Зачарована гора, Том 1

Приїзд

Простий собі хлопець їхав у розпалі літа з Гамбурга, свого рідного міста, до Давоса, що в кантоні Ґраубюнден. Їхав у гості на три тижні.

З Гамбурга аж туди, в гори, дорога далека, власне, занадто далека для такого короткого перебування. Вона пролягала землями різних господарів то вгору, то вділ, з Південно-німецької височини до берегів Швабського моря, далі — кораблем через його грайливі хвилі, туди, попід урвища, які колись уважалися карколомними.

Подорож досі розгорталася сміливими, широкими лініями, а тепер подрібнюється. З'являються зупинки, формальності. Біля містечка Роршах, уже на теренах Швейцарії, знову треба довіритися залізниці, доїхати ж поки що можна лише до маленької альпійської станції Ландкварт, де необхідно зробити пересадку. Цього разу — вузькоколійка: після тривалого стовбичення на белебнях малопривабливої місцевости нарешті можна сісти у вагон, і тієї миті, коли маленький, та, очевидно, надзвичайно потужний локомотив рушає з місця, власне й починається пригодницька частина подорожі, крутий, невпинний підйом, що, здається, ніколи не скінчиться. Адже станція Ландкварт розташована ще на помірній висоті, а далі колія пролягає серед диких, упертих скель таки до справжнього високогір'я.

Ганс Касторп — так звали цього хлопця — був сам у маленькому, оббитому сірою тканиною купе, сидів зі своїм портфелем із крокодилячої шкіри, подарованим його дядьком та опікуном, консулом Тінаппелем, так принагідно ми відрекомендували і його, — зі своїм зимовим пальтом, що погойдувалося на гачечку, та своїм пледом, згорнутим у рулон; вікно було опущене донизу, але оскільки пообіддя ставало чимраз прохолоднішим, то він, сімейний пестунчик, підняв обшитий шовком, модний, широкий комір своєї літньої куртки. Поряд з ним на полиці лежала книжка в м'якій обкладинці «Ocean steamships», яку він на початку подорожі уважно вивчав, тепер же вона лежала забутою, тимчасом як астматичний подих локомотива, засівав обкладинку вугільним пилом.

Два дні подорожі віддаляють людину — а особливо молоду, ще не так міцно закорінену в житті — від її щоденного світу, всього того, що вона називає обов'язками, вподобаннями, клопотами, намірами, набагато більше, ніж уявляв собі Ганс Касторп, розмірковуючи про це в екіпажі дорогою до вокзалу. Простір, що, розкручуючись та вислизаючи, котиться вперед між ним та місцем, до якого він приріс, котиться, демонструючи силу, яку скорше очікують від часу, що з кожною годиною спричиняло внутрішні зміни, які дуже нагадують вплив часу, але певною мірою його перевершують. Простір, як і час, творить забуття, але це відбувається завдяки тому, що особистість людини виривається зі свого оточення й опиняється перенесеною у вільний, первинний стан, — так, навіть педанти та обивателі перетворюються за одну мить наче на якихось волоцюг Кажуть, що час — це Лета, та повітря чужини — це той самий трунок забуття, може, він діє й не так сильно, зате значно швидше.

Щось подібне відчував і Ганс Касторп. Він не очікував від цієї подорожі чогось особливого, не готувався до неї внутрішньо. Скорше мав намір швидко її здійснити, відбути її, як обов'язок, повернутися таким самим, яким був до поїздки, й продовжити своє життя саме там, де він його на якусь мить полишив. Ще вчора цілковито був занурений у звичне коло думок, міркував про те, що якраз саме допіру відбулося: про зданий іспит та про те, що мало відбутися незабаром — практика у фірмі «Тундер та Вільмс» (корабельна верф, машинобудівний завод та виробництво котлів), тож Ганс Касторп чекав, коли проминуть ці три тижні з неймовірним нетерпінням. Проте зараз йому здавалося, ніби він має зосередити всю свою увагу на теперішньому моменті й не надто легковажити. Те, що його підіймають у місця, де він ще ніколи не дихав і де, як він знав, панують цілком незвичні, скупі й непривітні умови життя, — все це починало його збуджувати, наповнювати певним острахом. Рідний дім та усталений порядок були не лише десь далеко за спиною, але особливо далеко внизу, а він усе ще їхав угору. На півдорозі до невідомого задавався питанням, як то воно буде там, нагорі. Можливо, йому, який народився й виріс на висоті всього кількох метрів над рівнем моря, було нерозумно так несподівано підійматися на такі екстремальні верхи, не перебувши попередньо кілька днів на середніх висотах? Та хотілося вже досягти мети своєї подорожі, адже, добравшись нагору — так думалося йому, — він житиме як скрізь, а не так, як досі, коли цей невпинний підйом постійно нагадує йому, в яких не відповідних для нього сферах він опинився. Ганс Касторп визирнув у вікно: потяг вигинався на вузькому перевалі, було видно передні вагони, локомотив, який від напруги викидав брунатні, зелені й чорні клуби диму, що розносилися вітром. Праворуч, углибині пінилася річка, ліворуч темні смереки поміж скель стриміли до сірого, мов кам'яного неба. Траплялися тунелі, в яких панував суцільний морок, коли ж потяг виринав на світло, перед очима розгорталися широкі провалля, там, на дні видніли далекі села. Провалля змикалися, виринали нові звори, в ярах яких ще лежав сніг. Були зупинки на глухих кутових станціях з убогими, маленькими вокзальчиками, звідки потяг виїжджав, рухаючись у протилежному напрямку, це пантеличило і ставало незрозуміло, якою дорогою вони їдуть і де яка сторона світу. Здалеку розгорталися колосальні види священно-фантасмагоричного нагромадження скель високогір'я, до яких тягся потяг, на мить відкривалися вони перед приголомшеним поглядом і знову зникали на закруті. Ганс Касторп запримітив, що вони полишили за собою зону листяного лісу, а отже й співочих птахів, і ця думка про закінчення, про збідніння спричинила в нього легке запаморочення та нудоту, й на дві секунди він затулив очі рукою. Минулося. Він бачив, що підйом вже завершується, перевал залишився позаду. Потяг спокійно котився рівним дном долини.

Було близько восьмої, ще дніло. Вдалечині з'явилось озеро, його плесо було сіре, а недалеко від берега на сусідніх схилах чорніли смерекові ліси, що вище, вони ставали все рідшими і врешті губилися, лишаючи нагорі тьмаве голе каміння. Поїзд зупинився на маленькій станції, це було село Давос — Ганс Касторп почув оголошення на пероні, незабаром він уже приїде. Та раптом зовсім поряд почув голос Йоахима Цімсена, спокійний гамбурзький голос його брата у перших, який промовив:

— Добридень, ну що, виходь! — і коли Ганс Касторп визирнув з вікна — на пероні стояв сам Йоахим, у брунатному демісезонному пальті, без шапки, й мав такий здоровий вигляд, як ніколи досі. Він засміявся й знову промовив:

— Ну, виходь, давай, не соромся!

— Але ж я ще не доїхав, — збентежено мовив Ганс Касторп.

— Ні, ти вже приїхав. Тут уже село. Звідси ближче до санаторію. Я з візником. Давай сюди свої речі.

Збентежено сміючись від збудження, Ганс Касторп передав Йоахимові Цімсену просто з вікна свої портфель та зимове пальто, скручений плед, тростину, парасолю й, нарешті, книжку «Ocean steamships». Потім, перебігши довгий коридор вагона, він вистрибнув на перон, аби нарешті по-справжньому привітати свого брата, але без екзальтації, а так, як то й належиться спокійним, стриманим людям. Як не дивно, але здавна вони намагалися уникати називати один одного на ім'я через те, що боялися виявити таким чином надто гарячі почуття. Але оскільки називати один одного на прізвище також не було зручно, вони обходилися просто звертанням на ти. Це стало їхньою закоренілою звичкою.

Двоюрідні брати швидко й дещо недбало потисли один одному руки, та Цімсен, вітаючись, по-військовому виструнчився. Чоловік у лівреї та кашкеті з галунами зиркнув на них та підійшов, аби вручити Гансу Касторпу квитанцію за багаж. Це був консьєрж міжнародного санаторію «Берґгоф», він натякнув, що велику валізу гостя забере на наступній станції, Давос-Пляц, але спершу завезе обох добродіїв на вечерю. Чоловік у лівреї накульгував, тож перше запитання Ганса Касторпа до Йоахима Цімсена було таким:

— Він що, ветеран війни? Чого це він так накульгує?

— Атож, — дещо кисло відповів Йоахим. — Ветеран! У нього це в коліні — чи, скорше, було в коліні, та довелося вилучити колінну чашечку.

Ганс Касторп миттєво спам'ятався.

— Ось воно що! — сказав він, на ходу озирнувшись. — Ти натякаєш, що в тебе ще не все минулося? В тебе такий вигляд, наче ти щойно зіскочив з коня після військових маневрів. — При цих словах він поглянув на брата збоку.

Йоахим був вищим і кремезнішим за нього, здавався втіленням молодечої сили і був ніби створеним для військового строю. Він був дуже темний шатен — тип, що нерідко трапляється на білявій Гансовій батьківщині, його і так темна шкіра від сонця стала майже бронзовою. З великими карими очима й темними вусами над виразно окресленим ротом він здавався би гарним, якби не вуха, що стояли сторч. До певної пори вуха були його єдиним смутком і життєвим болем. Тепер він мав інший клопіт. Ганс Касторп вів далі:

— Ти ж потім повернешся разом зі мною? Я не бачу тут жодної перешкоди для тебе.

— Так таки з тобою? — перепитав брат і поглянув на нього своїми великими очима, що завжди здавалися лагідними, та за ці п'ять місяців набули трохи стомленого, ба навіть сумного виразу: — Коли?

— Ну, за три тижні.

— Ось воно що, подумки ти вже вертаєш додому, — відповів Йоахим. — Не спіши, ти ж лише прибув. Тут, нагорі, для нас три тижні — це майже ніщо, але для тебе, оскільки ти приїхав у гості всього на три тижні, то таки багато часу. Спочатку акліматизуйся, це не так просто. Крім того, клімат у нас — не єдина дивина. Тут ти побачиш дещо нове для себе, пильнуй. А щодо мене, то насправді все не зовсім так гладенько, як здається на перший погляд. «За три тижні — назад»... Знаєш, це все ідеї з рівнини. Я справді засмаг, але це насамперед від яскравого снігу й зовсім нічого не означає. Беренс каже те саме, й під час останнього генерального обстеження заявив, що треба набратися терпіння ще на добрих півроку.

— Півроку, ти збожеволів? — вигукнув Ганс Касторп. Під станційною будовою, що радше скидалася на хатинку, вони сіли в жовтий кабріолет, який уже чекав на них, і, коли пара гнідих рушила, Ганс Касторп засовався на жорсткій подушці сидіння:

— Півроку? Та ти вже й так тут майже півроку! Витратити таку силу часу!

— Так, час, — мовив Йоахим і захитав головою, не особливо переймаючись щирим вигуком брата. — Тут із часом поводяться досить безцеремонно — ти й уявити собі не можеш. Для них три тижні — все одно, що один день. Ось побачиш. Ти все побачиш, — сказав він. — Тут людина змінює свої поняття.

Ганс Касторп сидів боком і не зводив погляду зі свого двоюрідного брата.

— Все-таки, ти тут чудово відпочив, — промовив він, похитуючи головою.

— Ти так уважаєш? — відповів Йоахим. — Зрештою, я також так гадаю! — повів він далі, відкинувся на сидінні, але нараз знову підхопився. — Так, почуваюся краще, — пояснив він, — але я таки ще не одужав. Угорі правої легені, там, де раніше так харчало, зараз лише шорстке дихання, то не так страшно, але внизу ще таки добряче хрипить. Окрім того, сухі хрипи також і в другому міжреберному відділі.

— Ти став ученим, — мовив Ганс Касторп.

— Так, слава Богу, добра вченість. Я охоче знову б усе забув за службою, — відказав Йоахим. — Але в мене все ще мокротиння в легенях, — сказав він байдуже, але, водночас різко здвигнувши плечима, що не надто йому пасувало. Далі він показав своєму братові якийсь предмет, якого дістав із кишені пальта й знову заховав: то була маленька вигнута пляшечка із синього скла з металевою кришечкою. — Більшість із нас тут, нагорі, мають таке з собою. Ми навіть називаємо їх спеціальним словом, дуже весело. Поглянь на місцевість?

Ганс Касторп і так вже дивився й промовив: «Це вражає!»

— Ти вважаєш? — перепитав Йоахим.

Вони залишили позаду паралельну до залізниці, нерівномірно забудовану вулицю, звернули ліворуч, перетнули полотно вузькоколійки, міст над струмком, і потім екіпаж поїхав дорогою, що злегка підіймалася вгору назустріч укритому лісом косогору, де на порослому травою плато мовчазним фасадом на південний захід розташовувалась довга будівля з купольною баштою: через численні балконні лоджії вона видавалася здалеку дірявою й пористою, мов губка. В деяких вікнах уже світилося. Швидко наступали сутінки. Рожеві промені призахідного сонця, що на мить оживили запнуте хмарами небо, швидко поблякли, й у природі запанував той безбарвний, безжиттєвий і смутний перехідний час, який передує настанню ночі. Заселена долина, що розляглася довгою, ледь вигнутою дугою, раптом уся засвітилася вогнями: вогні були внизу, поодинокі на схилах, особливо, праворуч, де вони підіймалися рядами разом з терасоподібною забудовою. Ліворуч косогором тяглися стежки, що губились у глухих глицевих лісах. Віддалені лаштунки гір, позаду, при вході в долину, яка на їхньому тлі здавалася вужчою, набули спокійного сіро-голубого, мов шифер, кольору. Здійнявся вечірній вітерець, і стало прохолодно.

— Чесно кажучи, я вже не вважаю це настільки вражаючим, — мовив Ганс Касторп. — Де ж усі оті глетчери, вічні сніги та велетнеподібні гори? Оці, що ми бачимо, як на мене, не такі-то й високі.

— Ні, вони таки високі, — відповів Йоахим, — майже скрізь бачиш межу поширення дерев, вона досить різко виділяється, смереки вище не ростуть, а разом з ними зникає все. Вище он лише скелі. По той бік, праворуч від Шварцгорна, отой от гребінь, там тобі й глетчер, бачиш, он синіє? Не великий, але це глетчер, як і годиться, глетчер Скалетта. У прогалині — Піц Мішель та Тінценгорн, звідси тобі їх не видно, на них завжди лежить сніг, цілий рік.

— У вічнім снігу, — сказав Ганс Касторп.

— Так, якщо хочеш, у вічному. Ні, тут таки високо. Просто ти маєш ураховувати, що тут ми самі на добрячій висоті. Тисяча шістсот метрів над рівнем моря. Тож оцю висоту важко по-справжньому оцінити.

— Так, сюди довелося довго видряпуватись! Мені аж лячно стало, їй-бо. Тисяча шістсот метрів! Це ж якщо порахувати — приблизно п'ять тисяч футів. За все своє життя я ще ніколи так високо не бував. — І Ганс Касторп охоче глибоко вдихнув незнайомого йому повітря. Воно було свіже — ото й усього. Воно не мало запаху, змісту, вологости, легко вдихалося й не збуджувало жодного відчуття.

— Просто вражає, — зауважив він із чемности.

— Так, це повітря знамените. До речі, сьогодні місцевість видається не надто виграшною. Часом вид буває кращим, особливо, коли є сніг. Але якщо постійно дивитися, то пересичуєшся цим ландшафтом. Вір мені, усі ми тут, нагорі, просто вже переситились ним, — сказав Йоахим і скривився, наче від огиди, що видавалося перебільшеним та нестриманим і не надто йому пасувало.

— Ти говориш так дивно, — сказав Ганс Касторп.

— Я говорю дивно? — Йоахим з ноткою стурбованости обернувся до свого двоюрідного брата...

— Ну що ти, перепрошую, просто на мить так мені здалося! — поквапно промовив Ганс Касторп. Він мав на увазі зворот «ми тут, нагорі», який Йоахим ужив уже втретє чи вчетверте і який насторожував Ганса Касторпа й чомусь непокоїв.

— Як бачиш, наш санаторій розташований ще вище, ніж саме містечко, — вів далі Йоахим. — На п'ятдесят метрів. У проспекті написано «сто», але насправді — п'ятдесят. Найвище розташований санаторій «Шацальп», там, по той бік, його звідси не видно. Їм доводиться взимку спускати свої трупи на санях, бо дороги стають непрохідними.

— «Свої трупи»? Ти про що? — вигукнув Ганс Касторп. Та нараз розреготався, голосно й нестримно; його груди здіймались, а дещо зашкарубле на холодному вітрі обличчя скривилося в ледь болісну гримасу. — На санях! І ти ще так спокійно про це говориш! Ти став таки добрим циніком за останні п'ять місяців!

— Нічого тут цинічного, — відповів Йоахим, здвигнувши плечима. — Що тут такого? Трупам однаково байдуже... Зрештою, цілком імовірно, що тут у нас можна стати циніком. Той Беренс, він також старий цинік — знаменита людина, до речі, колишній студент-корпорант і, здається, блискучий хірург, тобі він сподобається. Потім ще є доктор Кроковскі, асистент — розумна голова. У проспекті особливо наголошується на його полі діяльности. Він займається розчленовуванням душі пацієнтів.

— Чим займається? Розчленовуванням душі? Звучить досить гидко! — вигукнув Ганс Касторп, його аж розпирало від сміху. Він уже не міг стриматися: після всього — ще це розчленовування душі, яке добило його вже цілковито. Він так реготав, що сльози текли з-під пальців, якими він прикривався. Йоахим також щиро сміявся — настрій у нього, здається, ще більш піднявсь. Ось так у доброму гуморі хлопці висіли з екіпажу, який наприкінець повільно підкотив їх крутим, дугоподібним під'їздом до порталу міжнародного санаторію «Берґгоф».

Номер 34

Зразу праворуч була консьєрж-ложа, де сидів за телефоном і читав газети портьє, схожий на француза, на ньому була сіра ліврея, як і на тому кульгавому біля вокзалу. Він вийшов їм назустріч і повів через яскраво освітлений хол, ліворуч якого розташовувалися салони для гостей. На ходу Ганс Касторп зазирнув досередини, але кімнати були порожні. Він запитав, де ж мешканці, на що його брат відповів:

— У них процедури лежання на повітрі. Я сьогодні був звільнений, оскільки мав зустріти тебе. А як правило, я також після вечері лежу на балконі.

Цього було досить, щоб Ганс Касторп знову вибухнув сміхом.

— І це правда, в сніг чи дощ ви лежите на балконі? — запитав він тремким голосом...

— Такий припис. Від восьмої до десятої. Ну, давай уже, заходь, подивись на свою кімнату та помий руки.

Вони сіли в електричний ліфт, який обслуговував француз. Підіймаючись, Ганс Касторп протер очі.

— Від сміху я геть утратив сили, — сказав він засапано. — Ти мені такого понарозказував... А розчленовування душі — ну, це вже вершина, це вже занадто. Окрім того, я, здається, трохи таки притомився з дороги. В тебе також ноги мерзнуть? І водночас так пашить обличчя, неприємне почуття. А вечеря вже скоро? Здається, я досить виголодався. Як тут у вас, нагорі, годують пристойно?

Нечутно йшли вони вузьким коридором, ступаючи килимком з кокосової соломи. Бліде світло ширилось із дзвоноподібних світильників з матового скла, що висіли під стелею. Воно ряхтіло на білих, гладеньких, покритих олійною фарбою стінах. Сестра-жалібниця промайнула десь попереду в білому головному уборі й пенсне, шворку якого заклала собі за вухо. Очевидно, належала до протестантської конфесії, у своїй роботі не відчувала справжнього покликання, була допитливою та змученою нудьгою. У двох місцях уздовж коридору на підлозі перед білими, лакованими, нумерованими дверима стояли своєрідні балони, великі, череваті посудини з короткими шийками, запитати про призначення яких Ганс Касторп спершу забув.

— Ось і твоя кімната, — мовив Йоахим. — Номер тридцять чотири. Я — праворуч, а ліворуч — російська подружня пара, треба сказати, поводяться вони трохи зухвало й заголосно, але інакше не випадало. Ну, що скажеш?

Двері були подвійні, з гачками для одягу в тамбурі. Йоахим увімкнув горішнє світло, і в тремтливій ясності кімната постала світлою й затишною, з білими практичними меблями, шпалерами, що миються, з охайним лінолеумом на долівці та лляними фіранками, простими й веселими на сучасний лад. Балконні двері були прочинені, було видно вогні долини й віддалено чутно танцювальну музику. Чемний Йоахим виставив на комоді маленьку вазу з кількома квітками — те, що можна було знайти серед отави, — деревій та дзвіночки, які він сам зірвав на косогорі.

— Мило з твого боку, — промовив Ганс Касторп. — Яка затишна кімната! Вочевидь тут можна приємно перебути кілька тижнів.

— Позавчора тут померла одна американка, — сказав Йоахим. — Беренс уважав, що до твого прибуття кімната вже буде готова. При ній був її наречений, англійський морський офіцер, але він не дуже тримав себе в руках. Щомиті вискакував на коридор, щоб виплакатися, зовсім як хлопчисько. Потім, після гоління, натер собі щоки кремом від холоду, бо сльози його надто пекли. Позавчора ввечері в американки ще сталися два першокласні крововиливи, й то вже був кінець. Але забрали її ще вчора ввечері, й потім тут, звісно, все ґрунтовно обробили формаліном, кажуть, це дуже добрий засіб.

Ганс Касторп сприйняв цю оповідь зі збудженою неуважністю. Закасавши рукави, стояв перед умивальником, нікельовані крани якого виблискували від електричного світла; на акуратно застелене ліжко з білими металевими бильцями він навіть не озирнувся.

— Обробили, ну, чудово, — витираючи руки, промовив він дещо не до ладу, бажаючи продовжити розмову. — Так, метил-альдегід не витримують найвитриваліші бактерії — Н2СО, але від нього в носі крутить, правда ж? Безперечно, су-во-ре дотримання чистоти є необхідною умовою... Цю фразу він вимовив, розділяючи склади, з підкресленою північно-німецькою вимовою, тоді як його брат, з часів свого студентства, призвичаївся до загальнолітературної, отож Ганс Касторп вів далі: — До речі, я хотів ще сказати... Напевне, морський офіцер голився безпечною бритвою, ними можна порізатися швидше, ніж добре направленим бричем, принаймні, в мене склалось таке враження, я вживаю по черзі й те, й те... Ну, і подразнена шкіра від солоної води, звичайно, пече, напевне, він звик на службі користуватися кремом від холоду, мене це не дивує... — Ганс Касторп розбазікував далі, сказав, що в нього в чемодані лежить двісті штук «Марії Манчіні» — його марки сигар, — що митна перевірка була дуже поблажлива, що різні знайомі передають Йоахимові з дому великий привіт. — Тут хіба не опалюється? — вигукнув він зненацька й підскочив помацати труби опалення...

— Ні, нас тут тримають у прохолоді, — відповів Йоахим. — Треба чекати серпня, поки ввімкнуть центральне опалення.

— Серпня, серпня, але ж ми замерзаємо! Я жахливо мерзну, хоч обличчя в мене просто горить, лише торкни, яке воно гаряче!

Ця пропозиція зовсім не пасувала Гансові Касторпу, йому самому стало ніяково. Йоахим також не став виконувати його проханя, а лише промовив:

— Просто тут таке повітря, й нічого це не означає. У самого Беренса цілий день сині щоки. Деякі так і не можуть звикнути. Ну, вперед, бо нам на обід нічого не дістанеться.

У коридорі знову з'явилася медична сестра, яка короткозоро мружилася на них. Та на другому поверсі Ганс Касторп раптом зупинився, заворожений жахливим звуком, що долинав зовсім зблизька, з-за повороту коридора, звук був не голосний, але настільки огидний, що Ганс Касторп скорчив гримасу й запитально поглянув на брата. Це, судячи з усього, був кашель, але не подібний до жодного кашлю, який Ганс Касторп будь-коли чув; проти цього будь-який відомий йому кашель здавався чудовним, здоровим виявом життя, — кашель без жодного ентузіазму звучав нерівномірними ривками, мов жахливе, безсиле перемішування каші органічного розкладу.

— Так, — сказав Йоахим, — тут справи кепські. Австрійський аристократ, знаєш, така елегантна людина, просто природжений юнкер на коні. І ось такий стан. Він ще, правда, виходить з кімнати сам.

Вони крокували собі далі, а Ганс Касторп увесь час повертався в розмові до кашлю того юнкера. «Ти маєш лише зрозуміти, — казав він, — що я такого кашлю зроду не чув, для мене це зовсім нове, саме тому я так переймаюся. Бувають такі різні види кашлю, сухий чи з відкашлюванням, а коли відкашлюєш, то, вважається, що це на краще, не те, що оте гавкотіння. Коли я в юності (він сказав: «я в юності») хворів на ангіну, то кашляв як вовк, і всі раділи, коли вже трохи відпустило, я ще добре пам'ятаю. Але такого кашлю, як цей, не було, принаймні, в мене не було — це, взагалі, вже не живий кашель. Він не сухий, але відкашлюванням це також не назвеш, не те слово. Воно так, ніби заглядаєш людині всередину, а там лише липка грязюка й слиз...

— Що вдієш, — сказав Йоахим, — таке я чую щодня, можеш не описувати, як це звучить.

Та Ганс Касторп ніяк не міг погамуватися з тим кашлем, одно торочив, що то ніби заглядати юнкерові досередини, й коли вони зайшли до ресторану, очі його збуджено блищали.

У ресторані

Тут було світло, елегантно й затишно. Ресторан був зразу праворуч від холу, навпроти салонів для конверсацій. Як пояснив Йоахим, тут переважно харчувалися новоприбулі, гості та ті, до кого хтось приїхав провідати. Тут святкували дні народження, дні від'їзду, а також позитивні результати генерального обстеження.

— Часом тут вирує життя, — сказав Йоахим, — навіть шампанське подають. Зараз тут не було нікого, окрім самотньої пані років тридцяти, яка читала книжку, при цьому щось мугикала собі під ніс і середнім пальцем лівої руки постукувала по скатертині. Коли хлопці сіли за сусідній столик, вона перейшла на інше місце й сіла до них спиною.

— Уникає людей, — пояснив Йоахим, — і завжди їсть у ресторані з книжкою. Кажуть, іще молоденькою дівчиною прибула до легеневого санаторію та й досі тут мешкає.

— Ну тоді ти зі своїми п'ятьма місяцями всього лише зелений початківець і ним залишишся, навіть коли перебудеш тут цілий рік, — мовив Ганс Касторп, на що Йоахим знизив плечима — жест, що раніше був йому не властивим — і потягся за меню.

Вони обрали столик на підвищенні біля вікна, гарне місце. Сиділи один навпроти одного на тлі кремової штори, обличчя їхні були освітлені електричною настільною лампою з червоним абажуром. Ганс Касторп склав разом свої свіжо-вимиті руки і з приємним передчуттям потер їх одна об одну, так він робив завжди, коли сідав до столу — можливо, тому, що його предки перед обідом завжди молилися. Обслуговувала привітна дівчина, що говорила ніби піднебінням, одягнена була вона в чорну сукню з білим фартушком, її широке обличчя пашіло здоров'ям. У Ганса Касторпа викликало неабияке пожвавлення зауваження Йоахима, що офіціанток тут називають «сестрами-годівницями». Вони замовили в «сестри» одну пляшку «Ґрюо Ляроз», яку Ганс Касторп спершу завернув, окільки вона була не достатньо темперована. Їжа виявилася чудовою. Їм подали спаржевий суп, фаршировані томати, печеню з різноманітними добавками, особливо вдалий десерт, асорті сирів та фрукти. Ганс Касторп їв дуже багато, хоча його апетит виявився менш сильним, ніж він спершу гадав. Проте багато їсти він звик навіть тоді, коли не мав сильного голоду, просто із самоповаги.

Йоахим надав стравам не надто багато уваги. Їжа йому набридла, казав він, тут, нагорі, всі це відчувають, навіть заведено нарікати на їжу, адже якщо сидиш тут день у день... Проте вино пив охоче, ба навіть з певним захопленням, при цьому, оминаючи надто яскраві епітети, постійно висловлював своє задоволення від того, що нарешті тут є хтось, із ким можна перекинутися розумним словом.

— Так, просто колосально, що ти приїхав! — мовив він, і в його спокійному голосі чулася схвильованість. — Маю сказати, що це для мене справжня подія. Таки певна переміна тобто, цезура, певний злам у цьому безконечному, безмежному перебуванні наодинці...

— Але ж для вас час має тут збігати швидко, — зауважив Ганс Касторп.

— Швидко й повільно, як тобі хочеться, — відповів Йоахим. — Він взагалі не збігає, маю тобі сказати, що це взагалі ніякий не час і ніяке не життя, яке вже там життя, — сказав він, хитаючи заперечно головою, й знову потягся до склянки.

Ганс Касторп також пив, не зважаючи на те, що обличчя аж пашіло. Та тілові все ще було холодно, відчувався радісний, але й трохи болісний неспокій. Слова випереджали думку, він часом обмовлявся й тоді просто відмахувавсь рукою. До речі, Йоахим також був трохи збудженим, тим вільніше й розкутіше розгорталася їхня розмова. Нараз пані, що постійно мугикала та постукувала пальцем, раптом підвелася й пішла геть. За їжею вони жестикулювали виделками, зі шматком за щокою надавали обличчю серйозного виразу, сміялися, кивали головами, знизували плечима й, не встигнувши як слід проковтнути їжу, говорили далі. Йоахим цікавився новинами з Гамбурга й перевів розмову на заплановану регуляцію річки Ельби.

— Епохально, — казав Ганс Касторп. — Епохально для розвитку нашого судноплавства. Важко переоцінити значення цього. Ми закладаємо в бюджет п'ятдесят мільйонів як негайні одноразові видатки, і можеш бути певним, ми знаємо, що робимо.

Проте, незважаючи на всю важливість регуляції Ельби, він швидко перескочив на іншу тему й просив Йоахима, аби той детальніше розповів про життя «тут, нагорі» і про гостей, Йоахим був радий нагоді поділитися враженнями й розповісти як то воно є. А про трупи, які спускають трасою бобслею, він мав розповісти ще раз і засвідчити, що то свята правда. Ганс Касторп зайшовся від сміху, аж і Йоахим розсміявся, відчуваючи при цьому задоволення. Він оповідав і про інші кумедні речі, підживлюючи таким чином загальний настрій. З ним за столом сидить одна пані на ім'я Штер, до речі, досить хвора, дружина музиканта з Каннштадту, — вона найбільш неосвічена особа, яку він будь-коли зустрічав. На повний серйоз вона каже «дезінфіскувати». Асистента ж Кроковскі називає «фомулус», маючи на увазі «фамулус». Усе це доводиться мовчки ковтати. Окрім того, вона просто хвороблива пліткарка, як, зрештою, більшість тих, хто «тут, нагорі», а іншій дамі, пані Ілтіс, вона казала, що носить «стерілет».

«Стерілет, замість стилет — ну, це просто чудово!» Напівлежачи в своїх кріслах, вони так реготали, що аж трусилися, й майже одночасно на них напала гикавка.

Нараз Йоахим насупився й задумавсь над своїм жеребом.

— Так, ми сидимо тут і сміємося, — мовив він з болем у голосі, який переривали здригання його діафрагми, — а коли я нарешті звідси вийду — ніхто й не знає, бо коли Беренс каже: ще півроку, то щонайменше треба настроюватися на довший термін. Це досить жорстоко, еге ж? Я вже так радів, що наступного місяця зможу скласти офіцерський залік. А тим часом я і далі тут байдикую з термометром у роті, рахую ляпсуси пані Штер і марную час. Один рік має таке значення в нашому віці, там, унизу можуть відбутися такі зміни і такі зрушення. А я маю скніти в цій дірі, просто як у гнилому болоті. Ні, я зовсім не перебільшую...

Дивним чином на це Ганс Касторп відповів лише запитанням, чи можна тут знайти таке пиво, як портер, а коли його двоюрідний брат глянув на нього трохи здивовано, то помітив, що той буквально засинає — власне, він уже спав.

— Та ти засинаєш! — сказав Йоахим. — Ходімо, вже час спати нам обом.

— Ще зовсім не час, — сказав Ганс Касторп, ледь ворушачи язиком. Проте він все-таки пішов, трохи згорбившись і незграбно переставляючи ноги, як людина, що від утоми буквально падає з ніг. Він змушений був з останніх сил взяти себе в руки, коли у ледь освітленому холі почув голос Йоахима:

— Там сидить Кроковскі. Гадаю, я мушу тебе швидко відрекомендувати.

Кроковскі сидів на світлі перед салонним каміном, недалеко від прочинених розсувних дверей, і читав газету. Коли молоді люди попрямували до нього, він підвівсь, а Йоахим по-військовому сказав:

— Пане докторе, дозвольте, будь ласка, відрекомендувати вам мого брата в перших Касторпа з Гамбурга. Він оце приїхав.

Доктор Кроковскі привітав нового гостя зі своєрідною щирою, вайлуватою й бадьорою сердечністю, так ніби хотів натякнути, що у спілкуванні з ним тет-а-тет жодна ніяковість недоречна, пасує лише радісна довірливість. Йому було під тридцять п'ять, він був кремезним, огрядним, значно меншим на зріст за обох двоюрідних братів, тож йому доводилося, розмовляючи з ними, закидати голову трохи набік; він був неймовірно блідий, блідість ніби просвічувалася крізь шкіру, й це враження посилював темний жар його очей, чорні брови і досить довга ледь шпакувата, навпіл розділена борода. На ньому був чорний двобортний костюм, чорні з дірочками, схожі на сандалі черевики, товсті сірі вовняні шкарпети та м'який широкий шарф, який Ганс Касторп колись бачив лише на одному фотографі з Ґданська. Це надавало доктору Кроковскі таки справді артистичного вигляду. Щиро посміхаючись крізь бороду жовтавими зубами, він потис хлопцеві руку, при цьому проказуючи баритоном з ледь помітним іноземним акцентом:

— Ласкаво просимо, пане Касторп! Бажаю вам швидко акліматизуватися й почуватись у нашому колі якнайкраще. Вибачте за запитання, ви прибули до нас як пацієнт?

Було зворушливо дивитись, як Ганс Касторп намагається демонструвати свою ввічливість та перебороти сон. Його дратувало те, що перебуває в такій поганій формі й з недовірливою самовпевненістю молодости вбачав у посмішці та бадьорому настрої асистента ознаку поблажливої іронії. Він відповів, що приїхав на три тижні, згадав про свій іспит, а щодо лікування, то він, слава Богу, цілком здоровий.

— Справді? — перепитав доктор Кроковскі, при цьому витягти голову й схиливши її набік, ніби глузував, і ще ширше посміхаючись... — Тоді ви феномен, гідний усебічного вивчення! Мені, зокрема, ще ніколи не траплялась абсолютно здорова людина. Вибачте за запитання, але що то за іспит, який ви витримали?

— Я інженер, пане докторе, — відповів Ганс Касторп зі стриманою гідністю.

— А, інженер! — і посмішка доктора Кроковскі зразу поблякла, на якусь мить втратила сердечність. — Славно-славно. Отже ви не прийматимете тут жодних медичних процедур, ні в фізичному, ані в психічному розумінні?

— Ні, дуже дякую! — сказав Ганс Касторп, ледь не відступаючи крок назад.

Тут посмішка доктора Кроковскі знову переможно засяяла й знову, потискуючи хлопцеві руку, він голосно вигукнув:

— Ну, гарного вам сну з почуттям вашого бездоганного здоров'я, пане Касторп! На добраніч і до побачення! — з цими словами він відпустив молодих людей і знову сів до своєї газети.

Ліфт уже не працював, тож назад вони підіймалися сходами, підіймалися мовчки, трохи приголомшені від зустрічі з доктором Кроковскі. Йоахим провів Ганса Касторпа до номера тридцять чотири, куди кульгавий консьєрж і справді доставив багаж, вони побалакали ще хвилин з п'ятнадцять, поки Ганс Касторп діставав з валізи нічну білизну й речі для ванни, при цьому курячи товсту, слабку цигарку. До сигари сьогодні він не добрався, що здалось йому самому дивним і незвичайним.

— Він виглядає дуже поважно, — сказав Ганс Касторп, випускаючи ротом дим. — Блідий як стіна. Але, слухай, його взуття просто жахливе. Сірі вовняні шкарпетки та оті сандалі. Він часом наприкінці не образився?

— Кроковскі досить чутливий, — визнав Йоахим. — Ти не мав так різко відмовлятись од медичних процедур, принаймні, не від психічних. Йому не подобається, якщо хтось їх уникає. Зі мною він також не дуже спілкується, оскільки я йому не достатньо довіряю. Вряди-годи розповідаю йому про який-небудь свій сон, аби він мав що розчленувати.

— Ну, то, певно, я його образив, — сказав Ганс Касторп з досадою, оскільки відчував незадоволення самим собою, адже через нього хтось образивсь. І втома навалилася на нього з новою силою.

— На добраніч, — сказав він, — я падаю з ніг.

— О восьмій я зайду по тебе до сніданку, — сказав Йоахим на прощання.

Ганс Касторп нашвидкуруч провів вечірній туалет. Заледве встиг вимкнути настільну лампу, як сон здолав його, і він встиг ще раз здригнутися, згадавши, що позавчора на цьому ліжку померла людина. «То, напевне, не вперше, — сказав він до себе так, наче це могло його заспокоїти. — Це просто смертний одр, звичайний смертний одр». І заснув.

Та тільки-но заснув, йому почало щось снитися, і снилось аж до ранку. Переважно він бачив Йоахима Цімсена у дивній, скоцюрбленій позі, який спускався саньми з крутої гори. Мав таку саму фосфоресцентно бліду шкіру, як і доктор Кроковскі, а попереду сидів юнкер, який мав досить непевний вигляд, як людина, про яку лише відомо, як вона кашляє, він тими саньми й правив. «Для нас це все однаково тут, нагорі», — казав скоцюрблений Йоахим, і цього разу він, а не юнкер, зайшовся тим кашоподібним кашлем, від чого Ганс Касторп гірко розплакався й згадав, що йому треба бігти до аптеки по крем від холоду. Та на його шляху сиділа пані Ілтіс із гострим обличчям і тримала щось у руках, що напевне мало бути її «стерилетом», але насправді було безпечним станком для гоління. Це знову розсмішило Ганса Касторпа, й так його кидало з одного настрою до іншого, аж поки крізь напіввідчинені балконні двері засірів ранок і збудив його.