? Ні? Тоді слухайте.

Йозеф почав захоплено розповідати примітивний анекдот. Його зацікавлено слухав смуглявий брюнет, а худорлявий співбесідник, засунувши руку під розстебнуту сорочку, погладжував себе по запалих грудях. Закінчивши анекдот, Йозеф перший почав голосно сміятися, до нього приєднався смаглявий, і в їхньому реготі зовсім не було чутно, як щось стиха клацнуло.

Худорлявий схопився за карти обома руками.

Нарешті блондин підвівся, розплатився і, великодушно залишивши панові Шматліку здачу, вийшов на вулицю.

Гравцям теж набридли карти, і вони схилилися над папірцями.

Йозеф, звіривши значки, не більше як за три хвилини шепнув:

— Той самий ключ.

Він подав папірець худорлявому і сказав:

— Їдьте!

— Їду, товаришу капітан, — відповів той пошепки, а вголос вигукнув: — Ну, бувайте, хлопці, зустрінемося на вокзалі. Тільки не насмокчіться десь іще!

Він вийшов з ресторану і, пройшовши метрів сто, дістав сигарету. Підійшовши до молодика, що саме зупинився край тротуару, попросив припалити.

— Все гаразд, — повідомив тихо. — А у вас?

— Їндра пішов за блондином, а я чекаю старого. Прошу, — сказав юнак усміхаючись.

А за годину худорлявий стояв перед Котрбатим і доповідав:

— Товаришу капітан, ось фотографії чоловіка, який передавав сигнали! А це текст передачі, дешифрований капітаном Янаком…

— Дякую, товаришу старшина!

Котрбатий поклав фото на стіл.

— Другий, — промовив він. — Тепер ще гарна панночка…

— Текст, насамперед текст! — вихопився нетерпляче Войта. Начальник посміхнувся.

— Спокійно, спокійно! Твого «пана резерва» ми теж спіймаємо. — Він розгорнув маленький папірець, швидко передивився зміст і лише після цього прочитав: —»Повідомлення дістали. Вбивство було помилкою. Обережність! До неділі зльот кінчити, допоможи Е!» — Котрбатий, не розуміючи, підвів голову. — Який зльот кінчити? І чому «зльот», а не «зліт». Що вони надумали?

Войта втупився в папірець.

— Дозвольте, товаришу начальник! Ми вже знаємо з учорашнього тексту, що блондин іноді опускає закінчення слів, безперечно зрозумілі адресатові. Я гадаю, що сьогоднішній текст має таке звучання: «До неділі з льотчиком кінчити, допоможи Е!» Е… е… ага. Ела! Іншого або іншої «Е» немає.

Начальник хвилину стояв мовчки.

— Можливо! — погодився він нарешті. — Очевидно, цей варіант правильний.

— Товаришу начальник, радіо! — повідомила Ярушка, з'явившись на порозі.

Котрбатий вийшов. Гомола і Коукол розглядали фото, Войта сидів, дивлячись на стелю.

За кілька хвилин капітан повернувся. Було помітно, що він чимось схвильований.

— Викликав старшина Йокль, — повідомив Котрбатий і, підійшовши до столу, взяв фото. — Йокль стежив за цим паном від Соколівської вулиці до його квартири у Вршовицях і встановив особистість цього чоловіка. Знаєте, хто він? — Піднявши знімок, капітан проголосив — Доктор Едуард Коржан!

Справа набувала дедалі конкретніших обрисів. Але багато чого ще лишилося неясним…

Під час наради на столі у капітана з'явився ще один рапорт, його подала людина, що стежила за блондином.

Капітан прочитав:

Додаток: фото Богуміла Шимандла з матеріалів відділу кадрів Міністерства землеробства.

— Честь і слава старшому сержантові Киселому! — вигукнув Войта. — Солідний шмат праці.

Начальник роздивлявся портрет, що був доданий до рапорту. Войта заглянув теж. З фото дивився добродушний кругловидий літній чоловік, що чимось скидався на постаріле немовля.

— Шимандл, Шимандл… — бурмотів Котрбатий.

— Типовий службовець, що користується відмінною репутацією, — погодився Войта. — Якби я був сиротою, то взяв його собі опікуном. Але, можливо, він і не підозрює, що його син став телеграфістом.

Підійшов Коукол. Подивившись на фото, спохмурнів.

— Радіо, товаришу начальник, — озвалася з дверей Ярушка.

— Викликав сержант Шимечек, — повідомив Котрбатий. — Наша красуня Ела Вагантова вийшла на прогулянку. Сидить у кав'ярні «Урал» на Поріччі, чимось схвильована…

Начальник на хвилину замислився, потім доручив Гомолі, щоб той послав старшину-фотографа в «Урал» до Шимечека.

— Хай сфотографує цю жінку! Коукол такого наговорив про неї, що навіть я зацікавився!

Войта перечитав коротке повідомлення про доктора Едуарда Коржана. «Від цього можна дещо дізнатися, — подумав він. — Як це воно було тоді, в листопаді сорок п'ятого? А тепер, пане доктор, тепер ми одержуємо рапорти! То де ж він живе? Вршовиці, вулиця Доброславова, 11. Доброславова? Звідки я знаю цю вулицю? А-а, звичайно, Яна! — Серце у Войти забилося частіше. — Яна живе на Доброславовій, у десятому номері».

Котрбатий глянув на годинника.

— За хвилину до мене прийде майор армійської безпеки з приводу Матоуша. Після цього відбудеться нарада у начальства. А що робитимете ви?

— Я піду подивлюся на пана Коржана, — мовив Войта.

— Навіщо?

— Маю сумнів, що ці повідомлення адресуються саме йому. Думаю, що він лише виконує роль зв'язкового. А коли так, то Коржан передасть їх за призначенням.

— За ним стежить Лацина, — зауважив начальник.

— Не зашкодить, якщо я теж подивлюся, що там робиться. — Войта не сказав, що сподівається зустрітися з Яною: зустрітися ненароком. Не сказав він і про те, що залюбки постоїть тихого вечора, думаючи про дев'ять прізвищ і одне число. Число 931317. Войта уже взявся за ручку дверей, коли почувся вигук. Крикнув Коукол, який досі тихенько сидів у кутку. Старшина вигукнув, схопився і наче шуліка кинувся до фото Шимандла.

— Згадав, згадав, — повторював старшина. — Згадав, де я його бачив! Пам'ятаєте, як я вперше зустрів біля Карлового мосту схвильованого надпоручика? Так от, перед тим як розірвати і кинути у річку фото, він стояв на набережній з оцим чоловіком!

— Сержант Лацина, товаришу поручик, — упівголоса доповів молодий чоловік, виступивши із затінку.

Войта кивнув йому і пішов далі, розглядаючи спокійну передміську вулицю. Номер одинадцятий знайшов одразу. Навпроти була вільна ділянка, загороджена парканом, а біля неї — будинок номер десять.

— Ну, що? — звернувся Войта до сержанта.

— Відколи повернувся, не виходив з дому.

«Гм, цікаво! Може, Коржан залишив інформацію десь по дорозі у мертвій схованці? Або ж…»

— Мені лишатися тут, товаришу поручик? — запитав Лацина.

— Так. Підождіть, — відповів Войта. — Де його вікно?

— Третій поверх, перше праворуч.

«Це добре, можливо, його видно з десятого».

— Він живе сам?

— Сам, товаришу поручик, він удівець.

Войта пройшовся вулицею ще раз і рішуче ввійшов до будинку № 10.

За хвилину Марек стояв на третьому поверсі біля дверей з табличкою «Яна Гавлова». Подзвонив. Двері відчинились, і він побачив Яну.

— Войта! — вигукнула дівчина здивовано. — Ти прийшов?

— Вибач, я… для відвідин трохи пізнувато…

— Зовсім ні! Я пізно лягаю спати. Заходь!

Яна запросила його до кімнати. Войта роздивлявся затишну кімнату, світлого кольору меблі.

— Як твої справи? — сипала дівчина питання. — Ти ще не повернувся до Шумаржова? А як ти себе почуваєш?

— Добре. А ти?

— Чудово! — Яна розсміялася. — Зачекай, я що-не-будь приготую. Ти що більше любиш, каву чи чай? — І, не діждавшись відповіді, вона зникла за квітчастою ширмою.

Войта підійшов до вікна і обережно одсунув фіранку. Перше вікно праворуч було видно, хоч будинок номер одинадцять стояв трохи осторонь. У вікні виднілося слабке світло, мабуть од настільної лампи.

Повернулась Яна. Вони сіли до низенького столика, розмовляли, сміялися, згадували. Час летів наче на крилах.

Войта відчував, що всередині наростає тривога, хоча зовні він був спокійний. Треба наважитись або піти… І Войта наважився:

— Я мушу тобі дещо сказати, Яно…

Дівчина замовкла.

— Я прийшов сюди не стільки на побачення, скільки… в службових справах. Прошу, не питай нічого! У мене до тебе єдине прохання, велике прохання… Скажи лише «так» або «ні». Я повинен лишитися тут на ніч; просто так, посидіти біля вікна.

Яна сиділа з відкритими очима.

— На ніч?!

— Я гадаю, не на цілу. Може, до другої або до третьої години. А можливо, тільки до півночі.

Дівчина довго дивилася на нього мовчки. Войта вже шкодував, що почав цю розмову. Що подумає про нього Яна? Та вона, не зводячи з нього очей, спокійно мовила:

— Оскільки це говориш ти, то, мабуть, для цього є підстави. Прошу, моя квартира у твоєму розпорядженні.

Марек аж захлинувся від радості. «Довіряє, вона вірить мені!» — майнула думка. Але вголос він сказав коротко:

— Дякую. — Після чого підсунув до вікна крісло і зручно вмостився. — З цієї хвилини мене тут немає. Дай тільки ключ од квартири, щоб я міг піти, коли це буде потрібно. Вкину його у поштову скриньку. Тебе не будитиму. Пересуваюся, наче дух.

Яна засміялася.

— Ну, знаєш, з твоєю фігурою!.. Дух! Бр-р-р, не дуже приємно бути вдвох із духом під одним дахом. — Вона заходила по кімнаті. — Вибач, я надміру розбалакалася. Це від того, що хочу спати. Зараз ляжу і вже не заважатиму тобі.

Войта умисно сидів мовчки, притулившись чолом до вікна і стиха мугикав якусь пісеньку.

Вікно навпроти все ще світилося. Раптом за спиною грюкнули двері. Марек почув, як у ванній ллється вода.

За кілька хвилин Яна повернулась. Щось легеньке зашаруділо, потім клацнув вимикач і в кімнаті стало темно.

— На добраніч, — озвалася з темряви дівчина.

— Добраніч, — прошепотів Войта.

Тиша… Бездонна тиша.

Він боявся ворухнутися, щоб не збудити Яну. Скло приємно холодило чоло. Важко було сказати, чи спить вона. Її дихання не чути. Лампа навпроти все ще горить.

Ось у вікні мелькнула тінь, і зникла знову.

Яка ніч, Войто! Темна-темна, лише внизу сяють вуличні ліхтарі і навпроти світиться зачароване вікно.

Дивіться, очі, дивіться! Вбирайте в себе ледь помітне світло. Але ти, серце, мусиш битися в іншому ритмі.

Яна спить уже. Заснула, довірлива і безтурботна, як дитина… Войту залила хвиля ніжності, якої він ще ніколи не знав. Як чудово сидіти і відчувати, що поряд дівчина.

Лампа у вікні навпроти потухла!

Погасив. Ліг спати?

Тепер треба чекати, чекати. Годину, дві. Гаразд, він чекатиме. Час повзе. Тільки двадцять хвилин.

Раптом у вікні сяйнув тьмяний, жовтуватий вогник! І згас… Знову блиснув тричі.

Войта затамував подих.

Світло було далеко і, мабуть, падало від кишенькового ліхтарика. Виблиск, темінь, виблиск, темінь… То вогник світить секунди три, то ледь сяйне.

Войта зрозумів. Сьогоднішня денна передача мандрує до свого адресата.

Де ж цей адресат?

Він обережно вихилився з вікна. Вулиця безлюдна. Хто і де приймає передачу?

Далі тут сидіти нема рації. Войта підвівся і навшпиньки попрямував до дверей. Біля ліжка на мить зупинився, обережно взяв руку дівчини і ніжно погладив. Потім вислизнув за двері і довго поволі зачиняв їх, намагаючись, щоб замок клацнув якомога тихіше…

Перетнувши вулицю, Марек заховався в темній ніші протилежного будинку.

Скрізь тихо. В квартирах не світиться жодне вікно. Де ж сидить той, кому призначені сигнали? Коржан, звичайно, сигналізує так, щоб людина бачила джерело світла, що виходить фасадом на паралельну вулицю. Навпроти Коржанового вікна — огорожа. А над нею — тильна частина будинку. Так, це прямо навпроти. Звідти…

І Войта знов відчув розчарування. Ще раз перелічив список своїх дев'яти кандидатів, жоден з них не живе у Вршовицях! І все-таки Войта схилявся до думки, що кінцевим адресатом передач, які дістають Іржі Шимандл і доктор Коржан, є отой таємничий «пан резерв». Кому ж іще могло призначатися учорашнє повідомлення: «Вбивство було помилкою».

Войта ще довго стояв, але, не побачивши ніде ні найменшої ознаки життя, пішов. На розі сержант Лацина нагадав про себе, ледь чутно свиснувши. Войта кивнув йому, щоб він ішов слідом і зачекав його біля входу до найближчого парку.

— Ви бачили що-небудь у вікні Коржана?

— Ні, товаришу поручик.

— Тоді йдіть додому. Досить. На добраніч.

— Доброї ночі, товаришу поручик!

Войта йшов додому пішки. Не хотілося чекати нічного трамвая.

Станда хропів на тахті. Кімната раптом здалася Войті порожньою і незатишною. Він підсунув стілець до вікна і, всівшись, почав шукати на небі найяскравішу зірку.

Рано-вранці задзвенів телефон. Войта спросоння налапав трубку і, не встигши притулити її до вуха, побачив, що Станда вже вмивається, схилившись над умивальником.

Дзвонив Котрбатий. Голос капітана лунав майже весело:

— Ну, то як, вояки, що там у вас? Чому це я вас не бачу?

— А у нас відпустка, — пробасив Войта, відкидаючи ковдру.

— Ага! Ну, то їдьте катером до Модржан, але перед тим я б хотів зустрітися з вами. Власне, мені потрібен Станда.

Коукол саме розтирався рушником. Він запитально глянув на Войту.

— Тебе шукає начальник, — позіхнув Войта. — Ну й шеф! Навіть з ліжка підніме…

— Ранній птах більше зловить комах, — сказав старшина. — Але де ти вештався вночі? Я о пів на першу ліг, не дочекавшись тебе.

Войта, одягаючись, пообіцяв Станді, що той розкриє рота, коли почує, про що він дізнався цієї ночі…

Точно за сорок хвилин обидва увійшли до кабінету начальника. Котрбатий, сидячи за столом, писав. Він підвів голову і промовив так, ніби від останніх слів, сказаних тут учора ввечері, їх не відділяла ніч:

— Знаєте, чого була така схвильована Ела Вагантова, коли вчора сиділа у кав'ярні «Урал»? У неї було там побачення… з надпоручиком авіації! Ось вони перед вами. — Він підсунув славнозвісну папку.

Войта подивився на фотографії, а Станда, зиркнувши через його плече, коротко зауважив:

— Ну, звичайно, це той самий, мій!

Майже на десяти фото великого формату були зображені молоді люди за столиком. Справжня красуня Ела Вагантова мала розкішне чорне волосся, великі темні очі і своєрідне чарівне личко. Офіцер з трьома зірочками надпоручика теж був молодий і ставний. Але на кількох знімках обличчя льотчика спотворювала дивна гримаса; особливо на тому, де жінка, нахилившись до молодика, очевидно, щось просила або вимагала. Офіцер дивився на жінку шалено виряченими очима.

Войта уважно вивчав фотографії, ніби хотів побачити більше, ніж там є. Так, у нього вже була власна теорія щодо Ели Вагантової та її спільника, і тепер Марек шукав те, чим міг би її вмотивувати.

Раптом він підніс одне фото ближче до очей.

— Він одружений, — зронив спокійно і підсунув знімок капітанові, вказав нігтем на вузеньку смужку навколо пальця офіцера.

Чоловіки обмінялися розуміючими поглядами.

Котрбатий поклав перед собою аркуш паперу і без будь-якої передмови почав читати впівголоса:

Войта мовчав, розглядав химерну стрічку диму, що спіралями піднімалася вгору від сигарети. Начальникові теж не хотілося розмовляти.

— Мабуть, нам слід було б докладніше взнати про Елу Вагантову, — озвався Коукол. — Що це, власне, за одна?

— Гомола готує інформацію, — зазначив Котрбатий і звернувся до старшини: — З хвилини на хвилину до мене прийде майор Страка з армійської безпеки. Він одвезе вас, товаришу старшина, на аеродром і покаже надпоручика Матоуша. Ми мусимо знати, чи він це, — капітан торкнувся пальцем фотографії, — чи не він.

— Буде зроблено, товаришу начальник. Я певен, що це буде він.

— А ти, Войто? — повернувся Котрбатий до Марека. Войта зітхнув.

— Я хотів би заїхати до Вршовиць подивитися на один будинок. Про це сказано у моєму рапорті.

Він поклав перед начальником інформацію про свої відкриття минулої ночі. Поки капітан читав, Войта витяг з кишені маленьку срібну монету і підкинув її на долоні.

«Ех, ти, загадковий «Юпітер з павою!..» Ти став для мене дорогоцінністю. Невже ж мене підведеш?»

Помітивши, що Котрбатий знову дивиться на нього, Войта додав:

— Хочу знайти «пана резерва».

Котрбатий усміхнувся.

— А шумаржовський убивця? Ти ще віриш, що староримський бог тебе кудись заведе?

Войта не встиг відповісти, як двері кабінету прочинилися.

— До вас прийшли, товаришу капітан, — повідомила Ярушка.

До кімнати ввійшов чоловік у цивільному. Капітан підвівся йому назустріч і привітався.

— Майор Страка, — повідомив він, одночасно представляючи Коукола і Марека гостеві. — Прошу, товаришу майор, сідайте! Сигарету?

Майорові було за сорок, але тримався він прямо. Обличчя його здавалося кам'яним.

— Товаришу майор, — почав Котрбатий, — старшина Коукол готовий поїхати з вами на аеродром. Як ви вважаєте, йому треба бути в цивільному чи одягнути форму?

Майор довго і пильно дивився на кінець запаленої сигарети.

— Хай лишається у цивільному, — промовив він нарешті грудним голосом. — Ми нікуди не поїдемо.

В приміщенні запала тиша.

Після хвилинної паузи майор підвів повіки і, поволі обвівши поглядом присутніх, додав:

— Надпоручик Зденек Матоуш сьогодні о п'ятій годині ранку заподіяв собі смерть.

Незважаючи на враження, яке справило його повідомлення, майор простяг руку до теки і, діставши пакунок, розв'язав його.

В ньому лежали бумажник, нотатник, кілька листів, фотографії, згорнуті аркуші паперу. Майор не поспішаючи викладав усе на стіл.

— Його дружина і синок, — показав вій на фото молодої жінки, що тримала на руках немовля. — Живуть у Градеці, де донедавна надпоручик Матоуш служив. — Оце, мабуть, його мати; вона, кажуть, померла… Це він сам.

Котрбатий узяв пожовкле фото.

Слова були зайві. Навіть Станіслав стримався від своїх звичайних вигуків. З фотокартки дивилося те саме обличчя, що й із знімків, зроблених учора в кав'ярні «Урал».

— А ви певні, що це було самогубство? — запитав нарешті Войта.

Майор ледь помітно повів бровою.

— Матоуш, — категорично мовив він, — повісився на віконній клямці в умивальнику. — Здавалося, майор обурений тим, що надпоручик вибрав собі таку смерть.

— Останній лист?.. — спитав Котрбатий. Майор Страка похитав головою.

Войта мовчки дивився на скромну спадщину молодого офіцера, на ті дрібнички, що їх щодня торкалися його руки.

Весело й щасливо дивилася молода жінка з дитям на руках. Вона була майже дівчинка. А тут…

Та раптом Войта здригнувся, схопив хустку і вигукнув:

— Що це таке?! Що це таке?!

Майор знизав плечима.

— Це було у небіжчика в кишені. Не розумію…

Войта кинув на стіл монету.

— «Юпітер з павою!» — промовив Котрбатий.

— Староримська монета! На зворотньому боці викарбувано ім'я Антоніуса. Ні, це не «Юпітер з павою», але щось дуже схоже.

І тут озвався Коукол.

— Ось! — Він підсунув до Войти фото усміхненого льотчика. — Ось твій шумаржовський убивця або «пан резерв».

Це був важкий день.

Войта поїхав до Вршовиць, знайшов будинок, що тильною стороною дивився на Доброславову вулицю. Але ні в списку мешканців, ні на дверних таблицях не побачив жодного з дев'яти прізвищ, які були викарбувані в його пам'яті.

«Конайзер, Матейка, Ранда, Жлува… Досить! Марна справа. Ще ніколи, Войто, ти не був у такому скрутному становищі! Вигадав собі забавку, друже! Досі ти казав, що попав у патову ситуацію, але тепер це починає скидатися на справжній мат», — подумав Марек.

Згодом з'ясувалося, що надпоручик Матоуш протягом фатальних днів минулого тижня мав відпустку! Дістав її для відвідин родини, але вдома не був. Через два дні після повернення з відпустки одержав листа, в якому дружина докоряла, що він так довго не приїздить…

Войта був схвильований. То посидить у парку, дивлячись, як граються діти, то знову чвалає гомінливими вулицями, розглядаючи вітрини. Зайшов навіть у винарню, посидів над чаркою та й пішов, залишивши вино на столі.

Раптом Марек помітив, що забрів на похмуру жижковську вулицю, яка тягнеться вгору попід кам'яним масивом Жидовських печей. Здивований, Войта зупинився. Звідси він побачив сірий триповерховий будинок з обшарпаними ворітьми, а за ними… Несподівано ним оволоділа ніжність. Він згадав обличчя матері. Як давно не писав їй! Тепер старенька напевно вдома. Крутиться в кухоньці навколо столу… Рідко коли можна бачити її за іншим заняттям. А може, саме надівши на ніс окуляри і вмостившись у кріслі, пише листа до далекого Шумаржова. «Любий Войтішечку, кланяюся тобі тисячу разів, сумую дуже, як ти себе почуваєш?..»

Щось стисло йому горло, він повернувся і швидко побіг. «Сьогодні ні, сьогодні, мамцю, я для тебе ще на далекій Шумаві. Даремно наполохав би своїм візитом, даремно сушила б собі голову, думаючи, що знову мучить мене, чому у мене такі дивні очі. Завтра, післязавтра, аж… аж коли за грати сяде худорлявий блондин в окулярах, ста вісімдесяти сантиметрів заввишки…»

Зненацька Войта зупинився. Прямо на нього сунув високий чоловік в окулярах, з кривими ногами. Він наче тільки-но вийшов з думок Марека. Чоловік простував, тримаючи в руці теку, і посвистував. Войта дивився йому вслід, доки той не зник за рогом.

Войта протер очі, відчувши нагальну потребу бігти і вхопити незнайомого за рукав.

— Блазнюю, — сказав собі за хвилину та водночас усвідомив, наскільки важке його завдання — знайти серед сотень тисяч худорлявих довганів отого єдиного, отого справжнього…

Надвечір Войта причвалав додому. І, беручись за ручку, подумав: «Я мушу їй сказати! Далі так не можна, я мушу сказати їй. І оженюся хоч завтра…»

Станда був удома. Він скоса позирав на свого зажуреного приятеля, його маленькі очі сяяли переможно. Коуколу страшенно хотілося побалакати, розповісти про свої почуття, здогади, умовиводи, які сьогодні так дивовижно справдилися.

— Отже, Матоуш минулого тижня мав відпустку, так, Войто? Де ж він був? Додому не їздив. Де ж тоді? Ясно, на екскурсії в Шумаржові. Піттерман узяв його з собою, щоб молодик вплинув на дядька. Але Тламіха почав опиратися. Тоді Матоуш, боячись викриття, вбив Тламіху. Ти ж сам знаєш, якщо не схотів бути з ними, мусив зникнути зовсім. А ти мене ганяв по музеях, чоловіче. З-за якоїсь дрібної монети, що бозна-звідки взялася…

Войта хвилину слухав його і раптом вигукнув:

— Це нісенітниця, нісенітниця!

Коукол остовпів.

— Що нісенітниця?

— Те, що ви все валите на бідолаху Матоуша. Я не вірю в це, не вірю!

— Чому? Адже все говорить за це, починаюча від зовнішніх прикмет і кінчаючи триденною відпусткою…

— Психологія речей за це не говорить! — розізлився Войта. — Хіба ти не відчуваєш? Незважаючи на ряд фактів, як наприклад… — Схоже було, що Войта збирався перераховувати усі факти, та раптом махнув рукою і ліг на тахту.

Спантеличений Станіслав почав роздягатися. В цю мить почувся дзвінок. Войта підняв трубку і впізнав голос Карела Котрбатого.

— Товариші, є рішення, — повідомив капітан. — Настав час. Треба кликати все товариство на каву. Почнемо з найслабкішого, тобто з цієї жінки. Приходьте десь за годину!

Коукол допитливо подивився на Марека.

— Остання дія, — мовив Войта. — Збирається група Піттермана, і першою буде панна Ела.

Станіслав свиснув.

— Час настав. Уранці знатимемо те, чого нам бракує. Шкода тільки, — додав він засмучено, — колекція не буде повною. Відсутній «пан резерв».

— Бо він мертвий! — непримиренно заявив старшина.

Войта сухо посміхнувся…

Розмова відбувалася тоді, коли Ела Вагантова, прямуючи додому, ввійшла до парку біля міського музею. Не встигла вона ступити кілька кроків, як її випередив якийсь чоловік. Нараз, зовсім несподівано, він повернувся до неї обличчям.

— Пробачте, панно Вагантова, — сказав чемно, — я мушу провести вас до Міністерства внутрішніх справ. Прошу, тут недалеко, на нас чекає машина!

Капітан Котрбатий, походжаючи з кутка в куток по кабінету, схвильовано потирав руки. Гомола гортав якісь папери, вигляд у нього був незвичайно серйозний.

— Сидить у приймальні. Дуже перелякана, — повідомив начальник і глянув на годинника. — Хай ще хвилинку почекає, а я поінформую вас… — Капітан узяв з рук Гомоли якийсь аркуш. — Поінформую, що Ела Вагантова — дочка власника цементного заводу на Всетінщині. Розведена. Її чоловік Річард Вагант живе в Англії. Ела Вагантова не працює, живе, головним чином, з того, що постійно має кілька, гм… добрих друзів. Повія найвищого сорту. — Котрбатий на секунду підвів голову і лукаво підморгнув Войті. — До одруження її звали Елішка Шимандлова. Так, так, наш блондинистий курець в її особі має чарівну кузину. — Котрбатий постукав пальцем по фотографії Їржі Шимандла.

— Міцні кревні пута, — мовив Войта.

Запала тиша.

Начальник складав на столі документи і фотографії. Старшина Коукол сидів насуплений. Войта спостерігав за діями капітана. Несподівано він спохмурнів, його погляд упав на фото, які привіз вранці майор Страка. На них було зображено спотворене обличчя мертвого Зденека Матоуша…

«Ні, це не «пан резерв», не він убив Вацлава Тламіху! На цього хлопця, колись з веселими, легковажними очима, це несхоже. Але хто ж тоді «пан резерв»? Конайзер, Пошовський, Цацак, Краль… Дев'яносто три, тринадцять, сімнадцять… Дев'ятсот тридцять один, триста сімнадцять… Юпітер з павою, з павою, Юпітер… от карусель!»

— Почнемо? — запитав Котрбатий.

— Почекайте! — Марек підняв палець. — Почекайте! А що ти робитимеш з Яном Майєром з Бору? Його не можна лишити поза увагою!

— Звичайно, йдеться, безперечно, про Бор біля Тахова або Бор біля Чеської Липи. Я схиляюся до першого, бо він ближче до кордону. Вранці Лацина і Киселий поїдуть туди з відповідними інструкціями.

— Не брати, стежити! — наголосив Войта.

Начальник нетерпляче кивнув.

— Почнемо.

Гомола погасив люстру, увімкнувши настільні лампи, що своїм м'яким світлом створювали інтимну обстановку. Войта і Коукол сіли в темному кутку ліворуч од дверей. Ярушка, зайнявши своє місце, поклала на коліна нотатник.

Котрбатий розгорнув цукерку.

— Товаришу підпоручик, попросіть Елу Вагантову.

Вона обережно сіла на край стільця, нервово смикаючи брошку на комірці блузки. З гарного блідого обличчя світилися великі чорні очі.

«Завжди вона така бліда, чи це від світла? — подумав чомусь Котрбатий. — А вона й справді красуня. Навіть зараз, коли… перелякана. Так, вона перелякана!» — Капітан підсвідомо відчув, як можна вплинути на жінку. Він був певен, що Гомола і Войта зрозуміють його і в потрібний момент допоможуть.

— Чому, пробачте… я хотіла б знати, чому… — хвилюючись запитала Вагантова, не в силі, мабуть, перенести тишу.

Котрбатий не дав їй закінчити.

— Хвилиночку, — сказав він холодно, — і ви про все довідаєтесь. Ми тільки хотіли, щоб ви дещо пояснили. Пробачте, — він трохи підвівся, — я — капітан Котрбатий. — Начальник узяв паспорт Вагантової і почав поволі гортати. — Погляньте, пані Вагантова, відтоді, як ваш чоловік вас покинув і виїхав з країни, ви ніде не працювали і не працюєте.

Напружене обличчя жінки, здавалося, трохи пом'якшало, і вона з полегкістю зітхнула.

— Ах, он воно що. Я вже кілька років тяжко хворію, хоч, може, зовні це й непомітно. Можу показати лікарську довідку. Будьте ласкаві, дайте мені мою сумочку, якщо можна…

— Почекайте, на це ще буде час. Ви, звичайно, не маєте ніяких прибутків, не маєте маєтку. Отже, постає питання, з чого, власне, ви живете?

Вона усміхнулась і сором'язливо опустила очі.

— Розумієте, пане… пане референт. В мене є кілька добрих знайомих, і вони мене не забувають. Без цього я й справді б давно вмерла.

— Так. А багато це вам дає?

— Ах, ні, пробачте! Ви мене погано зрозуміли! Я заручена! — додала вона з гідністю.

Котрбатий на знак вибачення вклонився.

— І можете сказати, хто ваш наречений?

— Звичайно. Інженер Мілан Дрновець з Міністерства будівництва. Ми знайомі вже чотири роки.

— І все ще не одружилися?

Вона красномовно повела плечима… Котрбатий помітив, як Вагантова вп'ялася пальцями в поручні крісла. Очевидно, відчула, що зараз почнеться головне.

— Із своїм колишнім чоловіком ви не маєте ніяких зв'язків? — спитав капітан з удаваною байдужістю, розраховуючи на те, що жінка не помітить її штучність.

— Ні, — відповіла вона рішуче. Її обличчя стало спокійним.

— Він вам ніколи не писав?

— Ні. А якби й писав, я б йому не відповіла. Він ганебно обійшовся зі мною, покинув мене з-за якоїсь там своєї політики, а цього, пане референт, жінки не прощають. Я не хочу навіть чути про нього.

Капітан грався з олівцем.

— Ну, а якщо все-таки колись почуєте про нього, то повідомте нас про це. Ми будемо вам вельми вдячні, пані Вагантова.

— В цьому можете не сумніватись! Я була зовсім молодою, коли одружилася з ним, і тоді не розуміла, що він, власне, за людина. І тепер, якщо він там щось робить проти нашої країни, то я з цим не маю нічого спільного.

Котрбатий приязно посміхнувся.

— Дякую. Сподіваюся, ви не гніватиметесь на нас за те, що ми вас отак зненацька… потурбували. Принаймні ми не зіпсували вам вечір?

— Ні, ні, — засміялася вона, — я розумію, розумію!

Віддаючи Вагантовій паспорт, капітан непомітно стежив за жінкою. Вона заспокоїлася. Отут Котрбатий і приготував приголомшливий удар. Він підвівся.

— Дякую ще раз, пані Вагантова, — мовив, подаючи їй руку. — Я радий, що ми познайомилися.

Вона теж підвелася, схопила із столу сумочку і полегшено зітхнула. Але капітан усе ще тиснув її м'яку руку. Потім зробив жест, який означав, що Котрбатий щось пригадав.

— Пробачте, ще одна дрібничка!.. Гадаю, було б непогано, оскільки ви вже тут, щоб ви розповіли нам про своє співробітництво з доктором Коржаном і взагалі усе про вашу діяльність у шпигунській групі Шимандла.

Ела Вагантова наче скам'яніла. Здавалося, вона не розуміла сенсу цих спокійних і звичайних слів. Потім її очі широко розкрилися, вона скрикнула і впала в крісло.

Войта, що сидів у темному кутку, закусив губу. «Немає гіршого, як мати справу з жінками. Чоловіка притиснеш, і ніяких тобі докорів сумління, а жінка… — Раптом перед його очима з'явилося мертве обличчя молодого льотчика. Він підвівся. — Треба бути твердим!»

Котрбатий, озирнувшись, мовчки подав знак. Ярушка підійшла до Вагантової і дала їй води. Та механічно взяла склянку. В тиші кімнати було чути, як деренчить скло від дотику її зубів.

— Розповідайте, прошу! — сказав Котрбатий суворо, не даючи їй можливості остаточно опам'ятатися. — Що вас примусило вступити до шпигунської групи?

Жінка застогнала.

— Що… що це ви говорите… я не розумію вас…

— Розкажіть про своє співробітництво з доктором Едуардом Коржаном!

— Я не знаю, не знаю ніякого доктора Коржана…

— Брешете, — промовив за її спиною Гомола так несподівано, що Вагантова аж здригнулася. — Доктор Коржан приходив до вас і приймав сигнали від Іржі Шимандла.

Вона схопилася, несамовито вигукнувши:

— Це неправда! Я не знаю ні Коржана, ні Шимандла…

— Але Іржі Шимандл ваш кузен, — іронічно зауважив Котрбатий.

— Ах, цей, — простогнала після довгої паузи. — Їржі! Ну, звичайно, це мій кузен, але я з ним не зустрічаюсь. Усе інше, що ви говорите, нісенітниця, безглуздя!..

— Ви знаєте доктора Коржана?

— Ні!

— Ходив він до вас?

— Ні, ні!

— Тоді гляньте сюди, — мовив капітан, показуючи їй одне фото за одним — Ось доктор Коржан у вашому вікні… ось він з біноклем… а ось і загальний вигляд: у цьому будинку на третьому поверсі ви живете, а ось і пан Коржан виглядає з вашого вікна.

Вагантова дивилася на фотографії не в змозі поворухнутися.

— Ви збільшуєте свою провину, — зауважив Гомола сухо. — Попереджаю, що щире визнання може вплинути на покарання. Отже, ваша доля у ваших руках. Розкажіть усе, щоб потім ви не шкодували.

— Ви ж бачите самі, що цього досить для звинувачення і без визнання, — констатував Котрбатий спокійно. — Але ви маєте можливість пом'якшити обставини.

— Я нічого не знаю… нічого не знаю, — знеможено заквилила Вагантова.

— Ви знову кажете неправду! — зітхнув Гомола.

— Я хочу говорити із своїм захисником, — промовила вона зненацька.

— Таку можливість ви матимете тільки перед судом, — заперечив капітан. — Ну, то як, знаєте ви доктора Коржана?

— Знаю, — відповіла вона після хвилинного вагання, — але я нічого не знаю, нічогісінько!

— Знаєте ви надпоручика Зденека Матоуша? — втрутився Гомола.

— Нічого не знаю…

— Відповідайте на запитання! Знаєте ви надпоручика Зденека Матоуша?

— Ні, — вигукнула вона істерично.

— Неправда! Ви зустрічалися з ним!

— Ні!

— Якраз учора ввечері ви зустрілися в кав'ярні «Урал». Подивіться! Впізнаєте?

Жінка глянула на фото і, впавши у крісло, заплющила очі.

— Я хочу спати… — простогнала вона, — дайте мені хвилинку відпочити…

— Не грайте комедію! — вигукнув Гомола. — Відповідайте.

Войта зупинив його, поклавши на плече руку. Він обійшов крісло і схилився над жінкою. Марек знав, що вона не прикидається і що за хвилину може й справді заснути. Така своєрідна психологічна реакція буває у людей з слабкою волею, коли вони попадають у скрутне становище. Войта злегка поплескав її пальцями по обличчю і тихо сказав:

— Ну… ну… ще зовсім рано… ну!

Вагантова розплющила очі і безтямно подивилася на нього.

Марек узяв її за руку і підбадьорливо посміхнувся.

— Не бійтеся, адже вас ніхто не кривдить. Скажіть усе, що треба сказати, і вам буде легше.

Вона мовчала.

— Схоже на те, що пані Вагантова надзвичайно вперта особа, — суворо мовив Гомола. — Отже, за наслідки хай ремствує на себе.

— Я гадаю, ви помиляєтесь, товаришу Гомола, — озвався Войта чемно. Треба було переконати Вагантову, що у неї є захисник. — Скоріше вона просто злякалась. Я певен, що до цієї неприємної історії вона попала проти своєї волі.

— А я в це не вірю, — відрубав Гомола. Він чудово розумів намір Войти і через те ще більше підкреслював свою холодну коректність. — Людина б не запиралася. Хто глухий до порад, тому немає допомоги. Відведіть її! Нема чого з нею панькатися, можна легко викрити очною ставкою.

— Але тоді не буде пом'якшуючих обставин, — заперечив Войта.

— Мене це не стосується.

— Вона ж молода, і у неї все життя попереду…

— Для цього було досить часу, треба було й подумати, — відрік Гомола.

Ела Вагантова випросталась і обернулась обличчям до старшини.

— Ви не смієте так говорити, не маєте права!..

— Якраз я й маю право! І ви це добре знаєте.

— Я не вчинила ніякого злочину!

Войта швидко зиркнув на Котрбатого і на Гомолу. Настала вирішальна мить.

— Можливо, ви й справді так думаєте, пані Вагантова, — сказав він журно. — Можливо, закони, якими керується народ нашої країни, ви не вважаєте обов'язковими для себе. Про це я не збираюся зараз сперечатися з вами. — Він помовчав, дивлячись Елі Вагантовій прямо в вічі. — Але ви й справді вчинили тяжкий злочин, хоча, можливо, про це ще й не догадуєтесь…

Вона інстинктивно зіщулилась, не відводячи погляду від сірувато-голубих очей чоловіка.

— Як це? — ледь чутно видихнула.

— Ви вбили Здекека Матоуша! — Войта підвищив голос.

Капітан зацікавлено стежить за двобоєм. Коукол підсунувся ближче, незадоволено тручи носа. Але Войта зосередив увагу на жінці. Він відчував, що її незагартований характер поступово втрачає здатність до опору.

Обличчя Ели Вагантової стало попелясто-сірим.

— Що?..

— Ви вбили Зденека Матоуша, молодого чоловіка, батька сім'ї, — повторив Войта.

— Ви збожеволіли! — скрикнула Ела з непідробним жахом.

— Зовсім ні, дорога пані. Я вірю, що ви не стріляли в нього. Але ви вбили його набагато гіршим способом. Не дивіться на мене так недовірливо. Це правда, Зденека Матоуша немає серед живих! Сьогодні вночі він заподіяв собі смерть. І винні в цьому ви; до цього призвів ваш шантаж.

Він простяг руку до столу і показав їй фото.

— Подивіться: його дружина, син… Подивіться! — повторював він наполегливо.

Вона опустила очі. А коли підвела голову, в її очах було сум'яття і безпомічність.

— Ви дурите мене, — ледь чутно промовила жінка і зненацька істерично закричала: — Брешете! Хочете заплутати мене. Я не вірю вам, не вірю!

Войта поклав на стіл два збільшених фото небіжчика: загальний вид висячого тіла і деталь обличчя.

Вагантова витріщила очі. Її підборіддя безвладно обвисло. Вона затулила обличчя руками і впала в крісло.

Войта схопив її за руку, готовий покликати лікаря. Та цього разу Вагантова не зомліла.

— Заберіть це, заберіть… — повторювала вона гарячково, запинаючись на кожному слові. — Я не думала… присягаюся, мені ніколи навіть не спадало на думку.

— Отже, ви впізнаєте в покійному надпоручика Зденека Матоуша? — холодно спитав Гомола, підсуваючи їй фото.

Жінка відсмикнула руку, ніби боронячись од удару, і благально обернулася до Войти.

— Нехай він іде звідси, — зашепотіла вона, вказуючи на Гомолу. — Я все розповім, хай тільки він піде звідси!

Котрбатий кивнув головою. Гомола зовні неохоче, а насправді з величезним задоволенням підвівся. Він чудово зіграв роль сухого чиновника, а взагалі це була м'яка й соромлива людина, йому було шкода чорнооку красуню більше, ніж будь-кого іншого з тих, хто сидів коли-небудь у цьому кріслі…

Войта запропонував Вагантовій сигарету. Вона жадібно схопила її.

— Я буду радий, — сказав він щиро, — якщо ми зможемо просити прокуратуру і суд використати по відношенню до вас усі можливості пом'якшення кари.

Жінка стенула плечима. Вона несподівано відчула нездоланне бажання розповісти все, прокричати, що мала на душі, а потім лягти і спокійно, спокійно заснути…

— Як знаєте, — мовила вона хриплувато. — Але не робіть цього по відношенню до Богуміла Шимандла! У цю історію мене заплутав він, він і керує усім. Я не знаю більшого мерзотника, ніж Шимандл!

— Десь місяців зо три тому до мене прийшов Шимандл. Протягом кількох років він зі мною не зустрічався зовсім. Я пояснювала це тим, що Шимандл не хотів, щоб я зіпсувала йому кар'єру за нового режиму. Адже у мене не дуже чиста біографія… Приніс він мені листа… листа від Рішки.

— Себто від Річарда Ваганта?

— Так, од Річарда Ваганта. Ріша писав, щоб я почекала, що незабаром усе зміниться і ми будемо жити разом… у багатстві і розкошах. Але треба трошки допомогти. Мовляв, я мушу в усьому слухатися Богуміла, робити те, що він мені накаже. Я пообіцяла.

— Цей лист у вас?

— Я спалила його. Так порадив Шимандл. Через кілька днів Шимандл подзвонив і запропонував прийти після обіду в басейн для плавання на Жлутих лазнях. Я пішла. Там була сила-силенна людей. Раптом невідомо звідки з'явився Богуміл, вітаючи мене так, ніби зустрів випадково. Кілька хвилин ми балакали про се, про те, а потім Шимандл запросив мене поплавати. Перепливши кілька разів туди й назад басейн, дядечко повідомив, що від мене вимагається… Можна мені ще сигарету? Дякую…

— Що ж від вас вимагалося?

— Шимандл попередив, щоб протягом кількох наступних вечорів я не виходила з дому, а чекала його дзвінка. Після цього повинна негайно прийти туди, куди він скаже. Там він покаже мені юнака, з яким я мушу познайомитись. Коли я поцікавилася, навіщо це і чи знає про все Ріша, Богуміл сказав, що це таємниця, йдеться про важливу міжнародну справу і розпитувати про неї не варто. Бо, мовляв, якщо що-небудь розкриється, то комуністи вб'ють мене, а якщо я зраджу, то мене все одно покарають люди звідти. Там же він дав мені трохи грошей. Я пообіцяла, головним чином під впливом листа Ріши, зробити все, що треба. Десь за тиждень Шимандл подзвонив знову і сказав, щоб я негайно приїхала на тераси Стршелецького острова. Отам Богуміл показав мені молодого офіцера авіації, наказавши стати його коханкою… Пробачте, мені хочеться пити…

— Прошу… Ну і що ж було далі?

— Сталося так, як бажав Шимандл… Я познайомилася з молодим офіцером. Того вечора ми багато танцювали, я пересіла за столик льотчика, а вночі він провів мене додому. Це був… Зденек Матоуш. Я одразу відчула, що Зденек у моїх руках. Він був запальний, трохи легковажний… але загалом дуже милий хлопець. Я ніколи не думала, що… ніколи не припускала, о боже!..

— Ярушко, допоможіть пані Вагантовій! Може, вип'єте кави?

— Ні, ні, дякую! Пробачте. Ми кілька разів зустрілися з Матоушем, а згодом я запросила його до себе і… завдання Шимандла виконала. Про це я повідомила дядечка. Він був задоволений і сказав, щоб наступного, вечора я прийшла до нього. У Богуміла сидів Їрка, Іржі Шимандл, мій двоюрідний брат, і сивий пан, доктор Коржан. Дядечко попередив, що ми зустрічаємося востаннє і в майбутньому, коли він щось потребуватиме, я дістану повідомлення іншим шляхом. Він знову дав мені близько двох тисяч крон і повідомив, що час від часу до мене заходитиме доктор Коржан, щоб приймати якісь сигнали. Я не розуміла, як усе буде здійснюватися, але мені ніхто не пояснював. Вони наказали, доки Коржан перебуватиме в моїй квартирі, не виходити з ванної кімнати. А потім… потім Шимандл сказав, що я маю робити із Зденеком Матоушем…

— Вам погано? Може, ви хочете відпочити?

— Краще… краще не треба. Хай вже швидше закінчу, лишилося небагато. Дядечко сказав, що надпоручик Зденек Матоуш — льотчик-винищувач на реактивному літаку. І я повинна, використовуючи свій вплив, умовити його перелетіти на машині у Західну Німеччину. На цих машинах є, мовляв, якийсь новий винахід, якесь важливе удосконалення. А головне, це величезної ваги політична акція, що матиме великий розголос у світі. Богуміл дав мені записку з назвою аеродрому, де Матоуш після перельоту мав сісти… Я злякалася цього завдання. Воно мені здалося нездійсненним. Але дядечко запевнив, що мені допоможе умовити Матоуша якийсь його родич. І нарешті я дістала наказ повідомити дядечка про наступне побачення із Зденеком у моїй квартирі. Але перед тим мала сховати у ванній Іржі Шимандла. Я не розуміла, навіщо все це, аж поки Богуміл не намовив мене скомпрометувати Матоуша.

Мені стало страшно. Але я вже безвільно пливла за течією… Все сталося за планом. Через кілька днів старий приніс фотографії, які зробив молодший Шимандл, сидячи у ванній. Я мусила використати їх для того, щоб «переконати» Зденека Матоуша. «Матоуш одружений, — казав Богуміл, — і коли ці фото попадуть до рук начальства, то Зденека можуть розжалувати і навіть арештувати. Водночас я мала пообіцяти, що за переліт він одержить десять тисяч доларів і дозвіл жити в тій країні, яку обере.

Вечір, коли я розкрила свої карти, був жахливий. Спочатку Зденек не розумів, про що йдеться, потім розпалився, оскаженів і хотів піти. Мені було соромно показувати фото, і я тільки сказала, що його вб'ють, коли він відмовиться. На обміркування дала три дні. Через деякий час Шимандл зустрівся з Матоушем. Очевидно, під час цього побачення Шимандл виперся з фотографіями, бо, прийшовши до мене, Зденек влаштував страшенний скандал. Він дорікав, погрожував, просив і… навіть плакав.

Але що я вже могла зробити? Мені й самій було не по собі. Я боялася, що Матоуш піде і все розповість, та цього не сталось. У нього не вистачило сміливості. А вчора ми зустрілися востаннє. Я повинна була завести Матоуша до якоїсь людини, щоб уточнити всі деталі. Матоуш був пригнічений і безпорадний, як дитя. Він не хотів нікуди йти, та мені пощастило умовити його. Недалеко від вокзалу на нас чекав, як і було домовлено, автомобіль. За кермом сидів незнайомий чоловік. Хвилин тридцять ми колесили по місту, потім шофер несподівано обернувся і запропонував мені вийти. Це було в Нуслях. Матоуш не хотів їхати, питав до кого його везуть. Чоловік відповів, що він і є той, з ким Зденек мав зустрітись!.. Я вийшла, а машина поїхала. Це все… Присягаюся, що сказала вам правду, тільки правду!..

Капітан Котрбатий зупинив на Войті довгий погляд. Годинник пробив північ. Марек зрозумів начальника: вести розмову далі мусить саме він, він здобув довір'я Вагантової.

— Ми віримо вам, пані Вагантова, — сказав Войта приязно. — Дуже добре, що ви щиро усе розповіли. Проте… є моменти, про які ви, мабуть, забули, або просто вважали їх невартими уваги. Дозвольте запитати…

— Я так утомилася… — зітхнула жінка, безвладно притулившись головою до бильця крісла.

— Тепер уже недовго, — запевнив її Войта. — Прошу вас, згадайте, чи не чули ви — це могло бути, зокрема, під час зустрічі у Шимандла, де ви познайомилися з доктором Коржаном, — прізвища Тламіха?

— Тламіха?

— Так.

— Зачекайте… це незвичайне прізвище звідкись мені відоме… так, так, мені здається, що так Шимандл називав родича Матоуша. Коли я висловила сумнів, чи вдасться умовити Матоуша, Шимандл запевнив, що мені допоможуть інші. «Тламіха переконає його!» — сказав дядечко, а доктор Коржан додав щось на зразок — «У цьому немає сумніву!»^

— Гаразд… А не пам'ятаєте ви, щоб Шимандл або Коржан у розмові з вами називали ще когось, хто має відношення до цієї змови?

— Так, я швидко дізналася, що є ще хтось. Але я його ніколи не бачила, і, згадуючи його, Шимандл називав тільки його ім'я.

— Яке ж це ім'я?

— Не можу пригадати. Таке коротке, наче… наче Арношт. Так, так, саме тоді, коли ми розмовляли про цього Тламіху, Коржан сказав: «Це зробить сам Арношт».

Хвилину було тихо. Раптом озвався Котрбатий:

— А може, Алоїз?

— Так, саме так! — вигукнула жінка. — Я помилилася.

— Більше ніякого імені чи прізвища ви не чули коли-небудь? — знов спитав Войта.

— Ні.

— А того чоловіка, що чекав на вас в автомобілі біля вокзалу, ви ніколи не бачили?

— Ніколи.

— Розкажіть детальніше, який наказ вам був відносно цієї машини!..

— З Матоушем я мала зустрітися в кав'ярні «Урал». На цьому наполягав Зденек, очевидно, сподіваючись умовити мене все припинити. Я повідомила про це дядечка, він, як правило, дзвонив мені двічі на тиждень. Шимандл сказав, що обміркує все і подасть мені знак. Другого дня, як звичайно, до мене прийшов Коржан. Я пішла у ванну, а він займався своїми справами. Але, залишаючи квартиру, Коржан сказав, що має передати мені доручення Шимандла. «Ви мусите» — шепнув він, — одвести Матоуша до людини, яка з ним про все конкретно домовиться. Біля вокзалу на вас чекатиме автомобіль, темно-синій «Тудор». Скажете водієві: «Ви чекаєте нас?» Він відповість: «Вас!» Так ви переконаєтеся, що не помилились». Саме так усе й сталося.

Войта хвилину мовчав, потім зненацька поклав перед жінкою дрібну старовинну монету.

— Бачили ви коли-небудь у Зденека Матоуша таку монету?

Вагантова уважно подивилась і похитала головою.

— Не знаєте, цікавився він старими монетами?

— Цього я справді не знаю. Сумніваюсь…

— Чули ви коли-небудь слова «Юпітер з павою»?

— Як? — скрикнула вона здивовано. — З павою? Ні!

— А з таким числом вам не доводилося мати справу? — вів далі Войта, не зупиняючись. Він підсунув їй аркушик паперу, на якому написав число 931317.

Вона нахмурила брови, але за хвилину безпорадно стенула плечима.

Войта опустив голову. Коукол помітив, як напружилися м'язи на його обличчі, коли він вимовляв наступне запитання:

— Опишіть мені, будь ласка, шофера синього «Тудора». Прошу якомога детальніше!

Вагантова зітхнула.

— Це був вечір, в машині було напівтемно, до того ж ми з Матоушем сиділи позаду. Я й справді не зможу вам багато розповісти. Пам'ятаю тільки, що це був худорлявий, безперечно високий чоловік, років тридцяти — тридцяти п'яти, в окулярах, білявий.

Несподівано грюкнув стілець, Войта схопився з місця і заходив по кабінету. Котрбатий одним махом змів із столу силу-силенну паперових кульочок.

— Можете йти відпочивати, пані Вагантова, — сказав він коротко. Натиснувши кнопку дзвінка, він наказав співробітникові, який увійшов до кабінету: — Відведіть ув'язнену.

— «Пан резерв»! — вигукнув Войта. — Ви розумієте, товариші? Шостий член зграї. Піттерман — мертвий, Вагантова у нас, Шимандлів і Коржана можемо взяти у будь-яку хвилину. Тільки «резерв» лишається недоторканим! Ми навіть не уявляємо, хто це може бути.

— Шимандли або Коржан скажуть, — висловив сподівання рудий старшина.

— Сумніваюся, — мовив капітан розсудливо. — Сумніваюся. Вони — не Вагантова, вони скажуть лише те, в чому будуть викриті, і то тоді, коли це викриття буде підтверджене доказами.

Войта взяв із столу монету, на якій було викарбувано слово «Антоніус».

— Мені весь час не давало спокою питання, де Матоуш дістав цю річ, — сказав він поволі. — А виявляється, це чиста випадковість! Розумієте? Вагантова вийшла з машини, «резерв» повіз Матоуша до себе додому. Це досвідчений ворог, він притис льотчика до стінки. Ніж до горла — так або так!

Чоловіки замовкли. Голос Войти лунав тихо-тихо, наче приглушений відстанню.

— Матоуш зрозумів, що зайшов у безвихідь, що вороття немає. І от саме, мабуть, у цю хвилину він подумав про… Зденек був схвильований. Курив. Обсмикував убрус, підкидав сірники, усе, що потрапляло йому під руку… і цим металевим кружальцем, що лежало десь там, ну, скажімо, у коробку від сірників. Потім настав кінець, кінець розмови, кінець усьому. Так або так! Матоуш підвівся… механічно сховав до кишені цю дрібничку і поїхав додому з відчуттям, що настав його останній день. — Войта здригнувся. — Шкода! Шкода його і дитини… Аби він зараз сидів тут! Розповів би про те, що сьогодні є найважливішим, що мене найбільше мучить.

Він вдарив кулаком по столу, піднявся і пройшовся по кімнаті. У кутку біля дверей крутнув вимикач, і світло люстри залляло кімнату.

Капітан підвівся і відчинив вікно. Виглянувши надвір, він жадібно вдихнув свіже повітря.

— Ну, я ще пішов до опервідділу, — кинув він, відірвавшись нарешті од вікна. — Богуміл Шимандл, Їржі Шимандл і Едуард Коржан будуть ув'язнені протягом дня. А ви, хлопці, гайда спати!

— Ми посидимо з тобою, — запропонував Войта.

— Це зайве! Вам уже тут нема чого робити, ідіть додому! Вранці подзвоніть!

І вони пішли спати.

Та Марек, заснувши спочатку як мертвий, через кілька годин прокинувся.

Східний виднокруг білів світанням, у верховітті дерев під вікном горобці влаштували ранковий концерт. Станіслав хропів, наче труба. Войта досадливо усміхнувся: «Цього рудиголову ніщо не розворушить».

Марек сів і механічно обмацав кишені, шукаючи сигарети. «Ех, якби слова Станда справдились і Матоуш виявився спільником Піттермана! Ми б зараз підвели риску, закрили справу, спокійно виспалися, а завтра надвечір я пішов би до Яни і сказав: люба Янічко, так, мовляв, і так, я хотів би… — Він роздратовано замахав рукою, розганяючи дим. — А власне, я навіть радий, що все це насправді не так. Кривдно було б мені за Зденека Матоуша, страшенно кривдно. Досить того, що він виявився таким слабодухим, але то було б гірше. Бідолашний хлопець… поганий вихід знайшов. Найгірший. Нашкодив собі, родині, армії, усім нам… Адже він особисто зустрічався з «резервом», він міг би сьогодні привести нас до нього! Ну чому не знайшлося в нього мужності… адже, напевно, цьому чоловікові не бракувало хоробрості. Він не вагаючись став би до кулеметного двобою з ворогом. А от у цьому двобої, набагато складнішому і підступнішому, де єдиною зброєю людини є його моральна сила, показав себе боягузом і дезертирував. Шкода».

Небосхил на сході став жовтогарячим. «Ще мить і сонце продемонструє своє щоденне диво воскресіння. А я змушений буду визнати, що мені завдали мат. Навіть більше того: коли оті троє будуть арештовані, я дістану такий нокаут, якого ще ніколи не отримував. Наш «резерв» крутне хвостом і зникне!..

Щоправда, він уже буде нешкідливий, але хіба можна допустити, щоб такий мерзотник вислизнув?» — Войта вийняв з кишені монету і вмостився біля вікна. — «Юпітер з павою». Старовинний боже, здається, ти востаннє прийшов погратися з бідолашним жителем Землі…

Може, ти й справді впав з неба? А чи не обдурив мене, чи не заманив на хибний шлях?

Ех, Конайзер, Матейка, Ранда, Жлува, Райнбергер, Краль, Цацак, Волейнічек, Пошовський… Цей отче наш я не забуду до смерті. Якщо старе повір'я не бреше, то на цю компанію доброчесних і бездоганних панів цими днями напала безжальна гикавка. А решта, решта не потребує ніяких пояснень…

Піттерман і Вагант, безперечно, співробітники закордонної розвідки. Коли Алоїз Піттерман готувався до виконання свого завдання, йому дали адреси надійних людей. Шимандл і Коржан — це давно підготовлені агенти.

Але чому вибрали Матоуша? Ну, це ще з'ясується… Найімовірніше, вони шукали відповідний характер, а про хлопця, мабуть, ходили чутки, що він легковажний чоловік і має пристрасть до прекрасної статі. Як же інакше вони могли його обкрутити? Адже політичних спільників серед льотчиків не знайдеш з мікроскопом.

Зацікавившись Матоушем, вороги розкопали його анкетні дані і наштовхнулися на Вацлава Тламіху. Коржан, старий резидент, одразу пригадав листопад сорок п'ятого року. Можу заприсягтися, що та історія з коштовностями Піттермана — то був своєрідний зашморг, який затягнули на шиї Тламіхи: «Або, мовляв, ти зараз же підпишеш нам зобов'язання, або підеш до буцегарні!» Можливо, ті людці знали за ним якийсь грішок.

Після такого відкриття Піттерман і «резерв» вирішили завітати до старого Тламіхи. Тепер ясно, для чого він їм знадобився — щоб остаточно «обробити» небожа. І Піттерман, попри всі правила, пішов домовлятися сам, адже вони були знайомі з Тламіхою ще з «Розетти». Але ви помилилися, панове, і щодо Тламіхи, і щодо Матоуша; навіть вони, найслабіші серед нас, не пішли з вами! Вони боронилися, хай погано, не так, як слід, але боронилися.

Сьогодні все скінчиться.

От і добре, дуже добре… Але того, що мені особисто потрібен, ми не побачимо.

Ні, ні, цього не можна допустити!

Треба йти за «резервом» далі! Ще є деякі нитки, наприклад, будинок у Вршовицях. Адже Коржан — посередник у передачі інформацій і вказівок Шимандла до «резерва», отже…»

— Ой, боже мій!

Войта здригнувся, але тут же зрозумів, що трапилося. На ліжку сидів розкуйовджений Станіслав Коукол, обхопивши руками обличчя.

— Знов починається! — заквилив він у розпачі. — Я здурію! Тільки оце минеться, побіжу до лікаря, щоб я пропав, щоб я пропав… аби тільки минулося!

Він зарився головою в подушки, але одразу схопився і почав бігати по кімнаті. Войта вилаявся. Сцена була, без перебільшення, зворушлива. Станіслав бігав навколо столу, а Войта переконував його, що треба регулярно ходити до лікаря (чого сам, звичайно, не робив). Старшина заприсягався все зробити, якщо переживе цей кошмар.

Після сніданку Войта, незважаючи на лемент Коукола, подзвонив Котрбатому.

Зайнято. Натис пальцем на важіль і хвилину почекав. Ще раз набрав. Знову короткі сигнали: ту-ту-ту-ту…

Марек вилаявся. Щоб заспокоїтися, почав тихо наспівувати якусь мелодію, потім втретє набрав шість цифр.

Зайнято.

Він уперто натиснув важіль, неприязно поглядаючи на апарат.

І раптом закляк, завмер, заціпенів. Сталося щось схоже на коротке замикання! Старшина саме завершував соте коло навкруг стола. Войта несподівано підскочив, наче наступив на міну, — і пронизливий вигук струсонув приміщення.

— Знайшов! — Він, буквально не володіючи собою, затанцював навколо Станіслава. — Знайшов, чоловіче, знайшов! Зрозумій нарешті, що я знайшов! До чого ж це просто… до чого зрозуміло! Конайзер, Матейка, Ранда, Жлува…

— Що ти знайшов? — заревів Коукол, забувши про свої зуби.

Войта розкинув руки.

— «Резерва»! Останнього з банди, шумаржовського вбивцю, «Юпітера з павою»! — На секунду він замовк і схопився за голову. — Так, так, — промимрив, — саме так це мусить бути! Це не збіг. Це мусить бути саме так!..

Здивований Станіслав повалився на тахту. Він ще ніколи не бачив свого приятеля таким схвильованим! Але Войта вже схаменувся. Швиргонувши піжаму, він закричав:

— Одягайся, Стандо! Ми не повинні втрачати жодної секунди.

За кілька хвилин обидва були вдягнені. Марек щось написав на папірці і показав Коуколові.

— Оцей. Їдь до музею!

Старшина зиркнув на папірець і розкрив рота:

— Що? Оцей?

— Так!

— Звідки ти знаєш?

— Пізніше, Стандо, пізніше! Їдь подивись, який він… Ні, до нього не ходи, це я зроблю сам. З'ясуй тільки в управлінні, чи був він на роботі протягом тих двох-трьох критичних днів, коли було вбито Тламіху.

— Але ж це вже, хай йому…

— Ото ж то, — посварився Войта. — Або ти щось наплутав, або сталася помилка. Ага, ще з'ясуй, чи не подав він до бухгалтерії з метою розрахунку отакий чек. — Войта дістав з гаманця дбайливо складений папірець. — І прошу тебе, як узнаєш, негайно повертайся.

— Буде зроблено, — вигукнув старшина, якого Войта виштовхнув за двері.

За чотири хвилини Марек уже їхав у таксі в редакцію до Любоша Гейни. Але Любоша не застав.

— Він приходить о дев'ятій, — поінформувала симпатична секретарка.

«Добре, що машину не відпустив», — подумав Войта, їдучи до Любоша додому.

Відчайдушний дзвінок підняв журналіста.

Напівсонний, він не встиг навіть здивуватися, побачивши приятеля, від якого тільки вчора одержав листівку, де не було жодного слова про приїзд. Любош позіхав. З усього сказаного зрозумів, що він мусить одягтись і кудись їхати робити репортаж. Він підкорився і лише в машині спитав:

— Послухай, Войто, який ще репортаж?

— У музеї, про старі монети.

— Я?

— Ти.

— А хто тобі сказав?

— Ніхто, я сам.

— Що за дурниці, за планом я маю на цьому тижні робити репортаж про утримання телят, — боронився Любош.

Войта схопився за голову.

— Ну, ніби репортаж, я ж тобі вже пояснив!.. Зайдеш до відділу нумізматики, покажеш посвідчення і попросиш проінформувати тебе так, щоб ти зміг зробити репортаж. Але твоїм завданням буде інше. Ти добре придивишся до чоловіка, що там працює, і потім мені детально його опишеш.

— У репортажі?

— Зовнішній вигляд! — зойкнув Марек.

— А-а. Розумію, розумію. Це тобі треба для всяких там ваших…

— Майже так. Ну, ми вже приїхали. Глянь, у цьому ресторанчику я тебе чекатиму. Тільки уважно придивись до того молодика! І не барись, прошу тебе, нема чого там никати півдня!

Любош Гейна зник за дверима музею, а Войта попрямував до ресторану.

Марек замовив каву і з нетерпінням почав дивитися газети. Але примусити себе щось прочитати не міг, навіть коли знайшов у одному номері чималий нарис Любоша Гейни про нові методи будівництва. Взагалі Войта читав усі матеріали свого шкільного товариша, навіть коли тематика їх була дещо нуднувата. Він шкодував, що не призначив зустрічі у парку, де можна було ходити, рухатися, наспівувати. Але до чого ж повільно тягнеться час!

Раптом Войті спало на думку, що… Це була така розпачлива думка, що в нього аж мороз сипонув по спині.

«Що коли… коли Любош прийде і скаже, що чоловік, якого зранку він вважає «своїм», — лисий обрезклий чоловічок з черевцем! Або ставний сивоголовий років за п'ятдесят? Що тоді?

Ні, тоді я збожеволію! Число, це загадкове число, невже зрадить?.. Та хіба взагалі таке можливо?! Невже це містичний випадок?

І де подівся Любош? Він уже знає… До чого повільно тягнеться час… Нарешті…»

На порозі з'явився Любош, підійшов і сів до столу:

— Послухай, — почав журналіст, — мене це дивує! І взагалі з твого боку непорядно отак людину…

— Розказуй, друже! — шепнув Войта.

Любош побачив, як тремтять руки його товариша.

— Ну, гаразд, — пробурчав він. — У відділенні старих крейцарів працюють дві жінки і один чоловік. Одна з них молоденька, брюнетка…

— Прізвище цього чоловіка? — Войта підсунув йому папірець, на якому написано було одне слово.

— Правильно. Друга…

— Який він?

— Цей молодик? Нічого собі. Високий, худорлявий, спортивного типу. Блондинистий, на носі окуляри, такі, знаєш, модерні. Наче студент Оксфордського університету або, скажімо, шведський бігун… Що тобі? — спитав він занепокоєно.

Войта сидів, обхопивши голову руками, його плечі помітно здригалися.

Та ось він підвів голову, і Любош побачив усміхнені очі.

— Нічого, — промовив Войта запинаючись, — нічого!

— Чого ти смієшся, хотів би я знати?

— Не звертай на мене уваги, це легенький шок. Я трохи не збожеволів од радості, чоловіче! Ех, друже, за це треба випити! Дайте нам, будь ласка, горілки!

— Що це ти вигадав? — захищався репортер. — Натщесерце я не можу.

— Мовчи, мовчи, сьогодні мусиш! Р-раз, готово! — Відірвавши чарку від рота, Войта схопився. — Ох, чорт забирай, трохи не забув, мені ж треба іще дещо зробити! Будь здоров, друже, дякую тобі!

— Почекай, — хвилювався наполоханий Любош.

— Я забіжу до тебе, забіжу, — гукнув Войта і вискочив на вулицю. Коли журналіст, допивши чарку, шукав по кишенях гроші, Войта мчав у напрямку Вршовиць.

Марек уважно оглянув Доброславову вулицю і тильну частину будинку, що височів навпроти вікон Едуарда Коржана. Потім ще раз подивився фасад.

— «Вулиця Корецького, дев'ять… Гм. Всередині ми вже були, і це нам нічого не дало. Отже, треба обрати інший шлях», — подумав Войта.

Цей інший шлях безпомилково привів його до районного відділення міліції.

У прийомній сидів худорлявий старший сержант і самовіддано цокав щось на друкарській машинці. Войта пояснив мету свого візиту.

— Як ви гадаєте, можна це з'ясувати? — запитав він.

Старший сержант замислився.

— В дев'ятому номері по вулиці Корецького живе товаришка Маковцова, — сказав він, поміркувавши. — Це надійна жінка, і від неї ніщо не приховається. Якщо ви дозволите, товаришу поручик, я заскочу до неї і розпитаю про все, що вас цікавить.

— Гаразд, але швиденько… — зітхнув Войта.

— Біжу, тільки щоб вона вдома була. — Він підвівся, підтягнув ремінь і вийшов на вулицю. Але за хвилину повернувся і, заглядаючи у двері, промовив: — Якщо хочете, товаришу поручик, то там на столі є старий кросворд. Він тільки наполовину розгаданий…

Та Войта знехтував такою заманливою розвагою і натомість почав міряти кроками кабінет вздовж і впоперек. Потім довго гортав телефонну книгу, сподіваючись знайти номер телефону Яниної установи. Але Науково-дослідного інституту хімічних досліджень не знайшов ні під літерою «Н», ні під літерою «І», безуспішно закінчилися його пошуки і в розділі «Хімія». Войта уже збирався передивитися «Міністерства», та в цей час повернувся старший сержант.

— Я розмовляв з товаришкою Маковцовою, — доповів юнак. — Отже, високий, білявий чоловік в окулярах, як ви казали, справді ходить у цей будинок. Маковцова вважає, що це, мабуть, інженер або комівояжер. Ходить він до Ярослави Навратілової, яка живе на четвертому поверсі, а працює продавщицею у магазині квітів. Цей блондин ходить сюди майже місяць, і, як правило, надвечір. Маковцова гадає, що він має серйозні наміри, оскільки нещодавно Навратілова казала, що збирається виходити заміж. І, мабуть, за цього комівояжера чи то інженера, бо ніхто інший до неї не ходить.

Войта подякував старшому сержантові і поїхав до Котрбатого.

«Тепер тільки взнати, з чим прийде Коукол, — думав він хвилюючись. — Якщо цей тип взагалі не виїздив з Праги, я збожеволію! Невже після всього, що з'ясовано, можлива помилка? Ні, це було б прямо-таки неймовірно…»

Котрбатий був спокійний, наче й не існувало безсонної ночі.

— Добре, що ти прийшов, — привітався капітан. — Усі троє в сачку. Витягнемо їх, як тільки буде потрібно. До вечора вони будуть тут. Ну, а ти, Войто, приніс що-небудь?

— Приніс, — сказав Войта сідаючи, — дрібничку — четвертого.

— Кого?

— «Резерва». «Юпітер з павою» все-таки викрив його! — вигукнув Войта тріумфально і розповів начальникові про все, що сталося сьогодні. — Хочеш, сам перевір! — закінчив він упевнено. — Я особисто не сумніваюся.

Котрбатий потирав чоло.

— Слухай, це неймовірно, — пробасив він нарешті. — Значить, Піттерман тоді?.. — Він глянув скоса на стіл і щось пробубонів.

— Так, усе правильно. Ох, і намучився я з тим телефонним номером! А розгадка, як це завжди буває, зовсім проста…

Начальник задивився на Войту, потім подав йому руку.

— Дякую! — сказав усміхаючись. — Товаришу поручик, я вельми шкодуватиму, якщо ви підете з мого відділу.

Войта зашарівся.

— Гадаю, — вів далі капітан, — необхідно ще раз уважно вивчити вашу справу. Я особисто переконався, що ви здатні нести службу.

— Дякую, товаришу начальник! — заїкаючись промовив Войта.

Сонце, наче на замовлення, виглянуло з-за хмар і залило кабінет золотим сяйвом.

— Послухай, — сказав Котрбатий повільно, — а чи знаєш ти, що ми, власне, не маємо проти цього типа жодних доказів?

— А розмір черевиків, товарний чек від антиквара у Клатовах, «Юпітер з павою»? — перелічив Войта.

— Недостатньо… — загув Котрбатий.

— Очна ставка з Елою Вагантовою.

— Це було ввечері, в напівтемній машині! Та ні, друже, якщо він запиратиметься і його не підведе компанія, то цього замало.

— А якщо Навратілова? Він ходив до неї, безперечно, тільки для того, щоб спокійно приймати сигнали Коржана. Можливо, він тільки заради цього і залицявся до неї.

— Звичайно, але ця дівчина, мабуть, не має уявлення про все це. Романтичний коханець просто сидів біля вікна і писав вірші про її мармурову шийку. Ну, і що ж далі?

Войта підсунувся ближче.

— Ти знаєш, — сказав він тихо, — я все це вже обміркував. Здається, є один безпомилковий хід, яким ми можемо влупити мат «панові резерву»… У теорії шахів ця штука називається самоматом.

Котрбатий здивовано вигнув брови.

— Пам'ятаєш інструкцію Шимандла, яку ми перехопили?.. «Привіт Маркеті»… Так це звучало, га?

— А-а, ти гадаєш?..

— Звичайно! Він у мішку. Адже за паном Майєром стежать?..

— Безперечно, — кивнув капітан і замислився. Потім ще раз позирнув на Войту і знову кивнув головою. — Зачекай хвилинку! Я зараз прийду.

Войта лишився сам, але ненадовго: з'явився старшина Коукол.

— Нарешті! — вибухнув Войта. — Ну?!

Станіслав відклав убік синій берет і, всівшись, розвів руками.

— Цей пан, — видавив він, — протягом тих днів не був ні у відпустці, ні на бюлетені…

Войта щосили вдарив по столу. Старшина закліпав очима і квапно додав:

— … але був у триденному службовому відрядженні. У Пльзені та в Пльзенській області.

— Ах ти… — протяг Войта полегшено і, відкинувшись на бильце крісла, заспівав: — «Серце красуні схильне до зради…»

Але тут у дверях з'явився капітан Котрбатий, і він замовк. Потім, показавши на Коукола, сказав:

— Останнє передбачення збулось. Усе готове, «пан резерв» у зашморгу, — і він запитально подивився на начальника.

Той ледь помітно кивнув головою.

— Люди вже поїхали до музею. Давай, Войто, кінчай! Шумаржовський убивця твій — від голови до п'ят.

Рудий старшина забігав очима: у повітрі відчувалося щось незвичайне. Він помітив напруження і в погляді начальника, і в рухах Войти, який, взявши телефонну книгу, почав поволі гортати її. Потім не поспішаючи набрав номер.

— Слухаю, — озвався жіночий голос на другому кінці дроту.

— Є там пан Мирослав Цацак?

— Хвилиночку, зараз передам.

Якусь мить було тихо, потім почулося строге:

— Цацак.

Войта на секунду затамував подих.

— Передайте привіт Маркеті! — промовив він приглушено й одразу поклав трубку. Неспокійно глянув на капітана, на Коукола, потім на годинника.

Було чверть на одинадцяту.

Усім трьом розмовляти не хотілося. Котрбатий копирсався в шухляді, старшина сидів у кріслі, дивлячись на килим, наче вивчав на ньому малюнок. Войта зосереджено перегортав сторінки «Карного кодексу».

Минула година, друга…

Войта захлопнув книгу і схопився, його чоло було зрошене перлинками поту. Задзвонив телефон.

Войта напружено дивився на начальника. Котрбатий хвилинку прислухався, потім підсунув Войті другу трубку.

— Так, доповідайте, доповідайте, — сказав поспішно.

— Дзвоню з районного відділення Прага-шістнадцять, — почув Войта, — старшина Бім. Чоловік, за яким ми стежимо, об 11.25 вийшов з музею. Взявши таксі, доїхав до Сміховського вокзалу, купив квиток до Бероуна і поїхав пасажирським поїздом. Зараз поїзд знаходиться десь біля Черношиців. Сержанти Клуцек і Соболік їдуть цим же поїздом.

— Дякую, — відповів начальник спокійно і поклав трубку.

Войта тихенько засміявся.

— Ну й лисиця, ну й лисиця!… В Бероуні пересяде на швидкий поїзд і рушить до дорогого Яна Майера. Боже милий, як би мені хотілося бути цієї ночі в Бору під Таховим! Подивитися «панові резерву» в обличчя, коли його схоплять на самому кордоні…

— Завтра усі п'ятеро будуть тут! — весело вигукнув капітан.

— Слід було б надіслати поздоровчу телеграму містеру Якобсу, — підтримав його Войта. — Як це пишеться? «So long, gentlemen! Business — trouble!» ^[18]

Старшина Коукол переступав з ноги на ногу. Потім відкашлявся і виструнчився:

— Пробачте, товаришу поручик! Я б… я от поміркував і хотів би… Одне слово, як ти догадався, що це саме Цацак?

Войта поклав йому на плече руку.

— А так. Пам'ятаєш число, з яким ми стільки мучилися?

— Дев'ять, три, один, три, один, сім!

— Правильно! Я теж знаю його напам'ять. А пам'ятаєш, де Алоїз Піттерман це число записав?

— У телефонній будці на Жижкові.

— А знаєш, що ми всі думали про це?

— Ще б пак! Що це контакт, який йому хтось дав.

— Так. І ми мали рацію!

Старшина розгублено знизав плечима. Войта підвів його до телефону.

— Піттерман був тямовитий! По телефону йому хтось, скажімо, Шимандл, назвав не число, а ім'я. Піттерману треба було його зафіксувати. Для цього він використав шифр, який був у нього перед очима. Подивись: дев'ять, три, один…

— От бісів син! — вигукнув Коукол. — Дев'яносто три, тринадцять. Прочитай літери навпроти цих цифр на диску, вийде: М. Цацак! ^[19]

— Тепер ти уявляєш, як я себе почував уранці, коли здогадався? Адже це прізвище із списку я пам'ятав, наче таблицю множення!

Коукол розреготався:

— І водночас це — номер телефону міліції в Браніку! Я ж погорів на цьому.

— Так, це вже жарти самої долі, — втрутився в розмову Котрбатий. — А тепер до діла! Ми повинні підготуватися до останньої дії!..

Десь далеко озвався фабричний гудок. Його приніс сюди східний вітер з приміського району, сповіщаючи людей про обідню перерву.

Якось пізно ввечері, тижнів через три після подій, Любош Гейна сидів у секретаріаті редакції. Він чергував. Пробігаючи олівцем над нескінченними рядками набору, Любош вписував, викреслював, робив різноманітні позначки. Стіл був завалений коректурою, від якої ішов своєрідний запах. За годину номер газети піде на машину.

Затиснувши олівець у зубах, Любош схопив трубку. Восьмий раз він набирає один і той же номер, але на тому кінці ніхто не відповідає.

«Де тепер шукати Войту? Але я все одно знайду, — пообіцяв собі журналіст, — я його знайду, він мій боржник… винен мені пристойну розповідь. Хтозна, може, з цього вийде цікавий матеріал».

В цей час до секретаріату зайшов випусковий і поклав на стіл восковку.

— Новий спец, — кинув недбало. — Треба ставити в номер.

Любош заціпенів. Знову треба скорочувати «культуру», щоб стала оця штука. Собаче життя!

Він нашвидку пробіг очима інформацію, що складалася з кількох рядків:

Любош похитав головою, нашкрябав угорі восковки слівце «петит» і сказав випусковому:

— Віддай лінотипістам! Піде на другу полосу. Будемо надіятись, що це вже кінець!..

Войта прокинувся.

Сонце яскравим світлом заливало його незатишну кімнату.

Хвилинку бездумно лежав, потім потроху виринули з пам'яті події минулого дня.

«Учора був найщасливіший день твого життя, чоловіче!.. Завершення справи «Піттерман», подяка, прийом у заступника, підвищення… Та що там… а про архів і подібні речі вже ніхто не згадує! — Войта тихесенько засміявся. — Завтра починаємо працювати у відділі майора Котрбатого!.. Так, найпрекрасніший день мого життя… А тому цей ланцюжок успіхів треба завершити!»

Він спритно підхопився, довго голився й одягався, насвистуючи веселі пісеньки. «Сьогодні о п'ятій піду до Яни. Ех, ніяк не наважусь вимовити це слово, але тепер уже ми про це побалакаємо і почнеться нове, чудове життя!.. — Він критично оглянув свою кімнату. — Тут ми не залишимось. Але і її однокімнатна квартира для двох замала. Ну що ж, якийсь час витримаємо. Головне, що далі вже відкладати не можна! Справді, здається, тепер без Яни я б і дня не прожив. Одружимося завтра або найпізніше за тиждень!»

По обіді Войта купив квітів і ніяковіючи думав, що, мабуть, усі люди на вулиці догадуються, що він новоспечений жених.

На Янину вулицю він прийшов ще не було й четвертої. Обережно крутився на віддалених перехрестях, виглядаючи струнку постать.

Нарешті прийшла! Марек зачекав кілька хвилин і рішуче піднявся сходами.

Серце його закалатало, коли на порозі з'явилась вона.

— Ого-го, товариш поручик, — вигукнула дівчина радісно.

Він несміливо тупцював на місці, тримаючи за спиною букет.

— Надпоручик, — бовкнув Войта у розпачі і церемонно вклонився.

Яна сплеснула руками і запросила до кімнати:

— Серйозно? Я дуже рада, Войто! А це що?

— Це? Це… ах, це скромний дарунок за гостинність, виявлену одного разу до мене в цьому домі. Пам'ятаєш? — Він віддав їй квіти. — Прошу!

Яна вдихнула аромат гвоздик і ніжно потисла його руку.

— Дякую…

Дівчина побігла до ванної набрати води у глечик, а Войта відчув, що у нього по спині забігали мурашки. «Чорт забирай, не можу ж я їй сказати: Яно, я люблю тебе, ходімо розпишемося! Так не робиться!.. І взагалі тут… тут якось незручно. Треба кудись піти, ну хоча б до «Золотої криниці», а там — говорити, розповідати, дивитися на Прагу і тоді… Так, Войто, прекрасна ідея!»

— Чого ж ти не сідаєш? — насварилася дівчина жартома. — Я зараз приготую чай.

— Ні, ні, — він узяв її за руку, — я, власне, зайшов так… зайшов запросити тебе.

— Запросити? Куди?

— Повечеряти. Саме сьогодні мені хотілося б провести гарно вечір, для цього в мене є деякі причини. Уяви собі «Золоту криницю», ліхтарі, тиху музику… Можна тебе запросити, Яно?

Вона перебирала в руках криваво-червону гвоздику, що випала з букета.

— Звичайно, — дівчина тихенько засміялась, — я з радістю пішла б. Тільки не сьогодні, Войто.

— Не можеш? — спитав він розчаровано. — Щось сталося?

— Нічого особливого, — вона махнула рукою і зашарілася. — Я не сподівалась… я вже домовилась про побачення. З Міреком, — додала Яна, помітивши його незрозумілий погляд. — Це мій… ну, просто кажучи, ми будемо одружуватися. Мабуть, восени. Сьогодні я нікуди не можу…

«Так, так, вона ще говорить. І я говорю. Що ж я кажу. Восени… поздоровляю… на весілля… Невже це говорю я? Дивно.

Я навіть сміюся. Ходжу, рухаюся, жартую… А ось і сходи. Ну, звичайно, мені треба іти. Вулиця. Автомобіль. Кричить якась пані. Сонце світить. А я йду, йду… Переходячи вулицю, треба подивитись спочатку ліворуч, потім праворуч! Яке, власне, сьогодні число? Зачекай, як же ця пісенька, що ми її?.. Йду? йду.

Але це щось знайоме… Як я тут опинився? Уже вечір. Отут зараз мусить бути канава. По ній ми пускали кораблики. Ні, це вже, мабуть, нова канавка. А ото мій малюнок на воротях ще й досі видно. Це я малював листоношу з великою торбиною. Так, усе це мені знайоме, але як я тут опинився?»

Войта помалу піднімається по сходах. Стукає тихо, тихесенько. Двері відчиняються. Падає жовтий промінь тьмяного світла.

«І це світло мені знайоме…»

— Войтішечку!

— Мамцю…

Він нахиляється, щоб обняти худенькі плечі. І от він уже сидить за кухонним столом. Отут унизу він оббитий… Це ще відтоді, як Войта влаштовував під столом автогонки. А матуся бігає навколо, говорить, від радості в неї тремтять руки.

— Як я вже давно тебе не бачила, Войтішечку. «Так, давно, давно… Як тут пахне! І запах цей знайомий. Ніде, ніде на світі так гарно не пахне. Хочеться заплющити очі ї вдихати, вдихати цей аромат спокою…»

Матуся підійшла ззаду до стільця. Обнімає його голову, гладить по голові, як завжди, як тоді, коли волосся ще неслухняно стирчало в усі боки.

— О боже, хлопчику, та в тебе уже сивина!

Він притулився головою до її грудей. Отепер цей запах чути сильніше.

— Матусю… як тут гарно, матусю!