Зірка для тебе

Зірка

Високо-високо в небі маленькій зіроньці було зовсім не сумно і не самотньо, було добре. Сестри водили хороводи, і вона безтурботно зоріла. Одна з багатьох — маленька, сяйлива, весела. Батько-Місяць вигравав на флоярі свою коломийку чи вальс, і зіроньки під ту мелодію безжурно танцювали. Інколи шкодила веселощам дивна смутна мелодія, яка долітала звідкілясь із тих околиць, де вічна темрява. І тоді, щоб приглушити сум та повернути веселість, зіроньки не тільки танцювали, а й співали.

Одного разу маленька зіронька так захопилася веселощами, що й незчулася, як відбилася від гурту подруг і залетіла далеченько від них. І потрапила в дивну місцину. Тут не мешкало світло, тому завжди було темно, незатишно та трішки лячно. Але не порожньо. Жили в тому краї кам’яні одоробла. То вони видавали ті непривітні звуки, котрі не подобалися зіронькам. Кам’яні створіння тремтіли та сумно квилили. Стало моторошно від побаченого маленькій зіроньці, відразу схотілося додому, до світла, до сестричок, до батька. Але вона не могла піти просто так, бо в тому співі було стільки печалі…

— Ви чому такі дивні? — запитала зірочка.

— Нам холодно, темно і страшно. І нас ніхто не любить, ми не знаємо любові.

— Любові? — перепитала збентежено зіронька. — А що таке любов?

— Ти не знаєш, що таке любов? — загули здивовано одоробла.

Вона не знала. Їй було просто добре в небі, поруч із такими, як вона. А можливо, то і є любов, якщо тобі добре?

— Любов — то коли більше віддаєш, аніж береш, — сказало найпохмуріше одоробло. — Навіть тоді, коли боляче.

Воно, очевидно, згадало про щось своє, бо тяжко зітхнуло.

— Боляче… А що таке «боляче»? — не вгавала цікава зіронька.

Вона вперше чула такі чудернацькі слова.

— Боляче — це коли ти зовсім сам, — відповіло найменше створіння.

— Та хіба ви самі? — чудувалася зіронька. — Вас тут багато.

— Ох-ох! Коли поруч із тобою хтось, то це ще не означає, що ти не сам, — уже зовсім безглуздо, як зіроньці здавалося, відповідало найменше кам’яне одоробло.

Зіронька нічого не зрозуміла. Тільки закліпала-заблимала своїм великим яскравим оком.

Найбільше одоробло це помітило і заходилося пояснювати:

— Колись давно і ми були веселими та радісними. Майже такими, як ви. Бо мали за друга справжню Зірку. Не просто зірочку, а велику прекрасну Зірку. Вона любила нас і приязно світила усім, щедро дарувала світло, радість, тепло. То зараз ми — тьмяні одоробла. А тоді були барвистими та веселими кругликами. Ох, не розуміли ми свого щастя. Бачиш, як нас багато, а Зірка лишень одна. Скривдили ми її одного разу. Сказали, що то вона завдяки нам і світить, і гріє, і навчилася любити. І що ми насправді зможемо прожити без неї, якщо дуже захочемо, а вона без нас — ні. Засмутилася Зірка і пішла від нас. А разом із нею з нашого світу щезло світло, а за ним тепло та любов. Пізно ми це зрозуміли. Наші кольори зблідли, серця закам’яніли. Ми нікому не потрібні, навіть одне одному, і тому самотні. Ми наче мертві, але досі живі. Ох!

Одоробло важко зітхнуло, а за ним й інші. Від того зробилося довкола ще похмуріше.

Зіронька досі нічого не знала про серце, вона не відала, що таке любов, не чула й про біль… Але враз захотілося те все пізнати. Щось дивне заворушилося всередині. Такого з нею ще не траплялося. Жаль заполонив душу. Що вона може зробити, щоб допомогти цим бідним створінням? Вона ж маленька, тендітна, але… Вона має в собі те, чого не мають вони. Може, вона спробує поділитися з ними? Вона ніколи нічого не робила для когось. Можливо, через те, що не мала для кого, чи тому, що ніхто не просив?

Зіронька з усіх своїх сил яскраво спалахнула. Похмурі одоробла вмовкли вражено, переставши тужливо гудіти. Вони стрепенулися від світла, знітилися від гарячої хвилі, що огортала ніжно. Їхні закам’янілі серця ожили.

У небі темному, холодному, порожньому, з’явилося прегарне світило. У його серцевині народжувалося щось палке і сильне. Душа отримала серце і стала Зіркою.

— Хто я? — питала в неба нова Зірка.

Небо лагідно відповідало:

— Той, хто навчиться любити інших, отримує серце. Як світитимеш, так тебе і називатимуть.

Отака тобі казочка на ніч. Казка про Зірку. Я не знаю, чи то Зірка-карлик, чи супернова, — ти обов’язково це з’ясуєш, коли прокинешся. Астрономи в тих світилах

ліпше тямлять, аніж поети. Правда? Тільки знай, що десь у Всесвіті, далеко-далеко, а може, навпаки — зовсім поруч, напевно, в системі Альфа Центавра, живе нова Зірка, що має і серце, і душу. А тепер спи, мій коханий, міцно спи.

1. «Місячна соната»

Сергій лежить на чисто вимитій росою траві, яка, беручи тепло від землі та його тіла, стає майже сухою, м’якою на дотик. Довкола благодать. Ніч. Небо над зорями, небо під зорями — і людина, розчинена в тому небі. Через скляне око телескопа Місяць видається не пихатим бевзнем, як оце сьогодні, а звичайнісіньким холодним пустельним шматком каміння, й зовсім не світилом, навіть не ліхтариком. Купа німого бездушного ґрунту, який ніколи нічого не вродить. Шпилясті гори без вітру, вулканічні кратери без вогню, «моря» без води та штормів, пустелі без піщаних буревіїв. Як Зорянка його називала? «Штукар». І лагідно, і потішно.

Штукар. Майстер на вигадки. Він не має на меті когось веселити, просто очікувально спостерігає, як легковірно піддаються його магнетизму люди, земля, води на тій Землі. Припливи, відпливи… Моря й океани відступають, бо він рухає ними… Звісно, штукар.

До знайомства з Зоряною Місяць для Сергія був лишень супутником Землі, другим за яскравістю об’єктом на земному небосхилі після Сонця і п’ятим за величиною природним супутником планет Сонячної системи. І ще, можливо, гордим персонажем народних пісень. То Зоряна вдихнула в те слово душу. Інколи йому здавалося, що все, на що падав її погляд, оживало. Вона палко любила світ у всіх його проявах. І той, що згори парасолькою накриває, і той, що під ногами простелений. Вона майстерно заплітала побачене у вірші, даруючи життя навіть неживому.

Наче вчора те було: сидять вони на високому пагорбі біля самісінького Дністра. Тепла літня ніч. Цвіркуни мов подуріли — вистукують у траві свої диво-звуки. Їм байдуже до двох закоханих людей, бо вони також закохані. Вода внизу іскриться під місячним світлом, а вгорі майже як теперечки — зорі-зорі-зорі, мов алмази-брахмани, виблискують. Його Зіронька не втримується, наспівує:

— А Місяць зовсім не світить, — заперечує Зоряні Сергій жартома, ох і любить він отакі кпини. — Місяць відбиває сонячні промені, що віддзеркалюються білим пилом його поверхні, а його фаза (тобто та частина поверхні, яку ми із Землі бачимо) визначається її положенням на орбіті. А от зорі — інша справа. Вони світять.

— Ой, Сергійко-Мудрійко! Ти — зануда. І за що я тебе кохаю? Чи не байдуже людству до білого пилу поверхні Місяця в ось такі моменти, коли в душі птаха народжується? От скажи мені на милість, чи стало б людство ліпшим без «Місячної сонати» Бетховена? Якби сердешний композитор мислив твоїми категорійками, то ніц би путнього не витворив.

Вона замислено задирає голову, кілька секунд мовчить. Сергій усміхається, бачачи, як кінчиком її носа блукає місячний промінь. Красиво!

— Сергійку, а мені зараз Місяць підспівує, чуєш? — шепоче ледь чутно.

Сергій стенає плечима. Поетеса, що з неї візьмеш? Фантазерка ще та!

— Та де ти там чуєш! Фаза Місяця, гравітаційні сили, карта Раччіолі, якщо його з кимось не сплутала! Боже, якого я нудного академізму від тебе нахапалася! — Зоряна вдавано ображено надуває губи. — Хто знає того Раччіолі, крім тебе та ще гурту таких самих всезнайок? А ось «Місячну сонату» чули усі. Бачиш, навіть зорі штукарю яскраво підморгують.

— Не Раччіолі, а Річчолі,[1] — поправляє Зоряну Сергій і додає повагом: — Е-е-е, зорі — то геть інше. Це не Місяць. Вони направду світять. Бо потужний тиск у їх центрі викликає реакцію ядерного синтезу. Під час цих реакцій атоми водню з’єднуються, виділяючи велетенську кі…

Не договорив. Зоряна обірвала його:

— О, тільки не тра’ зачинати повчальну лекцію вже про зорі, добре? Вони просто є, як ми з тобою.

Стрепенувся від спогаду. О, так. Зорі є. Близько чотирьох із половиною тисяч зірок можна побачити на небі неозброєним оком у таку ніч, як сьогодні. Можливо, не всі живі, бо деякі давно вже мертві, а світло їхнє досі блукає Всесвітом. Як і душа Зорянки. Бо тіло мертве, а душа? Вона дотепер тут, поруч, ніяк не пристане до жодного берега. Сергій відчуває це. У спогадах, у мріях, у снах, у віршах, у смішних малюнках, навіть у сонаті Місячній, між небом та землею. Застрягла, бо то він винен. Він її не відпускає. Не може, не вміє, не знає як. Замулити пам’ять чимось би… Та чим? До відірваної ноги можна протез причепити, а до покаліченої душі?

Скільки разів картав себе за те, що тоді спізнився. Якби приїхав раніше на півдоби, встиг, долетів, був поруч у пологовому будинку, то все склалося б по-іншому. Вона померла під час пологів, син так і не народився. Лікарська недбалість, байдужість — чорторий… Важко пригадуються ті години. Не хотів летіти на той клятий симпозіум у Німеччину. Наче передчуття якесь мав. Зірка наполягала:

— Коханий, Сергієчку, то твій шанс! Не всіх навіть визнаних науковців запрошують. А що зі мною станеться? Жінки народжували до мене, народжуватимуть і після. Із лікарем домовлено, гроші наперед заплачені, бабуня Ніна поруч, Арсен, Лєрка, пані Клара… Усе буде гаразд, сонечко, обіцяю дочекатися… Ще два тижні в запасі.

Не дочекалася. Малюк попросився на світ раніше. Почалися передчасні пологи — перші, болючі, А за ними калейдоскоп дурних випадковостей. Забута в поспіху мобілка на столі. Утомлений цілодобовою працею водій «швидкої», який відпрацьовував другу зміну поспіль і за себе, і за хворого напарника, переплутав адресу пологового і завіз не в ту лікарню. П’яний, мов чіп, черговий лікар-гінеколог у приймальні, медсестри напідпитку, сердиті та вічно всім незадоволені санітарки. Сплутані пазли, мов вирок: ліки, що мали б стимулювати процес народжування, все зробили навпаки… Укололи кінську дозу заспокійливого замість стимулятора. Зірка з дитям заспокоїлися та заснули. Її поклали на кушетку в передпологовій палаті і просто забули. «Згадали» аж вранці після перезмінки, коли розлючений та наполегливий Сергій із аеропорту відразу примчав у лікарню й зчинив справжній рейвах, піднявши всю клініку на ноги.

Його Зірка спала, всміхаючись чи то ангелам, чи снам. Правою рукою тримала живіт, де покоїлося маля, ліву поклала під голову. Вона так і не прокинулася.

Що було опісля — Сергій майже не пригадує. Пеленою застелена свідомість. П’яний рудоволосий молодий чоловік із вицвілими банькатими очима перед ним. То лікар, той самий, і він у білому халаті, і від нього смердить перегаром. Тупо шкіриться, раз по раз гидко гикаючи та розводячи апатично руки в сторони: «Ух, той! Вибач, корєшок. Так сі стало. Святкували мої уродини, напилися вдрабадан. Буває. Знайдеш іншу тьолку. Благо, того добра навалом. Вона й так би не народила сама. У неї… е-е-е… той…»І він далі говорив, говорив, говорив, бридливо надуваючи губи. Та самих слів Сергій уже не слухав. Вони ставали гидкими ропухами, вискакуючи з рота горе-лікаря та, роздуваючись, лускалися від огиди. Тріскалися та лишали по собі смолянистий слід. Світ умирав, тяжко й помалу. Звідкись у руках з’явився гострий предмет,

потім з’ясується — то скальпель. У голові вибухнуло щось червоне, в’язке і смердюче. Залило голову, очі, кімнату, і та кудись потекла, загойдалася підлога під ногами. Кавалками пригадував крики, зойки, червоні липкі долоні. Багрянець на штанах, руках, черевиках… Потім реальний світ узагалі вимкнувся, залишаючись просто маревом. Сергій наче заснув і бачив сон.

Сон.

Він іде напівтемним вологим тунелем. Тиша, чути хіба що його кроки. Зупинка. Та тунель не закінчується. Роздоріжжя. Дві дороги, майже як у казці. Обидві ведуть до світла. І він має вибрати. «Наліво підеш — життя вічне знайдеш», — хтось наче говорить у голові. Але та дорога, що праворуч, манить дужче, бо звідти лунають Зірчині вірші:

Сергій майже біжить на голос. Влітає на залиту світлом галявину. Посередині зеленого моря трави — Жінка в білому. Вона озирається. То його Зорянка. Вбрана в розкішну сукню, сніжну з ледь уловним рожевим серпанком, ту саму, у якій вінчалася в церкві. Блакитне небо, сонячна днина, зелені дерева довкола і вона — його Зірка в білому. Жива. Звідкись береться музика. «Місячна соната». Він запрошує кохану на вальс, місячний вальс у променях сонця. Вона ніжно притуляється до нього і шепоче-шепоче на вухо:

Її запах, шелестіння сукні, сині очі, задивлені в тебе… І місячна музика впереміш зі словами. А потім?

Потім сон закінчився. Отямився від слів: «Встати! Суд іде!» З’ясувалося: він убив людину, того облізлого п’яничку-лікаря, котрий мав приймати пологи й випадково відправив на той світ і дружину, і ненародженого сина. Пригадати, як убивав, так і не зміг. Суд виніс виправдувальний вирок — ненавмисне вбивство в стані афекту. Наш суд найгуманніший у світі? Та ні. То бабуня Ніна, Лєрка та Арсен потурбувалися про все, адвоката найкращого в місті знайшли, та й свідки виявилися чесними. А потім роботу йому підшукали далеко-далеко від Львова. Лікар-психіатр так нараяв. Робота хороша, справжня, така, що до серця, як Сергій любить. І, найважливіше, далеченько від місця, заполоненого спогадами, — аж у Кримських горах. Робота — то також ліки від депресії. Сумно посміхнувся. Якби все так просто! Змінив картинку перед очима — і ласкаво просимо в нове життя! Так не буває. Сергій вдячний за турботу, за підтримку, але… Це не повертало Зоряни, тим паче нормального життя.

Хоча… Робота таки стала для нього паралельною реальністю, яка рятувала від самого себе. Перестрибував у неї,

замикався і старався думати тільки про парсеки, паралакси, геоцентричні та топоцентричні координати. Ось так і жив. А сьогодні на центральному компі «вмерла» материнська плата, плюс у телескопі інтерференційно-поляризаційний фільтр полетів. Авжеж, і з найнадійнішими та бездушними біди трапляються. Чого нині вартий астроном без комп’ютера? Лишень декілька днів спостережень за небом через телескоп — і місяці та роки теоретичної праці біля компа. Сергій завчив, як мантру, слова свого першого наставника професора Осмомислова: «Астрономія — одна з наук, де результати видно не одразу. То як сад, який заквітає навесні, а урожай приносить тільки восени. А над тим урожаєм, синку, ой як довго та тяжко доводиться пріти».

Та Сергій не нарікає. Він любить свою роботу. Як навіжений, може дванадцять годин поспіль витріщатися в монітор. Аж поки очі не починають боліти… Наче говорять: іще трохи — і ми не витримаємо, перегоримо. А бач: очам ніц не сталося, зате не витримала техніка. Доведеться ремонтувати. Та сам би зміг із компом упоратися, однак суворий наказ керівництва — не пхатися: «Техніка дорога і на гарантії». Із телескопом справи гірші, тут доведеться довше чекати, поки фільтр доставлять із Австрії. Добре, що результати дослідження вчора скопіював, а то б півроку розрахунків коту під хвіст. Наче передчував кончину компа. Та хай, він зачекає, бо куди йому поспішати, як тим зорям над головою? Живуть собі, аж поки до найдрібнішого не вигорять. І Сергій також чекає, коли вже вигорить, коли Зорянка забере його до себе.

Зітхнув. Можна спробувати заснути, глуха ж ніч надворі. Та вже давненько не спиться вночі, як нормальним людям. Звик до денного сну, перетворившись на сову. Може, й добре, що таке трапилося? Скільки не відпочивав, навіть кількаденного спочинку тілу не давав. Тому що не хотів залишатися наодинці з собою надовго, спеціально з головою занурювався в цифри, координати, задачі, щоб згадувати якнайменше, щоб не так сильно боліло.

Закрив очі. Зрозумів, що має зараз вчинити. Набратися мужності і… Від себе не втечеш, Сергію. Скільки б не підкладав цю складну розмову, слід її розпочати врешті.

Розмову з собою.

І зараз, лежачи на траві і дивлячись у зоряне небо, у власну душу, допіру замкнену, прочинив двері. І заштормило. Спогади почали накочувати хвилями, і він спочатку наче кволо противився, але втомився врешті та, замість піти на дно, схопився за пір’їнку свідомого і заходився гойдатися на хвилях. Може, не втопить. Може, винесе. Бо ніч сьогодні така розкішна, така зоряна. Бо він нарешті готовий. Бо «Місячна соната» палко бринить над світом. Бо, напевно, час…

2. Соломинка

Дитинство. Золотою порою вважають його більшість людей. Стандарти дитячого щастя — велика дружна родина: тато, мама, дідусі, бабусі, вуйки, тітки, брати, сестри, колискові над ліжечком, казки на ніч. А ще — смачний аромат маминих пиріжків, бабусин борщ із пампушками, татові розмови про бокс або футбол, риболовля в неділю, церква, походи в кіно чи до цирку, гучні святкування уродин, Нового року, Паски, Різдва… Сергій усього цього ніколи не мав. Але знав, що так має бути і, напевно, буває. Знав із кінофільмів, книжок, розповідей, чуток.

Він ненавидить своє дитинство. Бо в його спогадах воно пахне зовсім не смачно — квашеною капустою, заправленою смердючою олією, консервованими помідорами, холодними макаронами, дубовими котлетами, перепаленим жиром та гірким полином. Так, полином. Травою. Його багато росло за старою фермою, в якій вони з хлопцями доглядали поросят. Бо…

Бо він сирота, безхатченко, безрідний, нічийний, тобто ніхто…

Дитячий будинок. То його дім. Оселя, батьківщина?

Ні, скоріше схожа на тимчасовий сховок для заблудлого мандрівника, залу очікування. Постійного очікування чогось. Змін на краще чи просто змін. Дитячий будинок — то не справжній дім. У ньому — ні тата, ні мами, ані тих, хто тебе любить. Тільки кволий спогад чи просто вигадка, наче спалах блискавиці, іноді навідують у снах. Спочатку те траплялося доволі часто, згодом рідше та рідше, однак не було й місяця, щоб не намарилося, особливо коли місяць уповні. Він тоді ненавидів ту фазу світила, про яку зараз знає все. А вона не така проста, як здається, бо впливає не тільки на припливи та відпливи на Землі, а й на припливи та відпливи в свідомості… Останню думку, вже будучи студентом фізфаку, гнав під себе, як бабський дурнуватий забобон. Хіба може науковець так вважати, то ж лише збіг, і годі. Ти ж астроном, а не астролог. Але…

Тоді, коли малим засинав у інтернатському ліжечку і прокидався посеред ночі від чорного коловороту в сні та від яскравого місячного сяйва з вікна, то не здавалося безглуздям.

А снилася йому вузька стежка в густому лісі. Він малий, зовсім, напевно, малий, притискається всім тілом до жінки, котра несе його на руках, ніжно огортаючи своїм теплом. Він звідкись знає — то мама. Йому добре, мама поруч. Вона смачно пахне, теплі долоні притримують дитя за плечі, він охопив її шию міцно рученятами, занурившись у густе, здається, русяве, волосся. Воно лоскоче, але малий не відвертається, бо йому затишно. Матуся чимось стривожена, малий чує гучне калатання її серденька, поривчасте дихання, і вона раз по раз озирається, дослухаючись до звуків за спиною. Але там лишень звична для лісу метушня: пташата перегукуються,

їжаки вовтузяться в траві, комашня дзижчить, листя шелестить, сухі гілочки під ногами потріскують. Його заколисують ті звуки, запах маминого волосся, погойдування на руках у такт ходи… Маля спить — і враз відчайдушний крик жінки вибухає в голові. Чиїсь сильні та жорсткі долоні виривають хлоп’я з тепла, і він летить наче зі світлої сонячної гори в темне провалля. Останнє, що чують вуха: «С-и-н-к-у!»… Останнє, що бачать очі — чоловіча розчепірена долоня з татуюванням-малюнком у вигляді відкритого людського ока. А потім? Потім світ вимикається, щоб увімкнутися місячним світлом у дитячому будинку на пружинному ліжку, де поруч соплять такі ж невдахи-безхатченки, як і він…

Історія його з’яви в інтернаті звичайна. Сергія підкинули півторарічною крихіткою під стіни дитячого будинку.

— Бідняточко, як звесі? — запитала нянечка, яка знайшла його липневого ранку біля контейнера зі сміттям. Таке на її пам’яті вже траплялося, та з нею вперше, от і спитала, що на язик упало.

— Ій-ій, — відповів, схлипуючи, заплаканий, запісяний, замурзаний, вбраний у синю майку та чорні шорти білявий сіроокий хлопчина, простягаючи до старої жінки рученята. — Їй гам оці. І а-лю-лі.

Що може розповісти півторарічна дитина про себе? Людська свідомість надто куца в такому віці, ти настільки довірливий і відкритий, що світ здається безпечним. Адже поруч вони, відповідальні дорослі, котрі мають оберігати — мама, тато — люблячі, турботливі. А коли з’являється відчуття приреченості (чужий, нікому не потрібний, зайвий, неповноцінний), бо ніхто ні від чого тебе не береже, тоді й спрацьовує інстинкт самозбереження через загострення внутрішнього стану.

Хлопця записали в свідоцтві про народження Сергієм. На цьому наполягала нянечка, яка його знайшла.

— Каже, жи звеці їй, то, певни, Сергій.

А чому не Андрій чи Віталій? Там також є кінцівка «ій». Але ніхто в такі тонкощі не влізав. Чи не однаково? Хай буде Сергій. Назвати ж якось треба. Добре, що Рудольфом чи Дельфіном не нарекли. Бо доволі часто матусі-зозулі, що відмовляються від власних малят у пологових будинках, воліють залишити своїм-несвоїм діткам хоч якийсь спадок. Ним вони вважають пишні імена. Така от компенсація за материнську любов. І разом із Сергієм у дитбудинку мешкали Ізаура з Еврідікою та Іглесіо з Руміном. Мов у приказці: як назвеш — таким і буде! Тож нянечка, що його знайшла, мала непоганий смак. Бо ім’я Сергій — не найгірше. І прізвище записали — Безхатченко. Також вигадка нянечки. Що ж, певне, то ліпше, аніж Найденко чи Сирота. А день народження? Тут просто: день, коли він знайшовся, рік — також приблизний намалювали… От і вся історія його офіційної документальної з’яви на світі білому. Півторарічний хлопчисько Їй, підкинутий та нічийний.

Після медогляду здорове (а що йому станеться влітку?), нагодоване, вимите та чисто й тепло вбране дитинча відправили в будинок маляти доростати до дитбудинку. Через шість років, за іронією долі, Сергій повернеться до цього ж дитячого будинку, щоб провести в ньому довгих дев’ять літ.

Скільки схожих між собою історій почув Сергій за роки, проведені в сиротинці? Траплялися й набагато гірші, ніж його. То коли дітей новонародженими малятами викидали в смітники, в смердючі нужники на автостанціях, залишали взимку посеред поля чи в лісі під деревом замерзати. Не набагато кращими були історії, коли малюків напівживих, опухлих від голоду чи синюшних від переохолодження, силоміць забирали від горе-батьків, наркоманів чи п’яниць, із підвалів, горищ, напіврозтрощених халуп. Кожна історія особлива, кожна мала однакове закінчення — гірке і передбачуване. Світ дитини валився — і разом із тим створювався новий. Його те безпомічне маля мало по крихті ліпити для себе із залишків тепла тих дорослих, хай нерідних, хто тоді був поруч, хто міг не лише дати харч, чистий одяг, дах над головою, а й міг подарувати розуміння, тепло серця… Нянечки, вихователі, вчителі, такі ж обділені долею та материнським теплом дітлахи поруч, не брати і сестри по крові, а брати та сестри по духу. Багато жорстокості, багато страждання, і фізичного, на жаль, теж, яке з часом стає частинкою плоті, і ти змушений прийняти його, впустити в себе, а потім перекладати на такі ж тендітні плечі інших, молодших від тебе.

Був іще один вихід — позбутися всього цього в один мент, померти. І вмирали, накладаючи на себе руки: вішалися, різали вени, топилися. Гірко про це згадувати, а завжди пам’ятати? Ох, так! Хату не збудуєш на крихкому ґрунті, не зліпиш із соломи чи очерету, від вітру впаде чи від чужого натужного дихання. І хату не збудуєш без тепла. Тому кожен із дітлахів у інтернаті будував по-своєму, як умів і як міг… Збирав той матеріал для будівлі по порошині, вишукуючи його там, де «домашні» діти ніколи не бралися б і шукати. Часто ті будови валилися, не витримували вітровію, що зветься дорослим життям на волі, падали, хоронячи під уламками своїх будівничих.

Десь до семирічного віку Сергій усе ще вірив у диво, тобто чекав маму. Батька чомусь ніколи. Напевно, тому,

що його уява зіграла з ним дурний жарт, і Сергій повірив: та жінка зі сну — то мама, реальна, справжня, і вона мусить шукати свого сина й обов’язково його знайде. Як там у пісні співається: хто шукає — той знаходить? Та його не шукали, він не знайшовся і, зрештою, перестав ждати. І тоді прийшло печальне розуміння. Одного разу прокинувся посеред ночі, саме після того свого сумного сну, і збагнув: він один у світі, один-однісінький, і нікому нафіг не потрібний.

Старі іграшки, старі ліжка, меблі, старий одяг, глевкі макарони, синюшна напівгнила картопля, несвіжі яйця, прострочена «згущенка», смердюча тушонка, сухий чорний хліб на кахельній пічці — це також його дитинство… То зараз дітям у сиротинцях живеться трішки яскравіше: багаті спонсори, меценати… Тепер навіть модно типу допомагати знедоленим. Але то лишень рожеві скельця на окуляри, бо всі ці матеріальні виверти не дають найважливішого, того, без чого покинута дитина так і не зуміє дорости до рівня вільної людини.

Звичайно, розуміння. Замінити маму чи батька іншою жінкою чи чужим дядьком можна. То жорстоко, але можна. А от замінити маму кольоровим телевізором, в’язкою бананів чи дівідішником із мобілкою не вдасться. Людське тепло може дати тільки людина, жива, справжня, з плоті і крові.

О, він був згоден тоді на пожертви, на голод і холод навіть, тільки б мати поруч тих, хто готовий поділитися теплом. І він його віднайде, коли виросте, коли наперекір усім ярликам і штампам, тавруванню, видавленому на сиротині (вони годяться тільки для тюрем, борделів, важкої фізичної роботи), таки зіпнеться на ноги і зрозуміє: те тепло, про яке він мріяв, — то любов. І давати, дарувати її — це ще більше щастя, ніж отримувати.

Його перший випускний. Випускний у будинку маляти, що розташований у маленькому селі, загубленому десь поміж лісів Прикарпаття. Хоч і мав тільки сім років, та дуже добре той день пам’ятає. Їх, десятьох новоспечених випускників, вбрали в новісінький одяг, подарували нові ранці, зошити, приладдя, і директорка Марина Семенівна, яку всі вони дружно називали матусею (так прийнято було, і тільки), відправляла їх у нове життя. Воно мало відкрити перед сирітками просторі двері в світ знань, блискуче майбутнє та дорослішання. Вона говорила натхненно, дещо пафосно, можливо, навіть вірила у сказане. Про те, що життя прекрасне, чудове, світле, мов погожа днина, і кожна людина мусить обов’язково віднайти в ньому своє місце, і вони також мають це зробити, але для цього їм слід бути чемними, гарно вчитися та слухати старших. Директорка казала про сяйливе майбутнє, невідомі планети, зорельоти, які чекають на них, про зухвалі відкриття в науці, техніці, які зробити їм до снаги, про те, що доріг багато, і тільки від них залежить, якою вони йтимуть. Вона щиро промовила: «В добру путь, в широкий світ!» — і заплакала.

Досі для них широкий світ закінчувався воротами будинку маляти і вузькою курною вуличкою з закинутими напіврозваленими хатинками на курячих ніжках навпроти. Вони, замурзані та запилюжені, часто стояли за сітчастою огорожею, що відділяла їх від колись асфальтованої дороги, а тепер шляху з глибокими вибоїнами та ямами. Вони стояли тут не просто так. Інколи повз пробігали люди, які дуже поспішали на автостанцію, бо запізнювалися й таким чином скорочували дорогу. Зрідка вони зупинялися перед загорожею, вражено вдивляючись в обличчя малих, тяжко зітхали, похапцем запихали руки до своїх торбин, нагороджуючи тих, хто мав найжалюгідніший вигляд, то булочкою, то цукеркою, то печивом, деколи то могла бути й ціла шоколадка. Ласощі маля відразу тицяло до рота, цукерки навіть із обгорткою, щоб не відібрали. Сергієві рідко щось перепадало, він не викликав жалощів, бо не вмів здаватися жалюгідним.

Так, випускний! Після нього обіймалися, навіть цілувалися з тими, хто залишався, бо ще не доріс. Шморгали носами нянечки, виховательки, навіть двірник Стьопка та кухарка баба Ніла, від якої завжди смерділо оселедцями та цибулею. Діти з вихователькою Василиною Іванівною посідали в маленький жовтий автобус, який мав вивезти їх із задрипаного селища в обіцяне директоркою сяйливе майбутнє. Й автобус поїхав. Очі малих прикипіли до вікон, бо вони мали обов’язково побачити і ту дорогу, яка веде їх до прекрасного, і тих чудових людей, які їх там стрічатимуть. Одноманітні картинки почергово заступали одна одну: сільські вулички, кучеряві сади, хатки, обтикані квітниками, замурзані дітлахи бавляться посеред дороги в квача, безмежні лани після жнив, що своєю стернею нагадують колючих їжаків, а на них копички соломи, порослі бур’яном та травою садиби, в яких ніхто не живе, череди корів на зелених луках. Їхали поволі й довго. Мали непоганий супровід — попереду міліційна машина з мигавкою. Мигавка, правда, всю дорогу була вимкнена, але сам факт видавався цілою подією. Звісно, малюки мають власну охорону. То значно пізніше, коли в дитбудинок будуть привозити з будинку маляти поповнення, той міліційний супровід обзиватимуть конвоєм, як на зоні.

Зупинка, приїхали…

Затишна гавань для маленького кораблика — дитячий будинок. Будинок маляти здавався приємним спогадом, навіть раєм порівняно з тим, що їх чекало тут. Нічого не залишалося від мрій про сяйливе майбутнє, як і від бажання стати кимось. Ти-особливий тут був не потрібний, бо шанувався колективізм, як великий рушій муштри. Усе спільне, навіть думки та бажання. За розкладом: харчування, вмивання, уроки і робота. Точніше, навіть не так. На першому місці — робота.

Упряглися відразу. Дитячий будинок був розміщений на околиці райцентру, у старій поміщицькій садибі. Уже не місто, і ще не зовсім село. Дитбудинку належало кілька господарських приміщень, у яких розташовувалася ферма — свині, кури, качки, гуси, коні — та дровітня (вугілля, брикети, дрова, заготовлені на зиму). Дитбудинок мав і декілька гектарів власної землі, яку обробляли потужними силами учнів. Так, то були важкі дев’яності. Сиротинець займався самовиживанням, і всі, «від миші до щура, тут пашуть, щоб не шибзданутися з голодухи». То один із крилатих висловів дерика колонії, тобто директора дитбуду Семена Сильвестровича. Він часто любив повторювати:

— Труд, тобто праця, дурбелики, зробила з мавпи людину, і я з вас, макак зелених, буду ту людину клепати. Якщо не пряником, то батогом. Аж доки ви сього не втямите.

Сергієві «пощастило», і він потрапив до бригади «свинопасів», тобто тих, хто чистить, годує й доглядає свиней. Так, пощастило, бо це набагато легше, ніж збирати картоплю чи буряк або вантажити вугілля чи рубати дрова. Старшокласники, ті, хто не вступив до ПТУ, а закінчував десятирічку, вже не працювали. Статус не дозволяв, зате зобов’язував бути наглядачами і суддями. Вони розподіляли обов’язки між молодшими, підганяли до роботи, слідкували за порядком. Страх та сліпа покора вимагалися від усіх. Накази не обговорювалися, не піддавалася сумніву їхня доцільність. Покарання за непослух вигадувалися найрізноманітніші. Тут фантазія яворилася.[2] Це могло бути звичайне биття палицею або шкіряним ременем (залежно від ступеня провини визначалися місця, по яких билося, і кількість ударів), прикладання до тіла гарячої праски, цілонічне стояння на тумбочці на одній нозі з витягнутими перед собою руками, на яких лежить подушка, польоти на коцику вниз головою, нічні ходіння на колінах по залізних чи бетонних східцях.

Пізніше, набагато пізніше, після того, як Сергій покине свій дитячий будинок і буде вже на п’ятому курсі університету, він випадково на вокзалі зустріне старого інтернатського знайомого Льошку Батога. Одного з наглядачів. О, той був просто ідеальним наглядачем, із фантазією. Його дерик частенько ставив за приклад і старшокласникам, і молодшим. Льошка після школи пішов до армії, а потім начебто навчався в будівельному ПТУ, паралельно торгуючи наркотиками. Щойно вийшов із в’язниці, де відбував свій уже третій термін. Цього разу сидів за крадіжку.

— Шо, корєшок, як житуха? Якийсь ти аж прозорий. Чув про тебе, Сєрий. Недоїдаєш, шолі? Не дрейф, всьо пучком. І шо тобі дала та наука, скажи? Живеш як попало, жреш шо попало, миєшся, небось, раз у пятілєтку. А давай зі мною, разом не пропадемо. Ми ж другани, скажи? Зуб даю, більше навіть… Хто ж знав, що життя не за дротом така задниця, прям просто смоляна — не тіко темно й брудно, воно ше й смердить. А шо? У тюрязі харе, майже як в дитбудинку — годують, одягають, із неба не капає, ліпше, ніж на волі. Тут ми нікому не потрібні, а там хоч таким, як ми. Ну шо, хіба нє? — і такий бридкий розпач в очах.

А Сергій і не заперечував. Він перетворився б із часом на такого ж Льошку Батога, якби не обставини. По-доброму розпрощався з Льошкою, «позичивши» тому зі своїх куцих заощаджень «пятьорочку» на кілька днів.

Льошка так і залишився молодим, до тюрми він більше не повернувся, помер від передозу…

Ті, що виходять із дитбудинків, не дуже мріють опинитися на волі. Льошка мав слушність. Сергій пригадував відчайдушний переляк в очах тих, кому завтра покидати стіни дитбудинку. Так, страх. Бо тут за державних дітей, якими називали сиріт, думали інші, тобто держава. Тупо, неправильно, але… Вона вдягала, лікувала, годувала, мила, чистила, давала дах над головою. Те все робилося кепсько, частенько як-небудь, але робилося. А на волі? Матеріальну допомогу, яка видавалася сироті як відкуп, глупе ненавчене дитя спускало за два-три дні. А далі? Зимно, немає за що купити їсти, нема де жити, ні грама бажання працювати без примусового горлання директора чи підганяння дрючками наглядачів. І ти повертаєшся назад у дитбудинок, щоб не вмерти. Та тебе там не дуже чекають, бо твоє місце вже зайняте іншим безхатченком. І чи хочеться тоді на таку волю? На волі треба вчитися по-новому тим премудростям, які має в собі від народження звичайна людина, що там виростала: просте заварювання чаю, штопання шкарпеток, купування мила, зубної пасти і щітки, прального порошку, шампуню, взуття, одягу, каструль, пательні, смаження яєць, пришивання ґудзиків, миття посуду (не для всіх із примусу, а для себе) і ще купища превелика щоденного рутинного непотребу, який у дитбудинках за тебе робили і який тебе не навчили робити. Той вільний світ такий. Він наче каже: все у твоїх руках, тобто абсолютно все, а не тільки те, що ти готовий брати-отримувати вибірково.

Чи можливо вижити на волі після дитбудинку? Сергій і дехто з хлопців та дівчат зумів, Льошка і більшість дитбудинківських — ні. Сергій часто згадує слова однієї мудрої людини, випускника дитбудинку, успішного хірурга, якого колись запросили до них у сиротинець із виховною метою. Він сказав:

— Дитячий будинок — то соломинка для тих, кого майже втопили.

Сергій зумів утриматися на плаву, вхопившись міцно не лишень руками, а й зубами за ту соломинку. Бо йому допомагали. Той, хто над ними тримає небо, чомусь пожалів його, відправивши для порятунку свого гінця.

Його звали Арсен.

3. Арсен

В їхньому містечку було три школи: дві середніх і восьмирічка. Одна з середніх майже впритул дивилася у вікна дитбудинку, навіть стадіон вони мали спільний. Ось до цієї школи й ходили всі дитбудинківці. Не дивно, що вона вважалася в містечку відстійною, тобто неблагонадійною. Чимало «порядних» громадян, що мешкали поруч, обходили і школу, і сиротинець десятою дорогою, віддаючи своїх чад до інших навчальних закладів, подалі від зони стихійного лиха. Хто його зна, як у інших школах, Сергій не відав, але у їхній не дуже вчили вчитися. Домашні завдання якщо й задавалися, то їх майже ніколи не перевіряли. Здавалося, що вчителі відбувають чергу. Вчать без запалу, аби позбутися нав’язливої марудної праці. До такого процесу навчання однаково байдужими були й учні, й учителі.

Звичайно, Сергій зірок із неба в шкільній науці не хапав. Та й не зміг би це зробити аж ніяк, навіть якби дуже-дуже захотів, із таким ставленням і вчителів до учнів, і учнів до навчання. У дитбудинківському середовищі добре вчитися вважалося чимось геть паскудним. Сергій захоплювався читанням, любив точні науки, хоча нікому в цьому не зізнавався. Математичні задачки навіть охоче розв’язував, маючи їх за звичайну головоломку чи кросворд, де все має зійтися, геть усе, до крихти. Нічого приблизного. Та то було в молодших класах, поки сам міг допетрати, що до чого.

Про майбутнє, тобто вибір професії, якось не прийнято було навіть мріяти. Бо все й так наперед вирішено. Після восьмого класу — робітниче ПТУ, і нікому нема діла до твоїх мрій. Якщо вже дуже захочеться, то можна закінчити десятилітку, а там — відразу в армію. А після армії все одно теж ПТУ й одна з робітничих професій, яка не дає ні задоволення, ні доброго заробітку. Сергій не хотів ставати ні штукатуром, ані токарем-фрезерувальником, ані сантехніком. Однак продовжував плисти за течією, як і всі. Кудись та течія таки принесе… І вона винесла. Якось несподівано відкрив для себе інший світ, мов другий вимір. Випадково.

Сергій завжди любив небо. Частенько чекав відбою та моменту, коли всі поснуть. А тоді підходив до зовсім темного вікна, відтуляв штору і, майже не дихаючи, вдивлявся в клаптик темної безодні, засіяний ущент зорями. Які тільки дивні думки не кружляли в голові? Захоплення, відчай, бажання дізнатися — що і як там… Та не смів і помишляти про те, щоб із кимось ділитися своїми роздумами. Бо ця цікавість робила його наче ліпшим від товаришів, а такого в дитбудинку не пробачають. Хтозна,

що трапилося б із тим його зацікавленням далі? Певне, зійшло б усе на пси з часом, так і не перетворивши мрію на мету. Але одного сонячного вересневого дня в дитбудинку з’явився новий мешканець.

Арсен прийшов до них у шостому класі. Й одразу отримав статус недоторканного крутелика. Бо був якимось хоч і дуже далеким, та все ж родичем їхнього дерика. Як казав сам Арсен, сьома вода на киселі. Високий, як на його дванадцять, вайлуватий, завжди дуже коротко підстрижений, вуха смішно стирчали, як у слоненяти. Через них Арсена почали відразу кликати Сеня-Локатор. Тільки Сергій і називав хлопця Арсеном, як і Арсен його не Сєрим чи Сірком, а Сергієм. Можливо, через це хлопці й сподобалися одне одному, бо то була якась така таємна мова між ними, повага до друга навіть у звертанні. Арсен був також круглим сиротою. Батьків пам’ятав паскудно. Вони загинули в автокатастрофі, коли малому заледве виповнилося шість. Його по смерті батьків взяла на виховання бабуня Ніна. Ні, не своя рідна, а зовсім чужа, тобто зараз вона не чужа, ріднішої від неї в Арсена нікого нема. Хоча він і має живих та здорових дядьків та тіток. Навіть згадувати про них не хоче, бо хіба вони про нього згадують?

Його батьки винаймали кімнату в квартирі старшої пані — Ніни Фьодорової, колишньої вчительки, допомагаючи їй по господарству та копійчиною, тобто платили за кімнату. Бо щоб орендувати цілу квартиру, треба було мати гроші, а в молодої сім’ї їх не дуже багато. Коли з батьками Арсена трапилося лихо, ніхто з близьких родичів не захотів брати хлопця до себе. Звісно, кожен мав на це вагомі причини. Зголосилася зовсім чужа людина — бабуня Ніна, оформивши опікунство над сиротою. Усиновити хлопця не дозволяв поважний вік. Але Арсен зараз ні про що не жалкує. Скільки себе пам’ятає — поруч завжди вона, розумна, спокійна, надійна. Прикипіла душею до хлопця, як і він до неї.

Хоча бабуня Ніна зовсім не самотня, бо має власну немаленьку родину. Багатенько племінників, численних двоюрідних і троюрідних онуків. Та найрідніші — то донька Ольга, двійко вже дорослих внучат та п’ятеро онуків. Ольга разом із донькою Настею та трьома дітлахами мешкають в Італії, а син Стьопка з дружиною та сином і донькою — в Іркутську. Ні донька Ольга, ні онуки Настя та Стьопка не розуміли такого вчинку бабуні Ніни, та змирилися, бо повертатися до Львова ніхто з них не збирався. Тож для Арсена ті всі численні бабунині родичі з часом стали наче рідними.

Тітка Настя «просто непосильно гарувала на макаронників і мала, мов тату на тілі, відзнаки на долі, тобто чоловіка-випивоху, трьох спиногризів та немолоду хворобливу матір». Так скупо вона скаржилася бабуні Ніні на нелегке життя-буття, коли минулого літа приїжджала в Україну черговий раз лікувати від алкоголізму свого горе-мужа. А вуйко Стьопка живе в Росії. Десь раз на півроку телефонує бабуні його дружина, безупинно нарікає на долю та чоловіка-п’яницю. Бабуня то все бере близько до серця, усіх жаліючи та всім співчуваючи. Майже всі гроші, які надсилає їй донька з Італії на «харч, ліки та одяг», переправляються Стьопці в Іркутськ. Бабусина пенсія, доплати від держави сироті та кошти від наймачів однієї кімнати — от майже весь нехитрий дохід родини. Кімнату завше винаймали студенти, переважно дівчата з села. Частенько добросерді батьки студенток, яким діти вдома розповідали про стару пенсіонерку з малим онуком на руках, передавали для господині та малого сякий-такий домашній харч. Іноді одяг, із якого виростали брати дівчат і який іще непогано зберігся. Отак вони й жили. Непогано жили. Та останній рік бабуня почала часто хворіти, безкінечні лікарні та санаторії, і довелося їй із Арсеном щось вирішувати, думати, як бути далі. І тут несподівано нагодився порятунок в особі далекого родича бабуні Ніни, тобто директора дитбудинку Семена Сильвестровича:

— А шо, баб Нін, у нас Арсєнкє буде харашо. Ну, майже як на курорті. Свіже повітря, регулярний харч, школа під боком, і я, канєшно, за ним пригляну. Буде він у мене, як вареник у сметані кататься, і жить, як Бог за пазухою, то їсть навпаки, як пазуха у Бога. Е-е-е, ну ви поняли? От увідітє. Лічіться, поправляйтесь.

Манера розмовляти отакою мішанкою — то візитна картка чоловіка. Семен Сильвестрович — завідувач дитбудинку з дипломом економіста-бухгалтера без жодного натяку на педагогічну освіту. Із цифрами у нього не склалося ще в торговельно-економічному. Ледве ту науку подужав. Хтось із родичів пожалів «непутьового» Семена і влаштував у дитбудинок завгоспом. Та Сьома, як його ніжно називає бабуня Ніна та всі численні родичі, швидко перекваліфікувався і став «бухгалтером дитячих душ». То він так поетично на зібраннях рідні про себе говорив, розповідаючи пафосно про свою нелегку місію майже чудотворця для сиріток «злощасних» (малося на увазі, звісно, нещасних). Ніхто Семена ні поправляти, ані вчити не брався, бо той мав доволі важкий характер і таку ж руку.

Сергій багато чого цікавого дізнався від Арсена про дерика Семена Сильвестровича, в миру — Сьому. Директорська посада звалилася на чоловіка, мов сніг на голову, коли попередника Семена посадили за зловживання та фінансові махінації на сім років. Більше кандидатів на посаду не знайшлося, точніше, ніхто не хотів братися за цю важку та невдячну справу. А Семен от погодився. Правда, посада директора передбачала крім основних господарських обов’язків наявність іще й певних ораторських умінь. І «бідний Сьома» змушений був час від часу виховувати за допомогою слова важких дітей, а інших у дитбудинках, звісно, немає.

Тому частенько говорилося на публіку щось типу мудре з виховною метою, бо без публіки розмова була набагато коротшою: гумовою трубою по задниці або кулаком «у рило», тобто кому в око, кому в зуб, кому в лоба. По печінці чи по нирках дерик не бив і старшим забороняв. То вже кримінал, «коли шо».

Говорив:

— Я вам не мавпа на дрєзіні, я — стріляний калач, дорогуші мої, і тертий воробєй. І якщо хтось із вас, анциболів підкинутих, ще хоч один раз зметикує таке вчудити, то я вам, баранам безрогим, покажу, де раки зимують і де козам хвости вправляють, і ті роги вам повідкручую.

Або й так:

— То вам не мавзолей Пірогова, а майже ваша ізба-читальня. Чому майже? Бо вам, придуркам, я б і яйця коров’ячого не зніс.

Чи так:

— Шо зацюцюпався на місці і точиш ляси з баляндрасами? Я тобі за ать-два ті балабонища причмелю.

І ще й ось так:

— Виріс — їжаку по вуха, а нашій льосі по цицьки, а туди ж — до грьобаного дідька в зуби.

Ні офіційної дружини, ні дітей у сорокарічного Семена не було. Тричі одружений і тричі розлучений. Усі дружини втікали від нього після недовгого терміну перебування у шлюбі, як дідько від ладану. Перша дременула через тиждень, друга за місяць, третя протрималася найдовше — півроку. Зараз дерик жив у «гражданському шлюбі», тобто на віру з «порядошною жінкою невизначеного возраста». То він сам так вихвалявся перед бабунею Ніною. «Порядошною жінкою» виявилася кухарка з їдальні пані Олена, рудоволоса, вусата, старша від Семена Сильвестровича на десять років. Ця огрядна сувора жіночка якось зуміла знайти підхід до цього дивакуватого чоловіка і вже літ сім із ним микається. Власних дітей пані Олена не мала, тож молодший від неї чоловік і виконував усі ті функції, які необхідні жінці для так званого жіночого щастя. Він став і сином, і мужем, і головою родини. Пані Олена — то, певно, єдине у світі створіння, якого Семен Сильвестрович боїться.

У бабуні не було іншого вибору, ніж довірити онучка Арсена хоч і не дуже путьовому, та таки своєму Сьомі. Звісно, поки вона не оклигає. Арсен свято вірив, що тільки-но бабуні стане ліпше, він відразу повернеться додому.

Сергій сумнівався — поважний вік брав своє. Хоча старався підтримувати віру в серці друга.

У дитбудинку Арсену мало хто співчував, скоріше не розуміли. Бо вони всі покинуті й нікому не потрібні. Чому Арсен має бути кращим? Тут кращих не люблять. І хлопці охоче насміхалися над Сєнькою-Локатором, щоб не задавався і не думав, що він чимось ліпший від них. Арсен та Сергій навіть побилися зі старшокласниками, коли ті почали називати хлопця «сиріткою-хлюпиком». Та дуже знущатися над Арсеном не посміли, знаючи круту вдачу дерика. Бо ж Семен Сильвестрович зовсім і не відмовлявся від «племяннічка», навіть дозволив Арсену називати його дядя Сьома привселюдно. Та хлопець не став цього робити, і несподівано дерик за це його «зауважав» і — на жаль, так само привселюдно — видав таке:

— Молодца ти, Арсенько, прям мальчіш-кібальчиш, не видєлуєшся перед другими. Кожний батько гордився б таким отцом, тобто сином. Як жаль, що твій до цього не дотянув, то їсть скороспотіжно умер.

Слова дерика жодного позитиву не дали. Краще до нього не почали ставитися. Зрештою, Арсен навіть не образився, бо дядю Сьому знав добре. Тільки й промовив:

— На убогих розумом, як відомо, не ображаються.

То тепер Сергій розуміє, що дитбудинківці тоді просто заздрили Арсену, жодної ненависті в тих діях не було, тільки заздрість. Бо він, живучи на волі, хоч і гірше вдягався чи, може, й гірше їв, але мав те, чого вони, круглі сироти, ніколи не мали і не матимуть, те, чого не замінять ані нові іграшки, ні модні кросівки. Арсен мав родину, хай маленьку, крихітну — він та бабуня, але його в ній щиро і безхитрісно любили. Любили просто за те, що він є. А ще десь там, за сотні кілометрів, жили нехай непутьові, та все ж майже його родичі — двоюрідні сестри та брати. Тітчині — Васька, Ірка та Левко, вуйкові — Свєтка та Валік. І це все давало хлопцеві те, без чого взагалі важко уявити світ. Усередині дитини жила любов, як сонячне проміння посеред найтемнішої ночі. Не тільки його любили щиро, а й він любив, умів, знав як. І всі те відчували, і всі бачили… І лише Сергій зумів це прийняти, а решта просто заздрила і ненавиділа Арсена. Так важко прийняти те, чого не розумієш. Але Арсена таки боялися зачіпати, бо з тих, хто смів перечити йому, дерик умів шнурки в’язати, а зав’язаним у морський вузол ніхто не хотів бути.

І ще одне зріднило хлопців. Арсен мав мрію. Хлопець любив подорожі, хоча поки тільки теоретичні, марив далекими світами. Міг безупинно розповідати Сергію про дивні заморські країни, тропічні ліси, істот, які там живуть. Батько Арсена був топографом, і від нього у спадок хлопець отримав непогану бібліотеку з книгами про дивні країни й світи. Хлопець мріяв стати мандрівником, щоб мати можливість подорожувати містами, державами, морями, річками, океанами, горами, долинами. Сергій довірився другу і показав йому одного разу з вікна спальні клаптик нічного неба з дивними мешканцями у ньому. Він уже встиг про них дещо прочитати в бібліотеці. І говорив так захопливо та щасливо, що Арсен не втримався й вигукнув:

— Ти хочеш бути астрономом, так? Я вгадав? От яка в тебе мрія! Ура!

Сергій вражено дивився на друга. Астрономом? Так, він хоче бути астрономом. Приятель прочитав у його серці те, в чому він сам собі не смів відкритися. Настільки та мрія здавалася нереальною. Сергій зізнався Арсену в тому, що тихцем перечитав усю літературу в шкільній бібліотеці, яка розповідала про зоряне небо. Чому тихцем? Бо за таке «зрадництво» в дитбудинку по голівці не погладять. Бо тут діють свої неписані правила, за якими читання книжок, як і добре навчання, вважаються повним «атстоєм», майже гріхом, за це можуть і на смерть «зачмошити».

Сергій разом із Арсеном змайстрували ліхтарик із викинутих на смітник дротиків та старого акумулятора і тихцем під ковдрою ночами могли читати книги, які Арсен приносив із домашньої бібліотеки. А коли чергували на фермі, то Арсен чесно прикривав друга, виконуючи і за себе, і за нього брудну роботу, поки той читає. За це Сергій годинами переповідав прочитане-взнане другу чи тим, хто хотів його чути. Та здебільшого таке полюбляли дівчата, хлопцям якось байдуже було і до неба, і до тих дурниць, пов’язаних із Всесвітом, який начебто утворився з маленької горошини. Бо то здавалося надто романтичним і тому трохи дівчачим. Добре, що пацаняча більшість сприймала Сергієву балаканину як прості вигадки, не докопуючись до суті.

— Ага, хлопці. Зуб даю, правда. Всесвіт утворився з маленької горошини, уявляєте собі?

— Не бреши! Ой, не можу. Усе ти, Сєрий, вигадуєш, думаєш, якщо до ладу брешеш, то, тіпа, крутий? Ну шо може ся вродити з малої горошини? Га?

— Ну, от людина, наприклад, — знайшовся Сергій. — Або дуб із жолудя.

— Ага… Може, ти, Сірко, знаєш, що ж то за крутелик ту горошину, з якої Всесвіт взявся, створив? Хе.

Він поки що цього не знав. Але обов’язково дізнається, коли стане великим ученим.

4. Бабуня Ніна

Сергій ніколи не забуде того літа. Вони закінчували восьмий клас. Багато хто з однолітків пішов зі школи до ПТУ Але, за традицією, ще ці літні канікули проводили разом із усіма. Ті, кого погоджувалися брати «вцілілі» родичі, направлялися до них, а решта — до табору на Азовське море. Дерику якимось дивом вдавалося щороку вибивати для сиріток морські літні табори, які манерою життя майже нічим не відрізнялися від сиротинця: такі ж порядки, дисципліна, муштра, хіба що море поруч, і немає свиноферми та поля. До табору їздили зазвичай усі, тільки чергувалися таким чином, щоб хтось залишався біля нехитрої господарки — годувати курей, качок, свиней та виполювати бур’яни на городі. Свині та кури їсти хочуть і влітку також, а в полі роботи не менше, аніж восени чи навесні. Сергій відбув свій «агрономський» термін, за віковим статусом був наглядачем і вже збирався з новою зміною в табір, як раптом захворів. Вітрянка. Тож три тижні пробув в ізоляції. Арсен навідував друга, привозячи йому з домашньої бібліотеки книги. І Сергій зовсім не нарікав, що зараз не на морі, а змушений сидіти під замком. Бо ще ніколи він стільки не читав, бо ще ніколи не читав так щиро, не ховаючись.

Три тижні пролетіли швидко. І вже завуч збирався відправляти Сергія в табір до всіх, як по хлопця приїхали… Ті, хто хотів узяти його на решту літа до себе і кому дерик це дозволив зробити. Сергій був не те що здивований, скоріше заскочений зненацька виявом такої турботи, бо у нього там, у великому світі, зовсім нікого не було. А в чотирнадцять років уже не всиновляють. Так, до них інколи приїжджали «гастролери», які, мов товар, вибирали собі діток, хто — бо так треба, хто для розваги. Останні зазвичай «товар» повертали назад. Рідко хто приїжджав справді за дитиною. Вибирали чомусь найчастіше дівчат, і то переважно тих, які мали жалісливий ангельський вигляд. А у віці чотирнадцяти літ взагалі рідко кого всиновляли чи вдочеряли. Зрештою, до пестунчиків долі Сергій ніколи не належав. Тож, хто його хотів взяти до себе на канікули, для нього було загадкою, аж поки на прохідній не зіткнувся ніс до носа з Арсеном та старенькою бабунею в білій хустинці попід руку з ним. Лівою рукою старенька спиралася на кривульку. От хто його захотів до себе взяти! На очі Сергія чи не вперше за останні кілька літ набігли сльози. Але ж Арсен і півсловом не прохопився про ось такий сюрприз!..

Схоже, бабуня правильно зрозуміла збентеження Сергія, бо без зайвих слів пригорнула своєю худою кістлявою рукою голову хлопця до себе:

— Бідне дитятко, бідні мої дітки, — більше слів Сергій не чув, бо старенька плакала.

Бабуня Ніна сама запропонувала Арсену забрати Сергія до них на канікули. І хоч була слабка, досі лежала в лікарні, та все ж наполягла на своєму. Арсен так багато розповідав їй про свого особливого розумного друга, що вона просто не втерпіла та зателефонувала мамі Сьоми (дерика) й попрохала про послугу. Семен Сильвестрович перебував зараз із дітьми на морі, однак відмовити коханій мамці не зміг. Єдина вимога — письмова заява від бабуні Ніни та її присутність під час передавання сирітки з рук у руки. І бабуня Ніна погодилася. Розумні сумні старечі очі, добре ясне обличчя, помережане зморшками, і світло, яке йде від цієї жінки, — це все бабуня Ніна.

До міста добиралися на автівці. І відразу до лікарні. То лікар бабуні Ніни, також один із численних племінників старенької, попросив свого приятеля відвезти та привезти назад нечемну пацієнтку.

Простора світла палата з вікнами на схід. Велике вікно. Два ліжка. Одне застелене тільки покривалом поверх голого матраца. Видно, у бабуні сусіда нема. Бабунине ліжко виглядає так, наче та відходила щонайбільше на кілька хвилин. Поруч на тумбочці купа якихось баночок, пілюль. У кімнаті пахне валер’янкою. Хлопці сідають поруч на порожнє ліжко.

Бабуня важко зітхає:

— Натомилася я, хлопчики! Ох, натомилася! Давай, Сергійко, нарешті по-справжньому знайомитися. Мене звати бабуня Ніна. Ой, та що там! Ти це і так знаєш. Я рада, що мій Арсенко знайшов справжнього друга.

Вона говорить без пафосу, спокійно та лагідно. Голос трішки скрипучий, мабуть, від старості:

— То ти й справді Лічозір? — запитує Сергія бабуня.

— Лічо… хто? — Сергій кліпає збентежено та трішки знічено очима. — Ні-ні, ви очевидно не так зрозуміли Арсенка. Я — Сергій, прізвище — Безхатченко. Хоча у вашому припущені є доля правди, бо дуже хочу стати астрономом, і тому, напевно, ви подумали, що я той, тобто не зовсім, не той… Е-е-е-е…

Затнувся, розводячи в сторони руки, наче виправдовувався за своє дурнувате прізвище. Якого не вибирав і яке вибрало його.

— Нічого я не наплутала, серденько, — бабуня говорила тихо і всміхалася.

Укрите зморшками, мов пооране поле навесні, обличчя. Але то зовсім не псувало її, навпаки — стільки світла було в маленькій худенькій жінці, аж Сергію раптом захотілося притулитися до неї ще раз, торкнутися кінчиками пальців сяйва, що розливалося довкола старенької. Він не знав, чи вірить у Бога. Точніше, не так. У Бога він вірив, а от у чудні ритуали, які проповідували ті, що начебто були його посланцями на землі, — не дуже. Інтуїтивно знав — то все фальш. Сироти — вони такі: рентгеном проскановують та відчувають брехню й облуду. А тут… Світло і зовсім нема навіть тіней. Уперше з Сергієм таке.

— Ой, синочку, стара зовсім стала й не так висловилася, однак не наплутала. Лічозорами в давні часи називали тих, хто не має власної оселі та змушений мешкати на вулиці, спати під розчиненим навстіж небом, тобто лічити зорі.

— Я ж тобі казав, Сергію, бабуня — колишня учителька мови. Знає майже все, — вставив і своїх п’ять грошиків щасливий Арсен. Йому подобалося, що поруч і Сергій, і бабуня.

— А! Лічозори — то бомжі? — не цілком розумів Сергій, тому робив припущення.

— Та що ти таке кажеш? Жартуєш? — бабуня зайшлася хриплуватим сміхом і закашлялася.

Сергій не знав, що робити, бо кашель старенької був надривистим і важким. Почувався винуватим. Жінка кашляла довго й натужно, аж зблідла, руки затремтіли. Арсен приклав склянку з водою до уст старенької. Пила маленькими ковточками, вода через кашель майже вся виливалася і цівочкою сканувала поораною зморшками борідкою на кінці білої хустини, в яку була зав’язана.

Віддихалася. Арсен із Сергієм стурбовано дивилися на бабуню. Вона, бліда та втомлена, якусь мить сиділа з закритими очима, обіпершись на спинку ліжка. А коли обличчя нарешті стало таким, як і раніше, озвалася:

— Арсенку, синку, принеси ще водички. Ти знаєш якої, а то ця, тутешня лікарняна, мені аспериною віддає. Не турбуйся, зі мною Лічозорик посидить. Правда ж, Сергійку?

Сергій ствердно кивнув, перевівши погляд із бабуні на тумбочку.

— І не хвилюйся, синку. Я чемно вип’ю усі ліки. Ось ти принесеш водички, і я вип’ю.

Арсен стурбовано захитав головою:

— Добре-добре, бабуню! Не хвилюйтеся. Сергію, пильнуй тут. Я швиденько. П’ять хвилин.

Арсен стрімголов вибіг із палати.

— Вибачте, що змусив вас кашляти, — винувато промовив Сергій.

Бабуня поклала свою суху та худу руку на Сергієву. Рука тепла та легка, мов пір’їнка.

— Ну що ти, солодяточко! Ходи до мене ближче, сядь поруч, і ми поговоримо.

Сергій сів на ліжку коло бабуні. Опинився так близько біля старенької, що міг добре розгледіти кожну зморщечку на її обличчі, потріскані губи, сиві вії над такими ж посивілими від старості, колись, може, й блакитними, очима. Бабуня всміхнулася і заговорила:

— Мій кашель — то давній мій ворог, — говорила вже спокійно. — А ворог, якщо він старий-престарий і разом із тобою зістарівся, з часом зачинає здаватися давнім приятелем, і коли довгенько не навідується на гостину, то злий знак.

Сергій зачудовано слухав. Вона ще й жартує.

— То все мої слабкі бронхи, синку, таке давно зі мною. Ще від війни. Перенесла пневмонію, мало тоді не вмерла, а кашель — то наче плата за життя. Мудрі ескулапи запевняли мого чоловіка, що я зі своїм хронічним бронхітом при паскудній львівській погоді довго не протягну. А, бачиш, ніхто з людей не знає, кому скільки Той, що вгорі, налічив. Досі жива! Хоча добре знаю, синочку, що мені вже давно пора. Майже вісімдесят літ — то таки замного для хворих бронхів! — усміхалася, й одні зморшки на її обличчі розгладжувалися, а нові з’являлися.

Сергій мовчав, а бабуня, схоже, й не чекала, що він почне відповідати, тож вела далі:

— Зачекався мене Михасик там, — і вона підводить свої вицвілі очі догори. — Я давно маю бути поруч. Михасика, мого чоловіка, вже двадцять літ немає. Та я замирилася з тим, що досі вікую. Віриш, серце, ніколи не просила в Бога смерті. Бо Йому видніше: Він — дає, Він і забирає. Забрав мого синочка Юрасика в двадцять п’ять. Вважав, що так ліпше для нього. Може, й ліпше, замирилася. Ех, наплакалася тоді. Охо-хо, багато сліз виплакано за життя… Але то, певне, добре, що навчилася плакати. Чому? А бачиш — серце гірку тугу в собі не держало, вона витікала струмочками з очей. То вже так ведеться: що довше життя, то більше у ньому і радощів, і горя, і смутку, і веселощів. Усього порівну дається кожному Слава та милість Господні — безмежні. Творець послав нам із Михасем ще й донечку, Олюсю. Натерпілася вона, бідненька, також різного. Чоловік її залишив саму з дітьми. Сказав, що знайшов ліпшу. Хтозна, чи ліпшу, та набагато молодшу — точно. Потім вертався, падав у ноги, цілував руки, просився назад. Не прийняла. «Гонорова», — дорікали люди. Хоча гонор тут ні до чого. Мудрість скоріше. Бо хто нагидив тобі в криницю один раз і прийшов до неї напитися знову, знаючи, що ти її вичистила, не зможе втриматися довго, бо нечистоплотний… О, ні! Ми з Михасиком нічого їй не радили. Боронь, Боже, втручатися в стосунки двох! Сама все вирішувала. Ото ж ми вкупі дружно жили в квартирці-рукавичці. Я, Михась, наша доня і онучатка — Настуня та Стьопка. Зараз Оля в Італії, допомагає Насті з дітьми. Інколи телефонує, плаче, жаліється на життя, додому проситься: «Мамо, як на чужині тяжко! Мені наше місто щоночі сниться, і тато такий молодий, і ти — юна. Думала моя Настя в отій Італії мед їсти ложкою, але той мед на чужині зовеш не солодким видається, чи, мо’, то його забагато. І знаєш, полином у тій Італії зовсім не пахне, та чому ж так гірко?» Кажу: «Повертайся додому, до нас із Арсенком. Приїжджай! Настя не пропаде, онучата вже виросли! То я — стара і вже гірша, певне, розумом від малого. Приїжджай, припильнуєш Арсенка, бо мене пильнувати не дуже треба. Ти нам більше знадобишся, ніж отій Італії». Не хоче й чути. Усе їй здається, що онуки без неї не ростимуть. А мене заспокоює. Каже: «Мамо, не збирайтесь умирати. Ще не час!» Не час? Еге ж! Майже ніхто не знає часу свого.

— Майже ніхто? — перепитує луною Сергій. Із ним ніколи ніхто з дорослих ось так відверто не розмовляв. Вчителі вчили згідно з написаним у книжках, але не ділилися життєвими премудростями, інколи лаяли, часто зневажали, деколи жаліли та торочили час від часу: «Ех, кому ви потрібні, безталанні?»

— Як то — майже ніхто? — ще раз перепитав.

— Так. Бо ще ж є ті, що з власної волі вкорочують собі віку. Самогубці тобто. Якщо ти собі життя не давав, то чи маєш право його в себе забирати? Ой, та що це я про сумне, — стрепенулася старенька. — Вибач мені, синку. Знаєш, старі люблять побазікати, бо думають, що прожили стільки і бачили таке, що молодим надолужувати і надолужувати. Та старі забувають одну дивну річ: майже всі люди вчаться лишень на власних помилках, скільки б не розповідали нам пізнавально-виховних історій і старші, і мудріші.

Бабуня знову закашлялася.

— Ох! То мені моє тіло говорить: «Ніно, Ніно, я вже не годне терпіти більше. Час мій майже закінчився!» У мене здоров’ячко, мов у доісторичного чорно-білого телевізора, який із невідомих причин досі працює. Та працює специфічно: поки не стукнеш ногою — і мовчатиме, і не показуватиме. Але ж… Моя душа благає тіло: «Потерпи, будь ласочка, ще трішки, хай Арсенко зіпнеться на ноги, і тоді до Михасика. Хай уже забирає до себе».

Бабуня дивилася своїми добрими очима на хлопця. Скуйовдила його чуприну:

— А ти, солодєтко, не бомж зовсім. Що ти таке вигадав? Бомжі — то ті, хто мали і не зуміли втримати. А ти ніколи не мав, але матимеш, бо ти — справжній. Лічозори — то не просто безхатченки. То ті, що шукають і йдуть на поклик власної зірки. Ти — один із них. Вір у свою зірку. Мені про тебе Арсенко розповідав багато. Ти станеш тим, ким захочеш, але мусиш дуже-дуже захотіти, постаратися для цього також.

Шарпнулися двері, і в палату вбіг захеканий Арсен із дволітровою пляшкою мінералки. Слідком за ним зайшов чоловік у білому халаті:

— Арсенко, не створюй бурю, хіба так можна ганяти, мало медсестру з ніг не збив. Тихіше і спокійніше. Ти ж не крос біжиш. Це лікарня, і тут хворі.

Голос чоловіка звучав поважно. На голові шапочка біла, як і халат. Чіпкі, чорні, як вуглинки, очі, такі ж чорні вуса. Лікар майже серйозно відрекомендувався, дивлячись на Сергія:

— Доброго вечора, добродії! Я — Володимир Васильович! Це для тих, хто тут вперше. Ви, очевидно, Сергій, задля якого ця нечемна, але достобіса симпатична пані сьогодні насмілилася мене ослухатися.

Почувши таке, старенька всміхнулася й була відкрила рот щось говорити, та лікар приклав палець до уст, і вона тільки стенула плечима.

— І тому зараз, молоді люди, дозвольте нам із моєю улюбленою пацієнткою потеревенити, бо ж я її давненько не бачив. Так засумував, що аж додому не зміг просто так піти. А ви, хлопчики, зайдете завтра.

Розпрощалися. Бабуня поцілувала в чоло Арсена, а потім Сергія.

Володимир Васильович — лікар бабуні та водночас якийсь там далекий родич, про це Арсен розповів Сергієві дорогою додому. Дякуючи його таланту бабуня досі тримається.

Хлопці йшли пішки вечірнім літнім Львовом. Спека втомилася і пішла спати, місто наче притихло від утоми та галасу. І воно було чудове. Справжнє, живе. Сергію навіть здавалося, що він чує, як Львів дихає… Арсен безупинно базікав, розповідаючи другу то про бабуню, то те, що знав про Львів. Про старі будівлі, дивні їхні назви, навіть про тих, хто їх будував, хто в будинках колись жив, любив, ненавидів.

Сергій був упевнений, що без друга міг би легко заблукати в лабіринтах безкінечних вузьких вуличок та старих мурів. Хлопці спускалися Личаківською — таку назву читав Сергій на табличках будинків. Їх обганяли поважні яскраві вагони, що рухалися колією. Вони були прив’язані дротами до інших дротів. Це трамваї. Звісно, (Сергій бачив їх на картинках журналів та на екрані телевізора. Але ось так, по-справжньому, — вперше. Із вагончиків виходили люди, у вагончики заходили люди. Вони всідалися в червоні крісла: одні щось читали, інші просто витріщалися у вікно. На вулиці темніло. Засвітилися ліхтарі та вивіски над крамничками. Усе видавалося якимось нереальним. Сергій майже не слухав, про що йому розповідає Арсен. Так його вразило видиво нічного Львова.

— Арсенко, слухай, а багато тре’ грошей, щоб покататися на ньому? — Сергій тицьнув пальцем у хвіст трамвая з номером два.

— Та можна і зайцем. Але тільки одну зупинку, бо може нагодитися контролер, і тоді буде непереливки: бабуся за мене штраф заплатить, а тебе відправлять назад у дитбудинок.

Арсен серйозно пригальмував на зупинці, чекаючи трамвая.

— То, може, ну його, тоді ліпше ногами. Га? — Сергій не хотів у дитбудинок.

— Та не бійся. Одну зупинку без білета можна, та й вечір уже, ввечері контролерів майже нема. У них також є діти, родини. Зрештою, можна було б і квитки купити. То мало коштує, та… — Арсен постукав по кишенях штанів, там зовсім не дзвеніло. — Грошей я не маю при собі. Останні витратив бабуні на мінералку, ще печива сухого купив. І… той, мусив для медсестри та санітарки щось зоставити. Хоч Володимир Васильович за це сварить, та я все одно роблю по-своєму. Я не можу біля бабуні вночі бути, а мо’, їй чогось захочеться чи зле стане, то пані Люся чи пані Оля допоможуть. Знаєш, у них життя також не цукор. І зарплати маленькі, і постійно їм ті гроші затримують, а в кожної сім’я. І вони дуже-дуже хороші, бо все відмовляються від грошей. Жаліють і мене, і бабуню, але я вмію переконувати. Тому, Сергію, вибач, хоч ти і в гостях у мене, та трохи мусимо й пішки походити, економити.

Сергій із усім погоджувався. Він не знав і не вмів жити на волі, він у всьому тут довіряв приятелю. А той попередив, що Сергій не просто має його в усьому слухати, а вчитися всього того, що вміє Арсен, якщо дуже хоче вибратися з інтернату і стати вільним. Сергій дуже хотів.

Довго хлопці блукали дивним та прекрасним старим Львовом. Урешті видряпалися крутою вулицею Кобилянської на вулицю Кирила і Мефодія. Сергій уважно читав вивіски на будинках, про всяк випадок, щоб не заблукати, мало що може трапитися. На бічних вуличках світла було трохи менше і порядку також. Картина вже не видавалася такою ідеальною, як на яскраво освітленій Личаківській. Та враження від міста це не псувало, а навпаки — переконувало Сергія, що тут мешкають звичайні люди, такі, як він, які і смітять не менше, і не є ідеальними, як він чомусь раніше про них думав.

— То моя рідна вулиця. Колись її називали Курницькою. Одні кажуть, тому що то було глухе передмістя Львова, того, якого ти ще не бачив, але яке я тобі покажу, і тут небагаті міщани тримали домашню птицю, Інші кажуть, Курницька вона через те, що тут гнали самогонку, курили, тобто дистилювали її.

— Арсене, а ти звідки то знаєш? — Сергій здивовано дивився на друга.

— Та від бабусі. Вона любить говорити, що людина мусить знати про місце, в яке пускає своє коріння, якнайбільше. Я ж начебто тут коріння пустив, га?

— Хм! А для чого про вулицю все знати? Ще про своїх рідних — розумію, а про вулицю! Чи не однаково, хто тут жив колись? — Сергій стенув плечима. — Ті ж люди не були твоїми родичами чи бодай кимось видатним для міста?

— Нє. То не так, Сергію. Якби не ті невидатні — то й міста могло не бути. Кожен камінчик під ногами покладений з любов’ю, кожен камінчик у стіні будинку мусить не просто надійно захищати від негоди, а тішити око. Хіба ж не приємно дивитися тобі на стіни таких красивих неоднакових будинків? Та то нічого. Я тут тобі таке покажу і таке розповім…

Зупинилися перед чепурненьким затишним будинком. Обсаджений квітами дім здавався чарівним, наче з середньовічної казки про фей та чарівників.

Арсен прочинив вхідні двері під’їзду:

— Колишня вілла архітектора Станіслава Кшановського, збудована за його власним проектом 1891 року. Заходь і будь як удома.

5. Не вкради

Ці канікули стали для Сергія не лишень справжнім святом, а й школою життя — іншого, не схожого зовсім на те, яке він досі знав. Бо Львів — то ж не лише будинки, кнайпи, крамниці, ринки, бруківка, його мешканці. Це місто — живе-живісіньке, справжнє, з особистою біографією, харизмою, вдачею, характером. Воно також впливає на тебе, навіть коли ти про це не думаєш, виховує тебе, дисциплінує, рятує, карає, наказує, ненавидить і любить. Тому поводься чемно, як добра дитина, бо інакше ти тут не приживешся. Ні, Львів не пережовуватиме тебе, як то роблять зазвичай великі мегаполіси, цей гоноровий красень ніколи не стане псувати свій апетит чимось непристойним, гидким на смак, він просто тебе виплюне.

Таке розуміння до Сергія прийде згодом, а поки він дедалі більше закохувався у Львів, який продовжував видаватися хлопцю чарівливим, можливо, вже не таким і бездоганним, але таки чарівливим, попри всі побутові кострубатості. Скажімо, вода з кранів тут текла виключно за графіком, тобто по годинах: із шостої до дев’ятої, вранці та увечері. Не встиг, не застав — твої проблеми. Воду набирали у великі баняки, виварки, каструлі, відра. Так, про всяк випадок, бо траплялося різне, особливо влітку, коли господарники міста без попередження вимикали воду з профілактичною метою на день-два, а не текла вона з кранів і по декілька тижнів чи місяців.

Помешкання Арсена та бабуні Ніни розташовувалося на другому поверсі тої самої вілли Кшановського. Дві окремі кімнати, кухня, коридор, туалет та ванна вкупі, невеличка комірчина. Висока стеля помешкання не здавалася Сергієві чимось особливим. У його дитбудинку стелі також не були низькими, це ж колишній поміщицький маєток. Схоже, тоді все так будували — просторо. Одна з кімнат квартири бабуні завжди здавалася «в найми». Зараз вона пустувала й чекала першого вересня, коли повернуться після канікул три студентки-четвертокурсниці Франкового університету, деякі корпуси якого знаходилися на цій же вулиці.

Хлопці розташувалися в іншій кімнаті, трішки меншій. Арсен Сергію постелив на розкладачці, сам спав на розкладному кріслі. Ще одне ліжко пустувало. То — бабусине, і воно чемно чекало повернення господині.

Арсен вставав рано, перед шостою. Звісно, будив і Сергія, разом бралися до роботи. Треба було вистояти вранці чергу, і не одну: по масло, сметану, ковбасу, крупи… А ще сходити на базар по свіже молоко, яйця, моркву, пастернак, петрушку, кропчик, м’яту, яблука, бурячок для борщику, домашню курочку для бульйону… Потім чистилася картопля, нарізалася цибуля, помідори, огірки, часник, а ще слід було помити посуд та поприбирати в кімнатах.

Сергій із напіввідкритим ротом спостерігав, як Арсен чаклував над варивом, і набір куплених на Стрийському базарі продуктів враз перетворювався на невимовну смакоту. Пахло так, що можна було слинкою вдавитися.

Арсен казав, що варити його навчила бабуня. А які він робив вареники! Не до порівняння з синюшного вигляду дитбудинківськими, які іноді потрапляли в меню вихованців сиротинця. Зазвичай в обідню пору, поробивши всі домашні справи та приготувавши обід, хлопці йшли до бабуні в лікарню. Там слухали нехитрі теревені старенької з такими ж хворими, як вона, котрі часто навідувалися в палату. Її кімната вікнами виходила на схід, і сонце не так припікало в полудень і пополудні.

Після того хлопці мали вільний час, якраз щоб повештатися містом. Арсен залюбки відкривав Сергієві таємниці улюбленого міста, про які йому колись розповідала бабуня.

— А оцей красивий будинок на вулиці Вірменській ми, львів’яни, називаємо «Пори року». Я його дуже люблю. Бабуня Ніна розповідала, що він став першим будинком у Львові, де на фасаді, так би мовити, розмістили не просто міфологічних персонажів, як на більшості (ти ж бачив), а звичайних людей. Он, бачиш, в отих віконечках між другим та третім поверхами? Весна, селяни орють землю. Там під барельєфом латинкою написано щось типу таке (за дослівний переклад не відповідаю): «Хай сильні воли масний ґрунт землі відразу з перших місяців року перевертають». То щось із Вергілія. Ти ж пам’ятаєш, хто такий Вергілій, пра’?

Сергій пам’ятав. Спілкування з Арсеном не минуло даремно. Тому кивнув головою, а Арсен захоплено тицяв пальцем у будинок та розповідав далі:

— А тут уже й літо нагодилося, селяни збирають урожай. Написано приблизно таке: «А золоте колосся колоситься в найбільшу спеку, і в найбільшу спеку тік молотить висохле зерно». Далі осінь, також гаряча пора. Тут на тому барельєфі люди толочать льон. І підпис:

«Щедрі осінь приносить плоди, і високо на зігрітих сонцем скелях дозріває виноград». А ось і зима — пора перепочинку, коли можна й на санках покататися. «У холодну пору селяни здебільшого користають із набутого та радісні влаштовують застілля». Але й тут без міфів не обійшлося. Бачиш, ондечки в центрі між зображеннями літа та осені «напівсидить-напівлежить» Хронос — господар часу, який тримає в руках Всесвіт. Над ним напис: «Жив на Землі золотий Сатурн». Ну що ще тут цікавого? Ага! Чотири лики символізують чотири вітри, які віють із різних частин світу. А ще подивися на кути будинку аж нагорі. Бачиш, там лелеки. Той, що зліва, тримає напис: «Віщує весну». Той, що справа: «Повертає зиму». А між третім та четвертим поверхами латинкою написано таке: «Усе має свій початок, усе має свій кінець».

— Ти знаєш латинку? — перепитує здивований Сергій.

Арсен морщить носа та куйовдить своє волосся.

— Якби ж то. Не зашкодило б. Хіба що трохи. Бабуня мене починала вчити та… Захворіла. А от бабуня добре знає, і не тільки латинку. Бо все, про що тобі оповідаю, від неї почуте. Вона не просто любить наше місто. Бабуня і все, що вона знає, для мене і є Львів. Отой, найсправжнісінький.

А потім десь близько шостої хлопці йшли «до праці». Лікар бабуні Володимир Васильович «домовився» з паркувальниками на стоянці біля лікарні, і хлопці за гроші мили машини. Ось так заробляли собі на хліб і на масло. Арсен економив кожну копійчину і зі зневагою ставився до тих, хто ті гроші безглуздо тринькав. Сергій не зовсім розумів друга. Для чого так напружуватися, коли можна й по-іншому гроші добувати, набагато простіше? Тим паче, в такому великому місті! Але нічого не радив приятелю, бо був у нього в гостях і мусив поводитися чемно. До того ж бути дармоїдом не хотілося.

Одного літнього вечора, десь після другого тижня Сергієвого перебування в Арсена, трапилася така історія. Вони поверталися з роботи додому, втомлені і трохи сердиті. За останню вимиту машину нічого не заплатили, бо їм дістався якийсь немісцевий жлоб, що дав хлопцям по цукерочці «за труди». А коли дядечки-паркувальники почали його соромити, взагалі сказав, що поскаржиться кому слід на те, що ті використовують рабську працю неповнолітніх. Мусили змиритися.

Так от. Їхали хлопці в трамваї, Арсен притулив щоку до вікна і дрімав. На одній із зупинок увійшла огрядна тітонька, зав’язана в білу хустину під молодичку, з величезними торбами. Усілася перед ними. Вагон був майже порожній, а оскільки вони сиділи в кінці вагону, то ніхто назад і не озирався, не придивлявся дуже до них. Тітонька заходилася щось там поправляти в напханих торбах. Чорна дамська сумочка пані теліпалася просто над ногою Сергія. Вона була відкрита, і з неї спокусливо стирчав гаманець — товстий, новий. Сергій навіть не думав, що можна вчинити по-іншому. Красти в дитбудинку не вважалося гріхом, навпаки — за те, що цього не вмієш, могли і по голові натовкти. Коли він вчився в п’ятому-шостому класі, ще до появи у школі Арсена, і належав до групи малих, то старші хлопці вимагали «приношень» від менших — двадцять-тридцять копійок в день. А де їх узяти? Звичайно, вкрасти. Не вмієш — навчись. У школі в їдальні ненароком залазив у кишеню до однокласника чи однокласниці з місцевих або йшов на базар. Але після того, як зловили кількох хлопців на гарячому і дерик отримав від міліції «наганяй» і погрози від постраждалих у розправі, збори мзди припинилися. Та старі звичмі залишилися, і кралося тільки тоді, коли траплялася нагла необхідність. Слід сказати, що Сергій жодного разу на крадіжці не попався, мав до цього «вроджений» хист. Він не кидався відразу на жертву, вмів очікувати. А тут і зараз жертва видавалася просто ідеальною.

Шур-шур розкрита торба по нозі. Арсен дрімає, довкола порожньо, спереду ніхто не озирається, поруч нікого. Хвать і…

Рука Арсена на його, німий докір в очах. Арсен перехоплює гаманець. Сумка піднімається вгору, бо тітонька щось там поправляє в себе на голові, хустина сповзла. Арсен нахиляється, кидає гаманець на підлогу, майже біля ноги жінки, торкає її легко за плече:

— Пані, пані! То не ваш гаманець під ногами валяється?

Жінка вся стрепенулася, зірвалася на ноги, нагнулася,

підняла. В очах стільки вдячності та переляку:

— Мій-мій-мій! Ой, хлопчики, золоті мої! Ох, я роззява, — забідкалася, поправляючи то сумочку, то хустину на голові. — Майже все б втратила! Сьогодні зарплату нарешті за півроку видали, то я моїм лоботрясам різного накупила… Дякую вам, любі хлоп’яточка! Яка має бути горда мама, що народила та виховала таких чесних діток. Ой, ой, я зараз.

Вона похапцем, навіть не відкриваючи гаманця, не перераховуючи гроші, запхала його до сумки, закрила торбу на блискавку і заходилася щось вишукувати у своїй картатій торбі. Нарешті дістала дві пачки світочівських цукерок «Морські камінці». Тицьнула їм до рук, а тоді нахилилася над хлопцями і поцілувала в голову — спочатку Арсена, потім Сергія.

Сергій ладен був крізь землю провалитися. Так йому соромно було чи не вперше в житті. Хлопці мовчки доїхали до своєї зупинки. Тітонька ж не вмовкала і збуджено розповідала про своїх трьох лоботрясів. Вони зараз у мами на селі, допомагають старенькій по господарці. Старший, Дмитрик, уже в шостому класі — він і на городі справляється, і свиней годує, і води наносить із криниці. Середній, Михась, третій клас закінчив. То він корову пасе, а найменший Ростик — той усім заважає, напевне. Бо за ним пильнувати треба, щоб лиха не накоїв — і собі, й іншим. Йому ж лишень чотири рочки. А тато з мамою в місті на роботі… Звичайна історія.

Хлопці вийшли з трамвая. Арсен і слова не зронив, тільки вже дуже насупився, мов львівська погода на дощ. Сергій заходився перепрошувати:

— Арсенко, слухай, той… Ну, я ж не знав, Я думав — то якась багачка, от і поцупити вирішив. Ну, вибач. Осічка вийшла, — щось таке лепетав Сергій, виправдовуючись.

Арсен зупинився, мов вкопаний:

— Осічка? Що? То це не вперше? Ти, ти, ти такий, як і вони усі, як хлопці з дитбудинку! А я думав, що ти мій друг, що ти інший. Ех! Красти не можна, Сергію! Чуєш? Агов! Красти не можна. Ти своїм куцим розумом не розумієш, що красти не можна? Вона, ну та пані з трамвая, хіба вона винувата в тому, що більше має зараз, ніж ти? Чи той чувак, який їде в дорогій машині, а ти її йому миєш, чи винуватий він у тому, що народився в нормальній родині і його добре виховали? А може, він тяжко працював і наскладав на тачку? Що дивишся? Не всі, хто має більше, ніж ти, — злодії. Ти відбираєш не в бандита чи покидька зайве, Сергію. Ти крадеш у звичайних людей. Багаті трамваями не їздять, у чергах не стоять і на ринки рідко зазирають. І ти — не Робін Гуд. Ти — справжній кишеньковий злодюжка. Якщо ти відбираєш хліб у дітей, то чого тоді дивуєшся, що нас, сиріт, світ ненавидить? А за що нас любити? Добре, хай! Я змирюся з тим, що ти в Бога не віриш і заповідей Божих не знаєш. Але в щось ти таки мусиш вірити? А якщо вже геть ні в кого і ні в що, то так і не зумієш стати ліпшим, то так і залишишся внизу, навіть не на землі, а під нею — хробаком. Ні, не так — від них хоч якась користь. А ти, ти… Звісно, вкрасти — легше, але ж…

Сергій сердито блиснув очима:

— Я не такий. Я, я…

Затнувся.

— Що ти? Ти щойно ледве не залишив голодними трійко дітей. І ще посмів взяти в неї цукерки? Гівнюк ти. А ще другом називаєшся!

— Я їх викину. Ти що думаєш, я не зможу без них обійтися? Зможу. Тільки ти не знаєш, через що мені довелося пройти, щоб вижити… То ти — дериків любимчик, а я, а ми…

Сергій підняв було руку, щоб жбурнути кудись убік цукерки, Арсен перехопив її і вирвав пакет із долоні:

— Не смій. Вона їх дала від щирого серця. Завтра занесеш бабуні. Моїми поділимося… А тепер пішли. Буду тебе, дебіла, уму-розуму вчити, бо хоч ти і сволота, та все ж мені друг.

Сергій мав би образитися на Арсена. Той уже три роки відучився з ними у дитбудинку і мав би знати, яке в них там життя. І що ті звички в нього не від розкошів, і що так важко противитися спокусі розжитися легкими грішми, особливо коли голодний чи холодний. А потім… Потім те все стає звичкою. Але змовчав, тільки нервово переминався з ноги на ногу.

Арсен відійшов на метрів п’ять, озирнувся, махнув рукою, типу, наздоганяй:

— Що стовбичиш? Пішли.

Йшли мовчки. Сергій брів, важко дихаючи, шукаючи собі виправдання, і знаходив. А він ті гроші крав не для себе, він хотів до копійки віддати все другу і бабуні. За те, що добрі до нього, впустили в своє життя, дозволили стати його частинкою. А тепер, що тепер буде? Арсен завтра все розповість бабуні, а та — дерику… Точно, прийдеться збирати манатки.

Арсен попереду, Сергій дріботить слідком. У будинок не зайшли. Поруч невеликий старий садочок. Під яблунею дерев’яна лава, столик. Недалечко, під старою грушею, хтось прилаштував гойдалку. Два ланцюги, дерев’яне сидіння. Справді сидіння, бо має й спинку, і підлокітники, навіть колись було пофарбоване жовтою фарбою, яка вже облупилася.

Місяць сьогодні вповні. Сергію здалося, що той сумно озирає місто, можливо, тому, що світла ліхтарів аж забагато, і він видається вже не таким ефектним. Арсен кивнув головою на гойдалку:

— Сідай. Побалакаємо, — говорив спокійно і наче відчужено. Сергій чемно сів, почуваючись мов на лаві підсудних перед зачитуванням вироку.

6. Пані Войцеховська

— Знаєш, коли я в дитбудинку познайомився з тобою, то відразу зрозумів, що не пропаду. Не згину, бо відчув у тобі щось рідне, відчув частинку дому. Уже пізніше багато розповідав бабуні про тебе і про твоє життя, і про твої сни. А вона плакала, слухаючи мої оповіді. І казала триматися тебе, бо хтозна, кому з нас то більше потрібно. У мене немає рідних братів та сестер. Є двоюрідні, які мене знати не хочуть. Але у мене є бабуня і її світ. І тут з’являєшся ти. Хто ти для мене? До сьогодні думав — брат. Я не хочу помилитися. І тому я розповім тобі те, що, сподіваюся, змінить тебе. Але спочатку відповім на твій закид. Я не дериків любимчик і не його родич. Чоловік бабуні Ніни і батько нашого Семена були братами. А тепер по суті. Ніхто з тих людей, що ходять поруч, не винен у тому, що з тобою сталося. І з тими, хто потрапляє в дитбудинки. І мені з них ніхто нічого не винен. І я знаю напевне: буває щось набагато гірше, аніж втрата батьків чи незнання — хто ти. Бабуня Ніна каже, що то — втрата гідності. Я хочу розповісти тобі про мою бабуню Ніну. Я знаю, що не випадково вона мене тоді відправила за мінералкою. Щось вона тобі, засранцю, пробувала в перший день утовкмачити, в твою пустоголовину, та, видно, до дупи все. Інші слова тут потрібні.

Арсен приступив майже впритул до Сергія. Пильно зазирнув у очі. Сергій перелякано ковтнув слину, таким дорослим він ще свого друга не бачив.

— А тепер слухай мене уважно, бо якщо те, що я розповідатиму, не вправить клепки у залишки твого мозку, то гріш ціна всьому тому, що ти собі намріяв і що я про тебе вигадав. І мені гріш ціна, бо я тебе не розгледів.

Арсен відійшов убік і всівся навпроти Сергія, на лаві під яблунею. Почав розповідати.

— То було давно. Дуже давно. У далекому тридцять дев’ятому. Початок Другої світової. Вересень. У Львів прийшла радянська влада, та сама, про яку ми з тобою знаємо з книжок. Тобто «перші совєти», так їх тоді кликали. І почалося веселе життя для тих, хто до того мирно жив у цьому місті. Жив по-різному, але мирно. Настали лихі часи. Людей забирали вночі зі своїх домівок, часто цілими родинами. Просто так, без причини, лишень за те, що мав ліпшу хату, роботу, одяг, посаду не вкрадену, а чесно добуту. Двадцять першого червня сорок першого під оцей ось будиночок, що ми під ним сидимо, о четвертій ранку під’їхала машина, воронок. А в цьому будиночку, віллі, як тут її називають, мешкала мирна добропорядна родина дрібних львівських торговців. Чоловік із дружиною та дві донечки. Їх у ту ніч заарештували. Завантажили сонних та розгублених, нашвидкуруч на нічні сорочки накидався сякий-такий одяг, і все. Їх відвезли у Бригідки, в тюрму. Ніхто нічого не пояснював. Усе просто. Ось документи, ось наказ. А накази зазвичай не обговорюються, а виконуються, їх усіх кинули в одну камеру, в якій уже й так було затісно. Мама благала майже навколішки, щоб відпустили молодшу тринадцятирічну Ванду. Материнське серце відчувало лихо. Та їй швидко заткнули рота: «Будеш чіплятися — розстріляємо».

Уранці на допиті їх усіх родиною звинуватили в контрреволюційній діяльності проти радянської держави, навіть наймолодшу, Ванду. Ти знаєш із підручників з історії, що наступного дня, двадцять другого червня, почалася війна фашистської Німеччини проти Радянського Союзу. Совєти спішно відступали. А що робити з полоненими, заарештованими за контрреволюційну діяльність? Евакуйовувати? Ще чого! Панькатися зі зрадниками! А, зрештою, і навіщо? У тюрмах почалися масові розстріли. Фронт стрімко наближався, і совєти діяли грубо та швидко. Спочатку то була звична для НКВС практика, пригадуєш, нам історичка розповідала. Типу індивідуальний підхід. В’язень «запрошувався» у спецкамеру і без попередження діставав постріл у потилицю. Та і то видалося для виконавців трохи задовгою процедурою, і почалися розстріли вже без церемоній. Заганяли побільше в’язнів до камер підвалів та через дверцята, оті що для передачі їжі, стріляли з автоматичної зброї. Віконечко відкривалося — і в’язень замість шматка хліба отримував смерть. Правда, декого треба було після цього добивати, не всі відразу помирали. Зайвий клопіт та час для катів, так би мовити. І тоді придумали ще швидшу розправу. Через віконце кидали до камери гранату.

У камеру, де сиділа родина Войцеховських і чекала своєї участі, також кинули гранату. Усі загинули, тільки старшу доньку, сімнадцятирічну Ірену, контузило, вона просто знепритомніла. Обличчя та груди дівчини були залиті кров’ю батька, який в останній момент зреагував і накрив дитя собою, мама прикривала сестру та… Ірен отямилася в могилі десь за Львовом, посеред місива з мертвих тіл, які під літнім спекотним сонцем вже починали розкладатися, особливо ті, що лежали на дні. Їх, очевидно, розстріляли кілька днів тому. Совєти дуже поспішали, бо як-будь прикривали трупи в ямі, знаючи, що то не остання ходка, мають бути ще трупи. Дівчині «пощастило», що ходка не остання і що братську могилу ніхто не стеріг. Бо ж від чого чи від кого? Мертві не оживають, а живі? Живим не до мертвих…

Арсен зупинився, переводячи подих. Досі він говорив наче не для Сергія, а кудись убік. Зараз він звернув очі до нього:

— Що, далі розповідати чи, може, досить? Може, тобі розповісти, як приємно та легко вилазити по трупах із ями, чіпляючись за тіла ще вчора живих і щасливих мирних людей? Чи як ридала-голосила, падала на коліна і просила Господа сімнадцятирічна дівчина її умертвити разом із усіма, щоб тільки не терпіти той біль і муку пам’яті, які терзатимуть усе життя?

Сергій мовчав, утупивши очі в землю. Усередині все затерпло від почутого. Чому він це все йому розповідає? Якийсь незрозумілий здогад вліз у серце. Арсен, напевно, прочитав це на обличчі Сергія:

— Ірен ледве вибралася тоді з-під трупів та шматків землі, якою притрусили могилу. Так-так, бачу, вже здогадався. Ірен Войцеховська — то Ніна Фьодорова тепер. Я не запитував ніколи бабуню, що вона тоді відчувала.

Навіщо? Що може відчувати юна дівчина, в якої все життя попереду і яка в один день втратила все? Навіть була живцем похована. Надворі стояв червень. Ірен пересиділа тиждень у лісі, поки з міста не вибралися совєти і не увійшли німці. Шило змінилося на мило. Вернула додому. Точніше, до того, що колись було її домом. Порожньо, тихо, страшно. Із хати мародери винесли все цінне — похапцем діяли. Розтрощені меблі, порвані гардини на вікнах, навіть зірваний паркет у вітальні… А німці що? Та нічого. Її не чіпали. Бо батько Ірен — напівнімець по матері. Мусила десь взяти кусень хліба, щоб не померти з голоду. Не каліка — то не подадуть. Та й хто подасть? Війна всіх зрівняла, перетворивши на бідняків. Красти? У кого? У таких само нещасних, як вона? Та й не вміла і не посміла б ніколи то зробити. Ось так, Сергію! Ні городу, ні господарки, хоч здихай з голоду. Батькові крамниці розгромлені, всі родичі мертві. До війни Ірен закінчила гімназію для дівчат, отут недалечко, де зараз четверта школа. Мала добру освіту, знала кілька мов. Німці відкрили школу, набирали серед місцевих учителів. І вона пішла в ту школу вчити дітей. На кусень хліба Ірен собі заробляла. Але то все було тимчасовим, відчувала це. У липні сорок четвертого повернулися совєти, другі совєти. Ті прийшли вже надовго. Усіх тих, хто був хоч трішки заплямований зв’язками з «окупаційною нацистською владою», арештовували чи просто вбивали. Багато людей виїхало — хто куди, світ за очі, дехто втікав із німцями. Бабуні не було куди втікати. Тут залишалася велика могила з рештками її рідних. Вона її покинути не змогла. Посвідчення особи, що їй видала німецька влада, бабуня передбачливо знищила. Звісно, вона та її родина стали ворогами совєтської влади в сорок першому, і за документами були усі мертві. Удень вешталася містом у пошуках роботи чи їжі, дивом оминаючи вартові патрулі, Інколи це не вдавалося зробити, тоді переходила на польську мову, говорячи, що документи загубила, називаючись прізвищем своєї кухарки, яка ще в сорок першому дременула в Познань. Вероніка Піховська в списках ворогів совєтської влади чи в списках неблагонадійних не значилася, і дівчину просто перевіряли. Випитали, в кого служила, вона назвала прізвище та ім’я свого батька — Владек Войцеховський, заарештований у сорок першому. Її поправили — розстріляний у сорок першому як зрадник совєтської влади. Тож їй видали тимчасове посвідчення особи і відпустили. З якогось дива ніхто не перевіряв цієї версії. Вероніці Піховській було вже за п’ятдесят. Але, зрештою, як ти перевіриш — всі свідки або розстріляні, або вивезені в концтабори, або втекли. Ночувала вдома, поверталася тоді, коли стемніє. Дім поки пустував, нові господарі міста обживали центр і до вулиці Длугоша ще не добралися. Але за темпами вселень була впевнена, що восени і сюди завітають гості. Та береженого Бог береже. І тому Ірен не ризикувала спати в домі. Завжди знайдуться ті, хто нашепче на тебе, донесе, закладе за просто так, не тому, що має на тебе якісь образи чи ненависть, а просто щоб вислужитися перед новою владою. Тож зробила в пивниці зі старого матраца та підібраного на смітнику ганчір’я кубельце й на ньому спала. Благо, літо, не змерзне. Про майбутнє не думала, якось перебивалася поки дрібним заробітком з дня на день — і за це Богу дякувала. У вересні влаштувалася на вокзалі в ресторан посудомийкою. Зараз ніхто б не зміг упізнати в зачуханій худющій дівчині з синцями під очима та потрісканими губами колишню шляхтянку Ірен Войцеховську. Носила темний довгий одяг, запиналася хустиною так, що тільки очі видко було.

Прийшла осінь. А у Львові осінь — то страшна тягучка. Часто дощить, вологість така, що навіть у теплій хаті важко її переносити. На добрі чоботи і тепле пальто грошей не мала, заробленого заледве на харч вистачало. А тим часом у її будинку поселився новий мешканець. Військовий офіцер, судячи з погонів, одинокий пан із котом. То для бабуні було дивовижею. Бо щоб поселялися з котами — таке бачила вперше. Тож тепер мусила вичікувати не тільки коли стемніє, а й коли товариш офіцер вдома вкладуться. Лишень тоді нишком пробиралася до свого прихистку. У пивниці ставало дедалі холодніше. Почалися перші листопадові заморозки. На складені гроші на базарі купила собі теплого кожуха, та на добрі чоботи грошей не вистачило.

Одного холодного дощового дня промочила ноги і застудилася. Того вечора навіть із роботи відпустили раніше, дівчина вся горіла. Зовсім не пригадує, як втрапила до свого кубельця, все було, мов у тумані. Знала, що без догляду, тепла та ліків довго не протягне. До того ж мучив кашель, а він міг її легко видати. Та якось стало байдуже — хай. Може, то й на краще, бо навіщо таке життя — самотня, нікому не потрібна. Лягла, накрилася старими шматами і несподівано поруч почула затишне та заспокійливе муркання. То був кіт товариша офіцера. Так і заснула під тиху котячу колискову. Очуняла аж через тиждень. Перший, кого побачила, — чоловік у військовій формі, господар кота. Він сидів на кріслі біля її ліжка і турботливо тримав за руку, розмовляючи зі старшим дядечком у білому халаті.

— Криза минула, товаришу Фьодоров. Ваша жінка буде жити. Продовжуйте давати прописані мною ліки і хай багато п’є. А те, що вона марить, то нормально. Що ви хотіли при такій гарячці? Якщо досі не вмерла — житиме.

І ще, молодий чоловіче, це кажу вам як друг. Бо бачу, ви — хороша людина. Ви добре подумали, що робите?

— Да. І ета мая жена. Вот єйо документи, — він обережно поклав руку Ірен на ліжко, сам кинувся до столу і тицьнув лікарю до рук якісь папери.

— Що ж. Усе наче і правильно, — лікар уважно читав те, що дав йому офіцер. — Нехай. Головне, щоб ваші вам повірили. Може, й повірять. Бо всім сусідам і знайомим відомо, що Ірен Войцеховська, яка тут колись мешкала, разом із родиною була розстріляна в сорок першому як зрадниця совєтської влади. Це і я можу підтвердити. Але…

Чоловік у білому затнувся. Його голос ще дуже кволій Ірен здавався знайомим:

— Але то документи на вашу дружину? Ох, друже, не загубіть свою голову. Ваші церемонитися не стануть.

— Нічєго. Прарвьомся. Спасіба вам, пане Яцек. Завтра же вас атправят к вашим родствєнікам в Варшаву, как і абєщал. Нікто вас нє тронєт. Слово офіцера.

Ось так моя бабуня, вроджена шляхтянка Ірен Войцеховська, народилася вдруге. І стала Ніною Фьодоровою, дружиною совєтського офіцера Міхаіла Фьодорова. Дідуневі якимось дивом вдалося переконати «своїх» у тому, що вишукана за манерами і говорити, і поводитися жінка поруч — його дружина Нінка, звичайна селянка. Усім цікавим на перших порах говорилося, що після хвороби Нінка втратила голос. Близькі родичі далеко, а справжня Нінка — мертва. Отак і викручувалися. Вони з дідунем жили добре, у злагоді. Михайло Фьодоров був старшим від дружини аж на двадцять літ. Бабуня любить казати, що наші ангели-оборонці найчастіше приходять до нас не з неба, де, за версією людей, зазвичай мешкають. Вони приходять звідти, звідки і мають прийти, та обирають собі найдивніші образи, інколи не зовсім ангельські подоби. Тут найголовніше все вчасно зрозуміти і впустити їх у своє життя, коли вони надсадно гримають у двері твого сумління. І тоді вони не тільки підставлять тобі плече, а й прикриють крильми. Тільки не зрадь себе і не зрадь довіри до себе. Чуєш, Сергію, будь ласка, не зраджуй їхньої віри.

Арсен вмовк. Сергій не знав, що й відповісти. Він уперше бачив друга таким дорослим. Наче то не він щойно говорив, а хтось мудрий, досвідчений і впливовий. Сергій весь стиснувся всередині до маленького атома. Він тепер, здається, розумів, як може гігантська зірка стиснутися до маленької крапочки, а потім зачати рости. Саме це зараз відбувалося і з ним. Йому було гидко від себе, від того, що був ображеним на весь світ, який мав би компенсувати йому за всіма законами справедливості відсутність батьків, статків, дому… Тож, виходить, коли ти наче все маєш і враз в один момент втрачаєш безповоротно і назавжди, то це не означає кончину? Бо обов’язково знайдеться хтось, хто прикриє собою, не соломинку кине у вирву, а подасть руку.

— Знаєш, — говорить серйозно Арсен, — бабуня любить казати, що вижила тільки тому, що хтось там вгорі знав, що вона колись стане потрібного ще комусь дуже важливому й особливому. Може, той хтось колись відкриє нову галактику чи нову паралельну реальність. І можливо, то зовсім і не я, а — ти…

Арсен вмовк несподівано, бо почув, як поруч схлипує, стримується, ковтає сльози, натужним диханням стараючись запхати їх подалі, той, хто, здається, ніколи не плакав. Бо хлопці справжні не плачуть, бо сироти не плачуть, у них серце з каменю, а душа з граніту.

Сергій плакав, він так давно цього не робив. Напевне, останні сльози були ще тоді, коли його залишили напівроздягнутого під дитячим будинком. Усі образи, зневаги, кривди на світ за несправедливість та фальшивість ураз полізли з нього. І він уже не стримувався. Арсен не став заспокоювати. Він таким Сергія ще не бачив. Арсен був іншим. Він інколи рюмсав із туги за домівкою чи тому, що ненавидів роботу на фермі. Сергій завжди знав, як заспокоїти друга, знаходив потрібні слова. Але зараз усі найліпші та найпотужніші слова зайві.

Арсен відійшов убік. Хтозна, скільки минуло часу, може, півгодини, а може, й п’ять хвилин. Але коли звуки ночі стали рівномірними, без шморгання, Арсен зважився підійти. Сергій сидів на гойдалці в тій самій позі. Місяць, що пробивався крізь густе листя, зазирав йому в очі, і, мабуть, від цього вони блищали.

— Божа роса — так бабуня називає сльози, — Арсен простягнув Сергію хустинку. — Візьми, витри шмарклі. І вставай. Пішли додому. Забагато подій як на один вечір. Завтра нас із тобою чекають великі справи. Бабуня домовилася з одним поважним паном щодо тебе. А з ким — не скажу. Потерпи до завтра. І, знаєш, я думаю, навіть якби вона взнала про твій ганебний сьогоднішній вчинок, то не змінила б свого рішення. Вона — ангел, Сергію, добрий ангел.

7. Професор Осмомислов

Наступний день минув, як і попередні. Арсен навіть не згадував ані про вчорашнє, ні про обіцяну зустріч із поважним паном. Увечері вони поверталися додому втомлені та майже щасливі після того, як добряче попрацювали і гарно заробили. Та зненацька Арсен повернув не до власного помешкання, а в бік корпусів університету. Біля будівлі фізфаку зупинилися. Уже стемніло, та двері корпусу були навстіж відчинені. Арсен зайшов досередини, поманивши за собою Сергія. Сергій здивовано стенув плечима, не став нічого розпитувати і посунув слідком за товаришем. На прохідній дрімала старенька бабуся в окулярах, сивенька, мов голубка, трішки молодша від бабуні Ніни.

— Доброго здоров’ячка, пані Маріє!

— Ой, Арсенко! Доброго здоров’ячка, синку. А ти що не відпочиваєш? Бабуня знає, що ти вечорами волочишся? Як там вона, як її серце?

— Та нічо. Дякую. Уже ліпше, — відповідав Арсен, схоже, він тут не був випадковим гостем.

— Ой, ліпше. Слава Богу! Та то літа, хлопчику, кляті літа. Сама ледве-ледве скриплю, а пані Ніна аж на десять літ від мене старша, що то вже балакать. Літа… — і пані Марія важко зітхнула.

— А я от друга привів до Олександра Олексійовича в гості, — Арсен майже нахабно вставляв своїх п’ять грошиків у зітхання-причитання старої. — Він у себе чи може, тойво, нема його?

— Та де ж йому буть, у себе, — пані Марія манірно закотила очі. — Ой, також уже немолодий, а який непосида. Що ж вам, чоловікам, удома не сидиться? Га? Каже: ніч сьогодні особлива. Та щороку одне й те ж каже Як там той період си називає, от склєроза, щолітній. Тіко мені нинька нагадував… Ну, підкажи старій?

— Зорепад? — сказав невпевнено Арсен.

— Сам ти зорепад, — нервово відповіла стара. — То по-простяцьки, а я все-таки працюю в науковій установі. А ти мені дурне говориш. Зорепад — то в пісні, яку покійний Яремчук колись співав. Ой, як співав! Такий молодий, бо не доспівав. А що вже нам старим казати, коли такі люди мруть, як мухи. Скільки то йому літ було, як помер? Не пам'ятаєте, нє? Та звідки вам. То він кумир нашого покоління. Але як то він співав і про той зорепад, і про ті Стожари… Ади, заговорили стару. Ну як же ж його, дідька називають той зорепад? От хулєра, тре’ була записати.

Позаду почувся трішки насмішкуватий хрипавий чоловічий голос:

— Це, Маріє Іванівно, метеоритний потік Персеїди! Але він тільки за два тижні. Ще трішки зарано.

— О, я ж і кажу їм! За два тижні, то за два тижні, але ж підготуватися тре’, нє? Заплутали мене зовсім. А то — зорепад. Зорепад! Який там, в дупу, ой, перепрошую, зорепад. Потік тої самої Персії то всьо.

— Персеїди, — поправив Арсен.

— Ну, а я шо кажу. Її. О! А то — зорепад!

— Доброго вечора, молоді люди! Ви до мене?

Перед ними стояв невисокого росту худий сивочолий чоловік. Він тримав у руці літрове горня з водою.

— Доброго вечора, Олександре Олексійовичу, — відповів за себе і за Сергія Арсен. — До вас!

— Ага-ага. Мені Ніна Петрівна вчора телефонувала. Тож я вас іще від учора жду, — чоловік говорив спокійно і трохи поволі, наче зважував кожне слово.

— Так-так. Вибачте, — Арсен трохи зніяковів. — Учора не получилося ніяк. Так що, знайомтеся. Це і є Сергій, той самий. Він мріє бути астрономом, як і ви. І тому, може, ви, той, якщо, звісно, маєте нині час, можливість і нагоду, і ви нам… йому, тобто… той-цей…

Арсен осікся.

— Який ти красномовний, синку! Як завжди, звісно, — чоловік усміхався, здається, тільки очима. — Ну, Арсенко, ти ж знаєш, із часом вільним у мене непросто, але хіба я можу відмовити колезі? Та й Ніні Петрівні, звісно…

Чоловік по-змовницьки підморгнув хлопцям:

— Чай будете, справжній, карпатський? Сам збирав і сушив. Ось води із запасників набрав. Десята, то вже вимкнули, але наша Марія Іванівна, як справжня берегиня, бачите — приберегла.

— Ой, що ви таке кажете, пане професоре, — пані Марії було приємно це чути, але вона для годиться віднікувалася. — Та то кожна порєдна ґаздиня таке б зробила.

Але Олександру Олексійовичу, очевидно, дуже подобалося робити приємності людям, навіть словесно, і він продовжував:

— Удома — то святе, пані Маріє. Але ж на роботі не всі такі моторні та проворні, як ви! Бо думаєте не лишень про себе чи свою родину, ви піклуєтеся про всіх нас. Ой, Маріє Іванівно, не будьте такі скромні. Ви — справжній янгол.

Пані Марія зашарілася, смішно закотила очі догори і скромно зітхнула. Хлопці, ледве стримуючи регіт, попленталися слідом за професором.

— Ну що, орли, так і не відповіли, чаю хочете? — У професора був сьогодні гарний настрій, і окрилені орли майже хором відповідали:

— Хочемо, навіть дуже.

— Але в мене, орли, халепа. Цукру немає, і ніяких бомбонів[3] солодких до того діла.

— То нічого, пане професоре. У нас до чаю цукерки є, — і Арсен потрусив пачкою «Морських камінців», тою самою, яку Сергій вчора ледве не викинув. Свою він залишив бабуні.

— О, то в нас сьогодні майже бенкет! І то, певне, на честь такої події, як дощ Персеїди, що незабаром відбудеться? А зрештою, щоб випити доброго чаю з хорошими людьми, й привід не потрібен. Правда ж?

— Пане професоре, а що то за потік Персеїди, ну, тобто по-науковому розтлумачте? — допитувався Арсен.

— По-науковому? Нє, ліпше, по-науково-популярному. Є така комета Свіфта-Туттля. Вона так названа на честь учених, що її відкрили. Так от та комета, як і наша Земля, до речі, мандрує по своїй орбіті довкола Сонця. Один раз на рік наша Земля дуже близько підходить до орбіти комети та її хвоста і перетинає його частково. Завдяки цьому над нашою планетою випадає метеоритний дощ. Дрібні частини комети входять у земну атмосферу на швидкості понад двісті кілометрів за годину на висоті близько сто тридцять кілометрів і миттєво згорають, залишаючи в небі яскраві сліди.

— Ух ти, от тобі й Персеїди дощові! — вигукує зачудовано Арсен.

— А знаєте, молоді люди, хто такий Персей? — професор, схоже, заходився хлопців екзаменувати.

— То щось типу римське? — ляпнув перше, що прийшло в голову, Арсен.

— Римське? — пан професор аж рота відкрив від здивування.

— Ой, ну нє, типу грецьке, — поправився скоренько Арсен.

— Ой, типу-типу! Фу, неук. А ви, колего, що скажете? — професор хитро примружив очі, звертаючись до Сергія. — Вам як майбутньому фахівцю в царині неба просто необхідно знати міфологію, бо без неї там, — і чоловік тицьнув угору пальцем, — як без рук. Усе в тому світі зв’язано в один кріпкий вузлик, і якщо добре потягнути за ниточку на землі, то обов’язково на іншому кінці її, десь у сузір’ї Риб, наприклад, комусь захочеться підняти вгору руки і помахати нам. А небесні світила інколи поводяться як вигадані нами боги, тож, знаючи міфологію, інколи навіть інтуїтивно можна вгадати норов і характер того чи іншого світила. Так що ж, колего, щодо Персея?

Сергій хитро примружився:

— Так, пане професоре, щодо Персея чи Персеїди?

— О, Арсене! Видиш, а то типу-типу. Молодець, колего! Відразу капканчика помітили.

Сергій ледь усміхнувся і повів далі:

— Персеїда, або Перса — це німфа, океаніда, одна з-поміж трьох тисяч доньок титана Океаніда та його дружини Тефіди, яка була донькою Урана, бога неба, та Геї, богині Землі. За віруваннями давніх греків, батько Персеїди Океанід — це величезний титанічний потік, у який сідають Сонце і зірки і з якого вони знов з’являються. На крайньому заході Океан омиває кордони між світом життя і смерті. Персеїда була дружиною бога сонця Геліоса. У них з Ге…

— Блін, — Арсен не втримався. — Звідки ти то все знаєш? Я також трохи в міфології шарю, але так… Буває ж таке! Я думав ти тіки про небо читаєш, Сергію, а тут… Ха.

— О, колего! Вражаєте! Поважаю, — професор задоволено всміхався. — Багато хто з моїх студентів не може похвалитися такими глибокими знаннями в царині міфології. А тобі, Арсенко, зовсім не завадило б також ті знання підтягнути. Ти ж мандрувати зібрався? Пра’?!

— А що? Я про каньйони, гори та долини знаю багато, як і про столиці держав. Про клімат, про тварин, рослини, які там ростуть. Навіть про будинки. При чім тут казочки?

Ось так, розмовляючи, вони піднялися на другий поверх. Повернули ліворуч, зупинилися перед залізними дверима. Професор вийняв із кишені ключі, відімкнув двері:

— Прошу, панове, заходити, — він пропустив перед собою хлопців і продовжував говорити: — А от і не все так просто, Арсенко! Є ціла наука — топонімія, яка вивчає географічні назви і їх походження. От, скажи, куди б ти хотів поїхати? Хай то буде досить гучне місто.

— Можна в Європі? — перепитав Арсен, зосереджено думаючи.

Професор кивнув головою:

— Можна!

— Добре, хай то буде Мадрид, — погодився невпевнено Арсен.

Вони зайшли в невеличку кімнатку, ледь освітлену тьмяною лампочкою під самою стелею. Стіл під вікном був увесь завалений паперами, зошитами, книгами. Навпроти ще один стіл із трьома стільчиками довкола, бляшанка з-під кави на ньому. Професор устромив у літрове горня кип’ятильник, тоді ввімкнув його в розетку.

— Сідайте, орли. Поки закипить і завариться, можемо добалакати.

Хлопці просто впали на стільці. Арсен спиною до вікна, Сергій біля дверей.

Професор відкрив жерстяну банку, в кімнаті запахло травами — материнкою, чебрецем і ще чимось гірко-солодким. Сергій прочитав напис на банці: «Кава». Але то було ліпше, ніж кава.

— О, хлоп’ята! Який запах! Жменька карпатських гір в одній ложечці, — професор набрав щедро по цілій чайній ложці сухого чаю і кинув у горнята, які дістав із полички, прибитої над столом.

— Ну що? Мадрид, кажеш, — професор усівся навпроти так, щоб добре бачити хлопців. — А що ти знаєш про Мадрид, Арсене?

— Дещо знаю. Столиця Іспанії. Засноване місто у IX столітті. Розташоване в центральній частині Іберійського півострова. Його середня висота над рівнем моря десь шістсот п’ятдесят метрів, і це робить Мадрид найвищою столицею у Європі. Географічні та кліматичні умови стандартні як для Південної височини в Центрально-Іберійському плато. Місто знаходиться в кількох милях під гірського хребта Сьєрра-де-Ґуадаррама і розташоване в басейні річки Тежу. Головною річкою міста є Мансанарес, яка витікає з підніжжя хребта Сьєрра-де-Ґуадаррама та мадридських околиць Монте де-Ель-Пардо і наповнює однойменне водосховище, що в нього також потрапляють води від інших струмків та річок Техада і Маніна. Ну, що ще там… е… — Арсен почухав потилицю і насупив брови. — О, про клімат. Мадрид перебуває в зоні середземноморсько-континентального клімату. Зими в місті холодні, температура падає нижче 4–5 градусів тепла, часто трапляються заморозки, а іноді й снігопади. Літо спекотне, середня температура становить близько 24 градусів за Цельсієм, а максимальна температура іноді перевищує 35 градусів. Усе.

— Молодець, дуже-дуже добре, — похвалив Арсена Олександр Олексійович.

— Ну, ще можу додати таке… — Арсен примружив одне око та скривився, наче силкувався щось пригадати. Сергій знав, що на завершення товариш підготував щось дуже вразливе для професора, — Десь читав, шо іспанці мадридців називають кішками. За легендою, це наймення вони отримали ще в середньовіччі за здатність захоплювати замки, підіймаючись по стінах та скелях голіруч, наче кішки. А ще… Я хочу дуже побачити на власні очі кориду.

— Я вражений. Молодець! — Олександр Олексійович задоволено закивав головою. — Ти добрий син свого батька і достойний внук своєї бабуні.

Арсен задоволено всміхався, а професор продовжував допит, схоже, іспит іще не завершився:

— А чому Мадрид називається Мадридом? Знаєш, друже?

— Е-е-е! Мо’, як і Львів, на честь сина чи внука короля? Е-е-е… Чи як Київ, на честь князя… Ну, точно щось типу того.

Олександр Олексійович задоволено продовжував:

— Майже. За давнім переказом, Мадрид був заснований античним героєм Окнієм, сином Тіберіна та віщунки Манто. На березі річки Мансанарес була заснована фортеця Мантуя Карпетанська. Є версія, що назва Мадрид походить від кельтського Магеріт — «великий міст», після арабського завоювання Іспанії спотвореного в Маджіріт.

— О, який жах! Хіба нормальна людина то все запам’ятає? — Арсен тільки махнув рукою. — Це ж не Хронос, із яким усе зрозуміло!

— Чому ж, я пам’ятаю!

— Ну, ясен перець. Бо ви — професор!

— Та якби ти знав міфологію, оті казочки, Арсене, то це і не видавалося б тобі таким дивним. Ну, колего, а ви що скажете? — перевів свою увагу на Сергія професор. — Можливо, щось додасте?

— Тіберін — римський бог річки Тібр. У Мадриді багато води, і тому нічого дивного, що назва міста тісно пов’язана з водою. Я не так багато знаю про Мадрид, але добре пам’ятаю, що в ньому народився Маслама-аль-Майріті, найвідоміший астроном Кордовського халіфату і засновник математичної школи.

— О, колего! Ви мене вразили в саме серце! — професор аж підстрибнув від задоволення. — Відсотків вісімдесят моїх випускників поняття зеленого не мають, хто то такий. Ну, Арсенко, розколюйся, шибенику, де ти відкопав такий самородок? Я шокований і приємно здивований.

— Ми з Сергієм разом живемо та вчимося в дитячому будинку. Сергій, як і я, сирота, але мені пощастило більше. У мене є бабуня, а у нього…

Арсен опустив очі до столу, роздумуючи над продовженням речення, і вже цілком серйозно додав:

— А у нього тільки я і мрія. Мрія стати астрономом.

У банці забулькала вода, і хмаринка пари піднялася вгору. Мов мрія маленького хлопця про небо, котра може і не здійснитися.

— Ти і мрія? — чи запитував, чи стверджував розгублено професор.

Сергій уже бачив такі розгублені та співчутливі погляди, які кидали на нього ті, хто довідувався враз, що він сирота. Але цього разу навпроти стояла людина, яка — Сергій то відчував — невипадково стрілася в його житті. Професор як міг запхав подалі свої жалощі, натомість майже буденно запитав:

— Колего, а що у вас із математикою та фізикою? Бо міфологію ви знаєте бездоганно…

Сергій стенув плечима, замість нього відповів Арсен:

— Повна задниця, професоре, — Арсен осікся, — ой, перепрошую.

— Прикро, — відповів професор, — але не смертельно, поправимо. А зараз будемо пити чай.

Професор розливав у горнятка окріп, і кімнатку заполонив міцний аромат карпатських трав. Хлопці вмовкли, слухаючи, як професор ложкою розколочує в горнятку воду, щоб заварювалося швидше. Вони пили чай, закушуючи його солодкими цукерками. Професор мав зосереджений і серйозний вигляд, наче він не чай зараз готував, а доводив якусь теорему.

— Арсене, а ти нагорі в нас уже бував? — і професор тицяє пальцем угору.

— Так, бував. Разочок чи три?.. — Арсен нахиляє голову, наче щось силкується пригадати. — Нє, два. Один раз із бабунею, мені було років сім. Але тоді погода підвела — вітряно і хмарно, тож мало що і бачив. А вдруге — в п’ятому класі з екскурсією шкільною. Ще

коли в четвертій школі навчався, поки бабуня не захворіла.

— І як тобі, сподобалося?

— Ну, наче цікаво. Але, знаєте, Олександре Олексійовичу, я не Сергій, мені ті всі зорі ваші якісь ніякі чи однакі. Шо Оріона, шо Касіопея… Я люблю конкретику. От побачив фотки з Мадрида, сподобалося, і я знаю, що зможу то побачити, якщо захочу. Поїду в Мадрид, пройдуся вуличками міста, посиджу на бруківці, а тут… Ну бачив я фотки з Місяця. І що? Купа каміння. Теж мені, дивина! Дивися-передивися в той телескоп — хоч лусни — зорі ближчими не стануть, навіть той Місяць не є таким близьким. Подорож туди не купиш. Ну, все приблизне в тій вашій астрономії, наче і дослідження якісь там незрозумілі робите, розрахунки. То все відносне, бо його не помацаєш руками.

— Що? Боже, який ти прагматик, Арсене! — професор говорив здивовано і аж сплеснув руками. — Якби всі такими були, то й досі вважали б, що Землю тримають на собі кити, і ми не падаємо з неї тільки через те, що нерухомо стоїмо на місці, а всі планети-зорі-комети бігають довкола нас. А мандрівники, якщо далеко запливуть на своїх човнах, то точно впадуть з краю землі. Ти як майбутній мандрівник не боїшся впасти з краю землі?

— Ну ви загнули, пане професоре! Я ж не повний лох! Я про те, що, мо’, воно комусь і тре’, там для філософів типу вас із Сергієм, але для більшості нормальних людей… Е-е-е… Тобто воно наче і цікаво, але тіко на рівні обеесу.

— Чого? — професор здивовано витріщився на Арсена. Сергій пирскав від сміху.

— Ну, радіо таке є: «Одна баба сказала».

— Яка баба, Арсене? — в очах професора крім здивування стояло ще щось, і воно було не дуже добрим. — Арсене, ти наче щойно з пальми зліз! Я тобі дивуюся. Сергію, а ти чого мовчиш? Що ж ти свого товариша ні в чому не переконав? То астрономія як наука не потрібна, виходить?

— Та я такого не казав, — запротестував Арсен, відчуваючи, що бовкнув зайве. — Не казав я такого, вона мені просто не ці…

Але не встиг договорити. Професора понесло:

— Астрономія, синку, одна з найстаріших наук. Елементарні астрономічні відомості вже тисячі років тому мали народи Вавилону, Єгипту, Китаю і застосовували їх для вимірювання часу та орієнтування за сторонами світу. Точний час, кількість днів у році, високосний рік, тривалість доби, хвилини, секунди, мій прагматичний друже, — це також один із здобутків астрономії. І в наш час знання з астрономії використовують для визначення точного часу й географічних координат у навігації, авіації, космонавтиці, геодезії, картографії. Астрономія допомагає досліджувати й освоювати галактичний простір, розвивати науку про Всесвіт й вивчати нашу планету з космосу. Хоча тобі це і не цікаво. Однак і це ще далеко не все. Що скажеш, Сергію?

— Ну, тут все просто. Космос діє на нас, — захоплено дивився на професора Сергій, він поділяв його хвилювання, — Місяць і Сонце, наприклад. Вони спричиняють на Землі припливи і відпливи. Сонячне випромінювання та зміни на Сонці — вибухи, бурі — впливають на те, що відбувається не тільки в земній атмосфері, а й із самою людиною. Механізми впливу різних космічних тіл на Землю також вивчає астрономія.

— Е-е-е, — Арсен хотів вибачитися, але його вже не чули.

— Астрономія вивчає в космосі речовину в таких станах і масштабах, які не можна створити в лабораторіях, і цим розширює фізичну картину світу, наші уявлення про матерію, — Олександр Олексійович не міг заспокоїтися. — Наперед визначаючи настання затемнень Сонця і Місяця, появу комет, показуючи можливість природничо-наукового пояснення походження й еволюції Землі та інших небесних тіл, астрономія підтверджує, що межі людському пізнанню немає. У минулому столітті один із філософів-ідеалістів, доводячи обмеженість людського пізнання, твердив, що, хоч люди й зуміли виміряти відстані до деяких світил, вони ніколи не зможуть визначити хімічний склад зір. Проте незабаром було відкрито спектральний аналіз, і астрономи не тільки встановили хімічний склад атмосфери кожної зірки, а й визначили їх температуру. Марними виявилися й багато інших спроб окреслити межі людського пізнання. Так, учені спочатку теоретично оцінили температуру місячної поверхні, потім виміряли її з Землі за допомогою термоелемента і радіометодів, згодом ці дані були підтверджені приладами автоматичних станцій, що їх створили і послали на Місяць люди.

— О! — тільки й спромігся вимовити Арсен, зосереджено втупивши очі у свій чай.

8. «Служба неба»

А потім вони піднімалися на дах крутими гвинтовими, ще австрійськими, сходами. На безхмарному та чистому нічному небі миготіли зорі.

— Ах, — тільки й зумів вимовити Сергій. Місто, мов на долоні…

— Прегарно, так! Ніч — красива пора, правда ж, хлопці? — Пан професор усміхається чи то небу, чи хлопцям, задерши догори голову, і радісно додає:

— Що ж, орли, давайте я проведу вам маленьку екскурсію. Тут у нас на невеликому майданчику аж три павільйони з телескопами. В одному — астрокамера Цейса. То для фотографування ділянок зоряного неба, в іншому — рефрактор Цейса для спостережень окремих об’єктів зоряного неба, а в третьому — вертикальний сонячний телескоп зі спектрографом подвійного відбивання.

Хоча він із вигляду і найменший, але це лише частина айсберга, молоді люди, бо прилад займає ще два нижні поверхи.

— Астрокамера кого? — Арсен здивовано перемелює почуте.

— Не парся, — каже йому Сергій, поклавши руку на плече. — Сприймай як марку авто, такий собі знак якості в астрономії. Бо то довго розповідати.

— Можна подумати, ти того чувака знаєш, і що таке астрокамера — теж? — Арсен скептично окинув друга поглядом.

— Та трохи читав про це. Карл Фрідріх Цейс — всесвітньо відомий німецький інженер і виробник оптики, засновник фабрики оптичних систем «Цейс». Астрокамера Цейса — це…

— Ну все, з мене досить, Всезнайко, — Арсен осмикнув приятеля. — Я все одно ніц не второпаю. Давайте ліпше на зорі дивитися в ті ваші астроцейси, га? Мо’, продовжимо?

Олександр Олексійович і продовжував. Підморгнув по-змовницьки Сергію і продовжував.

Розповідав багато та натхненно, час від часу закриваючи очі, наче це допомагало йому вкотре переживати переказане. Було видно, що професор любить і це місце, і свою роботу. Тому говорить щиро, може, трішки пафосно, пишаючись тим, про що каже:

— І хоча Арсен нас із вами, колего, хотів переконати, що астрономія не дуже потрібна наука, та все ж астрономічна традиція у Львові має доволі давню історію. Першу обсерваторію заснували єзуїти 1771 року, як і наш Львівський університет, до речі. Щодо обсерваторії. Це була спеціальна вежа, вхід у неї знаходився з боку костелу Єзуїтів. То той костел, Сергію, що за пам’ятником Шевченка, пригадуєте, так? Арсене, ти Сергієві, сподіваюся, костел Єзуїтів показав?

Арсен ствердно кивнув головою, професор продовжував:

— Одначе перше відоме астрономічне спостереження, воно стосувалося затемнення Сонця, у нашому Львові провели ще раніше. Такий собі отець Домінік Лисогорський у 1764 році в маєтку Сєраковського у передмісті Львова в Оброшино спостерігав затемнення Сонця за допомогою астрономічного годинника, квадранта із зоровою трубою та мікрометром, а також телескопа Ньютона. Ну, тобі, Арсене, це нічого не скаже, а колега, сподіваюся, мене зрозуміє.

Арсен тільки хмикнув. А Сергій аж зашарівся від таких компліментів на свою адресу. І до нього почало нарешті доходити. Він зараз стоїть у найсправжнісінькій обсерваторії. Он який сюрприз приготували йому бабуня Ніна та Арсен і он із якою людиною познайомили! Професор тим часом вів далі:

— Саме ці спостереження згадуються в тогочасних протоколах Паризької Академії та у «Віденських астрономічних ефемеридах». От тобі й тутешні «попи»! Ге, теперішні видаються дрімучими, як тайга в Росії. Ви з історії знаєте, що після першого поділу Польщі єзуїтів заборонили, і вони виїхали зі Львова. Але обсерваторія залишилася. Бачите, поступ науки не зупинити! Отже, обсерваторія перейшла до рук австрійських астрономів. Колишній єзуїт Юзеф Лісґаніґ отримав завдання від імперії Габсбургів картографувати Галичину і Волинь, які увійшли до Австро-Угорської імперії, найточнішими на той час астрономічними методами, Арсене. А якими?

— За зорями? — майже не вірячи в озвучене, невпевнено передбачив Арсен.

— Еге ж, за ними! І спостерігаючи за зорями з відомими координатами з різних положень, астрономи перемірили все від Кракова до Збруча. Вони склали дуже точну карту, друже Арсене. Так необхідну кому? У першу чергу мандрівникам.

— Вибачте мені, Олександре Олексійовичу! Ну ляпнув дурницю, ну, тепер жалію. Більше не буду, — Арсен щиро каявся.

— Пане професоре, той… е-е… — Сергій не втримався. — А можна подивитися туди через телескоп?

І хлопець тицяє вгору.

І стається диво.

Яскравий смарагдовий промінь розкраює нічне небо і сягає, здається, зір.

— Це спеціальна лазерна указка, — жартує Олександр Олексійович. — Дивіться сюди, ось одна з найяскравіших зірок нашої північної півкулі — Вега, а он сузір’я Лебідь.

— Північний Хрест? — перепитує Сергій.

— Чумацький шлях, — заперечує Арсен.

— Так, його по-різному називають. А ще Молочний Шлях. Одна давня легенда говорить, що то Велика праматір Земун розлила там своє молоко, от і утворилася Молочна дорога. А осьдечки Велика та Мала Ведмедиці. І Полярна зірка поруч. Хто знає, як українці називають ті Ведмедиці?

— Та то навіть я знаю, — Арсен активно реабілітовувався. — Великий та Малий Віз називають.

— Правильно. А хто знає, чому ті сузір’я назвали Ведмедицями? Хіба вони схожі на клишоногих? Ну, колего, може, ви спробуєте? — професор усміхався, він був упевнений, що Сергій знає. І Сергій знав.

— За одним із грецьких міфів, красуню Каллісто, доньку царя й правителя Аркадії Лікаона, покохав сам Зевс і з’явився до неї в образі Аполлона. Це розгнівило та обурило дружину Зевса Геру, і вона вирішила вбити супротивницю. Рятуючи кохану від гніву Гери, Зевс власноручно перетворив її на Велику Ведмедицю. Одного разу син Каллісто і Зевса Аркад, повертаючись із полювання, побачив біля дверей свого помешкання ведмедя. У хлопцеві спрацював інстинкт мисливця, і тільки Зевс в останній момент стримав руку Аркада. Той міг убити власну матір. Після цього Зевс узяв Каллісто до себе на небо, щоб її випадково хтось на землі не підстрелив, й увічнив у сузір’ї Великої Ведмедиці. Улюбленого песика Каллісто Зевс перетворив на Малу Ведмедицю. Пізніше Зевс забрав на небо й сина Аркада, якого обернув на сузір’я Волопаса. Головна зоря сузір’я Волопаса — Арктур. Це слово в перекладі означає «страж ведмедиці».

— Вичерпно, Сергію! Відмінно просто! Ви, колего, мені дедалі більше подобаєтеся. Тільки й додам, що Велику й Малу Ведмедицю можна бачити на небі цілорічно, тому що це сузір’я, котрі не заходять за обрій. Вони найяскравіші й найпомітніші на північному небі. І, до речі, за зорями цих сузір’їв можна перевіряти зір. Якщо кожна зоря з сузір’я вам чітко бачиться, зарано звертатися до окуліста, коли ж ні — то справи кепські з зором. Що ще, колего, ви додасте?

— Та наче й нічого. Хіба що… — Сергій наче щось пригадав. — От на Малий Віз ми, українці, ще кажемо Пасіки. Кожна зірочка — то вулик. А ще я в одній книжці читав таке. Наші предки вірили в те, що у Великому Возі між крайнім переднім конем і другим конем є маленька зірочка — вудила: коли вони перетруться, тоді й кінець світу настане.

— Можливо, — чи то серйозно, чи жартома каже професор, у темряві і не добереш. — А хочете на Місяць зблизька подивитися? Га?

Хто ж не захоче?! І професор повів хлопців далі мандрувати своєю вотчиною.

— Що ж, колеги, щоб добре роздивитися Місяць, ідемо в павільйон із телескопом — тільки, Арсене, не жахайся, — рефрактором Цейса.

Хлопці опинилися в просторому павільйоні й завмерли вражено перед величезним телескопом.

— Отже, орли, знайомтесь: австрійський пан, він тут із середини минулого століття, але й досі справно працює. Ви добре знаєте, що Земля наша, як, зрештою, й усі небесні тіла, перебуває в постійному русі. От таким чином за всіма небесними тілами рухається і наш телескоп. Куполоподібний дах, той, що над нами, може відчинятися, що і потрібно для зміни положення телескопа. Лишень одна морока — кожні сорок хвилин слід накручувати його механічний годинник.

Якісь маніпуляції біля телескопа — і Олександр Олексійович запрошує Сергія першим глянути.

— Ах! Це ж Місяць! І зовсім поруч! — майже шепоче Сергій. Від здивування, здається, і дар мови втратив. Весь усередині від зачудування та захвату закляк, бо це зовсім не те, що бачити Місяць на малюнку.

— А ось тепер сюди погляньте, Сергію та Арсене! — запрошує професор.

Серед безхмарного зоряного неба добре видніється яскраве світило, яке не мерехтить.

— Це не зірка, — впевнено каже Сергій. — Це якась планета, бо тільки планети не мерехтять.

— Правильно! Це планета, і це — Юпітер. — Олександр Олексійович відкриває щілину сферичного купола, наводить телескоп і запускає годинниковий механізм, який «веде» телескоп за світилом.

— Ось так виглядає Юпітер із Землі, — каже пан професор, пропонуючи глянути у телескоп. — А поруч, бачите, його чотири супутники: Іо, Європа, Ганімед, Каллісто. Найцікавіша з них — Європа. Уся поверхня цього супутника вкрита стокілометровим шаром льоду. І на ньому, уявляєте, практично немає кратерів від зіткнень із астероїдами. Це дуже дивно, адже майже всі планети та їхні супутники в Сонячній системі вкриті кратерами. Наша Земля не виняток. Запитання — чому? Відповідь у ще одному факті. Льодова поверхня на Європі — рухається. Ці два факти доводять, що під поверхневим льодом лежить водний океан. А отже, можливо, саме там колись виявлять позаземне життя — цих страшних чи нестрашних інопланетян!

Арсен і собі витріщається на Юпітер, прицмокує язиком, його скептицизм кудись занапастився, і він обережно починає:

— Ну, все! Здався остаточно. Пробачте дурневі, панове астрономи, ще раз! У таке видиво і справді можна закохатися та навіть зробити своїм фахом. Одне мене тішить, що моя мрія не гірша від вашої.

Пан професор сумно посміхається, кладе руку на плечі вищому від нього зростом Арсену.

— Розумію і поважаю, Арсене, але й ти чужі мрії поважай. Хоча, знаєш, інколи мене такий розпач розбирає, коли доводиться микатися кабінетами тих, хто тимчасово керує й освітою, і нашою державою, і наукою… Доводиться переконувати, що астрономія потрібна, зорі комусь треба вивчати, а не тільки під ноги дивитися, як і де трава росте. А в чиновницьких кабінетах мрійників нема зовсім — одні скептики сидять. Можливо, вони колись і були мрійниками, та забули. Чи то краватки та дорогі маринарки перетворюють людей на чиновників, а мо’, то велика кількість влади робить їх блазнями та заручниками грошей? В очах читаю одне і теж: «Кому воно тре’, те ваше небо?» Та хіба воно тільки моє? Охо-хо, коли дивитися лише під ноги, так легко перетворитися на крота… Хлопці, не будьте кротами, кротів до неба не пускають… Цитую майже за Сковородою, — і професор сумно розсміявся.

А пізніше вони сиділи в кабінеті, в тій самій тісній комірчині з невеличким віконечком, яке виходило у двір університетського корпусу і з якого можна було побачити хіба що дах будинку навпроти. Сутінки закрадалися в кімнату, світало. Арсен солодко спав, скрутившись калачиком у старому м’якому кріслі, а Сергій із Олександром Олексійовичем розмовляли: і про небо, і про астрономів. Здебільшого говорив професор, а Сергій слухав, він, мов суха земля, всотував у себе всю поживну рідину, яка лилася з уст мудрого чоловіка.

— Справа в тому, що знати координати змінної зірки для спостережень недостатньо. Найчастіше це дуже слабкі зірки, й без пошукової картки їх практично треба відкривати заново. Крім того, для реальних висновків про фізичний стан зоряної атмосфери необхідно точне знання її елементів, тобто початку моментів максимуму й мінімуму кривої блиску. Тому що періоди, приміром, у пульсуючих зірок, невеликі, необхідні тривалі спостереження, практично постійно потрібно вести «Службу неба». Тому, мій юний друже, без знань математики, фізики та хімії ви не впораєтеся з жодним, навіть найелементарнішим, завданням.

За дверима хтось гучно задзвенів ключами, почулися приглушені голоси. Олександр Олексійович глянув на годинник:

— Овва, колего, восьма ранку! От і забалакалися ми з вами. Знаєте, я хочу вам дещо подарувати, одну маленьку книжечку, вона якраз для мрійників. Завдяки тому, що вони народжуються, наша планета досі жива. Повірте, то я вам кажу не як науковець, а як чоловік із досвідом.

Професор відсунув шухляду столу, щось там вишукуючи під стосом паперу:

— Де ж вона? Ага, осьдечки!

З-під самого низу витягнув на світ Божий невеличку книжку й урочисто простягнув її хлопцю. Сергій узяв обережно, наче брав до рук не звичайну книгу, а щось крихке та цінне. На обкладинці було написано: Пауло Коельо, «Алхімік».

— Дякую, дякую, щиро дякую, — забубонів Сергій. У нього забракло слів, аби ще щось додати.

— Зачекай дякувати. Це ще не все… — Професор потягнувся до верхніх полиць із книгами. На корінцях були різні чудернацькі назви: «Физика планеты Марс», «Курс практической астрофизики», «Звезды, их рождение, жизнь и смерть» і так далі. Урешті з-поміж них він витягнув найнепримітнішу, загорнуту в коричневий папір. Простягнув книгу хлопцеві. Той її взяв, розгорнув. Це був посібник із математики. Сторінки всередині жовті від давності та зачитані, якщо можна так сказати про підручник із математики. Очевидно, книжкою часто користувалися. Прийшла Сергієва пора.

— Бери-бери, це також тобі. Вступні іспити в нас проводяться з трьох предметів — фізика, математика, твір.

Із фізикою та математикою я допоможу, маємо в запасі два роки, надолужимо. Із творами у мене складніше. То до пані Ніни. Попереджаю — буде важко, й у навчанні майже все від тебе залежить. Насамперед — то бажання вчитися. Це набагато нудніше, ніж спостерігати з телескопа за зірками, але без цього ти астрономом не станеш… Думаю, я тебе вже в дечому переконав, а мо’, і розчарував — і пан професор примружив одне око.

— Ні, не розчарували. Я хочу бути астрономом і вчитимуся. Але… — Сергій осікся на півслові. — Я ж той…

Забракло слів. Зробив вдих-видих, заспокоївся:

— Я, пане професоре, лишень сирота. У мене немає грошей, щоб оплатити ваші заняття, і тому… от таке-то…

Сергій опустив очі. Він мусив то сказати.

— А ви думаєте, молодий чоловіче, що все у світі вирішують гроші? Ох, не розчаровуйте мене. Я знаю, хто ви. І знаю також інше: ви можете стати кимось, якщо захочете, для цього у вас усе є, насамперед упевненість у тому, що вже знаєте і що маєте. Мрію маєте, вірних друзів також, решта — у ваших руках. Знаєте, як у далекому космосі народжуються зірки? Напевне, читали. Бо ви багато знаєте і це сьогодні гарно продемонстрували. Та я вам нагадаю. Зірка народжується зі звичайної чорної хмари. Народження те триває мільйони років, і приховують від нас це дійство темні хмари, так що цей процес практично не доступний прямому спостереженню. Астрофізики намагаються дослідити його теоретично, за допомогою математичного моделювання. Перетворення фрагмента хмари в зірку супроводжується гігантською зміною фізичних умов: температура речовини зростає приблизно в сто шість разів, а щільність — у тисячу двадцять разів. Колосальні пертурбації всіх характеристик зірки, що формується, складають головну трудність теоретичного розгляду її еволюції, На стадії подібних змін вихідний об’єкт уже не хмара, але ще і не зірка. Тому його називають протозіркою. Зараз ви, Сергію, — протозірка. Я, ваш друг Арсен, пані Ніна, люди, які вам бажають тільки добра — ми ваші хмари. Ставайте собою і не озирайтеся на минуле, бо воно вже минуло, а ми з вами є зараз, тут і тепер. Жив колись такий відомий античний філософ Аврелій Августин, у п’ятому столітті, здається. Так от, він сказав приблизно таке: «Ні майбутнього, ні минулого не існує, і краще говорити так: „теперішнє минулого“, „теперішнє майбутнього“. Щоб відтворити „теперішнє минулого“ існує пам’ять; для „теперішнього теперішнього“ маємо споглядання, а для „теперішнього майбутнього“ лишень сподівання та надію». Розумієш, Сергію, сподівання та надію. Ми з бабунею Арсена Ніною Петрівною давні приятелі. Вона вчила ще моїх дітей. Четверта школа недалечко, зовсім поруч. Вона дуже просила за тебе, щоб послухав, оцінив, зацікавив. Вона чудова людина і, схоже, в тобі не помилилася. Тобі пощастило, синку, попри ті негаразди, що спіткали тебе, хтось там, на небі, опікується тобою.

Сергій лишень зітхнув.

— Тому не пропонуй мені ніколи гроші, синку! Добре? Ти маєш зрозуміти одну просту річ: інколи люди допомагають одне одному просто так. Тож, цитуючи Аврелія, повторюю ще раз: «Сподівання і надія», юначе. А решта додасться.

9. «Алхімік»

Бабуня Ніна оформила опіку над Сергієм, тому що займатися з ним математикою та фізикою Олександр Олексійович лишень заочно, на відстані, не міг. «Заочно вчитися — як заочно наїстися», — любив він повторювати. І Ніна Петрівна героїчно, підключивши всі свої зв’язки і в опікунській раді, і в обласній, і навіть у Верховній (родина Фьодорових була доволі величенькою та дружною), добилася свого. І тепер хлопці могли навідуватися цілком законно до Львова, продовжуючи навчатися в містечковій школі й жити в сиротинці. Вони стали старшокласниками. Переважна більшість тих, хто зміг би в дитбудинку якось нашкодити, просто так, заради примхи, «розбіглися» по ПТУ Тож хлопців майже ніхто не чіпав, і вони серйозно взялися за навчання, надолужуючи згаяне.

Якимось дивом усе для Сергія після львівських канікул почало складатися добре. І хлопчина враз повірив, що його щаслива зірка в небесах також горить та веде його. Бабуня Ніна каже, що то не зірка, а його ангел-хоронитель. Та звідки в покинутих дітей ангели? Якби він був, то чи дозволив би мале дитя скривдити? А ще сон, той, дитячий, про маму чи не-маму, враз перестав уночі до нього приходити. Коли і навідувався, то ставав нереальним, просто сном, а не кадром із документального кіно, як бувало раніше. І Сергій майже переконав себе, що настане момент, коли він урешті впевниться, що ніякого лісу і ніякої жінки зі світло-русявим волоссям ніколи не було.

Аж раптом однієї ночі він прокинувся у Львові посеред липкої мокрої води. Арсен тоді хворів на ангіну, тому залишився в інтернаті, а Сергій приїхав до бабуні Ніни і до Олександра Олексійовича на зимові канікули та, звісно ж, на навчання. Бабуня Ніна якраз була вдома, їй стало трішки ліпше. А тут таке… Він уві сні кричав, от і налякав усіх. Коли відкрив очі, над ним стояли перелякані дівчатка-квартирантки, що мешкали в сусідній кімнаті, та стривожена бабуня Ніна. Одна з юнок тицьнула йому в руку горня з водою, а бабуня гладила ніжно по голові:

— Тихо-тихо, Лічозорику! — тільки старенька так його лагідно називала. — Усе гаразд, вона тебе чує, все гаразд, синку.

Він уві сні кликав маму, та так гучно і так надривно, що побудив усіх. Бабуня Ніна відправила дівчат спати. А сама підійшла до його ліжка, сіла скраєчку:

— Ти маму пам’ятаєш, Сергійку?

— Ну, — загнувся на півслові. — Ну, той…

Чи пам’ятає він свою маму? Як можна пам’ятати того, кого не знаєш?

Напевно, Ніна Петрівна зрозуміла вагання хлопця, та й, очевидно, Арсен колись переповідав бабуні Сергіїв сон про маму.

— Не вагайся, синку, кажи. Я не зловтішатимуся. Пам’ятати — то не тільки згадати довжину волосся чи розмір ноги. То те, що там, — вона свою долоню поклала на його груди. Там враз стало тепло-тепло, і тепло розлилося тілом, як тоді уві сні, коли мама пригортала його до себе в тому густому лісі.

— Так. Я пам’ятаю її. Але… — він уперше говорив про свої сумніви, — але не знаю чи той спогад — то насправді спогад, бо чи могло таке статися насправді. Можливо, бабуню, то моя уява таке нафантазувала. Ех, і все ж… Мені здається, що той випадок зі сну цілком реальний, бо я пригадую запахи, звуки. І щоразу, прокидаючись після такого сну, запитую себе: чому вона мене не шукала? Чому дозволила забрати, чому?

Він не кричав, тільки ледь чутно запитував «чому, чому чому?»

— Тихо-тихо, Лічозорику, — бабуня пригорнула його до себе. — З чого ти взяв, що вона тебе не шукала? Вона, напевно, шукала б, якби могла. Я стара і багато чого пережила. Поховала своїх рідних. Ой, скільки могил я у своєму житті бачила! Тому страшні сни також відвідують мене часто. «Стара, зболена, немічна», — кажуть про мене. Я згідна, бо кожної ночі, лягаючи спати, знаю, що можу й не прокинутися. І тоді молюся до Того, хто нас усіх тримає у своїй опіці. Дякую за прожитий день, за те, що дозволив перебути в грішному тілі грішній душі ще добу, дякую за Арсенка, а віднедавна й за тебе, Сергійку. І благаю щоразу, щоб Він тримав вас у своїй опіці. Прошу і молюся за свою Олюню, за онуку, за онука, за правнучат. Той, що над нами, чує наші молитви. І, знаєш, якщо ти Його дуже попросиш, Він розповість тобі, чому…

— Я крім «Отченашу» інших молитов не знаю. Навчіть мене, будь ласка, — Сергій благально зазирав в очі старій.

— Цього не треба вчити. У Біблії є тільки одна молитва, записана зі слів Бога. Решту придумали люди. Не думаю, що вони були чимось кращими від тебе, коли складали щирі слова-моління докупи. Хай промовляє твоє серце, і Господь обов’язково почує. А якщо дуже хочеш знати те, як моляться зазвичай інші, то я тобі завтра подарую молитовник. Помолись сьогодні так, як відчуваєш, і Він почує.

Бабуня Ніна поцілувала Сергія в голову, перехрестила, прошепотівши щось сухими губами, вимкнула настільну лампу та пішла до себе, на кухню, вона взимку там спала, бо там найтепліше. Зупинилася на порозі, між темним та чорним. У коридорі досі горіло світло, яке увімкнули через той рейвах, що він влаштував. Сергій зачудовано дивився на стару. Довгі білі рукави трішки заширокої білосніжної сорочки, яка, напевно, колись була їй впору, здавалися крилами янгола. Чи бувають старі янголи? Дурне запитання лізло в голову. Хто зна, може, й бувають.

Бабуня Ніна озирнулася:

— Спи, Лічозоре! Спи, синку!

І він заснув, хоча думав, що й очей не стулить до ранку. Спочатку лежав, обдумуючи слова бабуні Ніни. Крім «Отченашу», що його навчив священик із місцевої церкви, який раз на місяць проводив біля інтернатської каплички служби, таким чином виконуючи місію так званої жертовної допомоги сиротам, більше молитов не знав. Тому промовляв серцем, як і навчала бабуня Ніна, старанно добуваючи важливі слова.

Заснув…

І знову він у мами на руках. Вони рухаються вузькою стежиною поміж дерев. Він притискається всім тілом до мами, яка ніжно огортає своїм теплом. Теплі долоні притримують за плечі, він охопив її шию міцно рученятами, занурившись у густе русяве волосся. Серце жінки тривожно стукотить, вона поривчасто дихає та безкінечно озирається, бо налякана. Малий майже засинає. І враз сполоханий крик жінки будить дитя. Чоловік із гострим носом, колючими чорними очима та третім оком на руці, найсправжнісіньким оком, витатуюваним на долоні, вириває його з материнських рук. І він летить, наче зі світлої сонячної гори в темне провалля. Передостаннє, що чують вуха: «С-и-н-к-у», останнє, що встигають побачити очі: жінка з очима в півсвіту дивиться з ненавистю на того покруча, який щойно відібрав у неї маля. Той притискає нажахане дитя до себе, і так сильно, і так міцно, що, перед тим як знепритомніти, малий чує гучний постріл і крик жінки. Але не встигає нічого побачити.

Крила падають вниз і… Світ не вимикається цього разу, ні… Сергій іде піщаним берегом океану. Хвилі ніжно шелестять, чайки квилять над водою. Поруч вродлива молода жінка кидає у воду камінці. Жінка так схожа на маму… Кола розходяться водою. Вона всміхається:

— Я люблю тебе, синку! І я завжди поруч. Не бійся жити.

— Ти моя мама? Чому той чоловік тебе вбив? — запитує хлопець.

Вона сумно всміхається:

— Це не важливо. Тіло мертве, та є ще душа, синку. Ті, що люблять по-справжньому, ніколи нас не полишають. Вони завжди поряд. Коли я була маленькою, років дванадцять, напевно, мала, тато розповідав мені притчу. Коли народжується людина, то Бог вдихає в тіло частинку Себе. Ця частинка стає душею. От живе людина з частинкою Бога всередині. Живе, як уміє чи може, чи хоче, в кожного по-різному складається. А коли настає її пора, і тіло помирає, то та частинка Божа, душа тобто, врешті зачи нає жити власним життям і повертається туди, звідки прийшла, — на небо, стаючи у ньому найсправжнісінькою зіркою. Сяйво тих зір не однакове, хто як жив, той так і сяє. Бувають тьмяні зірки, такі, що ледве-ледве дають раду світити, і тоді Творець повертає їх назад на землю, виправити те, що вони не встигли зробити чи не зуміли, а мо’, й не захотіли. І так до безкінечності. Бо добрий батько — добрий завжди. Я люблю тебе, синку. Пам’ятай! Люблю! І я завжди поруч. Чи зіркою, чи тою, яка вже народилася, щоб стати твоєю. Ти знайдеш її, обов’язково знайдеш.

Шерхіт хвиль стихає, тане марево слів, і Сергій прокидається вранці від того, що його розбудив будильник. Йому час вставати, снідати та братися за математику. Він дещо зрозумів за цю ніч, дещо пережив. І вже слова, вичитані в «Алхіміку», не видаються аж такими дивними:

«Любов — найважливіша частина Мови, якою говорить світ. Вона старша від людства, давніша від пустелі».

То про любов матері чи взагалі про любов? Ще не з’ясував.

10. Дівчата

Сергій таки вступив до університету, добився свого. То був перший крок до важливої мети, «здійснення власної Легенди». Як там у Коельо в «Алхіміку» говориться: «Коли ти чогось прагнеш, цілий Всесвіт змовляється, щоб допомогти тобі». От усі й змовилися. Мав певні переваги перед іншими абітурієнтами. Круглий сирота після дитячого будинку, гарні оцінки в атестаті про середню освіту, до того ж титанічні старання бабуні Ніни та Олександра Олексійовича в підготовці до іспитів, які склав непогано: твір — четвірка, математика та фізика — п’ять балів. Дали безкоштовне місце в гуртожитку, хоча і бабуня Ніна, і Арсен наполягали, щоб він мешкав у них. Не погодився, мав навчитися самотужки давати собі раду в житті. Урешті вони змирилися, прийнявши вибір хлопця, і лишень зрідка, здається, для годиться, поверталися до цієї теми. Сергій отримував і матеріальну допомогу, якісь там копійки виплачувала держава як соцкошти для сироти, а потім і за успішне навчання стипендію. Арсен також вступив до універу на географічний факультет. Зрештою, як і мріяв.

Почалося по-справжньому нове життя. Життя на волі, як прийнято було казати в сиротинці. Життя, якого всі його дитбудинківські друзі відверто боялися. А Сергій? Напевне, ні, бо, як казав Олександр Олексійович: «Можна йти проти вітру, а можна йти назустріч йому. Вибираєш сам». Він вибрав, охоче прийнявши умови гри: тільки назустріч!

Вчився заробляти на життя «на волі». Дещо вже знав, а маючи такого друга, як Арсен, — то не важко, мусив тільки не комизитися та бути уважним. Сергій старався не прикриватися тим, що він бідний-нещасний безбатченко та безхатченко, сирота, давлячи на жалість оточуючих, чи то стосувалося роботи, чи навчання, чи різноманітних життєвих дрібниць. Рідко хто в гуртожитку знав, що він — сирота. А коли довідувалися — страшенно дивувалися. Як так? Невже сам вступив, сам вчиться і якось дає собі раду навіть у побуті? І він давав, принаймні щиро прагнув. Заробляв, як міг: розвантажував вагони на вокзалі, клеїв оголошення, роздавав флаєри, працював посудомийником у нічних барах, прибиральником у ЖЕКу… Згодом, коли розібрався з компами, то віднайшов у собі хист до програмування. Займався цим на рівні хобі, а отримував непоганий приробіток. Дехто з приятелів дивувався, чому Сергій не змінить свої плани і так уперто, «по-баранячому», товче незмінне: «Буду астрономом! Тільки астрономом!» Хіба на тих картах зоряного неба щось заробиш? Відмахувався. Головним для нього й далі залишалося небо. Бо ніколи не переймався тим, що ходить у немодному одязі, купленому в секонді, не дуже його нервував і «галімий» мобільний, придбаний за копійки в одногрупника, якому батьки подарували крутіший. Ноутбук склав собі сам, це було набагато дешевше, ніж купувати новий. Склав комп і для Арсена, такий собі подарунок другу на уродини. Якось мало зовсім залишалося часу на звичні для студентів розваги — пиво, дівчат, дискотеки. Усі вихідні проводив у бабуні Ніни, та найчастіше за іншим заняттям.

Яким?

А вони з Арсеном подорожували. Виявляється, щоб бути мандрівником, не обов’язково пхатися в Італію, Перу чи в Іспанію. Навіть тут, зовсім поруч, можна віднайти такі місця, які варті того, щоб ними пишатися. Стара Жовква, Одеський, Золочівський, Підгорецький, Свірзький замки… А Карпати! Одного життя замало, щоб їх пізнати. А каньйони Дністра — величезні котловани зі стінами до півтораста метрів, а на них — щедро розквітла середземноморська рослинність. А дивні та прекрасні Збручанські водоспади? А скільки такого, що ще хотілося побачити? В усьому, що стосувалося мандрівок, довірявся Арсену. Той завжди вдало обирав маршрути, які вражали, дивували, тішили.

Хлопці в гуртожитку вважали Сергія диваком, відлюдником навіть. Вічно забіганим, захеканим, який усе кудись поспішав та не встигав, запізнювався… Одні заздрили такій дивній манері легко жити, не обтяжуючи себе матеріальним, інші зневажали, бо життя ж проходить, а молодість не вертає. Та більшості було байдуже до цього чувачка в протертих чорних джинсах, в картатій сорочці навипуск, із розкуйовдженим русявим волоссям на голові, який знає напам’ять усі найближчі до землі галактики, унікума, помішаного на зірках, на планетах, на тригонометрії та мандрівках.

Та не все так просто, як здається. Бо звання «дивак» мусиш заслужити. Певне, то дитинство голодне, холодне давалося взнаки. Бо спокуса грошима — то страшна спокуса.

Інколи з’являлося нездоланне бажання кинути все — небо, мандрівки, мрії — та перекваліфікуватися в програмісти. То зазвичай траплялося тоді, коли легко за п’ять-шість годин маніпуляцій на компі вдавалося комусь із багатеньких буратін врятувати завислу чи майже повністю мертву материнську плату чи здолати комп’ютерний вірус і отримати за це в грошовому еквіваленті мало не річну стипендію. Гроші приємно шелестіли в кишені, а змій-спокусник, що гарно пахнув дорогим французьким одеколоном («якщо погодишся — і в тебе такий буде»), пропонував роботу в своїй фірмі — високооплачувану, перспективну, постійну і теде. І тоді він казав, що подумає, запихав у задню кишеню джинсів візитку змія та стрімголов летів до Арсена, прислухаючись дорогою до нікчемного вічно голодного звіра всередині. Той звір його лякав. Арсен іще з порога все розумів, і вони нашвидкуруч вкладали наплічники. О, тоді не мало значення, яка пора року за вікном чи яка погода в небі. Збиралися та лізли в гори.

Дряпався несамовито наверх, роздираючи ноги та руки до крові. Зумисне робив таке з собою, щоб тіло боліло. А тоді, задоволений і щасливий, сидів, загорнувшись у спальник, попиваючи гарячий чай та витріщаючись зі Смотрича чи Брескула на нічне небо. І млів укотре від ніжного фіалкового блиску знаних і незнаних сузір’їв, їх так багато в нічному карпатському небі, і вони здавалися йому хоч іще віддаленішими, та такими рідними, наче то були і не зорі зовсім, а душі померлих родичів, що зараз у небі спостерігають за ними та інколи, можливо, й засуджують, коли він робить щось не так. І слова мудрого Канта звучали майже реалістично: «Дві речі сповнюють душу завжди новим і все більш сильним здивуванням і благоговінням, чим частіше і триваліше розмірковую про них, — це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені». І моральний закон усередині, дякуючи зорям, не давав зійти на пси…

Він був на четвертому курсі. Погідного весняного ранку зайшов у пиріжкову на Городоцькій, щоб поснідати, — ватрушка та какао з молоком. Доволі легко звикається до буденних речей. Набираєш собі в горня без вушка (вушко спеціально відбивали, щоб не поцупили) гарячого пійла, береш запашну, щойно спечену ватрушку, розплачуєшся на касі і чимчикуєш на своє улюблене місце в кутику біля вікна. Напевно, і тоді він пройшов би звичним маршрутом і не зустрів би її, якби… Якби його горня не тріснуло під час наповнення. Гаряче какао розлилося на столі, цівочками скапуючи додолу, аж під ноги. Сергій стояв, розгублено спостерігаючи, як у його ногах, біля чорних кедів, на кахельній підлозі утворюється маленька калабаня. Жіноча фігура раптом вичаклувалася перед ним наче нізвідки. Вона мовчки зібрала залишки горнятка у відро та заходилася протирати спочатку стіл мочалкою, а потім і мокру пляму на підлозі шваброю. Сергій незграбно затупцював на місці, не знаючи, що робити. Постать у синьому халаті, в такій же хустинці, запнутій під молодичку, розпросталася. Перед ним стояла миловидна дівчина, а не стара пані, як подумав спершу.

— А тобі що, запрошення спеціальне треба, щоб убік відійшов? Мало того, що нашкодив, так ще й витріщається, — почала вичитувати його, але робила це майже весело, кумедно нахмуривши бровенята.

Сергій не знав, що і відповісти. Стояв і продовжував дивитися на дівчину. Та стенула плечима, легенько відштовхнула його, дотерла підлогу. А він так і стовбичив, не розуміючи, чому його так паралізувало. Звичайна собі дівчина, таких багато в університеті, навіть кращих, вродливіших. Але ця мала в очах щось таке, що пригвинтило його до підлоги. За спиною в Сергія вже зібралася юрба людей, він затримував чергу.

— Ей, ти, — писклявий жіночий голос ззаду вивів із задуми. — Або рухайсі, або забирайсі. Я на роботу спізнююсі, хтілам булок свіжих купить, а тут ти, мов черепах, вкляк.

Тим часом десь із боку кімнати, де випікалася здоба, почулося:

— Зоряно, ти де там? Тобі з дому телефонують.

Дівчина стрепенулася, взяла відро, швабру та, говорячи на ходу: «Та йду вже, йду», — попленталася в підсобку.

І все.

Отак розпочинався день.

І той день пройшов звично та буденно. Навчання, пари, лабораторна, маленька компхалтурка в одному з офісів комерційного банку. А ввечері Сергій всівся за розрахунки отої самої лабораторки. Та так і не зміг ні на чому зосередитися. Усе чомусь дівчина з пиріжкової з думок не йшла. Дивився у вікно з шостого поверху і бачив клаптик неба, а у ньому зірку. Дивився на Венеру, а згадував іншу зірку. Тобто дівчину з зоряним ім’ям. Якось то все вперше для нього, бо так зачепило. І кого? Того, що вірить-невірить.

Скільки у нього було дівчат? По-справжньому? Жодної. Таких, що дуже подобалися йому, аж до щему, як ото зараз та з пиріжкової, — жодної. Це не означає, що він не спав із дівчатами, просто все те називалося доволі сумно — перепхатися, зайнятися сексом. У дитбудинку це було чимось буденним, як от щоранкове та щовечорове чищення зубів. У сьомому класі хлопці починали обирати собі дівчат для «перетраху», а дівчата відповідно вибирали хлопців. Сергій на цьому не зациклювався.

Але питання саме зациклилося на ньому. Якось до нього прийшла однокласниця. Викликала його на вулицю.

— Сєрий, ну той… Карочє, у мене до тебе розмова. Я тобі подобаюся?

Сергій незрозуміло витріщився на неї.

— Е-е-е, — тільки й зумів пробелькотіти та стенув плечима.

— Якшо ні, то так і скажи. До мене Роб клеїться, але він ідіот кончений, я з ним спати не хочу. Ти не такий, ти — добрий. Правда ж, ти боляче не зробиш? — вона говорила-говорила, зазирала в очі, брала за руки, просила-благала, навіть трохи плакала.

Сергій стояв, обараніло дивлячись на дівчину. Аж поки до нього не стало доходити, до чого вона хилить. Роб, тобто Роберт, однокласник, також дитбудинківець, правда, він не сирота. Забрали його ще в трирічному віці від батьків-алкоголіків. Час від часу, десь раз на півроку, його провідувала старенька бабуся, він казав, що то мама батька. Більше нічого Роб про себе не розказував, як не розповідав, звідки в нього таке чудне як для українців ім’я. Бабцю він називав Ваською. Батьків не згадував. Роб поводився завжди зухвало та розв’язно. Чомусь ненавидів дівчат, ще з перших класів, шарпав за коси, задирав спіднички, щипав за груди. Наодинці з ним дівчата старалися не залишатися. А в останній рік наче з «котушок скотився». Якось нянечка застукала його в туалеті з десятилітньою Риткою. Дівча — перелякане та заплакане, трусики порвані, платтячко розірване. Дерик після цього інциденту мав із Робом «серйозну розмову». А серйозно розмовляти Сьома умів. Після бесіди Роб став обачнішим.

Так складалося, що вже у тому-таки сьомому класі всі хлопці-однолітки «мали» дівчат, дехто і не по одній, крім Роба, Сергія та Арсена. Кпини інших із цього приводу якось мало зачіпали Сергія та Арсена, але Роб через це серйозно переймався. Бо з доброї волі з ним зустрічатися жодна дівчина не хотіла через його садистські нахили. Людка з восьмого класу якось розповідала, що заради інтересу вирішила з Робом поцілуватися. Невинний поцілунок не на жарт завів Роба. Він наче осатанів. По-садистськи скрутив дівчині руки, аж вивихнув палець на правій руці, по тім розірвав блузку і почав кусати за груди аж до крові, при цьому обзиваючи лайливими словами. Ледве вирвалася. Тому з дівчат ніхто в його бік і не дивився.

А що стосується інтимних стосунків, то в сиротинці існувала нелегальна домовленість — спільна мирна згода зацікавлених сторін. Робу згоди ніхто не давав.

Дівчинку, що прийшла до Сергія, звали Юлею. Худенька, руденька, веснянкувата, тоді зовсім не виглядала на свої чотирнадцять, скоріше на дванадцять років. Досі не мала пари. Можливо, й тому, що хлопців в інтернаті було трохи менше, аніж дівчат, і дехто з пацанів дозволяв собі мати відразу дві пасії. Аж раптом Юля впала в око Робу. «Куди від мене дінеться та сіра миша?» — говорив він із викликом. І, відповідно, їй проходу не давав. Минулого тижня в середу вже після уроків Сергій раптом згадав, що забув під партою свій пенал із ручками. Хоч ручки там були і не ахті, не думав, що хтось на таке поведеться, та все ж пояснювати потім дерику, де пропав пенал (той контролював навіть такий дріб’язок), не хотілося. Тож вони з Арсеном вернули назад до школи. Під одним із класів почули чиєсь жалібне схлипування. Зазирнули й оторопіли. Роб стояв із опущеними штанами перед партою, на якій лежало худе голе тіло Юльки. Дівча чимдуж старалося вирватися, та сили були нерівні. Арсен із Сергієм, звичайно, відігнали Роба від дівчини. Та закладати навіть таких виродків у дитбудинку було не прийнято, тому Робу то зійшло з рук. Могла хіба що сама Юлька поскаржитися, але й вона боялася це робити.

— Сергійку, будь ласка! Він, він, він… дав мені термін до завтра. І якщо завтра у мене не буде хлопця, то… — і вона заплакала. Сергій не знав, як втішити дівчину, бо не вмів.

Просто пригорнув її до себе і погладив по голові. Коли вона врешті заспокоїлася, то просто сказав:

— Добре, Юль, я буду твоїм хлопцем. Не по-справжньому, а так, щоб Роб відчепився…

Та не по-справжньому не вийшло. Дівчина зробила все сама. Він у Юльки виявився не першим і навіть не другим.

Першим був хтось зі старшокласників. Вона доволі спокійно «ділилася досвідом». Ні-ні, її не ґвалтували, вона сама віддалася, це не було якесь усвідомлене бажання чи хотіння, звичайна дівчача цікавість у десять років. Їй навіть сподобалося, принаймні вона в цьому переконувала Сергія, як колись, очевидно, переконала й себе. Юлька Сергія навчила багато чому. А він і не опирався, йому також ураз стало цікаво. Після Юльки у нього з’явилася Ірка, молодша на два роки, потім Лізка, її однокласниця. Дівчата самі до нього приходили. У дитбудинку так було прийнято, і нічого погано в цьому ніхто не вбачав. Дерик, Семен Сильвестрович, звісно, про це знав, але до цього не пхався. Він, мов вогню, боявся дружини. А та постановила: «Якщо ніхто нікого не ґвалтує, то хай. Діло молодоє».

Згодом Сергій зрозуміє всю безглуздість тої ситуації. Навіть не безглуздість, а власну нікчемність. Бо й у голову не приходило якось застерігатися, щоб не наробити дітей. Зрештою, за неписаними законами, то вважалося виключно дівчачою справою. Аборт в інтернаті — звична річ, бо нащо плодити собі подібних. Про презервативи, звісно, знали й чули, та хто в інтернаті зміг би їх дістати, вони гроші коштують, а ті гуманітарні допомоги у вигляді «французьких плащиків» Семен Сильвестрович здавав чемно в місцеву аптеку за півціни.

І тут у ситуацію втрутився Арсен. Він таки був іншим в усьому. Півроку дивився з осудом на те, як його приятель паскудством займається, а тоді… Ні, він не читав нотацій чи лекцій, просто притягнув із дому після весняних канікул стару товсту «Медичну енциклопедію», яка була написана невідомою мовою. Арсен сказав, що німецькою, а вони в школі вдавали, що вчать англійську. Так, Сергій би нічого не второпав з написаного, але малюнки та фото в енциклопедії не потребували коментів. Ось тут людський ембріон в утробі матері, тобто те, що згодом стане людиною. Арсен по-діловому чітко все пояснює, і не тільки йому, а й тим хлопцям, що захотіли слухати.

— Запліднення — це злиття зрілої чоловічої та жіночої статевих клітин, у результаті чого утворюється одна клітина — початок нового організму. Найчастіше аборти роблять десь на десятому — дванадцятому тижні вагітності. А тепер дивіться сюди, — і він тицьнув пальцем у малюнок.

О, так!

— Шостий тиждень. Серце майбутньої людини починає битися на двадцять перший день після запліднення. Видно ручки і ніжки, починається формування очей, губ і носа. Спинний мозок випереджає у своєму розвитку інші частини тіла, проявом чого є хвіст, що зникає в процесі розвитку зародка.

Арсен перегорнув сторінку:

— Тепер подивіться сюди. Тиждень сьомий. Починається розвиток усіх внутрішніх органів дитини. Ненароджене маля вже має власну групу крові, і не завжди вона мамина, може бути і батькова, — Арсен так на Сергія глянув, що той аж очі заховав у книжку. — Дивіться-дивіться! Уже добре видно особливості будови обличчя майбутньої дитини. Вона схожа на когось із батьків. Очі мають сітківку й кришталик. Розвивається м’язова система, дитя вже рухається. А це восьмий тиждень. А тут дев’ятий. А з одинадцятого тижня ембріон називається плодом. Стать плоду добре сформована, очі розвинені. Плід може сформувати кулачок зі своїх пальців. Он бачите, бачите?..

Арсен тицяє пальцем у малюнок. Усі приголомшено мовчать.

Він продовжує:

— І саме на цій стадії вже можна робити аборт, бо жінка врешті зрозуміла, що вагітна… Але найчастіше процес затягується.

Арсен далі щось говорив та показував. Сергій тихо вийшов у коридор, тоді на вулицю. Він задихався. На лавці сиділи дівчата, поміж них упізнав Юльку. Ходили чутки, що вона зробила аборт. Сергій відкликав дівчину вбік. Відчував себе вбивцею. Перепитав: чи то правда? Вона здивовано кивнула головою, погоджуючись.

— На якому тижні?

— Дивний ти якийсь, — Юля збентежено дивилася на Сергія. — А якщо я Оресту пожаліюся, що ти клеїшся?

Юля зараз спала з Орестом, молодим фізруком зі школи. За останній рік вона просто розквітла — тіло налилося, мов зелепушне[4] яблуко сонячною красою. Може, тому поводилася зухвало.

— Я не клеюся. Я просто питаю.

— Ну на сімнадцятому тижні, здається, — дівчина напружено пригадувала. — Та ну тебе, Сєрий. Заплутав геть мене. Яке тобі діло собаче?

А Сергій чувся наче заблудлим. Схопив дівча за руки і зашипів:

— Вбивця, вбивця. Яка ти…

Не договорив. Юлька вирвалася, відштовхнула:

— Придурок! Та ти тут до чого? Я ж залетіла не від тебе! От причепився. Навіжений.

Покрутила біля скроні пальцем та пішла до ошелешеного побаченим гурту дівчат. Ті не дуже добре чули розмову, тож із цікавістю чекали від колежанки подробиць.

А після Сергій пішов у душову. Гарячої води не було. Та це байдуже. Роздягнувся, став під холодний душ і так стояв, проклинаючи і себе, і той світ, який із такою легкістю дарує життя тільки обраним і не дозволяє народитися тим, хто і не прагне цього, а просто за дивних, найчастіше дурних обставин хоче відбутися. Він ненавидів себе за те, що робив із дівчатами, тих дурнуватих пацанок, які так легко та байдуже погоджувалися лягати під хлопців. Холодна вода мало допомагала. Хоч вона й охолодила тіло настільки, що зуб на зуб не попадав, та всередині від того легше не ставало. І хтозна, скільки він простояв би так під струменем холодної води, може, навіть дістав пневмонію чи й помер, якби його не знайшов Арсен і не витяг на сонце.

Арсен нічого не запитував, не повчав. Просто через кілька днів енциклопедія кудись щезла. Казали, що дерик випадково знайшов та забрав її собі — від гріха подалі. Та вона зробила свою справу. Сергій змінився.

11. Поетка

Споночіло, Сергій вклався спати. Якийсь магнетизм тримає в собі ніч, що не тільки прочиняє небо для астрономів, вона відкриває душі. Заплющив очі. Із ним такого ще не траплялося. Цілий вечір згадував незнайомку з кафе, яку бачив тільки кілька хвилин, почувався збентеженим. Тепло розливалося тілом, коли згадував її наморщеного носика. Сам собі всміхався. Нижча від нього майже на голову, худенька, тендітна, вдавано-сувора. Насмішкуватий погляд синіх очей, бісики всередині, темно-русяве волосся, що визирає з-під хустинки. Красиве ім’я — Зоряна. Принаймні так у пиріжковій хтось її назвав.

Зоряна. Зірка. Укотре всміхнувся дурнуватій асоціації, навіть, здається, почервонів. А може, то та зірка, яку обіцяла йому мама уві сні? Нісенітниця, нісенітниця… Ніколи так асоціативно наближено навіть не смів думати про жодну зі знайомих дівчат. Можливо, тому, що урок від Арсена запам’ятав на все життя. А тут… Тут щось ішло не так, як завше.

Господи, він навіть слова їй не сказав, поводив себе, мов паралізований баран. Завтра він із нею познайомиться, обов’язково познайомиться! Очевидно, вона там працює прибиральницею чи посудомийкою. Ну і що? Хай! Не всім же бути лікарями чи бухгалтерами…

— Байдуже, розберемося з цим завтра, — сказав сам собі вголос.

На сусідньому ліжку заворушився сусід по кімнаті Максим:

— Шо? Хто? Га?

— Нічого, нічого, Максе! Спи! — зашепотів Сергій.

Та йому спалося препогано. Прокидався разів п’ять, витріщаючись на ще темні вікна і розуміючи — не час вставати, не проспав. Дурнуваті думки та всякі бздури лізли в голову. То снилася йому велика балакуча зірка на небі, котра тримала в руках, наче в мультику дитячому, книжку і щось там шепотіла нерозбірливо. То снилася висока скеля. Він наче силувався на неї залізти, та голіруч не міг. А на горі сиділа вона — його Зірка. Чекала його, він мав її звідти зняти. Вона співала дивні пісні. Коли прокинувся, жодної згадати не зміг, як і не міг пригадати обличчя зірки, котра його так і не дочекалася на скелі. Хоча підсвідомо наче знав чи, швидше, відчував, хто вона.

І враз уже під самий ранок наче блискавка його вдарила. Зірвався, ввімкнув настільну лампу. Заходився щось шукати на своїй полиці. Дістав «Алхіміка», він разів десять перечитав цю книгу. Відкрив. Між сторінками лежала маленька суха квіточка, то він колись із Карпат привіз її. Невідомо чого тоді видряпався на ту скелю, де квітнули окаті шовкові косиці. Розумом те пояснити важко — захотілося зірвати квітку, і все. Під руками зашелестіла косиця, відсунув її вбік. Так, це саме та сторінка. Майже все йому в цій книжці зрозуміле, крім оцього моменту, тому й заклав його квіткою. Думав, то автор трохи лоханувся.

Прочитав: «Цієї миті зупинився час, і Світова Душа заполонила його єство. Коли він побачив ці… очі, цю ледь вловну усмішку на вустах, то збагнув найважливішу частину Мови, якою говорить світ, Мови, яку всі розуміють у власному серці. То була Любов… У цьому світі тебе завжди хтось чекає — чи то в пустелі, чи у великому місті. А коли сходяться двоє таких людей і зустрічаються їхні очі, зникає минуле й майбутнє. Існує тільки ця мить і неймовірна впевненість, що все на світі написане однією Рукою. Рукою, яка пробуджує Любов і творить для кожної душі споріднену їй душу. Без цього всі мрії втрачають сенс».

А може, він її вигадав? І немає ніякої зірки?

Не дочекався, коли будильник скажено задеренчить, заходився збиратися. Холодний душ, тепла вода в кранах з’являлася лишень у великі свята. Помчав у пиріжкову. Дочекався відкриття. Узяв те, що й завжди, і на касі запитав давно знайому тітку Свєту (три роки в неї снідає) про вчорашню дівчину.

— А-а-а, Зорянка?! Та то донька знайомої моєї сестри. Бідова дитина. Стіко пережила… Але то нічого. Он трава при битій дорозі все время до сонця пнеться, і вона виживе, бо молода ше. Батя у неї дуже хворий, мамка померла. Золота дівка, роботяща. А чо питаєш? Сподобалася? Та не червоній, мов ружа. Вона — правильна дівчина!

Сергій пробелькотів щось нерозбірливе, а тітка Свєта зайшлася гучним реготом, при цьому показуючи блискучий верхній ряд золотих зубів. Сергій закліпав очима. Тітка Свєта була дебелою огрядною жіночкою невизначеного віку. Чи то п’ятдесят, чи, мо’, й шістдесят літ. Кругле, мов паляниця, личко не давало точної інформації про це. Сергій часто чув, як вона нарікала то на свого алкаша-мужа, то на нероб-доньок, що сидять у неї на шиї, Вєрку та Ритку. Скільки кому років, не уточнювалося. Вони просто, зі слів люблячої матусі, є ледачими паразитами та пришелепуватими нахлібниками.

— Ги-ги, почервонів? Сірьожка, ну шо тобі скажу? Зоряна взяла больнічний. Батько хорий, то, певне, якісь проблеми, — і тітка Свєта стукнула щиглем себе по дебелій шиї. — Був, як і мій зараз, колись алкашом, то, мо’, зірвався. Хотя Зоряна каже, що батя її зовсім не п’є, то їсть вилікувала його. Та дай Бог, канєшно, но по своєму чуду-горю гороховому знаю — таке не лічиться. Зоркіного батю алкоголь до інвалідності й довів. Ой, що це я розпатякалася, — тітка Свєта стрепенулася раптом. — То приходь, пацанчику, через тиждень.

Сергій був відкрив рота щось запитати, та тітка Свєта його обірвала:

— Домашньої адреси і номера телефону не дам, і не проси. Зоряна заборонила. І я її розумію. А мо’, ти збоченець який чи маніяк? З виду наче прилічний, але то таке. Береженого і Бог береже. Коли Зоряна об’явиться, свисну. — Простягнула йому руку з дріб’язком. — На твою здачу. Смачного, малий!

Сергій розумів, що від тітки Свєти більше нічого не довідається. Та — гора, і не тільки з вигляду. Тиждень? Нехай. Він зачекає. День починався майже вдало. Зоряна йому не привиділася — це вже непоганий знак.

День, мов за розкладом: навчання, халтурка, навчання. Коли повернувся ввечері в гуртожиток, під дверима сидів сердитий Арсен.

— Та президенту Америки швидше можна додзвонитися, аніж тобі! Ти де телефон посіяв?

Мобільний Сергій через ранковий поспіх забув у кімнаті, тому тільки скривився у відповідь.

— Сергію, я до тебе за допомогою, — вже миролюбно озивався Арсен. — Кілька днів тому познайомився з однією дівчиною. І той…

Арсен зашпортався. Знаючи Арсенову сором’язливість, особливо в стосунках із дівчатами, то було щось незвичайне. Нічо’ собі, сам познайомився! Сергій вдав, що не помітив, як хлопець зам’явся.

— І той, вона запросила мене на вечір поезії, — нарешті Арсен опанував себе і продовжував говорити: — Якісь там поетичні читання. Сказала, що я можу взяти з собою друга. Зберуться молоді поети, початківці. Щось типу клубу за інтересами.

— Ти полюбив поезію? — Сергій здивовано витріщився на друга. Потім криво посміхнувся, бо здогадувався, в чому причина.

— Ну, той… Не так щоб дуже, але… — затнувся Арсен, тоді вже зовсім іншим тоном додав: — Вона мені дуже подобається.

— Хто, поезія? — жартував Сергій.

— Вона. Дівчина, Олеся, — сказав із притиском Арсен. — Навіть більше. Я вже ходив один раз із нею на ті поетичні читання.

— Ого, і мені ніц не сказав, навіть півсловом не прохопився? Ну ти й партизан! — присвиснув Сергій, видно, все й справді у його друга серйозно.

— Не огокай, — обірвав Арсен сердито. — Скажи краще, підеш зі мною чи ні? Тут така дивна річ, я там, серед тих, типу, поетів, себе відчуваю, наче полонений, взятий під варту. Жодного знайомого обличчя. Але то не найгірше. Сиджу, печу раків, коли мене хтось щось запитує. Учора пішли з Олесею на каву. Сидимо, розмовляємо, і тут раптом її приятель, теж поет, намалювався. Підсів до нас. От і почалося! Ні чорта з того, що вони там між собою балакали, я не второпав. Про якісь там верлібри та хайку говорили.

— Хай що? — Сергій ледве стримував сміх.

— Не шокай! Так, є таке слово «хайку». Не менш дивне, ніж твої парсеки та ексцентриситети. Холєра! Питає тоді мене її приятель: «Колего, а вам що більше до вподоби — мадригал чи канцона?»

— І що вам більше до вподоби, колего? — Сергій уже не стримувався і реготав, уявивши собі картину, як Арсен, увесь спітнілий від зусиль пригадати чи бодай вгадати, про що це його запитують, ніяковіє. — Ти хоч йому врізав?

— За що? Йди в баню, Лічозоре! Ги-ги, як смішно! Хотів би я на тебе подивитися! — Арсен зовсім не зі зла огризався.

— Ну, я не доріс до стосунків аж таких високих, — пригадав собі Зоряну. — Волію, щоб мої дівчата хоч інколи ходили все-таки землею, а не літали попід хмарами.

— Таки-так, — відреагував миттєво Арсен. — Одного позахмарного придурка в сім’ї вистачить.

Що було робити? Мусив виручати друга. І ось вони на тих поетичних читаннях. То актова зала якоїсь середньої школи в центрі міста. Тут суцільна темрява, очевидно, так задумано, для більшого ефекту. Але через це роздивитися людей, які сидять поруч, майже нереально. Та чи й треба? Сцена освітлена прожектором. Один пан, трохи старший від решти присутніх, тих самих початківців та перспективних, стоїть на сцені та оголошує, хто зараз виступатиме. На сцену по черзі виходять молоді люди, щось там виголошують, пояснюючи те, про що пишуть, як живуть і для чого. Кажуть різне. Публіка реагує також по-всякому: сміється, аплодує стримано, аплодує несамовито, аплодує стиха, гуде, аукає. Сергій спочатку скептично ставиться до того, що відбувається, бо він більше половини зі сказаного ораторами не розуміє. Навіть одного разу задрімав, коли виступав бородатий хлопчина і читав оті вірші без рими, верлібри чи що… Арсен його боляче вщипнув, коли Сергій почав хропіти, мовляв, не встидай мене перед дівчиною. Довелося постаратися зі всіх сил. Переконував себе розумними аргументами: мусить у тому дійстві бути хоч щось варте уваги, якщо стільки людей воно сюди привело і не дає спокійно їм спати, як йому його зорі. Не всі ж тут поети, є й просто слухачі чи вболівальники, як ото Арсен.

Найдужче тішили віршики патріотичного спрямування. Тарабарщина ще та… Написані автором, певне, з примусу. Там і про гори Карпати, і про едельвейси, і про калину, соняшник, сина непутящого, що матір забув, і про доньку, яка продала свою працю за долари, забувши матір… Жесть, одним словом…

Біля Арсена сидить та, заради кого вони сюди припхалися. Дівчинка Олеся. Гуманітарний факультет універу, другий курс. Рафінована львів’янка — так вона сама про себе говорить, коли знайомляться. Пишається собою неймовірно. Худенька, доволі висока, майже одного росту з Арсеном. Зелені очі, він би злякався їх, коли б десь перечепився вдень поглядом, бо мають у собі щось надто божевільне та колюче, можливо, тому, що надто зелені. Довга тонка шия, на ній разок білого намиста, може, й перлинки, Сергій не розбирається в цьому. Довге руде, не виключено, що й фарбоване, волосся аж до пояса. Воно прикриває і вуха, і частину обличчя… Руки кістляві, тому й рухи трохи незграбні. Вбрана в довгу аж до землі блакитну сукню. Ще крила за спиною прироби — і готовий тобі ельф. Та назагал приємне враження справляє дівчина. Особливе.

Сергій згадав, як у молодших класах йому подобалася однокласниця, дівчинка Світланка. Вона сиділа на першій парті. Він любив дивитись, як сонячне проміння, що падало з вікна, блукало її світлими кучериками. Вона мала ніжний і лагідний голос і так була схожа на ангела. Вона була не з дитбудинку. Хлопці пробували і її шарпати за косички, та Сергій завжди заступався. Після молодшої школи вона переїхала з батьками в інше місто, залишивши після себе тільки дитячий спомин. Арсенова пасія чимсь нагадувала Світланку, можливо, легкістю та ніжністю своєю. Коли Олесю запросили на сцену, пурхнула, мов метелик.

— Свої вірші читає наша улюблениця, наша Олесечка, — майже з ніжністю проголосив ведучий вечора.

Олеся зачала свій виступ натхненно та щиро. Жестикулювала руками, ті, мов у лебідки, граційно рухалися. Сергій до слів не дуже прислухався, слухав тільки мелодику голосу. То була музика зі звуків. Дивився й на Арсена, той напіввідкрив рот і, не мигаючи, слідкував за кожним рухом маленького ельфа. Закохався його друг. Точно.

Були оплески, навіть крики «браво». Олеся, щаслива та збуджена, сіла коло майже паралізованого побаченим і почутим Арсена. Пропав хлопець.

А тоді отой старший чоловік оголосив, правда, трохи офіційно і доволі стримано:

— Зоряна Білововк. Прошу на сцену.

Залом пролетів напружений шепіт і на сцену вийшла…

Вона.

Його Зоряна.

Він її відразу впізнав. Хоч була без халата і без хустини. І мала інший вигляд. Але очі…

Вбрана в чорні джинси та картату сорочку. Зовсім не схожа ні на ельфа, ані на ангела. На шиї — чорний шовковий шалик. Коротко стрижене русяве волосся, наче в юнака, і тільки металічний блиск в очах, мов присуд, тендітні пелюстки губ, ямки на щоках (він тільки тепер їх запримітив) і голос — тихий, упевнений. У руках зошит у сірій обкладинці.

Говорила:

Він слухав. Слова падали, але не вниз. Вони спадали, але не додолу:

Було солодко від казаного. Тут, зараз, чи не вперше Сергій зрозумів, що чує:

У залі стояла тиша. Ніхто не аплодував і не перешіптувався. Усі мовчали, наче очікували чогось.

Вона продовжувала. Їй, напевно, було байдуже, як сприймають те, що вона говорить, люди, які начебто тямлять у поезії, які нібито мали б або підтримувати, або навпаки. Зал мовчав, наїжачено слухав:

Сергій весь напружився, натягнувся, мов струна. Вона говорила для нього. Він це відчував.

Вона читала, спокійно, без надриву, не викидаючи руки перед собою, як інші, не заломлюючи їх. Жестикуляція відсутня. Просто слова і просто голос. Не викрикуючи, не роблячи патетичних наголосів. Він уважно слухав, як і зал. Він чув, як усередині нього щось росло. Воно спочатку здавалося малим і нікчемним, а потім почало більшати. Аж доки не затопило повністю кожну клітинку тіла, голову, руки, ноги, очі, вуха, уста. Було добре від того тепла і від її голосу. Таке сталося вперше, і чомусь був упевнений, що тільки коли буде поруч вона, те тепло у ньому житиме. Зоряна закінчила говорити, спокійно згорнула зошит, зовсім не чекаючи на аплодисменти чи овації, і пішла зі сцени. Зал уже не німував. Де-не-де хтось кволо плескав, перешіптувалися… Сергій голосно зааплодував. Гучні звуки складених докупи долонь заполонили простір зали, до нього долучився Арсен і той пан, що вів вечір поезії. Довкола заметушилися, гучніше зашепотіли.

Дівчина зупинилася, здивовано дивлячись у темний зал, вишукуючи тих сміливців, що їй аплодували. Невже вперше?

— Дякую, — прошепотіла ледь чутно.

Сергій зірвався на ноги, не втримався:

— Люди, що з вами? — крикнув залу. — Вірші прекрасні. Чи не найліпші з тих, що сьогодні звучали.

— Вона — повія, — шепнула надто голосно Олеся, що сиділа поруч.

І зал почув.

Запала тиша. Зоряна залишалися стояти, мов вкопана, на півдорозі зі сцени до залу.

«Старша від людства, давніша від пустелі…»

Повія? Ну і що!

— Ну і що, — вигукнув сердито. — Хіба ми обговорюємо зараз моральний бік людини? Вірші — прекрасні!

Вона стрімголов вибігла із зали. Сергій кинувся наздоганяти. Не наздогнав, бо поки вибрався з віддаленого кутка зали, перечіпаючись через чужі ноги, вона й слід забрала за собою. Сидів на сходах школи, не хотів повертати назад. Чекав на Арсена. Жалів, що кинув курити. Підняв угору голову. Зір не було видно зовсім. Ніч видалася паркою та теплою. Значить, там на небі хмари, буде дощ. Не хотів заглиблюватися в те, що почув щойно. Слово, мовлене Олесею, звучало як звинувачувальний вирок.

Повія? Повія!

Нехай. Він знайде її. Вона потрібна йому, і він також їй потрібний. Він зуміє зрозуміти чому, він ще й не таке бачив… І поводив себе також не ідеально, і крав, і обдурював, і зраджував, і закладав… Але ті люди, що називають себе поетами… Ох, вони його дивували. Розумні, начитані інтелектуали, талановиті, відсотків вісімдесят вважають себе геніями. Осуджували-засуджували? І вже не вперше, а вона… І вона, знаючи про той осуд, зважується приходити до них. Чому? Він довідається, обов’язково довідається.

Зі школи почали виходити люди. Поетичні читання закінчилися. До нього підійшли Олеся та Арсен. Сергій нічого не запитував, просто не встиг. Олеся заговорила першою:

— Вона — повія, Сергію. І я змушена про це тобі сказати. Тому нема що дивуватися нашому осуду. Тільки людина з чистими помислами та незганьбленим сумлінням має право називатися поетом. Чому можуть навчити людей її вірші? Падінню, гріховності? Морально зганьблене тіло, зґвалтована душа. Не розумію, як вона взагалі наважується щоразу приходити до нас. Поезія — це незаймана цнотлива дівчина, а оте, що виходить з оскверненої середини, не може бути чистим. Жах, суцільний жах.

— Ти про вірші чи про людину? — перепитав Сергій.

— Невже між поетом та його віршами існує різниця? — огризалася Олеся.

— Олесю, ти цю дівчину добре знаєш? — на диво спокійно запитував Сергій.

— Яка різниця?.. Моральний бік у людині ще ніхто не відміняв. Не розумію Віктора Івановича, який щоразу дозволяє цій курві тут хизуватися. «Сильні вірші, сильні вірші», — повторює безкінечно. І що з цього?

— Я запитую: ти її особисто знаєш?

— Трохи. Та про своє диво-ремесло, якщо хочеш знати, вона мені особисто розповіла. Так що ти дарма так. — Олеся задерла носа, чекаючи вибачень.

— Ой, невже, Олесю, ти у нас ідеально чистенька та незаплямована? Добре, дамо спокій моралі, бо посваримося, — бачачи, що Олеся хоче відповісти на його випади, Сергій підняв угору руку і продовжував: — А вірші Зірчині мені сподобалися, принаймні вони набагато кращі від тих, які тут абракадаброво звучали. Ледве не заснув! О, то не поезія, то… Наче дехто обкурився чогось, таке виплітав. Не тебе маю на увазі, Олесю, але ти сама хіхікала, коли слухала. Чи ні?

Олеся невдоволено надула губки. Сергій зрозумів, що переконувати тут — марнування сил. Вірші Зоряни були справді талановитими, чудовими і, схоже, Віктор Іванович це розумів. Та, напевно, розуміла й Олеся, і переважна більшість залу. Але зелена жаба, потворна й небезпечна тварюка, жила всередині тих нібито поетів. От і засуджували людину, навіть не чуючи її. Авжеж, вона їм не конкурент, вона їм не рівня, бо вона не така, як вони.

Але вона така, як він, і цього достатньо.

— Олесю, а де вона тим… Ну, е-е-е, ти ж розумієш… займається? — запитав Сергій, уже коли прощалися, й Арсен узяв свою пасію під руку з наміром проводжати.

Олеся зневажливо скривилася:

— Ой, зовсім поруч. Ні встиду, ні совісті. Навіть не криється. Біля цирку, сама мені це сказала. Та вона у нас, типу, гурманка, тіко по вихідних «роздає». Що, хочеш спробувати полунички? Сподобалася поетка чи поезії? Змушена тебе розчарувати…

— У мене є гроші, — обірвав Сергій.

— Ха, є гроші? Та чи вистачить тобі твоїх грошиків? Зоряна у нас не проста повія. Вона «ВІП-повія». Як це гидко! Фу!!! Ти знаєш, що це за…

— Знаю, — обірвав грубо Олесю Сергій. — Розберуся якось сам. Від доброго життя повіями не стають.

— Як знаєш, — Олеся осудливо дивилася на хлопця. — Та не кажи потім, що тебе не попереджали.

А він і не скаже.

12. «Старша від людства, давніша від пустелі…»

Був звичайний вихідний день. Весна цього року припізнилася. Тільки-но в травні по-справжньому потепліло. Квітневу паску святили в снігах, навіть захурделило. Тож справжнє тепло стало просто вибухом, квітувало все і відразу. Земля та природа нагадували породіллю, яка ніяк не розродиться, а тепер квітнули і підбіл, і жовті котики, й абрикоси, і вишні. Усе водночас. От-от на підході яблуні та груші, а там бузок уже дивився цікаво на світ своїми ліловими очицями.

Сергій у суботу мав термінове замовлення в одній бізнесовій організації, інсталював програми. Телефон знову забув у гуртожитку, цього разу спеціально, щоб Арсен не діставав повчаннями. Він у нас дуже правильний. Сергій пригадав історію з енциклопедією, а ще, чого доброго, розповість усе бабуні Ніні, і доведеться тоді слухати поради, а ослухатися її він не міг. Бабуня Ніна ще жодного разу поганого не порадила. Та чомусь надіявся на ліпше — друг не стане старенькій щось розповідати, щоб не турбувати її хворе серце. Було звичним, що Сергій у суботу або неділю відвідує бабуню з Арсеном. Нічого, ще завтра встигне. А сьогодні він має переговорити з Зоряною. Не думав, що вона опиниться на місці роботи вже зрання. Однак тільки-но закінчив роботу, десь близько дванадцятої, вихопив гроші з рук секретарки, ефектної грудастої шатенки. Навіть не перерахувавши їх, запхав у кишеню штанів, чим викликав здивування директора фірми, який особисто приймав роботу.

— Так, молодий чоловіче, ви ніколи нічого не заробите! — повчав той. Невисокого зросту чолов’яга, вбраний у дуже блискучий, хоча, очевидно, й дорогий костюм. Надто туго зав’язана на шиї краватка трохи заважала йому, і він раз по раз смикав її то вправо, то вліво.

— Чому? — перепитав здивовано, дивлячись на керівника згори вниз.

Директор поморщив лоба. Був на півголови меншим від Сергія, невеличке черевце прикривала маринарка. Залисини на голові вкривав піт.

— А тому, шановний, що коли б я так ставився до грошей, як ви, то не торгував би нерухомістю, а став би підмітайлом на Краківськім ринку.

— Ви роботою моєю задоволені? — перепитав Сергій, згадуючи, як цей грубась іще п’ять хвилин тому прицмокував язиком, вихваляючи хлопця та шпетячи тих неуків, які перед тим робили невдалі спроби відремонтувати систему.

— Ну-у, звісно, що… — потягнув директор. — Так, але…

Сергій грубо обірвав:

— Пане Владлене, компи мають властивість час від часу ламатися. До того ж за ними працюють люди, і працюють не автономно, а прилучені до Інтернету, ймовірність підчепити там якусь компболячку — вірогідна на сто відсотків. А ще є така штука, як перепади напруги в мережі, стихійні лиха. Висновок: я вам ще не раз стану в пригоді. І тому, «шановний», вам зовсім не вигідно мене дурити, тому платню не перераховував. Ви ж чесна людина?

Директор розчаровано розвів руками і хотів щось додати, та Сергій похапцем потиснув йому руку та кинувся бігцем у вказане Олесею місце шукати Зоряну. Біля самого цирку згадав, що ще не їв сьогодні, однак від думок, що обсіли голову, та сплеску емоцій їсти не хотілося.

У скверику біля цирку на дитячому майданчику в цю обідню пору було багатолюдно: бабусі з онучатами, батьки з дітками. Обійшов довкола цирку декілька разів, Зоряни не зустрів. Може, ще зарано? Сів у скверику. Вітер із Святоюрської гори надсилав, мов термінові телеграми, дивовижні пахощі весни. Теленькав поруч трамвай, перегукувалися автівки, веселилися синички під ще не розпущеним кущем глоду, гралися в пісочниці діти, мружилося на безхмарному небі сонце. Так просидів майже до четвертої. Урешті не втримався та пішов до хлібного купив булочок, а в гастрономі молока. Ото й увесь сніданок-обід. Зоряна того дня так і не з’явилася. Чому? Невже вчорашня сцена її так збентежила? Тільки об одинадцятій вечора дотумкав: вона вже не прийде.

Додому, в гуртожиток на вулицю Медової печери, повертався пішки. Мало машин, небагато людей, не мав чого чи кого боятися. Його дитбудинківське минуле давало про себе знати: кругом купа знайомих, особливо серед львівської шпани, гопників. Він вважався серед сиріт майже легендою: свій у дошку пацан, що зумів якимось чином видряпатися нагору. Час від часу його навідували приятелі, колишні дитбудинківці, переважно «зайняти грошей». Давав не думаючи, знаючи наперед — не віддадуть. Тут спрацьовувало інше чуття: якщо дасть, то сьогодні вони ні в кого не вкрадуть, нікого не пограбують, бо матимуть за що і випити, і вколотися. Таких уже розмовами чи повчаннями не виправиш, бо надто пізно… Коли згасає день, ти знаєш, що після ночі настане новий, а тут шансів на щось нове мало завжди. Сутінки… Далі — тільки ніч.

Сергій ліг у ліжко, попередньо поставивши на зарядку мобільний, який вимкнувся, не витримавши лихої долі. Ще б пак! Двадцять пропущених дзвінків од Арсена, а ще — сердита записка від нього на столі. Навіть лінь було читати, добре знав, що в ній. Максим, його співмешканець, поїхав до батьків. Тож… Лежав мовчки, слухаючи ніч, думав, що не засне, та несподівано для себе доволі швидко заснув, і на ранок навіть не пам’ятав, що йому снилося. Уранці розбудив телефонний дзвінок від Арсена. Не брав слухавки, тільки вимкнув звук у телефоні. Дев’ята година, і йому час, бо…

… настав новий день.

Вона була на лавці біля дитячого майданчика, неподалік від цирку. Він помітив її здаля, хоча дівчина сиділа до нього спиною. Упізнав її по короткій стрижці та тій самій картатій сорочці, в якій вона приходила на поетичні читання. Підійшов майже впритул, міг добре розгледіти малюнок на сорочці, руки дівчини, запхані в кишені джинсів, похилену голову, зіщулену постать, напевне, змерзла. Першим бажанням було зняти з себе маринарку та накинути на її пле…

Не додумав…

— Я знала, що ти прийдеш, — вона говорила, не обертаючись.

Тоді розвернулася.

Сумні очі, червоний ніс, синці під очима…

— Учора я не змогла прийти. Мені чомусь уперше за останній рік стало соромно. Соромно перед тобою, людиною, яку я ще не знаю. Очевидно, тобі вже популярно роз’яснили, хто я. Хай, моє минуле — це також я. І воно живе в мені, від нього не заховатися. Чому ти прийшов? Щоб присоромити чи найняти? Я цим уже не займаюся. А оті історії теперішні про мене — то щоб позлити снобів. Сама не знаю, для чого то роблю? Та роблю! І зрештою… — затнулася, стенула плечима, ще більше зіщулилася. Чи від холоду, чи від сказаних слів.

Сергій скинув маринарку, накинув Зоряні на плечі. Сів поруч, взяв за руку. Рука крижана. Він поклав її між свої долоні, щоб зігріти, подихав на неї. Зазирнув у її обличчя, шукав очі. Знайшов.

— Не бійся, Зірко! Більше тебе ніхто не скривдить.

— Але ж я, я… Я страшна людина. Такі, як я, не варті того, щоб їх… — очі затопила вода, не договорила.

Голос надломився.

— Тс-с-с. Не треба… — Він гладив її по голові. — Тихо-тихо. Зорі не плачуть. А може… може, й поплач. Бабуня Ніна каже, що сльози — то зайвий біль, який не в силі витримати серце, і, щоб воно не тріснуло від розпуки, треба зайве витиснути з себе. Виплач, витисни біль, викинь зайве. Мені байдуже, дівчинко моя, ким ти була раніше. Напевно, страшні обставини змусили тебе таке чинити з собою. О, то було колись… Я прийшов, щоб забрати тебе з минулого. У мене немає великих грошей, статків, свого житла. Немає й батьків чи інших родичів, які б підтримували. Але у мене є люди, які люблять мене і тому допомагають. А це завжди набагато більше важить, аніж гроші. Вони й тебе любитимуть, якщо ти тільки захочеш. Ти хочеш стати частинкою мого життя? Ти хочеш бути моєю Зіркою?