Заборонені ігри

I далі ви знаєте.

Я думаю, що Микола нещасний чоловік. Він — батько моєї доньки, і вона живе з ним, і я не хочу йому зла, але щастя в нього не буде, бо він не вмів сам його дати комусь, і хотів знищити з ревнощів до жінки, яка йому насправді була байдужа, і її, і те, що вона знайшла.

А той, хто хоче комусь зла, щасливий бути не може!

Я входжу в неї і все набуває іншого кольору іншого змісту... я втрачаю себе щойно бачу її щойно дотикаюсь до неї... з першого відчуття шаленію від щастя... я покохав її так глибоко що переконаний — це було послане мені Богом... я дістав це я найщасливіша людина на землі я почуваю себе міцним і сильним... я бачу як вона стогне піді мною як хоче мене коли мене бачить... як звивається коли кінчає від мене яка щаслива коли ми кінчаємо разом і наші стогони зливаються воєдино... як мені хочеться тискати її груди впиватися вустами в її вуста в П перса зубами майже кусати її гризти її... мені хочеться роздерти її всю навпіл і зануритися цілком і повиістю усім своїм єством у неї... я кричу, я вию від шаленого щастя від солодкого шалу від того що зараз володію всесвітом і нею... бо вона — мій всесвіт... вона — моє інше я... мене не було без неї і не буде без неї... вона — це я я — це вона ми — разом... я хочу я маю я завжди буду хотіти /Т... / вона буде моя вона моя моя моя...

Фактично все вже закінчилося, і я поїхав на вихідні до батьків у Кременець. Хата в нас була стара, ще дідівська, але під горою Бона, з невеликим, але охайним садом, який батьки старанно доглядали, і хоч я наїжджав додому нечасто, завжди, коли опинявся сам у своїй кімнаті чи в саду, родинна хата навіювала мені спокій і занурювала в роздуми.

3 якоїсь нагоди мама дістала родинний альбом і взялася вклеювати туди нові фотки, а я потім почав його переглядати.

Я вдивлявся в обличчя родичів і знайомих, діда і баби, яких вже не було в живих, а потім зосередився на своїх дитячих і шкільних фотках, і дитячих і шкільних фотках свого брата.

I мені стало сумно і навіть трохи лячно. Я відчув себе, як на цвинтарі. Отих пацанів і дівчаток, які дивились на мене зі старих фотографій, усіх давно вже не було. Вони щезли. Так само і я зі своїм незмінно наївним, простуватим, замріяним поглядом у ніщо. Мене також вже не існувало в часі і просторі. Такого.

Як і мого Женьки, маленького, трохи загубленого серед однокласників, ніби непомітного, але з поглядом, спрямованим ніби у себе. Я його тепер зовсім не знаю, він багато розповідає мені про себе, ми загалом приятелюємо, але я його не знаю, він дорослий, чужий чоловік. Я отого малого знав і розумів, а цього, що зараз — ні! Того Женьки вже давно нема.

В дитинстві все розумілося краще, ні простіше, ні, ми лиш мали менше питань одне до одного, ми були простіші, і тому відповіді на питання були зрозуміліші і чіткіші, в них було менше кольорів, барви плутають виразність погляду.

А старші майже ніколи не розуміють до кінця одне одного, говорять приблизною мовою, кожен народжується окремо, вмирає окремо, голий приходить на світ сам і голий іде з нього.

Це не я вигадав, я це десь читав, але зараз воно вразило мене все водночас, я мінявся і не знав, як і куди, в який бік несе мене ріка Часу.

Нам не дано предугадать,

Как наше слово отзовстся,

И нам сочувствие дается,

Как нам дастся благодать...

Ми всі вмерли, як змії скидають шкіру в певний період, скинувши з себе обличчя дітей зі всією щирістю і відкритістю світові, і водночас і з дитячою підступністю і абсолютним егоцентризмом дитинства.

Ми є, але нас нема, Час це страшна річ. Це смерч, це смерть, це вихор, який змів у ніщо маркесівське Макондо, це Стікс, це Вельзевул, це ніщо і все, найвищий Бог Всесвіту.

Я зав’яз у цій сраній патетиці сам, коли мене просто як мокрим рядном вдарила думка, що мене отого, колишнього, вже давно нема. Отакий, як зараз, я буду довго, буду мінятись, старіти, потім здохну, потім мене закопають, як і всіх довкола, через сто років нікого тут із тих, що живуть нині, не буде. Час усе знищить, курва, треба жити зараз, сьогодні і в крайньому разі завтра.

А на потім собі щось лишати?

Я втрапив у питання, на яке не мав відповіді. Тупо кажучи, якщо зараз не трахатися, то в старості все одно багато не зможеш. Але якщо зараз тільки цим і займатися, то до старості не доживеш. Бо ще треба щось заробляти і якось жити і в старшому віці... От блядські питання. Всратися і не жити!

Як там у Гамлета з Подерев’янського — «питання блядські ці зайобують мене...»

Я зумисно, як завжди, приводив себе до тями від надмірної сентиментальності простим і жорстким внутрішнім матюканням, яке відразу усе приземлювало.

...Десь на тому боці... захотів я поці... — і одразу мій сентимент ставав правдивішим, бо я питав себе — а чого ти справді хочеш, і діставав сам для себе дуже приземлену, а я вже навчився хоч собі не брехати, відповідь.

Але приземлено навіть я відчув якийсь далекий сум за тими своїми сентиментами і тих дітей, якими колись були теперішні мої ровесники.

Але ще страшніше було дивитись на дитячі фотографії моєї мами і батька, їхніх шкільних приятелів і друзів, яких вже давно не було в живих, або які були доволі старі, ми були у них пізні діти. І ніколи б ніхто не вгадав у тому юному світлому, по-дитячому гарному і піднесеному обличчі старшого, лисого і товстого директора школи або ж головного інженера взуттєвої фабрики, або ж розповнілу маму кількох дітей, старшу касирку у великому супермаркеті.

Ці діти щезли, зникли у повітрі, у Часі, а з них народилися інші людські з’яви — з невгамованими сексуальними проблемами, з комплексами меншовартості у співвідношенні до світу, із заздрістю і ревнощами, з набуванням хвороб і відчуттям перемог — так само умовних, фальшивих і тимчасових, бо Час усе знищить в попіл, в порох, у ніщо, ніяк, нікому і ніколи.

Я думав про Василька і Любу і згадував, як я приїхав до колонії, де сидів Василько, яке в мене було тривожне і дивне відчуття, коли я їхав туди, і як все змінилося, коли я звідти виїжджав.

А пробув я там усього кілька годин.

Той, хто був під судом, хто «сидить» у «зоні» — мічений назавжди людським осудом, винний він був у скоєнні злочину чи ні.

Якщо хтось «сидів», його на роботу братимуть значно важче, хоч це може бути водій, який ненавмисне когось збив на дорозі, або ж, підставлений старшими, пацан, який здуру і дитячого гонору бере на себе всю провину, хоч десь там при цьому тільки й стояв, або ж звинувачений у зґвалтуванні ображеною дівчиною, або ж просто курвою, яка вимагала грошей, бо інакше посаджу, а він грошей не зміг дати... Про це я розмовляв з начальником колонії і до і після розмови з Васильком.

А що таке суд?

Затягли троє підлітків дівчину на квартиру (чого йшла з трьома пацанами на хату? — питається в задачі), взяли з собою випивки, скільки треба, набухалися і почали її трахати, один так упився, що заснув у сусідній кімнаті і нічого не мав і навіть не чув,

Дівчина на щось там образилась чи перехотіла, а вони не зупинились, і по її позову усім трьом дали по чотири роки і тому, що спав, теж — «за соучастіє в прєступлєнії». Це було ще за совєтської влади, до незалежності. Тепер ця стаття набагато м’якіша й уважніша до загальної ситуації і в ставленні й до чоловіка.

Але ж от Баришівський суд дає пацану за велосипед, який потім повернули, — чотири роки колонії. I навіть потерпілий просив, аби хлопця не судили, — але суддя мала якесь зло до малоліток — і от! Це вже зараз, в наші дні!

А Василько?

Та хто ж мав право його коханку за таке судити, коли він сам цього хотів, і дітей, і любов тут...

Але ж судили! От і він потрапив до нас!

Я слухав начальника колонії і думав, як ми нічого в цьому світі не розуміємо, поки не побачимо на власні очі. Як легко на комусь чи на чомусь поставити печатку — «сидів» або «злодій» чи «педік» чи ще щось і вже з отим ярликом, який ти людині вчепив, вона така, а ти ніби кращий і пухнастіший.

Я входив до колонії з пересторогою і напруженням, що побачу малолітніх злочинців, «зеків», «зону», злодіїв і вбивць, грабіжників і насильників.

Одні за одними клацали за моєю спиною четверо залізних дверей, і коли я опинився на території колонії всередині, то не міг одразу подолати якогось майже тваринного страху, що двері позаду тебе заклацнулись назавжди.

А потім я продивися територію колонії — школа, спортивний майданчик, гуртожитки, так званий штаб, де кімнати керівників колонії, бібліотека, музей із виробів вихованців, кабінет психологічного розвантаження...

А головне — ці підлітки, їхні обличчя з непідкупним інтересом до нової людини, з усмішками і жартами. Це була неділя і всі були вільні, і я з півгодини, після розмови з Васильком, просидів з ними на спортивному майданчику.

От тобі і «зеки» — думав я тоді на зворотньому шляху з Прилук додому, от тобі і зона, колонія, тюрма.

Я наслухався всякого там, надивився на них, і раптом збагнув, що візьми отак зграйку пацанів увечері з міста, з отих, що вештаються десь у центрі біля гральних автоматів, і поміняй, а тих, з колонії, сюди на вулицю — і ніякої різниці не буде. Ті просто втрапили в біду, а ці ще ні, просто пощастило, а все могло і може ще статися.

А ці наші дисиденти, політичні, в’язні совісті, адже вони сиділи в сталінських таборах, як і всі зеки, і на них це тавро не стоїть тепер, а на кожному іншому стоїть, хоч він міг бути не винний...

У Василька почалося нове життя. Він вже на волі, він став інший, але він є собою і був собою, який він дивний і сильний...

I мені стало сумно, бо життя моє досі не склалося, мама вже почала допікати мене, що я не одружуюсь наново, що вона не дочекається онуків, якщо я буду так марнувати час...

Час, марнувати Час, чи марнувати час...

...Суцільна тиша неймовірної щирості буття... моє «я» зливається з нею і ми одне ціле... я тебе люблю слова абсурд я твоє ціле абсурд... я хочу тебе я чую тебе я відчуваю тебе тебе нема я один сам я шукаючи навпомацки... Діоген ліхтар ніколи нікому прощення і вознесіння тільки тому що гріх спокутуваний піднесе стражденну душу до висот неба... блудний син сам перед собою наступне на ластівку... смерть зупинка упокорення Люцифера в самому собі,.. щоби він не вирвався в мені за межі мого прутня за межі мого малого егоїстичного... я майже карликовий у своїй малісності.. а де велике «я» з того боку дзеркала де нема тіні де нема звуку, а є лиш далі початок вчорашнього дня і знову ті самі дурні помилки... карма не вийшов і далі ніхто нікому ніщо, я любив так що всесвіт міг би здригнутися і на третій раз біль перестав бути єдиним і я перестав бути єдиним у вірі... зрада зрада зрада зневіра чому ми всі страждаємо порізно.., чому не можемо знайти спокій... у стражденному втомленому світі говоримо одне одному не me… чому... тому що...

Мені захотілося назад у дитинство, у ранню юність, мені захотілося пережити все те, що пережив Василько, забути назавжди свої кількарічні майже божевільні прагнення живого сексу, прагнення пізнати жінку, і майже щоденне дрочіння до нестями, аби забутися, і в якусь мить вже, заплющивши очі, будити уяву і побачити і відчути, як гарна молода дівчина, розкішна блондинка, дещо старша за тебе (так я мріяв завжди в юності, аби мене звабила старша жінка) бере тебе за руку, заводить кудись у кімнату, і ти відчуваєш її руку в себе на стрижні, і він страшенно напрягається, і вона сама роздягає тебе, гладить ускрізь, цілує пристрасно, і ти відчуваєш язиком її язик, і ти піддаєшся її ласкам, і вона бере твого стрижня в рот, і потім, розвертаючись, витягає тебе на себе, і сама вводить твого стрижня собі у піхву, і ви починаєте рухатися в прекрасному ритмі, і ти щасливо кінчаєш у нестямі, і шаленієш, і виприскуєш свою сперму... просто на себе і на ковдру, і на простирадло, і тепер мусиш встати, і все то повитирати, аби мама не помітила вранці, але вставати нема сил, і хочеться далі того чудового видіння, але ти, отямлений вже, сам-один на ліжку, тобі чотирнадцять чи п’ятнадцять чи шістнадцять років, поряд cone на сусідньому у ліжку твій маленький брат, і дійсність сувора і невблаганна, і ти встаєш, все витираєш, і засинаєш, трохи присоромлено незадоволений собою, але з полегшенням в яйцях і приємним відчуттям у стрижні, і засинаєш із сподіванням, що одного разу це станеться насправді...

Може, цигани мають рацію в такому своєму стилі-життя... Може, вони в чомусь справді цільніші і менш закомплексовані й упосліджені, ніж ми.

Так чи ні, але мені знову захотілося, а вже не вперше, стати Васильком і пережити його життя, принаймні в ранній юності, і не мати собою всіх своїх підліткових порожніх пристрастей.

I в такому дивному настрої я вернувся із Кременця до Луцька. А тут мене чекала в газеті напряжонка, десь когось вбили і треба було терміново їхати в райцентр і писати репортаж, і життя брало своє у звичному ритмі, тільки щось в мені змінилося тепер, і я ще не усвідомив що, бо звичайне буденне життя брало своє, а поза всім самоосмислення вимагає часу, і приходить не тоді, коли чекаєш, а само по собі. Якщо приходить.

Біда манге, чавапе, біда манге, ромале...

Вони співали пісню за піснею, чимало й по-українськи, але переважно по-циганськи.

А ром кало гия йоне про тариго, a npe маро me доросел...

Я ніколи доти не був на циганських гулянках, тим більше на весіллі, і трохи лякався, почуваючи себе доволі незвично в оточенні бородатих, вусатих і кудлатих, суворих на вигляд чоловіків, приниклих при них, але вочевидь впевнених у собі картато одягнених жінок. Я звернув увагу, що у всіх чоловіків були золоті каблучки на руках, у деяких на розстібнутих сорочках виднілись золоті ланцюжки з хрестами, у жінок золоті сережки і намиста різного на грудях, недешевого вигляду. А в хаті, куди я зайшов, було напрочуд чисто і прибрано, і всі були охайні, вмиті і чисті, і нічого схожого на вуличний вигляд циган і циганок не було, як пояснила мені Мар’яна — це для тих, для їхнього світу — ти вже трішки наш, то я тобі розповідаю — ми так вдягаємось і так себе поводимо, бо це входить в нашу працю — але в нас вдома все має бути по-справжньому. Я бачив кілька ікон в хаті і лампадки при них, і кожен, хто заходив, хрестився на ікони, і хоч весілля було не таким вже й великим, як на циганський розмах — але було тут не менше сотні людей, і підіймали тости за любов, за вірність, за честь, за Василя і за Любу, за їхніх дітей, і за мене навіть, як друга родини, і я подумав — ось воно, щастя...

I раптом в мені болюче прорвалося відчуття гіркоти за власні помилки за me що не вдалося... за me, що насправді я сам у всьому винен також і не треба шукати винних інших... завжди ти винен насамперед сам і ще далі біль за затаєний гріх, в якому і сам собі ніколи не хотів би признатися... за невдалий крок фатальну помилку несамохіть наступивши ніби на горобенятко. яке впало з гніздa i mu не помітив його y своїй неуклюжій ході, заглиблений сам у себе і наступив і знищив, a може це і було справді твоє, але Бог не дав... і все що я робив і ним жив, ним пишався, або вдавав що пишаюсь, було порожнім і ніцим перед обличчям справжнього вибороного вистражданого щастя... на чужому святі гість часом дуже самотній — тільки хто ж це бачить, чи знає... це його власні проблеми і мої також, але весілля тривало, і я стрепенувся і побачив їх знов — щасливих і сповнених благодаті...

Коли я дивився на них поряд і не так-то й різко виділялось, що йому вісімнадцять, а їй тридцять два. Василько був зумисно трохи неголений і виглядав старшим, зарослий невеликою темною борідкою, в нього відросло волосся і він скидався на кіногероя з любовного кінороману, і Василько встав, піднісши чарку, дякуючи батькам і Богові за тепло родини, яку він має, і раптом у дзвоні чарок задзвеніла позасвітня мелодія вовчого клану, і Василько здригнувся, бо чарка затремтіла сама у його руці і голос його враз змінився і став глибокий, низький і чужий, це говорив ніби не він, і цим голосом Василько промовив, що він цокається своєю чаркою із тим, хто перший був Вовком, хто став Вовком, хто хотів також вижити і перемогти в собі вовка і оте прокляте життя, в якому треба було навчитися простої істини, в якій головне — любити себе не можна більше за всіх інших. Коли ти думаєш, що когось любиш, то любити треба безоглядно, і тоді ти переможеш, він каже, що тепер вже вільний, — сказав Василько вже своїм голосом, і посміхнувся до Люби і поцілував її на «гірко», і їхні діти сиділи спершу поряд з ними, потім Мар’яна пішла вкладати їх спати, і цигани співали і грали на гітарах, і я згадав скептичні погляди тих, хто ставив їм печатки у паспортах, штампи про одруження, і подумав — що вони можуть знати про кохання, яке не має жодних меж.

Василько вийшов на ґанок і, озирнувшись довкола, аби переконатися, що ніхто за ним не прошкує слідом, пішов у глибину саду і зупинився під крислатою яблунею, на невеличкій галявині, зарослій довкола не дуже доглянутим малинником.

Чорна сорочка, чорні джинси і чорна червоним розшита камізелька вказували би на цигана здалеку, аби його хтось побачив на вулиці. Волосся вже йому відросло за кілька місяців вільного життя, ще не по плечі, як колись, але кучері вже творили на голові поетичний німб. Трохи зарослий молодою борідкою, він насправді був гарний, і приковував до себе увагу значної частини жіночого роду.

Але як у всіх впевнених у собі чоловіків, незалежно від віку, це не було його проблемою чи питанням, він був такий, він це знав, і про це забув, бо так є, і все тут.

Він думав зараз про своє життя зовсім іншими означеннями, вийшовши з-за святкового столу у свій сад, на цю свою, знану йому з важких переживань дитинства, галявину.

Він пішов сюди сам, перепросивши Любу і гостей, що зараз прийде. Він мав побути зараз сам.

Так, це була ніч, і це ставалося з ним саме опівночі. Він біг тоді сюди на цю галявину, яку потім сам очистив і пристосував для своїх роздумів денних і мандрів нічних, він думав зараз, що саме о цій годині з ним це сталося. Він сам не знав що, він не пам’ятав себе ніколи, не знав де він бував і що робив, тільки під ранок знаходив себе голого отут на цій галявині, біля одежі, яку чомусь скинув уночі, вдягався і йшов додому.

Скільки він потім передумав про це, і вдома, і з нею, і в колонії, він тримався мужньо і сильно, але відчуття незаслуженої біди, яке впало на його плечі, пригнічувало його раз по раз, і доволі часто.

Це минуло, вже майже чотири роки нічого з ним не стається. Але йому все ж таки й далі ставало час від часу страшно.

А як це вернеться? А якщо він теж помре у двадцять років, як його попередники, а як буде з його сином?

I чи воно справді минуло?

Василько курив вже третю цигарку, припалюючи одну від одної, заглиблений у свої раптом невеселі думи.

Він знав, що зараз не час над цим замислюватися, що насправді в нього все гаразд, він має кохану дружину, двох милих дітей, друзів і навіть цього приблудного до них журналіста, який несподівано став близький, як родич, як людина, яку знаєш все життя.

Василько не раз говорив про нього з Любою, він був нам потрібний, він мав з’явитися і він прийшов і став нашим, він вже частка нашої родини, друг, товариш і брат...

На те була Божа воля. Так мало статися. I так сталося.

Василько на весіллі пив дуже мало, свідомо уникав зайвої чарки, і зараз йому алкоголь вже зовсім вивітрився з голови.

А як ми будемо жити далі?

Де працювати, як заробляти, як складуться взаємини Люби зі всім циганським родом?

Чи їм жити з ними, чи окремо.

Все це поки що лишилось осторонь, зараз вони мусили одружитись, щоби змогти жити разом.

Я щасливий, думав Василько, — і нещасний водночас. Я все маю і не маю нічого, я молодий і дорослий водночас. В моєму віці багато хто тільки трахатись починає, а в мене двоє дітей і дружина.

Я ніс на собі родове прокляття, і вона допомогла мені його зняти своєю любов’ю, але як я можу це забути? Як я можу забути весь цей жах, що охоплював мене, підлітка, коли я відчував, що повинен тікати з хати і йти кудись у сад, у ліс, у поле, кудись... куди я й сам не знав... але геть від людей.

Я боявся, що ніколи жодної жінки не зможу мати і раптом закохався в неї, і врешті я, так, це я сам звабив її, вона не змогла відмовити моїм очам і моїм рукам, я знаю, це я все зробив, бо в мені була ТА сила, але ...я тепер так люблю її, я люблю її більше всього на світі, я обожнюю її і наших дітей, вона врятувала мене і весь рід, як я їй вдячний!..

Василько відчув, як тепло розливалось по всьому його тілу від цих думок, і раптом всі меланхолійні думки враз минули, він загасив цигарку і кинув недопалок у малинник, потягнувся, аж в плечах кістки хруснули, і відчув, що саме час вертатись до гулянки, бо зараз почнуться пересуди, куди це молодий пропав із весілля.

Він зітхнув із полегшенням, подивився на зоряне небо і сад довкруж і повернувся, щоби йти до хати.

I раптом десь здалеку долинуло сумно протяжне і довге вовче виття...

Виття не стихало довго і долинало, хоч і здалеку, але виразно і чітко, нагадуючи скорше плач, ніж загрозу, скорше жаль, ніж нагадування про іншу силу, але воно попри все викликало жах і страх у кожного, хто би це почув.

Василько здригнувся, як вдарений електрикою, розкрив свої чорні, як вугілля, або як оця ніч, очі максимально широко, і послав у глибину ночі важкий, енергійний і напружено сильний погляд. Він мить вдивлявся у ніч, ніби розмовляючи з нею, ніби в чомусь переконуючи ніч.

I враз виття припинилось.

Василько заплющив очі і ще мить стояв із заплющеними очима.

А тоді зітхнув, повернувся спиною до ночі, і пішов жорсткою, твердою ходою людини, яка щось вирішила напевне і готова відстоювати своє до кінця, до хати, назад до святкового столу.

Я відчув приплив якогось дивного стану що геть охопив моє єство... все було окутане якимось туманом і він лагідно і м’яко розтікався моїм тілом і наповнював мене спокоєм якого я ніколи не відчував досі... це була тиха радість єства тіла і духу разом... спокій і рівновага розуміння всіх проблем... легке їх вирішення і відчуття майже невагомості щасливої нічогості в тілі... це відчуття з’явилось спершу в руках... потім проходило далі вище і врешті окутало все тіло... і я ніби піднявся в повітрі у світлій радості і подумав — це і є певне відчуття благодаті... яка спустилась на мене з неба... я нічого не зробив я цього не заслужив напевне... алея нічого не зробив поганого... я намагався лиш допомогти людям... не просто бути з ними... а співчувати їм і просто бачити їх… вповні з їхніми проблемами ніби зсередини не стороннім чужим оком а доброзичливим запитливим і своїм... і в цьому благодатному стані до мене прийшла істина... це я був Дзеркалом про яке говорила Мар’яна і яке було потрібне обом... аби зазириувши в нього вони змогли побачити свою любов... я несамохіть або волею Неба або когось іншого був посланий як перехідник... як той образ в який можна дивитись... щоби побачити і почути кохану людину... коли ти не можеш її побачити зразу... просто треба ще подолати Час... one він не існує... коли є його передломлення в дзеркалі... яке трансформує його і розтягує деформує і перетягує минуле в майбутнє а майбутнє в минуле... і роки не мають рахунку і відстані не мають кінця або мають сто кінців і Час має мільярди вимірів... залежить лиш хто з ким на якому перетнеться і хто що почує... хто встигне щось почути... поки живе оцей маленький марний і куций час який може стати велетенським і прекрасним або маленьким і ніяким... і його може просто не існувати як не існувати людського життя яке біологічно ніби існує але насправді його нема в цьому Часі... воно не вмістилося... воно випало за рамки Часу і плаває у якомусь смердючому Стіксі... я напевне прожив певну частку Василькового часу... на якийсь період мій час злився з його часом і я почав жити його життям у Часі... мабуть я несамохіть украв у нього частку його часу, поки він перебував у колонії а я переймався його життям його пристрастями і поразками його коханням і сексом... так що вжився в його єство і став часткою його життя їхнього життя... але я не зумисно крав... я не забирав цей час... вони самі віддавали мені його... вони вочевидь хотіли мене бачити біля себе... от навіщо я був тут от хто я і що я... код був всередині мене... я насправді був задіяний в якійсь химерній позасвітній формулі розв’язання якої випало також і на мене... прокляття проходило також і через мене... я був тією маленькою зірочкою що є супутником Венери... я Меркурій — посланець від одного до іншого... маленький блиск Меркурія контрастує з блиском Венери... але він потрібний... інакше б її так гарно не сприймали... Кохання і Мистецтво, Венера і Меркурій... а хто ж таки mоді той маленький голий пацан... той Ерос зі стрілами — це таки був не я... той пацан вистрелив-таки ніби незграбно на перший погляд... а як подумати трішки, то вдало... і дуже вдало... так чи інакше кілька років тому випустив стрілу в них хтось інший... а мені була визначена інша роль... я мав стати зв’язком і Дзеркалом... в яке можна було подивитись і побанити віддзеркалення свого кохання...

Ось хто я і що тут, і ця благодать — дарунок за те, що я робив, хоч я нічого не робив зумисно, просто вони мені сподобались, і я трішки поміг, але їм треба було переломитись ще через когось, хто несподівано співчув їхній історії, і це був я, і спокій, який прийшов до мене, був справжній і суворий, і вернув мене до життя, і я відчув у собі якусь нову, може, вовчу силу. Я ніби теж став їхнім, одним з вовків, також вовком, і зрозумів що нічого не буває випадково, я вернувся в себе, ні, інакше, я прийшов до себе самого, якого досі не міг знайти. Може, це і є саме те, що називається дорослістю, бо ж дорослим може бути й підліток, і вічним незграбним підлітком сорокарічний недоросток, я відчув, що я є. Мене не було, а тепер я є, мене осяяло вовче світло, а вони ж, вовки, саме вовки, охороняли Аполлона, отже охороняли мистецтво, треба їх правильно бачити, вовків, і все буде добре, і з ними теж, треба лиш бачити...

Я обіймаю його заплющуючи очі... я прагну його я чекаю поки він увійде в мене аби відчути силу його пристрасті його чоловічу міць... я відчуваю його в собі... його могутній стрижень доводить мене до шалу... ми кінчаємо разом... і це щастя і забуття... в якому є краплина мого страху і навіть маленького відчаю... ми стали інші ні це він став інший... йому вже двадцять... в моєму віці жінка однак не міняється так швидко... але він став зовсім інший коли ми зустрілись після в’язниці після років розлуки віри і страшного невимовно болючого і причинного прекрасно-шаленого кохання... я не змогла пізнати його тіло... навіть його обличчя стало іншим... до мене прийшов дорослий чоловік... а забрали від мене мого коханого юного хлопчика... я шукаю в ньому хлопчика якого я так несамовито полюбила і своїм коханням несамохіть врятувала його від біди... але того хлопчика давно немає... він обріс волоссям на ногах і руках і на грудях і на животі і під пахвами... і стрижень його став більший і чужіший... я ласкаю його як раніше... я люблю його силу і його тремтіння в мене на губах і відчуття міці яке пашить з нього... коли я тримаю його спершу обома руками... і потім однією рукою сягаю до яєць і знаходжу сильні великі чоловічі ядра у волохатому пружньому мішечку і лякаюсь їх... лякаюсь усього нового в ньому прагну його прагну його пізнати впереміжки зі страхом і пристрастю... віддаюсь йому шукаючи забуття і повернення до того хлопчика який назавжди заснув у ньому... він став волохатий із неголеною бородою дорослий чоловік... мужчина якого я... боюсь я його не знаю... я його знаю і не знаю... він приходить до мене... він трахає мене як свою жінку яку любить і любив увесь час... і нічого в ньому до мене не змінилось... але в мені народжується страх перед чоловіком який мене трахає... від якого я кінчаю... всередині якого пробивається спогад про того хлопчика... який віддає мені всю свою підліткову пристрасть... але хлопчика немає... є чоловік який несе з собою до мене інший чоловічий світ... від якого я свого часу втекла до хлопчика... мені вкрали час переходу... треба навчитись любити цього чоловіка батька двох моїх дітей... юного але вже великого і сильного Вовка... я люблю його... я люблю його в ньому і я боюсь його нового... його нової сили... нової моці... нового Вовка... але я люблю його... я навчусь любити до самозабуття і його нового дорослого Вовка... я знайду в ньому свого хлопчика... я люблю його...

Ми поїхали з Васильком в Карпати, так повідала нам циганська пошта, яка без усякої техніки миттєво передає всі відомості про циган по всій країні, що тільки треба комусь і про когось знати.

Мар’яна заслала питання — що робити далі, як бути Василькові, якому за місяць має виповнитись двадцять років. Все гаразд, все добре, ніби прокляття минуло, але страх перед ним лишився.

Передали, що десь у Карпатах під Раховом є циган-мольфар, який все знає. Він сказав, хай приїдуть обидва хлопці.

Я вже настільки звикся з родиною Вовків, що почував себе за цих кілька років властиво членом родини, і не так то й здивувався, хоч гадка виникла, а звідки той мольфар знає про мене, адже питали тільки про Василька.

Але циганські закони є суворі — сказали удвох, отже удвох, і отак ми одного разу вибралися в Карпати.

Знайти дорогу до мольфарової хати було і просто і непросто. Бо всі знали, що там живе старий дід, здається циган чи щось таке, і що, як біда, то може допомогти поважно, часом лікує людей, і передбачає погоду, але характер у нього суворий і неприязний, і до себе мольфар без попередження гостей не приймає, але — як хочете, йдіть от туди вгору і вгору, і там на узліссі здибаєте хату з колибою, то його, але вважайте на діда, він суворий...

Дід був високий і сутулий, із геть сивими вусами і клаптявою сивою бородою, не дуже довгою, але достатньою, щоби трохи приховати і без того суворий вираз наче різьбленого з обвітреного дерева обличчя.

— Чого так довго вибиралися? Я вас чекав учора, — пробурчав він у відповідь на наше привітання. — Але ще не вечір. Встигнемо. Голодні? Ходіть, щось з’їсте трохи, а тоді вже я вами займуся.

Хліб, сир, масло, молоко. I чудовий пахучий гірський чай, власне настоянка із гірських трав, якої, здавалося, можна пити до нескінченності, і не треба було ні цукру до неї, нічого — там було все, що означало здоров’я і життя.

В кожному разі така лірика мені тоді спала на думку.

— Це, тоб витримали, бо буде непросто! — раптом усміхнувся мольфар, і очі його виявились глибоко синіми і ніби на мить засвітились, і в хаті стало світло і погідно.

Але то лиш на мить.

Враз мольфар похмурнішав.

— Ходімо до колиби!

Вони вийшли з хати до колиби, яка була невеличка, і гейби примістилась зовсім поруч із хатою.

Вогнище в колибі ледь жевріло. Мольфар докинув сухих дров, і незабаром вогонь розгорівся добрячий, стало гаряче. Надворі був липень.

— От ти ще й досі не знаєш, чого ти тут. А мав би знати, аби ж добре подумав, бо і не дурний і старший за цього. Ти що думаєш, то все випадково сталося, що ти до них прийшов? Тебе послали, бо ти був теж на це визначений. Всі визначені на щось. I хто цим керує, ніхто не відає, одні лиш Ті, що все знають, знають правду, але ми її ніколи остаточно не відкриємо. I не треба.

— Ти вже позначений, ти не бійся. Дуже добре. Позначений давно, і зараз ти в переході. В тебе ще шерсть не росте на руках і тілі?

Я нервово і несамохіть глянув на свої руки, я був у сорочці з короткими рукавами і власне волосся на моїх руках було таке, як завжди, як давно, як у багатьох дорослих чоловіків.

— He бійся, добре і погане ходять разом, більше страху, більше відваги, щось втратиш, щось набудеш, ти не бійся!.. Але все це просто так вам не мине, так просто не пройде... I тобі, малий, також дещо далі буде...

Він зосереджено замовк і ніби вдивлявся в себе, минуло кілька хвилин. Панувала тиша. Мольфар ніби забув про нас.

— Ну то що далі буде, скажіть! — не витримав тиші Василько.

— Я говорю, коли вважаю за потрібне говорити, ти, щеня мале! Твоє діло сидіти, мовчати і чекати! Що то за виховання? He чуєш? Який з тебе Вовк? Ще кажуть, що ти особливий! Зараз прожену геть, і все тут!

Він перевів подих і потім звернувся до мене.

— Ти вчи цього нечемного циганюру! Бо він там за своїм коханням не тільки голову, але й нюх втратив, а це не тільки зле, це небезпечно. Пора йому вертатись до життя! Баба є, діти е? Чудово! Ти її любиш, вона тебе любить — чудово! Але ж треба жити далі! Ти спитав у Бога, як жити далі? I чи справді все минуло? А цього старшого хлопця ти втягнув у себе і хочеш його отак от лишити?

— Та я не збираюсь його лишати по життю, ми назавжди разом, що ви кажете! — обурився Василько.

— Ти повинен сам про все подумати заздалегідь, і все собі самому сказати вчасно. Бо ріка життя стрімка і сувора, не встигнеш озирнутися, і людини поруч немає, якщо не беріг її. Тобі скоро двадцять років. Ти пам’ятаєш, що всі твої попередники вмирали у цьому віці. А ти не боїшся?

— Боюсь!

— От і правильно, що боїшся. Дуже добре. Ати, — він звернувся до мене, чоловіче добрий, знаєш щось про своїх дідів-прадідів?

— Трохи знаю, — здивувався я.

— А як було прізвище твоєї бабусі, матері твоєї мами, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Моя бабуся була донька німецьких колоністів, що мали тут хутор і господарство на ньому, і її батько мав тут кавалок лісу і фактично провадив невелике лісове господарство.

— Ну-ну! А як було прізвище цього німецького лісника, твого прадіда?

— Вольф, здається Вольф чи Вульф, щось такого.

— А що це значить по-німецьки, ти освічений рагулю?

Тут я таки справді розгубився.

— В-вовк.

— От бачиш, які зав’язочки бувають у світі. I останнє. Скажи як тебе звати — ім’я і прізвише.

— Любомир Сірий,

— Чудово. А тепер постав своє прізвише, яке старшого за віком спочатку, а потім свого молодшого циганчука і що буде разом.

Ми з Васильком вже не здивовано, а розгублено і якось безтямно глянули одне на одного.

— Сірий Вовк!

— Ха-ха-ха-ха! — засміявся мольфар. — Кілька років поряд і один одного не бачать! Друзі, майже родичі, а живуть як ті сліпі кошенята!!! Ви разом творите щось одне, таке, що вас може не тільки вирятувати, але надати вам багато більше ніж ви маєте! А зараз мовчіть і начувайтесь! Жодного зайвого слова! Бо буде справді зле!

Він устав і пішов кудись углиб колиби і коли повернувся до нас, на голові в нього була шапка-чучело, просто на ніс йому спускалась оскалена вовча голова з великими зубами, і вже не стільки було видно очі мольфара, скільки скляні очі вовка викликали увагу і вабили зосередитись на них.

— Знак Вовка! — прошепотів дід, голосним шепотом. — Знак Вовка! — повторив він, торкаючись рукою вовчої морди над головою. — Я спитаю, а ви тримайтесь, і не бійтесь! Знак Вовка! Знак Вовка! Далі він шепотів якісь закляття, ми нічого не розуміли, і якось мимохіть притиснулись один до одного, бо в повітрі запанував страх і небезпека, щось важке зависло в повітрі. Раптом стало зовсім темно, навіть світло пригаслого вогню ледве тьмяніло, і враз тишу роздер, просто розшматував на кавалки жахливий і могутній вовчий клич, і вдарила ніби блискавка просто в тліюче багаття, ніби вогненний стовп повстав із багаття, прямий і широкий і високий до стелі, і з цього палаючого стовпа поволі вирізнилась страшна, висока, до стелі, як отой стовп, постать велета, напіввовка-напівлюдини.

Велетень був, як голий чоловік з неймовірними м’язами no всьому тілі, але тіло його було ускрізь поросле густою короткою вовчою шерстю. Він розправив плечі і усміхнувся.

I це було найжахніше — обличчя людини і Вовка, змішані разом. Вовчі вуха і голова, трохи виставлена вперед щелепа, приплюснутий трохи ніс, величезні зуби, які засвітились в оскалі усмішки, і очі, немигаючі, які щомиті міняли колір, заворожували і жахали.

Я почув, як Василько тремтить від жаху, але й сам я був у стані такого афекту, в якому не соромно і не мало впісятись від побаченого.

На велетня було страшно дивитись, але й погляду від нього не можна було відірвати. В ньому було очевидне химерне поєднання добра і зла, сили і ніжності, любові і ненависті, всіх суперечностей світу і людської істоти, всього того, що в іншій людині вабить з усіх сил і водночас відштовхує через захист власного «я».

— Що? — спитав мольфар.

— Той, хто позбавиться Вовка назовсім, втратить силу життя і пропаде.

— Куди? — спитав мольфар.

— Прокляття — для дурнів. Вони гинуть. Розумний помножить силу Вовка на свою. Пройти Шлях Вовка, зрюзуміти Закон Вовка, виконати Знак Вовка... Тоді перемога, яку шукають... двоє... Можлива...

— Як? — спитав мольфар.

— Важко, подолається удвох. Житимуть. Біда перейде. Віра. Потрібна віра в... Віра. Знак Вовка.

— Чому? — спитав мольфар, і голос його затремтів, і я зразу зрозумів, що він питає забагато.

— Тому що!! Все хочете знати зразу. Прийде час... — раптом велетень розсердився і голос його став схожий на грім. — Пиздите до хуя! Ідіть самі шукайте, засранці! Пробуйте, шукайте і бійтесь! Тоді щось знайдете...

Я ніколи не думав, що иривиди можуть матюкатись. Щоправда і привидів раніше ніколи не бачив.

Велетень трохи подобрішав, і засміявся. Потім звернувся до мольфара.

— Ти розумний, старий і добре мені робиш, я знаю і ти знаєш, що я знаю. Але чому ти для них так стараєшся? Чи вони того варті? Оцих два людських недойобки, один менший, другий старший...

Він подивився на нас впрост. Я подумав, що зараз всруся, бо мені здалося, що нам вже кінець. Виглядав він жахливо, м’язи дико напинались, коли він махав руками, і серед того всього волосся стирчав велетенський хуй з якимись нереальними яйцями і це виглядало при всьому страхові трохи комічно, і я несамохіть відмітив, що він схожий на якогось героя коміксів, тільки у тих завжди з хуєм проблеми, аби дітей не лякати, а цей просто жах... а кого ж він трахає, у нього ж має бути якась вовкосучка, вовкотьотя з велетенською волохатою пиздою, або просто велика вовчиця, або... Ці думки проносилися в мене в голові блискавично і якось відволікли мене трохи від панічного страху, бо я раптом збагнув, що як на пиздець, то пиздець, a як ні, то на хєра срати собі в штани.

— Ха-ха-ха-ха — раптом зареготав велетень. — А ти не дурний і не такий бздотливий, як показався зразу, гарно ти мене побачив...

Отут я пересрав капітально, адже він прочитав мої думки майже водночас зі мною. Зараз він мені покаже...

— На хєра мені тобі щось показувати! Ти дурню! Старий — мій друг і викликав мене, аби вам помогти. А в нас одні якісь дуже й дуже далекі спільні родичі, так що я вас нищити не буду. Колись може ти довідаєшся, хто такий Син Вітру, і що було з його синами, і хто такі були тоді для нього вовки! Ви мене не бійтесь. Коли я сказав бійтесь — це себе бійтесь, рагулі! Себе бійтесь! Вовк є всередині кожної людини. A y вас більше, особливо в нього!

Він показав на Василька.

— Даси себе тому вовкові з’їсти — туди тобі й дорога. якщо знищиш вовка в собі повністю, також здохнеш, бо тебе заб’є так або інакше той, в кого вовк усередині живий.

Я чую, кажеш — не дам себе з’їсти, і він — не дасть! To чого хочете? Живіть!

Просто не буде, але — живіть! Виживете — буде вам добре!

А зараз — досить! Я втомився. Заплющіть очі!

Крізь заплющені очі вчувалося, що довкола почалася буря, спека змінилася холодом, почалася завірюха, просто хуртовина, вітер, дощ, сніг, знову вітер і враз знову тепло.

Потім я почув голос мольфара:

— Все! Ви вільні!

Але розплющити очей не міг, почував лиш тіло Василька біля себе, постійне тепло його тіла поруч лишалося ніби єдиною зачіпкою за реальність з того всього, що діялося з нами, з того, що відбувалося довкола, і якимось зв’язком із живим реальним життям, в якому ми нібито колись жили.

Коли я розплющив очі, то одразу не міг збагнути, де я і що зі мною.

Піді мною була бараняча шкура, на яку ми увечері сіли з Васильком у колибі біля вогнища, і напроти нас тоді сидів мольфар.

Я лежав, накритий вовняним карпатським ліжником, біля мене поруч спав Василько, він ще не прокинувся. Тепло було поруч.

В колибі більше нікого не було.

Я подивився на годинник, пів на десяту. Ого! Скільки ж ми проспали! Ми приїхали до мольфара пополудні, перекусили і засіли в колибі. Але то не було ще пізно, щойно передвечір’я, а спали аж до пізнього ранку.

Враз в пам’яті сплив вчорашній вечір, страшна потвора, якій мольфар задавав питання про нашу долю, і її чи то пак його, я згадав його чоловічі принади і усміхнувся, поважні філософські відповіді.

Але чи це трапилось насправді, чи може це все мені приснилось. Я розбудив Василька.

Він довго тер очі і не міг зрозуміти, де він і що ми тут робимо.

Врешті до нього дійшло.

— Слухай, цей потвор справді був з нами, чи це нам снилось.

— Двом однакові сни не сняться...

— А може це наркота? А якщо дід дав нам якогось мухомора і ми забалділи так, що якась потвора нам привиділась і ми чемно слухали її белькотню, а насправді дід нас розводив, як жабенят.

— Або як кошенят.

— Або як поросят! Вставай, підемо подивимось, що тут на світі робиться!

Ми вибралися з колиби, і нас зустрів свіжий карпатський ранок з чудовим краєвидом довкруж і повітрям, яким, здавалося, не можна було надихатися, а вже хотілося вдихати його якомога більше, ніби на потім, на прийдешнє.

Ми зайшли до хати, вона була відчинена, але в ній нікого не було.

На столі було приготовано виразно для нас — хліб, молоко, масло сир і казанок з гарячим духмяним карпатським чаєм, який ми пили увечері.

— Зараз нап’ємося чаю, і знову забалдіємо, і знову щось прикольне побачимо! — в’яло пожартував Василько.

Я навіть не зреагував на його жарт, бо він видався мені майже блюзнірським.

Нам було про що подумати і дуже всерйоз. Зараз не був час для таких жартів!

Майже несподівано, м’яким нечутним кроком до хати зайшов дід-мольфар.

Він ніби з’явився з повітря, ми не бачили, як він опинився в хаті, і лиш, коли обізвався до нас, його помітили, трохи перестрашившись від несподіванки.

— Якщо буде потреба, приїжджайте, — сказав мольфар суворо, але за його суворістю вчувалась притримана до нас симпатія, і це одразу полегшило напругу нерозуміння, і повітря в хаті стало ніби свіжим і чистішим. — Але не раніше, ніж за півроку. Тримайтеся разом. Живіть і пам’ятайте все, що чули. Але нікому ні слова. Бо буде гірше вам. Шукайте шлях. Бійтеся. Але вірте!

А зараз — вам час додому, а мені до своїх справ!

Ми поклали дідові у плетеній скриньці, яка стояла в глибині хати на комоді, але на доволі видному місці, всі бабки, які в нас були, лишивши собі тільки на дорогу і трішки на хавчик.

Мар’яна нас попередила, що мольфар грошей не бере сам і не вимагає ніколи. Допомагає людям як може. А йому лишають хто що може, а як не можуть лишити, не лишають.

Однак якщо не дадуть нічого через скупість, або недбальство — не поможуть дідові чари ніяк, і більше сюди дороги не буде.

Тільки щирість прокладає сюди шлях.

Надвечір ми вже були вдома у Луцьку.

Я люблю твої груди... я на них засинаю... я люблю твоє тіло... воно для мене як море як сама ніжність як лагідний вітер і шепіт весняного листя... я дотикаюсь до спокою для мене єдиного можливого в світі... такого не буває у звичайних людей... я входжу в тебе і розчиняюсь в тобі... я маю тебе і хочу мати ще і ще... я пливу в тобі як в глибокій могутній ріці... я вірю що зло і жалі оминуть нас як вже оминуло... я люблю тебе і люблю нашу любов і наших дітей і прийдешнє і цілий світ який є наш... бо ми в ньому єдині і неповторні... вір мені... тримай мене... тримайся за мене... люби мене... не бійся нічого... я завжди буду з тобою... люби мене сьогодні зараз і завжди... люби мене... люби мене...

Ми з Васильком сиділи у саду під деревами і мовчали. Власне вийшли поговорити, бо я лишився у них ночувати, як вже часто бувало, і перед сном ми вийшли подихати свіжим повітрям і перетерти дещо без сторонніх вух.

Але балачка не вдавалась, було багато про що говорити, але зумисно нічого не виходить, і ми мовчали обоє, думаючи про те саме. I цього врешті було досить.

— Ну, і що, ти гадаєш, буде далі? — порушив я мовчанку, розуміючи, що питання дурне, що на нього відповіді Василько не має і я також, і що це я спитав так просто, аби щось сказати.

— По-перше, ти скоро знайдеш собі пару і одружишся. Це точно.

— Звідки така впевненість?

— По-перше, я це відчуваю. А по-друге, по тобі видно, що більше блядувати не хочеш і давно дозрів до чогось справді стабільного, як от у мене. Так що це справа недовга, десь вона вже наближається до тебе, твоя половинка.

— А далі?

— А далі не знаю нічого! Шлях Вовка, Закон Вовка, Знак Вовка, що воно все в біса означає? Де воно і що воно? Куди рухатись, що робити?

Василько встав, потягнувся і раптом видав із себе довгий протяжний вовчий клич, такий, що мені аж моторошно стало. От тобі й на!

Він широко усміхнувся, бачачи мою розгубленість, на яку і сподівався, і знову сів поруч.

— От тобі і знак вовка! I що?

В кущах неподалік раптом почувся якийсь грізний шурхіт, і несподівано з-поза цих кущів вийшов до нас великий темно-сірий вовк з потужними сильними грудьми, могутньою шиєю і доволі суворим виразом морди.

Він подивився на нас немигаючим важким поглядом.

Ми завмерли обоє, не в силах поворухнутись.

Вовк дивився на нас якусь мить, потім оскалив зуби, ніби усміхаючись, підійшов зовсім близько і раптом, розвернувшись, ліг просто біля наших ніг, важкою спиною до нас, і впірив погляд у ніч, туди, куди дивились і ми в німому питанні про майбутнє.

--- КІНЕЦЬ ---

Текст звірено з виданням: Покальчук Ю.В. Заборонені ігри: Повісті / Худож.-оформлювач І. В. Осипов. — Харків: Фоліо, 2005. — 222 с. — (Графіті). — С. 3-124 ISBN 966-03-3031-6.