Записник з моїми сумними курвами

4

На початку нового року почали ми роззнайомлюватися, начебто живемо разом й обуджені зі сну, я ж бо підшукав обережний тон голосу, який вона чула, не прокидаючись, і відповідала мені природною мовою свого тіла. Про її душевний стан можна було судити з того, як вона спить. Попервах була виснажена й дика, та помалу її єство сповнювалося спокоєм, від чого її обличчя гарнішало, а сон ставав солодшим. Я оповідав їй своє життя, читав на вухо чернетки моїх недільних дописів, в яких присутня була вона, хоча й не названа, і тільки вона.

Якось тоді ж я залишив їй на подушці смарагдові кульчики, що належали колись моїй матері. Вона убралася в них на наступне побачення, але вони їй не личили. Потому я приніс іще одні, які більше підходили до кольору її шкіри. І пояснив їй: «Тамті, що я приніс спочатку, не пасують ні до твоєї постави, ані до зачіски. В оцих тобі буде ліпше». Наступні два побачення вона не почепила жодних, але на третє убралася в ті, які я їй порадив. Так я почав розуміти, що вона не скоряється моїм наказам, проте дожидає нагоди зробити мені приємність. У ті дні я відчув себе настільки призвичаєним до такого домашнього трибу життя, що більше не лягав до ліжка нагий, а приніс дві піжами з китайського шовку, які перестав уживати через те, що не мав для кого скидати їх із себе.

Я узявся читати їй «Маленького принца» Сент-Екзюпері, французького письменника, яким увесь світ захоплюється більше, аніж самі французи. Він був перший, хто розважав її, не будячи, — настільки, що мені довелось приходити два дні поспіль, аби дочитати їй його до кінця. Далі пішли «Казки» Шарля Перро, «Священна історія», «Тисяча й одна ніч» у стилізованому варіанті для дітей, і через відмінності між ними я зрозумів, що її сон має різні ступені глибини залежно від її зацікавлення читаним. Коли я відчував, що він сягнув дна, то вимикав світло і спав, обійнявши її, до третіх півнів.

Я почувався настільки щасливим, що цілував її в повіки, вельми ніжно, і однієї ночі наче світло блиснуло в небі: вона вперше всміхнулась. Потім без будь-якої причини перекинулась на інший бік, повернувшись до мене спиною, і проказала невдоволено: «Це Ізабель довела до сліз равликів». У захваті від ілюзії діалогу я спитав їй у тон: «А чиї вони були?» Вона не відповіла. Її голос мав плебейську познаку, немовби належав не їй, а комусь сторонньому всередині неї. Усяка тінь сумніву щезла тоді з моєї душі: я волів її сплячу.

Єдиною моєю проблемою був кіт. Він нічого не їв, усього цурався, два дні просидів у своєму куті, не підводячи голови, і накинувся на мене з пазурями, мов поранений звір, коли я схотів посадити його у плетений кошик, аби Даміана віднесла його до ветеринара. Їй насилу вдалося його приборкати і запхати в мішок, де він несамовито борсався. За якийсь час вона подзвонила мені з розплідника і сказала, що іншої ради, аніж умертвити кота, немає і потрібне моє розпорядження. «Чому?» «Бо він уже дуже старий», — мовила Даміана. Я розлючено подумав, що мене також можуть засмажити живцем у печі для котів. Відчував себе беззахисним між двох вогнів: полюбити кота я не зумів, але й звеліти, аби його вбили лишень через те, що він старий, мені не ставало духу. Де про це говорилося в інструкції?

Цей інцидент настільки потряс мене, що я написав для неділі допис під запозиченим у Неруди заголовком «Чи є кіт крихітним салонним тигром?» Ця замітка поклала початок новій кампанії, яка знову розділила читачів, — на прихильників та противників котів. Через п’ять днів переважила теза, що умертвіння кота може бути дозволене з міркувань санітарії, але не тому, що він старий.

Після материної смерти страх, що хтось мене торкнеться, поки я спатиму, рішав мене сну. Однієї ночі я почув небіжчицю, але її голос повернув мені спокій: «Figlio mio poveretto»[15]. Я знову спізнав таке якось удосвіта в кімнаті Дельгадіни і радісно зірвався, бо подумав, що вона мене торкнулась. Але ні, то була Роза Кабаркас. «Вберися і ходи зі мною, — мовила вона з темряви, — у мене серйозна проблема».

Так воно й було, навіть серйозніша, ніж я міг помислити. Одного з солідних клієнтів закладу закололи кинджалом у першій кімнаті павільйону. Вбивця втік. Величезний труп, голий, але узутий в черевики, лежав блідий, як варена курка, на просякнутій кров’ю постелі. Я відразу його упізнав: то був Х.М.Б., поважний банкір, відомий своєю імпозантністю, привабністю та елегантністю, а понад усе — своїм незаплямованим родинним вогнищем. На шиї в нього були два фіолетові синці у формі губ, а в череві вирва, яка не переставала кривавити. Він був ще теплий. Більше, ніж рани, мене вразило те, що він мав презерватив і, схоже, не ужитий на змиршавілім від смерті пенісі.

Роза Кабаркас не знала, з ким він приходив, бо в нього також був привілей заходити через хвіртку в саду. Не виключалася підозра, що парувався він з якимсь чоловіком. Єдине, що господиня хотіла від мене, аби я допоміг їй одягнути труп. При тім була настільки безпечна, що мене розтривожила думка, чи не є смерть для неї чимось буденним. «Нема нічого важчого, аніж удягати мертвяка», — проказав я. «Я наробилась цього удосталь, — озвалась вона. — Це легко, коли мені його хтось тримає». Я зауважив: «Ти уявляєш собі, хто прийме на віру поштриканий ножем труп в неушкодженому костюмі англійського джентльмена?»

Я тремтів за Дельгадіну. «Найкраще буде, коли її виведеш ти», — сказала мені Роза Кабаркас. «Спочатку мертвяк», — мовив я, ковтаючи холодну слину. Вона це помітила і не змогла приховати зневаги. «Ти весь дрижиш!» «За неї, — відказав я, хоча була то правда лиш наполовину. — Попередь її, нехай іде геть, поки ще ніхто не прийшов». «Гаразд, — мовила вона, — хоча тобі як журналістові нічого не буде». «Тобі також, — сказав я не без жовчі. — Ти єдиний ліберал, що урядує в нашій управі».

Місто, яке було предметом заздрощів за його мирну натуру і природжену безпечність, щороку переживало, коли відбувалося скандальне і жаске вбивство. Оте забиття не було таким. Офіційне повідомлення — під витіюватими заголовками і скупе в деталях — вістило, що на молодого банкіра з незрозумілих мотивів напали на прадомарському шосе і завдали йому смертельних ножових поранень. Ворогів у нього не було. Урядовий бюлетень як на ймовірних убивць указував на біженців із внутрішніх районів країни, які спричинили хвилю кримінальної злочинності, не властивої духу місцевої громади. У перші години було затримано понад п’ятдесят осіб.

Зворохоблений, звернувсь я до редактора кримінальної хроніки, типового репортера двадцятих років із зеленим целулоїдним дашком над очима і нарукавниках, який хизувався тим, що випереджав події. Однак йому були відомі лише незв’язані уривки злочину, і я доповнив їх, скільки дозволяла мені розсудливість. Отак у чотири руки написали ми на п’яти чвертках паперу повідомлення на вісім колонок для першої шпальти, приписавши його відвічному привиду цілком достовірних джерел. Але Проява дев’ятої години, себто цензор, твердою рукою накинув офіційну версію, що то був напад розбійників із битого шляху. Із чистим сумлінням супив я досадливо брови під час цього найцинічнішого і найвелелюднішого похорону століття.

Того ж вечора, вернувшись додому, подзвонив я до Рози Кабаркас, аби з’ясувати, що сталося з Дельгадіною, але її телефон чотири дні не відповідав. На п’ятий, зціпивши зуби, я подався до її дому. Двері були опечатані, але не поліцією, а санітарною службою. Ніхто з сусідів нічого не повідав. Не маючи від Дельгадіни ні слуху, ні вістки, я вдарився, висолопивши язика, в запеклий й подекуди безглуздий пошук. Цілими днями споглядав за молодими велосипедистками із лавок у курному парку, де дітваки, бавлячись, залазили на облуплений пам’ятник Сімонові Болівару. Вони проносились мимо, тиснучи на педалі, немов олениці — вродливі, досяжні, готові бути зловлені у грі в піжмурки. Утративши всяку надію, я прихистивсь у марноті мелодії болеро. Неначе пив затруєне зілля: у кожному слові була вона. Для писання я завше потребував тиші, бо мій розум більше зважав на музику, аніж на письмо. На цей раз було навпаки: я міг писати лише в затінку болеро. Мелодія заполонила усе моє буття. Дописи, які я написав у ті два тижні, були закодованими взірцями любовних листів. Головний редактор, роздратований лавиною відповідей, попросив мене приглушити любов, поки ми міркували, як розрадити стількох закоханих читачів.

Сум’яття зруйнувало строгий розпорядок моїх днів. Прокидавсь я о п’ятій, але лишався в сутемряві кімнати, уявляючи собі, як Дельгадіна в її ірреальному житті будить своїх братів-сестер, збирає їх до школи, дає їм сніданок, якщо він є, та їде на велосипеді через ціле місто відбувати своє покарання із пришивання ґудзиків. Я зачудовано питав себе: «Про що думає жінка, пришиваючи ґудзики? Чи думала вона про мене? Чи розшукувала Розу Кабаркас, аби стрітися зі мною?» Майже тиждень не скидав я із себе робу механіка ні вдень, ні вночі, не мився, не голився, не чистив зуби, тому що кохання занадто пізно навчило мене, що людина чепуриться, вбирається і парфумиться для когось, а я ніколи не мав для кого. Даміана подумала, що я занедужав, коли уздріла мене нагого в гамаку о десятій ранку. Я побачив її затуманеними від жаги очима і запросив повалятися разом голяка. Вона зневажливо мовила:

— Чи ви вже подумали, що робитимете, коли я згоджусь?

Отак я довідавсь, наскільки мене розбестило страждання. Я не впізнавав самого себе в моїх юнацьких муках. Більше не виходив з дому, аби не відлучатись від телефону. Писав, не відключаючи його, і при першому ж дзеленьканні хапав слухавку, гадаючи, що то може бути Роза Кабаркас. Раз у раз кидав те, що робив, аби подзвонити їй, і так цілими днями, доки не зрозумів, що то є бездушний апарат.

Повернувшись одного дощового пообіддя додому, я побачив на кам’яних сходах ґанку скрученого калачиком кота. Він був брудний, змордований і до жалю покірний. З інструкції я зрозумів, що він хворий, і став виконувати її приписи, аби його відживити. Зненацька, коли я подрімував під час сієсти, мене розбуркала думка, що кіт може привести мене туди, де живе Дельгадіна. Я відніс його у господарській сумці до крамниці Рози Кабаркас, яка й далі стояла опечатана і без ознак життя, але він з таким завзяттям вовтузився в сумці, що зумів вислизнути, перестрибнув загорожу саду і згубився між дерев. Я постукав у браму, і вояцький голос, не відчиняючи, гаркнув: «Стій, хто іде?» «Мирний чоловік, — відказав я загонисто. — Мені потрібна господиня». «Нема тут господині», — сказав голос. «Принаймні відчиніть мені, аби я міг забрати кота». «Нема тут кота». Я запитав: «А ви хто?»

— Ніхто, — відрубав голос.

Я завжди вважав, що вислів «конати з любові» є нічим більшим як поетичною вільністю. Того вечора, знову повернувшися додому без неї і без кота, я допевнився, що не лише можна конати, а що я сам, старий і самотній, конаю з любові. Проте я осягнув також, що й протилежна істина є дійсною: насолоду від моїх душевних мук я не проміняв би ні на що у світі. Я витратив п’ятнадцять років, намагаючись перекласти «Пісні» Леопарді[16], і тільки у той вечір зрозумів їх до кінця: «О, горе мені! Якщо це любов, яка ж то пекельная мука».

Мій прихід в редакцію у робі та неголеним збудив певні сумніви щодо мого психічного стану. Реконструйована будівля — з індивідуальними скляними кабінками та зенітним освітленням — нагадувала пологовий будинок. Неприродна тиха й затишна атмосфера налаштовувала розмовляти пошепки і ходити навшпиньки. У вестибюлі, подібно до покійних віце-королів, висіли олійні портрети трьох довічних директорів та світлини уславлених гостей. У велетенській головній залі домінувало гігантське фото сьогочасної редакції, зняте у день мого дев’яносторіччя. Я не зміг втриматися, щоб мислено не порівняти його з іншим, на якому мені було тридцять років, і ще раз із жахом упевнився, що на фотографіях я постарів дужче та гірше, ніж у дійсності. Секретарка, яка поцілувала мене в день мого народження, спитала, чи я не занедужав. Я з радістю сказав їй правду, аби вона їй не повірила: «Так, занедужав на любов». «Шкода, що не до мене», — мовила вона. Я відповів їй компліментом: «Не будьте такі певні».

Редактор кримінальної хроніки вибіг зі своєї кабінки, горлаючи, що в міській анатомічці лежать трупи двох дівчат, особи яких не встановлено. Я перелякано спитав: «Якого віку?» «Молоді, — відповів він. — Це можуть бути біженки із внутрішніх районів країни, переслідувані аж сюди каламутниками режиму». Я з полегкістю зітхнув. «Лихо безмовно розповзається, неначе крапля крові», — мовив. Редактор кримінальної хроніки вже здалеку гукнув:

— Не крові, маестро, а лайна.

Щось гірше лучилося мені кілька днів по тому, коли якась прудка дівчина з таким же кошиком, як той, в якому я приніс кота, пробігла, наче мороз по шкірі, перед книгарнею «Мундо». Я кинувся слідом, проштовхуючись крізь юрбу у гаморі полудня. Напрочуд вродлива, сягнистим кроком вона легко прокладала собі дорогу в людському тлумі, аж я заледве її настиг. Урешті обігнав і глянув їй у лице. Вона відтрутила мене рукою, не спиняючись і навіть не вибачившись. Не була тією, що я думав, але її погорда вразила мене так, наче була вона нею. Стало мені тоді ясно, що ані я не здатен упізнати Дельгадіну пробуджену та вбрану, ані вона не може знати, хто я, бо ж ніколи мене не бачила. У приступі шаленства впродовж трьох днів я виплів дванадцять пар голубих і рожевих черевичків для новонароджених, намагаючися витримати характер — не слухати, не співати і не згадувати пісень, які нагадували мені про неї.

Правду мовити, я не міг укоськати свою душу, і через оте моє безсилля перед коханням зачало приходити до мене усвідомлення старості. Ще драматичніший доказ цього дістав я тоді, коли рейсовий автобус в самісінькому центрі міста збив велосипедистку. Її щойно забрала швидка, і величина трагедії сприймалася через потрощений ущент велосипед у калюжі свіжої крові. Але потрясли мене не так обламки велосипеда, скільки його марка, модель і колір. Це не міг бути інший, ніж той, що його я сам подарував Дельгадіні.

Очевидці сходилися в тому, що збита велосипедистка була дуже молода, висока й худа і мала коротке кучеряве волосся. Ошелешений, я схопив перше, яке проїздило мимо, таксі і наказав відвезти мене до благодійного шпиталю — старезного будинку з вохристими стінами, що скидався на угрузлу в пісок в’язницю. Мені знадобилося півгодини на те, щоб переступити його поріг, а потім ще півгодини, аби залишити патіо, залите пахощами фруктових дерев, де якась скорботна жінка переступила мені дорогу, глянула у вічі й крикнула:

— Я та, яку ти не шукаєш.

Лишень тоді я згадав, що саме тут живуть на волі тихі пацієнти з міської божевільні. Мені довелося пред’явити дирекції посвідчення журналіста, аби санітар відпровадив мене у відділення невідкладної допомоги. В медичній картці я прочитав наступне: Росальба Ріос, шістнадцять років, без визначених занять; діагноз: струс мозку; прогноз на одужання: стриманий. Я запитав у завідувача відділення, чи можу я її побачити, сподіваючись в душі, що мені відмовлять, але мене з радістю провели в палату — може, я захочу написати про занедбаний стан лікарні.

Ми пройшли через залу, пересичену різким запахом карболки і переповнену хворими на ліжках. В її глибині, відгороджена від усіх, на металевих ношах лежала та, котру ми шукали. Голова її була замотана бинтами, обличчя опухле й синє — нічого не розбереш, але мені вистачило тільки побачити її стопи, аби зрозуміти, що то не вона. Доперва тоді зринуло в моїй голові запитання: «А що б я робив, якби то була вона?»

Усе ще оплутаний павутиною ночі, відваживсь я піти наступного дня на фабрику, де (як сказала одного разу Роза Кабаракас) працювала дівчина, і попросити її власника показати нам устаткування — буцім зразок для континентального проекту Об’єднаних Націй. Товстошкірий неговіркий ліванець одчинив нам двері свого королівства, засліплений можливістю стати прикладом для всього світу.

Триста дівчат у білих блузках і з пісним виразом на лицях пришивали ґудзики в просторому ілюмінованому судні. Коли ми зайшли, вони підвелися, мов школярки, і позирали на нас краєм ока, поки керуючий оповідав про їхній внесок у старовинне мистецтво пришивання ґудзиків. Я вдивлявся в обличчя кожної, мертвіючи зі страху, що розпізнаю пробуджену і вбрану Дельгадіну. Однак упізнала мене одна з них із лячним поглядом нещадного захоплення:

— Скажіть, пане, ви не той, хто пише до газети любовні листи?

Ніколи не міг я помислити, що спляча дівчина може так зранити чоловіка. Я утік з фабрики не прощаючись, навіть не подумавши, що одна з отих цнотливиць із чистилища була врешті тією, яку я шукав. Коли я відтіля вибрався, єдиним почуттям, яке лишилося мені в житті, було бажання плакати.

Роза Кабаркас подзвонила, коли минув місяць, із неймовірним виправданням: мовляв, після убивства банкіра вона поїхала на заслужену відпустку до Картахени де Індіас. Я не повірив їй, певна річ, але поздоровив з такою удачею і дозволив їй виповісти свої небилиці до кінця, перед тим як поставити запитання, що клекотало у мене в серці:

— А вона?

Залягла довга мовчанка. «Вона тут, — мовила нарешті Роза Кабаркас, але голос її зробився ухильний. — Мусиш трохи зачекати». «Скільки?» «Не маю уявлення, я дам тобі знати». Відчуваючи, що вона вислизає, я сухо її урвав: «Зачекай, поясни мені хоч щось». «Нема що пояснювати», — відказала вона. І додала: «Будь обережний, бо не оберешся клопоту, але в першу чергу стягнеш клопіт на її голову». Я не мав настрою маніжитись. Просив дати мені хоча б шанс наблизитися до правди. «Урешті-решт ми — співумисники», — мовив я. Вона не поступилася. «Заспокойся, — сказала, — з дівчиною все гаразд, вона жде мого дзвінка, але зараз треба перечекати, і більше я тобі нічого не скажу. Бувай».

Я лишився зі слухавкою в руці, не відаючи, що мені чинити далі, бо знав її достатньо, аби розуміти, що домогтися від неї чогось можна лиш по-доброму. Після полудня я нишком прогулявся біля її дому й побачив, що він усе ще стоїть зачинений і з печатками санітарної служби. Я зрозумів, що Роза Кабаркас телефонувала не відціля, може, навіть з іншого міста, і одна лиш ця думка сповнила мене лихими передчуваннями. Проте о шостій вечора, коли я найменше цього сподівався, вона випалила по телефону мій власний пароль і відзив:

— Гаразд, сьогодні — так.

О десятій вечора, трепечучи і закусивши губи, щоб не плакати, прийшов я туди, навантажений бонбоньєрками зі швейцарським шоколадом, халвою і карамельками та кошиком пломенистих троянд, щоб осипати ними ложе. Двері були ледь прочинені, лампи засвічені, а з радіо упівголоса лилася соната Брамса для скрипки й фортепіано № 1. Дельгадіна в ліжку була настільки осяйною та іншою, що я насилу її впізнав.

Вона виросла, але проявлялося це не у зрості, а в розбуялій дозрілості, через яку вона виглядала на два-три роки старшою й оголенішою, ніж будь-коли. Високі вилиці, опалена вітрами розбурханого моря шкіра, тонкі вуста й коротке закучерявлене волосся накладали на її лице печать двостатевості Аполлона, яким його вирізьбив Пракситель[17]. Але будь-які сумніви були безпідставні — її перса розквітли так, що вже не вміщалися у мене в долонях, стегна цілком сформувалися, а кістки зробилися міцнішими та зграбнішими. Я був зачарований майстерністю природи, але приголомшила мене сухозлотиця: накладні вії, вкриті перламутровим лаком нігті на руках і ногах та пахілля за два шеляги, яке не мало нічого спільного з любов’ю. Однак до живих печінок дійняли мене коштовності, які вона мала на собі: золоті кульчики зі смарагдовими камінцями, намисто з натуральних перлів, золота бранзолетка, що виблискувала діамантами, й персні з самоцвітами на кожнім пальці. На кріслі лежала її вечірня сукня з блискітками й гаптуванням та атласні черевички. Якийсь дивний чад піднявся з дна моєї душі.

— Курва! — крикнув я.

Бо лукавий прошепотів мені на вухо лиху гадку. І ось яку: в ніч злочину Розі Кабаркас, напевно, забракло й часу, і самовладання, аби попередити дівчину, і поліція знайшла її в кімнаті — саму, неповнолітню і без алібі. В таких-от ситуаціях Розі Кабаркас немає рівних: вона продала цноту дівчини котромусь із великих цабе в обмін на те, аби її відмазали від вбивства. Першим ділом, ясна річ, потрібно було зникнути, доки уляжеться скандал. Як чудесно! Медовий місяць на трьох: ті двоє в ліжку, а Роза Кабаркас на розкішній терасі — насолоджується своєю безкарністю. Сліпий від безрозсудного шаленства, я став трощити об стіну все, що було в кімнаті, — лампи, радіо, вентилятор, дзеркала, карафки, склянки. Робив це без поспіху, але й без пауз, із сильним гуркотом і методичним самозабуттям, яке й порятувало мені життя. При першому ж вибуху дівчина обернулася, але очей не розплющила, лишень скрутилась калачиком спиною до мене й так лежала, судомно здригаючись, доки буча стихла. Кури в патіо та опівнічні пси підсилили той рейвах. Не тямлячись від гніву, намірявсь я вкінці підпалити цей дім, аж тут з’явилася в дверях незворушна фігура Рози Кабаркас в нічній кошулі. Вона не вимовила й слова. Оцінила поглядом величину катастрофи, пересвідчилася, що дівчина лежить, скрутившись, наче равлик в мушлі, й прикривши голову руками, — нажахана, але неушкоджена.

— Святий Боже! — вигукнула Роза. — Та за таку любов я віддала би все на світі!

Зміряла мене з ніг до голови співчутливим поглядом і звеліла: «Ходімо». Я послідував за нею до її будинку, де вона налила мені склянку води, зробила знак сісти перед нею і викликала мене на сповідь. «Гаразд, — мовила, — а тепер поводь себе як дорослий і розкажи мені — що з тобою діється?»

Я оповів — спираючись на те, що вважав викритою правдою. Роза Кабаркас мовчки й без здивування вислухала мене, і вкінці лице її розпогодилось. «Як дивно, — мовила, — я завше говорила, що ревнощі знають щось більше, ніж правду». Й відтак повідала мені, нічого не ховаючи, що було насправді. Дійсно, сказала Роза, через замішання в ніч убивства вона забула про дівчину, яка спала в кімнаті. Разом з тим один з її клієнтів, адвокат убитого, підмастив усіх, кого міг, і забезпечив Розі Кабаркас відпочинок в Картахені де Індіас на час, поки вщухне скандал. «Повір, — сказала Роза, — що увесь цей час я ні на мить не випускала з мислі ні тебе, ні дівчину. Повернувшися позавчора, я першим ділом подзвонила тобі, але мені ніхто не відповів. Натомість дівчина прийшла відразу ж, але була в такому поганому стані, що я її скупала, вбрала і відправила в салон краси, аби її опорядили для тебе як королеву. Ти вже бачив, вона — сама довершеність». «Розкішне вбрання? Це сукні, які я випозичаю своїм найубогішим вихованкам, коли їм належить іти танцювати з клієнтами. Коштовності? Вони мої, — мовила Роза. — Досить лише торкнутися їх, аби зрозуміти, що діаманти скляні, а срібло-злото бляшане. Отож нема чого ґзитися. Краще йди розбуди її, перепросися і відразу ж займися нею. Ніхто так не заслуговує бути щасливими, як ви».

Я зробив нелюдське зусилля, аби повірити їй, але почування виявилось сильнішим, аніж розум. «Курви! — крикнув я, мордований сильним вогнем, що палив мене зсередини. — От хто ви є! Гівняні курви! Не хочу більше нічого знати ні про тебе, ні про жодну іншу шльондру, і найменше про неї». Від дверей я зробив їй знак, що прощаюсь назавжди. Роза Кабаркас не отягалась.

— Йди собі з Богом, — мовила з квасною міною і повернулася до свого реального життя. — Я в будь-якім разі пришлю тобі рахунок за погром, який ти учинив мені в кімнаті.