Зачароване скло

- У мене достатньо роботи і без прибирання за великим брудним псом! – казала вона знову і знову. – Я не звикла до собак. Шерсть та брудні сліди! Я не можу це робити! Він вихований? Так? І ти очікуєш, що я буду його кормити?

Це було перемішано із скаргами місіс Сток про пору, в якій прийшов Ейдан.

- І твій ланч повістю зіпсувався! Найкраща печінка та бекон, які ти коли-небудь їв, ціла тарілка, повністю зіпсовані! Зруйновані! Подивись сюди! Подивись сюди! – Вона помахала образливим ланчем перед носом Ейдана. Він був схожим на чорну підошву, трохи пожовану собакою. – Лише подивіться – проголосила місіс Сток.

- Рольф може це з’їсти, - запропонував Ейдан.

- Яке марнування! – заперечила місіс Сток. – Годувати бездомних собак лише тому, що ти відносишся до будинку професора, як до готелю і приходиш коли тобі захочеться! А він вихований? Так?

В цей час Ендрю та Сташ прийшли на кухню, а Шон і містер Сток дивилися крізь вікно над раковиною. Ейдан почав сподіватися, що скоро відбудеться декілька землетрусів, які розкриють дірку у підлозі та проковтнуть його та Рольфа. Він впав на коліна перед Рольфом.

- Ти вихований? – терміново прошепотів він. Рольф благально подивився та ледь кивнув. – Він вихований, - сказав Ейдан. Але його голос потонув у інших.

Шон сказав:

- Яка мила собачка, Тітонька.

Сташ сказала:

- Я знаю, на ньому немає нашийника, але він у гарному стані. Він має комусь належати. Ти просто не можеш взяти його, Ейдане.

А містер Сток сказав місіс Сток:

- О, припини свій шум, жінко. Старий містер Брендон тримав двох спанієлів протягом багатьох років. Ти ніколи не помічала тих собак, на відміну від мене. Вони весь час закопували свої кістки під моїми томатами, обидва. А ти весь час давала їм кістки.

Місіс Сток так гучно заперечувала, що Ендрю забрав Ейдана та Рольфа з галасу та зачинив двері свого кабінету за ними трьома.

- Ось, що, Ейдане, - сказав він. – Я знаю це прекрасний пес, але майже напевно, він комусь належить і…

- Не належить, - сказав Ейдан. – Він не пес. Покажу йому, Рольф.

Рольф кивнув, потрясся і стисло поганявся за хвостом. Наступної миті, він став лавиною жовтого туману, закрученого по купі історичних брошур, і ще через мить, він став маленьким хлопчиком, який дивився на Ендрю великими, стурбованими собачими очима.

- Будь-ласка, візьміть мене! – попросив він гарячливим голосом.

Ендрю зняв окуляри та витріщився на нього.

- О, - сказав він. – Гадаю, це дещо змінює.

- Він пес-кулака, - пояснив Ейдан. – Він не може нікому належати, бо насправді є особистістю. Але він хоче залишитися тут і я хочу його узяти. Будь-ласка?

- Тобі більше подобається бути собакою чи хлопчиком? – запитав Ендрю у Рольфа.

- Собакою, - сказав Рольф. – Так легше. – Він знову розчинився у тумані та став псом, благально шкребучи ногу Ендрю однією великою, вологою лапою.

Ну, подумав Ендрю, собак легше пояснити, ніж хлопчиків. Раптом він згадав, що другій кінь у результатах скачок називався Собачі Дні. Мабуть, їм судилося прийняти Рольфа. І третій кінь, Важка Королева, повинен посилатися до Мейбл WPC92. Метод Сташ стосовно передбачення майбутнього дійсно спрацював!

- Добре, - сказав він, змирившись із Рольфом. – Я піду і врегулюю це із місіс Сток. Якщо я зможу.

Через півгодини, Рольфу дозволили з’їсти зіпсований ланч Ейдана, який, здається йому дуже сподобався, поки сам Ейдан з’їв більшу частину хліба із медом. Місіс Сток залишилась лише настільки, щоб встигнути зробити сир із кольоровою капустою із старої кольорової капусти, яку забули позаду комори, перш ніж забрати Шона та піти скаржитися Тріксі.

- Я би хотів такого, - задумливо сказав Шон через плече, коли місіс Сток витягла його.

Містер Сток помахав вказівним пальцем перед Рольфовим носом.

- Будь-яка кістка у моєму городі, - сказав він, - і я прийду за тобою з лопатою. Зрозумів? – Рольф смиренно кивнув, трохи скосивши очі від пальця.

Тоді Ендрю пояснив справу Сташ. Якщо б хто-небудь сказав йому місяць тому, думав він, що він буде серйозно казати милій юній секретарці, що зараз у них залишився пес-кулака, він би виказав абсолютну зневагу. І навіть більшу невіру, що Сташ прийме цю інформацію досить спокійно. Вона повернулася до Рольфа.

- Це пояснює, чому наш гість завжди з’їдав м’ясні залишки з нашого барбекю? – запитала вона. Рольф сором’язливо опустив очі та не заперечував. – Отже, це все-таки не була лиса, - сказала Сташ. – Ну, зараз ти живеш не без зручностей. Тож добре поводься.

Після цього, Рольф та Ейдан розділили сир із кольоровою капустою. Сташ пішла додому, а Ендрю залишився, спостерігаючи два великі пастернаки.

- Твоя бабуся коли-небудь вчила тебе, як готувати пастернак? – запитав він Ейдана, радше жалібно.

- О, так, - сказав Ейдан, збираючи порожні тарілки. – Пастернак із вершками чудовий. Ви варите їх, потім кидаєте їх у міксер із перцем та сіллю і багато масла та вершків. Показати Вам?

- Будь-ласка, - сказав Ендрю. - Думай про це, як плату за Рольфа.

Тож, Ейдан помив пастернак – що, як він думав, було більше схоже на купання чиїхось ніг у ванній – і залишив одного для Гроіла. Потім він знайшов найгострішого ножа місіс Сток та спробував порізати іншого. На першому ж розрізі, ніж занурився у пастернак та застряг. Ейдан тягнув та смикав, але ніж відмовлявся рухатися.

- Ви не могли б допомогти мені? – запитав він у Ендрю. Потім, майже, забувши про те, що Ендрю може не розуміти речей, які робила Бабця, він пояснив, - я, здається, мушу відекскалібурити ^[32] цей ніж.

- Зрозуміло. – Ендрю зняв окуляри, щоб подивитися. – Меч у пастернаку. Це не звучить так само романтично як історія Короля Артура, еге ж? – Як тільки він це сказав, Ендрю був вражений, розуміючи, що сказав щось надзвичайно важливе. Він стояв нерухомо, думаючи про це.

Ейдан засміявся, захоплений тим, що Ендрю зрозумів Бабціни жарти.

Ендрю все думав, упродовж всієї години, протягом якої вони розрізали та вгамовували пастернак – який виявився дуже смачним, коли вони його з’їли – і продовжував думати протягом вечора і до глибокої ночі. Він все ж відмовився від ідеї задати Ейдану якісь питання і навіть не сказав йому про Мейбл WPC92. У будь-якому разі, Ейдан був дуже зайнятий, катаючись по підлозі із Рольфом. Ендрю дивився на них та обмірковував.

У Ейдані було щось особливе. Ендрю дорікав собі, що не може зрозуміти що саме. Він знав, що повинен був запитати одразу. Він повинен був, принаймні, сказати комусь де Ейдан. Мейбл WPC92 дала йому зрозуміти, що соціальні працівники – справжні – мабуть шукають Ейдана по всьому Лондону. Люди хвилювалися коли зникла дитина. Ендрю корив себе, що просто дозволив Ейдану залишитися. Він розумів, що поводився так, ніби Ейдан був одним з його студентів. Якщо хтось з його студентів вирішили б поїхати у вільний час у Гонконг або Сан-Франциско, Ендрю б зовсім не хвилювався – за умови, що вони повернуться назад із написаними есе – і Ендрю так само неуважно відносився до Ейдана. Він знав, що не повинен був. Не дивно, що місіс Сток весь час бурмотіла: “У своєму власному світі!”.

Через значний час, як Ейдан пішов спати, Ендрю прийняв рішення. Завтра він має поїхати у Лондон та задати декілька обачних запитань. Питання було у тому, чи казати Ейданові? Так, вирішив він. Це було б тільки чесно. Він піднявся нагору та просунув голову у двері Ейданової кімнати, виявивши, що вона залита місячним світлом. Ейдан та Рольф, обидва спали у Ейдановому ліжку, спина до спини, обидві голови на подушці. Всі чотири ноги Рольфа були відкинуті до стіни, таким чином, що вбачалося, що він зіштовхне Ейдана на підлогу перед світанком. У Ендрю не вистачило духу розбудити їх. Він посміхнувся та спустився униз, залишивши записку на кухонному столі, у якій просто було сказано, що він поїхав у Лондон.

Вранці він поїхав до Мелтону та сів на лондонський поїзд.

На станції він придбав часопис. Коли поїзд тронувся, він розгорнув результати скачок, думаючи: “Я становлюся таким же забобонним як і Сташ!”. Він посміхнувся при думці про Сташ, а потім вивчив результати. Переможець вчорашнього першого забігу у віддаленому Каттеріку називався Підтвердження. Кінь, який прийшов другим називався Обережно Обережно, а третім був Дорогоцінність. Розуміючи, що він дуже дурний, якщо вірить у це, Ендрю все-таки вирішив бути дуже обережним.

У Лондоні він взяв таксі до вулиці, де, як сказав Ейдан, його прийняли Аркрайти. Поки він повільно йшов до правильного будинку, він намагався зменшити почуття, яке охоплює вас за межами поля-піклування, звикнути до цього світу, який одночасно був плаский та дуже небезпечний. Будинки були дуже нормальні, великі та двохквартирні, кожен із них мав віконниці з двох сторін вікна на щипці та різні, добре доглянуті, сади. Але почуття небезпеки росло. Коли Ендрю пройшов номер 43, у нього було таке сильне почуття, що за ним стежать, що на потилиці піднялося волосся. Коли він пройшов номер 45, почуття було настільки сильним, що у нього була сильна спокуса повернутися та піти геть. Але він сказав собі, що це нерозумно, тепер, коли він пройшов весь цей шлях, і направився до потрібного будинку, номер 47. Коли він підняв засувку на фасадний хвіртці, було відчуття, що невидимі спостерігачі сказали: “А!”, та сконцентрували всю свою увагу на ньому.

“Я був дурнем, прийшовши сюди!”, подумав Ендрю. Він весь вкрився гусячою шкіркою, тремтячи, коли пройшов по стежці та натиснув дзвінок прозаїчних вхідних дверей.

Дзвінок усередині оголосив солодке понгл-понгл. Затишна пані середнього віку, сиве волосся якої було укладено у гарну зачіску, а її затишний перед прикривав фартух у квіти, відчинила двері та подивилась на нього запитливо. Вона виглядала настільки абсолютно нормально, що Ендрю сказав собі, що поводився як дурень, відчуваючи занепокоєння.

- Місіс Аркрайт? – запитав він. Вона кивнула. – Доброго ранку, - сказав Ендрю. – Вибачте, що турбую Вас. Я шукаю хлопчика на ім’я Ейдан Каін. Я його далекий кузен і, як я зрозумів, він може бути тут. Мене звати Хоуп. Ендрю Хоуп. – Він передав їй одну зі своїх старих візиток, яка все ще, виявилося, була у його гаманці.

Місіс Аркрайт взяла візитку та подивилась, очевидно, стривожена. Там було: “Доктор Е.Б.ХОУП” і давалася адреса його старого Університету. Здається, для місіс Аркрайт це було занадто. Вона обернулася та крикнула:

- Батько! Батько! Тобі краще підійти сюди!

Вони чекали. Ендрю роздумував кого чекати. Старого батечка місіс Аркрайт? Чи священика, як їх часто називали – “Батько”, чи не так?

Двері за місіс Аркрайт відчинилися та звідти зачовгав чоловік середнього віку. Він був одягнений у тапочки та старий кардиган на блискавці. Він не виглядав добре. Ендрю одразу зрозумів, що він повинен бути чоловіком місіс Аркрайт, і ані її батьком, ні священиком. Він та вона, ймовірно, додали до допомоги по хворобі містера Аркрайта допомогу за виховання дітей. Коридор за містером Аркрайтом заповнювався зацікавленими дітьми. Вони були декількох різних рас та різних розмірів, але усі вони, без винятку, були значно молодше Ейдана. Бідний Ейдан! Подумав Ендрю. Він повинен був височіти над ними.

- Що таке, Мамо? – затремтів містер Аркрайт. Хоча його голос був слабким та тремтячим, здавалося він дуже сильно тримав владу у своїх руках.

- Тут Університетський доктор, прийшов щодо Едріана, - безпорадно сказала місіс Аркрайт.

- Тоді запроси його увійти, Мамо. Запроси його, - затремтів містер Аркрайт. Він повернувся до дітей, що спостерігали. – Повертайтеся усі, - сказав він їм ласкаво. – Йдіть туди знову дивитися телік. Це доросла справа, тож не приходьте до кухні допоки ми не закінчимо. Просто побудьте у вітальні.

- Будь-ласка заходьте, містер…е.. Доктор Хоуп, - сказала місіс Аркрайт. – Сюди.

Вона зачинила за Ендрю вхідні двері та повела його через передній коридор, що пахнув беконом та освіжувачем повітря, поки, попереду них, діти товпилися геть. Коли місіс Аркрайт вела Ендрю на кухню, він на мить побачив усіх дітей, що розмістилися один за одним у довгий ряд на дивані перед телевізором, у якому відбувалася мовчазна космічна битва. Китайський хлопчик, десь восьми років, схопився за пульт. Менша дівчинка, на вигляд індуска, також схопила пульт та боролася за нього якусь мить, перед тим як поступитися. Китайський хлопчик натиснув кнопку. Кімната наповнилась ревом, свистом та вибухами.

Ендрю здригнувся. Він ніколи не міг витримати телебачення. Він був радий, коли містер Аркрайт щільно зачинив двері та почовгав за ним у бездоганну, повну запаху освіжувача повітря, кухню.

- Сідайте, будь-ласка, - запросила місіс Аркрайт, витягуючи табуретку з-під великого, вкритого клейонкою столу. – Я можу запропонувати вам каву?

- Тільки якщо ви також вип’єте, - обережно сказав Ендрю. Він особливо ставився до своєї кави. Місіс Аркрайт була радше схожа на цінителя чаю.

- О, Батько завжди має трохи напоготові, - запевнила вона його підбадьорливо, та метушилась десь позаду, де Ендрю, сидячи на табуретці, не міг її бачити. Він не був певний, що саме вона там робить, але він боявся найгіршого, щодо кави. Містер Аркрайт розмістився у величному дубовому кріслі, вкритому подушками та дивився на Ендрю, із певного роду ввічливою чуйністю.

- Тепер, сер, - звернувся він до Ендрю, - можливо Ви поясните як тут опинилися.

Брешучи, Ендрю мимоволі задумався. Ця візитка справді була брехнею, так само як і видавання себе за родича Ейдана. Ганьба. Тут були добрі, доброзичливі люди і було непорядно брехати їм. Але після того, як йдучи сюди він відчував, що щось за ним спостерігає назовні, він був впевнений, що за будь-яку ціну має приховати правду про теперішнє місцеперебування Ейдана.

- Я живу та працюю в університеті, - почав він, - і певен ви знаєте, що університети відірвані від життя. Тож, до …гм… до вчора я не знав, що моя дальня кузина Адела Каін померла. Я…

- А як Ви це дізналися? – запитав містер Аркрайт.

Доволі справедливо, подумав Ендрю. Містер Аркрайт не дурень.

- О, колега показав мені її некролог у часописі, - сказав він. – Вона була доволі відомою співачкою…

- І досить відомою у її часи, - погодився містер Аркрайт. – Не те, щоб я полюбляв естрадних співаків, але я чув її ім’я у молодості. Та?

- Ну, - вигадував Ендрю, - звичайно, я знав, що дочка Адели померла і Адела присвятила себе онуку, і я збагнув, що мабуть я єдиний живий родич дитини. Тож…

- А як Ви дізналися про нас? – проникливо запитав містер Аркрайт.

Гм, подумав Ендрю. Як я це зробив?

На щастя, в цей момент місіс Аркрайт поставила перед Ендрю філіжанку з написом “ЦЕ ЩАСЛИВИЙ ДІМ”.

- Молоко? Цукор? – бадьоро запитала вона.

Філіжанка була наповнена якоюсь блідно-коричневою речовиною, яка пахла, доволі сильно, старими щітками для чищення. Ендрю виявив, що недовірливо схилився над нею. Як хтось може називати це кавою?

- Ні, дякую, - хоробро сказав він. – Я вип’ю так.

Іншу філіжанку було поставлено перед містером Аркрайтом, який терпляче чекав на відповідь Ендрю. Місіс Аркрайт затишно сіла на інший табурет.

- Кава не підходить моєму шлунку, - пояснила вона.

Це мене не дивує, подумав Ендрю. До цього часу якась віддалена, винахідлива частина його мозку придумала відповідь на запитання містера Аркрайта.

- Я знайшов в Інтернеті, - сказав йому Ендрю. – Тоді, звичайно, я перевірив у поліції, - додав він, на випадок, якщо перша відповідь звучала занадто неправдоподібно.

До його полегшення, обидва Аркрайти, здається, погодилися із цим. Вони закивали та нещасно подивилися один на одного. Містер Аркрайт похмуро сказав:

- Ваша інформація трохи застаріла, я боюся. Едріана тут більше немає. Ми були вимушені попрости соціальних працівників забрати його у інше місце. У нас із ним виникли невеликі проблеми.

- Що ви маєте на увазі? – запитав Ендрю.

Місіс Аркрайт подивилася на містера Аркрайта. Здається обидва почувалися досить некомфортно. Протягом цього мовчання, Ендрю виразно почув легке човгання за дверима кухні. Виглядало на те, що не всі діти слухняно дивилися космічну битву.

- Ну, не то що б Едріан не був хорошим хлопчиком, - сказала місіс Аркрайт.

- Ейдан, - поправив її Ендрю.

- Едріан, - погодилася місіс Аркрайт, так, ніби це було саме те, що сказав Ендрю. – Але він був трохи дивний. Розумієте, що я маю на увазі? Ви би подумали, що хтось, чия бабуся тільки-но пішла, був би радий трохи пообніматися. Я весь час просила його про обійми, але він завжди відмовлявся. Казав “ні” та втікав. Якщо чесно, мене це доволі ранило. І потім… Сказати решту, Батько? Чи ти хочеш?

- Я скажу. – Містер Аркрайт прямо та серйозно дивився на Ендрю та вагомо вимовив, - діяльність полтергейсту.

- Перепрошую! – сказав Ендрю.

- Так, - сказав містер Аркрайт. – Саме те, що я сказав. Діяльність полтергейсту. Ви, будучи людиною з університетською освітою може знати все про це, але я змушений був прочитати про це. Ось, що воно було. Засмучені тинейджери, каже книга, можуть звільняти дивні енергії. Речі літають у повітрі, чутно дивні шуми. Вони можуть заподіяти багато шкоди. І звичайно ж, вони не знають, що саме вони це спричиняють.

- А речі літали у повітрі? – запитав Ендрю.

- Ні, це було б наступним, - сказав йому містер Аркрайт. – Ми не стали чекати на це. Те що ми вже отримали і так було достатньо погано – дивні шуми ззовні, навколо будинку, крики та котячі концерти та стукіт хвіртки, знову і знову. А діти весь час казали, що бачили дивні фігури, що пурхали. Ми не могли цього допустити.

- Ми повинні були позбутися нього. Він лякав дітей, - пояснив містер Аркрайт. – Тож, ми попросили, щоб його забрали.

- Тож, - Ендрю почав дивуватися, що тут відбувається, - коли точно Ейдан пішов?

- Минулого понеділка, біля тижня тому, так, Мамо? – сказав містер Аркрайт.

- А де він зараз? – запитав Ендрю.

Обидва Аркрайти виглядали спантеличеними. Місіс Аркрайт, із сумнівом запропонувала:

- Можете запитати у поліцейському відділку. Нам не потрібно цього знати, розумієте.

- Але ви бачили як він уходив? – сказав Ендрю.

Вони виглядали ще більше спантеличеними.

- Гадаю, так, - сказав містер Аркрайт. – Але діти приходять та уходять, тут. Ви знаєте, як це буває. Чесно кажучи, я не пам’ятаю.

Щось дуже дивне відбувається тут. Ендрю зробив один великий ковток зі своєї філіжанки. Так звана кава смакувала так само як і пахла. Він поставив філіжанку на стіл та встав.

- Дуже вдячний за допомогу, - сердечно сказав він. – З вашого боку було дуже люб’язно витратити на мене свій час. Зараз я повинен іти.

“Іти куди?”, запитав він сам себе, коли вийшов з хвіртки Аркрайтів. Єдиною зрозумілою річчю було те, що щось своєрідне трапилося тут, із кимось, кого можливо звали Едріаном. Ендрю роздумував чи бува не піти запитати поліцію. Він подумав, що таки повинен, або він наговорив брехні даремно…

Почуття, що за ним спостерігають, інтенсивно, з’явилося як тільки він вийшов на вулицю.

“Я маю піти додому”, вирішив Ендрю, потилиця якого вкрилася поколюванням. І цього разу він задасть Ейдану набагато більше питань. Він покрокував до головної дороги, де було більше шансів знайти таксі.

Пронизливий голос, позаду нього прокричав:

- Гей! Містере!

Ендрю обернувся вчасно, щоб помітити маленького китайського хлопчика, який стрибнув із стіни Аркрайтів та гнався за ним. За нім слідувала менша, індуського вигляду, дівчинка. За нею рухалася маленька чорна дівчинка. У обох дівчаток волосся було підв’язане нагору червоними стрічками, що текли та розвивалися таким чином, ніби кинулися за хлопчиком.

- Містере! Містере, зачекайте хвильку! – кричали вони.

Всі троє задихаючись наблизилися до Ендрю та терміново подивились на нього.

- Що таке? – запитав він.

- Вони наговорили вам багато лайна, - важко дихав хлопчик, - про Ейдана. Навколо будинку були справжні штуки вночі. Їх було три групи.

- Вони прийшли по Ейдана, - сказала азійська дівчинка. – Вони весь час кричали “Едріан!”. Всі неправильно називають його ім’я, але вони хотіли саме Ейдана.

- Вони були інопланетяни, - додала чорна дівчинка. – Одна група мала щось схоже на антени на головах. У інших двох щось було натикано, що бовталося.

- І вони не подобалися один іншому, - сказала азійська дівчинка. – Вони билися.

- Дякую, - вдячно сказав Ендрю. – Дякую, за те що сказали мені. – Всі троє дітлахів були надзвичайно чистими та добре доглянутими. Очевидно, місіс Аркрайт виконувала чудову роботу, коли йшлося про фізичні потреби. – Вам було дуже страшно? Місіс Аркрайт сказала, що так.

- Наче, - сказав хлопчик. – Це було більш захоплюючим, ніж будь-що інше. Насправді, дійсно наляканою була саме місіс Аркрайт.

- Мей Чоу була налякана, - презирливо сказала чорна дівчинка.

- Але вона маленька. Та дурна, - вказала інша дівчинка.

- Але, - сказав китайський хлопчик, твердо дотримуючись суті питання, - вони неправильно сказали і щодо того як пішов Ейдан. Вони його не відіслали. Він втік.

Обидві дівчинки закивали, стрічки розвивалися.

- Він сказав нам, що піде, - сказала азійська дівчинка. – Він сказав, щоби ми не хвилювалися, і якщо він піде, інопланетяни залишать будинок у спокої. І вони залишили.

- Ейдан був наляканий, - сказала чорна дівчинка. – його рот тремтів.

- Ну, вони саме його хотіли вбити, - сказав хлопчик. – А поліція подумала, що це лише коти дралися!

- А Ейдан вам сказав куди збирається… - почав Ендрю.

Він замовчав. Дивна висока фігура з’явилася перед ними, ніби нізвідки. Вона була висотою біля восьми футів та явно не людською. Її струнке тіло було вкрите чимось, що виглядало як золоті обладунки, із – можливо – серпанковим фіолетовим плащем, що звисав з його плечей. Чи можливо це були крила? Ендрю виявив, що дивується. Він витріщився на високу, дивної форми голову істоти, увінчану золотими завитками та золотими завитками, що скручувалися на її тонкі щоки, і дивувався чи це шолом чи справжня голова істоти. Ще більш дивне обличчя дивилося з-під золотих кучерів, було точно як у містера Стока, тонке, перекошене та зле. Ще один двійник? Дивувався Ендрю, абсолютно приголомшений. Тут? У Лондоні?

Всі троє дітлахів кинулися за Ендрю. Він відчував, як вони повисли на його піджаку позаду, поки Ендрю відчайдушно дивився навкруги, шукаючи допомогу. Але на тротуарах нікого не було. Автомобілі їздили туди-сюди по дорозі, але ніхто не дивився у їх напрямку.

Нічого не залишалося окрім як витримати ці труднощі, подумав Ендрю. Він зняв окуляри. Його неозброєним очам істота здавалася ще дивнішою. Вона була як золотий скелет в оточені срібного німбу, хоча він все ще не вирішив чи був це плащ, чи крила.

- Ну, чого ви хочете? – суворо запитав він.

Істота нахилилася до нього. Вона сказала глибоким голосом, із луною:

- Скажи, - сказала вона. – Скажи нам де Едріан.

Ендрю відчув по-справжньому сильний натиск, який змушував його сказати, що Ейдан у Мелстоуні. Фактично, якби істота сказала б “Ейдан”, замість “Едріан”, він був точно певен, що одразу би все і виклав.

- Це один з них, - позаду Ендрю сказав хлопчик, так, ніби натиск змусив його заговорити. – Ця група стояла біля стіни та сміялася.

- Тож, це ви билися у саду Аркрайтів, так? – сказав Ендрю. Натиск змушував його сказати хоч щось.

Істота випрямилася, висока на зріст.

- Не я, - презирливо сказало відлуння. – Я з такими не б’юся. Я людина короля.

- І що це за король? – запитав Ендрю.

- Оберон ^[33], звичайно, - гордовито відповіла істота.

Все дивніше та дивніше, подумав Ендрю. Приголомшуючи дивно. Пришелець стоїть на вулиці Лондона та спокійно повідомляє, що зі світи Короля Фей.

- Це божевілля, - сказав він. – Чому це змушує вас бажати вбити …гм… Едріана?

- Тому що він єдиний живий син мого Короля, - відповіла істота, так, ніби це була цілком природна причина. – Король не чекатиме коли його скинуть з трону.

Ендрю не зміг нічого вигадати, окрім як сказати:

- Ну, вік живи вік вчись. Ви певні?

- Кажи вже, - повторила істота, знову нахилившись уперед. Здавалося, натиск здавив череп Ендрю.

- Ми не можемо! – різко крикнув китайський хлопчик позаду Ендрю. Ейдан не сказав. Він казав, якщо він не скаже нам, ми не зможемо розповісти.

- Тож іди геть та перестань лякати нас! – крикнула одна з дівчаток.

- Так, ідіть, - сказав Ендрю. Він відчував як тремтять дітлахи. Це його розізлило. Яке право мала ця істота тероризувати трьох дітей, які лише випадково виявилися там, де був Ейдан? В потужній хвилі люті, він замахав окулярами у бік істоти та прогримів:

- Йди геть! Зникни! – На вузькому обличчі істоти з’явилося здивування. Ендрю нестримно згадав містера Стока, у ту мить, коли Ендрю наказав йому мульчувати троянди. Це змусило його зрозуміти, що він рухається у правильному напрямку. – Я це і маю на увазі! – закричав він. – ІДИ!

До його подиву, істота пішла. Здавалося, вона стиснулася сама у себе з двох сріблястих серпанкових сторін, так, що золота та срібна смуги вичавилися геть, у порожньому повітрі. Натиск, щоб говорити та почуття, що хтось спостерігає, які потужно висіли на вулиці весь цей час, також зникли, цілком раптово.

- І не повертайся! – додав Ендрю порожньому тротуарові.

- Це було добре, Містере! – захоплено сказав хлопчик.

Одна з дівчаток сказала:

- Я знала, що він хороший.

Інша сказала:

- Пішли назад, або вони помітять.

Вони втрьох побігли геть, назад до космічної війни.

Ендрю продовжив своє, як виявилося, жахливе повернення додому: майже не було таксі, поїзди затримувалися, поїзди відмінялися, а поїзд, на якого Ендрю, зрештою, сів, поламався за три станції до Мелтону. Було так, наче та істота наслала на нього невдачі. Але Ендрю ледь це помітив. Він провів всю подорож у думках: “Я цьому не вірю! Я цьому не вірю!”.

Проблема була у тому, що він вірив. Він відчував, що не може звинувачувати Аркрайтів за винахід своєї власної версії подій.

Глава 11.

Коли Ейдан вранці спустився на кухню, позіхаючи, а Рольф нетерпляче слідував за ним, він знайшов записку Ендрю на столі. Йому навіть не спало на думку, що подорож Ендрю до Лондона якимось чином пов’язана із ним. Він роздумував чи залишити записку місіс Сток. Він знав, такі речі сприятимуть тому, що місіс Сток скаже: “У своєму власному світі!”, та почне робити сир із кольоровою капустою, але він подумав, що вона повинна знати де подівся Ендрю. Тож, він вирішив залишити записку, але так, щоб його точно не було у будинку, коли вона знайде її. Тим часом, він радше був радий, що Ендрю немає тут, і він не бачить скільки мюслі вони вдвох із Рольфом поїли.

Потім, оскільки місіс Сток все ще не прийшла, Ейдан зняв окуляри та вивчив старе, старе кольорове скло у дверях кухні. Це було щось, що він жадав зробити, але не перед місіс Сток або навіть Ендрю. Воно вразило його своєю дуже значною стародавністю та таємничістю.

Спершу, все що він міг сказати, це те, що скло досить потужне магічно. У нього було відчуття, що ви можете його використати для чогось, або панель за панеллю, або у різних комбінаціях – червоне та блакитне, блакитне та зелене, і так далі – або ви можете використати усі кольори разом, більш потужно. Але у нього все ще не було і найменшої думки для чого його можна використати.

Рольф, бачачи, що Ейдан так зацікавився, поставив лапи на нижню частину дверей, встав на дибки та також подивився на скло. Ейдан міг бачити Рольфове відображення, розмите, у жовтій панелі в середині унизу. Скло було таке старе та туманне, що речі відображалися у ньому доволі слабо, ніби ви їх зовсім і не бачите.

- У тебе є якість ідеї, що робить це вікно? – запитав Ейдан у Рольфа.

Лапи Рольфа зслизнули. Він приземлився на підлогу із бурчанням та був змушений вишкрябатися на дерев’яну частину дверей, щоб знову глянути на панелі. Цього разу він встав біля блакитного скла зліва. Він тендітно заскиглив.

Спершу, Ейдан подумав, що це була лише собача незграбність. Потім він зрозумів, що все ще може бачити Рольфове відображення, слабке, але чисте, із гострими вухами, у жовтому склі. Те, у яке дивився Рольф, гарного гіацинтово-блакитного кольору, містило у собі інше обличчя.

- Розумний! – сказав Ейдан. Рольф завиляв хвостом так сильно, що не втримався та знову ковзнув на підлогу. Рольф робив серйозні подряпини внизу дверей, швидше винувато помітив Ейдан, коли нахилився подивитися на блакитне скло. Обличчя у ньому, димне та далеке, було схоже на Шонове. Якщо не Гроілове. Це міг бути будь-хто з них.

“Дивно”, подумав Ейдан та присів, щоб подивитися на червону панель, внизу справа. У ньому було щось, схоже на чиїсь силует на тлі шаленого заходу Сонця, із пласким капелюхом на голові. Зараз Ейдан знав форму цього капелюха так добре, що зірвався на ноги та відчинив двері, як завжди робив Ендрю, перш ніж містер Сток міг поштовхом відчинити їх.

І, звичайно ж, містер Сток маячив у дверному отворі, із коробкою.

Рольф насичено залаяв від радості та вискочив надвір, повз містера Стока, де підняв ногу біля дощової бочки, а тоді риссю забігав навколо, нюхаючи та іноді піднімаючи ногу знову, сприскуючи скупчення бур’янів.

Містер Сток увійшов та кинув коробку перед Ейдановою мискою із мюслі. У ній була купа бобів, довжиною з фут, які скрізь були у грудках, ніби змії, що поглинули декілька мишиних гнізд. “Сьогодні ввечері Гроіл буде щасливий!”, подумав Ейдан. Боби його не цікавили, і він дуже сподівався, що і Ендрю їх не любить.

- А де професор? - запитав містер Сток. – Його машини нема.

- Поїхав у Лондон, - сказав Ейдан. – Він залишив записку.

- Сподіваюся, він знає що робить, - сказав містер Сток та пішов.

Ейдан обережно зачинив за ним двері, а тоді встав навшпиньки, щоб зазирнути у три верхні панелі. Оранжеве скло, верхнє ліве, мало складки, внаслідок чого було важко розгледіти чи було там також обличчя. Але обличчя було, ніби хтось розчинився у фруктовому соку. Ейдан міг виділити зачіску, злегка опуклі очі та тонкі, впалі щоки. Воно дійсно було схоже на обличчя місіс Сток. Він знову відчинив двері, на випадок, якщо місіс Сток зараз назовні, але там була лише одна особа, яка наближалася, і це був Рольф, бадьорий від бігу по саду.

- Отже, воно зроблено не для заклику людей, - сказав Ейдан. – Тоді як же воно працює? – Він звернув увагу на зелену панель угорі справа.

Помилитися було неможливо. Це була Сташ. Вона весело посміхалася Ейдану з туману весняно-зеленого, майже так, ніби вона збирається заговорити, пожартувати, сказати Ейдану, щоб допоміг їй із паперами сьогодні, або ще щось. Через неї йшов ряд зелених бульбашок, як весняне сонячне світло.

- І сьогодні вона не приходить, - згадав Ейдан. – Тож це не виклик.

Він звернувся до фіолетової панелі, усередині. Він очікував, якщо когось і побачить, то це буде Ендрю. Фіолетова панель одразу ж вразила його, як важлива. Натомість, він дивився у простір, повний бузкових сутінків, не мирний простір. Там була буря, або сильний вітер, що кидали дерева назустріч швидко пропливаючих хмар та рідкісних маленьких зигзагоподібних блискавок. Ейдан думав, що, серед фіолетового та сірого, які блищали та пересувалися, може виділити обличчя. Але він не міг бачити досить чітко, щоб сказати кому це обличчя належало.

Поки Ейдан намагався роздивитися краще, його майже не відкинула назад місіс Сток, яка увійшла, у супроводі Шона. Він швидко натягнув окуляри, а віконні панелі знову спорожніли, у них нічого не було, окрім яскравих кольорів та випадкових смуг, грудок та бульбашок.

Поки Ейдан чіпляв дужки окулярів за вуха, місіс Сток прочитала записку Ендрю, фиркнувши: “ Чоловіки!”, відіслала Шона працювати та з огидою подивилася на боби.

- І що він думає я з цим зроблю? – сказала вона. – Вони як дерево, загорнуте у шкіру. Хіба він не може коли-небудь зірвати їх, коли вони ніжні? – Вона підняла порожній пакет з-під мюслі та струсонула його. Тоді настала черга Ейдана. – Подивись на це! Ти і той великий ненажерливий пес, як багато ви з’їли! Йди та принеси ще, цієї ж миті. Та принеси трохи собачої їжі, якщо вже йдеш. Крамниця і її продає також.

Перш ніж Ейдан отримав достатньо, щоб відвернути думки від магічного до буденного, він та Рольф були назовні, із великою рожевою сумкою для закупів.

- Ну, ти прогуляєшся, - сказав Ейдан Рольфу. Вдвох вони вирушили до містечка.

Крамниця, позначена просто – КРАМНИЦЯ, ВЛАСНИК Р.СТОК, була за церквою і поруч із ТРІКСІ СТИЛИСТ ЗАЧІСОК. Розі Сток, яка тримала крамницю, подивилася на Ейдана із цікавістю пліткарки. Вона явно знала, хто він такий.

- Це твій пес? – сказала вона. – Нехай він залишиться назовні. Він не гігієнічний. Я думала він дійсно бездомний. Я бачила, його, поблизу, роками. Сьогодні у мене залишилися лише шоколадні мюслі, чи хочеш набір маленьких пакетів? Пес їсть суху їжу, чи м'ясо у консервах?

Ейдан вибрав і те і те, обох видів. Коли Розі упакувала усе у рожеву сумку, його осінило, що у нього немає грошей розплатитися. Розі Сток здавалася стійкою пані, яка ніколи не дозволить людині обіцяти заплатити пізніше. Ейдан сумнівався чи вона погодиться дозволити Ендрю заплатити пізніше. У цьому випадку вихід був один. Трохи знервовано, він витяг старого пошарпаного гаманця, зняв окуляри та відкрив його.

На мить, Ейдану здалося, що хтось на відстані сказав: “Ах!”. Але це змішалося із шипінням магії з гаманця, і Ейдановим власним задоволенням, коли він зазирнув усередину та знайшов двадцяти фунтову банкноту. Коли він заплатив за мюслі та собачу їжу, то залишилося так багато решти, що Ейдан придбав іграшкову кістку для Рольфа та шоколадно-кокосовий батончик для себе. Монети все ще дзвеніли, коли він вийшов з крамниці.

Використання гаманця зробило його нещасним. Це повернуло часи, коли бабця віддала його – із саркастичним поглядом, який вона завжди мала, кажучи про Ейданового батька – і те, як вона погано виглядала у той день. Бабця мабуть знала, що скоро помре, але Ейдан навіть не помітив, що їй недобре. І Бабця повинна була тримати свого роду сильний захист навколо нього, якого Ейдан не помічав, тому що у мить, коли вона померла, Ловці з’юрмилися у дворі.

Ейдану не хотілося думати про такі речі. Щоб відволіктися, він пройшовся із Рольфом містечком, поки не дійшов до футбольного поля, сподіваючись, що хтось грає у футбол.

У футбол грали. Всі його нові друзі були тут. Вони грали на меншій відстані, ніж до цього, тому що зараз, близько кінця поля, стояли два великі запорошені фургони, позначені фігурними буквами: “Мандрівний Ярмарок Роуена”.

- Вони завжди приїжджають на Фестиваль, - пояснила Глорія Епплбі. – Наступного тижня їх буде більше. Рада знову тебе бачити. Вчора ми програли.

Всі були раді бачити Ейдана. Дехто сказав:

- Де ти був вчора?

А інші сказали, просто так само як Розі Сток у крамниці:

- Це твій пес? Я думав він бездомний.

Незабаром Рольф став проблемою. Ейдан всадив Рольфа біля воріт, поруч із рожевою сумкою, та сказав наглядати за нею. Але коли гра почалась, Рольф понісся до них. Спочатку Ейдан засміявся. Рольфовий вид: вуха летять, хвіст крутиться, намагається схопити Глорію, або схвильовано гавкає, обслинявлює м’яча носом та передніми зубами, усе це виглядало кумедно. А кумедніше стало, коли Рольф загнав м’яча в кінець поля та застряг у живоплоті.

Ніхто цьому не зрадів.

- Він псує гру! – протестували вони.

Ейдан витягнув Рольфа та футбольного м’яча з живоплоту та посадив біля рожевої сумки.

- Сиди тут, - сказав він, - або я тебе вижену, і ти знову станеш безпритульним!

На деякий час це протверезило Рольфа. Він слухняно сидів біля рожевої сумки. Але скоро, коли м’яч наблизився, Ейдан побачив як Рольф встає на ноги, нагостривши вуха, прагнучи приєднатися. Ейдан очікував, що в запалі він перетвориться у хлопчика, але цього не сталося. Ймовірно, Рольф знав, що це призведе до ще більших проблем. Просто, щоб переконатися, що все буде гаразд, Ейдан поплескав його по носу та попередив, щоб він поводився добре. Рольф сидів та скиглив.

Коли Ейдан глянув знову, Рольфа там не було. Була лише рожева сумка.

- Куди він пішов? – Ейдан запитав у інших. – Хтось бачив?

Перш ніж хто-небудь встиг відповісти, відповідь прийшла у величезному вереску та гарчанні з-за фургону “Мандрівного Ярмарку”. Ейдан кинувся туди та знайшов Рольфа у дуже енергійні боротьбі із сторожовим псом Ярмарку. Обидві собаки, здається пречудово насолоджувалися, але жінка, яка вибігла з одного з фургонів, зовсім не була задоволена. Ейдан допоміг їй розтягти собак, після чого вона простягнула йому шматок мотузки.

- Прив’яжи його, - та пішла назад у фургон.

Тож, Ейдан притягнув Рольфа до воріт та прив’язав його до їх стовпа. Рольф сміявся на собачий манер, із висунутим язиком та був досить нерозкаяний.

- Так, я знаю, ти перемогав, - сказав йому Ейдан, - але тому, що ти не зовсім пес. Ти обдурював. Ти розумніший за нього. А зараз поводься добре! – Він дав Рольфу іграшкову кістку, щоб той сидів тихо.

Рольф згриз кістку за дві хвилини, але більше клопоту не приносив. Футбол пройшов мирно, поки Джиммі Сток не подивився на свій годинник та не сказав, що має йти додому на ланч. Всі також подивилися на годинники і сказали те саме. Ейдан відв’язав Рольфа та дав Глорії мотузку, щоб віднесла назад, і всі вони порозходилися, деякі по дорозі до нових будинків, а деякі у той самий бік, що і Ейдан. Рольф скромно рисів всередині веселої групи, як пес, що ніколи в житті не поводився погано.

Коли вони із Рольфом повернули до провулку, що вів до Мелстоун Хаузу, у Ейдана виникла жахлива думка. Припустимо, оскільки Ендрю немає, місіс Сток і не подумає приготувати ланч, навіть сир із кольоровою капустою? Ейдан був такий голодний, що міг з’їсти навіть ті боби, сирими. Ну, - майже. Він обійшов будинок, до задніх дверей, щоб віддати рожеву сумку місіс Сток і тоді, можливо, благально подивитися, як це робив Рольф.

Рольф понісся уперед, за ріг. Ейдан почув як він ревучи загавкав, повний здивування. Ейдан побіг за ним, тягнучи сумку. Там був Гроіл, що сором’язливо насувався до рогу, за дощовою бочкою. Рольф підскакував навколо Гроіла, із вересками привітання та встаючи лапами на коліна Гроіла. Рольф виглядав крихітним біля Гроіла.

- О, привіт! – сказав Ейдан. – Я думав ти приходиш лише вночі.

- Не в ці дні, - сказав Гроіл, відганяючи Рольфа величезною правою рукою. – У мене зараз є блискавки. І друзі. – Кущі його волосся були в пилюці та павутинні. Він вигріб все це лівою рукою та сказав, - я прийшов сказати, що ми закінчили зі склом на даху, я та Шон. Хочеш піти подивитися? Зараз там обличчя. Сила звільнилась. Зараз можеш поговорити із Високим Лордом, якщо хочеш.

- Що ти маєш на ува… - почав Ейдан.

На великому обличчі Гроіла з’явився вираз неабиякої тривоги. Він приклав величезного пальця до губ та впав на коліна, благально дивлячись на Ейдана, щоб мовчав. Тоді – було трохи схоже як змінюється Рольф – Гроіл скоротився у щось менше та темніше та важче. Менше ніж за секунду, ви могли б подумати, що Гроіл, це валун біля рогу будинку.

Дивлячись на валун, Ейдан думав: “Ось чому я ніколи не можу знайти його вдень!”, коли гучний, скоріше пронизливий голос закричав позаду нього:

- Ага! Знайшов тебе! Попався!

Ейдан обернувся. Рольф відвернувся від обнюхування валуна. Його шерсть здибилася на плечах, як кущі, і, як живопліт, униз, по спині. Він оголив ікла та загарчав.

Товстий маленький чоловічок стоячи перед Ейданом, випростав одну руку, щоб схопити його, а потім позадкував на крок.

- Тримай цю тварюку під контролем! – сказав він. На ньому був чорний піджак та брюки у смужку, ніби він збирався на весілля.

Ейдан витріщився.

- Я не можу, - сказав він. – Ви йому не подобаєтеся. А хто ви? Збираєтеся на весілля?

- Весілля! – вигукнув чоловічок. – Що за дурна думка! – Його кругле обличчя спалахнуло. Ейдан подумав: “Він схожий на когось, кого я знаю!”. Кругле та червоне, хоча і голене, обличчя чоловічка було, все ще було дивно схоже на обличчя Тарквіна О’Коннора.

- Тоді що ви тут робите? – запитав Ейдан, не дуже ввічливо. Бабця була б шокована і сказала би, що манери роблять людину. Але Ейдан знав, що чоловік намагався його схопити, і було зрозуміло що обидва, Гроіл та Рольф вважали його ворогом.

Чоловічок випростався у весь свій товстий зріст.

- Я вірний дворецький Короля, - гордо сказав він і додав, навіть більш гордо, - Я Пак ^[34], не менше. Я прийшов сюди, щоб доставити листа магу Хоупу від мого пана, коли побачив тебе тут. – Він помахав рукою із конвертом, на вигляд дорогим. Іншу руку він простягну у напрямку Ейдана. – Ти користуєшся гаманцем. Немає жодних сумнівів хто ти. Я негайно повинен полонити тебе.

Ейдан позадкував. Так само як і Ендрю, він подумав: “Я не вірю цьому!”.

Але Рольф, очевидно, вірив. Він наступав на чоловічка повільним кроками та сильно гарчав. Ейдан не припускав, що Рольф може виглядати так зловісно.

- Я…я вам не вірю, - сказав він. – Йдіть звідси, або я напущу на вас мого пса!

Рольф не став чекати, коли йому накажуть. Від повзання він перейшов до стрибання, і жахливо гарчав.

Чоловічок – “Чи він дійсно був Паком?”, дивувався Ейдан – моторно ухилився та притулився спиною до дощової діжки. Рольф прогримів поруч, задряпав, щоб зупинитися та повернувся, щоб знову атакувати чоловічка. Пак підняв обидві товсті руки та заспівав: “Змінися! Повністю змінися!” і раптом Рольф став маленьким ніжношкірим хлопчиком, стоячи на колінах у траві та виглядаючи дуже нещасним.

- Ой! – сказав він. – Боляче.

- Я так і хотів, - сказав Пак. – Ти, зрадник! По справедливості, ти – один з нас, з тих, хто не користується залізом. Чому ти захищаєш людину?

- Тому що ти хочеш завдати йому шкоди, звичайно! – сердито сказав Рольф.

- Не я, - сказав Пак. - Я збираюся відвести його, ніжно та по-доброму, до Короля, мого пана, і Король, мій пан, ніжно та по-доброму передасть його смерті. – Він підло посміхнувся Ейданові. – По-доброму, - сказав він. Він знову підняв обидві руки та заспівав, ніжно, пісню, що дзвеніла:

Приходь до мене в личині шершня,

Приходь та унесу мій приз я.

Темна хмара великих літаючих штукенцій потоком перевалила через дах будинку та спустилась на Ейдана. Він зняв окуляри та спробував відступити від них, але вони були навколо нього, кружляли біля нього, зверху та знизу та навколо, дзижчачи глибше та сильніше за бджіл. Тим часом, Пак знову заспівав:

Сім разів кругом

Сім разів кругом,

Зв’яжіть дитя, що я знайшов,

Сім разів кругом,

І дитя у полоні оков.

Ейдан намагався дивитися хоча б на одну істоту, щоб порахувати скільки разів вона облетіла навколо нього, але швидко зрозумів, що так може бути загіпнотизованим. Це було схоже на спробу стежити за сніжинкою в хуртовину. Без окулярів, він не був певний, чи це дійсно були шершні, але він міг бачити, що вони мали великі зігнуті, смугасті тіла та жала, які стирчали на кінцях. Їх крила нерозбірливо гарчали. Ейдан згадав, як читав десь, що можна померти, від укусів достатньої кількості шершнів. Він був нажаханий. Він подивився на бідолаху, майже голого Рольфа, присівшого на траву, але істоти, здається, не цікавилися Рольфом. Принаймні, це була хоча б одна добра річ.

- Допоможіть! – закричав він. Місіс Сток має бути на кухні. Звичайно, вона почує.

- Сім разів кругом, - співав Пак. – Сім разів кругом. – Та додав нормальнішим голосом, - Тоді йди, куди ведуть тебе мої шершні і тебе не скривдять. Йди у напрямку фасаду цього будинку.

- Ні! – закричав Ейдан. – Допоможіть! – Чи місіс Сток глуха?

Зате допомога прийшла з іншого боку. Бігли нерівні ноги, одна нога легка, одна важка.

- Що тут, зеленого гнилого чорта, відбувається? – вимагав голос. Це міг би бути голос Пака, окрім ірландського акценту. Тарквін вийшов з-за рогу будинку та вигукнув, побачивши напівприсівшого Ейдана у воронці темних істот, що кружляли. Він вилаявся. – Відклич ці штуки! – сказав він, вказуючи милицею на Пака. – Відклич їх зараз же!

Побачивши Тарквіна, Пак надзвичайно стривожився, але похитав головою.

- Ні. Я зараз на службі у мого пана, - сказав він та продовжив співати свою пісеньку. - Сім разів кругом, Сім разів кругом…

Тарквін запропонував декілька брудних речей, які Пак може зробити зі своїм паном та кинувся на співаючого чоловічка із милицею наперевіс, як зі списом.

- Припини це! – закричав він.

- Я не виконую накази людини із однією ногою! – заверещав Пак, коли Тарквінова милиця вдарила його по опуклому жилету.

Тарквінова втрачена нога одразу ж зрадила. Тарквін впав на своє реальне коліно. Але він підняв милицю, коли впав, і Пак піднявся і полетів, назад до дощової діжки. СПЛАХ!

Рольф повеселішав та скористався нагодою знову стати псом. І, Ейдан побачив краєм ока, коли вибіг з кола шершнів, кількість яких скорочувалась і які зникали, що Гроіл також скористався нагодою. Ейдан побіжно побачив, як той розпрямився та шмигнув з поля зору, за ріг будинку.

Ейдан впав на коліна біля Тарквіна.

- Дякую, - сказав він. – Що я можу зробити для Вашої ноги?

- Лише Господь знає, до того ж, її більше немає, - нещасно сказав Тарквін.

Двері кухні відчинилися і вийшла місіс Сток із обличчям: “що-тут-відбувається?”. Шон вийшов за нею, діловито гризучи половину французької булки із стейком та салатом. Від цього видовища, шлунок Ейдана загуркотів. А тоді вони усі прикрили обличчя, оскільки Пак злетів із дощової діжки у коричневій хвилі дощової води.

- Я ще поквитаюся із тобою! - заверещав він Тарквіну, випльовуючи воду та істот, що жили у діжці.

- Поквитаєшся, аякже, - сказав йому Тарквін. – Я твій людський двійник, ось хто я. Додати сюди Шона і - ти у меншості. Йди звідси. Тримайся подалі.

- Якого ди…? – сказала місіс Сток, спостерігаючи як Пак коливаючись спустився на землю у своєму формальному костюмі, з якого капало. - Шоне, забери цю істоту звідси, поки мені не стало погано, заради Бога!

- Вже йду, вже йду! – сказав Пак, сердито дивлячись на неї. – Вам не потрібно закликати, я йду. І, - додав він Ейдану, - я знайду тебе знову, доволі швидко. Допоки ти використовуєш цей гаманець. - Він нахилився та швидко всунув у рожеву сумку мокрий конверт, якого тримав. Тоді він зник. Від нього нічого не залишилося окрім незначного душу води, що падала на чортополох та траву.

- Ми повинні попросити професора використати якійсь спосіб, щоб тримати цих істот поділі від тебе, - сказав Тарквін Ейдану.

- Професора немає, - сказала місіс Сток. – Поїхав у Лондон. У своєму власному світі. Хотіли від нього чогось особливого?

- Нічого, лише невеликі сподівання, як ви би сказали, на фізіо ^[35], - сказав Тарквін. Він все ще стояв на коліні здорової ноги, спираючись на милицю. Він нещасно вказав на втрачену, де його штани прикривали ногу у траві.

- Допоможи йому, Шон, - скомандувала місіс Сток. Вона підняла рожеву сумку – яка досить намокла при зіткненні – та подивилась усередину. – Мокрий лист професору, - сказала вона. – Вологе мюслі. Принаймні ти придбав належну їжу цьому невдячному псові. – Рольф докірливо подивився на неї та стріпнувся. Вода обприскала фартух місіс Сток. – Перестань, або я не відкрию тобі жодної консерви, - сказала місіс Сток. - Ейдан твою французьку булку я наповню через десять хвилин. Будь тут. – Вона промарширувала назад у будинок із сумкою. Рольф пішов за нею, а його ніс був практично всередині сумки.

Шон, однією рукою розмахуючи французькою булкою, підняв Тарквіна іншою рукою, а Ейдан допоміг поставити його. Черевик Тарквіна впав з втраченої ноги, коли він став у вертикальному положенні.

- Бачиш? – із відчаєм сказав Тарквін. – Знову зникла.

На втраченій ступні була дуже хороша шкарпетка. Ейдан дивився на неї, радий відволіктися. Він все ще вібрував від шершнів, та від знання того, що хтось тут, у Мелстоуні, хоче його зараз вбити. Він був як струни від піаніно Ендрю, подумав він, якщо ви сильно вдарите одну, з глибоких ключів, і тоді підете.

- Ваша шкарпетка все ще на нозі, - сказав він Тарквіну. Він нахилився та відчув повітря над шкарпеткою. Його пальці пройшлися по крутій гомілці та кістлявому коліну та відчули сильні мускули. – Ваша нога все ще тут. Пак зробив так, що Ви думаєте, що її немає. – Він насадив черевика назад на шкарпетку, щоб довести Тарквіну.

- Це так? – Колір почав повертатися до Тарквінового бородатого, ельфійського обличчя. Дуже обережно він встав на обидві ноги. Він зігнув втрачену ногу, потім тупнув. – Ти правий! – сказав він. – Вона не зникла!

Шон кивнув, задоволений, що Тарквіну зараз стало краще, та повернувся до Ейдана.

- Гроіл хоче, щоб ти подивився на сарай. Він вимив вікно.

Гроіл повернувся бочком з-за рогу будинку, знову великий, його голова була на рівні вікна спальні, поруч із ним. Він посміхнувся, униз, Ейдану.

- Минулої ночі був добрий пастернак, - сказав він. – Солодкий. Великий. Йдемо, подивишся на сарай.

Це було ще одне відволікання. Ейдан посміхнувся у відповідь.

- Сьогодні буде зо тисячу бобів, - сказав він.

- О, добре, - сказав Гроіл.

Тарквін відкинув голову назад, щоб подивитися на Гроіла. Його рот відкрився.

- Хто…? – сказав він Шону.

Шон якраз набив рота батоном та стейком.

- Грфл, - сказав він, а салат звисав з його підборіддя.

- Це Гроіл, - сказав Ейдан. – Він один з тих, хто не користуються залізом. Моя бабця казала мені, що їх багато, треба лише придивитися. Йдемо?

Тарквін здивовано кивнув та закульгав за Шоном, коли Шон пішов за Гроілом та Ейданом, навколо будинку до саду. Там Гроіл зупинився перед газонокосаркою та вклонився Ейдану у напрямку дверей сараю, із витягнутою величезною рукою. Це виглядало настільки вишукано, що Ейдан розсміявся та прослизнув всередину сараю.

Місце виглядало зовсім по-іншому. Всередині світилося дивне кольорове світло, з блискучого чистого скла на даху. Ейдан бачив дві стіни, із якими Шон вже попрацював, чистячи та поліруючи різьблене дерево. Дивної форми птахи та маленькі травинки виділилися по всій задній стіні, блискучі та майже золоті. Полірування розкрило, що тут також були вирізьблені люди, переплетені із кінчиками листя та квітів.

Ейдан вдихнув медовий запах бджолиного воску.

- Як мило! – крикнув він. Він зняв окуляри та подивився на кольорове скло на даху. Зараз вам би було важко розгледіти, де в панелях були тріщини, або якщо ви побачили тріщину, вона б виглядала частиною візерунку у склі. Ці візерунки безумовно були схожі на обличчя, але вікно було занадто високо для Ейдана, щоб добре роздивитися їх неозброєними очима. Все що він міг побачити, це те, що вони, здавалося рухалися. Чи це його голова рухалася, тому що він витяг її угору?

Тоді трапилося дещо дивне.

Сарай зник для Ейдана і, разом із ним, сліди інших та Тарквіновий голос – Тарквін базікав, як завжди. Але Ейдан все ще міг чути, як десь, у саду з фруктовими деревами, співають пташки. Він міг також чути шелест дерев, і запах вологого листя, змішаного із медовим запахом зі стін. Звідкись з зовні, до нього заговорив голос. Здавалося, він не використовував слова, але він також нагадав голос Бабці, навіть якщо це був чоловічий голос.

- Що саме тобі потрібно, юна гілочка розпалювання?

Ейдан відповів голосу у голові, не говорячи.

- Я хочу бути у безпеці. Люди продовжують полювати на мене.

Голос, здавалося, обміркував. Тоді він сказав:

- Для цього вже були прийняті кроки, тобою та іншими, але щоб бути певним у безпеці, тобі потрібно позбутися від гаманця у твоїй кишені.

- Чому? – спитав Ейдан, переляканий.

- Тому що, вони можуть відслідковувати тебе за його допомогою, молода гілочка. Гроші нізвідки завжди приносять неприємності.

Це звучало так схоже на те, що казала Бабця, що Ейдан одразу ж повірив у це. Він сказав, думкою:

- Тоді я його позбудуся. Дякую.

- Але хіба немає ще чогось, що тобі потрібно? У тебе немає жодних прагнень?

“Ну”, подумав Ейдан, він би дуже хотів стати футбольною зіркою, як збирався, очевидно, Джиммі Сток. Але раптом він усвідомив, що було його справжнім прагненням…

- Я хочу бути мудрим, як Бабця та Ендрю, та мати моє власне поле-піклування та писати книжки про дивовижні речі, які я дізнаватимусь, та, та виправляти речі за допомогою магії, якщо їх неможна виправити іншими способами та, та робити багато інших речей, які потребують магії та, та…

Голос перервав його. Ейдан відчув у ньому посмішку.

- Добре. Дуже пристойна мета. Ідеальна для тебе. Ти отримаєш мою допомогу в цьому.

Співи пташок та запах листя відступили на задній фон, і Ейдан виявив, що знову у сараї, із трьома іншими. Шон, із повним ротом, махав французькою булкою на ділянку стіни, а Гроіл нахилився, щоб оглянути її. Ейдан блимнув та здивувався як Гроіл стиснувся всередину. З іншого його боку, Тарквін звернув обидві руки навколо очей, так ніби його руки були біноклем, і дивився через них на вікно на даху.

- Я не бачу всі обличчя чітко, - казав Тарквін, - але тут Воллі та Розі, і я думаю, також Ронні Сток, ось так я думаю. За попередніми оцінками, я б сказав, що половина містечка там нагорі.

Силует у капелюсі затемнів дверний отвір.

- Шон, - сказав містер Сток, - що ти собі думаєш, залишаючи мою косарку на дворі? Негайно забери її. Збирається дощ.

- Так, містер Сток. Вибачте, містер Сток, - Шон вибіг на двір, все ще жуючи.

Ейдан озирнувся на Гроіла. Гроіл присів в одному кутку та зробився твердим та важким. Очевидно, він не хотів, щоб містер Сток бачив його. “Він виглядає - ні за яких обставин”, подумав Ейдан, “ і схожий на один з тих мішків із цементом, яких Шон закопав на клумбі із спаржею”. Ейдан підійшов до Гроіла, витягуючи гаманця з кишені.

- Можеш оберігати це для мене, деякий час? – запитав він.

Гроіл простягнув дивовижно маленьку щільну руку та взяв гаманця.

- Де мені його тримати? – запитав він із тривогою.

- У кишені. Закрий блискавкою одну з кишень, - сказав Ейдан.

Гроіл посміхнувся, як щілина у мішку.

- А, - сказав він. – Так. У мене є блискавки.

Тоді Ейдан згадав, який він голодний. Місіс Сток сказала десять хвилин і бути там. Він протиснувся повз містера Стока та побіг.

- Що трапилося? – сказав містер Сток Тарквіну, як тільки Ейдан пішов. – я щось відчув. Тобі потрібна якась допомога?

- Не зараз. Я з цим розібрався, - сказав Тарквін. – Але попереджую тебе, Стокі, з цього часу ми будемо потрібні Ейдану в максимальній бойовій готовності, ось що він потребує.

Оскільки Шон почав котити косарку до них, містер Сток стурбовано почухав з-за під капелюхом.

- Гаразд. Але я, здається маю наглядати за професором, дійсно.

- Тоді переглянь своє відношення та наглядай за обома, - сказав Тарквін. – Я думаю це терміново.

Тоді прибули Шон та косарка. За Шоном, почав барабанити дощ. Тарквін скривився та поспішив до своєї машини, несучи милицю як гвинтівку та цілком забувши, що у нього лише одна нога.

Глава 12.

Дощ йшов від обіду та ввечері. Ейдан похмуро вийшов із Рольфом у темну, холодну вітальню, все ще бажаючи, щоб Ендрю міг змусити себе придбати телевізора, і роздумуючи що йому самому робити далі. Він тинявся по кімнаті, шукаючи щось – будь-що! – цікаве. Таким чином він знайшов два пакунки від Сташ, які місіс Сток заховала, досить хитро, у купі нот на піаніно.

Один був для Ендрю. Сташ написала на ньому: “Ендрю. Поки що пергаменту немає, але я знайшла це. І будь-ласка, прочитай листи та нотатки, які я поклала в твоєму кабінеті. Гадаю, вони важливі. С.”.

Інший, на радість Ейдана, був йому, і він був великий. Записка Сташ казала: “Ейдан. Оце було унизу коробки. Тобі треба було зачекати. Насолоджуйся. С.”.

Коли Ейдан розгорнув пакунок, він виявив стопку старих коміксів, кожний позначений круглим почерком школяра: “Власність Ендрю Брендона Хоупа. Не викидати.”

- Ей, класно! – сказав Ейдан. Він всівся сам, всадив Рольфа, на подушках найкращого дивану, взяв комікси, включив лампу для читання та приготувався насолоджуватися.

Ендрю повернувся через декілька годин потому, втомлений, роздратований та пригнічений від стояння на вокзалах, чекаючи поїздів. Його першою дією було піти на кухню та приготувати пристойну чашку кави. Спогади про каву місіс Аркрайт все ще були свіжими, і це було боляче. Коли він поставив чайника, то помітив листа посередині кухонного столу, адресованого фігурним, величним почерком. Тут щось, що забере присмак Лондона, подумав він.

Лист був занадто вологий, щоб його можна було прочитати. Ендрю присів із кавою, трохи подумав, а тоді використав різновид того самого способу, яким витягнув свою машину з канави. Поклавши кінчики пальців на вологий конверт, він знову подумав про Ейнштейна, та про час, та про минуле, назад у той момент, коли лист був написаний, коли він був сухий та свіжий. Він запропонував листу повернутися до стану, у якому воно було тоді.

Лист послужливо так і зробив. Через секунду, чи близько того, з’явився великий дорогий конверт, новий та сухий, сухий достатньо, щоб Ендрю розкрив його кінцем ложечки для кави. З нього Ендрю витягнув листа. Таким самим фігурним, величним почерком говорилося:

Містер Хоуп,

Я дізнався, що зараз ви підкупаєте та примушуєте моїх людей переходити на вашу сторону. Припинить це. Якщо ви не припините, це означатиме, що ви підвергнетеся репресіям, коли дозріють мої плани щодо Мелстоуну.

Ваш,

О.Браун.

Вся радість Ендрю від успішного застосування магії зникла у хвилі люті. Як сміє містер Браун наказувати йому таким чином! Який грубий! Він зробив великий ковток кави та лютував. Коли він налив собі другу повну чашку, то трохи охолонув, щоб розмірковувати про кого саме містер Браун думав, коли казав, що їх підкупають. Гроіла та Рольфа, мав на увазі це чоловік, припустив він. Він точно не мав на увазі Охоронця.

- Абсолютний абсурд! – голосно сказав Ендрю. Гроіл все ще був дитиною, і дідусь підкормлював його роками. Багато ж уваги містер Браун приділяв Гроілу, у якого не було ані їжі, ні одягу, допоки Мелстоун Хауз не забезпечив його ними. Те саме стосувалося і Рольфа, який був трохи більшим за цуценя. – Абсурд! – знову сказав Ендрю. Він відкинув листа у сторону та пішов шукати Ейдана.

Ейдан, посміхаючись, подивився на нього, з-за гори коміксів. Рольф підхопився, вскочивши з Ейданових ніг, вертячи хвостом та лестився до Ендрю. Ендрю потер Рольфові шовковисті вуха та відчув себе трохи краще. Ейдан розглядав його якусь мить, а потім сказав:

- Поганий день?

- Так, - сказав Ендрю. – Що ти читаєш?

У відповідь, Ейдан повернув комікс, підписом до Ендрю, та тримав його так. Ендрю нахилився і був вражений побачити свій власний підпис. Він зовсім забув свою колекцію коміксів. Він забув, що зберігав комікси тут, у Мелстоун Хаузі, тому що батьки забороняли йому читати такі речі. Його дідусь не забороняв. Ендрю згадав, що дідусь також читав комікси і насолоджувався ними так само як і Ендрю.

Окрім частин, де йшлося про надприродні здібності, згадав Ендрю. Тоді дідусь починав дратуватися та пояснювати Ендрю, де вони помилилися, і як. “Пес-кулаки, всі види перевертнів не потребують повного місяця, щоб змінюватися”, казав старий Джоселін, згадав Ендрю. “Це лише фольклор, синку. Зазвичай, вони змінюються за допомогою волі”. Після цього, згадував Ендрю, Джосенін інструктував його як правильно, насправді працює магія, не так, як у коміксах; розповідаючи йому так багато речей, що Ендрю сьогодення відчував, ніби отримав звалище інформації. Він почувався досить приголомшеним від кількості, яку зараз згадав. Він недовірливо розсміявся. Він змусив себе забути усе це, спочатку, тому що його мати сказала йому, що це нісенітниці, а потім, коли був старанним студентом, тому що вирішив, що магія не те, що знають дорослі люди. А старий Джоселін, врешті-решт, інструктував свого онука дуже ретельно у всьому, що йому пригодиться, коли він візьме на себе турботу про дідусеве поле-піклування. “Яким я був дурнем!” подумав Ендрю.

Ейдан зосереджено дивився як приголомшена, недовірлива усмішка зросла на обличчі Ендрю. Коли Ендрю нарешті розсміявся, Ейдан розслабився. Тепер він міг повідомити погані новини.

- Сьогодні тут виникли проблеми, - сказав він, - але нога Тарквіна дійсно все ще на місці. Я перевірив. – Він описав свою сутичку із Паком, але не згадав дивний голос у сараї. Це було приватне. – Тож я віддав гаманця Гроілу, на збереження, - закінчив він.

- Добре, - сказав Ендрю. – Я якраз хотів попередити тебе, щоб ти не користувався цим гаманцем. Вони можуть знайти тебе з його допомогою. Тож, після цієї невеликої сутички, тебе не здивує, що вони спостерігали за будинком Аркрайтів у Лондоні. Я теж мав сутичку там. Але, здається, Аркрайти переконали себе, що відіслали тебе, бо ти лякав інших дітей.

- Здорово! - сказав Ейдан. – Я цього і хотів від них

Ендрю вирішив, що зараз не час вказувати Ейдану, що вчиняти так, було поганою магією. Ейдана і так достатньо потрясло, що хтось у Мелстоуні справді хоче його смерті.

- Значить це був ти! – сказав він. – Яке полегшення. Розмовляючи із ними я все дивувався хто з нас божевільний. Але діти знали правду. Я не знав, допоки китайський хлопчик не побіг за мною…

- Генрі Лі, - вставив Ейдан. – Він розумний. Сташ залишила Вам пакунок. Он там, на піаніно.

Ендрю зрозумів, що радий тому, що Ейдан перервав його. Не буде нічого доброго, якщо розказати Ейдану хто його батько – хоча це, подумав Ендрю, пояснювало дивовижний дар Ейдана до магії. Він пішов до піаніно. По дорозі, він зупинився, жестикулюючи біля каміну, якого місіс Сток наповнила дровами, для розведення вогнища. Витягни жмут з вогняного центру Землі, вчив його дідусь, і Ендрю зараз згадав, та змахни його серед розпалення. Вогонь загорівся, блимаючи та потріскуючи.

- Так краще, - сказав Ендрю, піднімаючи маленький пакунок Сташ.

- А Ви можете навчити мене цьому? – запитав Ейдан, коли Рольф бадьоро підбіг до килимка біля каміну та вклався, із вдячністю, перед вогнем.

- Можливо, - неуважно сказав Ендрю. Він відкрив пакунка та на нього нахлинули ще більші спогади. Маленький срібний кулон випав, а за ним струмочком послідував срібний ланцюжок. Він був схожий на дуже декоративний хрест, але оглянувши його, ви виявите, що він більше схожий на дерево, або людину, або на Анкх ^{[ 36]}. Він був, знав Ендрю, дуже потужним. Дідусь змушував його носити це, коли старий Джоселін надягав його, було “трохи проблем із ним у Менорі”.

І зараз було трохи проблем. Ендрю простягнув кулона Ейдані.

- Одягни це, - сказав він. – Тоді ти будеш у безпеці.

Ейдан презирливо оглянув річ.

- Я не люблю франтівство, сказав він. Він скоріше із презирством виявив, що майже усі друзі по футболу носять золоті хрести або срібні талісмани на шиї. – Бабця казала, що талісмани в основному забобони, - пояснив він.

- Забобони, - сказав Ендрю, - це те, у що ти віриш. Вони вірять у це, тож це працює проти них. Візьми. Надягни.

Ейдан згадав свою розмову із дивним голосом. “Кроки були прийняті”, сказав він, “тобою та іншими”. Він бачив, що це має бути нерозумно.

- Окей, - сказав він та неохоче надяг кулон на шию. Як тільки ланцюжок з’явився над його головою, він виявив, що зітхає із почуттям глибокого спокою. Стискаюче, напружене почуття, яке було з тих пір, як тільки з’явився Пак, раптово зникло. – Він працює! – сказав він.

- Так. – Ендрю розслабився. Він налив собі ковточок віскі та сидів, простягнувши ноги до вогню і Рольф витягнувся. Було дуже затишно, мати хроплячого пса біля вогнища – навіть якщо пес не був повністю псом.

Того дня місіс Сток була дуже великодушна та залишила їм гарного соковитого пирога. Дощ припинився, поки вони їли. Після вечері вони були в змозі перетягти коробку із гігантськими бобами до сараю із дровами.

Гроіл чекав на них, скоріше мокрий, обпершись ліктями на дах. Він засяяв, коли побачив коробку та сам підняв її на дах сараю.

- Що ти одягнув? – тривожно запитав він Ейдана, коли витягнув дві жмені бобів. – Це змушує мене відчувати біль.

Ейдан подумав про себе та Тарквінову ногу.

- Це чари, щоб мої вороги вірили у те, що це завдає їм школи, - сказав він. – Це не може зашкодити тобі, бо ти друг.

- А, - Гроіл вкусив великий шматок бобів та стручків. Він жував та думав. – Ти правий, - сказав він після одного з своїх дренажних ковтків. – Це все трюк. Ти все ще хочеш, щоб гаманець був у мене?

- Якщо ти не проти, - сказав Ейдан. – Він у безпеці із тобою.

- Гаразд, - сказав Гроіл. - Може бути весело.

- Що він мав на увазі? – запитав Ендрю, коли вони зайшли у будинок.

- Поняття не маю, - сказав Ейдан, відкриваючи задні двері. Це нагадало йому. Скло. – Я забув, - сказав він. – Я хотів сказати Вам, що у кольоровому склі є обличчя. Я покажу Вам завтра, коли буде світло.

Але Ендрю приніс великого ліхтаря з кабінету та змусив Ейдана стояти на вулиці та світити крізь скло. Ейдан терпляче стояв, чуючи, як Гроіл жує за рогом, поки Ендрю всередині дивився та дивувався. Була ще одна річ, яку йому розказав дідусь, а він її забув. Він лише пам’ятав, що цей вітраж був якимось чином дорогоцінним.

- Воно показує тобі двійників, - казав старий Джоселін. – Але зараз у нас є лише два. –Дійсно, за часів дідуся, Ендрю міг виявити лише два обличчя: Місіс Сток в оранжевому, зліва вгорі, та містера Стока у червоному, справа унизу, і Ендрю ніколи не був певний чи дійсно їх бачить, чи ні. Зараз він міг, дуже виразно побачити шістьох людей, кожен з яких повинен був мати двійника серед народу містера Брауна. Ендрю міг бачити Тарквіна ясніше за всіх, у фіолетовій панелі. Тарквінове обличчя ельфа дивилося на нього з того, що було схоже на шмагаючи гілки дерева, із підвидом бурі позаду. Але Рольф був так само ясний як жовта трава унизу. Тоді Рольф має рахуватися за людину. А із ким він перекликається? Собакою Охоронця? І що щодо Шона, у блакитній панелі – чи то був Гроіл?

Найбільше часу Ендрю провів, дивлячись на туманний образ Сташ, у зеленому, допоки Ейдан не поскаржився, що його руки болять. Ендрю проігнорував його. Дійсно, ця дівчина була дивовижна. Така гарна. Як весняний день…

- Мої руки вбивають мене! – закричав Ейдан. – Цей ліхтар важкий!

Ендрю зітхнув. По переду був ще один день, перш ніж Сташ знову прийде у цей будинок.

- Добре. Тоді вимикай та заходь, - сказав він, дивуючись як збирається пережити завтра.

Наступний день був ясним та яскравим, ніби дощу ніколи не було. Ендрю вирішив проблему, як пережити цей день, сказавши Ейдану за сніданком:

- Бери чоботи та куртку, одразу як закінчимо. Підемо вздовж межі, з того місця де нас зупинив дощ минулого разу. Рольф хоче піти?

Рольф хотів. Енергійний від двох пакетів мюслі, він нетерпляче рвався уперед, допоки вони не дійшли до провалу у дорозі. Тоді, ніс униз, він безпомилково пішов лінією кордону, яку вони якось пропустили, коли заблукали у лісі.

- Яке полегшення, - сказав Ендрю. – Не треба робити зігзаги.

Ейдан трохи похмуро кивнув. Він сподівався пограти у футбол сьогодні. І він зовсім не був певен, що срібний талісман захистить його, якщо будь-яка істота з’явиться. Крім того, він міг чути церковні дзвони, у полях, які закликали людей до Недільного богослужіння, від чого Ейдан почувався винним. Бабця була дуже сувора щодо відвідин церкви. Він боявся, що Бабця би назвала Ендрю безбожним.

Ендрю дійсно став дуже безбожним, коли кордон повернув від дороги до його старого університету та їх шлях був заблокований непроникним трикутником колючого дроту. Рольф повернув назад, скиглячи. Ендрю стояв та лаявся. Ейдан був вражений скільки лайливих слів знає Ендрю.

- Це знову Браун, - сказав Ендрю. - Я знаю!

Це дійсно, здавалося справою рук Брауна. Відповідно до мапи, яку Ендрю сердито розклав на коліні, землі Мелстоун Менора робили велику опуклість на цьому кінці містечка, оточені стіною. Вони могли бачити стіну, крізь котушки колючого дроту, але вони не могли добратися туди, хоча було цілком очевидно, що лінія кордону проходила вздовж зовнішньої стіни, слідуючи за опуклістю.

- Намагається ще забрати землі! – люто сказав Ендрю. – Хай він тільки дочекається, поки з відпустки повернеться мій юрист!

- Це також Ваша земля? – запитав Ейдан.

- Ні. Це справа принципу і я заперечую! – сказав Ендрю крізь стиснуті зуби.

Ейдан був спантеличений.

- Хіба містер Браун не з тих, які не користуються залізом? – запитав він.

- Так, - огризнувся Ендрю.

- Тоді, - сказав Ейдан, - з чого зроблений колючий дріт?

Ендрю глянув на нього.

- Яке зауваження, - сказав він трохи згодом. – Можливо це все ілюзія. Давай спробуємо протиснутися.

Вони спробували. Все чого вони досягли, це порвана куртка Ендрю та нещасне скиглення Рольфа весь час, поки вони робили спроби. Чи то колючий дріт був ілюзією, чи, як запропонував Ейдан, просто зроблений з цинку чи чогось такого, досить непроникного, як він і виглядав.

- Підемо додому по дорозі, - з відразою сказав Ендрю. – Мені треба подумати про це, перш ніж він не оточив весь Мелстоун колючим дротом.

Вони попленталися назад по асфальту та прийшли до Мелстоун Хаузу голодними, взмокшими та злими. Єдиним, хто хоч віддалено, був щасливий виявився Рольф. Після ланчу, він радісно повів Ейдана до містечка на футбольне поле, де Ейдан отримав сатисфакцію за першу половину дня, а Рольф зник на полях поруч, переслідуючи кроликів. Ендрю решту дня заспокоював себе грою на піаніно та кажучи собі, що він думає зробити із посяганнями містера Брауна. Насправді ж, він не мав найменшого уявлення, що робити. Він вирішив, що запитає Сташ, коли вона завтра прийде.

Того понеділка вона впорхнула, одягнута у інше зелене плаття, із бісером навколо високої талії. Здавалося, вона була антидотом від всіх проблем Ендрю.

- Ти вже прочитав ті листи? – бадьоро запитала вона його.

- Ні, мені треба було поїхати у Лондон, - сказав Ендрю. І… е.. ще були інші справи.

Ейдан уважно подивився на обличчя Ендрю та вислизнув, із кулоном на шиї, спочатку він поганяв полями із Рольфом, а потім - по футбольному полю. Ендрю ледь помітив, що хлопчик пішов.

- У тебе є якась ідея, що я можу зробити із містером Брауном? – запитав він Сташ. – Спочатку від захоплює половину мого лісу, а потім здається, ставить колючий дріт вздовж кордону мого поля-піклування.

Сташ подумала.

- Я не знаю, - сказала вона. – Я не знаю як ви ведете справи з цими людьми. Вони такі дивні. Але я маю намір закінчити із другою коробкою сьогодні, і з третьою, якщо буде час. Гадаю ми повинні знайти пергамент. Тато казав мені про проблему у суботу і як він вважав, що втратив ногу знову. Він вважає, що погляд на цей контракт, чи що воно таке, можливо допоможе розібратися. І знайди час, щоб прочитати ті листи. Вони тебе здивують.

Вона упорхнула до кімнати із коробками, за мить перед тим, як прийшла місіс Сток.

- Чудова погода, - оголосила вона, вручаючи Ендрю сьогоднішній часопис. – Якщо вона протримається, то якраз підійде до Фестивалю в суботу. Я відіслала Шона продовжувати прибирати сарай, правильно? Мали гарну поїздку у Лондон, так? Зауважте, я все ще не задоволена через ту інтермедію, яку вигадала Тріксі. Я думаю це дійсно непристойно. Чому вона не може продавати старий одяг зі мною, як минулого року?

Її перервав містер Сток, із дійсно масивною коробкою, яку він бахнув напроти задніх дверей, щоб привернути увагу Ендрю. Ендрю одразу ж підскочив, що відчинити двері. Зараз він знав, що вітражне скло було навіть цінніше, ніж він думав. Цього дня містер Сток не сердився на когось конкретно, але від відбирав овочі, які не підходили за стандартами для Фестивалю, і він не знав що ще можна з ними зробити. Коли він проніс коробку повз Ендрю, Ендрю побачив мішанину негабаритних кабачків, колосальну картоплю та лозу з томатів, схожих на м’ясисті крикетні м’ячі. Він залишив місіс Сток розбиратися із ними та втік до свого кабінету.

Сташ поклала кілька пачок листів поруч із комп’ютером, дбайливо позначивши. “Фінанси”, прочитав Ендрю, на першій пачці. “Ніколи не знав, що він був членом Ллойда” ^[37]. На другій було: “Листи від колег-окультистів”, в основному технічні. Третя пачка “П’ятдесят років переписки від Ейданової бабці!”. Ендрю відніс їх до вітальні та всівся читати там.

Плани місіс Сток, яка сьогодні знову вирішила переставити піаніно, щоб не казав Ендрю, були повністю зірвані, оскільки вона знайшла його там. Вона помстилася Ендрю, широко відчинивши французькі вікна та кажучи, виходячи:

- Я думаю ви занадто старий, щоб читати комікси! – Тоді вона пішла до кабінету Ендрю, бурмочучи, - Нарешті я зможу витерти пилюку з цього комп’ютала! - Вона приступила до сіяння хаосу та нанесення каліцтва, складаючи папери в акуратні, випадкові купи, кидаючи брошури в стару коробку, яку вона знайшла там та вкладаючи кожну книгу, яку змогла віднайти, до шафи, де Ендрю ніколи їх не знайде. Нарешті, вона витерла комп’ютер важкою рукою. Машина була вимкнена, але все рівно виказала протест у дзижчанні та гудінні.

- Я тут ні до чого, - оголосила місіс Сток. – Я його ніколи не торкалася. У своєму власному світі!

У вітальні, Ендрю із зацікавленням виявив, що першого листа Ейданова бабця написала дідусю п’ятдесят років назад. У ньому говорилося:

Шановний Джоселін Брендон -

Чи можу я взяти на себе сміливість? – ми така розділена родина – мої батьки посварилися із Вашими батьками – а потім вони посварилися зі мною через те що я стала співачкою - але здається немає причин чому ми з Вами не можемо бути друзями – Я щойно отримала поле-піклування тут у Лондоні і було би великим благом для мене якщо Ви змогли консультувати мене іноді – мені сказали що Ви найкращий окультист у країні – Якщо Ви не хочете признавати мене я зрозумію – але я сподіваюся що цього не трапиться.

Ваша з надією,

Адела Каін (уроджена Брендон)

Ендрю голосно розсміявся. Хоча частково причиною сміху була дивна пунктуація Адели, в основному сміх був викликаний задоволеним здивуванням. Зовсім випадково він не збрехав Аркрайтам, або не так багато, як думав. Адела Каін дійсно була далекою родичкою, і також родичем, звичайно ж, був Ейдан. Це означало, що Ейдан мав повне право залишитися жити тут, так само як Ендрю мав повне право розпитувати Аркрайтів про нього. Добре! Подумав він, приступаючи до наступного листа.

Очевидно, старий Джоселін – якому тоді мало бути за п’ятдесят і який не був таким уже і старим – надіслав Аделі душевну відповідь. Її наступні десять листів, розкиданих на декілька років, були повні дружніх запитів про поради, або вдячності Джоселіну за його допомогу. Після цих листів, у свою чергу, Адела дала пораду. Якщо цей Ваш жахливий містер Браун, про якого говорилося, дійсно з тих, хто не використовує залізо, звертайте увагу що саме він насправді говорить – вони обдурять вас якщо зможуть – ці люди – але вони також досить недбалі – вони залишають лазівки і Ви також можете часто надурити їх.

Наступні два листи були на сумній ноті.

Мій дорогий Джоселін –

Дякую за Ваш люб’язний лист щодо смерті мого коханого чоловіка Гаррі Каіна – я жахливо за ним сумую – але я маю взяти себе в руки – у мене є маленька дочка Мелані про яку я маю дбати – Ваша Адела.

Дивно, ніяково подумав Ендрю. Це було схоже на підглядання за чужими почуттями.

Він ще почитав листи…і як Ви відноситеся до вуду? – Я би не набридала – але деякі з їхніх богів зараз ходять моїми вулицями…та…я не знаю що є в її любовних зіллях – я лише знаю одна бідолашна дівчина вбила себе…І тоді раптом…Щодо особистої поради – як я знаю у Вас також є дочка із якою Ви не ладите – які у мене справи із Мелані? – їй зараз п'ятнадцять і здається вона не відчуває нічого окрім надутого презирства до мене…

Ендрю струсонуло, бо, здавалося, історія не для його очей. Адела казала про його власну матір. З дати цього листа, було очевидно, що це було значно пізніше того часу, коли його мати перестала спілкуватися із Джоселіном. Ендрю ніколи не знав через що трапилася їх остання сварка. Він був вище таких речей тоді, важко працюючий та амбітний студент, нестямно навчаючись над докторською… А, так! Це має бути близького того часу, коли у нього був раптовий сліпучий погляд на справжню природу історії, одкровення, яке привело його до рішення написати книгу, яку він зараз і намагається написати…Але, повернемося до листів.

Мелані часто згадувалася у листах. Вона прийшла додому п’яна. Вона прийшла додому накачана психотропними речовинами та їй ще повезло, що Адела завадила її арешту за їх торгівлю. Вона весь час ображала мати, будь-якими способами, якими могла. Адела благала поради майже у кожному листі. Ендрю б назвав Мелані абсолютного поганою – крім того, що більшість образ Мелані були дуже схожими на ті, які його мати казала про Джоселіна. Забобонний допотопний старий! Було дуже знайомими, і також Ха ха! Мій батько вірить у фей, тупий старий дурень!

Можливо Адела просто не розуміла Мелані, будучи занадто вимогливою до неї, так само як, Ендрю завжди підозрював, Джоселін не розумів його мати та змусив її вирішити робити завжди всупереч, у всьому. Бунтівниці, обидві.

Тоді прийшов лист тринадцятирічної давності, коли Ендрю навчався у Франції, і, скоріше, не був на зв’язку із дідом.

Дорогий Джоселін –

Дякую – я привезу Мелані до Вас сама – але я не залишуся – У Вас не буде нагоди розібратися із нею, якщо я залишуся – молюся щоб Вам вдалося – прибуваю у Мелтон о 14.15 – З вдячністю Адела.

“Значить Мелані насправді була тут!”, подумав Ендрю. “Цікаво чи це допомогло. Чекайте. Тринадцять років тому?”

Звичайно ж, у наступному листі йшлося: Так, Мелані вагітна, я боюся – вона наполягає, що це не моя справа – але з інших речей які вона каже я підозрюю що батько це той ваш одіозний містер Браун –ні-ні- це не Ваша вина – як Ви можете заборонити дівчині гуляти Вашим лісом – я знаю який він підлий – і я знаю Мелані…

Почуваючись так, ніби він підглядає, більше ніж коли-небудь, Ендрю прогортав листи – а може радше так, ніби він винувато заглядає у кінець детективної історії, щоб подивитися хто вбивця, за що він завжди відчував сором. Мелані втекла від Адели, повністю зникла на декілька років, і повернулася додому, помираючи від раку… і дитя – вона назвала його Ейдан тому що вона каже що лише правильні люди зможуть назвати його правильно – і Ейдан має бліх та воші – Джоселін – Я не певна що зможу впоратися!...

Ендрю тільки-но прочитав цей крик відчаю, коли Сташ постукала у двері та проспівала:

- Можу я увійти, Ендрю?

- Так, звичайно, - сказав Ендрю поклавши листи.

- Дякую, - сказала вона, не з дверей, а з відкритого французького вікна. – Нас треба запрошувати, ти знаєш.

Вона не була Сташ.

Глава 13. © June 2013 translated 69

Вона не була Сташ, хоча і була надзвичайно на неї схожа. Вона була вдягнена у довгу, сукню, яка розвивалася, такого ж зеленого кольору, як і сукня, яку сьогодні одягнула Сташ. Її волосся було яскравішого, ніж у Сташ, золотого кольору і звивалося довгими локонами по плечах. Її очі були величезні та зелені, злегка похилі, яскравіші ніж у Сташ, і коли вона посміхнулася Ендрю, він на якусь мить відчув запаморочення, як іноді бувало, коли посміхалася Сташ. Вона була гарна. Вона не була Сташ, але так на неї схожа, що Ендрю одразу ж зрозумів, що вона має бути двійником Сташ у народі, який не використовує залізо. Він зірвав окуляри та знову подивився, коли вона, виляючи, підійшла до нього. Вона була одягнена у величезний шар гламуру, схожого на товстий макіяж по всьому тілу, але вона все одно була гарна та дуже схожа на Сташ.

“І навіщо їй потрібно стільки гламуру?”, роздратовано подумав Ендрю.

- І хто ви? – запитав він її.

Вона підійшла та оперлася на піаніно у позі, яка показувала усі її вигини. Ендрю це найбільше нагадувало співаючу зірку п’ятдесятих. “Гламурна дівчина”, подумав він. Низької якості.

Кімната наповнилася її парфумами, густими та п’янкими, як цвітіння у травні, із відтінком манго. Її голос, коли вона заговорила, зараз був майстерно хрипким, із усмішкою у ньому.

- Я королева Тітанія, звичайно ж, - сказала вона. – Любий. – Вона послала йому повітряного поцілунка зі своїх прекрасних рожевих губ.

Ендрю здригнувся.

- Тоді йдіть геть, - сказав він. – Я зайнятий.

Вона надула свої прекрасні губки.

- Любий, ти не можеш мене відіслати, не дізнавшись навіщо я тут!

- Я знаю, - сказав Ендрю. Ви хочете Ейдана. – “І”, подумав він, “це просто вдача, що Ейдан бадьоро пішов гуляти із Ролфьом”. Він схрестив пальці на руці, яка все ще тримала листи Адели Каін та молився, щоб Ейдан залишався далеко, далеко від цієї кімнати.

- Звичайно, я хочу його, - сказала вона. – Ти мене звинувачуєш? Цей хлопець єдине, що я можу протиставити моєму чоловікові. Я не скривджу Едріана. Я просто заберу його, досить ласкаво, і заховаю десь, де Оберон ніколи його не знайде. Оберон вб’є його, якщо знайде, розумієш.

Вона, пливучи, підійшла до Ендрю, дивлячись на нього цими великими зеленими очима. Він міг відчувати, як гламур вкриває його хвилями. “Не панікувати!”, подумав він. Дівчата-студентки часто пробували на ньому такі речі. Ендрю знав, що у нього була репутація дуже черствого наставника. Вони приходили до нього зі своїми не написаними ессе, у ефектному куцому одязі, і плакали, і корчилися, і дивилися закоханими очима, і підлещувалися, а йому вдавалося залишатися досить байдужим до цього всього. Він повинен бути добрим у таких справах.

Він виявив, що відступає у кут дивана.

- Чому ваш чоловік збирається вбити Ейдана? – радше відчайдушно, сказав він.

- Тому що Оберон не буде тут королем, коли його син знає хто він, - мрійливо сказала Тітанія. – Вони кажуть, що старий король зник тоді. Природно, що Оберон хоче і далі існувати. Тож ти бачиш, що мені потрібен Едріан, так, любий? Оберон зробить усе що я попрошу, якщо у мене буде хлопець.

Вона підійшла ближче. Задушливо-вологий, квітковий аромат, який йшов від неї, змусив Ендрю засунутися ще далі у кут дивану, відчуваючи, ніби він задихається у травневому дереві. Чи може у сильно ароматизованій ванній. Він спробував відволікти її.

- Я припускаю, - сказав він, - що Мейбл Браун, чи як її звати, хоче того самого що і ви?

Здавалося, це трохи відволікло Тітанію.

- О, Маб! – сказала вона, надувши губки. – Маб просто хоче, щоб Оберон знову взяв її за дружину. Вона така неотесана! І вона дозволила собі так розповніти! Дійсно дивно, і що Оберон знайшов у ній.

- А що Маб збирається зробити із Ейданом? – запитав Ендрю, намагаючись відволікти Тітанію, на межі своєї винахідливості. Чому місіс Сток не прийде сюди пересунути піаніно? Чому містер Сток не може з’явитися у французькому вікні із іншою коробкою овочів? Чому не може хто-небудь прийти?

Тітанія знизала своїми гарними плечима та продовжила знову, після того як знизала плечима.

- О, тьфу! Хто знає що дурна Маб хоче зробити! Вбити дитину, можливо, як тільки отримає, що хоче. Але я остання дружина Оберона. Це має право забрати Едріана, розумієш?

- Ні, не розумію, - сказав Ендрю.

Зараз Тітанія підійшла настільки близько, щоб покласти одну руку на підлокітник дивану, а іншу на його спинку. Вона нахилилася над Ендрю, загнаного у його кут. Густі хвилі її парфумів томно прокотилися по ньому. Він виявив, що йому важко дихати. Чорт! Її запах призведе його до астми! У Ендрю не було приступів астми з часів, коли він був хлопчиком. Він забув які вони неприємні.

- Ну, давай, Ендрю Хоуп, - дихала Тітанія. – Віддай мені Едріана. Ти не пошкодуєш.

Ендрю подивився униз на її декольте і угору, на її рожеві, надуті, губки і на сяючі золоті локони, що бовталися біля його носа. Він зараз знав, що вона робить і він знав чому. Він знав, що це був підхід, перевірений часом, але проблема із цим стародавнім методом була у тому, що він працював. Незважаючи на знання, незважаючи на астму, Ендрю міг відчути, що починає піддаватися заклинанню Тітанії. Він збирався віддати їй Ейдана, навіть лише для того, щоб позбутися її.

- Е… Я так не думаю, - зумів сказати він.

- Ось! – сказала Тітанія, блискуче посміхаючись. – Ти збираєшся віддати мені Ендріана зараз же. Так? – вона нахилилася ще, щоб поцілувати його…

І увірвалася Сташ, розмахуючи складеним пергаментом із великою чорною печаткою.

- Ендрю! Я знайшла його! Дивись! – Вона зупинилася та витріщилася та Тітанію, яка нахилилася над Ендрю. – Ти хто? Що відбувається?

Тітанія отруйно озирнулася. Якусь мить її обличчя зовсім не було гарним.

- Йди геть, жінко, - сказала вона Сташ.

- Ні, не йди, - сказав Ендрю. Він ніколи у житті так нікому не радів. Сташ була чиста та сучасна та прямолінійна. Поруч із нею, Тітанія виглядала літньою та гидотною та кричущою. – Це, - сказав він, - королева Тітанія. Вона хоче Ейдана.

- Вона не може його забрати, - сказала Сташ. – Вона може просто піти.

- О, ні, - солодко сказала Тітанія. – Він запросив мене, люба, і я залишуся тут.

- Я думав, що то був твій голос, - пояснив Ендрю.

- Я так і хотіла, - промуркотіла Тітанія. – Я піду лише тоді, коли ти даси мені Едріана.

- Ні, якщо це від мене залежить! - сказала Сташ. – Ти забираєшся звідси зараз же! – Вона відкинула пергамент у бік та побігла до Тітанії.

Тітанія, абсолютно не готова, слабко виставила руки проти Сташ. Сташ відмахнулася від її рук, схопила Тітанію за одне плече та за жменю золотого волосся і потрясла її. І потрясла її.

- Як ти смієш прокрадатися сюди! – сказала Сташ крізь зуби, трясучи. – Як ти смієш спокушати Ендрю! – Трясіння. Трясіння. Маленькі казкові коштовності почали висипати з Тітанії та котитися по килиму.

- Відпусти мене! – верещала Тітанія, із червоним обличчям і майже не по-королівськи. – Я наказую тобі відпустити мене негайно!

- Навіть не смій надавати мені накази! – прогарчала Сташ, так само із червоним обличчям. Вона відпустила волосся Тітанії, щоб вдарити її по голові. Тітанія закричала та стала робити спроби захиститися.

Ендрю скористався можливістю вискочити з кута дивану, але зробивши це, не був певний, що робити далі. Сташ та Тітанія кружляли та хиталися по кімнаті, у кожної руки занурені у волоссі іншої, Тітанія молотила, а Сташ гамселила. Все, що міг робити Ендрю, це ухилятися. Тітанія весь час намагалася накласти закляття на Сташ. Ендрю відчував кожну спробу, як важкий запашний порив. Але, як тільки Сташ відчула порив чаклування, Сташ вдарила Тітанію знову та змусила зупинитися. Магія та маленькі бусинки тріщали по кімнаті, від, із високою талією, Сташиної, так само, як і від сукні Тітанії. Ендрю відчував, що повинен сказати: “Леді, леді!”, та змусити їх зупинитися, але вони стали двома фуріями, що кричали та билися, і зовсім не звертали на нього уваги. Він відчайдушно ухилявся, хрумкаючи маленькими бусинками під ногами та задихаючись у смоку запашної магії, допоки не стало зрозуміло, що Сташ перемагає. Вона була сильніша за Тітанію і знала більше про бої. Вона заломила руку Королеві Фей та підвела її до французьких вікон. Там Сташ, буквально, викинула Тітанію геть. Ендрю побачив як Тітанія пливе по повітрю та приземляється, із глухим стуком, на траву.

- Забирайся геть та тримайся подалі! – прокричала Сташ. – І не смій переступати цей поріг знову! – Коли Тітанія підповзла до її ніг, Сташ двічі топнула по порогу. – Ти, дешева повія! – додала вона, коли Тітанія почала кульгати геть. Вона тупнула третій раз. – Ось. – Сташ повернулася до Ендрю, струшуючи пил з долонь.

- Гадаю, вона ймовірно, досить дорога повія, - сказав Ендрю, намагаючись не розсміятися.

Сташ була не в настрої для жартів. Хмурий вигляд зростав на її почервонілому обличчі і вона агресивно відкинула волосся назад.

Ендрю розсміявся та обійняв її.

- Дякую, - сказав він. – Яка ти чудова дівчина! Вийдеш за мене?

- Так, будь-ласка, - сказала Сташ і також обняла його. Вони дивилися один на одного, зачаровано. Природно, місіс Сток вибрала саме цю мить, щоб увійти, кажучи:

- Я повинна прибирати тут, трохи часу сьог…О! – Вираз на її обличчі був сумішшю шоку, злості та страху втратити роботу. Вона уїдливо запитала, - Я чую весільні дзвони, чи це просто ігри?

Ендрю, із поспіхом, сказав:

- Так, місіс Сток. Весільні дзвони. Будьте першою, хто нас привітає, будь-ласка. І звичайно, ми сподіваємося, що ви продовжуватимете працювати у нас, як завжди.

- Хм, - відповіла місіс Сток. – Ніякої користі, вона буде виконувати домашню роботу!

- Правильно, - щасливо погодилася Сташ. – Я все залишаю на мого тата.

- І можливо, ви зможете почекати до другої половини дня, щоб прибрати тут, - додав Ендрю. – Сташ і я збираємося поїхати у Мелтон, щоб купити кільце та домовитися щодо ліцензії.

- Тоді, добре, - непривітно сказала місіс Сток та вийшла.

- О, Боже, - сказав Ендрю.

- Вона оговтається, - сказала Сташ. – Не хвилюйся.

Трохи пізніше, Ендрю сказав:

- Ти читала ті листи від Адели Каін? – Сташ кивнула на його плечі. – Тоді ти знаєш, що Ейдан насправді є далеким кузеном…

- Кузеном у четвертому поколінні, - сказала Сташ, яка дізналася про це декілька днів назад. Вона зойкнула та відстрибнула від Ендрю. – О, Святі Небеса! Я прийшла сказати тобі, що знайшла той пергамент! Куди він подівся, чорт візьми?

Вони шукали. Спочатку, вони ніде не могли його знайти. Вони знайшли багато бусинок, деякі з них були, безумовно, з дорогоцінного каміння. Сташ черпала їх та кидала у вазу задля схоронності.

- Краще відвезти їх сьогодні до ювелірів у Мелтоні, - сказала вона, коли Ендрю знайшов пергамент під кріслом.

Він був у жалюгідному стані, такий же пом’ятий, як використаний паперовий носовичок. На якомусь етапі боротьби, Сташ, чи Тітанія тупнула своїм підбором-шпилькою у середину чорної печатки та розламала її. Вона впала, коли Ендрю спробував розгладити пергамент, та стала чорними крихтами, які розсипалися по килиму.

- Не звертай уваги, - сказала Сташ. – Що там говориться?

Вони нетерпляче нахилилися над пергаментом. Він був датований 1809 роком. Перша частина була написана чорними, квітучими буквами, які Ендрю пам’ятав з листа від містера Брауна. Там говорилося:

“Я, Король Оберон, налаштований братися за безпечність проживання у цьому магічному анклаві Мелстоун Хаузу, наказую та велю Джошуа Брендону, власнику та хранителю вказаного анклаву, продовжити його поле-піклування, щоб охоплювало мене та все моє, на всі часи, поки ця Наша печатка залишатиметься незламаною. Вказаний Джошуа Брендон цим погоджується, тримати моє вторгнення у секреті від світу та від моїх дружин. Також він погоджується забороняти або знищувати будь-яких Двійників мого народу, які можуть виникнути внаслідок витоку Нашої магії у його поле-піклування. Я також наказую йому найбільш суворо, прикрити зачароване скло на даху його Каплиці і залишити вказану Каплицю занедбаною, під страхом покарання, від мого крайнього незадоволення.

Підписано у цей день Середини Літа 1809.

Оберон Рекс ^{[ 38]}”

Декілька рядків нижче, було написано більш звичним, великим, чорним та, схожим на сердитий, почерком.

“Я, Джошуа Брендон, Маг та власник Мелстоун Хаузу та його поля-піклування, погоджуюся на вищевикладене, лише до тих пір, коли чорна печатка Оберона не зламається.

Підписано,

Джошуа Брендон, есквайр.”

Цікаво, що у круглому, блідому місці, де була печатка, цим самим почерком було додано:

“Це було підписано під примусом. Ти, мій нащадок, зараз можеш бути вільним від угоди. Д.Б.”

Ця частина була свіжою, ніби щойно написана. Коли Ендрю провів по ній пальцем, то міг сказати, що Джошуа зробив напис невидимим, до того моменту, поки печатка не трісне. Немає сумнівів, що містер Браун схилився над ним, чекаючи, щоб поставити печатку, одразу ж, як Джошуа підпише угоду.

- Уф! – сказав Ендрю. – Як добре, що печатка зламалась! Здається, я ослухався його у всьому. Як гадаєш, що він зробить?

- Давай подивимося, може щось дізнаємося, - сказала Сташ, витягуючи сьогоднішній часопис з-під суміші листів Адели Каін та старих коміксів Ендрю.

Вони нахилилися над сторінкою із результатами скачок. Переможцем першого забігу у Понтефракті була Напарниця Королеви. Це так вразило Сташ та Ендрю, що їм стало смішно і вони ледь зауважили, що другим прийшов кінь Захід У Відповідь, а слідом Провінційний Ярмарок. Вони все ще сміялися над тим, наскільки точною була Напарниця Королеви, коли Тарквін просунув голову у двері.

- Сташ, - з тривогою сказав він, - що ти накоїла? Ти в порядку?

Сташ розповіла йому, закінчуючи:

- Тоді Ендрю попросив вийти за нього і я сказала - так.

Тарквін був у захваті.

- Я не міг сподіватися на краще! – казав він, не один раз, і помахав милицями у повітрі та міцно обійняв дочку. Коли він трохи заспокоївся, то сказав, - Ну, тоді давайте поглянемо на контракт.

- Не стільки контракт, - сказав Ендрю. – Скоріше, набір наказів.

Тарквін перечитав пом’ятий пергамент декілька разів.

- Ось, таке воно, - сказав він. – Цікаво, що він зробив бідному чоловікові, щоб той підписав. Мабуть, узяв дітей та дружину у заручники. Здається таким чином. Ейдан у безпеці?

- Сподіваюся, - сказав Ендрю. – Я дав йому досить потужний талісман і він пообіцяв одягати його. Але я все ще хочу знати, Тарквін, чому так важливо для …е… містера Брауна, щоб двійників не було у містечку.

Тарквін потягнув себе за бороду, обмірковуючи.

- Гадаю, - сказав він, - якщо ми матимемо їх достатньо, це схилить баланс сили до нас, людей – або, принаймні зробить дві сторони рівними. Кольорове скло у вашому сараю, здається, показує, що речі рухаються у цьому напрямку. Брауну це не подобається.

- А чому мій сарай такий важливий? – запитав Ендрю.

Тарквін був задоволений.

- Це, гадаю, я знаю. Ваш Шон та його двійник разом працюють у ньому, так? Це робить їх працю міцнішою, ось так. Воно старе, те місце, значно древніше за старого містера Брендона та цього бідолахи Джошуа, який підписав ту угоду. І, як на мене, як я бачив з того різьблення на стінах, воно належить – ну – скажімо до тих сил, яким навіть ті, хто не використовує залізо повинні вклонятися. На мою думку, все Ваше поле-піклування належить тій силі, дійсно. Тож, Браун каже накрити скло та нехай будівля розвалиться у руїни і жоден з Брендонів не може нікому поскаржитися. Браун може робити що хоче, ось що він може. Це має сенс? – Ендрю кивнув. Тарквінове обличчя осяяла нова здогадка. – Ваш дідусь ніколи не казав як викликати цю силу? – запитав він.

Ендрю дивився у серйозні мигаючі очі Тарквіна та намагався повернутися у ніч суботи, коли вид його власного підпису на коміксах, яких читав Ейдан, нагадали йому так багато. Це було не легко. Його розум весь час звертався до Сташ, до милої, владної, розумної Сташ, із якою він збирався одружитися. Він взяв її за руку. Тоді стало легше. Він міг тримати її, а розум нехай працює.

Нарешті прийшла пам'ять. “Ти кажеш рядок старих слів”, сказав йому Джоселін, “на мові, якою більше не розмовляють.”. Зараз Ендрю міг бачити дідуся, який стояв спиною до вогню у цій самій кімнаті, повільно повторюючи дивні склади, один за одним. Він майже відчував, що дідусь тут, у цей момент дивиться на нього, прагне, щоб Ендрю згадав. Ендрю був у Ейдановому віці у той час і він знав, що ніколи не запам’ятає ці слова. Тож він записав ті слова внизу, дивний звук за дивним звуком на…на… на… На чому він записав? На чомусь, що було у його руці. Звичайно! На одному з коміксів!

Ендрю відпустив руку Сташ та пірнув, щоб зібрати комікси які, спочатку Ейдан, а потім Сташ і Тітанія, розкидали по кімнаті.

Глава 14.

Ейдан був наляканий і пригнічений, коли дізнався, що Ендрю та Сташ збираються скоро побратися. І не допомагало, знання, що все до цього йшло.

Новину йому кисло розповіла місіс Сток, коли Ейдан та Рольф прибігли на ланч. Місіс Сток прямо не сказала: “Вони не хочуть, щоб ти тут жив”, але Ейдан знав, що вона це має на увазі. Він дуже сильно намагався бути таким же люб’язним, як Шон. Шон сяяв. Він узяв руку Ендрю та потряс її, вгору та униз, угору та униз, а зачіска його блищала.

- Добре, - сказав він. – Дуже добре, Професор.

Ейдан ледь вичавив:

- Вітаю! - перш ніж Ендрю та Сташ відбули до Мелтону, Сташ стискала лякаючу вазу, яка, вона сказала Ейдану, була дуже цінною. Ейдан трохи поблимав. Враження було, що це звичайна та потворна ваза, але він припустив, що Сташ знає краще про що каже.

Решту дня Ейдан тинявся із Рольфом поблизу будинку, з тривогою розмірковуючи що буде із ним тепер. Він не міг повернутися до Аркрайтів. Він влаштував так, що вони його не хотіли. Думаючи про це, Ейдан радше бажав, щоб він міг тоді придумати інший спосіб, щоб вони не шукали його, він спробував, і ось що сталося. Тим часом, він намагався уникати місіс Сток, яка була у своєму найгострішому настрої, та триматися подалі від містера Стока. Містер Сток виглядав як кіт, що тільки-но з’їв вершків. Сташ була його племінницею та він надзвичайно пишався нею. Містер Сток знав, що він розпочав це, відвідавши Тарквіна, у той день. Він навіть насвистував, коли відбирав іншу велику коробку бракованих овочів.

Також не було і футболу, який міг відволікти Ейдана. Футбольне поле заповнювалося наметами та пильними вантажівками, завантаженими механізмами для ярмарку. Де раніше Ейдан та його друзі грали у футбол, урочисто ходили люди, ставлячи позначки для різних місць, які огородять мотузками для різних змагань. У будь-який інший час, Ейдан був би дуже зацікавлений та схвильований суботнім Фестивалем, але не зараз. Поле стало ще одним місцем, якого слід було уникати.

Вночі не з’явився Гроіл, що додало Ейдану ще більше смутку. Ендрю, якому допомагали Сташ та Ейдан, завалив дах сараю для дров бракованими овочами, але вони все ще були там, наступного ранку.

Того дня Ронні Сток терміново потребував Сташ. У Ендрю було дуже сильне бажання сказати тому чоловікові, що він потребує Сташ навіть більш терміново, але зрештою він міг відпустити її до стаєнь із новесеньким смарагдовим перснем, який мерехтів на її елегантному безіменному пальці. Коштовності Тітанії виявилися надзвичайно дорогими. Коли Сташ не було поруч, Ендрю почувався майже так само засмученим як і Ейдан. Він твердо переключив свій розум на інші термінові речі. Він міг засісти за свою книгу, але його комп’ютер знову зависав, можливо через візит Тітанії. В будь-якому разі це не було терміново, принаймні не настільки терміново, як Ейдан, якому конче потрібні були пояснення. Ендрю та Сташ мали довгу розмову про Ейдана. Сташ наполягала, щоб Ендрю сказав Ейдану у якому він становищі.

- Я знаю як це, коли тримають у темряві, - сказала вона. Тож Ендрю вирішив з’ясувати все із Ейданом, коли вони продовжать досліджувати кордон. Це також було терміново. Це доводило б, що поле-піклування належить Ендрю, а не містеру Брауну.

_ Надягай чоботи та візьми Рольфа, - сказав він Ейдану. – Сьогодні ми знову підемо вздовж кордону.

Ейдан апатично погодився. Йому хотілося вдарити Рольфа за те, що той був такий радий пригоді.

Вони пройшли по містечку та почали зі стаєнь – звідки ж ще, якщо Сташ поблизу? - з місця біля воріт Гранжу, де кордон повертав, щоб пройти позаду іншої частини містечка. Погода була якраз для прогулянки, не занадто спекотна, не занадто холодна, лише тільки натяк на дощ висів у повітрі. Ендрю та Рольф цінували це. Ейдан – ні. Він почувався більш нещасним, тому що перший відрізок означав, що вони точно вчиняють порушення. Кордон крутив у садах Гранжу, направо по куту клумби із трояндами, та по газону, перед зануренням у гай декоративних дерев. Ейдан не був щасливий через це, ні трохи, допоки вони не прийшли до турнікету за деревами, де випустили Рольфа у поля та пустирища на іншій стороні. Рольф виразив схвилювання:

- Тявк! – та вирушив, носом униз, по лінії кордону.

Тоді єдиною проблемою залишалося лише поспівати за Рольфом. На щастя, Рольф це розумів та час від часу повертався до них. Поки вони посилено працювали, поспішаючи за далекою золотою фігурою Рольфа, Ендрю почав обережно пояснювати Ейдану.

- Що? – сказав Ейдан. – Ви маєте на увазі, я Ваш кузен?

- Безсумнівно, - запевнив його Ендрю. – Віддалений, але це означає, що у мене є повне право залишити тебе жити із нами. Принаймні, більше ніж у Аркрайтів. Сташ збирається подивитися, що ми можемо зробити, щоб усе було офіційно – чи усиновити тебе, чи стати твоїми офіційними опікунами. Ймовірно, мені слід одружитися, перш ніж я зможу усиновити тебе. Все гаразд? Ти не проти?

Чи він не проти! Ейдан відчув, що його обличчя розтягується у посмішку, яка сяяла ширше, ніж будь-яка у Шона.

- Дякую! – спромігся сказати він. Було так, ніби тяжка вага була зрушена важелем з його спини та з середини голови. До нього прийшла така легкість, що він почав йти все швидше та швидше, все ще сяючи. Можливо, думав він, він зможе умовити Ендрю, що телевізор у кімнаті із коробками йому не заважатиме. А сидіти можна на кріслі-мішку. І він подумав, що зможе умовити Сташ дозволити йому мати мобільний телефон, якщо він візьметься за це обережно. О, радість!

Тепер вони піднімалися на пагорб, серед кущів дроку. Ейдан йшов так швидко, що Ендрю намагався поспівати за ним. Він був значно більше, ніж трохи, збитий з дихання, коли казав наступну порцію пояснень. “І шість місяців назад”, думав Ендрю, “я би не повірив у жодне слово, яке я кажу зараз! Кажучи хлопчику, що його батько Оберон і що батько намагається вбити його. Може я занадто сильно шокую його?”.

Ейдан був все ще занадто щасливий, щоб відчувати сильний шок. Зрештою, Пак сказав йому дещо. І Бабця завжди казала дуже чітко, що батько Ейдана був дуже поганим. Ейдан завжди вірив у це. Натомість, його турбувало дещо, чого Ендрю не очікував.

- Це означає, - запитав він, - що я наполовину щось ще?

- Вони не такі вже й відмінні, як всім подобається думати, - задихався Ендрю, думаючи про те, як Сташ билася із Тітанією. Яка була відмінність між двома сердитими жінками? Крім того, що одна була Сташ, звичайно ж. – Сам подумай, - пихкав він, - ти ніби маєш найкраще з двох світів. Багато людей віддадуть їх ікла, щоб мати твою спадковість.

- Гм, - сказав Ейдан, приймаючи це. Поки цього не видно…

Вище, попереду них, Рольф зупинився та сів. Попереджені цим, Ейдан та Ендрю також зупинилися. Ендрю стояв, відновлюючи дихання, розмірковуючи чи Рольф щось почув чи унюхав.

Здавалося, по невиразній стежці, яка позначала кордон, рухався бігун. Він наближався та невиразно маячив на вершині пагорбу, вище та вище, наближаючись до них великими крокам та величезними стрибками, майже не так, як звичайні бігуни. Він побачив їх та повернув та пішов униз у луги нижче пагорбу, де вони бачили, як він ухиляється від кущів та плескає по ділянках болота. Понад пагорбом, там де він рухався, хлинув потік чогось димного. Чим би вони не були, вони рухалися по точному шляху пересування могутнього бігуна, де той звернув зі стежки, і потім зниклі унизу в лугах, за ним.

Обидва, Ендрю та Ейдан, зняли окуляри. Хоча крізь димний потік було погано видно, довгі, галопуючі фігури, можливо, були собаками, а вертикальні фігури, які бігли – можливо – чоловіками. Бігуна, за яким вони бігли, було видно ясніше.

- Це Гроіл! – сказав Ейдан. – Вони його переслідують, тому що у нього мій гаманець.

Жоден з них у не міг нічого зробити зараз. Гроіл та його переслідувачі рухалися занадто швидко. Ендрю пішов угору, туди, де сидів Рольф. Ні він, ні Ейдан не могли стриматися, щоб майже весь час не дивитися униз, на луги. Гроіл увертався, повертався, бігав навколо кущів, а димчасті переслідувачі віддано слідувати точно по його шляху, навіть коли він бігав по колу. Вони бачили, як Гроіл вів тих по фігурі, схожій на вісімку, змушуючи їх перетинати їх же шлях, бездумно, і тоді вирушив знову нагору, великими енергійними стрибками. У цій точці, зграя, здається, загубила Гроіла. У всякому разі, як тільки Ендрю та Ейдан досягли Рольфа, Гроіл зник, але орда переслідувачів заструмилась нагору до них.

Рольф, Ендрю та Ейдан - всі застигли, коли димчаста зграя піднялася до лінії кордону перед ними. Було схоже, що вони не можуть перетнути її, а Гроіл зміг. Якусь мить вони накатувались та накатувались безцільно. Тоді хтось серед них закричав. Як горн. І весь хмарний натовп потік униз, до Ендрю, Ейдана та Рольфа.

Ендрю поспішно потягнув Ейдана, а Ейдан потягнув Рольфа, далі, на схил за кордоном. Там вони стояли та дивилися як злива переслідувачів беззвучно рухалася повз них, дрібні собаки, великі, схожі на котів істоти, Охоронець у його шерстяному капелюсі, істоти схожі на чоловіків із оленячими головами, істоти схожі на оленів із чоловічими обличчями, і натовп високих, худорлявих людей у золотих шоломах, які були радше схожі на містера Стока.

- Здається, вони його загубили, - сказав Ендрю. – І нас, - із вдячністю додав він, коли мисливці пронеслися униз та зникли з поля зору. У нього було відчуття, якусь мить, що мисливці почали полювати на Ейдана, допоки Ейдан не перетнув кордону.

Вони обережно підійшли до лінії кордону та піднялися вгору до пасовища. Ейдан почувався винувато, бажаючи, щоб краще він не просив Гроіла зберігати для нього гаманець. Але тоді вони пройшли повз великий кущ дроку і Гроіл піднявся з-під нього, сміючись.

- Це весело, - сказав він. – Я стаю маленький та тяжкий і вони гублять мене.

- Ти певен, що ти не проти? – з тривогою запитав Ейдан.

Гроіл похитав великою кудлатою головою.

- Не мав стільки веселощів багато років, - сказав він. – Привіт, Рольф. Тебе приручили у ці дні? – Він поклав масивну руку на Рольфову спину.

Вираз крайньої тривоги з’явився на обличчі Рольфа. Всі його чотири ноги підкосилися. Перш ніж його ноги змогли відмовитися, Рольф був змушений перетворитися на хлопчика, лежачого обличчям у дерні.

- Дурень! – сказав він через плече.

Гроіл посміхнувся.

- Так завжди трапляється, коли я спираюся на нього, - сказав він. – Смішно.

- Я вкушу тебе за ногу, - сказав Рольф.

Гроіл засміявся, помахав Ейдану та Ендрю та підстрибуючи пішов геть, униз, знову до лугів.

- Бовдур! – сказав Рольф. Він перейшов на гавкання, оскільки прийняв форму пса.

- Вони повинні знати один одного протягом багатьох років, - Ейдан сказав Ендрю. – Гадаю вони дражнять один одного постійно.

Вони пішли далі. За вершиною пагорбу, кордон пішов по широкій дузі. Щоб вирівняти опуклість, де був Менор, подумав Ендрю. Він був значно ширший за овал, якого передбачав Ендрю, так що вони пройшли лише половину, у той день і прийшли назад до містечка пласкою стежкою для візків, до провулку, що вів до Мелстоун Хауза.

Повернувшись додому, вони виявили що місіс Сток знову приготувала сир із кольоровою капустою. Вона не збиралася прощати Ендрю поспішне одруження на Сташ. Містер Сток також повторювався, пучками та пучками виполотої моркви. Ендрю подумав що це, можливо була нагорода. Але їх було так багато для їжі, що вони поклали моркву на дах для Гроіла, на вершині вчорашньої купи. Ейдан із тривогою сподівався, що Гроіл зможе скоро повернутися, щоб поїсти.

Мабуть він зміг. Наступного ранку овочі зникли, також і морква. “Яке полегшення! Гроіл мабуть нагуляв хороший апетит!”, думав Ейдан, поки нетерпляче чекав, щоб знову піти на пошуки кордону. Сташ повернулася того дня, тож Ендрю, здавалося, був не в змозі покинути її.

Зрештою, вони почали збиратися. Вони вже пройшли половину під’їзного шляху, із Рольфом на чолі, коли Сташ прибігла за ними.

- Зачекайте! Зачекайте! Ми маєте піти та побачити це. Обидва! – Вони повернулися, до Рольфової досади. Він всівся на під’їзному шляху та позіхав із відразою.

Сташ почала розпаковувати третю коробку. Перший шар був у інших коміксах Ендрю, перемішаних із дратівливими нотатками старого Джоселіна, написаними для себе. Ендрю взяв одну навмання та прочитав: “О.Браун знову намагається відібрати мій ліс. Навіщо він виставляє весь цей колючий дріт?”. “Ага”, подумав Ендрю, “Отже, він і раніше це вчиняв, так?”. Коли Ендрю вперше вступив володіння своєю спадщиною, не було жодних слідів колючого дроту. Він би дуже хотів дізнатися, що саме зробив дідусь, що позбутися його.

Решта коробки була лише у старих, пильних картонних папках. Ендрю взяв одну, яку передала йому Сташ та із сумнівом відкрив. Вона була заповнена звітами від інвестиційної фірми. Форма за формою оголошували, що Джоселін зараз мав так багато тисяч фунтів в інвестиціях і що вони заробили йому так багато грошей, що розум Ендрю похитнувся.

- Вони всі такі, - сказала Сташ. – Там велика сума грошей, Ендрю. Ти знав про них?

- Ні, - сказав Ендрю. – Я лише знав про ті, які були у банку.

- Тоді я зможу причмокнути місіс Сток за те, що поклала їх усіх у цю коробку! – сказала Сташ. А ти глянь на цю, Ейдане, – вона простягнула Ейдану значно тоншу папку.

Ейдан, який стояв тут і скоріше нудився, витріщився на папку. Вона була позначена почерком Джоселіна: “Сліпа довіра ^[39] для Ейдана Каіна. Найменше, що я можу зробити після мого провалу із Мелані”. Всередині офіційні форми констатували, що десять років тому, Джоселін Брендон відклав декілька тисяч фунтів стерлінгів, щоб виростали у ще декілька тисяч, поки Ейдану не виповниться вісімнадцять. Тоді гроші перейдуть Ейдану.

- Вау! - сказав Ейдан. Він був змушений зняти окуляри, тому що очі наповнилися сльозами. Він відчув безнадійну тугу, за тим, що так і не познайомився із старим дідусем Ендрю. Він повинен бути особливим, якщо зробив таке для немовля, якого ніколи не знав.

- Хороша людина, так? – сказала Сташ. – Зауважте, він також міг бути справжнім старим скнарою! Він гарчав на мене та називав мене “Тарквінова дурна маленька егоїстка ^[40]”. Раз чи два я показала йому язика. У всякому разі, Ендрю, я переведу ці на твоє ім’я, добре? Не хвилюйся. Я знаю що робити. Я робила це для Ронні Стока, коли померла його мати. – Сташ взяла один кінець коробки та почала буксирувати її до кабінету Ендрю. Вона зупинилася. – Твій комп’ютер все ще працює?