Голий чоловік, який незграбно лежав біля басейну обличчям униз, цілком міг бути й мертвий. Він міг утопитись, потім його тіло виловили з води й, поки над'їде поліція та найближчі родичі, поклали на траву. Навіть розкладена на моріжку поруч із його головою купка предметів могла бути власністю потопельника — її зумисне виставили, аби нікому не спало на думку, ніби рятівники щось поцупили.
Та купка випромінювала блиск заможності. Медальйони з емблемами відомих чоловічих клубів; зроблений із мексиканського п'ятдесятидоларовика затискач для грошей, який утримував під своїми пружинами доволі солідну паку банкнотів; старенька золота запальничка «Данхілл»; золота сигаретниця овальної форми з рифленими краями та потаємною бірюзовою кнопкою — справжній Фаберже; роман того ґатунку, що його багатий чоловік, виходячи до саду, бере з книжкової полиці, — «Маленька Наггет» старого П. Г. Вудхауза. Був там і золотий годинник з потертим ремінцем крокодилячої шкіри. Марка «Жірар-Перріго» — для любителів коштовних іграшок. Годинник мав стрімку секундну стрілку і двоє маленьких віконець на циферблаті, в яких позначалися день, місяць і фаза Місяця. Тепер він показував пів на третю 10 червня і фазу Місяця в останній чверті.
З-поза трояндових кущів у кінці саду вилетіла синьо-зелена бабка і на висоті кількох дюймів пронеслася понад спинним хребтом у чоловіка, її привабив золотистий відблиск червневого сонячного проміння, що вигравав на кінчиках білявого волоссячка біля куприка. Легенький бриз, що повіяв з моря, делікатно нагнув маленького кучерика. Нервово пронісшись із боку в бік, бабка зависла над лівим плечем у чоловіка, позираючи додолу. Молода травичка під його роззявленим ротом тріпотіла. Крилом м'ясистого носу скотилася важка краплина поту і, зблиснувши в повітрі, впала на траву. Цього було досить. Бабка повернулась до троянд і, подолавши високу садову огорожу із вмурованим по верху зазубленим склом, подалася геть — це могла бути добряча пожива, але вона рухалася.
Сад, де лежав чоловік, мав акр добре доглянутого газону, з трьох боків оточеного широким трояндовим валом, од якого долинало густе бджолине дзижчання. Та сонне гудіння бджіл не могло приглушити м'якого й потужного дихання моря, що плескалося одразу ж за садом біля підніжжя скель.
Моря звідси не було видно. Та й що взагалі побачиш, крім неба і хмар, коли тебе оточують стіни у двадцять п'ять футів заввишки? Щоправда, з двох спалень нагорі у віллі, яка й утворювала четвертий бік цього вельми потаємного закутка, просто перед вами відкривався безмежний простір водної блакиті, а як глянути в інший бік, можна було помилуватися горішніми вікнами сусідньої вілли та верхівками дерев у її саду - вічнозеленими середземноморськими дубами, пініями, казуаринами та поодинокими пальмами.
Вілла була новітньою спорудою — присадкувата видовжена коробка без орнаменту. Плаский блідо-рожевий фасад дивився на сад чотирма вікнами в сталевих рамах і скляними дверима, що вели на маленький майданчик із світло-зелених глазурованих плиток — вони, по суті, зливалися з газоном. Своїм протилежним боком вілла виходила на курну дорогу, і вікна тут були заґратовані, а вхідні двері — дубові. На горішньому поверсі містилися дві спальні, на нижньому — вітальня й кухня, частину якої відгородили під туалет. Для ванної кімнати місця не знайшлося.
Сонну млосну тишу раннього полудня порушив гуркіт автомобіля, що зупинився перед віллою. Вухо різонув металічний звук від удару дверцят. Машина від'їхала. У двері двічі подзвонили. Голий чоловік не поворухнувся, але шум змусив його на мить широко розплющити очі. Повіки піднялися так, як ото нашорошуються вуха тварини. Чоловік пригадав, де він, який нині день і котра година. Всі звуки було розшифровано. Повіки з короткими торочками пісочного кольору вій сонно опустилися на вицвіло-сині, загалом тьмяні й навдивовижу порожні очі. В широкому, аж хруснули щелепні хрящі, позіху розійшлися маленькі жорсткі вуста. В роті покотилася слина. Чоловік плюнув на траву і почав чекати.
Розчахнувши скляні двері, ввійшла молода дівчина у білій бавовняній сорочці та коротенькій, хоч і не спокусливій, синій спідничці, з маленькою плетеною торбинкою на руці. Широкою, майже чоловічою ходою вона перейшла глазурованою плиткою і попрямувала до оголеного чоловіка. Поклавши за кілька ярдів од нього торбинку, вона сіла на моріжок, скинула забрьохані дешеві черевички, потім підвелася, розстебнула сорочку, зняла її і, ретельно згорнувши, примостила поруч із торбинкою. Білизни під сорочкою не було. її плечі, приємної засмаги шкіра і довершеної форми перса сяяли здоров'ям. У ту мить, коли дівчина опускала руки, аби розстебнути ґудзики на сукні, з-попід її пахв визирнули маленькі чубки білявого волосся. Коли вона роздягалася, враження від селянського здоров'я і майже тваринної сили в цієї дівчини посилювали її присадкуваті стегна, які розпинали світло-голубі купальні трусики, а також короткі ноги й округлі клуби.
Вона акуратно поклала спідницю поруч із сорочкою і видобула з торбинки стару пляшку від лимонаду, в якій важко переливалася густа й прозора рідина. Вмостившись навколішки біля чоловіка, дівчина вилила поміж його лопатки трохи рідини - певне, легкої оливкової олії, що, як і все інше в цій частині світу, відгонила трояндами, - розім'яла пальці так, як це роблять перед грою піаністи, й почала масажувати дельтовидні, двоголові та трапецієвидні м'язи. З огляду на неймовірну силу чоловіка, то була важка робота. Випнуті м'язи на плечах ледь подавалися під пальцями навіть тоді, коли дівчина передавала їм усю вагу свого тіла. Ще не завершивши справи, вона просякне потом і так виснажиться, що, по суті, звалиться в басейн, а потім ляже в затінку і дріматиме аж до повернення машини. Та не ця перспектива володіла її думками, коли руки машинально виконували професійний танок на спині в чоловіка, а інстинктивний жах. Його викликало оце найкраще і найдовершеніше тіло, яке їй привелося бачити в житті. Проте цей жах жодною рисою не проступив на пласкому й спокійному обличчі масажистки, обрамленому бахромою чорного волосся, а трохи підняті догори розкосі чорні очі залишалися такі самі порожні і зберігали свій тьмяний блиск, хоч десь углибині скімлила й плазувала підла тваринка. І якби дівчина звернула на це увагу, то пульс у неї забився б куди частіше.
За останні два роки таке з нею вже траплялося, та сьогодні її приголомшило відчуття відрази до цього чудового тіла. Тож знову й знову вона прагнула навмання відшукати причини отакої раптової зміни в своїх відчуттях, що породжували в неї комплекс вини. Бо, якщо казати відверто, ці почуття були не більш професійні, ніж сексуальний потяг, який часом пробуджував у неї дехто з її клієнтів.
Спершу — речі дрібніші. Його чуб. Вона подивилась на круглу голову, трохи замалу як для такої м'язистої шиї. Вкрита пружними кучерями кольору щирого золота, ця голова цілком могла викликати приємні спогади про хрестоматійне волосся класичних статуй. Та ці кучері були чомусь аж надто тугі й надто щільно прилягали й одні до одних, і всі разом до черепа. Коли дівчина поглянула на них, у неї аж мурахи по спині забігали - так ніби їй наказали поперетягувати нігтями стос килимів. Ці золоті кучері спадали так низько на спину, що майже сягали (вона міркувала професійними термінами) п'ятого шийного хребця, де раптово уривались і шикувалися в пряму лінію з маленьких і цупких золотавих волосин.
Дівчина вирішила дати рукам перепочинок і перенесла вагу на стегна, її гарний тулуб ряснів потом. Вона витерла чоло затиллям долоні, взяла пляшку з олією, вилила дещицю на маленький волосистий п'ятачок на спині внизу. Зігнула пальці і знову подалася вперед.
Якби йшлося про коханця, то цей ембріональний хвіст, завжди вкритий над лінією розділу клубів золотавим пушком, справляв би грайливе, навіть збудливе враження. Але в цього чоловіка він був скорше тваринний. Ні, рептильний. Без волосся. Як у змії. Це викликало в неї відразу. От наче рептильний — і край. Дівчина перенесла руки на два пагорби м'язів. У таких випадках більшість її клієнтів, особливо молоді футболісти, починали жартувати, а якщо вона втрачала пильність, робити грайливі пропозиції. Часом вона примушувала їх замовкнути, щосили натискаючи на сідничний нерв. Часом, особливо, коли чоловік був їй до вподоби, вона заводила жартівливу суперечку, яка переходила в коротку борецьку сутичку, і та завершувалася швидкою і солодкою капітуляцією.
З цим чоловіком було інакше. Страхітливо інакше. Від самого початку він нагадував брилу неживого м'яса. За два роки він не озвавсь до неї жодним словом. Коли вона закінчувала масажувати спину і він перевертався, ні його очі, ні тіло жодного разу не виявили до неї ані найменшого інтересу. Вона плескала його по плечу, він собі перевертався, крізь примружені повіки втуплював погляд у небо, і тільки час від часу з нього вихоплювалися довгі гучні позіхи — єдина ознака людської реакції.
Дівчина змінила позу й почала масажувати ахілловий сухожилок. Озирнула прекрасне тіло. Невже знову зміна у відчуттях? Чи це тільки фізичний потяг? Що дало цьому поштовх — червонястий колір засмаги його молочно-білої від природи шкіри (такий вигляд має підсмажене м'ясо)? Чи, може, будова самої шкіри, глибока, з широким розташуванням пор на її атласній поверхні? А чи густо розкидане на плечах ластовиння? А може, то давалася взнаки його сексуальність? Байдужість оцих чудових, зухвало випнутих м'язів? Або ж її дух (тваринний інстинкт нашіптував їй, що в цьому довершеному тілі живе грішна самотність)?
Масажистка підвелася, випросталась, повільно покрутила головою та плечима, потім розвела руки, піднесла Їх догори й тримала так доти, доки кров відтекла вниз. Після цього підійшла до торбинки, дістала рушник і обтерла піт з обличчя й тіла. Коли вона обернулася, чоловік уже перевернувсь і, підклавши під голову розкриту долоню, байдуже споглядав собі небо. Вільна рука лежала випростана на траві, очікуючи на неї. Вона стала навколішки за його головою, хлюпнула трохи олії на долоню, підняла його розслаблену напівзігнуту руку і почала масажувати її своїми короткими товстенькими пальцями.
Дівчина кидала нервові погляди на червонясто-коричневе обличчя, облямоване тугими золотистими кучерями. Зовні все було гаразд - вродливий чоловік, схожий на юного різника, з повними рожевими щоками, виразним носом і круглим підборіддям. Та коли придивитися пильніше, щось жорстоке проглядало в цьому скоріше тонкогубому, ніж гарному роті, щось поросяче вгадувалося в широких ніздрях кирпатого носа, а ще — порожнеча, яка ховалася в блідо-голубих очах, передаючи цей вираз усьому обличчю, що цілком могло належати потопельнику чи клієнтові моргу. Таке враження, розмірковувала вона, ніби хтось притяг сюди порцелянову ляльку і розмалював їй обличчя, щоб настрахати людей.
Масажистка розминала руку — від кисті до велетенських біцепсів. Звідки в цього чоловіка такі дивовижні м'язи? Може, він боксер? І що він робить з оцим грізним тілом? Якось промайнула була чутка, нібито ця вілла належить поліції, а двоє слуг, хоч і клопочуть на господарстві та готують їжу, очевидно, виконують роль охоронців. Щомісяця цей чоловік на кілька днів зникав, і її повідомляли, щоб вона тоді не приходила. Траплялося, що її відпустка тривала цілий тиждень, а то й місяць. Одного разу після такої перерви верхня частина його тіла перетворилася на суцільний синець. Іншим разом з-під хірургічного пластиру, наліпленого на ребра трохи нижче від серця, визирав червонястий край напівзагоєної рани. Розпитувати про нього в лікарні, де вона працювала, чи в місті, де жила, дівчина не насмілювалась. Під час її першого візиту сюди один із слуг навпростець заявив, що найлегший спосіб потрапити до в'язниці - це розповісти про побачене. Те саме повторив і головний лікар, який доти навіть не помічав її в лікарні.
Сильні пальці нервово заглиблювались у масивний дельтовидний м'яз. Так, у неї не було сумнівів щодо його зв'язків із державною безпекою. Можливо, саме це й відштовхувало її від такого чудового тіла. А може, то страх перед цією установою паралізовував її тіло й волю. Дівчина заплющила очі і спробувала уявити собі, ким би він міг бути і що він міг би наказати зробити з нею. Потім швидко розплющила очі, щоб він нічого не помітив. Та його зіниці некліпно дивилися в небо.
Коли черга дійшла до обличчя і великі пальці масажистки натиснули на повіки його заплющених очей, мирну садову тишу порушив телефонний дзвінок. Чоловік спроквола підвівся на одне коліно і став схожим на бігуна, що чекає на постріл із стартового пістолета. Та з місця він не зрушив. Дзвінок урвався. З будинку долинуло чиєсь бубоніння. Про що там ішлося, зрозуміти було годі, але голос лунав так, ніби хтось владно давав комусь настанови. Потім голос замовк, і в дверях з'явився один із слуг, коротким жестом запрошуючи до себе її клієнта. В оголеному чоловікові дрімала реакція спринтера. Дівчина відзначила це, коли побачила ззаду, як його засмагла плоть рвучко влетіла у прочинені скляні двері. Буде ліпше, коли він, повернувшись, не застане її на тому самому місці в позі людини, що дослухається до чужих розмов. Дівчина підвелася, ступила два кроки в бік бетонованого басейну і граційно пірнула в приємну блакить.
Звісно, жіночий інстинкт їй дещо підказував, та задля власного спокою краще буде зовсім не знати, хто цей чоловік. Його справжнє ім'я Донован Грант або «Червоний» Грант. Та за останні десять років воно трансформувалося в «Червоногранітний» із псевдонімом «Граніт». То був головний кат СМЕРШу, машини смерті МДБ, і цієї хвилини він одержував інструкції по прямому каналу з Москви.
Грант м'яко поклав трубку на важіль, сів і втупився в апарат.
— Вам краще вирушати,— мовив охоронець з кулеподібною головою, що стовбичив над ним.
— Чи вони хоч якось визначили завдання? — Російською Грант говорив чудово; правда, через нечітку вимову його можна було прийняти за жителя одного з районів Радянської Прибалтики. Голос у нього був високий і рівний. Звучав він так, ніби Грант зачитував щось нудне з газети чи книжки
— Ні. Лише те, що хочуть вас бачити в Москві. Літак уже в дорозі Сяде за якусь годину. Півгодини - на заправку, а потім ще три або чотири години — залежно від того, чи буде посадка в Харкові. Опівночі будете в Москві. Час складати речі. Я викликаю машину.
Грант нервово підвівся.
— Так, маєте рацію. Навіть не сказали, чи йдеться про якусь операцію? А я хотів би знати. Адже цей канал зв'язку безпечний. Могли б хоч натякнути Як правило, вони це роблять.
— Цього разу не зробили.
Грант неквапно повернувся на моріжок. Якщо він і помітив дівчину, яка сиділа на протилежному боці басейну, то цього не показав. Він узяв книжку позбирав на моріжку золоті трофеї свого фаху й пішов назад до будинку, де сходами піднявся до своєї спальні.
Кімната мала голий вигляд, бо вмебльована була лише залізним ліжком, з якого на підлогу звисало зібгане простирадло, плетеним з лози стільцем, непофарбованою шафою та дешевеньким умивальником із бляшаною мискою. На підлозі валялися англійські та американські журнали, а під вікном лежав стосик книжок у яскравих м'яких і твердих оправах.
Грант дістав з-під ліжка потерту італійську фіброву валізу й поклав до неї кілька комплектів добре випрасуваної недорогої, але респектабельної білизни. Потім поспіхом намилився милом із неодмінним трояндовим ароматом, облився холодною водою і обтерся простирадлом, яке стяг просто з ліжка.
Знадвору долинув шум автомобіля. Грант квапливо вбрався в однотонний костюм, колір якого описові не піддається, надів годинника, розсовав по кишенях інші свої речі, підхопив валізу і спустився вниз. Парадні двері прочинились, і він побачив, як двоє його охоронців розмовляють із водієм пошарпаного «ЗИСа». «Чортові бевзі! — лайнувся Грант (а міркував він і досі переважно англійською мовою). — Мабуть, попереджають, щоб водій простежив, чи я таки сяду до літака. Адже їм важко уявити, що іноземець захоче залишитись у цій зруйнованій країні» Насмішкуваті очі спостерігали, як Грант ставить на ґанку валізу й вибирає собі плащ з цілої купи верхнього одягу на плічках біля дверей. Знайшовши свого "фірмового" зіжмаканого дощовика й чорного фетрового капелюха — уніформа радянських офіційних осіб, — Грант надягнув їх, підхопив валізу і, грубо відштовхнувши плечем одного з охоронців, вийшов на вулицю. В автомобілі він улаштувався поруч із водієм у цивільному. Двоє чоловіків, що стояли позаду, не похопилися жодним словом, але дивились на нього важкими поглядами. Водій відпустив педаль зчеплення, і машина, яка вже стояла на ввімкненій передачі, хутко набираючи швидкість, помчала курним шляхом.
Вілла стояла на південно-східному узбережжі Криму, десь на півдорозі між Феодосією і Ялтою. Це була одна з багатьох офіційних дач, розташованих у найкращій смузі скелястого узбережжя, такий собі варіант російської Рив’єри. Червоний Грант усвідомлював, що відпочивати тут, а не в одній із похмурих віл у передмісті Москви, - неймовірний привілей. Високо в горах його думки теж піднеслися, і він визнав, що вони справді поставилися до нього якнайкраще, навіть якщо їх турбота про його добробут мала подвійну суть.
Сорок миль до Сімферополя вони їхали годину. По дорозі їм не трапилося жодної машини, а коли з виноградників випадково і виповзав якийсь візок, то, зачувши їхній гудок, мерщій звертав на узбіччя. Як і повсюди в Росії, автомобіль тут був символом офіційності, а офіційність несла з собою небезпеку.
На всьому шляху обабіч росли троянди, які прикривали виноградники. Живопліт уздовж дороги, а на під'їзді до аеропорту — величезна клумба, на якій червоні троянди утворювали зірку на тлі своїх білих родичів. Гранта вже аж нудило від цих розкішних квітів, і він прагнув якомога швидше потрапити до Москви, щоб позбутися їхнього солодкавого смороду.
Вони проминули в'їзд до цивільного аеропорту і вздовж високої стіни завдовжки з добру милю поїхали далі до військового сектора аеродрому. Біля височенних воріт з колючого дроту водій показав свою перепустку двом вартовим, озброєним автоматами, і рушив далі, до бетонованого майданчика перед ангаром. Тут стояли великі військові транспортні літаки, пофарбовані камуфляжною фарбою, маленькі двомоторні тренувальні машини та кілька вертольотів військово-морської авіації. Водій зупинився коло чоловіка в комбінезоні, щоб розпитати про Грантів літак. Тієї ж миті з оглядово-контрольної вежі пролунав металічний звук сирени, й гучномовець гримнув:
— Ліворуч! До кінця! Номер п'ять БО! Водій покірно повів машину у вказаному напрямку, аж раптом залізний голос знову гримнув:
— Стій!
Не встиг водій натиснути на гальма, як угорі розлігся глухий гуркіт. Чоловіки інстинктивно повтягували голови в плечі, бо ланка з чотирьох МІГів-17, що виринула з боку вечірнього сонця, пронеслася просто над ними. Літаки летіли так низько, що можна було розгледіти короткі закрилки, випущені для повітряного гальмування. Винищувачі сміливо падали один за одним на велетенську посадочну смугу, і з-під їхніх коліс вихоплювалися клубки блакитного диму. З реактивним ревом вони підрулювали до віддаленої стоянкової розмітки і розверталися, щоб повернутись до контрольної вежі та ангарів.
— Рушайте!
Вони проїхали ще сотню ярдів і зупинилися біля літака з розпізнавальними знаками V-БО. Це був двомоторний ІЛ-12. З дверей кабіни звисала маленька алюмінієва драбинка. Автомобіль стояв якраз навпроти неї. З кабіни одразу ж визирнуло чиєсь обличчя — певне, когось із членів екіпажу. Чоловік зійшов униз і почав ретельно вивчати перепустку водія, а потім і посвідчення Гранта. Водієві чоловік зробив знак забиратися геть, а Грантові — йти за ним. Допомоги він не запропонував, та Грант її і не потребував — валізу він ніс легко, наче книжку. Як тільки Грант ступив на борт, драбинку втягли до літака. З грюкотом зачинивши широкий люк, льотчик подався до кабіни.
Грант міг вибирати будь-яке з двадцяти вільних місць. Він влаштувався ближче до люка і застебнув ремінь безпеки. Коротким потріскуванням долинала крізь прочинені до пілотської кабіни двері розмова з контрольною вежею; обидва двигуни і скиглили, й кахикали, й пострілювали. Літак навдивовижу хутко і вправно, як маленький автомобіль, розвернувся на місці, вирулив на злітну смугу «північ-південь», без жодних інших підготовчих операцій зі свистом помчав бетоном і злетів у повітря. Грант розстебнув ремінь безпеки, припалив сигарету «Тройка» із золотим мундштуком і відкинувся у кріслі, щоб із комфортом пригадати свою минулу кар'єру та помізкувати над майбутнім.
Донован Грант був наслідком нічного союзу між професіональним німецьким штангістом і офіціанткою з Південної Ірландії. Протримався цей союз три чверті години на витоптаній траві за цирковим шатром на околиці Белфаста. Перед тим, як союз розпався, батько дав матері півкрони, і щаслива мати подалася до свого ліжка на кухні в кафе поблизу залізничного вокзалу. Очікуючи пологів, вона поїхала до тітки в маленьке село Охмаклой неподалік від кордону, де й народила дванадцятифунтового хлопчика, а сама померла від пологової гарячки. Перед смертю вона попросила назвати хлопчика Донованом (штангіст величав себе «Могутній О'Донован») і дати йому її власне прізвище Грант.
Тітка доглядала за хлопчиком неохоче, і може, через це він виріс здоровий і неймовірно сильний, але заразом і напрочуд сумирний. Друзів у нього не було — він не хотів товаришувати з дітьми, а коли чогось прагнув, то домагався свого за допомогою кулаків. У школі його побоювались і не любили, та боксом і боротьбою він зажив собі слави на місцевих ярмарках, де несамовита лють у поєднанні з підступністю приносила йому перемоги над значно старшими й більшими хлопцями. Ці його «чесноти» привернули увагу «Грішних облудників», які перетворили Охмаклой на головний канал для своїх човникових операцій через кордон. Не обминули Донована увагою і місцеві контрабандисти. Покинувши школу, він став бойовиком обох угруповань. Платили добре, але бачитися з ним хазяї воліли якомога рідше.
Саме тоді його тіло в періоди повного місяця почало відчувати якісь незбагненні поштовхи — він називав їх «відчуттями». У свій шістнадцятий жовтень Донован вийшов уночі на вулицю, впіймав і задушив кота, Це дало йому полегкість на цілий місяць. У листопаді його жертвою стала велика вівчарка, а на різдвяну ніч він перерізав у сусідській повітці горлянку корові. Після таких вчинків йому ставало легше. Донованові вистачило розуму збагнути, що в селі зацікавляться таємничим убивством тварин, тож він придбав собі велосипед, на якому в сяйві повного місяця вирушав у дорогу. Часом, щоб знайти жертву, йому доводилося долати далекі відстані. Через два місяці, вдовольнившись спершу гускою, а потім курчатами, він ризикнув перерізати горло сонному волоцюзі.
Вночі на дорогах було мало людей, тож Донован, щоб не привертати до себе зайвої уваги, вирушав у дорогу за дня й заїжджав у якесь віддалене село ще присмерком, коли з поля повертаються додому поодинокі люди, а дівчата поспішають на побачення. Коли Донован уперше в житті вбив дівчину, яка трапилась йому випадково, то більш нічого він з нею не вчинив. Того, про що подейкували люди, він не розумів. Полегкість йому давав тільки чудовий акт убивства і ніщо інше.
Завершувався сімнадцятий рік його життя, а жахливі чутки про невловимого вбивцю поширювалися по всій Фермані, в Тіроні й Армі'. Коли серед білого дня хтось задушив і холоднокровне засунув у копицю сіна дебелу жінку, чутки переросли в паніку. У селах формувалися загони самозахисту, а поліційні дільниці дістали підкріплення з професійних детективів із службовими собаками. Легенди про «місячного вбивцю» принаджували до цієї місцевості безліч столичних журналістів. Грант їздив на велосипеді, його кілька разів зупиняли й розпитували, та Охмаклой надавав йому надійний захист, і в селі завжди знаходився хтось такий, хто підтверджував його версію щодо тренувань перед черговим матчем,— адже тепер він претендував на звання чемпіона Північної Ірландії у першій важкій вазі, і село, певна річ, ним пишалося.
І знов інстинкт вчасно врятував його від викриття — Грант покинув Охмаклой і переїхав до Белфаста, де віддався в руки збанкрутілого ділка, який вирішив зробити з нього професіонала. Дисципліна в тій занедбаній спортивній школі була сувора — це була, по суті, в'язниця, і, коли кров знову закипіла в його жилах, Грантові не залишилось нічого іншого, як забити мало не на смерть одного із спаринг-партнерів. Двічі його силоміць відтягували від безпорадного суперника на рингу, і тільки завдяки виграному чемпіонському званню його не викинули на вулицю.
Грант виграв чемпіонат у 1945 році, на свій вісімнадцятий день народження, а після цього тріумфу його закликали відбути військову повинність. Так він став водієм у королівських військах зв'язку. Період тренувальної підготовки в Англії протверезив його, чи, принаймні, змусив поводитись обережніше, як тільки в ньому прокидалось оте «відчуття». Відтепер на повний місяць він намагався напитися в дим. 3.пляшкою віскі Грант заглиблювався в ліс навколо Альбершота й випивав її до денця, холоднокровне спостерігаючи за своїми відчуттями, аж доки наставало запаморочення. На світанку, він, похитуючись, повертався до табору — не те що задоволений, але безпечний для оточення. Якщо його затримувала варта, він діставав день гауптвахти, бо командир не хотів псувати йому настрою напередодні армійського чемпіонату. Та сталося непередбачене; щойно виникли проблеми «коридору» з росіянами, підрозділ Гранта передислокували до Берліна, і він пропустив чемпіонат. У Німеччині його ні на хвилину не покидало відчуття небезпеки, додаючи йому обережності й спритності. Він і далі напивався на повний місяць, але решту часу спостерігав і планував. Йому подобалось те, що говорили про росіян — про їхню жорстокість, про зневагу до людського життя і лжу, якою вони жили,— і він, зрештою, вирішив перейти до них. Але як це здійснити? Що принести їм у дарунок? Що їм потрібно?
Невдовзі надійшов наказ прибути на чемпіонат Британських збройних сил за кордоном. Так сталося, що проходив він того вечора, коли на небі сяяв повний місяць. Гранта, який виступав за королівські війська, суддя на рингу неодноразово попереджав за притримання суперника та удари нижче пояса і в третьому раунді кінець кінцем дискваліфікував за неспортивне ведення бою. Коли Грант ішов з рингу, його освистував увесь стадіон, і найгучніше це робив його рідний підрозділ. Наступного ранку Гранта викликав командир, який рішуче заявив, що він зганьбив королівські війська і тепер його при першій-ліпшій нагоді відішлють додому. Грантового напарника перевели до Ковентрі, а що їздити з ним у парі охочих не знаходилось, то його призначили мотоциклетним кур'єром, чого він, власне, й прагнув.
Такий розвиток подій наблизив Гранта до заповітної мети. Кілька днів він ще роздивлявся, а одного вечора, забравши у штабі військової розвідки на Рейхсканцлерплаці вихідну денну пошту, поїхав просто до російського сектора. Там, не вимикаючи двигуна, зачекав, поки відчиняться британські контрольні ворота, щоб пропустити таксі, і на швидкості сорок миль на годину промчав крізь навіть не до кінця розчинені стулки. Загальмував він уже біля бетонної будки російського прикордонного поста.
Вартові грубо затягли його до комендантської кімнати. За столом сидів офіцер з дерев'яним виразом обличчя і запитав, чого він хоче.
— Я хочу поговорити з представником радянської секретної служби,— категорично заявив Грант. — З її начальником.
Офіцер холодно втупився в нього. Потім щось сказав російською мовою. Солдати, які затягли Гранта всередину, тепер почали тягти його надвір. Грант легко струснув їх із себе. Хтось наставив на нього автомат.
— У мене з собою багато секретних документів. — Грант говорив спокійно, чітко. — У шкіряних мішках на мотоциклі. — На нього зійшло просвітлення. — Вас чекають серйозні неприємності, якщо вони не потраплять до вашої секретної служби.
Офіцер щось наказав солдатам, і ті на кілька кроків відступили.
— У нас немає секретної служби,— промовив офіцер поганою англійською мовою. — Сідайте і заповнюйте оцю анкету.
Грант сів за стіл і почав заповнювати довжелезну форму. Запитання були адресовані тим, хто бажав відвідати Східну зону,— ім'я, адреса, мета відвідин і таке інше. Тим часом офіцер тихо й лаконічно переговорив з кимось по телефону. Коли Грант закінчив писати, до кімнати ввійшло двоє старшин у однакових зелених кашкетах із зеленими погонами на формі кольору хакі. Офіцер передав їм анкету, навіть не глянувши на неї. Вони вивели Гранта, запхали його разом із мотоциклом до кузова закритої вантажівки і зачинили борта.
Поїздка тривала три чверті години. Потім машина зупинилася, Грант вийшов і опинивсь у дворі великого нового будинку, до якого його ввічливо підштовхнули. Тоді підняли ліфтом на якийсь поверх і залишили самого в камері — без вікон, умебльованій тільки залізною лавою. Через годину — мабуть, вони вже встигли, як він собі міркував, переглянути секретні папери,— його допровадили до зручного кабінету, де за письмовим столом сидів офіцер із трьома рядами відзнак і золотими погонами полковника. На порожньому столі стояла ваза з трояндами.
Через десять років, споглядаючи з ілюмінатора літака на висоті двадцяти тисяч футів рясне гроно вогнів, Грант припустив, що вони пролітають над Харковом. Він безрадісно вишкірив зуби до свого віддзеркалення в плексигласовому вікні.
Троянди. Від тої хвилини в його житті не було нічого іншого, крім троянд. Троянди, троянди, завжди і всюди троянди.
— Отже, ви, містере Грант, бажаєте працювати в Радянському Союзі? Минуло півгодини, і полковникові МДБ це інтерв'ю явно надокучило. Він був певен, що витяг із цього досить несимпатичного британського солдата всі військові деталі, які можуть становити бодай найменший інтерес. Ще кілька ввічливих фраз — плата за багатий вилов секретів з його кур'єрських сумок — і цього чоловіка можна відіслати до камери, а коли надійде черга — до Воркути чи в якийсь інший трудовий табір.
— Так, я хочу працювати на вас.
— І яку ж роботу ви можете виконувати, містере Грант? У нас безліч некваліфікованих робітників. Нам не потрібні водії вантажівок. — На обличчі полковника промайнула коротка усмішка. — А якщо треба боксувати, у нас досить чоловіків, що вміють це робити. До речі, серед них є два потенційні олімпійські чемпіони.
— Я майстер убивати людей. Я роблю це дуже добре. І я це діло люблю. Полковник помітив червоні вогники, що на мить спалахнули у блідих блакитних очах під віями пісочного кольору. Цей чоловік, подумав він, знає, що каже. Він такий самий навіжений, як і неприємний. Холодно поглянувши на Гранта і все ще вагаючись, чи варто витрачати на нього час та їжу у Воркуті, полковник уперше подумав: а може, його краще застрелити? Чи закинути назад, у Британський сектор, і дати можливість зробити це його співвітчизникам?
— Ви мені не вірите,— нетерпеливився Грант. У нього вже промайнула підозра: мабуть, це не той чоловік і не той відділ, що його можна зацікавити вбивствами. — Хто тут робить для вас чорну роботу? — Він був певен, що у росіян має бути якась така команда, адже всі про це торочили. — Дайте мені поговорити з ними. Я вб'ю для них кого завгодно. Будь-кого, хто їм потрібний. Зараз. Тут-таки.
Полковник не приховав роздратованого погляду. А може, й справді слід повідомити про цього бевзя?
— Зачекайте. — Він підвівся й вийшов з кімнати, залишивши двері прочинені. У дверях одразу ж став охоронець, який втупився Грантові в спину, тримаючи руку на пістолеті.
У сусідньому кабінеті стояли три телефони. Полковник узяв трубку того з них, що забезпечував прямий зв'язок із Москвою. Як тільки йому відповів військовий зв'язківець, полковник кинув: «СМЕРШ!». У СМЕРШі він попросив начальника оперативного відділу.
Через десять хвилин він поклав трубку. Оце чудова нагода! Просте, конструктивне рішення. Хай там як повернеться справа, а він виграє. Впорається англієць — чудово. А ні — все одно завдасть багато клопоту в Західному секторі: клопоту для британців, бо Грант — їхня людина; клопоту для німців, бо цей замах налякає багатьох їхніх шпигунів; клопоту для американців, бо вони дають більшість коштів для мережі Баумгартена і віднині вважатимуть, що безпека Баумгартена не така вже й надійна. Задоволений собою полковник повернувся до кабінету і знову сів навпроти Гранта.
— Ви впевнені, що говорите те, що у вас на думці?
— Ну звісно.
— У вас добра пам'ять?
— Так.
— Тоді слухайте. У Британському секторі є німець, якого звуть доктор Баумгартен. Мешкає він у квартирі номер п'ять на Курфюрстендам двадцять два. Ви знаєте цей район?
— Так.
— Сьогодні вночі вас разом з вашим мотоциклом доставлять у Британський сектор. Ваші номерні знаки, звісно, замінять. За вами полюватимуть ваші співвітчизники. Ви повезете листа докторові Баумгартену. На конверті буде зазначено, що вручити його слід особисто. У вашій формі і з таким листом у вас не буде жодних ускладнень. Ви скажете: це послання має дуже приватний характер, і вам неодмінно треба побачити доктора Баумгартена сам на сам. Потім ви його вб'єте. — Полковник зробив паузу. Його брови піднялися догори. — Так?
— Так,— рішуче підтвердив Грант. — І якщо я це зроблю як слід, ви даватимете мені більше такої роботи?
— Цілком можливо,— байдужне кинув полковник. — Спочатку вам треба показати, на що ви здатні. Як тільки виконаєте завдання і повернетесь до Радянського сектора, можете запитати полковника Бориса. — Він натис на кнопку дзвінка. Тут же до кабінету ввійшов чоловік у цивільному. Полковник звернувся до Гранта: — Цей чоловік вас нагодує. Згодом дасть пакет і гострий ніж американського виробництва. Чудова зброя! Хай щастить. — Він узяв із вази троянду і жадібно вдихнув її пахощі.
Грант підвівся.
— Дякую, сер! —розчулено вигукнув він.
Полковник не відповів і не відірвав погляду від троянди. Грант вийшов з кімнати вслід за чоловіком у цивільному.
Літак з ревом проносився над серцем Росії. Далеко на сході, десь біля Сталіно, залишилися вогні доменних печей, а на заході — срібляста нитка Дніпра, що відгалужувалася від Дніпропетровська. Виплеск вогнів навколо Харкова позначав межі України. Ось виник і розтанув менший спалах вогнів біля міста фосфатів Курська. Грант знав: щільна й суцільна чорнота попід ними приховувала велику центральну рівнину, де перешіптувалися ще недостиглі колоски з мільйонами тонн російського зерна. Відтепер упродовж години оаз світла більше не буде, аж поки вони подолають останні три сотні миль, що відділяють їх від Москви.
На цей час про Росію Грант знав уже чимало. Після блискавичного й акуратного вбивства першокласного німецького шпигуна, що згодом у професійному світі викликало справжню сенсацію, Грант устиг прослизнути через кордон і знайшов полковника Бориса. Гранта перевдягли в цивільне, нацупили на нього пілотський шолом, який щільно прикрив його чуб, запхнули в порожній літак МДБ і доставили просто до Москви.
І почався рік, по суті, ув'язнення. Грант присвятив його тому, що підтримував свою спортивну форму та вивчав російську мову. Люди навколо нього весь час мінялися — і ті, що вели допити, й ті, кого підсаджували до нього, і ті, хто його лікував. А тим часом радянські шпигуни в Англії і Північній Ірландії ретельно досліджували його минуле.
Наприкінці року Грантові видали посвідчення про таке політичне здоров'я, на яке тільки може розраховувати іноземець у Росії. Шпигуни підтвердили факти з його розповіді. Англійські й американські підсадні провокатори повідомили, що його абсолютно не цікавлять політичні чи соціальні підвалини будь-якої країни в світі, а лікарі погодились, що він хворий на розвинуту маніакальну депресію, періоди якої збігаються з повним місяцем, і додали, що Грант також страждає нарцисизмом і має надзвичайну терпимість до фізичного болю. Крім цих індивідуальних особливостей, стан його здоров'я викликав заздрість. І хоча освітній рівень у Гранта був безнадійно низький, природа обдарувала його хитрістю не меншою, ніж у лиса. Та загальний висновок для Гранта був невтішний: усі зійшлися на тому, що він надзвичайно небезпечний для суспільства і його треба позбутися.
Коли Грантове досьє поклали перед начальником кадрів МДБ, той уже був ладен поставити на його берегах резолюцію: «Ліквідувати». Але тут-таки в нього промайнула інша думка. В СРСР тоді мали намір ліквідувати чимало людей, і не через те, що росіяни особливо жорстокі, а тому, що вбивство правило за інструмент політики. Той, хто протидіє державі,— її ворог, а для ворогів у держави немає притулку. Зробити належало так багато, що витрачати на ворогів дорогоцінний час не мало ніякого сенсу, тож їх, як і всякого іншого непотребу, краще позбутися. Якщо країна має двохсотмільйонне населення, то вбивати можна тисячами щороку, і втрати все одно не будуть помітні. І навіть якщо, як це сталося під час двох найбільших «чисток», потрібно буде вбивати по мільйону на рік, це також не становитиме великої втрати. Що являло собою серйозну проблему, то це дефіцит ліквідаторів. У катів коротке «життя». Вони швидко втомлюються: від такої роботи починає хворіти душа. Коли смерть грюкає перед носом по десять, двадцять, сотню разів, людину, хоч би якою потворою вона була, захоплює — можливо, внаслідок постійного спілкування із смертю — мікроб смерті, що, потрапивши в тіло, роз'їдає його, мов виразка. Владу над ним перебирають меланхолія та алкоголь, а ще жахлива втома, яка застилає очі полудою, уповільнює рухи й руйнує точність. Як тільки роботодавець помічає ці ознаки, у нього не залишається іншого вибору, як страчувати ката й шукати іншого.
Начальник кадрів МДБ добре знав цю проблему, а його служба постійно вишукувала не лише витончених убивць, а й звичайних різників. І ось нарешті з'являється фахівець з обох видів убивств, людина, віддана цьому ремеслу і, якщо вірити лікарям, самою долею призначена для такої справи. І начальник гострим дрібним почерком написав на паперах Гранта: «СМЕРШ, 2-й отдел»,— й жбурнув їх у ящик «Вихідні».
Другий відділ СМЕРШу, який займався оперативними справами та стратами, заволодів тілом Донована Гранта й замінив його прізвище на Гранітський, що й було занесене до реєстру.
Наступні два роки для Гранітського виявились вельми важкими. Його послали до школи, де, за його уявленнями, треба скніти за партою із свіжих соснових дощок у повітці з гофрованого заліза, сповненій запахів маленьких хлопчиків та дзижчання сонних м'ясних мух. Та розвідувальна школа для іноземців, розташована за межами Ленінграда, виявилася трохи іншим закладом. Міцно затиснутий поміж рядами німців, чехів, поляків, прибалтів, китайців, негрів — усі із поважними, відданими обличчями й олівцями, що швидко бігали по їхніх зошитах,— Гранітський мусив вести нерівну боротьбу з предметами, які, з огляду на російські умови, були для нього подвійною тарабарщиною. Чого тільки був вартий курс «Основи політичних знань», що увібрав історію робітничих рухів, комуністичних партій і світового пролетаріату, вчення Маркса, Леніна і Сталіна, безліч іноземних прізвищ, що їх він ледь міг написати. Не легше було й з уроками «Класові вороги, з якими ми боремося» та з лекціями про капіталізм і фашизм. Тижнями товклися вони на «Тактиці агітації і пропаганди», місяцями обсмоктували проблеми національних меншостей, кольорових рас, негрів, євреїв. Наприкінці кожного місяця складали іспит, на якому Гранітський безграмотно записував дурниці, перемішані з рештками його спогадів про напівзабуту історію Англії та з уривками перекручених комуністичних гасел. Завершувалося це завжди однаково: його записи знищували, а одного разу їх навіть порвали перед усім класом.
Та він усе те якось перетерпів, і коли дійшла черга до технічних предметів, справи покращали. Він швидко опанував основи кодування та шифрування, бо це його цікавило. Непоганих успіхів домігся і в справі зв'язку, а також швидко схопив суть мистецтва встановлення й розриву контактів, кур'єрських таємниць та обладнання схованок для передачі інформації. Відмінні оцінки він одержував і з оперативної роботи на місцевості, коли кожен із курсантів мусив спланувати й здійснити фіктивне вбивство у приміській зоні чи в сільській місцевості поблизу Ленінграда. Зрештою, коли настала пора складати іспити на «пильність», «обережність», «передусім — безпека», «розважливість, хоробрість й холоднокровність», він дістав найвищі оцінки в усій школі.
У рапорті, надісланому до СМЕРШу наприкінці року, відзначалося:
«Політична цінність — нуль. Оперативна цінність — відмінна». Власне, такі висновки й хотіли почути в отделе 2.
Наступний рік разом лише з двома іншими іноземцями він провів серед кількох сотень росіян у диверсійно-терористичній школі, що містилася в Кучіно під Москвою. Гранітський тріумфально закінчив курси дзюдо, боксу, важкої атлетики, фотографування і радіосправи під загальним керівництвом батька сучасного радянського шпигунства полковника Аркадія Фотоєва. Наука завершувалася курсом із стрілецької зброї, інструктором якого був сам підполковник Микола Годловський, радянський чемпіон із стрільби з гвинтівки.
Того ж року за ним, без будь-якого попередження, двічі приїздила машина МДБ. Обидва рази вночі, коли на небі сяяв повний місяць, Гранітського відвозили до однієї з московських в'язниць, де він, напнувши чорну, відлогу, здійснював смертну кару за допомогою різної зброї — шворки, сокири, автомата. Перед тим у нього записували електрокардіограму, вимірювали кров'яний тиск та брали інші медичні аналізи. Все це і в такій самій послідовності робили й під час страти, й після того, як усе закінчувалося. Про результати аналізів і висновки його ніколи не повідомляли. Це був гарний рік, і він відчував задоволення від такого життя.
У 1949 і 1950 роках Грантові дозволили у складі оперативних груп (їх ще називали «аванпости») брати участь у кількох дрібних операціях на територіях країн-сателітів. Ці групи відбивали печінки, а то й просто ліквідовували російських шпигунів або місцеві шпигунські кадри, на які падала підозра в зраді чи інших відхиленнях од визначеної лінії. Такі обов'язки Грант виконував чисто, точно й тихо. Хоча за ним невідступне стежило недремне око, воно так і не спромоглося зафіксувати найменшого відхилення від інструкцій та наказів Центру чи виявити якісь вразливі риси його характеру чи прогалини в технічній майстерності. А могло бути й інакше, якби він діяв самостійно, виконуючи так зване «соло», в період повного місяця. Та керівники, усвідомлюючи, що в такому разі він перебуватиме поза їхнім чи його ж власним контролем, вибирало для операцій тільки безпечні дати. Місячний період залишали тільки для різницької роботи у в'язницях, яку йому час від часу надавали як винагороду за успішну операцію.
У 1951 і 1952 роках цінність Гранта повною мірою визнали й на офіційному рівні. Після блискучої роботи в Східному секторі Берліна йому надали радянське громадянство і воднораз підвищили платню до симпатичної суми в п'ять тисяч карбованців на місяць. Того ж таки 1953 року йому присвоїли звання майора з правом на пенсію. Вислугу почали рахувати ретроспективне, починаючи від того дня, коли відбувся перший контакт із «полковником Борисом». А ще йому виділили віллу в Криму, і на додачу приставили двох охоронців — для того, щоб його захищати, і для того, щоб охоронити від спокуси стати «приватним відлюдником» — так мовою МДБ називали зраду. А найголовніше, мабуть, те, що раз на місяць його відвозили до найближчої в'язниці, де він діставав право задовольняти свою спрагу до страт.
Друзів у Гранта, певна річ, не було. Кожний, хто цього чоловіка знав, ненавидів його, або боявся, або заздрив йому. Навіть професійних знайомств, які часом заміняли дружбу в тому обачному і поміркованому світі радянської казенщини, у нього також не було. Та якщо він і помічав такі факти, то не брав їх до уваги. Хто справді викликав у нього цікавість, то це його жертви. Все інше він ховав у собі. І цей його внутрішній світ був густо заселений збудливими думками.
Звісно, у нього ще був СМЕРШ. Ніхто в Радянському Союзі, якщо він на боці СМЕРШу, не мусить турбуватися про друзів чи взагалі про будь-що, крім чорного крила СМЕРШу в себе над головою. Невиразні думки про це виникли у Гранта, коли підхоплений радарним променем літак заходив на посадку в аеропорту Тушино, якраз на південь од червоного сяйва, що ним і була Москва.
Головний кат СМЕРШу, а відтак і всього Радянського Союзу, він, Грант, був уже на верхівці свого дерева. Чого ще він міг бажати? Подальшого підвищення? Більшої платні? Нових золотих витребеньок? Відповідальніших завдань? Кращої техніки? Здавалося, в світі вже не було нічого такого, чого варто прагнути. Хіба, може, десь в іншій країні є чоловік, про якого він ніколи не чув, якого слід усунути перед тим, як він здобуде верховну владу?
Офіційна організація Радянського уряду СМЕРШ оперує як удома, так і за кордоном. У 1955 році в ній працювало сорок тисяч чоловіків і жінок. СМЕРШ — це скорочення від слів смерть шпионам. Цією назвою користуються лише її працівники та радянські офіційні особи. Жодному з членів суспільства, який сповна розуму, навіть на думку не спаде, щоб ця назва злетіла з його вуст.
Штаб-квартира СМЕРШу містилась у величезній і потворній сучасній будівлі на улице Сретенка. Підходячи на цій широкій і похмурій вулиці до номера тринадцять, люди втуплюють очі в землю і поспішають далі, ніби й не помічаючи двох вартових з автоматами обабіч широких сходів, які ведуть до величних подвійних дверей з броньованими стулками. А якщо перехожий похопиться вчасно, то непомітно перейде на протилежний бік вулиці.
Керують СМЕРШем з величезної світлої кімнати на другому поверсі, що її стіни, як і в усіх інших урядових кабінетах світу, пофарбовано в блідо-оливковий колір. Навпроти звуконепроникних дверей — два широкі вікна, з яких видно задній двір. Підлогу надійно встеляє барвистий кавказький килим найвищої якості. У лівому кутку бовваніє масивний дубовий стіл, накритий червоним оксамитом, а на ньому — товста скляна плита. «Вхідні» й «вихідні» скриньки — ліворуч, чотири телефони — праворуч. До письмового столу приставлено довгий стіл для засідань, і ця Т-подібна фігура простяглася по діагоналі через усю кімнату. Біля довгого столу стоять упритул вісім стільців з рівними спинками, оббитими червоною шкірою. Цей стіл також накрито червоним оксамитом, але без захисного скла. На ньому стоять попільнички, дві важкі карафи з водою та склянки.
На стінах — чотири великі портрети в позолочених рамах. Тоді, в 1955-у, це були: над дверима — портрет Сталіна; портрет Леніна — в простінку між двома вікнами, і обличчям до обличчя — портрети Булганіна та голови Комітету державної безпеки генерала армії Івана Олександровича Сєрова (до 13 січня 1954 року на цьому місці красувався портрет Берії).
Під портретом Булганіна — великий телевізор у гарному футлярі з полірованого дуба. В ньому вмонтовано магнітофон, який непомітно вмикається в шухляді письмового столу. Мікрофони розміщено попід усім столом для засідань, а дроти до них сховано в його ніжках. Маленькі двері поруч із телевізором ведуть до персонального туалету та невеликого кінозалу для показу секретних фільмів.
Під портретом генерала Сєрова височить книжкова шафа, на верхніх полицях якої виструнчилися твори Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна, а на більш досяжних — книжки з шпигунства, контррозвідки, методів роботи поліції та кримінології, написані багатьма мовами. Поруч із шафою, під самою стіною,— довгий вузький стіл, на якому розкладено десятки альбомів у шкіряній оправі з витисненими золотом різними датами. В альбомах містяться знімки радянських громадян та іноземців, ліквідованих СМЕРШем.
Десь у той самий час, коли літак із Грантом приземлявся в Тушинському аеропорту,— було близько пів на дванадцяту ночі,— біля цього столу зупинився і почав гортати альбом із датою «1954» на оправі суворий кремезний чоловік років п'ятдесяти. Начальник СМЕРШу генерал-полковник Грубозабойщиков, більше відомий у цьому будинку як «Г», був в охайному кітелі кольору хакі із стоячим комірцем і темно-синьому кавалерійському галіфе з двома тоненькими червоними кантами збоку. Галіфе вправлено в м'які, до блиску начищені чорні шкіряні чоботи. Груди в генерал-полковника прикрашали три ряди орденських планок — два ордени Леніна, орден Суворова, орден Олександра Невського, орден Червоного Прапора, два ордени Червоної Зірки, медалі «Двадцять років РСЧА», «За оборону Москви» та «За взяття Берліна». Окремо висіла рожево-сіра стрічка британського «СІБІІ»1 та бордово-біла стрічка американської медалі «За заслуги». Над усім цим висявала Золота Зірка Героя Радянського Союзу.
Над високим комірцем кітеля — вузьке й гостре обличчя з обвислими мішечками під круглими карими очима, що своїм блиском нагадували полірований мармур. Голова була чисто поголена, і лискуча шкіра на черепі відбивала, мов дзеркало, світло від центральної люстри. Над глибоко роздвоєним підборіддям були широкі й суворі вуста. Тверде, непоступливе обличчя грізної влади.
Один із телефонів озвався м'яким дзеленчанням. Виваженою, впевненою ходою чоловік підійшов до високого стільця, спочатку сів у нього, а вже потім підняв трубку з телефонного апарата, позначеного білими літерами «ВЧ», що означало высокочастотный, тобто зв'язок за допомогою струму високої частоти. Лише близько п'ятдесяти телефонів верховних офіційних осіб було підключено до комутатора «ВЧ»; всі вони були державні міністри або начальники важливих відділів. Обслуговувала цей зв'язок маленька телефонна станція в Кремлі, на якій працювали тільки офіцери безпеки. Навіть вони не могли прослуховувати такі розмови, проте кожне слово на цій лінії автоматично записувалося на плівку.
— Слухаю.
— Говорить Сєров. Що конкретно зроблено після сьогоднішнього засідання Президії?
— Товаришу генерале, за кілька хвилин у мене починається нарада — РУМЗС, ГРУ і, звісно, МДБ. В разі схвалення акції, призначено зустріч із начальниками оперативного і планувального відділів. Я вже наказав приставити до Москви потрібного для ліквідації оперативного працівника. Цього разу операцією я керуватиму особисто. Ми не допустимо ще однієї справи Хохлова.
— Звичайно, неприпустимо, чорт забирай! Зателефонуйте мені після наради. Я доповідатиму Президії завтра вранці.
— Неодмінно, товаришу генерале!
Генерал Г. поклав трубку, натис на кнопку дзвінка, вмонтовану під стільницею, і одночасно ввімкнув магнітофон. Увійшов капітан МДБ — його особистий ад'ютант.
— Прибули?
— Так точно, товаришу генерале.
— Приведіть їх.
За кілька хвилин шість чоловіків — п'ятеро з них у військовій формі — один за одним увійшли до кабінету і, ледь позирнувши на його господаря за столом, зайняли свої місця. Кожного з трьох старших офіцерів супроводжував ад'ютант. У Радянському Союзі ніхто не ходить на наради сам. Заради власного захисту і спокою він незмінно бере з собою свідка, щоб той міг підтвердити все, що відбувалося й говорилось. Це важливо на випадок розслідування. Адже робити записи не дозволяється, і рішення передаються службам тільки усно.
Найдалі розташувався генерал-лейтенант Славін, начальник ГРУ (розвідувальне управління Генерального штабу армії), який привів із собою полковника. Поруч з ними сів генерал-лейтенант Воздвиженський — шеф РУМЗС (розвідувальне управління Міністерства закордонних справ), який прийшов з чоловіком середнього віку в цивільному. Спиною до дверей сидів полковник державної безпеки Нікітін, начальник розвідки МДБ; його супроводжував майор.
— Добрий вечір, товариші.
Від трьох старших офіцерів долинув ввічливий обачний шепіт. Кожен з них думав, що лише він знає про підслуховувальні пристрої в кабінеті; так само кожен з них вирішив, не повідомляючи про це своїх підлеглих, обходитись якнайскупішими фразами, співзвучними із суворою дисципліною і потребами держави.
— Давайте закуримо. — Генерал Г. дістав коробку цигарок «Москва-Волга» і припалив, клацнувши американською запальничкою «Зіппо». За столом пролунав залп запальничок. Генерал так стис довгий картонний мундштук своєї цигарки, що він став майже пласким, і всунув його в правий кутик рота. Він розтягнув вуста й почав говорити короткими, ніби обрубаними, фразами, які зі свистом вихоплювалися з-поміж його зубів, де погойдувалась цигарка.
— Товариші, ми тут зібралися за інструкцією товариша генерала Сєрова. Генерал Сєров від імені Президії наказав мені поінформувати вас про деякі справи державної політики. Потім ми порадимось і виробимо ряд дій згідно з лінією цієї політики. Рішення треба ухвалити оперативно. Воно матиме для держави велику вагу. Тому це має бути правильне рішення.
Генерал зробив паузу, щоб присутні усвідомили важливість його слів. Одне по одному він повільно вивчав обличчя старших офіцерів. На нього незворушно дивились їхні очі, хоча потай ці поважні особи неабияк хвилювалися: ще трохи — і вони зазирнуть у віконце доменної печі; ще трохи — і вони почують про державну таємницю, знання якої одного дня може накликати на них велику небезпеку. В цій тихій кімнаті вони відчули, як пірнули в страхітливий вир, що крутився в епіцентрі зосередження влади в Радянському Союзі — у високій Президії.
Попіл з кінчика цигарки в генерала Г. упав на його кітель. Він струсив попіл і жбурнув недопалка в кошик для секретних відходів. Потім припалив нову цигарку і, не виймаючи її з рота, повів далі:
— Йдеться про помітний терористичний акт, який треба здійснити на ворожій території щонайбільше через три місяці.
Шість пар безвиразних очей прикипіли до начальника СМЕРШу.
— Товариші,— генерал відкинувся на спинку стільця, і в його голосі забриніли повчальні нотки,— зовнішня політика СРСР увійшла в нову фазу. Досі це була «тверда» політика — політика (він дозволив собі жарт, пов'язаний з ім'ям Сталіна) сталі. Ця ефективна політика породжувала напруження на Заході, а особливо в Америці, яка стає дедалі небезпечнішою. Поведінку американців важко передбачити. Американці істеричні. Донесення нашої розвідки свідчать, що ми підштовхуємо Америку до межі неприхованого атомного нападу на СРСР. Ви ті донесення читали і знаєте, що це правда. Ми такої війни не хочемо. Якщо така війна і буде, то час її початку визначатимемо ми, а не вони. Деякі впливові кола, а надто група Пентагону, яку очолює адмірал Редфорд, дістають підтримку в своїх маячних прагненнях лише завдяки успіхам нашої «твердої» політики. Тож було вирішено, що настав час змінити методи, зберігаючи водночас наші цілі. Запроваджується нова політика — «тверда-м'яка», її початком була Женева. Там ми діяли як «м'які». Китай хоче назад свої острови? Тут ми «тверді». Ми відкриваємо кордони для багатьох журналістів, акторів, художників, хоча й знаємо, що серед них буде багато шпигунів. Наші лідери всміхаються, жартують на прийомах у Москві. Серед цих жартів ми й кинемо найбільшу випробувальну бомбу всіх часів. Товариші Булганін і Хрущов, а також товариш генерал Сєров (генерал Г. обачно назвав імена для магнітофонних вух) відвідають Індію, взагалі Схід та мерзенну Англію. Коли вони повернуться, то проведуть дружню розмову з послом Великобританії про наступний дружній візит до Лондона. Так усе й триватиме — кийок, а потім морковка; усмішка, а потім похмурий погляд. І Захід спантеличений. Напруження знімається ще до того, як воно мало затвердіти. Реакція наших ворогів буде незграбна, їхня стратегія — дезорганізована. Натомість прості люди сміятимуться з наших жартів, радісно вітатимуть наших футболістів і пускатимуть слину від задоволення, що ми звільняємо кількох військовополонених, яких ми не хочемо більше годувати!
За столом розквітали гордовиті усмішки. Яка прекрасна політика! Як ми пошиємо їх у дурні!
— Водночас,— вів далі генерал, ледь усміхаючись від задоволення, що його подарував іншим,— ми тихо посуваємося вперед: революцію — в Марокко, озброєння — в Єгипет, масові заворушення — в Туреччині, страйки — в Англії, великі політичні завоювання — у Франції. В світі немає такого фронту, де б ми тишком-нишком не посувалися вперед.
Генерал помітив, як пожадливо заблищали очі в присутніх. Люди розслабились. Ось і настав час бути твердим. Хай на собі відчують нову політику. Адже розвідувальні служби всією своєю силою також мають підтримати цю велику гру. Генерал Г. повільно нахилився вперед. Спираючись правим ліктем на стіл, він підніс лівий кулак угору.
— Але, товариші,— лагідно промовив він,— хто допустив провали в здійсненні державної політики СРСР? Хто був надто м'який, коли ми хотіли бути тверді? Хто зазнавав поразок, коли інші державні служби перемагали? Хто своїми безглуздими помилками виставив Радянський Союз перед усім світом у дурному вигляді? Хто? — Голос його вже зривався на крик. Подумки він відзначив, що, певне, переконливо доносить своїм слухачам звинувачення, яке пролунало на Президії. Як чудово воно звучатиме, коли магнітофонний запис прослуховуватиме сам Сєров! Він поглянув на зблідлі обличчя, і його кулак опустився на стіл. — Увесь розвідувальний апарат Радянського Союзу, товариші! — Голос у генерала Г. загрозливо понизився. — Це ми — ледарі, саботажники, зрадники! Це ми не виправдовуємо надій Радянського Союзу в його великій і славній боротьбі! Ми! — його рука окреслила коло. — Всі ми! — До його тону повернулася розважливість. — Товариші, погляньмо на факти. Сукин сын (він дозволив собі селянську непристойність) Гузенко! Спершу ми втрачаємо його, а потім і всю канадську мережу. Втрачаємо вченого Фача. Вичищають нашу американську мережу. Щойно втрачаємо таку людину, як Токаєв, і одразу ж назріває скандальна справа Хохлова, що завдала нашій країні великої шкоди. Петров і його дружина в Австралії — погана робота, якщо це взагалі можна назвати роботою! Список нескінченний — поразка за поразкою, а я ж, чорт забирай, не згадав і половини цієї ганьби!
Генерал замовк, а коли поновив свою промову, то виголошував її вже м'якішим голосом:
— Товариші, мушу заявити, що доки ми не виробимо плану великої перемоги нашої розвідки, доки не почнемо правильно діяти за цим планом, — якщо його, звісно, затвердять,— у нас будуть проблеми. Генерал подумав, як би його висловити погрозу, не називаючи її. І, здається, знайшов потрібну фразу.
— Це викличе,— він багатозначно кинув на присутніх погляд, сповнений штучної лагідності,— це викличе... невдоволення.
Мужики дістали батога. Після цього генерал Г. дав їм кілька хвилин, щоб зализали рани й оклигали від удару офіційного канчука.
Ніхто не прохопився на свій захист жодним словом. Ніхто не захищав своєї служби, не згадав про численні успіхи радянської розвідки на противагу кільком помилкам, ніхто не піддав сумніву право начальника СМЕРШу — він, до речі, поділяв разом з ними цю провину — висувати такі жахливі звинувачення. Слово йшло від самого Трону, і генерала Г. обрали його рупором. Для нього особисто це була велика винагорода, знак прихильності і скорого підвищення, тож кожен із присутніх обачно взяв до уваги той факт, що віднині в розвідувальній ієрархії генерал Г. видряпався на вершину піраміди.
Спостерігаючи за кільцем диму, що зірвалося з кінчика його довгої цигарки «Казбек», генерал-лейтенант Воздвиженський пригадав, як у приватній розмові, коли Берії вже не було живого, Молотов попередив його, що генерал Г. піде далеко. Для такого передбачення не треба бути пророком, адже Берія терпіти не міг Г. і повсякчас його принижував, спихав з головної дороги, що веде до влади, на манівці одного із незначних управлінь тодішнього Міністерства державної безпеки (як міністерство Берія швиденько скасував його одразу ж після смерті Сталіна). До 1952 року Г. був заступником одного з керівників цього міністерства. Коли посаду ліквідували, він присвятив свою енергію складанню таємних планів повалення Берії — виконував секретні доручення могутнього генерала Сєрова, чиєї впливовості вистачило для того, щоб вивести генерала Г. із зони досяжності самого Берії.
Герой Радянського Союзу Сєров, ветеран відомих попередників МДБ — ЧК, ОДІТУ, НКВС, МВС — був людиною у багатьох відношеннях більшою і вищою за Берію. Він безпосередньо стояв за кулісами масових репресій тридцятих років, внаслідок яких загинули мільйони людей; був metteur en scene більшості великих московських показових процесів; організовував кривавий геноцид на Центральному Кавказі в лютому 1944; був натхненником масової депортації з Балтійських республік, викрадання німецьких фахівців з ядерної фізики та інших наук, які після війни допомогли Росії зробити великий стрибок у розвитку техніки.
Генерал Г. одержав СМЕРШ як винагороду, щойно Берію і весь його двір послали на страту. Щодо генерала армії Івана Сєрова, то цей разом із Булганіним та Хрущовим тепер править Росією, а одного дня може видертися й на вершину, і цілком можливо, припустив генерал Воздвиженський, позираючи на стіл, де віддзеркалювалося зображення схожого на більярдну кулю черепа, в компанії з генералом Г., який не так уже й далеко відставатиме від свого покровителя.
Череп підвівся, і важкі, трохи вирячені карі очі уп'ялися просто в генерала Воздвиженського, який спромігся відповісти спокійним, навіть трохи допитливим поглядом.
Цей — не простак, подумав генерал Г. Спрямуємо на нього світло прожектора й побачимо, як він покаже себе на звуковій доріжці.
— Товариші,— золото засяяло з обох кутиків його рота, як тільки він розтяг вуста в начальницькій усмішці,— не дуже лякаймося. Навіть під найвищим деревом часом лежить сокира. Адже ми й доти не вважали наші служби такими блискучими, що вони можуть опинитися поза критикою. Те, що мені доручили сказати вам, не буде несподіванкою для жодного з вас. Тож зустріньмо цей виклик з добрим серцем і візьмімося до роботи!
У відповідь на ці банальності не промайнуло жодної усмішки. Та й не сподівався на це генерал. Він закурив цигарку і провадив:
— Я сказав, що ми повинні одразу ж запропонувати терористичний акт у сфері розвідки, і немає сумніву, що одній із наших служб доведеться його здійснити.
За столом відчулася невиразна полегкість. Отже, принаймні відповідальність нестиме СМЕРШ. Це вже щось.
— Проте вибір цілі — завдання серйозне, і наш колективний обов'язок — зробити правильний вибір.
М'яке — тверде, тверде — м'яке. М'яч повернувся в поле.
— Справа полягає не в тому, щоб висадити десь будівлю чи вбити прем'єр-міністра якоїсь країни. Ми не можемо вдаватися до буржуазної вовтузні. Наша операція має бути витончена, рафінована й націлена просто в серце розвідувального апарату Заходу. Вона повинна завдати ворогові серйозних втрат — прихованих втрат, про які громадськість, може, нічого і не дізнається, але які стануть темою для секретних розмов в урядових колах. Операція має викликати також громадський скандал такої руйнівної сили, щоб світ почав глузувати з дурості наших ворогів. Та й уряди, зрештою, довідаються про силу радянської конспирации. Це добре! Це буде етапом «твердої політики». Агенти та шпигуни Заходу дивуватимуться з нашого розуму й тремтітимуть зі страху. Зрадники й потенційні втікачі змінять свої задуми. Такий наш вияв сили й таланту підбадьорить і наших власних оперативників, надихне їх на нові зусилля. Звісно, ми заявимо, нібито нічого не знаємо про заподіяне, хоч би там що, і вкрай бажано, аби прості люди в Радянському Союзі залишалися аж ніяк не поінформовані щодо нашої участі в цій справі.
Генерал Г. знову прискіпливо зиркнув на представника РУМЗС, і знову той мав безтурботний вигляд.
— Тепер нам треба вибрати організацію, якій слід завдати удару, а потім поговоримо про конкретну ціль усередині цієї організації. Товаришу генерал-лейтенанте Воздвиженський, оскільки ви стежите за театром дій закордонної розвідки з нейтрального погляду (це був натяк на горезвісні ревнощі, що розпалювались між воєнною розвідкою ГРУ і таємною службою МДБ), то, може, ви зробите для нас короткий огляд? Ми хочемо вислухати вашу думку про те, яку відносну вагу мають розвідувальні служби Заходу. А потім виберемо найнебезпечнішу з них — ту, якій і треба завдати удару.
Генерал Г. відкинувся на спинку високого крісла, поставив лікті на бильця, а підборіддя поклав на переплетені пальці зімкнутих рук. Він нагадував учителя, який приготувався вислухати довге пояснення свого учня.
Таке завдання Воздвиженського не збентежило. Він понад тридцять років служив у розвідці, переважно за кордоном: був комендантом Радянського посольства в Лондоні за часів Литвинова, працював у ТАРС у Нью-Йорку, а потім знову повернувся до Лондона, цього разу в радянську торговельну організацію. Були в його біографії і такі помітні сторінки, як п'ятирічна служба військовим аташе під керівництвом блискучої мадам Коллонтай у посольстві в Стокгольмі, участь у підготовці радянського супершпигуна Зорге перед його від'їздом до Токіо. Під час війни він якийсь час очолював резидентуру в Швейцарії (або в «Шмідтленді», як її називали на шпигунському жаргоні), де допомагав висівати зерна сенсаційно успішно, але трагічно хибно використаної мережі «Люсі». Кілька разів йому привелося в ролі кур'єра до «Rote Kapelle» відвідати навіть гітлерівську Німеччину, звідки він ледь виніс ноги. Після війни його перевели до Міністерства закордонних справ, де він брав участь в операції «Бергесс і Маклін», а також у безлічі інших спроб упровадитись у міністерства закордонних справ Заходу. Воздвиженський був професіональний шпигун від голови до п'ят, отож чудово вмів оцінювати суперників, з якими все життя схрещував мечі.
Його ад'ютант почував себе не так упевнено й нервувався з того приводу, що РУМЗС приперли до стіни, навіть не згадавши про успіхи управління. Тож він нашорошив вуха, щоб не пропустити жодного слова.
— У цій справі,— неквапом почав Воздвиженський,— не слід плутати людину з її службою. Кожна країна має добрих шпигунів, і не завжди буває так, що найбільші країни мають найкращих шпигунів. Секретні служби обходяться дорого, і малі країни не можуть дозволити собі великих зусиль, що кінець кінцем і роблять розвідку ефективною,— відділів підробок, радіомережі, архіву, аналітичного відділу, який оцінює і порівнює донесення агентів. Є агенти-індивідуали, які обслуговують Норвегію, Голландію, Бельгію і навіть Португалію. Ці країни могли б завдати нам значної шкоди, коли б усвідомлювали цінність донесень, що потрапляють до їхніх рук, або належним чином їх використовували.
Та вони цього не роблять. Замість того, щоб передавати таку інформацію більшим країнам, вони вважають за краще сидіти на ній і відчувати свою важливість. Отож нам не слід клопотатися малими країнами,— він зробив паузу,— аж доки підійдемо до шведів. Ці шпигують за нами століттями. У них завжди була краща інформація з району Балтики, ніж навіть у Фінляндії чи Німеччини, їх треба вважати небезпечними, і їхній активності слід покласти край. Генерал Г. перебив його:
— Товаришу генерале, не забуваймо, що у Швеції весь час виникають шпигунські скандали, і чи приверне ще один увагу цілого світу? Продовжуйте.
— Італію можна й зігнорувати,— провадив генерал Воздвиженський, навіть не подавши вигляду, що його урвали. — Італійці розумні й активні, але не завдають нам ніякої шкоди, їх цікавить лише їхній власний двір — район Середземного моря. Приблизно те саме можна сказати й про Іспанію, за винятком її контррозвідки, яка чинить великі перешкоди діяльності партії. Через цих фашистів ми втратили багато прекрасних людей. Але здійснити там операцію — це принести ще більші жертви. А досягнемо ми не багато, адже вони ще не дозріли до революції. У Франції, незважаючи на те, що ми впровадились до більшості їхніх служб, Deuxieme bureau залишається небезпечним, її очолює чоловік на ім'я Матіс, призначений урядом Мендес-Франса. Це — приваблива ціль, тим більше що здійснити таку операцію у Франції буде досить легко.
— Франція заклопотана своїми справами,— втрутився генерал Г.
— Англія — зовсім інша річ. Гадаю, всі ми з повагою ставимося до її розвідувальної служби.
Генерал Воздвиженський говорив так, ніби звертався до всіх разом і водночас до кожного колеги зокрема. Учасники наради, у тім числі й генерал Г., заздрісне похитали головами.
— У них блискуча служба безпеки. Як острівна держава Англія має великі переваги щодо своєї безпеки. В їхній так званій «МІ-п'ять» служать люди з найкращою освітою і добрими мізками. Але їхня таємна служба — ще краща. Вони мають помітні успіхи. Ми постійно виявляємо, що в певних типах операцій вони опиняються попереду нас. У них сильні агенти, їм платять не такі вже й великі гроші — тисячу чи дві тисячі карбованців на місяць, але служать вони віддано. Хоч ці агенти не мають в Англії жодних окремих привілеїв, жодних звільнень від податків чи там спеціальних, на зразок наших, крамниць, де б вони могли купувати дешеві товари. Соціальний статус за кордоном у них невисокий, і їхні дружини змушені видавати себе за сімейних супутниць дрібних клерків у посольствах, їх рідко відзначають нагородами, аж поки вони виходять на пенсію. Та ці чоловіки й жінки блискуче виконують небезпечну роботу. Це гідно подиву. Можливо, тут даються взнаки традиції школи та університету. А може, це в них любов до пригод? І все ж те, що вони так добре виконують свої партії в грі, скоріше випадковість, аніж закономірність, бо їх не можна назвати природженими конспіраторами. — Генерал Воздвиженський відчував, що дехто може витлумачити його характеристики надто схвальними, й вирішив їх пом'якшити. — Звісно, здебільшого їхня сила базується на міфах про Скотленд-Ярд, Шерлока Холмса й таємну службу. Нам не личить боятися цих джентльменів. Проте було б непогано ці міфи розвіяти.
— А як американці? — Генерал Г. тонко вловив спробу Воздвиженського пом'якшити прорахунок з вихвалянням британської розвідки. Настане день, і ця теза щодо шкільних та університетських традицій зовсім непогано прозвучить на суді. Генерал Г. також сподівався, що Воздвиженський ще бовкне, нібито Пентагон сильніший за Кремль.
— Серед наших ворогів американці мають найчисельнішу і найбагатшу службу. В таких галузях, як радіо, озброєння і обладнання, вони — найкращі. Та їм бракує розуміння своєї роботи. Так, скажімо, у них зміг викликати приплив ентузіазму шпигун із Балкан, який заявив, що має на Україні підпільну армію. Вони засипали його грошима, щоб закупити для цієї армії чоботи. А він, звісно, одразу ж подався до Парижа й витратив усі гроші на жінок. Американці намагаються зробити все за гроші. Добрі шпигуни не працюватимуть тільки за гроші — лише погані, яких в американців уже кілька дивізій.
— Але ж у них є успіхи, товаришу генерале,— лагідно нагадав йому генерал Г. —- Можливо, ви їх недооцінюєте?
Генерал Воздвиженський знизав плечима:
— У них і мають бути успіхи, товаришу генерале. Не можна ж посіять мільйон насінин і не зібрати бодай одного колоска. Особисто я не думаю, що американці заслуговують на увагу цієї наради. — Начальник РУМЗС сів і неквапом дістав із кишені коробку цигарок.
— Дуже цікаве пояснення,— холодно зауважив генерал Г. — Товаришу генерале Славін?
Генерал Славін із ГРУ не мав жодного наміру компрометувати себе від імені Генерального штабу армії, тож промовив:
— Яз цікавістю вислухав аналіз товариша генерала Воздвиженського. Не маю нічого додати.
Полковник державної безпеки з МДБ Нікітін подумав, що не зашкодить наголосити те, як бракує ГРУ ідей. Водночас він вирішив подати скромну пропозицію, яка, можливо, збігається з потаємними бажаннями присутніх,— і це, безсумнівно, також крутилося на кінчику язика в генерала Г. Полковник Нікітін був певен, що, висуваючи, по суті, пропозицію Президії, він знайде підтримку всіх таємних служб,
— Об'єктом терористичної акції я пропоную взяти Британську таємну службу,— рішуче заявив він. — Чорт забирай, хоча моє управління й не вважає їх гідними противниками, та все ж вони — найкращі з цієї купи посередностей.
Авторитетність інтонації та й сам тон заяви викликали у генерала Г. почуття роздратування: здається, грім у нього вкрали з-перед самого носа, адже він також мав намір наприкінці висловитись за операцію проти британців. Він легенько постукав по столу запальничкою, щоб привернути увагу до того факту, хто тут головує.
— Отже, товариші, згода? Терористичний акт проти Британської таємної служби?
За столом обережно й поважно закивали головами.
— Згода. А тепер — про яблучко в цій мішені. Пригадується, товариш генерал Воздвиженський щось казав про міф, від якого залежить уявна сила таємної служби. Яким чином можна знищити той міф, а отже, завдати удару по мотиваційному механізму цієї організації? Де отаборився цей міф? На жаль, ми не можемо знищити весь персонал одним ударом. Хіба він, цей міф, живе не в голові? Хто очолює Британську таємну службу?
Ад'ютант полковника Нікітіна щось прошепотів своєму начальникові на вухо. Полковник Нікітін вирішив, що саме йому й належить відповісти.
— Це — адмірал, відомий під літерою М. На нього є записка. Але даних у ній обмаль. П'є він не багато. Для жінок застарий. Громадськість про його існування не знає. Викликати скандал, пов'язаний з його смертю, дуже важко. І вбити його нелегко: за кордон він виїздить зрідка, а грубо підстрелити його на лондонській вулиці — навряд чи це дасть бажаний результат.
— Ваше роз'яснення, товаришу полковнику, має сенс,— зауважив генерал Г. — Але нагадую: ми зібралися, щоб знайти ціль, яка задовольнить наші вимоги. Чи не знаємо ми такої особи, яку вважають героєм цієї організації, того, ким вони захоплюються і чия безславна загибель викличе в них жах? Міфи завжди виникають навколо і героїчних людей. Невже у них немає таких людей?
За столом запала довга мовчанка. Кожен поспіхом заходився копирсатись у пам'яті, адже в ній доводилось утримувати так багато імен, силу-силенну досьє, а скільки операцій відбувається щодня в цілому світі! Хто там із славетних у Британській таємній службі? Хто б міг бути тією людиною, яка...
Полковник Нікітін нерішуче порушив мовчанку.
— Є один такий. Його звуть Бонд.
— ...твою мать! — Генерал Г. вигукнув улюблену свою грубу непристойність і гахнув кулаком по столу. — Товариші, а й справді, є чоловік, якого звуть Бонд, — У голосі його вчувся сарказм, — Джеймс (він вимовив «Шемс») Бонд. І нікому, в тім числі й мені, не спало на думку це відоме шпигунське ім'я! Ми справжні забудьки! Не дивно, що розвідувальний апарат потрапив під вогонь критики.
Генерал Воздвиженський відчув, що треба захищати й себе, і своє управління.
— Товаришу генерале, у Радянського Союзу безліч ворогів! — запротестував він. — Якщо мені потрібні їхні імена, я роблю запит у центральній картотеці. Звісно, я знаю ім'я цього Бонда. У різні часи він завдавав нам чимало клопоту. Проте сьогодні на пам'яті в мене інші імена — імена тих, хто завдає нам клопоту сьогодні, цього тижня. Я, наприклад, цікавлюся футболом, проте не пригадую прізвищ іноземців, які забивали голи нашому «Динамо».
— Ви можете жартувати скільки вам заманеться, товаришу генерале,— підкреслив недоречність такого порівняння генерал Г. — Це — серйозне питання. Я сам визнаю свою помилку, що не пригадав ім'я цього відомого агента. Товариш полковник Нікітін, без сумніву, освіжатиме нашу пам'ять і надалі, проте і я пригадую, як цей Бонд щонайменше двічі зривав операції СМЕРШу. Щоправда, це було,— швидко додав він,— ще до мого призначення. Йдеться про випадок у Франції, в отому місті розваг і казино. Чоловік на ім'я Ле Шіфре. Прекрасний партійний лідер Франції, але по-дурному заліз у фінансові пута. Він би й виплутався, якби не втрутився Бонд. Пригадую, як оперативно мусило діяти тоді наше управління, щоб вчасно ліквідувати француза. Виконавець вироку мав заразом покінчити і з англійцем, та не спромігся цього зробити. Потім був наш Негр із Гарлему. Великий мастак, один із найкращих іноземних агентів, до того ж із широкою мережею за спиною. Там було щось пов'язане зі скарбами Карибського басейну. Деталі я забув. Цей англієць, пригадую, поламав тоді всю справу, зруйнував організацію і вбив нашу людину. Це була велика поразка. І знову мій попередник був змушений безжально переслідувати цього англійського шпигуна.
Полковник Нікітін втрутився в монолог голови наради:
— Такий випадок був і в нас, у німецькій справі — «Дракс і ракети». Товаришу генерале, ви пригадуєте ту справу? Найважливіша конспирация, в якій був глибоко задіяний генеральний штаб. Планувалася акція у сфері високої політики і з великими наслідками. І знову ж таки операції зашкодив Бонд. Німця вбили, держава зазнала неабияких збитків, а наслідки ліквідували ціною величезних зусиль.
Надійшла черга генерала Славіна з ГРУ. Він відчув, що мусить дати пояснення; ракети — армійська операція, і сумний тягар її провалу ліг на плечі ГРУ. З цього приводу Нікітін був чудово поінформований. Як і завжди, МДБ, використовуючи давні історії, прагнуло загнати ГРУ в глухий кут.
— Ми просили тоді, щоб ваша служба нейтралізувала того чоловіка, товаришу полковнику,— промовив Славін крижаним тоном. — І я не пригадую, щоб на наш запит відповіли якоюсь акцією. Якби виконали наше прохання, сьогодні нам не довелося б до цього повертатися.
Від гніву на скроні в полковника Нікітіна аж випнулася вена, але він погамував вибух емоцій.
— Віддаючи вам належне, товаришу генерале,— промовив він, не приховуючи сарказму,— мушу нагадати, що запит ГРУ високе керівництво не підтвердило. Нові ускладнення з Англією тоді були небажані. Можливо, ця деталь випала з вашої пам'яті. Та навіть якби такий запит і потрапив у МДБ, його все одно передали б для виконання до СМЕРШу.
— Моя служба такого завдання не одержувала,— різко зреагував генерал Г. — У такому разі ми б оперативно здійснили ліквідацію. Однак історичне дослідження цього питання на порядку денному не стоїть. Ракетна справа завершилася три роки тому. Хай МДБ краще поінформує нас про недавні діяння цього агента.
Полковник Нікітін квапливо порадився зі своїм ад'ютантом.
— У нас надзвичайно мало інформації, товаришу генерале. — Цього разу Нікітін говорив голосом людини, яка захищається. — Здається, торік він був причетний до справи з контрабандою діамантів між Африкою і Америкою. Наших інтересів це не зачіпало. Відтоді ми не мали жодних новин. Певне, в його досьє є свіжіша інформація?
Генерал Г. кивнув головою. Потім узяв трубку найближчого апарата — так званий коммендантский телефон МДБ. Усі лінії тут були прямі й працювали без центрального комутатора. Він набрав номер.
— Центральна картотека? Говорить генерал Грубозабойщиков. Записка на Бонда. АНГЛІЙСЬКИЙ шпигун. Невідкладно. У відповідь ту ж мить пролунало:
— Гак точно, товаришу генерале!
Генерал поклав трубку й кинув владний погляд на присутніх.
— Товариші, цей шпигун влаштовує нас як ціль з багатьох поглядів. Він — небезпечний ворог нашої держави, його ліквідація принесе користь усім службам нашого розвідувального апарату. Хіба не так?
Учасники наради аж рохнули від задоволення.
— Таку втрату Британська таємна служба навряд чи переживе спокійно. Але чи світ відчує масштаб? Чи зазнає ворог серйозної рани? Чи допоможе це зруйнувати вже згадуваний міф? Чи можна вважати цього чоловіка кумиром його організації? А всієї країни?
Генерал Воздвиженський вирішив, що ці запитання адресовано йому.
— Кумирами й героями англійці не цікавляться — звісно, якщо не йдеться про футболістів, гравців у крикет чи жокеїв. Коли чоловік сходить на неприступну вершину чи надто швидко бігає, він також може стати кумиром для окремих людей. Але не для нас. Королева Єлизавета — теж кумир, як і Черчілль. Та англійці не дуже цікавляться військовими героями. Цього Бонда широка публіка не знає. Та навіть коли б і знала, він усе одно не був би кумиром. В Англії ані відкриту, ані таємну війну не вважають героїчною справою. Вони там не люблять думати про війну, а по війні імена її героїв забувають дуже швидко. В самій таємній службі цей чоловік може бути місцевим кумиром, а може ним і не бути. Це залежить від його зовнішності й особистих якостей. Мені нічого не відомо, який він на вигляд. Він може бути товстий, жирний і неприємний. З такої людини ніхто кумира не зробить, хоч би яких там успіхів він досяг.
Полковник Нікітін вирішив підправити колегу.
— Спіймані нами англійські шпигуни відгукуються про цього агента дуже високо. Таємна служба ним, безсумнівно, пишається. Кажуть, нібито він — самотній вовк, але на вигляд вельми привабливий.
Глухо протуркотів внутрішній телефон. Генерал Г. підняв трубку і коротко кинув:
— Принесіть.
Почувся стук у двері. Увійшов ад'ютант з грубим досьє в картонній оправі. Він перетнув кімнату, поклав досьє перед генералом і вийшов, безгучно причинивши за собою двері.
На блискучій чорній оправі досьє від правого верхнього до нижнього лівого ріжка бігла широка біла смуга. У лівому верхньому кутку стояли білі літери «СС», а під ними — «Совершенно секретно». В центрі білими літерами було старанно виведено «Джеймс Бонд», а нижче — «Английский шлион».
Генерал Г. розгорнув досьє, взяв звідти великий конверт з фотографіями і витрусив їх на скляну поверхню столу. Він брав із купи одну по одній, уважно розглядав, часом крізь збільшувальне скло, яке дістав із шухляди, а потім простягав через стіл Нікітіну. Той, спершу кинувши на фотографії швидкий погляд, передавав їх далі.
Перший знімок був датований 1946 роком. За столиком у залитій сонцем вуличній кав'ярні сидів молодий чорнявий чоловік. Перед ним стояла висока склянка і сифон з водою. Правий лікоть лежав на столі, поміж пальцями була затиснута сигарета, а сама кисть звисала зі столу. Ноги були схрещені так, як це дозволяють собі тільки англійці: кісточка правої ноги лежала на лівому коліні, а ліва рука обхоплювала ту кісточку. Одне слово, цілком безтурботна поза. Чоловік явно не знав, що його фотографують з відстані футів двадцять.
Наступна дата — 1950 рік. Це був невиразний портрет. Тільки обличчя й плечі. Знімок робили зблизька, і Бонд уважно дивився примруженими очима, певно, в обличчя фотографа, трохи вище об'єктива. Мініатюрна фотокамера в ґудзику, припустив генерал Г.
Третій знімок був 1951 року. Зроблений доволі зблизька, з лівого боку, він показував того самого чоловіка в темному костюмі без капелюха. Чоловік Простував широкою безлюдною вулицею і саме проминав крамницю з опущеними віконницями, на якій виднілася вивіска «Charcuterie». Він кудись поспішав: чіткий профіль був спрямований уперед, а зігнутий правий лікоть свідчив, що рука схована в кишені пальта. Генерал Г. подумав, що фотографували напевне з автомобіля, і в зосередженому вигляді чоловіка, в його рішуче нахиленій постаті прозирає загроза, так ніби він поспішає назустріч якійсь небезпеці в кінці тієї самої вулиці.
Четверте і останнє фото було позначене: «Passe. 1953». У сегменті кола, що залишилося в правому нижньому кутку від державної печатки, ще можна було прочитати: «...донних справ». Збільшене до кабінетного формату, це фото, мабуть, перезнімав консьєрж у готелі, куди Бонд здавав свій паспорт. Генерал уважно розглядав фото крізь збільшуване скло. Темнувате обличчя, правильні риси, тридюймовий рубець, що білів на засмаглій шкірі правої щоки; широкі спокійні очі під рівними, досить широкими чорними бровами. Чуб темний, недбало зачесаний наліво, так що чорне пасмо нависало над правою бровою. Довгуватий рівний ніс збігав до тонкої верхньої губи, під якою був широкий і гарно окреслений, але жорсткий рот. Лінія підборіддя була пряма й рішуча. Картину довершував фрагмент темного костюма, білої сорочки і чорної в'язаної краватки.
Генерал Г. тримав фото у випростаній руці. Рішучість, владність, безжальність — ці риси він уловив чітко. Йому було байдуже, що там іще приховувалося в цій людині. Він гортав досьє, швидко перебігаючи поглядом кожну сторінку й ляскаючи долонею по наступній.
Коли знімки, зробивши коло, знов повернулися до нього, він затримав палець на тексті, який саме читав, і кинув промовистий погляд на присутніх.
— Схоже на те, що клієнт він незручний,— сказав похмуро генерал. — Найкращий доказ — його біографія. Зачитаю кілька рядків, а потім будемо вирішувати. Бо час спливає. — Він узяв першу сторінку й почав швидко читати пункти, що його найбільше зацікавили: — Ім'я — Джеймс. Зріст — сто вісімдесят три сантиметри, вага — сімдесят шість кілограмів, будова — струнка, очі — блакитні, волосся — чорне. Особливі прикмети: рубці на правій щоці й на лівому плечі, сліди пластичної операції на зап'ястку правої руки (дивись додаток «А»). Захоплюється багатьма видами спорту: боксер, майстер із стрільби з пістолета та метання ножа. Маскування не використовує. Мови — французька й німецька. Багато курить (спеціальні сигарети з трьома золотими кільцями). Вади: п'є, але не надміру, і жінки. На хабарі не реагує.
Пропустивши сторінку, генерал повів далі:
— Завжди озброєний автоматичним пістолетом «Беретта» двадцять п'ятого калібру; зброю носить у кобурі під лівою пахвою. В магазині вісім набоїв. Також носить ніж, прикріплений до лівої руки; використовував сталеві носаки на черевиках; володіє основними прийомами дзюдо. У рукопашному бою демонструє витривалість, добре терпить біль (дивись додаток «Б»).
Генерал проминув ще кілька сторінок, поспіхом зачитуючи лише деякі витяги з агентурних донесень. Дійшовши до останньої сторінки перед додатками, де були описані деталі операцій за участю Бонда, він, цього разу розтягуючи слова, прочитав:
— Висновок: небезпечний професіональний терорист і шпигун. Працює в Британській таємній службі з тридцять восьмого року і донині (дивись досьє Хайсміта за грудень п'ятдесятого року), має в цій службі секретний номер «нуль, нуль, сім». Подвійний нуль свідчить про те, що агент здійснював убивства і має привілей убивати, коли перебуває на дійсній службі. Вважається, що тільки двоє інших британських агентів мають такі ж повноваження. Той факт, що цей шпигун був у п'ятдесят третьому році нагороджений «Сі-Мі-Джі»,— а цей орден дають лише при виході з таємної служби на пенсію,— є мірилом його вартості. Якщо на місці операції відбувається зустріч, її факт і подробиці треба повідомляти в штаб-квартиру (дивись існуючі накази СМЕРШу, МДБ, ГРУ від п'ятдесят першого року і далі).
Генерал Г. рвучко згорнув досьє і рішуче ляснув по ньому рукою.
— Гаразд, товариші. Погоджуємося?
— Так! — першим вихопився полковник Нікітін.
— Так,— невдоволено підтвердив генерал Славін.
Генерал Воздвиженський розглядав кінчики своїх нігтів. Йому остогиділи вбивства, до того ж в Англії він прожив гарні роки.
— Так,— зрештою мовив він. — Думаю, що так. Генерал потягся рукою до апарата внутрішнього зв'язку, який з'єднував його з ад'ютантом.
— Ордер на страту,— пролунав наказ. — На ім'я Джеймса Бонда. — Він повторив ім'я та прізвище по літерах. — Опис: английский шпион. Злочин: ворог держави. — Генерал поклав трубку і нахилився вперед. — А тепер потрібна відповідна конспирация і той, хто не схибить. — Він похмуро осміхнувся. — Ми не можемо дозволити собі ще однієї справи Хохлова.
Увійшов ад'ютант і поклав перед генералом Г. яскраво-жовтий аркуш паперу. Генерал перебіг його очима і написав унизу під текстом: «Убити. Грубозабойщиков». Потім передав папір представникові МДБ, той і собі написав: «Убити. Нікітін»,— і через стіл передав аркуш начальникові ГРУ, який повторив вирок:
«Убити. Славін». Один з його помічників простяг папір людині в цивільному, що сиділа поруч із представником РУМЗС. Чоловік поклав його перед генералом Воздвиженським і дав йому ручку. Уважно перечитавши ордер, Воздвиженський повільно підвів очі на генерала Г., який пильно спостерігав за ним, і, навіть не глянувши вниз, недбало нашкрябав під рештою підписів: «Убити»,— а також своє прізвище. Тоді забрав з паперу руки, підвівся, відсунув свій стілець і запитав:
— Це все, товаришу генерале?
Генерал Г. не приховував свого задоволення: відчуття щодо цього чоловіка його не зрадили, за ним справді слід встановити спостереження, а підозрами треба неодмінно поділитися з генералом Сєровим.
— Хвилинку, товаришу генерале,— зупинив він Воздвиженського. — Я маю дещо додати до цього ордера.
Документ знову повернувся до нього. Він дістав ручку, викреслив написане ним раніше, а натомість, повільно вимовляючи слова в міру написання, вивів:
«Убити ганебно. Грубозабойщиков».
Потім генерал переможно оглянув присутніх, урочисто всміхнувся й сказав:
— Дякую вам, товариші. Це все. Про рішення Президії, щодо нашої рекомендації повідомлю вас окремо. На добраніч.
Як тільки учасники наради вийшли з його кабінету, генерал Г. підвівся, випроставсь і позіхнув. А тоді знову сів за стіл, вимкнув магнітофон і подзвонив ад'ютантові. Той увійшов і став поруч. Генерал передав йому жовтий папір.
— Негайно надішліть генералу Сєрову. З'ясуйте, де зараз Кронстін і привезіть його сюди. Навіть якщо він уже в ліжку. Він має бути тут. Второй отдел знає, де його розшукати. За десять хвилин я прийму полковника Клебб.
— Слухаюсь, товаришу генерале! — І ад'ютант вийшов з кабінету. Генерал Г. підняв трубку телефону ВЧ. попросив генерала Сєрова й за п'ять хвилин спокійно доповів про перебіг наради. Насамкінець повідомив:
— Невдовзі я віддам наказ полковникам Клебб і Кронстіну скласти план операції. Ми обговоримо її в загальних рисах, а також питання, якою має бути конспирация. А на завтра вони підготують детальні пропозиції. Все буде гаразд, товаришу генерале армії.
— Добре,— почувся тихий голос Сєрова з високої Президії. — Убийте його. Але здійснити це треба блискуче. Президія затвердить рішення вранці. Лінія відключилася. Натомість задзеленчав міжвіддільський телефон.
— Слухаю,— сказав у трубку генерал Г.
За мить ад'ютант прочинив важкі двері й оголосив:
— Товариш полковник Клебб.
Огидна фігура у формі захисного кольору, на якій виднілася лише червона стрічка ордена Леніна, увійшла до кабінету й короткими кроками швидко підійшла до столу. Генерал Г. показав на стілець.
— Добрий вечір, товаришу полковнику.
Гладке обличчя розпливлося в солодкій усмішці:
— Добрий вечір, товаришу генерале!
Начальник Второго отдела — оперативного відділу СМЕРШу, що здійснював страти, підсмикнула спідницю і обережно опустилася на стілець.
Два циферблати подвійного годинника в блискучому футлярі видивлялись на шахівницю, немов очі якогось велетенського морського чудиська, що придивлялося до гри. Циферблати показували різний час. На тому, що з боку Кронстіна, була за двадцять хвилин перша. Відлічуючи секунди у темпі стаккато, довга червона стрілка поспішала нижньою частиною циферблата, тоді як годинник противника мовчав, і його стрілка нерухомо заклякла. Годинник Макарова показував за п'ять хвилин першу. Макаров витратив свій час у середині гри, і тепер залишалося тільки п'ять хвилин на решту ходів. Він був у цейтноті, і якщо Кронстін не зробить якоїсь божевільної, неймовірної помилки, він, Макаров, програє.
Незворушний і випростаний Кронстін сидів, як папуга, і мав незбагненно недоброзичливий вигляд. Лікті на столі, велика голова спочивала на стиснутих кулаках, що вперлися в щоки, і стулені вуста наче сплющились у невдоволеній гримасі пихи й зневаги. Під широким випнутим чолом трохи розкосі чорні очі дивилися вниз на свою виграшну позицію із незворушним спокоєм. Та за цією маскою нервово пульсувала кров у динамо-машині його мозку, і товста, схожа на черв'яка вена на його правій скроні сіпалася в ритмі понад дев'яносто ударів на хвилину. За останні дві години й десять хвилин з його тіла разом з потом вийшли два фунти ваги, а примара хибного ходу все ще тримала його однією рукою за горлянку. Та й для Макарова, і для болільників він був «Крижаним чаклуном», чию манеру гри можна порівняти лише з тим, як людина їсть рибу. Спочатку вона очищує луску, потім виймає кістки, а вже потім їсть рибу. Кронстін був чемпіоном Москви два роки поспіль, тепер грав у фіналі втретє, і якщо виграє цю партію, то стане кандидатом у гросмейстери.
Тишу навколо обнесеного бар'єром столу не порушував жодний звук, якщо не брати до уваги швидкого цокання годинника. Двоє суддів нерухомо сиділи на своїх стільцях. Вони, як і Макаров, знали про неминучий програш: у варіанті Мерана Кронстін застосував блискучу новину. До двадцять восьмого ходу Макаров ще опирався, але втратив на його обдумування надто багато часу, зробив помилку, а потім, мабуть, помилився ще й на тридцять першому та на тридцять третьому ходах. Хто може це сказати тепер? Незабаром цю партію розбиратимуть у всій Росії.
Із заповненого вщерть нижнього яруса долинуло важке зітхання. Кронстін повільно відняв від щоки праву руку і випростав її над дошкою. Його великий і вказівний пальці розчепірились, немов клішні рожевого краба. Рука, що взяла фігуру, піднялася, рушила вбік і опустилась, а потім знову повільно піднялася до обличчя.
Як тільки на великій демонстраційній дошці відтворили сорок перший хід, зал загудів. Це означало розгром суперника. Зумисне не поспішаючи, Кронстін простяг руку й натис на кнопку свого годинника. Його червона стрілка зупинилася на позначці чверть до першої. Тієї самої миті ожила стрілка Макарова, почавши свій невблаганний і гучний лік.
Кронстін відкинувся на спинку стільця, поклав руки долонями вниз на стіл і холодно поглянув на понуре обличчя чоловіка, силу якого він добре знав, бо ж і програвати йому свого часу доводилось теж. Невдовзі він корчитиметься в агонії, мов вугор, проткнутий гарпуном. Макаров — чемпіон Грузії, і завтра він туди й повернеться. Цього року він нізащо не переїде зі своєю родиною до Москви.
Попід бар'єром прослизнув чоловік у цивільному, підступив до одного із суддів і щось зашепотів йому на вухо, передаючи білий конверт. Суддя заперечливо похитав головою і показав пальцем на годинник Макарова, на якому було три хвилини до першої. Чоловік у цивільному прошепотів одну коротку фразу, що змусила суддю похмуро кивнути головою у відповідь і задзвонити дзвоником.
— Товаришеві Кронстіну надійшла особиста записка! — промовив він у мікрофон. — Оголошується перерва на три хвилини.
У залі почувся невдоволений гомін. Хоча Макаров чемно відвів очі від шахівниці й почав пильно вивчати художнє ліплення на високій стелі, глядачі знали, що позиція партії чітко закарбувалась у його уяві. Трихвилинна перерва просто означала ще три хвилини життя для Макарова.
Кронстін відчув гостре роздратування. Але його обличчя залишилося незворушним, навіть коли суддя передавав йому чистий тоненький конверт. Він розірвав його і дістав аркуш паперу, на якому великими друкованими літерами (так добре йому відомими) було написано: «Вас викликають негайно». Жодного підпису, жодної адреси. Він згорнув папір, обережно поклав до внутрішньої кишені (згодом його знайдуть там і знищать) і поглянув в обличчя чоловіка у цивільному, що стояв поруч із суддею. Чоловікові очі владно, нетерпляче спостерігали за ним. Чорт забирай, подумав Кронстін. Ні, він не капітулює, коли до виграшу залишилося три хвилини. Це неможливо. Це образа для народного спорту. Кронстін дав сигнал продовжувати гру і внутрішньо здригнувсь. Він зробив усе, щоб уникнути очей чоловіка, який так і стояв на місці, немов змія, що згорнулася кільцями.
Пролунав дзвоник.
— Гра продовжується!
Макаров неквапом нахилив голову. Стрілка його годинника проминула позначку першої години, а він усе ще був живий. Кронстіна бив внутрішній дрож: те, що він утнув, було нечуване для співробітника СМЕРШу чи будь-якої іншої таємної служби. Про це, звісно, донесуть куди слід. Такий непослух! Порушення обов'язку! Які ж будуть наслідки? У кращому випадку — усний прочухан від генерала Г. і чорна позначка в його записке. А в гіршому? Кронстін не міг собі цього уявити. Йому навіть не хотілося про це й думати. Хоч би що сталося, солодкий смак перемоги обернувся для нього на гіркоту.
Тепер кінець. За п'ять секунд до закінчення часу Макаров підвів змучений погляд до відкопилених губ свого противника, не вище, й нахилив голову в короткому офіційному поклоні капітуляції. Дуетом задзеленчали суддівські дзвоники. Публіка підвелася, вибухнули оплески. Кронстін випроставсь і вклонився суперникові, суддям і, зрештою, низько-низько — глядачам. Потім рушив за чоловіком у цивільному, просто-таки наступаючи йому на п'яти; спочатку він прослизнув попід бар'єром, а потім, досить грубо розштовхуючи юрбу своїх галасливих прихильників, подався до головного виходу.
Просто перед будинком шахових турнірів посеред широкої Пушкінської вулиці стояв з невимкненим двигуном безликий чорний лімузин «ЗИС». Кронстін забрався на заднє сидіння й причинив за собою дверцята. Чоловік у цивільному скочив на підніжку і сів на переднє сидіння. Водій увімкнув передачу, і машина помчала вулицею.
Кронстін знав, що вибачатися перед охоронцем у цивільному — тільки гаяти час. До того ж це суперечить дисципліні. Зрештою, він — начальник планувального відділу СМЕРШу з високим званням полковника, і його мозок — коштовний діамант цієї служби. Можливо, йому ще поталанить знайти вихід із халепи. Він дивився з вікна на темні вулиці, вже вологі після нічного поливання, і готував свій мозок для самозахисту. Ось і рівна вулиця, в кінці якої між конусоподібних, схожих на цибулини, веж Кремля хутко промайнув місяць. Вони приїхали.
Доручаючи Кронстіна ад'ютантові, охоронець передав тому й аркушик паперу. Зиркнувши на нього, він обдав Кронстіна порцією холоду, але, зустрівши у відповідь спокійний погляд, тільки знизав плечима, підняв телефонну трубку з апарата внутрішнього зв'язку. Вони увійшли до кабінету. Кронстіну показали на стілець. Він перехопив кивок головою, а також коротку зморшкувату усмішку полковника Клебб. Ад'ютант підійшов до генерала Г. і дав йому аркушик паперу. Ознайомившись із ним, генерал важким убивчим поглядом зиркнув на Кронстіна й мовив:
— Слухаю вас, товаришу полковнику. Кронстін сидів спокійно; він знав, як мало звучати його пояснення.
— Для публіки, товаришу генерале, я — професіональний шахіст, який сьогодні ввечері втретє став чемпіоном Москви,— почав свій захист Кронстін. — Це означає, що коли до кінця гри залишається тільки три хвилини, а ти дістаєш звістку, нібито за дверима турнірного залу вбивають твою дружину, то навіть у такому разі ти й пальцем не ворухнеш, аби врятувати її. Моя публіка це знає, бо вона віддана шахам так само, як і я. Якби я перервав партію і вирушив раптово за посланцем, то п'ять тисяч людей дізналися б, що сталося це з наказу тільки такої служби, як наша. І це породило б зливу пліток. За майбутніми моїми виїздами й приїздами люди спостерігали б, як за ключем до розкриття багатьох таємниць. Це, напевне, було б кінцем мого «шахового даху». Тож перед тим, як підкоритися наказу, я зачекав три хвилини — тільки в інтересах державної безпеки. Та навіть у цьому випадку мій поспішний від'їзд викличе численні коментарі. Доведеться не тільки заявити, нібито серйозно захворів мій син, а й покласти малого до лікарні, щоб цю вигадку підтвердити. Я дуже вибачаюся, що виконав наказ із затримкою. Але прошу взяти до уваги, що мені довелося приймати нелегке рішення, аби діяти в інтересах нашої служби якнайкраще.
Генерал Г. не відводив свого важкого погляду від розкосих очей Кронстіна: цей чоловік був винний, але захищався добре. Неначе виважуючи глибину провини, генерал ще раз прочитав той папірець, повільно дістав запальничку, підпалив його і тримав у пальцях доти, доки від нього залишився тільки маленький, охоплений полум'ям клаптик. Генерал поклав його на скляну поверхню столу, дочекався, поки він догорить, і аж тоді роздмухав попіл на всі боки. Під час цієї церемонії він не прохопився жодним словом про те, що думав. Та сам факт знищення речового доказу важив надзвичайно багато: підшивати до записки тепер не було чого. Кронстіна охопило почуття глибокої вдячності: генерал учинив акт милосердя, і він відплатить йому вагомою монетою.
— Товаришу полковнику, передайте фотографії,— промовив генерал Г. таким тоном, ніби тут щойно й не відбулося короткого засідання трибуналу. — Справа полягає ось у чому...
Отже, ще одна смерть, подумав Кронстін, почувши ці слова. Він вдивлявся в темне безжальне обличчя, що відповідало йому зі збільшеного паспортного знімка пильним поглядом. Прислухаючись до генералових пояснень, Кронстін відкладав для себе потрібні факти: англійський шпигун... бажано викликати великий скандал... ніякого радянського втручання... досвідчений убивця... полюбляє жінок (отже, не гомосексуаліст)... випиває (а от про наркотики не згадується)... не бере хабарів (хто його знає? Кожній людині своя ціна)... не пошкодують ніяких витрат... увесь персонал, усе обладнання всіх розвідувальних служб буде використано для цієї справи... успіху треба домогтися за три місяці... зараз потрібні вагомі ідеї... деталі буде розроблено згодом...
Гострий генералів погляд зупинився на Клебб:
— Яка ваша перша реакція, товаришу полковнику?
У квадратних лінзах її окулярів відбилося світло від люстри. Жінка, яка досі сиділа в скоцюрбленій, зосередженій позі, тепер випросталась і сміливо поглянула на генерала. Як тільки вона почала давати пояснення, її бліді й вологі губи під світлим, поплямованим нікотином пушком розтулилися й хутко заходили вгору і вниз. Оці примітивні, позбавлені емоцій рухи губів нагадали Кронстінові розмову ляльок у театрі маріонеток. І голос її, хрипкий і рівний, також був позбавлений емоцій:
— ...деякими своїми аспектами нагадує справу Штольценбергера. Пригадуєте, товаришу генерале, там теж треба було зруйнувати репутацію й ліквідувати його. Це була не складна справа. Шпигун виявився потворою. Якщо пригадуєте...
Далі Кронстін не слухав: усі ці випадки він знав надто добре, бо сам планував більшість з них, і вони вкарбувалися в його пам'ять, мов шахові гамбіти. Отак, відключивши слух, він зосередив увагу на обличчі цієї жахливої жінки. І водночас замислився: скільки вона ще протягне? Скільки йому доведеться з нею співпрацювати?
Жахливої? Кронстіна не цікавили людські істоти. Навіть його власні діти. Та й категорії «добрий», «поганий» у його словнику не значилися. Для нього всі люди були шаховими фігурами, і цікавила його лише їхня реакція на ходи інших фігур. Щоб з точністю передбачити їхню реакцію (а це він вважав найкращою частиною своєї роботи), треба розуміти їхні індивідуальні риси. Основні інстинкти завжди були незмінні: самозбереження, секс, інстинкт натовпу. Саме в цій послідовності. За темпераментом люди можуть бути сангвініками, флегматиками, холериками чи меланхоліками, і це великою мірою визначатиме силу їхніх емоцій і сентиментів. А от вдача залежить переважно від виховання і, хоч би що там казав Павлов та всілякі прихильники теорії виховання, певною мірою від вдачі батьків. Крім того, на життя та поведінку людей частково впливає, звісно, їхня фізична сила чи слабкість.
За такою класифікацією й аналізував жінку, що сиділа навпроти, холодний мозок Кронстіна. Він робив це вже чи не всоте, але тепер, коли на них чекали тижні спільної роботи, не завадило б освіжити пам'ять, щоб раптове втручання в їхнє партнерство людського фактору не стало несподіванкою. Так, у Рози Клебб сильна воля і сильний потяг до виживання, бо інакше вона не здобула б ролі однієї з найвпливовіших і, безсумнівно, найстрашніших жінок у державі, її стрімкий злет почався під час громадянської війни в Іспанії, де вона відзначилася як подвійний агент ПОУМ. Працюючи в ОДПУ в Москві і водночас у комуністичній розвідці Іспанії, вона була правою рукою і, до певної міри, як подейкували тоді, коханкою свого шефа — славнозвісного Андреаса Ніна. Пропрацювала вона з ним від 1935 до 1937 року, коли його ліквідували за наказом Москви. Якщо вірити чуткам, що тоді активно поширювалися, це було зроблено її руками. Цікаво, так воно було насправді чи ні? Хто його знає. Але відтоді по драбині влади вона підіймалася хоча й повільно, проте неухильно. Вона виживала після поразок і після воєн, виживала тому, що не підкопувалася під вірність і не приєднувалася до інтриг; пережила вона і всі чистки, навіть ті, що відбулися після смерті Берії в 1953 році, коли кермо влади схопили теж заплямовані кров'ю пожадливі руки дуже й дуже небагатьох представників верхівки, серед яких опинилась і начальник оперативного відділу СМЕРШу.
Її успіхи залежали переважно від чудодійної природи другого за важливістю інстинкту — сексу. Роза Клебб належала, безперечно, до найрідкіснішого з усіх сексуальних типів — вона не мала статі. У цьому Кронстін не сумнівався, її історії з чоловіками і — так-так! — жінками були надто деталізовані, щоб піддавати їх сумніву. Вона діставала насолоду від статевого акту незалежно від способу її досягнення, бо секс для неї не означав нічого іншого, крім сверблячки. Оця психологічна та фізіологічна нейтральність звільнила її від багатьох людських емоцій, сантиментів і бажань. Сексуальна нейтральність була суттю її холодної особистості. Народитися з такою рисою означало одержати великий і чудовий дар ПРИРОДИ.
Мовчав у ній і інстинкт натовпу. Потяг до влади вимагав од неї бути вовком, а не вівцею Загалом людина самотня, вона ніколи не відчувала самоти через те, що не потребувала тепла товариства. За темпераментом вона, звісно, флегматик-незворушна, млява й терпляча до болю. Напевне, її основний ґандж лінощі їй мабуть, важко вибиратися із свого теплого неохайного ліжка. Та й особисті звички в неї, певно, позначені неохайністю і навіть брудом. Кронстін подумав, що зазирнути в її інтимний світ, коли вона скидає військову форму й розслаблюється, - річ не зовсім приємна. Його губи відкопилились, і весь він аж напружився від спроби проаналізувати її вдачу, безумовно сильну й підступну, незважаючи на її зовнішність.
Якщо зважити на дату іспанської війни, то Розі Клебб уже мало бути далеко за сорок. Низенька, близько п'яти футів і чотирьох дюймів на зріст, вона водночас була й товстуха, з куцими, міцними руками, короткою шиєю і сильними, як для жінки, литками на товстих ногах у панчохах захисного кольору. Дідько ЙОГО нас подумав Кронстін, які там у неї перса, але випнутий горб спереду на кітелі що лежав тепер на столі, мав вигляд погано упакованої торби з піском. І взагалі, п фігуру з оцими схожими на груші стегнами найскорше можна порівняти з віолончеллю.
Відкинувшись на спинку стільця й трохи схиливши голову в один бік, Кронстін подумав, що tricoteuses Французької революції цілком могли мати отакі, як у неї, обличчя. Зібране на потилиці в тугий, неподобний жмутик тонке волосся оранжевого кольору, жовто-карі очі, що холодно дивилися на генерала Г. крізь квадратні скельця окулярів, клин густо напудреного пористого носа, вологий капкан рота, який без упину клацав, то відкриваючись, то закриваючись, ніби ним керували за допомогою дротів, що тяглися з-під підборіддя. Ці французькі жінки! Сидять, в'яжуть і правлять теревені, тоді як ніж гільйотини зі скреготом зривається вниз. У них мала бути така сама бліда й товста куряча шкіра, що маленькими складками збиралася біля кутиків губ, під щелепами та очима, і такі самі великі селянські вуха, і такі самі тупі, важкі, вкриті ципками кулаки, схожі на кийки із чималим набалдашником, що у випадкові з російською жінкою тепер лежали, міцно зчепивши пальці, на червоній оксамитовій поверхні обабіч великих клунків спереду її тулуба. І обличчя їхні мали нести на собі такий самий вираз холоду, жорстокості й сили, як і оця мармиза (тут Кронстін дозволив собі емоційне визначення) у найжахливішої жінки СМЕРШу.
— Дякую, товаришу полковнику. Ваш аналіз диспозиції дуже цінний. Товаришу Кронстін, у вас є що додати? Коротко, будь ласка. Вже друга година ночі, і у всіх нас попереду важкий день. — Налиті кров'ю від перенапруги та недосипання очі генерала Г. втупились у непроникні темні озерця під опуклим лобом чоловіка, якого не треба було застерігати від багатослів'я. Кронстін ніколи не говорив багато, проте кожне його слово було варте цілої довгої промови інших колег.
Щодо себе, то Кронстін уже прийняв рішення, а то не дозволив би собі так довго затримувати увагу на цій жінці. Він повільно схилив голову набік і звів очі до стелі. В його навдивовижу м'якому голосі приховувалася владність, що привертала до себе пильну увагу.
— Товаришу генерале. Був такий собі француз Фуше, у певному розумінні його можна вважати вашим попередником. Якось він зауважив, що не можна вбити чоловіка, не знищивши його репутації. Звісно, вбити Бонда легко. Це зробить будь-який платний убивця, скажімо болгарин, якщо його проінструктувати належним чином. Друга частина операції — зруйнування репутації цієї людини — і важливіша, й складніша. На цій стадії мені ясно тільки одне: акцію треба провадити за межами Англії і лише в тій країні, де ми маємо вплив на пресу та радіо. Якщо ви запитаєте, як цього чоловіка туди заманити, можу сказати тільки, що принада має бути досить великою. Справу слід організувати так, що здобути принаду може лише цей чоловік і ніхто інший, бо тільки тоді його й пошлють по нашу принаду, хай там у якому куточку світу вона була. Щоб усе це не нагадувало пастки, я б запропонував надати такій принаді якоїсь незвичайності, ба й ексцентричності. Часом вони розцінюють ексцентричні пропозиції як своєрідний виклик. Я до певної міри поклався б на таке тлумачення їхньої психології, аби тільки вони послали по принаду цього важливого мисливця,— Кронстін замовк і опустив голову до рівня плечей генерала Г. — Я зміг би взяти участь у розробці такої пастки,— байдужно кинув він. — А зараз можу сказати лише одне: якщо принада приверне увагу своєї жертви, тоді нам знадобиться убивця, котрий блискуче володіє англійською мовою.
Кронстіна перевів погляд на червоний оксамит на столі. Обережно, немов торкаючись нервового центру проблеми, він додав:
— Нам також буде потрібна надійна і надзвичайно вродлива дівчина.
Сидячи біля вікна в своїй кімнаті й милуючись першими рожевими відблисками вечірньої зорі, що віддзеркалювались у шибках будинків на протилежному боці вулиці, оглядаючи далекі церковні бані, які, наче смолоскипи, палахкотіли над ламаною лінією московських дахів, єфрейтор державної безпеки Тетяна Романова почувала себе щасливою. Ні, це не було почуття романтичного щастя. Не мало воно нічого спільного і з екстазом зародження любовної пригоди — отого радісного періоду, коли навіть на обрії ще не видно, що невдовзі набіжать легкі, а потім усе важчі й химерніші хмарини. Йшлося про спокійне, влаштоване й надійне щастя, щастя мати можливість впевнено дивитися в майбутнє, чути такі приємні похвали, які сьогодні пролунали на її адресу з уст професора Денікіна, вдихати пахощі приготовленої на електроплитці доброї вечері, слухати її улюблену увертюру до «Бориса Годунова», що звучить по радіо у виконанні Московського державного симфонічного оркестру... До того ж довга зима й коротка весна вже минули, і надворі квітує червень.
Її кімната була маленькою коробкою у великому житловому будинку на Садово-Черногрязской улице. Збудована в'язнями в 1939 році, ця восьмиповерхова споруда правила за жіночий барак для співробітниць служб державної безпеки, що його дві тисячі кімнат, як і її помешкання на третьому поверсі, були переважно квадратними коробками з телефоном, гарячою та холодною водою, електрикою і спільними для кількох пожилиць ванною і туалетом. Дво- і трикімнатні квартири на двох горішніх поверхах призначалися для вищих чинів і були значно комфортабельніші, зрозуміло, з ізольованими вигодами. Житло розподіляли суворо за рангом, і, щоб досягти раю на восьмому, полковницькому поверсі, єфрейтор Романова мала б подолати багато сходинок — сержантську, лейтенантську, капітанську, майорську і підполковницьку.
Та бачить небо: вона задоволена своєю долею. Зарплата 1200 карбованців на місяць — а це на тридцять відсотків більше, ніж одержують у будь-якому іншому міністерстві,— своя кімната, дешеве харчування і одяг із закритих магазинів на першому поверсі будинку, щонайменше два квитки на балет чи в оперу щомісяця, двотижнева оплачувана відпустка щороку. А головне — надійна робота з добрими перспективами в Москві, а не в одному з отих осоружних провінційних міст, де ніколи нічого не відбувається і де поява нового фільму чи візит мандрівного цирку — єдина подія, що не дає людині передчасно лягти спати.
Звісно, за роботу в МДБ треба платити. Військова форма відокремлює тебе від решти світу. Люди бояться того, нібито суперечить дівочій природі, і це обмежує твоє товариство колом дівчат та хлопців з МДБ, за одного з яких, коли настане твоя черга, доведеться вийти заміж, щоб залишитися в міністерстві. А вони ж працюють, як чорти — від восьмої ранку до шостої вечора, п'ять з половиною днів на тиждень, з сорокахвилинною перервою на обід у їдальні. І це таки добрячий обід! Справжня їжа, після якої цілком можна вдовольнятися скромною вечерею, відкладаючи трохи грошей на соболину шубу, щоб одного дня замінити потерту сибірську лисицю.
З отакими думками єфрейтор Романова пішла наглянути за каструлею з густим супом, у якому плавали шматочки м'яса та кілька грибів. Смачні пахощі засвідчували, що суп уже майже готовий. Вимкнувши плитку, дівчина пішла помити перед вечерею руки — як її привчили з дитинства. Витираючи руки, Тетяна розглядала своє відображення у великому овальному дзеркалі над умивальником.
Один з її перших кавалерів казав їй, що вона нагадує юну Грету Гарбо. Яка нісенітниця! Сьогодні у неї гарний вигляд: розкішне темне шовковисте волосся, зачесане з високого чола рівно назад, стрімко спадає вниз, майже до плечей, а на кінчиках трохи закручується (єфрейтор Романова призналася собі, що перейняла цю зачіску в Гарбо). М'яка бліда шкіра, темно-голубі очі під прямими бровами (вона заплющила одне око, а потім друге—так, очі в неї справді видовжені!), чарівні вилиці із сліпучим відблиском слонової кістки, рівний, ледь погордливий ніс і гарний рот. Який він? Чи не занадто широкий? Певне, жахливо широкий, особливо, коли вона всміхається. Тетяна всміхнулася до дзеркала. Так, широкий, але ж точнісінько такий і в Грети Гарбо. Зрештою, її повні вуста мають красиву форму. На куточках губів ледь помітний натяк на усмішку. Ніхто не скаже, що це холодний рот! А овал обличчя? Чи він, бува, не задовгий? Чи не загостре в неї підборіддя? Вона крутила головою на всі боки й роздивлялася свій профіль. Важка запона волосся спадала на праве око, і вона мусила зачісувати його назад. Гаразд, підборіддя можна вважати загостреним, але аж ніяк не гострим. Вона знову поглянула в дзеркало й заходилася проводити щіткою по довгому важкому волоссю. Грета Гарбо! О, Тетяна — дівчина хоч куди, про це їй говорило багато чоловіків, не кажучи вже про дівчат; вони завжди приходили до неї з проханнями підказати, як дати раду зачісці і що робити з обличчям. Усе це так, та конкурувати з відомою кінозіркою!.. Чи не занадто? Вона зробила собі гримасу й пішла вечеряти.
Єфрейтор Тетяна Романова була справді дуже вродлива дівчина, її висока пружна постать рухалася пластичне і граційно. Понад рік навчалася вона в ленінградській балетній школі і облишила танцювальну кар'єру тільки через те, що на дюйм перевершила встановлену для зросту межу — п'ять футів і шість дюймів. Але школа навчила її гарно поводитись і красиво ходити. Захоплення фігурним катанням — а вона цілий рік відвідувала ковзанку на стадіоні «Динамо» — забезпечувало їй не лише здоровий колір обличчя, а й престижне місце в першій жіночій збірній «Динамо». І руки, й перса у неї були бездоганні. Можливо, пурист і не схвалив би її спини з міцними м'язами, адже внаслідок систематичних вправ вони втратили плавність, жіночність ліній і тепер, округлі ззаду й пласкі, тверді з боків, випиналися, як чоловічі клуби.
Тетяною захоплювалася не тільки вся англійська перекладацька секція центрального архіву МДБ, а й багато хто за межами цієї служби. Та всі її поклонники розуміли: мине не так багато часу, і один із старших офіцерів владно витягне її з цієї скромної секції і зробить своєю коханкою, а якщо дуже треба буде, то й дружиною.
Дівчина висипала густий суп до невеличкої порцелянової тарілки, обідком якої за запряженими кіньми санями бігли вовки, накришила туди трохи чорного хліба і всілася біля вікна вечеряти, їла вона повільно, вишукано тримаючи пальцями гарну ложку, яку кілька тижнів тому крадькома сховала до своєї сумочки за веселою вечерею в готелі «Москва». Помивши посуд, Тетяна знову повернулася до вікна й нарешті закурила свою першу цього дня сигарету (в Росії жодна порядна дівчина на людях не курить, хіба що в ресторані, бо інакше її негайно звільнять з роботи). Відчуттю повного комфорту заважав скімливий дисонанс туркменського оркестру. Цей жахливий східний мотлох напевне транслюють задля того, щоб задовольнити куркулів тієї віддаленої від центру варварської республіки! Чому б не грати щось культурное? Сучасну джазову музику, наприклад, або щось класичне? Цей мотлох не тільки огидний, він ще й застарілий.
Різко задзвонив телефон. Вона вимкнула радіо й узяла трубку.
— Єфрейтор Романова? — Це був голос її улюбленого професора Денікіна, який у неслужбовий час завжди називав її Тетяною чи навіть Танею. Що б це могло означати?
Дівчина широко розплющила очі.
— Так, товаришу професоре.
— За п'ятнадцять хвилин, тобто о восьмій тридцять вас викликають на розмову до товариша полковника Клебб, Второй отдел. — Голос на іншому кінці дроту був чужий, холодний. — Заходьте до квартири тисяча вісімсот сімдесят п'ять на восьмому поверсі вашого будинку. Вам ясно?
— Але, товаришу професоре, чому? Навіщо? Що... що сталося?.. її урвав дивний, якийсь неприродно напружений голос її улюбленого професора:
— Це все, товаришу єфрейторе.
Дівчина тримала трубку перед собою, втупившись у неї божевільними очима, неначе з отих маленьких дірочок у чорній мембрані ще можна було витиснути якесь пояснення.
— Алло! Алло!
Але в трубці відлунював тільки її власний голос. Вона відчула, як ниє в неї рука й передпліччя через те, що вона надто міцно стискала трубку. Повільно нахилившись, Тетяна поклала її на важіль. Заціпеніла, постояла ще хвилину, безтямно позираючи на чорний апарат. Може, зателефонувати професорові? Ні, ні в якому разі. Він говорив так, як і належало говорити, бо знав, як знала й вона сама, що всі телефонні розмови в будинку прослуховувались або записувались на плівку. Ось чому він не сказав жодного зайвого слова. Певне, йдеться про державну справу. Таких повідомлень треба спекуватись якомога швидше, не вдаючись до багатослівних розмов. Скидаєш із рук жахливу карту, передаєш пікову даму комусь іншому — і твої руки знову чисті.
Дівчина прикусила зубами суглоби пальців. Що їм потрібно від неї? Що вона такого зробила? Розпачливо, знервовано вона порпалася в своєму давньому й недавньому минулому. Може, вона допустилася в своїй роботі якоїсь непоправної помилки, і її щойно виявили? А може, з її вуст злетіли якісь слова, спрямовані проти держави, якийсь жарт, про який доповіли куди слід? Цього не можна скидати з рахунку. Які це слова? Коли вона їх сказала? Якби це сталося, вона б вчасно відчула провину чи страх. Ні, її сумління чисте. А поцуплена ложка? Невже це?.. Державна власність! Треба викинути її з вікна. Негайно. Якнайдалі. Та ні, цього не може бути. Надто дрібна річ. Дівчина пригнічено згорбилась, і її руки безсило повисли вздовж тіла. Повернувшись до тями, вона підвелася, підійшла до шафи й дістала свою парадну форму. На очі напливали сльози страху та дитинного збентеження. Скоріше за все тут щось інше... За такі речі СМЕРШ нікого не хапає. Тут щось значно гірше...
Тетяна поглянула на свій дешевенький годинник. Залишалося сім хвилин! її охопила нова хвиля паніки. Другим боком долоні вона витерла сльози і рвучко дістала з шафи білизну. Мало їй невідомої халепи, то ще й треба спізнитися! Поквапне роздягаючись, вона рвала на білій бавовняній блузці ґудзики. Вмиваючись і зачісуючись, мов у лихоманці, Тетяна гарячково роздумувала над диявольською таємницею. Так допитливе дитя штрикає палицею в дірку, де причаїлася гадюка, і хоч з якого боку до тієї дірки підступай, а звідусіль долинає грізне сичання.
Тетяна не здогадувалась про свою провину, і зустріч із будь-яким щупальцем цього восьминога не обіцяв їй нічого доброго. Вже сама назва організації викликала ненависть, і промовляти її вголос нормальні люди уникали. СМЕРШ, смерть шпионам. Це були страшні слова, слова з могили, сам шепіт смерті, слова, яких ніхто ніколи не згадував, навіть обмінюючись службовими новинами з друзями. І найжахливіше, що існувало всередині цієї жахливої організації, називалося Второй отдел — відділ тортур і смерті. Його начальником була жінка — Роза Клебб! Про неї потай розповідали неймовірні речі, які Тетяна бачила хіба в нічних кошмарах. А тепер з нею треба знайомитись наяву.
Переказували, нібито Роза Клебб сама не пропускала жодної тортури. В її кабінеті зберігалася забризкана кров'ю сорочка і низенький похідний ослінчик. Коли вона сновигала підвальними коридорами в тій сорочці і з ослінчиком у руці, навіть співробітники СМЕРШу, відчувши її появу, замовкали й низько схилялися над паперами, а дехто навіть схрещував у кишені пальці. І ця диктатура моторошної тиші тривала доти, доки вона не поверталася до свого кабінету. Очевидці пошепки розповідали, як вона присуває свій ослінчик до прип'ятої до столу для допитів жертви, сідає, вдивляється в обличчя нещасного й тихо промовляє:
«Номер один»,— чи: «Номер два»,— чи: «Номер двадцять п'ять». А слідчий знає, що вона має на увазі, і починає своє діло. Тоді вона присувається впритул, на відстань у кілька дюймів до обличчя своєї жертви, вдивляється в її очі, вдихає її муки, як найсолодші парфуми, і, залежно від виразу очей, тихо керує тортурами за допомогою коротких настанов: «Тепер номер тридцять шість»,— чи: «А зараз номер шістдесят чотири»,— і слідчий змінює репертуар. Як тільки з очей зникає мужність та опір і вони, ослаблені, кволі, ладні благати про милосердя, отут вона і вступає зі своєю туркотливою мелодією:
«Так, так, мій голубе. Скажи, мій гарненький, і всьому поганому настане край. Усе скінчиться. Все. Ой, як тобі боляче, моя дитино! Людина так втомлюється від болю! Людина хоче, щоб біль ущух. Людина хоче спокійно полежати, а біль щоб ніколи більш не приходив. Твоя мати тут, поруч, вона думає про те, як припинити цей біль. Вона приготувала тобі гарне, м'яке, тепленьке ліжко, щоб ти виспався і про все забув... забув... забув. Говори,— лагідно шепотіла Клебб. — Усе, що хочеш, тільки говори, і матимеш спокій, і не буде ніякого болю...» А якщо в очах все ще лишалися рештки опору, вона знову починала свою туркотливу пісню: «Але ж ти й дурненький, мій любчику! Ох, який дурненький! Цей біль — ніщо. Ніщо! Ти не віриш мені, мій голубчику? Тоді твоя мати буде змушена спробувати трохи, тільки трішечки номер вісімдесят сім».
Слідчий чує номер і міняє інструменти та об'єкти їхнього застосування, а вона сидить верхи на ослінчику й спостерігає, як повільно витікає життя з очей у жертви, аж поки настане час закричати у самісіньке вухо, бо інакше жертва вже не почує...
Рідко хто міг далеко зайти дорогами смершівського болю, не кажучи вже про те, щоб подолати їх до кінця. А якщо лагідний голос обіцяє спокій, то він майже завжди виграє, бо Роза Клебб якимсь побитом уловлювала в стражденних очах ту мить, коли доросла людина оберталася на дитя, що плаче за мамою. І вона служитиме цьому дитяті образом матері й тим ламатиме йому дух, тоді як тверді чоловічі слова тільки додавали б йому сили.
Ось і зламано ще одного підозрюваного, і Роза Клебб рушає зі своїм похідним ослінчиком коридорами назад, скидає забруднену сорочку й повертається до свого кабінету. Чутка про те, що все скінчилось, одразу ж облітає весь підвал, і люди знову підіймають голови.
Тетяна позирнула на годинник. Залишалося чотири хвилини, її руки машинально пробігли по формі. Останній погляд у дзеркало. Дівчина обернулася, ніби прощаючись зі своєю милою, маленькою кімнаткою. Чи побачить вона її знову?
Романова попростувала довгим коридором і натисла кнопку, викликаючи ліфт. Коли він підійшов, вона вже випростала плечі, підвела підборіддя й ступила до кабіни, як ступають на гільйотину.
— Восьмий,— кинула вона дівчині-ліфтерці. Тетяна стояла обличчям до дверцят, подумки промовляючи слова, яких не вживала з дитячих років: «Боже мій! Боже мій! Боже мій!..»
Стоячи біля пофарбованих у кремовий колір, без жодної позначки дверей, Тетяна намагалася уявити внутрішній вигляд цієї квартири. Різкий голос наказав їй увійти. Дівчина легенько штовхнула двері, і вони прочинилися. В ніс ударив запах, від якого можна було зомліти. Вона безпорадно зупинилася на порозі вітальні, втупившись в очі жінки, що сиділа за круглим столом у колі світла від абажура.
Це був знайомий запах метро спекотного вечора — ядуча суміш тваринних випарів. У Росії люди бризкаються чимсь запахущим незалежно від того, чи приймали вони ванну, чи ні (хоча заради справедливості слід зазначити, що переважно вони її не приймають), тож здорові, чисті дівчата, як оце Тетяна, щоб уникнути смороду метро та громадського транспорту, звичайно намагаються ходити на роботу пішки, якщо тільки дощ чи сніг не стає нездоланною перешкодою. І тепер Тетяна пірнула в точнісінько такі запахи, її ніздрі засіпались від огиди, і саме огида вкупі із зневагою до особи, спроможної жити серед таких «ароматів», додали їй сили поглянути в жовтуваті очі, які цупко вчепилися в неї крізь квадратні скельця окулярів. У таких очах нічого не прочитаєш, бо це очі, які беруть, а не дають. Вони повільно обмацували Тетяну, мов об'єктив кінокамери, що фіксує об'єкт на сховану десь усередині плівку.
— Ти гарна дівчина, товаришу єфрейторе,— порушила мовчанку полковник Клебб. — Ану, пройдися кімнатою отуди й назад.
Що могли означати ці медові слова? Відчуваючи на шиї туго напнутий ретязь страху перед цією жорстокою жінкою, Тетяна покірно зробила те, що їй наказали.
— Скинь кітель. Поклади його на стілець. Підніми руки над головою. Вище! Ще вище! Тепер нахились і торкнися черевиків. Випростайсь. Добре. Сідай. — Жінка розмовляла, як лікар. Вона показала на стілець навпроти себе, опустивши свої широко розплющені допитливі очі на папку, що лежала на столі.
Це моя записка, подумала Тетяна. ОЙ, як цікаво було б зазирнути до паперу, що визначає все твоє життя! А яка товста папка! Дюймів два завтовшки. Що там написано на всіх отих сторінках? Вона дивилася на розгорнену папку зачарованими очима.
Полковник Клебб переглянула останні сторінки і згорнула папку. Обкладинка була оранжевого кольору з чорною смугою по діагоналі. Що означали ці кольори?
Жінка звела на неї важкий погляд, і Тетяна якось спромоглася хоробро зиркнути їй у відповідь.
— Товаришу єфрейторе,— це був голос влади, голос старшого офіцера,— про вашу роботу подано добрі рапорти. Відмінні характеристики і з приводу виконання службових обов'язків та щодо спортивних справ. Держава вами задоволена, Романова.
Тетяна не могла цьому повірити. Спершу вона ледь не знепритомніла, потім уся зашарілась і зрештою зблідла. Поклавши руки на край столу, Тетяна, затинаючись, пробелькотала кволим голосом:
— Д... дякую, товаришу п...полковнику!
— Завдяки вашій відмінній службі вас вибрали виконувати дуже важливе завдання. Це — велика честь! Вам зрозуміло?
Хай там що далі станеться, а це краще, ніж те, що б могло бути.
— Так точно, товаришу полковнику!
— Завдання покладає на вас велику відповідальність. Воно дасть вам змогу одержати вище звання. Вітаю вас із підвищенням, товаришу єфрейторе! Виконавши завдання, ви станете капітаном державної безпеки.
Для дівчини двадцяти чотирьох років це була нечувана кар'єра! Але тут відчувалася небезпека; її викликав у Тетяни той страх, що прокидається в тварини, коли вона бачить за шматком м'яса сталеві щелепи капкана.
— Це — велика честь, товаришу полковнику!—Хрипкий голос погано приховував її збентеженість.
Роза Клебб мимоволі рохкнула: для неї не був таємницею внутрішній стан дівчини ще від тієї миті, коли вона одержала розпорядження прибути на восьмий поверх. Ефект несподівано теплого прийому, шок, а потім — полегкість після того, як вона почула добрі новини. Загалом це було вродливе, простодушно-невинне дівча. Саме те, чого вимагала конспирация. Тепер можна трохи й розслабитись.
— Люба моя,— лагідно мовила Клебб,— це ж просто недбальство з мого боку! Таке підвищення слід відзначати склянкою вина. Ви не повинні думати, що ми, старші офіцери, позбавлені людяності. Ми вип'ємо разом. Це гарна нагода відкоркувати пляшку французького шампанського.
Роза Клебб підійшла до буфета, куди ад'ютант ще раніше поклав її замовлення.
— Покуштуйте-но оцих шоколадних цукерок, поки я відкорковуватиму пляшку. Це справа нелегка! Для такої роботи нам, жінкам, справді потрібні чоловіки. Хіба не так?
Коробка мала зовні привабливий вигляд, та коли її поставили на стіл, усередині почувся жахливий стук чогось твердого.
— Швейцарський шоколад — найкращий. Круглі цукерки — з м'якою начинкою, квадратні — без начинки.
У відповідь Тетяна щось вдячно промуркотіла. Вона вибрала круглу цукерку — певне, таку легше проковтнути. В роті у неї було сухо від страху перед тією миттю, коли вона нарешті побачить пастку й відчує на шиї зашморг. Це має бути щось жахливе, якщо його треба приховувати під усім оцим лицедійством. Шматочок шоколаду зрадницьки застряг у неї в горлі, і їй милостиво подали келих шампанського. Роза Клебб, високо піднявши келиха, нахилилася над Тетяною.
— За ваше здоровье, товаришу Тетяно! Прийміть мої найтепліші вітання. Тетяна пристебнула до свого обличчя жахливу посмішку. Піднявши й собі келиха, вона легенько вклонилася.
— За ваше здоровье. товаришу полковнику!
Дівчина випила шампанське одним духом, що в Росії звичайна річ, і поставила келиха перед собою. Роза Клебб умить наповнила його знову, розливши при цьому трохи на стіл.
— А тепер — за успіхи вашої нової служби, товаришко! — урочисто проголосила Клебб, і солодка усмішка розпливлася в неї на обличчі. Вона чекала реакції своєї гості. — За СМЕРШ!
Тетяна одерев'яніло зіп'ялася на ноги й схопила повний келих.
— За СМЕРШ! — ледве промовили її вуста.
Вона похлинулася вином і через це здолала келиха за два рази. На стілець Тетяна опускалася важко. На роздуми Клебб не залишила їй жодної хвилини. Вона всілася навпроти й поклала руки долонями на стіл.
— А тепер, товаришко, до справи! — знову владно промовила Клебб. — Вам доведеться чимало попрацювати. — Полковник нахилилася вперед, до самого вуха Тетяни. — Вам коли-небудь хотілося пожити за кордоном, товаришко? У зарубіжній країні.
Шампанське робило своє діло. Мабуть, найгірше ще чекає її попереду, і хай воно приходить, не забарившись.
— Ні, товаришу полковнику. Я щаслива і в Москві.
— Ви собі не уявляєте, що це таке — жити на Заході! Прекрасний одяг, джаз, модерні речі.
— Ні, товаришу полковнику. — Тетяна говорила правду: вона не тільки не уявляла собі цього, а й ніколи про таке не думала.
— А якщо цього вимагатиме держава?
— Я підкорюся.
— З доброю охотою?
Тетяна ледь помітно знизала плечима.
— Треба робити те, що наказують.
Старша жінка зробила паузу. Наступне запитання було пов'язане з дівочою конспирацией.
— Ви незаймана, товаришко? О Боже, подумала Тетяна.
— Ні, товаришу полковнику.
Вологі вуста виблискували, як два люстерка.
— Скільки чоловіків?
Тетяна так зашарілася, ніби всередині в неї все палало. Російські дівчата загалом стримані й невибагливі до сексу. Сексуальний клімат у Росії нагадує середину Вікторіанської доби. їй було прикро чути ці вже самі собою обурливі запитання ще й тому, що ставилися вони холодним інквізиторським тоном державної особи, якої досі на її життєвому шляху не траплялося. Тетяна набралася духу й подивилася просто в жовті очі.
— Скажіть, будь ласка, товаришу полковнику, яка мета цих інтимних запитань?
Роза Клебб випросталась, її голос просвистів, як батіг:
— Схаменіться, товаришко! Вас викликали не для того, щоб ви ставили запитання! Ви забуваєте, з ким розмовляєте. Відповідайте! Тетяна відступила:
— Троє чоловіків, товаришу полковнику.
— Коли? В якому віці? — Важкі жовті очі уп'ялися у блакитні очі дівчини. Тетяна ледве стримувала себе, щоб не розридатись.
— У школі. Мені було сімнадцять. Тоді в Інституті іноземних мов. Мені було двадцять два. Потім торік. Мені було двадцять три. Це був друг, якого я зустріла на ковзанці.
— Будь ласка, їхні прізвища, товаришу. — Роза Клебб узяла олівця й присунула до себе записника.
Тетяна затулила руками обличчя й таки розридалась.
— Ні! — вихоплювалося в неї поміж приступами схлипування. — Ні! Ніколи! Хоч би що зі мною робіть! Ви не маєте права!
— Припиніть істерику! — Голос Клебб перейшов на сичання. — Я можу дістати від вас за п'ять хвилин ці імена чи те, про що мені захочеться дізнатись, або й узагалі все що завгодно! Ви ведете небезпечну гру, товаришко. Моє терпіння не вічне. — Клебб зробила паузу: вона заговорила надто суворо. — Зараз ми зробимо перерву. Ці прізвища ви назвете мені завтра. Ми не заподіємо тим чоловікам ніякої шкоди, їм поставлять одне чи два запитання про вас — прості технічні запитання, і все. А тепер сідайте і витріть сльози. Ми більше не робитимемо дурниць.
Роза Клебб підвелась, обійшла стіл і зупинилася над Тетяною. Голос її тепер був лагідний, улесливий.
— Заспокойся, люба моя, заспокойся. Ти повинна мені довіряти. Я надійно зберігатиму твої маленькі таємниці. Ось випий трохи шампанського і забудь про ці дрібні прикрощі. Ми повинні бути друзями. Нам треба працювати разом. Ти повинна навчитися, моя люба Тетяно, ставитись до мене, як до рідної матері. Ось на, випий. До дна.
Тетяна дістала з-за пояска на талії носовичок і приклала до очей. Тремтливою рукою взяла келиха з шампанським і, не підводячи голови, почала пити його дрібними ковтками.
— Допивай, моя люба. — Роза Клебб, підбадьорливо крекчучи, нахилилася над дівчиною, немов жахлива квочка.
Тетяна покірно спорожнила келиха й відчула, як її опір зникає, нею оволодіває втома, і вона ладна зробити все, аби тільки покінчити з цією розмовою, забратися звідси й заснути. Тепер вона усвідомила, що означає потрапити на допит, і почула голос, яким розмовляє там, на допитах, Клебб. Він таки діє, цей голос: ось і вона вже слухняна, готова до співробітництва.
Роза Клебб повернулася на своє місце, і з-під материнської маски, що все ще не сходила з її обличчя, прозирнув оцінювальний погляд.
— А тепер, люба моя, лише одне маленьке інтимне запитання. Як водиться серед нас, дівчат. Ти дістаєш насолоду від злягання? Чи приносить воно тобі радість? Багато радості?
Тетяна знову затулилася долонями і змучено глухо відповіла:
— Так, товаришу полковнику... Звичайно. Коли любиш... — Голос її відлітав кудись убік. Що вона може сказати? Яку відповідь хоче почути ця жінка?
— Гаразд. А тепер уявімо собі ситуацію, коли ти, моя люба, не закохана. Як тоді? Чи даватиме тобі насолоду злягання з чоловіком?
Тетяна нерішуче труснула головою. Вона забрала руки від обличчя, нахилила голову, її волосся розсипалося важкими пасмами. Вона щиро спробувала уявити собі таку ситуацію, але не змогла. Тому просто зробила припущення:
— Гадаю... це залежатиме від чоловіка, товаришу полковнику.
— Логічна відповідь, моя люба. — Роза Клебб висунула шухляду, дістала фотографію і поклала її перед дівчиною. — А от із таким чоловіком, наприклад?
Дівчина обережно піднесла фото до очей, так, неначе воно могло загорітися в її руках. Боязко глянула на вродливе, безжальне обличчя і напружила уяву, намагаючись щось відчути.
— Я не можу сказати з певністю, товаришу полковнику. Він симпатичний. Можливо, якщо він ніжний... — Вона занепокоєно відсунула від себе знімок.
— Е ні! Тримай його в себе, люба моя! Постав його поруч зі своїм ліжком і повсякчас думай про цього чоловіка. Згодом на своїй новій роботі ти дізнаєшся про нього більше. А тепер... — її очі за квадратними скельцями заблищали. — Тобі не кортить довідатись, яка буде твоя нова робота? Заради якого завдання тебе вибрали з-поміж усіх дівчат у Росії?
— Так точно, товаришу полковнику! —Тетяна слухняно звела очі просто в дуло націленої на неї рушниці, її таки взяли на мушку, і вологі гумові вуста спокусливо розтулилися.
— Вас вибрали виконати приємний обов'язок, товаришу єфрейторе. Це, як ми кажемо,— справжня любовна робота. Ваш обов'язок — закохатися. І це все. Більше нічого. Лише закохатися в цього чоловіка.
— Але хто він такий? Я його навіть не знаю. Рот у Рози Клебб переможно скривився. Що ж, дурній крихітці буде над чим помислити!
— Він — англійський шпигун!
— Боже мій! — Тетяна затулила вуста рукою, злякавшись власних слів. Вона отетеріла від несподіванки й вирячила на Розу Клебб трохи п'яні очі.
— Так! — Роза Клебб була задоволена ефектом, який справили її слова. — Він — англійський шпигун. Можливо, найвідоміший з усіх. І віднині ви з ним кохаєтесь. Отож вам слід звикати до цієї думки. І ніяких дурниць, товаришу! Ми повинні бути серйозними. Це важлива державна справа, і вас обрано як засіб її вирішення. Тож, будь ласка, ніяких дурниць! А тепер — деякі практичні деталі. — Клебб замовкла і раптом вибухнула: — Та забери руку від свого дурного обличчя! І не дивись, як перелякана корова. Сідай і уважно слухай. Бо буде гірше. Зрозуміло?
— Так, товаришу полковнику. — Тетяна слухняно випростала спину й поклала руки на коліна, як на заняттях у школі офіцерів безпеки. Уява її розпалилася, та на емоції не було часу. Набутий нею досвід підказував, що йдеться про операцію державної ваги — їй належало працювати на Батьківщину! її обрали для важливої конспирации, і як офіцер МДБ вона повинна виконувати свій обов'язок і виконувати його добре. Тетяна приготувалася з професійною увагою слухати полковника.
— Поки що,— Клебб увімкнула свій офіційний голос на повну потужність,— скажу коротко. Більше почуєте згодом. Протягом кількох наступних тижнів вас щонайдетальніше готуватимуть до операції, аж поки ви добре засвоїте те, що вам належить робити. Вас навчать іноземних звичаїв, забезпечать прекрасним одягом, проінструктують з усіх мистецтв жіночої зваби. Потім вас пошлють до зарубіжної країни, кудись у Європу. Там ви зустрінете цього чоловіка і спокусите його. В цій справі ви не повинні відчувати ніяких дурних докорів сумління, бо ваше тіло належить державі. Держава пестила його від самого вашого народження. Тепер ваше тіло мусить попрацювати на державу. Зрозуміло?
— Так точно, товаришу полковнику! Логіка тут була неспростовна.
— Ви супроводжуватимете цього чоловіка до Англії. Там вам, безсумнівно, влаштують допит. Він буде легкий. Англійці не застосовують жорстоких методів. Ви відповідатимете так, як зможете, аби тільки не завдати шкоди державі. Вас озброять бажаними для нас відповідями. Можливо, вас відвезуть до Канади — туди англійці висилають певну категорію іноземних в'язнів. Але тоді вас врятують і повернуть до Москви. — Клебб пильно стежила за реакцією дівчини, що сприймала все, здавалося, без жодних сумнівів. — Як бачите, це досить проста справа. У вас є запитання на цьому етапі?
— А що буде з тим чоловіком, товаришу полковнику?
— Для вас це не має значення. Ми використаємо його як засіб, щоб ви потрапили до Англії. Мета операції — передати британцям фальшиву інформацію. Для нас, товаришу, цікавими будуть і ваші враження від життя в Англії. Донесення такої добре тренованої і розумної дівчини, як ви, стануть для держави у великій пригоді.
— Так точно, товаришу полковнику! — Тетяна відчула, якої вона набуває ваги, і раптом усе це прибрало в її очах привабливого вигляду. Аби тільки вона змогла зробити все як слід! А вона, безперечно, робитиме все якнайкраще. А що, коли їй не пощастить закохати в себе англійського шпигуна? Нахилившись, Тетяна знову поглянула на фотографію. Яке привабливе обличчя! А що таке мистецтво зваби, про яке правила ця жінка? Може, це за його допомогою...
Задоволена Роза Клебб підвелася з-за столу.
— А тепер, люба моя, можна й розслабитись. На сьогодні досить. Я піду й приведу себе до ладу, і ми зможемо поговорити по-дружньому. За хвилину я повернуся, їж цукерки, а то я їх просто викину. — Роза Клебб зробила невиразний жест і з діловим виглядом вийшла до сусідньої кімнати.
Тетяна знову сіла. То ось про що йдеться! Зрештою, не так воно все й погано. Яка полегкість! А яка честь бути обраною для такої важливої справи! Навіщо було так лякатися! Звісно, державні мужі не дозволять зашкодити невинній людині, яка чесно працює і не має в своїй записке темних плям. Зненацька вона відчула неймовірну дочірню вдячність до великої держави, а також гордість, що тепер вона матиме змогу повернути дещо зі своїх боргів. Навіть ця жахлива жінка Клебб насправді не така вже й погана, як здавалося досі.
Тетяна все ще весело розмірковувала про ситуацію, коли двері до спальні прочинились і з'явилася «жінка Клебб».
— Як тобі оце, люба моя? — Полковник Клебб розпростерла свої дебелі руки й закрутилася на всі боки, зводячись, мов манекенниця, навшпиньки. Потім стала в класичну позу, відкинувши одну руку набік, а другу поклавши на талію.
У Тетяни відвисла щелепа. Вона, як у лихоманці, намагалася придумати, що їй сказати. Полковник СМЕРШу Клебб надягла напівпрозору нічну сорочку з оранжевого крепдешину із фестонами навколо короткої квадратної шиї, а на зап'ястках — із широкими в оборках рукавами. Під сорочкою чітко виднівся ліфчик із двома великими трояндами з рожевого атласу. Нижче красувалися короткі й широкі старомодні штанці до колін, теж із рожевого атласу й з еластичною стрічкою вище колін. З-під напіввідкритих зборок нічної сорочки випиналось одне коліно з ямкою, схоже на жовтуватий кокосовий горіх. Ноги були взуті в рожеві атласні капці з помпончиками із страусових пір'їн. Роза Клебб скинула окуляри, і на її «роздягненому» обличчі одразу ж проступив товстий шар фарби, туші та губної помади. Одне слово, у неї був вигляд найстарішої і найстрашнішої в світі повії.
— Дуже симпатично,— затинаючись, промимрила Тетяна.
— Правда? — манірно протягла жінка. Потім підійшла до широкої канапи в кутку, накритої кричущим зразком селянського килимарства; під стіною лежали брудні атласові диванні подушки пастельних кольорів. З радісним вигуком Роза Клебб упала на канапу й застигла в карикатурній подобі пози мадам Рекам'є. Тоді спроквола потяглася до розетки й ввімкнула настільну лампу з рожевим абажуром, підставка до якої була зроблена у формі оголеної жінки — імітація під скло а-ля Лалік. Долонею Клебб поплескала по канапі поруч із собою:
— Вимикай верхнє світло, люба моя. Вимикач біля дверей. Приходь і сідай коло мене. Ми повинні пізнати одна одну трохи ближче.
Тетяна підійшла до дверей. Вимкнула світло. Потім рішуче схопила дверну ручку, повернула її, відчинила двері й спокійно ступила в коридор. І тут її нерви не витримали — вона щосили грюкнула дверима і, не озираючись, затуливши руками вуха, побігла коридором, щоб не почути крику переслідувачки. Та крик і не пролунав.
Був ранок наступного дня.
Полковник Клебб сиділа за своїм столом у просторому кабінеті в підвалах СМЕРШу, що був її штаб-квартирою. А втім, це був не кабінет, а просто приміщення для роботи. Одну стіну повністю закривала карта Західної півкулі, а другу, протилежну,— Східної. Під лівою рукою періодично видавав сигнал апарат «Телекриптон», дублюючи іншу машину в шифрувальному відділі, що розмістився під високими радіощоглами на даху будинку. Час від часу полковник Клебб відривала стрічку і прочитувала її за допомогою коду. Власне, це була формальність. У разі важливих подій її поінформують телефоном. Кожний агент СМЕРШу в усьому світі перебував під контролем цієї кімнати — контролем пильним, залізним.
Важке обличчя Клебб мало похмурий і неуважливий вигляд, куряча шкіра під очима висіла, мов торбина з непотребом, а білки очей були помережані червоними прожилками.
Тихо промуркотів один із трьох телефонів. Клебб підняла трубку.
— Пришліть його до мене.
Вона обернулася до Кронстіна, який замислено колупався в зубах розігнутою скріпкою для паперів. Він сидів у кріслі під лівою стіною, якраз під носаком Африки.
— Це Гранітський.
Кронстін повільно повернув голову.
Ред Грант увійшов і тихо причинив за собою двері. Він ступив до столу й зупинився, покірно, навіть якось спрагло вдивляючись в очі начальниці. Кронстін подумав, що він має вигляд могутнього англійського дога, який чекає, щоб його нагодували.
Роза Клебб холодно розглядала його.
— Ви у формі й готові працювати?
— Так точно, товаришу полковнику!
— Що ж, подивимось. Роздягніться.
Анітрохи не здивувавшись, Грант скинув піджак і, роззирнувшись, нарешті кинув його на підлогу. Якось машинально він скинув і решту одягу, роззувся. Велике червоно-коричневе тіло із золотистим волоссям аж сяяло в одноманітно темній кімнаті. Грант стояв розслаблений, руки вільно звисали, одне коліно було трохи нахилене вперед, наче він позував у художньому класі.
Клебб підвелася і вийшла з-за столу. Вона прискіпливо оглядала тіло, тицяючи пальцем там, мацаючи м'язи тут, ніби купувала коня. Оглядаючи Гранта далі, вона обійшла його ззаду. Кронстін побачив, як вона дістає з кишені свого кітеля якусь металеву річ і примощує її собі в руку. Жінка впритул підступила до того місця, де у людей шлунок. Тримаючи праву руку за спиною, вона втупилася Грантові в очі. І раптом блискавично, вкладаючи в удар усю свою силу, зацідила правим кулаком з важким бронзовим кастетом у сонячне сплетіння чоловіка перед собою.
Гуп!
Від несподіванки й болю Грант аж пирхнув. Його коліна трохи зігнулися, але враз випростались. На мить очі в нього заплющились, як в агонії, потім розплющилися і з лютим червонястим блиском утупилися вниз у холодні, жовті допитливі очі за квадратними скельцями окулярів. Крім багрового спалаху на шкірі трохи нижче грудної кістки, на тілі в Гранта не з'явилося жодної ознаки слабкості чи навіть наслідків удару, що будь-якого нормального чоловіка поклав би на землю, і він ще довго корчився б від болю.
Роза Клебб злостиво посміхнулася. Вона сховала назад до кишені кастета, повернулася до столу й сіла, поглянувши якось аж гордо на Кронстіна.
— Що ж, він нам підходить. Кронстін гмукнув.
Оголений чоловік вишкірив зуби в лукавій, задоволеній усмішці. Тепер він міг дозволити собі потерти забите місце. Уважно спостерігаючи за ним, Роза Клебб заявила офіційним тоном:
— Для вас є робота, товаришу Гранітський. Важливе завдання. Важливіше за будь-яке інше у вашій біографії. Виконавши його, ви дістанете нагороду (очі в Гранта заблищали), бо воно складне й небезпечне. Ви поїдете в зарубіжну країну, сам. Вам ясно?
— Так точно, товаришу полковнику! — Грант був збуджений. Він відчував шанс зробити великий крок уперед. Яка буде нагорода? Орден Леніна? Він уважно слухав далі.
— Об'єкт — англійський шпигун. Ви хотіли б убити англійського шпигуна?
— Так точно, дуже хотів би, товаришу полковнику! — Ентузіазм у Гранта був непідробний: він завжди мріяв убити англійця. З тими вилупками у нього свої порахунки.
— Попереду у вас багато тижнів посилених тренувань та іншої підготовки. Ви працюватимете під виглядом англійського агента. Ваші звички й зовнішність для цього трохи грубуваті, тож доведеться опановувати манери... — В її голосі прозвучало кепкування. — Джентльменські манери. Вас передадуть до рук одного англійця, колишнього працівника з Форін оффіс у Лондоні. Його завдання полягатиме в тому, щоб надати вам бодай якоїсь подоби англійського шпигуна. Вони беруть на службу людей різних. Це буде неважко, але доведеться опанувати багато речей. Хоча операція відбудеться наприкінці серпня, починати підготовку треба вже тепер. Попереду багато роботи. Одягніться і повертайтеся до мого ад'ютанта. Зрозуміло?
— Так точно, товаришу полковнику! — Грант навчився не ставити запитань. Він жужмом зібрав свій одяг і, байдужий до жіночих очей, почав застібати на ходу штани. Вже біля дверей обернувся. — Дякую вам, товаришу полковнику!
Роза Клебб саме занотовувала свої враження від розмови і не тільки не відповіла, а навіть не кинула на нього погляду. Грант вийшов, тихо причинивши за собою двері.
Жінка пожбурила ручку й відкинулася в кріслі.
— Ну ось, товаришу Кронстін. Чи треба нам щось обговорити перед тим, як запускати машину на повний хід? Хочу зауважити, що Президія схвалила вибір цілі й затвердила ордер на страту. Я доповіла основні моменти вашого плану генералові Грубозабойщикову. Він з ним погодився. Детальну розробку покладено повністю на мене. Планування спільне. Кадри для проведення операції підібрано, і вони готові до роботи. Може, у вас в останню мить з'явилися нові думки, товаришу?
Кронстін подивився на стелю, схрестивши перед собою кінчики пальців. Він був байдужий до цього поблажливого жіночого голосу. Пульс у нього на скронях напружено бився.
— Цей чоловік, Гранітський,— він надійний? Йому можна довірити роботу в зарубіжній країні? Він не втече?
— Його перевіряли майже десять років. У нього було багато можливостей утекти. За ознаками «сверблячки ніг» стежили особливо пильно, але навіть натяку на підозру не виявили. Чоловік цей перебуває в стані наркомана: він не відмовиться від Радянського Союзу, як наркоман від джерела кокаїну. Це мій найкращий кат. Кращого просто немає на світі.
— А ця дівчина, Романова? Вона відповідає вимогам?
— Вона дуже гарна,— заздрісне промовила жінка. — Романова служитиме нашій меті. Вона вже не дівчина, проте вибаглива й сексуально непробуджена. Її підготують належним чином. У неї досконала англійська мова. Я познайомила її з завданням та об'єктом. Вона готова до співробітництва. Якщо тільки з'являться ознаки її вагань, у мене є адреси певних родичів, декотрі з них мають і дітей. Я матиму також прізвища її колишніх коханців. Якщо виникне потреба, їй розтлумачать, що ці люди будуть заложниками, поки вона виконуватиме завдання. Щоб тримати її в руках, вистачить і одного натяку.
— Романова... Це прізвище з бывших. Вам не здається дивним використовувати людей з цим прізвищем для такої делікатної справи?
— Її баба й дід справді мали якесь далеке відношення до імператорської родини, але сама вона ніколи не контактувала з колами бывших. Зрештою в усіх нас предки — бывшие. Тут нічого не вдієш.
— Наших бабів і дідів не називали Романовими,— сухо зауважив Кронстін. — Однак, якщо ви задоволені... — Він подумав хвилину. — А цей Бонд? Уже відомо, де він тепер?
— Так, англійська мережа МДБ доповіла з Лондона. Вдень він ходить на роботу до своєї штаб-квартири, а вночі спить у власній квартирі.
— Це добре. Сподіватимемось, він залишатиметься там ще кілька тижнів. Це означатиме, що він не задіяний в якійсь операції і зможе вирушити за нашою принадою, як тільки вони відчують її запах. Тим часом... — Задумливі темні очі Кронстіна розглядали якийсь закуток на стелі. — Вивчаючи підходящі закордонні центри, місцем першого знайомства я обрав Стамбул. Там у нас добрий апарат, а в Британської таємної служби — лише маленький пункт. Його начальник, як повідомляють наші агенти, непоганий чоловік. Його ліквідують. Для нас той центр розташований дуже зручно, у нього прекрасні комунікаційні лінії з Болгарією і Чорним морем. Та й від Лондона він не так далеко. Я відпрацюю деталі щодо пункту вбивства й засобів, якими можна виманити туди Бонда після того, як він познайомиться з дівчиною. Це буде або у Франції, або десь неподалік. У нас є прекрасний засіб впливати на французьку пресу. Вона полюбляє такі історії і краще за інших подасть сенсацію, пов'язану із сексом і шпигунством. Залишається з'ясувати, коли Гранітському слід входити в кадр, а також дрібні деталі — добрати оперативних працівників, кінооператорів та інших учасників операції й тихенько переправити їх у Стамбул. Там не треба створювати метушню наших людей. Ніякого скупчення, ніякої незвичайної активності! Слід попередити всі служби, щоб радіозв'язок із Туреччиною до і під час операції був абсолютно нормальний. Нам аж ніяк не треба, щоб британські служби радіоперехоплення щось запідозрили. Шифрувальний відділ погодився не висувати заперечень, з погляду безпеки, проти передачі противнику зовнішньої оболонки апарату «Спектр». Це буде чудово. Сам апарат і його футляр підготують у відділі спеціальних пристроїв. — Кронстін замовк. Його погляд повільно опустився зі стелі. Він задумливо підвівся і поглянув просто в пильні очі Клебб. — Зараз я не в змозі придумати щось іще, товаришу полковнику,— провадив він. — Виникатиме багато деталей, над якими доведеться працювати день при дні. Та, на мою думку, операцію можна спокійно починати.
— Я згодна, товаришу. Справа може посуватися вперед. Я віддам відповідні накази. — її твердий, владний голос звучав просто і невимушене. — Я вдячна вам за допомогу.
Кронстін ледь кивнув головою. Тоді повернувся й тихо вийшов. У мертвій тиші «телекриптон» нагадав про себе несподіваним дзижчанням, після чого почав свою механічну розповідь. Роза Клебб заворушилася в кріслі, потяглася рукою до одного з телефонів і набрала номер.
— Оперативний відділ,— озвався чоловічий голос. Бліді очі Рози Клебб намацали на протилежній стіні, де висіла карта, контур, схожий на слід від кулі. Англія! Вологі губи в жінки розтулилися:
— Говорить полковник Клебб. Конспирация проти англійського шпигуна Бонда. Операція починається негайно!