Записки українського самашедшого

— В Третє тисячоліття українці в’їхали з тим самим возом проблем, — каже він, — з набором дрімучих стереотипів, з комплексом меншовартості. Світ приймає нові виклики, вирішує нагальні проблеми, а вони все борсаються в тих самих, старих, нецікавих і неактуальних для світу.

Я мовчу. Мені наші проблеми актуальні.

— Українські проблеми — це як чудовисько Амброза Бірса, — каже він. — Ти читав Амброза Бірса?

Я не читав Амброза Бірса, і він мені розповів. Був такий дивний американський письменник, попередник Едґара По, теж страшнуваті сюжети.

І є в нього оповідання, така психофантасмагорія, коли один чоловік страждав, мучився, а ніхто не розумів, чому, — думали, що, може, він божевільний. Бо він, коли йшов через вівсяне поле, раптом починав дивно поводитись: щось ніби відштовхував, з чимсь боровся, пручався, падав, підводився, то його було видно всього, то лиш наполовину, — так, ніби його перекривала якась незрима субстанція. Це були рухи борця у смертельному герці, але противника не було видно, тому здавалося, що його або зводить судома, або це якийсь напад безумства, — він бореться, а невідомо з чим. І падає мертвим на потолочене поле.

А річ уся в тому, що є субстанції, незримі для стороннього ока. І ось ця клята тварюка, це чудовисько Амброза Бірса — саме така субстанція. Як і наші, часом непідйомні для психіки, українські проблеми. Вони переслідують нас, терзають, вони шматують нас і виснажують, ми з ними боремося віками, але ж збоку їх не видно, і ми гинемо на своєму вівсяному полі, невідомо чим для світу розтерзані.

— Та ж українська мова, — каже Лев, інвертований на пустелю. — Маєте свою державу — говоріть. З ким і за що ви боретесь, світу не зрозуміло.

Та ж держава. Це не та, про яку ви мріяли? То побудуйте ту. Світу незрозумілі ваші нарікання. Він вас ідентифікує з цією.

Вам не подобається влада — оберіть собі іншу.

Або історія. Росіяни написали свою історію, де немає вас. Карамзін, як Колумб, за словами Пушкіна, відкрив їм їхню історію. То відкрийте собі свою! Чому ж у вас немає свого Колумба?

Той же Голодомор — то він геноцид чи не геноцид, якщо інші держави його визнали геноцидом, а ваш власний парламент не визнає?

Ті ж чорноземи, ті багатства надр України — чому ж такий жебрацький її силует у світі?

Її інтелект, її таланти, що є гордістю інших націй, — а чому не своєї?

Стільки героїв було, стільки подвижників, — чому ж печать меншовартості?

Він має рацію, але мені прикро це слухати, мені не хочеться про це говорити. Для нього це точка зору, констатація стану речей, а для мене це те чудовисько, та невидима для світу субстанція, яка мене замучила, з якою я мушу боротися, і цілком можливо, що збоку це виглядає божевіллям.

У кожній нації є від чого збожеволіти. В різних обставинах, в різні епохи. Але є національна специфіка божевілля. Торкватто Тассо бився головою об стіни. Ґельдерлін тихо занурювався в меланхолію. Ван Ґоґ відчикрижив собі вухо. А російський художник Федотов намагався перегризти ґрати. Що кому допекло.

Мені допекло приниження, ця одвічна дискримінація нації.

Росіянам теж багато що допекло, але вони — імперія, вони все одно певні, що Росія приречена на велич. А ми приречені на Росію. Ми завжди на когось або на щось приречені. Від того й комплекс меншовартості.

Манія величі — це хвороба.

Комплекс меншовартості — теж хвороба. Тільки ще гірша.

Бо від манії величі станеш іспанським королем, як Поприщін у Гоголя.

А від комплексу меншовартості відчуєш себе комахою і побіжиш по стіні, як Ґреґор у Кафки.

Але з дива не сходжу, як це можна було за такий короткий час довести Україну до такого стану?! Так її одурити, так обікрасти, збити з магістрального шляху, загребти під себе ресурси, прибрати до рук пресу, радіо й телебачення і фактично дати нашій історії зворотний хід?

— А ти знаєш, як пірати захоплювали корабель? — каже Лев, інвертований на пустелю. — Підкладали під штурвал сокиру, корабель збивався з курсу, і тоді вони його брали на абордаж.

Начитаний. На все має метафору. Мені після його візитів сняться кошмари. То чудовисько Амброза Бірса, з яким я борюкаюся. То пірати, що беруть Україну на абордаж.

Тещі снилося, що вона жала жито і недожала. Каже, що це навмируще. А я кажу їй, що навпаки, жити вам ще і жити.

Квітень якийсь дивний. Вночі заморозки на ґрунті, а морелька уже цвіте. Білесенький цвіт облітає на чорну землю, собачка Альма чмише у ньому носом, дошукується зелених віхтиків трави.

— Вітаміни, — усміхається мені професорська вдова.

Я на мить зупиняюсь, шукаю сказати їй щось приємне. У друга мого в Каліфорнії лабрадор, так що я в курсі собачих новин.

— У Лос-Анджелесі, — кажу я, — створили комп’ютерну іграшку для котів, для фізичної і розумової їхньої стимуляції. Обіцяють скоро й для собак.

Професорська вдова навіть трохи образилась — навіщо Альмі стимуляція? Альма й так розумна.

У якійсь європейській водоймі з’явилися хижі рибки піраньї, але чомусь дуже великі. Хтось, мабуть, звідкілясь привіз, та й виплеснув у водойму. То якщо маленькі налітають зграями і можуть умент залишити від тигра скелет, то що ж можуть залишити від людини ці?

У нас зараз їдять нашого нетипового Прем’єра. Міністра закордонних справ перед тим уже з’їли. Піраньї у нас нізвідкіль не завезені, у нас свої. Хоча завезених теж не бракує. І ті, й ті купаються на голубих екранах, плавають у коридорах влади, навіть у лампадках біля святих ікон.

Мені обридли конфесії з політичним підтекстом. Московський патріархат, Київський патріархат. Один всія України, і другий всія України. В очах двоїться — хто ж із них усіїший? А я хочу звертатися до Бога зі свого храму своєю мовою. Це моє право.

Але Бог, мабуть, уже не почує. Пізно ми заходилися будувати свою державу. Європа об’єднується, ми знов не такі. Сепаратисти, націоналісти, самостійники. Випадаємо з концепції «історично обґрунтованої інтеґрації Європи». Ми взагалі якісь історично не обґрунтовані для Європи. А даремно. Наші бренди відповідають європейським трендам.

Ми вже цілком глобалізувалися.

Нашого цвіту по всіх борделях світу.

Наші Синдбади плавають під чужими прапорами.

У нас уже є маркети й супермаркети. Холдинги, лізинґи й консалтинґи. Рейтинги, брифінги, автобани й хабвеї. Жлоб-шоу, фаст-фуди і сендвич-бари. Рейдери, трейдери, рокери, брокери, кілери, ділери, трасти і педерасти. Все як у людей. Презервативи можна по телефону замовити. Кілера найняти через інтернет. Місце у парламенті купити.

Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є. Куди тим єгипетським фараонам, у них там у саркофагах мумії, а у нас в атомному живцем похований Валера Ходемчук. Хто сказав, що українці селянська нація? Натепер ми вже нація модернова, нація на атомному підігріві.

А ви думали, що Україна так просто. Україна — це супер. Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.

Несподівано померла теща. Вона ніколи не хворіла, а якщо й хворіла, то до лікарів не зверталася. А тут раптом заточилася й прилягла. І поки приїхала швидка, її вже не стало. Зупинилося серце — і все. Я думаю, що це через десятий поверх. У своєму селі над ставочком вона б ще жила й жила. Хотіли поховати її коло тестя, але це ж фактично в зоні, я туди не наїжджусь, усе заросло, а далі, далі, далі у часі — що, наш син і його нащадки повинні доглядати могили предків у радіоактивних бур’янах? Ми її поховали на міському цвинтарі, вона там лежить самотня, серед чужих, зате в огорожці під квітами, а тесть серед своїх односельців, зате під обгорілим хрестом. Дружина плаче, звинувачує себе у всьому, картає. І, звичайно ж, мене. Що весь побут на мамі лежав. Може б, вона ще пожила, а ми її вік заїли. Тепер весь побут упав на дружину, теща все робила м’яко і лагідно, а дружина з роздратуванням. Через те у нас тепер все несмачне і невчасне, на кухні запахло смаленим, наче десь перехрестили чорта. Вона ще більше змарніла, фатально втрачає свій неповторний жіночий чар. В домі почали з’являтися якісь фурії, жінки різкі й рішучі, мені хоч тікай.

Нащо вона бореться за рівноправність зі мною, у мене ж немає ніяких прав, самі обов’язки. Ось втрачу роботу, як будемо жити?

Мало того, що приходить пізно, оголосила бойкот плиті, в холодильнику порожньо, стінки понамерзали. — Голодні? Хочете їсти? — грізно питає вона. — Будь ласка, в кафе «Печера», там кращі страви української кухні.

Чув, що на жінку треба подивитися лівим оком, щоб побачити її емоційний стан. Подивився лівим оком — люта, як сто чортів.

Добре ігуанам, вони можуть їсти лише двічі на тиждень. Я теж можу, але малого треба годувати щодня. Смажу якусь картоплю, варю якісь порошкові супи. Словом, «Маґґі» — додай родзинку!» Якось перетриваємо мамине емансипе.

Перебрав у пам’яті всіх евентуальних її адораторів, але через кого вона могла б втратити голову, не знайшов. Хоча… Я вже як той гоголівський чиновник, який зрозумів 86-го мартобря, що «жінка завжди закохана в чорта». Вчора повернулась опівночі, і від її одежі відгонило сигаретним димом. Невже почала палити? Наче ні. Буває у товаристві мужчин? Втім, тепер і жінки смалять без пам’яті.

Я страшно боюсь її втратити.

— Заведи мобільник, — каже вона, — щоб я завжди могла попередити, коли затримаюсь.

— Але мобільник — це ж посекундна тарифікація.

— Життя — це теж посекундна тарифікація, — відрізала вона. — Доводиться платити за кожну секунду.

А секунди летять. Отак можна вмерти й нічого не встигнути. Встигаєш тільки втомитися.

Вже навіть дружина помітила.

— Що ти сидиш, як пам’ятник Гоголя? — кричить вона. — Голова похнюплена, руки звішені, ніс, як обструганий. У тебе депресія. Піди до психоаналітика.

Не піду. Бо що він мені порадить? Релаксацію, спокій, позитивні емоції? Буде блукати по лабіринтах моєї психіки, шукати базову травму. А що там шукати? Моя базова травма — Україна. І на це немає ради.

26 квітня, п’ятнадцята річниця Чорнобильської катастрофи.

Папа Римський благословив італійські родини, які прийняли й оздоровили за ці роки понад півмільйона bambini ucraini, чорнобильських дітей. Була пряма трансляція з Ватикану. Дружина дивилась і плакала. Інші діти їдуть в Італію, а наш ходить у дитячий садок, поганих слів набирається. Співав київський хор хлопчиків, добре співав — bellissimo canto! Малий наш сидів і підспівував. І тут я вперше помітив — у нього ж голосочок гарний, і слух чи не абсолютний, це ж спадкове від моєї матері, чого ж ми його не віддали у цю хорову капелу? От би й співав тепер Папі Римському, а не дивився тут дурні серіали.

Незабаром Іван Павло II вирушить у свою апостольську подорож, стопами апостола Павла. А може, він і сам апостол, чи тепер не буває? Потім приїде і в Україну. Каже, що йому хочеться обняти представників народу, такого любого його серцю.

Як же це так виходить із цим народом — сам собі не любий, а Папі Римському любий?

І саме в цей чорнобильський день нашого нетипового Прем’єра таки з’їли. Протести, мітинги, три мільйони підписів — нічого не допомогло. Багато хто сприйняв це як ще одну національну катастрофу.

Тисяч двадцять пікетувальників прийшли під стіни парламенту. Жінки ридали, обурювались. Одна депутатка покропила себе з пляшечки, хотіла самоспалитись. Але парламентська більшість проголосувала проти нього. Як сказав один депутат: «Сьогодні в єдиному оргазмі злилися комуністи і олігархи». Отакий політичний секс.

Так що якийсь час будемо без уряду. Тобто уряд лишився той самий, піраньям головне було з’їсти Прем’єра.

Але він сказав: «Я піду, щоб повернутися!»

Патріоти зраділи: «Сьогодні ми одержали лідера нації!»

Тепер політичні партії косять під нього, хочуть, щоб він їх очолив. А він іде, як по болоту, високий, вродливий, трохи схожий на Ґуллівера, ступає обережно-обережно, щоб нічого не розтоптати. З нього був би добрий Гарант.

— Не ідеалізуй, — каже дружина.

їй більше подобається леді Ю.

Ні, я не проти жінок при владі. Розумна жінка, чого ж. Тепер жінки скрізь — і в бізнесі, і в науці, не кажучи вже про спорт. Є навіть дві жінки тореро. Жінки-сапери. Жінки-охоронці. Є навіть жіночий бокс, у вазі «Мухи» і «Супермухи». Мені навіть подобається, коли при владі розумна і вродлива жінка. Це ж не абищо, це обличчя нації. Маргарет Тетчер. Індіра Ґанді. Беназір Бхутто. Але…

— «Не может взойти донна на престол, — дружина, як завжди, цитує Гоголя. — Никак не может. На престоле должен быть король».

— У нас інші жінки. Інша традиція. Ми не звикли. Вона ж переакцентує всі пріоритети.

— Ваші чоловічі пріоритети давно вже треба переакцентувати, — сказала дружина.

Можливо. Справді. Хай настає їхній час, їхня ера, їхній Золотий Вік! — бо чоловіча цивілізація, що там казати, таки завела людство у глухий кут.

Але тут уже вона проти. Є в ній така непослідовність. При всіх ЇЇ негаціях до мужчин, у неї культ мужчини сильного, мужчини-лицаря.

Багато я дав би, щоб у її очах бути таким. Але мій час втрачено, я не досяг себе. Хіба що мій син.

Хоча теж навряд. Тепер же хлопці — хоч косу заплітай, і у вусі сережка. Мужчина формується не тоді, коли затуляється щитом, а тоді, коли піднімає меч.

Квітень завершується сумно. Душа тещі озирнулася з першої відстані — дев’ять днів. Ми перенесли її іконку в кімнату, пошукали очима, де у нас покуть. Дикі ми люди, нема в нас покуття, є інтер’єр, є побутова техніка, стелажі й картини, а іконку нема де поставити. Прилаштували на поличці над телевізором, повісили тещин старовинний поліський рушник, запалили свічку з декоративного свічника. Дружина плакала, біля неї були ті її феміністки, одна ще нічого, у другої зуби у два ряди. Вони жестикулювали й по черзі виходили палити на балкон.

Прийшов батько зі своїми. Його дружина все приготувала і накрила стіл. А ті все курили і сперечалися, вони належать до різних жіночих організацій і все шукають консенсусу, дим валив у кімнату, малого почало канудити. Тінейджер, як і всі підлітки у товаристві дорослих, сидів мовчки і відсторонено, втупившись в одну точку. Боюся, що це точка якогось нового відліку. Я увімкнув магнітофон, щоб почути голос матері. Вони ж там уже зустрілися, дивляться на нас. Батько сидів темний як ніч, його дружина тихо гладила йому руку. Магнітофон клацнув, я пожалів батька, більше не вмикав. Настрій у всіх поганий, ми теж сприйняли відставку Прем’єра як національну катастрофу. Він для нас уособлював останню надію на те, що Україна стане саме такою державою, про яку ми мріяли. У нас же завжди, віками — остання надія, останній шанс, потім виявляється, що все-таки передостанній, і все починається спочатку.

— Як жити далі?! — мимоволі вирвалося у мене.

— Адаптуватись і приготуватись, — сказав батько. — Може бути ще гірше.

Коли всі вже розходились, я хотів у передпокої сказати щось Тінейджеру — як не як родичі, хоч і зведений, але брат, слід би хоч словом перекинутись, незручно. Але чим його зацікавиш? Хотів сказати, що в Кіровограді відкрився новий комп’ютерний центр «Віртуаль», але ж він це, напевно, й без мене знає. І я йому раптом сказав:

— Тікай. Важко жити серед нас.

Він подивився на мене тим своїм дивним-наче-з-космосу-і-ніяких-позивних поглядом і нічого не сказав.

1 травня. День міжнародної солідарності трудящих. Що найбільше солідаризує наших трудящих — це те, що кілька днів можна буде не трудитися. Субота за понеділок, неділя за вівторок, і пішло-поїхало, п’ять вихідних. А там і День Перемоги, ще трохи цікавої арифметики. Лафа.

Я не люблю вихідних. Для мене вихідні — це репетиція безробіття. Фірма скорочує відділ. Скоро в мене будуть усі вихідні.

Свято іде по планеті. В центрі Берліна ліві перекинули автомобіль. У Відні антиглобалісти били вітрини. У Москві лідер комуністів роздавав авторучки, інший закликав «сломіть шею врагу». А у нас все спокійно. Ніхто нічого не перекинув, у наших лівих такий контингент, що не подужає. Поспівали, повигукували, походили під червоними прапорами. Поклали революційні гвоздики до пам’ятника вождю.

Промовисто і натхненно виступили лідери партій.

Хто лаяв уряд, хто президента, хто міжнародний імперіалізм. Один мікрофон вийшов з ладу — мабуть, перегрівся.

Театр історичного фехтування помахав шпагами. Декоративне козацтво ушкварило бойового гопака. У центрі міста пройшли народні гуляння.

Малий з’їв морозиво, покатався на поні, і ми прийшли додому, де моя дружина виголосила чергову порцію текстів про українських мужчин.

— У Макіївці вибухнув метан, шахтарів мертвих із шахти виносять, а у них свято солідарності! Ви хоч знаєте, що таке солідарність?!

Вона має рацію, а що я їй скажу?

Все цвіте, все буяє, поїхати б за місто, в ліс, на природу. Просто пройтися, подихати, але ж їй завжди ніколи, вона пише дисертацію. Підсмажила шашлик з ацетоном, переплутала спеції, від чого ще більше розлютувалася. Шпурнула нам на стіл сухим пайком. — Ио-мойо! — сказав малий. — Мама зовсім оборзіла. — Ми тихенько згребли той сухий пайок і евакуювалися в Ботанічний сад. Там сиділи на лаві під ліловими хмарами бузку, дивилися на «чуден Днепр при тихой погоде» і уминали сухі канапки. Ковбаса була жилава і з хрящами, ми поділилися з безпородним псом, що умостився навпроти і дивився на нас зачаровано. Двоє мужчин, великий і маленький, один уже хильнув свою чашу, другому — в перспективі. Ми вже й забули про той злощасний шашлик, але коли повернулися додому, дружина була усе ще знервована і заплакана. Жінки довше переживають образу, незалежно від того, вони образили чи їх ображено.

А бузок цвіте. Морелька недоламана вже одцвітає. Професорська вдова мені усміхається, ледве втримує на повідочку свою Альму. Весна.

Вітер змінних напрямків, як наша політика.

У шахтарській Макіївці ховають мертвих.

На північному заході Македонії убивають живих.

Папа Римський розпочав своє дев’яносто третє паломництво.

Сьогодні він прибув до Греції. Черниця піднесла йому чашу з землею, і він поцілував ту землю. І вибачився за кривди, які заподіяли тут хрестоносці. Ще коли вони були, ті хрестоносці! — а він вибачився. Торік він взагалі попросив у Бога прощення в Соборі святого Петра за всі гріхи католицької церкви протягом двох тисяч років.

Можна собі уявити московського патріарха, щоб він вибачився перед народами, які зазнали від Росії кривд? Можна собі уявити Росію, що визнала б свої провини і покаялася? За репресії, за депортації, за Голодомор? За ту колись пошматовану Польщу. За поневолену Україну. За «сторозтерзаний Київ». За кров’ю залитий Кавказ. За поневіряння кримських татар. За вторгнення в Афганістан. У Будапешт, у Прагу. За Берлінський мур. За Чорнобильську атомну, що отруїла наші й суміжні землі. Та, зрештою, перед своїм власним народом — за переслідування найдостойніших своїх громадян, за руйнування храмів, за всіх тих убитих хлопців у її неоголошених війнах.

Ні, вона вже покрикує на Німеччину, щоб хутчій платила остарбайтерам компенсацію. А що б подумати про свої власні борги — репресованим, депортованим, силоміць вивезеним народам. їхнім спустошеним землям, їхнім пограбованим поколінням.

У кожної нації свої хвороби. У Росії — невиліковна.

Та й в України свої мутації теж. Для чого їй, цікаво, була Незалежність? Щоб потрапити у нову залежність, вже не лише від чужих падлюк, а й від своїх власних негідників?! Щоб дивитися безпорадно, як її продають, розкрадають, компрометують в очах світу?

Щоправда, недавно один депутат запевняв по радіо, що все це тимчасові труднощі, перехідний період, і що вже через десять років ми будемо гідно співати «Ще не вмерла Україна». Господи! Ще й через десять років ми будемо радіти, що вона ще не вмерла!

Оптимістичний у нас Гімн. Тішимося, що Україна ще не вмерла. Сподіваємось, що наші воріженьки згинуть, як роса на сонці. Випаруються. Віримо, що нам ще усміхнеться доля. Ждемо, ждемо, а вона все чомусь не усміхається.

— Доля не усміхається рабам, — сказав Лев, інвертований на пустелю. — Доля усміхається людям.

Але не так мені його категоризми, як сумна батькова констатація:

— Якась Україна буде. А така, як мріялось, то вже ні.

Щоправда, у Непалі вона є. Там вона на висоті — шість тисяч метрів над рівнем моря. Наші альпіністи таки підкорили ту безіменну вершину і назвали її Україною. Хотіли взяти ще й вищу, але не вистачило кисневих масок. Нам усім не вистачає кисневих масок. Кожен узяв би свою висоту.

Сьогодні День свободи преси. У нас уже тих днів, майже щодня якийсь День. То шахтаря, то міліції, то митної служби. А це ось свободи преси. Свобода справді є. Пиши що хочеш. В тюрму не посадять, у психушку не запроторять. Але можуть убити.

Цензури немає. Натомість є її єзуїтський різновид — темники. Тобто інструкції зверху, списки рекомендованих тем. Щось навіть гірше, ніж заборона. Інтоксикація слова, внутрішньовенне вливання брехні.

А от кому тепер направду свобода — то це бульварній пресі і жовтій. Тиражі великі, поліграфія супер. І так якось приємно взяти до рук ці престижні видання — на обкладинці дівка зі спідницею на голові або голий зад московського педераста з ексклюзивним повідомленням, що йому «жопа министра не нужна». Культивується порно, приблатняк, матерщина. У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало. Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до України. Все, що є ницого й зловорожого, вигрівається під сонцем нашої демократії. Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа.

Що це? Плебейство, чорна діра свідомості? Наша нездатність побудувати свою державу? Виснаження нації до цілковитої втрати життєвих сил? Чи, може, це просто Страшна помста імперії — хотіли свою державу — маєте. Ось вам ваша культура, ось вам ваша свобода. Ось вам Троянський кінь, з нього повискакують усі ті парторги й комсорги, райкомівці і обкомівці, і директори військово-промислового комплексу. Вони й очолять вашу державу, вони її і розвалять.

Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькана національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії.

І хай би які там робили реконструкції на Майдані, хоч би який монумент воздвигали, і льодову ковзанку навколо того монумента — посковзнулась наша Незалежність на плювку Сатани.

У Великобританії пройшла конференція «Україна на роздоріжжі».

Я сказав би інакше: Україна на бездоріжжі.

Наш нетиповий екс-Прем’єр уже в лікарні, навздогін йому свист і улюлюкання: «Уходя, уході!» На його місце шукають «компромісну фігуру». Без компромісної фігури ми не можемо, у нас головний рушій прогресу — компроміс.

Президент так і сказав: «Нам потрібна лошадка, яка працювала б».

А цей Прем’єр не «лошадка», ним не можна поганяти, у нього гарне людське обличчя, він інтелігент, він любить мистецтво, він хотів збудувати справді Українську державу.

Ми ховрашки. Ми тушканчики. Ми не зуміли його відстояти. Походили з транспарантами, поскандували під Верховною Радою, спорудили символічні барикади з картонної тари, ящиків і коробок, одна була шафа, та й та упала на патріотку, — і розійшлись.

Ми гальванізовані трупи. Ми подриґуємо литками під могутні ритми «Запорозького маршу». Ми зблискуємо пригаслими очима, зачувши мажорні стрілецькі пісні, але самі не годні повстати. Наші жінки втомилися. Вони одсуваються від нас уночі. Жінкам потрібні лицарі, а не ховрашки.

Вернадський казав: «Треба мислити глобально, а діяти локально». А ми й не мислимо, і не діємо. Ні локально, ані глобально. Ми рефлектуємо. Нас обзивають націоналістами, націонал-патріотами. А де ж та нація, де патріоти? Цю ж націю вже фактично здали в історичний хоспіс. Хтось її ще провідує, а в більшості вже відсахнулись. Вона безнадійно хвора, вона так довго вмирає, декому вже й навкучило, тільки що не кажуть уголос: «Умираючи, умирай!»

Поки у нас лопотіли про виклики часу, час таки нас викликав. А ми не готові. Ми ніколи ні до чого не готові.

У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років — а вона та сама.

Йдемо по колу, як сумирні конячки в топчаку історії, б’ючи у тій самій ступі ту ж саму олію.

Ми думаємо, що це у нас шляхетна толерантність, а це у нас воляче терпіння.

Папа Римський уже в Дамаску. Ступив на ту землю, де колись почав свій проповідницький шлях апостол Павло. Звернувся до народів Близького Сходу, закликав до миру і толерантності. Здійснив Літургію на стадіоні біля площі Аббасидів. Вклонився християнським святиням. Зустрівся з представниками усіх церков. І перший із Пап помолився в мечеті.

А у нас як у нас. Кликуші хвилюються, пікетують Верховну Раду. Московський патріархат проти приїзду Папи, він вбачає у цьому якийсь підкоп під православіє, закликає провести хресний хід.

Хресний хід — проти! Зроду такого не чув.

Щось у цьому є нелюдське і не-Боже.

У нас тепер багато і нелюдського, й не-Божого.

Прийшла ще одна експертиза «таращанського тіла», американська. Прямо протилежна німецькій. То якій же вірити?! Це Ґонґадзе все-таки чи не Ґонґадзе? Знову якийсь депутат зробив сенсаційну заяву: «Те, що досліджували американські експерти, і те, що німецькі, — це все різні тіла». Параноя. У когось. У мене чи в них.

Уже вся країна втягнута у це слідство. Вже не тільки слідчі органи, — вже громадські організації, політичні партії і окремі громадяни розслідують, хто убив Ґонґадзе. Уже американське розшукове агентство хочуть залучити до розкриття цієї справи. Уже радяться з послами іноземних держав!

— Та не буде воно розкрите, це вбивство, — каже дружина. — «Допоки при владі будуть вовки». Це ще у Біблії сказано.

Але люди не здаються, ходять з плакатами, протестують. Часом я не витримую і теж пориваюсь туди. Але я не люблю колективних емоцій, не люблю маси. В якійсь точці кипіння маса завжди може перетворитися на юрбу. І не вірю теперішнім лідерам — ні тим, у яких прапори міняються, ні тим, у яких вони стабільно червоні.

Журналістам вірю. Вони тепер як на передовій.

Днями поставили стелу на пам’ять про своїх загиблих колег. Вісімнадцять імен, викарбуваних у камені! Але стела відразу ж зникла. Диявол проговорився. Через два дні знайшли. Загадкові явища, прямо як в Единбурзькому замку. Тільки привиди в цивільному.

Папа Римський уже на Мальті, де колись висадився апостол Павло після корабельної катастрофи.

А що я знаю про Мальту? Мені що Мальта, що Майорка, знаю тільки, що острови. Але поґуґлив і здивувався. Крихітна держава, а яка велика історія! Хто там тільки не пройшов, хто не хотів загарбати! І фінікійці, і Карфаген, і греки, й римляни, і сарацини. Мальтійський орден. Турки. Наполеон. І, звичайно ж, Велика Британія з її військово-морською базою. Бомбами по ній гатили у Другу світову війну. З кораблів стріляли. Таж тої Мальти кам’янистий клаптик, весь порізаний бухтами, населення менш як півмільйона. А вистояла! Здобула свою незалежність. Ще й отримала від Британії хрест Георгія за мужність. Має статус розвинутої держави. А ми все про бром.

А от з чим наші нащадки читатимуть нашу нинішню історію?

Хіба що під пиво з горішками. Або вже й не читатимуть.

Знову серія вихідних. День Перемоги. Колись це було свято «со слезами на глазах», тепер, буває, і з піною на губах. Бо для одних це війна Вітчизняна, для інших — Друга світова. А чого, власне, сваритися? У світовому масштабі, ясно, що світова. А конкретно для кожного — чом би й не Вітчизняна? Що, мій дід захищав хіба не Вітчизну?

Ветерани одягли ордени і медалі, але вони вже не співзвучні епосі. Війна уже десь там далеко, в минулому тисячолітті. «Нове покоління вибирає пепсі». Нове покоління багато що вибирає, пепсі чи не пепсі, воно вибирає своє життя. Це вже статисти іншої драми, до якої будуть байдужі вже колись інші покоління.

Тріпочуть на вітрі знамена, гримлять фронтові пісні. Йде пряма трансляція з вулиці. Телерепортер питає дівчину: «Кто победіл во Второй міровой войнє?» Дівчина морщить лоба, робить милу гримаску: «Нє знаю». Він ще раз питає, він уже майже підказує: «СССР ілі Германія?» Дівчина відповідає: «По-моєму, Германія». Чому вона так думає? По-перше, тому, що вона взагалі не думає. А по-друге, тому що знає: Німеччина заможна й цивілізована, там все є, а хто такий «СССР»? Як він міг перемогти, якщо він сам розвалився? Про Бухенвальд і Освенцим вона взагалі не чула.

І що за цей Дніпро, де вона вивертається на пляжі, полягло сто тисяч солдатів, і що на передгір’ях Криму й досі знаходять черепи і смертельні медальйони — ця теперішня тьолка з голим пузом уже не знає. І не хоче знати. «Нє наґружай», — скаже вона. Моє покоління «нагружали». А це вже ні. Хоча й воно чимось «нагружене». Питання в тому, чим краще бути «нагруженим» — трагедіями чи сміттям?

На солдатських меморіалах кам’яні солдати схиляють кам’яні знамена. А реальні ветерани вже насилу долають бордюри на хідниках. Важко розпізнати в них колишніх героїв. Старі люди, як сушені гриби, всі однакові. Тим більше, що роздратовані, що бідують, що в переважній більшості ностальгують за СРСР. Але це їхній День, у цей день їм велика шана: 20 гривень до пенсії, 10 хвилин дармових телефонних розмов, а в одній із лазень безкоштовний вхід. їх вітають, їм дякують, їх погодують солдатською кашею і видадуть фронтових 100 грам. А ввечері потривожать небо салютом.

На базарних розкладках продаються бойові ордени і медалі — чиїсь вдячні онуки хочуть заробити на славі своїх дідів.

І стара підрихтована каска з дірочкою від кулі. Для товарного вигляду хазяїн її пофарбував.

Тим часом війна говорить із-під землі. В університетському парку знайшли вже 460 артилерійських снарядів. Біля залізничного вокзалу — авіабомбу. Чомусь часто почали знаходити. Гранати, бомби, фаустпатрони, протипіхотні міни. То в землі залягло, то над пляжем в корчах зависло, то грибники у лісі надибали. Одна баба виявила у своїй власній призьбі.

Уся земля утикана чимсь, що вбиває.

— Уже ж є країни, які можна вивчати по карті мінних полів, — сказав я.

— Чоловіча цивілізація, — огризнулася дружина. — На що ж ви більше здатні?

Вона тепер завжди так зі мною розмовляє. Огризається, щоб огризнутись.

Часом не хочеться повертатись додому. Сиджу в сусідньому скверику, дихаю пахощами бузкуСпостерігаю дітей у пісочниці. Теж матюкаються.

Бомжі на лавах розпивають пиво, закушують здобиччю зі сміттєвих баків. Кидають риб’ячі скелети у давно висхлий фонтан. Професорська вдова виводить на дефіле свою Альму. Тут у Альми є подруга Рея, вони весело перегавкуються і виляють хвостиками. Зовсім, як Меджі й Фідель із «Записок сумасшедшего».

Смаленого вовка він не бачив, той гоголівський самашедший. У нього собачки листуються й розмовляють.

А у нас тут люди гавкають. Вчора обгавкала продавщиця. Обматюкав якийсь шоферюга. У нас тут такі бувають персонажі, хоч намордник їм на фізіономію одягай.

Живемо в дуже густому розчині хамства, скоро випадемо в кристал.

Забрів сьогодні на художню виставку. Проект двох французів і одного киянина. Попередній цикл називався «Сплячі принци», там за натуру правили мертві людські ембріони. Цей теж непоганий, називається «Ексґібіціон».

Предки були нудні, і мистецтво в них було одноманітне. Писали якісь ню, якісь досконалі чоловічі торси. Афродиту, що виходить з морської піни. Божественні обличчя Мадонн. Роками вимучували якісь шедеври. Чого вартий один той Давид у Флоренції? Той Мойсей. Та роденівська Муза. То уже все архаїка. Мертве мистецтво.

Молодь прагне живого. Кому тепер потрібні «Шляхетні вальси» Равеля? Ось приїхала група «Крейзі пеніс», всі фанати побігли. Виступив популярний співак з прикольним хітом «Убий свого батька!» — тіпалися в трансі. «Гоголь-борделло» теж добре. Головне, щоб побільше борделло.

Але до чого тут Гоголь?

Ще одну свою співвітчизницю провели ми очима і, мабуть, назавжди. Дружина Ґонґадзе виїхала з дітьми до Америки.

А мати, нещасна мати, — це вже навіть не антична трагедія. У Ніоби убили дітей, але ж не поглумилися з її горя. Боги її перетворили на скелю, з якої ринули сльози.

А тут плаче жива реальна людина, а президент, наче й не було нічого, вітає жіноцтво з Днем матері. Потім привітає з Днем сім’ї.

Моя сім’я розвалюється. Дружина вже уникає на мене дивитись. Я ЇЇ розумію, вона занапастила свій вік. У неї був знайомий, закоханий в неї по вуха, тепер він консул у європейській країні, треба ж було мені підвернутись. Була б дружиною консула, а не якогось невдахи.

А може, це він і надіслав їй тоді валентинку? Я того консула один раз бачив. Коректний, підтягнутий. І очі зміїні. Мабуть, вся справа у тих очах — гіпнотизують.

Але якщо ми навіть розлучимось, що від цього зміниться? Важче буде сина виховувати, тепер же тещі немає, як же вона сама? А так, все-таки, мужчина в домі: кран підкрутити, гвіздок забити. «Ведь тьі нуль, более ничего», — як сказав би гоголівський божевільний. Я справді нуль, я зведений до нуля, я вже в тому нулі, як у багетовій рамочці. Це її мучить і дратує. Треба пожаліти одне одного, а нема як. Людина для людини закритий світ.

Я вже давно не знаю, що таке дотик до жінки. Відчуваю, що вона очужіла, і вже й сам її сторонюсь. Нам головне — розминутися у власній квартирі, так більше шансів зберегти баланс толерантності й уникнути сімейних сцен. То хоч при тещі стримувалась, а тепер б’є в мене, як блискавка.

Я вже геть спопелів, а мовчу. Мій батько не гримав на мою матір. І я не гримну, хоч би вона й дисертацію в мене пожбурила.

А вона може. При всій її природній жіночності вона така вибухова, а часом навіть жорстока, я аж лякаюсь. Щоправда, й вона якось сказала, що при всій моїй екзистенційній мужності, — от просто так і сказала! — є в мені якась безпорадність, і це її лякає. Так ми й живемо, лякаючи одне одного.

Помічаю — я почав швидко говорити або ступорно мовчати.

Це її дратує: — Ти що, глухий, не чуєш?

Жінкам добре, вони можуть заплакати. А я тримаю глуху оборону.

— Ти як стіна, — каже дружина. — Ти черствий.

А що я їй скажу, крім того, що хотів би помовчати?

Один психолог писав, що чоловік і жінка — це дві різні цивілізації. У випадку моєї дружини — це інша галактика.

Я знаю, вона привертає увагу, об красиву жінку обпікається погляд. Я теж, між іншим, не «черепаха в мішку», як сказала б гоголівська собачка Меджі, і не раз ловив на собі мимолітні жіночі погляди. Та ж фея фуршетів, я ж бачу, як вона дивиться, ще не розучився приймати чуттєві імпульси.

Я скучив за сполохами жіночих очей. Але піти наліво я, мабуть, не зміг би. І не тому, що мав би на совісті.

Просто це для мене ситуація без знака якості.

Сьогодні ліквідували останній стратегічний бомбардувальник. Фюзеляж розпиляли на три частини, тепер він безголовий і безхвостий, як і належить бойовій машині позаблокової держави. І готовий до переплавки. Слухняна Україна, самороззброюється.

При тій екзекуції були присутні іноземні спостерігачі. Кошти на демонтаж дає нетутешній уряд. Читав, що ті кошти підуть на придбання квартир для льотчиків. Що ж, квартири для льотчиків це добре. Обживуться, обставляться. Будуть запускати з балконів паперові літачки.

Живемо ж ми, гей!

Армія вже стріляє по своїх. Авіація падає на голову. Хлопці уникають призову. Офіцери звільняються. Дезертири бігають по лісах. А президент скрушно хитає головою, констатує кризу української армії, бідкається, що вона вже стала небезпечною для власного народу, — холера ясна, як кажуть поляки, то він Головнокомандувач цієї армії чи хто?!

Та коли донецька футбольна команда програла австрійцям, то її тренер подав у відставку, хоч був у них ще зовсім недовго. Але це було справою честі — він узяв провину на себе. А тут скандал за скандалом, ганьба за ганьбою, а президент усе щось балакає, навіть заявляє, що «йдеться про честь і гідність і президента, і України».

На жаль, у нашому випадку це різні речі — честь президента і честь України.

18 травня. У кримських татар День скорботи, 57-ма річниця депортації. Російськомовне населення Криму висловило їм співчуття й солідарність, вийшло з ними на демонстрацію, поклало квіти до пам’ятника їхньому двічі Герою Радянського Союзу, льотчику Султану Ахмет-Хану. А чом би й не вийти? Австралійці ж виходили з аборигенами, просили у них пробачення за всі кривди і утиски від новонаселенців. О, солодкий туман утопій! Ніхто їх не пожалів, ніхто з ними не вийшов, хіба що битися за право торгувати на їхніх святинях. А хтось іще й осквернив пам’ятник Ісмаїлу Гагринському, їхньому просвітителю, що свого часу був нагороджений бухарським «Золотим орденом досвітньої Зірки», перським «Лева та Сонця» і навіть медаллю Санкт-Петербурзького імператорського Технічного товариства. Теперішнім же нащадкам «російської слави» тільки й вистачило розуму, що облити його смолою.

Ура! У нас уже є «лошадка». Тобто новий прем’єрміністр, згідно з термінологією президента. Щоправда, я ніколи не чув, щоб десь у світі прем’єр-міністрів відносили до класу непарнокопитних.

Протести уже вщухають, енергетика вичахла. Всі потроху звикають, що знову нічого не вийшло. Потім впадуть в апатію, в роздуми, в резиґнацію, і знову все увійде у звичну свою колію.

В університетському парку розкопали останній набій. Принаймні так пишуть, що останній. Всього ж там знайшли понад півтисячі артилерійських снарядів, кілька гранат і мін. Непоганий арсенал як для університетського парку. Тепер сіють траву і розбивають клумби. Обновили дитячий майданчик, додали атракціонів. Посадили нові дерева, бо від старих уже була мертва тінь. Насипали пісочку в пісочницю. Гуляйте, дітки, не бійтесь, мін нет.

Все-таки дружина просить мене туди з малим не ходити — ану ж як щось пропустили, чогось не помітили, і воно там причаїлося у землі.

Ми з малим сидимо на кухні. Може, це у нас пізній сніданок, може, ранній обід — у неділю ми, як завжди, заспали. Дружина нам подає, тут же бігає щось записувати, прибігає, вихоплює тарілки, щойно ми їх відсунули, миє посуд, зиркає, що ще подати, що прийняти. Я дуже не люблю, коли вона не сідає з нами, а надто коли миє посуд, поки ми ще не встали з-за столу. Невже не можна почекати? Я сказав їй про це, вона не відповіла, я на неї глянув — бліда, змучена, під очима синці. У мене стислося серце, я пошкодував, що сказав. Марудна річ побут. Алхіміки теж варили, але філософський камінь, а не борщ.

Ми вже навіть спимо не разом. Я перебрався на кріслодиван, щоночі стелюся в іншій кімнаті. Вона промовчала, отже, її це влаштовує. А справді, навіщо прикидатись?

І їй вільніше. Вона любить читати на ніч. Хай читає.

Якось після роботи фея фуршетів запросила мене до себе. І я пішов. Я взагалі тепер деякі речі роблю сомнамбулічно. Сомнамбулічно її поцілував. Сомнамбулічно попестив. Блузочка на її напнутих грудях розстебнулася сама, сексуальні парфуми вдарили мені в ніс. У нас уже доходило до всього, вона вже потяглася до сумочки: «Ну, ти мєня понімаєш», — тобто вона це носить у сумочці, воно завжди при ній, на випадок, коли трапиться який партнер для «тілесного низу». От тобі й чуттєві імпульси і сполохи жіночих очей. Фея презервативів. Моя четверта козацька сила враз підупала, я раптом згадав анекдот, коли один льотчик говорить другому: «Краще Ту-104, ніж не ту один раз», і засміявся. Вона спитала: — Ти чєво? — Нічєво, — сказав я і скочив, мало не перекинувши торшер.

Дома дружина зауважила:

— Ти б хоч сорочку застебнув. І на губах помада.

— У нас був фуршет, — сказав я. — Всі всіх вітали.

— Ти не вмієш брехати, — сказала вона. — Це твоя позитивна риса.

Вона навіть не ревнує! Вона й сама кудись увечері йде. Одягнулася гарно, оглянула себе у дзеркалі на повен зріст.

— Нагодуєш малого, — сказала. І пішла.

Я нагодував малого. А коли він заснув, я зачинився на кухні, поставив перед собою колись недопиту пляшку.

Як там у Маланюка? «Час, Господи, на самоту й покору».

На дружину в ліфті напав якийсь тип. Добре, що хтось на поверсі натиснув кнопку, вискочила з ліфта, біла як стіна. Тепер, коли вона пізно вертається, зустрічаю біля під’їзду або заїжджаю за нею.

Виявляється, вона ходить у якийсь Тендерний центр. Збираються феміністки і розробляють Тендерні проекти.

Я не дуже знаю, що це таке. Мені що ґендер, що тендер. Щось, мабуть, про рівність прав. Я не люблю феміністок. Жінки, налаштовані супроти чоловічої статі, це неприродно. З іншого боку, цивілізація ж таки чоловіча. Вона ж таки справді стоїть на агресії і владі, на силі, часто тупій і брутальній. Я так розумію, що цим жінкам допекли пріоритети чоловічої цивілізації. От вони й шукають вихід. Може, це навіть і не фемінізм. Просто повиростало багато дуже розумних дівчат, а чоловічий диктат пропонує все ту ж саму стелю і рамки. А їм тісно, вони почали пручатися, і на мужчин посипалася штукатурка. Я нічого, я обтрушусь, я надто люблю цю жінку.

Коли я заїжджаю за нею на своїй непрестижній лайбі, ті її колежанки зустрічають мене ввічливо, але я спиною чую їхні іронічні погляди. Мимоволі щулюся, мені прикро. Думаю, що в Україні фемінізм не на часі. Він шкідливий і непотрібний, тому що…

— Ти хочеш сказати, що надто багато загинуло українських мужчин, і то найкращих, пасіонарних. І що негоже понижувати тих, що вціліли у цій січкарні, — каже вона, як завжди вгадуючи мої думки.

— Так. Але ще крім того…

— Безперечно, — каже вона. — У нас не було культу прекрасної жінки в усіх її іпостасях, як у греків чи римлян. Не було Венери Мілоської і Мадонни Літти. Не було «Дами з горностаєм» і голівок Боттічеллі. То це ж ви й не створили. Загнали нас у будні, а хочете з піни морської.

— Не руйнуйте мужчин, бо й вони вас не збудують, — тихо кажу я.

Може, коли розлюбиш жінку, розчаруєшся в ній, то легше. А так, як оце в мене, каторга. Ловиш отой її погляд, бачиш оті її втомлені руки, проклинаєш себе — що ж ти за чоловік, що вона вже з тобою феміністкою стала?

Та я й сам фемініст. Мені головне, щоб оця моя феміна була щаслива. Але я проти, щоб урівнювати її зі мною в правах. Бо які мої права? Самі тільки обов’язки. І постійний страх, що з ними не впораюсь. І що буду в її очах не тим, ким би вона хотіла мене бачити.

«Сісти б на велосипед і поїхати в Кенію», — подумав я.

— Там, щоб вважатися мужчиною, треба вбити лева, — сказала дружина.

Вона таки чує мої думки.

Я оце думаю: краще, коли тебе вдома чекає курочка. Прийдеш, зморений за день, ухорканий, сто разів принижений чорті-ким, а вона упадає біля тебе, дириґує виделками й ложками, жонґлює тарілками, ти для неї орел і півень, ти найвище її досягнення. Оце жіноче підданство, либонь, солодше, ніж цей мій домашній суверенітет.

Почуваюся зайвим. їй не до мене. Стефан Цвейґ недаремно писав, що жінка коли вже щось робить, то робить двадцять чотири години на добу. Вони вже там якусь Хартію пишуть. Готують рекомендації для Кабміну, вимагають Тендерної експертизи законопроектів. Дисертацію зовсім закинула, студіює психологічні передумови успіху.

Вчора відлупцювала малого.

— Дитину не можна бити, — сказав я. — Дитина є самостійний суб’єкт права.

— Та йди ти, — роздратовано відмахнулась вона.

Де ж поділася та найніжніша дівчинка, яку я колись поцілував у наметі?

— Якби знав, був би не одружився, — в’їдливо сказала вона. — Прийми мої співчуття.

Одружився б. Всі ми одружуємось. Хоч на чортовій сестрі, — як казав Шевченко, — аби не одуріти в самотності. Навіть брат Прометея був ускочив, взяв за жінку

Пандору. Обставин їхнього розлучення я не знаю, але дещо з її знаменитої скриньки, мабуть, перепало і йому.

До всього ж у них там якісь проблеми з приміщенням, так що її феміністки тимчасово перебазувалися в нашу квартиру. У нас тепер дома цілий бабком. Вони приходять, вони палять, п’ють каву, сперечаються. Жінки рішучі, ділові, самодостатні. Говорять голосно, сміються сардонічно, спускають воду в туалеті, наче зривають стоп-кран.

Одна, як дрозофіла, дрібна, бульката. Друга все та ж сама гарпія з зубами у два ряди. Третя схожа на менаду — завжди збуджена й розпатлана, тільки що не в шкурі плямистого оленя і не підперезана задушеною змією.

Не люблю я цих феміністичних матроналій. Ретируюсь у сусідню кімнату і виходжу у віртуал.

Однак не сказав би, що ці войовничі феміністки такі вже й байдужі до чоловічої статі. Деякі з них цілком Гривуазні. Менада недвозначно налягала мені на плече, гормонально вібруючим бюстом, коли я, углибаючи в крісло, намагався затулитись від них газетою. Дрозофіла танула очима і натякала, чи я, бува, не з XVI століття. Я тоді, бачця, був пілігримом, а вона мені кинула білу троянду.

— Ні, — сказав я. — Я із Сузір’я Ворона. Зазнав катастрофи на планеті Земля.

Моя кохана фурія розбила плафон, поранила собі пальця. Сльози з очей бризнули. Дісталося і мені, й плафону.

— Чого ж ти вкручувала, сказала б мені.

— Тобі сказати, легше зробити самій.

Я справді якийсь неуважний. Втупився в газету, навіть не помітив, що вона поп’ялася вкручувати лампочку. Хотів зняти її зі стільця, двинула мене ліктем і вискочила на кухню.

Нічого, нехай одплачеться, може, їй трохи полегшає. Це ж вона не через плафон, а через все.

«Голубко моя у розколинах скелі», — як сказано в Пісні Пісень, ти, певно, маєш рацію. Добрий господар дбає про майбутнє своїх нащадків, а ми з року в рік, зі століття в століття — що ми залишаємо у спадок своїм дітям? Що наші предки залишили нам? Одні й ті ж самі проблеми, те саме страждання, той самий ступор безвиході.

Колись у когось таки урветься терпіння. Боюсь, що це буду я.

Ну, от і сталося. Я втратив роботу. Фірма скорочує п’ятдесят чоловік, мене викликали до шефа.

— Спокійно, — сказав він. — Пиши заяву, за згодою сторін.

— Але я не згоден! — сказав я.

— Твоя справа, — виставив він долоню вперед. — В такому разі пиши: за власним бажанням.

— Я напишу: за твоїм бажанням.

— Не раджу. Такої форми нема, — гмикнув він. — Не вертухайся, пиши.

— Ах ти ж гад! — сказав я, і не було лорда у білій перуці, який би пом’якшив цей вираз.

— 8рок, — сказав він. — Бо я тобі таке напишу, що тебе ніде не візьмуть.

Я написав «за власним бажанням» і кинув йому на стіл.

І тут я попався. Бо коли я прийшов у Центр зайнятості, мені сказали:

— Приходьте через 90 днів. Якби вас просто звільнили або «за згодою сторін», то це одне. Стали б на облік, отримали б допомогу по безробіттю, а так — тільки через три місяці.

Отже, три місяці юридично я навіть не безробітний. Я псих, я невропат, у якого зірвалися нерви. Не знав, не зміг, не дотримав форми. Піти, вклонитися шефові, переписати заяву? Але це ж, мабуть, не має зворотної дії. Він скаже: — Брок, — і виставить долоню вперед. Це ж господар становища, працедавець, він спокійний, усміхнений і жорстокий. Йому головне виконати рознарядку, скинути з конвеєра. А що хтось упав, розбився, перемололо — йому ж байдуже.

Наслухався в тому Центрі усіляких див. Ось жінка, за освітою інженер, згодна хоч брокером. Звукооператор, проходить тренінг на оформлення бізнес-планів. Фтизіатр — піде швейцаром у казино. Проглянув стенд пропозицій. Бармен. Вантажник. Слюсар. Фрезерувальник. На мене з моїм ухилом у науку попиту нема. Зате є купа різних професій для перекваліфікації. Якщо я такий непридатний, можуть перенавчити.

Але ж я маю свій фах! Я хочу працювати за фахом!

— Гординя, — каже новоспечений брокер. — Тепер не той час.

От і настало моє 43-тє число. Я почав ходити вулицями.

— Ти якийсь інтроверт, — мало не плаче дружина. — Пішов з дому, не сказав, куди. Чи просто пройтися, чи у справах, чи до коханки, чи повіситись — по тобі ж не видно. Я боюсь!

Але я ходжу. Не хочу, щоб вона мене бачила таким. Блукаю вечірніми вулицями, забрідаю часом аж на околиці.

«Не гальмуй, снікерсуй!» — підбадьорює мене на кожному кроці реклама.

«Пий пепсі, вимагай більшого!» «Відривайся кльово!»

Я відриваюсь. Часу вільного у мене тепер доста. Три місяці. Ціле літо.

Читаю оголошення, беру адреси, оббиваю пороги. Почуваюся жебраком, прохачем, запитальним знаком. В американській Конституції записане право людини на щастя. А мені хоча б на роботу. Є ж якась юридична сітка моїх прав?

Був би слюсарем, токарем, штукатуром, а ще краще — машиністом землерийної машини. Намивав би штучні острови під розкішні котеджі. Вигризав би з Дніпра тонни піску на чиїсь чорні прибутки. Тепер же під Києвом до Дніпра не підступись — усе підгребло під себе новітнє панство. Набудувало палаців спиною до вимираючих сіл.

Розіслав резюме через інтернет — тепер жду. Хтось же та відповість. Дехто місяцями чекає. А я хочу так зразу.

Адаптуватись і приготуватись, казав батько.

Аж ось коли я втомився — коли став безробітним. Приходжу додому викінчений. Хоч би й десять годин спав, а прокидаюсь розбитий. Часом не хочу вставати, бо для чого? Душу наче хто виїв зсередини — порожньо і саднить. По радіо рекламують якісь бальзами, пігулки, живу і мертву воду. Я думав, це тільки в казках жива і мертва вода, а виявляється, можна в аптеці купити. Мертва знезаражує, жива лікує. Але від чого мене лікувати?

Колись були хвороби, так то хвороби, зразу видно. Температура, кашель, пропасниця. Чума, холера, туберкульоз. «Бережіться, йде прокажений!» — дзвіночок дзеленчить, всі одскакують. А тепер якісь потайні, непомітні. Астенія, депресія, синдром хронічної втоми. Раптом підсікає, і все.

До кого це в нашому дворі AMBULANCE приїхала? Часто люди почали вмирати. Вже й похоронний марш не грають, винесуть тихенько, поставлять труну в автобус, квіточки від порога розтрусять, назавтра двірник підмете.

Інколи мені здається, що я не живу, а одбуваю життя.

У нас всі так живуть. Сьогодні абияк, в надії, що завтра буде краще. А воно завтра та й завтра, і все уже позавчора. А життя як не було, так і нема.

На сороковини прийшов батько зі своїми. Сумноиресумно посиділи, пом’янули тещу. Тінейджер приніс малому дискетки і сіді-роми.

Батько сидів якийсь тихий, пригнічений. Мабуть, спогади обступали, в цій же квартирі мало що змінилося, мати сміялася з вишневої рамочки. Його дружина дивилася на мою — певно, тільки жінки так уміють розуміти одна одну.

Мені шкода батька. У мене життя не складається, він чекав від мене більшого. Від сестри нічого не чутно. Настає час, коли ближні стають далекими. Треба змиритись. Єдине, що у нього є, це оця його дружина. Вона йому коліна кутає пледом. — Ну, вона у мене така, — ніби аж виправдовується він. Я навіть трохи заздрю. Це ж не тільки вона така, це щось є в ньому, що вона така. В мені, очевидно, цього немає. Я вдався не в батька. Але ж і не в матір. Моя мати була розкута й артистична. Вона ефектно вдягалася, завжди з якимсь дискретним елементом національного декору, в ній була магія владної вроди, на неї озиралися на вулиці. Найбуденніші речі вона говорила глибоким тембральним голосом. А ця звичайна. Ця сіра пташечка. Хоча син у неї, Тінейджер, дуже неординарний. Високий, з тонкими рисами, схожий на Вана Кліберна в юності — я швидше уявив би його за клавішами рояля, ніж за клавіатурою комп’ютера. Батько був закоханий у мою матір, а ця жінка закохана в нього. Вона така, хоч прикладай до рани. Мати теж була хоч прикладай до рани, але — до вселюдської. А ця конкретно до нього, до чоловіка, якого любить.

Розмова точилася мляво. Говорили, щоб не мовчати.

Закінчується травень, синоптики обіцяють заморозки.

Ось і проминуло 5 місяців (п’ять!) нового століття. Є пральний порошок «Ера», є телеканал «Ера», а нова ера все ніяк не почнеться. Може, тому, що стара епоха ще не скінчилася. Тягнуться й тягнуться її шлейфи, підтіпані брудом і кров’ю.

У Македонії як стріляли, так і стріляють. У Катманду комендантська година. Біля берегів Данії нафтова пляма. Дунай занечищений. Шахти старі, вибухає метан. Схили повзуть, будівлі провалюються. Все просотане всесвітньою павутиною, електричними струмами, радіомагнітними хвилями. Хімія забила пори землі. Вже люди — як ті промінчики у невидимих порохах смерті.

Апокаліптичні коні б’ють копитом.

Часом мені хочеться закричати до всього людства: «Люди! Давайте зупинимось і візьмемо новий старт. Бо при таких забігах фініш буде фатальний».

Ніхто мене не почує. Людство впевнено йде до своєї катастрофи.

1 червня. День захисту дітей.

І саме у цей день в Ізраїлі на порозі дискотеки підірвав себе 22-річний палестинець. Молодь гинула в танці, і все чиїсь діти. Двоє, кажуть, з України.

Ходив з малим на Хрещатик. Там був конкурс дитячих малюнків на асфальті під девізом: «Подаруй мені дитинство, Україно!» Точніше було б: віддай! Бо дитинство забрали у всіх поколінь. У мого, у батькового, у його батьків. Причому в різний спосіб — у кого голодом, у кого війною, у кого репресіями, у кого спадком психологічних травм. А тепер у мого малого — неможливістю поїхати у село, до отчої хати, побігати по траві. Так що малюйте, дітки, крейдою на асфальті.

А ще цей день запам’ятався дивними подіями у Непалі. Принц Дипендра перестріляв королівську родину і пустив собі кулю в лоб. Втім, офіційна версія, що рушниця одинадцять разів вистрелила сама.

Три дні пробувши в комі королем, принц Дипендра помер, і тепер там король Ґ’янендра. Народ хвилюється, бо його наступником може стати його син, який свого часу переїхав людину, і непальці йому цього не простили. Не бачили вони наших «мажорів», які збивають людей безкарно і тікають з місця подій. Та й деякі їхні батьки, посадовці, відзначаються в цьому виді спорту — раллі по трупах. Збив, переїхав, нічого, знову оберуть.

Літо. Дівчата почали ходити пупами вперед. Я не скажу, що мене не збуджують ці пупи. Збуджують. Пупи збіса гарні. Але річ у тім, що як уже бачиш такий пуп, то поглянути вище немає потреби. Тоді вони всі уже на одне лице. Тобто на один пуп. При такій домінанті обличчя вже не суттєве. Тим паче, що й верхній ґудзик напіврозстебнутий, і джинси ззаду нижче абрикосової улоговинки. А хочеться обличчя. Хочеться пасти в ліліях. Хочеться навіть спротиву, хоч легенького. Інстинкт.

Застарілі у мене поняття. Озираюся на свою юність.

Тоді пупи були не в моді. Тоді в моді були обличчя.

Борька з батьками вже десь на курорті. А перед нами вічна проблема: куди влаштувати дитину на відпочинок? Та ще й моє безробіття, ледве стягуємо кінці з кінцями. Борька повернеться міцний, засмаглий, немов каштанчик. А наш кволий, бліденький. То поїхав би до бабуні в село, а так ні села, ні бабуні. їздимо на оболонський пляж «Африка» в затоку «Собаче гирло». Людей густо, пісок брудний. Малий наступив на розбиту пляшку, спасибі, хоч не на шприц.

У під’їзді все якісь оголошення. То шейпінґ, то глобальна федерація Даеквон-До, то набір дітей у шоу-театр «Чунґа-Чанґа». Може, віддати його туди?

— Він і так уже Чунґа-Чанґа. Виховуй, — каже дружина.

Вона даремно, з дітьми завжди так. Навіть дочка президента Буша проштрафилась: випила гальбу пива у нічному барі, не мавши для цього ще повних літ. А наш іще навіть не курить.

Мої справи кепські. Я втрачаю надію на роботу, не кажу вже — за покликанням, тепер це слово не модне, але хоча б якусь. Скрізь ввічливо відмовляють, бо хто я такий? Без рекомендації, без дзвінка.

— Мав якесь ім’я в наукових колах, — плаче дружина. — Ти що, не можеш звернутися до знайомих? Поновити якісь зв’язки, нагадати про себе. Твоя скромність — це вже патологія. Твоя порядність — анахронізм!

Головне — її не перебивати. Вона вибухне й заспокоїться. А в мене на душі запеклось. Але про це їй теж не можна казати, бо знову вибухне. Астрологи Сходу рекомендують якнайбільше усміхатися. Я так і роблю.

Добре, хоч з приміщенням уладналося, бабком уже має свій офіс. Вони там позсовували столи, поставили кадуб з пахучим лимонним деревом — боюся, що воно всохне від їхніх прокурених голосів. Дружина просить не зустрічати, бо ніколи не знає, як довго затримається, менада підвозить. Так що ми з малим вечорами самі.

Телевізор уникаю вмикати, щоб не наскочити на сюжет. То як в одній пристойній родині тато раптом змінив стать і одягнув намисто. То як одна пані, підгледівши коханців, що «займалися любов’ю», почала мастурбуватись, а інша від нетерпіння, доки партнер роздягнеться, почала кусати його за ширіньку.

Віаґри не треба, допінг для імпотентів.

Малий тактовно при мені теж не вмикає. Так ми й сидимо з ним вечорами на балконі, дивимося на зорі. Це краще, ніж на голубий екран. Малий каже, що на Місяці люди живуть у кратерах і мають довгі ноги, щоб швидше тікати.

Та й вечірні вікна перед нами — теж ціле кіно.

В одному жінка виймає шпильки з волосся.

В іншому силуети рухаються в танці.

А на сусідньому балконі якийсь підліток набринькує на гітарі одну й ту ж пісеньку з монотонним рефреном: «Але що буде завтра, однак?»

До Києва приїжджав Марсель Марсо. Жаль, квитки дорогі, та й дружині нема коли, вона пише Хартію. А я люблю пантоміму. Пантомімою можна сказати все, і на Канари не треба.

Чудовисько Амброза Бірса — це ж фактично теж пантоміма. Ти з ним борешся, вибиваєшся із сил, а збоку ж не видно, що тебе убиває.

Сьогодні пройшла демонстрація, де несли транспарант: «Допоможіть дожити до 10-річчя Незалежності!»

Я, очевидно, вже не дожив. Бо життя, яким я живу, це ж не життя. Сартр колись казав: «Я те, що я роблю». Тепер критерії інші: «Я те, що я заробляю». То хто ж я в такому разі? Комплектне ніхто. Дружина записалася, у школу жіночого лідерства, є й така. А я по господарству. Вивчаю кулінарну книгу, дивлюся «Шоу самотнього холостяка». Якось же треба годувати малого. Курку по-гавайськи чи консоме я, звісно, не втну, мені б щось елементарніше. Я навіть картоплю не потрафлю підсмажити, все підгорає, дим валить у коридор, сусіди у двері стукають.

Отака тепер моя пантоміма. Розумію, чому теща любила цей балабольчик на кухні. Товчешся межи каструль, піт ліктями витираєш, а водночас чуєш, що у світі робиться. Якщо сковорода не дуже шкварчить.

У космосі літає перший космічний турист.

Росія піднімає свій затонулий підводний човен — казали, там немає крилатих ракет, а тепер вивозять і знешкоджують.

У штаті Огайо товарний поїзд проїхав без машиніста сто кілометрів з отрутохімікатами у вагонах.

Десь в океані пливе корабель з дітьми на продаж, викраденими в Беніні.

Немає моєї тещі, а то б уже закричала. Сьогодні годую малого, чую, — вже й у нас, у нашій цивілізованій демократичній країні крадуть людей, торгують людьми. І запчастинами для людей.

Краще б такої України взагалі не було. Мріяли б про неї, боролися б. Підростали б нові покоління, ладні за неї життя віддати. Література була б — хай заборонена, хай самвидавська, але ж література, а не це заслинене матюками плюгавство.

— Май витримку, — каже батько. — Становлення держави процес важкий і тривалий. В інших державах бувало й гірше.

Він загартований на терпіння. А я втомився терпіти.

Я втрачаю терпіння терпіти.

Допоки ж при владі будуть вовки?!

Завтра Трійця, Зелені свята. То б у нас у квартирі пахло татарським зіллям, любистком і м’ятою. А так тхне пилом і цвіллю, чимось, що завалялося у підсобці чи засниділо в холодильнику.

Ми не відпочиваємо, і малий з нами теж. Хотів його влаштувати у літній табір, хоч десь тут під Києвом. Але не вийшло.

— Який же ти чоловік? — питає дружина. — Нічого не вмієш влаштувати.

Вона має рацію, який же я чоловік? От вчора я бачив чоловіка, так то чоловік. Гладкий, мордатий, задоволений життям і собою, він сидів у крутій іномарці, розвалившись на передньому сидінні. А ззаду над номерними знаками був афоризм: «Без лоха жизнь плоха». Тобто без мене. Я йому в кайф.

У дружини тяжка неврастенія. Вона щомиті зривається, вчора перець у пральну машину вкинула. А що я під рукою, то дістається найбільше мені.

— Нормальні люди давно вже знайшли себе у новій реальності! — кричить вона. — Борьчин батько процвітає у бізнесі. Твій друг працює у Каліфорнії. А ти? Хто ти?! Ти про сина подумав? Він що, має успадкувати твій ідіотизм?

Найгірше, що все це правда. Я справді якийсь невдаха. Ні влаштуватись не вмію, ні подолати обставин. Сказано, лох. Кожен примат дивиться на мене зверхньо. Він багатий, він впевнений у собі. А я адекватно, за гороскопом, Кінь.

Читав, що німецькі вчені винайшли прилад, який визначає ступінь втоми по очах. Що більша втома, то ширші зіниці, то важче вони повертаються до норми.

У моєї дружини зіниці дуже розширені. Я завжди думав — які у неї красиві очі, а виявляється, що це ще й від втоми.

Намагаюся хоч трохи їй допомогти. З’їздив на ринок. Пропилососив квартиру. Хотів сорочки попрати, запхав у машину, але якась кольорова тканина пустила фарбу, тепер ходжу у білій сорочці з голубими хмарками.

Та й думаю собі: і чим же ти їй допоміг? Моркву з базару приніс? Штани попрасував? Подивися на Борьчиного батька, його ж ніколи й не видно. Сів у машину, вийшов з машини. Весь у своєму бізнесі. Мабуть, добрий плутяга, з теперішніх. А який комфорт дав сім’ї, якою увагою оточив дружину! Вона ж у нього ні за холодну воду, у неї ж і хатня робітниця, і дача, й срібляста «Хонда». На закупи з охоронцем їздить. Літо ще лиш почалося, вони вже десь на курорті. А твоя вже валер’янку кухлями п’є.

І ось мої скромні радощі — або ще одне приниження — я, здоровий, я, молодий, здатний утримувати сім’ю, не ледачий, з вищою освітою, а я вже потребую соціального захисту, я вже заповнюю якісь анкети, щоб з мене як з малоімущого брали меншу квартплату, а як спливуть 90 днів, ці осоружні три місяці, в які мені обійшлася моя гординя, я вже зможу розраховувати на яку-не-яку субсидію, законне пособіє по безробіттю.

Приниження робить нас безпорадними. Приниження робить нас ізгоями.

Я взагалі думаю, що й державу свою цей народ не може й досі побудувати, бо пережив велике історичне приниження.

Тим часом гуде всеукраїнська культурно-мистецька акція: «Україна — Президент — Стабільність». Запопадлива попса робить президенту імідж, хітами й шлягерами убовтує електорат.

За тим всім галасом ми навіть не помітили, що у нас уже є політв’язні. Що вони сидять в ізоляторах, що їх тримають за ґратами з порушенням всіх термінів і людських прав. Тільки й того, що сидять не в Сибіру, не на станції Потьма, а, можна сказати, у своїх рідних вітчизняних СІЗО. Недавно дві дівчини прикували себе до рейок, вимагали звільнити ув’язнених. Одна з них неповнолітня. Але ж у нас хоч в єрихонську трубу кричи — ні луни, ні відлуння. Лев інвертований на пустелю. Клітка на Лева. Я на клітку. А пустеля на всіх.

Іноді мені українці здаються таким великим гарним птахом, який сидить собі і не знає, що робиться на сусідньому дереві, який любить собі поспати, сховавши голову під крило. Крило тепле, притульне, сни історичні, красиві. М’язи розслабились, душа угрілася, — прокинувся, а дерево під ним спилюють, гніздо впало, пташенята порозліталися хто куди, сидять на інших деревах і цвірінькають вже по-іншому.

Нація навіть не косноязика. Нація недорікувата.

Я розумію, все має свої історичні корені.

Часом їх хочеться висмикнути.

— Ну, тіккуріла, блін, дайош! — каже син.

А що ж тут такого? Він щодня це чує по телевізору, так рекламують фінську фарбу найвищої якості.

Людської якості тепер вже не треба. Не треба совісті, гідності, не треба освіти. Це вже не бренд. Потрібні гроші. Потрібен імідж і рейтинг. Імідж якийсь у мене є. А рейтинг, який може бути рейтинг у вченого, що не збувся?

Друг постійно кличе у Каліфорнію, в Силіконову долину, але я не маю стимулів починати життя спочатку. Кидати батька, у якого вже був інфаркт? Адаптуватися до нових умов? Літати через океан до рідних могил?

20 червня. Завтра перше повне затемнення Сонця у новому столітті. Шкода, що не Місяця, може б, подивилися з балкона. Але вона ніби зовсім забула ту свою раптову сліпучу непритомність. Я сам потроху згасаю, і вже навіть боюся близькості. Який сенс, коли ти вже не коханий?

Відсталий ми народ, українці, зі своїми поняттями про кохання. Нам би все, як у пісні: «Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу». Тепер би він її тричі трахнув по дорозі.

У світі вже з цим без комплексів. Та й у нас теж. Борделі й панелі вже не екзотика. Розвивається секс-індустрія. Секс-шопінґів, правда, немає, у нас це зветься «Салон секс-культури». Я заходив, з цікавості. Там є все. Еротична білизна. Тренажери з дисфункції члена. Наручники для мазохістів. Є навіть фалоімітатори у вигляді даішного жезла, є вібратори, які можуть охати й ахати.

І приходять, купують. Вони думають, що їм потрібен тренажер з дисфункції члена. Тепер у людей дисфункція душ.

Любов — це така Камасутра, що сама собі все підкаже. І не будеш думати, секс оральний чи не оральний, моральний чи не моральний. Людину кидає, вона віддається, вона бере. А не як поршнем ходить в циліндрі. Я навіть не думаю, що це проламування самотності, як у Мопассана в «Монт-Оріолі». Для мене це злиття двох світів. Це обмін щасливістю. Навіть темні спокуси перверсій прекрасні, коли кохаєш жінку, коли вона магнетизує тебе.

Тільки наукова дідорня може вважати, що загадка скрипки Страдіварі — це всього лише особливий склад лаку, а кохання — хімічний коктейль у голові на пару років чи місяців.

Втім, буває і хімічний коктейль. У мене в житті був. Вдаряло в голову і розламувало стегна. А кохання — це інше. Кохання вдаряє в душу.

«Нелад з потенцією? — бубонить з репродуктора душевний чоловічий голос. — Про це не говорять. Про це не розмірковують. З цим залишається наодинці кожний чоловік. «САНОПРОСТ» — це здійснення вашої чоловічої мрії». «САНОПРОСТ» — це препарат тривалої дії». «САНОПРОСТ» — це факел вашого життя».

То рекламували «Віаґру», а тепер вже якусь «Імпазу» і цей «факел життя».

«Багато факторів сьогодення негативно впливають на сексуальну потенцію чоловіків, від чого вони дуже страждають, — сказала в недільній програмі одна цілителька. — Адже статева залоза — це друге серце чоловіка».

Добре, що моя дружина не чула. Уявляю собі, як би вона прокоментувала це «друге серце».

Подзвонив Лев, інвертований на пустелю. Кличе на байдарки, зібралася чоловіча компанія, є одне вільне місце. Колись я це любив, тепер не зможу. Як я залишу тут у спеку своїх, а сам піду на байдарках? Та ще й, уявляю, увечері при багатті знов ті самі розмови. Він навіть по телефону примудрився зіпсувати мені настрій.

— Не маєш роботи, то принаймні вмій відпочити, — сказав він.

Не вмію. Нічого не вмію. Дружина тягне все на собі. Впряглася в репетиторство, готує абітурієнтів. Ночами перекладає з польської. Де у неї сили беруться? Як її вистачає на все?

— Я ж не тому можу, що я можу, а тому, що ти не можеш! — якось вихопилося у неї.

Гарний соковитий баритон співає по радіо: «Моя душа, немов черешня». Тепер уже вимкнув я.

Але в чому річ, мій батько і в старості, — як не кажи, а це таки старість, і сивина, і пережитий інфаркт, — він любить і його люблять, а я?! Він нічого не питає, але одного разу мені сказав: — Знаєш, я розумію твою сестру. Християнство — це постійно усвідомлюване страждання. Це тінь розп’яття над усім життям. А індуїзм дає шлях від трагедії до просвітлення. Я теж не міг пережити. Я не міг жити. Моє просвітлення в тому, що я комусь потрібен.

Він бачить, він розуміє! Вона потрібна мені, але я не потрібен їй. І при цьому він якось особливо ставиться до неї. Може, впізнає у ній жінку, яка була потрібна йому, але теж часом дивилася повз нього.

Ми всі дивимося одне повз одного. От хіба що як хтось умре, починається пізнє прозріння: не побачили, не оцінили, прости! От якби вже нас хтось не простив, може б, ми навіки порозумнішали.

Московський патріархат таки провів хресний хід. Під корогвами й іконами старі кликуші, як гайвороння, сунули по вулицях, попихаючи поперед себе у візках ветхих, неходячих уже ченців. Несли транспаранти з прокльонами і протестами проти приїзду Папи Римського.

Мало того, що — проти, так ще й з прокльонами!

Мав рацію гоголівський божевільний: «И все это происходит, думаю, оттого, что люди воображают, будто человеческий мозг находится в голове, совсем нет! он приносится ветром со стороны Каспийского моря».

Коли Понтифік сходив по трапу, і вітер розвівав його білу одіж, мені здалося, що це ангел. Ангел старий, втомлений, тим більше, — бо якби він був молодий і пружною ходою збігав по трапу, то це одне. А коли вже тіло не ходить, руки тремтять і плечі похиляє тягар літ, то просто ж видно неозброєним оком, що цим немічним тілом рухає Дух.

І те біле його одіння над його плечима здіймається і тріпотить, мов крила.

Недарма одна жінка сказала: «В Україну янгол прилетів». Таке реальне враження від цього нереального Папи.

Якийсь хлопчик, гарненький, схожий на мого сина, розплакався від потрясіння, йому відкрилося щось, чого, може, дорослі вже й не здатні збагнути.

Він благословив нашу землю, він назвав мій народ шляхетним народом. Він повернув мені щастя бути належним до такого народу, а то ж у мене його весь час віднімали, вщеплювали мені у свідомість, що мій народ не гордий, що він упосліджений, все стоїть на колінах і ніяк не встане, я вже звик за ці десять років до такого приниження, з якого виходять тільки у смерть. І раптом приїжджає свята людина, яка знімає з тебе це прокляття. І Терези схитнулись, і знайшли рівновагу з болем. Я був вдячний, що він звернувся до мого народу мовою мого народу. Я разом з ним молився різними мовами, був на місцях розстрілів, і радянських, і нацистських, — у Биківні і в Бабиному Яру.

А вже відлітаючи зі Львова, коли почав накрапати дощ, він сказав: «Дощ іде — діти ростуть» і наспівав львів’янам пісеньку ще, мабуть, свого дитинства — щоб засвітило сонечко і дощ повернувся в небо.

Я потім ще не раз бачив ці кадри по телебаченню, і щоразу мене вражало обличчя тієї дитини у натовпі.

Не плач, хлопчику. Все буде добре. Посланець Бога нас благословив.

Я не побожний, ходжу до церкви не часто, поклонів ревно не б’ю. Я навіть не певний, що Бог створив людей за своєю подобою. Зліпив із глини, як дід свистульку, і вдихнув душу. Не з нашим розумом осягнути, як виглядає Бог. Я тільки знаю, що Той, хто запустив моє серце, Той запустив і Всесвіт.

І ось моє українське ноу-хау. Я хочу жити у повноцінній країні, розмовляти повноцінною мовою і гарантувати це моїй дитині на майбутнє.

Все. Біхі. Я сказав. Хто зі мною не згоден, хай звертається до психіатра.

Починаю розуміти, чому Людовік XIV сказав: «Держава — це я». Так, держава — це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава — це він, то досі у нас вже була б достойна держава.

І нація — це теж я. А якщо в цій нації є антинація, то прошу не плутати. Бо я належу до нації, яку обрав я і яка обрала мене — до красивої і шляхетної нації.

Я належу до нації, яку благословив Іван Павло II.

Це однак мої внутрішні зрушення, зовнішніх поки що нема. На моє резюме не надійшло ще жодної відповіді. Але ж не може такого бути, щоб я нікому не був потрібен! Хтось же та відповість!

А поки що — як жити далі? Сидіти на утриманні дружини? Вона й так уже тягнеться в нитку. Іноземців возити в аеропорт? Не з моєю тачкою. «Грачувати» на трасі — може, хто підніме руку? Але «з руїш» багато не заробиш. Чи, як римський безробітний Черчеллетто, вибирати з фонтана монети, накидані туристами? Так у нас уже й фонтани не ті, та й туристів не густо. Хоч іди грай у супер-лото. «Крок до багатства «Мєга-лот».

Думки мої крутяться, як пластмасові кульки у барабані. І від того, в яку вони укладуться комбінацію, залежить мій життєвий виграш. Або програщ. Головне — відійти від рубежа поразки. Мати хоч якусь реальну візію своїх перспектив.

Не маю. Нічого не маю.

І хіба тільки я? А весь мій курс і всі інші курси? А мільйони людей, що повиїжджали? Хто у нас відібрав горизонт? І чому ми його віддали?

Я що, Україно, у тебе зайвий?!

І друг мій, що в Каліфорнії, — треба його привітати зі святом. Там у них скоро День Незалежності. Що ж, це вже і його Незалежність. А у мене тут моя.

От і червень закінчується. Прочитав замітку в одній газеті: «На роботу — через Мертве море». Якісь троє відчайдухів з України подалися до Ізраїлю на заробітки. Угорщину проїхали, Болгарію, Туреччину, а там вирішили вплав наввимашки через Мертве море. Але ж часи тепер не біблійні, море перед ними не розступиться. Тим паче Мертве море, настояне на попелі Содома й Гоморри. Там такі сполуки і такий вміст солі, не те що перепливти — пливти неможливо. І сонце пряжить так, що тіло вив’ялить, як тараню. Шістнадцять годин борсалися горопахи, аж поки їх підібрали ізраїльські прикордонники і відправили до шпиталю.

Мені здається, я теж пливу по Мертвому морю. І тонути не тону, і пливти вже немає сил.

Спека страшна. У свічнику загинаються свічі.

Лев у Єгипті знепритомнів, одливали на арені водою.

В бульйоні глобального потепління розплодилися комарі й кліщі. У південних степах з’явилися павукикаракурти. Аерозольні хмари стоять над полями, але шкідників і хімія не бере. Люди працюють у протигазах, вже як інопланетяни на своїй землі.

Один депутат купив ділянку на Місяці. Добре, що тамті люди живуть у кратерах і мають довгі ноги.

8 липня. В Іспанії у містечку Памплона фестиваль Сан-Ферміо. Випускають биків у вузенькі вулиці, вони біжать, натовп їх дражнить, галасує, меткі кабальєро у білих сорочках з червоними хусточками кидаються їм напереріз. Розлючені бики шаленіють, з ревом мчать по бруківці, нахромлюють на роги і розкидають усе, що трапиться їм на шляху. Головне — коли тебе збили, намагайся відкотитися вбік.

Якщо сприймати це як метафору, то я відкотився вбік. І лежу на узбіччі сучасності, а вона двиготить далі з наллятими кров’ю очима. За нею женуться, штрикають ножами і дрюччям, вона відчайдушно відбивається, мотає головою, когось уже підняла на роги, а вони її б’ють, підривають бомбами, роз’ятрюють, провокують. І вона реве, і мчить, і вибухає люттю, і розтоптані люди й народи стогнуть, і нема Гемінґвея, що написав би цю криваву фієсту сучасності.

Ходив інкогніто по Хрещатику. Як той чиновник у Гоголя, тільки він по Невському, а я по Хрещатику. Я ж тепер маю час, можу пройтися, не поспішаючи. Посидіти, подивитися, знову пройтись.

Люди собі гуляють. Діти катаються на роликах. Зустрів кілька носів, які мені усміхнулись. Ходять «английские Джонсы и французские Коки», «бледные миссы и розовые славянки». Вітрини пахнуть «страшным количеством ассигнаций». А талії, які талії! Гоголь мав рацію, такі вам навіть не снились. Гоголю теж, якщо з пупами. Щити, реклами, бутіки, кав’ярні. «Чем не блестит эта улица — красавица нашей столицы!» Книгарень, правда, немає, позакривали, а так усе е.

А Майдану нашого вже не буде. Все зарівняли, зачистили.

В ударному темпі монтують Монумент Незалежності.

Якби я був художником, намалював би цей сюр — глухий зелений паркан, оранжеві метелики жилетів, а вгорі над Майданом фрагменти нашої Незалежності в залізному дзьобі крана. У повітрі погойдується то рука, то нога, голови ще немає.

Ось уже й літо в зеніті. А я все пливу по Мертвому морю.

Пише друг з Каліфорнії — вони там відпочивають, свого малого віддали у літній французький табір. Це, звісно, коштує, зате ж табір чудовий. І ліс, і ріка, і казкові будиночки. Принагідно, в порядку гри, дітей вчать французької мови. Діти вже співають «Марсельєзу», а 14-го липня брали штурмом Бастилію, тобто гігантські старі секвої з такими дуплами, що доросла людина може увійти на повен зріст.

Нам теж, нарешті, пощастило: якась жіноча організація посприяла дружині, і наш малий таки відпочине, і то неабияк — в італійській родині, на Адріатиці. Дружина радіє: це ж він там засмагне, покупається в морі, поїсть екологічно чистих продуктів. Сподіваюся, вони не помітять його президентської лексики.

Спека пекельна.

Ніл міліє в Єгипті, вже видно ніздрі алігаторів.

У молодої актриси у літаку вибухли силіконові груди.

Ноги грузнуть в асфальті. Листя пожовкло й скрутилося в рурочки.

Борька з батьками з’явився, брунатний, немов каштанчик. Відпочивали на острові Балі. Райський острів, — розповідає Борьчина мати. — Морє — ето вообще! Воздух ізумітєльний. В аеропорту обалденная аборігєнка одєваєт турістам вєнкі із лотосов і орхідей.

Уявляю собі Борьку в такому вінку. Та й батька його, бізнесмена. Не подобається мені ця публіка. Господарі життя. І ця вишукана гламур, з її типовим набором мовних стереотипів. А моя дружина до неї ставиться добре, слухає, розпитує, розглядає фото з Балі. Та їй навіть привезла сувенір — жіночу фігурку з сандалового дерева. І сама вона як сандалова статуетка, струнка й засмагла, у хмарці бузкової сукні. Розповідає цікаво. Які там коралові пляжі, ресторани, казино. Рис родить чотири рази на рік. Є навіть Богиня Рису. Храмів більше, як жителів, і всі вівтарями у бік вулкана. Аборигени мудрі й гостинні. Жертви приносять з плодів і овочів, на банановому листі. І не бояться смерті. Вірять у переселення душ. Для них людина померла — це людина воскресла. Своїх небіжчиків кладуть біля великих дерев. Потім віддають вогню.

У них є філософія смерті. А у нас немає навіть філософії життя.

До чого привчені, того нам і досить.

Часом лежу на дивані й думаю — а може, й мені почати якусь свою справу? Взяти гроші у банку в кредит. Зовсім якусь невеличку суму. Зібрати ще кількох програмістів, безробітних, як я. Створити фірму. Борьчин батько ж зумів. А я, невже не зможу?

— Розмріявся, — каже дружина. — Йди подивися гру «Слабое звено».

Так, я знаю, у такому ринковому світі я слабка ланка. Я не відповідаю на такі виклики часу. Я вибуваю з гри.

А ті знову поїхали, тепер уже на фіорди. Борьчин батько любить серфінґ у північних морях. Це чоловік, який вміє бути мужчиною. Він здатен подбати про свою родину. Не те, що я. І Термінатор той з ними, вони скрізь його з собою беруть.

А я, що я тут роблю, у затоці «Собаче гирло»?

З погляду антропології, я homo sapiens. У вимірах національних я українець. У масштабі держави я громадянин. З проекції Космосу я землянин. З проекції інших галактик геліотроп. Щодо мого батька, я його син. Щодо сина, я його батько. Щодо жінки, ніби ж мужчина. Така система координат робить мене стереоскопічним, багатовимірним і органічно вписаним у світовий, ба навіть у космічний контекст.

А що я бачив? Ні океану, ні фіордів, ні тропіків. Ні

Мачу Пікчу, ні острова Балі. Ні Альп, ні Етни, ні Піренеїв. І ніколи нічого не побачу.

Але ж я народився на планеті, я повинен бачити її всю! А то так і підеш зі світу, не знавши, куди приходив.

Хлопчик наш в Італії, йому дуже подобається. Правда, дітей у тій родині нема, трохи нудьгує. Зате ж Адріатика, багато купається. Так що й наш приїде засмаглий, немов каштанчик.

А тут все якісь повідомлення — то вібріони холери в Одесі, то лептоспіроз у Миколаєві. То криміногенна обстановка в Криму.

— От бачиш, — каже дружина. — В Криму така обстановка, в Одесі закрили пляжі через ті вібріони. Добре, що наш малий в Італії.

Але коли я вичитав, що на півдні Іспанії якась епідемія через якусь леґіонеллу, що завелася в кондиціонерах, а десь на пляжі у Флориді акула вхопила туриста за ногу, — дружина розхвилювалася, щодня дзвонить малому, а дзвінки ж дорогі, розпитує, чи біля берегів Італії є акули, благає купатися тільки на березі. Ну, як це на березі, в піску чи що, він же не горобець. Та за ним там дивляться. Але ж вони не рідні! Та доглянуть, не бійся, кажу я, Папа Римський недарма ж їм спасибі казав. — Ти мужчина, ти не розумієш! — кричить вона.

Справді, я вже нічого не розумію.

У Токіо проходить міжнародний з’їзд геніїв. Тож там один геній експонував свій винахід — апарат для масажу мозку. Мені б такий апарат після кожної розмови з дружиною.

Знову чутки про інопланетян. То у Майкопі з’явився сферичний слід на якомусь полі, наче хтось із Космосу поставив печать. То в Англії на якійсь фермі щось прим’яло траву, позаземний апарат приземлявся, не інакше.

Скоро скажем: «Алло!», а у відповідь: «НЛО».

Наразі вони засмагають на мисі Горн на вулканічному неприступному острові — у них там база. То була у нас під Прилуками, а тепер на мисі Горн.

Ну, от і 10-та річниця нашої Незалежності.

Буде урочисте відкриття Монумента.

Буде військовий парад з танками у калошах.

На Троєщині над рікою Десенкою закладуть Всеукраїнський Парк пам’яті борців за Свободу і Незалежність, де будуть тенісні корти, пляжі, кав’ярні, не те що ґулаґівські табори.

На волю вийдуть кілька тисяч злочинців — президент підписав Указ про амністію до всенародного свята, на основах гуманності.

Хлопці з 9-го мартобря не вийдуть, на них амністія не поширюється. Гуманність теж.

І відбудеться визначна подія — Всесвітній Форум українців. Батько просить піти послухати, сам він не може, прихворів, просить піти мене. Форум представницький, приїхали українці зі всього світу, зібрався «в єдине ціле інтелект нації», як сказано в репортажі з палацу «Україна».

Пішов, послухав.

Доповіді були глибоко аналітичні. Один пан, наприклад, сказав, що «наш найбільший ворог — це ми самі». Плідна ідея. Схиляє до самознищення. Інший як позитивну якість нашої політичної еліти відзначив, що дехто з них таки вивчив українську мову. Маємо зааплодувати?

Третій наполягав на тому, що «кожен політик повинен бути ще й інтелігентом». Отже, не всі політики інтелігенти? І завершив свою доповідь так: «Дай нам, Боже, розуму!» Тобто у політиків дефіцит і з цим?

А один доповідач оптимістично резюмував: «Я задоволений, що на сьогодні все-таки існує Українська держава».

Все-таки. Існує. На сьогодні. Мало ж йому треба для задоволення.

Краще б вони пересвистувалися на Канарах.

На урочистому засіданні виступив президент і з притаманною йому відвертістю так їм і врізав: «Час надмірних емоцій минув». Тобто — нє обольщайтєсь. Весь ваш патріотизм, всі ваші мрії про власну державу — це не більш як надмірні емоції. А ще він зробив цінне визнання: «Ми стали втричі бідніші», пояснивши це тим, що нас випустили із зоопарку, відтак не могли ж ми за десять років стати Англією чи Францією. Не уточнив, правда, хто ким був у тому зоопарку — хто удавом, хто кроликом, хто птахом у клітці. Що при нинішньому розкладі політичних сил вельми суттєво.

В цілому ж дійшли висновку, що патріоти у нас є, але вони дуже затюкані.

Після цих одкровень батькова дружина заборонила вмикати телевізор і призначила йому курс лікування, бо у нього піднявся тиск і посилилась аритмія. Як не як, шістдесятник, важко бачити, як справу твого життя зводять нанівець.

Але виступ однієї пані з діаспори моїй дружині дуже сподобався. Пані висловила здогад, чому жінок так неохоче допускають у владні структури: «Бо працю, яку зроблять три жінки, мусять робити сорок сім чоловіків».

— Звідси і всі пропорції, — сказала моя дружина.

19 серпня. Преображення Господнє, Яблучний Спас. І саме у цей день, під завершення Форуму, на шахті імені Засядька вибухнув метан. Тридцять шість шахтарів загинули, це лише перше повідомлення, потім вони ще гинули й гинули і, обгорілі, вмирали в лікарнях. Десятьох не знайшли й досі. Ще раз вшанували пам’ять, ще раз президент висловив співчуття сім’ям загиблих і призначив комісію для з’ясування причин.

А що вже там з’ясовувати? І торік, і позаторік на цій шахті вибухав метан, хоч офіційно вона завжди вважалася зразковою. Шахта глибока — кілометр у землю. Працюють при так званій білій шкалі, тобто в разі небезпеки датчики нічого не показують, вопи просто замазані глиною.

Українські шахти — це ще той Жерміналь. У старої техніки ревматизм, не працюють суглоби. Вже не те, що метан і чадний газ, аварія може статись з елементарних причин. То коротке замикання, то проскочила іскра від тертя, барабан конвеєрної стрічки заїло, то обірвався трос.

Добре зустрічаємо 10-ліття своєї держави. На шахтах гинуть люди, у Маріїнському палаці роздають ордени й медалі. А за особливі заслуги — звання Героїв України. Це вже нова обойма Героїв, їх уже по сім на цибулю, сказала б моя теща. Ті, що боролися за Україну, вже не актуальні. Тепер Україна інша, і герої інші.

Вночі на тенісних кортах в парку над Десенкою борці за Незалежність грали в теніс посмертно. Втім, це мені снилося.

Йду у попелі мертвих.

Загиблих гірників уже сорок вісім, вони умирають щодня у страшних своїх шахтарських стигмах. Тих десятьох добути з кілометрової глибини неможливо. «Доля їх невідома», — пишуть газети. А яка вже там доля, долі у них вже немає, вони вже, мабуть, там обвуглилися у пеклі тих температур.

Оголосити б жалобу. Виявити солідарність. Нема коли. Хіба потім. Святкуємо.

Все-таки оголосили, 21 серпня. Шахта продовжує горіти. Відкачують метан. Загиблих стільки, що їх вже ховають у братських могилах, ями виривши екскаватором. Шахтарі йдуть на зміну біля свіжих могил.

Вранці в опіковому центрі помер ще один шахтар. Це вже 51-й.

Все змішалося у моїй голові. Вибух метану, 10-ліття ГКЧП, фестиваль помідорів в Італії, бомба у СанСебастьяно, павуки-каракурти, що покусали людей у степах. Солтис, що повбивав своїх рідних у Сакраменто. Боюся, що я таки перекрою плащ на мантію і таки підпишуся: Фердинанд VIII.

По радіо лунає заклик: «Відчуй себе українцем!»

Спасибі, я вже відчув.

На Майдані відкрили Монумент Незалежності.

По телебаченню це виглядало як голка, на яку нашпилено мотиля.

Увечері дружина потягла мене подивитися зблизька.

Лопотіли гетьмани на плакетках. Сосюра просив з того світу: «Любіть Україну!» Публіка ходила, тусувалася, всуціль російськомовна. Щебетали зграйки дівчат. Гордо проносила себе стильна пані з пацюком на плечі. Хирлявий чоловічок, мабуть, з амністованих, хрипів під гітару: «Я сроднілся с тобой, Магадан». Якась поведена дівка неврастенічно палила, сигарета в одній руці, бляшанка пива у другій. Сичали недопалки у жовтих калюжках, не долетівши до сміттєвих урн.

Ані сліду того Майдану, який він був. Кам’яні гармошки сходів, мильні бульбашки ліхтарів. Простір захаращений і перекритий — теплицями, щитами, білбордами, павучками висаджених дерев. Велетенський бутафорський глобус обертається над галактикою барахла.

А над усім цим Монумент Незалежності — кам’яна каплиця, на каплиці колона, на колоні куля, на кулі ноги, на ногах дебела дівка у плахті, в руках у дівки калина, а знизу спробуй розбери, що там у неї в руках, колона ж підхмарна, рукава широкі, нестеменно гуску випускає у вирій. А дівочі її опуклості і картата плахта покриті сусальним золотом. Не яким, а сусальним.

Незалежність у сусальному золоті. Круто.

А хоч би кому в голові сяйнуло — бодай шматочок того граніту залишити, бодай пам’ятний знак поставити на честь тих студентів, що тут голодували! Це ж були діти твої, Україно! Може, останні твої самовіддані діти.

Що ж ти дозволила, Україно, ломами підважити той граніт?!

Трибуна для завтрашнього параду вже готова. Попід трибуною тиняється охорона, пересипає розмову матом. Двірники з мітлами обтанцьовують урни, підмітаючи купи сміття. Стоїть поганий дух перегару й недопалків.

Хотілося хутчій додому.

І ось коли ми вже йшли до підземного переходу, дружина раптом сказала: — Путін! — І справді, звідкись там, із вечірнього мороку, від Пасажу, вийшла їх ціла група — чіткі силуети, майже фантоми, вони рухались по Хрещатику, як у якомусь фантастичному фільмі. Попереду президент Росії з її повноважним послом, а за ними, в конфігурації крил кажана, чоловік п’ятнадцять оточення. І так ця процесія пройшла Хрещатиком, очевидно, імпровізовано, без протоколу, без офіційних тутешніх осіб принаймні я їх не бачив, без журналістів і камер, цілком відкрита для народної адорації. Але вечір був уже пізній, людей на Хрещатику залишалося мало, лише якась підпила компанія остовпіла й заскандувала — високі особи заспокоїли захват жестами і пішли далі, повз пам’ятник Леніна, який у рельєфі розкопів і реконструкцій наче балансував над ямою.

Чого вони йшли і що думали, ці люди? Що приємно пройтися напередодні свята столицею дружньої сусідньої держави? Чи все ж таки, мать-перемать городов русскіх! Как же ето случілось, што Украіна уже нє наша?!

Зненацька з-за рогу біля Критого ринку навзгинці вискочили якісь чорні постаті з автоматами і, пригинаючись, перебіжками, як вийшли з ночі, так і поринули в ніч, — отже, ця невимушена прогулянка таки була під недріманною охороною, що весь час непомітно йшла паралельним курсом. А потім промчалися чорні авто з мигавками, і верталися силуети вже належним чином, за непроникними вікнами лискучих урядових машин. Наступного дня жодна газета й словом не прохопилася про цю нічну прогулянку президента Росії. Так наче й не було цих нічних силуетних містерій. Що ж, будемо вважати, що нам привиділося. Що у нас спільна галюцинація на двох.

Парад приймали три президенти — України, Росії та Македонії. Щоправда, в кадрі були переважно двоє, гість із Македонії зрідка потрапляв у об’єктив. Від того здавалося, що у нас два президенти.

Європа нашу 10-ту річницю проігнорувала. Ну, бо справді — якщо ми вийшли з зоопарку, то хто ж ми такі, щоб нас поважати? Польський президент приїхав і одразу ж поїхав. Пошанувавши нашу Незалежність, але й не постоявши на трибуні на такому міжнародному рівні.

Парад був грандіозний. Лопотіло і майоріло, гупало і ревло. Все обліпили Грона блакитних і жовтих кульок, наче якась велетенська риба наметала патріотичну ікру. Міністр оборони гаркнув: — Товариші офіцери! — Пройшла могутня військова техніка.

Відчуття таке, що знову потрапив у Радянський Союз.

Ті ж самі генерали. Ті ж самі танки. Та ж сама форма звертання.

Карбованим кроком пройшов президентський полк.

Грізно посунули танки, взуті у спеціальну гуму. Механічна колона БТР. Артилерійські самохідні установки. Потужна система «Град», спадкоємиця легендарних «Катюш». Система зенітного вогню «Ураган». Система залпового вогню. Гаубиці «Гіацинт».

— І ти ж зверни увагу, — сказала дружина. — Вся ця бойова техніка схожа на чоловічі причандали. І взагалі зброя. Від найменшого пістолета до найбільшої гармати. Форма, система наведення, принцип дії. Що то чоловіча цивілізація!

Мені захотілося зробити руки човником і пірнути у світовий океан.

У небі ширяла авіація. Парад замкнули спортсмени.

Художня програма була дуже насичена. Співали, танцювали й ходили колесом. Матнею вулицю мели. Тягли здоровенний коровай. Ровесниці Незалежності, десятирічні дівчатка, випустили в небо голубів.

Чи то, може, були білі душі з обгорілих шахтарських тіл?

У Донецькому обліковому центрі помер ще один шахтар, це вже 52-й.

На одному з нічних каналів беззвучно ворушив губами віртуальний мультиплікат українця. Мені здалося, що це я. Я ж теж ворушу губами, але мене ніхто не чує.

Я думаю, що якби мене не було, то мені було б легше.

Спека то вибухає грозами, то плавить асфальти. Гіпертоніки страждають від перепадів температур. Я людина не метеозалежна, та й то відчуваю. Боюся за батька, щось він дуже ослаб. Але в нього така дружина, що йому нічого не страшно. Мужчині головне, щоб у нього був тил. У мене тилу немає. Я вже не чуюся молодим.

Я вже не сподіваюся на пристойну роботу за фахом. Тепер на роботу охоче беруть зовсім молодих. І це, мабуть, правильно. Нашого Тінейджера тепер скрізь візьмуть, а мені хоч в Італію на помідори.

їжджу на своїй лайбі по різних фірмах, пропоную свій інтелект. Кажуть, у Донецьку є Інститут штучного інтелекту. Зі штучним мені було б краще. Зі штучного не зійдеш.

Приходжу додому втомлений, не від втоми — від безробіття.

— Знайшов роботу? — питає дружина.

— Пропонували дві, — не зморгнувши, кажу я.

Вона дивиться на мене очима, як два перископи, з таких глибин, що я розумію — вона мене бачить наскрізь. Її мучить не те, що я безробітний. Її мучить те, що я безпорадний.

Добре, що наш малий ще не приїхав. У нас весь будинок охоплений жахом. Вчора в під’їзді убили Борьчиного батька. Щойно вернулися з фіордів, і раптом таке. Термінатор теж смертельно поранений. При такій блискавичній реакції, а не встиг. Міліція всіх розпитує, але ніхто нічого не чув, зброя, очевидно, була з глушником. Тільки й лишилось — калюжа крові і три гільзи з пістолета Макарова. Борька зовсім притих, розмазує сльози по щоках, його лати у чорному, в їхній квартирі моторошно виє пес.

Люди проскакують до ліфта, обминаючи те місце.

Фактично оце я вперше його побачив. То ж він завжди стрімко проходив під прикриттям охоронця. Взагалі він був, як тінь Шлеміля, сам від себе окремий. Ось пройшов, ось проїхав. Ось клацнули дверці машини. Тепер він уже нікуди не поспішає. Лежить у труні, руки схрещені, весь у квітах. Схожий на шкіпера, зовсім ще молодий, риси мужні й гарні. Вдову насилу одірвали від нього. На сходах у неї підломилися ноги, я ледве встиг її підхопити. Виявляється, у них не так і багато друзів, кілька людей стояли біля автобуса, не всі й поїхали на цвинтар. Ще менше було за поминальним столом. Дружина залишилася з нею, а я пішов. На душі важко. І весь час виє пес.

Дружина вже й ночує там, бо та жінка у відчаї. Так що я переважно сам. Дивлюся у вікно, за вікном дощ, почуваюся, як в акваріумі. Машини, як рибки у Матісса, плавають кольорові. У шибках розмиті водорості дерев.

Подзвонив батько, питає, як ми, хто зараз дома?

Кажу: «Я і дощ».

З роботою нічого не чутно. Жодної відповіді нізвідки. Я вже готовий стажуватися на підприємстві. Може, візьмуть. Глас волаючого у пустелі, ці мої резюме.

Дружина каже… Вона вже нічого не каже. Вона махнула на мене рукою. Не трать, куме, сили, спускайся на дно.

Я спускаюсь. Вчора зайшов у якусь кнайпу в бетонному закапелку. Кажу продавщиці: — Налийте 150. — Вона на мене дивиться: «Чого?» — Того, що ви подумали.

Справді, можна збожеволіти. Або, не дай Боже, спитись.

Ходжу вулицями й питаю: — Чого ж ви мене виживаєте з життя, хто ви такі?

Я не знаю, до кого я звертаюсь. У нас є до кого звернутися лише тоді, коли тобі добре.

Мені погано. Я дуже втомився. Перед очима якісь кола. Глянув з балкона, а він падає. Дивлюсь — дерево, на гілляці привидівся зашморг. Не можу згадати обличчя матері.

Астрологи радять: «Держіть себе в руках». Держу.

Вчора бачив професорську вдову біля сходів Сінного ринку, стояла серед усіх тих лахмітників, торговок і алкашів, продавала якусь одежину. Мабуть, бідує. Альма забилася під рундук, скімлила, на неї гарчав облізлий бездомний пес. Вдова стояла, як тінь, зіщулено й безнадійно — мабуть, вперше зважилася щось продати. Я пройшов, ніби не впізнав. Вона вдала, ніби не помітила.

Син приїхав адріатично засмаглий, каже: «per favore» і «grazie».

Пішли з ним купувати шкільну форму, курточку, ранець, дружина платила, я стояв. Вона мріє записати його на музику, раз у нього такий абсолютний слух. Але ж там платне навчання, а я безробітний.

У підземному переході бачив колегу, кандидат наук, має кілька наукових праць, торгує, як колись казали, «подлим товаром», — голки, нитки, фурнітура.

— Може, піди постажуйся у нього, — каже дружина.

Я щулюся, мовчу.

— Це ж так себе дати принизити! — кричить вона мені прямо в обличчя. — Інтелігенція! Ідіоти!

Я вискакую на запасний вихід, там лампочки завжди побиті, сідаю на темних сходах, руки трясуться, курю.

Нестабільний знак — Терези. Щось у мені схитнулося, ледве зберіг рівновагу. Мабуть, чаша болю переважила.

Щось із комп’ютером чи зі мною. Маркер замерехтів, літери затремтіли, наче злякалися слів, які я зараз наберу. Я хворий, я дуже хворий, я вже не маю сил жити.

І справа ж не в тому, що голова похнюплена, руки звішені.

Справа в тому, що душа відлітає.

Я вже не усміхаюсь. М’язи навколо рота затвердли і не складаються в посмішку. Над чолом у волоссі з’явилося дивне пасмо — так, наче писали історію України і ввіткнули мені в голову велике сиве перо.

Я німію і замикаюсь, а дружина, навпаки, вибухає, і я боюсь, що вона одягне білу пов’язку на голову і піде під Верховну Раду вмирати.

В ній болить її молодість, оте святе студентське повстання на граніті. Вона хоче, щоб наш син жив у достойній державі, скоро вона, як старі ветерани, запитає: «За що боролись?»

А справді, за що? І ми, і мій батько, і всі оті борці за свободу, що життя своє віддали, — за таку Незалежність? За таку демократію?!

Я відчуваю банкрутство своєї долі.

Бути приниженим в очах жінки, яку любиш.

Я не знаю, чи є ще десь інша країна за кількістю принижень на душу населення?

Віддайте мені життя! Віддайте мені мою Батьківщину! Якщо я народився, значить на цій землі мені теж щось належить.

Але нахабні, розв’язні, безсовісні — не віддадуть! Ми бездомні у своєму домі, ми безпритульні у своїй країні. А ті мертві, що тримали лінію оборони, — в історії вони є, у свідомості їх вже немає.

Снився кошмар. Змій велетенський, всесвітній — ворушиться, сичить, підповзає. Але моя мертва мати кинулася до нього і задушила власними руками.

Я думаю, дерева живі. То вони хитаються, то хапаються за голову, то хилять гриви, як коні. Вони єдині, з ким я можу розмовляти. Оце дивлюся у вікно і розмовляю.

І раптом — щось летить за вікном. Спершу я навіть не зрозумів, що то летіло. Придивився — а внизу на асфальті лежить собачка Альма. Потім казали: професорська вдова викинула з одинадцятого поверху. Довелося підібрати й поховати. Бо вдова тепер рідко виходить, і перестала зі мною вітатися.

— Не осуджуй її. У неї нервовий зрив, — сказала дружина.

Потроху приходять відповіді на моє резюме. Є з Москви, є з Німеччини. Навіть з Голландії. І жодної з України. Отже, я не потрібен тут. Пора подивитися правді у вічі — я тут не потрібен!

Може, в Німеччину? Там програмістам дають велику квоту. Але ж я не знаю німецької. У Францію? І французької не знаю. У них же не так, як у нас, досить суржика з російським матом. Там треба знати мову.

— Хохли паршиві! — несподівано сказав я.

Дружина обурилась: «Ти розумієш, що ти сказав?!»

— Розумію. Паршиві хохли! — повторив я.

— Припини! — не своїм голосом закричала вона.

Після того не розмовляє зі мною. Пробую заговорити — здригається від ненависті. Виходить, що професорську вдову вона розуміє, коли у тої нервовий зрив. А в мене теж нервовий зрив, я хотів націю викинути у вікно. І сам з нею вистрибнути.

«День був без числа. Місяця теж не було».

Ходив по вулиці, не пам’ятаю, по якій.

Хтось мене штовхнув, я вибачився. Хтось щось пропонував купити, хтось запрошував у «Лабіринт привидів» на якийсь «Бліц-квест». Хтось тицьнув мені у руки жовту рекламку, де було написано: «ВІН + ВОНА = 2 ПЕЖО». Я довго думав, що таке ПЕЖО і чому їх два? Бо якщо це марка машини, то до чого ж тут «ВІН + ВОНА»?

Тоді б це мало дорівнювати ЛЮБОВ, а не якісь

2 ПЕЖО. Виявляється, все так просто: треба зайти у шопінґ «Моллі», зробити закупів на 200 гривень, заповнити анкету — і ти вже потенціальний власник двох ПЕЖО. Один — тобі, другий — твоїй коханій.

У шопінґ «Моллі» я не пішов. Мені не треба ПЕЖО. У мене немає коханої. Брів далі, читав таблички. Кафе «Едем», банк «Задля партнерів». А кому я тепер партнер? Нікому я тепер не партнер. Мене викинуло на віражі.

Одна табличка особливо привернула мою увагу: «Відділ реєстрації смерті». Я подумав: «Зайду, зареєструюсь». Але передумав: «Як же я зайду? Вони ж подумають, що я живий».

Далі не знаю, що було. Знаю, що урвалася лінія долі. Дружина каже, що я був дуже хворий. Сам відчуваю, що зі мною щось сталося, якесь коротке замикання психіки. Коли я опритомнів, наді мною схилялось її обличчя. Боже, яке воно прекрасне, які лагідні люблячі очі! — Що з нами було, рідна? — питаю її. — Чад, любий, чад. Епоха дуже отруйна, — відповідає вона. — Я цілую їй руки, вона пригортає мене до себе, — так же можна втратити одне одного!

Здається, мене витягли з петлі, але всі делікатно обминають цю тему. Я теж не розпитую, бо ніколи не розумів самогубців. Особливо тих, що зводили порахунки

3 життям у себе вдома. Людям же потім жити у цих стінах. Знаю, що десь блукав, не хотів вертатись додому. Уявляю, як злякалося дерево. Вдячний, що мені про це не нагадують. Батько зі мною рівний, як завжди. Його дружина заклопотана суто медичним аспектом справи — міряє мені тиск, стежить за пульсом, рекомендує ліки. Моя дружина чітко виконує її настанови. Потреби в ліках я не відчуваю, мені досить її очей, її рук, вона тепер така ніжна зі мною, така уважна, навіть ту обручку зняла, що була як докір для мене. Я цілую їй руки і не щулюся від її погляду, він тепер безконечно рідний.

Якби я знав, був би давно повісився, і вона б мене любила ще більше. Але й так теж добре. Ось трохи оклигаю, і можна буде починати нове життя. Я почну, мені аби видужати. Вже як людина побувала потойбіч… Досить. Дружина має рацію, пора знаходити себе у новій реальності. Дедалі більше схиляюсь до думки, що треба їхати в Америку. Бо якщо нація хвора, клінічній ремісії не підлягає, то що я тут роблю? Навіщо мучуся? Я ще маю шматок життя, у мене сім’я, син, я не хочу, щоб він повторив мою долю.

Мені вже ввижаються золоті пагорби Каліфорнії, душею я вже там. Напишу другові, хай висилає запрошення. Якийсь час поживу у нього, поки влаштуюся, попрацюю, потім заберу своїх. Дружина зі мною згодна, але каже: «Насамперед видужуй». Я її слухаюсь, ковтаю усі пігулки. Може, уперше в житті я так полюбив життя, у щонайменших його виявах — усмішка, дотик, вечірня розмова за чаєм. І треба ж було змарнувати стільки років, навіщо ж ми дозволяли відбирати у нас життя?!

Осінь починається добре. І в природі, і взагалі. «Вплив планет з кожним днем поліпшується», — сказано в гороскопі. Сьогодні, сьомого вересня, «можна вести переговори з тим, хто пропонує вигідну роботу». Ніхто мені ще нічого не пропонує, але відчуваю, що вже можу пропонувати я.

У моєму випадку сказати Я — це вже велике досягнення. Досі я звик себе підпорядковувати всьому — потребам родини, обов’язкам, обставинам, а головне — інтересам нації. Мене так змалку вчили: треба жити для народу, працювати для батьківщини. От я й вискочив, як Пилип з конопель, у цій демократії, нездатний відчути самоцінність свого Я. Так що для мене вимовити цей займенник — це буквально логопедична вправа. Пересвистуватись не треба, коли можеш сказати — Я.

XX століття віддаляється, віддаляється. Воно вже стає спогадом, у чомусь важким, у чомусь ностальгійним. А дещо, таке важливе тоді, тепер вже здається неактуальним.

Осінь красива, як сестра моя, кришнаїтка, у золотому й багряному, вся в дукатах, з черленим тамбурином у висмугленій руці, зі сріблинками в косах, і за плечима — туман. Вона вже не наша, це її вибір. Вона теж даленіє і даленіє, і вже тільки кігтики спогадів дряпають мою душу.

У вікно намагаюся не дивитись — все мені в очах траєкторія того собачки. Дружина розвернула крісло спиною до вікна, газет не дозволяє читати, книжок теж не дає, дивлюся розважальні програми. Якісь пригодницькі фільми, хіт-паради, кліпи. Часом і вона присяде поруч, дистанційно перемикає канали — мультик, реклама, фільм жахів. Якісь літаки врізаються в будинки, фантастична зйомка, могутній блокбастер, емблематичні хмарочоси Нью-Йорка. Дим, вибух, полум’я, хмарочоси рушаться. Дружина раптом страшно скрикнула, син зупинився, я не розумію — це що, реальність? Люди біжать у паніці, жіночий крик пронизує Всесвіт. Так бігли у Хіросімі, так озиралися на Содом і Ґоморру, так гинула Помпея, у клубах диму осідають вежі, розтріскується бетон і плавиться сталь, виють пожежні машини, поліція оточує квартал.

— От і почалася нова ера, — тихо сказала моя дружина. — От тепер вона почалась.

Ще один літак врізався у неприступний мур Пентагона. Ще один ішов на Капітолій, але впав у Пенсільванії. Кадри повторюють і повторюють, жах обростає жахом. Скільки їх, звідки ці апокаліптичні лайнери з руками смертників на штурвалах? З-під руїн добувають живих і мертвих. Під брилами завалів дзвенять, задихаються мобільні телефони. Охоплені полум’ям люди викидаються з поверхів. Обгорілі пожежники складають на розплавлений асфальт стоси обвуглених тіл. З якогось п’ятдесятого поверху крізь дим і уламки вертикальним пунктиром падає людина…

То ось яка вона, нова ера! Ми думали, XX століття страшне. XXI буде набагато страшніше. Вже навіть не війни, не міжнародні конфлікти, не гарячі точки, — а глобальне протистояння непримиренних світів, де невидимі диригенти можуть здиригувати війну цивілізацій. Все людство буде втягнуте у цей вир.

— Але то ж бідні країни, — сказав я, — примучені всіма видами своїх нещасть, визискувані й експлуатовані, в лещатах своїх диктатур. А західна цивілізація сильна, у неї найсучасніші технології, колосальні кошти і зброя, вишкіл професійних армій, коаліції, блоки, альянси.

— Але у них є камікадзе, а в західної цивілізації нема, — сказала дружина. — У них багато молодих, сильних мужчин, які не бояться смерті.

Найшляхетніше, що людство зробило, отямившись, — це в День жалоби помовчало три хвилини.

А втім, не все людство. «Півсвіту плаче, півсвіту скаче», — як сказала б моя теща.

І це ж треба було виринути з небуття, щоб знову накрила така інформація. Але я тепер сприймаю все якось інакше. Навіть Борька, якщо й приходить, то мене не дратує, — його тепер не впізнати, він сирота.

Казав мій батько: адаптуватись і приготуватись.

Приготуватись можна, а як адаптуватись? Щодня якісь несподіванки, все вганяє у стрес. Раптом пішли конверти з білим порошком. Почалася паніка, всім ввижався той порошок. Кілька чоловік у Штатах захворіло па сибірську виразку. У нас на поштах працювали в гумових рукавицях. Друг дзвонив з Каліфорнії, він саме зібрався провідати матір, вона благає здати квиток. Люди бояться літаків. Літаки бояться людей. Хтось розсипав у салоні щось біле, скасували рейс. Американці запасаються протигазами, купують респіратори, захисні протихімічні костюми. Паніка взагалі — річ страшна, а глобальна тим більше. У літаках уже цукор до чаю не подають, бо він білий. Придивляються до брюнетів. Сахаються сумки під лавою. Бояться бактеріологічної атаки, удару по атомних об’єктах, «брудної» бомби з радіоактивних відходів.

Пройшла чутка, що від цього допомагають канарки. Неодмінно треба мати канарку в домі, бо вона перша відчуває небезпеку, ледь що не так у повітрі — лапками догори. Дружина з’їздила на пташиний базар, купила канарку, син дуже втішений, я кажу: — Годуй правильно. Не дай Боже, пропаде птичка, подумаємо, що теракт.

Але вже як почалася нова ера, то вона таки почалася. Наче щось пороблено світу, щодня якісь трагедії. То у міланському аеропорту, ще й не здійнявшися в небо, два літаки наскочили один на одного. То у Швейцарії дві катастрофи поспіль, в тунелі Сан-Ґотар і ще в якомусь тунелі.

Та найбільше уславилося наше вояцтво. І знову ж таки, під час військово-повітряних навчань. Спільних російсько-українських, до речі. У Криму з полігона випустили ракету і збили над Чорним морем літак, що летів з Ізраїлю до Новосибірська. Загинули пасажири, загинув екіпаж — 78 людей! Тепер шукають на дні морському, знайшли вже шматок фюзеляжу і чотирнадцять тіл. Генерали спершу клялися, що це не їхня ракета. Що й стрільб тоді там не було, а якщо й були, то при запуску азимут був зовсім інший. Згодом визнали, що таки їхня. Перенавелася на іншу ціль. Море зблиснуло — вона й перенавелась. Від сонячного зайчика. Знову ганьба на весь світ.

У Шанхаї відбувся саміт. Лідери трьох світових потуг — китайський, американський і російський — в однакових курточках з натурального китайського шовку, червоних і синіх у білий горошок — продемонстрували рішучий намір перемогти світовий тероризм. Тепер під цю лиху годину кожен удав може ковтнути свого кролика, все спишеться на боротьбу з тероризмом.

Кажу дружині:

— Бачиш, я ж тобі казав. Навіщо боротися проти чоловічої цивілізації? Вона сама себе знищить.

От і не вір Нострадамусу.

«…небо розколеться, і великий вогонь спостигне Велике місто», — хіба це не про Нью-Йорк? «Впадуть гори, споруджені людиною», — не про манхетенські вежі? «Велика нація довго вагатиметься, і все ж у відповідь завдасть удару».

Недовго й вагалася. 7 жовтня завдала. Не нація, звичайно, а її чільники.

Скинули бомби на Усаму бен Ладена. Але чомусь влучили в Афганістан. Б’ють по Кабулу, Кандагару, Джалахабаду. В Тора-Бору гатять безперестанку, бо за припущенням він переховується у печерах саме там.

Уже й кінець жовтня. Афганістан продовжують бомбити. Все ніяк не вцілять в Усаму бен Ладена. Уже десь самі в себе попали, у старійшин влучили, афганське весілля розбомбили, а Усаму бен Ладена — ні.

Але вже як пішло, то пішло, ніяк зупинитися не може. 12-го листопада — ще одна катастрофа в Нью-Йорку. Літак мав летіти у Сан-Домінґо, тільки-но встиг злетіти і упав прямо на житлові будинки. Знову дим, знову полум’я, знову виють сирени, людей ведуть попід руки, поліція оточила квартал.

Ні, той божевільний у Гоголя недаремно так любив Іспанію. Недавно вчені відкрили там Стежку динозаврів, якій 115 мільйонів років. Може б, людству вернутися на ту стежку? Принаймні було б минуле, якщо вже немає майбутнього.

Дзвонив батько, питаю: — Ну, як там ваш Тінейджер?

— Віртуальну державу побудував, — каже батько. — Серед коралових рифів, на острові Косумель. Він там президент і начальник пошти. Пропонує політичний притулок.

— А державна мова яка? — питаю.

— Пересвистуються, — каже батько.

Це мені підходить. Хай присилає віртуальний літак.

— Тільки ти не переплутай, — кажу малому, що саме грає з Борькою у якусь чергову «стрілялку». — Дивись уважно. Не збий той літак.

Щось гуркнуло за вікном. Я знаю: дощ, осінь. Обвалюється плитка з будинку. У нас уже весь під’їзд обнесений шворкою з червоними прапорцями, як зацькований вовк. — Проскакуй з дитиною швидше, — кажу дружині. — Не дай Боже, брязне на голову.

І взагалі у мене останнім часом таке відчуття, що десь глибоко піді мною двигтить земля. Чи це під людством.

Горить Кабул. Димлять руїни веж у Нью-Йорку. Поліція в Пакистані стріляє у демонстрантів. Демонстранти палять американський прапор. Мільйони біженців сунуть через кордони — свої, чужі, наші. В Сан-Домінґо ридають люди. Над Чорним морем ридають люди. В Алжирі потоп. У Вінниці хтось підриває маршрутки. До землі наближається метеоритний потік. Америка збирається вдарити по Іраку. У Конго вивергнувся вулкан.