Загадкові світи старої обсерваторії

Корабель її Величності

…За мить мандрівники невідомими світами шубовснули у воду. Вона була тепла й солона. Діти легко змогли триматися на воді, а потім спробували потроху плисти. Коли марево розвіялося, Влад і Оленка побачили, що вони в якомусь морі. Неподалік від них височів дивний корабель — наче дерев’яний, але сучасний за формою.

— Люди за бортом! — почули діти чийсь вигук англійською мовою.

Два рятувальні кола на довгих мотузах опинилися біля них, і малі шукачі пригод ухопилися за коркові кружала. Відтак Оленку і Влада підтягнули до високого борту судна. Один із матросів спустився по трапу до дітей. Він допоміг спочатку Оленці, а потім і Владові піднятися стрімкими сходинками на корабель.

Оленці подав руку якийсь офіцер, пильно глянув на неї й запитав:

— Із маленькою леді все гаразд?

— Так, — відповіла дівчинка.

А офіцер уже допомагав Владові.

— Сер? — запитально дивився він на хлопчика.

— Все о’кей, — відповів Влад.

— Чудово! — полегшено зітхнув чоловік у формі. — Я можу доповісти капітанові Френсісові Лістеру про врятування юних леді й джентльмена…

— Олена, — чомусь поважно сказала дівчинка.

— Влад, — серйозно додав хлопчик.

— О, дуже приємно. Вибачте, я не назвався першим — Джозеф Ґарді, заступник капітана морського флоту її Величності Королеви на бойовому судні «Вікторія». Зараз я проведу вас до приміщення, де ви зможете перебратися в сухий одяг.

Дорогою до кают Влад встиг зауважити:

— Ось що означає Переміщення навмання — знову потрапили бозна куди…

— Що будемо робити? — прошепотіла Оленка.

— Шукати нормальну обсерваторію. Але перш за все слід зрозуміти, де ми, що це за люди… І діяти відповідно.

— Тільки б вони не були піратами! — зітхнула Оленка.

— Не схожі… Сподіваюся, вони української мови не розуміють. Зате ми їхню англійську знаємо! — підморгнув Оленці Влад. — І це дає нам перевагу в разі небезпеки.

Діти одягли нове матроське вбрання, і Джозеф Ґарді повів представити їх капітанові судна.

Френсіс Лістер виявився високим худорлявим чоловіком з акуратною борідкою і вусами. Оленці дуже сподобалася його біла форма з вишитими золотими якорями і хвацький кашкет.

— Вітаю вас, друзі! Вам пощастило, — почав капітан. — Після нічного нападу піратів на кілька суден одночасно мало хто зміг протриматися на воді до ранку. Ми прямуємо на батьківщину, до порту Плімут…

— До Англії? — не повірив своїм вухам Влад.

— Звичайно, — капітан здивувався запитанню Влада.

— То ми на Землі? — не могла повірити Оленка.

— Гм! — кахикнув капітан. — А де ж нам іще бути? На Місяці? Я розумію, таке потрясіння для вас, ваш круїзний лайнер, очевидно, затонув… Вам слід відпочити! А ви самі звідки будете?

Тут діти трохи розгубилися — адже якщо вони були на Землі, у своєму світі, то й відповідь мала бути очевидною, і Влад сказав:

— З України!

— О! — усміхнувся Френсіс. — Я знаю вашу країну. Пригадую, наше судно «Вікторія» заходило в Маріуполь. Запам’ятав надзвичайно модерну, якусь космічну архітектуру міста. А білі стоповерхові хмарочоси вашого Севастополя просто фантастично гарні з боку моря. Втім, я з друзями був і в старовинному Львові, і в Києві. Моїм синам у вашій столиці страшенно сподобався Дизнейленд на Дніпрі — кращий за каліфорнійський, а також іще одне величезне місто розваг для дорослих і дітей серед парків у лівобережній частині міста. Гарна країна у вас!

— Дякую, — промимрив Влад, усвідомлюючи, що знову коїться щось не те.

Минулого року він із батьками був у Севастополі, проте жодного стоповерхового хмарочосу там не бачив. А яке ж величезне «місто розваг» є в Києві? Щоправда, Дизнейленд, як він чув, в столиці збираються будувати… Та коли ж це буде? Може, їх з Оленкою закинуло в майбутнє? Тоді до чого і звідки пірати? Хоча, можливо, і в майбутньому є пірати?

По обличчю Оленки Влад бачив, що і вона зрозуміла: ця Земля, на якій вони опинилися, — якась дивна, не така, як їхня. Проте Україна, Англія, порт Плімут… Влад напружено думав, але збагнув, що треба просто зачекати. Зараз не було змоги щось вирішити.

— Скажіть, будь ласка, сер Френсіс, — звернулася Оленка до капітана, — ми зараз, наскільки я розумію, в Середземному морі?

— Саме так! Бачите, Джозефе, — глянув на заступника капітан, — потрясіння потроху минає і вони починають згадувати, де опинилися.

— Так, капітане, — запевнив Влад.

Влад мусив погодитися зі словами сера Лістера. Адже як було пояснити цим людям усі неймовірні пригоди мандрівників світами? Влад і Оленка не знали. Та й чи повірили б у карколомні переміщення дітей мужні моряки?

— Пропоную вам, леді Олено і сер Влад, ось що, — міркував уголос капітан. — «Вікторія» прямує крізь Ґібралтарську протоку в Атлантичний океан і, минаючи Біскайську затоку, йтиме до Великої Британії, в Плімут. Із Плімута чи Лондона ви зможете на гіперлітаку за кілька хвилин повернутися в Україну. Але зараз мусимо не гаяти часу, а відійти подалі від небезпечного піратського району Середземномор’я — довкола острова Мальта. Мальтійські пірати чи не найстрашніші в світі!

— Колись ми вже мали справу з піратами Бермудських островів, — не втримався Влад.

— О! Ви розкажете потім моїй команді про ту вашу пригоду. А зараз — усі по місцях! — скомандував Френсіс Лістер. — Повний вперед!

Матроси забігали, готуючи судно рушати далі. Вже за кілька хвилин «Вікторія» почала швидко йти на захід.

— Ще одна дивина, — говорила між тим Оленка Владові. — Наскільки я знаю, на сучасній Мальті жодних піратів немає. Татові знайомі відпочивали на острові й розповідали нам, як їм там сподобалося.

— Так, ця Земля, здається, не зовсім Земля. Які сюрпризи готує нам цей світ, хотів би я знати?

— Капітан Лістер згадав про Лондон…

— Ну, то що? — не зрозумів Влад. — Краще повертатися додому просто з Плімута.

— А ти чув таку назву: Грінвіч? — примружилася Оленка.

— Як я міг забути! — захвилювався Влад. — Адже в цьому передмісті Лондона розташована славетна обсерваторія! Меридіан, який проходить через Грінвічську обсерваторію, визначили початковим, нульовим!

— Атож! — сяяла Оленка. — Гадаю, саме ця обсерваторія нам потрібна!

Влад хотів щось сказати, але не встиг — завив сигнал тривоги. Здійнялася страшна метушня: капітан віддавав накази, матроси займали позиції біля бортів судна і якихось пристроїв на палубі, заступник капітана разом із кількома матросами кидав за борт, у море, металеві кулі завбільшки з людську голову.

Але як не роздивлялися довкола Оленка і Влад, нічого небезпечного чи підозрілого вони не бачили. Чому ж тоді так гарячково працювала команда? Звідки вони дізналися про можливу небезпеку?

Незабаром усе з’ясувалося. Френсіс Лістер покликав дітей зайняти місця поруч із ним, на капітанському містку, сказавши, що тут більш-менш безпечне місце. Як стало зрозуміло, пірати продовжують полювання на кораблі. Оленка і Влад із подивом дізналися: тутешні пірати зовсім не плавають на кораблях і не беруть інші судна на абордаж. Вони мають кілька потужних підводних човнів, субмарин. Пірати підкрадаються під водою до суден, топлять їх за допомогою торпед, не наражаюсь на небезпеку бути потопленими. Адже не кожен корабель може завчасно «побачити» під водою піратський човен. Не у всіх суден є потужні сканери, які виявляють невидиму небезпеку. Між тим пірати, потопивши якесь судно, потім спокійно збирали коштовні речі з дна. Ніхто їх не бачив, ніхто їм не заважав…

На щастя, «Вікторія» мала сканер далекої дії, який і попередив команду про наближення двох піратських субмарин. До того ж корпус «Вікторії» був не металевий, а зі спеціального пластику, який добре поглинав сигнали піратських сканерів і був не такий помітний на екранах ворожих суден. Пірати, мабуть, виявили «Вікторію» через звук двигуна, коли судно рушило до Ґібралтарської протоки.

Капітан Лістер наказав зупинити двигун. Судно лягло в дрейф і спостерігало за пересуваннями піратських підводних човнів. Джозеф Ґарді бачив на великих моніторах у бойовій рубці корабля силуети двох субмарин. Вони поволі, але невпинно наближалися до «Вікторії». Втім, команда, кидаючи за борт оті круглі предмети, які бачили Оленка і Влад, уже підготувалася до зустрічі небезпечних «гостей». Дивні кулі були перехоплювачами торпед. Щойно якась із торпед почала би рух від ворожого судна, як назустріч їй помчала б куля-перехоплювач. Ці кулі реагували на пересування в бік судна сторонніх металевих предметів. І на деякій відстані від англійського корабля пролунав би вибух знешкодженої торпеди. Лише після таких дій «Вікторія» сама почала б атаку на піратські судна за допомогою власних торпед.

Власне, так усе й сталося. Субмарини обійшли судно капітана Лістера з двох боків і одночасно випустили кожна по п’ять торпед. Кулі-захисниці помчали назустріч видовженим бойовим зарядам піратів. Після страшних вибухів знешкоджених торпед пірати, зрозумівши, що бажаної мети вони не досягли, зробили ще один залп — знову по п’ять торпед з кожного підводного човна. Але кулі корабля відбили і цей напад. Більше торпед у піратів не було, й вони почали розвертати свої човни. Це й стало сигналом до атаки з боку команди «Вікторії». По десять торпед погналися за кожною субмариною піратів… І незабаром ті вже лежали на морському дні, саме там, куди вони відправляли мирні судна…

— Сер, — підійшов до капітана Лістера Джозеф Ґарді. — Дозвольте доповісти! Атаку піратських субмарин відбито. Нападників потоплено. З нашого боку втрат екіпажу і пошкоджень судна немає!

— Дякую за службу! — усміхнувся Лістер. — Оголосіть подяку матросам. А коку передайте прохання: нехай приготує команді, нам усім, найкращий святковий пудинг на честь врятування двох молодих іноземців і перемоги над ворогом!

— Так. сер! — і Іарді побіг виконувати накази каптана.

Подальше плавання «Вікторії» і наших мандрівників було не надто тривалим, проте й не легким. В Атлантичному океані, поблизу Біскайської затоки, судно натрапило на страшний шторм. Тут уже було не до жартів. Влада як юнгу залучили до необхідних робіт: адже «Вікторія» тріщала й стогнала під ударами величезних хвиль. Деякі матроси були впевнені, що настав кінець їм і судну. Лише залізна витримка і досвід капітана Френсіса Лістера допомогли здолати натиск стихії й розгубленість кількох моряків.

Оленці, на жаль, було дуже зле під час шторму і бурі. Вона потерпала від морської хвороби. Її нудило, і вона лежала в своїй каюті.

Але буря минула, команда прибадьорилася, а Оленка нарешті змогла вийти на палубу й погрітися на сонці. Невдовзі на обрії з’явилися обриси біло-зеленого суходолу, хмарочоси якогось міста. Черговий матрос вигукнув: «Плімут!» Небезпечна мандрівка морем добігала кінця.

Уже в порту Влад і Оленка довго дякували Френсісу Лістеру, Джозефу Ґарді, всьому екіпажу «Вікторії». Капітан дав дітям грошей на швидкісний поїзд до Лондона. Наші мандрівники твердо вирішили дістатися Грінвічської обсерваторії.

Небачений прозорий експрес мчав так швидко, що діти й роздивитися довкола не встигли, як були вже в Лондоні. Величне місто вразило їх двоповерховими автобусами і лівостороннім рухом: переходячи вулицю, спершу слід було дивитися не ліворуч, а праворуч, бо саме звідти їхали машини…

Скориставшись метро й автобусом, Оленка і Влад дісталися Грінвіча. Знайти комплекс споруд споглядальні тут було неважко: дорогу знав кожен.

Із хвилюванням діти підійшли до високої чавунної брами, що закривала вхід до огородженої території містечка-обсерваторії. За огорожею нікого не було видно. Складалося враження, що там, на галявинах і між будинків, нікого й не було.

Поки Влад і Оленка міркували, як діяти далі, біля входу до наукового містечка з’явилися школярі з учителькою.

— Приєднуйтеся до екскурсії! — запросила вчителька Влада і Олену.

Підійшов екскурсовод-науковець, почав розповідати історію обсерваторії. Потім він водив усіх старими й новими спорудами, пояснював, як працюють телескопи і що можна побачити на зоряному небі вночі.

— А де найстаріша частина обсерваторії? — не витримала Оленка.

— А! Так! — наче щось згадав екскурсовод. — Там тепер невеличкий музей. Я вас проведу. Якщо хранитель музею дозволить, то ви його зможете оглянути. Проте той хранитель доволі дивакуватий…

Екскурсовод вказав на приземкувату споруду із круглою банею, що ховалася за деревами. У Влада й Оленки тьохнуло серце: то була викапана їхня рідна обсерваторія.

Діти, не чекаючи екскурсовода, побігли до неї…

Двері старої споглядальні прочинилися, і Оленка з Владом увійшли до знайомого приміщення. Яке ж було їхнє здивування, коли вони побачили біля Крісла Переміщення професора Філа, що мирно куняв, сидячи на стільчику.

— Крісло! — не втримався Влад.

— Філе! — вигукнула від подиву Оленка. — Ви тут?!

— Так, я тут, — вмить прокинувся старий, — де ж мені бути? Філ Дуґлас до ваших послуг. А звідки ви знаєте моє ім’я? Я щось вас не пригадую…

Діти уважно поглянули на цього Філа і зрозуміли: попри разючу схожість, то все ж був не їхній професор.

— Вибачте, — тихо сказала Оленка, — але ви так схожі на одну людину…

— Я навіть здогадуюся, на яку… — загадково зауважив Філ Дуґлас. — А молодий джентльмен, як я бачу, навіть упізнав Крісло Переміщення! Хвалю!

— Що ж тут упізнавати? — трохи грубувато сказав Влад. — Воно точнісінько таке, як у нас, на справжній Землі.

— Ну, яка Земля справжня — то ще питання… — усміхнувся Дуґлас. — Колись, так давно, що ви й не уявляєте, вчені клонували, тобто зробили повні копії багатьох людей — з їхніми думками, поглядами, характерами… Було й своєрідне клонування, копіювання різних країн, земель, континентів і океанів… Усе це перенесли задля експерименту в близький до Землі, але паралельний світ. І ось минув час… Ви бачите, що ця, моя Земля виявилася після розвитку майже така, як ваша, правда ж? І навіть старий Філ, що сидить у вас в обсерваторії, схожий на мене?

— Чи ви на нього… — усміхнувся Влад.

— Так, або я — на нього… — замислився Філ Дуґлас. — Такі бувають курйози розвитку світів! До речі, я одного разу був на вашій Зелілі, у Філа! Проте маю зазначити, що наша Земля краща.

— Еге ж, — скривилася Оленка. — Особливо пірати…

— Ну, гаразд, не будемо сперечатися, — примирливо мовив Філ. — Там, у вас воєн теж вистачає…

— Це правда. На жаль, — зітхнув Влад. — Але ми б насправді хотіли…

— Повернутися додому? — вгадав Дуґлас.

— Звичайно! — вигукнула Оленка.

— Гаразд. Тут нічого складного немає, — Філ вказав на Крісло Переміщення. — Курс мені відомий. Прошу сідати.

— Дякуємо! — зраділи діти і вмостилися в Кріслі.

— Ну, бувайте! Якщо забажаєте — приходьте до мене, погомонимо… — старий уже виставляв Ручку Переміщення в потрібне положення. — А професорові Філу — привіт від мене! Хай не забуває!

— Дякуємо, ми передамо! — запевнив Влад.

Оленка замружила очі, Влад узяв її міцно за руку… А Дуґлас щосили крутонув Ручку.

Усе оповив рожевий туман, і діти відчули стрімкий рух…