Засвідчення

0. ЗАКЛИНАННЯ

У снах Керманича — розвидняється ранок, небо — глибоко-синє, лише з проблиском світла. Він дивиться з бескету вниз, у безодню, затоку, бухту. Це завжди змінюється. Він за милі звідси бачить непорушну водну гладінь. Він бачить океанських бегемотів,[1] які ковзаються там, немов субмарини, або немов подібні до квіток-дзвіночків орхідеї, або немов широкі каркаси кораблів, мовчущі, завжди рухливі, від чиїх розмірів іде таке відчуття моці, що Керманич здатний уловити руйнування та спустошення від їхнього руху навіть вище, понад ними. Він годинами споглядає ці форми, рухи, слухає шепіт, звернений до нього… а потім падає. Повільно, занадто повільно, він беззвучно потрапляє до темної води, без бризок чи брижів. І падає далі й далі.

Іноді це відбувається і під час пробудження, нібито він не надавав цьому достатньо уваги, і тоді Керманич мовчки промовляє і промовляє своє ім’я доти, доки реальний світ повернеться до нього.

1. ПАДІННЯ

Перший день. Початок його останнього шансу.

— Це ті, хто вижив?

Керманич стояв поряд із заступницею директора Південного Округу, за забрудненим однобічним склом, пильно дивлячись на трьох осіб, які сиділи у кімнаті допитів. Ті, що повернулися з дванадцятої експедиції до Нуль-зони.

Заступниця директора, висока, худорлява, чорношкіра жінка років за сорок, ніяк не озвалася до нього, що не здивувало Керманича. Вона не витрачала на нього зайвих слів, бо ж він, тільки заселившись у понеділок, вранці у вівторок уже й вийшов на роботу. Не щастило йому і на зайвий погляд від неї, окрім тих випадків, коли він сказав їй та решті співробітників називати його «Керманичем», а не «Джоном» чи «Родрігесом». Якусь мить вона помовчала, а потім відповіла: «У такому разі, називайте мене Рейс, а не Ґрейс»,[2] чим трохи звеселила решту присутніх. Відвернення уваги від свого справжнього імені на інше, не менш значуще, трохи зацікавило його. «Та все гаразд, — мовив він, — я просто називатиму вас Ґрейс», певний, що це їй не засмакує. А вона парирувала тим, що постійно посилалася на нього як на «виконавця обов’язків» директора. Це було правдою: між її керуванням і його сходженням була прірва, долина часу і форм документів, які треба заповнити, звільнення і наймання персоналу. Тому питання повноважень усе ще лишалося нез’ясованим.

Але Керманич мав за краще думати про неї ні як про Рейс, ні як про Ґрейс. Він волів сприймати її як абстракцію, коли не обструкцію. Вона змусила його сидіти й передивлятися те старе ознайомче відео про Нуль-зону, точно знаючи, що воно — тільки початкове і вже застаріле. Вона вже збагнула, що їхні стосунки грунтуватимуться на ворожнечі. Принаймні з її боку.

— Де їх знайшли? — спитав він її тепер, коли хотів запитати, чому їх не вивели окремо одне від одного. Бо у вас дисципліна кульгає на обидві ноги, бо ваш відділ уже сто років тому перетворився на паперових щурів? Отут щури, у льосі, усе нанівець точать.

— Читайте справи, — сказала вона, даючи зрозуміти, що він мав це раніше прочитати.

Потім вона вийшла з кімнати.

Залишивши Керманича тільки для того, щоб розглядав справи на столі й трьох жінок за склом. Звісно, справи він читав, але сподівався уникнути невсипущої уваги заступниці директора, а то ще, можливо, й дізнатися про її думки. Він читав, уривками, і її особову справу, але досі не мав про неї жодного уявлення, не відчував її, окрім її реакцій на нього.

Його перший робочий день налічував усього чотири години, а Керманич уже відчував, що геть просякнувся оцією тьмяною, химородною будівлею, зі зношеним протертим зеленим килимом та застарілими поглядами інших працівників штату, кого тільки встиг він побачити. Відчуття деградації просякало все, навіть сонячне світло, яке трохи скоса падало крізь високі прямокутні вікна. Він убрався у свій звичайний чорний формений піджак, білу сорочку з блакитною краваткою, чорні черевики, зранку начищені. Тепер його дивувало, чого він так цим переймався. Йому не подобалося давати волю таким думкам, бо він не підіймався над цим — був усередині цього, — але їх було важко притлумити.

Керманич гаяв час, вдивляючись у цих жінок, хоча їхня зовнішність мало що йому казала. Усі вони були в однаковій уніформі невідомо якої армії, але в цих одностроях вони водночас виглядали і як прибиральниці хтозна якого помешкання. Голови у всіх них були поголені, нібито ці жінки заразилися на якихось паразитів, вошей чи що, а не постраждали від дечого ще незбагненнішого. На обличчі кожної застиг однаковий вираз, або можна було б сказати, що не було виразу взагалі. «Не думай про них як тих, що мають імення, — казав він собі під час вильоту. — Нехай просто несуть тягар своїх функцій. А я вже потім». Але Керманичу ніколи не було до душі стояти осторонь. Він любив занурюватися в глибінь, намагався досягти такого рівня, де висвітлюються деталі, що не приголомшували б його.

Топографа знайшли в її будинку: вона сиділа у кріслі в своєму патіо.

Антрополога знайшов її чоловік, постукавши у двері чорного ходу його клініки.

Біолога знайшли у заростях на дільниці за кілька кварталів од її будинку: вона стояла, втупившись у поруйнований цегляний мур.

Точнісінько як і в членів попередньої експедиції, у них не лишилося жодних спогадів про шлях, який вони були знайшли, перетнувши невидиму межу Нуль-зони. Жодна з них не пам’ятала, як оминула блокади, паркани та інші перешкоди, що їх порозставляли навколо межі військові. Жодна з них не знала, що сталося з четвертою учасницею експедиції — психологом, яка, до речі, була директоркою Південного Округу і відмела всі заперечення, щоб вести цю справу інкогніто.

Ні в кого, напевно, не було забагато спогадів узагалі про будь-що.

У кафетерії, снідаючи вранці, Керманич дивився у широчезне — на всю стіну — вікно, яке виходило на внутрішній дворик, де безліч кам’яних столиків, а потім — на людей у черзі, що човгали ногами — замало все ж таки як на таку велику будівлю, — і спитав у Ґрейс:

— А чому ніхто не радіє поверненню експедиції?

Вона обдарувала його довгим зверхнім поглядом, от начебто він був особливо тугодумним учнем у спеціалізованому класі для розумово відсталих.

— А чому — як на вашу думку, Керманичу?

Вона вже встигла надати його імені іронічного забарвлення, тож він почувався немов грузило на одній з дідівських вудок, яким на роду написано загрузати в мулі на дні десятків ставків.

— Ми вже все це пройшли з минулою експедицією. Вони витримали дев’ять місяців допитів, а ми й досі нічого від них не дізналися. І весь цей час вони вмирали. Як би ви почувалися на їхньому місці?

Тривалі місяці дезорієнтації, а потім — смерть від особливо злоякісної форми раку.

Він поволі кивнув у відповідь. Звісно, вона мала слушність. І його батька забрав рак. Керманич і не думав про те, як це може вплинути на штат. Для нього все це було абстракцією: просто слова у звіті, читанні, коли літак іде на приземлення.

Тут, у кафетерії, килим набув темно-зеленого кольору, контрастуючи з візерунком стилізованих стріл, намальованих на світло-зеленому тлі; усі стрілки спрямовані на внутрішній дворик.

— Чому тут не ввімкнуть більше світла? — спитав він. — Куди йде решта світла?

Але Ґрейс цієї ж миті перестала відповідати на його запитання.

Коли одна з трьох жінок, біолог, трохи повернула голову, дивлячись в скло, от ніби здатна була його побачити, Керманич відвів довгий погляд, начебто із запізнілим зніченням. Звісно, його дослідження було безособовим, професійним, але вони, мабуть, не відчували цього, навіть коли й здогадувалися, що їх спостерігають.

Йому не сказали, що він витрачатиме свій перший день на допитування дезорієнтованих поверненців із Нуль-зони, але, попри все, у Центрі мали це знати, коли запропонували йому цю посаду. Членів експедиції зібрали майже шість тижнів тому, далі вони мали пройти з місяць тестів на північній ділянці, аж доки їх і вирядять до Південного Округу. Точно так, як спочатку його вирядили до Центру, щоб два тижні він там терпів інструктаж, а ще ж і прогалини — цілі дні, які канули в Лету, з яких нічого не запам’яталося, от ніби тоді нічого й не відбувалося, от ніби так і має бути. Потім усе полетіло вперед, і в нього склалося враження якоїсь невідкладності.

Усе це виринало з-поміж деталей, що викликали своєрідне безплідне каяття, яке наринуло на нього, ледь він прибув сюди. Голос, його найперший контакт у верхніх ешелонах, натякав, що цей початковий інструктаж — надто легка служба, враховуючи останнє місце роботи Керманича. Південний Округ перетворився на закапелок, агенцію на замуленому дні, на варті приспаних таємниць, які нікого вже й не турбують, бо головне в світі інше — загроза тероризму й екологічна криза. Голос у свій суворий наказовий спосіб назвав його місію «початковою», як пристосування до «акліматизації, адаптації, аналізу, а потім копання вглиб», що в останні дні для нього не було буденним інструктажем.

Свою кар’єру, з усіма її підйомами й спадами, Керманич був розпочав як польовий оперативник: спостереження за місцевими терористичними осередками. Потім він удався до синтезу й організаційного аналізу — два десятки чи й більше випадків, банальних у своїй подібності, про які йому заборонили говорити. Скелети в шафах, невидимі для публіки: таємна історія нічого. Але дедалі більше він перетворювався на направника, переважно тому, що міг незрівнянно краще розв’язувати чужі проблеми, аніж свої власні. У свої тридцять вісім він став відомим — нібито лише завдяки цьому. Це означало, що не треба длятися там так довго, хоча саме тепер він цього й хотів: прозирнути щось наскрізь. Проблема полягала в тому, що нікому з колег не подобаються направники — «Агей, дозвольте я вам покажу, де й що тут не так!» — особливо якщо ті вважають, що самому цьому направникові треба дещо в себе самого у голові полагодити.

Це завжди добре починалося, хоча й не завжди добре кінчалося.

Голос також не зволив згадати про те, що Нуль-зона лежить за межами, і її досі, за тридцять років, здається, так і не збагнули. Ні, він видобув ці факти лише під час перегляду відеоматеріалів і непотрібного повтору ознайомчого відео.

А ще ж він не знав, що заступниця директора так-то дуже його зненавидить, коли він прийде на заміну відсутній директорці. Хоча він мав би про це здогадатися: як свідчить інформація, записана в її особовій справі, вона зросла у самих низах середнього класу, спочатку пішла до муніципальної школи, і, домагаючись нинішньої посади, попрацювала тяжче, аніж будь-хто. Тимчасом як Керманич явився під пошепти, нібито він — нащадок невидимої династії, що, природно, викликало обурення. Не було жодного заперечення цього факту, навіть якщо зблизька ця династія більше нагадувала переносну франшизу.

— Вони готові. Ходімте зі мною.

Ґрейс, знову об’явившись, віддала йому цей наказ із порога.

Було, він знав, кілька способів зламати опір колег або їхню волю. Мабуть, таки доведеться випробувати всіх.

Керманич підняв дві з трьох особових справ, які лежали на столі, та, невідривно дивлячись на біолога, роздер їх навпіл і викинув до сміттєвого кошика.

Ззаду почувся якийсь притамований звук.

Тепер він обернувся — глянути просто в обличчя, зустріти безсловесний гнів заступниці директора. Але натомість побачив у її очах ще й нашорошеність. Добре.

— Чому ви досі зберігаєте паперові справи, Ґрейс? — спитав він, ступивши крок уперед.

— На цьому наполягала директорка. Ви зробили це навмисно?

Він проігнорував її запитання.

— Ґрейс, чому жодна з вас не може спокійно сприймати слова «інопланетна» або «позаземна» у застосуванні до Нуль-зони? — Йому від споглядання цієї групи теж не було затишно. Іноді, коли на інструктажі йому доносили правду, він відчував перед собою неозору, порожню прірву, розверсту в нього у грудях, заповнену його зойками і криками розпачу та зневіри. Але він ніколи не розповість цього. У нього непроникне обличчя, як у гравця в покер; йому казали це і коханки, й родичі, і навіть незнайомці. Близько шести футів на зріст. Невразливий. Струнка, м’язиста, атлетична тілобудова; він міг пробігати милю за милею і навіть не відчувати цього. Керманич пишався своєю правильною дієтою і навантаженням гімнастичними вправами, хоча й полюбляв віскі.

Вона стояла як скеля.

— Ніхто не певен. Не можна робити упереджених доказів.

— Навіть за такий час? Мені треба просто поспілкуватися з однією з них.

— Що? — спитала вона.

Стискання рук перемінилося на стискання розмови.

— Мені не треба інших особових справ — мені треба просто спитати одну з трьох.

— Вам потрібні всі троє. — Начебто вона ще не до кінця зрозуміла.

Він крутнувся, щоб узяти єдину залишену цілою особову справу.

— Ні. Лише біолог.

— Це помилка.

— Сімсот п’ятдесят три — не помилка, — сказав він. — Як і сімсот двадцять два — теж не помилка.

Її очі звузилися.

— З вами щось не так.

— Тримайте біолога там, — промовив він, ігноруючи її, але наслідуючи її синтаксис. — Я знаю те, чого ви не знаєте. Відішліть інших до їхніх відсіків.

Ґрейс уп’ялася в нього очима, нібито він був якимсь гризуном, і вона не знала, на що він заслуговує — на огиду чи на жалість. Та за якусь хвилю вона кивнула головою і вийшла.

Він розпружився, полегшено видихнув. Хоча вона мала коритися його наказам, Ґрейс досі контролюватиме штат іще з тиждень чи й два, аж доки перевірить його в тисячу способів, аж доки він остаточно ввійде в систему.

Чи це алхімія, а чи й справжня магія? Чи він помиляється? І чи мало це вагу, бо якщо він помиляється, то жоден крок не відрізняється від інших, у будь-якому разі?

Так, це мало вагу.

Це був його останній шанс.

Так йому сказала мати, ще коли він не прибув сюди.

Мати Керманича завжди здавалася йому наче яскравим спалахом світла у далекому нічному небі. Воно й тут, і його немає, немає — і тут, і завжди у пам’яті — подив, а можливо, й зацікавлення: що ж викликало це світло? Але по-справжньому ти ж ніколи й не дізнаєшся.

Єдина дитина в сім’ї, Джекі Сіверенс[3] удалася в батька і досягла успіху; тепер вона працює на рівні, геть вищому, ніж її батько, Джек Сіверенс, хоча він як агент отримав найбільше відзнак. Джек виплекав її кмітливою, наполегливою, організованою, готовою керувати. З того, що знав Керманич, — це те, що дідусь примушував Джекі ще змалечку долати перешкоди з шин і проколювати багнетами повні мішки. Негусто було сімейних альбомів, за якими б це перевірити. Хоч би яким був процес, а він породив у ній і якусь стихійну жорстокість, очікування високих результатів і здатність розраховувати, що могла виявлятись і як удавана байдужість до чужих доль.

Сприймаючи її як далекий спалах світла, Керманич нестямно захоплювався нею, по-справжньому наслідував її, хоча й на геть нижчому рівні… але ж як мати вона була вкрай ненадійною: чи щоб забрати його вчасно зі школи додому, а чи не забути, що йому треба пообідати, а чи допомогти зробити домашнє завдання. Рідко бувала вона послідовна у тому, що вважається важливим у світі по цей бік межі. Хоча вона завжди заохочувала сина під час його пересувань туди-сюди по сходинках кар’єри.

Дідусь Джек, зі свого боку, ніколи не був у захваті від цієї ідеї і, якось-то подивившись на нього, мовив: «Не думаю, що в нього є характер». Така оцінка просто пригнітила шістнадцятирічного хлопця, уже поставленого на цей хід, але потім вона ж зробила його й рішучішим, цілеспрямованішим, більше націленим у височінь, до світла. Пізніше він думав, що, може, дідусь тому так і сказав. У дідусі жило щось непередбачуване, як лісова пожежа, тоді як мати була крижаним синім полум’ям.

Коли йому було вісім чи дев’ять, вони вперше поїхали до літнього котеджу, на озеро — «до нашого приватного шпигунського клубу», як охрестила його мати. Лише він, його мати і дідусь. У кутку стояв старий телевізор, навпроти — продавлена канапа. Дідусь примушував його рухати антену, щоб краще налагодити показ. «Тільки трішечки ліворуч, Керманичу, — примовляв він. — Тільки трішечки далі!» А мати в іншій кімнаті переглядала розшифровані особові справи, привезені з офісу. Отак він і отримав своє прізвисько, не знаючи, що дідусь запозичив його зі шпигунського жаргону.[4] Дитиною він носив це прізвисько як щось класне, як таке, що дідусь йому дав з любові. Та він усе ж таки не був схильний розголошувати його будь-де, окрім своєї родини, навіть своїм дівчатам не відрекомендовувався так, і це тривало роками. Він дозволяв їм гадати, нібито це його спортивне прізвисько у середній школі, де він був запасним гравцем. «Трішечки правіше, Керманичу». Кинь цього м’яча, як зірка. Головне, що йому подобалося, — це знати, куди перемістяться гравці, які ловитимуть м’яча. Хай навіть це у нього виходило краще на тренуваннях, він відчував справжнє задоволення від попереднього розгляду, від геометрії та передбачування.

Вирісши, він із цього прізвиська зробив собі ім’я. Керманич відчував якесь жало поблажливості до себе самого в цьому звучанні, але так і не спитав дідуся, чи це той мав на увазі, чи щось інше. Він замислювався, чи не забагато витрачав часу на читання в котеджі біля озера, як і на риболовлю, і чи не це налаштувало дідуся проти нього.

Отже, саме так: він прибрав собі це ім’я, переробив його і пришпилив до себе. Але це було вперше, коли він сказав своїм колегам називати його «Керманич», і він насправді не міг сказати чому. Йому щойно спало це на думку, от нібито від цього він міг отримати початок чогось нового.

Трішечки ліворуч, Керманичу, і, можливо, ти зловиш цей спалах світла.

Чому порожня дільниця? Він подумки дивувався з цього, щойно вранці побачив стрічку спостереження на відеокамері. Чому біологиня повернулася до порожньої дільниці, а не до свого будинку? Інші двоє повернулися до чогось особистого, власного, до місця, яке викликало в них емоційну прихильність. Але біологиня вистоювала цілі години у заростях, на дільниці, забувши, що навколо щось є. Спостерігаючи на відеоплівці стількох підозрюваних, Керманич став справжнім профі, виокремлюючи в них і звичайну мирську манірність, і нервовий тик, що означало: сигнал передано, — але в цьому записі нічого такого не було.

Її присутність зареєстровано у Південному Окрузі завдяки рапорту, наданому місцевою поліцією, що затримала її як волоцюгу: уповільнена реакція, підцвьохнута активним розшуком, — саме тоді, коли Південний Округ затримав іще двох.

Тоді виникла проблема: стислість проти стислості.

753.722.

Тонесенька ниточка, але Керманич уже відчув, що це завдання, і призначення спирається на деталі, на детективну роботу. Ніщо легко не дається. Йому не підфартить, адже він не безголовий аматор-бомбардувальник, озброєний добривами і якоюсь обчімханою версією ідеології, котра розпадається на коліщатка і гвинтики за двадцять хвилин — варто лиш потрапити до кімнати для допитів.

Під час попередніх опитувань, доки не визначили, кого вирядити до дванадцятої експедиції, біологиня, згідно з її стенограмами, зуміла розшифрувати лише 753 слова. Керманич їх підлічив. Включно й зі словом «сніданок» — як повну відповідь на одне запитання. Керманич був просто у захваті від тієї відповіді.

Він лічив і підлічував ті слова знов і знов під час тривалого очікування, доки йому налагоджували комп’ютер, видавали картку із секретним кодом, надавали паролі та коди-ключі і здійснювали низку інших ритуалів, знайомих йому ще за часів проходження в різних установах та відділах.

Він наполягав на тому, щоб йому надали робоче місце в колишньому кабінеті директорки, незважаючи на спроби Ґрейс запроторити його до розцяцькованого гламурного закамарку, чимдалі від серця подій. Також він наполягав на тому, щоб залишити все як є в офісі, навіть особисті речі директорки. Цій Ґрейс точно не сподобалася думка про те, як він порпатиметься там і робитиме обшук у речах директорки.

— Ви трохи не при собі, — сказала Ґрейс, коли інші пішли. — Ви подумки геть не тут.

Він просто кивнув головою, бо не було жодного сенсу заперечувати, нібито це трохи дивно. Але оскільки він опинився тут, щоб оцінити й відродити, то має краще уявляти те, наскільки все занедбано, — як колись казав один соціопат: «Риба гниє з голови». Риба гниє всуціль, розташування клітин неієрархічне і не підкорюється кастовим законам, але сенс вислову можна зрозуміти.

Керманич негайно облаштувався за схожим на таран письмовим столом, серед огрому стосів і стосів тек, низки написаних від руки нотаток і клейких аркушиків для записів… в обертовому кріслі, з якого він міг бачити таку чудову панораму, адже можна було дивитися на перспективу вздовж стін із книжковими шафами, упереміш із презентаційними дошками, покритими шарами різних паперових шматочків, прикріплених і пришпилених так, що зрештою стали схожі на винятково ніжні й тендітні мистецькі інсталяції. У кімнаті стояв затхлий дух, із легким присмаком давно викурених цигарок.

Просто самі розмір і вага монітора директорки промовляли про застарілість обладнання, як і той факт, що ця машинерія спочила вже багато років тому, покрившись товстими нашаруваннями пороху. Його недбало відсунули вбік, і два сліди на календарному аркуші на столі вказували на початкове його розміщення, а ще ж і на розташування ноутбука, що, певно, витіснив комп’ютер — хоча ніхто тепер не міг того ноутбука й знайти. Він зробив зарубку в пам’яті: треба допитатися, чи шукали в директорки вдома.

Календар був кінця 90-х — чи не тоді й загубила директорка ниточку? Він раптом побачив її в Нуль-зоні з дванадцятою експедицією: просто блукає пустелею без справжньої мети, — висока, здоровезна, сорокарічна жінка, з вигляду ще старша. Мовчазна, спантеличена, збентежена. Така поглинута почуттям відповідальності директорка, що аж дозволила собі повірити, буцімто вона зобов’язана долучитися до людей, яких вирядила у поле. Чому її ніхто не зупинив? Чому ніхто не піклувався про неї? Чи переконливе навела вона рішення? Голос цього йому не казав. Її обурливо неповні документи в особових справах нічого не сказали Керманичу.

Усе, що він бачив, показало: вона дбала і все ж таки не дбала про функціонування агенції.

Щось там давить йому в ліве коліно — ага, жорсткий диск на системному блоці для монітора. Керманич замислився: чи не перестав і цей прилад працювати ще в дев’яностих? Керманич відчув, що йому зовсім і не хочеться зазирати до кімнат технічного обслуговування — жалюгідні виснажені трупи комп’ютерів колишніх десятиліть — дивитися на цей ненавмисно створений, імпровізований хаотичний музей пластику, дротів і плат. Або, можливо, риба все ж таки гниє з голови? І то тільки директорка була розклалася?

Отже, sans[5] комп’ютера, доки його рідний ноутбук вважається недостатньо захищеним, Керманич не дуже дбало перечитував стенограми вступних опитувань членів дванадцятої експедиції. Їх здійснювала колишня директорка як психолог.

Інші новобранці, на думку Керманича, були нестримні, невпинні гейзери: неймовірно дзвінкі, дзюркотливі, ляпотливі, вони так і бризкалися бульбашками кліше. Плем’я, не здатне тримати язика за зубами. 4623 слова… 7154 слова… і чемпіон на всі часи — лінгвіст, яка спочатку відмовилась відповідати, та останньої миті надала аж 12743 слова відповідей, вибухнувши тягучими дитячими спогадами, «захопливими, неначе нирковий камінь, що роздирає вам члена», як хтось нашкрябав на берегах. Це залишає на самоті біологиню та її короткі 753 слова. Певний самоконтроль примушував його дивитися не на самі слова, а на проміжки між ними. Наприклад: «Я насолоджувалася кожною своєю роботою, хоч би де працювала». Проте її просто викидали копняком із тих робіт. Їй здавалося, що вона нічого не сказала, але кожне слово — навіть «сніданок» — було відкриттям. Сніданок не дуже смакував біологині, коли вона була дитиною.

Ось вона, примара, просто тут, у стенограмах, після її повернення, прослизає і мерехтить у тексті. Обертається, переміщується текстом. А в проміжках витикаються якісь речі, через що Керманич не бажав промовляти вичитане вголос, побоюючись: можливо, він якось не розуміє підводних течій та прихованих натяків? Окремішній опис чортополоху… Згадка про маяк. Речення-два, що змальовують специфіку світла на мочарах Нуль-зони. Ніщо з цього не мало б його вражати, проте він відчував її десь там, якимсь чином, от ніби вона зазирала йому через плече, аж поки опитування інших членів експедицій переставали пробуджувати в ньому бодай якісь відгуки.

Біологиня стверджувала, що пам’ятає так само мало, як і вся решта.

Керманич знав, що це брехня — або стане брехнею, якщо він витягне її на розмову. Чи хотів він витягнути її на розмову? Чи вона зробилася така сторожка через те, що сталося там, у Нуль-зоні? А чи просто така вдалася? Потім над письмовим директорським столом пролягла якась тінь. Він бував тут раніше, або десь поблизу, раніше, ухвалював подібні рішення, і це ледь не зламало його — принаймні простромило навиліт. Але ж він не мав вибору.

Близько семисот слів після повернення. Так само, як і в інших. Але, на відміну від них, це приблизно можна порівняти з її стислістю, доки вона не вирядилася в експедицію. І були там неоднозначні специфічні речі, яких не траплялося в інших. Тоді як антропологиня могла сказати: «Пустеля була порожня і неторкана», біологиня казала: «Скрізь ріс яскраво-рожевий чортополох, навіть коли прісна вода перетворилася на солону… Світло у сутінках було низьким горінням, сяйвом».

Це, на додачу, й незрозумілість, порожньої дільниці, викликало у Керманича думку, що біологиня може насправді пам’ятати більше, ніж інші. Що вона могла більше усвідомлювати, ніж інші, але з якоїсь причини це приховувала. У нього ніколи раніше не траплялося такої виняткової ситуації, але він згадав, як його колега допитував терориста, що отримав удар в голову, і тому сеанси дізнання відбувалися в лікарні: слідчий затримував пацієнта й затримував, сподіваючись, що до того повернеться пам’ять. Так і сталося. Але тільки факти, а не пориви до справедливості, які спровокували його дію, і тоді він здався, ставши легкою здобиччю для допитувачів.

Керманич не поділився своєю теорією із заступницею директора, адже, якщо він помиляється, та неодмінно цим скористається й остаточно зміцнить своє негативне ставлення до нього, та ще й якомога довше протримає його в хисткому стані. «Ніколи не роби нічого з однієї-єдиної причини», — неодноразово казав йому дідусь, і це, щонайменше, Керманич прийняв близько до серця.

Коси біологині були довгі, темно-каштанові, а потім їх зголили. У неї були темні, виразні брови, зелені очі, тонкий, трохи асиметричний ніс (якось-то була зламала його, упавши на скелі) й високі вилиці, які свідчили про значну домішку азіатської крові, за якоюсь родинною лінією. Її потріскані вуста були напрочуд повні порівняно з такими тонкими насупленими бровами. Її очам він не довіряв, йому здався підозрілим відсоток їхнього пігменту; Керманич навіть перевірив, чи не були вони раніше, до експедиції, іншого кольору.

Навіть сидячи за столом, вона все одно випромінювала враження фізичної моці, з товстими м’язами там, де були шия та плечі. Поки що всі аналізи на рак та інші аномалії дали негативний результат. Не пригадувалося, де саме про неї сказано, але Керманич гадав, що на зріст вона майже така сама, як він. Її мали тримати у південному крилі цієї будівлі вже два тижні, де їй не було чого робити, хіба що їсти й робити гімнастичні вправи.

До початку експедиції біологиня пройшла курс з інтенсивного виживання й навчилася володіти зброєю в об’єкті Центру — помешканні, призначеному для цієї мети. Її ознайомлювали з тими напівправдами, які командування Південного Округу вважало за корисне, керуючись критеріями, що Керманичеві здавалися потаємними, навіть темними. Її вводили в особливий стан, аби зробити піддатливішою для гіпнозу. Психологиня/директорка могла надавати їй скільки завгодно гіпнотичних сигналів — слів, які, у певних комбінаціях, здатні створювати потрібні ефекти. Керманичеві спало на думку, щойно двері зачинилися по ньому: а чи не робила директорка чогось для потьмарення її спогадів, доки та ще була в Нуль-зоні?

Керманич ковзнув у крісло навпроти біологині, усвідомлюючи, що Ґрейс спостерігає за ними, принаймні, крізь однобічне скло. Експерти допитали біологиню, але й Керманич теж був певним експертом і потребував безпосереднього контакту. Щось є таке в характері допиту віч-на-віч, чого бракує стенограмам і відеозаписам.

Підлога в неї під черевиками була закіптюжена, брудна, майже липка. Флуоресцентні лампи світили, нерівномірно блимаючи, і стіл зі стільцями нагадували меблі в кафетерії середньої школи. Він уловив запах і різкий, кислий присмак металу, низькоякісного мийного засобу, щось мов зіпсутий, прогірклий мед. Ця кімната не викликала довіри до Південного Округу. Якби це було призначено як помешкання для інструктажу, опитувань про попередню службу — або передбачалося помешканням для інструктажу чи опитувань про попередню службу, — цій кімнаті треба бути затишнішою і зручнішою, а не такою, як тепер — остаточно призначеною для допитів, для запобігання вірогідного опору.

Тепер, коли Керманич сидів навпроти біологині, та мала такий вигляд, що він не надто прагнув углядатися їй в очі. Але він завжди нервувався перед тим, як когось допитувати: завжди відчував, ніби той яскравий спалах закляк у своєму русі на небі й зійшов, щоб бути у нього за плечем — мов його мати во плоті перевіряє подеколи, як він там. У цьому була правда: мати й справді подеколи перевіряла його. Могла й тримати кадри зйомки. Тож це була не параноя чи просто відчуття, а частка його можливої реальності.

Іноді це навіть допомагало — зіграти на власній нервозності, — щоб інший розслабився. І ось він прочистив горло, невпевнено сьорбнув ковток води зі склянки, принесеної з собою, пожмакав теку особової справи, що лежала на столі між ними обома, а також покрутив у руках і пульт дистанційного керування для телевізора, який лежав ліворуч. Аби закостеніли умови, в яких знайшли опитувану, аби переконатися: їй штучно не навіялися спогади, — заступниця директора наказала, щоб цій жінці не надавати жодної інформації з її особової справи. Керманич мав це за жорстокість, але погодився з Ґрейс. Він хотів, щоб ця особова справа була своєрідною нагородою під час якоїсь пізнішої сесії, хоча ще не знав, чи дасть цей документ біологині.

Керманич назвався справжнім іменем, повідомив, що їхнє «інтерв’ю» записується, і спитав у неї, яке ім’я занотувати для запису.

— Називайте мене Жар-птахою, — сказала вона.

Чи не звучав якийсь болісний виклик, вияв непокори в її голосі?

Він подивився на неї, і за мить опинився в морі, знов одвів очі. Чи вона якось гіпнотично впливає на нього?

Це була його перша думка, яку він швидко відмів.

— Жар-птаха?

— Або взагалі ніяк.

Він кивнув головою, знаючи, коли треба на дещо заплющити очі, аби дослідити це згодом. Невиразно пригадувалося щось подібне з її особової справи. Можливо.

— Жар-птаха, — повторив він, куштуючи це слово. Воно залишало крейдяний, неприродний смак у роті. — То ви нічого не пам’ятаєте про експедицію?

— Я вже казала іншим. Це була незаймана пустеля.

Йому здалося, ніби він уловив іронічні нотки в її голосі, але не був того певен.

— Наскільки добре ви вивчили лінгвістку… під час тренування? — спитав він.

— Не дуже добре. Вона занадто балакуча й криклива. Просто не могла заткнути пельку. Вона була… — Голос біологині змовк, і Керманич ледь притлумив свій захват. Цього питання вона не очікувала. Зовсім не очікувала.

— Вона була — що? — підказав він. Попередній слідчий користувався стандартною технікою: налагодити взаєморозуміння і зв’язок, показати факти, надалі розвивати взаємини. Що майже нічого не виявляло.

— Я не пам’ятаю.

— Я гадаю, що ви таки пам’ятаєте. І якщо ви це пам’ятаєте, тоді…

— Ні.

Він спеціально розкрив теку з особовою справою і звірився з наявними там записами, висуваючи вперед скріплені сторінки, які містили найважливіші дані про неї.

— Тоді гаразд. Розкажіть мені про чортополох.

— Чортополох? — Її виразно підняті брови сказали йому, що вона думає про це питання.

— Так. Ви особливо специфічно описували чортополох. Чому? — Це досі його бентежило — стільки деталей про чортополох, в опитуванні минулого тижня, коли вона прибула до Південного Округу. Це ще раз змусило його подумати про гіпнотичні сигнали. Змусило подумати, що ті свої слова вона використовувала як захисну хащу.

Біологиня стенула плечима:

— Не знаю.

Він зачитав із запису:

— «Чортополохи там кольору лаванди й ростуть на прогалині між лісом і болотом. Їх не можна оминути. Вони приваблюють різноманітних комах, і дзижчання та яскравість навколо додають Нуль-зоні відтінку зайнятості, майже як у населеному людьми місті». І так само далі, але далі не читатиму.

Вона знову стенула плечима.

Керманич не мав наміру одразу ж попливти у фактах. Ліпше ковзати поверхнею місцевості, щоб відобразити масштаби території, яку хочеш осягнути. І він рушив далі.

— Що ви пам’ятаєте про свого чоловіка?

— Наскільки це доречне?

— Доречне до чого? — Раптова атака.

Відповіді не було, тому він повторив питання:

— Що ви пам’ятаєте про свого чоловіка?

— Що він у мене був. Якісь спогади перед тим, як я вирядилася, — десь як про лінгвістку.

Розумно — пов’язати те й інше, спробувати зробити з цими окремими частинами так, щоб усе здавалося єдиним вузлом. Неясність, а не чіткість.

— Ви знали, що він повернувся, як і ви? Що він був дезорієнтований, як і ви?

— Я не дезорієнтована, — вихопилося в неї, аж вона нахилилася вперед, і Керманич відсахнувся. Він не боявся, але на мить подумав, що мав би й боятися. Сканування мозку — нормально. Ужито всіх заходів, аби перевірити щось, бодай віддалено подібне до вторгнення. Або «порушників», за термінологією Ґрейс, яка й сьогодні не може вимовити жодного слова, яке бодай віддалено нагадувало б вираз «інопланетний». Хай там як, а здоров’я Жар-птахи змінилося, стало іншим, ніж раніше: токсини, наявні в більшості людей, у неї були на набагато нижчих рівнях, не так згущено, як зазвичай.

— У мене і в думках не було вас образити, — сказав він. Та все ж таки вона була дезорієнтована, і Керманич знав це. Незалежно від її спогадів чи того, що вона не пам’ятала, та біологиня, про яку він дізнався з документів перед експедицією, не так швидко виказала б роздратованість. Чого він до неї причепився?

Він узяв пульт дистанційного керування біля теки з особовою справою, двічі натиснув. Плаский екран телевізора на стінці ліворуч ожив, показуючи пікселями розмитий образ біологині, яка стояла на порожній ділянці, майже так само заклякло, мов хідник або цеглина в мурі перед нею. Усе зображення було в хворобливо-зелених тонах нічної камери спостереження.

— Чому саме ця порожня ділянка? Чому ми знайшли вас саме там?

Байдужий погляд, і нічого у відповідь. Він не урвав відеодемонстрації. Іноді повтори зображення мучать допитуваного. Але зазвичай відеоматеріали показують, як підозрюваний кладе кудись сумку або щось запихає до сміттєвого відра.

— Перший день у Нуль-зоні, — сказав Керманич. — Похід до базового табору. Що сталося?

— Нічого важливого.

У Керманича не було дітей, але він уявив, що приблизно таку відповідь може дати підліток, якого питають про день у школі. Можливо, зараз треба повернутися назад?

— Але ви дуже добре пам’ятаєте про чортополох, — сказав він.

— Я не знаю, чому ви весь час говорите про чортополох.

— Бо сказане вами про нього наводить на думку, що ви пам’ятаєте й деякі інші свої спостереження з експедиції.

Пауза, і Керманич відчув, що біологиня невідступно дивиться на нього. Він хотів відвернути удар, але щось застерегло його: не треба! Щось примусило його відчути, що той сон про падіння в глибини наздожене його.

— Чому мене тут ув’язнили? — спитала вона, і він відчув, що тепер може зустрітися з нею поглядом, от ніби мить небезпеки була, та загула.

— Вас не ув’язнили. Це частина вашого роз’яснення.

— Але я не можу звідси піти.

— Поки що ні, — визнав він. — Але вас відпустять.

Хіба що на інший об’єкт: має минути два-три роки, щоб усе владналося, доки вони дозволять комусь із них повернутися до зовнішнього світу. Їхній правовий статус у цій сірій зоні часто самовільно й безпідставно визначався як загроза національній безпеці.

— Я вважаю це малоймовірним, — сказала вона.

Він вирішив спробувати ще раз: мо’, й поталанить?

— Якщо не чортополох, то що тоді доречне? — запитав він. — Про що я маю вас питати?

— Хіба це не ваша робота?

— Яка моя робота? — Хоча він пречудово збагнув, що вона мала на увазі.

— Ви відповідальні за Південний Округ.

— Ви знаєте, що таке Південний Округ?

— Т-т-та-ак. — Схоже на свист.

— А як щодо другого дня у базовому таборі? Коли речі почали робитися дивними?

Чи таки почали? Він мав припустити, що так.

— Я не пам’ятаю.

Керманич нахилився вперед.

— Я можу застосувати до вас гіпноз. Маю на це право. І можу це зробити.

— Гіпноз на мене не діє, — сказала вона, відчуваючи огиду від погрози, такої виразної в його тоні.

— Як ви знаєте? — Момент дезорієнтації. Чи вона висловила щось таке, у чому не хотіла зізнаватися, або згадала щось раніше забуте? Чи ж розпізнала різницю?

— Просто знаю.

— Для того, щоб ви зрозуміли: ми можемо вас відновити й тоді загіпнотизувати.

Хоч все це блеф, бо насправді логістично складніше. Щоб зробити це, Керманичеві доведеться відіслати її до Центру, і вона назавжди зникне в цій гавані. Він зможе побачити її звіти, але більш ніколи між ними не буде прямого контакту. Також він не хотів особисто її відновлювати.

— Спробуйте, і я… — У неї вийшло зупинитися, бо початок слова звучав як погроза.

Керманич вирішив це знехтувати. Він і так наслухався достатньо погроз, щоб розпізнавати, коли їх треба сприймати серйозно.

— Що зробило вас негіпнабельною? — спитав він.

— А ви негіпнабельні? — Виклик.

— Чому ви опинилися на порожній дільниці? Двох інших знайшли, коли вони шукали тих, кого любили.

Немає відповіді.

Мабуть, поки-що досить сказано. Либонь, уже досить.

Керманич вимкнув телетрансляцію, підняв теку з особовою справою, кивнув головою біологині та й попрямував до дверей.

І вже там, біля дверей, які, здавалося, впустили більше, ніж слід, тіней, він озирнувся, усвідомлюючи, що заступниця директора пильно дивиться на нього з коридору, — озирнувся на біологиню.

Він питав, як завжди планував, останній штрих до вступного акту:

— Що останнє запам’яталося вам із того, що ви робили в Нуль-зоні?

Відповідь, несподівана, ударила його, мов атака, — начебто світло зіткнулося з пітьмою:

— Тонула. Я там тонула.

2. ЗАЛАГОДЖЕННЯ

«Просто заплющ очі, й ти згадаєш мене», — так казав батько Керманичеві три роки тому, в місці, не надто далекому від теперішнього, — умираючи й намагаючись заспокоїти живих. Але хай-но Керманич заплющував очі, як усе зникало, окрім того сну про падіння та шрамів од попередніх завдань. Чому біологиня це сказала? Чому вона сказала, що тонула? Він відкидав цю думку, але ці слова додавали йому відчуття якогось невидимого взаємозв’язку між ними. От ніби вона залізла до нього в голову, і тепер вони обоє пов’язані. Він обурювався, бо не хотів бути пов’язаним із тими, кого мав допитувати. Йому треба ширяти у височіні. Йому треба обирати, коли він зісковзне вниз, а не потурати волі когось іншого стягнути тебе на землю.

Розплющивши очі, Керманич побачив, що стоїть за U-подібною будівлею, штаб-квартирою Південного Округу. Будівля описувала криву, спереду — дорога і автостоянка. Побудована була у стилі, якому кілька десятиліть, із багатошарового стосу бетонних блоків; це або монумент, або купа мотлоху — він так і не вирішив, що ж саме. Вигини й шпарини були розбиті; здавалося, що дах трохи з’їхав над ними і зробився ще менш функціональним, аніж перформанс-арт чи абстракціоністська скульптура грандіозного, приголомшливого масштабу, який аж до заціпеніння доводить. Ситуацію погіршувала площа, яка, задихаючись у пожадливих обіймах U-подібної будівлі, перетворювалася на внутрішній дворик, із видом на озеро, береги якого півколом були укриті занехаяними непроглядними лісовими хащами. По краях озеро аж зяяло чорнотою, от ніби хто випалив береги зусібіч, одним махом, і жалюгідні, вузлуваті кипариси брели по коліна в темній, солонуватій воді. Світло, яке затопило озеро, мало якийсь клаустрофобічно-сірий відтінок, разюче відтинаючи воду від небесної синяви.

Це теж колись було новим, певне, ще під час крейдяного періоду, і, можливо, ця будівля вже тоді стояла тут, у певній формі, зворотне проектування в таке далеке минуле, що можна, зазираючи у вікна, побачити там величезних, мов стерв’ятники, бабок.

U-подібна будівля, яка стискала їх в обіймах, не викликала особливої довіри; це якнайменше символізувало талан, а скорше — просто невивершеність. Невивершені думки. Невивершені висновки. Невивершені звіти. Двері в кінці U-подібної будівлі, крізь які багато хто зрізував шлях усередину, підтверджуючи цим брак уяви. І, загалом, бездонне болото робило те, що й належить болотам, настільки досконале зі свого боку, наскільки недосконалим був Південний Округ.

Усе це було таким непорушним, що коли над цим краєвидом промайнув дятел, звук його появи був таким надзвичайно сильним, неначе з гуркотом пролетів F-16.

Ліворуч від U-подібної будівлі та озера — видно якраз звідти, де він стояв — дорога бігла серед дерев, у бік невидимої межі, за якою лежала Нуль-зона. Лише тридцять п’ять миль асфальтованої дороги, а потім — ще п’ятнадцять без бруківки, ще десять контрольно-пропускних пунктів загалом і наказами стріляти на смерть, якщо вас там не передбачалося; з парканами і колючим дротом, траншеями, і ямами, і ще більше боліт, можливо, навіть із видресируваними урядом колоніями великих хижаків, та генетично модифікованими отруйними ягодами, та молотками, щоб розчерепити собі макітру… але Керманич, відколи його проінструктували, принагідно питав саме себе: з якою метою? Бо так би й ти чинив у цій ситуації? Тримати людей чимдалі? Він вивчав звіти. Якщо ти досягнеш межі «неавторизованим шляхом» і перетнеш її хоч би й де, тільки не проходячи крізь ті двері, то тебе більш ніколи й не побачать. Скільки людей уже вчинили так, нікому не впавши в око? Яким чином Південному Округові це дізнатися? Раз чи двічі допитливі журналісти спромоглися підійти досить близько, щоб зафотографувати зовнішній вигляд споруди Південного Округу, але навіть тоді це просто констатувало в громадській уяві офіційно підтверджений факт екологічної катастрофи, якої не позбутися й протягом найближчого століття.

Далі зміїлася стежинка навколо кам’яних столиків на бетонному подвір’ї, викладеному білими плитками поруч із квадратами грунтованої землі, де через нерівномірні проміжки росли миршаві, не схожі й самі на себе тюльпани… Він знав цю стежинку, як і її неголосний рипливий звук на додачу. Раніше заступниця директора була польовим офіцером; на завданні щось сталося, тож вона мала травму ноги. Усередині будівлі заступниця ще могла це замаскувати, але не на зрадливих бетонних плитках. Для нього це знання не було перевагою, бо викликало бажання їй поспівчувати. «Щоразу, коли ти кажеш „у полі“, у мене перед очима виникає образ усіх вас, як ви, шпигуни, лазите у пшеницях», — якось мовив його батько матері.

Ґрейс пристала на його пропозицію — допомогти оглянути болото, коли вони говорили про Нуль-зону. Бо він міркував про зміну довкілля — залишення конфлікту за бетонною труною допоможе згладити ворожнечу. Доки він не збагнув, який тут пекельний та доісторичний ландшафт — і ще й доістеричний. Подивися на цю москітну оргію та зігрій мене, Ґрейс.

— Ви допитували тільки біологиню. Я досі не знаю, чому.

Не встиг він протягнути тендітний вусик гамбіту, як вона й бовкнула це… і вся його рішучість погратись у дипломата, щоб стати її колегою, а не ворогом — навіть через збиття з правильного шляху або метафоричним ударом по нирках — розчинилась у глевкому повітрі.

Він пояснив хід своїх думок. Здавалося, на неї це справило враження, хоча він ще не навчився її розуміти.

— Чи не здавалося вам бодай раз під час тренування, ніби вона щось приховує? — спитала Ґрейс.

— Відхилення. Ви вважаєте: вона щось приховує.

— Власне, я ще не знаю. Можу помилятися.

— У нас є досвідченіші за вас слідчі.

— Певно, це правда.

— Ми маємо відіслати її до Центру.

Від такої думки він здригнувся.

— Ні, — сказав Керманич трохи занадто різко, а потім стурбувався: чи не здогадається заступниця директора, що його хвилює доля біологині?

— Я вже відіслала геть антрополога й топографа.

Тепер він відчув сопух — сморід цього рослинного покриву, який повільно гнив під драговиною. І як не відчути незграбної метушні черепах і маленьких слабосилих рибок, які пробиваються крізь злежалі нашарки. Він не був певен у своїх силах і не наважився зазирнути їй в обличчя. Не довіряв собі сказати бодай щось, і стояв там, приголомшений такою несподіванкою.

А вона звеселено вела далі:

— Ви ж сказали, що вони ні на що не годяться, тому я, й відіслала їх до Центру.

— Чиєю владою?

— Вашою владою. Ви чітко вказали мені, що саме цього й хотіли. Якщо ви мали на увазі щось інше, прошу вибачення.

У Керманичеві стався крихітний сейсмічний зсув, непомітний зовні землетрус.

Вони пішли. Він не може їх повернути. Він має викинути це з голови, тішитися брехнею, буцімто Ґрейс зробила йому послугу, полегшивши його роботу. Як далеко вона виштовхала їх до Центру?

— Я завжди зможу прочитати стенограми, якщо передумаю, — мовив він, намагаючись дотримуватися добродушного тону. Їх іще допитуватимуть, а він відкрив їй хід, сказавши, що хоче їх допитати.

Вона пильно вивчала його обличчя, шукаючи якусь ознаку того, що її удар улучив у ціль.

Він намагався вичавити з себе усміх, тамуючи гнів думкою про те, що якби заступниця директора хотіла справді завдати йому шкоди, то знайшла б спосіб відкликати й біологиню. Це була лише засторога. Зараз він має щось поцупити і в Ґрейс. Навіть не своє взяти, але зробити так, аби вона більше не спокушалася ще щось у нього загарбати. Він не міг дозволити собі втратити біологиню. Принаймні зараз.

У незручній тиші Ґрейс запитала:

— Чому ви просто стоїте тут серед спекоти, як ідіот? — Хвалькувато, начебто взагалі нічого не сталося. — Нам треба йти досередини. Пора обідати, і ви можете здибатися з адміністратором.

Керманич уже звик до її зневаги до нього та ненавидів її за це, хотів знайти шпаринку, щоб змінити таку тенденцію. Коли він ішов за Ґрейс, болото і за спиною здавалося тягарем, відчувалася його присутність. Інший різновид ворога. Йому вистачило таких краєвидів, ще відколи був підлітком після розлучення батьків, і знову ж таки, бачив драговину, коли поволі вмирав його батько. Керманич сподівався більш ніколи не побачити болота.

«Просто заплющ очі, й згадаєш мене».

Я так і роблю, тату. Я пам’ятаю тебе, але твій образ стирається. Там забагато перепон, і все це стає надто реальним.

Керманичеві кревняки за батьковою лінією прийшли з Центральної Америки, вони були іспанцями та індіанцями; від батька у нього були форма рук і чорне волосся, від матері — тонкий ніс і зріст, а колір шкіри — щось середнє між обома батьками. Його дід із батьківського боку вмер раніше, ніж Керманич достатньо виріс, щоб знати свого дідуся, але він наслухався епічних оповідей про нього. Той продавав прищепки, ходячи від дверей до дверей, на кілька сусідських подвір’їв, ще як був малим хлопчиком, а в двадцять з хвостиком років став боксером, хай не таким добрим, як для кандидата у майстри спорту, але досить хорошим, щоб протистояти суперникові та його перемогти. Потім він був будівельником, потім — водієм-інструктором… але передчасно вмер від серцевого нападу в шістдесят п’ять років. Його дружина, яка працювала в пекарні, пережила чоловіка лише на рік. Його старша дитина, батько Керманича, став художником, вирісши у родині, де були переважно самі теслярі та механіки, й застосував успадкований хист для створення абстрактних скульптур. Він надавав цим абстракціям людської подоби, розмальовуючи їх яскравою палітрою, якій віддавали перевагу майя, і оздоблював їх шматочками кахлів та скелець — певним чином поєднуючи професійне і кустарне мистецтво. Це було його життям, і Керманич не пам’ятав такого часу, коли б його батько був не такою людиною, а кимсь іншим.

Історія того, як Керманичеві батьки покохали одне одного, була водночас і щасливою історією про золоті часи, коли його батько почав щасливе сходження на вершину висококласних художніх галерей. Майбутні батьки зустрілися на прийомі, присвяченому його роботам, і, як обоє казали, закохались одне в одного з першого погляду, хоча згодом Керманич відчув, що йому важко в це повірити. Тоді його мати вила кубельце в Нью-Йорку й мала те, що звуть конторською роботою, хоча й швидко зростала як фахівець. Батько вирушив із нею на північ, щоб бути разом зі своєю дружиною, і в них народився Керманич, і лише за рік-два її призначили на іншу посаду: від конторської роботи — до активної служби в польовій царині, і це було початком кінця всієї історії, яка підтримувала Керманича змалечку, але невдовзі виявилася просто коротким просвітком на тлі пейзажу нещастя. Випадок не унікальний: певний різновид разюче знайомої картини, яку ви надибали в приморській антикварній крамниці, але нізащо її не купите.

Мовчання, посічене сварами, мовчання, створене не лише тими таємницями, які вона носила в собі, але не могла розголошувати, а ще й зумовлене її внутрішньою замкненістю (Керманич усвідомив це, ставши дорослим), бронею, яку за певний час уже годі було пробити. Її від’їзди мучили батька, і коли Керманичу виповнилося десять років, це стало підтекстом, а то й стенограмою їхніх сварок: вона, мовляв, убила його мистецтво, і це нечесно, — хай навіть світ мистецтва рухався та змінювався, а витвори батькові коштували дорого й вимагали підтримки — покровителів чи грантів.

Але все ж таки його батько сидів там зі схемами, планами про свою нову роботу, розкиданими навколо нього як докази і свідчення, коли мати поверталася після завдань. Вона витримувала звинувачення — Керманич пам’ятав це — спокійно й холоднокровно, зі зверхньо-відчуженим співчуттям. Мати була нестримною силою, яка накочувалась ударом — ні сіло ні впало — з подарунками, купленими останньої хвилини в далеких аеропортах, і невинними розповідями про те, що робила, або не такими невинними оповідками, які Керманич усвідомив з роками, зіткнувшись із подібною дилемою, що з часом навідалася й до нього, хоч і з затримкою. Дечим розсекреченим вона тепер могла б поділитися, але це сталося з нею вже вельми давно. Ці бувальщини і її зверхність розпалювали батька, але її співчуття розпікало його вже до білого жару. Він не міг розрізнити у цьому ще щось, окрім поблажливості. Чи зможете ви сказати, наскільки щирий проблиск світла в небі?

Коли ж вони розлучилися, Керманич поїхав на південь, щоб жити з татом, який увіллявся в релігійну громаду, де почувався комфортно, бо там було кілька його родичів, і його мистецькі амбіції підживлювалися, навіть коли його банківський рахунок наказав довго жити. Керманич пам’ятав свій шок, коли дізнався, скільки галасу, руху та кольору може бути в тому будинку, куди вони обидва переїхали. Як раптом він став членом більшої родини.

І все ж таки протягом кожного гарячущого літа в цьому маленькому містечку неподалік од Південного Округу, тринадцятирічний, на іржавому ровері з кількома вірними друзями, Керманич постійно думав про свою матір: у полі, в далекому місті чи в країні, цей віддалений проблиск світла, що іноді сходив з нічного небокраю і матеріалізувався на їхньому порозі, у людській подобі. От ніби вони й справді були однією родиною. Колись йому здавалося, що мати забере його з собою, і він перетвориться на проблиск світла, й володітиме такими таємницями, яких більше ніхто й ніколи не дізнається.

Деякі поголоски про Нуль-зону були надто складні й заплутані, як видавалося Керманичеві: неначе зграйки найнебезпечніших і все ж таки об’ємних та плодючих медуз в акваріумі. Спостерігаючи їх, помічаєш, що їхні хвилеподібні рухи здаються і реальними, й нереальними, вирізняючись на тлі різкої синяви води. Місце вторгнення. Секретні державні експерименти. Як насправді може існувати такий організм? Прості пояснення, відлуння офіційної історії — варіації техногенної екологічної катастрофи у цій місцевості — були такі буденні на сьогодні, що навряд чи помічаються або цікавлять бодай когось. Версії з дитячого зоосаду, хатні улюбленці, які їдять у тебе з руки.

Але правда була проста: десь тридцять два роки тому вздовж далекої південної смуги, відомої декому як «Забуте узбережжя», відбулися певні трансформації ландшафту, що водночас викликало появу невидимої межі чи стіни. Ця своєрідна примара або «подоланне прикордонне явище», як його характеризували в особових справах, просвічувала мов туман, майже невидимий, помітний лише через мерехтіння, і ця мряка швидко розповзалася по всіх-усюдах з невідомого епіцентру, а потім раптово зупинилася на своїх нинішніх непрохідних кордонах.

Відтоді й заснували Південний Округ, прагнучи дослідити, що ж сталося, але не дуже успішно і з великими жертвами, утратою життя багатьох в експедиціях — виряджених крізь один вихід. І все ж таки ці втрати життів були незначні порівняно з можливим проривом стримувальної межі, яку науковці й досі вивчали та намагалися збагнути. Було загадкою, чому обладнання, коли його відновлюють, виявляється нефункціональним і надзвичайно швидко розкладається, розсипається. Набридливий, непослідовний та суперечливий був спосіб, у який влаштовувалися деякі експедиції, а вони поверталися цілком неушкоджені, що додавало ще більше незбагненності.

— Це почалося раніше, коли ще не встигла опуститися межа, — розповідала йому заступниця директора після обіду в своєму новому кабінеті. Тепер вона була вся у справах, і Керманич вирішив узяти це за щиру правду, поки що приберігаючи свій гнів щодо її запобіжного удару — вигнання антрополога й топографа.

Ґрейс розгорнула мапу Нуль-зони на кінці його стола: лінія узбережжя, маяк, базовий табір, стежки, ставки й річки, острів, який тягнеться на багато миль на північ, позначаючи найвіддаленіший доступ до… Нашестя? Нападу? Повені? Яке слово тут годиться? Найгірша частина мапи була чорною крапкою, поставленою від руки, — то директорка позначила так «тунель», відомий, щоправда, як «топографічна аномалія». Найгірша частина зони, бо не кожна експедиція, члени якої вижили, повідомляла про неї, навіть якщо вони побували в одній і тій самій місцевості, позначеній на карті.

Ґрейс жбурнула особові справи на мапу. Це досі вражало Керманича, викликаючи певну ностальгію, яку рідко має його покоління: який анахронізм — тримати справи у паперовому вигляді! Але тривога про переправлення сучасних технологій за межу гризла директорку. Вона заборонила певні форми комунікації, вимагаючи, щоб роздруковували всі електронні листи, а оригінальні електронні версії регулярно архівували й видаляли, а ще запровадила крутиголовки — таємничі й заплутані протоколи для користування інтернетом та іншими засобами електронного зв’язку. Чи покінчить він із цим? Він того ще не знав, відчуваючи певну симпатію до цієї політики, хоча, може, й непрактичної. Сам він користувався інтернетом виключно для досліджень та адміністративної роботи. Він вірив, що до людської свідомості нинішньої доби прослизнув певний розкол.

— Це почалося ще раніше…

— Як саме раніше?

— Розвіддані вказують, що могла бути вкрай дивовижна… активність на всьому цьому узбережжі, принаймні протягом століття, доки не опустилася межа.

Доки не сформувалася Нуль-зона. «Незаймана пустеля». Він іще ніколи не чував, щоб слово «незаймана» вживалося стільки разів.

Керманич знічев’я поставив собі запитання: як вони це називають? Те чи щось інше, що створило цей первісний міхур, що вбив стількох людей? Можливо, вони називали це «відпочинком», «відпусткою»? Можливо, «плацдармом висадки десанту»? Можливо, «вони» такі незбагненні, що він ніколи й не зрозуміє, як вони це називають — або чому так. Керманич спитав Голос, чи потребуватиме він доступу до тек про інші важливі незрозумілі події, а Голос відповів «Ні», і ця відповідь прозвучала наче гранітний бескет, за яким видніли самі лише кола небесної синяви.

Керманич уже побачив принаймні частину уламків і мотлоху в цьому бедламі, які загрожували тепер проломити стільницю: в анотації побачив, ще до особових справ. Він трохи знав цю інформацію, яка визирала з бежевих тек, узятих із журналів на маяку та поліційних протоколів, — і що незрозуміле треба звідти вишкрібати на берегах, потроху проштовхуючи на світло, мов краплю зубної пасти зі спустошеного тюбика, який черв’яком закрутився окрай умивальника у ванній кімнаті. Певною мірою «дивовижа», як висловлюються бородаті загартовані рибалки у старих фільмах жахіть, втупившись зацькованими очима у безжальне море. Нерозгадані зникнення. Спалахи вночі. Бувальщини про дивних рятівників, фальшиві маяки й сотні легенд, якими овіяні самотня берегова лінія та, трохи далі, маяк.

Там навіть була неформальна група — «Науково-спіритична бригада», — присвячена застосуванню «емпіричної реальності до паранормального явища». Члени загону НСБ написали кілька виданих власним коштом книг, які припадали порохом на полицях місцевих крамничок. Це саме НСБ назвала територію «Нуль-зоною», нарікши цей берег «винятково цікавим» і охрестивши його «Активним Нуль-місцем» — назва, особливо помітна в їхніх химерних наукових мудруваннях — на картах Таро. Південний Округ одразу дискваліфікував НСБ: «не каталізатор, не гравець і не підбурювач» того, що колись створило Нуль-зону — просто сприйнявши його як збіговисько не(щасливих) «аматорів», які зловили щось поза межами свого розуміння. Окрім одного майже успішного терориста, якого Керманич не класифікував як «аматора».

«Ми живемо у Всесвіті, який керується випадком, — одного разу сказав його батько, — але всім невдахам кортить причинності». «Невдахи» у цьому контексті означали його матір, але ця назва мала й ширше застосування.

То що ж, це все — випадковий збіг? А чи це частина якоїсь всеохопної змови, що спричинилася до виникнення Нуль-зони? Можна згаяти роки, продираючись крізь дані, намагаючись знайти відповідь — і Керманичеві здавалося, що саме це колишня директорка й робила.

— А чи вважаєте ви ці докази надійними? — Керманич навіть не уявляв, в яку промашку впала, вгатилася оця заступниця директора. Занадто далеко зайшла, з огляду на їхню ворожнечу, і він не мав наміру витягати її звідти.

— Не всі, — визнала свою поразку вона, і легкий усміх стер її закляклу насупленість. — Але, простеживши відомі нам події, що сталися після переходу межі, починаємо бачити модель.

Керманич повірив їй. Він повірив би, навіть якби Ґрейс сказала, що видіння з’являються у скрутнях її полуничного морозива за італійським рецептом у спекотні літні дні, або коли вона коле лід в інших своїх улюблених напоях — ромі та дієтичній колі з лаймом (її особова справа була вщерть переповнена безладними, невідповідними деталями). Це було в природі аналітика. Але які моделі поглинули розум колишньої директорки? І скільки з них проникло у свідомість заступниці директора? Певною мірою Керманич сподівався, що те безладдя, яке залишила по собі директорка, скоєно навмисне, аби приховати якісь раціональніші порухи.

— Але як це відрізняється від будь-якої Богом забутої смужки на узбережжі поза полем зору? — Таких по всій країні тринадцять на добрий десяток. Місць, які є прокльоном для агентів нерухомості, місць, чия інфраструктура невеличка, а історія недовіри до уряду — давня.

Заступниця директора так уп’ялася в нього очима, що він знову відчув незручність, мов учень середньої школи, вигнаний до кабінету начальства за нахабство.

— Я знаю, що ви думаєте, — сказала вона. — Чи не скомпрометували нас власні дані? Відповідь: авжеж. Так, згодом, і буває. Але якщо є корисні особові справи, ви це побачите, бо глянете свіжим оком. Тому я можу зараз усе це заархівувати, якщо волієте. Або можемо використати вас так, як нам потрібно: не тому, що ви знаєте щось, а тому, що знаєте обмаль.

Керманич відчув, що його гордість спаплюжено, і це відчуття не на добро йому, бо воно від одного з батьків, — матері, яка, здавалося, про все відала.

— Я не хотів сказати, що я…

Вона милостиво урвала його. Її нещадний тон випромінював презирство.

— Ми тут уже давно… Керманичу. Дуже давно. Уживіться з цим. Ви небагато зможете з цим удіяти. — В її голосі почувся надзвичайний біль. — Ви не поверталися додому, несучи це в череві, у кістках. За кілька тижнів, коли ви побачите все, ви довго з цим житимете, тож почуватиметеся достеменно так, як ми… але ще гірше, бо все воно погіршується. Дедалі менше й менше журналів щастить відновити, і дедалі більше з’являється зомбі — от ніби їм промили мізки. І ні в кого з відповідальних немає часу на нас.

Ось він, момент, коли можна висловити співчуття з приводу вередування і несправедливості Центру. Керманич усвідомив це потім, але наразі просто сидів тут, утупившись у неї. Він вважав, що її фаталізм — перешкода, особливо просякнута (за хибним діагнозом, якого він від самого початку був поставив) певною пригніченою втіхою. Клаустрофобічна комбінація, яка нікому не потрібна й нікому не допоможе. Ще й помилкова у своїх порухах.

Тільки перша експедиція зазнала, як свідчили особові справи, досвіду таких жахіть, які майже годі уявити, отож цікаво, як це вирядили потім іще когось. Але вони не мали вибору, розуміючи, що це надовго, як — він дізнався із записів — полюбляла казати колишня директорка. Вони навіть не дозволяли пізніше вирядженим експедиціям знати справжню долю першої, склепавши фікцію незайманої пустелі, а потім іще добудовували інші брехні на додачу. Імовірно, робилося це для того, щоб якомога полегшити власну травму Південного Округу, щоб підтримати моральний дух наступних експедицій.

— За тридцять хвилин у вас буде зустріч — ознайомлення з науковим відділом, — сказала вона, підвівшись і нависаючи над ним, спираючись руками на стільницю. — Гадаю, дозволю вам самому знайти цей відділ.

Це надасть йому достатньо часу, щоб заздалегідь перевірити свій кабінет на предмет спостереження.

— Дякую, — сказав він. — Ви вже можете йти.

То вона й пішла.

Та це не допомогло. До свого прибуття сюди Керманич уявляв, як вільно ширятиме у потоках повітря, летючи понад Південним Округом, зіслизаючи з якоїсь далекої вершини, щоб керувати процесом. Ні, цього не буде. Крила йому вже підпалили, й він почувався мов якоюсь величезною стогнучою істотою, загнаною до пастки в мочарі.

Кабінет колишньої директорки, хоч і дедалі краще освоюваний, не виказував навченому оку Керманича жодних нових чи особливих ознак. Хіба що його комп’ютер, остаточно розташований на письмовому столі, здавався, на тлі всього іншого, майже витвором наукової фантастики.

Двері були ліворуч у кінці довгої, прямокутної кімнати, тож доводилося подолати всю її довжину, аби досягти письмового стола червоного дерева, навпроти стіни. Ніхто не міг би підкрастися до директорки або прочитати щось у неї через плече. Біля кожного муру щільно стояли шереги книжкових шаф або картотек, зі стосами паперів і книгами, які утворювали другий ярус у цьому нагромадженні. А на найвищому ярусі, або, подекуди балансуючи, у найкумедніших випадках, неначе складені дрова, тут рясніли дошки оголошень із подертими шматками паперу або накресленими діаграмами, пришпиленими до деревини. Керманич почувався так, начебто його увіпхнули в мозок іншої людини. Біля письмового столу директорки, ліворуч, він побачив вишикуваних засушених одноденок. На полицях валялися запорошені та розламані шматочки соснових шишок. А ще у повітрі витав якийсь невизначений натяк на гниття, але Керманич не зумів відстежити джерело цього запаху.

Навпроти входу були інші двері — у проході між книжковими шафами, але ці були забарикадовані ще більшими стосами тек із документами й картонними коробками, а ще йому сказали, що відкритий за цим мур — то уламки, продукт розпаду незграбного перепланування. Навпроти письмового столу, біля муру за двадцять п’ять футів, був своєрідний просвіт у тій мішанині — місце для двох рядів картин, у різномастих рямцях, — картин, куплених зі знижкою у крамницях. Нижче зліва висіли, за годинниковою стрілкою, квадратна витравлена гравюра, яка зображала маяк у вісімдесятих роках дев’ятнадцятого сторіччя; чорно-біла світлина двох чоловіків і дівчинки, обрамлених сильветою маяка; довга, трохи аматорська акварельна панорама, яка змальовувала милі очерету, розріджені хіба що кількома поодинокими острівцями темних дерев; кольорове фото маяка у всій його красі. І жодних натяків на щось особисте, жодної фотографії директорки з її матір’ю-індіанкою, білошкірим батьком або взагалі з кимсь, хто відігравав якусь роль у її житті.

З-поміж усіх розвідданих, з якими Керманичу доведеться працювати найближчими днями, він щонайменше сподівався розкрити ті, які досі лишалися в його нинішньому кабінеті; він міркував, щоб якось відкласти їх на потім. Усе тут свідчило: директорка була геть здичавіла. Одна з шухляд у столі була замкнена, і він не міг знайти ключа до неї. Але помітив землисту барву замкненої шухляди — натяк: щось давно загнилося всередині. І ця таємниця навіть не стосувалася мішанини, яка сповзала обабіч зі стола.

Постійно послужливий і непослужливий дідусь часто полюбляв замислено казати — будь-коли, чи під час миття посуду, чи під час підготовки до риболовлі: «Ніколи не пропускай жодного кроку! Один пропустиш — і перед тобою виростуть іще п’ять зайвих».

Пошук жучків зайняв більше часу, ніж гадалося, і він зателефонував до наукового відділу — повідомити, що запізниться. У відповідь почулось якесь утробне рохкання, але й воно ураз змовкло, тож він так і не збагнув, хто там, на кінці дроту. Людина? Натренована свиня?

Урешті, після пекельних пошуків, Керманич, на свій подив, знайшов у своєму кабінеті аж двадцять два жучки. Він сумнівався, чи більшість із них діє і насправді передає інформацію, а хай навіть вони й передають її, то зовсім необов’язково хтось це передивляється і слухає. Але був факт, що в кабінеті директорки розміщено цілий неприродний музей приладів спостереження — різних видів, різних епох, дедалі менших, які дедалі важче знайти. Ці чудовиська-бегемоти такого штибу нагадували набряклі, напухлі вола, якщо порівняти цих монстрів з етерними глянсовано-шпильковими голівками модерної доби.

Виявлення кожного нового жучка викликав у нього напад веселощів і піднесений настрій. У цих жучках був сенс, відсутній у деяких інших речах Південного Округу. Під час інструктажу йому дали десь шість завдань, до яких уходило й установлення жучків: спостерігати за певними людьми чи місцями. Шпигування за людьми не надавало йому такого замінника буремної втіхи, як декому іншому, а хай це й відбувалося, то таке почуття швидко згасало, коли він устигав краще вивчити своїх спостережуваних і пройнятися бажанням їх захистити. Але він сприймав сам факт наявності таких приладів просто захопливим.

Коли йому здалося, що пошук завершено, Керманич надумав розважитися, розклавши жучки на вицвілому промокальному папірці в хронологічному порядку, як сам думав. Декотрі з них сяяли сріблом. Інші, чорні, поглинали світло. До деяких були прив’язані, мов пуповини, дротинки. Одна ітерація — замаскована всередині того, що нагадувало липку кульку зеленого пап’є-маше чи кольоровий медовий стільник — викликала в нього думку, що це могло бути навіть імпортованим: незаконна торгівля, контрабанда, приваблена чорною скринькою — Нуль-зоною. Вочевидь, колишня директорка цього не знала а чи її це й не обходило. Або, може, вважала, що найбезпечніш буде не чіпати їх. А може, вона сама їх і поставила? Він спитав себе, чи не пов’язано це з її недовірою до сучасних технологій.

Що ж до установлення своїх власних жучків, то з цим доведеться зачекати, аж доки випаде добра нагода: наразі немає часу. Немає часу, аби скористатися цими жучками й з іншою метою, яка щойно спала йому на думку. Керманич ретельно поскладав їх усі до шухляди та пішов на пошуки свого наукового гіда.

Лабораторії ховалися в льоху правого крила U-подібної будівлі, якщо стати просто перед нею з боку автостоянки біля фасаду. Вони розташовувалися просто навпроти закритого крила, яке слугувало експедиційною підготовчою ділянкою. І саме там наразі перебувала біологиня. Керманичеві надали гіда з тих у науковому відділі, хто і швець, і жнець, і на дуду грець. Це означало: попри старшинство, цей працював у цій агенції довше, ніж будь-хто інший зі штату. Аллен Вітбі був такий собі живчик, Іван-покиван, який, почасти через тертя зі співробітниками, жертвував своїми заняттями «цілеспрямованого натураліста й холістичного вченого, який спеціалізується на біосферах», аби друкувати чужі звіти чи взагалі бути у всіх на побігеньках. Вітбі звітував перед керівником наукового відділу, а також і перед заступницею директора. Він був паростком інтелектуальної аристократії, численних поколінь професорів, чоловіків і жінок, які викладали в численних приватних коледжах, оздоблених псевдокоринфськими колонами. Можливо, для своєї родини він виявився ізгоєм: вигнаний учень школи мистецтв, який вів мандрівний спосіб життя, наче вагант, і лише потім отримав годящий ступінь.

Одягнений був Вітбі у блакитний спортивний піджак, білу сорочку й напрочуд скромну бордову краватку. З вигляду він здавався набагато молодшим за свій вік: з одвічним каштановим волоссям без найменшої сивинки й вузьким, гострим, відвертим личком, через яке його, п’ятдесятирічного, можна було здалеку прийняти за молодявого тридцятидворічного. Його зморшки були схожі на крихітні посічені волосинки. Керманич побачив його у кафетерії під час обідньої перерви біля десятка доларових рахунків, розкладених віялом на столику без видимих причин. Чи він їх підлічував? Чи робив витвір мистецтва? Проектував монетарну біосферу?

Вітбі мав непривабливий сміх, а запах із рота — теж неприємний, та й зуби вимагали певного ремонту. Як придивитися ближче, то з лиця був Вітбі такий, ніби роками не спав: зарано постаріла юність, обличчя втратило свіжі барви, зневоднене — настільки, що водяві блакитні очі здавалися завеликими як на його голову. Окрім цього, як і мрійливого ставлення до грошей, якогось монетарного фетишизму, Вітбі все ж таки був досить компетентний, і хоча мав здібність підтримувати розмову ні про що, бажання такого не відчував. Це якраз і стало поштовхом, як і будь-що: коли обидва торували шлях до кафетерію, Керманич почав розпитувати.

— Чи знали ви членів дванадцятої експедиції, доки вони не пішли?

— Я б не сказав, що «знав», — мовив Вітбі, явно почуваючись незручно від такого питання.

— Але ж ви бачили їх.

— Так.

— Біолога?

— Так, бачив.

Вони покинули кафетерій з його високим склепінням і ступили в атріум, який переливався флуоресцентним світлом. Чулося нерівномірне хрумке цвірінькання далекої поп-музики, яка долинала з інших кабінетів чи ще звідкись.

— Що ви думаєте про неї? Які ваші враження?

Вітбі од зосередження аж напружився, обличчя ще більше втягнулось і загострилося.

— Вона була відчуженою. Серйозно, сер. Працювала більше за всіх. Але, здається, і не працювала над тим, якщо ви розумієте, про що я.

— Ні, не розумію, про що ви, Вітбі.

— Ну, для неї це не мало значення. Робота не мала ваги. Вона дивилася повз неї. Бачила щось інше.

Керманич відчував, що Вітбі звертав на біологиню досить значну увагу.

— А колишня директорка? Ви бачили, як колишня директорка співпрацювала з біологинею?

— Двічі, може, тричі.

— Чи близько вони спілкувалися?

Керманич не знав, чому про це питає, але риболовля — це риболовля. Іноді треба закидати вудку будь-куди, для почину.

— Ні, сер. Але, сер, ніхто з них ні з ким близько не спілкувався. — Він мовив останні слова пошепки, начебто боячись, що його підслухають. Потім сказав, наче ставлячи умови: — Ніхто, окрім директора, не хотів бачити ту біологиню в експедиції.

— Ніхто? — хитро перепитав Керманич.

— Більшість.

— Значить, і заступниця директора?

Вітбі стривожено глянув на нього. Але його мовчання було досить.

Директорка надовго примостилася у Південному Окрузі. Тінь її падала на довгі межі. Навіть пішовши, вона певним чином зберегла вплив. Певно, на Вітбі це не дуже впливає. Але Керманич усе одно відчув цей вплив. Уже не раз ловив себе на дивній думці: що директорка визирає на нього з очей своєї заступниці.

Ліфти не працювали, і їх не полагодять, доки за кілька днів не прийде фахівець з армійської бази, тому працівники спускалися східцями. Щоб дістатися до східців, треба було описати криву до U-подібної будівлі, до бічних дверей, які відчинялися на паралельний коридор, приблизно футів п’ять завдовжки, де підлога вкрита таким самим зеленим килимом, який знецінював усю цю будівлю. Сходинки очікували наприкінці коридору в широких дверях, що обертались і більше пасували бійні або пункту швидкої допомоги. Вітбі, геть не у своєму стилі, відчув потяг проскочити у ці подвійні двері так, ніби вони обидва — рок-зірки, що вибігають на сцену, — або, може, щоб попередити колег, які заклякли потойбіч, — а потім лякливо заціпенів на місці, доки Керманич обмірковував свій перший крок.

— Нам сюди, — сказав Вітбі.

— Я знаю, — мовив Керманич.

За дверима вони раптово відчули вільне падіння: зелений килим урвався, обернувшись бетонною доріжкою, яка вела до короткого спуску, що увінчувався східцями — а потім заглиблювалась у сутінь, створювану тьмяними білими галогенами на стінах і помережану пунктиром блимання червоних сигнальних лампочок. Усе це — під високим склепінням, яке обрамляло те, що здавалося скоріше рукотворним гротом або товарним складом, аніж спуском до льоху. Бильця над сходинками, під сором’язливими лампочками, виблискували променистими іржавими плямами. Прохолодне повітря, коли вони спускалися, нагадало йому екскурсію учнів середньої школи до природознавчого музею зі штучно створеними печерними лабіринтами, призначеними для імітації сьогодення, окрасою яких були — без жодної послідовності: допотопні копії доісторичного гігантського лінивця і гігантського панцерника, — мегафауни, яка звернула явно не туди.

— Скільки ж людей у науковому відділі? — спитав він, акліматизувавшись.

— Двадцять п’ятеро, — відповів Вітбі. Хоча правильна відповідь була б: дев’ятнадцятеро.

— А скільки у вас було п'ять років тому?

— Приблизно стільки. Може, ще кілька.

Правильна відповідь: тридцять п’ятеро.

— А часто тут звільняються?

Вітбі знизав плечима.

— У нас є кілька стійких прибічників, які завжди будуть тут. Але приходять і багато нових людей, зі своїми ідеями, та це нічого не змінює. — Його тон мав на увазі, що ці новачки або йшли звідціля, або доходили… та до чого доходили?

Керманич дав затягнутися мовчанню, і тишу порушували тільки їхні кроки. Як він і гадав, Вітбі не сподобалося це мовчання. За хвилину він промовив:

— Пробачте, пробачте. Я не хотів натякнути на щось таке. Іноді просто руки опускаються, коли приходять нові люди і хочуть змінити речі, не знаючи… нашої ситуації. Почуваєшся, начебто вони просто спершу прочитали інструкцію… якби та інструкція в нас була, маю на увазі.

Думки Керманича плуталися, і він відповів непевним звуком. Почувався так, ніби вклинився поміж Вітбі та іншими під час їхньої сварки. Чи не був Вітбі певною мірою новим голосом? Чи не є він новим Вітбі щодо всього Південного Округу, а не просто наукового відділу?

Вітбі просто на очах блід, уже видавався майже недужим. Він дивився на якусь середню відстань, а ноги його бездумно відміряли кроки. Щокроку він здавався дедалі хворішим. Він перестав казати «сер».

Керманича охопили якась жалість чи співчуття; він не знав, що саме. Можливо, Вітбі допоможе зміна теми розмови?

— Коли востаннє ви отримали новий зразок із Нуль-зони?

— Приблизно п’ять-шість років тому.

У Вітбіному тоні звучало більше довіри, коли не безперечності, й мав він слушність. Адже минуло шість років, відколи у Південному Окрузі отримували щось нове з Нуль-зони. Окрім назавжди змінених членів одинадцятої експедиції. Лікарі та вчені обстежували їх та їхній одяг, щоб не знайти… нічого. Нічого вкрай незвичного. Тільки одну аномалію: рак.

Жодне світло не проливалося на льох, окрім того, яке науковий відділ сам собі створив. Вони мали свій власний генератор, систему фільтрування й зберігання харчів. Безперечно, це якийсь старомодний імператив, який зводився до фрази «у надзвичайній ситуації рятуйте вчених». Важко уявлялися Керманичеві ті перші дні, коли уряд за зачиненими дверима перебував у панічному страху, а люди, які працювали у Південному Окрузі, вважали: те, що бодай раз ступило на забуте узбережжя, невдовзі зверне увагу на них і на те, що далі, в глибинці. Але вторгнення так і не відбулося, і Керманич замислився: чи не з цього провалу похмурих сподівань і почався занепад Південного Округу?

— Чи подобається вам тут працювати, Вітбі?

— Чи подобається? Так. Мушу визнати, що це часто захоплює і, безсумнівно, кидає виклик. — Вітбі аж упрів: утер із чола краплини поту.

Це дійсно може бути захопливим, але Вітбі переніс, як свідчать протоколи, стійкий спазм щодо переведення на іншу роботу років три тому: спочатку раз на місяць, а потім — що два місяці, як уривчасті сигнали «SOS», аж доки й перетворився на ніщо, неначе вирівняна лінія ЕКГ. Керманич схвалив цю ініціативність, хай і з таким почуттям розпачу, яке вкладалося у стільки спроб. Вітбі не хотів загрузнути в тутешній драговині так само явно, як Ґрейс та інші не хотіли його звільняти.

Можливо, це був його універсалізм, бо Керманич ясно розумів, що науковий відділ, як і будь-котру частину Південного Округу, «розбирають на деталі», як визначила б це його мати: антитероризм і Центр. За даними протоколів штату, колись тут було сто п’ятдесят науковців, які відповідали за майже тридцять дисциплін і декілька підрозділів. Тепер на все це населене примарами місце було тільки шістдесят п’ятеро людей. Навіть подейкували — Керманич знав це — про переміщення, хіба що будівля була занадто близько до межі, аби слугувати ще для чогось іншого.

Той самий дешевий сопух гниття наздогнав його знову, от ніби прибиральник має доступ до всього помешкання.

— Чи не занадто сильний тут запах прибирання?

— Запах? — Вітбі крутнув головою; очі його здавалися величезними від кіл під ними.

— Дух прогірклого меду.

— Я нічого такого не чую.

Керманич насупився — швидше від гарячкування, висловленого Вітбі, аніж від чогось іншого. Ну, аякже. Вони призвичаїлися до цього. Це наймізерніше з його завдань, але він визначив подумки: дозволити замінити мийний засіб на щось органічне.

Коли вони обійшли ріг, який здавався занадто гострим, і їм відкрився просторий передпокій до наукового відділу, і склепіння здалося тут вищим, аніж будь-де, Керманич дуже здивувався. Їх привітали висока металева стіна й маленькі двері з хитромудрою складною системою безпеки, які миготіли червоним. До того ж ці двері були відчинені.

— Ці двері завжди відчинені, Вітбі? — спитав він.

Вітбі, здається, вирішив, що небезпечно ворожити на кавовій гущі, але повагався, перш ніж відповісти:

— Так колись було для заднього ходу споруд — двері поставили тільки рік чи два тому.

Це змусило Керманича здивовано замислитися: а для чого ж використовували це місце рік тому? Як танцювальну залу? Для весіль і відзначення бар-міцва? Імпровізованих військово-польових судів?

Їм обом довелось нахилитися, щоб увійти, але тільки щоб одразу ж наштовхнутися на два подібні до космічних повітряні шлюзи — безперечно, для захисту від забруднення. Двері головного входу були розчахнуті й світилися зсередини надзвичайно сліпучою білиною, що, з якоїсь причини, відмовлялася визирнути за незахищені захисні двері.

По мурах, на висоті плеча, обидві кімнати були оснащені численними довгими чорними рукавичками, підвішеними таким чином, що Керманич міг подумки назвати їх не інакше, як пригнобленими. Він ніби відчув, як дуже давно людські руки й плечі не оживляли їх. Якийсь своєрідний мавзолей, поховання цікавості й належної сумлінності.

— Нащо це, Вітбі? Щоб гостей одлякувати?

— О, ми ними тисячу років не користувалися. Не знаю, чому їх тут залишили.

Та й далі все було не набагато краще.

3. ОБРОБКА

Згодом, повернувшись до свого кабінету, залишивши Вітбі в його власному світі. Керманич знову пройшовся кабінетом на предмет виявлення жучків. Потім підготувався зателефонувати Голосу, який вимагав регулярних звітів. Для цього Керманичу надано окремий мобільний телефон — аби ще більшим напхом напхати й зробити важчою його торбину. З десяток разів, коли він розмовляв із Голосом у Центрі, перш ніж вирушити до Південного Округу, він (вона) міг (могла) бути десь поруч. Він (вона) міг (могла) весь час спостерігати його через приховані камери. Або перебувати за тисячу миль: далекий оперативний працівник, лише для роботи з одним агентом.

Керманич не густо міг пригадати з того, хіба що сиру інформацію із попереднього часу, але від розмови з Голосом він просто ціпенів. Аж пітнів увесь, до спідньої майки, набираючи номер після того, як перевірив коридор, а потім замкнув двері. Ні мати, ні Голос не казали йому, на що саме очікують від кожного звіту. Мати казала, що Голос може змістити його з посади без консультації з нею. Керманич сумнівався, чи це так, але наразі вирішив вірити в її правдивість.

Голос, як завжди, звучав грубо й спотворено, завдяки фільтру. Замасковано виключно для безпеки або тому, що Керманич міг його розпізнати?

— Ти, напевно, ніколи не з’ясуєш ідентичності Голосу, — сказала синові мати. — Тобі треба викинути це з голови. Зосередься на тому, що перед тобою. Роби те, що ти робиш найкраще.

Але що саме? І як він своєю роботою змусить Голос подумати, що добре попрацював? Він уже уявляв собі Голос як мегалодона[6] або левіафана, уміщеного в мозковій водоймі чи резервуарі, в якомусь льосі чи таємному лабіринті, про котрі ніхто й гадки не має, навіть якщо й надалі практикуються подібні ритуали. Узагалі ж це скойкова водойма, авжеж. Або смердюча водойма. Керманич сумнівався, чи Голос або його мати вважатимуть за потрібне відзначити це уподібнення бодай смішком.

Голос називав Керманича справжнім його ім’ям, що того спочатку знічувало, от ніби той Голос так глибоко занурився в «Керманича», що те ім’я могло належати й комусь іншому. Він не міг утриматися, щоб не постукувати, звітуючи, лівим указівцем по вимочці на столі.

— Звітуйте, — сказав Голос.

— Яким чином? — спитав Керманич негайно і, направду кажучи, безглуздо.

— Було б добре словами, — озвався Голос, зі звучанням, схожим на рипіння жорстви під чобітьми.

Керманич заглибився у резюме свого досвіду, зазираючи у такі надра, в які тільки міг, — резюме, що почалося від підсумкової характеристики стану речей Південного Округу. Але десь усередині почав утрачати нитку чи то поштовх: чи повідомляв він уже про жучків у своєму кабінеті? — і Голос урвав його:

— Розкажіть мені про науковців. Розкажіть про науковий відділ. Ви познайомилися з ними сьогодні. Який наразі стан речей?

Цікаво. Чи не означає це, що Голос має ще одну пару очей у самому Південному Окрузі?

Ну то Керманич і розповів Голосові про свої відвідини наукового відділу, хоча й приховав свої думки, огорнувши їх дипломатичними висловами. Якби це мати допитувала його, то Керманич сказав би, що науковці перебувають у цілковитому сум’ятті та безладді — завеликому навіть як на науковців. Керівник відділу, Майк Чіні, був кремезний білий коротун років за п’ятдесят, у мотоциклетній куртці, футболці та джинсах; сиве волосся вилискувало сріблом, а голос — гучний, лункий та веселий. Акцент у нього північний, але подеколи врізноманітнюється перейнятою тут південною протяглою вимовою. Зморшки навколо рота й кути брів начебто ладналися оформити його обличчя як літеру «X» — фатум, з яким той невсипуще боровся, бувши з тих, хто постійно всміхається.

Його заступниця, Дебора Девідсон, була ще й фізичка: шкіра та кістки, за статурою мов бігунка, але насправді вона всю свою вагу викурила сигаретами. Д. Д. пересувалася рипляче: в червоній картатій сорочці з короткими рукавами та брунатних вельветових штанях в обтяжку, перехоплених товстим, широким шкіряним ременем. Більшу частину цього вбрання ховав чорний піджак із широчезними підкладними плечима. Потиск руки у цієї Девідсон, якого Керманич ніяк не міг здихатися, коли знайомився з нею, нагадував холодну, дохлу рибу.

Одначе здатність Керманича всотувати нові імена так і урвалася на пані Девідсон. Непевними кивками він привітав наукового співробітника-хіміка, а також епідеміолога, психолога та антрополога, які теж умостилися в крихітній конференц-залі. Спочатку Керманич сприйняв цю комірчину як зневагу, але, ще й не встигнувши додумати, збагнув, що помилився. Ні, вони просто поводились як кіт перед більшим хижаком — просто намагалися здаватися йому більшими, задля цього й применшуючи довкілля.

Ніхто з цих «додатків» не мав багато чого додати, хоча Керманич і відчував, що віч-на-віч кожен міг би виявитися відкритішим та комунікабельнішим. Натомість із колективної зустрічі вийшло саме дуетне шоу Чіні та Девідсон, ну, плюс іще «паровозик» кількох антропологів. Варто було їм заговорити, як стало зрозуміло: якби їхні наукові ступені були медалями, ці вчені почіпляли б відзнаки на створену спеціально для науковців квазівійськову форму — наприклад, на лабораторні халати, яких весь час бракувало. Але він збагнув імпульс, збагнув, що це лише частка тривалої розповіді: те, що колись було неосяжною територією наукового відділу, кусень за куснем відскубують.

Вочевидь, Ґрейс сказала їм — чи наказала? — розіграти перед Керманичем чергову балаканину: мовляв, хай сприйме це як підводний камінь або, у кращому випадку, як гаяння часу намарне. Але вони не страждали від цього зачовганого повтору. Навпаки: тішилися ним, неначе затяті чародії-заклиначі в пошуках авдиторїї. Керманич міг сказати, що Вітбі збентежився, немов усох, намагаючись утиснутися в найдальший кут.

«Силами підкріплення», як жартував його батько, було відео білих кролів, які зникали на невидимій межі: певно, їх показували безліч разів, судячи з коментарів, киданих кадрам навздогін.

Цей випадок стався всередині дев’яностих, і Керманич натрапив на ці дані, які стосувалися невидимої межі між Нуль-зоною і зовнішнім світом. Нібито в рефлексивному нападі розпачу через самі невдачі замість успіхів, учені випустили напризволяще дві тисячі білих кролів, приблизно футів за п’ятдесят від межі, у чітко окресленому місці, та погнали їх зграєю просто на цю межу. Окрім цінності спостережень за переміщенням кролів із місця на місце науковий відділ мав кілька сподівань, що одночасне чи майже одночасне перетинання межі таким величезним потоком «живих тіл» може «перевантажити» «механізм» за межею й викличе його коротке замикання, навіть якщо буде воно «просто локальне». Малося на увазі, що цю межу можна перевантажити, як електромережу.

Вони документували переміщення кролів не лише стандартним відео, але й крихітними камерами, прикріпленими до кролячих голів. Отримані результати монтажу звели разом на розділеному екрані, для максимально драматичного ефекту використовувались і вповільнений рух, і прискорений, тож це мало вигляд якоїсь спроби додати певної розмитості, якщо взяти усі кадри заразом. Начебто відеомонтажер хотів якось, удаваною недбалістю, оминаючи відеоряд, додати легковажності події. Загалом, як дізнався Керманич, у відеотеці було понад сорок тисяч фрагментів відео про зниклих кролів. Які стрибали. Які спирались один на одного, утворюючи хистку кролепіраміду, намагаючись не бути виштовхнутими за межу.

Основна послідовність кадрів відеоряду, показана на звичайній швидкості або у вповільненому стані, мала незадовільну якість. Кролі хиталися від ударів і вислизали з рук людей у мішкуватих захисних костюмах: ця група заганяла звірят у півколо. Люди, які мали чаклунсько-таємничий вигляд, мов яка анонімна, вбрана в біле поліція для боротьби з вуличними бешкетами, оснащена довгими білими щитами навпереваги, стоячи пліч-о-пліч, нібито утворюючи стіну, аби стискати й відштовхувати кролячу зграю. Накреслена на землі червона неонова лінія позначала п’ятнадцятифутову перехідну зону між зовнішнім світом і Нуль-зоною.

Кілька кролів вислизнули за півколо або у скажених стрибках знайшли такі траєкторії, які перекинули їх через непробивний мур, проштовхнули їх уперед. Але переважна більшість не змогла втекти. Найчастіше такі одчайдушно мчали вперед і, або під час бігу, або під час стрибка, зникали, потрапивши на край межі. Там не було ні пульсації, ні кровопролиття, ні роздертих органів. Кролі просто зникали. Крупний план уповільненої зйомки виявив мікросекунду перехідного проміжку, де на екрані з’являлася половинка або чверть кроля, але насправді тільки завмерлий кадр міг зафіксувати мить між там і не-там. Один завмерлий кадр зафіксував переміщення — видовище задніх частин близько чотирьох десятків переплетених між собою кролів, більшість — під час стрибка, знеголовлених і без торсів.

Відео, яке йому показували вчені, було без звуку — просто закадровий голос, та Керманич знав із записів, який жахливий вереск здійняли загнані кролі, щойно першу партію погнали за межу. Подібне до оплакування на тлі масової паніки. Якби відео тривало далі, Керманич побачив би й останніх кролів, які збунтувалися та помчали на своїх погоничів, розпочавши війну з ними: стрибаючи, кусаючись, дряпаючись… побачив би, як білі щити заплямувалися червоним, побачив би, як спантеличилися дослідники, аж лави їхні розладнались, а чимало кролів забігли казна-куди й пропали безвісти.

Самі ж камери, певно, могли показати ще менше. Начебто занедбані, скинуті з екрана уривки кінострічок, вони просто показували задки й подушечки задніх лап кролів, що розпачливо металися, а також якийсь раптовий, уривчастий пейзаж галай-балай, аж доки все й стемніло. Не було відео про кролів, які б перетнули межу, хоча ці втікачі й замилили очі: болота обабіч є з вигляду вельми схожими. Південний Округ змарнував чималенько часу на відстеження втікачів, аби виключити можливість того, що вони отримали кадри, котрі потрапили вже з-за межі.

Так само і наступна експедиція до території Нуль-зони, виряджена за тиждень після експерименту з кролями, не виявила ознак жодних білих шкурок, живих чи мертвих. Так само не було й експериментів, які принесли б хоч маленькі результати. Так само Керманич не оминув і ущипливого зауваження якогось еколога про ті події: у тій його записці можна було прочитати: «Якого чорта? Ці ж зайди осквернять Нуль-зону». Хіба? Невже хтось, творець Нуль-зони, попустив би цьому? Керманич намагався вигнати з думок сміховинний образ Нуль-зони, яка, роками потому, відсилає назад кроля завбільшки з людину, що нічого не пам’ятав би, окрім своєї функції. Більшість магів і чародіїв уже хихотіли в неналежних місцях, начебто показували йому, як робили свій найвідоміший трюк. Але цей регіт він і раніше чув; він був певен, що багато кого це відео, хай і віддалено, а таки турбує.

Декого з відповідальних за це осіб вигнали, а декого — перевели на інші посади. Але, очевидячки, з плином часу тобі залишили, для фарсу, той самий іконописний образ, бо тут збереглися залишки наукового відділу, останні працівники, які з награним ентузіазмом показують тобі те, що раніше вважалося цілковитим провалом. Мали вони й більше йому показати — дані та зразки з Нуль-зони під склом, — але той зміст не перевищував фактажу в особових даних, і цю інформацію Керманич міг перевірити й сам, пізніше, як матиме більше часу.

Керманич мав певні підстави не протестувати проти цього відео. Це було відпочинком, полегшенням, яке очікувало на нього. Записи відео з першої експедиції, члени якої загинули, хіба що один вижив, і це на тижні Керманичу слід було вивчити як первинні свідчення. Але йому не сподобались і відлунки такого собі хлопчачого завзяття — надто гостра реакція на цю презентацію, приховане ниття, наприклад: «Гляньте-но на цю чухню, яку ми послали на межу! А гляньте-но, який трюк ми утнули!» Подайте нам дешевого пивця. Затягуйтеся щоразу, як зобачите білого кроля.

Коли Керманич ішов від них, усі вони вишикувалися в одну непорушну лінію, от ніби він ладнався їх сфотографувати, й по черзі тиснули йому руку. Лише після того, як він і Вітбі зробили поворот кругом на сходах, пройшовши повз ті жасні чорні рукавички, Керманич збагнув, яка ж риса властива всьому цьому. Усі вони стояли так прямо, і вирази їхніх облич були такі серйозні. Ці люди точно думали, що він явився, аби ще більше скоротити їхній відділ. Що він прибув, аби їх судити. Трохи згодом, виколупуючи-видлубуючи жучків зі свого письмового стола, наміряючись зробити поганий вчинок, перш ніж прозвітувати Голосові, Керманич замислювався, чи не боялися вони чогось геть іншого.

Більшість цього Керманич переповів Голосу, з відчуттям марноти марнот, що дедалі наростало. Мовлене являло небагато сенсу чи новин; він просто нанизував слова, аби щось сказати. Не сказав він Голосові, що для опису Нуль-зони деякі вчені зазвичай уживали слова «екологічне благодіяння», з тривожним деморалізувальним підтекстом: «Чи маємо ми з цим боротися?» Судячи з усього, це була «незаймана пустеля» — людські токсини там наразі відсутні.

— ПРОКЛЯТТЯ! — заволав Голос наприкінці звіту Керманича, уриваючи його невпинне бубоніння на задньому плані… і Керманич на секунду відсмикнув від вуха мобільний телефон, не знаючи, що сталося, але потім розчув: — Вибачте. Пролив каву на себе. Доповідайте далі. — Та кава трохи зіпсувала в уяві Керманича образ Голоса як мегалодона, тому на мить він утратив нитку оповіді.

Коли він скінчив звіт, Голос просто кинувся в атаку, начебто починаючи знову:

— Який ваш психологічний стан на цей момент? Чи все гаразд у вас удома? І чого, на вашу думку, це вимагатиме?

На яке саме питання відповідати?

— Оптимістичний? Але доки вони не отримають більше вказівок, структури та ресурсів, я мало що знатиму.

— Яке ваше враження від попередньої директорки?

Загреба. Ексцентрик. Загадка.

— Тут складна ситуація, і я тут лише перший де…

— ЯКЕ ВАШЕ ВРАЖЕННЯ ВІД ПОПЕРЕДНЬОЇ ДИРЕКТОРКИ? — Крик із виттям, ніби жорства здіймається буревійною зливою.

Керманич відчув, як йому калатає серце. Раніше в нього були боси, які не могли стримати люті, але той факт, що такий самий — на іншому кінці зв’язку мобільного телефону, не приносив полегшення.

І ось вона полилася, його думка-зародок.

— Вона геть утратила перспективу. Загубила нитку. Її методи украй ексцентричні, і потрібен певний час, щоб їх розгадати…

— ГОДІ!

— Але, я…

— Не паплюжте небіжчиці. — Цього разу шепіт, наче галька котиться. Навіть крізь фільтр просочилося жалобне почуття скорботи, або, можливо, Керманичеві це просто здалося.

— Так, пробачте, це просто так…

— Іншим разом, — промовив Голос, — сподіватимуся, у вас буде щось цікаве для мене. Щось мені не знане. Спитайте заступницю директора про біологиню. Наприклад. План директорки щодо біологині.

— Так, тут є слушність, — погодився Керманич, але просто сподіваючись від’єднатися. Раптом йому спало на думку: — О… щодо заступниці директора… — Він докладно оповів проблему, яка трапилася вранці з відсилкою антрополога й топографа, а також проблему з Ґрейс: заступниця точно має контакти з Центром, які можуть завдати неприємностей.

Голос мовив:

— Розгляну. Владнаю, — а потім заходився гундосити казання, яке звучало, мов заздалегідь записане, бо було тягучо-нудне: — І пам’ятайте: я завжди пильно стежу. Тому справді думайте над тим, чого я не знаю.

Клац.

А таки була одна річ, яку повідомили йому науковці, корисна й несподівана, але він не розповів її Голосові, бо її можна було скваліфікувати як Загальновідоме Таємне Знання.

Намагаючись відволікти уяву від проваленого експерименту з білими кролями, Керманич поцікавився щодо того, які на даний момент є теорії про межу — хоч би як обурливо це звучало.

Чіні раз чи два бухикнув, озирнувся, а потім сказав:

— Мені хотілося б говорити про це визначеніш і точніш, але, знаєте, ми багато сперечаємося, бо стільки невідомих… але, ну, добре, сам я не вірю, що ця межа конче пов’язана з тим джерелом, яке трансформує Нуль-зону.

— Що?

Чіні насупився, скорчивши гримасу.

— Звичайна відповідь, я вас не звинувачую. Але я маю на увазі… немає жодних доказів того, що ця… наявність… у Нуль-зоні теж генерувала межу.

— Я зрозумів це, але…

Тоді озвалася Девідсон:

— Ми не могли перевірити межу так добре, як зразки, узяті із самої Нуль-зони. Але ми змогли зчитати дані з Нуль-зони: межа досить відрізняється побудовою, щоб підкріпити цю теорію. Можливо, Нуль-зону створила одна Подія, а потім невидиму межу створила зовсім інша Подія, але…

— Вони не взаємопов’язані? — недовірливо урвав Керманич.

Чіні похитав головою.

— Ну, хіба в тому, що ця Подія Номер Два — майже напевно є реакцією на Подію Номер Один. Але може бути ще одне… — Керманич знову відзначив подумки небажання вимовити слова «інопланетне» або «щось» —…що створило цю межу.

— Що означає, — сказав Керманич, — ніби ця гіпотетична сутність — або суб’єкт — намагалася запобігти впливу Події Номер Один?

— Точно, — мовив Чіні.

Керманич знову притлумив у собі сильний поштовх просто підвестися та піти, вийти звідціля через парадні двері й ніколи більше сюди не повертатися.

— I, — промовив він, розвиваючи цим словом тему, розгортаючи ним розмову, — а як щодо шляху до Нуль-зони, через межу? Як ви це створили?

Чіні насупився, обдарував колег безпорадно-благальним поглядом, а потім, коли ніхто з відділу не ринувся до битви, напружив іксоподібні зморшки в себе на обличчі.

— Ми його не створювали. Ми його знайшли. Одного разу. Він просто… був там.

І тоді Керманича охопив гнів. Почасти через Ґрейс, чий вступний інструктаж був такий розпливчастий… а чи він сам наробив забагато припущень? Але переважно тому, що Південний Округ виряджав то одну експедицію, то наступну крізь двері, які сам не створював, у казна-що, сподіваючись, що якось воно буде, що вони повернуться назад, що ті білі кролі не випарувалися на атоми, а відродилися у первісному стані, в муках та болю агонії.

— Сутність Номер Один чи Сутність Номер Два? — спитав він у Чіні, бажаючи, щоб на його місці виявилася біологиня, бо вже міркував над новими питаннями для неї.

— Що?

— Яка саме Подія-творець відчинила двері на межі, як ви гадаєте?

Чіні стенув плечима.

— Ну, боюся, це неможливо сказати. Бо ми не знаємо її головної мети: дозволити чомусь увійти туди — чи вийти звідти.

Або і те, і те. Або Чіні не знає, про що каже.

Керманич перехопив заступницю директора, торуючи собі шлях одним із численних коридорів, які, на його думку, геть не були пов’язані між собою. Він намагався знайти кадрову службу, щоб отримати документи, але ж карта в голові досі ще не склалася, і незмінним лишався тільки телефонний дзвінок від Голосу.

Уривки розмов, підслуханих у коридорах, не допомагали, вказуючи на свідчення, для яких він поки що не мав контексту. «На твою думку, як глибоко воно зайшло?» «Ні, я цього не визнаю. Але я не експерт». «Вірте мені чи не вірте». І Ґрейс теж не допомогла. Щойно він підійшов до неї, як вона почала його відштовхувати — аби переконати, що вона така сама висока й сильна, як і він, незгірш. Від неї пахло якимись синтетичними ароматизаторами лаванди, через що Керманич ледь не розпчихався.

Після його миттєвої відповіді на запитання про відвідини вчених Керманич крутнувся й атакував її, доки вона не встигла відкараскатися.

— Чом ви не хотіли брати біологиню до дванадцятої експедиції?

Вона зупинилася, зберігаючи певну відстань між ними, щоб створити враження: це Ґрейс його звинувачує. Гаразд… принаймні, вона хоче взяти участь у битві.

— Що тоді було у вас на думці? Чом ви не хотіли брати біологиню до дванадцятої експедиції?

Їх обабіч оминали штатні працівники. Ґрейс, притишивши голос, мовила:

— У неї не було потрібної кваліфікації. Її вигнали з шести робіт. Вона мала якийсь необроблений талант, якусь іскорку, це правда, але кваліфікації не було. Та й присутність її чоловіка в попередній експедиції теж скомпрометувала її.

— Директорка не погодилась.

— Як Вітбі це винишпорив, усе ж таки? — спитала вона. Отакий спосіб відповіді, та Керманич знав: вираз її обличчя підтвердив його джерело. Пробач мені, Вітбі, що я тебе здав. Але щось йому підказало ще й таке: її, Ґрейс, тривожить те, що Вітбі розмовляв із ним. Чи означає це, що Вітбі — породження Чіні?

Він наполягав:

— Але ж директорка не погодилася.

— Ні, — визнала вона. Керманичеві стало цікаво, що ж то була за зрада. — Не погодилася. Вона думала про все це як про суцільні плюси, гадала, що нас надзвичайно хвилюють переваги та критерії відповідності. Тож ми й поступилися їй.

— Навіть коли вона видобула тіла з попередньої експедиції та наказала повторно їх дослідити?

— Де ви це чули? — непідробно здивувалася вона.

— Хіба це не свідчить про професійну придатність самої директорки?

Але раптовий подив Ґрейс уже минув, вона опанувала себе, що означало її рух далі — це було помітно, як вона коротко сказала:

— Ні. Ні, не так.

— Вона запідозрила щось, правда? — спитав Керманич, бажаючи знов її підловити. Центр гадав, що особові справи передбачають: навіть якщо унікальна промивка мізків попередньої експедиції не сигналізує про бодай якийсь зсув у Нуль-зоні, це може означати зсув у директорки.

Ґрейс зітхнула, наче втомилася його приголомшувати.

— Вона запідозрила, що вони могли… змінитися після автопсії. Але якщо ви питаєте, то, значить, уже знаєте.

— А чи вони змінилися? І як саме змінилися?

Зникли. Воскресли. Вознеслися на небеса.

— Ні. Вони розкладалися трохи швидше, аніж очікувалося, але не змінилися.

Керманич замислився, скільки це коштувало директорці — скільки поваги й прихильності. Колись він запитував себе, чи було так: коли директорка сказала, що приєднається до дванадцятої експедиції, деякі співробітники відчули не тривогу чи стурбованість, а дивний присмак провини та водночас полегшення?

У нього було ще одне запитання, але Ґрейс уже підбила підсумок і відвернулася, змінивши курс — до іншого коридору в цьому лабіринті.

Далі були всілякі марні, потогінні зусилля перебудувати свій кабінет, а також розгляд деяких основних звітів од Ґрейс: подала їх йому чи не для того, щоб пригальмувати його успіхи? Він дізнався, що у Південному Окрузі був свій конструкторський підрозділ, якому поставили завдання створити таке обладнання для експедицій, яке б не порушувало протоколів. Він дізнався, що безпека й охорона на об’єктах у будівлі, де розміщувалися члени експедиції, має оновитися; камера спостереження, застарілого випуску, якою ті користуються, дає системний збій. Він навіть викинув DVD, виданий йому «вічно живим біологом», що показував комп’ютерне шоу — розкраяні ділянки екосистеми забутого узбережжя. Зображення були створені як низки топографічних ліній веселкових кольорів. Виглядало вельми гарно, але для нього такий рівень деталей був неправильний.

Наприкінці дня, вийшовши з помешкання, він знову чкурнув до Вітбі у кафетерій, де цей чолов’яга зависає, певно, не бажаючи опинитись у підземеллі за компанію з рештою науковців. Або схоже на те, ніби вони вирядили його до одвічної відпустки — тримати Керманича далі від себе. Досередини залетів і заметушився невловимий маленький темний пташок, і Вітбі стежив очима за його перельотами туди-сюди під освітленим скляним дахом кафетерію.

Керманич поставив Вітбі запитання, яке спочатку планував адресувати Ґрейс, доки та не чкурнула поворотом до лабіринту:

— Вітбі, чому з експедицій повертається так мало щоденників і журналів? Здається, набагато менше, ніж самих членів експедицій.

Вітбі, досі зачарований польотом пташка, по-котячому обертав голову, стежачи за кожним його рухом. Погляд у нього був такий зосереджений, що Керманич аж розгубився.

— Неповні дані, — сказав Вітбі. — Надто неповні, щоб бути переконливими. Але більшість тих, хто повернувся, кажуть нам, що їм і на думку не спало захопити щоденники чи журнали з собою. Вони не вірили, що це важливо, або не відчували такої необхідності. Почуття відіграють важливу роль. Ви втрачаєте чуття необхідності або поштовх розголошувати таємницю, або спілкуватися, — це трохи нагадує те, як космонавти втрачають м’язову масу. Більшість щоденників, здається, усе ж таки знайшли на маяку. Спочатку це не було пріоритетом, але коли ми пізніше просили членів експедиції привезти нам ці щоденники, зазвичай ті й пучкою не кивали. Ви втрачаєте імпульс, або щось заступає це почуття, переслідує вас, набуває більшої важливості, і ви цього навіть не розумієте. Доки не стає вже пізно.

Що створило Керманичеві незручний образ когось або чогось у Нуль-зоні: ця сутність прослизає до маяка, вмощується на оберемку журналів із щоденниками та й читає їх — тоді як це має робити Південний Округ. Або ж та сутність сама їх і пише.

— Можу показати вам дещо цікаве в одній з кімнат біля наукового відділу — якраз на цю тему, — промовив Вітбі мрійливим тоном, досі стежачи за пташиним польотом. — Чи хочете побачити? — Його відчужений погляд різко сконцентрувався і вп’явся в Керманича, в якого раптом виникло неприємне враження, ніби є два Вітбі: один ховається всередині другого. Або є навіть три, вкладені один в одного!

— Чому б вам просто не розповісти мені про це?

— Ні. Я маю вам показати. Це дещо дивне. Вам треба це побачити, щоб зрозуміти. — Тепер Вітбі створював враження, нібито геть не стурбований, чи побачить Керманич те незрозуміле помешкання, і водночас мав досить стурбований вигляд.

Керманич засміявся. Стільки різних людей, відколи він почав працювати з вітчизняним тероризмом, показували йому божевільні речі. А сьогодні люди йому кажуть ці вкрай божевільні речі.

— Завтра, — сказав він. — Подивлюся це завтра. — Або ні. Жодних сюрпризів. Жодного задоволення від зберігачів дивних таємниць. Жодної передчасної дивини. Для одного разу йому справді досить, йому доведеться цієї ночі підперезати стегна, щоб відновитися для подальшої зустрічі. Є така дещиця в тих людях, які прагнуть вам щось показати: іноді їхня зацікавленість у тому, щоб наділити вас знаннями, пов’язана з якимсь вуаєристським садизмом. Вони чекають на Погляд або на Реакцію, і таким людям усе байдуже, аби тільки воно викликало певний дискомфорт. Керманич запитав себе, чи не підставила Ґрейс Вітбі для цього після тієї розмови, і чи не різновид це певного практикованого розіграшу: мовляв, сунь руку — і він побачить, що вся вона вкрита дощовими черв’яками, або ж відімкне скриньку тільки для того, щоб випустити звідти пластикову змію.

Тепер пташок заметушився, раптово падаючи вниз, і нелегко було розрізнити літуна у світлі пізнього вечора.

— Вам треба побачити це хоч зараз, — мовив Вітбі якимсь зажурено-замисленим і болісним тоном. — Краще пізно, ніж ніколи.

Але Керманич уже обернувся до Вітбі спиною та попрямував до входу, а потім — до (благословенної) автостоянки.

Пізно? І наскільки пізно, на думку Вітбі?

4. ВІДНОВЛЕННЯ

В автомобілі можна було передихнути, розслабитися, перемкнутися з одної діяльності на іншу. Містечко Гедлі було за сорок хвилин їзди від Південного Округу. Воно лежало на берегах річки, яка лише за дванадцять миль далі впадала в океан. Гедлі було досить великим містом, щоб мати своє лице і культуру, але не настільки, щоб бути принадою для туристів. Люди переїжджали туди, хоча воно не було аж таким «чудовим містом для створення сім’ї». Між розкиданими на одному кінці набережної крамницями й доріжками під кронами дерев втислися натяки на певну якість життя, почасти притишені торговими рядами, які променями розходилися назовні від околиць. У цьому місті був маленький приватний коледж із центром образотворчих мистецтв. Можна було пробігтися вздовж річки або пройтися зеленою зоною. Та все ж таки Гедлі був доволі млявим, особливо влітку, він міг із чарівного за одну ніч перетворитися на непривітний. Тиша, коли вмирає бриз од річки, означає зміну настрою, і деякі бари біля набережної давно вже набули горезвісної слави через раптові, безглузді насильства — місця, куди краще носа не потикати, якщо ви не білий чи не можете видати себе за білого. Це місто начебто зупинилося в часі й не надто змінилося, відколи Керманич був підлітком.

Розташування Гедлі працювало на користь Керманича. Він хотів бути якомога ближче до моря, але не на узбережжі. Якась невизначеність Нуль-зони спричинила в ньому це наполегливе бажання. А його сон забороняв таке, на свій лад. Сон наказував триматися подалі. У літаку, коли він вирушив до місця нового призначення, Керманичу спала на гадку та дивовижа, що мешканці прибережних містечок обабіч Нуль-зони якимсь чином внутрішньо мутували. Цілі громади стали не тим, чим були раніше, хоча ніхто не сказав би цього з першого погляду. Такі думки доведеться тримати під замком і водночас плекати, підкидаючи дров до вогню, якщо можеш утнути такий трюк. Не слід дозволяти їм поглинути себе, та дослухатися до них потрібно. Бо, за досвідом Керманича, вони відбивали дещо від несвідомого, якийсь інстинкт, якому не варто протистояти. Але факт залишався фактом: Південний Округ так замало знає про Нуль-зону, навіть після тридцятилітніх досліджень, тож ірраціональна засторога не може бути нерозважливою і недоречною.

Та й Гедлі було йому знане і близьке. Це було те місто, куди він зі своїми друзями приїздив порозважатися на вихідних, якщо бодай один міг вести машину, навіть знаючи, що це щуряча нора, хай і не така маленька, як та діра, де вони жили раніше. Та була без виходу до моря, занехаяна. Його мати навіть натякнула на це під час останньої зустрічі. Вона майнула до нього, коли він був ще на старій роботі на півночі, де поступово втрачав повноваження — від аналізу й управління до активнішої та більш адміністративної ролі. Завдяки власному багажеві, як він здогадувався. Через те він завжди добре починав, але якщо затримувався надто довго… іноді ставалося щось таке, чого він не міг передбачити. Він ставав надто причетним до всього. Робився надто емпатичним — чи навпаки, не зовсім таким. Його так це заплутувало, коли все йшло котові під хвіст, що вже годі було й пригадати оту вершину, з якої все й покотилося під укіс — досі переконаний, ніби правильно виводить формулу.

Але приїхала з Центру його мати, і вони зустрілися в конференц-залі, де, за його даними, було повно жучків. Може, Голос, який прибув із нею, розташувався в басейні солоної води в суміжній кімнаті?

Надворі було холодно, і мати одягла верхнє вбрання — пальто, ще й пов’язала шарф поверх ділового костюма, а сама була в чорних черевиках на високих підборах. Потім вона скинула пальто і, згорнувши, тримала його на колінах. Але навіть і спроби не зробила зняти шарф. Вигляд мала такий, нібито будь-котрої миті ладна була підхопитися зі свого стільця, не встигне син і пальцями клацнути. Минуло п’ять років, відколи Керманич востаннє бачив її, передбачувано недоступну, коли він намагався передати їй повідомлення про похорон її колишнього чоловіка, але вона хіба що трішечки постарішала, її каштанове волосся, як і раніше, пишним ореолом обрамляло обличчя, мов у фотомоделі, а сині очі дивилися гостро та обачливо; ото тільки навколо кутиків тих очей позалягали помітні зморщечки, та ще трохи було їх на чолі, прихованих зачіскою.

Вона сказала:

— Це те саме, що повернутися додому, так, Джоне?

Киваючи йому, бажаючи, щоб він погодився, начебто був морською качечкою,[7] приклеєною до скелі, а вона — чайкою, що переконує його відліпитися. — Тобі там буде затишно. Буде затишно з тими людьми.

Йому довелося притлумити гнів, змішаний з непевністю. Звідки їй знати, її правда, чи ні? Вона рідко там бувала, хай навіть і мала право на відвідування. Тільки він сам і його батько; тато вже почав тоді опускатися, забагато їв, трохи забагато пив, під час низки фліртів, раз за разом, після розлучення… потім скерував себе до мистецтва, якого вже ніхто не хотів сприймати. Привівши його будинок до ладу й вирушивши до коледжу, син відчув провину й водночас полегшення, що більш не житиме в тій атмосфері.

— І що ж я робитиму, затишно облаштувавшись у цьому світі, який так добре знаю?

Вона всміхнулася до нього. Щирою усмішкою. Він міг назвати різницю, щоразу потерпаючи від одноманітного жовтого світіння підробок, які намагалися розігріти його любов до неї. Коли його мати по-справжньому всміхається, коли справді цього хоче, її обличчя набуває особливої краси, яка дивує інших, це варто побачити, бо раніш її лице було ніби сховане під маскою. Хоча ті люди, які завжди щирі, рідко вдостоюються похвали за таку чесноту.

— Це шанс змінити життя на краще, — сказала вона. — Це шанс стерти минуле.

Минуле. Що саме з минулого? Робота на півночі була його десятим призначенням протягом цих приблизно п’ятнадцяти років, а отже, посада у Південному Окрузі — одинадцята. Безліч було причин, завжди були причини. Або причина в його випадку.

— Що мені доведеться робити? — Якщо йому доводиться витягувати з неї інформацію, він знав, що це може виявитися не його мрією. Але його вже стомило одноманіття нинішньої посади, яка пов’язана не так із ремонтом, як із фарбуванням фасадів. Стомила й офісна політика.

Можливо, поклавши руку на серце, саме в цьому завжди й полягала його проблема?

— Чи чув ти щось про Південний Округ?

Він чув, головним чином від кількох колег, які там колись працювали. Непевні натяки, начебто, за домовленістю, картинка[8] екологічної катастрофи. Чутки про низку колишніх наказів, у кращому разі, ексцентричних. Чутки, зі значними варіаціями, незалежно одна від одної — про те, що до цієї історії можна ще щось додати. Але ж так завжди. Почувши, як мати промовляє ці слова, не знав, хвилюється він, чи ні.

— Але чому я?

Усмішка, яка випереджала її відповідь, виражала тінь смутку чи жалю, або щось інше, і це змусило Керманича відвернутися. Коли вона виряджалася на завдання, то, доки не покинула їх назавжди, мала короткий період на написання йому від руки довгих листів — майже так само, як він не мав часу чи потреби їх читати. Але тепер він майже бажав, аби вона написала йому в листі про цей Південний Округ, не розповідаючи особисто.

— Бо вони скорочують цей відділ, і, хоча ти цього не знаєш, твою голову можуть покласти на плаху. І це для тебе буде смертельним ударом.

Щось забулькотіло внизу його живота. Інша зміна. Інше місто. Ніколи не буде жодних шансів досягти рівноваги. Істина полягала в тому, що після того, як Керманич долучився до цієї роботи, він уже рідко почувався спалахом світла. Він часто відчував тягар і усвідомлював, що й мати, напевно, відчуває те ж саме. І що вона просто удає цю відчуженість, легкість, приховуючи від нього тягар інформації, історії та контексту. Усе те, що каменем тягне вниз, навіть якщо збалансоване електричним відчуттям перебування на межі, де дізнаєшся таке, чого більш ніхто й не знає.

— І це єдиний варіант? — Звісно, так і є, бо інших варіантів вона не згадала. Звісно, так і є, — адже вона подолала такий шлях не для того, аби просто сказати «привіт». Він знав, що є паршивою вівцею в стаді, що його кепське кар’єрне зростання відбилось і на матері. Не знав, яку міжусобну боротьбу вона веде на вищих рівнях секретних відділів, настільки віддалених від рівня його доступу, от ніби тамтешні можновладці витають у хмарах, серед янголів.

— Можливо, це несправедливість, Джоне, я знаю. Але це може бути й твій останній шанс, — промовила вона, вже без усміху. Взагалі без усміху. — Принаймні це той останній шанс, який я змогла вишукати для тебе.

Для постійної посади — для того, щоб остаточно припинити його кочування? А чи взагалі? Аби зберегти опору в агенції — для самої себе?

Він не наважувався спитати — стримував холодний буремний страх, який вона занадто глибоко увігнала в нього. Він не знав, що йому треба останнього шансу. Страх пронизав так глибоко, що більшість інших питань просто вилетіла з голови. У нього не було жодної миті зосередитися на них. Чи прибула вона сюди зовсім не для того, аби принести синочкові користь? Можливо, їй просто треба, щоб він сказав «так»?

Дражливий гачок, щоб урівноважити його страх, безтурботно закинуто, ще й ідеальної нагоди:

— Хіба ти не хочеш знати більше, ніж я? То й знатимеш, якщо обіймеш цю посаду.

І він нічим не міг заперечити. Це була правда.

Він хоче.

Вона обійняла сина, коли він сказав: «так», він хоче до Південного Округу, — і її вчинок вельми його здивував.

— Чим ти ближче, тим безпечніш для тебе, — прошепотіла вона йому на вухо. Ближче до чого?

Від неї невиразно пахло дорогим парфумом, ароматом, трохи схожим на дух від сливових дерев, що росли в них на задньому подвір’ї маленького будиночку, де жила вся їхня родина, доки кревні не розділились і не подалися на північ. Маленький садочок, про який він згадав тільки тепер. Поставили гойдалку. Сусідський маламут,[9] який вічно зненацька нападав на нього і впівсили ганяв хідником.

Коли ж у нього таки виникли запитання, було вже пізно. Вона надягла пальто й подалася геть, от ніби її ніколи тут і не було.

Безперечно, ніде не було жодного запису про її прибуття чи відбуття.

Сутінки, ця призвістка щонічного полегшення від спеки, уже опустилися на Гедлі, коли він звернув на під’їзну доріжку. Житло, яке він орендував, стояло приблизно за милю звідти на положистому схилі пагорку, що збігав до річки. Невеликий кедровий будинок на 1300 квадратних футів,[10] пофарбований ясно-синьою фарбою, з білими віконницями, трохи перехнябленими від спеки. Усередині були дві ванні кімнати, спочивальня, вітальня, кухня, а також кабінет, а ще — засклена лоджія з виходом на патіо. Усередині все було оздоблено перенасиченим, надмірним, та все ж таки затишним «шиком фамільних цінностей». Перед будинком — сад із травами й петуніями, які захоплювали маленьку діляночку газону, що виходив на під’їзну доріжку.

Коли він наблизився до парадних дверей, з кущів збоку вистрибнув Ель Чорізо,[11] кинувшись йому під ноги. Ель Чорізо був величезним чорно-білим котищем, конем-ломовиком родини котячих, а прізвиськом наділив його Керманичів батько. У сім’ї відгодовувалася свиня на ймення Ель Ґато,[12] тож це був такий собі своєрідний батьківський жарт. Керманич завів собі цього кота як домашню тварину роки зо три тому, коли батько вже надто страждав од раку, й Ель Чорізо став йому тягарем. Він завжди був домашньо-вуличним котом, і Керманич дозволяв йому таким лишатись і у нових пенатах. Мабуть, це було правильним рішенням. Ель Чорізо, або «Чоррі», як його називав Керманич, мав вигляд бойового, самовпевненого котяри, хай навіть його довге хутро вже переплуталось і замурзалося.

Вони разом зайшли досередини. Керманич нагодував кота консервами, попестив Ель Чорізо кілька хвилин, потім послухав повідомлення на автовідповідачі — на стаціонарному телефоні якраз «для цивільних осіб». Там було тільки одне повідомлення від Мері Філіпс, його подружки, з якою вони розбіглися півроку тому, яка бажала допевнитися, чи добре минувся йому переїзд. Вона погрожувала навідатися з візитом, хоча Керманич не сказав їй точної адреси і щойно призвичаївся спати самотньо. «Без образ», і він тепер навіть не міг пригадати, чи це він порвав із нею, а чи вона з ним. Рідко бували образи — що здавалося йому незрозумілим і неправильним. Хіба їм не слід бути?

Коханок було майже стільки ж, скільки призначень на нові посади; подружки, як правило, не витримували: чи то його переїздів, чи його пильності, чи його наднормової праці, а чи то просто він так і не знайшов собі дівчини до пари. Він не був упевнений і підсилював та й підсилював те повторюване коло перші ж місяці, відчуваючи, що все скінчиться. «Дивний ти гравець», — однієї ночі сказала йому Мері, коли Керманич уже заарканив її, але насправді він не був гравцем. Бо й сам не знав, ким він є.

Замість відповісти на телефонний дзвінок, він прослизнув до вітальні та й всівся на канапі. Чоррі швидко пригорнувся до нього, і Керманич неуважливо пестив котові голову. Волове очко або якесь подібне до нього пташа метушилося за вікном. Потім долинули і крик пересмішника, і привітне верещання кажанів, — а ці рідкісні лилики вже перестали сприйматись як належне.

Усе це так нагадувало знане йому з підліткових літ, що він вирішив дозволити собі вважати це почуття комфортним, як і цей будинок, тим самим переконуючи себе, що ця робота буде до кінця днів його. Але «завжди май стратегію виходу», як повторювала йому мати, просто до нудоти рекламувала, від першого ж дня інструктажу, тож у Керманича був стандартний пакет під подвійним фальшивим дном валізи. Він привіз не просто стандартну зброю — один із пістолетів лежав поряд з паспортами та грішми.

Керманич щойно розпакував речі: думка про те, щоб залишити їх у камері зберігання, муляла йому. На цегляну коминкову дошку, зроблену більше для краси, він поставив шахівницю з маленькими яскраво розмальованими дерев’яними статуетками — останнім батьковим оплотом. Батько продавав їх до місцевих сувенірних і ремісницьких крамничок та працював у громадському центрі, відколи пригальмувалася його кар’єра. Подеколи в ті останні десять років життя Керманичевого батька який-небудь колекціонер витворів мистецтва бувало купував котрусь із величезних мистецьких інсталяцій, що валялись, іржавіючи, під тентами на задвірках, але це більше було схоже на полювання за привидами, на мандрівника в часі, аніж на відродження інтересу. Шахівниця, застигла в часі, відбивала хід їхньої останньої партії.

Він сповз із канапи, пішов до вітальні, перебрався у шорти, теніску й спортивне взуття. Чоррі дивився на нього так, ніби хотів піти разом з ним.

— Знаю, знаю. Я щойно прийшов додому. Але я повернуся.

Він виткнувся з парадного, вирішивши залишити Чоррі в будинку, увімкнув навушники, поставив класичну музику, яку любив, і майнув імлистою вулицею попід її ліхтарями. Досі наповз уже суцільний морок, і виднілася просто синя мряка, яка майоріла над річкою внизу та освітлювала будинки й підприємства, а над освітленим містом у недоступній височині заблисли перші зірниці. Спека спала, але невблаганне сюрчання коників та інших комах повертало її примару.

Ліву ногу щось одразу зсудомило, але він знав: це відпустить. Розігнався поволі, розважливо долаючи околиці, де були в основному невеличкі хатинки, з рядами високих заростей замість парканів, та вулицями, паралельними гребеневі пагорка, які подекуди перетиналися з іншими вулицями, що вели вниз. Він був не проти їхньої вітрогонної натури — йому хотілося відміряти добрячих три-п’ять миль. Густі пахощі жимолості хвилями долинали до нього, коли він минав деякі будинки. На вулиці було обмаль людей: хто сидів на гойдалці, хто собаку вигулював, та ще, хіба, пара скейтбордистів каталася. Здебільшого вони кивали йому головою, коли він їх минав.

Коли Керманич прискорив біг і ввійшов у ритм, майнувши до річки, то виявився саме в тій місцині, де міг обдумати прожитий день. Йому досі не давали спокою ці свіжі зустрічі, а особливо — опитування біологині. Знову й знову прокручував у голові, як зворотну зйомку, всю інформацію, яка мала відбитися в пам’яті, яка затопила його, та й ще ого як затопить. А завтра її прибуде ще більше, а післязавтра — безперечно, ще більше, і, безсумнівно, йому надходитиме нова інформація, доки він таки спроможеться вималювати бодай якісь висновки.

Він міг би спробувати не втручатися в цей рівень. Міг би спробувати існувати лише на якомусь абстрактному рівні управління-адміністрування, але не вірив, що це були б саме ті дії, яких від нього хоче Голос — чи що заступниця директора дозволить йому це зробити. Як він може бути директором Південного Округу, коли печінками не відчуває, з чим доводиться там стикатися персоналу? Він уже й запланував зробити щонайменше три опитування біологині на тиждень, а також виправу на межу Нуль-зони. Свою матір він знав: вона сподіватиметься від нього пріоритетів згідно з ситуацією на місці.

Межа, така чітка, витала перед ним, не полишала його й наразі, під час пробіжки. Абсурдність її співіснування з оцим самим світом, де він біжить, із музикою, яку він слухає. Крещендо струнних і духових інструментів.

Межа невидима.

Не дозволяє половинчастих заходів: варто її торкнутися, як вона вже й затягла в себе (чи вздовж себе?) У неї дискретні межі, в тому числі — близько милі до моря. Військові поставили там надводні берегові тераси і безперервно патрулюють територію.

Він подумки поцікавився, перестрибуючи через низьку стіну, оплетену пагонами пуерарії, та беручи курс поміж вулицями, через поруйнований кам’яний міст. На хвилину замислився про ці патрулі: чи бачили вони щось там, у хвилях? А чи їхнє життя — то просто животіння, катівня якась, повсякчас, щодня нудне споглядання однакових сіро-блакитних деталей.

Межа простягалася приблизно на сімдесят миль біля маяка та ще на сорок миль на схід і на сорок — на захід узбережжям. Трохи не сягає стратосфери, а під землею — трохи вище над астеносферою.

У ній є двері чи то прохід до Нуль-зони.

Можливо, ці двері були витвором не того, що колись породило Нуль-зону?

Він обігнув ріг бакалійної крамниці, аптеки, бару поряд. Перетнув вулицю і пришвидшив біг, ледь не врізавшись у жінку на велосипеді. Занедбавши хідник на узбіччі, бажаючи негайно дістатися річки, не вельми бажаючи повертатися пагорком.

Ви не могли б потрапити за межу з боку моря — будь-яким чином. А чи проривши під нею тунель із суходолу. І годі проникнути до зони за допомогою найновітніших інструментів та знарядь, чи то радара, чи там гідролокатора. Дивлячись зі супутника згори, ви побачите саму лише пустелю в невблаганній часовій реальності, нічого надзвичайного. Хоча це — оптична омана.

Уночі прийшла та межа, захопивши кораблі, літаки, вантажівки — усе, що відбулося або відобразилося на цій уявній лінії в мить її створення, і багато годин опісля. Ще й не встиг ніхто докопатися, що ж воно таке відбувається, як уже всі затямили: треба триматися від неї чимдалі. А тоді ввійшла армія. Жалісне стогнання металу, вібрація моторів, які працювали, навіть зникаючи… у щось, кудись. Дражлива, апокаліптична візія: контейнери винищувача, виряджені пильнувати за тим невідомим інтелектом, «ковзали в ніщо», за висловом одного спостерігача. Останні шоковані повідомлення від чоловіків і жінок на борту, за допомогою відео і радіо, а більшість тікала — у якійсь величезній, бурхливій хвилі, подібній, на зернистому відеоролику, до неосяжного створіння, що стрибає у воду. Бо вони мали зникнути, і нічого з цим не вдієш. Як на те, заважав ще й туман. Дехто, щоправда, стояв, споглядаючи, як руйнується їхній корабель, а потім і ці глядачі перейшли, чи то вмерли, чи то перемістилися кудись, а чи… Керманич не міг цього збагнути.

Пагорок вирівнявся, і бігун повернувся до хідника, минаючи універсальні торгові центри, й мережеві магазини, і людей, які переходили дорогу на світлофори, і тих, хто сідав до машин на стоянках… аж доки досяг основного місця, де люди неквапом прогулювалися, біля річки, у розмитому світлі яскравих вогнів, де було більше пішоходів, дехто й напідпитку. Оминув — і вийшов до тихого району затишних мобільних будинків та малесеньких шлакобетонних споруд. Піт відчутно просочував одежу, незважаючи на прохолоду. Дехто влаштовував барбекю, і все зібрання завмерло, щоб подивитися, як він пробігає повз них.

Його думки повернулися до біологині. До необхідності знати, що вона бачила та як випробовувала Нуль-зону. Треба звернути увагу на той факт, що заступниця директора цілком може — ще й як може! — виконати свою погрозу її забрати. Він усвідомлював, що заступниця директора хоче скористатися цією невизначеністю, аби примусити його ухвалювати нерозважливі рішення.

Дорога з однобічним рухом, обросла бур’янами обабіч, уся у вибоїнах, усипана жорствою, привела його до річки. З ореолу гілля він вигулькнув на хисткий понтонний док і зігнув коліна, аби зберегти рівновагу. Нарешті він зупинився біля того доку, де поруч був прив’язаний катер. Біля річки світилось замало вогнів, хіба якісь маленькі спалахи тут і там, нічого спільного з ревучими сплесками полум’я ліворуч, де на нього чекала прогулянка річкою, зумисно заманюючи туристів, під безглуздими псевдовікторіанськими круглими світильниками, напханими чимось на кшталт зварених рідко яєць.

Десь ліворуч від річки — Нуль-зона — за багато миль, а все ж таки помітна як тягар, як тінь, мерехтлива. Експедиції поверталися чи не поверталися, коли він ще був старшокласником. Десь тоді й психологиня перекваліфікувалася на директорку. Уся ця таємна історія плела інтриги, коли він із друзями був поїхав до Гедлі, наміряючись хильнути пива, а також повеселитися на вечірці — не конче в такій послідовності.

Він отримав телефонний дзвінок від матері за день до того, як посадив її на літак, сам прямуючи до Південного Округу. Вони трохи поговорили про його зв’язок із Гедлі. Мати сказала: «Я знаю цей район тільки тому, що там був ти. Але ти цього не пам’ятаєш». Ні, він не пам’ятав. А ще він не знав, що вона недовго пропрацювала у Південному Окрузі, й це його водночас і здивувало, й не здивувало. «Я працювала там, щоб бути ближче до тебе», — сказала вона, і він трохи розтав, навіть не мавши певності, чи вірити їй.

Бо це було так важко розповісти. Тоді він отримував її бувальщини регулярно, з попередніх завдань. Він намагався швидко рухатися вперед, вирахувати, коли вона розповіла йому завуальовану версію про Південний Округ. Ту точку він так і не міг знайти, або ж це пам’ять просто відмовлялася служити. «Що ти там робила?» — спитав він, і відповідь виявилась одним-єдиним словом, яке відбилося від стінки: «Секрет».

Він вимкнув музику, непорушно постояв, слухаючи жаб’яче кумкання, сплески і ляпання води, що доносилися від швидкісного катера, коли бриз пролітав понад річкою. Тут темрява була густіша, а зірки — яскравіші. Удень річкова течія швидша, та стоки агропромисловості намили мулу, який її вповільнив, утишив і змінив те, що жило в ній та навколо. Під покровом темряви на протилежному березі ховалися паперові фабрики та руїни побудованих раніше колишніх заводів, які досі забруднювали підземні води. Усе це стікало до моря, що дедалі дужче закислювалось.

З річки долинув віддалений крик, а потім — ще віддаленіший крик у відповідь. Щось невеличке нюхало повітря, метушилося, торуючи собі стежку через очерет праворуч од Керманича. Подуви свіжого повітря змішувалися зі слабким, але різким болотяним запахом. Це було те саме місце, куди він підлітком зі своїм батьком плавав на байдарках. Це була не справжня пустеля, бо затишно близька до цивілізації, але досить окремішня, щоб утворити межу. Ось те, чого хочуть стільки людей: бути близькими тут, але не часткою чогось. Вони не хочуть страхітливої невіданої «первозданної пустелі». Але й штучного бездушного життя вони також не хочуть.

Наразі він знову був Джоном Родрігесом — «Керманич» десь одвіявся. Джоном Родрігесом, сином скульптора, чиї батьки приїхали до цього краю в пошуках кращого життя. Сином жінки, яка жила у таємних хитросплетіннях та інтригах.

Ще до того, як він почав сходити на пагорок, майнула думка, чи не варто зараз, невідкладно, пошукати стратегії відходу. Повантажити усе своє в машину й полишити все тутешнє на плечі заступниці директора, чи будь-кого з того кодла.

Це завжди добре починається.

Але може недобре скінчитися.

Одначе він знав, що вранці прокинеться Керманичем і повернеться до Південного Округу.

5. ПЕРШИЙ ПРОЛОМ

Що це? Воно на мені? Де воно на мені? Чи воно на мені? Де на мені? Ви бачите його на мені? Бачите? Де воно на мені?

Ранок, після ночі, сповненої сновидінь, коли ти дивився уділ зі скелі. Керманич стояв на автомобільному паркінгу, тримаючи філіжанку кави та бісквіт на сніданок, а очима втупившись, на відстані, у дві машини, де була біла жінка років за тридцять, у фіолетовому діловому костюмі. Навіть обертаючись по колу, щоб знайти оксамитового мураха, який заповз на неї, вона була схожа на агента нерухомості зі стриманим макіяжем і підрізаним під пажа білявим волоссям. Але костюм сидів погано, і нігті були в неї нерівні, червоний лак відшаровувався, і Керманич відчував, що її терзання аж ніяк не вичерпуються самим мурахом.

Мурах примостився в неї ззаду на шиї, ні на хвильку не змінюючи пози. Якби Керманич сказав їй, вона б ту комаху тут-таки й задавила. Іноді доводиться приховувати дещо від людей, аби ті не накоїли того, що найперше скочить їм до голови.

— Стійте спокійно, — сказав він їй, поставивши каву та бісквіт на капот авто. — Він нешкідливий, і я його зніму.

Бо інші присутні ні на що не здалися. Більшість її ігнорували, а дехто, сідаючи до своїх седанів чи кросоверів, або вилазячи звідти, реготалися з неї. Але Керманич не реготався. Він не вважав це кумедним. Він не знав, де саме Нуль-зона на ньому, і всі питання в нього в голові здавалися тепер безглуздими та даремними, так само як в цієї жінки.

— Гаразд, гаразд, — промовила вона, все ще засмучена, коли він зігнув руку і підніс до неї, на рівень мураха, що, після легенького підштовхування заліз на борт і перестав намагатися пролізти крізь золотаве волосся на жіночій шиї. Весь у червону смужку й м’який, але колючий, він безцільно став блукати по його руці.

Жінка похитала головою, витягла шию, ніби намагаючись побачити, що там ззаду, невпевнено йому всміхнулася:

— Дякую.

Потім дременула до своєї машини, наче спізнювалася на зустріч або злякалася його, дивного чоловіка, який торкнувся її шиї.

Керманич відніс мураха до оксамитово-зеленої облямівки автостоянки і дав сповзти з великого пальця на дерев’яну тирсу долу. Мурах хутко відновив координацію та й поповз у напрямі зеленої лісосмуги — дерева були між автостоянкою і шосе, — керований певним чуттям, де це і нащо воно, і це було за межами розуміння Керманича.

«Доки ти не скажеш людям, що цього не знаєш, вони будуть певні, що ти це знаєш». Це казав його батько, а не мати, як не дивно. А може, й ні? Його мати так багато знала, що, можливо, гадала: не треба нічого удавати.

Чи це була така жінка, яка не знала, що на ній мурах, чи це був такий мурах, котрий не знав, що він на жінці?

Керманич збув перші п’ятнадцять хвилин свого ранку, шукаючи ключа для замкненої шухляди письмового столу. Хотілося розкрити цю таємницю ще до більшої таємниці — зустрічі з біологинею. Його недоїдений сніданковий бісквіт, вистигла філіжанка кави й сумка неграційно притулилися до комп’ютера. Керманич ніколи не відчував особливо гострого голоду: до його кабінету вторгався густий прогірклий запах мийного засобу.

Знайшовши ключа, Керманич хвилину посидів, втупившись у нього, а потім на замкнену шухляду й землисту пляму на деревині в нижньому лівому куті. Обернувши ключа в замку, він притамував сміховинну думку, що хтось тут іще має бути присутній — хто спостерігає це його відмикання.

Там, усередині, було щось мертве — і водночас живе.

У шухляді проклюнулася рослина, яка потемки росла там увесь цей час, ясно-червоні корінці вчепилися до вузликів багна. От ніби директорка висмикнула її з землі та, з якоїсь причини, помістила до шухляди. Вісім вузьких листочків, глибокої, мало не люмінесцентної, зелені, випромінювалися від головного стебла, з нерівномірними проміжками, утворюючи приємне для зору коло, візерунок, якщо дивитися згори. Зовні рослина скидалася на істоту, що намагається втекти завдяки парі кінцівок, остаточно звільнених, рефлекторно зачеплених за край шухляди.

А на самому дні, наполовину сховане в нарослому бруді, видніло висхле тільце маленької брунатної мишки. Керманич не міг бути певний, чи не живилася рослина, в якийсь спосіб, тією мишкою. Далі біля рослини лежали старий мобільний телефон першого покоління, пошарпаний чорний шкіряний портфель, а ще під рослиною і телефоном Керманич знайшов нашарування зіпсутих водою тек для особових справ. Нібито хтось хворий на голову химерним чином залазив сюди й поливав рослину. Якщо директорка пішла, то хто це робив? Хто це робив, хоча краще було забрати звідси і рослину, й мишку?

Якусь мить Керманич невідступно дивився на мишаче тільце, а потім неохоче простяг руку, щоб видобути телефон — портфель мав трохи підмочений вигляд — і підіпхнути кінчиком ручки, щоб відкрити, краєчки бодай однієї теки чи й двох. Це не були офіційні рапорти, так він міг би сказати з першого погляду, а натомість — цілий архів рукописних нотаток, газетних вирізок та інших різномастих матеріалів. Він спіймав проблиски слів, які його стривожили, і знову поклав листки так, як вони лежали.

Дивне то було враження: от ніби директорка створювала компостну купу для рослини. Компост, напханий химерними даними. Або це якийсь кумедний науковий проект: «підтримувана мишею іригаційна система для передавання даних і відновлення біосфери». Він набачився ще незбагненніших та дивовижніших речей на ярмарках знань у школі. Та через брак наукової прозірливості він відмовлявся від додаткових балів і дотримувався перевіреної часом класики на кшталт мініатюрних вулканів або вирощування картоплі з інших картоплин.

Понишпоривши далі, Керманич мусив сам собі зізнатися, що, можливо, заступниця директора таки мала слушність. Мабуть, краще б йому перебратися до іншого кабінету. Сидячи за письмовим столом, він шукав, куди б посадити рослину, і знайшов горщик за стосами книжок на стелажі. Може, директорка теж його шукала.

Використавши кілька листків зі стосиків, розкладених у нього на столі, — навіть якщо вони й зберігають таємницю Нуль-зони, — Керманич обережно витяг мишу з бруду й пошпурив у сміттєве відро. Тоді посадив рослину в горщик і поставив на край стола, якомога далі від себе.

Що ж тепер? Оце вже ж він очистив кабінет од жучків та мишок, знежучив і знемишив. Окрім геркулесового завдання — чистки авгієвих стаєнь, тобто звалищ, — лишилися ще замкнені другі двері, які вели в нікуди.

Покріпивши себе ковтком гіркої кави, Керманич почимчикував до дверей. Це зайняло кілька хвилин — очистити їх від книжок та іншого гамузу.

Правильно. Останню таємницю буде розкрито. Він на мить аж завагався, роздратований думкою, що про всі ці дрібненькі особливості треба буде повідомити Голос.

Він відчинив ті двері.

Кілька хвилин пильно вдивлявся.

За якийсь час знову їх зачинив.

6. ТОПОГРАФІЧНІ АНОМАЛІЇ

Та сама кімната допитів. Ті самі потерті стільці. Те саме непевне світло. Та сама Жар-птаха. Чи не та сама? Сліди незнайомих відблисків чи блимання в неї в очах, або виразу її обличчя — він не міг визначити, що саме. Чогось він не вловив на першій сесії. Вона здавалася м’якшою і складнішою, ніж тоді. «Якщо тобі здасться, що хтось змінився від однієї сесії до іншої, переконайся, чи це не ти сам змінився». Материнська засторога вряди-годи спалахує, от ніби мати сягає рукою до коробки, де лежить китайське печиво з передбаченнями долі, та навмання вибирає звідти ласощі.

Керманич недбало поставив горщик на стіл ліворуч, а між ним і собою розташував її особову справу як одвічну приманку. Коли вона уздріла горщик, чи піднялася трохи у неї брова? Керманич не був певен. Але ця жінка нічого не сказала, хоча нормальна людина, либонь, зацікавилася б. Підкорившись власній примсі, Керманич видобув із кошика мишу й поклав її до горщика з рослиною. У цьому гнітючому місці це нагадувало сміття.

Керманич сів. Він обдарував її легкою усмішкою, але все ж таки відповіді не отримав. Він уже вирішив не повертатися до того пункту, де вони скінчили, — з потопання, навіть якщо це означає, що йому доведеться боротися зі своїм раптовим бажанням чикрижити правду-матку. Надряпані на мурі за дверима слова, які побачив Керманич, досі тривожили його думки. Де лежить гнітючий плід, узятий з руки грішника, я плодитиму сім’я мерців… Рослина. І мертва миша. Якийсь різновид безумного благодіяння. Чи якийсь різновид розіграшу чи жарту. А чи додаткові свідчення низхідної спіралі, стрибка зі скелі в океан, повний чудовиськ. Можливо, насамкінець, перш ніж канути у дванадцяту експедицію, директорка практикувала якусь збочену форму скребла?

Та й заступниця директорки не могла бути непричетною до цієї деволюції. Ще одна причина, чому Керманич був такий щасливий, що заступниця не підглядає за однобічним дзеркалом. Перейнявши трюк у свого колишнього колеги, який вчинив з ним колись так само на останній роботі, Керманич призначив Ґрейс післяобідній час для сесії. Потім він пішов до експедиційного відділу утримування, порозмовляв з охоронцем, і біологиню перевели до кімнати інструктажу.

Сторч головою, тепер уже без преамбул. Керманич ігнорував водяні плями на стелі, які нагадували кожна своє — то вухо, то гігантське підводне око, яке втуплюється вниз.

— У Нуль-зоні є топографічна аномалія, досить близько до базового табору. Чи будь-хто з членів вашої експедиції бачив цю топографічну аномалію? Якщо так, то чи заходили ви досередини? — Насправді здебільшого ті, хто з таким стикався, називали це вежею, чи тунелем, чи навіть ямою, але він учепився в термін «топографічна аномалія», сподіваючись, що біологиня сама надасть цьому явищу якоїсь специфічнішої назви.

— Я не пам’ятаю.

Її безперестанне вживання цих слів почало вже дратувати — або, можливо, це дратували ті слова на мурі? І постійність її опору просто підсилювала це роздратування.

— Ви впевнені? — Атож, вона впевнена.

— Думаю, я б запам’ятала, що забула це.

Коли Керманич тепер зустрів її погляд, кутики вуст біологині були трохи підняті, а очі випромінювали світло, і це так відрізнялося від попередньої сесії. З причини, незрозумілої йому, він відчув розчарування. Це була не та людина. Чи та?

— Це не жарт, — мовив він, вирішивши подивитись, як реагуватиме вона, якщо він удасть роздратування. Але ж він справді дратувався.

— Я не пам’ятаю. Що я можу сказати? — Кожне слово вона вимовляла так, начебто її допитувач мав уповільнений розвиток і не розумів її з першого разу.

Видіння його канапи в його новому домі, Чоррі, який згорнувся у нього на колінах, музики, яка грає, книги в руці. Кращого місця, ніж отут.

— Щось ви та пам’ятаєте. Щось та приховуєте. — 3 натиском. Дехто з допитуваних хоче потішити допитувача. Інші не хвилюються або навмисне перешкоджають. Ураз майнула думка, після першої сесії та трьох стенограм: біологиня може лавірувати між обома цими крайнощами, не маючи власної думки або перебуваючи у жорстокому конфлікті. Що йому зробити, аби її переконати? Ув’язнена в горщику миша її не переконала. Як і зміна теми.

Біологиня нічого не сказала.

— Неймовірно, — промовив він, начебто знову заперечуючи. — Стільки інших експедицій стикалися з цією топографічною аномалією. Треба ж придумати, топографічна аномалія.

— Навіть якщо так, — відповіла вона, — я не пам’ятаю вежі.

Вежі. Не тунелю, не ями, не печери, не діри в землі.

— Чому ви називаєте це вежею? — спитав він, нападаючи. Надмірний наскок, за мить опісля збагнув він.

На обличчі Жар-птахи з’явився посміх, наче відблиск прихильності. До нього? До думки, яку викликали його слова?

— Чи знаєте ви, — сказала вона, — що ксенофора чіпляє собі до мушлі порожні мушлі інших равликів? І в результаті морські ксенофори дуже незграбні. Вони спотикаються і падають через оці порожні мушлі, які їх замасковують, але якою ціною — за все треба платити.

Глибоко приховане джерело веселощів у цій відповіді стрілою вразило його.

Можливо, йому хотілося також, щоб вона розділила його зневагу до терміна топографічна аномалія. Цей вислів виринув під час початкового інструктажу Керманича у Ґрейс та інших штатних працівників. Доки якийсь експерт з «топографічної аномалії» розводився про її не-аспекти, головним чином малюючи план про те, чого інші не знали, Керманич відчував, як у ньому розливається жовч. А з нею — цілий монолог. Викликаючи в собі дідуся Джека, здатного розпалитися сильним гнівом, коли хотів, надто коли стикався з дурнями царя небесного. Його дідусь підвівся б і сказав би щось таке: «Топологічна аномалія? Топологічна аномалія? А ви не маєте на увазі відьмацтво? А ви не маєте на увазі кінець цивілізації? А ви не маєте на увазі якоїсь страхолюдної штуки, про яку ми гадки не маємо, дідька лисого не знаємо, як і все, чого не знаємо?»

Просто тінь на розмитій фотографії, витке нічне жахіття, кубло, виражені в нотатках кількох ненадійних свідків — яких зробили ще ненадійнішими завдяки гіпнозу, мабуть, незалежно від протестів Центру. Спіральні нитки заплуталися, ці стежки можуть утворюватися з чогось — а можуть і не утворюватися, — навіть не такі безумні в своїй ексцентричності, як той равлик, власник мушлі, котрий спотикається де тільки можна, мов п’яний. Немає надії розгадати, що це таке, або просто загнати це до пекла, послати до чорта, бо так чинять інтелектуальні мавпи. Просто якась штука в землі, згадувана принагідно, дійсно, як «накривка люку», або «водопровідний кран», або «столові ножі». Топографічна аномалія.

Але більшість цього він уже висловив перед книжковими стелажами у себе в кабінеті у вівторок — примарі директорки, почавши зі швидкістю равлика порпатися в її записах. Як і Ґрейс та всім їм, він висловив, спокійним голосом: «Чи є ще щось, про що ви можете мені розповісти?» Але вони не могли.

Так само, либонь, і біологиня не могла.

Керманич просто хвилину вглядався у неї, маючи жахливу прерогативу допитувача, зазвичай призначену для залякування. Але Жар-птаха зустріла його пильний погляд гострим зором зелених очей, аж доки він і відвів свій погляд. Він знову згадував, що вона сьогодні інша. Що змінилося за останні двадцять чотири години? У неї той самий графік, і спостереження не виявило жодних змін у її психічному стані. Їй запропонували ретельно прослуховуваний дзвінок батькам, однак їй нічого було сказати їм. Нудьга від того, що вона ні з ким не спілкується, жодних зв’язків зі світом, окрім DVD-програвача, і цензурованого вибору фільмів та книг, не могла цього пояснити. Їжа, якою вона харчувалася, була з кафетерію, тож Керманич міг у цьому поспівчувати біологині, але все одно причина ж не в цьому.

— Може, це пробудить вашу пам’ять. Або покладе край вашій брехні.

І він почав читати підсумки звітів попередніх експедицій: «Бездонна яма, вирита в землі. Ми так і не змогли сягнути дна. Ми падали й падали, без кінця». «Вежа, яка впала у землю, створювала відчуття страшного неспокою. Ніхто з нас не хотів туди заходити, але ми зайшли. Дехто з нас. Дехто з нас повернувся звідти». «Входу не було. Просто коло каменю, який пульсує…»

Повернулися тільки двоє членів цієї експедиції, але вони прихопили щоденники своїх колег. Щільно помережані малюнками вежі, тунелю, ями, циклону, численних сходів. Там, де не були помережані замальовками буденніших речей. І всі щоденники геть різні.

Керманич недовго продовжував. Він почав зачитувати цитати, бо ці вибрані уривки могли заторкнути краї її амнезії… якщо біологиня справді страждає на втрату пам’яті… і це відчуття дедалі посилювалося. Але переважно то його відчуття дискомфорту змусило Керманича зробити павзу, а потім замовкнути. Відчуття, що, роблячи цю вежу-яму реальнішою в своїй уяві, він тим самим робить її реальнішою наяву.

Проте Жар-птаха чи не збагнула, чи вловила цю коротку мить його мук, бо спитала:

— Чому ви спинились?

Він проігнорував її та змінив тему, перестрибнувши від однієї вежі до іншої.

— А як щодо маяка?

— Як щодо маяка? — Перша думка: вона мене перекривляє. Це повернуло спогади про середню школу, про потерпання від хуліганів, до переміни у старшій школі, коли він грав у футбол, докладаючи всіх зусиль, і уявляв себе шпигуном у світі спортсменів. Зрозуміло, що ці словеса на мурі вивели його з себе. Не надто, але вивели.

— Ви його пам’ятаєте?

— Так, — сказала вона, здивувавши його. Проте йому треба все витягувати з неї.

— Що ви пам’ятаєте?

— Наближалася до нього стежкою в очеретах. Дивилась у двері.

— А що ви бачили?

— Те, що всередині.

Минув ще якийсь час, і Керманич почав губити нитку її відповідей. Переходячи до наступної речі, біологиня казала, що не пам’ятає, дозволяючи розмові занурюватися в такий ритм, в якому допитувана могла б затишно почуватися. Керманич казав собі: він намагається отримати відчуття її нервозності, з цих вражень скласти реальне враження про стан її розуму або про її справжні плани. Немає нічого небезпечного в тому, щоб дивитися на неї. Немає нічого небезпечного. Адже він Керманич, і він собою керує.

Де лежить гнітючий плід, узятий з руки грішника, я плодитиму сім’я мерців, щоб розділити з червами, що зібралися в мороці й оточили світ владою власних життів, поки із темних зал, із інших місць створіння, що повік не могли звиватися від нетерпіння небагатьох невидючих й невидимих. В чорній воді під нічним сонцем цей плід дозріє й у мороці, який є мушлею золотою, розчахнеться, відкриваючи одкровення про згубну ніжність землі. Тіні безодні, як пелюстки велетенської квітки, що зацвіте всередині черепа й розпросторить думку за межі, які людина спроможна знести… І так далі.

і так далі, тож у Керманича виникло враження: якби в директорки не вичерпалося місце, якби вона не додала мапи Нуль-зони, слова у неї теж ніколи не скінчилися б.

Спочатку він думав, що мур за дверима був покритий темним візерунком. Але ні: хтось подряпав стіну численними літерами химерних диких речень, написаних винятково товстою чорною ручкою. Деякі слова були підкреслені червоним, а деякі — обведені зеленим. Їхній вплив був такий великий, що Керманич відступив на крок і просто насуплено стояв.

Початкова гіпотеза, відкинута як сміховинна: ці слова були психопатичною одою директорки тій рослині в шухляді її письмового стола. Потім увагу Керманича привернула незначна подібність стилю цих слів і деяких найрелігійніших антиурядових випадів, які він спостерігав під час своєї кар’єри. Потім він вирішив, що знайшов легкий відгомін безумств тих фанатиків-лунатиків, які розклеюють газетні вирізки та інтернетні роздруки на стінах льохів будинку його матері. Створюючи — використовуючи одну клейову паличку за іншою, та одну канцелярську кнопку за іншою кнопкою — свої одноосібні всесвіти. Але ті філософські трактати рідко здавалися настільки похмурими або настільки приземлено-химерними, як оці орації.

Те, що яскраво спалахнуло в думках Керманича, коли він втуплювався в стіну, було не плутаниною чи страхом, а роздратуванням, винесеним на сесію з біологинею. Емоція, що виникла як здивування: холодна вода, яка раптом хлюпнула в порожню склянку.

Неістотні речі можуть призвести до поразки, одне дрібне порушення тягне за собою інше. Вони наростають як сніговий замет, і ось уже ви перебуваєте у стані довільного падіння. Це може бути що завгодно. Одного вечора ви забули занотувати польові замітки в журналі. Занадто наблизилися до об’єкта спостереження. Наче знімаєте пінку з молока, прогортаючи особову справу, яка насправді вимагає вашої невідступної уваги.

Керманича не ознайомили з цими словами на директорській стіні, і він не бачив про них жодної згадки у документах, які так уважно читав і перечитував. Ось і перший дзвіночок про збій в його роботі.

Коли Керманич вирішив, що біологиня справді комфортно почувається, задоволена собою, а може, почувається і вельми розумною, то мовив:

— Ви кажете, що ваші останні спогади про Нуль-зону — про потопання в озері. Що особливого ви пам’ятаєте?

Біологиня точно мала б сполотніти, обернути зір у себе та обдарувати допитувача сумною усмішкою, яка теж змусила б його засмутитися, от ніби ця жінка з якоїсь причини в ньому розчарувалася. Начебто він до того щось робив добре, а тепер усе завалив. Тоді вона б запротестувала, сказала б: «Це було не озеро. Це був океан», і вся решта сама собою поллялася б.

Але нічого цього не сталося. Він узагалі не отримав жодної усмішки. Натомість біологиня замкнулася в собі, і навіть її погляд спрямувався в якусь далечінь — може, на маяк, — і з цієї безпечної відстані вона подивилася на Керманича.

— Я вчора заплуталася, — сказала вона. — Це було не в Нуль-зоні. Ці спогади в мене про те, як я, коли мені було п’ять років, мало не потонула в громадському фонтані. Ударилася головою. Накладали шви. Не знаю чому, але це фрагментами стало спливати, коли ви спитали.

Він ледь не зааплодував. Мало не підвівся та не вручив їй особову справу.

Учора ввечері вона сиділа у своїй кімнаті, ледве не божеволіючи від браку стимулів, і передбачала це питання. Не лише передбачала. Жар-птаха вирішила зробити з нього, завдяки Керманичеві, кашу. Видати менше особистих деталей, щоб приховати важливіші. Прикрий випадок із фонтаном був добре задокументованою частиною її особової справи, бо постраждалу довелося везти до лікарні, щоб накласти шви. Це може бути доказом того, що вона дещо пам’ятає про своє дитинство, але нічого більше.

Йому здавалося, що, можливо, він не має права допитувати її про спогади. Можливо, як і ніхто. Але він відкинув цю думку, як астронавт, що відштовхується від космічної капсули. Де він опиниться врешті-решт, нікому не відомо.

— Я не вірю вам, — невиразно сказав він.

— Мені все одно, — озвалася вона, відкидаючись на спинку стільця. — Коли я вийду звідси?

— О, ви ж знаєте цю підготовку… пожертвуйте собою задля команди, — сказав він, уживши кліше, щоб оминути її питання, намагаючись, щоб його відповідь звучала як у невігласа або як у тупня. Певна стратегія покарання самого себе за те, що зіграв матч не на «відмінно». — Ви підписали угоду; ви знали, що інструктаж займе певний час. А ще ви знали, що можете повернутися хворою на рак чи взагалі не повернутися.

— У мене немає комп’ютера, — сказала вона. — У мене немає книг, які я просила. Мене тримають у тюремній камері, де тільки високо в стіні крихітне віконце. У ньому видно тільки небо. Я щаслива, якщо вряди-годи бачу яструба, який там кружляє.

— Це кімната, а не камера. — І те, й те.

— Я не можу звідти вийти — значить, це камера. Дайте мені хоча б книг.

Але він не міг дати їй книг, яких вона хотіла — хотіла, утративши пам’ять. Доки не дізнається більше про причину, чому допитувана утратила пам’ять. Також вона просила різні матеріали про мімікрію і маскування — за іншої нагоди треба буде в неї про це запитати.

— Чи означає це щось для вас? — спитав він, відволікаючи її увагу, штовхаючи до неї через стіл горщик із рослиномишею.

Вона випростувалася на стільці, здаючись не тільки вищою, а й ширшою, значнішою, нахиляючись до нього.

— Рослина і дохла миша? Це знак, що ви дасте мені мої гребані книжки і комп.

Можливо, це не веселощі зробили її сьогодні такою. Можливо, це почуття безглуздості?

— Я не можу.

— Тоді ви знаєте, що можете зробити зі своєю рослиною та мишею.

— Тоді гаразд.

Її презирливий сміх наздогнав його у коридорі. У неї милий сміх, навіть коли вона використовує його як зброю проти нього.

7. ЗАБОБОН

А ще за двадцять хвилин Керманич примудрився втиснути Вітбі, Ґрейс і штатного лінгвіста Джесіку Сью до тісної комірчини перед відкритою ним частиною муру з написаними там від руки словесами. Керманич не дав собі труду пересунути книги чи більшу частину цього огрому. Йому хотілося, щоб вони сиділи у тісняві, скупчено — згуртуймося-но у цій телефонній будці, притискаючись коліньми. Порипування фабричної тканини, дихання ротом, рипіння взуття, неочікувані запахи — усе збільшується. Він думав про це як про об’єднувальний зв’язок. Мабуть.

Тільки заступниця директора отримала стілець стандартного розміру. Відтак, вона могла мати ілюзію про свою відповідальність і значущість, або, скорше, він сподівався, що зможе уникнути її подальших скарг на його дріб’язковість і скнарість. Він уже проігнорував слова Ґрейс: «Я така вдячна, що це якраз за розкладом», — що означало: вона знає про зміну часу допитування біологині. Вона тримала Керманича в очікуванні, перекидаючись жартами з кимсь у коридорі, що той сприйняв як мікровідплату.

Вони притулилися до найменшого на світі ділового столика-стільця, де Керманич розмістив горщик із рослиною та мишею. На все свій час і місце, хоча мобільний телефон директорки не буде частиною обговорення — Ґрейс його вже вхопила.

— Що це таке, — спитав він, указуючи на стіну зі словами, — у моєму кабінеті?

Досі не зовсім готовий поступитися невисловленому моменту, що випромінювався від Ґрейс як силове поле: це ж був і колишній кабінет директорки.

«Це» передбачало не тільки слова на мурі, але й приблизну, грубу мапу Нуль-зони, намальовану під словесами, де зеленим, червоним і чорним позначено звичайні орієнтири: маяк, топографічну аномалію, базовий табір… а також далі, упродовж узбережжя, острів. По краях кульковою ручкою написано кілька окремих слів — незрозумілих — і також два доволі складні для розуміння знаки, скісні риски, приблизно на півфута над головою Керманича, з датами, розділеними приблизно трьома роками. Одна червона. Одна зелена. І там — також ініціали директорки. От ніби директорка перевіряла свій зріст? З усіх дивовиж на стіні це здавалося найдивнішим.

— Я думала, ви прочитали всі особові справи, — відповіла Ґрейс.

В особових справах нічого не було сказано про двері, які заслуговували б на цей своєрідний текст, але Керманич не став сперечатися. Він знав, що навряд чи розкрив щось їм незнане.

— Помилуйте мене.

— Це написала директорка, — сказала Ґрейс. — Ці слова знайшли на стінах тунелю.

Керманичу знадобився певний час, щоб перетравити цю інформацію.

— Але чому ви лишили їх там?

На якусь напружену мить ці слова поєдналися із сопухом прогірклого меду, через що Керманич почувся просто фізично хворим.

— Пам’ятник, — швидко промовив Вітбі, начебто просячи прощення за заступницю директора. — Здавалося таким нешанобливим — стирати їх. — Керманич помітив, що Вітбі все одно якось дивно глипав на мишу.

— Це не пам’ятник, — сказала Ґрейс. — Це не пам’ятник, бо директорка не вмерла. Я не вірю, що вона вмерла. — Вона вимовила це тихо, але впевнено, змусивши знітитися Вітбі та Сью, от ніби Ґрейс поділилася з ними думкою про те, що її печалило. Але ретельне регулювання Керманичем термостату призвело до того, що всі пітніли та крутилися на одному місці.

— Що це означає? — допитувався Керманич, оминаючи цей момент. Окрім обструкції, яку йому влаштовувала Ґрейс, він бачив і те, як у ній накопичується біль, проте не бажав його експлуатувати.

— Ось чому ми привезли лінгвіста, — благоговійно сказав Вітбі, попри ясність, що присутність Сью здивувала заступницю директора. Але на Сью дедалі більше впливає, коли Південний Округ зіщулюється; скоро, може, узагалі опинимося перед фактом, що будуть відділи, які складатимуться з однієї особи, і ця єдина особа писатиме скарги на утиски, сама себе підвищуватиме та даватиме собі бонуси, святкуючи свої дні народження власноруч спеченими морквяними пирогами марки Південного Округу.

Тут заговорила Сью, невеличка на зріст, струнка жінка з довгими чорними косами:

— Передовсім, ми на дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих відсотка упевнені, що цей текст написав доглядач маяка, Сол Еванс.

Легкі заколотницькі інтонації в її приємному голосі були пронизані натяком на оптимізм або навіть упевненість.

— Сол Еванс…

— Він отам, — сказав Вітбі, показуючи на стіну, де були орамковані світлини. — Посередині, на чорно-білому фото. — Один чоловік, перед маяком. Значить, це Сол. Він уже знав це, у глибині несвідомого.

— Бо ви знайшли, що він ще десь надрукував цей текст? — спитав Керманич у Сью. У нього не було часу зробити ще щось — бодай проглянути особову справу Еванса — був надто зайнятий ознайомленням зі штатом Південного Округу і загальним змалюванням ситуації в Нуль-зоні.

— Бо це збігається із синтаксисом і добором слів в аудіозаписах його казань.

— Навіщо він проповідував, бувши доглядачем маяка?

— Насправді він був проповідником на пенсії. Він дуже несподівано покинув служити на півночі — у документах не зафіксовано причину, — поїхав на південь і влаштувався доглядати маяк. Він пропрацював там п’ять років, аж доки наповзла межа.

— Ви гадаєте, це він приніс із собою щось, що породило Нуль-зону? — припустив Керманич, але в такі надра з ним ніхто не занурився.

— Це перевірили, — сказав Вітбі. Уперше в його тоні з’явилася поблажлива нотка, коли він звертався до Керманича.

— І ці слова знайшли у формі топографічної аномалії?

— Так, — мовила Сью. — Відновлено за звітами кількох експедицій, але ми так і не отримали придатного зразка з матеріалу, з якого складено ці слова.

— Живого матеріалу, — сказав Керманич. Тепер він потроху почав до цього повертатися. Ці слова не входили до резюме, але він бачив повідомлення про слова на стінах, написані живими тканинами. — Чому цих слів немає в особових справах?

Знову лінгвіст, цього разу неохоче:

— Щиро кажучи, нам не подобається відтворювати ці слова. Тому це може бути сховано в інформації, як і в резюме особової справи доглядача маяка.

Певно, Ґрейс не було що додати, але втрутився Вітбі, аж захлинаючись:

— Нам не подобається відтворювати ці слова, бо ми досі точно не знаємо, що спричинило появу Нуль-зони… або чому вона виникла.

І все ж таки вони лишили ті слова за дверима, що ведуть у нікуди, і Керманич не міг намацати там ниточку логіки.

— Це все забобони, — запротестувала Сью. — Цілковитий і темний забобон. Ви не повинні цього казати.

Керманич знав, що її батьки були дуже традиційні, вихідці з тієї культури, де духи і слова мають інше значення. Сью не поділяє цих поглядів, — чітко їм опираючись, практикуючи жалюгідну подобу християнської віри, в якій є свої незрозумілі елементи і фантасмагорії. Але все ж таки він погодився з її оцінкою, навіть якщо така антипатія могла проникнути в її аналіз.

Вона б і надалі продовжувала свій повномасштабний розгром забобонів, якби Ґрейс її не зупинила.

— Це не забобон. — Усі обернулися до неї на своїх дзигликах.

— Це забобон, — визнала вона. — Але це може бути й правдою.

Яким чином забобон може бути правдою? Керманич замислився над цим потім, коли звернув увагу на свою мандрівку до межі та на побіжний огляд особової справи, яку йому притягнув Вітбі: на теці був заголовок «Теорії». Можливо, «забобон» було те, що всміхалося в прогалинах, шпаринках, коли ви працювали там, де підупав дух і вичерпано ресурси. Можливо, забобон — це коли ваша директорка пропала, а її заступниця досі голосить над утратою. Можливо, це коли повертаєшся до заклинань і ритуалів, до мозку рептилії, що промовляє іншому твоєму «я»: «Отут працюю я. Ти вже спробував». Це було навіть не дуже нерозважливо. Скільки таких невидимих абстрактних заклинань і магічних формул керують світом поза межами Південного Округу?

Але не всі вірили в одні й ті ж версії. Лінгвістка, наприклад, вірила в забобон логіки — чи не тому, що пробула в Південному Окрузі тільки останні два роки. Якщо статистика правдива, то ця працівниця перегорить, і її звільнять; з якоїсь причини Нуль-зона терпіти не може лінгвістів, майже так само, як і священиків, з котрих у Південному Окрузі немає жодного.

Отже, мабуть, їй лишилося тільки кілька місяців для навернення до системи вірувань заступниці директорки, або Вітбі, — яких завгодно поглядів. Бо Керманич знав, що віра в науковий прогрес триває тільки до певного моменту. Нелогічні зикурати, споруджені твоїм пересічним внутрішнім терористом, якому підкидаєш добриво або ставиш детонатор вибуху, нарощують хиткі імпульси і потужність. Коли ці вежі розбилися, повалившись на землю, то ще існували у свідомості винуватця та інших — просто з різних причин.

Але Сью була тверда як алмаз, і то з причин, які не додавали Керманичу певності щодо Нуль-зони. Уявіть: далі вона сказала Керманичеві, що мова — це тільки частина методу спілкування. Уявіть: це навіть не дуже важлива частина, але щось більш подібне до трубопроводу, каналу чи шосе. Усього-на-всього трубопровід. «Інфраструктура», — ось те слово, яке пізніше використає Керманич під час розмови з Голосом.

Справжнє ядро повідомлення, значення, полягало у комбінації живих речовин, які складались у слова, начебто саме це «чорнило» і було посланням.

— А якщо це послання наполовину фізичне, якщо це кодування наполовину фізичне, то ці слова на стіні небагато й означають, так я думаю. Я можу аналізувати їх роками, що, до речі, як я розумію, директорка й робила, — та це не допомогло б мені анічогісінько збагнути. Цей тип каналу дозволяє визначити, як швидко надходить послання, і, можливо, створює якийсь контекст, але на цьому й все. Далі… — і тут Керманич здогадався, що Сью занурилася до багаторазово повторюваної рутинної лекції, яку раніше читала, можливо, супроводжуючи презентацією PowerPoint. — Якщо хтось або щось намагається увігнати інформацію вам у голову, уживаючи слова, зрозумілі вам, але які сенсу не мають, то це навіть не те, мовби вони не на тій пропускній здатності, що ви могли б отримати, — ні, це набагато гірше. От ніби це повідомлення — ніж, і створює смисли, краючи слова на м’ясо, а ваша голова — приймач, а кінчик цього ножа встромляється вам у вухо знов і знов…

Для Керманича цього було достатньо, не треба говорити далі: він подумав про експедиції, які потрапили в біду, перш ніж заборонили імена, назви та сучасні форми комунікаційних технологій. Що, коли нещасний талан першої експедиції був прихованим різновидом принесеного втручання, якого її члени просто не могли слухати, сприймати?

Він повернувся до теми доглядача маяка.

— Отже, на вашу думку, це все давно написав Сол Еванс, так? Але він не може написати це зараз. На цей час він був би занадто старим.

— Ми не знаємо. Ми просто не знаємо.

Ці марні слова вимовив Вітбі, а всі інші втупилися в нього, мов тварини, заскочені на дорозі пізно вночі, коли на них швидко мчить машина.

8. ТЕРОР

За годину чи пізніше, настав час вирядитися до межі. Ґрейс сказала, що цю екскурсію йому влаштує Чіні.

— Він сам хоче, чомусь.

А Ґрейс точно не хоче. Знову вниз, до того коридору, до тих величезних подвійних дверей, на чолі з Вітбі, от наче в Керманича немає ніякої пам’яті, — а там уже його вітає веселий Чіні, чия брунатна шкірянка не здається такою звичайною чи близькою йому, як часткою його самого — панциром жука. Вітбі розчинився, зникаючи в дверях, помітно і різко вдихаючи, ніби лаштуючись пірнути в ставок.

— Я вирішив піднятися та врятувати вас від оцих моторошних рукавичок, — вигукнув Чіні, тиснучи руку Керманичеві. Той замислився: чи це така хитрість, щоб отримати прихильність, а чи просто параноя — наслідок його спілкування з Ґрейс?

— Навіщо їх там тримають? — спитав Керманич, коли Чіні повів його «обхідним маневром» — повз охорону безпеки і до автостоянки.

— Бюджет, гадаю. Відповідь завжди в цьому, — сказав Чіні. — Надто дорого їх зняти. А потім обернули це на жарт. Чи ми самі обернули це на жарт.

— Жарт? — Годі з нього на сьогодні жартів.

Біля входу на них якимсь дивом чекав Вітбі, у джипі з відкинутим верхом на холостому ходу. Нагадував він зірку німого кіно, персонажа, який гепається на зад, і його пантомімний помах руки, що запрошував сідати, лише підсилював це враження. Керманич підморгнув Вітбі одним оком, а той йому відморгнув у відповідь. Чи не відвідував Вітбі театрального гуртка в коледжі? Чи не був він драматичним актором, якому доля завадила здійснити покликання?

— Так, жарт, — весело провадив Чіні, коли вони застрибували на заднє сидіння: Вітбі чи хтось інший поставив на сидіння величезну коробку для тек, тож сидіти там було неможливо. — Нібито щось незнане і дивне, яке потребує аналізу, надходить нам ізсередини цєї будівлі, а не з Нуль-зони. Чи бачили ви цих людей? Ми збіговисько психів. — Жаб’ячий усміх: ще один жарт. — Вітбі… візьміть-но мальовничий маршрут.

Але Керманич навряд чи це слухав; він наморщив носа, бо сопух прогірклого меду переслідував його і в джипі.

Тривалий час Вітбі взагалі нічого не казав, ні пари з вуст, а Чіні говорив уже відоме Керманичу, розігруючи гіда в турагентстві та, очевидячки, забуваючи, що повторює виголошені напередодні короткі текстівки про кролів. Тому Керманич більше зосередився на краєвидах. «Мальовничий маршрут» виявився тим самим шляхом, який Керманич бачив на картах: звивиста дорога, бар’єри, траншеї, наче залишки з Першої світової. Там, де можна було зберегти, збереглися болото й ліс як природний покров чи перешкоди. Але траплялися й дивні лисі плями висушених боліт і викорчуваного лісу, які вигулькували з проміжками, іноді разом з охоронними пунктами або казармами, розміщеними там, але найчастіше це були просто луки жовтої трави. Керманич відчув якесь поколювання у шиї, яке змусило згадати снайперів і віддалених спостерігачів. Можливо, це допомагає виганяти зловмисників туди, де їх зафіксують безпілотники. Більшість армійських працівників були закамуфльовані, і йому було важко судити про їхню кількість. Але він знав, коли вони минали останній контрольно-пропускний пункт, що там укоренилася думка, ніби далі, поза межами — небезпечний район, бо забруднює довкілля.

«Співпрацюючи» з Південним Округом, армії дали завдання з’ясувати нові точки входу до Нуль-зони, і вона безперервно — або, може, дедалі частіше з нудьги — перевіряла місцевість на предмет порушень. Армія досі час од часу випробовувала межу снарядами. Керманич знав і те, що з найближчих бункерів на Нуль-зону націлено ядерну зброю, а згори за нею стежать військові супутники.

Але основна робота армії полягала в тому, щоб докладати зусиль для недопуску сюди людей, зберігаючи для всіх фікцію району екологічної катастрофи. Анексія землі, що входила до складу Нуль-зони, і подвоєна — навколо неї, як природне розширення військової бази на узбережжі, сприяла діяльності в цьому плані. Як і передбачувані «стрільбища», пунктиром на території. Роль армії, напевно, зростала, в міру занепаду Південного Округу. Наприклад, на цей час увесь медичний персонал та інженери підпорядковувалися армійському командуванню. Якщо десь у Південному Окрузі зламається туалет, то ремонтувати його прийде сантехнік із військової бази.

Вітбі хитав джипа з боку на бік, бо дорога була нерівна, через що Чіні тривожно присувався ближче до нового директора. Під час таких випробовувань Чіні демонстрував ще нівроку форму тіла натренованого спортсмена, бо раніше займався бодібілдингом, але цей стан, як і всі колишні людські стани, зник — і виявилося це у товстому поясі жиру довкруж талії, але груди, хай і занепалі, лишалися ще міцні, переможно проступаючи крізь білу сорочку та брунатну куртку, майже приховуючи черево. Також він, згідно з особовою справою, «першорядний учений, небайдужий до пива». Треба пригашувати, аби пригальмувати себе чи віддалити від можливого розпачу. Пиво проти вченого — своєрідний розкол, схизма між банальністю мови й оригінальністю думки. Тривала битва…

Чому ж тоді Чіні розігрує буфона перед Керманичем, коли насправді має аж такий могутній мозок? Ну, а може, він і є буфоном поза межами своєї царини, але тоді Керманич точно не той, кого найпершим запросять до вечірки з коктейлями.

Щойно вони минули перешкоду — контрольно-пропускні пункти — та виїхали на п’ятнадцятимильну ділянку гравійної дороги, яка, здається, поглинала всю увагу Вітбі, бо він і досі говорив мало, — Керманич спитав:

— Це той маршрут, яким експедиція мала їхати до межі?

Що довше вони подорожували, то чіткіше в нього подумки вимальовувалось уявлення про хід експедицій цим самим шляхом, де кожен учасник мовчазний, сам на величезних просторах своїх думок, уриваних сценічними зупинками на багатьох пропускних пунктах. Усе задоволення руйнується.

— Аякже, — відповів Чіні. — Але в спеціальному автобусі, якому не треба зупинятися.

Спеціальний автобус. Немає контрольно-пропускних пунктів. Немає лімузину для експедиції — тільки не цією дорогою. А де вдовольняли їхнє уклінне прохання попоїсти? Чи перетворювався такий вечір на галасливу пиятику — а чи швидше на понуру медитацію? Коли востаннє їм дозволяли бачити родину, друзів? Чи отримували вони якесь релігійне напучування? Особові справи про це не свідчили; Центр, мов який багатолапий надпаразит, напосідав на Південний Округ, щоб координувати цю частину.

Навантажені чи необтяжені?

— І вже з рюкзаками та оснащенням? — спитав він. Він бачив біологиню в цьому спеціальному автобусі, без контрольно-пропускних пунктів, як вона нервово посмикує свій пакунок або мовчки заклякла на місці. Нервова чи спокійна? Попри її внутрішній стан, Керманич здогадався, що вона ні до кого з учасників експедиції не озивалася.

— Ні… їм це давали на прикордонні. Але вони знали, що там те ж саме, що й у тренувальних пакунках. Хіба що трохи менше уламків скель. — Знову цей погляд, ніби Керманич має зараз розреготатися, але, завжди чуйний, Чіні знову гмукнув замість нього.

Отже: наближення до межі. Яка була Жар-птаха — піднесена чи байдужа? Його розлютило, що він краще відчуває, якою вона не була, ніж якою була.

— Ми зазвичай жартували, — сказав Чіні — й тут його урвала вибоїна, в яку втелющив авто поганий водій Вітбі, — ми жартували, що нам слід виряджати їх із рахівницею-абак і кременем. Ну ще, може, дати одну-дві гумові стрічки.

Перевіряючи реакцію Керманича на його легковажність, Чіні, певно, відчув щось неприпустиме або небезпечне, бо додав:

— Гумор шибеника, знаєте. Як у «швидкій».

Окрім того, що його не було серед повішених. Він залишався у них за спинами й аналізував, з чим вони поверталися. Ті, хто повертався. Ціле звалище непотрібних зразків, куплених ціною крові та кар’єри, тому що навряд чи хто з уцілілих житиме надалі щасливо і плідно. Чи пам’ятала Жар-птаха Чіні, і якщо так, то яке має від нього враження?

Нескінченні брижі лускатих брунатних стовбурів дерев. Пахощі соснової глиці, змішані з різким духом розпаду і викидів джипа. Нагорі синьо-сіре небо, у просвітах склепіння гілок. Потилиця голови Вітбі, увесь час у русі. Невидимого і все ж таки аж надто видимого Вітбі. Ніщо, нуль, який то потрапляє у фокус, то випадає, здається і ближчим, і дальшим.

— Терор, — промовив Вітбі на ранковій зустрічі, втупившись у рослину з мишею. — Терор. — Але, хоч як це дивно, не дуже наголошуючи це слово, от ніби просто передавав інформацію, а не свою реакцію чи вираження емоцій.

Терор, викликаний чим? Чому це було висловлено з таким виразним ентузіазмом?

Проте лінгвістка урвала Вітбі та невдовзі відсунула той момент так далеко, що Керманич не зміг потім до нього повернутися.

— Ім’я передбачає цілу низку пов’язаних асоціацій, — казала Сью, запустивши якісь інші розділи PowerPoint, створених за іншої доби та спрямованих, певне, на авдиторію відмороженої мегафауни, яка так яскраво запам’яталася Керманичеві з природознавчого музею. — Набір пов’язаних ідей, думок, фактів тощо. І ці асоціації існують не просто у свідомості того, хто назвав — як форма ідентичності того, — але також і в свідомості інших членів експедиції, і, таким чином, доступні для будь-кого і будь-чого, що могло б мати доступ для них у Нуль-зоні. Навіть якщо вони невідомі нам і за природою суто спекулятивні, умоглядні. Тоді як «біолог» — це функція, піднабір цілковитої ідентичності. (Ні, якщо ви чините правильно, як Жар-птаха, цілком і повністю від самого початку виконуючи свою роботу!) Якби ви могли бути своєю функцією, то є теорія, що ці асоціації звужуються або закриваються, і це заступає шляхи до вашої ідентичності. Мабуть.

Окрім знання Керманича, що це не єдина причина, з якої забирають імена: це ще й мета — навіяти особистості лояльність і надати обробці та гіпнозу більшої ефективності. Що, своєю чергою, допомагає пом’якшувати або стримувати впливи Нуль-зони — принаймні такі обгрунтування Керманич бачив в особових справах, де були позначені нотатки Джеймса Лоурі — єдиного, хто залишився в живих після першої експедиції та того, хто лишився у Південному Окрузі, хоча покалічився і потребував довгих років на відновлення.

Наздогнана раптовою думкою, якою ще не поділилася, Сью повела далі, як і Ґрейс, коридорним лабіринтом:

— Ми досі кажемо «воно» — під цим «воно» я маю на увазі те, що колись ініціювало ці процеси і, можливо, використовувало слова Сола Еванса — схоже на це чи те. Але це не так, воно лишається собою. Хоч би чим воно було. А оскільки наш розум обробляє процес інформації майже винятково за допомогою аналогії та категоризації, ми часто зазнаємо поразки, коли бачимо щось, що не підпадає під категорії та лежить поза межами компетенції наших аналогій. — Керманич уявив собі майбутню презентацію PowerPoint, показану до кінця: численні мармурові колони поступаються білому екрану з написом — єдиним словом: «Запитання?»

Та все ж таки Керманич збагнув, про що це. Це відлуння, інші варіації слів, які сказала біологиня на сесії.

У коледжі на заняттях з астрономії його завжди приголомшувало те, що найперші астрономи завжди уявляли світляні цятки не як частину небесного гобелену, що обертається навколо землі, а як окремі планети, викручуючи собі уяву, — і, таким чином, їхні аналогії та метафори вибивалися з жолобчастої колії, яка пронизувала думки всіх інших сотні й сотні років.

У кого в Південному Окрузі був такий допитливий розум, що кортіло побачити щось нове? Напевно, цього разу не у Чіні. Метушливий інтелект Чіні наразі не відкривав нічого нового — можливо, і не з власної провини. Але Керманич повернувся до однієї думки: затятість Чіні пробивати головою стіни — хоча він ніколи не опублікує жодного наукового документа про це, — збоченим шляхом доводить: можна припустити, що колишня директорка таки була компетентна.

Сірий мох в’ється по деревах. Яструб кружляє над викошеною лукою в небі, що дедалі темнішає. Тепле і вогке повітря, яке намагається подолати вітер, огортає їх.

Південний Округ називав останню експедицію дванадцятою, але Керманич підлічив кільця, і насправді це виявилася тридцять восьма ітерація, включно з шістьма «одинадцятими» експедиціями. Агіографія була ясна: після справжньої п’ятнадцятої експедиції Південний Округ завис, як забитий компакт-диск, майже з однаковими повторами. Експедиція № 5 перетворилася на Х.5.А., а потім Х.5.В і Х.5.С, і так далі, аж до X.5.G. Після цього кожного учасника експедиції прив’язували до окремих метрик і запроваджували до рівняння перемінні кожною літерою. Наприклад, одинадцята експедиція мала складатися виключно з чоловіків, а дванадцята, якщо вона не змінилася до Х.12.В і далі, складалася б винятково з жінок. Керманич замислився, чи знає його мати про паралель у спецопераціях, і чи показали таємні дослідження особливе про гендер — щось таке, що оминули як незначний параметр лічильної метрики. А що робити з тими, кого не можна визначити як чоловіка або жінку?

Керманич іще не міг сказати, після вивчення записів того ранку, чи ітерації почались як канцелярська помилка, і їх закодували як частину процесу (малоймовірно), чи їх ініціювали як свідоме рішення директорки, підступно запровадивши поза зоною досяжності будь-якого протоколу засідання. Це просто вистрибнуло, наче завжди так і було. Треба з цим боротися, якось діяти, нібито вони насправді не такі далекі від конкретних результатів чи відповіді. Чи це потреба виписати сюжетний поворот для кожного набору експедиції, не показуючи, як швидко воно стає таким даремним?

Протягом п’ятої експедиції Південний Округ почав брехати учасникам. Ніхто ніколи й слівцем їм не обмовлявся, що вони члени експедиції 7.F, чи 8.G, чи 9.В, і Керманич просто ради собі не давав, міркуючи, як це вони примудрялися це виправдовувати, і як правда може перемогти дух, а не підтримати його, і як до Південного Округу потрапив цей цинічний фаталізм. Як це своєрідно — далі готувати «п’яту» експедицію, котячи на гору цю брилу, знов і знов.

Ґрейс тільки знизала плечима на запитання про перехід від Х.11.К до Х.12 під час інструктажу в понеділок, який, здавалося, віддалився від середи на цілий місяць.

— Біологиня знала про одинадцяту експедицію, бо її чоловік був необачний. Тож ми перейшли до дванадцятої. — Чи це єдина причина?

— Забагато потурали біологині, — зауважив Керманич.

— Так наказала директорка, — мовила Ґрейс, — а я виконувала.

Це стало кінцем серії допитів, бо Ґрейс більше не хотіла визнати жодної відстані між собою і директоркою.

І, як це часто стається, одна велика брехня породила низку маленьких брехень під машкарою «змінених метрик», зміни експерименту. Отже, якщо вони отримували дедалі менше, директорка дедалі більше і більше хитрувала-гралася з експедиціями, хитрувала-бавилася з інформацією, яку їм повідомляла, і хтозна, чи могло це взагалі бодай трішки чомусь зарадити? Може, ви дійшли до краю в розпачі, гадаючи, ніби потяг іде швидше, ніж інші, й використовуватиме все, що трапиться під руку: хай то буде чи зброя, а чи просто скріпка, яка застрягла між сидіннями.

Якщо ти крякаєш, як учений, і ходиш перевальцем, як учений, то найближчим часом, для не-вчених, ти станеш предметом дискусії, а зовсім не людиною. Деякі вчені живуть із цією роллю, майже зрослися з нею, перетворившись на ходячі дисертації або підручники. Цього не можна було сказати про Чіні, попри його жаргонізми, які несподівано виринали — наприклад, «квантова плутанина».

Певного моменту дорогою до межі Керманич почав збирати «чінізми». Більшість надійшла йому просто так, бо Керманич виявив, що Чіні, щойно розігрівшись, ненавидить мовчання і заповнює ось цю мовчанку дивними переплетіннями ерудиції та нехлюйського синтаксису. Усе, що вимагалося від Керманича, як і від невинного співучасника Вітбі, це не реагувати на жарт чи коментар, а Чіні заповнював цю павзу своїми словами. Господи Ісусе, ото довга їзда була.

— Атож, є чимало можливостей такого дурисвітства, взаємопов’язаних між собою. Ось майже і все, що маємо.

— Ми навіть не розуміємо, як працює кожний організм на нашій планеті. Навіть не всі ідентифікували. А якщо в нас просто немає для цього мови?

— Чи ми застарілі? Гадаю, ні. Але не питайте армію, що вона про це думає. Коли вона дивиться на квадрат і бачить просто погано намальоване коло.

— От як фізик — що ви зробите, коли зіткнетеся з тим, чого геть не обходять ваші зусилля, і що ніяк не кориться вашим діям? Тоді починаєш думати про темну енергію і потроху з’їжджаєш із котушок.

— Атож, от про це ми й думаємо. Як дізнатися, чи є щось над нормою, коли ви не знаєте, яким чином ваші прилади фіксують процес? Лазери, детектори гравітаційних хвиль, рентгенівські промені. Тут немає що ловити. Мені дали оцю лопату, відро, деякі гумові стрічки і клейку стрічку, розумієте?

— Навряд чи є бодай один науковець у Центрі. Хіба я неправду кажу?

— Гадаю, це дивно. Усе одно що жити поруч. Гадаю, можу це сказати. Але потім вертаєшся додому, і ти вдома.

— Ви знаєтеся на фізиці? Ні, звісно, ні. Звідки вам?

— Чорні діри і хвилі мають аналогічну структуру, знаєте? Дуже, дуже подібні, виявляється. Хто б сподівався?

— Я ось про що: чи ви сподівалися б, що Нуль-зона співпрацюватиме, принаймні трішечки, так? Присягнувся б своєю репутацією, аби тільки вона достатньо співпрацювала, щоб ми принаймні отримали точні показники, температуру аномальної спеки чи щось таке.

Згодом, підтверджуючи цю заяву:

— Між нами нині є певна угода, хоч ми й скоротилися: щоб проаналізувати певні речі, об’єкт має дозволити себе проаналізувати, має на це погодитися. Навіть якщо це просто за допомогою якогось відгуку, якоїсь реакції.

Ці два останні вислови, підштовхуючи ліктем, Чіні озвучив трохи жалісно, бо власне, уже заприсягся своєю репутацією, зробивши ставку на Нуль-зону в загальному розумінні, що Південний Округ стане його кар’єрою. Його слава спочатку, його обраність, а потім задуха, нібито його душила велика змія, звана Нуль-зоною, а потім і те, що треба було б йому знати в найсокровенніших глибинах думок, або навіть у мозковій підкірці. Цей Південний Округ справді знищив його кар’єру, можливо, навіть і його розлучення спричинив.

— Що ви думаєте про всю цю дезінформацію, надавану експедиціям? — спитав Керманич у Чіні, аби тільки загатити потік чінізмів. Він знав, що Чіні трохи зацікавлений у формуванні цієї дезінформації.

Чіні насупився, сприйнявши це запитання Керманича як критику фарби автомобіля, постраждалого в страшенній аварії. Чи не буркотливість Керманича підштовхнула викурити завзяття Чіні, це його гасло «нічого не вдієш», цю жирну жвавість? Але саме жвавість найдужче й дошкуляла Керманичеві. «Жвавість» завжди була приводом відмовки в середній школі, ще з роздягальні футболістів — таке сердечне, добродушне кепкування, що покривало більші й менші злочини.

— Насправді це не було… не є дезінформацією, — сказав Чіні, а потім мигцем спохмурнів, добираючи слова. Можливо, гадав, що це випробування. Лояльності, чи ставлення, чи моральної твердості. Але він швидко знайшов слова: — Це більше схоже на художню творчість, чи на оповідь, які вели б їх крізь найвужчі місця. Кітва.

Мов той маяк, який відволікав їх від топографічної аномалії, маяк, що здавався єдиною гарантією надання безпеки. Можливо, Чіні навіяв сам собі цю своєрідну оповідку про казочку, але Керманич сумнівався, що це бачила директорка, а чи й біологиня з її частковою втратою пам’яті.

— Господи Ісусе, ото довга їзда, — сказав Чіні, помовчавши.

9. СВІДЧЕННЯ

Урешті-решт вони згадали і мишу в кімнаті, коли зустрілися з приводу тієї стіни за його дверима.

— А як щодо цієї миші, цієї рослини? — наполягав Керманич, щоб побачити, чи відреагують вони. — Це теж пам’ятники?

Рослина і миша досі лишались у горщику, ще не вистрибуючи звідти і не вчіплюючись їм у горлянки, хоча Сью протягом усієї цієї зустрічі не зводила приголомшеного погляду з посудини. Вітбі, навіть якщо з першого погляду й упізнав, дивився мов кіт, ладний стрибнути будь-якої миті, звідки завгодно, хай-но з’явиться найменший натяк на загрозу горщику.

— Ні, не зовсім, — зізналася Ґрейс після павзи. — Вона намагалася її вбити.

— Що?

— Вона не вмирає. — Ґрейс вимовила це з презирством, нібито руйнуючи звичний порядок речей: не диво, а кривда.

Заступниця директора примусила Вітбі розпочати резюме з описів, від яких мороз по шкірі: спроб знищення, куди входили удари кинджалами, ретельне спалювання, позбавлення грунту й води, підселення паразитів, узагалі кидання напризволяще, еманацію несприятливих вібрацій, словесне і фізичне насильство, та багато ще чого. Деякі з цих засобів Вітбі озвучив з маніакальною енергією.

До Центру пересилали назад газетні вирізки, і, можливо, нині вчені працювали над розгадкою таємниці рослини. Але Центр не надсилав жодної інформації, і нічого, хоч би що робила директорка, не могло вбити цієї рослини, навіть замикання її в шухляді. Одне хіба: хтось жалів рослину й поливав її, можливо, навіть запхнув здохлу мишу як компост. Керманич підозріливо позирав і на Вітбі, й на Ґрейс. Думка про те, що хтось із них виявився милосердним, викликала в нього трохи тепліші почуття.

Тут вступила Сью:

— Вона взяла її з кімнати для зразків, гадаю. Це спочатку могло бути із Нуль-зони. Звичайнісінька, дуже поширена рослина, хоча я не ботанік.

Тоді, не вагаючись, веди нас до кімнати для зразків.

Але Сью як лінгвіст не має туди допуску.

За кілька миль від межі змінився ландшафт, і Вітбі довелося вповільнити їзду до десяти миль за годину, бо дорога дедалі звужувалася і ставала зрадливішою. Темні сосни та болотяні плями поступилися своєрідному субтропічному незайманому лісу. Поки джип перетинав кілька дерев’яних містків над плутаниною струмків, Керманич бачив закручені знаки питання різьблених папоротей і надзвичайно густі зграї тендітних чорнокрилих одноденок. Запах землі, вологий та в’їдливий, перетворився на щось подібне до папороті: натяки на свіжість, що виникали завдяки густому листяному склепінню. Вони, як він розумів, прокладали собі шлях краями величезної карстової вирви, різновиду «топографічної аномалії», яка створила зовсім інше довкілля та середовище проживання. Карстові вирви у парках цього району були улюбленим місцем підлітків, й іноді після Гедлі, з по-шахрайськи здобутими шестибанковими упаковками дешевого пива, молодь прямувала сюди на рандеву з дівчатами. Ці вирви, які він пам’ятав, були звалищами залишків розчавлених пивних банок і розсипаних упаковок від презервативів. Це того типу місце, за яким пильнує поліція, бо рідко вихідні тут минають без бійки.

А ось більше диво — білі кролі, яких можна було побачити тут: вони моторно стрибали краями басейнів стоячої води та буролистою сирою місцевістю, де швидко утворюється перегній, і з доісторичних часів ростуть червоносмугі гриби.

Це й спонукало Керманича урвати один із монологів-заїкань Чіні:

— Чи це ті, про яких я думаю?

Чіні, відчувши полегшення, що Керманич озвався:

— Так, це справжні наслідки експерименту. Ті, що втекли. Вони розмножуються… ну, як кролі. Були зусилля їх винищити, але й на це пішло безліч ресурсів, тож ми просто пустили це на самотік.

Керманич стежив за переміщеннями одного білого звіра, більшого за його кревняків, — чи більшої за інших, якщо то кролиця: той намагався взяти вищий пілотаж у нескінченних стрибках і смиканнях. У цих сягнистих рухах був якийсь виклик. Або Керманич просто приписав цій тварині якісь почуття, а от іншим кролям приписав виняткову ригідність і пильність?

Вітбі несподівано кинув фразу:

— У цих кролів по три повіки і нездатність блювати.

На мить Керманич, злякавшись, що Вітбі заговорив, надав цьому судженню більшої ваги.

— Знаєте, це гарне нагадування про впокорення, — промовив Чіні тоном буркотливого парового катка, який прокладає дорогу по тілу Вітбі, — про те, що краще бути впокореним. Досвід упокорення. Щось таке.

— А що, коли деякі з них — повернені? — спитав Керманич.

— Що?

Керманич подумав, що Чіні розчув, але все одно повторив запитання.

— Ви маєте на увазі межу — що вони її перейшли та звідти повернулися? Ну, це було би злецько. Це був би жах. Бо ми знаємо, що вони досить далеко розплодилися. Якраз найжиттєздатніші. І, як це трапляється, деякі покинули зону стримування, їх відловили заповзяті зухи та попродавали у зоомагазини.

— Отже, ви кажете, це можливо: деякі продукти вашого експерименту, якому вже п’ятнадцять років, мешкають у людей удома? Як хатні тварини? — здивувався Керманич.

— Я не ставив би цього питання отак прямо, але сутність, мабуть, правильна, — зізнався Чіні.

— Дивовижно! — єдиний коментар, який вичавив із себе приголомшений Керманич.

— Не зовсім так, — чемно, але твердо відповів Чіні, відкинувшись назад. — Так створено світ. Або принаймні так тут скрізь буває в інвазійних видів. Керуючись тими самими мотивами, можу продати вам пітона з моторошного півострова.

Кількома секундами опісля Вітбі вибухнув фразою — найдовшою за всю поїздку:

— Є й кілька біло-брунатних — це нащадки білих кролів, що спарувалися з тутешніми болотяними кролями. Ми звемо їх Спеціальними Межовиками, а солдати їх стріляють та їдять. Але не чисто-білих — не думаю, що це має сенс. Нащо взагалі когось із них стріляти?

А чом би їх усіх не перестріляти? Навіщо їсти будь-кого з них?

П’ятдесят тисяч зразків скніли у довгих помешканнях, з яких складався другий поверх у лівому крилі U-подібної будівлі, куди вів прохід до автостоянки. Вони пішли туди ще до ленчу, лишивши Сью на самоті. Їм довелося вбратися в білі біозахисні костюми з чорними рукавичками, тож Керманич справді надягнув ті версії рукавичок, що так збивали його з пантелику в науковому відділі. І наразі це було його відомстою — занурити руки в них і зробити своїми маріонетками, хоча й муляло відчуття гуми.

Атмосфера тут витала, як у соборі, й ніби науковий відділ репетирував таке видовище: було стільки ж повітряних шлюзів. Тут мала б грати етерна, небесна музика, світло пронизувало повітря, і в деяких променях Керманич міг розрізнити окремі стрибучі порошинки, а деякі арки й опорні стіни огортали помешкання містично-неосяжним почуттям, яке дедалі підсилювалося високими склепіннями.

— Це моє улюблене місце у Південному Окрузі, — сказав йому Вітбі; обличчя проглядало крізь прозорий шолом. — Тут відчуваю спокій і безпеку.

Значить, в інших куточках будівлі він відчуває небезпеку? У Керманича ледь не злетіло з язика це запитання до Вітбі, але він відчув, що робити цього не слід, бо зруйнує настрій. Він бажав би чути в навушниках свою неокласичну музику для повного ефекту, але все одно виникали враження, схожі на дивну млість.

Він, Вітбі та Ґрейс виступали у своєму земному космосі неначе віддалені божества, що йшли краєм божественних обранців. Навіть попри масивність костюмів, легка вага тканини нібито й не торкалася шкіри, і він відчував плинність, от наче гравітація тут працювала по-іншому. Від костюму невиразно тхнуло сумішшю поту і м’яти, але Керманич намагався ігнорувати це.

Ряди зразків розросталися та поширювалися, цей ефект підсилювався дзеркалами, які оздоблювали роздільні стіни між кожною залою. Кожний різновид рослини, шматків кори, бабок, висушених лисячих тушок і мускусних щурів, послід койотів, тріска старого барила. Мох, лишайник і гриби. Колісні шпиці та осклілі очі деревних квакш, які сліпо втуплювалися у нього. Він очікував на щось подібне до Франкенштейнової лабораторії з двоголовими телятами у формальдегіді та якимсь жасним слугою-горбанем, що шкутильгає між цими експонатами, випереджаючи показ поясненням і змальовуючи все це незбагненним буайбезом із добрих намірів і виявами іманентно поганої вдачі. Але це був просто Вітбі, і це була просто Ґрейс, і в соборі ніхто з них не відчував потягу будь-що пояснювати.

Аналіз, який отримали вчені Південного Округу, охоплював зразки за останні шість років, привезені учасниками експедиції X. 11.D; він не виявив у Нуль-зоні жодних слідів людської токсичності. Не залишилося жодних слідів. Не було важких металів. Не було ні промислових, ні сільськогосподарських забруднень і стоків. Не було пластику. Це було просто неможливе.

Керманич зазирнув у двері, які щойно відчинила йому заступниця директорки.

— Ось і ви, — мовила вона, безглуздо, на його думку. Але ось і він, у головній залі, з навіть вищою стелею і більшою кількістю колон, споглядає нескінченні ряди за рядами полиць, розташованих усередині довгого, але й досить широкого помешкання.

— Тут чисте повітря, — сказав Вітбі. — Можна очманіти просто від самого кисню.

Жоден зразок ніколи не виказував і сліду порушень: нормальні клітинні структури, бактерії, рівні радіації, які бодай колись застосовувалися. Але Керманич побачив і декілька дивних коментарів у повідомленнях кількох запрошених учених: ці науковці пройшли перевірку на безпеку і приїжджали сюди досліджувати зразки, навіть бувши необізнані з контекстом. Сутність цих коментарів полягала в тому, що, коли вони відривалися від мікроскопа, зразки змінювалися; а коли знову дивилися на них у мікроскоп, то ці предмети знову повертали собі нормальний вигляд. «Ось і ви». Керманичеві під час побіжного погляду, кинутого на це величезне звалище предметів, яке відкрилося йому, здалося, що то кунсткамера: висушені панцирі жуків, крихкі морські зірки та інші речі у слоїчках, пляшках, мензурках і скриньках різного розміру.

— Чи намагався хтось з’їсти котрийсь із цих зразків? — спитав він у Ґрейс. Якби хтось пожер цю невмирущу рослину — Керманич був певен, що вона ніколи б не повернулася.

— Ш-ш-ш, — цитькнула вона, так ніби вони були в церкві, і він занадто голосно розмовляв, чи хтось йому зателефонував на мобільний. Але він помітив, що Вітбі позирає на нього жартівливо-насмішкуватим поглядом, схиливши набік голову в шоломі. Невже Вітбі добирав і куштував ці зразки? Попри свій жах і страх?

Паралельно з цією думкою випливло знання, що ні Сью, ні інші не-біологи ніколи й у вічі не бачили собору зразків. Цікаво: що вони могли б вичитати у зваляних кудлах здохлого африканського болотяного хом’яка, чи в порожніх скляних очах луня польового, його вигнутому дзьобі? Які шепоти чи висловлювання здатні виразити всі несподіванки поперечного розрізу деревного моху чи кипарисової кори? Які візерунки можна знайти у гілках або в листі?

Це надто абсурдна думка, аби вбрати її в слова — принаймні доки він тут зовсім нещодавно. Або, може, коли зістариться на цій роботі, ким він буде: щасливчиком? Чи нещасливчиком?

От і він.

Коли заступниця директора причинила двері і всі подалися до іншого бокового вівтаря собору, Керманичу довелося прикусити великий палець, щоб стримати напад хихотіння. Перед ним промайнуло видіння, як зразки починають витанцьовувати за цими дверима, звільнені від жахливих кайданів людської уваги. «Наша банальна, смертоносна фантазія», як висловилася біологиня в рідкісну мить не під конвоєм, а в розмові з директоркою ще до початку дванадцятої експедиції.

Пізніше, у коридорі з Вітбі, трохи виснажений досвідом:

— Це і є та кімната, яку ви хотіли, щоб я побачив?

— Ні, — відповів Вітбі, але не пояснив.

Невже він образив цього чоловіка попередньою відмовою? Навіть якщо ні, Вітбі явно відкликав свою пропозицію.

Проблиски містечок, які тепер мелькотіли у заростях пуерарії й виноградних лозах, повитих мохом: давно занехаяні поля для міні-гольфу на піратську тематику. Он зелений лужок для гольфу, похований під листям і багном. Половини палуб корсарських кораблів змістили ракурси, божевільні крени, мовби чиясь хвора фантазія, ніби з рослинного моря, щогли тріснули під прямим кутом і зникають у пітьмі, бо задощило. Поблизу розвалена заправка, розсипається на очах, дах — провалений вузлуватими гілками, тротуар так пробито колючими корінцями, аж він розсипався на просякнуті водною стихією шматочки, що текстурою і щільністю нагадували темно-брунатних розкислих домовичків. Нечіткі поодинокі обриси хатинок і двоповерхових будівель у просвітах дерев доводили, що до евакуації тут жили люди. Так близько до межі навряд чи щось порушили, і тому ці занедбані місця могли були зруйновані хіба що природними процесами за десятиліття дощових потоків і розпаду.

Останній ривок до межі. Вітбі гнав машину все вниз і вниз, під укіс, і раптом Керманич переконався, що вони спустилися нижче рівня моря. Та ось наблизилися до низького хребта, де приліпилися казарми кольору хакі та офіційніша зовні цегляна будівля для армійського командування й управління, а також місцевого аванпосту Південного Округу.

Відповідно до лабіринтної ієрархічної схеми, подібної до кількох товстенних змій, які спаровуються одна з одною, Південний Округ тут перебував під юрисдикцією армії, і, мабуть, тому споруди Південного Округу між експедиціями трохи скидалися на ряд великих наметів, зроблених із цитринових меренг. Можна сказати, це нагадувало безліч церков, знаних Керманичеві з підліткових літ — як правило, завдяки тій чи іншій дівчині, з якою знайомився. Така скам’яніла форма часто притаманна «відродженцям»[13] і «заново народженим»: ніби щось тимчасове затверділо й увічнилось. Отже, це були численні білі намети вічної мерзлоти або величезні білі хвилі, назавжди заморожені. Це видовище невдале і разюче, ніби ці споруди нагадували скам’яніле стадо величезних «місячних пиріжків»[14] за його юності.

Армійський штаб розташувався у куполоподібному казарменому відділенні, після останнього контрольно-пропускного пункту, але навколо нікого не було видно, окрім кількох солдатів, розміщених у скаламученій грязьовій ванні — місцевій неофіційній австоянці. Тиняючись, не звертаючи уваги на мжичку, яка сипалася на них, вони розмовляли в цій калабані, покурюючи сигарети з вишневим присмаком і фільтром: «Як хоч». — «Та пішов ти». Вони скидалися на людей, необізнаних із тим, що вони охороняють, або, якщо й знали, то намагалися забути.

Командир межі Саманта Гіґгінс — чия кімната була трохи більша за комірчину і майже так само пригнічувала, — була, коли вони звернулися до неї, якраз у самоволці. Ад’ютант Гіггінс — «адью, Данте»,[15] як скаламбурив би його батько, — вибачилася, що її начальниці «немає на місці», і вона не може «прийняти вас особисто». От ніби він був рекомендованою посилкою під розписку.

Що було й краще. Була певна вимушеність у стосунках між обома особами після останньої одинадцятої експедиції — змінилися процедури, знов і знов перевіряли стрічки з записами безпеки. Знов і знов перевіряли межу на предмет інших точок вразливості, на теплові сигнали, на флуктуацію повітряних потоків, на що завгодно. Нічого не знайдено.

Отже, Керманич думав, що «прикордонна командирка» — титул даремний і оманливий, то й не дуже хвилювався, що Гігтінс тут немає, хоча Чіні, певно, вважав це за особисту образу:

— Я сказав їй, що це важливо. І вона знала, що це важливо.

А в цей час Вітбі користався нагодою гладити папороть, відкриваючи в собі досі не помітний сентимент до текстури.

Керманич відчував: це дурість — питати Вітбі, що той мав на увазі, кажучи «терор», але й не міг він це лишити просто так. Надто після прочитання документу з теоріями Вітбі, якого той вручив йому зрання, і про це теж хотілося поговорити. Керманич сприйняв ці теорії як «повільну смерть від», враховуючи контекст: повільна смерть від інопланетян. Паралельна смерть від Усесвіту. Повільна смерть від злоякісної невідомої сили, яка мандрує в часі. Повільна смерть через вторгнення з альтернативної Землі. Повільна смерть від дико дивергентної технології, чи від тіньової біосфери, чи симбіозу, чи іконографії, чи й етимології. Смерть і від цього, й від того. Смерть від індиферентності й недиференційованості. Смерть від байдужості й висновків. Ось його улюблена формула: «Мешканець верхнього шару, земний організм, раніше не відомий». Він що, ховався всі ці роки? В озері? На фермі? У гральних автоматах казино?

Але він розпізнав у своєму притлумленому реготі початок істерії та сутність свого цинізму: це ж захисний механізм, щоб не думати про жодну з цих небезпек.

Смерть, теж, ледь піднята брова — достатній натяк або відверто: «ваша теорія кумедна, необгрунтована, даремна». Воскресали і по-різному виринали у реченнях деякі привиди міжвідділового суперництва. Він замислювався, яке було братерство за ці роки — чи зморщення археолога означає реакцію на начебто розумне твердження іншого вченого про ситуацію довкілля, а чи це означає розігрування тут фінальної партії, остаточне завершення справи, розпочатої двадцять років тому?

Тому перед мандрівкою до межі, відмовившись від ленчу, Керманич викликав Вітбі до свого кабінету, щоб розговорити його щодо «терору» й теорій. Хоча, як з’ясувалося, обидва ледве торкнулися теорій.

Вітбі сів на край стільця навпроти величезного письмового столу Керманича, сам намір і самі очікування. Він майже вібрував, мов камертон. Що змусило Керманича неохоче добирати ті слова, які він збирався сказати, проте вони все ж таки прозвучали:

— Чому ви раніше сказали «терор»? І потім повторили це слово.

Вітбі прибрав виразу цілковитого нерозуміння, потім аж спалахнув, і на мить здалося, що зараз він злетить і ширятиме у повітрі. Він скидався на колібрі-трудівницю у процесі запилення, кажучи:

— Та не «терор». Ніякий не «терор». «Теруар».

Цього разу він протягнув і артикулював вимову цього слова так, що Керманич достеменно збагнув: це не «терор».

— А що тоді таке… теруар?

— Термін з виноробства, — сказав Вітбі з таким ентузіазмом, що це змусило Керманича замислитися, чи не має цей чоловічок ще й другу роботу — сомельє в якомусь висококласному ресторані Гедлі десь на річковій набережній?

Але запал цього чоловіка захопив і Керманича. Тут, у Південному Окрузі, стільки обману й гнилодухості, що вигляд Вітбі, надиханого ідеєю, захопив його.

— Що це означає? — спитав Керманич, хай і не певний, чи це непогана ідея — заохочувати Вітбі.

— Що це не означає? — сказав Вітбі. — Це означає специфічні характеристики місцини — географічні, геологічні та кліматичні, які, поєднуючись із генетично притаманними винній лозі нахилами, здатні створити вражаючий, глибокий, оригінальний вінтаж.

Тепер Керманич був і спантеличений, і розважений.

— А яким чином це стосується нашої роботи?

— Усіма способами, — сказав Вітбі, чий ентузіазм щонайменше подвоївся. — Прямий переклад слова «теруар» — «чуття місця», і означає це суму ефектів локалізованого середовища настільки, наскільки вони впливають на властивості конкретного продукту. Так, це може означати вино, але чом не застосувати цих критеріїв, думаючи про Нуль-зону?

Ладний пройнятися збудженням Вітбі, Керманич сказав:

— Отже, ви маєте на увазі, що вивчите всю історію — природну і людську — всього цього узбережжя, включно з усіма його елементами? І це, певно, допоможе знайти вам відповідь у цьому злитті? — Порівняно з ідеєю теруару, інші теорії та гіпотези, надані Керманичу, здавалися кричуще-показушними й тупими.

— Саме так. Сіль теруару полягає у тому, що немає двох однакових областей. Так само як немає двох однакових вин, бо жодна комбінація елементів не може бути точнісінько такою самою, як інша. Деяких сортів немає у певних місцях. Але це вимагає глибокого розуміння регіону, перш ніж робити висновки.

— А хіба це вже не робиться?

Вітбі стенув плечима.

— Дещо з цього. Дещо. Але не все це, на мою думку, розглядалося сукупно. Відчуваю, що надмірну увагу надають маяку, вежі, базовому табору — цим дискретним елементам, які, можна сказати, стирчать із краєвиду — тоді як сам цей пейзаж здебільшого ігнорується. Як і ця ідея, що Нуль-зона більш ніде не могла сформуватися… хоча ця теорія дуже спекулятивна і, може, грунтується на моїх власних спостереженнях.

Керманич кивнув головою, нездатний тепер позбутися здорового скептицизму. Чи теруар корисніший, ніж інший підхід? Коли щось, яке виходить далеко за межі досвіду людських істот, вирішило розпочати досягнення цілей, і має намір не дати людям це розпізнати чи зрозуміти, тоді теруар просто буде своєрідним різновидом автопсії, своєрідним прийомом обмеження людських систем. Ви можете відобразити на мапі всю сукупність процесу — або, скажімо, плацдарм для висадки десанту, або вторгнення, — тільки після того, як це сталося, і досі не знати, хто або чому. Він хотів сказати Вітбі: «Вирощування винограду — це легше, ніж Нуль-зона», але стримався.

— Можу надати вам деякі свої особисті дані, — сказав Вітбі. — Можу показати вам початок речей.

— Чудово, — мовив Керманич, киваючи перебільшено-бадьоро, і відчув полегшення, що Вітбі сприйняв це єдине слово як закриття теми і досить швидко пішов, не надто полегшивши душу Керманичеві тим, що сприйняв слова того як підтвердження чистої води.

Грандіозні уніфіковані теорії можуть повертатися бумерангом — наприклад, надмірне бажання Центру намагатись об’єднати дві порізнені правофлангові правоохоронні групи. Це нагадало йому, як його батько вигадував оповідки про те, що шматочок його різноперої скульптури прокоментував би певну подію, та що всі ті шматочки були частиною цілісної оповіді. Усі вони займали той самий простір, усі були дітьми одного творця, але не на те створені, щоб спілкуватися одне з одним. Як і не на те створені, щоб розсипатися на порох, зогнивати й пліснявіти на задвірках. Але в такий спосіб принаймні його батько міг раціонально пояснити, чому вони там лишаються всі разом, під палючим сонцем і дощем, хай навіть захищені брезентом.

Межа виникла рано-вранці, на світанні, у день, якого ніхто поза межами Південного Округу не згадує або не вшановує. Просто якась незрозуміла подія вбила й занапастила півтори тисячі людей. Як можна виокремити примари у теруарі? Чи вони підсилюють аромат і смак, а чи висушують речі, роблять їх крейдяними, неприйнятними? Керманич відчув гіркоту в роті.

Якщо теруар означає злиття, то вхід крізь нього до Нуль-зони — це злиття остаточне. Це також і цілковита таємниця, бо візуальні записи про цю точку доступу нікому не доступні. Якщо ви не були там, не дивилися на це, то ніколи не збагнете і не пройметеся її досвідом. І справі не допоможе, якщо ви вглядатиметеся в неї під час грози з буревієм, у заляпаному брудякою взутті, а у вас на трьох тільки одна парасолька.

Вони стояли, промоклі до рубця і змерзлі, там, де кінчалася стежка, що зміїлася від казарм по гребеню над гігантською карстовою дірою, а далі — по рівнішій землі. Дивилися на правий бік високої, міцної рами червоного дерева, що окреслювала розташування, ширину й висоту входу за нею. Стежка простягалася паралельно лінії, постійно оновлюваній свіжою фарбою — знак, що межа пролягає далі на п’ятнадцять футів. Якщо ступити за десять футів од лінії, то лазери замаскованої системи безпеки активізуються і перетворять порушника на смажене м’ясо. Але в інших випадках армія намагалась якомога менше втручатися: ніхто не знав, що змінить теруар. Рівень токсичності тут майже збігався з тими, які були в Нуль-зоні, і про це можна було сказати: нуль, nada,[16] нічого.

Що ж до самого теруару, то його особистий рівень підсилювався дельтами блискавиць, які краяли небо, і чувся грім, — ця буря звуками нагадувала велета не в гуморі, що вириває і трощить дерева. Та все ж таки вони вистояли: Чіні тримав над ними парасольку в блакитну і білу смужку, рука до упору витягувалася в небо, і Керманич та Вітбі зіщулювалися навколо нього, намагаючись синхронно чимчикувати вузькою стежинкою, не спотикаючись. Але все це було намарне проти косого дощу.

— Входу не видно збоку, — гучно промовив Чіні, чиє чоло було всіяне шматочками листя й бруду. — Але скоро побачите. Стежка в’ється навколо, щоб вивести до нього.

— А воно не випромінює світла? — Керманич копняком відкинув набік щось руде й шестиноге, яке намагалося вилізти йому на штани.

— Так, але збоку ви його не побачите. Збоку взагалі здається, ніби його нема.

— Воно двадцять футів заввишки і дванадцять футів завширшки, — додав Вітбі.

— О! Або, як я казав, у шістдесят кролів заввишки й тридцять, теж кролів, завширшки, — уточнив Чіні.

Керманич, у нападі раптової великодушності, посміявся з цього, що, здавалося, освітило щастям риси обличчя Чіні, хоча навряд чи можна було розпізнати один одного у тих косих потоках та багні.

Уся ця територія була схожа на вівтар чи раку з мощами, навіть у зливу. Тим паче, що ця злива різко вщухала на межі, хоча ландшафт і надалі нескінченно руйнувався. Чомусь Керманич очікував на певний еквівалент роз’єднання, неначе на розгортці, коли жодна з двох сторінок не зовсім збігається із зображенням у книзі для журнального столика.[17] Але натомість це виглядало так, нібито вони продиралися крізь величезний тераріум чи оранжерею з невидимим склом, крізь яке промениться сонячний день навкруги, назовні.

Вони дісталися кінця серед буяння пишної життєлюбної рослинності та бентежно густонаселеного пейзажу, який ряснів птахами, комахами, ще й оленями, помітними крізь дощову стіну. Ще під час зустрічі Сью щось казала про припущення в термінології, а відповідь Керманича прозвучала в лункій тиші так: «Ви маєте на увазі те, що називається „межею“?» Відсторонюючись, відшаровуючи імена учасників експедиції: а що, як з’явиться інша картинка, якщо збільшувати особистість й інші деталі?

За кілька хвилин, ковзаючись у грязюці, вони зрізали ріг і вийшли до якоїсь дерев’яної конструкції.

Він не чекав тут бодай чогось красивого, але ця споруда була чарівна.

Поряд із червоною дерев’яною рамою Керманич розрізнив більш-менш прямокутний простір, що згори утворював арку, крізь яку спалахувало сліпуче, невгамовне в пошуках, біле світло — піняве та іскристе світло, яке, здавалося, от-от згасне, але чомусь воно ну ніяк не згасало… Тут був якийсь спіральний ефект, наче воно накручувалось само на себе та навколо себе ж і оберталося. Якби ви швидко заморгали очима, то це мало б такий вигляд, ніби це світло складається з восьми чи десяти шпиць, які блискавично обертаються, але то була така ілюзія.

Це світло не нагадувало анічого з того, що він бачив раніше. Його не можна було назвати ні різким, ні м’яким. Воно не було витонченим, наче феєричне підсвітлювання у низькопробних фільмах. Це не було й притамоване світло у темряві, ані маніпуляція маклерів, баришників, фіглярів, чародіїв або когось іншого, хто хоче виокремити світло за допомогою тіні. У цьому світлі не було ясності, щоб підкреслити велич собору, але годі було назвати чи тьмяним, чи маслянистим, або надати йому ще якогось визначення з усіх, що спадали Керманичеві на гадку. Він уявив, як би спробував описати це своєму батькові, але насправді саме його батько міг би описати синові, що являє собою це світло.

— Хоча коридор такий високий і широкий, доведеться вам повзти з вашим наплічником якомога ближче до середини і якомога далі від стін, — підтвердив Чіні те, що Керманич уже читав у підсумках. Мов коти з клейким скотчем на спинах, повзучи на череві. — Хоч би як ви почувалися на відкритому чи в замкненому просторі, але там буде дивно: начебто ви просуваєтеся широким полем і ніби водночас балансуєте на вузькому краю прірви, без поруччя, і будь-якої миті можете зірватися в безодню. Отже, ви існуєте і в обмеженому, і в безмежному просторі — усе одразу. Ось одна з причин, чому ми гіпнотизуємо членів експедицій.

Не кажучи вже — а Чіні й не казав, — що керівник експедиції у будь-якому випадку має витримати досвід такої роботи й без милостивого втручання гіпнозу, та що дехто з цих лідерів бачив усередині себе дивні видіння. «Це начебто в якомусь акваріумі, вода над головою, але тьмяніше, і я не можу точно сказати, що там плавало. Або це не вода була темна, а ті створіння в ній». — «Я бачив сузір’я, і все було водночас і близько, й далеко». — «Там була безкрая рівнина, схожа на ту, де я зростав, і вона просто розширювалася й розширювалася, аж доки мені не довелося дивитися в землю, бо здавалося: мене це переповнює, я от-от лусну». Усе це з таким самим успіхом могло легко відбутися в свідомості цих людей.

Довжина проходу теж не відповідала ширині невидимої межі. Деякі звіти після повернення експедицій свідчили, що цей перехід схожий на меандр, однак інші описували його як прямий. Річ у тім, що він змінюється, він різноманітний, і час проходу ним до Нуль-зони можна визначити лише приблизно, хіба що «нормою» від трьох до десятьох годин. Справді, одна з перших гризот Центру полягала в тому, що точка входу могла взагалі зникнути, навіть якщо є інші думки з цього приводу. З-поміж особових справ, які стосувалися межі, Керманич знайшов відповідну цитату — Джеймса Лоурі: «…двері, коли я їх побачив, мали такий вигляд, начебто вони завжди були там, і завжди там будуть, навіть якщо не існуватиме Нуль-зони».

Очевидячки, директорка вважала, що межа насувається, але для доказу такої точки зору не було жодних доказів. Благальна нотка в особових справах, зроблена низкою можновладних установ, пропонувала коментар, що, можливо, директорка просто намагалася привернути увагу й притягнути гроші до «вмирущої агенції». Тепер, побачивши вхід, Керманич запитав себе, чи знав хтось, що означає «просування».

— Не дивіться туди так довго і прямо, — застеріг Вітбі. — Воно може вас затягнути.

— Постараюся, — сказав Керманич. Але було вже пізно, і він себе заспокоював лиш однією думкою: якщо його туди потягне, то Вітбі або Чіні його втримають. Або це зроблять лазери.

Те обертове світло подолало його спроби викликати в уяві біологиню. Він не міг примусити її постати поруч себе, щоб заохотити трьох інших учасників дванадцятої експедиції. Ще до того, як прибути сюди, вона вже була під гіпнотичним впливом. Лінгвіст уже мала покинути експедицію. Лишалися четверо, зі своїми заплічниками, ладні повзти в цьому неможливому світлі. Але це мала бачити сама директорка, це мало постати перед її світлі очі. Якби ж Керманич продерся крізь її надряпані закарлючки, якби ж то розкопав нашарування й потрапив до її серця… І чи зможе він повернутися назад, відновити свої думки та її почуття саме тієї миті?

— Як учасники останньої одинадцятої та дванадцятої звільнилися з Нуль-зони, не перетнувшись одне з одним? — спитав Керманич у Чіні.

— Тут має бути ще одна точка виходу, якої ми не змогли знайти.

Об’єкт, за яким спостерігають, не бажає співпрацювати. З’явилося видіння батька в кухні, коли Керманичеві було чотирнадцять років: ось тато заштовхує на дно склянки зогнилу полуницю, а потім напинає на вершечок папірець — пастку для плодової мушви, яка роїлася в них удома.

— Чому ж нам видно коридор? — спитав Керманич.

— Не певен, що ви маєте на увазі, — сказав Чіні.

— Якщо його видно, значить, ми повинні його бачити.

Можливо. Хто насправді знає. Кожен імпровізований коментар Керманича робив, або, як йому здавалося, створював луну, відбивався, щойно колишні банальні спостереження за відвідувачами та новими співробітниками виринали й витали у повітрі, прагнучи злиття, а завдяки цьому — і з’ясування таких аж занадто частих збігів.

Чіні на секунду втягнув, усмоктав щоку й незграбно зізнався:

— Така теорія. Це, безперечно, теорія, аякже. Я не можу сказати, що це не так.

Приголомшлива думка: а що, як вийти у світ коридором дванадцять футів заввишки і дванадцять футів завширшки?

Вони вистоювали тут довгі хвилини, убиваючи час, але не визнаючи цього, не звертаючи уваги на дощ. Вітбі стояв окремо, на віддалі, дозволяючи дощеві промочити себе до кісток, зневажаючи парасольку. За ними, в гуркоті грому, калатали струмки води, які рокотали, плинучи до карстової вирви, там, за хребтом. А попереду видніла ясність безхмарного літнього дня.

Поки що Керманич намагався уважніше зазирнути крізь це іскристо-грайливе та блискуче, це танцівне світло.

10. ЧЕТВЕРТИЙ ПРОЛОМ

«Теруар» знову просочився в його думки, коли насамкінець дня, висихаючи, Керманич отримав стенограми своєї ранкової сесії з біологинею, і мандрівка до межі калейдоскопічно замиготіла у нього в голові. Він щойно неохоче викинув мишу на смітник і повернув рослину на місце до сховища зразків. Довелося докласти зусиль, щоб це зробити, а ще — заклацнути двері перед тим химерно-моторошним казанням, надряпаним закарлючками на мурі. Керманич ненавидів бабратися в забобонах, та лишився сумнів — що він помилився, що директорка залишила і рослину, і мишу в шухляді письмового стола як певний дивний захист від… від чого?

Керманич так і не второпав, як це він примудрився знайти в інтернеті ксенофору, що її згадала Жар-птаха: посилання показало, що допитувана майже слово в слово процитувала уривок зі старовинної хитромудрої аматорської книги «пароха-натураліста». Щось подібне вона могла надибати у коледжі, і з цим могли бути пов’язані спогади, які теж могли виринути. Він не повірив, що це має якесь значення, окрім одного: біологиня порівнювала Керманича з незграбним равликом.

Потім він вчитався в стенограму, й це його заспокоїло. Одного моменту під час сесії, закидаючи вудку, Керманич зарухався — і від вежі, й від маяка, туди, звідки почала допитувана.

Запитання: Що ви залишили на порожній автостоянці?

Що? Як? — ретельно розмірковував він біля свого письмового стола — все ще ігноруючи залиті водою сторінки в шухляді поряд. Порожня сторінка — це теруар, пов’язаний з іншим теруаром, який являє собою Нуль-зону? Що, як певне злиття людини і місця являє собою щось більше, ніж просто повернення додому? Чи треба йому замовити історичні розкопки порожньої стоянки? А як щодо інших двох — антрополога і топографа? Втягненому в таємниці та містику Південного Округу, Керманичеві не лишалося часу — бодай ще кілька днів — щоб перевірити ще й цих допитуваних. Неохоче дозволивши собі відчути вдячність до Ґрейс за спрощення його роботи, бо ж відіслала цих людей геть.

Хай там як, а ось відповіді біологині на цій сторінці.

Відповідь: Загубила? Що саме? Вервицю з розп’яттям? Сповідь?

Питання: Ні.

Відповідь: Ну, а чому тоді ви не скажете мені, що я мала там загубити?

Питання: Ваші манери?

Винагородою йому було хихотіння, ущипливе, дошкульне, яке супроводжувалося довгим, утомленим зітханням, через що, здавалося, у неї зовсім не лишилося повітря в легенях.

Відповідь: Я вже казала вам, що там нічого не сталося.

Я наче прокинулася з нескінченного сну. І тоді вони мене підібрали.

Питання: Чи ви бачите сни? Тепер, маю на увазі.

Відповідь: Яке це має значення?

Питання: Що ви маєте на увазі?

Відповідь: Мені просто сниться, що я покинула це місце.

Питання: Чи хочете ви почути про мої сни?

Він сам не знав, чому сказав це їй. Він сам не знав, що казав. Чи розповість він їй про своє нескінченне падіння до затоки, до утроби левіафанів?

На його подив, вона сказала:

Відповідь: Що вам сниться, Джоне? Розкажіть мені.

Уперше вона назвала його справжнім іменем, і він спробував викликати у собі ненависть до якоїсь іскрини, що пронизала його. Джон. Вона сперлася ногами на стілець, обіймаючи коліна, і майже непристойно втупившись у Керманича.

Іноді доводиться коригувати свою стратегію, відмовитися від чогось, щоб отримати щось. Тому він навіть розповів їй свій сон, хоча й почувався ніяково та сподівався, що Ґрейс не побачить цього в офіційному звіті, не використає це якось проти нього. Але Керманич вірив: якби він збрехав, якби зробив щось подібне, Жар-птаха дізналася б, що він намагається інтерпретувати її розповідь, а вона обробляє його самого. Навіть ставлячи запитання, він лишав кривавий слід даних. У нього раптом з’явився образ інформації, який спливав біля його голови збоку в непроглядній криваво-червоній поволоці. Оце мої родичі. Це — моя колишня подруга. Мій батько був скульптором. Моя мати була шпигункою.

Але й вона пом’якшала під час розмови, на мить.

Що, як біологиня уже зранку вирішила: вона жива, а не мертва? Може, це й змінило її настрій.

Дочитавши, він відчув, що Жар-птаха досі невідступно дивиться на нього, не дозволяючи йому звести очі на неї, або це він не дозволяє собі це зробити. Байдуже з якої причини.

Дорогою назад від межі запало мовчання між Керманичем, Вітбі та Чіні — чи не через переобтяженість контрастом між сонцем-спекою і дощем-холодом. Але Керманичеві це здавалося товариським мовчанням спільного досвіду, ніби його прийняли, після ініціації, у члени ексклюзивного клубу, навіть не спитавши його згоди. Він обережно ставився до цього почуття: це було простором, де скрадаються тіні, — куди їм не треба заповзати, де люди погоджуються з тими речами, з якими насправді не згодні, вважаючи, що мають спільні мету й наміри. Одного разу в такому просторі співробітник-агент назвав Керманича «простаком» і дозволив собі безпардонний коментар щодо того, ніби той «не схожий на звичайних іспашок[18]».

Коли вони були вже десь за милю від Південного Округу, Чіні несподівано промовив:

— Знаєте, є чутка про колишню директорку і межу.

— Так? — Ось воно. Нарешті. Ось до чого призводить комфорт — розкриваючи або наполовину розкриваючи приховане.

— Те, що одного разу вона перейшла межу, — сказав Чіні, вп’явшись зором у далечінь. Навіть Вітбі, здавалося, хотів дистанціюватися від цього твердження, нахиляючись уперед зі свого сидіння та ведучи машину. — Це просто чутка, — додав Чіні. — Не знаю, чи правда.

Але Керманича це не обходило, незважаючи на це нещире припущення. Правда явно не хвилювала Чіні, але він уже знав, що це правда, і хотів скерувати Керманича.

— Чи сказано у цій чутці, коли це могло статися? — спитав Керманич.

— Перед останньою одинадцятою експедицією.

Якась його частка хотіла розповісти це заступниці директора й подивитися, що та знає або чого не знає. Інша частка вирішила, що це передчасна ідея. Тоді він почав пережовувати інформацію, замислюючись, чому це Чіні нагодував його нею, особливо на очах у Вітбі. Чи означає це, що у Вітбі є стрижень, який, попри докази, дасть йому змогу триматися, навіть якщо Ґрейс допитуватиме його й вимагатиме, щоб він поділився з нею фактами?

— А ви коли-небудь бували за межею, Чіні?

Вибухове пирхання:

— Ні. Ви збожеволіли? Ні.

На стоянці наприкінці дня Керманич сидів за кермом, тримаючи ключі запалювання, на мить розслабившись. Дощ ущух, лишивши маслянисті калюжі та певний зеленавий блиск на траві й деревах. Тільки фіолетовий електромобіль Вітбі стирчав під кутом, через два проміжки, начебто його змило туди.

Час зателефонувати Голосові й написати свій звіт. Краще розпочати зараз, ніж дозволити роботі наростати, мов снігова куля, до вечора.

Телефон дзеленчав і дзеленчав.

Нарешті Голос відповів:

— Так… що? — ніби Керманич невчасно подзвонив.

Той хотів спитати про таємницю подорожі директорки, але тон Голосу вибив його з колії. Натомість він почав про рослину й мишу: «Я знайшов дещо дивне в письмовому столі директорки…»

Керманич моргнув раз, другий, третій. Доки вони розмовляли, він дещо помітив. Це була дрібничка, яка мало не довела його до сказу. Це виявився розчавлений москіт по той бік лобового скла, і Керманич гадки не мав, як та комаха потрапила туди. Він знав, що вранці москіта там не було, й взагалі не пам’ятав нічого про нього. Параноїдальна думка: недбалість з боку того, хто обшукував його машину… або хтось хоче, щоб Керманич знав: за ним спостерігають?

Розпорошуючи увагу, Керманич почав усвідомлювати, як тремтить його голос під час розмови з Голосом. Майже як повітряні ями, які штовхають літак нагору та вперед, а пасажир сидить усередині, прищібнутий ременем і до смерті переляканий. Або коли б він дивився телевізійне шоу по кабельному, де перебої і картинка міняється кожні кілька хвилин. Та все ж таки розмова поновилася там, де урвалася.

Голос говорив ще різкіше й сердитіше, ніж зазвичай:

— Я дам вам більше інформації — і не турбуйтеся, я ще працюю над ситуацією клятої заступниці директора. Подзвоніть мені завтра.

В голові його спалахнуло кумедне зображення заступниці директора: ось вона йде на автостоянку, доки він на межі, й сама грюкає замком його машини, нишпорить у нього в бардачку, садистично чавить москіта.

— Я не знаю, чи добра це наразі ідея щодо Ґрейс, — мовив Керманич. — Мабуть, краще…

Проте Голос уже почепив слухавку, лишивши Керманича дивуватись, як це так швидко запала темрява.

Керманич спостерігав заплутану геометрію крові та тендітних кінцівок. Він не міг одірвати погляду від москіта. Він хотів сказати Голосові ще щось, але забув через цього москіта, і тепер доведеться зачекати до завтра.

Чи може бути й таке: то ж він сам розчавив москіта і геть забув про це? Вирішив: малоймовірно. Ну, гаразд, на випадок, якщо не він зробив, треба лишити тут цю проклятущу істоту, з плямою крові. Це може стати повідомленням-відповіддю. Хай мине час.

11. ШОСТИЙ ПРОЛОМ

Удома на сходинці порога чекав Чоррі. Керманич пустив кота всередину, вийняв якийсь котячий корм, куплений у крамниці, разом із курячим сандвічем, попоїв у кухні, хоча від їжі Чоррі тхнуло жирною лососиною. Він дивився на кота, як той жує, але сам думками був в іншому місці, згадуючи те, що вважав провалами за цей день. Почувався так, буцімто промазав усі паси, і тренер старших класів горлає на нього. Мур за дверима відкинув його. Мур і зустрічі забрали забагато часу. Навіть мандрівка до межі не впорядкувала речей, а просто стабілізувала, відкриваючи нові напрями дослідження. Ідея, що директорка побувала на межі до останньої одинадцятої експедиції та повернулася, не давала йому спокою. Чіні, під час їхньої мандрівки до межі: «Я ніколи й гадки не мав, що директорка в усьому з нами згодна, розумієте? Або в неї був свій радник, або вона радилася про щось інше з Ґрейс. Або я не надто знаюся на людях. Що, зрештою, можливе».

Керманич сягнув рукою до сумки з деякими нотатками про поїздку до межі та був шокований, знайшовши аж три мобільні телефони замість двох: один гладенький, з лиском, для спілкування з Голосом, другий — для звичайного використання, а третій — більший. Насупившись, Керманич витягнув усі. Ага: третій — то старий, неробочий телефон, який уже не діє, з письмового стола директорки. Керманич утупився в цю знахідку. Як він там опинився? Чи це Ґрейс поклала? Старий чорний жукоподібний телефон, потрісканий, помережаний ямками, оплавлений, зі шкіряним корпусом, трохи схожим на черепаховий щиток. Ґрейс не могла цього зробити. Напевно, вона лишила його у своєму кабінеті, коли все скінчилося, а Керманич, мабуть, знеобачки прихопив телефон із собою. Але тоді чом він не помітив цього на стоянці, після розмови з Голосом?

Він поклав телефон на кухонний столик, раз чи два обережно зирнувши на мобільний, а тоді перейшов до вітальні. Та що ж він випустив з уваги?

Після кількох спроб серйозно зосередитися він увімкнув телевізор. Невдовзі Керманича обстріляли монтажем з реаліті-шоу, новин про нове школярське побоїще, доповіді про нове сміттєзвалище в океані, а якийсь диктор викрикував чергові результати змагань ММА.[19] Він вагався між кулінарною передачею і детективом, двома своїми улюбленими жанрами, бо вони не примушували його думати, — поки нарешті вирішив зупинитися на детективі, а кіт муркотів у нього на колінах, мов вічний двигун.

Дивлячись телевізор, Керманич згадав лекцію на другому курсі коледжу, яку читав професор-еколог. Зерно її полягало в тому, що інституції, навіть окремі урядові департаменти, є конкретними втіленнями не просто ідей чи думок, а й ставлення та емоцій. Як ненависть або співпереживання, тверджень на кшталт «Імігрантам слід вивчати англійську мову, або ж вони не є громадянами», чи «усі пацієнти психіатричних лікарень заслуговують на нашу повагу». Що у роботі, скажімо, агенції ви могли б, попрацювавши, відкрити не просто абстрактну думку, яка лежить за певними речами, а й конкретні емоції. Південний Округ був створений для розслідування (і стримування в собі) Нуль-зони, і, все ж таки, попри всі ознаки й символи тієї місії — усі розмови, й особові справи, й інструктажі, аналізи — всередині агенції існували ще й емоції або ставлення, позиція. Його розчаровувало, що він не може цілком охопити це, начебто йому треба якогось іншого чуття або бракує якоїсь чутливості. Та все ж таки, як сказала Ґрейс, хай-но він обживеться у Південному Окрузі, хай почується тут затишніше, і це огорне Керманича коконом, і він теж стане занадто посвяченим, щоб це сприймати.

Цієї ночі він не бачив снів. Пам’ятав, як прокинувся, коли вже давно розвиднілося: щось дрібненьке повзло по даху ривками-стрибками, але незабаром перестало рухатися. Цього не було досить, щоб розбудити кота.

12. РОЗБІР ЗАВАЛІВ

Зранку, повернувшися на роботу, він виявив, що у нього в кабінеті перегоріла одна флуоресцентна лампа, й освітлення пригасло. Крісло і письмовий стіл Керманича, зокрема, огортала сутінь. Він перемістив лампу з книжкових шаф та поставив на полиці таким чином, щоб вона освітлювала стільницю ліворуч. Щоб краще побачити: Вітбі виконав свою погрозу й лишив на його письмовому столі грубий, трохи пошарпаний документ, за назвою «Теруар і Нуль-зона: Комплексний Підхід». Щось в іржі на масивній скріпці, яка тримала титульну сторінку, у пожовклих аркушах, написаних кольоровою ручкою анотаціях, або, може, подертих і склеєних скотчем ілюстраціях викликало в нього нехіть лізти до цієї кролячої нори. Хай зажде своєї черги, що означало наступний тиждень або навіть наступний місяць. Він провів ще одну сесію з біологинею, а також зустрівся з Ґрейс — із приводу власних рекомендацій щодо агенції, а потім, у п’ятницю, влаштував зустріч, аби переглянути відео з першої експедиції. З-поміж інших невідкладних речей у нього був намір на… скажімо, маленький косметичний ремонт. Керманич відчинив двері до схованих за ними слів. Узяв кілька світлин.

Потім, узявши банку білої фарби та пензля, реквізовані в персоналу, він ретельно все це замалював: кожне слівце, до останнього, кожну деталь мапи. Ґрейс та інші перетопчуться без меморіалу, бо Керманич не міг жити під тягарем цих слів, які пульсували за дверима. Так само позначки зросту заслуговують на увагу — якщо це справді вони. Два шари, три, аж доки лишилася сама тінь, хоча позначки зросту, написані ручкою іншого кольору, ще світилися. Якщо вони позначали зріст, то директорка виросла на чверть дюйма — така була між ними відстань, — напевно, якщо іншим разом не надягла взуття на вищих підборах.

Після того замальовування Керманич поставив дві дерев’яні фігурки батькового різьблення з шахівниці, узятої з дому, що означало заміну усунутих талісманів — рослини та миші. Крихітний червоний півничок і місячно-блакитна коза, вони з колекції, названої просто — «Мі Familia».[20] Півень носив ім’я одного з його дядьків, коза — тітчине ім’я.

У батька збереглися світлини тих часів, коли він підлітком грався на задньому подвір’ї з друзями і двоюрідними братами, в оточенні курей і кіз, у саду, який тягнувся ген за обрій, уздовж дерев’яної огорожі. Але Керманич пам’ятав тільки батьківських курей — гладких, угодованих, постійно виводжуваних або отриманих у спадок, оздоблених іменами і так ніколи й не зарізаних. «Шановні кури», як піддражнював Керманич свого батька.

Шахи — це хобі, якому він віддавався, хобі, яке можна було розділити з батьком під час лікування того хіміотерапією, а також якщо його батько тривожився та задумувався, коли Керманича не було в кімнаті. Ця гра була їхнім спільним хобі, доки рак не розрісся й не захопив клітин; обидва вони були непересічні шахісти, навіть коли й не насолоджувалися грою. Але фізичні недуги його тата підсилили духовну розгубленість Керманича, тож цього варіанту не лишилося. Книги як порятунок від телевізійної нудятини? Ні, бо закладка відокремлює одне непрочитане слово від іншого. Але з нагадуванням, чий зараз хід, шахи лишили деякий образ і спогади про минуле, навіть коли його батько вже безнадійно плутався думками під кінець життя.

Керманич силоміць перетворив ті батьківські різьблені фігурки на шахи; вони були пов’язані в різний спосіб і мали функції, яких насправді не виконували, оскільки вже двічі тлумачилися: спочатку були людьми, потім — тваринами, а це вже стали й шахами. Але чим краще він грав, тим більше зростав його інтерес, бо статичність перетворювалася на щось справжнє, і результати, нехай для них і комічні, здавалося, мали значення. Коментар «Бабуся бере слона» примушував їх обох хихотіти. «Кузен Умберто з’їдає племінницю Мерседес».

Тепер ці різьблені фігурки мають йому допомогти. Керманич поставив півника у далекий лівий кінець стола, козу — праворуч; півня — дзьобом до стіни, а козу навпаки — до себе. До кожної статуетки він прикріпив майже невидимі нано-камери, які без дротів передаватимуть йому інформацію на мобільний телефон і на ноутбук. Якщо немає інших варіантів, принаймні бодай так він зробить безпечним свій кабінет, створить із нього бастіон, знищить усі невідомі факти й замінить їх лише тим, що йому зручно. Хтозна, що може відкритися?

Тоді він матиме повну свободу дій, щоб роздивлятися директорські нотатки.

Преамбула до читання записів директорки багато чим нагадувала ритуал весняного прибирання. Він очистив усі стільці, окрім власного в кабінеті, й виставив їх у коридор. Потім почав складати купи посеред підлоги. Він намагався ігнорувати неоднозначні плями на килимі. Кава? Кров? Підлива? Котяча блювотина? Ясна річ: прибиральниці та її когорті вже давно заборонялося зазирати до святої святих директорки. Він уявив, як Ґрейс наказує лишити кабінет у первісному стані, так само, як у фільмах про копів батьки вбитих дітей не дозволяють і порошинці проникнути до священних спочивалень їхніх утрачених нащадків. Ґрейс берегла цей кабінет, замкнувши його запасним ключем, але Керманич не гадав, що вона виявиться на відео прихованої камери.

Отже, він умостився на дзиґлику, увімкнув на ноутбуку музику свого улюбленого неокласичного композитора, і дозволив цій музиці створити з хаосу якусь подобу ладу в кімнаті. Не пропущу жодного кроку, дідусю, навіть якщо пропущу крок. Він уже отримав уранці особові справи від Ґрейс — передані через третю особу, адміністративного помічника, аби вони обоє уникали спілкування між собою. Ті справи містили всі офіційні директорські записки та звіти, де йому довелося вчитуватися в кожну закарлючку, в кожнісінький уривочок. «Інвентарний список», як його подумки назвав Керманич. Він запитав себе, чи не варто попросити Вітбі розсортувати ці нотатки, але з цим пунктом рівень безпеки коливався від секретності до «цілком таємно», до «страх яка таємниця», як волатильний фондовий ринок ф’ючерсів.

Назва теки особових справ Ґрейс була занадто функціональною: «ДИРЕКТОРСЬКІ ОСОБОВІ СПРАВИ — ПУД ГОЛОВНИХ І ДРУГОРЯДНИХ ПАМ’ЯТОК І ЗВІТІВ». ПУД, або Програма Управління Даними, означала пропрієтарну систему обробки зображень і перегляду, яку Південний Округ оплатив і здійснив у дев’яності роки. Керманич написав би щось стисліше, ніж Ґрейс, як-от: «ДОКУМЕНТИ ДИРЕКТОРА», або, драматичніш: «ІСТОРІЇ ЗАБУТОЇ АГЕНЦІЇ», або ще: «ДОСЬЄ НУЛЬ-ЗОНИ».

Стоси треба розсортувати за темою, щоб вони принаймні відповідали ПУД Ґрейс: межа, маяк, вежа, острів, базовий табір, природна історія, неприродна історія, загальна історія, невідоме. Також він вирішив зробити стіс для «недоречного», хоча те, що йому здається недоречним, для інших може означати Розеттський камінь[21] — якщо такий камінь, хай навіть галька, й існував у цьому смітті.

Для нього це було зручне місце, зручне завдання, знайоме, як покаяння під час ганьби та усунення з посади, і він міг забутися в ньому майже так бездумно, як під час миття посуду після вечері чи застеляння ліжка вранці — певною мірою це освіжає.

Але є найважливіша різниця: ці стоси трохи нагадували, буцімто він наніс бруду на взутті знадвору. Колишня директорка зробила з нього новоявленого міського фермера, який складає компостні купи із засекреченого матеріалу, що виник у світі, несучи з собою багатий досвід. Деякі з цих матеріалів забезпечила деревина дуба та магнолії, сировина ж тут — листя, до чого директорка додавала серветки, квитанції, іноді навіть туалетний папір, утворюючи товсту мульчу.

Їдальня, де снідав Керманич, забезпечила чеками, які заслуговували на увагу, так само — цілодобову продуктову крамницю на розі, де колишня директорка останнім часом безліч разів робила покупки. У тих чеках закупи були вказані різноманітні, з різних категорій, які не стосувалися виключно їжі й не нагадували формального походу по харчі. Рулон паперових рушників і вирізка яловичини одного разу, фруктовий сік і вівсянка для заварювання на сніданок — іншим разом, хот-доги, кварта знежиреного молока, манікюрні ножиці та наступне — вітальна листівка. Серветки, квитанції та рекламні буклети з місця для барбекю в її рідному містечку Блікерсвілі яскраво вирізнялися та рясніли, пробудивши в Керманича нестерпний апетит до реберець. Блікерсвіль був лише за п’ятнадцять хвилин їзди від Південного Округу, просто звернути вбік від шосе, що вело до Гедлі. Як казала Ґрейс, директорський будинок у тому місті очистили від усього, пов’язаного з Південним Округом, результати були систематизовані в каталозі, відділ «ДИРЕКТОРСЬКИЙ БУДИНОК» особової справи ПУД.

Приблизно за годину виникла панічна думка: а що, як ці позірно випадкові поверхні, на яких директорка писала свої нотатки, мають значення? А що, як не всі ці слова є посланнями, там само як ненормальне казання доглядача маяка — це не вся історія? Виринуло сховище зразків, і хоча це здавалося неймовірним, Керманич параноїдально замислився: «А раптом деякі листи надійшли з Нуль-зони?» — та потім відкинув цю думку як спекулятивну і контрпродуктивну.

Ні, величезний масив текстів директорки показував «тільки», що ця особа була поглинута своїм завданням, наче охоплена відчайдушним жаданням записати свої спостереження саме тої миті, не бажаючи ані їх забути, ані ввімкнути внутрішнього редактора, який урвав би її мисленнєвий пошук. Або не хотіла, щоб хакер заліз у найглибинніші процеси її свідомості, дистильовані до ПУД або чогось іншого.

Унаслідок цього йому довелося не тільки нагромаджувати стоси початкових «особових справ», але ще й випадкові записи про директорське життя і її мандри світами поза межами Південного Округу. Це допомогло, тому що Керманич видобув тільки клоччя-шмаття з офіційної справи — або завдяки втручанню Ґрейс, або тому, що сама директорка оформила свої документи, просіявши їх крізь густе сито, зробивши матеріали якомога стислішими. У неї не було ні братів, ні сестер, її виростив батько на Середньому Заході. Навчалася психології в державному коледжі, була консультантом десь років п’ять тому. Потім подала заяву на переведення до Південного Округу з Центру, де зазнала виснажливого графіку, що вимагав від неї витрачати все більше і більше зусиль — і тим-то й компенсував оцю її останню не надто блискучу кар’єру. Південний Округ, мабуть, здавався їй привабливішим — і про це свідчила розгорнута інформація у неї в кабінеті. Запит Керманича про подальші дані потрапив у лабіринт — небагатослівну утробу Центру, що втягувала директорку і змикалася над нею. Втім, одного чудового дня ця особова справа мала бути вивергнута йому до ніг.

Отже, так він і сидів, намагаючись вибудувати справжній теруарний образ директорки — її мотивацію та базу знань, — починаючи від усього, що він сортував, і створюючи цілу мозаїку інших категорій, які, на його думку, не входять до ПУД. Вона передплачувала телепрограму, а також серію культурно-мистецьких журналів, судячи не лише за видертими з них сторінками, але й за поновлюваними бланками передплати. Якось вона заборгувала стоматологу 72 долари 12 центів за комплексну чистку зубів, не покриту її страхуванням, але все одно не турбувалася, чи дізнається хтось про це. Її частою пристрастю була алея для боулінгу за межами містечка. Директорка отримувала вітальні листівки до дня народження від тітки, але або не мала сентиментів до цих поштівок, або не так близько спілкувалася з цією жінкою. Полюбляла свинячі відбивні та креветки з вівсянкою. Полюбляла обідати на самоті, окрім одного випадку: рахунок за барбекю містив два окремі замовлення. Компанія? Можливо, як і він, вона інколи замовляла їжу на винос, щоб мати ленч наступного дня.

Про межу в цих нотатках сказано небагато, але ця біла спіраль, цей неосяжний простір не полишали його думок. Була дивна синхронність під час його роботи: ця спіраль пов’язувала спалах світла — його матір — по всьому небу, буквально і метафорично, у всьому охопленні часу і такому широкому контексті, що лише думки здатні подолати цей розрив.

Виявилося важче розділити оті осадові шари, що полежали під рослиною та мишею. Деякі сторінки були тонкі та крихкі, а паперові обрізки та обірвані колажі з листя мали тенденцію злипатися, доки їх просочували, обплутували і ще міцніше зв’язували напівпрозорі, помережані ясно-червоними прожилками корінці тієї рослини. Доки Керманич ретельно відокремлював кожну сторінку від іншої, затхлий дух, доти приспаний, ожив, став такий-то сильний та різкий. Керманич щосили намагався не порівнювати його із запахом брудних шкарпеток.

Розкопки продовжували підтверджувати, що директорка любила і природу, і холодні сніданки. Коли він відірвав картонку, вирізану з коробки висівкових пластівців (таке собі підтвердження покупки), від дубового листочка, на ньому лишилися чорнильні плями — майже нечитабельні слова, і Керманич зрозумів, що цю картонку ще ніхто не розлучав з її тендітним дубовим нареченим. На картонці писалося: «Переглянути розшифровки Х.10.С, особл. антропологів з маяка». На листочку писалося: «Рекомендувати припинити використання чорних ящиків для зберігання». Він поклав дубовий листочок на стос невідомого, оскільки його «цінність невідома».

Знайшлися ще й інші фрагменти, що інтригували, — деякі визирали з-поміж книг на стелажах, деякі виштовхувалися, грубо запхані між сторінками як закладки, ба ні: так запхані, начебто дратували її, і вона покарала їх словами, які сама ж на них і написала. Це було між сторінками посібника з основ біології для коледжу, досить пошарпаного, щоб скидатися на власність самої директорки, — Керманич знайшов там, на справжньому папері, хитромудро віддруковану на матричному принтері, незважаючи на дату — усього вісімнадцять місяців тому, — нотатку, присвячену дванадцятій експедиції.

У примітці, не прикріпленій до особової справи Ґрейс у ПУД, директорка називала топографа «такою, що має добре відчуття реальності, хорошою зміцнювальною ланкою для інших». Лінгвістку, відкинуту до прикордонної зони, назвала «корисною, але несуттєвою; можливо, небезпечним доповненням, симпатичним, співчутливим, але вузьким персонажем, що може відволікти увагу». Співчутлива — кому? Яка може відволікти увагу — від чого? І чи бажане це відволікання, чи…? Антрополога згадувала на ім’я, що заплутувало Керманича, аж доки він раптом збагнув, хто це. «Гідді буде на колегії, зрозумієш». Якийсь час він дивився на цей запис. На колегії — якій? Зрозумієш — що?

Окрім відсутності контексту, що розлючувало, ці нотатки створювали відчуття, ніби директорка ставила п’єсу або фільм, роблячи кастинг і пишучи нотатки про вибір акторів. Команда має бути згуртованою, але директорку не так хвилювали мораль і групова динаміка, як… щось інше. Запис про біологиню був найрозлогіший і викликав у Керманича нуртування низки додаткових питань.

Згадалася ще одна заувага, що була знайдена під номером 2 у тоненькій брошурці, присвяченій ксенобіології: «біо: може бути забруд. і зараж. ТА?» Біологиню могли заражати впливом топографічної аномалії — найлегше припущення. Але без дати він міг бути певним, що це стосується однієї й тієї самої експедиції. Саме так, як позначки «Приховати від Л» і «Л сказав „ні, жодних сюрпризів“» були написані на двох окремих аркушах. І що стоїть за літерою «Л»: «Лоурі»? Чи це в якийсь езотеричний і не такий вірогідний спосіб означає «догЛядач маяка»?

Він дозволив усьому цьому осісти, знаючи, що тут вимагається терпіння. Записок було багато, а також багато сторінок в особовій справі Ґрейс, ПУД, але поки що нічого про попередню поїздку директорки за межу. Проте він уже став відчувати підводні камені, допіру дізнавшись про теорію теруару Вітбі, яка може швидше стосуватися Південного Округу, аніж Нуль-зони. А чи, можливо, її змайстрував сам розум? Ідея, що функціональна думка може вкоренитись у вакуумі, індивідуальна, анонімна та примарна, непізнавана, тому що, особливо спочатку, не взаємодіє з іншими людьми. Оскільки дедалі більше за сучасної доби інтернету бачите окремих випадків розумового вірусу чи хробака: це мозок, самоочищений, купається у набутих ідеологіях, поданих з височини; ідеологіях, які можуть бути приспаними або прихованими багато років поспіль, мовчущими як смерть, аж доки й пронижуть наскрізь. Тепер може статися майже все, що завгодно, і вже й сталося. Уряд не може дослідити купівлю добрив у кожного фермера чи там феєрверків — не може навіть сам проконтролювати всі девіантні мізки у власних шеренгах.

Ця думка виринула під час сортування нотаток: якщо ти керуєш агенцією, присвяченою розумінню та боротьбі з силою, яка включає заколот, і вважаєш, що межа, щонайменше, насувається, то ти можеш відхилитися від офіційних протоколів. Якщо твої керівники та колеги не згодні з твоєю оцінкою, ти можеш запропонувати їм альтернативний план і починати діяти самостійно. Тоді й тільки тоді, насторожено і обережно, ти можеш намацувати шлях, щоб набирати для допомоги тих, хто вірить тобі, або принаймні не є ворогами і не зривають цього плану. Незалежно від того, чи посвячуєш ти їх у подробиці, чи ні. Можливо, ти почнеш розробляти цей план на звороті чеків з улюблених ресторанів, доки дивишся телевізор або читаєш журнал.

Коли настав час поїхати на завдання з Ґрейс, Керманич визирнув, щоб усвідомити: він похований у стосах паперу і в штабелях тек. Потім, продираючись до дверей, до краю загромаджених стільцями і складаним столиком, він витратив стільки зусиль, щоб зорієнтуватися, аж подумав: а чи не намагається він несвідомо тут від чогось утриматись?

13. РЕКОМЕНДАЦІЇ

Керманичеві дуже кортіло вторгнутися на територію Ґрейс, щоб показати, що там він почувається комфортно, але, прибувши, він побачив, що та жінка якраз веде сміховинно-безжурну та жваву розмову зі своїм помічником з адміністративних питань.

Вичікуючи, Керманич переглядав основи — усе, що йому надали, з невідомо якої причини. Ґрейс Стівенсон. Гомо сапієнс. Жіночої статі. Родина походить з Вест-Індії. Нащадок третього покоління у країні та найстарша з трьох дочок. Батьки тяжко працювали, щоб усі троє закінчили коледж, і Ґрейс стала студенткою-випускницею, яка виголосила прощальну промову, скінчивши курс із двома дипломами — з політології та історії, а потім навчалася в Центрі. Під час спецоперації, травмувала ногу — немає деталей, як саме, — і Ґрейс викинуло хвилями на береги Південного Округу. Ні, не так. То директорка витягла її ім’я з капелюха? Чіні щось молов на цю тему, якогось моменту, під час їхньої поїздки до межі.

Але раніше в певних речах вона мала більші амбіції, тож що її тут утримувало — просто директорка? Під час обмежень своєї кар’єри у Південному Окрузі Ґрейс Стівенсон була певною мірою прикута до одного місця, якщо не повільно занурювалась у баріння та застій — особисті глибини цієї ями, імовірно, спричиненої також її брудним затяжним розлученням майже вісім років тому; ця подія майже збігалася із випуском її синів-близнюків із коледжу. За рік вона повідомила Центр про свої стосунки з однією громадянкою Панами — жінкою, — щоб знову бути повністю перевіреною і не вважатися ризиком для безпеки. Небезпечною Ґрейс і не була. Це планові неприємності й плутанина, але все ж таки травматичні. Її хлопчики тепер були лікарями — вони увічнені на настільному фото, грають у футбол. Ще одна світлина показувала її пліч-о-пліч із директоркою. Директорка була огрядна жінка, дійшовши тієї межі, що ви не могли б сказати, чи вона гладка, а чи то просто гора м’язів. Вони були на корпоративному пікніку Південного Округу: ліворуч від них — барбекю, на задньому плані — люди у квітчастих пляжних сорочках. Ідея спільних розваг агенції чомусь видалася Керманичеві абсурдною. Обидві фотографії були йому вже знайомі.

Після розлучення доля заступниці директора дедалі більше прив’язувалася до директорки, яку Ґрейс кілька разів доводилося прикривати — якщо правильно читати між рядками. Ця історія скінчилася зникненням директорки, а Ґрейс отримала втішний приз — талан Одвічної Заступниці Директора.

О, так, і в результаті всього цього, і ще дечого, Ґрейс Стівенсон відчувала до нього надзвичайно сильну ворожість. Емоція, в якій він їй навіть співчував — хоча, мабуть, даремно. «Співчуття — це гра на програш», — не раз казав йому батько, вкотре знемігшись через іще одне зіткнення з випадком звичайного расизму. Якщо тобі доводиться над чимось замислюватися — значить, щось ти робиш не так.

Помічник з адміністративних питань нарешті пішов, і Керманич сів навпроти Ґрейс, яка тримала роздруківку першого списку його рекомендацій на витягнутій руці, — не тому, що від нього тхнуло чи було там ще щось паплюжницьке, а тому що вона відмовлялася носити контактні лінзи.

Чи не прийме вона ці рекомендації як виклик? Вони навмисно випереджали події, але Керманич так хотів. Хоча, звісно, нічого доброго не обіцяв міні-магнітофон, який лежав перед ним і дзижчав, означаючи вторгнення Керманича в простір Ґрейс. Але він повправлявся у своїх манерах перед дзеркалом ще вранці, щоб побачити, як саме невербально може поводитися.

Проте більшість його адміністративних та управлінських рекомендацій можна було застосувати до будь-якої організації, якою не керували або, насправді кажучи, керували наполовину — кілька років. Решта було ударами навмання, але з кожним ударом той, хто бив, міг поцілити і в сало, і в когось, на кого наставив зброю. Керманич хотів, щоб потік інформації розгалужувався на кілька напрямів — скажімо, Сью як лінгвіст мала б доступ до засекречених даних інших відомств агенції. Також йому хотілося схвалити давно заборонені приплати і нічні години праці, тому що електрику в будівлі й так тримають увімкненою всі двадцять чотири години на добу. Він помітив, що більшість працівників раніше йде з роботи.

Деякі інші речі не були слушні, але, якщо поталанить, Ґрейс витрачатиме час і енергію, щоб боротися з ним через них.

— Це було швидко, — нарешті вимовила вона, кидаючи йому сторінки його списків через стіл. Сторінки сковзнули Керманичеві на коліна, перш ніж він устиг їх зловити.

— Свій урок я виконав, — сказав Керманич. Хоч би що це означало.

— Сумлінний школярик. Учень-зірка.

— Перший бал, — Керманич наполовину погодився, не певний, чи сподобалося йому, як Ґрейс вимовила ці слова.

Вона ж навіть не вважала за потрібне нещиро всміхнутися на цю відповідь.

— Дозвольте мені перейти до суті справи. Хтось цього тижня втручався в мій доступ до Центру, роблячи запити, розвідуючи навколо. Але або той, хто це зробив, не має жодного такту — або фракція, що стоїть за ним, не має шансів на успіх.

— Я не знаю, про що ви говорите, — мовив Керманич, але його невербальні манери знітилися разом із ним, попри всі його зусилля.

Фракція. Незважаючи на його мрію про те, що Голос є часткою таємних операцій, Керманичеві й на думку не спадало, що його рідна матір, можливо, очолює якусь фракцію, і це автоматично навело його на думки про тіньові операції — разом з опозицією. Його трохи ошелешило те, що Центр може бути таким роздробленим. Наскільки незграбними, недолугими виявилися зусилля Голосу у відповідь на запити Керманича? І проти кого ще Ґрейс використовує свої контакти, як не проти нього?

Відвертий погляд Ґрейс показав йому, що вона думає про його відповідь.

— Тоді, у такому' разі, Джоне Родрігесе, у мене немає коментарів до ваших рекомендацій, окрім того, що я хочу сказати: я почну їх упроваджувати з таким гризьким зволіканням, на яке тільки здатна. Ви неодмінно побачите деякі з них, наприклад, «купити новий засіб для миття підлоги», наступного кварталу. Можливо. Мабуть.

Йому знову явилися видіння: Ґрейс тягне геть біологиню, спроби взаємних знищень, і так до кінця, далі — десь там, у хмаринах, над двома великими скривавленими ескалаторами, вони й надалі роками вестимуть цю свою битву.

Закляклий кивок Керманича — похмуре визнання поразки — був зовсім не тою манерою, яку він сподівався застосувати.

Але вона не скінчила. Її очі палали, коли вона відчинила шухляду і витягла звідти перламутрову скриньку для ювелірних прикрас.

— Чи знаєте ви, що це таке? — спитала вона його.

— Скринька для ювелірних коштовностей? — відповів він, знічений, знову переходячи до наступу.

— Це скринька, повна звинувачень, — сказала Ґрейс, простягаючи це йому як офіру. Цією скринькою для коштовностей я тя зневажу.

— Що за скринька звинувачень? — Хоча він не хотів цього знати.

З клацанням і лясканням розверзлась оксамитова паща, і розсипи жучків-прослушок, знаних Керманичу аж надто добре, покотилися та пострибали по столу в його бік. Більшість з них докотилися до краю столу, але парочка зіслизнула зі списком рекомендацій на коліна Керманичеві. Сопух прогірклого меду знову підсилився.

— Це скринька звинувачень.

Спроба повернути удар, хоча й надто немічна, він це знав:

— Я бачу тут тільки одне звинувачення, повторене кілька разів.

— Я ще не все вийняла.

— Ви хочете зараз її випорожнити?

Вона похитала головою.

— Ще ні. Але я так і зроблю, якщо ви втручатиметеся в справи Центру. І ви можете забрати своїх шпигунів.

Чи не збрехати йому? Це розіб’є його мету донесення послання.

— Нащо мені вас прослуховувати? — з виразом, який — він знав — руйнує його безневинність, навіть попри обурення, здійняте в ньому гарячою хвилею, нібито Керманич був ні до чого не причетним. Бо ось у чому він був безневинний: дія породжує реакцію. Утрата кількох учасників експедицій — отримання кількох жучків. Можливо, вона навіть упізнала деякі з них.

Але Ґрейс була невблаганна:

— Ви прослуховували. А також ви понишпорили в усіх моїх справах, зазирнули до всіх шухляд.

— Ні, я цього не робив. — Цього разу його гнів підживлювався чимось реальним. Він не обшукував її кабінету, просто розмістив там жучки, але тепер ця дія турбувала його, чим більше він про неї думав. Це й поза характером, і ніяк не допомагає реальності, не служить меті, ще й контрпродуктивно.

Ґрейс дедалі терплячіш вела своєї:

— Якщо ви знову це зробите, я оформлю скаргу. Я вже поміняла кодову комбінацію клавіш на своїх дверях. Усе, що вам потрібно буде знати, можете у мене спитати.

Це було сказано невимушеним тоном, але Керманич не думав, що це правда, тому кинувся в атаку:

— Це ви поклали мобільник директорки до моєї сумки?

Він не міг примусити себе спитати в неї дещо більш відверте: «Це ви прибили москіта в мене на лобовому склі?», або щось про директорку і межу.

— Чого, навіщо б мені це робити? — спитала вона, відлунням відгукнувшись на його слова, але вигляд зберігши непідробно здивований. — Про що це ви?

— Лишіть собі жучки як сувеніри, — сказав він. — Віддайте їх до Антикварної Крамниці Південного Округу і продавайте туристам.

— Ні, я серйозно… про що це ви?

Замість відповіді Керманич підвівся, відступив до коридору, не певний, що йому чується ззаду: сміх? Чи ледь викривлене відлуння у повітряному отворі?

14. ГЕРОЇЧНІ ГЕРОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Згодом, коли його поглинули нотатки, і він заткнув ними вуха та очі, щоб забути про Ґрейс — якщо це не він обшукував її кабінет, то хто? — його потурбувало дзвінком експедиційне крило, і схвильований гучний чоловічий голос повідомив, що біологиня «недобре почувається, взагалі… та каже, що зовсім не готова сьогодні брати участь в опитуванні». Коли Керманич спитав, що там не так, той чоловік відповів: «Вона скаржилася на спазми і лихоманку. Лікар каже, що це застуда». Застуда? Застуда — це ж дурниці.

«Коваль клепле, доки тепле». Ці нотатки і ці сесії — маю що маю, неухильно, у своїй компетенції. Ні, він не хоче відкладати, і він таки піде до неї. Хай там як, а раптом він не наштовхнеться на Ґрейс. Скористатися б допомогою Вітбі? Але коли зателефонував йому, цього чоловіка мов корова язиком злизала.

Кажучи, що скоро зупиниться в них, Керманич усвідомив: то може бути й певна хитрість! Очевидячки, вона не зіграє йому на руку, але також, пішовши туди, він може відмовитися від певних переваг або підтвердити, нібито Ґрейс має над ним владу. Та в голові у нього було повно шматків записок, нотаток і крутиголовок із приводу можливої мандрівки директорки за межу, а також смертоносного приглушеного відлуння скриньок для коштовностей. Він хотів це розчистити або згодом перемкнутися на щось інше.

Керманич полишив свій кабінет, пройшовся коридором. Цього разу в холі траплялися групки співробітників, дехто — у лабораторних халатах. Йому на догоду?

— Нудно? — блідий нахабний чолов’яга, який скидався на непевно знайомого, спитав у чорношкірої жінки, що минала його.

— Бажаю цього здихатися, — була відповідь.

— А ви волієте саме це місце, так?

Чи слід йому і надалі грати за правилами? Мабуть. Він не міг заперечувати, що біологиня умостилася в нього в голові: слабкий тиск робив стежку, що вела до експедиційного крила, вужчою, стелі стали нижчі, безперервно метушливий-пошуковий язик грубого зеленого килима завивався навколо нього. Вони двоє почали існувати в певному перехідному просторі між допитуванням і бесідою, в переході до чогось такого, чому він не міг дати назви.

— Доброго дня, директоре, — сказала Сью, чия голова несподівано виросла ліворуч біля питного фонтанчика — ніби якоюсь величезною маріонеткою або мистецькою інсталяцією. — Чи все гаразд?

Усе було прекрасно секунду тому. Чи зараз щось змінилося?

— Ви просто маєте аж надто заклопотаний вигляд.

Може, це ви сьогодні надто заклопотані, хіба не може бути такого? Але він цього не сказав, просто всміхнувся й зарухався далі холом, уже покинувши ліліпутські володіння лінгвістичного підрозділу.

Щоразу, коли біологиня говорила з ним, щось мінялося в його світі, й Керманич відчував до цього певну підозру, воно обурювало його, бо відволікало. Але це не флірт, ні, навіть не звичайна емоційна прив’язаність. Він абсолютно впевнено знав: він не проникнеться, не стане одержимим, не потрапить до повітряної ями, якщо вони й надалі під час розмови перебуватимуть у цьому просторі. Це не входило до його планів, це не його позиція.

Експедиційне крило мало чотири верстви явної безпеки, і кімната інструктажу, якою вони зазвичай послуговуються, осідає на краю зовнішнього шару — одразу після проходу — зона знезараження, котра сканує вас на все, від бактерій до примар, от як, скажімо, на привид оцього іржавого цвяха, на який ви наступили на скелястому пляжі, у свої десять років. Зважаючи на те, що біологиня годинами, до свого прибуття, вистоювала на тій багнистій порожній автостоянці, де повно бур’янів, іржавого металу, потрісканого бетону й собачого посліду, це здавалося безглуздям. Та все ж таки вони це зробили, з незмінною і спокійною вправністю. Окрім того, що все тут було майже сліпучо-білосніжне, контрастуючи з полинялими та чорно-мідяними текстурами коридорних кімнат. Ще троє інших замкнених дверей лежали між іншими кімнатами Південного Округу та «номерами люкс», тобто зоною утримання. Текстура і тон, які, можливо, раніше здавалися футуристичними, а тепер могли сприйматись як ретрофутуристичні, панували над біло-чорними меблями абстрактно-модерністського стилю. Це версія стільця. Це щось подібне до стола, до високого кухонного стола з шафкою. «Сспантеличувальні» скляні перегородки, як сказав би його тато, були помережані та покриті морозяними візерунками сцен із дикої природи, включно з очеретяними заростями та подобою луня польового, видного вище. Як і більшість таких зусиль, це нагадувало набір з малобюджетних фільмів 1970-х років. У жодному цьому не було плинності, як і натяку на закляклий рух, що його батько намагався вкладати у свої абстракціоністські скульптури.

У мінімалістському фойє та кімнатах відпочинку, які були передпокоями до номерів люкс, були представлені варті уваги світлини й картини, що не мали нічого спільного з реальністю. Фотографії були ретельно дібрані, щоб пропонувати увазі увінчане успіхом завдання, у комплекті з вишкірами й веселощами, хоча насправді вони зображали підготовку до виконання місії, часто експедицій, які через неправильну роботу зазнали жахливого провалу, або акторів на фотосесії. Портрети, довга вервечка яких завершувалася в номерах люксу, були ще гірші, на думку Керманича. Вони зображали всіх двадцятьох п’ятьох «повернених» учасників експедицій, тріумфаторів-піонерів, які зіткнулися з «незайманою пустелею», — хоча насправді всі загинули, окрім Лоурі. Це була паралельна реальність, яку мали підтримувати працівники, що контактували з учасниками експедицій. Така собі фікція, створена за допомогою вигаданих або адаптованих історій про хоробрість і витривалість, і ці оповідки мали пробудити ці ж чесноти в поточній експедиції. Неначе славетні герої революції в якійсь соціалістичній країні з диктаторським режимом.

Що це означало? Анічого. Чи біологиня вірила в усе це? Можливо. Казочка хоче, щоб у неї вірили, благає, щоб у неї вірили: історія старої доброї національної гордості від оптимізму і бойового духу. Закасати рукави і взятися до роботи, і якщо докладеш зусиль, то повернешся живим, а не понівеченим зомбі з відчуженим поглядом і раком — замість особистості та недоторканної особистої пам’яті.

Він знайшов Жар-птаху в її кімнаті, на її розкладачці — коли б він оце не прийшов та не побачив, чи хоч би хтось повідомив, на якому ліжку відпочиває допитувана? Це місце поєднувало атмосферу побіленої казарми, літнього табору та готелю найнижчого класу. Такі ж самі бліді стіни, хоча й там можна розрізнити замальовані графіті, точнісінько як у тюремній камері. У високій стелі — мансардні вікна, а бічна стінка біля вузького вікна зависока для того, щоб біологиня визирала у той отвір. Ліжко було вбудоване в дальшу стіну, а з протилежного боку — телевізор із DVD-програвачем: тільки дозволені цензурою фільми та пара дозволених цензурою каналів. Нічого занадто реалістичного. Нічого, що могло б зарадити амнезії. Головним чином це стародавні фільми з наукової фантастики або мелодрами. Документальних фільмів і програм новин у списку немає. Передачі про тварин можуть потрапити до обох списків.

— Я вирішив цього разу відвідати вас, бо вам недобре, — сказав він крізь хірургічну маску. (Той, хто супроводжував, уже повідомив, що вона дозволила.)

— Ви гадали вломитися на мою хвору вечірку та зірвати куш за повною програмою? — сказала вона. В її очах луснули кров’яні судини, видніли темні кола, обличчя запало. Вона досі була вбрана в цей прибиральницько-військовий одяг, цього разу — з червоними шкарпетками на додачу. Навіть хвора, вона мала вигляд сильної особистості. Певно, розлютившись, робить відтискання і підтягування — усе, що спало йому на думку.

— Ні, — мовив він, обертаючи овального стільця, ще й не встигнувши подумати, як це буде візуально, — аби спертися на спинку, ноги незграбно відставлені набік. Чом це сюди не заносять нормальних стільців? Чи не з тієї самої причини, чому в аеропортах дозволяють тільки пластмасові ножі?

— Ні, я хвилювався. Не хотів тягнути вас до кімнати інструктажу. — Він спитав себе, чи не вповільнили їй ліки реакцію та розуміння, чи не слід йому повернутися пізніше. Або взагалі не повертатися. Він занепокоївся від такого великого дисбалансу між собою і цим оточенням.

— Звісно. Равлики-ксенофори відомі своєю товариськістю. Якби ви дочитали до кінця свою книгу з біології, то виявили б, що це правда.

Це викликало в нього напівсмішок, але вона відвернулась од нього на розкладачці-ліжку, обійнявши подушку кислотно-жовтого кольору. Біологиня показала спину, на якій щільно напнулася тканина, ніжне тонке волосся на гладенькій шкірі шиї відкрилося йому майже з мікроскопічною точністю.

— Ми могли б перейти до загальної зони, якщо волієте?

— Ні, ви повинні бачити мене в моєму неприродному середовищі.

— Воно здається досить приємним, — сказав він, потім пожалкувавши, що це зробив.

— Жар-птаха зазвичай щодня облітає відстань у діапазоні від десяти до двадцяти квадратних миль, а не перебуває у тісному просторі, де проходить, скажімо, футів сорок.

Він зітхнув, співчутливо кивнув головою та змінив тему.

— Я гадав, можливо, ми сьогодні поговоримо про вашого чоловіка, а ще й про директорку.

— Ми не говоритимемо про мого чоловіка. А директор — це ви.

— Вибачте. Я маю на увазі психологиню. Я обмовився. — Проклинаючи себе і водночас прощаючи собі.

Вона обернулася — достатньо, щоб показати йому підняту брову, а самі очі були затулені подушкою, а потім повернулася до споглядання стіни.

— Обмовилися?

— Я мав на увазі психологиню.

— Ні, мені здалося, ви мали на увазі директорку.

— Психологиню, — уперто повторив він. Може, занадто роздратовано. Щось у недбалості цієї ситуації його тривожило. Не слід було йому вторгатися до її приватних володінь.

— Як скажете. — Тоді, начебто бравуючи своїм дискомфортом, біологиня відвернулася, досі стискаючи подушку. Вона подивилася на нього й мовила з певним сонним нахабством: — А що, як ми поділимось інформацією?

— Що ви маєте на увазі? — Він точно знав, що вона має на увазі.

— Ви відповідатимете на мої запитання, а я — на ваші.

Він нічого не сказав, подумки зважуючи загрозу й винагороду. Він може їй набрехати. Він може брехати їй цілий день, а вона так і не дізнається.

— О’кей, — мовив він.

— Добре. Почну я. Ви одружені чи були колись одружені?

— Ні та ні.

— Нуль проти двох. Ви гей?

— Це ще одне запитання — і знову ні.

— Досить справедливо. Тепер питайте ви.

— Що сталося на маяку?

— Занадто розпливчасто. Запитуйте конкретніш.

— Коли ви зайшли до маяка, чи сходили ви нагору? Що ви там знайшли?

Вона сіла, спиною до стіни.

— Це два запитання. Чому ви так на мене дивитеся?

— Я не дивлюся на вас жодним чином.

Він просто усвідомив, що дивиться на її перса, чого не було протягом попередньої сесії, і наразі намагався знову не звертати на них уваги.

— Але це два запитання. — Певно, він озвався правильно.

— Так, ви маєте рацію щодо цього.

— На яке ви хочете мати відповідь?

— Що ви знайшли?

— Хто вам сказав, що я це пам’ятаю?

— Ви — щойно. То й скажіть мені.

— Журнали і щоденники. Багато журналів. Висохлу кров на східцях. Фотографію доглядача маяка.

— Фотографію?

— Так.

— Ви можете її описати?

— Двоє чоловіків середнього віку, перед маяком, дівчинка збоку. Доглядач маяка посередині. Чи ви знаєте, як його звати?

— Сол Еванс, — бездумно сказав він. Але не побачив у цьому небезпеки, уже міркуючи, що ж це означає: ті фото, які висять у директорському кабінеті, є і на маяку. — Це ваше запитання.

Він міг сказати, що вона розчарована. Вона насупилася, похилила плечі. Легко можна було сказати, що ім’я «Сол Еванс» нічого для неї не означає.

— Що ще ви можете мені сказати про це фото?

— Воно було в рямці, висіло на стіні середнього майданчика, і обличчя доглядача маяка обведене колом.

— Обведене? — Хто обвів його колом і чому?

— Це ще одне запитання.

— Так.

— Тепер розкажіть мені про свої хобі.

— Що? Навіщо? — Ці питання здавалися доречнішими у широкому світі, а не в Південному Окрузі.

— Що ви робите, коли вас тут немає?

Керманич поміркував.

— Годую свого кота.

Вона розсміялася — пирхнула і затихла, закашлявшись.

— Це не хобі.

— Більше схоже на покликання, — визнав він. — Ні, але… я бігаю. Слухаю класичну музику. Іноді граю в шахи. Іноді дивлюся телевізор. Читаю книги… романи.

— Тут немає нічого особливого, — сказала вона.

— Я ніколи й не вважав себе унікумом. Що ви ще пам’ятаєте з експедиції?

Вона скоса подивилася, начебто брови, стиснувши обличчя, допоможуть їй пригадувати.

— Це дуже широке питання, пане директоре. Дуже широке.

— Ви можете відповідати на нього так, як вам подобається.

— О, дякую.

— Я просто маю на увазі, що…

— Я знаю, що ви маєте на увазі, — сказала вона. — Я майже завжди знаю, що ви маєте на увазі.

— Тоді дайте відповідь на це запитання.

— Це добровільна гра, — пояснила вона. — Ми можемо зупинитися будь-коли. Може, я зараз хочу зупинитися. — Знову нерозважність чи щось іще? — Вона зітхнула, схрестивши руки. — Нагорі трапилося щось погане. Я побачила щось погане. Але не певна, що саме. Зелене полум’я. Черевик. Заплутано, як у калейдоскопі. З’являється і щезає. Мені здається, я отримую чиїсь чужі спогади. Зо дна криниці. Уві сні.

— Чиїсь чужі спогади?

— Моя черга. Що робить ваша мати?

— Це засекречено.

— Певна, що так і є, — сказала вона, оцінююче дивлячись на нього.

Він швидко після того скінчив сесію. Що таке справжнє співчуття, попри все, як не обертання, в деяких випадках, до дверей, щоб залишити іншого на самоті? У своїй кімнаті вона втомилась і стала не те що не такою колючою, як майже занадто розслабленою.

Вона заплутувала його. Він бачив у ній особливі риси, але ж їх не було в тій біологині, яку він знав, за особовими справами і стенограмами. Він почувався так, нібито сьогодні розмовляв з кимсь молодшим, кимсь балакучішим і вразливішим, якби захотів із цього скористатися. Може, це тому сталося, що він вторгся на її територію, коли біологиня захворіла — або, з якоїсь причини, приміряла на себе інші особистості. Деяка частка його сумувала за конфронтаційнішою Жар-птахою.

Коли він повертався крізь верстви безпеки, минаючи фальшиві портрети й світлини, то зізнався собі, що вона принаймні визнала: деякі її спогади про експедицію недоторканні. Це був певний прогрес. Хоча все одно він почувався надто забарним. Щоразу Керманич почувався так, начебто занадто повільно занурюється, і в нього спливає забагато часу, щоб це зрозуміти. Годинник, який цокає, невидимий йому, поза можливостями Керманича справді це побачити.

Колись і її портрет з’явиться на стіні. Коли суб’єкт іще живий — чи мають такі позувати, а чи їхні образи створюють зі світлин, які вже є? Чи доведеться їй переосмислити деяку інформацію про свій досвід у Нуль-зоні, не маючи завершених спогадів про те, що сталося насправді?

15. СЬОМИЙ РОЗЛОМ

Фотографії так само були поховані під осадовими шарами директорчиного письмового стола. Багато з них зображували маяк із різних кутів, деякі світлини були з різних експедицій, а також були там і репродукції старовинних дагеротипів, зроблені незабаром після того, як побудували маяк, із гравюрами та мапами. Була там і топографічна аномалія, хоч і рідше. Серед цієї колекції була й копія тієї світлини, яка, поміж інших фотографій, висіла на стіні навпроти нього, над письмовим столом — майже напевно це була та сама фотографія, яку тоді бачила біологиня. Це чорно-біле фото останнього доглядача маяка, Сола Еванса, з одним зі своїх помічників ліворуч, а праворуч — зігнувшись, пробираючись по скелях на задньому плані, дівчинка, чиє обличчя наполовину затемнене каптуром її куртки. Яке в дівчати волосся — чорне, каштанове чи біляве? За кількома видними пасмами неможливо сказати. Вона була вбрана в практичну фланелеву сорочку й джинси. Те фото справляло зимове враження: трава на задньому тлі зблякла й проріджена, хвилі за піщаними насипами і скелями здаються холодними. Місцева дівчинка? Як і про стількох із багатьох, вони ніколи не дізнаються, хто це така. Забуте узбережжя не найкраще місце, якщо тобі кортить, аби хтось знайшов тебе в даних перепису населення.

Доглядачеві маяка тут далеко за сорок, чи й за п’ятдесят, хоча Керманич знав, що на такій посаді можна служити тільки до п’ятдесяти — значить, йому приблизно за сорок. Обвітрене обличчя, бородате, як і слід очікувати. Капітанський кашкет, навіть якщо припустити, що цей чоловік ніколи й у матросах не служив. Керманич не міг викликати інтуїцію, то ні про що й не здогадувався, роздивляючись Сола Еванса. Той скидався на такого, який любив туди-сюди походжати, виголошуючи кліше, от наче намагався роками удавати спочатку дивакуватого проповідника, чиї казання жбурляли душі до геєни вогненної, а потім був таким, яким його всі й сподівалися побачити: доглядачем маяка. Ви можете таким чином стати невидимкою — Керманич знав це зі своїх небагатьох польових операцій. Стань типовим зразком, і ніхто тебе не побачить. Параноїдальна думка: це ж найкраще маскування? Але навіщо це маскування?

Це фото зробив член «Науково-спіритичної бригади» десь за тиждень чи два до початку подій, які створили Нуль-зону. Це лишилось єдиною фотографією Сола Еванса, за винятком кількох знімків, зроблених двадцятьма роками раніше, задовго до його появи на узбережжі.

Надвечір Керманич відчував, ніби ненабагато просунувся — просто дав собі відпочити від керування Південним Округом, хоча навіть цей відпочинок був перерваний (знову) звуком його знову зведеної барикади з крісел і стільців, яка зіткнулася з чиєюсь появою — це виявився Чіні, який амбітно рухався та перехилявся через конструкцію з меблів, щоб роздивитися того, хто в куті.

— …Привіт, Чіні.

— Привіт… Керманичу.

Либонь, через своє хистке становище Чіні здавався розгубленим, навіть якщо й вторгся сюди. А чи, може, він подумав, що в кабінеті нікого немає, а пересунуті стільці провіщають певну зміну в ієрархії?

— Так? — мовив Керманич, не бажаючи запрошувати Чіні досередини.

«Ікс» на обличчі того напнувся, стягнувся, лінії зморщок безуспішно намагалися розпружитись і стати або паралельними брижами, або зіллятися в одну лінію.

— О, так, ну, я гадав, я просто міркував, чи здогадалися ви про — самі знаєте — про подорож директорки. — Цей кінець фрази він вимовив неголосно, супроводжуючи слова швидким позиранням у коридор. Чи у Чіні теж є своя фракція? Це вже стомлює. Але, безперечно, є: він — єдина справжня надія рознервованих учених, зігнаних до льоху, котрі очікують, що ось-ось їх скоротять, повидирають одного за одним з їхніх кабінетів і комірчинок гігантською, невидимою десницею Центру, а потім пожбурять до тліючої ями байдужості та безробіття.

— Оскільки я бачу вас тут, Чіні, то ось вам запитання: чи щось надзвичайне було пов’язане з другою від кінця одинадцятою експедицією? — Ще одне, ненависне Керманичу в ітераціях: рот напханий метриками, які треба проголошувати, а ще важче — запам’ятати фактичне число. — Це була Х.11.Н, так?

Чіні, якось зрештою трохи усталившись завдяки переміщенню кількох стільців-перепон, постав на порозі у всій своїй красі: в мотоциклетній куртці та з усіма атрибутами.

— X. 11J. Мені здається. У вас є особові справи.

Але тільки це. У Керманича був досить грубезний звіт, який містив і таку інформацію, що директорка здійснювала опитування до вирядження… розпливчасто-піднесені та безжурні в своїй мантрі «нічого-поганого-не-станеться».

— Ну, це була та експедиція, що передувала спеціальній мандрівці директорки. Я гадав, у вас є певні відкриття.

Чіні похитав головою, а вираз обличчя мав такий, нібито ось саме цієї миті гірко пошкодував про своє вторгнення.

— Ні, нічого такого. Нічого на думку не спадає. — Чи в директорському кабінеті йому щось муляє? Його погляд не міг зосередитися на чомусь одному, увесь час відбиваючись рикошетом від найдальшої стіни до стелі, а потім, мигцем, наче доторк метеликових крилець, зачепивши кургани непрофесійних доказів, які оберталися навколо Керманича. Чи не сприймає їх Чіні як золоті зливки, що Керманич порозкрадав, а чи як купи бутербродів, які той буде змушений проковтнути?

— Тоді дозвольте мені спитати вас про Лоурі, — сказав Керманич, думаючи про неоднозначні записи про літеру «Л.» і відео, яке він переглядав. — Як уживалися Лоурі та директорка?

Здавалося, Чіні почувся ще ніяковіш, але відповісти на це запитання розохотився.

— А як кожний уживається, справді, на вашу думку? Я особисто не подобався Лоурі, як людина, але професійно ми уживалися. Він високо цінив нашу ролю. Він знав ціну хорошому обладнанню. — Це, певно, означало, що Лоурі схвалював кожну закупівлю, яку будь-коли підписував Чіні.

— А як щодо нього й директорки? — знову спитав Керманич.

— Начистоту? Лоурі захоплювався нею на свій лад, намагався зробити своєю протеже, але вона не захотіла такої долі. Вона була дуже самодостатня. І мені здається, вона гадала, що її занадто вшановують за те, що вона вижила.

— А він хіба не був героєм? — Славетний образ героя, наліплений на стіну і перероблений на ікону, зроблену об’єктивом камери, сфальсифікований документами. Реабілітований після свого жасного досвіду. Зроблений продуктивним. Через деякий час накинутий Центрові.

— Аякже, аякже, — сказав Чіні. — Цілком героїчним був. Але, знаєте, мабуть, переоціненим. Він любив випити. Любив чавити інших своєю владою. Пам’ятаю, одного разу директорка не дуже коректно про нього висловилася — порівняла з військовополоненим, який гадає: знає більше, ніж інші, тільки тому, що страждав. Отже, були певні тертя. Але вони працювали разом, попри все. Вони працювали разом. Повага в опозиції. — Швидкий спалах усмішки під час промовляння цих слів. — Ми тут усі товариші.

— Цікаво. Хоча насправді — ні. Інше тактичне відкриття: свідчення про битви у Південному Окрузі, розлад в організаційній гармонії, бо ж люди не роботи, не можна змусити їх, щоб діяли як роботи. Чи можна?

— Так і є, якщо ви так кажете, — мовив Чіні, і голос його урвався.

— Чи є щось іще? — спитав Керманич, невідступним поглядом і крижаним усміхом підбадьорюючи Чіні наважитися й знову зухвало спитати про його розслідування тієї директорчиної поїздки.

— Ні, не думаю. Hi-і. Не те, що на думку спадає, — промовив Чіні з помітним полегшенням. На прощання він розсипався у своєму класичному викрутасному чіністському стилі, ретируючись, стрибаючи через стільці та крісла й зникаючи геть з очей у коридорі.

Після цього Керманич не міг ні на чому зосередитися, окрім розгрібання основних матеріалів, аж доки всі паперові шматки були обліковані, класифіковані та надійно поскладані до окремої скриньки-каталогу. Хоча Керманич і помітив численні посилання на «Науково-спіритичну бригаду», про Сола Еванса було тільки три короткі згадки, на додачу — фотографія. Наче інтерес директорки був спрямований на щось інше.

Одначе, хай як там, а він знайшов і лист, писаний рукою директорки, — здавалося б, набір випадкових слів і фраз, що, як він зрештою усвідомив, передивляючись ПУД в особистій справі Ґрейс, використовувався як гіпнотичні команди для дванадцятої експедиції. Ось це цікаво. Він ледь не зателефонував Чіні, щоб спитати про це, але останньої миті щось примусило його покласти телефонну слухавку, так і не набравши номера.

За чверть по шостій Керманич відчув непоборне бажання вийти у коридор і поблукати, добряче розім’яти ноги. Усе розстилалося гнітючим видовищем, якимсь принишклим, і навіть віддалене радіо звучало, мов спотворена колискова. Никаючи далі у своїх мандрах, він перетинав з кінця в кінець тепер уже порожній кафетерій, коли раптом почув якісь звуки з комірчини, розташованої поряд із коридором, який вів до наукового відділу. Майже всі пішли, і Керманич запланував і сам покинути помешкання, але увагу його привернули оті звуки. Хтось там був усередині — може, невидимий прибиральник? — сподівався він. Треба викоренити цей жахливий мийний засіб. Керманич був переконаний і запевняв інших, що це небезпечно для здоров’я.

Тому він схопився за ручку дверей, зазнавши легкого удару електричним струмом, обертаючи її, а потім прожогом кинувся уперед, щосили.

Двері розчахнулися, грюкнувши за ним.

Якесь бліде створіння скоцюрбилося перед полицями запасів, що їх, виявляється, було видно завдяки різкому освітленню єдиної низьковольтної лампочки.

Нестерпна, але прекрасна агонія спотворила його риси.

Вітбі.

Тяжко видихаючи, Вітбі зіштовхнувся поглядом з Керманичем. Вираз агонії почав зникати, поступаючись місцем виразу, в якому змішалися хитрість і обережність.

Зрозуміло, що Вітбі щойно постраждав від якоїсь травми. Зрозуміло, що Вітбі щойно почув про смерть якогось члена своєї родини чи близького друга. Хоча шокований був явно Керманич.

Керманич по-ідіотськи сказав: «Я зайду пізніше», — начебто у цій комірчині відбувалося якесь засідання.

Одначе Вітбі підскочив, мов павук-ктенізіда, і Керманич одсахнувся та відступив на крок, от наче Вітбі його атакував. Натомість Вітбі затягнув його до комірчини та замкнув за ним двері. У Вітбі виявився напрочуд міцний хап як на такого тендітного чоловічка.

— Ні, ні, будь ласка, заходьте, — мовив він до Керманича, ніби не здатний і говорити, і водночас указувати своєму начальникові, от ніби говорив під фонограму.

— Я справді зайду пізніше, — сказав Керманич, ще трусячись, досі зберігаючи ілюзію, буцімто бачив Вітбі під час граничного страждання… а також ілюзію, що це кабінет Вітбі, а не комірчина.

Вітбі придивлявся до нього у світлі єдиної низьковольтної тьмяної лампочки, стоячи близько до Керманича, бо в кімнаті була тіснява як на двох, у цій вузенькій комірчині з високою стелею, не помітною в темряві над цоколем, бо абажур освітлював помешкання лише згори вниз. На полицях обабіч кімнати вишикувалися кілька рядів миючого засобу на основі цитринової кислоти, а також бляшанки з супами, запасні голівки для швабр, сміттєві пакети й кілька електронних годинників із товстим пиловим нашаруванням. Довга срібна драбина вела нагору в пітьму.

Вітбі досі вибудовує вираз свого обличчя, усвідомив Керманич: той перекручує свій набурмошений вигляд, перемикаючи його на усмішку, виганяє останні сліди тамованого страху, стираючи його зі зморшок.

— Я просто отримую тут якийсь мир і спокій, — мовив Вітбі. — Їх буває так важко знайти.

— У вас був такий вигляд, начебто ви переживаєте нервовий зрив, сказати щиро, — зізнався Керманич, не певний, що мусить надалі грати роль необізнаного. — Чи з вами все гаразд?

Він почувався вже зручніш, промовляючи це, бо стало зрозуміло, що у Вітбі явно немає психічного розладу. Але Керманич збентежив Вітбі тим, що так легко підловив його.

— Та яке там, — сказав Вітбі, усміхаючись: він щойно приклеїв усмішку собі на обличчя, і Керманич сподівався, що цей чоловік відповість бодай на першу частину його фрази. — Чим я можу вам допомогти?

Керманич піддався цій фікції, яку й надалі підсовував Вітбі, хоча б тому, що помітив: усередині замок зіпсуто якимсь тупим інструментом. Отже, Вітбі хоче конфіденційності, але страшенно боїться замкнутись у цій кімнаті. У штаті є психіатр — безкоштовна послуга для працівників Південного Округу. Керманич не пам’ятав, чи було сказано в особовій справі Вітбі бодай раз про відвідини цього фахівця.

У Керманича це зайняло понад мить, аніж це виглядало би природно, проте він знайшов привід. Щось, що йтиме своїм курсом і дозволить йому не втрачати правильного тону. Зберегти гідність Вітбі. Можливо.

— Нічого насправді важливого, — сказав Керманич. — Це про деякі теорії щодо Нуль-зони.

Вітбі кивнув головою.

— Так, зокрема, питання паралельних всесвітів, — сказав він, начебто продовжуючи тему розмови, урваної якийсь час тому, — тему, яку Керманич нібито підзабув.

— Може бути таке, що Нуль-зона з’явилася звідти, — мовив Керманич, заявляючи те, у що не вірив, і ніяк не допитуючись про звуження уваги.

— Це так, — мовив Вітбі, — але я більше думав про те, що кожне рішення, яке ми розробляємо, теоретично відбруньковується від іншого, тому там існує нескінченна кількість всесвітів.

— Цікаво, — сказав Керманич. Якщо він дозволить Вітбі верховодити, то можна сподіватися, що ця свистопляска скінчиться раніше.

— А в деяких із них, — пояснив Вітбі, — ми розгадали таємницю, а в інших там ніколи не було цієї таємниці, і там ніколи не було Нуль-зони. — Це було сказано з особливим притиском. — І ми можемо тішитися цим. Може, навіть могли б цим і задовольнитися. — Його обличчя втяглося, коли він повів далі: — Якби не подальші думки. Деякі з цих усесвітів, де ми розгадали таємницю, можуть бути відокремлені щонайтоншою мембраною, щонайдрібнішими варіаціями. У мене це засіло в голові. Яких звичайнісіньких деталей ми не бачимо — або які такі речі робимо, що відхиляють нас од відповіді!

Керманичеві не подобався сповідальний тон Вітбі, бо він відчував: той відверто розкриває одне, щоб приховати інше, — от як біологиня пояснювала своє відчуття потопання. Ця одночасність із паралельними світами сприйняття, відкритими між ним і Вітбі, під час його мовлення, створювала у Керманича відчуття, ніби Вітбі говорить про розломи, про ті розломи, які так сильно вразили його розум і безперервно проникають у його думки. Балаканина Вітбі про розломи розлютила його, це зачепило відчуття власної території, от наче Вітбі коментував Керманичеве минуле, навіть якщо в цьому не було жодної логіки.

— Можливо, це ваша присутність, Вітбі, — сказав Керманич. Жарт, але жарт жорстокий, який має на меті відштовхнути цю людину, закрити тему. — Можливо, без вас ми б давно все владнали.

Вираз обличчя Вітбі був жахливий: спійманий між знанням, що Керманич висловив цю ідею гумористично, і впевненістю, що це не має значення — чи жартома це, чи серйозно. Усе це було відтворено таким чином, що примусило Керманича збагнути: та його думка не оригінальна, а з’являлася вона у Вітбі багато разів. Було б надто нещиро діяти за висловом «я не це мав на увазі», тому якась версія Керманича просто втекла, ушилася так швидко, як тільки могла, усвідомлюючи, що його рішення розчинитися неортодоксальне, але він не зміг зупинитися. Та версія бігла зеленим килимом, доки сам він там стояв і вибачався/сміявся, припиняючи розмову/міняв тему/удавав, ніби приймає телефонний дзвінок, якого насправді не існує… або, як він дійсно робив, узагалі нічого не казав і нічим не заповнював незручно зависле мовчання.

Як відплату за це, хоча Керманич спершу й не зрозумів, Вітбі сказав:

— Ви ж бачили це відео, еге ж? Із першої експедиції?

— Ще ні, — мовби зізнаючись, що він незайманий, дівич. — Це планувалося на завтра.

Якесь мовчазне тремтіння струснуло Вітбі посередині поставленого ним питання, — своєрідна спазматична спроба розгорнути чи відхилити… щось… але Керманичеві довелося лишити все як є, доручивши це якійсь своїй майбутній версії — спитати Вітбі: Чому?

Чи є реальність, де Вітбі розгадав таємницю, про яку розповідає наразі Керманичеві? Або та реальність, в якій він третирує Вітбі просто за те, що той — Вітбі? Може, згодом, колись, він зустріне Вітбі в печері після ядерного Голокосту, чи в крамниці, де той чоловік купує морозиво для вагітної дружини, або, забігаючи далі, манівцями, може, у деяких сценаріях, вони зустрічалися набагато раніше — наприклад, за примхами долі, Вітбі — в’їдливий тимчасовий учитель, який на тиждень заміняє іншого, постійного викладача в класі англійської мови середньої школи. Мабуть, тепер Керманич трохи здогадався, чому Вітбі не просунувся далі, чому й надалі уриває свої дослідження, аби виконувати чорнову роботу за інших. Він не придушив у собі бажання завдати Вітбі локалізованої травми, аби той пояснив свої дії, надалі запитуючи себе, чи просто ще недостатньо облупив шарів, аби дістатися Вітбіної серцевини, чи тут просто й немає серцевини, якої треба діставатися, і ці шари-верстви якраз і є людиною.

— Чи цю кімнату ви хотіли мені показати? — запитав Керманич, щоб змінити тему.

— Ні. Чому ви так думаєте? — запалі очі Вітбі та раптовий вираз відрепетируваного подиву перетворили його на виснажену сову.

Керманич примудрився спекатися Вітбі за хвильку-дві.

Але він не міг спекатися виразу обличчя Вітбі, враженого агонічною мукою, це не виходило в Керманича з голови. Він так і не збагнув, з якого це дива Вітбі ховався у тій комірчині.

Голос зателефонував за кілька хвилин, коли Керманич відчайдушно намагався покінчити на сьогодні зі справами. Керманич був готовий, попри Вітбі. Або, можливо, завдяки Вітбі. Він переконався, що двері кабінету замкнені. Витягнув папірець, на якому накреслив для себе деякі нотатки. Тоді обережно перемкнув Голос на гучномовець у середньому режимі, заздалегідь уже перевіривши, щоб переконатися, чи немає ні відлуння, ні інших незвичайних відчуттів.

Він сказав «алло» і привітався.

Розмова почалася.

Якийсь час вони розмовляли. Потім Голос сказав:

— Добре, — доки Керманич роздивлявся, з певними проміжками у часі, свій папірець. — Просто стабілізуйтесь і виконуйте свою роботу. Параліч не є переконливим варіантом. Цієї ночі ви виспитеся.

Стабілізуйтеся. Параліч. Переконливий. Вішаючи слухавку, він стурбувався від усвідомлення: тепер у нього таке відчуття, нібито він уже стабілізувався. Тепер несподіване зіткнення з Вітбі здається лише сплеском, миттєвою картинкою, незначною, якщо дивитися в контексті його загальної місії.

16. ТЕРУАРИ

Наступного ранку, біля стійки в їдальні, касирка, пухкенька сивокоса жінка, спитала:

— Чи ви з тих, хто працює в цій державній установі на військовій базі?

Захоплений розполохом, досі хитаючись від дрімоти й легкого голоду:

— А чому ви питаєте?

— О! — солоденько протягла вона. — Просто всі там такі з виду, от і все.

Їй чи не хотілося, щоб він спитав: «Як це — такі з виду?» Натомість Керманич лиш загадково усміхнувся і зробив замовлення. Він не став допитуватися, який саме вигляд у таких працівників, членом якого секретного клубу він став, так і не здогадуючись. Чи в неї десь захована діаграма, за якою вона звіряє загальні характеристики?

Повернувшись до автомобіля, Керманич помітив, що вбитого москіта вже покриває біла цвіль, а краплинки крові на лобовому склі висохли. Він був ображений у своєму чутті ладу й чистоти, тому стер усе це серветкою. Усе одно: кому він зможе довести докази чужого втручання?

Першим пунктом його порядку денного став довгоочікуваний перегляд відеострічки першої експедиції. Ці відеофрагменти зберігалися у спеціалізованій кімнаті для переглядів на території будівлі, прилеглої до помешкань членів експедиції. Здалеку на стіні в тісняві тулилася масивна біла консоль. Вгорі вона випирала гостріше й різкіше, ніж унизу, імітуючи обрамлення будівлі Південного Округу. Усередині цієї консолі — тьмяно-сіра голова, застромлена до важкого кубічного капота — певно, вбудований телевізор, який забезпечує відео, а більш нічого. Телевізор був застарілої моделі, ще з першої експедиції, з неосяжно тяжкою задньою частиною, вмонтованою у стінні кахлі. Спина Керманича знову занила, зберігаючи запаморочливі спогади про такий надзвичайний тягар, коли він, студент коледжу, намагався затягнути телевізор до своєї кімнати в гуртожитку.

Невисокий чорний мармуровий стіл із мерехтливими спалахами пластику «форміка» перед телевізором, зі старомодними кнопками та джойстиками, які дозволяють перемикати відео, — майже антикварний музейний експонат, застарілий, уламок епохи, або одна з цих четвертакожерних машин — автоматів, які прорікають долю, на карнавалі чи на масницю. Фаланга з чотирьох чорношкірих офісних крісел запхана під стіл. Суцільні простори, заповнені стільцями, якщо витягнути ці меблі, хоча стеля угорі височіла на добрячі двадцять футів. Це трохи відпустило його легке відчуття клаустрофобії, але й посилило певне незначне запаморочення, враховуючи цей нахил консолі. Він помітив, що вентиляційні грати вгорі над ним заросли пилом. Різкий дух приладової панелі автомобіля боровся з сопухом іржавої цвілі.

Імена двадцяти чотирьох із двадцяти п’ятьох учасників експедиції були вигравірувані на величезних золотих ярликах, прикріплених до бічних стін.

Хай Ґрейс і заперечує, що мур із текстом, якого написав доглядач маяка, був пам’ятником колишній директорці, вона не може ні заперечувати того, що ця кімната є пам’ятником цій експедиції, ні того, що сама вона — опікунка і куратор цього меморіалу. Рівень безпеки відеоматеріалів такий високий, що з працівників Південного Округу доступ мали тільки колишня директорка, Ґрейс і Чіні. Усі інші могли хіба що бачити фотознімки або читати стенограми, проте навіть тоді — під суворим контролем.

Отже, Ґрейс виступала тут його помічницею, бо хто ж інший це утне, і, доки вона безмовно витягала крісло та деякими таємничо-містичними кроками готувала відеоматеріали, Керманич усвідомив: вона змінилася. Ґрейс готувала кадри не зі зловісним наміром, як він міг очікувати, а з любовною відданістю та навмисно в темпі, який більше пасує цвинтареві, аніж помешканню для відео. От наче це було нейтральною зоною, і поміж них склалася певна угода про припинення вогню, хоч і без відома Керманича.

Це відео покаже йому загиблих, які стали похмурою легендою Південного Округу, і він бачив, що вона відповідально ставиться до своєї роботи управительки. Напевно, почасти тому, що такою була й директорка — і директорка знала цих людей, навіть якщо її попередник вирядив їх назустріч їхній долі. Після року підготовки. З усім щонайкраще технологічно оздобленим обладнанням, яке тільки міг придбати Південний Округ — а чи створити, прирікаючи їх.

Керманич усвідомив, що його серце стрибає і калатає, що в роті йому пересохло, а долоні спітніли. Здавалося, ніби він проходить якесь важливе випробування, з наслідками.

— Усе й так ясно, — нарешті сказала Ґрейс. — Це відео прив’язане до початку й триває далі, з пробілами, у хронологічному порядку. Ви можете переходити від одного кліпу до іншого. Можете прокручувати куди завгодно — як волієте. Якщо ви не скінчите за годину, я повернуся, і ваша сесія скінчиться. — Вони відновили понад сто п’ятдесят фрагментів, більшість збережених кадрів тривали від десяти секунд до двох хвилин. Дещо відновив Лоурі, дещо — четверта експедиція. Вони не рекомендували дивитися весь цей матеріал за один раз, понад годину. Та й мало хто додивився до кінця.

— Ще я чекатиму за дверима. Ви можете постукати у двері, якщо скінчите раніше.

Керманич кивнув головою. Чи не означає це, що його посадять під замок? Мабуть, так.

Ґрейс покинула своє місце. Керманич зайняв його, а вона, виходячи, несподівано поклала йому руку на плече — чи не надавши цьому жестові більше ваги, ніж треба. Потім клацнув зовнішній замок, і вона залишила його сам-на-сам у мармуровому склепі, облицьованому іменами видінь і примар.

Керманич просив, щоб йому дали відчути цей досвід, але тепер не був певен, чи справді цього хотів.

Найбільше ранні послідовності кадрів показували нормальні речі: отаборіння, далекий маяк, який несподівано виринав подеколи. Із темряви на тлі виринали обриси дерев і наметів. Блакитне небо промайнуло екраном, начебто хтось опустив камеру та й забув її вимкнути. Якийсь регіт, якийсь легіт, але Керманич, як провидець чи мандрівець у часі, вже відчував підозру. Чи були це очікувані, нормальні речі, демонстрування банальної товариськості, приятельських стосунків, а чи натомість — якісь таємні провісники комюніке, приховані та могутні? Керманич не хотів нічийого втручання, зараження чиїмсь аналізом або чужими думками, тому він читав не всі особові справи. Але тоді збагнув, що він уже занадто озброєний, усе ж таки занадто оснащений передбаченнями, і занадто цинічно ставиться до своєї сторожкості, аби не здатися самому собі кумедним. Якщо він не буде сторожкий, то все почне перебільшуватися, ставатиме неправильно продуманим, і кожен кадр нестиме загрозу. Він пам’ятав нотатки іншого аналітика, що жодна експедиція не стикалася з тим, що мала побачити. З-поміж тих, хто повернувся назад, принаймні.

У сутінках з’явилися кілька сегментів з відеощоденника керівника експедиції — раптовою сильветою, а за нею табірне багаття, — там не повідомлено нічого такого, чого б Керманич не знав. Далі було близько семи записів, кожен тривав чотири чи п’ять секунд — і ці теж нічого не показали, окрім плямистих тіней: нічні зйомки без контрасту. Він углядався далі в цей морок, сподіваючись, що звідтіля вирине якась форма, якийсь обрис, які й розкриють загадку. Але наприкінці це вже було просто самоздійснюване пророцтво чорних порошинок і плямочок, які завихрилися в кутиках його очей, ніби крихітні паразити, що рухалися орбітою.

Минув день, коли експедиція поширилася територією навколо, хвилями з базового табору, причому Керманич намагався не надто прив’язуватися до жодного учасника. Як і не піддаватися на чари їхніх постійних під’юджувань. І не піддаватися на непідробну серйозність і їхню компетенцію, найкращих умів, які тільки міг знайти Південний Округ. Довгі хмарини тяглися небом. Ризикований момент, коли учасники зіткнулися із затопленими залишками цілого ряду військових вантажівок і танків, виряджених сюди ще до того, як спустилася межа. Обладнання вже було вкрите суглинком і дикими лозами. До четвертої експедиції — Керманич знав це — від нього й сліду не лишилося. Нуль-зона вже реквізувала це для своїх цілей на правах переможця. Але не було ніяких людських останків, хоча Керманич і бачив у декого нахмурені обличчя. До того ж, якщо уважно слухати, можна було розчути перешкоди у портативних раціях, розданих усім учасникам експедиції, і ці перешкоди з’являлися дедалі частіше й частіше, стаючи постійними на запити «Слухаю» і «Ви тут?»

Інший вечір, світання іншого дня, і Керманич почувався так, начебто рухався нестримним темпом, майже здатний відпочивати у замкненій посудині, утворюваній кожним нешкідливим моментом, і животіти там у блаженному невіданні подальших дій. Хоча тепер крах і розпад поширилися настільки, що запити через портативні рації перетворилися на суцільні обмовки й непорозуміння. Слухача і того, кого вислуховували, поступово полонила якась зовнішня, але ще не зрозуміла їм сила. Або вони принаймні не висловлювали свого занепокоєння на камеру. Керманич вирішив не перемотувати цих окремих випадків. Вони аж дзижчали, через що у нього потилицею бігли холодні мурашки, з’являлася легка нудота, підсилювалося дестабілізуюче відчуття запаморочення та клаустрофобії.

І, нарешті, Керманич уже не зміг більше себе обманювати. Знаменитий двадцять другий кліп, що наразі крутився, значився у справі як той, що його зняв Лоурі; той виконував одночасно обов’язки і військового експерта, й антрополога команди. Сутінки другого дня, з легким шелестом присмерку. Тьмяна темна вежа маяка на середній відстані. У своїй невинності вони не бачили нічого страшного в тому, аби розділитися, і група Лоурі вирішила розбити бівуак на стежці, серед низки руїн покинутих будинків напівдорозі до маяка. Навряд чи тих будівель було достатньо, щоб утворити село, як і позначити назву на мапі, але це був найбільший осередок населення тут, поблизу.

Звуки шереху, асоційовані в Керманича з юніолою і вітром із пляжу, але слабким. Уламки старих стін утворювали щільніші тіні на тлі неба, і він міг просто дивитися на широку лінію, якою стелилася кам’яна доріжка. У кліпі Лоурі трусився, тримаючи камеру. На передньому плані жінка, керівник експедиції, кричала: «Спиніть її!» Обличчя в неї скидалося в цьому світлі, що видавала камера, на машкару, й від пристрою на лиці чорніли густі суворі тіні навколо очей і вуст. Навпроти, біля необробленого, грубо збитого столика для пікніків, який здавався обвугленим, жінка, голова експедиції, кричала: «Спиніть її! Будь ласка, спиніть! Будь ласка, спиніть!» Камера сіпалась і оберталася, а потім заспокоїлася — певно, через Лоурі, який досі тримав об’єктив. Лоурі почав посилено вдихати, і Керманич упізнав, що звук, який він чув раніше, був своєрідним шепотом із поверхневим деренчанням, яке впліталося в нього. Це був зовсім не вітер. Керманич також міг розчути нетерплячі, різкі голоси з камери, але не міг розрізнити, що вони кажуть. Жінка ліворуч на екрані перестала кричати й подивилась у камеру. Жінка праворуч теж перестала кричати й подивилась у камеру. Ті самі страх, і благання, і розгубленість, які аж випромінювалися з цих облич-масок, таких далеких, із таких далеких років. Він не міг розрізнити ці два обличчя — ні, не в цьому тьмяному світлі.

Потім, випростуючись, мов струна, навіть знаючи, що зараз відбудеться, Керманич усвідомив, що це не сутінки все знебарвлюють, крадучи будь-які відтінки кольорів. Це більш схоже на те, як невідомо що заступило пейзаж, щось таке неймовірно велике, аж його краї не вміщуються в об’єктив камери й набагато випереджають їх. В останню секунду відеозапису ці жінки ще стояли, заклякнувши, втупившись у камеру, а тло начебто змінилося та невідступно переміщувалося… а потім кліп, од якого Керманичеві пішов ще лютіший мороз по шкірі: цього разу перед камерою — Лоурі, клеїть дурня наступного ранку на пляжі, а хтось за камерою регоче. Жодної згадки про керівника експедиції. Жодного знаку про цю жінку в будь-якому наступному відеоматеріалі — Керманич знав це. Жодних пояснень від Лоурі. Наче її стерли з їхньої пам’яті, або нібито всі вони зазнали неймовірної, немислимої травми поза камерою цієї ночі.

Але розпад тривав, незважаючи на їхні позірні щастя й легковажність. Бо Лоурі промовляв явно беззмістовні слова, а людина, що тримала камеру, відповідала так, нібито могла його зрозуміти, бо її власне мовлення ще не деформувалося.

Кривава бійня, різанина переслідувала його з цієї відеозйомки, коли він нарешті покинув помешкання, і Ґрейс вивела його назад, до світла — чи до якогось іншого світла. Кривава різанина ще довго переслідуватиме його. Він не був певний, важко добирав слова для пояснення речей, і єдине, на що спромігся, це пробурмотіти і кивнути головою Ґрейс, коли вона спитала його, чи все з ним гаразд, тримаючи його за руку так, ніби намагалася підтримати його, не дати йому впасти. Але він знав, що її співчуття далося їй тяжкою ціною, яку він має пізніше сплатити. Тому він вивільнився, наполягаючи на тому, щоб лишити її позаду та долати решту дороги назад на самоті.

На нього чекав іще цілий день. Доведеться Керманичу відновитися. Далі заплановано його зустріч із біологинею, потім — летючка й нарада, а потім… він забув, що далі. Спіткнувся, похитнувшись, упав на одне коліно, збагнув, що він у кафетерії, й ось той самий знайомий зелений килим з візерунками-стрілками, які вказують досередини з внутрішнього дворику. Зловлений потоками світла з його широких, майже соборних вікон. Зовні це мало сонячний вигляд, але він уже міг бачити сердиті, набурмошені білі хмарини, які віщували вечірні зливи.

В чорній воді під нічним сонцем цей плід дозріє й у мороці, який є мушлею золотою, розчахнеться, відкриваючи одкровення про згубну ніжність землі.

Маяк. Вежа. Острів. Доглядач маяка. Межа з величезними мерехтливими дверима. Директорка, що, можливо, самовільно, як дезертир, перетнула цю межу, пройшла крізь ці двері. Розчавлений москіт на лобовому склі. Страдницьке обличчя Вітбі. Обернене світло межі. Директорський мобільний телефон у нього в сумці. Демонічні відеоролики, розміщені в меморіальному катафалку. Ці деталі почали душити й гнітити його. Ці подробиці почали його поглинати. Ні, не дати їм жодного шансу облаштуватися у ньому всередині або дізнатися, які з них значні, а які буденні. Він «клепле, доки тепле», як хотіла його мати, та це не дуже йому допомогло, не так далеко він і просунувся. Він ризикував, бо вхідна інформація перевершувала, поглинала його підготовчу роботу, ті знання, що він приніс їх сюди. Він вичерпав стільки особових справ, спаливши їх тактикою. І доведеться йому копатися та порпатися в директорських нотатках, які надійдуть найближчим часом, а це запевне потягне за собою ще більше таємниць.

Стогнання і скигління тривали й тривали. Той, хто тримав камеру, не нагадував людину. «Пробудіться! — благав Керманич учасників експедиції, спостерігаючи за ними. — Пробудіться та зрозумійте, що з вами відбувається!» Але вони так і не зробили цього. Не змогли. Вони були вже далеко, а він спізнився, щоб їх застерегти, на цілих тридцять років.

Керманич поклав руку на килим; зелені стрілки на дотик виявилися сплетеними з ниток кучерявої виткої тканини, майже схожої на мох. Він відчув шорсткість і нерівність цього шару, а ще — який цей килим вичовганий за стільки років. Чи це той самий килим, чи такий він був тридцять років тому? Якщо так, то кожен із виконавців ролей на цих відео з особових справ перетинав його, сотні й сотні разів. Можливо, навіть Лоурі, який, тримаючи відеокамеру, жартував з учасниками експедиції. Цей килим зносився, як і сам Південний Округ, доки агенція сунулася по призначених жолобках, віддзеркалюючись у кривому дзеркалі цієї кімнати для сміху, яка звалася Нуль-зоною.

Люди здивовано вдивлялися в нього, міряючи кроками кафетерій. Керманичеві довелося встати.

Із темних зал із інших місць створіння, що повік не могли звиватися.

Керманич перейшов од уклякання до кімнати допитів, де мав зустріч із біологинею — після стислої інтерлюдії в себе у кабінеті. Йому потрібна була якась допомога, щоб очиститися. Він замовив телефоном інформацію про Скелясту затоку — найдовше призначення біологині до того, як вона приєдналася до дванадцятої експедиції. З її польових заміток і замальовок він міг скласти думку, що це було її улюблене місце. Буйний північний незайманий ліс із зеленою екосистемою. Вона орендувала там котедж, і, окрім фото припливних басейнів, які вивчала, мала ще світлини свого житлового кварталу — повсякденного ретельного споглядання Центру. Схоже на розкладачку ліжко, затишна кухня і чорна пічка, яка ще й заміняла камін, бо мала димаря з довгою трубою. Щось у цьому було від пустелі й цим дуже йому імпонувало, заспокоювало його, але так само — і просте домашнє обладнання котеджу.

Умостившись у кімнаті, Керманич розмістив пляшку з водою, а напроти неї — документи особової справи біологині. Гамбіт, який йому вже в печінках сидів, але все ж таки… Його мати завжди казала про повторення ритуалу: це може додати особливого драматизму речі, яка вже набила оскому й стала невидимою. Колись він зможе вказати на цю особову справу й освідчитись їй як нареченій.

Флуоресцентне світло пульсувало і мерехтіло, щось почало переливатися в цих вогнях. Його не обходило, чи спостерігає Ґрейс за склом, чи ні. Жар-птаха сьогодні мала жахливий вигляд — не так тяжкохвора, як ніби весь день проридала, і десь так само й він почувався. Під очима в неї були темні кола, вона горбилася. Будь-які залишки одчайдушності чи веселощів або вигоріли, або сховалися у сокровенні глибини.

Керманич не знав, із чого почати, бо зовсім не хотів починати. Темою, яку він бажав обрати, були відеоматеріали, але озвучити це неможливо. Слова ледве добирались і оформлялися у нього в голові, але так і не ставали звуками, розриваючись між його потребою і волею. Він ніколи не зможе розповісти це жодній людині. Якщо він прохопиться, втрутившись у чийсь розум, то ніколи собі цього не пробачить. Подруга, яка мала певну думку про його роботу, якось спитала: «Чому ти це робиш?» — маючи на увазі: навіщо служити такій підпільній меті, якою не можна поділитися, якої не можна відкрити комусь іншому? Він надав свою стандартну відповідь, прибравши надутого, пихатого вигляду, виставляючи самого себе на посміховисько. Замасковуючи власну серйозність. «Щоб знати. Щоб проникнути крізь серпанок». Перетинаючи межу. Навіть кажучи це, Керманич знав, що також каже їй і те: він покине її, хай і не хоче, але покине саму, по той бік.

— Про що б ви хотіли поговорити? — спитав він Жар-птаху, не тому, що більше не мав питань, а тому що хотів, аби вона взяла на себе ініціативу.

— Ні про що, — сказала вона, мляво і байдуже. Ці слова перетворилися на бурмотіння, мовлене вбік.

— Тут має бути щось. — Благання. Хай бодай щось відволіче мене від цієї кривавої різанини в голові.

— Я не біолог.

Від цього Керманич знетямився. Ці слова змусили його замислитися, що ж вона має на увазі.

— Ви не біолог, — відлунням повторив він.

— Ви хочете біолога. А я — не біолог. Поговоріть із нею, а не зі мною.

Що це — криза ідентичності чи просто метафорика?

Так чи інак, але він зрозумів, що ця сесія — помилка.

— Ми можемо спробувати ще раз, по обіді, — промовив він.

— Спробувати що? — Вона стенулася. — Ви гадаєте, що це терапія! Нащо?

Він почав був щось відповідати, та вона одним лютим рухом змела зі стола і його особову справу, й воду, схопила його ліву руку обома долонями та й не випускала. В її очах були виклик і страх.

— Що ви хочете від мене? Що ви дійсно хочете?

Вільною рукою Керманич махнув охоронцям, які бігли до кімнати, — відганяв їх. Краєм ока він побачив, що їхня ретирада мала певну раптовість, от ніби їх утягнуло назад, у дверний проріз, якесь невидиме чудовисько.

— Нічого, — мовив він, щоб побачити, як вона відреагує. Її рука була тендітна й тепла, не цілком приємна на дотик; щось відчувалось у неї під шкірою. Чи то пропасниця б’є її все дужче?

— Я не допомагатиму складати картину власної ж патології, — прошепотіла вона, важко дихаючи, а потім закричала: — Я не біолог!

Він стягнув її із себе, вихопив руку, відштовхнувся від стола й випростався, дивлячись, як вона знову опинилася на своєму місці. Вона опустила очі долу, вдивляючись у стіл, ховаючи погляд від Керманича. Йому було прикро бачити її страждання, ще прикріше, бо він сам їх спричинив.

— Хоч би ким ви були, ми повернемося до цього потім, — сказав він.

— От кумедія, — пробурмотіла вона, обхопивши себе руками.

Але за той час, коли він підняв пляшку з водою, зібрав розкидані папери й попрямував до дверей, у ній знову щось змінилося.

Її голос затремтів од нападу якихось нових емоцій.

— У стоячому ставку, коли я пішла, була ще пара американських клювачів.[22] Вони досі там?

Це вимагало миті, аби второпати, що вона мала на увазі виряджання до експедиції. І ще однієї миті, щоб усвідомити: це майже прохання їй простити.

— Не знаю, — сказав він. — Я допитаюся.

Що з нею сталося? Що з нею сталося тут до нього?

Останній фрагмент відео покладено до категорії, надписаної ним як «Невизначено». Усі тоді загинули, окрім Лоурі, — уже напівдорозі, повертаючись від межі.

Але протягом добрячих двадцяти секунд камера летіла понад миготливими очеретами, глибокими синіми озерами, обірваною білою облямівкою моря, уперед — до маяка.

Занурюючись і злітаючи, знову падаючи й знову злітаючи вгору.

Усе це здавалося якимсь моторошним піднесенням. Всепоглинаючою радістю.

17. ПЕРСПЕКТИВА

Кроки пішли якісь нерівномірні. Утратили послідовність. Ленч був після летючки, яку Керманич потім ледь пригадував, хоч як намагався викликати з пам’яті. Він прибув сюди, щоб певними шляхами розгадати крутиголовку, але почувався так, ніби натомість вона його розгадує.

Керманич якийсь час казав — він знав це, — що хотів би дізнатися більше про маяк та який ця споруда має стосунок до топографічної аномалії. Потім Сью казала щось про патерни у казанні доглядача маяка, тоді як єдиний член реквізитного відділу, похилий, скоцюрблений, підстаркуватий, на прізвище Дарсі, додав шелестким як фольга голоском ремарку до розмови, посилаючись на «вирішальну роль, нині і в майбутньому, підрозділу історичної достовірності».

Дерева в обрамленні таборового багаття, члени експедиції навколо того вогнища. І щось таке величезне, що ви не можете осягнути його обрисів, повзе, трощить усе довкруж, огидливо продираючись між деревами і багаттям. Керманичу не сподобалася думка про те, як щось може бути таким величезним і водночас таким піддатливо-гнучким, неначе нитка, асоціюючись з ідеєю флюїдної стіни стрічкової плоті.

Можливо, він і надалі б кивав головою та питав, але йому дедалі менше подобалася, чи то все більшу викликала огиду, ця помічниця Сью, Емі-як-її-там, що жувала власну губу. Поволі. Методично. Бездумно. Начебто креслячи якісь зауваження або шепочучи окрушину якоїсь інформації на вухо Сью. З’являвся не зовсім чисто-білий колір верхнього лівого ікла і різців, рожевіли ясна, коли горішня губа їх ледь відкривала, і тоді з майже ритмічною точністю вона кусала й скубла, кусала й скубла ліву частину нижньої губи, яка потроху стала червонішою за її помаду.

Щось промайнуло чи захопило екран на мить на задньому плані, коли з’явився бородань, присідаючи — не Лоурі, а чоловік на прізвище О’Коннел. Спочатку Керманич подумав, що О’Коннел мимрить, белькоче щось мовою, якої Лоурі не розуміє. І, намагаючись знайти логіку, силкуючись збагнути, Керманич мало не подзвонив Ґрейс, щоб розповісти про своє відкриття. Але, подивившись кілька наступних кадрів, Керманич міг сказати, що цей чоловік просто жує власну губу — все жує й жує, аж доки починає цебеніти кров, — увесь час рішуче й твердо дивлячись у камеру, бо — Керманич повільно це усвідомив — не лишилося жодного іншого місця, яке б видавалося безпечним. О’Коннел говорив, доки жував, але ці слова не означали нічого унікального тепер, коли Керманич прочитав напис на мурі. Це було найбільше первісно-примітивне, найбільше банальне послання, яке тільки можна уявити.

Передбачений ленч — ось що далі, у кафетерії. Стабілізуючий ленч, як у нього в думках, але неодноразово повторюване слово «ленч» стало безглуздим, тепер перетворюючись на «ледь», на стрибок і ривок, розростаючись, ледь маючи первісне значення: це великий білий кріль скаче й перетворюється на біологиню за столом, що її пригнічує; на експедицію навколо таборового багаття, яка не знає, що приречена загинути.

Керманич ішов слідом за версією Вітбі, яка чи то насторожувала, чи то заспокоювала його, заплутувала йому дорогу поміж столиків, — ішов разом із Чіні, Сью та Ґрейс, які пленталися позаду. Вітбі не був на летючці, але Ґрейс помітила, як він чимчикує бічним коридором, і затягла його на ленч. А опісля всі випадково подалися за Вітбі, в його природному довкіллі. Вітбі не міг любити кафетерій за їжу. Мабуть, він любив це приміщення за відкритий простір на повітрі, просто неба, за відкритий зору чистий краєвид. А можливо, просто тому, що звідси можна втекти у будь-якому напрямку.

Вітбі привів їх до круглого столика, зробленого під дерево, з низькими пластиковими сидіннями — усі затиснуті в найдальший кут внутрішнього дворика, обмеженого східцями, що вели до майже зовсім порожнього простору, відомого як третій поверх, звідки вони щойно пішли, — насправді просто ошляхетнене місце, причепурений сходовий майданчик із кількома конференц-залами. Керманич усвідомив, що Вітбі обрав цей столик, аби втиснути свою невеличку статуру в найближче до стіни півколо — обережно, з огляду на ось таку неправдоподібність: ось за спиною на східцях вигулькує стрілець, який придивляється, розглядаючи кафетерій, переводячи зір на подвір’я та імлисті зелені болота, розпливчасто видні за вологими бульбашками конденсату на склі.

Керманич сидів навпроти Ґрейс, а Вітбі та Сью примкнули до неї відповідно з правого та лівого флангів. Чіні випало сидіти поряд із Керманичем, навпроти Вітбі. Керманич почав був підозрювати, що дехто з них розсівся так не випадково, а навмисне, доброхіть: здавалося, тут Ґрейс керує простором. Роздратований «ікс» обличчя Чіні зібгався та нахилився, турботливо-уважний, коли його носій промовляв:

— Я триматиму форт, доки ви візьмете їжу, і піду після вас.

— Просто принесіть мені грушу, чи яблуко, і трохи води, а я краще тут побуду, — мовив Керманич. Він відчував легку нудоту.

Чіні кивнув головою, з виляском відтягнув свої товсті лабети зі стола та й пішов разом з іншими, а Керманич споглядав велике орамковане фото, яке висіло на стіні. Старе і запорошене, воно зображало тогочасне ядро команди Південного Округу. Керманич упізнав деякі обличчя за різними інструктажами, у тому числі Лоурі, що навіть за роки після повернення з експедиції, уже в Центрі, мав змарнілий вигляд. Був там і Вітбі, який усміхався, посередині. За цією світлиною, колись Вітбі був допитливий, моторний, піднесений — можливо, навіть небажано активний. Зникла директорка була там просто як незграбна тінь ліворуч. Вона нависала над іншими, неспроможна ні на усмішку, ні на похмурість.

Тоді вона була ще відносно новачком, підмайстром штатного психолога. Ґрейс приєдналася приблизно років за п’ять. Їм це непросто далося, будь-кому з них — пройти східцями ієрархії та здобути владу. Це вимагало жорстокості й наполегливості. Можливо, навіть занадто. Але принаймні обидві вони пропустили ті божевільні вияви найперших днів, з яких єдиним рудиментом лишився гіпноз. Криптозоологи, майже спірити, за допомогою екстрасенсів, отримували голі факти, з проханням надати до них… що? Інформацію? З їхнього ворожіння неможливо видобути хоч би яку інформацію.

Інші повернулися з буфету — Чіні — з грушею на тарілці та водою на замовлення. Керманич замислився: якщо наприкінці цього дня трапиться щось жахливе, і судово-медична експертиза спробує відтворити вміст їхніх шлунків, то Чіні буде схожий на метушливого птаха, Вітбі — на свиню, Сью — на схиблену на здоров’ї, а Ґрейс — просто на зубату рибу-гірелу. Ця жінка саме повернулася на своє місце й сиділа, тепер люто позираючи на Керманича, тримаючи поряд дві упаковки крекерів і каву, які лежали перед нею, так ніби Ґрейс планувала їх використати як свідчення проти свого візаві. Керманич опанував себе, намагаючись прояснити голову ковтком холодної води.

— Летючки щочетверга чи у четвер кожні два тижні? — спитав він, просто щоб перевірити чужий настрій і почати розмову. Він причавив автоматичний поштовх скористатися цим запитанням, щоб розпочати хитре й підступне розвідування департаменту моралі.

Але Ґрейс не хотіла розмовляти.

— Ви хочете почути історію, — мовила вона, і це не було запитанням. Вона мала такий вираз, ніби щось обмірковувала.

— Звісно, — сказав Керманич. — А чом би й ні? — Доки Чіні не заметушився поряд з ним, а Вітбі та Сью не стали одночасно здаватися зіщуленими і зменшеними, відвернувшись від Ґрейс, буцімто вона була магнітом, який їх відштовхував.

Її пильний погляд уп’явся в Керманича, і в того зникло бажання гризти грушу.

— Це стосується внутрішнього тероризму.

— Як цікаво, — промовив Керманич. — Я певний час спеціалізувався на внутрішньому тероризмі.

Вона вела своєї, от ніби Керманич ні слова не сказав:

— Оповідь про провалене завдання, трете в того оперативника, по завершенню місії. Це в нього не перше чи друге, а трете, тому немає жодних виправдань. У чому полягала його робота? Він мав спостерігати та робити звіти про сепаратистських поліціянтів на північно-західному узбережжі, в горах, але які спускалися до двох ключових міст для вербування. У Центрі вважали, що радикальні підрозділи цієї поліції мали достатньо бажання та ресурсів — поруйнувати судноплавство, підірвати будівлю, та багато ще чого. Жодних когерентних політичних поглядів чи бачення. Просто це переважно білі чоловіки-невігласи, віку як у студентів коледжу, але в коледжі не навчалися. Кілька жінок-радикалок, та ще жменька звичайних, яким і невтямки, що спало на думку цим невігласам. Немає поміж них нікого, хто був би отакий дурисвіт, як оцей оперативник.

Керманич так і вкляк на місці. Він став відчувати, нібито його обличчя лускається. Він нагрівався, розпікався, і полум’я, яке поколювало та викликало дрижаки, потроху розтікалося в нього по тілу. Чи вона хоче його підточити, не лишити від нього каменя на камені? На очах у цієї жменьки людей з Південного Округу, з якими він уже почав тримати певний лад?

Від Чіні почулися якісь роздратовані звуки — вислови його несхвалення того, куди це може завести. Вітбі мав вигляд незнайомця, прибулого з далекої чужини, і ось тепер він намагається донести до Керманича подробиці якоїсь прецікавої розмови, але співбесідник недосить близько, щоб її розчути — тож, даруйте, це не його провина.

— Звучить дуже знайомо, — сказав Керманич, бо так це й було, і він навіть знав, що буде далі.

— Оперативний елемент проникає до групи або частини групи, — мовила Ґрейс. — Знайомиться з певними людьми з її серцевини.

Сью, яка, насупившись, зосереджено спостерігала щось цікаве на килимі, підвелася, узяла тацю, примудрилася розвеселено і гречно, хоч і зненацька, попрощатися, та й полишила столик.

— Це нечесно, Ґрейс, несправедливо, ти знаєш це, — прошепотів Чіні, нахиляючись уперед, начебто здатний спрямувати слова лише до неї. — Це засідка. — Але, за власними розрахунками Керманича, це якраз було прозоро-чесно і справедливо. Дуже чесно і справедливо. Враховуючи те, що вони заздалегідь не обумовили базових правил.

— Цей оперативник починає ходити за цими друзями, і ось принагідно вони ведуть його до бару. Дівчина другого чоловіка в цій компанії полюбляє там випити. Вона у списку, він запам’ятав її фото. Але замість просто спостерігати за нею і звітувати, цей розумний-прерозумний оперативник ігнорує дані йому накази й заговорює з нею там, у барі…

— А хочете, розповім кінець історії? — урвав Керманич. Бо міг. Бо міг її розповісти — хотів розповісти, палав жагою — і відчував своєрідну спотворену вдячність до Ґрейс, тому що це була така людська проблема, така банальна, людська проблема порівняно з усім іншим.

— Ґрейс… — Чіні, благально.

Та Ґрейс відмахнулася від них обох, прямо дивлячись на Вітбі, тож у нього не лишалось іншого вибору, як дивитися на неї.

— Він не просто розмовляє з тою жінкою, Вітбі… — Вітбі, наче переляканий співучасністю свого імені, ніби вона пригорнула його однією рукою, — …але й зваблює її, кажучи собі, що робить це, щоб допомогти справі. Бо він пихатий чолов’яга. Бо його водять на занадто довгому повідку. — Мати типізувала це як поголоски, як типізувала багато ще чого, але в цьому випадку мала рацію.

— У нас були виделки і ложки в кафетерії, — скорботно промовив Вітбі. — А тепер у нас лише виделожки. — Він крутнувся ліворуч, потім праворуч, або шукаючи альтернативу знайти інші столові прибори, або вихід, аби швидше звідціля вшитися.

— Іншим разом, коли розповідатимете цю історію, раджу вам опустити зваблення, якого не було, — сказав Керманич, відчуваючи, як у нього в голові крутиться спіраллю попіл, а у вухах слабко дзвенить. — Можете також додати, що в оперативника не було чітких указівок від його начальника.

— Ви чули того чоловіка. Ви чули, — пробурмотів Чіні, витончений, як віслюкова відрижка.

Але Ґрейс і далі вела своєї, звертаючись просто до Вітбі, а тепер Вітбі обернувся до Чіні, з виразом на обличчі, який запитував у сусіда, що ж робити, а Чіні не міг або не бажав надавати йому вказівок. Хай грає далі до найстрашнішого кінця. Хай осушить отруту. Це окопна війна. Завжди нескінченна.

— Отже, оперативник укладає ту герлфренд до ліжечка, — в її голосі жодного тріумфу, — хоча знає, що це небезпечно, що можуть дізнатись інші поліціянти. Його начальник не знає, що той робить. Досі. А одного дня…

— Одного дня, — урвав Керманич, бо знав: якщо вона заходилася викласти цю історію, то має розповісти все правильно, чорт забирай. — Одного дня він іде до бару… це лише втретє… і потрапляє у камери спостереження, які за ніч понаставляв її бойфренд. — Удруге в барі Керманич із нею не розмовляв. Третього і останнього разу — так. Як йому хотілося, щоб він того не робив. Він навіть не міг пригадати, що сам їй казав, або вона йому.

— Точно, — сказала Ґрейс, і миттєвий вираз знічення додав її обличчю стурбованості. — Достеменно так.

Цей старий шрам у Керманича загоївся, навіть якщо рана здавалася свіжою кожному стерв’ятникові, який ладнався встромити у плоть свого дзьоба або рило, щоб оддерти дещицю зогнилого м’яса. Рутина розповіді цієї історії перетворила Керманича з людини на актора, який розігрує давню подію зі свого життя. Щоразу, коли йому доводилося знову розповідати її, монолог набував більшої чіткості й плинності, деталі ставали не такими складними й водночас чіткішими, слова напихалися, мов шматочки мозаїки, складались у крутиголовку й лягали в ідеальному порядку, щоб сформувати картинку. Щоразу ця вистава ставала йому все осоружнішою. Але єдиний інший вибір — це зазнати шантажу від епізоду в своєму минулому, чому вже сімнадцять років і п’ять місяців. Навіть якщо це минуле чигає на нього на кожній новій роботі, бо його тодішній начальник вирішив, що Керманич заслуговує раз і назавжди сильнішої покари, аніж милосердного удару.

У найгірших версіях, на взір тієї, що почала розповідати Ґрейс, він переспав із тією герлфренд, Рейчел Маккарті, й навіки скомпрометував операцію, та так, що її вже годі було виправити. Але правда була ще гірша. Він скінчив приватний коледж, вийшовши звідти як мамусин протеже; відмінник, своєрідна бездумна й пихата манера триматися, і завершив навчання в Центрі з високими оцінками. Він мав великий успіх у перших двох польових операціях, відстеживши двох славетних хлопців на пласких рівнинах і на плескуватих пагорбах у самому серці сільської місцевості — пікапи, жувальний тютюн та окремі всамітнені міські майданчики, закушування смаженою окрою,[23] доки він споглядав за паруб’ягами у бейсболках, що завантажували підозрілі ящики до фургонних причепів.

«Я зробив жахливу помилку. Я думаю про це щодня. Тепер це визначає і скеровує мою роботу. Це робить мене покірним, приниженим і тримає в напрузі». Але він ніяк не думав про це щодня. Не думай про це щодня, а то воно здійметься й пожере тебе. Воно просто лишається там, оте безіменне: сумна, темна сутність, яка висить на тобі тягарем лише певний час. Коли пам’ять ставала надто слабкою, надто абстрактною, ця сутність перетворювалася на стару травму — розрив м’яза плечового пояса, біль такий тонкий, такий гострий, що Керманич міг би простежити його лінію від лопаток і вниз по спині.

— А далі, — мовив Керманич… Вітбі вже зазнав розгрому від тандемів їхнього нагляду, а Чіні пішов, влаштувавши вишукану втечу з буцегарні просто в Керманича під носом. — А далі той бойфренд бачить на тій стрічці: ось якийсь чужак теревенить із його дівчиною, і цього буде достатньо, аби натовкти йому мармизу. Але ж є у нього й дружбан, який стежить у кафе за цим чужаком хвилин за двадцять їзди на машині. Оперативник не звертає уваги — він забув ужити заходів, аби перевірити, чи не плентається за ним хвіст, бо аж такий захоплений собою і аж такий впевнений у своїх силах. — Бо він член династії. Бо він забагато знає. — І здогадайтеся: з ким розмовляє оперативник? А зі своїм начальником. Тільки інші бойовики цього угруповання мали справу з начальником кілька років тому, отож і виявилося: у поле першого послали мене, а не іншого. Отже, тепер вони знають, що той тип, який спілкувався з тою герлфренд, порівнює записи з нотатками знаного державного агента.

Тут він досить відчутно відхилився від сценарію, щоб нагадати Ґрейс, що він пережив та чим вимучився уранці:

— Це нагадувало, ніби я ширяв над усім, над усім, дивлячись униз, ковзаючи повітрям. Уміючи робити все, що хочу. — Він побачив, що вона вловила зв’язок, але не відчула провини.

— Тепер вони знають, що член їхньої групи підтримує зв’язки з урядом, — і, понад це, її бойфренд, як уже зазначалося, є власницьким, самодержавним, ревнивим типом. І цей хлопак розпалюється гнівом, бачачи, як оперативник повертається наступного дня, роблячи не більше, ніж просто киваючи тій Маккарті, але все, що той хлопець собі вигадує, — це що у них така таємна мова. Досить того, що оперативник повернувся. Той хлопак цвяхом убив собі в голову: якщо його дівчина може бути до цього причетна, то, значить, Маккарті шпигує за ними! І, як ви гадаєте: що вони роблять?

Вітбі скористався нагодою відповісти на інше запитання: він вистрибнув із-за столу та майнув уздовж рогу стіни, в напрямі наукового відділу, навіть не зволивши попрощатися.

Залишивши Керманича наодинці з Ґрейс.

— Чи хочете відгадати? — спитав Керманич у Ґрейс, пожбуривши весь тягар свого гніву та ненависті до себе на заступницю директора, не дбаючи, що очі всіх у кафетерії звернені на них.

Щоб реанімувати емоції померлого сценарію, він почав думати про такі речі, як топографічні аномалії та відео з першої експедиції, і гіпнотичне навіювання — зворотний бік крайнощів ритуалу, де він подумки промовляв слова «жахливе воло» і «домашнє завдання з математики», щоб зупинитись і не скінчити зарано під час сексу.

— То хочете ви відгадати, чорт забирай? — просичав він своєрідним мегашепотом, бажаючи сповідатися не абикому в цій авдиторії, а біологині.

— Вони застрелили Рейчел Маккарті, — сказала вона.

— Так, правильно! — закричав Керманич, знаючи, що навіть люди, які обслуговують, подаючи їжу в найдальшому буфеті, зможуть його почути, подивляться на нього. У кафетерії лишилося, може, осіб п’ятнадцять, які удають, нібито нічого не помічають, нібито нічого не сталося.

— Вони застрелили Рейчел Маккарті, — сказав Керманич. — Хоча доки почали шукати мене, я спокійно вже був собі вдома. Після чого? Двох-трьох розмов? Стандартні наглядові операції, на мою думку. Мене відкликали після інструктажу, і більш нічого, вирядили інших, не таких досвідчених агентів. Якщо не рахувати, що група бойовиків гамселила Маккарті, аж доки та мало не зомліла, а потім затягли на вершину занедбаного кар’єру. І вони хотіли, аби вона сказала правду, просто сказала правду про того типа в барі. Чого вона не могла зробити, бо була безневинна і не знала, що я оперативник. Але це була неправильна відповідь — будь-яка відповідь на це була б неправильною. Завжди буде неправильною. І до того часу, коли він аж збудився з радощів, що так хвацько все владнав, розколов цю справу, а суддя вже видавав ордер, — той хлоп двічі вистрелив Маккарті в голову й дав дівчині впасти, мертвій, у мілководдя. Тіло знайшла за три дні місцева поліція.

З ким завгодно могли покінчити, хоча він був надто зелений, щоб знати це. Він роками не знав, що мати врятувала його, на краще чи на гірше. Вимагала пошани. Смикала за ниточки. Давала хабарі. Усе це — звичайнісінькі кліше, які маскували будь-яку унікальну колізію. Бо вона сказала йому, уже остаточно зізнавшись, коли це вже не мало значення, — що вірила у нього й знала, що він може набагато більше.

Керманич провів рік у підвішеному стані, витримував терапію, що не могла залатати збої, пережив програму перепідготовки, яка закинула широку сітку, аби виловити крихітну помилку, котра весь час усіма шляхами вислизала з його свідомості. Потім він працював на адміністративній офісній посаді, з якої просувався вище і вище, аж до найвищої не-позиції «ремонтника», чітко розуміючи, що ніколи більше не потрапить у поле.

Отже, що одного дня його покликали очолити химерну агенцію-болітце. Отже, він не міг примусити себе зізнатися котрійсь зі своїх коханок у тому, що голосно прокричав тут, у кафетерії, жінці, яка начебто ненавиділа його.

Маленька пташка, яку він раніше тут бачив, на тлі високих вікон кафетерію, ще літала, але її рухи тепер йому більше нагадували кажана. Знову збиралися дощові хмари.

Ґрейс досі сиділа перед ним, під охороною з висоти когорт минулого. Керманич теж так і сидів там, а тепер Ґрейс почала згадувати його менші гріхи, один за одним, без особливого порядку, і ніхто її вже не чув. Вона прочитала його особову справу, тримаючи й дещо інше. Покінчивши з цим, вона заходилася видавати йому й інші речі — про його матір, про його батька, літанію хисткого параду чи процесії, яка, що цікаво, більше не завдавала такого болю. Натомість якесь знеболювальне полегшення почало затоплювати Керманича. Вона казала йому щось — усе гаразд. Вона ясно бачила його, і добре вона бачила його, від його навичок до слабощів, від його коротких зв’язків до кочування, від батьківського ранку й амбівалентного ставлення до матері. Легкість, з якою він сприйняв те, що мати замінила йому роботою і родину, й релігію. І все інше, усе інше, і в її тоні простежувалась обережна спроба змішати зневажливу повагу з жалюгідним роздратуванням від його відмови здатися.

— Хіба ви ніколи не помилялися? — спитав він, але вона проігнорувала його.

Замість відповіді вона подарувала йому мотив:

— Цього разу ваш контакт намагався відрізати мене від Центру. Назавжди.

Голос, який і надалі допомагав йому, наче скажений бик, що зірвався з припону.

— Я не просив про це. — Ну, якщо й просив, тепер він цього більше не хотів.

— Ви знову заходили до мого кабінету.

— Я цього не робив. — Але він не був певен.

— Я намагаюся зберегти все там для директорки, а не для себе.

— Директорка вмерла. Директорка не повернеться.

Вона відвернулась від нього, дивлячись у вікно на внутрішній дворик і болото за межами цього подвір’я. Лютий погляд, який примусив його заткнути пельку.

Що, коли наразі директорка вільно ширяє понад Нуль-зоною? Або шкребе зірваними корінцями, нігтями грунт, очерет, намагаючись утекти… від чогось? Але тут її немає.

— Подумайте над тим, як гірше могло б бути, Ґрейс, якби замінили мене на когось іншого. Бо вони ніколи не зроблять вас директором. — Правда за правду.

— Знаєте, я зробила вам послугу, — мовила вона, відмітаючи все, що він допіру сказав.

— Послугу? Аякже, ви зробили.

Але він знав. Усе, що було незручного або несхвального, вона висловила, наче вистрелила холостими зарядами, дарма витратила порох, її пістолет вистрелив у повітря. Вона вигребла всі деталі й пункти звинувачень зі своєї скриньки для коштовностей, де берегла засудження, а більш нічого не лишила про запас — на майбутнє їй не було чого використати.

— Ви такі схожі на нас, — мовила вона. — Той, хто наробив стільки помилок. Той, хто просто хотів як краще. Як краще.

Підтекст: Тобі не розв’язати того, чого так і не розв’язали за тридцять років. Я не дозволю тобі випередити директорку. Який тут хибний напрям? Куди або від чого вона його штовхала?

Керманич просто кивнув головою — не тому, що погодився чи ні, а тому що виснажився. Потім вибачився, замкнувся у санвузлі кафетерію та вивергнув із себе сніданок. І замислився: чи то він на щось заразився, а чи то його тіло відмовляється, так наполегливо, як тільки може, прийняти будь-що, пов’язане з Південним Округом?

18. ВІДНОВЛЕННЯ

Чіні повернувся, щоб нарізати кола навкруги туалету, шепочучи: «Ти певен, що з тобою все гаразд, чоловіче?» От ніби вони стали найліпшими друзями. Але врешті-решт Чіні пішов геть, а трохи згодом задзеленчав мобільний телефон Керманича — якраз тоді, коли його власник сидів на унітазі. Керманич видобув телефон із кишені. Голос. Санвузол здавався ідеальним місцем, щоб відповісти на цей дзвінок. Холодна порцеляна здавалася полегкістю після того, як замкнулися вхідні двері. І так само й крихітні круглі блакитні кахлі підлоги. Навіть слабкий дух сечі. Усе це. Будь-що.

Чом у чоловічій кімнаті немає дзеркал?

— Наступного разу відповідайте на мій дзвінок, коли я телефоную, — нагадав Голос, натякаючи, що він (вона) зайнятий (зайнята) чоловік (жінка), тоді як Керманич помітив спалах — сигнал повідомлення.

— Я був на зборах. — Я дивився відеозапис. Я говорив з біологинею. Я отримував свою гепу, яку вручала мені заступниця директорки після екзекуції.

— Чи все в порядку у вас удома? — спитав Голос. — Чи все гаразд?

Дві тисячі білих кролів, цілу зграю заганяють до невидимих дверей. Рослина, яка відмовляється вмирати. Неможливі відеоматеріали. Теорій більше, ніж риби в морі. Чи все у нього в порядку вдома? Химерна манера Голосу вимовляти ці слова — начебто він уживав якийсь шифр, код, до якого Керманич не має ключа. Проте це змусило його почуватися в безпеці, навіть якщо й суперечило інтуїції.

— Ви тут? — поцікавився Голос.

— Так. Так, у мене вдома усе в порядку.

— Тоді що у вас є для мене?

Керманич озвучив Голосу короткий звіт.

Якусь мить Голос міркував, потім озвався — запитанням:

— Отже, у вас є відповідь?

— На що?

— На таємницю, яка криється за Нуль-зоною. — Голос розреготався незвичним металевим сміхом. Хоу-хоу-хоу. Хоу.

Досить цього.

— Припиніть намагатися відрізати Ґрейс від її контактів у Центрі. Це не спрацьовує і ускладнює роботу, — сказав Керманич. Пам’ятаючи її ретельність із налаштуванням відео про першу експедицію і надто висотаний ленчем, щоб це осмислити. Двійником огиди Керманича до Голосу, який тримався явно неадекватної та екстремальної тактики, було раптове переконання, цілком ірраціональне: Голос якимсь чином відповідальний за те, що його запроторили у самісіньке серце Південного Округу. Якщо Голос насправді був його матір’ю, Керманич мав цілковиту слушність.

— Слухайте, Джоне, — загорлав Голос. — Я не звітую перед вами. Це ви звітуєте переді мною, і не забувайте про це. — Він намагався надати інтонаціям переконливості, але якось неуспішно.

— Припиніть намагатися, — повторив Керманич. — Ви робите шкоду мені, бо вона знає про ваші спроби. Просто припиніть.

— Повторюю: я не звітую перед вами, Керманичу. Не кажіть, що мені робити. Ви попросили мене це владнати, і я намагаюся це владнати. — Відповідна реакція змусила Керманича тримати слухавку далі від вуха.

— Ви знаєте, що сьогодні вранці я бачив відео з першої експедиції, — сказав він. — Воно мене приголомшило. — Своєрідне половинчасте вибачення. Це дідусь навчив його так переводити стрілки: удаючи, ніби ти поділяєш нарікання супротивної сторони. З ним самим у минулому досить часто таке проробляли.

Та з якогось дива від цього у Голосу лише зірвало дах.

— Гадаєте, це виправдання, трясця вам у печінки, коли ви не виконуєте свою чортову роботу? Відео дивилися? Вийміть свою голову з дупи і дайте мені наступного разу справжній звіт — і тоді, можливо, я буду готовіший виконувати ваші умови й торгуватися з вами, як ви оце торгуєтеся зі мною. Доїхало, дурило довбаний?

Чорне лихослів’я вимовлялося своєрідним чином, затинаючись, от ніби Голос бавився у гру «Додумай речення»,[24] де єдиними записаними частинами були слова «трясця», «чортова», «дупа» і «дурило довбаний». Але до Керманича доїхало. Голос — потвора кінчена. Раніше в нього бували боси — потвори кінчені. Якщо тільки Голос не вирішив перепочити, і це не спроба його заступника поімпровізувати. Мегалодон оскаженів. Мегалодон нещасливий. Мегалодон вибухнув роздратуванням.

Тому він здався, пробелькотівши якісь звуки примирення. Потім докладно проаналізував і виклав історію свого «просування», структуровану й складену не як щось жалюгідне, що спотикається й затинається, казна-що, а як аналітичну і багатоманітну, з безліччю нюансів, подорож, котру можна інтерпретувати як таку, що має початок і середину, і яка підштовхує до цілком задовільного кінця.

— Годі! — якоїсь миті сказав Голос.

Пізніше.

— Це краще, — сказав Голос. Керманич не міг насправді сказати, чи пом’якшилася суворість цієї сирної-тертушки-яка-треться-об-іншу-сирну-тертушку. — Тепер далі збирайте дані та далі опитуйте біологиню, але дужче на неї тисніть. — Це вже зроблено, і то вельми злецько. Витягування корисних даних часто — затяжний проект, проблема в дослуховуванні до того, що здається незначним і прослизає лише мить.

Після ще однієї павзи Голос мовив:

— У мене є інформація, яку ви просили.

— Яка інформація? — Рослина, миша чи?..

— Я можу сказати, що директорка перетинала межу.

Керманич так і сів прямо на унітаз. Хтось стурбовано стукав у двері. Доведеться йому зачекати.

— Коли? Ще до одинадцятої експедиції?

— Так. Цілком інкогніто, не зареєструвавшись і без будь-чийого дозволу.

— І їй за це нічого не було.

— Що ви маєте на увазі?

— Її не викинули.

Павза, потім Голос промовив:

— Безперечно, її слід було б звільнити. Але ні, їй дали випробувальний термін. Заступниця директора посіла її місце через півроку. — Нетерплячим тоном, буцімто це не мало значення.

І що він мав із цим робити? Певно, спитати у матері. Бо точно якийсь можновладець має знати, що директорка перетинала межу, і хтось узяв неслухнянку під крило, коли вона повернулась.

— Чи ви знаєте, скільки вона там була? Чи є звіт про її знахідки?

— Три тижні. Жодного звіту.

Три тижні!

— Її ж мали допитувати. Про це мусять бути записи.

Набагато довша пауза. Чи це нарада Голосу з іншим Голосом або Голосами?

— Є положення про допитування. Можу надіслати вам копію.

— Чи ви знали, що директорка вважала, ніби межа насувається? — спитав Керманич.

— Я знаю про цю теорію, — сказав Голос. — Але це не ваша турбота.

Як це — не його турбота? Як це той дехто, який обізвав його «дурило довбаний», може вживати фразу на кшталт «не ваша турбота»? Чи то Голос невдалий актор, а чи Керманичеві трапився невдалий запис, а чи все воно навмисно.

Завершуючи розмову, без видимих причин, він пожартував:

— Що це — брунатне і липке?

— Знаю, — відповів Голос. — Батончик.

— Г…

Клац.

«Бігом і перевір сидіння на дрібняки, Джоне». Керманич, знов у себе в кабінеті, виснажений несподіваними химерними спалахами пам’яті. Колега з його останнього місця роботи підійшов до нього після презентації та каже звинувачувальним тоном: «Ви мені суперечили». Ні, я не погоджувався з вами. Жінка у коледжі, широковида брюнетка із красивими карими очима, що змушували його серце калатати, коли він вивчав основи математики, але коли Керманич презентував їй вірша, вона спитала: «Так, але чи ти танцюєш?» Ні, я пишу поезії. Я збираюся бути якимсь шпигуном. Один з його професорів у коледжі, викладач політичних наук, змушував їх писати вірші, «щоб соки заграли». Більшість часу Керманич навчався стрілянини, розробки, використовуючи вечірки для практичного спілкування у коротких необтяжливих зв’язках.

«Бігом і перевір сидіння на дрібняки, Джоне», — був сказав колись дідусь Джек. Керманичеві було дванадцять, він одвідував свою матір під час нечастих вилазок на північ, що не передбачала хижок чи риболовлі. Вони ще шукали рівновагу, розлучення доти ще не завершилося.

На вихідні, у морозному холоді, Джек викотив ту машину, яку називав «м’язистим автом». Він витягнув цю машину зі сплячки, бо плекав потаємний план — повезти Керманича на виставку жіночої білизни у місцевому універмазі. У Керманича була тільки туманна гадка про те, що це означає, але звучало воно неприємно. Усе ж таки він не хотів їхати, бо хотів зустрітися з дочкою найближчого сусіда, на якій схибнувся ще з літа. Але важко було сказати «ні» дідусеві. Особливо коли дідусь ніколи раніше нікуди не брав його без матері.

Отже, Керманич перевіряв сидіння на дрібняки, доки його дідусь запускав яскраво-синє м’язисте авто, яке дві години не хотіло прогріватися, а сам дід розмовляв із матір’ю там, удома. Але Керманич гадав, що дідусь також осягає і хитромудрі таємниці роботи. Машина розігрілась як жар, і Керманич аж упрів у пальті. Він спрагло перевіряв сидіння, гадаючи, що дідусь навмисно там залишив грошики. На ці гроші можна було б купити тій сусідській дівчинці морозива. Він досі перебував у літньому режимі.

Жодних грошей, тільки бавовняні волокна, шматки папірців, скріпка чи дві, і щось холодне, гладеньке, липке, формою як крихітний мозок, од чого Керманич одскочив як рикошетом: стара жувальна гумка. Розчарований і збитий з пантелику, він пошарудів далі, від заднього сидіння до темної печерки під переднім — пасажирським. Він, незручно згинаючи калачиком руку, просовував її, аж доки наштовхнувся на щось величезне і м’яке. Ні, не м’яке — воно було загорнуте в тканину. Трохи посопівши, у нього вийшло витягнути цей незграбний тягар, який теліпався та випав на підлогу автомобіля. Почувся задушливо-солодкавий металевий сопух машинного мастила. Керманич підняв цю знахідку, розгорнув полотняний завій і знову сів, тримаючи в руках грубо-шорсткий холод… тільки для того, щоб збагнути: цієї миті дідусь пильно дивиться на нього.

— Що в тебе там? — спитав старий. — Де ти це знайшов? — Обидва питання Керманич сприйняв як дурні, а згодом — ще й як безглузді. Вираз Джекового обличчя був спраглий, коли дід обернувся, тримаючи руку на кермі.

— Пістолет, — мовив Керманич, хоча дідусь і так це бачив.

Потім він пам’ятав переважно його темний колір, темний колір його форми та спокійну застиглість, ніби принесену цією зброєю.

— Кольт сорок п’ятого калібру, схоже. Важкуватий, еге ж?

Керманич кивнув головою, уже трохи побоюючись. Він спітнів од жару. Він уже знайшов пістолет, але вираз дідового обличчя був як у того, хто чекає на подарунок, коли презент розгорнуть і піднесуть на блюдечку, а онук був надто юний, аби відчути небезпеку. Але він уже зробив хибне рішення: ніколи йому не слід було сідати до цього авта.

Який це псих дає малоліткові зброю, навіть не заряджену? Ось думка, яка вразила його тепер. Чи не такий то псих, який не проти повернутися, ставши пенсіонером, до хижі, щоб попрацювати на Центр і покерувати власним онуком?

Пізнє надвечір’я. Спробуй. Спробуй знову.

Керманич і біологиня стояли разом, спираючись на міцне дерев’яне штахеття, яке відділяло їх від застійного ставка. Будівля Південного Округу лежала позад них, а доріжка з жорстви, наче товста чорна річка, зміїлася газоном. Їх тільки двоє… і троє охоронців, які привезли її сюди. Вони порозходилися на відстань приблизно тридцяти футів та обрали точки, щоб закрити всі маршрути для втечі.

— Вони гадають, я втечу? — спитала в нього Жар-птаха.

— Ні, — сказав Керманич. Якщо вона це зробить, Керманич звинуватить їх.

Самотня велика блакитна чапля височіла врочисто і безмовно посеред ставу. Збиралися грозові хмари, і пташине пір’я здавалося тьмяним та збляклим у мерехтінні, яке дотлівало.

— Чи слід мені за це подякувати? — спитала Жар-птаха. Вони обоє спиралися на вершечок штахеття. Її ліва рука була поряд з його правою, він трохи відсунувся.

— Нікому не дякуйте за те, що вже маєте, — сказав він; ці слова викликали її легкий поворот голови та ракурс однієї ледь піднятої брови й безмовного рота. Це було щось, що подейкував його дідусь по батькові, продаючи прищіпки по сусідах. — Це не через мене зникли клювачі, — додав він, бо не збирався казати перше, що спало на думку.

— Єноти — найзліші розорителі їхніх гнізд, — мовила вона. — А чи знаєте ви, що вони пережили останній льодовиковий період? Далі, на Півдні, вони живуть колоніями, але в цьому регіоні їм загрожує зникнення.

Керманич перевіряв це і довідався, що клювачі мають повернутися вже зараз, якщо прилетять. Зазвичай вони вертаються до своїх колишніх домівок.

— Я можу надати вам тільки тридцять-сорок хвилин, — сказав він їй. Те, що він привів її туди, вважалося жахливим потуранням, можливо, навіть певною небезпекою, хоча він і не знав, якою саме. Але знав він і те, що не може лишити все так, як є, після ранкової сесії.

— Ненавиджу, коли вони тут косять або намагаються виловити ряску, — сказала вона, ігноруючи його.

Він не був певний, що на це сказати. Це просто стоячий ставок, як і тисячі інших. Не схоже, аби тут хтось мешкав. Але ж тоді її знайшли на порожній забутій стоянці.

— Гляньте, ще є кілька пуголовків, — мовила вона, показуючи туди; щось в її обличчі нагадувало втіху. Керманич почав усвідомлювати, що тримати її під замком у чотирьох стінах — жорстоко. Можливо, зараз вона й не сприйме розмову між ними виключно як допит.

— А тут приємно, — мовив він, просто аби щось сказати, хоча тут і справді було приємно. І тут він почувався навіть краще, бо здогадався покинути будівлю. У нього в планах були певні ідеї щодо її допиту, проте сильний дух дощу й небесна далечінь, яку застилали непроглядні завіси хмаровиння, що дедалі наближалися, зруйнували цей порив.

«Спитайте її про директорку, — сказав Голос. — Спитайте, чи згадувала директорка, що раніше побувала за межею». Відіпхнув це геть. Ти голограма. Ти конструкція. Викидатиму найліпших друзів за борт, доки тобі кров не бухне в голову, і ти не навчишся пристойно плавати.

Жар-птаха підіпхнула носком черевика величезного чорного жука. Комаха шалено, безперервно й незграбно метушилася поміж штахетин, то залазячи за огорожу, то відкидаючись назад.

— Чи знаєте ви, чому вони так роблять?

— Ні, не знаю, — відповів Керманич. За останні чотири дні він усвідомив, що багато чого не знає.

— Вони тут просто розпорошили інсектицид. Нюхом чую. Можете побачити його піну на щитку. Це їх дезорієнтує, наче вбиває; вони через це не можуть дихати. Потрапляють у такий стан, який ви називаєте панічним. Вони шукають шлях, щоб утекти, позбутися того, що вже й так у них усередині. Нарешті вони вгамовуються, та тільки тому, що їм бракує кисню, щоб рухатися.

Вона вичекала, доки жук опинився на грудці землі, а потім спритно прибила його носком черевика, наступивши тяжко й мигцем. Почувся хрускіт. Керманич одвернувся. Прощаючи подрузі, котра якимсь учинком його засмучувала, батько Керманича казав: вона чула іншу музику.

«Спитайте її про порожню зупинку», — казав Голос.

— Як ви гадаєте: чому ви опинилися на порожній зупинці? — спитав Керманич, переважно, щоб утишити авдиторію. Будь-хто з цієї трійці може повідомити Ґрейс.

— Я опинилася тут, у Південному Окрузі. — Її голос прибрав нашорошеного тону.

— Що воно означає для вас, це місце?

Чи те ж саме, що й будь-яке місце, чи щось інше?

— Не думаю, що мала б опинитися саме там, — після павзи мовила вона. — Просто відчуття. Пам’ятаю, що прокинулася, і якусь мить не могла збагнути, де я, а потім, коли збагнула, розчарувалася.

— Розчарувалися — яким чином?

Жар-птаха стенула плечима.

Блискавичні стрічки викреслювали в небі фантастичні краї. Грім прозвучав, як обвинувальний голос.

Спитайте її, чи лишила вона щось на тій порожній зупинці. Чи це його запитання, а чи Голосу?

— Чи ви лишили там щось?

— Не пам’ятаю, — сказала вона.

Керманич вимовив те, що заздалегідь відрепетирував:

— Скоро вам доведеться бути відвертою щодо того, що ви пам’ятаєте, а що — ні. Вони заберуть вас звідси, якщо я не отримаю результатів. І я нічого не зможу вдіяти. Там може бути гірше, аніж тут, значно гірше.

— Хіба я не казала вам, що я не біолог? — мовила вона спокійно, але огризнувшись.

Спитайте її, хто вона насправді.

Він не міг не підкоритися, хоча мав на увазі саме те, що й мав, кажучи їй, що вона нічого йому не винна за цю прогулянку до ставу.

— Я намагаюся бути чесною. Я не її… і всередині мене щось таке, чого я не розумію. Там щось таке… якесь сяйво… всередині.

Медичне обстеження не виявило нічого нового, окрім підвищеної температури.

— Це називається життям, — сказав Керманич.

Вона не посміялася з цього, але стиха мовила:

— Я так не думаю.

Якщо в неї всередині «сяйво», то у нього — морок. Задощило. Шалений ураган розігнав сирість. Став укрився брижами, а сарай зарипів, коли вітер почав його хитати. Маленька ялиночка захилиталася туди-сюди.

— Ви тут самотні, хіба ні, Джоне?

Йому не довелося відповісти, бо дощ линув як із відра. Керманич хотів поквапитися потрапити до помешкання, щоб не змокріти до рубця, але Жар-птаха не дозволила. Вона наполягла на повільних, розважливих кроках, нехай і дощові струмки колють обличчя, нехай заливає шию та промочує сорочку.

Блакитна чапля анітрохи не зворухнулася, націлившись на якусь здобич на гладіні ставу.

0

Тепер у нього в снах небо набуло глибокої синяви, з єдиним зигзагом світла. Він вглядається з води на скелю, яка набагато вища, ніж він сам. Він бачить чиюсь сильвету — того, хто дивиться на нього з вершини… Було помітно, як ця людина дуже нахиляється над урвищем, аби роздивитися щось удалині, далі, ніж будь-яка людина здатна розгледіти, але нахиляючись під набагато різкішим кутом, скидаючи гальку, що розбризкує воду навколо нього. Доки він закляк в очікуванні, там, на дні, під скелею, плаває щось неосяжне і незбагненне, не схоже на інших чудовиськ. Очікуючи в темряві на безгучне падіння, без бризок чи брижів.

20. ДРУГЕ ВІДНОВЛЕННЯ

Неділя. Крижана скалка, що вп’ялася в мозок, уже покрилася вінчиком тупого, але невідступного головного болю, який випромінюється й пульсує від задньої стінки черепа. Своєрідний пульсуючий захисний супутник, щит, який боронить від будь-чого ворожого, здатного провиснути й просочитися до його орбіти, яка вже загниває і розкладається.

Філіжанка кави. Обсипана крихтами стільниця з матеріалу «форміка», з видом на закіптюжену вулицю крізь чисту шибку. Хисткий дерев’яний стілець, ще й руки, які трусяться, намагаючись рівно втримати цей предмет меблів. Непевний спогад про дешевий засіб дезінфекції, що лине з підлоги і просто душить за горло. Жінка повторювала за ним замовлення, доки він намагався розлягтися по всій стійці так, щоб ніхто з клієнтів не зміг до нього долучитися. Судячи з вішака ліворуч, на якому висіли пальта, дехто із замовників прийшов сюди взимку, та так тут і залишився.

Голос, слабкий, але наполегливий, кожне слово калатає як барабан, із численних минулих століть:

— Чи все в порядку у вас удома? Чи все в порядку у вас удома? Скажіть мені, будь ласка: у вас удома все в порядку?

Чи все у нього вдома в порядку?

Керманич не перевдягався і не приймав душу вже два дні. Він міг зачути власний сильний запах, подібний до мускусу, неначе в якогось звіра — винагорода для мисливця, що ставить капкани. Піт знову просочувався крізь його пори на чолі, зглядаючись на благання нестерпно палючого сонця Гедлі, яке пропікало вікно, а кондиціонери в кафе не були надто потужними. Від дощу, який періщив з учорашнього вечора до ночі, лишив глибокі калюжі, переповнені малесенькими брунатними тваринками, схожими на креветок, що скорчилися та й умерли в муках іржавого кольору, коли вода випарувалася.

Керманич зупинився в кінці Емпайр-стрит, де вона перетинала далекий кінець Мейн-стрит. Коли Керманич був ще підлітком, кав’ярня була кафе-морозивом у стилі ретро, за яким він сумував. Він сидів біля вікна з кондиціонером, за шинквасом із парочкою приятелів, відчуваючи вдячність за морозиво та рутбір,[25] базікаючи про такі собі дурниці, як про дівчат і спорт. Тоді це був приємний час, певний прихисток. Але плинув час, і непримиренно-пуританські[26] богемні смаки так званих залізничників були узурповані кишеньковими злодіями, шахраями, наркоманами та безхатьками, яким нікуди було більше приткнутися.

Крізь вікно, чекаючи на телефонний дзвінок, який точно буде, Керманич аналізував повсякденну теруарну виставу на вулиці, перед крамницею міцних алкогольних напоїв. Двоє скейтбордистів, такі неприродно-худющі, що нагадували ненагодованих хортів, стояли навпроти, на протилежному розі, у футболках і подертих джинсах, у п’ятирічних кросівках, але без шкарпеток. В одного з них був брунастий кудель-кудлай на конопляному повідку, призначеному явно для набагато більшого пса. Керманич бачив цих двох скейтбордистів під час пробіжки того вечора у вівторок, чи не так? Тоді була така темрява, що й годі точно сказати, чи це були вони. Але можливо.

За ті хвилини, коли Керманич стежив за ними, до скейтбордистів приєдналася жінка, якої він точно раніше не бачив. Висока, у синьому військовому кашкеті на фарбованому в руде короткому волоссі та в синьому жакеті на довгий рукав, із золотою бахромою на плечах і манжетах. Біла безрукавка з круглим викотом під жакетом не прикривала її декольте. Сині брюки з тьмяно-золотими смугами лампасів доходили до половини її литок, а далі — босі брудні ступні, з яскраво-червоними цятками лаку на нігтях. Це нагадало Керманичеві образ якоїсь рок-зірки кінця вісімдесятих. Або, майнула проста химерна думка: вона просто офіцер у відставці, чи не з «Науково-спіритичного загону», покинута, забута, безпам’ятна, приречена на вихід із гри, далека від будь-якого сприяння їй з боку науки чи спіритизму.

Спашівши на виду, червонолиця, вона жваво і натхненно розмовляла зі скейтбордистами, трохи аж маніакально, водночас указуючи на вулицю, але негайно уривалася на півслові, щоб підбігти до першого-ліпшого перехожого та, виразно жестикулюючи, розповісти йому складну повість про злигодні чи логіку — на вибір. Або навіть і більше. Вона стенула плечима, коли перші два пішоходи проігнорували її, але скейтбордисти напосілися на неї, і тоді вона заволала до третього перехожого, котрий ніби виявився грубіяном. Розв’язавши собі цим руки до дії, чорношкірий гладун у сірому непромокальному плащі, надто спекотному як на Гедлі будь-якого сезону, з’явився, мов рояль із кущів, із-за великого сміттєвого баку на далекому розі фасаду магазину алкогольних напоїв. Цей чоловік публічно палко звернувся до того, хто уник рудокосої; Керманич розчув непристойну лексику крізь скло. А потім гладун повалився назад, на свою колишню позицію, випарувавшись так само стрімкливо, як і проявився.

Та жінка могла бути в перуці. Той чоловік у плащі, можливо, не має нічого спільного з цією маленькою шарадою. А ще, можливо, Керманич геть утратив нюх і розучився вести спостереження.

Рудокоса жінка, уже викинувши з голови те приниження, пішла за ріг, щоб стати просто в серці вуличного руху Емпайр-стрит, у тіні бічної стіни магазину спиртного. До цієї жінки приєднався один зі скейтбордистів, який запропонував цигарку, і обоє, спершись на цегляний мур, далі повели жваву розмову. Другий скейтбордист зараз-таки вийшов із крамниці спиртного, тримаючи відкорковану бляшанку собачого корму — Керманич випустив з уваги щось важливе про цю крамницю — і зі скреготом та лясканням, стукаючи по дну слоїчка, вибив звідти їжу, на подібну до банки кам’яну купу на хіднику просто перед магазином. Потім розвалив баштоподібну купу на шматки, вигорнувши на неї всі залишки зі слоїка, і чомусь пожбурив цю порожню бляшанку чорношкірому гладуну, наполовину схованому сміттєвим баком від поля зору Керманича. Відповіді не було, як і жвавості чи ентузіазму на їжу.

Та все ж таки вони далі привертали увагу кількох клієнтів з кав’ярні, навіть наближалися з вулиці до вікон, але, здавалося, зовсім не були в курсі його присутності. Це дуже дивувало Керманича, він замислювався над цим і запитував себе, чи не розігрують вони ритуал, присвячений тільки йому самому як цільовій авдиторії. Це все мало глибший підтекст, хоча Керманич і знав, що таке може бути хибною і небезпечною думкою. Центр рідко залучає аматорів, але це не означає, ніби такого не може бути. Тепер уже ніщо не здавалось особливим. «Чи є у вас у кутику ока щось таке, чого ви не можете вийняти?» Інша річ, яку казав йому Голос, що Керманич сприйняв як приховану глумливу шпигачку.

Чи ця сцена, розіграна перед ним, була безневинною? Чи не може він сховатись у ній, зникнути, по той бік віконної шибки? Чи була якась змова навіть у купівлі собачого корму, у вициганюванні грошей на випивку? Хитрощі, які можуть не даватися йому в руки.

Перше, що відбулося суботнього ранку, це дзвінок Голосові, з дому Керманича. Він розмістив електронний мегафон із прилаштованим до нього таймером збоку письмового столу, поставив таймер. Праворуч, біля ручки, поклав неоново-жовтогарячий папірець. Хильнув ковток віскі. Керманич грюкнув п’ястуками по столу — раз, два, три. Глибоко вдихнув. Потім зателефонував, увімкнувши гучномовець.

Спочатку почулися рипіння та перешкоди, аж доки, нарешті, озвався Голос. Безперечно, у робочому кабінеті його (її) особняка. Або в льоху будинку. Або у повітці на фермі, прикритий курчатами.

— Чи все в порядку у вас удома? — спитав Голос. Млявим тоном, от начебто мегалодон прочумується зі сплячки у крижаних водах. Тон Голосу звучав як образа; це ще більше розхолодило Керманича, почавши витісняти тріпотіння, а натомість навіюючи огиду, ще й зі впертістю в одному флаконі.

Глибокий вдих. Потім, запобігаючи будь-яким можливостям Голосу, не даючи йому прорватися, Керманич вибухнув криком, із ненавистю вигукуючи щонайчорніше лихослів’я, яке тільки знав, аж надриваючи горло, до болю. Після павзи, викликаної подивом, Голос отямився: «Годі!», потім пробурмотів щось довге, тремтливе та кучеряве, з еківоками. Керманич утратив нитку розмови. Мегафон загорлав. Керманич примусив себе вийти зі ступору, струснувся, подумки прочитав слова із жовтогарячого папірця. Звірився з першим рядком. Знову вибухнув картеччю непристойностей. «Годі!» Знову, наполегливо, уперто, непіддатливо Голос пробуркотів щось, цього разу вологе, стисле і стрімко-разюче. Керманич плив, плив і забувся. Мегафон загорлав. Керманич подумки прочитав слова на жовтогарячому папірці. Звірився з другим рядком. Непристойності. Белькотня. Плавання. Мегафон аж розривався. Керманич подумки прочитав слова на жовтогарячому папірці. Галочка. Повтор. Промивка. Повтор. Уп’яте. Ушосте. Усьоме записаний сценарій змінився. Він згодував Голосові усе белькотіння, усі гортанні, вологі, м’якенькі, солоденькі слова, які поназбирував зі шпаргалки директорки. Почув вологий вдих і крик, що свідчило про удар у мішень, а потім незграбно спрямовані до нього слова, проте слабкі, нечіткі, незрозумілі.

Це залишило шрам. Він сумнівався, що його заклики справили потрібний ефект, але річ у тім, що Голос зазнав вельми неприємного досвіду.

Мегафон загорлав. Керманич подумки прочитав слова на жовтогарячому папірці. Він покінчив. Із Голосом покінчено. Доведеться їм знайти іншого приборкувача, не такого маніпулятора.

— А ось вам жарт, — мовив Керманич. — Яка різниця між чаклуном і шпигуном? — І почепив слухавку.

Він переглянув нагляд своїх розмов із Голосом за середу і четвер у п’ятницю ввечері після бадьорого бігу. Керманич став підозріливим, не довіряючи цій доріжці в темряві: коли він начебто в’яне і блякне, то повертається до первісного стану під час цих розмов, або коли Голос заповнює його думки. З Чорізо на колінах, проектуючи механізм із ноутбука на телевізор, Керманич бачив, як Голос виконує гіпнотичні команди, бачив себе: як стає незграбним, голова трохи хилиться на груди, повіки тріпочуть, а Голос, так і не втрачаючи своєї металевої, гортанної личини, дає йому накази і навіювання. Голос казав йому не турбуватися щодо Вітбі, відсунути свою тривогу, мінімізувати її, тому що «Вітбі ніколи не мав ваги». Але потім повернувся до цієї теми й висловив інтерес до пошуків тієї дивної кімнати, про яку казав Вітбі. Чи не привернуло його до цієї шпаринки щось несвідоме, якісь сублімінальні дані? Згадка про Ґрейс, а також наказ повернутися до її кабінету, а потім якісь вагання щодо «завеликого ризику», коли Голос дізнався про нові замки. Багато люті й озлобленості з приводу записів директорки і повільні успіхи у сортуванні, продиранні крізь них. Переважно саме це директорчине нехтування порядку змусило Керманича замислитися, чи немає якогось резону в цьому хаосі. Хіба не Голос навіть наказав Керманичеві прийти до агенції саме як «Керманич»? Почав опиратися божевіллю таких думок.

Голос, доки Керманич скнів і марнів під гіпнозом, набував різкості й фокусувався, чого раніше не було, і не інакше як від своєрідного збочення, повідав Керманичеві, що він (вона) хоче жарту, який завершить їхній наступний телефонний дзвінок, «певною кінцівкою». Як Керманич міг судити, він сам слугував для Голосу живим магнітофоном. Голос витягував із Керманича дослівні бесіди, які пояснювали, чому той так пізно дістався додому тієї середи, хоча розмова начебто здавалася короткою.

Він був в експедиції, вирядженої до Південного Округу, і, так само як в експедиціях у Нуль-зоні, йому не розповідали правди. Він мав слушність, гадаючи, що інформація доходить до нього, спотикаючись щокроку. Що ще він робив, гадки про це не маючи?

Тому він написав на неоново-жовтогарячому папірці те, чого аж ніяк не міг пропустити:

КЕРМАНИЧУ, ГОЛОС ТЕБЕ ГІПНОТИЧНО

ОБРОБЛЯЄ

— Познач галочкою цей рядок і волай непристойності.

Дивися рядок нижче.

— Познач галочкою цей рядок і волай непристойності.

Дивися рядок нижче…

Промивка, повтор, витягування з цього стану мегафоном, повернення. Доки, нарешті, не дійшов до кінця: «Познач галочкою цей рядок і повтори ці фрази» — усі фрази, які він знайшов у кабінеті директорки. Прогорлав їх, так.

Ви теж схвильовані?.. Можливість суттєвих варіацій… Консолідація засвідчення… Немає винагороди у ризику… Плавати і плавати, уже не як людина, а як щось вільне й плавуче…

Перезавантажуй систему, як не вийшло у вчених із білими кролями. Штовхни Голос у який-небудь колапс.

Його зрадили, і тепер не буде миті, коли він не озиратиметься, йому ніколи вгору глянути. Бачив біологиню біля стоячого ставу, і вдвох вони дивилися на сарай. Заводив її назад до Південного Округу, який обох заковтує. Мати веде його за руку до літнього коледжу, дідусь чекає на них, загадково усміхаючись, що робить його обличчя таємничим.

Гоєння для його відкриттів, для того, щоб не думати про них, було своєрідним самознищенням, доки він безстрашно переходив із післяобіднього часу суботи до недільного ранку, долаючи маленький, але пухкий низ черева Гедлі — що, як сам Керманич міг сказати, й забув про Південний Округ. Пригадував більярдну — м’ячик тріскотить при ударі об м’ячик, «бац-клац», затишок у фетрових лузах, темрява, дух крейди і цигарок. Удар києм у вісімку, ганяючи м’яча, як жарт, і вдар вимащеною крейдою п’ятірнею по жіночій сідниці, обтягнутій джинсами — або, як він пізніше подумав, вона сама й підсунулась, якраз на відстань руки. Невдовзі він звідти пішов, не цікавлячись, як він гадав, банальністю зернистого ранкового сонця, яке зазирало до вікон дешевого мотелю, відбитком тіла на простирадлі, використаним презервативом у кошику для сміття. Це були чужі бачення, принаймні тієї миті — бо, як просто здавалося, було роботи по самісінькі вінця. Усе одно він лишатиметься на тому ж місці. Й так само слухатиме Лоурі на відео. Усе одно він бачитиме, на вповільненій зйомці чи ні, Ґрейс, яка пропонуватиме йому вміст скриньки скарг. Його розум усе одно бентежитиметься, стискатиметься і розширятиметься, борючись із Нуль-зоною.

Він подався на нічний сеанс до кінотеатру, який розвалювався й на ладан дихав, із обляпаним жуйкою та заллятим колою поплямованим синім килимом. Керманич був там сам-один. Проте, на подив, цей кінотеатр вижив з його підліткових років до сьогодні. Фільм був страшним різновидом наукової фантастики, де практично відсутні сюжетні повороти здавались інопланетними втручаннями, посланими згори якимись вищими міркуваннями. Але тиша і прохолода цього помешкання заспокоїли його розшарпані нерви. Аж доки настала пора знову підвестись і спрямувати ноги до наступного бару, доріжкою, що вела набережною, епічним крокуванням, і повзла до пабу. Чи не Чіні тоді стукав у двері, питаючи, чи все з ним гаразд?

Він видудлив три порції дешевого віскі у забігайлівці, такій зубожілій, що вона навіть не мала назви. Хильнув якогось місцевого самогону на весільній вечірці, неподалік од пірсу, де сто років тому задивлявся на річку. Повторюючи собі знов і знов, що гіпноз — дрібниця, незначна річ і нічого не означає. Узагалі нічого. Аж така цяця. Дрібниця. Він хотів був подзвонити матері. Не міг. Хотів зателефонувати батькові. Неможливо.

Він пішов до іншого бару, уже напідпитку, побачив себе в оточенні примар. Раніше, тієї ночі, йому траплялися натяки на них: вигини вуст, які викликали спалахи спогадів, тріпотіння повік, спосіб, у який чиясь рука тримається за столик. Ці черевики. Ця сукня. Але коли ти стикаєшся зі справжньою примарою — Цілісною Сутністю, — усе, що відчуваєш, це шок… це дух захоплює. Не зовсім. Це не забирає у тебе подиху — ти не перестаєш дихати. Твоє дихання ще при тобі, заклякле, нічим тобі не стає в пригоді. Помацай собі пульс тільки для того, щоб пробудити невтішні прогнози на майбутнє. Отже, повертаючись до тями, сумніваєшся, хто ти, бо Цілісна Сутність зловила Керманича напівдорозі між людиною, якою він був, і тим, ким він став. А це ж лише видіння. Просто жінка, яку він знав у старших класах. Інтенсивно. Уперше. Досить близько від цього Керманич відчував, що зневажив біологиню, адже ця примара наклалась і зруйнувала його враження від Жар-птахи. Навіть якщо це сміховинно. І це тягне його далі й далі від Південного Округу.

Намагаючись уникнути залишку цих явищ, остаточного повороту компаса його пригод — зовсім ошелешений і запаморочений, — він зіщулився на дзиглику в барі для байкерів, примостившись біля заступниці директора. Досі, о другій ранку, по всьому закладу чулося хрипіння, волання та спостерігалася невихована поведінка. Аж тхнуло сечею, такий був густий сморід, наче тут коти мітили територію. Керманич обдарував заступницю директора згаслим світильником вишкіру, потім виразно кивнувши головою. Вона обдарувала його цілковитим нейтралітетом.

— Особова справа порожня. На неї нічого нема. — На кого? Про кого це вона?

— Якщо ви примудрилися за власним бажанням пожбурити мене до мого ж власного особливого пекла, то це все одно там діятиме, у своєму ритмі, хоч-не-хоч, на все життя, так?

Напівдорозі він збагнув, що насправді це ж не Ґрейс, і ці слова навіть не вилітають у нього з рота.

Вона позбавила його сили духу відвертою прямотою свого незмигного погляду.

— Не слід вам так дивитися, — додав він. Мабуть, цього разу таки вимовив.

— Як — так? — сказала вона, трохи відвернувши голову. — Як той мужик, що пропив мізки і геть злетів із котушок у моєму барі? Іди ти до дідька.

Він аж стенувся на дзиглику від такої пропозиції, намагаючись зібратися, як збирають фігурки з шахівниці. Тягар на грудях, у темряві й на світлі. А він мав себе за розумнішого. Подумав, що вона мислить на старий манір. Але з’ясувалося, що й нові шляхи мислення не допомогли. Пора знову випити, десь іще. Якесь забуття. Потім перегрупуватися.

Керманич зустрів її сумнівний невідступний погляд, на який відповів похмурим усміхом. Ось він рушив. Вона відступила від нього, відсахуючись вітром, який дув у прочинені двері, й осудливими позирками вуличних ліхтарів.

Керманич витер обличчя, невдоволено відчувши шорсткий дотик щетини. Він намагався стерти неясність зі своїх думок, гірко-кислий присмак із язика, біль — із суглобів. Він був певен, що колись Голос мовив йому: «Чи є у вас у кутку ока щось таке, чого ви не можете вийняти? Я допоможу вам це вийняти». Та легко, якщо ти сам перший це туди й устромив.

Та жінка у формі, напевно, була наркоманкою, а ще, безперечно, безпритульною, яка незаконно вселилася до чужого житла.[27] Аматорів використовують для спостереження, коли мета — «у сім’ї», коли ви хочете використати природний ландшафт — природний теруар зі своїми найкращими вигодами, або коли ваша фракція спочила в Бозі чи некомпетентна. Йому здавалося: вона його не помічає, бо їй заплатили спеціально за те, щоб вона удавала, ніби його не помічає.

Скейтбордист із собакою чітко зробив ріг крамниці своєю територією, поділивши її з тим гладуном-п’яничкою. В обох них було щось таке, що здавалося більш природним, можливо, тому, що елемент театральності — розгром та вивертання собачого корму на бордюрі хідника — не мав на увазі привертання чужої уваги. Другий скейтбордист ішов геть — та повертався кілька разів, але Керманич не бачив, щоб він передавав іншим двом наркотики, їжу або гроші. Можливо, він на секунду відвідав міські нетрі, або стояв на стрьомі в якогось більшого цабе злочинного світу, або був спостерігачем від його матері, частиною несподіваної сцени, але ні. Або, можливо, нічого не було, окрім трьох людей, які знали одне одного й допомагали одне одному, і просто їм не таланило.

Річ у тім, що, так довго лишаючись на одному місці й спостерігаючи, ти починаєш відчувати, нібито й за тобою спостерігають, а отже, його й не вразило, коли задзеленчав мобільний телефон. Це був той дзвінок, на який він чекав.

— Я розумію, що ти погано поводився, — сказала вона.

— І тобі привіт, мамо.

— Ти й зараз кипиш? Розмовляєш надто грубо.

— Зі мною все гаразд. Я цілком себе контролюю.

— Тоді чому здається, що у тебе проблеми з головою? — Це було сказано жвавим професійним тоном, яким вона маскувала емоційність. Відчуття, що вона «напоготові» з ним, як і з будь-яким іншим агентом під час свого спілкування.

— Я вже викинув цей телефон, мамо. Тому й не гадай, аби знову запустити Голос. — Якби вона подзвонила вчора, він би на неї накричав.

— Ми завжди можемо знайти тобі ще один.

— Питай швидко, ма! — Вона ненавиділа ці слова — «мама», «ма’», — ледве терпіла «матір», віддала б перевагу прізвищу — Сіверенс, хоча він — її улюблений одинак-пестунчик. Це він знав. — Якби ви посилали когось до небезпечної експедиції — скажімо, до Південного Округу, — як би ви зберігали їхній спокій протягом поїздки? До важелів якого типу ви б удалися?

— Звичайні, аякже, Джоне. Хоча не певна, що мені подобається твій тон.

— Звичайні? От як гіпноз, заздалегідь підкріплений умовними рефлексами з Центру? — Він вимовляв це таким низьким, спокійним тоном, як тільки міг, хоча й бажав зірватися. Йому подобався шинквас цієї кав’ярні. Йому не хотілося, щоб його попросили покинути це помешкання.

Павза.

— Це могло бути задіяне в грі, але тільки з жорсткими правилами і гарантіями — і тільки в неспростовно-найкращих інтересах самого суб’єкта.

— Суб’єкт може захотіти право вибору. Суб’єкт, можливо, не захоче бути дурним. — Суб’єкт, можливо, захоче знати, що його сподівання, бажання та імпульси — це точно його визначені сподівання, бажання та імпульси.

— Суб’єкт може не мати даних або перспектив бути залученим до цього рішення. Можливо, суб’єктові потрібні щеплення, вакцина.

— Проти чого?

— Проти безлічі речей. Хоча якби з’явилися перші ознаки чогось серйозного, ми б негайно витягли тебе й послали туди команду.

— Ознаки чого? Що, на вашу думку, серйозне?

— Будь-що, що може статися.

До сказу доводить це затемнення, як завжди. Ухвалення рішень за нього, як завжди. Тепер він скеровував у потрібне річище і гнів та роздратування свого батька, як і власні емоції, привиди стількох суперечок за обіднім столом чи у вітальні. Він вирішив перенести розмову на вулицю, і, зрештою, став на початку алеї ліворуч од кав’ярні. Там гуляло небагато людей — більшість, певно, досі були в церкві або вживали наркотики.

— Джек казав: якщо ти не даси оперативникові потрібної інформації, то це все одно, що одчикрижити собі ногу, — мовив він. — Накрилася ваша операція.

— Але твоя операція не накрилася, Джоне, — мовила вона з деяким притиском. — Ти досі там. Ти досі на зв’язку з нами. Нікуди ми звідси не йдемо.

— Гарний пунктик, окрім того, що, про мене, «ми» не означає Центр. Про мене, ти маєш на увазі якусь фракцію у межах Центру, а не щось ефективне. Ваш Голос накоїв лиха, намагаючись прибрати заступницю директора. Дай їй ще тиждень, і я стану адміністративним помічником Ґрейс. — Чи питання було тільки в тому, аби витратити забагато уваги й часу на Ґрейс?

— Там немає жодних фракцій, лише Центр. Голос перебуває під великим тиском, Джоне. Наразі навіть під іще більшим. Як і ми всі.

— Та де в дідька «немає фракцій»! — Тепер він був Джеком, якого важко збити з теми. «Та де в дідька немає!». «Та якого дідька немає». «Та якого дідька ти кажеш».

— Ти не повіриш мені, Джоне, але я була прихильна до тебе й виявила люб’язність, вирядивши тебе саме до Південного Округу.

Усі позабували, що означають слова прихильність і люб’язність. Спочатку Вітбі, потім Ґрейс, тепер — його мати. Він не довіряв собі, тому й не озвався.

— Багато хто повбивав би інших заради цієї посади, — сказала вона.

Йому й на це не було що відповісти. Доки вони розмовляли, та жінка зникла, і перед вітриною крамниці стало порожньо. Раніше, во дні они, цей магазин спиртних напоїв був універмагом. Ще задовго до побудови Гедлі тут було тубільне поселення, на березі річки — батько йому розповідав, і руїни цього селища теж лежали під фундаментом, де фасад алкогольної крамниці.

А ще внизу, під магазином, — вапняковий лабіринт, де звиваються водотоки, де вузькі печери та сліпі раки-альбіноси, а також — люмінесцентні прісноводні риби. В оточенні залишків безлічі істот, засипаних ґрунтом, причавлених підвалинами будинків. Чи не так розуміє біологиня вулицю — що б вона побачила? Либонь, вона побачила б також і можливе майбутнє цього місця: магазин спиртних напоїв руйнується під тягарем виноградних лоз і погодних катаклізмів, нагадуючи пологий, укритий мохом пагорок біля Нуль-зони. Утрата, за якою можна не сумувати. Чи вона б сумувала?

— Джоне, ти тут?

А де ще йому бути?

Тривалий час Керманич підозрював, що його мати взяла ще когось під своє крило, якогось протеже — це здавалося майже неминучим. Когось виліпленого, як скульптура, навченого й видресированого для виправлення різноманітних помилок, скоєних Керманичем. Ця думка виникала знов і знов, коли він почувався в особливій небезпеці або особливо беззахисним, вразливим, а іноді — просто тому, що це корисна розумова вправа. Тепер він намагався візуалізувати цього ідеально випещеного протеже, як той заходить і забирає від нього Південний Округ. Що б ця особа зробила інакше? Що б ця особа зробила саме зараз?

Тим часом його мати говорила далі, занурюючись у словоблуддя, яке нагадувало брехню.

— Але я переважно закликала до оновлення, щоб побачити, чи гадаєш ти, що у тебе є певний прогрес, — спроба матері зламати його мовчання вибаченнями. З невеличким акцентом на слові «прогрес».

— Ти точно знаєш, як це відбувається. — Голос розповідав їй усе, що Сам знав, аж доки Керманич Його й урвав.

— Так, але я не почула твоєї думки.

— Моєї думки? Моя думка полягає у тому, що мене кинули до ями зі зміями, зав'язали очі, а руки скрутили, заломили за спину.

— Це просто трохи драматично, хіба ні? — спитав спалах світла.

— Не так драматично, як те, що ти зробила зі мною в Центрі. Я втратив години, коли не цілий день.

— Нічого особливого, — сказала вона чемно-нежиттєвим тоном, який дав йому зрозуміти, що мати знудилася цією розмовою. — Нічого особливого. Тебе готували, посилювали твою рішучість, от і все. Змушували тебе бачити якісь речі ясніше, а якісь — не так ясно.

— От як навіювання підроблених спогадів або…

— Ні. Такі речі зробили б тебе такою дорогою моделлю, якої ніхто тут не може собі дозволити. Або дозволити собі послати тебе до Південного Округу. — Бо всяк ладен повбивати інших за цю посаду.

— Ти мені брешеш?

— Краще сподівайся, що ні, — сказала вона в раптовому пориві жвавості й натхнення, — бо я все, що у тебе зараз є — завдяки своїм учинкам. А ще ж ти ніколи не знаєш напевно. Ти завжди був із тих, хто зриває всі покрови, навіть якщо не лишилося покровів. Тому просто прийми це номіналом, за чисту монету, від своєї бідолашної, стражденної матусі.

— Я бачу тебе, мамо. Я бачу твоє віддзеркалення у склі. Ти прямо за рогом, спостерігаєш, чи не так? Це не просто твої заступники. Ти теж у місті.

— Так, Джоне. Ось чому таке шорстке відлуння. Ось чому мої слова начебто адресовані глухому, бо ти чуєш їх двічі. Вочевидь, я сама себе уриваю.

По ньому пробігли якісь брижі, що справило враження хитавиці. Він відчув, що витягується і розтягується, і в горлі пересохло.

— Чи можу я тобі довіряти? — спитав він, уже хворий від цих перекору й колотнечі.

Щось щире й відверте в його голосі, певно, долинуло до неї, бо вона полишила відсторонений тон і мовила:

— Звісно, можеш, Джоне. Ти не можеш довіряти тому, куди я потрапляю, але ти повинен довіряти тому, що я знаю, куди йду. Я завжди знаю, куди йду.

Йому це зовсім не зарадило.

— Ти хочеш, щоб я тобі довіряв? Тоді скажи мені, мамо. Скажи, ким був Голос. — Якщо вона не скаже, у нього виник імпульс просто зникнути в низу черева Гедлі, щоб розчинитися в цьому ландшафті й не повернутися назад, ніколи не повертатися. Можливо, бути надто сильним, щоб дати себе придушити.

Вона вагалася, і ці вагання лякали його. Відчувалося, що це насправді, а не підроблено.

Потім:

— Лоурі. Богом присягаюся, Джоне. Лоурі був Голосом.

Не віддалений на тридцять років. Але той, що дихав Керманичеві просто у вухо.

— Скурвий син.

Вигнаний, але все ж таки він повертався через відео, яке назавжди програватиметься в голові. Який досі пантрує на нього, на кого він досі одержимий.

Лоурі.

«Бігом і перевір сидіння на дрібняки, Джоне». Дідусь Джек пильно дивиться на нього, як він тримає пістолет.

Почувся різкий стукіт до вікна. Це була його мати, яка нахилялася, щоб глянути в шибку. Навіть крізь спітніле скло Керманич міг би сказати, коли саме вона помітила пістолет у нього на коліні. Двері були прочинені. Пістолет раптово зник, а Джека, з іншого боку, витягли за вухо, і мати стояла над ним, коли він сидів на бордюрі перед автомобілем. Керманич ризикував опустити ліве заднє скло, а потім нахилився трохи вперед, щоб краще їх спостерігати крізь лобове скло. Мати спокійно промовляла до дідуся, стоячи перед ним, руки складені на грудях, погляд спрямований прямо вперед, наче той був на рівні її очей. Керманичеві не було видно, куди подівся пістолет.

Чуття загрози, що випромінювалося від його матері, якої він ще ніколи не бачив такою зібраною. Її голос звучав стишено, і Керманич не міг розчути більшості слів, але тонус і швидкість нагадували те, як різник крає ножем, — легко, наче сире м’ясо. Дідусь відповідав своєрідно — киваючи, — це більше нагадувало, ніби його підкидає якась невидима сила, або ніби мати його штовхає.

Вона розплела руки й опустила голову, щоб подивитися на дідуся, і Керманич почув: «Не так! Не так. Ти не можеш його примусити до цього». Чомусь він замислився, про що це вона говорить — чи про пістолет, чи про таємний дідусевий план — повезти Керманича на показ білизни.

Потім вона пішла назад до машини, щоб забрати його, а дідусь сів за кермо й поволі покотив. Керманича охопило полегшення, коли вони повернулися додому. Йому не треба їхати на показ білизни. Він може піти до сусідки.

Мати лише раз згадала цей інцидент, коли вони повернулися в будинок. Вони зняли пальта, пройшли до вітальні. Мати витягла пачку цигарок і запалила одну. З пишним, хвилястим волоссям, ніжними витонченими рисами обличчя, у білій блузці, червоному шалику, чорних штанях в обтяжку та на високих підборах, вона мала вигляд моделі з обкладинки журналу про паління. Збуджена модель. Тепер він осягнув ще одне, окрім того факту, що мати здатна завзято битися за нього: вона — курець.

Та вона різко обернулася на нього, от ніби саме він був винуватцем:

— Що, чорт забирай, Джоне, ти собі думав? Що, чорт забирай, ти думав?

Але він і не думав. Він бачив, як дідусь підморгнув, згадавши про показ у тому магазині, і Керманичеві сподобалося, що така людина, яка може бути суворою або навіть засуджувати його, довіряє йому таємницю, котру треба ховати від матері.

— Не торкайся зброї, Джоне, — казала вона, походжаючи вперед-назад. — І не роби кожної дурниці, яку тобі підкаже дідусь. — Пізніше він вирішив дотримуватися другої заповіді, але ігнорувати першу, бо сумнівався в ній — навіть називав різні свої пістолети «стариганами» або «дідусями». Він користувався пістолетами, але не любив їх і не покладався на них. Вони пахли, як власні перспективи.

Керманич так і не розповів своєму батькові про той інцидент, боячись, що це буде використано проти його матері. Так само, як і те, що пізніше розпізнав: уся ця поїздка насправді мала на меті пістолет, або щоб виявити пістолет. Певно, це було якимсь різновидом випробування.

Сидячи у кав’ярні після того, як мати повісила слухавку, він раптом подумав, що материнський гнів щодо пістолета — це несподівана сцена, теруар, з артистами Джеком і Джекі на додачу — партнерами у виставі, співучасниками, у п’єсі, яка була спрямована на те, щоб іще замолоду якимсь чином уплинути на Керманича або виправити його нахили. Почати певну індоктринацію в сімейну імперію.

Він більш не був певен, що зможе розпізнати різницю, яку збирався знайти і яку сам розкопував. Вежа може стати ямою. Допитування біологині може стати пасткою. Член експедиції може повернутися навіть за тридцять років у подобі голосу, який нашіптуватиме тобі на вухо дивний сон рябої кобили.

Повернувшись додому недільного вечора, він перевірив запис своєї розмови з матір’ю, відчуваючи неймовірне полегшення, коли не виявилося прогалин, як і доказів, що мати теж його дурить.

Він вважав, що у Центрі розбрат, і що він підкорюється, під гіпнотичним упливом, якійсь фракції. Тепер стеля, безперечно, обвалилася на прихований цоколь, і мегалодон нервується, бо тріскається його резервуар. Ґрейс пустила кров Цій Сутності. Йому. А потім Керманич завдав іще одного удару.

— Тільки у Лоурі є достатній досвід Південного Округу й Нуль-зони, який можна використати, — казала мати йому, але страх струмував у її словах, і вона далі розводилася про Лоурі, а Керманич відчував, нібито історична постать вистрибнула живцем із портрета, щоб заявити про себе. Розбита, хистка, реабілітована історична постать, що стверджує, начебто не пам’ятає нічогісінько із зафіксованого на відео. Хтось, кого просунули на посаді, мабуть, із дивовижної плутанини — вузол із жалості та сумніву, або з якоїсь іншої причини, аніж компетенція.

— Лоурі — нездара. — Щоб урвати її теревені про нього. Лише тому, що ти вижив, що тебе возвели у герої, це не означає, що ти не можеш бути і нездарою. Напевно, вона була у розпачі, не маючи вибору. Піднявшись над ситуацією, нашіптуючи те, що йому й так відомо про Лоурі: приховані можливості, поєднані з гіпнозом і виробленням умовних рефлексів, але від того ще страшніші.

— Я знала: може статися, що ти скажеш йому таке, чого не казатимеш мені. Ми знали: буде краще, якщо ти не знатимеш… дечого, що ми підштовхнемо тебе зробити для нас.

Гнів боровся з утіхою, що він її викурив, що, він вилучив принаймні одну змінну. Потреба знати більше балансувалася порівняно з уже наявним чуттям перегодованості. Намагаючись ігнорувати нову бентежну думку: що материнська влада обмежена.

— Чи є щось, що ти приховуєш від мене?

— Ні, — сказала вона. — Ні. Місія, як і раніше, однакова: фокусуйся на біологині та на зниклій директорці. Розгрібай нотатки. Стабілізуй Південний Округ. Дізнайся, чого ми ще не знаємо.

Хіба це й була місія? Фрагментарний фокус? Можливо, зараз йому надали місію Голосу? Таке здалося Керманичеві.

Син вирішив прийняти ту брехню, яку йому наговорила мати, за чисту монету, хоча, подумалося йому, усе найгірше позаду. Він скинув кайдани. Забрав усе, чим Ґрейс могла в нього пожбурити. Він бачив відео.

Керманич вийшов до кухні й перехилив віскі, єдину порцію за день, спустошивши одним ковтком, зачаровано думаючи, що це допоможе йому заснути. Поставивши порожню склянку на шинквас, він помітив директорський мобільний телефон біля стаціонарного. У своєму футлярі він досі скидався на великого чорного жука.

У нього виникло передчуття, а потім — спогад про квапливе шарудіння на даху тижнем раніше. Керманич узяв посудного рушника, підняв телефон, відчинив задні двері з Чоррі та й пожбурив мобільник далеко на темні задвірки. Телефон влучив у дерево й застряг у високій траві на межі. Пішов ти під три чорти, телефоне. Не повертайся. Можеш приєднатися до телефону Голосу/Лоурі в телефонному загробному житті. Він волів почуватися параноїком чи дурнем, аніж скомпрометованим. Почувався відомщеним, коли Чоррі-Чоррікінс відмовився побігти слідом за телефоном, бажаючи лишитися всередині. Гарний вибір.

21. ПОВТОРЮВАННЯ

Коли настав понеділковий ранок, Керманич відвідав спочатку не Південний Округ. Натомість він поїхав до будинку директорки, — подивившись маршрут в інтернеті, прихопивши пістолета і вибравшись на трасу. Це було у нього в списку — зробити після сортування нотаток у кабінеті, щоб запевнитися: люди Ґрейс і справді ретельно очистили той будинок, як вона стверджувала. Підтвердження маніпуляцій Голосу/Лоурі, а також його матері, — оце відчуття апатії, млявості, що дзижчало десь на задньому фоні. Щодо відповідей, Лоурі нічим йому не допоміг, не давши жодного реального важеля — ним маніпулював хтось недоторканний та етерний. Лоурі, завуалювавшись машкарою Голосу, здалеку пас Південний Округ. Тепер Керманич намагався об’єднати їх обох в одну людину, в один намір.

Щойно рушивши в путь, він відчув імпульс, що не хоче повертатися до Південного Округу, а ще хоче обігнути будинок директорки — і виїхати на сільську стежку, дістатися до батькового будинку, десь за п’ятдесят миль на захід.

Але він притлумив це бажання. Там нові хазяї, і на задвірках не лишилося скульптур. Після батькової смерті всі пороз’їжджалися по гарних домах тіток і дядьків, небог і небожів, навіть хай Керманич і відчував, начебто ландшафт його перших років, які й формували особистість, розібрано, шматочок за шматочком. Тому там не буде спокою. Там немає справжньої історії. Дехто з його родичів мешкав у цьому районі, як і раніше, але його батько був ланкою, що всіх пов’язувала, а сам він більшості запам’ятався підлітком.

Блікерсвіль мав близько двадцяти тисяч населення — якраз годиться, аби побудувати кілька пристойних ресторанчиків, маленький мистецький центр, і три квартали житлового району. Директорка мешкала на околиці, де лише кілька білих облич у наявності. Там було багато гіллястих крислатих сосон і магнолій, з яких звисав мох, із засохлими вітами, що, поламані бурями, валялися долі, потрощені, на ямкуватій стежинці. Будинки з твердого кедру чи цементу, деякі з цегляними вкрапленнями, здебільшого брунатні, або сині чи сірі, з однією-двома машинами на під’їзних доріжках, гравійних чи усипаних глицею. Він проїхав, минаючи пару громадських баскетбольних кілець і чорношкірих та латиноамериканських дітлахів на велосипедах: малеча спинилася та й задивилася, доки він проїжджав. Шкільні заняття почнуться за кілька тижнів.

Будинок директорки розташовувався наприкінці вулиці, яка називалася Стендіфорд, на вершині пагорба. Намагаючись бути обережним, Керманич припаркувався у кварталі, на нижній вулиці, потім пішов на задній дворик, який тягнувся з пагорка до будинку. Дворик увесь заріс буйними кущами азалії та виноградними лозами; деякі пообвивали й сосни. Парочка компостних грудок-острівців скніла за кільцями дротяних сіток. Багато трави пожовкло і з часом зів’яло, оголивши коріння дерев.

Три цементні півкола слугували замість столика, укриті листям і чимось подібним до зогнилого пташиного корму, поряд із тарелем для пирогів, по вінця повним брудної води. Білі засклені стулчасті двері були заляпані зеленими плямами та покриті цвіллю біля замка. Одна проблема: Керманичеві доведеться зламати замок, бо не просив офіційного запиту про вторгнення. За винятком одного — його бажання зламати замок, як він зрозумів. Йому не хотілося знайти ключа. Коли Керманич почав вовтузитись із замком за допомогою прихопленого набору інструментів, задощило. Величезні налляті краплі, які клацали і цокотіли по листю магнолії, опалому минулої зими.

Він відчув, що за ним спостерігають — якийсь натяк на рух, може, уловлений кутиком ока, коли Керманич одчиняв двері. Він підвівся та повернув ліворуч.

На сусідньому подвір’ї, неподалік од перев’язаної ланцюгом огорожі, стояло чорношкіре дівча, років, може, дев’яти-десяти, з пацьоркованими кісками, і сторожко видивлялося на нього. Дівчинка була вбрана у сукенку, розмальовану соняшниками і взута в білі пластикові сандалі з ремінцями на липучках.

Керманич усміхнувся і помахав їй. В якомусь іншому всесвіті він чкурнув би, покинувши свою місію, але не в цьому.

Дівчинка не помахала у відповідь, але й не втекла.

Він сприйняв це як знак і зайшов досередини.

Тут місяцями нікого не бувало, проте в повітрі відчувалися якісь завихрення, які він хотів пов’язати з вентилятором, невидимим йому, або кондиціонером, щойно вимкненим. Якщо не зважати на те, що Ґрейс вимкнула електроенергію, доки не повернеться директорка, «щоб заощадити для неї». Дощ так сильно лив, що аж потемніло, тому Керманич увімкнув ліхтарик. Ніхто його не помітить: він занадто далеко од вікон, а на скляних дверях довга темна завіса. Та й більшість людей усе одно ще на роботі.

Сусідам директорка була відома як психолог, що приватно практикує, — якщо вони її взагалі знали. Чи те фото у кабінеті Ґрейс — аномалія? Чи мала директорка звичай їсти барбекю й запивати пляшкою пива? Чи тоді, раніше, приходив Лоурі, у бейсболці, футболці та подертих джинсах, на хотдоги і феєрверки Четвертого липня?[28] Люди могли б і подвоюватися, і потроюватися, щоб ставати різними у різних ситуаціях, але, як він гадав, директорка, певно, була самотньою. І сюди, до свого будинку, директорка подеколи проти протоколу, а подеколи — незаконно, приносила дані про Нуль-зону, стираючи різницю між своїм особистим і професійним життям.

Видна у тунелі променя від ліхтарика, маленька вітальня невдовзі розкрила свої секрети: канапа, три стільці, камін. Ззаду — щось схоже на бібліотеку, за перегородкою і зношеними дверима, зробленими як у салуні. Ліворуч була кухня, а далі — коридор; кут стеріг масивний холодильник, обклеєний фото на магнітиках і старими календарями. Праворуч од вітальні були двері, які вели до гаража, і, можливо, до хазяйської спальні. Увесь будинок мав площу приблизно 1700 квадратних футів.

Чому директорка жила тут? Із такою зарплатою вона могла б дозволити собі набагато краще житло; і Ґрейс, і Чіні мешкають у Гедлі, в районах для крупної буржуазії. Можливо, якийсь борг, невідомий йому. Йому треба кращих даних. Якимсь чином ті дані, яких йому бракує, пов’язані з нелегальною поїздкою директорки за межу, з її здатністю так довго протриматися на своїй посаді.

Ніхто тут не жив понад рік. Ніхто, окрім Центру, сюди не приходив. Нікого тут тепер не було. Та все ж таки ця порожнеча його непокоїла. Подих став слабким, серце закалатало частіше. Можливо, це просто залежність од ліхтарика, його непевного променя, бо все, що не захоплене його яскравим поглядом, перетворюється на згустки тіней. Можливо, якоюсь часткою свого усвідомлення він відчув, що ніколи ще не був таким близьким до польової роботи, такого роками в нього не траплялося.

Біля мийки стояла напівпорожня склянка, вогненним кільцем віддзеркалюючи світло. Поруч із мийкою лежало кілька тарелів з виделками та ножами. Директорка лишила тут усе захаращеним того дня, коли дісталася свого автомобіля та поїхала до Південного Округу вести дванадцяту експедицію. Центр, очевидячки, не наказав прибрати після директорки — як і після себе. На килимі у вітальні явно було видно відбитки черевиків, як і нанесені листя і бруд. Це нагадувало діораму в музеї, присвячену таємній історії Південного Округу.

Ґрейс, мабуть, таки примусила Центр навідатися сюди й видобути щось засекречене, але вони навряд чи й пучкою торкнули власність директорки. Усе тут мало непорушений вигляд, хоча Керманич знав, що вони винесли п’ять чи шість коробок матеріалів. Це просто скидалося на розгардіяш, що не лишало сумніву про шлях, яким вони знайшли потрібне, якщо успадкований ним кабінет їм про щось промовляє. Картини і гравюри вкривали стіни над кількома полицями, переповненими CD-дисками, над запорошеним екраном телевізора та начебто дешевою стереосистемою, на якій були складені десятки рідкісних старовинних платівок. Жодна з картин чи світлин не схожа на особисту за стилем.

Елегантна золочено-синя канапа стояла навпроти стіни, розділяючи вітальню та бібліотеку, на одній подушці лежав стіс журналів, а антикварний журнальний столик рожевого дерева перед канапою виконував роль другого письмового столу: усю поверхню займали книжки й журнали — так само, як і гарно перефарбований кухонний стіл ліворуч. Чи вона виконувала більшість роботи у цих кімнатах? Тут було затишніш, ніж він гадав, гарні меблі, і він не до кінця розумів, чому його це турбує. Чи ці меблі перейшли до неї з будинком, а чи вона успадкувала їх? Чи була директорка пов’язана з Блікерсвілем? Теорія складалась у нього в голові, як музична композиція, котру він міг промимрити за туманними спогадами, але геть не міг ні назвати, ні зіграти.

Він пройшов коридором біля кухні й зіткнувся з іншим фактом, що здавався дивним для будь-якої надзвичайної причини. Усі двері були зачинені. Йому довелося відчиняти кожні, нібито проходячи крізь безліч повітряних замків. Щоразу, навіть коли не було і щонайменшої загрози, Керманич ладнався відстрибнути. Він відкрив там кабінет, кімнату з кількома шафами для тек з особовими справами, велотренажер і гантелі, а також гостьову спочивальню з ванною кімнатою навпроти. Забагато дверей як на такий маленький будинок, от ніби директорка або Центр намагалися там щось розмістити, або начебто Керманич мандрує між однією півкулею директорського мозку та другою. Будь-яка з цих думок лякала його, а після третіх дверей він просто лаявся та заходив до кожної кімнати, тримаючи руку на кобурі дідусевого пістолета.

Так, обходом, потрапив він до бібліотеки й виглянув ув одне з передніх вікон. Побачив завалений гіллям давно не кошений газон, побиту зелену поштову скриньку наприкінці бетонної доріжки — нічого підозрілого. Наприклад, ніхто не ховається в чорному седані з тонованим склом. Потім повернувся через вітальню іншим коридором, до дверей гаража, і до хазяйської спальні ліворуч.

Спочатку він гадав, що цю спальню затопило, і всі меблі змило до протилежної стіни. Стільці були поскладані нагорі комодів і шаф. Ліжко присусідилося до комодів. Приблизно сім пар взуття — від туфель на підборах до кросівок — були поскидані, як уламки кораблетрощі, нагорі ліжка. Простирадла постелені, але недбало. У далекому кінці кімнати, в промені ліхтарика, безумно сяйнуло дзеркало з-за дверей ванної кімнати.

Він вийняв «дідуся», зняв запобіжник, спрямовуючи пістолет туди, де метався промінь ліхтарика. Від комодів то над ліжком, то на стіні, до якої раніше було притулене ліжко, завішене щільною пурпуровою шторою. Обережно відсунувши завіси, він відкрив світлу надто знайомі слова внизу високого горизонтального вікна, яке впускало скупе світло.

Де лежить гнітючий плід, узятий з руки грішника, я плодитиму сім’я мерців.

Виписано товстим темним маркером, той самий мур із текстом, з тією самою мапою поряд, яку він малював у себе в кабінеті. Начебто коли він її позбувся, вона оприявнилася в директорській спальні. Ірраціональне видовище. Ірраціональна думка. Зараз-таки сотня Керманичів майнула до кімнати і назад у машину в ста кишенькових усесвітах.

Але це було тут тривалий час. Так мало статися. Недбалість людей Ґрейс, які не видалили цього. Разюча недбалість.

Він повернувся до ванної кімнати.

— Якщо тут хтось є, виходь, — сказав він. — У мене пістолет.

Тепер серце в нього так швидко калатало, а рука так сильно стиснулася, що він не думав, ніби можна звідти щось вихопити.

Але ніхто не вийшов.

Там нікого не було, як він переконався, примушуючи себе повільніше дихати. Примушуючи себе перевіряти кожний куточок, навіть маленьку комірчинку, що здавалася все глибшою і глухішою, мов печера, чим далі він просувався. У ванній він знайшов звичайні речі: шампунь, мило, рецепт ліків од надмірного кров’яного тиску, кілька журналів. Каштанова фарба для волосся, гребінець із кількома застряглими сивими волосинами. Отже, директорка стала відчувати, що сягає середнього віку. Гребінець сяйнув, щойно його вихопив промінь ліхтарика, начебто прагнучи спілкуватися, неначе списані квитанції й видерті сторінки журналів і щоденників, які розповідали Керманичу неприкриті факти з життя директорки, більше знані йому, ніж його ж.

Він повернувся до спальні та знову погрався променем ліхтарика на стіні. Ні, це не та сама картинка. Слова ті ж самі, точно такі самі. Але немає позначок зросту. І мапа — вона теж відрізнялася. Ця версія зображала острів і зруйнований там маяк, як і топографічну аномалію та маяк на узбережжі. Ця версія зображала і Південний Округ. Було намальовано лінію між зруйнованим і діючим маяками, а також топографічною аномалією. Ця лінія тяглася до Південного Округу. Усе це дуже нагадувало форпости на межі, ніби на стародавніх картах імперій.

Керманич одсахнувся, а потім попрямував коридором до вітальні, відчуваючи мороз по шкірі, відчуваючи відчуження. Він не міг уявити сценарій, де Центр бачив би ці слова, цю мапу, і не видалив їх.

Це означало, що їх створили після того, як обшукали будинок. Це означало… це, імовірно, означало…

Він не дозволяв собі цієї думки. Натомість попрямував до парадних дверей, щоб раптом відчути підозру.

Ручка легко повернулась у нього в долоні. Не замкнено.

Це нічого не означало.

Та все ж таки його головна думка, його єдина реальна думка, полягала в тому, щоб покинути цей будинок. Але все ж таки в нього вистачило тверезого глузду замкнути вхідні двері та повернутися до задвіркових.

Штовхнув засклені стулчасті двері, геть на дощ.

Кроком, бігом — назад до машини.

Аж як припаркувався чимдалі звідси, на головній вулиці Блікерсвіля, лише тоді він зателефонував матері, розповів їй про свої знахідки і попросив дати наказ для розслідування. Якби він це зробив на місці, його б надовго затримали. Під час розмови Керманич намагався переконати себе, навіюючи кращі тлумачення, майже як робила його мати.

— Не біжи поперед паротяга, Джоне, і не кажи Ґрейс, а то вона надто бурхливо відреагує, — що було правильно. Це на мурі міг намалювати будь-хто — наразі Вітбі головний підозрюваний, а інший — колишня директорка. Відштовхуючись від полегшення, пов’язаного з цим. Тривожне видіння директорки, яка блукає мікрорайонами і парками, усією місцевістю, лісами. Знову навідується до старих улюблених пристановищ.

— Але, Джоне, є щось, що мені треба тобі розповісти.

— Тоді скажи.

Можливо, вона викрила Лоурі як Голос, аби приховати щось інше?

— Ти знаєш місця, де ми підібрали антрополога і топографа?

— Передній ганок, чорний хід поліклініки.

— Ми помітили деякі… невідповідності щодо цих місць. Свідчення відрізняються.

— Як? Як це відрізняються?

— Ми досі сортуємо й перелопачуємо ці дані, але зробили карантин на цих територіях, хоча це важко.

— Але не на порожній стоянці? Там, де була біологиня?

— Ні.

22. ГАМБІТ

Пізній ранок. Спроба Керманича відновити… контроль. Стара знайома кімната інструктажу, чиї вади він перестав помічати, очікуючи на дзвінок від матері зі звітом про директорський будинок, але ж Керманичеві зателефонують не просто зараз, а за кілька годин.

Він сказав Ґрейс, що готується допитати біологиню, хоче бачити її тут, у кімнаті, просто зараз. За кілька хвилин прийшла Ґрейс, одягнена в яскраво-жовту сукню з квітчастими візерунками, з чорним поясом на талії — наче найкращий недільний убір, — не визираючи до дверей, не виглядаючи, ніби потерпаючи, що ось зараз він пошпурить у неї гранату. У нього одразу виникла підозра.

— Де біологиня? — запитала Ґрейс якимось конспіративним тоном. Керманич сидів сам-один.

Він підштовхнув ногою стільця як своєрідну форму відповіді, удаючи, ніби зайнятий, переглядає якісь нотатки.

— Пробачте, — мовив Керманич. — Ви просто прогавили біологиню. А вона розповіла прецікаві речі. Чи хочете знати, що вона сказала, наприклад, про вас?

Певною мірою Керманич очікував, що Ґрейс розпізнає в цьому питанні пастку, підведеться та спробує піти, а він умовлятиме її залишитися. Але вона так і лишилася сидіти, оцінювально дивлячись на нього.

— Перш ніж я скажу, ви маєте знати, що всі записувальні прилади вимкнено. Це просто розмова між нами.

Ґрейс склала на грудях руки.

— Про мене, це чудово. Продовжуйте.

Керманич почувся якось не так. Він очікував, що вона піде перевіряти, аби переконатися, чи він не збрехав. Можливо, вона все перевірила ще до того, як зайти до кімнати? Дідусь Джек радив: для такої роботи неодмінно потрібен «ще один хлопець, завжди». Ну, а у нього не було ні ще одного хлопця, ні ще однієї дівки. Він кинувся сторч головою.

— Дозвольте мені зразу й перейти до суті справи. До початку останньої одинадцятої експедиції директорка таємно перетнула межу, самовільно. Чи знали ви про це заздалегідь? Чи надавали ви їй матеріальну допомогу? Чи здійснювали ви командно-контрольне ухвалення рішень? Чи справді ви були причетні до того, щоб вона точно перетнула межу туди й назад? Тому що, як свідчить біологиня, саме це їй сказала директорка. — Жодного з цих фактів не було в офіційному звіті про інцидент, що його надіслав Голос електронною поштою, ще напередодні їхнього раптового побиття глеків по телефону. Там, у звіті, директорка свідчила, що діяла сама.

— Цікаво. Що ще сказала біологиня? — За словами жодного розпалу.

— Що директорка дала вам указівки чекати на межі щоночі протягом тижня за дуже специфічно визначеними датами тижнів за три після її переїзду. Щоб допомогти їй повернутися. — Згідно із записами служби безпеки, Ґрейс надто рано покидала Південний Округ, хоча про це не було занотовано на контрольно-пропускних пунктах біля межі.

— Це все в минулому, — сказала Ґрейс. — Що ви намагаєтеся довести? Тільки точно.

Керманич став почуватись як шахіст, якому здається, мовби він зробив чудовий хід, але суперник — чи то винятково-блискучий гравець, чи то блефує, чи то має в запасі продумане на чотири ходи наперед.

— Справді? Ось ваша реакція? Бо ж обох цих звинувачень вистачило б, щоб додати їх до рапорту на адресу Центру. Що ви змовилися з директоркою порушити правила і протоколи безпеки. Що ви матеріально сприяли, їй дали випробувальний термін. Як ви гадаєте, що це вам принесе?

Усміхаючись Ґрейс запитала:

— Чого ж ви хочете?

Не зовсім зізнання, але це дозволило йому, за сценарієм у своїй голові, надалі озвучувати тривожні сигнали.

— Не те, що ви думаєте, Ґрейс. Я не намагаюся примусити вас подати у відставку, і я не хочу повідомляти цю інформацію у Центр. Я не хочу виганяти директорку. Я хочу її зрозуміти, от і все. Вона перетнула межу. Мені треба точно знати, чому і як, і що вона там знайшла. Звіт з особової справи непевний. — Наразі йому спало на думку, що Ґрейс могла написати цей звіт чи керувати його написанням.

Звіт зосереджувався, головним чином, на покаранні директорки, та кроках, здійснених з метою ще більше підсилити безпеку на межі. Була там і стисла заява директорки, здається, написана рукою адвоката: «Хоча я мала намір діяти в найкращих інтересах Південного Округу, і досягнення повинні були відповідати моїй посаді, я уклінно прошу простити мені за свої вчинки та визнаю, що вони були нерозважливими, загрозливими та не відповідали місії агенції. Якщо мені буде дозволено повернутися, я намагатимуся дотримуватися стандарту очікуваної поведінки, що вимагається від мене і від моєї посади». Також у звіті згадувалися «виміри і зразки», але Керманич іще не спромігся їх відстежити. Вони не зберігалися у сховищі зразків, це він знав. Якщо тільки вони не були пов’язані з рослиною, мишею і старим мобільним телефоном.

— Директорка не ділилася зі мною кожною своєю думкою, — Ґрейс промовляла це роздратовано, начебто цей факт її гнітив, але з обличчя не сходив незвичний півусміх.

— Важко повірити, ніби ви знаєте не більше того, що кажете мені.

Це не спонукало Ґрейс одреагувати, тому він підцвьохнув її такими словами:

— Я тут не на те, аби знищити спадщину директорки, чи вашу. Я запросив вас сюди не лише через те, що там наговорила біологиня, а ще й тому, що, на мою думку, ми можемо обоє тут діяти автономно. Аби ми могли керувати агенцією таким чином, щоб ваше становище не змінилося. — Адже його турбувало й цікавило те, що агенція накрилася мідним тазом, а він опинився таємним агентом у країні, яка належить ворожій території. Тому використовуй усе, чого не цінуєш, увесь баласт — геть із корабля. Можливо, навіть варто надати Вітбі шанс, певний спосіб перевестися звідціля, адже той стільки разів намагався. Можливо, він повернеться до Центру і вихилить пивця з Лоурі.

— Які ви милостиві, — сказала Ґрейс. — Школярик пропонує поділитися владою з учителькою.

— Це не та аналогія, яку б я зробив. Я зробив би…

— Хоч би що робила директорка, вона чинила так тому, що вірила у важливість цього.

— Так, але що вона робила? До чого намірялася?

— До чого? — перепитала Ґрейс, легко пирхаючи на знак недовіри.

Він дуже ретельно добирав слова.

— Ґрейс, я вже тут. Я вже занурився. Вам слід просто мені сказати, що відбувається. — Який погляд зможе передати без підкріплення словами, що Керманич уже побачив вельми дивну дурню? — Пам’ятайте: нічого з нашої розмови не записується.

Ґрейс на секунду здавалася навіть розваженою. Потім заговорила.

— Ви повинні розуміти директорську позицію, — сказала Ґрейс. — Перша експедиція стала визначальною, як сигнал, у межах організації. Хоча найперший директор, доки Синтія не приїхала сюди, намагався це змінити. — Синтія? На мить Керманич подивовано замислився, хто ж така ця Синтія, бо дуже довго подумки називав її просто «директоркою». — Тутешній штат відчував, що першу експедицію провалили, бо Південний Округ сам не відав, що творить. Що ми їх вирядили, і вони загинули, бо ми самі не відали, що творимо, і ми ніколи цього не владнаємо. — Перша експедиція: офіра браку контексту. Надгробний плач, не впізнаваний так довго, доки не стало пізно. — І присутність Лоурі тут, в агенції, — говорила вона далі, — чи Ґрейс читає його думки, чи щось знає? — як я розумію, наробила тільки шкоди. Він був живою примарою, нагадуванням про те, що він — єдиний герой, який вижив. Тому його порадам надавали найбільше ваги, навіть якщо вони були неправильні. Директорка отримала реальний шанс озвучити свої плани тільки тоді, коли Лоурі просунули до Центру, хоча й це теж було проблемою. Лоурі підштовхував виряджати більше нових експедицій, хоча директорка хотіла, щоб їх було менше, та перш ніж вона змогла вконтролювати Лоурі, він геть вийшов з-під контролю. Тож ми й надалі виряджали людей, жбурляючи їх у повну невідомість. Це було не до смаку директорці, хоча вона й виконувала замовлення, бо мусила.

Він показав, що захоплюється її оповіддю.

— А як директорка озвучила власні плани? Яким чином?

— Вона стала одержимою на показники, змінюючи контекст. Якщо вона отримувала власні показники, то, хай і не хотіла, дозволяла Лоурі мати свої експедиції, здійснювати вироблення умовних рефлексів і гіпнотизувати — методи, які він обстоював, хоча вона згодом і зрозуміла, чому він так наполягав на гіпнозі.

Керманич постійно бачив Лоурі у контексті камери, яка ширяє в повітрі: Лоурі повзає, камера падає, і правда, певно, десь посередині. А потім Лоурі примусив Керманича і повзати, й ширяти.

Але нічого з цього не промовляло про таємну місію директорки за межею. Чи не підкидає Ґрейс йому просто інформацію, щоб уникнути розмов про це? Це вже більше, ніж вона взагалі йому казала.

— Що ще? — спитав він. — Що ще вона зробила?

Вона розвела руками, нібито акцентуючи увагу, а усмішка на обличчі стала майже блаженною.

— Вона стала просто одержима на спроби викликати в неї реакцію.

— У Нуль-зони?

— Так. Вона відчула: якщо зможе викликати реакцію в Нуль-зони, то якимсь чином зіб’є її з курсу. Навіть хай ми й не знали, який у неї курс.

— Але ж вона відреагувала: повбивала стільки людей.

— Директорка вірила, що нічого з наших дій не підштовхнуло нічого з того, що стоїть за Нуль-зоною. Що вона занадто легко обробляла будь-що з наших дій. Майже бездумно. Якщо думка тут могла відігравати бодай якусь роль.

— Отже, вона перетнула межу, щоб викликати реакцію в Нуль-зони.

— Я не підтверджуватиму, що знала про її поїздку чи в якомусь разі допомагала, — сказала Ґрейс. — Я висловлю вам свій погляд, на підставі її слів, що вона мені сказала після повернення.

— Це була не та реакція, якої вона хотіла, — мовив Керманич.

— Ні. Ні, не та. І вона звинувачувала себе. Директорка може бути дуже суворою і жорсткою, але ніколи не буває такою суворою і жорсткою, як до самої себе. Коли Центр вирішив продовжити останню одинадцяту експедицію, я була певна: директорка сподівалася, що досягла змін. І, можливо, досягла. Замість звичайних повернулися хворі на рак нулі.

— Саме тому вона примусила себе вирядити дванадцяту експедицію.

— Так.

— Саме тому її методи стали підозрілими.

— Я б не погодилася з такою оцінкою. Але, так, інші скажуть подібне.

— Чому ж Центр дозволив їй узяти участь у дванадцятій експедиції?

— З тієї самої причини, з якої вони на неї напосілися, коли вона сама перетнула межу, але не звільнили.

— З якої причини?

Ґрейс переможно всміхнулася. Чи знає вона щось таке, що він повинен знати? Чи з якоїсь іншої причини?

— Спитайте у своєї матері. Ваша мати доклала рук до обох речей, я певна.

— У будь-якому разі, вони перестали їй довіряти, — казала далі Ґрейс, і в її голосі простежувалася гіркота. — Хіба їх турбувало, якщо вона ніколи не повернеться? Можливо, дехто з них у Центрі навіть вирішив, що це знімає проблему. — Як Лоурі.

Але Керманич, як і раніше, пов’язаний із Джекі Мірандою Сіверенс, а коротко — Сіверенс, дідусь завжди «Джек». Мати помістила сина до Південного Округу, у самісінький вир. Вона працювала над підсумками Південного Округу, коли Керманич був іще підлітком, — щоб бути ближче до нього, як сама казала. Тепер, запитуючи Ґрейс, він намагався синхронізувати дати, щоб почути, хто ж був у Південному Окрузі, а кого не було, хто покинув це місце, а хто ще тільки входив. Директорка — ні. Ґрейс — ні. Вітбі — так. Лоурі — так чи ні? Куди пішла його мати після того, як покинула це місце? Чи підтримувала вона зв’язки? Ясна річ, що мала б, якщо вірити Ґрейс. І чи не означає її раптова поява перед ним з пропозицією роботи те, що в неї на руках є якесь невідкладне завдання? Чи це частина складнішого плану? Дідусь був прямолінійнішим. О, поглянь. Ось пістолет. Отакий сюрприз. Я хочу, щоб ти навчився користуватися зброєю. Зроби більше, ніж треба. Іноді тобі доведеться зрізувати кути після всього. Блим-блим. Але його мати ніколи не давала тобі моргнути, зробити «блим». А чому вона була повинна це робити? Вона не хотіла бути твоїм другом, і якщо не могла переконати тебе витонченішим шляхом, то знайшла когось іншого, хто здатний переконати. Він ніколи не дізнається, скільки разів зіткнувся із залишками її діяльності, продираючись крізь Південний Округ.

Але ідея, що директорка, можливо, зверталася до інших і в агенції, і в Центрі, потішила Керманича. Це робить директорку не такою ексцентричною, не такою «одноклітинною змовою», як називала мати, а, отже, кимсь, хто справді намагався розв’язати проблему.

— Що ж сталося під час її поїздки до межі? — Знову почав притискати Керманич.

— Вона ніколи мені не казала. Вона казала, що це для моєї ж безпеки, якщо слідчі викличуть мене до суду. — Він собі занотував, щоб згодом до цього повернутися.

— Узагалі нічого?

— Ні слівця.

— Чи давала вона вам спеціальні вказівки перед від’їздом чи після цього? — Як розумів Керманич із прочитаних особових справ, Ґрейс була більше, ніж директорка, скута правилами й регламентаціями, і тій могло здаватися, що трохи втрачає авторитет і прихильність через свою заступницю. Або, можливо, питання в цьому: Ґрейс не давала їй витати в хмарах, тримала на землі. У такому разі, Ґрейс майже напевно відповідала за деталі оперативної роботи.

Ґрейс занепокоїлася, і Керманич не знав, що це означає: чи вона сперечається сама з собою, — більше чи менше йому розповісти, чи накаже йому ще сім мішків гречаної вовни.

— Синтія попросила мене відновити слідство про так звану НСБ, і призначити когось зробити звіт — чимбільше деталей про маяк.

— І хто досліджував?

— Вітбі. — Вітбі-псих. Картинку складено.

— І що сталося з цим дослідженням? — Він не міг згадати, чи бачив раніше цю інформацію в теках особових справ, які йому дали до відвідин Південного Округу.

— Синтія взяла його, попросила роздруківку, а електронні копії попросила не реєструвати… Чи ви плануєте полізти тими ж самими кролячими норами?

— Отже, на вашу думку, це просто марнування часу?

— Для нас, необов’язково для Синтії. Мені це здавалося нерелевантним, але нічого з того, що ми зібрали, не мало би багато сенсу, якби ми не знали, що директорка собі гадає. А ми не завжди знали, що директорка собі гадає.

— Чи ви хочете ще щось мені сказати? — Тепер він осмілів, коли Ґрейс остаточно йому відкрилася.

Вираз симпатії, яка чи то проштовхнулася, чи то дозволена.

— Чи ви курите?

— Іноді. — Цього минулого вихідного. Виганяв демонів і голоси.

— Тоді ходімо надвір і покуримо.

Це звучало гарною ідеєю. Якщо бути зовсім чесним із собою, це викликає просто блаженство.

Вони відновили прогулянки в кінці подвір’я, найближче до болота. Коротка прогулянка для розваги від кімнати до двору просто неба не обійшлася без одкровення: нарешті він побачив прибиральника, висхлого і поморщеного, маленького на зріст білошкірого чоловічка в окулярах як колеса, убраного у світло-зелений комбінезон, зі шваброю в руках напоготові. Він був не вищий, ніж п’ять футів. Керманич притлумив у собі бажання полишити Ґрейс і сказати прибиральникові, щоб той замінив мийний засіб.

Ґрейс на подвір’ї здавалася ще розслабленішою, ніж у помешканні, попри сирість і дражливий комашиний хор, який дзижчав з підліску. Керманич уже спітнів.

Вона запропонувала йому цигарку:

— Візьміть.

Так, він візьме, адже з вихідних не курив. Різкий, гострий смак її нефільтрованих ментолових цигарок, щойно Керманич запалив, колючкою пронизав очне яблуко, наче лікуючи головний біль.

— Чи вам подобається це болото? — спитав він.

Вона знизала плечима.

— Мені іноді подобається, що тут тихо. Тут може бути мирно. — Вона наділила його кривою усмішкою. — Якщо я стою спиною до будівлі, то можу удати, що її нема.

Він кивнув головою, хвилину помовчав, потім сказав:

— Що б ви зробили, якби директорка повернулась і мала вигляд антрополога чи топографа? — Просто доповнення до невимушеної бесіди. Просто хибний крок, промах, — він усвідомив це, щойно промовивши.

Ґрейс лишилася непорушною.

— Вона такою не буде.

— Звідки у вас така впевненість? — Він майже порушив свою обіцянку, дану тоді матері, й розповів ґрейс про письмена на мурі в директорському будинку.

— У мене є дещо вам сказати, — мовила Ґрейс, обернувшись до нього. — Це буде шоком, хай навіть я такого й не хочу.

Чомусь, хоча було вже пізно, він побачив, як удар насувається на нього, майже як під час уповільненої зйомки. Його збило з ніг.

— Ось що вам треба знати: Центр забрав біологиню в п'ятницю пізно ввечері. Її не було цілий вихідний. Отже, ви точно говорили з примарою, бо я знаю: ви б мені не збрехали, Джоне. Ви б мені не збрехали, так? — Її погляд набув серйозності, начебто між ними виник якийсь зв’язок.

Керманич замислився: чи та жінка у військовому жилеті повернулася та тиняється перед магазином спиртного, чи той скейтбордист досі вигортає ще одну бляшанку собачого корму на хідник, і чи той чоловік у непромокальному плащі ладнається вистрибнути, щоб нагримати на перехожих. У нього була вселенська безмежна теплота до них, яка змішалася з безмежною печаллю, що зростала. Сарай позаду. Різдвяні лампочки на гірлянді, обмотаній навколо сосни. Американські клювачі.

Ні, цього ранку він не розмовляв з біологинею. Так, він гадав, що вона досі у Південному Окрузі, дотримувався цього факту. Він уже детально запланував свою наступну сесію. Це знову буде в кімнаті допитів, а не надворі. Вона сидітиме там, може, в іншому гуморі з інших часів, але, може, й ні, очікуючи на його відомі питання. Але він би нічого не запитував. Пора змінити парадигму, до дідька процедури.

Він би підштовхнув до неї її особову справу, кажучи: «Оце все, що ми знаємо про вас. Про вашого чоловіка. Про вашу колишню роботу і взаємини. Тут є й стенограма вашої початкової співбесіди із психологом». Це не було б для нього легкою справою: потім вона могла б зовсім перемінитися, стати зовсім іншою людиною, аніж та, яку він знав; можливо, він би запустив Нуль-зону далі, у весь світ, в якомусь дивовижному напрямку. Він зрадив би свою матір.

Вона зробила б якусь заувагу про те, що вже пережила, а він відповів би, що більше не хоче гратися в жодні ігри, що вже стомився від ігор Лоурі. Вона повторить те ж саме речення, яке він тоді їй сказав, ідучи від стоячого ставу: «Не дякуйте за те, що ви вже й так повинні мати». — «Я й не шукаю подяк», — відповість він. «Аякже, шукаєте, — скаже вона, без докору. — Так уже створені людські істоти».

— Це ви її відіслали? — Він промовив це так тихо, що Ґрейс попросила повторити.

— Ви стали надто прихильним. Ви почали втрачати перспективу.

— Це не ваше завдання!

— Це не я її відіслала.

— Що ви маєте на увазі?

— Спитайте свого керівника, Керманичу. Спитайте вашу політичну кліку в Центрі.

— Це не моя політична кліка, — мовив він. Політична кліка проти фракції. Що гірше? Просто рекорд непоправності. Просто рекорд: спочатку заслати, потім ув’язнити. Він спитав себе, яка кривава бійня просто зараз відбудеться в Центрі.

Він глибоко затягнувся сигаретою, втупившись у Богом прокляте болото, звідкись здалеку почувши Ґрейс: вона питала, чи все з ним гаразд, — і почув свою відповідь:

— Дайте секунду.

Чи все з ним гаразд? Із-поміж низки речей, які він відчував як не зовсім правильні, цьому якраз місце. Він відчував: щось занадто передчасно урвалося, що можна було б набагато більше сказати. Він притлумив у собі імпульс повернутися до будівлі й зателефонувати матері, бо, звісно ж, вона має знати, і просто відповість йому підсиленим відлунням слів Ґрейс, хай це й сприймалося б, як покара з боку Лоурі: «Ви занадто зблизилися з нею. Від сценарію допиту ви перейшли до розмов із нею в її камері, до жування бур’янів, коли подарували їй екскурсію на чисте повітря за межами будівлі — усього за чотири дні. А що далі за програмою, Джоне? Вечірка до дня народження? Танець паровозиком? Її окремий, приватний номер-люкс у „Гілтоні“? Певно, якийсь голосок тобі нашіптує: „Віддай їй її справу“, еге ж?»

Тоді йому довелося б збрехати, він сказав би, що це неправда чи несправедливо, і вона знову повернулася б до школи старигана Джека — звинувачення про справедливість «для лузерів і кицьок», а він ні слова не скаже про Чоррі. Керманич заявляв би, що вона втручається в його роботу, яку ж сама послала його виконувати, а вона висунула б як контраргумент ідею надати стенограми будь-яких наступних інтерв’ю, що вийдуть «такими ж добрими». Після чого він пробекає, що це не так. Що йому треба підтримки, а потім незграбно урве сам себе, бо ступає тонким льодком, а вона йому не допоможе, і він застрягне. Вони ніколи не говорили про Рейчел Маккарті, але це завжди малося на увазі.

— Отже, поговорімо про розподіл обов’язків, — сказала Ґрейс.

— Так, поговорімо. — Бо наразі вони обоє знали, що її зверху. Але його думки весь час були далеко, доки Ґрейс по-звірячому винищувала його війська, не встигнувши покинути подвір’я. Ґрейс очолить і запускатиме більшість справ, які випадуть попереду, поки Джон Родрігес знімає з себе відповідальність за будь-які обов’язки, окрім номінального: голови на найважливіших засіданнях і летючках. Він знову передаватиме свої рекомендації через Ґрейс, облишуючи безглузді, а вона вирішуватиме, які впроваджувати, а які ні. Вони координуватимуть так, щоб, нарешті, його робочий час і час роботи Ґрейс якомога менше перетиналися. Ґрейс допомагатиме йому доходити до тями й знаходити щось путнє в директорських нотатках, і коли він акліматизується до нового ладу, це стане його основною відповідальністю, хоча Ґрейс так і не визнає, що директорка мертва, чи зникла безвісти, десь у підліску під скелею в свої останні дні перебування у Південному Окрузі. Навіть якщо Ґрейс визнає, що мишорослина була дивацтвом, а ще прийме постфактум те, що він зафарбував ті письмена на директорському мурі за дверима.

Нічого у цьому маршруті — цьому відступі, де немає ні авангарду, ні ар’єргарду, але просто жменька відчайдухів, які відбиваються в багні й твані болота старомодними мечами, доки козаки очікують на рівнині, — не суперечило справжнім бажанням Керманича, але не так він бачив, щоб Ґрейс диктувала умови його здачі. І ніщо з цього не позбавило його своєрідної скорботи — не за владою, яку він утрачає, а за людиною, яку втратив.

Він ще курив, коли Ґрейс покинула його, поплескавши по плечу, що можна було розуміти як симпатію чи співчуття, але він сприйняв це як поразку. Навіть тому, що тепер він вважав її за колегу, якщо й не за товаришку. Він намагався відновити подумки образ біологині, її зовнішність, звучання її голосу.

— Що я зараз повинен робити?

— Я ув’язнена, — сказала йому біологиня зі свого ліжка, відвернувшись обличчям до стіни. — Чому я повинна щось вам казати?

— Тому що я намагаюся вам допомогти.

— Хіба? Чи ви просто намагаєтеся допомогти собі?

У нього не було відповіді.

— Нормальній людині давно пора здатися. Це якраз було б дуже нормально.

— А ви? — спитав він.

— Ні. Але я ненормальна.

— Я — теж.

— Куди ж це нас занесло?

— Туди, де ми завжди.

Але це було не так. Нарешті щось йому спало на думку, щойно він побачив прибиральника. Щось про драбину й лампочку.

23. ЗЛАМ

Керманич знайшов ліхтарик, перевірив його. Потім оминув кафетерій, який дратував повторюваністю, от ніби Керманич рухався в одному й тому ж аеропорту через один і той самий термінал кілька днів, жуючи шматочок тієї самої гумки. Дорогою до комірчини переконався, що в коридорі нікого немає, і чкурнув досередини.

Там було темно. Він пошукав шнурок вимикача, потягнув. Лампочка загорілася, але це не дуже допомогло. Як він пам’ятав, ось металева накривка над лампочкою, повислою на дюйм чи трохи вище над його головою, — це означає, що видно тільки нижні полиці. У будь-якому разі, це єдині полиці, до яких може дотягнутися прибиральник. Єдині не порожні полиці, як підказали тіні, коли його очі звикли до темряви.

Він відчував, що Вітбі збрехав. Що це і є та особлива кімната, яку Вітбі пропонував йому показати. Якщо Керманич не може розгадати жодної іншої таємниці, то розгадає хоч цю. Крутиголовка. Відволікальний маневр. Чи не прискорило цей момент магічне втручання Лоурі — або ж чи не відтягло?

Поволі спалах світла ліхтарика ковзнув по полицях, потім на стелю, — може, футів на дев’ять над його головою. Ця стеля лишала нічим не пояснюване відчуття незавершеності. Нерівна та оголена, різних відтінків, перехрещена у формі літери «ікс» дерев’яними дошками, на них — дві балки, — і, здається, була побудована навколо полиць. Полиці височіли далі, порожні, до стелі, а то й вище, за її межами. Він зміг одразу побачити пролом, за яким височіла ще одна низка полиць, над стелею. Ще одна мить на інспекцію, і Керманич помітив тонкий, майже невидимий розріз між обома балками, який формував квадрат. Люк? У стелі.

Керманич поміркував. Це може просто вести до повітропроводу чи до комірчини, але, намагаючись уявити, що ця кімната розташована за планом будівлі, йому довелося врахувати, що таке помешкання — просто навпроти улюбленого місця Вітбі в кафетерії, а це означає: якщо східці між ними ведуть на третій поверх, то вище може бути просторе помешкання, розміщене під східцями.

Він пішов шукати драбину, знайшов її, витягнув — сховану в закутку, під брезентом. Орудуючи драбиною, розпорошуючи пил, зачепив лампочку, і цей простір ожив у тріпотливому, нестримному світлі.

Нагорі він знов увімкнув ліхтарик і незграбно, другою рукою, штовхнув стелю всередині напівприхованого квадрата. У височіні можна було помітити, що «стеля» — явно платформа навколо полиць.

Люк зарипів і піддався. Керманич глибоко видихнув, відчуваючи острах, адже щаблі драбини трохи слизькуваті. Він одчинив люк. Той одкинувся на петлях легко, безгучно, ніби змащений. Керманич спрямував ліхтарик униз, а потім на всі полиці, які обабіч здіймалися ще на вісім футів. Там нікого не було. Він озирнувся всередину: далека стіна, а потім — укіс справжньої стелі.

У нього втупилися якісь обличчя… його вразили величезні розміри, а ще — якісь своєрідні письмена.

Керманич мало не випустив ліхтарика. Знову подивився.

Хтось розмалював цей мур і частково стелю величезною фантасмагорією гротескових монстрів із людськими обличчями. Якщо уточнити — розмішав і розбризкав олійні фарби у стилі примітивізму, густими, насиченими барвами, відтінками червоного, синього, блакитного, зеленого та жовтого, щоб утворити якусь подобу тіл. Обличчя у стилі піксельної графіки були збільшеними знімками штатних працівників служби безпеки з Південного Округу.

Одне зображення було більше, ніж інші, воно переважало, розтягуючись на стіні, і голова чудовиська зорила зі скосу стелі, створюючи дивне відчуття тривимірності. Інші зображення утворювали сузір’я навколо цього малюнка, а далі було безліч зигзагоподібних речень і фраз, які буяли в багатющій патині перекреслень і фарбувань та інших позначок, от ніби хтось робив зі слів компост. Була там і межа: кільце червоного вогню, що перетворювалося наприкінці на двоголового монстра із Нуль-зоною у нього в череві.

Мимоволі Керманич втягнувся у цей простір, нахилившись, щоб розподілити свою вагу, аж доки переконався, що платформа його витримає. Вона здавалася міцною. Він стояв біля полиць у лівому куті кімнати й розглядав перед собою цей витвір мистецтва.

Тіло, яке панувало над цим розписом, чи то живописом, чи яким іще словом можна б це назвати, зображувало істоту, яка формою нагадувала гігантського кнура чи бичка-бузівка, помішаного зі слимаком, блідошкірого, поцяткованого чимось, що означало ніби струп із ясно-зеленого моху. Шпаркі, сягнисті кінцівки нагадували свинячі ратиці, але з трьома щільно підігнаними наростами на кінцях. Усередині було ще більше приростків.

Голова, на занадто короткій і тонкій шиї, нанесена тонкою рожево-білою фарбою, яка просвічувала, була безформна, але кріпилася на обличчі, приклеєному до неї, клей блищав у промені ліхтарика. Керманич упізнав це обличчя за особовою справою: психолог з останньої одинадцятої експедиції, той, хто, перш ніж умерти від раку, сказав у останніх стенограмах: «Там було досить гарно, досить мирно, у Нуль-зоні», і загадково всміхнувся.

Але тут він був намальований яким завгодно, тільки не мирним. Ручкою, хто — Вітбі? Отже, Вітбі нап’яв на цього чоловіка маску незбагненних мук, рот, розтулений вічною літерою «О»…

Праворуч і ліворуч видніли ще істоти — якийсь приватний пантеон, якась приватна багатозначна виразність — і ще більше облич він упізнавав. Директорку тут зображено як правдивого кабана, нашпигованого рослинністю; заступницю директора — як гладуху чи тхора; Чіні — як медузу.

А потім він знайшов і себе. Незавершеного. Його обличчя взято зі світлини, де він увічнений серйозним, і додано розпливчасте тіло не білого кроля, а дикого зайця, в хутрі, наполовину помережаного олівцем. Навкруги Вітбі обвів обриси сіро-блакитного страховиська, китоподібного левіафана, від якого розходилися фіолетово-пурпурові хвилі, а око було величезним кружалом, яке витріщалося з обличчя, немовби циклопового. Це монструозне тіло випромінювало не просто хвилі, а шквали дрібнесеньких незбагненних слів, у зібганих, нашвидкуруч нашкрябаних закарлючках. Хай там які приголомшливі й тривожні були попередні стіни, але ця особливо вражала — що там порівняно з нею директорський кабінет! Від неї аж мороз пішов по шкірі. Це змусило Керманича пригадати, що він досі покладається на аналіз Вітбі, що ця інформація надасть йому відповіді. Але тут відповідей не було. Тільки доказ того, що у Вітбіній голові було щось подібне до осадового шару паперу, пов’язаного рослиною, здохлою мишею, а також стародавнім мобільним телефоном.

На долівці навпроти нього, біля полиць праворуч, були кельма, палітра фарб, підставка, за допомогою якої Вітбі дотягувався до стелі. Кілька книжок. Переносна електроплитка. Спальний мішок, у комплекті. Чи Вітбі тут живе? І ніхто про це не знає? Або здогадується, але насправді не хоче знати? Натомість краще послати Вітбі копняком акурат до нового директора. Дезінформація і затьмарення. Вітбі багатенько часу витратив на це. Він терпляче працював над цим, щось додаючи, забираючи. Теруар.

Керманич стояв спиною до полиць лише хвилину.

Він стояв там, усвідомивши, що на цьому горищі протяг. Так і стояв там, не усвідомлюючи, що це ж не протяг.

Хтось дихав, у нього за спиною.

Хтось дихав йому в шию. Усвідомлення цього опекло його морозом, крик «Боже!» застряг у горлі.

Він обернувся неймовірно повільно, бажаючи нагадувати статую на шарнірах. І тоді тривожно побачив величезне, бліде, водяво-блакитне око, яке випливало на тлі темряви чи темних лахів, крізь які просвічувала бліда плоть, і це втілилось у Вітбі.

Вітбі, який весь час був тут, стоячи біля полиці просто за Керманичем, на рівні його очей, на півзігнутих колінах, на боці.

Дихаючи короткими різкими сплесками. Втуплюючись.

Наче в інкубаторі щось висиджуючи. Там, на полиці.

На перший погляд Керманичеві здалося, що Вітбі спить з розплющеними очима. Воскова фігура. Манекен із кравецької майстерні. Потім усвідомив, що Вітбі прокинувся та впивається в нього очима, трохи похитуючись, ніби під ним оберемок листя і ще щось. З вигляду — як істота без кісток, затиснутий у надто тісний куточок.

Так близько, що Керманич міг би нахилитися та вкусити його за ніс або поцілувати.

Вітбі так нічого й не казав, і Керманич, нажаханий, якимсь чином збагнув, що розмова небезпечна. Якщо він щось скаже, Вітбі може вирватися зі своєї засідки… у твердо зціплених щелепах цього чоловічка криється щось зумисніше, смертоносніше!

Їхні погляди зімкнулися, і не можна було заперечити, що ці двоє бачили один одного, але Вітбі так нічого й не казав, начебто бажаючи зберегти ілюзію.

Повільно Керманич подужав спрямувати промінь свого ліхтарика на Вітбі, тремтячи, і придушивши, зі скреготом зубовним, усі інстинкти, які волали, що не можна обертатися спиною до цієї людини. Він відчував, як уривається подих Вітбі.

Потім — легкий порух, і рука Вітбі лягла йому на потилицю. Просто відпочиваючи там, долоня пестила волосся Керманича. Ось ті пальці розлізлися, мов медуза, ось поволі рухаються вперед-назад. Два натиски. Три. Пестячи голову Керманича. Пестячи ніжно, турботливо, обережно.

Керманич нерухомо закляк. Це вимагало зусиль.

За якийсь час рука й знялася, з певною нехіттю. Керманич ступив два кроки вперед, потім ще крок. Ще крок. Вітбі не вирвався зі своєї засідки. Вітбі не вичавив якогось нелюдського звуку. Вітбі не намагався втиснутися в полиці.

Керманич дістався дверцят люку, не дозволяючи собі тремтіти, спустив ноги, перемістився, намацав ногами драбину. Поволі потягнув люк, зачиняючи, не озираючись на полиці, навіть потемки. Відчув таке полегшення, коли люк зачинився, потім спустився драбиною. Завагався, потім зняв драбину і склав. Примусив себе подослухотися біля дверей, аж доки й покинув кімнату, залишивши там ліхтарик. Потім вийшов, до яскраво-яскраво освітленого коридору, з нехіттю, глибоко вдихнув, і побачив темні плями, судомно здригнувшись, нездатний стримати судому, прагнучи, щоб її ніхто не побачив.

Пройшовши кроків п’ятдесят, Керманич зрозумів, що Вітбі опинився в цьому просторі без драбини. Уявив собі Вітбі, як той повзе, продираючись крізь повітряні шлюзи. Його біле обличчя. Його білі руки. Які дотягуються.

На автомобільній стоянці Керманич зіткнувся з розвеселою поторочею, яка промовила до нього: «Здається, ви привид побачили!» Він спитав у тої поторочі, чи не чула вона щось дивне про цю будівлю останнім часом, чи не бачила чогось надзвичайного. Оформив це як невимушену розмову, сподіваючись, що тон звучить просто цікаво чи жартівливо. Але Чіні не допоміг розв’язати проблему, сказавши:

— Ну, там високі стелі, так? Це через них ви бачите те, чого нема. Птах може бути кажаном. Кажан може бути клаптем пластикового пакета, який ширяє у повітрі. Так улаштовано світ. Бачити речі як щось інше. Птахолистя. Кажаноптахи. Тіні зі світла. Звуки, які випадкові, але здаються значущими. Нічого взагалі не здається інакшим, хоч би куди ви подалися.

Птах може бути кажаном. Кажан може бути клаптем пластикового пакета. Але хіба таке можливо?

Це як ножем уразило Керманича — тяжко — так, що він випустив з уваги Чіні, як і Вітбі, — співрозмовник похапцем залишав стоянку, поспішаючи мовити до нього кілька слів, жодного з яких Керманич насправді не розчув.

Потім, запустивши двигун і проїхавши ворота контрольно-пропускного пункту, майже не пам’ятаючи ні поїздки, ні паркування біля річки, де гуляли люди, Керманич був милосердно звільнений від Південного Округу та знайшов себе біля пірсу в Гедлі. Він досить довго роздивлявся річку, аж доки щось усередині його голови справді побачило крамниці, чи людей, чи воду за ними.

Його транс, його бездумна бульбашка прокололася криком маленької дівчинки: «Що ж ти так пізно!» Полегшення, коли він усвідомив, що вона звертається не до нього, а до свого батька, який обійшов його, прямуючи їй назустріч.

Те місце, де він опинився, було хіба що трішечки краще за просту забігайлівку, але темне й просторе, з більярдними столами в кутку. Десь неподалік був понтонний док, з його вівторковим пробігом. Нагорі пагорба — його будинок, але він був ще не готовий повернутися додому. Керманич замовив нерозбавлений віскі, щойно барменка дала одкоша підтоптаному залицяльникові, що скидався на старечу версію захисника першого ряду — квотербека зі старших класів.

— Нівроку чеше язиком, але на шиї забагато брижів, — сказав Керманич, і вона розреготалася, хоча він це вимовив отруйним тоном.

— Я не розчула, що він казав, — ті брижі на шиї аж брязкали, надто гучно, — сказала вона.

Він мгукнув і захихотів, на секунду відволікшись від своїх думок.

— Що ти робиш увечері, солоденька? Я правий, що ти робиш те зі мною? — Наслідуючи жахливий стиль клеїтися в того кавалера.

— Сплю я цього вечора. От просто зараз у сон провалююся.

— Я теж, — відповів він, ще хихотячи. Але досі відчував на собі її пильний зацікавлений погляд, допитливий, коли вона знову повернулася до миття склянок. Ця розмова була не довша, ніж та, яку він мав із Рейчел Маккарті, стільки років тому. Або про будь-що на суттєві теми.

Телевізор із дуже тихим звуком показував наслідки шалених потопів, шкільної різанини як ролики між довгими передачами про баскетбол. За спиною чув, як розмовляє гурт жінок. «Зараз я тобі вірю… бо не маю кращих теорій». — «Що нам зараз робити?» — «Я не готова повертатися. Ще не готова». — «Тобі тут більше подобається, дійсно подобається, правда?» Він не міг сказати, чому їхні теревені турбують його, але перемістився у далекий закуток бару. Розрив між його розумінням світу і їхнім, можливо, уже занадто розрісся, перетворився на прірву, експоненційно виріс за останній тиждень.

Він знав: якщо повернеться додому, то почне думати про Вітбі Навіженого, але ж і як його перестати думати про нього, коли завтра доведеться щось із тим Вітбі робити. Це просто проблема, яку треба розв’язати.

Вітбі ж так довго перебуває у Південному Окрузі. Вітбі нікому й нічому не шкодив за всю свою службу в Південному Окрузі. Служба як преамбула до обмірковування того, як сказати: «Дякую вам за службу, за таку багатолітню. А тепер забирайте свою божевільну мазанину й котіться під три чорти».

Навіть якщо в нього стільки інших справ, і досі немає дзвінка від матері про директорський будинок. Навіть якщо він загоїть рану від утрати біологині. Голос казав, що Вітбі не відіграє значної ролі, й, пригадуючи це, Керманич відчував: Лоурі мовив це з певною обізнаністю людини, котра звільняє когось, з ким пропрацювала стільки років і з’їла не один пуд солі.

Перш ніж покинути Південний Округ і поїхати до Гедлі, Керманичеві треба було пильніше придивитися до документа про теруар, якого лишив йому Вітбі. Він виявив: коли робити це — навченим оком, а не побіжно, — той розлазиться. Що нормальне звучання назв підрозділів і передмови, де цитуються інші джерела, приховує ядро, де уява просто кришиться, трощиться на друзки, і її не обходять слова, які намагаються їй таке заборонити, керувати нею. Монстри визирають із закономірності, яка здається заслуженою, враховуючи відео першої експедиції, але, можливо, у неправильному напрямку. Якоїсь миті він перестав читати. Це був розділ, де Вітбі описував «невидиму шкіру», і тих, хто намагався пройти крізь неї, але раз і назавжди застрягав у величезній розтяжності десь інде на сотні миль завширшки. Навіть незважаючи на те, що кроки Вітбі, якими той дістався цієї точки, здавалися тверезими й виваженими.

І тоді з’явився Лоурі. Керманич спитав Чіні на стоянці про нього теж, але Чіні спохмурнів і насупився у відповідь, що було рідкістю. «Лоурі? Повернутися сюди? Не зараз. Ніколи, гадаю». Чому? Павза, начебто на лінії шукають перешкоди. «Ну, з ним не все гаразд, він постраждав. Такого набачився, чого, сподіваюся, ніхто з нас ніколи не побачить. Не може до цього наблизитися, не може цього позбутися. Він знайшов свою відповідну дистанцію, так би мовити». Лоурі, плетучи тенета заклинань, замовлянь, будь-чого, що колись зможе утворити надійніший щит між ним і Нуль-зоною, бо він теж ніколи не зможе забути. Це треба побачити, але він занадто боїться глянути, заражаючи своїм страхом інших. Дистанція Вітбі незрівнянно ближча, його заклинання мають більш унутрішній характер.

Навпаки: усі нескінченні, тривожні нотатки директорки були спокійні, статечні, практичні, безпристрасно-флегматичні, але все ж таки — коли він замовляв віскі з пивом, «йорж», щоб хильнути ковток, а потім — щоб змазати наступний ковток, аби він легко влився в горлянку, — вони, певно, були безглузді й ні на що не придатні, як і теруар Вітбі, і ніколи вони не пояснять нічого, до дідька, являючи собою своєрідну релігію, тому, навіть за додаткового контексту, директорка все ж таки не знайшлася що відповісти, наскільки Керманич міг скласти уявлення.

Він вичавив із себе замовлення наступного напою.

Мабуть, це фатум у нього такий: коригувати й архівувати чужі нотатки та створювати власні, нескінченно, намарно, неплідно. Він відростить кендюх і побереться з якоюсь тутешньою мешканкою, яка вже була замужем. Вони створять сім’ю в Гедлі, піднімуть дітей, сина й дочку, і вихідні він до краплини присвячуватиме своїм домашнім, а робота буде далеким спогадом, що заліг за межею, званою понеділком. Вони старітимуть у Гедлі, працюючи в Південному Окрузі, вкладаючи у нього годинами піт, підлічуючи роки, місяці, дні, які лишилися до пенсії. Його преміюють золотим годинником і кількома поплескуваннями по спині, а тоді в нього коліна взагалі підгинатимуться, бо він із ніг зіб’ється та й сидітиме, вилискуючи голомозою маківкою.

І він досі не знав, що робити з Вітбі. І він досі сумуватиме за біологинею. І він, можливо, досі не знатиме, що відбувається в Нуль-зоні.

Той п’яндига підійшов до нього і відволік від думок, тицьнувши в спину.

— Здаєцця, я тя знаю. Здаєсся добрим знайомим. Як тя звати, друзяко?

— Щуряче Трійло, — відповів Керманич.

Направду кажучи: коли б цей чолов’яга, який скидався на квотербека зі старших класів, у відповідь підхопив його і поволік у ніч, частка Керманича не опиралася б, тому що він був би ближчим до правди Нуль-зони, і навіть якби в цієї правди була клята пащека, ікласта пащека, від якої тхне, нібито з печери, переповненої зогнилими трупами, — це ближче було б, аніж оце він наразі.

Х

Коли Керманич виходив із дому вранці у вівторок, жукоподібний директорчин телефон лежав на килимку під дверима. От цей мобільник і повернувся до Керманича. Тримаючи руку на прочинених дверях, він не міг не бачити, що це знак… але який знак?

Чоррі прожогом кинувся повз нього в кущі, доки Керманич присідав навпочіпки, щоб ближче роздивитися. Дні й ночі на подвір’ї не вельми йому придавалися. Якась гротескна річ… якась тварина погризла футляр і корпус, те й те замазалося багном, усе в трав’яних плямах. Але тепер телефон мав іще живіший вигляд, ніж тоді. З вигляду неначе щось таке, що виряджалося на пошуки або на риття нори, а це повернулося відрапортувати.

Під телефоном, на щастя, була записка від хазяйки. Тремкими кривулями власниця написала: «Це знайшов учора косар газону. Будь ласка, викидайте телефони у сміття, якщо вже ними не користуєтесь».

Він пожбурив його в кущі.

У вранішньому світлі, під час дедалі довшої прогулянки дверима й коридором до свого кабінету, оте воскрешення у Керманичевій пам’яті Вітбі на стелажі, затиснутого в полицю, та його тривожних «шедеврів» на стіні, набуло трохи зміненої, простимішої форми: тривалий розпад, відкриття якого для нього є особисто невідкладне, але для Південного Округу — лиш один симптом із багатьох способів вивести Вітбі зі «зловісного» досьє та помістити в справу під заголовком «потребує нашої допомоги».

Проте, опинившись у себе в кабінеті, він сушив голову, намагаючись уторопати, що ж робити з Вітбі — чи той підпадає під його юрисдикцію, а чи під повноваження Ґрейс? Чи спокійно вона до цього поставиться, чи згладить ситуацію, сказавши щось на кшталт: «О, цей Вітбі»? Можливо, вони разом із Ґрейс підуть до тієї секретної кімнати Вітбі та як слід посміються над гротескним живописом, який там знайдуть, а потім удвох зафарбують це білим. А потім поїдуть на ленч із Чіні та Сью, гратимуть у настільні ігри та ділитимуться обопільною любов’ю до водного поло. Сью скаже, ніби він з нею не погоджується: «Ми не повинні сприймати значення слів як належне!», а він закричить: «Ви маєте на увазі такі слова, як „межа“?», а вона відповість: «Так, саме це я й маю на увазі! До вас дійшло! Ви зрозуміли!» А далі буде імпровізований сквер-данс[29] витанцьовування у повітрі, розчинення в хаосі тисяч світозарних зелених папоротей і чорних осяйних мух-одноденок, які шугають поперек доріжки.

Або ні.

Розлючено рикнувши, Керманич відклав питання про Вітбі та знову зарився в директорські нотатки, тримаючи в пам’яті дані Ґрейс про ідею фікс директорки, водночас намагаючись зробити пророцтво за цими висушеними нутрощами — більше, ніж вони фактично містили. Що ж до Вітбі, то він хотів за мить просто дистанціюватись і мати час, щоб не бачити більше руки, яка простягається до нього.

Подумки він повернувся до маяка, виходячи зі слів Ґрейс, що вона йому сказала. Яке було призначення цього маяка? Попереджати про небезпеку, рятувати судна прибережного плавання, а також забезпечувати кораблям швартування. Що це означало для Південного Округу, для директорки?

Серед нашарувань у замкненій шухляді найкричущішими були свідчення про маяк, у тому числі сторінки, які підтвердила Ґрейс: їхня поява в результаті розслідування нерозривно пов’язувалася з історією острова на півночі. У цього острова були численні назви, от наче жодна не могла до нього приліпитися, аж доки сьогодні він став відомий як Нуль-острів у Південному Окрузі, хоча дехто охрестив його Островом «Ігрек», як і в міркуваннях: «Чому ми маємо його досліджувати?»

Що зачаровувало — навіть резонувало, так це те, що сигнальний вогонь маяка на узбережжі спочатку був розміщений на маяку Нуль-острова. Але шляхи судноплавства змінилися, і нікому не був потрібен маяк, що допомагає суднам плавати мілководдям та уникати мілин. Старий маяк почав руйнуватися, проте око йому викололи ще раніше.

Як зазначила Ґрейс, той сигнальний вогонь найбільше цікавив директорку: це першокласний об’єктив, про який можна було сказати не просто як про інженерне досягнення, а й як про витвір мистецтва. Понад дві тисячі окремих лінз були вставлені у латунний каркас. Світло від ліхтаря відбивалося, переломлювалося лінзами й призмами і спрямовувалося в бік моря.

Увесь апарат можна було розбирати й перевозити посекційно. «Світловими характеристиками» можна було маніпулювати в будь-який можливий спосіб. Зокрема вигинати, випрямляти, направляти для віддзеркалювання од кожної поверхні рекурсивною петлею, так, щоб промені не виходили назовні. Повертати в різні боки. Направляти по спіральних східцях, які ведуть нагору. Спрямовувати у відкритий простір. Направляти у розчинений люк, де лежать стоси журналів і польових щоденників експедицій.

Тривожна замітка, яку відхилив Керманич, тому що у нього в мозку вже не лишилося ні шпаринки для шкідливих умовиводів, — перекреслена та зіжмакана, на звороті квитка на якусь бузувірську блікерсвільську виставу місцевого розливу під назвою «Гамлет розкутий»: «Тут більше щоденників, ніж самих членів експедицій». Він ніде не бачив звіту про кількість щоденників, та й не розраховував побачити.

«Науково-спіритична бригада», що працювала на цьому узбережжі з п’ятдесятих років, була зациклена на маяках-близнятах. І от начебто НСБ поділилася чимось особисто з директоркою, то вона й учепилася в історію маяка, дарма що Південний Округ як інститут давно вилучив це з «доказів стосовно утворення Нуль-зони». Кількість видертих сторінок та обведені колом уривки з книги під заголовком «Знамениті маяки» зазначали, що цей сигнальний вогонь доставили кораблем, ще до того як у країні розпочалася громадянська війна, від виробника, чиє ім’я напівдорозі кануло в Лету. «Таємнича історія» містила оповідь про сигнальний вогонь, заритий у піску, щоб уберегти від чужих очей, як однієї сторони, так і другої, потім переправлення на північ, потім його поява на півдні, і, врешті-решт, об’явлення на Нуль-острові забутого узбережжя. Керманич визнав цю історію не так таємничою або загадковою, як роздутою в суєтному прагненні, як надмірну метушливість у витрачанні стількох сил, змарнованих на перевезення та перетягування цього сигнального вогню, навіть у розібраному вигляді, усією країною. Кількість миль, які подолав цей сигнальний вогонь, аж доки й знайшов своє справжнє пристанище — ось насправді єдина таємниця, як і те, чому комусь на думку спало змалювати туманний сигнал як звучання, схоже на ревіння «двох величезних биків, підвішених за хвости».

Та все ж гаки це захопило директорку, або так здається, приблизно під час планування дванадцятої експедиції, якщо він може довіряти датам на вирізках зі статей. Які менше цікавили Керманича, ніж факт, що директорка й надалі анотувала, змінювала, додавала дані та їхні фрагменти, доповнювала інформацією з джерел, яким не довіряла, — джерел, що з якогось безумства не включені до архіву ПУД Ґрейс і не згадувані в жодній нотатці чи примітці, які він переглядав. Це його розлютило. Як і банальність цього, аякже, начебто під час безперервного перегляду він вишукує те, що вона вже знала, або те, що, як вона відчувала, випущено з уваги. Чи повідомлення, яке директорка передала Керманичеві, означає, що він має відновити давні версії розслідування, а чи те, що в Південному Окрузі вичахли ідеї, нескінченно перероблюючись, пожираючись самими собою?

Як Керманич ненавидів власну фантазію, жадав, аби вона розсипалася на порох, висохла, побуріла та відпала від нього. Йому більше хотілося вірити, що з цих записів визирає щось приховане, аніж прийняти той факт, що директорка б’ється з вітряками. І все ж таки він нічого не бачив; він міг бачити лише її, заклопотану пошуками, й лише замислюватися, чому вона так гарувала в тих пошуках.

Він імпульсивно зняв усі орамковані картини й фотографії з дальшої стіни й пошукав, чи не приховано щось за цими зображеннями, — знімаючи матовий картон, розбираючи їх цілком. Але нічого так і не знайшов. Тільки очерет, маяк, його хранителя, помічника й дівчинку, які дивилися на нього з відстані понад тридцяти років тому.

Увечері він звернувся до особової справи ПУД Ґрейс, перехресно звіряючи це зі стосами записів. Що, оскільки це була пропрієтарна програма, означало натискати Ctrl, переходячи від сторінки до сторінки. Клавіша «контроль» видавалася йому вже єдиним контролем-кермом, що в нього дійсно був. Ctrl мала тільки одну роль, і вона виконувала цю роль стоїчно та без нарікань. Він натискав Ctrl дедалі озлобленіше й сильніше, хоча щогодини сприймав ці нотатки, порівняно з Вітбі, як таке собі благословення. Щогодини, доки не показався Вітбі, хоча його машина досі вже ж була на стоянці. Чи хоче Вітбі, щоб йому допомогли? Чи знає він, що потребує допомоги? Хтось має сказати Вітбі, ким він став. Можливо, Чіні? Ні. Вони ж йому ще не казали.

Ctrl Ctrl Ctrl. Як завжди, забагато сторінок. Контроль цього. Контроль того. Контроль результатів і окремих епізодів. Він проклацував інформацію, бо ті дані, що він бачив на моніторі, здавалися ні на що не годящими, тоді як безкраїй простір безладдя, що розростався хвилями від його письмового столу й до дальшої стіни, містив надто багато інформації.

Його кабінет почав стискатися навколо нього. Мляве, сонне тупцювання навколо особових справ і вдавані зусилля зробити лад на книжкових полицях поступилися подальшим пошукам в інтернеті місць, де працювала біологиня, доки не приєдналася до дванадцятої експедиції. Ця діяльність виявилася заспокійливішою, а кожен краєвид пустелі — красивішим за попередній. Але врешті-решт почалися закрадатися паралелі з незайманим пейзажем Нуль-зони, й погляд із висоти пташиного лету на деякі фотографії нагадував йому той останній відеоролик.

Близько п’ятої він зробив перерву, потім на час повернувся до свого кабінету, після того як коротко й приязно побалакав у коридорі зі Сью та Чіні. Попри те, що Сью здавалася розпашілою, чомусь занадто швидко розмовляла, і вся була пересмикана, усе в ній перемістилося. Ручисько Чіні у бейсбольній рукавиці спочивало у Керманича на плечі одну нестерпну секунду чи дві, і нарешті чолов’яга промовив: «Другий тиждень! Який добрий знак, еге ж? Сподіваємося, ви знайдете все, що бажаєте знайти. Ми відкриті для змін. Ми відкриті до змін, якщо ви розумієте мої слова, щойно ви почуєте, що ми маємо сказати. І як ми це говоримо». Ці слова майже мали сенс, але й Чіні сьогодні був якийсь сам не свій. Раніше і в Керманича бували такі дні.

Залишилася тільки проблема з Вітбі; Керманич цілий день його не бачив, і той не відгукувався навіть на електронні листи. Відчувалося, що це важливо подолати, а не дозволити ходити околясами й розтягнути до середи. Він зробить це перед Чіні в науковому відділі та облишить Ґрейс. Це стало його відповідальністю, його мішаниною в голові, і Чіні просто доведеться змиритися з його рішенням. Вітбі доведеться погодитися на те, щоб узяти відпустку та проконсультуватися з психіатром, і цей безщасний дивний маленький чоловічок більш уже ніколи й не повернеться.

Було пізно, уже по шостій. Він утратив плин часу, а чи то плин його, Керманича, втратив. Кабінет досі був мішаниною, тримаючись обрисів директорчиного мозку, а особові справи ПУД Ґрейс не приносили цим обрисам жодних корисних змін.

Він узяв манускрипт Вітбі про теруар, відчуваючи, що, можливо, витяги з цього рукопису переконають Вітбі в проблемі. Керманич знову перетнув широчінь кафетерію. Величезні вікна кафетерію зібрали небесну сірину і жбурнули її на столи, на стільці; знову надовго задощило. За столиками нікого не було. Маленький темний пташок чи то кажан налітався та й усівся на сталевій поперечині віконної рами. «Там щось на підлозі». — «Чи ви бачили колись щось подібне?» Уривки розмов, коли він минав кухонні двері, а потім якийсь різкий, але слабкий звук ридання. На мить це спантеличило Керманича. Тоді він збагнув, що цей звук точно виходить із якоїсь машини, яку запустив хтось із працівників кафетерію.

Щось гризло Керманича ще довше, от ніби він забув свого гаманця чи іншу важливу річ, покидаючи будинок. Але тепер це вирішилося, коли той ридальний звук удерся до його свідомості й підштовхнув. Відсутність. Знову сопух прогірклого меду. Насправді він збагнув, що весь цей день його не переслідував дух прогірклого меду, хоч би де Керманич перебував. Чи Ґрейс зглянулася принаймні на цю рекомендацію?

Він зрізав кут, звернувши за ріг у коридорі, що вів до наукового відділу, ідучи далі під флуоресцентними лампами, подумки віддавшись репетиції того, що сказати Вітбі, передбачаючи, що той може відповісти, або й не відповісти взагалі, відчуваючи тягар божевільного рукопису цієї людини.

Керманич потягнувся до високих двостулкових дверей. Дотягнувся до ручки, схибив, ще раз спробував.

Але на колишньому місці дверей уже не було! Сама лише стіна. І ця стіна була м’яка й дихала під дотиком його руки.

Він закричав, як йому здалося, але звідкись із підводних морських глибин.