Записки шкільного психолога

ДЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ СНIГ…

Iсторiя з Iванком Голенком була набагато глибшою, нiж видавалося на перший погляд. З кожною нашою зустрiччю цей першокласник дивував мене дедалi бiльше. Його пам'ять - просто феноменальна, обсяг знань виходить далеко за стандарти, фантазiя - не знає меж. Стандартнi тести на визначення iнтелектуальних здiбностей хлопчик брав легко i з першої спроби.

Нашi зустрiчi з професiйних консультацiй непомiтно перетворилися на дружнє й взаємно цiкаве спiлкування. Ми розглядали дитячi енциклопедiї, якi малий приносив з дому, розв'язували задачi на кмiтливiсть, читали, малювали, iнодi пили компот та їли кренделики, якi я купувала в їдальнi.

Головним героєм Iванчиних розповiдей був його тато, - найкращий у свiтi. Хлопчик розповiдав про те, як вони проводять вихiднi: їздять за мiсто або до Києва у цирк, театр чи зоопарк. Казав, що кожного вечора вони з татом читають книжки або дивляться телевiзор. Цi iсторiї були яскравi, сповненi рiзноманiтних деталей. Насторожувало те, що мама й бабуся в розповідях малого майже не згадувалися. Проте я довго не звертала на це увагу, як i на окремi дрiбнi суперечностi. Думала, фантазує дитина i нехай. Насправдi я заслуховувалася тим, як Iванко говорить, як красиво добирає слова, будує речення. Важко вiрилось, що так розповiдає семирiчна дитина.

- Чим займався на вихiдних? Я за тобою скучила.

- А я нi! Ти не повiриш, - ми були на «ти» з першого знайомства, - ми з татом їздили в лiс. У лiсi холодно, але ми не змерзли, бо пили гарячий чай з шоколадом.

- А що ж ви робили у лiсi в таку пору? - за вiкном листопад, але вже впав перший снiг.

- Ходили дивитися, де снiг починається.

- Як це?

- Хiба ти не знаєш? Снiг починається в самiй гущавинi. Там величезнi замети. Вони все лiто ховаються пiд землею, а потiм збираються в центрi великої галявини, у самiй гущавинi лiсу.

- Як же вони потрапляють на небо? Снiг же з неба падає!

- Як ти не розумiєш? Їх туди приносить вiтер, сильний вiтер! Невже ти гадаєш, що снiг починається в небi?! Як би вiн втримався на хмарах? Га? Нi, снiг живе в лiсi. Влiтку - пiд землею, взимку - на галявинах. Вiтром пiднiмається у небо, а вже потiм падає на нас, на мiсто. Зрозумiла?

Я розумiла, що це дитячi фантазiї, тому не непокоїлась. Навпаки, думала, наскiльки чудово, що дитина вмiє так фантазувати: виросте - буде письменником. Бити на сполох почала Ольга Вiкторiвна. Вона перестрiла мене в коридорi (до мого кабiнету не заходила жодного разу пiсля випадку з дошкою).

- Iванко бреше! - повiдомила вчителька, наче викрила малолiтнього злочинця.

- Чому ви так думаєте?

- Це не я так думаю, це дiти помiтили. Вiн розповiдає, що у нього в столi живуть гномики, говорить, що у нього з батьками є власний будинок. А в них не те що будинку немає - батько пiвроку тому з родини пiшов! А Iванко бреше, що тато його зi школи забирає.

- А хiба нi? - я сама не раз чула вiд Iванка, що вiн мусить бiгти, його ж бо тато чекає.

- Нi, не забирає. Iванко чекає доки дiти розiйдуться з продовженого дня i сам iде додому. Вчора простежила.

Перед тим, як розпитати про все самого Iванка, я вирiшила поговорити з його мамою. Надiя Iванiвна, цiкава екзальтована жiнка, прийшла на консультацiю через кiлька днiв пiсля мого дзвiнка. Її обережне ставлення не дивувало. Зважаючи на попереднi подiї, школа не заслуговувала на материнську довiру (Надiя Iванiвна вже домовлялася про переведення сина у прогiмназiю по сусiдству).

Я розповiла про те, що вже кiлька тижнiв працюю з її сином, про те, який вiн цiкавий i розвинений хлопчик, а також про його бурхливу фантазiю i пiдозри класного керiвника. Надiя Iванiвна уважно мене слухала i раптом… сльози полилися з її очей без будь-якого мiмiчного попередження. Я розгубилася, не була готова до такої реакцiї, не вiдразу знайшла носовичок. Ми довго мовчали. Надiя Iванiвна не пiднiмала очей i нарештi розповiла про те, як пiшов чоловiк, як страждав Iванко i як, непомiтно для усiх, почав фантазувати про маленьких гномикiв, що живуть у його письмовому столi i перешкоджають робити уроки, про злу вiдьму, яка заважає дiтям на уроках, про те, як вiн ходив дивитися, де починається снiг… Спочатку нiхто не звертав особливої уваги. Але Iванко продовжував вигадувати i чим далi - тим глибше занурювався у свої фантазiї. Батько за увесь цей час не зателефонував жодного разу, а хлопчик чекає i навiть пересiв зi свого улюбленого стiльця на кухнi на iнший - ближче до телефону.

Надiя Iванiвна пiшла, а я довго думала про Iванка та його фантазiї. Кожна має пiд собою реальну подiю i допомагає хлопчиковi сховатися вiд того, що його травмує. Такий собi психологiчний захист. Гномики, вiдьма, снiг, батько, котрий чекає бiля школи…

Р. S. Наша наступна з Iванком зустрiч була останньою перед тим, як його перевели до iншої школи. Ми зiткнулися на сходах i я запросила його на компот. Хлопчик спочатку не хотiв зi мною розмовляти: його насварили за брехню i вiн ображався i на мене, i на вчительку, i на однокласникiв. Але з'ївши половинку кренделика, зiзнався, що скучатиме за мною.

- Скажи чесно. Ти вiриш, що снiг починається у лiсi?

- А вiн там починається?

- Звичайно. Скоро зателефонує тато, ми вiзьмемо тебе з собою i ти сама все побачиш.