Замкнене коло

Юрко легко зістрибнув з високих східців потяга. Відчувши під ногами рідну землю, щасливо всміхнувся. Ось вона, рідна земля його міста! Нарешті! Стільки часу, доки служив у славному війську, він мріяв про цю мить. Йому здавалося все привітним: і обшарпане роками стареньке приміщення вокзалу, і заклопотані люди з великими валізами, і продавчиня пиріжків, і навіть безхатченко-пес, який заметляв хвостом, глянувши у бік Юрка.

– Зараз, зараз, собацюго, – Юрко потріпав загривок пса, – я тобі щось дам.

– Він не такий вже й голодний, як ви думаєте, – промовила лінивим голосом продавчиня пиріжків.

– Він теж має право на свято. Дайте мені три пиріжки з м’ясом.

– А яке сьогодні свято? – запитала жінка, подаючи ще гарячі пиріжки.

– Я віддав честь Батьківщині – відслужив у армії та повернувся додому! – весело сказав Юрко. Настрій у нього був пречудовий і він ладен був розцілувати чорний мокрий ніс пса, що миттю ковтнув пиріжки і з цікавістю зазирав хлопцеві у вічі.

– Яка там Батьківщина? – жінка махнула рукою. – Розкрадено все, що можна, все розвалено, все сплюндровано. Чи я коли могла навіть думку допустити, що, маючи дві вищі освіти, буду торгувати смердючими пиріжками на вокзалі?

– Україна не винна, що в неї такі правителі. Так чи ні, мій друже? – Юрко звернувся до пса. Той ще швидше заметляв хвостом. – Ходімо, я тебе морозивом почастую.

– Вітаю зі щасливим поверненням! – крикнула навздогін хлопцеві жінка й знову монотонно, завченим голосом завела: – Пиріжки! Гарячі, свіженькі пиріжки!

Нагодувавши песика, Юрко в останню мить заскочив до маршрутки і вже за півгодини був удома в обіймах рідних. Коли мати з бабунею під час зустрічі вилили зайві сльози та перестали голосити: «Який ти став худенький!», – батько міцно потис синові руку.

– Не худий, а справжній чоловік, уже не хлопчисько, – зауважив він.

За мить стіл ломився від страв. Здавалося, що мати наготувала стільки, що вистачить нагодувати цілу роту. Випили з батьком, як годиться, по чарчині, жінки скуштували домашнього виноградного вина, і почалися звичайні розмови про знайомих. Виявилося, що Юркові нема кого з друзів запросити в гості. Хто ще був у армії, дехто виїхав з міста на навчання, хтось подався на заробітки за кордон.

– Жаль, що немає зараз Мишка, мого найкращого друга з дитинства, – зітхнув Юрко. – Ото б ми з ним загуляли!

– Йому залишилося служити ще чотири місяці, – уточнив батько.

– Знаю, тато, знаю. Ми з ним частенько теревенили по телефону. До речі, як там тьотя Мирослава? Мишко казав, що вона в лікарні, а що з нею, так достеменно і не розповів.

– Синку, – батько зітхнув, запалив цигарку, – погані справи у Мирослави.

– Вона тяжко хвора? – стривожено запитав Юрко.

– Як сказати… Якщо у лікарні, то дійсно хвора. У божевільні вона. Я телефонував Андрієві, бо ми хотіли її навідати, але він нам порадив поки не ходити.

– Але чому?! Якщо людина хвора душею, то треба якось підтримати її морально. Я не буду просити на це дозвіл у дядька Андрія. Ми виросли з їхнім сином як два брати. Я сьогодні ж навідаю тітку Мирославу!

– Тобі видніше, синку, – сказала мати. – Шкода її, така добра, душевна жінка.

…Юркові довелося чекати у фойє з півгодини, доки скінчиться «тиха година» в лікарні.

Потім він ще хвилин з десять умовляв лікаря дати дозвіл на побачення з Мирославою.

– Розумієте, лікарю, – намагався переконати Олексія Степановича хлопець, – тітка Мирослава мені ніби друга матір. Ми з її сином народилися в один день і в одній палаті. У моєї матері були пологи з ускладненнями і вона перші дні не могла мене годувати груддю. Тітка Мирослава стала мені молочною матір’ю. А коли ми з її сином зростали, то ходили в одну групу дитсадка. Спочатку ми опинилися в різних групах, але ненадовго. Ми такий лемент здійняли, що завідувачка дитсадка прибігла…

– Юначе, я вас розумію, але зараз хворій потрібен спокій і ще раз спокій.

– Лікарю, її побачення зі мною – це ніби побачення з сином. Чи воно їй зашкодить? – Юрко з надією поглянув у вічі лікареві.

– Не більше як півгодини.

– Дякую!

Мирослава була вкрай здивована, коли її медсестра провела в коридор для відвідувачів. Жінка навіть не уявляла, хто на неї міг чекати. Андрій забігав зранку перед роботою, Оксана прийде ввечері, а більше нікому. Яким же був її подив, коли до неї з букетом троянд підійшов юнак у військовій формі.

– Юра! Юрочко, невже це ти? – Мирослава обійняла хлопця. – Очам своїм не вірю! Який ти став… Подорослішав, змужнів, справжній чоловік!

– Мишко, сподіваюся, теж подорослішав. До речі, як він?

– Мишко? – Мирослава знітилася. Вона так була зайнята пошуками бабусі-примари, що вже тижнів зо два не телефонувала синові. – З ним усе добре. Розкажи мені, як служилося, тільки без брехні.

Юрко жваво розповідав про армійські будні, згадував кумедні моменти, намагаючись хоча б якось викликати у тітки Мирослави усмішку. Зовні вона здавалася цілком здоровою, хіба що всміхалася лише куточками уст та іноді роззиралася навколо себе, ніби шукала когось очима.

– Ой, мені вже пора, – схаменувся хлопець. – Лікар дав лише півгодини.

– Будеш телефонувати Мишкові, скажи, що у мене все добре, – попрохала Мирослава. – Напевно, я трішки перевтомилася в крамниці. Ось відпочину трохи, заспокоюсь, і все буде добре. Дякую, що не забув мене.

Мирослава пішла до палати у супроводі медсестри. Наостанок глипнула на Юрка, і він зустрівся з її поглядом. В очах жінки було стільки смутку, що хлопцеві защемило серце. Звичайно ж, вона не розповіла йому про свої проблеми, але що вони були у жінки, Юрко не сумнівався. Цього ж вечора він зателефонував Мишкові. Друг йому розповів, що у матері з’явилася причеплива думка про те, нібито її бабуся не померла й вона її бачила на власні очі. Юрко, як ніхто з рідних Мирослави, розумів її та пройнявся співчуттям. Він усвідомлював, що рано чи пізно сам стане пацієнтом цієї лікарні. «Якщо самотужки не впораюся зі своєю проблемою», – подумав хлопець.

Пізно ввечері Юрко зайшов до своєї кімнати. Бабуня поїхала в село, тож мати сама потурбувалася, застеливши йому ліжко. Приємно, до болю знайомо пахла свіжовипрана та випрасувана постіль. М’яке світло від бра робило кімнату ще охайнішою та більш затишною. Хлопець увімкнув комп’ютер. Звичайно ж, Інтернет не був підключений. Ніхто, крім нього, ним не користувався. Треба, не зволікаючи, завтра зранку під’єднатися до Всесвітньої мережі. Як зараз без Інтернету? Тим паче йому, Юркові. Хлопець лагідно торкнувся пальцями монітора, клацнув клавішами. Він відкрив шафу, дістав бінокль. Трохи вагаючись, вимкнув світло, тихенько прочинив двері на балкон. Його улюблений стілець стояв на звичному місці. «Цікаво, – подумав він, – чи цей стілець увесь час тут чекав на мене, чи завбачлива мати принесла сьогодні?» Хай би там як, Юрко зручно вмостився на стільці та завмер у чеканні. Скільки ж днів він з нетерпінням та внутрішнім хвилюванням мріяв про цю мить! Нарешті, нарешті він вдома! Нарешті сидить у цілковитій темряві, коли його ніхто не бачить, але він може побачити багато чого цікавого. Юрко відчув, як сильно стугонить у грудях серце від хвилювання та очікування. Ні, ще трішки, ще мить – і він буде вчиняти тортури над своїми бажаннями. Лише тоді він зможе відчути повною мірою солодку мить. Хлопець тремтливими руками кілька разів поспіль поривався піднести бінокль до очей, але знову їх опускав. Не зараз. Треба ще трішки себе помучити. Він не помічає, як міцно стискає бінокль, але чітко відчуває, як тепла, бентежна хвиля, схожа на оргазм, заливає всі клітинки його тіла, змушуючи тремтіти кожен м’яз. Можна, вже можна! Юрко підносить бінокль до очей так ніжно та обережно, як найбільш дорогоцінну річ. Напроти нього – багатоповерхівка. Деякі вікна темніють чорними дірами. Але більшість із них мерехтіли світлом від екранів телевізорів, а в багатьох ще світилося світло. Хлопець і далі себе катував. Найдужче його цікавило одне вікно на п’ятому поверсі, але він не поспішав туди дивитися.

Чим довше очікування – тим миліша зустріч. Юрко навів бінокль на другий поверх, туди, де жили двоє стареньких. Дідусь був у інвалідному візку. Кожного вечора його дружина вивозила на балкон, сама ставала позаду, клала йому на плечі свої руки. Хлопець трохи зачекав. У вікні кімнати горіло світло, але на балконі нікого не було. Незабаром вийшла старенька. Вона була сама. Жінка трохи постояла на звичному місці та пішла до кімнати. За дві хвилини вона вимкнула світло. Скоріше за все, її чоловік помер, і тепер вона, напившись на ніч снодійних пігулок, буде довго крутитися в ліжку, намагаючись заснути, бо з чоловіком померла її друга половинка. Поруч із ними живе подружжя середніх років. Зараз, як і колись, вони були на кухні. Скільки Юрко за ними спостерігав, вони завжди сварилися за вечерею. Сварка для них була, як хліб до борщу – не посварившись, вони ніколи не йшли з кухні. Після сварки жінка прибирала зі столу посуд і ставила його у раковину. В цей час чоловік ішов до спальні та вмикав торшер. Він лягав спати завжди в майці. Жінка заходила до спальні, лягала у ліжко поруч чоловіка. Він обіймав її, намагаючись поцілувати. Вона трохи опиралась, але коли він опинявся над нею, одразу вимикала світло. Юрко домислював, що вони займаються коханням так: він у незамінній майці, вона – у нічній сорочці, все поспіхом, аби не чіплявся. У цій нецікавій сім’ї Юрко ніколи не бачив дітей. Напевне, згори вирішили не посилати тій сірій родині дітей, щоб вони не успадкували таку саму сварливу вдачу своїх батьків. На четвертому поверсі в одному з вікон завжди довго світилося. Там за письмовим столом вечорами сиділа жінка, типова «синя панчоха». Скоріше за все, вона працювала або вчителем, або викладачем. Перед нею був стос книжок і зошитів. Вона сиділа над ними до півночі. Юрко ніколи не помічав, щоб ця жінка колись робила собі маски на обличчя чи фарбувала волосся. Та чи колись заглядала вона у люстерко? Здавалося, що окрім роботи її ніщо не цікавить. До неї не приходили подруги, а про чоловіків нема чого й говорити. Чи можна так жити? Життя таке цікаве, а вона його марнує роботою. Можливо, у неї було нещасливе кохання і вона розчарувалася в чоловіках? Якщо зробити їй гарну зачіску, зафарбувати сивину, стильно вдягти, примусити викинути геть старечі туфлі, а поставити на високі підбори, то вийде красуня. Невже їй ніхто не підкаже? Невже вона просидить за зошитами до самої пенсії, а потім буде плакати ночами у подушку та гадати, чому не склалося життя? Чому щастя пройшло повз неї? І чому не народила дитину для себе, щоб було кому їй на старості подати склянку води?

Юрко помітив, що в деяких квартирах змінилися хазяї. На шостому поверсі жив самотній чоловік. Зараз там оселився молодий хлопець. Може, він був ще студентом. Він сидів за комп’ютером, коли до нього завітав знайомий зі своєю подружкою. Вони принесли пластикову пляшку пива та велику тарань. Одразу ж комп’ютер залишився сам на сам, а весела компанія перебралася на кухню. Але не ці вікна цікавили Юрка.

З трепетом у душі він нарешті дібрався до заповітного п’ятого поверху. Щоб ще трохи себе подражнити, він зупинив свій погляд на вікнах кухні. Там не було світла. Це була добра прикмета. Якщо господиня не на кухні, то має бути вже в кімнаті. Юрко навів бінокль на заповітне вікно і відчув прикре розчарування – воно було темним. Невже білявка так рано лягла спати? Чи затрималася допізна на роботі? Раніше з нею такого ніколи не траплялося. Він ще довго вдивлявся в темні зіниці вікон. Марно. Її не було вдома. Розчарований, він ще з півгодини нишпорив очима по чужих вікнах. Коли його погляд знову зупинився на її вікнах, вони були такі самі темні та непривітні.

10

Після зустрічі з Юрком у Мирослави на душі потепліло. Здавалося, не Юрко, а сам Мишко приходив до неї в лікарню. Вона знову згадала, що довго не телефонувала синові. Як вона могла? Боялася, що син почне ставити зайві питання? Так, напевно, Андрій вже все йому розповів. Мирослава відчувала себе зрадницею. Ледь дочекавшись вечора, вона взяла мобільника в руки, підійшла до вікна. Дратувало те, що з коридору у віконце так часто зазирала медсестра, а сусідка по палаті то хропла, як кінь, то не спускала з неї очей і чіплялася зі своїми порадами. Не було місця, де можна б спокійно поспілкуватися з сином. Жінка зітхнула й натиснула клавішу виклику.

– Мамо, матусю, як ти, моя хороша? – Мишко не приховував радості та хвилювання. – Чому ти так довго мовчала? Я не міг тобі зателефонувати, бо не було грошей на рахунку, а тато сказав, що ти сама зі мною зв’яжешся.

– Синку, пробач мені, я… Я не знаю…

– Не треба виправдовуватися, мамо. Скажи мені, що з тобою сталося?

– Ти мене не зрозумієш, синку. Мене ніхто не хоче розуміти.

– Я намагатимуся тебе зрозуміти. Ми ж з тобою завжди розуміли одне одного з півслова.

– Я на власні очі бачила свою бабусю живою.

– Але це просто неможливо. Ти могла бачити схожу на неї жінку.

– Я не відкидаю такий варіант, мені треба було побачити її обличчя, а ніяк не вдавалося.

– Оце і вся проблема? За це тебе поклали до психлікарні?

– Майже за це. Я намагалася наздогнати її.

– В цьому нема нічого дивного.

– Я теж так думаю, але ніхто мені не вірить, що я могла її бачити, – зітхнула Мирослава. – Можливо, мені все здалося і я бачила примару? Ось підлікуюся трішки і її вже не буде.

– Дивна історія, – протяг Мишко задумливо.

– А я ось що думаю, синку, – Мирослава перейшла майже на шепіт. – У житті іноді трапляються неймовірні історії. Можливо, моя бабуся не померла?

– Ти ж сама бачила, як її ховали.

– А якщо то був плід моєї хворої уяви? Вона мене зараз шукає.

– Мамо, – підупалим голосом сказав Мишко, – звідки ти таке взяла?

– Вночі вона сидить на лавці під вікнами лікарні, – таємниче прошепотіла Мирослава.

– Матусю, моя рідненька, цього просто не може бути.

– Ось бачиш! – Мирослава була у відчаї. – Ти теж мені не віриш! Я ж казала, що ніхто не вірить мені, бо не хочуть мене зрозуміти! Навіть ти!

– Ти заспокойся, не хвилюйся, приймай ліки і не буде ніякої бабусі, – якомога спокійніше сказав Мишко.

– А я хочу, хочу, щоб вона була у моєму житті! – закричала Мирослава у слухавку. – Можливо, тобі з батьком і байдуже, але я хочу її бачити, хочу привести додому, розповісти про все, що пережила без неї! Я хочу показати їй свого сина! Я хочу посадити її на диван і подавати їй обід та вечерю! Я ніколи не дозволю їй працювати! Я покажу їй нашу крамницю!..

– Мамо, мамочко, до речі, як справи у крамниці? – запитав хлопець, щоб відвернути увагу матері від наболілого.

– У крамниці? – перепитала Мирослава, важко дихаючи. – Завтра прийде батько, я запитаю у нього.

– Ти не цікавишся справами? А як же твоя мрія купити мені квартиру?

– Я це пам’ятаю, сину, – зітхнула Мирослава. – Все у нас буде добре.

– Обіцяєш, мамо?

– Обіцяю. Все. Бувай, – сказала вона стомлено та відключилася.

Розмова з сином вкрай її схвилювала. Мишко теж їй не повірив. Зараз їй здавалося, що весь світ проти неї. Її ніхто не хоче зрозуміти. Ось і лікар попросив намалювати своє життя у вигляді різнокольорових смуг. Мирослава поклала перед собою папірець. Чи може ця чорна смуга життя в інтернаті передати те, як їй хотілося їсти? В той час їх годували добре. На полудень їм давали і цукерки, і вафлі, і яблука, але Мирослава ніколи цього не куштувала. Все відбирали ненажерливі Люда з Юлею. З нею охоче б поділилася Тетянка, але вона добровільно віддавала цим дівчатам більшу частину ласощів. Смак м’яса та риби Мирослава теж забула. Спочатку було нічого, бо дівчина не звикла розкошувати. Але потім, місяць за місяцем, вона почала відчувати страшенний голод. Особливо він докучав вечорами. Дівчина довго не могла заснути, бо щось тиснуло під серцем. У животі починало гуркотіти, як перед грозою, що наближалася. Здавалося, шлунок приріс до спини, і від цього було дуже боляче. Іноді в їдальні Мирославі хотілося зубами вчепитись у простягнуту до її тарелі руку Люди та гризонути її щосили. Але Мирославі бракувало мужності.

– Я все розповім нашій класній, – сказала одного разу Мирослава, маючи на увазі класного керівника Світлану Йосипівну.

– А ти спробуй! – Люда нахабнувато посміхнулася, запихаючи до рота варене яйце, яке щойно лежало на тарілці Мирослави.

– І спробую! Думаєш, побоюся?

– Ще й як побоїшся! – пригрозила їй кулаком Юля.

Коли всі поснули, а Мирослава все ще крутилася в ліжку, намагаючись утамувати напад голоду, заскрипіли сусідські ліжка. Мирослава побачила, як Люда з Юлею вдягли халати, взули капці та нишком кудись пішли. Цікавість узяла гору. Мирослава прослідувала за ними, але дівчата як крізь землю провалилися. Мирослава повернулася в ліжко і принишкла. Невдовзі подруги з’явилися. Вони почали щось чавкати. Мирослава потягла повітря носом – пахло чимось смачненьким, домашнім. Щоб не чути запаху, від якого у Мирослави кишківник заграв марш, вона натягла ковдру на голову. А вранці Валентина Іванівна з криками «Злодії!» підняла всіх на ноги.

– Хто з вас сьогодні вночі лазив до холодильника хлопців? – запитала вона, підперши товсті боки руками. – Я вас запитую, хто лазив у холодильник?

– Можливо, хтось із хлопців? Чому ми? – запитав чийсь несміливий голос.

– Тому що бачили, як виходив хтось у коричневому халаті.

– Майже у всіх одинакові халати.

– Тоді будемо шукати залишки розкоші, – сказала вихователька.

Вона змусила чергову дівчинку принести з туалету відро для сміття й висипати з нього все на підлогу.

– Дивно, – підняла вгору фарбовані брови Валентина Іванівна. – Тоді відчиняйте тумбочки та сідайте на свої ліжка. Тепер я сама шукатиму.

Коли черга дійшла до Мирослави, дівчина була спокійна. Вона знала, що у неї нічого не знайдуть, бо справжні злодії були біля неї.

– Ось! – урочисто промовила вихователька. – Я так і знала, що ця шклявотина не така вже й проста вівця, яку з себе вдає!

Мирослава з жахом в очах дивилася, як Валентина Іванівна дістала з її тумбочки зіжмакану газету та розгорнула її.

– Дивіться всі, щоб не говорили, буцімто я обмовляю невинну, – сказала вихователька, розгортаючи папір. Там були обгризені курячі кісточки. – Це все, що залишилося від копченої курки, яку лише вчора привезли Мирошниченку.

– Я… Це не я! – розпачливо скрикнула Мирослава. – Я не крала! Я знаю, я бачила, хто її з’їв!

– Я її з’їла, – в голосі Валентини Іванівни було стільки іронії, що дехто засміявся.

– Чесне слово, я її не крала! – у відчаї крикнула Мирослава, і з її очей бризнули сльози. – Це Люда з Юлею, я бачила на власні очі! Я вам клянуся!

– Ми?! – в один голос перепитали подруги. – Та ти ще й брехуха! Ти – пліткарка!

– Мені все зрозуміло, – підбила підсумок Валентина Іванівна. – Ти знаєш, що у нас не люблять злодійок?

– Я не крала, клянуся вам! – Мирослава почервоніла від такого приниження. Сумнівів не було, хто підкинув їй ті трикляті кістки.

– За цю крадіжку ти будеш чергувати по спальні два тижні, – винесла вирок вихователька. – До того ж на тебе чекає розмова з директором.

– Шклявотина – злодійка! – викрикнула Люда, коли вихователька зачинила за собою двері.

Розмова в кабінеті директора не принесла нічого нового у життя Мирослави. Директор не повірив їй, а втім, до принизливого прізвиська «вонючка» додалися ще два: «шклявотина» і «злодійка».

В інтернаті дівчатка по черзі допомагали на кухні мити посуд. У кінці робочого дня кухарі пригощали помічниць чимось смачненьким. Однак завжди, коли надходила черга Мирослави, на кухню замість неї йшла Люда. Мирославі було боляче до сліз, але не залишалося нічого, як зціпивши зуби мовчати. «Я мушу бути сильною, я повинна все витримати, щоб успішно закінчити навчання у школі», – наказувала вона собі. Навчання давалося їй легко, але Люда і тут їй намагалася нашкодити, хоча Мирослава завжди давала їй списувати. Одного разу Мирослава здала зошити з контрольною роботою з математики. Люда нишком узяла з учительського столу її зошит і зробила неправильні виправлення. Мирославі довелося після уроків писати ще одну контрольну роботу. «Треба все пережити, – втішала себе дівчина. – А коли я вийду звідси, то ніколи не буду згадувати ні Люду, ані Юлю. Якщо навіть колись випадково зустріну їх, то вдам ніби ніколи їх не знала. Ніколи не буду такою, як вони». Єдине, чого у Мирослави не могли відібрати «подруги», – її сни. У них вона бачила свою бабусю. Вона завжди була живою.

11

Юрко швидко зміг улаштуватися на роботу. З першої ж спроби його залюбки прийняли водієм «хлібовозки». Щоправда, мусив уставати о четвертій годині ранку, щоб завантажити хліб нічної випічки та розвезти по магазинах, кав’ярнях і їдальнях. Після обідньої перерви він знову завантажував машину та їхав на розвози. Проте були й плюси у його роботі. Він о пів на третю вже був вільний.

Якось Юрко розвантажував ятки з хлібом в одному з магазинів. Товар у нього приймала новенька продавчиня. Він зустрівся з її поглядом, і серце тривожно тріпонулось у грудях. У дівчини були напрочуд красиві сині очі. Юрко не міг відвести від них погляду. Хотілося дивитися в них, як у чисте весняне небо, а ще краще – купатися в ласкавих промінчиках, які з’являлися, коли дівчина осміхалася. Продавчиня знітилася від погляду незнайомого хлопця й опустила очі, сховавши їх під густими чорними віями.

– Новенька? – запитав Юрко.

– Так, – сказала вона. Її голос був тихий, але такий чистий, що хлопець не міг поїхати, не почувши його ще раз.

– І як тут? Подобається робота?

– Робота як робота, – знизала плечима дівчина.

– До речі, мене звуть Юрою. А вас?

– Світлана, – сказала дівчина й наважилася звести на хлопця погляд.

– Я теж нещодавно на роботу влаштувався, щойно повернувся зі служби в армії.

– Вітаю.

– Світлано! – крикнула друга продавчиня. – Досить ляси точити, йди працювати, вже черга людей зібралася.

– Мені час іти, – ніяково стенула плечима дівчина та всміхнулася.

– До якого часу ти… ви працюєте?

– До шостої вечора, і можна на ти.

– Я зустріну тебе.

– Як знаєш, – сказала вона, труснула головою та побігла до напарниці.

Ввечері Юрко зустрів Світлану. Було помітно, що дівчина втомлена, але не дає взнаки. Хлопець запросив її до найближчої кав’ярні. Вони замовили по філіжанці кави по-турецьки.

– Стомлюєшся на роботі? – запитав він дівчину.

– Трішки. Взагалі, я сільська, тому звична до всякої роботи.

– Так ти не місцева?

– Ні. Є таке село Тополі, воно за тридцять кілометрів.

– Ти десь навчаєшся?

– Після школи закінчила курси продавців, ото і все моє навчання, – в її словах був присмак суму. – А потім влаштувалася на роботу.

– Не хочеш вступити кудись на заочне відділення?

– Там теж платне навчання, а я… У мене поки що нема на це коштів.

Запала неприємна пауза.

– А хто у тебе залишився вдома? – запитав Юрко, продовжуючи знайомство.

– Мама й вітчим. Мама не працює, бо нема де, а вітчим не буде сплачувати за моє навчання. Та нічого, у мене ще все життя попереду. Головне, що я виїхала з села, – почала Світлана жваво, та потім знітилась і замовкла. В її синіх очах промайнув смуток. Юркові кортіло запитати, що змусило дівчину покинути домівку, але він стримався, боячись хоча б чимось образити цю милу, по-дитячому наївну дівчину.

– Світланко, а де ти живеш?

– Винаймаю житло. Проте воно таке дороге, що мені іноді на харчі не вистачає.

– Маленька зарплатня?

– Так. Але це поки що. Без досвіду не можна знайти роботу з гідною зарплатнею. Ще трішки попрацюю і знайду кращу роботу, дешевше житло. Ніхто нічого не принесе мені на голубій тарелі з золотим обідком. Мені треба самій влаштовувати своє життя.

– У тебе все буде добре, – бовкнув Юрко, бо чомусь ніяка більш розумна думка не зайшла до голови.

– Я знаю, – осміхнулася дівчина, і в її очах заграли веселі промінчики.

– У тебе така гарна усмішка, – зауважив хлопець.

– Скажеш таке, – дівчина зашарілася, знову ховаючи очі за пухнастими віями.

Вони ще довго сиділи за столиком і розмовляли. Юркові зі Світланою було так зручно, тепло й затишно, ніби вони були давні знайомі. Світлана була зовсім не схожою на розпещених міських дівчат. Місто ще не встигло накласти свій відбиток на цю просту сільську дівчину.

Юрко провів Світлану додому. Вона не запросила до себе в гості, а він не посмів нахабніти, боячись її сполохати, як дику пташку. Він йшов додому і все думав: чи Світлана і справді така гарна, чи то йому здалося, бо давно не було поруч дівчини? Хай там як, а вони домовилися зустрітися наступного вечора.

Коли всі полягали спати, Юрко дістав свого бінокля та нишком вийшов на балкон. Він ковзнув поглядом по знайомих вікнах. Майже те саме кожного вечора. Щоправда, «синя панчоха» захворіла. Вона часто пила чай на кухні, поправляла шалик на горлі, намагалася дивитися телевізор, але швидко його вимикала та бралася до книжки. «Цікаво, – міркував Юрко, – чи бачила ця дівчина-жінка хоча б один порнофільм? Напевно, що ні, бо це не відповідає її моралі». Бабуся знову виходила на балкон подихати перед сном свіжим повітрям. Але головним залишалося питання: де поділася білявка з п’ятого поверху? До цього часу кожного вечора її вікна зяяли темрявою. Юрко все ще плекав надію, що білявка у відпустці. Незабаром закінчиться літо – сезон відпусток, і вона знову з’явиться у вікні. Вона ніколи не запинатиме вікна на ніч фіранками. Можливо, вона знала, що він спостерігає за нею, приклавши до очей бінокль? «Швидше б скінчилося це літо», – подумав Юрко, тихенько заходячи до кімнати. Він дуже хотів бачити білявку у вікні. Йому це було потрібно, як повітря для дихання.

Невдоволеному хлопцеві не залишалося нічого, як лягти спати. Засинаючи, він бачив у своїй уяві чомусь не добру та покірну Світлану, а дівчину з вікна навпроти…

12

Мирославу знову відвели до кабінету лікаря. Вона довго спостерігала за граціозними золотими рибками з віялоподібними хвостиками. Чомусь у світі риб самці мають красивіший вигляд, більш насичене забарвлення та гарніші хвостики. В людей навпаки: жінки завжди вродливіші за чоловіків, навіть якщо не користуються косметикою.

Лікар вдав, ніби він дуже зайнятий. Він терпляче чекав, доки Мирослава намилується рибками в акваріумі та заспокоїться. Олексій Степанович із власного досвіду знав, що проблеми пацієнтки тягнуться здалеку, скоріше за все з самого дитинства. Тому йому було дуже важливо, щоб Мирослава розкрилася, вийшла зі своєї мушлі, в якій вона була щільно зачинена разом з усіма своїми проблемами.

– Я вас слухаю, – нарешті сказала жінка, вмощуючись зручніше у велике крісло навпроти лікаря.

– Це я хотів вас почути, – лікар доброзичливо всміхнувся.

Дивно, але цій малознайомій людині Мирослава могла довіритися, розповісти про наболіле й потаємне. Щось у ньому було таке, що викликало довіру. Не вагаючись, вона почала розповідати про життя в інтернаті. Мирослава розказувала про Люду та Юлю, про те, як їй завжди хотілося їсти, бо хронічно недоїдала. Вона не приховувала, що відчувала себе приниженою, не здатною дати відкоша дівчатам. Вона зізналася, що зовсім не вміла постояти за себе, чинити опір і відчувала, що її покинула не лише бабуся, а й увесь світ.

– Ось така я слабачка, – підсумувала свою розповідь Мирослава. – Коли реальність життя показала свої зуби, я злякалася.

– Не зовсім так, – зауважив лікар. – Просто все звалилося на вас зненацька, коли ви ще не були готові до самостійного життя. Ви не могли боронити себе, десь трішки прогнулися, але все одно не стали навколішки перед своїми кривдниками.

– Так, але ж я була така не одна. Інші швидко змогли адаптуватися до нового життя, а я – ні.

– Ви й надалі голодували?

– Людина до всього звикає, до недоїдання також. Але в якусь одну мить настає пік – і тоді людина ладна на все. Маленька крапля переповнює чашу терпіння. Красти я не могла, бо бабуся навчила мене не простягати руки до чужого та не просити милостиню. Я мусила знайти інший вихід.

– І ви його знайшли?

– Так. Лише за рік. Мені тоді виповнилося чотирнадцять, – почала Мирослава, але спазми стиснули їй горло так, що стало важко розмовляти. – Олексію Степановичу, – сказала вона, відвівши погляд, – можна я зараз піду, бо до мене мають прийти?

Лікар зрозумів, що то була маленька брехня задля порятунку. Було помітно, що жінка дуже хвилюється, а сьогоднішня відвертість її трохи стомила.

– До речі, я забула в палаті аркуш зі смугами. То я можу йти?

– Так, звичайно. Я так розумію, що бабусю ви не бачили вже понад тиждень?

– Так, її не було.

– Ось бачите! Не все так вже й погано?

– Усе добре, – відповіла Мирослава, натужно усміхаючись куточками вуст.

У коридорі її зустрів Юрко.

– А я вам приніс пиріжків з вишнями, – привітавшись, сказав він. – Мама напекла саме для вас. Я їх замотав у рушник, щоб були тепленькі, але, здогадуюся, що це не дуже допомогло.

– Дякую. Переказуй вітання мамі Валі й татові Анатолію. А ти чому не на роботі?

– А в мене обідня перерва.

– Зрозуміло. А чому це ти так сяєш сьогодні? Чи, бува, не закохався?

– Щось у цьому роді.

– І хто ж вона? Як її звуть?

– У неї таке гарне ім’я, як і вона сама, – Світлана. Вона працює продавчинею хліба. Одужуйте швидше – я вас із нею познайомлю.

Ще трохи потеревенивши з юнаком, Мирослава пішла до палати. За нею тінню по коридору прослідувала медсестра та клацнула замком у дверях. Мирослава чи не вперше за останній місяць залюбки поїла. Пиріжки дійсно були смачні. Мирослава вміла добре готувати, але з тістом не дуже товаришувала. Хай скільки намагалася пекти у духовці здобні пиріжки, вони ніколи не виходили такі, як у бабусі. Вона вже і тісто вчиняла з любов’ю, і пекла лише під гарний настрій, а все одно чогось у пиріжках бракувало. Смак пиріжків, які спекла Валентина, нагадав їй дитинство. Бабуся… Вона не з’являлася вночі у садку вже більше ніж тиждень. Мирослава трохи заспокоїлася, але й далі її мучили здогадки. Вона так і не розкрила таємницю, а ще більше заплуталась у своїх думках так, що вже й сама не знала, чи бачила вона її, чи то був плід її хворої уяви. Іноді вона так замислювалася, що впадала в прострацію і в такому стані могла сидіти годинами.

…Вночі Мирослава прокинулася від задухи. Було надто спекотно, тож бракувало свіжого повітря. Вона скинула з себе ковдру, поглянула у вікно. На небі був повний місяць. Він зазирав у вікно, розливаючи по палаті своє холодне срібло. Сидячи на ліжку, Мирослава мимоволі замилувалася місяцем. Вона примружила очі – і від місяця потяглися сяйливі сріблясті промені. Він став схожим на сонце, але був не таким лагідним. Мирослава згадала, як бабуся завжди на ніч запинала вікна фіранками, а Мирослава просила залишити шпаринку, щоб бачити місяць.

– Не можна довго дивитися на місяць, тим паче, ні в якому разі місячне сяйво не мусить попадати на дитину, бо стане сновидою.

– А я хочу бути сновидою та ночами ходити по дахах, – протестувала Мирослава. На її думку, не так вже було й погано стати лунатиком.

Мирослава на мить заплющила очі, поринувши у спогади. Раптом вона почула чийсь тихенький жалісний плач. Спочатку подумала, що то уві сні схлипує її сусідка по палаті. Мирослава прислухалася. Плач ішов не від неї. Аж тут вона побачила, як за вікном з’явилися знайомі руки з покрученими суглобами. Вони взялися за підвіконня, ніби хтось за вікном намагався дотягнутися, щоб зазирнути у вікно. Мирослава заціпеніла. Ніколи в житті вона не забуде ці маленькі руки з покрученими ревматизмом пальцями. Вона заклякла, затамувавши подих. Нарешті бабуся її знайшла! Ніяких сумнівів не може бути! Нехай усі говорять що завгодно, нехай не вірять і вважають божевільною! Ще мить і зараз вона нарешті побачить свою рідненьку, найкращу у світі бабусю. Треба лише не сполохати її. Мирославі здалося, що в палаті чути, як голосно калатає у грудях серце, і вона завмерла у бентежному чеканні. Помаленьку у світі місячного сяйва почала з’являтися маківка голови в білесенькій хустині.

– Ой! – почулося за вікном та одразу ж усе зникло. Мирослава прожогом кинулася до вікна. Побачити, що там коїться, заважали ґрати на вікнах, але вона чітко почула, як хтось за вікном тихенько плакав. Плач був такий жалібний, що Мирославі стислося серце. Вона простягла до вікна руки та щосили затарабанила у скло.

– Я тут! Я тут, зачекай мене! – закричала Мирослава.

– Господи, твоя воля! – підхопилася перелякана сусідка і, не вагаючись, натисла червону кнопку.

За мить до палати вбігли санітар та чергова медсестра. Вони побачили заплакану Мирославу. Жінка стояла перед ними з розпатланим волоссям, очі палали нездоровим блиском, а в них – розгубленість і надія.

– Благаю вас, – Мирослава впала перед ними навколішки, простягла руки, – випустіть мене, вона знайшла, розумієте, знайшла мене.

– Хто «вона»? – запитав санітар, підводячи жінку з підлоги.

– Моя бабуся.

Санітар зазирнув у вікно.

– Заспокойтеся, там нікого немає.

– Люди ви чи ні?! – Мирослава була на межі істерики. – Там щойно була моя бабуся! Вона намагалася дотягтися до вікна та впала. Вона плаче! Можливо, вона скалічилася, а ви мене не пускаєте до неї!

Медсестра спробувала вкласти Мирославу на ліжко, але та, зібравшись на силі, відштовхнула її від себе й побігла коридором. Вона повинна зараз же допомогти бабусі! Тієї хвилини вона не думала про себе, головне – треба було встигнути вибігти на вулицю до того, як її спіймають. Ось тоді їй усі повірять!

Мирослава була майже біля дверей, коли цупкі й дужі руки санітара схопили її в обійми та понесли до палати.

– Пустіть мене! – несамовито волала Мирослава, розуміючи, що зараз знову втратить змогу зустрітися з бабусею. І це тоді, коли вона так близько!

Мирослава пручалася, кричала і не стямилась, як опинилася в ліжку. Її руки та ноги були міцно прив’язані вервечками. Даремно вона вмовляла її випустити надвір або принаймні самим туди вийти. Її слова не доходили до медпрацівників, не розчулили їх. Жінка відчула, як голка шприца боляче вп’ялася в передпліччя та вже за кілька хвилин її тіло стало безвольним, а повіки самі по собі склепилися. Мирослава провалилася кудись у темряву. Останнє, що вона пам’ятала, було чиєсь жалісне схлипування під вікном…

Уранці Мирослава прокинулася з важкою головою. Відчула, як затерпли руки і ноги. Спробувала ними ворухнути – марно, вони були міцно припнуті до ліжка. Сусідка, сидячи на ліжку, щось енергійно наминала за дві щоки з пластикового лотка.

– Поклич когось, нехай мене відв’яжуть, – стиха попрохала Мирослава. Здавалося, що сили настільки її покинули, що не може підтягти голос.

– Ага! Так і покликала! – запихаючи до рота їжу, сказала сусідка. – Знову репетувати почнеш!

– Не почну. Мені треба до туалету.

– Зараз, – невдоволено сказала жінка й натиснула кнопку. – А то ще в штани накладеш, смердіти буде на всю палату.

Мирославу звільнили, принесли поїсти. Вона спочатку не хотіла торкатися їжі, бо не було апетиту, але злякалася, що не візьмуть на прогулянку. Не відчуваючи смаку страв та силуючи себе, трохи попоїла.

Випила ліки, лягла на ліжко. Хотілося швидше вийти надвір, зробити ковток свіжого повітря.

Мирослава ледь дочекалася миті, коли санітарка забрала її та ще двох пацієнтів на прогулянку. На ґанку лікарні вона на мить спинилася, вдихнула на повні груди повітря так, що аж у голові запаморочилося. Нічна подія зараз здавалася їй жахливим сном. Вона вийшла на центральну алею. Звідси добре було видно вікно її палати на першому поверсі. Будівля дійсно мала високий фундамент, ось чому в перший день перебування у лікарні Мирослава гадала, що палата на другому поверсі. Зненацька жінка зірвалася з місця й швидко попрямувала у бік лікарні.

– Стій! – крикнула їй санітарка. – Ти куди?

– Я зараз!

Мирослава підійшла ближче. Під вікнами її палати лежали, покладені одна на одну, кілька цеглин. Одна з них лежала поруч. Здавалося, що хтось склав цеглини, щоб була змога стати на них і зазирнути у вікно, а потім не втримався та впав – про це свідчила цеглина, яка валялася поруч.

– Мені негайно треба поговорити з Олексієм Степановичем, – сказала Мирослава санітарці.

– Нікуди він від тебе не дінеться. Після прогулянки зайдеш.

– Це дуже терміново! – Мирослава надзвичайно хвилювалася та її голос бринів від нервового напруження. – Я не можу чекати!

– То йди вже! – відмахнулася від неї санітарка, мов від надокучливої спасівської мухи. – Тільки йди одразу до кабінету лікаря! – крикнула вона вслід жінці.

Мирослава нетерпляче постукала в двері кабінету лікаря. Вона не дочекалася відповіді й широко розчинила їх. Лікар здивовано подивився на жінку.

– Я вас не викликав, – сказав він та додав, – поки що.

– Вибачте, заради Бога, Олексію Степановичу, але у мене до вас термінова розмова.

– Будь ласка. Що трапилося?