Зібрання творів

Вийнявши візитну карточку, він вручив її полісменові й рушив до дверей.

– Геть з кімнати! Всі! – гарикнув полісмен і підняв ліхтаря.

Раптово опинившись у темряві, труп зник, наче й не був на столі. Сніп світла оббігав кімнату й вихоплював із пітьми обличчя за обличчям. Це вплинуло просто-таки чудодійно. Осліплені яскравим світлом, розгублені й настрашені люди всі нараз посунули до дверей, натикаючись одне на одного, штовхаючись і пхаючись. Утікали, немов воїнство нічної богині Нікти від гострих Аполлонових променів. Полісмен нещадно й невпинно хлистав світляним жмутом тупітливу, збиту докупи юрбу. Вона винесла Гелберсона й Гарпера надвір.

– Господи Боже! Та чи не казав я вам, докторе, що Джаретт приб’є його?! – обізвався Гарпер, коли вони удвох вибралися з натовпу.

– Здається, щось таке ви сказали, – відповів незворушний доктор.

Вони мовчки проминали квартал за кварталом. Проти сірого небесного тла видніли обриси будинків на пагорбах. Вулицею звично котився візок із молоком. Уже вирушив у дорогу листоноша з газетами, невдовзі з пекарні на сцену вийде продавець хліба.

– Я оце подумав, юначе, – сказав Гелберсон, – що ми з вами надто вже довго дихали ранковим повітрям. Таке шкодить здоров’ю, треба змінити оточення. Що скажете про подорож до Європи?

– Коли?

– Та будь-коли. Мабуть, ще не пізно буде відплисти нині, о четвертій дня.

– Зустрінемося на пароплаві, – відповів Гарпер.

V

Минуло сім років. Коли ті самі приятелі балакали, сидячи на лавці в нью-йоркському Медисон-сквері, до них підійшов незнайомець і, поштиво скинувши капелюха, блиснув білим як сніг волоссям. Перед тим він якийсь час нишком і непомітно спостерігав за ними.

– Вибачайте, панове, – озвався він. – Якщо вб’єш людину тим, що воскрес, тоді поміняйся одежею з убитим і втікай, щойно випаде нагода.

Приятелі багатозначно перезирнулися. їх розвеселила ця тирада. Приязно глянувши в незнайомцеві очі, Гелберсон відповів:

– Я завжди так гадав. Цілком згоджуюся з вами щодо переваги...

Він раптом затнувся й сполотнів. Роззявивши рота й тремтячи, доктор витріщався на співрозмовника.

– Еге! – сказав той. – Бачу, вам зле, лікарю. Якщо не можете уздоровитися самотужки⁵, то зарадить доктор Гарпер. Не сумніваюся.

– Хто ви такий, хай вам біс? – грубо спитав Гарпер.

Невідомий підійшов впритул до двох медиків, нахилився й шепнув:

– Інколи я зву себе Джареттом. Охоче зізнаюся вам, як давнім приятелям, що насправді я доктор Вільям Манчер.

Почувши ці слова, Гарпер зірвався на ноги.

– Манчер! – вигукнув він.

– Їй-бо, це він! – підтвердив Гелберсон.

– Так, – злегка всміхнувшись, докинув третій медик, – це він. Безперечно.

Він замовк, ніби намагаючись щось пригадати, натомість замугикав модну пісеньку. Очевидно забув про Гелберсона та Гарпера.

– Манчере, – сказав найстарший із трійці, – розкажіть нам, що сталося тої ночі... з Джареттом. Пригадуєте?

– Ага, з Джареттом, – відповів Манчер. – Дивно, що ви не знаєте... я ж про це часто розповідаю. Еге ж, він говорив сам до себе, і я зрозумів, що це з великого переляку. І я не встояв перед спокусою зобразити воскресіння й потішитися з цього боягуза. Ніяк не міг встояти. Ото й піддався спокусі. Я ж не знав, що він сприйме це аж так серйозно. Ані не гадав. А тоді... нелегко було помінятися з ним місцями... А тоді... ви ж мене не випускали надвір, трясця вам у печінку!!!

Його останні слова забарвила така страшна лють, що два приятелі позадкували.

– Ми? Але ж... – затнувся Гелберсон, втративши самовладання. – Але ж ми не маємо нічого спільного... з цією справою.

– Хіба ви не медики Геллборн і Шарпер⁶? – спитав, сміючись, Манчер.

– Моє прізвище Гелберсон, а цього джентльмена звуть Гарпером, – відповів найстарший із трьох, якому сміх додав певності. – Але ми вже не медики. Ми... та пропади воно пропадом... Ми гравці, друже.

І це була правда.

– Гарна професія... Чудова. Ага. До слова. Сподіваюся, Шарпер як порядний співучасник розрахувався за Джаретта, що програв заклад. Атож, це порядний і достойний фах... – задумливо повторив він, покидаючи приятелів. – Натомість я й далі тримаюся свого. Я головний лікар психіатричної клініки в Блумінґдейлі. До моїх обов’язків належить лікування хворого директора клініки.

⥈

Людина і змія

«Се єсть віри годнеє свідочство, подпертеє стількома самовидцями, що ні один мудрий і учений муж не одмовить того, же око змія має макгнетичнії свойствія. Аще хто ся поддасть зову ока, той ся притягне до змія против свої волі і марно погибне од укусу сеї тварі».

І

У шлафроку й капцях Гаркер Брейтон вигідно простягся на канапі. Прочитавши це місце у книжці давнього письменника Моррістера «Дива науки⁷», він усміхнувся. «Тут хіба з одного дивно, – пробурчав собі під ніс, – що за часів Моррістера мудрі й учені мужі вірили в таку нісенітницю. Тепер навіть неуки не ймуть віри цим вигадкам».

І зароїлися одна за одною думки. Ще б пак, адже Брейтон був інтелектуал. Несамохіть опустивши книжку, він не перевів погляду. Як тільки томик зник з очей, щось у темному кутку кімнати навернуло увагу до дійсності. Гаркер спостеріг у затінку під ліжком дві ясні плямки, десь на дюйм одна від одної. То міг бути відблиск на головках цвяхів від світла газового ріжка над канапою. Не задумуючись над тим, став знову читати. Але за мить щось – Гаркеру й на гадку не спало розмірковувати, чому так сталося, – спонукало його відкласти книжку й придивитися до побаченого. Два світилка й досі там. Наче ясніші, ніж були, жевріють із зеленкуватим відтінком, якого спершу він не завважив. Ще й, здається, трохи наблизилися. Та все одно задалеко вони в цьому сутінку, як на ледачого спостерігача; не з’ясуєш, що це таке й звідки взялося.

Брейтон знову взявся до книжки. Раптом щось у прочитаному навело на думку, від якої він здригнувся і втретє відклав стародрук на край канапи. Томик вислизнув із руки і впав на підлогу, палітуркою догори. Напівзвівшись, чоловік видивлявся в темряву під ліжком, де світилка сяяли неначебто ще яскравіше. Насторожився, напружив зір й угледів, що там скрутилася велика змія. Дві плямки – не що інше, як її очі! Жахлива голова випиналася з внутрішнього кільця, спочивала на зовнішньому, й була повернута просто до Брейтона. Обриси широкої брутальної пащі й низького, як у недоумка, лоба вказували, куди скеровано злобливий погляд. Це вже не просто світлячки. Ці баньки втупилися на людину умисно, значуще й грізно.

II

На щастя, змія у спальні сучасного комфортабельного міського помешкання трапляється далеко не щодня. Таке явище не зайво було б пояснити.

Гаркер Брейтон, тридцятип’ятилітній парубок, грамотій, знаний багатій, нероба й трохи спортсмен, у дуже доброму здоров’ї, повернувся з далеких чужих країн. Завжди мав замилування до розкоші, а тепер воно набрало сили через тривалий брак такої розкоші. Не дуже відповідали його забаганкам навіть вигоди у «Кастл-готелі», тож він охоче скористався гостинністю свого приятеля – доктора Друрінґа. Просторий старомодний дім цього видатного науковця стояв у відлюдній околиці міста й мав виразний вигляд гордої стриманості. Зовсім не пасував до оточення й, здавалося, через самотність став дивакуватим. Чудернацьким був його флігель, що очевидно не гармонував своєю архітектурою з рештою будинку. Та й призначенням теж разюче відрізнявся. То було щось середнє між лабораторією, звіринцем і музеєм. Там доктор вгамовував свою жагу наукових пошуків, вивчаючи такі форми живої природи, які відповідали його захопленням і вподобанням. Треба визнати, це були нижчі види. Щоб зацікавити гострий розум ученого, вища тварина мусила мати принаймні рудиментарні залишки, що наближували б її до таких «водяних драконів», як жаби й змії. Особливо подобалися Друрінґу рептилії, він любив цих примітивів натури й називав себе Емілем Золя зоології. Його дружина й доньки не мали честі поділяти цієї благородної зацікавленості поведінкою й звичками горопашних братів наших менших. Цих дам натураліст із цілком зайвою суворістю не допускав до свого, як сам казав, гадючника і таким чином присуджував на товариство істот їхнього поріддя. А щоб трохи підсолодити ось таку гірку долю, вділяв їм дещицю із своїх великих статків, аби мали багатшу обстановку, ніж у плазунів, і перевершували тих блиском і розкішшю.

Гадючник був обладнаний доволі просто, відповідно до скромних потреб його мешканців. Багатьох із цих рептилій учений не міг наділяти цілковитою свободою, потрібною для повного щастя й розкоші, бо мали одну клопітливу властивість: були живі. Обмежував їм волю до такої міри, щоб стримати й уберегти їх від гідної осуду звички – пожирати одне одного. Брейтона заздалегідь попереджено, що в різних місцях дому частенько можна натрапити на якусь із цих істот і щоразу годі пояснити, як їй вдалося туди забратися. Втім, незважаючи на гадючник і на все прикре, пов’язане з ним, Брейтону припала до вподоби Друрінґова садиба.

III

Містер Брейтон здригнувся з огиди. Дарма що зазнав гострого неприємного враження, та не дуже знітився. Спершу намірився був подзвонити й покликати слугу, але, хоч легко міг сягнути рукою до шнурка дзвінка, навіть не поворухнувся. Йому спало на думку, що за таке можуть і в боягузтві запідозрити, а він же анітрохи не боявся. Був радше спантеличений неприродністю такої небезпеки, ніж наляканий її наслідками. Паскудне становище, ще й дурне.

Брейтон не знав, якого виду ця змія. Про її довжину міг хіба що здогадуватися. У найгрубшому місці вона була завтовшки з передпліччя. Якщо цей плазун небезпечний, то чим саме? Чи отруйний він? А може, це удав? Коли не розумієшся на ознаках, якими природа сповіщає тебе про небезпеку, то й не збагнеш. Не розгадаєш мудрованої вістки.

Хай навіть ця істота й нешкідлива, та все одно вона бридка. Це вже de trop – занадто, це вже зухвала недоречність. Цей камінець аж ніяк не вартий такої оправи. Хоч нині в нашій країні варварський смак велить завішувати стіни картинами, заставляти підлогу меблями, а ті захаращувати антикварним мотлохом, та навіть і він навряд чи підлаштовував би інтер’єр для цієї частки дикого життя джунглів. Та ще й – нестерпна річ! – подих цього гада мішається з твоїм. Мусиш дихати таким повітрям.

Такі думки менш чи більш чітко сформувались у Гаркеровій голові й спонукали до дії. Цей процес прийнято називати міркуванням і вирішуванням. Тож ми діємо або розумно, або ні. Так восени зів’ялий листок виявляє більшу чи меншу кмітливість, ніж подібні до нього, коли падає на землю чи на гладінь озера. Таємницю дій людини відкрито: щось скорочує м’язи. І що від того зміниться, коли ми назвемо підготовчі молекулярні зміни волею?

Звівшись, Брейтон налаштувався позадкувати від гада – обережно, щоб його не потривожити, а тоді прослизнути у двері. Так повелося відходити від великих, бо велич – це могутність, а могутність – це небезпека. До дверей вдасться легко відступити. Якщо потвора кинеться вслід, то й на цей випадок є рада. Стіни прикрашені, крім картин, ще й цілим набором смертоносної східної зброї. Завжди можна щось вхопити при потребі. А тим часом безжальні зміїні сліпаки запалали ще дужчою злобою.

Гаркер відірвав праву ногу від підлоги, щоб ступити назад, але зненацька його охопила бридливість до своєї поведінки.

«Мене ж мають за хороброго, – подумав він. – Невже моя хоробрість лише про людське око? Невже втечу, скориставшись тим, що ніхто не бачить моєї ганьби?»

Сперся правою рукою на спинку стільця, нога зависла в повітрі.

– Дурниці! – сказав він уголос. – Не такий уже я великий страхопуд, щоб боятися видатися самому собі таким.

Підняв ногу трохи вище, злегка зігнувши коліно, і рвучко ступив – на дюйм поперед другої стопи! Сам не зогледівся, як це сталось. Спроба з лівою ногою закінчилася так само – трохи поперед правої. Кисть стискає спинку стільця, вся рука випростана й відхилена трохи назад. Наче не хоче відриватися від цієї опори. А зловорожа зміїна голова, непорушна, все стримить із звоїв. Очі – немов електричні іскри. Випромінюють безконечність осяйного надміру.

Лице чоловіка посіріло. Ще раз ступив уперед. І ще раз. Потягнув за собою стілець, і той, врешті відпущений, впав, грюкнувся об підлогу. Брейтон застогнав. Змія навіть не поворухнулась, не видала ані звуку. Її очиська тепер – два сліпучі сонця. Не видно за ними самого гада. Розпливаються чистими кольоровими, стобарвними кільцями. Ті ростуть і, сягнувши безкраю, щезають, як мильні бульбашки. Чи то торкаються самого лиця, чи то зникають у запаморочливій далині. Звідкись чути ненастанний гуркіт велетенського бубна й уривчасті пере-гуки музики, невимовно солодкої, наче звуки еолової арфи. Гаркер упізнав цей милозвучний спів, чув його на світанні від статуї Мемнона⁸. Йому здається, що він стоїть у заростях папірусу край Нілу й, заворожений, вслухається в цей безсмертний гімн, що лине крізь тишу століть.

Стихаючи, музика непомітно перейшла в далекі перекати грози. Розкинулися неозорі простори, земля блищить від сонця й дощу, понад нею красується веселка. Обрамляє гігантською барвистою дугою сотні видимих міст. А перед ними величезна змія, увінчана короною, випинає голову із своїх потужних кілець. Дивиться на Гаркера очима його мертвої мами. І раптом це манливе видіння здіймається вгору, немов завіса в театрі, й зникає в піднебессі. Щось сильно вдарило Брейтона в обличчя й груди. Він упав, із зламаного носа й розбитих губ заюшила кров. Оглушений і запаморочений, простягся, заплющивши очі, припавши лицем до підлоги. За якусь мить отямився й відчув, що вільний від мани: завдяки благословенному падінню він уже не бачив зміїних очей. Якщо не дивитися на неї, то вдасться відступити й врятуватися. Але як це нестерпно – за кілька футів від твоєї голови гад, і ти його не бачиш! Ану ж він уже лаштується скочити й оповити тобі шию могутніми скрутнями. Гаркер підвів голову, задивився в лиховісні сліпаки й знову став їм підвладним.

Змія, й далі нерухома, вже не панує над уявою. Куди й ділися розкішні видива! Під безмізким пласким лобом мерехтять чорні очиці-намистинки. Як і раніш, злісно й зловтішно. Видно, рептилія, певна свого тріумфу, вирішила не викликати марень.

І розпочалася жаска сцена. За крок від ворога розпростерта ниць людина звелася на лікті й закинула голову. Бліде закривавлене обличчя, вибалушені очі мало не вилазять із орбіт, з уст злітають клапті піни. Тілом пробігають корчі, воно звивається майже по-гадючому. Вигинається в попереку, соває ногами з боку в бік. І з кожним рухом, наближається до змії. Гаркер вперся руками, щоб відповзти назад, та замість того просувався вперед на ліктях.

IV

У бібліотеці сиділи доктор Друрінґ і його дружина. Науковець був у дуже доброму гуморі.

– Тільки-но, – сказав він, – я виміняв в одного колекціонера чудовий зразок офіофага.

– А що воно таке? – байдуже спитала жінка.

– О Господи, яке дрімуче неуцтво! Дорогенька моя, якщо чоловік після весілля дізнається, що жінка нічого не тямить у грецькій мові, то він має повне право на розлучення. Офіофаг – це змія, що пожирає інших змій.

– Сподіваюся, той офіофаг пожере усіх твоїх гадів, – відповіла дружина, підкручуючи лампу. – Але як йому це вдається? Він зачаровує їх поглядом?

– Інакше ти й не могла сказати! – роздратовано сказав доктор. – Любонько, таж знаєш, як мене злостить, коли хтось хоч словом прохопиться про цей дурний забобон – чари погляду змії...

Цю милу бесіду перервав гучний крик, що пронизав тихий дім, як волання демона в могилі. Знову й знову лунав він з жахливою виразністю. Налякані, бліді й безмовні, чоловік і жінка зірвалися на ноги. Коли вляглося відлуння крику, науковець вибіг із кімнати й помчав, перестрибуючи по дві сходинки за раз. У коридорі, перед дверима Брейтонового покою він перестрів кількох слуг, що прибігли з горішнього поверху. Гуртом вони кинулися на двері. Ті були незамкнені й легко відчинилися. На підлозі лежав долілиць мертвий Гаркер. Голова й руки були під ліжком. Слуги й доктор перевернули тіло на спину. Вони побачили жахливе видовище. Лице – у крові й піні, очі вирячені, мало не вилазять із очниць.

– Помер від серцевого нападу, – сказав зоолог, припавши на коліно й поклавши руку на приятелеву грудну клітку. Глянувши під ліжко, він вигукнув: – Господи! Як це сюди потрапило?!

Друрінґ видобув з-під ліжка змію й жбурнув її від себе. Скручена в кільця, вона шурхітливо ковзнула полірованою підлогою й спинилася під стіною. Лежала там нерухомо. То було опудало змії. За очі їй правили ґудзики від туфель.

1

В оригіналі «coigns of vantage» – вигідні позиції, зручні спостережні пункти. Ремінісценція слів Банко в Шекспіровій п’єсі «Макбет» (дія перша, сцена сьома).

2

На посаді; з обов’язку (лат.).

3

Йдеться про вираз «confederate season», який вжив Луціан у п’єсі «Гамлет» (дія третя, сцена друга): «Рука тверда, мисль чорна, смертний сік // І слушний час – ніхто не взна повік» (переклад Леоніда Гребінки).

4

Макбет, головний герой однойменної Шекспірової п’єси, міг не боятися людей, народжених у природний спосіб. Вийнятий із розрізаного лона матері, Макдуф зумів убити Макбета.

5

Паралель зі словами Ісуса Христа: «Лікарю, уздоров самого себе!» (Євангеліє від Луки, IV, 23).

6

Прізвища спотворено задля гри слів. Hell-born – породження пекла, Sharper – шулер.

7

Цей письменник – вигадана особа, насправді такого не було.

8

Іменем Мемнона, сина богині ранкової зорі, греки назвали статую єгипетського фараона Аменхотепа III, яка на світанку видавала жалібний звук, схожий на людський голос. Вважалося, що Мемнон так вітає свою матір.

Лихо, а не баба

I

Нікого не зацікавив чоловік, що приїхав до Герді-Ґерді¹ останнім. Його навіть не охрестили колоритним влучним прізвиськом, яке в таборах золотошукачів дістає чи не кожний новак. У будь-якому іншому таборі така особливість стала б підставою прозвати його, наприклад, Безіменним, Безпрізвищним чи Безвісним. Але не тут. Його приїзд не викликав ані найменших брижів зацікавлення на гладкій поверхні громадської думки в цьому поселенні. Поширену на всю Каліфорнію нешанобливість до життєписів усіх землян тут щедро доповнювала байдужість до життєписів місцевих жителів. Еге ж, давно минули часи, коли в цій місцині звертали бодай якусь увагу на прибульця чи принаймні на його появу. Бо тепер уже ніхто не мешкає в Герді-Ґерді.

Ще два роки тому цей табір міг похвалитися вельми діяльним населенням – двома-трьома тисячами чоловіків і не менш як дюжиною жінок. Із самого початку впродовж кількох тижнів гарували оті перші й, на превелику досаду отих других, щодня відкривали не золоту жилу, а безсоромну брехню чолов’яги, який заманив їх до Герді-Ґерді баєчками про багатющі поклади золота. Ці труди праведні нічогісінько не дали – жодного цента прибутку, жодної дрібки морального відшкодування. Не було на кому зганяти досаду й злість, бо вже третього дня від заснування табору куля з револьвера одного джентльмена, натхненного служити громаді, вберегла байкаря від такого зганяння.

Попри те, багато хто вважав, що в цих вигадках є частка правди, а тому ще довго капарив у Герді-Ґерді чи в околицях. Але кінець кінцем табір покинули всі до одного.

Та залишилося чимало познак колишнього кипучого життя-буття. Від місця, де Індіанський Струмок впадає в річку Ріо-Сан-Хуан-Сміт, уздовж його берегів і до каньйону, звідки він витікає, простяглася подвійна низка покинутих халуп, які, здається, ось-ось упадуть одна одній в обійми й оплакуватимуть свою занедбаність. Інші халупи – їх майже стільки ж – урозсип забралися на схили обох берегів і з висоти командних пунктів оглядають цю тоскну картину. Ще й похилилися, щоб було видніше. Переважна більшість осель скидається на скелет померлого від голоду бідака. Прилиплі до кісток відразливі клапті могли б видаватися шкірою, але насправді це брезент. Дуже непривабливо виглядає невелика долина струмка, роздовбана й розколупана кайлами та лопатами. То там, то сям трухляві промивні жолоби або спочивають на гострих гребенях хребтів, або ж довгим звивистим шляхом незграбно дибають додолу на зрідка виставлених ходулях неотесаних стовпів. Уся місцина – це відворотна ілюстрація обірваного поступу, яка в молодих країнах слугує замінником пишної й величної картини руїн, створеної тривалим перебігом історії. Тут із кожного клаптика неторканої землі на сцену суне порість бур’янів та ожини, і хтось цікавий надибає в її вологих нездорових тінях незчисленні пам’ятки колишньої слави табору. Ось тобі одинокий, безпарний чобіт, покритий зеленою пліснявою й присипаний гнилим листям; ось тобі зітлілий фетровий капелюх, зіжмакані останки фланелевої сорочки, немилосердно понівечені бляшанки з-під сардин; ось тобі силеча чорних пляшок з-під рому, розподілена рівномірно й справедливо по всій території – з суто католицькою безсторонністю.

II

Чоловік, що заново відкрив Герді-Ґерді, очевидно не цікавився тамтешньою археологією. Зітхнув він тільки з утоми, аж ніяк не з жалю, споглядаючи сумне свідчення змарнованих трудів і розбитих надій, гнітючу образність якого іронічно підкреслювала помпезна дешева позолота сонячного проміння. Скинувши зі свого втомленого осла клунок із спорядженням золотошукача, трішки більший, ніж ця в’ючна тварина, прибулець вийняв сокирку й зразу ж попрямував через пересохле русло Індіанського Струмка до вершини низького жорствяного пагорба.

Переступивши через повалену огорожу – трохи тин, а трохи паркан, він підібрав одну дошку, розколов її на п’ять частин і загострив їх із одного кінця. Тоді взявся щось шукати, час від часу нахиляючись і уважно придивляючись. Нарешті це старанне дослідження ніби увінчалось успіхом. Чоловік випростався на весь зріст, вдоволено змахнув рукою, мовив слово «Скаррі» й зразу ж пішов сягнистими рівними кроками, причому рахував їх. Тоді зупинився й забив у землю одного із загострених кілків. Відтак розглянувся на всі боки, відміряв на дуже нерівному ґрунті ще скільки там кроків і загнав другого кілка. Пройшовши подвійну відстань під прямим кутом до утвореної таким чином лінії, чоловік забив у землю третього, а тоді, повторивши всю процедуру, – четвертого. Перш ніж поставити п’ятий кілок, він розколов його вершок і засунув у шпарину старий поштовий конверт, помережаний написаними олівцем закарлюками. Коротко кажучи, прибулець оформив заявку на гірську ділянку згідно із золотодобувними законами Герді-Ґерді.

Варто пояснити, що одним із передмість Герді-Ґерді (згодом ця метрополія сама стала його слобідкою) був цвинтар. Першого ж тижня після заснування табору комітет громадян завбачливо постановив влаштувати місце вічного спочинку. Наступний день позначився суперечкою двох членів комітету про підхоже місце для некрополя, а на третій день відбулася його інавгурація – подвійний похорон. Мірою занепаду табору кладовище розросталось і стало густонаселеним передмістям значно раніше, ніж останній житель Герді-Ґерді, здобувши остаточну перемогу в борні з невідступною малярією та дуже вже нав’язливими револьверами, розвернув свого в’ючного осла хвостом до Індіанського Струмка. А тепер, коли містечко перегорнуло суху жовту сторінку старечого маразму, цей цвинтар, хоч і трохи потерпів від часу та обставин, хоч і не вільний від усіляких граматичних та орфографічних новацій (уже не кажучи про набіги койотів), цілком відповідав скромним потребам свого населення. Кладовище займало понад два акри землі, слушно вибраної – з огляду на її непридатність як золотодобувної ділянки. Тут росло кілька схожих на кістяки дерев. Одне з них відзначалося товстою гілкою, на якій досі промовисто теліпалася знищена негодою мотузка. Було також півсотні жорствяно-піщаних пагорбків і зо двадцять грубих нагробних дощок, прикметних своєрідною, згаданою вище орфографією. На цвинтарі бідувала колонія колючих грушевих деревець. Одне слово, цей Господній притулок, як його шанобливо називали, міг похвалитися ще разючішим занепадом, ніж сам Герді-Ґерді. І ось у найгустіше заселеній частині цього видатного клаптя землі містер Доуман вбив кілок із золотошукацькою заявкою. В супутній записці він зазначив: «Про випадок, якщо в процесі роботи доведеться видалити когось із мерців, я зобов’язуюся повторно поховати його з відповідними почестями».

III

Джефферсон Доуман був родом із Елізабеттауна, що в штаті Нью-Джерсі. Шість років тому він залишив там своє серце на зберігання золотоволосій скромній дівчині на ім’я Мері Маттьюз – як запевнення того, що Джефф повернеться й попросить її руки.

– Я знаю, що ти не повернешся живим. Таж тобі ніколи нічого не вдавалося.

Цією реплікою міс Маттьюз проілюструвала своє уявлення про успіх, а заодно й про вміння жінки заохочувати чоловіка.

– Якщо не повернешся, – додала вона, – я сама приїду до тебе в Каліфорнію. Будеш викопувати монети із землі, а я складатиму їх у мішечки.

Містер Доуман не схвалив такої суто жіночої теорії про золоті поклади. Сам він вважав, що цей метал видобувають у рідкому стані, тож рішуче забракував наміри Мері. Не давав їй хлипати, злегка затуливши долонею рота, усміхався їй у вічі й зціловував сльози, а тоді, сказавши бадьоре «бувай», вирушив на довгі самотні роки до Каліфорнії, щоб там із незламною волею, тривкою надією та непорушною вірністю працювати для нареченої. Жодної миті не забував, навіщо він на це пішов. Тим часом міс Маттьюз поступилася монополією на свій скромний талант – складати монети в мішечки. Перейняв її азартний гравець із Нью-Йорка, містер Сімен. Він цінував цей жест значно вище, ніж непереборну схильність Мері спорожняти мішечки й роздаровувати гроші своїм залицяльникам – суперникам Джо Сімена. Зрештою той виразив своє несхвалення такої схильності відчайдушним вчинком, яким зразу ж забезпечив собі посаду обліковця в тюремній пральні, а своїй напарниці – прізвисько «Покремсана Моллі». Тоді ж Моллі написала містерові Доуману зворушливого листа, в якому звільнила нареченого від даного ним слова. Також додала знімок, який наочно показав, що вона вже не має права навіть мріяти про те, щоб стати колись місіс Доуман. Адресантка так мальовничо описала, як їхала верхи, упала й увередила обличчя, що за цю кінську провину сумирна шкапа, на якій адресат вибрався до Червоного Вовка одержати листа, мусила розплачуватися боками під гострими шпорами вершника упродовж зворотної дороги до табору. Дивно, але той лист подіяв зовсім інакше, ніж гадалося. Досі вірність містера Доумана диктували кохання та обов’язок, а тепер до цих двох спонук долучилася честь. Світлина із зображенням гарненького личка, знівеченого чимсь схожим на удар ножа, посіла належне місце в серці нареченого й нахабно витіснила попередній образ, не спотворений шрамом. Дізнавшись про це, міс Маттьюз здивувалась, але не аж так, як можна було б сподіватися з огляду на її низьку оцінку Доуманової шляхетності, засвідчену тоном листа. Відтоді ця дівчина писала дедалі рідше й зрештою перестала листуватися.

Був у містера Доумана ще один кореспондент – містер Брі з Герді-Ґерді, колишній мешканець Червоного Вовка. Цей джентльмен, хоч і помітний серед золотошукачів, не належав до них. Знав їхнє ремесло, а на ділі це знання зводилося до того, що Барні Брі чудово володів їхнім жаргоном і щедро збагачував його власними лінгвістичними знахідками, характерними не так вишуканістю, як влучністю. Цим він справляв сильне враження на недосвідчених новаків, які прагли осягти глибини новаторських досягнень. Коли Барні не розважав захоплених слухачів із Сан-Франциско або зі східних штатів, він зазвичай виконував порівняно скромну роботу – підмітав підлогу й очищував плювальниці в танцювальних залах.

Містер Брі мав дві сильні пристрасті. Перша – прив’язаність до Джефферсона Доумана, який колись зробив йому велику послугу. Друга – любов до віскі, від якого, звісно, ніхто ніколи не дочекався послуг. Барні був одним із перших, що нахлинули до Герді-Ґерді, але не досяг успіху і помалу опустився до роботи гробокопача. Вона не була посадою. Просто час від часу, коли якесь невелике непорозуміння за картярським столом у салуні збігалося з частковим витвереженням містера Брі після тривалої пиятики, той брався тремкими руками за лопату. Одного дня містер Доуман одержав у Червоному Вовку листа з поштовим штемпелем «Герді, Каліфорнія» і, заклопотаний іншими справами, засунув його у шпарину в стіні своєї хижки. Мав намір прочитати, коли руки дійдуть, але забув про це. Прочитати довелось аж за два роки, коли це посланця випало з шпарини. Ось що в ньому написано:

«Герді, 6 червня.

Друже Джеффе, я напав на неї у складі кісток. Вона сліпа й кишить вошами. Я не я, якщо не паюватиму з тобою. Пари з рота не пущу, поки не аговкнеш.

Твій Барні.

P. S. Я запечатав її Скаррі».

Маючи уявлення про жаргон золотошукачів і про манеру містера Брі ділитися думками, містер Доуман легко зрозумів цю незвичну епістолу. Барні, копаючи могилу, наткнувся на нерозгалужену кварцову жилу, багату на самородки. Задля давньої дружби він хоче зробити містера Доумана своїм компаньйоном і буде мовчати про це відкриття, поки не дістане відповіді. Постскриптум прозоро вказує, що грабар приховав скарб, поховавши над ним тлінні останки якоїсь особи на ім’я Скаррі.

За два роки, які минули між одержанням і прочитанням цього листа, сталися певні події, про які містер Доуман дізнався в Червоному Вовку. Мабуть-таки, містер Брі, перш ніж прикрити свою знахідку тілом Скаррі, вирішив слушно нею розпорядитися й видобув із жили дещицю золота. Бо ж саме тоді він

започаткував у Герді-Ґерді довгу низку пиятик із щедрим пригощанням, про яку досі ходять легенди понад усією річкою Ріо-Сан-Хуан-Сміт і яку згадують навіть у таких далеких місцинах, як Скеля Привидів і Самотній Гравець. Щойно ця низка добігла кінця, колишні громадяни Герді-Ґерді, яким Барні зробив останню дружню послугу на цвинтарі, потіснились і дали йому місце серед себе самих. Отож він опинився на вічному спочинку.

IV

Застовпивши ділянку, містер Доуман рушив до її середини й зупинився на тому місці, де його пошуки серед могил вилились у вигук «Скаррі!» Він знову нахилився над дошкою з написом цього імені і, неначе запрагнувши підсилити зорове й слухове чуття, провів вказівним пальцем по грубо викарбуваних буквах. Тоді випростався й уголос доповнив цей простий напис своєю відвертою й різкою епітафією: «Це ж було лихо, а не баба!»

Якби тут хтось поставив вимогу підкріпити оте твердження доводами (а таки треба було б їх навести, бо ж дуже воно гостре та критичне), то Джефферсон Доуман, безперечно, опинився б ні в сих ні в тих. Адже не мав гідних поваги свідків і послуговувався тільки чутками. За часів, коли Скаррі мала велику популярність у золотопромивних таборах і, зі слів редактора газети «Герді Гералд», досягла вершини свого могуття, містер Доуман був у скруті й вів нелегке мандрівне життя золотошукача. Більшість часу він проводив у горах то з одним, то з іншим напарником і склав думку про Скаррі, слухаючи замилувані оповіді цих випадкових товаришів – прибульців із різних таборів. Сам він не удостоївся сумнівної честі знайомства з нею, тож, відповідно, ніяк не міг відчути на собі нетривку прихильність цієї дами. Коли закінчилась її аморальна кар’єра в Герді-Ґерді, Доуман випадково прочитав у «Герді Гералді» присвячений їй некролог (твір місцевого гумориста, написаний у щонайвишуканішому стилі цього жанру), віддав усмішкою данину пам’яті покійниці й талантові її біографа, а відтак по-лицарському забув про неї.

Нині ж, стоячи поряд з домовиною цієї гірської Мессаліни, він пригадав головні події її бурхливого життя такими, якими їх зобразили оповідачі біля табірних вогнищ, Мабуть, підсвідомо шукаючи собі виправдання, Доуман повторив уголос епітафію про лихо, а не бабу й загнав у могилу кайло аж до самого держака. Цієї ж миті крук, що досі мовчки сидів на гілці хирлявого дерева над могилою, поважно роззявив дзьоба й висловив свою думку в цій справі – схвально каркнув.

Свого часу завзято розробляючи знайдену золотоносну жилу, містер Брі викопав незвичайно глибоку яму, тож сьогодні містер Доуман добрався до труни перед самим заходом сонця, бо працював спроквола. Знав-бо, що це певна справа, й не боявся, що хтось силоміць відбере у нього право на першість. Ось тут і почалися непередбачені труднощі. Домовина – плоска скриня зі струхлявілих дощок червоного дерева – не мала ручок і займала все дно могили. Єдине, що можна було вдіяти, не припустившись наруги над небіжкою, – це подовжити яму, щоб була змога стати в головах труни, а тоді піднатужитися й поставити її на вужчий торець. Насувала ніч, і це спонукало налягти на роботу. Навіть на думку не спадало, щоб усе відкласти до ранку, до сприятливіших умов. Годі було баритися – Доуман копав запопадливо, мов шаленець. Гарячкова жадібність і чар страху залізною рукою прикували його до моторошної роботи. Простоволосий, розхристаний, зрошений звивистими струмінцями поту на грудях, цей затятий золотошукач і безкарний осквернитель могил докладав величезних зусиль, які майже ушляхетнювали страхітливий засіб досягти мети. Коли на пасмі пагорбів догоріли торочки призахідного сонця й із присмерку, простеленого на пурпуровій рівнині, вибрався повний місяць, Доуману вдалося поставити труну сторчма й обперти на край розритої могили. Стоячи по шию в землі й кинувши оком на яскраво освітлену місяцем домовину, він здригнувся від страху. На ній вимальовувалася чорна людська голова – тінь його власної. На якусь хвилину це звичайне природне явище позбавило його сили духу. Лякав шум свого ж таки важкого дихання, але годі було затамувати подих легень, спраглих повітря. Зрештою золотошукач, стиха й зовсім не весело посміюючись, почав похитувати головою, щоб змусити тінь повторяти ці рухи. Відчуття влади над власною тінню дало полегшу. Він старався виграти час, підсвідомо сподіваючись віддалити навислу катастрофу. Відчувши, що над головою згущуються незримі лихі сили, Доуман вів із Неминучістю перемовини про відтермінування.

І тут йому в око впало кілька незвичайних особливостей. На гладкій поверхні труни перехрещувалися два подовгасті й вузькі виступи. Місце їх перетину, посередині найширшого поперечника труни, покривала металева табличка². Подзьобана іржею, вона гнітюче відсвічувала під місяцем. Видніли іржаві головки цвяхів, рідко забитих уздовж країв домовини. Еге ж, догори дном опустили в могилу цей нетривкий витвір столярного ремесла!

Це, мабуть, золотошукацька витівка. Пустотливий дух знайшов у ній матеріальне втілення, ну а літературне – у блазенському некролозі з-під пера великого місцевого гумориста. А може, тут криється якесь особливе значення, зрозуміле тільки втаємниченим у традиції Герді-Ґерді. Найгуманніше було б припустити, що цей прикрий випадок стався з вини містера Брі. Цілком можливо, що той вершив обряд похорону одним-один (чи то через намір зберегти таємницю свого відкриття, чи то через байдужість громади до покійниці), отож і припустився грубої помилки, а згодом не зміг або не захотів її виправити. Хай там як воно було, а вийшло на одне — бідолашну Скаррі поховали долілиць.

Поєднавшись, страшне й абсурдне справляють жахливе враження. Цього сильного духом і хороброго чоловіка, відчайдушного нічного руйнівника могил, зухвалого противника пітьми і запустіння зламала безглузда несподіванка. Доумановим тілом пробіг холодний дрож, неоковирні плечі сіпнулися, ніби скидаючи чиюсь крижану руку. У грудях забило дух, під холодною шкірою нестримно хлинув гарячий кров’яний потік. Позбута кисневої поживи кров ударила в голову, залила мозок. Усе тіло по-зрадницьки перекинулося на сторону ворога, навіть серце збунтувалося. Доуман не міг ні поворухнутися, ні крикнути. Достеменний труп, хоч у домовину клади; від смерті його відділяли тільки довжина сплюндрованої могили й товщина струхлявілої дошки.

Але помалу чуття поновлювались одне за одним. Почав відступати приплив жаху, що затопив свідомість. Трохи оговтавшись, Доуман збайдужів до того, що раніше навівало страх. Бачив золотавий відблиск місячного проміння на труні, але не помічав самої труни. Трохи повернувши голову й глянувши вгору, він зауважив чорну крону й спробував прикинути на око довжину мотузки, що звисала, погойдуючись, із кощавої руки мертвого дерева. Здалося, що далеке монотонне дзявкання койотів уже звучало уві сні багато років тому. Понад головою незграбно й безшумно промайнула сова, й Доуман став вгадувати, куди вона полетить далі, якщо добереться до крутосхилу, що височів за милю звідси. До вух долинув шурхіт скрадливих рухів ховраха в тіні кактуса. Тривало напружене спостереження, всі чуття загострилися, але зір не сприймав домовини. Якщо задивитися на сонце, то якоїсь миті воно видасться чорним, а тоді зовсім зникне. Так само й розум, коли вичерпалися всі засоби відчувати страх, уже не усвідомлює, що серед усіх предметів і явищ є щось страшне. Убивця заховав меча в піхви.

Затишшя в битві тривало. Тим часом поширився слабкий огидний запах. Доуман подумав, що це тхне гримуча змія, й мимоволі глянув собі під ноги, майже невидимі в могильній темряві. Згори, неначе з самого неба, долинув хрипкий булькітливий звук, схожий на передсмертне харчання людини, і зразу ж перевтілився у велику чорну вугласту тінь. Звиваючись, вона впала з вершка примарного дерева на Доуманове обличчя, попурхала трохи, а тоді люто накинулася на залеглий уздовж струмка туман.

Це полетів крук. Завдяки йому Доуман знову повернувся до тями й відшукав поглядом поставлену сторчма труну, освітлену вже до половини. Він бачив мерехтливу металеву табличку й, не зрушивши з місця, силкувався розгледіти напис на ній. Спробував уявити те, що криється в домовині, й творча фантазія змалювала картину – таку виразну й докладну, немовби побачену навіч крізь дошки. У нього безглуздо втупилися запалі в орбітах і без повік очі посинілої покійниці в савані. Її щелепа відвисла, верхня губа піднялася вгору й оголила зуби. На запалих щоках проступив строкатий візерунок із плям гниття.

Чомусь саме цієї миті, уперше за весь минулий день, на думку навернулося фото Мері Матгьюз. Вроду живої білявки відтіняла бридота небіжки. Найлюбішому з усього, що тільки є на світі, протиставилося найгидкіше з усього, що тільки можна уявити.

Убивця наблизився до жертви, оголив меча й приставив лезо до її горла. Іншими словами, жертва почала спершу невиразно, а тоді дедалі чіткіше усвідомлювати разючі речі – збіжність, паралель та зв’язок між обличчям на світлині й прізвиськом³ на прибитій до труни табличці. Перше знівечив шрам, друге походило від слова «шрам».

Це відкриття приголомшило й заполонило Доумана, а тоді перетворило уявний образ по той бік віка. Контраст обернувся у схожість. Схожість переросла в тотожність. Доуман перебирав у пам’яті почуті біля табірних вогнищ описи зовнішності Скаррі, але ніяк не міг добрати, де ж у неї був шрам; таж неспроста її так паскудно прозвали. Зрештою, прогалини в пам’яті заповнила уява й додала їм переконливості. У відчайдушному намаганні пригадати почуті уривки з історії життя цієї жінки він до болю напружував руки, неначе мав зрушити з місця величезний тягар. Тіло звивалось і корчилося від зусилля. Жили на шиї напнулись, як мотузки. Дихання стало різким і уривчастим.

Годі баритися з трагічним розв’язком. Якщо й далі триватиме агонія дожидання та непевності, тоді не буде часу на смертельний удар, заподіяний з милосердя, аби розвіяти сумніви. Тоді пошрамоване, сховане в труні обличчя встигне вбити Доумана раніше – крізь ще не зруйноване віко...

Цю Доуманову думку перервала домовина, ворухнувшись. Ось вона сунеться назустріч, ось уже стоїть мало не впритул, блимаючи у вічі заіржавленою табличкою з написом, нерозбірливим у місячному світлі. Постановивши не ухилятися, він спробував надійно спертися плечима на стінку ями й мало не впав навзнак. Не було на що спертися. Насправді наступав сам Доуман, стискаючи в руці важкого ножа, вийнятого з-за пояса. Домовина стояла непорушно, й він, усміхнувшись, подумав, що ворогові нема куди подітися. Розмахнувшись, наш герой щосили торохнув масивним руків’ям ножа по табличці. Пролунав різкий дзвінкий гук. З глухим тріском розпалося трухляве віко, й уламки впали до ніг Доумана. Живий і мертва стояли віч-на-віч. Репетував знавіснілий чоловік, мовчала незворушна жінка.

Це ж вона й була – лихо, а не баба!

Кілька місяців по тому гурт панянок і панів, що належали до вершків суспільства Сан-Франциско, їхав новим шляхом до Йосемітської долини й зупинився пообідати в Герді-Ґерді. Поки смажилося та варилося, подорожні стали оглядати занедбаний табір. Один із них проживав тут у часи розквіту слави Герді-Ґерді. Ба навіть був один із видатних жителів, маючи найпопу-лярніше в селищі казино, в якому за ніч на картярських столах крутилося більше грошей, ніж за тиждень у всіх разом узятих закладах-конкурентах. Тепер же, ставши мільйонером, він орудував значно більшими справами і вважав, що ці колишні успіхи навряд чи такі вагомі, щоб удостоїти їх згадкою. У поїздці його супроводжувала хвора дружина – дама, що прославилася на все Сан-Франциско розкішними гостинами й неймовірною вимогливістю до родоводу та соціального стану своїх гостей. На прогулянці серед халуп покинутого табору містер Порфер розповів дружині та приятелям про засохле дерево, що стояло на низькому пагорбі по той бік Індіанського Струмка:

— Як я вам уже сказав, мені трапилося побувати тут проїздом 1852 року. Місцеві люди казали, що на цьому дереві віґіланти⁴ повісили в різний час не менш як п’ятьох чоловіків. Якщо не помиляюсь, на ньому й досі висить мотузка. Ходімо й огляньмо це місце.

Містер Порфер забув додати, що ця сама мотузка цілком могла б зашморгнути і його власну шию, якби він на якусь годину забарився в Герді-Ґерді.

Неспішно йдучи вздовж струмка до першої-ліпшої підхожої переправи, товариство наткнулося на дочиста обгризений кістяк тварини. Після належного огляду містер Порфер оголосив, що то був осел. Бракувало головної відмітної ознаки цієї худобинки – вух, зате звірі та птахи пощадили велику частину неїстівної голови. Уціліли також добротно зсукані з кінського волосу вуздечка та повід, прив’язаний до надійно вбитого в землю кілка. Поряд лежав набір золотошукацького спорядження. Про все побачене висловлено звичні в таких випадках коментарі – іронічно-цинічні з боку джентльменів і вишукано-сентиментальні з боку леді.

Невдовзі панство добралося до сумнозвісного дерева на цвинтарі. Звільнившись від пут сановитості та гідності, містер Порфер став під гілкою й накинув на свою шию недотлілий зашморг. Очевидно, зробив це собі на втіху, а жінці на лихо. Така комедія дуже прикро вразила її тонку натуру.

Тимчасом один із учасників поїздки натрапив на розриту могилу й покликав їх подивитися. На дні ями білів розсип людських кісток і чорніли рештки труни. Над цим і над рештою, якої нині бракувало, вже справили останній печальний обряд койоти та канюки. Розсип привертав увагу аж двома черепами. Захотівши з’ясувати причину такого надміру, один із молодиків здобувся на відвагу скочити в могилу й передати черепи іншому. Місіс Порфер не встигла перешкодити цьому святотатству. Зате вона зразу ж висловила різкий осуд у найвишуканішій формі та з відповідним почуттям.

Знахідкою в дослідженні печальних останків стала заіржавлена табличка з абияк викарбуваним написом. Містер Порфер насилу розшифрував його, а відтак прочитав уголос, небезуспішно постаравшись викликати театральний ефект, відповідний до такого випадку й до свого власного таланту оратора:

Мануеліта Мерфі

Народилася в місії Сан-Педро

Померла в Герді-Ґерді

Прожила 47 років

Пекло переповнене такими, як вона

З пошани до нервів місіс Порфер і читача цієї книжки, не стану описувати прикрого враження, яке справив на всіх слухачів цей незвичайний напис. Скажу тільки, що декламаційний талант містера Порфера ніколи ще не здобував такого приголомшливого успіху.

Наступним здобутком юного осквернителя кладовищ стало довге, вимащене глиною пасмо чорного волосся, але така звичайна річ не викликала великого зацікавлення. Раптом молодик збуджено вигукнув, нагнувся, видобув із землі сіруватий камінь, похапцем оглянув його й передав містерові Порферу. Усипана осяйними блискітками, знахідка жовто відсвічувала в сонячному промінні. Містер Порфер схопив камінь, придивився до нього, а тоді відкинув убік і коротко зауважив:

– Це ж колчедан. Тільки дурник сплутає його з золотом.

Шукач у могилі очевидно зніяковів.

Не будучи в змозі далі дивитися на неприємне заняття чоловіків, місіс Порфер повернулася до дерева й сіла на оголене коріння. Поправляючи локон свого золотого волосся, що вибився з-під капелюшка, вона зауважила якусь одежину. Це були рештки старого плаща. Роззирнувшись і переконавшись, що ніхто не бачить її дій, не дуже достойних, як на вишукану леді, жінка засунула прикрашену перснями руку в кишеню плаща й витягла звідти запліснявілого гаманця. Ось що в ньому було:

– Пачка листів, проштемпельованих в Елізабеттауні (штат Нью-Джерсі).

– Кільце білявого волосся, перев’язане стрічкою.

– Фотографія вродливої дівчини.

– Фотографія її ж, але обличчя спотворене шрамом. На звороті написано: «Джефферсонові Доуману».

За кілька хвилин гурт стривожених джентльменів оточив місіс Порфер. Вона нерухомо сиділа під деревом, опустивши голову й міцно стиснувши пальцями зіжмакану світлину. Містер Порфер підвів дружині голову. Її смертельно бліде обличчя спотворював довгий шрам, добре знаний усім її знайомим, бо його не могла приховати жодна косметика. Тепер він червонів на її лиці, як тавро прокляття.

Собі на лихо, Мері Маттьюз Порфер померла.

⥈

Відповідне оточення

Вночі

Якось улітку вночі фермерському синові, що жив за десять миль від Цинциннаті, трапилося йти стежкою, протоптаною кіньми в темному густому лісі. Шукаючи кількох корів, що відбилися від череди, він заблукав. Глупа ніч застала його далеко від рідної оселі, в незнаній місцині. Та цей хлопець був не з боязких. Приблизно знав, в якому боці має бути ця оселя, тож рішуче рушив навпростець через ліс, орієнтуючись по зірках. Невдовзі він вийшов на цю стежку, переконався, що вона веде куди треба, й попростував нею.

Була ясна ніч, але в лісі залягла непроглядна пітьма, тож довелося йти мало не навпомацки. Дарма, збитися з дороги тут не давав густий підлісок, що тягся обабіч стежки. Пройшовши понад милю, пастушок раптом зауважив слабке світло, що солилося ліворуч проблисками поміж листя. З несподіванки він наполохався. Серце закалатало так, що було чути його удари.

– Десь тут має бути житло старого Бріда, – буркнув він собі під ніс. – Мабуть, я опинився на продовженні тої стежки, що веде до нього від нашої ферми. Але чому там світиться? Тьху! Як це могло статися?..

Однак хлопчина йшов далі. Ось уже й узлісся, попереду відкрилася галявинка, чи не вся зарощена ожиною. Видно залишки спорохнявілого паркану. За кілька ярдів від стежки, посеред галявинки, стояв будинок, з незаскленого вікна якого падав сніп світла. Колись це було звичайне вікно, та з часом втратило шибки й хрестовину під бомбардуванням каменів, пущених із рук шибеників. Ті прагли показати себе як сміливцями, так і ворогами всього надприродного. Еге ж бо, люди подейкували, що в Брідовому будинку водяться привиди. Може, й помилялися. Але навіть найзатятіший скептик не заперечить того, що цей будинок стояв пусткою; ну а на селі «стояв пусткою» і «слугувати притулком усілякій нечисті» – це, вважай, те саме.

Дивлячись на тьмяне загадкове світло в сплюндрованому вікні, хлопчик пройнявся лихим передчуттям, пригадавши, що він сам приклався до того руйнування. Отож малого грішника кольнуло дошкульне каяття, ще дошкульніше від того, що запізніле та марне. Ось-ось на нього накинуться потойбічні безплотні уособлення зла за те, що уразив їх, порушивши спокій і цілість їхнього притулку. Проте впертюх не відступив, хоч тілом бив дрож. Ще б пак, таж у його жилах текла гаряча, замішана на рушничному поросі кров колоністів Дикого Заходу. Тільки два покоління відділяли нашого героя від підкорювачів індіанських племен. Він рушив, вирішивши пройти повз будинок.

Минаючи Брідове житло, хлопець заглянув у віконний отвір і побачив дивовижну й страшну картину. Посеред кімнати, за столом, на якому лежало кілька аркушів паперу, сидів чоловік, підперши голову руками й зарившись пальцями в чуприну. У світлі єдиної свічки, поставленої на край стола, половина обличчя видавалася мертвотно-жовтою. Друга половина ховалася в тіні. В очах, задивлених у далеку безвість, зрілий і холоднокровний спостерігач угледів би відтінок тривожності, але хлопчик зауважив тільки бездушну порожнечу. Був певен, що це мрець.

Це видовище навівало жах, але водночас зачаровувало й вабило. Пастушок зупинився, щоб усе добре розгледіти. Від його обличчя відхлинула кров, під ослаблим тремким тілом підламувалися ноги, проте він зціпив зуби й рішуче ступив до будинку. Не мав якогось усвідомленого наміру, таку сміливість породив тільки страх. Щойно сполотнілий сміливець встромив голову у віконний отвір, як тишу ночі пронизав дивний різкий і верескливий зойк – крик маленької совки. Чоловік зірвався на ноги, стіл перекинувся, свічка згасла. Хлопчик кинувся навтікача.

Напередодні

– Доброго ранку, Коулстоне. Оце так поталанило! Ви часто кажете, що я тільки для годиться хвалю ваші твори, а тут застаєте мене на тому, що я заглибився, з головою поринув у ваше останнє оповідання, опубліковане в цьому «Мессенджері». З усього, що хвилину тому могло б повернути мене до дійсності, нема нічого разючішого, ніж ваш несподіваний доторк до мого плеча.

– Ви навіть не уявляєте, який переконливий цей доказ, – відповів Коулстон. – Вам так кортить прочитати моє оповідання, що ви ладні відкинути самолюбні мотиви й відмовитися від справжньої втіхи, яку можна було б знайти в ньому.

– Не розумію вас, – сказав читач оповідання, склавши газету й засунувши її в кишеню. – Ви, письменники, таки дивні люди. Скажіть-но, будь ласка, де я схибив і в чому провинився. Невже від мене залежить втіха, яку можна знайти у вашому творі?

– Так. І то по-всякому залежить. Дозвольте спитати, а чи змогли б ви усмак поснідати ось у цьому трамваї? Або ж, скажімо, фонограф так удосконалили, що він може відтворити цілу оперу – арії, партії хору, оркестру й таке інше. Чи велике задоволення мали б ви, накрутивши його у своїй конторі, коли робочий час? Чи потішить вас спросонку серенада Шуберта, коли її рано-вранці цигикає італієць-скрипаль на пароплаві? Невже ви завжди і всюди однаково налаштовані на втіху та задоволення? Невже у вас завжди напоготові будь-який настрій? Дозволю собі наголосити, сер, ось на чому. Безперечно, ви зробили мені честь, узявшись читати мій твір. Але ж для вас він слугує засобом розвіяти нудьгу в трамваї. А це ж бо оповідання про привидів!

– І що з того?

– Як це що? Хіба не має читач, крім прав, ще й обов’язків? Ви заплатили за цю газету п’ять центів. Вона ваша. Маєте право читати її будь-де й будь-коли. Самому сприйняттю як такому переважної частини надрукованих у ній матеріалів не допомагатимуть і не перешкоджатимуть час та місце читання, як і настрій читача. Є такі матеріали, які треба читати негайно, поки вони свіжі. Але моє оповідання не з такого ґатунку.

Це не останні новини з країни привидів. Воно призначене не для того, щоб ви були в курсі подій у царстві тіней. Оповідання може і мусить почекати, поки ви здобудетеся на відповідний його духу настрій. Дозволю собі зауважити, що в трамваї вам це не вдасться, навіть якщо ви єдиний пасажир. Це не та самотність, яка необхідна. Автор теж має права, і читач має шанувати їх.

– Які саме?

– Та хоча б право на зосереджену увагу читача до твору. Відмовляти письменникові в цьому праві – аморальна річ. Це ж величезна несправедливість, коли читач поділяє свою увагу між літературним твором і гуркотом трамвая, рухомою панорамою вуличного натовпу, тротуарів, будинків – тисяч речей, які становлять наше повсякденне оточення і відволік увагу... їй-бо, це ж не що інше, як ницість!

Літератор зірвався з сидіння й втримував рівновагу, вхопившись за звислий зі стелі ремінь. Заскочений читач газети глянув на співрозмовника. Дивно, як могла така дріб’язкова кривда викликати таку гнівну промову. Видно, що приятелеве обличчя бліде, як ніколи, а очі палають, як жар.

– Ви ж, Марше, знаєте, що я маю на увазі, – вів далі розпашілий Коулстон, густо нанизуючи слова. – Чудово знаєте. В моєму творі, що надрукували в сьогоднішньому номері «Мессенджера», є простий і ясний підзаголовок – «Оповідання про привидів». Годі придумати щось простіше і ясніше. Кожен порядний читач зрозуміє, що цей підзаголовок обумовлює відповідне оточення, в якому належить читати цей твір.

Марш трохи скривився, тоді усміхнувся й спитав:

– То яким має бути це оточення? Я ж, знаєте, звичайний собі бізнесмен і на таких штуках не розуміюся. Де, коли і як належить вас читати?

– На самоті... вночі... у світлі свічки. Є почуття, які легко вдається викликати в читача. Наприклад, співчуття чи радість. Я міг би майже за всяких умов довести вас до сліз чи сміху. Але для того, щоб моє оповідання вплинуло належним чином, треба навіяти вам страх або ж принаймні відчуття надприродного, а це нелегко. Я маю право сподіватися, що ви – якщо взагалі хочете читати мої твори – посприяєте мені й відкриєте дорогу тим почуттям, які я стараюся вам навіяти.

Тим часом трамвай зупинився на кінцевій станції. Це був його перший ранковий рейс, і ніхто не перешкоджав розмовляти двом пасажирам. Вулиці були ще тихі й безлюдні. Сонячні промені тільки торкалися дахів. Приятелі вийшли з вагона й пішли разом. Марш приглядався до свого супутника, що йому, як і багатьом обдарованим літераторам, пліткарі приписували різні згубні гріхи й огріхи. У такий спосіб ниці душі й куці розуми мстять великодушним мудрецям за вищість. Містера Коулстона мали за генія. Є наївні простаки, що вважають геніальність різновидом ненормальності. Коулстон був відомий як непитущий, але ходили поголоски, що він курить опій. Нинішнього ранку містер Марш ладен був у це повірити, зваживши на блудний погляд очей, незвичайну блідість обличчя, багатослівну й швидку мову письменника. І ніяк не міг здобутися на те, щоб змінити цікаву йому тему, хоч така розмова могла вивести приятеля з рівноваги.

– Отже, ви стверджуєте, – повів далі мову бізнесмен, – що зможете оповіданням про привидів навіяти мені відчуття чогось надприродного, якщо я, згідно з вашими вказівками, забезпечу обумовлене – самотність, ніч та лойову свічку? І тоді я сіпатимусь від кожного несподіваного звуку, тоді в мене калататиме серце, по спині бігатимуть мурашки й стоятиме дибки волосся?

Коулстон враз обернувся й на ходу втупився у вічі приятелеві.

– На таке ви не наважитеся. Не здобудетеся на мужність, – відповів він, підкресливши сказане зневажливим жестом. – Вам стачить хоробрості хіба на те, щоб читати мої твори в трамваї. Але в занедбаному житлі – на самоті – вночі – в лісі! Ба! Я ж тут маю в кишені рукопис, який вас уб’є на місці.

Марш розсердився. Мав себе за сміливця, і ці слова зачепили його за живе.

– Якщо маєте на прикметі підхоже місце, – сказав він, – то ми удвох підемо туди сьогодні ж увечері. Дасте мені свічку та ваш рукопис і залишите мене одного. Повернетеся за якийсь час – коли встигну прочитати. Тоді я перекажу зміст оповідання – і дам вам нагінку.

Ось чому фермерський син, заглянувши вночі у потрощене вікно Брідового житла, побачив чоловіка, що сидів за столом у світлі свічки.

Назавтра

Під вечір наступного дня троє чоловіків і хлопчик наближалися до Брідової оселі з того боку, куди той утік минулої ночі. Чоловіки були в доброму гуморі. Вони дуже гучно балакали, сміялися й жартома підштрикували наймолодшого в гурті незлобивими іронічними заувагами про його нічну пригоду, в яку, очевидно, не вірили. Хлопчик незворушно вислуховував ці насмішки й не відповідав на них. Мав тверезий погляд на світ, тож не сердився на цих трьох дорослих. Справді, не можна вважати надійним свідком того, хто запевняє, ніби бачив, як мрець зірвався на ноги й загасив свічку.

Підійшовши до будинку й побачивши, що двері незамкнені, всі четверо не стали церемонитися й зразу ж увійшли досередини. На коридор виходили двері двох кімнат – ліворуч і праворуч. Прибульці увійшли до кімнати зліва – тої, що з розбитим вікном. На підлозі лежало тіло.

Небіжчик лежав на боці, підігнувши під себе руки. Щока торкалася підлоги. Прикро вражали витріщені очі. Щелепа відвисла, під ротом набралася калюжка слини. Перекинутий стіл, недогарок свічки, стілець і кілька списаних аркушів паперу – це все, що було в кімнаті. Чоловіки оглянули тіло й по черзі доторкнулися до обличчя. Хлопчик з виглядом власника поважно стояв у головах. Настав час найбільшого тріумфу в його житті. Один із дорослих назвав його молодчагою, інші згідно кивнули. Скептицизм просив пробачення в Очевидного. Тоді інший дорослий зібрав розкидані на підлозі аркуші й підійшов до вікна, бо в кімнаті вже згущувався сутінок. Здалеку долинув жалібний спів дрімлюги. Повз вікно промайнув величезний жук, шурхіт крил, якого затих вдалині. Чоловік біля вікна почав читати вголос.

Рукопис

«Перш ніж виконати свою слушну чи неслушну постанову і постати перед судом Творця, я, Джеймс Р. Коулстон, вважаю своїм обов’язком журналіста оприлюднити викладену нижче заяву. Мене, смію припустити, порівняно широкі кола знають як автора трагічних повістей, але навіть схильній до найпонурішого уяві не до снаги створити таку трагічну повість, як історія мого життя. Йдеться не про сюжет. Зовнішній бік мого існування був бідний на події та пригоди, натомість внутрішню заплямували прокляття й убивства. Не переповідатиму їх тут. Описи деяких із них уже готові до оприлюднення деінде. Мета цієї заяви – пояснити всім, кого це може зацікавити, що моя смерть цілком добровільна. Я помру опівночі п’ятнадцятого липня – на знаменні роковини. Саме цього дня й цієї години Чарлз Брід, мій друг повіки-віків, додержав даного мені присяжного слова таким способом, до якого закликає тепер і мене його вірність нашій обітниці. Він наклав на себе руки у своєму будиночку в Коуптонському лісі. Висновок медичної експертизи був звичний: «короткочасний психічний розлад». Якби я свідчив на слідстві й розповів усе, що знаю, то психічно хворим визнали б ще й мене».

Тут читець зробив паузу, пробіг очима довгий уривок тексту, а решту прочитав уголос.

«Мені залишається прожити ще тиждень, щоб дати лад своїм земним справам і приготуватися до великої зміни. Цього досить, бо таких справ небагато, тоді як смерть ось уже чотири роки нависає наді мною зобов’язанням, яке конче треба виконати.

Цей рукопис я буду носити при собі. Попрошу того, хто на нього натрапить, передати знахідку слідчому.

Джеймс Р. Коулстон.

Р. S. Вілларде Маршу, сьогодні, п’ятнадцятого липня – фатальної дати, вручаю Вам цей рукопис, щоб Ви вийняли його з конверта й прочитали за застережених умов у місці, яке я призначив. Я відмовився від наміру тримати цей документ при собі як пояснення причин моєї смерті. Для мене це не дуже важливо. Хай краще він пояснить причини Вашої загибелі. Як ми умовилися, я маю прийти до Вас серед ночі й перевірити, чи прочитали Ви оповідання. Ви досить добре мене знаєте, щоб не сумніватися, що я додержу слова. Але, любий друже, це буде після півночі. Хай змилується Господь над нашими душами!

Дж. Р. К.»

Хтось підібрав і засвітив свічку ще під час читання заяви. Коли воно дійшло кінця, читець спокійно підніс папір до пломінця і, попри всі заперечення, спалив дотла. Той, хто це зробив і згодом незворушно вислухав сувору догану від слідчого, доводився зятем покійному Чарлзові Бріду. На опитуванні так і не вдалося з’ясувати, про що йшлося в не прочитаному вголос уривку заяви.

ЗАМІТКА В ГАЗЕТІ «ТАЙМС»

«Учора, згідно з висновками психіатричної експертизи, в лікарні для душевнохворих опинився містер Джеймс Р. Коулстон – письменник локального значення, пов’язаний з газетою «Месенджер». Містера Коулстона взяли під варту ввечері п’ятнадцятого липня на вимогу його сусіда в Бейн-Гаусі. Той зауважив, що письменник поводиться дуже дивно: розхристується, гострить бритву, пробує гостроту леза, надтинаючи шкіру на своїй руці, тощо. Коли на виклик прибули полісмени, цей нещасник чинив їм відчайдушний опір. Він і далі галабурдив, тому довелося одягти на нього гамівну сорочку. Інші співробітники цієї шановної газети поки що перебувають на волі».

1

Фіктивна географічна назва, як деякі інші в цьому оповіданні.Hurdy-Gurdy має кілька значень: а) катеринка; б) колісна ліра; в) лебідка для витягування глибоководних тралів.

2

У США є звичай прикріпляти до віка труни невеликий хрест і табличку, на якій вказано особисті дані померлої людини.

3

«Скаррі» (Scarry) означає «Пошрамована».

4

Члени комітету пильності. Див. примітку 3 в оповіданні «Сумнозвісний заповіт Ґілсона».

Житель Каркоси

«Бо суть різні подоби смерті: деколи бренне тіло остає ся, а деколи зникає без сліду вкупі з душею. Остатнє частіше лучає ся на відлюддю (на те воля Божа), а ми, не бувши при сконі людини, кажемо, що вона безвісті пропала або рушила в далеке вандрування...а так, прецінь, вона й учинила. Але іноді – і про те є немало свідчень – людина зникає у всіх на очах. Є й така смерть, коли умирає тільки душа, а тіло живе ще довгі літа. Часами, і се достеменно відомо, душа гине вкупі з плоттю, але по якомусь часі відроджує ся, і то на тім самім місці, де зогнила була плоть».

Роздумуючи над цими словами Галі¹ (нехай спочиває з Богом), я старався до дна пізнати їхнє значення. Ось так людина, сприйнявши суть повідомлення, застановляється, чи немає в ньому іншого, якогось глибшого змісту. Замислений, я не помічав, куди мене несуть ноги, й зогледівся аж тоді, коли обличчя шмагнув раптовий повів холодного вітру. Роззирнувшись, я здивувався – все навколо видавалося досі не баченим. Навкруги простягалася безрадісна й безлюдна рівнина, поросла височезною сухою травою, що з присвистом шуміла під осіннім вітром, немовби натякала на щось загадкове й бентежне. Подекуди, віддалік одна від одної, спиналися темні скелі з химерними обрисами. Здавалося, вони, порозумівшись між собою, перекидаються багатозначними лиховісними поглядами й витягають шиї, аби було краще видно якусь давно передбачену подію. То там, то Сям чорніли обпалені блискавицею дерева – неначе верховоди тих злобних змовників, що застигли в мовчазному вичікуванні.

Хоч я й не бачив сонця, та гадав, що воно вже на схилку. Те, що повітря холодне й вологе, я не так відчував, як усвідомлював, і воно не завдавало мені прикрості. Над усім цим понурим краєвидом нависав, як утілене прокляття, низька пелена олив’яно-сірих хмар. Тут усе просякло погрозою, провістю лиха, знаком неминучої погибелі. Не було ні птахів, ні тварин, ні комах. Тільки вітер зітхав між голих гілок на всохлих деревах, тільки сіра трава хилилася до землі й пошепки довіряла їй якусь жахливу таємницю. Понад те жоден звук, жоден порух не тривожив гнітючого спокою цієї печальної місцини.

У траві виднів розсип поруйнованих негодою каменів, очевидно обтесаних людською рукою. Потріскані, вкриті мохом, наполовину вгрузлі в землю, вони лежали плазом, хилилися під різними кутами, й жоден не стояв рівно. Безперечно, це були надгробки, а самі могили давно зникли; від них майже не зосталося пагорбків і западин – час усе зрівняв. Зрідка розкидані масивні брили позначали місця, де колись пихаті усипальниці та претензійні монументи кидали жалюгідний виклик забуттю. Такими прадавніми видавалися ці кам’яні останки, ці рештки марноти, ці забуті пам’ятки пієтету до Бога та прихильності до людини, такі вже потерті й побиті вони були, такою занедбаною, спустошеною й здичавілою була ця місцина, що я мимоволі почувся першовідкривачем могильників доісторичного племені, назва якого губилася в минулому.

Якийсь час мені, поринулому в ці розважання, і не в голові були наслідки моєї теперішньої пригоди, та враз зблиснула думка: «Як я сюди потрапив?» Хвилина розміркування прояснила всю картину й пояснила (а водночас і занепокоїла мене) особливості, якими моя фантазія наділяла все побачене й почуте. Я ж хворий. Ось зараз згадалося, що я зліг від наглої лихоманки і, зі слів моїх родичів, у маренні безперестанку кричав, що хочу на простір, на свіже повітря. Вони силоміць втримували мене в ліжку, щоб я часом не втік з дому. Однак я обманув пильність цих опікунів і примандрував... куди? Годі й вгадувати. Поза сумнівом, звідси добрячий шмат дороги до мого рідного міста – старовинної славетної Каркоси².

Тут не було жодної познаки життя людей; не видно диму, не чути гавкоту, мукання, дитячих голосів у забаві. Нічого, крім тужливого кладовища, огорнутого таємницями й жахіттями – виплодами моєї розпаленої уяви. Невже знову напливає гарячка, ще й тут, де ніхто мені не зарадить? А може, це мана, гра звихненого розуму? Я гучно кликав дружину та дітей, простягав до них руки, хоч і тямив, що це намарно, що я ось тут ступаю по зів’ялій траві серед кам’яних уламків.

Шарудіння за спиною змусило мене обернутися. До мене наближався звір – рись. Майнула думка: «Якщо я зараз впаду тут, на безлюдді, якщо пропасниця відбере у мене сили, то ця тварюка перегризе мені горло...» Я з криком кинувся на рись. Але вона байдуже пробігла повз, мало не тернувшись об мене, й зникла за надгробком.

За якусь хвилину неподалік вигулькнула людська голова, ніби з-під землі. Чоловік брався угору схилом пологого пагорба, вершина якого трохи здіймалася над рівниною. Ось виринула й уся постать на тлі сірої хмари. На сяк-так прикрите одежиною із шкур тіло звисало нечесане волосся та довга сплутана борода. В одній руці він тримав лук і стріли, в другій – смолоскип, за яким тягнулася смуга чорного диму. Чоловік ступав повільно і обережно, ніби побоюючись провалитися в могилу, приховану у високій траві. Цей дивогляд заскочив мене зненацька, але не налякав. Я рушив йому назустріч і, підійшовши мало не впритул, привітався, як велить звичай:

– Бережи вас Бог!

Він не спинився, навіть не сповільнив ходи. Наче не побачив і не почув мене.

– Чоловіче добрий, – не відступався я, – я заблукав, та ще й недужий. Благаю, покажіть мені дорогу до Каркоси.

Проминаючи мене, дикун завів варварської пісні незнаною мені мовою. Ось він і зник. З гілки всохлого дерева понуро пугукнула сова, здаля їй відгукнулася ще одна. Глянувши вгору, я побачив у просвіті між хмарами Альдебаран і Гіади. Все вказувало на те, що настала ніч: рись, чоловік зі смолоскипом, сова... Проте я дуже добре бачив їх, як удень. І зірки теж добре видно – на тлі ясного неба, не темного! Так, я бачив і чув, а сам був невидимий і нечутний. Якими жахливими чарами мене заворожили?

Я сів на корінь великого дерева, щоб подумати, як тут бути й що робити. Цілком певно, що я збожеволів, але якась крихта сумніву не давала в це повірити. Пропасниці наче й не було. Я жвавий і бадьорий, як ніколи, тіло й душа пройнялися небувалим збудженням. Навдивовижу загострилися чуття, тепер я міг мацати повітря і слухати тишу.

Величезні корені могутнього дерева, на яке я сперся, стискали у своїх обіймах гранітну брилу. Її частина впиналася в закамарок під іншим коренем, біля самого стовбура. Це якоюсь мірою захистило моноліт від вітрів і дощів, але йому таки дісталося. Грані округлилися, краї оббилися, вся поверхня покрилася тріщинами та борозенками. Біля нього на землі виблискували слюдяні пластівці – сліди розпаду граніту. Очевидно, це надгробок. Колись він позначав могилу, з якої ще в сиву давнину виросло це дерево. Його загребуще коріння спустошило могилу і ув’язнило надгробок.

Зненацька шпаркий вітер здув із надгробної плити сухе листя та дрібні гілочки, й переді мною відкрився карбований напис. Я нахилився, щоб прочитати його. Господи Боже! Моє ім’я, прізвище! Дата мого народження! І дата моєї смерті!..

Охоплений жахом, я зірвався на ноги, й цієї ж миті перші ранкові промінці освітили дерево. На рожевому обрії сходило сонце. Я стояв між деревом і величезним багряним диском, але... на стовбурі не було моєї тіні.

Виття вовчого хору привітало світанок. Вовки сиділи поодинці й зграйками на пласкуватих рештках могильних пагорбів. Куди не глянь – всюди вовки, аж до виднокола. І тоді я втямив, що навкруг мене руїни давньої преславної Каркоси.

Ось такі факти передав медіуму Бейроулзу дух Госейба Алара Робардіна.

⥈

Забите вікно

Ще 1830 року за кілька миль від того, що тепер звуть великим містом Цинциннаті, простягався величезний несходжений ліс. Жили в цій окрузі далеко одне від одного першопрохідці-піонери – люди фронтиру, неспокійні душі. Відвоювавши у пустоші місце, спорудивши затишні й вигідні оселі, домігшись сякого-такого достатку, який ми тепер вважаємо убогістю, вони, спонукувані якимсь незбагненним покликом душі, покидали все й рушали на захід – назустріч новим небезпекам і злигодням, щоб здобувати блага, від яких добровільно відмовилися. Багато хто з них уже віддав перевагу далеким краям над цією округою. Серед тих, що залишилися, був першоприбулець. Жив самотою в рубленій хижі, оточеній густим бором, та й сам видавався частиною безмовних лісових нетрів. Ніхто не бачив його усмішки, не чув від нього зайвого слова. Чоловік задовольняв свої скромні потреби, продаючи й міняючи шкури дичини в прирічному містечку. Нічого не вирощував на землі – нічиїй, хоч міг би, якби хотів, оголосити її своєю за правом власності, на яку ніхто не претендує. Його спробу похазяйнувати було видно: на кількох акрах зразу навколо хижі колись вирубано дерева, а тепер струхлявілі пеньки покрила молода порость, стараючись залагодити спустошення, заподіяне сокирою в давні дні. Очевидно, палкий порив до хліборобства перегорів і осипався покутницьким попелом.

У його хатині із зашпарованих глиною колод, покритій кривими колотими дошками на поперечних жердинах, були тільки одні двері й одне вікно навпроти них. Завжди забите дошками – ніхто не зміг би пригадати, що було інакше. Як і пояснити, чому воно так. Звісно ж, не тому, що хазяїн не любив світла й свіжого повітря. Адже коли якому мисливцеві траплялося пройти повз хижу, то в таких рідкісних випадках він зазвичай бачив, що самітник засмагає на порозі, якщо, звичайно, небо послало на той час сонячну погоду. Мабуть, небагато хто з нинішніх людей знає таємницю цього вікна. Я знаю, і зараз ви в цьому пересвідчитеся.

Кажуть, цей чоловік звався Мерлок. Виглядав на сімдесят років, а насправді було йому під п’ятдесят. Щось, крім літ, постарило його. Сива голова, сива довга й густа борода, запалі сірі тьмяні очі, поборознене перехресними зморшками лице. Високий, худорлявий, сутулий – як вантажник. Я ніколи не бачив Мерлока; мені, ще хлопчикові, його описав мій дід і розказав ось цю історію. Колись давно дідусь жив неподалік цього чоловіка й знався з ним.

Одного дня Мерлока знайшли в хижі мертвого. Було не на часі й не на місці кликати слідчих та газетярів. Як гадаю, стало на тому, що він вмер природною смертю. Якби вирішили інакше, то дідусь сказав би мені про це. Знаю, що, керуючись здоровим глуздом, небіжчика поховали біля хатини, поряд з могилою його дружини. Пішла в землю задовго перед чоловіком, тож мало хто й пам’ятав, що була така.

На цьому й закінчується фінальний розділ моєї правдивої оповіді. Треба ще додати, що багато років по тому я і такий же відчайдух добулися до Мерлокової садиби. Насмілилися підійти до зруйнованої хатинки на який кидок каменем – і кинулися навтіки, щоб не спіткати привида. Те, що він там ходить, знав кожний хлопчисько в окрузі. Цей випадок я згадав принагідно. Та повернімося до попереднього розділу.

Мерлок був дужим, молодим і сповненим надій, коли збудував житло й заходився вирубувати ліс, щоб зайнятися фермерством. Тим часом жив із полювання. Ще в тих східних краях, звідки він прийшов, одружився з дівчиною, в усьому гідною його сердечної прив’язаності. Обраниця охоче й з легким серцем ділила з чоловіком усі лиха й негаразди в його житті. Не збереглася пам’ять про її ім’я, не ходила слава про її чесноти, і невіра може собі сумніватися в них, якщо хоче. Тільки не я, Боже борони! Про любов і щастя цієї подружньої пари переконливо свідчить кожний день, прожитий вдівцем. Бо що втримало б на старому місці цю невгамовну, охочу до мандрівок і пригод душу, як не пам’ять про дружину?

Одного дня Мерлок повернувся з далеких ловів і застав жінку в гарячці. Лежала й марила. На цілі милі навкруги не було ні лікаря, ані навіть сусіда; по допомогу ніяк податися, бо хвора в такому стані, що її не можна лишити саму. Отож чоловік став лікувати її самотужки. На третій день вона впала в глибоке безпам’яття і так померла, за весь час не опритомнівши ні на мить.

З усього, що ми знаємо про такі натури, як Мерлок, спробуємо доповнити подробицями загальні риси картини, яку описав мій дід. Переконавшись, що жінка нежива, чоловік не втратив самовладання. Тямив, що її треба спорядити до похорону. Сповняючи цей священний обов’язок, він раз у раз помилявся. Одне робив неправильно, а друге, хоч і правильно, та повторяв знову й знову. Сам дивувався, що не вдаються йому прості, звичайні речі, як ото п’яному дивно, що порушуються усталені закони природи. Заскочило й присоромило Мерлока те, що він не плакав. Звичайно, мерців слід оплакувати. «Завтра, – сказав він сам собі, – доведеться зробити труну й викопати могилу. Потім ніколи вже не побачу дружини, бракуватиме мені її. А тепер... вона мертва, звичайно, однак усе тут по-старому, як завжди... так і мусить бути. Не може бути все так погано, як здається».

Схилившись у присмерку над тілом, Мерлок укладав зачіску, розправляв і розгладжував скромну одежину. Робив це рвучко, з бездумною ласкою. Весь час підсвідомо він був певен, що все гаразд, що знову буде з нею, що життя триватиме, як колись. Не звідавши досі горя, він не розвинув у собі здатності відчувати його. Серце його не вміщало, а уява не осягала. Не знав, що дістав страхітливого удару долі, що знаття прийде потім і вже ніколи не полишить його. Горе – митець із здібностями такими різноманітними, як і інструменти, на яких виконує похоронну пісню. З одних видобуває пронизливі, різкі ноти, з інших – низькі, понурі співзвуччя, що час від часу стугонять, як удари далекого барабана. Деякі натури воно збурює, деякі – отупляє. Когось уражає, як стрілою, загострює всі чуття, а когось оглушує й приголомшує, як дубцем. Мабуть, і Мерлока так приголомшило. Впоравшись з усім належним, він опустився на стілець поряд зі столом, де лежала небіжчиця, й задивився на її профіль, білий проти дедалі густішого сутінку. Склавши руки на краю стола, він сперся до них лобом. Не плакав і був страшенно втомлений. Цієї миті крізь відчинене вікно долинуло протяжне голосіння – ніби дитини, заблукалої в глушині присмеркового бору. Та чоловік навіть не поворухнувся. Знову, цього разу ближче, пролунав той жахливий зойк у його вухах. Може, то звір завивав, а може, й примарилося. Мерлок спав.

За кілька годин цей несумлінний вартівник небіжчиці прокинувся і, звівши голову, сторожко прислухався. Сам не знав чому. У непроникній темряві, поряд з тілом, спокійно згадуючи все, він напружував зір, щоб побачити щось. Сам не знав що. Усі чуття насторожі, подих стриманий, серце стишило биття, немовби не хотіло порушувати тиші. Хто... що розтривожило сон? Де воно?

Раптом під руками хитнувся стіл, і тої ж миті Мерлок почув – а може, йому причулося – легку м’яку ходу. Один крок... другий. Неначе чалапання босоніж.

Переляканий, він не міг ні крикнути, ані ворухнутися. Зневолений, чекав... чекав у пітьмі століть несьогосвітнього жаху. Даремно силкувався вимовити ім’я померлої, простягти руку й помацати, чи досі вона лежить. Зсудомило горло, налило оливом руки. І тут почалося найстрашніше. Щось важке з розгону налетіло на стіл і вперло його в груди Мерлоку так різко, що той мало не перекинувся. Водночас щось гупнуло об підлогу, аж затряслася вся хижа. Чути було вовтузню й мішанину звуків, які годі описати. Скинувши оціпеніння, чоловік зірвався на ноги й провів рукою по столі. Тіла там не було.

Цієї миті жах переродився в шал і спонукав до дії. Без певного наміру, гнаний норовливим відрухом божевільного, Мерлок кинувся до стіни, навпомацки вхопив заряджену рушницю й, не цілячись, вистрілив. У спалаху, що яскраво освітив кімнату, він побачив величезну пантеру. Зціпивши зуби на горлі мертвої жінки, звір волік її до вікна. Запав морок, ще чорніший, ніж був, і тиша.

Коли Мерлок опритомнів, сонце високо підбилося, а ліс був повен пташиного щебетання. Покійниця лежала біля вікна, де її облишила пантера, настрашена спалахом і гуком із рушниці. Одежа в безладі, довге волосся розпатлане, руки й ноги розкинуті. Із страшенно понівеченого горла натекла калюжка крові, ще не зовсім скипілої. Стрічка, якою Мерлок зв’язав зап’ястки, розірвана, кулаки судомно стиснуті. У зубах стирчав шматок вуха пантери.

⥈

Середній палець правої ноги

I

Усі знають, що в старому Мантоновому будинку водяться привиди. У цьому не сумнівається жоден з неупереджених людей, що живуть в цій окрузі, ба навіть у місті Маршаллі, що за милю відсіля. Недовіра судилася тільки впертюхам, яких тут же прозвуть «ексцентриками», щойно це підхоже слово візьмуть на озброєння журналісти-інтелектуали маршаллської газети «Поступ». Про те, що цей будинок не без привидів, свідчать, з одного боку, безсторонні очевидці, а з другого – він сам. Свідчення перших можна знехтувати, а то й заперечити, обґрунтувавши це безліччю різноманітних причин, що їх дуже легко знаходять чи винаходять любителі сперечатися; а от зі спостереженими фактами – матеріальними й легкими на перевірку – не посперечаєшся.

Варто почати з того, що ось уже понад десять років у Мантоновій оселі не живе ніхто зі смертних, а тому вона разом із господарчими приміщеннями хоч повільно, але неухильно занепадає, і розсудлива людина навряд чи наважиться заперечувати цю обставину. Стоїть ця будівля трохи поодалік найглухішого відтинку дороги між Маршаллом і Гаррістоном, на вирубці. Колись тут була ферма, а нині рештки порохнявого паркану псують вигляд обійстя, наполовину зарослого ожиною, яка покриває кам’янисту й неродючу, віддавна не орану землю. Оселя ще в порівняно непоганому стані, хоча добряче полиняла від негоди й гостро потребує допомоги скляра, відколи місцеве населення юного віку й чоловічої статі у свій, характерний йому спосіб виразило несхвалення того, що в помешканні немає жителів. У цей двоповерховий будинок можна потрапити через єдині двері на майже квадратному фасаді. Два вікна обабіч забиті дошками. Над ними два такі самі вікна нічим не захищені й служать тільки для того, щоб пропускати світло і дощ у кімнати другого поверху. Трава та бур’яни ростуть всюди й дратують своєю пролазливістю. У кількох тінистих дерев, що під постійним вітром в одному напрямку виросли похилими, такий вигляд, ніби вони гуртом стараються за всяку ціну вирватися звідси. Коротко кажучи – словами журналіста-гумориста, опублікованими в «Поступі», «припущення, що Мантонів будинок кишить привидами, – єдиний логічний висновок, який можна побудувати на такій основі». Є ще одна обставина, яка, безсумнівно, також навела місцевих жителів на думку про підхожість цього місця для всяких надприродних явищ. Саме тут років десять тому містер Мантон якось уночі визнав за потрібне перерізати горло власній дружині та двом маленьким дітям і зразу ж податися в іншу частину країни.

Ось до цього будинку якось влітку ввечері під’їхало четверо чоловіків. Троє швидко вибралися з екіпажа, й кучер прив’язав коней до єдиного вцілілого стовпа в паркані. Четвертий і далі сидів в екіпажі.

– Ходімо, – сказав йому один із подорожніх, поки двоє інших ішли до дверей. – Ми на місці.

Четвертий навіть не поворухнувся.

– Якого біса?! – вигукнув він. – Усе це підлаштовано. Мені здається, що ви теж у це вплутані.

– Може, й так, – дещо зневажливим тоном відповів подорожній, дивлячись йому у вічі. – Але, як пам’ятаєте, з вашої згоди вибір місця дали другій стороні. Звичайно, якщо ви боїтеся привидів...

– Я нічого не боюсь, – перебив його четвертий, лайнувся й зіскочив на землю.

Вони приєдналися до гурту біля дверей, які вже вдалося відчинити – з певними труднощами, бо замок і завіси заіржавіли. Всі ввійшли. Всередині було темно. Той, хто впорався із замком та завісами, вийняв свічку й засвітив її. Тоді відімкнув двері в коридорі праворуч від входу – до великої квадратної кімнати. Свічка ледве освітлювала її, кроки заглушував товстий шар пилюки на підлозі. Павутина заснувала кутки, клаптями тлілого мережива звисала зі стелі й спроквола колихалася від руху повітря. Годі було побачити щось надворі в кожному з двох вікон у суміжних стінах. Погляд упирався в шорстку поверхню неструганих дощок на відстані кількох дюймів від шибок. Тут не було ні каміна, ні меблів – нічого, крім павутини й пороху. У цій кімнаті тільки четверо прибульців не становили єдиного цілого з будівлею.

У жовтому світлі свічки вони видавалися доволі дивними. Передусім впадав в око, ба навіть вражав, той прибулець, що вийшов з екіпажа останнім, – сивий чолов’яга середнього віку, тілистий, широкогрудий і широкоплечий. Судячи з його статури, він мав неабияку силу. А судячи з рис обличчя, він звик застосовувати її, не задумуючись. Чолов’яга був чисто поголений і коротко підстрижений. Низький лоб борознили зморшки – горизонтальні над очима й вертикальні над переніссям. Густі чорні брови підлягали тій самій закономірності: кожна уникала зустрічі, круто повернувши вгору, не дійшовши до того ж перенісся. Під ними жевріли глибоко запалі очиці невизначеної барви, з неприємним погрозливим блиском, якого не пом’якшували жорсткі вуста й масивна нижня щелепа. Ніс був як ніс, він не додавав колоритності. Усі похмурі й зловісні риси підкреслювала неприродна блідість обличчя, неначе знекровленого до краплинки.

У його супутників був цілком звичайний вигляд. Побачиш таких – і зразу ж забудеш. Усі троє молодші від описаного вище чолов’яги, а найстарший із трійці (він стояв трохи поодалік) очевидно почував до нього аж ніяк не приязнь. Вони уникали навіть дивитись один на одного.

– Джентльмени, – озвався чоловік зі свічкою та ключами, – як гадаю, все гаразд. Містере Россере, ви готові?

Той, що стояв поодалік, уклонився й усміхнувся.

– А ви, містере Ґроссміте?

Здоровань кивнув і насупився.

– Скиньте, будь ласка, верхній одяг.

Обидва швидко зняли із себе капелюхи, піджаки, камізельки та краватки й кинули їх за двері, в коридор. Чоловік зі свічкою кивнув, а четвертий – той, хто принукав Ґроссміта вийти з екіпажу, видобув із кишені плаща два довгі, смертоносні на вигляд мисливські ножі й вийняв їх із шкіряних піхов.

– Вони однакові, – мовив він, простягаючи ці ножі дуелянтам. Навіть нетямущий спостерігач здогадався б, навіщо приїхали сюди ці люди. Тут мав відбутися смертельний поєдинок.

Кожен із супротивників узяв ножа, критично оглянув його при свічці й перевірив міцність леза та ручки на зведеному коліні. Тоді їх обшукали – кожного секундант його супротивника.

– Якщо ви не заперечуєте, містере Ґроссміте, – сказав чоловік зі свічкою, – то станете он у тому кутку.

Він указав на далекий від дверей куток. Туди Ґроссміт і рушив, перед тим обмінявшись далеко не приязним рукостисканням зі своїм секундантом. Ставши в протилежному кутку, містер Россер пошептався про щось зі своїм секундантом. Тоді той відійшов до порога, де вже стояв секундант Ґроссміта. Раптом свічка згасла, усе потонуло в непроглядній пітьмі. Мабуть, це сталося через протяг. Хай там яка причина, а наслідок вийшов разючий.

– Джентльмени... – озвався голос, що в темноті видавався незнайомим і пантеличив. – Джентльмени, попрошу вас не рухатися, поки не почуєте, що вхідні двері зачинилися.

Пролунали кроки, зачинилися двері. Спершу кімнатні, а тоді і вхідні – та з таким грюком, що весь будинок задрижав.

А за кілька хвилин запізнілому хлопцеві з сусідньої ферми трапився на дорозі легкий екіпаж, що мчав у бік Маршалла. Хлопець запевняв, що на передку сиділо двоє, а третій стояв за ними, вчепившись у їхні згорблені плечі, та так міцно, що ті не могли вирватися. На відміну від цих двох, третій був зодягнений у біле. Безсумнівно, він ускочив в екіпаж, коли той їхав повз будинок з привидами. Цей юний свідок міг похвалитися значним набутим у цій окрузі досвідом у царині надприродних явищ, тож його слово мало таку саму вагу, як висновок експерта. Це свідчення (у зв’язку з подіями наступного дня), трохи прикрашене в літературному плані, згодом було опубліковано в «Поступі». Воно закінчувалося натяком, що згаданих осіб уповноважують викласти на шпальтах газети свою версію подій тієї ночі. Однак цим привілеєм ніхто не скористався.

До «дуелі в пітьмі» призвів цілком звичайний випадок. Одного вечора три молодики сиділи в затишному куточку на веранді невеликого маршаллського готелю, курили й розмовляли про справи, які можуть цікавити трьох освічених молодих південців-провінціалів. Звали їх Кінґ, Санчер і Россер. Неподалік сидів четвертий чоловік, який чув їхню розмову, але не втручався. Троє приятелів не були з ним знайомі. Знали тільки, що пополудні він приїхав диліжансом і зареєструвався в готелі як Роберт Ґроссміт. Ніхто не бачив, щоб він говорив з кимсь, крім готельного портьє. Здавалося, цей приїжджий радо задовольняється спілкуванням із самим собою, або ж, як це сформулювали штатні співробітники «Поступу», «дуже схильний до поганої компанії». Щоб віддати справедливе незнайомцеві, варто зазначити, що ці журналісти були надто вже компанійські, а тому й не могли правильно оцінити людину іншого складу характеру, ніж вони, та ще й дістали від неї різку відмову дати «інтерв’ю».

– Не зношу фізичних вад у жінки, – сказав Кінґ, – чи то вроджених, чи то набутих. За моєю теорією, вони завжди поєднуються з розумовими або моральними вадами.

– Отже, припускаю, – з підкресленою поважністю докинув Россер, – що леді, позбавлена такої моральної чесноти, як ніс, пересвідчилася б, що стати місіс Кінґ – дуже й дуже важка справа.

– Можна й у такий спосіб це висловити, – відповів Кінґ. – А проте я справді колись покинув чарівливу дівчину, випадково дізнавшись, що їй бракує пальця на нозі. Згоден, я повівся жорстоко, але якби ми одружилися, то я все життя почувався б нещасним, та й їй було б не краще.

– Узявши це до уваги, – реготнувши, сказав Санчер, – вона вийшла заміж за менш вибагливого джентльмена, ніж ти, тож уникнула такого нещастя. Ось тільки горло їй перерізали.

– Ага, то ти знаєш, про кого мова. Так, вона вийшла за Мантона. Не знаю, чи він менш вибагливий, ніж я. Цілком можливо, що він перерізав їй горло тільки тому, що виявив брак чудової частини жіночого тіла – середнього пальця правої ноги.

– Гляньте-но на цього типа! – раптом шепнув Россер, показуючи очима на незнайомця.

«Цей тип» відкрито підслуховував їхню розмову.

– Щоб його чорти вхопили, цього нахабу! – пробурмотів Кінґ. – Що з ним робити?

– Тут легко зарадити, – відповів Россер. Підвівшись, він звернувся до незнайомця: – Сер, мені здається, що вам годилося б переставити свого стільця он туди – на той кінець веранди. Очевидно, досі ви не бували в товаристві джентльменів.

Зблідлий від гніву незнайомець зірвався на ноги, стис кулаки і рушив до молодиків, які теж звелися. Санчер став між задирами.

– Ти погарячкував, – спробував він угамувати Россера. – Цей джентльмен не заслужив на таке звертання.

Але Россер не захотів узяти свої слова назад. За місцевим звичаєм тодішніх часів, сварка могла мати тільки один наслідок.

– Я вимагаю сатисфакції, належної джентльмену, – сказав незнайомець, трохи заспокоївшись. – Не маю жодного знайомого в цій околиці. Сер, – уклонився він Санчерові, – чи не була б ваша ласка представляти мене в цій справі?

Санчер згодився, хоча й неохоче. Йому зовсім не подобалися манери й зовнішність цього чоловіка.

Кінґ, який за весь час розмови не зронив ні слова й не відривав очей від обличчя незнайомця, кивком голови виразив свою готовність представляти Россера. Закінчилося на тому, що дуелянти розійшлися, щоб наступного вечора зустрітися знову. Вид дуелі описано вище. Бій на ножах у темній кімнаті був тоді повсякденною прикметою життя в південно-західних штатах. Ми ще побачимо, яка тонка оболонка «лицарства» покривала жорстокість кодексу честі, що уможливлював такі криваві сутички.

III

У яскравому світлі літнього полудня старий Мантонів дім знехтував свої традиції. Цілком земний, стояв на землі, зігрітий ласкою сонячного проміння, яке не зважало на його лиху славу. Трава, що зеленіла на всьому просторі перед фасадом, уже не хиріла – буяла життєлюбно й нестримно, а бур’яни пишалися цвітом, не гіршим, ніж у плеканих рослин. Пройняті чарівливими світлотінями, переповнені солодкозвучними співами птахів дерева вже не рвалися втекти, а святобливо схилялися під живодайною ношею сонячного сяйва і пташиних пісень. Навіть розбити горішні вікна, впустивши в кімнати світло, променіли утішеним і умиротвореним поглядом. Над кам’янистими полями мерехтіли хвилі спеки, протиставляючи свій живий жвавий танець мертвотній понурості, притаманній усьому надприродному.

Ось такою ця місцина постала перед шерифом Адамсом і ще двома маршаллцями – містером Кінґом, помічником шерифа, і містером Бруером, братом покійної місіс Мантон. Згідно з добродійним законом штату про майно, яке покинув власник і зник безвісті, шериф мав наглядати за Мантоновою садибою. Цього разу він приїхав сюди у зв’язку з постановою суду, в якому містер Бруер домагався права успадкувати майно своєї покійної сестри. Цілком випадково сталося так, що шерифів офіційний візит випав наступного дня після вечора, коли Кінґ відімкнув двері цього житла із зовсім іншої потреби. Нині він приїхав сюди вимушено: діставши наказ супроводити начальника, не зміг миттю придумати причину ухилитися, тож повівся якнайрозсудливіше – зобразив готовність виконати наказ.

Не підозрюючи лихого, Адамс відчинив вхідні двері – на його подив, не замкнені – й оторопів, угледівши на підлозі в коридорі купу чоловічого одягу. Огляд показав, що вона складалася з двох капелюхів і з двох-таки піджаків, камізельок та краваток. Усі ці предмети гардеробу чудово збереглися, хіба що трохи запорошилися. Зрештою, вони й лежали в пилюці. Містер Бруер теж оторопів, а про почуття містера Кінга краще промовчати. Ще дужче, по-новому зацікавлений виконанням свого обов’язку, шериф Адамс відчинив двері, що вели праворуч. Усі ввійшли до кімнати. Спершу вона видалася порожньою, та коли очі призвичаїлися до сутінку, стало видно постать людини в далекому кутку. Щось у її позі спонукало усіх трьох спинитися, щойно вони переступили поріг. Невдовзі прибульці добре розгледіли цю постать. Чоловік стояв на одному коліні, втиснувшись спиною в кут, по самі вуха втягнувши голову в плечі й затуливши обличчя руками – долоні назовні, пальці розчепірені й скарлючені, наче кігті. На задертому вгору крейдяно-білому лиці застиг вираз невимовного жаху – роззявлений рот, вирячені очі. У такій позі він сконав і закляк. У кімнаті не було нічого іншого, крім мисливського ножа, який, напевно, випав із руки небіжчика.

На густо запорошеній підлозі, біля дверей і під ближньою стіною, видніли плутані сліди чиїхось ніг. Уздовж іншої стіни, повз забиті дошками вікна й до кутка, тяглися сліди цього чоловіка. Шериф і супутники машинально рушили до кутка тою самою дорогою. Шериф узяв мерця за руку – тверду як залізо, і той хитнувся всім закляклим тілом. Блідий від хвилювання Бруер придивлявся до спотвореного обличчя мерця.

– Боже милостивий! – раптом вигукнув він. – Та це ж Мантон!

– Авжеж він, – згодився Кінґ, силкуючись опанувати себе й видаватися спокійним. – Я теж упізнав Мантона, хоч колись він носив довге волосся й широку бороду. Так, це він.

Кінґ цілком міг би додати: «Я впізнав Мантона ще тоді, коли він кинув виклик Россерові, й тут же сказав двом приятелям, хто цей приїжджий. Тож ми вирішили ось у такий жахливий спосіб його розіграти. І коли Россер зразу ж за нами покинув темну кімнату, через збентеження та поспіх забувши взяти свою одежу, і коли їхав у самій сорочці, – весь цей час ми знали, з ким маємо справу. З убивцею і боягузом!»

Але містер Кінґ нічого не додав. Спираючись на факти, він намагався з’ясувати загадкову причину смерті Мантона. Очевидно, той так і не вийшов із призначеного йому кутка. Поза свідчила, що він не нападав і не захищався. Скоріш за все, випустив з рук ножа й згинув від страху, побачивши якесь неймовірне жахіття. Усі ці обставини ніяк не міг пов’язати й витлумачити збаламучений розум містера Кінґа.

Навпомацки шукаючи нитку, що могла б вивести на світло з лабіринту домислів і сумнівів, він машинально опустив очі звичайним відрухом людини, замисленої про щось дуже важливе, і враз помітив таке, що похолов від жаху – за білого дня й при живих людях поруч. У пилюці, що багато років покривала товстим шаром підлогу, пролягли три низки слідів, відбитих босоніж, хоч і неглибоких, але добре помітних. По боках ішли дитячі, а посередині – безсумнівно жіночі. Вони вели від дверей, на крок-півтора не доходили до кутка й обривалися. Назад уже не верталися. Бруер теж їх зауважив. Нахилившись, він уважно приглянувся, а тоді, сполотнілий, випростався.

– Подивіться! – крикнув він, тицьнувши обома руками в найближчий до нього жіночий слід. – Бракує середнього пальця. .. тут була Ґертруда!

Ґертрудою звали покійну місіс Мантон, сестру містера Бруера.

⥈

Вівчар Гайта

У серці Гайти оману юності ще не витіснила омана зрілого віку та досвіду. Чисті й милі були його помисли, бо жив він просто й не обтяжував душі честолюбством. Вставав цей вівчар разом із сонцем і йшов помолитися біля святині пастушого бога Гастура³. Той слухав молитви і радувався. Звершивши священнодійство, Гайта відчиняв ворота кошари, виганяв отару на пасовище й на ходу радо ласував овечим сиром та вівсяним коржем. Час від часу він зупинявся, щоб присмачити цю нехитру поживу кількома зарошеними ягідками або попити зі струмка, що біг із пагорбів до річки, а та приймала його воду й несла в безвість.

Довгими літніми днями, поки вівці скубли послану їм богами соковиту траву або лежали, підібравши під себе ноги, й ремиґали, Гайта сидів на камені чи в тіні дерева і грав на очеретяній сопілці. Такі вже солодкозвучні були ці мелодії, що й маленькі лісові божества, бувало, слухали їх, вихиляючись із густого підліску, аби краще чути. Цих істот вдавалося побачити тільки краєчком ока. Щойно переведеш на них погляд – зразу щезають. Це підказало Гайті думку, – а думати таки треба було, аби не дорівнятися розумом до вівці, – що щастя надходить неждано й незримо, а якщо станеш розглядатися за ним, то нізащо не вгледиш, не знайдеш його. На такий висновок навело ще й те, що вівчар, найвище цінуючи милість Гастура, який ніколи не показується, зразу ж після неї ставив приязну цікавість своїх сором’язливих безсмертних сусідів, що жили в лісах та річках. Надвечір він заганяв овець у кошару, надійно зачиняв ворота й простував до своєї печери – підживитися та поспати.

Ось так і минало вівчареве життя – низка днів, одноманітність яких порушувала хіба що буря – вираз гніву ображеного бога. Тоді Гайта сидів у своїй печері, зіщулившись та затуливши обличчя долонями, й у молитвах благав кари самому собі, а всьому світові – пощади від руйнування. Бувало, після злив річка виходила з берегів, і тоді пастух, змушений вивести перестрашених овець в гори, просив богів змилуватися над людьми у містах. Чув колись, що ці міста розкинулися ген за двома блакитними пагорбами – брамою до його рідної долини.

– Ти дуже добрий до мене, о Гастуре, – молився він. – Створив-бо гори так близько до мого житла та кошари, що я з вівцями можу порятуватися в них від повеней. Подбай же і про безпеку решти світу – сам не знаю як, але зроби це. А якщо ні, то перестану тобі поклонятися.

І Гастур, знаючи, що юний Гайта тримає слово, щадив міста й звертав води до моря.

Ось так жив той вівчар, відколи себе пам’ятав, і навіть не міг уявити іншого життя.

Про великі міста, в яких городяни – ото бідолахи! – не мають овець, йому розповів святий пустельник, що мешкав у верхів’ї долини, за годину ходу від Гайтиної печери, але від нього годі було дізнатися про ті минулі часи, коли Гайта був маленький і безпорадний, як новонароджене ягнятко.

Гайта роздумував про різні чуда-дива на світі, про жахливий перехід у світ тиші та розкладання. Колись таке, і юнак це знав майже напевно, станеться й з ним самим, як уже сталося з багатьма його вівцями, як стається з усіма живими створіннями, крім птахів. Отак роздумуючи, Гайта усвідомив, яка гірка й невтішна судилася йому доля.

– Мушу довідатися, казав він собі, – звідки і як я прийшов на світ. Якщо не знатиму способу, яким на мене покладено моє призначення, то не дізнаюся, в чому воно полягає. Як же тоді його сповняти? І як мені тішитися життям, якщо я не знаю, скільки воно ще протриває? Адже страшна зміна може мене спіткати вже цієї ночі, до схід сонця. Що тоді буде з моїми вівцями? А зі мною що буде?

Від таких думок Гайта ходив сумний та понурий. Уже не примовляв ласкаво до овець, не бігав до Гастурової святині. У кожному подмуху вітру йому вчувався шепіт злих божеств, які віднедавна давали себе знати. Кожна хмарка видавалася провістю лиха, нічна темрява повнилася жахіттями. Очеретяна сопілка вже не співала, а завивала біля його вуст. Лісові та річкові німфи вже не тіснилися на краю заростей, щоб послухати його гру. Почувши тужливе виття, втікали хто куди, й пастух розпізнавав це по розворушеному листі та похилених квітах. Свою отару він пильнував уже не так ретельно, як колись, тому чимало овець пропало, заблукавши серед пагорбів. Ті, що залишилися, геть охляли та захиріли від недоситу, бо Гайта, переставши шукати нових пасовищ з густою травою, водив їх на те саме – випасене й витоптане. Все це через неуважність, бо пастух тільки про життя та смерть і думав. Про безсмертя він ніколи не чував.

Та одного дня юнак, отямившись із важкої задуми, підхопився з каменя, на якому сидів, махнув рукою й вигукнув:

– Віднині не буду вимолювати в богів знання, якщо не хочуть його вділяти! Нехай тепер самі пильнують, щоб мені та не нашкодити. Якнайстаранніше буду сповняти своє призначення, а якщо помилятимусь, то провина лягатиме на них, а не на мене!

Щойно пролунали ці слова – Гайту осяяло яскраве світло. Гадаючи, що це сонце виглянуло в просвіт між хмарами, він глянув угору, але на небі не було хмар. Поряд, рукою дістанеш, стояла прекрасна діва. Перед такою вродою заздрісні квіти заламували з розпачу пелюстки й схиляли голівки в покорі. Такий солодкий був її вид, що біля нього пурхали колібрі, мало не торкаючись очей спраглими дзьобиками, а коло вуст роїлися дикі бджоли. Її тіло, з голови до ніг, так яскраво сяяло, що все навкруги відкидало тіні, мінливі від його рухів.

Заворожений, Гайта побожно став навколішки перед дівою, й вона поклала долоню йому на чоло.

– Встань, – зазвучав її голос, мелодійніший, ніж усі дзвіночки його отари. – Не поклоняйся мені, я ж не богиня. Залишуся з тобою, якщо будеш правдивий і вірний своєму призначенню.

Вівчар схопив її за руку й, зводячись на ноги, безуспішно силкувався висловити радість і вдячність. Вони стояли мовчки, взявшись за руки й усміхаючись одне одному. Гайта впивався в діву поглядом, повним шанобливого захоплення. Нарешті він промовив:

– Благаю тебе, о красуне, скажи мені, хто ти, звідки прийшла і чому.

На те діва застережливо приклала пальця до уст і стала віддалятися. Її прекрасний образ помітно змінювався. Вівчар задрижав. Сам не знав чому, адже врода діви не змаліла. Враз усе навколо потемніло, на долину прудким стерв’ятником насунула величезна тінь. Розтанула в сутінку постать діви, неначе з безмірної далини долинав її пройнятий смутком і докором голос:

– Зухвалий, невдячний юначе! Невже мені доведеться так скоро покинути тебе? Невже ти не спромігся вчинити щось краще, ніж зразу ж порушити предвічний договір?!

Невимовно засмучений Гайта впав на коліна й заклинав діву залишитися. А тоді скочив на ноги й кинувся шукати її в дедалі густішому присмерку. Він бігав колами, гукав до діви – надаремно. Вона зникла в пітьмі, а наостанок мовила:

– Припини пошуки. У такий спосіб не знайдеш мене. Повертайся до своїх обов’язків, недовіркуватий пастуше, бо інакше ми з тобою ніколи не зустрінемося.

Запала ніч. На пагорбах завили вовки. Перелякані вівці збилися докупи біля ніг Гайти. Заклопотаний насущним ділом, Гайта забув про гірке розчарування. Загнавши овець до кошари й зачинивши ворота, він подався до святилища й там вилив серце в подяці Гастурові за те, що допоміг врятувати отару. Відтак пастух забрався до своєї печери й ліг спати.

Коли Гайта прокинувся, сонце вже високо підбилося й пишно освітило печеру. Поруч юнака сиділа діва й усміхалася йому так, ніби на цих солодких вустах стала видимою музика його очеретяної сопілки. Він не смів і слова зронити, побоюючись образити діву, як було вчора. Отож мовчав, не знаючи, що робити.

– Я повернулася тільки тому, – озвалася чарівна гостя, – що ти виконав свій обов’язок перед отарою й не забув подякувати Гастурові за те, що він стримав вовків. Чи хочеш мати мене за супутницю?

– Хто б не хотів завжди бути поруч з тобою? – відповів Гайта. – О, не покидай мене аж до... до зміни... до часу, коли я стану мовчазним і нерухомим.

Він не знав слова «смерть».

– Мені б хотілося, – повів далі пастух, – щоб і ти була чоловіком. Тоді ми могли б боротися й бігати навперегін. І ніколи не набридли б одне одному.

На те діва звелася й вийшла з печери. Зірвавшись із лежанки з духмяних галузок, Гайта кинувся був навздогін, але раптом, собі на подив, побачив, що періщить заливний дощ і річка вийшла з берегів. Забекали з переляку вівці – вода вже заливала кошару. Повінь загрожувала й незнаним містам на далекій рівнині.

Минуло дуже багато днів, поки Гайта знову побачив діву. Він якраз повертався додому, занісши овечого молока, вівсяного коржа і ягід святому пустельникові – старому й немічному, що вже не міг самотужки прогодуватися.

– Бідолашний дідусь! – сказав собі Гайта, насилу йдучи. – Завтра візьму його на спину, віднесу до себе в печеру та й буду доглядати. Не сумніваюся, що тільки для того Гастур всі ці довгі роки плекав мене, тільки для того дав мені здоров’я й силу.

Щойно сказав це – враз на стежці з’явилася діва в осяйному уборі й так усміхнулася Гайті, що йому аж дух перехопило.

– Я знову прийшла, – мовила вона, – щоб жити з тобою, якщо приймеш мене. Бо ж ніхто не приймає. Сподіваюся, ти набрався мудрості, тож візьмеш мене таку, яка є, й ні про що не допитуватимешся.

Вівчар кинувся їй у ноги.

– О прекрасна істото! – вигукнув він. – Якщо зволиш прийняти відданість мого серця і душі, після того як таку ласку вже зробив мені Гастур, – то вони твої навіки-віків. Та ба! Ти ж примхлива й мінлива. Може так статися, що я знову тебе втрачу – ще до схід сонця. Уклінно прошу тебе одним-одне. Пообіцяй, що прощатимеш мені кожну образу, заподіяну ненароком, через нетяму, і що завжди будеш біля мене.

Ще не встиг Гайта вимовити ці слова, а з пагорба вже спускалися ведмеді – мчали на нього, хижо роззявивши пащі й люто виблискуючи очима. Діва щезла, а вівчар пустився щодуху втікати. Ні разу не спинившись, він добіг аж до хижі святого самітника, в якій уже побував сьогодні. Похапцем замкнувши за собою двері, юнак упав ниць і заридав.

– Сину мій, – сказав самітник із ложа, яке Гайта цього ранку застелив свіжою соломою, – це не схоже на тебе – ось так побиватися через якихось ведмедів. Скажи, яке лихо тебе спіткало. Тут зарадить бальзам мудрості, яким старість гоїть рани юності.

Гайта розповів, як він тричі зустрів і втратив осяйну діву, докладно описавши всі три події й дослівно передавши всі розмови.

Коли він закінчив, святий пустельник трохи помовчав, а тоді сказав:

– Сину мій, я уважно тебе вислухав. Знаю цю діву. Я сам її бачив, як і багато хто. Знай же, що її ім’я, яке вона не дає з’ясувати, – Щастя. Ти слушно сказав, що вона примхлива, бо ж вимагає такого, що не кожному до снаги, а трохи схибиш – її вже й нема. Вона приходить неждано й не любить, коли її випитують. Найдрібніший вияв цікавості, найменша ознака сумніву, найнепомітніший вираз недовіри – і діви як не було! Чи довго вона залишалася з тобою кожного разу, перш ніж утекти?

– Тільки на мить, – відповів Гайта, зашарівшись від зніяковіння. – Щоразу я вмить проганяв її.

– Горопашний хлопче! – вигукнув святий пустельник. – Якби ти поводився обачніше, то міг би затримати її аж на дві миті!

¹

Цей письменник – вигадана особа. Ймовірно, Бірсові це ім’я асоціювалося з індійським поетом Мауланою Гаваджею Галі (1837–1914) або туніським астрологом Галі Абенраджелом (X століття).

²

Придумуючи назву цього міста, автор, можливо, орієнтувався на «Каркассон» – місто на півдні Франції. Слово «carcass» позначає, зокрема, тушу, порожню оболонку та руїни. Каркоса фігурує у творах пізніших письменників – «Король у жовтому» (Роберт В. Чамберз), «Авґуст Дерлет» (Говард Філіпс Лавкрафт), «Пісня Льоду і Вогню» (Джордж Мартін), а також у телесеріалі «Справжній детектив».

³

Божество, яке вигадав сам Бірс. Згодом цей авторський вимисел використовували у своїх творах Роберт Чамберз, Говард Лавкрафт, Авґуст Дерлет та інші.

Леді з Червоного Коня

Коронадо¹, 20 червня

Ловлю себе на тому, що дедалі більше зацікавлююся ним. І не тому, що він... Може, підкажеш якесь точніше означення замість «вродливий»? Якось не хочеться вживати слово «краса», коли йдеться про чоловіка. Бачить небо, що він доволі гарний. Коли цей чоловік у щонайкращому вигляді (а так воно завжди буває), я б навіть не наважилася залишити Тебе з ним наодинці, хоч Ти й найвірніша з усіх дружин, яких тільки можна уявити. Як гадаю, річ зовсім не в чарівливості його манер. Знаєш, чар мистецтва зваблювати полягає в тому, що воно не підлягає означенням. Еге ж, ми з Тобою, моя люба Айрін, піддаємося цьому чару далеко не так легко, як панянки, що вперше виходять на люди. Я бачу, як саме в багатьох випадках домагається свого цей делікатний джентльмен, і, либонь, могла б йому щось та й підказати, аби краще вдавалися ці штуки. Хай там як, а його манери справді чудові. Зрештою, передусім мене Приваблюють не вони, а чоловічий розум. Його розмова – це найкраще з того, що я чула за все своє життя. Вона зовсім не схожа на буденні балачки. Таке враження, що мій співрозмовник знає геть усе. Напевно, так воно і є, бо ж він прочитав силу-силенну книжок, побував по всіх усюдах, дуже багато (може, й забагато) чого надивився й приятелює з дивовижними людьми. А який у нього голос, Айрін! Коли слухаю його, мені здається, що я не в себе вдома, а в театрі й мушу заплатити за вхід.

Побоююся, що у своєму останньому листі до Тебе, Мері Джейн, я висловилася про доктора Барріца бездумно, геть по-дурному, інакше Ти не написала б про нього так легковажно, а то й нешанобливо. Повір мені, люба, в ньому більше гідності та поважності (і ці риси зовсім не суперечать його трішки грайливим і дуже чарівливим манерам), ніж у будь-кому з усіх наших знайомих чоловіків. Та й Рейнор (Ти познайомилася з цим молодиком у Монтереї²) каже, що Барріц подобається не тільки жінкам, але й чоловікам, і всі його шанують. А ще в доктора є якась таємниця, пов’язана з товариством Блаватської³ в Північній Індії. Рейнор чи то не хоче, чи то не може вдаватись у подробиці. Здогадуюся (тільки не кепкуй з мене!), що доктора Барріца мають за мага. Що може бути краще, ніж така думка?

Звичайну собі таємницю цінують, коли вона присмачена плітками. А що може бути пікантніше від цієї таємниці, коли вона ще й стосується темних, жахливих справ, потойбічних сил? І це також пояснює його особливий вплив на мене. Саме в цьому невимовна особливість його чару – в чорній магії. Сприйми мене всерйоз, люба. Мало не дрижу під поглядом його бездонних очей, які я вже безуспішно старалася тобі описати. Це ж жахливо, якщо цей спокусник має силу змушувати закохуватися в нього! Може, знаєш, чи має таку силу братія Блаватської поза межами країни сипаїв⁴?

Дивовижна річ! Учора ввечері моя тітонька була в готелі на танцюльках (я їх не терплю) – і тут до мене завітав доктор Барріц. Була непристойно пізня година. Мабуть, він побалакав із тітонькою в бальній залі й дізнався, що я вдома одна. А я весь цей вечір міркувала, як би то вивідати в доктора правду про його зв’язки з сипайськими головорізами і взагалі про ці чорні справи. Та щойно він спинив на мені погляд (собі на сором, довелося впустити нежданого гостя) — я почулася цілком безпорадною. Я затремтіла, зашарілася... Ой, Айрін, Айрін, я до нестями в нього закохалася. Сама знаєш, що це таке.

Хто б міг подумати! Я, бридке каченятко з Червоного Коня, донька (принаймні так кажуть) Джима Лиха⁵ і його спадкоємиця (це вже безсумнівно), сирота з єдиною родичкою – старою химерною тіткою, яка розпещує небогу на всі лади, я, що не маю за душею нічого, крім мільйона доларів та мрії про Париж, і ось я посміла закохатись у бога! Моя люба, якби Ти потрапила мені під руку, я б Тобі волосся вирвала – зігнала б досаду.

Я цілком певна, що він здогадався про мої почуття, адже побув не більш як кілька хвилин, нічого особливого не сказав, а тоді послався на термінову справу й відкланявся. А сьогодні я дізналася (про те мені теленькнув птах-дзвонар), що він пішов додому й зразу ж ліг спати. Тебе не вражає такий приклад зразкової поведінки?

Учора до мене зайшов шалапутний Рейнор і такого набазікав, що я трохи не одуріла. Цей невтомний пліткар просто не встигає знищити репутацію комусь одному – зразу ж накидається на наступного. (До речі, він про тебе розпитував, і, мушу признатися, його показне зацікавлення тобою як жінкою не таке вже й нещире.) Містер Рейнор не визнає ніяких правил гри й однаково нещадний у будні та у свята, як і сама Смерть. Він став би їй дієвим помічником, якби злий язик міг убивати. Однак я симпатизую йому. Ми зналися ще дітьми в поселенні Червоний Кінь. Його тоді прозвали Реготушком, а мене – ох, Айрін, вибачай за грубе слово – Рогожкою. Бозна-чого мене так продражнили. Може, за те, що я ходила у фартушку з рогожі. Або ж щоб прізвиська були співзвучні. Ми удвох були нерозлучні в забавах, тож золотошукачі, мабуть, у такий спосіб делікатно позначили певний зв’язок між нами.