З цього можна зробити кілька оповідань

Тарас Прохасько. З цього можна зробити кілька оповідань

Видавництво «Лілея-НВ», 2005 Серія «Агресивна бібліофілія»

Дзядзьо Михась так добре робив печі і пивниці, що після арешту ще цілий рік не міг піти по етапу. Новоприбулі офіцери окупаційного війська і таємної поліції обживалися у містах, містечках і більших селах. Вони отримували державні помешкання у понищених війною каменицях і віллах. Їм треба було подбати про побут сім'ї, про відчуття домашності і довічності. Арештований майстер належав їм. Дзядзя забирали на приватні роботи спочатку яремчівські, потім

надвірнянські уповноважені. Нічого дивного. У кінці вісімдесятих ми, солдати совєтської армії, так само робили ремонти у помешканнях офіцерів. Врешті якась комісія з Києва виявила, що засуджений такий-то все ще числиться за місцевим слідчим ізолятором, хоча йому цілком виважено призначено перебувати у східних областях Радянського союзу. Дзядзя відразу ж відправили до Станіслава з призначенням на перший поїзд до Сибіру. Знайомий дорівський

священик був єдиним, хто зумів завезти йому мішечок сухарів. Отець Головацький не знав, що через кілька років вони стануть родичами, що у Читі дзядзьо одружиться із сестрою жінки його брата. І що всі вони повернуться у Карпати. Перший поїзд до Сибіру був кримінальним. Дзядзя вкинули у вагон, і сухарі відразу опинились у пахана. Ясно, що треба було перебазарити. Кримінальні не любили політичних. Особливо тоді, коли один

політичний потрапляв у цілий вагон кримінальних. Дзядзьо натомість не любив романів. Він говорив мало, і більшість того, що він говорив, була або жартами і

каламбурами, або страшенно дозованими фраґментами власного досвіду, котрі з'являлися

як асоціації, що могли залежати лише від дуже персональної логіки ланцюга. З-під

язика він вийняв половинку жилетки і, ще тримаючи руку біля губ, зробив пальцями той рух, який примусив

невагомий шматок сталі пролетіти кілька метрів і заглибитися у дощану стіну якраз біля голови пахана. Аж тоді дзядзьо привітався з тимчасовою хатою так, як мав би вітатися колишній боєць штрафбату. Йому віддали сухарі і поступилися

місцем біля повітря. Поїзд ішов на владімірскій централ. Там його щоразу знімали з поїзда, вичисляючи якусь невідповідність. Багато діб він провів на бетонних підлогах, заллятих водою, у найлеґендарніших етапних тюрмах. Одна з них

була навіть на острові, що дзядзя дуже звеселяло. Зрозуміло, що дзядзьо не любив поліцаїв і міліціянтів. Як справжній майстер він казав, що захотіти бути міліціянтом може тільки такий, що не хоче нічого справжнього робити, але добре їсти. І ще мусить мати спеціальну любов до безборонного биття людських тіл.

Дзядзьо зовсім не дивувався, коли всі перешіптувалися про далекого сусіда, якому, правдоподібно, відбили нирки в міліції десь наприкінці

сімдесятих. Дзядзьо не надто знався на суспільних і державних системах, але вірив у сталість людської природи. Коли хтось застрелив жінку, яка жила ще ближче від лісу, ніж ми, дзядзьо вирішив знищити свій фльоберт, який зберігався у таємній пивничці під хатою ще з тридцятих років. Дільничний міліціянт почав ходити надто близько. Між нашою хатою і домом убитої не було жодних осель, лише поле, городи, сади, яри і зарості шипшини. Небіжка

часто приходила до нас, вони з дзядзем сиділи вечорами на лавці під сливками. Дзядзьо любив свого фльоберта, але розумів, що настав час, коли рушниця, навіть зовсім чиста й унікального калібру, повинна бути зліквідована, щоби не бути

знайденою міліцією у хаті. Нам дзядзьо подарував кількадесят блискучих патронів. Під горбом, на якому наша хата і сад, була залізнична колія. Але ми вже трохи розумілися на таких речах і відійшли колією

досить далеко від хати. Тоді поскладали патрони на рейку. Над'їхав вечірній рахівський, з вікон виглядали пасажири. Шістдесят патронів при такій швидкості створили ефект повного шмайсерівського маґазина. Машиніст загальмував, вискочив зі своєї кабіни і скотився в яр. Поїзди і колія були частиною нашого щоденного життя. Коли їхали вантажні, тряслася хата. Особливо це відчувалося вночі, ліжко

вібрувало, як при середньому землетрусі. На стриху додавався ще один бал. Коли справді стався землетрус десь у вісімдесят першому, наша сім'я була єдиною з кількаповерхової камениці у Франківську, котра ніяк не зреаґувала на трясення.

Сусіди у піжамах, з паспортами й ощадними книжками стояли на середині вулиці і з жалем дивилися на наші вікна. Дзядзьо тим часом стукав якимось патиком у стелю, бо думав, що тамтешні діти їздять серед ночі на ровері, а

мама питалася у брата, нащо він трясе ліжком. Лише тета Міра, яка спала у своїй кімнаті у вузькій щілині між стосами книжок, була впевнена, що станеться те, чого вона завжди боялася, про що часто думала – колись буде трясення землі і її завалить книжками. А тому навіть не намагалася вийти з кімнати. Передовсім вона цінувала свою незалежність від інших людей, навіть найближчих. Ненавиділа подарунків на уродини. До її кімнати не можна

було нікому заходити. Двері вона завжди замикала на ключ. Її кімната була зареєстрована як окрема квартира. Навіть святий Миколай залишав свої мандаринки для тети Міри у торбинці, прив'язаній до клямки її покою. Дзядзьо Михась, між іншим, не знав багатьох сучасних найпростіших слів. На кімнату він міг сказати покій або комната, але не кімната. Про стелю – суфіт або потолок. Тету Міру це нервувало. Її багато чого нервувало у дзядзеві. Але вона

визнавала, що – попри відсутність освіти – він є надзвичайно інтеліґентним. Просто вони обоє були надто впертими і сильними, щоби могти лагідно сприймати одне одного. І надто іронічними, щоби не бачити в собі нападника і жертву одночасно. У них був спільний духівник. Отець доктор Лаба у двадцятих був

духівником у гімназії сестер василіянок, де вчилася тета Міра, а в сорокових – у дивізії «Галичина», де служив дзядзьо Михась. Тета Міра не любила

свого радянського паспорта, бо у графі «место рождєнія» було записано – Скрентон,

США. Тета Міра привчила нас з братом до ґрейпфрутів. Ще у ті часи, коли їх щойно почали експортувати з Куби, і ними були заповнені овочеві крамниці, і всі вважали їх якоюсь гидотою у порівнянні з дефіцитними помаранчами і мандаринами. Ще в овочевих крамницях продавали дуже погану квашену капусту. Її зіпсутість намагалися перебити лавровим листям. Тета Міра була

сестрою мого діда Богдана, маминого тата. Дідо помер кілька років перед моїм народженням. Другий дідо – тато тата – загинув за кілька місяців до народження

тата. Тому дзядзьо Михась був моїм єдиним реальним дідусем. Вони познайомилися з бабцею у Читі. Татові було тринадцять років, він звик опікуватися своєю мамою

сам, тому спочатку активно перешкоджав будь-якому зближенню. Тата брали просто у школі. Вони тоді жили у

Моршині. До класу ввійшли озброєні енкаведисти й заарештували десятилітнього хлопця. У Читі він зійшовся з урками. Якогось року в їхньому класі стало на шість хлопців менше – троє загинули у поножовщині, а інших трьох присудили до розстрілу за численні розбої з убивствами. Іноді читинські урки програвали у карти чиєсь життя. Скажімо, четвертий ряд, дев'яте місце у кінотеатрі «Спартак» під час сеансу на чотирнадцяту

двадцять. Той, хто програв, мусив заколоти випадкового глядача, що опинився у цей час у цьому місці. Дзядзьо зумів витягнути тата з вуличної банди, і тато його визнав. Тато почав серйозно займатися класичною боротьбою, випилюванням лобзиком і ремонтом годинників. Хоча за звичкою не переставав носити кастет. Дзядзьо переконував його, що жолудь набагато кращий, бо ним не можна нікого покалічити. Жолудь – це металева куля,

яку затискається у кулаці. Вона не так додає ваги ударові, як формує найефективнішу структуру самого кулака. Вже у вісімдесятих тато часто ходив нічним містом, тримаючи про всякий випадок у руці шкіряний футляр із багатьма ключами. Його читинський кастет я знайшов кілька років тому. Вкинув до кишені і

пішов по хліб. Дорогою не втримався і вдягнув його на руку, не виймаючи з кишені. Чотири дірки були розраховані на тонші пальці. Стоячи у черзі, я

ніяк не міг зняти кастета. Також не міг витягнути руку з кишені, не міг видобути

гроші. Мусив вийти з черги в останню мить. Іншим разом ми відпроваджували когось до нічого поїзда. Цілим товариством допивали останні пляшки на вокзалі, чомусь між двома вантажними поїздами на запасних коліях. Ми хотіли, щоби все було якнайтихіше, якнайпорядніше. Пляшки стояли на низенькому стовпчикові, з котрого світила синя лампа. Ми не сподівалися, що того

року було так багато крадіжок з товарних вагонів. Виявляється, всю територію

станції досить добре пильнували. Раптом з усіх боків надбігло багато міліціянтів. Біжучи, вони дивацько притискали фуражки. Нас затримали і під конвоєм повели до відділка. У кишені мого зимового плаща був кастет. Я хотів його звідти забрати, але міліціянт вхопив мене за руку і заборонив користуватися кишенями. Я запропонував йому покурити добрих сиґарет,

якраз мав подаровану пачку не знаного у нас житану. Офіцер погодився, бо до відділка було ще далеко. Виймаючи пачку, я мусив встигнути прорвати кишеню і

вкинути кастет під підкладку плаща. У відділку нас обшукали. Я старанно відхиляв

поли, намагаючись не зачепити нікого чимось важким, що мотулялося на рівні колін. Потім я викинув його у ріку. Ніколи нікого не вдарив. Навіть того омонівця, в якого ми з приятелем відібрали ґумову палицю. Тоді

Франківськ був подібний на окуповане місто. Був вересень, п'ятдесятиріччя

приєднання Західної України до УРСР. Омонівці з Одеси патрулювали всі центральні вулиці. Ходили по троє, з псами, ґумовими палицями, ґазовими балонами, кайданками. Такого ми ще не бачили. Патрулі переслідували всіх, у кого були значки з жовто-синіми або червоно-чорними прапорами. Скінчилося тим, що вони побили нашого товариша. Коли його шпиталізували,

омонівців забрали, рятуючи від відповідальності. А сімнадцятого вересня ми носили чорні жалобні пов'язки і світили свічки у темних вікнах. Хоч наше вікно важко було зробити темним. Ми жили при головній вулиці, і ґірлянди святкових ілюмінацій були натягнуті якраз навпроти наших вікон. Взимку, коли підвіконня, дахи, дерева й електричні дроти облипали снігом, гарно було розслонити вікна і дивитися на особливе рожеве сяйво – ілюмінація якось

розчинялася у фактурі снігу. У Львові я часом ночував по вулиці Руській. На останньому поверсі старезної камениці, тої, що прилягає до Успенської церкви, жила наша старенька тітка, вдова першого ректора українського таємного університету. Коли вона хворіла, я залишався там на ніч. Ліжко легко вібрувало

від трамваїв, і час від часу блискали сині спалахи, затиснені ущелиною вулиці. З іншого вікна можна було оглядати експонати одного залу музею меблів і

порцеляни. Якось ми ходили ним з моїми ще малими тоді дітьми. Я подивився через вікно на вікон давнього помешкання. Воно було відчинене, але поверхом вище. Можна було побачити ту саму стелю і зовсім іншу лампу. У Франківську був такий час, коли ми з найближчими однокласниками щодня після школи кілька годин ходили містом. Нам було по шістнадцять років. Чомусь майже завжди цвіли сливки, грушки і черешні. Ми бродили міськими

подвір'ями і бігали дахами над цілими кварталами. Несподівано опинилися на

стрімкому дахові, з якого я побачив, що робиться у нашій квартирі. Я уявляв собі,

що переживають померлі, чекаючи на нас. Після дахів ми завжди ще трохи фехтували у саду музичного училища. Переважно три на три. Часом три на два. Ми мали там сховок з рапірами. Біля музичного училища стояла старезна одноповерхова велика хата, в якій

колись жив мій прадід Гнат. Він був головним дяком у Станиславові, організатором дяківського руху на Галичині і редактором часопису «Дяківський Глас». Ще видав нотку збірку «Напівник церковний». Малими ми бавилися з братом гарапником прадіда. У тій хаті прадід провадив дяківську школу. У вісімдесятих там був підпільний монастир сестер-служебниць. Сестра Віталія була нашою далекою родичкою по лінії Ігнатія. В одній з кімнат стояла

велика фізгармонія, правдоподібно, лишилася з часів дяківки. Сестри приносили

нам підпільно свячені йорданську воду, великодню паску і галунку. На Різдво вони

пекли для нас окремий перекладанець і маківник. Ми не визнавали офіційної церкви і ніколи туди не ходили. Хіба що перед святами любили подивитися на вчительок і комсомольців з усіх шкіл міста, які виглядали свої учнів, тримаючи напоготові олівці і блокноти. Ми завжди приблизно знали,

хто з наших учителів безпосередньо співпрацює з КҐБ. Якось на Великдень Анжела знайшла у місті антирадянську машинописну листівку. Вона принесла її до школи,

вчительці історії, яка була найліберальнішою і гралася у справжню дружбу учнів і вчительки. Анжела просто хотіла, щоби АПП (так ми називали історичку) пояснила текст листівку. Побачивши щось таке, наша мила учителька змінилася на лиці і запровадила Анжелу саме до тієї завучки, про

яку ми думали. Через вікна класу ми бачили, як завучка тягне за руку нашу однокласницю, іншою рукою обережно тримаючи вєщдок. Анжела побувала

безпосередньо у головній конторі по вулиці Чекістів. З найближчими приятелями ми почали якраз перед тим готуватися до перевороту, який мав вивільнити Західну Україну від радянського союзу. Початки підготовки полягали у вивченні досвіду спецслужб усього світу – всього, що могло бути

доступним в СРСР. Тому нам було дуже дивно – як можна так непрофесійно палити аґентуру на випадковому епізоді з лівою листівкою. З АПП ми більше ні про що серйозне не говорили. Хіба про сталінські репресії всіляких кончєних героїв громадянської війни. То був останній рік життя дзядзя Михася. У нього була жахлива астма. Вже кілька років поспіль вони з бабцею зимували у Франківську. Дзядзеві бракувало повітря. Часом мої друзі втікали з нашого дому,

не витримуючи звуків його дихання. Була дивна зима. Безсніжна і злосна. Ми щовечора мили лапи нашої киці. Вона виривалася, і на наших руках ніколи не зникали тонкі візерунки глибоких подряпин. Киця ходила у пуделко з піском, постійно щось там загрібала, а дзядзьо надто сильно відчував уночі запах її

непомитих лап. У дзядзя страшенно боліли крижі. Нарешті вони згадали про холодні калабані на бетонних підлогах бурів. Ми ставили йому на спину якісь

магнітні пластини. Тричі на день я натирав його гадючою отрутою. Потім довго нюхав свої пальці, ледь стримуючись від спокуси спробувати їх полизати. Всі домашні зосереджувалися в одній із кімнат, там, де можна було найсильніше напалити у печі, там, де найменше тепла видував вітер. А з братом Юрком ми придумали нову розвагу – бокс лежачи. Я робив записи у дзядзевому щоденнику, щонеділі всі ми пили на сніданок какао. Відразу

після нового року почали показувати французький серіал «Графиня де Монсоро». Саме він помагав нам з Юрком так-сяк перебувати заняття у музичній школі. Усі

вчительки переймалися серіалом. Ми ж на той час прочитали весь багатотомник Дюма і могли розповісти багато чого, що не потрапило в екранізацію, – серіали були тоді скороченими версіями романів. Так за один тиждень з недолугих учнів фортепіанного класу ми

перетворилися на ерудованих і елеґантних братів – оповідачів світських історій. Уроки в музичній школі нам завжди призначали на найпізніші години, бо ми жили

навпроти. Колись у тому будинку була резиденція одного із станіславських рабинів. Дах був сконструйований так, що його можна було розсувати. Таким чином не треба було виходити з палацика у ті святочні дні, коли муситься трапезувати під відкритим небом. А наш дах у

Делятині попросту протікав. У часи дощів на стриху стояли у складнющому порядку десятки мидниць, мисок, бляшанок від фарби і консерв – залежно від величини шпари. Кілька разів на день ми обходили всі ці посудини, зливаючи дощівку до

відра. Дощовим був переважно якийсь цілий місяць літа. Часом казали, що урвалася

хмара. Тоді кам'яною дорогою текла суцільна ріка, змиваючи насипаний шутер аж до старих кам'яних плит. Вода у кирниці не

встигала профільтруватися і пахла розмоченою травою. Наша гора ставала недоступною, вода заповнювала всі підходи. Як тільки випогоджувалося, ми лізли на дах і смолили шпари. З даху хати усі дерева і кущі виглядали справжніми джунґлями. Із засекреченої зони між найближчими горами вилітали винищувачі. Над нашою хатою вони пролітали ще так низько, що було видно кожну деталь. Поїзди, які щось возили на зону, виглядали як пасажирські,

але всі вікна були заслонені фіранками. У зоні було три зони. У першій у різних майстернях працювали робітниками делятинці з певним допуском. Друга була

військовим містечком зі своєю школою, крамницями, вулицями і високими будинками. Мама працювала в обласній дитячій лікарні і знала, що діти із зони поступають з

адреси Івано-Франківськ, 17, вулиця Авіаційна. Сільські діти розказували всілякі вимріяні чудеса – що там є трамвай,

басейн, зоопарк і цирк. Третя зона була найсекретніша. Власне звідти

відстрілювалися винищувачі і туди заїжджали поїзди без маркування. Ходили чутки, що там добувають уран. Аж пізніше виявилося, що в зоні була одна із станцій стратегічних ракет. Колючим дротом було оточено ще й багато лісу навколо зони. Ми пролазили через дріт і збирали гриби. Часом треба було ховатися від патруля, який обходив огорожу. Одного разу ми пішли по гриби, як

завжди, рано. Переважно верталися через кілька годин, а тоді задалеко зайшли і хотіли піти ще далі. Під вечір над нами почав літати військовий вертоліт. Ми захоплено гралися у наших партизанів, за якими полює авіація. Щоразу, коли вертоліт знижувався і заходив на близьке коло, ми маскувалися серед ялівців, потім перебігали схилом далі і знову мусили ховатися. Прийшли додому пізно ввечір і дізналися, що вертоліт дійсно шукав нас – перелякані рідні

звернулися до військових, що діти не вертаються з лісу. Відразу за нашою хатою починалися ґорґанські ліси. Можна було, не виходячи до поселень, перейти аж на Закарпаття. Через багато років я працював в інституті гірського лісництва і часто бував на закарпатській стороні. В парі з лаборантом ми їздили у тривалі відрядження, вираховуючи формулу складу різних лісових ділянок. Мали вже таке око, що, навіть їдучи в автобусі, не могли

нейтрально дивитися на придорожні ліси – шість бук два ялиця один смерека один вільха. Ми ночували у різних лісництвах. Переважно у кімнатах для гостей. В деяких місцевостях це були справжні розкішні притони для номенклатури. Завішані шкірами кімнати пахли чистим деревом і борделем. Лісники годували нас м'ясом, грибами, вареною картоплею, сиром і поїли самогоном. У Довгому ми пішли ввечір на чеське пиво. Виявилося, що попити спокійно

тут дуже важко. До нас відразу підходили різні циганки і просили кілька ковтків пива, вони сідали поруч і тягнулися до гальби. У Чернівцях ми цілий тиждень виписували дані про столітні насадження із спеціальних книг в управлінні лісів.

У жодному барі, в жодному кафе, ні в одному ресторані не було інакшої кави, крім розчинної. Вечорами ми пили у першому нічному барі. Були у кирзових черевиках, брезентових куртках і светрах, на поясі

телембалися мисливські ножі, мали багато сиґарет, бо збиралися на той тиждень у гори, а не до Чернівців, але горами пройшов буран, і нам дали інше завдання. Ми навіть не мали паспортів, і нас не прийняли до готелю. Ми поїхали до

університетських гуртожитків, записалися на прийом до лікаря, все йому розповіли

й отримали кімнату в студентському санаторії-профілакторії на останньому поверсі якогось гуртожитку. В нічному барі ми були

єдиними, хто голосно говорив українською і не мав білих шкарпеток. Нас запросили

до столу Князя. Князь подумав, що ми якісь дуже серйозні люди зі Львова, бо лише там нормальні бандити дозволяють собі не встидатися української. Ми обоє були Тарасами, і Князь вважав таке звертання чимось таким, як брат. Скінчилося тим, що ми захотіли подивитися на нічне місто. Князь сам, без своїх людей, мав провести нам коротеньку екскурсію. В якомусь особливо

гарному сецесійному подвір'ячку він попросив дозволу перейти на українську. Щоби

щось собі зварити, ми сходили на нижчі поверхи гуртожитку до загальної кухні. Ми ходили кімнатами у пошуку пательні, порожньої пательні. Натомість перелякані студенти переконували взяти собі все те, що вони щойно на пательнях підсмажили чи затушкували. Ми відмовлялися, і тоді нас кликали до спільної вечері. Наша лабораторія вивчала природне

лісовідновлення. Найкраще природне лісовідновлення було у Берегометі. В інституті ми попрацювали рік, добре поїздивши карпатськими містечками і лісами, в яких ніколи більше не довелося побувати, вивчивши паралельний світ цілої мережі лісництв і запам'ятавши основи лісівництва. Але склалося так, що пізніше нас несподівано зводило ще і ще у зовсім інших сферах – виробництві і продажу шипучих вин, представництві

найпопулярнішого тижневика, створенні модного журналу, ловленні форелі. Саме Тарас запропонував мені бути журналістом. Тарас не любив псів, голубів, малих

дітей і циганів. Під час відряджень ми звикли до кофеїнових драже. У Франківську тоді було дуже сутужно з кавою. У головних каварнях була тільки зелена кава. Денного запасу вистачало на перших півгодини. Ще перед відкриттям біля каварень утворювалася черга. Таке саме діялося із молоком.

Люди приходили під склепи ще перед шостою. Зима була сніжною і морозною. У містах економили світло, і вулиці не освічувалися. Темні черги серед снігових заметів виглядали дуже мальовничо. Я приходив щодня у молочну чергу, бо діти були малесенькі. Звідти йшов до кавової. Зелена кава залишала особливі плями на

тарілочках. Ми виходили з горнятками надвір, сідали на підвіконнях, бо всередині ще не дозволяли курити. Якраз тоді з'явилися

дешеві американські сигарети у достатній кількості. У буфеті стоматологічного корпусу медичного інституту теж була кава, для студентів і викладачів. Коли приїхав Антоні Міро з Іспанії, ми з Ігорем повели його саме туди, бо на міську каву Міро запізнився. Художник потім казав, що це була його найкраща кава у житті – ми ввійшли у міську стоматологічну поліклініку, пройшли повз десятки спотворених болем і терпінням облич, за дверима кабінетів гули

повільні бури, йшли попри плювальниці з кривавою ватою, через майстерні з гіпсовими зліпками і шліфувальними верстатами, через авдиторії, переходили сходами зі страшними стінгазетами. У буфеті дійсно була кава. Зелена кава з плантацій громадянської війни у Нікараґуа. У Франківську вона коштувала щодня

інакше, у межах двох копійок. Залежно від переміщення лінії фронту. Якраз тоді у нашому місті вперше з'явився Джон.

Джон Сіддгартга, мандрівний в'язень ноттінгемський – так Юрко Андрухович назвав його у присвяченій Джонові «Перверзії». Джонові було майже шістдесят. Більшість свого життя він провів у тюрмах і мандрах. Був навіть у далай-лами. І навіть послав його. Дочекавшись особистого прийому, Джон зайшов до покою. Змучений за день далай-лама запитався – отож, чого тобі треба? Джон почав істерику – ю, факінґ лама, я приперся аж сюди, вичекав кілька

годин перед твоїми дверима, я прийшов до тебе дізнатися, чого мені треба, а ти

питаєшся, чого мені треба, фак ю. У Джона був знайомий, якому треба було поїхати машиною в Україну. Він запропонував старому спільну подорож. Вони накрутили кількадесят скрутів з марихуаною і поїхали. Вперше ми побачили Джона у

совєтській військовій шапці, на місці зірки був приліплений великий портрет Боба Марлі. А для нас Боб Марлі якраз тоді був найголовнішою

музикою, ми проживали своє реґґі. Один з нас навіть вліпив знимку Марлі у свій

паспорт. Тож просто на вулиці ми познайомилися з Джоном. Виявилося, що на кілька

років. Він завис у Франківську. Ми і наші батьки були його братами, наші дружини і матері – його сестрами. Мою дев'ятдесятирічну бабцю він не називав інакше, як мама Софія. Час від часу Джон їздив автостопом до Ноттінгему по пенсію. І повертався у свій рай, де його вперше у житті усі

чекали. Він мешкав по черзі у нас і в наших друзів. Він з нами спав, їв, пив, ходив містом, попросту жив. Ми возили його у гори, до Києва і до Львова. Він приїжджав з персональними подарунками для кожного. Привозив украдені у костелах срібні чаші, знайдені по дорозі фігурні руків'я парасольок, томи малознаних давніх поетів з печатками публічних бібліотек, добрі дитячі куртки із вписаними іменами, домашніми адресами і номерами дитячих садків, пляшечки

з фальшивим амфітаміном. Джон шалено танцював на міських святах і на дискотеці, де один з нас пускав музику, а інший стояв на вході. Він влаштовував банкети і скандальні сцени ревності. У його бейсболці був приклеєний папірчик з написом латинкою – дорогая, під'їжджаючи до дівчат, він кланявся, знімав шапку і вичитував слово, яке ніяк не міг запам'ятати. У його поляресі лежала квитанція на штраф за безквитковий проїзд у підміському

поїзді Стрий – Івано-Франківськ, виписана гражданіну Сідхардхє. Хоча тоді майже всі їздили підміськими поїздами без квитків. Якраз почалася епоха невиплат

заробленого. Коли я їхав до Делятина сам з двома малесенькими дітьми, кондуктори

навіть не питалися, чи я маю білет. Мої хлопці дуже любили гризти черствий хліб.

Коли я давав їм по скибочці чорного хліба у вагоні, то на нас усі дивилися як на святу родину. Але грошей тоді дійсно зовсім не було.

Ми їхали на літо до Делятина, бо там був дешевий сир, були ягоди, гриби і яблука, була добра кринична вода. Вечорами, коли діти засинали, я брав із запасів на стриху якусь пилку, або емальовану ринку, або кілька керамічних попільничок і йшов це продавати у якийсь із нічних барів, яких у ті часи в Делятині було

більше, ніж у Франківську чи Львові. Попільничка – це було найулюбленіше Джонове українське слово. Він казав, що якби у

нього колись народилася донечка, то отак ніжно він би її назвав. У центрі Львова були тоді лише два нічні заклади. Один з них – бар ґранд-готелю. З Фациком ми хотіли випити вночі кави. У нас навіть було трохи грошей і ми зайшли до того бару. Виявилося, що кава там коштує один долар. І саме долар, а не купонами за курсом. Доларів у нас не було. Ми вийшли з готелю і за яких двадцять кроків знайшли на хіднику якісь папірці. Виявилося, що то були два долари.

Можна було вертатися на каву. Натомість ми пішли в інший заклад – під готелем «Львів». Там було дуже симпатично, бо стояли довжелезні столи з такими ж лавками з двох боків. Незнайомі люди мусили сидіти один коло одного, як на сільському весіллі. За два долари ми повечеряли, випили фляшку і навіть каву перед ранком. Крім усього іншого, нас із Фациком з'єднувала буря на озері. Воно було велике і глибочезне. Фацик хотів половити щук

на блешню. Найкраще це робити в русі. Ми знайшли справжнього дуба – човна, витесаного з одної верби. Я мав гребти одним веслом, а Фацик – закидати і тримати вудку, витягувати щук. Досить далеко від берега стало зрозуміло, що піроґа пропускає воду. Доводилося вичерпувати воду руками. Але все було добре,

поки раптово не звіявся вітер і почалася злива. Великі й швидкі хвилі розгойдали дуба так, що важко було навіть всидіти, вода залила його з усіх

боків, лупили блискавки. Ми навіть коротко попрощалися на всякий випадок. Але доплили до берега, втративши лише мешти, які були у мене так довго, що навіть називалися Петром і Павлом. Фацик був одним із тих трьох людей у моєму житті,

яких я вважав досконалішими у всьому без винятку. Дзядзьо Михась був другим. Про

третього я вже так не думаю. Дзядзьо Михась привіз бабцю Зоню і тата до Делятина у п'ятдесят шостому. Десь за рік у відпустку після Угорщини

приїхав один родич-офіцер. Влаштували прийняття. Нарешті офіцер оголосив тост за успіх угорської кампанії. Дзядзьо не хотів за таке пити і спробував вийти з-за столу. Але сидів під стіною, затиснений іншими гостями, ті його не випускали. Тоді дзядзьо вискочив на переповнений стіл, пробіг ним, не зачепивши жодного тареля, жодного келішка, жодної фляшки, перескочив через ще якихось людей і пішов додому. Якраз у листопаді п'ятдесят

шостого загинув дідо Мар'яни. В Ужгороді його застрелив совєтський офіцер. Він був зовсім молодий і мав двох маленьких доньок. Мусив багато працювати. Пізно ввечері вони з напарником везли картоплю для якоїсь крамниці. Дорогою їх спинив офіцер і попросився третім у кабіну вантажівки. Він мовчки собі сидів, а водії невдовзі почали говорити між собою, перейшовши за звичкою на угорську. Вони розмовляли про те, де можна

було б роздобути трохи дров для дому. Так само без слів офіцер вийняв пістолет і застрелив Мар'яниного діда. Напарник ледве встиг вискочити з машини і забігти в якісь кущі. Офіцера навіть ніяк не покарали. Поруч була війна в Угорщині, на Закарпатті сконцентрувалися військові резерви. Офіцер пояснював, що, почувши розмову угорською, зрозумів, що його хочуть убити, тож він захищався. Дзядзьо і близько не міг знати про щось таке, але і не міг

хоча би вдавати, що п'є за перемогу червоної армії в Угорщині. Навіть добре знаючи про повішаних угорськими військовими гуцулів у першу світову, про погром

на Красному Полі. Він любив співати пісні з часів Карпатської України. Мені було

три роки, коли дзядзьо навчив мене і мого делятинського кузена кількох козацьких пісенью. Він вирізав з дошки профілі кінської голови, прикріпив їх до палиць, і це були наші коні. Ще ми мали дерев'яні шаблі і малинові

шлики на шапках. Їздили городами і співали про Марусеньку, про Дунай, про хустину і стрілецьку могилу. Ми роздушували на руках, на голові і шиї ягоди калини і думали, що то кров з ран. Трохи пізніше він зробив нам перші луки. Потім ми щороку робили луки самі, вдосконалюючи і лук, і тятиву, і стріли. Наші останні підліткові стріли мали наконечники з автоматних куль. З відстані ста кроків вони перелітали ще й через двадцятиметрове дерево, а з тридцяти пробивали

дошку. Але найбільше часу ми потратили на кидання ножів. У нашій колекції були і багнети, і штики, і тесаки різних армій. Були і саморобні ножі, виважені для метання, виточені з напильників. Мої сини винайшли ще одну технологію. Вони

клали великі цвяхи або шматки грубого сталевого дроту на рейки, і поїзд виробляв бездоганні стилети. Дзядзьо Михась казав, що людина без ножа є найбезпораднішою істотою. Він завжди мав при

собі не лише складаного ножа, а навіть маленький гострильний камінь. За два дні

перед початком школи він подарував мені простенький однолезовий розкладний ножик, просвердлив у колодці дірку і засилив шнурок. Багато років я носив його на грудях. Щось подібне було і з ременем. Дзядзьо вважав, що чоловік мусить носити

ремінь і не попускати його, щоби не дозволяти собі нарощувати живіт. Подарований тоді ж пояс перетерся аж в

університеті. Ціле дитинство я ще й записував на внутрішньому боці паска назви усіх міст і місць, в яких бував. Пояс порвався на Кавказі, в горах Абхазії, на кордоні Пслух. Там відбувалася таємна конференція всесоюзної нелеґальної

студентської природоохоронної екстремістської організації, і я був делеґатом від

Львова і Західної України. Вуйко Влодко пришив мені у трусах внутрішню кишеньку, бо треба було їхати дві доби у загальному вагоні. Вуйко Влодко

відбував термін у Хабаровську, ще далі, ніж Чита і Чита-три. З вагона потяга

Львів – Адлер я дивився на Східну Україну. Вздовж колії цвіли безперервні бузки. Дуже часто між бузком стояли легковики, які гойдалися. Там хтось кохався. Так само колихалися на маневрах кунги радіостанцій на ГАЗ-66. До Красної Поляни

їхалося перевантаженим пазом справжнім серпантином. У якомусь місці всі пасажири

– хоч ще хвилину тому здавалося, що неможливо

навіть ворухнутися – стали на коліна і почали молитися, закриваючи руками лице. Ми в'їхали в ущельє диявола – сказав мені водій відвертаючи очі від вузької дороги між скелями і прірвою. Від Красної Поляни до лісничівки на кордоні треба було ще двадцять кілометрів іти пішки. Весь цей час я придивлявся до трави і молодого листі, щоби переконатися, що на Кавказі все інакше. Трава була настільки яскравішою від нашої, наскільки у Прибалтиці

блідіша. Йшлося ще й через горіхові ліси, де під ногами горіхи укладалися у

багаторічні шари. Навколо лісничівки було сорок джерел справжнісінького нарзану. Щоранку я пив воду з одного, лице мив у другому, зуби чистив у третьому. З

четвертого знову хотілося напитися. Господарями кордону було подружжя Салтикових. Утікачі від міської цивілізації. Неофіти. Вона закінчила акторські студії в Ленінграді, він – двічі доктор фізики і

математики. Їхня чорна баня стояла просто над Пслухом. Там не було електрики, і вона щовечора декламувала Цвєтаєву при нафтовій лампі. Діти їздили до школи в

Красную Поляну на конях, і коні п'ять годин паслися під школою. Уся сім'я завжди ходила з карабінами. Вони щовечора плакали, бо щодня страшенно сварилися. Вона

казала, що у заповіднику все має бути по-заповідному, боронила чоловікові навіть заготовляти сіно коням на зиму. А він час

від часу привозив від своїх друзів з інституту космічних досліджень якісь фраґменти супутникової техніки і врешті склав такий дельтаплан з двигуном, котрий за радіокомандами підлітав, кружляв і приземлявся. На дельтаплані була відеокамера, що подавала зображення на наземний монітор, який розрізняв шістдесят відтінків кольорів. Бензину в один політ можна було взяти стільки, що дельтаплан тримався у небі шість годин.

Салтиков посилав його у недоступні місця і дивився, чим займаються різні звірі.

Наталья плакала, бо це було втручанням у біоценоз. Я ночував у їхньому спальному мішку, підбитому лисячим хутром. У дзядзя Михася були безпалі рукавиці з лисячого хутра. Іноді приходив Лаціс, латиш, котрий сформував у заповіднику експериментальний загін швидкого реаґування у боротьбі з браконьєрами. Ми пішли подивитися, як Лаціс працює у переслідуванні.

Якісь стрільці з абхазького боку завалили тура і тягнули його додому. Лаціс гнав їх горами, іноді вони стріляли у наш бік. Врешті почався травневий снігопад, і абхазців разом з тілом тура забрала лавина. Усі делеґати жили у бараку з двоповерховими нарами. Більшість цих сімнадцятирічних хлопчиків і дівчаток

перейшла через справжні бої з озброєними і бєзпрєдєльними заготівельниками ікри, червоної риби, ведмежого жиру,

тисячолітньої модрини, гагачого пуху, тигрячих шкір, женьшеневого кореня.

Теоретичні заняття проводив відомий Шпільмарк, онук знаменитого Шпільмарка. Дуже

скоро закінчилися каші, і ми цілий тиждень живилися вареними сушеними грушками з навколишніх грушевих лісів. До Арарату було зовсім близько. А саме на Арараті стояв чи не найпотужніший ретранслятор радіо «Свобода». Вночі після снігопаду, коли птахи не спали, бо розпачали

над гніздами з яйцями, засипаними снігом, «Свобода» без жодних перешкод повідомила про жахливу ядерну катастрофу на Західній Україні. Казали, що відбувається масова евакуація, а ті краї перестали бути придатними для життя.

Щоби не згубити свою родину, я мусив негайно повертатися додому. Сочинські пляжі були вкриті снігом. Літак до Львова летів так низько, що в якомусь місці біля Криму було видно два моря. А в самому Львові я бачив згори, як мої

однокурсники курили на ланцах огорожі старого корпусу університету. В травні

вісімдесят шостого ми не могли зрозуміти, чому не можна їсти зелену цибульку, на якій навіть не з'явилося жодних плям. Ми просто не знали, що робити. Вже через місяць я опинився в армії, і на дверях казарми було написано, що заради

радіологічної безпеки слід кожних півгодини змочувати шмату на порозі казарми, а провітрювати приміщення лише уночі

впродовж п'яти хвилин. Це була навчальна частина, і нас готували на телеграфістів. Основою усього навчання була азбука Морзе. Старший сержант Каракєджба місяць перед тим начитався ротапринтних матеріалів для службового користування про методику вишколу американських зелених беретів. Тому вишкіл нашого взводу був унікальним у досвіді совєцької армії. Ми постійно бігали і відтискалися. Занятті зі спеціальності

відбувалися переважно вночі. Відбій – роздягання, складання одежі і вискакування на другий ярус тривав стільки, скільки горів сірник. У багатьох з нас були завузькі чоботи, тому відбій повторювався багато разів. Каракєджба придумував спеціальні вправи – висіти на перекладині вниз головою, бігати смугою перешкод із зав'язаними очима. Довкола були яблуневі сади, і начальник медчастини прапорщик Бек вливав кожному, хто надкусив

яблуко, десять літрів води з марганцівкою. Політрук Маркідонов дозволив мені не конспектувати лекцій політзанять, бо я міг без помилки показати на політичній мапі світу столиці всіх країн – учасниць Варшавського блоку. Караєджбі і цього

було замало, він визнав мене після спеціальної перевірки – за п'ятнадцять секунд

треба було знайти острів Робінзона Крузо. Той, що коло Чилі. Капітан Карельський був чесним офіцером.

Двадцятикілометрові марш-кидки з повною викладкою він біг разом з нами. При цьому безперервно курив. Сержант Касатонов мав хронічний кон'юнктивіт. На стройовій підготовці він любив дати команду тримати п'ятнадцять хвилин піднятою одну ногу. В усіх нас хоча б раз гнили рани на ногах. Це пояснювалося вологим кліматом. Пізніше я довідався, що таке пояснення використовувалося в усіх частинах радянської армії

незалежно від географічної зони. Так само універсальними були означення міст – город дождєй, блядєй і воєнських частєй. Того літа дощів майже не було. До міської лазні ми йшли спокійним кроком, а верталися, біжучи порохами неасфальтованих вуличок. Десь на околицях ворони збирали горіхи, прилітали до частини і кидали горіхи на плац, розбиваючи їх об бетон. Із Батумі приїхала десятикласниця, котра вже понад рік терпіла без Каракєджби. Її

таємно поселили в медчастині. Дівчинка навчилась вирізати ножицями гнійні рани, заки три дні чекала на Каракєджбу, якого посадили на губу за те, що зачинив кількох нестаранних солдатів у пивниці з відкритими бочками лізолу. Лізол випаровувався аж до другого поверху, тому в казармі здихали всі комарі. Через десять років я працював у нічному барі, в якому не було водотяга. Начиння ми мили у відрі, а воду набирали з вуличної колонки. Тої ночі п'яний

ростовський гість порізав руку франківському злодієві. Я промивав його рану і заразився тим ґатунком гепатиту, який подібно до сніду передається лише статево або через кров. Цілком пожовтівши, я востаннє випив тьмяного старопраменського, келішок фальшивого коньяку порто-марія і здався в інфекційні бараки. Ліків на той час майже не було, і доктор наказував нам їсти багато кавунів. Якусь молдавську родину, в якої запідозрили холеру,

насильно шпиталізували у тій самій лікарні, і біля дверей палати цілодобово сидів озброєний міліціянт. З кожним пацієнтом, у кого виявляли гепатит типу Б, наступного дня розмовляв офіцер відділу боротьби з наркотиками. Я нічого не сказав про ростовських, він оглянув мої вени і припустив зараження під час прийому в стоматолога. Щодня палату мили розчином хлорки, і вже через півгодини на підлозі лежали тільця комарів, котрі здихали і падали зі стелі.

Якось до Делятина приїхав мій приятель-ентомолог. Моїх дітей він здивував тим, що страшенно спритно ловив комарів і живцем їх з’їдав. Одну з найкращих світлин Чорногори – її навіть позичали в мене, щоби зробити поштівку – ми з ентомологом вкрали з вілли знаменитого львівського професора. Професор помер, і його спадкоємці збиралися продати весь непотріб вуличним антикварам. Крім світлин, я крав рогалики у хлібній крамниці. Тоді

хліб треба було самому вибирати на полицях і підходити з ним до каси. Після тренувань у басейні ми були дуже голодні, а грошей ніколи не вистачало на рогалики для всіх. Хтось ішов попереду, тримаючи в руці булку і копійки. Той, хто йшов позаду, теж брав один рогалик у руку, а ще кілька закладав у каптур першого. Якщо ми були дуже голодні, то міг бути ще третій і четвертий. Уже значно пізніше у тому басейні працювала тренеркою молода жінка, яка

закохалася в мого знайомого. Пізно ввечір, після закінчення усіх тренувань, ми приходили до басейну. Товариш з плавчинею лежали на канапі перед входом до душової, а я тим часом купався сам-один у неосвітленій воді. Інший знайомий з

Франківська зустрічався у Львові з донькою шведської красуні і арабського багача. Я вчився тоді у Львові і відповідав за організацію зустрічей. Для однієї з них був вибраний готельний номер, вікна якого виходили на дах

Опери. Софі запиталася у покоївки, де можна знайти воду, і та показала на лазничку в кінці кордиору. Ванна була повна прохолодної води, і Софі, швидко роздягнувшись, лягла у неї. Через кілька хвилин до лазнички ввійшла покоївка з

чайником. Виявилося, що вся ця вода була призначена на цілу добу для чаїв, миття

рук, поливання квітів усього готельного поверху. Софі виросла на кінному заводі. Перед від'їздом вона подарувала моєму знайомому унцію

чистого срібла. Перед тим, як повіситися, пані Ірця принесла до нас свою колекцію срібного начиння і попросила, щоби ми віддали його урядові незалежної України. Був вісімдесят третій рік, і почалися андроповські репресії. Посеред

денного сеансу в дитячому кінотеатрі, де ми прогулювали уроки, вмикалося світло, і функціонери міськкому комсомолу відпроваджували прогульників до дитячої кімнати міліції. Начальниця дитячої кімнати

Смірнова не пропускала нагоди вдарити когось із затриманих гумовим шланґом з піском. Дівчатам навіть пропонувалося вибрати те, що їм більше подобається, – тонкий і довгий чи грубий, але короткий. Мій брат побував у дитячій кімнаті з іншої причини. Його справа вважалася політичною, бо брата затримали каґебісти.

Юрко хотів пофотографувати кілька старих будинків, призначених до знесення. Йому інкримінували ідеологічну диверсію –

відправлені у закордонні журнали світлини руїн мали б ілюструвати розповіді про

житлові умови радянських трудівників. Після довго співбесіди версія розсипалася, але брата про всяке передали на облік до дитячої кімнати міліції. А за Пунею, який прогулював математику в парку, активісти добровільної молодіжної організації «Юні дзержинці» гналися аж до озера. Була рання весна. Маленький і легенький Пуня вибіг на лід. Дзержинці дві години блокували берег, не

наважуючись ступити на підталу кригу, вмовляючи Пуню здатися і навіть обіцяючи повну амністію. Пуня знав, що до чого і тим часом утопив у якійсь шпарі свій щоденник і зошит, щоби залишитися анонімним. Пуня підірвав себе у війську. Він

обпарив руку, коли ніс котел з окропом, і послизнувся на жирній бетонній підлозі у кухні. Пуню лікували у полковій медчастині. Він був дуже розумний, і його залишили у медичній службі. Багато разів

військові медики будили Пуню вночі, вішали у петлю, відраховували певну кількість секунд, виймали з петлі і надавали невідкладну допомогу. Згодом я довідався і прізвища, і домашні адреси Пуниних мучителів. У нашому класі ніхто,

крім Пуні, не вмів порядно грати в шахи, тому його відправили на міський шаховий турнір. Пуні попався справжній професіонал – після першого ж ходу суперник вийняв блокнот і записав Пунин хід пішаком. Тоді походив сам і

теж зробив запис. Пуня запропонував йому здатися. Суперник довго оглядав поле, уважно вивчив свої нотатки і відмовився. Пуня зробив ще один хід і сказав, що дружня нічия влаштувала б усіх. Було зрозуміло, що він блефує. Після третього ходу Пуня оголосив, що визнає себе переможеним і привітав чемпіона. АПП,

зауваживши, що Пуня кусає під партою канапку, дозволила йому їсти відкрито на її уроках. Наступного для Пуня накрив парту білим

обрусом і цілий урок їв пишного товченика, докладав з риночки на тарілку різні

салати, маніпулював усілякими виделками, ножами, ложечками, попивав гарячу каву, а біля тарілки стояв флакон з гіацинтом. Ми не носили до школи канапок. На великій перерві ходили до їдальні і збирали зі столів недоїджений хліб, який у великих кількостях додавали до сніданків першокласників. Коли ми прийшли до школи, ніяких гарячих сніданків ще не було. Натомість

не можна було відмовлятися від двістіп'ятдесятиграмової пляшечки пастеризованого молока після другого уроку. Взимку пляшечки цілу годину грілися, повискладувані на ребрах батарей. Я дуже любив молоко. І ті однокласники, які його ненавиділи, підпільно віддавали свою порцію мені. Ми вчилися знімати фольґову накривку з пляшки так, щоби вона не помнулася, і тримаючи її між двома пальцями, запускали фольґу, як планер,

через цілий клас. На табличці на дверях їдальні літера «д» була завжди переправлена на «б». Один час у спортивній школі мені видавали талони на додаткове харчування. За цей талон можна було отримати будь-якої їжі на один

рубель у будь-якій їдальні УРСР. Коли назбирувалося більше талонів, я запрошував своїх приятелів у дієтичну їдальню, і ми влаштовували собі бенкет з бабки, политої киселем. Тоді ми ще не пили навіть пива. Правда, Туркмєн, наслухавшись оповідей про те,

як його кумир Володимир Куц не тільки на тренуваннях, але й на олімпіаді у

Мельбурні пив склянку горілку перед і після десятикілометрового забігу, йдучи на тренування, випивав у гастрономі каву з коньяком. У війську я пробігав кроси першим. Але тільки взимку. На фініші командир полку виставляв чергову машину з

термосами чаю. Я біг якнайшвидше, дихаючи відкритим ротом, намагався максимально вистудити трахею і бронхи. Тоді

гарячий солодкий чай діяв як наркотик. Радіостанцією на БТР-ері ми з водієм Мікі реґулярно виїздили на тривалі автономні сеанси зв'язку. Тижнями жили у залізі самі серед лісу. Тоді Мікі варив справжній чифір. Одного разу ми не могли заснути три доби. Взимку в панцернику було так холодно, що на стінах зсередини наростав кількасантиметровий шар інею. Посеред ночі від холодного відчаю ми вискакували на сніг, і мороз під зоряним небом

видавався полегшенням. Щоби добре забити кілки заземлення, треба було на них попісяти. Повне ім'я Мікі – Раміль. У нас було ціле товариство водіїв-башкирів.

Мікі мав найкращу з бачених мною наживо рельєфність м'язів. Його двоюрідний брат Раїль ніколи не знав жінки і не їздив на мотоциклі. Він завжди просив усіх якнайбільше розповідати про мотоцикли і про відчуття жіночого тіла. Я йому щось придумав. Через кілька місяців після дембеля

Раїль розбився на мотоциклі, їдучи до дівчини, з якою про все домовився. Рафаель брав у мене пару кубів спирту для промивання шифрувальної апаратури і вводив його собі внутрівенно. Капітан Єлізаров видавав нам лише десяту частину спиртової норми, а решту тримав у слоїках, зачинених у сейфі. Ми постановили собі його випити. Розхитали сейф і кинули його на підлогу. Слоїки побилися, і весь спирт стік у приготовлену залізну миску. В

старшого лейтенанта Окатова коліна згиналися в обидва боки. Прапорщик Деренько був начальником найпотужнішої радіостанції. Вона містилася не у броньовику, а в просторому теплому автомобільному кунзі. Ми з ним працювали на той самий

оперативний відділ і часто зустрічалися в лісах. Перед тим, як піти в якесь село, прапорщик прасував труси, майку і шкарпетки, скроплюючи їх одеколоном. На конкурсах художньої самодіяльності Мікі

додавав нам величезну кількість балів, показуючи зі сцени один і той самий фокус. Голкою з ниткою він пробивав мочку правого вуха, потім праву щоку, тоді язик, далі ліву щоку і ліве вухо, зав'язував нитку на ґудз, кілька разів прокручував її в усіх цих дірках, врешті висилював нитку, і комісія не могла знайти на його тілі жодного сліду. В одному з тих барів, де я працював, студентки дуже часто напивалися до нестями. Іноді їм ставало зле, і ми відтягували їх

у підсобку. Кілька разів мені доводилося витягати непритомним дівчатам язик і

пришпилювати їх аграфкою до комірця, щоби язик не перекрив дихальні шляхи. Одній я навіть зробив у такому вигляді штучне дихання рот в рот. На другий день ця дівчина знову прийшла до бару і, не підозрюючи всього, що з нею тут відбулося, пропонувала мені тему класної повісті – цікаво, що робить дев'яносто шість відсотків мозку, якщо у людей задіюються лише чотири? Це

науковий факт, сказала вона. У тому барі при довгій стійці постійно сиділо

кілька відвідувачів. Я мусив переходити від одного до іншого, щоби вислуховувати історії їхнього життя і давати мудрі поради. Найтяжче було згадати, про що саме йшлося, коли хтось починав оповідь з того місця, на якому зупинився кілька днів або тижнів тому. З нічної зміни я приходив за кілька хвилин перед тим, як будилися діти. Ми йшли на багатогодинні прогулянки, і я часом на хвильку

засинав, веслуючи на човні посеред озера. У перші місяці в армії я засинав так швидко, що не відчував від того жодної радості. Тоді почав випивати перед відбоєм багато води, щоби вночі самому збудитися, піти через літню ніч до туалету і знову влягтися у ліжечко. Тета Міра любила співати нам або сама собі

таку пісеньку – я тішуся, як спати йду, і вранці я знова встаю, яка дурненька я, яка дурненька я. У Підлютому, де учениці гімназії проводили частину літніх

вакацій поруч з патроном гімназії митрополитом Шептицьким, тета Міра ніколи не

брала участі у ранкових дівчачих боях за право застеляти ліжко митрополита. Вона не могла навіть цілувати його перстень. Пізніше в неї був закоханий Ярослав Галан, тоді ще нормальний український драматург. Він пропонував одружитися, але тета Міра навіть думати про таке не збиралася, бо Галан постійно шпортався і падав на усіх гірських стежках. Її учителем

української мови був Василь Щурат, біологію викладав Мельник, а географію Олена Степанів. Часто тета Міра купувала ціле колесо сиру, і ми з братом вирізали у брилі замки і печери, виїдаючи все зайве. Її клубом була крамничка іноземної літератури «Дружба». Ще там бував старенький скрипаль, котрий, передбачаючи

падіння телевізійної вежі, ніколи не заходив у ту частину міста, межею якої було коло з радіусом висоти вежі. Тета Міра купувала в «Дружбі»

неймовірну кількість книжок. В основному польські переклади авторів з цілого світу, недоступних в СРСР в українському чи російському виданнях. Більшість

прочитаних книжок вона відразу ж здавала у комісійний відділ іншої книгарні. Тих, що залишалося, все ж набралося кілька тисяч. У дощ тета Міра любила сидіти на балконі і рахувати парасольки якогось одного кольору. Тета Міра мала складний розлад ковтання і тому варила собі переважно різні

соси. Невроз сформувався через те, що її сестрі лікарі заборонили вживати багато рідини. Тета Міра ціле життя пила дуже багато води, і ця заборона і страждання

сестри призвели до цілковитої неможливості ковтання. Тоді тета Міра ледво вижила. Сестра була однією з п'яти перших учнів Олекси Новаківського. Збереглося кілька її дуже добрих робіт, але вона чомусь скоро закинула живопис. Якось знайомі з Америки запропонували їй влаштувати

виставку Новаківського у Нью Йорку. Виявилося, що Новаківський дуже боїться за свої роботи. Вони ж мали їхати через океан кораблем, і художник не наважився на такий ризик. Він сказав – а вдруг крушеніє. У нас вдома було дуже багато пейзажів різного розміру і різної якості, деякі попросту неоковирні. Мої родичі купили їх, щоби підтримати еміґрантів – старшин армії УНР, які щось малювали, а тоді продавали своє малювання на доброчинних

виставках у галицьких містах. Вуйко Осип, який був начальником медичного поїзда УГА, а тому мав шанс закінчити медичні студії лише у Празі, добре розумів становище військових еміґрантів і скуповував картини без огляду на якість. Ціле моє дитинство пройшло під ландшафтами Великої України. Гори я ніколи не бачив

намальованими. Вони були довкола. Спочатку гори було видно навіть з вікна нашого помешкання на третьому поверсі у центрі

Франківська, але потім десь на околицях побудували високі будинки, і панорама зникла. У Сопоті я ходив ранковим холодним берегом, шукаючи рибалок зі свіжою рибою. Попросив, щоби вони самі вибрали мені якусь рибину, бо я не з-над моря. Дізнавшись, що я живу в горах, моряки заздрісно визнали, що це теж дуже-дуже добре. З татом ми кілька разів їздили на море тепле. Саме тепла вода була для нас найбільшим дивом. Ми звикли до гірських річок, які навіть у

спеку були холодними. Жили у хатинці біля маяка. З протилежного від моря боку були поля лаванди. Вздовж польової дороги росли абрикоси. У неділю на маяк

приїжджали гості, тато пив з ними червоне вино. Серед ночі дорослі йшли купатися, а ми залягали у кущах полину, пильнуючи, чи не треба буде рятувати тата. Перший раз тато взяв брата на море, коли Юркові було три роки. Тато знімав тоді восьмиміліметровою камерою. Брата

підхоплювали хвилі і відносили від берега, а тато – доки було можна – робив про це фільм. Приїхавши після Чити до Делятина, тато кілька місяців удавав у школі, що не розуміє української. Він зробив собі лижі і вивчав ліси. У лісі ще траплялися поодинокі партизанські загони, бо лісоруби – тато пішов працювати до них – голосно і монотонно співали, щоб почули лісовики, – ми не хочемо, ми мусимо. Тато був єдиним у класі, в кого була краватка. Тому всі

хлопці на закінчення школи фотографувалися у тій самій краватці. У Читі наймоднішим набором вважалися тяжкі черевики, наручний годинник і велосипед. Тому пацани, позичивши все це для знимки, позували однаково – нога у черевикові на рамі, рукав закочений, щоби видно було годинник. У Читі часто були піщані бурі. Буряти носили кожухи і в спеку, і на морозі, лиш вивертали їх на різні боку, залежно від пори року. Взимку молоко продавали на вагу, а

більшість вулиць утворювалися височенними дощаними парканами з обох боків. Через часту зміну шкіл тато до кінця життя на початку речення писав Е обратноє. На висланні він мріяв стати оперним співаком. Тоді ж почав курити. Мав навіть ебонітовий мундштук з написом – Боря 1940. Тато був з сорокового. А Борєю його

називали урки, бо ще ніколи не стикалися з Бодею, з Богданом. Тато і мене назвав Тарасом передовсім тому, щоби не утворювалася

здрібніла російська форма з жіночим закінченням. Юра звучить по-нашому, тому це ім'я підійшло братові. Татів тато називався Роберт. Він загинув у перші дні

війни у вересні 1939. А тато народився через кілька місяців, на самий Новий рік. Новий рік ми сприймали як уродини тата, а татові уродини були Новим роком. Тато працював у лісовій промисловості, тому нам перед Новим роком привозили пишну ялинку. Після Йордану ми знімали з неї

прикраси, різали ялицю на окремі гілки і так спалювали у печі в кімнаті. Біля печі стояв фотель. Вдома тато курив у піч, сидячи на фотелі. У середніх класах ми з братом відмовилися від ялинок. Коли мої діти були малими, ми з ними викопали з лісової дороги так багато малесеньких ялицевих проростків, що засадили ними цілу грядку біля хати. Більшість деревець, які не мали жодних шансів на дорозі, виросла. Через кілька років ми почали розсаджувати їх у

різних частинах подвір'я і саду. Найбільшу залишили під вікном. Дзядзьо Михась робив чудесний напій зі смереки, засипаючи цукром молоді ясно-зелені пагони. Зимовими ранками він приносив нам з бабцею по келішку смереківки натще. Сніги були тими роками такі, що доводилося лопату до снігу брати на ніч до хати. Вранці виявлялись позасипаними двері, щоби їх відчинити, вилізалося з лопатою через вікно і розкидувалося замети. У міських школах

діяло правило двадцяти п'яти градусів – при такому морозі можна було залишатися вдома. Часом у класі були лише центрові – на околицях, ближче до ріки, завжди

було трохи холодніше. Місцем відносного перемир'я між районами ставали тоді Вали. Пацани з усіх вєнтєлів – з Центру, Желєзкі, Цегольні, Канта, Майзлів, Гірки, Софіївки, Бельведеру, Німецької Колонії, старого і нового Городків, Баму – приходили вечорами їздити на крижані

ковзанки на валах. Приходили у кирзових чоботах і більшими товариствами, бо перемир'я було все ж відносним. Поруч з нашою школою було ще п'ять інших, найпростішою ознакою протистояння були українські проти російських. У найскладніших конфліктах виходили один на один королі школи. Біда жив своїм життям. Його тато був тренером з боксу, а мама – акторкою у театрі. Біда не зважав на школи. Він почав з власного класу, примусивши

кожного платити йому щотижня двадцять копійок. Якийсь час він жив у меблевій

крамниці, ховаючись перед закриттям у шафах, і спав на найкращих диванах. Одного

разу він забрав у мене на вулиці рештки морозива. Іншого разу хотів забрати дев'ятнадцять копійок, призначених на консерву рибного паштету «Волна» для киці. Якраз ремонтували нашу вулицю. З купи грубого шутру я вхопив кілька камінців і з усього розмаху тричі вцілив у голову

Біди з малої відстані. З того часу ми почали вітатися. А незадовго до його смерті навіть ходили вдвох кілька разів на варену кукурудзу з яблучним вином.

Від початку вісімдесятих у Франківську діяло нетипове кафе «Золотий початок», де кукурудзу варили цілорічно. Каміння було улюбленою зброєю у часи мого делятинського дитинства. У критичних моментах досить було нагнутися, взяти камінь і стати сильним. Для дітей каміння було ще й

знаряддям для різних забав – перекинути дроти, вцілити у стовп. Ми ставали один коло одного, кожен набирав жмені шутру, і всі разом підкидали камінці високо догори. Тоді чекали. Гра називалася «на кого Бог пошле». На нашім горбі було багато здичавілих черешень. Ми переходили з черешні на черешню, трактуючи кожне дерево, як богема – різні каварні і бари. Ми сиділи на окремих галузах, перелазили з одної на іншу, розгойдувалися на верхівці,

пробували черешні, перестрілювалися кісточками. Дівчатам, які не могли вилізти на дерево, скидали обламані гілочки з найкращими черешнями. Такі ж галузки слугували букетами і подарунками. Як і суниці, нанизані на травинку. Найбільше суниць можна було назбирати на колійовому насипі. Ходіння по рейці було нашим променадом. Не сходячи з рейки, ми шпацерували аж до забороненої зони перед мостом. На мості була озброєна охорона.

Відразу за мостом – зупинка підміського поїзду. Охоронці пропускали мене, коли я

йшов з вечірнього потяга з Франківська, несучи двох малих дітей, котрі вже спали. Туманним ранком ми з Мар'яною запізнювалися на поїзд і побігли через міст.

Сторожі не було видно і не було у кого попросити дозволу. Незнайомий охоронець з'явився ззаду вже за серединою мосту. Він навів на нас автомат і наказав негайно покинути міст. Ми вирішили, що краще бути застріленими, ніж

скакати з такої висоти, і, не оглядаючись, дійшли до тверді. Одного з постових у нашій дивізії застрелили з дрібнокаліберної рушниці лише заради того, щоб забрати автомат. У місті був оголошений надзвичайний стан. На всіх виїздах стояли наші бетеери, і чергова машина розвозила екіпажам сніданки, обіди і вечері. Врешті убивць вичислили на якихось підміських городах, і піхота зробила справжню облаву, загнавши їх у безвихідь. Коли я стояв на варті в

автопарку із законсервованими тягачами, на пост прилетів зранений бузьок. Ми його забрали у вартове приміщення і гріли й годували кілька днів, заки бузьок полетів далі. Зблизька він виглядав значно меншим, ніж у небі. Я зберігав бузькове прощальне перо у військовому білеті, доки його не поточили якісь паразити. Військові білети ми попалили під час студентської революції. Студентський рух протесту почався власне з того, що ми, повернувшись у вісімдесят

восьмому з війська на другий курс після двох років армії, відмовилися від занять

на військовій кафедрі університету. Ми так і не стали лейтенантами. Вуйко Влодко телефонував до Франківська татові, щоби він переконав мене не відмовлятися від військової підготовки. Коли станеться якась заворушка – казав він – то по

Тарасові, якщо він загине офіцером, родина буде отримувати значно більшу пенсію. Ми поговорили про це з татом однієї ночі, і тато

визнав, що настав час мого покоління і мого вибору. Якщо будеш вважати за потрібне, можеш спокійно йти навіть у тюрму – підсумував тато без суму. Під час таких нічних розмов, де узгоджувалися погляди на найважливіші речі, мене найбільше нервувало те, що тато безперервно курив, а я не міг собі того ніяк дозволити у його присутності. Якраз тоді він подарував мені блок справжнього мальборо, переданого з Америки. Однією з небагатьох

нездійсненних мрій назавжди залишиться страшенне бажання покурити з татом під час нічної їзди автом. Хоча у ранньому дитинстві я ненавидів сиґарети якраз через татове куріння у машині. Востаннє тато закурив у передостанній лікарні,

просто у палаті, якось так пускаючи дим стіною, що він збирався під самою стелею, не поширюючи жодного запаху. Цим читинським фокусом тато часом користувався ще на уроках у делятинській школі.

То була дивна доба. Я ночував у лікарні коло тата. Вночі тато попросив сиґарету, спробував курити й усвідомив, що більше не зможе цього робити. Під ранок помер пацієнт у сусідній палаті. Він був дуже тяжкий, і я помагав черговим сестрам перекладати померлого на візок, відвозити його довжелезними коридорами і пивницями до лікарняного морґу, переносити тіло на спеціальний стіл. Вдень я збивав татові температуру, накладаючи на чоло і зап'ястя

оцтові компреси. Ввечір прийшов додому трохи поспати. Молодший син випав з ліжечка і розбив собі чоло. На швидкій ми поїхали до чергового хірурга у дитячу лікарню. Хірург був п'яний. До операційної сестри прийшов наречений і вони любилися у не знати якій порожній палаті на якомусь поверсі. Новокаїну не було. Хірург погодився працювати в парі, і ми разом, тримаючи сина і голку, вдало наклали кілька швів. Після операції доктор почастував мене

спиртом, вітаючи з ініціацією, і дав п'ятдесят тисяч на таксі, бо швидка вже

давно поїхала на свіжі виклики. Якогось року татовою службовою машиною була п'ятидверна волга, списана зі станції швидкої допомоги, такі швидкі їздили перед появою рафіків. Скло у передніх бічних вікнах постійно западало. Тоді у нас був пневматичний пістолет. По дорозі з Делятина я наполовину висувався з вікна і на повній швидкості стріляв з пістолета по заданих татом

цілях, переважно у дорожні знаки. З тим пістолетом ми з братом прожили кілька років. Ставили на печі у своїй кімнаті кілька порожніх сірникових коробок і перед тим, як заснути, робили по черзі кілька пострілів просто з ліжка. Прокинувшись, ми добивали останні пуделка. Юрко навмисне стріляв у стіну, поступово укладаючи вензель королеви Вікторії, бо так робив Шерлок Голмс. Юрко досконало вивчив усі оповідання про Голмса, він міг безпомилково

назвати прізвища навіть другорядних героїв, усі топоніми і власні назви садиб, маєтків і замків, що згадувалися у будь-якому оповіданні. Шерлок Голмс розпалив у ньому інтерес до знань. Юрко почав вивчати історію мистецтв, архітектуру, країнознавство, криміналістику, логіку, геральдику, допоміжні історичні дисципліни, дипломатичний етикет і протокол, термінологію найрізноманітніших галузей знань. Він пам'ятав сотні марок вина. На

спеціальному згортку паперу Юрко виписував з усіх доступних джерел імена

письменників і назви їхніх творів. Його цікавили лише ті, хто писав перед Першою світовою війною і не був українцем та росіянином. До п'ятнадцяти років у списку було дві тисячі авторів. Єдиний порядний вчитель української мови і літератури

щодня водив Юрка до театру, на всі концерти класичної музики і художні виставки. Під час гастролей чужих театрів ми ходили двічі або

тричі на ту саму виставу, якщо бували заміни акторів у головних ролях. Після вистави ми з Юрком мусили роздавати акторам стоси височенних ромашок, які вчитель попередньо приносив у відрі з водою зі свого городу. На його городчику росла верба, привезена з Канева, стояв бюст Аполлона. У кабінеті цього вчителя на кожній парті лежала підбірка основних словників, він вимагав, щоби кожен навчився писати друкованими літерами і мав

записник з виписаними латинськими висловами. Лише на його уроках українська література виглядала симпатичною. Наша вчителька називала нас гнилою інтелігенцією, буржуазними націоналістами, і ми писали безконечні диктанти з книжок Брежнєва «Мала земля», «Відродження», «Цілина» і «Спогади». Ми навіть

здавали гроші, щоб закупити комплект цієї абракадабри для кожного учня. У нашому класі біли програвач і підбірка платівок з

промовами Брежнєва. Нам подобалося слухати Брежнєвське цмокання на збільшеній

швидкості. Пізніше стався якийсь шал з Продовольчою програмою КПРС, і ми вивчали різні її аспекти на географії, біології, історії, хімії і фізиці. Звичайно, писали з неї диктанти на українській мові. Я перестав робити домашні завдання у п'ятому класі, коли почав серйозно займатися легкою атлетикою. Тоді ж перестав розуміти математику і решту школи провів у

цілковитих математичних сутінках. Молода вчителька математики, яка занадто близько підпускала деяких старшокласників, кожного уроку перевіряла письмове домашнє завдання. Тому багато років мій шкільний день починався на коридорних

підвіконнях, де треба було переписати розв'язані задачі із зошитів однокласниць. Натомість арифметичні дії я виконував блискуче. Потім у барах ніколи не користувався калькулятором і жодного разу

не помилився у рахунках. Не записуючи нічого на папірчику, я відразу називав цифру в кількасот тисяч або кілька мільйонів, і деякі відвідувачі підозрювали, що це такий барменський прийом, щоби обдурити їх на кілька тисяч. Хоч насправді

ми навіть каву варили з більшої кількості порошку, ніж було закладено у ціні. Ми працювали у різних барах, але поціновувачі доброї кави переносилися за нами з бару до бару. Крім того, ми завжди

підбирали справді добру музику, привчаючи франківську публіку до рок-н-ролу, реґґі, блюзу, джазу й етно. З напарницею ми самі виходили із-за стійки і танцювали, провокуючи загальну забаву. Коли ж воліли спокійного і затяжного написання, запускали Тома Вейтса або Елємент оф крайм. Після закриття своїх барів до нас сходилися серед ночі бармени з цілого міста, щоби трохи побути з іншого боку барикади. Наше перше місце праці – найзатишнішу

дерев'яну хатку у кінці міського парку спалили якоїсь ночі через непорозуміння з власником. Згоріло все причандалля, яким ми прикрасили бар – великі довоєнні знимки Заліщиків, аванґардові плакати з Праги, мій домашній програвач з колекцією платівок, пучки макових головок, вінки часнику і снопики кримської марихуани. Розплавився навіть давній латунний гуцульський мосяжний хрест, прибитий над входом. Вогонь знищив побиту дошку, прикриту

Заліщиками, в яку ми дозволяли відвідувачам кидати ножі для полегшення. То було

перше місце у Франківську, де можна було попити ґлінтвайну. Нам вдалося закупити багато літрів дешевого іспанського вина для причастя. Воно було попаковане у картонні пічки. Тоді багато чого у місті можна було роздобути з каналів міжнародної гуманітарної допомоги. У Юрка була ціла купа запраних вишуканих тонких білих сорочок з мереживами, перламутровими

ґудзиками і вигаптуваними монограмами, які не хотів брати ніхто з тих, кому призначалася допомога. Довший час ми виглядали в них як пропащі європейці в опіумних притонах Індокитаю. Юрко звідкись дістав цілий мішок промоційних пачок

чудових сиґарет бенсон і ґеджес, у кожній пачечці вміщалося три сиґарети. У кафе навпроти нашого будинку хтось здав партію солдатських ґалуазів-капрал у пачках, незмінних від двадцять сьомого року.

цього ґатунку ніхто не знав, інфляція знецінила їх до вартості сірників, і я курив найкращі французькі сиґарети кілька місяців, коли був безробітним. Ми з татом робили чудове калинове вино, і в одній порожній кімнаті були лише

десятилітрові бутлі рожевого вина, відреставрований комод і шнурки з випраними і вивареними пеленками Марчика. На комоді стояли дві неоднакові, не миті довший час склянки для вина впродовж дня. Дзядзьо Михась,

застосовуючи технологію повторного бродіння, робив подібне вино з білих порічок. Дзядзьо наливав його в екзотичні фляшки – кілька з них мали витиснений на склі імперський герб – відзнаку постачальника цісарсько-королівського двору – і складав лежма на полиці у найбільшій пивниці. Дві малесенькі пивнички у різних

закапелках хати були старанно замасковані. В одній з них були заховані жорна. Ще дзядзьо вигадав таку

систему, що драбина на стрих піднімалася й опускалася прихованим тросиком. Від перших днів повернення і аж до смерті – впродовж двадцяти семи років – дзядзьо

робив щоденникові записи. Щодня він фіксував погоду, хатні роботи, приїзди і від'їзди

близьких, розвиток своєї слабості, щороку – підрахунки сіна, дров, отави, яблук, помідорів, картоплі, порічкового вина, горіхів і сливок. Де-не-де – рецепти помічних мазей і інгаляцій. Тета Міра

виписувала в окремі зошити українські прізвища, систематизуючи їх за певними ознаками. Дідо Богдан вираховував максимальні довжини електричних проводів між двома опорами. Потім він зацікавився Земельвайсом, угорським акушером, який вперше почав застосовувати антисептики, від чого смертність новородків і породіль відразу зменшилася у десятки разів. Дідо зв'язався з будапештськими архівами, і йому надіслали поштою всі відомі

фотопортрети Земельвайса. Він почав збирати матеріали для книжки. На одинадцятиріччя тато подарував мені годинник. На внутрішньому боці ремінця я записував формули щастя. Найдивнішою була – читання-фрукти-незнані країни.

Найпростіша – спокійна совість-улюблені люди-своє місце. А остання – рух-любов-природа.

Я хотів стати журналістом і писати нариси про життя природи. Але бути радянським журналістом вважалося

неприпустимим, і я став ботаніком. І аж через десять років почав працювати

репортером. Завжди було легко працювати на різних роботах, бо знав, що у будь-яку хвилю можна вернутися до свого фаху. Один близький товариш позичив у мене дуже багато грошей і втік до Америки. Щоби якось компенсувати втрату, його мама

влаштувала мене нічним сторожем і двірником у дитячий садочок. Платня була такою, що треба було працювати

тридцять років, щоби заробити позичену суму. Садочок розташувався у старому палацику. Вночі у порожніх коридорах і спальнях оживали невиразні дитячі голоси і кроки. Я спав серед іграшок на підлозі у залі для музики і танців. Там принаймні відлунювало піаніно. Вдосвіта замітав листя. Воно прилипало до мокрої бруківки. Листя різних видів дерев і кущів треба було мести по-різному. Того року снігопади були найсильнішими у новітній історії. Поки я

доходив з лопатою до кінця стежки, початок знову виглядав недоторканим. Діти з батьками ледве пробиралися через завали. Через привидів я запрошував до садочка гостей. Ми пили вино, лежачи у закоротких ліжечках. Одного вечора відразу в кількох гостей була менструація, і вранці мене вигнали з роботи через кілька тампонів, які не втопилися у дитячому туалеті. Друг з Америки передав мені дорогу футболку. Через нього працівники американського

посольства цілий місяць не видавали віз нікому з Франківська. Він, за

рекомендацією авторитетної особи, домовився з ними, що заплатить великі гроші за свою візу. Йому все зробили, і він призначив зустріч для передачі конверта за годину по тому, як відлетів його літак. Ще давніше він десь почув, що з бичачих

пенісів роблять якісь дорогоцінні ліки. Закликав мене на допомогу, ми виміняли у здивованих робітників м'ясокомбінату за ящик горілки

кілька мішків пенісів. Він розмістив їх у домашніх холодильниках приятелів і почав шукати покупця. Виявилося, що ця тема застаріла і вже нікого не цікавить. Ми винесли товар на смітник. Здичавілі пси щось винюхали, і через кілька хвилин

вулицею розбігалося ціле стадо з пенісами у зубах. В часи, коли не було кави, ми приходили вночі до головного міського готелю, виїжджали на останній поверх, замовляли дві кави у покоївки і дивилися згори

на темні квартали. Щоби мама не знала, що він курить, товариш тримав сиґарету не

пальцями, а затиснувши її у гребінь з довгим руків'ям. Такі гребені у сімдесятих стирчали у задніх кишенях джинсів. У руках носили транзистори, а розщеплені кольорові сорочки зав'язувалися на животі. Угорські робітники прокладали

нафтопровід, діти випрошували у мадярів жувальні ґумки педро і дональд, підлітки купували презервативи і мальборо, на домашні

урочистості добувалося оранжад і пепсі у літрових скляних фляшках, а міська еліта отримала квартири у мадярському домі з ґаражами і домофонами. Деґрадація сягнула такого рівня, що багато наших місцевих сімей влаштовувало домашні гостини першого травня і сьомого листопада. На листопадових канікулах я

відмовлявся записуватися у почесну варту біля пам'ятника чекістам, бо треба було хоч кілька днів побути в осінньому Делятині. Варта була

добровільною, але члени батьківського комітету, матері моїх товаришів, кричали,

що приватновласницькі інстинкти не повинні бути сильнішими від почуття вдячності вбитим чекістам. На листопадовій демонстрації ми кілька годин стояли на певній

ділянці визначеної вулиці і чекали своєї черги пройти перед трибуною. У руках ми тримали патики з поприв'язуваними надувними кульками. Заки стояли, розважалися тим, що різними

способами пробивали один одному кульки. До трибуни у цілого класу залишилося лише кілька синіх і жовтих непробитих кульок. Розслідуванням займався міськком партії. Нам не дозволили поїхати у заплановану екскурсію до Москви, хоч хлопці вже роздобули у ветеринара збуджувальний засіб, який мав бути випробуваний

дорогою на однокласницях. Армійський особіст багато разів викликав мене вночі на співбесіду, пропонуючи вступати у

вище училище КҐБ на факультет урядового зв'язку. Він обіцяв, що у мене буде

багато грошей, баб і закордонних поїздок. Я мав допуск до роботи із засекреченим зв'язком. У нас були валізочки з химерними залізними пластинками, які у певному порядку вкладалися у кодувальний пристрій радіостанції. Щопонеділка ми отримували у секретній частині запаковані як лотерейний білет бланки з послідовністю пластинок на тиждень. Виїжджаючи на сеанс, ми

мусили отримувати автомат і набої, щоби захищати свою валізочку. Порушення режими секретності передбачали позбавлення волі терміном до десяти років. Один бетеер зіпсувся серед лісів і боліт під час масштабних навчань. Ціла армія

помчала далі, не звертаючи уваги на втрати. Екіпаж жив у замерзлому залізі цілий тиждень. Тоді закрили машину і пішли погрітися і поїсти до якогось хутора. Валізочку забрали з собою. І все ж після маневрів особісти збиралися

посадити сержанта за те, що він залишав секретну апаратуру без охорони. Офіційно наш батальйон називався МУ і Пр. Автомат називався АКСУ. Рекламні написи були трьох ґатунків – маргарин дешевий смачний і корисний продукт, користуйтеся послугами держстраху, літайте літаками аерофлоту. В дев'яностому була найжахливіша сиґаретна криза. На базарі можна було купити трилітровий слоїк недопалків. Пів пачки каро вистачило, щоби винайняти автобус

від Ворохти до Чотирнадцятого кілометра, коли на ботанічну практику приїхали з Любліна Рената, Йоланта, Дорота, Аґнешка, Дорота, Малґося, Йоана і Беата. Ми з Адріаном щодня водили їх горами, і дівчата відмовлялися збирати навчальний гербарій на заповідній території. Адріан був моїм вчителем, був молодим і найкращим флористом на Західній Україні. На всі свої відрядні дівчата накупили шампанського, і ми завезли його автобусом на

високогірний стаціонар. Адріан був керівником моєї наукової роботи, ми їздили його машиною Львовом, розділивши місто на історично-цивілізаційні зони, і переписували флору старих парків, дахів і ринв, колій і сміттєзвалищ, приватних садів і заводських територій. Кафедра ботаніки була у найстаршому корпусі університету. На кафедрі стояли австрійські шафи, наповнені давніми книжками, гербарними листами і мокрими препаратами,

було прохолодно, вікна виходили на ботанічний сад з тюльпанним деревом і гінкго. Садом бігали пси з вживленими фістулами на животах. Інше вікно виходило на внутрішнє подвір'я нечинного костелу Миколая. В одній з авдиторій стояло антикварне піаніно «Вайнбах» без половини необхідних струн, і ми з Фациком і Мациком грали в шість рук пісні «Бітлз» із самвидавівських фотокопій нот. Мацик любив футбол, морозиво і фільми із Софі Марсо. А я

грав за факультет у баскетбол. Я був білим. Ще грали майже синій ґвінеєць, чоколядовий мадаґаскарець, какавовий колумбієць і жовто-червоний болівієць. Мої брати. Збереглася гарна знимка, зроблена з балкона спортивного залу. Наша команда сиділа внизу на лавці, і в кадр потрапили лише різнокольорові коліна, юнайтет колор. Колумбієць був сусідом Маркеса через паркан, а болівієць боявся, коли на Менчилі ми припалювали сиґарети від гарячого

Повітря над тубусом нафтової лампи. В останні роки школи ми так захопились баскетболом, що приходили щодня за дві години перед початком уроків на ранкові

тренування, а щонеділі грали по чотири години. Навіть удома з братом ми говорили про найважливіші речі, стоячи у протилежних кінцях довгого коридору, перекидаючись м'ячем. На річкових або морських пляжах замість м'яча був великий тяжкий камінь, який треба було і докинути, і

зловити. Приблизно так само ми вчили літати нашу ворону Галю. Її мама підібрала

у сквері. Всі інші звірі теж були випадковими. Сучка Мушка була названа на честь вівчарки Мушки, яку разом із скрипкою чура стрийка Тараса, брата діда Богдана і

тети Міри, привіз родині після смерті Тараса. Стрийко від п'ятнадцятого року був самохотником УСС, служив в УГА і помер від тифу в чотирикутнику смерті. Дідо Богдан був тоді в італійському полоні. Два роки він їв самі

помаранчі і трохи риби. Сучку Жучку тато підібрав у Надвірній, і згодом вона народила щенят від вовка. Кицю тета Міра знайшла на цвинтарі. Ціле життя її підбите око світилося інакше. Киця вміла скакати на клямки і відчиняти двері. Спала вона на високому п'єці, шаліла, коли чула, що надбивається яйце, і любила

ходити по клавіатурі фортеп'яно. Мій найближчий друг закохався в неї як у жінку, яких не буває. Пес РУдько сам оселився коло нашої

хати. Він так старанно її охороняв, що до нас перестали приносити пошту, а дзядзьо Михась ходив подвір'ям, тримаючи у руці горнятко з водою, бо Рудько

часто помилявся і страшенно гриз своїх, але боявся води. Коли дзядзьо був малий, у них вдома жив яструб. Потім їхня хата згоріла від іскри з комина паротяга. Дзядзевою першою дружиною була Кароліна, полька з Делятина. У них народилася донька. У сорок третьому році дзядзьо записався у дивізію

«Галичина». У наших краях почалися міжнаціональні конфлікти, і в такий спосіб дзядзьо Михась убезпечував свою неукраїнську сім'ю. Йому був сорок один рік. Після Бродів він пішов додому, але дорогою потрапив до рук мобілізаційній комісії, яка йшла відразу за військами і забирала галицьких чоловіків на фронт.

На дзядзевому правому плечі була витатуйована стрілка, якою у німецькому війську позначали групу крові. Замість діючої армії

дзядзя призначили у штрафний будівельний батальйон і відправили на роботи у

Казахстан. До демобілізації у сорок шостому дзядзьо Михась добував вугілля у кар'єрах Коркінуголь. Тим часом Кароліна з донькою скористалися можливістю виїхати до Польщі. Вернувшись додому, дзядзьо переховувався. Коли ж навідався до Делятина, його хтось побачив і тут же здав. Дзядзя взяли як такого, що був на роботах у Німеччині, і відправили у Читу. Він намагався

переписуватися з Кароліною, але таємний цензор МВД Леопольд Авзеґер, який вів його листування, зробив так, що до дружини дійшов лише перший лист, у якому дзядзьо писав, що все добре. Всі подальші листи залишалися у цензора, і дзядзьо лише отримував від Кароліни розпачливі прохання відповісти, запевнення, що його чекають, далі докори, звинувачення і прощання. Бабцю Зоню заарештували під час розробки спецоперації з ліквідації Роберта,

визначного керівника УПА. Хтось подумав, що Роберт може бути Робертом Прахазкою і на нього можна вийти через дружину. Бабцю навіть визволяли фальшиві упівці і переховували у фальшивому бункері, випитуючи, як можна переправити її до чоловіка. У Читі бабця зустріла дзядзя Михася, і вони ще тридцять років встигли пожити разом У Делятині. Бабця Зоня пережила дзядзя Михася на тринадцять років, а мого тата, свого сина, на три тижні. Вона померла від

журби. З того часу минуло дев'ять років. Щоліта ми з дітьми живемо у делятинській хаті на горі. У нас бувають дуже різні люди. Одного разу цілий тиждень жили вісімнадцять осіб одночасно. Минулого року розламалася найкраща ренета, посаджена у п'ятдесят шостому. Ромко Рось приїжджав у черевиках, які можуть витримати три тонни тягаря…