Загнуздані хмари

ПАВУК І ДІВЧИНКА

Це була надзвичайно красива бабка.

Вона переливалась усіма барвами, як на сонці скляна призма. Очі були золотого кольору, а бірюзове тільце грало на кінчиках суглобів усіма відтінками райдуги. Крила ж були вимережані природою з майстерністю найкращого художника.

Галинка, мов ящірка, простяглась на землі і завмерла в позі завзятого мисливця. Тільки сачок, мов червоний довгастий язичок, готовий злизати примхливу красуню, войовниче підкрадався до бабки.

Ось він зробив швидкий рух і повиснув у повітрі. Бабка знялась угору і, мов дратуючи Галинку, закружляла над її головою зовсім низько.

Дівчинка примруженими очима стежила за льотом бабки, обмірковуючи навий напад, і раптом побачила, як щось блискавично майнуло в повітрі і впало на одне з дерев, які самотнім острівцем скупчились на луці. Дивно — у небі простяглась біла димчаста смужка.

Що б то могло бути?..

— Як ти думаєш, Дженні, що воно таке? — з подивом запитала Галинка.

У відповідь на запитання в траві заворушилась сіра з плямами опукла тарілка і з-під неї визирнула голова з блискучими, як намистинки, очима. Це була приручена черепаха, яку Галинка інколи брала з собою на прогулянку.

Загадкова річ була надзвичайно цікавою. Цікавішою за золотисту бабку. Треба обов'язково дослідити її.

Перекинувши через плече сачок, дівчинка побігла до дерева.

Так і є! Невідомий предмет червоного кольору, схожий на іграшковий човник, врізався носом в стовбур високо між гілками. Що ж це таке?.. Галинка швидко полізла на дерево.

Заважав сачок. Та ось він зачепився за гілку, повиснувши на ній червоним прапорцем. Галинка була вже зовсім близько від дивної іграшки, треба було тільки простягти руку, щоб схопити її, і раптом дівчинка відсахнулась.

На павутинні, потривоженому несподіваним аеронавтом, метушився величезний павук, оточений цілою сім'єю малесеньких павученят. Це була істота, якої дуже боялась Галинка — юний ентомолог, що хоробро полювала на всіх комах. Павуки змалку викликали в неї огиду.

Дівчинка рвонулася вбік, одсуваючись від павуків, а вони, перелякані, мабуть, ще більше за неї, вмить залишили павутиння і розбіглися по гілках.

Галинці здалося, що швидкі лапки забігали по її ногах. Скрикнувши, вона полетіла вниз, розірвавши гілкою плаття і боляче дряпнувшись об кору коліном.

Спочатку Галинці здалося, що вона зовсім розбилась. Боячись поворухнутись, дівчинка поглянула навколо. На луці, як і раніше, панувала тиша.

— Дженні, Дженні!.. Я впала! — пожалілась Галинка черепасі, що десь повзала в траві.

Коли це в спокійному чистому небі з'явився літачок — маленький, зелений, з ледве помітними крильцями. Мов зелена мушка, він почав кружляти над полянкою.

— Дівчинка, певне, впала з дерева! — закричав чорнявий хлопчик, що сидів поруч з пілотом, дивлячись у бінокль на дерево з щоглою — сачком Галинки.

Літак знизився і приземлився на луці. Двоє людей вийшли з нього і попростували до Галинки. Один — високий ставний чоловік з мужнім, одвертим обличчям, другий — хлопчик років тринадцяти. В обох на шоломах був якийсь невідомий знак — крапля, перерізана зигзагом блискавки.

Вони підійшли до дерева, під яким плакала Галинка, і, здивовані, зупинились перед нею.

— Дощ! — солідно сказав хлопчик. — Та ще й який!

— Що з тобою, чому ти плачеш? — запитав дорослий.

— Там вгорі щось зачепилось. Я хотіла зняти, аж воно павук… я посунулась і впала… — пробурмотіла Галинка, тримаючись за коліно і схлипуючи.

Щось визирало з-за спини хлопчика, і раптом з його сумки виплигнула малесенька, ніби лялькова, чорна собачка з опуклими очима. Вона смішно чхнула і, піднявши догори вухо, почала здивовано розглядати Галинку.

— Ти плачеш, — сказав докірливо хлопчик. — Чесне піонерське, тебе можна посилати в небо для дощування. Дивись, навіть моя Муха дивується.

— Не жартуй, Маку, — зупинив сина батько, — дівчинка, мабуть, дуже забилася. Давай швидше заберемо її додому. Там Рая її огляне. Але що ж там на дереві, га?

— Щось майнуло, як блискавочка, — мовила Галинка, — і сіло на дереві. Тільки не птах, а щось таке…

Дорослий підійшов до дерева і подивився вгору:

— Я вже знаю, що це таке, — сказав він і звернувся до сина: — Це «Пог» з другої станції! Як це тобі подобається! Заблудився!..

— Ракетка «Пог»! — вигукнув хлопчик. — Чого ж це вона тут опинилась?

— А того, що на другій станції і досі погано працює зв'язок. Подумай, вже друга ракетка не долітає до нас. Ніби на станції не знають наших точних координатів…

— Ось я дістану її! — сказав хлопчик.

Вмить він опинився на дереві, і тільки гілля зашаруділо під його міцними спритними ногами.

— Стривай! — удавано сердито крикнув йому вслід батько. — Ти сам собі даєш накази?!

Але веселий усміх ховався в його очах, він з задоволенням дивився, як швидко і спритно Мак видерся на дерево і визволив з гілля ракетку.

Задивилась і Галинка. Вона вже покинула хлипати. Переляк пройшов. Може, спробувати підвестись? Але ж ніяково було показати, що плакала не знати чого. Скоса поглянувши на пілота, вона тільки похмуро запитала:

— Що ж то… за прилад?

— Це ракетка «Погода», — відповів незнайомий, — прилад-автомат для визначення погоди. За допомогою цієї ракетки наші товариші повідомили нас про погоду за багато тисяч кілометрів звідси.

Він клацнув затвором і дістав з довгастої червоної ракетки якийсь папірець.

— Нічого особливого, — сказав він синові…

Дзвінке гавкання Мухи урвало розмову. Собака знайшла Дженні і так виявляла своє здивування перед загадковим звіром.

Черепаха! — сказав, придивившись, Мак. — І яка цікава!

— Це моя Дженні, — схлипнула Галинка. — Будь ласка, проженіть собаку. — Їй уже не хотілося плакати, але вона продовжувала хлипати з упертості. Дівчинка знову помацала своє забите коліно і знову схлипнула.

— Еге, та ти й досі хлипаєш, — зауважив дорослий, ховаючи в кишеню папірець. Він вийняв звідти велику носову хустку і дружньо запропонував її Галинці.

— Ану, витирай швидше сльози, — сказав він, присівши біля неї, — ми вмить доставимо тебе до лікаря. А ти витирай… витирай! А то Мак буде знову сміятися. Він у нас такий… насмішкуватий.

Дівчинка послухалась і витерла сльози. Потім міцні руки високого чоловіка легко підняли її і понесли до літака.

— І черепаху, будь ласка, — попрохала вона по дорозі хлопчика, згадавши про Дженні.

Але Мака не треба було про це просити, йому дуже сподобалась кумедна подруга дівчинки. І хлопець, загорнувши черепаху в лопух, уже ніс її слідом за Галинкою.

М'яко загудів, вірніше, заспівав мотор — це був своєрідний мелодійний звук… І тільки тут, у зачиненій кабіні, в м'якому кріслі, куди Галинку обережно посадив пілот, серед невідомих приладів вона зрозуміла, що летить. І Галинка-боягузка, що боялася павука, злякалась удруге. Вона ще ніколи не літала. — Куди? Я не хочу!..

Але було пізно. У віконечко вона бачила спини хлопчика й пілота. Літак розсікав простір.

Тоді чи то від хвилювання, чи від болю в роздряпаній нозі, чи просто від легенького гойдання у Галинки закрутилася голова, і вона зомліла.

ЛЮДИ З ХМАР

Перше, що побачила Галинка, відкривши очі, — це надзвичайно красивий малюнок на стіні трикутної блакитної кімнатки, в якій вона опинилась.

На блакитній стелі були намальовані сніжно-білі хмари. Здавалось, що вони пливуть, створюючи найфантастичніші обриси. Схожі на пишні страусові пера, хмари поволі переходили в кучеряві баранці, а далі купчились білими горбами, наростаючи, наступаючи вперед у грізному льоті. На фоні цих хмар, мов на справжньому небі, застигло кілька підвішених моделей літаків. Над Галинкою схилилося обличчя молодої жінки, затуляючи собою хмарки.

— Прокинулась?.. Ну, тепер показуй, що там з тобою, мавпеня!

Привітний усміх танув у ямках повновидого обличчя, в куточках червоних уст, в очах, що зоріли в рамках круглих тонесеньких брів.

— Що болить?.. Кажи швиденько!..

Власне кажучи, відповісти на це було важко, бо в Галинки вже нічого не боліло. Було приємно, затишно на м'якій блакитнуватій канапці, і тільки трошечки крутилася голова.

— Тебе, певно, загойдало, — продовжувала жінка. — Та я дала тобі таких ліків, що це вже пройшло. Але ти, мабуть, ще звідкись упала, бо довелось перев'язати твоє дуже роздряпане колінце.

Тоді Галинка пригадала і злощасного павука, і свій політ.

— Я впала… — сказала вона. — Вони лізли на мене, оті погані павученята, так я від них і тікала. Я павуків дуже не люблю.

— Де ж у тебе болить?

— Не знаю…

— Звідки ж ти впала? Звисока?

— Ні, я сіла… під деревом… Злетіла і сіла…

Жінка засміялась, і Галинці теж захотілось засміятися, тепер і їй минула пригода здалась тільки смішною.

— Так чого ж ти так ревла, дурненька? — похитала головою жінка, обмацуючи Галинку.

На коліні білів бинт, а на литці був синяк. Але нічого ніде не боліло. Поворушила Галинка ногами, руками, сміливіше — все в порядку.

— Болить?

— Ні не болить!..

— До лікарні хочеш?

— Ні.

— А шоколаду хочеш? — хитро примружила очі жінка і раптом сердито гримнула на когось у кімнаті: — Я зовсім не тобі кажу, ласухо!..

Щось маленьке чорненьке стрибнуло на канапу, і Галинка відчула на обличчі раптовий поцілунок. Це собачка намагалась виявити дівчинці свою приязнь.

— Бач, як ти їй сподобалась, — сказала жінка. — Ти не думай, що вона так до всіх, вона чужих не любить — наша Муха.

Галинка поглянула на цікаву собачку, на веселу жінку, на дивну кімнату з льотом хмар і підвелась з подушок.

— Отак краще, — усміхнулась жінка. — Мені вже треба йти, але зараз прийде Мак. Тепер уже він потурбується про тебе. Мене звуть Рая. Я тут інженер і трошечки лікар.

— А мене — Галинка, — в свою чергу сказала дівчинка. — Я в третій клас перейшла. І піонерка! У мене мама — комбайнер, а дід… Та ви про діда самі спитаєте в нашім колгоспі!..

— Та хто ж він такий?

— Він — чабан!.. Вчений!..

Вона вже труснула золотими кучерями і злізла з канапи, озираючись навколо. Дивна ця кімната, і хто в ній живе — сказати важко. Скрізь моделі, мов привабливі іграшки, якісь розібрані прилади, скельця і механічний верстат. Багато книжок, якісь рослини в скляній камері і квіти. Де вона опинилась?.. Невідомий прилад, люди з хмар, а тепер ця кімнатка — все це було дуже, дуже цікаво, і з уст Галинки ладен був злетіти рій запитань.

Але безшумні двері сховали вже веселу тьотю, і до кімнати, тримаючи в руках красивий піднос, увійшов хлопчик.

— Хочеш шоколаду? — ввічливо запропонував він. — А може, бутербродів?.. Ти так довго спала. Тільки, будь ласка, більше не дощи: дощити — це наша справа.

Він був тепер без шолома, і густе жорсткувате чорне волосся стирчало на голові їжачком. Білий робочий комбінезон з якоїсь блискучої тканини охоплював міцне маленьке тіло.

Галинка розглядала хлопчика спідлоба, не знаючи, як поставитись до його насмішкуватого тону.

Хлопчик поставив усе на столику і взявся господарювати. Бутерброди з шинкою та чорною ікрою і пухкі бісквіти були красиво вкладені колом, а пахучий шоколад у майстерно різьбленій чашці опинився зовсім близько біля Галинки.

— Ми тільки вчора прилетіли на призначене місце стоянки, — продовжував хлопчик, — і ще не зовсім влаштувалися з харчуванням. У нас поки немає кухаря для нашої автоматичної кухні. І сьогодні в нас є тільки смачні консервовані речі.

Наливши шоколаду і собі, хлопчик відсунувся до вікна і раптом уважно подивився на нього.

— Бач, ми вже потроху йдемо на зниження, — спокійно зауважив він.

— Як?.. — аж підскочила від здивування Галинка. — Хіба ми…

— Ми в повітрі, — відповів хлопчик. — Хіба тобі Рая не сказала, що ти на літаючій станції дощування?

Галинка ще раз оглянула затишну кімнатку, канапку, стіл з якимись приладами й квітами і… знову не повірила.

— Ти… жартуєш! — ображено вказала вона.

— От маєш, — засміявся хлопчик. — Ти страшенно недовірлива людина. Ми з тобою на дирижаблі-гелікостаті,[1] і це так само вірно, як те, що мене звуть Мак Горний і це моя кімната.

— Але все це дуже дивно, — скромно заперечила Галинка. — Дід, правда, мені казав, що десь будують таку станцію, та я ніяк не думала, що вона буде літаюча.

— То колись давно проектували станцію у вигляді башти, а потім вирішили, що повітряний корабель — це краще, — пояснив Мак. Він окинув поглядом кімнатку і гордо додав: — З завтрашнього дня ми робитимемо дощі!.. Для нас немає посух!

Галинка завмерла від зацікавлення. Пахучий шоколад застигав у чашці з майстерним різьбленням.

— Ну, який же я неввічливий, — заметушився Мак. — Ти нічого не їси і не п'єш. Я навіть не запитав, як тебе звуть. Галинка?.. Так от що, Галинко, ти їж, а потім я тобі покажу нашу станцію.

Галинка вмостилася на канапці зручніше і почала їсти, щосили намагаючись показати, що вона в повітрі почуває себе так само спокійно, як і на твердій землі.

— А де моя Дженні? — раптом пригадала вона.

— Дженні у татка! — засміявся Мак. — Черепаха йому дуже сподобалась, і він забрав її до свого кабінету. Ти ж була така безпорадна, як лялька, доки Рая не дала тобі своїх ліків. До речі, вона вчилася в медінституті, а вже потім перейшла до фізико-технічного. Тоді вона й захопилася нашим штучним дощем. Це ж надзвичайно цікава річ. Але, можливо, ти не дуже розумієшся на цьому. Скажи правду, ти знаєш, наприклад, що таке дощ?

— Дощ — це дощ, — сказала ніяково Галинка і сама засміялася з своєї відповіді.

— Ну, так я тобі розповім про звичайний дощ, — сказав Мак. — А то ти нічого не добереш у нашій роботі. Знаєш, вчені, щоб створити штучний дощ, так і зробили: дослідили, як відбувається звичайний дощ.

СТАРА ФОРТЕЦЯ

Над вершиною однієї з Кавказьких гір сходив місяць. М'які промені його обливали сади й виноградники, срібним ручаєм падали на стрункі кипариси і обплутані виткими рослинами дуби. Тепле повітря було насичене сумішшю пахощів півдня: лимонного листя, хвої і близького моря. Прозорий дзвін стояв у повітрі. То безупинно співали цикади.

На вершині гори дрімав самітний двоповерховий будинок. Стуленими очима темніли вікна, тільки на фасаді першого поверху блимали вогні. Звивисті доріжки вели до будівель, приладів, павільйонів… На високих стовпах тремтіли дроти. На галявинці високо вгору підносився сітчастий електрод — антена. Край сітки був обірваний, і кінці звислих дротів губились у вогкій траві.

Місяць гуляв по шматках металу, розкиданих у траві, по склі павільйону, подібного до оранжереї. У розбите віконце влізла ящірка. Вона забігала там серед металевих приладів, що мали форму круглих балонів, влізла на горбату спину прожектора. Посередині павільйону стояла чотирикутна скляна камера, з неї звисали обірвані проводи. Долі валялись якісь трубки. Скрізь був порох, руїни — сліди якоїсь великої роботи.

Хтось високий, сутулий вийшов на прогулянку. Він пройшов з алеї на галявинку, і місяць обмацав його постать. Це був старий сивий чоловік у чорному старомодному костюмі, його обличчя було бліде і виснажене, а очі сповнені якоюсь великою турботою. Куточки уст розпливлись в кривій жовчній гримасі. Підносячи до губів цигарку, нервово тремтіла рука. Кисть цієї руки скалічена — на ній не було двох останніх пальців.

Щось біле й пухнасте покотилося вслід за дідуганом. Це велика ангорська кішка з довгою шерстю і пишним хвостом. Вона супроводила його всюди, як вимуштруваний пес. Сьогодні, як і вчора, як і багато весняних вечорів, цей високий чоловік прогулювався серед руїн. Він задумливо подивився на пошкоджену антену, на рештки якихось споруд. Потім одімкнув павільйон і сів перед камерою, вдивляючись оком електричного ліхтарика в химерні обриси приладів. Так він завмер на хвилину, ніби намагався щось зрозуміти, а пухнаста кицька почала полювати на ящірку, що заховалась у зіпсованім акумуляторі.

Але чоловік, очевидно, не знайшов відповіді на свої таємничі запитання і за хвилину тихо вийшов з павільйону.

Потім він пройшов до будинку ї темними коридорами поплентався у свою лабораторію.

Це була одна з багатьох кімнат, де теж залишились сліди якоїсь велетенської праці. Але тут ще не було руїн — чиясь невтомна рука берегла дорогі тендітні прилади.

Чоловік зупинився біля одного з них, окинув теплим поглядом трубку й металеві коліщата. Звиклим рухом скалічена рука торкнула прилад, і відразу скляна трубка спалахнула блискучим зеленкуватим світлом.

Тоді старече око припало до вічка і почало спостерігати.

На кінчики зближених платинових ниточок звідкись потекли дві прозорі, як сльозинки, крапельки… Ось вони злились і майнули вниз, як падаючі зірки, і в куточку старечого ока раптом щось підозріло блиснуло… Крапелька?.. Сльозинка?..

Старий безсило упав на стілець.

— Марго, — зашепотів він своїй кішці, що терлась об його ноги, — Маргошо, невже це все непотрібне?

Він витяг з кишені зім'ятий лист і знову почав його перечитувати.

Весело стрибали літери красивого гострого почерку.

«Шановний Миколо Івановичу!

Я все ж таки маю надію, що ви погодитесь. Ви зрозумієте, яка це радість для метеоролога працювати на станції, що не спостерігає атмосферні явища, а керує ними! І самі ви, що стільки років досконало вивчали маленькі мікроскопічні тільця хмар — дощові крапельки, — ви, на посаді завідуючого нашої розвідки, зможете поставити її роботу на справжню височінь. А від цього залежатиме чіткість роботи всієї станції, що обумовить перемогу над посухою.

Приїздіть! У нас вам буде хороше… І для наукової роботи, ой, яке широке поле! Наша станція устаткована за останнім словом техніки.

А чи давно я безвусим комсомольцем приходив до вашого інституту, і ви так сердились і нічого не хотіли мені показати з ваших див!.. Та не думайте, що я гніваюсь. Я, навпаки, задоволений, що тоді ви дали мені і моїм хлопцям силу для чортячої впертості в самостійній роботі.

Ваш Горний».

Професор прочитав лист, сердито зім'яв його в долоні і знову вийшов з лабораторії.

До краю втомлений, він довго йшов гвинтовими сходами будиночка вгору, на його дах. Марго котилася за ним пухнастою сніжною грудкою.

Похмуро темніли на площадках незграбні тіла трансформаторів. Нагорі, під круглим скляним куполом, блищав у променях вінець із п'ятнадцяти рентгенівських трубок. Виструнчились вряд балони-бомби з якоюсь речовиною. Але тут теж була руїна… І куліджівські трубки світились тільки від місячного сяйва.

Професор сів у старий фотель аж біля краю даху і поринув у глибоку задуму. Марго злізла на коліна і згорнулася теплим клубком.

Нічна вогкість переповнила повітря. Десь далеко, ніби в безодні, блискучою плямою вимальовувалось море. Місяць сховався за хмарку, і враз і будинок, і сад потонули в темряві.

Чиїсь ноги зачовгали на сходах. Це старший сторож-татарин прийшов кликати професора вечеряти.

— Іди вниз, Миколо Івановичу. Іди вечеряти. Шашлик готовий. Чебуреки Барбале наготувала. Іди, серце, не сиди в хмарі!

Але професор не хоче йти. У нього вже багато днів немає апетиту. Він уперто сутулиться в своєму фотелі і, кутаючись у плед, сидить годину, другу, ніч.

Тільки коли абрикосовою пелюсткою загоряється небо, шум пропелера виводить його з цієї впертої задуми.

З неба з величезною швидкістю злетів літачок; довгастою безхвостою пташкою він покружляв над будинком і спустився на площадку.

З літака вийшов юнак. Від його рожевого обличчя віяло свіжістю й радістю ранку. Бадьорими кроками він попростував до будинку і розпитав у сонного Мустафи, де професор.

Юнак одшукав старого на даху будинку і, знімаючи шолом, привітав його з добрим ранком.

— Я з станції дощу… Хімік Кущенко… Грицько. По вас! Адже ви зібрались?

І на сердите мовчання спантеличеного професора зняв зухвало-молодий галас:

— Як? Ви ще не склалися?.. Я гадав, що ви вже готові!.. Та це дурниці! Ми все зробимо. Вмить!..

Він підійшов до краю даху і, склавши руки рупором, вибухнув наказом:

— Товаришу сторож! Симпатичний дідусю! Збирайте професора. Ми виїздимо! Кицьку візьмемо?.. Ясно — чудова кицька.

Обурений професор підвівся з крісла. Здавалось, от-от він скаже щось гостре, образливе, здавалось, покаже нахабному гостеві на двері.

Але, знесилений невеселими думками, безсонною ніччю, він вагається тільки мить, і молодий натиск перемагає.

— Збирайте мене, Мустафо!

…. Життя владно витягало його з руїн.

ОПОВІДАННЯ ПРО ДОЩ

— Власне кажучи, не я тобі розповім про дощ, а татко, — сказав Мак. — Розумієш, татко якось виступав у Палаці піонерів, його лекцію записали на плівку; ось послухай.

І Мак увімкнув якийсь прилад. У ньому, як у радіоприймачі, зашуміло, а потім почувся чіткий голос:

— Під впливом сонячного проміння нагріті дрібнесенькі часточки води, її молекули, підіймаються вгору у вигляді пари.

З озер і річок, з широких морів, з боліт і вогкої гущавини лісів відправляє їх сонце у повітряну мандрівку.

Ви, діти, звичайно, знаєте, що пара перетворюється на туман. Які ж умови потрібні, щоб це сталося? По-перше, треба, щоб охолодилося повітря.

Нагріте повітря, через те що воно легше за холодне, підіймається вгору. Таким чином, утворюється висхідна повітряна течія. Вгорі тиск атмосфери менший, і повітряні маси розширюються, розбухають. На це вони витрачають свою теплову енергію і тому охолоджуються.

Тоді в насиченому парою повітрі при певній температурі, яку вчені звуть «точкою роси», починають виникати маленькі круглі водяні крапельки. Сила-силенна цих крапельок утворює різноманітні хмари. Певно, ви не раз милувалися тими химерними фігурами, які виникають на небі. Тут і гори, і баранці, і хвилі, і пишні пера, і чого тільки нема!

Чому ж вони такі різноманітні, ці хмарки? А от чому.

Атмосфера наша ніколи не знає спокою. Як в морі-океані вода, її повітряні маси невпинно рухаються, течуть у різних напрямках. Особливо важлива для виникнення хмарок ота висхідна течія, про яку я вже казав. Від форми висхідної повітряної течії і залежить форма хмар.

От, наприклад, над якимсь місцем нагрітої земної поверхні у ясний сонячний день утворюється висхідна повітряна течія у вигляді стовпа. Тоді виникають горби купчастих хмар, плоскі знизу, круглі зверху.

А буває, що тепле повітря тече по холодному і, якщо є значна різниця в швидкості їх руху, зовсім як у морі, виникають хвилі, — утворюються розташовані рядами хвилясті хмари.

Буває, що тепла повітряна течія зустріне холодну шапку і полізе, поповзе по ній угору, утворюючи густі розстелені хмари…

А бачили ви у сонячні дні на небі, мов тонке страусове перо, мов мереживо, плетуться і тануть такі тонесенькі ніжні хмарки?.. То пір'ясті найвищі хмарки, що носяться на височині, не падаючи дощем.

Але є ще одна умова необхідна для того, щоб утворилися хмари. Треба, щоб у повітрі були якісь порошинки, так звані ядра конденсації. Ними можуть бути морська сіль, різні хімічні речовини тощо. На цих ядрах конденсації і осідає крапелька для польотів в атмосфері. Дуже цікаво, між іншим, те, що «точка роси», при якій починають осідати залишки вологи, для різних ядер конденсації різна. Отже, є кращі і гірші «сідала».

Краплини довго мандрують в повітряних течіях над землею, доки не впадуть на землю.

Чому ж це вони не падають униз? Адже вода важча за повітря?

Справа в тому, що краплини починають падати на землю лише тоді, коли наберуть певного розміру. Спочатку краплини в хмарі дуже маленькі — радіус їх наближається тільки до сотої частини міліметра. Така краплинка може падати в повітрі з швидкістю один сантиметр за секунду. Коли б повітря було зовсім нерухоме, отака хмарка могла б повільно спуститися туманом. Та я вже казав, що в атмосфері бувають повітряні течії, і от коли висхідна повітряна течія швидша, то вона пожене хмарку вгору. Де ж там краплинці до нас долетіти! Щоб вона могла впасти на землю, їй треба збільшитися. Краплини будь-якого дощу значно більші, їх радіус — 0,1–2,5 міліметра і навіть більше.

Краплі в хмарці безупинно рухаються у різних напрямках і з різними швидкостями. Вони штовхають одна одну, але не зливаються. А буває навпаки, краплі починають зливатися одна з одною, доки вся хмарка не випаде дощем.

У нас у Союзі першим почав досконало вивчати закони дощових крапель професор Аганін…

— А звідки твій тато все це знає? — несміливо запитала Мака Галинка, що, причаївшись на канапці, намагалася уважно слухати лекцію. — Він учитель чи професор якийсь?

— Як же йому не знати? — здивувався Мак, вимкнувши прилад. — Адже татко мій — начальник цієї першої станції дощування…

— Я й не знала! — сказала Галинка.

— Авжеж, — продовжував Мак. — Мій татко — доктор геофізики Борис Олександрович Горний. Йому пощастило після впертої і довгої роботи відкрити секрет керування погодою. І тепер ми приступаємо до справжньої практичної роботи. Я ж так і виріс з оцим дощем! Мамка моя вмерла, коли я був зовсім маленьким, і ми з татом дуже великі друзі. Отже, коли я тільки почав щось розуміти, я став цікавитись дощем.

Давай-но, я тобі розповім далі. Я таткові лекції майже напам'ять знаю… І книжки в мене є: «Цікава метеорологія» та інші.

Так от про професора Аганіна. Марко Олександрович Аганін був ніби батьком нашої радянської науки про дощування. Він влаштував собі малесеньку лабораторію і зробив перший прилад для вивчення злиття крапель. Він дослідив усякі цікаві речі, наприклад, те, що крапельки одягаються в так звану повітряну шубку, яка й заважає їм зливатися. Цю шубку пробиває або дуже значний електричний заряд, або велика швидкість, коли крапелька вдариться об іншу з значною силою. Але у вільній атмосфері цього не буває — і ми тепер навчилися робити це штучно! Аганін запевняв, що краплі зливаються через з'єднуючу ниточку і саме через це краще зливаються краплі однакового розміру, особливо коли вони ще невеликі та ще й з різними зарядами…

— Цього я вже ніяк не розумію, — не витримала Галинка.

— А тут нічогісінько нема складного, — заспокоїв її Мак. — Це зовсім просто. Уяви собі дві крапельки, як дві пружні кульки. Вони, зустрівшись одна з одною, спочатку сплющуються, а потім вирівнюються і відштовхуються. А коли вони заряджені маленькими протилежними зарядами, тоді між сплющеними сторонами виникає ніби трубочка. Через цю трубочку, або з'єднуючу ниточку, вони й зливаються.

Коли крапельки однакової ваги, то вони рухаються з Однаковою швидкістю, ниточка між ними не переривається, і вони встигають злитися. А от коли краплі різного розміру, так вони, наче ті неоднакові коні, посуваються одна швидко, а друга повільно і рвуть свою упряж — свою ниточку… І нічого тоді із злиття не виходить… Та деякі вчені заперечували цю теорію. Вони казали, що краплі неоднакового розміру зливаються інколи краще. Під час падіння крупна крапля захоплює дрібні і тому повнішає…

— Ти щось казав про електричні заряди, — зітхнувши, забурмотіла Галинка, — а от я не уявляю, чого вони в тих краплинках.

— Ох, — співчутливо сказав Мак, — ти нічого не знаєш про атмосферну електрику. А без неї і дощу нема. Заряджаються краплі тому, що на них осідають заряджені часточки атмосферного повітря — атмосферні іони. Заряди крапель досліджував один час професор Ролінський — він живе на Кавказі. Ролінський пробував діяти на хмари і ультрафіолетовим промінням, і рентгенівським, і звуком… І навіть якоюсь хімією…

Раптом протяжний звук перебив розповідь Мака. — Це гучно позіхнула на канапці Муха. Вона вже поїла всі бутерброди, якими її частував Мак під час своєї лекції, і страшенно нудьгувала, бо на неї ніхто не звертав уваги.

Галинка подивилась на собачку і засміялась. Вона трохи співчувала їй — лекція про дощ дещо затяглася. Не витримав, і Мак. А Муха, немов зрозумівши, що мова йде про неї, засміялась і собі, зморщивши свій малесенький чорний ніс.

— Ну, хіба не мавпа? — сказав Мак, потягнувши її за вушко. — Але Муха, здається, має рацію. Я тебе, мабуть, заморив своєю розповіддю.

— Ні, ні, — заперечила Галинка, — це все дуже цікаво.

Дівчинка багато дечого не зрозуміла з лекції та пояснень хлопчика, але будь-що не хотіла показати цього. Вона була просто приголомшена «ученістю» Мака.

— Я з охотою розповідатиму тобі про дощування, — захопившись роллю лектора, пообіцяв Мак. — Я гадаю, що ми будемо з тобою бачитись? А зараз зробимо перерву і, коли хочеш, трошечки оглянемо нашу станцію. Добре?

Але Галинка, підвівшись з канапи, раптом завагалась. Тепер, коли вона виразно бачила у вікно тільки безмежний простір неба і знала, що повітряний корабель летить у цьому просторі, їй було якось дивно і страшно ходити й рухатись у ньому, як по землі…

— Ти боїшся? — помітив Мак. — Невже?.. Ти не ображайся на мене, але це ж просто смішно!.. Адже на нашому «Переможці» навіть не відчувається гойдання.

— Я зовсім не боюсь, — почервоніла Галинка. — От іще дурниці! — Їй було соромно перед цим хлопчиком, що, очевидно, почував себе в повітрі краще, ніж на землі.

Вони вийшли у вузький, яскраво освітлений електричним світлом коридор. Він був якийсь дивний, бо тягнувся колом. Звідусіль у ньому правильними рядами виглядали дзеркальні двері, скрізь тут вражала чистота і цікаве архітектурне оформлення. Здавалось, вони йдуть не вузьким коридором, а під безмежним небом, таке враження справляли лінії стелі, перспектива, кольори стін з високохудожніми малюнками хмар. А з простінків звисали чудесні виткі рослини, що пишно розцвіли під сонцем електрики.

— Ти, мабуть, звернула увагу, — зауважив Мак, — що кімната, в якій ти була, трикутна. У нас всі кімнати такі. Вони, як скибочки апельсина, сходяться своїми вузькими частинами до центра, а вікнами дивляться в небо… А в центрі міститься серце нашої станції — електричка. Тільки через те, що наш корабель не цілком круглий, а трохи довгастий, як еліпс, кімнати не однакового розміру — найдовші, наприклад, виходять вікнами біля хвостової частини та біля носа корабля.

Пахуче гроно якоїсь дивної рослини вдарило Галинку по обличчю пухнастою лапкою.

— Але ж тут, у коридорі, немає вікон, а вони такі пишні, ці рослини! — здивувалась Галинка.

— О! — відповів Мак. — Бачиш над ними ці зеленясті ковпачки? Щоночі квітам роблять ванни. В цих ковпачках маленькі кварцові лампочки, що дають ультрафіолетове проміння не гірше від сонця! Чому б же квітам не рости?..

Несподівано звідкись почулись звуки музики. Десь зовсім близько вони лунали якимсь радісним гімном. Ось заспівала скрипка, втрутилась оксамитовим басом віолончель, а потім тоненько вступила флейта…

Оркестр? Галинка спинилась: звуки флейти нагадали їй про дійсність: її домівку й діда Омелька. Вона зовсім забула про все, поринувши в нові враження, а дід же, мабуть, там турбується, куди вона зникла.

— Маку, — заметушилась вона, — мені обов'язково треба додому… Я живу в колгоспі «Південь». Там мій дід Омелько… Він теж грає… Він же тривожиться!

Мак підійшов до дверей. Звуки раптом замовкли.

— Не турбуйся, — сказав він. — Ми незабаром знизимось і вмить доставимо тебе додому. Зайдімо до татка і умовимося з ним про це.

ДОЩ І МУЗИКА

Доктор геофізики Борис Олександрович Горний дуже любив музику.

Коли б він не був ученим, з нього, мабуть, вийшов би видатний композитор — такі чудові мелодії народжувались в його голові, і він награвав їх на своєму сонарі.

Але робота штучного дощування з молодих років захопила його всього, лишивши музиці тільки маленьке місце. І чорна скринька сонара відкривалась лише в хвилини відпочинку або великого піднесення.

Так і сьогодні — дуже тонкі, але міцні пальці Бориса Олександровича грали прекрасну мелодію. Пісня була бадьора, велична — не пісня, а радісний гімн.

Хіба міг Горний сьогодні не заграти? Адже примхлива безодня неба приймала, нарешті, в свої обійми цей незвичайний витвір людської думки — літаючу станцію дощування…

Тут, в лініях цього повітряного корабля, площинах його приладів, здійснювались прагнення, мрії багатьох людських поколінь — керувати атмосферними опадами.

Станція дощування, блискуче склавши іспит перед Всесоюзною приймальною комісією, приступала до першої практичної роботи.

Тим часом на другому кінці країни, у переповненому вологою краї, починала роботу і друга станція, збудована за таким же зразком. Вона мусила постачати першій станції вологу.

Ламалися закони стихій. Люди в шоломах з перерізаними блискавкою краплями виходили загнуздувати хмари. І хмари, звільняючи для сонця похмурі вогкі далі, покірно йшли до стомлених посухою ланів, щоб розсипати на них діамантові дощі.

На столі Горного лежав судновий журнал станції, на першій сторінці його вже пишався запис:

«Сьогодні о 7-ій годині ранку «Переможець» прибув на місце стоянки. Робимо розвідкові спостереження…

Чекаємо на норд-ост, яким друга станція має передати ешелон хмар. Екіпаж і прилади в стані прекрасної бойової готовності!»

Добрий настрій начальника позначався і на його пісні. Звуки лунали стукотом дощових крапель, сміялись, веселою перекличкою пташок. У пісні була радість близької перемоги.

І обличчя Горного було радісне, мов ці звуки. Глибокі сині очі під стрілкою чорних густих брів дивилися впевнено і натхненно. Як біла крига над розкішшю гірських долин, сивина ще більше відтіняла молодість очей. У тридцять три роки вона говорила не про старість, а тільки про колосальне напруження думки.

На хвилинку Горний підвів очі вгору: там на стіні висів портрет молодої жінки, що всміхалась кінчиками насмішкуватих вуст під розкритим куполом парашута.

Не був портрет його померлої дружини, що загинула давно, під час вибуху на стратоплані. І на мить в очах Горного майнув сум. Він подумав про те, що коли б жива була його Катря, вірна дружина і друг, як би вона раділа з народження цієї станції! — Нотка суму вплелась у радісні звуки.

Раптом якесь шарудіння врізалось у гармонію звуків. Його відразу вловило чуйне вухо Горного.

Він оглянувся і всміхнувсь. Це була черепаха, яку вони з Маком привезли з розвідки разом з золотоволосою дівчинкою. Зачувши звуки сонара, вона вилізла з куточка на підвіконні і завмерла, нахиливши голову набік. Здавалось, вона заслухалась музикою.

Горний покинув грати і торкнув її пальцем. Він любив тварин. Дженні навіть не поворухнулась — мабуть, вона звикла до людей.

Хтось постукав у двері, і в кабінет Горного вбігли Мак і Галинка.

— Ось і татко! — сказав Мак. — Знаєш, Галинка турбується, як потрапити додому.

— Я дуже радий, що ти здорова, — сказав Горний, — а інше пусте. Ми зараз будемо на стоянці, ти побачиш, що це зовсім близько під вашого колгоспу. Знаєш аеродром, де зупиняються повітряні поїзди?

— О, та це зовсім близько! — зраділа Галинка. — Автобусом до нас звідти десять хвилин.

Дівчинка раптом побачила свою Дженні біля сонара і засміялась:

— Вона, мабуть, заважала вам грати?

— Твоя Дженні дуже симпатична, — зауважив Горний, — і непогано вихована.

Галинка посміхнулася:

— Бачите, дід мій грає… Він грає на флейті. Це він і привчив Дженні до музики. От вона, як почує музику, так і лізе її слухати. Така кумедна!

Горний ласкаво смикнув Галинку за кучерик. Золоте колечко розкрутилось і знову зімкнулося на його пальці.

— Ах ти, кучерява! — сказав він. — Знаєш що? Потоваришуй із моїм Маком. Він у нас тут на станції скучає без дитячого товариства. А до табору не хоче їхати, доки ми не розгорнемо роботу, йому кортить побачити дощі. Ти познайом мого Мака з товаришами. Він хороший хлопець! Трошечки насмішник, та це нічого. Правда?.. Ти не дивись, що він такий здоровий. Він теж уміє пустувати.

— А мені можна буде… приходити до вас у гості? — запитала Галинка.

— Звичайно, звичайно, — сказав Горний, — Маку, ти ж би показав Галинці станцію.

Горний натиснув кнопку: у відчинені двері кабінету прожогом вбігла Рая. Вона вся сяяла.

— Він їде! Борисе Олександровичу!.. Є радіотелеграма.

— Прекрасно, — сказав Горний, дбайливо закриваючи сонар. — Тепер я буду спокійний за нашу розвідку.

— І я рада, — підтвердила Рая. — Хоч, правду кажучи, він досить противний дідуган. Я добре пам'ятаю, як ми, ще молоді аспіранти нашого інституту, домагались поговорити з ним, але з нього було й слова не видряпаєш. Такий він був секретник!

— А так, — засміявся Горний. — Ролінський страх як не любив ділитись своїм досвідом. Але він все ж таки неабиякий вчений. Багато цінного в природі дощових крапель відкрив саме він. Велика помилка Ролінського була лише в тому, що він уявляв собі штучний дощ справою досить далекого майбутнього і справою тільки його наукових методів. Ми ж для нього були наївні фантасти…

— Ми незабаром спустимось, — тихенько зауважив Галинці Мак. — Ходім, я тобі дещо покажу.

Галинка вийшла разом з Маком з кабінету.

— Ось тут, — сказав Мак, відчиняючи якісь двері, — міститься наша хімічка.

Галинка подивилась на трикутну довгу кімнату, значну частину якої займав якийсь прилад. Трошки подібний до гармати, він скеровував у небесну просторінь своє скляне широке дуло. Що тут можна було зрозуміти?

— Бачиш, — сказав Мак, — мій тато винайшов дощовит — речовину, що утворює штучні хмари. В цій темній камері міститься ця речовина, до речі, дуже охолоджена, іноді до температури рідкого кисню. Цей своєрідний холодний «дим» проходить по трубці, видувається в атмосферу величезним вентилятором. Наш дощовит має в собі добрі ядра конденсації і вибирає з повітря вологу. Хоч ці хмари і не несуть у собі великих дощів, але добре захищають землю й рослини від сонця.

Галинка дивилась блискучими оченятами на складні споруди. Все було таке цікаве і таке ще незрозуміле.

— Ти потім усе зрозумієш, — заспокоїв дівчинку Мак. — Ти ж менша за мене і дечого не знаєш. Та це нічого!

Діти знову вийшли в коридор і тепер відчинили двері до круглої кімнати, розміщеної в самому центрі корабля.

Яскраве світло величезних ламп освітлювало зовсім кругле приміщення з новими приладами. Воно було без вікон, а складні механізми йшли кудись угору — у глиб горища.

— Це — серце нашого корабля, — сказав Мак. — Тут електростанція, що освітлює наші кабіни і живить мотори. Тут же й підніжжя особливої електростатичної машини, що електризує атмосферу і примушує хмари випадати дощем.

Він помовчав трохи і з гордістю додав:

— Рух, електрику і хімію — все те, що потрібно для дощу, ми маємо на цьому кораблі.

Раптовий м'який поштовх примусив Галинку спертись на стінку.

— Ось ми й на землі! — сказав Мак.

ЧОРНА І БІЛА

Станція дощування приземлилась саме тоді, коли прибув Ролінський.

Він вийшов із кабінки ракетоплана, ступив на чистий пісок круглого аеродрому і здивовано подивився на своєрідну станцію-дирижабль. Вигляд у професора був урочистий, чорний сюртук облягав сутулу постать, а під неголеним підборіддям стирчав синій галстук, на якому щось яскраво блищало. У руках він тримав невеличкий закритий кошик.

— Добридень, Миколо Івановичу! — весело крикнув йому Горний, виходячи з Раєю з дверей станції. В його голосі звучало задоволення, бо вся постать Ролінського виявляла якусь розгубленість перед величною спорудою — «Переможцем».

У блакитній великій кабіні автоматично відчинились всі вікна і блиснули рядом скляних очей в наступі сонця. Воно осіло в заломах скла і влилось в усі закутки кімнат.

Мак і Галинка теж вибігли на повітря. Муха задоволено пирхнула і, вислизнувши з Макових рук, почала обнюхувати землю. Її хвостик закрутився, як пропелер, і раптом завмер. Муха підозріло потягла носиком повітря і зупинилась: їй не сподобався чужий, що розмовляв з начальником.

Власне кажучи, не сподобався не сам чужий. Серед знайомих запахів Мусі дуже не сподобався один — яскраво ворожий її собачій вдачі.

— Там я взяв дещо… з своєї лабораторії, — поспішно заговорив професор, намагаючись приховати своє хвилювання, — треба, щоб знесли обережно!

— Будьте спокійні! — усміхнувся Горний.

Рая, сяючи усмішкою, пішла до літака, де робітник аеродрому вже вивантажував речі професора.

Мак з цікавістю розглядав гостя, і Галинка теж вистромила свій цікавий носик з-за його спини. Але цієї ж миті вона з гримасою одсунулась назад.

— Ти чого?.. — поцікавився Мак.

— Знаєш, у нього на комірі павук! — з жахом зашепотіла Галинка.

— Що?.. — здивувався Мак.

Але, підійшовши до професора ближче, він усе зрозумів. На галстуку Ролінського блищала майстерно зроблена шпилька, що мала вигляд цієї злощасної істоти, якої рішуче не переносила Галинка. Це був художньо виточений з черепашки блискучий павук. Тільки пильно придивившись, можна було впевнитись, що він неживий. Ця річ була прощальним подарунком професорові від його старого сторожа Мустафи, що на дозвіллі виготовляв такі речі.

— Шпилька! — зашепотів Галинці Мак і, мало не наштовхнувшись на професора, поспішив привітатись.

— Здрастуйте, професоре! Я — Мак Горний. Професор неуважно подивився на Мака, як дивляться на придорожній кущ. Усю увагу Гюго в цей час привернув власний кошик, якого він ніс у руках. Макові здалося, ніби в віконцях-дірочках цього кошика щось майнуло. «Що там таке?..» — подумав він. Муха загарчала і кинулась на Ролінського. Вона зрозуміла, що ворожий їй запах ішов з кошика чужого.

— Мухо! — гримнув на неї Мак.

Але тут сталося щось неймовірне. Кошик у руках Ролінського зненацька розкрився, і звідти вистрибнула на землю біла муфта. На цю рухливу муфту прожогом кинулася Муха і покотилась з нею в поєдинку.

— Марго! Моя Марго! — в розпачі закричав професор. — Рятуйте її!

Тоді лише всі побачили, що це була не муфта, а прекрасна ангорська кішка.

Мак одразу кинувся розбороняти чорно-білий клубок. Та скільки він не кричав на Муху, вона не залишала поля бою.

— Маку!.. Маку!.. Ти їх водою!.. — додумалась Галинка.

Мак прожогом помчав до кімнати, і незабаром струмок води з глечика вп'явся у чемпіонів. Вони лишили одне одного, і Ролінський встиг схопити на руки свою Марго, хоч і поплатився за це: Муха вкусила його за руку.

На руці професора проступила кров, та Ролінський не помічав: він гладив свою улюбленицю.

— Ах, яка ж це красива кицька! — раптом щиро сказала Галинка.

Це було бальзамом для схвильованого старого. Він милостиво подивився на дівчинку поверх своїх окулярів і підтвердив:

— О, це кицька незвичайна!

Горний, попросивши вибачення за неввічливість Мухи, швидше запросив професора до корабля, йому було дуже ніяково. Рая взялась мазати йодом професорові поранений палець.

— Злочинниця!.. Злюка! Скандалістка! — відчитував Мак Муху.

Галинка знову заметушилася, збираючись додому, — про це їй нагадав гуркіт вантажного поїзда з вертольотів, що знижався над аеродромом. Повітряний поїзд прибувай сюди рівно о третій годині дня.

Короткий сигнал залунав згори, і на хвилинку завмерли в повітрі, мов насторожені птахи, вантажні вертольоти. Тоді з одного з них на площадку аеродрому полетів великий тюк, зовсім низько над землею розкрився парашут, і тюк плавно опустився на землю. Скинувши вантаж, поїзд полетів далі.

Вдалині на шляху знялася курява. То мчала по вантаж автомашина. Галинка наставила руку щитком, пильно придивляючись, і раптом радісно застрибала:

— Це наші з «Півдня»!.. Я знаю — це для них запасні частини для машин. От я з нашими й поїду.

Колгоспники на автомашині побачили дирижабль, і веселі крики привітань залунали в повітрі:

— До-що-вій стан-ці-ї при-ві-і-т!..

З вікна висунулась срібляста голова Горного; усміхаючись, вчений вітав колгоспників.

Галинка і Мак побігли до авто і, поки колгоспники вантажили тюк, дівчинка зручно влаштувалась у кабіні, біля шофера.

— Де це ти була?.. — здивувався шофер.

— На небі, — з гордістю відповіла Галинка. — Гуляла на дощовій станції.

Така заява справила великий ефект.

Тим часом Мак, щось пригадавши, швидко побіг до станції і за хвилину повернувся звідти, обережно несучи Галинчині речі — черепаху в сачку.

Але Галинці хотілось чимось віддячити хлопчикові.

— Знаєш, — сказала вона, — він дуже зручний, цей сачок, і ним можна ловити цікаві речі… А Дженні дуже подобається твоєму таткові. Хай уже вона також лишається в тебе… на згадку про мене!

Авто рушило, і Мак залишився сам.

— Ти ж при-ходь до ме-не в го-о-сті! — кричала Галинка. — Я тобі розповім, як її го-дува-а-ти.

Розвівши руками, Мак поважно поніс Дженні назад.

У ГАЛИНКИ

Сонце було вже високо, а Галинка все ще не прокидалась. Чудернацькі сни бродили в її маленькій голівці. Галинці снились дощові краплі, про які так складно тлумачив їй нещодавно Мак.

Краплі ліниво пересувалися по небесних доріжках маленькими тонесенькими ніжками, несучи свої округлі черевця. Вони всі були в повітряних пухнастих шубках і ховали в їх кишенях свої ручки. Краплі йшли гордовито, задерши свої носи, не дивлячись одна на одну. Стикаючись між собою, вони, мов опечені, відскакували в різні боки.

Галинка летіла крізь юрбу крапель на якомусь круглому аеростаті. Краплі сердито зиркали на неї і доторкались до неї своїми холодними черевцями. Раптом в натовп краплин врізався промінь прожектора, і серед них почалась паніка. Краплі порушили свій правильний крок і заметушились, схопившись за свої черевця… Вони штовхались, бігали туди-сюди, злякано. кидались одна одній в обійми. А прожектор одразу намацав аеростат і засвітив Галинці просто в очі.

Вона прокинулась від зухвалого сонця, яке вперто будило її, і засміялась своїм снам.

— Ну й приснилося! Таке смішне!

Годинник над ліжком показував дуже пізній ранок — чверть на одинадцяту. І Галинка прожогом стрибнула з ліжка. Безсовісні краплі! Вона проспала через них навіть свій сніданок у їдальні Палацу дитини, а дід, мабуть, давним-давно пішов на поле!.. Коли б мама була вдома, Галинка б мала догану, мама дуже не любить таких неполадок. Швидко одягнувшись і вмившись, Галинка побігла до кухні, щоб приготувати собі сніданок.

Вона запалила газ і, нагрівши сковорідку, розбила яйце, щоб зробити з нього смачну яєчню. Коли це воно вислизнуло з рук і жовтою жабкою плюхнулось на чисту підлогу.

Просто перед Галинкою на стіні повз величезний павук-хрестовик. Ці «милі» істоти ніби змовились переслідувати Галинку. Треба було принаймні запобігти намірам цього нахаби пролізти до Галинчиної кімнати.

Дівчинка озброїлась мітлою і почала підкрадатись. Павук заметушився і швидко поліз вперед по мітлі. Це був зовсім непередбачений маневр. І Галинка, зойкнувши, впустила мітлу, зробивши нею яєчню ще з другого яйця.

Мабуть, переможена у війні з павуком, Галинка мала досить кумедний вигляд, бо з відчиненого вікна залунав веселий сміх. Дівчинка повернулась і побачила Мака з Мухою на плечі, що заглядав до кімнати.

Але присутність близького ворога настільки стурбувала Галинку, що вона не образилась за цей сміх.

— О! — запищала вона. — Лови його, а то він полізе до спальні!..

Мак і Муха весело стрибнули в хату, виявляючи цілковиту готовність ловити кого завгодно.

— Я бачив, як ти націлювалась, — сказав Мак. — Швидше кажи, що це за мерзотник!..

— О! — простогнала Галинка. — Це знову павук!

Мак з допомогою Мухи знайшов страшного ворога і викинув його геть у садок. Але, врятувавши Галинку, він почав серйозно докоряти їй за цей страх перед павуками. Це ж просто сором боятись такої малої, зовсім нешкідливої, а часом і корисної істоти. Ну, яка вона піонерка!

— А я не можу, — зітхнула Галинка. — Боюся й край!

— Я цьому не вірю, — заперечив Мак. — Це залежить від тебе. Захочеш — і все зможеш!

— Я тобі розповім, як це почалося, — сказала Галинка. — Коли я була, зовсім малою і татко ще був живий, ми жили на Кобеляччині. І от там водились земляні павуки. Вони жили в нірках — такі страшні, здорові і пузаті. От якось я була сама вдома. Кілька павуків залізли до хати, а там і до мене на ліжко. Один почав гуляти по ковдрі, і я страшенно злякалась.

— Агу-у-сеньки, маленятко, — насмішкувато протягнув Мак. — Лізе бука страшна, лапками ворушить, от-от з'їсть!

— Тобі смішно, — зітхнула Галинка. — А далі була велика морока. Один павук вкусив мене, він був отруйний. Я дуже хворіла, і от з того часу…

Вона запросила гостя до хати, а сама, незважаючи на опір Мака, почали готувати урочистий сніданок. Коли, Мак за десять хвилин вийшов на затишну маленьку веранду, там уже на маленькому столику чекали яєчня, кофе з вершками і величезні веснянкуваті полуниці завбільшки з яблуко.

— Як тут у вас гарно! — сказав Мак.

Навколо і справді було гарно. Будинки колгоспників були розташовані просто в чудовому садку. Дерева й квіти облямовували посипані піском стежки. Але в повітрі відчувалась шалена спека. Посуха не давала літу пишно розквітнути. В поросі, знеможені від спраги, декоративні рослини вздовж вулиць мали вигляд хворих.

— Якби не посуха! — зітхнула Галинка. — Усі тільки й мріють про дощ. Хліб же якраз мусить колоситись! Дідусь каже, що коли б пішли дощі, ми мали б багатий урожай. А поливати тяжко. Річечка висохла. І колодязі сохнуть. Хоч би вже дощ!..

— Дощ буде незабаром, — упевнено сказав Мак, продовжуючи з апетитом їсти полуниці.

— Та хоч би, — знову зітхнула Галинка, — а то ж у нас всі кажуть, ніби насувається якась така страшна посуха, що спалить усе живе.

— Правда, — підтвердив Мак. — До нас іде незвичайна, як-то кажуть, рекордна посуха. Такий «приємний» гість, на щастя, може завітати тільки раз у тридцять — тридцять п'ять років. З цією посухою боротися дуже важко! За кілька годин її супутник — страшний суховій — кожну травинку обертає на суху солому.

— Ой! — скрикнула Галинка, покинувши їсти. — То він і квіти мої спалить? І все?

— А ми ж на те й потрібні, щоб рятувати радянські лани від такого лиха. Якщо ми створимо зараз у вашій області смугу добрих дощів, ми врятуємо і вас, і всю ту частину країни, якій загрожує ця страшна посуха. Суховій зустріне вогкий повітряний бар'єр, а це для нього — найгірше, він собі принишкне і… втратить весь свій запал!

— А ви нас не підведете? — з сумнівом у голосі запитала Галинка.

— Ох, яка ж ти недовірлива людина, — засміявся Мак. — Ну, ясно, що ми зробимо дощ. Ми зараз чекаємо багато хмар. Я тобі, здасться, казав, що, крім нашої станції, у вогкій місцевості нашої країни зараз працює друга станція — станція погоди. Вона стабілізує хмари, цебто не дає їм змоги випадати. Цими днями почнеться північно-західний вітер, і йому доведеться понести до нас у посушливу місцевість силу хмар. Щоправда, вони будуть дуже стійкими, та нічого, ми примусимо їх осісти!

— А хіба ви не можете зробити штучні хмари? — запитала Галинка.

— Можемо, — відповів Мак, — адже я показував тобі нашу хімічку. Але в цьому ми поки що обмежені, бо під час посухи в повітрі невелика кількість вологи. Далі ми й це усунемо, коли навчимося робити вітри, які переганятимуть хмари, куди і коли нам потрібно. Над цим питанням працюють ще в інституті погоди.

— О! — вигукнула Галинка. — Я обов'язково приїду на станцію з дідом. Ти йому покажеш прилади. Він, як почув усе це, так страшенно зрадів. Знаєш, він теж учений, мій дідусь, і працює в одній лабораторії колгоспного університету — біологічній. Він цілих сорок п'ять років був чабаном, а тепер ще кілька годин працює на день, як почесний старший чабан. У нього є великі наукові праці. Зараз він працює, наприклад, над винайденням вітаміну росту — речовини, що допомагає рослинам рости. З цією речовиною він щось там робить і випробовує її на тваринах. І що б ти думав?.. Вони ростуть, як на дріжджах. Ти приходь якось увечері, коли дід працюватиме в лабораторії, так я тобі покажу жабу-слона, яку він вигодував своєю речовиною… Вона уп'ятеро більша від звичайної жаби. Він хотів узяти і нашу Дженні для дослідів, та я не дозволила. Така хороша черепашка, а там виросте в якесь страховище! До речі, як вона?.. Ти мені нічого про неї не сказав.

— Твоя Дженні надзвичайна, — сказав Мак. — Я зробив їй гніздечко на вікні в ящику з землею і травичкою, і вона сидить там. От тільки нічого не хоче їсти. Просто біда!

— Це нічого, — заспокоїла його Галинка. — Адже черепахи можуть не їсти місяцями. Справді! Коли підемо на луки, я тобі покажу, які корінці вона любить і яких комашок можна їй ловити.

Діти вийшли в садок, де улюбленець діда — розкішний рододендрон здіймав догори своє лапчасте листя. Раптом якийсь метелик майнув над квітами, і Муха стрибнула за ним. Галинка, як кішка, кинулася за метеликом, але, придивившись, розчаровано спинилась.

— Я думала, що це «метеор»! — сказала вона. — Я їх дуже люблю — такі меткі, з хвостиком і крильцями, як у пташки.

— Метеор? — перепитав Мак. — Що це?.. Невже це метелик? Метеори — це небесні тіла. А метеликів таких я не знаю.

— О, — сказала Галинка, відчувши себе спеціалістом справи, — ти, мабуть, щодо комах і метеликів великий неук. Ходімо, я покажу тобі мою колекцію.

У кімнаті Мак побачив під склом чудову колекцію жуків і метеликів. Це були Галинчині гордощі. Дівчинка з запалом почала називати Макові метеликів, розповідати про особливості кожного з них.

— От тільки «мертвої голови» нема, — з жалем говорила Галинка, — ніяк її не впіймаєш! А «білого парусника» мама привезе з Кавказу. Вона там відпочиває у санаторії.

Мак був вражений. Світ комах дуже зацікавив його. Хлопчик умів захоплюватися всім швидко й гаряче. Разом з Галинкою він уже озброївся сачком.

— А тепер ходімо до діда на луки! — запропонувала Галинка.

ДІД ОМЕЛЬКО

Високо-високо над луками пливли легенькі хмарки-баранці. Сніжно-білими кучерявими отарами вони блукали у насиченому спокоєм блакитному небі.

І здавалося, наче велике дзеркало відбиває в собі краєвиди землі, бо на безмежних просторах лук теж кучерявились білосніжні отари.

Це були колгоспні вівці, незвичайні племінні вівці, викохані орденоносцем дідом Омельком. А трохи далі яскравими плямами бродила пасучись велика рогата худоба.

Але пасовисько було невеселе. Сонце безжально пекло. Воно витягало всю вологу із соковитих ніжних травинок. Не рятували навіть захисні смуги — листя на деревах було жовте, як восени. Сонце загрожувало перетворити пишні луки на пустиню. Баранці в небі були легкі, як мереживо, і не обіцяли дощу.

Головний начальник отар, дід Омелько, приїхавши на луки мотоциклом, робив огляд своїм рогатим вихованцям. Він розмовляв з ними, як з примхливими дітьми.

— Філько, — гукав він величезному круторогому баранові, — ти чого крутиш носом — трава не дуже соковита? А що буде, коли посуха попалить її на солому?

— А що, дідусю, невже-таки попалить? — перепитав діда його супутник — білявий, кирпатий хлопець. Це був один з чабанів колгоспної отари, Івась — великий приятель завжди жвавого діда-начальника.

— Ну от, — усміхнувся дід. — Ти ж не Філька, щоб тебе лякати для апетиту. Чув он — прилетіла станція дощування. Зробить нам дощ!

— Та вже як ви кажете, значить буде діло! — повеселішав Івась.

— Аякже! Підуть дощі, і Філька мій повеселішає — правда?..

Дід погладив барана між рогами, і хитрі вогники заблищали в його очах.

— А що, Івасю, коли я відгодую Фільку своєю речовиною? От буде красунь. І ти тоді, як індійський раджа на білому слоні урочисто їздитимеш на Фільці.

— Ха-ха-ха! — зареготався Івась, уявивши собі цю картину. Гладкі вовкодави Бреф та Гавка, дивлячись на хлопчика, вишкірили зуби, немов теж сміялися.

Дід розправив свої широкі плечі. Він був бронзовий і міцний, як статуя. Величезний солом'яний капелюх-парасолька колихався на його голові, як блискуча куля сонця.

— А що, думаєш, не зроблю з Фільки слона? Зроблю! Нема такого, чого б ми у нашій країні не змогли зробити! Коли он хмари загнуздуємо!

Омелько мрійно подивився на тихе, спокійне небо.

— Пограйте, дідусю, пограйте трошки! — попрохав Івась. Він дуже любив музику. Хлопець знав, як прекрасно грає старий Омелько у хвилини піднесення.

Дід звичайно охоче погоджувався і йшов до намету для чабанів. Такі намети, легкі, наче китайські пагоди, оточували пасовище. Там він діставав з польової сумки флейту і, сівши на порозі намету, починав грати.

Ледь колихались сухі вусики травинок, а повітря пашіло жаром…

Івась сідав серед ягнят і, притуливши до овечої шерсті засмагле обличчя, починав мріяти.

Хороше грав дід Омелько, ой, хороше!..

Почувши здалеку прозорий звук флейти, Галинка і Мак попростували на нього.

Діти весело сміялись, пересікаючи квадрати ланів, їх смішила Муха, яка, впіймавши польову мишку-малишку, кумедно гралася нею. Інколи на межах зустрічалися колгоспники у зелених комбінезонах — вони поливали лани, рятуючи їх від посухи. Прилади механічної поливки розсипали на велику відстань фонтани водяних бризок. Бавлячись із Мухою, Мак спіткнувся на межі об трубку приладу, і колгоспник, що керував поливкою, докірливо похитав головою.

— Можете не поливати! — жартівливо-весело закричав йому Мак. — Завтра буде дощ! Справжній дощ!..

Колгоспник, очевидно, зрозумів, про який дощ іде мова, бо, повернувши обличчя до неба, засяяв веселою усмішкою.

Вовкодави понюхали повітря і помчали до дітей. Дід і собі пошкутильгав за ними, виблискуючи своєю парасолькою.

— Ой, як же хороше, що ви до нас прийшли, — привітав він Мака, — я вже вас знаю, ви з станції дощу!..

Він запросив хлопчика до намету і так і вп'явся в нього своїми на диво молодими очима.

— Я ото і ніч не спав, як Галинка від вас повернулася. Хотілося дізнатись докладно. Я вже давно читав про дослідну станцію дощування, та ніяк не думав, що вона працюватиме в наших краях. Таки діждемося дощу!

— Ну, зрозуміло, — поважно відповів Мак. — Це ж справа вирішена.

— Ох, — радісно зітхнув дід, — дожив і я до такої перемоги. Правда, я таки завжди вірив у те, що радянські вчені візьмуть дощ за роги!

До намету ввійшов усміхаючись Івась і сів, прислухаючись до розмов.

— Це ви правду сказали, — підтвердив Мак, — кому, як не нашим науковцям, було взятися за це діло.

— Так, так, — похитав головою дід. — Це під силу тільки нашому соціалістичному господарству!

— Знаєте, — згадав Мак, — татко мені розповідав, що давно-давно в Америці один експериментатор із Лос-Анжелоса почав робити спроби з штучним дощуванням.

Він збудував для цього на лимонних плантаціях у Каліфорнії спеціальну башту. Кажуть, що йому пощастило дечого досягти, але що ж ви думаєте?.. Власники сусідніх плантацій овочів подали на нього в суд. Дощ, який був потрібний лимонам, міг зашкодити кишеням власників овочевих плантацій. Так діло й засохло.

— Як же ви робите той дощ? — запитав дідусь Мака. — Ми електризуємо атмосферу, — сказав Мак. — І електризуємо саме в такій мірі, в якій потрібно, щоб був дощ. Ми порушуємо рівновагу електричних сил в атмосфері і примушуємо їх допомагати дощу.

Мак відчув себе справжнім професором, ба, навіть вовкодави і ті скромно полягали біля отари, немов збиралися слухати його.

— Коли ви хочете, я вам коротенько нагадаю, — почав він, — як ще давно-давно люди намагалися оволодіти атмосферною електрикою. Багато років, цілі століття вивчали вчені електричні явища в атмосфері. Вони «ловили» блискавки… Знаєте, ще в 1762 році вчений Франклін добув електричну іскру з хмари по металевому проводу, протягнутому до повітряного змія. На могилі вченого так і написано, що він «украв з неба блискавку». Досліджували вчені і найслабіші заряди дрібнесеньких крапель, навчившись робити для цього найчутливіші електрометри.

Докладно вивчивши електричні процеси, що відбуваються в хмарах і допомагають випаданню дощу, вчені почали подумувати про керування ними. Вони впливали ї; на атмосферу і ультрафіолетовим промінням, і рентгено-промінням, і радіоактивними газами, і струмом високої напруги. Чого тільки вчені не випробовували! Нарешті таткові, який в цей час працював з хімічними речовинами і установкою постійного струму, пощастило І оволодіти секретом дощу. Думаєте, легко було таткові?

Для свого винаходу він використав теорію про те, — що великі краплі з великими різнойменними зарядами бурхливо зливаються у великих електричних полях. І скільки ж він працював, доки не. винайшов, що на хмари можна впливати літаючим велетнем-генератором.

— Угу, — задоволено мугикнув дід, — ти розказуєш, як вчений. У якому ти класі?

— Перейшов у сьомий. — сказав Мак, зашарівшись від похвали діда. — Та я фізику змалку знаю, особливо геофізику — знаєте — фізику землі? Я усі таткові книжки читаю… А в школі у нас є гурток. У ньому там майже всі з дев'ятого, десятого класів… Та мене теж прийняли.

Тимчасом ледве чутний гуркіт долинав згори. Пропелери літака так не гудуть. Це був зовсім своєрідний звук, наче пісня якогось велетенського веретена…

Мак загубив усю свою поважність і вискочив з намету.

— От він!.. Он бачите? Пливе!..

Угорі, вітаючи колгоспників червоним прапором, зовсім низько плив «Переможець».

— О, який красень! — сказав дід. — Надія наша! Коли б же йому щастило!

ЗЛОЧИН ДЖЕННІ

З приїздом Ролінського колектив станції дощування зібрався в повному складі.

Крім Горного, на станції працювали пілот Радик Гандін, електрик Рая, хімік Грицько і двоє молодих радистів — Толя і Ясь. Усі, крім старого Ролінського, вміли керувати літаючими розвідниками і до того ж добре були обізнані з системою «Переможця», щоб в разі потреби замінити водія дирижабля. Штаб станції доповнився ще молодою куховаркою Катрусею, яку Грицько привіз із сусідньої МТС. Бідова, весела Катруся швидко освоїлась з своєю автоматичною кухонькою і сміливо взяла в свої руки, всі господарські справи мешканців станції.

Ролінський годинами сидів у розвідковій кімнаті, закопавшись там, як кріт. Він вивчав велику кількість приладів, якими йому треба було керувати. Він скинув уже свій старомодний урочистий костюм і галстук і в старій жовтій піжамі виглядав неохайним і кострубатим, як старий горобець.

У розвідковій були зібрані розвідники кількох типів. Три легенькі літачки, що керувались пілотами, дві «Зелені мушки» і блакитний «Голуб» вилітали в потрібний час через автоматичний люк. «Мушки» були озброєні метеорологічними приладами і летіли майже безшумно, бо ревіння мотора могло шкодити роботі їхніх чутливих приладів. Швидкий «Голуб» виконував роль гінця, якого можна було послати в негайних справах. Був на борту дирижабля ще один літачок-автомат. Його посилали в небо в разі потреби без людини: керували ним по радіо. За це його прозвали «сліпим».

Потім ішли маленькі розвідники-аеростати, кулі-зонди і радіозонди і ракетки «Пог», які посилали на великі відстані. Тут же рядами виструнчились дюари[2] з рідким киснем. Збоку стояв автоматичний електризатор атмосфери — маленький літаючий електростатичний генератор. Він залишився з часу експериментального періоду роботи.

Дивний вигляд мала розвідкова кімната. Рухома стіна, що поділяла її на дві половини, під час вильоту автоматів герметично закривала першу, ближчу до електрички половину. В ній у потоці світла лампових очей, серед блакитного плюшу, наче башти, стояли, заковані в скло і метал, колонки приладів-спостерігачів. Виведені назовні корабля, вони провадили постійні метеорологічні спостереження. Невтомні електричні самописці записували химерними лініями тиск атмосфери, кількість вологи тощо… Це була кімната спостережень.

Друга половина була подібна до якогось фантастичного саду. Наче блідий повний місяць, коливався маленький черговий аеростат. Зморщені обвислі кулі-зонди нагадували заснулих кажанів, що висіли, чіпко тримаючись лапками. Мов величезний гриб-мухомор, сяяв своєю шапкою автомат-генератор. «Зелені мушки» мали вигляд величезних жуків, а складений «Голуб» — довгоногого коника-стрибунця.

Такі чудернацькі порівняння чомусь лізли в натомлену голову професора, що ніч і день сидів у розвідковій. У професора навіть боліла голова, його вражала й дратувала різноманітність засобів розвідки.

— Ви, Миколо Івановичу, здається, і не обідали?..

Горний розігнав задуму професора, зайшовши до розвідкової. Вони перекинулись кількома фразами щодо роботи розвідки. Станція щогодини, щодня чекала сигналу до зустрічі походу хмар. Дані спостережень і повідомлення з Бюро погоди свідчили про наближення відповідних вітрів.

— Вибачте, — сказав професор, скрививши губи в іронічній посмішці, — цим грибком ви гадаєте електризувати цілий край?.. — І він торкнув своєю скаліченою рукою кулю маленького генератора.

— Як? — здивувався Горний. — Невже ви не помітили нашого велетня — електростатичного генератора?.. — Він чемно взяв професора під руку і вивів його з розвідкової через автоматичний люк.

— Куля нашого генератора дає постійний струм напругою близько п'ятнадцяти мільйонів вольтів, — лагідно почав Горний, коли вони вийшли на аеродром, звідки так прекрасно було видно всього «Переможця».

— О, — нетерпляче вигукнув професор, — я це знаю, але де ж ця скажена розрядна куля, де ви сховали її, там, в електростанції? Нам же треба посилати відповідні іони в хмари, а не в стелю вашого корабля!

— Шановний Миколо Івановичу, та ця ж куля перед вами, — усміхнувся Горний кінчиками вуст.

— Та де ж вона?.. — перепитав у нестямі Ролінський, примружуючи очі на дирижабль.

— Вона перед вами! — повторив Горний. — Бо нею є куля нашого «Переможця», наповнена гелієм… Увесь наш корабель по суті літаюча електростатична машина.

Професор остовпів. Він замахав руками і ображено щось забурмотів.

— Ви жартуєте… В науковій розмові… жарти… Я не розумію!

Не слухаючи більше Горного, він розгублено побіг до станції, помилково влетів у двері кімнати Мака, повернув назад і помчав, як вихор, далі, шукаючи свій кабінет.

Але тут на порозі його зловила господиня Катруся, що не зносила ніяких проявів поганого апетиту у мешканців станції.

— Ага, ви, здається, не снідали?!

Вона схопила професора під руку і хутко потягла до їдальні.

Тимчасом черепаха вилізла з кімнатки Мака і, блукаючи коридором, потрапила до кабінету Ролінського і відразу ж стала цікавою розвагою для його улюблениці Марго. Кішка негайно розпочала атаку на цього кумедного звіра. Атака була надто гаряча — з підвіконня полетіла одна з мензурок професора, розбилась, із неї розлилась якась липка рідина. З столу полетіли папери, вирізки з газет…

Коли Ролінський після сніданку зайшов до себе, його очі побачили неймовірний хаос.

Оскаженіло схопив він черепаху в якусь газету і, з огидою розкарячивши руки, побіг до Горного.

— Будь ласка!.. — простогнав він. — Ваші звірі!.. Це, певно, жарти вашого сина… але ж ця тварина надто непристойна!

Професор побіг назад і взявся наводити лад.

Липка рідина, що пролилась на одну з книг, зробила її палітурку динно прозорою, як сКло. Похитавши головою, Ролінський кинувся рятувати інші книжки й папери.

У руках його на мить затримався якийсь папір. Це була стара газетна стаття: «Сорок років роботи над штучним дощуванням професора Ролінського» — колишній ювілейний нарис про його роботу.

Іронічна смутна посмішка скривила уста Ролінського. Вся його робота, про яку писали, за яку називали видатним вченим, здавалась йому тепер непотрібною.

Станція Горного з грандіозними приладами перекривала найсміливіші його мрії про керування погодою. Його рентгенівські трубки, бомби з дощієм можна було віддати на іграшки дітям.

Навіщо ж було витягати його з гірського притулку? Його запросили, щоб він налагодив роботу розвідки, і віддали в його розпорядження «прекрасне поле» для дальших дослідів. Але, здавалось, наукова робота більше не вабила своїми перспективами, бо найдорожче, найрідніше було розв'язане…

— А може, ні?.. Може, це знов тільки невиправданий експеримент? І майбутнє належить його дощієві, його рентгенові…

Ролінський дбайливо зібрав рештки рідини з розбитої мензурки і сховав у шафу.

МАК У НОВІЙ РОЛІ

Мак повернувся з прогулянки навантажений, як запасливий лісовий їжачок. З його кишень стирчали квіти і степові рослини для Дженні, у сплетеній Галинкою корзиночці лежали стиглі полуниці, а в коробці шаруділи кілька перших експонатів ентомологічних спроб Мака — спіймані ним цікаві жуки.

Станція тільки-но приземлилась після короткого підйому для спостережень і пила повітря своїми відчиненими вікнами. Був час обіду, і всі, за винятком одного чергового радиста, зійшлися у їдальні. Чекали Ролінського, що знов порався в розвідковій. У повітрі стояла нестерпна спека. Вона душила все живе. Але на станції панував бадьорий, піднесений настрій. Усі знали: незабаром веселий рясний дощ відживить стомлений посухою кран.

Мака, що пропадав з самого ранку десь на землі, зустріли веселими жартами. Люди станції любили посміятися в години відпочинку.

— Ого, ти, здається, маєш намір перетворитися на мишу-землерийку, від тебе на кілометр пахне степом! — сказав Грицько.

Мак з захопленням почав розповідати про колгоспний виселок, про рододендрон, про незвичайного діда, що подібний до бронзової статуї, про чудових баранів і свою лекцію про дощування.

— Ой, — сплеснула руками Рая, — бідним чабанам довелося, мабуть, поламати всі дрючки на спинах своїх баранів, щоб збудити їх після такої цікавої лекції!

Мак засміявся — він звик на кораблі до дружнього обстрілу гострими словами. Раптом він зойкнув і вивернув рукава блузи. На білосніжний стіл упав жук-оріховець. Катруся, що саме подавала вареники, рішуче запротестувала проти цього.

— Хороший екземпляр горіховця, прош не ображатись, — поважно сказав Мак, тримаючи його в руці.

— Це в Мака починається нове захоплення! — усміхнувся Горний.

— Любий Маку, — сказав з комічним переляком пілот Гандін, сухорлявий красивий юнак з тонким нервовим обличчям. — Я відчуваю, що ви хочете загарбати професії всього світу. Чи не сказали б ви нам, ким ви збираєтесь, нарешті, бути?..

— Ким?.. — хитро усміхнувся Мак, тримаючи за спинку жука. — Ясно, біологом, ентомологом, зоологом, метеорологом, рентгенологом, інженером-електриком, фізиком-експериментатором, астрономом, агрономом…

Він не встиг договорити під загальний сміх своєї тиради, бо, захопившись, занадто жваво махнув рукою, і жук упав на підлогу, клацнувши, як металева кулька. Муха помчала до нього.

— Ой! — закричав новоспечений ентомолог, кинувшись рятувати від Мухи свою здобич.

— Товариші! — перервала розмову Катруся, що зібралась послати в жолобок між рядами тарілок автоматичну розливальницю з компотом. — Вам треба звернути увагу на злісного зривщика апетитів. Професор не йде обідати, я й снідати його тягла… отакечки… гачком…

І почервоніла Катруся показала, як саме вона тягла Ролінського.

Горний стривожено постукав по столу своїми довгими пальцями.

— Професор сердиться, — сказав він. — Маку! Ти ще не знаєш сьогоднішньої історії з Дженні?

І він розповів Макові, як ображений чимось Ролінський примчав до нього з Дженні в руках.

— О, — схвилювався Мак, — яку ж то непристойність могла вчинити наша Дженні?

— Може, — скромно зауважила Рая, — у неї почалася холера?

— Пху, — обурився під загальний регіт Мак. — Ви, Раю, псуєте нам апетит. А крім того, це неправда, бо, коли хочете знати, Дженні у нас ще нічого не їла!

— О, — співчутливо сказав Гандін, — вона ж може вмерти!

— Ви нічого не знаєте, — відповів Мак. — Черепахи можуть не їсти по десять днів. У них якийсь кумедний апетит. Але що ж вона наробила?

— Що б вона не вчинила, ти, Маку, піди попроси вибачення у Миколи Івановича і негайно запроси його до обіду, — порадив Горний.

Мак побіг до розвідкової, по дорозі він заніс жуків у свою кімнату. Ролінський сидів в «автоматичній» кімнаті за вивченням одного з електрометрів розвідника, що мусив найточніше визначати знак заряду хмари. Його скалічена рука швидко-швидко обмацувала кожну частинку цього приладу. Він настільки заглибився в свою роботу, що здригнувся, коли побачив перед собою Мака.

— Я б прохав не заходити сюди під час роботи, — сердито зауважив він.

— Вибачте, — сказав Мак. — Але зараз час відпочинку, і всі дуже просять вас іти обідати.

— Знаю, — буркнув професор, не дивлячись на хлопчика.

— Вибачте, — повторив Мак, відчуваючи, як сухий тон Ролінського починає знижувати його веселий настрій. — Я хотів попрохати вибачення за нашу Дженні. Мені сказали, нібито вона щось там наробила в той час, коли я був на селі. Але я б вам не радив ображатись на цю тваринку. У неї ж зовсім небагато розуму!

Ролінський загубив свій байдужий вигляд і нервово зсунув на лоб великі рогові окуляри, показавши свої вицвілі стомлені очі.

— О, ваші звірі! — застогнав він. — Ця потвора плазує всюди і сміє псувати мені папери. Я вже не кажу, що ваш нахабний пес не дає жити моїй Марго! Слово честі, це вже занадто!

— Вибачте, професоре, — втретє повторив Мак, — я спробую вплинути на моїх… непристойних звірів і дуже прошу все ж таки йти обідати.

Щось шепочучи під ніс, професор, проте, слухняно пішов обідати.

Дивна річ — сутула й невесела постать Ролінського всюди вносила нотку певного напруження. Так сталося і цього разу: за столом чомусь відразу притихли веселі розмови і якась ніяковість відчулась у дружньому товаристві.

Обід пройшов би в незвичній мовчанці, але Ролінський під кінець несподівано розбалакався і почав розповідати про красу Кавказьких гір.

По обіді Мак поспішив до своєї кімнати і взявся за свої ентомологічні спроби. Він відшукав гарненький блокнот, щоб почати в ньому опис і визначення спійманих комах-експонатів для майбутньої колекції. Хлопець прикидав очима свій інвентар, міркуючи, з чого б зробити добрий ящик для своєї колекції. Захопившись, Мак уявляв уже собі стрункі ряди своїх жертв, наколотих на шпильки. Для цього в його столі відшукалися блискучі гарнесенькі шпилечки з різноколірними головками.

Мак узяв коробочку з своїми жуками, що стояла на столі біля відчиненого вікна, і… остовпів. Жуків там не було. Лише дірочка ясніла в кутку їхньої в'язниці. Там, очевидно, була слабка картонна стінка, і полонені, прогризши її, повтікали геть.

Розчарований Мак пішов до тата. Він скучав без нього: гарячкове готування станції цілком забирало Горного; вдень і вночі він був з її працівниками, перевіряючи готовність людей і приладів до битви з посухою. Надовго замовк навіть його улюбленець — сонар, але…

— Тату! Може, ти трошечки спочинеш?

Горний засміявся — Мак говорив, як мала дитина, що хоче цукерки.

— Ти масні рацію! — сказав він. — Я тебе завжди вчив, що систематичний відпочинок поліпшує працю. Нумо погуляймо на «Голубі», покажеш свої успіхи в літанні. Подивимось, чого ти навчився в Грицька!

Мак аж підстрибнув від задоволення.

МАКІВ РЕКОРД

Політати з татком, побувати вдвох в безмежних небесних просторах — було для Мака великою насолодою.

А цього разу це мусило бути чимось далеко більшим. — Радику! — заявив Гандіну Горний. — Цю прогулянку я зроблю Іспитом для Мака. Ти, будь ласка, спостерігай наш політ, доки ми не зникнемо з обрію. «Голубом» керуватиме Мак!..

— Ой! — чи то справді, чи жартуючи злякався Гандін. — Це мені доведеться спостерігати, як ви будете падати! Любі мої, я зараз перевірю ваші парашути…

— Грицько! — закричав Мак, надіваючи шолом. — Іди сюди — тут не довіряють твоєму учневі.

Грицько, учитель Мака з пілотажу, вчив його літати у вільні години.

Грицько виліз із «Зеленої мушки», де порався біля якогось приладу, і підійшов до Гандіна, щоб захистити свого учня:

— Мачку, серце моє, я тебе прошу, покажи себе цьому нахабі… Зроби рекордний політ.

Рая з Катрусею теж вийшли виряджати Мака.

— Мачку! Ти на іспит?

Одне слово, прогулянка перетворювалась у щось більш серйозне. І Мак відчув біля серця приємний холодок.

Але хвилювання не можна було показати нізащо! От татко коли хвилюється, так у нього лише брови рухаються. А Мак в усьому намагався копіювати тата.

Він поважно підійшов до сизуватого «Голуба», що лежав складений, витягнувши крила і хвіст. Не кваплячись натиснув на якийсь механізм. «Голуб» легко розправив пружне тіло. Гандін натиснув кнопку люка, і літак легко пурхнув на аеродром.

«Голуб» був найменший з типу швидкісних літаків. Він робив п'ятсот кілометрів на годину, а коли потрібна була більша швидкість, перетворювався на ракетний стратоплан. Тоді, набираючи шалену височінь, він досягав межі стратосфери. Там зупинявся його гвинтомоторний двигун і починав працювати ракетний. Герметично зачинялись його кабіна, вікна, ховались крильця. І блискучим метеоритом «Голуб» прорізав небесний простір.

Перед самим відльотом Мак побіг до кімнати і там нашвидку написав якусь записку, сховавши її в маленьку почтову ракетку.

Йому хотілося, щоб Галинка побачила його політ.

— Ти надішлеш це, тату, в районі колгоспу «Південь», — попрохав він тата.

Мак сів до кабінки зосереджений і серйозний. Маленькі, але міцні руки натиснули кермо.

— Лети щасливо!.. — засміялись, замахали хусточками Рая, Гандін, Грицько.

— Ми полетимо якнайшвидше, мій пілоте?..

Мак відчув аа спиною свого тата. Він з ним, його незвичайний татко — володар хмар… Тато, який ніколи не відступає перед небезпекою і хоче, щоб і син його виріс сміливою і мужньою людиною.

— Сміливіше вперед, мій легкокрилий конику!

Мак відчув, як милі рухливі таткові брови випрямилися рівними стрілами, що було ознакою великого задоволення. «Голуб» набирав усе більшої швидкості і незабаром помчав, як летюча блискуча зірка.

Під Маком у круглому оці вікна майнули рівні квадрати полів, високий будинок МТС, сільський Палац культури… Наїжився деревами парк, і цяточками мелькнули будиночки висілка.

Клацнула в повітрі поштова ракетка — понеслась униз вісточка Галинці.

«Це я керую літаком, сьогодні мій іспит. З привітом. Мак».

Мак відчував, що татко, пославши ракетку, мабуть, сміється з його бажання, щоб його льотом помилувалися нові друзі. Тільки б татко не подумав, що Мак хоче похвастатись!.. О ні, йому просто весело відчувати себе справжнім сміливим пілотом, і він хоче передати хоч трошки сміливості цій хорошій, але смішній дівчинці, бо вона боїться навіть павука!..

Макові хотілось показати свою майстерність, і він на хвилинку виключив мотор… Замовкла пісня мотора, і лише Макове серце, здавалось, стукало на весь повітряний простір.

Мак відчув стривожене дихання татка. Ще хвилина, і руки його владно забрали б кермо. І, усміхнувшись, хлопчик знову загнуздав «Голуба». Ех, майнути б до стратосфери, шкода, що він ще не вміє керувати ракетним двигуном.

Макові дуже хотілося показати своє вміння, і він почав кружляти красивою спіраллю. Це була остання Грицькова лекція. Хай помилується Гандін його льотом.

— Мачку, давай прогуляємося до парку! — наче крізь сон почув він татків голос. «Голуб» слухняно пішов на зниження, помчав над щетиною лісопарку і легко сів на одній з полянок. Літачок не потребував спеціального аеродрому.

— Ти вже дуже добре керуєш, — сказав Горний, погладивши плече сина, що розквіт від похвали. Він зійшов з літака і задумливо пройшовся по полянці. Останнім часом він так рідко бував на землі!

Горний присів і зірвав кілька рослинок. Вони були в'ялі і знесилені від нестерпної спеки, що немов палила все живе.

— О, — здригнувся він. — Вона йде, немилосердна посуха… Ще кілька днів, і вона вип'є усю зелену кров рослинок. Але ще не пізно, ще весело зазвучать, Мачку, дощові краплі!

Мак знайшов на дереві поважного жука-носорога. Він спостерігав його з цікавістю молодого, подаючого надії ентомолога і несподівано зареготав.

— Татку! — сказав він. — Цей жук дуже схожий на старого Ролінського, він навіть ходить так, як професор.

Раптом Мак споважнів. Він сів на пеньок і почав серйозну розмову з батьком.

— Скажи, татку, — запитав він, — чому тобі схотілося запросити до нас цього сердитого старого?

— Бачиш, — сказав Горний, — у нас була лише одна кандидатура, гідна цієї роботи. Я кажу про роботу нашої розвідки, чіткість якої іноді вирішує все.

— Розкажи мені про нього, — попрохав Мак і сів на траві, схрестивши ноги, як зовсім маленький хлопчик. — Що він за людина?..

— Добре, — почав Горний. — Ролінський у нас один з найстаріших вчених метеорологів. Все своє життя він віддав науці. Ти бачив його скалічені пальці?.. Ще зовсім молодим під час якихось хімічно-фізичних дослідів він обпік до кісток свої два пальці, їх довелося одрізати. А його дружина?.. Це було найжахливіше. Кажуть, що вона загинула під час вибуху, коли професор намагався створити штучну кулясту блискавку. З того часу він став таким відлюдним. Він, зовсім закопався в своїй лабораторії Закавказького інституту дощування, створивши там з кількома іншими товаришами своєрідну наукову фортецю. За основу своєї роботи Ролінський взяв хімічні і електричні процеси в краплях і дав блискучі наукові праці з теорії природного дощу. Але на цьому він і спинився, вперто пророкуючи, що керувати дощем можна буде тільки в дуже далекому майбутньому.

Ну, а ми, ти знаєш, штурмували науку з двох боків: і в лабораторії, і в польових умовах. Іноді те, що виходило в лабораторії, практика спростовувала. Ми вивчали науку про дощ, використовуючи також і наукові праці Ролінського. Але штучного дощу чекати сто років ми не могли.

Професор звав нас фантастами і воював з нами! Проте, почувши про успіх наших польових дослідів, він все-таки зайнявся ними і собі. У нього були на Закавказзі прекрасні умови — будинок інституту стояв врівень з хмарами… «Ролінський почав впливати на хмари рентгенопромінням і якоюсь хімічною речовиною — своїм дощієм. Свою роботу він ховав від усього світу. Саме через це, одрізаний власною впертістю від інших інститутів, він так і зупинився на одному місці в своїх дослідах. Ми обігнали професора, бо його технічне устаткування для дослідів:і дощування було застаріло, кустарне. А. ми, працюючи в спілці з іншими інститутами, озброїлись найпередовішою технікою. І от робимо дощ…

Гул угорі привернув увагу Горного. Це летів вантажний повітряний поїзд. Як велетенські жуки, поволі знижались вертольоти.

— Привезли запасні частини до комбайнів! — весело промовив Горний.

І раптом тишу порушив вітерець. Посмішка осяяла обличчя Горного.

— Летімо, Мачку, — сказав він, швидко підводячись. — Починається норд-вест. Він принесе нам хмари!

КИТАЙСЬКИЙ ФОКУС

— О, та в нас гості! — закричав Мак, планіруючи літак до стоянки станції.

Справді, біля «Переможця» стояв автобус. Гурт людей виходив з нього. Це нетерплячий дід Омелько приїхав із знатними колгоспниками поглянути зблизька на повітряний корабель. Мак шукав очима серед них Галинку, але її не було.

Юного пілота зустріли оплесками, їх влаштували працівники станції, яких очолив Гандін. Вони всі милувалися польотом Мака. Гандін прикріпив до блузи хлопчика значок, на якому був зображений орел, що летить, значок, що давали лише тим, хто складав мінімум авіаспорту.

Горний, привітавшись з гістьми, залишив їх на піклування Грицька і Мака, а сам поспішив до радіорубки.

Нова радіотелеграма хвилювала передчуттям близької перемоги.

«Стабілізація хмар проходить успішно, — повідомляла друга станція погоди. — Північно-західним посилаємо перший транспорт хмар».

Далі йшов шифр — це були записи кількості добової вологи, яку станції пощастило стабілізувати, форми хмар тощо.

Горний наче помолодшав після цієї звістки, його рухи стали швидкі й поривчасті, як у юнака. Вмить радіорупори рознесли по всіх робочих кімнатах його нові накази. Станція готувалася до битви з стихією. Віддавши, потрібні розпорядження, Горний повернувся до екскурсантів, яким Грицько показував «хімічку».

— О, — сказав старий Омелько, кидаючись йому назустріч, — дозвольте потиснути вашу руку!.. Ви ж бо геніальна людина, коли вигадали такий чудовий засіб загнуздувати хмари!

— Ви перебільшуєте, — скромно відповів Горний, — мені просто пощастило при допомозі таких от комсомольців (він вказав на Грицька) підсумувати те, що зробило ціле покоління радянських вчених. Я просто мав сміливість вчасно заявити, що наука про атмосферні опади досягла вже такого рівня, при якому можна оволодіти дощем. Я був щасливіший, ніж мої попередники, які часто-густо пробували свої методи всліпу. Величезна скарбниця науки про дощ, зібрана видатними вченими, давала мені повну можливість, додавши свою творчу наукову думку, накинути міцну вуздечку на досі непереможні хмари…

Я говорю про вуздечку: треба сказати, що про це професор Аганін так розповідав своїм студентам.

Багато років тому, цілі тисячоліття тому, людина надумала приручити дикого коня. Вона сміливо кидалася на спину цього страхіття і, вхопившись за гриву, намагалася скорити його. А розлючений кінь кидав її на землю і топтав своїми копитами. Минуло багато років, доки не знайшовся такий митець, що розгадав, дослідив простий конячий закон — кінь іде туди, куди повернути йому голову… І тоді тільки людина певно і сміливо загнуздала баского коня.

Я був щасливішим за багатьох своїх попередників, які, не знаючи як слід законів дощу, намагалися загнуздувати хмари і ламали на цьому шию. Багато законів дощу було вже розгадано. Треба було тільки перевірити їх і, озброївшись новою технікою, скувати для хмар міцну вуздечку.

— А я б дуже хотів, — попросив комсорг колгоспу Яша, стрункий, тонкий, як молода тополя, юнак, — щоб ви нам коротенько пояснили, що саме ви взяли за основу в науковій теорії про дощ?

— Добре, — сказав Горний. — Ви от сідайте, прошу, а я коротенько розповім.

Гості розташувалися на затишній канапці, яка автоматично вистрибнула з стіни за сигналом Горного.

Ви, безумовно, знаєте, що таке колоїдні розчини? — спитав Горний.

— Я знаю, я агрохімік! — радо обізвався Яша.

— А я не знаю, — сказав один з колгоспників.

— Так от, колоїдні розчини — це такі розчини, де змулені часточки якоїсь речовини плавають у рідині острівцями — групами молекул. Давно вже і наші, і закордонні вчені звернули увагу на подібність тих явищ, які відбуваються в колоїдному розчині, з тими явищами, що відбуваються в атмосфері. Вони почали говорити про те, що атмосферу з її туманами, хмарами тощо можна теж розглядати, як особливий колоїд, і назвали її аерозолом (подібно до водного колоїду — гідрозолу).

Я став досконало вивчати цю подібність. Знаєте, бувають стійкі колоїди. В них часточки розчиненої речовини мають однойменні електричні заряди. Ці заряди заважають часточкам об'єднуватись природним шляхом — від руху молекул.

Інколи буває так, що ніякі механічні впливи на такий колоїд, наприклад, струшування, не можуть примусити ці заряджені часточки об'єднатись і випасти на дно.

Ще професор Аганін говорив, що крупні краплі зливаються тільки тоді, коли їхню повітряну оболонку пробиває або великий механічний поштовх, або великий заряд… чого в природі не буває. Значить, треба створити і ці умови штучно, поза природою, — сказали ми.

Наші метеорологічні спостереження дедалі більше підтверджували подібність атмосфери до колоїду. Так, наприклад, у стійких туманах крапельки несуть у собі значні однойменні заряди. Ці заряди виникають від осідання з атмосфери іонів.

Навпаки, нестійкі, швидко випадаючі тумани мають протилежні заряди.

Часто густі хмари довгий час не випадають дощем, а потім, після грозових розрядів, починається дощ. Очевидно, раніше крапельки були заряджені однойменними зарядами. Грозові розряди викликають підвищену іонізацію повітря, а також розряджають чи перезаряджають хмарні маси. В результаті крапельки розряджаються протилежними зарядами, злипаються і випадають дощем.

На основі цих наукових даних і почалися наші технічні впливи на атмосферу. Але ж колоїди бувають різні', і електроліти для них винаходять різні. І склад атмосфери з вологою, яка міститься в ній, буває теж різний. Адже хмари відрізняються між собою і своєю будовою, і знаком заряду, і хімічним складом ядер конденсації. А наші вчені володіли такими одноманітними засобами впливу на них!.. Які кустарні були паші перші електроустановки! Довго ми бились, поки такі здібні електрики, як наша Рая, не сконструювали такий чудовий літаючий генератор, а наші хіміки не впоралися з моїм дощовитом.

До хімічки вбігла легка на згадку Рая.

— Борисе Олександровичу! Дозвольте перевірити малого «Переможця», він мені не подобається. Зараз на другому кілометрі посувається до нас малесенька стійка хмарка. Ну, а Ролінський заперечує, каже, що це поза планом!

— Що ж, — сказав Горний, — я не заперечую. До речі, покажемо нашим гостям цю малесеньку спробу.

Він натиснув якусь кнопку, і сигнал до підйому задзвенів у повітрі. І враз автоматично зачинилися вікна й двері, майнув й сховався трап. Станція повільно підіймалась у повітря.

Гостей доручили Макові. Він привітно запросив їх до кают-компанії, що містилася поруч з їдальнею, і посадовив їх перед вікном, звідки можна було спостерігати і землю, і хмари. Катруся принесла кофе з тортом.

— Катрусю, — здивувався дід, пізнавши свою землячку, — коли це ти встигла стати повітряною дівчиною?..

— Тсс! — всміхаючись перервала Катруся всі розмови. — Дивіться на диво в небі…

На небі справді починалося диво. «Переможець» спинився в повітрі на рівні хмари. З дирижабля стежили за нею. Потім з люка автоматично вилетів круглий з короткими крильцями радіолітак. На його зеленій поверхні перепліталися проводи і циліндрики метеорологічних приладів. Літачок почав діловито обмацувати хмарку, ось він пірнув усередину і на хвилинку затримався в її штучній вуалі.

— Це — автоматичний розвідник. Він без пілота! Наш радист Ясь керує ним по радіо!.. А його метеорограф уже передає нам по радіо дані… — зашепотів, пояснюючи, Мак.

Літак-розвідник дуже швидко повернувся з хмари назад. Хмарка пливла все далі, а «Переможець» переслідував її. За хвилину з станції вилетів автомат, і генератор, сяючи червонястою головкою, впився в білу тканину хмарки.

І тоді на очах у всіх хмарка затремтіла і немов почала розповзатися. Вона потемніла, а середина її засвітилася, зробилася тонкою — звідти мережаною смужкою пішов дощ.

— Дощ! Справді, дощ — шумно зітхнув Івась.

— Це хіба дощ? — чемно зауважив Мак. — Це пусте. Дощ буде завтра.

Професор Ролінський стояв біля вікна свого кабінету, скептично примруживши підсліпуваті очі.

— Китайський фокус, — шепотів він.

У БОЙОВІЙ ТРИВОЗІ

Над землею в повітряних просторах розгулявся вітер. Він ішов з далекого переповненого вологою краю і дихав вогкістю річок і густих лісів. Та, пройшовши довгий шлях, вітер зморився, і подих його ставав усе теплішим… Від подуву його рослини безпомічно хилилися до землі. Може, це підкрадається той самий страшний суховій, що вип'є їхні останні соки?..

Та цього разу це був не суховій, а вологий північно-західний вітер!..

Він аж завивав, гуляючи на просторах!

Де ж пак! Люди несподівано примусили його працювати, переносити небесними шляхами цілу навалу хмар, тих хмар, що за звичайних умов вилилися б дощем там, де й так багато вологи. Тепер же люди посилали їх туди, де нависало крило посухи.

Од вітру на повітряному кораблі все прийшло в рух. На містку «Переможця» у веселому танку закрутилися під вітром рухливі чашечки анемометрів. Вони весело бігли колом, вимірюючи швидкість вітру. Зітхнули, затріпотіли флюгери різних систем. В передчутті близького дощу автоматично висунулись і сіли на містку, як дивні розкриті вінчики якихось великих квітів, відра дощомірів.

Дощовій станції треба було з честю зустрінути похід хмар.

Горний перевіряв боєздатність «Переможця» і з'являвся всюди, де був хоч малий сумнів у справності приладів. А за ним нечутною тінню бродив Мак.

Дощ, до якого готувалася станція, хвилював хлопчика не менше, ніж дорослих. Мак відразу втратив інтерес до всіх інших справ. Земля, Галинка і колекція комах відсунулись на задній план. А в кімнаті стояла залишена його остання незакінчена робота — телевізор новітньої конструкції. І навіть книжка Жюля Берна «Таємничий острів» лежала тепер під канапкою, і її (без дозволу Мака) знищували гострі зуби Мухи.

Не можна було закинути і старому Ролінському, що він лишився байдужим до наближення рішучої битви з хмарами. Старий ще більше поринув у роботу. Він, очевидно, добре освоїв складну апаратуру своїх розвідників і спостерігачів погоди, бо в останньому вранішньому звіті начальникові вказав на такі дрібні неполадки в гігрографах,[3] що їх досі не помітили ані Грицько, ані Рая. Одне слово, станції можна було цілком покластися на нового начальника розвідки.

І як тільки радист Ясь, що виконував іноді обов'язки і техніка, виправив малесеньку неточність гігрографа — професор замкнувся в розвідковій і знову заглибився в роботу. Він нервуючи порався біля електрометрів «Зеленої мушки». Ці електрометри були найважливішими розвідковими приладами, бо мусили визначити знак заряду хмар.

— І це дощ! — бурмотів він, перебуваючи все ще під впливом спроби з маленьким «Переможцем». — Знаємо ми такий дощ, правда, Марго?.. Ще тридцять п'ять років тому робили такі фокуси. Не займай, не займай! — закричав він на кішку, як на дитину, побачивши, що вона наміряється плигнути на оболонку одної з літаючих куль.

Раптом срібний дзвін пролунав по всьому кораблю, відгукнувшись в небесному просторі. То був сигнал бойової тривоги.

І одразу в рупорі почулися чіткі слова начальника:

— Розвідка! Приготуватись! Негайний виліт назустріч хмарам. Персональна відповідальність покладається на завідувача розвідки товариша Ролінського.

Горний заметушився. Він почав ще швидше поратися біля приладів, перевіряючи все, готуючись до вильоту.

Минуло кілька хвилин, поки він відчинив двері Грицькові, який був уже напоготові, в шоломі.

— Шановний професоре, — знизав плечима Грицько, — навіщо ви щоразу замикаєтесь?

— Ну от, ну от, — забурмотів Ролінський. — Ви ж знаєте, ваше чорне арапченя не дає спокою ні мені, ні Марго.

Він схопив свою кішку.

— Випускайте автомати, а я її замкну до себе, бо ота ж злюка її з'їсть.

Та Грицько вже й без того порався біля люка.

Умить пурхнув «сліпий» — радіолітак, що мусив принести всі дані про хімічний склад хмар. Полетіли дві кулі-зонди. Найважливішу частину відомостей повинна була дати чергова «Зелена мушка». Вона вже стояла напоготові, вилискуючи зелено-синім черевцем.

У двері просунувся зацікавлений ніс Мака.

— Що ти! Що ти!.. — кумедно замахав йому руками Грицько. — І не потикайся сюди, бо ти з собою носиш Мушин запах, неприємний королеві Марго!..

Мак сховався сміючись, бо до розвідкової саме повертався Ролінський.

Він заклопотано одягав по дорозі плащ, в руках у нього був якийсь зошит. Дійшовши до літака, Ролінський раптом замахав руками і побіг назад.

— Я забув носову хустку! — закричав він здивованому Грицькові.

Коли професор повернувся, на дверях стояв Горний. Його стрільчасті брови суворо зійшлися на переніссі. Якби у цю мить його побачив Мак, він би сказав, що татко гнівається.

І він таки справді гнівався. Очі його були скеровані на годинник у центрі розвідкової.

— Вибачте, професоре, — сказав він, — але мені доведеться висловити вам догану: ви спізнились аж на дванадцять хвилин.

Ролінський почервонів… Він виносив догани іншим, але сам ще ніколи їх не одержував.

— Хіба дванадцять хвилин можуть мати значення?.. — ображено наїжився він.

— Авжеж, можуть, — відповів Горний. — Ці дванадцять хвилин можуть зірвати весь дощ. Я вас прошу цього більше не робити. Наша станція — сама точність, як математично вивірена формула.

Ролінський рвучко повернувся спиною і пішов до літака.

«Зелена мушка» легко відчалила під «Переможця», який вже плавно гойдався в повітрі, знялась в повітря і помчала вперед, як блискавка, бо Грицько хотів наздогнати автоматичні прилади. Літачок обігнав черговий повітряний поїзд, з якого здивовано дивилися зацікавлені пасажири.

І ось почали зустрічатися хмарки. Потягло вогкістю. Хмарки перетворилися на хмари, білі величезні гори хмар. «Зелену мушку» гойдало в повітряних ямах. Літ її супроводжувався виразним своєрідним шипінням. Вона врізалася в гущу хмари і там сповільнила свій біг.

Далеко попереду мчав радіолітак. «Мушка» випустила кілька кульок-зондів. Починалася робота.

ГАЛИНЧИНЕ ГЕРОЙСТВО

З сачком у руці Галинка сиділа в садку колгоспного Палацу дитини біля розкішного куща кримських троянд. Вона зосереджено щось споглядала. Можна було подумати, що дівчинка знайшла якусь невідому річ, але не наважувалась її взяти.

Проте справа була значно складніша. Галинка готувалась до героїчного вчинку і умовляла себе не відступати перед небезпекою.

«… Ну, яка ж ти боягузка! — лаяла себе Галинка. — І куди тобі, наприклад, до Мака! Мак он сам керує літаком, живе собі в повітрі, літає на бій з хмарами і нічого в світі не боїться. А ти от боїшся блискавок і ще чогось… Квакса!» — придумала собі Галинка лайку.

Всі ці глибокодумні міркування стосувалися маленької істоти, яка абсолютно нічого не підозрівала. Це був всього-на-всього зелений великий павук, що сидів на листі. Але ж перебороти свій страх було не так-то легко! Та Галинка твердо вирішила покінчити з ним. Це ж просто смішно — боятися павуків!.. Мак каже, що коли захочеш, зробиш і не таке!

І Галинка насмілилася. Вона швидко махнула сачком, а потім рішуче (тільки трошки примруживши очі) витягла рукою з сачка зеленясте гільце і, взявши його пальцями, піднесла мало не до самого носа.

Нарешті! Вона взяла павука в руки!

Галинка підскочила від задоволення і, затиснувши павука в долоні, помчала похвалитися полюванням перед своїми товаришами.

Толя, Вася, Ілько і Майя саме закінчували на одній з площадок парку свою партію в крокет. Цього разу перемагали Толя і Майя, коли це Галинка прибігла з своєю новиною.

— Я піймала павука!.. Павука! — приспівувала вона.

Це було просто неймовірно, і в Тольки, і в Майки навіть молотки випали з рук. Ще б пак! Вони добре знали, що значить для Галинки павук!

— Не може бути! — сказав Толя. — Це все одно, що, наприклад, я б приніс на долоні трактор.

— А от може… може!.. — розмахувала рукою Галинка.

— Вона, мабуть, жартує… У неї в руці нічого нема! — закричала Майка.

Галинка обурилась і замахала руками ще більше — павук упав з руки на доріжку. Проте треба було довести цим невірам, що це не жарти, і, зморщивши ніс, Галинка знову взяла пальцями злощасну істоту, яка лежала на землі догори ніжками і тому не встигла втекти.

Перемога Галинки була безсумнівна, і незабаром вся її знайома дітвора, що гралася на околишніх доріжках, дізналася про неї. Чорняві, біляві і русяві голівки з веселим сміхом оточили Галинку. Діти вітали «героїню».

Але павукові пощастило ще раз — він знову випав з Галинчиних рук, бо щось більш важливе заволоділо її увагою.

Галинка почула той сигнал, сигнал, що сповнив своєрідною піснею-закликом небесний простір. Він лунав з «Переможця», який гойдався невисоко над землею. На кораблі відбувалося щось незвичайне. Після сигналу з нього блискавкою вилетіли два маленькі срібні місяці, випурхнув довгастий, як сигара, радіолітак, а слідом понеслася «Зелена мушка». Галинка зрозуміла — починалося те саме, для чого була створена ця станція!..

— Ой! — закричала вона. — Дивіться!.. Скоро вони робитимуть дощ, дощ!..

— Дощ!.. Дощ!.. — закричала радісно дітвора. Вона підхопила сигнал станції і, підстрибуючи, понесла його по всіх алеях колгоспного парку.

Галинку оточив ще більший гурт зацікавлених юних колгоспників. Її перебування на чудесній станції, близьке приятелювання з людиною із хмар — Маком, ракетка, якою хлопчик учора салютував своєму новому другові, — все це зробило Галинку дуже популярною особою серед дітей.

— Знаєте що, ходімо на блакитну веранду! Згори нам буде ще цікавіше все спостерігати, — запропонувала Галинка. — А по дорозі забіжимо до діда, він пізніше мене був на станції. Отож він напевно скаже, чи то справді починається дощ!..

Правду кажучи, Галинка й досі сердилась на діда, що він її не взяв з собою на станцію. Але зараз вона була не від того, щоб з ним помиритись.

Діти побігли парком до тваринницької ферми колгоспу. Це було ціле маленьке містечко, де в найкращих умовах виростала колгоспна худоба. Діти підбігли до павільйону свиней, тут викохували новонароджених поросят.

Дід Омелько саме оглядав молоденьку свинку. Це був найкращий екземпляр виведеної дідом незвичайної породи.

Біла Сніжка з атласною шкірою блаженно рохкала і торсала діда своїм рожевим широким писком. Дід чухав їй черевце, і вона, зовсім розніжена, солодко заплющувала очі.

— Уявіть собі, — забурмотів дід, побачивши дітей, — коли Сніжка народилась, так наша тьотя Килина сказала, що це не порося, а якесь жабеня. Вона була дуже слабенька. А я сказав, що це не жабеня, а красуня. Воно й вийшло на моє!

— Дощ! Дідусю, дощ! Ходімо дивитись з блакитної веранди на дощ! — закричали діти, а найменший з них, Ілько, плигнув просто дідові на плечі.

— Ой, — згадав дід, покірно підіймаючи вгору маленького нахабу, — а й справді вони казали, що опівдні, певно, почнуть роботу! — Заклопотаний своїми справами, дід і не чув сигналу. Він змінив свій бриль і робочий халат на кепі і білий літній костюм і вийшов з дітьми.

По селу вже скрізь рознеслась чутка про дощ.

Вона полетіла на рівні квадрати ланів, на склади машин МТС, до алей парку, у вікна веселих будиночків. І сотні очей задивились вгору, чекаючи дощових хмар.

Цілі тисячоліття нерозгадані закони стихій обмежували грандіозні плани людства. Страшна посуха обертала квітучі лани на пустелі. Люди хитрували; вони висували проти посухи барикади ліпших смуг, будували канали, щоб перенести воду з далеких річок. Посуха ніби відступала, а потім робила напади з новою люттю.

Прадіди дивились на небо з жахом і покорою. А тепер народилось покоління сміливих, що навчилось керувати законами неба.

Діти бігли попереду діда і приспівували:

— Дощику, дощику, линь до землі! Ми тебе не просимо, а перемогли.

Це вони склали такий вірш на честь перемоги над дощем.

Навіть малеча знала, що тепер МТС може замовити собі дощ, коли його треба.

Дід з дітворою прийшов до Палацу дитини і зійшов на його рівний дах, посередині якого й містилась так звана блакитна веранда — надзвичайний архітектурний витвір, підпертий колонами з блакитного мармуру. Барвисті квіти в ящиках-вазонах, теж блакитних, росли навколо, а навкруги веранди стояли малесенькі гойдалки. Це був дитячий солярій.

Діда Омелька радо зустріла завідувачка Палацу і вожаті. Тут його добре знали. Діти обліпили старенького з усіх боків, він був їм великим другом. Гостя посадили в затишне крісло під красивою кольоровою парасолькою.

Дув вітер, веселий вітер, він уже, певно, сам входив у смак того, що несе дощ.

НАПЕРЕДОДНІ ДОЩУ

З даху Палацу дитини було видно як на долоні увесь колгосп «Південь» — його господарські будівлі, Палац культури, квітники біля хаток житловисілка, зелене коло щетини парку. Далі рівні квадрати ланів і новий масивний, як величезний трактор, будинок МТС. А над ними на блакитній тканині неба, немов вимальований, блискучий силует повітряного корабля, що ніби застиг у прозорому повітрі.

Дід Омелько втупив у нього очі, і, здавалось, блиск величезної кулі зробив їх зовсім молодими.

— Діждався-таки! — мрійно говорив він, — Взяли комуністи і небесну фортецю!

— Діду! — запитала старого гостроноса цікава Майя. — Галинка мені казала, ніби ти пам'ятаєш той час, коли люди були такі некультурні, що пробували викликати дощ молитвами?

— А правда, — сказав дід. — Ще й не такі дурниці траплялися в старому світі!

— Розкажи нам про це, дідусю, розкажи, — почали прохати діти.

— Добре, — погодився старий.

Всі затихли і колом розсілися біля нього. Всі знали, що дід часто розповідає дуже цікаві речі. І навіть вожата Надія та завідувачка Палацу тьотя Клава підсунулись ближче.

— От я вам розповім, — почав дід Омелько, — дещо з історії штучного дощу. Розповім, як люди наважились, нарешті, загнуздати хмари. Це мені вчора розповідав помічник начальника станції — отой веселий хлопець Грицько, що завідує на станції хімією. Первісні люди, не розуміючи тих стихійних явищ, які ми бачимо в атмосфері, жахалися грому і блискавки, тремтіли перед зливою і уявляли собі, що ті грізні боги керують всією цією механікою.

— О, — несподівано пискнув Толя. — Наша Галинка боїться блискавок, чисто як дикун!

Всі засміялись і зашикали на Толю: — Мовчи!.. Мовчи!.. Не заважай дідові!

— Ви, певно, чули, — продовжував дід, — що слов'яни, наприклад, поклонялися богові Перуну. Вони думали, що є такий дід, який керує громом та блискавками. І вони, тремтячи перед цим грізним богом, приносили йому в дрімучих лісах криваві жертви. А були й такі люди, що вважали за бога, знаєте, яку тваринку? Оту саму стрибунку-жабку. Коли бувало посуха випалювала степи так, що їхнім отарам загрожував голод, вони ловили у річці жабу, прив'язували її за лапу до кілочка і вивішували на сонце. Сонце немилосердно пекло жабу, а люди з надією дивились на небо. Вони міркували так: жаба любить воду і не може без неї жити. Отже, коли вона опиниться на сонці, так почне себе рятувати і обов'язково викличе з неба дощ!..

Дід на хвилинку замовк, а дітвора почала сміятись. Як же було не сміятись, коли люди були колись такі наївні?.. Навіть найменший з них, кругленький Іванько, якому було тільки шість років, і той би не повірив, що жаба може послати дощ!

— Ну, а то я вже пам'ятаю, — знову почав дід, — коли в нас попи викликали дощ. Спека страшенна, курява в полі, а шляхом іде «хресний хід». Дикою країною була царська Росія! І затурканий селянин вірив, що пророк Ілля катається на небі у вогняній колісниці (це коли гримить грім), а посуха посилається за гріхи людям, і тільки там, у небесній божеській канцелярії, пишеться розклад погоди!.. Закликали жерці-попи дощу на колінах, по-рабському випрохували порятунку. А небо слухало ці благання і було, як і раніше, спокійне.

Дід замовк, бо в небі промчав радіолітак. Він на мить завмер у повітрі, а потім причалив до «Переможця» і зник, провалившись у його бік. За ним полетіли два круглі автомати. Їх так само ковтнув «Переможець».

— Розвідка повертається! — урочисто сказав дідусь.

— «Мушка»! «Мушка»!.. Он і «Мушка»! — закричала Галинка.

Справді, у повітрі залунало тихесеньке музичне вуркотіння, і над ними пронеслась «Зелена мушка». Вона теж влетіла в «рот» дирижабля, і знову небосхил завмер спокоєм.

— Ну, — сказала вожата, щоб розрядити тишу напруженого чекання, — розповідайте щось далі, дідусю!..

— А чи давно, — запитав раптом товстий Ілько, — люди почали пробувати робити дощ?

— А вже близько сотні років тому, — відповів дід, — у фізиці було відоме таке явище, як електричне осаджування вологи. І вже років вісімдесят тому були зроблені цікаві спроби, та їм не надавали великого значення, вважаючи це за випадкові явища.

Казка про літаючого змія, що пашить вогнем і палає блискавками, обернулась на правду. Тільки змій цей був значно скромніший — він нікого не хапав і не ковтав, а просто собі робив дощик.

Кажуть, що, наприклад, у 90-х роках минулого століття старий французький вчений Бодуен в Алжірі зробив електричного змія і пішов з ним у поле. Всі дивом дивувалися, коли він випустив в небо цього чудного змія, пронизаного електричним зарядом. І от навколо змія виникли білясті туманні плями, і серед сліпучого чистого неба на очах у всіх виросла невеличка хмарка. Із цієї хмарки незабаром полився дощик. Кілька крапель упали на лисину цього поважного вченого, і він почав несамовито реготатись. Уявіть собі, як весело сміявся цей дідусь, уперше створивши хмарку. А всі думали, що він не при собі! Цими літаючими зміями пізніше почали цікавитись в Японії. Там у 1901 році ціла група таких зміїв вкрила ясне-яснісіньке небо. І от аж через десять годин почали виникати хмарки, а потім ніби пішов дощ.

Нащо я почав вам про це розповідати?.. А я просто хотів вам показати, яку величезну путь пройшли люди, щоб від маленького змія, до якого підводився якийсь крихітний заряд, дійти аж до нашого велетня «Переможця». А знаєте, хто перший почав думати про керування дощем у старій дореволюційній Росії? Це був вчений Каразін — отой, що заснував Харківський університет. Цікавий був старий. І зважився писати цареві, що погодою можна керувати.

Майя обхопила ззаду діда міцними рученятами і дала йому своє замовлення на оповідання.

— Не пущу, діду, поки не розкажеш, не пущу. Розкажи мені про щось страшне, знаєш, про що?..

— Я знаю, — жартівливо сказала Галинка, — мабуть, про блискавку.

Всі засміялись, а маленький Іванько закричав:

— Вона бреше. Вона павука аж ніяк уже не боїться. Отож і блискавки не злякається!

— Ясно! — задерикувато сказала Галинка. — Мені блискавка тепер дуже подобається.

— Ні, я не про блискавку, — сказала Майя. — Я знаю, блискавка — це розряд електрики в хмарі. — А от розкажи про посуху. Що таке посуха?

— Отакої! здивувався Ілько. — Посуха? Це коли спека і все засихає. Що ж тут розказувати?

— Ні, я розумію, — сказав дід Омелько. — Майя хоче знати, від чого бувають у нас посухи. Правда?..

— Правда!.. — закричала Майя.

— От я й розповім про це, — сказав дід Омелько. — Посухи бувають тоді, коли в атмосфері безупинно нагріваються повітряні маси, і тому вони стають надто сухими. Буває і холодне повітря з полярних країн суне на південь і нагрівається в цьому поході. Коли ж у нас трапляються великі, як то кажуть, рекордні посухи, то це дуже страшна річ, як правильно зазначає Майя. А це буває в певні роки, в певні періоди. Це буває тоді, коли великі арктичні маси повітря котяться з півночі на південь, нагріваються і висушуються. Одні спускаються через північ Скандінавського півострова, інші — через його південь. Або одні йдуть через Скандінавію, а інші через Карське море. Густі повітряні маси утворюють дільниці високого тиску повітря, або антициклони. І от схрещування цих шляхів густих повітряних мас приводить до впертих посух. У гребенях та сідловинах між двома антициклонами народжується суховій. Він особливо страшний тим, цей сухий пекучий вітер, що дме не тільки вдень, а й уночі. Коли посуха без суховію, втомлені, знесилені рослинки відпочивають хоч уночі; коли ж дме суховій, він і вночі випиває з них останні крапельки вологи…

Буває й таке, що саме на Україну інколи приходять не тільки арктичні повітряні маси, але й сухе тропічне повітря з далеких жарких країв…

Тут дід зупинився… В цю мить залунали радісні вигуки:

— Хмари!.. Хмари!.. Ціла навала хмар!.. — радісно закричали діти.

Справді, з заходу почали насуватися білі громаддя. Це були величні кораблі хмар… Вони підпливали все ближче, затягаючи небо. І тоді загойдався «Переможець» і плавно пішов їм назустріч.

— Ой, — раптом сказала Галинка, — а може, зараз будуть блискавки?..

РОЗВІЯНІ МРІЇ

З поверненням розвідки вся станція немов завмерло у великому напруженні.

Це напруження, мов той хвилюючий вітер, розлилось по всіх каютах «Переможця», війнуло в очі його меш капців, наснажило їх ще більшою енергією.

Воно захопило і Мака: «Таємничий острів», попсований Мухою, і досі самітно лежав під канапкою. Мак зранку не був у своїй кімнаті.

Він нечутно блукав по каютах, дослухаючись серце і очима до цього великого напруження. Мак звик всюди супроводити батька, бути присутнім при всіх його нау, кових експериментах, і це виробило в ньому особливу поведінку. Він умів ніде не заважати. Коли йшла важлива робота, Мак ставав «невидимкою», як жартуючи говори» Горний. Хлопчик ходив зовсім нечутно, але нерідко його маленька рука несподівано нагадувала про його присутність, вчасно допомагаючи в якійсь дрібничці… Чи тільки збирався Горний взяти якийсь інструмент, щоб вивірити якийсь прилад, чи треба було Раї увімкнути для чогось струм, чи турбував Грицька порох, що притрусив ізоляційні частинки малесеньких електрометрів, — завжди маленька смуглява рука Мака ставала в пригоді. Мак навчив і маленьку Муху замовкати і ставати «невидимою», переступивши поріг лабораторії. Тільки зараз він на неї не міг покластись і заздалегідь замкнув у своїй кімнаті. З того часу, як на станції оселився Ролінський із своєю Марго, собачка рішуче загубила витримку і всюди гучно висловлювала свою антипатію до них. У кімнаті спостережень Борис Олександрович приймав зведення завідувача розвідки. Ролінський хвилювався: очі його, звільнені від окулярів, дивились заклопотано і трохи розгублено, а покалічена рука нервово тремтіла.

Мак завмер поміж шафами з приладами-спостерігачами, дослухаючись до розмови професора й татка. Спеціальні слова, метеорологічні терміни були йому в значній мірі зрозумілі, і він намагався піймати загальну лінію зведення.

Він знав, що за кілька хвилин буде найцікавіше: «Переможець» перейде до активної дії — до бою з навалою хмар.

Рай ходила по «електричці» у піднесеному настрої, чекаючи сигналу Горного. Її кругленькі щоки пашіли рум'янцем, а чорні довгасті очі блищали, як вуглинки. В своєму піднесенні вона здавалась ще молодшою, наче їй було не двадцять три, а вісімнадцять років.

Так наспівувала Рая пісню з «Моряків» Вільбоа. Вона натиснула якусь кнопку, і вгорі відкрився люк. В той же час до її ніг впала довга драбинка, автоматично розправила своє пружне тіло і міцно стала в дверях, розкриваючи хід угору.

Зовсім легко і швидко, чого ніяк не можна було чекати від її огрядної постаті, Рая полізла по блискучих дрібненьких щаблях на горище. Воно являло собою величезну ізолюючу частину генератора. Тут виблискували сорок нескінченно довгих шовкових стрічок завширшки понад метр, що служили транспортерами (передавальниками) електрики від приладів «електрички» до поверхні величезної кулі дирижабля. Вони стояли напоготові, як стрункі ряди велетнів-бійців, готових кинутись у бій на перше слово командира. Рая ще раз дбайливо оглянула устаткування — все було гаразд. Тоді вона спустилась і закрила люк.

Сигналу ще не було, чекання ставало нестерпним. Рая пройшлася ще раз між горбатими страховищами-трансформаторами, оглянула мотор. Все чекало на її розпорядження, на рух її маленької ніжної руки. Велетень — електростатичний генератор, — здавалось, напружено готувався приєднати свій голос до шуму машин електростанції, що освітлювала «Переможця» і рухала його мотори.

Зараз, перед справжньою атакою на небо, Рая відчувала ніжність до велетенської дощоустановки. Так, їй дорогий був кожний гвинтик цього велетня, якого породив її мозок. І чомусь, мов на екрані, попливли в Раїній голові спогади про народження цієї надто простої і в той же час могутньої машини та піклування про неї…

Ось вона, наймолодша співробітниця фізико-технічного інституту. Перед нею рисунки електростатичної машини за схемою фізика Ван-Граафа. Півтора мільйона вольтів постійного струму… Це тоді здавалось великим досягненням! Вражала простота споруди, яка в той же час давала величезні можливості для її дальшого вдосконалення. Треба було з цієї схеми зробити незвичайну, неймовірно прекрасну установку.

Тоді в стінах фізико-технічного інституту, що будував цілий ряд гармат для атаки атомного ядра, народився перший скромний «грибок» Ван-Граафа на мільйон вольтів.

В основу конструкції «грибка» було покладено старий принцип, ідея якого була така.

Давно відомо, що коли ввести наелектризоване тіло в якесь порожнисте тіло — провідник і доторкнутись ним до внутрішньої поверхні тіла, весь заряд його переходить на зовнішню поверхню останнього. Тому, підводячи безперервно заряд до внутрішньої поверхні якогось металевого тіла, можна збільшити його заряд до значної величини. Крім того, треба звести до мінімуму витікання електрики, якомога зменшити провідність частин, на яких встановлюється електрод, знищити всі нерівності, гострі кути на електроді тощо.

Отже, на порожній колоні з непровідника — ізоліту — була встановлена порожниста мідна куля. У колоні безперервно рухались дві довгі шовкові стрічки — передавальники заряду. Внизу працював малесенький моторчик, що приводив ці стрічки в рух, а допоміжні установки постійної напруги, які складались із трансформатора і кенотрона могли їх заряджати через передавальні гребінці позитивною чи негативною електрикою до незначного потенціалу. Електричний заряд з поверхні рухливих стрічок знов через гребінці передавався всередину кулі і переходив на її зовнішню поверхню. Можна було одержувати напругу у мільйон вольтів.

Далеко було цьому скромному грибкові до літаючого «Переможця», але Горний спинив на ньому свій гострий погляд… Горний шукав тоді найкращого, наймогутнішого і найпортативнішого джерела постійного струму. Саме він запалив тоді Раю творчим розмахом своєї думки…

Потяглись місяці й роки спільної праці. Потяглись солодкі ночі наукової творчості. Треба було молодому інституту дощування — інституту ентузіастів — сконструювати дощові станції. Тоді виросла смілива думка про велетенський літаючий генератор, де куля дирижабля з найлегшою металевою оболонкою, куля, наповнена, приміром, гелієм, була б кулею електростатичної машини. Збільшуючи довжину і ширину стрічок, а також швидкість їх обертання, можна було досягти великих напруг… І дійсно, у ван-граафі,[4] якого сконструювала Рая, можна було мати напругу до п'ятнадцяти мільйонів вольтів і змінювати його за своїм бажанням.

Пролетіли, промайнули три короткі роки, і от горда Рая — інженер «Переможця» — веде в хмари свого електричного велетня.

Сигнал розірвав ціпку Раїннх спогадів. Перед нею виріс сам начальник.

— Почнемо, Райок, — ласкаво сказав він. — Ми входимо в коло хмар. Слухай дозування!..

Мов уві сні нотувала Рая розпорядження Горного, що виходили з даних розвідки — величину напруги, знак заряду, норми дії в час, періоди і перерви в роботі… Розпорядження про положення дирижабля відносно хмар були вже пілотові дані.

Мов уві сні, майнуло схвильоване личко Мака.

Тоді маленька Раїна рука рішуче лягла на дошку автоматичного керування електромашиною. Зазвучав мотор, рухом, шумом обізвалось на горищі — ожив генератор, побігли, переносячи заряд, велетенські стрічки.

І потяглись хвилини, чверті години, півгодини роботи… І хоч не бачила Рая, а знала: серед хмар, у блискавках — величезних іскрах — блискучий «Переможець» завдає смертельної поразки навалі хмар.

Коли Рая зупинила машину, владний голос Горного наказав її знову пустити. Рая відчула в його голосі якусь неспокійну нотку. Вона зрозуміла: щось не гаразд…

Рая глянула Горному в очі — він був блідий як крейда.

— Райок, — сказав він. — У нас щось не гаразд… Вони ідуть собі, розумієш, ідуть… І ми вже на кордоні посушливої зони.

У Раї завмерло серце. Вона зрозуміла: дощу не було! Хмари йшли в далечінь, минаючи посушливу зону… Прибіг професор.

— Ах лишенько! — казав він, нервово потираючи руки. — Ця атмосфера! Не легко її перемагати!..

ПАВУЧКИ

Була вже ніч, коли «Переможець» спустився на місце своєї стоянки.

Пілот Гандін, нарешті, вийшов з кабіни керування і, стомлено потягнувшись, вільно зітхнув.

На аеродромі було порожньо. Тільки легенько лопотів прапор над маленьким постом-стаицією для повітряних пасажирів. Там завжди можна було знайти все для полагодження несправностей в літаку, також притулок для відпочинку. Але зараз було тихо, черговий повітряний поїзд пролітав лише на світанку.

Місяць робив краєвид привабливо-таємничим. Він обливав срібним світлом дерева близького парку, і вони здавалися постатями якихось велетнів, одягнених у блискучі металеві шати. А коли налітав легенький вітер, вони починали рухатись, і здавалось, от-от вирушать у похід.

Але вітер вже потроху засинав, прокотився лінивою хвилькою раз-другий і завмер зовсім.

Наступила знову смуга тиші… Чисте, наче виметене, небо обіцяло знову задушливу спеку. А лічені дні наближали жахливий суховій. Ех, проґавили хмари!..

Але ще є час, треба берегти сили для нових боїв!..

Гандін дбайливо поправив перед дзеркалом свій галстук, збираючись іти до вечірнього чаю. Просто перед ним постало обличчя Мака, який непомітно зайшов ззаду. Він був до краю схвильований. Розкуйовджене волосся стирчало, як пір'я змерзлого горобчика, і розумні очі дивилися надміру сумно. Невдача «Переможця» приголомшила його своєю несподіванкою.

— Ах, Радику, — вигукнув Мак, — що ж це тепер буде?

Але Гандін спокійно продовжував свій туалет, як це він робив завжди, і тільки знизав плечима.

— Ти, я бачу, у паніці, — сказав він. — Це ж звичайна перешкода.

Така холоднокровність образила Мака, вона здалася йому простісінькою байдужістю до їхньої великої справи — справи дощу.

Гандін прочитав це в Макових очах і, ввічливо посміхнувшись, додав:

— Ти чудачок, Мачку. Все буде гаразд. От піди до тата, і тобі зразу полегшає.

— «Тореадоре, ставай мерщій до бою…» — засвистав він і поспішив до їдальні.

— Ач, який! Йому й байдуже! — сердито буркнув Мак і побіг до розвідкової, де порався Горний.

Він постояв нерішуче кілька хвилин перед дверима, — серце схвильовано стукало. Він ще не бачив татка з того часу, як той помітив, що електризація атмосфери не дає свого наслідку. Тоді Горний наказав йому іти до своєї кімнати, — цього ще ніколи не було. Мак хвилювався: він знав, що значить дощ для Горного, і боявся побачити зараз тата зовсім приголомшеного, розбитого невдачею. Це було б занадто боляче.

Бідний татко! Мак майже заплющив очі, нарешті зважився увійти до розвідкової. Горний стояв біля вікна, розбираючи частини електрометра «Зеленої мушки».

— Татку! — тільки й промовив Мак, кладучи йому на плече руку.

Горний повернувся, і в Мака раптом одлягло від серця, — у тата було зовсім спокійне обличчя, він навіть посміхався, і його милі очі танули в колі малесеньких променів-зморщок…

— Мерзотники! — звернувся він до Мака. — Вони насмілились влізти всередину наших приладів і псувати нам дощі!..

Мак розгублено подивився на легенькі стрілочки електрометра і нічого не зрозумів.

— І ти не бачив? — сказав Горний. — Ну, ясно, що старі очі могли зовсім його не вглядіти! А от… Павутиння, — пояснив він, вказуючи на кінчик стрілочки.

Мак, придивившись, справді побачив, що стрілочку пришпилило легесеньке, але міцне павутиння.

— А от і він!..

Тонкий палець Горного торкнув стрілочку, і з-за неї вибігла чорна крапка — маленький павучок. Він метнувся тікати і розплатався плямкою під ударом свого переслідувача.

Мак у нестямі дивився на плямку, на міцного, як завжди, татка. Маленький мозок намагався зв'язати деталі подій — «Зелену мушку» з найточнішими даними про заряд хмар, павучків, підсліпуваті очі Ролінського… «Розвідка!.. Очевидно, все напутала розвідка!.. Але так чи інакше, дощу, дощу ж не було!..»

Горний подивився пильно і стурбовано в обличчя сина. І з ласкавим докором пригладив його розкуйовджене волосся:

— Ех, ти, — сказав він, — ну хіба ж можна так хвилюватись! Ти як мокрий горобчик — навіть ніс посинів.

Горний зсунув свої рухливі брови і, обнявши рукою Мака, на хвилину затримав його біля себе.

— Запам'ятай назавжди, мій хлопчику, — сказав він, — що боротьба — це подолання перешкод. Справа тільки в тому, що ці перешкоди треба вміти мужньо перемагати.

— Але ж це дуже неприємно, — зазначив Мак. — Як же ми проґавили хмари! Не сьогодні-завтра повіє суховій…

— Дощ буде завтра, — впевнено сказав Горний. — Ми ж, дорогий, вийшли загнуздувати хмари не з голими руками, а з науковими знаннями. І ми, ти знаєш, Мачку, більшовики. А немає такої фортеці, якої б більшовики не могли взяти. Це тільки бар'єр — розумієш?..

З цими словами Горний лишив електрометр і натиснув кнопку з буквою Г.

— Ти кудись збираєшся, татку? — спитав Мак, який прекрасно розумівся на автоматичній сигналізації — татко готував до вильоту блакитного «Голуба».

— Так, я вилітаю, Мачку, — відповів Горний, — і повернуся тільки вранці. А тобі раджу перед сном трошки побігати на повітрі, а то ти такий жовтий, як лимон.

За кілька хвилин Борис Олександрович разом з своїм помічником Грицьком вилетіли в срібну безвість, а Мак, відчуваючи насолоду заспокоєння, поспішив до їдальні пити чай.

У затишній кают-компанії сьогодні не в'язались веселі розмови, хоч Гандін і намагався їх розпочати. Прийшов і Ролінський. Він аж схуд за цей день і загубив свій тон діда-буркотуна, як його заочі називала Рая. Він навіть покликав Муху, з якою завпеди воював, і запропонував їй шматочок торта.

— Цю-ця! Цю-ценько!.. — почав він дипломатичну розмову, — годі-бо вже нам сваритись, цю…

Але йому не пощастило закінчити, бо Муха вкусила його за палець.

Мак вигнав Муху, швиденько збігав до аптечки і обережно перев'язав Ролінському палець. Противна тварина!.. Сьогодні Мак дуже симпатизував старому — він був сумний, значить, як і сам Мак, дуже вражений невдачею станції. Не те що, наприклад, Гандін.

Гандін тим часом увімкнув забутий під час гарячки останніх днів телевізор, і на стіні перед столом заспівав і замиготів останній акт опери «Кармен».

Мак, виконуючи таткову пораду, тихенько вийшов надвір. Ніч була чудова. Місяць висів у небі, як легкий аеростат. Зовсім низько прослизнув експрес-літак, промиготівши зеленим огником, неначе летюча зірка.

Прогудів якийсь жук. Мак вернувся у кімнату по сачок. Він забрав з собою на прогулянку і Джениі, прив'язавши до її лани мотузок.

З близького парку тягло чарівною прохолодою. Мак прив'язав Дженні до дерева і помчав углиб.

Тут парк був негустий, і місячне. сяйво вільно гуляло по землі. Задзижчав і плюхнувся просто на Мака якийсь здоровий жук. Муха вмить відшукала його в траві, і Мак забрав його в свого кашкета. Хай лишиться для Галинчиної колекції…

Десь близько розливали солодкі пахощі розквітлі кущі жасмину. Мак підійшов до них і побачив там силу великих нічних метеликів. Мак зловив кілька і заховав у коробочку.

Прогулянка заспокоїла Мака. Справді, чому було так хвилюватися?.. Його тато, такий розумний і непохитний, тато, керівник хмар, буде кінець кінцем переможцем. Але зараз хлопчик був самітний, а йому хотілось з кимсь поділитися своїми думками.

Мак згадав про Галинку. Йому здавалось, що вона могла б бути йому великим другом, хоч і молодша за нього аж на чотири роки. Що вона там робить вдома? Мабуть, спить уже міцно! Він подумав, що добре було б встановити у неї телевізор М-2 — новітню експериментальну установку, яку він сам сконструював за допомогою Грицька… Тоді б вони могли бачити одне одного! А завтра він обов'язково побуває в неї і познайомиться з усіма її товаришами.

Було вже пізно. Мак тільки зараз відчув, як він втомився від хвилювань дня. Хотілося спати. Він повернувся на станцію. В голові сонно сплітались думки… Колгосп «Південь»… Чекання дощу… Галинка і павучки… Павучки в електрометрах…

Дрімота огорнула Мака так владно, що він ледве одв'язав Дженні і добрів до своєї кімнати. Одчиняючи двері, він спустив черепаху в коридорі та так і забув її там.

Потім він поклав трошки вати з ефіром у коробочку з спійманими комахами, послав собі ліжко і ліг спати.

СПЕКТРАЛЬНА КАМЕРА

Було вже дуже пізно, коли станція поринула в сон. Після дня напруження і невдач треба було спочити для нового наступу.

Не спали тільки Рая і Ролінський. Рая довго ходила в електричці, уважно оглядаючи кожний гвинтик свого електричного велетня.

Ні на одну мить з того самого моменту, коли перед навалою хмар «Переможець» відчув поразку, ні на одну мить в серце Раї не закралось зневір'я. Станція, як казав Горний, була точно вивіреною математичною формулою, і вона мусила перемогти.

Але Раю сердила, дратувала ця несподіванка, непередбачена невдача. Щось було не так, а що саме — вона ніяк не могла зрозуміти. Тепер її почала мучити думка, що десь, очевидно, є витікання заряду. Але ж де?.. Чому?..

Раїні думки перервав професор — він теж не спав; нечутно ступаючи великими ногами, взутими у кавказькі чув'яки, Ролінський підійшов до Раї, сів на стільчику і пильно подивився на неї смутними очима. Його очі, що без окулярів були схожі на голеньких мишенят, немов хотіли знайти на Раїному обличчі відповідь на якісь настирливі запитання.

— Скажіть, — спитав він запинаючись, — невже це може бути?.. Ну от… що ця станція… поки що прекрасний міф?..

— Як?.. — наїжившись запитала Рая.

— Ох, — зітхнув Ролінський. — Ви пам'ятаєте, скільки ми мали прекрасних дослідів? Як ми начебто так вдало керували цими стихійними процесами, а потім виходило, що вони відбуваються самі по собі… І в рішучу хвилину ця капосна стихія сміялася з нас!

— Ну?.. — сказала Рая. — Ви гадаєте, що наша станція — такий же експеримент?

— Пі, я не хотів би так думати… Але… Скажіть мені щиро, може вам теж здалось, що метод електричного впливу на атмосферу цим вашим генератором, ну, нібито… може бути помилковим?..

— Ні, — твердо сказала Рая, — коли хочете, щоб я говорила щиро, так я вам і скажу: ми надто довго і вперто перевіряли наші досліди, і теорія Горного цілком правильна.

— Одначе від цієї «правильності» і досі немає ні краплини дощу, — раптом додав професор.

Рая спалахнула. Не маючи сил стримати свій гнів, вона майже крикнула професорові:

— Ах, зрозумійте, що ми не помиляємося!.. Швидше помиляєтесь, я в цьому певна, помиляєтесь ви!..

— Я?.. — тихо пробурмотів професор. — Я?.. — ображений і приголомшений, він тихо відступив до дверей і вибіг з електрички.

В коридорі він мало не наступив на Дженні.

— Ой, мерзота! — з огидою сказав він. Професор дуже не любив плазунів.

Зовсім засмучений, він повернувся до свого кабінету і поринув у глибокий роздум, спершись на підвіконня відчиненого вікна.

Він покликав Марго, що гралася під вікном. Вона весело стрибнула до нього і замуркотіла.

— Ах, Маргошо, — розгублено сказав Ролінський. — Невже в них все так разюче правильно?..

Він ніжно погладив кішку і забігав по кімнаті.

Місячне проміння все більше заливало кімнату, і в його світлі експериментальні прилади професора, що займали майже всю кімнату, набирали найфантастичніших обрисів. Здавалось, якісь кістляві постаті зчепились одна з одною в смертельній боротьбі.

Охоплений якоюсь думкою, Ролінський швидко підійшов до своїх приладів. Він узяв там невеличку камеру з дивного, немов мережаного скла, яка з одного боку закінчувалась металевим циліндром, і ввімкнув електричний струм. Всередині камери спалахнула надзвичайно блискуча лампочка. Здавалось, це впав згори розпечений шматочок сонця.

Тоді професор, на превелике незадоволення Марго, щільно зачинив ставні. Потім вийняв чорну пляшечку з якоюсь рідиною і сріблястий плащ з довгими зав'язками — здавалось, він був зроблений з невідомого од-шліфованого металу. Марго міцно вчепилась в зав'язки плаща, але цього разу професор гримнув на свою красуню, разом з плащем він витяг чудернацьку маску і замислився, тримаючи її в руках…

Машинально він загасив камеру і вийшов знову в коридор. Певно, щось хотів запитати Раю, бо знову пішов до електрички, але Раї вже там не було.

Тоді Ролінський повернувся назад. Він докірливо похитав головою, побачивши, що забув замкнути за собою двері. Вітер влетів до кімнати і розкидав по столу його папери з науковими викладками. Професор не помітив, як у кімнату нишком залізла безпритульна черепаха.

Ролінський замкнув двері і знову взявся за свої досліди: знов увімкнув електричний струм у камеру, а тоді, одягнувши свинцеві рукавички, обережно відкрив чорну пляшечку. Крапля таємничої рідини впала у відкритий циліндр з боку камери і ожила там дивними явищами… З трубки, виведеної з циліндра, легкою хмаркою поповз якийсь газ… Він був незвичайний: переливався всіма кольорами спектра. Камера заясніла, ожила мільйонами самоцвітів. Вони крутились, ці молекули дивного газу, як піщинки у веселому вирі… Сині, фіолетові, червоні, різноколірні затанцювали в очах… Професор сперся на блискучі краї камери і почав спостерігати свій витвір.

Навіть зацікавлена Марго прищулила на камеру свої великі круглі очі.

Тимчасом станція зовсім поринула в сон. Заснула навіть Рая. Тільки невтомні метеорологічні прилади записували свої химерні зигзаги та радіотелеграф автоматично занотовував метеорологічну передачу з Центрального бюро погоди.

Не спала тільки Муха. Почувши в коридорі професорові кроки, вона довго незадоволено гарчала. Раптом її увагу привернуло якесь шарудіння на столі. Це з останніх сил, змагаючись з ефіром, копирсались у коробочці Макові жуки. Муха стрибнула на стіл і поворушила коробочку лапкою. У ній ще сильніше зашаруділо. Муха схопила коробку зубами. Вона розкрилась, і жуки посипались на стіл.

Тоді Муха оголосила комахам війну. Вона подряпала й поламала тендітні крила нічному метелику, одкусила крило жукові-горіхопцю, закинула в куток чорного носорога. Жуки тхнули ефіром, і Муха почала оскаженіло пирхати, чхати й скавучати.

Але зморений Мак спав дуже міцно і не чув цієї метушні.

НЕВИДИМКА

Розгром Макової колекції жуків призвів до зовсім незвичайних подій. Шукаючи порятунку, жуки розлізлися по всій кімнаті, а одному невеличкому горіховцеві пощастило навіть втекти в щілину під дверима.

Рая бачила вже другий сон, коли раптом її збудив оцей щасливий втікач.

Він проліз крізь щілинку у її кімнату і, інстинктивно простуючи до вікна, потрапив на ліжко, де спала Рая. Жук полоскотав Раї ніс, і вона прокинулась.

На маленькому годиннику була вже третя година ночі. На станції панувала тиша. Викинувши у вікно жука, Рая замислилась, дивлячись на привітне передсвітанкове небо.

Згадка про прикру невдачу швидко зігнала сон. Хто все ж таки винен?.. Рая раптом згадала, що забула перевірити ще одну деталь. Вона накинула халат і, взувши нічні черевики, вирішила знову піти до електрички.

Рая пройшла порожнім коридором і натиснула автоматичну защіпку дверей електрички. Вони безшумно відчинились, пропускаючи свою господиню. В електричці яскраво горіло світло — певно, вона забула його вимкнути.

Коли це в глибині кімнати почувся якийсь виразний рух. Це розкрився люк на горище електрички. Легко впали на підлогу сходи і немов відбили шелест чиїхось ніг.

Хтось, очевидно, був на горищі і тепер збирався злазити назад. Хто? У Раї завмерло серце. Може, якась аварія в її машинах?.. Рая швидко кинулась до люка.

— Хто там?..

Але освітлений колодязь вгорі відповів їй мовчанкою. Знову почувся якийсь рух, і враз драбина поповзла вгору. Люк щільно закрився.

Це вже було щось незрозуміле! Хтось, певно, сидів на горищі. І коли це був «хтось» із співробітників, так. це були зовсім недоречні жарти. А може, якась лиха людина?

Сердита Рая підбігла до дверей і натиснула кнопку одного з сигналів тривоги. Сигнал пролунав над самим вухом чергового, озвався вдалині неспокійним дзвоном, і за хвилину радист Толя (це було його чергування) прибіг до електрички.

— Що сталося?.. — злякано запитав він.

— Хтось є там, нагорі, — сказала Рая. — Але головне в тому, що цей «хтось» не відповідає. Це якось підозріло.

— Подивимось, — сказав Толя. — Ви стійте на дверях, а я полізу нагору.

Передавши Раї один з револьверів, він пішов до люка, одчинив його і поліз вгору.

Несподівано почулось дзвінке гавкання Мухи. Вона своїм собачим вухом почула сигнал з кімнати радиста і збудила Мака. Він прибіг до електрички і стояв, охоплений тривогою, тримаючи в руках Дженні, яку по дорозі піймав у коридорі.

— Що таке?.. — запитав він Раю.

— Нічого особливого, — відповіла Рая, — ти б краще йшов спати.

Але що сталося з Мухою? Вона кинулась уперед за один з трансформаторів і залилася гавкотом. Рая стурбовано заглянула туди — там нічого не було, а Муха стрибала і гарчала просто на стіну.

— Ну, твоя Муха зовсім здуріла, — сказала Макові Рая, — вона хапає просто повітря. Вгамуй її, бо в мене й так уже починає боліти голова.

Мак зробив рух, щоб спустити на підлогу Дженні і втихомирити Муху, і раптом з подивом поглянув на черепаху.

— Раю! Раю! — аж скрикнув він. — Подивись, що трапилося з Дженні. Та вона ж прозора, як скло.

— Та підожди, — сказала Рая, дослухаючись до того, що робиться на горищі, — мені зараз не до твоєї черепахи.

Але мимоволі вона все ж таки глянула на черепаху й здивувалась не менше Мака. Голова, хвіст і ноги черепахи, раніш зеленасто-чорні, були зараз прозорі, як скло. Мак підняв черепаху вгору на світло, і вона засяяла, як прозора медуза, тільки її тарілка була така ж сама, але наче набрала якогось червонястого відтінку.

— А справді це щось чудне, — сказала Рая і навіть простягла руки до Дженні.

Тимчасом радист Толя повернувся з горища.

— Там нічогісінько нема! — весело закричав він, спускаючись сходами. — Вам, Раю, просто привиділося.

Але тут сталося щось неймовірне. Як потім запевняли Мак і Рая, діло було так: стілець, що стояв між трансформатором і ними, сам собою перекинувся. Муха заскавучала. Тоді щось війнуло і штовхнуло Раю, яка стояла на дверях. А Дженні вилетіла з рук Мака, знялась з шумом у повітря, неначе якийсь літаючий прилад, вилетіла в коридор і зникла в його глибині.

— Що це?.. — тільки і міг вимовити здивований Мак. Вій вибіг у коридор, сам собі не вірячи, пробіг уперед, обдивився всі куточки — черепаха зникла. У коридорі було тихо, лише чути було, як по-старечому глухо кашляв уві сні професор Ролінський.

Толя був не менше здивований виглядом Раї, яка в цілковитому розгубленні роздивлялася навколо.

— Що трапилось? — запитав він.

— Я не знаю, — ніяково сказав Мак, — мені просто здалося… щось смішне….

— Мені здалося, — перебила його Рая, — що тут сам собою перекинувся стілець, а в Мака з рук вилетіла черепаха.

— О, — зрадів Мак, — ти теж бачила це? А я вже думав, що де мені приснився такий дивний сон, хоч я й не спав.

— Ні, мені принаймні ще ніколи такі сни не снились, — заявила Рая. — Мак мені тут показував чудернацьку річ — свою Дженні, що зробилась прозора, як скло, а потім вона полетіла в коридор, і це так само вірно, як те, що перед тим сам собою відчинився люк.

— Ви жартуєте? — засміявся Толя. — А щодо люка, так це вам, певно, здалося.

— Добре «здалося»! — навіть розсердилася Рая. — Хіба б я даремно сигналізувала тривогу?..

Розмова раптом перейшла в суперечку, коли до електрички зайшов сонний Гандін. Його теж, очевидно, збудили сигнали і рух на станції. Гандіну розповіли, в чому справа, але він одверто почав сміятись з Раї й Мака.

— Любі мої! Слово честі, літаюча черепаха — незвичайна тема для досліджень натуралістів! Мачку, покажи ж мені її швидше!

Але з'ясувавши, що в Раї не було жодного наміру жартувати, він змінив думку про всі ці події.

— Чудаки!.. Це, мабуть, просто підземний поштовх. Певно, — Лесь був землетрус.

Толя поспішив до радіотелеграфу. Але все було спокійно, в жодному кутку європейської частини СРСР сейсмографи не занотовували землетрусу.

Коли вранці прилетів стомлений, але спокійний Горний, йому, звичайно, все розповіли. Але його стурбували лише Райчині та Макові нерви.

— Ви, очевидно, зовсім не спали і вкрай знервувались. Дорогі мої, ваші галюцинації зовсім не личать працівникам дощової станції. Сором, друзі мої! Не треба розпускатися!

Горний був дуже заклопотаний, і Раї не хотілося з ним сперечатися.

ПОДАРУНОК МАКА

Мак прокинувся другого дня в поганому настрої. Присмак чогось неприємного ще в ліжку прогнав його міцний вранішній сон. Мак пригадав одразу, в чому справа: дощ не відбувся і потім… потім літала Дженні.

Мак не любив незрозумілих речей; кожну незрозумілу річ треба завжди розшифрувати, інакше не може бути. А в даному разі прозора літаюча черепаха розшифруванню не піддавалась.

До того ж татко запідозрив, що в нього «нерви», і це було просто-таки образливо, адже Мак прекрасно пам'ятав, як черепаха знялася в повітря. Невже це було тільки його фантазією?..

Незадоволений собою і своєю головою, що боліла після безсонної ночі, Мак постукав до Раї. Рая робила ранкову гімнастику.

— Лікую нерви, — похмуро заявила вона Макові і, раптом жартівливо схопивши Муху, поставила її на задні лапки.

— Стій, Мухо, стій, тобі теж треба займатися фізкультурою. У тебе ж неврастенія, навіть психостенія. Ти ж гавкала на порожнє місце!..

Мак засміявся; а все ж таки як дивно: він пригадав вчорашню поведінку Мухи в електричці.

— Муха ніколи не гавкає даремно, — зауважив він, — а що це все значить, я, чесне піонерське, няк не доберу!

Рая знизала плечима.

— Кожне явище має свою причину, — сказала вона. — Але цього разу Борис Олександрович помиляється, нарікаючи на наші нерви. Тут щось інше. Та сьогодні мені не хочеться з ним сперечатись, бо в пас дуже напружене становище. Знаєш, чому не було дощу?..

— А чому?

— Татко твій літав уночі до стабілізуючої станції, і там підтвердились його міркування. Познайомившись з даними стабілізуючої станції про надіслані хмари, він протиставив їх даним професорової розвідки і переконався, що наш дід-буркотун дав зовсім неправильне зведення.

— Ой! — аж закричав Мак. — Та як же він смів!

— Ну, зрозуміло, що він зробив це ненавмисне, — заперечила Рая. — Просто не засвоїв нашої складної апаратури. Він старенький, хворий, і це йому не під силу. От, наприклад, у деяких найтонших приладах була сила маленьких павучків. А старий цього не добачив…

— Це я бачив! — сказав Мак. — Татко мені показував.

— Одне слово, наплутав нам Ролінський. Навіть знак заряду хмар ми дали здебільшого не той. Ну, хмари стабілізувалися та й пішли собі геть.

— Як же буде далі?.. Адже це знов настане смуга тиші, хмар нам не зможуть переслати.

— Сьогодні ми зробимо штучні хмари і поки що осадимо частину тієї вологи, що є в повітрі. Це, головне, заховає на день землю від пекучого сонця, а потім дасть непоганий дощик!

— Дощик!.. Дощик!.. — зрадів Мак, як маленький, і, схопивши на оберемок Муху, побіг швидше з кімнати. Він вирішив зараз же збігати до Галинки і сповістити їй радісну новину.

Йому й досі було неприємно, коли він пригадував вчорашній вечір. Зморені спекою лапи і напружене чекання дощу. І допитливі очі всіх — діда, дітей, Галинки — звернені до нього. А дощу все не було!.. І йому довелось так червоніти, ніби він не склав важливого іспиту!

Мак швидко напився в Катрусі чаю і побіг до татка, але в коридорі налетів на Гапдіна.

— А, — сказав весело Гандін, — як поживає твоя літаюча Дженні? Чи не продірявила попа стелі, спускаючись додому в своє гніздечко?..

— Ви жартуєте, — сказав Мак, — а от Дженні так і немає.

— Ну, значить, Катруся зробила з неї черепаховий суп! — дражнив його Гандін.

Жарти Гандіна розсердили Мака. Якби він міг знайти Дженні, він би довів, що з нею трапилось справді щось чудне! Мак нетерпляче знову взявся за розшуки. Але обшукавши разом з Мухою весь корабель, він так і не знайшов черепахи. Щоправда, Муха при згадці імені Дженні вперто гавкала на професорів кабінет, але ж важко було припустити, щоб Ролінський міг забрати до себе цього, як він казав, непристойного звіра.

Черепаха зникла, зникла безслідно!.. Просто незручно перед Галинкою, що він не зберіг її подарунка. Треба було обов'язково чимось загладити свою вину.

Він випрохав у татка дозвіл і випурхнув на «Голубі» в повітря в напрямі до «Півдня». У кабіні стояв його подарунок для Галинки. Це був телевізор — маленька, але надзвичайно удосконалена установка. Її Мак сам зробив, взявши за зразок прилад, нещодавно привезений татком з Москви.

За кілька хвилин Мак пролетів над парком. Татко недаремно дав йому право на самостійний виліт — «Голуб» був слухняний, як найсмирніший коник. Мак спустився на майданчику Дитини, і його відразу ж оточила юрба зацікавлених дітей.

Вони оглянули з усіх боків літак і кострубатого хлопчика в чудному шоломі і, певно, догадались, звідки він.

— Добридень, — трошки ніяково сказав Мак. — Мені треба Галинку, внучку діда Заливничого.

Але прийом був зовсім непривітний. Ніхто не кинувся відшукувати Галинку, настала якась неприємна пауза.

Нарешті маленький Ілько виступив наперед і заявив, що Галинка кінчає снідати і зараз прибіжить.

Та довгий, найстарший із гурту дітей Толя обірвав малого досить сердито і звернувся до Мака.

— Ви з «хмарного» дирижабля? Та це ж просто безсовісно обіцяні дощ і не зробити!

Тоді всі загомоніли, і докори посипались на Мака з усіх боків. Вони так чекали дощу! Все село, не тільки вони з дідом, видивились очі, виглядаючи дощу. А дощ знову одурив усіх! Зовсім негарно так робити. Маленька Галинка навіть схлипнула. Правду кажучи, ця Галинка взагалі плакса, але тут справді можна було заплакати.

Дуже неприємно було Макові потрапити під дощ таких докорів. Такий нехороший випав день! Йому не хотілось розповідати про всі внутрішні справи станції, і вій обмежився лише відповіддю, що перешкоди бувають всюди і що не пізніше як сьогодні ввечері буде невеличкий дощ із штучних хмарок.

На щастя Мака, прибігла Галинка і зараз же втихомирила товаришів.

— Ну, які ж ви неввічливі, — гримнула вона, — добре ви зустрічаєте гостя, слова не даєте йому сказати! Ви думаєте, легко зробити дощ? Це вам не грядку скопати.

Галинка відразу розрядила конфлікт між дітворою і Маком і повела гостя до себе. Весь гурт дітей рушив за ними. Діти, щоб загладити свою вину перед Маком, ввічливо пропонували йому свої послуги. Вони взяли з рук Мака маленький телевізор, з цікавістю розглядаючи його: кожному хотілося знати, що це за прилад.

— Це Галинці, — сказав Мак, — Тепер вона завжди бачитиме мене, де б я не мандрував! Я зробив його сам за новою схемою, і його, і передавальний відображення. Ну, і вийшла, здається, пристойна штучка!

— Ого, який ти майстер! — сказала Галинка, червоніючи від задоволення. — А я нічого не вмію змайструвати.

— Галинка бреше, — сказав підстрибуючи маленький Ілько. — У неї ж є колекція. А вчора вона брала в руки навіть павука і хоче вже колекцію павуків зібрати.

— Та ну! — сказав Мак. — Невже це правда?

— Правда, — зітхнула Галинка. — Мені, мабуть, доведеться весь час з павуками морочитися. А як виросту, так поїду навіть скорпіонів досліджувати, хоч вони й гидкі. Я не від того, щоб бути дощовим інженером, як тьотя Рая, але я боюсь, що не збагну отої електрики і… не упораюсь з блискавками. Я їх, правду кажучи, трошки боюсь…

— Та ну, — сміявся Мак, — а мені так блискавка подобається. Дуже красива. Ось тільки кулястої блискавки мені не доводилось бачити, а це, кажуть, найцікавіше.

— Так, — сказала Майя, — татко мені якось казав, що бачив її. Це була блакитна куля, що оберталася навколо своєї осі, як дзига. Вона влетіла в розчинене вікно і, обійшовши всі речі — стільці, столи тощо — вилетіла в друге вікно, а там розірвалася з страшним тріском.

— От нам Мак розповість про таку блискавку, добре? — сказав Толя.

Розмовляючи, вони дійшли до Галинчиної хати. Мак почав встановлювати в її кімнаті принесений приймач телевізійної установки. Йому дуже хотілося побути з Галинкою на самоті, щоб розповісти їй дивну нічну пригоду, але дітвора і не думала йти.

— Про кулясту блискавку! — прохали всі. Юний «професор» тільки знизав плечима.

— Куляста блискавка, — сказав він, — така недосліджена річ, що про неї можуть розповісти далеко не всі вчені. От наш Ролінський займався цими дослідами, та хіба він мені розкаже!

Куляста блискавка — дуже загадкова річ. У вигляді жовтої, червонястої, а часом і блакитної чи фіолетової кулі вона несподівано влітає в приміщення і робить там всякі вибрики. Вона іноді, політавши, зникає, а іноді розривається і робить величезну шкоду.

Ви знаєте, що звичайна лінійна блискавка — це розряд електрики в хмарі. Очевидно, куляста блискавка буває від особливої «грозової матерії», що виникає в повітряному каналі, по якому проходить звичайна іскрова блискавка. Ця світна маса дуже стиснутого газу утворюється від дуже високої температури і енергії лінійної блискавки. Треба думати, що коли така блискавка розривається, там відбувається розпад атомних ядер — наприклад азоту. Так, здається, кажуть деякі вчені. А от татко гадає, що такі блискавки виникають, коли в повітрі бувають певні хімічні суміші. На жаль, куляста блискавка трапляється в природі досить рідко, і тому її важко вивчити.

— Ти кажеш «на жаль», — засміялася Галинка, — а я так ніяк не шкодую, що з нею не зустрічалась. По-моєму, це страшніше за павука.

Тимчасом телевізор був поставлений на місце. Мак показав, як з ним треба поводитися. Завтра Галинка вже зможе бачити Мака у його кімнаті. Це така дрібничка — але він хоче їй щось подарувати за Дженні… Гм… Дженні!..

— А як же поживає Дженні?

— О, Дженні… Дженні поживає… Ну, одне слово, почуває себе добре.

В присутності цілого товариства після розмови на наукову тему у Мака так і невистачило рішучості розповісти Галинці всю нічну історію з Дженні. Аудиторія попрохала б пояснення — а що він міг сказати про літаючу черепаху? Навіть про кулясту блискавку він знав трохи більше…

Так Мак і полетів назад, не поділившись з другом своїми неприємностями і збрехавши вперше в житті.

НЕБЕСНА ВУАЛЬ

Була рівно дванадцята година дня, коли «Переможець» знявся з аеродрому.

Він поплив над ланами й парками, над великими фабриками зерна, вперто розсікаючи білою шапкою повітряні хвилі посушливої зони. Це був його розвідковий рейс. За годину перед створенням штучних хмар він мав дослідити повітряне море..

На містку і на стінах розвідкової тремтіли й музично подзвонювали циліндрики, чашечки, дротинки виведених назовні приладів. Вони автоматично рапортували своєму начальникові Горному, що сам узявся керувати розвідкою перед новим штурмом.

Професор Ролінський захворів. Це був наглий напад шаленого головного болю, що тривав вже другу добу. Можливо, організм старого був непристосований до життя в повітрі. Рая, що одночасно з основною роботою умудрялася виконувати ще й обов'язки станційного лікаря, дала професорові випити ліків. Але нічого не допомагало. Тоді Горний запропонував йому взяти на сьогодні відпустку.

Що це?.. Підозра?.. Недовір'я?.. Чи просто товариське піклування?.. Професор ніяково дивився почервонілими від болю очима в спокійне обличчя Горного. Він все чекав після натяку Раї, що Горний вимагатиме пояснення про вчорашню роботу розвідки. Цього не було.

Горний тільки запитав його про здоров'я, поплескав по плечу.

— Про все ми поговоримо потім!.. А спочатку ви відпочиньте й полікуйтесь, бо за два-три дні до нас прийде нова валка хмар.

Професор слухняно пов'язав голову рушником і засів у своєму кабінеті. На коліна лягла книжка його улюблених творів Уелса. Та швидко вона полетіла в нього з рук на підлогу, перелякавши Марго, що бавилася своїм хвостом.

Як можна було влежати, коли на станції починалось найнеймовірніше — творення дощу? Коли впертий білий лоб «Переможця» обіцяв створити хмари в неосяжному і чистому без єдиної хмарки дзеркалі неба?.. Обіцяв те, чого довго, роками, десятками років намагався добитись Ролінський, гордий своїм досвідом, знаннями…

А тепер він, як маленький Мак, згоряючи від цікавості, стояв на дверях хімічки, придивляючись, як хімік Грицько порався біля приладів. Хотілося дізнатися до дрібниць про всю складну техніку праці, порівняти її із своєю.

— Гм… Хіба ви вживаєте дощовит тільки одного гатунку? — звернувся Ролінський до Грицька. — Мій дощій був п'ятьох гатунків!

— А дощовит їх має аж двадцять вісім, відповідно до різного хімічного складу хмар, — гордо сказав Грицько. Він показав цілий ряд герметично закритих темних колб, де зберігалася чарівна речовина, що конденсувала вологу. І, пораючись біля величезної гармати, що готувалася бомбардувати атмосферу, він охоче почав розповідати Ролінському знову й знову, як вони з Горним оволоділи таємницею хімічного впливу на хмари.

Грицько весь сяяв під промінням сонця. Ще б йому не сяяти, сьогодні ж його свято — свято хімічки, якою він завідує! Це був день її першої практичної роботи.

І Ролінський своїми запитаннями, в яких відчувалось недовір'я, тільки викликав у Грицька веселу посмішку. Але вона ввічливо ховалась у куточках його молодого рота під кирпатим задерикуватим носом. Дивак старий!.. Він був схожий на похмуру галку, що, звикнувши до зимових морозів, ніяк не хотіла вірити весні.

— Ах, мій хлопчику, мені здається, що ви все ж таки надто рано вийшли з своїх лабораторій у повітряний океан!..

Ролінський тільки-но налагодився вступити з Грицьком у наукову дискусію, як задзвенів, розлився музичним покликом сигнал атаки на атмосферу.

— Тсс, — сказав Грицько, — ми зараз почнемо.

Корабель пройшов майже всю путь уздовж посушливої зони, спинився на хвилину над якимсь великим містом і завмер у повітрі, покірний наказу свого начальника.

Починалось хмарування. І так само, як перед природною грозою, під штучним небом станції скрізь по кабінах запанувала тиша. Завмерла Рая біля машин електрички. Застиг Мак в куточку розвідкової, де Горний робив останні висновки…

Хлопчик вже давно прилетів від Галинки і з хвилюванням чекав створення хмар. Він знав, що весь край, повідомлений по радіо про штучний дощ, чекав чарівного дійства.

Та ось Горний, весело труснувши білим чубом, кінчив висновки і пішов до хімічки.

— Ви таки не витримали, — з докором кинув він професорові. — Хочете бачити нашу «алхімію»? А вам не погіршає?

— О ні, ліки товаришки Раї, нарешті, вплинули на мене, — запевнив професор.

Горний виклав Грицькові всі розвідкові дані, і той спинився на відповідному гатунку дощовиту.

Тоді блискучий порошок сипався в холодильну камеру. На вказівнику вистрибнула цифра мінус 80. Це була температура, потрібна для даних метеорологічних умов. Речовина потрапила у великий холод.

Пальці Горного привели в рух механізм вентилятора, і, весело загудівши, заспівавши, він почав своє діло — розпилювання дощовиту у повітрі.

— Ви думаєте, вона смердюча, ця речовина? — засміявся Горний, побачивши, як підозріло повів носом професор. — Вона пахне опалим листям, знаєте, як в осінньому парку. Коли б ви могли зійти на місток, ви б відчули цю приємну пахучу свіжість… Ця свіжість загорне вогким прохолодним рушником стомлені простори і заховає землю від пекучого сонця!

«Переможця» оповив легкий білястий серпанок.

— Це поки що хімія, — сказав Горний, — а за півгодини це вже буде добрий туман. Цей туман ми потім почастуємо коротким електропривітом малого генератора, а тоді… тоді можемо йти обідати…

Він поглянув на годинник, а потім на допитливі очі Ролінського і, пересилюючи гул вентилятора, весело прокричав:

— Ну, а дощ буде рівно о шостій годині!

Вентилятор гудів так музично, ніби співав радісну пісню. Музична вдача Горного відбилась на шумі всіх його машин.

КУЛЯСТА СКАНДАЛІСТКА

— наспівував Мак дуже виразний експромт колгоспної дітвори. Він забіг до своєї кімнати і замилувався запорошеним білою димкою вікном.

І раптом щось заблищало, ніби відблиск далеких блискавиць, і спалахнуло легесенько раз-другий.

Це генератор послав свій електричний привіт і знову замовк.

Мак уявляв, що робилося там, за стінами «Переможця».

Повітряним океаном швидко йшов корабель. А за ним, за його хвостом, як легкий серпанок, розстилався туман… Туман згортався, як розкішні збиті вершки на кухні Катрусі, туман обертався на хмарки, білі, пухнасті хмарки…

Ось вони наповнюють, хвилюють все небо, і воно губить свою пекучу ясність. Від них іде свіжість, така прекрасна свіжість! Вона опускається на зморені спекою лани, голубить голови втомлених поливальників.

Дітвора з Галинкою, певно, біжить і співає: «Дощику, дощику!» Тепер Галинка вже, мабуть, повірить в їхній дощ.

А далекими просторами по ефіру йде радісне повідомлення Горного Бюро погоди, Наркомземові і всій країні:

«… Конденсація вологи проходить успішно. Штучні хмари наводнюють небо посушливої зони на висоті два кілометри, створюючи тіньовий екран…»

Мак побіг до кімнати спостережень, щоб поглянути, як позначаються на чутливих приладах зміни в атмосфері.

Там стояв професор і досліджував циліндрик, що брав проби атмосферного повітря. Ролінський був настільки зосереджений, що не помітив Мака.

Так, він казав правду, начальник цієї дивовижної станції! Там, за її стінами, вже були справжні хмари, і справжні водяні крапельки тремтіли на стінках циліндрика. Та невже у них справді все було так чудово виміряно?.. Невже всі засоби станції вірні, і тепер його, Ролінського, установки і дощій вже нікому непотрібні!..

Але ж… але вони ще не осадили цих хмар! Раптом в нього сяйнула думка, і він пробіг до хімічки повз Мака. Він їм скаже… запропонує…

У хімічці було дуже весело. Туди вже прийшла Рая, закінчивши свою роботу, і розповідала щось дуже цікаве.

— Я маю вам дещо сказати, — схвильовано звернувся старий до Горного.

— Охоче вислухаю вас, — відповів той, одходячи в куток, куди його тягнув професор.

— Ваші хмарки… чудові… незвичайні!.. Але ж їх треба осадити!..

— Дощ буде о шостій годині, — спокійно повторив уже раніше сказану фразу Горний, — для нас найважливіше — тіньовий екран.

— Буде, — захвилювався професор, — а може, і не буде! На мою думку, хмари за цей час розпорошаться, розтануть… Так от, як цукерка у вашому роті. Я тільки-но досліджував ваші крапельки. Їх хімічний склад потребує, розумієте, якоїсь іншої речовини… не холоду… І не ваших іонів…

— Ну? — серйозно сказав Горний. — Ви гадаєте…

— Я гадаю, — трохи зніяковівши, продовжував професор, — що ми можемо їх відразу осадити, випробувавши хоч би… бомби з моїм дощієм!

Горний пронизливим поглядом глянув на професора, і в цьому погляді був якийсь жаль.

— Шановний Миколо Івановичу, — м'яко сказав він, — наші хмари і так осядуть за годину.

Професор захвилювався, він пересадив свої окуляри на самий кінчик носа і схопив Горного за рукав.

— Ви не вірите, не вірите моєму дощієві! Ви не знаєте, як він прекрасно вмить осаджує різного складу хмари… Я вам доведу це зараз.

— Так, ми не знаємо, — гостро сказав Горний, — бо ви ховали ваші методи за десятьма замками. Ви не ображайтесь, будь ласка, — адже так було? І знаєте, що ще я скажу на вашу пропозицію. Я буду радий, коли ви знову візьметесь за якісь наукові досліди. Але зараз у нас практична робота, у нас бойове завдання — перебороти сьогоднішню конкретну посуху, і всякий експеримент у цей відповідальний момент просто не до речі.

— Ви просто не вірите, не вірите!.. — спалахнув Ролінський. Прожогом він вибіг з хімічки і замкнувся в своєму кабінеті.

Тимчасом станція, закінчивши роботу, повільно поверталась назад до своєї стоянки, перепливаючи вкрите легкими хмарками, вже вечірнє небо.

Наближався час вечері. Веселий Мак побіг на кухню, що містилася на другому поверсі, щоб дізнатися, що сьогодні на солодке. У Катрусі була неприємність. Її меню загрожувала цілковита небезпека, і саме тоді, коли їй хотілось відзначити радісний день чимось особливо смачним. У неї зіпсувався автомат, що збивав крем із тих чудових вершків, які привезли з ферми колгоспу «Південь». Ці легенькі, смачні хмарки не конденсувались і танули, обертаючись на простісінький молочно-білий дощ!

— Рятуй, Мачку, — сказала Катруся. — А то вся моя стабілізація пропаде, і замість крему ви матимете кисіль.

Катруся вже була добре обізнана з роботою станції і цілком влучно порівнювала процеси в її кремі з процесами в небі.

Мак оглянув автомат — він одразу зрозумів, в чому справа, і взявся його лагодити. За кілька хвилин прилад уже працював.

Жахливий зойк Катрусі примусив його обернутися.

— Крем, — мало не плакала вона. — Крем!

Це була справді жахлива історія. Муха, що крутилася навколо, умудрилася вскочити у великий циліндр з кремом, що стояв на стільці. Вопа ледве не потонула в ньому, борсаючись у солодкому шумовинні, як муха в молоці.

Задихаючись від сміху, Мак витяг її звідти, дуже перелякану. Проте Катруся була невтішна. Станція лишилася без крему.

Собачка була липка, як цукерка, і Мак потяг її до ванної купати. Раптом Муха, щось нанюхавши, враз, як скажена, вирвалася з його рук і кинулася до дверей електрички.

Мак згадав про недавні чудні явища в цій кімнаті і тому швидко схопив і вкинув галасливу Муху в свою кімнату, а потім навшпиньках підійшов до дверей електрички.

Натиснув защіпку, двері безшумно розчинились. І тоді Мак ясно побачив, що в порожній електричці раптом відкрився хід на горище і по драбині попливла вгору (сама!) велика блискуча куля-балон.

Схвильований Мак підбіг до драбини. Але все вже зачинилося, зникло, як на екрані. І все ж таки це було дійсністю!..

Мак кинувся відкривати люк — механізми не слухались. В цей час гучний удар грому струсонув все тіло корабля.

Мак побіг до хімічки, щоб розповісти про все Раї.

Проте він не встиг нічого сказати, бо саме тоді — в очі всім — вікно спалахнуло сліпучим сяйвом. І жовта вогняна куля, як розпечене маленьке сонце, плавно влетівши крізь вікно і зробивши легкий пірует, вилетіла назад під акомпанемент вибуху грому.

— Куляста блискавка!.. — прошепотів Грицько.

Горного вже не було. Він гарячково кинувся до кімнати спостережень. Минуло десять-п'ятнадцять хвилин. Здавалося, корабель завмер.

Ніби крізь сон почув Мак голос татка.

— Хмари стабілізувались. Район південної МТС лишився без дощу.

Весь у мокрому халаті — тільки-но з ванни — швидко прибіг до кімнати спостережень і професор. Чалма-рушник безпомічно волочилась по підлозі… Нижня губа його тремтіла, і очі без пенсне дивились зовсім жалісно.

— Ви подумайте, куляста блискавка!.. — сказав він.

«МЕРТВА ГОЛОВА»

Мак не помилявся, коли думав, що Галинка милується конденсацією хмар.

Але, чекаючи дощу цього разу, вона вже не стрибала. Навпаки, дуже зосереджена, схвильована, вона майже цілий день пролежала тихенько-тихо у траві біля веранди, стежачи, як клубочаться, пливуть штучні хмарки.

Від цих хмарок ішла дивна свіжість, і все відпочивало. Здавалось, що кожна квітка, жадібно розкриваючи свій віночок, дихає вільніше. І Галинка замріялась під ніжною пухнастою стелею хмарок, що поволі огортала її присмерком, прохолодою, — сном.

От коли вона виросте, так буде теж якимось повітряним інженером. Це цікавіше, ніж морочитися з комахами. То дурниці, що Галинка боягузка, вона вже не боїться павуків. І літати аж ніяк не боїться. Вона буде кондуктором повітряного поїзда! Або, ще краще, дощовим інженером, таким, як тьотя Рая. Можливо, вона працюватиме на стабілізуючій станції — це буде ще цікавіше: ідуть безупинно дощі, надворі сльота, вогкість, а ти летиш на своєму кораблі і палахкотиш блискавками. Хмари перестають плакати і тікають геть. Проглянуло сонце.

А старенька мама сидить вдома перед екранчиком і дивиться на завзяте (обов'язково завзяте!) обличчя своєї Галинки.

Галинка вже починала скучати за своєю мамою. Яка то вона приїде з Кавказу?.. Мабуть, загоріла та дужа. І яка вона буде рада, як дізнається, що посуху таки зовсім перемогли. Підуть дощі, і попливе її комбайн таким чудовим хвилястим морем.

Трохи лінива на писання листів, Галинка вирішила обов'язково взятися зараз же за великий позачерговий лист своїй далекій мамці про всі дощові справи.

Вона підвелася з трави і пішла до дідового кабінету. Вийняла рожевий аркуш паперу і запалила світло, бо в кімнаті через хмарову завісу було вже темнувато.

«Люба мамо!.. Твоя жабка вже дуже скучає без тебе. Їй просто вже ніяк не віриться, що вона колись буде з своєю мамою. У мене знов сила-силенна новин. Наприклад, сьогодні мені з повітря привезли подарунок. А над нами такі гарненькі хмарки…»

Лист тільки починався, аж раптом Галинчину роботу перервав величезний нічний метелик, дуже подібний до пташки. Він влетів на сяйво лампочки і, тяжко плюхнувшись на стіл, поповз між дідовими книжками у темний куточок.

Галинка так і прикипіла до стільця. Паче зупинилось серце, і з ручки на рожевий аркушик паперу лягла барвиста клякса. Ентомолог переміг майбутнього інженера. Де ж таки, це була «мертва голова», метелик, яким Галинка давно хотіла поповнити свою прекрасну колекцію! Хоч як недовго затримався метелик на столі, а дівчинка встигла помітити на його спинці білі цяточки, що справляли враження майстерного малюнка черепа.

Швидко витягнуто сачок, і за мить метелик опинився в його рожевій сітці. Тонкими пальчиками дівчинка спробувала взяти метелика — він раптом жалібно писнув. Дивно! Хоч Галинка-ентомолог і знала, що такі метелики пищать.

Нарешті, вона обережно поклала його в коробочку, потім швидко намочила ефіром шматочок вати і засунула туди ж. Уїдливий запах ефіру примусив зморщитися Галинчин носик. Лунко, як схвильоване серце в грудях, бився спійманий метелик.

Це був завжди неприємний момент. Галинка кохалась в своїй колекції, але не любила даремно мучити комах. Проте вона знала, що цей метелик надзвичайно живучий, що він тільки засне під ефіром, а потім прокинеться, — брр! — розтятий на розправилці, і крутитиметься на шпильці. Треба зразу ж побігти до діда в лабораторію і попрохати в нього якоїсь міцнішої отрути.

Галинка швидко замкнула хату і вийшла на вулицю. М'яка стеля хмар створила справжній вечірній присмерк. На вулиці було людно — відчувалось пожвавлення. Перед рупором Палацу культури сміялась і перемовлялась молодь.

Рупор виголошував слова, прості н стислі слова, які тимчасом говорили про ще одну велику перемогу Радянської країни:

— … Перша станція дощування дуже вдало провела штучне хмарування… Завіса цих незвичайних хмар вкрите всю посушливу зону, якій загрожують суховії. В північній частині цієї зони вже почалися невеличкі дощі!..

— Ур-ра-а! — закричала молодь.

Біля Палацу дитини Галинку вмить спіймали дві пари дружніх рук. Тольці і Майці треба було обов'язково знати, куди вона йде.

— Тсс… — таємничо прошипіла Галинка. — Я йду по отруту. Вона сидить у мене.

— Хто?.. — затамувавши подих, запитали зацікавлені діти.

— Вона страшна, як відьма, і очі в неї горять у темряві, як у тигра, їй-право!.. — Тон Галинки був нарочито урочистий і таємничий.

— Ой Галинко, скажи швидше, а то я вмру від цікавості, — закричала Майя.

Галинка, не витримавши, засміялась і розповіла, якого звіра вона впіймала, розпаливши цим ще більше цікавість товаришів.

— Покажи мені її хоч трошечки, хоч лапку, хоч крильце! — прив'язалась Майка.

Але Галинка була фахівцем своєї справи і тому твердо дотримувалась правил.

— Ви знаєте, що я не дозволяю торкати своїх комах, доки експонат не готовий. Ось іду зараз до діда, щоб попрохати якоїсь міцної отрути.

— До діда!.. — так і застрибали діти. — І ми з тобою підемо.

— Я вже вблагаю дідуся, щоб він показав мені свою жабу-слона, — сказав товстий Толя. — Кажуть, що вона вже переросла мене.

Але Галинка рішуче виступила проти наміру дітей іти до діда разом з нею.

— О ні! До діда ніяк не можна. Він надто занятий. Завтра вранці по нього з міста прилетить спеціальний літак, його викликає на доповідь московська наукова комісія. Ну, він і готується. Бо мусить показати і свій незвичайний вітамін, і свої досліди.

Аргументи Галинки були серйозні, і дітям довелось тільки провести її до дверей колгоспного університету.

Швидко піднялася Галинка знайомими мармуровими сходами і постукала в двері з табличкою «Біологічна лабораторія».

Дід впустив її дуже веселий. Кострубаті брови його так і підморгували.

— Добрі хмарки, — казав він. — А у нас за день сто п'ятдесят грамів… Розумієш Галинко, сто п'ятдесят грамів!

Це значило, що його жаба, яку годували речовиною росту, за добу знову набрала сто п'ятдесят грамів.

Галинка зайшла до лабораторії. Як і завжди, вона відчула особливу чистоту і величавий спокій. Біло в очах від сліпучо-чистого халата діда, білих шафочок з приладами, від блискучих відшліфованих частин приладів, блиску скла, колб і мікроскопів.

Дід був сам. Він сидів перед мікроскопом, уважно розглядаючи. якийсь препарат. Галинка теж поглянула у вічко, але мало що зрозуміла в лініях, колах, крапках.

— Речовина життя!.. — сказав дід. — Уяви собі, які будуть люди, прекрасні, міцні і дужі люди, випещені на цій речовині. Це будуть велетні.

Галинка підійшла до банки, де в зелених водоростях сиділа жаба-слон. Вона була завбільшки з велику кицьку, гладка й міцна, а переливи зеленястої шкірки відсвічували самоцвітами. Сьогодні жаба була дуже жвава. Відчуваючи близький дощ, вона неспокійно чіплялася за східці драбинки, що стояла серед водоростей, і круглі очі її блищали.

Галинка пригадала очі своєї полоненої «мертвої голови», блискучі, як жаринки.

— Дідусю, — попрохала вона. — Давай мерщій мені якоїсь отрути. Я впіймала «мертву голову», а ефіром її не вб'єш.

Старий Омелько співчутливо похитав головою і, покинувши свій мікроскоп, поліз до шафочки.

Тимчасом у відчинене вікно Галинка почула вже знайомий їй гуркіт. Це повертався до стоянки «Переможець».

— «Переможець»!.. — закричала Галинка. Вона вибігла у велику кімнату лабораторії, звідки був хід на висячий балкон.

На небі й справді у хвилях хмар плив знижаючись «Переможець». Святковий, він сяяв у присмерку зеленими, червоними, жовтими вогнями сигнальних ліхтарів.

— А ти знаєш, за чверть години, за моїми розрахунками, і в нас буде дощ. Так повідомив Горний, — сказав дід.

Він теж вийшов на балкон і в бінокль розглядав «Переможця».

— Будь ласка, дідусю, дай мені бінокль! — нетерпляче попросила Галинка.

Дід віддав їй бінокль. Вона завмерла, очима мацаючи в скляному колі місток, вікна… І…

Пізніше вона розповідала, що виразно бачила, як з містка в хмари, блиснувши, полетіла якась довгаста блискуча куля. Тоді враз шалена блискавка освітила всі хмари навколо «Переможця».

Скажений вибух грому зворушив повітря.

А ще за кілька секунд на ріг балкона, зовсім близько від діда й Галинки, спустилась страшна гостя — куляста блискавка.

Сліпучою розпаленою кулею вона пропливла легко й плавно у глиб лабораторії, туди, де були дідові скарби.

Скоріше відчула ніж побачила Галинка смертельну блідість на обличчі діда. В цю мить гучний вибух струснув лабораторію, навіть балкон захитався…

Кидаючись кудись на сходи, дід потягнув за собою Галинку, але вона встигла побачити язик полум'я в кімнаті.

А дід майже штовхав її із сходів униз:

— Тікай, тікай швидше!..

І, підкоряючись його владному голосу, Галинка побігла вниз, несамовито плачучи…

— А ти?.. Я не хочу без тебе! А ти?..

— Я мушу врятувати наші препарати! — крикнув їй дід.

Вона побачила, як він кинувся у полум'я.

ПРИМХИ МУХИ

Нарада вже кінчалася. На ній зібралися всі співробітники станції, щоб обміркувати план дальшої роботи.

Сьогодні з усіх кінців Союзу йшли привітання, запитання і… докори… Станція працювала, але несподівані невдачі стурбували всю країну. Всесоюзне бюро погоди, двічі одержавши докладну інформацію, викликало начальника на персональний звіт. Куляста блискавка, що наробила шкоди в колгоспі «Південь», і зрив дощу в районі одної з МТС псували весь тріумф станції, яка вперше в світі творила планові дощі.

— Ми опанували стихію, — говорив запально Горний. — І ніхто з вас, я певен, не думає, що ми знову опинилися в колі дослідів. І смішно було б зараз приходити в розпач від нашої маленької невдачі, коли навколо від зрошених дощиками ланів назустріч нам несуться сотні привітів!.. Та в нашій роботі не може бути жодної прогалинки. Адже за дна дні ми даємо останній рішучий бій!.. Куляста блискавка, що зруйнувала колгоспну лабораторію, що покалічила одного з кращих працівників колгоспу — ця блискавка — правда, професоре? — плямує нас, працівників станції. Але ми зітремо цю пляму! За неї ми заплатимо колгоспу чудесними дощами. Ворог назавжди покине наші радянські повітряні простори. У нас йому немає місця!

Горний спинився, запалюючи цигарку. Маленька аудиторія завмерла в напруженні, дивлячись на свого начальника. З неприхованою зацікавленістю вп'явся в обличчя Горного радист Толя. Рая похмуро повернулася в бік професора. Мак хвилюючись пригладив на голові свій їжачок, а Грицько встав з стільця. Тільки Гандін, цілком спокійний, підрівнював напильничком свої нігті. Пауза здавалася дуже довгою…

Холодно-прозорі очі Горного спинились на постаті професора, який сидів у затишному кріслі під квітами олеандрів. Ролінський весь зіщулився під цим поглядом і, ховаючи свої очі, всунув ніс у книжку.

А Горний вже говорив далі:

— Наш ворог — ці стихійні явища, ці несподівані блискавки — мусить бути переможений. Зрозумійте, слова «стихія» тепер немає — є слово «ми». І блискавка може виникати тільки з нашої волі.

Мак рішуче не розумів татка — що ж, нарешті, він думає? Хто винен у блискавці? Люди чи стихія? Насторожено він глянув на потилицю професора, і йому здалося, ніби той полегшено зітхнув.

Раптом Грицько схопився з місця. Рум'янець залив його щоки до самих кінчиків великих, лапатих вух.

— Борисе Олександровичу, — вигукнув він. — Якщо виявиться, що це я, негідник, винний у цій блискавці, так посадіть мене в «Голуба» і, зарядивши його сотнею ракет, викиньте мене годувати своїм м'ясом марсіан!..

— Дурненький! — сказав ласкаво Горний. — З твого невдалого трагічного жарту бачу, що ти губиш витримку. Але не треба, щоб ти годував марсіан; звідки ти взяв, що вони людожери? Треба, щоб ми цілком ясно з'ясували, чому саме виникла куляста блискавка і стабілізувалася частина хмар. Ми мусимо дати цілком вичерпуючий звіт Бюро погоди. Інакше… Інакше ми втратимо почесне ім'я першої станції дощування і станемо знову тільки… дослідною лабораторією, та ще й невдалою!

— Цього не може бути! — палко вигукнула Рая.

Тоді раптом підвівся Ролінський. Він пересунув свої окуляри аж на підборіддя, і жовта блідість вкрила його обличчя.

— Але я хотів би зауважити, — глухо сказав він, — що куляста блискавка ще й досі найважче місце в метеорології… Я це добре знаю… Вивчаючи кулясту блискавку, я колись намагався її відтворити, але… не міг. Двадцять років тому, — продовжував він, помітно хвилюючись, — ця мерзотниця зовсім несподівано трошечки нашкодила моєму життю… Ви, певно, чули. Вона знищила мою першу лабораторію і вбила мою дружину і мого помічника. І ніхто не може сказати, як і чому вона виникла саме цього разу.

Всі затихли, співчутливо дивлячись на старого вченого, тільки Горний бадьоро сказав:

— А ми зможемо це сказати. І навіть ви, Миколо Івановичу, бо саме вам я доручаю наукові висновки в цій справі.

— Я?.. — благаючи, промовив професор. — Я ж кажу, що я теж не знаю.

— Шановний професоре, на «Переможці» немає слова «не знаю»! — різко відповів Горний.

Бадьорий, немов наелектризований, він уже перейшов до іншої справи. Треба було дати десяток нових зауважень, наказів хімікові, інженерові, Гандіну… професорові. Новий наступ хмар мусив відбутися за два дні.

Мак виліз з-за олеандрів і підійшов до татка.

— Татку, я хочу з тобою докладно поговорити. Що… ти знаєш про наші привиди? — з хвилюванням спитав він.

Але Горний сказав зовсім байдуже:

— Добре, Мачку, про це колись, потім, зараз немає часу.

Мак навіть образився. Ні, він не розумів сьогодні татка. Адже він, такий розумний, мусив, нарешті, звернути увагу на ці явища! Макові здавалось, що їхні невдачі чомусь були зв'язані з цими галюцинаціями! Він же сам бачив цю літаючу кулю… Чи, може, то справді був відблиск кулястої блискавки і він просто боягуз?!

Поринувши в роздум, Мак не помітив, як лишився сам в кают-компанії. Усі вже розійшлися. Він почав ходити туди й назад сріблястою, мов місячне сяйво, доріжкою, та Муха, вскочивши до кімнати, перервала його думки. Вона почала бігати за ним, плутаючись між ногами і гавкаючи, бо їй здавалося, що Мак щось шукає.

— Ох, яка ж ти дурна! — розсердився Мак і сів у крісло, де тільки-но сидів професор.

Тимчасом Муха вже закрутилась, як дзига, під кріслом.

Вона так там чхала, сопіла і вовтузилася, що Мак знайшов за потрібне поглянути, чим вона зайнялася. Це була цікава картина: Муха нищила, гризла зубами й розривала книжку, яку, очевидно, забув професор.

— Злодійка! Варварка!.. — закричав Мак, кидаючись відбирати книжку.

На ній лишилося таки багатенько слідів від зубів Мухи. Це була «Невидимка» Уелса…

— «Невидимка», — промовив Мак, — «Невидимка»… Він стояв зовсім схвильований. Здавалося, навіть волосся на його голові заворушилось…

— «Невидимка»! — повторив Мак і, як несамовитий, вибіг з кімнати.

НА ПОПЕЛИЩІ

У вихідний день Катруся вирішила піти додому, до колгоспу «Південь».

Прекрасне вбрання з ніжного шовку кольору морської піни, червоненькі черевички і капелюшок, як весняний тюльпан, лежали на канапці, чекаючи на свою господиню. Правда, їй не дуже й хотілося іти. Хотілося побачити своїх і розповісти, як цікаво господарювати на чудовому кораблі, але неприємно було з'являтися на очі після такої невдачі — де ж таки, лишити «Південь» без дощу! Їй так і ввижалось, як молодь оточить її веселим колом і буде під'юджувати: як же це так з дощем підкачали?.. Їм збоку, звичайно, смішно: і хмари зробили, а дощику не дали, та ще й шкоди наробили. А спробували б самі: хмари це вам не кінь і не комбайн. Особливо, коли на шляху зустрічаються такі капості, як, наприклад, кулясті блискавки. Не напишете ж ви їм: ходити на шляху забороняється!..

І ще одно непокоїло Катрусю: хотілось піти, закінчивши всі свої справи, як і годиться добрій господарці! Зовні здавалося, ніби все гаразд. Обід привезуть з МТС. Корабель у неї, як лялечка, так і сяє — можна й не викликати аеродромного для прибирання. Це ж дурниці! Її пилососи за якісь півгодини виссали всі порошинки із меблів корабля, автоматичні щітки весело пробігли туди й назад по паркету. Справжня втіха так прибирати. Та в Катрусі лишився один куточок… неприбраний. Туди ще не міг просунутись жоден автомат, і навіть ганчірка ніколи там не гуляла. Катрусі ввижались в цьому таємничому місці купи пороху та ліси павутиння… Бр… На фоні чистого корабля це виглядало такою самою недоречністю, як невдача з дощем у «Півдні»!

Цією недоторканою для чистьохи-Катрусі зоною була професорова кімната. Він рішуче не дозволяв її прибирати. У нього, мовляв, виключно тендітні прилади. Та хіба вона слон! Адже він не заперечував, коли Катруся прибирала в кімнаті спостережень чи в розвідковій. Просто впертий старий! Катруся вже як не підходила до нього з усіх боків, і його Маргошу взяла під своє шефство, а нічого з того не вийшло. Каже: «Ах, мила Катрусю, слово честі, у мене чисто, я сам завжди звик прибирати, а Маргоша в мене охайніша за людину».

Але сьогодні почула Катруся, що й професор збирається до колгоспу дослідити місце, де розірвалася блискавка. Може, сьогодні, нарешті, під'їхати до старого і під час його відсутності зробити наступ на те павутиння?.. А то прорив, та й годі. Начальник все про премію за чистоту їй каже, та хіба ж вона має право на премію, коли є хоч куточок брудний?

Катруся одягла червоненькі черевички і постукала до Ролінського. Він і справді збирався кудись. Капелюх лежав напоготові поряд із зручним кавказьким ціпком, а сам професор (от безсовісний!) чистив у кімнаті щіткою свій костюм.

Гостре око Катрусі, око господині, одразу побачило безладдя. На поліровці столу — каламутний плюш пороху, у кутку — сірий парашутик павутиння, а під столом — жах! — повне блюдце (теж вигадав!) недокурків.

— О, — простогнала Катруся, — який жах!

— Що таке?.. — розгублено кліпнув віями старий, стурбовано оглянувши свою кімнату.

— Ви не бачите, — сердито напосідала Катруся, — ясно, ви не бачите, бо у вас на окулярах ціла шуба з пороху. Але мені це набридло. Справді, Миколо Івановичу, коли ви не дозволите мені сьогодні прибрати, я викличу з МТС санкомісію і оштрафую вас, от побачите!

Ролінський розгублено зняв окуляри і тримав їх у руці, не знаючи, сердитись йому чи сміятись.

— Катрусю, — захникав старий, побачивши, що йому не відкрутитися, — мені ж треба йти, а ви мене затримуєте. Я не можу дозволити вам тут поратись… Я вже казав… Ваші щітки-автомати шумлять, як мавпи на водопої!

— Можливо, — зніяковіла Катруся, уявивши, як страшенно галасують мавпи на водопої. Можливо, мої автомати справді трошечки шумлять, але, коли хочете, я можу принести звичайну ганчірку і звичайний собі віник.

Катруся почервоніла, бо наявність в її автоматичній кухні звичайного віника була таємницею. Віник серед автоматів виглядав так само смішно, як, наприклад, гасова коптилка серед електричних ліхтарів. Але за електричною грубкою в Катрусі таки стояв старий дід-віник. Його подарувала старенька мама, коли дівчина йшла на корабель: вона ж не уявляла, як можна господарювати без віника.

Щоб приховати свою ніяковість, Катруся почала умовляти Ролінського.

— Ну, хороший Миколо Івановичу, ну дозвольте! Я вмить! За це я вам викупаю ще раз Маргошу, вона ж, біднесенька, брудна. І до колгоспу вас сама відвезу: я теж туди їду.

Вона так упрошувала Ролінського, що той несподівано здався; Катруся таки вимолила в нього рівно п'ятнадцять хвилин на прибирання, пообіцявши за це мільйон цікавих для професора послуг.

Вона принесла під фартухом віник і ганчірку і взялася порядкувати. Професор кректав, ходив навколо неї, як квочка, в якої займають курчат, і все ж таки дозволив витерти деякі прилади.

Раптом у шафі щось виразно зашкряботіло, зашаруділо.

— Миші! — вжахнулася Катруся. — У вас навіть миші завелися! А що ж робить Марго?

Марго, немов зрозумівши зауваження, підійшла до шафи і сіла перед нею, не виявляючи одначе великого зацікавлення.

— Давайте мерщій ключ, заклопоталася Катруся, — нехай Марго з'їсть мишу!

Але професор несподівано почервонів, потім зблід і почав пересувати стілець, намагаючись заглушити шкряботіння миші.

Але його все-таки було чути. Яка нахабна миша!

— Я бачу, вам її шкода! — здивувалася Катруся.

— Ах, лишіть мене, будь ласка, — розсердився враз старий. — Мені вже треба йти, а ви тут займаєтесь зоологією, досліджуєте мишей, павуків тощо…

Дивуючись такому опору професора, Катруся облишила шафу і поспішила швидше закінчити прибирання. Цур їй, тій миші! Хай лишається: може, то якась вчена миша, для дослідів, адже у діда Омелька в лабораторії були і жаби, і вужі всякі.

Полегшено зітхнувши, Ролінський замкнув за Катрусею двері. Задоволена, вона побігла одягатися. А старий підійшов до шафи і, одімкнувши її, випустив звідти щось кругле, чудернацьке…

Це була прозора Дженні. Лапи, голова, хвостик просвічувалися, як найчистіше скло, і коли вона лізла по підлозі, здавалося, наче лізе тарілка.

Професор присів перед черепахою навкарачки, пильно вдивляючись в її обриси.

— Ну, що його робити з цією поганню? — звернувся він до Марго. — Вона ще до того ж і їсти не зводить. А звідки я, метеоролог, можу знати, що їдять черепахи?

Ролінський вийняв блокнот і записав: «Дізнатись, що саме їсть степова черепаха».

Залишивши черепаху повзати по підлозі, він вирушив, нарешті, у спою мандрівку до колгоспу.

Катруся була йому добрим супутником. Вона відвела його до автобусної зупинки, що була недалеко за нарком. За кілька хвилин їх забрав синій автобус і помчав парком, а потім висілком колгоспу.

Автобус привіз Ролінського аж на Великий майдан, де сталася катастрофа.

Професор зупинився перед пошкодженим будинком колгоспного університету. Підвівши зніяковілі очі вгору, він глянув на почорнілий, щербатий, з розпаленим балконом ріг будинку, що сумно стояв на майдані.

Мерзотниця!.. Кілька ночей провів він у наукових розвідках, даремно намагаючись визначити точні передумови її появи! А вона, неначе глузуючи, двічі несподівано перевертала всі його викладки, з'являючись невчасно, як смертоносна бомба, несучи загибель, руїни…

Професор піймав себе на тому, що починає мислити, як перелякана несвідома дитина. Він одвів очі від будинку, пішов до сходів.

Замислений, він не помітив, як його оточив гурт дітей. Сміливі, жваві і, видно, зацікавлені його персоною, діти оточили його, як варта.

— Ви хочете поглянути, де вона вибухнула?

Дітвора ввічливо повела Ролінського нагору на зруйнований, згорілий поверх. Чорні, звуглені шматки стіни мали вигляд покалічених тіл. Долі, на поодиноких непрогорілих квадратах підлоги, валялися рештки приладів, розтоплене скло — все, що залишилося від лабораторії.

— О, невже ж це накоїла ця кругла скандалістка? — скрикнув Ролінський.

Сумне видовище боляче вразило його серце. Він, учений, добре розумів, що то значить зруйнована кімната науки!..

Діти зосереджено поглядали на нього, вони бачили, як він нахилився і взяв жменьку вапна з прогорілої дірки… Йому ж потрібне було дослідження!..

Раптом хтось торкнув Ролінського за рукав. Це був кремезний хлопчик. Він гнівно дивився професорові в очі, зрозумівши, звідки той прийшов.

— Ви звідти?! Ну, як же вам не соромно?! Нам потрібний дощ, а ви намудрували нам блискавок.

Толя підшморгнув носом, маленький, схвильований жалем, горем…

— Дідуся нашого… звели… дідуся… Теж учені!

Тоді всі загомоніли разом, переказуючи подробиці катастрофи, обурюючись, докоряючи…

Ролінський мовчав… Він навіть забув розпитати, що їдять степові черепахи.

Вітер гнав у вибоїни попіл — легкий, чорний, смутний…

МАК ДІЄ

Бориса Олександровича несподівано викликав парткомітет Всесоюзного бюро погоди, і він вилетів до Москви, взявши за пілота радиста Яся.

Короткий наказ призначив начальником на час його відсутності Раю. З цим новим, тепер дуже суворим начальником, що загубив останніми днями свої безтурботні ямочки, у Мака була якась серйозна довга розмова.

Після неї Мак, як кріт, засів у своїй кімнаті за новою роботою. Він теж перетворився на вченого-дослідника. Полем його дослідів був передавальник сконструйованого ним маленького телевізора, в якому він вирішив зробити якісь складні зміни.

Робота, очевидно, мала велике значення. Мак навіть не пішов обідати. Їжачок на голові настовбурчився, як чубок у стурбованого близькою небезпекою горобчика. Від спеки на кінчику носа проступили краплі поту. А куточки вуст стулилися міцно, зовсім як у Горного-тата, коли в того була напружена робота.

— Стривай, я ж тебе впіймаю. Чесне піонерське слово під салютом, впіймаю! — шепотів він, невідомо кому.

Видно було по всьому, що цей «хтось» здорово дошкулив Макові, бо навіть стиснувся його невеличкий, але міцний кулак. Це була мовчазна, але красномовна погроза на додачу до енергійної обіцянки.

Кімнатка Мака цілком обернулася на лабораторію. Уїдливо пахтіли хімічні речовини, від платівок піднімалася у повітря легка, як димок, пара. Вікно було запнуте важкою темною шторою. Інколи таємничо згасала звичайна лампа і замість неї спалахували сині, фіолетові, роблячи обличчя Мака, його рухи загадковими, вкритими сутінню.

Покінчивши з рядом маніпуляцій, Мак перебрався до електрички. Там він теж дбайливо замкнув двері. Та це було зайве — на станції було тихо і безлюдно. Рая і радист працювали в кімнаті спостережень. Гандін пішов до парку погуляти, а Ролінський і Катруся поїхали в село. Ніхто не заважав Макові у його роботі. Дбайливо замаскований за картиною купчастих хмар, стояв на варті своєрідної конструкції телепередавальник, спрямувавши пильне око в глиб цієї кімнати, де відбувалися дивні явища.

Лише один раз Мак перервав свою роботу для того, щоб подзвонити з аеродромної по телефону Галинці.

— Алло, Галинко, як дідусь?.. Погано?.. — Мак сказав, що він, і татко, і Рая — всі дуже стурбовані тим, що трапилося. Але хай вона вибачить, що він і досі її не відвідав… Його затримує надзвичайно важлива справа. Яка?.. О, він усе розповість, коли прийде до неї за годинку-другу.

Увага Мака на хвилину розважила Галинку, яка просто не знаходила собі місця, боячись за здоров'я дідуся.

Бідний дідусь лежав увесь забинтований. Здавалося, навіть міцніша за діда людина кричала б від нестерпного болю, якого завдавали страшні опіки, що вкривали все тіло, а дід ще знаходив мужність провадити ділову розмову з одним з молодих науковців своєї лабораторії. Він так категорично одмовився лягти до лікарні, доки не поговорить із своїм помічником, що лікарі дозволили йому перебути кілька годин вдома. Перед цим в амбулаторії він дозволив робити з ним, що завгодно. Сестра-доглядальниця вже двічі впорскувала йому якісь ліки і весь час сиділа біля ліжка.

Дід посилав на наукову комісію одного з своїх учнів і мусив передати йому всі свої наукові міркування. Посуд з жабою-слоном і якимись препаратами стояв на стільці.

— Ти ж привітай учених. Скажи, доб'ємося ще… кращих результатів!..

Голос раптом упав до шепоту, і посинілі повіки спустились на змучені очі. Дід мало не втратив свідомість, і сестра страшенно обурилась.

— Годі. Вам говорити заборонено. Я вам не дозволю, чуєте?

Але можна було цього і не казати. Переляканий вкрай помічник поквапливо забрав препарати і побіг до виходу: дід втратив свідомість.

Заметушилася в білому халаті сестра, різко задзвонив дзвоник телефону (це сестра викликала лікаря), шприц з якоюсь рідиною знову вп'явся у праву, якимсь дивом не пошкоджену дідову руку.

— Пити, — попрохав дід, одкривши очі. Ковтаючи сльози, Галинка поспішила подати дідові кухлик з водою. Дід так ослаб, що міг тільки раз ковтнути.

Щоб не заплакати вголос, Галинка вибігла з кімнати до своєї спальні. Вона почувала себе зовсім нещасною. Ох, якби приїхала мама!.. Але дід взяв з неї слово, чесне піонерське слово, що мамі не буде надіслано жодної телеграми. Він каже, що мамі не треба хвилюватися, бо вона ж лікується, вона мусить приїхати здоровою і веселою, як сонечко.

Піймана «мертва голова» ефектно показувала свої крильця, пришпилена на розправилці. Але сьогодні вона не тішила Галинку.

— Як дідусь, Галинко?.. Як дідусь?..

У відчинене вікно нісся цей збентежений шепіт. То була дітвора, що кожні чверть години приходила дізнатися про дідове здоров'я.

— Тсс… Дід, здається, заснув. Ідіть собі. Не турбуйте, — казала Галинка.

Вона зачинила вікно і, сховавши голову під подушку, намагалася не плакати. Але це ніяк не виходило.

Раптом надворі зашумів пропелер. Може, Мак?.. Галинка вилізла з-під подушки.

Це був санітарний літак. Він зупинився перед їх будинком, і мовчазні люди в білих халатах вийшли з нього. Це приїхали з лікарні по діда. Санітари обережно забрали його на ноші.

— Не турбуйся, дівчинко, ми його вилікуємо! — ласкаво сказав Галинці один із санітарів, несучи дідуся.

І знову загудів мотор. Галинка лишилась сама.

Надворі темніло. Тихесенький вітерець шелестів у вечірніх деревах. Галинці стало зовсім сумно. Вожата кликала її ночувати до себе. Але ж обіцяв прийти Мак!

Галинка побігла до своєї хати, увімкнула телевізор. Він чомусь не діяв.

Їй стало ще сумніше. Тіні повзли у кутки. Галинка знову стала боягузкою і, упавши на канапку, заплакала на весь голос.

— Скажіть, товаришко овечко, чи ви не бачили Галинки? — раптом почула вона насмішкуватий голос.

— Мак!.. — радісно закричала дівчинка. — Мак!

Це дійсно був Мак, що ліз з веранди через вікно, тримаючи в руці, як лікар, маленький чемоданчик.

Усі Галинчині скарги і болі так і полетіли назустріч другові бурхливим потоком.

О, якби він знав, який це був жах! Дідусь вибіг увесь охоплений полум'ям. Він все-таки встиг обережно кинути на землю дещо з врятованого. Склянки з його речовиною не розбилися, а жабі вже вона, Галинка, не дала заповзти. А дід рвав і скидав з себе шматки палаючого одягу. Від блискавки вибухнули якісь горючі хімічні рідини, вони й створили вмить велику пожежу. Пожежники не встигли врятувати лабораторії. А бризки гарячої рідини запалали, попекли діда!..

Мак, слухаючи Галинку, тільки гнівно насуплював брови, як це звичайно робив його тато. Він почав нишпорити у своєму чемоданчику і мовчки витяг звідти якусь пластинку, інструменти… Що він буде робити?

Раптом він подивився на Галинку і примружив очі на її розпухлий ніс.

— Бідний дідусь! Дідусь твій — герой. Та при чому тут твій ніс?

Він злегка дружньо вдарив Галинку по плечу.

— А ти знаєш… Ні, ти нічого не знаєш! Твоя Дженні літала… І драбина сама рухалася, і я, як осел, дивився, як угору лізла якась куля.

Мокрі Галинчині очі так і вп'ялися в Мака, не моргаючи, нічого не розуміючи.

Мак уже зовсім весело запропонував:

— Знаєш, Галинко, ось покинь-бо зразу ж плакати! Давай-но краще візьмемося за діло і спіймаємо того мерзотника, що виробляє такі штучки. Він у мене сидить у самісіньких печінках.

І хлопчик почав їй докладно розповідати про дивні події на повітряному кораблі.

ТАЄМНИЧЕ ПРОМІННЯ

Уже вечоріло, коли Ролінський вирушив назад на корабель.

Він не поїхав автобусом, а пішов пішки. Йому хотілося заспокоїтись, знайти у ритмованих кроках загублену рівновагу.

Як давно Ролінський не був на селі. Захопившись роботою у своїй лабораторії в горах, він бачив село тільки зверху, коли, дуже рідко, пролітав літаком до Москви. В його пам'яті лишились тільки цяточки, крапки, квадрати, а тепер це було близько: пишні лани, прекрасні будинки і золоті від сонця, красиві, міцні люди.

Але де ж те село?.. Село, яким колись ходив Ролінський, коли був ще молодим. Навколо кипіло життям чудесне селище, воно здавалося красивішим, оригінальнішим за звичайні міста. Все тонуло в зелені, в розкоші садів. Від парку віяло ароматом лісу. Веранда, обвита плющем, прикрашала Палац культури, статуї його фронтону біліли серед пахучих рослин… У садку висілка, немов у санаторії, стояли гойдалки. Шопенівський ноктюрн, якого грав на скрипці молодий колгоспник, замилував професорове вухо.

Дзвінкий гудок поїзда, бадьорий, мов звук піонерської сурми, увірвався в ноктюрн. Зовсім близько колією промчав маленький електровоз. Він віз нові машини для збиральної… Грубі корпуси комбайнів, віялки нової конструкції, якісь іще зовсім невідомі Ролінському сільськогосподарські машини пропливли крізь сітку дерев.

Ролінський вийшов з парку висілка і ввійшов до лісопарку, крокуючи вздовж його узлісся до аеродрому. Праворуч між квадратами ланів змією бігло шосе, ліворуч стояла пишна стіна велетенських дерев.

За своєю звичкою метеоролога Ролінський подивився на купол неба. На обрії танули легесенькі хмарки. Це були рештки штучних хмар, що цілий день іще гуляли по небу. Вони перетворилися вже на тонесеньке кучеряве мереживо і були зовсім абрикосові від ласки вечірнього заходу. Рожеві, вони танули, розкинувшись по небу, звільняючи чисті небесні простори.

— Вітер, — задумано прошепотів Ролінський. — Вітер!..

Очі метеоролога передбачали на завтра вітер: небо на заході червоно палало.

— Завтра вітер принесе нову навалу хмар!

Очі Ролінсвкого діловито огляділи небо, ковзнули за силуетом швидкого літака, що майнув швидко на захід, і розширились перед лишиш видовищем.

На небі, в напрямі аеродрому, метушились якісь дивні повітряні кульки… Рожеві, блакитні і зеленясті. Вони плигали вгору і плавно неслись у височині. Ролінському здалося, що вони мають легкі крильця і ніжки. Одні кульки були схожі на метеликів, другі — на дивних бабок з великими головами, треті — на блискучих летючих рибок з золотистими плавниками. Все це злітало вгору, спускалося вниз, кружляло, ніби мошва у веселому танку на весняному сонці.

— Що там таке?.. — запитав Ролінський у дівчат-колгоспниць, що йшли з поля.

Вони здивовано подивились на незнайомого невігласа і поспішили пояснити.

— А це ж наша авіаспортивна площадка. Вчора одержали нову партію плигунів, ну, молодь і гуляє.

Плигуни! Як він, старий, відстав від життя. Це ж був улюблений повітряний спорт молоді.

— Яшко! — закричала дзвінко одна з дівчат. — Ну, ясно, він летить нас зустрічати.

Справді, один з літунів наближався до них. Він летів уже зовсім низько, і Ролінський виразно розглядів під блискучою кулькою міцне й красиве тіло… Легко, як балетний танцюрист, він плив у повітрі, керуючи легесенькими крилами-лопастями. Це був так званий орнітостат системи інженера Кажинського.

Дівчата з веселим сміхом побігли йому назустріч. Абрикосовий захід зблід, і кулі почали міняти свої кольори.

Ролінський пригадав, що йому вже давно треба на станцію. Він прискорив ходу і швидко пройшов повз авіа-спортивний майданчик, що оглушив його веселим шумом. Орнітостати, тремтячі аеромедузи з малесенькими підв'язаними кабінками і аерофорелі, подібні до риб, грали у вечірньому повітрі.

Прохолода парку вабила, Ролінський сів на узліссі у гамак-гойдалку, звідки було видно увесь спортмайдан.

Балет повітряних літунів заколисував його своїми своєрідними ритмами. Ролінський замислився над болючою темою свого звіту, кулястою страшною скандалісткою, і… незчувся, як задрімав.

Професора збудив злючий-презлючий комар, що вкусив його у самісінький ніс. Ролінський скочив, стурбований, не розуміючи, де він.

Вже зовсім стемніло. Настала ніч. З аеродрому пливло світло. На спортмайдані було вже порожньо, і тільки прив'язані кулі-плигунн колихались, мов легкі паруси човнів.

Ролінський швидко пройшов до аеродрому і піднявся на «Переможець». Задуманий, він одчинив двері до свого кабінету. Там був присмерк, горіла тільки його настільна блакитна лампочка, яку він, ідучи, із ввічливості засвітив для своєї Марго. Втомлено він кинув на стіл капелюх і раптом завмер на місці, здивований, протираючи очі…

Частинки його приладів світились в багатьох місцях фосфоричним жовтим світлом. Паче жаринки, наче коштовне каміння, вони сяяли нестерпним блиском. Не вірячи сам собі, він кинувся до них.

Сумніву не було. Світилися частинки ізолюючої речовини — ізоліту. Якісь невідомі електромагнітні хвилі викликали в цих непровідниках електрики світлові явища і, певно, ще якісь невідомі процеси… Які хвилі, звідки?..

Заметушившись, Ролінський спіткнувся об Дженні, що лазила по підлозі. Знервований, він схопив її і вкинув у свою металеву шафу для хімічних речовин. Повернувся і остовпів від здивування: люмінесцюючі частинки одразу втратили своє блискуче сяйво.

Догадавшись, в чому справа, професор кинувся знову до Дженні і витяг її — речі засвітилися нестерпним сяйвом. Сумніву не було: прозора черепаха стала джерелом невідомих, невидимих, але, певно, великої сили променів…

Дослідити!.. Старий вчений гарячково кинувся до свого маленького електрометра, в якому світилися частинки ізоліту… Дослідження тривало майже півгодини, але дало вже певні уявлення про природу проміння. Це проміння, як і рентгенівське, спричиняло люмінесценцію в ряді речовин, а головне… робило непровідники (ізоліт) добрими провідниками електрики. Воно іонізувало цю тверду речовину, як його стара рентгенівська установка — довколишнє повітря.

Щоб перевірити свої міркування, Ролінський витяг свій плащ-лантух з дивовижної тканини. Він розгорнув його і раптом замислився, помітивши, що на ньому збоку величезна дірка.

— О Марго! — зовсім розгубившись, закричав він Марго, яка учепилась за зав'язки плаща, — де ж шматок плаща, одірваний отим арапченям?.. Він же може наробити величезних неприємностей!

Охоплений тривогою, зрозумілою тільки йому, Ролінський кинувся до електрички. Вона була залита світлом, Рая не спала. Вона сиділа за столиком біля дошки керування генератором і робила якісь викладки.

— Ви ще не спите? — кашляючи, з байдужим виглядом запитав її Ролінський.

— О, — сказала сухо Рая, — я не можу спати, доки не приїде Борис Олександрович. Сьогодні я його заміняю і вартуватиму цілу ніч. А як ваша блискавка?..

Ролінський ніяково покрутився біля неї. Вона нічого не помічала… А зверху частіша ізоляційного циліндра, певно, палала таємничим світлом!

— Бачите, — сказав він, — я теж працюватиму цілу ніч. Мені треба ще раз дещо перевірити. Потрібно взяти пробу повітря на висоті два кілометри… Гм… на тій висоті, на якій пливли тоді штучні хмари. Дозволите на годину-дві піднятися?

— Гаразд, — сказала Рая і дала автоматичний сигнал.

«Переможець» знявся в повітря для наукових спостережень.

ПОЛЮВАННЯ НА НЕВИДИМКУ

Мак порався біля свого приладу, жваво розповідаючи Галинці про свої плани.

— Розумієш, усе це чортовиння — двері, що самі відчинялися, і дивовижна Дженні — все це мені здорово надокучило. Ну от як той горіх, твердий, найтвердіший. От він мулить на зубі, а ніяк його не розкусиш! І мені чомусь здається, що все це має якийсь зв'язок з нашими дощовими невдачами. Вчора ж я випадково натрапив на цікаву думку і, здається, не помиляюсь: ми маємо справу з невидимкою!

— Невидимкою?! — здивувалась Галинка.

— Атож, з невидимкою, — уперто підтвердив Мак. — Ти читала твір письменника Уелса «Невидимка»?.. Ні? Ну, так там один дядько вигадав засіб робити тіло прозорим і невидимим. Це фантазія, але, я думаю, що, коли якась розумна голова заходиться коло цієї справи, так може вийти й щось подібне на правду. От мені й здається, що хтось зробився невидимим і шкодить нам. Він щось там намудрував і з нашою Дженні.

— Дженні! Бідненька Дженні! — зітхнула Галинка.

— Так, я сам бачив її прозорою, як скло. Мабуть, цей «хтось» випробував на ній свою речовину, та чомусь не вийшло. Шкаралупку не взяло, а сама черепаха стала лише прозорою. Одне слово, сів у калошу. І він у мене сяде в калошу ще глибше, от побачиш!

Мак закінчив роботу і дивився переможцем. Та Галинка все ж таки ніяк не розуміла, що він вирішив зробити з таємничою невидимкою.

Надворі вже зовсім спустився вечір. За вікном шаруділо листя.

Мак урочисто увімкнув свій прилад.

На маленькому екранчику перед очима Галинки вималювалась частина електрички. На стільці сиділа Рая і зосереджено читала газету.

— Все спокійно! — сказав Мак. — Я думаю, він з'явиться пізніше. Ти не заперечуватимеш, коли я просиджу тут у тебе цілу ніч? А вранці поїдемо до нас. Чого тобі сидіти самій, доки дідусь видужає?

— Я дуже рада, — сказала задоволено Галинка. — Тепер я спатиму спокійно, але я не розумію, як твій телевізор покаже тобі ту потвору, коли її не видно!

— А я сподіваюсь її побачити, — впевнено заявив Мак. — Вірніше, її побачить мій телевізор. Річ у тому, що прилад у мене ж не звичайний. Я його недаремно назвав телерозвідником. От ми тут сидимо, а він розвідає все, що десь відбувається, все виявить, сфотографує навіть. Я гадаю, що невидимка все ж таки відбиває певну кількість світла. Що б він там з собою не робив, а згладити всі нерівності свого тіла він не зможе. І от на згинах цих площин буде відбиватися певна кількість світла. От поклади якусь скляну фігурку у воду, середина буде просвічувати, а краї буде видно. Око наше дуже недосконале і таку незначну кількість світла, яку відбиває невидимка, воно не впіймає, а прилад мій впіймає. Він реагує на найслабше світло, навіть на невидиме проміння.

— О, — здивувалась Галинка. — Хіба буває невидиме проміння?..

— Ну аякже, — засміявся Мак. — А візьми, наприклад, рентгенівське проміння. Воно ж невидиме, хоч і примушує світитись багато речовин. Знаєш, будь-які світлові хвилі — це по суті електричні хвилі. Мій розвідник реагуватиме на всяке проміння, побачить навіть те, чого не бачитиме наше око. Може, це не буде звичайне відображення, а будуть зеленясті крапочки чи рисочки. Напевно я сам не знаю, що воно вийде, а щось та буде!

Годинник у дідовій кімнаті пробив дванадцять ночі. Галинка, захоплена напруженим чеканням, зовсім не хотіла спати і дивилась на екранчик сухими почервонілими від безсоння очима.

— Хай тільки впіймається, капосний, ми йому покажемо, як бавитись блискавками, — обурено сказала вона. — Я йому віддячу за дідуся!..

Знову охоплена турботою про діда, вона підбігла до телефону і подзвонила до лікарні.

— Все так само, — сумно сказала вона, вислухавши відповідь, — все так само, хоч дідусь міцний, ой, який міцний, і мусить усе перебороти.

Вона сіла знову на канапку і згорнулась у своїй улюбленій позі.

— Хочеш, — запропонувала вона! Макові, — я розповім тобі, за що дід одержав орден Леніна. Ти тоді побачиш, яка це людина!

Мак мовчки кивнув головою і, дивлячись на силует спокійної Раї, що вимальовувався на екрані, приготувався слухати.

— Дід тоді був ще не старий. І колгосп тоді був зовсім не такий, як тепер. А на скотному дворі, кажуть, було всього десятеро свиней і п'ятеро овець, і аеродрому не. було, і багато дечого не було. От дідусь і вирішив хоч що завгодно, а придбати добру отару. Він дізнався, яких гарненьких племінних овець викохує сусідній радгосп, і поїхав по них. Дідусеві пощастило, він там придбав цілу отару і повів її степами до нас. Була весна, середина квітня, здається.

І от, ти подумай! Знялася страшенна снігова буря. Ти знаєш, що таке в природі трапляється! Закрутило і замело таке, що ні дороги, ні овечок не видно. На щастя, дід надибав ярок і став під його захистом чекати, поки ущухне хуртовина. А холод був великий, і вівці могли замерзнути. І от дві доби дідусь не давав вівцям стояти і засинати, щоб вони не замерзли. Нарешті, на третій день, буря почала вщухати, та з дідом трапилося лихо. Одна вівця потрапила в якусь яму. Дід почав діставати її звідти, та й сам упав і зламав собі ногу.

Що тут робити!.. Пригнати отару він не мав сил, а треба було її рятувати, бо вона могла загинути. Ну, дідусь і вирішив, якщо іти не може, повзти. Так він повз і стрибав кілька кілометрів. Знайшов, нарешті, шлях і там уже здибав якогось колгоспника. Тоді він розповів про отару і попросив, щоб негайно її врятували, і знепритомнів. У нього був перелом ноги, ото він і досі шкутильгає. Це тоді його нагородили орденом.

Галинка замовкла. Мак тільки зібрався щось запитати в неї, як раптом весь затремтів, немов перейнятий електричним струмом, і завмер, ухопившись за ручку крісла, насторожений, схвильований…

— Дивись, дивись!.. — зашепотів він.

Галинка повернулась до екранчика і побачила на ньому якісь дивні зміни.

Рая сиділа так само, очевидно, заглибившись у читання, а тимчасом швидко розчинились і знову причинились двері до електрички, і звідти попливла якась чудна істота. Це була тінь людини з білястих крапочок, вірніше привид людини. Це був якийсь ходячий лантух, безформний, незрозумілий, страшний. Ця потвора діловито почала обходити Раю, виблискуючи однією якоюсь яскравою крапочкою, лишаючи навколо себе якісь сліди, немов розірвані білясті хмарки… Вона зупинилася просто за спиною Раї, страшна своєю невідомістю, чудернацьким виглядом.

Мак схопив Галинку за руку.

— Біжімо! Туди, на станцію!.. Цей мерзотник попсує всю справу. Ми таки не подолаємо суховію, коли дозволимо йому там гуляти. Мені здається, він задумав щось страшне!

Щось різко клацнуло в одному з допоміжних приладів Мака.

— Я його сфотографував! — сказав він. — А тепер швидше!..

Похапцем накинувши пальто і замкнувши хату, Галинка вибігла вслід за Маком.

СТРИБОК В АТМОСФЕРУ

Надворі була ніч і спокій. Все спало. Місяць плив у легкій вуалі — сонний, круглий. Тільки пічні цвіркуни жваво вигравали на невидимих інструментах.

— Знаєш що, — порадила Галинка, — ми візьмемо, якщо ти вмієш керувати, дідів мотоцикл..

— Прекрасно, — зрадів Мак, — аби був бензин, а керувати ним я вмію.

Галинка повернулася додому, взяла ключ. Тоді разом з Маком побігла в гараж, що містився у парку. Там було тихо. Галинка хвилювалась, і ключ ніяк не міг попасти в замок, його цокання здавалося таким гучним, як і удари маленького Галинчиного серця.

Нарешті, двері відчинилися, і діти викотили мотоцикл. Мак пильно оглянув дідову маленьку машину. Галинка стрибнула в коляску. Загудів мотор, і мотоцикл помчав вулицею.

Мак збільшував швидкість. Все злилось у скаженому русі. Щось здивовано крикнув вартовий біля колгоспних крамниць. Замиготіли будиночки в гущавині парку, вислизнула дорога з-за дерев.

— Швидше ж, швидше!.. — шепотів Мак. Галинка мало не вилетіла на надто різкому повороті. Вони були вже біля аеродрому, промчали повз авіаспортивний майдан.

— Ой! — закричав Мак. — Ми таки спізнились…

Мотоцикл спинився нервовим поштовхом. Галинка злякано глянула вперед і все зрозуміла.

«Переможця» на аеродромі не було. Він висів у повітрі, виблискуючи своїми вікнами-очима, далекий, недосяжний, ховаючи на височині таємничі події, що там відбувалися.

Мак втратив на хвилину свою енергію і застиг на місці розгублений.

— На світанку тут бувають чергові літаки, — несміливо спробувала підбадьорити його Галинка.

— Ах, Галинко, — відповів їй Мак. — Можна багато дечого придумати, та коли ж тут кожна хвилина дорога!.. Розумієш, цієї ж миті треба бути там. Я боюсь, що цей лантух остаточно зіпсує нам прилади.

Він тоскно роздивлявся навкруги, немов шукаючи допомоги. Аж ось він відразу випрямився і радісно вигукнув:

— Я знаю!.. Ми дістанемося туди на спортивних орнітостатах.

Охоплений раптовою думкою, він кинувся до спортивного авіамайдану, а за ним — Галинка, спотикаючись, завмираючи від напруження, хвилювання, переляку, захованого в серці.

Мака вже не можна було зупиниш. Знову енергійний і рішучий, він взявся за діло — розплутав підв'язне знаряддя однієї з куль, на мить спинився і кинувся до другої.

— Знаєш що, я зв'яжу наші кулі докупи, щоб ми трималися близько одне від одного! — сказав він.

— Як, — вигукнула Галинка, — і я полечу?

Вона глянула в нічну безодню неба, і очі її розширилися від жаху. Їй здалося просто-таки неймовірним, що вони полетять кудись у ніч, туди, де відбуваються такі таємничі події.

Мак відчув у її голосі нотку страху, і це його обурило.

— Будь ласка, — холодно сказав він. — Ти можеш не летіти. Я сам полечу рятувати станцію. Я просто думав, що ти вже покинула всяких своїх павучків і справжній мені товариш. Ти ж брала в руки павука і запевняла, що нічого не боїшся. А виходить, що я помилився.

Він повернувся до Галинки спиною і ще швидше почав поратися біля кулі. Вона захиталась у повітрі, туманно-біла, закликаючи за собою у небесний простір.

Галинка розгубилася. Тон Мака її дряпонув, мов гостра колючка. Вона не знала, що їй робити, і готова була от-от заплакати. Але це було б ще більшим доказом її боягузтва!

Вона закрила очі і здригнулась, уявивши під собою порожню безодню. Та раптом в уяві постало щось схоже на величезного павука — туманний лантух, розпливчастий і страшний, як повітряні хвилі. Але треба, як каже Мак, зібрати себе всю у слухняну грудочку… Треба зважитись… І нема вагань… нема страху!..

Галинка відкрила очі і зітхнула.

— Ні, Маку!.. Я теж полечу. Це трошечки страшно, але нічого!..

Мак повернувся до неї і почав їй стисло, сухо пояснювати, що треба робити. Треба впрягтись у ці ремінці ось так — вони міцно тримають людину під пахвами і під сидінням. Можна висунути навіть маленьку лавочку, і Галинці буде досить зручно сидіти під час польоту. Цей канат — канат спуску, ним відкривається клапан, що випускає з кулі газ. Кожний вузлик його знижує кулю приблизно на чверть кілометра. Якщо вони піднімуться вище дирижабля, нехай слухає його команду, щоб приземлитися на місток. Веслами, що прикріплені біля шиї людини, легесенькими, але міцними веслами, керують кулею в повітрі, і ними треба рухати ось так. Зрозуміло?..

Все ясно й просто, як їзда на лижах взимку. Тільки замість снігу будуть повітряні хвилі. Щоб злетіти на цій кулі, треба підстрибнути, але Галинці можна цього й не робити, бо попа дуже легенька і може взагалі ні про що не турбуватися: він, Мак, керуватиме і візьме її на буксир.

Кілька хвилин — і діти загнуздали повітряні візки. Мак перерізав ножем грубий канат. Від різкого поштовху Галинка майже загубила свідомість.

За хвилинку їй почувся сміх Мака чи, може, його окрик. Несміливо дівчинка розплющила очі і зрозуміла, що вона вже високо над землею. Зовсім близько під ногами трошки збоку колихалась біла гора — куля дирижабля.

Дивно було сидіти отак на повітряній гойдалці, колихаючнсь у повітрі. І замість страху Галинка відчула раптом прилив гордощів: вона злетіла сама так високо-високо і гойдалась у небесній колисці.

Нарешті, вона зважилася глянути вниз. Збоку, у темній безодні, поблискували далекі вогні. Земля була так далеко… На мить Галинці здалося все неймовірним сном. Коли це вона відчула, що ніби знову рухається, і інстинктивно вчепилася руками за ремінці, але така обережність була зайвою, бо маленьке тіло дівчинки було міцно прив'язане. Лопаті безпомічно колихалися в повітрі, як втомлені крила. Але поруч був Мак, і він тепер керував її рухом. Вона швидше відчула, ніж почула його голос, що губився, тонув у безодні неба.

— Не бійся… Зараз причалимо!..

Він зробив сміливий рух крилами. Куля різко гойднулась і трошечки пішла вбік, потягнувши за собою й Галинку. Дівчинка мало не вдарилась ногами об кулю дирижабля. Але ось зовсім близько замиготів огниками лампочок місток «Переможця». Галинка побачила, як Мак, випроставши ноги, торкнувся ними містка і міцно вхопився руками за стовп для виводу якогось приладу. Він затримався на хвилину, звільняючи з пут своє тіло. Раптом куля майнула і зникла в глибині неба.

Галинка скрикнула: їй здалося, що Мак полетів разом з кулею і вона лишилась сама. Але зараз же вона почула його голос десь ніби зовсім близько.

— Звільнися від ременів і стрибай униз. Не бійся, твоя куля пже прив'язана і не втече, як моя, а ти над поверхнею містка.

Ніби уві сні, заспокоєна голосом Мака, Галинка виконала його наказ. Куля гойдалась над містком зовсім низько. Знявши ремені, притримуючись за лавочку, Галинка випростала заклякле тіло і стрибнула вниз.

І ось вона вже на містку. Галинка подивилася навколо засліпленими від близької лампочки очима. Мак, блідий, посміхнувся їй. Тільки тепер вій відчув усю рискованість такого спуску.

— Ти подібна до майського жука, що злетів на лампу, — спробував він пожартувати, щоб підбадьорити Галинку. — А знаєш, нам приготували і вхід — віконечко на горищі розбите. Лізьмо туди. Тільки — тихо!

ЮНІ РОЗВІДНИКИ

На горищі було майже темно, і Галинка, пролізши туди услід за Маком, схопилась за його руку. Їй спало на думку, що, може, десь тут вони відразу наскочать на невидимку. Їй чомусь здавалося, що невидимка липкий і тягучий, як тісто, і в ньому можна загрузнути, як в клейстері… Брр… як гидко і страшно. А тут іще Мак зашепотів:

— Тихше, давай присядемо і послухаємо, може він десь тут блукає.

Галинка так і присіла в куточку поруч з Маком. Вухо намагалося вловити кроки, скрип. Та все було тихо. Тільки гучно калатало її власне серце.

«От морока, — подумала вона. — Добре б мати такий прилад: натиснув і спинив серце, щоб ноно собі даремно не тіпалося».

Ця думка розсмішила її, і вона поворухнулась.

— Ти рухаєшся, як слон!.. — сердито прошепотів Мак.

Галинці стало й справді смішно. Нервове напруження, в якому вона весь час перебувала, давало себе відчути, їй дуже хотілося сміятись.

Мак непорушно дослухався. Аж ось у протилежному кутку щось виразно зашаруділо. Хтось до них наближався.

— Це він! Він! — зашепотів Мак. Хлопчик став у войовничу позу, приготувавшись ловити невидимку. Що б там не було, а він схопить його, помацає. Хай знає, капосник, що про його існування відомо. Він не буде Маком, коли не здере з нього невидимий плащ і не побачить його хоч трошечки. Л може, він весь невидимий, і під плащем буде порожнеча?..

Галинка причаїлась, як миша, за спиною Мака, мовчки вирішивши йому допомагати. Але замість кроків почулося якесь лопотіння. У півтемряві до них котилась якась біла куля, немов кинута звідкись подушка.

— Марго! — скрикнула Галинка.

Так, це була професорова кицька, яка, очевидно, зраділа появі дітей. Галинка погладила її, і Марго привітно замуркотіла.

— Гм!.. — пробурмотів Мак. — По-моєму, і «він» тут десь близько!

Раптом у хлопчика майнула якась думка, він схопив кішку і поніс її до вікна.

— Знаєш! — на весь голос заявив він. — Я її викину зараз у вікно, оцю мерзенну кішку, щоб вона не докучала моїй Мусі.

— Ой, закричала Галинка. — Не треба!.. Не треба! Така хороша киця!

Вона побігла за Маком і вчепилась йому в руку. Але Мак стиснув її долоню і зашепотів:

— Чудна! Я ж навмисне… Розумієш, коли він тут є…

Тут тільки Галинка зрозуміла маневр хлопчика, що хотів виявити присутність невидимки, і зразу змінила тон:

— Проте, коли ти хочеш, можеш її викидати. Муху я люблю більше.

Але горище мовчало. Ніхто не виявляв ознак життя. І діти, взявши з собою Марго, пішли далі. Щоб пройти до електрички, треба було відчинити герметичні дверці до транспортерної, а звідти спуститись автоматичною драбиною.

Мак, добре обізнаний з усіма механізмами станції, легко відчинив дверцята в стіні з ізоліту. Електричне сяйво вдарило в очі. Хтось був тут, очевидно, недавно… може, зараз.

Діти обережно увійшли до транспортерної. Мак спустив з рук Марго, і вона весело побігла попереду, між транспортерами. Як велетенські змії, вони виблискували своїми пасами, гублячись у височині. Мак скосив на них очі і мимоволі здригнувся, він уявив, як «топ» знизу може привести ці змії в рух. Тоді вони переноситимуть скажені заряди, і найменший дотик загрожуватиме смертю…

Але діти вже були в центрі зали. З хвилюванням Мак натиснув кнопку, і перед ним відкрився люк.

— Ми його можемо злякати своєю появою, — сказав Мак, — але ми, на жаль, не зможемо пройти невидимими.

Вмить він збіг униз по драбині. За ним Галинка і Марго.

Вони побачили Раю, що мирно сиділа собі на стільці.

— Раю! — голосно сказав Мак, підбігаючи до неї. — Нам загрожують неприємності!

Аж тут він зупинився здивований, остовпілий: Рая, якій татко доручив станцію, солодко спала, поклавши під голову на спинку стільця руку.

— Раю! — покликав Мак голосніше. — Раю!

Вона не озивалась. Обурений Мак торкнув її за плече, зняв з бильця її руку. Стурбований, придивився до її обличчя. Але Рая спокійно спала, і свіжий рум'янець заливав її обличчя.

— Знаєш, — зашепотів Галинці Мак, — її усипили. Вона завжди спить надзвичайно чуйно. Це, певно, зробив «він»!

Галинка злякано озирнулась навколо, ніби могла «його» побачити. Але ззаду нікого не було, крім Марго, яка спокійно вмивалася.

— Давай побігаємо тут з тобою, — сказав тихенько Мак, — щоб зігнати «його» з місця. Може, «він» десь спіткнеться, а ми й почуємо.

Він побіг до трансформаторів, а потім назад, широко розкинувши в повітрі руки. Галинка теж…

Так вона бігала по полю назустріч вітру… Це зовсім не було страшно. Гірше було стояти, бо здавалося, що «він» націляється на тебе.

Так вони перевіряли, чи немає в цій частині корабля невидимки. Потім зупинились, дослухаючись. Коли це почулось звідкись гавкання Мухи.

— Які ми дурні! — сказала Макові Галинка. — Та Муха краще нам розповість, чи «він» тут, чи «його» нема.

— Правда, — зрадів Мак. — Тільки спочатку треба сховати кицьку.

Він вмить схопив її, виніс у коридор і відразу ж повернувся з Мухою.

Муха вискочила, з його рук, потім заклопотано почала бігати, обнюхуючи речі, шукаючи чогось і гарчанням виявляючи свої підозріння. Але, очевидно, «його» не було, бо вона знову кинулася до дверей.

— Муха, звичайно, шукає Марго, — сказав Мак. — «його» тут немає, інакше вона поводилася б не так. Тоді…

— Що ж тепер робити? — запитала Галинка.

— Я побіжу до Гандіна, — сказав Мак, — і попрошу його дати наказ про негайне приземлення корабля, а головне, треба телеграфувати таткові. Боюся, що й радист заснув. Ти ж отут десь заховайся і стеж за всім, що робиться. В разі чого, сигналізуй — сигнал ось тут, біля дверей. Муху я заберу з собою, щоб виявити, де «він».

І Мак вийшов з електрички, залишивши Галинку саму. Вона швиденько заховалася за горбате тіло трансформатора, але так, щоб їй було видно двері. У тихій кімнаті, де мертвим сном спала Рая, їй стало знову неприємно, боязко.

Проте все було спокійно, і в Галинки почали злипатись очі: вона ж сьогодні стільки пережила! Дівчинка позіхала.

Раптом сон утік від неї. Дівчинці здалося, що відчинилися і зачинилися двері, ніби «щось» увійшло в кімнату і стало під стінкою. Це сталося так швидко, що видалося Галинці сном. Але «щось» таки стояло під стіною і це «щось» було собі звичайнісіньким віником. Невже у двері увійшов віник? Не може бути!

Раптом вона відчула якийсь рух. Здавалося, хтось наближався до неї. Страх обійняв Галинку. Вона виразно побачила в повітрі велику блискучу крапку. Крапка наближалася до її зляканих очей, і не було сили їх одвести…

І Галинка побачила, що це був звичайний собі великий павук. Він плив у повітрі, виблискуючи своїм черевом, зовсім близько. І повітря навколо нього неначе тремтіло, струмувало, як вода. У Галинки чомусь відлягло віл, серця. Павук?.. Це ж не невидимка. Чи, може, це витівки невидимки, щоб її злякати? Так вона ж тепер анітрохи не боїться павуків. Подумаєш, який жах!

І вона вилізла з-за трансформатора. — Стривай же, я тебе впіймаю!.. Тебе, я вже не боюся!

Вона кинулась за павуком, а він зупинився зовсім близько, нестерпно блискучий, а над ним ще дві блискучі маленькі крапки. Дівчинці здалося, що хтось пильно дивиться на неї. Раптом «щось» схопило Галинку за руку, примусило її зупинитись на місці.

Розширеними від жаху очима вона дивилася на павука, а очі раптом стомилися, закрились.

Непереможний сон охопив Галинку. Вона схилилась на підлогу.

За хвилину, зовсім сонна, вона все ж таки знайшла сили на мить відкрити очі і побачила неймовірну картину: по кімнаті швиденько-швиденько бігав віник, сам собою підмітаючи кімнату.

Галинка щось хотіла сказати, крикнути і… заснула ще міцніше.

СТАРИЙ І ДІВЧИНКА

Галинка спала.

Вона не чула, як до електрички повернувся Мак, як стурбовано метушився біля неї… Як сигнал тривоги збентежив увесь повітряний корабель. Дівчинка не бачила, як прилетів Горний і поволі заспокоїв сполохану станцію. Давно прокинулася Рая від незрозумілого сну, прокинувся і вийшов з кабінету Ролінський, який теж, за його словами, несподівано заснув під час роботи. А Галинка все ще спала, комфортабельно влаштована на тій самій канапці в кімнаті Мака, де вона уперше побачила на стінах станції зображені хмари. Вона спала вже двадцять годин.

Минав день, коли до станції, що стояла на аеродромі, примчав білий літачок, що привіз до Галинки з міста якогось відомого лікаря.

Та лікар не знав, як збудити Галинку; він вислухував її серце, згинав їй руки, піднімав повіки і намагався заглянути в заснулі очі. Потім вийняв якісь ліки і, вливши кілька крапель їй в рот, зацікавлено прослухав пульс. Нарешті стомлено сів на стілець і, замислений, довго протирав окуляри.

— Що ж ви думаєте, товаришу лікар? — різко запитав його Мак. Він сам доглядав свого друга і цілісінький день сидів біля Галинки. Турбуючись про її здоров'я, хлопчик викликав уже трьох лікарів. Мака дуже обурювала їх безпорадність.

— Гм, — сказав лікар, — дівчинка спить. Пульс у неї нормальний, дихання хороше…

— Але вона спить майже добу і ніяк не прокидається! — заперечив Мак.

— Ну, як?.. — запитала, заходячи до кімнати, заклопотана Рая. За нею зайшов і Горний. Лікар почав викладати свою думку, засипав медичними термінами. Очевидно, це особливий вид летаргії, а може сонна хвороба, а може просто… глибокий гіпноз.

— Гіпноз?.. Можливо… — жваво сказав Горний.

Рая розповіла, в яких умовах, де і як заснула Галинка. Додала, що вона й сама заснула несподівано міцно і діти не могли її добудитися.

Зацікавлений лікар запропонував перевезти Галинку до лікарні. Там можна спробувати проробити над нею деякі маніпуляції. Коли сон затягнеться, треба буде добре налагодити штучне годування.

— А буває такий сон, — раптом запитав лікаря Мак, — після великого нервового напруження?

— Я думаю, буває, — сказав лікар. — А хіба дівчинка пережила якесь велике нервове напруження?

— Було, — швидко сказав Мак.

Горний подивився на сина, і Мак виразно відчув в його погляді мовчазний докір. Так, це він, Мак, був винний у тому, що трапилося з Галинкою.

Лікар ще раз нахилився над дівчинкою, перевірив її пульс. Зараз він повернеться до лікарні і приготує для неї місце. Сьогодні ж буде скликано консиліум. Можна дівчинку доставити літаком. О, та в них же є свої літаки.

Лікар вийшов у супроводі Горного і Раї, а Мак знову лишився сам біля Галинки.

Галинка поворухнулась. Мак з надією подивився на неї. Проте тільки золоте волосся розсипалось по подушці і смуглява ручка безпомічно звісилась з канапки.

Мак сумно схилив голову. Він ладний був просто заплакати. Отак сісти іі роздощитись у три ручаї, як колись Галинка під деревом, коли вони з татком знайшли її. Бідне дівчатко!.. Воно було останнім часом таким хоробрим і ні разу не дощило під час нічних пригод…

Так, це він і тільки він був винний у тому, що сталося з Галинкою. І татко має рацію, коли дивиться на нього докірливо. Вона ж іще мала і так недавно боялась павуків… А цієї ночі їй довелось зробити такий стрибок в атмосферу, а потім лишитись самій-самісінькій у мовчазній електричці, де таким ліпшим сном спала Рая.

Мак пригадував свою поведінку, і йому тепер здавалося, що вона була повна помилок. Хіба так діють справжні витримані піонери?..

Щоправда, він таки викрив невидимку і одержав від татка коротке «спасибі» за ті фото, де розпливчастою медузою гуляє по електричці таємнича постать. Він зумів швидко пробратися на корабель і сигналізувати таткові, перешкодивши тим самим якимсь таємничим діям… Але ж можна було обійтися «без паніки», як докірливо сказав йому татко. І він має рацію!

Мак, який висміював боягузтво Галинки, сам розгубився у найрішучіший момент, Вчинки його загубили ясність, логічність… Замість того щоб сигналізувати радистові, викликати його, а самому в цей час послати радіотелеграму таткові, він лишив Галинку одну у тій кімнаті, де тільки-но гуляв невидимка. Дурненький!.. Потім він запідозрив у всьому старого Ролінського, тоді як той сам проспав мало не добу… А вона, от вона… може, і не проснеться.

Галинка слабо застогнала. Їй, мабуть, снилося щось страшне. Мак ласкаво погладив її волосся, і вона затихла…

У кімнаті було душно. Вентилятори майже не давали прохолоди. Штора на відчиненому вікні немов пашіла вогнем.

Макові стало ще сумніше. Він згадав про суховій, страшний суховій, що за сьогоднішніми повідомленнями мав задути вночі. Коли сьогодні вони не створять смуги справжніх дощів, він попалить квітучі лани, витягне всю пологу з рослин… А тимчасом якийсь капосник, невідомо хто і чому, може знову зірвати дощі…

Хтось ззаду торкнув Мака за плече. Він здригнувся від несподіванки. Перед ним стояв Ролінський з Марго на руках…

— Бачите, — моргаючи очима, несміливо сказав він. — Я от приніс кицьку… Дівчинка й досі хвора?.. Може, вона пограється з кицькою?.. Їй так подобалася моя кицька.

— Та вона ж спить!.. Розумієте, спиті,!.. І не прокидається, — сказав з прикрістю Мак.

Ролінський випустив кицьку і, затамувавши подих, поглянув на канапку. Почуття турботи і жалю до дівчинки промайнуло на його обличчі, і це трошки зм'якшило сердитого Мака.

— Її зараз заберуть до лікарні, — сказав Мак. — Що це за сон, невідомо, але він може перейти в серйозну хворобу, наприклад, у нервову гарячку.

— О, — злякано сказав старий, — бідне дівчатко!..

Він розгублено озирнувся навколо і раптом звернувся до Мака.

— Знаєте що, дозвольте мені спробувати її збудити.

— Вам?.. — здивувався Мак.

— Мені, — пожвавішав професор. — Бачите, коли я жив на Кавказі, то часто спостерігав особливий вид летаргії. Розумієте, під час певних змін в атмосферному повітрі в організмі починається посилене виділення молочної кислоти. Ця сонна хвороба з найбільшою силою охоплює якраз молоді організми. І от у мене з часу одної такої епідемії збереглись ліки, що виліковують в одну мить.

Він витяг з кишені маленьку пляшечку й чарку і накапав кілька крапель.

Мак вагався. Всі неясні підозри щодо Ролінського відразу сколихнулись в його мозку… Дозволити йому підійти до Галинки?!

Але він не встиг нічого сказати, бо Ролінський, немов відчуваючи його вагання, поквапливо підійшов до Галинки і схилився над нею…

Мак кинувся до нього. Але він вже влив дівчині ліки і, тримаючи її за руку, ласкаво говорив:

— Прокинься, дівчатко, прокинься…

— Стривайте, — крикнув Мак, — стрив…

Хлопчик не доказав: він побачив, як Галинка поворухнулась і, солодко позіхаючи, розкрила очі…

Вона обвела очима Мака, привітного Ролінського і засміялась пухнастій Марго…

— О, це та сама кицька!

Тим часом почувся якийсь гомін, відчинилися двері і увійшов Горний.

— Приїхали по дівчинку, — сказав він і зупинився, побачивши веселу Галинку з кицькою на руках.

А вона злізла з канапки і раптом здивувалась, очевидно щось пригадуючи.

— Дядю Горний!.. Ми з Маком прилетіли на кулях. Знаєте? І хотіли впіймати невидимку… Що ж було зі мною?.. Я спала? Довго?..

Вона розгублено подивилась навкруги.

— А знаєш, Маку, я бачила павука, отакого здорового павука!.. І я його ніяк не злякалась. А потім по кімнаті бігала мітла! От їй-право! А може, то мені снилося?..

— Мабуть, снилося!.. — засміявся Мак. Професор гучно чхнув, нагадавши цим про себе.

— Це він збудив Галинку! — радісно заявив Горному Мак.

Та Ролінський чогось заметушився і, вийнявши якийсь папірець, простягнув його Горному.

— Бачите… — сказав він. — Ви наказали мені летіти зараз для чергових спостережень. А я, мабуть, не можу летіти…

Він круто повернувся і побрів у коридор.

Горний прочитав папірець. Обличчя його спочатку спохмурніло, а потім засяяло радістю.

— Знаєш, Мачку, — сказав він. — По-моєму, чортовиння з невидимкою вже кінчилося.

ГАЛИНЧИНЕ ШЕФСТВО

На папірці, якого Ролінський подав Горному, було написано:

«Начальникові станції товаришеві Горному.

Прошу звільнити мене з посади завідувача розвідки через те, що я хворий і абсолютно не можу справитись з цією складною і відповідальною роботою…»

Не чекаючи відповіді, Ролінський швидко повернувся до своєї кімнати і поривчастим рухом витяг з-під ліжка один із своїх величезних чемоданів.

Пакуватися, швидко пакуватися!.. Він почав витягати найцінніші речі — тендітні частини своїх приладів, похапцем вкладаючи їх у ватяні гніздечка… Але вкласти все це було нелегко. Ролінський відчув гострий головний біль. Він безпомічно озирнувся навколо. Його старого сторожа, вірного Мустафи, не було. Ролінський безпорадно глянув на чемодан… Хаос… Треба все це складати, — а чи ж воно йому потрібне?

У роздумі старий сів просто на підлогу. Із шафи виповзла злощасна Дженні, і сонячне світло заграло сліпучим блиском у прозорих площинках її тіла. Ролінський подивився на неї і ніби щось пригадав. Він же збирався дослідити її. Але тепер це вже не цікавило його. Треба принаймні… повернути їй її звичайний вигляд. У притихлого сумного Ролінського черепаха вже не викликала огиди. Після всіх її невдалих пригод вона стала йому такою ж близькою, як і Марго.

— Треба таки повернути їй фізіономію!.. — вирішив Ролінський.

Закутавши рушником голову, що починала нестерпно боліти, старий розпочав маніпуляції з Дженні. Він нагрів трохи води в електричному чайнику, налив туди якоїсь рідини і, намочивши в ній ганчірку, спробував обгорнути нею черепаху. Але їй це не сподобалося. Дженні згорнулась, заховавшись у своїй шкаралупі.

Професор пробував її розгорнути, але даремно. Роздратований, він вилив усю рідину, майже зовсім гарячу, в посуд і вкинув туди черепаху.

На хвилину в нього майнула думка, що з Дженні може вийти тільки черепаховий суп… Але не хотілося про це думати, рухатись… Голова боліла дедалі сильніше. Професор приліг на канапці і так завмер, тьмяно дивлячись на Дженні. В голові їхали колеса, гули автомобілі, а час від часу хтось паче підйомним краном тягнув — брр! — важкі каменюки від скроні до скроні.

Раптом почулося якесь шепотіння за дверима. Марго, витягнувшись, підійшла до дверей. Хтось стежив за ним, напевно стежив.

Потім хтось тихенько постукав у двері. Старий мовчав, затамувавши подих. Але постукали ще сильніше, настирливіше.

Треба відчиняти! Збентежений Ролінський заметушився по кімнаті, шукаючи, чим би накрити посудину з черепахою. Постукали знову. Затремтіли руки, і рідина розхлюпалась на стіл. Але покришки він ніяк не міг знайти.

Стукіт у двері погнав старого з посудом до вікна. Ролінський схопив мокру черепаху і викинув її за вікно.

Тоді він відчинив двері — перед ним стояли Мак і Галинка.

— Татко дуже занятий, — чемно сказав Мак, тримаючи в руці піднос з якимось питвом і апельсинами, — але він попрохав нас піклуватися про вас, щоб у вас пройшов головний біль. Може, вам щось потрібно?..

— О, — підтримала його Галинка, — це ж страшенно неприємно, коли цілісінький день болить голова. У мене якось боліла всього дві години, та й то мамка казала, що я кректала, як велика жаба у болоті.

Мак поставив піднос на стіл, а Галинка поглянула навколо і потягла повітря носиком.

— Ага, — сказала вона, гладячи Марго, — ви, мабуть, учаділи. У вас тут смердить тютюном і ще чимось, немов ви запалювали оту стародавню штуку, на якій моя бабуся готувала колись для діда їсти. Як її звали? Здається, примус!

Ролінський сів на кінчик канапи, як готовий до операції хворий. А маленькі лікарі вже почували себе в його кімнаті як вдома.

— Ні, — поставив свій діагноз Мак, — у професора просто нервовий головний біль. Треба випити чогось заспокійливого, от, наприклад, валер'янки з бромом, яку передала Рая… Потім треба вам дати міцного чаю і поставити теплий компрес.

— Еге ж, еге, — заплескала в долоні задоволена Галинка, — компрес!

Вона побачила на столі посудину з якоюсь рідиною і мокру ганчірку і кинулась до неї…

— Ох, — злякано простогнав професор, — то не вода!

— Не вода?.. — зупинилась здивовано Галинка. — А що ж цс таке?

— То просто якась бурда, — сказав професор. — її треба буде вилити геть.

— Добре, добре, — сказала Галинка, цілком входячи в роль дбайливої господарки. — Мак принесе свіжої водички, а ви лягайте зразу ж і лежіть собі спокійно. Я все, все зроблю.

Мак побіг з чайником по воду, а Галинка почала умовляти Ролінського лягти на канапу.

— Ну, дідусю, хороший, лягайте. Я вас прошу! Ви ж мене вилікували, от і я вас вилікую!

Вона взяла старого за руку і своєю ніжною ручкою погладила його шершаві від хімічних дослідів руки. Золотий кучерик майнув униз і зачепився за ґудзик на піджаку професора. Галинка засміялась і відчепила кучерик, але відразу ж докірливо похитала головою:

— Ох лишенько, ґудзик же зовсім відривається. От я його пришию, обов'язково. Мак, ти поставив воду?.. Так, будь ласка, принеси мені голку з ниткою.

Розчулений дитячою ласкою, Ролінський ліг на канапу. Галинка швидко налила у склянку принесений Маком міцний чай і сіла на кінчик канапи.

— Я вас напою чаєм, — цвірінькала вона. — Ні, ні, не підводьтесь. Я не обіллю. Я діда завжди пою, коли він хворіє. Не хочете? Ні, ні, це обов'язково треба. Отак! Розкривайте рот. А знаєте, я така весела, така весела! Мак дзвонив двічі до лікарні, і йому сказали, що лікарі випробували щось таке дуже хороше, і дід уже одужує. Хто?.. Та мій же дід, Омелько. Вам полегшало? Бачите, у вас і очі стали кращі, а то були, тільки не ображайтесь, як у нашого барана, коли він був хворий.

Мак приніс голку з ниткою. Компрес уже був готовий, теплий і волохатий, з купального рушника. Він ласкаво обгорнув голову професора. У пляшечку полились краплі.

— Будь ласка, Миколо Івановичу, випийте ці крапельки і тоді засніть.

Ролінський випив чаю з ложечки, а потім і запропоновані ліки. Він обернувся на покірну, слухняну дитину.

— А тепер я потихеньку пришию ґудзик, я тихесенько… А ви подрімайте. Ми ж собі, як миші.

Зігрітий теплим компресом, професор заспокоївся. Він з цікавістю стежив за Галинчиними пальчиками, що так вправно пришивали ґудзик. Було затишно і тихо. Марго замуркотіла у ногах. Галинка поправила компрес, її тепла рука затрималася біля його чола. Ось дівчинка обірвала нитку. І стулилися втомлені професорові очі.

— Засніть, дідусю, — почув він.

І далеко одсунулися всі думки, болі. Після багатьох безсонних ночей, заколисаний дитиною, Ролінський заснув міцним, як дитина, сном.

НІЧ ПЕРЕМОГИ

Цього разу хмари з стабілізуючої станції прийшли вночі.

Міцно спала Галинка, влаштувавшись на Раїному ліжку, але Мак, звичайно, не міг заснути. Адже сьогодні остаточно вирішувалася доля станції і врожаю. Від сьогоднішнього бою з хмарами залежало все.

«Переможець» був готовий щохвилини знятись з аеродрому. Виблискуючи вогнями, як велетень-пароплав, він чекав сигналу свого командира.

Мак обходив усі кімнати, шукаючи батька. Він знайшов татка у радіокімнаті. Нахмуривши брови, Горний дивився на карту, де жовтим автоматичним вказівником відзначався щодня шлях антициклонів. Мак побачив тільки одне: глибоку зморшку, що, як рівчак, перерізала таткове перенісся. У нього стиснулося серце: хлопчик зрозумів — невмолимо швидко вогняним казковим драконом насувається посуха. Антициклони захопили вже кордони квітучих областей. Коли станція сьогодні не утворить смуги дощів, прорветься страшний і пекучий суховій. Макові здалося, ніби він уже відчуває це пекуче дихання — в роті пересохло, очі загубили вологість, і… він ось-ось висохне, скоцюрбиться… нахилиться до землі, як травинка.

Татко швидко випрямився і підійшов до радиста, який тільки-но прийняв радіотелеграму. Толя повернув до нього рожеве обличчя, і його радісний вигляд відразу зігнав тінь з обличчя Горного.

— Борисе Олександровичу, як чудесно вони йдуть уночі, жодної краплі вологи у нас не пропаде.

— Любий мій, — весело відповів йому Горний, — цього разу ми будемо багаті на вологу. Я думаю, зайвину доведеться навіть стабілізувати.

— Щедрість краща, ніж скупість, — глибокодумно зітхнув Толя, натякаючи на недавню невдачу станції над південною МТС.

Він підійшов до дошки керування автоматами. Зараз вони мусили летіти в розвідку, і Толя керуватиме групою розвідників. На Толине місце сів Ясь, щоб приймати всі метеорологічні повідомлення.

— Дивись же, Толю, — заявив йому Горний, — жодної зайвої хвилини не давай розвідникам залишатися у хмарі. Точно дотримуйся того часу, яки її я зазначив.

Сьогодні капітан корабля порушив усі правила. Він був і начальником розвідки і механіком генератора. Всі мусили стати тільки його слухняними помічниками.

Він ще раз поглянув на карту і, міцно стиснувши уста, поспішив до розвідкової. На хвилину він спинився перед Маком.

— Мачку, ти б ішов спати, — ласкаво сказав він синові, — прокинешся з дощиком. Ти такий втомлений.

— Але… — ніяково сказав Мак, маючи намір на хвилину його затримати. — Я… не хочу, щоб знову була невидимка.

— Ах ти, невіра, — засміявся Горний. — Я ж тобі сказав, що її більше не буде. Спи спокійно. Як я звільнюся, поговоримо про все.

Макові стало легше. Йому все здавалось, що татко і досі сердиться за його недоречне геройство. Невидимки більше не буде!.. Коли ж, нарешті, татко пояснить усі ці таємниці?..

Але ж треба було подивитися на виліт розвідки. Мак швиденько побіг до кают-компанії. Не запалюючи світла, він припав до вікна, влаштувавшись на затишній канапці. Муха плигнула услід за ним і притиснула до його руки холодний ніс.

Сигнал вильоту розвідки розсипався музикою срібних дзвоників. Очі Мака вп'ялися в просторінь, що освітлювалась синюватим світлом, — розвідкова містилась якраз поряд кают-компанії. За хвилину звідти вилетів радіолітак і заблищав блакитним вогником у небесній імлі. А за ним зеленою зіркою полетіла «Зелена мушка» з безліччю автоматів. Вона взяла їх на буксир, щоб потім випустити в хмарі. Кожний із автоматів мав свій сигнальний колір. Сині, фіолетові, жовті вогники мерехтіли навколо «Мушки».

Муха, по якій теж прослизнув відсвіт різноколірних вогнів, боязко зіщулилась і заховалась у теплих Макових руках. Хлопчик влаштувався зручніше, — він хотів дочекатися повернення розвідки.

Дрімота огорнула його так владно і міцно, що Мак сам не помітив, як заснув. Йому примарилось, що він летить на якомусь метеориті у безмежному небесному просторі. В кам'яній породі була видовбана наче колиска, і він притулився до її стінок. Це був шалений літ у міжпланетні простори. Навколо пливли сліпучі сонця — різні планети. Їх пекуче сяйво загрожувало спопелити Мака, але він знав, що метеоритом керує його татко. Від цієї думки Макові ставало спокійніше. Зустрічні хмари загортали його в свої прохолодні простирадла. Стало так легко і спокійно, і все заховалось у сон.

Певно, Мак спав кілька годин. Раптом він прокинувся… Йому здалося, наче його збудив удар грому. Він скочив, намагаючись пригадати, чому він спить на канапі в кают-компанії, — сон відразу ж втік.

Надворі йшов дощ! Все вікно блищало діамантами великих крапель. Шум дощу губився в шумі транспортерів генератора і громових вибухах. Весь корпус «Переможця» здригався, наче під ударами бурі, — очевидно, він потрапив у гущу великих хмар. Розряди створювали навколо нього світне коло, схоже на північне сяйво. Падаючі дощові краплі розсипались у ньому сяючим потоком.

— Ти тут, Мачку? А я тебе шукав усюди, — сказав Горний, заходячи до кают-компанії.

Мак протирав очі, — він не хотів вірити, що так довго опав. А татко зовсім по-хлоп'ячому схопив його на оберемок, підкинув угору, як маленького, і міцно поцілував.

— Чудовий дощ! — сказав він. — Розумієш? Він ітиме ще багато годин. Тепер посуха нам не страшна!

Радість охопила і Мака. Як зовсім маленький, він у бурхливому захваті перекинувся на канапці догори ногами. Муха загавкала і весело покотилася за ним, пирхаючи, виявляючи свою радість.

— А тепер, — сказав Горний тоном школяра, що склав іспит, — я дуже хочу їсти. Я, правду кажучи, забув повечеряти.

Сміючись, Мак повів тата до кухні, щоб знайти йому щось попоїсти. Станція шуміла радісним святом дощу. Катруся зустріла пічних гостей урочисто і радісно, в новому вбранні. Вона теж не спала.

Спав як убитий тільки Ролінський, заколисаний дітьми, минулими тривогами, бромом з валер'янкою. Він не чув дощу.

Але давно відчула його Марго, що спала в кріслі. Вона прокинулася і з цікавістю поглянула на вікно. Звідти віяло прохолодою, долинав шум дощу, там мерехтіли блискавки. Схвильована, вона плигнула на ліжко до свого хазяїна, але той міцно спав.

Раптом Марго відчула приємний запах, що йшов від професорового столика. Пахло принадною для всіх котів валер'янкою. Марго злізла на столик і почала вигризати з пляшечки пробку. Пляшечка полетіла на підлогу і розбилась, запахло валер'янкою. Кицька кинулась додолу, лизнула краплі. Її зразу ж опанував п'яно-блаженний настрій. Вона замуркотіла, потяглась і почала гратися своїм хвостом.

Гра ставала дедалі жвавішою. Марго плигнула на столик і звалила професорову шухлядку. Звідти полетіли папери і професорова шпилька у вигляді павука. Кицька кинулась ловити блискучу іграшку, що покотилася до дверей.

Раптом Марго почула Муху, наїжилася і боязко підстрибнула вгору. Марго плигнула на плюшову стінку, зачепивши ненароком кнопку, що автоматично відчиняла двері. Двері подалися, і утворилася невеличка щілина, — в неї просунувся ніс Мухи. Відразу ж на собаку посипалися ляпаси Марго. Заскавучавши, Муха хотіла ухопити кицьку за хвіст. Та Марго вже побігла в глиб кімнати, і розлютованій Мусі лишився не хвіст супротивника, а тільки його іграшка — павук.

— Що ти несеш, Мушко? — перепинив її Мак, що саме повертався з татком з кухні.

Муха махнула хвостиком і покірно випустила з рота вкрадену іграшку.

— Професорів павук! — сказав Мак, беручи шпильку.

— Павук?.. — перепитав Горний.

Він із зацікавленням узяв Гюго в руки.

— Стривай! — сказав він, щось пригадавши. — Я дам Грицькові його дослідити. Це мені, мабуть, з'ясує дещо не зовсім зрозуміле у поведінці Ролінського-невидимки.

— Як? — вигукнув Мак. — Так це таки він? І ти ще посилав нас з Галинкою його доглядати?..

— Ти чудачок, Маку, — усміхнувся Горний. — Наші прилади чудові і цінні. Але голова професора Ролінського теж чудовий і, головне, неповторний механізм. Вона вигадає ще не одну невидимку, яка нам буде не шкодити, а допомагати. І я знаю, що ця голова буде наша!

ПІД ЧАС ДОЩУ

Ролінський прокинувся, коли надворі вже розвиднілося. Світло було слабе і тьмяне: хмари закривали все небо.

Ролінський подивився навколо здивованими очима — на розкладені речі, на чемодан, на двері, відчинені п'яненькою Марго. Спочатку він не розумів — ранок це чи вечір. Але чемодан швидко нагадав йому про його невеселі наміри покинути станцію. Він скочив з ліжка і стурбовано кинувся до дверей. Адже хтось міг заглянути в його шафу, в його секрети! Ролінський завжди боявся відчинених дверей. Він зачинив двері і здивовано зупинився біля вікна, шум за ним здався йому підозрілим. Вітер, а може… дощ?

Ролінський припав до вікна. Сумніву не було, це був чудовий дощ, він вперто стукав у вікно, лився веселими потоками, омиваючи зверху кулю дирижабля, його місток, виспівуючи веселим дзюркотінням з усіх боків. І навіть гуркіт «Переможця» не міг заглушити чудову пісню дощу.

Професор просто завмер від захвату. Широка радісна усмішка осяяла це завжди засмучене обличчя, зробила його відразу симпатичним, привітним.

— Зробили-таки дощ, чортові хлоп'ята!

Він знав: тепер повітряні маси двох антициклонів, схрещування яких повинно було утворити страшний суховій, зустрівши штучно створену пологу зону, змінять свій напрям і не принесуть страшної посухи. Станція перемогла!.. І серце старого вченого не могло не забитись від радості.

У двері постукали. Ролінський заметушився, відчинив. До нього увійшов веселий, урочистий Горний.

— Ну, як ви спали?.. — весело спитав він, зручно влаштовуючись у кріслі. — Це ж не звичайний бром, а чудесні ліки! Признаюсь, я хотів пас збудити, коли ми почали осадження хмар. Але вирішив, що вам потрібен спокій. Ми ще з вами робитимемо багато таких прекрасних дощів!

— Але ж, — відповів ніяково професор, — ви ж знаєте… я ж вам подав отого папірця…

Борис Олександрович вийняв з кишені заяву професора, покрутив її в руках, потім спокійно зім'яв і кинув додолу на превелике задоволення Марго. Вона кинулась ловити цю іграшку, підкидані її вгору.

— Хороша. чабанка для вашої кицьки, — сказав Горний, стежачи за рухами Марго. — Наші тварини дуже кмітливі на вигадки розваг. От сьогодні, наприклад, наша Муха стягла у вас оцю шпильку.

Він вийняв шпильку-павука і поклав її Ролінському на столик. Той схопив її, збентежений, хотів щось відповісти і не зважувався. Та Горний допоміг йому…

— Так, — сказав він, — безневинні павучки бувають неприємними істотами, коли вони залазять у наші прилади і, сплітаючи на стрілочках своє павутиння, інколи зривають дощ.

— Так, — повторив немов через силу професор, — вони інколи зривають дощ.

Він глибоко зітхнув і раптом рішуче звернувся до Горного.

— Ви… ви хочете зараз вислухати все?..

— Я тому і прийшов, — сказав Горний. — Я певен, що ви хотіли зробити це ще вчора. Ось я і вирішив допомогти вам. Моя година до ваших послуг.

Ролінський зняв окуляри, зовсім одкриваючи перед Горним свої очі. Коли б він міг відкрити йому і своє наболіле серце!.. Він сів навпроти Горного і почав свою сповідь.

— Ви знаєте, скільки років я віддав вивченню дощу. Проблема штучного дощування стала метою мого життя. Малесенькі дощові крапельки відкрили мені чудові невідомі світи. Я не спав ночі, відчуваючи наперед за десятки років ту радість, яка охопить людей нашої прекрасної країни, коли вони оволодіють дощем. Чудовими були ті ночі, коли я і моя люба дружина, обоє молоді і радісні, просиджували у малесенькій гірській лабораторії, повні запалу і надій, Я почав досліджувати дощові краплі слідом за професором Аганіним і, як ви знаєте, дечого досяг.

— О, — сказав Горний, — не дечого, а великих успіхів! Ваша цінна теорія про хімічні оксиди в дощових краплях і про їхній заряд допомогла мені потім винайти мій дощовит і дози моїх електричних впливів. Без неї я б ніколи не створив цієї станції!

— Так, це був найкращий час мого життя, — зітхнув Ролінський, — і я був не такий. Потім стало… не так. Зовсім не так.

Він помовчав трохи, знову зітхнув і продовжував:

— Я був сповнений сили і бадьорості, коли одного дня сталося тс страшне. Ви думаєте, втрата моїх пальців? То дрібничка. Те я пережив зовсім непомітно. Ні, це була та сама… куляста блискавка, що забрала в мене дружину і мого друга й помічника.

В той час я захопився кулястою блискавкою. Я об'їздив всі метеорологічні пункти, збираючи дані про це страшне і цікаве явище. Але я не міг цілком збагнути таємниці цієї блискавки. У мене були тільки деякі гіпотези, наприклад, про те, що куляста блискавка утворюється внаслідок розпаду атомного ядра азоту і ще деяких газів, які виділяють при цьому колосальну енергію. Я почав в той час працювати над створенням штучної блискавки. Ви пам'ятаєте мій «факел», який на той час був певним досягненням? Про нього багато писали.

Але він у мене ще не відривався, як куляста блискавка. — Тоді я вирішив створити зверху над цим «факелом» додаткове поле напруження і приступив до нового досліду.

Все було виміряно. Все було передбачено. Моя куляста блискавка мусила пролетіти певну відстань і безпечно розрядитись у відведений у землю шпиль. Але…

Ролінський зупинився. Хоч минуло багато років, але йому й досі важко було згадувати про це.

— Сталося не так. Куля моєї блискавки вибухнула передчасно. Розірвавшись, вона вбила мою дружину і мого друга. Я ж відбувся лише втратою свідомості.

Треба знати, чим була для мене моя дружина, як любо ми жили й працювали з нею багато років. І я став винуватцем її смерті! Я посивів за одну ніч, став злим, відлюдним, старим. У мене почала труситись голова, руки. Я всюди. звертав на себе увагу своїм жахливим виглядом. Тоді я почав зовсім ховатися від людського ока.

Моє горе позначилось і на моїх дослідах з дощем. Я став дивитися на наукову працю по-іншому. Невдача з блискавкою прибила мене. Я втратив половину віри в могутність людського мозку. Я почав думати, що штучний дощ — справа зовсім не близького майбутнього. Зневір'я в себе я переніс на всіх науковців. Саме тоді я почав писати, що пролитись нашому дощу зарано, що потрібні ще десятки років лабораторної праці, і став звати наївними фантастами тих учених (в тому числі і вас), хто одночасно з лабораторними дослідами почав провадити і польові.

Я закопався в своєму інституті, як кріт. Старий Мустафа і кілька моїх помічників — це всі, з ким я мав справу. Я став ще відлюднішим. Захоплення проблемою дощу набуло в мене хворобливого відтінку. Одне слово, я став ховати свою роботу від усіх, навіть від учених. Мені здавалось, що вони, скороспіло мріючи про дощ, вкрадуть мої досягнення, знівечать їх невдалими дослідами. Хтось написав з приводу цього обурену статтю, порівнюючи мене з Кощієм Безсмертним, що ховає свої скарби. Це мене образило і ще більше замкнуло в собі. Тоді приїздили до мене і ви, але вас я теж не впустив.

А життя йшло вперед. Інші інститути дощу теж провадили свої досліди. Цікавість ученого інколи охоплювала мене, мені хотілось поглянути на їх роботу. Але моє самолюбство і відлюдність заважали мені прийти до них і подивитись.

Ролінський замовк, він одкрив портсигар, щоб запалити. Але там уже не було жодної цигарки. Горний гостинно простяг йому свої. Ролінський затягнувся. Клуби голубого диму сховали на мить його обличчя.

— І от тоді якось за книжкою Уелса мені прийшла думка про невидимку!

Бути невидимим. Пройти зовсім непомітно в усі наукові лабораторії, слухати і бачити всі наукові секрети, коли тільки забажається, не ущемлюючи свого самолюбства… Дізнаватися про нові досягнення моєї улюбленої науки про дощування без того, щоб хтось сказав: «Це старий Ролінський, він не може сам розв'язати проблеми штучного дощу і прийшов до нас повчитися!..» Хіба це було не привабливо?..

ОПОВІДАННЯ НЕВИДИМКИ

— Про це, тільки про це я мріяв, безсонними ночами читаючи «Невидимку» Уелса. Пам'ятаєте, там один чудак винайшов засіб стати невидимим, щоб завоювати собі в капіталістичному світі становище, гроші, сите життя?.. Для мене це смішно. Адже я, радянський учений, маю все, до чого прагне культурна людина… Мене цікавили інші скарби, скарби улюбленої науки!..

— А хіба, Миколо Івановичу, — м'яко урвав оповідання Ролінського Горний, — ці скарби не були вам відкриті? Хіба я, наприклад, не поділився б своїм досвідом з професором Ролінський, коли б він прийшов до мене?..

— Звичайно, ви б поділились, але я не міг… Зрозумійте, хороший, що я не міг. Я не хотів давати вам свої знання — як же я міг прийти по ваші? Не забувайте, що я приніс на своїй шкірі ще багато плям із старого світу… І на моїй вдачі, на моїх звичках, ой, як довго ще були залишки від цих плямок. Одне слово, я міг приходити до вас тільки невидимкою.

Якось, перевіряючи вплив мого дощу на живих тваринах (я боявся під час дослідів пошкодити населенню), я випадково зробив майже прозорою маленьку жабку…

На дозвіллі я зайнявся цією справою і зовсім легко знайшов засіб знебарвлювати тіло на кілька годин.

Усе те, що визначив Невидимка Уелса, виявилося цілком правильним… А саме те, що всі частинки людини, за винятком червоних кров'яних тілець і темних пігментів волосся, складаються з безколірних тканин. Невидимка винайшов речовину, що знебарвлювала тіло, але самий процес перетворення на невидимку супроводився фізичними стражданнями. Мій же невидит був навіть приємним… Під час хімічної дії він виділяв легкий газ, який, заповнюючи усі клітини мого тіла, замутнював кров і лімфу… Клітинки ставали білими, а потім зовсім прозорими. Це було навіть приємно. Коли маска, просякнута рідким невидитом, охоплювала мою голову, здавалось, що все тіло поринає в приємну ванну і стає значно легшим, майже невагомим. Саме тому кроки невидимки такі легкі. Неприємно було тільки спочатку бачити своє прозоре, як у медузи, тіло… Дивне, анемічне…

Але бути прозорим ще не значить бути невидимим. І я став працювати в цьому напрямку далі. Яке тіло може бути невидимим? Те, яке не заломлює, не вбирає і не відбиває світла. Скляна, прозора скринька не вбирала б багато світла, і її загальна поверхня відбивала б його також небагато. Проте в окремих місцях її, наприклад у гострих кутах, де перехрещуються площини, світло і заломлюється, і відбивається інтенсивніше. Отже, треба було звести до мінімуму кількість площин мого прозорого тіла.

Тоді мені пощастило виготовити невидимий плащ — вбрання з особливої пористої тканини, яка в особливій камері піддавалась певний час впливові газоподібного невидиту. Плащ цей немов згладжував усі площинки прозорого тіла, робив його майже круглим, обтічної форми.

Коротко кажучи, я всякими засобами намагався знизити коефіцієнт заломлення світла у моєму тілі, довести його до нуля — до коефіцієнта повітря… Я виявив, що прозоре тіло, вміщене в середовище з ще нижчим коефіцієнтом заломлення, губить свою видимість ще більше… Прозоре тіло в ще більш прозорому обтічному плащі ставало зовсім невидимим у повітрі, як скляна пластинка у воді.

Тільки багато мороки завдавали мені очі. Еге ж, очі, бо Уелс зовсім забув про цей оптичний апарат, що обов'язково мусить відбивати всяке світло і давати на своїй пластинці-сітківці відображення навколишніх речей. Невидимка Уелса, певно, був сліпий!

Після довгих шукань я знайшов вихід. Я впорскував в очі особливу рідину, що зберігала їх від впливу невидиту. Від цього сітківка, навіть її найчутливіша жовтого кольору частина проти зіниці, мала нормальний вигляд. Це було не так страшно: кришталик і так прозорий, а рогівки у мене якраз сіро-жовтого, блідого кольору. Одне слово, частини очей, які я лишав видимими, не були дуже помітні, якщо до них не дуже придивлятися. Але ж жваві зіниці блищали, як чорненькі мушки. Треба було і маскуватись під мух. А що як кому заманеться впіймати ці мушки? Це мене іноді дуже турбувало.

Щоб не рискувати, я спочатку не робив у плащі вирізу для очей. І вони були непомітними. Але бачив я тоді значно гірше. Пізніше я зробив так, що коли близько не було небезпеки, проти очей у плащі розсувались дірочки. Тоді я й бачив нормально.

Отак я досяг достатньої невидимості… Тільки в дуже яскравому освітленні людина з дуже гострим зором могла б розгледіти легкі обриси мого тіла, схожого на лантух… Адже ці лінії тремтіли, розпливались, немов коливались: текло повітря… Та ще, певно, мене міг би побачити кіт, гострий зір якого вловлює мінімальну кількість світла!.

— І «розвідник» мого сина теж побачив вас, — вставив, мило всміхаючись, Горний і простяг професорові якийсь знімок.

— Як?.. — скрикнув здивований старий. Він схопив знімок. На ньому розпливчасто вимальовувалась сфотографована Маком дивна постать професора у невидимому плащі.

— Штучні очі! — з захватом промовив Ролінський. — Мені і на думку не спадало, що мене можна побачити штучними очима! Ваш Мак — незвичайний хлопчик, він справжній син ваш і своєї чудесної батьківщини…

Професор помовчав трошки і продовжував далі:

— Але ще задовго до того, як ви мене побачили, я робив несподівані візити до всіх лабораторій дощу.

Я був якось і у вас, ще до вашого виїзду в Ашхабад.

— Це було 1 червня 1941 року? — несподівано запитав Горний.

— Так… Здається, це було тоді… Але звідки ви це знаєте? — знову здивувався Ролінський.

— Я це знаю тепер! — відповів Горний. — Того дня трапилася незрозуміла історія — у мене зникли заряди з електродів лабораторних приладів. Ваш невидит зіпсував мені ізоляційні частини.

— Можливо, — сказав професор, — можливо. Але я цього не знав. Слово честі, я цього не знав! Я робив досліди з невидитом в особливому кабінеті, і про такі його властивості не знав. Але ж тоді я вам не нашкодив, бо рідко бував у вас… Я не зловживав своєю невидимкою. Я тільки раз зробив огляд дощових дослідних інститутів і… заспокоївся. Тоді ви ще не встигли перегнати мене, і я, гордий своїми знаннями, засів у горах.

Так минали роки. Я не казатиму про той розпач, який охопив мене, коли я дізнався, що ви розв'язали дощову проблему й інститути дощування в зв'язку з цим були закриті. Я не хотів вірити в те, що ви так швидко оволоділи цією великою таємницею — таємницею керування погодою. Я гадав, що ви просто скороспілий експериментатор і всі ваші успіхи зникнуть у перші ж години практичної роботи… Я уявляв цю справу так: буде багато шуму і… кілька крапель дощу. Я забув, що ви — комуніст!

З таким настроєм я й приїхав до вас. Я не повірив ані вашому велетню генератору, ані вашому дощовиту, хоч здивувався вашій високій техніці. Я вважав, що моє рентгенівське проміння і мій дощій кращі. І тоді я зробив великий злочин… Я свідомо зірвав вам перший дощ.

Ролінський поправив нервовим рухом окуляри і зробив кілька кроків до вікна. Там, крізь запону дощу, просвічували яскраво-зелені плями ланів і крапки-будівлі. «Переможець» приземлявся.

— Я розрахував правильно: загибель ваших методів несе воскресіння моїх. А свої я вважав незрівнянно кращими. Тому треба було запобігти вашому найменшому успіху. Ви не повинні були пролити ані краплі дощу. І я свідомо наплутав вам зведення! А щоб на всякий випадок зняти з себе підозру, я населив прилади тими маленькими павучками.

А потім прийшли сумніви! О, які сумніви! Це коли я побачив, що всіх вас ні на мить не охоплює зневіра в правильності своїх методів. Рая кинула мені в очі докір, що помиляюсь я… І я, обернувшись на невидимку, пішов вночі досконало вивчати ваші прилади і тільки тоді зрозумів усю глибину їх конструкції… Тоді я випадково зробив вашу Дженні прозорою, бо вона підлізла під маску… Злякавшись за свій секрет, я видер її з рук Мака і заховав у себе.

Але коли ви почали працювати над хімічним впливом, я знову вам не повірив… Мені хотілося довести вам, що мій дощій впливає краще. І коли ви не дозволили мені його випробувати, я у вигляді невидимки зробив це без дозволу. Я вирішив, що мої бомби з дощієм прогримлять на весь світ!.. А вони виявилися нікчемними і… несподівано шкідливими. Ви доручили мені з'ясувати причину появи кулястої блискавки і стабілізації хмар над південним районом… Причиною були мої експерименти, мій дощій, який вибухнув у хмарах.

Це було дуже тяжко. Я відчув, що опинився в ролі справжнього шкідника… Я, який все життя боровся за радянський дощ, тепер все більше відкривав шляхи для посухи вже проти своєї волі. Мені було невимовно тяжко. І тут іще виявилось, що коли звичайне електричне світло потрапляє на площинки, просякнуті невидитом, там виникає якесь невідоме невидиме проміння. А ваша собачка, ганяючись за мною в електричці, коли я скидав з горища бомбу, відірвала кусок мого плаща!

Я розгубився зовсім. Я злякався, що цей невидимий кусок плаща, валяючись десь в електричці, зіпсує ваш прекрасний генератор. Адже це проміння робило ізоліт добрим провідником електрики! А під час дії генератора через зіпсовану ізоляцію вся станція могла б загинути!..

А чи легко знайти невидиму ганчірку? Я «усипив тоді Раю кількома порошками східного дурману. Проте ваша дітвора полювала на мене, вважаючи мене за шкідника. Мені заважало це мале білоголове дівча, коли я прибіг з віником, щоб, підмітаючи, натрапити на загублену річ. А ще перед тим я так розгубився, що сколов плащ шпиль-кою-павуком, бо Марго відірвала зав'язку; цього павука було дуже видно!..

— Грицько досліджував молекули вашого невидиту, які залишились на шпильці. Це надзвичайно цікава речовина, — сказав Горний.

Він підвівся, розправив плечі і повернувся до вікна.

Корабель приземлився на місце стоянки, вікно розчинилось, і дощова свіжість, запашне повітря мокрих ланів увірвалися в кімнату.

І раптом величезні букети квітів, цілий дощ квітів, мокрих і пахучих, посипався до ніг Горного, і радісні вигуки долинули крізь шум дощу. Це колгоспна молодь, мокра, радісна, прийшла вітати творців дощу.

ПОВЕРНЕННЯ ДЖЕННІ

Тільки по обіді другого дня почав ущухати дощ.

Розкішна райдуга різноколірним паском підперезала небо. Чудові доріжки всіх кольорів спектра прослались по небу… Це біле сонячне світло, проходячи крізь мільйони малесеньких прозорих призм — круглих водяних крапель, розкладалось на свої складові частини… Фіолетове, синє, блакитне, зелене, жовте, оранжеве і червоне проміння — вся кольорова гама милувала зір.

У парку радісним хором заспівали пташки. Вони теж відчували радість після чудового дощу. Вони співали про золоті зерна, якими тепер пишно наллються зелені колоски, про соковиті свіжі трави, про достиглі плоди на деревах.

Жвавий молодий чиж струсив з крилець дрібні крапельки і зухвало злетів на підвіконня «Переможця». Він зацікавлено заглянув у блакитні хороми і раптом завмер, здивовано схиливши голівку. Звідти лунала дивна музика.

Це грав на сонарі владар дощів — Борис Олександрович Горний. І чудовий інструмент, покірний вправним пальцям і прекрасному мужньому серцю, дзвенів піснею перемоги.

Сонячний промінь уже прослизнув у кімнату, бризнув усмішкою в рожеві уста Раї, яка, закохано дивлячись на Горного, слухала його музику…

О, як хороше жити, — говорили радісні звуки, — як хороше жити серед прекрасних людей і прекрасних машин. І битись з стихією у небесних просторах і перемагати її… І проливати над колгоспними ланами діамантові дощі!..

О, як хороше, як хороше жити і творити!..

Десь продзвенів дитячий сміх, то сміялися Мак і Галинка. Сміх вплівся в пісню музичною фразою і відбився в блискучих очах Горного…

— Можна?

Хтось несміливо прошепотів це слово і, тихо увійшовши до кабінету, сів біля Раї. Це був Ролінський. Голова його вже не була пов'язана рушником. Кроки були спокійні, обличчя гладенько поголене, а на костюмі не було жодної порошинки — одне слово, він теж був святковий.

— Ну, як мої нові ліки? Добре?.. — запитала в нього Рая.

— Дякую, дуже добре. Мені здається, ніби я скинув з плечей років десять! — прошепотів у відповідь професор. Він влаштувався зручніше і поринув у музику.

Пісня перейшла у марш, продзвеніла на весь корабель і замовкла.

— Борисе Олександровичу, вас запрошують сьогодні о восьмій годині на вечерю до Кремля!.. — сказав Толя, заходячи до кабінету.

— А з колгоспу «Південь» запрошують нас усіх на танцювальну вечірку, — додав Ясь.

Вони обидва, одягнені в літні білосніжні костюми з значками «Переможця», ладні були хоч зараз танцювати — стрункі, молоді, веселі.

— О, то я ще встигну й на вечірку, — сказав Горний. — Думаєте, як у мене сивий чуб, то я не танцюватиму?! Я ще встигну повернутися до відльоту в Москву.

— То ходімте, ми покажемо вам зараз новий танок літа!.. — крикнули хлопці і, підхопивши Горного, потягли його з кімнати.

— Стривайте, — закричав, одбиваючись, Горний, — у мене ще є справа, я прийду потім! Можете забрати замість мене Раю!..

Хлопці вмить схопили за руки Раю і витягли її так хутко, що вона не встигла й слова сказати.

— Ну, — сказав Борис Олександрович Ролінському, — так поїдемо зі мною?

— Так, — тихо відповів професор, — я полечу з вами і залишуся в Москві, щоб… завтра вчасно зробити в Бюро погоди обіцяний звіт про кулясту блискавку, а потім… — Усмішка освітила його обличчя, і воно враз зовсім помолоділо. — Коли мені буде можна… Коли мені вибачать усе… Я… я хотів би лишитися з вами… Я хоті в би попрацювати на вашій чудовій станції і віддати нам усі мої знання і… навіть мою невидимку… Може, такі невидимки будуть потрібні країні, що перемагає хмари!..

— Аякже, безумовно, — радісно відповів Горний, простягаючи Ролінському обидві руки. — Ми винайдемо з вами ще силу цікавих речей! Ми з вами розтопимо навіть Північний полюс.

— Справді, — мрійно сказав старий. — Ми з вами зробимо ще й невидимий літак. І хай тільки хтось зазіхне. на наших «Переможців» — він одержить по заслузі!..

Двері з шумом відчинилися, і в кабінет сміючись вскочили Мак і Галинка. Галинка схопила Роліпського за рукав, і стала його кудись тягти, приказуючи:

— Ой Миколо Івановичу, дідусю, ідіть сюди, ми вам щось покажемо, таке цікаве!

Вони потягли Ролінського і Горного до трапа «Переможця», таємниче наказуючи іти тихо-тихесенько.

Тоді перед ними відкрилась сентиментальна картина.

На сонячних сходах лежала біла Марго, розпустивши свій чудовий хвіст. А біля неї, притулившись до її білої шерсті, солодко дрімала чорненька Муха. Вороги нарешті як слід познайомились і… помирились.

Усі весело сміялися. Тоді Мак і Галинка пригадали, чого вони йшли до Горного.

— Можна, — запитала Горного Галинка, — тепер Мак піде до мене? Сьогодні дідусь повернеться з лікарні і у нас буде свято!

Горний дозволив, і Мак з Галинкою вирушили через парк до «Піпдмн».

У парку було мокро, на доріжках стояли калюжі. Галинка зняла свої черевики і побрела в теплій воді. Мак із солідарності зробив те саме, і так вони йшли з брудними ногами, весело співаючи, аж до колгоспу.

Сонце проникало крізь мереживо листя, і крапельки сяяли перлами. Лісовий дзвіночок схилився обважнілий до землі. А в повітрі не було жодної порошинки. Всі рослини і комахи ніби оновились, напившись вологи і такого чудесного повітря.

На рівних квадратах ланів, за парком, наче маківки, заясніли капелюшки й кепі колгоспників. Всі, і старі й малі, ішли привітати воскреслі від дощу лани. А деякі летіли на орнітостатах, як легкі метелики.

Мака й Галинку зустріли діти, теж босоніж, але святково вбрані. Вони мало не задушили Мака в обіймах і повели героїв дня під своєю вартою до діда.

Він був уже вдома, трохи змарнілий, але дужий. Тільки ліва рука його ще була забинтована. Дід сидів на веранді, оточений цілою юрбою дітей, і грав їм щось на своїй флейті. Ах, як радісно грав дідусь!.. Ну, просто не можна було втриматись! І ноги Мака й Галинки самі затанцювали, і діти пішли до діда у радісному танку.

Раптом Галинка пронизливо закричала:

— Дженні, Дженні! Повернулася Дженні!..

Справді, на доріжці спокійно сиділа Дженні. Блукаючи ланами, вона почула дідову флейту і приповзла на її звуки. Черепаха мала звичайний вигляд, але одна лапа її так і лишилась прозорою, як скло. Галинка потягла її до діда і сміючись кинулась його обнімати.

— Еге, — сказав дід. — Повернулись обидві втікачки.

Він поплескав зав'язаною рукою Мака по плечу.

— Ну, діти, — посміхнувся він, — вітаю вас з дощем! А зараз ідіть мерщій мити ваші замурзані лапки.

Сміючись, Мак і Галинка побігли під ринву мити ноги. Коли це на вулиці перед будинком щось зашуміло, і блакитний літачок стрілою спустився перед будиночком.

— Добридень! — сказав Горінні, виходячи з «Голуба» разом з Ролінським. Ми таки не витримали і заїхали хоч на хвилинку.

— Ви грали? — запитав професор, оглядаючи веселий гурт. — Я б не від того, щоб з Галинкою потанцювати.

— Охоче, — закричала Галинка. — Тільки поверніть Дженні останню лапу!

Харків, 1935.