Зібрання творів

Пролог

— То містер Джозеф Волтерс тут заночує? — запитав чепурний чисто поголений чоловік у свого компаньйона, особи не надто приємної зовнішності, чиї руді вуса переходили у два короткі бакенбарди.

Обидва стояли біля вхідних дверей, лукаво посміюючись один до одного, а за мить до них по сходах хутко збігла дівчина. Вона була доволі юна, із сяйними карими очима, і радше приваблювала своєю незвичайністю, ніж вражала вродою. В руці вона тримала невеличкий загорнутий в папір пакунок, і усміхалася до своїх друзів.

— Не запирай дверей, — сказав, виходячи, чепурун своєму товаришу. — Хай йому біс, — лайнувся він, — ми залишимо вхідні двері напіввідчиненими. Раптом йому захочеться з кимось поспілкуватися.

Чоловік подивився на нього з недовірою.

— Думаєте, це добра ідея, Дейвісе? — спитав він, затримавши руку на роздовбаному дверному молотку. — Не думаю, що Ліпсіусу таке сподобалося б. А ви що скажете, Хелен?

— Я згідна з Дейвісом. Він — натура творча, а ви, Річмонде, сіра посередність і боягуз. Звісно, варто залишити двері відчиненими. Жаль, одначе, що Ліпсіусу довелося поїхати! Ото б він повеселився.

— Ага, — погодився чепурний містер Дейвіс, — не пощастило доктору, що його викликали до пацієнта аж на захід.

Троє вийшли з будинку, залишивши напіввідчиненими перехняблені й облуплені від морозів і дощів вхідні двері. Якусь хвилю вони мовчки стояли під ветхим піддашком ганку.

— Що ж, — сказала дівчина, — нарешті з цим покінчено. Більше не доведеться вистежувати того хлопця в окулярах.

— Ми у великому боргу перед тобою, — ввічливо мовив містер Дейвіс. — Так сказав доктор перед тим, як поїхати. Нам трьом не завадило б попрощатися, як гадаєте? Особисто я хочу перед цією мальовничою, хоч і занедбаною будівлею сказати слова прощання своєму другові містеру Бартону, торговцю антикваріатом і прикрасами. — Піднявши свого капелюха, він жартівливо вклонився.

— А я, — підхопив Річмонд, — хочу попрощатися з містером Вілкінсом, приватним секретарем, чиє товариство мене, зізнаюся, дещо втомило.

— До побачення, міс Леллі, і ви, міс Лестер, бувайте, — дівчина зробила граційний реверанс. — Нарешті попрощаюся й з усією цією таємничою пригодою. Виставу закінчено.

У той час, як містер Дейвіс та молода леді, здавалося, були сповнені якоїсь похмурої радості, Річмонд нервово смикав себе за вуса.

— Мені трохи не по собі, — сказав він. — Звісно, я й не такого надивився у Штатах, але той звук, що він видав, викликав у мене нудоту. А той запах... Зрештою, мій шлунок ніколи не був стійкий до такого.

Троє приятелів спустилися з ґанку і почали повільно походжати кривою стежкою, колись посипаною жорствою, а тепер порослою вологим пухким мохом. Надворі стояв погожий осінній вечір. Сонце кидало слабкий відблиск на жовті стіни старого занедбаного будинку, виставляючи напоказ сліди руйнівного занепаду: чорні патьоки від дощу, що стікав дірявими ринвами, оголені цеглини, що зяяли крізь клапті тиньку на стінах будинку, плакучу зелень хирлявого верболозу, що ріс неподалік від ґанку, потрісканий фундамент, який пожирала смердюча глина. То була дивна й безладно спланована старовинна будівля, якій було близько двохсот років, з мансардними вікнами під похилим черепичним дахом та флігелями в григоріанському стилі з обох боків. Еркери ледь діставали до другого поверху, а дві, колись пофарбовані в яскраво-зелений колір, куполоподібні башти тепер здавалися сірими. На стежці лежали розбиті вази, а над масною глиною здіймалися густі випари. Недоглянуті кущі зі сплутаним гіллям огидно смерділи вологістю, а сама атмосфера, що повисла над занедбаним маєтком, наштовхувала на думки про смерть. Троє приятелів похмуро дивилися на моріжок і клумби, густо порослі дереном та кропивою, і на сумний ставок у гущавині бур'янів, де замість лілій росла ряска, над якою підносився іржавий Тритон, що дудів похоронну мелодію у зламаний ріг. А ген-ген, за похилою огорожею та далекими лугами, сідало сонце, червонясте світло якого пробивалося крізь гілки в'язів.

Річмонд здригнувся і тупнув ногою.

— Нам краще піти звідси, — сказав він, — нам тут більше нічого робити.

— А й справді, — відповів Дейвіс, — з цим нарешті покінчено. Якийсь час я думав, що нам ніколи не спіймати цього джентльмена в окулярах. Тямовитий був хлопець, але — Боже милостивий! — він таки зламався. Їй-бо, він зблід, коли я торкнувся його плеча в барі. Але де ж він заховав ту штуковину? Можу заприсягтися, що її при ньому не було.

Дівчина засміялась, і вони вже розвернулися, готові йти геть, аж раптом Річард відсахнувся. — Фе! — скрикнув він, повернувшись до дівчини. — Що це в тебе? Поглянь-но, Дейвісе, з пакунка тече.

Дівчина кинула погляд на невеличкий пакунок, що несла в руках, і відгорнула край паперу.

— Так, ви двоє, слухайте сюди, — сказала вона, — це я вигадала. Ви маєте погодитися, що ця річ стане чудовим доповненням колекції доктора. Це частина правої руки — тієї самої, що поцупила золотого Тиберія.

Містер Дейвіс кивнув з очевидним схваленням, а Річмонд підняв свого недоладного високого котелка і витер чоло брудною хустинкою.

— Я йду геть, — сказав він, — а ви, якщо хочете, можете залишитися.

Усі троє завернули за конюшню, минули засохле пустище, що колись було городом, і, продершись крізь живопліт, вийшли на дорогу. А за п'ять хвилин двоє джентльменів, які знічев'я приблукали в ці занедбані околиці Лондона, прогулювалися темною під'їзною алеєю неподалік від закинутого дому. Поглядаючи на нього з дороги та відзначивши для себе його неймовірне запустіння, вони почали пишномовно просторікувати в дусі Джеремі Тейлора[32].

— Погляньте, Дайсоне, — заговорив один із джентльменів, коли вони наблизилися до будинку, — бачите ці вікна вгорі? Сонце сідає за обрій, від чого шибки еркерів, дарма що запилені, «яскраво палають вогнем».

— Філіпсе, — озвався старший і, варто зауважити, більш високодумний із джентльменів, — у мене надто бурхлива уява і я не в змозі протистояти впливу гротескності. Мені несила триматися меж реальності тут, де все позначено похмурим запустінням, а нас огортає кедровий морок, де разом зі свіжим повітрям наші легені вдихають випари тління. Я дивлюся на сонячну заграву на шибках, і мені здається, що будинок зачарований. Кажу вам, он та кімната за вікном потопає в крові та вогні.

Пригода золотого Тиберія

Знайомство містера Дайсона з містером Чарльзом Філіпсом стало долею випадку з десятків тисяч тих, які щоденно трапляються з перехожими на вулицях Лондона. Містер Дайсон був письменником та нещасним взірцем нерозумно розтраченого таланту, завдяки якому він ще на зорі своєї юності міг стати одним із улюблених прозаїків Бентлі[33], але натомість обрав інший шлях. Так, він добре розумівся на схоластиці, та був аж ніяк не пристосований до школи життя. Він називав себе митцем, та насправді був ледачим, і лише зацікавлено спостерігав за тим, як тяжко працюють інші. Поміж безлічі ілюзій про себе найбільше він плекав ту, згідно з якою він був старанним трударем, а ознакою страшенної втоми вважалися відвідини його улюбленої тютюнової крамнички на Ґрейт Куін-стріт, де він вихвалявся всім охочим, як він, не підводячись з-за стола, двічі зустрічав сонце і проводжав його за обрій. Власник крамниці, надзвичайно ввічливий чоловік середніх літ, терпів Дайсона частково через свою добру вдачу, а почасти тому, що той був його постійним клієнтом. Дайсон зазвичай вмощувався на порожній діжці, рефлексуючи про літературу та мистецтво аж до зачинення крамниці або доти, доки його не зморювала втома. І якщо його красномовство і не привертало нових покупців, вони принаймні не тікали з крамниці. Дайсон був охочий до неймовірних тютюнових експериментів. Він невгамовно пробував усе нові й нові поєднання сортів. Якось одного вечора, щойно переступивши поріг крамниці, він вигукнув продавцеві якусь фантастичну тютюнову комбінацію, як одразу ж за ним зайшов молодий чоловік приблизно його віку і попросив продавця повторити таке саме замовлення, ввічливо всміхаючись містеру Дайсону. Йому такий жест неабияк полестив, і, перекинувшись кількома словами, чоловіки розговорилися, а через годину торговець тютюном побачив, як новоспечені приятелі вже сиділи пліч-о-пліч на парі діжок, поринувши у цікаву бесіду.

— Мій любий друже, — мовив Дайсон, — однією фразою я можу визначити мету справжнього письменника. Йому належить усього лише вигадати красиву історію і так само доладно викласти її на папері.

— Ви маєте слушність, — погодився містер Філіпс, — але дозвольте додати, що в руках істинного майстра слова всі історії чарівні, а кожна деталь по-своєму чудова. Важливий не зміст, а його подача. Насправді вершиною таланту є вміння завдяки високій алхімії стилю перетворити посередню ситуацію в чистісіньке золото мистецтва.

— Насправді це є доказом неабияких здібностей... по-дурному чи, принаймні, нерозсудливо згаяних. З таким самим успіхом великий скрипаль-віртуоз зіграє вам чарівну мелодію на дитячому банджо.

— О ні, ви дуже помиляєтеся. Бачу, у вас зовсім хибне уявлення про життя, яке потрібно викорінити. Ходімо до мене, я живу тут неподалік.

Отак містер Дайсон заприятелював із містером Чарльзом Філіпсом, який жив на тихій площі поблизу Голборна. Відтоді вони часто навідувались одне до одного, а місцем їхньої зустрічі була крамниця на Ґрейт Куін-стріт, де вони своїми балачками позбавляли торговця тютюном радості від отриманих доходів. Між ними повсякчас точилися жваві суперечки про літературні догмати — Дайсон прославляв живу уяву, тимчасом як Філіпс, студент факультету природничих наук і трішки етнолог, наполягав, що вся література повинна мати наукове підґрунтя. Завдяки необачній щедрості їхніх померлих родичів обидва молодики не знали, що таке голод, і, розмірковуючи про високі матерії, приємно збавляли час у безтурботних богемних розвагах, не пізнавши гіркого присмаку злиднів.

Якось одного червневого вечора містер Філіпс сидів, усамітнившись, у себе в кімнаті на Ред Лайон-Сквер. Дивлячись у вікно, він неквапно курив люльку, споглядаючи за життям, що вирувало на вулиці, за чистим небом, де вечірня заграва ще довго не сходила з небесної гладі, за рум'яними сутінками літнього вечора, що, змагаючись із гасовими ліхтарями на площі, створювали світлотіні, в яких було щось неземне, за дітьми, що гасали туди-сюди тротуаром, за безтурботними гульвісами, що вайлувато походжали в натовпі, за випадковими перехожими, які радше скидалися на метеликів, що мерехтіли та кружляли у грі світла, ніж на звичайних людей. У будинках напроти одне за одним спалахувало світло у квадратиках вікон, в яких час від часу по той бік фіранок зринали й зникали силуети, і всій цій напівтеатральній магії так личила мелодія з італійської опери, що десь віддалено лунала з органних труб, в той час як глибокий бас Голборна не затихав ні на мить. Філіпс насолоджувався тією виставою та її музичним супроводом. Потьмяніли вечірні сутінки, поступившись цілковитій темряві, і поступово стих гул площі. А він так і сидів замріяно біля вікна, поки його із задуми не вихопив різкий дзвінок у двері. Глянувши на годинник, він зрозумів, що було вже за десяту. Почувся стукіт у двері, і до кімнати зайшов його приятель Дайсон, який за звичкою сів у фотель, мовчки запаливши люльку.

— Ви ж знаєте, Філіпсе, — нарешті заговорив він, — що мене завжди приваблювали загадкові випадки, що трапляються у житті. Пригадую, як ви сиділи в цьому самому кріслі, переконуючи мене в тому, що дивовижним і неймовірним збігам обставин не місце в літературі, наполягаючи на тому, що насправді див не існує, а життя людей не визначається випадковим збігам обставин. Та навіть якби так і було, я б усе одно з вами не погодився, оскільки вважаю теорію «критики життя» безглуздою нісенітницею, а тому я не згодний з вашими висловлюваннями. Сьогодні зі мною трапилося дещо неймовірне.

— Радий це чути, Дайсоне. Звісно, ви мене не переконаєте, та хай би що ви казали, я залюбки послухаю розповідь про вашу сьогоднішню пригоду.

— Що ж, ось як усе було. Сьогодні в мене був дуже важкий робочий день. Ба більше, я ще з учорашнього вечора не підводився з-за свого старого столу. Хотів розвинути ідею, якої ми торкнулися у вівторок, ну ту, про фетишизм.

— Так, пригадую. І що, вже є якісь успіхи?

— Звісно, все вийшло навіть краще, ніж я сподівався. Хоча спершу було ох як нелегко — звичайні муки творчості перед скресанням криги. Хай там як, але сьогодні близько сьомої вечора я завершив роботу і подумав, що мені би не завадив ковток свіжого повітря, тож я пішов безцільно тинятися вулицями міста. Голова моя була переповнена думками, і я не надто дивився, куди іду. Так мене занесло в тиху місцину на північ від Оксфорд-стріт — це західніше, якщо йти від вашого дому, — у квартал елітних будинків, де панує розкіш та процвітання. Я повернув на схід, знову ж таки, не усвідомлюючи цього. Було вже доволі темно, коли я опинився на похмурій глухій вуличці, безлюдній та погано освітленій. Тоді я й гадки не мав, куди потрапив, та згодом зрозумів, що я десь неподалік від Тоттенгем-Корт-Роуд. Тож, насолоджуючись тишею, я неспішно подався далі. По один бік вулички я помітив із тильного боку щось схоже на підсобні приміщення великої крамниці. Ряди запилених вікон, що зникали в ночі, схожі на шибениці підйомні механізми та наглухо зачинені, темні й занедбані масивні двері. Далі переді мною постав величезний склад для зберігання меблів, а напроти нього — похмурий голий мур, так само відразливий, як мури в'язниці, а затим — штаб якогось добровольчого полку, і насамкінець — провулок, що вів у двір, де стояли фургони на прокат. Вулиця була геть безлюдна, без проблиску світла в жодному з вікон. Я дивувався з тієї незнайомої місцини, що потопала в пітьмі і водночас була всього за крок від головної артерії міста. Раптом я почув тупіт ніг, що стрімко наближався, і тут прямо переді мною з конюшні чи чогось на кшталт цього, мов із катапульти, вилетів чоловік, щось на бігу загубивши. Він давно зник удалині вулиці, коли до мене нарешті дійшло, що трапилося. Однак до того чоловіка мені не було жодного діла, адже мене зацікавило зовсім інше. Як я вже сказав, у нього щось випало. Я дивився, як те щось, схоже на іскру з полум'я, мерехтіло в повітрі, пролітаючи над тротуаром, тож я не втримався і кинувся слідом за ним. Глянувши зблизька, я побачив яскраву монетку, що все повільніше й повільніше котилася, а тоді змінила свій напрям у бік каналізаційної решітки, де на мить зависла на краю і шубовснула вниз. Здається, я навіть застогнав з відчаю, хоч і гадки не мав, за чим, власне, полюю. А тоді, на превелику радість, я побачив, що монетку не забрали стічні води — вона спокійно лежала на ґратах решітки. Я підібрав її і заховав до кишені. І вже зібрався було йти, коли знову почув швидкий тупіт ніг. Не знаю, що мене підштовхнуло, але я буквально пірнув в одну з конюшень чи що то було, намагаючись зачаїтися в тіні. Чоловік пробіг усього за кілька кроків від того місця, де я тільки-но стояв, і я відчув велике полегшення від того, що встиг заховатися. Я не міг чітко розгледіти його обличчя, але бачив шалений блиск очей і дикий вищир зубів. У руці він загрозливо тримав кривого ножа, і я подумав, що втікачеві страшенно не пофортунить, якщо той грабіжник чи, навпаки, обкрадений його наздожене. Запевняю вас, Філіпсе, полювання на лисиць — коли зимового ранку сурмлять у ріг, навперебій гавкають гончаки, а мисливці у червоних мундирах скачуть на конях за здобиччю — це просто забавка проти полювання на людей, а це саме те, що я сьогодні ввечері вгледів краєм ока. Я бачив жагу крові в очах того чоловіка, коли він пробігав повз, а його та втікача розділяло не більш як п'ятдесят секунд. Сподіваюся тільки, що цього було достатньо.

Дайсон відкинувся на спинку крісла, запалив люльку і замислився, випускаючи кільця диму. Філіпс почав ходити туди-сюди по кімнаті, розмірковуючи над історією про невідворотну смерть, що гналася тротуаром за жертвою, про ніж, що виблискував у світлі ліхтаря, про лють переслідувача і жах того, за ким він гнався.

— То, — врешті заговорив він, — що ви все-таки врятували від падіння в каналізаційний стік?

Дайсон аж підскочив, вочевидь розгубившись.

— Правду кажучи, і гадки не маю. Я навіть до пуття не роздивився. Але зараз ми це виправимо.

Помацавши у кишенях свого жилета, він витягнув маленьку блискучу монетку і поклав її на стіл. Вона виблискувала під лампою променистим сяйвом рідкісного старовинного золота, а зображення та літери постали на поверхні чітким та бездоганним рельєфом, наче її щойно викарбували. Двоє чоловіків схилилися над монеткою, і Філіпс взяв її до рук, щоб ближче роздивитися.

«Імп. Тиберіус Цезар Авґуст» — прочитав він напис і, перевернувши монету, аж завмер від здивування, а тоді повернувся до Дайсона із виразом торжества на обличчі.

— Ви хоч уявляєте, на що натрапили? — запитав він.

— Вочевидь, на якусь старовинну золоту монету, — спокійно відповів Дайсон.

— Ще б пак! Це золотий Тиберія. Ні, не так. Ви знайшли того самого золотого Тиберія. Погляньте на звороті.

Дайсон придивився і побачив на монеті зображення фавна у воді поміж очерету. Його чіткі риси обличчя виділялися тонким контуром. То було прекрасне й водночас страхітливе обличчя, яке нагадало Дайсону легенду про хлопчика та його друга дитинства, який зростав і мужнів разом із ним, поки в повітрі не повис різкий запах козла.

— Так, — врешті мовив він, — цікава монета. Вам щось відомо про неї?

— Ага, дещо я про неї таки знаю. Це одна з-поміж небагатьох історичних пам'яток, які дійшли до наших днів. Про неї, як про таємничий скарб, побутує безліч історій. Цілий цикл легенд присвячено одній маленькій монетці. За однією з них, вона була частиною спеціальної серії монет, які наказав викарбувати Тиберій на ознаменування здобутої ним великої воєнної перемоги. Бачите напис на звороті: «Victoria». Кажуть, що через якусь прикру випадковість усі монети потрапили до тигля, вціліла тільки одна із них. Відтак вона виблискує в історії та легендах, то тут; то там виринаючи — раз на сотню літ — і знову ховаючись. Якось на неї натрапив один італійський гуманіст, і відтоді вона то губиться, то знаходиться. Про неї ніхто не чув ще з далекого 1727 року, коли одного разу такий собі Джошуа Бьорд, турецький купець, привіз її додому з Алеппо, а через місяць після того, як він показав її одному колекціонеру, зник безвісти, а разом із ним монета. І ось вона тут!

А після паузи додав:

— Заховайте її назад до кишені, Дайсоне. На вашому місці я б ні перед ким нею не вихвалявся. А щодо мене, то я триматиму язика за зубами. Скажіть, хтось із тих двох чоловіків вас бачив?

— Думаю, що ні. Не думаю, що той, перший, який прожогом вискочив з темного провулку, взагалі бодай щось бачив, і я впевнений, що другий теж не міг мене помітити.

— Та й ви не особливо їх роздивилися. Як гадаєте, ви б упізнали когось із них, якби завтра випадково зустріли на вулиці?

— Навряд чи. Як я вже казав, вулиця була тьмяно освітлена, а вони бігли стрімголов.

Якийсь час двоє чоловіків сиділи мовчки, кожен сплітаючи в голові образи тієї дивної пригоди, але потяг до незвичного поволі взяв гору над тверезими думками Дайсона.

— Це все видається ще дивнішим, ніж я собі уявляв, — врешті заговорив він. — Мене неабияк вразило те, що я бачив: чоловік прогулюється собі тихою, спокійною, нічим не прикметною вулицею Лондона, вздовж сірих будівель та глухих мурів, коли це в одну мить у нього з очей неначе спадає пелена, і з-під землі, мов із копальні, сильним потоком б'ють випари, а крізь тріщини бруку просвічується вогонь, і йому, схоже, навіть вчувається свист пекельного казана. Іншого чоловіка жене страх за власне життя, а за ним, по гарячих слідах, мчить люта ненависть з ножем напоготові. Це насправді жахливо. Але як це пов'язати з тим, що ви мені розповіли про монетку? Запевняю вас, Філіпсе, я відчуваю, що сюжет набиратиме гостроти. Відтепер нас переслідуватиме таємниця, а звичайні, на перший погляд, події набудуть особливого значення. Ви можете зі мною не погоджуватись і закривати на все те очі, та ви змушені будете їх розплющити. Запам'ятайте мої слова, вам доведеться змиритися з неминучим. Волею випадку саме в наших руках опинився ключ до таємниці, і тепер нам належить її розгадати. А що стосується винних у всій цій дивній історії, то вони не зможуть від нас утекти. Ми розкинемо тенета на цілісіньке місто, і в один чудовий момент на вулиці, де юрмиться безліч люду, ми натрапимо на слід невідомого злочинця. Я майже бачу, як він неквапом наближається до вашої тихої площі, тиняється закутками міста, безцільно, на перший погляд, блукає широкими вулицями, тим часом усе ближче і ближче підступаючи, не в змозі протистояти невидимій силі, як у тій східній казці, де кораблі притягувало до магнітної скелі[34].

— Звісно, — мовив Філіпс, — якщо вертіти монетою у всіх перед очима так, як ви це зараз робите, можете бути певні — злочинець не забариться. І я навіть не сумніваюся в тому, що вас жорстоко поб'ють і обчистять. Але нам нема за що переживати. Ніхто не бачив, як ви підібрали монету, тож ніхто не знає, що вона у вас. Щодо мене, то я хочу спокійно спати і займатися своїми справами з відчуттям цілковитої безпеки і впевненості у звичному порядку речей. Я згоден, що події сьогоднішнього вечора — уся та вулична пригода — були незвичайними, та я навідріз відмовляюся мати до цього будь-який стосунок і, якщо треба буде, готовий звернутися до поліції. Я не стану рабом золотого Тиберія, хоч він і втрапив у поле мого зору в дещо драматичний спосіб.

— А я, — мовив Дайсон, — хочу, як той мандрівний лицар, йти далі у пошуках пригод. І мені не доведеться довго шукати — вони самі мене знайдуть. Я ж буду насторожі: зачаюсь, як той павук, усередині своїх тенет, реагуючи на кожен порух.

Незабаром Дайсон пішов, а містер Філіпс провів решту ночі, розглядаючи кремнієві наконечники стріл, які він нещодавно придбав. У нього були всі причини вважати, що це робота сучасної і аж ніяк не первісної людини, але він зовсім не зрадів, коли ретельна перевірка підтвердила його підозри. Розлютившись праведним гнівом етнолога, він зовсім забув про Дайсона та золотого Тиберія, а коли на світанку пішов спати, ця історія геть вилетіла в нього з голови.

Випадкова зустріч

Неквапно походжаючи Оксфорд-стріт і ліниво роззираючись навсібіч, містер Дайсон насолоджувався рідкісним післясмаком важкого робочого дня. Споглядання за людьми, дорожнім рухом та вітринами крамниць лоскотало його органи чуття вишуканим букетом стимулів. Із серйозним виглядом людини, що несе на собі всю вагу значущості, він уважно поглядав то ліворуч, то праворуч, боячись проґавити якусь вкрай важливу деталь. На переході його ледь не збив фургон, бо він, бачте, не любив поспішати, а вечір видався навдивовижу теплий. Щойно він зупинився, щоб трохи перепочити, як один гарно вбраний джентльмен, що стояв на протилежному боці вулиці, привернув його увагу своїми різкими жестами та змусив жадібно, мов риба, ковтати ротом повітря. Екіпажі, карети та кеби стрімким потоком мчали туди й сюди, і навіть найзавзятішому шукачеві пригод забракло б духу випробовувати свою долю, щоб перетнути дорогу. Однак той, хто привернув увагу Дайсона, метався на краю тротуару, мов навіжений, час від часу кидаючись назустріч смерті і так само збуджено відскакуючи назад, неабияк дивуючи перехожих. Урешті-решт, коли в невгамовному потоці екіпажів утворився невеличкий просвіт, що міг би випробувати на мужність якого-небудь хлопчака, той чоловік нестямно кинувся через дорогу і, ледь уникнувши смерті, налетів на Дайсона, як тигр на свою здобич.

— Я бачив, як ви розглядалися на всі боки, — сказав він, напружено видихаючи слова йому в обличчя, — хіба не так? Той чоловік, що вийшов з хлібної крамниці та вскочив у екіпаж три хвилини тому, був молодиком в окулярах і з чорними бакенбардами? Ви що, язика проковтнули? Заради усіх святих, не мовчіть! Відповідайте! Це питання життя і смерті.

Від надмірного хвилювання слова клекотали у нього в роті, обличчя то червоніло, то блідло, а на чолі виступили крапельки поту. Він нетерпляче переступав з ноги на ногу і смикав себе за комір плаща, наче щось застрягло в нього в горлянці і не давало дихнути.

— Шановний, — мовив Дайсон, — то в мене звичка така — озиратися по сторонах. Ви все цілком правильно підмітили. Як ви й казали, молодик, чи точніше, дещо сором'язливий з виду чоловік, стрімко вибіг із крамниці і вскочив до екіпажу, який, вочевидь, на нього чекав, оскільки зразу рушив у східному напрямі. Він також, як ви кажете, був в окулярах. Може, хочете, щоб я зловив вам екіпаж і ви змогли наздогнати цього джентльмена?

— Ні, дякую, не треба, це буде лиш марнуванням часу.

Чоловік нервово проковтнув клубок, який, здавалося, застряг у нього в горлі, і Дайсон стривожено спостерігав, як той зайшовся істеричним сміхом, міцно вхопившись за ліхтарний стовп і гойдаючись, як корабель під час хитавиці.

— Як я тепер покажуся лікарю на очі? — пробурмотів він собі під ніс. — Це жахливо — підводити його останньої миті. — А тоді зібрався з духом, випрямив спину і спокійно повернувся до Дайсона.

— Даруйте мою нечемність, — мовив він. — Не кожен би таке терпів. Та чи не були б ви такі ласкаві трішки зі мною пройтися? Я трохи зле почуваюся. Може, то все від спеки.

Дайсон кивнув на знак згоди, водночас намагаючись уважно роздивитися цього дивного персонажа. Чоловік був одягнений зі смаком — навіть найприскіпливіший експерт не зміг би поставити під сумнів крій його вбрання, — та все ж його одяг, якщо брати загалом, від капелюха до черевиків, створював враження якоїсь недоречності. На голові у нього був високий шовковий котелок дивного фасону, що виглядав доволі поношеним, так само як і мішкуватий сюртук, і щось підказувало Дайсону, що у нагрудній кишеньці вкрай рідко з'являється чиста носова хустинка. Його обличчя було не з найприємніших, і його аж ніяк не прикрашали розтріпані руді бакенбарди, що плавно переходили у вуса світлішого відтінку. І все ж, попри чудернацький вигляд його супутника, Дайсон відчував, що в ньому є щось набагато більше, ніж дивакуватість. Чоловік силкувався стримувати свої емоції, та іноді на його обличчі проступала тінь гніву, і видно було, яких зусиль він докладав, щоб не вибухнути від злості, як шаленець. Щось цікаве й водночас жахливе вбачав Дайсон у цій емоції, що прагнула заволодіти його попутником, погрожуючи будь-якої миті вибухнути люттю. Тож їм довелося трохи пройтися, перш ніж цей чоловік, якого він цілком несподівано зустрів, зміг спокійно говорити.

— Ви насправді дуже добрий, — сказав він. — Ще раз пробачте — моїй грубості немає виправдання. Однак я розумію, що моя поведінка вимагає пояснень, і я їх залюбки дам. Можливо, ви знаєте неподалік якесь місце, де можна спокійно посидіти? Я був би радий, якби ви приєдналися до мене.

— Любий друже, — урочисто мовив Дайсон, — усього за кілька кроків звідси є найкраще кафе в Лондоні. — Прошу вас, навіть не думайте, що зобов'язані мені бодай щось пояснювати, але якщо бажаєте, я залюбки вас послухаю. Нам сюди.

Вони пішли вниз спокійною вулицею в бік розчахнутих навстіж залізних воріт. Вузький провулок за ними був вимощений бруківкою, обабіч росли красиві кущі, а тінь від високих мурів створювала прохолоду, що була дуже доречною після гарячого подиху залитих сонячним світлом вулиць. Незабаром провулок вивів їх на невеличку площу, чарівну місцину, що скидалася на маленький шматочок Парижа, якимось дивом перенесений у саме серце Лондона. Площа зусібіч була оточена високими, обвитими лискучим плющем мурами, попід ними клумби рясніли красолею, геранями, чорнобривцями та духмяною резедою, а фонтан, що стояв у самісінькому центрі площі в морі зелені, випускав прохолодні струмені води, що виливалися у невеличку чашу — від одного лиш цього звуку та місцина здавалася чарівною. Столики та крісла були розташовані на зручній відстані одні від одних, а на іншому кінці дворика за розчиненими широкими дверми виднілася довга темна зала, де гул міського транспорту переходив у тихий шепіт. У залі за столиками де-не-де сиділи поодинокі відвідувачі, попиваючи вино й записуючи щось на папері, але у самому дворику не було ні душі.

— От бачите, тут нас ніхто не потурбує, — сказав Дайсон. — Будьте ласкаві, сідайте, містере?..

— Вілкінс. Мене звуть Генрі Вілкінс.

— Сідайте, містере Вілкінс. Думаю, вам тут буде зручно. Як я зрозумів, ви тут ще не бували? Зараз тут дуже тихо, але о шостій кафе гуде вуликом, а крісла й столики виливаються ген аж на ту алейку.

Після калатання дзвіночка до них підійшов кельнер. Поцікавившись у нього, як почувається містер Аніболт, власник кафе, Дайсон замовив пляшку вина «Шампіньї».

— Вино «Шампіньї», — заговорив він до містера Вілкінса, який, вочевидь, був під неабияким враженням від ресторану, — надзвичайно цінується. О! А ось і вино. Дозвольте, я вам наллю. Ну як, подобається?

— Дуже подобається, — відповів містер Вілкінс, — як хороше бургундське вино. Надзвичайно багатий букет. Мені неймовірно пощастило зустріти такого доброго самарянина, як ви. Досі дивуюсь, як ви не втекли від мене мов від якогось божевільного. Але якби ви знали, яке жахіття я пережив, то певний, що вас більше б не дивувала моя поведінка, якій, безумовно, немає виправдання.

Пригубивши іще трохи вина, він відхилився на спинку крісла, насолоджуючись дзюрчанням води у фонтані та прохолодною зеленню, що загороджувала їх від світу, створюючи відчуття безпеки.

— Так, — озвався він, — це насправді чудове вино. Дякую вам. Тепер моя черга пригощати. Ще пляшечку?

Вони підкликали кельнера, той знову спустився у винний погріб, вхід до якого був просто посеред напівтемної зали, і приніс замовлене вино. Містер Вілкінс запалив сигарету, а Дайсон витягнув свою люльку.

— Отож, — мовив містер Вілкінс, — я обіцяв вам пояснити свою дивну поведінку. Це — довга історія, але бачу, ви, сер, не з тих, хто відсторонено споглядає за припливами й відпливами життя. Мені здається, вам цікава доля ваших ближніх, тому, маю надію, вас не залишить байдужим те, що я вам зараз розповім.

Містер Дайсон погодився із цим твердженням містера Вілкінса, і хоч його слова видались йому дещо пафосними, він приготувався вислухати його історію. Чоловік, який ще якихось півгодини тому шаленів від несамовитої люті, тепер сидів незворушно і, докуривши сигарету, спокійним голосом почав розповідати.

Повість про темну долину

Я народився у сім'ї бідного, але добре освіченого священника на заході Англії, і хоча це не найважливіша деталь моєї розповіді, я все ж хотів би у кількох словах розповісти вам про цього, як я вже сказав, ученого чоловіка, який так і не навчився мистецтву лицемірити перед людьми вищих чинів і ніколи не принижувався у жалюгідних пошуках слави. Його захоплення давніми церемоніями і химерними звичаями, а також добре серце, що палало незрівнянною та простою набожністю, заслужили любов його парафіян, проте ці якості не вивищували тодішнє духовенство, тож у свої шістдесят мій батько все так само був простим священником, що й останні тридцять років. Його доходів ледь вистачало на те, щоб підтримувати видимість гідного життя, яке належало провадити англіканському пасторові. А коли, кілька років тому, мій батько помер, я, його єдиний нащадок, із менш ніж сотнею фунтів у кишені, постав перед світом, зіткнувшись з проблемою виживання. Я знав, що не був створений для життя у селі, і, як то часто буває з молоддю, мене, мов магнітом, вабило до Лондона. Одного серпневого ранку, коли крапельки роси ще виблискували на траві високих зелених пагорбів, сусід підвіз мене до залізниці, і я попрощався із землею безкраїх вересових полів і таємничих зубчастих гір. Надворі була шоста ранку, коли ми під'їжджали до Лондона. Крізь прочинене вікно у вагон залітав дим, що висів над акгонським цегельним заводом, а від землі піднімався туман. Мене своєю одноманітністю нудні та однакові вулиці, що перетікали одна в одну, вразили, а гаряче повітря, здавалося, все більше й більше обпікало. Проїжджаючи повз похмурі занедбані будівлі, чиї брудні та занехаяні задні двори тісно межують зі станцією Паддінгтон, я відчув, як мене душить цей гнітючий подих Лондона. Я найняв екіпаж і поїхав геть з того вокзалу. Та що далі ми їхали, то більше я занепадав духом. У мене стискалося серце від вигляду сірих будівель із опущеними фіранками і майже безлюдних вулиць з поодинокими перехожими, які ледь пленталися. Я зупинився на ніч у невеличкому готелі на вулиці поблизу Стренда, де колись зупинявся мій батько під час кількох коротких візитів до міста. Повечерявши, я вийшов прогулятися Стрендом і Фліт-стріт, чиї шум та метушня не змогли мене розвіяти, адже мене гнітило усвідомлення того, що я зовсім нікого не знаю у цьому великому місті. Не хочу втомлювати вас подробицями мого життя за той рік, адже пригоди того, хто опускається на дно, не варті того, щоб про них згадувати. Мої гроші швидко закінчилися. Я зрозумів, що мушу гарно вбиратися, інакше жоден роботодавець навіть не погляне у мій бік, а також жити на пристойній вулиці, якщо хочу до себе належного ставлення. Я поміняв кілька робіт, для жодної з яких, як тепер розумію, не мав потрібних навичок та хисту. Пробував працювати секретарем, не маючи ані найменшого уявлення, яких умінь потребує ця робота, і, на свій превеликий жаль, зрозумів, що у комерційних колах нікому не цікаві загальні знання з літератури та препаскудний почерк. Якось, прочитавши найпопулярніший твір одного знаного сучасного письменника, я почав учащати до таверн на Фліт-стріт у надії зав'язати знайомства з письменниками та отримати рекомендації, бо вважав, що інакше кар'єру письменника не збудуєш. Я був розчарований. Раз чи двічі я таки наважився заговорити до джентльменів, що сиділи за столиком неподалік від мене, та мені досить ввічливо дали зрозуміти, що не годиться нав'язуватися. Фунт за фунтом танули мої мізерні заощадження. Я більше не міг дозволити собі гарно вбиратися, переїхав у скромне помешкання і став дуже невибагливим у харчуванні. Я виходив з дому о першій годині, повертався о другій, протягом цього проміжку часу не споживши нічого, крім шматочка бісквітного коржика. Дуже скоро, сидячи посеред сльоти та зимової негоди в Гайд-парку і жадібно поїдаючи кусень хліба, я зрозумів, що таке біда. Я усвідомив всю гіркоту бідності та приниження людини, що перетворилася на справжнього жебрака. Попри всі свої невдалі спроби, я не облишив пошуків заробітку. Я чигав оголошення в газетах, чіплявся за будь-яку можливість, навіть заглядав у вітрини канцелярських крамниць, та все марно. Якось одного вечора я сидів у громадській бібліотеці, де в одній із газет натрапив на оголошення, в якому було написано щось на кшталт: «Джентльмен шукає готову до подорожей людину з гарним літературним смаком та навичками секретаря і переписувача». Звісно ж, я розумів, що на це оголошення відгукнеться багато народу і що у мене надзвичайно мізерні шанси отримати цю посаду. Однак я все ж надіслав листа на вказану адресу містерові Сміту, що зупинився у великому готелі на Вест-Енді. Чесно зізнаюся, в мене аж серце закалатало, коли через кілька днів я отримав записку, де мене просили завітати до готелю «Космопол» і то якомога швидше. Не знаю, який у вас життєвий досвід, тож не можу сказати напевне, чи ви коли-небудь переживали такі миті. Відчуття легкої нудоти, серце шалено стугонить, я задихаюся і ледве можу вимовити слово — саме так я почувався по дорозі до «Космополу». Мені довелося двічі назвати своє прізвище, перш ніж консьєрж врешті розібрав моє белькотіння, а коли я підіймався сходами нагору, в мене спітніли долоні. Мене неабияк вразила зовнішність містера Сміта. На вигляд він був молодший за мене, з м'яким і дещо нерішучим поглядом. Він саме читав, коли я зайшов і відрекомендувався.

— Вельмишановний сер, — звернувся він до мене, — радий, що ви прийшли. Я уважно прочитав вашого листа, якого ви зволили мені надіслати. Якщо я правильно зрозумів, то це ваш почерк?

Я відповів, що мені, на жаль, не поталанило мати особистого секретаря.

— Що ж, сер, — продовжив він, — тоді ця посада ваша. Сподіваюся, ви не проти відряджень?

Можете собі уявити, з яким завзяттям я пристав на його пропозицію. Відтоді я почав працювати на містера Сміта. Перших кілька тижнів роботи як такої не було. Щотижня я отримував зарплату, а також кругленьку суму на проживання. Але одного ранку, коли я зателефонував до готелю за вказівкою шефа, він наказав мені бути готовим до морської подорожі. Оминаючи зайві подробиці, скажу, що через два тижні ми вже були в Нью-Йорку. Містер Сміт сказав, що на нього чекає своєрідна робота, яка передбачає проведення не менш своєрідних досліджень. Коротше кажучи, з його слів я зрозумів, що на нас чекає далека подорож на Захід.

Провівши близько тижня в Нью-Йорку, ми сіли на потяг і рушили в неймовірно виснажливу подорож. Довгі дні й ночі ми їхали в цьому великому потязі, що прокладав свій шлях через міста, про які я ніколи раніше не чув, повільно проїжджаючи по небезпечних віадуках, минаючи гірські хребти і соснові ліси та пірнаючи в гущавини лісів, де від нескінченних чагарників у мене аж рябіло в очах, а через постійний стукіт і скрегіт коліс по погано прокладених рейках я ледве чув голоси наших попутників, які постійно мінялися. Часто я прокидався серед глупої ночі через раптовий скрегіт гальм і бачив крізь вікно, що ми зупинилися на убогій вуличці якогось селища, де єдиним джерелом світла були віконця бару. Часто звідти виходили кілька обшарпаних п'яниць і витріщалися на вагони, бувало, пасажири сходили з потяга, або чекали на дерев'яному помості, щоб на нього сісти. Більшість із них були англійці — скромні люди, що покоління за поколінням пускали корені на своїх рідних землях, а тепер їхали в напрямку сумнівного раю лужних пустель та Скелястих гір. Випадково я почув розмову двох чоловіків, які говорили про великі статки, які вони зіб'ють на незайманих землях Америки, а кілька механіків просторікували про захмарні гроші, що платять за старанну працю на залізницях та заводах Штатів. Зазвичай такі розмови швидко затихали, і я бачив огиду й розчарування на обличчях тих чоловіків, коли вони дивилися на потворні пустельні прерії, всіяні дерев'яними хатинами без садів, квітів та дерев, що самотою стояли посеред безкрайого моря сірої трави, застиглого в тиші. З кожним днем моїх попутників англійців все більше розчаровували пощерблена лінія горизонту та спустошена земля, позбавлена обрисів, барв та розмаїтості, а якось уночі, коли я не міг заснути, я почув, як плаче жінка, запитуючи, невже вона заслужила на таке життя. Чоловік всіляко намагався її втішити, говорячи із сильним глостерширським акцентом, яка та земля родюча — достатньо лиш зорати, як вона вродить соняхами. Але жінка плакала, як мале дитя, за своєю матір'ю, їхньою старою хатинкою та вуликами. Я так перейнявся її горем, що не міг думати ні про що інше, і мене мало хвилювало питання, що містер Сміт забув у цій країні і яким літературним дослідженням можна займатися в такій глушині. Та часом мені це все видавалося доволі таки дивним. Я працював літературним секретарем і отримував за те хорошу платню, але я й досі не міг сказати, що знаю свого шефа. Іноді він підсідав до мене, щоб перекинутись кількома словами про Америку, але більшу частину подорожі сидів поодаль від мене, ні з ким не розмовляв і, як мені здалося, був у глибокій задумі. На п'ятий день, відколи ми покинули Нью-Йорк, містер Сміт повідомив мені, що незабаром ми прибудемо на місце. Я дивився на далекі гори, що виростали перед нами, неприборкані й дикі, міркуючи над тим, невже на світі є нещасні люди, які називають домом ці купи каміння, коли містер Сміт легенько торкнувся мого плеча.

— Переконаний, вам не терпиться покинути цей потяг, містере Вілкінс, — сказав він. — Це ви так на гори задивилися? Що ж, сподіваюся, сьогодні ввечері ми будемо там. Потяг прибуває на станцію Рединг, а звідти ми вже якось самі дістанемося до місця.

Через кілька годин машиніст зупинив потяг на станції Рединг, і ми зійшли. Я помітив, що місто, хоч і повністю забудоване дерев'яними хатинами, було більше й метушливіше, ніж ті, повз які ми проїжджали останні два дні. На станції кишіло людьми, а коли потяг свиснув і машиніст задзвонив у дзвоник, я побачив, що з вагона вийшло всього кілька пасажирів, але значно більше намагалося сісти на потяг. Окрім самих пасажирів на станції було чимало тих, хто зустрічав або проводжав своїх друзів чи родичів, багато було й таких, що просто тинялися там без діла. Разом із нами на цій станції зійшли декілька наших попутників-ангпійців, але через неймовірну метушню я майже одразу випустив їх зі свого поля зору. Містер Сміт кивком голови звелів мені йти за ним, і незабаром ми змішалися з юрбою. Безперервне бамкання дзвонів, шум голосів та свист потягів, що відбувають, остаточно вибили мене з колії, і я доволі туманно уявляв, пробиваючись услід за своїм шефом, куди ми прямуємо і як знайдемо дорогу в цьому незнайомому місті. Містер Сміт одягнув крислатого капелюха, натягнувши його на очі, а оскільки всі тутешні чоловіки носили схожі капелюхи, мені було важко вирізняти його з-поміж них. Вирвавшись нарешті з натовпу і зробивши кілька різких поворотів праворуч і ліворуч, він звернув у якусь бічну вулицю. Уже сутеніло, коли ми забрели в тиху частину міста, де на погано освітлених вулицях нам зустрілося кілька типів, скажу вам, далеко не найприємніших. Незабаром ми зупинилися перед будинком, що стояв на розі, в дверях якого бовванів чоловік, явно когось виглядаючи, і я помітив, як вони зі Смітом промовисто переглянулися.

— Містер з Нью-Йорка, правильно?

— Так, із Нью-Йорка!

— Добре, вони готові — забирайте. Я працюю на совість і не збираюся дурити вам голову.

— Це саме те, що нам потрібно, містере Еванс. Ми вас теж не обдуримо. Виводьте їх.

Я мовчки стояв поруч, слухаючи їхню загадкову розмову. Сміт почав нетерпляче походжати взад і вперед, а Еванс так і залишився стояти біля дверей. Він голосно свиснув, і я помітив, як він уважно приглядається до мене, наче намагаючись про всяк випадок запам'ятати моє обличчя. Поки я розмірковував над тим, що це все може означати, з бічного провулку вигулькнув якийсь миршавий сутулий тип, тягнучи на поводу двійко кістлявих коней.

— Сідайте, містере Вілкінс, швидше, — звелів Сміт. — Нам час рушати в дорогу.

Ми поскакали в сутінки, що ставали все густішими. Проїхавши невелику відстань, я озирнувся і побачив позаду нас далеку рівнину, де тьмяно виблискували ліхтарі міста, а попереду виростали гори. Сміт скакав на коні по розбитій дорозі так упевнено, ніби то була Пікаділпі, я з усіх сил намагався не відставати. Мене долала страшенна втома, і я майже нічого не бачив довкола себе. Я лише відчував, що дорога, обабіч якої громадилися валуни, поступово йшла вгору. Та поїздка нічим особливим мені не запам'яталася. Невиразно пригадую, як ми проїжджали через густий і темний сосновий ліс, де наші коні пробиралися поміж камінням. А ще спливає у пам'яті, як від розрідженого повітря паморочилося в голові, коли ми все вище й вище підіймалися вгору. Здається, решту нашої подорожі я провів у дрімоті, звідки мене вирвав голос Сміта:

— Ось ми й приїхали, Вілкінсе. Це Блу-рок парк. Завтра зможете насолодитися видом. А зараз ми трохи підкріпимось і підемо спати.

Із убогої хатини вийшов чоловік і розсідлав наших коней, а всередині на нас чекали смажене м'ясо і дешеве віскі. Той будиночок справляв дивне враження. В хатині було три кімнати: одна, де ми вечеряли, кімната Сміта і моя власна. Глухуватий старий, що прислужував, спав у якійсь подобі сараю, а коли наступного ранку я прокинувся і вийшов надвір, то побачив, що хатина стоїть у западині поміж гір. Завдяки густим насадженням сосон, крізь які де-не-де прозирали величезні блакитно-сірі скелі, ця місцина отримала назву Блу-рок парк[35]. Зусібіч нас оточували гори з укритими снігом вершинами, а повітря було п'янке, мов вино. Глянувши вниз, я уявив себе на одному з тих маленьких безлюдних островів десь посередині Тихого океану, адже навколо не було ні душі. Єдиним нагадуванням про людину була та вбога хатинка, в якій я провів минулу ніч. Пізніше я довідався, що схожі хатини стоять на відносно недалекій, за мірками Скелястих гір, відстані одна від одної. Але тоді мене охопило відчуття страшенної самотності, а від думки про безкраї рівнини та безмежний океан, що відділяли мене від світу, який я колись знав, у мене стислося серце, і я подумав, що тут, у цій гірській западині, я можу зустріти свою смерть. То була жахлива мить, яку я досі не годен забути. Однак я зумів побороти свій страх. Я сказав собі, що повинен бути сильним, і вирішив мужньо пережити цю пригоду. Тоді у мене було нелегке життя з доволі примітивними умовами. Я був полишений на самого себе й ні від кого не залежав. Я майже не бачив Сміта, ба не знав навіть, коли той був у будинку. Часто бувало так: я думав, що він десь далеко, а наступної миті, на мій превеликий подив, я бачив, як він виходить зі своєї кімнати, замикає двері на замок і кладе ключа собі до кишені. Бувало й інакше: я був упевнений, що він сидить заклопотаний у себе в кімнаті, а він повертається додому в брудних, заболочених чоботях. Що стосується роботи, то я просто байдикував — блукав долинами, їв і спав. Так-сяк я призвичаївся до нового ритму життя, навіть навчився комфортно в ньому почуватися, і поступово почав усе більше віддалятися від дому, вивчаючи нову для себе місцевість. Одного разу я вирішив дослідити сусідню долину — і цілком неочікувано натрапив на групу людей, що пиляли дерева. Я підійшов до них, сподіваючись, що бодай хтось із тих робітників виявиться англійцем. У будь-якому разі, то були живі люди, а мені дуже хотілося почути розбірливу мову, бо той старий чолов'яга, про якого я вже згадував, окрім того, що напівсліпий та глухий, до всього ще й був німий. Я був готовий до грубого, без зайвих сентиментів чи ввічливості, привітання, але мене страшенно вразили похмурі погляди і різкі короткі відповіді. Я помітив, як вони якось дивно перезирнулися між собою, а один, відірвавшись від роботи, почав гратися зі своїм пістолетом, тож я змушений був повернутися і піти далі своєю дорогою, проклинаючи долю, яка закинула мене в край, де люди були жорстокішими за звірів. Сповнене самотності життя почало душити мене, як страшний сон, і через кілька днів я подався на станцію, розташовану за кілька миль від нашої хатинки, де був невеличкий заїжджий двір для мисливців і туристів. Іноді там зупинялися на ніч англійські джентльмени, і я думав, що зможу познайомитися з кимось із кращими манерами, ніж у мешканців цієї місцевості. Як я й очікував, я натрапив на групу людей, які юрмилися в дверях дерев'яної хатинки, що слугувала трактиром. Наблизившись, я помітив, що вони стали плечем до плеча, переглядаючись між собою, а коли я підійшов до них ближче, шестеро чи семеро мисливців вирячилися на мене очима, повними холодної люті й огиди, з якою дивляться на мерзенну отруйну змію. Я відчув, що мені більше несила це терпіти, і вигукнув:

— Є тут бодай один англієць чи хтось хоча б трішки цивілізований?

Один із чоловіків потягнувся рукою до свого ременя, на якому висів револьвер, та інший зупинив його і відповів мені:

— Ми дуже навіть цивілізовані, містере, як і наші розваги, які, боюся, вам не надто сподобаються. В будь-якому разі, тут зупинився один англієць, який, поза сумнівом, буде радий вас бачити. А ось і він, знайомтеся — містер д'Обернаун.

Біля дверей готелю стояв молодий чоловік, одягнений, як англійський сквайр, і дивився на мене. Один із мисливців тицьнув у мене пальцем:

— Це той самий чоловік, про якого ми говорили минулого вечора. Ви, сквайре, казали, що вам цікаво буде на нього глянути, і ось він сам прийшов.

Добродушне обличчя англійського молодика враз спохмурніло. Він грізно глипнув на мене і відвернувся, всім своїм виглядом показуючи презирство та відразу.

— Сер! — вигукнув я. — Мені незрозуміло, що я зробив, щоб заслужити на таке ставлення до себе. Ви мій земляк, від якого я очікував хоч якоїсь пошани.

Він кинув на мене злісний погляд і вже хотів було зайти досередини, але передумав і підійшов до мене.

— Ви дуже необачний у своїй поведінці. Ви, схоже, випробовуєте наше терпіння, яке рано чи пізно урветься. Скоріше навіть рано, ніж пізно. І дозвольте вам сказати ось що, сер: ви можете називати себе англійцем, знеславлюючи шляхетне ім'я Англії, але не можете розраховувати на добре до вас ставлення англійців. На вашому місці я б тут не затримувався ні хвилиною довше.

Він зайшов у готель, решта чоловіків мовчки спостерігали за мною, а я стояв мов громом прибитий і думав, чи не зійшов бува з глузду. Тут на вулицю вийшла господиня заїжджого двору і вирячилася на мене, як на якогось звіра чи дикуна. Я повернувся до неї і тихо заговорив:

— Я страшенно голодний і, здолавши довгий шлях, хочу пити. У мене в гаманці достатньо грошей. Можна у вас чогось попоїсти й випити?

— Ні, не можна, — відрубала вона. — Вам краще піти звідси геть.

Мов ранений звір, я ледве доповз додому і впав на ліжко. Мені несила було розгадати цю загадку. Мене охопили гнів, сором і страх. До моїх страждань додалося, коли я проходив повз хату у ближній долині, і діти, що гралися надворі, кинулися тікати від мене, здійнявши страшний галас. Тож щоб чимось себе зайняти, я здійснював далекі прогулянки. Я б уже давно зсунувся з глузду, якби отак цілими днями сидів у Блу-рок парку, споглядаючи гори. І кого я не зустрічав на своєму шляху, завжди бачив на обличчі людей той самий погляд ненависті та відрази, а одного разу, пробираючись крізь густі зарослі, я почув постріл та лихе сичання купі, що пролетіла прямо біля мого вуха.

Якось мені випало почути розмову, що мене геть приголомшила. Я сидів, відпочиваючи і обпершись на валун, коли почув, як двоє чоловіків, що йшли стежкою неподалік, зупинилися. Один із них заплутався в лозах дикого винограду, проклинаючи все на світі, а інший сміявся з нього, мовляв, вони іноді можуть стати у пригоді.

— Що ти таке верзеш?

— Та так, нічого. Просто ці лози надзвичайно міцні, куди міцніші за всяку мотузку, їх рідко де здибаєш.

Чоловік, який щойно сипав прокльонами, гмукнув, а потім я почув, як вони сіли, запаливши люльки.

— Ну що, бачив його? — запитав лихословець.

— Та бачив якось днями, але клята куля пролетіла надто високо. Думаю, негідникові просто пофортунило, як і його шефу, хоча це не може тривати вічно. Ти ж чув, як він приплуганився до трактиру Джінксів, вимахуючи своїм гаманом і щось доказуючи? Той молодий британець, скажу тобі, швидко заткнув йому рота.

— І що це в біса означає?

— Не знаю, але думаю, пора це припинити, і зробити це слід у найкращих традиціях. Тобі ж відомо, як вирішуються питання з неграми?

— Так, довелося бачити краєм ока. Кілька галонів керосину в крамниці Брауна коштує цілий долар, але, як на мене, це все одно що за безцінь.

Вони вже пішли геть, а я й досі ховався за валуном, стікаючи рясним потом. Мені було так зле, що я ледь підвівся і, спершись на палицю, поплентався додому повільною немічною ходою. Я зрозумів, що ті двоє говорили про мене, як і те, що на мене очікує страшна смерть. Тієї ночі я не склепив очей. Я перевертався на твердому ліжку і мучився у здогадах, що б це все могло означати. Врешті-решт серед глупої ночі я встав, вдягнувся і вийшов надвір. Мені було байдуже, куди я йду, та відчував, що мушу йти все далі й далі — до знемоги. Надворі стояла ясна місячна ніч, і за кілька годин я побачив, що наближаюся до розташованої в глибині скель сумнозвісної похмурої місцини, відомої як каньйон Блек-ґалф. Багато років тому на цьому місці англійські переселенці, серед яких були й жінки, облаштували табір, де їх зусібіч оточили індіанці. Захопивши переселенців, вони жорстоко поглумилися над ними і закатували до смерті. Відтоді навіть засвітла найсміливіші серед мисливців та лісорубів обходять той каньйон десятою дорогою. Продираючись крізь густі чагарі, що росли над каньйоном, я почув голоси, і, дивуючись з того, хто б це міг бути в такому місці в таку годину, я стишив ходу, намагаючись не шуміти. На самому краю скелі росло велике дерево, під яким я ліг, визираючи з-за його стовбура. Піді мною виднівся каньйон Блек-ґалф. Місячне сяйво заглядало в самі його глибини, відкидаючи чорні як смерть тіні від шпичастої скелі, а прямовисний схил гори, що нависав над каньйоном по інший бік, потопав у пітьмі. Подеколи місяць затуляв легкий серпанок хмаринки, що пропливала повз, а сильний вітер пронизливо завивав між скель. Отож я глянув униз і побачив двадцятьох людей, що півколом стояли довкруж скелі. Я рахував їх один за другим — більшість із них були мені знайомі: наймерзенніші з мерзенних негідників, навіть мерзенніші за диких звірів, і в багатьох на руках була кров, а за душею — страшні гріхи. Обличчям до них стояв містер Сміт, перед ним був камінь, на якому були встановлені великі, як у крамниці, ваги. Лежачи під деревом, я почув із глибини каньйону відлуння його голосу, і мені аж морозом сипонуло по спині.

— Життя в обмін на золото! — вигукнув він. — Життя за золото! Кров та життя ворога за фунт золота!

Якийсь чоловік ступив крок із півкола й підніс одну руку, а іншою кинув блискучий шматок металу на чашу ваг, що дзенькнула під його вагою. Сміт прошепотів йому щось на вухо, а тоді знову вигукнув:

— Кров в обмін на золото, за фунт золота — життя ворога! За кожний фунт золота на цих вагах — життя.

Один за одним, піднявши правицю, з півкола виходили чоловіки. Вони клали на ваги золото, а Сміт щоразу схилявся до них і шепотів щось на вухо. Тоді він знову вигукнув:

— Бажання й пристрасть — за золото на цих вагах. За кожний фунт золота — задоволення бажань.

І все пішло по колу — підняті догори руки, метал на вагах, шепіт та демонічна пристрасть на обличчі кожного.

А тоді один за одним чоловіки знову почали підходити до Сміта. Почувся шепіт. Я побачив, як Сміт щось їм пояснює та кудись скеровує, як він жестикулює, ніби переконуючи їх у чомусь, а раз чи двічі він швидко замахав руками, немов даючи знати, що все вже вирішено і відступати не можна. Я так уважно стежив за ним, що нічого більше не помічав, і в якийсь момент я з жахом усвідомив, що в каньйоні нікого нема. Ще секунду тому я бачив там ті мерзенні пики, трохи поодаль від скелі. А тепер, знову глянувши вниз, я не нікого вгледів — у каньйоні було порожньо. Занімілий від страху я повернувся додому, де від утоми одразу ж заснув. Мені здавалося, що я проспав багато годин поспіль, та коли прокинувся, сонце лиш почало вставати з-за обрію, кидаючи перші промені на мою постіль. Я підскочив на ліжку, ніби від стусана, і коли розгублено почав оглядатися по сторонах, то, на своє превелике здивування, побачив, що в кімнаті було троє чоловіків. Один із них, поклавши мені руку на плече, сказав:

— Ну ж бо, прокидайтеся, містере. Боюся, вам залишилося не так багато часу. Хлопці чекають надворі, вони дуже поспішають. Накиньте на себе щось — ранок сьогодні прохолодний.

Я бачив, як двоє інших чоловіків похмуро всміхалися одне до одного, та нічого не розумів. Спокійно, наскільки міг, натягнув на себе одяг і сказав, що готовий.

— От і добре, а тепер ходімте зі мною. Ти, Ніколсе, йди першим, а ми з Джимом допоможемо джентльмену.

Вони вивели мене на світло дня, і тоді я зрозумів, що це був за нерозбірливий шепіт, який спантеличив мене, поки я вдягався. Надворі на мене чекало близько двох сотень чоловік, серед них навіть кілька жінок, і коли вони мене побачили, почувся тихий гул. Я не знав, що скоїв, але від того звуку в мене застугоніло серце, а на обличчі проступив піт. Невиразно, наче крізь пелену, я бачив збуджений натовп, чув перегук злостивих голосів, і жодне з тих облич не випромінювало милосердя, тільки лють і жадобу, які мені було годі збагнути. Разом з процесією тих людей я підіймався по схилу гори в оточенні кількох чоловіків, які в руках стискали револьвери. Час від часу до мене долинали люті вигуки і якісь окремі слова та фрази, але я ніяк не міг збагнути, про що, власне, мова, лиш розумів, що про щось погане. Я чув уривки якихось дивних і неправдоподібних оповідей. Хтось говорив про людей, яких виманювали з їхніх домівок і жахливо катували, й ті, звиваючись, мов ранені змії в темних закинутих місцинах, благали добити їх, щоб покласти край їхнім мукам. Інший розповідав про цнотливих дівчат, які зникали на кілька днин, а, повернувшись, вмирали, навіть в обіймах смерті згораючи від сорому. Мені було невтямки, що це все може означати і що на мене чекає, але я був такий виснажений, що йшов наче крізь дрімоту, мріючи лише про сон. Та врешті-решт процесія зупинилася. Ми вийшли на вершину гори, звідки було видно долину Блу-рок, і я помітив, що стою під деревом, де часто любив посидіти. Я стояв усередині кола озброєних чоловіків і бачив, як одні клопочуться над в'язанками хмизу, а інші крутять у руках мотузку. Тоді натовп заворушився і виштовхнув наперед чоловіка. Руки й ноги у нього були зв'язані, і хоч обличчя було невимовно мерзенне й огидне, мені стало шкода того чоловіка. Попри те, що риси його обличчя були спотворені мукою, я впізнав його. Він був серед тих чоловіків, що купчилися навколо Сміта в каньйоні Блек-ґалф. Його вмить розв'язали й роздягнули догола, а тоді підвели до дерева і накинувши на шию петлю мотузки, зав'язаної навколо стовбура. Чийсь хриплий голос віддав команду. Натовп заворушився, коли мотузка натяглася. Прямо перед собою я побачив, як чорніє лице чоловіка, а його кінцівки корчаться в нестерпних муках смерті. Один за одним на моїх очах повісили півдюжини чоловіків, яких я бачив минулої ночі в каньйоні, після чого тіла їхні покидали на землю. Після невеличкої затримки чоловік, що не так давно підняв мене з ліжка, підійшов до мене і сказав:

— Тепер, містере, ваша черга. Даємо вам п'ять хвилин, щоб ви могли розповісти все, мов на духу, а коли відведений вам час закінчиться, ми, славлячи нашого Господа, спалимо вас живцем біля цього ось дерева.

Саме тоді я остаточно прокинувся, немов прозрів, і закричав:

— Чому? Що я вам зробив? За що ви хочете мене вбити? Я ні в чому не винний. Я нікому з вас не заподіяв зла, — і затулив обличчя руками. Мені було так жаль себе — на мене чекала страшна смерть..

— Ну що такого я скоїв? — знову закричав я. — Ви, мабуть, мене з кимось плутаєте. Ви мене не знаєте.

— Тебе, жорстокий демоне, — відповів чоловік, що стояв поруч, — ми дуже добре знаємо. На тридцять миль довкола кожен чоловік, кожна жінка і дитина проклинатиме ім'я Джека Сміта, коли ти станеш горіти у пеклі.

— Але ж я не Сміт, — сказав я, відчуваючи в серці спалах надії. — Мене звуть Вілкінс. Я працюю у містера Сміта секретарем, але нічого про нього самого не знаю.

— Ви лишень послухайте цього ницого брехуна! — вигукнув чоловік. — Секретар, хай йому біс! Мушу сказати, вам вистачило розуму прокрастися вночі, ховаючи своє обличчя в темряві, та ми вас все одно вистежили. Що ж, час настав. Тягніть його.

Мене поволокли до дерева та прикували до нього ланцюгами. Я побачив розкладені навколо оберемки хмизу і заплющив очі. Я відчув, ж мене з ніг до голови облили чимось смердючим, і, знову розплющивши очі, побачив жінку, що вишкірялася до мене. Це, мабуть, вона щойно вилила на мене, хлюпнувши й на хмиз, величезну каністру керосину. Хтось крикнув: — Запалюйте! — після чого я знепритомнів, а що було далі — не знаю.

Отямився я на ліжку в порожній кімнаті з голими стінами. Лікар тримав у мене перед носом флакончик з нашатирним спиртом, а джентльмен, що стояв біля мого ліжка, який, як виявилося, був шерифом, заговорив до мене:

— Ви, містере, — почав він, — були на волосинці від смерті. Хлопці якраз хотіли підпалити вогнище, коли підіспів я із загоном полісменів. Мені вартувало величезних зусиль врятувати вас від них. Але хочу вам сказати, що їх важко звинувачувати. Бачте, вони думали, що ви і є ватажок блекґалфської банди, і я ніяк не міг переконати їх у тому, що ви не Джек Сміт. На щастя, з нами був один із місцевих, Еванс, і він підтвердив, що бачив вас разом з Джеком Смітом і що ви — то зовсім не він. Тож ми забрали вас із собою і помістили сюди, у в'язницю, та ви можете вийти звідси, коли забажаєте, щойно остаточно прийдете до тями.

Наступного ж дня я сів на потяг, а через три тижні був уже в Лондоні, і знову майже без гроша в кишені. Але відтоді доля почала мені усміхатися. Я завів знайомства з впливовими людьми у різноманітних сферах. Директори банків ледь не бігали за мною, а пропозиції від редакторів так і сипалися на мене. Я мав лише обрати, чим саме я хочу займатись, але незабаром я вирішив, що створений для безтурботного життя. Я неймовірно легко знайшов добре оплачувану роботу в одному заможному політичному клубі. У мене розкішний кабінет у самому центрі неподалік від парку, а шеф-кухар клубу аж зі шкури пнеться, щоб догодити мені, коли я приходжу туди на обід чи вечерю, до того ж у моєму розпорядженні завжди їхні найрідкісніші вінтажні вина. А проте, відколи я повернувся до Лондона, я жодного дня не відчував себе у безпеці. Щоразу, прокинувшись серед ночі, я тремчу зі страху, що Сміт стоїть біля мого ліжка, і мені здається, що з кожним кроком я тільки наближаюся до краю прірви. Я знав, що Сміт врятувався втечею від помсти народних месників, і я тремтів від однієї лиш думки, що він, найімовірніше за все, повернувся до Лондона, і коли я буду найменше до цього готовий, ми десь зіткнемося з ним віч-на-віч. Щоранку, покидаючи дім, я постійно озираюся, боячись побачити на вулиці його страшну постать, що вичікує мене. Затамувавши подих, я ховаюся по закутках. Мені ставало млосно від усвідомлення того, що якихось кілька швидких кроків можуть призвести нас до зустрічі. Я припинив ходити до театрів чи вар'єте, боячись, що за якимось химерним збігом обставин він сидітиме поруч зі мною. Іноді, проти своєї волі, скоряючись якомусь нездоланному поклику, я виходив гуляти нічним містом, де тіні безлюдних кварталів викликали у мене дрож, а на переповнених людом вулицях я казав собі: «Рано чи пізно це має статися. Він неодмінно повернеться до міста, і я побачу його, коли почуватимуся в цілковитій безпеці». Я перечитував газети в пошуках натяків на прийдешнє лихо, і жодна стаття чи убога новина не залишалися поза моєю увагою. З особливою увагою я перечитував колонки з оголошеннями, та все марно. Минали місяці, а я й досі був живий, і попри те, що не почувався у цілковитій безпеці, я більше не страждав від нестерпного гніту раптових нападів тривоги. А сьогодні увечері, спокійно прогулюючись по Оксфорд-стріт, я глянув через дорогу і там, на протилежному боці, побачив чоловіка, думки про якого так давно не дають мені спокою.

Містер Вілкінс допив вино і відхилився назад на стільці, сумно поглядаючи на Дайсона, а тоді, ніби раптом щось згадавши, дістав із внутрішньої кишені шкіряний гаманець і поклав на стіл перед Дайсоном вирізку з газети.

Придивившись до клаптика паперу, Дайсон зрозумів, що то вирізка з однієї з колонок вечірнього випуску. Ось про що там йшлося:

— Жахлива історія, — мовив Дайсон. — Чудово уявляю, як вас днями та ночами переслідують спогади про ті страшні події, які ви мені щойно описали. Та вам нема чого боятися Сміта. Навпаки, у нього є набагато вагоміші причини остерігатися вас. Подумайте лишень: варто вам викласти все поліції, і вони відразу ж видадуть ордер на його арешт. І ви пробачте мені, будь ласка, за те, що я вам зараз скажу.

— Любий друже, — перебив його містер Вілкінс, — почувайтеся цілком вільно у своїх висловлюваннях.

— Що ж, мені здалося, ви вкрай засмутилися через те, що вам не вдалося наздогнати чоловіка, який вислизнув у вас із рук. Ви виглядали роздратованим, що не змогли швидко перебігти через дорогу.

— Сер, я не знав, що мені робити. Я лиш мигцем побачив того чоловіка, а те емоційне збудження, свідком якого ви стали, було наслідком невизначеності. Я не був до кінця певний, що то саме він. Мене охопив жах від того, що Сміт знову в Лондоні. Я здригнувся від думки, що цей диявол з крові й плоті, чия душа чорна від немислимих злочинів, спокійно розгулює собі серед простого люду, замислюючи, мабуть, ще жорстокіші лиходійства. Кажу вам, сер, це чудовисько ходить вулицями міста, чудовисько, перед яким тьмяніє саме сонце, а тепле літнє повітря стає таким холодним, що пробирає до кісток. Ось такі думки налетіли на мене, мов той ураган, і я геть втратив здоровий глузд.

— Що ж, почасти я розумію ваші почуття, але повірте мені, вам справді немає чого боятися. Будьте певні, Сміт у жодному разі не буде вам допікати. Не забувайте, що він сам отримав попередження, а з того, що я встиг побачити краєм ока, він видався мені доволі таки переляканим чоловіком. У будь-якому разі, вже пізно, і я, з вашого дозволу, містере Вілкінс, піду. Сподіваюся, ми ще не раз тут зустрінемося.

Дайсон пішов, розмірковуючи над тією неймовірною історією, що йому підкинуло випадкове знайомство, а, тверезо оцінивши ситуацію, зрозумів, що поведінка містера Вілкінса була дещо дивною, навіть зважаючи на всі ті пригоди, які він пережив.

Пригода зниклого брата

Містер Чарльз Філіпс був, як ви вже могли здогадатися, джентльменом, що мав великий інтерес до науки. Ще в юності він з неймовірним запалом поринув у штудіювання біології, а коротенька монографія «Ембріологія мікроскопічної голотурії[36]» стала його першим внеском у белетристику. Згодом він дещо полегшив собі життя, зайнявшись поверховим вивченням палеонтології та етнології. У його вітальні стояла шафа, шухляди якої були забиті примітивними знаряддями праці з кремнію, а окрасою його помешкання був чарівний амулет з південної частини Тихого океану. Він гордо називав себе матеріалістом, хоча насправді був ще той легковір — ладен брати на віру існування будь-яких див, якщо вони вбрані у наукові шати, і навіть найнеймовірніші вигадки набували в його очах конкретних обрисів, якщо до них застосовувалась чітка й бездоганна наукова термінологія. Він насміхався з відьом, але боявся сили гіпнозу, закочував очі, коли мова заходила про християнство, але обожнював розмови про етер[37] і протил[38]. Крім того, він пишався своїм непохитним скепсисом. Балачки про всілякі дивовижі він слухав не інакше як зі зневагою, тому нізащо не сприйняв би розповідь Дайсона про переслідувача і його жертву за чисту монету, якби той не показав йому тієї самої монети — вагомого і видимого доказу. Як і можна було очікувати, він з підозрою вислухав історію Дайсона. Він знав, що його приятель наділений химерною уявою і має звички бачити дива там, де їх і близько немає. Окрім того, він вважав, що так звані факти цієї дивної пригоди в ході розповіді пережили неабиякі метаморфози. Обміркувавши історію Дайсона, він наступного дня завітав до нього й завів серйозну розмову про те, як важливо реально дивитися на речі, і що дурень той, хто для цього бере до рук калейдоскоп замість телескопа. Вислухавши все те з уїдливою посмішкою, Дайсон врешті-решт мовив:

— Любий друже, я чудово розумію хід ваших думок. Однак ви будете вражені, коли я скажу, що фантазером насправді є ви, а я дивлюся на життя тверезо і вдумливо. Ви ходите по колу, і поки у своїх мріях ви живете на золотій долині поміж новітніх філософів, насправді ви є простим мешканцем метафоричного Клепему[39]. Ваш скепсис зазнав краху, перетворившись на нечуване легковір'я. Ви, мов той кажан чи сова — забув, хто саме, — що заперечували існування сонця в полудень, тож я буду глибоко вражений, якщо ви так і не прийдете до мене одного дня зі щирим каяттям за свої численні помилки і твердим наміром поглянути на речі у справжньому світлі.

Ця тирада нітрохи не вразила містера Філіпса. Він вважав Дайсона безнадійним, а тому пішов до себе милуватися примітивними знаряддями з кремнію, які прислав йому приятель з Індії. Прийшовши додому, він виявив, що домовласниця, побачивши якісь безформні шматки каменю, що були недбало розкидані на столі, викинула їх у смітник, де він провів у смердючих пошуках майже увесь день. Почувши, що він каже про цей мотлох як про цінні артефакти, місіс Браун, навіть не стишуючи голосу, назвала його «бідолашний містер Філіпс». На годиннику пробило четверту, коли він, розриваючись між гнівом та огидою через страшенний сморід, нарешті закінчив свою маленьку пошуково-рятувальну операцію. Пересичений ароматами гнилого капустяного листя, Філіпс відчув, що йому не завадило б трохи розвіятись, щоб нагуляти апетит перед вечерею. На відміну від Дайсона він, поглинутий своїми думками, крокував дуже швидко, втупивши очі в бруківку й не помічаючи життя навколо. Він не знав, якими вулицями щойно пройшов, тому, звівши очі, він побачив, що його занесло на Лестер-сквер. Трава і квіти навколо тішили око, тож він зрадів можливості кілька хвилин перепочити. Роззирнувшись довкола, Філіпс побачив лавку, на самісінькому краєчку якої сиділа якась жінка. Він сів на протилежному краю лавки і почав гнівно перебирати в голові події того вечора. Мимохіть він помітив, що та жінка була гарно вбрана і молода на вигляд. Він не міг розгледіти її обличчя, яке вона повернула в бік кущів, вочевидь, уважно їх вивчаючи, до всього ще й прикриваючи лице рукою. Не подумайте лише, що містер Філіпс плекав якісь надії на романтичні стосунки з нею — він просто не хотів сидіти поруч із п'ятьма замурзаними дітлахами, що влаштувались на сусідній лавці, тож щойно він сів, його одразу поглинули думки про його невдачі. Він роздумував над тим, щоб змінити квартиру, але згадавши всі ті помешкання, які колись винаймав, і дивлячись на них з висоти прожитих літ, усвідомив, що перебирання хазяйками подібно до перебирання листя — при всій очевидній безмежності вибору різниця між ними зовсім невідчутна. Тому він вирішив провести спокійну, але сувору бесіду зі своєю кривдницею, місіс Браун, вказавши на її вкрай необачний вчинок та висловивши сподівання на краще поводження з його речами в майбутньому. Задоволений таким рішенням, Філіпс, уже зібрався було йти геть, коли роздратовано почув придушене схлипування, що, вочевидь, долинало від молодої жінки, яка й досі нерухомо сиділа, втупившись у кущі й клумби. Він відчайдушно стиснув ціпок, готовий от-от піти, аж раптом вона повернулася до нього обличчям, на якому читалося німе благання. Вона була юна, радше незвичайна й приваблива, аніж вродлива. Мабуть, її щось дуже тривожило, і містер Філіпс знову сів на лавку, спересердя проклинаючи свою долю. Юна леді дивилася на нього своїми чарівними карими очима, в яких не було й краплі сльози, хоч вона і тримала в руці хустинку. Вона ще й закусила губку, так благально й жалісно, ніби боролася з відчуттям горя, що поглинало її. Філіпс совався на краю лавки, ніяково дивлячись на дівчину й не знаючи, чого очікувати далі, а вона дивилася на нього, так і не зронивши жодного слова.

— Перепрошую, міс, — врешті заговорив він, — мені здається, що ви хочете зі мною поговорити. Я можу вам чимось допомогти? Однак, дозвольте сказати, це видається мені малоймовірним.

— Ох, сер, — прошепотіла вона, — не будьте таким суворим до мене. Мені й так гірко, і я думала, що ви, якщо й не допоможете, то бодай розрадите мене.

— Скажіть, будьте ласкаві, в чому річ? — запитав Філіпс. — Я можу запропонувати вам випити чашечку чаю?

— Я знала, що не помилилася, звернувшись до вас, — мовила у відповідь юна леді. — Ваша пропозиція свідчить про щиру вдачу. Та, на жаль, чай мене не заспокоїть. З вашого дозволу, я спробую пояснити вам суть проблеми.

— Буду радий, якщо ви так і зробите.

— Так, я все поясню і постараюся не вдаватись у зайві подробиці, незважаючи на ті численні труднощі, які змушують мене, ще таку юну, тремтіти перед лицем страшної таємниці буття. І все ж вам може здатися надто банальним те горе, від якого крається моє серце. Я втратила брата.

— Втратили брата? Як це трапилося?

— Бачу, мені все-таки доведеться пояснити вам деякі деталі. Отож, мій брат, старший від мене на кілька років, працює вчителем у приватній школі на півночі Лондона. Брак коштів не дав йому можливості закінчити університет, а без диплома він не міг навіть мріяти про посаду, на яку він, зі своїми талантами та ерудованістю, мав повне право претендувати. Тож брат був змушений обійняти посаду вчителя мови в академії Хайґейт імені доктора Сондерсона для синів знаті. Кілька років поспіль він чудово справлявся зі своїми обов'язками на втіху директора академії. Про себе навіть не починатиму розповідати. Лише скажу, що останній місяць я працювала гувернанткою в одній родині в Тутинґу. У нас із братом завжди були теплі стосунки, і хоч через певні обставини, які я краще омину, ми деякий час не спілкувалися, проте все одно ніколи не випускали одне одного з поля зору. Якось ми вирішили, що нам обов'язково треба бачитися не рідше ніж раз на тиждень, якщо, звісно, ніхто з нас не захворіє так, що не годен буде піднятися з ліжка. І нещодавно ми обрали цю площу місцем наших зустрічей завдяки її розташуванню в центрі міста та зручній досяжності. Після тижня виснажливої праці мій брат не мав великого бажання прогулюватися пішки, тож ми частенько годинами сиділи на цій лавці й говорили про плани на майбутнє та згадували наше щасливе дитинство. Перший місяць весни видався холодним і мокрим, але ми все одно насолоджувалися нашими зустрічами. Гадаю, нас часто мали за закохану пару, коли ми вмощувалися на лавочці, жваво щось обговорюючи. Отак ми щосуботи зустрічалися, і навіть підхопивши грип, мій брат, незважаючи на застереження лікаря, що вважав це безглуздим божевіллям, не пропускав нагоди побачитися зі мною. Так тривало донедавна. Минулої суботи ми провели довгий та цікавий вечір і розійшлися ще в кращому настрої, ніж зазвичай, з відчуттям, що наступний тиждень пролетить на одному диханні, а наша чергова зустріч буде ще приємнішою. Я прийшла сюди на домовлену годину, о четвертій, і сіла виглядати свого брата, з хвилини на хвилину очікуючи побачити, як він наближається до мене з отих воріт на північному боці площі. Минуло п'ять хвилин, а його все не було. Я вирішила, що він, мабуть, запізнився на свій трамвай, і мене засмутила думка про те, що наша зустріч буде коротшою хвилин на двадцять, а то й на півгодини. Адже я сподівалася провести разом з ним щасливий день. Раптом, сама не знаю чому, я різко повернулася і — уявіть моє здивування! — побачила свого брата, який повільно йшов до мене з південного боку площі у супроводі якогось чоловіка. Пригадую, як мене обурило те, що той чоловік, хай ким він був, безцеремонно порушує наш особистий простір. Я й гадки не мала, хто то був, тому що в мого брата не було близьких друзів. Коли я знову поглянула на постаті, що наближалися до мене, мною оволоділо інше відчуття — відчуття болісного страху, страху дитини перед темрявою, необгрунтованого й безглуздого, але жахливого, що стиснув моє серце, ніби холодними руками небіжчика. Та я опанувала себе й спокійно подивилася на брата, чекаючи, коли він заговорить, ще уважніше роздивляючись його супутника. Тоді я помітила, що той чоловік радше вів мого брата, ніж ішов поряд з ним. Він був високий, доволі просто вбраний. На голові мав високий котелок і, незважаючи на теплу погоду, був у чорному щільно застебнутому пальті, з-під якого виднілися штани у чорну і сіру смужки. Обличчя чоловіка теж нічим не вирізнялося, тому я не можу вказати на якісь особливі риси чи характерний вираз. Коли він наблизився, його обличчя не виражало жодних емоцій, ніби на ньому була майстерно виліплена маска. Вони пройшли повз мене, і, на моє величезне здивування, я почула голос брата, який звертався до мене, хоч вуста його не ворушилися, а очі дивилися у геть інший бік. Я не в змозі описати той голос, хоч він знайомий мені з дитинства, але слова, що долинали до моїх вух, наче змішалися з шумом води та плюскотом гірського потічка. Він сказав: «Я не можу залишитися», і тієї ж миті загуркотів грім, небо і земля немов зіштовхнулися, і світ перетворився на чорну порожнечу, якій немає кінця-краю. Коли мій брат проходив повз мене, я побачила руку, що тримала і наче вела його, і в якусь жахливу хвилю я усвідомила, що вона була якась безформна, немов багато років гнила в землі. Її плоть, що відшарувалася від кісток, звисала сухими покрученими пасмугами; пальці, які обхопили руку мого брата, втратили чіткі обриси й скидалися на пазурі, а один палець без фаланги, що давно вже відгнила, нагадував неотесаний обрубок. Прийшовши до тями, я побачила, що брат і його супутник виходять в он ті ворота. Я підхопилася і якусь мить стояла як укопана, а тоді мене наче окропом обдало, і я кинулася услід за братом, бо знала, що ніяке жахіття мене не зупинить, я мушу його врятувати, хай хоч саме пекло повстане проти мене. Вискочивши на тротуар, я помітила дві знайомі постаті, що протовплювалися крізь юрбу. Я перебігла дорогу й побачила, як вони завернули за ріг вулиці. Діставшись туди, я марно оглядалася навсібіч — мого брата і його дивного поводиря мов вітром звіяло. Я вгледіла тільки двох джентльменів поважного віку, що йшли попід руку, та хлопчика-газетяра, який жваво крокував вулицею, щось насвистуючи. Якусь мить я стояла, заціпенівши від жаху, а тоді, похнюпивши голову, повернулася на те місце, де ви мене зустріли. Тепер ви, сер, розумієте моє горе? Ох, скажіть, що трапилося з моїм братом, бо відчуваю, що скоро збожеволію.

Містер Філіпс, надзвичайно терпляче вислухавши історію, якийсь час вагався, перш ніж відповісти:

— Шановна леді, — врешті озвався він, — ваш випадок зацікавив мене не лише як людину, але і як науковця. Як людина, не позбавлена почуттів, я безмежно вам співчуваю. Схоже, вас до глибини душі вразило побачене чи радше те, що ви буцімто побачили. Як науковець, я вважаю своїм обов'язком сказати вам правду, яка окрім того, що розкриє вам очі, повинна вас втішити. Будь ласка, чи не могли б ви описати свого брата?

— Звісно, — охоче погодилася юна леді. — Я можу дуже точно його описати. Мій брат досить молодий на вигляд. В нього бліда шкіра, коротенькі темні бакенбарди, а ще він носить окуляри. У нього доволі боязкий, мало не переляканий вираз обличчя, і він завжди нервово озирається по сторонах. Спробуйте пригадати! Ви точно колись його бачили. Мені здається, ви частий habitué[40] цього чарівного кварталу. Ви могли перетнутися з ним минулої суботи. Я можу помилятися, стверджуючи, що він завернув за ріг тієї вулички. Можливо, він пішов далі, і ви могли з ним зустрітися. Ох, скажіть мені, сер, чи ви його часом не бачили?

— Боюся, коли я йду вулицею, то не помічаю багатьох речей, — мовив Філіпс, який не помітив би навіть рідної матері, якби вона пройшла за крок від нього, — але ви чудово описали свого брата. А тепер можете описати того, хто, як ви кажете, тримав вашого брата за руку?

— Не можу. Кажу ж вам, його лице було геть позбавлене виразності чи якихось характерних рис. Воно було схоже на маску.

— Правильно, ви не в змозі описати те, чого взагалі не було. Думаю, ви самі вже зрозуміли, що стали жертвою галюцинації. Ви очікували побачити свого брата і були стривожені через те, що він усе не йшов, і саме тоді ваш мозок запрацював на підсвідомому рівні, і ви побачили всього лише проекцію своїх хворобливих думок — образ вашого брата, якого насправді не було поруч, і страх, що втілився в постаті, яку ви не можете описати. Поза сумнівом, щось завадило вашому братові зустрітися з вами, як завжди. Гадаю, через кілька днів ви отримаєте від нього звістку.

Молода жінка пильно подивилася на містера Філіпса, і якоїсь миті тому, здалося, що у неї в очах спалахнула радість, та потім її обличчя спохмурніло від категоричних висновків науковця, яких він так упевнено дійшов.

— Ах, — зітхнула вона, — ви нічого не розумієте. Я не сумніваюся в тому, що все це було насправді. До того ж я переживала й не такі жахіття. Я визнаю силу ваших переконань, але жінки володіють інтуїцією, яка їх ніколи не підводить. Повірте, то не істерія в мені промовляє. Помацайте мій пульс — він доволі рівний.

Юна леді граційним жестом простягнула Філіпсу свою руку і глянула так, що цей погляд полонив Філіпса проти його волі. Він торкнувся тонкої, теплої на дотик, білосніжної руки і, дещо зніяковіло приклавши пальці до вени, розчулився від тої любові й горя, що мерехтіли в очах дівчини.

— Що ж, — сказав він, відпустивши її зап'ястя, — з вами й справді все гаразд. Але ж ви повинні розуміти, що в живих людей не можуть бути руки небіжчиків. Такого просто не буває. Звісно ж, я можу припустити, що ви бачили свого брата у супроводі незнайомого джентльмена; вони кудись поспішали, через що брат не зміг залишитися з вами. А стосовно руки, можливо, тому чоловікові випадково відстрелили пальця, чи щось на кшталт цього.

Молода жінка сумно похитала головою.

— Бачу, ви — раціоналіст до самих кісток, — мовила вона. — Хіба ви не чули, що я й не такі жахіття переживала? Я теж колись до всього ставилася скептично, але після одного випадку я більше не можу піддавати все сумнівам.

— Міс, — сказав містер Філіпс, — ніщо не зможе змусити мене зректися своєї віри. Я ніколи не повірю, що два плюс два дорівнює п'ять, так само як ніколи не визнаю існування двосторонніх трикутників.

— Не будьте таким категоричним, — попросила молода жінка. — Ліпше скажіть, чи доводилося вам коли-небудь чути про професора Ґреґґа, авторитетного знавця етнології та споріднених з нею наук?

— Я не тільки чув про професора Ґреґґа, — відповів Філіпс. — Я завжди вважав його одним із найбільш проникливих та тверезомислячих науковців. А його остання праця — «Підручник з етнології» — вразила мене своєю унікальністю. Ця книжка потрапила мені до рук якраз після того, як я дізнався про жахливий нещасний випадок, що обірвав життєвий шлях Ґреґґа. Здається, він винайняв на літо будиночок у західній Англії, де, як кажуть, потонув у річці. Якщо не помиляюся, його тіла так і не знайшли.

— Сер, я впевнена, що ви дуже розважлива людина. Ваші розмови, як і ваша згадка про той невеликий трактат, підказують мені, що ви не пустопорожній нероба. Одне слово, я відчуваю, що можу на вас покластися. Схоже, ви думаєте, що професор Ґреґґ мертвий, та у мене є всі підстави вважати, що це не так.

— Що?! — вигукнув Філіпс, вражений та обурений. — Ви ж не хочете сказати, що він утнув щось ганебне? Та я ніколи в це не повірю. Ґреґґ був надзвичайно порядною людиною, а його особисте життя сповнене добросердя. І хоч я сам не вірю у всілякі містичні байки, я переконаний, що він був щирим і ревним християнином. Невже ви натякаєте на те, що через якусь брудну історію він був змушений покинути країну?

— Що за дивні припущення! — відповіла молода жінка. — Я не мала на увазі нічого такого. Просто вислухайте мене. Коротше кажучи, одного ранку професор Ґреґґ покинув дім цілковито здоровий — як тілом, так і душею. Він так і не повернувся, але через три дні на дикому пагорбі за кілька миль від річки знайшли його годинник на ланцюжку, гаманець із трьома золотими та жменькою срібних монет, а також перстень, якого він ніколи не знімав. Вони лежали у згортку з грубого пергаменту, перев'язаному шворкою, біля вапнякової брили химерної форми. Після того як згорток розв'язали, на внутрішній стороні пергаменту побачили напис, зроблений невідомою речовиною червоного кольору. Символи, які було годі розібрати, нагадували спотворений клинопис.

— Ви мене неабияк зацікавили, — сказав Філіпс. — Будь ласка, продовжуйте. Мене вкрай спантеличили згадані вами обставини, і я прагну пояснень.

Якусь мить молода жінка, схоже, над чимось міркувала, а тоді почала свою розповідь.

Повість про чорну печатку

Тепер моя історія вимагає розлогіших пояснень. Я — донька інженера-будівельника, Стівена Леллі, який раптово, на зорі своєї кар'єри, помер, так і не встигнувши достатньо заробити, щоб забезпечити свою дружину та двоє дітей. Моя мати умудрялася підтримувати господарство на заощадження, що були надто мізерними для життя. Ми жили у віддаленому селищі, тому що там прожити було дешевше, ніж у місті, але навіть попри це ми зростали в страшній біді. Мій батько був розумний начитаний чоловік, що залишив по собі невелику колекцію чудово підібраних книжок найкращих грецьких, латинських та англійських класиків, і ці книжки були для нас єдиною втіхою. Пригадую, як мій брат вивчив латину з Декартових «Роздумів», а я замість казочок, які зазвичай читають малі діти, не мала до читання нікого кращого за переклад «Римських діянь[41]». Ми зростали тихими старанними дітьми, і з часом мій брат почав працювати, але про те я вже згадувала. Я ж досі жила вдома з матір'ю. Бідолашна хворіла і потребувала мого постійного піклування, а близько двох років тому, після довгих місяців нестерпного болю, вона померла. Я опинилася в жахливій ситуації — моїх обшарпаних меблів ледь вистачило на те, щоб сплатити борги, в яких я погрузла з головою, а книжки я відправила братові, бо розуміла, як він їх цінує. Я, залишилася геть сама. Знаючи, як мало отримує мій брат, я все ж приїхала до Лондона в надії знайти заробіток і з розумінням того, що він візьме на себе мої витрати. Однак я заприсяглася собі, що це лише на місяць, і якщо за цей час я не знайду собі роботи, то ліпше помру з голоду, ніж заберу в нього тих нещасних кілька фунтів, які він відклав на чорний день. Тож я винайняла невеличку кімнатчину на дальній околиці Лондона, найдешевшу, яку тільки знайшла. Жила на одному лише хлібі та воді, гаяла час на вичитування оголошень та марні візити до потенційних працедавців. Минали дні й тижні, а я все ще була в пошуках. Місяць добігав кінця, і переді мною вже почала зринати жахлива перспектива голодної смерті. Та моя господиня була доброю до мене. Вона знала, що я бідна як церковна миша, і ніколи б не виставила мене за двері. Тож усе, що мені залишалося, це самій піти геть і десь тихо померти. Надворі була зима, і після обіду місто заволочив молочний туман, що ставав дедалі густішим. Пригадую, була неділя, бо всі домочадці пішли до церкви. Близько третьої я виповзла з дому, намагаючись іти якомога швидше, хоч і валилася з ніг від голоду. Біла імла огорнула вулиці тишею, тріскучий мороз важко осів на голому гіллі дерев, а кристалики снігу виблискували на дерев'яних огорожах та страшенно холодній землі у мене під ногами. Я йшла далі, навмання повертаючи то праворуч, то ліворуч і байдуже минаючи таблички з назвами вулиць, а все, що я пам'ятаю з прогулянки того недільного вечора — це розрізнені фрагменти немов якогось страшного сну. Я невиразно бачила, куди бреду вулицями, що скидалися на міську і сільську дорогу водночас. По один бік від мене розкинулися сірі поля, що танули в туманній імлі, а по другий — затишні вілли, де вогонь в каміні кидав відблиск на стіни. Однак усе було наче уві сні — стіни з багряної цегли, яскраві вікна, розмиті обриси дерев та тьмяно освітлене селище, гасові ліхтарі, що відкидали білі тіні, залізнична колія, що зникала вдалині під високими насипами, миготіння зелених і червоних сигнальних ламп — це лиш миттєві образи, що відбилися в моїй стомленій, заціпенілій від голоду свідомості. Час від часу до мене долинали швидкі кроки, що відлунювали в морозному повітрі. Підтюпцем, аби не змерзнути, повз мене проходили закутані по ніс чоловіки в передчутті тепла від каміна, щільно зашторених вікон, укритих памороззю, та зустрічей з друзями. Однак, щойно настала ніч, перехожих поменшало, і я блукала вулицями в цілковитій самоті. Я блукала сама-самісінька у білій тиші, і мені ввижалося, що я йду безлюдними вулицями мертвого міста. Я вже ледь трималася на ногах від виснаження, і моє серце почав огортати жах смерті. Раптом, завернувши за ріг, я почула, як хтось з-за ліхтаря ввічливо окликнув мене і запитав, як пройти на станцію Ейвон-роуд. Почувши людський голос, я від несподіванки впала навзнак, і сили покинули мене. Я лежала, скрутившись, і то плакала, то сміялася в нападі істерики. Я пішла з дому готова померти, і, востаннє переступаючи поріг свого прихистку, свідомо попрощалася з усіма надіями та спогадами. Двері захряснулися за мною зі звуком грому, і я відчула, що залізна завіса відгородила мене від мого недовгого попереднього життя і що відтепер я житиму у світі темряви й зневіри. Я вийшла на сцену першого акту смерті, а тоді пішла блукати порожніми вулицями крізь туман, що огортав усе навколо, й приглушену тишу, аж допоки почула чийсь голос, і в мене з'явилося відчуття, наче я померла, а затим життя знову повернулося до мене. Через кілька хвилин я заспокоїлася і, звівшись на ноги, побачила перед собою гарно вбраного джентльмена середніх літ і приємної зовнішності. На його обличчі був вираз глибокого співчуття, і не встигла я пробурмотіти, що не знаю цього району, бо не мала ані найменшого уявлення, куди саме я забрела, як він заговорив до мене:

— Люба міс, — сказав він, — схоже, вас спіткало велике горе. Ви й гадки не маєте, як ви мене налякали. Та чи можна поцікавитися, що з вами трапилося? Запевняю вас, ви цілком можете мені довіритися.

— Ви дуже добрий, — відповіла я, — та, боюся, мені вже нічим не зарадиш. Я в безнадійному становищі.

— Що за дурниці! Ви надто юна, щоб таке казати. Ходімо зі мною, і ви мені все розкажете. Можливо, я навіть зможу вам чимось допомогти.

Щось дуже заспокійливе та переконливе було в його манерах, і, йдучи з ним удвох по вулиці, я розказала йому свою історію і виплеснула той відчай, що пригнічував мене мало не до смерті.

— Дарма ви опустили руки, — сказав він, коли я замовкла. — Щоб освоїтися в Лондоні місяця геть не достатньо. Скажу вам так, міс Леллі, Лондон закритий і захищений від усіх. Це місто-фортеця, обнесене подвійним ровом й захищене заплутаним лабіринтом. І, як завжди трапляється у великих містах, умови життя тут стали надзвичайно штучними. Людині, що йде на штурм, заважає не паркан, а тонкі хитрощі, інтриги та підводні камені, що вимагають неабияких вмінь, щоб їх обійти. Ви через свою простодушність думали, що достатньо вам лиш крикнути, як ті стіни упадуть, але часи таких приголомшливих перемог уже позаду. Наберіться мужності, й дуже скоро перед вами відкриється секрет успіху.

— Сер, — мовила я, — ви, поза сумнівом, праві, але, на жаль, наразі я перебуваю на шляху до голодної смерті. Ви щось казали про секрет. Заради всіх святих, відкрийте його мені, якщо маєте до мене бодай крихту співчуття.

Він добродушно засміявся.

— У тому й полягає проблема. Ті, хто знають секрет, не можуть відкрити його іншим. Він так само несказанний, як основна заповідь масонів[42]. Однак вам вдалося проникнути у верхній шар таємниці, — він знову засміявся.

— Благаю, не смійтеся з мене, — сказала я. — Що я зробила, que sais-je[43]? Я настільки далека від усього, що не знаю навіть, що в мене буде на вечерю.

— Даруйте. Ви питаєте, що зробили? Зустріли мене. Годі запитань. Ходімо. Я бачу, ви займалися самоосвітою — це єдина освіта, яка не шкодить людині, — а я саме шукаю гувернантку для двох своїх дітей. Я вже кілька років як удівець. Мене звуть Ґреґґ. Хочу запропонувати вам цю посаду. Вас влаштовує платня у сто фунтів на рік?

У відповідь я тільки й змогла, що поворухнути губами, намагаючись подякувати, і містер Ґреґґ, простягнувши мені візитівку з адресою та банкноту на завдаток, попрощався зі мною з проханням за кілька днів йому зателефонувати.

Ось так я познайомилася з професором Ґреґґом, тож хіба можна дивуватися, що пам'ятаючи про відчай та крижаний вітер, який віяв на мене з воріт смерті, я ставилася до нього як до рідного батька? Не минуло й тижня, як я приступила до виконання своїх нових обов'язків. Професор орендував старий цегляний маєток на західній околиці Лондона, де поміж чудових галявин і садів та заспокійливого шелесту старих як світ в'язів, що гойдали гіллям над дахом будинку, розпочався новий розділ мого життя. Оскільки ви знайомі з родом занять професора, то не здивуєтеся, почувши, що його будинок був ущерть забитий книжками, а повні дивних і навіть химерних предметів шафки окупували всі можливі ніші в просторих кімнатах з нависаючими стелями. Єдине, що цікавило Ґреґґа, це нові знання, і незабаром я так само загорілася, перейнявшись його запалом до науки. Через кілька місяців я радше виковувала обов'язки його помічниці, ніж гувернантки двох його дітей, і часто ночами я сиділа за столом у тьмяному світлі лампи, поки він ходив туди-сюди перед каміном, диктуючи мені свій «Підручник з етнології». Та поміж цих тверезих і точних наукових фактів я повсякчас виловлювала щось приховане, палке бажання чогось, про що він мені не говорив. Бувало, він замовкав посеред свого монологу і віддавався фантазіям, зачарований, як мені здавалося, недосяжною перспективою небезпечних відкриттів. Нарешті роботу над підручником було завершено, і до нас почали надходити пробні примірники, які я мала за честь читати першою, а вже потім професор вносив туди остаточні правки. Його дедалі більше виснажувала робота над книжкою, поки одного дня він, весело всміхаючись, мов школяр після останнього дзвоника, вручив мені примірник своєї книжки.

— Ось, — сказав він, — я дотримав свого слова. Я обіцяв її написати, і я це зробив. Тепер я зможу насолоджуватися невідомим. Відверто кажучи, міс Леллі, я жадаю слави Колумба. Сподіваюся, ви ще побачите мене в ролі дослідника.

— Звісно, — відповіла я, — однак досліджувати залишилось не так уже й багато. Ви запізнилися на кілька сотень років.

— Думаю, ви помиляєтеся, — заперечив він. — Будьте певні, світ ще повен невідомих і незвіданих країн та континентів бозна яких величин. Ох, міс Леллі, повірте, ми живемо серед символів і таємниць, що викликають благоговіння й трепет, «але ще не виявилось, що ми будемо[44]». Життя — складна річ, і перед поглядом хірурга постають не лише сіра речовина та плетиво вен і м'язів. Людина — це таємниця, яку я хочу відкрити, та перш ніж я це зроблю, я повинен переплисти бурхливі моря, океани та імлу віків. Ви ж знаєте міф про загублену Атлантиду? А що, як це — правда і мені судилося бути першовідкривачем цієї дивовижної країни?

Я відчувала, що його слова кипіли від хвилювання, і бачила, що його обличчя пашіло запалом мисливця. Переді мною стояв чоловік, що вважав себе покликаним змагатися з невідомим. Мені стало радісно від думки про те, що я певним чином буду причетна до цієї пригоди, і я також загорілася бажанням кинутися за невідомим, жодного разу навіть не замислившись, за чим ми, зрештою, женемося.

Наступного ранку професор Ґреґґ провів мене до свого внутрішнього кабінету, де біля стіни стояла шафа з картотекою, кожен ящичок якої був акуратно підписаний, вміщуючи результати багаторічної праці, що займали лишень декілька футів простору в кімнаті.

— Ось, — сказав він, — тут усе моє життя, всі факти, зібрані докупи неймовірними зусиллями, які, однак, нічого не варті. Не варті принаймні моїх нових зацікавлень. Погляньте сюди, — він підвів мене до старовинного бюро, з роками вицвілого, але від того не менш чудового, що стояло у кутку кімнати. Він відімкнув його і витягнув одну із шухляд.

— Кілька аркушів паперу, — показав він на шухляду, — і шматок чорного каменя із викарбуваними на ньому дивними знаками й зарубками — це все, що тут є. А ось тут лежить старий конверт з темно-червоною печаткою двадцятирічної давності, на звороті якого я написав олівцем кілька рядків. А ось аркуш рукопису і кілька вирізок із маловідомих місцевих журналів. І якщо ви запитаєте в мене, чому присвячена ця колекція, то не будете вкрай здивовані, бо нічого надзвичайного в ній нема. Молода служниця з дому фермера, що зникла безвісти, дитина, яка скоріш за все зірвалася в стару штольню в горах, якісь дивні написи на вапняковій брилі та чоловік, який помер внаслідок удару невідомим тупим предметом — це сліди, по яких я йшов. Так, нехай всьому цьому є готове пояснення — дівчина могла втекти до Лондона, Ліверпуля чи Нью-Йорка, дитина могла впасти в одну із покинутих шахт, а символи на скелі можуть бути всього лиш карлючками якогось волоцюги. Так-так, я це визнаю, але все одно впевнений, що у мене в руках справжній ключ до розгадки. Погляньте! — і він простягнув мені пожухлу вирізку.

«На вапняковій брилі біля Ґрей Гіллс знайдено викарбувані символи», — прочитала я, а далі побачила якесь стерте слово, мабуть, це була назва графства, і дату п'ятнадцятирічної давності. Внизу були виведені якісь чудернацькі символи, клиноподібні та у формі хрестиків, такі ж дивні та незвичайні, як давньоєврейський алфавіт.

— А тепер печатка, — сказав професор Ґреґґ і простягнув чорний камінь завдовжки близько двох дюймів, схожий на старовинний товкачик для набивання тютюну в люльку, тільки набагато більший.

Я піднесла його ближче до світла і, на моє здивування, побачила ті самі символи, що й у газетній вирізці.

— Так, — мовив професор, — це ті самі символи. А позначки на вапняковій брилі нанесли якоюсь червоною речовиною п'ятнадцять років тому. Тимчасом як символам на печатці щонайменше чотири тисячі років, а може, й набагато більше.

— Це якась містифікація? — запитала я.

— Ні, хоч я про це теж думав. Хай там як, але моє призначення не в тому, щоб присвятити все своє життя якомусь злому жарту. Я дуже ретельно вивчив це питання. Окрім мене про існування цієї чорної печатки знає лише одна людина. Тим паче, існують інші причини, про які я зараз не можу говорити.

— Але що це все означає? — запитала я. — Не розумію, які висновки можна з цього всього зробити.

— Люба міс Леллі, на це запитання я волію поки що не давати відповіді. Можливо, я ніколи не зможу розгадати цієї таємниці. Якісь неясні зачіпки, кілька газетних рядків про сільські трагедії, чудернацькі знаки, виведені на брилі червоним, та старовинна печатка. Дивний набір, чи не так? Півдюжини доказів, зібраних докупи протягом двадцяти років. Хтозна, який міраж чи «терра інкогніта» за всім цим приховується. Я зазираю за далекі моря, міс Леллі, і та земля, яку я бачу вдалині, може виявитися звичайним маревом. І все ж я вірю, що це не так, і вже за кілька місяців ми переконаємося в тому, мав я рацію чи ні.

Він пішов, а я, залишившись наодинці, намагалася осягнути таємницю, не знаючи, куди можуть привести ці дивні розрізнені докази. Я й сама не зовсім позбавлена уяви, і у мене були всі причини поважати проникливий розум професора. Однак у шухляді я не побачила нічого, крім чудернацьких предметів, і марно намагалася зрозуміти, яку теорію можна вивести із фрагментів, що лежали переді мною. Все почуте й побачене скидалося на перший розділ якогось дивного роману, але глибоко в душі я згорала від цікавості і день за днем нетерпляче заглядала в обличчя професора Ґреґґа, сподіваючись отримати підказку, що буде далі.

І якось одного вечора я почула від нього:

— Сподіваюся, підготовка забере у вас не надто багато часу, — раптом заговорив професор. — Через тиждень ми ідемо.

— Справді? — здивовано вигукнула я. — А куди?

— Я винайняв будинок на заході Англії, неподалік від Кермена, у тихому містечку, яке колись було великим містом і де була розташована ставка римського легіону. Там, щоправда, можна знудьгуватися, але сама місцина дуже гарна, та й повітря чисте.

Блиск в його очах наштовхнув мене на думку, що цей раптовий від'їзд мав якийсь стосунок до нашої недавньої розмови.

— Я візьму із собою лише кілька книг, — сказав професор Ґреґґ. Усе решта залишиться тут до нашого з вами повернення. У мене відпустка, — продовжив він, усміхаючись до мене, — і я не бачу нічого поганого в тому, щоб трохи відпочити від моєї колекції старих кісток, камінців та іншого мотлоху. Ви знаєте, — продовжував він, — упродовж тридцяти років я у поті чола працював над фактами — тепер настав час для уяви.

Дні минали швидко. Я бачила, що професор аж тремтів від ледь тамованого хвилювання, і вловила в його погляді пристрасний запал, коли ми, покидаючи стару садибу, вирушили в подорож. Ми виїхали ополудні й прибули на станцію маленького селища, коли вже почало сутеніти. Я була водночас втомлена і схвильована, тож решту шляху провела наче уві сні. Спочатку ми їхали безлюдними вуличками якогось глухого села, і професор Ґреґґ говорив щось про Авґустові легіони, велику битву[45] та всю ту неймовірно помпезну процесію у супроводженні аквілів[46], тоді перебралися через повноводу річку, що вийшла з берегів, де в жовтявій воді відсвічували останні промені вечірньої заграви, а довкола простиралися луги, біліли ниви, поміж пагорбами звивалася широка стежка. Що вище ми піднімалися вгору, то все розрідженішим ставало повітря. Я глянула вниз і побачила молочну імлу, що пеленою висіла над річкою, туманні обриси села, казково питні пагорби та немов невагомі ліси, розмиті контури гір, що виростали позаду, а десь далеко на вершині однієї з них палахкотів вогонь, то вибухаючи стовпом яскравого полум'я, то згасаючи до червоної жаринки. Ми поволі їхали вгору дорогою для екіпажів, коли до мене долинув прохолодний бриз та запах лісу, що нависав над нами. Я відчувала себе заблукалою в його найглибших глибинах, чула дзюркіт струмка, запах зеленого листя і подих літньої ночі. Нарешті карета зупинилася, і я ледь могла вирізнити в темряві обриси будинку, на мить затримавшись на ґанку з колонами. Решта вечора видалася дивним маренням серед плетива безмовного лісу, долини і річки.

Прокинувшись наступного ранку, я визирнула з екерного вікна великої старомодної спальні й побачила під сірим небом село, все таке ж таємниче. Переді мною розкинулася довга, чарівна долина зі звивистою річкою, береги якої з'єднував середньовічний, з кам'яними підпорами склепінний місток. Позаду чітко вимальовувався схил гори, а ліси, що виднілися в сутінках минулої ночі, були мов зачаровані, і м'який вітер, що завівав у відчинене вікно, здавався невловимо особливим. Я глянула на долину, за якою один за одним хвилями зринали пагорби, і з комина старого сірого будиночка фермера у ще ранковому повітрі підіймалась напівпрозора блакитна цівка диму. На вершині скелястої гори я побачила густо насаджені темні ялиці, серед яких виднілася біла смужка дороги, що підіймалася і зникала вдалині. Весь цей пейзаж обрамляло велике гірське пасмо з крутими схилами та випуклими вершинами, що тяглося далеко на захід і закінчувалося фортецею з прямовисними мурами, що виразно проступала на тлі неба.

Внизу я побачила професора Ґрегґа, який прогулювався терасою, вочевидь насолоджуючись відчуттям свободи і думкою про те, що він на якийсь час попрощався з рутинною роботою. Я вийшла до нього, і він збуджено показав рукою на безкраю долину та річку, що звивалася поміж чарівних пагорбів.

— Так, — сказав він, — це — надзвичайно красива і, як на мене, сповнена таємниць місцевість. Ви ж не забули про ту шухлядку, яку я вам показував, міс Леллі? Ні? Як ви вже, мабуть, здогадалися, ми приїхали сюди не лише задля того, щоб діти змогли подихати свіжим повітрям.

— Так, це я вже зрозуміла, — відповіла я, — та не забувайте, що мені досі невідома природа ваших досліджень, а зв'язок між вашими пошуками та цією чудовою долиною мені тим паче годі збагнути.

Він лукаво мені всміхнувся.

— Не подумайте лишень, що я роблю з чогось таємницю заради самої таємниці, — сказав він. — Але поки що мені нічого сказати, бо й говорити, власне кажучи, нема про що, тобто нічого конкретного, що можна було б викласти чорним по білому, як у якомусь бездоганно укладеному підручнику. Є ще й інша причина: багато років тому мою увагу привернула одна випадкова газетна замітка, і тієї ж миті якісь неясні здогади та незв'язні думки, які закрадалися в мою голову довгими вечорами, склалися в певну гіпотезу. Тоді ж я зрозумів, що ходжу по крихкій кризі, адже моя теорія була такою неймовірно фантастичною, що я б нізащо у світі не надрукував і слова про неї. Однак я думав, що у товаристві таких самих науковців, як я — людей, що знають все про муки пізнання і розуміють, що газ, який вогнем спалахує в тавернах, колись також був шаленою гіпотезою, — я думав, що зможу розповісти їм про свою мрію, скажімо, про Атлантиду чи філософський камінь, та про що завгодно, не наразившись при цьому на висміювання. Та, як виявилось, я глибоко помилявся. Мої друзі здивовано витріщилися на мене, перезираючись один з одним, і я побачив щось схоже на жалість і гордовиту зневагу в поглядах, якими вони обмінювалися між собою. Один із них навідався до мене наступного дня, здалека почавши розмову про те, що я страждаю від перевантаження та розумового виснаження. «Простіше кажучи, — перебив я його, — ви вважаєте, що я втрачаю здоровий глузд. Але я так не вважаю», — і роздратовано вказав йому на двері. Відтоді я зарікся, що й словом не прохоплюся про свою теорію жодній живій істоті. Ви перша, кому я показав вміст тієї шухляди. Може, я всього лише ганяюся за веселкою. Можливо, мене ввели в оману звичайні збіги обставин. Та коли я опинився тут, серед цієї таємничої тиші, поміж лісів та диких пагорбів, я як ніколи впевнений, що стою на правильному шляху. Час рушати далі.

У всьому цьому було щось дивовижне й захопливе. Я знала, як у своїй повсякденній роботі професор Ґреґґ ретельно та послідовно вивчав кожен дюйм свого шляху й ніколи не стверджував нічого, попередньо не отримавши неспростовних доказів. Однак його погляд і пристрасть у голосі, набагато красномовніші, ніж його слова, підказували мені, що його думки заполонило і ніяк не відпускає щось неймовірне. А я, маючи дещицю уяви, була як той скептик, ображений самим припущенням існування дивовижі, й запитувала себе, чи він, бува, не страждає на мономанію[47], нехтуючи науковими методами.

Хай там як, але попри тривожні думки, що застрягли у мене в голові, я цілком піддалася зачаруванню довколишньою природою. За вицвілим будинком на схилі пагорба починався могутній ліс — довга темна смуга, що стелилася над річкою від півдня до півночі, поступаючись там ще глухішій місцевості: голим диким пагорбам та необробленим пустищам — покинута, безлюдна земля, про яку англійці знали не більше, ніж про самісіньке серце Африки. Нас від лісу відділяло всього кілька полів на крутосхилах, і діти любили прогулюватися зі мною довгими стежинами переліску, поміж гладеньких сплетених гіллям блискучих буків, до найвищої місцини лісу, де по один бік понад річкою було видно, як місцевість то здіймалася, то опускалася до великої західної стіни гір, а по інший бік здіймалися хвилі безлічі дерев, простиралися пологі луги та сяюче жовте море із крайнебом удалині, огорнутим серпанком. Видершись на самісіньку вершину, я всідалася на теплу, осяяну сонцем дернину, під якою проглядалася римська дорога, в той час як навколо гасало двійко дітей, полюючи на чорниці, що де-не-де росли на узбіччі. Тут, під густою синню неба та мандруючими клубами хмар, що скидалися на стародавні галеони з напнутими вітрилами, які пливли небом до гір, я слухала чарівний шепіт могутнього пралісу, насолоджуючись життям, а про всі дивні речі згадувала, лише повернувшись до будинку, де професор Ґреґґ або сидів зачинений у кімнатчині, яка слугувала йому кабінетом, або прогулювався терасою із терпеливим та водночас несамовитим поглядом затятого мисливця.

Одного ранку, через вісім чи дев'ять днів після нашого приїзду, я визирнула у вікно, і переді мною відкрився цілком інший краєвид. Хмари опустилися вниз, накривши собою гору, що височіла на заході, південний вітер гнав дощ, що густо скроплював долину, а колись невеличкий струмочок, що стікав пагорбом біля підніжжя нашого будинку, тепер бушував, червоним потоком впадаючи в річку. Тож ми залишилися сидіти в теплі та комфорті за зачиненими дверима, і після занять зі своїми учнями я пішла до маленької їдальні, де рештки старої бібліотеки досі захаращували старовинну книжкову шафу. Я вже неодноразово заглядала на її полиці, але мені не припали до душі книжки, що там стояли. Томи з проповідями вісімнадцятого століття, старовинний підручник з ветеринарної хірургії, збірка віршів «знатних людей», «Старий і Новий Заповіти, пов'язані в історію євреїв і сусідніх країн» Хемфрі Прідо, том зі збіркою віршів Александра Поупа — це все, що залишилося, а все цікаве та цінне звідти, поза сумнівом, винесли. Однак цього разу я відчайдушно почала заново переглядати запліснявілі корінці книжок, палітурки яких були виготовлені з телячої шкіри, і, на своє щастя, натрапила на чудовий старовинний манускрипт ін-кварто, надрукований видавництвом Стефані, що містив три книжки Помпонія Мела «De Situ Orbis[48]» та інші твори давніх географів. Я достатньо знала латину, щоб зрозуміти суть написаного, і вже незабаром мене поглинула дивна мішанина реальності та вигадки: твердження, що світло сяє лише в малій частині світу, а решта простору оповита імлою, тінями та населена страшними створіннями. Поки я гортала красиво надруковані сторінки, мою увагу привернув заголовок розділу в книжці Соліна, який я прочитала вголос:

MIRA DE INTIMIS GENTIBUS LIBYAE, DE LAPIDE HEXECONTALITHO.

«Дива людей, які живуть у самому серці Лівії, і чарівний камінь, що зветься Шістдесятизначником».

Мене заінтригував цей дивний заголовок, і я продовжила читати далі:

«Gens ista avia et sécréta habitat, in montibus horrendis fœda mysteria célébrât. De hominibus nihil aliud illi præferunt quam figuram, ab humano ritu prorsus exulant, oderunt deum lucis. Stridunt potius quam loquunturl vox absona nec sine horrore auditor. Lapide quodam gloriantur, quem Hexecontalithon vocant, dicunt enim hune lapidem sexaginta notas ostendere. Cujus lapidis nomen secretum ineffabile colunt: quod Ixaxar».

«Цей народ, — почала я перекладати, — живе у віддалених і таємничих місцинах і проводить таємні обряди на диких пагорбах. З людьми у них немає нічого спільного, крім вигляду, а прості народні звичаї їм зовсім чужі. Вони ненавидять сонце і радше сичать, аніж говорять. У них неприємні голоси, що викликають страх. Вони пишаються одним каменем, який називають Шістдесятизначником, бо на ньому викарбувано шістдесят символів. І цей камінь має таємну назву, яку забороняється вимовляти простим людям — Ішакшар».

Мене розсмішила уся ця дивна нелогічна історія, яка радше нагадувала пригоди Синдбада чи інші казки «Тисячі та однієї ночі». Того самого дня, побачивши професора Ґреґґа, я розповіла йому про свою знахідку в книжковій шафі й про ті неймовірні нісенітниці, які я читала. На моє здивування, в його погляді я помітила глибоке зацікавлення.

— Насправді це дуже цікаво, — сказав він. — Мені навіть на думку не спадало звернутися до творів давніх географів, тож, мушу визнати, я багато чого випустив з уваги. За вашими словами, там є цілий уривок, чи не так? Шкода позбавляти вас розваги, та я змушений забрати у вас цю книжку.

Наступного дня професор запросив мене до свого кабінету. Він сидів за столом і у світлі, що проникало крізь віконні шибки, щось уважно розглядав через збільшувальне скло.

— Ох, міс Леллі, — почав він, — мені б ваші очі. Лупа, звісно, непогана, та її не порівняти з тією, що я залишив удома. Якщо ваша ласка, погляньте і скажіть мені, скільки символів там викарбувано?

Професор простягнув мені якийсь предмет, і я побачила ту саму чорну печатку, яку він показував мені в Лондоні. Моє серце закалатало від думки про те, що зовсім скоро я щось дізнаюся. Я взяла печатку і, піднісши її до світла, почала одним за одним перелічувати чудернацькі клиноподібні символи.

— У мене вийшло шістдесят два, — врешті мовила я.

— Шістдесят два? Дурниці, це неможливо! Ах, я зрозумів, ви порахували цей і цей, — він вказав на два знаки, які я прийняла за літери, як і решту символів. — Саме так, — продовжив професор Ґреґґ, — та це просто випадкові подряпини. Я це одразу зрозумів. Отже, все сходиться. Вельми вдячний вам, міс Леллі.

Я вже зібралась було йти, вкрай засмучена тим, що професор покликав мене лише для того, щоб я порахувала символи на чорній печатці, коли раптом згадала той уривок, який вчора прочитала.

— Але ж, професоре Ґреґґ, — вигукнула я, задихаючись, — печатка, печатка! Це камінь Hexecontalithos, про який пише Солін. Це Ішакшар.

— Так, схоже на те. Або ж це звичайний збіг обставин. У таких випадках, знаєте, ніколи не можна бути до кінця певним. Скількох учених занапастила неприскіпливість! Випадковість зіграла злий жарт не з одним із них.

Я пішла спантеличена почутим, не в змозі вхопитися за нитку Аріадни в цьому лабіринті дивних збігів. Три дні негода не відступала. За вікном то дощило, то залягав густий туман, який осідав маленькими рясними крапельками, — здавалося, що біла хмара відгородила нас від усього світу. Всі три дні професор Ґреґґ сидів у себе в кабінеті насуплений, вочевидь не бажаючи ділитися таємницями, і навіть взагалі говорити. Чути було, як він нетерпляче міряє кроками кімнату від вимушеної бездіяльності. Нарешті на четвертий день випогодилося, і за сніданком професор жваво повідомив:

— Нам не завадить додаткова допомога по дому. Потрібно найняти хлопчину п'ятнадцяти-шістнадцяти років. У служниць багато часу йде на всіляку дрібну роботу, яку хлопець виконуватиме значно краще.

— Але дівчата ніколи мені ні на що не скаржилися, — відповіла я. — Енні навіть сказала, що тут набагато менше роботи, ніж у Лондоні, бо майже зовсім немає пилу.

— Так, вони дуже милі. Та все ж, думаю, краще буде з хлопчиком. Власне, мене це питання турбує вже днів зо два.

— Турбує? — вражено перепитала я, тому що, до слова, професора анітрохи не цікавили домашні справи.

— Так, — сказав він, — але через негоду я не міг вийти в цей шотландський туман. Я не дуже орієнтуюся на місцевості, тому легко заблукав би. Але сьогодні я збираюся найняти хлопчину.

— А ви впевнені, що поблизу є саме такий хлопець, який вам потрібен?

— О, та я навіть не сумніваюся в цьому. Може, мені й доведеться пройти милю, щонайбільше дві, але я знайду саме такого хлопця як треба.

Я думала, що то в професора такі жарти, бо його тон був доволі легковажним, але в рисах обличчя застигла якась затятість, і це мене спантеличило. Він узяв свого ціпка і став у дверях, замислено дивлячись кудись перед себе, а тоді озвався до мене:

— До речі, міс Леллі, я хотів вам іще дещо сказати. Ви, певно, чули, що ці сільські хлопці не з найрозумніших. Ідіот, може, й надто грубо сказано, їх ще називають «простаками» чи щось на кшталт цього. Сподіваюся, ви не будете проти, якщо хлопчина виявиться не надто кмітливим, головне, що він зовсім безневинний. Адже не треба багато розуму для того, щоб начищати черевики.

І на цьому він розвернувся й пішов стежкою, що вела до лісу, а я стояла приголомшена на порозі, і моє здивування вперше змішалося з раптовим страхом, що виростав бозна звідки і не знати чому, та серцем я на мить відчула крижаний дотик смерті та цей незрозумілий, безликий страх невідомого, страшніший за саму смерть. Я намагалася почерпнути відвагу в солодкому подихові вітру, що повівав з моря, і в сонячних променях після дощу, але таємничий ліс наче затьмарив усе навколо. Навіть що звивалася поміж очерету, та сріблясто-сивий стародавній місток залягли в моїй свідомості символами страху, як в уяві дитини, що бачить страшне в буденних і невинних речах.

Через дві години професор Ґреґґ повернувся. Я побачила, як він спускався стежкою, а коли підійшов, тихо запитала в нього, чи йому вдалося знайти хлопця.

— Так, — відповів він, — і то дуже легко. Його звуть Джарвіс Кредок, і я сподіваюся, він виявиться дуже корисним. Його батько помер кілька років тому, а матір, схоже, неабияк втішилася перспективі додаткового заробітку в кілька шилінгів по суботах. Як я й очікував, він не надто розумний, щоправда, іноді, за словами матері, в нього бувають напади епілепсії. Та оскільки він не протиратиме порцелянових сервізів, це не так уже й важливо, правда? Не бійтеся, він не становить жодної загрози, просто трішки слабує на голову.

— Коли він прийде?

— Завтра вранці, о восьмій. Енні покаже йому, що і як робити. Спочатку він щовечора повертатиметься до себе додому, але, можливо, потім виявиться, що йому краще ночувати тут, а вже в неділю навідуватися додому.

Мені не було що на це сказати. Професор Ґреґґ невимушено поставив мене перед фактом, наче все так і мало бути. Та я все ніяк не могла перестати дивуватися всій цій ситуації. Я знала, що насправді нам не потрібна жодна допомога по дому, а припущення професора, що хлопчина, якого він найме, може виявитися надто «простакуватим», разом із вкрай неточним визначенням його майбутніх обов'язків, мене вразило до неможливості. Наступного ранку покоївка сказала, що о восьмій прийшов хлопець на ім'я Кредок, і весь цей час вона намагалася знайти для нього якусь роботу.

— Щось він трохи не при тямі, міс, — сказала вона.

Пізніше того самого дня я бачила, як він допомагав старому чоловікові, що працював у саду. Хлопцеві було близько чотирнадцяти років. Він мав смагляву шкіру, чорне волосся та карі очі. Його порожній, позбавлений будь-яких емоцій погляд відразу ж наштовхував на думку про те, що він був небагатий на розум. Хлопець якимось дивним жестом торкнувся свого чола, коли я проходила повз, і я почула, як він сказав щось садівникові незвично грубим голосом, який привернув мою увагу. Здавалося, що хтось промовляв глибоко з-під землі з чудернацьким присвистом у голосі, наче шипів фонограф, голка якого рухається по барабану. З того, що я чула, він охоче брався до будь-якої роботи і був дуже слухняний, а садівник на ім'я Морган знав його матір і запевняв мене, що хлопець і мухи не скривдить.

— Він завжди був дещо дивакуватий, — сказав він, — це й не дивно після того, що пережила його матір, ще коли він був в утробі. Я дуже добре знав його батька, Томаса Кредока, він був чудовим робітником. Але через постійну працю у вологому лісі він занедужав легеневою хворобою, та так і не одужавши, раптово помер. Кажуть, тоді у місіс Кредок поїхав дах. Її знайшов містер Гіллер у Ті-Коху на пагорбах Ґрей Гіллс, он там — він показав рукою, — де вона лежала, скрутившись, і ридала, немов загублена душа. А приблизно через вісім місяців народився Джарвіс, і, як я вже казав, він завше був дещо дивакуватий. Подейкують, що він, ледь зіп'явшись на ноги, видавав такі звуки, від яких в інших дітей волосся дибки ставало.

Щось в його оповіді зачепило струну в моїй пам'яті, і я спитала в старого чоловіка, де розташовані пагорби Ґрей Гіллс.

— Он там, — сказав він, знову махнувши рукою на пагорби, — минаєте паб «Лисиця й гончаки», потім прямуєте через ліс попри старі руїни. Звідси йти добрих п'ять миль, а сама та місцина доволі таки дивна. Порівняно з нашими землями та ґрунтом Монмута, там земля зовсім не така родюча, але годиться для випасання овець. Так, несолодко велося тоді бідолашній місіс Кредок, — додав він, задумавшись.

Старий чоловік повернувся до своєї роботи, а я пішла вниз стежкою поміж покручених від старості іржавих решіток для в'юнких рослин, думаючи над тією історією, яку щойно почула, й навпомацки шукаючи щось, що дало б мені ключа до моєї пам'яті. І він одразу ж опинився у мене в руках. Я бачила слова «Ґрей Гіллс» на пожовклій вирізці з газети, яку професор Ґреґґ вийняв з шухляди своєї шафи, і мене знову охопив раптовий страх упереміш із цікавістю. У моїй пам'яті зринули чудернацькі символи, змальовані зі скелі, достоту такі, як на старовинній печатці, а разом з ними й фантастичні казки латинського географа. І якщо за кадром не було сценариста, що упорядковував усі ті химерні події з неабияким хистом, то я ні краплі не сумнівалася в тому, що стала свідком чогось, що ніяк не входило в рамки звичного плину життя. День за днем я спостерігала за професором Ґреґґом. Він ішов по гарячих слідах, а завзяття, якому він не знаходив застосування, пожирало його зсередини. Вечорами, коли сонце перекочувалося за вершечок гори, він походжав терасою, втупивши очі в землю, тимчасом як над долиною туман наливався молоком, тихий вечір доносив далекі голоси, а блакитний димок рівним струменем здіймався із ромбоподібного комина сірого будиночка фермера — все, як того ранку, коли ми сюди приїхали. Як я вже казала, в мене була натура скептика, і хоча я мало що, а то й зовсім нічого, не розуміла, в мені оселився страх, і я марно повторювала собі наукові догми, що все в житті матеріальне і що у всесвіті немає нічого незвіданого навіть за найбільш дальніми зорями, де надприродне може знайти свою точку опори. А тоді я подумала, що матеріальне таке ж страшне й незбагненне, як духовне, що наука сама по собі не робить нічого, окрім як тупцює на порозі, ледь вихоплюючи кутиком ока дива задзеркалля.

Бувають такі дні, що вирізняються з-поміж інших зловісним червоним маяком — передвісником прийдешнього лиха. Одного такого дня я сиділа на лавочці в саду й дивилась, як хлопчина Кредок прополює якісь рослини, коли раптом стрепенулася від різкого звуку, схожого на рев дикого раненого звіра, й була невимовно шокована, коли побачила, як бідолашний хлопець скрегоче зубами й здригається всім тілом, ніби пронизаний електричним струмом. На його вустах виступила піна, а обличчя опухло й потемніло, перетворившись на потворну людську маску. На мій пронизливий лемент прибіг професор Ґреґґ. Коли я вказала йому на Кредока, хлопчина, здригаючись у конвульсіях, впав ниць і лежав на мокрій землі, звиваючись усім тілом, наче ранена змія, а з його вуст долинали якісь страшні хрипкі та свистячі звуки. Він немов говорив на якомусь жахливому діалекті, вибльовуючи слова чи щось схоже на слова, що могли належати до мови, тисячоліттями мертвої й похованої глибоко в нільському мулі або в найвіддаленіших куточках мексиканських лісів. На якусь мить, поки в моїх вухах усе ще лунав той нелюдський крик, мені раптом сяйнуло, що це, мабуть, голос самого пекла, і, скрикнувши знову, я побігла геть, вражена до самих глибин своєї душі. Я бачила обличчя професора Ґреґґа, коли він схилився над нещасним хлопцем, щоб підняти його, і мене збентежили той запал і хвилювання, що проступили на професоровому обличчі. Зачинившись у себе в кімнаті з наглухо заштореними вікнами й обхопивши лице руками, я почула внизу важкі кроки — пізніше мені сказали, що професор Ґреґґ заніс Кредока до себе в кабінет і замкнув двері на ключ. Я вловила приглушені голоси і затремтіла від думки про те, що могло коїтися всього за кілька футів від того місця, де я перебувала. Мені хотілося вибігти на сонячне світло, втекти до лісу, але я боялася побачити страшні речі, що могли трапитися дорогою. Врешті, гарячково вхопившись за ручку дверей, я почула, як професор Ґреґґ весело гукнув мені:

— Усе гаразд, міс Леллі, — сказав він. — Бідолаха вже оклигав. Я подбаю про те, щоб він залишився тут на ніч. Можливо, я зможу йому чимось зарадити. Звісно, — визнав професор, — видовище було не з приємних, тож не дивно, що ви так злякалися. Будемо сподіватися, що добра їжа допоможе поставити його на ноги, та боюсь, його не можна цілком вилікувати, — в його словах вчувався тамований сум, з яким говорять про невиліковну хворобу, та разом з тим я бачила захоплення, що нуртувало в ньому й намагалося знайти словесне вираження. Це ніби дивитися на прозору, нерухому морську гладінь і бачити під її поверхнею вируючі глибини. Мені було страшенно неприємно, що чоловік, який так великодушно порятував мене від голодної смерті й виявив себе людиною, сповненою доброзичливості, жалю й турботи, міг так швидко стати на бік демонів, впиваючись стражданнями хворого ближнього свого. Я билася над загадкою такої поведінки професора, але не знаходила й натяку на можливе рішення. У плутанині таємниць і суперечностей не було нічого, що б мені допомогло, і я замислилась, чи, бува, не надто дорого заплатила за порятунок в молочній імлі лондонських околиць. Я натякнула про це професорові й не прохопилася більше ані словом, та він зрозумів, в якому збентеженні я перебувала. Однак я відразу ж пошкодувала про сказане, побачивши, як його обличчя спотворилося від болю.

— Люба міс Леллі, — сказав він, — ви ж не надумали нас покинути? Ні-ні, ви не посмієте цього зробити. Ви й гадки не маєте, як я на вас покладаюся і з якою впевненістю рухаюся вперед, знаючи, що ви поруч, наглядаєте за моїми дітьми. Ви, міс Леллі, мій ар'єргард, тому що моє теперішнє заняття не зовсім безпечне. Ви ж не забули, що я сказав вам того ранку, коли ми сюди приїхали? Я давно і твердо вирішив стулити вуста, щоб не висувати неперевірених гіпотез і не робити жодних припущень, і готовий буду говорити лише тоді, коли матиму у своєму розпорядженні беззаперечні факти, такі ж неспростовні, як докази в математиці. Добре подумайте, міс Леллі! Я б і на мить не затримав вас тут проти вашої волі, та все ж, скажу вам відверто, я переконаний, що наразі ваше місце саме тут, серед лісу.

Мене зворушило його красномовство, а пам'ятаючи про те, що цей чоловік врятував мені життя, я присяглася служити йому вірою та правдою.

Через кілька днів до нас завітав пастор нашої церкви — маленької такої церквиці, простенької, але похмурої та химерної, що стояла на самому березі річки, споглядаючи її припливи та відпливи, і професор Ґреґґ з легкістю переконав його залишитися на вечерю. Містер Мейрік належав до давнього роду сквайрів, чий старий маєток височів поміж пагорбів за сім миль звідси, і, вкорінений у цю землю, пастор був живою скарбницею усіх старих забутих звичаїв і легенд села. Своєю трохи чудернацькою, але доброю вдачею він завоював прихильність професора Ґреґґа. Настав час посмакувати сиром, а вишукане бургундське вино вже вдарило в голову, і двоє чоловіків розчервонілися на взірець того трунку, із запалом обговорюючи аспекти філології, мов ті буржуа, що перемивають кісточки знаті. Священник тлумачив вимову вельського 11 і видавав звуки, схожі на жебоніння любих його серцю струмочків, коли професор Ґреґґ його перебив.

— До речі, — сказав він, — нещодавно я натрапив на дуже дивне слово. Ви ж знайомі з Джарвісом Кредоком, який працює у мене? Так от, у нього є погана звичка говорити із самим собою, а позавчора, гуляючи в саду, я почув, як він щось белькоче. Вочевидь, він не знав про мою присутність. Я не зміг розібрати багато з того, що він сказав, але одне слово я таки виразно почув. Він видав дуже дивний звук, напівсвистячий, напівгортанний, настільки ж незвичайний, як те подвійне //, яке ви щойно демонстрували. Не впевнений, що зможу відтворити цей звук. «Ішакшар» — точніше, мабуть, вимовити не зможу, але к звучить, як грецьке chi або іспанське j. Отож, що воно означає вельською?

— Вельською? — перепитав пастор. — У вельській немає слова, яке бодай віддалено його б нагадувало. Я знаю книжну валлійську, як її називають, і, як будь-хто інший, знаю розмовні діалекти, але такого слова немає в жодному з них — від Англсі до Аску. До того ж ніхто з Кредоків не знає і слова валлійською. Ця мова потрохи вимирає.

— Справді? Все, що ви мені щойно розказали, містере Мейрік, надзвичайно цікаво й пізнавально. Зізнаюсь, я й не думав, що це слово має якісь валлійські корені. Просто мені здалося, що воно, можливо, якось перекручено на місцевий лад.

— Ні, я ніколи не чув такого слова чи щось на кшталт цього. Проте, — додав він, загадково усміхаючись, — якщо, воно й належить до якоїсь мови, то це мова фей, або, як ми їх називаємо — телвіс тег.

Вони змінили тему, і розмова зайшла про римську віллу, що стояла неподалік. Незабаром я вийшла з кімнати, щоб усамітнитися й скласти докупи всі ці дивні факти. Вимовляючи те незвичне слово, професор кинув на мене недвозначний погляд, і хоч у його виконанні воно звучало зовсім неправдоподібно, я впізнала назву каменя з шістдесятьма символами, про які писав Солін, тієї чорної печатки, що лежала під замком у таємній шухляді в його кабінеті, з викарбуваними чудернацькими знаками, що належали якомусь зниклому народу і яких ніхто не в змозі був прочитати, знаками, які могли приховувати щось жахливе, що сталося ще за сивої давнини і про що забули ще до того, як з-під землі проросли пагорби.

Спустившись наступного ранку вниз, я побачила, що професор Ґрегг, як зазвичай, походжає терасою.

— Подивіться на міст, — сказав він, побачивши мене. — Гляньте на цю дивну готичну конструкцію, кути між арками та сріблясту сірість каменю у вранішньому світлі. Зізнаюся, він видається мені дуже символічним. Він наче містична алегорія переходу з одного світу в інший.

— Професоре Ґреґґ, — мовила я тихо, — настав час розповісти мені, що трапилося і що чекає нас попереду.

Йому вдалося ненадовго спекатися мене, та ввечері я знову прийшла до нього з тим самим запитанням, і професор Ґреґґ не на жарт роздратувався.

— Хіба ви досі нічого не зрозуміли? — вигукнув він. — Адже я вам уже достатньо розказав і показав теж чимало. Ви чули все те, що чув і я, бачили те, що я бачив, чи принаймні, — мовив він холодно, — достатньо, щоб для вас все стало ясно як Божий день. Певний, що слуги розказали вам, що в бідолашного Кредока минулої ночі стався ще один напад. Я прокинувся від крику, такого, як тоді в саду, і пішов до нього. Не дай Господь побачити вам те, що бачив я тієї ночі. Однак усе це не має жодного значення. Мій час тут добігає кінця. Через три тижні я мушу повернутися до міста, оскільки маю провести курс лекцій, а щоб підготуватися до них, мені потрібні мої книжки. Зовсім скоро все буде скінчено, я більше не шукатиму доказів, і з мене не кепкуватимуть, мов з якогось божевільного. Ні, я говоритиму відкрито, і мене слухатимуть з таким захватом, якого ще жоден науковець не викликав у своїх колег.

Він замовк і, здавалося, аж світився від радості великого й неймовірного відкриття.

— Але це у майбутньому, яке вже точно не за горами, але все ще доволі далеко, — врешті продовжив він. — Роботи непочатий край. Ви ж пам'ятаєте, я говорив вам, що мої пошуки загалом не такі вже й безпечні? Так, існують певні небезпеки, яких важко уникнути. Та коли я про них казав, то не знав, скільки їх насправді. Певного мірою, я й досі перебуваю у невіданні. Хай там як, а на мене чекає небезпечна зустріч — остання з моїх пригод, що буде кінцевим неспростовним доказом у ланцюжку логічних висновків.

Він безперестанку ходив по кімнаті й говорив, і я спостерегла, як у ньому борються радість та зневіра, чи радше трепет, трепет людини, яка пливе за невідомою течією, і я пригадала його алюзію на Колумба тої ночі, коли він показав мені свою книжку. Вечір видався дещо прохолодним, тож у кабінеті розпалили камін, і палахкотіння полум'я та його відблиски на стінах нагадали мені давні часи. Я мовчки сиділа в м'якому фотелі біля каміна, міркуючи над словами професора і все ще марно вишукуючи таємні джерела, приховані від мене під усією фантасмагорією, свідком якої я стала. Раптом я усвідомила, що в кімнаті щось змінилося, і в цих змінах було щось незвичне. Я роззирнулася навсібіч, марно намагаючись зрозуміти, в чому полягають ці зміни, які, я точно знала, відбулися. Стіл біля вікна, стільці, вичовгана канапа — усе було на своїх звичних місцях. Раптом, наче вражена громом, я збагнула, що саме було не так. Я дивилася на робочий стіл професора, який стояв з іншого боку від каміна, і на ньому побачила брудний бюст Крістофера Пітта[49], якого там раніше не було. Тоді ж я згадала, де раніше зберігався цей витвір мистецтва — у найвіддаленішому кутку біля дверей стояла стара шафа, нагорі якої, за добрих п'ятнадцять футів від підлоги, валявся забутий усіма бюст, що назбирував там пил ще з незапам'ятних часів.

Мене це приголомшило, і я сиділа мовчки, спантеличена. Наскільки мені було відомо, в домі не було жодної драбини, бо якось я хотіла поміняти штори у себе в кімнаті, але так її і не знайшлося. Навіть високий чоловік, ставши на стілець, не зміг би дістати бюст, який до того ж стояв не скраю шафи, а під самою стіною. А професор Ґреґґ був середнього зросту, якщо не нижчий.

— Як ви примудрилися зняти Пітта? — врешті запитала я в нього.

Професор якось дивно глянув на мене і, схоже, дещо завагався.

— Знайшли драбину чи, може, садівник приніс знадвору маленьку драбинку?

— Ні, я не брав жодної драбини. Отож, міс Леллі, — продовжив він, невміло намагаючись зімітувати жартівливий тон, — маю для вас загадку в стилі неповторного Холмса. У нас є факти, чіткі та очевидні. Скористайтеся своєю кмітливістю, щоб розгадати загадку, і, заради всіх святих, — він зірвався на крик, — не кажіть про це більше ні слова. Запевняю вас, я ніколи його не торкався. — Він вийшов з кімнати, явно нажаханий, тремтячою рукою з грюкотом зачинивши за собою двері.

Я дещо здивовано окинула оком кімнату, абсолютно не усвідомлюючи, що трапилося, і гублячись у марних здогадках. Я ніяк не могла збагнути, як якесь буденне слово і незвичне розташування бюста могли викликати таку бурю емоцій. Це просто якась примха, не більше того, міркувала я собі. Професор дуже марновірний у дрібницях, і моє запитання, мабуть, розбурхало в ньому зачаєні страхи, як ото у прагматичної шотландки, на очах у якої хтось убив павука чи розсипав сіль. Я почала потроху заспокоюватися, пишаючись своєю стійкістю до таких безпідставних страхів, коли правда важким каменем налягла на моє серце, і я перелякано усвідомила, що тут не обійшлось без жахливого втручання — без драбини бюст неможливо було дістати.

Я пішла на кухню і якомога спокійніше запитала покоївку:

— Хто зняв бюст із шафи, Енні? Професор Ґреґґ каже, що не чіпав його. Ти знайшла драбину в одній із прибудов?

Дівчина байдуже глянула на мене.

— Я його не рухала, — сказала вона. — Він уже стояв на столі, коли одного разу я прийшла прибрати в кімнаті. Пам'ятаю, то був ранок середи, якраз після тої ночі, коли Кредоку стало зле. Ви ж знаєте, наші кімнати розташовані поруч, — жалібно промовила дівчина, — і просто нестерпно було чути, як він кричить і вигукує імена, які мені годі було зрозуміти. Я страшенно злякалася, а тоді прибіг хазяїн, я почула його голос, і він відніс Кредока до себе в кабінет і дав йому якісь ліки.

— А наступного ранку ви побачили, що бюст стоїть не на своєму місці?

— Так, міс. Коли я зайшла до кабінету, там стояв якийсь дивний запах, і я повідчиняла вікна. Правду кажучи, смерділо страшенно, але я ніяк не могла зрозуміти, звідки несе тим смородом. Знаєте, міс, якось давно, коли у мене був вихідний, — я тоді працювала у місіс Прінс на Стенгоп Ґейт, — я пішла до лондонського зоопарку разом зі своїм двоюрідним братом Томасом Баркером. Ми вирушили подивитися на змій, і там стояв точнісінько такий самий запах, від якого, пам'ятаю, мені стало зле, і Баркер вивів мене звідти. Як я вже казала, такий самий запах стояв тоді в кабінеті, і я саме думала, звідки йому тут взятися, коли побачила бюст Пітта, що стояв на робочому столі хазяїна. Мені було невтямки, хто його туди переніс, а головне — як? Узявшись змітати порох, я глянула на бюст і побачила на ньому великий острівець без пилюки, яку з бюста ніхто не стирав роками, і то не були сліди від пальців, а щось схоже на широку безформну пляму. Тож я, сама не усвідомлюючи того, потяглася туди рукою, і те місце було слизьким і липким, наче там повзав равлик. Дуже дивно, чи не так, міс? Хто ж це зробив і влаштував увесь цей розгардіяш?

Мене до глибини душі стривожило простодушне базікання служниці. Я пішла до себе й лягла на ліжку, закусивши губу, щоб не закричати від пекельних мук страху й розгубленості. Що й казати, я мало не божеволіла від жаху. Думаю, якби надворі був день, я б помчала звідти геть, забувши про відвагу і почуття вдячності професорові Ґреґґу, і байдуже, якщо мені доведеться страждати від голоду, коли я можу вирватися з тенет сліпого й панічного страху, який, здавалося, що не день, то все більше згущувався навколо мене. Якби я знала, якби я тільки знала, чого боятися, я б могла себе захистити. Але в будинку, оточеному зусібіч пралісом і навислими пагорбами, що навівали тугу, страх немов виповзав з довколишніх хащ, і тебе проймало жахом від ледь чутного шепоту якихось страхітливих створінь. Марно я намагалася покластися на свій скепсис і з допомогою здорового глузду зміцнити віру в природний порядок речей, бо вітер, що завівав у мої вікна, був таємничим подихом незвіданого, а в темряві я відчувала, як тиша ставала важкою і скорботною, немов похоронна процесія, і я уявляла дивовижних істот, якими кишіли зарості очерету поблизу річки.

Вранці, коли я спустилась до їдальні, мене охопило відчуття, що невідомий сюжет наближається до своєї кульмінації. Обличчя професора було застигле й рішуче, він, здавалося, зовсім не дослухався до того, про що говорилося за столом.

— Я вирушаю на довгу прогулянку, — сказав він після сніданку. — Якщо я не повернуся до вечері, не чекайте на мене і не думайте, що зі мною щось трапилося. Останнім часом я не знаю, куди подітися від нудьги, тому, гадаю, невеличка прогулянка піде мені на користь. Можливо, я навіть заночую в якомусь невеличкому готелі, якщо він виявиться чистим й затишним.

Я доволі добре знала професора Ґреґґа і, почувши це, зрозуміла, що його до цього спонукали не якісь звичайні справи чи бажання відпочити. Я навіть не здогадувалася, куди він іде, і не мала ані найменшого уявлення про його плани, але весь жах минулої ночі враз повернувся, і коли він стояв, усміхаючись, на терасі, готовий вирушити, я благала його залишитися і зректися своїх мрій про незвідані континенти.

— Ні-ні, міс Леллі, — сказав він, все так само усміхаючись, — тепер уже надто пізно. Vestigia nulla retrorsum[50] — девіз справжніх мандрівників, хоч, сподіваюся, у моєму випадку воно не виявиться таким буквальним. Але ви даремно так переймаєтеся. Моя маленька експедиція не більш небезпечна за день, проведений з геологічним молотком у руці. Звісно ж, існує певний ризик, але й звичайна екскурсія може виявитися небезпечною. Можу я собі, врешті-решт, дозволити трохи безтурботності? Я б навіть сказав, що мої плани навіть безпечніші за плани простого трудяги під час Різдвяних канікул. Тому не журіться, і не пізніше ніж завтра ми побачимося.

Він жваво пішов стежкою, відчинив ворота, що вели до лісу, і зник у гущавині дерев.

Той день, тяжкий та похмурий, тягнувся нестерпно довго, і мене знову охопило відчуття, наче я ув'язнена в прадавньому лісі, сповненому таємничості й страху, до того ж так давно, що всі живі вже забули про моє існування. Ближче до вечері я все ще сподівалася почути в холі професорові кроки та його щасливий голос, що бринить від не знати якого тріумфу. Я вже готова була радо його зустріти, та на село впала пітьма ночі, а він так і не повернувся.

Вранці прийшла покоївка і постукала до мене. На моє запитання, чи повернувся хазяїн, вона сказала, що двері в його спальню відчинені, а всередині нікого нема. Від цих слів мене кинуло в холодні обійми відчаю, та я все одно не втрачала надії, що він знайшов собі добру компанію і повернеться до обіду або, можливо, по обіді, тож я повела дітей на прогулянку до лісу і з усіх сил намагалася гратися й веселитися з ними, щоб відігнати від себе похмурі думки та прихований жах. Що довше я чекала, то більше чорніли мої думки. Знову звечоріло, а я й досі вперто виглядала професора. Ледве запихаючи в себе їжу, я почула знадвору кроки і голос якогось чоловіка.

До кімнати зайшла покоївка і якось дивно на мене глянула.

— Міс, — заговорила вона, — містер Морґан, наш садівник, хоче вам дещо сказати, якщо ви не проти.

— Проведіть його сюди, будь ласка, — відповіла я й міцно стиснула губи від хвилювання.

Літній чоловік поволі зайшов до кімнати, і служниця зачинила за ним двері.

— Сідайте, містере Морґан, — сказала я, — що ви хочете мені сказати?

— Перед тим як піти вчора вранці, містер Ґреґґ залишив мені дещо для вас. Він чітко наказав не давати вам його до восьмої години вечора, а якби він повернувся до цього часу, я б просто віддав йому ту річ назад. Оскільки містер Ґреґґ і досі не прийшов, гадаю, краще вручити вам той пакунок.

Підвівшись з крісла, він витягнув щось із кишені й передав мені. Я мовчки взяла пакунок і, побачивши вагання Морґана, який не знав, що йому далі робити, подякувала чоловікові й побажала доброї ночі, тож він пішов собі. Я залишилася в кімнаті сама з паперовим пакунком у руках — акуратно запечатаний, він був адресований мені, з інструкціями, написаними розгонистим почерком професора, які Морґан мені переповів. Задихаючись від хвилювання, я зірвала печатку й побачила всередині ще один конверт, адресований також мені, але відкритий, і витягнула його.

«ЛЮБА МІС ЛЕЛЛІ, — починався лист, — цитуючи старий підручник з логіки, можна виснувати, що те, що ви читаєте цього листа, означає, що я припустився грубої помилки, яка, боюся, перетворює ці рядки на слова прощання. Я майже певний, що ні ви, ні будь-хто інший ніколи більше мене не побачить. Я написав заповіт, врахувавши цю обставину, і сподіваюся, ви приймете від мене невеличкий сувенір на згадку і мою щиру подяку за нашу дружбу. Доля, рокована мені, жахлива й сягає далеко за межі людського розуміння. Але ви маєте право знати правду, якщо на те ваша ласка. Відкривши ліву шухляду в моєму столі, ви знайдете ключ від секретера з відповідною позначкою. В глибині секретера лежить адресований вам великий запечатаний конверт. Раджу вам негайно його спалити — так ви краще спатимете по ночах. Але якщо ви захочете дізнатися, що зі мною трапилося, то в листі все написано».

Унизу стояв поставлений твердою рукою підпис. Я повернулася до початку листа і ще раз все перечитала. Від жаху у мене побіліли вуста, руки стали холодні як лід, а до горла підступала нудота. Мертва тиша кімнати і думка про темний ліс та пагорби, що оточували мене з усіх боків, пригнічували; безпорадна й безсила, я не знала, до кого звернутися за порадою. Врешті-решт я вирішила, що попри те, що мене все життя, до кінця днів переслідуватимуть ті знання, я мушу дізнатися, що означають усі ці невідомі страхи, які так давно мене мордували, виростаючи, мов тіні в сутінках лісу, похмурі й страшні. Неухильно дотримуючись настанов професора Ґреґґа і долаючи внутрішній опір, я відкрила конверт і розгорнула рукопис, який звідтоді завжди ношу з собою. З виразу вашого обличчя видно — вам кортить дізнатися, що було написано в листі. Ось що я прочитала тієї ночі, сидячи за столом при світлі тьмяної лампи.

Молода леді, що відрекомендувалася міс Леллі, почала читати:

Заява Вільяма Ґреґґа, члена Лондонського Королівського Товариства археологів, і так далі.

Багато води спливло відтоді, як у моїй свідомості замріли перші проблиски гіпотези, яка зараз майже цілком звелася до повноцінної теорії. Безсистемне читання різноманітної давньої літератури дало мені певне підгрунтя, і пізніше, коли я став фахівцем і повністю віддався науці, відомій як етнологія, мене вряди-годи збивали з пантелику факти, що ніяк не вписувалися в рамки консервативної наукової догми, і відкриття, які ніби натякали на щось потаємне в ході наших пошуків. Я також переконався в тому, що багато історій зі світового фольклору — це всього лиш перебільшення подій, які насправді відбувалися. Особливо я полюбляв читати про чарівних фей з кельтських переказів. Я думав, що зможу вгледіти в них канву, рясно всіяну вигадками про химерну подобу маленьких людей, вдягнених у зелено-золотавий одіж, що граються поміж квіток. Мені здавалося, що я вгледів чітку аналогію між назвою того народу (можливо, вигаданою) та описом їх та їхньої поведінки[51]. Так само як наші пращури називали страшні створіння «чарівними» та «добрими», тому що боялися їх, вони надавали їм гарної подоби, бо знали, що насправді все зовсім навпаки. До цього обману також жваво доєдналася література, неабияк погравшись із перевтіленнями, тому грайливі ельфи Шекспіра вже далекі від свого істинного образу, і за маскою жартівливих пустощів ховається справжнє жахіття. Однак у стародавніх оповідях, якими люди ділилися, сидячи біля багаття, а, почувши їх, хрестилися, все було зовсім інакше. Мені видавалися вкрай суперечливими деякі історії про дітей, чоловіків та жінок, які дивним чином зникали з цього світу. Востаннє їх зазвичай бачив якийсь випадковий селянин — людина йшла полем у напрямку зеленої округлої купини, і більше її ніхто ніколи не бачив. Побутують також історії про бідолашних матерів, які залишали своє немовля, що мирно спало, за наглухо зачиненими дверима, а повернувшись, знаходили на місці пухкенького рожевощокого саксонця худюще створіння зі шкірою землистого кольору та чорними пронизливими очима — дитя геть іншої раси. Проте є ще страшніші міфи про відьом та чарівників, зловісні шабаші та демонів, що злягалися з людськими доньками. Ми перетворили страшний «маленький народець» на доброзичливих, хоч і дивакуватих ельфів, і достоту так само втілили зловісне безумство відьми в образі старої жінки на мітлі в компанії кумедного чорного кота. Ще давні греки називали злих фурій добродійками, що стало прикладом для північних народів. Я грунтовно вивчав це питання, врізаючи дорогоцінні години від нагальнішої роботи й запитуючи себе: якщо ці перекази — правда, то хто були ті демони, що збиралися на шабаш? Звісно ж, я відкинув середньовічну гіпотезу про надприродне і дійшов висновку, що феї та дияволи були одного і того ж походження. Поза сумнівом, стародавні готичні казки страшенно перебільшені та спотворені, а проте я вірив, що під усіма цими вигадками приховується чорне підгрунтя правди. Та я вагався щодо так званих див. Хоч я і сумнівався в тому, що останніми десятиліттями відбувся бодай один спіритичний сеанс, який би виявився правдивим, однак я не міг категорично заперечувати, що людська плоть може іноді, нехай навіть в одному випадку з десяти мільйонів, бути покровом сил, які видаються нам чарівними, сил, що перебувають десь на небесах, не готові звідти спуститися чи допустити до себе людей, бо вони самі колись втекли з глибин буття. Проста амеба чи равлик мають можливості, якими не володіємо ми. Я думав, що теорія перетворення зможе багато чого пояснити, навіть те, що, схоже, зовсім не піддається поясненню. У мене склався свій погляд на ці речі. Я мав вагомі підстави вірити, що левова частка давніх та неспотворених переказів про так званих фей — чистісінька правда. Я вважав, що надприродне в них можна було пояснити тим, що народ, який випав з великого ланцюга еволюції, міг зберегти, з метою подальшого вживання, певні здібності, що видаються нам цілком дивовижними. Так у мене в голові зародилась теорія, якій, схоже, звідусіль надходили підтвердження й докази: з археологічних знахідок, розкопаних у курганах, з місцевої газети, що повідомляла про зустріч антикварів у селі, та різноманітної літератури. З-поміж усього іншого, пригадую, мене вразили слова Гомера про «людей з чітким мовленням», так ніби він знав або чув щось про людей, чиє мовлення так різало слух, що його навряд чи можна було назвати виразніш чи зрозумілим. Свою гіпотезу про народ, що сильно відстав у своєму розвиткові від решти, я доповнив припущенням, що такі люди розмовляють говіркою, звуки якої дуже нагадують ті, що їх видають дикі звірі.

Таким було моє переконання, і я радів, що воно в жодному разі не було далеким від істини, аж раптом одного дня в одній місцевій газеті випадково натрапив на допис, що привернув мою увагу. То був короткий виклад якоїсь звичайної сільської драми. В селі за невідомих обставин зникла юна дівчина, і злі язики розпустили про неї погані плітки. Втім, я читав поміж рядків: увесь цей скандал був роздутий для того, аби бодай якось пояснити явища, які неможливо витлумачити в інший спосіб. Втеча до Лондона чи Ліверпуля або самогубство (лежить собі з каменем на шиї десь на дні лісового озера) чи, можливо, вбивство — такими були здогади сусідів дівчини. І поки я без особливого зацікавлення читав ту газетну замітку, мені раптом сяйнуло: а що, як ці потайні і страшні жителі пагорбів усе ще існують, усе ще полюють в диких хащах та на голих пагорбах, час від часу оживляючи зло готичних легенд, таких же вічних, як міфи урало-алтайських племен чи іспанських басків. Отож я сидів, мов струмом вражений. Я різко вдихнув, ухопившись обома руками за бильця крісла у нападі страху й водночас бурхливої радості. Таке міг би відчути один з моїх confrères[52], що займається вивченням природничих наук, якби він, блукаючи тихим лісом, раптом побачив слизького й огидного іхтіозавра — прототипа легенд про страшного змія, якого вбив відважний лицар, чи птеродактиля, що затулив своїми крилами сонце, якого в переказах іменують драконом. Ta оскільки я рішуче прагнув до нових знань, думка про таке відкриття викликала в мене шалену радість, і я вирізав з газети той допис і поклав його до шухляди свого старого письмового стола, вирішивши, що він стане першим експонатом надважливої колекції. Того вечора я довго сидів, розмірковуючи, до чого мене можуть привести мої пошуки, сподіваючись, що здоровий глузд не остудить мого запалу. Втім, глянувши на цю історію тверезим і неупередженим поглядом, я зрозумів, що підгрунтя моїх гіпотез доволі хистке — правда могла виявитися на боці місцевих жителів. Тому я з деякими осторогами почав дивитися на цю ситуацію. Все ж звідтоді я не втрачав пильності й тішив себе думкою, що сам стояв на варті, тимчасом як юрма мислителів та дослідників байдуже стояли осторонь, пропускаючи повз увагу виняткові факти.

Минуло кілька років, перш ніж мені вдалося поповнити вміст шухляди. Насправді друга знахідка була точнісінько така ж сама, як і перша, з тією лиш різницею, що події розгорталися в іншій, більш віддаленій місцевості. Зрештою, це вже було щось, адже цього разу, як і попереднього, трагедія сталася у безлюдному пустельному краї, і таким чином моя теорія знаходила підтвердження. Але третій випадок мав для мене вирішальне значення: знову, далеко від ходжених доріг, поміж пагорбів, було знайдено тіло чоловіка, а також знаряддя вбивства, що валялося поряд. Це також стало поживою для пліток, тому що смертельна зброя виявилася примітивною кам'яною сокирою, прикріпленою висушеною жилою до дерев'яного руків'я. Люди вдавалися до найбезглуздіших та найбільш неймовірних припущень, проте мене неабияк тішило, що навіть найбожевільніші домисли були далекими від істини, і я вирішив написати листа місцевому лікарю, що допомагав у розслідуванні справи. Він, доволі проникливий чоловік, був украй розгублений. «Про такі речі не варто говорити у провінції, — відповів він мені, — але, правду кажучи, професоре Ґреґґ, тут вочевидь криється якась страшна таємниця. Мені передали для вивчення ту кам'яну сокиру, тож я захотів випробувати її. Одного недільного вечора, коли вдома не було ні рідних, ні прислуги, я вийшов з нею на задній двір і там, за щільним укриттям з тополь, почав експериментувати. Ця річ виявилася абсолютно непридатною для користування. Чи то через особливий баланс, своєрідним чином відцентровану вагу, до якої треба пристосуватися, чи, може, для удару потрібна була виняткова сила — не знаю, але в дім я повернувся розчарований у своїх атлетичних здібностях. Я виглядав як недосвідчена людина, що вперше тримає в руках молот. Ударивши обухом, я отримав таку ж сильну віддачу, й мене добряче відкинуло назад, а сокира спокійнісінько впала на землю. Наступного разу я, за нагоди, повторив експеримент, заручившись допомогою найкращого місцевого лісоруба, але чоловік, який протягом останніх сорока років не випускав із рук сокири, нічого не міг вдіяти із кам'яним знаряддям і щоразу безглуздо промахувався. Одне слово, якби це все не було таким абсурдніш, я б сказав, що за минулі чотири тисячі років ніхто б на світі не зміг завдати смертельного удару знаряддям, яким, поза сумнівом, убили старого чоловіка». Можете уявити, якою особливою ця новина стала для мене. Пізніше, почувши історію до кінця, я дізнався, що бідолашний старий чоловік розказував усілякі небилиці про те, що можна побачити вночі на дикому пагорбі, при цьому натякаючи на нечувані дива, а потім, одного ранку, його знайшли на тому ж самому пагорбі. Я радів як ніколи, бо відчував, що пора здогадок і припущень вже минула. Але наступний крок був дуже важливіш. Протягом багатьох років я володів надзвичайною кам'яною печаткою — це був шматок матового чорного каменя завдовжки два дюйми від ручки до самої печатки, що мала форму шестикутника діаметром дюйм із чвертю. Ця печатка скидалася на збільшений старомодний товкачик для набивання в люльку тютюну. Мені її прислала одна варта довіри особа зі Сходу, вказавши у листі, що печатку було знайдено недалеко від того місця, де колись стояв Вавилон. Але символи, викарбувані на печатці, були для мене незбагненною загадкою. Хоч вони й були схожі на клинопис, все ж в очі одразу впадали разючі відмінності, а всі спроби прочитати напис з надією, що до нього можна застосувати правила розшифровування клиноподібного письма, не увінчалися успіхом. Нерозв'язність цієї загадки зачіпала мою професійну гордість, і у вільний від роботи час я витягав з шафи Чорну Печатку, уважно й наполегливо вивчаючи її до такої міри, що в моїй пам'яті закарбувалася кожна риска з напису, який я з легкістю міг відтворити без найменшої помилки. А тепер уявіть моє здивування, коли одного дня я отримав від свого приятеля із заходу Англії листа і вкладення, яке мене буквально приголомшило. На великому шматку паперу я побачив ті самі, без жодних змін, акуратно скопійовані символи з Чорної Печатки і коментар мого приятеля: Напис виявлено на вапняковій брилі на пагорбі Ґрей Гіллс, що у Монмутширі. Нанесений червоноземом, і з'явився він там відносно недавно. Я взявся читати листа, в якому мій приятель писав: «Надсилаю вам у вкладенні напис з усіма уточненнями. Вівчар, що проходив біля скелі минулого тижня, присягається, що тоді на ній не було жодних знаків. Символи на скелі, наскільки я зрозумів, нанесені червоноземом, заввишки вони близько дюйма. Як на мене, вони скидаються на добряче видозмінений клинопис, але це, звісно, неможливо. Це або якась фальшивка, або карлючки циган, яких у цьому дикому селищі хоч греблю гати. Як вам відомо, у них є багато знаків, якими вони послуговуються у спілкуванні один з одним. Два дні тому я сам був біля тої брили у зв'язку з доволі неприємною подією, що там трапилася».

Як ви зрозуміли, я одразу ж сів писати відповідь своєму приятелеві, щоб подякувати йому за копію напису, і поміж іншим запитав у нього про той нещасний випадок, про який він згадував у своєму листі. Якщо коротко, то жінка на прізвище Кредок, яка за день перед тим втратила свого чоловіка, пішла повідомити сумну новину своїй двоюрідній сестрі, яка жила за п'ять міть від неї. Вона пішла найкоротшим шляхом, що пролягав через Ґрей Гіллс. Місіс Кредок, яка на той час була ще молодою жінкою, так і не дійшла до будинку своєї родички. Пізніше того ж вечора фермер, який недорахувався кількох своїх овець, що, скоріш за все, відбилися від отари, шукав їх на пагорбі Ґрей Гіллс з ліхтарем у руках та своїм собакою. Його увагу привернув звук, схожий, за його словами, на скорботне, жалібне завивання. Він пішов на звук і побачив бідолашну місіс Кредок, що сиділа, згорбившись, біля брили. Вона похитувалася з боку в бік і голосила так, що серце кров'ю обливалося, — тому чоловікові несила було це слухати. Він відвів нещасну додому, де за нею наглядала її сусідка. Всю ніч жінка лила гіркі сльози й голосила, і в її завиваннях вчувалися якісь незрозумілі слова, а коли прийшов лікар, то сказав, що вона збожеволіла. Місіс Кредок тиждень не підводилася з ліжка, то завиваючи, як загублена й проклята на віки вічні душа, то лежачи нерухомо, неначе у безтямі. Здавалося, що горе, яке вона переживала, втративши свого чоловіка, відібрало у неї здоровий глузд, і певний час лікар немає певності в тому, що вона житиме. Зайве казати, наскільки глибоко вразила мене ця історія, тож я попросив свого приятеля час від часу повідомляти мені про всі деталі тієї історії. Таким чином я дізнався, що десь за півтора місяця жінка потроху оклигала, а ще через кілька місяців — народила сина, якого назвала Джарвісом, але який, на жаль, вдався слабким на розум. Це те, що було відомо селянам. Для мене ж, який знемагав від самої лише думки про страшні діяння, що, поза сумнівом, чинилися в тій місцевості, це були тільки припущення, але я мав необережність поділитися ними з деякими своїми друзями-науковцями. Тієї самої миті, коли слова злетіли з моїх вуст, я гірко пошкодував про сказане, відкривши найбільшу таємницю свого життя, але з великим полегшенням упереміш з обуренням я зрозумів, що дарма боявся, тому що мої друзі сміялися мені в обличчя, маючи мене за божевільного. Я страшенно лютував, але в глибині душі втішався, почуваючись у безпеці поміж дурнів, відкрившись яким, я наче поділився знаннями з піском пустелі.

Утім, знаючи тепер так багато, я вирішив, що потрібно йти до кінця, і тому доклав усіх зусиль, щоб розшифрувати напис на Чорній Печатці. Багато років поспіль ця загадка була єдиним об'єктом моїх роздумів на дозвіллі, тому що більшу частину часу я, звісно ж, присвячував іншій роботі й лише зрідка міг викроїти тиждень на мої сокровенні дослідження. Якби я виклав вам усю історію цього цікавого дослідження, ви б страшенно знудилися читати довжелезний список моїх незліченних невдач. Хай там як, а я достатньо добре був обізнаний у давніх рукописах, щоб вийти на полювання, як я це про себе називав. Я листувався з науковцями з Європи, і навіть — цілого світу, і не міг повірити, що в наш час якийсь напис, хоч би яким стародавнім та заплутаним він був, міг так довго протистояти світлу, яке я мав намір на нього пролити. А проте, щоб досягнути своєї мети, я потратив на це повних чотирнадцять років. З кожним роком роботи додавалося все більше, а часу на дозвілля ставало все менше. Саме тому я добряче відстав у своїх пошуках, хоча тепер, озираючись назад, дивуюся з масштабів вивчення Чорної Печатки. Мій письмовий стіл став свого роду скарбницею, куди я складав розшифровані давні письмена всіх часів і народів. Я вирішив, що повз мене не пройде непоміченою жодна дрібничка, а я радітиму найменшій підказці, яка вкаже шлях до розгадки таємниці. Однак з плином часу всі зачіпки були досліджені, та це не принесло жодних результатів, а я вже почав був втрачати будь-яку надію, адже Чорна Печатка могла виявитися єдиним реліктом якоїсь невідомої раси, що зникла з лиця землі, не залишивши по собі інших згадок про своє існування — зникла, як Атлантида через великий потоп, таємниці якої лежать десь на дні океану чи стали серцем гір. Такі думки помалу остуджували мій запал, і хоч я й далі наполегливо працював, проте моя віра в успіх похитнулася. Та на допомогу прийшов щасливий випадок. Якось я зупинився у великому місті на півночі Англії, де, скориставшись можливістю, відвідав недавно заснований музей, який був вартий моєї уваги. Куратором музею був один із моїх друзів по листуванню, і, поки він показував мені різні мінерали, мою увагу привернув один експонат — шматок чорного каменя розміром близько чотирьох дюймів, що деякою мірою скидався на Чорну Печатку. Розглядаючи його з усіх боків, я, на свій превеликий подив, побачив внизу напис. Тихо, щоб ніхто не чув, я сказав своєму другові-куратору, що ця річ мене зацікавила і що я буду незмірно вдячний, якщо він дозволить на кілька днів забрати її з собою в готель. Звісно, він не заперечував, і я поквапився до себе в номер, де переконався в тому, що моє перше враження не було хибним. На камені виднілося два написи: перший — виконаний клинописом, а інший — такими самими символами, що й на Чорній Печатці. Тоді до мене прийшло розуміння того, що справу доведено до кінця. Я точно відтворив два написи і, повернувшись до Лондона, де на мене чекала Чорна Печатка, зміг нарешті серйозно взятися за розгадування великої таємниці. Цікавий сам по собі розтлумачений напис на музейному експонаті жодним чином не стосувався моїх пошуків, але транслітерація зробила мене володарем таємниці Чорної Печатки. Звісно, мої припущення не були позбавлені певних здогадок, бо щодо тих чи тих знаків у мене виникали сумніви, а один із символів, що постійно повторювався на Чорній Печатці, не давав мені спати кілька ночей поспіль. Врешті настав той час, коли таємниця розкрилася переді мною на зрозумілій англійській, і я прочитав розгадку жахливого перевтілення пагорбів. Ледве дописавши останнє слово, я тремтячими пальцями порвав клапоть паперу на дрібні шматочки і пожбурив їх у камін, у пащу червоного полум'я, розтерши на порох залишки сірих пластівців попелу. Відтоді я більше ніколи не писав і вже, звісно, не напишу тих слів, що описують, як з людини зробити слиз, з якого вона народилася, зодягнувши її в плоть змії чи якогось плазуна. Тепер я все знав, і мені залишалось побачити це на власні очі, тож незабаром я винайняв будинок поблизу пагорба Ґрей Гіллс неподалік від хатинки, де проживала місіс Кредок разом зі своїм сином Джарвісом. Не бачу потреби наводити повний та детальний перелік подій, яким вочевидь важко знайти пояснення і які трапилися тут зі мною. Я знав, що в Джарвісі Кредоку тече кров «маленького народу», а пізніше мені стало відомо, що він неодноразово бачився зі своїми кровними родичами в потаємних місцинах цього безлюдного краю. Коли одного дня мене покликали у сад, я побачив, як він бився у нападі епілепсії й говорив чи то пак сичав на жахливій говірці Чорної Печатки, і, боюся, моя радість затьмарила жаль, який я відчував до нього. Я чув, як з його вуст злітали таємниці пекла, як він вимовляв те страхітливе слово «Ішак-шар», значення якого я краще не розкриватиму.

Варто згадати про ще один інцидент, який не можна залишити поза увагою. З глибокого нічного сну мене вирвали шиплячі звуки, які були мені вже знайомі. Підійшовши до дверей кімнати того бідолашного хлопчини, я побачив його на ліжку, де він бився в конвульсіях, з піною біля рота, ніби намагаючись вирватися з міцних обіймів в'юнких демонів. Я відніс його до себе в кімнату й увімкнув лампу, а він упав на підлогу, звиваючись та благаючи сили, що оселилися в його тілі, покинути його. Прямо в мене на очах його тіло почало надиматися, як пузир, а обличчя почорніло. В той критичний момент я зробив усе так, як було написано на Чорній Печатці, і, відкинувши вбік усі сумніви, став людиною науки, спостерігаючи за тим, що відбувалося. Але видовище, свідком якого я став, було просто жахливе і не вкладалося в рамки людського сприйняття та найстрашніших фантазій. З тіла хлопця вихопилось Щось і простягнулося на підлозі, а тоді, звиваючись по кімнаті, обхопило своїм слизьким мацаком бюст на шафі й поставило його на мій стіл.

Коли все було скінчено, решту ночі я не міг знайти собі місця. Піт градом котився по моєму блідому обличчю, руки тремтіли, і я марно намагався переконати себе в тому, що насправді я не бачив нічого надприродного, що повзучий гад, який то випускає, то ховає свої жахливі мацаки — всього лише видозмінена проекція того, свідком чого я став. Але всі доводи відмів страх, який пройняв мою душу і змусив дрижати й ненавидіти себе за те, що я був причетним до того нічного жахіття.

Однак і це ще не все. Я вирушаю на останнє випробування, на останню зустріч, оскільки вирішив, що потрібно довести все до кінця і віч-на-віч зустрітися з «маленьким народом». Із собою я беру Чорну Печатку і сподіваюся, що мені допоможе знання її таємниць, та якщо, не дай Боже, я не повернуся, не варто навіть думати, яке жахіття мене спіткало.

Прочитавши до кінця оповідь професора Ґреґґа, міс Леллі продовжила:

— Ось таку майже неймовірну історію залишив по собі професор. Коли я прочитала її, надворі була пізня ніч, тому наступного дня із самого ранку ми з Морґаном подалися на пагорб Ґрей Гіллс у пошуках бодай якихось слідів зниклого професора. Не хочу втомлювати вас описом тієї дикої геть безлюдної пустки і голих зелених пагорбів, розцяцькованих сірими вапняковими валунами, які під руйнівною дією часу прибрали казкової подоби людей і тварин. Врешті-решт, після багатьох годин марних пошуків, ми знайшли те, про що я вам уже казала — годинник на ланцюжку, гаманець та перстень, загорнуті в клапоть цупкого пергаменту. Коли Морґан розрізав мотузку, якою був перев'язаний пакунок, я розридалася, побачивши там професорові речі, але, помітивши ті страшні символи з Чорної Печатки, перемальовані на пергаменті, я заціпеніла від жаху і лише тоді усвідомила, яка жахлива доля спіткала мого покійного наймача.

Варто лише додати, що адвокат професора Ґреґґа вислухав мою розповідь про те, що трапилося, як казку, і відмовився навіть зазирнути в документи, які я йому принесла. Саме він публічно заявив про те, що професор Ґреґґ потонув, а його тіло скоріш за все віднесло у відкрите море.

Міс Леллі змовкла і запитально глянула на містера Філіпса, якого цілком поглинули роздуми. Звівши очі, він побачив на площі звичну вечірню метушню — чоловіки та жінки поспішають на вечерю до ресторану, біля мюзик-холів юрмляться глядачі, — і весь цей шум і гам буденного життя здався йому чимось нереальним і фантастичним, як вранішні згадки про сон після пробудження.

— Дякую, — врешті озвався він, — за вашу неймовірно цікаву розповідь, у правдивості якої я жодним чином не сумніваюся, хоч вона й видається мені доволі нереальною.

— Сер, — обурено відповіла леді, — ви мене ображаєте. Думаєте, я б витрачала свій та ваш час, вигадуючи всякі небилиці на лавці посеред Лестер-сквер?

— Даруйте, міс Леллі, ви неправильно мене зрозуміли. Ще до того, як ви заговорили, я знав, що ваша розповідь буде від щирого серця, адже пережите має куди більшу цінність за bona fides[53]. Найнеймовірніші обставини, які ви описали, чудово узгоджуються з новітніми науковими теоріями. Гадаю, професор Лодж із задоволенням вислухав би вашу історію — свого часу мене зачарувала його смілива гіпотеза про дива так званого спіритуалізму, але ваша розповідь виводить це питання з ряду звичайної гіпотези.

— На жаль, сер, мені це не допоможе. Не забувайте, що я втратила рідного брата за вкрай дивних і страшних обставин.

Ви його точно не бачили по дорозі сюди? Чорні бакенбарди, окуляри, полохливий погляд. Можливо, ви згадаєте це обличчя?

— Мені шкода, та я ніколи не бачив нікого схожого на вашого брата, — відповів Філіпс, який вже й забув про зниклого брата. — Та дозвольте запитати, чи ви не помічали, щоб професор Ґреґґ...

— Пробачте, сер, я вже і так забарилася. На мене чекає мій роботодавець. Дякую, що вислухали. До побачення.

Не встиг містер Філіпс оговтатись від такого несподіваного прощання, як міс Леллі зникла з його очей, загубившись у натовпі, що юрмився біля входу до кінотеатру «Емпайр». Замислений, він пішов додому. О десятій він утретє заварив собі чаю (як виявилося, цього вже було забагато) і взявся накреслювати загальний план своєї невеличкої праці під назвою Протоплазматичне перетворення.

Пригода в пабі

На дозвіллі містер Дайсон часто розмірковував над дивною історією, яку він почув у кафе «Турень». По-перше, він був щиро переконаний у тому, що зерна істини в історії про містера Сміта і каньйон Блек Ґалф були розсипані надто скупо й убого. По-друге, йому складно було не помітити схвильованості оповідача, який поводився надто безпосередньо, щоб прикидатися. Думка про чоловіка, що блукає вулицями Лондона, гнаний страхом побачити молодика в окулярах, видалася Дайсону вкрай безглуздою. Він з усіх сил напружив свою пам'ять, щоб знайти в її закамарках літературний аналог цієї історії, але марно. У свій вільний час він навідувався до маленького кафе у сподіванні зустрітися там з містером Вілкінсом. Він пильно вдивлявся в обличчя чоловіків в окулярах, переконаний, що впізнає серед них того, якого він бачив, коли той вилетів з хлібної крамниці. Проте всі його блукання та пошуки були безрезультатними, і, щоб не опускати рук, Дайсон зігрівав себе думкою, що в нього вроджений талант детектива й чудовий нюх на таємниці, тим паче, на його рахунку вже налічувалося дві розкриті справи. Щодня, блукаючи то серед натовпу, то зовсім безлюдними вулицями, зазираючи у темні закутки, він ніяк не міг втямити, чому йому з голови ніяк не йде пригода із золотою монетою і куди зникли дивакуватий Вілкінс та молодик в окулярах, якого він так боявся.

Якось, сидячи в пабі на Стренді, він ламав собі голову над усіма цими проблемами. Впертість, з якою його уникали люди, яких він палко хотів зустріти, додавала його пиву присмак гіркоти. Він самотньо сидів в окремій кабінці і навіть не помітив, як почав міркувати вголос.

— Це просто якесь безглуздя! — вигукнув він. — На вулиці мені трапляється чоловік, що тремтить перед боязким з виду молодиком в окулярах, який постійно йому ввижається. Присягаюся, в усьому цьому криється щось жахливе.

Не встиг він договорити, як з-за ближньої перегородки швидко визирнула чиясь голова і так само швидко сховалася. Поки Дайсон намагався зрозуміти, що відбувається, двері його кабінки розчахнулися навстіж, і досередини зайшов чепурний, чисто поголений та усміхнений чоловік.

— Прошу вибачення, сер, — сказав він ввічливо, — що заважаю вашим роздумам, але хвилину тому ви сказали одну річ...

— Так, — відповів Дайсон. — Я ламав голову над однією безглуздою загадкою і, вочевидь, розмірковував уголос. Оскільки ви все чули і вас, схоже, зацікавили мої слова, може, ви допоможете мені вирішити цю дилему?

— Навіть не знаю, що й сказати. Це просто дивний збіг обставин. Тут треба бути насторожі. Гадаю, сер, ви не проти посприяти здійсненню правосуддя.

— Правосуддя, — мовив Дайсон, — у цього терміна таке широке значення, що мені складно так одразу щось відповісти. В будь-якому разі, це не місце для такої бесіди. Як дивитеся на те, щоб завітати до мене в гості?

— Дякую за запрошення. Мене звуть Бартон, я шкодую, що не прихопив із собою візитівки. Ви живете десь неподалік?

— За десять хвилин звідси.

Містер Бартон витягнув свого годинника і, здавалося, щось швидко подумки прораховував.

— Я мушу встигнути на потяг, — сказав він, — та, зрештою, часу ще достатньо. Тому, якщо ви не заперечуєте, я до вас приєднаюсь. Думаю, ми приємно побалакаємо.

До театрів звідусіль стікалися люди, поки два джентльмени переходили Стренд. Вулиця немов ожила від голосів, і Дайсон задоволено роззирався. Яскраві гасові ліхтарі впереміш зі сліпучим електричним світлом сучасних ламп, двоколісні екіпажі, що мчали, видзенькуючи, туди й назад, переповнені омнібуси та шалений поспіх пішоходів вималювали в його очах чарівну картину. Витончений шпиль храму святої Марії ле Стренд і останні промені вечірньої заграви надихали його, як цвіт колючого дроку надихав Карла Ліннея[54]. Містер Бартон помітив його захоплення, коли вони переходили дорогу.

— Бачу, ви вмієте помічати прекрасне в Лондоні, — сказав він. — Для мене, і вочевидь для вас, це місто є об'єктом досліджень і коханням усього життя. Та, на жаль, не всім дано проникнути крізь пелену удаваної одноманітності й посередності! Якось я натрапив у газеті, в якої, до слова, найбільший тираж у світі, на статтю, де порівнювали Лондон з Парижем — безумовно, видатне порівняння, просто шедевр неймовірної тупості. Уявіть лишень, який треба мати обмежений розум, щоб надати перевагу паризьким бульварам перед нашими лондонськими вулицями. Уявіть собі людину, що закликає до цілковитого зруйнування нашого чарівного міста, і все заради того, щоб відтворити в столиці великої імперії нудну одноманітність цієї вибіленої гробниці, що іменується Парижем. Хіба це нормально?

— Любий друже, — відповів Дайсон, який зацікавлено слухав Бартона. — На моє щире переконання, ви цілковито праві, але я не поділяю вашого здивування. Ви чули, який гонорар отримала Джордж Еліот за свою «Ромолу[55]»? А знаєте, яким накладом розійшовся «Роберт Елсмер[56]»? А тижневик «Тіт Біте» регулярно читаєте? Ні? Шкода, бо я, переглядаючи всю цю писанину, дивуюсь і разом з тим дякую Богові за те, що Лондон не вистелили бульварами ще двадцять років тому. Я захоплююсь цією витонченою лінією видноколу на тлі тьмяної зелені дерев, вицвілої блакиті неба й зашарілих хмар заграви, але дивуюся навіть більше, ніж захоплююсь. Візьмімо до прикладу храм Святої Марії ле Стренд. Те, що вона вціліла — вже справжнє диво, саме так — диво. Вишукана краса, яку намагаються порівняти з можливістю проїзду чотирьох омнібусів на одній лінії! Справді, висновки тут надто очевидні. А ви не читали листа чоловіка, який пропонував негайно скасувати всю систему таїнств разом із прадавнім способом вираховування Великодня, тому що йому не подобається, що в його сина канікули починаються так рано — двадцятого березня? Але менше з тим, ходімо далі.

Вони затрималися на розі вулиці, що перетинала північну сторону Стренду, насолоджуючись контрастами та чарівністю цього міського краєвиду. Дайсон вказав рукою напрямок, і вони пішли безлюдними вулицями, поволі рухаючись праворуч, поки не дійшли до помешкання Дайсона неподалік від Блумсбері-стріт. Містер Бартон зручно вмостився у м'якому кріслі біля відчиненого вікна, а Дайсон запалив свічки і пригостив свого гостя віскі з содовою та сигаретами.

— Мене запевняли, що це дуже добрі сигарети, — сказав він, — та я в них не надто розбираюся. Надаю перевагу тютюну для люльки. Не бажаєте спробувати?

Містер Бартон із вдячною усмішкою відмовився від пропозиції і витягнув з пачки цигарку. Викуривши половину, він сказав з деяким ваганням у голосі:

— Дуже люб'язно з вашого боку було запросити мене, містере Дайсон. Річ у тому, що питання, яке мене зацікавило, надто серйозне, аби говорити про нього в барі, де, як ви самі зрозуміли, з усіх боків стирчать ласі до чужих таємниць вуха. То я все правильно почув? Ви щось говорили про дивну поведінку чоловіка, що розгулював Лондоном, до смерті боячись зустрічі з молодиком в окулярах?

— Саме так.

— Ви не проти розказати про обставини, що дали поживу таким вашим роздумам?

— Аж ніяк. Ось як усе було. — І він кількома словами розказав йому про пригоду на вулиці Оксфорд, детально описавши бурхливу поведінку містера Вілкінса, однак і словом не прохопився про історію, яку розповів йому містер Вілкінс. — Він сказав, що живе в постійному страху випадкової зустрічі з тим чоловіком. Я пішов, коли він достатньо заспокоївся, щоб далі вже самому про себе подбати, — сказав Дайсон, закінчивши на цьому свою оповідь.

— Ти ба, — мовив містер Бартон. — І ви на власні очі бачили цю таємничу особу?

— Так.

— А можете його описати?

— Що ж, як на мене, виглядав він доволі молодим, блідим та знервованим. У нього були маленькі чорні бакенбарди і доволі великі — порівняно з ними — окуляри.

— Це просто неймовірно! Вражаюче! Адже це саме те, що так мене хвилює. Я, звісно, зовсім не боюся зустрітися з цим чорнявим молодиком в окулярах, та маю сильну підозру, що людина, яка підходить під цей опис, у жодному разі не хотіла б зустрітися зі мною. І все ж ви дуже точно описали чоловіка, про якого я веду мову. То, кажете, він знервовано оглядався навсібіч? І ви зауважили, що він носить великі окуляри та має невеличкі чорні бакенбарди? Не може бути, щоб тут жили два однакові молодики: один, який наганяє страх, і другий — що сам поводиться як жертва. А ви відтоді бачили того чоловіка?

— Ні, хоч я доволі наполегливо його шукав. Він, звісно, міг покинути Лондон, та й Англію, якщо на те пішло.

— Навряд чи. Що ж, містере Дайсон, заради справедливості тепер я вам розповім свою історію. Отож, я — антиквар і полюбляю усілякі коштовні дрібнички. Дивний рід занять, чи не так? Звісно ж, я не одразу взявся за це ремесло, а поступово в нього вливався. Я завжди цікавився всілякими чудернацькими та рідкісними речами, а коли мені виповнилося двадцять, у мене вже назбиралася непогана колекція. Ніхто не знає, як часто насправді селяни знаходять усілякі раритети. Ви будете вражені, коли я скажу вам, на що можна надибати, копирсаючись у зораному полі. Колись я жив на селі й скуповував геть усе, що мені приносили односельці. Говорячи словами моїх друзів, у мене була найдивніша колекція мотлоху. Але саме так я вник у суть справи, що є дуже важливо, і пізніше збагнув, що можу збагатитися, користуючись набутими знаннями. Відтоді минуло багато років, я встиг побувати майже у всіх куточках світу. Не раз я натрапляв на дуже цінні речі, заради яких мусив вдаватися до хитрощів і вести складні та делікатні перемовини. Ви, може, чули про опал Хан, який на Сході називають «каменем тисячі та одного кольору»? Що ж, мабуть, моїм найбільшим досягненням було придбання цього каменя. Я називаю його «каменем тисячі та одної брехні», адже мені довелося наплести раджі, власникові каменя, купу всіляких небилиць щоб той погодився мені його продати. Я підкупив бродячих байкарів, щоб ті розповіли йому казки, де опал відіграв страхітливу роль. А ще я найняв старця — відомого у тих краях самітника, — який мовою східних символів провістив власникові опала погане майбутнє. Коротше кажучи, я налякав раджу до втрати свідомості. Тож, як бачите, в торгівлі, якій я присвятив усе своє життя, є місце і для дипломатії. Я повсякчас повинен бути насторожі, тому що один хибний крок чи слово — і мені кінець. Цьогоріч у квітні я дізнався про існування надзвичайно коштовного антикварного каменя, що перебував тоді у власності людей, які жили на півдні Італії й близько не уявляли його справжньої ціни. Як свідчить мій досвід, найскладніше мати справу саме з такими «ігнорамусами». Мені траплялися селяни, що хотіли всі гроші світу за монетку з Георгом І. Саме таким людям я завжди програвав у суперечках. Тому, аби заволодіти каменем, я мусив застосувати свої найкращі дипломатичні здібності. Звісно, я міг би просто придбати його за суму, близьку до його справжньої вартості, та навряд чи потрібно пояснювати, чому мені як підприємцю такий спосіб не дуже влаштовує. Правду кажучи, я не сподівався, що з того щось вийде, бо жадібність таких людей прямо пропорційна тій захмарній сумі, яку ти пропонуєш, а хитрість, що служить їм замість інтелекту, відразу ж їм підказує, що річ, за яку пропонують таку велику суму, скоріш за все варта щонайменше вдвічі більшої суми. Звісно, коли йдеться про якийсь старовинний глечик, різьблену скриню чи вигадливий латунний ліхтар, то в разі невдачі не варто особливо перейматися — жадібність власника в результаті залишає його біля розбитого корита, а колекціонер сміється йому в обличчя і йде геть, бо знає, що такі речі далеко не унікальні. Але з цим каменем все було зовсім інакше — я палко прагнув заволодіти ним, а оскільки не готовий був віддати за нього більш як одну соту його вартості, то усвідомлював, що потрібно добряче напружити свої, так би мовити, творчі й дипломатичні здібності. Я також зрозумів, що мені, на жаль, самому не впоратися, тому довірився своєму помічникові, молодику на ім'я Вільям Роббінс, якого вважав далеко не найдурнішим. Згідно з моїм планом, він повинен був вирядитися бідним перекупником дорогоцінного каміння. Знаючи кілька слів італійською, він з'явився б у тому італійському місті, щоб зблизька роздивитися камінь, який нас цікавив, і, можливо, виміняти його на якісь дріб'язкові ювелірні вироби, але це ще було під питанням. А тоді мав бути мій вихід. Однак не хочу втомлювати вас, двічі переказуючи те саме. Отож Роббінс вирушив до Італії, прихопивши із собою жменю негранованих каменів, кілька перснів та ювелірних прикрас, які я купив у Бірмінгемі спеціально для цієї авантюри. Через тиждень я поїхав слідом за ним, неквапно подорожуючи, щоб рівно на два тижні пізніше прибути в те саме місто. Я зупинився у пристойному готелі й передовсім запитав у власника, чи багато в місті чужоземців. Він сказав, що дуже мало, і додав, нібито десь чув, що один англієць оселився у невеличкій таверні. Цей, як він про нього висловився, гендляр, продає за безцінь усілякі милі дрібнички, а натомість скуповує якийсь старий мотлох. П'ять чи шість днів я безцільно тинявся містом, і, правду сказати, мені таке припало до смаку. Частиною мого плану було змусити місцевих жителів повірити в те, що я казково багатий чоловік. Я знав, що шинкар, як казав Санчо Панса, не збереже у своєму серці вартості тієї вишуканої їжі, яку я замовляв, і ціни кожнісінької пляшки вина, яку я випив, а пустить чутки. В кінці тижня мені поталанило познайомитися з сеньйором Меліні, власником каменя, який я так жадав придбати. Завдяки його гостинності та моїй привітності ми швидко заприятелювали, і незабаром я став бажаним гостем його родини. Завітавши до нього втретє чи вчетверте, я мимохідь завів мову про англійського гендляра, який, за словами господарів, розмовляв неймовірно спотвореною італійською.

— Але яка різниця, — сказала сеньйора Меліні, — якщо він продає такі чудові дрібнички майже за безцінь.

— Сподіваюся, він вас не ошукав, — сказав я, — бо, правду кажучи, англійці стараються оминати таких торгівців десятою дорогою. Вони вихваляються тим, який дешевий у них товар, що насправді зазвичай удвічі дорожчий за такі самі, тільки кращої якості, вироби, які продаються у крамницях.

Італійці про це не знали, і сеньйора Меліні наполягла на тому, щоб я глянув на три персні та браслет, які вона придбала в того гендляра. Жінка назвала ціну, яку було заплачено за них, і я, прискіпливо роздивившись вироби, змушений був визнати, що вона не прогадала з покупкою. Ще б пак, Роббінс продав їх удвічі дешевше за їхню ринкову ціну. Ще раз схвально глянувши на прикраси, я повернув їх назад власниці, байдуже зауваживши, що той торговець, мабуть, якийсь дивак, якого занесло не в те русло. Через два дні ми із сеньйором Меліні сиділи в кав'ярні, попиваючи вермут, і він повернувся до розмови про торговця і між іншим сказав, що показав йому одну цікаву антикварну дрібничку, за яку той запропонував немаленьку суму грошей.

— Любий сер, — сказав я, — сподіваюся, ви будете обачним. Я вже казав вам, що ті мандрівні торговці мають не надто хорошу репутацію в Англії. Незважаючи на його очевидну простакуватість, він може виявитися несосвітенним шахраєм. Дозвольте поцікавитися, що саме ви йому показували?

Він розказав мені про гарненький камінчик із вирізьбленими на ньому символами, начебто дуже старовинний.

— Цікаво було б на нього глянути, — сказав я, — мені не раз доводилось бачити подібне каміння. У нас, в британському музеї, є чудова колекція таких каменів.

Незабаром у мене в руці лежав камінь, якого я так сильно жадав. Я побіжно оглянув його, а після того байдуже поклав на стіл.

— Якщо не секрет, сеньйоре, скільки мій земляк запропонував за цю річ? — запитав я.

— Ну, моя дружина каже, що той чоловік, певно, несповна розуму, — відповів італієць, — він сказав, що готовий віддати за нього двадцять лір.

Я спокійно глянув на Меліні, знову взяв камінь і підніс до світла, буцімто хотів ретельніше його роздивитися. Я крутив його і сяк і так у руці, а тоді вийняв з кишені лупу і, на позір прискіпливо почав розглядати кожнісіньку лінію різьблення.

— Любий сер, — врешті мовив я, — змушений погодитися із сеньйорою Меліні. Якби цей камінь був справжній, він би вартував тих грошей, а оскільки це підробка, та ще й така груба, то він і двадцяти чентезимо не вартий. Його, скоріш за все, виготовили десь у минулому столітті, причому не дуже вміло.

— Тоді його варто позбутися, — сказав Меліні. — Я й сам не думав, що він чогось вартий. Звісно, шкода торговця, але всяк має знати свою справу. Тому я візьму з нього тих двадцять лір.

— Перепрошую, — сказав я, — але він повинен винести з цього науку, а продати камінь за такою ціною — необгрунтована благодійність. Скажіть, що хочете за цей камінь не менше вісімдесяти лір, і я здивуюся, якщо він одразу ж не погодиться.

Через день чи два до мене дійшли чутки, що англійський торговець поїхав, добряче збаламутивши уми місцевих жителів нічого не вартими ювелірними виробами з Бірмінгема. Правду кажучи, ті схожі на квасолю золоті запонки, срібні ланцюжки, що нагадували собачий ланцюг, і брошки з ініціалами завжди лежатимуть важким каменем на моїй совісті. Я відповідальний за те, що, хоч і опосередковано, та все ж зіпсував смак простого люду. Та, сподіваюсь, результат, якого я очікував, зуміє переважити цю важку ношу. Трохи згодом я завітав до подружжя Меліні, щоб попрощатися, і сеньйор, улесливо посміхаючись, сказав мені, що план, який я йому запропонував, виявився цілком вдалим. Я привітав його з такою вигідною оборудкою і попрощався, побажавши насамкінець, щоб небеса посилали йому якомога більше таких торговців.

Дорогою назад не трапилося нічого цікаво. Я домовився з Роббінсом зустрітися в певному місці у зазначений час, тож на зустріч із ним я йшов цілком спокійний, впевнений, що камінь було завойовано, а мені залишається тільки пожинати плоди перемоги. Мені шкода підривати вашу віру в людство, яка у вас, поза сумнівом, є, але я досі не бачив ані мого помічника Роббінса, ані того раритетного каменя. Я вивідав, що він таки прибув до Лондона, оскільки за три дні до мого приїзду в Англію знайомий лихвар бачив, як він попивав свій улюблений ель — дешеве пійло, що вартує чотири пенси за кварту — в тому пабі, де ми з вами сьогодні познайомилися. Відтоді про нього ні слуху ні духу. Сподіваюся, тепер ви розумієте, чому мене так зацікавила історія про молодика в окулярах, і співчуваєте мені в тому становищі, в якому я опинився. Я втратив смак до життя. Гірко усвідомлювати, що я вирвав один із найдосконаліших екземплярів антикварного мистецтва з рук неосвічених і на-правду недобросовісних людей, щоб у результаті він потрапив до рук чоловіка, який, вочевидь, поняття не має про елементарну комерційну мораль.

— Любий сер, — сказав Дайсон, — стиль вашої оповіді заслуговує на похвалу. Ваші пригоди мене надзвичайно зацікавили. Але, даруйте, щойно ви згадали про «мораль». А чи не думали ви про те, що ваші власні методи ведення бізнесу можуть когось образити? Навіть я вгледів огріхи в моральній складовій вашої оригінальної концепції, яку ви мені щойно виклали. А що скаже простий пуританин? Він обуриться вашими махінаціями, назвавши їх недобросовісними, ба навіть ганебними.

Містер Бартон демонстративно налив собі ще віскі.

— Мені здаються дещо сміховинними ваші моральні принципи, — сказав він. — Ви, схоже, не надто ретельно вивчали етику. А мені свого часу довелося це зробити, і так само я був змушений опанувати просту систему бухгалтерського обліку. Без бухгалтерського обліку, а особливо без елементарних знань етики, неможливо вести такого роду бізнес, як мій. Але будьте певні, коли я прогулююся гамірними вулицями і дивлюся на людей, мені стає невимовно сумно від думки, що серед тих гарно вбраних, у чорних циліндрах, освічених людей так мало тих, хто послуговується логічно обгрунтованою системою моральних і етичних норм. Ви теж оминули це питання, хоч і вивчаєте життя та події, які йому трапляються, певного мірою проникаючи в суть речей та знімаючи маски з людей. Але навіть ви судите своїх ближніх, керуючись пустопорожніми правилами, за якими фальшиву монету приймаєте за справжню. Дозвольте мені побути в ролі Сократа. Я не навчу вас нічого нового, а лиш спробую відкинути геть упередження та хибні концепції, відкривши вам ваше справжнє єство. Отож, почнімо. Ви допускаєте, що щастя можна досягати різними шляхами?

— Звісно, — відповів Дайсон.

— Воно бажане чи небажане?

— Авжеж, бажане.

— А як ми називаємо людину, що дарує щастя? Не філантропом часом?

— Думаю, що так.

— І така людина гідна похвали, і що більше людей вона робить щасливими, то більше її треба вихваляти?

— Безумовно.

— Тоді той, хто ощасливлює цілу націю, більш ніж гідний похвали, а його вчинки, які приносять щастя іншим, можна вважати найвищою чеснотою?

— Виходить, що так, Бартоне! — відповів Дайсон, зненацька збагнувши витонченість міркувань свого гостя.

— Власне кажучи, висновки самі напрошуються. Тому застосуйте їх до історії, яку я вам щойно розповів. Заволодівши каменем, я ощасливив себе (принаймні, так я тоді думав). Я ощасливив подружжя Меліні, подарувавши їм вісімдесят лір взамін речі, про цінність якої вони навіть не здогадувались. Я також мав на меті ощасливити весь британський народ, продавши камінь Британському музею, і літати від щастя, отримавши вигоду в розмірі дев'яти тисяч відсотків. Запевняю вас, Роббінс порушив гармонію та сталий порядок речей. Але не це головне. Важливо, що ви визнали мене апостолом з найвищими моральними якостями, в чому я щойно вас переконав.

— Звісно, у ваших міркуваннях є логіка, — погодився Дайсон. — Визнаю, я не надто обізнаний у питаннях етики, тоді як ви, бачу, ретельно підійшли до вивчення цих складних та заплутаних проблем. Я чудово розумію ваше бажання зустріти віроломного Роббінса, і тішуся, що нас звів випадок. Боюся видатися негостинним, але вже пів на дванадцяту, а, наскільки я пам'ятаю, ви маєте поспішати.

— Щиро дякую вам, містере Дайсон! Мені насправді вже час. За нагоди ще побачимося. Бувайте здорові, на добраніч.

Багата уява

За кілька тижнів містер Дайсон звик до постійних вторгнень дивакуватого містера Бартона, який готовий був хоч вдень, хоч уночі навідуватися до нього в гості, завжди охочий перехилити склянку й поговорити на складні життєві теми. Його відвідини водночас лякали й тішили Дайсона, який більше не міг спокійно сидіти за письмовим столом, зосередившись на своїх літературних виправах, що мали вилитися в шедевральні опуси, адже його постійно відволікали. З іншого боку, йому подобалося слухати такі непересічні погляди на життя, і навіть якщо іноді в міркування містера Бартона закрадалася непослідовність, Дайсон все одно радів такій незвичності й завжди тепло приймав свого гостя. Передовсім містер Бартон завжди питав у Дайсона про безчесного Роббінса, і, розчарований, що Дайсонові не пощастило цього разу зустріти цього жахливого порушника моралі (як назвав його Бартон), він обіцяв, що рано чи пізно помотаться за таке ганебне зловживання довірою.

Якось одного вечора вони обговорювали можливість запровадження чітких правил для сучасного покоління та нового і вкрай складного соціального порядку, як свого часу це зробив лорд Бекон[57] для придворних короля Джеймса І.

— Для цього треба цілу книжку написати, — сказав містер Бартон, — але хто б за це взявся? Кажу вам, людям конче потрібна така книжка. Її видавець зіб'є на ній неабиякі статки. Сьогодні досконалим «Есеям» Бекона немає практичного застосування, а сучасний стратег мало що зможе запозичити з трактату «Про військову справу[58]», написаного флорентійцем у п'ятнадцятому столітті. Соціальні умови часів Бекона та нашої доби теж значно відрізняються. Правила, які він так вишукано прописав придворному та дипломату часів Джеймса Першого, мало чим послужать нам у сучасній боротьбі без правил. Боюся, цивілізованість життя погіршилася. Життя більше не дає можливості чудовим людям виявити себе. Щоправда, в такій професії, як моя, час від часу випадає шанс, але життя, як я вже сказав, стало боротьбою, в якій немає правил. Так, люди незмінно бажають досягати висот, але які їхні moyen de parvenu[59]? Просто імітуючи, і то поганенько, роботу торговця милом і виробника розпушувачів. Коли я про все це думаю, любий Дайсоне, то ледь стримуюся, щоб не розчаруватися в добі, в якій ми живемо.

— Звідки у вас стільки песимізму, любий друже? Планка, яку ви поставили, надто висока. Безперечно, ми багато в чому переживаємо занепад, і я визнаю довколишню занедбаність. Потрібно бути філософом у душі, щоб угледіти щось красиве й неймовірне у Кромвелл Роуд чи нонконформістських поглядах. Австралійські вина на кшталт вишуканих бургундських, одноманітні романи про жінок старого й нового поколінь, популярна журналістика — таке й справді вганяє в депресію. Втім, у нашого часу є і свої переваги. Перед нами розігрується найкраща вистава, яку коли-небудь бачив світ — містерія незліченних та безкінечних вулиць і дивних пригод, що обов'язково виникнуть на тлі такого заплутаного протистояння інтересів. Ні, я б сказав, що той, хто стояв на дорозі в передмісті і бачив, як вона, у розпал дня, тягнеться перед ним, освітлена, порожня та безлюдна, прожив життя недарма. Насправді, таке видовище вражає набагато сильніше, ніж запаморочливі краєвиди Багдаду чи Каїру. І що, окрім тієї захопливої історії про камінь, яку ви мені розповіли, з вами більше не траплялося цікавих пригод на вашому життєвому шляху?

— Було трохи, але не так багато, як ви могли б подумати. Здебільшого моя робота, як шматок лляної тканини, нічим особливим не вирізняється. Звісно, різне трапляється. Минуло десять років, відколи я відкрив свою фірму, тому, гадаю, навіть звичайний агент з нерухомості, який пропрацював стільки ж у своїй сфері, може розказати багато дивних історій. Але про свої пригоди я розкажу вам якось іншим разом.

— Чому ж не сьогодні? — запитав Дайсон. — Адже цей вечір, як на мене, ніби створений для ще однієї непересічної історії. Визирніть на вулицю. Вам достатньо лише трохи витягнути шию, не підводячись із крісла. Хіба не чудово? Два ряди ліхтарів, що звужуються вдалині, розмиті обриси явора на площі, світло карет, що несуться повз, поступово зникаючи. А нагорі — зоряний розсип неба без жодної хмарини. Ну ж бо, розкажіть одну зі своїх cent nouvelles nouvelles[60].

— Любий Дайсоне, я залюбки потішу вас ще одною історією. І з цими словами містер Бартон став розповідати.

Оповідка про залізну діву

Якщо мене не зраджує пам'ять, ця видатна подія сталася близько п'яти років тому. Я тоді щойно започаткував свою справу і все ще просувався навпомацки, вивчаючи обставини, а оскільки на той час я ще не намацав золотої жили, то мав для себе багато вільного часу. Ніколи не вважав доречним посвячувати вас в деталі свого особистого життя, адже в них немає нічого цікавого. Однак кількома словами зазначу, що тоді в мене було багато знайомих, і тому в мене ніколи не виникало питання, як провести вечір. Мені поталанило мати товаришів мало не в усіх соціальних прошарках. Як на мене, немає нічого гіршого за вузьке коло знайомих, де постійно обертаються ті самі ідеї. Я завжди шукав людей, чиї погляди були б для мене новими та свіжими. Хтось може випадково підслухати розмову комерсантів в омнібусі й почерпнути для себе щось цікаве. Серед моїх знайомих був один молодий лікар, що жив на далекій околиці, і я нерідко терпів нестерпно повільну подорож потягом, аби лише мати змогу насолодитися розмовою з ним. Одного вечора ми так захопилися розмовою, пахкаючи люльками та частуючись віскі, що час сплинув зовсім непомітно, і, глянувши на годинника, я з острахом усвідомив, що у мене залишилося всього п'ять хвилин, щоб устигнути сісти на останній потяг. Я хутко кинувся до свого капелюха, ухопив тростину і, скотившись униз по сходах, вибіг з будинку та чимдуж помчав вулицею. Однак марно я квапився. Добігши до воріт вокзалу, я почув свист потяга і побачив удалині довгу темну лінію, позначену червоним світлом, що загорялося й згасало, а тоді спустився черговий і з грюкотом зачинив двері.

— Як далеко звідси до Лондона? — спитав я його.

— Добрих дев'ять миль до моста Вотерлу Брідж, — і з цими словами він пішов.

Переді мною стелилася довга нудна приміська вулиця з рядами миготливих ліхтарів, а повітря отруював дещо нудотний запах розпеченої цегли. В будь-якому разі, у цьому не було нічого доброго, і в мене попереду було дев'ять миль таких вулиць, спустошених, як Помпеї. Я досить швидко зорієнтувався, якою дорогою мені піти, тож я стомлено рушив, дивлячись на стовпи ліхтарів, що зникали вдалині. Поки я йшов, вулиці раз за разом розгалужувалися то праворуч, то ліворуч, деякі, здавалося, безкінечно тягнулися, переплітаючись з магістральними дорогами, а деякі були звичайними старими вуличками, що починалися щільними рядами двоповерхових будинків і раптово закінчувалися ямами, купою сміття та полями, де зникала магія. Я вже згадував про магістральні дороги, і, запевняю вас, блукаючи там самотою, я відчував, як мене зачаровує цей нескінченний простір. Найвіддаленіші куточки ввижалися зовсім поряд. Я відчував безмежність, наче у порожнечі всесвіту. Я йшов від невідомого до невідомого, мій шлях, мов зорі, освічували ліхтарі, й кожна околиця була незвіданим світом, в якому жили тисячі людей, а вулиці перетікали в інші шляхи, немов вели на край світу. Спочатку попри саму дорогу, якою я йшов, стояли ряди страшенно одноманітних будинків, сірі стіни яких були поцятковані вузькими вікнами. Та поступово стали помітні покращення: я побачив сади, які що далі, то все більше розросталися. Помпезнішими виглядали будинки, оберігаючи вхід в кожен дім, лежало двоє гіпсових левів, і запахи квітів перебивали сморід розпеченої цегли. Дорога почала здійматися вгору пагорбом, і, глянувши на бічну вуличку, я побачив півмісяць, що височів над яворами, а по другий бік неначе опустилася біла хмарина, і повітря навколо було солодке, як ладан, — то пишно цвів глід. Я наддав ходи, вслухаючись у стукіт коліс якогось запізнілого екіпажа, хоча тут, де мешкають люди, що із самого ранку вирушають у місто і пізно ввечері повертаються додому, вони рідко проїжджають. Тому я не став чекати і далі пішов пішки, коли раптом зрозумів, що назустріч мені по тротуару хтось прямує. Чоловік той неквапно прогулювався, і, хоч у цьому місці в цей час можна особливо не заморочуватися із вбранням, на ньому був класичний фрак, чорна краватка та шовковий циліндр. Ми невпинно наближались один до одного, і, як то часто буває у великому місті, два випадкові перехожі, зустрівшись, розуміють, що знайомі між собою.

— Містере Матіас, це ви? — спитав я.

— Так. А ви Френк Бартон. Оскільки у вас християнське ім'я, я не буду просити вибачення за свою фамільярність. Але дозвольте поцікавитись, куди ви йдете?

Я пояснив йому свою ситуацію і сказав, що потрапив у район, в якому орієнтуюсь не краще, ніж в найтемніших закутках Африки.

— Здається, мені залишилося ще зо п'ять миль, — сказав я на закінчення.

— Про це навіть не може бути мови. Ви заночуєте у мене. Я живу неподалік звідси. Я саме вийшов на вечірню прогулянку. Ходімо. Гадаю, легше переночувати в чужому домі, ніж пройти пішки п'ять миль.

Він узяв мене під руку й повів до себе. Його привітність мене страшенно здивувала, адже ми, кілька разів перетнувшись у клубі, були заледве знайомі. Гадаю, за весь час знайомства ми з ним перекинулися заледве кількома словами, не більше. Він міг годинами мовчки сидіти в кріслі — без книжки чи сигарети в руках, — подекуди облизуючи губи й дивно посміхаючись до себе. Зізнаюся, він ніколи мені не подобався, тож я одразу мав би відхилити його пропозицію і йти далі. Та не встиг я щось сказати, як він узяв мене попід руку і повів бічною вулицею узвозом, аж тут ми дісталися високого паркану. Ми пройшли через сад, що потопав у місячному світлі, попід чорною тінню старого кедра, в напрямку до старого будинку з голої цегли. Страшенно втомлений, я полегшено зітхнув, упавши у велике шкіряне крісло. Ви ж знаєте цю жахливу дрібну жорству, якою посипають тротуари у приміських районах? Тоді прогулянка перетворюється на справжню покуту, тому мені здавалося, що ці чотири милі виснажили мене більше, ніж якби я пройшов десять миль звичайною сільською дорогою. Я зацікавлено роззирнувся навколо. В кімнаті стояв торшер, що кидав коло яскравого світла на гору паперів, які лежали на старовинному, минулого століття, письмовому столі з латунною облямівкою. Загалом у кімнаті було темно, однак я зрозумів, що вона продовгаста, з низькою стелею, заставлена якимись незрозумілими речами, що скоріш за все були меблями. Містер Матіас умостився в іншому кріслі, і на його обличчі з'явилася та сама дивна посмішка. Чоловік був чисто поголений й страшенно блідий. Гадаю, йому було десь під шістдесят.

— Коли ви вже тут, — почав він, — хочу похвалитися вам своїм хобі. Ви знали, що я колекціонер? О, так, я присвятив багато років колекціонуванню рідкісних антикварних речей, що, на мою думку, справді варті уваги. Але нам потрібно більше світла.

Він вийшов на середину кімнати й запалив люстру, що звисала зі стелі. Враз, коли світло розігнало морок, що панував навколо, з усіх закутків немов почало виповзати жахіття. Біля стіни притулилися великі дерев'яні рами зі складною системою мотузок та шківів. Колесо дивної форми стояло біля чогось, що скидалося на велетенську решітку. На маленьких столиках виблискували сталеві інструменти, наче готові до використання. Лещата відкидали страхітливі тіні, а неподалік жахливими зазублинами шкірилася пилка.

— Так, — сказав містер Матіас, — ви все правильно зрозуміли, це — знаряддя для тортур. Тортур і смерті. Деякі, якщо не більшість із них, були у використанні. Деякі є точними копіями знарядь давніх часів. Ось цими ножами здирали шкіру, а ця рама є чудовим екземпляром диби. А цю річ я отримав з Венеції. Бачите отой нашийник, схожий на велику підкову? Пацієнт, назвімо його так, зручно вмощувався в кріслі, а кат, гарненько помістивши його шию в підкову, стягував її кінці шовковою стрічкою і починав крутити ручку, з'єднану зі стрічкою. Від натягання стрічки підкова поступово стискалася, а кат продовжував крутити ручку доти, доки не задушував людину. Це відбувалося в спокійній обстановці в одній із дивовижних мансард на горищі. Щоправда, ці знаряддя — європейського походження, азіати ж були набагато вигадливішими. А це китайські винаходи. Ви чули колись про «тяжку смерть»? Це моє хобі. Я часто сиджу тут цілими годинами, милуючись своєю колекцією. Я уявляю обличчя людей, що страждали від нестерпних мук, — скорчені в агонії, мокрі від поту смерті, — що все чіткіше вимальовуються з мороку, і я чую відлуння їхніх благань зглянутися над ними. Але я мушу показати вам своє найновіше надбання. Ходімо в іншу кімнату.

Я вийшов услід за містером Матіасом. Через виснажливу прогулянку, пізню годину і всю цю дивину здавалося, наче я сплю, і ніщо не в змозі було мене приголомшити. Друга кімната виявилась схожою на першу, забита страшними знаряддями. Під люстрою громадилася дерев'яна платформа, посередині якої стояла якась постать, що виявилась статуєю оголеної жінки з бронзи, яка з часом окислилася та стала зеленого. У неї були розпростерті руки та усмішка на устах. Вона могла бути Венерою, та в її погляді було щось зловіще й смертоносне.

Містер Матіас радісно на неї поглянув.

— Непоганий витвір мистецтва, еге ж? — сказав він. — Як ви бачите, статуя вилита з бронзи, хоч її довший час іменували Залізною Дівою. Вона приїхала до мене з Німеччини, і лише сьогодні увечері я її розпакував, а прочитати лист, що її супроводжував, у мене досі не дійшли руки. Бачите цю невеличку кнопку в неї між грудей? Жертву прив'язували до Діви, натискали на кнопку, і її руки поволі стискали шию бідолашного. Можете уявити наслідки, — містер Матіас ніжно погладжував статую.

Я відвернувся, бо мене просто нудило від того чоловіка і його мерзенного скарбу. В кімнаті почулося легеньке клацання, трохи гучніше за хід секундної стрілки годинника, але я на те не дуже звернув увагу. Аж раптом я почув дзижчання, як від робочого механізму, і миттю обернувся. Я ніколи не забуду виразу жахливої агонії на обличчі Матіаса і тих безжалісних рук, що стискали його шию. Він, мов дикий звір у тенетах, відчайдушно пручався, намагаючись вирватись, а тоді з його грудей вихопився пронизливий крик, і він хрипло застогнав. Дзижчання перейшло у важкий гул. Я притьмом кинувся до бронзових рук, намагаючись їх розняти, та не зміг нічого вдіяти. Голова Діви поволі схилилась, і зелені уста поцілували губи Матіаса.

Звісно ж, я змушений був виступати свідком у цій справі. На письмовому столі слідчі знайшли запечатаний конверт з листом, що прийшов разом зі статуєю. Німецька фірма, що надіслала Матіасові Залізну Діву, застерігала свого клієнта бути особливо уважним, торкаючись до неї, оскільки її було ретельно відремонтовано і приведено до ідеального робочого стану.

Багато тижнів поспіль містер Бартон тішив Дайсона своїми приємними бесідами, розбавляючи їх історіями з життя і приправляючи розповідями про незвичайні пригоди. Проте в якийсь один момент він зник так само несподівано, як і з'явився, а під час свого останнього візиту він навіть примудрився поцупити в Дайсона примірник «Анатомії» його тезки[61].

Міркуючи над цим нахабним порушенням його права власності і певними суперечностями, що червоною ниткою проходили крізь розповіді його колишнього приятеля, Дайсон дійшов висновку, що ці історії були вигадкою, а Залізна Леді існувала лише в його багатій уяві.

Відлюдник з бейсвотера

Серед багатьох приятелів, яким зрідка щастило насолодитися товариством Дайсона, був містер Едґар Рассел, реаліст і нічим не примітний працелюб, що винаймав невеличке підсобне приміщення на третьому поверсі в будинку на Абінґдон Ґроув у Ноттінґ Гілл. Кожен, хто звертав туди з головної вулиці, поринав у сонний спокій, мимохіть стишуючи крок. Такою була атмосфера Абінґдон Ґроув. Будинки там стояли трохи поодаль від дороги, з усіх боків оточені садами, що, залежно від пори року, буяли кущами бузку, рокитником і криваво-червоним глодом. Там також був один чарівний закуток зі старим будинком, позаду якого розрісся направду величезний, обнесений парканом сад, звідки раннього літа після дощу долинав приємний аромат свіжої зелені, де старезні в'язи берегли пам'ять про широкі поля, які колись лежали навколо, і де все ще можна було босоніж пройтися по траві. Будинки на Абінґдон Ґроув здебільшого були зведені тридцять п'ять років тому, в часи, коли почалася мода на штукатурення будинків. Стерпно сконструйовані приміщення із задовільними для людей середнього статку умовами життя тепер стали орендованими приміщеннями, і тому не дивно, що там на кожному кроці зустрічались таблички з написами «Умебльовані апартаменти». Власне, тут, в не найгіршому на вигляд будинку, містер Рассел винаймав своє помешкання. Його дратували бруд і занедбаність Ґрабстріт, тому він радо оселився посеред зелені. Справді, з його вікна відкривався чудовий вид на чарівні сади, а в літні місяці ряди тополь закривали похмурі задвірки Вілтон-стріт. Через мізерність своїх доходів Рассел перебивався з хліба на воду, але коли до нього навідувався Дайсон, він одразу посилав служницю по шестипенсовий ель і гостинно дозволяв Дайсону досхочу курити свій тютюн. Ось уже кілька місяців поспіль хазяйці дому не щастило здати в оренду гостьові кімнати, про що тривалий час свідчила табличка на дверях. Якось, одного осіннього вечора, піднімаючись сходами, Дайсон відчув, що чогось бракує, і, глянувши на віконце над дверми, побачив, що табличка зникла.

— Хтось оселився на другому поверсі? — запитав він, привітавшись з містером Расселом.

— Так, близько двох тижнів тому там почала мешкати якась леді.

— Справді? — зацікавлено мовив Дайсон. — Молода?

— Здається, так. Вона вдова і носить щільну жалобну вуаль. Я бачив її раз чи двічі на сходах, а якось зустрів на вулиці, але так і не розгледів обличчя.

— Ну, і чим ви тепер займаєтеся? — запитав Дайсон, коли пиво вже стояло на столі, а з люльок повалили клуби диму. — Легше стало працювати?

— Якби ж то! — похмуро відповів молодий чоловік. — Моє життя — справжнісіньке чистилище, якщо не пекло. Я пишу, добираючи слова, зважуючи й обмірковуючи силу кожного складу, вираховуючи найменший вплив, який здатна чинити наша мова, закреслюю і правлю, цілий вечір горблячись над однією нещасною сторінкою рукопису. А коли вранці перечитую написане, у мене немає іншого виходу, як викинути все у смітник, якщо аркуш списаний з обох боків, або покласти до шухляди, якщо зворот чистий. Фраза, що мала б втілювати блискучий поворот думки, постає переді мною слабеньким кліше, а вишуканий стиль, здається, служить лише для того, аби приховати банальність уяви. Я зрошую свою писанину рясним потом, Дайсоне, — кожен рядок дається мені з великими труднощами. Я став заздрити теслі, який живе за рогом: він тямить у своїй справі. Коли його просять зробити стола, він не корчиться у творчих муках. Але якби я, не дай Боже, отримав замовлення на книжку, я б утратив здоровий глузд.

— Мій любий друже, ви надто серйозно до цього ставитеся. Потрібно писати легкою рукою, не докладаючи таких надмірних зусиль. Найголовніше, слід твердо вірити в те, що ви — митець, здатний створити справжній шедевр. Припустімо, ви не можете втілити якогось зі своїх задумів, — ну й біс із ним! Якось один геніальний митець сказав: «Це не має великого значення. Всі ідеї тут, на денці пачки цигарок». Ви, щоправда, курите люльку, але суть від того не міняється. До того ж у вас, мабуть, бувають і радісні моменти, що компенсують усе решта.

— Можливо, — ваша правда. Але таких моментів зовсім мало. А як я страждаю, коли чудовий задум, замість вилитись у.щось грандіозне, стає звичайним дешевим читвом. До прикладу, позаминулої ночі я аж дві години був сам не свій від радості! Я лежав, не стуляючи очей, і бачив видіння. А тоді настав ранок!

— І що ж ви бачили?

— Щось чудове. Я думав про Бальзака і його «Людську комедію», про Золя Та його «Ругон-Маккарів». І тут мені сяйнуло: я напишу історію своєї вулиці, кожному будинку присвячу цілий том. Моя уява вже малювала цю вулицю, я бачив усі будинки як на долоні, читаючи, наче написану чорним по білому, фізіологічну та психологічну історію кожного її мешканця. Переді мною, мов наяву, простяглася знайома вулиця, якою я ходив сотні разів. Там стоїть із двадцять будинків, помпезних і скромних, ростуть кущі лілового бузку. Водночас вона була символом, via dolorosa[62]плеканих та нездійснених надій,', років нудного існування без скорботи і радощів, без трагедій і зачаєних страждань. На дверях одного з тих будинків я бачив червону пляму крові, а за вікном іншого крізь фіранки проглядали дві бляклі тіні, що звисали із зашморгів — тіні чоловіка та жінки, що погойдувалися в освіченій гасовою лампою вітальні. Ось такими були мої фантазії. Та щойно перо торкнулося Паперу, як вони, потьмянівши, зникли.

— Так, — сказав Дайсон, — ваш задум просто вражає. Я заздрю вашим стражданням, з якими ви втілюєте свої фантазії у реальність, та ще більше заздрю тому, як одного дня ви побачите на полицях вашої книжкової шафи двадцять чудових томів — завершених і довершених книжок у твердій оправі з золотистим тисненням. Це єдино правильна обкладинка для такої епохальної праці. Коли я зазираю у вітрину якоїсь книжкової крамниці й бачу чудово оздоблені сап'янові палітурки з красивим тисненням у червоних та зелених кольорах, я кажу собі, що це не книжки, а просто гарненькі дрібнички. Книжка в такій палітурці — зауважте, справжня книжка — виглядає як готична статуя, вдягнена в ліонські шати.

— Менше з тим, — сказав Рассел, — який сенс обговорювати палітурку, коли я ще навіть не взявся за книжку?

Розмова, як завжди, затягнулася до одинадцятої години, і Дайсон врешті-решт побажав своєму другові на добраніч. Він добре знав сходи, тож сам пішов у напрямку дверей. Яким же було його здивування, коли проходячи повз квартиру на другому поверсі, він побачив, як її двері ледь прочинилися і рука, що висунулась зі шпарини, поманила його до себе.

Дайсон був не з тих, хто вагається у таких випадках, і тієї ж миті він втрапив у пригоду. До того ж Дайсони, ж він часто казав собі, ніколи не відмовляють жінкам. Якомога тихіше, дбаючи про честь дами, він уже збирався було зайти до кімнати, ж раптом почув, ж чийсь голос пошепки, але водночас рішуче мовив до нього:

— Спустіться вниз, відчиніть двері, а тоді грюкніть ними і підніміться назад до мене. І заради Бога, ступайте тихо.

Дайсон скорився цьому наказу, однак не без вагань, бо боявся по дорозі назад натрапити на хазяйку чи служницю. Хоч він ступав м'яко, ж кіт, кожен його крок відлунював гучним скрипом, і він вельми тішився, що йому таки вдалося пройти непоміченим. Коли він піднявся назад сходами, перед ним навстіж відчинилися двері, і він, незграбно кланяючись, опинився в гостьовій кімнаті леді.

— Прошу сідати, сер. Сподіваюся, тут вам буде зручно — це було улюблене крісло покійного чоловіка моєї хазяйки. Я б запропонувала вам закурити, але запах тютюну може видати вашу присутність. Розумію, що мої дії можуть здатися вам гідними осуду, та, побачивши вас сьогодні ввечері, я зрозуміла, що ви не відмовитеся допомогти такій нещасній жінці, як я.

Містер Дайсон збентежено дивився на молоду леді, що стояла перед ним. Її одяг свідчив про глибоку жалобу. Але її привабливе усміхнене личко й чарівні карі очі страшенно дисонували з траурним вбранням та жалобною вуаллю, що нагадувала про тлінність буття.

— Мадам, — галантно мовив Дайсон, — ваша інтуїція вас не підвела. Вам нема чого перейматися світськими умовностями, шляхетним джентльменам немає до того жодного діла. Матиму за честь прислужитися вам.

— Ви дуже добрий до мене, сер, я знала, що саме так і буде. На жаль, у мене за плечима чималий досвід, і мені не властиво помилятись. І все ж люди надто часто виявляються підлими й осудливими, тому я так боялася відважитись на цей крок, що міг стати згубним для мене.

— Вам нема чого мене боятися, — мовив Дайсон. — Мене виховували в дусі шляхетності, і я завжди намагаюся гідно продовжувати благородні традиції свого роду. Тож ви можете мені довіритися, поклавшись на моє вміння берегти таємниці, а якщо це буде в межах моїх можливостей — то й розраховувати на мою допомогу.

— Сер, не хочу гаяти вашого дорогоцінного часу пустопорожніми розмовами, але ви повинні знати, що я втікачка і наразі переховуюся. Моя доля у ваших руках. Достатньо вам описати мої прикмети, як я опинюся в руках свого невблаганного ворога.

На якусь коротку мить Дайсон замислився, як це можливо, але повторив свою обітницю мовчати, вкотре пообіцявши бути втіленням духу спільництва.

— Гаразд, — сказала леді, — мені до вподоби східний запал та образність, притаманні вашій манері висловлюватися. Та спершу я повинна зізнатись вам у тому, що насправді я ніяка не вдова. Вдягнутися в жалобу мене змусили обставини. Простішими словами, я вважала доцільним таке маскування. Здається, в цьому домі живе ваш друг, містер Рассел? Він, схоже, сором'язливий та любить усамітнення.

— Даруйте, мадам, але він не сором'язливий, він усього лише прозаїк-реаліст, — заперечив Дайсон. — Жоден картезіанський чернець, щоб ви розуміли, не в змозі перебувати у тій чернечій самітності, в яку любить поринати письменник-реаліст. Так він вивчає людську природу.

— Що ж, — мовила леді, — все це страшенно цікаво, та не має стосунку до нашої справи. Я повинна розказати вам свою історію. Із цими словами молода леді розпочала свою

Оповідку про білий порошок

Моє прізвище — Лестер. Мій батько, генерал-майор Він Лестер — видатний офіцер-артилерист, який п'ять років тому помер від важкої печінкової недостатності, що розвинулась унаслідок перебування в шкідливому для здоров'я індійському кліматі. Рік по тому мій єдиний брат, Френсіс, повернувся додому після винятково блискучих студій в університеті та вирішив з рішучістю самітника опанувати, як це тоді називалося, велику книгу закону. Він із тих, кому, схоже, було байдуже до людських втіх і насолод. І хоч він був привабливим чоловіком, вродливішим за багатьох, і міг невимушено підтримати будь-яку розмову з люб'язністю і дотепністю світського гульвіси, він, проте, уникав товариства, зачинившись у своїй просторій кімнаті на останньому поверсі, поставивши собі за мету стати блискучим правником. Спочатку він виділяв по десять годин в день на читання важких, незрозумілих книжок. З перших променів сонця і до пізнього вечора він проводив за зачиненими дверима серед своїх книжок, відриваючись від них на пів години, щоб пообідати зі мною, і то робив це з таким поспіхом, ніби шкодував за змарнованим часом, а потім з настанням сутінків виходив на коротку прогулянку. Мені здавалося, що таке завзяття може бути шкідливим для його здоров'я, тому намагалась всілякими способами відволікати його від мудрованих підручників. Однак його запал, схоже, тільки розгорався, а не гаснув, а кількість годин, відведених для занять, лише зростала. Я вела з ним серйозні бесіди, благаючи, щоб він бодай трохи відпочив чи почитав для розваги щось легеньке. У відповідь він лише сміявся й казав, що коли в нього виникає потреба розважитися, він читає про феодальні володіння. Одного разу він заявив, що йому нічого не бракує, і не схоже було, щоб його виснажували і ті заняття. А втім, я розуміла, що таке титанічне напруження зусиль врешті-решт дасться взнаки, і не помилилася. В його очах зачаїлася тривога, і він виглядав украй втомленим, коли і змушений був визнати, що здоров'я в нього таки похитнулося. Брат сказав, що його турбують запаморочення, і, буває, йому сняться кошмари, від яких він прокидається серед ночі нажаханий, у холодному поту.

— Я даю собі раду, — сказав він, — тому не переймайся. Вчора я весь вечір нічого не робив: умостившись в тому зручному кріслі, яке ти мені подарувала, я пописував якісь небилиці на аркуші паперу. Ні, ні, я не перепрацьовую. Запевняю тебе, через тиждень-два я буду як нова копійка.

І все ж, незважаючи на його запевнення, я бачила, що краще йому не стає, а зовсім навпаки. Він заходив по вітальні пригнічений і сумний, намагаючись витиснути із себе усмішку, коли я на нього дивилася. Такі симптоми здавалися мені передвісниками чогось зловісного, і мене лякали його нервові рухи й погляд, якого я не впізнавала. Попри його страшне небажання, я таки вмовила Френсіса зайнятися своїм здоров'ям, і він вкрай неохоче послав по нашого знайомого лікаря.

Після огляду доктор Хаберден заспокоїв мене:

— Вам немає чого переживати, — сказав він. — Звісно, ваш брат надто багато читає і їсть на ходу, поспішаючи до своїх книжок, тож природно, що через це в нього виникли певні проблеми з травленням і незначні розлади нервової системи. Втім, я вважаю, міс Лестер — направду, вірю, — що ми в змозі цьому зарадити. Я виписав йому чудодійні ліки, тому у вас не повинно бути причин для хвилювання.

Мій брат наполіг на тому, щоб ліки виготовили в аптеці, розташованій неподалік від нашого дому. То був старомодний заклад, позбавлений вченого пафосу й тієї нарочитої пишності препаратів, якими рясніють прилавки і полиці сучасних аптек. Але Френсісу імпонував старий фармацевт — він вірив, що його ліки не мають жодних домішок. Ліки вчасно доставили, і я бачила, що мій брат регулярно приймав їх після обіду й вечері. То був невинний з виду білий порошок, дрібку якого потрібно було розколочувати в склянці холодної води. Я його перемішувала, і він безслідно розчинявся у воді, так само прозорій і чистій, як до того. Спочатку ця бовтанка творила справжні дива — з обличчя Френсіса зникла втома, і він був як ніколи щасливий. Мій брат весело говорив про те, що йому значно ліпше, і зізнався мені, що дарма гаяв свій час.

— Я стільки часу витратив на вивчення законів, — сказав він з усмішкою. — Гадаю, ти врятувала мене буквально останньої миті. Я ще встигну стати лорд-канцлером, та негоже мені так марнувати своє життя. Ми влаштуємо собі свято — поїдемо до Парижа й будемо там веселитися, тримаючись подалі від Національної бібліотеки.

Мене такі плани на майбутнє дуже втішили.

— А коли ми туди поїдемо? — спитала я. — Якщо бажаєш, можемо вирушити вже післязавтра.

— О, це, мабуть, трішки зарано. Тим паче, що я ще й досі не вивчив Лондона, а, як на мене, спочатку треба вдосталь насолодитися спогляданням рідного краю. Та ми обов'язково поїдемо через тиждень-два, тож постарайся трохи підтягти свою французьку. Я сам знаю лише давньофранцузьку — мову юридичної літератури, але, боюся, цього буде недостатньо.

Ми якраз закінчили вечеряти, і брат залпом випив свої ліки, ніби вино якогось найвищого ґатунку.

— У них якийсь особливий смак? — спитала я.

— Ні, за інших обставин я б ніколи не здогадався, що п'ю ліки, а не звичайну воду, — і він підвівся з крісла й почав нервово ходити по кімнаті, ніби не знаючи, чим би зайнятися.

— Може, вип'ємо кави у вітальні? — запропонувала я. — Чи ти хочеш покурити?

— Ні, я краще піду трохи прогуляюся — надворі такий погожий вечір. Поглянь, яка заграва — ніби місто потопає в пломенях вогню, а поміж темних будинків унизу густо-густо стікає кров. Так, вийду-но я прогулятися. Можливо, незабаром повернуся, та про всяк випадок прихоплю із собою ключа, тому на добраніч, люба, якщо сьогодні вже не побачимося.

За ним зачинилися двері, і я побачила, як він бадьоро спускається вулицею, розмахуючи своєю тростиною, і була безмежно вдячна доктору Хебердену за таке поліпшення братового здоров'я.

Здається, того дня мій брат повернувся додому дуже пізно, але наступного ранку в нього був чудовий настрій.

— Я не дуже додивлявся, куди йду, — сказав він, — просто насолоджувався свіжим повітрям і тішився юрмі людей, наблизившись до пожвавленої частини міста. Аж тут, прямо посеред людної дороги, бачу свого давнього приятеля, Орфорда, а тоді — тоді ми з ним трохи гульнули. Я знову відчув себе молодим, відчув себе чоловіком, у жилах якого тече гаряча кров, як в інших чоловіків. Я домовився про зустріч з Орфордом, і сьогодні ввечері на нас чекає похід до ресторану. Я тиждень-два трохи порозважаюся під опівнічні дзвони, а тоді ми разом вирушимо в нашу невеличку подорож.

Ось такі метаморфози сталися з моїм братом, який усього за кілька днів перетворився на любителя розваг — безтурботного і щасливого ледащо, завсідника вертепів, мисливця за затишними ресторанами та чудового танцюриста. Він змінювався у мене на очах і більше не згадував про Париж, вочевидь, знайшовши свій рай у Лондоні. Я тішилася і водночас чудувалася, бо в його веселощах було щось таке, що мене непокоїло, та я не могла зрозуміти, що саме. Але поступово зміни ставали все разючішими. Хоча він так само повертався додому холодними ранками, та більше я не чула від нього про веселощі, а якось уранці за сніданком я раптом глянула йому в очі й побачила перед собою незнайомця.

— О, Френсісе! — вигукнула я. — О, Френсісе, Френсісе, що ж ти накоїв?! — мої уривчасті слова переривалися схлипуванням, і я з плачем вибігла з кімнати, бо хоч нічого і не знала, та все зрозуміла, згадавши той вечір, коли він уперше залишив дім, щоб вийти прогулятися, і переді мною постала картина вечірньої заграви, наче місто потопало в пломенях вогню, а з хмар немов сочився кривавий дощ. Усе ж мені вдалося відігнати ці думки, я переконала себе в тому, що, можливо, нічого страшного не сталося, і вирішила, що сьогодні я вмовлю його призначити день нашого від'їзду до Парижу. Після вечері мій брат випив свої ліки, які він продовжував приймати, і ми з ним невимушено говорили на всілякі теми. Я вже готова була завести мову про подорож, коли це раптом слова, що крутилися у мене в голові, кудись зникли, і крижана, нестерпна важкість лягла на моє серце й стала душити невимовним страхом, ніби наді мною живою забили віко домовини і опустили в могилу.

Ми вечеряли без свічок, і сутінки в кімнаті поступово переросли в темряву, в якій розмилися обриси стін. Я дивилась у вікно, міркуючи над тим, що сказати Френсісу, коли раптом небо запалало, достоту як того вечора, і між громаддям двох темних будинків спалахнула лиховісна заграва. Кудлата хмара вихрилася вогняними завитками, глибини якої горіли пекельним полум'ям, сіре хмаровиння скидалося на клуби диму, що здіймалися над згарищем міста, високо вгорі палали зловорожі небеса, а внизу немов розлилося ціле море крові. Я перевела погляд туди, де сидів мій брат, готова нарешті заговорити, коли звернула увагу на його руку, що лежала на столі. Між великим та вказівним пальцями виднівся знак, невеличка пляма розміром з монету в шість пенсів, що скидалася на синець. Та щось мені підказувало, що то був зовсім не синець. О, якби людська плоть могла палати вогнем і якби той вогонь був чорнішим за смолу — ось що я бачила перед собою! Хоч я ні про що й не стала розпитувати, у мені поселився дикий жах, і я підсвідомо відчула, що то було клеймо. На якусь мить вогнисте небо згасло до непроглядної темряви, а коли знову посвітліло, я була одна в тихій кімнаті, а незабаром почула, як грюкнули вхідні двері — мій брат кудись пішов.

Попри пізню годину, я одягла капелюшок і пішла до доктора Хебердена. В його кабінеті, у слабкому світлі свічки, яку приніс доктор, тремтячими вустами й голосом, що зривався проти моєї волі, я йому про все розповіла. Починаючи з першого дня, коли мій брат почав приймати ліки, і до того жахіття, яке я побачила якихось півгодини тому.

Коли я закінчила свою розповідь, доктор якусь мить дивився на мене з виразом глибокого жалю на обличчі.

— Люба міс Лестер, — сказав він, — вочевидь, вам тривожно за свого брата. Переконаний, ви дуже за нього переживаєте. Хіба не так?

— Звісно, я стурбована, — відповіла я. — Останні кілька тижнів мені ох як не легко.

— Отож-бо. Вам, звісно, відомо, наскільки дивовижними бувають витвори людської уяви.

— Розумію, що ви маєте на увазі, та я нічого не вигадую. Все, про що я вам розказала, я бачила на власні очі.

— Так, безумовно. Втім, у ваших очах відбилися барви того дивовижного заходу сонця. Це може бути єдиним поясненням. Я переконаний, що завтра ви все побачите у правильному світлі. Хай там як, а я завжди готовий вам допомогти, тому можете без вагань звертатися до мене, коли вам знадобиться моя порада.

Я пішла, ні краплі не заспокоївшись. Стривожена, налякана й сповнена відчаю, я не знала, що мені робити. Наступного дня, мигцем глянувши на свого брата, я, на свій превеликий жаль, помітила, що його права рука — та, на якій я чітко бачила ніби випалене чорним вогнем тавро — була перемотана носовою хустинкою.

— Що в тебе з рукою, Френсісе? — незворушно запитала я.

— Та нічого такого. Минулого вечора я порізав пальця, і він доволі неприємно кровоточив, от я й замотав його, як умів.

— Хочеш, я тобі акуратніше перев'яжу?

— Ні, дякую, люба, усе добре. Що там у нас на сніданок? Я голодний як вовк.

Ми сіли за стіл, і я стала за ним спостерігати. Ледь торкнувшись їжі, він згодував собаці свій шмат м'яса, коли думав, що я не дивлюся на нього. Він мав дивний погляд, якого я ніколи раніше не помічала, і мені здалося, що в його очах не було нічого людського. Я була твердо переконана, що хай би як жахливо та неймовірно все виглядало, побачене минулого вечора не було витвором моєї збудженої уяви, і я знову, ще засвітла, навідалася до доктора.

Він спантеличено похитав головою, на мить замислившись.

— То ви кажете, він досі приймає ліки? Але навіщо? Наскільки я розумію, усі симптоми, на які він скаржився, давно минули. Навіщо йому приймати ліки, якщо він вже одужав? До слова, де він їх замовляє? В Сейса? Я вже давно нікого до нього не посилаю. Той чолов'яга на старості років став неуважним. Ходімо зі мною до цього фармацевта — хочу перемовитися з ним кількома словами.

І ми вдвох пішли до аптеки. Старий Сейс добре знав доктора Хебердена і готовий був надати йому будь-яку інформацію.

— Якщо я не помиляюсь, ви вже протягом кількох тижнів готуєте ось цю мікстуру містерові Лестеру за моїм рецептом, — сказав доктор, простяглій старому чоловіку папірець із записаним на ньому рецептом.

Фармацевт почепив на носа свої величезні окуляри і тремтячою рукою взяв папірець.

— Так, — сказав він, — її вже майже не залишилося. Ці ліки мало хто замовляє, тож довший час у мене їх було більш ніж достатньо. А тепер мені доведеться їх десь шукати, якщо містер Лестер і надалі їх прийматиме.

— Якщо ваша ласка, покажіть мені ці ліки, — попрохав Хеберден аптекаря, і той простягнув йому скляну пляшечку. Доктор витягнув корок й понюхав уміст пляшки, а тоді якось дивно зиркнув на старого.

— Де ви це роздобули? — запитав він, — і взагалі, що це таке? Почнімо з того, містере Сейс, що це не те, що я призначав. Так, згідно з етикеткою все правильно, та, кажу вам, це не ті ліки.

— Вони в мене вже давно, — сказав старий чоловік дещо перелякано. — Я, як завжди, придбав їх у Бербеджа. Їх не надто часто виписують пацієнтам, тож вони кілька років лежали у мене на полиці. Бачите, вже зовсім мало залишилося.

— Краще віддайте їх мені, — сказав Хеберден. — Боюся, сталась якась помилка.

Ми мовчки вийшли з аптеки. Доктор ніс у себе під пахвою акуратно загорнуту в папір пляшку з ліками.

— Докторе Хеберден, — заговорила я після довгої мовчанки, — докторе Хеберден!

— Так, — озвався він, якось похмуро на мене дивлячись.

— Я хочу, щоб ви мені сказали, що приймає мій брат двічі на день протягом останнього місяця.

— Правду кажучи, міс Лестер, не знаю. Поговорімо про це у мене вдома.

Ми мовчки пішли далі. Коли дісталися до помешкання доктора Хебердена, він запропонував мені сісти, а сам почав ходити по кімнаті. На його обличчі застиг вираз тривоги, ба навіть якогось страху.

— Це все, звісно, дуже дивно, — нарешті озвався доктор. — Цілком природно, що ви хвилюєтеся, і, зізнаюся вам, мені теж дуже неспокійно. Ми, з вашого дозволу, відкинемо все, що ви казали мені минулої ночі та сьогодні вранці, але факт залишається фактом — останні кілька тижнів містер Лестер вливає у себе ліки, про які я нічогісінько не знаю. Присягаюся, я не це йому виписував. Проте спробуємо дізнатися, що за препарат у пляшці.

Він зняв обгортку й обережного висипав на клаптик паперу кілька крупинок білого порошку, зацікавлено їх роздивляючись.

— Так, — сказав він, — схоже на сульфат хініну, але... Ану понюхайте.

Він простяг мені пляшку, і я нахилилася, щоб понюхати. Звідти несло чимось нудотним і незрозумілим, наче від якогось сильного знеболювального.

— Потрібно ретельно дослідити цей препарат, — сказав Хеберден. — У мене є товариш, який усе своє життя присвятив хімії. Я віддам йому порошок на аналіз, щоб ми мали від чого відштовхуватися. А про те, інше, годі говорити. Я вже достатньо наслухався, і ось моя вам порада: самі перестаньте про це думати.

Того вечора мій брат не вийшов після вечері на свій звичний променад.

— Я вже нагулявся, — сказав він, якось дивно посміхнувшись, — тому час знову братися до роботи. Трохи закону стане для мене хорошим відпочинком після такої дози задоволень, — і він з кривою посмішкою піднявся до себе в кімнату. Його рука була все ще перемотана.

Через кілька днів до нас завітав доктор Хеберден.

— Я до вас без особливих новин, — сказав він. — Чемберс поїхав з міста, тому поки що мені відомо про ті ліки не більше, ніж вам. Та я б хотів побачити містера Лестера, якщо він удома.

— Так, він у себе в кімнаті, — відповіла я. — Скажу йому, що ви прийшли.

— Ні-ні, я сам до нього піднімуся, і ми з ним трохи поговоримо. Думаю, ми зробили із мухи слона, бо чим би не виявився той порошок, він, схоже, пішов йому на користь.

Доктор піднявся нагору, і я з холу чула, як він постукав у двері, брат йому відчинив, і, впустивши досередини, зачинив за ним двері. А тоді я годину чекала в тиші, що все більше згущувалася навколо, поки годинникові стрілки ледь повзли. Раптом згори почувся звук різко зачинених дверей, і сходами почав спускатися доктор. Він пройшов через хол і затримався біля дверей. Я відчула, як у мене до горла підступає нудота, я зробила глибокий вдих і побачила в дзеркалі своє бліде обличчя. До кімнати зайшов доктор. В його очах застиг невимовний жах. Він сперся рукою на спинку крісла, його нижня губа тремтіла, як у загнаного коня, і, перш ніж заговорити, він бурмотів, задихаючись, щось невиразне.

— Я бачив того чоловіка, — почав він пошепки. — Останню годину я провів у його товаристві. Господи! І я залишився живий, зберігши здоровий глузд! Усе своє життя я мав справу зі смертю, копирсаючись у крихких руїнах земної обителі людської душі. Та не цієї! О ні, тільки не цієї! — і він затулив руками своє обличчя, немов хотів відгородитися від чогось, що стояло в нього перед очима. — Не посилайте більше по мене, міс Лестер, — сказав він, трохи заспокоївшись. — Я нічим не можу тут зарадити. До побачення.

Дивлячись, як він знеможено спускається східцями вниз і бреде тротуаром у напрямку свого дому, мені здалося, що від сьогоднішнього ранку він постарів на десять років.

Мій брат так і не вийшов зі своєї кімнати. Коли він покликав мене, я ледь впізнала його голос. Він сказав, що дуже зайнятий і хоче, щоб йому приносили їжу під двері й там залишали, про що я попросила прислугу. З того дня для мене перестало існувати умовне поняття, яке ми іменуємо «часом». Я жила в непозбутному страху, механічно віддаючи вказівки щодо ведення домашнього господарства і перемовляючись лиш кількома словами з прислугою. Іноді я виходила з дому і годину або дві прогулювалася вулицями міста, після чого поверталася назад. Та незалежно від того, була я вдома чи деінде, моя душа барилася перед зачиненими дверима горішньої кімнати і чекала, здригаючись, щоб їх відчинили. Я вже казала, що не слідкувала за часом, але, гадаю, минуло два тижні з дня візиту доктора Хебердена, коли, повертаючись з прогулянки, я відчула полегшення. У повітрі витав солодкий приємний аромат, і мене зачарували зелені листочки, що хмаринками пливли площею, та запах цвіту, я почувалася щасливішою і йшла бадьорою ходою. Затримавшись на мить край дороги перед нашим домом, щоб пропустити екіпаж, я випадково глянула вгору на вікна, і тієї ж секунди в мої вуха вдарив потік крижаної води, серце підстрибнуло й покотилося вниз, немов у глибоку прірву, і я застигла там, на дорозі, приголомшена жахіттям, яке не мало обрисів чи назви. Щоб не впасти, я наосліп витягнула вперед руку, виборсуючись з темних хвиль густої темряви, яка огорнула мене, піднявшись з долини розпачу. Земля, здибившись і захитавшись, пішла у мене з-під ніг, бо, коли я подивилася на вікно братового кабінету, фіранка на мить відслонилася і щось глипнуло звідти на мене. Ні, я не можу сказати, що бачила обличчя чи чиюсь людську подобу. Це було якесь невідоме створіння, чиї очі палали вогнем і дивилися на мене з обличчя настільки безформного, як і мій страх; вони світилися злом, у них відбивався моральний розклад. Я стояла, здригаючись, немов у лихоманці, переживаючи невимовний страх та огиду, і цілих п'ять хвилин не могла поворухнути й пальцем. Діставшись дверей, я прожогом кинулася вгору до кімнати мого брата й постукала у двері.

— Френсісе, Френсісе, — кричала я, — заради Бога, відізвися. Що це за страхіття у тебе в кімнаті? Вижени його, Френсісе, прожене його геть від себе!

Я почула шум, як від шаркання ніг, що повільно і якось дивно сунули до дверей, і якийсь здавлений, схожий на булькіт звук, наче хтось з усіх сил намагався заговорити, а тоді сам голос, переривчастий та приглушений, і слова, які я ледве розуміла.

— Тут нікого немає, — долинуло з кімнати, — прошу мене не турбувати. Сьогодні я не дуже добре почуваюся.

Я розвернулася, нажахана й безпомічна, бо не могла нічого вдіяти і не розуміла, чому Френсіс мені збрехав, адже те, що я бачила у вікні, хоч і на якусь частку секунди, виглядало надто реальним, щоб бути видінням. Я сіла, свідома того, що в кімнаті було ще щось, що я бачила, коли на мене вирячились ті вогняні очиська і я ледь не знепритомніла від страху. Раптом я згадала. Звівши вгору очі, я на мить побачила те, що відслонило фіранку, і вже тоді знала, що той мерзенний образ навіки закарбується в моїй пам'яті. То була не рука: не пальці, а чорна кукса відхилила фіранку. Нечіткі обриси та незграбні рухи якоїсь звіриної лапи відбилися тавром у моїй свідомості, коли мене з головою накрили темні хвилі жаху, стрімко потягнувши на дно. Я ціпеніла від думки про ту жахливу істоту, що оселилась у кімнаті мого брата. Підійшовши до дверей його кабінету, я знову покликала брата, тільки цього разу не отримала відповіді. Того вечора до мене підійшла служниця і пошепки сказала, що протягом трьох днів їжа, яку вона регулярно залишала біля дверей, так і стояла на порозі неторкана. Служниця стукала у двері, але у відповідь чула тишу і щось схоже на шаркання ніг. Минали дні, але ніхто так і не торкався до їжі, яку залишали на порозі дверей кімнати мого брата. Скільки я не намагалася достукатися до нього, він мені не відповідав. Слуги почали запитувати у мене, що відбувається. Всі в домі були перелякані не менше, ніж я. Кухарка сказала, що у перші дні, відколи мій брат зачинився у себе в кімнаті, вона чула, як він щоночі виходив і блукав будинком, а якось двері в холі відчинилися і знову зачинилися, та ось уже кілька ночей як не чути жодного звуку. Нарешті настала кульмінація. Я сиділа в похмурій кімнаті у сутінках ночі, коли тишу пронизав страшний крик, і я почула тупіт ніг по сходах. Я застигло сиділа, коли до кімнати нерішуче зайшла служниця — бліда й перелякана.

— О, міс Гелен, — зашепотіла вона. — Заради Бога, міс Хелен, скажіть, що це? Погляньте на мою руку, міс, гляньте на мою руку! Я підвела її до вікна й побачила на її руці мокру чорну пляму.

— Не розумію, — мовила я. — Може, ви поясните мені, що трапилося?

— Я щойно прибирала у вашій кімнаті, — почала вона. — Я саме застеляла постіль, коли на мою руку зненацька щось ляпнуло. Я глянула вгору, а там, з почорнілої стелі, прямо на мене падали якісь чорні краплі.

Я кинула на неї нажаханий погляд і закусила губу.

— Ходімо зі мною, — сказала я. — І прихопіть із собою свічку.

Моя спальня була під кімнатою брата, і, зайшовши досередини, я відчула, що вся тремчу. Глянувши вгору на стелю, я побачила темну мокру пляму, зрошену чорними каплями, і калюжу якоїсь жахливої речовини на білому простирадлі.

Я побігла сходами нагору і голосно загрюкала у двері.

— О Френсісе, Френсісе, мій любий братику, — кричала я, — що з тобою трапилося?

А тоді вслухалася. Крім приглушених звуків, схожих на шум води, що кипить і вивергається, більше нічого не було чути, тож я крикнула гучніше, але не почула нічого у відповідь.

Незважаючи на те, що доктор Хеберден сказав мені більше не турбувати його, я все одно пішла до нього і зі сльозами, що градом котилися по моїх щоках, розповіла йому про все, що трапилося. Він вислухав мене з незворушним, похмурим обличчям.

— Лише заради пам'яті вашого покійного батька, — врешті мовив він, — я піду з вами, хоч і не в змозі чимось зарадити.

І ми пішли. На темних, тихих вулицях уже кілька тижнів панувала страшенна спека і засуха. У світлі ліхтарів я бачила бліде обличчя доктора, а коли ми дісталися до нашого дому, у нього почали тремтіти руки. Ми не стали баритися, а зразу ж піднялися сходами нагору. Я тримала в руках лампу, а він голосно й рішуче вигукнув:

— Містере Лестер, ви мене чуєте? Я мушу вас побачити. Відгукніться!

У відповідь ми не почули нічого, крім того здавленого звуку, про який я вже говорила.

— Містере Лестер, я чекаю. Негайно відчиніть двері, інакше я їх виламаю. — А тоді він крикнув так, що його голос відлунням покотився поміж стінами.

— Містере Лестер! Востаннє наказую вам відчинити двері.

— Ох! — зітхнув він після хвилини важкої тиші, — ми дарма гаємо час. Будьте такі ласкаві, принесіть мені кочергу чи щось на кшталт цього.

Я побігла в маленьку кімнату, розташовану в глибині дому, де зберігався різний непотріб, і знайшла важкий, схожий на струг інструмент, що міг би стати доктору в пригоді.

— Чудово, — сказав він, — думаю, це підійде. Попереджаю, містере Лестер, — він голосно закричав у замкову шпарину, — зараз я ламатиму двері у вашу кімнату.

А тоді я почула скрегіт, потім удар, від якого розкололося дерево, і двері з гучним тріском розчахнулися. На якусь мить ми відсахнулися назад, нажахані страшним нелюдським криком, наче ревом монстра, який пролунав із пітьми.

— Тримайте лампу, — сказав доктор, і ми зайшли досередини, роззираючись по кімнаті. — Ось воно, — сказав доктор Хеберден, швидко вдихнувши, — дивіться, там, у кутку.

Я глянула туди, куди показував доктор, і раптовий гострий біль стиснув моє серце, немов розпеченими кайданами. Там, на підлозі, закипаючи від гниття, розтеклася темна смердюча маса, не рідка і не тверда; вона танула, міняючись у нас на очах, і булькала маслянистими бульбашками, немов кипляча смола. Зсередини тої плями, мов очі, світилися дві вогняні цятки, і я побачила, як подоби кінцівок корчилися й звивалися, а тоді піднялося вгору те, що раніше могло бути рукою. Доктор ступив крок уперед, схопив залізний прут і в пориві злості та ненависті вдарив нею у вогняні цятки, він бив по них ще і ще. Врешті вони згасли.

Через тиждень чи два, коли я більш-менш оклигала від пережитого потрясіння, до мене навідався доктор Хеберден.

— Я продав свою практику, — почав він, — і завтра вирушаю у довге плавання. Не знаю, чи коли-небудь повернуся до Англії. Скоріш за все я куплю невеличку ділянку землі десь у Каліфорнії й там доживатиму свого віку. Я приніс вам цього листа, який ви можете, коли зберетеся на силі, відкрити і прочитати. У ньому звіт доктора Чемберса про той порошок. До побачення, міс Лестер, на все добре.

Він пішов, а я одразу ж розкрила конверт, не в змозі далі чекати. Всередині був цей рукопис, який я, з вашого дозволу, вам прочитаю. У ньому викладена приголомшлива історія.

«Мій любий Хебердене, — починався лист, — я непростимо затягнув із відповіддю на ваше запитання стосовно тієї білої речовини, яку ви мені надіслали. Правду кажучи, певний час я вагався, який спосіб обрати, тому що в природничих науках, як і в теології, існують як упередження, так і загальноприйняті норми, і я знав, що, сказавши вам правду, я ображу ваші вкорінені переконання, яких я сам колись твердо притримувався. Однак я вирішив бути з вами відвертим, тому спершу мушу вам дещо коротко про себе розказати.

Ви вже багато років знаєте мене як науковця. Ми часто розмовляли про нашу роботу і говорили про безнадійну безодню, що відкривається під ногами тих, хто прагне встановити істину будь-яким способом, тільки не протоптаними стежками експериментів та досліджень. Я пам'ятаю, з якою зневагою ви говорили про тих науковців, що граються з невидимим і боязко натякають, що, скоріш за все, розум може й не бути єдиним інструментом пізнання, який визначає межі, за які поки що не вдалося проникнути жодній людині. Ми щиро і, гадаю, справедливо сміялися з тих „окультних“ дивацтв тогодення, що ховалися під різними іменами — гіпноз, спіритизм, матеріалізація, теософія, над усією тією задрипаною демагогією обману зі слабенькими трюками і фокусами, другосортною магією вбогих вулиць Лондона. І все ж, незважаючи на те, що я сказав, зізнаюсь чесно, я не матеріаліст у звичному сенсі цього слова. Минуло багато років, відколи я, справжній маловір, переконався в тому, що стара непохитна теорія цілком і повністю хибна. Можливо, таке одкровення не зачепить вас так сильно, як вразило б вас двадцять років тому. Але ви не могли не помітити, як протягом певного часу науковці-теоретики просувають гіпотези, що є певною мірою трансцендентними, і підозрюю, що сучасні відомі хіміки та біологи без вагань підпишуться під афоризмом давнього схоласта „Omnia exeunt in mysterium“, що, на мою думку, означає, що кожна сфера людських знань, якщо простежити її до витоків та засадничих принципів, розчиняється в містерії. Не хочу вас втомлювати детальним переліком тих болісних кроків, що привели мене до таких висновків. Кілька простих експериментів змусили мене сумніватися в моїх тодішніх поглядах, а хід думок, на які мене наштовхнули цілком звичні обставини, завів мене доволі далеко. Мої колишні уявлення про всесвіт було зруйновано, і я стояв посеред світу, ЩО здавався таким самим дивним та жахливим, як безкінечні блискучі хвилі океану, який я вперше побачив з гори в Дар'єні. Тепер я знаю, що межі розуму, крізь які, здавалося, неможливо було проникнути, які нависали над нами хмарами й змушували грузнути в далеких глибинах, навіки відгородивши нас від можливості пізнати потаємне, не є такими непроникними, якими вони постають у нашій уяві, насправді вони — мов дуже тонкий і прозорий серпанок, що тане перед тим, хто шукає, розчиняючись, мов ранковий туман, який здіймається над струмком. Я знаю, що ви так і не перейняли поглядів крайнього матеріалізму й ніколи не намагалися спростовувати беззаперечні істини, бо ваш здоровий глузд вберіг вас від тієї несосвітенної тупості. А проте я переконаний, що мої слова можуть здатися вам дивними, не вкладаючись у рамки вашого мислення. Але те, що я вам скажу, Хебердене, є правдою; ба більше, говорячи нашою мовою — це єдина й наукова істина, підкріплена досвідом. Насправді всесвіт набагато дивовижніший і страшніший, ніж ми могли собі уявити. Всесвіт, мій друже, є величезною святинею, таємничою, несказанною силою та енергією, замаскованою зовнішньою формою матерії. І людина, і сонце, й зірки, і квіти на лузі, й кристали в пробірці — всі до єдиного мають як духовні, так і матеріальні характеристики, а всередині них відбуваються невідомі процеси.

Вам, мабуть, цікаво, Хебердене, до чого я хилю. Поміркувавши трохи, ви самі зрозумієте. Адже з такого погляду речі, які ми вважали неймовірними та безглуздими, можуть виявитися доволі-таки реальними. Коротко кажучи, ми повинні свіжим оком поглянути на легенди й вірування і бути готовими прийняти за правду історії, що обернулися звичайнісінькими байками. Насправді, від нас не так уже й багато вимагається. Зрештою, сучасна наука теж, хоча й двоєдушно, приймає деякі зміни: у чари вірити не можна, а в силу гіпнозу — скільки завгодно, привиди залишилися в минулому, але теорія телепатії на вустах у всіх науковців. Назвіть якийсь забобон латинським терміном, і можете вірити в нього — ось готовий рецепт.

Усе, годі пояснень. Ви надіслали мені, Хебердене, герметично закритий флакон, що містив у собі невелику кількість шаруватого білого порошку, отриманого від фармацевта, який відпускав його одному з ваших пацієнтів. Я не здивувався, що ваш аналіз цього порошку не дав жодних результатів. Я аж ніяк не очікував, що речовина, про яку ще з часів сивої давнини знали лише одиниці, опиниться в моїх руках, а принесуть її із сучасної аптеки. Не бачу причин сумніватися в правдивості слів фармацевта. За його твердженням, він отримав ту доволі таки рідкісну лікарську сіль, яку ви призначили своєму пацієнту, від оптовика. Цілком імовірно, що вона пролежала в нього на полиці цілих двадцять, а то й більше років. І тут, як звикле казати, спрацював випадок та простий збіг обставин. Усі ці роки сіль у пляшечці піддавалася певним змінам температури, що коливалася між 40 та 80 градусами[63].1, як то буває, зміни, що роками відбувалися з нерівними проміжками часу під дією різних температурних режимів з різною інтенсивністю та тривалістю, запустили дуже складний і водночас делікатний процес, і я геть не впевнений, що навіть із застосуванням сучасних технологій можна домогтися такого результату. Білий порошок, який ви мені прислали, є чимось зовсім відмінним від тих ліків, які ви прописали своєму пацієнту. Цей порошок свого часу ліг в основу вина для шабашу — Vinum Sabbati. Ви, безперечно, читали про шабаші відьом і сміялися з історій, що вселяли жах у наших предків: чорні коти, мітли та вроки, які насилалися на корову якоїсь бабці. Дізнавшись правду, я не раз тішився з думки, що для більшості — це чистісінької води фарс, під яким насправді криється багато всього, чого не варто виносити на загал. Та якщо ви не полінуєтеся прочитати додаток до монографії Пейна Найта[64], то зрозумієте, що справжній шабаш — це щось геть відмінне, хоч автор дуже доречно утримався від публікування всього, що йому було відомо. Секрети справжнього шабашу походили ще з давніх часів і дійшли до середньовіччя, секрети жорстоких обрядів, що існували задовго до того, як у Європі з'явилися арійці. Чоловіків та жінок, яких обманом виманювали з їхніх домівок, зустрічали істоти, що могли прибрати на себе подобу диявола (що вони й робили), і вели в якусь безлюдну віддалену місцину, про яку знали тільки обрані, посвячені в давню традицію. Можливо, в якусь печеру в голій, відкритій вітрам височині, можливо, в нетрища якогось пралісу, де і проходив шабаш. Там, у найтемнішу пору ночі, готували Vinum Sabbati — дурманний напій, яким споювали неофітів, що приймали пекельне причастя; sumentes calicem principis inferorum[65], як влучно висловився автор. Кожен, хто робив ковток з того грааля зла, ішов у супроводі якоїсь неземної зваби, що кивком голови закликала розділити з нею радощі, гостріші й вишуканіші за будь-які збудливі фантазії, і, таким чином, здійснити консумацію шабашного весілля. Важко писати про подібні речі переважно тому, що примара, яка вабила своєю чарівливістю, була не ілюзією, а, хай би як неймовірно це звучало, частиною самої людини. Завдяки силі того проклятого вина, для виготовлення якого достатньо було розмішати в склянці води кілька крупинок білого порошку, непохитна цілісність життя розколювалася, триєдність людської сутності розривалася, а невмирущий черв, що живе всередині нас, перетворювався на щось реальне й зриме, вбране в одіння із плоті. А тоді, опівночі, знову коївся первородний гріх, про який було завуальовано згадано у притчі про Едемський сад. Таким було nuptiœ Sabbati[66].

Більше я про це волію не говорити. Вам, Хабердене, як і мені, відомо, що порушення навіть найпростіших законів життя не може бути безкарним, а за таким страшним діянням, що осквернило та спаплюжило найсокровенніше, настає страшна помста. Що починалося з гниття, закінчилося гниттям».

Нижче доктор Хеберден додав від себе:

«На жаль, усе вищеописане цілком і повністю правда. Сьогодні вранці, коли я завітав до вашого брата, він мені у всьому зізнався. Спершу мою увагу привернула його замотана рука, яку я змусив показати мені. Від побаченого я — лікар з багаторічним стажем — мало не виблював, відчувши страшенну огиду. А історія, яку він мені розповів, виявилася ще страшнішою, ніж я міг собі уявити. Вона похитнула мою віру у всесвітнє добро, взагалі у світ, що допускає такі жахіття. Якби ви на власні очі не бачили того страшного кінця, я б сказав вам, щоб ви у це все не вірили. Мені недовго залишилося жити на цьому світі, але ви молода й зможете про все забути.

Доктор Джозеф Хеберден».

Через два чи три місяці я дізналася, що доктор Хеберден помер під час плавання, невдовзі після того, як корабель відчалив від берегів Англії.

Міс Лестер замовкла й жалібно глянула на Дайсона, який не міг приховати свого збентеження.

Затинаючись, він пробурмотів кілька коротких фраз, що свідчили про його глибоке зацікавлення цією неймовірною історією, а тоді сказав, трохи опанувавши себе:

— Пробачте, міс Лестер, та, наскільки я зрозумів, ви опинилися у скруті, тому й звернулися до мене з проханням про допомогу.

— Ах, — мовила вона, — я вже й забула. Порівняно з тим, про що я вам розповіла, мої теперішні клопоти видаються зовсім незначними. Та оскільки ви дуже добрий до мене, я продовжу. Ви не повірите, та я дізналася, що деякі люди підозрювали мене, чи радше робили вигляд, що підозрюють, у вбивстві мого брата. Ці люди — мої родичі, чиї мотиви були надзвичайно ницими. Я відчула на собі те ганебне приниження, коли за тобою спостерігають. Так, сер, за мною стежили, коли я поїхала за кордон, а, повернувшись додому, я виявила, що й тут за мною невпинно і підступно підглядають. Незважаючи на мій бойовий дух, мені несила було це терпіти, і, поламавши трохи голову, я придумала, як вислизнути з рук тих, хто за мною ходив назирці. На щастя, мені це вдалося. Я одягла маскарадний траур і вже певний час ховаюся за цією маскою, не викликаючи ні в кого жодних підозр. Втім, у мене є всі причини вважати, що віднедавна переслідувач знову вийшов на мій слід. Якщо тільки я не помиляюся, вчора я помітила детектива, мерзенним завданням якого є слідувати за кожним моїм кроком. Ви, сер, спостережливий і гострозорий, тож скажіть, чи не помітили ви когось, хто таївся по закутках цього вечора?

— Навряд чи, — відповів Дайсон. — А ви можете описати мені цього детектива?

— Звісно. Моложавий темноволосий чоловік з темними бакенбардами. Одягнувши на себе величезні окуляри у спробі замаскуватися, він все одно не в змозі приховати своєї тривожної поведінки та швидкого, нервового погляду, який він кидає навсібіч.

Цей опис став останньою краплею для бідолашного Дайсона, який відчайдушно хотів якомога швидше вирватися з цього будинку, кинувши наостанок гостре слівце, та його порядність не дозволила цього зробити.

— Даруйте, міс Лестер, — сказав він з крижаною ввічливістю, — та я нічим не зможу вам допомогти.

— Ах, — мовила вона скрушно, — здається, я чимось вас образила. Скажіть, що я зробила не так, і я попрошу у вас вибачення.

— Ні, ви помиляєтеся, — заперечив Дайсон, хапаючи свого капелюха і над силу вимовляючи слова, — ви тут ні до чого. Та, як я вже казав, нічим не зможу вам допомогти. Можливо, — додав він з легким відтінком сарказму, — мій друг Рассел стане вам у пригоді.

— Дякую, — сказала вона у відповідь. — Я неодмінно звернуся до нього, — і леді зайшлася гучним сміхом, що по вінця наповнив чашу обурення й замішання містера Дайсона.

Він квапливо покинув будинок, насолоджуючись довгою прогулянкою темними вулицями, що поволі сіріли, а незабаром будуть залиті яскравим світлом ранкового сонця. Час від часу йому на шляху траплялися заблукалі гульвіси, але, на його думку, так змарнувати ніч міг тільки він. Наблизившись до свого дому, він вирішив, що потрібно щось міняти. Він відцурається ірландського та арабського фольклору і оформить підписку у «Мьюді[67]», замовляючи прості й безвинні книги.

Дивна пригода у Клеркенвеллі

Вже кілька років містер Дайсон винаймав помешкання на порівняно тихій вуличці в Блумсбері, де, як він дещо бундючно висловлювався, тримав руку на пульсі життя, а не глухнув від тисячі пліток, що розліталися головними артеріями Лондона. Для нього джерелом своєрідного, якщо не сказати таємного, задоволення було те, що від ближнього рогу Тотгенгем-Корт-Роуд сотні омнібусів роз'їжджалися по всіх кінцях міста. Він ретельно розмірковував над тим, як йому краще дістатися Дальстона, і жив думкою про чудову дорогу, що вела в далекий Ілінг та вулиці за межами Вайтчепела. Своє помешкання, що спочатку було «мебльованою квартирою», він поступово очистив від позбавлених смаку речей, і хоч тут не було такої розкоші, як у його колишніх апартаментах неподалік від Стренду, спартанська грація інтер'єру чудово відображала його смакові вподобання. Килими були старі, проте їхня краса пробивалася навіть крізь вицвілі візерунки; гравюри, майже всі з яких — пробні відбитки автора, гармоніювали з широкими білими лямівками та рамами зі справжнього чорного дуба, і жодної штучної деревини. Попри мінімалізм у меблях, у нього було все необхідне: в одному кутку стояв міцний квадратний стіл, який не вирізнявся нічим особливим, перед каміном розмістилася дерев'яна лава з високою спинкою, датована сімнадцятим століттям, а доповнювали інтер'єр два дерев'яні крісла з підлокітниками та книжкова шафа в стилі ампір. Утім, там був ще один предмет, вартий особливої уваги. До всього того умеблювання Дайсону було байдуже, понад усе він цінував свій письмовий стіл — оригінальний витвір з лакованого дерева, за яким він міг годинами сидіти, повернувшись спиною до кімнати, зайнятий відчайдушними літературними пошуками, або, як він висловлювався, погонею за влучним словом. Шухляди письмового стола були вщерть заповнені рукописами та записниками, що стали результатом багаторічних експериментів та проб. Простора й глибока внутрішня ніша була забита чорновими начерками задумів, що нагромаджувалися роками. Дайсон належав до тих майстрів слова, хто яро прискіпувався до деталей та прийомів у своєму письмі, і навіть якщо він лестив собі титулом митця, його заняття, проте, нікому не приносило шкоди, адже він — чи то видавці — вирішили все-таки не втомлювати світ, друкуючи його творіння.

Отак Дайсон відгороджувався від світу за своєю уявою, добираючи слів та борючись, як боровся його друг-відлюдник із Бейсвотера, з практично непереможною проблемою стилю, але завжди з упевненістю, а не з хронічною депресією реаліста. Після пригоди з квартиранткою з другого поверху на Абінґдон Ґроув він майже невпинно працював над однією оповіддю, події якої розгорталися в усіх можливих і неможливих напрямах. Але щойно Дайсон поставив крапку в кінці історії й відклав перо, як раптом згадав, що вже цілих п'ять днів не виходив пройтися вулицями міста. З усім ентузіазмом після завершення роботи, що все ще вирувала в його голові, він відклав убік папери і вийшов з дому, крокуючи тротуаром з тим неймовірним відчуттям тріумфу, коли кожен камінець на його шляху, здавалося, міг стати підґрунтям чергового шедевру. Уже сутеніло, осінній вечір загортався в пелену туману, вітер стих, і в цьому затишші голоси людей, шум транспорту і безперервний тупіт ніг по тротуару нагадували Дайсону звуки, що долинають зі сцени театру, коли весь зал замовкає. На площі дощем осипалося листя, а вулиця виблискувала стриманими вогнями вітрин м'ясних крамничок та яскравим світлом овочевих магазинів. Стояв суботній вечір, і з нетрів міста повисипало повно всілякого люду. Жінки, яких не пощадило життя, у вицвілих чорних сукнях пробували на дотик великі кусні м'яса не першої свіжості, інші поспішали придбати огидну на вигляд капусту, а навколо дешевого елю роївся цілий натовп. Блукаючи серед нічних вогнів, Дайсон не переймався побаченими картинами. Він любив поміркувати над чимось, але йому було далеко до де Квінсі після дози опію[68]. Йому було байдуже, дорога чи дешева нині цибуля, і він не скакав би від радості, якби ціна на м'ясо впала до двох пенсів за фунт. Поглинутий думками про свою оповідь, ретельно зважуючи деталі сюжетної лінії та саму побудову твору, смакуючи ту чи ту вдалу фразу і розмірковуючи про прикрі прорахунку він вибрався з товчії, що панувала на освітлених гасовими лампами вулицях, й заглибився у тишу віддалених безлюдних кварталів.

Сам того не усвідомлюючи, він звернув на північ, крокуючи старовинною занедбаною вулицею, де тепер на кожному кроці висіли таблички про здавання в оренду житла та контор і де все ще витав дух витонченості та манірності ери перук[69], що наче застигла в часі: широкий тротуар, вимощена бруківкою дорога, обабіч якої вервечкою вишикували похмурі будинки з довгастими вузькими вікнами, що дивилися з пощерблених цегляних стін. Дайсон поспішав, бо хотів ще попрацювати над одним епізодом. Його фантазія розгулялася настільки, що в його уяві той фрагмент розрісся до окремого розділу, і він думав над подробицями, які потім змалює з особливою насолодою. Добре, що в місті є тихі вулички, де можна прогулятися, і він подумки перетворив ту місцину на свій особистий кабінет, пообіцявши собі час від часу сюди навідуватися. Не замислюючись над тим, куди іде, він знову звернув на схід і незабаром опинився на забутій Богом вуличці, всіяній сірими двоповерховими будинками, що вела в пустельну порожнечу якихось цегляних споруд і проходів позаду височезних заводських стін, і все те було захаращене сміттям із занедбаних, ледь освітлених довколишніх угідь. Ще один крутий поворот — і перед ним неочікувано виріс пагорб, що стояв посеред рівнини, крутий схил якого був поцяткований ліхтарями. З нетерплячістю дослідника Дайсон попрямував туди, намагаючись збагнути, куди його завели обхідні стежки. Тутешня архітектура на вигляд була наче й пристойна, але до неможливого огидна. Будівельник, що загубився десь у глибокому мороці ранніх двадцятих, задумав побудувати вілли-близнята із сірої цегли, що своїми обрисами нагадували Парфенон, з класичними широкими виступами ліпнини. Назва вулиці була Дайсону незнайомою, але ще більше здивування викликало те, що в уяві проектанта мало втілитися у сквер — несиметрична ділянка на верхівці пагорба, поросла травою та засохлими деревами, що також була витримана в стилі Парфенону. Позаду вимальовувалися загадкові й дикі у своїй неправильності ряди будинків: убогі, вицвілі хатини, брудні й пошарпані, сусідили з претензійними, ошатними маєтками з металевими віконницями та мідними дверними молотками, начищеними до такого блиску, ніби належали лікарю в якомусь далекому провінційному містечку. Такі несподіванки і відкриття почали втомлювати Дайсона, і він радо подався до яскраво освітленого пабу з наміром продегустувати напої, якими частували мешканців цієї околиці, такої ж далекої та загадкової для нього, як Лівія, Памфілія та деякі місцини поблизу Месопотамії. Гомін голосів, що долинав ізсередини, підказував йому, що він от-от стане учасником справжнісінького засідання лондонських робітників, тож він почав роззиратися в пошуках окремого входу для поважних відвідувачів. Умостившись на убогій лавчині й замовивши кухоль пива, він почав дослухатися до розмов у загальній залі. То були пустопорожні балачки звичайнісіньких роботяг, чиї розмови то спалахували люттю, то розливалися сльозливими фразами, які дійшли ще із середніх віків, розцвічені відбірною лайкою, що пристрасно вивергалася, а гуркіт від перевернутих кухлів та брязкання мідяків, якими різко вистукували по оцинкованому прилавку, чудово доповнювали увесь цей гармидер. Дайсон спокійно курив люльку, посьорбуючи пиво, коли це в його закуток радше прослизнув, ніж зайшов, якийсь дивний на вигляд чоловік. Незнайомець не на жарт перелякався, побачивши Дайсона, що спокійно сидів у кутку і допитливо на нього поглядав. Здавалося, нерви того чоловіка були напнуті, як тятива, а сам він був керований якоюсь електричною машиною, бо він мало не кинувся до дверей, коли бармен запитав у нього, чого той бажає, а рука його тремтіла, коли він узяв свій кухоль пива. Дайсон зацікавлено дивився на нього. Чолов'яга був по носа закутаний у шарф, а м'який фетровий капелюх натягнутий аж на очі. Здавалося, він зіщулювався від кожного погляду і тремтів, мов желе, від різких голосів, що здіймалися з-посеред гулу пабу і резонували з усім його тілом. Дайсон відчув жалість до цього знервованого чоловіка і хотів було завести банальну розмову чи звернутися до нього з якимось буденним запитанням, коли це в закуток зайшов іще один чоловік і, поклавши руку тому на плече, щось прошепотів на вухо і зник так само, як з'явився. Але Дайсон впізнав у ньому улесливого гладенько поголеного містера Бартона, який був щедро наділений неймовірним даром брехні. Однак йому не було до нього жодного діла, адже він був цілком поглинутий спогляданням жалюгідного і водночас абсурдного спектаклю, що розігрався в нього перед очима. Відчувши дотик руки на своєму плечі, бідолашний чоловік крутнувся навколо своєї осі й зіщулився, видавши здавлений жалібний зойк, мов спійманий у капкан звір. Нещасний зблід і посірів, наче у повітрі майнула тінь смерті й торкнулася його шкіри, і Дайсон почув приглушений шепіт:

— Містере Дейвіс! Заради бога, зжальтесь наді мною, містере Дейвіс. Присягаюся, я... — його шепіт обірвався, коли він почув, що було сказано, закусивши губу й марно намагаючись зібрати докупи рештки мужності. Він стояв якусь мить, тремтячи, мов осиковий листок, а тоді приречено поплентався на вулицю, щоб, як здалося Дайсону, зустріти свою лиху долю. Не минуло й хвилини, як Дайсон раптом збагнув, що знає цього чоловіка. Це, поза сумнівом, був той молодик в окулярах, у пошуках якого збили ноги так багато вмілих казкарів. Однак на ньому не було окулярів, але блідого обличчя, темних бакенбардів та переляканого погляду було достатньо, щоб його впізнати. Дайсон відразу ж здогадався, що завдяки низці випадковостей він мимохіть вийшов на гарячий слід якоїсь жахливої змови, що, немов поволока від слизької гадюки, то з'являвся, то зникав на великих дорогах і путівцях лондонського космосу. Перед ним одразу ж постала правдива картина подій, і він інтуїтивно зрозумів, що саме йому, такому неуважному та нездогадливому, було дано побачити потайні тіні, що переслідували й завмирали, з'являлися й зникали за пеленою простого життя; тіні, що були беззвучні й тихі або ж просто белькотіли всілякі небилиці й відверту брехню. Невиразні голоси, позбавлений смаку інтер'єр і весь цей простолюдний шум пабу вмить стали для нього частиною магії. Адже саме тут, у нього на очах, розігралася сцена якогось похмурого, таємничого видовища, і він побачив, як Сіріє паралізована страхом людська плоть. Всього на відстані витягнутої руки перед ним роззявило свою пащеку самісіньке пекло малодушності й жаху. Поки він отак сидів у роздумах, до нього підійшов бармен, втупившись у нього поглядом, наче натякав, що він уже вичерпав своє право на займане місце, тож Дайсон подовжив згоду про оренду стільця, замовивши ще пива. Розмірковуючи над трагедією, свідком якої він став, Дайсон згадав, як молодик з бакенбардами, здригнувшись від страху, хутко висмикнув руку з великої кишені свого пальта, і з неї щось випало на землю. Дайсон зробив вигляд, що впустив люльку, і почав мацати пальцями в темному кутку. Він на щось наткнувся, обережно підсунув до себе і потайки вкинув до кишені, побачивши кутиком ока, що то був старовинний записник в палітурці з вицвілого зеленого сап'яну.

Він залпом осушив кухоль пива і вийшов з пабу у захваті від своєї вдалої знахідки й гублячись в здогадках, наскільки важливою вона може бути. Він боявся, що записник виявиться порожнім чи списаним якимись нісенітницями, що стосуються, приміром, ставок на кінних перегонах, але витертий сап'ян, здавалося, обіцяв щось більше та натякав на якісь таємниці. Він не без труднощів знайшов вихід з похмурого злиденного кварталу, куди необережно заблукав, і, вийшовши на головну дорогу Ґрейс Інн Роуд, жваво покрокував униз по Ґілфорд-стріт, кваплячись додому, щоб там запалити свічку й усамітнитися із записником.

Сівши за свій письмовий стіл, Дайсон поклав перед собою ту книжечку та напружував усі зусилля, щоб розгорнути її, адже все могло закінчитися гірким розчаруванням. Але нарешті він наважився відкрити записник на випадковій сторінці та втішився, побачивши щільні рядки рукописного тексту, в яких виділялися, впавши йому в око, два слова. Дайсон прочитав: ЗОЛОТИЙ ТИБЕРІЙ, і його обличчя засвітилося від щастя й нетерпіння, наче у мисливця.

Він вмить розгорнув записник на першій сторінці і з палким зацікавленням почав читати

Історію молодика в окулярах

У цьому занедбаному темному помешканні, розташованому в одному з найбрудніших нетрів Клеркенвелла, я пишу історію свого життя, якому під тиском небезпеки судилося скоро згаснути. Я свідомий того, що щодня, ні, щогодини мої вороги все тісніше стягують навколо мене свої сіті. Навіть зараз я змушений сидіти, мов ув'язнений, на самоті у своїй злиденній кімнаті, покинувши яку, я, вочевидь, наражуся на неминучу смерть. Ця історія, потрапивши в добрі руки, можливо, стане в пригоді молодим людям, попередивши їх про небезпеки та підводні камені, яких не минути, якщо зійти з праведного шляху.

Мене звуть Джозеф Волтерс. Досяглій зрілого віку, я зрозумів, що моїх невеликих доходів цілком вистачає на те, щоб я присвятив своє життя освіті. Однак ідеться не про сучасну освіту. Я не мав наміру поповнювати лаву тих, хто все своє життя марнує на принизливе «редагування» класики, плюндруючи незаймані береги найкращих книг пустими недолугими примітками й роблячи все можливе, аби від усього прекрасного, що там було, не залишилось нічого, крім огидного післясмаку, який довго не проходив. Сумно, коли церква абатсва перетворюється на хлів чи пекарню. Та нема нічого гіршого за шедевр, заляпаний чорнилом тлумача та його мерзенною позначкою «cf[70]».

Щодо мене, я обрав славетну кар'єру науковця в класичному значенні цього слова. Я прагнув до всеосяжних знань, щоб посивіти поміж книг, день за днем і рік за роком витягаючи квінтесенцію геніальності з найдостойніших творів. Я не мав достатньо коштів, аби зібрати власну бібліотеку, тож змушений був навідуватися до читальної зали Британського музею.

О, тьмяний величний храме, ти є Меккою багатьох умів і мавзолеєм безлічі надій, похмурим монастирем, де гаснуть усі мрії. Адже людина заходить туди у піднесеному настрої, сповнена мрій, де у величних сходах їй ввижається шлях до слави, а в розкішній галереї — ворота знань. Однак, зайшовши досередини, вона розуміє, що й тут наймарніша марнота, що все — марнота. Коли зовні на вулицях міста вирує життя, там панують вічні сутінки, тиша і дух пригнічення. Там кров холоне у жилах, а мозок згорає на порох. Там іде полювання на тіні й гонитва за фантомами, точиться боротьба з привидами і ведеться війна, з якої неможливо вийти переможцем. О храме, гробнице живих! У твоїх галереях, де не відлунюють голоси, чути лише шепіт і зітхання змертвілих надій. До твоїх склепінь злітаються людські душі, немов метелики на вогонь, і, спопелілі, осипаються вниз, о, тьмяний величний храме!

Як же гірко я шкодую про той день, коли вперше сів там за стіл і, розгорнувши перед собою книжку, взявся за науку. Завітавши туди після кількамісячної перерви, я познайомився із дещо старшим, тихим, доброзичливим джентльменом, який майже завжди сідав за стіл поруч із моїм. У читальній залі легко завести знайомство — запропонувати допомогу, порадити, в якому каталозі краще шукати ту чи ту книжку, та й проста ввічливість двох людей, що незмінно сидять пліч-о-пліч, — саме так я й познайомився з чоловіком, що відрекомендувався доктором Ліпсіусом. Згодом я почав виглядати його в залі й сумував, коли він не приходив, і отак між нами зав'язалася дружба. Його безмежні, мов океан, знання були цілком у моєму розпорядженні. Нерідко він вражав мене тим, як усього за кілька хвилин складав ґрунтовний список бібліографічних джерел з певного питання, і невдовзі я посвятив його в свої прагнення й мрії.

— Ах, — казав він, — ви мали народитися німцем. Я й сам був таким у своїй далекій юності. Чудові наміри, прекрасне майбутнє. «Знати все на світі» — направду захопливий план. Але він означає ось що: життя, сповнене праці, якій нема кінця-краю, і в результаті — невиправдані сподівання. Коли науковець помирає, на смертному ложі він каже: «Я дуже мало знав».

Поступово такими розмовами Ліпсіус відмовив мене від моїх поривань: хоча він і прославляв справу мого життя, але водночас давав зрозуміти, що вона настільки ж безнадійна, як пошуки філософського каменя, і такими хитромудрими натяками, що непомітно й безкінечно сіялися з його уст, йому з часом вдалося підірвати мою віру у власні переконання.

— Зрештою, — любив він казати, — найвеличнішою з усіх наук, ключем до всіх знань є наука й мистецтво насолоди. Рабле був усебічно обізнаним ученим всіх часів і народів. І, як вам відомо, він написав найвидатнішу книжку, яку лише бачив світ. А чого він вчить у цій книжці? Звісно ж, радощів життя. Пригадуєте слова, якими пронизана більшість творів Рабле і які є ключем до його міфології та всіх загадок його величної філософії: vivez joyeux[71]? Ось вам і все вчення. Основою його праць є насолода як вишукане мистецтво, найвишуканіше з усіх, що існують, мистецтво всіх мистецтв. Рабле багато вчився, але й жив у своє задоволення. Багато води спливло з тих часів. Сподіваюся, ви достатньо освічений і не дотримуєтесь усіх цих дріб'язкових приписів і законів, які встановило розбещене суспільство як щось незмінне та вічне для своєї ж власної вигоди.

Ось такі погляди проповідував мій новий знайомий. Він настільки переконливо та підступно робив це під час кожної нашої зустрічі, що врешті-решт зумів зліпити з мене людину, яка повстала проти всіх суспільних норм. Раніше я палко шукав можливостей, щоб розірвати кайдани умовностей, вдихнути на повні груди і жити за власними правилами. Я дивився на життя очима язичника, а Ліпсіус бездоганно володів мистецтвом заохочення вроджених схильностей юнака, який ще донедавна був самітником. Коли я дивився вгору, на величне склепіння музею, то бачив, як він світився й переливався кольорами невідомого мені світу спокуси, і моя уява грала зі мною тисячі розпусних жартів, а заборонений плід притягував мене, як магніт притягує залізо. Врешті-решт я ухвалив рішення і сміливо попрохав Ліпсіуса бути моїм наставником.

Він сказав мені покинути музей у звичний час, о пів на п'яту, неспішно прогулятися по Ґрейт Рассел-стріт, де на розі до мене мав підійти чоловік, вказівки якого я повинен був слухняно виконувати. Я все так і зробив і став на розі, нервово оглядаючись навсібіч, серце шалено калатало в моїх грудях, подих перехоплювало. Якийсь час я чекав і вже почав боятися, що мене надурили, як останнього телепня, коли це раптом помітив джентльмена, який стояв напроти через дорогу на Тоттенгем-Корт-Роуд і дивився на мене з неприхованим задоволенням. Він підійшов до мене і, трохи піднявши капелюха, ввічливо попрохав іти слідом за ним, що я й зробив без зайвих слів, не маючи найменшого уявлення, куди ми йдемо і що на мене чекає. Ми зайшли у тихий та пристойний на вигляд будинок на вулиці, що тягнулася на північ від Оксфорд-стріт. Мій поводир натиснув на ґудзик дзвінка, і дворецький провів нас у велику скромно мебльовану кімнату на першому поверсі. Якийсь час ми мовчки сиділи, і я помітив, що меблі, хоч і скромні на перший погляд, були надзвичайно дорогі. Там стояли великі дерев'яні шафи з полицями, дві надзвичайно вишукані книжкові шафи, а в одному кутку я вгледів різьблену скриню, що, скоріш за все, походила ще із середньовіччя. За мить у кімнаті з'явився доктор Ліпсіус і звично зі мною привітався, а після кількох промовлених фраз мій проводир пішов. Тоді до кімнати зайшов якийсь старший чоловік, завівши з Ліпсіусом розмову. З їхніх слів я зрозумів, що мій приятель був торговцем антикваріатом. Вони говорили про якусь хеттську печатку та перспективи майбутніх знахідок, а трохи згодом до нас приєдналося ще троє чоловіків, і мова зайшла про можливості регулярних досліджень стародавніх кельтських пам'яток в Англії. Скидалося на те, що я був присутній на неформальній зустрічі археологів, а о дев'ятій, після того, як усі розійшлися хто куди, я глянув на Ліпсіуса, всім своїм видом показуючи своє замішання і вимагаючи пояснень.

— Що ж, — сказав він, — ходімо нагору.

Коли ми підіймалися сходами, а Ліпсіус підсвічував нам шлях лампою, я почув різкий звук замків і засувів, що закривалися на парадних дверях. Мій супровідник відчинив оббиті сукном двері, і ми опинилися в коридорі. До мене стали долинати якісь дивні звуки, немов шум буйних веселощів, а потім він заштовхнув мене у другі двері, і тут почалася моя посвята. Я не в змозі описати те, свідком чого я став того вечора. Не хочу навіть згадувати, що коїлося в тих таємних кімнатах, вікна яких були наглухо зачинені та зашторені, щоб жоден промінчик світла не впав на тиху вулицю. Мені дали випити червоного вина, і поки я куштував його, якась жінка сказала, що це вино з червоного глечика Аваллона. Інша запитала, як мені смакує вино Фавна, і я почув ще з десяток фантазійних імен, поки вино закипало у моїх венах і, схоже, розбудило щось, що спало в мені, відколи я з'явився на світ. Здавалося, наче свідомість покинула мене. Я більше не міг тверезо мислити, бо наче й не належав собі. Я став частиною жахливої забави і глядачем містерії, що розгорталася переді мною серед грецьких гаїв та струмків, бачив народний танок і чув звуки музики, сидячи поруч зі своїм приятелем, але наче був поза межами цього всього, ліниво за всім споглядаючи. Під час того дивного ритуалу вони змусили мене осушити священний келих вина, і, прокинувшись наступного ранку, я вже був одним із них, заприсягнувшись їм у вірності. Спочатку мені показали привабливий бік цих забав. Мене просили веселитися і нічим, окрім насолоди, не перейматися, а Ліпсіус сказав, що найвищою насолодою для нього є спостерігати за тим, як знущаються над нещасними, яких час від часу заманювали в цю оселю зла. Пізніше мені пояснили, що я також повинен взятися до роботи, і цього разу вже я був змушений грати роль спокусника. На моїй совісті немало людей, які опинилися на дні прірви.

Якось одного дня Ліпсіус покликав мене до себе в кабінет і сказав, що в нього для мене є складне завдання. Він відімкнув ящик стола, дістав звідти аркуш з надрукованим текстом, простягнув мені й попросив прочитати. На аркуші не було зазначено ані місця, ані дати, підпису теж не було, і ось що я прочитав:

«Містер Джеймс Хедлі, дійсний член Лондонського археологічного товариства, 12-го числа цього місяця отримав від свого представника у Вірменії унікальну монету, золотого Тиберія, на звороті якої зображений фавн в написом VICTORIA. Вважається, що ця монета має надзвичайну цінність. Містер Хедлі приїде до міста, щоб показати її своєму другу, професорові Мемісу, який проживає на Чейніс-стріт, неподалік від Оксфорд-стріт, у період між тринадцятим та вісімнадцятим числами».

Доктора Ліпсіус розсмішило щире здивування на моєму обличчі, коли я поклав на стіл цю чудернацьку записку.

— У вас буде чудова нагода виявити свою кмітливість, — сказав він. — У цій незвичній справі потрібні хитрощі й неабиякий такт. Звісно, в такій ситуації я б радше віддав перевагу якомусь Панургу[72], але поглянемо, на що ви здатні.

— Ви не жартуєте? — спитав я його. — Звідки вам знати, тобто звідки людина, з якою ви листуєтеся, знає, що монету насправді відправили з Вірменії містеру Хедлі? І як узагалі можна передбачити, коли тому містеру Хедлі спаде на думку приїхати до Лондона? Мені це нагадує ворожіння на кавовій гущі.

— Любий містере Волтерс, — сказав він у відповідь, — ми тут не граємося в здогадки. Ви знудитесь, якщо я почну, скажімо так, розкручувати все до найдрібніших гвинтиків, які приводять в рух механізм наших дій. Хіба вам не здається, що набагато цікавіше дивитися виставу із зали і насолоджуватися нею, ніж потрапити за лаштунки і бачити, як смикають усі ті важелі та канати? Повірте мені, краще здригатися від громовиці, ніж спостерігати, як людина котить гарматну кулю[73]. Та й, зрештою, вас не повинні хвилювати усілякі «чому» та «як», ви просто повинні виконати свою роботу. Звісно, я дам вам розгорнуті вказівки, але багато залежить від того, як ви, дотримуючись їх, виконаєте своє завдання. Я не раз чув, як молоді люди твердять, що головне в літературі — це стиль, і, запевняю вас, це саме стосується нашої набагато делікатнішої професії. У нашій справі стиль — на першому місці, тому ми товаришуємо з такими, як ви.

Я пішов звідти, до краю збентежений. Ліпсіус, поза сумнівом, навмисне залишив усе в таємниці, і я не знав, яка роль випаде мені. Хоч я й брав участь в тих жахливих оргіях, але в мені все ще відлунювали людські почуття, тому я боявся стати особистим катом містера Хедлі.

Через тиждень, шістнадцятого, доктор Ліпсіус запросив мене до себе в кабінет.

— Це відбудеться сьогодні ввечері, — почав він. — Будь ласка, слухайте уважно те, що я вам зараз скажу, містере Волтерс, адже ця справа — небезпечна, і під страхом смерті я наказую вам неухильно дотримуватися моїх вказівок. Затямили? Отож, сьогодні близько пів на восьму ви неспішно прогулюватиметеся по Хемпстед Роуд, поки не дійдете до Вінсент-стріт. Там ви повернете і підете далі, а на третьому повороті звернете праворуч і дістанетеся вулиці Ламберт Террес. Потім підете прямо, перетнете дорогу і пройдете трохи по Гертфорд-стріт, що виведе вас на Лілліштонську площу. Друга вулиця, яка відгалужується від площі, називається Шін-стріт. Насправді ж це більше схоже на прохід між глухими стінами, ніж на вулицю. Хай там як, але рівно о восьмій ви повинні опинитися на розі цієї вулиці. Ви підете вперед і вже на повороті, що межує з площею, ви побачите старого джентльмена із сивими бородою та бакенбардами. Він швидше за все сваритиме візника, що переплутав вулиці, і замість Чейніс-стріт завіз його на Шін-стріт. Ви спокійно підійдете до нього і запропонуєте свої послуги. Він скаже вам, куди він прямував, а ви ввічливо запропонуєте показати йому дорогу. Припускаю, що професор Меміс перебрався на Чейніс-стріт місяць тому. Отож, містер Хедлі ще жодного разу там не був і, більш того, він добряче підсліпуватий і не надто орієнтується в Лондоні. Насправді, він довго жив життям ученого самітника в Одлі Голл. Чи потрібні ще пояснення такому розумному чоловікові, як ви? Ви приведете його до цього будинку. Він натисне на дзвінок, і дворецький в скромній лівреї проведе його досередини. На цьому вашу роботу буде закінчено, з якою, я переконаний, ви чудово впораєтеся. Ви залишите містера Хедлі біля дверей і підете собі далі, і я сподіваюся вас побачити наступного дня. Власне, більше я не маю вам що сказати.

Я подбав про те, аби з точністю виконати ці докладні вказівки. Зізнаюся, що по Тотгенгем-Корт-Роуд я йшов, сповнений жахливого відчуття, що наближаюся до поворотного моменту в моєму житті. Людський тлум на тротуарах та вуличний гамір були для мене не більш як німою сценою. Я безперестанку прокручував у голові те завдання, що звалили на мої плечі, і запитував себе про можливі наслідки. Наблизившись до повороту, я подумав, чи, бува, не зачаїлася десь позаду мене небезпека. Мені здалося, що за мною стежать, і в кожному випадковому перехожому, який кидав на мене побіжний погляд, я вбачав поліцейського. Визначений час неухильно наближався, западали сутінки, а я все вагався, вирішуючи, йти мені далі чи, можливо, назавжди покинути Ліспіуса разом з його бандою. Практично вирішивши відмовитися від цієї затії, я раптом подумав, що все це — просто грандіозний жарт, весела вигадка. Цікаво, хто міг примудритися роздобути інформацію про довірену особу з Вірменії? Звідки Ліпсіусу було знати про конкретну дату і потяг, на який сяде містер Хедлі? Як переконати його сісти саме в цей найманий екіпаж поміж десятків інших, що чекали біля станції Паддінггон? Мені все це видалося звичайнісінькою вигадкою, тож я бадьоро покрокував далі, звернув на Вінсент-стріт і пішов по маршруту, який мені детально описав Ліпсіус. На тих вулицях, які він назвав, панувала тиша і витав дух гнітючої дешевої елегантності. Надворі було темно, і я почувався самотньо на цих затхлих площах і дугоподібних вулицях, де час від часу проходили люди і дедалі більше згущувалися тіні. Я вийшов на Шін-стріт, що справді, як і казав Ліпсіус, скидалася більше на прохід, ніж на вулицю. Безлюдна тиха вулиця, де по один бік з-за невисокого муру визирали занедбані сади і задні фасади будинків, а по другий бік виднівся склад лісоматеріалів. Я повернув за ріг, і площа зникла з мого поля зору, а тоді, на моє превелике здивування, я побачив ту сцену, яку мені описав Ліпсіус. Двоколісний екіпаж зупинився біля тротуару, і старий чоловік із саквояжем у руках кричав на візника, що зі спантеличеним виразом обличчя сидів на передку.

— Перепрошую, але я переконаний, що ви назвали саме Шін-стріт, ось я вас сюди і привіз, — наближаючись, я чув, як він говорив до старого, що аж кипів від люті, погрожуючи візникові поліцією та судом.

Вражений побаченим, я вирішив дотримуватися наміченого плану. Я підійшов і, не звертаючи уваги на візника, ввічливо зняв капелюха перед містером Хедлі.

— Пробачте, сер, — мовив я, — чи можу я вам чимось допомогти? Бачу, ви нетутешній. Можливо, візник вас неправильно зрозумів. Підказати вам дорогу?

Старий повернувся до мене, і я помітив, що він гарчить і шкірить зуби, мов той сварливий пес.

— Цей п'яний дурень привіз мене не туди, — сказав він. — Я сказав йому їхати на Чейніс-стріт, а він натомість привіз мене в це пекельне місце. Я не заплачу йому ані фартинга, хоч і хотів дати солідні чайові. Я збираюся викликати поліцію, і нехай ті роблять з ним, що хочуть.

Така погроза, схоже, неабияк налякала візника. Оглянувшись навколо, ніби щоб переконатися, що поблизу немає полісменів, він поїхав геть, гуркочучи колесами, а містер Хедлі люто вишкірився, радий, що зекономив, і поклав назад у кишеню один шилінг і шість пенсів — «солідну» суму, що так і не перепала візникові.

— Шановний сер, — сказав я, — боюсь, ця прикра обставина неабияк вас роздратувала. До Чейніс-стріт звідси далеченько, тому, якщо ви не знаєте Лондону як свої п'ять пальців, вам буде важко її знайти.

— Так, я погано знаю Лондон, — відповів він. — Я навідуюся сюди лише у важливих справах і ніколи в житті не був на Чейніс-стріт.

— Справді? Тоді я з радістю проведу вас туди. Я саме вийшов на прогулянку, і мені не завдасть жодного клопоту супроводжувати вас.

— Мені потрібно зустрітися з професором Мемісом, що проживає в будинку під номером 15. А я, як на те, погано бачу і ніколи не можу розгледіти номери на дверях.

— Що ж, ходімте, — сказав я, і ми рушили.

Містер Хедлі не здався мені приємним чоловіком — усю дорогу він щось бубнів собі під носа. Він відрекомендувався, і я улесливо запитав у нього: «Той самий славнозвісний антиквар?», і з того моменту змушений був слухати історію його нестерпних сварок з видавцями, що, за його словами, безсовісно з ним поводилися. Цей чоловік уособлював розділ із книжки «Дратівливі письменники». Він розказав мені, як мало не зробив багатими кілька установ, та змушений був полишити цей задум через їхню невдячність. Окрім цих історій про несправедливість і того прикрого випадку з візником йому ще було на що скаржитися. Сидячи в потязі, він гострив олівця, аж тут від раптового поштовху локомотива, що якраз під'їжджав до вокзалу, складаний ніж відскочив і черкнув йому по обличчю, залишив на вилиці невеличку ранку у вигляді трикутника, яку він мені одразу й продемонстрував. На голову машиніста сипалися прокльони, старий антиквар сварив на чім світ стоїть залізничну компанію та нахвалявся подати судову заяву щодо відшкодування збитків. Отак він бурчав усю дорогу, зовсім не помічаючи, куди іде, і ця його поведінка здалася мені такою огидною, що мені навіть почало подобатися те, як я обводив його навколо пальця.

Однак моє серце закалатало, коли ми звернули на вулицю до будинку, де на нас чекав Ліпсіус. Мало що може трапитися, думав я. Ми випадково могли натрапити на одного з друзів Хеллі. Може, він і не знав, де розташована Чейніс-стріт, але він міг бувати на вулиці, куди я його завів. Незважаючи на свою короткозорість, він міг розгледіти номер будинку або в раптовому нападі підозрілості звернутися до полісмена на розі. Тому кожен крок, що наближав нас до мети, давався мені з болем і страхом, а кожен перехожий, що йшов нам на зустріч, таїв у собі загрозу. Ледве стримуючи хвилювання, я доволі невимушено запитав:

— Здається, ви назвали номер 15? Це третій будинок звідси. З вашого дозволу, тут я вас покину. Я трохи забарився, до того ж мені потрібно на інший бік Тоттенгем-Корт-Роуд.

Він буркнув щось, що мало звучати як подяка, а я повернувся й швидко пішов у протилежному напрямку. Через хвилину чи дві я озирнувся й побачив, як містер Хедлі стоїть на порозі будинку, а тоді двері відчинилися, і він зайшов досередини. Я полегшено зітхнув і поквапився звідти, щоб весело провести час у приємному товаристві.

Увесь наступний день я тримався подалі від Ліпсіуса. Мені було тривожно, я не знав, що коїлося в той момент, але турбота про власну безпеку підказувала мені тихо сидіти вдома, не висовуючи на вулицю носа. Втім, мене діймало нестримне бажання дізнатися, чим закінчилася ця дивна драма, в якій я зіграв свою роль, і пізно ввечері я вирішив піти й з'ясувати, якою була розв'язка цього спектаклю. Коли я прийшов, Ліпсіус кивнув мені і запитав, чи ми можемо поговорити на самоті п'ять хвилин. Ми пішли до його кабінету, і він почав ходити туди-сюди, а я сидів, чекаючи, поки він заговорить.

— Любий містере Волтерс, — врешті мовив він, — сердечно вітаю вас. Ви надзвичайно ретельно й майстерно виконали свою роботу. У вас велике майбутнє. Дивіться!

Він пішов до свого письмового стола, натиснув на таємну кнопку, і перед ним вискочила шухлядка, з якої він щось витягнув і поклав на стіл. То була золота монета. Взявши її до рук, я почав уважно розглядати і побачив біля фігурки фавна напис:

— Victoria, — прочитав я, всміхаючись.

— Так, чудовий улов, яким ми завдячуємо вам. Мені коштувало неабияких зусиль, аби переконати містера Хедлі, що сталась невеличка помилка. Він страшенно сварився і поводився зовсім не як джентльмен. А вам він не видався страшенно злосливим чоловіком?

Я роздивлявся монету, захоплюючись її блиском, рідкісним візерунком і чітким рельєфом, ніби вона була тільки-но викарбувала в монетному дворі. Щире золото сяяло й виблискувало, як полум'я у світильнику.

— А що ж сталося з містером Хедлі? — врешті запитав я.

Ліпсіус усміхнувся і стенув плечима.

— А яке це має значення? — відповів він. — Він може бути де завгодно, але менше з тим. Мені вкрай дивно чути від вас таке запитання. Ви розумний чоловік, містере Волтерс. Подумайте добре, і я переконаний, більше ви його не ставитимете.

— Любий сер, — сказав я, — мені здається, ви не зовсім чесно зі мною чините. Ви щедро похвалили мене за участь у цьому полюванні, і я, природно, хочу знати, чим усе закінчилося. Судячи з поведінки містера Хедлі, мені здається, у вас із ним виникли певні труднощі.

Якусь мить він мовчав, а тоді знову почав ходити по кімнаті, про щось розмірковуючи.

— Що ж, — врешті мовив він, — гадаю, ви маєте слушність. Ми насправді перед вами в боргу. Як я вже казав, я високо ціную ваш розум, містере Волтерс. Погляньте сюди.

Він відчинив двері, що вели в іншу кімнату, вказавши на щось.

На підлозі лежав великий ящик, чимось схожий на труну. Придивившись, я зрозумів, що то був саркофаг, які можна побачити в Британському музеї, розмальований яскравими єгипетськими фарбами, змережений символами, що означали велич покійника і сподівання на його безсмертне життя. Всередині саркофага була сповита мумія з неприкритим обличчям.

— Ви збираєтеся кудись її відіслати? — спитав я, одразу ж забувши своє запитання про містера Хедлі.

— Так. Отримав замовлення від місцевого музею. Але придивіться уважніше, містере Волтерс.

Спантеличений цими словами Ліпсіуса, я вдивлявся в лице мумії, поки він тримав наді мною лампу. З плином віків плоть почорніла. Але, нахилившись ближче, я побачив на правій вилиці невеличкий шрам у формі трикутника, і таємницю мумії було розкрито. Я дивився на мертве тіло чоловіка, якого сам і заманив у цей дім.

Я не знав, що мені думати й що робити. Неусвідомлено затиснувши в руці прокляту монету, що пекла мене пекельним вогнем, я кинувся бігти, немов утікав від чуми чи смерті, і, засліплений страхом, вискочив на вулицю, не бачачи перед собою дороги. Відчувши, що золота монета впинається мені в долоню, і пожбурив її невідь куди, а потім помчав через провулки і темні вулиці, аж поки не вибіг на пожвавлену вулицю і там зупинився. Трохи оговтавшись, я усвідомив, на яку небезпеку щойно себе наразив, і зрозумів, що зі мною станеться, якщо я потраплю до рук Ліпсіуса. Я знав, що своїми діями став на заваді не людині, а радше безжальному механізму. Недавня пригода з бідолашним містером Хедлі дала мені зрозуміти, що в Ліпсіуса повсюди є свої люди, і я був переконаний в тому, що коли потраплю йому на очі, він не зрадить своєму стилю і вб'є мене, піддавши страшним, витонченим тортурам. Я довго ламав голову над тим, як перехитрити доктора і його шпигунів, троє з яких, наскільки мені було відомо, зі знанням справи вистежували тих, хто з різних причин не бажав бути поміченим. Підданцями Ліпсіуса були двоє чоловіків і жінка, яка вирізнялася неймовірною підступністю та невблаганністю. Але я теж не ликом шитий, тому був рішуче налаштований. Відтоді я щодня й щогодини мірявся з Ліпсіусом та його вірними слугами винахідливістю. Якийсь час мені щастило. Незважаючи на те, що вони несамовито ганялися за мною лондонськими хащами, я все одно губився серед них, звідки втішено споглядав їхні шалені спроби знову вийти на втрачений слід. Як вони тільки не намагалися видурити мене з моєї схованки! Через газети прохали за велику винагороду і без найменшого для мене ризику віддати те, що я взяв. Мене смішили їхні намагання, помаленьку я почав зневажати організацію, якої так боявся, і зрештою наважився вийти зі сховку. Не раз і не двічі я зустрічав двох чоловіків, завданням яких було мене впіймати, і мені легко вдавалося вислизнути у них прямо з-під носа. Я вчинив необачно, коли вирішив, що мені нема чого боятися, адже я почав вважати себе хитрішим за них. Але поки я тішився зі своєї спритності, третя з вірних слуг Ліпсіуса вже розкидала свої тенета. Лихої години я навідався до свого давнього друга, письменника на ім'я Рассел, що мешкає на тихій вуличці в Бейсвотері. Потім, надто пізно, я довідався, що за день чи два до того та жінка винайняла помешкання в тому самому будинку і слідкувала за мною. Як я вже казав, надто пізно я зрозумів, що припустився фатальної помилки, тепер я потрапив у пастку. Рано чи пізно я опинюся в руках безжального ворога, а покинувши цей дім, знайду свою смерть. Я навіть не уявляю, якою вона буде. Моя яскрава уява вимальовує жахливі картини невимовно витончених тортур, які, скоріш за все, на мене чекають. І я знаю, що помиратиму на очах Ліпсіуса, який стоятиме поряд, втішаючись із моїх страждань та сорому.

Години, ні, хвилини стали для мене надзвичайно цінними. Іноді я відволікаюся від очікування смерті, думаючи про те, що навіть зараз я ще можу вирватися з майстерно розставлених тенет, не потрапити до вишукано замаскованої пастки, де на мене чекає смерть. Та мені вже несила щось вигадувати. Я мов той вчений з давнього міфу, якого зрадив талан, що досі не покидав мене. Я не знаю, коли настане моя остання година, але кінець неминучий, і скоро мене схоплять, щоб здійснити наді мною смертний присуд.

Я більше не можу сидіти тут, мов у в'язниці. Сьогодні ввечері я вийду на сповнені людей і гамору вулиці й востаннє спробую втекти.

Глибоко вражений, Дайсон згорнув записник і подумав про дивну низку пригод, через які він дізнався про змови та контрзмови, пов'язані із золотим Тиберієм. Монету він надійно заховав ще раніше і тепер здригався від думки, що місце її зберігання стане відоме зловмисникам, які, схоже, володіють неабиякими джерелами інформації.

Поки він читав, надворі стемніло, і він відклав убік записник, всім серцем сподіваючись, що бідолашному Волтерсу таки вдалося останньої миті порятуватися від загибелі, якої він так боявся.

Пригода у покинутому помешканні

— Дивовижна історія! Неймовірне переплетіння подій і вражаючий збіг обставин. Визнаю, що вперше показавши мені золотого Тиберія, ви не прибільшували значимості пригоди, що трапилася з вами. Гадаєте, у Волтерса й справді є підстави боятися за своє життя?

— Хтозна. Як узагалі можна щось передбачити, коли саме життя огортається плащем, витканим із суцільних випадковостей, розіграючи свою драму? Можливо, ми ще не дійшли до останнього розділу цієї дивної історії. Але, погляньте, ще трохи — й Лондон залишиться позаду. Бачите просвіти між цегляними будинками, крізь які вдалині видніються зелені поля?

Дайсон умовив містера Філіпса піти з ним на одну з тих безцільних прогулянок, які приносили йому неабияке задоволення. Покинувши саме серце Лондона, вони вирушили у західному напрямку, крокуючи широкими вулицями, вимощеними бруківкою, і зараз уже минали передмістя, де закінчувалася дорога. Далі вони пішли тихою стежкою, що вилася під крислатими в'язами. Жовте проміння осіннього сонця, що кидало світло на безлюдну й довгу приміську вулицю, тепер, пробиваючись крізь гілля дерев, вигравало на килимі опалого листя, виблискувало й відбивалося у калюжах після дощу. На розлогих пасовищах мирно спочивала осінь перед тим, як налетять сильні вітри; здалеку, за пеленою туману, Лондон втратив свої чіткі обриси і виглядав нагромадженням будівель. Де-не-де шибки вікон удалині відбивали сонячні промені, займаючись яскравим полум'ям, над будинками сяяли шпилі, а внизу вулиці потопали в напівмороку, де вирувало звичне життя. Дайсон з Філіпсом мовчки йшли попід високим живоплотом, аж раптом на повороті стежини вони побачити відчинену навстіж трухляву старовинну браму і будинок, що стояв у кінці порослої мохом алеї для екіпажів.

— Ось вам і уламок минулого, — мовив Дайсон. — Гадаю, садиба доживає свої останні дні. Погляньте, як висохли й заросли бур'яном лаврові кущі, геть чорні й безлисті. Погляньте на дім, стіни якого вкриті жовтими патьоками дощу й острівцями зеленого моху. Навіть табличка з написом, що будівля здається в оренду, потріскалася й геть похилилася.

— Ходімо, заглянемо всередину, — сказав Філіпс. — Навряд чи там хтось є.

Вони звернули на під'їзну алею і повільно рушили до будинку, найкращі часи якого залишилися в далекому минулому. Він був великий і безладний, з вигнутими обабіч флігелями, а покрівлі та виступи, що стирчали врізнобіч, свідчили про те, що будинок розбудовувався в різні періоди. Обидва флігелі мали спадисті дахи, і, наближаючись до них, друзі побачили з одного боку стайні, а з другого — годинникову вежу із дзвоном і чорні зарості похмурих кедрів. Картину цього занепаду оживляла лише вечірня заграва: призахідне сонце, що сідало за в'язами, немов запалило небокрай, відбиваючись у горішніх вікнах будинку, і здавалося, наче там, усередині, вогонь змішався з кров'ю. Перед жовтим фасадом будинку, вкритим, як образно зауважив Дайсон, зеленими й почорнілими гангренозними виразками, простягнувся газон — колись, поза сумнівом, доглянутий, а тепер занедбаний, густо порослий кропивою та диким щавлем, на квітниках розкошував бур'ян. З колон на стежку попадали вази, встеливши її своїми уламками. І скрізь, на газоні й стежці, густо-рясно розлізся слизький вогкий грибок, мов нагноєння на землі. Посередині здичавілого газону був занедбаний фонтан. Обід чаші розкришився від старості, у застійній воді плавала якась зелена гниль замість лілій, що колись там квітли, в бронзове тіло Тритона, який стояв у центрі, в'їлася іржа, а ріг, який він тримав у руках, був зламаний.

— У такому місці, — мовив Дайсон, — охоплюють думки про занепад і смерть. Тут уся сцена заставлена декораціями-символами розрухи. Над нами повис кедровий морок, просочившись у всі вогкі закутки, і навіть гнилісне повітря припасоване до цих похмурих декорацій. Для мене цей занедбаний дім так само сповнений духовних виявів енергії, як і кладовище, а в цьому самотньому Тритоні, залишеному посеред його океану, є щось величне. Він останній з богів. Його покинули, але він і досі пам'ятає плюскіт води і славні минулі часи.

— Мені страшенно імпонують ваші роздуми, — сказав Філіпс, — та дозвольте звернути вашу увагу на те, що двері будинку відчинені.

— Що ж, тоді зайдімо досередини.

Двері були нещільно причинені, і вони зайшли у вкритий пліснявою хол, після чого зазирнули в одну з кімнат. Це було продовгувате просторе приміщення, в якому вишукані багряні шпалери з ворсовим візерунком довгими смугами відставали від стін, почорнілі від сирості, що з'їдала їх знизу. Сира земля із затхлими випарами знову почала панувати, поглинаючи все, що було створене руками людини. Підлога вкрита товстим шаром пилюги занепаду, а колись яскраво розфарбована стеля з грайливими купідонами була понівечена виразками вологості, перетворившись на сумне видовище. Амури більше не пурхали одне за одним і не хапали рученятами квіткові віночки. Ця сцена скидалася тепер на жахливу карикатуру давнього безтурботного світу з його милими звичаями, а танець жерців Кохання перетворився на танець Смерті. Чорні фурункули та гнійні виразки рясно вкривали пухкенькі ніжки й рученята, усміхнені личка були поцятковані гниллю, а чарівна кров скипала від бридкої хвороби. То була притча зла і лицемірства, де хробаки жадібно пожирали серце троянди.

Дивно, та під розмальованою стелею, біля понівечених гниллю стін усе ще самотньо стояли два крісла — єдині меблі, що залишилися в цьому порожньому домі. З високими спинками, різьбленими підлокітниками та вигнутими ніжками, покриті вицвілою позолотою і оббиті спорохнявілим адамашком — вони також були частиною декорацій, що так вразили Дайсона.

— Що це за крісла? — спитав він. — Хто сидів у них? Хто, одягнений в атласний шовк персикового кольору, з мереживними гофрованими манжетами та золотими пряжками, всіяними діамантами, говорив a conté fleurettes[74] зі своїм співрозмовником? Філіпсе, ми опинились в іншому столітті. Якби ж то я захопив із собою трохи нюхального тютюну! Але натомість дозвольте запропонувати вам сісти ось сюди й закурити люльку. Жахлива звичка, та менше з тим.

Вони всілися у химерні крісла, дивлячись крізь тьмяні брудні шибки на занедбаний газон, розбиті вази й покинутого Тритона.

Згодом Дайсон припинив удавати, наче опинився у вісімнадцятому столітті. Він більше не поправляв буцімто мереживні гофровані манжети й не тарабанив пальцями по уявній табакерці.

— Це все, мабуть, дурні фантазії, — врешті озвався він, — однак мене не покидає враження, ніби нагорі хтось стогне. Вслухайтесь. Ні, тепер затихло. О, знову! Ви почули, Філіпсе?

— Ні, не можу сказати, що почув бодай щось. Та, гадаю, такі старі будинки, як цей, схожі на морські мушлі, що відлунюють якісь звуки. Старі трухляві балки потрохи осідають і скриплять.

Я можу лише уявити, як цей будинок резонує від різних голосів: від голосу матерії, що повільно, але впевнено перетворюється на щось геть інше, змінюючи свою форму; від голосу хробака, що врешті-решт прогриз серцевину дуба, від голосу каменя, що треться об камінь, від голосу часу, що відвоював своє.

Чоловіки мовчки сиділи в старовинних кріслах, і їм все важче ставало дихати тією затхлістю, що вже сотню літ панувала в цьому домі.

— Мені тут не подобається, — сказав Філіпс після тривалої мовчанки. — Тут якось огидно й нудотно смердить, ніби чимось горілим.

— Ваша правда. Тут страшенний сморід. Цікаво, що це може бути? І знову цей стогін! Ви чули?

Серед тиші пролунав якийсь глухий звук, схожий на стогін, сповнений безмежного суму та нестерпного болю, і двоє приятелів налякано переглянулися — в їхніх очах спалахнув страх та передчуття зустрічі з чимось невідомим.

— Ходімо, — сказав Дайсон, — потрібно з'ясувати, що це таке, — і вони вийшли в хол, вслухаючись у тишу.

— Знаєте, — мовив Філіпс, — хоч це й безглуздо звучить, та я майже впевнений, що чую запах горілої плоті.

Вони піднялися сходами, що скрипіли у них під ногами, а сморід, від якого аж спирало дух, лише посилювався. Вони задихалися від випарів, настільки нудотних, наче потрапили в оселю самої смерті. Двері були відчинені, вони увійшли до великої кімнати й застигли на порозі, вхопившись один за одного й здригаючись від побаченого.

На підлозі лежав голий чоловік з широко розпростертими руками й ногами, прив'язаними до кілків, вбитих у дерев'яну підлогу. Вкрите глибокими ранами тіло було жахливо скалічене й понівечене слідами розжареного заліза — це була не людина, а руїна сплюндрованої людської плоті. Посередині живота лежали, все ще тліючи, гарячі жарини, проте плоть уже згоріла до кісток. Чоловік був мертвий, але дим від тортур, яких він зазнав, чорною парою все ще здіймався над його тілом.

— Молодик в окулярах, — мовив містер Дайсон.