Загибель Уранії

Розділ I По павутинці через безодню

Морок, густозоряний морок довкола… Нема йому ні кінця, ні краю — залягла на всі боки оксамитова безодня, поцяткована незліченними гострими промінчиками. Не мерехтять зорі, сяючи пронизливо й холодно. Ніщо ніде ані ворухнеться. І панує над усім тиша — чорна віковічна тиша міжпланетної порожнечі, де кожен звук помирає до свого народження.

Морок, нерухомість і тиша… Мабуть, саме в них втілено нескінченність часу і простору. Буття чи небуття — який їх смисл отут, де зітерто грань між секундою і вічністю, а найбільше чи найменше однаково жалюгідні перед безмежністю? Тут немає ні правди, ні кривди, ні істини, ні омани. Тут первісна матерія виступає в усій своїй огидній наготі — тупа, холодна, байдужа до всього.

Але що то за цяточка ледь-ледь мріє посеред давкого мороку? Що за дивне скупчення атомів у абсолютній порожнечі міжпланетного простору? Якісь шаруваті оболонки… Вихори енергетичних полів… Теплове випромінювання… Вона не має права на існування, оця порошинка, яка так дерзновенно повстала проти найголовнішого закону природи — закону наростання ентропії!.. Все мусить розпастись на найдрібніші часточки. Все повинно розчинитись в одноманітності хаосу, зникнути в мороці й тиші. Такий закон!

Але порошинка в міжпланетному просторі не хоче скорятись законові. Вона існує і всіма силами прагне продовжити своє буття. Та тільки дуже гіркою ціною дістається їй кожна секунда існування!

Це — людина в скафандрі космонавта.

Людина задихається. Її груди жадібно хапають повітря, а воно — рідесеньке. Спазми перехоплюють горло. Глухо видзвонюють у скронях дзвони. Важко гупає серце. Аж печуть легені, благаючи кисню… А життєдайна киснево-гелієва суміш лише ледь-ледь струменить з редуктора.

Можна вмить урвати цю муку — досить бодай на півоберта відкрутити повітряний вентиль. Отож людина й смикнулась до вентиля на грудях скафандра, однак рвучко зупинила рух. Роздратовано промимрила:

— Ні, ні!.. Тримайся, друже Айт!

Замість попустити повітряний струмінь, чоловік прикрутив вентиль ще дужче.

Коли й досі було сутужно, то тепер стало нестерпно важко. Наставала межа, за яку не переступить жодна жива істота. Без їжі можна протриматися місяць, без води — декаду, а без кисню — лише кілька хвилин.

— Тримайся, друже Айт, — над силу шепотіли сині губи. — Якщо ти загинеш — містер Кейз-Ол і за вухом не почухає!

Він не має права загинути! Він не має права на смерть!.. Тільки ця думка й підтримувала чоловіка в запеклій боротьбі з самим собою. А боротьба справді була страшна.

Замість п'яти балончиків кисню, які видавались каторжникам на добу, Айт одержав два. Таке витончене катування могли вигадати лише садисти, нелюди: змусити людину обмежувати саму себе в найголовнішому — в диханні!

Два балончики кисню… Їх вистачить менш як на півдоби нормального дихання. А тоді — смерть. Якщо хочеш жити — розтягни цей запас на добу: загвинти вентиль майже до краю, хапай ротом ледве розбавлений киснем гелій, стогни, мучся, але не спокушайся дихнути на повну силу.

А не хочеш — як хочеш. Тільки смикни за важіль — і розкриються груди скафандра. Швидка, легка смерть — космічна холоднеча міжпланетного простору вбиває миттєво.

Але Айтові вмирати не можна.

«Дихати, щоб жити!» — стогнуть легені. «Жити, щоб помститися!» — гупає серце.

Це була нечувана жорстокість: тільки за невиконання денної норми виробітку наглядач Орт запроторив Айта в карцер. А втім, цього слід було сподіватись: недарма ж суддя сказав, що навіть каторги для такого злочинця, як інженер Айт, замало.

Карцер… Ні, звичайний карцер у найстрашнішій з в'язниць був би раєм порівняно з оцим ув'язненням у безповітряному просторі, в світі невагомості. Там можна вільно дихати, можна зробити хоч крок, хоч півкроку. А тут борсайся, як жук на мотузці, — не просунешся вперед ні на дюйм. Тільки ракетна злагода надає можливості вільно рухатись у світі невагомості, але в скафандрах каторжників, звичайно, ракетниць нема. Добре, що хоч не зняли обертальних дисків.

Біля пояса, нижче кисневих балонів, Айт намацав ручку центрифуги. Звісно, не варто було б витрачати енергію, а отже й кисень, на зайву фізичну роботу. Але він уже не міг лишатись обличчям до зоряної безодні. Хотілося востаннє глянути на рідну планету.

Невеличкий масивний диск на скафандрі почав обертатися. І разом з ним, тільки в протилежний бік, повільно обертався Айт. Власне, він не помічав руху, але зорі зрушили зі своїх місць і попливли небосхилом.

Згори, з-за шолома скафандра, спускався темний диск Пірейї. Рідна плането, яка ти близька і яка далека! Коли б скоритись силі твого тяжіння і впасти просто вниз, мабуть, вистачило б години, щоб долетіти до тебе. Долетіти, спалахнути яскравим метеором в атмосфері та й розвіятися назавжди… Але не зробиш навіть цього, бо судилась інша доля — довіку обертатися навколо тебе разом зі штучним супутником — «Зорею Кейз-Ола».

Все нижче опускався диск планети, а разом з тим в полі зору Айта поступово з'являлась і «Зоря Кейз-Ола» — велетенський тороїд, надгризений бублик діаметром кількасот людських зростів.

В ободі колеса сяють численні віконця. То — житлові приміщення інженерів та наглядачів, майстерні, склади. Але ще більше вогнів біля недобудованої частини тороїда, у секторі БЦ, де вчора працював Айт, — там прилаштовують і приварюють титанові листи обшивки.

Борсаються каторжники, одягнені в незручні, застарілі скафандри. Вони прип'яті тросами до штучного супутника, і це дає хоч якусь можливість пересуватись. А треба ж ще й працювати, виконувати денну норму. А не виконаєш — дадуть два балони кисню замість п'яти, відбуксирують у карцер — міжпланетний простір за межами «Зорі Кейз-Ола» — та й лишать напризволяще.

— Стривай, негіднику! — скрегоче зубами Айт. — Ми розрахуємось за все!

Тільки де там — лічильник газометра показує, що перший балон уже порожній. Ще півдоби на отакому повітряному пайку!.. Цього не можна витримати!

І все-таки Айт витримував. Стогнав, хрипів, часом втрачав свідомість, однак зразу ж приходив до тями.

В одну з таких хвилин Айтові здалося, що він почав марити: повз нього нібито хтось промчав. Айт стріпнувся й визирнув у бічне віконце шолома. Ні, таки й справді: якийсь темний силует просувається, закриваючи собою зірки. А ось блимнув вогник. І водночас Айт помітив, що він сам трохи схитнувся. Що це?.. Може, потрапив у метеоритний рій?.. Так ні: силует повертає назад. То, може, наглядач Орт вирішив знищити ненависного йому каторжника негайно?

Айт ввімкнув кисень на повну силу. Дивне сп'яніння огорнуло його мозок. Напружилися м'язи. Мстива радість спалахнула в грудях: ну, то лети ж, лети сюди! Аби тільки схопитися за тебе, а там дізнаємось, кому жити, а кому вмирати!

Айт смикнувся назустріч темній постаті. Прокляття — не вистачає довжини рук!.. Ну, ще трошки… ще…

Блиснула на мить лампочка внутрішнього освітлення скафандра. Освітила обличчя людини.

Ні, то був не Орт, а інженер Проут, похмурий Проут, що завжди позирав на каторжників вовком, але нікому з них не чинив зла. Куди й чого його носило аж ген за межі звичайних трас «Зорі Кейз-Ола»?

Проут увімкнув ще раз внутрішнє освітлення. Скривився. Похитав головою.

Айт занепокоєно провів його поглядом і раптом побачив: інженер тягне за собою тонісіньку ниточку, сріблясту павутинку, яка висить ось тут, поруч. Ба ні: їх навіть дві — Проут захопив Айта в петлю.

Якби це вдень, якби Пірейя не закрила сонячного світла, ці павутинки засяяли б яскравими лініями на тлі оксамитно-чорного неба і їх помітив би кожен. Зараз їх бачить тільки Айт, та й то лише тому, що на них падає відблиск вогнів «Зорі Кейз-Ола».

Що замислив інженер Проут, Айт не знав. Але у всякому разі оці ниточки-павутинки допоможуть йому перейти безодню.

З величезною обережністю Айт схопився за одну з ниточок і ще обережніше почав намотувати її на рукав скафандра.

На кінці ниточки щось було — не масивне, бо Айт відчув незначне прискорення власного тіла, але й не дуже легке. Довелося намотати чимало нитки, доки предмет наблизився.

Балончик з киснем! На очі Айта навернулися сльози від радості і вдячності.

До балончика було прикріплено картку з цупкого паперу. Айт схопив її і, до болю напружуючи очі, прочитав при світлі далеких ліхтарів «Зорі Кейз-Ола».

О, Айт не барився, але й не квапився, щоб не увірвати свою єдину надію на порятунок — тонісіньку павутинку з перлону.

Все ближче до ракети-поштаря… Вона була прип'ята до причального майданчика, далеко від населеної частини штучного супутника. Вхідний люк її лишився незамкнений. Однак Айт звів подих тільки тоді, коли загвинтив усі вентилі і шлюзову камеру заповнило повітря.

Хай тепер тільки спробують викурити Айта з ракети: протиметеоритні гармати розстріляють кожного, хто наблизиться до неї хоч на милю. Але й прискорити втечу Айт не міг: тільки в цілком певний час, з цілком певною швидкістю має відчалити космічний корабель від «Зорі Кейз-Ола», щоб досягнути потрібної точки на поверхні Пірейї. А до цього моменту, як вказував індикатор на пульті керування, лишилося півгодини.

Оці півгодини коштували Айтові чи не стільки ж здоров'я, скільки й ті чотириста сімнадцять діб, які він пробув на «Зорі Кейз-Ола».

Ще двадцять хвилин… Десять…

Айт скинув скафандр каторжника і переодягся в запасний, що призначався для пілота, витяг з панорамного локатора стрічку з картами Пірейї на той випадок, якщо розрахунок Проута виявиться хибним і доведеться потрапити не в Монію, а в якусь іншу країну, і ліг у довгу вузьку скриню для пошти, герметично відокремлену од кабіни. Натиснув на кнопку «готовність».

Тепер усе мали вирішити автомати. Електронно-обчислювальна злагода вестиме ракету визначеним курсом і в потрібну мить викине в простір людину в скафандрі з парашутом для поштових пакунків. Може, це станеться надто рано, і тоді Айт спалахне метеором над рідною країною. Може — пізно, і він знову потрапить до рук поліції містера Кейз-Ола. Все залежатиме від волі машини.

Але чи має машина волю?.. В її кристалічних тріодах перебігали електричні заряди, розподілялися тим чи іншим чином, покірні заздалегідь складеній програмі. Вони скорялися волі, розумові, знанням інженера Проута в даному разі, а визначали своєю взаємодією долю і життя каторжника Айта, який прагнув жити, щоб помститись і за себе, і за мільйони інших скривджених.

Ось і збігла остання хвилина — сто надзвичайно довгих секунд. Глухо загуркотів метал: у камерах почався ядерний розпад.

Гуркіт усе дужчав. Для Айта він звучав як музика, як світлий гімн перемоги.

Каторжник БЦ-105 утік з найстрашнішої каторги, з якої досі ще не тікав ніхто.

Розділ II «Рідна країна, проклята країна!»

Айт відчував, що кудись падає, падає нестерпно довго. Йому було жарко й задушно, до горла підступала нудота.

Та ось якась могутня сила смикнула його за пояс, почала запихати в скафандр, ніби прагнучи розтрощити хребці. То автоматично розкрився парашут і враз загальмувався стрімкоспадний рух.

Тіло стало неповоротким, неслухняним. Руки й ноги, здавалося, налиті свинцем.

«Чи ж правильно розрахував траєкторію інженер Проут? — стурбовано думав Айт. — Я не згорів, це вже добре. Але де доведеться спуститись?»

Ракета-поштар, з якої його автоматично викинуло кілька хвилин тому, мабуть, уже брязнула на планету і перетворилася на шматки покрученого металу — ясно, що інженер Проут завбачливо вимкнув посадочні автомати. Якби вона згоріла дощенту або пірнула в море — не лишилося б жодного сумніву, що каторжник БЦ-105 загинув при спробі втекти.

Внизу в темряві замерехтіли вогні. Вони то тяглися ланцюжками на довгі гони, то групувалися в туманності. Освітлені автостради, які з цієї страшної високості здавалися білими павутинками, тяглися аж ген за обрій — туди, де в небі палахкотіли заграви. І тільки ліворуч панувала темрява. Мабуть, там було море, ліс або пустеля.

«Так, це Монія… — думав Айт. — Ніде немає такої густоти населення, як у нас».

Парашут зносило вітром до якогось селища. Зустріч з будь-ким загрожувала найнеприємнішими наслідками, тому Айт потяг за стропи, прискорюючи спускання. Через кілька хвилин його ноги торкнулися грунту.

Організм ще не призвичаївся до повернення сили тяжіння. Кожен рух вимагав великого фізичного напруження. Але баритися не випадало. Втікач швиденько відстебнув лямки парашута, скинув шолом скафандра і ліг, оглядаючи все довкола. Виявляється, він замалим не попав у море.

Було темно й тихо, тільки плюскотіли хвилі прибою.

«Ну, друже Айт, ось ти й причалив… Ось ти і в рідній країні… Рідна країна! — він гірко хитнув головою. — Проклята країна!»

Айт пересунувся плазом на кілька кроків убік і, примостившись у неглибокій западині, ввімкнув приймач скафандра.

— …Монія-у-чотири… Монія-у-чотири… — почувся з навушників монотонний басовитий голос, а в паузах — співучий жіночий:

— Монія-бе-нуль… Монія-бе-нуль…

Вся територія Монії, як і інших країн планети, була розбита на вузенькі смужки, в межах яких постійно звучали гостроскеровані радіосигнали відповідних координатних станцій. Нумерація паралелей та меридіанів давала можливість легко орієнтуватись на поверхні Пірейї.

При світлі крихітної лампочки внутрішнього освітлення скафандра Айт відшукав на захопленій з ракети картографічній стрічці ту точку, де знизився.

Так, до столиці Монії зовсім близько. Навіть пішки можна дійти додому менш як за добу. Але поспішати нікуди й нічого. Немає вже того «дому». Нема й інженера Айта. Є людина без імені, колишній каторжник БЦ-105, який чудом врятувався від смерті, що може спіткати його в першу-ліпшу мить знову.

Айт зітхнув і повільно згорнув картографічну стрічку. Вона вже була непотрібна.

Паралель У-4!.. Ой, як запам'яталась Айтові ця паралель!.. Здається, зовсім недавно вони з Мей заблукали на цій паралелі під час подорожі до Синього водоспаду, і тоді Айт з гордістю витяг з кишені портативний орієнтатор власної конструкції. То був його перший видатний винахід — електронно-обчислювальна машина надзвичайно малих габаритів. Він приберігав прилад як приємний сюрприз для коханої. Досить натиснути кнопку — і перед очима постане якнайдокладніший план місцевості, бо електронна пам'ять пристрою тримає в собі весь атлас Монії, а промінь автоматично малює на екранчику за сигналами координатних станцій зображення карт.

Мей плескала в долоні. Вона вмить забула про свій страх і вимагала забратися якнайдалі в ліс, заблукати навмисне, щоб пересвідчитись у бездоганній роботі апарата.

І вони таки заблукали вдруге. Не тому, що орієнтатор зіпсувався, ні! Просто швидко запала темрява і застукала їх далеко від людського житла.

Млосно дихала ніч. Вирували соки в рослинах, розпираючи пружні пуп'янки квітів. Плив у повітрі жагучий аромат. Весільним перегуком видзвонювали хащі. Міріади світляків витанцьовували в лісі, сповнюючи його рожевим сяйвом.

Побравшись за руки, Айт і Мей ішли нічним лісом мовчки. Та й чи потрібні були слова? За них говорила віковічна природа, яка нині, може, в мільярдний раз, не старіючись, святкувала свою юність.

Аж перед світанком вони зупинилися на галявині, вкритій м'яким квітучим мохом. Мей втомилась і по-дитячому горнулася до Айта. Вона так і заснула у нього на грудях.

А наступного дня…

Айт різко урвав спогади: він заприсягнувся ніколи не згадувати про те, що було потім. Не згадувати, аж доки не помститься за розтоптане щастя, за спаплюжені мрії. Мей більше немає для нього. Нема й минулого. Є тільки безрадісне сьогоднішнє, тоскна безперспективність і десь аж в кінці неї — яскравий останній спалах…

Айт глянув на годинника. До світанку ще далеко, та все одно слід забиратися геть од берега.

Він запхав у розколину прибережних скель парашут і скафандр, витрусив з кишень усякий дріб'язок, що міг зрадити втікача, і старанно завалив схованку камінням.

Посіпаки містера Кейз-Ола були цілком певні, що втекти з штучного супутника неможливо, а тому навіть не подбали одягнути каторжан у картатий одяг в'язнів. На Айтові був комбінезон стандартного пошиву — звичайний одяг, що нікому не мулятиме око. А в куточку лівої нагрудної кишені комбінезона ще й відшукалась зашита «на щастя» монета вартістю в один дайлер. Цей дайлер зараз був для Айта справді щасливою знахідкою.

Ще раз озирнувшись довкола, інженер видерся на прибережні скелі і опинився на голому кам'янистому плато.

Йти було важко. При світлі зірок не розрізниш нічого навіть за кілька кроків. Отож і доводилося просуватись майже помацки, бо того й дивись — шугнеш у якусь розколину.

Звісно, можна було б збочити праворуч, попрямувати на мерехтливі вогні селища. Певно, там пролягає добра дорога. Але не варто потрапляти будь-кому на очі вночі. Найважчий шлях є водночас і найбезпечніший.

Перед світанком Айт вирішив перепочити. Кілька ковтків вина з передбачливо захопленої в ракеті фляжки повернули йому силу, проте він не квапився йти далі, чекаючи, доки розвидниться.

Кам'янисте плато лишилось позаду. Попереду простяглася Долина Двох Сонць, одне з найкращих місць Пірейї, де ніколи не буває зими, а м'яке підсоння сприяє розвитку найвибагливіших рослин.

Зараз, у цю передранкову годину, долина спала. Далеко-далеко на обрії палахкотіли вогні Дайлерстоуна — велетенського міста, столиці Монії.

— Дайлерстоун… — пошепки промовив Айт.

Це було місто його юності, місто, яке він любив і ненавидів.

До Дайлерстоуна було ще далеко: Айт бачив лише сигнальні ліхтарі на телевізійних вежах та реклами на горішніх поверхах хмарочосів, а незліченні вогні вулиць тільки закривавлювали небо. Але ось над загравою з'явилась яскрава зірочка і повільно попливла небосхилом над Пірейєю.

— «Зоря Кейз-Ола»! — вражено вигукнув Айт. — Так ось ти яка!

Ще кілька годин тому він був там, біля штучного супутника, задихався, скаженів од думки про власне безсилля, про неминучість дурної, безглуздої смерті. Коли б була можливість, він розтрощив би на атоми оту зненависну «Зорю» — разом з наглядачами, разом з собою, аби тільки знищити назавжди найстрашнішу в світі каторгу. А от зараз, навіть коли легені ще не оговтались після кисневого голодування, «Зоря Кейз-Ола» викликала не зненависть, а захоплення.

Та й справді: хіба винен метал, що з нього викували кайдани? Хай там що, а населений штучний супутник Пірейї — грандіозна, велична споруда, про яку мріяли кілька поколінь учених всієї планети. Коли б «Зорю Кейз-Ола» не перетворили на каторгу, Айт вважав би за честь попрацювати там навіть не як інженер, а як чорнороб… Адже це просто неймовірно! Неймовірно! В небі Пірейї, яка ніколи не знала природного супутника-місяця, з'явилась рукотворна зоря, набагато яскравіша за всі інші зорі!

«Зоря Кейз-Ола» піднялася майже в зеніт. Назустріч їй зі сходу швидко бігло багряне сяйво. Сота година — нульова година. Саме в цю мить штучний супутник проходить над Дайлерстоуном — містер Кейз-Ол подбав навіть про те, щоб початок дня пов'язували з його іменем. Тільки ні: згине клятий виродок, забудуть про нього, а штучний супутник обертатиметься вічно, і назвуть його люди Світлою Ранковою Зорею!

Ранок набігав швидко, нечутно. І разом з тим яснішало й яснішало на душі в Айта. Він завжди любив прокидатись на світанку і щоразу як неповторного чуда чекав сходу Сонць.

Як завжди цієї пори року, наприкінці зими, першим зійшло Рожеве Сонце. Воно тільки розмалювало небосхил найніжнішими фарбами теплих кольорів, почепило до предметів густі тіні та й поблякло, передвіщаючи появу свого осяйного брата.

Блакитне Сонце з'явилось у сліпучому розмаї пишної корони. О, на нього не позирнеш простим оком — осліпнеш навіки! Недарма древні пірейці поклонялися Блакитному Сонцю, вважаючи його за грізного бога, який не дозволяє навіть глянути на себе!

Блаженно мружачись, Айт лежав горілиць на галявинці серед чагарника, всім тілом вбираючи пестливі сонячні промені. Як довго він був позбавлений їх — аж чотириста сімнадцять днів, мало не рік!.. Отак би лежати та й лежати, забувши про все на світі! Та тільки що ж — під лежачий камінь вода не тече!

Айт визирнув з чагарника на автостраду. Час рушати: на Дайлерстоун уже суне нескінченний потік велосипедів, мотоциклів, автомашин. Навіть коли поліція шукає втікача, перехопити його в такому потоці людей буде не легко.

Вибравши слушну мить, Айт рушив до автостради. Він ішов швидкою ходою енергійної заклопотаної людини, яка з материнським молоком всмоктала в себе непохитне переконання, що час — гроші, а хвилина загаяння — втрачений дайлер. Хай кожен бачить, що це йде не лайдак, а людина при ділі!

А насправді він ішов як п'яний. Після чотирьохсот сімнадцяти днів перебування в безгомінному, похмурому світі в очі било буяння барв, у вуха вривався гармидер звуків, ніс жадібно перехоплював симфонію запахів. Ніколи досі Айт не знав, як смачно може пахнути бензиновий перегар і як милує око строкатість людських убрань. Раніше він і припустити б не міг, що од самого споглядання рухомих предметів може приємно паморочитись голова, а ходьба дає ні з чим не зрівнянне почуття насолоди. Непризвичаєні до сили тяжіння м'язи вже болять і все ж просять: ще… ще…

Але затримуватись у Долині Двох Сонць не варто. Отож, дійшовши по автостраді до ближчої станції підземки, Айт посунув туди разом з натовпом і вкинув у щілину контролера-автомата свій єдиний дайлер.

«Кейз-Ол» — було виштампувано на автоматі. Айт машинально прочитав напис, роздратовано шморгнув носом. Стан райдужного сп'яніння як рукою зняло.

«Кейз-Ол» — фосфоресціювало на кожній плиті стінок брудного тунелю підземки.

«Кейз-Ол!! Кейз-Ол!! Кейз-Ол!!» — кричали, аж захлинались, рекламні щити на станціях, репродуктори в тунелях, рознощики товарів у вагонах.

Нафта Кейз-Ола, сталь Кейз-Ола, вугілля Кейз-Ола, уран Кейз-Ола — уже й цього було досить, щоб захопити в свої руки всю Монію. Потрапляючи в обійми містера Кейз-Ола при народженні, кожен монієць не виривався з них навіть після смерті, бо, починаючи з пелюшок і кінчаючи урнами для праху та автоматичними магнітофонами-поминальниками, все мало марку «Кейз-Ол».

— Лотерея мільйонерів! Лотерея мільйонерів! — репетував, проходячи вагоном, нужденний чолов'яга у формі компанії Кейз-Ола. — Абсолютно надійний шанс забезпечити себе на все життя! Всього тільки один дайлер, один дайлер!.. Комуністи, гангстери, волоцюги, п'яниці — хто виграє, тому прощається все!.. Поспішайте купити квиток у рай — ціна один дайлер!

То була славнозвісна «Лотерея мільйонерів» містера Кейз-Ола. Першого дня кожного місяця один з монійців, якому випадав щасливий виграш, одержував мільйон дайлерів. Щойноспеченому мільйонерові прощалося все: вбивство і злочин, навіть належність до членів забороненої і переслідуваної політичної партії.

О, то була хитра гра! Монійці жили як у лихоманці: навіть жебрак за один дайлер може стати мільйонером! Щасливого сфотографують у найрізноманітніших позах, повідомлять його точну адресу, покажуть по телебаченню — обману нема. Сьогодні виграв він, але наступного разу можеш виграти й ти. Шанси однакові для всіх!

То була хитра гра, бо підігрівала монійців примарою щасливого випадку, тримала в стані безперервної жадоби грошей.

— Ті, що ховаються від поліції, ті, що збираються вчинити злочин, купуйте звільнення від колишніх і майбутніх гріхів! Тільки один дайлер! Один дайлер!

Айт машинально засунув руку до кишені комбінезона… і густо почервонів. Ні, не тому, що грошей не було. Кляті звички — вони так укорінюються!

Худий, підстаркуватий монієць, що сидів поруч, витлумачив його рух по-своєму:

— Отак завжди… Найбагатша людина Монії пропонує щомісяця: дай один дайлер і одержуй за нього мільйон!.. Смикнешся до кишені — а там не вистачає якоїсь дрібнички, щоб купити отой виграшний квиток… — він справді понишпорив у кишені й зітхнув. — Великий чоловік містер Кейз-Ол! Щедрий!

Айтові як ножем штрикнули в груди: «Великий?! Щедрий?! Бідна затуркана істото, ти навіть не підозрюєш, що після кожного тиражу Кейз-Ол кладе собі до кишені кільканадцять мільйонів дайлерів чистого зиску!»

— Могутній чоловік!.. — тоскно вів своє дідуган. — Що ми проти нього? Комахи!.. Захоче — ощасливить. Захоче — роздушить!

«Ні, не комахи! — кортіло вигукнути Айтові. — Кейз-Ол — один на світі, і інженер Айт один! І ти ще згадаєш про мене, коли, як комаху, буде розчавлено Кейз-Ола! Це зроблю я. Я!»

Мабуть, втисячне повторював Айт той монолог, що став уже клятвою, стимулом до боротьби. Але якщо досі в його словах бриніла холодна рішучість, невблаганна непримиренність, то нині в них пролунала тільки жалюгідна зухвалість. І він занепокоївся: що сталося? Невже оцей чолов'яга збудив зневіру до власних сил?

А сталася звичайна річ: там, на «Зорі Кейз-Ола» все здавалося надзвичайно простим — аби тільки звільнитись, а тоді… тоді…

Ну, а що ж тоді?.. Тебе запроторили на каторгу за першу спробу помститись Кейз-Олові. Ти втік. Сидиш у вагоні підземки, тривожно озираючись довкола, і немає в тебе навіть ста дайлерів, щоб купити хоч найпримітивніший пістолет… То ж як ти розчавиш отого ненависного Кейз-Ола, якщо навіть побачити його неможливо?

Спільників — нікого. Сподіватися на чиюсь допомогу не випадає. Далебі, стає моторошно. Отож і бринять не вгаваючи тоскні інтонації голосу підстаркуватого монійця; отож і в погрозах на адресу Кейз-Ола лунає тільки жалюгідна зухвалість.

Не маючи жодної монетки в кишені, Айт пішов пішки через весь Дайлерстоун, аж у найзлиденніший район міста — Броклайн. Ніхто на нього не звертав уваги, всі кудись поспішали, заклопотані власними справами. «Час — гроші». Монійців політика не цікавить, а чуже лихо не хвилює.

Тоскно було Айтові, ой, як тоскно, коли він підійшов до похмурого, облупленого будинку на Броклайн, 716.

«Майстер Корк, — прочитав він на іржавій табличці. — Гараж».

Ні, навряд чи цей майстер викує ключ до палацу містера Кейз-Ола!

Розділ III Інженер Айт міняє обличчя

Напівтемрява. Тривожно метляється полум'я нечисленних смолоскипів. Метушливо стрибають на вологих кам'яних стінах круглого високого приміщення зловісні тіні. Стоять навколо люди в чорному. Ні, не люди, а якісь опудала, запнуті чорним, — і тільки в прорізах гостро виблискують очі.

— Я, нікчемний черв'як… — лунає гучний басовитий голос. Відлуння підхоплює його, несе кудись низькими склепінчастими коридорами, що сходяться отут зіркою, дивно змінює і повертає назад притишеним шерехом:

— …Я, нікчемний черв'як…

Ні, то не луна! То, стоячи на колінах перед опудалами в чорних мішках, повторює слова страшної присяги блідий чоловік у сірому комбінезоні.

— Я, безіменний, що звався колись інженером Айтом…

— Я, безіменний… — голос інженера уривається, тремтить. Його виснажені нерви збуджені до краю. Здається, ще одна мить — і вирветься з грудей істеричний зойк.

— Я, врятований від смерті «Братством Синів Двох Сонць»…

Гримить голос, гримить… Котиться відлуння. Воно глухе, мов катакомби середньовічної каналізації під Дайлерстоуном.

— Присягаюсь!

І в цю урочисту мить раптом хтось чхнув.

Сердито гойднулися тіні. Одна з постатей відійшла вбік. Айт упізнав: то не витримав майстер Корк — у нього нежить.

Змахнула крильми й полетіла геть екзальтована піднесеність. Од горла відкотився той клубок, що не давав говорити. Феєрія зникла — лишилося брудне, вологе підземелля, смердючі смолоскипи, люди в накидках з штучного шовку.

«Навіщо весь цей балаган?! — з несподіваною огидою подумав Айт. — Каторжника з «Зорі Кейз-Ола» не треба підігрівати для помсти!»

— Присягаюсь боротися за справедливість.

— Присягаюсь!

— Присягаюсь знищувати капіталістів і комуністів!

«Одначе! — подумав Айт. — Це щось не те!»

— Присягаюсь, — твердо й голосно промовив він, — жорстоко помститися трильйонерові Кейз-Олу за все лихе, заподіяне людям!

Чорні постаті заворушились.

— Безіменний! Повтори слова присяги!

— Я вже заприсягся, — байдуже відповів Айт і підвівся.

Чорні постаті заворушилися дужче. Хтось прошепотів: «Хто його пастир?» — «Майстер Корк». — «Де Корк?.. Корк, ідіть сюди!»

— Безіменний, стань на коліна! Відповідай, ти комуніст?

— Ні. Але за віщо я маю убивати комуністів? Вони не зробили мені лиха.

— Безіменний! «Братство» подарувало тобі життя. «Братство» й забере його за непослух!

Айт глузливо похитав головою:

— Кому ви погрожуєте? Каторжникові з «Зорі Кейз-Ола»?.. Що ви мені можете зробити?! Заб'єте?.. Так я й сам офірую своє життя, аби помститися найлютішому ворогові…

Запала пауза. Потім зашепотіли щось. Знову замовкли.

— Безіменний, іди у отой-он тунель і чекай нашого вироку.

— Гаразд. — Айт покірно пішов у вказаному напрямку. Йому було байдуже все і не страшило ніщо.

Він згодився на пропозицію майстра Корка, бо сподівався, що таємне «Братство Синів Двох Сонць», про яке розійшовся поголос по всій Монії, допоможе йому досягти мети. Мабуть, і «Братство» мало якийсь план щодо нього, бо з базікання товстуна Корка можна було збагнути, що втеча Айта, починаючи з покарання аж до зумисного пошкодження ракети-поштаря, була запланована завчасно. Але на неофіта чекало розчарування.

Здавалося, що товстун Корк, який одно базікав про ціни на бензин та свавілля монополій, був прикрим винятком у «Братстві». Але тепер стало ясно, що, мабуть, і решта тих, хто сховався під чорними балахонами, піклуються тільки про свої крамнички, ненавидять монополістів, які їх душать, і бояться комуністів, бо ті пророкують усуспільнення приватної власності.

— Знищувати комуністів! — прошепотів Айт. — Ні, такого не буде!

Більшість каторжників на «Зорі Кейз-Ола» складали саме комуністи. То були гарні хлопці. Вони ділилися всім, що мали — і балоном кисню, і ковтком води. З ними працювалося легко й приємно: вони допомагали не тільки один одному, а й іншим каторжникам.

В хвилини, коли дозволялося скинути скафандри в герметичних каютах, Айт залюбки розмовляв з комуністами, погоджувався з багатьма їхніми доказами, і коли б вони не висміяли його планів помсти Кейз-Олові, може, і сам з часом пройнявся б їхніми переконаннями.

Айт не поділяв поглядів комуністів, але розлучився з ними не як ворог.

— Безіменний, іди сюди!

Айт повільно підійшов. Він був цілком певний, що його не заб'ють і не вчинять нічого лихого.

— Стань на коліна, безіменний!

Айт скорився й цьому наказові.

— Зважаючи на твоє високе покликання, «Братство Синів Двох Сонць» вибачає тобі відхилення від ритуалу. Підведись, Сину Двох Сонць!

Блиснув яскравий спалах. Заклубочив ароматний дим. Хтось натяг на Айта чорний балахон. Церемонію посвяти було закінчено.

— Йди, Сину Двох Сонць! Твоїм пастирем буде майстер Корк.

Корк узяв Айта за руку і повів кудись плутаним шляхом, час від часу присвічуючи кишеньковим ліхтариком. Їм доводилося пролізати під завалами, переходити хиткими кладками через потоки нечистот, видиратися іржавими драбинами на вищі горизонти. Нарешті, скинувши і заховавши в одній з камер чорні балахони, вони вийшли під мостом на берег неширокої смердючої річки.

— Он туди! — сказав пошепки майстер Корк.

За мостом виднівся чималий особняк. Коли Айт з Корком підійшли ближче, то побачили на його парадних дверях червоне коло, емблему медицини Монії, і напис: «Член багатьох академій і магістр оживлення, ясний нащадок неба професор Лайн-Еу».

Лайн — невисокий старий чоловік — зустрів гостей як давніх знайомих.

— О, містер Фейль! — закричав він, звертаючись до Айта. — Як ся маєте? Все ще болить рука перед негодою? Так, так, я обіцяв вам кілька лікувальних процедур, пам'ятаю, пам'ятаю! То що ж — ходімо до кабінету.

Айт, трохи дивуючись, охоче зіграв роль колишнього пацієнта лікаря Лайна, навіть зойкнув, ненароком торкнувшись одвірка в кабінеті.

— Досить, — з доброзичливою усмішкою сказав Лайн. — Сідайте. Ваше ім'я?

— Це той, на кого чекали, — вихопився майстер Корк.

— Мене звуть Айт, — лаконічно відповів інженер, не звертаючи уваги на застережні знаки свого пастиря.

— Айт — Світло… — задумливо повторив професор. — Гарне ім'я! І вам не шкода буде змінити його на якесь інше?

— Я готовий до всього, пане професоре! — гаряче прошепотів інженер.

— Це правда? — недовірливо похитав головою старий. — Містер Корк, ви вільні.

Коли Корк вийшов, професор сів ближче і повторив своє запитання:

— Це правда? А ви знаєте, що на вас чекає?

Я готовий вмерти, якщо це буде потрібно.

— Ні, це не найстрашніше! — професор скинув домашній ковпак і кумедно наморщив носа. — Є річ, далеко страшніша за смерть, — старість! — він рвучко простяг до Айта суху, дряблу руку. — Чи погоджуєтесь ви мати отакі скалічені лапи немічного старика?.. Чи згодні втратити силу м'язів, зуби, сон і апетит?.. Чи погоджуєтесь мати сміливий, енергійний дух у напівзруйнованому тілі, яке вже не здатне ні до чого?

— Так, погоджуюсь! — хрипко промовив Айт.

Він ще не знав, до чого веде професор. Намальована картина була така страшна, що аж мороз пробіг поза спиною. Айт уявив себе отаким поруч юної квітучої Мей! Жодне кохання не витримало б цього випробування.

Він міркував так, ніби й досі його чекала кохана, ніби сподівався щастя. Але Мей зрадила. Її більше не існує.

— Погоджуюсь, пане професор. Але це — жарт? Що я мушу робити?

— Це не жарт, — з глибоким сумом сказав старий. — Є тільки один засіб, з допомогою якого можна пробратися до фортеці Кейз-Ола: перетворитися на одного з його служників. Зараз випала зручна нагода — захворів старий Псойс, особистий лакей містера Кейз-Ола. Це справжній пес у людській подобі, вимуштрована до найвищого ступеня істота, покликання якої — догоджати хазяїнові. У Псойса запалення мозку. Вилікувати його не можна. Але…

Професор зробив таку довгу паузу, що Айт не витримав:

— Кажіть, професоре, кажіть. Я починаю розуміти вашу думку. Ви дасте мені якихось ліків, що відразу зістарять мій організм і зроблять мене схожим на Псойса?

— Ні, таких ліків не існує. Я просто… пересаджу ваш мозок у черепну коробку хворого…

Отут уперше Айта охопив справжній жах.

Перетворитися на такого немічного, постійно відчувати, що живеш у чужому тілі, огидному й бридкому, наче засмальцьований одяг з чужого плеча…

— Пане професоре, — з болем прошепотів Айт. — А чи немає якогось іншого шляху, хай навіть в тисячу разів страшнішого, неприємнішого?

Професор сумно похитав головою.

— Мені шкода вас, Айте, бо ви нагадали мені мого бідолашного сина, який теж загинув не знати за що. Надто велику ціну заправили наші пастирі за ваш порятунок! Коли б на самопожертву погодився якийсь із них — я зробив би йому операцію залюбки. Але вони звикли загрібати жар чужими руками і знаходять для цього дурнів таких, як ми з вами… Вам ще жити та жити… Хочете, я врятую вас і від поліцаїв Кейз-Ола, і від екзекуторів «Братства»?

— Ні, — тихо, але вперто відповів Айт. — Я не шукаю порятунку, я прагну помсти.

— Невже Кейз-Ол завинив вам так багато, що за його мерзенне життя ви згодні віддати свою молодість?

— Так.

— Гаразд… — професор наче аж розгнівався. — Я зроблю вам операцію. Знайте: вороття не буде. Юнак Айт загине в ту мить, коли його мозок переселиться в тіло старого Псойса. Ви дістанете змогу помститись, як самі схочете. Але ви маєте помститись і за мого сина.

— Його забили?

— Ні, він наклав на себе руки, коли вибухнула перша створена ним атомна бомба і знищила понад сто тисяч мирних мешканців Джапайї. У своєму останньому листі він писав, що випустив на світ божий дракона, який спопелить планету, і благав не допустити початку Третьої всепірейської війни.

— Розумію… — прошепотів Айт.

Старий одвернувся, нишком витер сльозу і вже сухо, суворо сказав:

— Вбити Кейз-Ола замало. Ви повинні перетяти шлях війні, зрозуміло? Тільки з цією умовою я візьму гріх на свою душу.

— Так, — коротко відповів Айт.

Кілька наступних днів промчали для нього блискавично. Він їв, спав, ковтав ліки, зносив усякі обстеження. Не було ніяких думок, ніщо його не турбувало, ніщо не радувало.

І тільки остання мить запам'яталася йому яскраво: він лежить на операційному столі, задихається від нудотного запаху наркозу і шепоче спраглими губами:

— Мей… Люба моя… Я тебе кохав.

Розділ IV Екзамен на Псойса

Скільки збігло часу?.. Декада?.. Вічність?

Це було щось середнє між життям і смертю — існування без осмислення самого себе й оточуючого. Хвиля по хвилі наповзало гаряче волохате марево, поглинало, розчавлювало, потім, наситившись, спроквола випльовувало немічне тіло, і тоді в мозкові мляво ворушилася розпливчаста думка: я ще живий… я ще існую… А зразу ж по тому знову навалювався морок, і все починалося спочатку.

Періоди прояснення свідомості ставали дедалі довшими. Айт уже усвідомлював сам себе і намагався збагнути, де він є та що з ним сталося. Однак навіть найменша спроба мислити завдавала нестерпної муки: голова боліла так, ніби її поливали розплавленим свинцем. Це був такий пронизливий, гострий біль, що Айт не витримував. Він кричав, смикався кудись бігти, щось робити, але тіло йому не корилося. Потім хтось підходив до нього, лунали якісь незрозумілі звуки, і наставала благодатна заспокоєність.

Айт спав, спав і спав. З кожним наступним пробудженням до нього поверталася якась частка життєспроможності. Легше дихалося. Поступово поновлювалися слух і зір. Втрачав свою пронизливість біль голови. Вже не хрипіння і не стогін зривалися з вуст, а якась подоба осмислених слів. Але йому не давали говорити, не дозволяли ворухнутись. Укол снотворного — і враз приємна млість розпливається судинами по всьому тілі, настає блаженне забуття.

Так тривало довго, дуже довго. І от сьогодні Айт уперше прокинувся з ясною свідомістю. Важко одсапуючи, підвівся на ліжкові. Обдивився довкола.

Чудна метаморфоза відбулася з усім оточуючим. Змінилась масштабність знайомих речей, і самі вони стали приголомшливо чужими. Біле набуло неприємного жовтуватого відтінку, синє перетворилось на брудно-голубе. Контури предметів утратили свою чіткість. Звуки долітали приглушено, як з льоху.

Айт глянув на свої руки. Леле! Що з ними?! Та це ж не його руки — мертвенно-сині, тонісінькі, обтягнуті прозорою блискучою шкірою…

І тут страшний спогад пронизав йому мозок: ЦЕ сталося!

Очі натрапили на дзеркальце край тумбочки. Рука потяглася, щоб схопити його, але м'язи не корилися. Тоді Айт підповз ближче, зазирнув у прозорість скла. Перед ним вималювалось зморшкувате обличчя, яке зловісно посміхалося беззубим ротом.

— Отже, це я, — пролунав незнайомий скрипучий голос. — Я, Псойс…

Він у розпачі схопився за голову, похитнувся. Тумбочка гойднулась, дзеркальце брязнуло додолу, розлетілось на друзки. Айт глянув на скалки, похитав головою.

— Псойс… — повторив він уже з байдужістю. — Ну, то хай буде так.

Він довго лежав, заплющивши очі, і, одганяючи від себе всі думки, тільки прислухався до спазматичного калатання чужого серця, яке відтепер стало його власним.

Неминуче сталося. Вороття немає. Отож хай не буде ні болю, ні жалю. Треба жити, треба існувати.

Айт сповз з ліжка, спробував звестися на рівні ноги — і впав. Мало того, що м'язи старика були виснажені довгою хворобою, — вони ще й опиралися чужому мозкові. Тільки ні — будете скорятися, будете!.. Ось так… Ось так… Спочатку — на чотирьох… Потім — тримаючись за стіну… За стілець…

Айт відчував пекучу зненависть до оцього неслухняного, по-справжньому чужого тіла. Суглоби згиналися неохоче, наче в них понабивалося піску. Не вдавалося випростати скоцюрблену спину. Безглуздо метлялися незграбні руки. Все муляло, все дратувало, але саме це й підстьобувало волю, мобілізовувало свідомість.

Через годину він уже міг самотужки перейти через усю кімнату. Але що ці кілька кроків?.. Зараз треба ходити та ходити, аж доки з ніг падатимеш!

Айт одчинив двері палати, вийшов у коридор. Назустріч йому рухалась група людей у білих комбінезонах. Попереду всіх — професор Лайн-Еу.

«Ось я й на ногах, професоре! — з гіркотою подумав Айт. — І ви тепер зможете пишатися перед колегами титулом переможця смерті. Старий Псойс воскрес із мертвих — тож дивіться на нього!»

Однак Лайн-Еу був аж ніяк не в захопленні.

— Пане Псойс, та що ж це ви? — сплеснув він руками, підбігаючи. — Вам ще не можна вставати з ліжка! Уклінно благаю, поверніться до палати!

Старий запобігливо підхопив хворого під лікоть, повів коридором. А коли за ними зачинилися двері — засичав:

— Ви що — з глузду з'їхали?.. Чого вас винесло до коридора?.. Чого ви мчали, немов юнак?

— Немов юнак?.. — приголомшено перепитав Айт. — Але ж, професоре, я йшов дуже повільно.

— Повільно!.. — люто пхикнув Лайн-Еу. — А чи тремтіли й підгиналися у вас коліна? Чи хапалися ви за стіни, щоб не впасти? Чи одвисала у вас щелепа? Чи хилилася донизу голова?.. Саме так пересувався б трухлявий Псойс, якби йому взагалі невідомо нащо заманулося вийти до коридора!.. Прошу, стримуйте себе. Ваш юний мозок все ще не скорився неминучому і вимагає від дряхлого тіла невластивого йому напруження. Це може скінчитися для вас трагічно. А крім того, не забувайте: на кожному кроці — Кейз-Олові агенти. Досить щонайменшої підозри, і ляснуть усі наші плани!.. Зрозуміли?

— Зрозумів, професоре… — сумно зітхнув Айт. — Я хотів вас порадувати, а виявилось…

— Ну, гаразд… — Лайн-Еу поплескав його по плечах. — Щиро кажучи, я таки й зрадів, побачивши, як порівняно вільно ви йшли коридором. Це значить, що перша в світі операція пересадження мозку людини скінчилася вдало. Але… — він розвів руками. — Але хай краще про цю операцію так і не дізнаються ніколи… А вам протягом двох-трьох наступних декад доведеться докласти всіх зусиль, аби перетворитися на справжнього старика… Перший сеанс розпочнемо завтра вранці.

Це була дуже складна справа — вчитися того, що приходить з літами, поступово: обережності, якою літня людина захищає свої ревматичні кінцівки від протягу та ударів, невпевненості рухів, що з'являється внаслідок втрати м'язами колишньої еластичності та пружності; нарешті, тому бурчанню й постійній невдоволеності, що є яскравим свідченням хворобливих зрушень в організмі, найпершою ознакою старості.

Але це була тільки частка того неймовірно складного завдання, яке стояло перед Айтом. Він мав не тільки перескочити з юності в дряхлість, але й перевтілитися повністю в абсолютно чужу, незнайому людину.

Справа полегшувалася тільки тим, що перед Айтом день за днем, починаючи з юнацьких років, пробігало усе Псойсове життя.

Містер Кейз-Ол не публікував своїх портретів і майже ніколи не з'являвся перед людьми, небезпідставно побоюючись за своє життя. Але, претендуючи на одне з найчільніших місць в історії Пірейї, він фіксував кожен свій крок — «для нащадків». Автоматичні кіноапарати фотографували трильйонера майже безперервно, і в його палацах було дуже мало кімнат, події в яких не лягли б чіткими відбитками на звукову, кольорову, стереоскопічну вогнетривку плівку.

Всюдисуще «Братство Синів Двох Сонць» якимось чином викрало кільканадцять частин цього документального кінозапису. В багатьох кадрах фігурував і камердинер Псойс. Він, правда, прослизав мовчазною тінню на другому плані, але Айт міг на власні очі побачити, як старівся підлий лакуза, як його схилена в поклоні спина з часом набувала форми дуги, його обличчя все більше вкривалося зморшками, а в роті все менше лишалося зубів.

Епізод за епізодом вивчав Айт життя камердинера містера Кейз-Ола, а потім складав екзамен на Псойса гострому на око Лайнові.

Трьох декад виявилось замало. Цей термін довелося подвоїти. Але коли б тепер Псойс воскрес із мертвих і побачив свого двійника, то і він, мабуть, не помітив би ніякого фальшу.

— Ну, все! — сказав якось увечері професор. — Я повідомив, що ви одужали. Завтра вас заберуть.

— Завтра… — прошепотів Айт. — Не хочеться розлучатися, професоре. Я полюбив вас, як рідного батька…

Невідповідність вигляду цього дряхлого старика до змісту промовлених ним слів була такою разючою, що для стороннього вуха це визнання прозвучало б хіба як монолог бездарного блазня з дешевого фарсу. Але професор Лайн скорботно хитнув головою і зітхнув.

— Я боюсь найстрашнішого, професоре: а що коли одряхліє мій мозок і зненависть до Кейз-Ола згасне? Вороття немає, тому буду цілком одвертий: з кожним днем у мені зростає переконання, що я пішов хибним шляхом. Так, я знищу Кейз-Ола. А назавтра з'явиться його нащадок, і все буде, як і до того… Звідки отака безнадійність, професоре?.. Може, це вже й справді настає старість душі?

— Мій любий, це настає зрілість. Зрілість думки, а не тіла. Я розумію ваш стан, бо й сам колись бунтував, як і ви, шукаючи вірного шляху. Чорний балахон «Братства» втішав мене дуже недовго. А потім… — Професор досадливо махнув рукою і, помовчавши трохи, сказав уже іншим тоном: — Не бійтесь душевної старості — вона настане для вас нескоро. Вам слід боятись протилежного — омолодження організму. І перші ознаки цього вже з'явились. Ви помічаєте, що на вашій лисині пробивається волосся?

— Та невже? — Айт схопився і кинувся до дзеркала.

— Псойсе, на місце! — крикнув Лайн-Еу. — Ви що — юнак?! При такій звістці маєте презирливо пхикнути, обережно помацати лисину, потім, крекчучи, підвестись, підійти до дзеркала і, навіть побачивши оцей попелястий пушок, скептично похитати головою. Не забувайте, що за вами стежитимуть об'єктиви кіноапаратів!

— Даруйте, професоре! — тепер уже справжній Псойс чвалав по кімнаті. Імітація була такою досконалою, що Лайнові аж моторошно стало.

— Можу повідомити ще одну неприємну новину: сьогоднішній рентген показав, що у вас незабаром почнуть прорізуватись зуби. Дивно — але факт.

— Ех-хе-хе, професоре. Де вже там зуби…

Здавалося б, і це було зіграно бездоганно. Але професор поморщився:

— Згасіть блиск очей, Псойсе… От так… Це вже краще.

— А що ж мені робити з молодістю, пане професоре? — прошепотів розпачливо Айт.

— Нічого, любий, я приготував вам ліки. — Лайн-Еу витяг з шафи скриньку. — Оце — паста для виведення волосся. Це — мазь, яка навіть обличчя дитини зробить зморшкуватим. А оце, — професор натис на бічну стіну скриньки і відкрив потайне дно. — Це, мабуть, ви знаєте краще, ніж я.

Айт повільно нахилився до стола і зазирнув у скриньку. Там лежала мініатюрна радіостанція, хіба трохи більша за долоню.

— Дякую, професоре! — радо сказав Айт. — Для мене це будуть найкращі ліки від самотності й тоскноти.

— Обережніше користуйтесь цими ліками, Айте! Навіть і такий передавач, як оцей, можна запеленгувати. Слухайте мене щодня о дев'яносто дев'ятій годині. Вас я називатиму «син». Відповідати мені не треба. Тільки коли буде справжня, гостра необхідність, увімкніться на короткий час. Якщо ж я мовчатиму протягом десяти днів, знайте: зо мною сталося лихо. Не відгукуйтесь ні на чий голос, бо в усьому світі є тільки дві такі радіостанції — їх сконструював мій син-небіжчик.

Якийсь час сиділи мовчки. Потім Лайн-Еу додав:

— Айте, ми розмовляємо з вами востаннє. Хочу вірити, що ви будете переможцем і мені ще доведеться попрацювати над тим, як повернути вам украдену молодість. Але будьмо одвертими: в боротьбі трапляється всяке… Може, ви лишите мені якесь доручення?.. Може, у вас є батько, мати чи кохана дівчина, яким треба буде сказати бодай кілька слів?

— Дякую вам, професоре! — зворушено відповів Айт. — Немає в мене нікого: ні батька, ні матері, ні коханої. Їх забрав містер Кейз-Ол. Були друзі. Та вони ж і продали мене Кейз-Олові, допомогли запроторити на каторгу.

— Жаль, дуже жаль! Ну що ж, Айте, попрощаємося… Йди, сину, і пам'ятай: зараз настав такий час, коли одинак може знищити і врятувати мільйони людей!

Вони обнялись і поцілувались, оці старики, а тоді молодший з виду, але насправді старший втричі, швидко одвернувся і пішов з кімнати.

— Так, — сказав той, що лишився. — Ну, друже Айт, оце ти й попрощався з своїм ім'ям, із своєю юністю, із своїми надіями. Вороття немає… Немає!

Він ліг на канапу, утопив погляд у блискучу білу стелю — дивився довго, напружено, бажаючи викликати в пам'яті образ батька чи матері, щоб хоч цим тіням промовити, що він помститься за них. Але не з'являлися любі образи. Настирливо, нахабно сунувся на очі силует стрункої золотоголової дівчини.

— Згинь, згинь! — шепотів Айт. — Я ненавиджу тебе!

Він застогнав, уткнувся обличчям у подушку. Видіння не зникало, а набувало більшої яскравості. Тепер Айт бачив Мей у рожевому купальнику на високому кришталевому постаменті. До неї підходить товстогубий чолов'яга у золотавому вбранні вищих служників Кейз-Ола і чіпляє їй на плечі пишний вінок з найчудовіших квітів…

Він уже не опирається спогадам, а упивається ними, як отрутою, щоб підсилити жадобу помсти.

…Це почалося другого дня після їхньої подорожі до Синього водоспаду. На побачення Мей прибігла радісна, схвильована. Вона дістала повідомлення, що Головний комітет містера Кейз-Ола розглянув її фотокартки і запрошує взяти участь зразу в останньому турі конкурсу красунь.

— Які фотокартки? Який конкурс? — здивувався Айт.

— Хіба ти не пам'ятаєш? — засміялась Мей. — Адже декаду тому я торочила тобі про це весь вечір.

Ні, він не пам'ятав. Але тепер до нього дійшов страшний зміст почутого: Мей погодилася позувати перед усім світом напівголою, сподіваючись одержати ефемерний титул «цариці краси».

— Навіщо це, Мей?

Вона обвила руками його шию, грайливо притулилася щокою до щоки.

— А хіба ти не хотів би, щоб тебе кохала «цариця краси»?

— Ти для мене й так найкраща в світі! Я люблю тебе без жодних титулів і любитиму завжди!.. Мей, не треба…

Вона жартівливо почала його ляскати долонею по губах:

— Ти — рабовласник-власник-власник! Ти егоїст-їст-їст!.. А я самолюбна-любна-любна. І робитиму, що хочу!

— Мей, облиш! — Айт відсторонився і встав. — Я не дозволю тобі, бо ти сама не знаєш, до чого це приведе!

— Не знаю?.. — Мей глянула на нього дивно, гостро. — Ні, Айте, дуже, дуже добре знаю!.. А втім… — вона посміхнулась і знову стала пустотливим дівчиськом. — Айте, ну, любий, я хочу морозива, я не хочу сваритись… Ну, поцілуй мене!

Він, звичайно, не витримав. Решту дня вони провели так чудово, що Айтові ота розмова про конкурс красунь почала здаватися новорічним жартом коханої. Але коли, вже прощаючись, він розповів, що закінчує конструювання автоматичного служника для містера Кейз-Ола, Мей, здавалось, без ніякого логічного зв'язку сказала:

— Так не забудь, Айте: останній тур конкурсу післязавтра. Гадаю, що зумію дістати для тебе квиток.

Він нічого не відповів, похнюпився і пішов геть.

Наступного дня на побачення Мей не прийшла, зате прислала квиток на центральне місце другого ряду партеру Зали конкурсів. Айт зозла зібгав той цупкий папірець, за який не один з багатих стариків заплатив би сотню дайлерів, хотів викинути, але потім передумав: ні, треба піти. Піти, щоб захистити Мей в разі потреби, взяти її сором на свої плечі.

Айт дивився, як одна по одній виходили на кришталевий п'єдестал найкрасивіші дівчата країни. Чорняві, біляві, високі, низенькі — вони були всі різні. На них були різні купальники, їх навіть освітлювали по-різному, щоб показати кожну в найкращому вигляді. Всі вони манірними позами, уривчастим диханням, виразистими поглядами благали, переконували, наказували: «Натисніть на кнопку, що перед кріслом! Визнайте, що я найкрасивіша в світі!»

Тільки рідко хто натискав на ту кнопку. Сорок, п'ятдесят, найбільше шістдесят — такі числа вискакували на табло підрахунку голосів. І суми, які звучали в залі, були невисокими: п'ять тисяч, сім тисяч, десять тисяч.

«Товар» спродувався з аукціону: хто більше дасть. Звісно, в благословенній Монії торгівля людьми заборонялась, і офіційно це звалося «наймом на роботу». Та всі, а насамперед претендентки на звання «цариці краси», знали, що отут, у цьому залі, відбувається найганебніший торг.

«Ця найкрасивіша!» — безмовно кричав Айт, щоразу натискаючи на кнопку. Кожній з дівчат він зичив посісти перше місце, за кожну з них агітував сусідів. Але ті байдуже відмахувались, бо були постійними глядачами конкурсів і знали, що найпривабливіших дівчат покажуть наприкінці.

Проходили дівчина за дівчиною. Ціни перескочили вже за сто тисяч… То де ж Мей?

Коли, нарешті, Мей з'явилась, у залі запала тиша, і Айт зрозумів: це — вона, «цариця краси».

Юнак ледве впізнав кохану. Це була якась чужа, незнайома жінка, горда й холодна, як найдовершеніші мармурові статуї періоду розквіту Пірейї.

Мей так вільно, невимушено йшла довгим просценіумом, ніби в оцьому переповненому залі нікого не було. Легко стрибнула на п'єдестал. Глянула вниз, наче зміряла оком глибину уявної водойми. Неквапно скинула рожевий хітон з напівпрозорого шовку, зібгала його і шпурнула геть. Випросталась і, заклавши руки за голову, задивилась кудись у далечінь, немов побачила там щось дуже хороше, згадала щось надзвичайно світле.

Кілька секунд тривала пауза. А потім глядачі наче показилися. Свист, грюкання, вигуки злилися в неймовірний галас — це монійці висловлювали своє захоплення красою.

Цифри на світловому табло мчали все вище й вище… Ось яскраво спалахнуло — 1900. Це число трималось деякий час, потім змінилося на 1901. Засяяв зсередини кришталевий п'єдестал. Спалахнув на ньому вогняний вінок.

Голос аукціонера прозвучав тепер запобігливо, ласкаво:

— Містер Кляй, державний радник, пропонує «цариці краси» посаду особистої секретарки. Винагорода — триста тисяч дайлерів річних. Хто більше?

— Містер Плайв-Ау, король харчової промисловості, просить «царицю краси» зайняти посаду партнерші для гри в теніс. Винагорода — чотириста тисяч дайлерів. Хто більше?

Айт охопив голову руками. Що це? Куди він потрапив? У нього на очах продають його кохану? Це божевілля… Божевілля! Чому ти не тікаєш, Мей! Хочеш, щоб за тебе заплатили якнайдорожче? То візьми життя коханого — дорожче не заплатить ніхто!

— Містер Плайв-Ау — п'ятсот тисяч дайлерів — раз, п'ятсот тисяч дайлерів — два, — лічив аукціонер, позираючи на екран. Він мовби очікував на щось. І справді, дзенькнув дзвінок виклику. Аукціонер негайно схилився до слухової трубки, а коли випростався — сказав тихо, майже пошепки:

— Містер Кейз-Ол хотів би запросити «царицю краси» щодня обідати з ним. Винагорода — мільйон дайлерів річних… Чи погоджується «цариця краси»?

— Так, — недбало відповіла Мей і випросталась, щоб на неї могли надіти вінок.

Мов несамовитий, вибіг Айт із Зали конкурсів.

А потім ота зустріч… Остання, печальна зустріч, бодай її ніколи не було!

Мей прийшла сама. Вона осміхалась ніяково й злякано, простягала руки для обіймів. А в нього паморочилася голова од люті й розпачу, пальці стискалися в кулаки.

— Іди геть! — промовив він похмуро, ледве стримуючись.

— Айте, любий, я тебе кохаю! Ой, якби ти знав… — вона обхопила голову руками. — Айте…

— Ти з власної волі продалася Кейз-Олові?

— Так. Тобто ні. Айте, благаю тебе…

— І я благаю. Востаннє. Відмовся!

— Ні. Не можу… Не можу! Не можу!

— Тоді — прощай!

На його уста ліг поцілунок — холодний, чужий. Подріботіли кроки, і вже здалеку пролунав шепіт:

— Чекай мене, Айте!

…Стогне, корчиться на госпітальній канапі немічний дід. Тільки ні, це не дід, а юнак, вбраний у машкару старості.

— Люба! — шепоче Айт. — Проклята!.. Коли б ти загинула, я б не так страждав!

Ні, вона не загинула. Он на столі газета, яку ненароком лишив учора професор Лайн-Еу. На її першій сторінці — усміхнена Мей.

«Вона — щаслива! — кричать величезні літери. — Містер Кейз-Ол подвоїв їй платню і подарував палац у Ріо-Айр».

— Проклята! — стогне Айт.

Розділ V Ось він, Кейз-Ол!

Рівно о 16.75 ранку 49 дня 10 місяця П'ятнадцятого року Атомної ери перед клінікою професора Лайн-Еу знизився вертоліт, і Айт востаннє потис руку своєму названому батькові.

Політ тривав лише кілька хвилин. Потім машина пірнула в глибокий колодязь між височенними стінами хмарочоса. Айт пригадав з кінофільму: саме тут завжди приземлюються вертольоти містера Кейз-Ола.

Айта-Псойса зустрічала ціла група людей в золотавих комбінезонах вищих служників. Вони вітали його з мовчазною урочистістю, виявляючи знаки найвищої пошани: схилялися, простягаючи руки назад. Але Айт не звернув на них ніякої уваги, бо добре запам'ятав, що Псойс поводився з підлеглими саме так. Та в душі інженера мимохіть наростало обурення. Напередодні Шістнадцятого року Атомної ери побачити те, що було за часів рабства!.. Яке безглуздя!

Лише один служник кланявся, простягаючи руки вперед. По великих червоних вухах і характерному вигину спини Айт упізнав Свайна, Псойсового помічника.

— Випростайся, Свайне! — проскрипів Айт. — Скажи, як снідав сьогодні ясновельможний?

— Без апетиту, пане Псойс! — догідливо відповів Свайн.

— Погано, — невдоволено пробурчав Псойс. — Доведеться тебе покарати.

— Пане Псойс, згляньтеся! Я не винен… Ясновельможний готувався до наради і сів за стіл на п'ять хвилин пізніше визначеного часу.

— Ну, гаразд, — змилостивився Псойс. — Ти можеш бути вільним. Коли починається нарада?

— О тридцять другій годині в Залі Рожевих Мрій.

— Гм, саме під час обіду…

— Ясновельможний попередив, що обідатиме там.

— Гм, — повторив Псойс, — це дуже погано. Апетит у нього спаде ще більше. Але… Та йди, чого ти став? Або ні, доведи мене до покоїв. Я ще дуже втомлююсь.

Айт торжествував: перший екзамен складено успішно, і прибув він сюди, здається, вчасно.

Нарада!.. Яка може бути нарада?.. Якщо судити з побаченої кінохроніки, містер Кейз-Ол усі справи вирішує самостійно. Лише двічі за останні двадцять років він скликав великі загальні наради мільйонерів Монії — коли почалася Друга всепірейська війна та після її закінчення.

Псойсові не личило розпитувати у підлеглого про справи. Але той не витримав сам. Зупинившись на одному з поворотів коридора, він мовив пошепки:

— Пане Псойс, відбудеться Нарада «наймудріших». Я гадаю, ми розпочнемо війну проти Союзу Комуністичних Держав.

— Не плети дурниць! — гримнув Айт.

Свайн зіщулився і якось недовірливо, стривожено глянув на старого. Айт відчув, що схибив. Може, Псойс був набагато цікавіший і прореагував би на таку звістку інакше?.. Однак виправляти помилку було б іще гірше. Айт одпустив Свайна і зайшов до пишних покоїв, що віднині хтозна на який час мали стати йому за добровільну в'язницю.

Чуже… Все чуже довкола: стоптані капці під ліжком, комбінезони у великій шафі, «Книга святого закону» на столі. А треба пізнати ці речі так, ніби вони справді знайомі й улюблені.

Айт підняв і уважно оглянув капці. Повсть на підошві стерлася нерівномірно. Ага, Псойс трохи волочив праву ногу. Це слід запам'ятати. А що ж він читав?

«Книга святого закону» була розгорнута на розділі «Пророкування Іова». Посеред сторінки чимось гострим — мабуть, нігтем — підкреслено фразу: «І продав він сина свого, як продають худобу на базарі, і забув за нього, бо цар Аменхотеп украв у нього розум»…

— Гм, — прошепотів Айт. — І продав він сина… А чи мав він його?

Промайнула думка, що Псойс поніс із собою в могилу такі таємниці, яких не розкриєш нізащо. Можна наслідувати його зовнішність, голос, ходу. А єство?

Айт ще й ще перебіг очима сторінку «Книги закону», щоб збагнути потаємний зміст думок старого лакузи.

«Постривай… А чи ці рядки справді підкреслив Псойс?»

Сумнів був підсвідомий, але за мить стало ясно, звідки оця підозра прокинулась: усі речі довкола припали шаром пилу — мабуть, Псойс заборонив заходити до своїх покоїв, — а сторінка книги була чистісінька.

«Так… так… — міркував Айт. — Хтось зайшов сюди вчора чи сьогодні, знайшов і підкреслив рядки, які мали щось нагадати Псойсові. Що саме?»

Айт гортав книгу, аж доки відшукав сторінки, припорошені пилом. І там йому відразу ж впали в око слова: «І сказав він, коли його вели на страту: «Боже, зроби так, щоб мій рід не загинув, — віддай моєму синові ті роки, які ти забрав у мене…»

— Цікаво… Цікаво… — мимрив Айт. — Знову згадка про сина… А «на страту» слід розуміти як «на операцію»?

Він інтуїтивно відчував, що ухопився за кінчик дуже важливої ниточки, але куди вона приведе — ще не міг збагнути. Ясно було одне: таємниця старого Псойса відома ще комусь, і на це слід зважати.

Дивна річ — після вчорашнього вибуху Айт немов закам'янів. Ще два місяці тому каторжник БЦ-105 з трепетом мріяв про ту хвилину, коли потрапить, нарешті, до палацу Кейз-Ола і задушить свого ворога власними руками. А зараз він холодний і спокійний.

Ні, зненависть не зникла. Спочатку вона вирувала фонтанами полум'я, потім плюскотіла в грудях важким розтопленим металом і обернулась, нарешті, в пружне, загартоване лезо ножа.

Айт міг би знищити Кейз-Ола хоч сьогодні. Ось пістолет, з яким камердинер не розлучається ніколи. Але хіба це кара?

Айт мимоволі згадав судовий фарс, який викреслив його з числа живих. О, ті судді вирішили покарати якнайдошкульніше! Вони знали, що каторга страшніша за миттєву смерть на електричному кріслі!

Так, Айт організував замах на Кейз-Ола.

То була справді хитромудра помста — нацькувати на Кейз-Ола того, хто мав стати його оборонцем і захисником — механічного слугу.

Мабуть, Кейз-Ол уже бачив, що Псойс довго не протягне, тому замовив собі ро́бота-автомата, який скорявся б словесним наказам.

Чотири групи інженерів інституту автоматики сконструювали для містера Кейз-Ола аж чотири механічних слуги. Після найсуворіших випробувань найдосконалішою була визнана конструкція молодого інженера Айта. І не дивно: інші інженери прагнули грошової винагороди, а Айт — помсти.

Його «М» — «Мислитель» офіційно, а насправді «Месник» — був покірний, як дитина, і лагідний, як телятко. Метал — мертвий. Метал не може відчувати, вболівати, співчувати. Але Айтові часом здавалось, що в електронному мозкові його «М» уже зароджуються справжні людські думки, справжні хороші поривання.

— Ем, іди сюди, — кликав Айт.

І робот, обережно переставляючи важенні ножища, підходив і легенько торкався руки: прийшов, мовляв.

— Сідай, Ем!

Робот приносив стілець, сідав на нього повільно, немов боявся щось розчавити. Але то була тільки імітація руху людини — в такій самісінькій позі Ем лишався і тоді, коли стілець забирали.

— Мені тоскно, Ем!

Зітхаючи, робот підсувався ближче, сумно схиляв свою незграбну металеву голову і починав тихо розповідати про далекі-далекі незнані країни, де немає нещастя і лиха. З динаміків робота лунав записаний колись давно, ще на примітивному магнітофоні, голос матері, яка розповідала цю казочку Айтові-дитині. Слухаючи робота, Айт відчував, що йому перехоплює подих, а на очі навертаються сльози.

— Ем, помстись за все!.. Помстись!

Робот замовкав, повертав до нього голову, ніби й справді прислухався, запам'ятовував усе почуте, щоб пізніше помститись на всю потужність своїх електромоторів.

Ні, він був неживий, отой Ем, і йому було байдуже, які та чиї накази виконувати — аби тільки мікрофони сприйняли відповідний сигнал-команду. Але пам'ять він мав досконалу: на барабанах його мозку було записано стільки, що конкурувати з ним міг не всякий мозок живої людини.

І ось вранці того дня, коли «Месника» мали забрати до палацу містера Кейз-Ола, на ці барабани поруч магнітофонних записів усіх можливих команд, які зволить подати трильйонер, ліг короткий сигнал: «Дія!»

Досить було б Кейз-Олові промовити перед роботом хоч слово — і автомати спрацювали б в одному, цілком певному напрямку: Ем кинувся б на трильйонера і розчавив би його у своїх обіймах.

Мабуть, так і сталося б, якби Айт був хитрішим, а Кейз-Ол — дурнішим. Але трильйонер не хотів ризикувати життям при зустрічі з неперевіреним слугою. Він наказав ввімкнути магнітофон: хай для експерименту машина командує машині.

І машина скомандувала. «Месник» кинувся на неї і роздушив її сталевими лапами…

А наступного ранку розпочався суд над Айтом. Його помічники з інженерної групи не тільки не пробували рятувати свого товариша, а, навпаки, топили його.

Та він і не ображався: що ж, вони захищали свої шкури.

«Свідок» Ем стояв у загратованій камері — судді побоювалися, щоб він не вчинив бешкету та не повбивав їх… Дурні! Ем знав тільки одного адресата своєї нестримної ненависті. Але він пам'ятав ще одну команду, смертельну для існування його як найскладнішого електронно-обчислювального пристрою: «Загинь, Ем!»

Досить Айтові промовити оці слова бодай пошепки, і вибухнуть тротилові патрони, сховані в мозкові робота. «Свідок» не засвідчив би проти того, хто його створив.

Але Айт не поспішав. Вирок був ясний і без суду. А побачити бездоганну реакцію «Месника» на ненависний голос Кейз-Ола — аж на душі полегшає.

— …І, нарешті, найостанніший, зате найпереконливіший доказ, — поволі тяг прокурор, — електронно-обчислювальний пристрій Ем, сконструйований підсудним… Прошу, ввімкніть магнітофон із записом голосу шановного містера Кейз-Ола.

— Ну, любий, ну! — шепотів Айт. — Підведись, заворушись!

І Ем підвівся. Він розчавив магнітофон, як розчавив би Айт свого ворога… коли б міг це зробити.

— Зверніть увагу, панове судді, це — не випадкове порушення того, що називається режимом праці електронно-обчислювального пристрою. Це…

Ще довго й нудно промовляв прокурор. Потім судді кудись ходили. І, нарешті, пролунали слова вироку: «Довічна каторга».

Айт вислухав майже спокійно. Обернувся до «Месника».

— Встань, Ем!

Робот схопився.

— Вклонись мені до ніг!

— Заткніть йому рота! — заверещав суддя. — Тягніть його геть!

Але доки добігли жандарми, Айт встиг подати й останню команду:

— Загинь, Ем!

Глухо гримнув вибух. Ем так і лишився стояти — ниць перед своїм творцем, як то й личить машині. Та він уже не міг би виконати жодної команди, бо перетворився на металеву шкаралупу, напхану всякою всячиною.

…Айт глянув на годинника і встав з канапи.

— Шкода мені тебе, друже Ем!.. Шкода!.. Ну, то хай буде так.

Він уважно перевірив свій пістолет охоронця, оглянув кожен патрон. Десять куль — десять смертей. Стережіться, містере Кейз-Оле!

Ще якийсь час Айт блукав палацом, вивчаючи те, що мав знати досконало, а рівно о тридцять першій годині дев'яносто дев'ять хвилин взяв з рук Головного Кухаря запломбовану скриньку з обідом для містера Кейз-Ола і прослизнув невеликими дверцятами до височенної зали, оздобленої самоцвітами.

Там було повно людей. Вони сиділи й напівлежали в кріслах та на канапах, уважно слухаючи непоказного чоловіка, що стояв біля заваленого паперами столу. Айт обвів присутніх стурбованим поглядом: де він, той містер Кейз-Ол? Його образ в'ївся в пам'ять так, що й не виколупаєш звідти, але серед місива червоних і жовтих, одутлих і кістлявих облич «хазяїна» треба знайти одразу.

Майже підсвідомо Айт ступив ще кілька кроків і побачив нішу, де в зручному м'якому кріслі сидів найбагатший чоловік планети.

Містер Кейз-Ол був одягнений у домашній комбінезон з легкої сірої тканини і здавався далеко молодшим, аніж був насправді. Його темні пронизливі очі повільно перебігали з обличчя на обличчя, а чоло хмурилось.

Айт мовчки вклонився, поставив на стіл запломбовану скриньку і став за спиною трильйонера. Інженера так опанувала думка правильно зіграти роль Псойса, що він не бачив нічого довкола. Аж ось Айт оговтався.

— Гаразд, — почувся басовитий упевнений голос. — Війна?.. Хай буде так! Але де гарантія, що від атомних та водневих бомб не загинемо й ми, носії високого звання наймудріших?

З несподіваною жвавістю Кейз-Ол підвівся і сказав голосно:

— Така гарантія є!.. Пане мій радник, прошу розповісти наймудрішим про острів Свята, про Уранію, яка покликана врятувати цивілізацію Пірейї!

— Уранія! — ледве чутно прошепотів Айт.

Розділ VI Острів порятунку

Ні, недарма не втримався Айт! Слово, яке він повторив, було для нього таким же ненависним, як і сам Кейз-Ол.

…Серед Бурхливого океану, осторонь головних морських шляхів та ліній повітряного сполучення, лежить невеличкий острівець Свята, названий так одним з древніх мореплавців Пірейї на честь старовинного свята Двох Сонць.

Навряд чи можна знайти ще десь на планеті такий неповторний, жорстокий краєвид, як на оцьому клаптикові суходолу. Тут немає жодного джерела, ніколи не випадають дощі, і тільки вряди-годи спрагле каміння зволожує роса.

Колись це був один з найкрасивіших і найзалюдненіших куточків Пірейї. Вісімнадцять тисяч років тому, перед Великою Катастрофою, яка перекраяла заново обличчя планети, острів Свята лежав у помірній смузі і був однією з гір велетенського континенту. Саме тут жило могутнє плем'я рапанурів, що на той час своїм розвитком набагато перевищувало всі інші народи Пірейї.

Тепер про рапанурів та їхню державу нагадують тільки величезні фігури з чорного каменю, що похмуро дивляться на океан з численних терас острівця.

Довго не могли розгадати таємницю тих фігур. Здавалося б, навіщо рапанурам, які не знали навіть найпростіших машин, обтесувати оці гігантські кам'яні брили та ще й перетягати в найнеприступніші місця?

Виявилось, що рапанури таким чином воювали з океаном, який методично й невблаганно пожирав їхню країну. Внаслідок тектонічних процесів континент почав осідати. Вода затопляла поля і луки, руйнувала селища, а рапанури, покірні жерцям, замість того, щоб захищатись від наступу моря дамбами або переселитися на інший континент, витесували кам'яних ідолів. Нарешті від континенту лишився один невеликий острів, і тоді рапанури…

Але про цей період життя стародавнього народу невідомо нічого. Дослідження урвалося несподіваним, прикрим чином: містер Кейз-Ол купив цей острівець і заборонив будь-кому туди потикатись.

Спочатку це була тільки трильйонерова примха, однак після закінчення Другої всепірейської війни, коли до Союзу Комуністичних Держав приєднались усі країни Континентальної півкулі, містер Кейз-Ол вирішив подбати про надійне пристанище для себе. Острів Свята з цієї точки зору був саме тим, що потрібно.

Куплене містером кам'яне громаддя посеред океану було лише воротами в іншу, не знану ніким підземну країну. Один з монійських геологів, Стун-Ай, випадково довідався, що весь острівець поточений коридорами та тунелями. Деякі з них похило тяглися аж під дно океану на величезну відстань і вели до склепів, де, якщо судити з даних мікроскопічного аналізу, колись були величезні запаси їжі, одягу, сировини.

Певне, рапанурські багатії дуже довго готувалися до страшного «кінця світу», маючи на меті пересидіти отут лихий час. Щось перешкодило їм здійснити свій задум. Може, землетрусом завалило вхід до катакомб, а може, наступ моря був занадто навальним. В усякому разі, геолог Стун-Ай натрапляв тільки на купки попелу серед кайданів у незакінчених штольнях. То, мабуть, був прах рабів-будівельників.

Трильйонер щедро винагородив молодого вченого. Він дав йому чекову книжку на десять мільйонів дайлерів, присвоїв титул наукового радника… і запроторив Стун-Айя у відкритий ним підземний світ. Геолог став шеф-інженером грандіозного будівництва в глибинах острова Свята.

Штольні й галереї, прокладені рабами вісімнадцять тисяч років тому, з честю витримали іспит. Однак містер Кейз-Ол наказав зміцнити свою майбутню столицю ще дужче. Незчисленні майстри спеціальними машинами заливали розтопленою сумішшю каменю й металу стіни розширених і випростаних коридорів, пробивали нові тунелі, велетенські зали, сховища та склепи. Разом з тим заповнювались усі отвори та пустоти над підземним містом. Навіть коли б острів Свята зовсім було стерто з лиця планети, споруда, яка залягала під ним, не зазнала б ніякої шкоди. Вхід до Уранії, як назвав це місто Кейз-Ол на честь всемогутнього атома урану, лежав на дні океану, і досягти його можна було тільки спеціальним підводним човном.

Будівництво проводилося в найсуворішій таємниці. Турбоплави, що постачали острів сировиною та устаткуванням, не доїжджаючи до мети кількасот миль, передавали свій вантаж підводним човнам, ті скидали його в герметичних скринях у кінці одного з тунелів — десь дуже далеко від головного входу.

Ніхто, крім Стун-Айя, не знав плану підземного міста. Тільки він один лишився з тих, що починали будівництво. Всі інші, потрапляючи до Уранії, були приречені на знищення. Раз у три-чотири роки весь персонал будівництва нагло вимирав. Це відбувалося тому, що в заздалегідь визначений містером Кейз-Олом день Стун-Ай пускав у вентиляційну систему певну кількість нервового газу. Смерть наставала так швидко, що жоден з в'язнів не встигав попередити своїх наступників про жахливу небезпеку.

Здавалося, ніхто ніколи не міг би дізнатися про існування підземної столиці містера Кейз-Ола. Проте вже давно ходили глухі чутки про загадкове будівництво в глибинах Бурхливого океану. І ось, нарешті, прогриміло слово «Уранія». Першим, хто це слово почув і кинув його в світ, був нікому не відомий підліток, на ймення Айт.

Воно прозвучало для нього тихим шелестом старовинних паперів у сні про шукачів скарбів.

— …Уранія! Це така каторга, якої б не вигадав, мабуть, сам диявол! Дивись, я зовсім сивий…

Айтові заважає оце шепотіння. Він прислухається. Здається, десь гримнув постріл. Може, то пірати вже напали на корабель?

— …То нічого, любий, нічого! Головне, що ти живий! Але що ж це я? Ти, мабуть, голодний?

— Потім, потім, люба! Не можна гаяти й хвилини. Збуди Айта.

Айт схоплюється з ліжка, кліпає спросоння очима і раптом кам'яніє: перед ним той, хто найлюбіший у світі — взірець мужності, розуму, сили…

— Батьку! — кричить він, забувши про осторогу. — Батьку, ти живий?

Запитання — зайве; воно безглузде, бо власні очі стверджують: так, живий! Але спробуйте-но збагнути все в одну мить, коли просто над батьком висить його портрет у жалобній рамці, а у вухах бринять скорботні слова з повідомлення «Електротехнічної компанії містера Кейз-Ола»: «…загинув під час нового випробування апаратури»! І саме сьогодні треба одержувати мізерну пенсію від «Компанії».

— Так, живий!.. — Батько притискає Айта до грудей міцно-міцно, аж йому перехоплює дух. — Хлопчику, як же ти виріс! Я, мабуть, і не впізнав би тебе! Два роки тому ти…

Але мати перебиває: досить, досить, не можна баритись. Зчиняється метушня — сім'я кидає свою хату назавжди, і треба забрати найцінніше.

А потім шалена гонка вночі на автомашині. Сліпучі вогні Дайлерстоуна. Злиденний Броклайн. Крихітна кімнатка на чотирнадцятому поверсі брудного готелю. Батько, який, кусаючи губи, нервово щось пише, перекреслює і знову пише. І мати, її тихий голос: «Не треба, любий! Це нічого не допоможе! Всі вони продалися Кейз-Олові».

Усе це відбулося в одну-єдину ніч. На світанку батько прочитав написане, і в Айта волосся заворушилося на голові. Коли б про Уранію розповів хтось інший, а не найдорожча в світі людина, Айт не повірив би. Який жах!

А батько розповідав так хапливо, наче знав, що йому лишилося жити кілька годин.

— …Можна було б написати найтрагічніший роман про те, як гинули мої товариші, щоб дати мені змогу втекти… Я присягнувся розповісти всьому світові про Кейз-Олову таємницю. Айте, любий, — все може статися — запам'ятай: треба знищити Кейз-Ола, цього скаженого пса! Я написав про найголовніше. Газета робітничої партії — «Голос робітника» — надрукує.

— Не треба, любий… — з тоскною приреченістю повторювала мати. — Ну, хоч не підписуй свого імені!

— Ні, ні, люба!

Він таки й не підписав. Але рукопис до редакції поніс сам. Айт більше не бачив його.

Вечірні дайлерстоунські газети, як завжди, повідомили про низку пригод. Вкоротив собі віку невідомий, що вистрибнув з вікна редакції газети «Голос робітника». Отруїлася недоброякісними консервами літня жінка в готелі «Комфорт». Поліція за різні злочини заарештувала за день дев'ятнадцятеро монійців. Гангстери забили чотирьох. І ніхто з читачів вечірніх газет не знав, що в цьому списку першими були Айтові батько та мати і всі ті, хто хоч краєчком ока зазирнув у небезпечний рукопис. Агенти Кейз-Ола виявились дуже оперативними. Айт уцілів чудом. А втім, яке там чудо? Мати, певне, знала, що на них чекає. Ледве батько вийшов, вона послала Айта з речами зняти невеличку кімнату десь у протилежній частині Дайлерстоуна. Вона переконливо доводила, що треба негайно змінити квартиру. Айт повірив їй… а тому й не побачив її більше.

День радості став для Айта днем печалі. І того дня скінчилося Айтове дитинство.

О, цей підліток накапостив Кейз-Олові чимало! Протягом багатьох місяців поліцаї щоранку з прокльонами здирали наліплені на стінах найзалюдненіших вулиць написані ще неміцним почерком листівки однакового змісту — про Уранію та про злочини, які вчинив Кейз-Ол проти сотень тисяч людей. Там чітко наводились імена й цифри — чернетки батькового рукопису лишились в Айта; люди спочатку цим листівкам не вірили, зате потім на них чекали так, як чекає матір на побачення з хірургом, що оперував її сина. Ті, хто не поховав своїх померлих рідних власноручно, тішили тепер себе надією зустрітися з ними знову. На вулицях Дайлерстоуна подеколи зчинялися сутички між жінками й поліцією через оті листівки; якісь спритні типи зуміли використати навіть людське горе: вони фотографували Айтові листівки, доки їх не здирала поліція, а потім продавали відбитки за шалені гроші.

І ніхто не міг би навіть припустити, що все це була справа рук блідого, худорлявого підлітка, слухача підготовчих курсів Технологічного коледжу святого Ейра. Цей підліток був тихий і скромний; він жив собі у пансіонаті для небагатих: щомісяця на його ім'я надходили невеликі поштові перекази та ніжні листи від батька з далекого штату Айоу. Підліток учився дуже добре і увесь вільний час сидів у Національній бібліотеці…

Так принаймні характеризувала Айта господарка пансіонату. Їй і на думку не спадало, яких надлюдських зусиль коштувало все оце Айтові — спокій і ввічливість, поштові штемпелі штату Айоу, а головне — дайлери…

Він брався за найбруднішу, найобтяжливішу роботу. Він не витратив на розваги чи на ласощі ані монетки. Йому не випадало сподіватись на чиюсь допомогу: хай там що, хай там як — треба щодекади віддати господарці її десять дайлерів. А крім того, ще й купити бодай два квитки «Лотереї мільйонерів»… Айтові вкрай були потрібні гроші! Якби він їх мав, то насамперед купив би друкарню і друкував би свої листівки у мільйонах примірників!

Так, Айт мав право сказати, що і Кейз-Ол один, і він один. Двобій почався ще кілька років тому, тільки це був нечесний двобій, бо проти Айта піднялась уся могутня поліційна машина містера Кейз-Ола. Двобій був нерівний, бо Кейз-Ол міг купувати, вбивати, затикати рота. Але навіть за таких умов Кейз-Олові довелося викручуватись і брехати. Була навіть організована спеціальна комісія. Вона поїхала на острів Свята… І, звичайно, нічого не знайшла.

Кейз-Оловій поліції не вдалося розкрити ту «могутню таємну організацію», що стала містерові кісткою в горлі. Однак Айт відчув, що шпигунське кільце навколо нього стискається. Та й факти були вже вичерпані. «Організація» припинила свою роботу.

Гострота туги за батьком та матір'ю минулася. Ненависть до Кейз-Ола лишилась. І на все життя найхарактернішою рисою Айта стала замкнутість.

Ні, він був хороший, веселий товариш, який ділився своїми незначними таємницями й охоче слухав секрети інших. Але про найголовніше Айт не говорив нікому. Він не хотів, щоб хтось навіть випадково, необережним словом, зрадив його, перешкодив би здійснити мрію життя.

Ох, як хотілося розповісти Айтові про все це Мей! Слова гіркоти й суму самі просилися на язик. І коли б ще трохи, коли б Мей, у свою чергу, була одвертішою, говорила б про своє дитинство, про свої мрії, бажання, — він не витримав би… Як добре, що цього не сталося!.. Мей, мабуть, не зрадила б його, не побігла б до поліції. Але навіть сама думка про те, що тільки їй одній — підлій, продажній — він розкрив найпотаємніші закутки свого серця, була б тепер нестерпною…

— Уранія!.. — прошепотів старик за плечима містера Кейз-Ола. — Я ще з тобою поквитаюсь!

Розділ VII На сцену виходить жінка

Айт стояв позаду звичайнісінького чоловіка, одягненого в сірий комбінезон з м'якої вовни, дивився на потилицю, вкриту тоненьким шаром дбайливо пригладженого попелястого волосся, прислухався до хрумтіння соковитих фруктів на ще міцних, мабуть, зубах і не вірив сам собі: невже це той, що має на своїй совісті більше злочинів, аніж наймерзенніший з гангстерів Монії?

Молодий не на свої літа, худорлявий, з швидкими розумними темними очима. Дзеркала, поставлені в ніші одне проти одного, відбивали його постать незліченну кількість разів. Здавалося, з кінця в кінець світу простяглася ціла низка Кейз-Олів… І за спиною кожного з них стоїть Айт.

Кейз-Ол — Шлунок-Дванадцятий монійською мовою. Цей чоловік у сірому комбінезоні не тільки не соромиться свого непривабливого імені, а, навпаки, пишається ним. Воно дісталося йому в спадщину ще від того пірата, який був прозваний Шлунком за свою неймовірну зажерливість та жадобу.

Весь рід Кейзів, не гребуючи ніякими засобами, тільки те й робив, що накопичував скарби. Та Кейз-Ол перевершив усіх своїх предків. Завдяки зухвалим фінансовим махінаціям він став найбагатшою людиною Монії ще на початку свого панування. Друга всепірейська війна, і особливо монополія на атомну зброю, підвищили його статок до астрономічної суми дайлерів… Тепер він прагне нової війни!

— Пане мій радник! — різкий голос Кейз-Ола пролунав так несподівано, що Айт аж здригнувся. — Можна обминути преамбулу. Гадаю, наймудрішим не варто нагадувати загальновідоме.

— Скоряюсь, ясновельможний! — радник перегорнув кілька сторінок і вже розтулив рота, щоб вимовити першу фразу, коли це раптом по залі прокотився шерех.

Смертельно зблідли і міцно вчепились у спинки крісел мільйон Айтів у дзеркалах. Почервоніли й насупились мільйон Кейз-Олів. Вони дивилися кудись у бік на те, чого ще не було видно. Але в наступну мить і Айти, і Кейз-Оли потьмяніли, а на їх місці з'явилася жінка. Старик за спиною трильйонера схитнувся і заплющив очі: це була Мей.

— Псойсе, — протягла вона співуче, — ти забув, що я обідаю з містером Кейз-Олом?

«Цариця краси» навіть не глянула на Айта, і це врятувало його. Доки він отямився і розтяг рот у посмішку, як личило Псойсові, відповідати вже не довелось.

— Чого ви прийшли, Мей?! — люто зашипів Кейз-Ол. — Я попереджав вас!

— О ясновельможний! — в голосі Мей звучали глузливі інтонації. — Бідна «цариця краси» не хоче позбутися посади, яка дає їй якихось там два мільйони дайлерів на рік! У підписаному мною контракті сказано точно: «Обідати з містером Кейз-Олом щодня».

— Сьогодні можете не дотримувати цього пункту.

— Але ж я хочу їсти! — заперечила Мей тоном ображеної дитини. — Ви цілком вільно могли б скликати нараду годиною пізніше!

Мей говорила голосно, Кейз-Ол — ледве чутно. А в залі панувала така тиша, немов усі закам'яніли. Тільки зловтішно виблискували очі «наймудріших» та десь глибоко в їхніх черевах булькотів сміх: ну, трильйонере, ти навмисне призначив нараду на час обіду, щоб принизити нас усіх, то що ж ти відповіси своїй наложниці?

Айт зрозумів: Кейз-Ола не люблять, не поважають, тільки бояться і зараз ледве стримують глузливий регіт, — і зловтішався разом з усіма.

Та ось рука Мей вкрадливо потяглася до руки трильйонера, лагідно торкнулась, затрималась… Прозвучав шепіт, такий тихий, що Айт насилу розбирав слова:

— Ну, любий, ну, пробачте. Я не врахувала… Невже ви не розумієте, що я вже тепер не можу піти! Чи ви хочете, щоб з мене глузували ваші дурні наймудріші?!

Пухнаста кішечка лестилася, мурчала, ніжно-ніжно ворушила своєю м'якісінькою лапкою… А в Айта у вухах лунало майже з такими самісінькими інтонаціями: «Айте, ну, любий, я хочу морозива, я не хочу сваритись… ну, поцілуй мене!»

— Продовжуйте, пане мій радник! — сухо сказав Кейз-Ол і ледве помітно хитнув головою до Айта. Айт зрозумів: коханка перемогла, трильйонер визнав свою поразку. Треба принести для цієї мерзотниці обід.

Тихо, нечутно вислизнув Айт із зали. О, Мей, виявляється, була передбачливою і знала, чим скінчиться справа: гарненька покоївка вже чекала під дверима з запломбованою скринькою в руках. І це розлютило Айта до краю. Підла! Вона розраховує наперед кожен свій крок! Вона використовує свою непоборну красу як відмичку до всіх дверей…

Буря вирувала в його душі, але на обличчі не ворухнулася жодна зморшка. Тримайся, друже Айт, тримайся! Твоє ще попереду!

Він повернувся до зали, коли трохи заспокоївся. Найважча хвилина випробувань лишилася позаду. Тепер його вже не збентежить ні погляд, ні голос «цариці краси».

Уперше в житті Айт дивився на ту, яку колись нестямно любив, очима сторонньої людини, суворого судді.

Неймовірно красива! Але в чому полягає принада цієї жінки, важко було сказати. Маленька голівка в золотому розмаї пишних кучерів здається вирізьбленою з рожевого мармуру. Біле шумовиння легенької сукні набігає на високі груди, як піна морського прибою. Невловно течуть лінії оголених плечей, поступово переходячи у форми бездоганних рук. Краплинкою ранкової роси виблискує діамант на мініатюрному пальчику.

Її тіло було прекрасним. Та коли б хтось скопіював його у мармурі — воно б тільки вражало, але не захоплювало. Йому не вистачало б того, що робило Мей справжньою «царицею краси», — натхнення.

Айт дуже добре знав Мей. І тому сама думка про те, що ця жінка зрадлива, мов кішка, хитра, як лисиця, здавалася йому блюзнірською. Блакитні очі були мрійними-мрійними — ну, просто тобі озерця серед лісу, які п'ють, п'ють синяву неба і ніяк не можуть напитись. Темні брівки ні на мить не лишались у спокої: то зійдуться стурбовано — що ото там говорить пан радник? — то вирівняються, здригнуться легенько — адже містер Кейз-Ол все ще гнівається! А рожеві губи то посміхаються розгублено й жалібно до Кейз-Ола, то збираються в зневажливу гримасу до «наймудріших».

«Акторка! — з глухою люттю думає Айт. — Неперевершена акторка!.. Яку ж ти роль вирішила зіграти?»

Ні, це не та Мей, що з завзятістю підлітка тягла Айта до Синього водоспаду навпростець, «щоб ближче», а потім, коли вони заблукали, злякалась і принишкла. Не та, що брела, мов п'яна, весняним новорічним лісом і шепотіла: «Люблю! Люблю весну, люблю життя, люблю тебе!» Не та, що стояла на кришталевому п'єдесталі, звабна і недосяжна у своїй незбагненній вищості за брудний натовп. І не та, що з мукою простогнала: «Не можу!.. Не можу!.. Чекай на мене, Айте!»

Коли Мей була сама собою? Ніколи? Завжди? Айт зрозуміти цього не міг. Зараз вона здавалася просто слухняною коханкою містера Кейз-Ола, яка, щоб догодити розгніваному володареві, ладна сидіти тихенько, наче мишка, і вдавати, що її дуже цікавить те, про що торочить пан радник.

«Ні, ні, досить! — благає сам себе Айт. — Так можна збожеволіти!»

Йому вдалося, нарешті, перевести свою увагу. І ті цифри, які досі збігали повз вуха, раптом спалахнули перед очима, струснули все тіло, шпигнули в серце.

— …Дві тисячі атомних і тисяча триста водневих бомб. Вони будуть скинуті на комуністів протягом п'яти хвилин. Вся територія СКД внаслідок радіоактивного зараження стане непридатною для існування на кілька років. Додаткове бомбардування бактеріологічними та хімічними ракетами далекої дії докінчить благородну справу винищення комуністичної нечисті…

Айт з жахом глянув на Мей. Він сподівався побачити на її обличчі бодай натяк на відразу, адже її ніколи не приваблювали вбивство і війна.

Але Мей тільки зробила гримасу: фе, які неприємні, страшні речі говорить пан радник! — і позіхнула, прикривши долонькою рота.

«Люблю весну… — забриніло в Айтових вухах. — Люблю життя…»

Його рука повільно посунулася в кишеню комбінезона, намацала ручку пістолета…

Ні, хай пізніше. Зараз треба довідатись, що ж замислив Кейз-Ол.

— …Але слід сподіватися, що і комуністи зможуть відповісти на удар атомним бомбардуванням Монії. Ось саме з цих міркувань і було закладено на острові Свята неприступну фортецю Уранію…

Цифри й цифри: вартість побудови Уранії, її місткість, дані про запаси харчів та сировини, зведення про енергетичні ресурси.

Містер Кейз-Ол не боявся розкривати ці секрети. Числа сягали таких величин, що жоден з багатіїв, присутніх на нараді, ніколи не мав жалюгідної частки того, що витрачалося Кейз-Олом на Уранію.

«Наймудріших» ці числа приголомшували. Але недарма кожен з них був неабиякою акулою. «Наймудріші» з нетерплячкою чекали, куди ж поверне Кейз-Ол. Трильйонер людинолюбством не відзначався. Коли він пропонує щось, то злупить за це втроє.

Айт бачив, як в очах майже всіх «наймудріших» дедалі дужче розгоряється вогонь ненависті й жаху. Ці хижаки знали, що Кейз-Ол грається з ними, як сам хоче. Трильйонер рахувався до деякої міри тільки з власником Всемонійського хімічного концерну містером Хейл-Уфом та королем харчової промисловості Плайв-Ау.

— …Ось такі були витрати на побудову Уранії, панове наймудріші, і такі перспективи вона відкриває.

Миршавий радник витер спітніле чоло, ковтнув води і крадькома глянув на Кейз-Ола. Той мовчки хитнув головою.

— Виходячи з вищенаведеного, панове наймудріші, містер Кейз-Ол пропонує вам купити акції порятунку на право стати членами Асамблеї недосяжних — найвищого урядового органу Уранії, підзвітного тільки президентові, містерові Кейз-Олу. Кожна акція коштує сто мільйонів дайлерів і дає її власникові право мати одну дитину та один голос в Асамблеї.

Тихо, аж моторошно.

«Ось воно що! — поквапно міркував Айт. — Монархія!.. Монархія Атомної ери, математично точна і невблаганна! Кейз-Ол хоче знищити всіх і врятувати кілька сотень самців та самиць людської породи, які можуть дати з часом початок новому населенню Пірейї. Адже йому було б нудно самому. Кому потрібні кучугури золота, брили алмазів, найвитонченіші витвори мистецтва, якщо ніхто не милуватиметься ними, не заздритиме їхньому власникові?.. Крім того, він хоче мати справжню ієрархічну драбину, багатоступневу соціальну споруду, увінчану монархом, на якого всі повинні дивитися знизу вгору… Наймудріші й будуть отими щаблями, що їх топтатиме Кейз-Ол».

Умить збагнули це і «наймудріші». Мовчанка тривала лише кілька секунд, а тоді зчинився неймовірний галас.

Ті, чий статок не перевищував ста мільйонів дайлерів, були справді на становищі приречених. Віддати капітал за одну-однісіньку акцію — означало стати майже неімущим, спуститись ледве не до рівня жебрака. Ті ж, що мали мільярди, гарячкували ще більше. Досі, об'єднуючись у тимчасові угрупування, вони могли хоч трохи чинити опір занадто експансивним діям Кейз-Ола. Тепер він вирішив поставити на коліна всіх.

Минула хвилина, друга, третя — галас не вщухав. Забувши про всі правила хорошого тону та про свої високі звання, мільйонери репетували, вимахували руками, схоплювалися з місць і бігали по залу.

І тільки троє зберігали спокій: містер Кейз-Ол, який демонстративно стежив за секундною стрілкою наручного хронометра, «цариця краси», що поглядала на розлючених «наймудріших» з боязкою цікавістю дитини, яка вперше потрапила до зоопарку, та Айт, на якого кожен з присутніх звертав стільки ж уваги, скільки й на меблі.

— Досить! — Кейз-Ол підвівся і підняв руку з годинником. — П'ять хвилин минуло.

Галас поволі вщухав. А коли стало зовсім тихо, Кейз-Ол зробив крок уперед.

— Я бачу, шановні наймудріші не згодні з моєю пропозицією. Що ж, кожна ділова людина вирішує свої справи самостійно. Я більше не затримую вас. Але прошу взяти до уваги: війну я розпочну, не попереджаючи нікого. І з тієї секунди, коли вона спалахне, ціна акції порятунку зросте в десять разів. Усе!

Ніхто не поворухнувся. Кожен знав, що Кейз-Ол не жартує.

— Я беру вісім акцій! — вигукнув рожевощокий товстун, власник заводів військової апаратури.

— Мені дві акції! — попросив фабрикант військового обмундирування.

— Мені одну… — прохрипів тютюновий ко роль.

Це були постійні Кейз-Олові агенти, тому решта «наймудріших» сприйняла їхні заяви байдуже.

— Прошу слова, панове, — пролунав дзвінкий голос.

Кейз-Ол сіпнувся і почервонів. Ошелешено закліпали очима «наймудріші»: що за нахабство?! З якого часу дозволяється втручатися в справи всяким шлюхам?!

— Панове наймудріші, — Мей підвелася, насупила брівки, — містер Кейз-Ол забув сказати про те, що за акції можна сплачувати векселями зі строком оплати через тиждень після початку війни. Це дає цілком певні гарантії. А щодо мене особисто… — вона зітхнула зажурено. — Я не маю ста мільйонів дайлерів. Але я можу продати свій палац на Ріо-Айр… і скласти з вами, містер Хейл-Уф, після закінчення строку контракту з містером Кейз-Олом новий контракт на ту суму, якої не вистачає до вартості акції…

— Досить, Мей! — у Кейз-Ола аж тремтіли руки, проте він ще стримував себе. — Сядьте!

— Але ж, ясновельможний… — Мей слухняно сіла, зіщулилась. — Але ж я хочу жити!

Кейз-Ол засопів і одвернувся.

— Я приймаю вашу пропозицію, царице краси, — глузливо сказав король хімії. — Однак чи стверджує містер Кейз-Ол роз'яснення про гарантії?

І Кейз-Ола, і Мей обмацували чотири сотні очей. Була в цих поглядах смертельна тоскнота, тваринний жах, жагуча зненависть, боязке сподівання. Кожен з «наймудріших» міг би заприсягтися, що Кейз-Ол, як досвідчений режисер, розподілив ролі заздалегідь і випустив на сцену коханку саме тоді, коли запланував.

— Я повторюю своє запитання, — наполягав король хімії. — Чи справді можна розрахуватися векселями?

— Так! — сухо відповів Кейз-Ол.

— В такому разі, прошу вважати за мною сто акцій.

— За мною теж, — неквапно сказав король харчової промисловості.

Кейз-Ол переміг. Досить було цим двом погодитися, щоб іншим не лишилося нічого іншого, як піти слідом. Але Айт уже не слухав цієї переклички голосів. Усе глибше засовуючи руку до кишені, він дивився в дзеркало на тих двох, що сиділи перед ним.

Вирок проголошено. Син професора Лайн-Еу вкоротив собі віку, коли його атомна бомба знищила сто тисяч чоловік. Ти, жінко, довідалась зараз, що наміряються знищити усе людство, і тебе стурбувало тільки те, як здобути акцію для власного порятунку…

Повільно зводиться пістолет у кишені Айтового комбінезона. Витягти його ніколи та й не варто: дуло майже впирається в спину Мей.

У дзеркалі видно її всю. Вона навіть не підозрює, що смерть стоїть за плечима. Ой, як хочеться вигукнути зараз: «Я — Айт. Ти загинеш од моєї руки!»

Айт заплющив очі і натис на гашетку.

Минула секунда, друга… Пострілу не було.

Страшна спустошеність заповзла Айтові в душу. Доля… Не судилося… Але як це могло статись? Адже він сам перевірив усі набої.

…А з далекого далека лунали голоси:

— Мені п'ять акцій…

— Мені три…

Завершувалася чорна справа організації змови проти всього людства.

Розділ VIII Серед вовків

На канапі лежить зморшкуватий дідок з головою лисою, мов коліно. Він дихає повільно, хрипко, хапається подеколи за груди жовтою кістлявою рукою, немов хоче скинути геть якийсь тягар. Але задуха минає, і рука кволо падає на подушку. Важко дихати, важко думати. Голову пече вогнем… Ні, це не од старості. Просто Айт надто перехвилювався. Просто все навколо стало тоскним і безперспективним. В ту мить, коли Айт досяг своєї мети, він зрозумів, що гнався за привидом. Можна вбити Кейз-Ола і Мей, та лишаться двісті «наймудріших», лишиться поліція і Уранія. І ті три тисячі триста атомних та водневих бомб, що стоять на стартових спорудах у підземних сховищах, зринуть у свій останній смертоносний політ як не сьогодні, то завтра. Можна забити ватажка вовчої зграї, але зграя лишиться, її одразу ж очолить хтось інший. На зграю потрібна облава — спільна боротьба багатьох людей. А це й є той шлях, яким свого часу відмовився піти Айт.

Він підвівся, взяв з тумбочки пістолет, притулив до скроні. Згадалося Лайнове: «Ви повинні перетяти шлях війні!» Яке безглуздя! Яка наївність!

Одинак може винайти атомну бомбу. Але знищити її самотужки він не зуміє. Тож згинь, друже Айт!

Айт натис на гашетку… Легенько клацнуло, та й годі.

«А, знову — доля?» Айт гарячково замінив патрон, клацнув ще раз…

Той самісінький результат.

«Постривай, постривай! — Айт схопився за ніж, почав довбатись у патроні. — Куля є… Порох є… А пістон?»

Гостре шильце пролізло вглиб патрона, копирснуло мідну чашечку капсуля. В цю мить мала б вибухнути гримуча ртуть, викинути в отвір гострий язичок полум'я. Та ні, тихо. І отак в другому патроні, в третьому, четвертому…

Старий шпурнув ніж на канапу і раптом зареготав:

— Який ти дурний, друже Айт!.. Який ти дурний!.. «Доля»! «Судилося»! Тьху!

Так, самогубство відбулося, хоч пострілу й не пролунало. Айт знищив у собі того, хто не хотів жити. А той, що лишився, зараз торжествував, зловтішався.

Айт зібрав патрончики, зважив їх на руці.

«Присягаюсь! — промовив він подумки. — Присягаюсь пам'яттю батька й матері, пам'яттю тих, що загинули в Уранії, зробити все можливе, щоб перетяти шлях війні!..»

Смерть була справді близька. Тупий удар кулі, останній сплеск болю навряд чи додали б щось до пережитого Айтом. І тепер його вже ніщо не лякало.

Одинак? Якщо одинак не може перетяти шлях атомній бомбі, то він може влаштувати її вибух в Уранії!

«Так, так! — Айт замислився на мить, потім хихикнув єхидним Псойсовим смішком. — Прошу, панове наймудріші. Це буде надзвичайно ефектна картина — колективна загибель мільйонерів Монії!»

Мета, яка поблякла годину тому, тепер спалахнула перед Айтом у новому, яскравішому світлі. Його особиста ненависть до Кейз-Ола переростала в ненависть до цілого класу.

«Так… так… — міркував Айт. — Отже, треба не вбивати містера Кейз-Ола, а підтримувати до часу. І вас також, шановна царице краси!

Але хто замінив набої? Хто отой незнайомий друг чи ворог? Може, Свайн?»

Це припущення було вірогідне. Айт не міг забути того багатозначного погляду, яким обмацав його цей лакуза під час розмови про Нараду «наймудріших».

— Гаразд… Випробуємо, — промимрив Айт. Він запхнув патрони до кишені, поклав на стіл пістолет і натис кнопку з написом «Свайн».

Минуло хвилин п'ять. У двері легенько постукали.

— Заходь! — проскрипів Айт.

Низенько вклоняючись, до кімнати прослизнув Свайн. Його очиці злодійкувато виблискували, уста догідливо посміхалися.

— Стань он туди! — недбало махнув рукою Айт в куток проти стола.

— Дозволите? — не чекаючи згоди, Свайн метнувся до годинника з статуеткою і повернув фігурку обличчям до стіни. — Під час вашої відсутності встановлено ще один мікрофон. Цей також ввімкнено. — Свайн натис на кнопку біля стола. — І цей… — він навстіж відчинив двері шафи. — Коли розмова серйозна, зайві вуха шкодять!

«Ого! — подумав Айт. — Мабуть, Свайн значніша штучка, ніж я гадав!»

А вголос сказав з глузливою інтонацією:

— Даремно турбуєшся, Свайн. Скажи, ти заходив до моєї кімнати вчора чи сьогодні вранці?

— Боронь боже, пане Псойс! — вигукнув Свайн, молитовно склавши руки.

— Це ти підкреслив рядки в «Книзі святого закону»?

— Які, пане Псойс!? — Свайн кинувся до стола.

— Стій! — Айт схопив пістолет, націлився. — Можеш прочитати свою останню молитву. Ясновельможний тільки подякує мені за те, що я тебе знищу.

— Облиште, пане Псойс. Ваш пістолет не стріляє. Я давно готувався до цієї розмови і вжив деяких заходів безпеки.

Айт чекав якоїсь витівки з боку Свайна, тому цілком натурально зіграв обурення:

— Чого тобі треба, Свайне? Ти хочеш, щоб…

— Я хочу того, про що ми вже говорили, пане Псойс. Відтягувати далі не можна! Коли ясновельможний шугне в Уранію — все загине…

Що загине? Чому загине?

В Айта зараз було стільки ж шансів на влучну відповідь, як і в глухого, що абсолютно не чує запитання. Але коли умовляють, навіть шантажують, то найобгрунтованішим буде коротке заперечення.

— Ні! — сердито сказав Айт.

— Ні?! Схаменіться! Ви прирікаєте на загибель його!

«Кого?» — хотілося крикнути Айтові. Але Свайн мовчав, як людина, що викинула у грі неабиякий козир і зараз пильно стежить за ходом супротивника.

— У вас не буде для цього підстав! — вигукнув Айт, відчуваючи, що зараз потрібно зіграти збентеження й острах.

— Ні, підстави є, я вам уже казав про це! — Свайн неквапно поліз до внутрішньої кишені комбінезона і витяг фотокартку. — Ось!

Айт рвучко простяг руку.

— Дайте!

— Прошу! Попереджаю: це звичайнісінька фотокопія, яких можна зробити скільки завгодно.

Айт не відповідав. Перед ним розкрилась одна з найпотаємніших сторінок життя того, в чиїм тілі він опинився.

Псойс — ще молодий і поставний — тримав в обіймах жінку такої вроди, яка й справді дістала б найвищу оцінку в Залі конкурсів. Мабуть, об'єктив апарата клацнув для цих двох зовсім несподівано, бо їх пози й одяг були не про чуже око.

— Пригадуєш? — глузував Свайн. — Уявляю, що заспівав би ясновельможний, коли б побачив таку картину!

Що ж, знімок був справді красномовний і недвозначно характеризував взаємини сфотографованих.

— Мерзотник! — глухо сказав Айт. Йому була цілком байдужа оця жінка та її доля, але Свайнова зловтіха мимоволі викликала обурення й огиду. — Мерзотник!

— Ні, це ти мерзотник, Псойсе! — аж засичав Свайн. — Я міг би занапастити вас ще двадцять два роки тому. Але я не зробив цього, бо ненавиджу його більше, ніж тебе! Ось тому я й не хочу допустити, щоб він сховався в Уранії!

«Кого — його? Хто — він? Кейз-Ол?» Айт потрапив у дуже скрутне становище. Загальними фразами тут не відбудешся, треба сказати щось цілком певне.

Невідомо, як викрутився б Айт, якби, на його щастя, не задзеленчав дзвінок і не спалахнула яскрава лампочка над дверима.

— Геть звідси! — люто прошепотів Айт. — Якщо ясновельможний почув хоч одне слово — ти загинеш!

Свайн зробив погрозливий жест і вислизнув з кімнати. Слідом за ним почвалав і Айт.

Несподіваний виклик Кейз-Ола дав змогу Айтові урвати неприємну розмову і поміркувати над тим, що він почув.

Цілком ясно, що у Псойса таки справді був син. Мабуть, якась із куплених містером Кейз-Олом «цариць краси» стала потаємною коханкою вродливого лакея. Але де ж той син?.. І чого прагне Свайн?

У цей час Айт підійшов до кабінету містера Кейз-Ола.

Два чорних велетні-охоронці виструнчились і одхилили вбоки алебарди. З тихим дзижчанням автоматично відчинились окуті золотом важенні двері.

«Середньовіччя… — подумав Айт. — Алебарди — і фотоелектронний захист… Це ж справжній фарс».

Так само відчинились наступні двері, потім ще одні. А коли задзижчав мотор четвертих, Айт почув жіночий плач.

З такою невтішною приреченістю плаче хіба несправедливо ображена дитина, яка не вміє довести свою правоту. Не чується при цьому ні злості, ні погроз в інтонаціях, а тільки сум і розпач.

То плакала Мей.

Самі собою стислись кулаки, напружились м'язи. Ще одна мить — і Айт кинувся б уперед, щоб захистити кохану, знищити того, хто її скривдив. Але він вчасно стримався. А перша фраза «цариці краси» вплинула на нього, немов відро холодної води.

— Ну, скажіть… Скажіть одверто: чи не допомогла я вам на нараді?

Мей схопилася з канапи, підбігла до Кейз-Ола.

— Ну, визнайте ж, що наймудріші спіймались на гачок з отими векселями!.. Так, я не мала права втручатись у ваші фінансові комбінації, але ж я вам допомогла, так?

Кейз-Ол, сидячи у фотелі, байдуже пахкав димом сигари і дивився кудись у куток. Коли б не скептична посмішка, що зміїлася на його вустах, можна було б подумати, що він зовсім не слухає «царицю краси».

— Це — нечесно! — схлипувала Мей. — Ви бачите, що я вас люблю, і…

— Честь?! Любов?! — Кейз-Ол поклав сигару і глузливо похитав головою. — Не ви перша торочите мені про це. Не вірю. Як і всі, ви теж прагнете продати свою любов, але набиваєте собі ціну. Ви чудово знаєте, що одержані вами два мільйони дайлерів — завдаток, однак морочите мені голову цілий рік. Досить.

— Завдаток?! — зойкнула Мей. — Ви хотіли мою любов купити?! Гаразд!.. — вона випросталась, зблідла. — Я збиралась віддати її вам за єдине лагідне, по-справжньому людське слово. Ви хочете іншого? Що ж — прошу! Я продам свою любов тільки за золотий вензель з ініціалами: «місіс Кейз»!

— Місіс Кейз?.. — ледве чутно прошепотів Айт. В цю мить він збагнув усе. І — дивна річ — не спалахнули в грудях зненависть і гнів, тільки заповзала в серце жалісна зневага. Що ж — у кожного своя мета.

— Місіс Кейз?! — з притиском перепитав Кейз-Ол. — Ні, моя люба, ви неоригінальні. Я чую таку пропозицію не знати скільки разів. Ви заправили надто високу ціну. Я зможу одружитись лише з такою жінкою, яка виявиться розумнішою за мене… і любитиме мене, а не мої гроші.

Він посміхнувся нищівно і замовк, чекаючи, що відповість «цариця краси». А та мовчала. І тільки сльози — справжні гарячі сльози — текли по її щоках і капали на шумовиння білої сукні.

«Акторка! — з глухою ворожістю думав Айт. — Неперевершена акторка!»

Він ні на мить не припускав, що Мей справді покохала Кейз-Ола. Мабуть, і трильйонер був такої самісінької думки, бо стежив за обличчям «цариці краси» спокійно і навіть з зацікавленням, немов сподіваючись помітити бодай відтінок фальшу в грі. Його темні очі виблискували зовсім молодо, в них перебігали вогники задоволення самим собою.

— Гаразд… — Мей поправила зачіску і рішуче пішла до дверей. — Гаразд. Я не скажу більше ні слова. Але зроблю таке, що ви потім жалкуватимете все ваше життя!

Вона зупинилась біля порога, обернулась, похитала головою:

— Я думала, ви — справжній володар половини світу, надлюдина… А ви — нікчема, не вартий кохання!

Зблід, засопів Кейз-Ол. Може, вперше в житті йому в обличчя шпурнули образу, і довелося проковтнути її мовчки, бо відповісти — нічого.

Він, найбагатший, наймогутніший, міг купити або відняти силою все, що заманеться. Життя цієї тендітної жінки було в його руках. Але помститись їй не вдасться. Навіть помираючи, вона лишиться переможцем, бо ніхто не зуміє вирвати в неї любов силоміць.

— Кляте дівча! — промимрив Кейз-Ол.

Сигара, яку припалював трильйонер, вислизнула з руки, і це ще дужче розлютило його. Він шпурнув її геть, рвучко підвівся, пройшовся кілька разів по кімнаті, сів до стола і клацнув вимикачем.

Просто перед ним, за шовковим серпанком ніші проти столу, засяяв екран. На екрані проступили й набули яскравості обриси великої, пишно обставленої спальні. А в наступну мить в кадрі з'явилася «цариця краси».

Гаряче застукотіло Айтове серце. Мей не знає, що на неї дивляться. Зоставшись наодинці сама з собою, вона обов'язково скине маску, розкриє своє справжнє обличчя… Ну ж бо, ну! Ти вся — як на долоні, кожен твій рух свідчитиме проти тебе…

Мей зайшла до своєї спальні такою ж, якою вийшла з кабінету Кейз-Ола — холодною, гордовитою, суворою. Але тільки-но за нею зачинилися двері, як вона затулила обличчя руками й застогнала.

— Боже, який він дурний! Невже він не помічає, що я його кохаю? Ні, не помічає… І ніколи не помітить, бо він — страшна людина, він не вірить нікому. Як це образливо. Як гидко…

«Не може бути! — беззвучно кричав Айт. — Це все — сама гра, талановита гра!»

Але коли це й була гра, то вона заходила аж надто далеко.

Повільно, мляво, наче у напівсні, Мей підійшла до столика, взяла аркушик рожевого паперу і золотий олівчик. Сіла. Похнюпилась. Потім пересмикнула плечима, наче їй стало холодно. Почала писати.

Послужливий об'єктив телепередавача поповз униз, наблизив аркушик паперу. Літера по літері на ньому лягали слова — такі, що Айт мимохіть читав їх уголос.

— Про… щай… те… Гадаю… що… тепер… ви… повірите…

Крапка. Впав золотий олівчик. Впала золота голова на руки.

— Що вона замислила?! — прошепотів Айт.

Кейз-Ол мовчав. Тільки очі йому блищали зацікавлено.

Мей підвела голову. Тепер її очі були страшні. Вони блукали по кімнаті, немов шукаючи когось незримого, і раптом уп'ялися в крихітний ножичок, що лежав на столі. Мей схопила його й вибігла з кімнати.

— Гм… Цікаво… — промимрив Кейз-Ол. — Ну, а далі що?

Одна, друга, третя кімната… Автоматично відчинялися двері, і так само автоматично вмикалися телевізійні передавачі, супроводжуючи «царицю краси».

Ванна. Мей замкнулася зсередини, полохливо озирнулась і почала роздягатись.

Айт опустив очі. Гірко зайшлось його серце. Те, що минуло і вже ніколи не повернеться, знову стало йому перед очима, оживило радощі й болі. І це було страшно.

Плюскотіла вода з кранів. Шурхотів шовк одягу. Щось дзенькнуло тихо. А потім неголосно зойкнула Мей.

Вона вже лежала у ванні і злякано дивилась на ліву руку, з якої пружним струмочком вибивалась і одразу ж розпливалася рожевою плямою у воді гаряча кров.

— Що вона робить?! — закричав у нестямі Айт. — Вона перерізала собі вену!

— Що сталося, Псойсе? — пролунав глузливий Кейз-Олів голос. — Я тебе не впізнаю! Операція вплинула на тебе шкідливо. Не турбуйся, «цариця краси», мабуть, догадується, що за нею стежать і прибіжать рятувати. А ми зачекаємо, доки вона схаменеться.

Збігала хвилина по хвилині, а Мей і не поворухнулась. Її обличчя зараз було спокійним і сумним. А вода у ванні все червоніла й червоніла.

Ледве-ледве повзе стрілка хронометра на столі кабінету містера Кейз-Ола. Сто секунд — хвилина… Сто секунд — друга.

Скільки лишилося їх, отих секунд? Вже збігають фарби з дівочого обличчя, бліднуть губи. Мабуть, паморочиться в неї голова, бо дівчина здригнулася, повільно заплющились очі. А уста прошепотіли востаннє:

— Як безглуздо… — і після паузи, ледве чутно: — Який він дурний!

— Лікаря! Швидко! — Кейз-Ол схопився, натис на одну з численних кнопок. — Негайно до неї, Псойсе! Скажи їй, що… Скажи, що я згодний взяти її за дружину.

І Айт побіг. Побіг так, що Свайн, який чекав на нього в коридорі, ошелешено вирячив очі і відскочив убік.

Розділ IX Зустріч з коханням

— Слухай мене, «сину», слухай!.. Збігає ніч, настає день. Линуть до тебе птахи, і перший несе тобі в правій лапі хороший подарунок, щоб натомість захопити твій… Поспішай зустрічати крилатих гостей, «сину!»

Линуть і линуть в ефірі слабенькі електромагнітні коливання. Їм сутужно тут, у просторі над Дайлерстоуном: залізо відштовхує їх, бетон жадібно поглинає. Але окремі промінчики підносяться все вище й вище, і аж на сто п'ятдесятому поверсі найвищого в світі хмарочоса чіпляються за феритову антену крихітного приймача.

— Слухай мене, «сину», слухай! У світі — неспокійно… З учорашнього дня заборонено відпустки для офіцерів і солдат. На біржі пожвавлення. Пильнуй, «сину»!

«Син», зморшкуватий, скоцюрблений дід, стоїть посеред чудового саду перед довжелезним святковим столом і мовчки кутуляє щелепою. Його тьмяні очі дивляться байдуже й гидливо, незграбні руки обвисли, як у паралітика. На цьому обличчі тільки й живуть сиві кошлаті брови. І кожен їхній рух впливає на цілу отару служників у строкатих комбінезонах, немов знак диригентської палички.

Камердинер містера Кейз-Ола керує приготуванням до банкету.

Товстелезний Головний Кухар на чолі загону кухарів та кухарчуків чаклує в своїй тимчасовій кухні біля вантажного ліфта, сповненого дратівливими пахощами. Головний Електрик з Головним Художником востаннє перевіряють світлові ефекти, і сад на сто п'ятдесятому поверсі хмарочоса то розквітає міріадами вогнів, то тьмяніє і провалюється в темряву. Головний Поет, куйовдячи волосся, щось мимрить собі під ніс. Бігають, аж спотикаються, нижчі служники. І всі боязко поглядають на миршавого старика в золотавому комбінезоні: пан Псойс сьогодні злий, йому все не подобається.

А «пан Псойс» хмурить брови, щоб згасити радісний блиск очей. В ці секунди його свідомість майже не реагує на оточення.

«Я чую, професоре! — хочеться крикнути Айтові. — Чую… Хай прилітає крилатий гість! Він захопить звідси такий подарунок, що містер Кейз-Ол тільки почухається!»

Але відповідати не можна. Не варто вмикати свій радіопередавач без гострої потреби. Досить того, що кілька днів тому Айт у відповідь професорові сказав єдине слово — «так».

— Скоро зарожевіє небо, «сину»… Вітаю тебе з Новим, Шістнадцятим роком Атомної ери!

— Вітаю і я вас, професоре! — беззвучно прошепотів Айт.

Він натис кнопку приймача, схованого в потайній кишені під пахвою; немов поправляючи шийну хустку, витяг з-під капронового капелюха крихітний навушник і опустив його за комір. Передача скінчилась.

— Гаразд! — нікому не дякуючи, не висловлюючи свого задоволення, камердинер трильйонера пішов геть, і аж тоді служники полегшено зітхнули: лихо пронесло, нікого не покарано.

Айт прямував до посадочного майданчика, розміщеного на пласкому дахові бічного крила хмарочоса.

«В правій лапі — хороший подарунок… — міркував Айт, спускаючись ескалатором. — Що таке «права лапа»? Може, праве колесо?»

Айт поспішав, тому прийшов навіть трохи раніше. За графіком Головного Розпорядника, перший вертоліт мав сісти через три хвилини.

Одсапуючись, Айт сів на ослінчик край майданчика. На душі в нього чомусь було і радісно, і тривожно. Може, тому, що почув голос професора. Може, тому, що задишку вже доводиться значною мірою інсценувати. До Айта катастрофічно швидко поверталася радісна і небезпечна молодість.

З висоти сто двадцятого поверху Дайлерстоун було видно як на долоні. Найбільше місто світу сьогодні ледь-ледь проступало брезклими плямками вогнів, здавалося мертвим. Жодна реклама, жоден промінь прожектора не дерлися під хмари. Вузькими темними вулицями не рухались автомобілі. Не мерехтіли спалахи електрозварювальних апаратів на окраїнних заводах. Усе причаїлось, чекаючи на перший промінь Блакитного Сонця. Тоді з шаленим гуркотом полетять угору ракети, з усіх репродукторів залунає музика, зашипить вино в келихах. Новий рік, свято весни! Айт завжди любив це свято. Може, тому й сьогодні в нього було хороше на душі.

Дев'яносто дев'ять годин п'ятнадцять хвилин. Зараз має сісти перший вертоліт.

І справді, в темному небі серед волохатих новорічних зірок з'явилося ще три червоних. Вони швидко наблизилися, знизились… Спалахнув посадочний прожектор. Долетів гуркіт мотора.

В Айта шалено застукало серце. Він хвилювався не знати чого. В усякому разі не від страху. Власне життя йому здавалося зараз далеко не таким цінним, ніж ота кругла маленька металева коробочка, схована в рукаві.

В коробці лежить чотиригодинна котушка магнітної нитки з записом усієї Наради «наймудріших». Кейз-Олова завбачливість обернулась проти нього самого. Для надійності одночасно вмикалося кілька звукозаписувальних апаратів. Айт зіпсував один з них і замінив використану котушку новою… Дорого, дуже дорого дав би Кейз-Ол, щоб ця котушка не вийшла за межі його палацу!

Айт підштовхнув коробочку, і вона, вислизнувши з рукава, упала в підставлену долоню. Тепер її вмить можна покласти в схованку.

Великий вертоліт з прозорої пластмаси швидко знизився. Назустріч йому кинулись і вишикувались двома рядами служники. Повільно наблизився і Айт.

Він уклонився королю хімії та його товстелезній дружині і відступив убік.

Ось воно, праве колесо. До нього лише три кроки. Але подолати цю відстань не може навіть камердинер містера Кейз-Ола: майданчик залитий сліпучим світлом, автоматичні кіноапарати безперервно фотографують його.

Головний Розпорядник махнув прапорцем, але вертоліт не піднімався. Його мотор почав кашляти, чмихати, а потім і зовсім заглух.

— Що трапилось? — гукнув Розпорядник. — Негайно злітайте! Машина містера Плайв-Ау йде на посадку.

«Так ось воно що! — радісно застукало серце в Айта. — Ви передбачили навіть таку можливість, любий професоре!»

Він швидко підійшов до вертольота, сердитим рухом голови вказав Головному Розпорядникові на протилежний бік майданчика — приймайте, мовляв, там — і зазирнув у кабіну пілота.

— В чому справа?

Літній худорлявий чоловік, що гарячково копирсався в плутанині дротів на пульті керування, розгублено знизав плечима.

— Не можу збагнути, пане Псойс… Може, щось трапилося з генератором?

«Спільник!.. Так, це спільник, бо навряд чи назвав би Псойса на ім'я хтось інший».

— Ще одну хвилиночку, пане Псойс. Я мушу глянути на перемикачі… — пілот вистрибнув з кабіни і засунув голову під закрилок.

Його рука, немов шукаючи опори, посунулася назад і лягла на колесо. На праве колесо! Пальці випростались. Під ними забілів клаптик паперу.

— Знайшли пошкодження?

— Здається, так… — пілот обернувся до Айта і пильно подивився на нього.

Прожектори вже освітлювали протилежний куток майданчика, куди ось-ось мав сісти вертоліт короля харчової промисловості.

Айт закашлявся, схопився однією рукою за груди, а другою, немов ненароком, зіперся на колесо. Ще один рух — і металева коробочка ковзнула під долоню пілота, а в Айтовій руці опинився згорнений в кілька разів аркушик паперу.

— Пане Псойс, пошкодження усунено.

— Зараз вам дадуть дозвіл на старт. Але за затримку вас покарають.

Айт більше нічого не сказав цьому мужньому чоловікові, навіть не глянув у його бік. Пробач, любий друже! Так потрібно! Може, доведеться ще зустрітися з тобою в інший час, в іншому місці. Тоді вже не Псойс, а інженер Айт щиро потисне тобі руку, промовить ті слова глибокої вдячності, які зараз доводиться ховати в тайниках свідомості!

Знижувались і злітали машини. Айт кланявся «наймудрішим з наймудріших» та їхнім дружинам, а думкою був далеко звідси.

Клаптик паперу в кишені проти серця збуджував Айта. Хотілося втекти од нудної церемонії, забратися в якийсь затишний куточок, куди не сягають об'єктиви кінокамер, і жадібно читати, вбираючи в себе кожну літеру.

Але Псойс не має права покинути свій пост. Ще один, останній вертоліт, і аж тоді випаде кілька вільних хвилин.

Вже з того, як прореагували служники, а особливо Свайн, Айт зрозумів, що останніми прилетіли не звичайні гості, а хтось далеко значніший.

Їх було двоє — старезна відьма з гачкуватим носом, вдягнена не на свої літа, і довготелесий мужчина середніх літ з мутними очима п'яниці та старанно замаскованою лисиною.

«Хто це?.. Як слід поводитись?» У Айта аж спітніло чоло. Той зловтішний переможний погляд, яким обмацав його Свайн, коли приземлився вертоліт, не віщував добра.

Ніхто з служників не вклонявся — певне, така була настанова. Але камердинер містера Кейз-Ола не підлягає загальним правилам. Коли пара порівнялася з ним, він мовчки схилив голову — уклін і не уклін, — так собі, невизначений рух. Стара відьма витлумачила його по-своєму:

— О, наш любий Псойсе! Тільки ти пам'ятаєш бідолашну мадам Кетті! — вона витягла мереживну хустинку і обережно, щоб не обсипалася фарба зі щік, витерла сльози, яких насправді не було. — Проведи мене, прошу, бо я вже все позабувала в цьому палаці.

Знову блиснули очі Свайна. І Айт збагнув: та це ж, мабуть, і є Псойсова коханка, а отой губатий остолоп — його син! Який жах! Невже «цариця краси» перетворилася на оцю носату відьму?!

Мадам Кетті даремно скаржилася на пам'ять. Вона не тільки знала всі переходи в палаці, а й умить відшукала такий закуточок на сходах, де можна було заховатись від стороннього ока і говорити все що завгодно, не боячись підслухування.

Мадам Кетті потягла Айта за рукав у нішу. А коли вони лишилися вдвох, схлипнула:

— Сой, мій любий, чому ти такий жорстокий?! Ти став зовсім байдужий до нашого хлопчика, навіть не надіслав йому нічого за ці три місяці…

— Надішлю… — промимрив Айт. — Я просто ще не очухався після операції.

— Але то дрібниця, мій любий Сой…

— Га?

— Чому ти не погоджуєшся з пропозицією Свайна? Це дуже просто, мій любий, і цілком безпечно!.. — мадам пошарила в сумочці, витягла невеличку металеву трубочку, сунула Айтові в руку. Зашепотіла гаряче: — У воду!.. Дія — через дві години! Абсолютно надійно і не виявляється жодними аналізами! Наш хлопчик — єдиний спадкоємець. Це можна буде легко довести!.. Кейз його ненавидить. Він, мабуть, підозрює, тому треба поспішати!.. Сой, мій любий, нам скоро помирати, але ж наш хлопчик мусить жити!

— Гаразд. Іди! — Айтові хотілося швидше здихатися цієї осатанілої жінки. — Зроблю.

Аж тепер він збагнув усе: мадам Кетті пнеться до ласого шматочка, щоб віддати його синові. А втім, вона — тільки дурна самиця, знаряддя в руках далеко розумніших і хитріших за неї. Кому ж Кейз-Ол став кісткою поперек горла? Може, комусь із «наймудріших», найімовірніше, Хейл-Уфу або Плайв-Ау.

Айт набув нових спільників у боротьбі проти Кейз-Ола, спільників могутніх, які дали б йому можливість помститись ворогові якою завгодно помстою. Але сам Айт уже був не той, що раніше. Для нього тепер і Кейз-Ол, і Хейл-Уф, і решта «наймудріших» були однаковими мерзотниками, яких чекає один кінець.

До початку Нового року лишилося вісім хвилин. Містер — пунктуальний: він вийде з ліфта точно в ту мить, коли «Зоря Кейз-Ола» стане в зеніті. Отже, ще є час.

Айт озирнувся навколо і витяг з кишені записку.

Дивно, чому це Лайн-Еу пише на рожевому папері і чому раптом війнуло ніжним ароматом, таким знайомим, що аж подих перехопило?

Айт розгорнув аркушик… і відсахнувся. Обертом пішли широкі мармурові сходи. Потьмяніло м'яке світло люмінесцентних ламп. І тільки пахощі ніжного парфуму «Весна кохання» поширювалися, наповзали, здавлювали груди, не давали можливості дихнути.

— Навіщо? Навіщо це?.. — прошепотів Айт… — Пізно…

На аркушику було написано квапливим дрібним почерком, який Айт знав краще за свій:

Підпису не було. Стояла дата: «49.10.15 р. А. е.»

Пізно! Ой, пізно! Айт ухопився за голову.

Саме в цей день до клініки професора Лайн-Еу прилетів вертоліт, щоб забрати дряхлого старика, на якого перетворився юнак Айт. Саме в цей день відбулася Нарада «наймудріших», і тільки завдяки передбачливості мерзотника Свайна куля з Айтового пістолета не пробила груди коханій.

— Дурень! Ой, який ти дурень, друже Айт! Ти власноручно підписав смертний вирок своєму щастю!

Світлий, радісний день Свята весни став для Айта днем туги й скорботи. Поволі плентався Айт до чудесного саду містера Кейз-Ола — туди, де гриміла музика, вирували вогні, лунали веселі голоси.

Він зупинився край верхнього майданчика, глянув униз. Залитий першими променями Блакитного Сонця Дайлерстоун простягався в усі боки, немов велетенський, розкішно прибраний торт. Переповнена людом вулиця звідси здавалася неширокою кольоровою стрічкою.

Айт перевів погляд на золоті поручні. Досить перехилитися через них — засвистить вітер у вухах свою останню пісеньку.

— Ні! — Айт рвучко повернувся і пішов до стола.

Кейз-Ол нічого не сказав, тільки нахмурився. А Мей суворо глянула на Айта і непомітним рухом показала на годинник.

Шістнадцятий рік Атомної ери почався п'ять хвилин тому.

— Щасти тобі, люба! — прошепотів Айт.

Розділ X «Коліщатко» покотилось у підземелля

Кожна людина має свій календар знаменних дат. Це — ланцюжок, який пролягає з минулого в майбутнє через сьогоднішнє, невід'ємна частка людини з її мріями та спогадами.

Сам по собі Дев'ятий день Першого місяця нового літочислення Пірейї означав лише певний відтинок року, сто пірейських годин. Проте для одного це буде день жалоби, для іншого — пам'ятка про найрадіснішу подію, а ще для когось — ні те ні се, сіра намистинка, яка прокотиться слідом за іншими та й зникне у вічності.

Дев'ятий день місяця Весни… Ще так недавно Айт боявся цього дня, як зустрічі з хижим, зажерливим лихварем, що разом з боргом хотів би забрати на проценти й душу. А сьогодні — все по-іншому. Сьогодні і дихається легше, і на серці світло й радісно. Айт готується привітати свою кохану з днем народження, з роковиною чудової подорожі до Синього водоспаду.

Дивне оте приготування! Звичайно закоханий прагне постати перед дівчиною молодим і красивим. А цей, вимкнувши всі автоматичні телепередавачі та кіноапарати, старанно знищує в собі щонайменші ознаки молодості.

На голову, вкриту густим попелястим пушком, лягає тонкий шар жовтої пасти, і волоссячко зморщується, збивається в брудну купку, щоб оголити червону блискучу лисину. Айт зазирає в слоїк стурбовано: при таких темпах росту волосся пасти вистачить ненадовго.

На шкіру обличчя, яка відпочила за ніч і після вмивання стала холодною й пружною, помазок натягає сіро-жовту неприємну плівку. Вона вмить застигає цупкими, грубими зморшками, які здатні перетворити навіть дитину на старика.

Ось і закінчено ранковий туалет. Тепер камердинер містера Кейз-Ола може з'явитись перед ким завгодно. От тільки що робити з очима та м'язами? Виблискують кляті очі так, ніби вони належать зовсім не старезному Псойсові, а інженерові Айту. І м'язи набубнявіли, сповнюються сили — вже просто важко тримати спину схиленою. А повнота?.. Пан Псойс повнішає з кожним днем. Що вдієш — у нього тепер чудовий апетит.

Одягнутий у золотавий комбінезон, з теплою хусткою на шиї, Айт стоїть перед дзеркалами і пильно вдивляється у своє зображення. Бридкий Псойс починає симпатичнішати, людянішати.

У новому організмі досі панував Псойс. Айт дістав у спадщину немічні м'язи, амортизовані органи і навіть деякі звички трильйонерового лакузи.

І ось тепер це тіло само починає змінюватися. Воно вже підлягає іншому нервовому центру, по-іншому відбудовує клітини організму. І саме тому, що клітини безперервно руйнуються і відновлюються, кожна наступна стає все більш схожою на клітинку колишнього Айта…

Айтові аж моторошно стає… Моторошно й радісно. Отже, вороття буває! Отже, молодість повертається! Він не старий, ні. Він тільки хворий на старість і тепер починає повільно одужувати!

Рік тому Айт поглузував би, якби хтось розповів йому про таку хворобу і про можливість вилікуватися від неї. Рік тому, в ту ніч біля Синього водоспаду, йому здавалось, що він взагалі ніколи не постаріє і буде вічно юний так само, як і Мей. І ось сьогодні кохана справляє своє десятиліття. Десять років — це повноліття. Його справляють пишно, урочисто. Але Мей святкуватиме його мовчки, одна-однісінька серед ворогів.

Зухвала думка зародилася в Айта: в день свого десятиліття Мей повинна одержати від нього листа.

Ні, він не хотів розкривати себе. Мей не полюбить його таким нізащо. Вона кохає ладного, чорноокого юнака, щирого, трохи наївного, занадто м'якого, не знаючи навіть Айта-месника. Може, колись у майбутньому всі три Айти зіллються для неї воєдино. Але зараз хай з нею розмовляє той Айт, що лишився в її пам'яті, несправедливо ображений нею.

Він кинувся до стола. Схопив перо. Написав: «Моя люба…» Перекреслив і написав те саме знову.

Рука не скорялась. Замість чітких, твердих літер з-під пера виповзали карлючки, в'ялі довгохвості черв'ячки.

Ще і ще силкувався Айт зламати в собі Псойса і, зрештою, поборов судомне тремтіння пальців, та й тільки. Навряд чи Мей повірить цьому почерку. І все ж він вирішив зважитись на ризик, бо це єдиний шанс завоювати довір'я Мей, показати їй, що вона може розраховувати на підтримку зовсім незнайомої, навіть ворожої людини.

Було списано, зібгано і спалено ще кільканадцять аркушів паперу, аж доки на світ божий з'явились сухі, лаконічні рядки: «Щиро вітаю з десятиліттям. Про мене не турбуйся».

Мей ще спить. До сходу Сонць лишилася година.

Айт неквапно припасовує крихітний навушник до кісточки за вухом, натискає на кнопку приймача в потайній кишені під пахвою. Збігає кілька хвилин — і ось серед тихого шереху й дзвону виникає легеньке шипіння. То професор Лайн-Еу ввімкнув передавач.

— Слухай мене, «сину», слухай! Коліщатко покотилося в підземелля. Буря насувається. Сенат Монії прийняв закон про смертну кару для…

Сухо клацнуло. Фраза обірвалася на півслові.

В Айта тривожно защеміло серце. Може, щось трапилося? А втім, ні. Це, певно, прийшов якийсь несподіваний ранній пацієнт: професора турбують і вдень і вночі.

«Коліщатко покотилось у підземелля!» Отже, магнітофонна нитка вже потрапила до керівників «Братства Синів Двох Сонць»! Уже завтра чи післязавтра буде опубліковано документальний запис Наради «наймудріших» — з усіма цифрами і подробицями. Хоч яким сильним вважає себе містер Кейз-Ол, але й він побоїться виступити проти всіх одверто. Кілька місяців, а може, й рік доведеться йому вихляти й одбріхуватись, а це означатиме, що на такий же час буде відстрочено війну. І як добре, що Свайна вже немає. На нього можна буде звалити все.

Випадок? Ні, Айт проспівав вовкам по-вовчому. О, то була неймовірно страшна, ризикована гра! Айтові навіть моторошно згадувати про неї.

Тоді, в день Нового року, після погроз Свайна та умовлянь колишньої Псойсової коханки Айт зрозумів, що йдеться про життя і смерть. Як би він не вчинив: чи отруїв Кейз-Ола, чи опирався б змовникам, результат був би однаковий — небажаного свідка знищили б. А коли так, то хай самі впадуть у яму, яку вирили для іншого.

Згідно з традицією, гості мали затриматись у господаря до заходу Сонць. Айт не сумнівався, що мадам Кетті з її губатим сином та мерзотник Свайн зустрінуться десь, щоб домовитись про деталі свого брудного задуму. І він таки підстеріг момент, коли ці троє, нібито зовсім випадково, зібрались у закутку оранжереї, біля водограю.

Завбачливий Свайн вибрав затишне місце. Ніхто не міг би підійти непоміченим до змовників ближче як на тридцять кроків. Але вони не знали, що мають справу з інженером, якому доводилося розв'язувати завдання далеко складніші, ніж це. Гостре Айтове око вмить помітило: суцільний плексигласовий дах оранжереї має еліпсоїдальну форму. Два водограї для симетрії стоять якраз у фокусах еліпса. Кожне слово, вимовлене біля одного водограю, відіб'ється од стелі і буде чутне біля другого. Звісно, вухо його не схопить, але мікрофон зафіксує, треба тільки дати якнайбільше посилення.

Айт так і зробив. А потім швиденько подався до містера Кейз-Ола.

Кейз-Ол, який щось писав за своїм робочим столом, підвів голову, запитливо глянув на служника.

Айт мовчки витяг з кишені фотознімок Псойса з мадам Кетті, металеву трубочку з отрутою, поклав на стіл і схилив голову. Він не бачив виразу обличчя трильйонера, але почув тихий смішок:

— Оце й усе?

Айт підвів голову. Кейз-Ол нищівно, глузливо дивився на нього, шарячи в кишені комбінезона. Шукає пістолет? Ні, він видобув ключі, одімкнув сейф, дістав і кинув на стіл купу фотокарток. Псойс і мадам Кетті в найрізноманітніших позах. Айт знову похнюпився, ніби йому й справді було соромно.

— Двадцять два роки я чекав на цю хвилину, Псойсе! Довгенько ж у тобі не могла заговорити совість! Але я тобі прощаю, бо простив ще тоді. Жінок можна купити скільки завгодно, а вірного слугу не купиш. Чи не так?

Кейз-Ол глузував, але відчувалося, що в ньому закипає глуха лють: він мав стільки дочок, що загубив їм лік, а сина не було. До того ж усі Кейз-Олові нащадки були незаконнонародженими. Він і досі юридично вважався парубком.

Але Айт не дав Кейз-Олові розпалитись.

— Отрута.

— Отрута? — Кейз-Ол гидливо покрутив у руках металеву трубочку, шпурнув її в сейф. — Хто?

— Свайн, мадам Кетті і… син. Зараз в оранжереї. Змова.

Ні, Кейз-Ол навіть і взнаки не дав, що його стурбувало це повідомлення. З непроникним виразом обличчя він підійшов до шафи розподільника, натис на кнопку. Спалахнула сигнальна лампочка, почулося клацання. Аж ось ввімкнувся магнітофон, якого налагодив Айт. І враз почувся голос мадам Кетті, що просочувався крізь дзюркотіння водограю, мов зміїне шипіння:

— …Псойс погодився, але ти стеж за ним. Він мені не подобається. Коли він захоче нас зрадити, знищ його. Ось отрута. В воду. Смерть — через дві години…

— Довго! — розчаровано цмокнув Свайн. — І небезпечно…

— Можеш знайти інший шлях, — натякнула мадам Кетті.

— Гаразд.

— Мамо, нагадай про заповіт… — почувся млявий, байдужий, хриплий голос.

— Так, так! — мадам Кетті випускала слова уривчасто, ніби працював зіпсований повітряний насос. — Заповіт. Знищити негайно. В Кейза в малахітовому сейфі.

Голоси почали звучати тихше. Може, змовники відійшли од фокуса еліпсоїдальної стелі, а може, помітили когось стороннього. Якийсь час ще чулися окремі слова: Хейл-Уф… гарантії… Уранія… Потім запала тиша.

— Гаразд. — Кейз-Ол вимкнув магнітофон, одкинувся в кріслі і заплющив очі. — Виклич Свайна.

В цю хвилину Айт майже з симпатією подивився на того, кого сам прирік до страти. Кейз-Ол був таки чоловіком сильної волі. Справжній вовк. Хижий, огидний. І все ж мимохіть впадали в око виразні, енергійні риси обличчя, рішучий і впертий погляд. І це в тридцять п'ять пірейських років, коли переважна більшість монійців починають хитатись од вітру!

До кабінету боязко зайшов Свайн. Кейз-Ол, той, що беріг своє життя, як ніхто в світі, навіть не витяг пістолета і заперечливо махнув рукою, коли це хотів зробити Айт. Трильйонер ніби хизувався своїм умінням підкоряти інших.

— Ну, Свайне… — повільно, заклавши руки за спину, Кейз-Ол ішов до дверей, біля яких закляк блідий лакуза. — Кому ти продався? Хейл-Уфу?

Свайн бачив, що виправдання зайві. Люта смерть дивилася йому в очі. І він, знаючи, що все одно пропадати, вихопив пістолет.

— Кинь! — не підвищуючи голосу, сказав Кейз-Ол. — Кинь!

Свайнова рука стрибала. Дуло пістолета виписувало вісімку. Але він з одчаєм приреченого таки натис на гачок.

Раніше ніж пролунав постріл, Кейз-Ол стрибнув убік. О, придалися ті гімнастичні вправи, на які трильйонер щодня, за суворим розкладом, витрачав три години! Такому стрибкові позаздрив би не один юнак!

У наступну мить Кейз-Ол вихопив пістолет з рук Свайна і з насолодою вистрілив йому просто в обличчя.

…Спогад перебіг та й погас. А по спині Айта ще довго повзли мурахи. Що ближче він знайомився з Кейз-Олом, то зрозумілішим йому ставало, що ворог справді сильний. Вбити його можна. Але він не один. Не маючи нащадків по чоловічій лінії, він, однак, лишить по собі те неповторне, кейз-олове, що характеризує монійський капіталізм у його найвищій фазі.

Третя година ранку. Мей уже прокинулась. Треба нести їй сніданок.

Айт мимоволі сповільнив ходу, наближаючись до заповітних дверей. Як реагуватиме Мей на несподіваний подарунок? Викручуватиметься? Відмовлятиметься?

Він не забув про небезпеку підслухування. Тільки йому дозволялося безборонно заходити до кабінету Кейз-Ола та торкатись електронного мозку колосальної кібернетичної злагоди. І ось тепер він вимкнув усі мікрофони й кіноапарати.

Мей лежала в самій пишній нічній сорочці, підклавши руки під голову, і тужно дивилася в стелю.

І те, що Мей сумувала, те, що вона не звернула на камердинера ніякої уваги, наповнило Айта теплим, щирим почуттям.

Айт поставив на тумбочку запломбовану скриньку з сніданком і підійшов ближче.

— Міс, дозвольте вас поздоровити з десятиліттям!

— Спасибі, Псойсе, — обізвалася вона байдуже, не повертаючи голови. — Дуже приємно, що хоч ти поцікавився, коли день мого народження.

— Міс, дозвольте запитати…

— Запитуй, Псойсе.

— Ви знали… юнака на ім'я Айт?

Ані ворухнулася жодна рисочка на її обличчі. Не здригнувся голос.

— Знала, Псойсе. Навіть кохала його. Він був смішний… і милий.

— Той Айт передав вам листа і просив вручити його саме сьогодні.

— Давай, Псойсе, — вона ліниво простягла руку, взяла записку, прочитала її і зібгала. — Він утік з каторги?

— Не знаю, міс. Я зустрівся з ним у лікарні.

— Це дуже добре. Отже, я тепер уже нічого йому не винна.

І все. Ніякої зацікавленості долею Айта, ніякої зміни виразу очей.

Що це — гра? Чи, може, й справді Мей написала листа каторжникові БЦ-105, аби тільки підтримати його, віддати те, що вона була йому «винна»?

Айт постояв-постояв та й пішов. І знову перед ним з усією гостротою постало питання, хто така Мей: людина неймовірної сили волі, фанатичка, що в ім'я ідеї мовчки піде на найстрашніші тортури, чи звичайна обивателька, яку спокусили Кейз-Олові мільйони?

Серце вірило в перше.

Розділ XI Друзі й вороги

Пізня передранкова година. Дайлерстоун спить тривожним, неміцним сном.

Його подих — потужне сопіння компресорів окраїнних заводів. Його пульс — глухе ритмічне гупання важенних молотів у ковальських цехах. Пливуть над ним випари — кам'яновугільний дим, бензиновий перегар, маргариновий чад, дух щойно спеченого хліба, запах дощу.

Палахкотять, мерехтять, кричать вогні незліченних реклам, пропонуючи все, що може побажати людина. Широко відчинено двері нічних магазинів, ресторанів, кабаре.

Коли маєш гроші — перед тобою простелеться весь Дайлерстоун. Ніхто не спинить, не запитає, де ти взяв дайлери — гроші не пахнуть! То ж хапай, уривай від життя все, що можеш. Он поглянь: різнобарвні світлові літери, що сплітаються в два слова «Лотерея мільйонерів», деруться невидимими східцями все вище й вище, аж до велетенського вензеля на телевізійній башті палацу містера Кейз-Ола. Дванадцять щаблів — дванадцять поколінь династії Кейзів. Високо? Але ж і Кейз-пірат почав з незначного — з пограбування сусіда. Отже, кради, грабуй, убивай! А коли не пощастить і обікраденим, пограбованим, убитим будеш ти — ремствуй сам на себе. Життя — сильному!

…На горішньому майданчику найвищого в світі хмарочоса стоїть Айт і, насупивши кошлаті брови, дивиться на вогні рідного міста.

Десять днів тому увірвався на півслові тихий голос професора Лайн-Еу, і відтоді — ні звуку. Якийсь час Айт тішив себе надією, що у професора просто зіпсувалась апаратура. Тепер ця надія зникла. І найгірше те, що ніде не опубліковано й рядка з стенограми Наради «наймудріших».

Якби було кому, Айт передав би ще одну котушку з магнітною ниткою, що зафіксувала змову купки проти людства.

Можна, звісно, пошпурити круглу металеву коробочку просто в білий світ. З висоти ста п'ятдесятого поверху вона залетить кварталів на п'ять. Та тільки що це дасть? Навіть коли її підніме чесна людина, повториться, в кращому разі, історія Айтового батька. Одинак нічого не вдіє. Для боротьби проти Кейз-Ола потрібна могутня, розгалужена організація, яка існуватиме навіть тоді, коли загине більшість її членів.

Складний, тривалий процес відбувається в Айтовій свідомості. Індивідуаліст починає шукати спільників і друзів. Лицар величного двобою готовий стати тільки одним з багатьох — солдатом армії месників. Один у полі не воїн. Один у підпіллі — значна сила, але тільки тоді, коли відчуває підтримку однодумців.

Може, Лайн-Еу загинув? Але чому тоді «Братство» не робить спроби поновити зв'язок зі своїм агентом? Для цього зараз є найкращі умови: з початком підготовки до війни хмарочос Кейз-Ола відвідують щодня десятки різноманітних вертольотів. Можна було б передати відповідні інструкції, забрати оцю котушку, де не тільки записана Нарада, а й викладено Айтом стратегічний план знищення «наймудріших».

Світлішає небо. Рожевішає схід. Майже в зеніт піднялася «Зоря Кейз-Ола». Незабаром на ній закінчаться роботи, космічна воєнна база стане до дії. А з того моменту війна може спалахнути в першу-ліпшу хвилину… Кому ж сказати про це?!

Айт зітхнув, простяг руку до вимикача радіостанції в потайній кишені під пахвою і затримався: до нульової години лишилося п'ятдесят секунд. Може, Лайн-Еу живий і таки ввімкнеться?

З запізненням більш як на годину в тоскному дзвоні ефіру почулося знайоме шипіння передавача, а слідом за тим — голос:

— «Сину», «сину», відгукнись! Я викликаю тебе вже сьомий день… Відгукнись, «сину»! Ввімкнись хоч на секунду!

Затамувавши подих, слухав Айт і не відповідав. Ні, це не був голос названого батька. До нього зверталася жінка, можливо, зовсім юна дівчина, якщо судити з дзвінкого, схвильованого голосу.

— «Сину», відгукнись! «Батько» загинув… Я — «мати». Вір мені, «сину»! Я — «мати». Я маю передати тобі заповіт «батька». Вір мені, «сину»! Я викликаю тебе сім днів. Тобі загрожує небезпека «сину»! «Сину», ввімкнись хоч на секунду… «Коліщатко» — загинуло. Потрібно ще одне, дуже потрібно!.. Вір мені, чуєш, «сину!»

Ні, це вже був не той Айт. Якщо раніше він у кожному бачив можливого зрадника, то тепер хотів бачити друга, людину.

Пальці хапливо полізли під пахву, намацали тумблер передавача. Ні слова в ефір — тільки коротке шипіння генератора. Але й цього було досить, щоб голос дівчини враз забринів радісно:

— Чую, «сину», чую! Дякую, любий! Слухай мене, слухай! Якщо все зрозумієш — наприкінці ввімкнешся ще один раз, останній. «Батька» забили пастирі. Вони знищили «коліщатко». На їхній нараді було вирішено підтримати війну. Тобі загрожує небезпека, «сину»! Пильнуй! Слухай мене завтра о нульовій.

Сухо клацнуло — вимкнувся передавач. Майже машинально Айт сховав навушник і повільно пішов до ліфта. Йому було гірко й тоскно, в серці закипала глуха лють.

Рідного батька забив Кейз-Ол. Названого — «Братство». Спільники й натхненці виявились зрадниками, ледве запахло баришами, які може принести війна.

З'явилися нові вороги і нові друзі. Незнайома дівчина підхопила ту ниточку, яку впустив Лайн-Еу. Щасти тобі!..

Лють розросталась, тоскнота минала. Небезпека не лякала Айта; навпаки, вона надавала рішучості.

І все ж на Айта чекала далеко неприємніша несподіванка, аніж можна було уявити. Коли він приніс Кейз-Олові перший сніданок, містер глянув на нього якось чудно — недовірливо й запитливо. Він ніби порівнював, зважував… і не міг дійти певного висновку.

Айт витримав цей пронизливий погляд. Як личило Псойсові, він тільки дужче згорбився, тривожно заморгав повіками.

— Хто? — Кейз-Ол витяг з шухляди і поклав на стіл записку, в якій Айт одразу ж упізнав свого листа до Мей.

— Я…

— Чому?

— Він помирав і просив передати.

— Що ще доручив тобі зробити отой… — Кейз-Ол з підкресленою байдужістю зазирнув до записки, — отой, як його…

— Нічого.

— Гм… Дивно… А міс Мей скаржиться, що ти вже тричі в'язнеш до неї з розповіддю про її колишнього коханця Айта.

Це була правда. І найстрашніше полягало в тому, що зрадницею стала сама Мей. Маючи доступ до всіх звукозаписувальних злагод, Айт після кожної розмови перевіряв усі прилади і знав, що підслухування неможливе.

— Він закляв мене моїм життям розповісти міс усе.

— Гм… Не впізнаю тебе, не впізнаю… — Кейз-Ол хитнув головою, задумливо почухав підборіддя, витяг і поклав на стіл круглу металеву коробочку. — А це?

Якби не попередження «матері», Айт, мабуть, не втримався б у цю мить. Перед ним лежала котушка з магнітофонним записом Наради. «Братство» не тільки відцуралося свого агента, а й зрадило його!

І все ж Айтові не забракло сили волі зіграти найщиріше здивування. Щодо першого, мовляв, винний — каюсь. А оцієї котушки і в очі не бачив!

— Падлюки! — Кейз-Ол, вже не стримуючи себе, шпурнув коробочку геть і взяв Айта за комір. — Ти, старий дурень, став сліпим, глухим і доброчесним, як п'яний піп!.. Свайн був не один. Спільники лишились… Чуєш?.. Знайти!

— Знайду… знайду… — злякано хитав головою Айт. — Так, значить, оце Свайн утнув таку штуку?.. Ну, подумайте ж, який мерзотник!

Щасливий збіг обставин допоміг Айтові уникнути провалу: провина лягла на забитого Свайна. Але Айт уже досить добре вивчив Кейз-Ола, щоб заспокоїтись цілком.

І справді: Кейз-Ол їв неуважно і нарешті одсунув геть майже повну тарілку.

— А чому Свайн не спробував мене вбити, коли ти був у лікарні?

Айт винувато хитнув головою: звідки ж, мовляв, я знаю, ясновельможний.

— Так, він міг спробувати… Але не зробив цього. Чому? Їм був потрібний ти… бо… бо… Гм, заповіт у малахітовому сейфі… Цифровий замок, секрет якого відомий тільки тобі… — Кейз-Ол підвів брови, потім примружив очі. Голос його прозвучав вкрадливо. — Гадаю, ти не забув того числа, яке треба набрати на дисках?.. То принеси мені засургучований пакет. Нашого з тобою нащадка вже не існує, то знищмо і заповіт, так? Адже вмирати зарано… Зарано!

В Айта похололо в грудях. До такого екзамену він не був готовий. Ось він, врізаний у стіну велетенський сейф, на чільній стінці якого біліють коліщатка з цифрами. Їх можна крутити як завгодно, але з мільйона мільйонів комбінацій тільки одне число вмикає всі контакти одночасно і електромотори відтягують засувки з вольфрамової сталі. Цілого життя людини замало, щоб перебрати всі можливості сполучення шістнадцяти цифр. Посилатися на послаблення пам'яті після операції — не можна: якщо Псойс це число знав, то забути його він міг би тільки тоді, коли б зовсім відбився глузду… Якщо знав… А може, саме оце завдання — провокація?

Протягом частки секунди треба було вирішити, як поводитись. В мозку блискавично перебігли кадри кінохроніки, Нарада «наймудріших» і «самогубство» Мей. Ні, Кейз-Ол тільки хизується своїм нібито дивовижним впливом на людей. Він вірить лише фактам, цифрам, а не психологічним умовиводам. Секретне число Псойс мусив знати!

— Слухаюсь, ясновельможний…

Невідомо, як би викручувався він далі, коли б не пролунав уже знайомий мелодійний звук та не спалахнуло на екрані зображення Мей на порозі її ванни.

— Йди… — незадоволено пробурчав Кейз-Ол. — Потім.

Похнюпившись, Айт вийшов. Він злостився, ревнував і зловтішався водночас.

Зараз випав йому досить тривалий перепочинок, бо через п'ять хвилин у містера почнеться нарада директорів компаній. Айт дочекався, поки містер Кейз-Ол в супроводі комерційного радника зайшов до Зали Рожевих Мрій, і швидко подався до покоїв Мей.

«Цариця краси» — свіжа, рум'яна після ванни, — наспівуючи пісеньку, крутилася біля дзеркала.

— О, Псойсе!.. Чому так рано?

Айт закляк на порозі. Він ніколи не бачив кохану такою красивою, як зараз, і ніколи не вірив їй більше, ніж у цю мить. Вже несила була вдавати з себе догідливого, улесливого Псойса: сам собою випростався стан, заблищали очі, і з перехопленого хвилюванням горла зовсім по-колишньому вирвались слова:

— Не рано, Мей… Пізніше буде пізно.

— Що?! — Мей примружила повіки, посміхнулася з таким презирством, що у Айта аж зайшлося серце. — Ти збожеволів?

— Ні, міс! — твердо відповів Айт. — Просто я хотів би сказати вам кілька слів, які можуть коштувати мені життя.

— Ну, що ж, сідай, Псойсе! Я цікава, як усі жінки, і коли ти справді розповіси щось незвичайне, я подарую тобі твоє нахабство.

Вона вмостилася на канапі, підклавши кулачок під щоку. Знайома, люба поза! Саме так Мей сиділа, слухаючи розповідь про майбутні мандрівки в далекі зоряні світи, про нові незвичайні машини. Рідна, коли б ти знала, хто стоїть перед тобою!

— Міс, скажіть… скажіть, навіщо ви віддали листа ясновельможному?

— Оце й усе? — Мей підвелась і махнула рукою. — Йди.

— Ні, міс, це не все. Ту записку ви повинні були зберегти навіки, бо вона — остання. Інженер Айт помер на моїх очах.

Він промовив це і в ту ж мить мало не зойкнув: навіщо? Навіщо вирвалися дурні слова?! Мей досі жила пам'яттю про Айта. Кохання допомагало їй жити. Зруйнувати ілюзію було надто жорстоко, і він це зробив.

— Який ти мерзотник, Псойсе… — Мей тріпнула головою і простягла руку до кнопки дзвоника. — Мені це набридло… Від сьогодні я не хочу тебе бачити.

— Постривайте, міс, постривайте! — Айт злякався, що Мей зараз піде, не вислухає до кінця. — Я кажу правду. Я говорю від імені Айта. Пам'ятаєте подорож до Синього водоспаду?.. Новорічна весняна ніч… Галявина, вкрита мохом… І ви сказали: «Люблю весну, люблю життя, люблю тебе…»

Він говорив і бачив: очі Мей розширюються, в них загоряється справжній страх. Вона схопилася рукою за горло, немов бажаючи втримати крик, що рвався з грудей.

— Ти — не Псойс… Ти… ти… — якась неймовірна, жахлива гадка пронизала її мозок, примусила здригнутись. — Говоріть… говоріть усе… Ви його закатували?

Воля Мей була зламана: дівчина не витримала і зрадила себе.

Туга, біль, сором сповнювали Айта. Але доводилося знову брехати, щоб пом'якшити вже висловлену раніше напівбрехню.

— Міс, я сказав вам неправду, бо така була його воля. Насправді він не загинув… Але він тяжко скалічений. Йому обпалило обличчя.

Вона вже трохи оволоділа собою. Стисла руками скроні, поправила зачіску. Сказала сухо, вороже:

— Це — шантаж. Жорстокий, дурний шантаж. Проте хай з вами розмовляє сам ясновельможний. На щастя, зафіксовано ваш кожен рух, кожен звук.

— Зафіксовано?.. — Айт нахмурився і таким неповторним, айтівським жестом торкнувся пальцями чола, що Мей аж здригнулась. Але він цього не помітив. — Зафіксовано… Міс, я вимкнув усі мікрофони й телепередавачі. Однак заклинаю вас, не кажіть Кейз-Олові ні слова. На доказ того, що я не ворог вам, вимовлю ще одну фразу: «Я не дозволяю тобі цього, бо ти сама не знаєш, до чого це призведе».

Та Мей вже повністю повернулася до своєї ролі гордовитої коханки Кейз-Ола, яка лише глузливою іронією сяк-так маскує свою зневагу до підлого лакузи.

— І я, як і личить впертій жінці, звичайно, відповіла: «Ні, Айт, дуже, дуже добре знаю!» Адже так, оракуле?

— Так, міс! — Айт відкотив манжет правого рукава комбінезона і витяг круглу металеву коробочку. — Це — магнітна нитка з записом усієї Наради «наймудріших». Збережіть на згадку.

— О, це справді цікаво, Псойсе! — Мей взяла коробочку, покрутила її в руках. — І тут записано навіть мій авантюрний виступ?.. Проте навіщо вона мені? Заберіть.

Айт мовчки повернувся, згорбився і почвалав до дверей, вмить перетворившись на дряхлого, немічного старика.

Його серце співало. Він був винагороджений за всі страждання і муки, бо сьогодні знову знайшов колишню Мей. Лише на кілька секунд вона втратила владу над собою, проте цього було досить, щоб розкрити все.

Звісно, то був сліпий випадок, що саме слова Мей наштовхнули на розв'язання здавалося б нерозв'язної проблеми. «Зафіксовано кожен рух…» Чий? Містера Кейз-Ола. Серед мільйонів кадрів кінохроніки «Містер Кейз-Ол» обов'язково знайдуться й такі, де він відмикає свій сейф. При великому збільшенні можна буде, мабуть, розібрати й число на цифрових коліщатках. Звичайно, людина не здатна перебрати всі кадри, але ж це цілком легко зробить електронно-обчислювальна машина!

Ні, Айт поспішав недарма. Треба знайти хоч один кадрик-зразок, заправити його в апаратуру, а потім машина, автоматично перемотуючи котушку, сама вирізатиме все потрібне. З завданням треба впоратися не більше як за годину, бо інакше не варто й пробувати.

Айтові щастило: вже у третій переглянутій ним котушці вогнетривкої плівки він надибав на те, що шукав. Правда, Кейз-Олова рука закривала майже все число, але дві цифри, 7 і 1, проступали чітко. Це був перший крок до перемоги.

Клацали перемикачі незліченних реле колосальної радіотехнічної споруди, яка закривала всю бічну стіну кабінету містера Кейз-Ола.

Машина зупинялась на мить, виріза́ла потрібний кадрик, склеювала плівку і знову починала перемотувати її. Айт вставляв крихітний прямокутничок у спеціальний проектор на столі і розглядав його в лупу.

— Гм… Добре… Вісімка.

Число виникало поволі, бо майже на кожному кадрі пальці Кейз-Ола затуляли всі цифри.

Цифра за цифрою заповнювався рядок з шістнадцяти крапок, який мав одкрити Айтові одну з найбільших таємниць містера Кейз-Ола. Нарешті з'явився останній знак.

Айт написав усе число — 7 157 945 832 127 464, забрав вирізані кадрики, подав сигнал електронно-обчислювальній машині відправити котушки з плівкою у сховище і аж тоді полегшено зітхнув.

Цілком ясно, що в малахітовому сейфі Кейз-Ол тримає не тільки заповіт, а й ще щось далеко важливіше. Втратити випадок зазирнути туди — злочин.

Поглядаючи на списаний цифрами манжет сорочки, Айт неквапно обертав коліщатка, поки з'явилось потрібне число. Помилка могла коштувати життя: хто знає, чи не заревуть сигнальні сирени, чи не пролунає влучний постріл. Але треба ризикувати.

Задзижчали мотори, дверцята сейфа, завтовшки у зріст людини, відчинилися. Тепер треба натиснути на правий одвірок, як це робив на тих же кадрах Кейз-Ол, вимикаючи, мабуть, охоронні пристрої.

Айт зробив крок уперед. У великій довгій камері спалахнуло світло.

Полиці, полиці й полиці. Стоси паперів, шеренги коробок з магнітофонними нитками. Коли опублікувати ці найпотаємніші записи, здригнеться все людство. Але Айт не торкався нічого. Він був певен, що десь тут є значно важливіший документ. І він таки знайшов його.

Ніша. На верхній полиці — великий засургучований конверт, «Заповіт». На нижній — товстелезна тека, на обкладинці якої чітко виведено: «Операція «Блискавка».

Айт схопив теку. Гарячково розв'язав стьожки, гортав сторінки, не сприймаючи, власне, того, що бачить. Та ось йому в мозок вдарило написане спокійнісіньким, рівнісіньким почерком Кейз-Ола: «Момент атаки на СКД — 25.00 г. 9.2.16 р. А. е.»

Все попливло в Айта перед очима. Він аж похитнувся, але враз опанував себе. Той, хто заволодів таким секретом, вже не має права загинути. Все інше — навіть магнітофонний запис Наради «наймудріших» — ніщо проти оцього рядка цифр, який визначає собою життя і смерть мільйонів людей.

Айт, буквально пожираючи очима сторінку, перечитав останні рядки вдруге, обережно зав'язав теку, з усіма засторогами замкнув сейф, ще раз перевірив, чи не лишив якихось зрадливих слідів у кабінеті, і пішов.

Через півгодини по тому, з'явившись на виклик Кейз-Ола, він узяв із сейфа і подав містерові нікому не потрібний і зовсім нешкідливий заповіт.

Найважчий на своєму віку екзамен інженер Айт склав успішно.

Розділ XII Кільце звужується

Легенько клацнув автоматичний календар. Число 20 в його віконечку змінилося на 21. Почалась Третя декада Першого місяця Шістнадцятого року Атомної ери. До визначеного містером Кейз-Олом часу атаки на Союз Комуністичних Держав лишилося рівно чотири тисячі двісті двадцять п'ять годин.

Що можна зробити за годину? Навіть у масштабі всієї країни — небагато. Але трапляються випадки, коли долю цілої держави вирішують не роки й місяці, а саме години та хвилини. Якщо на війні, перед вирішальним боєм, вдається заздалегідь дізнатися про напрямок, час і сили майбутньої атаки ворога — можна вважати, що бій виграно вже до його початку.

Ще зовсім недавно Айт гадав, що досить забити Кейз-Ола — і війни не буде. Згодом він збагнув, що війни прагнуть усі двісті «наймудріших», а Кейз-Ол — лише тимчасовий ватажок, і його може замінити хто завгодно. Тепер наповзав страшний висновок, що і «наймудріші» — випадкові особи, коли йдеться про імена та обличчя. Людської крові прагне вся капіталістична система.

Ні, не легко і не враз дійшов Айт такого висновку. Він, чоловік Атомної ери, народився саме тоді, коли з Союзом Комуністичних Держав уже було порвано всякі стосунки і Мо-нія відгородилася від Континентальної півкулі кільцем воєнних баз. Врахувавши сумний досвід позмітаних революціями занадто зажерливих царків, монійські капіталісти обрали підступну тактику. «Геть політику — хай живе добробут!» — проголосила передостання Нарада «наймудріших». Від епізодичних підкупів робітничої верхівки капіталісти поступово переходили до підкупу всього робітничого класу, бо вважали за краще віддати частку награбованого, аніж втратити все.

Монійці, в своїй переважній більшості, не цікавились суспільними питаннями, бо не знали поневірянь та страждань. І коли б не лиха доля, інженер Айт, можливо, був би таким, як інші, — енергійним і хватким, коли йдеться про дайлери, пасивним і байдужим, якщо торкалося політики. Але Айт зазнав стільки горя, що його вистачило б на десятьох.

Бесіди з комуністами-каторжниками були тільки першим поштовхом, коротким спалахом світла в темряві. Айт тоді заплющився, одвернувся. Він хотів іти власним шляхом — рухався помацки, спотикався, падав… і тільки тепер збагнув, що все одно наближався до тієї дороги, якої так хотів уникнути.

Нуль годин три хвилини. Сидить Айт біля столу, чекаючи на виклик «матері», а думки полетіли аж ген у захмар'я над Монією.

Рідна країна, проклята країна — сповнена чудес і протиріч! Це ти перша дерзнула зібрати в один шматок розпорошені в рудах атоми чудесного ізотопу урану… і шпурнула атомну бомбу на жінок та дітей Джапайї. Це ти створила апарати, здатні пересуватися з понадзвуковою швидкістю… і використала їх, щоб убивати здалеку, безкарно. Це в твоєму оксамитовому небі, яке ніколи не знало супутника-місяця, спалахнула «Зоря Кейз-Ола»… і перетворилась на недосяжну воєнну базу.

Дивна країна, сповнена протиріч! Твої чесні трудівники скніють у безвісті, а нероби — розкошують. Твої гуманісти й філантропи, щоб не померти з голоду, створюють найжахливіші засоби знищення, а ті, на чиїй совісті лежать мільйони жертв, організовують «Комітети захисту бродячих кішок» та будують мармурові пам'ятники здохлим цуцикам.

Але найстрашнішим, найжахливішим протиріччям є те, що саме Монія — країна, яка досягла неймовірного розквіту лише завдяки тому, що на її території ніколи не палала війна, — тепер пнеться до неї з упертістю самогубця.

Через чотири тисячі двісті двадцять чотири години, саме тоді, коли, як пам'ятав Айт, на майдани міст Союзу Комуністичних Держав вийдуть святково одягнені люди, щоб відзначити свій День перемоги, з чистого неба рухне смерть…

Одночасний вибух трьох тисяч трьохсот атомних та водневих бомб!.. Жах!.. І все це з волі одного Кейз-Ола?.. Та невже він такий всемогутній?

Ні, якщо операція «Блискавка» здійсниться, прокляття людства ляже на всю Монію. Кейз-Ол винен найбільше. Але винні й ті, що навіть не бажаючи війни, вигадували, конструювали і будували засоби знищення.

Уряд СКД повинен дізнатись про грізну небезпеку заздалегідь. Але як передати таку звістку? Як переконати, що вона не провокаційна, а правдива?

Ех, коли б не загинув Лайн-Еу, все було б по-іншому! Його замінила невідома «мати». Але хто її підтримує? Чи знайде вона спосіб передати кудись оті кілька цифр, щоб усе людство дізналося, що йому загрожує. Кому ж передати?

Якби Айт міг, він закричав би на всю Монію: «Комуністи, друзі! Я шукаю вас! Ви дуже потрібні, бо я вірю тільки вам!»

Ні, на заклик не відгукнеться ніхто. Комуністична партія жорстоко переслідується, і якщо вона існує, то лише тому, що дотримується найсуворішої конспірації. На «Зорі Кейз-Ола» Айтові траплялася нагода зблизитись з комуністами, проте він по-дурному відсахнувся, а тепер хоч і жалкує, та вже пізно.

Хвилинна стрілка годинника описала ще півкола, і аж тоді в навушниках зазвучав голос «матері». Вона говорила швидко і схвильовано:

— «Сину», пробач за затримку — був обшук, ледве втекла. Гроза насувається. Коліщатко потрібно негайно!.. Ти чуєш, «сину»? — вона помовчала, а потім її голос прозвучав нерішуче, соромливо. — «Сину», запам'ятай про всяк випадок моє ім'я. Мене звуть Тессі.

Хоч яка серйозна була хвилина і хоч як турбувався Айт за дівчину, він не міг стримати посмішки. Ой, конспіраторко Тессі, яке ж ти ще наївне дівчисько! Тобі скрізь ввижається романтика, а невідомий «син», мабуть, здається юним і красивим. Твоє щастя, що в Дайлерстоуні кожна десята дівчина — обов'язково Тессі.

— Чую, «мамо»! — Айт навмисне змінив голос, і він пролунав дзвінко, енергійно, зовсім по-айтовому. — Скажи, з ким ти? Чия ти?

Вона, здавалося, зрозуміла незграбне шифрування.

— Я — там, де був «батько».

— Дочка пастирів?

— Ні, ні! Зовсім ні!.. Спокій. Захист… — дівчина ніяк не могла знайти відповідних слів і, певне, вважаючи, що втрачати нічого, бухнула прямо: — Комітет Захисту Миру!

— Гаразд. Усе.

Айт вимкнув радіостанцію, цмокнув і розчаровано похитав головою. Комітет Захисту Миру! Скільки їх, отих комітетів, у благословенній Монії! Як тільки зберуться три-чотири нудьгуючі дамочки — так одразу ж і організовують комітет або товариство. Їм байдуже, кого та що захищати — аби про них поголос пішов. «Захисники!!» Нудно й гидко. А він, дурний, мало не розкис. «Конспіраторка Тессі»! Тьху! Ні, вже хай буде як буде, але таємницю доведеться передати Мей. В усякому разі, вона не бавитиметься в комітети.

Обравши таке рішення, Айт повеселішав. Але день, який почався невдало, приготував для нього, здавалося, самі неприємності. Ліній підслухування вимкнути не пощастило: Кейз-Ол сьогодні зранку засів у кабінеті, не пішов навіть на обов'язкову прогулянку. І це спричинилося до страшного.

Як тільки Айт з'явився на дверях спальні Мей, вона манірно проспівала:

— Псойсе, забери, будь ласка, оту бляшанку. Не знаю, як вона вчора опинилася в мене в сумочці.

Айт глянув у той бік, куди вказувала Мей… і обімлів. Цю коробочку він упізнав би серед тисяч інших. В ній лежала злощасна котушка з магнітофонним записом Наради!

Люба, що ти наробила? Через надмірну обережність ти губиш, сама не знаючи того, успіх загальної справи! І не можна подати навіть знаку, щоб попередити тебе, не можна навіть поглядом висловити сумного докору, бо, певно ж, Кейз-Ол зараз нашорошив вуха і ввімкнув екран. О, його зацікавить твоя несподівана «знахідка»!

Айт не помилився. Ледве він простяг руку до коробочки, як враз клацнули невидимі динаміки, і в кімнаті пролунав різкий голос Кейз-Ола:

— Візьми! До мене! Негайно!

Псойсові личило виконати команду цілком автоматично. Айт так і зробив. По дорозі за оці дві-три хвилини він мав обміркувати все, приготуватися до найнесподіванішого… Чи немає часом ще якоїсь надпотаємної лінії підслухування?.. Чому Мей не сказала прямо, що котушку передав їй він?

Айт вбіг до кабінету, поклав на стіл коробочку і, дихаючи, мов загнаний кінь, став проти Кейз-Ола.

— Пістолет на стіл!

Хоч початок не віщував добра, Айт слухняно виконав наказ.

— Головного Слідчого!

Айт натис на відповідну кнопку.

— Все!

Кейз-Ол лютував. Видно було, що він ледве стримував себе. Мабуть, найнеприємніші, найстрашніші припущення снувались в його мозкові, бо він часом аж здригався. Змова! Змовники пролізли до неприступної фортеці. Хто вони?

Темні пронизливі очі вп'ялися в Айта. Вони ніби хотіли просвердлити його мозок, обмацати кожну думку. На мить Айт аж поспівчував померлому Псойсові: отакий погляд, справді, важко витримати. Мимохіть хочеться зіщулитись і ступити крок назад.

Він зробив цей крок — не тому, що підпав під вплив Кейз-Ола, а тому, що наслідував Псойса. Потім ще крок… Ще…

Кейз-Ол ішов за ним. Раптом зупинився, ткнув пальцем на двері:

— Геть!

Бочком-бочком, під стіночкою, пробирався до виходу старий дід. Ось він став, простяг руки до розгніваного володаря… Але той чомусь насторожився, напружився, наче прислухаючись до чогось…

Мимохіть почав прислухатись і Айт. Якісь глухі, хаотичні поодинокі звуки котились з невидимого динаміка — так, ніби хтось задля забавки шпурляв картоплини на великий диктовий лист.

— Стій! — Кейз-Ол метнувся до щита електронно-обчислювальної машини, крутнув якийсь регулятор. — Сюди!.. Ближче!

Глухі удари стали дзвінкішими, перетворились на торохтіння.

Кейз-Ол покрутив важельок ще дужче, примружив очі і сказав майже медово:

— Ти знаєш, що то таке, мій любий?

Айт знав. Кейз-Ол, як виявилося, був і розумніший, і передбачливіший, аніж здавалося: він побризкав щось і десь розчином радіоактивної солі; Айт торкнувся тієї речі; на рукавичках лишилася наймізерніша кількість зрадливої речовини. Але іонізаційна камера здатна фіксувати в тисячу разів слабкіше випромінювання. Опиратися дарма. Радіоактивні ізотопи не брешуть.

— Це — твій смертний вирок, старий пес!

Кейз-Ол повільно звів пістолет.

— Ти заходив до малахітового сейфа?

— Так, ясновельможний… — в голосі Айта пролунало справжнє полегшення, бо хіба ж не сам Кейз-Ол прислав його по заповіт.

— Ти торкався товстої теки на нижній полиці?

— Ні, ясновельможний…

Аж тепер Айт збагнув те, що мусив би зрозуміти з самого початку: розчином солі радіоактивного ізотопу була побризкана тека з планом «Блискавка». Тільки завдяки тому, що іонізаційна камера чомусь була вимкнена, тривога не знялась учора! Але Айт зрозумів, що він врятований: його рукавички торкались і теки, і конверта з заповітом. Завбачливість Кейз-Ола — марна.

— Згляньтесь, ясновельможний!.. Може, тріщить тому, що я тримався за пакет?

З гидливою посмішкою Кейз-Ол узяв зіжмаканий конверт, що його, на щастя, Айт ще не встиг знищити, і поніс до іонізаційної камери. І з кожним кроком Кейз-Ола у Айта одлягало од серця, а в мозкові наростав переможний сміх: «Ой недоумку, що ти зможеш визначити?! Радіоактивним став не тільки заповіт, а й ти сам!»

І справді: торохтіння в динаміках дедалі дужчало. Кейз-Ол зупинився, зібгав конверт і кинув його в куток.

— Гаразд. Іди.

Айт ще раз переміг. Якщо вдасться витримати ще одне, останнє, випробування — у Кейз-Ола розвіються всі сумніви. Але тут уже надія тільки на щасливий випадок. Котушка з магнітофонним записом Наради сама по собі зрадити Айта не могла. Однак наприкінці неї його голосом викладено план знищення «наймудріших». Якщо Головний Слідчий захоче прослухати всю нитку — провал неминучий.

Провал неминучий… Айт ходив, як у тумані. Ненависть каторжника БЦ-105, яка, здавалось, поступилась холодній розсудливості, спалахнула в ньому з новою силою, потьмарювала свідомість, вимагаючи негайної дії.

Грати роль полохливого, підлого Псойса Айтові було вже несила. Він з жахом пригадував ті принизливі хвилини, коли довелося стояти перед Кейз-Олом беззбройним і думати, що зазнав поразки напередодні перемоги. Та доки ж зволікати? Чи не слід покінчити з трильйонером зараз, доки ще не пізно? Але що це дасть?.. Місце Кейз-Ола посяде Хейл-Уф. Війни цим не спиниш.

«Конспіраторка Тессі» вмикалась щодня. Вона благала, вимагала надіслати «коліщатко». А він навіть не відповідав їй. Навіщо там «коліщатко», коли світ і так нестримно котиться до загибелі? Сорок… Тридцять сім… Тридцять п'ять днів лишилося до початку війни! Всього лише три тисячі п'ятсот годин!

Айт почувався так, ніби потрапив у вогняне кільце. Полум'я все ближче й ближче… Вже немає чим дихати… Ще хвилина — і урветься терпець.

Спробувати втекти, щоб самому розповісти про операцію «Блискавка»? Але кому? Всі стежки перетято… Один-однісінький! І та, яка мусила б підтримати й допомагати, не тільки не робить цього, а й шкодить.

Вже кілька разів траплялися такі «нещасливі випадки», які можна пояснити лише чиєюсь злою волею. Кислота замість води в склянці. Струм високої напруги в трубах ванни. Несподіване — і дуже точно націлене — падіння важенної люстри. Винних не було. Та Айт їх і не шукав, тільки подвоїв обережність.

А тут ще напосіла молодість. Скінчилась жовта паста — і, як трава після дощу, з рожевої лисини посунуло попелясте волосся. Воно було м'яким, кучерявим і страшенно болючим, коли видирати. На щастя, пластмасовий ковпачок та шийна хустка ще ховали його надійно. Зате з зубами було справжнє лихо: вони виросли так, що штучні щелепи вже ледь-ледь трималися в роті. Щоки, які раніше позападали, тепер повнішали, розгладжувались, тому доводилося вигадувати всякі флюси, аби пов'язуватись хусточкою. А найстрашнішим — і найрадіснішим водночас — було те, що Айт з кожним днем помічав у собі все більше айтівського. Для тих, хто бачив його щодня, він не змінювався. Але фотознімки свідчили: Псойс перестав бути Псойсом. Старик перетворювався на зовсім іншого, не схожого ні на кого чоловіка середніх літ.

З якого боку не глянь — надходив критичний момент. Ще декада чи дві — і коли не буде знайдено виходу з неймовірно складного становища — все загине.

Айт шукав — і не знаходив.