Засуджений до розстрілу

1

1. Дмитро Дорошенко. Історія України 1917–1923 pp. — Видавництво "Булава", Ужгород, 1932 — Нью-Йорк, 1954, т. 1, ст. 89.

2

2. Там же, ст. 115.

* Цього погляду політичних діячів не поділяли українські військовополонені. "З радістю вітались постанови українських військових з'їздів та 1-й Універсал Української Центральної Ради про національно-територіальну автономію України Але проголошення 2-го Універсалу Укр. Центр. Ради викликало сильне огірчення…" Василь Прохода. Вплив "Фрайштадської Республіки" і СВУ на українську чинність у старшинських таборах у Терезіні та Йозефові,— Союз Визволення України, Видавництво "Червона Калина". Нью-Йорк, 1979, ст. 55.

** На Третьому Всеукраїнському військовому з'їзді українські соціал-революціонери усунули самостійників. У своїй промові, спрямованій проти самостійників, генеральний секретар М. Ковалевський заявив: "Трудовому народу не потрібні гетьмани, яких добиваються самостійники, бо гетьмани землі не дадуть. Йому потрібні ті. хто дасть землю і свободу, хто веде до соціалізму". Богдан Коваль. Гетьманщина — животворче джерело історії.— "Батьківщина", Торонто, ч. 8, 31 вересня 1979 р.

*** Очевидно, що таку політичну лінію успадкували українські соціалістичні партії від своїх колишніх російських партійних товаришів і тому мало в чому відрізнялися між собою. В промові на 2-му з'їзді української соціал-демократичної партії Галичини, що відбувся у Львові, Симон Петлюра так з'ясував партійну програму, вироблену у 1905 році: "…партія мусить боротися шляхом усної і літературної пропаганди проти розвитку шовінізму і нести народним масам справжнє пролетарське розуміння національної ідеї. Вона мусить вияснити, що ця ідея може бути в інтересах робочих мас переведена в життя лише при соціалістичному устрої, що національний гніт, як один із проявів панування буржуазії, може бути усунений при усуненні капіталістичних відносин, і тому належить запалювати і кликати до боротьби з представниками капіталізму, пануючими класами суспільства, в ім'я соціалізму як вищої форми життя, що виключає всякий гніт, а між іншими, і національний". Д. М. Ільчишин. Лист до редакції "Клич Нації". — "Батьківщина", Торонто, ч. 18, 29 вересня 1973 і там подане джерело.

3

3. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 179.

* При цьому можна згадати, що справа федерації, яку так завзято підтримував уряд Центральної Ради, згодом для тих самих політичних діячів стала виправданням свого повстання і повалення влади гетьмана Павла Скоропадського.

4

За. Микола Мельник. Українська Держава 1917–1920 років у світлі міжнародного права. — "Визвольний Шлях", Лондон. 1971, ч. 5, ст. 474.

5

3б. Іван Дурбак. Невияснені сторінки історії України. — "Свобода", Джерзі Сіті, ч. 228, 1 грудня 1988 р.

6

4. Демид Гулай. Відродження Вільного Козацтва в Україні в 1917 році.— "Українське Козацтво". Чікаго, 1979, ч. 6, ст. 7.

7

4а. Остап Войнаренко. До нової Полтави. — Нью-Йорк, 1955, доповнене видання, ст. 130. Також дивись у статті ппор. Осипа Я. Боднара. Вояк, революціонер і провідник. — "Сурмач", Лондон, 1978, ч. 1–4, ст. З і там подане джерело.

8

5. Там же. ст 8.

* Подібний підхід було застосовано до інших військових частин, що були готові служити українській владі. Вячеслав Липинський, який згодом був призначений українським послом до Відня, сформував з кінного полку в Полтаві "українську частину, одушевлену гарячим патріотизмом і стремлінням до самостійности України, але військовий генеральний секретаріат у Києві тої частини не затвердив і дозволу на формування цілого кінного полку з неї не дав…" Володимир Босий. Вячеслав Липинський, Ідеолог української трудової монархії.— Торонто, 1951, ст. 28 і там подане джерело. Подібних випадків можна навести дуже багато. Були ще й такі випадки: коли полк. Михайло Крат зголосився на службу в українській армії, то два молоді прапорщики вимагали, щоб він приніс довідку, що він дійсно українець. З цього приводу автор пише: "Партійні мірки у доборі людей заважали нашим демократичним режимам зорганізувати добре функціонуючу адміністрацію і тим самим наладнати дійовий контакт уряду з народом. Це був великий дефект, але ще більший був дефект у нашому державному будівництві, коли ці партійні мірки застосовувано теж у такій важливій ділянці, як організація армії". Лев Шанковський. Залізний Запорожець генерал Михайло Крат і його доба. — "Вісті Комбатанта", Торонто, 1980, ч. 1, ст. 29–31. Вартовий старшина не хотів пропустити полк. Михайла Омеляновича-Павленка і його брата Івана до канцелярії військового секретаріату Центральної Ради, "а кепкуючи, радив спершу навчитися української мови". Антін Кущинський. Два брати генерали. — "Українське Козацтво", Чікаґо, 1975, ч. 1, ст. 11.

9

5а. Др. Дмитро Куликовський. Соціологічна студія на основі однієї повісти. — "Визвольний Шлях". Лондон. 1964, ч. 6, ст. 692.

10

5б. Полковник В. Зарицький. Відродження збройних сил України 1917–1918 pp. — "Вісті Комбатанта". Торонто — Нью-Йорк, 1979, ч. 2, ст. 78.

11

5в. В. Соколюк. Тридцять років Визвольних Змагань українського народу (1917–1947). — "Інтернаціонал Свободи", Брюссель. 1947, ч. 1, ст. 48.

* Хоч наказ про мобілізацію українських збройних сил підписав М. Порш на підставі закону, схваленого Центральною Радою 16 січня 1918 року, певну відповідальність також несе С. Петлюра, який очолював генеральний військовий комітет. Як заявив М. Грушевський, "Петлюра нічого не зробив у військовій справі… Ми не маємо жодного війська…" З пресового фільму минулих літ. 1917 рік. — "Визвольний Шлях", Лондон, 1970, ч. 5. В дійсності, Михайло Грушевський не мав жодної причини обвинувачувати лише С. Петлюру. Бо саме ж Грушевський на Першому військовому з'їзді Південно- західного фронту, що відбувся в Бердичеві у вересні 1917 року, у відповідь на вимогу українських старшин-делегатів організувати українську армію, відповів: "Діточки, нам не потрібний мілітаризм — Українська Армія, вистачить для України лише народня міліція для охорони порядку, бо демократична Росія не буде воювати з демократичною Україною". Богдан Лівчак. Соціялістично-автономницька полуда. — "Вісник", Нью-Йорк, 1985, ч. 2, ст. 11.

Панас Феденко. неофіційний біограф С. Петлюри, змушений погодитися з тим твердженням. "За невдачу українізації війська винуватили тоді Петлюру, як голову генерального військового комітету (пізніше генерального секретаря військових справ)". Одначе, намагаючись виправдати С. Петлюру, Феденко додає: "Само собою, не сам Петлюра несе відповідальність за фіаско українізації: були в генеральному військовому комітеті та в генеральному секретаріаті люди з військовою освітою і пажем. Але вони теж не зорієнтувалися в політичній ситуації і не були надійними порадниками Петлюрі". Панас Феденко. Головний Отаман. — "Наше Слово", Мюнхен— Лондон, 1977, ч. 5, ст. 40.

Як пише Л. Шанковський, С. Петлюра офіційно уступив з поста генерального секретаря військових справ 30 грудня 1917 року. Лев Шанковський. Українська Народня Республіка й Антанта на переломі 1917 і 1918 років. — "Визвольний Шлях", Лондон, 1978, ч. б, ст. 706.

Хоч в більшості випадків говориться, що Петлюра уступив з свого поста, дехто твердить, що його усунув В. Винниченко. В. Мошинський. З далекого минулого. — "Українське Козацтво", Торонто, 1982. ч. 1, ст, 56. Микита Шаповал також пише, що "ми найбільш критично поставилися до його [С. Петлюри — Я. Ш.] роботи восени 1917 року і дали йому одставку". Іван Калинович. Що викликало чин 29 квітня 1918 p.? — "Календар Канадійського Фармера", Вінніпег, 1966, ст. 52 і там подане джерело. На маргінесі можна додати, що вірогідність П. Феденка критикує управа Фундації для дослідів життя і діяльності полковника Євгена Коновальця. Управа заперечує твердження Феденка про те, що полк. Коновалець. "на запрошення президента Совєтської України Петровського відвідав Київ". Управа відкидає таке твердження, вважаючи його "свідомим фальшуванням історичної правди і, за нашою оцінкою, висунене нечесне й злобне для очорнення світлого імени полковника Коновальця, а разом з тим українського національно-визвольного руху". Повідомлення. — "Шлях Перемоги", Мюнхен, ч. 10, 16 березня 1963.

12

6. Демид Гулай, цитована праця, ст. 11.

* На першому з'їзді 3 жовтня 1917 р. 1000 представників заступали 10 000 Вільних Козаків. З архівних матеріялів. — "Українське Козацтво". Чікаґо, 1978,4. 5–6, ст. 10.

** Цікавим було ставлення національних меншин в Центральній Раді до Вільного Козацтва. "Рафес. Балабанов, Крупное, Фрумін при одній згадці про козацтво тратили рівновагу. Рафес, ніби навмисне, провокував, говорячи, що якраз Вільне Козацтво буде громити жидів. Він заклинав українську демократію Марксом, щоб вони знищили "Это шовинистическое погромное козацтво". В дійсності Звенигородщина не знала погромів під час всіх революцій". Ол. Доценко. Історія Звенигородського Коша Вільного Козацтва. — "Українське Козацтво", Чікаґо, 1977, ч. 5–6. ст. 18.

*** Коли Ілько Бондаренко, один з організаторів Вільного Козацтва, звернувся до В. Винниченка за зброєю, то той "дуже нас випитував. Все хотів знати, чи ту зброю, що ми від них дістанемо, не вживемо проти них же. Чи не станемо ми контрреволюціонерами?" Однак Винниченко видав їм 20 рушниць з багнетами і по 50 набоїв. Др. Фотій Мелешко. Українське Вільне Козацтво в Глодосах. — "Українське Козацтво", Чікаґо, 1974, ч. 2, ст. 36.

13

6а. Роман Млиновецький. Нариси з історії українських Визвольних Змагань 1917–1918 pp. — Торонто, 1970, друге видання, т. 1, ст. 454.

14

6б. Лев Шанковський. Залізний Запорожець, цитована праця, ст. 32.

* Генерал Б. Бобровський відмовився служити в українській армії після того, як Центральна Рада підписала Брестський мир з Центральними державами, він виїхав за кордон. Були поголоски, що він був масоном і навіть французьким агентом. Лев Шанковський. там же, сг. 33.

15

7. Демид Гулай, цитована праця, ст. 11.

16

8. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 150–151.

* Внаслідок таких виступів різних банд також згоріли маєтки багатих українців, які збирали пам'ятки української старовини, серед них і музей Тростянка.

** 3 огляду на таке становище в країні, тільки під впливом своїх начальників з їхніми автономістськими поглядами могли деякі з губерніальних і повітових комісарів зайняти негативне ставлення до Вільного Козацтва на з'їзді, що відбувся у Києві 16–17 жовтня 1917 року, "багато комісарів виступило в його оборону, вважаючи, що воно допомагає зберігати лад та спокій. Але й були такі, які казали, що роздавати зброю населенню небезпечно (ком. ҐІирятинського лов. Михайлець). Інші казали, що озброєння населення в особі вільних козаків веде до кривавих сутичок на грунті протиріччя класових і економічних інтересів. З'їзд більшістю 25 голосів проти 20 при 5, що вдержалися, висловився проти Вільного Козацтва, мотивуючи своє негативне відношення тим, що завдяки некультурности, неорганізованости і нахилу широких мас іти за різними демагогічними гаслами, озброєння широких верств людности може знищити завойовану свободу і стати на перешкоді ладу на місцях". Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 151.

17

9. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 198.

* Деякі автори помилково приписують каральні загони гетьманському урядові. В дійсності вони почали діяти під час влади Центральної Ради. Наміри встановити правопорядок тоді, як і пізніше, не мали значних успіхів.

18

10. Отець Константин Даниленко. Розвій суспільно-національної думки в таборі Фрайштадт. — Союз Визволення України, Видавництво "Червона Калина", Нью-Йорк, 1979, ст. 24.

* А. Жук виступав перед українськими полоненими вояками 10 липня 1918 р.

19

11. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 184–185.

20

11а. Сергій Жук. Українська громада в Петербурзі і її роля в будуванні Української Держави. — "Визвольний Шлях". Лондон, 1964, ч. 4, ст. 400.

21

12. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 195–196.

* Під час влади Центральної Ради в Полтаві сякий-такий порядок навів полк Богданівців під командою сотника (в деяких джерелах — полковника Сергія Ластовченка), який, з огляду на двовладдя в місті, проголосив там воєнний стан, а себе — військовим комендантом Полтавщини. Однак через кілька днів його застрелив більшовицький агент, що встиг втекти. Спільника агента обурені богданівці зловили, і "забили на місці й подалися до губернаторського дому, де засідала ліва група ісполкому, що організувала вбивство полк. Ластовченка. Солдати кинули у вікно ручну гранату, але компанія, яка засідала тут, встигла втекти заднім виходом до квартири губернатора Андрія Лівицького. Коли солдати подались до квартири губернатора, їм назустріч вийшов губернатор А. Лівицький і заявив, що про вбивство нічого не знає, у його квартирі винуватців нема, і хай шукають за ними деінде. Солдати, знаючи губернатора як виборного представника української громадськости у Центральній Раді, послухали його і пішли. Через кілька днів цей полк вернувся до Києва, і Полтава знову залишилася без українського війська". Віктор Андрієвський. З минулого. — Видавництво "Говерля", Нью-Йорк, т. 1, ч. 2, ст. 42–43. Тут можна додати, що полк повернувся до Києва з наказу секретаря військових справ М. Порша і там було проведено часткову мобілізацію.

Тим часом радянське джерело зазначає, що полк. Ластовченка вбив місцевий анархіст Дунайський. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні.— Видавництво "Наукова Думка", Київ, 1967, т. II. ст. 233.

Також дивись: Вадим Щербаківський, Мемуари. — "Визвольний Шлях", Лондон, 1963, ч. 4, ст. 436–437. Другим разом А. Лівицький, тоді вже керуючий міністерством закордонних справ УНР, врятував від арешту Пилипа Пилипчука, який, як голова надзвичайної української місії до Варшави, заявив представникам польського уряду, "що нібито уряд Української Народної Республіки ставиться до справи Галичини цілком байдуже. Рівночасно в. газеті "Kurjer Polski" була вміщена не менш "смілива" розмова Пилипчука з співробітником цієї газети, якому Пилипчук заявив, що український уряд нічого не має проти окупації Галичини Польщею". І. Мазепа. Україна в огні й бурі революції 1917–1921.— Українське видавництво "Пробоєм", Прага, 1942, т. II. ст. 58–60.

Про заяву П. Пилипчука в цій справі дивись в Олександра Доценка. Літопис української революції.— Київ — Львів. 1923, т. II, кн. 4, ст. 44–77.

** Стосовно двовладдя інший автор пише, що у Севастополі "офіційно діяв адміністративний апарат УНР, але одночасно під його боком прихильники московсько-совєтського ладу успішно організували "совєт" і вели по кораблях шалену агітацію… було невідомо, до кого слід зголошуватися і кому слід передати привезену зброю". Лев Биковський. Від Привороття до Трапезунду. — Видавництво "Дніпрова Хвиля". Мюнхен — Денвер, 1969, ст. 122.

22

13. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 184.

23

14. Там же, ст. 195.

24

14а. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні.— Видав¬ництво "Наукова Думка", Київ, 1967, т. II, ст. 50.

25

15. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 200.

26

16. Там же.

* Крім північного напрямку, українцям загрожували також сили більшовиків на південному заході. Там були розгорнені 2-й Гвардійський корпус, частини 18-ї армії, 6 і 7 драгунські полки і різні відділи більших частин, розкладених більшовицькою пропагандою. Разом ці сили нараховували приблизно 12–16 тисяч бійців. Автор замітки також зазначає, що українці в 2-му Гвардійському корпусі відмовилися виступити проти уряду Центральної Ради. Роман Млиновецький. Нариси з історії українських Визвольних Змагань 1917–1918 pp. — Торонто. 1973. друге видання, т. II, ст. 230.

27

17. Там же, ст. 200–201.

* 3-й Київський авіапарк, правдоподібно, вже після придушення повстання українізував член Центральної Ради пполк. Віктор Павленко у той спосіб, що "заарештував уночі в парку всіх росіян, посадив їх до вагонів і вивіз аж за Курськ, у Московщину". Лев Шанковський. Українська армія в боротьбі за державність. — Видавництво "Дніпрова Хвиля", Мюнхен, 1958, ст. 53.

28

18. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 201

29

19. Там же, ст. 202.

30

20. Там же, ст. 203.

31

21. Там же, ст. 204.

* На допомогу повстанцям в Києві та в інших містах полки 2-го Гвардійського корпусу вирушили в трьох напрямках: на Вінницю, Жмеринку і Київ.

32

21а. До 80-річного Ювілею ген. хор. УВК інж. Петра Петренка, Наказного Отамана і Голови Генеральної Ради УВК, — "Українське Козацтво", Чікаґо. 1978, ч. 5–6, ст. 32.

33

216. Там же. ст. 32–33.

* На питання, чому правлячі кола Центральної Ради не використали ген. Скоропадського і його корпус з приблизно 60 000 вояків, начальник київської військової округи відповів: "Боїмось, що він схоче стати гетьманом". Дмитро Дорошенко. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920). Друге видання. — Українське Видавництво, Мюнхен, 1969, ст 204.

34

22. Цитати з відозви подано за Д. Дорошенком з поданої праці. Історія України, т. 1, ст. 206–209. Як і в інших випадках, автор зробив тільки незначні орфографічні зміни (Я. НІ.).

35

23. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 209 і там подане джерело.

36

24. Там же.

37

25. Там. же, ст. 214–215.

* Треба зазначити, що до цього часу, тобто до рішення російського уряду вислати українцям ноту-ультиматум, Український військовий революційний штаб у Петрограді спромігся створити без перешкод з боку більшовиків "4 сердюцьких полки (кожен у кількості 4-х тисяч вояків) імені Івана Мазепи, Пилипа Орлика, Костя Гордієнка і Тараса Шевченка; важку гарматну батерію, кулеметні роти, технічні частини, тощо… Добре споряджене військо рушило на Україну". Автор також пише, що в розмові з військовим аташе Великобританії "він запропонував дати українському урядові кошти і довезти зброю через Персію (Іран). Я вислав до голови військового генерального комітету — С. Петлюри —.спеціального дипломатичного кур'єра Мальованого з повідомленням у цій справі, але Петлюра відмовився від зброї і грошей". Сергій Жук. Українська громада в Петербурзі І її роля в будуванні Української Держави. — "Визвольний Шлях", Лондон, 1964, ч. 4, ст. 396–397. 400. Після прибуття на Україну полк ім. Орлика стояв у Катеринославі. Він складався з вояків українців, які служили в Семенівському. Ізмайлівському, Московському та інших гвардійських полках. Безперечно, що деякі з них були "революційно" настроєні ще в Росії, а інших "обробили" різні агітатори на Україні. В таких умовах частина полку зайняла або нейтральне, або вороже становище до української влади, коли між українцями і більшовиками розпочався конфлікт. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні, цитована праця. Видавництво "Наукова Думка". Київ, 1967, т. І, ст. 247, 286–288. Про полк ім. Орлика також дивись у праці: І. Мазепа. Україна в огні й бурі революції 1917–1921. Видавництво "Прометей", 1950, т. 1. ст. 37.

Формування українських військових частин в Росії почалося ще за влади Тимчасового Уряду. Так, наприклад, 194-й запасний полк у Москві став Українським Запорозьким полком, в який входило понад 32300 козаків, у Ржеві виділено понад 3000 козаків, а вояки Тамбовського гарнізону "ухвалили утворити український ударний батальйон та дивізіон для оборони України з Росією". Подібний процес проходив також в інших частинах Росії. Михайло Френкін. Національно-визвольний рух у Росії під час Лютневої революції 1917 року як могутній чинник політичної боротьби в державі.— "Сучасність", Мюнхен, 1981, ч. 5, ст. 55, 57.

** До "працюючих" чи "трудящих" України більшовики зачисляли "передусім тих членів і прихильників російської партії більшовиків на Україні, які боролися за поширення більшовицької влади з Росії на Україну, спираючись у цьому переважно на неукраїнські за національністю елементи серед зрусифікованої різнонаціональної маси пролетаріату індустріальних міст на Україні". Віктор Гринько. Директорія УНР між більшовиками й Антантою. — "Українські вісті", Детройт, ч. 16, 25 квітня 1979.

38

26. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 216–217.

39

27. Там же, ст. 218.

40

28. Там же, ст. 223.

41

29. Там же, ст. 225.

* Згідно з радянським джерелом, з півночі, від Брянська та Курська, наступали на Ворожбу і Конотоп загони з приблизно 700 бійцями під командуванням Кудинського. З північно-західного напрямку двома колонами від Гомеля на Бахмач і через Новозибків і Новгород-Сіверський на Конотоп наступали 3500 солдатів, 400 моряків при 12 гарматах під загальним командуванням Берзіна Зі сходу, від Харкова через Полтаву — Ромодан, наступали 2000 російських й українських червоногвардійців, полк Червоного козацтва при 2 бронепоїздах і 6 гарматах під загальним командуванням М. Муравйова. У південно-східному напрямку, через П'ятихатки — Знам'янку, наступали катеринославські червоногвардійські загони. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні, цитована праця, т. І, ст. 290. Інше радянське джерело зазначає, що незважаючи на підписаний мирний договір Росія продовжувала перекидати на Україну свої війська, серед них

— "1-й окремий батальйон Балтійського моря", з Петрограда — 4 загони (1400 бійців) і загін моряків з броньовиками. Є. М. Скляренко. Боротьба трудящих України проти німецько-австрійських окупантів і гетьманщини в 1918 році.— Видавництво Академії Наук УРСР, Київ, 1960, ст. 39.

42

29а. Г. В. Кузьмин. Разгром интервентов и белогвардейцев в 1917–1921 гг. — Военное издательство министерства обороны СССР, Москва, 1977, ст. 124.

43

30. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 257.

Так, наприклад, в січні 1918 року, під час повстання в Києві сотня Січових Стрільців роззброїла в Броварах Наливайківський полк, який відмовився виступити проти більшовиків. І. Мазепа, цитована праця, ст. 39.

* Група лівих есерів, що вирішила провести переворот, складалася з В. Елланського (Блакитного), П. Любченка, Г. Михайличенка, С. Бачинського і П. Сєверо-Одоєвського. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні, цитована праця, і. І. ст. 311.

44

31. Володимир Винниченко. Відродження нації,— Київ — Відень, 1920, т. II, ст. 220–223.

45

31а. Др. Михайло Шкільник. Україна у боротьбі за державність в 1917–1921 роках. — Торонто, 1971, ст. 44.

46

32 Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 263.

47

33. Там же, ст. 281.

* Р. Млиновецький подає такий склад оборонців Києва: Гайдамаки — 400, Січові Стрільці — 500, полк ім. Полуботка — 230, полк ім. Гордієнка — 300, полк ім. Хмельницького — 245–260, Окремий Чорноморський Курінь — 160, Військові школи — 350, Залізничний Курінь — 180, Київське Вільне Козацтво —450, гарматний дивізіон — 2 батареї, автопанцерний дивізіон — 5 панцерних автомашин, Помічний Студентський Курінь — 250. Разом українські оборонці начисляли 3200–3300 вояків. Роман Млиновецький, цитована праця, ст. 231.

48

34. Там же. ст. 281–282 і там подане джерело.

49

35. Михайло Середа На вулицях Києва з 30 січня до 8 лютого 1918 р. — Альманах "Червоної Калини", Львів. 1938, річник XVII, ст. 23.

50

36. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 282.

51

37. Михайло Середа, цитована праця, ст. 23–24.

52

37а. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 282.

53

37б. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні, цитована праця, т. І, ст. 209.

* Тоді більшовикам також вдалося роззброїти полк ім. Грушевського.

** Більшовикам вдалося підійти так близько до будинку Центральної Ради тому, що на допомогу арсенальцям прийшло свіже підкріплення — козаки з полку ім. Дорошенка Там же, т. II. ст. 51.

54

38. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 282. 38а. Демид Гулай, цитована праця, ст. 7–8.

55

386. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні, цитована праця, т. II, ст. 50.

56

38 в. Демид Гулай, цитована праця, ст. 7–8. Він також пише, що мічман Лотоцький вплинув на курінь матросів, і вони вирішили виступити на стороні Центральної Ради.

* Негативне став/іення українського уряду до своїх частин, як, наприклад, відмова постачати одяг і харчі, могло спричинитися до проголошення нейтралітету деяких частин. Роман Млиновецький. Нариси з історії українських Визвольних. Змагань 1917–1918 pp. — Торонто, 1970, друге видання, т. І, ст. 315–316, 351–352.

Інший автор пише, що нейтральність викликало незадоволення Центральною Радою з огляду на нерішучість та її соціально-економічну політику. Михайло Френкін, цитована праця, ст. 59.

** Згідно з одним радянським джерелом, крім Богданівців на допомогу повстанцям в Арсеналі також прибули козаки з полків ім. T. Шевченка й Сагайдачного. Ю. Г. Чайковський. На київському Арсеналі. Боротьба за перемогу радянської влади на Україні.— Київ, 1957, ст. 113. Інше джерело подає, що з полку ім. Сагайдачного на допомогу арсенальцям прибув цілий курінь з 450 козаків під командуванням більшовика С. Міщенка, якого було призначено комендантом арсенальського гарнізону. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні, цитована праця, т. І, ст. 308, т. II, ст. 51.

*** Тоді українці почали прочищувати будинки у "фронтовій смузі" обшуком помешкань, щоб усунути загрозу засідок ворога.

57

39. Михайло Середа, цитована праця, ст. 29.

58

40. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 282–285.

* Інший автор пише, що, коли українці захопили Арсенал, тоді піддалося 1500 повстанців, "бо їх командири протягом ночі повтікали. У подвір'ї Арсеналу наше військо знайшло багато трупів Вільних Козаків, що були захоплені в полон і тут таки постріляні…" Проф. др. Яків Зозуля. Облога Києва. — "Українське козацтво", Чікаґо, 1975. ч. 4, ст. 20. Радянські джерела твердять, що на Арсеналі залишилося лише приблизно 200 осіб.

** У тих боях взяв участь Залізничний курінь Вільного Козацтва, що згодом розгорнувся в полк під командою полк. Селіванова. Отець Протопресвітер Микола Литваківський У.А.П.Ц., Генеральний Капелян У.В.К. — "Українське Козацтво", Чікаґо, 1979, ч. 1–2, ст. 48.

59

41 Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 283.

60

42. Михайло Середа, цитована праця, ст. 26.

61

43. Там же, ст. 30.

62

44. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 292.

63

45. Там же, ст. 293 і там подане джерело.

64

45а. Там же, ст. 327 і там подане джерело.

65

45б Там же. ст. 327.

* Невідомо, чи колишній генеральний секретар земельних справ, український есер О. Зарудний не одержав вчасного повідомлення про евакуацію Києва, чи він сам вирішив залишитися в столиці, Відомо лише, що "його вранці муравйовські червоногвардійці забрали просто з його хати, завели до Маріїнівського парку і там зразу розстріляли". Кость Туркало. Спогади. — Нью-Йорк. 1978. ст. 125.

66

46. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 327–328.

67

47. Борис Монкевич. Слідами новітніх Запорожців. Похід Болбочана на Крим. — Нью-Йорк, 1956, видання друге, ст. 13.

68

1. Д. Донцов. Рік 1918 Київ. — Видавництво "Гомін України". Торонто, 1954, ст. 10.

69

1а. М. Капустянський. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році.— Мюнхен, 1946, видання друге, ч. II, ст. 109.

70

1б. Борис Мартос. Оскілко й Болбочан. — Видавництво д-р Петро Белей. Мюнхен, 1958, ст. 24.

* У працях консервативних авторів полк. Петро Болбочан виступає як видатний полководець, український патріот і жертва провокації. Автори лівих поглядів, у більшості характеризують Болбочана як авантюриста, пересічного командира й, часом, зрадником. У кращому випадку, вони називають страту полх. Болбочана "величезною помилкою", без жодних деталей. Іван Кедрин. Глупота чи провокація?. — "Вісті Комбатанта", Торонто, 1977, ч. 1, ст. 14.

71

1в. Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії.— Скрентон, 1963. т. 2, ст. 160 і там подане джерело.

72

1д. Сергій Шемет. Полковник Петро Болбочан. — "Хліборобська Україна". Відень, 1922–1923, книжка четверта, ст. 201.

73

1г. З архіву сот. Степана Цапа. Він посилається на "Українське слово". — Берлін, ч. 46. 1 липня 1921. 8 дальших цитатах це джерело буде зазначено як архів сот. С. Цапа.

74

2. Там же.

75

3. Там же, ст. 202.

76

4. Там же.

77

5. Там же.

* Для допомоги організації полку Центральна Рада прислала самостійника- соціаліста Павла Макаренка. З усіх політичних груп, не безпідставно твердить С. Шемет, найбільше активною в намаганнях сформувати українські частини на фронті була партія самостійників-соціалістів. "Але ця праця, — зазначає він, — не мала ні потрібних сил, ні продуманого пляну роботи для такої важної і трудної справи, як організація української збройної сили. Мусимо констатувати добру волю і великі зусилля, виявлені поодинокими членами цієї партії в ділі воздвигнення української збройної сили, але мусимо разом з тим констатувати і державну незрілість в роботі самостійників-соціалістів і брак відповідних людей. В кінці 1917 р. авторитет революції ще був сильний на фронті. Тому накази такої революційної інституції, як Центральна Рада, виконувались свято, хоч би ці накази і викликали сумніви щодо їх внутрішньої вартости. Комісар Центральної Ради дозволяв приймати до української частини тільки тих старшин, які вміли добре говорити по-ук- раїнському. При такій умові не можна було, додержуючись цієї умови, збудувати міцну українську армію. Цього іменно не розумів комісар, не розумів також і того, що сама військова служба під українським прапором прив'язує кожного старшину міцними нитками традиції і пролитої крови до української національної і державної ідеї". Сергій Шемет, цитована праця, ст. 202–203.

78

5а. Варфоломій Євтимович Полковник Петро Болбочан і його останні дні.— "Українське Козацтво", Чікаґо, 1976, ч. 1, ст. 11.

79

6. Сергій Шемет, цитована праця, ст. 202–203.

80

7. Там же. ст. 203.

81

7а. Варфоломій Євтимович, цитована праця, ст. 11. 76. Там же.

82

8. Михайло Середа. На вулицях Києва з 30 січня до 8 лютого 1918 р. — Альманах "Червоної Калини", Львів, річник XVII, 1938, ст. 24.

* Юзисти — обслуга телефону типу Юза.

83

9. Там же, ст. 26–27.

84

10. Там же, ст. 30–31.

85

11. Дмитро Дорошенко, історія України 1917–1923 pp. — Ужгород, 1932 — Нью-Йорк. 1954, видання друге, ст. 328 і там подане джерело.

86

11а. Остап Войнаренко. До нової Полтави. — Нью-Йорк, 1955, доповнене видання, ст. 41

87

12. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 328 і там подане джерело.

88

12а. Остап Войнаренко, цитована праця, ст. 42–43 і там подане джерело.

89

13. Лист сотника І. Барила до ген. Омеляновича-Павленка. — "Батьківщина". Торонто, ч. 6, 27 березня 1971.

* С. Петлюра, пише сот. І. Барило, "був в той час скорше духовним провідником-командиром Слобідського Коша Гайдамаків. Командував тим Кошем б. шт. капітан О. Волох, а начальником штабу був сот. О. Удовиченко…" Там же.

Одначе Л. Шанковський твердить, що С. Петлюра не лише організував, але й "керував в бою загонами (кошами) Червоних і Чорних (Слобідських) Гайдамаків". Лев Шанковський. Українська армія в боротьбі за державність. — Видавництво "Дніпрова Хвиля", Мюнхен, 1958, ст. 12. Одначе полк-. Іван Цагіко у неопублікованій праці "Меч Арея" пише, що міністр М. Порш призначив Петлюру на пост командира Коша.

90

14. Директивы командования фронтов Красной Армии (1917–1922). — Москва. 1971, т. 1. ст. 52.

* В цьому випадку, як і в інших, переклад з російської мови здійснив автор.

91

15. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 329.

92

16. Там же.

93

16а. Григор Лужницький. Українські чудотворні Богородичні ікони у польських костелах. — "Америка", Філадельфія, ч. 117, 13 липня 1984.

94

17. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 329–330.

95

17а. Роман Млиновецький. Нариси з історії українських Визвольних Змагань 1917–1918 pp. — Торонто, 1973, друге видання, т. II, ст. 290.

96

17б. І. Калинович. Полковник Петро Болбочан. — "Батьківщина", Торонто, ч. 12, 24 червня 1967.

97

17 в. Роман Млиновецький, цитована праця, ст. 290. 296.

98

17 г. Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 pp. — Видавництво політичної літератури України, Київ, 1967, т. І, ст 278–279.

* Про цей героїчний вчинок є дві версії. Згідно з твердженням др. Лева Шанковського, батарея сот. Савинського "обороняла відступ своєї піхоти до останнього моменту, коли наступаюча ворожа піхота підняла командира батареї і обслугу гармат на багнети". Лев Шанковський. Відлітають орли. — "Свобода". Джерзі Сіті, ч. 153, 21 серпня 1968. Одначе Д. Дорошенко пише, що сот. Савинський і його козаки попали в полон і були по-звірськи замучені, "їхні тіла. — пише він, — були потім знайдені і поховані в Києві на Аскольдоеій Могилі". Д, Дорошенко, цитована праця, ст. 330.

99

18. Гражданская война на Украине. — Издательство "Наукова Думка". Киев, 1967, т. 1. книга 1, ст. 6.

100

19. Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 pp.. цитована праця, ст. 278.

101

20. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 330.

102

20а. Полтаві 800 років (1174–1974). Документ Ns 128— Видавництво "Наукова Думка", Київ, 1974, ст. 156.

103

20б. Петро Солуха. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. — США, Накладом автора. 1973. ст. 117 і тем подане джерело.

* Деякі джерела подають "Жуківський".

104

21. Лист сот. І. Барила, цитована праця.

105

22. Сергій Шемет, цитована праця, ст. 204.

106

22а. Остап Войнаренко. цитована праця, ст. 41—42- і там подане джерело.

107

23. Сергій Шемет, цитована праця, ст. 204.

108

24. Лист сот. і. Барила, цитована праця.

109

24а. Роман Млиновецький, цитована праця, ст. 295.

110

25. Сергій Шемет, цитована праця, ст. 204.

111

26 Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 378.

112

26а. Сергій Шемет, цитована праця, ст.203–204.

113

27. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 379.

* 3 призначенням ген. Натієва командиром дивізії цю частину деколи називають бригадою Натієва. Згідно з деякими джерелами Натієв, а часом Натіїв, був грузином. Інші джерела називають його осетином. Також не має точних даних про його долю. В деяких джерелах сказано, що він загинув з рук більшовиків у 1919 році. Тим часом О. Лотоцький пише, що згідно з його інформаціями Натієва вбили грузини як зрадника, коли він намагався сформувати серед білогвардійців збройну силу для українців. Олександр Лотоцький. Сторінки Минулого, — Видання Української Православної Церкви 8 США, 1966, ч. 4, ст. 125–126.

114

27а. Сергій Шемет, цитована праця, ст. 204.

115

28. Лист сот. І. Барила, цитована праця.

* Як зазначає О. Войнаренко, іншою причиною конфлікту між Петлюрою і ген. Присовським були "самочинні розстріли комуністів на схилах Михайлівського монастиря". Остап Войнаренко, цитоеана праця, ст. 41–42, 61 і там подане джерело.

116

29. Лев Шанковський. Відлітають орли. — "Свобода", Джерзі Сіті, ч, 153, 21 серпня 1968.

117

30 Там же.

118

31. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 379.

* Один автор пише, що в повідомленні Генштабу УНР про операції Запорожців не згадується полк. Болбочана тому, що він був "самостійником і пов'язаний із самостійницькими організаціями ще з кінця літа 1917 року". Полуботківець. "Циганська правда". — "Гомін України", Торонто, ч. 27, 24 червня 1972.

** У ряди Запорожців, до полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького, вступив письменник Григорій Косинка, жигтя якого, як зазначає Максим Рильський, "обірвалося рано, коли був письменник у самому розквіті сил". Такою фразою він приховує той факт, що більшовики розстріляли Косинку у 1934 році. Григорій Косинка. Серце. — Київ, 1967, ст. 6. Також дивись: Іван Боднарчук. Поет, революціонер і вояк. — "Шлях Перемоги". Мюнхен, ч. 36, 5 вересня 1971.

119

31а. Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 pp., цитована праця, ст. 278.

* Хоч до цього часу більшовики надіялися на добровольців. 1 березня 1918 р. вони були змушені проголосити в Харкові загальну мобілізацію, яка, як визнає радянське друковане джерело, натрапила на опір населення і політичних партій. Що більше, почали утворюватися ворожі більшовикам озброєні групи М. И. Куличенко. Большевики Харьковщины в борьбе за власть советов (1918–1920 гг.). — Издательство Харьковского Университета, Харьков. 1966, ст.12.

120

** Як повідомляв народний комісар Микола Скрипник у телеграмі від 5 березня 1918 р., чехословаки добре б'ються з німцями, але займають двозначне становище відносно "гайдамаків", пропускаючи їх попри себе… Гражданская война на Украине, цитована праця, Документ ІМ? 25, ст. 18–19. Не слід плутати частин Чехословацького Корпусу (часом Чехословацького Легіону) з частинами Чехословацької Червоної гвардії, що були сформовані Штабом міжнаціональних революційних сил. Чехословацькі червоногвардійці — в основному це колишні військовополонені, і тільки приблизно 100 вояків з корпусу перейшло на бік більшовиків під впливом агітації. Є. М. Скляренко. Боротьба трудящих України проти німецько-австрійських окупантів і Гетьманщини в 1918 році.— Видавництво Академії Наук УРСР, Київ, I960, ст. 43.

121

32. Борис Монкевич. Слідами новітніх Запорожців. — Нью-Йорк, видання друге, 1956, ст. 43–44.

* Р. Млиновецький пише, що чехословаки, які охороняли відступ більшовицьких частин, допустилися до деяких надуживань, включно з вбивством. Роман Млиновецький, цитована праця, ст. 297 і там подане джерело.

122

32а. Ген. Олександр Удовиченко. Україна у війні за державність. — Видав хорунжий УСС Дмитро Микитюк, Вінніпег, 1954, ст. 35.

123

33. Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. — Київ, 1967, ст. 226.

124

34. Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 pp., цитована праця, ст. 290.

* На початку березня оборонна лінія більшовиків була така: на лівому фланзі, від берегів Чорного моря до Полтави, стояли 1-а, 2-а, і 3-а армії під командою М. А. Муравйова. В центрі, в районі Харкова, була 4-а армія В. Кіквідзе. На півночі, або на правому фланзі, в районах Курська, Ворожби. Глухова, Хутора Михайловського, Новгород-Сіверського зосередилися відділи, що входили до складу 5-ї армії під командою Рудольфа Ф. Сіверса. Гражданская война на Украине, цитована праця, Документ 67, ст. 46–48. Частини 1-ї або 1-ї революційної армії Південного фронту під командуванням Павла В. Єгорова вели операції на півдні України, на правому березі Дніпра. До її складу входили загін Бутова, колона Гаркове (1-й і 3-й батальйони Дністровського полку, загін Котовського, Нікопольський загін, рота китайців, 1-а і 2-а зведені батареї). Попаснянський партизанський загін Майорова, загін Полупанова з бронепоїздом та інші частини.

Ядром 5-ї армії стала 3-я колона військ каледінського фронту. Крім 3-ї колони, до її складу ввійшли колишні частини 2-ї армії Ремньова, Макіївський загін, 1-а рота 24-го залізничного батальйону, 1-й Орловський революційний загін та кілька артилерійських батарей. 5-у армію неодноразово поповнювалося новими частинами і загонами, серед них — 1-й Луганський соціалістичний загін під командуванням К. Є. Ворошилова та ще один Луганський загін М. Латишева.

Є. М. Скляренко, цитована праця, ст. 45. 47–48, і там подане джерело. 7 березня Антонов-Овсієнко призначив В. і. Кіквідзе командуючим Полтавським фронтом, хоч Ю. В. Сабліна було призначено командуючим 4-ою армією, що була зосереджена недалеко Полтави і. вела бої в районі Грубінка — Лубни — Ромодан. В. М. Примакова призначено командуючим Бахмацьким фронтом, а Коляденка — Знам'янським. Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 pp.. цитована праця, ст. 283–285. 34а. Моряки в борьбе за власть советов на Украине. — Киев. 1963. Документ № 84, ст. 101–102.

125

346, М, И. Куличенко, цитована праця, ст. 21.

* Інше джерело подає, що до квітня 1918 р. на Україну було вислано 165 тисяч гвинтівок, 1890 кулеметів. 36 гармат і понад 17 мільйонів набоїв. Г. В. Кузьмин. Разгром интервентов и белогвардейцев в 1917–1922 гг. — Военное издательство министерства обороны СССР, Москва. 1977. ст. 67.

126

34 в. Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 pp., цитована праця, ст. 292.

127

34 г. О. Ю. Карпенко. Імперіалістична інтервенція на Україні 1918–1920.— Видавництво Львівського Університету, Львів, 1964, ст 43.

* 19 грудня 1917 (ст. ст.) Г. К. (Серго) Орджонікідзе на пропозицію ЦК РКП(б) було призначено Надзвичайним комісаром України, "зобов'язавши його подавати допомогу ЦВК Рад України, місцевим партійним організаціям у забезпеченні цілковитої єдності дій у радянському будівництві на Україні". Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 pp., цитована праця ст. 202.

128

** У боях за Гребінку було контужено командуючого Василя Кіквідзе і двічі поранено його помічника С. П. Медведовського. Гражданская война на Украине, цитована праця, Документ № 70. ст. 51.

129

35. Історія міст і сіл Української РСР. Харківська область. — Київ, 1967, ст. 100.

* Наступ українських і німецьких військ на південь змусив Леніна 14 березня 1918 р. доручити тому ж Г. К. Орджонікідзе "звернути серйозну увагу на

Крим і Донецький басейн в розумінні створення єдиного бойового фронту проти навали з Заходу. Переконайте кримських товаришів, що хід речей нав'язує їм оборону і вони повинні оборонятися незалежно від ратифікації мирного договору… Негайна евакуація хліба і металів на схід, організація підривних груп, створення єдиного фрону оборони від Криму до Великоросії з залученням до справи селян, рішуче і беззастережне перелицювання наявних на Україні наших частин на український лад — таке тепер завдання. Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнком, — він повинен називатися просто Овсієнком. Те ж саме треба сказати про Муравйова (якщо він залишиться на посту) та інших" Україна в період громадянської війни 1917–1920 pp., Київ, 1967, т. І, ст. 285. Кінець кінцем Муравйова розстріляли більшовики за намагання підтримати збройний виступ лівих соціал-революціонерів проти влади більшовиків. Є. М. Скляренко. цитована праця, ст. 38.

** Згідно з рішенням Центрального Виконавчого Комітету Рад України Народний Секретаріат своїм рішенням від 7 березня 1918 р. обрав Володимира Антонова-Овсієнка членом Народного Секретаріату і призначив його Верховним головнокомандувачем всіх військ радянської України. Гражданская война на Украине, цитована праця. Дохумент Г\И1. ст. 29–31. Одначе треба додати, що незважаючи на "офіційний" декрет М. Скрипника, який в той час був головою Народного Секретаріату, в дійсності призначення Антонова-Овсієнка надійшло "згори". На це вказує наказ № 1 командуючого 5-ою Армією Південно-російських республік. У першому параграфі названо Українську, Донецьку і Донську радянські республіки частиною Півдня Росії, що входять до складу Російської Федеративної Республіки. У другому параграфі сказано, що Антонова-Овсієнка, колишнього народного комісара по боротьбі з контрреволюцією, призначено на пост Верховного головнокомандувача "армій федеративних республік". Гражданская война на Украине, цитована праця, Документ N? 67, ст. 46–48. В іншій праці зазначено, що Ленін телеграмою від 4 березня "запропонував" Антоноеу-Овсієнкові очолити командування всіма радянськими військами України. Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 pp.. цитована праця, ст. 280.

130

* Справа участі чехословаків на стороні більшовиків була така: ще в 1914 році в царській Росії було сформовано легіон "Чеська Дружина". У 1915 р. російська влада дозволила набирати до легіону чехів і словаків, до кінця того року легіон розгорнувся в полк, а в квітні 1916 року — в бригаду. У квітні 1917 р. бригада переформувалася в корпус, що мав стати ядром національної армії Чехословаччини, створеної на руїнах Австро-Угорської монархії. До проголошення IV Універсалу між українцями й чехословзками були дружні відносини. У внутрішніх справах корпус дотримувався нейтралітету. Згідно з спеціальною угодою, корпус відповідав за охорону залізничного моста і порохових складів у Києві, а на випадок німецького наступу, корпус мав право без перешкод відійти на Схід. З проголошенням IV Універсалу українсько-чехословацькі відносини погіршилися. Чехословаки були змушені пробиватися до берегів Тихого океану через територію, що до значної міри була в руках більшовиків, з якими їм довелося вести преговори в цій справі. У свою чергу, більшовики вимагали від корпусу певних послуг, серед них обороняти лінію Ромен — Ромодан — Кременчук.

131

36. Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область, цитована праця, ст. 518.

132

37. Там же.

* Серед більшовицьких частин, що намагалися зупинити наступ українців, був також московський загін комсомольців, в якому воював син письменника О. Серафимовича.

133

37а. Гражданская воина на Украине, цитована праця, Документ № 89, ст. 65–66.

134

376. Полуботківець. "Циганська правда". — "Гомін України". Торонто, ч. 27. 24 червня 1972.

* Р. Млиновецький наводить таке співвідношення сил в боях за Ромодан: українці — два полки піхоти з 2000 багнетів, 450 шабель кінноти, два панцерні поїзди, чотири автопанцерники. 12 легких гармат, 4 гірські і 2 важкі гармати. До складу більшовицьких сил входили два чехословацькі піші полки з 2400 багнетів, відділ Сіверса — 600 багнетів, відділ матросів під командою Гусєва — 500 багнетів, бригада кінноти — 500 шабель, 10 панцерних поїздів. 15 панцерних автомашин, 6 легких батарей і одна далекобійна. Автор також подає подробиці боїв у районі Ромодана. Роман Млиновецький. цитована праця, ст. 299–301.

135

38. Борис Монкевич, цитована праця, ст. 46.

* В цьому та інших випадках радянські джерела згадують наступ в рамках "німецько-гайдамацьких" операцій, пропускаючи асі інші деталі.

136

38а. Роман Млиновецький, цитована праця, ст. 298. 386. Борис Монкевич, цитована праця, ст. 47–49.

* У цьому районі, між річками Солоницею і Сулою, 26 травня 1596 року розпочався 13-ти денний бій козаків і повсталих селян під проводом Северина Наливайка і Григорія Лободи з польським військом гетьмана С. Жолкєвського.

** У бойових операціях в районі Лубен, в с. Яреськи. загинув Іван, брат автора "Правописного словника" Григорія Голоскевича. Коли знайшли тіло Івана, якого захопили червоні розвідники, "на чолі вирізано зірку, відрізано язик…, вирізано погони та паси на ногах…" Василь Гарба. На розпуттях. — Нью-Йорк, 1976. ст 251–252.

137

39. Сергій Шемет, цитована праця, ст. 205.

138

39а. Запорожець С. Цап-Канівець. У присвяті сл. пам. сот. Борисові Монкевичу. — "Батьківщина", Торонто, ч. 7, 17 квітня 1971.

139

396. Гражданская война на Украине, цитована праця, Документ Ns 32, ст. 24.

140

39 в. Ген. Олександр Удовиченко, цитована праця, ст. 35.

141

40. Борис Монкевич, цитована праця, ст. 76.

142

41. Сергій Шемет, цитована праця, ст. 205. Він твердить, що було захоплено 6 бронемашин.

143

42. Сергій Шемет, там же.

144

43. Борис Монкевич, цитована праця, ст. 77.

145

44. В. С-ко. Хлоп'ячими очима. Золоті Роковини до 50-річчя Великої Української Національної Революції та відновлення української державності. Календар- Альманах УНС на 1967 рік. — Джерзі Сіті—Нью-Йорк. ст. 132. Під тим криптонімом виступав український громадський діяч і журналіст Вячеслав Давиденко. Його вуйко Сергій Буткевич був військовим суддею у Болбочана. Вячеслав Давиденко. На різні теми, — Нью-Йорк, 1985, т. І, ст. 14.

146

* Деякі радянські джерела подають 8 квітня як дату зайняття Харкова. Дивись: Є. М. Скляренко. Боротьба трудящих України проти німецько-австрійських окупантів і Гетьманщини, — Видавництво Академії Наук УРСР. Київ, 1966, ст. 47.

147

1. Борис Монкевич. Похід Болбочана на Крим— Нью-Йорк, 1956, видання друге, ст. 80.

148

2. Там же, ст. 81.

149

3. Там же, ст. 86.

150

* Інші піші полки мали по 8 сотень, стільки ж допоміжних сотень і команд, як і 2-й піший полк.

151

4. Там же.

152

5. Там же, ст. 89.

153

6. Там же.

154

ба. Лев Шанковський. Українська армія в боротьбі за державність. — Видавниц¬тво "Дніпрова Хвиля", Мюнхен, 1958, ст. 53.

155

7. Борис Монкевич, цитована праця, ст. 89–90.

156

* Сотник Монкевич. як і багато інших авторів, приписує цей наказ Симонові Петлюрі. Насправді наказ' видав Микола Порш, який 'тоді був на посту генерального секретаря військових справ.

157

8. Там же, ст. 90.

158

9. Там же, ст. 93.

* Хоч немає причин сумніватися, що саме в такому дусі промовляв представник міністерства військових справ, одначе неможливо сказати, чиї погляди він висловлював, уряду чи партії.

159

10. Там же.

160

11. Там же, ст. 94.

161

11а. Полуботківець. "Циганська правда", — "Гомін України", Торонто, ч. 27. 24 червня 1972.

* Часом також "Жуківський".

162

** Згідно з німецько-українською угодою, військове майно належало тому, хто його здобув; "отже, здобуваючи Крим — здобували українські війська величезне військове майно". Роман Млиновецький. Історія українського народу. — Українське Наукове Видавництво, Мюнхен, 1953, ст. 446.

163

12. Борис Монкевич, цитована праця, ст. 94.

164

12а. Варфоломій Євтимович. Полковник Петро Болбочан і його останні дні.— "Українське Козацтво", Чікаґо, 1976, ч. 1, ст. 12.

* Згідно з твердженням Б. Монкевича, цей відділ існував в Харкові під час більшовицької окупації міста. В боротьбі з окупантами він нищив склади, виконував замахи на комісарів. Член відділу полк. Двигубський вбив помічника харківського коменданта, який відзначався своїми звірствами. Ця підпільна організація збереглася а огляду на свою конспірацію: її члени знали свого безпосереднього начальника, козак знав ройового, ройовий — чотового, чотовий — сотенного. Виявлення однієї клітини не приводило до виявлення цілої організації. Відділ складався виключно з старшин, яких приймалося тільки після довгих спостережень й іспиту. Члени організації були в усіх більшовицьких установах, і тому вона була добре поінформована. Праця організації сприяла успішному захопленню Харкова Запорожцями. Борис Монкевич, цитована праця, ст. 95. Інший старшина Запорозького Корпусу пише, що пполк. Люб'яницький, "не дивлячись на тяжку службу.

притягнув Ботданівців до нормального теоретичного і практичного вишколу. Був енергійний, суворий, але справедливий до вояків, як батько до дітей. Не залицявся він ні до кого: говорив, що "держава за службу платить і чесні вояки-патріоти від неї не сміють брати даром ні копійки". Запорожець С. Цап-Канівець. У присвяті сл. пам. сот. Борисові Монкевичу. — "Батьківщина". Торонто, ч. 7, 17 квітня 1971.

** Чоту роверистів (самокатників) зорганізував сотник, згодом полковник Григорій Сосідко. Б. Підгайний. Полк. Силенко і полк. Сосідко. — "Вісті Комбатанта", Торонто — Нью-Йорк. 1968. ч. 4. сі. 29.

165

13. Борис Монкевич. цитована праця, ст. 99—100.

166

14. Там же, ст. 101.

167

15. Там же. ст. 102.

168

15а. Микола Мельник. Українська Держава 1917–1920 років у світлі міжнародного права. — "Визвольний Шлях". Лондон, 1971, ч. 5, ст. 457.

169

156. Наш почесний Отаман. — "Українське Козацтво", Чікаґо, 1978, ч. 5–6, ст. 18.

170

15 в. Також дивись: Wasyl Veryha. General Pavlo Shandruk: An Appraisal. — The Ukrainian Quarterly, New-York, 1984, No. 2, p. 165.

* Наступ українських і союзних військ на південь мали зупинити 1-а. 2-а і 3-я армії, що творили південну групу військ, під загальним командуванням П. В. Єгорова. який замінив Муравйова. Останнього було усунено з поста за жорстокість. Га армія обороняла підступи до Катеринослава. 2-а — лінію Катеринослав — Кривий Ріг, а 3-я армія вела бої під Синельниково. У квітні її оточили і розбили. Тоді ядром південної групи стала 2-а армія, в склад якої входили 74-й комуністичний полк, китайський і угорський полки добровольців, декілька батальйонів колишнього 12-го корпусу і Донецької армії П. Баранова, ряд дрібних загонів. На початку травня її майже оточили, і вона була змушена йти на прорив.

В. Є. Тичина. Боротьба проти німецьких окупантів і внутрішньої контрреволюції на Україні у 1918 році.— Видавництво Харківського Університету, Харків. 1969, ст. 9—10.

Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 pp. — Київ. 1967, т. 1, ст. 283–285.

171

* Костянтиноград — колишня (до 1922 р.) назва м. Краснограда, райцентр Харківської області.

172

** Згідно з радянськими джерелами, під Барвінковим, у Морозовій балці, відбулися чотириденні бої між більшовиками, німцями і гайдамаками. Внаслідок тих боїв загинув майже увесь батальйон ім. Леніна, що входив до складу 3-ї армії. Історія міст і сіл УРСР. Харківська область, — Київ. 1967, ст. 204. Також дивись: Г. В. Кузьмин. Разгром интервентов и белогвардейцев в 1917–1922 гг. — Военное издательство министерства обороны СССР, Москва, 1977, ст. 68.

173

16. Борис Монкевич, цитована праця, ст. 107.

* Павлоградський кінний гусарський полк — це кадровий полк російської армії, який згодом українізувався. Під час влади більшовиків він міг врятуватися, виконуючи залогову службу в Павлограді. При перших повідомленнях про відступ більшовиків, полк збройно виступив проти них і не дав їм можливості затриматися на лінії Павлограда. Зберігши своїх людей, коні, майно і зброю, полк прилучився до Кримської Групи. Там же, ст. 107–108.

174

16а. Іван Рахальський. Зустріч УСС-ів із Запорожцями. — "Свобода", Джерзі Сіті, ч. 67, 8 квітня 1955.

175

17. Борис Монкевич, цитована праця, ст. 108

176

* Бої велися, в основному, по залізничній лінії, якою наступало або відступало військо з його ешелонами. Тому-то за деякі ключові станції виникали запеклі бої.

177

18. Там же, ст. 109.

178

18а. Сергій Шемет. Полковник Петро Болбочан. — "Хліборобська Україна", Відень, 1922–1923, книжка 4, ст. 206.

179

186. Андрій Кігчак. Пам'ятні дні в Олександрівську — "Українське Козацтво". Чікаґо, 1973, ч. 4, ст. 11.

180

19 Там же, ст. 110.

181

* В дійсності, управа міста домагалася "святочної зустрічі військ з населенням. І підполковник Болбочан порозумівся з архикнязем Вільгельмом улаштувати параду". Іван Рахальський, цитована праця.

182

20. Там же, ст, 110–113.

183

21. Там же, ст. 116.

* УСС було призначено залогою Олександрівська. В місті залишилася також сотня 2-го Запорозького полку під командою сот. Гемпеля, якого було призначено комендантом міста.

184

22. Там же, ст. 117.

* Як виявилося, в той же час на ліве крило більшовиків вдарив відділ полковника Дроздовського, що відступав з Румунії на Дон.

185

23. Там же, ст. 119–120.

186

24. Там же, ст. 120–121.

187

25. Там же, ст. 121–124.

188

26. Там же. ст. 132.

189

27 Роман Млиновецький, цитована праця, ст. 446.

190

28 Борис Монкевич, цитована праця, ст. 127.

191

29. Там же, ст. 128–129.

192

30. Там же. ст. 131.

193

1. Ген. Олександр Удовиченко. Україна у війні за державність, — Видав хорунжий УСС Дмитро Микитюх, Вінніпег, 1964, ст. 38.

194

1а. Борис Монкевич. Слідами новітніх Запорожців. — Нью-Йорк, 1956. видання друге, ст. 139.

195

2. Там же. ст. 142.

196

3. Там же, ст. 143.

197

* До складу комісії входили більшовики, небільшовики і навіть "оставші від розгрому морські офіцери". Там же, ст. 143–144.

198

4. Там же. ст. 145.

199

5. Там же, ст. 147.

200

6. Там же. ст. 148.

201

7. Там же, ст. 150

202

8. Там же, ст. 151.

203

9. Там же.

204

10. Там же, ст, 152.

205

10а, Петро Ковалів. Напередодні Гетьманщини. За велич нації у двадцяті роковини відновлення Української Гетьманської Держави. — Нью-Йорк, 1955, видання друге, ст. 171.

206

10б. Про німецько-українські відносини напередодні проголошення Української Держави також пише полк. С. Левченко. Отаманія. — "Батьківщина", Торонто, ч. 6, травень, 1981.

* Правдоподібно, що передбачаючи урядову кризу, українська партія самостійників також почала обмірковувати можливість державного перевороту. Як пише Р. Млиновецький, вони планували ще о березні 1918 року вдатися до цього кроку після повернення Запорожців з Криму до Києва "і проголосити гетьманом Болбочана… Запорожців мали підтримати Вільні Козаки Звенигородщини". Роман Млиновецький. Нариси з історії українських Визвольних Змагань 1917–1922 pp. — На правах рукопису. 1966, т. II, ст. 231. Також див. друге видання, Торонто, 1973, т. II. ст. 359.

207

11. Борис Монкевич, цитована праця, ст. 154–155.

208

12. Там же. ст. 157–158.

209

13. Там же, ст. 158.

* Отто Кірхнер, відомий власник видавництва в Петрограді, який вороже ставився до українців і Кримської Групи. Там же, ст. 133.

210

14. Там же, ст. 160.

* Ще на початку походу на Крим були поголоски, "що Уряд нарочно відправляє найбільш "реакційні" частини". Метою такого плану було погубити "єдину національно-свідому частину, яка могла йому перешкоджати в його соціалістичних експериментах". Там же. ст. 160. Інший автор пише, що Центральна Рада не мала довір'я до Запорожців хоч би тому, що деякі їх полки мали 66 % самих старшин. Роман Млиновецький, цитована праця, перше видання, ст. 222. Таке твердження не можна категорично відкидати, коли взяти до уваги, що 26 квітня 1918 року на вимогу Центральної Ради німці роззброїли дві дивізії синьожупанників. Микола Мельник. Regnum in se ipsum divisium dilabitur. — "Визвольний Шлях", Лондон, 1985, ч. 7, ст. 858.

Виступаючи на засіданні Центральної Ради 27 квітня, міністр військових справ О. Жуковський заявив: "Військове Міністерство, зважаючи на те, що всі козаки цеї дивізії були стомлені ще перебуванням в полоні, а крім того, що між ними є багато хворих, видало наказ розформувати як першу, так і другу дивізію, яка їхала з Німеччини і тепер перебуває у Ковелі". Роман Млиновецький, цитована праця, ст. 223 і там подане джерело. Одначе, як зазначає старшина дивізії, з самого початку перебування 1-ї Синьої Дивізії в Києві, український Уряд з недовір'ям ставився і до Ті командира ген. Зелінського, і до дивізії."… Наш есерівський уряд, затруєний партійною короткозорістю, вбачав у Синіх Дивізіях і ген. Зелінському "контрреволюцію" на послугах німців. Тільки під тисненням з німецького боку український уряд погодився на розташування в Києві 1-ї Синьої Дивізії, що була добре зорганізована, вишколена, національно-свідома й стояла на грунті самостійної державності України". Пполк. Тиміш Омельченко. З історії Синіх Дивізій. Українська Стрілецька Громада в Канаді 1928–1938— Саскатун, 1938, ст. 122.

211

15. Борис Монкевич, цитована праця, ст. 162.

212

16. Там же. ст. 163–164.

213

16а. Роман Млиновецький, цитована праця, ст. 313.

214

17. Борис Монкевич, цитована праця, ст. 172.

215

18. Там же. ст. 174.

216

19. Там же, ст. 175–177.

217

20. Там же. ст. 178.

218

21. Там же, ст. 179–181.

* Болбочан довідався згодом, "що ні військовий міністр, ні уряд не робили жодних заходів перед вищим німецьким командуванням, щоб урятувати Кримську Групу". Там же, ст. 182.

219

22. Там же, ст. 182.

220

23. Там же.

* До Мелітополя прибуло багато добровольців з Криму, яких, на вимогу німців, довелося відпустити.

221

24. Там же, ст. 186.

222

25. Там же, ст. 187.

223

26. Там же, ст. 188.

* На пост начальника свого штабу пполк. Юрій Капкан запросив полк. Химича, товариша по службі в російській армії. Згодом Капкана замінив от. Пантелеймон Блонський, соціал-революціонер, який був усунений з того поста внаслідок гетьманського перевороту. Таким чином Химич успадкував пост губерніального коменданта. Там же, ст. 187.

224

27. Там же. ст. 193.

225

28. Там же, ст. 194.

226

29. Там же. ст. 195–196.

227

30. Там же, ст. 198.

228

31. Там же, ст. 198–199.

* Хоч Р. Млиновецький твердить, що Петро Болбочан був членом партії самостійників, в цьому можна сумніватися, коли взяти до уваги його безкомпромісну позицію в цій справі. Роман Млиновецький. цитована праця, ст. 222.

229

32. Борис Монкевич. цитована праця, ст. 200.

230

* Згодом Ілька Сича було призначено командиром 1-го Гуцульського полку, а хор. Гемпеля, вже в ранзі сотника, командиром батареї того ж полку.

231

33. Там же, ст. 206.

* Справа матросів мала ще іншу сторону. Під час їхньої влади в Севастополі, матроси виявили особливу жорстокість. З українців, які потрапили до них у полон, "здирали з живих шкіру, тіло солили сіллю, а потім пекли на вогні. Теж саме робили з населенням, а особливо з інтелігенцією… Очевидці, яких було багато серед козаків, і які вступили до Групи в Криму, розказували, що матроси розстрілювали людей просто для розваги, як звірину на полюванні; робили суперництво, хто більше за цілий день розстріляє. Поневолювали батька розстрілювати сина, а сина розстрілювати батька і т. д.". Там же, ст. 205.

232

34. Там же. ст. 209–210.

233

35. Там же, ст. 210.

234

36. Там же, ст. 211.

235

* Відділ звільнених матросів згодом утворив ядро загону анархіста Нестора Махна. Там же. ст. 213.

236

37. Там же, ст. 214–215.

237

38. Вшанували побратима. — "Вільне Слово". Монреаль — Торонто, ч. 27, 6 липня 1968.

238

1. Максиміліян Плечко. Організація збройних сил Української Гетьманської Держави 1918 року. — "Нація в поході", Берлін. 1948–1949, ч. 7–8, ст. 23.

239

1а. З архіву сот. Степана Цапа.

* 3 огляду на своє негативне ставлення до П. Скоропадського, Р. Млиновецький твердить, що Запорожців навмисне було запроторено "якнайдалі", тобто на Чернігівщину. Одначе саме в такому неспокійному й стратегічно важливому районі були потрібні найбільш надійні сили. Сам Млиновецький змушений визнати, що в тому районі Запорожці вели важкі бої і понесли "винятково великі втрати". Роман Млиновецький. Історія українського народу. — "Українське Наукове Видавництво", Мюнхен, 1953, ст. 539.

Про стратегічне значення Чернігівщини, що прикривала східні підступи до Києва, також пише радянське джерело: Нариси історії Чернігівської обласної партійної організації.— Київ, 1970, ст. 63.

В дійсності, згідно з можливостями і розвитком подій, уряд Гетьмана посилював свій військовий апарат, як зазначає радянське джерело, "маючи на меті з часом замінити своїми силами гарнізони з розпропагованими німецькими частинами". Цей процес відбувався "дуже повільно і навіть з важкими перешкодами, оскільки німецьке командування, хоч і дозволило Скоропадському формувати військові сили, але ставилось до цього з певним підозрінням". В. Є. Тичина, Боротьба проти німецьких окупантів і внутрішньої контрреволюції на Україні у 1918 році.— Видавництво Харківського Університету, Харків, 1969. ст. 167.

240

1б. Борис Монкевич. Похід Болбочана на Крим. — Нью-Йорк, 1956, друге видання, ст. 191–192.

* Один дослідник і учасник тих подій зазначає, що Запорозький кінний полк ім. Костя Гордієнка, яким командував полковник (соціал-революціонер) Всеволод Петров, "відмовився присягати на вірність Гетьманові, і внаслідок того полк був роззброєний". Дивись: Василь Ємець. Гетьман П. Скоропадський. Провідник національних сил, — "Батьківщина". Торонто, ч. 4. 28 лютого 1975 р. Можливо, що деякі козаки полку дійсно відмовилися скласти присягу і були демобілізовані. Одначе більшість з них, разом з своїм командиром полк. Петровим, очевидно, склали належну присягу і, як полк, увійшли до складу Окремої Запорозької дивізії VII Харківського Армійського Корпусу. Дивись: Петро Самутин. Організація українського війська за часів української Держави 1918 р. — "Календар Канадійського Фармера", Вінніпег, 1956, ст. 122.

Сам полк. Петров деякий час займав пост начальника штабу 12 ї піхотної дивізії в Лубнах, яка входила до складу VI Полтавського Армійського Корпусу.

Одначе в кінному полку були агітатори, які, щоб розкласти полк, закликали козаків до виступу проти своїх старшин і ширили ворожу пропаганду проти уряду, гетьмана і німців. Гражданская война на Украине, т. 1, кн. 1, Документ № 263.— Издательство "Наукова Думка", Киев, 1967, ст. 195–196.

** Рішення деяких козаків відмовитись від служби в Українській Державі легко зрозуміти, бо такий приклад давали українські політичні діячі. Наприклад, коли відносини між німцями й урядом Центральної Ради погіршилися настільки, що самі українці передбачали можливість німецької окупації України, голова Центральної Ради М. Грушевський запропонував своєму заступникові Сергієві Ф. Весоловському такий вихід з прикрої ситуації: "Ви, Сергію Феофановичу, маєте тісніші стосунки з нашими правими українськими колами — з Єфремовим, Дурдуківським, Ніковським та іншими. Умовтеся з ними, щоб вони зробили державний переворот. Нехай заарештують мене, вас і взагалі інших міністрів, Центральну Раду розпустять і візьмуть владу до своїх рук. Ось таким чином може врятують українську державність, бо поставлять німців перед доконаним фактом, що українці самі зліквідували соціялістичну владу". На те С. Весоловський відповів: "… доручення, очевидно, виконати не можу, бо я соціяліст-демократ. Нехай згине українська державність, але для історії ми. соціял-демократи, залишимось чистими і незаплямованими". Богдан Коваль. Гетьманщина — животворче джерело історії.— "Батьківщина", Торонто, ч. 7, 31 серпня 1979.

Подібну позицію зайняв майбутній прем'єр-міністр Борис Мартос. На одному із засідань місцевих соціалістів Д. І. Чижевський запитав, що йому дорожче, Україна чи соціалізм, то одержав відповідь: "А певно, що соціялізм". Віктор Вакуловський. Як ми будували державу! — "Батьківщина", Торонто, ч. 19, 28 вересня 1974.

241

2. Варфоломій Єетимович. Полковник Петро Болбочан і його останні дні.— "Українське Козацтво", Чікаґо, ч. 1, ст. 12.

242

3. Б. Монкевич, цитована праця, ст. 184.

243

* Про життя Запорожців у прикордонній смузі розповідає сот. Степан Цап, який був свідком події. Тут подаю цей випадок у скороченій формі:

"Вечором 7 жовтня 1918 року зчинився сполох. Передові кулеметні точки донесли по телефону в штаб 1-го куреня, що "через ліс прорвалася московська частина, але привітана кулеметним вогнем, відступила за демаркаційну лінію". Командир 1-го куреня сот. Петро Содоль-Зілинський наказав провести докладну контррозвідку в бік ворога, перейшовши навіть демаркаційну лінію. Командир 4-ї сотні куреня сотник Іван Гоженко викликав виконуючого обов'язки бунчужного сотні хорунжого Іларіона Сеся і передав наказ командира 1-го куреня. Сесь, за яких 15 хвилин, взяв біля 40–50 добровольців і приготовився з людьми до вимаршу, забезпечившись легкими кулеметами і гранатами. Покотив густий туман, ставало все темніше й темніше. В цей час прийшов другий наказ курінного: розвідку відкликати, особливого нічого немає, червоні нас лише лякають, щоб вимотати з нас останні сили і нерви. Ніч пройшла спокійно, не дивлячись на постійне такання кулеметів з обох сторін "до неба", та пару гарматних стрілів, на які, вже зі звички у прикордонній смузі, ніхто, мабуть, не звертав уваги.

Раннім досвідком 8 жовтня повстав алярм на правому крилі… крізь густий туман поблискували вогники ворога. Регулярні частини більшовиків намагалися оточити район Слобідки Камянської. Наша артилерія, добре пристріляна, била по наступаючих червоних, які сунули колонами… 3-я сотня пішла першою в протинаступ у південно-східному напрямку. Одначе ворог своїми значними силами за допомогою і прикриттям артилерії замикав фактичний "вихід" і розгорнення, рвучи сполучення з частинами. Розпочався несамовитий, впевнений бій, невигідний одначе для менших з'єднань в лісовому, горбовито-багнистому терені. І за короткий час 3-тя сотья, що пішла в наступ, була майже цілком знищена ворогом, що вже зайняв і закріпився на горбках і в ровах… і почав оточувати сотні 1-го куреня… Відділ 4-ої сотні хорунжого Сеся напоровся на ворожий кулемет, але, на щастя, вдалося закидати його гранатами. Саме є той момент появилися три густі лави наступаючого ворога. Зв'язок з лівим крилом сот. Гоженка був розірваний. Більшовики повели вже шостий з черги наступ…" З архіву сот. Степана Цапа.

Правдоподібно, що саме цей бій мав на увазі генеральний значковий Деревицький, коли 11 жовтня повідомив міністерство військових справ про прибуття червонокозацьких частин в Стародубський повіт: "В Погар прибуло 1500 піхоти, 50 кінних з 4 гарматами і 10 кулеметами. Також виявлено їх зосередження в Унечі, Гринєво і Андрійковичах. В останньому пункті йде бій частин 2-го Запорозького полку з червоними козаками". Гражданская война на Украине, цитована праця, Документ № 424, ст. 353. В дійсності, згаданий напад на Запорожців здійснив Таращанський полк. П. М. Балковий. Війна без флангів. — Видавництво "Наукова Думка", Київ, 1966, ст. 39.

Цікаву оцінку тих боїв подає командир 1-го полку Червоного Козацтва В. М. Примаков: "В серпні—вересні [1-й полк] захопив у гайдамаків 2-го Запорозького полку дві тридюймові гармати і дев'ять кулеметів в бою під Михайлівським Хутором і під В. Андрійковичами, під час якого один батальйон [1-го] полку після впертого бою був розбитий німецькою бригадою…" Там же, Документ ІМ" 625, ст. 545–546.

Такі бої не були випадковим явищем. Як зазначає радянське джерело, "військове навчання здебільшого проводилось у справжніх фронтових умовах. Теоретичні знання перевірялись і закріплялись на незначних військових операціях проти німецько-гетьманських військ. Правда, бували випадки і досить гарячих сутичок… Під Глуховом. Новгород-Сіверським, Панурівкою, Порохівкою та в інших районах брала участь навіть важка артилерія. Особливо сильно били обстріляні гарнізони Глухова і Стародуба". В. Є. Тичина, цитована праця, ст. 181.

Та не тільки боями займалися Запорожці в прикордонній смузі. Про життя 2-ої пішої сотні Богданівського полку під командою сот. Ярмолюка, яка стояла в околиці Уразова, тепер Луганська область, пише її козак таке: "З наказу командира в сотні втримувалася дисципліна, муштра, а увечері перевірка, молитва, "Ще не вмерла Україна"… Сот. Ярмолюк вимагав і від населення, хто був поблизу, коли співали гімн, аби скидали шапки. Цілком правильно! Але науку, як треба було поводитись цивільному населенню під час співу гімну, прищеплювалось дуже упрощено — просто били по шапці і так, що часто з шапкою летів на землю і "громадянин", І на кінець дійшло до того, що як тільки сотня щось співала, щоб не було, уже все ставало і здіймало шапки". В. Сімянців. Уразова, — "Вісті Комбатанта", Нью-Йорк, 1965, ч,2, ст. 39.

244

4. Т. Михайлівський. Листопадова Грамота Гетьмана Павла, її необхідність та її правнича аналіза. — "Батьківщина", Торонто, ч. 12, 28 червня 1975.

245

4а. Дмитро Гирський. Дивні способи виправдування антидержавної політики. — Торонто. 1973, ст. 120.

246

5. Нариси історії Чернігівської обласної партійної організації, цитована праця, ст. 80.

247

5а. Є. М. Скляренко. Боротьба трудящих України проти німецько-австрійських окупантів і Гетьманщини в 1918 році.— Видавництво Академії Наук У РСР, КУІЇВ, 1960, ст. 210.

248

6. М. Дубасов. Трипольская трагедия. — Москва. 1938, ст. 14.

249

7. Нариси історії Чернігівської обласної партійної організації, цитована праця, ст. 93.

250

7а. 8. Є. Тичина, цитована праця, ст. 11.

251

8. Нариси історії Чернігівської обласної партійної організації, цитована праця, ст. 82.

* У квітні 1918 року М. Кропив'янський був начальником штабу 2-ї радянської армії, що мала завдання обороняти Донбас.

252

9. Там же, ст. 83.

* Протягом березня — квітня 1918 р. "для потреб України в РРФСР було виділено 165 тис. гвинтівок, 1840 кулеметів, 36 гармат. 60 мінометів, 90 бомбометів, понад 17 млн. патронів, 23 тис. ручних гранат і багато іншого озброєння". Росія також надавала фінансову допомогу: "Тільки на рахунок Харківської контори Держбанку за час з листопада 1917 р. по квітень 1918 р. було переведено 860 млн. крб". Є. М. Скляренко, цитована праця, ст. 42 і там подане джерело.

253

10. Нариси історії Чернігівської обласної партійної організації, цитована праця, ст. 86–88.

254

11. Там же, ст. 89.

255

12. Там же, ст. 88.

256

13. Суспільно-політичне життя трудящих Української РСР. — Київ, 1973, т. І. ст. 51.

* Деякі джерела подають 22 вересня 1918 року як дату, коли почалося формування повстанських дивізій. Дивись: Нариси історії Чернігівської обласної партійної організації, цитована праця, ст. 91.

** Нейтральна зона — територія шириною в 10 кілометрів, встановлена договором від 4 травня 1918 р. про перемир'я між Українською Державою і Радянською Росією. З української сторони зона проходила по лінії Суджа — Любимівка — Коренево — залізниця Коренево — Рильськ; з радянської сторони вона проходила по лінії селищ Мазонівка — Степанівка — Нижня Груня — залізничний вузол Коренево — Льгов — шлях Олександрівськ — Крем'яне— Черкасько — Гіерічна — Пушкарське — Руська Конопелька. Обидві сторони зобов'язувалися не переходити через цю зону. Ж. П. Тимченко. Трудящі жінки в боротьбі за владу Рад України, — Видавництво "Наукова Думка", Київ, 1966, ст. 70–71.

257

14. Петро Солуха. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. — Накладом автора, 1973, ст. 141.

15. Нариси історії Чернігівської обласної партійної організації, цитована праця, ст. 91–92.

16. Суспільно-політичне життя трудящих Української РСР, цитована праця, ст. 51. Також дивись: "Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 году", — Москва. 1942. ст.7.

258

17. Ісаак Мазепа. Україна в огні й бурі революції 1917–1921— Видавництво "Прометей", 1950, т. і, ст. 71.

259

18. Там же.

260

19. Там же.

261

20. Там же.

262

21. Українська РСР в період громадянської війни. — Видавництво політичної літератури України. Київ, 1968, т. ІІ, ст. 66.

263

22. Там же, ст. 67. * Д. Дорошенко пише, що проти України було виставлено 75000 багнетів. 1400 шабель, 170 гармат, 427 кулеметів, 15 літаків і 6 бронепоїздів. Дивись: Дмитро Дорошенко. Історія України 1917–1923 pp. — Нью-Йорк, 1954, т. II, ст. 404.

264

22а. Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР. — Скрентон, 1963, т. 2, ст. 95.

265

23. Нариси історії комуністичної партії України. — Київ, 1971, видання третє, доповнене, ст. 258.

266

24. Володимир Винниченко. Відродження нації.— Нью-Йорк, 1968, т. Ill, ст. 158.

* Переговори відбувалися на квартирі товариша міністра фінансів Української Держави 1917–1923 pp. — Нью-Йорк, 1954, ст. 270. Також дивись у цитованій праці Дмитра Гирського, ст. 138–139.

Тут можна згадати, що згодом, перебуваючи послом в Італії В. Мазуренко, переконаний марксист, був готовий покинути уряд УНР і навіть домагався фондів, щоб взяти участь у з'їзді III Інтернаціоналу в Москві як представник політики закордонної групи українських комуністів. Євген Онацький. По похилій площі.— Видавництво "Дніпрова Хвиля", Мюнхен, 1969, т. ii, ст. 90, 192, 242. Брат В. Мазуренка Семен, підпоручик Українського Червоного Хреста, згідно з київськими газетами за 20-й рік, у травні пропонував Сталінові організувати "совєтську агітацію за кордоном під прапором Українського Хреста". Інший член родини, Юрко, колишній лідер незалежників, один з перших, що перейшли до комунізму. Євген Онацький. Під омофором барона М. Василька. — "Український Історик", 1987, ч. 1–4, ст. 108.

Отже, не без підстави дехто з дослідників приходить до наступного висновку: "Коли ж, незважаючи на вороже, зрадницьке ставлення "українських" соціялістичних партій до існуючої Гетьманської Держави, чимало представників їх все-таки втягнуто, або залишено було в Гетьманському уряді, виходячи з розрахунку набути як не ласку, то хоч би лояльне ставлення їх до Гетьманської Держави, то наслідком такої політики було використовування ворогами Гетьмана предоставлених їм зручних позиції в Гетьманському уряді для змови і підготовки повстання проти Гетьмана". Богдан Коваль, цитована праця.

267

25. Дмитро Гирський. цитована праця, ст. 150.

268

26. Сергій Шемет. Полковник Петро Болбочан. — "Хліборобська Україна", Відень, 1922–1923, книжка четверта, ст. 211–213.

* Відомо, що на початку 1919 року в Італії ще було приблизно 80 000 українських військовополонених. Тяжкі умови в їхніх таборах створили плідний грунт для ворожої пропаганди і деякі з тих полонених, щоб врятуватися від смерті, записувалися в ряди польської і російської білогвардійської армій. Уряд УНР вислав Олександра Севрюка до Італії, щоб він домагався їх звільнення. Але замість того, щоб вжити рішучих заходів в цій справі, за словами о. Ксаверія Бона, радника української місії при Ватікані. Севрюк тільки "їздить по всій Європі, розкидаючи гроші на найменші забаганки, коли полонені, яких так треба на Україні, сидять без жодної допомоги і поволі вмирають або переходять до ворога!.." Дивись в праці Євгена Онацького. По похилій площі,— Видавництво "Дніпрова Хвиля", Мюнхен, т. І, ст. 86.

269

27. Сергій Шемет, цитована праця, ст. 212–213.

270

28. Микита Шаповал. Велика Революція і українська визвольна проблема. — Прага, 1928. ст. 120.

* Шаповал. як і більшість радянських авторів, пише "Балбачан" радше, ніж "Болбочан".

У своїх спогадах "Гетьманщина і Директорія" Микита Шаповал згадує, що коли учасники змови проти Української Держави почали шукати військової опори для свого повстання, вони запросили полковника Болбочана прибути до Києва для обговорення справи. "Чи потрібне було повстання?". — "Батьківщина", Торонто, листопад — грудень, ч. 11–12. 1986.

** Др. Матвій Стахів пише, що полк. Болбочана було втаємничено в план повстання в кінці жовтня. Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР, — Скрентон, 1962, т. 1, ст. 32.

271

29. Петро Мірчук. Українсько-московська війна (1917–1921). — Торонто. 1957. ст. 39.

* Саме з огляду на свої невеликі сили УНС висилав агентів до різних впливових військових з намаганням переконати їх прилучитися до протигетьманського повстання. Одним з них був священик Лубенського полку Антін Матеюк, який "намовляв полковника Отмарштайна пристати до повстання. до ламання присяги…" Дивись: Петро Солуха, цитована праця, ст. 315. Подібну роль виконували посланники Січових Стрільців. Можна ще додати, що цей Лубенський полк, головним чином, створив кінноту Січових Стрільців. Лев Шанковський. Нарис історії Січових Стрільців. — "Український Історик", Нью-Йорк—'Мюнхен, 1969, ч. 4, ст. 103.

272

29а. Максиміліян Плечко. цитована праця, ст. 23.

273

30. Лист сот. І. Барила до ген. Омеляновича-Павленка. — "Батьківщина", Торонто, ч 6, 27 березня 1971.

274

31. Петро Солуха, цитована праця, ст. 63.

275

32. Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР. — Скрентон, 1963, т. II. ст. 161.

32а. Микола Мельник. Omne regnum in se ipsum divisum dilabitur. — "Визвольний Шлях", Лондон, 1985, ч. 9, ст. 1120.

276

1. Дмитро Дорошенко. Історія України 1917–1923 pp. — Нью-Йорк, 1954, т. II, ст. 414–415.

* Текст Грамоти пристосовано, в деяких випадках, до сучасного правопису.

277

2. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 418.

278

3. Петро Мірчук. Українсько-московська війна (1917–1921). — Торонто, 1957. ст. 66.

279

4. Полковник Євген Коноеалець. Причинки до історії Української Революції.— Накладом Проводу Українських Націоналістів. Прага, 1928, ст. 12.

* В більшості випадків, коли автори подають Грамоту як причину повстання, вони забувають згадати, що I, II і НІ Універсали Центральної Ради також недвозначно заявляли, що Україна лишалася у федеративній структурі і в них зовсім не згадувалось про самостійність України.

** Навіть радянське джерело визнає, що в намаганнях врятувати ситуацію гетьман Скоропадський "поспішив проголосити вірність ідеї відновлення єдиної, неділимої Росії, що більше імпонувало тоді офіційній лінії урядів Антанти. Але цей факт не мав істотного значення". В. Є. Тичина. Боротьба проти німецьких окупантів і внутрішньої контрреволюції на Україні у 1918 році.— Видавництво Харківського Університету, Харків, 1969, ст. 209–210.

280

5. Дмитро Гирський. Дивні способи випробування антидержавної політики. — Торонто. 1973, ст. 150.

* При цьому можна також додати, що український Союз, тобто центр політичної опозиції до влади гетьмана й ініціатор протигетьманського повстання, в дійсності не був речником всіх українських політичних партій. Ще у травні 1918 року Українська Демократично-Хліборобська партія, партія Українських Соціалістів-Самостійників і партія Соціалістів-Федералістів створили міжпартійний Український Національно-Державний Союз. Бажаючи об'єднати всі політичні партії, до Союзу було запрошено "соціал-демократів та соціал-революціонерів. Ті прийняли запрошення. Але увійшовши до Союзу, соціал-демократи та соціал-революціонери внесли туди відразу таку партійну гризню і демагогію, що самі ініціатори Союзу — Українська-Демократично- Хліборобська партія — вийшла з Союзу (через безупинні демагогічні інституції соціалістів, що, нібито, УДХП є організацією української буржуазії і своєю участю в Союзі дезорієнтує і відштовхує від Союзу широкі робітничі маси України). Голова Союзу есер Ніковський зрезиґнував з свого поста. Провід в Союзі перебрали соціал-демократи і соціал-революціонери. На їх вимогу перейменовано Український Національно-Державний Союз на Український Національний Союз (підкреслення державницького характеру Союзу були есдекам дуже не до смаку; головою Союзу став В. Винниченко". Петро Мірчук, цитована праця, ст. 67.

281

6. О. М. Андрієвський. Наука минулого, — "Батьківщина", Торонто, березень, ч. 4, 1980.

* Полк. Болбочан. також отримав інформацію, що велика кількість німецького війська готова залишитися на службі в українській армії.Він був переконаний, що німців-добровольців можна використати в боротьбі з зовнішнім і внутрішнім ворогом, поки не будуть створені свої власні сили для цього завдання. Сергій Шемет. Полковник Петро Болбочан. — "Хліборобська Україна", Відень. 1922–1923, книжка четверта, ст. 220. Можливість використання німецьких добровольців у боротьбі з більшовиками також порушив прем'єр В. Чехівський у розмові з повіреним у справах Німеччини графом Берхеном.

Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР, — Скрентон, 1964, т. 5. ст. 66.

282

6а. Огляд провідних постанов про українську державність в історичних актах нашого новітнього ренесансу, — "Українське Козацтво", Чікаґо, 1979, ч. 1–2, ст. 9.

* Як зазначає М. Шаповал, первісну Директорію призначив Центральний Комітет соц. демократів і соц. — революціонерів у складі трьох осіб. Коли він (Шаповал — Я. Щ.) відмовився від членства, тоді вирішили призначити п'ятьох "по методу механічного представництва від груп", тому до складу Директорії потрапили особи, "які і самі не надіялися там бути: Петлюра, Швець, Андрієвський, Макаренко. Винниченко вдруге провів Петлюру… на відповідальну ролю". Віктор Вакуловський. Правда про "всенародне" повстання. — "Батьківщина", Торонто, 1983, ч. 11 і там подане джерело.

283

6б. М. И. Куличенко. Большевики Харьковщины в борьбе за власть советов (1918–1920 гг.). — Издательство Харьковского Университета. Харьков, 1966, ст. 48.

284

6в. Степан Лазуренко. Богданівський полк. — Календар "Свободи" на 1960 рік. Джерзі Сіті, ст. 122.

* За Української Держави на території Чернігівщини формувався V-й Чернігівський Армійський Корпус, яким командував генерал-хорунжий А.

Дорошкевич. Під час протигетьманського повстання повстанці арештували й ув'язнили багатьох старшин V-гo Чернігівського Армійського Корпусу, включно з ген. Дорошкевичем і його осавулом Фабричним. Наступаючі більшовики їх "визволили" і на подвір'ї Чернігівської в'язниці розстріляли. Св. п. полк. Микола Янов. — "Батьківщина", Торонто, ч. 5, 12 березня 1977.

285

* Правдоподібно, що мова йде саме про цю дивізію в наказі от. Тютюнника командантові Осадного Корпусу: "Окрема Дніпровська дивізія, незважаючи на трикратний наказ завантажитись, не виконує наказу. Прошу вдатись до заходів, щоб її негайно роззброїти. Полки стоять в Борщаговках. Повідоміть про виконання мого наказу". Гражданская война на Украине. — Издательство "Наукова Думка", Киев, 1967, т. 1, кн. 1, Документ № 607, ст. 530.

286

7. Роман Млиновецький. Історія українського народу. — "Українське Наукове Видавництво", Мюнхен, 1953, ст. 482.

287

7а Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР. — Скрентон, 1962, т. 1, ст. 113–114.

288

7б. Др. Матвій Стахів. Україна і> добі Директорії УНР. — Скрентон. 1966, т. 7. ст. 309.

289

7в. Др. Володимир Ґалзн. Наш досвід минулого і сучасні завдання. — "Вісті Комбатанта", Нью-Йорк. 1966, ч. 1, ст. 4.

* Як пише др. М. Стахів, державна адміністрація діяла лише "по залізничних лініях, де стояли військові загони і… поліція. По волостях і селах, які лежали далі від залізниць, фактично панувала широка автономія, яка визнавала владу державних комісарів тільки у випадках, коли цим останнім удалося переконати по-доброму відповідні автономні органи". Др. Матвій Стахів, цитована праця, т. 1. ст. 92.

290

8. Др. Мирон Кордуба. В посольстві до Гетьмана. — "Літопис Червоної Калини", Львів, 1930, ч. 12. ст. 12.

291

8а, Микола Мельник. Omne regnum in se ipsum divisum dilabitur. — "Визвольний Шлях", Лондон, 1985, ч. 9, ст. 1121.

292

9. М. Гікавий. Вивезений скарб до Директорії УНР. — "Визвольний Шлях", Мюнхен, 11 жовтня 1970.

* Серед арештованих був також брат автора цього спогаду, Микола, колишній солдат царської армії, якого ув'язнили на підставі фальшивого донесення "злодія Гірхи". Незважаючи на клопотання перед сот. Щерблюком, щоб він домігся звільнення брата, згодом автор довідався, що "ватага Лайнера арештованих в Лятичеві вивезла за місто і всіх розстріляла". Брата не тільки вбили, "та ще багнетами викололи очі". Далі автор пише, що і "нейтральний" сотник Щерблюк "пізніше ганебно загинув з більшовицьких рук".

293

10. Франц Линецький. Про о. Миколу Главача. — "Свобода", Джерзі Сіті, 31 березня 1967, ч. 57.

294

11. Михайло Середа. Отаманщина. — "Літопис Червоної Калини", Львів, 1930, ч. 12, ст. 19.

295

12. Сергій Шемет, цитована пргця, ст. 213.

296

12а. Лист сотника І. Барила до ген. Омеляновича-Павленка. — "Батьківщина", Торонто, ч. 8. 1 травня 197).

297

13. Сергій Шемет, цитована пргця, ст. 213.

* Інженер-будівельник і масон Сергій Тимошенко, член соціал-демократичної партії і представник Національного Союзу, зайняв пост усуненого Харківського губерніального старости Володимира Доморадського. Сот. Іван Барило пише, що Тимошенко був "пізніше відомий ляхоман і посол до польського Варшавського Сейму і сенатор, який хвалився в Польському Сеймі в 1935 p., що він ще в 1905 році, під час 1-ої російської революції, боровся в Києві за незалежну Польську Державу!" Лист сот. І. Барила до ген. Омеляновича-Павленка. — "Батьківщина". Торонто, ч. 9, 22 травня 1971 і там подане джерело.

** Радянське джерело пише, що полк. Болбочан проголосив владу Директорії у Харкові 18 листопада 1918. В. Є. Тичина, цитована праця, ст. 209.

298

14. Сергій Шемет, цитована праця, ст. 213–214. 14а. Др. Володимир Ґалан, цитована праця, ст. 4.

299

15. Віктор Андрієвський. З минулого. — Берлін, т. II, ч, І, ст. 238.

* Саме в той час уряд Гетьмана проголосив мобілізацію, і місцеві команданти мали значний військовий потенціал. Після повалення гетьманату саме тими новобранцями поповнились лави Запорожців, В. Андрієвський, цитована праця, ст. 233.

300

15а. Гражданская война на Украине, цитована праця, Документ N5 531, ст, 463.

301

16 Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. — Київ, 1967, ст. 96.

302

16а. Гражданская война на Украине, цитована праця, Документ N? 531, ст. 463.

303

16б. Там же. ст. 464.

* Захоплених в полон, включно з ген. Слюсаренком, повстанці розстріляли.

304

17. Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 pp. Київ, 1967, т. II. ст. 27.

305

18. Петро Солуха. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. — Накладом автора, 1973, ст. 16–17.

306

19. Віктор Андрієвський, цитована праця, ст. 247.

20. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 269 20а. В. Є. Тичина, цитована праця, ст. 16–17.

307

21. Полковник Євген Коновалець, цитована праця, ст. 26.

* В той час Шинкар, колишній заступник коменданта Київської округи за влади Центральної Ради, вже попав під вплив більшовицького агітатора прапорщика Демерлого. М. Королишин…І ви туди! — "Батьківщина", Торонто, ч. 9, 14 травня 1977.

308

22. Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 pp., цитована праця, ст. 27.

* Радянське джерело зазначає, що полк. Болбочан дійшов до порозуміння з командою німецької залоги міста, і ця домовленість уможливила Запорожцям зайняти Полтаву. Про таку домовленість немає згадки в інших не радянських джерелах. Наприклад, інше радянське джерело так описує захоплення Полтави повстанцями на підставі плану губернського повстанського комітету: "Було зроблено спільний план наступу. Диканська група мала завдання захопити залізничну станцію Полтава-Київська. Збиралися загони на дворищі Кочубея. Сюди прибули партизани з Диканьки, Брусії, Василівки, Великих Будищ, Михайлівки. Звідти повстанці 27 листопада 1918 року пішли на Полтаву. Наступ розгортався швидко, організовано. Диканська група партизанів захопила на станції Полтава-Київська вагони із зброєю, оволоділа Червоними казармами, де були зосереджені головні сили гетьманців. Поки повстанці очищали місто від гетьманців, німці тримали нейтралітет. Але коли в Полтаву прийшли петлюрівські війська Балбачана, вони допомогли останнім розбити партизанів. Захоплених в полон партизанів роззброювали і кидали у в'язницю. Частина повстанців повернулася в Диканьку…" Історія міст і сіл УРСР. Полтавська область— Київ, 1967. ст. 291.

309

23. Віктор Андрієвський. цитована праця, ст. 250.

* Очевидно, мається на увазі платня, що її обіцяли тим селянам організатори протигетьманського повстання.

310

24. Там же, ст. 237.

311

25. Там же. ст. 250.

* Згодом появилися поголоски, що, мовляв, полк. Болбочан хотів розстріляти М. Шинкаря. Про цю справу В. Андрієвський пише таке: "Вже за кордоном довідався, що Шинкаря Болбочан мав розстріляти, що той ранений втік… Це могло статися пізніше, під час приготувань у Полтаві до Трудового Конгресу." В. Андрієвський, цитована праця, ст. 251.

В дійсності. Шинкаря засудили на розстріл за бунт у воєнній полосі. Арешт мав провести сот. П. Дяченко. "Проведено ним обшук. Знайдено в одній кімнаті скриньки з гранатами і гроші. Було затримано 20 осіб, між ними дві емансиповані "дами". Випав вирок штабу. Дяченкові наказано його виконати. На цей раз Шинкар втік, правда з простреленою рукою". Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР. т. 1, цитована праця, ст. 123. Також дивись: Лист сот. Барила до ген. Омеляновича-Павленка. — "Батьківщина", Торонто, ч. 9, 22 травня 1971.

Згодом Шинкар був призначений на пост командира більшовицької бригади, правдоподібно, Таращанської дивізії, і загинув 16 листопада 1920 року поблизу ст. Богданівка в бою з Мазепинським полком від руки сот. Чапайтіса. №. Середа. Останні дні збройної боротьби. — "Літопис Червоної Калини". Львів, 1930, ч. 12. ст. 4.

312

26. Лист сот. І. Барила до ген. Омеляновича-Павленка. — "Батьківщина". Торонто, ч. 6, 27 березня 1971.

* Побоювання полк. Болбочана швидко виправдалися, включно з його передбаченням відносно колишнього прапорщика царської армії, а тепер вже отамана Зеленого, командира повстанської Дніпровської дивізії. Після того, як війська Директорії зайняли Київ, зеленівці почали там бешкетувати. "У кожній людині, яка була добре вбрана, в білому комірці, з краваткою вони вбачали пана, ненависного пана, якого треба було знищити. Через те почались безпідставні обшуки, а часом розстріли". Саме це було причиною того, що полк. Коновалець наказав дивізії переїхати до Святошино. Незадоволені таким розвитком подій повстанці вирішили повернутися на Трипільщину, де перейшли на сторону більшовиків. Б. Антоненко-Давидович. Розповідь про отамана Зеленого "Трипільську трагедію". — "Визвольний Шлях". Лондон. 1985, ч. 10, ст. 1222. Також дивись: Микола Мельник. Omna regnum in se ipsum divisum dilabitur. — "Визвольний Шлях", Лондон, 1985, ч. 9. ст. 1121

313

27. Лист сот. Барила до ген. Омеляновича-Павленка. — "Батьківщина", Торонто, ч. 8, 1 травня 1971.

* Як пише Є. Коновалець, у Києві після прибуття Директорії було створено 8 розвідувальних і слідчих установ. Вони "були зацікавлені в утриманні власних розвідчих органів, що мали б право на власну руку проводити труси й арештування". Полковник Євген Коновалець, цитована праця, ст. 25.

314

1. Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР. — Скрентон, 1963, т. 2, ст. 161.

315

1а Сергій Шемет. Полковник Петро Болбочан, — "Хліборобська Україна", Відень. 1922–1923, книжка четверта, ст. 218.

316

1б. Лист сот. І. Барила до ген. Омеляновича-Павленка. — "Батьківщина", Торонто, ч. 8. 1 травня 1971.

317

2. Петро Мірчук. Українсько-московська війна (1917–1921). — Торонто, 1957, ст. 73.

* Подібну відозву з тою ж самою метою видав полк. Є. Коновалець: "Наказом моїм від 22 грудня 1918, ч. 21, було заборонено всяку агітацію проти існуючого державного устрою Української Народної Республіки, її самостійности. прав Директорії, законів, установ і розпоряджень підлеглої Українському Урядові влади. В додаток до того оповіщаю, що всі агітатори, котрі з метою ворожої агітації будуть з'являтися в казарми, табори та інші місця розташування війська, негайно будуть розстріляні". Петро Мірчук, цитована праця, ст. 73.

318

2а. Гражданская война на Украине. — Издательство "Наукова Думка", Киев, 1967, т. 1. кн. 1, Документ Ns 524, ст. 454.

319

3. Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 pp. — Київ, 1968, т. 2, ст. 69.

* Маються на увазі ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, що появилися під час революції 1917 року і становили окремий адміністративний апарат в державі, що призводило до двовладдя — державного і "революційного".

** Серед депутатів були більшовики, які згідно з вказівками партії, постійно домагалися передачі всієї влади в руки рад, щоб згодом різними заходами перебрати її в свої руки. Дуже часто більшовики закликали до переобрання рад, щоб одержати в них більшість і тоді відкрито вести свою політику.

320

4. Там же.

* Те саме джерело далі подає: "У 20-х числах грудня 1918 року в Харкові була заарештована група більшовиків. Вночі балбачановці повели схоплених на розстріл, поставили в ряд і відкрили вогонь. Один з більшовиків — Едуард Іонанс був убитий, а іншим — вдалося втекти", ст. 53. Ще одне джерело подає ширші інформації про цей випадок. Коли більшовики за допомогою залізничників намагалися захопити контроль над Південною і Північно-Донецькою залізницями, щоб в такий спосіб викликати "дезорганізацію в запіллі петлюрівців і виявити найбільшу співпрацю з наступаючою Червоною Армією", керівників спроби було арештовано. На знак протесту більшовики влаштували страйк, а 18 грудня Запорожці розігнали протестаційне зібрання й арештували його організаторів, Тоді виконавчий комітет Харкова закликав до загального страйку, який розпочався 19 грудня. Лідерів страйку було заарештовано і розстріляно. М И. Куличенко. Большевики Харьковщины в борьбе за власть Советов (1918–1920 гг.). — Издательство Харьковского университета. Харьков, 1966, ст. 57–58.

321

5. Там же, ст. 69.

322

6. Там же, ст. 70.

323

6а. Др. Матвій Стахів, цитована праця. — Скрентон, т. І, ст. 161.

324

7. Володимир Винниченко. Відродження нації.— Перевидано в Нью-Йорку, 1968, т. Ill, ст. 145–146. Також дивись: Др. Матвій Стахів, цитована праця. — Скрентон, 1963, т. II. ст. 32.

* На Другому з'їзді Російської Соціал-Демократичної партії, що засідав таємно з 17 липня по 10 серпня 1906 року спочатку в Брюсселі, а потім в Лондоні, партія розкололася на більшовиків і опонентів політики В. Леніна — меншовиків. Нариси історії комуністичної партії України. — Київ, 1971, видання третє, доповнене, ст. 54–55.

325

8. Володимир Винниченко, цитована праця, ст. 147.

326

9. Там же.

* Постановою від 22 січня 1919 року Директорія остаточно вирішила, "що всі військові справи підлягають одному її членові Симонові Петлюрі, як Головному Отаманові". Др. Матвій Стахів, цитована праця, — Скрентон. 1963, т. II, ст. 187.

** Петлюру було обрано до складу Директорії і на пост Головного Отамана на вимогу Січових Стрільців. Др. Матвій Стахів, цитована праця. — Скрентон, 1962, т. І, ст. 69–70.

Правдоподібно, що В. Винниченко в своїх обвинуваченнях проти полк. Болбочана посилався на заяву харківського комітету КП(б)У від грудня 1918 року, в якій серед іншого було сказано:

"Петлюра І Болбочан умовились з офіцерами, щоб разом бити нас, селян і робітників. Вони розігнали в Полтаві владу революційного комітету, обраного полтавськими робітниками і селянами, які зайняли Полтаву. В Харкові вони намагалися розігнати Раду робітничих депутатів. В Павлограді вони б'ються з селянами. В Харкові вони встановили військові трибунали. Вони розігнали з'їзд селян в Харківській губернії".

Гражданская война на Украине, цитована праця, Документ N5 609 ст. 530–532.

327

10. Др. Матвій Стахів, цитована праця, т. 2, ст. 163–164.

328

10а. О. М. Андрієвський. Лист до редакції.— "Ранок", Дербі, ч. 6, 29 травня 1954.

* Вірко — урядовий комісар залізничної охорони, якого Сергій Шемет характеризує як людину "малоосвічену і авантюрну". С. Шемет, цитована праця, ст. 215.

329

11. Ісаак Мазепа. Україна в огні й бурі революції, 1917–1921.— Видавництво "Прометей", 1950, т. І, ст. 66.

330

12. Полковник Євген Коновалець. Причинки до історії Української Революції.— Прага, 1928, ст. 20.

* При цьому можна додати ще таку замітку про політичну "популярність" українських діячів. Після повернення до Києва Директорії "вийшов з свого укриття Михайло Грушевський. Він радісно привітав Директорію і висунув пропозицію відновити Центральну Раду, висловлюючи готовність знову бути її головою. Але йому сказали, що своїм нещасливим запрошенням німців на Україну Центральна Рада так підірвала свій авторитет в очах народу, що відновляти її знов було б не в державних інтересах. Старий Грушевський був вражений і скоро виїхав за кордон". Проф. і. Левадний. Київ у 1918 році,— "Вісник", Нью-Йорк, 1979, ч 1, ст. 27. Одначе М. Стахів пише, що Грушевського не покликано до Директорії з огляду на "ображену амбіцію" Микити Шаповала. Др. Матвій Стахів. цитована праця, т. 1, ст. 71.

331

13. Полковник Євген Коновалець, цитована праця, ст. 20.

332

13а. Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 pp., цитована праця, ст. 131.

333

14. Олександр Вишнівський. Повстанський рух і отаманія. — Детройт, 1973, ст. 13.

334

15. Др. Матвій Стахів. Друга совєтська республіка в Україні.— Нью-Йорк-Детройт — Скрентон, 1957, ст. 14.

335

16. Там же, ст. 18–19.

336

17. Там же, ст. 25.

337

17а. М. И. Куличенко, цитована праця, ст. 48.

338

18. Др, Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР. — т. 2, ст. 14

339

19. Там же.

340

20. Там же. ст. 95.

341

21. Там же, ст. 149.

* У відповіді на ноту УНР російський уряд також згадав заходи полк. Болбочана: "Перелічувати приклади цієї тактики (насильного придушування) влади Директорії тут є зайвим. Досить буде сказати про розгон Харківського Совету, про заборону зібрань, мітингів як у Харкові, так по інших місцях, про розгони з'їздів селянських рад Харківщини, про арешт харківських страйкарів, зокрема, комітету залізничників…" Др. Матвій Стахів, цитована праця, т. 2, ст. 126–127. Така цитата вказує на те, що згадані з'їзди І зібрання приносили певну користь Москві, бо в іншому випадку вона не турбувалася б їх долею. З другого боку, така згадка давала привід прихильникам порозуміння з Москвою ще більше посилити свою кампанію проти "реакціонера" Болбочана, який, мовляв, саботував їх намагання порозумітися з Раднаркомом Росії.

342

22. Там же, ст. 103.

343

23. Там же. ст. 149.

344

24. Володимир Винниченко, цитована праця, ст. 225–226.

345

25. Там же, ст. 226.

* Винниченко висміює повідомлення про те, що серед більшовицьких частин були різні інтернаціональні загони, включно з китайськими. Одначе на підставі безсторонніх джерел і свідчень очевидців Винниченко помилився. Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР, цитована праця, ст. 96.

Ось що пише про китайців полк. Степан Лазуренко. командир Богданівського полку: "У Харкові Богданівці одержали наказ зайняти Мерефу і якнайдовше її боронити. 6-го січня 1919 року полк повів наступ проти більшовиків, що скупчувались перед Мерефою. Та після цілоденного бою, головно з китайськими, латишськими та мадярськими відділами і матросами, відійшов на ст. Бірки, а потім Полютіно". Полк. Степан Лазуренко. Богданівський полк, — Календар "Свободи", Джерзі Сіті, 1960, ст. 112. Також дивись: Осип Станімір. Моя участь у Визвольних Змаганнях 1917–1920.— Торонто. 1966. ст. 98.

Радянське джерело подає, що один батальйон китайців був сформований в місті Бендерах, а другий — на Донбасі. Українська радянська енциклопедія. — Київ, 1961. т. 5. ст. 485.

Про китайців, які входили до складу Міжнародного батальйону, згадує також М. Дубасов. Трипольская трагедия. — Москва, 1938, ст. 49.

** У час, коли Винниченко не надавав належної уваги повстанцям, зовсім інший підхід виявили більшовики. У зв'язку з наступом регулярних червоних частин на Україну, 20 листопада Реввійськрада групи військ Курського напрямку видала наказ повстанським організаціям з метою: "1). Мобілізувати всі революційні сили по лінії Льгов — Новозибків — Гомель, маючи на увазі зайняття Гомеля і всіх важливих вузлових пунктів залізниць для протидії всіма засобами можливому просуванню контрреволюційних сил від Києва в напрямку Курська або Брянська. 2). Повстанським загонам захопити міста Лубни, Ромодан. Миргород, щоб відрізати Полтаву від Києва і перешкодити просуванню контрреволюційних військ від Києва на Харків і відходу їх з Харкова на Київ. 3). Мобілізувати всі революційні сили Катеринославської губернії для повстання назустріч нашому руху на південь І захоплення станцій Олександрівськ, Синельниково, Павлоград, щоб перешкодити відходу контрреволюціонерів від Харкова на південь. При першій же можливості належить захопити Миколаїв. 4). В Криму вжити всіх заходів, щоб перешкодити десанту союзників, організації їх бази в Криму і просуванню на північ. 5). Продовжувати організацію партизанських загонів в Донецькому басейні, зокрема для захоплення Північно-Донецької залізниці у зв'язку з зайняттям нами Харкова і щоб перешкодити її зруйнування контрреволюціонерами. Дії загонів спрямовані на захоплення військових заводів і, по можливості, портів Маріуполь, Бердянськ, б). В Старобільському повіті негайно мобілізувати сили на підтримку нашого просування від Воронежа на Донецький басейн". Є. М. Скляренко. Боротьба трудящих України проти німецько-австрійських окупантів і гетьманщини в 1918 році,— Видавництво Академії Наук УРСР, Київ, 1960, ст. 254–255 і там подане джерело.

346

26. Володимир Винниченко. цитована праця, ст. 204.

347

* У справі висадки десанту Антанти на півдні України і в регіоні Чорного моря подано різні дати. Таке замішання, правдоподібно, викликано поступовим нагромадженням військово-морського флоту і десантних сил в тому регіоні. В основному Севастополь став головною базою військово-морських сил, а Одеса — базою сухопутних військ. (Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 pp. — Видавництво політичної літератури України, Київ, 1968, т. 2, ст. 128.)

23 листопада британський крейсер "Ліверпуль", французький крейсер "Ернст Ренан" та три міноносці прибули до Новоросійська. 24 листопада до Севастополя підійшла ескадра з двох англійських, двох французьких, одного італійського дредноутів та інших кораблів. У грудні в Севастопольському порту також перебували французький міноносець "Блесон", англійський крейсер "Кентербері", міноносець "Кортес" та інші судна, (О. Ю. Карпенко. Імперіалістична інтервенція на Україні 1918–1920.— Видавництво Львівського Університету. Львів, 1964, ст. 74–75.)

26 листопада з Севастополя до Одеси на контрміноносці прибув англійський адмірал Баллард. а через кілька днів — додаткові французькі й британські кораблі. На початку грудня розпочався в Одесі десант сухопутних військ. З Румунії підійшов ешелон з сербським військом, це ще близько 1000 солдатів. 17 грудня тут висадилася 156-а французька дивізія під командуванням генерала Боріуса. 22 грудня з Новоросійська до Одеси прибув транспорт польських легіонерів.

18 грудня до Миколаєва прийшли британський міноносець "Трибуна", судно "Шарк" і два французькі есмінці. (Українська РСР… цитована праця, ст. 129. Також дивись: П. М. Балковий. Війна без флангів. — Видавництво "Наукова Думка", Київ, 1966, ст. 83.) Згодом сюди прибув французький міноносець "Дегортер", а 22 грудня — британський крейсер і загін морської піхоти з 600 чоловік.

На кінець грудня в тому регіоні війська Антанти начисляли 16 000 чоловік. (Українська РСР…, цитована праця, ст. 129.) Нагромаджування війська продовжувалося і до середини січня 1919; лише в Одесі було зосереджено 30 000 солдатів, що включало дві грецькі дивізії і 10 000 білогвардійців. (П. М. Балковий, цитована праця, ст. 83.) Війська Антанти вже 31 січня 1919 р. зайняли Херсон, а 2 лютого — Миколаїв.

348

1. Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР. — Скрентон, 1963, т. 2. ст. 113.

* Висадка військ Антанти в Одесі посилила аргумент В. Винниченка і В. Чехівського про потребу замирення з більшовиками. Там же, ст. 110.

** Володимир Чехівський не надавався ні на пост міністра закордонних справ, ні на голову Ради Міністрів. За кордоном, крім Росії, він не був. не вивчав політики сусідів України і "не знав із перших рук суспільно- політичних відносин вирішальних великодержав того часу… Також не було в нього потрібної для міністра зовнішніх справ гнучкости, тактики при сталій основній прграмовій лінії". Др. Матвій Стахів, цитована праця. — Скрентон, 1963, т. 3. ст. 123, ст. 132.

349

1а. Др. Матвій Стахів, цитована праця,т. 2. ст. 106.

350

2. М. Капустянський. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році.— Мюнхен, 1946, видання друге, книга перша, ст. 22.

351

3. Там же, ст. 24.

* 3 таким поглядом погоджувався міністр військових справ ген. Олександр Греков. Виступаючи на засіданні Трудового Конгресу 25 січня 1919 р., ген. Греков заявив, що Україна повинна заключити союз з Антантою, "бо іншого виходу в своїй обороні проти воєнного напору Совєтської Росії Україна, на його погляд, не має". Др. Матвій Стахів, цитована праця, т. 3. ст. 35. ст. 54.

352

4. Борис Мартос. Оскілко й Болбочан. — Видавництво д-р. Петро Белей, Мюнхен, 1958, ст. 33.

353

5. Др. Матвій Стахів, цитована праця, т. 2, ст. 220.

354

6. Др. Матвій Стахів, цитована праця, ст. 104–105.

* Навіть радянські джерела, що мають тенденцію значно перебільшувати сили свого противника, не спроможні дійти до такого фантастичного числа, якого досягнув Б. Мартос. Як пише один дослідник: "За свідченням полковника петлюрівського генштабу Савченка, який, безумовно, намагався применшити сили Директорії, щоб виправдати її поразки, націоналістичні війська Лівобережжя на початку січня мали 47 100 штиків, 2 400 шабель. 94 гармати". І. Рибалка. Розгром буржуазно-націоналістичної Директорії на Україні — Харків. 1962, ст. 108.

Інше джерело зазначає, що на кінець грудня 1918 року — початок січня 1919 року проти Червоної Армії "протистояв Лівобережний фронт Директорії під командуванням отамана Болбочана, штаб якого перебував у Полтаві. На той час там діяло близько 50 000 петлюрівських солдатів і офіцерів". Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 pp. — Київ, 1968, т. 2, ст. 66.

Те саме джерело твердить, що радянські війська на Лівобережному фронті начисляли 21 655 бійців. На підставі такого співвідношення в силах можна погодитися з твердженням Л. Шанковського, який пише, що "ніякої переваги московсько-більшовицьких армій не було; українські війська переважали більшовиків удвічі. Причини заломання українського Лівобережного фронту були такі: (1) Виступи проти українських військ німецької окупаційної армії… (2) Виступи проти українських військ лівих українських есерів ("боротьбістів") і лівих українських есдеків ("незалежників"), які організували повстання проти УНР на Чернігівщині і Полтавщині. Вірні УНР війська, оточені з усіх боків повстанцями (ними командував сотн./полк. М. Шинкар, що був начальником Київської воєнної округи з іменування М. Порша), залишили швидко терен, тікаючи на Правобережжя. На домір зла, "боротьбісти" й "незалежники" перетягнули цілу низку з'єднань Армії УНР на свою сторону. І так вибули э рядів Армії УНР: дві дніпровські дивізії (Зеленого й Данченка). група от. Хименка на Полтавщині, що мала братовбивчий бій з Січовими Стрільцями під Гребінкою, і врешті групу от. Григор'єва (15 000) на Херсонщині й Таврії. Поскільки теж частини Сірої і Чорноморської дивізій перейшли на бік інвазійної армії Антонова-Овсієнка. армія УНР, позбувшись майже 40 000 війська зі своїх рядів, була вже, насправді, в меншості, бо перевагу над нею мали вже інвазійні війська". Лев Шанковський. "Російські" офіцери. — "Вісті Комбатанта", Торонто — Нью-Йорк, 1978. ч. 2, ст. 50. При цьому не можна відкинути твердження іншого автора, що до поразки українського війська також спричинилися скоординовані виступи повстанців. В. Є. Тичина. Боротьба проти німецьких окупантів і внутрішньої контрреволюції на Україні у 1918 році.— Видавництво Харківського Університету, Харків, 1969, ст. 16.

355

* Ще перед безуспішним переворотом от. В. Оскілка від 29 квітня 1919 р. західний протипольський фронт було перейменовано в Холмський фронт під командуванням Наказного Отамана ген. Олександра Осецького. В той же час, намагаючись збільшити бойову силу Сірої дивізії, її перейменовують е Корпус Сірожупанників, що складався з двох дивізій. Одначе, як зазначає старшина дивізії, "після такого розділення з витворенням нових штабів та господарських частин, сила такого корпусу стала меншою від колишньої дивізії, бо жодних добровольців до нього не вступило, а ті, що безжурно бавились в Луцьку, активнішими не стали". Василь Прохода, Бої Сірожу¬панників на польському фронті.— "Вісті Комбатанта", Торонто — Нью-Йорк, 1969, ч. 6, ст. 45.

356

6а. Василь Прохода. Уваги до праці д-ра Матвія Стахіва "Україна в добі Директорії УНР". — "Український Історик", Нью-Йорк — Мюнхен, 1967, ч. 1 —12, ст. 93.

357

7. Віктор Взкуловський. Бл. пам. полк. Володимир Мокей. — "Батьківщина", Торонто, ч. 23, 16 грудня 1972.

* Про стан українських збройних сил в місті Чернігові, з деякими відхиленнями у нумерації полків, звітував 18 листопада 1918 року відділ розвідки губернського старости директорові департаменту Державної варти: "Тепер в м. Чернігові находяться такі військові частини: 1-й панцерний дивізіон, 8-а і 9-а артилерійські батареї, 24-й Козелецький, 25-й Чернігівський. 26-й Ніжинський піші полки, кавалерійський полк і багато інших. Треба зазначити, що назва "полк" при його розгляді дає лише сумну картину: особовий склад кожного полку не перевищує 60–70 козаків і встановленого по штату особового складу старшин. Хоч вважається, що в полках ведеться муштра, ніякої продуктивної праці не відчувається. Виключно помітна праця в канцелярії… В політичному відношенні козаки військових частин безумовно неблагонадійні. По-більшовицьки настроєна 8-а батарея… майже ввесь склад з 20–30 чоловік виключно більшовики…" Гражданская война на Украине. — Издательство "Наукова Думка", Киев, 1967, т. 1, кн. 1, документ N? 508, ст. 438–439.

У звіті Вацетісу від 20 грудня 1918 року В. Антонов-Овсієнко писав, що V-й (чернігівський) корпус не мав більше 1000 багнетів, 600 шабель і артилерійську бригаду. Гражданская война на Украине, цитована праця, документ ІМ? 585. ст. 510–511.

358

8. Олександр Вишнівський. Повстанський рух і отаманія, — Детройт, 1973, ст. 46.

359

9. Полковник Євген Коновалець. Причинки до історії української революції.— Прага, 1928, ст. 26.

360

* Тут Винниченко застосовує улюблену тактику соціалістів: якщо немає відповідних фактів, то завжди можна пришити своїм політичним противникам відданість Росії чи ворожість до революції.

361

10. Володимир Винниченко. Відродження нації.— Перевидано в Нью-Йорку, 1968, т. З, ст 181.

* Мається на увазі Декларація Директорії від 26 грудня 1918 року. З огляду на наступ більшовиків і загальний хаос в країні, крім пропагандистського, Декларація не мала жодного значення. Повний текст подано у цитованій праці Винниченка. ст. 172–176.

362

10а. Г. В. Кузьмин. Разгром интервентов и белогвардейцев в 1917–1922 гг. — Москва. 1977, ст. 161–162.

10б. Полковник Євген Коновалець, цитована праця, ст. 25.

363

11. Там же, цитована праця, ст. 20.

* В дійсності В. Винниченко таки намагався здійснити свою програму переходу на радянську платформу. Одначе більшовики просто не були зацікавлені будь-якими здобутками шляхом переговорів тому, що вони передбачали цілковитий контроль країни шляхом збройної сили.

364

11а. М. И. Куличенко. Большевики Харьковщины в борьбе за власть советов (1918–1920 гг.). — Издательство Харьковского Университета. Харьков, 1966, ст. 59.

365

11б. Лев Шанкоеський. "Російські" офіцери, цитована праця, 1978, ст. 50.

366

12. Українська РСР в період громадянської війни, цитована праця, ст. 37.

* В цій праці також зазначено, що переговори, правдоподібно, розпочались 28 листопада 1918 року.

367

12а. Сергій Шемет. Полковник Петро Болбочан. — "Хліборобська Україна", Відень, 1922–1923, книжка четверта, ст. 214.

368

12б. М. И. Куличенко. цитована праця, ст. 55.

369

13. Др. Матвій Стахів. Друга совєтська республіка в Україні.— Нью-Йорк, Детройт, Скрентон, 1957, ст. 55.

* Автор також зазначає, що угоду між більшовиками й німцями було заключено 20 грудня 1918 року.

** Угоду, про яку йде мова, підписали уповноважені Тимчасового робітничо- селянського уряду України І Ради солдатських депутатів 1-го армійського корпусу німецької армії в Харкові. В першому пункті угоди йде мова про спільну організацію комісій, які мають регулювати таємний перехід "українських революційних військ через демаркаційну лінію у місцях, що ще будуть встановлені"; у другому пункті радянський уряд зобов'язується пропускати кожного дня через кордон не менше 2000 німецьких солдат з військовим устаткуванням, і без перешкод, через Росію до Німеччини; в третьому пункті говориться, що німці не будуть вимагати відступу тих радянських військ, що вже перейшли демаркаційну лінію; четвертий і п'ятий пункти стосуються залізничних вузлів і технічних справ, пов'язаних з евакуацією німців, що мала закінчитися до кінця грудня; в шостому пункті німці зобов'язуються не пропускати Донських козаків на Україну; сьомий пункт стосується населення в зайнятих місцевостях; восьмий і дев'ятий — залізничного руху 1 евакуації; десятий пункт зобов'язує обидві сторони втримувати договір в таємниці, а останній — відноситься уповноважених обох сторін, які мають утримувати між собою зв'язок і наглядати за виконанням договору. Гражданская война на Украине, цитована праця. Документ № 610, ст. 532–534.

*** Справу переговорів про безпечний переїзд німців на батьківщину приспішили місцеві "отамани", які з власної ініціативи "грабували й били дрібні відділи німецького війська, що охороняли різні склади й комунікаційні лінії". Коли українська влада не спинила таких отаманів, з лише підбурювала їх до дальших наскоків, німецьке командування зробило належний висновок і розпочало переговори з більшовиками. Сергій Шемет. цитована праця, ст. 220.

370

13а, Сергій Шемет, цитована праця, ст. 214.

371

13б. Гражданская война на Украине, цитована праця. Документ № 613, ст. 538.

372

13 в. Др. Матвій Стахів. Друга совєтська республіка на Україні, цитована праця, ст. 55–56.

13 г. Лев Шанковський. "Російські" офіцери, цитована праця, 1978, ст. 50.

373

14. Др. Матвій Стахів. Друга совєтська республіка на Україні, цитована праця. ст. 56.

374

15. Др. Матвій Стахів, Україна в добі Директорії УНР, т. 2, цитована праця, ст. 221–222.

15а. Там же, ст. 166 і там подане джерело.

375

15б. В. Є. Тичина, цитована праця, ст. 269.

376

16. Роман Млиновецький. історія українського народу. — Мюнхен, 1953, ст. 486.

* Зі стилю можна припустити, що статтю писав або був її співавтором сам голова Директорії В. Винниченко. Якщо такі речі писав офіційний орган УНР, то можна тільки здогадуватися, які нападки на полк. Болбочана були поміщені в партійних органах.

377

17. Степан Цап-Канівець, У присвяті сл. пам. сот. Борисові Монкевичу. — "Батьківщина". Торонто, ч. 7, 17 квітня 1971.

* Радянське джерело твердить, що в бою з частинами 2-ї радянської дивізії Запорожці втратили 600 козаків і старшин вбитими і пораненими, 11 кулеметів і понад 800 гвинтівок. Українська РСР в період громадянської війни, т. II, ст. 71.

** Українська сторона, особливо військові кола, майже негайно побачили критичну нестачу регулярного війська. Прикладом цього може бути історія з Стародубським полком, сформованим в Прилуках, який був у розпорядженні групи сот. Романа Сушка в районі ст. Гребінка. 27 грудня полк одержав наказ виїхати до Полтави у розпорядження командира Запорозького Корпусу. Полк прибув до Полтави 29 грудня. В ніч з 31 грудня на 1 січня 1919 року полк одержав наказ повернутися до Гребінки. Петро Самутин. Організація українського війська за часів Української Держави 1918 р. — "Вісті Комбатанта", Нью-Йорк, 1965, ч. 5, ст. 14–17.

*** Полковник Степан Лазуренко твердить, що полк. Луб'яницький втік до Денікіна. Полк. Степан Лазуренко. Богданівський полк. — Календар "Свобода", Джерзі Сіті. 1960, ст. 112.

Одначе твердження полк С. Лазуренка можна оспорювати з огляду на наказ Денікіна, в якому було сказано: "Всіх, що служили за Гетьмана у війську чи адміністрації, розстрілювати без суду, навіть і тоді, коли вони дісталися на Дон", Віктор Вакуловський. Продовження московської роботи, — "Батьківщина". Торонто, ч. 20, 27 жовтня 1973.

Денікін також "заборонив російським офіцерам служити в гетьманській армії і карав смертю всіх, на кого наклав руки (ген. Середин, полк. Божинський і багато інших)…На Дон пішли тільки ген. Залеський з Харкова й ген. Васильченко з Катеринослава (призначений ЦР), але їх змусили до того: першого — більшовики, другого — махновці)". Лев Шанковський. Золота нагода. — "Батьківщина", Торонто, ч. 8, 31 вересня 1979.

378

18. Іван Панченко і Василь Сердюк. Харківський Слобідський Кіш. — "Вісті Комбатанта", Торонто, 1969, ч. 2, ст. 34.

379

19. Іван Панченко. Харківський Слобідський Кіш. — "Українське Козацтво", Чікаго, 1979, ч. 1–2, ст. 38.

380

20. "Україна чистим серцем". Промова сотника Ф. Крушинського на академії в Парижі, дня 17. III. 1957 р… для вшанування пам'яти полковника Івана Дубового. Накладом автора.

381

20а. З архіву сот. Степана Цапа. Також дивись: Варфоломій Євтимович. Полковник Петро Болбочан і його останні дні.— "Українське Козацтво", Чікаґо. 1976. ч. 1, ст. 14. Також дивись у цитованій праці С. ІІІемета, ст. 221.

382

20б. Там же.

383

20 в. Лист І. Барила до ген. Омеляновича-Павленка. — "Батьківщина", Торонто, ч. 8. 1 травня 1971.

384

20 г. Лист І. Барила, цитована праця, — "Батьківщина", Торонто, ч. 9, 22 травня 1971.

385

21. Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 pp. — Київ, 1968, т. Іі, ст. 70.

386

23. Там же, ст. 70–71.

387

22. Там же.

388

23а. Лист І. Барила, цитована праця. — "Батьківщина", Торонто, ч. 7, 17 квітня 1971.

389

24. Українська РСР в період громадянської війни, цитована праця, ст. 71.

390

25. Там же, ст. 71–72.

391

26. Полковник Євген Коновалець, цитована праця, ст. 26.

392

26а. Історія міст і сіл УРСР. Харківська область. — Київ. 1967, ст. 149.

393

27. Лист І. Барила, цитована праця. — "Батьківщина", Торонто, ч. 6, 27 березня 1971.

394

28. Там же.

* Цей полк, якщо йото можна було б використати, міг стати таки важливою допомогою для Запорожців. Сформований під час протигетьманського повстання, нараховував "1000 озброєних осіб, мав 12 станкових кулеметів і імпровізований бронепотяг з одною полевою гарматою. Цей панцерник був під командою хорунжого Івана Дерев'янка, який фактично найбільше допоміг у роззброєнні, виманивши з вагона кулеметників. Дерев'янко лишився потім у Запорозькому гірському гарм. дивіз. і доля його занесла разом з Запорожцями аж до польських тоборів за дротами". Там же.

** "Батьківщина" ч. 12 від 26 червня 1971 р. опублікувала листа ген. М. Крата, в якому він намагався спростувати твердження сот. І. Барила. Одначе все, що ген. Крат заперечив, так це те, що він запевнював полк. Болбочана про надійність і боєздатність того полку. Далі він пише: "У кінці листопада та на початку грудня 1918 р. я перебував у Ромнах на Полтавщині, де я був командиром 33-го піхотного ахтирського полку (к-р полку за часів гетьманату — полк. Іваницький утік на Дон). Ще перед кінцем повстання проти Гетьмана я одержав наказ Директорії перепровадити мобілізацію Роменського повіту (я був теж н-ком залоги та комендантом повітів Роменського, Лохвицького та Гадяцького) і довести до повного стану мирного часу згідно етапів (з приписами — Я. Ш.) ще Центральної Ради 33-їй полк. Наказ я виконав. Мобілізація пройшла дуже добре, бо селяни йшли проти влади Гетьмана. Коли ж Гетьман зрікся, я побачив, що змобілізував більшовиків, а полк мій був більшовицький".

*** Така сама користь була з повстанських загонів, які сформував у Фастові полк. Олександр Шаповал. їх відправили на Лівобережжя на допомогу Болбочанові. а там він мусив їх обеззброїти з огляду на їх пробільшовицький настрій. Петро Солуха. цитована праця, ст. 153. Також дивись: Сергій Шемет. цитована праця, ст. 217.

395

29. Петро Солуха, цитована праця, ст. 94.

396

29а. Ген. М. Крат. Як то було в Зимовому Поході. У 50-річчя Зимового Походу армії УНР. — Нью-Йорк, 1973, ст. 31.

397

30. Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область, — Київ, 1967, ст. 97.

398

31. Там же.

* Подібну версію про бій за Полтаву подає Інше радянське джерело. "Бій тривав 16 годин і позначався крайньою впертістю. Противник, маючи в своєму розпорядженні сильні піхотні частини, яких підтримували бронепоїзди, броневі автомашини, артилерія, як також прибувша кавалерія галичан, вперто обороняв всі підступи до міста, а потім саме місто, зосередивши для цієї мети в ряді укріплених опірних пунктах значні сили. Навальним наступом наші війська зломили спротив противника і, переходячи послідовно сім разів в атаку, розгромили його і вибили з міста, продовжуючи переслідувати. На початку бою наш бронепоїзд підбила артилерія противника, і таким чином він не міг дати ефективну підтримку своїм піхотним частинам. Незважаючи на це, наші війська безупинно продовжували наступ, кинулися на два бронепоїзди і концентрованим кулеметним та рушничним вогнем змусіли їх відступити". Полтаві 800 років — 1174–1974, документ № 133.— Видавництво "Наукова Думка", Київ, 1974, ст. 158–159.

399

32. Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР. — Скрентон. 1963, т. 2, ст. 190.

400

32а. Лист сот. І. Барила, цитована праця. — "Батьківщина", Торонто, ч. 8, 1 травня 1971.

* Група полк. Р. Сушка нараховувала 1800 стрільців піхоти, 200 кіннотників, дві батареї гармат і 2 бронепотяги. На цю групу напав збунтований відділ з Черкас, яким командував от. Хименко. Цей відділ складався з 2500 піхотинців і 300 кіннотників. Одначе, як зазначає М. Стахів, "вся ця операція непотрібно коштувала багато крови Ударної Групи Січових Стрільців; вона не могла в загальному змінити оборонних можливостей Дієвої Армії в тім часі в обличчі конфігурації фронту". Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР. — Скрентон, 1963, т. З, ст. 139 І там подане джерело.

** Що стосується самого виступу от. Хименка, то він 25 січня 1919 року вислав до різних органів влади наступну телеграму:

"Черкаський гарнізон і сусідні війська однодушно підняли червоний прапор боротьби з українською буржуазією, з українськими чорносотенцями, са мостійниками з оселедцями. Всі, як один, тримають міцно червоний прапор.

Стійте однодушно на своїх червоних позиціях. Війна Директорії — прислужниці буржуазії, віднині вся влада переходить в руки селян, робітників і козаків. Хай живуть Ради селянських, робітничих і козацьких депутатів! Слава соціалістичній революції! Комісар Української Червоної Армії полковник Хименко". Гражданская война на Украине, цитована праця, документ № 658. ст. 583.

401

33. Лист сот. І. Барила, цитована праця. — "Батьківщина", ч. 8, 1 травня 1971.

* Полк. Роман Сушко, чи то з наказу Головного Отамана, чи з власної Ініціативи, згодом також намагався перебрати командування в районі Коростеня. Прибувши до Коростеня 11 лютого 1919 p., він наказав командирові на тому відтинку фронту полк. Антонові Пузицькому з'явитися в штаб Корпусу Січових Стрільців, де Сушко "наказуючим" тоном почав: "Віднині оборону Коростенського вузла перебирає Осадний корпус Січових Стрільців. Всі частини, які тут знаходяться, мають підлягати наказам команданта корпусу, евентуально мені, як його заступникові. Прошу зробити докладний звіт про ситуацію на фронті!

Але Пузицький з обуренням зупинив його;

— Прошу вас. пане Сушко, почекати ще з наказами. Поки що я тут командуючий групою військ і підлягаю наказам отамана Оскілка. Про те, щоб комусь іншому підлягати, я мав би дістати наказ від пана Головного Отамана, а не від вас. Ви не можете мені наказувати. Якщо вам доручено перебрати оборону Коростеня, то прошу перебрати її так, як я перебрав з полками Сірожупанників під ворожим гарматним вогнем, коли всі розбігались. Сил у вас у три рази більше, ніж мають Сірі полки. Тим часом на фронті на ЛІНІЇ Ігнатополя спокій. Я маю розпорядження з вашим прибуттям від'їхати з Сірожупанниками на польський фронт. Прошу протягом шести годин надіслати зміну Сірим полкам.

Вся самовпевненість молодого старшини зразу зникла.

— Пане полковнику! Почекайте хоч пару днів. Дайте мені зорієнтуватись в обставинах.

— Ви стоїте тут вже добу і не потурбувались особисто прибути на передову позицію, щоб мати уяву про те, чим хочете керувати з свого "вагон-салону". Пересуньте ваші ешелони ближче до фронту на Коростень Подільський. Місця там досить, а сьогодні вночі ешелони Сірожупанників від'їдуть на Західний фронт. Сподіваюсь побачити вас ще сьогодні на Коростені Подільському, де має бути ваш штаб. До побачення". Василь Прохода. Коростень — Бердичів — Житомир. — "Вісті Комбатанта", Торонто — Нью-Йорк, 1969, ч. 2, ст. 17.

402

33а. Історія міст і сіл УРСР. Харківська область. — Київ, 1967, ст. 727.

403

33б. З архіву сот. Степана Цапа, який покликається на "Українське Слово". — Берлін, ч. 46, 1 липня 1921.

* Хоч полк. Болбочан вимагав, щоб український уряд встановив зв'язки з Антантою, все-таки твердження радянського джерела про те, що Директорія уже в перші дні після приходу до влади вислала його в Одесу на такі переговори, зовсім безпідставні. О. Ю. Карпенко. Імперіалістична інтервенція на Україні у 1918–1920 p. — Видавництво Львівського Університету, Львів, 1964, ст. 80. Очевидно, що автор має на увазі безуспішну місію ген. Грекова. Докладніше про це пише проф. М. Чубатий. Перший Листопад на переломі української революції. Перший Листопад. — Нью-Йорк — Ванкувер, 1973, ст. 169.

404

ЗЗв. З архіву сот. Степана Цапа, цитована праця.

* Сергій Шемет пише, що ця розмова відбулася за день до арешту полк. Болбочана. Сергій Шемет, цитована праця, ст. 223.

405

34. Лист сот. І. Барила, цитована праця, ч. 7, 17 квітня 1971.

* Справа наплечників-погоніе не переставала турбувати "демократів-рево- люціонерів". Як згадує сот. Барило, "…пошарпані й скровавлені Запорожці відходили в район Держані—Зінківці, та по дорозі Гайдамаки [під командою О. Волоха — Я.Ш.] почали робити напади на частини 7-ої Запорозької дивізії [к р полковник Осмоловський). Треба знову підкреслити, що всі Запорозькі частини носили однакову уніформу, за винятком Гайдамаків. Вони вимагали від Мазепинців, Наливайківців, тощо, аби вони познімали наплечники-погони і відзнаки. Дійшло до того, що невдовзі з приводу цього виник бій. Гайдамаки перелякалися, бо Мазепинці (2-й Запорозький полк) заявили їм, що"…виб'ємо до ноги большевицьку нечисть…" У той же час їхав тією дорогою комкор [командир корпусу — Я.Ш.] Володимир Сальський зі своїм старшиною для доручень Штабу Корпусу підполк… Варфоломієм Євтимовичем. Сальський — по-директоріянському без наплечників (погонів) і відзнак. Євтимович. як І завжди, згідно припису — мав. Гайдамаки зірвали погони ЄвтимовичевІ. Євтимович хотів витягти пістолю, але Сальський затримав його руками… По прибутті Штабу Корпусу до Зінківців командири частин зажадали від Сальського сатисфакції для штаб-старшини для доручень підпол. В. Євтимовича: ліквідувати, розформувати Гайдамацький полк і викреслити його раз і назавжди зі списків армії, або ж замінити весь старшинський склад полку, а вояків по 5 розділити до фронтових інших частин. Сальський поїхав до Гайдамаків на мітинг, який відбувся в школі. Разом із Сальським був і я. По дорозі я підкреслив Сальському, що так чи іначе, але Гайдамаків потрібно ліквідувати раз і назавжди; це злоякісний чиряк, який не допустимий у війську. На його місце можна сформувати інший полк і не дивитися на те. що це якісь дивовижні любчики Гол. Отамана і тих, що з ним і навколо нього. Після смерти-вбивства полк. Болбочана чомусь Сальський страшенно полюбив Гайдамаків, одначе безперестанні конфлікти з цим полком та вимоги командирів частин змусили нарешті Сальського провадити розмови в цій справі з урядом У цій справі приїздили деякі міністри з прем'єром Ісааком Мазепою. Одначе наслідки цих розмов з урядом були такі, що надіслані агенти Волоха вбили командира полку полк. Виноградова". Лист сот. І. Барила, цитована праця. — Торонто, ч. 12, 26 червня 1971.

406

34а. Сергій Шемет. Самостійність, як нездійснена ідея, як деклярація, як державний чин. За велич нації у двадцяті роковини відновлення Української Держави. — Нью-Йорк, 1955, друге видання, ст. 35.

407

34б. В. І. Петров. З історії боротьби трудящих України проти буржуазно- національної Директорії і інтервенції Антанти. Великий Жовтень і громадян¬ська війна на Україні.— Видавництво "Наукова Думка", Київ, 1973, ст. 216.

408

35. І. Мазепа. Україна в огні й бурі революції 1917–1921.— Мюнхен. "Прометей", 1950, частина перша, ст. 68.

* Згідно з твердженням радянського джерела Еміль Енно під час свого перебування в Києві був начальником французької розвідки. Українська РСР в період громадянської війни, цитована праця, ст. 126.

409

36. Сергій Мазлах і Василь Шахрай. До хвилі,— Нью-Йорк, видавництво "Пролог", 1967, друге видання, ст. 36.

410

1. Полковник Євген Коновалець. Причинки до історії Української Революції.— Прага. 1928, ст. 28.

411

2. Там же. ст. 20.

412

3. Роман Млиновецький. "Історія українського народу. — "Українське Наукове Видавництво". Мюнхен. 1953, ст. 485.

413

4. Там же.

414

4а. Сергій Шемет. Полковник Петро Болбочан. — "Хліборобська Україна", Відень, 1922–1923, книжка четверта, ст. 225–227.

415

4б. Лев Шанковський. Нарис історії Січових Стрільців. — "Український історик", Нью-Йорк — Мюнхен, 1969, ч. 4, ст. 104.

* О. М. Андрієвський пише, що "Корпус Болбочана загинув внаслідок зависті Січовиків, нездібності штабу С. Петлюри, більшовицької пропаганди; все це створило наклеп, що Болбочан хоче перейти до Денікіна". О. М. Андрієвський. Наша демократія. — "Нація в поході", Берлін, 1941, ч. 3–4, ст. 7.

416

4в. Петро Солуха. Договір з Москвою проти гэтьмана Павла Скоропадського. — Накладом автора, 1973, ст. 138 і там подане джерело.

4г. Як зазначає В. Андрієвський, полк. Болбочан цінував ерудицію, організаційний хист і патріотизм М. Міхновського. "Жаль, що я не був знайомий з хліборобами-демократами бодай ще у Полтаві. Якби хлібороби-демократи і такі люди, як Міхновський, тоді допомогли мені, то я певний, що багато дечого ще можна було врятувати!" Віктор Андрієвський. Микола Міхновський. — "Визвольний Шлях", Лондон. 1974, ч. 6, ст. 611.

4д. Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР, — Скрентон, 1962, т. 1, ст. 205–206.

417

5. Олександр Вишнівський. Повстанський рух і отаманія. — Детройт, 1973. ст. 45–46.

* Справжнє прізвище Волоха — Волохов. Роман Млиновецький, цитована праця, ст. 490.

** Роман Млиновецький пише, що начальник Київської Військової Округи Михайло Шинкар призначив С. Петлюру отаманом Гайдамацького Коша Слобідської України. Отже Кіш вже був сформований, коли до нього прибув Петлюра. Роман Млиновецький Нариси з історії українських Визвольних Змагань 1917–1922, т. 2, на правах рукопису, 1966, ст. 127.

418

6. Олександр Вишнівський. цитована праця, ст. 47.

419

7. Там же.

* У березні 1918 року, коли Окремий 3anoj озький Загін було переформовано в Запорозьку дивізію, Гайдамацький Кіш увійшов до її складу як 3-й Гайдамацький полк під командою полк. Сікевича.

420

8. Петро Дорошенківець. Рябий Омелько. — Календар-Альманах Канадійського Фармера, Вінніпег, 1967, ст. 57.

421

9. Олександр Вишнівський, цитована праця, ст. 47.

* Правдоподібно, що ген. Вишнівський не мав доступу до листа сот. І. Барила і тому він, як багато інших дослідників, вважає, що Волох провів арешт самочинно.

Такого помилкового погляду відносно "самочинного" арешту також дотримуються автори, серед них і Роман Млиновецький. Нариси з історії українських Визвольних Змагань 1917–1918 pp. — Торонто, 1973, друге видання, т. II, ст. 486.

422

10. Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР, — Скрентон, 1963, т. 2 ст. 109.

423

11. Лист сот. І. Барила до ген. Омеляновича-Павленка. — "Батьківщина" Торонто ч. 10, 29 травня 1971.

424

11а. Гражданская война на Украине. — Издательство "Наукова Думка", Документ № 61G, Киев. 1967. ст. 539–540.

425

11б. Остап Войнаренко. "Самостійник" Петлюра. — "Батьківщина", Торонто, ч. 13–14, 17–31 липня 1971 і там подане джерело.

426

12. Олександр Вишнівський, цитована праця, ст. 48. 12а. Сергій Шемет. цитована праця, ст. 226.

427

13. Лист сот. І. Барила, цитована праця. — "Батьківщина", Торонто, ч. 6, 27 березня 1971.

428

14. Полк. Іван Дубовий. Спогади (неопубліковані). З архіву полк. Петра Содоля-Зілинського.

* 3 приходом до влади Директорії, уряд УНР скасував військові ранги і командири одержали "демократичне" звання отаманів.

429

15 Лист сот. І. Барила, цитована праця. — "Батьківщина", Торонто, ч. 6. 27 березня 1971.

430

16. Др. Матвій Стахів, цитована праця, ст. 165.

431

17. Олександр Вишнівський, цитована праця, ст. 48.

432

17а. Др. Матвій Стахів. цитована праця. — Скрентон, 1963. т. З. ст. 32.

433

17б. Там же. ст. 223.

434

18. Др. Матвій Стахів. цитована праця. — Скрентон, 1963, т. 2, ст. 164.

435

18а. Олександр Удовиченко. Третя Залізна Дивізія. — Видавництво "Червона Калина", Нью-Йорк, 1971, ст. 97.

* Навіть Енциклопедія українознавства Наукового Товариства ім. Шевченка у статті про Болбочана зовсім не згадує першого арешту, лише зазначає, що на Правобережжі він вже не займав командних постів. — Париж — Нью- Йорк, 1955, т. 1, ст. 152.

436

18б. Остап Войнаренко. До нової Полтави, — Нью-Йорк, доповнене видання, 1955, ст. 145 і там подане джерело.

437

19. Полк. Іван Дубовий, цитована праця.

438

20. Полк. Іван Дубовий, цитована праця.

439

20а. Остап Войнаренко, цитована праця, ст. 96.

440

21. Олександр Вишнівський. цитована праця, ст. 48–49.

441

22. Там же, ст. 49.

442

22а. Борис Мартос. Оскілко і Болбочан. — Видавництво д-р Петро Белей, Мюнхен, 1958, ст. 25–26.

443

22б. Петро Солуха. Винниченко і Шаповал Микита по допомогу до Москви — до Леніна! — "Батьківщина", Торонто, ч. 12, 11 липня 1970.

* Тут можна додати, що Осадний Корпус і його командир Є. Коновалець мали великий вплив серед урядових кіл УНР. Деякі джерела твердять, що в той час Коновалець був свого роду диктатором і "що нічого не робилось проти волі отамана Коновальця". Тому П. Солуха приходить до висновку, що "от. Коновалець також погодився на арешт полковника Болбочана". Петро Солуха. цитована праця.

444

22 в. Остап Войнаренко, цитована праця, ст. 246.

445

23. Олександр Вишнівський, цитована праця, ст. 49.

446

24. Там же. ст. 50.

* Про політичний оідділ, що провів обшук в помешканні дружини Болбочана, Є. Коновалець пише таке: "Що ж торкається роботи політичного відділу Осадного Корпусу в Києві, то вповні під цею діяльністю підписатися не можна. Річ у тому, що передусім на чолі цієї установи стояла людина [Юліан Чайківський — Я.Ш.], яка звела наші надії… його діяльність після чар торійської катастрофи, а саме його "сповідь" перед більшовиками, що полягала в оголошенні оклевечуючих ревеляцій на його колишніх товаришів по зброї, говорить дуже багато про його особу. Безумовно, що відповідальність за вчинки членів організації паде на всю організацію". Полковник Євген Коновалець. цитована праця, ст. 26.

До речі, Чайківський загинув на службі ЧК. І. Мазепа. Україна в огні й бурі революції 1917–1921.— Видавництво "Прометей", т. 1, ст. 84.

447

25. Олександр Вишнівський, цитована праця, ст. 50.

* Полковник Олександр Шаповал твердить, що саме він допоміг Болбочанам переїхати до Галичини. Лист від 28 лютого 1954 року, з архіву полк. Петра Содоля-Зілинського.

Б. Мартос пише, що полк. Коновалець перевіз Болбочана до Станіслава. Дивись його цитована праця, ст. 25.

З того виходить, що обидва старшини допомагали Болбочанові виїхати до Галичини.

448

25а. Лист сот. І. Барила, цитована праця, — "Батьківщина", Торонто, ч. 10, 29 травня 1971.

* Можна піддати критиці політичну свідомість от. М. Григоріїва (в деяких матеріалах — Григор'єв), одначе не можна сумніватися щодо його військових здібностей. Порвавши з Директорією, от. Григоріїв з своїм відділом, що нараховував приблизно 10000 повстанців, розпочав бойові операції на півдні України, де раніше висадилися війська Антанти. Сили французів і їх союзників становили приблизно 50000 вояків. На відміну від уряду УНР, що вважав французів непереможною силою і намагався дійти до порозуміння з ними, от. Григоріїв розпочав наступ на Миколаїв, що був у руках грецьких частин, і змусив їх відступити до Одеси, де був штаб десанту. Опинившись в небезпечному становищі, французи і їх союзники залишили Одесу 11 квітня 1919 року. Згодом от. Григоріїв порвав з більшовиками і проголосив себе отаманом України. Більшовики, усвідомлюючи серйозну загрозу в їхньому запіллі, зосередили значні сили, щоб знищити повстанців. От. Григоріїв був змушений перейти на терен операцій анархіста Нестора Махна з метою проводити спільні операції проти більшовиків. Однак Махно не терпів суперників, і 27 липня 1919 року Григоріїв загинув від рук махновців. Др. Стахів твердить, що Григоріїв розірвав з Директорією тому, що він попав під вплив "боротьбістів". Др. Матвій Стахів. цитована праця, т. З, ст. 145–156. Одначе в 5-му томі, ст. 204 цитованої праці, він додає, що от. Зелений і Григоріїв збунтувалися внаслідок переговорів Директорії з Антантою. Подібну версію про бунт Григоріїва також подає І. Мазепа, цитована праця, ст. 76.

449

25б. Лист сот. Барила, цитована праця, ч. 10.

450

25 в. В. Чабанівський. Вапнярська історія. — "Голос Комбатанта", Нью-Йорк, 1960, ч. 5, ст. 10.

* Полковник Петро Содоль-Зілинський подає таку замітку до спогаду сот. Чабанівського: "Я, по конфлікті з відділами німецьких військ 15-ї диаизії під командою ген. фон Коша в м. Сімферополі, був відправлений до Києва в розпорядження начальника Інструкторської Школи Старшин (помічником начальника школи полк. Клєопа). Тут мене призначили інструктором-викладачем в дільниці кулеметній. На першій моїй лекції в 1-ій сотні між слухачами мені кинувся в очі молодий старшина в австрійськім однострою, а коли я ближче знайомився з слухачами, то виявилося, що це був кадет-аспірант Рогатинович (слухачі звали його "Турком"). Добре пам'ятаю, як тяжко приходилось йому слухати курс, певно тому незабаром покинув Школу й трохи пізніше я зобачив Рогатиновича верхи на коні на Звіринцю недалеко Школи…" З архіву полк. Петра Содоля-Зілинського.

451

26. Антін Кущинський. З історії кадри 47-го пішого Кременчуцького полку, — "Батьківщина", лютий, ч. 2. 1983.

452

27. Борис Мартос, цитована праця, ст. 24.

* Будучи міністром фінансів ще під час перебування Директорії в Києві, Мартос домагався від Січових Стрільців кілька відділів "для переведення зарядженої ним реквізиції золота в київських крамницях. Команда відмовилася дати Стрільців для тієї справи". Полковник Євген Коновалець, цитована праця, ст. 21.

Згодом, у Могилеві-Подільськім, старшини УГА жалувалися на міністра Б. Мартоса тому, що він саботував видачу фондів на УГА. З неопублікованих спогадів полк. Петра Содоля-Зілинського.

Про це також дивись: Олександр Доценко. Літопис української революції.— Київ — Львів, 1923, т. II, кн, 4, ст. 42.

453

28. Борис Мартос, цитована праця, ст. 24–25.

* Важко уявити, що міністр фінансів не знав про наказ Головного Отамана щодо контактів з Донськими козаками Можливо, що він вирішив дотримуватися старої тактики своїх партійних товаришів, коли мова йшла про "провини" Болбочана.

** Хоч Б. Мартос визнає, що він не "військовий", все ж таки твердить безпідставно, що з початком наступу більшовиків полк. Болбочан "почав одержувати значні поповнення для своєї армії…". Там же, ст. 22.

454

1. Перший'відкритий лист П. Болбочана — "Батьківщина", Торонто, ч. 1, 8 січня 1972.

455

2. З архіву полк. Петра Содоля-Зілинського. Текст листа переписав сот. Степан Цап з брошури Осипа Назарука "Про Книгу Голубину", опубліковану у Львові. Лист також опублікувала газета "Батьківщина", Торонто, ч. 20, 28 листопада 1970.

456

3. З архіву сот. Степана Цапа.

457

4. Там же.

458

5. Там же.

459

* В той час ситуація в країні аж ніяк не сприяла для розгляду справи полк. Болбочана. Уряд був змушений залишити столицю, а переговори з Антантою в справі військової допомоги не дали бажаних наслідків. Що ж до фронту, то на погляд полк. Коноеальця, ситуація була безнадійна. Міністр військових справ О. Шаповал вважав, що становище утруднювалося і тим, що не було належного командування фронтом. Ісаак Мазепа. Україна в огні й бурі революції 1917–1921.— Видавництво "Прометей" т. 1, ст. 109, ст. 124.

460

6. Там же.

461

7. Там же. В цьому випадку він покладається на "Українське Слово". — Берлін, ч. 46, 1 липня 1921.

462

8. Там же.

* Хоч в основному документ не відрізняється від інших заяв полк. Болбочана. в ньому вперше згадується про наказ, виданий невизначеними чинниками полк. Р. Сушкові арештувати Болбочана. Отже це є іде одним доказом того, що проведений Волохом арешт був планований вищими органами влади. Тут можна ще додати, що наказ про трус підписав сот. Юліан Чайківський, начальник Політичного Відділу штабу Корпусу Січових Стрільців, а провів його відділ сот. Крезуба — Думина. — "Батьківщина", Торонто, ч. 16, 2 серпня 1981.

463

9. Борис Мартос. Оскілко й Болбочан. — Видавництво д-р Петро Белей, Мюнхен, 1958. ст. 5, 6.

464

10. Лист полк. Олександра Шаповала від 28 лютого 1954 року. — З архіву полк. Петра Содоля-Зілинського.

465

* Мова йде про невдалий переворот отамана Володимира Оскілка, командира Північної Групи української армії, що розпочався з 28 на 29 квітня 1919 року і був ліквідований того самого дня. Урядову версію перевороту подано в праці Бориса Мартоса "Оскілко і Болбочан". — Видавництво д-р. Петро Белей, Мюнхен, 1958, ст. 14–20. Зовсім відмінний погляд про В. Оскілка подає др. Володимир Тилюшевський. З призабутих сторінок історії,— "Батьківщина", Торонто, ч. 7–8, 1986. Невдале повстання, зазначає колишній міністр освіти Іван Огієнко, "надовго викопало прірву між С. Петлюрою та партією самостійників." Іван Огієнко. Світлій пам'яті Івана Липи. — "Визвольний Шлях", Лондон, 1968, ч. 6, ст, 770.

466

** Немає жодного сумніву в тому, що такі переговори вели партійні представники по обидві сторони фронту, особливо ліві соціал-демократи і соціал-революціонери. Також можна згадати намагання от. О. Волоха перейти на радянську платформу.

467

1. Борис Мартос, цитована праця, ст. 36.

468

2. Сергій Шемет. До історії української Демократично-Хліборобської Партії.— "Хліборобська Україна", Відень, 1920, ст. 77.

469

2а. Остап Войнаренко. До нової Полтави. — Нью-Йорк, 1955, доповнене видання, ст. 132.

470

3. Сергій Шемет, цитована праця, ст. 77.

471

4. О. М. Андрієвський. Лист до редакції.— "Ранок", Дербі, ч. 6, 29 травня 1954.

* Наприклад, в березні 1919 р. в Проскурові Січові Стрільці видали відозву, що вони готові "підпирати радянську владу на місцях, яка наводить лад I порядок". В. Чабанівський. Вапнярська історія. — "Голос Комбатанта", Нью- Йорк, 1960, ч. 5, ст. 10.

** Що ж стосується політичних поглядів Б. Мартоса, то "йому соціалізм дорожчий, як Україна, і якщо Україна не буде соціалістичною, то не треба ніякої". Віктор Андрієвський. Микола Міхновський — "Визвольний Шлях", Лондон, 1974, ч. 6, ст. 615 і там подане джерело.

Також дивись; Др. Петро Мірчук. Революційний змаг за УССД— Союз Українських Політв'язнів, Нью-Йорк — Торонто — Лондон, 1987, т. 2, ст. 205.

4а. Іван Огієнко, цитована праця, ст. С99—700.

472

5. Роман Млиновецький. Історія українського народу, — "Українське Наукове Видавництво", друге видання, Мюнхен, 1953, ст. 488–489.

473

6. Віктор Вакуловський. Про "Пишіть Правду". — "Батьківщина", Торонто, ч. 15, 14 серпня 1971.

* Один з членів Директорії пише про С. Петлюру: "Невільний був од самозакоханости… він боявся конкуренції, як вогню; тому здібних генералів відкидав, з безрадні, що вміли кивати йому, мали до нього доступ. Внаслідок цього коло С. В. Петлюри створилося гніздо інтриг…" Остап Войнаренко. цитована праця, ст. 94 і там подане джерело.

474

6а. Сергій Шемет. Полковник Петро Болбочан. — "Хліборобська Україна", Відень, 1922–1923, книжка четверта, ст. 228–229.

475

7. Григорій Макаренко. Останній акт життя полк. П. Болбочана. — "Батьківщина", Торонто, ч. 25, 18 грудня 1971.

* "Число українських полонених в Італії,— пише Євген Онацький. — має виносити, після висказів поворотців та донесень італ. часописів, 70—100 тисяч, з того коло 500 старшин з Галичини, Буковини й Угорської України, Наддніпрянців, які попали до Італії, як полонені російської армії, зайняті при робітничих відділах в австрійській етапній області, має знаходитися в Італії коло 30 000". Євген Онацький. По похилій площі.— Мюнхен, 1964, т. 1, ст. 48.

476

8. Панас Феденко. Читаючи спомини Євгена Онацького. — "Свобода", Джерзі Сіті, ч. 89, 12 травня 1972.

477

9. Євген Онацький, цитована праця, ст. 48.

* Про бездіяльність і марнотратство державних фондів місії О. Севрюка дивись у праці Є. Онацького, ст. 57, 87 та інші.

478

10. Борис Мартос, цитована праця, ст. 37.

479

11. Лист полк. Олександра Шаповала від 25 лютого 1954 р. З архіву полк. Петра Содоля-Зілинського.

480

11а. Віктор Андрієвський. З минулого. — Берлін. 1923. т. 2: Директорія, ст. 225.

481

11б. І. Калинович. Полковник Петро Болбочан. — "Батьківщина", Торонто, ч. 12, 24 червня 1967 і там подане джерело.

482

11 в. М. Капустянський. Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році.— Мюнхен, 1946, видання друге, книга перша, ст. 109..

483

12. Ген. Павло Шандрук. Вияснення. — "Батьківщина", Торонто, ч. 16, 26 вересня 1970.

484

13. Петро Солуха. Винниченко і Шаповал Микита по допомогу до Москви — до Леніна! — "Батьківщина", Торонто, ч. 12, 11 липня 1970.

485

14. Борис Мартос, цитована праця, ст. 38.

486

15. Там же.

487

15а. Ісаак Мазепа. Україна в огні й бурі революції.— Прага, 1941, т. 1, видання друге, ст. 206.

488

16. Там же, ст. 38–39.

489

17. Там же, ст. 39.

* Інший автор пише, що Запорожці були під впливом самостійників і полк. П. Болбочана вважали кандидатом в гетьмани; за допомогою війська і з наказу самостійників він мав змінити політичний напрямок українського уряду, що й призвело до його страти. Цей план мав бути здійснений в порозумінні з О. Андрієвським і Є. Петрушевичем. Роман Млиновецький, цитована праця, ст. 446, 538.

490

18. Борис Мартос, цитована праця, ст. 39 і там подане джерело.

* Хоч офіційно закон про Державних Інспекторів при війську було схвалено 13 травня 1919 року, ця установа завелася при кінці 1918 року з приходом до влади Директорії. Борис Мартос, цитована праця, ст. 35. А що ця установа мала політичний характер, вказують спогади іншого автора, який пише, що "в молодій українській революційній армії треба було завести такі установи, яким також були б надані права боротись з контрреволюційними та більшовицькими елементами, одноразово функціонери тих установ мали б вести культурно-освітню, національну роботу в армії. Крім того, з досвіду я бачив, що зверхній владі УНР необхідно мати свої вірні очі в армії, які не підлягали б звичайній військовій системі". Автор спогаду запропонував, щоб така установа називалася "Військова культурно-політична Інспектура". Він передбачав призначення одного інспектора, "при потребі з помічниками, на окрему залогу, чи полк, дивізію, корпус", і Головного Інспектора на всю армію. Головний Інспектор мав підлягати "владі — тоді Директорії". Призначені інспектори мали б відповідати всім вимогам УНР. В схемі установи також передбачалися слідчий відділ і тимчасовий військово-польовий суд. Як зазначає автор спогаду, "на першому ж засіданні УНСоюзу мій плян з задоволенням було прийнято й затверджено. Мене призначили інспектором Єлисаветської залоги". Ф. Мелешко. В Єлисаветській залозі.— "Вільне Козацтво", Торонто — Нью-Йорк, 1969, ч. 6, ст. 21–22.

Крім закону від 13 травня 1919 р. про встановлення Державних Інспекторів, Головний Інспектор В. Кедровський видав ще окрему директиву, в якій розглядалося обов'язки інспекторів. В статті "б" 6-го параграфу сказано: "Стежити за політичним настроєм старшин і козаків та вживати всіх заходів, щоб військові інституції та частини були щиро демократичними і національно вихованими. Про весь ворожий і непевний елемент інспектори своєчасно повідомляють відповідних муштрових начальників, а в крайньому випадку, ворожий і непевний елемент інспектор може негайно усунути з Армії, рівночасно повідомляючи про це відповідне начальство, Правительство та Головного Отамана, а коли Правительство та Головний Отаман не знайдуть поважної причини до усунення, інспектор підпадає під відповідальність по закону 26 січня про надзвичайні суди, згідно з параграфом 20-им цього Положення". Саме цю статтю застосували проти полк. Болбочана і полк. М. Гавришка Борис Мартос, цитована праця, ст. 53–54.

** У грудні 1919 року на нараді в Новій Ушиці, в якій брали участь С. Петлюра. Кудрявцев, М. Омелянович-Павленко, Коновалець, Ольшевський (заступник Удовиченка, який лежав хворий на тиф) і Юрко Тютюнник, було скасовано Державну Інспектуру. "Було це формальне скасування, бо фак тично в бойових обставинах роля державних інспекторів давно звелася нанівець". Юрко Тютюнник. Зимовий Похід 1919–1920.— Нью-Йорк. 1966, III видання, ст. 14.

Інший автор вважає, що не було жодної різниці між Державними Інспекторами і комісарами в Червоній Армії, "тільки інші назви, обов'язки ті ж самі". Остап Войнаренко, цитована праця, ст. 76–77.

491

18а. З архіву сот. Степана Цапа і там подане джерело.

492

19. Цитований лист полк. О. ІІІаповала.

* Коли Запорозький Корпус повернувся з Румунії на Україну, його було реорганізовано в Запорозьку Групу, що складалася з 6-ї, 7-ї, 8-ї дивізій, Гайдамацької Бригади, гарматних і технічних частин.

493

20. Олександр Вишнівський. Повстанський рух І отаманія, — Детройт, 1973, ст. 63.

494

21. Там же. ст. 63–64.

495

22. Там же. ст. 64.

* Як пише Є. Коновалець, "частина Бригади Гайдамаків, що була під командою Волоха, напала вночі на 1-й полк Січових Стрільців, частинно його обеззброїла, а коменданта сотника Андруха арештувала. Коли зважити, що 1-й полк Січових Стрільців був одною з найкращих боєвих частин, до якої всі Січові Стрільці відносилися з великою пошаною та дивилися на неї з гордістю, то стане зрозумілим, що згаданий випадок, хоч і негайно зліквідований рішучою поставою всього Корпусу, страшенно пригнобив Січовиків і відібрав їм решту бойового запалу".

Полковник Євген Коновалець. Причинки до історії Української Революції.— Прага, 1928, ст. 32.

496

22а. З архіву сот. Степана Цапа і там подане джерело.

497

22б. 0. М. Андрієвський. Лист до редакції, цитована праця.

* О. М. Андрієвський твердить, що полк. Болбочан "цього призначення не прийняв, заявивши, що прийме корпус тільки тоді, коли призначення ствердить С. В. Петлюра". Одначе звіт полк. Гавришка Головному Отаманові заперечує це твердження.

** Полк. Іван Дубовий у своїх спогадах погоджується з твердженням полк. М. Гавришка про його бажання зберегти Запорожців і захистити їх перед інспекторами-"комісарами".

498

22 в. Там же.

499

23. Полк. Іван Дубовий. Спогади (не опубліковані). — 3 архіву полк. Петра Содоля-Зілинського.

* Рішення Державного Інспектора Гавришка повернути полк. Болбочана на пост командира Запорозької Групи не минуло йому безкарно. Як пише полк. І. Дубовий, Запорожці зустрілися з полк. Гавришком під час Зимового походу. Начальник штабу дивізії полк. М. Крат "хотів арештувати полк. Гавришка й можливо розстріляти, як оголошеного поза законом Але я забрав полк. Гавришка до свого полку й категорично відмовився, аби полк. Гавришко був арештований й відправлений до штабу. Я казав, що коли полк. Гавришко має бути суджений, то треба його відправити до Головного Отамана, який має право його судити. За непослух був я усунений від команди. Але з огляду на те, що ніхто не погодився обняти команди полку, штаб був змушений лишити мене на своїм посту, тим часом полк. Гавришка забрав до свого дивізіону полк. Алмазов, і Крат уже притих зі своїми вимогами. А по з'єднанню армії з частинами, сформованими в Польщі (1920 p.). Гавришко був таки відправлений до Ставки. Як справа обернулась, мені невідомо, але за якийсь час полк. Гавришко повернувся до моєї Бригади, з котрою перейшов до табору полонених у Вадовицях. Аж тут Гавришкові поломили ребра й він утік, і якимсь чином знайшовся у більшовиків. І не диво, бо обійми Чоботарьова були тяжчі, як червоних". Полк. Іван Дубовий, цитована праця.

Про "поломані ребра" полк. М. Гавришка згадує також О. Войнаренко, цитована праця, ст. 185.

500

24. Борис Мартос, цитована праця, ст. 43.

* Твердження не відповідає фактам, бо ж полк. Миколі Гавришкові вдалося втекти.

** Перед остаточною втечею полковник Гавришко написав листа-рапорт до Високої Ради Міністрів Української Народної Республіки:

501

25. Полк. Іван Дубовий, цитована праця.

* В той час Запорозька Група складалася з 6-ї, 7-ї, 8-ї дивізій, Бригади Гайдамаків, кінного полку Чорних Запорожців, гарматних і технічних частин. До складу 7-ї дивізії входили 1-й Республіканський полк під командою полк. Мальцева. 2-й полк ім. гетьмана Мазепи — полковника Івана Дубового, полк ім. Наливайка полк. Зельницького, полк ім. Богуна — полк, Цилюрик, кінний полк Чорних Запорожців полк, Петра Дяченка, гарматна бригада полк. Лощенка і важка гарматна бригада полк. Ярцева.

502

26. Там же.

503

26а. Там же.

504

27. Борис Мартос, цитована праця, ст. 40.

505

28. Там же.

506

29. Там же.

507

* Немає нічого дивного, що було видано наказ арештувати тих діячів-са- мостійників. Вони ж вели роботу, виразно скеровану "проти С. Петлюри і проти його соціалістичного уряду, що вів Україну не знати куди. Це викликало репресії проти цієї партії". Іван Огієнко, цитована праця, ст. 701.

508

30. Борис Мартос, цитована праця, ст. 44.

* 3 цього виходить, що уряд УНР і Головний Отаман дійсно були стривожені можливістю державного перевороту, коли без жодних обвинувачень склали список осіб для арешту. Цікаво, що список складається лише з осіб, які були "правих" політичних переконань.

509

31. Там же, ст. 41.

510

32. Там же. ст. 41–42.

* Таке твердження зовсім безпідставне, бо між ЗУНР й Польщею велася війна, Галичину не можна було підозрювати у будь-яких стосунках з більшовиками, бо її уряд відмовився за обіцянку допомоги проти Польщі пропустити збройні сили більшовиків на допомогу угорським комуністам. Про Денікіна також не може йти мова, бо він зовсім відкидав існування української державності. Твердження, що багато старшин "майже відверто тягли до Денікіна" також безпідставне. Командний склад української армії, який перебрала Директорія від Української Держави, служив справі аж до "останніх можливостей". Лев Шанковський. Постскриптум до одного листа. — "Визвольний Шлях", Лондон, 1968, ч. 9, ст. 1134.

З того можна зробити висновок, що Мартос, вдаючись до партійної демагогії, свідомо перекручує факти і тим самим надає своїй праці сумнівної вартості. Також можна відкинути твердження про "бурхливе й страшне" засідання, бо про нього не згадують інші учасники подій. Як відомо з твердження полк. І. Дубового, Запорожці самі вирішили виїхати на фронт. Отже небезпідставно пише Р. Млиновецький, що соціалісти скористалися з відсутності Запорожців, щоб арештувати полк. Болбочана. Роман Млиновецький. Нариси з історії українських Визвольних Змагань 1917–1918 pp. — Торонто, 1973, друге видання, т. II, ст. 486.

511

33. Борис Мартос, цитована праця, ст. 44.

512

1. Борис Мартос. Оскілко й Болбочан. — Видавництво др. Петро Белей, Мюнхен, 1958, ст. 45 і там подане джерело.

513

1а. О. М. Андрієвський. Лист до редакції.— "Ранок", Дербі, ч. 6. 29 травня 1954.

* Один автор характеризує ген. Осецького як соціалістичного демагога, який "своїми інтригами збільшував це недовір'я [Директорії — Я.Ш.] спеціально проти старшин генерального штабу, пара сотень яких не була притягнена до керування військовими формаціями й вони залишились нечинними або відійшли до ворожого берега". Він також пише: "Невідомо, які військові формації заступав генерал Осецький, що став на шлях безоглядної демагогії. Він був претендентом на становище Головного Отамана, але Січові Стрільці не погодились з партійними отаманами Шаповалом і Винниченком і вимагали, щоб Головним Отаманом став Симон Петлюра, який спочатку при виборі 5 членів Директорії був зігнорований. До Петлюри Шаповал мав отаманську нехіть і сам не ввійшов до складу Директорії. Шаповал також мав ображену амбіцію у відношенні до професора Грушевського, якому, як першому президентові УНР. належало очолювати Україну з упадком гетьманату" К. Мандзенко. Петлюра, Петлюрівці, Петлюрівство. — Альманах Українського Народного Союзу, видавництво "Свобода", Джерзі Сіті—Нью-Йорк, 1979, ст. 11–12.

514

2. Борис Мартос, цитована праця, ст. 45.

515

2а. О. М. Андрієвський. цитована праця.

* У 1922 році П. Певний редагував часопис "Українська Нива", який був речником українських колаборантів з польським урядом. 5 лютого 1931 року, незабаром після "пацифікації" в Галичині, у своїй промові в сеймі він доводив: "…B історії окремих народів стрічаємо сторінки, записані гарними буквами. Такою саме картою в історії українського народу буде участь українського населення у державних працях Річи Посполитої Польської. Приявність в сеймі і сенаті представників українського населення та інших національних меншин свідчить про те. що польська держава не змагає до їх денаціоналізації та упослідження, але. навпаки, ставиться до них у площині повної політичної і державної рівноправности…"

І. Кедрин також пише, що президент уряду УНР на вигнанні Андрій М. Лівицький "вживав різних ходів, щоби відмовити Певного від такого тісного зв'язку з польською адміністрацією на Волині", але його заходи були безуспішні. Іван Кедрин. Життя, події, люди. — Видавництво "Червона Калина", Нью-Йорк, 1976, ст. 127–129 і там подане джерело.

516

3. Борис Мартос, цитована праця, ст. 55.

517

4. Там же, ст. 57–58.

518

4а. М. Капустянський. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році.— видання друге, Мюнхен, 1946, книга перша, ч. II, ст. 110.

* В дійсності тільки колишній член уряду УНР І. Мазепа називає Клима головою суду. Це твердження повторюють Б. Мартос І П. Певний. Одначе інші джерела, як і полк. Чоботарьов твердять, що головою суду був "фаховий правник" п. Кривицький…" Іван Марченко. І далі — "я — не я…". — "Ранок", Дербі, ч. 9. 7 серпня 1954 і там подане джерело.

** І. Калинович пише, що до складу суду входили осаул Клим Одрина, хор. Лінкевич, сот. Вербицький. бунчужний Окремої сотні при штабі Бартош, ройовий Гусак і секретар Подільський. І. Калинович. Полковник Петро Болбочан. — "Батьківщина", Торонто, ч. 12, 24 червня 1967.

519

5. Борис Мартос, цитована праця, ст. 56.

520

6. Там же. ст. 59.

* Тут П. Певний допускається двох неточностей. По-перше, немає жодних опублікованих документів — свідчень полк. Болбочана, в яких він визнав свою змову з полк. Гаеришком По-друге, полк. Гавришко призначив Болбочана на пост командира Запорозької Групи, а не Болбочан сам себе.

521

7. Там же.

522

8. Там же, ст. 60.

* Знову можна сумніватися словам Б. Мартоса. Якщо інші могли втримувати зв'язок з Головним Штабом, то чому полк. Болбочан не міг зв'язатися з бажаними військовими частинами?

523

9. Там же, ст. 61.

* Погляди полк. Болбочана щодо влади відповідають його концепції, на яку він натякнув у листі до Директорії під час повстання проти гетьмана П. Скоропадського. Одначе треба додати, що заява П. Певного стосовно свідчення Болбочана не підтверджена іншими джерелами.

** Свідчення полк. Болбочана зовсім не відповідають твердженням І. Мазепи, який у своїй праці лише повторює ті самі обвинувачення, що їх висунули раніше його партійні колеги. Так. наприклад, він пише, що під час судової розправи Болбочан "тримався непримирливо". Він [Болбочан — Я.Ш.] заявив, що виконував волю Шемега, Андрієвського, Симонова та інших, які дали йому завдання зробити переворот. Ісаак Мазепа. Україна в огні й бурі революції 1917–1921.— Видавництво "Прометей", Мюнхен. 1950. т. 1, ст. 207.

524

10. Борис Мартос, цитована праця, ст. 62.

525

10а. О. М. Андрієвський, цитована праця.

526

10б. Григорій Макаренко. Останній" акт життя полк. П. Болбочана, — "Батьківщина", Торонто, ч. 25, 18 грудня 1971.

527

10 в. Сотник Микола Письменний. В ім'я історичної правди— "Ранок", Дербі, ч. 13, 18 грудня 1954.

* Щодо кваліфікацій сот. М. Письменного, то він подає про себе такі дані: "Десь у жовтні 1918 року на Чернігівщині полк. Болбочан призначив мене на свого особистого ад'ютанта. Від того часу аж до заарештування полковника урядом УНР я майже не розлучався з ним — хіба на короткий час для виконання тих чи інших доручень поза розположенням Лівобережної Армії України. Разом з ним був я І на вигнанні в Станіславові. Тому справу полк. П. Болбочана знаю я краще від інших…"

528

11. Борис Мартос, цитована праця, ст. 62.

529

11а. О. М. Андрієвський. цитована праця.

* Згадка про "галицьких жовнірів" стосується штабової сотні Осадного Корпусу, що тримала варту над полк. Болбочаном.

530

12. Борис Мартос, цитована праця, ст. 45.

* Знову появляється неточність в урядовій версії справи полк. Болбочана. Згідно з твердженням П. Певного, членів суду призначив Головний Отаман С. Петлюра. Тепер Б. Мартос пише, що таке призначення зробив Наказний Отаман О. Осецький.

Пост Наказного Отамана було створено на підставі закону від 24 лютого 1919 р. внаслідок незадоволення деяких кіл Головним Отаманом і його керуванням військовими операціями. На пост Наказного Отамана було призначено ген. О. Грекова, який був відповідальний за ведення військових операцій. Одначе, між Наказним Отаманом і Петлюрою, який часто видавав протилежні накази, розпочався конфлікт, і ген. Греков пішов у відставку. Тоді пост Наказного Отамана перебрав полк. Андрій Мельник, а згодом — ген. Осецький, який "любив політикувати… і не мав належного авторитету серед військових". Ісаак Мазепа, цитована праця, ст. 111, 181.

531

13. Борис Мартос, цитована праця, ст. 45.

* І. Мазепа представляв цю подію дещо інакше: "За згодою уряду на другий день відбулося побачення Болбочана з Осецьким в присутності прем'єра Мартоса і міністра судівництва А. Лівицького. На цім побаченні Болбочан нічого нового не сказав. Але Осецький заявив урядові, що він сам не має права затвердити присуду, бо Болбочан нібито формально не був звільнений з посади командуючого Харківським фронтом, а тому, на його думку, конфірмувати вирок суду над Болбочаном міг лише Петлюра, як Головний Отаман. Того ж дня було скликане засідання кабінету міністрів з участю Осецького і начальника головної військово-судової управи С. Мошинського. Мошинський пояснив, що затвердження судового вироку належить тій владі, яка призначила склад суду, тобто Наказному Отаманові Осецькому. Після цього вислухано Болбочанового листа до Петлюри, в якому він просив про помилування й обіцяв ніколи більше не виступати проти народу й правительства. В кінці засідання Осецький заявив, що коли затвердження судового вироку є його компетенцією, то він вже зробить все потрібне. Тут же запитав Мошинського, чи має він право передати цю справу для дослідження цивільній судовій владі з огляду на те, що тут замішані цивільні особи. На це йому була дана позитивна відповідь". Ісаак Мазепа, цитована праця, ст. 208.

** Дещо Іншу характеристику Лихопая-Башевського подає Г. Макаренко: "Лихопай-Башевський високий судовий ще царський урядовець, відомий україножер в Полтаві, здається, що кожного борця за волю України, за її самостійність він засудив би лише на кару смерти… Ішли гіркі часи нашого перебування в Кам'янці Подільському: Денікінці підходили вже близько, за один перехід могли зліквідувати нас. Я зустрів на вулиці Кам'янця п. Лихопая-Башевського, веселого, щасливого, він підійшов до мене і мовив: "Знаєте, я єду до своїх, будет Росія вєлікая, все народи будут вместе, харашо будет всем, как і прежде…" Григорій Макаренко, цитована праця.

532

* Григорій Макаренко пише, що в Кам'янці Подільськім він бачив листа від міністра Д, Одрини до члена Директорії А. Макаренка з вимогою пояснити, яким чином він припинив кару смерті над Болбочаном. "Я довго хоронив цей документ, — пише Г. Макаренко, — бо він був для мене дивний, Одрина по фаху б. лікар — людина гуманітарної професії, дивно, як цей оборонець життя людини міг бажати крови — смерти насильної над чоловіком! Дивний цей лідер соціал-революціонерів, жадний на кров, та ще й заслуженого вояка!" Григорій Макаренко, цитована праця.

533

14. Борис Мартос, цитована праця, ст. 47–48.

534

15. Петро Єрошевич. Оскілківський переворот, власне виступ Української Партії Самостійників в травні 1919 року. — "Нація в поході", Берлін, 1941, ч. 5–6. ст. 10–11.

535

16. Там же, ст. 11.

536

17. М. Капустянський, цитована праця, ст. 109–110.

537

18. Петро Солуха. Винниченко і Шаповал Микита по допомогу до Москви — до Леніна! — "Батьківщина", Торонто, ч. 12, 11 липня 1970.

18а. Остап Войнаренко. До нової Полтави. — Нью-Йорк, доповнене видання, 1955, ст. 75.

18б. Сергій Шемет. Полковник Петро Болбочан. — "Хліборобська Україна", Відень, 1922–1923, книжка четверта, ст. 233.

538

19. Борис Мартос, цитована праця, ст. 48.

539

19а. О. М. Андрієвський, цитована праця.

540

20. Ісаак Мазепа, цитована праця, ст. 209–209.

541

21. Там же, 209.

542

22. Борис Мартос, цитована праця, ст. 48.

543

23. Там же.

544

24. Там же, ст. 49.

545

* Отець Кузьма не згадує, про які вістки йде мова. Оригінал записки полк. Болбочана та інші матеріали сконфіскувала польська поліція, коли арештувала о. Кузьму в лікарні у Проскурові в січні 1920 року.

546

25. Отець В. Кузьма. До 52-их роковин розстрілу полк. Петра Болбочана. — "Батьківщина", Торонто, ч. 15, 14 серпня 1971.

547

25а. "Протокол" з архіву Рудольфа Федоровича.

* "Зложено цей протокол по случаю відвідин ВПр. Митрополита Іоанна Теодоровича, що прибув зі США до Сан-Павлу в Бразілі'і, представниками Управи Товариства "Соборність" в Сан-Павлу. Дня 25-го червня 1954 року, о годині 8 вечером, до хвилевої резиденції Митрополита, яка знаходилася в будинку п. Михайла Кудановича в Сан-Павлу а Утінг, вулиця Гравесса Іатуана, дім ч. 421, прибули представники Управи "Соборність" в складі: голова інж. Волинець Іван, секретар інж. Вакуловський Віктор, член Управи сот. Письменний Микола, щоби зложити візиту Митрополитові, то сот.

Письменний представився як бувший особистий ад'ютант полковника Болбочана, [то він — Я.Ш.] на Владику зробив дуже сильне враження. Тому ціла аудієнція, що продовжувалася від години 8-ї вечора до 9.30 вечора, пройшла майже виключно в спогадах про визвольні змагання. При цій нагоді Митрополит Теодорович поділився з нами своїми спогадами про полк. Болбочана…" Далі в протоколі зазначено, що документ було виготовлено в 4 примірниках. Оригінал вислано до архіву Гетьманича Данила Скоропадського. а три копії лишилися в учасників аудієнції. В протоколі також зазначено, що Митрополит просив не опубліковувати спогадів до часу його смерти, заявляючи, " що тепер він цілком безпартійний, і не хотів би, щоби його ім'я було згадувано в зв'язку з жахливою трагедією полк. Болбочана".

548

26. Варфоломій Євтимович. "Полковник Болбочан і його останні дні". Сповідь судді Кривицького, — "Українське Козацтво", Чікаґо, 1976, ч. 1, ст. 18.

549

26а. Сотник Микола Письменний, цитована праця.

550

26б. О. М. Андрієвський, цитована праця.

551

27. Варфоломій Євтимович. "Полковник Петро Болбочан і його останні дні". Сповідь судді Кривицького, цитована праця, ст. 18.

* Як зазначає В. Євтимович, цей документ "це сповідь і заразом заповіт одного з пацієнтів д-ра Лисяка. Пацієнт, який, помираючи від сухот в одному з львівських шпиталів, просив доктора Лисяка записати це для пізнішого опублікування. Цим пацієнтом — тестатором був бл. п. суддя Кривицький. Сповідь починається з освідчення тестатора, що він був предсідником суду, який засудив на кару смерти св. пам'яті полковника Болбочана". При кінці документу В. Євтимович пише, що "це зізнання судді Кривицького. виконуючи його передсмертну просьбу та свою йому обітницю, доктор засвідчив своїм підписом і печаткою і передав для опублікування п. П., а той останній — мені". Там же.

** Полковник Михайло Чоботарьов (часом — Чеботарів. Чеботарев І Чоботаров), колишній начальник контррозвідки штабу армії і начальник охорони Головного Отамана С. Петлюри, залишився контроверсійною постаттю навіть на еміграції. Крім арешту польською владою у 1936 році на підставі обвинувачень в шпигунській діяльності на користь більшовиків, за ним лишилася репутація чоловіка, який "убив бл. п. полковника П. Болбочана, умучував людей в Че-Ка, займався; шпіонажем, шантажував людей, грабував їх і т. п…" Справа навіть дійшла до Громадського Суду в Мюнхені. Він помер 4 лютого 1972 р. в Новбму Ульмі, Німеччина.

Лист Євгена Колодяжного, колишнього службовця в уряді УНР, без дати. З архіву полк. Петра Содоля-Зілинського. Також дивись: Мгр. О. Губчак. Думки на марґінесі книжки І. Кедрина "Життя, події, люди". — "Батьківщина", ч. 5, 4 березня 1972 і ч. 19, 30 жовтня 1976.

*** Ім'я Чоботарьова було також пов'язане з вбивством полковника української армії Юрія Отмарштайна в таборі українських полонених в Польщі. "Полк. Чеботарьов скидав вину на полк. Сушка, а полк, Сушко — на полк. Чеботарьова". Мгр. О. Губчак, цитована праця, ч. 19. В цій справі колишній сотник артилерії пише так: "Опінія майже цілої армії сходилася над розрішенням цієї загадочно!' таємниці, яку заслонювала зловіща, кривава тінь людини, що в усіх нас здавна викликала почуття презирства й ненависти… Чеботарів — виконавець різнородних "державних" доручень!.. Та й чому б було не виконати цього підлого' звірства тому, хто вже вмочив свої руки в кров передше забитого — другого видатного старшини — полк, П. Болбочана, а в pp. 1921—22 при помочі своїх "співробітників" — сот. Лінкевича Миколи і сот. Кравчика Василя — віддав до рук польської поліції у Львові галицьких революціонерів?!" Гриць Рогозний. Базар. — "Батьківщина", Торонто, ч. 2, лютий, 1988.

Негативну оцінку діяльності полк. Чоботарьова також дає О. М. Андрієвський. "Період (хоч і короткий) захоплення більшовицькою наукою тепер уже в минулому: все тоді робилося за більшовицьким зразком. Чрезвичайка на чолі з с. д. Чоботарівим, методи праці у неї більшовицькі. Я говорив з жертвами, що вирвались з її обіймів — з німецьким полковником Дорманом, п. Біденком (тепер у Австрії), Маєвським. Було щось подібне до Єжовщини; самі доручили Самусенкові навести порядок у Проскурові, потім розстріляли йото і жінку". О. М. Андрієвський, цитована праця.

Про те, що полк. Чоботарьов співпрацював з польською розвідкою, а потім перейшов на службу до німецької розвідки, також згадує др. Петро Мірчук. Революційний змаг за УССД. — Союз Українських Політв'язнів, Нью-Йорк— Торонто — Лондон, 1987, т. 2, ст. 240–241.

**** Про відмову козаків розстріляти полк. Болбочана згадує також Остап Войнаренко, який покликається на "Очевидця". Він твердить, що козаки, які відмовилися виконати пр/ісуд. належали до варти ген. Осецького. Одначе подане джерело помилково твердить, що розстріл мав відбутися 9 червня. В дійсності, суд розпочався щойно 10 червня. Остап Войнаренко, цитована праця, ст. 75 і там подане джерело.

27а. Сотник Микола Письменний цитована праця.

552

28. Борис Мартос. цитована праця, ст. 50.

553

29. Там же.

554

29. Там же.

555

30. М. Капустянський, цитована праця, ст. 110.

* В журналі "Крила", ч. 2, квітень 1952, Ярослав Гриневич опублікував статтю під заголовком "Смерть полковника, у 35-ліття страти полк. Петра Болбочана". Стаття, згідно з автором, основана на свідченнях Івана Луцева. колишнього службовця у штабовій сотні охорони уряду і члена суду, що розглядав справу Болбочана, і Михайла Андрійовича, який був членом відділу, що мав розстріляти Болбочжа. Стаття написана в суб'єктивному тоні і не подає прямих цитат з свідчень.

З приводу розстрілу появилсся декілька версій страти полковника Болбочана. В більшості версії основані на твердженнях інших, як наприклад, у випадку О. М. Андрієвського: "Викопали коло будки яму; Болбочан був уже непритомний, бурмотів: "Маруся, Маруся…" Не міг стояти, падав; тоді прив'язали його до загорожі й начальник чрезвичайки скомандував стріляти, але жовніри відмовились. Начальник крикнув: "Хто може застрелити?" — виступив з варти галицький жовнір і три рази вистрелив у Болбочана; мертвого кинули в яму і за: ипали. а кожух забрали. Оповідав мені про це харківський студент Кетало. Уночі священик з Холмщини, товариш Болбочана по партії Антін Матеюк переніс його тіло на Балинський цвинтар і там поховав по християнському обряду, а невідома жінка (гадали, що дружина генерала Сінклера) поклала на могилу живі квіти". О. М. Андрієвський, цитована праця. Цю версію можна відкинути з кількох причин. Болбочанові, правдоподібно, у військовій формі, не було причини натягати влітку кожух. По-друге, кому потрібний зглитий кров'ю кожух? Також не згадано, в якій функції виступав під час страти названий студент.

Ще іншу версію подає сот. Степан Цап: "Перед вечером 25 чи 28 червня на станції Балин вийшов полк. Болбочан на дозволену йому прогулку. Під час цієї прогулки голова особистої Петлюрівської чрезвичайки Чеботарів вистрілив в потилицю і позбавив полк. Болбочана життя". З архіву сот. Степана Цапа.

556

31. Борис Мартос, цитована праця, ст. 49.

557

32. Іван Вислоцький. Розвідна служба. Українська Галицька Армія 1918–1920 у 40-рІччя її участи у Визвольних Змаганнях. — Видав хорунжий УСС Дмитро Микитюк, Вінніпег, 1958, ст. 355.

* Невідомо, чому Вислоцький не прибув вчасно для здійснення свого доручення, суд відбувався у червні, а доручення, за його словами, одержав у кінці травня. Він- також не подав прізвища ні арештованого судді, ані прокурора, який втік до денікінців.

Також виринає питання, чи о. Кузьма мав на думці місію Вислоцького, коли пише про "довірочні вістки, що роблено старання" звільнити полк. Болбочана. На підставі іншого матеріалу виходить, що спробу визволити Болбочана обмірковували другі кола. У листі до др. В. Шухевича від 16 квітня 1934 року Володимир Матвійців пише таке: "Важливий момент пригадався мені в цій хвилі, котрого Fie можна залишити без уваги в даний момент: екзекуція Чеботарева над полковником Болбочаном. У той час варту несла полева варта Штабу Дієвої Армії під командою сотника Городиського з Тернополя. Ми обидва старалися підготовити втечу полк. Болбочана. Справа, хоч обережно була підготовлена, однак завчасу передбачена Чеботаревим, і він нагло змінив варту своїми різунами. Екзекуція, після відмови полевої варти, була виконана Чеботаревим, котрий у дикий спосіб глумився над божевільним уже полк. Болбочаном І після стрілів ще напівживого копнув ногою до наперед приготовленого гробу з словами "собаці собача смерть". З архіву сот. Степана Цапа, який посилається на книжку сотника артилерії Гриця Рогозного. До тайни вбивства полковника генштабу Ю. В. Отмарштайна. — Чернівці. 1934, ст. 46.

** У замітці до цитованої праці Г. Макаренка сот. С. Цап пише, що редакторові "Червоної Калини" довелося "літом у 1920 р. побувати в Балині. Він шукав за могилою Болбочана і випадково довідався, де вона. Біля будки залізничної на оболоні був ледве знак, що там когось закопано. Стояв похилий хрестик з дощини, на якій була бляшка з видрукованим числом".

*** Доречно згадати, що команда Корпусу Січових Стрільців мала деякі підстави прихильно ставитися до полк. Болбочана. Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського Січові Стрільці відмовилися залишитися на службі Української Держави. Вони також відкинули прохання делегації ЗУНР повернутися до Галичини і допомагати у війні з поляками. Хоч Січові Стрільці склали зброю, їх командування продовжувало вести переговори з урядом Української Держави з двох важливих причин. Перша полягала в тому, що командування хотіло зберегти цю частину як бойову одиницю на майбутнє. Друга причина стосувалася самого статусу Січових Стрільців. Як колишніх своїх підданих, австро-угорська влада хотіла притягнути їх до відповідальності "за порушення присяги, зложеної ними як вояками, що входили в склад австро-угорської армії". Вступ тих колишніх військовополонених до новоствореної формації під час Центральної Ради вважався дезертирством і в їх справі велося слідство "не тільки австро-угорським військовим командуванням в Україні, але й також самим міністерством оборони у Відні". З того приводу деякі Січові Стрільці почали шукати притулку серед військових частин Української Держави, і в цій справі велися переговори з Гетьманом. Такий притулок вони знайшли в 2-му Запорозькому полку, що в той час стояв на Чернігівщині. Спочатку полк. Болбочан "формував з них сотню, а згодом і курінь 5-ий позаштатом. Весь той час він їх ганяв на Чернігівщині день і ніч на теоретичне й практичне навчання І то по нашому!.. Навчання, муштра, вправи, завдання далися їм взнаки до смерти, але полк. Болбочан таки зробив з них вояків. Підготовляв кадри. Після закінчення вишколу і перевишколу в одному з наступних боїв на пограниччі з регулярними московськими частинами, більшовики облили їх кров'ю. Тоді Болбочан призначив їм курінним сотника Р. Сушка. Там були старшинами хор Чайківський, Загаєвич, Мельник Федір. Стефанів, Борис Андрух та ін…" Коли ж уряд Української Держави позитивно розв'язав справу колишніх австро-угорських полонених з Віднем, тоді Гетьман дав дозвіл формувати Окремий Загін Січових Стрільців у Білій Церкві, що було затверджено 23 серпня 1918 року наказом міністра військових справ Г\І! 440. Полковник Євген Коновалець. Причинки до історії Української Революції,— Прага, накладом Проводу Українських Націоналістів, 1928, ст. 8–9. Іллія Лобур. Тільки власні сили. — "Українське Козацтво". Чікаґо, 1975, ч. 4, ст. 9 і там подане джерело.

Петро Солуха. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. — Накладом автора, 1973, ст. 230.

Роман Млиновецький. історія українського народу. — "Українське Наукове Видавництво", Мюнхен, видання друге, доповнене, 1953, ст. 470. Д. Донцов. Рік 1918. Київ. — Накладом видавництва "Гомін України", Торонто, 1954, ст. 45.

Лист сот. Івана Барила до ген. Омеляновича — Павленка. — "Батьківщина", ч. 8. 1 травня 1971.

Максиміліян Плечко. Організація збройних сил Української Гетьманської Держави 1918 року. — "Нація в Поході", Берлін. 1941, ч. 7–8. ст. 24. Листи Д. Дорошенка до В. Липинського з часу від 6.VII. до 7.IX.1918 р. — "Український Історик", Нью-Йорк — Мюнхен, 1968, ч. 1–4, ст. 150.

558

1. О. М. Андрієвський. Лист до редакції.— "Ранок", Дербі, ч. 6, 29 травня, 1954.

1а. Життєпис Липинського. — "Український Літопис", Авґсбурґ, 1954, ч. 2, ст. 73.

* "…Факт розстрілу отамана Болбочана, — писав В. Липинський. — котрий для мене став безпосередньо причиною моєї демісії — ще тільки вище видніше полум'я того процесу самоспалення, в якому згорає наша хата. Розстріл отамана Болбочана — це не дрібний епізод, як доводиться від декого чути. Не дрібний тому, що при нашім страшнім убожестві на людей, кожна свідома, чесна одиниця на вагу золота важиться в нашім національнім бюджеті. Не дрібний тому, що Болбочан був одним з найвидатніших представників тих українців, котрі хоч пристали до національної роботи допіру в часах революції, але пристали щиро і всією душею. Він був одним із тих чесних, свого імени достойних офіцерів, котрі, вступивши до Української Армії і прилучившись до свідомого українства, творили оружну міць і підставу нашої Держави.

I цього лицаря, що борячись з ворогом, пройшов всю Україну і що з неї не втік до самої послідньої хвилини, благаючи цілими місяцями від уряду тільки одного — суду над собою, який би дав йому змогу доказати свою невинність і вернутися на фронт до своїх улюблених полків, цього одного з тих рідких дійсних українських патріотів розстріляли… За що? "За намір перевороту, організованого самостійниками та хліборобами-демократами" — прочитав я. очам своїм не вірячи, в урядовім "Огляді стратегічного і політичного становища на Україні" від 26 червня с. р. Але ж тоді чому розстріляли тільки Болбочана, чому до суду не притягнуті всі самостійники, всі хлібороби-демократи, чому після того Ви, Вельмишановний Пане Міністре, мене, як Вам відомо, члена Головної Управи Хліборобсько-Демократичної Партії, запрошуєте від імені уряду прибути для участи в розв'язанню важливих державних питань?

Зразу ж підкреслюю, що ні на хвилину не допускаю тут підступу чи провокації, і тому вважаю себе вправі, шануючи нашу державу, шануючи її уряд, шануючи врешті честь нації і честь свою, відповісти на адресоване до мене запрошення уряду так:

Призначте ревізію процесу отамана Болбочана; реабілітуйте його добре, чесне ім'я: реабілітуйте не тільки на словах, але й на ділі добру славу тих партій і груп українських, котрих Ви обвинувачуєте в зраді, припиніть безглуздий партійний терор і забезпечте фактично примітивну політичну волю для всіх горожан України від правих гетьманців до лівих с, — д. включно — тоді тільки появиться спільний ґрунт для співробітництва всіх чесних людей України, тоді врешті буде знайдений може той міжкласовий компроміс та середня, національна державна творча лінія, без котрої оце вже два роки б'ємося ми як риба об лід, кров'ю і руїною значучи свій шлях до визволення.

А поки що факт розстрілу отамана Болбочана розкриває найстрашнішу язву нашого національного організму, яка починає ятрити все більш на тлі знов таки класової політичної і партійної нетерпимости Уряду — язву національного розкладу і рецедиву споконвічної нашої національної дезерції. Вячеслав Липинський, бувший посол У, Д. і УНР у Відні". З архіву сот. Степана Цапа, який посилається на "Українське Слово", ч. 46, Берлін, 1 липня 1921.

Також дивись: Життєпис Липинського. — "Український Літопис", АуґсбурГ, 1954. ч. 2, ст. 73.

** В листі від 2 грудня 1919 до українського посла в Римі Дмитра Антоновича він писав: "З політикою сучасного уряду, і внутрішньою й закордонною, настільки не погоджуюся, що не міг я далі нести навіть тієї частини відповідальности, яка на мене, як лишень на виконавця волі того уряду, спадала. Безпричинний розстріл отамана Болбочана, одного з найкращих наших офіцерів, і безпідставне обвинувачення партії, до якої я належу (хліборобів демократів) у протидержавному заговорі, а тим самим відтручання більшости поміркованих, єдино державних елементів: безпринципне і позбавлене логіки кокетування з Польщею і тим скріплювання нашого москвофільства — це ті факти, які мусять сучасну урядову політику довести до краху…"

Євген Онацький. По похилій площі.— Видавництво "Дніпрова Хвиля", Мюнхен. 1964, т. 1, ст. 121. 16. Лев Шанковський. Постскриптум до одного листа. — "Визвольний Шлях", Лондон, 1968, ч. 9. ст. 1127.

559

2. Михайло Шарик. Діти війни, — Вінніпег, 1956, частина 3, ст. 47.

560

2а. Петро Дяченко. Чорні Запорожці. У 50-річчя Зимового Походу Армії УНР, — Нью-Йорк, 1973, ст. 183.

561

2б. О. М. Андрієвський, цитована праця.

562

3. Олександр Вишнівський. Повстанський рух і отаманія. — Детройт, 1973, ст. 51.

563

4. Там же.

564

5. Там же, ст. 51–52.

565

6. Там же, ст. 52.

566

7. Там же, ст. 52–53.

567

8. Там же, ст. 53.

568

* О. Вишнівський зазначає, що згадані дивізії, Таращанська й Богунівська, були поповнені росіянами, які своєю кількістю значно переважали українців. Цитована праця, ст. 54.

569

** Твердження Волоха про арешт С. Петлюри було вигадкою Волоха. Олександр Вишнівський, цитована праця, ст. 54.

570

9. Там же, ст. 53–55.

* Рукопис спогадів полк. С. Лазуренка під заголовком "Як то було в Затківцях" зберігається в родині покійного. О. Вишнівський, цитована праця, ст. 55.

571

10. Там же, ст. 56.

* На очевидну вигадку Волоха вказує О. Вишнівський: українське військо залишило Київ 5 лютого, а згадана "нарада" відбулася в березні.

572

11. Там же, ст. 56.

573

12. Спогади полк. Івана Дубового. — 3 архіву полк. Петра Содоля-Зілинського.

574

13. Олександр Вишневський, цитована праця, ст. 57.

575

14. Там же.

576

15. Спогади полк. Івана Дубового, цитована праця.

577

16. Олександр Вишнівський, цитована праця, ст. 60. * Назва полку походила від назви села Верблюжка. Селяни села сформували ядро повстанських відділів от. Григор'єва, які згодом перейшли на радянську платформу. Дивись: І. М. Супруненко. Боротьба трудящих України проти Денікінщини. — Київ, 1979, ст. 181.

578

17. Олександр Вишнівський, цитована праця, ст. 60.

579

18. Спогади полк. Івана Дубового, цитована праця.

580

19. Олександр Вишнівський, цитована праця, ст. 61.

581

20. Там же.

582

* 3 спогадів інших учасників тих подій виходить, що н^ всі частини Запорожців здавали свою зброю. Полк. Степан Самійленко пише, що під час переходу кордону "зброї не здавали, лише склали до вагонів, що були при нашому потязі, і з ними переїздили Бесарабію." Степан Самійленко. Доле! Де ти? — Альманах УНС, Джерзі Сіті, 1979, ст. 71. Генерал О. Удовиченко пише, що затримане румунами військове майно "складалось з 140 ешелонів: 15800 рушниць, 80 гармат різного калібру, до 700 кулеметів, 7000000 рушничних набоїв, 34000 гарматних, 2500 ручних гранат та величезної кількості всілякого військового спорядження". Ген. Олександр Удовиченко. Україна у війні за державність, — Видав хорунжий УСС Дмитро Микитюк, Вінніпег, 1954, ст. 56.

583

21. Лист полк. Олександра Шаповала від 28 лютого 1954 року. З архіву полк. Петра Содоля-Зілинського. Також дивись; Отець Протопресвітер Микола Литваківський У.А.Ц., Генеральний Капелян У.В.К. — "Українське "Козацтво", Чікаґо, 1979, ч. 1–2, ст. 50.

584

22. Олександр Вишнівський, цитована праця, ст. 63.

* Це "невдале" призначення "відбулося під натиском опінії певних кіл, які вважали, що Волоха найліпше приймуть, яко отамана, як повстанці по той бік, так і отамани по цей бік фронту…"

Олександр Доценко. Зимовий Похід, — Варшава, 1932, ст. CXXVII.

У цій справі інший автор пише таке: "Наказний Отаман генерал Осецький, що став на шлях безоглядної соціалістичної демагогії, щоб бути першим, вніс недовір'я до досвідчених старшин-українців та сприяв різним авантюрницьких отаманам, які крутились біля Головної Команди та плавали на розбурханих хвилях революції і ширили анархію".

К. Мандзенко, Петлюра, Петлюрівці, Петлюрівство. — Альманах Українського Народного Союзу, 1979, Видавництво "Свобода", ст. 26.

585

22а. Олександр Доценко, цитована праця, ст. VII.

586

23. І. Мазепа. Україна в огні й бурі революції 1917–1921.— Видавництво "Пробоєм", Прага, 1942, т, 2, ст. 152.

* Незабаром після нападу Волоха на державну скарбницю, велика кількість скарбів і архівів, що були навантажені у спеціальному поїзді з 24 вагонів, попала в руки денікінців, які захопили цей поїзд.

Віктор Вакуловський. Скарб С. Петлюри, — "Батьківщина", Торонто, ч. 19, 9 жовтня 1971.

Про захоплення великого скарбу України денікінцями також повідомляла італійська преса. Дивись: Євген Онацький, цитована праця, ст. 146.

** Цікаву оцінку діяльності О. Волоха подає Ю. Тютюнник. "Не виключене, що волохівщина виникла завдяки елементам, що підтримували Державну Інспектуру. Ці елементи боялися армії і хотіли мати свою "партійну" частину; вони могли для своєї підпори числити на "демократичне військо". Юрко Тютюнник. Зимовий Похід, — Видавництво Чарторийських, Нью-Йорк, третє видання, 1966, ст. 18.