Зачаровані музиканти

Корчма коло Гніздичева

Той, кого ще вчора звали Матвієм (Матеушем) Домницьким, а сьогодні не усвідомлював себе ніким, лише раною на власному серці, став і для інших порожнім місцем. Лише золотий хрест на грудях, прикритий сорочкою, міг би нам про нього розповісти. Якийсь час він блукав полями та луками, просочуючись запахом зілля, роси і землі, на якій спав. Був би здичавів без людських голосів, якби у вухах йому не звучала музика, почута лишень один раз. Та вона встигла змінити його незворотньо, асоціюючись з образом пані, що її ця музика супроводжувала. Він тепер шукав не то музику, не то пані, сам не відав чого саме. Будь-якою ціною, і вже немала ціна була заплачена: смерть батька, руйнування родинного гнізда. Він нічого про це не знав, та й навряд чи воно б його зупинило. Жодного разу не подумав про те, що залишив за собою.

Трави не казали йому нічого, дерева відвертались. Птахи, вітер, хмари? Він не розумів тих знаків, що вони йому подавали. Лишалися люди, і Матвій пішов до них.

Якось надвечір, до корчми, що стояла при дорозі, не доїжджаючи ло Гніздичева, увійшов молодий хлопець. Був у самій сорочці з червоною плямою крові на грудях, та в штанях. Кочмар Іваниця одразу впізнав у ньому шляхтича, бо руки мав білі, а поводження, хоча й несміле, теж панське. Неважко було здогадатися, що хлопака потрапив у халепу, і, якщо догодити йому, можна отримати винагороду від родичів. Міг навіть втекти з турецького полону, по дорозі стративши пам’ять. Таке буває від пережитого. Не кажучи нічого, Іваниця всипав до миски юшки з грибами, звареної для нього самого. Хлопець гречно подякував жестом і заходився помалу їсти. Видно було, що шлунок йому стисся від тривалого голоду, однак помалу з’їв усе.

— З полону, вашмосць? — нахилився до нього корчмар.

Той довго дивився на нього, ніби не розумів, врешті кивнув. Корчмар злякався, чи той бува не німий, бо це значно ускладнювало справу. Бусурмани часом калічили невольників, відрізаючи їм язика.

— Ой, біда, біда! — похитав головою Іваниця. — Але нічого, вашмосць. Ото радість буде родичам, як дізнаються. Я маю коні, міг би пана відвезти завтра зрана.

Хлопець наче не чув, лише опустив голову й зіщулився.

«Чень не сирота? — ще більше розтривожився корчмар. — Або ще гірше — несповна розуму. Приб’ється, а потім не відстане. Узнати б чий він, сповістив би одразу.» Він скосив око на повалений пліт, а далі на шестеро бахурів, що позбігалися дивитися на дивного хлопця, міркуючи, з якої б то речі тато гостять його їхньою вечерею. А Іваниця тим часом уявляв, як втішені родичі щедро винагородять його за знайду: може, грішми, може, худобою. Він мріяв, а осмілілі діти приступали все ближче. Або когось з дітваків узяли б до двору.

Корчма була порожня. Не так далеко, при тій же дорозі стояла корчма Гриця. Пияк та розбишака, зате вдатний на язик. Та ще й мав молоду жінку. Тому до Іваниці потрапляли лише ті, хто не мав сили терпіти далі труднощі дороги, або самі хлопи. Зате шляхта не била горшки і писки один одному в його корчмі.Тож невідомо, кому ліпше велося. Казали, ніби Гриць купив у попереднього корчмаря ще й антипка, бо раз навіть корчма йому зайнялася, а далі вогонь погас. Кажуть, ніби зараз надійшла хмара, стала просто над кормою і залила пожежу. Чудо з чудес.

Іваниця не знав, що казати далі.Нарешті погляд його упав на закривавлену сорочку.

— Треба обмити панові рану, аби не запалилася. Піду принесу води, — мовив він поважно, почувши себе милосердним самаритянином, адже не Гриць, а він приймає у себе шляхтича, що утік з турецької неволі.А що? Гриць, може, й не розпізнав би у ньому шляхтича: вигнав би нещасного. Так-так, напевно би вигнав!

Коли Іваниця вернувся з мискою теплої води й полотном, а через плече мав перекинуту не нову, а чисту сорочку, то побачив, що дітиська обступили панича як курята квочку, а найменший Ясько сидить в нього на колінах і тримає в руці на ланцюжку золотий клейнот.

— Ану геть звідси! — визвірився корчмар. — Ясю, віддай панові клейнот, борзо!

«Гей, — подумав він, — по такій штуці можно пізнати, чия вона!» Подібного хреста, тільки срібного, він бачив у одного шляхтича, що підковував у нього коня. Джура казав, що усі лицарі мають такі клейноти з іменем, аби в разі загибелі можна було повідомити родичам. Корчмар кинувся як яструб до дітей, і це була його помилка. Старший, Микита, вирвав у малого ланцюжок і шаснув за двері.Ясьо заревів, а решта бахурів поховалися під лавки, бо у дверях з’явилася їхня мати з повним подолом огірків, що акурат несла з городу. Однак вона й не подумала спинити малого здрайцю.

Іваниця вибіг надвір, але Микита вже щез. Зразу за дорогою починався ліс, а на городі не було де сховатися. Не гаючи часу корчмар пішов тією стежкою, якою зазвичай ходилося по гриби.

Матвій обвів очима корчму: довгий стіл, лави, низький закурений сволок, піч.

— Ти чого розсівся, небоже? — гримнула дебела молодиця в брудній запасці. — Хочеш на дармицю їсти? Ану бери коновки й принеси води!

Вона була трохи підсліпувата, та й мислити так масштабно, як її чоловік, не вміла.

Матвій здригнувся від різкого звуку її голосу, підвівся й почвалав надвір. Перейшов подвір’я й опинився на дорозі, а відтак ноги самі понесли його назустріч долі.

Микита тим часом сховався за оборогом. і побачивши, куди пішов розгніваний отець, сховався у кущах. Він бачив, як з корчми вийшов панич і пішов дорогою в бік Жидачева. Ні, не відразу. Спершу постояв, пороззирався. Малий пригнувся, чи не його він шукає, шаснув у зарості ліщини, скотився у ярок, і побіг низом. Ні, згори його буде видно. Ліпше зайти далі в ліс. Він видряпався нагору, знайшов кілька товстих буків, за якими можна було сховатися. Спершу прислухався, чи не тріщить хмиз. Панич був босий, а тато в постолах. Ні, було тихо.

Микита сів під буком, розтулив затерплу долоню, намагаючись впіймати сонячний промінь. Ланцюжок так гарно обвився довкола його руки. Нарешті кволий промінець упав на блискучу поверхню хреста, і вона спалахнула, освітивши зелену напівсутінь. Він довго бавився клейнотом, нарешті повісив його собі на шию, пізнаючи дивне відчуття доторку металу до тіла. А коли відчув якийсь рух позад себе, було вже запізно. Майже запізно. Він рвонувся вперед й покотився по слизькому торішньому листі, керуючись інстинктом порятунку, властивим дітям та звірятам. Навіть не встиг злякатися, лише щось у животі стислося. Стаючи на ноги, почув крик:

— Борзо лапай, бо втікне!

Але не мав часу обертатися. Перед ним був яр, з якого він недавно вибрався, але в цьому місці було глибоко й стрімко. Хлопець знав, що на рівній стежці його наздоженуть чужі люди. Двоє, а може, й більше. Він чув різкий сморід немитого тіла й прілої соломи. Приїжджі казали, що в лісах ховаються здрайці, нападають на мандрівників, грабують, а потім вбивають, аби ті їх не впізнали. Йому не лишалося нічого, як скочити просто в яр, де між присипаним листям камінням сочився потічок. На один із таких каменів він і впав скронею, зачепившись об суху гіллю.

Двоє волоцюг, таких бідних, що не мали навіть ножа при собі, а лише грубі бучки, незабаром спустилися в яр і схилились над тілом. Шия в хлопця була вивернута, очі напівзаплющені, й він уже не дихав. З дна яру тягнуло холодом пивниці.Волоцюги дивилися не так на мертву дитину, як на золото, обвинуте довкола шиї. Що ж, у цьому світі золото вартує людського життя і не одного, — як сказав би сумно-іронічно пан Миколай Р. із Журавно. Щоправда, золота йому не бракувало, і легко було так казати.

Двоє волоцюг, викинутих життям на узбіччя, як стебла соломи, поховали тіло в ямі, вишпортавши її у товстому шарі змертвілого листя, обклали її зверху камінням, присипали знову листям, аби хлопця так швидко не знайшли, або й не знайшли взагалі.За ними спостерігала сойка, яку теж більше цікавило золото, ніж мертва дитина. Вона провела волоцюг аж до узлісся. Ті дуже квапились.

За іншою драмою, що розігралась кілька днів по тому, спостерігав великий чорний крук. Золота цяцька була надійно схована під лахміттям, а, отже, крука цікавив не блискучий метал, а те, що невдовзі буде мертвим. Круки чують завтрашніх мертвих. Вони кружляють і каркають над селом, і кожен думає зі страхом, що це каркання для нього. Смерть висилає своїх гінців, і ті ніколи не помиляються.

Волоцюги не ризикнули продати золото тут. За Дністром вони почувалися в більшій безпеці.Несли по черзі золотий клейнот,і думка про багатство, яке їм не снилось, скувала їх значно міцнішим ланцюгом, ніж той легкий вигадливо сплетений ланцюжок Матвія Домницького. Не довіряли один одному й не спали цілу ніч, трусилися від холодної роси. Десь далеко палало вогнище: пастухи пасли коней. Ще далі світилися вежі замку заможного шляхтича. У небі мигтіли зорі.Обидва волоцюги були ще дуже молоді, не надто призвичаєні до мандрів, і не хотіли бути скараними на горло. Тому сиділи в темряві, прислухаючись до кожного шелесту. А на світанку спустили на воду човника, вкраденого в одного хлопа просто з двору, куди той затягнув його полагодити. Не вміли ним правити. Не вміли також косити, рубати дрова чи орудувати шаблею. Нічого не вміли. Бо якби вміли, то і їм би знайшлося місце на землі, а не на дні Ріки, куди затягнув їх дністровський вир перш, ніж зійшло сонце, разом із золотим клейнотом.

Жидачів, торговиця

Дорогою зі Гніздичева Матвій дійшов до самого Жидачева, містечка більшого від Журавно, на березі ріки Стрий. Власне, куди він міг би ще потрапити, не звертаючи з дороги…Дорога була понівечена слідами коліс, копитами і ратицями, відбитками босих ніг, постолів, а то й чобіт. Розглядання тих знаків дороги видавалося Матвієві чимось дуже важливим, ніби він читав книжку. Міркував, що небесні коні десь мусили би спуститися на землю, разом з музикантами і Панею з жовтим волоссям. Кілька днів перед тим він багато спав. Під небом коло покинутих багать, в копицях сіна, в кущах. Усе це видавалося йому цілком звичайною справою, хоч ніколи перед тим цього не робив. Був, прецінь, шляхетським сином. Але тепер не був ним, ані кимось іншим. Просто згустком бажання, одержимим. Зі здичавіння вирвав його сон, з якого пам’ятав, що мусить продовжувати свої пошуки. Те ж саме підказувала йому реальність. Йому починало здаватись, що серед людей випадково може почути щось таке, що вкаже йому шлях. Чи побачить. Юшка в корчмі підкріпила його сили, і він пам’ятав, що заплатив за неї золотим хрестом. Бо вже нічого більше не мав, опріч сорочки та штанів на тілі.

На світанку на дорозі почали з’являтися люди, кінні та піші, що прямували в той бік, що й він.Їхні голоси, рев худоби, скрипіння коліс заглушили приємний спів пташок і збаламутили вистояне за ніч повітря. Але він увійшов у гомін так само легко, як і в тишу.

Місто, куди прийшов Матвій, вражало своє беззахисністю. Стояло посеред рівнини. Коло нього, на невисокому пагорбі стримів замок, оточений валом і парканом, з чотирма вежами, вкритими гонтою. На цих зелених валах, що кидали свіжу тінь на дорогу, спочило запалене око Матвія. Дорога оминала замок, стаючи дедалі ширшою, і за брамою міста переросла в торговицю довкола ратуші.І Матвій згинув у юрбі, серед кошиків з городиною та садовиною, бичків, гусей, курей, зброярськими та гончарними ятками. Тут всі продавали, або купували, однак вистачало і тих, хто хотів би купити, та не мав за що, проте сподівався поживитись, як ото горобець крутиться коло торби з вівсом, призначеної для коня.

Якби Матвій мав з собою капшук з грошима, то купив би собі жупан, нову сорочку, сап’янці, шаблю чи пістоль, а на руку срібний перстень, на якому було б написано: «Хто мене має, тому я помагаю». Власне, він конче потребував якихось чарів, як кожен нетерплячий закоханий. Він купив би собі срібний пояс, вороного коня, сідло, інкрустоване сріблом, шкіряні сакви, куди поклав би подарунки. Наче дівчина жадібно дивився Матвій на легкі шовки й важку, шиту золотом парчу, найтонші серпанки, які міг би подарувати своїй Пані. Перед його очима на таці лежали перлові намиста, кульчики з рубінами, коралові нашийники, каблучки зі смарагдами, браслети зі срібного мережива. Якби зараз хтось погодився купити в нього душу, він радо віддав би їх за всю цю красу, щоби Пані лишень всміхнулась до нього.

— Ану, відступи, лайдаку! — чиясь рука брутально штовхнула його в груди. Він ще подумав, що до Журавно далеко, і він не встигне за день продати маєток і вернутись сюди.

Груба баба з кошиками вишень, агрусу та малини, озирнулась в пошуках підмоги.Її чоловіченько, що невпинно віддалявся у напрямку корчми, уже щез. Баба зауважила, що незважаючи на штурхан, хлопака тягне руку до розсипу темно-червоних вишень, й заверещала:

— Злодій! Тримайте злодія!

Крик, настільки звичний на всіх торговицях, що обіцяв лише розвагу з гонитвою, наступним биттям і ганебним стовпом. На щастя, тільки невідомо, на чиє, поруч виявились два міські стражники. Вони повернули голови на крик. Се вже було не так цікаво, бо влада не розважалась, а, опитавши свідків, тягла злодія просто до ратуші. Крик пробився крізь мерехтливий туман й до самого Матвія, і він побачив те, що бачили усі: червону від гніву Феську й кошики з плодами її садка. Він відчув якусь слабість і почав хилитись. Ніхто не підхопив його, і він упав на землю, притрушену соломою, і далі вже нічого не чув і не бачив, бо віднедавна бачив і чув лише те, що вартувало його уваги.

Стражники нахилились над ним. На сорочці нещасного розпливалась червона пляма.

— Гей, — здивовано мовив старший стражник, — пощо ти забила хлопця, бабо?

Молодший, що недавно тільки вступив на службу, перехрестився і побілів на виду. Йому здавалось, що це йому сниться. Він лапнув за шаблю, що мирно спочивала у піхвах, щоб переконатись, що то не вона нанесла смертельну рану без його відома. Баба не бачила падіння Матвія, бо тіло хлопця загороджували широкі спини стражників. Нарешті старший повільно обернувся, ковзнув поглядом по заплямлених вишнями пальцях, і виразно побачив на них кров.

— Пощо ти забила хлопця? — тихо і грізно запитав він. — За отсе?

І показав на товар, що вже напевно не вартував життя християнина.

Нарешті баба побачила закривавлену сорочку і затряслася, коли зміст слів стражника дійшла до неї. Очі він мав прозорі, ніби риб’ячі, і в них вона побачила спершу поміст і ката з сокирою, а далі видіння перемінилося на кострище, на якому стояла вона, прив’язана до стовпа. Вона згадала як дівкою задушила новонароджене дитя і втопила у Стрию, замотавши разом з каменем у сорочку. Тоді їй вдалось се приховати. Феська чомусь глянула на небо. Там пливла біла кучерява хмара, а на ній спочивав Господь разом з ангелами. Він навіть не глянув на неї.

Бідолаху повели до ратуші, й голова у неї моталася, як у вмерлої, і вона не чула, що люди говорили про неї:

— То Феська з Кораблищ зарізала молодого хлопця, свого коханка.

— Ножем у саме серце.

— Дивіться, то якась опириця, а не кобіта.

Феську відвели до пивниці ратуші, замкнули, а міський герольд вийшов, аби зголосити про вбивство і закликати тих, хто що бачив, для свідчень. Сусіди Феськи здиміли з торговиці, а її чоловік тим часом провадив цікаву бесіду в корчмі з якимось поважним міщанином, не відаючи про лихо, що трапилося з його жоною, і не тільки з нею.

Матвій лежав нерухомо, блідий, із заплющеними очима, як раптом повіяв легкий вітерець, і тіло почало підійматись в повітря. Спершу на палець, потім на два…

Нарешті новина сягнула корчми. Поважним міщанином виявився пан Лукаш, журавнівський лікар. Натягнув міщанську одежу, щоб викликати більше довіри, бо міщанин то щось середнє між простим чоловіком і чоловіком з шляхетською грамотою. А пан Лукаш хотів провести власне невеличке розслідування, та, походивши по торговиці, сів у корчмі, чекаючи на когось балакучого й напідпитку. Чувся трохи втішеним, що саме його покійний Олександер попросив знайти сина, а не Миколая. Може, він ще присниться, і докаже те, що мав доказати. Хай Миколай займається пам’ятниками, але істина важніша. Отож він засів у корчмі й завів мову про неслухняних дітей, тяжку ношу вітця і матки. На той випадок, якщо у корчмі з’явиться хтось зі знайомих шляхтичів, він придумав ось що. Прикладе палець до уст і мовить пошепки: «Мовчи, вашмосць, я виконую наказ найяснішого круля.» Усі знали, що замолоду він виконував різні потаємні доручення, а зараз відійшов від справ. Хоча від такої служби ніхто ніколи не звільняється цілком.

Пан Лукаш завів розмову спершу філософську, а далі натякнув, що деякі дітиська не розуміють свого щастя і розривають заручини, накликаючи ганьбу та нещастя на свій рід.І що один чоловік навіть вмер з горя через таке.

Якийсь хлоп, що він сів коло нього, лише кивав і пив горівку. А інші були зайняті власною розмовою. Натомість корчмар сказав раптом:

— Ви се про журавнівського шляхтича Олександера Домницького?

— Ну… — зам’явся пан Лукаш. — Може, й так, а може, й ні.Се залежить…

Тут до корчми вбіг якийсь хлоп і крикнув:

— Федю, твоя жінка зарізала хлопця! Йди борзо!

— Га, що? — спитав п’яненький хлоп.

— Уже її повели до ратуші!

— Ну, то тим паче я їй не допоможу! — буркнув Федьо. — Я завше казав, що моя Феська когось заріже. Дуже люта баба. Дуже!

І впавши головою на стіл, захропів.

Запала мовчанка. Нарешті корчмар похитав головою:

— Сі хлопи як бидло. Серця не мають.

Хлоп, що приніс цю звістку, хвильку постояв з розкритим ротом, а далі вдарив шапкою по лаві:

— Налийте мені пива!

— Се має бути цікава історія, — зауважив пан Лукаш. — Пригостіть чоловіка за мій рахунок, шановний. То ти видів се на власні очі?

Тепер новина зацікавила усіх присутніх: двох дрібних шляхтичів і трьох купців.

— Ага, прошу пана, ціла миска крові, - кивнув хлоп. — Страх! Ніколи би не подумав, що Федьова може запхати ніж комусь у серце!

— Палке у нас жіноцтво, — всміхнувся Лукаш. — І за що вона його зарізала?

— Певно, туман у голову зайшов, — випалив хлоп і очі його спалахнули. — Відколи перед Зеленими святами пронеслися Ті, що літають в повітрі й живуть під землею, чимало кому вони заморочили голови.

Дехто розуміюче кивнув, в тому числі й корчмар, однак для Лукаша то була новина.

— Про що ти кажеш? Перший раз чую?

— То пусте, — махнув рукою кормар. — Може, й неправда. А ти, чоловіче, знаєш того хлопця?

— Якийсь волоцюга. Якби хтось опізнав тіло…

Пан Лукаш здригнувся, згадавши, як доводилося опізнавати потопельника місяць тому. А зараз тим більше не мав охоти дивитися на трупи, хоч це й входило до його професійних обов’язків. Але позаяк був перебраний на міщанина, то не міг до них приступити, не зрадивши свого становища. Тому він зостався з корчмарем і п’яним Федьом, чию жінку либонь тепер скарають на горло за вбивство.

У корчмі стало порожньо і тихо. Мухи позалітали у відчинені вікна, чути було звичний ярмарковий гул. Лукаш раптом відчув себе дуже незатишно. «Ану ж, — подумав він, — корчмар послав когось повідомити, що я тут розпитую? І хлоп щось підозріло скоро впився. Не виглядає на слабака. Чого це я, старший чоловік, вплутуюсь у справу, що може для мене скінчитись зле. Якщо Матеуш дійсно живий, то розпочнеться щось страшне. Яношик не вступиться з гнізда Домницьких. А мені може помститись.»

Лукаш згадав, як «опізнав» потопельника, і чого може коштувати для нього відмова від слова шляхтича. Так, пошуки істини виявились йому не під силу самому. Потрібен Миколай.

Чоловік зітхнув і глянув на п’яного. Той прикидався. Дивився з-під ліктя кудись у кут, як звір, зацькований мисливцями, і мав несамовите бажання щезнути. А він, Лукаш, йому заважав. І в той же час Федьо не смів встати, бо за дверима корчми було ще більше мисливців. Вони його не залишать в спокої.Певно, належав до двору. Якщо він, Лукаш, не чується безпечно, то яка безпека в підневільного хлопа?

Пан Лукаш підвівся, поклав на шинквас пару дрібняків і сказав голосно, аби Федь зрозумів, що може посунутися по лаві і непомітно щезнути, а там кудись втікти, вичікуючи нагоди повернутись додому:

— Бувайте здорові.Мені вже час.

Корчмар подивився на нього і тихо спитав:

— Як ви гадаєте, вашмосць, той зарізаний хлопака теж із неслухняних дітей?

Він його безперечно впізнав. Це дуже не сподобалося пану Лукашеві.Не відповівши нічого, він вийшов у спекотний ярмарковий тлум. Перед очима шляхтича постали картини, бачені ним колись у Сілезії, що розповідали історію блудного сина. На одній з них була сцена в корчмі. Може, Матеуш сидить десь і п’є, з дівкою на колінах? Однак се якось не узгоджувалось з тим хлопцем, якого він знав від малого. Та й без коня, без пристойної одежі, без грошей — куди той міг подітися? Радше міг опинитися в якомусь монастирі.Ся думка понесла його з торговиці, обдарувала надією. Монастир — се найліпше місце для чоловіка або жінки, які не можуть жити в світі сьому, що вимагає від них обов’язків, не властивих їхній вдачі.Се пояснило б майже все.

Матвій завис над землею на три долоні, але цього ніхто не зауважив. Руки повисли вздовж тіла. Під ним була порожнеча, довкола була порожнеча, бо ніхто не хотів свідчити ні за нього, ні супроти нього. Але те було йому байдуже. Він просто висів, не почуваючи жодної незручності.

Легенький вітерець, що підносив його над землею, зник, і хлопець відчув погляд, який пік йому лице.І причувся йому голос пана радці, Миколая Р., якого завжди трохи побоювався, як боїться молоде деревце чоловіка, що проходить повз нього з сокирою:

— Що ти тут робиш, Матеуше? Тікай звідси!

І хлопець впав на землю. Довкола нього роїлися оси, припадаючи до ягід, що стікали соком. Він не вже не пам’ятав, що було перед тим. Просто дуже боліла голова. Певно, від сонця. Матвій підвівся, трохи хитаючись, і пішов, даючи кожному дорогу.

Феська, побачивши ката, що прийшов просто на неї подивитися, призналася, що колись вродила дитину, задушила і втопила. І що поробила на смерть тому, хто допровадив її до тяжі. Про зарізаного хлопця ніхто їй не випоминав, бо той зник, забравши з собою усю пам’ять про випадок на жидачівській торговиці.

Орішківці. Піч

Власне, від села залишилась сама назва поля, на якому росло зараз жито. У житі сховався підмурівок дзвіниці, розмитий за 15 літ дощами, зате видно було рештки великої печі.І ще яблуню. Стовбур згорів, і від нього розповзлися пагони. На покрученому гіллі росли тепер дрібні яблучка. Дереву ніяк не вдавалося підрости. Від близькості вогкої землі гілля пустило коріння, і лише одна гілля пнулась догори, обіцяючи колись стати справжньою яблунею. Жито було високе й густе, як щітка, бо виросло на землі, що вигоріла дощенту, а потім вітри рознесли попіл, дощі й сніги загнали сю сіру субстанцію вглиб, і ще на цьому грунті два роки виростала трава.

Орішківці були не єдиним селом на Журавенщині, котре спалили тоді татари. Погоріли ще Сугрів і Дзюрки.Іноді, через якийсь час, вцілілі мешканці верталися, копали землянки, а потім починали спинатись догори, як та обгоріла яблуня.І село відроджувалось знову. Та найчастіше не було кому вертатися додому. Хто не згорів, не зітлів, стятий шаблею чи підкошений стрілою, той опинявся там, звідки не вертаються — в неволі.Декому велося там незле, і не хотілося йти знову під руку захланного дідича. Приймав чужу віру, міркуючи, що Бог — один, просто його називають по-різному. У такому разі боялись козаків, як колись татарви, бо вони жорстоко розправлялись з перекинчиками. Кому ж було зле, той, звісно, утікав додому чи приєднувався до козаків і мстився: убивав, гвалтував, спалював, грабував. Отож, світ перебував у такій собі хисткій рівновазі.Усе залежало не від політики, а від того, скільки людей на одному боці, а скільки на іншому; скільки відомщено, а скільки покривджено. Тобто від маси. Окрема душа не вартувала нічого, хіба могла виспівати, виговорити свою муку і велике терпіння. Як подумати, то по-справжньому чоловіка прив’язувала і вабила до себе лише така дрібниця, як кусник землі, на якому стояла його хата, та, може, ще надія, що десь у чужому селі відшукаються кревні.Але й цього вистачало, щоб перебороти страх.І воно було сильніше за всі армії та орди на світі.

Траплялось, село трохи посувалось туди, де начебто було безпечніше, і називалось так само, або трохи змінювало назву. Орішківцям не судилось відродитись. Землю розорали, залишивши чомусь піч та підмурівок дзвіниці, можливо, для того, аби позначити межу володінь. Піч мало чим нагадувала піч, бо не мала комина — палилася на чорно, а дзвіниця нагадувала зруб криниці.На її вичовганій долівці ніяк не вдавалось прорости траві.

На долівці спав чоловік, з одежі дрібний шляхтич, але геть зарослий і обдертий. Скрай поля ходили буськи і круки, ніби пильнували його сон. Буськи насправді збирались у вирій, а круки вишукували щось у розмоклій від недавніх дощів землі.Може, сподівались знайти там щось блискуче, бо невідомо, що було до того зниклого села: якесь інше село, місто, замок.

Чоловік був вимащений сажею, бо ночував у печі, як у норі. Він сам не знав, чи ця земля була колись його чи ні. Міг помилитися, бо пішов на службу ще дитиною, і ніколи не вертався, аж донині. Коли служба його скінчилася.

Він ночував тут уже кілька днів. Не міг покинути цього місця. Як тільки виходив край поля, щось його завертало. Почував такий страх, що ноги йому німіли, й нападав плач.Іноді йому ввижалися чорні вершники на чорних конях, без лиця. Наставляли на нього блискучі списи, і не пускали. Часом перед очима бухкав огень і клубочився чорний дим. А іноді стрічала його якась музика, така смутна, що тікав, аби серце не розірвалось. Плакав ще й від того, що крила його поламались, коли він упав акурат між тим, що було дзвіницею, і тим, що було піччю. Пір’я обсипалось, і він на ньому спав у печі, а кості склав у кутку. Уночі вони часом торохкотіли, нагадуючи про нетривалий політ. А на його тілі ще не зажили рани від падіння.

Не знав, куди йти. Теребив колосся, збирав у лопух росу, і не можна сказати, щоб це було уже так зле. Птахи співали над ним, сюрчали коники, літали метелики та мухи, й часом у ньому оживали відчуття дитинства: безпричинна радість і солодка захищеність. Вони п’янили наче вино, насувались тисячею звуків і запахів. І може тому на сторожі їх стояли вершники на чорних конях та стіна вогню.

Але він знав, що прийдуть женці з серпами, зітнуть жито, і він змушений буде покинути свій притулок. А далі ще гірше — зима, сніг, мороз. Чув, що є печери, геть далі, і зовсім близько Чорний ліс. Але піч була до нього така добра. Піч його дитинства. Була замість мами.

Якось пополудні він почув писк у житі, й кинувся туди, щоб порятувати якусь малу істоту від великого хижака.І побачив ласицю, котра наступала на щось кошлате, яке завзято оборонялось загостреним патичком, і вже знемагало від ран. Чоловік криком і тупанням відігнав ласицю, і та рудою змійкою шелеснула в жито, дуже неохоче, бо від запаху й смаку крові втратила контроль. Чоловік нахилився над звірям. То була якась кошлата почварка завбільшки з кошеня, з крихітним людським личком. Важко дихаючи, істота опустилась на землю. Спершу чоловік злякався, а далі, побачивши, що почварка спливає кров’ю, відірвав смужку від сорочки й перев’язав рани, а тоді взяв на руки й поніс до свого дому — печі.По дорозі раптом згадав, що то може бути хатник, котрий є у кожному порядному домі. Для хатника треба ставити грудочку каші на ніч, чи черепок з молоком, і, боронь, Боже, щоб не дати до страви солі. Сам він, будучи маршалком, лягав пізно і нераз бачив якусь кошлату тінь в покоях чи на кухні. На жаль, ця істота нічого не говорила, тільки часом тихо стогнала. Голос у неї був, напевно, ще тихіший. Та й чи бесідували хатники з людьми? Хто зна…Їм, як котам, важливо, щоб був дах над головою, теплий припічок, і щоб люди дбали за них. Чомусь йому подумалося, що усі ці істоти, що їх ксьондз обзиває бісівськими вилупками, мусять тепер ховатися. Але ж хатники не бояться ні хреста, ні свяченої води. Може, се їм і неприємно, але мусили змиритися. Тепер кожну хату посвячують.

Думки в нього почали плутатися, бо всі ці дні він спав, ослаблений голодом і нічною вогкістю. Ніколи не снилося йому попереднє життя, а щось тепле й солодке, як дитині, що лежить в колисці.Часом м’які котики тулились до нього, часом він був ніби загорнений у пір’я, часом у свіже пахуче листя. А коли прокидався, то відчував страх. Навіть худобина знає, що прийде зима, бо сам Господь запровадив переміни в природі.І вершники на чорних конях його не пускали. І вогонь у людський зріст. Біда.

Прокинувся він, бо мусив прокинутися. У темряві горіли червоним очі хатника і він хрипів. «Кінчається, «- здогадався чоловік, і так йому стало шкода бідолаху. Бо міг би видужати, і вони б придумали, як перейти межу поля. Він простягнув палець, щоб помацати лоба хатнику, і відчув, як зуби вп’ялися в той палець. Так заболіло, що він втратив на мить свідомість. Коли отямився — була тиша. Мовчали цвіркуни, мовчало жито, мовчали миші в своїх нірках. Така тиша настає, коли душа відлітає від тіла. Він подумав, що сам вмер. Але усе ще болів укушений палець. Його кінчик світився ледь зеленуватим світлом. Він підніс його до очей, і поки світло згасало, встиг роздивитися хатника. Лице в того розпогодилось, очі мав заплющені, і здавався довшим, хоча й мізернішим. Бо коли дух виходить, тіло спласає.Він не раз бачив. Пережив дві моровиці: підчас першої вмер отець, а після другої — мати.І тут палець знову засвітився ясніше, і чоловіка пронизала думка: та ж пан-господар теж умер, і щось мусило трапитись з домом. Бо чого б хатник прийшов до нього. По тому в його серці утворилась пустка й почала ніби засмоктувати чоловіка всередину. Мертві випромінюють страх. Він не знав, що робить, але закопав тут-таки в печі тіло хатника, завинувши його в шмат сорочки, й виліз надвір. Небо блідло. Здалеку озивалися півні.Срібно блищало жито, вкрите росою.

Палець засвітився знову. Чоловік чекав, яка тепер думка прийде до нього, але нічого такого не було, тільки наростало гупання серця.

А потім, як сонце почало сходити, з’явилося троє косарів: двоє старших і хлопець, майже дитина. Мали при собі клумачок з хлібом і глечик з водою.

Чоловік розвернувся і пішов у протилежний бік, туди, де мало заходити сонце, де чорнів на обрії безконечний ліс. Він зрозумів, що втомився від людей. І не хоче їх бачити. Знав також, що чорні вершники на чорних конях, стіна вогню, й несамовито сумна музика більше не стерегтимуть його.

Село. Весілля

Хлопець йшов дном яру, де вже сизіли ягоди терну, провісники перших заморозків, на плодах шипшини зелень статечно переходила в жовтизну, довгі пасма висохлої трави мішались з темнозеленими твердими стеблами кропиви, сірі лопухи приховували ледь помітний струмочок. Усе було майже дозріле, усе перебувало на межі, переступивши яку можна говорити про виконання призначення, і спокійно віддатись сну, після чого прокидаються або ні.Залежно від того, ким ти є: травою, деревом, метеликом чи кротом. Сонце щедро освітлювало дно зовсім неглибокого яру і стежку, що провадила ним.

Дорогу хлопцеві перетнув кущ дикого бозу, щедро всипаного кетягами ягід. Він взявся за нього рукою, і долоня забарвилася чорнильним соком. Це нагадало про науку, яку Матвій відбував упродовж кількох років далеко від дому. Він глибоко зітхнув і тут почув музику. Вона увірвалося в його вуха, ніздрі, рот, очі — й він аж захитався. Усе тіло охопила млість. Та музика чимось нагадувала оту. Тільки була більш земна, веселіша. Матвій з розпачем подумав, що це омана, що це йому причувається. Заплющив очі, щоб додати цьому несподіваному явищу більше ілюзорності, і стояв так якийсь час, а коло нього роїлися оси й джмелі, що він їх потривожив, ступивши в солодку й пахучу тінь дикого бозу. Він уявив собі обличчя музикантів, на яких як і тоді не відображався настрій музики, ніби сопілка й скрипка грали самі, забираючи в них не лише голос і дихання, а й душу: бліді, довговиді з темним волоссям, що спадало на плечі.Такими, як тоді вночі. Тільки тепер темрява була створена ним самим, з червонуватими відблисками.

Потім розплющив очі.Музика пливла над яром, відчайдушна, дзвінка, дика, то наближаючись, то віддаляючись. Матвій кинувся догори, просто між два кущі терну, не почуваючи болю від колючок, що роздирали йому лице й руки, так боявся, щоб музика не втекла, ніби це справді від нього залежало. У своїх мандрах він дійшов до краю, і йому нарешті мав бути поданий знак, бо досі він просто ходив, дивився, слухав, але люди нічого не знали, справді не знали. За цей час він збагнув, які всі люди йому чужі, як важко до них озватись. Як важко бути таким, яким він був раніше. Та якби він зустрів себе колишнього, то не впізнав би, бігме, не впізнав.

Нарешті Матвій вибрався нагору. Сонце спершу осліпило, бо став супроти нього. Але потім розгледів процесію, що прямувала туди, де із зеленого шумовиння виринала верхівка церкви, вкритої гонтою. Щось барвисте, веселе, однак музика линула не звідти, а з-поза короткої сріблястої нивки жита. Білі клапті хмар швидко пливли

глибоким синім небом. Угорі був вітер. А музиканти були за нивкою. Матвій помахав їм рукою, але ті навіть не повернули голів. Не вагаючись, хлопець кинувся їм навперейми, через жито, але дорогу йому заступив житній вовк, здоровенний, з трохи скошеними жовтими очима. Не загарчав, не вищирив зуби, лише загородив дорогу могутніми грудьми. Матвій кинувся вздовж нивки, і наздогнав музикантів вже на дорозі, коли ті вийшли навперейми процесії. То було хлопське весілля. Молодий їхав по молоду, аби з нею повінчатися. Але без музики. Отож люди зупинились і слухали гру музикантів, як слухають вітер, що виривається з гір в долину. Доки вони стояли, Матвій рухався, але сонце било по очах дружбів, і вони не бачили високого хлопця із закривавленою на грудях сорочкою.

Музикантів було не троє, а двоє, але Матвій їх упізнав по блідому виду. Той. що зі скрипкою, кивнув, а другий відняв сопілку від уст і сказав Матвієві:

— Бери бубон, будем грати на весіллі. Що то за весілля без музики.

І відчепив від пояса невеликий бубон, завбільшки з решето. Матвій не встиг отямитись, як уже опинився разом з музикантами попереду весільної процесії, і бив у бубон подряпаними терном пальцями, ляскав долонею, відбиваючи такт. Той, що був з сопілкою, накинув йому на плечі латаний кунтуш з повідриваними гудзиками, і це перемінило хлопця на щось більш людське. Він ще послинив руку, пригладив розкустране волосся.І от вони забрали молоду й повели її до церкви вінчатись, але до церкви, звісно, не увійшли. Музиканти стояли осторонь; перешіптуючись між собою, позирали на Матвія. А той сперся на липу й крутив бубон у руках. Було йому трохи не по собі.У голові почало розвиднюватись, правда, повільно і несміло, як то буває пізньої осені, коли туман особливо густий. Спочатку він здивувався, що тут робить. Навіть згадав батька: ото б він розсердився, якби його побачив з бубном на чужому весіллі.Поки йшло вінчання, він мав час також ліпше придивитись до музикантів. Не мали сріблом шитої одежі, але були схожі на тих, хоч тепер Матвій не зовсім був певний. Більше нагадували пастухів своїми обвітреними лицями. А може й були колись пастухами, доки світ не перевернувся для них з ніг на голову.

Із високої трави ледве визирали потемнілі хрести могил, забутих на час жнив. У такий час і весілля не справляють, однак Матвій, відірваний від селянського побуту, про це не знав. На якийсь час очі хлопця прикипіли до білого голуба, що кидався від бані церкви до дзвіниці, туди й назад, і кожного разу, коли тіло птаха опинялось в тіні, Матвієве серце чомусь стискалось, ніби тінь збиралась захопити голуба в полон. Було тихо, чулось лише тріпотіння крил. Із зачиненої церкви не долинало ні звуку. Здавалось, що молоді звідти ніколи не вийдуть. Неподалік пасся білий віл, хвостом відганяючи надокучливих оводів. Він скосив на Матвія лілове, майже чорне, око, й важко зітхнув.

Врешті двері церкви зі скрипінням розчинилися і звідти першими випали дітиська, голосно сміючись, аж не пасувало так сміятись. А за ними — молодий з молодою, пара як пара, трохи перестрашена увагою до себе, далі вийшли поважно гості.Музиканти, обтріпавшись від мурах та сухих стеблин трави, сонно підвелися, приєднавшись до процесії вже за церковною брамою, хоч, власне, самої брами не було — два ветхі похилені стовпці.

Спершу Матвій, не знати чим розтривожений, не міг потрапити в такт, та коли скрипаль суворо глипнув на нього, руки самі завертілись, а ремінь бубна приріс до шиї. І все це без зусиль, так легко, наче Матвій ще в колисці мав бубон і бив по ньому ногами. Він не звернув уваги, що насправді церква стоїть сама, без села, і те, що здавалось хатами, насправді копиці сіна. Уся його увага зосередилась на власних руках.

Відтак ступили на подвір’я молодої: піше весілля бідних людей, що й музик би не мало, якби ті самі до них не вийшли. Зрештою, Матвій ніколи не бачив перед тим весілля, і з цікавістю придивлявся до обряду, в якому було стільки невдаваного смутку, що він почував себе ніяково і не міг їсти, посаджений за стіл разом з гостями. Їв сир зі сметаною і зеленою цибулею, грубо покраяні огірки, смажені гриби, і пив підсолоджену горілку, що віддавала часником. А потім старший виліз з-за столу зі скрипкою, що лежала весь час у нього на колінах, і став під грушкою із зеленими незрілими плодами. Оскільки другий музикант не рушився з місця, то мало бути соло. Зелена тінь від груші огорнула скрипаля як плащ, лице стало білим як папір, і сам він наче виріс. Перші звуки скрипки були такі тихі, що ніхто не звернув на них уваги, та за хвилю ложки повисли в повітрі.Матвій здавив у кулаці шмат чорного хліба і вп’яв у нього нігті.На уста другого музиканта спурхнула посмішка.

Матвій намагався прочитати щось на людських обличчях, бо зі скрипалем усе було зрозуміло. Той грав для тих, хто може оцінити його гру, піддатись її чарам. Він загравав з ними і водив напівзаплющеними очима вздовж грубо збитих столів, не пропускаючи ні молодиці, ні діда, ані дитини, ні зрілого мужа. Дівки з парубками товпились коло плота, чекаючи на танці, і він приділив їм уваги ні більше, ні менше, аніж іншим. Скрипка запитувала: «Хто ти? Що ти? Ким ти єси?» І на це мало дати відповідь кожне серце під полотняною сорочкою. Матвієві навіть здалось, що він чує оті відповіді.А скрипка все ходила від одного до другого серця, що зупинялось, перш ніж дати відповідь. Обличчя мінялось, набуваючи дитячих рис у старих, старечих- у дитячих, жіночих — у чоловічих, чоловічих — у жіночих, або й просто звіриних. А коли скрипка дійшла до молодої, звичайна сільська дівка, присадкувата, широка в плечах з низьким чолом, видовжилась, потоншала, ніби різець скульптора відсік усе зайве, й Матвій побачив перед собою тінь тієї, що звела його з розуму.

— Пані! — не то крикнув, не то прошепотів він, простягаючи руки до тієї, що пробудила в ньому несамовиту спрагу розкоші.

Бубон тріснув, і з його нутра побігли миші, повно сірих мишей. Піднявся крик, бо миші кинулись на стіл і миттю зжерли увесь скромний почастунок, а далі почали скакати по людях. Одна з них скочила молодій за пазуху, і та стала знову тією, ким була: звичайною сільською дівкою. Матвій сидів нерухомо, з розірваним бубном на колінах, а скрипаль дивився на нього з осудом, навіть гнівом. Від того ноги в хлопця затерпли, і голос просто в саме вухо сказав:

— Не шукай нас більше!

Він бачив, як ті двоє віддаляються, а все інше було байдуже. Чари, а то були безперечно чари, така вже сила музики, розвіялись. Побачивши, що Матвієві зле, люди відвели його під пліт, положили просто на твердій землі.А там і забули про нього.

Журавнівський цвинтар

Пан Лукаш тепер, кожного разу приходячи до костелу на недільну службу, блукав цвинтарем. Раніше він так не робив: чим чоловік старший, тим більше боїться смерті й того, що про неї нагадує.Може, пан Лукаш і далі боявся смерті, але власного сумління він боявся більше. Мав у кабінеті образ, привезений із Праги: з людським черепом і лілією, що проростала крім нього, і бридкою жабою, котра примостилася під квіткою. Був там і напис, відомий кожному, бодай трохи знайомому з латиною — memento mori. Ще коли жона була жива, висів той образ у найдальшому кутку, бо викликав у неї страх. Дивно, що таке прикре враження справляв невеликий образ. Адже на ярмарках і на празниках часто ставили вистави, де грала Смерть з косою (якийсь спудей заробляв собі на життя).І нічого: сміялись, зачіпали «смерть», смикали за дерев’яну косу.

А в потаємному сховку пан Лукаш тримав правдивий людський череп і кості гомілки, які показував напідпитку лише колегам, коли ті приїжджали до Львова: пану Амбодику і панові Яну Ліщинському.І більше нікому. Прості люди вважали, ніби лікар призвичаєний до смерті, бо ж тільки він бачить смерть у ногах чи в головах недужого. Однак Лукаш ніколи нічого подібного не бачив, і мав надію на одужання хворого доти, доки не наставала якась тиша і його не охоплював страх. Або чув особливий подих, що свідчив також про те, що бідака ступав на дорогу, що провадить на той світ, звідки не вертають. Але менше з тим.

Чим могло заспокоїти Лукашеве сумління споглядання міського цвинтаря, знав лише він сам. Навіть на сповіді не смів признатися, що часто сниться йому один і той самий сон: Олександрів син у закривавленій сорочці йде попід руку з ярмарковою смертю, завиненою в біле простирадло, наче парубок з дівкою. Ксьондз міг би напевно розтлумачити сей сон, на свій, ксьондзів, лад, але то було б надто просте тлумачення.І вже ксьондзові безперечно не сподобалися б сумніви пана Лукаша, який «упізнав» у потопельнику Матеуша Домницького й присягнув.

Однак лише істина могла б допровадити Лукаша до душевного спокою й миру. Бо ж і Миколай любив говорити: істина не є ні доброю, ні злою, а тому слід приймати усе, що вона промовляє до тебе. Лише дрібна душа труситься й ховається від істини, як миша від кота. Щира правда, але ж не Миколай свідчив перед лицем посполитих, цвітом шляхетства, і, врешті, перед лицем покійного Олександера! Тому журився пан Лукаш, блукаючи по цвинтарі між могил багатих і бідних, доплеканих і забутих. Що ж, їздив він до Жидачева, слухав, що кажуть люди, але насправді не уявляв собі, що робитиме, коли стріне живого Матеуша. Що скаже йому і як. Бо хлопець таки був винен у наглій смерті батька, се безперечно. Нещасна родина! Два сини зложили голови у битві, отець Олександера пішов у монастир, і ніколи не давав про себе чути. А пані Ганна, малжонка Олександрова, була жінка як жінка, чужої крові. Схоже, вона до самої смерті вірила, що в мужа від неї немає жодних таємниць. Але Миколай з Лукашем здогадувались про таємницю, однак товариш не відкрився їм, тому й здавалося, що йдеться про якусь милу пам’ятку молодості, про яку чоловікові з сивим волосом на голові незручно розказувати.

Жовтий лист час від часу повільно лягав на гробівці тих, хто були його пацієнтами, і тих, хто загинув від шаблі чи кулі на своїй землі, хто згорів у рідному домі, кого убив грім, хто втопився. З потаємною нездоровою цікавістю Лукаш спинив погляд на гробі Олександера. Корч свербиуса, що виріс дуже скоро, обгорнувши колючими тонкими пагонами горбок, уже вкрився плодами, котрі набули червонуватого відтінку. Зелені пагони не цвітуть, а ці зацвіли, а Лукаш надто добре знався на всякому зіллі, щоб сприйняти цю аномалію як щось звичайне. Це відкидало йомовірність, що кущ посадили зумисне. Цікаво, чи звернув єгомость увагу на дивовижу, що постала з мертвої плоті старшого Домницького? Лукаш чув байки про людей, які після смерті ставали деревами, квітами, птахами, та й читав Овідієві «Метаморфози». Але ж був він чоловіком ученим і розум не сприймав подібних перетворень. Мав дорослий розум, розвинутий наукою і практикою. Єгомость міг би зреагувати, якби на могилі раптом виросли білії лілії чи щось світилось уночі.Але він був мудрим чоловіком, і, можливо, чекав, що хтось зітне кущ і поставить кам’яний надгробок. Це мав би зробити Яношик, як найближчий родич, але ніхто йому про це не казав, та й небіж Домницького нетерпляче намагався позбутися маєтку, обернувши поля, луки, ліс і двір у золото.

Із другою могилою було все гаразд: порожня, обкладена дерном. Обидві були собі чужі, й це ще більше розтривожувало сумніви пана Лукаша. Золотий хрестик, знайдений на тілі, засліпив усім очі, але не міг засліпити Отця Небесного, що видить усе на землі й під землею.

Якийсь шелест черкнув Лукаша по спині, і той здригнувся. Було заледве пополудні.Золотаве осіннє сонце осявало могили, і від того не ставало тепліше. Лукаш повільно обернувся. До нього йшов Миколай. Усміхався, як завше приязно, але очі мав зболені, сумні.Лукаш усім серцем потягнувся до нього, бо ж обидва не сміли зізнатись нікому, як тужать за Олександером. У кожному з них щось наче відмерло, і тлін душі мав запах всохлої трави. А сам Олександер помер цілком, не попрощавшись, не залишивши жодних пояснень, і обох товаришів мучило одне: що вони могли зробити і чого не зробили?

Кивнувши на могилу Олександера, Миколай мовив якось різко й голосно, наче переборював щось у собі:

— Міг би Яношик щось зробити з тим кущем. Віриш мені, навіть молитися не можу на тому гробі.Щось мене наче відтручує.

— Може, се знак, — мовив тихо, але сміливо, Лукаш. — Може, Олександер хоче нам щось сказати.

— Еге ж, тутешній простий люд спалює опирів на терновому та шипшиновому огні.Може, нашого Олександера потяв опир?

Лукаш жваво уявив собі цю сцену: опир потинає Олександера у власному домі, й криво посміхнувся, бо знав, що Миколай іронізує.А той продовжив:

— Маршалок Боніфацій, пам’ятаєш? Стратив розум, то замкнули його в коморі, а він звідти втік через отаку-о шпарину.

Розмова набула легковажного характеру. Се не сподобалось Лукашеві, й він спересердя махнув рукою, зачепившись за пагін свербивуса. Відчуття було таке, ніби хтось вхопив його за рукав. він шарпнувся і колючка шкрябнула по долоні до крові.

— Тихо- тихо, — заспокійливо мовив Миколай, простяг руку, і його теж вхопило.

На якусь хвилю обидва завмерли.

— От тобі й знак, — видихнув Миколай. — Не хоче нас відпустити пан Олександер від себе.

— Так, — кивнув Лукаш.

— Хоче, аби ми щось зробили.

Лукаш увесь напружився, і піт зросив йому чоло.

— Я тут подумав, що треба поїхати до отця Григорія в кляштор біля Раделич. Як-не- як, то Олександерів батько. Його сповістили, ясна річ, але не пасує лишати старого в невіданні.Нас він знає ліпше, ніж будь-кого. Що ти на се скажеш?

— То було б добре. Хоч завтра поїдем.

— Який ти бистрий, Лукашу. Може, за тиждень чи два. І не ходи так часто на цвинтар. Мерцям ліпше бути з мерцями. Я, власне, проходив поруч.

Миколай легко відчепився від свербивусу й пішов до цвинтарної брами такою легкою ходою, ніби нічого не сталось. Одним махом зірвав колючку зі своєї одежі, так ніби зірвав її з власної душі.Проте Лукаш надто довго знав Миколая, щоб у се повірити.

Село. Знову весілля

Матвій прокинувся від того, що джміль загудів йому просто над вухом. Ні, джміль приснився. Низький звук, від якого усе стискалось всередині, долинав звідкись за пагорба. Він не був схожий на ту музику, що текла вогненною рікою в його пам’яті, але так само в ньому було щось невідворотне. Доля кликала його до себе, і хлопець знав уже, що побачить, збігши на пагорб. Вісників його, Матвієвої, долі.Пізнав їх по музиці, що була нелюдською. А як вони виглядали, то вже не мало значення: високі, низькі, старі, молоді, в лахмітті чи чудернацьких строях зі срібним вишиттям. Могли явитись будь-ким і де, тільки б грали свою музику. Це було цілком логічно й прийнятно для Матвія. Відчужений від людей, він загострив у собі приспане відчуття небезпеки, й проходив неушкодженим крізь смерть і життя. Його помічали тоді, коли він цього хотів. Тепер це здавалось Матвієві звичайнісінькою річчю. Він вважав, що так буває з усіма, хто покидає рідну домівку.

Двоє музикантів сиділи на горбку, тішачись сонечком, котре усю свою силу віддавало тому пагорбку з одинокою грушею-дичкою, залишаючи дім у сірості й тьмяності пізнього літа. Від того сонце здавалось якимось примарним, забарвлюючи обличчя в жовтувато-золотистий колір. Один з них щось розкладав на шматині, а другий грав на флейті, втиснувшись плечима в порепаний стовбур груші.Довкола гнили спілі плоди, щедро розкидані руками дерева, а над ними кружляли оси, джмелі, мухи. Матвія вони ніби не зауважили, хоч не могли не бачити, як той видирався до них вузькою стежкою. А коли хлопець став перед ними, той, що розкладав на скатертині, мовив, не повертаючи голови:

— Не заступай нам сонця!

Флейтист виявився сліпим. Мав на очах більма і се виглядало моторошно. Він пошкодував грати для чужого й поклав флейту собі на коліна.

Матвій відступив, але дивна річ: у який бік він не посувався, весь час застував сонце, і тим перешкоджав музикантам втішатися теплом. Се його дуже засмутило, бо з усіх істот на світі йому найбільше залежало на них.

— Ти зіпсував нам весілля.

«Я? — здивувався Матвій. — Хіба то я чарував грою на скрипці, перемінивши людей на тих, ким вони не могли бути?»

— А таки зіпсував, — озвався сліпий. — Бо не вмієш грати.

От це було правдою. Але ж вони знали про це, коли брали його на весілля! Зробили йому добре, прийнявши волоцюгу до свого гурту. Матвій похнюпився.

— Що ж, — мовив той, хто ламав хліб, — спробуєш ще. На тому самому весіллі. За кару гратимеш на флейті. А тепер сідай, поїси.

Матвій кивнув. Умови його не влаштовували, бо на флейті він ніколи не грав, і не уявляв, як це робиться, але якщо музиканти так вважають, то треба спробувати. Та й вигляд їжі наповнив його рот слиною: хліб, грудка сиру, загорнута в лопух, квашені огірки, молода цибуля. Руки сліпого з довжелезними пальцями, не зовсім чистими, нишпорили, намацуючи то хліб, то огірок, і Матвія се трохи бентежило. Коли вони поїли, зрячий мовий:

— Пора йти на весілля.

Матвій підвівся разом з ним, а сліпий приклав вухо до землі, й щось там слухав. На лиці його з’явився вираз безмірної туги.

— Ну-ну, — заспокійливо поклав руку йому на плече скрипаль. — Ходімо, молодий уже йде по молоду.

Вони на мить стали на горбку, визираючи зручну стежку, а внизу чимчикувало піше весілля: молодий йшов по молоду з одного села в інше. «Де ж їхні коні?» — озирнувся Матвій, маючи на увазі коней музикантів — диких, чорних як ніч, коней. І згадав, що теж мав колись коня. Чому не взяв його з собою? Не до коня тоді було, та й коня треба любити, пильнувати, а він міг тепер любити лише її — свою Пані.Як ченчик любить Бога, зрікаючись земного життя.

Музиканти почали спускатися. Зрячий вийняв бубон і подав сліпому, а той віддав Матвієві не флейту, а сопілку. Малим хлопець колись пробував грати на бузиновій сопілці, випросивши її в пастушків за кусень пирога з малиною. Ото і увесь його досвід.

Зрячий тримав сліпого за руку, суха земля осипалася з-під ніг, а сонце бігло вслід за ними, ніби не хотіло залишатися само в полудневій пустці, і невдовзі обдарувало золотом весілля. Обличчя людей з діловитих, зморених жнивами, посвітлішали, й у очах спалахнула радість, коли вони побачили музикантів і почули голос скрипки та бубна.

Усе почалося знову. Тепер Матвій знав куди звертатиме процесія, прямуючи по молоду, і що з отих-от воріт вискочить рудий кудлатий песик і почне їх обгавкувати. Тому значно цікавіше йому було роздивлятись людей, вбраних у святочну одежу. Тільки молодий мав чоботи, а інші були в постолах, а дехто й босий. Поводилися статечно, але за той короткий відтинок шляху музиканти зуміли їх розвеселити. Матвій то прикладав сопілку до вуст, то віднімав, бо не знав, чи в нього вийде. Однак жодного докірливого погляду від музикантів не було. Це його втішило і збентежило. А далі почалась вистава з викупом молодої, торгами, і жалібним голосінням.Іноді спів зачіпав його до глибини душі, й він аж починав переживати, ніби сам був молодим, і тепер на його плечі лягає увесь тягар відповідальності за дівчину, яка має стати йому жоною.І стало йому шкода себе, бо люди одружуються задля того, аби об’єднати землі, здобути якусь вигоду для себе, а в цьому випадку вигода полягала в тому, щоби додати до господарства пару робучих рук.І всі люди добре про це знають, і сприймають се, ніби так повелів Господь, а його треба слухати. Що батько, що Бог, що пан — усіх треба слухати, хоч би як пручалось серце.

І спересердя Матвій стиснув кулаки, від чого старенька бузинова сопілка розламалась надвоє.Він озирнувся й побачив, що обидва музиканти вже на дорозі, і вже їх нима, тільки закурилось. Він кинувся за ними, спіткнувся і впав…

Хата край села. Вечір

Велике колесо місяця зависло над крайньою хатою, де блимав червонуватий вогник каганця, незважаючи на пізню годину. Маленька така хатина, стара, вросла в землю, з обшарпаними негодою боками. Проте кожен подорожній знає, що саме в таку хатину, що стоїть віддалік, можна попроситись на ніч. Бо ті, хто живе у ній, ніби перебувають на межі двох світів, і не бояться нічого. Мають надто мало, щоб боятися. Ось до такої крайньої хати й прибився Матвій Домницький, знесилений холодним дощем, що падав уже другий день. Не те, щоб шукав її зумисне: мусив тікати від напасливих псів, що гнались за ним від церкви, а один вкусив навіть за литку. Жовте листя поцяткувало розкислу дорогу, і пси осені доганяли Матвія, як загнаного оленя.

Швидко сутеніло, дощ став сильнішим, а під хатою була суха призьба й стіна, що зберігала в собі тепло літа. Пахло сухим зіллям, не сіном, а квітами, що зв’язані в пучки, висіли під стріхою.

Жінка, що сиділа за веретеном, випрядала долю тих, хто наближався, гнаний псами осені до неї. Від хвилювання нитка виходила нерівною: то загрубою, то затонкою. Та й пряла вона не для того, щоб нитка пішла на полотно для сорочки. У сні їй приснилось, що вона б’є свого небіжчика вітця, який мертвий і страшний насмілився переступити поріг, а, отже, крім переміни погоди, це означало, що хтось приб’ється до неї.І хотіла знати, хто. Один раз уже вогненний змій спалив їй хату, і вона пішла туди, де ніхто її не знав. Відтоді минуло кілька літ, вона називала себе вдовою, а люди знали її як чарівницю.І якщо щось ставалось у селі, то мусила пильнуватися, хоча в нічому не була винна. Знала, де буде тікати. З комори мала виритий потаємний хід до яру. Бо то не перше було село, де вона купувала собі хату, завше крайню.

Хотіла прожити життя в спокої та мирі, скільки їй суджено, аби лиш не надто багато. Пряла, тримала невеликий городець, варила помічне зілля, як вчила її колись тітка. Відробляла панщину, ходила до церкви, але все одно різнилася від інших людей, була для них чужою. Ніби мала на собі невидиму печать, і, куди б не йшла, була оточена невидимим колом, через яке ніхто досі не зважився переступити. Вона знала, що те коло зробила собі сама, що то був знак для інших: не руш мене, не завдай мені болю. однак люди могли відчитати лиш першу частину того послання, а другу — ні.

Звали її Докія.І долею її була крайня хата, котру зараз сік дощ. Оскільки вона мало знала людей, то спершу вважала, що ті майже такі самі як вона: наділені чуттям небезпеки, вміють тлумачити сни, часом вгадують, хто зараз щось скаже, і таке інше, тому й не думала, що має дар. Або просто не хотіла про це думати.

Крайня хата мала переваги й недоліки. Сюди не сягав вогонь, як була пожежа, звідти легко було втекти через яри, що тягнулись аж до далекого лісу. Але й допомоги не було. Чи тяжко заслабне, чи хтось напасливий і прикрий захоче поглумитися над самітньою вдовою. Тому від такого життя її чуття надзвичайно загострились: досить було Докії глянути на незнайомця, щоб дізнатись, що робиться в того на душі.Нераз думала, дивлячись на далекий Чорний ліс, що там її б ніхто не дістав. Якщо Господь захоче забрати її, то піде вона туди вмирати, як дикий звір, на звірячий цвинтар, про який чула, ніби туди сходяться немічні старі тварини. Навіть бачила сон: як лежить вона на опалому листі поруч з мертвим ведмедем і мертвою сарною, а сріблястий туман хвилями котиться з височезних буків та дубів. Жити на межі, ніколи не переступаючи ні на той, ні на отой бік, — тяжко, а у хвилю смерті доведеться лягти на якийсь бік: людський чи звіриний.Їй здавалось, що вона вибере Чорний ліс. Се давало неабияку полегкість: знати, що існують двері, через які можна вийти.

А щодо тих, хто випадково чи невипадково опинявся у її крайній хаті, то вони думали про сховок від темряви та негоди, і ні про що більше. Відходили не озираючись, бо у кожному селі, в кожному зі світів завжди знайдеться крайня хата, господар якої чутливо спить уночі, а вдень раз по раз виглядає у вікно. Вона побачила молодого чоловіка в самій сорочці, що прилипла до тіла, кров на його грудях, те, як він брів босий по болоті, засліплений дощем, і серце їй пронизав гострий жаль, що затьмарив їй розум. Хоч то міг бути Вічний Жид, навіть сам Нечистий. Нічого не могла з собою вдіяти: серце мала більше, а розум менший.

Докія не вийшла з хати, не стала на порозі, тримаючи за спиною ломаку. Завше могла сказати, що зараз покличе господаря, мурового хлопа, якщо то був якийсь заброда. Серце їй стислося і не відпускало, руки й ноги похололи, а нитка на веретені урвалась.

Ніхто не поторсав двері, тільки здригнулася стіна від призьби, з чого Докія зрозуміла, що хлопець притулився до стіни, між дверима та вікном. Матвій знеможено сів, заплющив очі.Тут було сухо, навіть тепло, й вітер більше не шпурляв у нього пригорщі дощу. Пахло димом, старим деревом і сушеними грушами. Він не знав, чи є хтось у хаті, головне, щоб його не побачили, не прогнали в пустку осіннього поля. Відчував, що дійшов до крайньої межі втоми й розпачу, але знав, що знову оживе, коли почує голоси скрипки і флейти. Часом вони йому причувалися увісні, він зривався на ноги, вдивлявся у темряву. Знати, що це тільки сон, було гірше ніж смерть.

У спині кололо, горло спеклося, і він підставив долоню, щоб напитися дощівки. Від холодної води кинуло в дрож, його тремтіння передалося хаті, а Докія відклала веретено і вийшла.

Матвій дав себе завести до хати й посадити коло столу. Відтак з нього стягли мокру сорочку й штани, завинули плечі веретою, влили в рот якоїсь теплої страви. То була жінка. Вона щось говорила, але у хлопця у вухах стояв шум, і він не міг нічого розібрати, може, вона говорила своєю, а не його, мовою.

Докія спитала, як його звати, і куди він йде, та невдовзі зрозуміла, що хлопець недужий, виснажений, і, може, навіть німий. Вона не могла собі уявити, де той блукав досі, але розуміла, що хлопець дійшов у чомусь краю, й не годен йти далі. Ще коли завивала його веретою, побачила на сорочці, там, де серце, засохлу кров, і се її дуже збентежило. Вона розпалила в печі, поклала хлопця на припічну, накривши поверх верети кожухом, а потім кинула в горнець сухих ягід дикого бозу, патичків малини й липового цвіту.

Матвій відчував під плечима тепло, і не мав сили перевернутись на бік. У хаті споночіло, лише відсвіт вогню блукав по чорній задимленій стелі.А далі прийшов глибокий цілющий сон. Вогонь поволі згас, і жінка полізла на піч. Як подумати, нічого незвичайного не сталося. Їй нераз доводилось рятувати подорожніх, часом поранених. Дехто обіцяв повернутися й віддячити їй сторицею, і спершу вона чекала: ось мине зима, весна, літо, а там уже й осінь. Однак усі пори року залишались для неї порожніми. Ніхто не повертався.

Але цей хлопець був інший. Вона не була певна, що він затримається в неї.Може, завтра вона прокинеться, і він розтане, як дим, відігрівшись, бо від цього зілля дістаєш велику силу. Вона ще вкинула туди дрібку меду й грудочку масла. Те, що нендзний, босий, пусте. Але сорочка з доброго полотна, хоч брудна й подерта. Десь напали розбишаки і обібрали. Таке буває. Життя, однак, лишилося при ньому. Тільки погляд його непокоїв — у ньому світилась несамовитість. Може, він сам розбишака, готовий на все, що втік з темниці? Для таких люди — не люди, Бог — не Бог. Що буде, як його знайдуть в неї в хаті? Якусь мить Докія міркувала, як звичайнісінька собі жінка, бо все вказувало на звичайну історію чи то пограбування, чи втечі.Та наступної миті вона вже думала по-іншому, згідно до своєї справжньої сутності — безстрашної, сильної, гордої. До неї прийшов хтось такий самий безмежно самотній, як вона, і немає значення, коли він піде і куди. Він завжди буде з нею, бо їх єднає щось спільне.

З-під припічка виліз хатник і заходився поратись в хаті.Вона відчула його напруження, а далі страх, що чорним волохатим клубком котився з кутка в куток. Хатник шкрябнув нігтем по порожньому горщику й завмер прислухаючись. Озвався дощ за вікном, ніби чекаючи слушної нагоди. Попереду була довга-предовга ніч. Не всім судилось пережити цю ніч: не всім звірятам і людям. Тієї ночі осиротів колишній пахолок пана Домницького, Івась, хоч доля його визначилась раніше, ще тоді, коли він наповнився дивовижним зеленим світлом. Тиша настала після ночі, наповненої хрипінням вмираючого батька, що застудив собі легені перед першою пречистою, і хлопчик відчув полегкість. Сестра Маруся ще тільки розкривала рота, щоб заголосити і плачем збудити малих, але він приклав палець до вуст. Тишу треба було втримати ще хоч на мить. За цю мить він уже все вирішив. Сестра була вже віддана і жила без свекрухи. Вона забере до себе менших братика й сестричку. Але Івась був уже великий і мав іти знову на службу чи в науку до когось. Ніхто не знав, що хвороба батька лише затримала його від вирішального кроку. Через дев’ять днів він вирушив до Чорного лісу, з одною переміною сорочки, хлібом у торбі й кількома грошами, що дала сестра, не знаючи, куди насправді він прямує.Він минув крайню хату, бо світило сонце, і кущ шипшини з червоними ягодами сказав йому: «Не йди туди. Ти ще здибаєшся з тим, хто там є.»

Власне, саме тоді приблудний Матвій ходив з Докією по яру, збираючи хмиз. Він вже майже одужав, але ніяк не міг зважитися піти назустріч зимі.Та й ця, не така вже й молода жінка, чимось приворожила його. У ній була така сама глибина відчаю, як у нього. А може, справа була в доброзичливості, милосерді, від яких він відвик, хоча раніше, в домі батька, не потребував їх аніскілечки. Йому подобалося також, як вона дивилася на нього, як торкалася, приміряючи сорочку з грубого полотна, яку пошила власними руками. Був би він старшим, досвідченішим, то скористався б цієї довіри, або пішов би геть, вважаючи Докію чарівницею. Як ті, що приходили до крайньої хати.

Що їх зближувало — те і розділяло. Чи ці дві самотні душі дивились разом на місяць, чи визбирували сухі гілляки, розкидані вітром, чи лущили квасолю — між ними була стіна мовчання. Не йшлося про звичайну бесіду, яка конче виникає між людьми, що їдять борщ з однієї миски, а розмову про речі важливі для кожного. Матвій нічого не знав про Докію, вона ж нічого не знала про нього. Занурені в тишу осені, яку порушував лише свист вітру й крик ворон, вони ніби забули про свою роль у грі, замисленій кимось чужим, однак пишались тим, що їх обрали серед тисяч інших людей.

Та якось у неділю дзвони розірвали тишу навпіл. Уже розвиднялося і перше, що подумала Докія: «Татари!» Їх не було за ті два роки, що вона тут прожила, а мешкала раніше вона в горах, куди орда рідко набігала. Але тут був діл, і лише на обрії виднілась смужка Чорного лісу. В лісі добре ховатись від будь-кого.

Татари чи не татари, але дзвін бив на сполох. Докія рада була, що ще не встигла розпалити в печі.Вона саме розчісувала волосся, уникаючи дивитись на Матвія. Отак із гребенем вибігла надвір.І зрозуміла, що ліпше їм сховатись.

Матвій теж вийшов надвір. Здавалось, що калатання дзвонів шматує хмари.

— Треба сховатись, — тремтячим голосом мовила Докія. — Я знаю місце.

Вона не стала заплітати косу, накинула на голову хустину, поклала у вузлик трохи харчів. Одне тішило: полювання було не на неї чи Матвія, а на всіх людей, тож можна було сподіватися, що її хатини в оточенні дерев, з яких не все ще облетіло листя, не помітять. Зрештою, доки дзвонять, є ще час. Жінка припала вухом до долівки, але не почула тупоту кінських копит. Однак небезпека існувала.І про кого б не повідомляв дзвін, їй з Матвієм краще сховатись.

Наче малу дитину, вона повела хлопця за руку дном яру, всипаного опалим листям, ще жовтим і багряним, сторожко прислухаючись. Коли дзвін замовк, у неї наче щось обірвалось всередині. Там, де потічок розпливався у довгій сухій траві, вона вилізла на пагорбок й виглянула з-за куща ялівцю. Потім пригинаючись, вони побігли через смугу поля, що відділяла один яр від другогоУ густих заростях терну був прохід, заставлений колючим гіллям, а під каменем вирита печера. Колись тут хтось переховувався, невідомо від кого, й досі пахло звіром. Докія вичистила печеру від кісток, натягла туди соломи, знаючи непевність власного життя і життя взагалі.Колись вона виходила тут пораненого, може, вбивцю, може, злодія, бо не сміла тримати його в себе у хаті.Він зник, коли одужав, навіть не попрощавшись. Стражники заїжджали до неї, питали, утім, не сказали, в чому провина того чоловіка.

Вони залізли в печеру і потяглись довгі години чекання. Щоб зняти напругу, Докія пожартувала:

— Ми, як ті, що живуть під землею, й літають в повітрі.

А оскільки Матвій промовчав, зітхнула:

— Ні, нам до них далеко.

Мусила щось говорити, бо сиділи майже впритул, і близькість особи чоловічої статі її хвилювала.І розповіла вона те, що ніколи не розповідала, бо не було кому — свою зворушливу, прекрасну й моторошну історію.

Розповідь Докії

— Сама я родом з гір, але ще малою мене отець з матір’ю привезли до тітки, а самі обіцяли повернутись, але більше ніколи я їх не бачила. Тітка була вдовою і жила з того, що ворожила і варила помічне зілля. Уже геть потім я зрозуміла, що мене віддали їй в науку, бо вона сама попросила, сказавши, що з мене щось вийде. Та й вдома було нас шестеро. Отак я й росла коло неї, й було мені добре. Коли мені виповнилось 16 літ, прийшли свати, однак тітка сказала, що не для того мене плекала, аби я плодила дітей і годила мужу. Мене це влаштовувало. Тим паче, що тітка нераз говорила, що після її смерті я можу йти за кого хочу, а вмре вона через вогненного змія. Скільки я не допитувалась за вогненного змія, вона нічого не хотіла розповісти, мовляв, прийде час — сама взнаю.

Може, Матвій і заснув, бо очі мав заплющені, однак, розгойдуючись, наче колисала в собі ненароджену дитину, Докія оповідала далі:

— З дівчатами я не водилась, на хлопців боялась дивитись, а в неділю ходила з тіткою до церкви.І з нею верталась назад, ні до кого не заговорюючи. Позаочі тітку називали чарівницею. Сама я не хотіла бути чарівницею. Не подобалось мені варити зілля, хоч по нього ходила охоче до лісу. Мабуть, тітка се відчувала, але й вона була колись молодою, і розуміла, що мій час ще не настав. Якось, коли вона милася, я забігла за чимось до хати й побачила, що плечі у неї усі в рубцях. Розгнівана тітка пояснила, що то бив її покійний чоловік, але я в се не повірила, бо чула, що він був хоровитий і помер через рік після шлюбу.

Часом уночі тітка вставала, замикала мене в хаті, й верталась аж під ранок. Се ще більше мене противило до неї, і я чекала її смерті, щоб стати вільною.

На третій рік я постелила коло ріки відбілювати полотно, а коли повернулась по нього, то побачила на ньому брудні сліди від чобіт. Якийсь пан чи підпанок знехтував моєю працею, що ж тут вдієш. Так і згорнула я полотно, бо вже заходило сонце, й віднесла додому, щоб завтра запрати сліди. І чомусь не сказала нічого тітці. Наступного дня знову винесла полотно на ріку, і хотіла випрати, але жодних слідів не побачила. Може, мені привиділось? Тітка якось казала, що коли щось таке привиджується, це означає, що час трохи забіг наперед або повернув назад. Тепер я зрозуміла, що час стер сліди і шкоди немає,а полотно навіть стало білішим і тоншим. Я повернулась додому, бо мала прополоти грядку цибулі, і сліди перестали мене тривожити. Далі треба було принести води, потім тітка посадила мене розтирати в мисці сухе зілля і ще щось схоже на маленький кігтик, і щось таке як земля, й намагалася якнайшвидше це зробити, аби хтось чужий не зайшов до хати і не побачив, бо то були чари. Тітка сказала, нащо чари. Приходила невістка старої Гандзі, принесла грудку масла й сиру, жалілася, що чоловік від неї в постелі відвертається. Ну, то ще не страшно, коли жінка хоче, аби муж її любив. І хоч тітка божилася, що ніколи не чарувала на хворобу чи смерть, я сама бачила, як вона ліпила з воску ляльку.

Та то пусте. Отож, увечері я пішла знову по своє полотно і побачила, що воно геть зібгане, і слідів ще більше. Стало мені прикро, бо не мала я ні вітця, ні матері, й віна не назбирала. Усе полотно, що я ткала, тітка продавала, і зрідка шила мені якусь одежину. Не мала я ні стрічок, ні коралів, не вміла вишивати, і цим різнилась від найубогіших наймичок.» Не треба тобі стрічок, — мовила тітка. — Сплети собі віночок з квітів. Твоїй вроді він більше пасує.А по моїй смерті, що вже скоро, усе дістанеш. Ти й не відаєш, яке то багатство.»

Правду кажучи, я більше боялась тітки, аніж була цікава до її багатства. Жили ми бідно. Старенька хата, дві курки й латка городу коло річки, яку нераз плюндрувала повінь. Я знову нічого не сказала, бо якщо у тій справі був замішаний хтось із села, тітка могла пімститись. Коли я внесла полотно до хати, то побачила, яке воно біле. Тітка підвела голову, вона часто отак сиділа, поринувши у тяжку задуму, й спитала:

— Що, вже вибілилось?

— Та ні, - відказала я. — Ще завтра піду.

Докія зітхнула й подивилась на Матвія. Той спав, і йому снилась її розповідь. Далі вона вела її вже подумки, пригадуючи щораз інші деталі.

…Коли вона розстелила вранці полотно, яке було чистим і білим, без жодних слідів, то сховалась у лозах, аби подивитись, що буде далі.Мала трохи часу, бо тітка, прихопивши наготоване зілля, пішла до села.

— Скільки я там просиділа, не знаю, здається, навіть задрімала, коли побачила, як тінь торкнулась білого полотна. А слідом за тінню — пана в чорному вбранні з довгим чорним волоссям, що почав ходити по моєму полотні, якось дивно при цьому посміхаючись. Він глянув у мій бік, і наче невидима рука розхилила лози. Потім сплеснув у долоні, й моє полотно перетворилось на великих білих птахів. Вони закружляли довкола пана, а далі піднялись у небо й зникли. Я була така вражена, що навіть не пошкодувала за полотном, і вже ж не могла вимовити ні слова. А він підійшов до мене й мовив таким голосом, що за нього я віддала б не лише сувій полотна, а й усе на світі:

— Ти будеш моя. Твоя тітка пообіцяла мені. На цілий рік, а потім ми розлучимось.

— Чому?

— Бо такі квітки, як ти, в’януть.І взяти тебе з собою не можу, бо в мене є своя пані.

Тут Матвій застогнав і повторив:

— Пані, моя пані.

Докія зрозуміла це, як відлуння своєї розповіді, й продовжила уже вголос:

— Я кинулась тікати й на подвір’ї зіткнулась з тіткою. Вона одразу все зрозуміла й сказала:

— Розпали вогонь у печі, будеш мити голову.

А оскільки я мала дуже перестрашений вигляд, додала спокійніше:

— Він вибрав тебе, ще коли ти була маленькою дівчинкою.

— Хто? Хто?

— Той, що літає в повітрі й живе під землею. Він князь їхній.

Це нічого не означало для мене. Ніколи не чула про тих, хто літає в повітрі й живе під землею. І що мене вибрали — теж. Зрозуміла, чому тітка не хотіла віддавати мене за простого хлопця. Отже, йшлося не про шлюб, а панську забаганку.І я тихо, але з погрозою, сказала:

— Могли б мене спитати. А коли я не схочу?

— Не мели дурниць, — гостро відрізала тітка. — Що доля призначила, не від твого хотіння залежить. Та й красний той князь, як янгол. Правда, бракує йому мізинця на лівій руці, але так у них заведено, щоб чогось бракувало тілу. Вони ж не люди. Зрештою, побудеш з ним рік, та й усе. Він тебе винагородить, як будеш шануватись. Чи ти волієш, аби тебе якийсь шляхтич збезчестив і кинув?

— А хіба ж не так зі мною вчинять?

— Ні, - похитала головою тітка, — не так. То така велика різниця, як між небом та землею. Якби тебе полюбив янгол — хіба б то було безчестя? У Біблії ж написано, як сини неба сходили на землю і брали собі жінок земних. Так казав священик у церкві.До того ж ніхто про се не знатиме. Скажу, що поїхала до матері недужої. Нині вночі…

— Що нині вночі?

— Він тебе забере.

Тітка викупала мене в пахучому зіллі, змила голову, й казала не заплітати коси. Я сиділа на призьбі й цокотіла зубами. Тітка сказала, щоб я нічого не їла й не пила. Ошалілими очима я дивилась на світ, ніби приречена на смерть. Тітка витягла зі скрині нову сорочку й наказала вбратись. Вона не спускала з мене ока, певно, боялась, щоб не втекла. А куди могла втекти молода дівчина, коли світ повний розбишак та вбивць? Завжди було так. Хлопець може втекти, піти на службу чи до війська, а мене прийняли б, може, до корчми прислуговувати, і там кожен міг би чинити наді мною глум. А в монастир треба мати гроші.І ще тітка, пораючись коло мене, як коло відданиці, не забула сказати:

— То не злий дух, ні. Не слухай нікого, Докіє. Вони ще перед Христом тут були. Там, де ти будеш, немає церкви, але як хочеш молитися, то молися про себе.

— А вони що, в Бога не вірують?

— Ну, сього я, дитино, не знаю. Мусять вірити. Бог — один.

Дивно. Але я знала, що і в татар є свій Бог, і в жидів. Утім, тітка зняла з мене залізного хрестика.

— Був би золотий, то нічого, але залізо їх пече.

Почало заходити сонце. Я дивилась на нього з розпачем, бо як вони живуть під землею, то й мені сонечка не видіти. Без церкви я обійдуся, бо прикро мені чути за спиною:» Ото пішла відьмина годованка!» Але як же без сонця?

На обрії залишилась червона смуга, потім сіра, настала ніч. Я сиділа на лаві, склавши руки, наче у празник, а тітка навпроти мене. Нарешті вона здригнулась і сказала:

— Ходімо!

— Куди?

— Туди, звідки князь тебе забере.

Я подумала, що це все сон. Ще вранці несла вибілювати полотно, і моє життя було наперед відоме: день за днем, будні, свята, зима, літо. Ми вийшли з хати і тітка повела мене на роздоріжжя за селом. На землі світив повний місяць, і було досить ясно. Колись на тому роздоріжжі закопали живими перелюбників: жінка лишила мужа, а муж жону. Давно се було, але оповідали, що інколи з-під землі чути плач.

— Стань отут і чекай, — наказала тітка.

— А ви?

— Мені не вільно тут лишатись. Не бійся нічого. Як тебе вибрали, то вже не скривдять. Вони не чинять зла тим, хто їм не перешкоджає.

Це трохи мене заспокоїло. Я лишилась на роздоріжжі.Було трохи зимно. Невдовзі повіяв легкий вітерець, закалатали дзвоники і почулась музика. Щось наближалось у темряві.Але земля не дудніла під кінськими копитами. Зашуміло листя на вербі, що росла на межі.Вона пригнулась, і я вслід за нею. Не торкаючись землі з темряви виринули сиві коні, четверо сивих коней, запряжених в повіз, де сиділо й грало троє музик. Вони пролетіли наді мною, і слідом за ними показався вершник на чорному коні. Якась сила, схожа на вітер, підхопила мене, і я стала підійматися вгору. Вершник, закутаний в чорне, обійняв мене, посадив поперед себе і шепнув на вухо:

— Княгине!

Докія заплакала. Вона давно не плакала, та й з віком невиплакані сльози висихають. Плакала за тим, що вже ніколи не буде, що ніхто не назве її княгинею, не посадить на коня, щоб літати разом під місяцем.Їй і раніше було гірко, але не так. У звіриній норі, що пропахла страхом і змертвілим листям, вона не відчувала себе ні живою, ні мертвою, як камінь, що має серце, але те серце ледве б’ється. Вона тужила не так за тим світом, що покинула, як за молодістю, такою, як у цього хлопця. Йому можна все розповісти, і він у своїй великій тузі не здивується нічому. Вона обняла його, притулилась до такого чужого й сплячого, хто бачив сни з розплющеними очима. Але знала, що він не розповість їй нічого натомість, і руки їй ослабли.

Знадвору лилося синювате повітря присмерку. Докія встала, вийшла з печери, торкаючись грудьми терну, з якого давно облетіло листя, але він залишався таким густим, що нічого за ним не було видно.

— Через рік я опинилася на тому самому роздоріжжі в тій самій сорочці.Там був не рік, а цілих сім, бо час серед тих, що літають в повітрі й живуть під землею, спливає по іншому.І тільки я торкнулася холодної землі, одразу подумала, чи застану тітку, і чи стоїть ще наша хата. Бо, як я вже казала, ремесло в моєї тітки було небезпечне, а часи непевні: то війна, то посуха, то моровиця. Якщо у війні тітку звинуватити не могли, то в усьому іншому дуже легко. Я тут же посміхнулась цій думці, бо насправді мені було тепер байдуже, що тут діється.І побувши сім літ княгинею, мусила вчитись жити і вмирати на цій землі.

Нічого не змінилось. Так само світив місяць, і панувала нічна тиша. Перейшовши місток, я зауважила, що в тітчиній хаті світиться. Отже, вона чекала на мене. Та коли я переступила поріг, то побачила, що стеля розібрана, а тітка лежить на смертній постелі, без тями.

— Чому стеля розібрана? — пошепки я спитала бабів, не подумавши навіть, як вони сприймуть мою появу серед ночі з розпущеним волоссям у самій сорочці. — Що тут діється?

Бо я вже не була тією несмілою відьминою годованкою, що ховала очі, намагаючись пройти непомітно. Я була княгинею, хоч для тих, хто літає в повітрі й живе під землею, лише забавкою. Однак я навчилась повелівати, не боятись, і дивитись на все згори. Дві бабці охнули, почали хреститись, і я дозволила їм втекти, повернувшись до них спиною.

Тоді присіла на край ліжка, взяла тітку за руку. Видно було, що її палив вогонь, а тепер, виївши все нутро, почав пригасати. Мій доторк повернув її до пам’яті й вона застогнала.

— Тітко, хто розібрав стелю?

— Се… — кволо озвалась вона, — аби душа могла вийти. Грішна душа…її двері не пускають…вікна не пускають…

Я забрала свою руку, бо її тіло тхнуло мерцем, а я сім літ не бачила ні мертвих людей, ні звірів, й живих також, тому відчула обридження.

— Дурниці ви кажете, тітко! Якби-сте мали душу, то не віддали б мене князю.

У очах тітки на мить зблисла жадібність, і я зрозуміла, що вона понад усе в житті прагнула багатства. Ніби з таким куцим як заячий хвіст життям можна чогось бажати.

— Ти… — прохрипіла вона. — Що ти дістала від нього?

— Нічого! Ні куферку з золотом, ні клейнотів.

— Ч-чому?

— Бо я не хотіла. Те, що там золото, тут сухий лист. Те, що золото тут, там ніц не варте. З чим пішла, з тим прийшла.

— Дурна…

— А вам не всеодно? Й так зараз вмрете. Самі казали, що як вмрете, віддасте мені усе.

У тітчиному голосі задеренчав сміх:

— Бо мушу віддати. Візьми мене за руку, і моя сила перетече в тебе. Тоді я відразу вмру. Куди ти?

— Знайду собі хустку, бо зимно, — мовила я і пішла до комори, де на жердці мала висіти тепла одіж. Найшла драну верету, а в скрині лежала тітчина одежа на смерть, геть погризена мишами.

— Докіє, Докіє… — просила тітка, а я сиділа на краю скрині, тремтячи від безсилої люті, доки не настала тиша.

— Нехай воно все згорить!

І тієї ж миті з-під моїх ніг вирвався стовп вогню, і я ледве встигла вискочити. Хата спалахнула миттю. Я дивилась на це байдуже. Але стало тепліше. Вогненний змій обвивався довкола стін, дверей, вікон.І я пішла геть, не чекаючи поки збіжаться люди гасити непогасиме.

Село. Вечір

Тоді часто траплялось, що почувши про наближення орди, мешканці сіл тікали до лісу, або в гори, наким великим був їхній страх перед татарами. Вони повертались додому через кілька днів і могли застати замість села попелище. Але часом тривога була фальшивою. Можливо, це трапилося і цього разу. Докія побачила свою крайню хату цілою й неушкодженою, та й запаху диму не було чутно. Отже, й селом усе гаразд. Утім, сусідами вона не так уже й переймалася, бо мешкала тут недовго, і доля виписала їй на окремому листку, що ніде довго вона затримуватися не буде, не прикипить серцем до жодної людської істоти. У словах «ніколи» й «життя надто коротке» вміщалась її доля та доля інших людей. Тільки вона не просто знала це, а й глибоко болісно відчувала. Її людська сутність потребувала їжі, даху над головою, тепла і ласки, а душа потребувала порожнечі.

Докія не відмикала дверей, просто сіла на призьбі, дивлячись, як наступає на її двір темрява. Вона ще вагалась йти чи не йти до села, але, глянувши на хлопця, зрозуміла, що піде туди не сама. Ноги були наче не її від цілоденного сидіння в печері, та йти було недалеко.

Вони піднялись стежкою на горбок, звідки було добре видно світлу смугу на заході й саме село. Ніде не світилось. Якби не стежка, що вела на дорогу, а дорога до села, міг би вчепитися блуд.

— Ми подивимось, чи є там люди, — пояснила Докія. — І вернемось. Я просто хочу знати, що там діється.

Село вони знайшли німим, позамиканим, без диму, гавкання псів, без теплого духу худоби. У темряві губились деталі, але Докія знала напевне: село покинули. Можливо, на одну ніч. Можливо, назавжди. Причин могло бути багато. Докія підходила до кожної з двадцяти хат, стукала у двері, вікна. Жодного звуку. Матвій ні про що не запитував: його непокоїв місяць, що розростався на ціле небо, наче тісто в діжі, й він намагався стати в тінь. Церковцю і дзвіницю вони відвідали насамкінець. Докії вперше трапилась нагода побути в церкві самій, і вона сказала Матвієві:

— Почекай!

Увійшла туди, і оминувши бабинець, стала перед престолом. Перехрестилась і проказала «Отче наш» уголос. А тоді «Богородицю». Образів було мало, бо село було бідне і церква так само вбога, однак стійкий запах воску запах воску викликав відчуття, що вона в храмі Божому й захищена. Як тоді, коли була маленькою і батько з матір’ю водили її по неділях до церкви.

Та наступної миті подумала, що було б, якби вона розчинила царські врата, чи покарав би її Бог за це блюзнірство? Чи так, як карає тих, хто віками чинить наругу над душею і тілом ближнього? Тобто ніяк. А якби вона спалила село і цю церкву?…

І раптом їй стало страшно. Тіні з кутків посунули на неї, старе дерево заскрипіло, ніби знадвору церкву стискали могутні долоні вітру, й не тямлячи себе, жінка вибігла. Не треба було сюди йти. Бог не має милосердя. Він — такий самий, як ті, що літають в повітрі й живуть під землею.

Про Матвія вона забула. Той сидів скорцюбившись під дзвіницею й не бачив, як Докія тікала з церкви. Місячна дорога перетворилась на сувій вибіленого полотна, й наприкінці того сувою стояв князь, такий як і колись, юний і прекрасний. Він обхопив її руками, притулив до себе й мовив:

— Княгине! Я зробив се для тебе!

— Що?що? — тремтіла Докія.

— Забрав людей з села.

— Навіщо забрав?

Князь тихо засміявся і показав на місяць. На його великому колесі тулились люди, вкупі з коровами, телятами. свиньми, курми, котами й собаками, і клунками. Видно було, як їм страшно на такій висоті.

— Але ж я цього не хотіла? — здивувалась Докія.

— Мені легше зробити це, ніж те, що ти хочеш…

Тіло князя почало розпливатись, зник і сувій полотна під ногами, і Докія знову опинилась сама на роздоріжжі.Тіло її ще зберігало дотик князя, отже, це був не сон.

Жінка пустилася йти дорогою, цілком розтерзана словами князя, і тут згадала про хлопця, того причинного знайду, яким опікувалась віднедавна. Байдуже їй було до людей, бо ставились до неї погано, але лишати хлопця вона не хотіла, на зло князю. Вона різко повернула назад до церкви, і раптом побачила, що там світиться, хоча саме село темне.

Упіймала Матвія, коли той уже взявся за клямку церковних дверей.

— Не смій! — просичала і потягнула хлопця за собою.

— Чому? — спитав той.

— Бо там правиться для мерців. Тікаймо звідси!

Із церкви долинав спів, що намагався заманити хлопця.

— Хіба ти не знаєш? Як тебе увидять, то роздеруть на кавалки. Не вільно заходити до церкви вночі.

Хлопець слухняно кивнув. Але на роздоріжжі вийняв свою руку з її.

— Мені туди, — показав на дорогу, що вела від села. — Там — моя Пані.

— Яка ще пані? — визвірилась Докія.

— Я її шукаю, хіба я тобі не казав?

— Ти навіть не сказав, як тебе звати!

— Матвій. Яке це має значення, коли я не знаю імені моєї Пані. Я бачив її один раз. Вона летіла на коні, і вогонь побіг за нею.

Докія втратила на мить мову й лише хапала ротом повітря. У голові блискавкою промайнула думка:» Могла б здогадатись, що в нього та сама недуга. що в неї.» Вона вхопила хлопця за руку, повернула до себе:

— Дивись на мене! Дивись!

Матвій подивився.

— Я схожа на неї?

Хлопець закусив нижню губу й чітко відповів:

— Що ти кажеш, жінко? Пусти мене, моя Пані чекає.

— Нещасний! — тільки й вимовила Докія.Їй хотілось заплакати, але всі сльози вона вже виплакала сьогодні, в лігві диких звірів.

Матвій зник у темряві.Місяць тим часом затулила хмара, і Докія раптом зрозуміла, що не знає, якою дорогою їй іти, бо вчепився блуд. Тоді вона пішла першою-ліпшою.

Чорний ліс. Ранок

Підмерзле листя позасипало усі стежки, як жовте, так і зелене. Цієї ночі вдарив мороз, що попереджав: невдовзі випаде сніг.І якби з неба надумав пролитися дощ, то став би над Чорним лісом снігом. Звірі завжди готові до таких перемін, а люди — тих зима застає зненацька. Навіть господарних.

Невеличкий гнідий коник тягнув такого самого невеликого критого возика, і, перш ніж увійти під дах лісу, спинився, зітхнув, замислився, і таки вирішив увійти, розраховуючи на жмут трави чи кислицю в підліску. Оскільки був молоденький та недосвідчений, то прийняв просіку за дорогу, й возик зачепився за пень. Коник став як укопаний. Дерева скрипіли, обговорюючи цю новину, і від страху коник заіржав. Мабуть, у Чорному лісі на поклик відгукуються швидко, бо через якийсь час два чоловічки, вбрані в химерну одіж, сплетену начебто з трави, спритно відв’язали коника від воза, не залишивши на ньому жодної упряжі, через що той став одразу схожий на брата свого, дикого лісового коня, тільки без темної смуги на хребті, а тоді один з них вийняв рум’яне яблуко і запропонував коневі. Цього вистачило, щоб кінь охоче пішов за ними, трохи збентежений, зате радий, що звільнився від тягару.

Ні віз, ні упряж не зацікавили чоловічків з лісу. Байдуже їм було і до мертвого, що лежав на возі, померши своєю смертю від недуги, занесеної вітром з півдня. Не виявили вони цікавості й до товару, що був на візку — штаб заліза, що не встиг розпродати купець, і повертався коротшим шляхом, аби лікуватись вдома. Та кінь не міг знати дороги і заблукав з мертвим тілом. Одне слово, то була абсурдна ситуація для лісу і для його мешканців, які жили так довго, що вже й не помічали безконечного кружляння смерті довкола них.

Кінь йшов спокійно, доки його не злякало виття вовка. Тоді другий чоловік витяг з-за пазухи велику жовту грушу й дав коневі. Ліс ставав дедалі густішим, а дерева вищими. Стежка йшла то понад яром, то яром. Біля джерела, по краях якого тулилося жовте листя, усі троє перепочили й напилися води, і невдовзі опинилися на галявині, в кінці якої ріс густий ялинник, наче зелена брама, й увійшли туди.

За тією, так би мовити, брамою, був світ, куди могли потрапити лише безневинні й безгрішні істоти з куцим віком. Якщо є місце, куди невільно увійти небагатим і невельможним, то чому б не бути такому місцю, де можна потрапити лише загубленим і заблуканим? Але це — ще характерне людське мислення. Істоти, що літають в повітрі(не всі), і живуть під землею(теж не обов’язково), підібравши заблукану істоту: чоловіка, коня, кота, роблять це не з милосердя, а тому, що зникає стіна, що ніби розділяє їхні душі. Панове богослови та панове філософи досі сперечаються, чи є в тварин душа, навіть, чи та взагалі існує. Суперечки, можливо, припинилися б, якби ми стали вважати душею усвідомлення себе як чогось окремого. У опирів, наприклад, є аж дві душі, тому їх називають дводушниками, щоб підкреслити їхню силу. В Чорному лісі мешкали й опирі, втім, у ті часи, про які йдеться, їх було всюди багато. Уявлення про цю похмуру расу здебільшого не відповідають дійсності.Усі їхні дії, спосіб життя були, власне, спрямовані на те, щоб вижити й процвітати, а не завдавати шкоди. Такою була їхня природа. Пану Лукашу здавалось, що він шанує й розуміє природу, а пан Миколай вважав, що подібних пережитків темних часів — домовиків, русалок, опирів — допоможе здихатися світло розуму. Обоє були надто далекими від істини, й не могли би пройти через зелену браму. Заблукали ж бо не в лісових нетрях, а в людській суєті.

Втративши усе, Матвій не відчував втрати. Втративши дім, де прослужив багато років, господаря, Боніфацій теж не відчував втрати. Обидва позбулись власних пут за крок до повної втрати свободи. Малий пахолок Івась втратив батька й матір і теж щасливо уникнув пут, які могли на нього накинути. Коник втратив господаря, і, зачепившись за пень, міг померти від голоду й спраги, стати поживою для вовків, і тільки позбувшись пут, здобув собі життя.

Молодого Домницького одержимість зробила блукаючим духом, а Боніфацій, Івась та коник опинились за зеленою брамою, під опікою лісового люду, який цивілізація загнала в глибину Чорного лісу, тієї terra incognita, котру охороняли досі страх і забобони. На вік Івася та Боніфація вистачить.

…За стіною яличок, у світі, що жив за своїми законами, була ще одна галявина, оточена столітніми буками та дубами, де в дуплах, куренях, земляних норах мешкали лісовики. У повітрі вони не літали, хіба що з дерева на дерево. Саме туди привели заблуканих Боніфація, Івася і коника, перед самим початком зими. Матвія не було між ними. Як той куртуазний лицар, що лягає, встає і чинить славні діла з думкою про свою Прекрасну Даму, як чернець, залюблений в Ісуса чи Діву Марію, він намагався упіймати недосяжне, а досяжного просто не помічав.

Боніфацій намагався сплести з кори якусь взувачку й був цілком зосереджений на новій для нього справі.Він поздоровішав і помолодшав, з лиця зникла жовтизна від перебування в домі, і виглядав цілком задоволеним з такого життя. Увечері коло вогню можна було пити ялівцеве пиво й слухати цікаві історії.І здавалось, що іншого життя просто не може бути. Хоча й чудернацьке воно було, зовсім не схоже на людське. Лісові жителі мешкали де, кому було до вподоби. Деякі з них нагадували звірів — ведмедів, борсуків, лисів, зайців, маючи щось з їхньої оздоби: вуха, хвіст, ніс. Часом сюди приходили звірі зі скаліченою лапкою, ранами, а дехто просто, щоб заснути навіки. Дерева тут були у великій шані, й Івасик продовжував відкривати для себе їхню мову, подовгу сидів, слухаючи їхню бесіду. Ці дерева не знали людської підступності, були не такі боязкі, як дерева в садах чи біля доріг. Можливо, Івась не потрапив би сюди, якби не отримав заздалегідь дару, зазирнувши у льох Домницького у ті страшні для шляхетського двору дні. Якби не цей дар, хлопчину вивели б з Чорного лісу просто на битий шлях людського роду, сповнений злиднів та нещасть. Душа б його обросла корою, а серце билося б повільно, як б’ється серце у каменя. Отже, думав хлопчик, життя дороге усім істотам.І кожен живе так, як йому призначено. Людям призначено чинити кривду усім, хто слабший від них. А яку кривду чинить дуб?

— Великої кривди дуб не чинить, — відповів йому Боніфацій. — Хіба що не дає рости меншим деревам. Але він не краде в ближнього, не кляне, не знущається. Утім, спитай у лісових істот.

Але Івась знав, що лісові істоти не вміють відповідати на людські питання, що пахнуть залізом і смертю.

Коник, позбавлений упряжі, виринув із сіро-жовтої імли ранку, і ступив на галявину вже цілком заспокоєний. Двоє лісовиків, один зарослий щетиною як кабанець, а інший, з жовтими як у лиса очима, привели його сюди з іншою метою, ніж свого часу Івася та Боніфація. Мав побути тут, доки не позбудеться запаху людини й звичок їздового коня, а тодівже приєднатися до невеликого табуна диких лісових коней.

Ті, що літали в повітрі й жили під землею, мали коней іншої породи, які не знали хвороб і смерті. Деякі з них літали, інші плавали під водою, і жоден кінь, виплеканий людиною, не міг іти з ними в порівняння. Матвій бачив саме таких. Утім, Докія знала все про тих, що літають в повітрі, однак не наважилась розповісти. Може, тому, що словами не опишеш їхнього вигляду, звичаїв, та й хотіла залишити для себе відчуття простору й часу того прекрасного світу. Той, хто не був там, ніколи не зможе цього відчути.

— Дивись, Боніфацію, кінь! — вигукнув Івась, і побіг назустріч процесії.Звісно, дитина.

Боніфацій не був такий смілий. Знав, що перебуває у гостині й залежить від чужої ласки, і що людську породу є за що не любити. Перед очима в нього все ще стояв поранений хатник, а видіння перерізаного горла сарни викликало в нього відчай.

Малий підбіг до коня, щоб погладити гриву, але той раптом сахнувся, вищирив зуби, і певно би вкусив хлопця. Схожий на вепра лісовик щось сказав хлопцеві й він побрів назад. Мовив щось і до коня, й той одразу заспокоївся і сам увійшов до плетеної з хмизу загороди.

Івась повернувся до Боніфація тихий і замислений.

— Що він тобі сказав?

Хлопчк здвигнув вузькими плечима:

— Щоб я стерігся цього коня.

Обидва розуміли, що зміст слів був переданий неточно, що вони означали значно більше. Потрохи звикали до того. Ніхто нічого їм не пояснював. Якби, приміром, Боніфація про щось би спитав кіт, вийшло б приблизно те саме. Недаремно коти так уважно придивляються до міміки, жестів, тембру голосу людини. Зміст багатьох слів для них незрозумілий. Утім, Боніфацій з Івасем сподівались, що справи їхні колись підуть краще. Колишній маршалок нераз думав про те, як поводив би себе якийсь гоноровий шляхтич, що ж то було би з його гонором серед лісового люду? Боніфацій звик жити за законом: шануй господаря, ким би він не був. Ніхто тут не питав його, що він за оден. Лісовикам і так було видно усе з його лиця, чутно з його подиху і биття серця. І Боніфацій пишався, що ті його прийняли до себе, незважаючи на подерту одежу. Тільки одне непокоїло його: чи не виростуть у них звірячі вуха або хвіст. Не був до того ще готовий.

…Усе густішим і тривалішим ставав вранішній туман, і на опалому листі в затінку залишався лежати іней, а від хмар, що чіплялись за верхівки дубів, пахло снігом. Боніфацій з Івасем помагали зносити опале листя в печери, схожі на нори. На обличчях лісовиків з’являвся сонний вираз, із кожним днем їх ставало менше. Якось було особливо холодно, і хоч вони сиділи коло вогню, однак мерзли в спини. Ні в Боніфація, ні в Івася не було теплої одежини.

— Завтра випаде сніг, — сказав малий.

Чоловік-вепр мовчки кивнув і перезирнувся з чоловіком-оленем.

— Доведеться нам вертатись, синку, — тихо мовив Боніфацій. — Зима — то не жарт.

— Я не хочу звідси йти, — так само тихо відказав Івась.

— Думаєш, я хочу?

Бо у світі людей їх ніхто не чекав і не зробив запасів для них на зиму. Та й взимку важко знайти службу. Поки наймешся, замерзнеш під плотом чи замете снігом у полі.

— Вам і не треба йти, люди, — сказав чоловік-олень, і від нього повіяло такою впевненістю, що серце потепліло, а від нього спина й ноги, а руки мав теплі, бо тримав їх над вогнем. Боніфацій подумав, що їх відведуть до тих, хто живе під землею, і з цим заснув втішено у своєму курені.

Наступного ранку Боніфацій прокинувся, як йому здавалось, пізно. Але то просто випав перший сніг, додавши ранкові білого світла, а повітрю терпкої свіжості.Коли Боніфацій збудив Івася, надворі вони побачили, як чоловік-олень засипає невеличке багаття снігом, а поруч стоїть дерев’яна чаша із паруючим пивом.

— Що ти робиш? — хотів спитати Боніфацій, але Івась смикнув його за рукав. Він завжди чомусь знав більше, ніж старший Боніфацій.

— Не бійся, — мовив Івась і пішов уперед.

Чоловік-олень всміхнувся до нього, підняв чашу, надпив з неї, а тоді подав малому. Той озирнувся на Боніфація і на його обличчі з’явилась тінь сумніву. Боніфацій хотів крикнути, щоб не пив. Може, те питво не шкодить лісовикам, а чоловікові від нього буде лихо. Але язик примерз до піднебіння. Івась випив, а тоді чоловік-олень сам підійшов до Боніфація, простягаючи йому питво.

Хоч би сказав що. Боніфацій окинув оком галявину, де майже не було слідів. Чоловік-вепр кудись щез. Боніфацій зрозумів, що це випробування, і він мусить його перейти, долаючи внутрішній опір. Він дивився на Івася, а той дивився на небо, з якого почав падати сніг. А потім випив решту трав’янистого густого напою, що пахнув димом. Нічого не сталося. Чоловік-олень повів їх до нори, наповненої листям і показав жестом туди лізти. Першим поліз Івась, за ним Боніфацій. Там було м’яко і затишно. Чоловік-олень завалив листям вхід і підпер знадвору гіллякою.

— Не бійся, Боніфацію, навесні ми прокинемось, — запевнив позіхаючи Івась.

— А як ні? — стривожився Боніфацій.

Може, це смертне зілля? Та ні, чоловік-олень теж його пив.І він теж пішов до своєї нори, хоча олені взимку не сплять.І люди не сплять. Хоч то було би ліпше для них. Не довелося б тратитись на дрова, харчі та одежину.

Сніг усе падав і засипав сліди. Ніхто тепер би їх не знайшов. Але й ніхто не шукав.

Дорога до монастиря. Весна

Пан Лукаш мав на лиці кислий вираз. Всупереч його думці, що виїжджати в день Марса небезпечно, Миколай призначив на цей день від’їзд до монастиря поблизу Раделич. Мав оборудки у Львові, й не хотів вертатись до Журавно. Усе робив так, мовлячи, що Божа воля сильніша за зорі, наче Всесвіт не Господь створив, а диявол. «Легше, — казав він, — усі свої нещастя звалювати на затемнення Місяця, на рух планет замість того, щоб шукати причину у власній вдачі.» Отже, про волю Божу тут не йшлося, і таким чином Миколай суперечив собі. Може, у його випадку вдача й справді вплинула на фортуну, бо пан Миколай не стратив досі ні дітей, ні жони, ні маєтку. А Лукашів єдиний син помер, тільки-но вхопивши повітря, у суботу, день, коли народжуються люди самітні й понурі. Можливо, малий Каспер не захотів мати таке життя, і в райському саду йому значно краще. Зрештою, пан Лукаш не вважав відсутність дітей таким уже великим нещастям. Жона його вмерла, то за нею він банував, а діти… Знаком, що у цьому світі не варто жити, була біда, що спіткала Олександера Домницького: двоє синів згинуло на війні, а третій довів вітця до смерті, й сам пропав.

Невдовзі мав бути рік, як рід Домницьких скінчив своє земне існування, тому відвідати отця Григорія було справою честі. Миколай написав листа старому, але відповіді не отримав. Збирався поїхати туди вже давно, але справине відпускали. Лукаш сам не хотів їхати, боявся. Після смерті Олександера він якось змалів, усохся; серце його наповнилось старістю, як чаша вином, і він мав її випити або нахильцем як добрий шляхтич, або по краплі як філософ. А не шукати мертвих поміж живих, що вони збирались з Миколаєм зробити під прикриттям благочестя.

Перед Великоднем вони поставили пам’ятники на могилах Домницьких, виконавши перед світом свій товариський обов’язок. Однак існував ще інший світ, перед яким у них теж був обов’язок, значно поважніший, бо йшлося про спасіння душі, аби не постати перед Господом з нечистим сумлінням. Є віра показна, а є віра глибока і щира, і обидва добре се розуміли, будучи мужами, чиє сонце не сходило, а заходило.

Отже, після Великоднія двоє шляхтичів вирушили в недалеку мандрівку до православного монастиря. Утім, нічого дивного у тому не було: церковне питання ще не розірвало суспільність, кривава ворожнеча ще мріла десь на обрії, зблискуючи поодинокими рухами меча. Везли з собою дари: вино, полотно і мед. Не знали навіть, чи живий отець Григорій. Лукаш сподівався побачити знаменитий монастирський сад, слава про який дійшла і до Журавно.

Попереду їхали верхи Лукаш з Миколаєм, за ними візок з припасами і дарами супроводжувало четверо гайдуків. Небагато людей, але Лукаш з Миколаєм теж могли стати супроти грабіжників. Ще до обіду вони переїхали Жидачів, вступаючи в бесіди зі знайомими шляхтичами та купцями, а вже потім могли зосередитись на самій мандрівці. Бо в цій спільній подорожі було щось хвилююче. Хоча, звісно, молодість давно минула, перспектива пригод більше лякала. ніж збуджувала. Але вони квапились до монастиря, щоб скинули тягар з плечей, підозрюючи, що це нереально. Чоловік, як відомо, старіє від тягару, що його не може позбутися.

День був приємний, теплий. На полях трудились орачі та сіячі, як за часів Гесіода, і ця картина зворушувала. Природа оновила землю, намагалася залатати згарища, заліснити пустку. Минуло б отак літ зо тридцять, і не лишилося б ані сліду від руїн гвалтовно нищеного людського побуту, навіть рани душі зарубцювалися б.

Дорога не цуралася ні пагорбів, ні низин, ані лісу, потічків та річок, що у повінь ставали нездоланною перешкодою для подорожніх. Тому найчастіше корчми та заїзди ставилися в таких проблемних місцях, там же й були кузні.Сама ж дорога, уся в ямах, могла бути мокрою або сухою, залежно від погоди. І хоч нині був день Марса, день пригод та несподіваних зустрічей, пан Лукаш забув про це і, похитуючись в сідлі, навіть задрімав. Вітер все ще був холодний, наганяючи із заходу важкі свинцево-чорні хмари. Вони ще були далеко, ті хмари — можна встигнути до двору Лешка Грибовецького, родича Лукаша.

Шлях їм перетнула невелика річечка. Подорожні злізли з коней, щоб дати їм напитися, а собі розім’яти ноги. Поміж вербами були порозстелювані широкі смуги полотна для вибілювання. на тлі молодої травиці воно аж сяяло.

— Колись ще замолоду, — посміхаючись мовив пан Миколай, — чув я у Франції одну оповідку. Ніби й була вона мені зрозуміла, ясніша яснішого, але тепер на схилі віку, та ще після отих страшних подій, згадалася знову.І весь час крутиться мені в голові.

— А що за оповідка? — поцікавився Лукаш, щулячись від вітру. — Може, ти вже розповідав мені?

— Про сорочку.

— Сорочку?

— Трьох лицарів і сорочку.[10]Ні, не пригадую, щоб я комусь розповідав. Почув і забув. Я тоді довго був сам: вертався додому, бо треба було навідати хорого вітця. Тебе й Олександера зі мною не було, пам’ятаю се добре. Але ти, звісно, чув, що в давнину лицарі частенько здибались на турнірах, і бились задля забави. Зараз таке теж буває, при королівських дворах, але рідко. Отож, троє лицарів полюбили одну й ту саму пані, й вирішили зійтися в герці, щоб доказати, хто любить її більше…

— А муж її?

— Ну, йшлося не про те, чи та пані віддасть комусь з них руку й серце. Кохання, Лукашу, буває земним і небесним. Користь з того мала насамперед дівчина чи невіста, бо то була честь для родини. А лицар мав нагоду показати, на що він може піти задля жінки. От і мало битися троє лицарів. Але ся невіста зробила перед змаганням одну річ. Вона послала кожному з лицарів по своїй сорочці й передала: «Моя сорочка захистить того, хто мене любить». Не знаю, що зробили двоє лицарів зі своїми сорочками, а третій цілував цілу ніч сорочину милої, а на ранок вбрався у неї й пішов на поєдинок, без панцира і лат. У тому бою довелось йому дуже тяжко, був цілий зранений, ледве не вмер, але переміг. І попросив свою пані, щоб коли вона вирушатиме до королівського двору на празник, накинула на себе ту закривавлену сорочку. І вона се зробила…

Лукаш скривився:

— Цікаво, чи один лицар зробив би нині се для своєї любки, не мовлячи вже й про чужу жону? До чого ти розповів мені се, Миколаю?

— Якби йшлося про нас трьох, мене, тебе й Олександера, то, як ти гадаєш, хто б з нас бився у самій сорочці?

Лукаш нічого на це не відповів. Лице раптом йому потемніло. Він повернувся і пішов до коня.

— Лукашу, — тихо але виразно мовив йому вслід Миколай. — Щось мені підказує, що розгадка саме в цій оповідці.

— Не знаю! — буркнув Лукаш. — Якась дурна історія. Хто б вдягав жіночу сорочку? Його б засміяли.

— Правдиве кохання не має встиду.

— Яке кохання? Земне чи небесне?

— Те, в якому змішуються земля і небо! — крикнув Миколай йому навздогін. Він ще не сів на коня, а Лукаш був уже на тому боці потоку.

«Дивно, що це його так вразило,» — подумав Миколай, і чим більше про це думав, тим більше переконувався, що зачепив у Лукашеві щось таке, про що ніколи не здогадувався, якусь сердечну рану.

Але він помилявся. Йшлося насправді про професійну честь Лукаша. Той згадав сорочку, закривавлену на грудях у Олександера, яку прийняв за рану, заподіяну сином Матеушем. Далі чомусь згадалися стигмати святого Франциска, над якими нераз посміювався, бо його віра в Бога ніколи не переходила меж пристойності.Чому Миколай завдав йому цього удару саме тепер, коли вони вибрались у не надто веселу мандрівку? Миколай завжди випереджав його. Був сильніший, багатший, мудріший, і навіть оженився з тією, на яку спершу Лукаш поклав око.

Лукаш озирнувся на Миколая, що не квапився його наздоганяти, побачив розгублений вираз у того на обличчі, і раптом йому стало гидко самого себе. Великий гріх завидіти. З ним ніколи не зійдеш з лихої стежки, що веде до самісінького пекла. І вираз лиця в Лукаша раптом перемінився на заклопотаний.

— Треба поспішати, поки не стемніло.

— Людоловів тут нема, — окинув поглядом напівпрозорий ліс Миколай. — А розбишаки не посміють напасти на людей, що їдуть з дарами до святої обителі.

Він вимовив це з такою впевненістю, ніби міг бачити майбутнє.

— Якось у одному кляшторі при виїзді і при в’їзді над брамою я бачив напис: Бог з тобою всюди. Тобто в мурах і поза мурами, і вночі посеред лісу, і на воді…

— Не думав, що ти такий побожний, — здивувався Лукаш.

— Бо поклоняюсь не ідолу, брате, — відказав Миколай, і хоч міг продовжити, залишив фразу так.

— Я теж не поклоняюся ідолу, — зауважив Лукаш. — Ідолові, званому Богом.

— Бог насправді не має імені, або ми не знаємо його. Щоб і з імені не зробили ідола.

Зрештою, вони могли дозволити собі таку розмову вдома.І ніхто не назвав би їх єретиками, не страхав би пеклом чи земним судом отців-інквізиторів. Їхали поруч, ухиляючись від тонких гілок, сонце падало на стежину, але трохи далі вставав туман, і в тому тумані ворушились невиразні постаті лісових духів, у яких, можливо, теж була схожа віра, зіткана зі снів, видінь та переконань. Тільки вона мусила відрізнятись від людської, котра мала два наріжні камені й два камені спотикання: добро і зло.

— Щодо ідола… — мовив Лукаш, намагаючись керувати розмовою, то хіба ми не можемо припустити, що отой білий камінь, стовп, котрий Олександер мав у пивниці, чи не був він ідолом для нього?

— Що? — аж спинився Миколай.

Лукашеві аж перехопило подих від власної відваги.

— Я думаю, нещастя сталося через той камінь!

— Через камінь, що став ідолом? — з усмішкою перепитав Миколай. — Хіба ти не знаєш, що з того каменя зробили фігуру Пресвятої Діви і стоїть вона тепер в нашому костелі?

— Але різьбяр вмер. Якуб Флорентійчик. Як лікар можу сказати, що вмер він від страшного виснаження. Яка йому користь тепер зі свого творіння?

— Ну, се окрема тема для бесіди, — поважно мовив Миколай. — Справжні мистці схожі на тих закоханих, що кохають небесного любов’ю.

— А ти пам’ятаєш, як воно починалося?

…Звісно, обидва згадали той ясний день, коли молоді, але вже жонаті, їздили за Дністер вибирати камінь для оздоби каплиці, що її надумав отець Миколая спорудити у себе в маєтку. Старий чомусь вважав, що син, повчившись сім літ в чужих краях, мав би розумітись на шляхетному каменю. Але торгуватись батько збирався сам. Їдучи до кар’єру, Миколай прихопив товариство. Буває так, чоловік ожениться, приліпиться до жони, до родинного огниська так, що забуде молодечі звички, стратить до них охоту, та ще коли родина не заохочує до цього, і, знай, торохкоче про обов’язок. Але в цьому випадку троє молодих лицарів, виплеканих на молоці шляхетної Еллади і привчені до суворого блиску давнього Риму, вважали дружбу чимось важнішим, ніж обов’язок перед родом, та й одружились з тими, кого підшукали батьки, отже, теж з обов’язку, а не з кохання. Ні, жахливого в цьому нічого не було. Ніхто їх не силував. Вони були зліплені з того доброго шляхетського тіста, що вже перестало рости і готове лізти у піч.

На перевозі перепливли Дністер і тепер виїжджали на Бокоцин, порослий лісом, за яким на пагорбах під шаром глини була біла, часом жовтувата, наче кість, твердь. Пекло сонце, повівав вітер все ще молодечої свободи, і олександер задивився на широку стрічку ріки, в якій відбивалося небо, і запах трави такий, як в домі його вітця. Утім, отець відразу по весіллі Олександера пішов до кляштора. Увечері сказав, а вранці пішов — і запах довго зберігався в домі. «Чи і я колись так мушу піти? «- майнуло в думці у нього, і він загубив своїх товаришів. Чи очі йому засліпило біле каміння, але він справді не бачив Миколая і Лукаша. Вони зникли. Олександер відчув якийсь страх, ніби то були чари з метою заволодіти його душею. Олександер зійшов з коня й рушив до юрмиська каменярів та землекопів, що здалеку нагадували працьовитих мурах. Наближався і запах трави ставав дедалі сильнішим. Він побачив, як з ями витягують довгасту брилу незвично білого кольору й відносять на руках, кладуть на траву, й підійшов, щоб роздивитись камінь, усвідомлюючи, що той уперше виринув з підземного мороку на сонце.І сам став тим каменем, серце його билося в нім.І коли Олександер зрозумів, що він уперше побачив сонце після вічної ночі, сльози зворушення виступили в нього на очах. Він нахилився і торкнувся каменя. Той не був таким холодним, яким би мав бути, і в його напівпрозорості була замурована якась істота. Чи так падала тінь, чи світло, чи він повірив остаточно й безповоротно у диво — не знати. Він навіть не відмахнувся: «То пусте!»

Коли вгамувалось тремтіння, Олександер підвів голову й побачив, як коло штабелів руського мармуру Миколай з Лукашем п’ють пиво з якимось купцем, і се якось неприємно його вразило. Він глянув на свого коня. Той стояв на пагорбі й дивився на ріку, чорний супроти сонця. Олександер міг би зараз сісти на коня й перелетіти Дністер. Але в ньому міцно вкоренився страх. Він ще думав про те, що станеться зі світом, коли він це зробить. У той світ він вже не зможе повернутися. і не зможе побачити Каменя.

Наступного дня він віз камінь через Дністер. Було дивно думати, що камінь може пливти по воді.Тоді йому здавалось, що мине небагато часу і камінь розтріснеться як яйце, й з нього постане прекрасна істота. Натомість камінь поринав у сон, занурювався у нього дедалі глибше. Часом по ньому пробігали тіні, й Олександер був переконаний, що там ніби щось жило всередині.Заворожений, він не зводив очей з цього дива. Вона вийде колись звідти. «Се жіночий камінь, вашмосць, — казав йому майстер. — Дуже делікатний. Надгробок з нього не простоїть довго, тому й коштує такий камінь недорого». Утім, Олександер й гадки не мав віддавати його різьбяреві. Долото чи різець завдали б їй болю. Вона сама вийде.

З тих пір Олександерові почали снитися сни про камінь. Як він занурює в нього руки, наче в молоко, і не може сягнути дна. Або розтає наче лід. Як починає кривавитись від того, що хтось поклав на нього залізний меч. Переживав за нього уві сні,і так приліпився до кам’яної брили, наче до коханої людської істоти.І жодного разу не подумав, що се підозріло, що хтось збиває його душу з пуття. Жодного разу не признався на сповіді, що відчуває до каменя.

Жона була в тяжі їхнім третім сином, але йому було від того ні холодно, ні гаряче. Виглядало, ніби свою кров і тепло Олександер віддавав каменю, а той натомість наділяв його твердістю. Як не дивно, ніхто не помічав цієї дивної приязні, бо це було б абсурдно, і таке взагалі не могло спасти на думку розумному чоловіку. У тому світі більше воювали, ніж любили. Воювали за межу, кусень поля, хоч землі було багато, а людей мало, утім, землі дикої, а не прирученої, не взятої в рабство. Воювали й за владу, із заздрощів чи зі страху, бо так мало бути. І часом Олександер відчував, що так би не мало бути. Але нічого не міг з тим зробити, тому й тримав свої думки при камені, схованому за трьома дверима.

І так минали літа за літами. Жінка сама правила сімейним кораблем, сини вчились, тоді пішли воювати, і коли обидва загинули, щось мусило зрушитись. Жона мовила до Олександера:

— Хіба тобі їх не шкода?

І стримувані упродовж багатьох років почуття Олександера прорвались крізь серце, що билось так само повільно, як серце його каменя, через його плоть і шкіру. Й кров проступила крізь сорочку. Жона, що прожила з ним стільки років, народила трьох синів, зрозуміла усе вірно.

— Бідний, — мовила ця вже немолода жінка, знищена клопотами, сей заведений дзигар, що не знав ніколи спочину. І вона вийшла, щоб чоловік виплакався. Ні їй, ні йому не спало на думку пережити горе вкупі. Між ними був білий камінь, холодний і прекрасний.

…Миколай з Лукашем їхали поруч по рівнині, серед полів, відвойованих людиною в дикої природи.

— Як на мене, — всміхнувся Миколай, — то земна любов набагато привабливіша.Іноді вона буває тим же орлом в небі.

— Журавлем, — поправив Лукаш.

— Нехай журавлем. Суть така сама. Журавля важко спіймати, але його можна підстрелити. Чи не тому Амура завжди зображають з луком.

- І сліпим, — знову втрутився Лукаш. Його дратував трохи зверхній усміх товариша. Зараз, далеко від дому, мали обидва нагоду й підстави піднятись над буденністю й зрозуміти, що їхній приятель та його син пізнали щось таке, що можна лише порівняти з гармонією світил, стигматами та одержимістю.І про те варто було думати, а не про безголових амурів чи підстрелених журавлів. — Ти говориш про кохання, ніби се лови. Загнати дичину — невелика честь.

— Головне її здобути, — мирно зауважив Миколай. — Чоловік — той самий звір, і знаходить втіху в тому, аби щось упіймати. Усі ми прагнемо затримати собі здобич. Решта — се хвороба. Хорий завше має якісь витребеньки. Та ти ліпше це знаєш за мене.

— Чим же є тоді любов до Бога, як не дивом? Дивом, котре змінює чоловіка і робить усе потрібне непотрібним і навспак. Хіба наша подорож не є чимось більшим, ніж відвідини чоловіка, що зрікся світу? А ти кажеш про здобич…Я зі свого досвіду знаю, що коли хорий не бажає видужати, то його хвороба є здоров’ям. Буває й таке. Тому я завжди намагаюсь дізнатись, чи пацієнтові залежить на одужанні.

— Не перекручуй моїх слів, Лукаше. Цілий рід пішов у землю на наших очах. Доводити себе до смерті — великий гріх не лише перед Господом, а й перед родом.

— А ти не думав, що чоловік часом не годен опиратись бажанню смерті? Така природа його недуги.

— Олександер мав нас. Прикро, що він нам не довіряв.

Так, він завше був не такий, як вони. Лукаш гриз науку, Миколай тішився замолоду молодечими розвагами. А коли пригадати Олександера, то він кидався то від однієї крайності до іншої: або пересиджував у бібліотеці, шукаючи щось відоме лиш йому, то вештався поночі, і раз навіть дістав ножем у бік. А коли напружити пам’ять, то вона виявиться решетом із завеликими дірками, куди вилітали речі, на перший погляд, незначні, наприклад, що він шукав у книжках, і куди ходив сам, з ким стрічався.

— Син убив батька, — тихо мовив сам до себе Миколай. Се — немислимо.

— Ні, - спохопився Лукаш. — Те, що убило батька, могло вбити й сина.

— Матеуш — живий, але він вмер для нашого світу.

І ця фраза Миколая викликала в Лукаша думку, що наче громом вдарила.І він зціпив лише зуби, щоб передчасно не видати те, що не конче могло виявитись правдою. У житті все набагато складніше. Логіка тут інша.

Чужий дім. Вночі.

Нарешті, в смерку, обидва шляхтичі побачили дворище. огороджене високим парканом, оточене ровом — пересторога для чужинців у мирний час. У війну таке сходить димом після недовгої облоги. Лукаш був певний, що се двір його родича Лешка, з яким він бачився пару разів на сеймику, але ніколи не був у нього вдома. Знав лише приблизно, де він знаходиться. А тому, не вагаючись, повів мандрівників просто до брами, що виявилась прочиненою. Одного погляду вистачило, аби зрозуміти, що двір покинутий і вже давно. З-поміж високого сухого бур’яну на подвір’ї пробивалась молода травиця.І липа коло брами була розколота блискавкою. Але таких лип усюди повно.

Миколай мимоволі перехрестився, але пам’ятаючи, що з ним Лукаш і слуги, опанував себе й мовив дуже спокійно:

— Либонь, ми за бесідою збилися з дороги. Я бачив Лешка два тижні тому. Доведеться тут заночувати.

Лукаш не виявив жодного занепокоєння й відповів:

— Схоже на те. Що ж, заночуємо. Принаймні не змокнемо під дощем.

Миколай і не помітив, що вже накрапає.А далі так полило, що у них не залишилось вибору, і вони вступили у понурий двір, звідки сочились темрява, стухлість і скрип старого дерева. Слуги розчинили широко браму, завели туди коней з візком, і знову зачинили браму, в котрій навіть зберігся засув. Порались спершу в темряві, а потім запалили смолискип, увіткнувши його там, де не падав дощ. Миколай наказав добути кілька свічок з поклажі, запалив одну собі й став на ганку, чекаючи на Лукаша, котрий ще порався коло свого коня. Не міг сам вступити в дім. Був надто схожий на дім Олександера, що завалився наприкінці літа, підточений шашелем чи бозна-чим. Так, схожий. Подібних дворів у тутешніх краях чимало.

Жодних ознак руїни не було. Усе ціле, тільки двері усюди повідкривані: на конюшні, в пекарні,в самому домі. Шум дощу заважав почути голоси минулого. Разом з Лукашем, якого опанували цікавість та безпечність, хоч тут могло бути кубло розбишак, Миколай, притлумивши в собі незрозумілий страх, вступив у чужий дім, тримаючи в одній руці свічку, а в другій пістоль, що ніби сам вискочив з-за пояса.

На підлозі лежав товстий шал рилюки, поцяткований занесеним восени листям. Жодних речей не залишилось, навіть важких масивних лав. Утім, при світлі свічки важко було все роздивитись докладно. Зате тут було сухо, а блукати під холодним весняним дощем ніхто не хотів, навіть якби дім виявився недобрим для християнина місцем. Вони обійшли усі чотири покої, не знайшовши нічого підозрілого, а коли, повернувшись до сіней, зауважили дверці до пивниці, Миколай сказав голосно:

— Не треба. Завтра подивимось.

І щось йому аж стислось в грудях. Він розпорядився позаводити коней до стайні, наказав вартувати усю ніч по черзі, не запалювати вогню, аби не привертати до себе уваги, а слабке світло свічки не могло проникнути через все ще міцну огорожу. Наспіх перекусивши, полягали спати.І аж тоді оселя почала озиватись. Спершу тужним скрипінням дірявої гонти, гойданням крокв на невеликій сторожовій вежі, далі шерехом мишей і монотонним цяпанням води, під яке так добре засинати.

…Миколай прокинувся від світла й подумав, що вже настав ранок, і хотів подякувати Господові за щасливо пережиту ніч, коли дотямив, що у сусідньому покої горить яскраве світло, а Лукаша немає поруч. Подумав, що тому не спалося і він вирішив почитати одну з книжечок, котрі завше возив з собою. Але нащо палити стільки свічок, коли хтось міг помітити з дороги? Та й свічки призначались для монастиря. Миколай встав і пішов до привідчинених дверей. Жодна свічка не горіла, однак покій був освітлений яскраво як удень, а посередині стояв Лукаш і кланявся, кивав головою, схожий на танцюючого журавля.

«Матко боска!» — подумав Миколай і рушив до Лукаша, але перечепився об щось і впав. Йому здалося, напевно що здалося, ніби впав він не на брудну закурену підлогу, а на м’який килим, що пахнув квітами.

— Який ти незграбний, брате, — скривився Лукаш, подаючи йому руку.

Миколай хотів розкрити рота, щоб щось спитати, але Лукаш приклав палець до вуст:

— Тихо! Ходімо, я тебе познайомлю з маршалком двору князя.

І закрутив головою, щось визираючи в обдертих, давно небілених закутках, заснованих павутинням. Тоді Миколай зрозумів, що бідаці щось наснилося, і він тихо взяв його за рукав:

— Добре, добре…Але прошу вашмосць на пару слів.

Лукаш кивнув і дав вивести себе з покою, не перестаючи кланятись.

— Там такі чудові пані, - прошепотів він. — Диви, одна подарувала мені стяжку!

Він витяг з-за пазухи зелену шовкову стрічку, яка запахла травою так, що в Миколая аж закрутило в носі.

— Видно, я їй сподобався! — і Лукаш засміявся дитячим сміхом.

— Еге ж, Лукаше. Ти у нас вдовець, вільний чоловік, — підтакнув Миколай,і тут помітив, що від приятеля аж пашить жаром.

— То що ти хотів мені сказати, Миколаю? Як ти думаєш, мені можна запросити ту пані до танцю?

— Тобі се сниться! — відрубав Миколай, чіпко тримаючи Лукаша за лікоть. — Лягай, я тебе вкрию, і накажу слугам загріти вина. Ти, либонь, застудився, чоловіче.

— Дурний ти, Миколаю! Я здоровий!

І враз щось згадав:

— Ну, звісно! Тобі треба вмитись!

— Що?

— Не переживай. Вернемось і тобі подадуть роси вмити очі.

— Пощо?

— Щоб ти прозрів брате! Прозрів!

— Тьху на тебе! — сплюнув Миколай.

Одна половина його душі вважала це гарячковою маячнею, а інша прагнула зазнати тієї розкоші, що була за порогом, бодай раз у житті діткнутися чогось незвичайного, переступити через межу в той світ, куди, як він чув, невільно входити смерті, старості та іншій бридоті.Але він згадав, як з пивниці Домницького тягнулись хижі пагони, що живилися кров’ю людського серця, і покликав слуг. А по тому згасло світло й настала темрява. Почувся тупіт і прибігли слуги.

— Тебе мордує злий дух, — суворо мовив Миколай. — Ми негайно їдемо звідси.

По лиці Лукаша покотились великі, як горох, сльози.

Болота. Ніч

Небезпечно було залишатися в покинутому домі, де дух чоловіка міг зазнати страшної наруги, але і втеча серед ночі була так само нерозумним вчинком. Падав дощ, земля розмокла, і подорожні, майже прочани, яким, дійсно, не пасувало ночувати в нечистому місці, спершу не були готові їхати вночі. Розраховували невдовзі знайти інше пристановище в пристойному шляхетському домі, а не на те, щоб їх вчепився блуд. Та й були не так далеко від дому. Мали бути на місці наступного дня по обіді.

Однак усе виявилося іншим. Тривожачись за Лукаша, не знати, за що більше — за його зачаровану душу чи за гарячку, що охопила вутле немолоде тіло — Миколай наказав негайно вирушати. На лихо падав той дощ, що починається надвечір і не припиняється до ранку. Якби вони їхали до Львова, то дорога була б ширша, але, шукаючи Лукашевого родича, поїхали вузьким путівцем. У темряві під копитами коней усі дороги виглядали однаково. Слугам Миколай наказав не поспішати, щоб не застряг візок. Головне було доправити Лукаша в безпечне місце, який наразі покірно сів на коня і непогано тримався у сідлі, тільки продовжував плакати як дитина за схованою забавкою. Але з першими променями сонця це минеться. Миколай сподівався, що їхня пригода стане колись темою для довгих розмов, якщо Лукаш, звісно, пам’ятатиме про свою стрічу з духами в порожньому домі. А отець Григорій дасть їм пораду, як чинити далі.

Вони їхали довго, під шум дощу, віддавшись мудрості коней, їхньому чуттю дороги. Гайдуки залишились десь позаду. Нараз усе змінилось. Щось полоснуло густе вологе повітря ножем, і кінь Лукаша першим відреагував на цей звук і рвонув уперед. Миколай встиг схопити його за вуздечку. Він міг би присягнути, що в короткому іржанні коня була відповідь чомусь, що нестримно вабило його до себе. То був молодий гарячий кінь. Старого Лукаш пошкодував брати з собою.

Кінь почув поклик кобили. Вона була десь поруч. Він навіть відчував запах її нетерпіння. Наука, що вбивали в його гарну голову конюхи, рвучи губи вудилами, шмагаючи батогом, розвіялась як дим. Кінь бачив перед собою зелений луг і дике палке створіння. Цей образ випалив у ньому все, чим наділила його людина, і він знав, як туди дістатись. Вуздечка вирвалась з рук Миколая, і лише інстинкт допоміг Лукашеві втриматись у сідлі.Кінь забув про свого вершника — немічну, майже непритомну, істоту, від якої несло духом свіжої трави, а не поту, вина чи цибулі, спожитої на вечерю. Тут уже й кінь Миколая збентежився, хоча й не чув поклику, але здогадався, що другий кінь рветься кудись не від страху. Миколай скерував його услід за шаленим жеребцем, не маючи часу навіть покликати на поміч. Цього не міг передбачити ніхто. Майнула думка, що це витівки тих духів, яким так улесливо кланявся Лукаш, але що він міг змінити під дощем, в темряві, невідомо в якому місці?Тільки б врятувати товариша і не згинути самому.

Місцевість стала нерівною, горбкуватою. Про дорогу не було й мови. Якісь кущі, серед яких і клята шипшина, що намагалась їх спинити. Той кущо зрубали, вирвали з корінням, поставили міцний надгробок, що не дасть нічому рости. Але посестри тієї шипшини росли усюди: на полях, вздовж доріг, під плотами. Часом кінь Лукаша зникав, і Миколай мусив ще й дивитись, чи не впав приятель і не лежить десь на мокрій землі, яку безупинно поливав дощ.І ще туман, бо тепер вони опинились десь внизу і мчали по траві.Про те, щоб наздогнати знавіснілого жеребця, не було й мови. Миколай здогадався зрізати шлях. Так менше шансів, що Лукаш потрапить під копита його коня. Якби трохи розвиднилось, тоді, принаймні, можна було б зметикувати, як діяти, і покликати гайдуків.

Від землі небо було світліше, але не вгорі.Довкола жодного вогника, жодного рієнтиру, лише засапаний подих двох старих істот — чоловіка й коня.І глухий розпач від того, що він, Миколай, досвідчений воїн, зрілий муж, потрапив до пастки, піддавшись спротиву християнина. Духи зникли б вранці, а Лукаш лишився б живий.

Лукашів кінь опинився в болотяній ямі, по вінця налитій водою, що ховалась в сухому очереті.Серце вершника не витримало шаленого бігу, й Лукаш вмер за мить до того, як копита торкнулись води, і тому закричав лише кінь. Якби Миколай не їхав навперейми, він би зміг порятувати себе і побачити, як чорна безодня смерті поглинає живого коня і мертвого чоловіка. Натомість йому знесло пів-голови гіллею верби, що нависала над болотом.

Кожен вмирає самотнім, і кожна смерть має власне обличчя.

Монастир Святого Духа. Зима

Монастир святого Духа поблизу Раделич, оточений болотами в низині Дністра, стояв на горі, яку так і звали Горою, бо навіщо давати назву, коли гора єдина на всю околицю. Окрім валу й рову, його оточував дерев’яний частокіл, а брама була з дуба, що виріс в Чорному лісі. На десяток ченців то був великий монастир. Не мав він такої слави, як, наприклад, лаврівський Онуфріївський монастир з мощами святого і прочанами, а бездоріжжя та повені часто відрізали його від зовнішнього світу. Городини на грядках вистачало братам на поживу, збіжжя вимінювалось на рибу, якої було повнісінько, а сад, виплеканий отцем Григорієм, в миру Георгієм Домницьким, теж став джерелом виживлення і предметом гордості ченців. Тому голод монастиреві не загрожував, як се часто буває в більш безпечних гірських монастирях. Одне слово, то був маленький Едем, про який більше не знали, ніж знали. А працьовита монастирська братія робила все, аби жити мирно й доброчесно, сповідуючи духовні цінності, бо де зажерливість там голод, де багатство, там і злидні, де марнославство — там приниження. Не варто виставляти напоказ високі душевні цноти, бо перетворюються вони на гординю. Сам настоятель, отець Даниїл, ходив у залатаній рясі, а чаша для причастя в храмі була не золота, а срібна. Зате образів було чимало, бо писав їх отець Серафим тут-таки в монастирі.Тутешні образи прикрашали церкви по всіх довколишніх селах, і се теж давало засоби для існування чернечій громаді.

Віднедавна в монастирі з’явилась нова особа — молодий хлопець, трохи не в собі, до того ж дуже збідований. Ченці сподівалися, що той, одужавши від тілесних та душевних ран, залишиться в них і колись зложить обіти. Прибув хлопець сюди перед самим архістратигом Михаїлом, тому стали кликати його Михайлом, і се могло б стати його чернечим ім’ям.

Прийшов він нізвідки. Першим побачив його отець Григорій, творець і доглядач монастирського саду й зільника, спустившись до болота набрати чорної масної глини для потреб своїх саджанців, бо дерева ліпше садити пізно восени, тоді вони добре приймаються. На тлі призахідного сонця він побачив постать, до половини загорнуту в туманНезнайомець йшов просто через болото найнебезпечнішим шляхом. Лише двоє-троє братів знали потаємні стежки, якими можна було покинути монастир в разі нападу. Хоча за сто літ існування монастиря жодного нападу не було. А час великої ворожнечі між католиками і православними, коли ченці ставали грабіжниками і вбивцями, ще не настав. Тому жодної тривоги отець Григорій не відчув, лише страх за людську істоту, яку за лічені миті могло поглинути болото. Кожен день ченці молились за спасення душ потопельників. І Григорій навіть заплющив очі, таким беззахисним виглядав той чоловік серед понурих боліт. А далі розплющив: чоловік в самій сорочці й штанях продовжував йти рівно і, схоже, не дивлячись собі під ноги. Не хитався, ніби й не торкався землі, утім, через туман не видно було його ніг. Заціпенівши біля коновки з глиною, отець Григорій молився так щиро, як ніколи не молився в житті. Хоча то міг бути дух, хтось із тих, що літають в повітрі й живуть під землею, але і їм не зашкодить молитва й хрест, бояться вони лише заліза. Щось знайоме було в нахилі голови, і коли прибулець подолав болото і ступив на земну твердь, у очі старого ченця зазирнули сиві очі його сина, залишеного в миру.

— Я ваш онук, — мовив хлопець в сорочці, з засохлою іржавою плямою навпроти серця.

— У мене немає онука, дитино, — лагідно відказав отець Григорій. — Я — чернець.

І застеріг:

— Нікому про се не кажи, коли прийдемо в обитель. Я зрікся світу, де в мене були син та онуки.

— Я — єдиний ваш онук.

— Чув, — перехрестився Григорій. — і більше нічого не хочу чути.

Хлопець кивнув. Тоді нагнувся, взяв коновку і поставив її на плечі, і хоч тяжко було йому нести, отець Григорій поніс до монастиря ще важчу ношу.

Настала зима, зробивши непрохідними шляхи, бо була мокрою та сніжною. Час Різдвяних свят, час ранньої темряви, час розважань для отця Григорія і знудження для молодого Михайла, як тепер кликали хлопця, чиє правдиве ім’я знав лише дідо.І вже до кінця зими мешканці святої обителі зрозуміли, що якщо до чогось і надається приблуда, то лише на помічника садівника, отця Григорія. Треба було спершу туди його віддати, щоб не баламутив сей несповна розуму молодик братію.

На самім початку приставили його до отця Онуфрія, переписувача книг, бо був грамотний і мав незлецький почерк. Дали йому дещо переписати. Отець Даниїл позичив давній літопис зі Спаса і хотів мати копію для себе. Але Михайло, переписавши дві сторінки і наткнувшись на дивну загибель копачів у монастирі й сон, що охопив після того братію[11], почав писати щось нерозбірливе, що не мало жодного сенсу: якісь візерунки, переплетіння ліній. І часами западав у дивний стан відчуження: нічого не чув, не бачив, а в очах переливалась чорна туга. Не сердилися за це, лиш за зіпсутий папір. Бачили, що має глибокі рани душевні, й потрібен час, аби все залікувати.

А вигадливі візерунки, хоча й сподобались отцю Серафиму, іконописцю, той і гадки не мав брати Михайла за учня, навітьь противився цьому. Але робив вигляд, ніби терпить, бо терпіння — найбільша цнота християнина й занедбувати її недостойно. Приставив хлопця розтирати фарби і грунтувати дошки. Слід сказати, що приблуда був слухняний і біг робити все, що йому наказували, Навіть менше западав у той глухий стан, що так непокоїв отця Григорія. Нераз старий заходив до просторої робітні Серафима й дивився з порога, як працює Михайло. Сам іконописець не звертав жодної уваги на хлопця, бо мав багато замовлень і з головою поринув у роботу. Єдиний, хто був притомний, то це послушник Тимофій, сирота з Раделич. Геть відсторонений від роботи, він годинами просиджував коло вікна й щось собі думав. Може, про село, де минуло його щасливе дитинство в заможних батьків, які вмерли від болотяної гарячки. Не мав до малювання особливого хисту, але Серафим казав, що хист відкриється. У декого він виявляється змалку, а іншому потрібні роки, поки душа визріє. Якось Тимофій розплакався просто в церкві, де чистив з отцем Теофілем свічники від воску. А потім зізнався, що отець Серафим малює не так, як раніше. Майстер не любив показувати своїх робіт братам, доки не скінчив. Отець Теофіль, звісно, був вражений, і спитав, що ж воно не так.

— Усе, — схлипуючи, мовив отрок Тимофій.І більше нічого з нього не вдалося витягти.

Отець Теофіль негайно пішов до настоятеля.

— Ну, — сказав той, — не знаю. Ти знаєш, який наш брат Серафим. Може розгніватись. Аби замовникам сподобалось.

— Можна подивитись і без нього, — запропонував хитрий Теофіль. — Уночі. Не дай, Боже, піде лиха слава. Отрок скаже щось родичам.

— Ну… — неохоче мовив отець Даниїл. — Підглядати се гріх.

— А порушувати канон ще більший!

— Так-так.

Утім, приглянувшись до Тимофія на вечірні, настоятель помітив, як помарнів отрок. Ніколи не був кріпкий тілом. Треба було щось робити. Раделичі були найближчі до монастиря, і ченці мали з цим селом спільні інтереси. Спадок хлопця, і чималий, повинен був перейти до монастиря після зложення ним чернечого обіту. А се добрий шмат поля і млин. Смерть його могла кинути тінь на святу обитель, а отця Даниїла неспроста вибрали настоятелем. Той тямив на господарці й правив кораблем серед боліт впевненою рукою. Що ж до приблудного Михайла, то той твердив, що є шляхтичем, і те саме сказав отець Григорій, бо знав його батьків. Але на збереженні таємниці, наголосив він, залежало життя хлопця. Отця Даниїла могли ввести в оману блідий вид хлопця й невинний погляд. Ні, той не міг бути вбивцею чи злодієм. Радше, заважав комусь отримати спадок. Або просто слабий на голову. З таких виходять блаженні та мученики. Правда, отець Даниїл не уявляв, що то таке мати в обителі блаженного.

А відтак вночі, коли братія поснула, і отець Серафим покинув майстерню, настоятель з отцем Теофілем пішли, щоб зрозуміти, що мав на увазі молодий послушник. Взяли по свічці й тихенько відчинили двері.Намальовані образи були повернуті до стіни й у такому положенні сохли перш, ніж потрапити у храми грецького обряду. Деякі стояли навіть на підлозі, але се їм не вадили, бо були ще не посвячені.Теофіль покрутив носом, бо пахло не так солодко, як у церкві.Майстерня Серафима завжди відштовхувала його своєю алхімією, а сам він здавався чаклуном. Хоч, звісно, того не могло бути! Тому, зложивши руки на грудях, залишився чекати, поки сам настоятель не прийме удар на себе.

Отець Даниїл глянув на образи, що здебільшого зображали Богородицю, святу Параскеву П’ятницю та Варвару-великомученицю. Усі вони були на одну твар: білолиці з жовтим, аж вогненним волоссям. Хіба вбрані по-різному, а Мати Божа усюди ще й без Ісуса. З Ісусом цінується більше, зауважив механічно настоятель. Це все начебто не порушувало канонів. На перший погляд. Але на образах не було ні Вифлеємської печери, ні храмів Божих, ні знарядь катувань. Лише дерева, квіти, пташки та звірята. Усе це було таке гарне, що аж вводило в гріх, нагадуючи про розкоші весни й літа. Отець Даниїл забув про брата Теофіля й аж підскочив, коли той пошепки спитав:

— А се що за музики? Отам, коло святої Параскеви?

За каноном божественні особи перевищували зростом людей. Таким чином ікона вказувала простому чоловіку на його місце. Правда, у римських костелах з’являлись інші образи, де божественні особи й звичайні люди відрізнялись лише святістю постави й німбом, але в церквах грецького обряду дотримувались традицій. І отець Серафим не посмів би відступити. На задньому тлі обазу стежкою йшло троє музикантів, весело награючи на скрипці, сопілці та бубні.

— А се вже недобре, — мовив отець настоятель. — Се вже зле. Параскеві П’ятниці музика ні до чого. У п’ятницю вмер на хресті Спаситель.

Оглянувши усі образи, отець Даниїл зауважив, що на свіжіших відступ від канону був більший. Тенденція поглиблювалась.І цього не слід було забувати.

— Ходімо назад, — кинув він отцю Теофілю. — Я поміркую над цим.

Погасили свічки, і настоятель пірнув у напівтемряву своєї келії, відгородившись дверима від отця Теофіля і майстерні з образами, що перестали бути образами.

Мав справді великий клопіт, і ніхто не міг перебрати його на себе. Але тут Даниїл розсердився: річ не в клопоті, а в тому, щоб прийняти наймудріше рішення, аби не поширились чутки. Дуже хитре рішення. І все впиралося не в не так намальовані образи, з порушенням канону, а в самого маляра. Мав прикру злостиву вдачу, не відзначався смиренням, не терпів, аби йому хтось вказував. І за се відповість на Суді Божому. Однак від отця Серафима монастир мав велику користь. Міг би вибрати собі навіть Спасівський монастир, або й Лаврівський, якби хотів.

То що, спалити образи? Отець Даниїл уявив собі цю картину й рішуче відмахнувся рукою. Він би тяжко скривдив маляра. Такого майстра треба берегти, затуляти від неслави, бо піде чутка і не знати до чого люди договоряться. Але й показувати сі мальовидла покупцям теж не треба.Їм нова мода ні до чого.І де міг такого набратися Серафим, що вже років з десять не виїжджав з монастиря?

Отже, виходило найгірше — чари. Так, чари проникли до святої обителі, як змії з болота, котрі на зиму шукають сухішого та затишнішого місця. Проте отець Даниїл все ще мав надію, що це не так. Може, знудився Серафим та й винайшов собі новий спосіб малювати, а, може, хотів стати на сходинку вище свого вміння. Що й казати, нові образи веселили серце й тішили очі.Може, маляр у сніговому полоні пригадав собі матір, чи дівчину, яку міг мати замолоду, бо часом малюють лики божественних осіб з живих людей. А отрок Тимофій вразливий, може, ліпше віддати його переписувати книги.

Михайло якось випав йому з думки, такий був непомітний. Про нього отець Даниїл згадав, коли закликав до себе після ранішньої трапези Тимофія.І той дуже гостро відреагував на пропозицію настоятеля. Вибухнув плачем:

— Не піду! Нехай він йде!

І в очах сироти спалахнув непослух:

— Як то не підеш? — розгубився Даниїл. — Хто має йти? Отець Серафим? Славний маляр? Ти що собі думаєш?

— Я не про отця Серафима!

І Тимофій перейшов від плачу до схлипування.

— Михайло. Він робить не ті фарби. У нього вони виходять не такі…

— Думай, що говориш! При чім тут фарби? Отець Серафим сам малює.

— Я…не знаю, — понурив голову Тимофій, — але відколи Михайло в робітні, усе йде не так. З ним щось не так…

Отець Даниїл думав ще одну ніч, поки не прийняв рішення. Воно виявилось несподіваним для нього самого. З ним се бувало. Ходив день, два, тиждень, а далі знаходив вихід. З Божою поміччю, звісно. З молитвою, в якій не встидався просити поради в справах найпростіших, буденних, бо часом одне маленьке невирішення тягне за собою тяжкі наслідки. Отож він зробив так. Образи залишив без уваги. А Михайла послав на кухню в поміч отцю Варфоломію.І став чекати, що буде далі.Отець Теофіль спідлоба зиркав на нього, проте мовчав. Старші ченці добре знали, що таке послух.

Минув день, два, три. Послушник Тимофій ставав веселішим. Було видно, що затаїв він гнів на Михайла. А ще через тиждень настоятель дізнався, що всі намальовані образи в новій манері Серафим зішкрябав з дощок, а далі спалив, хоч липові дошки коштували. Фарби змішувати й розтирати знову став Тимофій. Усе владналось, ліпшого й бути не могло.

Але невдовзі у монастирі знову почало діятися щось дивне. Ченців охопила якась душевна слабість. Вони забували молитви, а вранці не можна було їх добудитись. Зрештою й сам отець Даниїл бачив тривожні сни, які здавалися йому милішими за реальність. Зелені луки, джерела, печери, що затягували його в себе, як вир, коли він потрапляв туди, його охоплював відчай. Він малів, перетворювався на порошинку.І коли вже мав щезнути зовсім, тоді прокидався з криком.

Щоб позбутись цих снів, отець Даниїл почав їсти лиш сухий хліб і пити воду, однак хліб мав якийсь дивний смак: терпкий, і віддавав зіллям. У цій ситуації допоміг розібратись священик з Раделич, отець Василій, який прийшов на сповідь. Перейщов через глибокий сніг, а за ним назирці йшли вовки. Відважний…Отець Василій був хресним Тимофія, і після сповіді довго розмовляв з хлопцем. Можливо, той навіть розповів про ту неприємність, що трапилась недавно в робітні отця Серафима, а відтак треба було попередити його, аби се лишилось в стінах монастиря. Тому отець Даниїл не відпустив гостя і велів постелити в себе у келії.По вечірній трапезі священик сам заговорив:

— Чим се так пахне в монастирі, отче Даниїле? Що за зілля додають до страви? Дуже мені сподобалось.

— Та чим тут може пахнути? Ладаном, воском, хлібом…

— Ні, не ладаном. Що я, ладану не знаю? Якби то не була свята обитель, подумав би, що пахне тим, чим пани себе кроплять. Аж в голові крутиться. А сей новий ваш послушник…

Тут отець Василій затнувся, а далі вдихнув повітря і сказав те, що збирався сказати:

— Видно, що шляхтич, може, й кателик. Дивіться, щоб не підсипав якоїсь трутки.

Грубість священика обурила отця Даниїла, але не показав він виду, тільки мовив остро:

— Так, пахне у нас, як в райському саду, а не як у стайні.Отець Григорій виплекав се диво, не шкодуючи сил і молитов. Що ж до Михайла, то се його далекий родич, і я в ньому певний.

І знову три дні думав отець Даниїл, а на четвертий віддав Михайла назад отцю Григорію, і всі сни припинились. Отець Варфоломій присягався, що не давав жодного зілля. Може, то сад отця Григорія і взимку наповнював обитель райськими запахами.

Отець Даниїл дивився з вікна на засніжений сад, капличку коло джерела, дві стежки у формі хреста, зільник, білий і холодний, і в очах його на мить зблисли сльози зворушення, коли уявив, як усе це буятиме влітку. Цікаво, чи в раю є зима? Зілля ж мусить відпочити.І подумав, що ні.Небесні сади доглядають ангели, і додають їм сили. А тому потреби в зимі там немає.

Монастир. Сад

Отак минула ця зима. Не могла вона не минути. Усе переходить з одного стану в інший: з кореня в стебло, зі стебла в листя, з листя в цвіт. Для отця Григорія впевненість у послідовності буття була джерелом спокою і наріжним каменем світобудови. Здавалося б кожен мав дотримуватись такої опінії і з роками ставати все мудрішим, однак навіть в монастирі старі ченці з’ясовували часом між собою стосунки, сварились, гнівались, ніби переходили у зворотній стан, перетворюючись знову на нерозумних дітей. Тобто зерно зависло між землею і небом, й намагалось прорости на хиткому стеблі.Отець Григорій зробив з цього висновок, що людина не бажає підкорятись законам Всесвіту, бо се не її світ: вона його не любить, не шанує і дуже боїться.І через те чоловік прагне перебратись туди, де йому буде добре, де він завжди залишатиметься нерозумним дитям. А відтак вважає, що може лишати по собі руїну, сміття, чинити кривду кожному, хто слабший.І се не гординя, а те, чому старий чернець не міг підібрати іншого слова, як глупота.

Здавалося б, не пасує духовній особі вибирати не лише між вірою та розумом, а й поміж дитинством і зрілістю, але вона, та духовна особа, не пережила того, що пережив отець Григорій, будучи вже у немолодих літах.І чи сам він не шкодував, що обрав такий шлях, і таке місце? Зупинився на півдорозі, спинив час, відведений кожній істоті Господом, аби проявити себе. І коли перед ним постав онук, по коліна в тумані, босий, з раною в серці, це перевернуло йому всю душу, й отець Григорій зрозумів: щось він зробив не так у минулому житті, бо доля не може переслідувати аж три покоління його роду.

Цілу зиму чекав, що віддадуть йому Михайла, спостерігаючи за ним віддалік, оберігаючи молитвою й поглядом, і все більше переконувався в тому, що його онук становить велику небезпеку й довго тут не затримається. Але поки він тут, треба його захистити. Мав надію на розважливість отця Даниїла, дивувався з його великого терпіння, проте не насмілився розповісти йому правду. Не ту, що Михайло є його рідним онуком, бо в святій обителі вся кров однакова. А те, що тихому сумирному приблуді судилась інша дорога, по якій він, Григорій, зумів ступити лише кілька кроків. Головне зараз перезимувати хлопця, підлікувати. а там, як уже вийде. У одужання Михайла він не вірив, бо й сам не вилікувався досі. На се ліку немає.У його садку немає зілля на родове божевілля.

А тепер про сад. Коли Григорій прийшов сюди, з боліт тягнуло вогкістю і тванню, а вода з джерела мала неприємний смак. Він викопав криницю, аби відшукати коріння води. Потім казали, що коли поставили хрест над водою, вона сама вирвалась із землі і смак води став кращим. Досі той почорнілий хрест стоїть коло криниці.Тесля з Раделич зробив лавицю, а Григорій посадив липу, любе всім дерево, що наповнює повітря медовим запахом і приваблює бджіл. Що й казати: монастир це теж ніби пасіка, де трудяться бджоли, збираючи мед духовний зі своїх цнот і розважань над божественним. Однак липа мала ще й іншу властивість — відвертати кару Божу, приймати прокляття на себе. Це дерево росло швидко, від старості вкривалось гудзами, в ньому з’являлись дупла, зате гілля ніколи не всихало, а на липових дошках пишуть образи. Криницю огородив отець Григорій кущиками ялівцю, що очищає повітря і радує око взимку, а під хрестом посадив білу рожу, щоб вона стояла наче Матір Божа коло розіп’ятого сина. Трохи збоку стояла капличка св. Миколая, в якій була дерев’яна фігура святого, гарно розмальована.Її спорудив попередній настоятель — отець Миколай, і діти на празник завжди прибігали дивитись на фігуру, що була наче жива. Тому нічого колючого не росло коло каплички. Григорій посадив там два кущі бузку: білого та синього.

Церква стояла найвище, посередині Гори, і одразу за нею був невеликий цвинтар з кам’яними хрестами, поміж якими розрісся барвінок, а навесні зацвітали ключі святого Петра[12] й конвалії. Цвинтар, уявляв собі Григорій, мусить бути місцем трохи запущеним, щоб чоловік не квапився туди завчасу й не мислив про посмертну славу. У дзвіниці лежала наготовлена труна, нагадуючи про смерть кожного. А коли хтось вмирав, тесля ставив на те місце нову, що довго пахла свіжим деревом, найчастіше ялиною, котра зеленіє вічно.

І коло дзвіниці, й коло церковці росли квіти, одні на весну, інші на літо. Росло те, що отець Григорій випросив у селі, й повикопував на луках: рожі, лілії, півники, зозулинець, Боже тіло, проліски, дзвіночки, медунка, золототисячник. Дещо пригадуючи те, що бачив у Римі та Кракові, отець Григорій обсадив квітами стежки від церкви до дзвіниці, від дзвіниці до цвинтаря і до кожної келії, числом дванадцять, сільки Апостолів. Трапезна, келія настоятеля і майстерні були разом. Трохи віддалік був власне сад, нічим не відгороджений, тільки ровом, куди стікала зайва волога. Посадив у ньому отець Григорій яблуні, сливи, груші, черешні, два горіхи й благодатне вишневе дерево. Садив так, щоб кожна деревина отримувала те, що бажає.Тим й відрізняються сади людські від лісів, що у них деревам нема потреби боротись за сонце й грунт, через що вони й слабші й делікатніші. Був ще город, де росли як помічні зела, так і для щоденного спожитку. Бракувало місця, бо й під мурами росли калина, малина, бузина й терен, й кропива, чистотіл, і всі вони славили Господа, який створив їх для окраси світу.

Одне слово, Григорій зібрав у саду справжнє розмаїття рослин, і з усіх була користь. Напевно, і в раю так. Утім, раю ніхто не бачив, але всі знають, що він прекрасний. Як рай посеред світу, так монастирський сад виглядав серед одноманітних боліт, особливо, в пору цвітіння. У цьому буйному багатоквітті розчинився Михайло, вбраний в одежу послушника, аби не вирізнявся серед братів. Це цвітіння ховало те, що треба було приховати, наприклад, раптові сльози хлопця чи щось таке, що суперечило послуху. Отець Григорій опікав його, як малу дитину і не давав нудитись. Часом йому здавалось, що смерть прийде до нього раніше, ніж відійде хлопець. Той мав добру руку і все, ним посаджене, росло буйно і швидко. Якби треба було віддати життя, аби зняти з Михайла чари й залишити його при саду, він зробив би це з великою радістю.

Однак чари не були зняті з самого отця Григорія. Він просто перетворив їх на силу, яка допомагала рости, цвісти й приносити плід рослинам, на фантазії та образи. Дикий хаос власної свідомості він впорядкував, виполов бур’ян, однак не зміг викоренити.І цієї весни виповнювалось двадцять літ, як Георгій Домницький покинув світ суєти й прийшов до святої обителі. Він навіть подумав посадити коло кожної келії щось на пам’ять про себе: квітку, кущ чи деревце, які б додавали сили, зміцнювали дух кожного з братів, або й пом’якшували прикрі старечі вади.

Деякі рослини вони викопали з Михайлом на болоті, з інших двох взяли щепки чи насіння. Ченці трохи самі скопали грядки, решту перекопали Григорій з Михайлом, і те, що посадили вони біля келій, насправді було книгою, відчитати яку міг лише сам отець Григорій. Бурмочучи собі під ніс не то молився, не то чарував, хоча молитва то і є чари, тільки християнські, старий чернець садив полин, м’яту, півники, ружі й дикий виноград…Ці городчики були його тестаментом, чимось таким, що він так і не зумів виразити словами на сповіді за двадцять літ перебування в монастирі, і якби дерева, кущі й квіти в саду могли говорити, вони б розповіли дивовижну історію любові і вірності, те, що надто побожні особи називають історією гріха. Тихими їніми устами можна було це легко розповісти, лагідно випросивши прощення у тих, що літають в повітрі й живуть під землею.

Пролітаючи на своїх конях в небі, вони побачать його сад.

Увечері за трапезою, старий чернець, чисто вмитий, брав зашкарублими руками хліб з коша, і отець Даниїл ледь помітно напружувався. А тепер додалися ще руки Михайла з поламаними нігтями, подряпинами й мозолями. Але що міг сказати настоятель? Хіба що на недільній проповіді натякнути, що не можна занедбувати послух духовний, і що занедбування плоті — такий самий гріх, як її допещування. Ні, останнього він так і не насмілився сказати, бо брати одразу б нагадали йому святих Онуфрія та Симеона-стовпника, терплячого Акакія та багатьох інших.

По вечері усі вийшли, з насолодою вдихаючи запах квітучих яблунь, до яких домішувався тонкий аромат ключів святого Петра, що повсюди жовтіли в траві.А далі напливали хвилями несамовиті пахощі невидимих фіалок. Отець Григорій сів собі на лаві біля своєї келії, де стримів кущик жовтої рожі.На ній тільки з’явились перші червонуваті листочки, а півники, так само жовті,вже мали на цвіт, і їхнє листя було гостре й пружне. Мали півники рожевий твердий корінь, і з нього Григорій зробив собі й Михайлові вервиці, аби вдихаючи тонкий запах, насолоджуватись розважанням, а заодно й відганяти злих духів, як ото півень розганяє своїм криком темряву. За півники міг бути спокійний: те зілля, як вже приживеться, то надовго.

Зі свого місця чернець бачив Михайла, який блукав цвинтарем поміж барвінком і плющем, трохи згорблений від щоденної праці. Але нічого, завтра неділя. Григорій не хотів перешкоджати, можливо, самітній молитві, але сонце так швидко заходило, а в кутках, де росли бузина й папороть було майже темно. Коли старший чоловік дивиться на захід сонця, його охоплюють думки про те, що якась частина душі поринає в темряву забуття.

Ноги не слухались, стареча кров не бігла, а текла помалу в жилах, і йдучи до Михайла, чернець подумав, що може не встигнути, що дні минають в суєті, вони, хоч і розмовляли між собою, найголовнішого сказати не встигли. Вигукнув щось сонний птах, потривожений незграбною старечою ходою.

— Тихо, тихо, — заспокоїв невидиму пташину отець Григорій.

Михайло обернувся, наче то до нього. Мав такий госрий слух, що й вуха, здається, в нього стали більші, хоч, може, то від посту. І очі здавались більшими. Навесні, в переднівок, люди голодували. Миші потрубили муку в засіку, а їхній кіт був уже старим, і більше спав на печі в пекарні, ніж ловив довгохвостих. Став з віком такий статечний, як і ченці, й голос подавав тихо, як і вони, а коли муркотів, ніби молився. Ченці юоялись, щоб молоденький котик не прогнав старого зі двору, й тому не напитували собі іншого. Григорій подумав, що треба знайти чорний корінь: він проганяє мишей.

Він посміхнувся Михайлові заспокійливо, усім своїм видом показуючи, що жодного пильного діла в нього немає, просто вирішився пройтися. Він нагнувся, вирвав кропиву, що вилізла з-під хреста. Хто ж тут спочиває? Тимотей, Миколай чи Онуфрій? Помолився за кожного, згадавши веселого Тимотея, суворого Миколая-теслю, що зробив сам собі труну, і кульгавого Онуфрія, який простудив собі горло і не міг співати на різдвяній відправі.Такого голосу в нікого не було.

— Чому на камені нема імен? — раптом спитав Михайло.

— Бог знає всіх поіменно.

— Чому ж звичайних священиків ховають з написами?

— Бо в ченців немає ні роду, ні племені. А чому тебе се тривожить?

— Чому б се мало мене тривожити? — здивувався Михайло. — Мені байдуже, як мене поховають.

— Тобі ще рано про це думати. Видиш, Михасю, я подумав, що наш рід на тобі закінчується. Якби ти вернув додому…

— Отче, та ви ж знаєте, що в мене немає дому. Я забув, де він. І ви направду знаєте, чого не знаю я.

Григорій здригнувся, але недарма він пробув двадцять літ в монастирі, й тому слова про рід були лише відгомоном далекого минулого.

— Не знаю. Не знаю, навіть, чи хотів би, аби ти тут лишився, не звідавши, що то є життя поза монастирем. Бо я вмру, а ти лишишся сам. Я й тішуся з тебе і плачу, передчуваючи біду. Ходи, щось тобі покажу…

І Григорій повів Михайла в тінь бузини. Скинув через голову рясу й показав рубець навпроти серця.

— Видиш тепер? Через се я пішов у монастир, через се невідомими шляхами ти прийшов до мене з незагоєною раною. Цю рану побачать брати, коли обмиватимуть моє тіло після смерті.

Вигляд старого, знищеного часом і працею, тіла змусив Михайла затулити лице руками. Йому стало встидно і страшно. А коли відійняв руки, то побачив, що отець Григорій, його дідо, пішов від нього. Нараз встид і страх минулися. Михайло зірвався з місця, забіг наперед і мовив з якоюсь люттю:

— Я хочу знати про неї!

Він почав термосити старого, лице перекривилось, очі палали, й отець Григорій озирнувся, наче шукав підтримки в свого саду. Бо зараз прийняв би лиш від нього поміч. І раптом горіх стпав хилитися, тягнути гілля з бруньками. А плющ приповз і обвився кругом ніг хлопця. Черешня скинула суху гіллю, і якби Григорій не відштовхнув би Михайла, гострий кінець пронизав би тому спину. Все ще не вірячи власним очам, обвитий плющем, Михайло опинився лежачи на землі, а старий тим часом, віддихавшись, викрикнув:

— Доки не знаєш усього, доти твоя воля!

Монастирська церква. Перша утреня

Не встати до першої утрені було великим недбальством. На дзвін мусив кожен встати, зібратись і подолати, хто короткий, хто довший відтинок шляху до церкви, що вже встигла охолонути після вечірні. Отець Даниїл нікого не будив, але лихо було тому, хто проспав. на другу службу його вже не пускали, а на третій мусив лежати хрестом у церкві, ніби заново приймаючи чернечі обіти.

Однак отець Григорій, який не заснув цієї ночі, думав чомусь, що Михайло не прийде. Зрештою, був тут гостем, і те, що досі отець Даниїл не запропонував йому стати послушником, дивувало усіх, лише не Григорія. Обидва старі ченці сподівались, що молодість візьме своє, коли затягнуться тілесні та душевні рани, і хлопець повернеться у світ, якому потрібні такі молоді й сильні, щоб народжувати дітей, будувати доми і захищати цю землю від ворога.

Але вони не знали, з ким мають справу.

Михайло прийшов і стояв позаду, трохи збоку від інших ченців. Отець Григорій, скосивши око, помітив його і більше не дивився. Був розгніваний, і хоча молитви трохи полегшили його муки душевні, тепер він думав про сад, що так несподівано обстав за ним. Через який час він відчув, що щось не так, знову обернувся до Михайла, і побачив скривлене від болю бліде лице, а далі його погляд опустився на груди, де під грубим сукном ряси була потаємна сердечна рана, а тоді на руки. Були всі в порізах та подряпинах, і з них капала кров. І тут Григорій почув тихе хлипання. Плакав отець Теофіль. Отець Варфоломій теж плакав. І плакав отець Серафим. Власне, плакали усі ченці. Сльози котилися градом по старечих зморшкуватих щоках, а в повітрі сильно пахло рожею. Причому служба правилася, ченці хрестилися, співали. Послушник Тимофій прислуговував отцю Даниїлу, який теж плакав, хоча вираз обличч залишався незворушним. Мимоволі отець Григорій перевів погляд на образи. Дякувати Богу, до того не дійшло, щоб лики святих точили сльози. Старий відчув, як шию йому пече, руки деревіють, а вуха починають горіти, і холодний жах змією обвивається довкола серця. Йому здалося, що надходить його смертна година. Михайло кинув на діда погляд і швидко вийшов з церкви, так, що ніхто навіть не зауважив того неподобства. А тоді серце в Григорія почало помалу відпускати, й на рясі проступила пляма крові.

Служба закінчилась. Обличчя ченців усе ще залишались мокрими, і, не кажучи ні слова, брати тихо розійшлися по своїх келіях.

А на ранок виявилося, що біля кожної келії посаджено кущі шипшини, створеної лукавим, аби люди грішили[13]. Те, що мало бути жовтою рожею, зацвіло блідо-рожевим квітом шипшини біля дверей келії отця Григорія, і він зранив собі руку колючим пагоном, котрий перегородив йому шлях.

Михайло пішов, залишивши браму монастиря прочиненою. Знову в тумани боліт, за якими було щось іще.