З подорожньої книжки

IV

Лежу самотна в накриттi важкому, вiд холоду, чим можу, боронюся, щоб не впивався в тiло пазурами, i бурю слухаю…

Як тонко свище!

Шнурок вiд лота мов спiває пiсню.

Стерно рипить, мов голосом старечим на бурю скаржиться, на трудну путь.

Машина бухає i стогне важко, мов велетенськi груди в агонії…

Вже другий день блукаємо по морю, втеряли шлях, од берега вiдбились.

Нiхто не вiдає, куди нас кинуть свавiльнi хвилi. I здається часом, що так судилось плавати довiку, як мореходцям проклятим в легендi.

Закрию очi, сплю - не сплю i марю.

Здається, мовби мчу я у санках по снiговім шляху, так швидко-швидко, з замету на замет, з гори в долину.

Рипить снiжок, спiває полозок, санки летять пiд бiлi намети ялин лапатих, помiж колонади струнких, поважних сосен, через рiки, у сталь закованi. Шугає вiтер, а снiжнi зорi все мені цiлують чоло гаряче. Без ваги лечу в шалену снiговицю на погибель…

Вдiл з кручi раптом кинулись санки…

Ох!.. Прокидаюсь. То мiцнiє буря.

Гудок ридає - гасла подає.

Стук, трiскiт, падає, що може впасти, нiхто вже й не вважає,- хай там гине! - всяк сам, неначе краб, держиться чiпко…

Блиснуло сонце, але хвилi чорнi мов крила птаства хижого… А далi покрила все слiпа та бiла хуга.

I знов я трачу тямок в тяжкiй мрії.

…Се я лечу на дикому коні.

Упала охляп і держусь за гриву.

Кінь скаче вчвал що сили є, що духу

Я чую, як у ньому серце б'ється, от-от розiрветься… Ой коню, швидше!..

За нами мчить зле-лютая погоня, якась орда велика, незчисленна, вона гукає, гоготить, регоче злорадим сміхом, людоїдським. Чорна, страшна орда… Ой коню, коню, швидше!..

Чи то не кулi тонко заспiвали?

Що гримає? Чи грiм, чи гакiвницi?

Що так сичить? бичi з живих гадюк?

Боюся озирнутися. Боюся зомлiти, як угледжу їх обличчя бридкi та дикi, щоб з коня не впасти i не дiстатися їм на поталу…

Гей, коню, вчвал!.. Перелетiли прiрву…

Орда за нами. Ой, вона ще ближче!

От зараз кинеться, i нас розiрве, i вип'є миттю нашу кров гарячу, i чорним роєм нашi трупи вкриє…

Спiткнувся кiнь! Упав…

Ой мрії-мари!

Страшнiшi ви, нiж сяя справжня буря.

Вже краще буду так, без сну лежати, дивитимусь, як тут по бiлiй стелi вiд бурних хвиль перебiгають тiнi, чигатиму, чи не заблисне промiнь, i буду слухати без марних жахiв потужний моря спiв, та й - будь що буде!

V