Завіт Марії

Колм Тойбін Завіт Марії

Тепер ці двоє приходять частіше, і щоразу їхнє нетерпіння зростає, вони хочуть дедалі більшого від мене і від світу. Їхня кров кипить, заради своєї мети вони ні перед чим не спиняться, і я, після всього пережитого, у їхній присутності почуваюся, мов поранена та переслідувана тварина. Проте зараз мене ніхто не переслідує. Вже ні. Зараз про мене піклуються, мене тихо розпитують, мене охороняють. Вони думають, що я не здогадуюся про всеосяжність їхніх бажань. Але тепер від мене ніщо не ховається, хіба що сон. Сон утікає від мене. Може, я надто стара, щоб спати. Чи сон більше не принесе мені користі. Може, мені більше вже не треба бачити сни, не треба відпочивати. Може, мої очі знають, що скоро закриються назавжди. Якщо треба, я не буду спати. Я спущусь до них, як тільки розвидниться, як тільки промені сонця проникнуть до кімнати. У мене є причина спостерігати й чекати. Перш ніж настане вічний спокій, доведеться довго не спати. І мені достатньо знати, що кінець коли-небудь настане.

Вони думають, я не бачу, як у світі щось поступово розростається, думають, я не знаю, для чого мені ставлять запитання, і не помічаю, як тінь болісного роздратування пробігає їхніми обличчями і проривається в їхні голоси, коли я кажу щось незрозуміле чи безглузде, щось не потрібне їм, чи коли їм здається, що я не пам'ятаю того, що, на їхню думку, маю пам'ятати. Засліплені фанатичним прагненням і одурманені залишками жаху, пережитого всіма нами тоді, вони не помічають, що я пам'ятаю все. Що пам'ять наповнює моє тіло, як кров і кості.

Я вдячна за те, що вони мене годують, купують одяг і захищають. За це я зроблю для них, що зможу, але не більше. Так само, як не зможу наповнити повітрям легені інших, змусити серця інших битися, кістки — не ламатися, а тіло — не в’янути, я не можу сказати і більше того, що спроможна. Я знаю, як їм це заважає, і їхнє палке бажання почути нові безглузді історії або просту, ясну розповідь про те, що всім нам довелося пережити, могло б викликати в мене усмішку, коли б я ще пам’ятала, як усміхаються. Мені більше не треба всміхатися. І сльози мені більше не потрібні. Був час, коли я думала, що сліз уже зовсім не лишилося, що я їх усі виплакала, але, на щастя, такі дурні думки не затримуються в моїй голові, їх місце швидко займає правда. Якщо тобі дійсно потрібні сльози, вони знайдуться, адже їх народжує тіло. Мені сльози більше не потрібні, і від цього має стати легше, але я не хочу, щоб мені ставало легше, я просто хочу залишитись на самоті, щоб спокутувати свій гріх, ніколи більше не сказавши й слова неправди.

Один із тих, хто приходить, залишався з нами до самого кінця. Тоді він був лагідний, готовий обійняти і втішити мене, так само, як зараз готовий дивитися нетерпляче та похмуро, коли чує не те, що хотів би. Але я й досі бачу відблиск тієї лагідності. Іноді очі його починають сяяти, та потім він зітхає і повертається до своєї роботи, виводить одну за одною літери, вони складаються в слова, які, він знає, прочитати я не зможу. Слова про те, що сталося на тому пагорбі, про те, що відбувалося до і після. Я просила його прочитати мені ці слова, але він ніколи цього не зробить. Я знаю, що він пише про те, чого ні він, ні я не бачили. Я знаю, він надає форму пережитому мною і баченому ним і, напевно, зробить так, аби тому всьому повірили, дослухалися до тих слів.

Я пам’ятаю занадто багато, я — наче повітря тихого дня, тримаю в собі геть усе, не відпускаючи жодної дрібниці. Як світ, буває, затамовує дихання, так і я затамувала свої спогади.

І коли я розповідаю йому про кроликів, я не кажу про щось, про що я забула і згадала тільки тому, що він мене постійно питає. Я, хоч і минуло багато років, бачу все, що сталося, так ясно, як свої руки й ноги. Того дня, про який він мене розпитує, того дня, про який він хоче чути знову й знову, того дня до мене, серед жаху, зойків і плачу, підійшов чоловік з кліткою. У клітці сидів величезний сердитий птах, суцільний гострий дзьоб і палаючі очі, птах, що не міг повністю розправити крила в тісній клітці і від цього сердився. Йому б літати, вистежувати здобич, каменем падати на неї. Ще у чоловіка був мішок, де, я зрозуміла пізніше, сиділи кролики — маленькі грудочки божевільного страху. І поки тяглися ці години на горбі, години набагато довші за будь-які інші, він витягав кроликів і по одному запихав їх до клітки. Спочатку птах роздирав тваринці живіт, і нутрощі вивалювалися назовні, а потім викльовував очі. Зараз про це легко розповідати, адже це трохи відволікало від того, що відбувалося на горбі, і ще про це легко розказувати, тому що це було зовсім безглуздо. Птах не здавався голодним, хоча, може, він відчував такий непогамовний голод, що навіть жива плоть не могла його наситити. Клітка поступово наповнювалась напівмертвими кроликами, які й досі вищали. Чоловік дивився то на клітку, то на те, що відбувалося на пагорбі, і його лице світилося, він майже усміхався від похмурої насолоди, сидячи біля свого мішка, у якому ще була пожива.

До цього ми розмовляли про інше, наприклад, про чоловіків, що грали в кості біля хрестів. Вони грали на його одяг та інші речі, а може, й просто так. Одного я дуже боялась, як і душителя, що з'явився пізніше. Цей перший був із тих небезпечних людей, що цілий день ходили туди-сюди, слідкували за мною. Здавалось, що він дуже хоче знати, куди я піду потім, коли все скінчиться, і що саме його пошлють, щоб притягти мене назад. Цього чоловіка, що слідкував за мною, напевно, найняли вершники, які спостерігали здалеку. Якщо хтось і знає, що і чому сталося того дня, то це він — чоловік, що грав у кості. Дуже просто було б сказати, що я бачу його вві сні, але це не так, він мене не пригнічує, як пригнічує щось інше, інші обличчя. Він був там, і це все, що я можу про нього сказати. Він стежив за мною, знав, хто я є, і якби тепер, стільки років потому, він постав у дверях — очі примружені від сонця, рудувате волосся посивіло, кисті рук задовгі, такий само всезнаючий, холоднокровний і жорстокий, за спиною зловісно посміхається душитель, — я б не здивувалась. Але з ними я б довго не прожила. Як двоє товаришів, що приходять до мене, хочуть, аби я говорила, розказувала про те, що бачила, так цей чоловік, що грав у кості, і душитель, і ті інші хочуть, щоб я замовкла. Я зразу впізнаю їх, якщо вони прийдуть, хоча тепер це навряд чи має значення, — адже мені вже недовго лишилося. Та коли я не сплю, то страшенно боюся їх.

У порівнянні з ними чоловік з кроликами і яструбом був дивно сумирним. Він був жорстокий, але жорстокий якось безглуздо. Йому не треба було нічого особливого. На нього ніхто не звертав уваги, а я помітила його тільки тому, що, може, єдина з усіх людей на горбі помічала будь-який рух, маючи надію знайти когось і молити про захист. А ще тому, що хотіла зрозуміти, чого їм треба буде від нас, коли все скінчиться. А більш за все тому, що так я могла відволіктися хоч на секунду від того жахіття, що відбувалося перед моїми очима. Мій страх був їм байдужий, як і страх тих, хто був навкруги, я думала, що цим людям наказано оточити нас, якщо ми спробуємо зрушити з місця, і що нас обов’язково схоплять.

Другий із тих, хто приходить до мене, поводиться інакше. У ньому немає лагідності. Він нетерпеливиться, йому не цікаво, що я скажу, він і так усе знає. Він теж пише, але набагато швидше, ніж перший, схвально киваючи своїм словам. Дуже легко дратується. Коли я просто йду через кімнату, щоб узяти тарілку, він сердиться. Інколи мені важко стриматися, щоб не обізватися до нього, але я знаю, що навіть звук мого голосу викликає його підозру, ба навіть відразу. Але він, як і перший, змушений мене слухати, для цього він тут. Він не має вибору.

Перш ніж він пішов, я сказала, що завжди, коли бачила, що кількоро чоловіків збиралися разом, із цього не виходило нічого доброго — тільки дурість і жорстокість, при чому дурість виявлялася першою. Він сидів переді мною і чекав, коли я скажу ще щось, і мало-помалу втрачав терпіння, оскільки я відмовлялася говорити про те, про що хотів він: про той день, коли ми втратили нашого сина, про те, як знайшли його і що казали. Я не можу назвати його ім'я, не можу його вимовити, у мені щось зламається, щойно я промовлю його. Тому ми називаємо його «він», «мій син», «наш син», «той, хто був тут», «твій друг», «той, про кого ти хочеш почути». Може, я зумію вимовити це ім'я перш ніж помру, або хоча б ледь чутно прошепотіти його вночі, та мені здається, що я не зумію.

Я сказала, що він збирав біля себе невдах: просто хлопчаків, таких як він сам, чи сиріт, чи чоловіків, що не могли подивитися в очі жінці, чи людей, що невідь чому усміхаються, чи тих, хто рано постарів. «Серед вас не було нормальних», — сказала я і побачила, що він відштовхнув тарілку з залишками їжі, наче істерична дитина. Справді, я так і сказала: «Невдах». Мій син притягував невдах, хоча сам, незважаючи ні на що, невдахою не був. У ньому було все, навіть смиренність — дуже рідкісна якість. Він міг спокійно зносити самотність, міг дивитися на жінку, як на рівну собі. Він був вдячним, увічливим, розумним. І тому міг повести за собою людей, які довірилися йому, куди завгодно. «У мене немає часу на невдах, — сказала я, — адже коли ви двоє зберетеся разом, то вийде не тільки звичайна дурість і жорстокість — вам обов’язково захочеться більшого. Варто невдахам зібратися разом, — сказала я, підсуваючи тарілку до нього, — і вони будуть здатні на все: вони можуть бути безстрашними, цілеспрямованими, якими завгодно, і перш ніж вони досягнуть свого чи заспокояться, станеться те, що сталося, і з чим тепер я змушена жити».

Сусідка Фарина залишає мені їжу. Інколи я їй плачу. Спершу я не відчиняла, коли вона стукала у двері, і навіть якщо й забирала те, що вона залишала — фрукти, чи хліб, чи яйця, чи воду, — то не вважала за потрібне говорити з нею, проходячи повз її будинок чи роблячи вигляд, що не знаю, хто вона така. З обережності я ніколи не торкалася до залишеної нею води і ходила до колодязя сама, навіть якщо після цього дуже боліли руки.

Коли до мене прийшли і спитали, хто вона, я була рада сказати, що не знаю, що мені все одно, що й гадки не маю, чому вона залишає мені їжу. Може, щоб мати привід вештатися біля будинку, де її не хочуть бачити? Вони попередили, щоб я була обережна, і на це легко було відповісти: сказати, що мені це відомо краще, ніж їм, і що коли вони прийшли давати непотрібні поради, то, мабуть, прийшли даремно.

Та з часом, проходячи повз її будинок і помічаючи її в дверях, я стала до неї приглядатись, і вона мені сподобалась. Добре, що вона була невеличка, нижча за мене, і мала вигляд більш слабкої, хоча і була молодшою. Спочатку я думала, що вона живе одна і що я впораюсь, коли вона зробиться занадто вимогливою чи наполегливою. Але, як я довідалася пізніше, вона не була одна. Її чоловік лежав у затемненій кімнаті і не міг піднятися, не міг поворухнутись, і їй увесь час доводилося за ним доглядати. А її сини, як і всі сини, пішли до міста в пошуках роботи, розваг, пригод або ще чогось, лишивши Фарину доглядати кіз і поливати апельсинові та оливкові дерева. Я дала їй зрозуміти, що коли її сини повернуться додому, то нехай не переступають мого порогу. Я дала їй зрозуміти, що ні за яких обставин не потребуватиму їхньої допомоги, що навіть не хочу бачити їх у себе вдома. Мені доводиться по кілька днів провітрювати будинок, аби не дихати повітрям, просякнутим чоловічим запахом.

Невдовзі я почала кивати їй при зустрічі. І все ж я не дивилась на неї, хоча і знала, що вона помітила зміну. Та й інші зміни теж не забарилися. Спочатку розмовляти було складно, бо мені було важко її зрозуміти, і їй це здавалося дивним, але це її не зупиняло. Незабаром я почала розуміти більшу частину того, що вона казала, — достатньо, щоб дізнатися, куди вона ходить щодня і чому. Я пішла з нею — не тому, що цього хотіла. Я пішла через моїх відвідувачів — тих, що опікуються мною останніми роками. Вони затримувались набагато довше, ніж мені подобалось, і ставили забагато запитань, тому я подумала, що коли зникну з дому хоча б на годину чи дві, то вони стануть увічливішими, а може, якщо пощастить, і зовсім підуть.

Я не сподівалася, що жахливий морок того, що сталося, коли-небудь розсіється. Цей морок — частина мене, він заповнює тіло темрявою, як серце заповнює його кров’ю. Він — мій супутник, дивний товариш, який не дає заснути ні вночі, ні вранці і ні на крок не відходить від мене цілий день. Він давить на мене зсередини, і часом це стає зовсім нестерпним. Іноді він трохи світлішає, але ніколи не зникає зовсім.

Я пішла до храму з Фариною просто так. Не встигли ми відійти від дому, як я із задоволенням почала думати про реакцію моїх відвідувачів, що вони скажуть, коли я повернусь, як розпитуватимуть, де була, і що я їм відповім. Дорогою ми мовчали, і тільки коли майже прийшли, Фарина сказала, що кожного разу просить тільки про три речі: щоб боги забрали її чоловіка, позбавивши його страждань, щоб її сини були здорові і добре до неї ставились. «А ти справді хочеш, щоб твоє перше бажання справдилося? — спитала я. — Щоб чоловік помер?» — «Ні, — сказала вона, — але так буде краще». Я пам’ятаю її вираз обличчя, променистий погляд, доброту, якою віяло від неї, коли ми входили до храму.

А потім, пам’ятаю, я обернулась і вперше побачила статую Артеміди. Я дивилась на неї широко розплющеними очима, статуя випромінювала милість і щедрість, родючість і благодать, і, можливо, навіть красу. На хвилину я відчула себе краще, мої тіні розлетілись і змішалися з тінями храму. Кілька хвилин я вся була ніби просякнута світлом. Із серця зникла отрута. Я дивилась на статую давньої богині, що бачила більше за мене і більше страждала: адже вона жила довше. Я глибоко зітхнула, аби показати, що приймаю тіні, тягар, усе зловісне, що впало на мене того дня, коли я побачила свого сина зв’язаним, залитим кров’ю, коли я почула його стогони і подумала, що нічого гіршого вже бути не може. Але минуло ще кілька годин, і я зрозуміла, що помилялась, і нічого з того, що я робила, аби зупинити це жахіття, не допомагало, і нічого з того, що я робила, щоб не думати про це, не допомагало теж. І жахіття цих годин охопило все моє тіло, і я вийшла з храму, але жах так і залишився в моєму серці.

Я зібрала трохи грошей і купила у ювеліра невеличку срібну статуетку богині, що збадьорила мене. Я сховала її, але мені було важливо знати, що вона — тут, поруч зі мною, і якщо я захочу, то вночі зможу тихенько з нею поговорити. Я зможу розповісти їй про те, що сталося і як я тут опинилась. Я зможу розказати, як усі захвилювались, коли почали з’являтись нові гроші, нові закони, нові слова. Бідняки — і чоловіки, і жінки — заговорили про Єрусалим, ніби він поряд, а не на відстані двох-трьох днів дороги. І тоді стало ясно, що молодь може туди відправитись. Туди міг піти будь-хто, той, хто знав грамоту, чи тесля, чи той, хто вмів майструвати колеса чи працювати з металом, узагалі будь-хто, хто вмів красиво говорити чи хотів торгувати тканинами, фруктами, олією чи зерном. Раптом стало дуже легко піти з дому — та повернутись, звичайно, було нелегко. Ті, що пішли до міста, присилали новини, гроші та одяг, але їх самих утримувала там якась сила, сила грошей чи сила майбутнього. Я ніколи раніше не чула, щоб хтось говорив про майбутнє, хіба що йшлося про завтрашній день або про наближення щорічного свята. Про те, що прийде час, коли все зміниться і життя стане кращим — такого не казали. Ця думка охопила села, пронеслась, мов суховій, і звіяла всіх, хто був здатен хоч на щось, звіяла мого сина, і я зовсім не здивувалась тому, що якби він не пішов, усі в селі б це помітили і почали б розпитувати, чому він не пішов. А все було просто: він не міг залишитись. Я ні про що в нього не питала, я знала, що він легко знайде роботу, я знала, що він присилатиме те, що й інші. Я зібрала для нього все необхідне, все, що збирали й інші матері для своїх синів. Це було зовсім не важко чи сумно. Це просто було кінцем чогось. Коли він пішов, зібрався цілий натовп, бо йшли й інші. Я повернулась додому, усміхаючись своїм думкам, я думала, що мені пощастило, адже він уміє багато чого і обов’язково знайде собі діло в місті, і що в останні місяці, а може й рік, перед тим як він пішов, ми поводилися дуже правильно: мало говорили, щоб віддалитись одне від одного, тому що обоє знали: він піде. Мабуть, раніше.

До того як він пішов, я мала би бути уважнішою: пильнувати, хто до нас приходить і що обговорюють за моїм столом. Бо коли приходили не знайомі мені люди, я сиділа в кухні не тому, що була сором’язливою або не любила побалакати, а просто тому, що мені було з ними нудно. Щось у самій щирості цих юнаків відштовхувало мене, змушувало йти до кухні чи саду, щось у їхньому недоладному прагненні до чогось або, може, відсутність у них чогось важливого. Я подавала їм їжу і воду і виходила, перш ніж до мене долітало хоч слово з їхньої розмови. Спочатку вони зазвичай мовчали, схвильовані, в очікуванні чогось, а потім розмова ставала нестерпно голосною. Усі вони говорили одночасно чи, ще гірше, мій син вимагав тиші і починав звертатися до них як до натовпу, зовсім неприродним голосом. Я не в змозі була його слухати, мене це дратувало, і я часто опинялась із кошиком на вузеньких запилюжених вуличках, ніби йшла по хліб чи відвідати сусідів, яких не треба було відвідувати, і сподівалася, що коли повернуся, молодь уже розійдеться чи мій син перестане говорити. Коли вони йшли, а ми залишалися вдвох, він робився набагато м'якішим, простішим, як посудина, з якої вилили гнилу воду. Може, під час тих розмов він очищався від того, що його непокоїло, а ніч, самотність, або сон, чи просто мовчання і повсякденні справи наповнювали його чистою джерельною водою.

Я завжди дуже любила шабат. Найкращим був той час, коли синові було вісім чи дев’ять років, коли він був уже достатньо дорослим і з радістю виконував усе правильно і без нагадування; достатньо дорослим, щоб не шуміти в тихому будинку. Я любила підготуватися до свята заздалегідь: за два дні до суботи почати прання і прибирання, а потім, напередодні, — куховарити й носити воду. Мені подобалися спокійні ранки, коли ми з чоловіком, тихо перемовляючись, ішли до кімнати сина, щоб побути з ним, потримати його за руку і вгамувати його, коли він забував, що цей день незвичайний, і розмовляв надто голосно. За тих років суботні ранки в нашому домі були безтурботні, години спливали тихо та мирно, і ми поринали у свої думки і майже забували про повсякденні турботи.

Мені подобалось дивитись, як син і чоловік ідуть до храму, подобалось залишитися самій і помолитись, а потім іти в храм, ні з ким не розмовляючи, ні на кого не дивлячись. Мені подобались деякі молитви і як їх читають парафіянам, подобалося слухати Письмо. Я знала його майже напам'ять, і його заспокійливий вплив відчувався навіть тоді, коли я поверталася додому. У ці недовгі години до заходу сонця я почувалася досить дивно: разом із відлунням молитви, умиротворенням і відчуттям тихого свята в мені жив якийсь темний неспокій, я відчувала, що тиждень, який минув, уже ніколи не повернеться і щось таке, чого я не можу назвати, ховається за словами Письма, причаїлося, наче мисливець, який наставив пасток, чи рука, готова змахнути косою під час жнив. Думки про те, що час минає, а я багато чого не знаю про таємниці світу, непокоїли мене. Та я думала, що так завжди буває після того, як ти цілий день був занурений у себе. І все ж таки я бувала рада, коли у присмерку тіні густішали, наставала темрява, і ми знову могли розмовляти, а я могла зайнятися справами на кухні і подумати про інших і про навколишній світ.

Коли ці двоє приходять до мене, вони переставляють речі, мов у себе вдома, ніби якщо вони пересунуть меблі, то матимуть владу над цією кімнатою, владу, що її інакше отримати не могли б. А коли я прошу їх повернути все на місце, підсунути стіл до стіни, підняти глечики для води назад на полицю, де зазвичай їх тримаю, ці двоє перезираються і дивляться на мене, мовчазно показуючи, що нізащо не зроблять по-моєму, що будуть, бодай у дрібницях, володарювати, не підкоряючись нікому. Я сподіваюся, що в моєму погляді вони помітять презирство і зрозуміють своє глупство, хоча ніякого презирства в мені немає, я майже щаслива, і те, що вони поводяться як хлопчаки, намагаються показати, хто — більший, хто — головний, тільки розважає мене. Мені все одно, як стоять меблі, хай хоч кожного дня їх пересувають, мені байдуже, тому я швидко повертаюся до своїх справ, ніби визнаю свою поразку.

У кімнаті стоїть один стілець, на ньому ніхто ніколи не сидів. Може, колись ним хтось користувався, але в цей дім він потрапив, коли мені було дуже потрібне нагадування про роки, прожиті в любові. Сидіти на ньому не можна. Він символ пам’яті, він належить чоловікові, який уже не повернеться, чиє тіло стало прахом, але який колись був для мене цілим світом. Він не прийде. Стілець стоїть у кімнаті тому, що він не прийде. Йому не треба, щоб я берегла для нього їжу, воду чи місце у своєму ліжку, не треба, щоб я переповідала йому новини. Я бережу цей порожній стілець. Це не важко, інколи я просто дивлюся на нього, проходячи повз, і це — все, що я можу зробити. Може, більше нічого й не треба, а може, прийде час і це постійне нагадування про нього стане мені непотрібним. Можливо, пам’ять про нього так глибоко проникне в мою душу, що коли настане пора вмерти, ніякі предмети вже не знадобляться.

Я знаю, що хтось із моїх відвідувачів, які застигли у власному невігластві і поводяться як загарбники, обов’язково візьме цей стілець, наче ненароком, аби важче було відмовити. Та я до цього готова.

— Не сідай на цей стілець, — сказала я, коли один із них відсунув стіл і витяг стілець, який я підсунула до стіни, щоб вони його не осквернили. — Можеш узяти он той, поруч, а цей не чіпай.

— Не чіпати стільця? — перепитав він, наче звертаючись до дурепи. — А для чого тоді стільці? Я не можу на нього сісти? — спитав він швидше ображено, ніж погрозливо, хоча погроза у його голосі теж відчувалася.

— На цьому стільці нікому сидіти не можна, — тихо сказала я.

— Нікому? — перепитав він.

— Нікому, — іще тихіше відповіла я.

Мої відвідувачі перезирнулись. Я чекала. Я не відвернулась і намагалася здаватися сумирною жінкою, якій не варто суперечити, тим більше в такій дрібниці, у звичайній жіночій примсі.

— Але чому? — спитав чоловік із ноткою сарказму в голосі.

— Але чому? — спитав він знову, звертаючись до мене, як до дитини.

У мене раптом перехопило подих, і довелося спертися на спинку найближчого стільця. Мені не вистачало повітря, серце пропустило кілька ударів, і я раптом зрозуміла, що незабаром усе моє життя, весь його невеликий залишок, покине мене, легко, як затухає полум’я тихого дня, щойно дмухне вітерець — раптово здійметься вгору й безслідно згасне.

— Не сідай на нього, — тихо промовила я.

— Але ти мусиш пояснити чому, — сказав він.

— Цей стілець, — сказала я, — чекає на людину, що вже не повернеться.

— Але він повернеться, — сказав він.

— Ні, — відповіла я, — не повернеться.

— Твій син повернеться, — сказав він.

— Це — стілець для мого чоловіка, — відповіла я, ніби тепер недоумкуватим був він. Я була рада, що вимовила це, неначе при слові «чоловік» — у кімнаті з’явилося щось або лише тінь чогось, та мені й тіні було достатньо, а їм — ні. А потім він потягся до стільця, розвернув його до себе і зібрався всістися до мене спиною.

Я чекала цього. Я схопила гострий ніж і перевірила його лезо. Я не погрожувала їм, але мій рух був таким швидким і неочікуваним, що привернув увагу. Я усміхнулася до них і перевела погляд на лезо.

— У сховку маю ще один, і якщо хтось із вас іще раз доторкнеться до стільця, просто доторкнеться, я почекаю, як чекаю зараз, а потім прийду вночі, тихо, як повітря, і ви навіть зойкнути не встигнете. Не сумнівайтесь, саме так я і зроблю.

Я відвернулась, наче вирішила зайнятися своїми справами. Вимила кілька глечиків, що й так були чисті, і попросила принести мені води. Я знала, що зараз їм хочеться залишитись самим, і коли вони пішли, приставила стілець до стіни і засунула його столом. Я розуміла, що, можливо, настав час забути чоловіка, за якого я вийшла заміж, адже скоро я буду з ним. Можливо, не варто чіплятися за цей стілець, і я так і зроблю, коли він перестане щось означати. Я зруйную його чари, коли сама захочу.

Тепер я живу то в цьому світі, у світі простих і зрозумілих речей, до яких можна доторкнутися, то у лякливому світі уяви. Колись, у дні шабату, після читання молитов, після віддяки хвали і вдячності Господу, завжди залишався час подумати про речі, приховані на небі та в земних глибинах. Іноді, після довгих годин мовчання, мені здавалося, що з потойбічної темряви мене кличе мати, кличе і ніби просить нагодувати і напоїти її. А потім, коли спускалися суботні сутінки, я бачила, як вона зникає у бездонній прірві, як довкруж неї мерехтять летючі тіні, і чула, як наростає підземний гул. Не знаю, чому у мене були такі видіння, набагато легше було б уявити, як її тіло змішується з теплою землею в якому-небудь її улюбленому куточку. Але мені було легко повернутися від цих марень про підземний світ до звичайних невідкладних справ. До повсякденної роботи й турбот, до людей, що приходили до моїх дверей у світлі дня.

Марк із Кани не був мені братом, хоча й називав мене двоюрідною сестрою, бо ми народилися в один день і в сусідніх будинках. Ми грали і росли разом, доки не настав час нам розійтися. Коли він раптом знову з’явився в нашому будинку в Назареті, я була одна. Ми не бачились багато років. Я знала, що він теж пішов до Єрусалима, знала, що він талановитіший за багатьох і що успадкував від батька сором’язливість і врівноваженість, здатність справляти враження чи іноді піддурити людину. Якщо треба, Марк може всім підтакувати, може не мати власної думки, а може тримати її при собі.

Марк став на моєму порозі, сів за мій стіл. Від їжі він відмовився, і я помітила, що він змінився. У ньому з’явились холодність, рішучість, здатність багатозначно мовчати, у нього залягли тверді зморшки навкруг очей і рота — ознака жорстокості, яку я пізніше бачила у своїх захисників, чи сторожів, чи хто вони там. Він розповів мені про те, що бачив, і розповів уже тоді, що може статися. Він сказав, що побачив усе не випадково: в шабат один знайомий покликав його до купальні за овечим ринком у Єрусалимі, де, як відомо, збиралися мій син і його друзі. І там, за словами Марка, вони наробили галасу і зібрали навколо себе великий натовп, привернувши до себе зайву увагу.

Марк сказав, що там, серед хворих, сліпих, кульгавих, знесилених, лежав один юродивий. Цей недоумок, як і решта, вірив, що в певний час до купальні сходить ангел і збурює воду, і що той, хто першим зайде в неї, стане здоровим, хай яку б хворобу мав до цього. Мій син із друзями, юнаками, що приходили до нас раніше, був там. Марк це зрозумів із того, що натовп збурився від їхньої присутності, оскільки почалась загальна істерика. Вони напевно знали, сказав Марк, що за ними весь час стежать. Усюди, сказав він, були шпигуни і наглядачі, що й не думали ховатись. Можливо, цим людям платили чи давали винагороду, коли переслідувані їх помічали. Марк сказав, що стояв біля самої купальні і бачив, як усі дивились на цього пришелепуватого, напівбожевільного жебрака, котрий безперестанку жалівся на свій багаторічний параліч. Марк чув, як мій син підійшов до нього і голосно запитав: «Чи хочеш зцілитися?» Люди в натовпі реготали й передражнювали його, дехто підкликав інших ближче до купальні, де гримів голос: «Чи хочеш зцілитися?» Та юродивий усе товкмачив, що воду збурює ангел, а він не має слуг, які допомогли б зануритися першим, і тому він приречений залишитися нерухомим до самої смерті. Та голос сина загримів на повну силу, і тепер уже ніхто не сміявся й не блазнював. Стояла цілковита тиша, і голос промовив: «Підведися, бери постіль твою і йди».

Марк не пам’ятає, як довго тривала мовчанка. Він бачив, як натовп відступив від паралітика, котрий лежав на підлозі, як той повільно піднявся, і серед загальної тиші мій син сказав йому, щоб той не грішив більше. Тоді старий пішов, залишивши свій візочок. Він попрямував до Храму, всі посунули за ним — мій син з друзями також. Вони бентежили народ у шабат. У Храмі ніхто не звернув уваги на цього чоловіка і на те, що він може ходити, зате всі помітили, що він кричить і показує на мого сина, що за ним іде великий натовп і що все це відбувається в суботу. Марк сказав, що ніхто не сумнівався, через кого зчинився весь той безлад, і що мого сина не заарештували тоді ж тільки тому, що хотіли зрозуміти, куди і з ким він піде далі. Правителі — і юдейські, і римські — хотіли знати, куди він усіх поведе і що станеться, коли вони всюди посилатимуть за ним шпигунів і наглядачів.

— Чи можна його якось зупинити? — спитала я.

— Так, можна, — відповів Марк. — Якби він повернувся додому, і без нікого, якби нікуди не ходив, навіть на вулицю чи працювати, якби не приймав гостей, а просто сидів удома, зникнувши з очей, то це могло б його врятувати. І навіть тоді за ним би наглядали. Але це має відбутися зовсім скоро, інакше і це не допоможе.

Тоді я вирішила піти в Кану на весілля дочки двоюрідної сестри, хоча до цього й не збиралась. Я не люблю весілля. Мені не подобається, що всі голосно кричать і сміються, їжа витрачається марно, вино тече рікою, і здається, що наречених приносять у жертву грошам, суспільному становищу і спадкові. Вони видаються зайвими на цьому святі, їх вітають із тим, що нікого не стосується, виставляють на загальний огляд під п’яні вигуки гостей. Коли ти молода, тобі стає легше від усмішок багатьох людей, від усієї цієї веремії, у тебе починає наморочитися в голові, і от ти вже готова покохати будь-якого недоумка, варто йому опинитися поруч.

Я пішла до Кани не для того, щоб побути на галасливому святі поєднання двох людей, бо одну я заледве знала, а іншого ніколи не бачила, а щоб повернути додому свого сина. За кілька днів, що залишились, я намагалася стати на силі, щоб погляд мій зробився твердим, а голос — глухим і наполегливим. Я підшукувала переконливі слова і навіть погрози, якщо моїх аргументів буде недостатньо. Має бути таке, думала я, що я маю сказати, аби він мене почув. Одна фраза. Одна обіцянка. Одна погроза. Одне переконання. І я була впевнена, що знайшла їх. Я дурила себе, думаючи, що мій син повернеться зі мною, що він уже досхочу наблукався світом, що він уже зламався або що я можу зламати його якими-небудь словами.

Я прийшла до Кани за кілька днів до весілля і зрозуміла, чи майже зрозуміла, що прийшла намарно. Всі говорили тільки про нього, і мене — його матір — одразу ж помітили. Багато хто до мене звертався.

Поряд із будинком моєї двоюрідної сестри Міріам стояв будинок Лазаря, котрого я знала ще з дитинства. Серед наших дітей він був найуродливішим від самого народження. Здавалось, усмішка ніколи не полишала його обличчя. Ми приходили до його матері, Раміри, вона прикладала палець до вуст і тихенько підводила нас до колиски, але коли ми заглядали туди, хлопчик уже зустрічав нас усмішкою. Часом це бентежило Раміру, тому що коли ми приходили, всім було ясно, що ми прийшли не так до батьків і сестер хлопчика, як до нього — подивитись, як він учиться ходити і розмовляти. Згодом діти, забачивши Лазаря, одне поперед одного запрошували його до своєї гри, з його появою скрізь і завжди наставали мир і гармонія. Я знаю, що він виділявся серед нас: у його душі не було чорноти чи страху, що охоплювали всіх уночі чи під вечір шабату і вже не відпускали. Я не бачила його багато років, Лазарева родина переїхала у Віфанію і прожила там якийсь час, перш ніж повернутися до Кани, але до мене доходили звістки про нього: як юнак ріс прекрасним і струнким, серйозним і добрим, і як родина хвилювалася за нього, адже всі знали, що не зможуть утримати його серед маслинових гаїв і фруктових садків, що настане день, і велике місто покличе Лазаря, що його принадливості і красі, тепер уже чоловічій, потрібен буде інший світ, аби розквітнути повною мірою.

Та нікому й на гадку не спадало, що йому судилося відбути в царство смерті, що його витонченість і краса, його ореол обраності — дар богів його батькам і сестрам — усе це було лише зловісним жартом, як заманливий запах і сила-силенна їжі, що проносять повз. Я знала, що, захворівши, він кілька днів стогнав від болю і йому покращало, а потім біль повернувся знову, тільки тепер уже в голову, і не відпускав цілими ночами, і що він кричав, кричав, що обіцяє бути хорошим… та нічого не можна було зробити, отрути в його голові ставало все більше, він слабшав усе більше і не зносив світла, навіть найменшого відблиску. Якщо відчинялися двері, коли хтось заходив, і промінь світла проникав до кімнати, він кричав від болю. Не знаю, скільки це тривало, тільки знаю, що сім’я про нього дуже піклувалася, і знаю, що це було наче рідкісний урожай хліба в нічній темряві знесло вітром або чудові плоди на деревах знищив мор, і вважалось поганою прикметою навіть згадувати його ім’я чи питати про нього.

Тому я не запитувала про його здоров’я, але часто думала про нього, особливо, збираючись до Кани. Я думала, чи не відвідати юнака чи його сестер. Вирушаючи в дорогу, я не знала, що він уже помер.

Коли я прибула до Кани, то побачила, що її вулиці були незвично порожні. Пізніше мені розказали, що кілька днів тому всі птахи зникли, неначе ніч або передчуття біди змусило їх поховатися в гнізда. Усе кругом принишкло: вітер стихнув, листя на деревах обвисло, звірі не кричали. Коти поховалися в кутках, і навіть тіні знерухоміли.

Лазар помер тиждень тому, а через чотири дні після похорону до Кани прийшов мій син зі своїми послідовниками — і полилися пишні промови. Мій син велів розрити могилу і витягти Лазаря, та ніхто не хотів цього робити. За кілька днів до смерті Лазар став спокійним і прекрасним. Ніхто не хотів більше його чіпати, порушувати його вічний спокій, але прибульці так захопили всіх своїм безумством, що сестрам довелося підкоритись. Містом ширились оповідки про прозрілого сліпця і про те, як людям, що у великій кількості прийшли на зібрання, не було чого їсти, і раптом, наче після чарів, з’явилося багато їжі. Інших розмов, окрім як про могутність і чудеса, не було й чутно. Здавалося, вони рискають, як зграя звірів, вишукуючи скрізь якихось хворих і нужденних.

І все ж ніхто з них і уявити не міг, що можна оживити мертвого. Таке нікому й на думку не спадало. Усі думали, чи так мені сказали, що навіть не варто і пробувати — адже це стане насмішкою над самими небесами. Вони вважали, як і я вважала, та й досі вважаю, що нікому не вільно втручатися в таїнство смерті. Смерть потребує часу й тиші. Мертвим потрібен спокій, щоб насолодитися своїм новим даром чи, може, звільненням від страждань.

Марк розповів мені, що Марта і Марія — дві сестри померлого хлопця — звернулися до мого сина, коли дізналися про зцілення кульгавого і прозріння сліпого. Думаю, вони були готові на все тими останніми днями. Вони безсило спостерігали, як брат прямував до смерті, наче ріка, що несе свої води через рівнину від витоку до моря. Вони були готові на все, щоб зупинити цей потік і змусити його зникнути під променями сонця. Вони були готові на все, щоб брат залишився живим. Вони передали вісточку моєму синові і попросили прийти, але він не прийшов. Пізніше, коли я зустрілася з ним, то сама побачила, що іноді, коли час був невідповідним, його не турбували такі дрібниці, як людський голос чи благання близьких. Тому він не звернув уваги на прохання Марти і Марії. Вони не могли покинути брата, хотіли бути з ним до останнього подиху, до останнього часу, коли він розчиниться в морських хвилях, зіллється з ними. А потім, у ті дні, коли річкова вода поступово ставала дедалі солонішою, коли вони тільки поховали його і засипали землею, багато з тих, хто любив Лазаря і знав його сестер, приходили в їхній дім зі словами розради. Усі говорили про Лазаря й оплакували його.

А коли сестри дізналися, що мій син із послідовниками прийшов до міста, а з ними різнобарвна юрба вічно незадоволеного наброду і напівбожевільних ворожок, Марта вийшла на вулицю, щоб розповісти моєму синові про смерть Лазаря. Вона стала перед ним, змусила всіх замовкнути і викрикнула: «Коли б ти був тут, брат мій не помер би!» Вона хотіла сказати йому ще багато чого, та замовкла, побачивши, як він прикро вражений, помітивши, що він, здається, розуміє: страждання і смерть Лазаря — це нестерпне горе і майже нестерпний тягар для всіх. А тепер уже запізно й нічого не можна змінити.

Помовчавши кілька секунд, Марта заговорила знову, а натовп зачаєно слухав. Вона говорила дуже тихо, але ті слова чули всі. У її голосі було стільки відчаю, що ті благання звучали як виклик.

— Я знаю, — сказала вона, — що навіть зараз, коли він чотири дні у домовині, ти можеш воскресити його.

— Він воскресне, — відповів мій син, — як воскреснуть усі померлі, коли прийде час, коли навіть море стане спокійним, як дзеркало.

— Ні, — сказала Марта, — ти можеш воскресити його зараз.

І вона сказала моєму синові те, що говорили й інші: що він — не простий смертний, як ми, а, вона вірить, що він — син Божий, посланий нам у людській подобі, безсмертний і всемогутній, що він той — кого чекали, той, хто буде царем на землі й на небі, і що їй та її сестрі поталанило бути серед благословенних, які впізнали його. Заради свого брата вона, стоячи з простягнутими руками, сказала йому просто і голосно, що він — син Божий.

Потім Марта відшукала Марію, яка плакала на могилі брата, і та теж пішла до мого сина і сказала йому, що він усемогутній. Побачивши її сльози, син заплакав разом з нею, тому що він знав Лазаря з дитинства й любив його, як і всі ми. І тоді він пішов із нею до свіжої могили, і за ним неслося ремствування, люди вигукували, що коли він може зцілювати хворих, підіймати паралітиків і повертати зір сліпим, то здатен і воскресити мертвого.

Він мовчки постояв над могилою, а потім тихо наказав розкопати її, і Марта закричала, злякавшись, що її прохання буде виконане. Вона кричала, що брат її достатньо страждав і що тіло смердить і за стільки днів уже розклалося в землі, та мій син повторив свій наказ, і весь натовп, що зібрався, дивився, як розрили могилу і вийняли землю, під якою лежав Лазар. Коли показалося тіло, роззяви з жахом відскочили, біля могили залишились тільки Марта, Марія і мій син, котрий сказав: «Лазарю! Виходь». Поступово натовп знову підсунувся до могили, і тут птахи перестали щебетати і зникли. Марті тоді здалося, що час зупинився, що в ці дві години нічого не росло, не народжувалось, не з'являлось, не умирало і не зникало. Потихеньку тіло, вимазане в глину і сповите похоронним саваном, почало невпевнено ворушитися в могилі. Здавалося, його підштовхує сама земля, а потім відпускає, залишаючи лежати в його великому забутті, і знову виштовхує назовні. Здавалося, незрозуміле нове створіння смикається та звивається, прагнучи до життя. Він був сповитий простирадлами, лице обв'язане хусткою. Він почав ворушитись, як ворушиться дитина в чистій материнській утробі, розуміючи, що час його настав і пора пробивати собі дорогу у світ.

— Розв’яжіть його, нехай іде, — сказав мій син. І вийшли двоє чоловіків, двоє сусідів, і спустились у могилу, а всі інші затихли, з жахом і зачудуванням дивлячись, як вони підняли Лазаря і розв’язали його. Він стояв, одягнений тільки в пов’язку на стегнах.

Смерть не торкнулася його. Розплющивши очі, він у глибокому неземному зачудуванні дивився на сонце і небо. Людей довкола, він, здавалося, не помічав. Потім Лазар почав видавати якісь звуки, не зовсім слова, а щось на зразок тихого крику чи стогону — і натовп розступився, дозволяючи йому пройти. Він вийшов із натовпу, ні на кого не дивлячись, і сестри повели його додому, а світ навколо був непорушний і тихий. Мій син, як мені сказали, був теж нерухомий і тихий, а Лазар заплакав.

Спочатку всі побачили сльози, а потім почули стогін. Сестри обережно вели Лазаря додому, йдучи стежкою повз лимонні дерева, повз апельсиновий гай, а за ними рухалась мовчазна юрба, і стогін юнака ставав усе голоснішим і страшнішим. Коли вони дійшли до дверей, Лазар уже заледве йшов. Вони сховались усередині будинку і зачинили віконниці, щоб уберегтися від палючого сонця, і в той день уже більше не виходили, хоча натовп не розійшовся, навіть коли стемніло. Дехто так і провів там усю ніч, і навіть ранок.

У Кані за цих перших днів усе було не так, як завжди. Я помітила, що в лавках з’явилося набагато більше товарів: не лише їжа та одяг, а й посуд, і замки до дверей. Продавали і живність — мавп і диких пташок з яскравим червоним, жовтим і синім пір’ям, не баченої досі краси. Подивитися на них збиралося багато люду. Усі — і торгівці, і перехожі — були в піднесеному настрої, наче скинули важкий тягар, звідусіль звучали розмови, вигуки, люди збиралися на перехрестях і гучно реготали. У Єрусалимі, де я бувала до заміжжя, навіть у базарні дні всі поводилися статечно, зайняті своєю торгівлею чи підготовкою до шабату. А в Кані було повно гамору та куряви, всюди чувся пустотливий сміх — юнаки нестримно реготали, свистіли і загравали з жінками. Швиденько залагодивши свої справи, ми з Міріам хутчіш повернулися до неї додому, де вона розповіла мені про воскресіння Лазаря і про те, що тепер усі, минаючи його будинок, переходять на інший бік вулиці, і про те, що, мабуть, зараз він лежить у ліжку в затемненій кімнаті і що, як вона чула, ледве може випити трішки води чи з’їсти шматочок м’якого, розмоченого у воді хліба. Юрба послідовників мого сина уже посунула далі з міста, сказала вона, і за ними потягнулося ще більше торговців, рознощиків, водоносів, штукарів і продавців дешевих солодощів. Влада продовжувала старанно слідкувати за ними, деякі шпигуни маскувались, а декотрі спочатку відкрито йшли за ними, а потім поперед усіх кинулись до Єрусалима, щоб першими повідати про нові безчинства, про нові дива, про нові порушення великого порядку, підтримуваного на догоду римлянам.

Міріам послала звістку моєму синові про те, що я — в Кані, й одержала відповідь, що він буде на весіллі й сидітиме, як і належить, поруч із матір’ю. Я подумала, що тоді ми і зможемо поговорити. Я заспокоїлась і задрімала з дороги, і спала дуже міцно. Міріам знову і знову переказувала історію Лазаря. Я була готова до відвертої розмови з сином, була готова ховати його в домі Міріам, доки все не заспокоїться, доки людей не зацікавлять нові події, і тоді ми зможемо тихенько прослизнути назад до Назарета. Уночі проти весілля я помітила, що зазвичай тихі вулиці довкола будинку Міріам гудуть від тупотіння і шуму голосів. Усю ніч я слухала, як чоловіки вільно ходять, сміються, говорять, кличуть одне одного, борюкаються, бігають туди-сюди.

А ще того вечора, перш ніж ми лягли спати, до будинку натовпилося багато людей, і всі, перериваючи одне одного, розповідали про наречену, про те, які щедрі дари вона одержала, яке вбрання вона одягне на весілля. Багато було розмов і про родичів нареченого: нібито вони й досі не можуть домовитись, як має проходити весілля. Я мовчала, але відчувала, що перебуваю в центрі уваги, що декотрі прийшли просто повитріщатися на мене і побути поруч. За першої ж нагоди я пішла допомагати на кухні. Коли я повернулася з тацею, аби зібрати порожні кухлики, то на секунду затрималась у дверях і стояла там, у напівтемряві, ніким не помічена. Я почула, як Міріам і ще одна жінка знову розповідають решті історію Лазаря.

І раптом я зрозуміла, що, судячи з розмов, ніхто з тих, хто прийшов, сам нічого не бачив. Пізніше, коли ми з Міріам залишились самі, я спитала, чи була вона там, і вона сказала: «Ні», але що їй усе докладно переповіли люди, котрі бачили все це на власні очі. Помітивши, як я змінилась на обличчі, вона підійшла до вікна, зачинила віконниці й стишила голос.

— Я знаю, що Лазар помер. Не сумнівайся. І що він чотири дні пролежав у могилі, це теж точно. А зараз він живий, і завтра прийде на весілля. Але є ще одна дивина. Ніхто не знає, що іще трапиться. Ходять чутки про те, що готується якийсь бунт. Хтось каже, що римляни хочуть повалити вчителів закону, а хтось — що це вчителі підбурюють народ проти римського правління. А може, ніякого бунту й не буде, а можливо, буде бунт проти всіх і вся, і навіть проти самої смерті.

І вона повторила: «Навіть проти самої смерті». Від її слів я заціпеніла.

— Навіть проти самої смерті, — знову сказала вона, — можливо, Лазар — це тільки початок. Зараз він — живий, удома з сестрами, але можу заприсягтися, що тиждень тому він був мертвий. Можливо, це — те, чого ми чекали, і тому збирається народ, і так гамірно ночами.

Наступного ранку на кухні ми дізналися, що Марта, Марія і Лазар прийдуть до Міріам, щоб разом іти на свято. Нам сказали, що Лазар іще слабий, і сестри бачать, як люди його бояться.

— Він знає таємницю, не доступну нам, — сказала Міріам. — Його дух устиг прижитись у новому світі, і люди бояться того, що він може розповісти, бояться того, що він знає. Сестри не хочуть іти з ним на весілля самі.

Я одяглась особливо ретельно. Було жарко, через те віконниці не відчиняли. Повітря в кімнаті було вологим і задушливим, ворушитись не хотілось. Ми з Міріам кілька разів залишалися на самоті, але почувалися ніяково, не піднімалися зі стільців і не розмовляли. Ми обидві чекали, коли вони прийдуть. Кілька разів, почувши якісь звуки, ми з острахом зводили очі одна на одну, передчуваючи недобре. Жодна з нас не уявляла, що буде, коли Марта і Марія заведуть у кімнату свого брата. Час ішов — і напруга зростала. Кінець кінцем, від нерухомості, спеки і тиші я заснула. Розбудила мене Міріам. Вона прошепотіла: «Прийшли нарешті».

Сестри були вродливішими, ніж зазвичай. Вони урочисто ввійшли до задушливої кімнати, наблизились, і я побачила, скільки в них благородства, рішучості і наполегливості, неначе те, що сталося, відмітило їх якимось особливим знаком. Це відчувалось у їхніх повних гідності манерах, у світлих, сяючих усмішках. Коли вони підійшли, я зрозуміла, що вони вважають мене причетною до того, що сталося, хочуть доторкнутися до мене, обійняти, подякувати, наче я допомогла воскреснути їхньому братові.

Лазар постояв у дверях, а потім повільно пройшов до кімнати. Він зітхнув, і всі ми подалися до нього, і цієї миті, саме тепер, у мене і, думаю, у будь-кого з’явилась єдина можливість спитати у нього. Напівтемна кімната, нерухомість повітря і те, що всі ми, всі четверо, уміли мовчати, надавало нам можливість поставити питання. У ці кілька секунд кожна з нас могла запитати його про наповнену душами прірву, де він побував. Що там: непроглядна, всепоглинаюча темрява чи світло? Що там: вічне неспання, марення чи глибокий сон? Що там: голоси, чи тільки мовчання, чи інші звуки — скрапування води, зітхання, відлуння? Чи впізнав він когось? Чи зустрівся зі своєю матір’ю, яку ми всі так любили? Чи він пам’ятав про нас у своїх мандрах? Чи були там кров і біль? Що там: тьмяний сірий пейзаж чи червона долина, оточена скелями, чи ліси, чи пустелі, чи суцільна імла? Чи там страшно? Чи хотілось йому повернутися назад?

Лазар, стоячи в напівтемній кімнаті, знову зітхнув — і щось зламалось, єдина можливість була втрачена — мабуть, назавжди. Міріам спитала, чи не хоче він пити, і він кивнув. Сестри підвели його до стільця, він сів і одразу поринув у себе, неначе ніколи не жив серед нас. Здавалося, вся його увага була спрямована на якусь внутрішню силу, що, як сказали сестри, не дає йому спати ні вдень, ні вночі.

Він так і не сказав ані слова, і ми пішли на весілля. Сестри вели його попід руки, і неможливо було відвести очей від цього видовища. Він рухався так, наче був переповнений оглушливим новим почуттям — власною смертю, наче був наповненим по вінця глеком джерельної води, що знемагає під власного вагою. Спочатку я ніяк не могла від нього відвести погляду, а потім так намагалась на нього не дивитись, що зовсім не думала про те, що на мене чекає, доки ми не наблизились до будинку нареченого, і я не побачила натовп, що, як я знала, жодним чином не був причетний до весілля. Тут були не тільки вуличні торговці та рознощики, яких я бачила раніше, а й великі галасливі ватаги задерикуватої молоді. Коли, ми підійшли ближче, всі розступились і галас стихнув. Спочатку я подумала, що все це — через Лазаря, котрого сестри вели під руки. Та потім зрозуміла, що всі замовкли через мене, і пожалкувала, що прийшла. Не знаю, звідки люди дізналися про мою появу. Всі розступалися переді мною, і мені це здалося кумедним, наче я важлива особа, та нічого кумедного в цьому не було, і мені стало моторошно, коли я побачила на їхніх обличчях страх і повагу. Я опустила очі і продовжувала йти на весілля курною вулицею зі своїми друзями, ніби була така ж, як усі.

Тільки-но ми увійшли, мене зразу відвели вбік і посадили за довгий стіл під навісом, поруч із Марком, котрий, здавалося, чекав на мою появу. Марк сказав, що залишитися не зможе, бо бути поруч із нами тепер небезпечно, і показав на постать, що недбало розташувалася біля входу. Ми пройшли повз того чоловіка, коли заходили, але я його не помітила.

— Стережися його, — сказав Марк. — Він — один із тих, хто служить і юдейській, і римській владі, вони йому платять. Він має маслинові гаї по всій долині, безліч слуг і помічників, у нього розкішний будинок. Він майже не виїздить із Єрусалима, хіба що навідати свої володіння. Це — людина без совісті, найнижчого роду, саме для таких тепер настала пора. Він розбагатів не тому, що розумний, а тому, що вміє душити безшумно, не залишаючи слідів. Раніше його використовували для цього, але зараз у нього інше завдання. Він вирішуватиме, як учинити, і його послухаються. Він нікого не пожаліє. Те, що він тут, означає, що ви пропали, коли не будете дуже обережними. Вам треба якомога швидше повернутися додому. І тобі, й твоєму синові. І ти, і той, за ким вони так уважно стежать, маєте піти ще до початку свята, і буде краще, коли він змінить свою зовнішність, щоб його не впізнали. Ні з ким не розмовляйте, не зупиняйтесь, і нехай він не виходить із дому кілька місяців, а краще — кілька років. Це — єдина ваша надія.

Марк підвівся і підійшов до невеликої компанії за іншим столом, а потім зник. Я сиділа одна, тепер знаючи, що людина біля дверей за мною стежить. Мені він здався дуже молодим і сумирним, майже цнотливим, з ріденькою борідкою, що ледь почала пробиватися на худих вилицях і слабкому підборідді. З його вигляду не можна було припустити, що він здатен хоч комусь нашкодити. Виказували хіба що очі: він зупиняв погляд на людях і предметах, намагаючись не пропустити найменшої дрібниці й усе запам’ятати, а потім переводив погляд далі. Але його погляд не був людським, на його обличчі не відбивалося ніяких думок, навіть байдужості, воно було відстороненим і тупим. На секунду наші очі зустрілись, але я зразу відвернулась і якийсь час дивилася тільки на Лазаря.

Лазар, без сумніву, вмирав. Він повернувся в цей світ тільки для того, щоб сказати йому останнє «прощавай». Він нікого не впізнавав, насилу міг піднести до рота склянку води чи проковтнути маленький шматочок хліба, розмоченого сестрами. Здавалося, він тривко вкорінився в іншому світі й дивився на сестер, як на незнайомців на ринку чи на вулиці. Він поринув у безмежну самоту, ніби, провівши чотири дні в могилі і воскреснувши, він пізнав щось таке, що позбавило його спокою, відчув, побачив чи почув щось таке, що наповнило його винятковим болем, що неймовірно його налякало. Він не міг розповісти про те, що знає: можливо, для цього просто не було слів. Якими словами можна таке описати? Я дивилася на нього і розуміла, що це, чим би воно не було, ошелешило його, що отримане ним знання, все, що він побачив чи почув, запало йому глибоко в душу, увійшло у його кров і плоть.

А потім насунув натовп — такий я бачила тільки раз, під час голоду, коли зрідка привозили хліб, і його завжди не вистачало, і люди намагалися продратися крізь натовп, а натовп усе насувався суцільною масою. Я вже зрозуміла, що народ, який зібрався на вулиці, прийшов зовсім не на весілля. Я знала, задля кого вони тут, і коли він з’явився, то налякав мене більше, ніж Маркові перестороги.

Мій син був одягнений у коштовні шати і тримався так, наче носив їх по праву. Його туніка була з невиданої тканини синього, майже пурпурового кольору, котрого я ніколи не бачила на чоловіках. Здавалось, він став трохи вищим, але так тільки здавалось через ставлення до нього оточуючих, його послідовників, тих, що прийшли з ним. Ніхто поряд не мав такого одягу, ніхто так не сяяв. Йому знадобився якийсь час, щоб підійти до мене, хоча він ні з ким не говорив і ні разу не зупинився.

Коли я підвелася, щоб його обійняти, він здався мені чужим і дивно урочистим і величним, і я зрозуміла, що говорити треба зараз, дуже тихо, доки не підійшли інші. Я притисла його до грудей.

— Ти — в небезпеці, — прошепотіла я, — за тобою стежать. Коли я вийду з-за столу, трохи зачекай, а потім іди за мною. Нікому нічого не кажи. Нам треба йти, забиратися звідси якомога швидше. Коли з’являться наречені, я вийду, ніби подихати повітрям, і це буде сигнал. Іди за мною. Нікому не кажи, що йдеш. Іди один.

Не встигла я закінчити, як він відсахнувся від мене.

— Жінко, що маю робити з тобою? — спитав він, а потім повторив голосніше, так, щоб усі чули.

— Жінко, що маю робити з тобою?

— Я — мати твоя, — сказала я.

Але він уже заговорив з іншими, бундючно і загадково, дивними і гордими словами, розповідаючи про себе і про своє призначення. Я чула, як він сказав, я чула і бачила, як схилились голови при цих словах, я чула, як він сказав, що він — син Божий.

Коли ми сіли, я подумала, що, можливо, він обмірковує мої слова, що коли з’являться наречені, я вийду і буду на нього чекати, та час ішов, і все більше і більше людей підходило, щоб доторкнутись до нього, і ми дізналися, що надворі стоїть велика кількість народу, і я зрозуміла, що він мене навіть не чув. Він був такий збуджений, що не чув нікого. А коли з’явились наречений з нареченою і почалися привітання, я стала думати, що робити далі. Я вирішила залишитись і чекати на іншу слушну нагоду, можливо, коли стемніє або рано-вранці ми зможемо опинитися наодинці, і тоді він почує моє попередження. А потім, знову поглянувши на нього, я ясно зрозуміла, якими дурними здадуться йому слова покірливої та обмеженої жінки, котра вважає, що знає більше за нього. Мені дуже захотілося, щоб Марк був поруч, але, глянувши на двері, я зрозуміла, чому він пішов: той чоловік, душитель, і досі стояв там уже в гурті кількох здорованів, котрим він показував на когось у натовпі. Цієї секунди він перехопив мій погляд, і я злякалася дужче, ніж коли почула слова про сина Божого: я зрозуміла, що не втратила можливості забрати свого сина, ні, у мене ніколи й не було такої можливості, ми всі були приречені.

Я майже нічого не їла і не пам’ятаю, що там була за їжа. Хоча ми з сином просиділи поруч понад дві години, ми не розмовляли. Зараз це здається дивним, але нічого дивного в нашому мовчанні не було. Атмосфера була такою напруженою, а істеричні крики з вулиці — такими голосними, що було не до простої розмови — слова значили б не більше, ніж крихти на підлозі. Як Лазар був огорнутий з усіх боків пеленою смерті, наче непроникним для інших убранням, так і мій син був охоплений особливим відчуттям, відчуттям оп’яніння життям, чистим, як небо вітряного дня, стиглим, як плоди на деревах, що очікують, коли їх зірвуть, відчуттям безмежності своїх сил, свого дару. У ньому нічого не залишилося від малюка, яким я його пам’ятаю, чи від підлітка, котрий був щасливий бачити мене ранками, коли я приходила до нього потеревенити. Тоді він був прекрасний, ніжний і повний бажань. Тепер у ньому не залишилось ніякої ніжності, він став утіленням мужності, впевненості в собі і випромінював сяйво. Так, сяйво, світло, тому не було нічого, про що ми могли б поговорити у ці дві години, така розмова була б розмовою з місяцем чи зорями.

Якоїсь миті я помітила, що гостей стало ще більше і вся увага прикута до нашого столу, а не до столу наречених. Я помітила, як Марта і Марія попід руки вивели, майже винесли, Лазаря, помітила, що душитель і досі тут, але тепер я старанно уникала його погляду. І тоді здійнявся галас, що не вистачає вина, і кількоро людей підійшло до нас. Ці гості прийшли недавно, вони були збуджені, на їхніх обличчях читалися віра і благання, а в голосах звучали істеричні нотки. Люди ще голосніше стали викрикувати, що не вистачає вина, звертаючись чомусь до мене, наче я могла чимось допомогти. Я пильно подивилася на них, маючи надію збентежити, та вони кричали все голосніше, і тоді я зробила вигляд, що не чую. Можливо, я й випила кілька ковтків вина, але мені було все одно, закінчилось воно чи ні. Я подумала, що декотрим із людей, які стояли біля нашого столу, вина вже і так досить. Та мій син підвівся і попросив своє оточення принести шість кам’яних посудин із водою. Їх приволокли з дивовижною швидкістю. Я не знаю, чи була в усіх них вода, чи в якомусь із них було вино, та в тому, що стояв біля мене, точно була вода. Почався галас і безлад, ніхто не зрозумів, що сталося, поки не почулися голоси: «Він перетворив воду на вино!» Гості просили нареченого і його батька підійти і покуштувати нового вина, і один із них сказав, що дуже дивно і незвичайно для господаря берегти добре вино наостанок. Звідусіль почулися схвальні вигуки, і всі почали захоплено плескати в долоні.

Ніхто не помітив, що я не поділяла загального захвату. Але якимось чином колотнеча навкруги зачіпала й мене, наче моя присутність допомогла перетворити воду на вино. Коли хвилювання вляглося і більшість гостей посідали на місця, я наважилась заговорити ще раз. Я збиралася повторити те, що вже казала, але зробити це більш переконливо й наполегливо.

— Ти — в страшній небезпеці, — почала я, але тут-таки змовкла, бо побачила, що всі слова є марними. Я швидко встала, наче хотіла відійти тільки на хвилинку, вийшла з кімнати і пішла до будинку Міріам. Я взяла свої речі і рушила назад до Назарета.

Тоді мені здавалося, що нічого гіршого бути вже не може — коли я підійшла туди, де сподівалася побачити караван, що прямував би додому, ніякого каравану не було. Спитати було ні в кого, ніякого накриття не було теж. І тому я залишилася чекати там під палючим сонцем. Згодом я помітила маленьке деревце і сіла в його тіні, та коли пустився дощ, деревце не врятувало. Небо було таким синім, день — таким спекотним, що різкої зміни погоди я зовсім не очікувала. Почалася злива, повіяв вітер. Мені не було куди сховатися. Я зробила, що змогла: накрилась і скулилась клубком під деревом. Довелося довго чекати. Потроху почали збиратися люди, хоча дощ і грім не припинялися. Хтось сказав, що караван буде, та іншого місця, щоб його дочекатися, нема. І я залишилася, хоч і промокла до нитки, іншого вибору в мене не було. Я знала, що в моєму мішку лежить суха одежа, і сподівалась переодягтися, коли скінчиться дощ. Чекати довелося всю ніч. Я не була голодна — бо там був торговець їжею. Поступово дощ ущух, я змінила одяг і, мабуть, заснула. Прокинулась я від реву худоби та людських голосів. Вирушили ми вже перед світанком. Я не знала, що робитиму вдома, але на початку свого шляху думала, що в мене немає вибору. Насправді вибір був, був завжди, від тієї самої хвилини, як я встала з-за столу: я могла повернутись.

Ми йшли і йшли, і часом я замислювалась, чи не повернутись мені, чи не попросити зупинитися, чи не дочекатися зустрічного каравану, з котрим можна піти назад, туди, звідки я втекла. Навіщо? Для чого? Можливо, щоб бути там і бачити те, що бачили інші. Можливо, аби бути поруч — коли мені дозволять бути поруч. Ні про що не питати. Просто дивитися. Знати. Тоді я не могла висловити свої почуття. Та ці думки не полишали мене всю дорогу. Ми рухались уже доволі довго, і я зрозуміла, що пора зважуватись. Під час однієї зупинки я побачила вдалині зустрічний караван, із яким могла б повернутись, але коли він наблизився, вирішила не проситися з ними. Я пройду до кінця, повернуся додому.

Я думала, що повернуся в тишу власного дому, де мене ніхто не турбуватиме. Я спробувала викинути з голови все, що бачила і чула. Я повернулася до звичного життя: зранку, як завжди, молилась, потім ішла по воду, годувала худобу, працювала в саду і раз на кілька днів виходила набрати трісок і дров для печі. Мені потрібно було дуже мало. Спекотними днями я сиділа сама в затемненій кімнаті й не відчиняла дверей, коли хтось стукав. Я не відчинила, навіть коли прийшли троє старійшин із синагоги і почали кликати мене і голосно грюкати в двері. Коли наставала ніч, я лягала в ліжко й інколи засинала. Мало-помалу я зрозуміла, що мій дім виділяють серед інших, що за мною слідкують, дивляться, як я доглядаю кіз, годую курей. Коли я йшла по воду, люди біля криниці розступались, пропускали мене з моїм посудом, не казали ні слова в моїй присутності. Коли я тихенько заходила в синагогу, жінки відсувалися, поступаючись мені місцем, і ніколи не сідали поруч. Але дехто все ж таки зі мною заговорював, і тоді я дізнавалася новини. Це був дивний час, коли я намагалась не думати, не давати волі уяві, не мріяти і навіть не згадувати, але думки приходили, як непрошені гості, і вимагали часу, часу, який потрібен, аби перетворити беззахисне немовля на маленького хлопчика, з усіма його страхами, невпевненістю і дитячою жорстокістю, а потім — на юнака, вже майже чоловіка, з власними словами, думками і таємними почуттями.

Пізніше час перетворив його на дорослого чоловіка, що сидів зі мною поруч на весіллі в Кані, що не звертав на мене уваги, нікого не чув, чоловіка, повного сили — і ця сила, здавалось, не залишала місця спогадам про те, що колись він потребував мого молока, моєї руки, що підтримувала його, коли він робив перші кроки, мого голосу, що заспокоював його перед сном.

Дивно, що тепер, коли він випромінював силу, я любила його ще дужче і хотіла захистити більше, ніж коли він був малим і слабким. Не те щоб я бачила його наскрізь і не вірила, що він і насправді сильний, і не те щоб я досі вважала його дитиною. Ні, мені було ясно, що він насправді має силу і ця сила нікуди не зникне. Та мені здавалося, що ця сила з'явилася раптово і нізвідкіль. І вдень чи вночі всі мої думки були тільки про те, як його вберегти, і моя любов ставала все більшою. Любов до нього, хай ким він тепер був. Я думала, що не слухаю чуток, та якісь розмови на вулиці чи біля колодязя все ж до мене долітали, і я дізналася, що його послідовники сіли в човен і відпливли. Вони відпливли, коли мій син пішов у гори, коли він не захотів залишатися з ними, коли він не пішов зі мною, хоч я його і благала, а залишився сам. Мабуть, він теж щось помітив і відчув небезпеку. Його послідовники, як мені сказали, знайшли на березі старий човен і чомусь попрямували до Капернаума. Було темно, раптом здійнявся сильний вітер, на морі з'явились великі хвилі. Переповнене суденце борсалося в хвилях і наповнювалося водою, і всі думали, що от-от потонуть. І тоді, сказали мені, він з'явився їм у місячному сяйві і пішов, як запевняли мене сусіди, по воді, як по рівній твердій землі. І своєю могутністю приборкав хвилі. Він зробив те, що ніхто не подужав. Мабуть, там були ще й інші історії, і можливо, я цю чула не до кінця, а може, там іще щось трапилось, чи вітру не було, чи він змусив його стихнути. Не знаю. Я про це не думала.

Я знаю, що одного разу, коли я стояла біля колодязя, до мене підійшла жінка і сказала, що він може, коли захоче, влаштувати кінець світу чи зробити предмети вдвічі більшими, і знаю, що я відвернулась і пішла додому, так і не наповнивши свого глека, і в той день більше не виходила. Я жила, огорнута туманом очікування, намагаючись не думати і не згадувати. Я тихенько ходила будинком, полем, садом. Майже нічого не їла. Іноді сусіди залишали їжу на вбитому в стіну гаку, і вночі я її забирала. Одного разу, коли в двері загрюкали дужче і наполегливіше, ніж завжди, і донеслась голосна чоловіча розмова, я почула, як сусіди вийшли на вулицю і сказали, що в будинку нікого нема. Коли спитали, чи це дім мого сина і чи не жила я в ньому, сусіди відповіли, що так, але зараз будинок порожній і замкнутий, і до нього вже давно ніхто не наближався. Я стояла за зачиненими дверима і слухала — беззвучно, майже не дихаючи.

Я чекала. Минали тижні. Іноді я чула новини. Я знала, що він не повернувся в гори, і знала, що Лазар усе ще живий і про нього, певна річ, говорять на кожному розі і біля кожного колодязя — скрізь, де збираються люди. Я знала, що тепер люди очікують на Лазаря біля його будинку, сподіваючись хоча б поглянути на нього, що ніхто його вже не боїться. Настало роздолля для пліткарів і базік, ширилися різні чутки, постійно з’являлися нові оповідки — правдоподібні та неймовірно перебільшені. Я жила майже у повній тиші, але якимось чином метушня, що нею було просякнуте саме повітря, повітря, у якому мертві воскресають, вода перетворюється на вино і навіть морські хвилі приборкуються під ногами людини, цей загальний неспокій пробирався в мої кімнати, наче всепроникний туман, як усюдисуща вологість.

Я чекала на Марка, і він прийшов. Я чула, як спочатку він стукав, а потім питав у сусідів, де я є. Я відчинила йому, коли вже сутеніло, але не запалила лампи. Вже більше місяця я її не запалювала. Я посадовила Марка за стіл, запропонувала йому води і фруктів і попросила розповісти мені все, що він знає. Він сказав, що прийшов сповістити про одну річ, і я маю бути готова до найгіршого. Він сказав, що рішення вже прийнято. Після цього він замовк, і я подумала, що мого сина вишлють чи заборонять з’являтися на вулиці, чи виступати перед людьми. Раптом неочікувано для самої себе я схопилась і кинулася до дверей — аби вийти і не чути того, що він скаже. Та було пізно. Слова Марка прозвучали спокійно і чітко:

— Його розіпнуть.

Я повернулась і поставила єдине можливе питання:

— Коли?

— Скоро, — відповів Марк. — Він повернувся до столиці, і має ще більше послідовників. Влада знає, де він, і може схопити його будь-якої хвилини.

А потім я поставила безглузде питання, та не спитати я не могла:

— Чи можна якось цьому завадити?

— Ні, — сказав він, — але тобі треба звідси піти ще до світанку. Вони будуть розшукувати всіх його послідовників.

— Але я не є його послідовницею, — сказала я.

— Повір мені: за тобою прийдуть. Тобі треба йти.

Навіть не сівши, я спитала, що збирається робити він.

— Я піду прямо зараз, але назву тобі будинок у Єрусалимі, де ти будеш у безпеці.

— Де я буду в безпеці? — спитала я.

— Зараз ти будеш у безпеці в Єрусалимі.

— А де мій син?

— Біля Єрусалима. Уже вибрали місце для страти. Неподалік від міста. Якщо у нього і є шанс урятуватися, то він — у Єрусалимі, але мені сказали, що шансів немає, і вже давно. Вони вичікують.

Я бачила розп'яття тільки раз. Римляни стратили на хресті одного зі своїх. Я стояла досить далеко і пам'ятаю, як подумала, що ця страта — наймерзенніше, найстрашніше з того, що роблять люди. І ще я думала, що мені вже багато років, і я стаю дедалі старішою, і що, можливо, мені пощастить, і я не побачу нічого подібного до самої смерті. Ця страта надовго закарбувалася в моїй пам'яті, аж я ще тривалий час здригалася з жаху. Я намагалась думати про інше і забути цю невимовно моторошну картину, картину безмежної жорстокості. Але як саме наставала смерть, чи кололи людину списами й мучили, поки вона висіла на хресті, чи вона повільно вмирала від сонця й спеки, я не знала. Зі всіх думок, що набігали, ця стосувалася мене найменше. Я була певна, що більше такого ніколи не побачу і що це мене ніяк не обходить. Раптом я спитала у Марка, скільки триває страта, неначе вона була не чимось винятковим, а цілком звичайною справою. Він відповів:

— Іноді — декілька днів, іноді — кілька годин. По-різному.

— А від чого це залежить? — спитала я.

— Не питай, — сказав він. — Краще не питай.

Потім він підвівся, зібрався йти і перепросив, що не може провести мене. Він сказав, що коли й може щось зробити, то треба, аби ніхто не знав про його участь. Він порадив мені надягти плащ і пересуватись обережно, переконавшись, що мене ніхто не переслідує. Я попросила його ще трохи затриматися. Мене турбувало, як він говорив про все це — швидко і по-діловому.

— Звідки ти все знаєш? — запитала я.

— У мене є інформатори, — сказав він урочисто, мало не з гордістю. — Люди в потрібних місцях.

— І вже все вирішено? — спитала я.

Він кивнув. У мене було відчуття, що якби я змогла придумати ще одне запитання, сказати ще хоч що-небудь, то сенс почутого зміниться і стане не таким жахливим. Він стояв у дверях і чекав.

— Я знайду його в Єрусалимі, якщо дістануся? — запитала я.

— У тому будинку, куди ти прийдеш, — відповів він, — знатимуть більше, ніж я.

Мені хотілося спитати, чому я маю довіряти людям, які знають більше ніж він, та тільки мовчки дивилася на нього, а він стояв на порозі, і я до останньої секунди думала, що маю запитати про щось іще. Але про що саме, я не знала. Після того як Марк пішов, можливо, через те, що я так довго жила сама, будинок немовби наскрізь просякнув запахом біди. Що більше я роздумувала, то ясніше розуміла, що не знаю чому, але не повинна йти туди, куди він сказав, і треба йти в Кану до Міріам та розшукати Марту з Марією і запитати в них, що мені робити.

Я надягла плащ, як він і велів. Коли треба було щось сказати, говорила тихо. Я розшукала караван, що прямував до Кани, і вирушила з ним. Ішла, тримаючись поміж людей, зупинялася, коли всі зупинялись, намагалася не привертати до себе уваги. Всі говорили набагато сміливіше, ніж зазвичай, лаяли римлян, фарисеїв, старійшин, навіть сам Храм, закони і податки. Жінки галасували не менше за чоловіків, наче настали нові часи. Поступово розмови звернули на дива, що їх робив мій син і його послідовники, і багато хто мріяв приєднатися до них чи хоча б дізнатися, де вони зараз.

Невідворотне вже тиснуло на мене. Часом я забувалась і думала про інше, але мета моєї подорожі завжди була зі мною — то виплигувала нізвідки, наче налякана тварина, то підкрадалася повільно і підступно, вповзала, наче отрутна гадюка. На одному з нічних привалів я блукала під засіяним яскравими зорями небом і раптом подумала, що скоро зорі померкнуть, нічна пітьма зробиться зовсім непроглядною, і весь світ зміниться, але тут-таки зрозуміла, що зміниться він лише для мене й небагатьох моїх знайомих, що тільки ми будемо дивитись у нічне небо і бачити лише безпросвітну темряву. Зорі будуть здаватися нам підробкою, якоюсь насмішкою, ніби вони також збиті з пантелику, як і ми самі, здаватимуться лише залишками чогось уже давно минулого, а їхнє світло — благанням без відповіді. Мабуть, я інколи все ж засинала, але скоро вже не стало ні хвилини — ні вдень, ні вночі, коли б я не думала про мету своєї подорожі. Ця думка відсторонила всі інші.

До Міріам уже дійшли чутки, і з її переляканого погляду я зрозуміла, що вона не хотіла мені про це казати. Я сказала, що усе вже знаю. Через те й прийшла. Та мої слова її не заспокоїли. Вона стояла в дверях, а я — на вулиці, і раптом я зрозуміла, що мене не впустять, що насправді вона просто заступає мені вхід.

— Що тобі відомо? — спитала я.

— Мені відомо, що вони готують облаву на всіх його друзів і послідовників, — сказала вона.

— Тобі страшно?

— А тобі не було б?

— Хочеш, аби я пішла?

Вона не стала віднікуватись.

— Так.

— Прямо зараз?

Вона кивнула, і вираз її обличчя, поза і весь її вигляд цієї хвилини сказали мені більше, ніж я дізналася про неї за все життя. Я зрозуміла, що наштовхнулася на щось абсолютно безжальне, темне і зловісне, яке не вкладалося в голові. Мені здалося, що мене зараз схоплять, прямо біля дверей, і потягнуть, щоб ніколи вже не випустити на волю. Тут я все зрозуміла і не зойкнула лише тому, що була певна: Міріам зуміє змусити мене замовкнути. Натомість я подякувала їй і пішла. Я знала, що ми більше ніколи не побачимося. Прямуючи до будинку Марти і Марії, я була готова до того, що мене не пустять і туди.

Сестри мене вже чекали. Лазар знову лежав у затемненій кімнаті, він і досі не міг розмовляти. Він раз у раз стогнав і скрикував уві сні, наче в потойбічному світі дізнався таке, чого словами вимовити не можна. Марта сказала, що на світанку всі прокинулися від його нелюдського виття. Я розповіла Марті з Марією про прихід Марка і про те, як мене зустріла Міріам. Я пояснила, що за мною можуть стежити і що готова одразу ж від них піти. Вони відповіли, що за їхнім будинком теж, швидше за все, наглядають і що одній з них треба буде залишитись, але вони вже вирішили, що коли я з’явлюсь і попрошу допомоги, Марія проведе мене до Єрусалима — ми нишком вислизнемо вночі. Навіть якщо за нами слідкують, то нам нічого не залишається, окрім як спробувати відірватися від переслідувачів. І тут я зрозуміла, що сестри не в усьому дійшли згоди. Марта сказала, що його має судити Пілат, а потім народові запропонують зробити вибір, відпускати його чи ні, але, за її словами, старійшини вже все вирішили і вибір народу нічого не змінить. І римляни, і старійшини хочуть його смерті, але бояться заявити про це відкрито.

Марія заперечила, що неодмінно щось станеться, і всі рішення та передбачення не матимуть сенсу, що настає кінець світу, і ці дні будуть останніми, але водночас — початком чогось нового. Її слова дали мені надію, що ми зможемо втекти, неважливо куди. Я уявила, як веду свого сина крізь натовп, покірливого, сумирного і чомусь наляканого, як він тихо йде з опущеними в землю очима, а його послідовники розбіглися. Та Марта сказала, що священики попіклувалися, щоб на площі були їхні люди, котрим наказано вимагати звільнення злодія Варавви, і вони так і зроблять. Мого сина не звільнять.

— Його вже схопили, — сказала Марта, — і вже вирішили, що з ним робити.

Тепер сестри незмигно дивилися на мене, боячись договорити до кінця.

— Ти маєш на увазі, що його розіпнуть? — спитала я.

— Так, — сказала Марта. — Так.

— Але це стане початком, — знову втрутилася Марія.

— Початком чого? — запитала я.

— Нового життя для всього світу, — відповіла вона.

Ні Марта, ні я не звернули уваги на ці слова.

— Чи можна щось зробити? — спитала я у Марти.

Тепер зніяковіли вони обидві. Марта кивнула на двері кімнати, де лежав Лазар.

— Спитай мого брата. Сестра має рацію, наближається кінець світу, — сказала вона. — Або кінець світу, відомого нам. Статися може будь-що. Ти маєш іти до Єрусалима.

У Єрусалимі ми зупинились у якомусь будинку. Мені було дивно дивитися на людей, чути, як вони говорять між собою, адже я ніколи не перемовлюся з ними словом, ніколи їх не пізнаю, хоча ми й не відрізняємось, принаймні, зовні: ходимо по одній землі, говоримо однією мовою. Та, водночас, між нами немає нічого спільного, ніхто з них не здогадується про мої почуття і не може їх розділити. Мені здавалося, що ми належимо до різних світів. Дико було знемагати під важким тягарем, якого ніхто не бачить, мати цілком звичайний вигляд для незнайомих людей і тримати все в собі.

Я зрозуміла, що в будинку, де ми зупинилися, було повно його послідовників, які ще залишалися на волі, і що Марії веліли привести мене саме сюди. Вона запевняла, що тут я в безпеці, що будинок надійний, хоча мені так не здавалось. Я спитала, звідки вона це знає, у відповідь вона усміхнулась і сказала, що будуть потрібні свідки.

— Кому? — спитала я. — Для чого?

— Не питай, — сказала вона. — Просто довірся мені.

Першої ночі один із тих, хто колись приходив до нас у Назареті, замкнув нас із Марією на ключ. Він холодно і з підозрою подивився на мене.

Мій син був уже під вартою, вже у в’язниці. Він дав себе схопити, і, проводячи багато часу серед його послідовників, я зрозуміла: вони вважають, що все йде як треба, що ці події — частина великого спасіння, яке відбувається у світі. Я хотіла запитати їх, чи значить це, що його не стратять, що його відпустять, але всі вони, включно з Марією, говорили самими загадками. Мені стало ясно, що на жодне запитання не буде прямої відповіді. Я знов опинилась серед безумців, заколотників, заїк, припадочних, тих, хто задихались від збудження та хвилювання, — зрозуміти їх було неможливо. Серед них я помітила кількох ватажків: до їхніх слів дослухалися, при них усі змовкали, вони сиділи на чільних місцях за столом, їм не було діла до мене й Марії, вони вимагали, аби жінки, що снували туди-сюди з опущеними, як у слухняних тварин, головами, приносили їм їжу.

Наступного дня ми всі залишили той будинок. Одному з тих, що й досі приходять до мене, доручили провести нас із Марією. Він звелів нам не відходити ні на крок і ні з ким не розмовляти. Ми йшли вузькими залитими ранковим сонцем вулицями, доки не потрапили на великий майдан, повнісінький народу.

— Усім цим людям, — сказав наш провідник, — платять священики. Вони тут, щоб вимагати звільнення розбійника. Пілату це відомо, священики впевнені, що все вийде, може, й розбійникові вже сказали. Це початок нашого спасіння, великого світанку для всього світу. Це вже відомо, записано у книзі буття, як моря і землі позначено на мапі.

На той момент, коли він замовк, я вже втомилася йти і стерла ногу. Я слухала його, заплющивши очі, і відчувала, що голос звучав якось неприродно, наче він повторював чужі, завчені слова, що запали йому в пам'ять.

Слабко вірилось, що все, що відбувалося на майдані, влаштовано заздалегідь, але настрій людей був зовсім не такий, як на вулицях Кани чи під час весілля: ніхто не кричав, не метушився, не було відчуття дикої юрми. На майдан прийшло й чимало літніх людей. Навряд чи хтось упізнав нас, та ми все одно трималися в тіні, я і Марія, і старанно робили вигляд, що немає нічого дивного в тому, що ми тут і що ми з нашим провідником опинились на майдані невипадково, як і всі інші.

Спочатку мені не було чути, що говорять з балкона на протилежному боці майдану, навіть розгледіти щось було нелегко. Нам довелося вийти з тіні на осоння і проштовхнутися в гущу людей. На балконі стояв Пілат, багато хто шепотів його ім'я, і слова його звучали все гучніше:

— У чому ви звинувачуєте цього чоловіка?

І всі до одного прокричали йому у відповідь:

— Якби він не був злодієм, ми б не передали його тобі!

Тут хтось штовхнув мене, і через галас навкруги я пропустила наступні слова, але Марія все чула і передала мені. Пілат сказав, щоб народ узяв в’язня і судив його за юдейським законом.

Пілат і досі стояв на балконі, один, а збоку — двоє чиновників. Цього разу я почула відповідь натовпу, вона була злагодженою і прокотилась майданом, як хвиля.

— Нам не вільно карати смертю. — І з того, як це прозвучало, стало ясно, що про все це насправді було домовлено раніше. Я не могла собі уявити, що таке можливо. Потім Пілат зник у будинку, і настрій на площі змінився, галас і розмови стихли, і я відчула, як щось сталося, як усі напружено дивляться на балкон. Я відчула: натовп жадає крові. Це було видно з виразу облич, зі стиснутих зубів, зі збудженого блиску очей. Багато облич потемніло, обернулося на чорну порожнечу, і щоб чимось її заповнити, їм потрібні були жорстокість, біль, крики страждання. Тепер, коли вони одержали дозвіл, їм хотілося лише виплеснути свою лють. Із покірного чужій волі натовпу вони перетворилися на збіговисько безумців, які прагнули крові: їм не потрібно було нічого, крім нелюдських волань, розірваної плоті та роздроблених кісток.

Доки ми покірно чекали, я спостерігала, як ця жага переходить від одного до іншого і поступово охоплює всіх на майдані, наче гнана серцем кров проникає в усі частини тіла.

Коли Пілат знову вийшов на балкон і заговорив, люди слухали його, але ті слова вже не мали значення.

— Я ніякої провини не знаходжу в ньому, — сказав він. — Є ж у вас звичай, щоб я одного відпускав вам на Песах: чи хочете, відпущу царя юдейського?

Юрба була уже готова і прокричала у відповідь:

— Не його, а Варавву!

Тоді з’явився розбійник Варавва, і його відпустили під загальне схвальне ревіння. А потім звідкись пролунав крик, і ті, що стояли попереду, змогли побачити щось, чого нам видно не було, всі нетерпляче заворушилися, ще більше людей сипонуло на майдан, так що ми втрьох опинились уже не скраю, а майже всередині. Ми мовчали, намагаючись залишитись непоміченими. Тепер ніхто не зводив очей з балкона, всі знали, що зараз відбудеться, і лише чекали того страшного задоволення.

І ця мить настала — народ дружно йойкнув, висловлюючи своє захоплення, оторопіння й нетерпіння, але й цього було замало, загальне зітхання тут-таки змінилося вигуками, галаканням, вереском і свистом, тому що на балконі в оточенні солдатів, із залитим кров’ю обличчям і в терновому вінці, що вп’явся йому в лоба, з’явився мій син. На ньому була пурпурна царська мантія, що теліпалася так, ніби руки мого сина було зв’язано за спиною. Солдати штовхали його по балкону, а юрба ревіла і реготала. Мені було погано видно, та з того, як здригалося від ударів його тіло, я зрозуміла, що він дуже знесилів. Мій син мав вигляд зломленої, майже упокореної людини. Пілат знову почав говорити, але його переривали крики юрби, та він змусив себе почути.

— Се людина! — сказав він.

І я почула, як священнослужителі, що стояли під балконом і по краях майдану, почали викрикувати: «Розіпни його, розіпни його!» Пілат знову зажадав тиші. Він підійшов до мого сина, щоб підтримати його і затулити від солдатів і сказав священикові:

— Візьміть його ви і розіпніть, бо я не бачу в ньому провини.

Тоді один зі священиків прокричав:

— Ми маємо закон, і за нашим законом він має померти, тому що проголосив себе сином Божим!

Пілат знову пішов з балкона і наказав повести в’язня за ним. Коли він обернувся, я чітко побачила його обличчя і помітила, що він дивиться вниз зі страхом і подивом. Тоді мені здавалося, що Пілат роздумує, чи не відпустити мого сина, але зараз я розумію, що надія залишалася лише у мене. Решта знала, що триває гра, на кону якої — майбутнє, і що зараз має значення лише одне — вбивство. Тому коли вони повернулись і Пілат прокричав: «Се — цар ваш!» — натовп вибухнув. Усі кругом репетували: «Візьми, візьми, розіпни його!» — ніби ці слова обіцяли безкінечну радість і задоволення, ніби в них полягали всі їхні прагнення. Тоді Пілат знову прокричав: «Чи царя вашого розіпну?» — але сказати таке було все одно що кинути палицю собаці. Вони знали правила гри і відповіли: «Нема в нас царя, окрім кесаря». Тоді Пілат передав його народові — всі тільки цього й чекали. Кожен хотів особисто взяти участь у підготовці страждань, яких так домагався. Потроху ми почали пробиратися до виходу з майдану і опинилися перед несподіваним гуртом чоловіків. Вони голосно підкликали до себе людей. Було таке відчуття, що всі вони отруєні ненавистю: вона відчувалася в енергійних рухах, вигуках, реготі, наказах. Чоловіки прокладали шлях для зловісної процесії, що прямувала до пагорба.

Доки ми просувалися вперед, намагаючись не загубити одне одного, кожен із нас, мабуть, зовні нічим не відрізнявся від оточуючих, мабуть, здавалося, що й нас переповнює збудження, що й ми смакуємо наперед, як із того, хто вважав себе царем, будуть знущатись, як його проведуть перед народом, як будуть осипати образами, а потім залишать на пагорбі, перед усіма, помирати лютою смертю. Дивно, але біль у розтертій нозі — сандалі були надто тісні, у таких у спеку довго не проходиш — іноді трохи відволікав мене від того, що відбувалося.

Коли я побачила хрест, мені перехопило дух. Хрест був уже готовий, хрест чекав. Він був таким важким, що нести його на спині було неможливо, і мого сина примусили волокти його крізь натовп. Я помітила, що кілька разів він намагався скинути з голови терновий вінець, але марно, колючки тільки глибше впиналися в шкіру його чола — сягаючи кістки. Щоразу, коли він піднімав руку, щоб полегшити біль, люди, що йшли ззаду, нетерпляче підганяли його кийками та батогами. І на якийсь час він, здавалось, зовсім забував про цей свій біль і тягнув свій хрест далі. Ми швидко обігнали його. Я й досі сподівалася, що у його послідовників є план, вони змішалися з натовпом, як і ми, і вичікують. Я не хотіла про це питати, та тепер це було і неможливо. Я думала, що кожне наше слово чи необережний погляд можуть зробити жертвами й нас, що нас можуть забити ногами чи камінням, можуть схопити.

Усе змінилося, коли я піймала його погляд. Ми йшли попереду, аж раптом я обернулась і помітила, що він знову намагається витягти колючку з лоба, але нічого не виходить, легше не стає, і раптом на мить він звів голову до неба й зустрівся зі мною очима. Усі його страждання, увесь жах, здавалось, разом ударили мене в груди. Я скрикнула і рвонулась до нього, але мої супровідники втримали мене, Марія шепотіла, що треба поводитися тихо і не привертати уваги, бо мене впізнають і схоплять.

Переді мною був син, якого я породила, але зараз він був іще беззахисніший, ніж за перших днів свого життя. Коли дитиною я тримала його на руках, то іноді думала, що тепер буде кому доглядати мене в старості, буде кому поховати. Тоді, якби я тільки могла уявити, що побачу його, закривавленого, серед натовпу, що жадає ще більшої крові, я б заридала, як ридала того дня, і ридання б рвалися із самої глибини мого єства. А решта — лише плоть, кров і кістки.

Марія і наш супровідник усе товкмачили, що не треба з ним заговорювати, не треба кричати, і вели мене до пагорба. Легко було загубитись у натовпі, що заполонив усе навкруги. Люди сміялися, галасували, їли й пили, рудоволосі солдати з грубими обличчями і щербатими ротами перегукувались якоюсь незрозумілою мовою. Усе було як на ринку, тільки ще жвавіше, неначе те, що мало статися, принесе прибуток і продавцеві, і покупцю. Мені весь час здавалося, що непомітно вислизнути буде легко, і я сподівалася, що його друзі в цій метушні спланували втечу в яке-небудь безпечне місце. Та тут я побачила, що на вершині горба риють яму, і зрозуміла, що люди не жартують і вони тут лише з однією метою, хоч і здається, що зібралися випадково.

Ми чекали, і приблизно за годину підійшла процесія. Якимось чином раптом стала явною різниця між тими, хто прийшов сюди у справі, виконати роботу, за яку заплатять, і тими, хто прийшов просто повитріщатися. Дивно, що багато хто майже не звертав уваги на те, як його прибивають до хреста, а потім за допомогою мотузок намагаються підтягти хрест до виритої ями і закріпити.

Поки вбивали цвяхи, ми стояли збоку. Кожний цвях був довшим за мою долоню. П’ять або шість душ тримали його і витягували руку вздовж перекладини. Коли у його зап’ясток почали вбивати перший цвях, мій син завив від болю і спробував вирвати руку. Кров бризнула фонтаном, він звивався й оглушливо кричав, а вони били молотком і притискали його руку до перекладини, заганяючи вістря цвяха в дерево. Одну руку вже було прибито, і він чимдуж намагався не дати їм другу. Кат учепився йому в плече, та все ж не зміг відвести притиснуту до грудей руку і покликав на допомогу. Урешті-решт із ним упорались, і другий цвях був забитий. Тепер обидві руки були закріплені на хресті.

Доки мій син кричав, я намагалася зазирнути йому в обличчя, але воно було так спотворене стражданнями і залите кров’ю, що я не могла розгледіти жодної знайомої риси. Я впізнала лише голос, цей голос міг належати тільки йому. Я оглянулася навколо. Люди займалися своїми справами: кували і годували коней, грали в кості, перегукувалися жартами, розпалювали вогнища, щоб приготувати їжу, а дим підіймався в небо і розносився далеко навкруги. Мені було незрозуміло, як можна стояти і дивитись на все це, замість того, щоб кликати його чи бігти до нього. Але я не ворушилась. Я дивилась, охоплена жахом, але не рушила з місця і не вимовила ні звуку. Їхня рішучість була така велика, що їй нічого було протиставити. Ніщо не могло протистояти їхній зосередженості та швидкості. І все одно здається неймовірним, що ми могли просто дивитись, що я вирішила не наражати себе на небезпеку. Ми просто дивились через те, що іншого вибору не було. Я не закричала і не побігла йому на допомогу, тому що це було марно. Мене відкинули б як сміття, принесене вітром. Та дивно і неможливо зрозуміти тепер, через стільки років, що я могла володіти собою, розмірковувати і нічого не робити і знати, що чиню правильно. Ми стояли збоку і тримались одне за одного. І все. Ми стояли збоку, а він вив від болю і викрикував незрозумілі слова. Можливо, мені треба було тоді рвонутися до нього, незважаючи ні на що. Це нічого б не змінило, але, принаймні, я зараз не думала б про це знову і знову, не розуміючи, як я могла не підбігти до нього, не відтягти їх і не кричати, як я могла просто дивитись, не рухаючись із місця. Але було саме так.

Коли я відчула, що здатна розмовляти, то спитала нашого супровідника, коли він помре, і почула, що через цвяхи, втрату крові та спеку, мабуть, скоро, та все ж він може прожити ще цілий день, якщо йому не переб’ють гомілки, от тоді він помре скоріше. Мені сказали, що тут є головний, котрий знає, як зробити смерть повільнішою чи швидшою, досвідчений у цій справі, як інші бувають досвідченими в питаннях сівби, збирання фруктів чи народження дітей. Мені сказали, вони можуть зробити так, що не проллється більше ні краплі крові, можуть відвернути хрест від сонця чи проткнути вмираючого списом, і тоді він помре через кілька годин ще до ночі. Тоді він помре ще до настання шабату, але для цього, сказали мені, буде потрібен дозвіл римлян, самого Пілата. А якщо Пілата не знайдуть, у натовпі завжди є люди, котрі здатні його замінити і дати дозвіл. Я ледь утрималася, щоб не запитати: «Може, ще не пізно врятувати його, врятувати і зберегти йому життя?» — та в глибині душі я знала, що вже надто пізно. Я бачила ті цвяхи, що вбили йому в зап’ястки.

Потім я побачила, як стали піднімати інші хрести з приреченими, але чи то дерево було надто важким, а чи хрести були погано збиті, тому що тільки-но їх ставили, вони знову падали.

Я примушувала себе дивитися деінде, на хмару, що клубочилася в небі, на камінь, на людину поруч, на що завгодно, тільки б відволіктися від стогонів, що лунали з хреста. Я питала себе, чи можна як-небудь уявити, що це не відбувається, що це було колись давно, чи станеться колись потім і не зі мною. Я дивилася дуже уважно і можу сказати, що група вершників — старійшини і римляни — була недалеко, і з того, як вони пильно за всім слідкували, як гарцювали один біля одного, я зрозуміла, що це вони тут за все відповідають, що багато з іншого є випадковістю, просто частиною підготовки до шабату, але ці пещені, серйозні і похмурі чоловіки — тут зовсім невипадково і точно знають, що робити. Раптом я помітила серед них свого двоюрідного брата Марка і зрозуміла, що він також мене побачив. Перш ніж мої супутники похопились, я кинулася до нього, хоч і розуміла, що маю вигляд дурнуватої, безпорадної, нав'язливої обшарпанки. Мабуть, я простягала до нього руки, мабуть, мої щоки були мокрі від сліз, мабуть, усе це було безглуздо. Я помітила, що байдужість і злостивість інших відбивалась і на лиці Марка, та коли він мене побачив, воно стало просто брутальним, і він зарепетував, щоб я забиралася геть. Я пам'ятаю, що не назвала його на ім'я, пам’ятаю, що не сказала, що він — мій брат. Я бачила, як страх спотворив його лице, але швидко минув і змінився рішучістю відігнати мене від цих чоловіків, до яких ніхто не смів наблизитися. Він кивнув комусь, виявилося, що це той самий, хто пізніше грав у кості поруч із тілами, хто весь час стежив за мною, хто, як видно, знав мене, і кому, я думаю, накажуть схопити мене потім, коли мій син помре і натовп розійдеться. Пізніше я зрозуміла, що всі вони були впевнені, що ми залишимось до кінця, аби забрати і поховати тіло. Римляни знали, що ми не залишаємо тіл напризволяще. Ми будемо чекати, чим би нам це не загрожувало.

Мій охоронець, той, що приходить сюди, і другий чоловік, який подобається мені ще менше, хочуть, аби я простими словами розповіла їм про ці години, хочуть знати, хто що сказав, хочуть знати про моє горе, тільки хіба слова «горе» і «скорбота» можуть те все пояснити? І хоча один із них був там разом зі мною, він не хоче писати про те, який там був безлад, про те, що мені, як не дивно, запам’яталося небо, що то темнішало, то світлішало, стогони, крик і завивання, що лунали з інших хрестів, і навіть тиша, що линула від його розп’ятої постаті. А ще дим від вогнищ — він ставав усе більш ядучим, подразнював очі, адже вітру зовсім не було. Вони не хочуть чути про те, що один із хрестів увесь час падав і його доводилось вирівнювати, не хочуть чути про чоловіка, котрий годував кроликами хижого птаха, що знавісніло бив крилами в тісній клітці.

Ці години, кожна їх секунда, були наповнені подіями. То мені здавалось, що можна зробити щось іще, то я розуміла, що нічого вже зробити не можна. То раптом думки ставали зовсім спокійними, я думала про те, що коли це відбувається не зі мною, адже не мене розіп’яли на хресті, то значить, цього взагалі нема. Я думала про нього, коли він був зовсім крихітним, був частинкою моєї плоті, коли його серце народжувалося з мого. Думала, що добре було б кинутися в чиїсь обійми та про щось запитувати. А ще стежила, чи не подадуть знаку, щоб усе скоріше закінчилось. А ще починала розуміти, навіщо Марк заманив мене до міста в той будинок: щоб можна було схопити мене, коли все скінчиться, чи навіть раніше.

А потім, в останню годину, коли натовп почав розходитись і люди спускалися з пагорба, вже не було часу думати. Не було часу дивитися навкруги, намагатися відволіктися, цієї останньої години страждання того, хто висів на хресті під палючим сонцем із цвяхами в руках і ногах, дійшли до межі, він скрикував і насилу хапав ротом повітря. А ми все чекали, усвідомлюючи, що кінець близько, дивилися на його лице, на його тіло, і не розуміли, чи знає він, що ми поруч, доки вже перед самим кінцем він не спробував розплющити очі і сказати щось. Ніхто не міг розчути його слів, промовлених з величезним зусиллям і все ж дуже тихих. Він зробив це, щоб ми знали: він іще живий. І, як не дивно, незважаючи на його біль, незважаючи на його приниження, я, хоч до того і бажала шалено, щоб усе скоріше закінчилось, тепер цього не хотіла.

Під кінець наш охоронець, його послідовник, той, що приходить до мене зараз, платить за все і допомагає мені, сказав, що як тільки він помре, треба зразу йти, що інші омиють і поховають його тіло, що з протилежного боку пагорба є стежка, і, коли ми підемо нею поодинці, він допоможе нам зникнути. Та навіть якщо нам удасться піти, сказав він, за нами все одно будуть стежити, нас шукатимуть, тому нам доведеться йти ночами, при світлі зір і місяця, а вдень — десь ховатися. Коли він говорив, я дивилась йому в обличчя й бачила те саме, що бачу в ньому і зараз: не сум, не жаль, не хвилювання, а холодний розрахунок, неначе життя — це справа, яку треба зробити, неначе наше земне існування мусить бути ретельно спланованим і цілком передбаченим.

— Він — іще живий, — сказала я. — Ще живий, і я буду поруч, поки він не помре.

Я кинула погляд на людей неподалік, і помітила, що Марка з ними нема і немає тієї людини, що слідкувала за мною. Я збентежено оглянулася, щоб зрозуміти, де вони поділися: вже йдуть чи приєдналися до решти. І побачила, що вони розмовляють із чоловіком, який був на весіллі в Кані — з душителем, і показують на мене, Марію і нашого провідника, виділяючи нас із натовпу. Душитель дивився і спокійно кивав, запам’ятовуючи кожного з нас. Пізніше, багато років по тому, я переконувала себе, що прийняла таке рішення через Марію, коли зрозуміла, що це я привела її сюди і тепер через мене її задавлять. Я пам’ятаю, як Марк казав, що ця людина вміє душити зовсім беззвучно, не залишивши слідів. Але насправді, коли я підбігла до нашого провідника і сказала, що треба скоріше йти, як він і пропонував, поодинці і крадькома, а потім іти якомога швидше, ночами, туди, де ми будемо в безпеці, я думала зовсім не про те, що мовчазний душитель може вбити Марію, не про те, як тіло її буде звиватись у чіпких пальцях, що ламають її шию. Я думала про себе. Намагалася врятуватися сама. Зненацька мене охопив страх, нестерпний страх, і я відчула, що тепер небезпека загрожує мені, що вона ближча, ніж була всі ці години.

Тільки тепер я можу в цьому зізнатися, тільки тепер я можу собі дозволити це сказати. Багато років мене втішала думка, що я дуже довго пробула там і дуже страждала. Та настала пора сказати, промовити ці слова: попри жах, попри відчай і крики, попри те, що його серце і плоть народилися з мого серця і плоті, попри весь мій біль, що залишився і буде зі мною до самої смерті, — незважаючи на все це, біль був його, а не моїм. І коли виникла небезпека, що мене схоплять і задавлять, моєю першою і останньою думкою було: «Тікати». У ці години я була зовсім немічна, але, хоча моє горе ставало все сильнішим, хоча я кидалася до всіх і ламала руки і з жахом стежила за всім, що відбувається, я все ж таки знала, що робитиму. Як і сказав наш охоронець, я залишу його тіло іншим, нехай його обмиють і поховають інші. Коли буде треба, я залишу його помирати на самоті. Так і сталося. Коли я подала знак, що згодна, Марія вислизнула першою, а ми краєчком ока слідкували, як вона виходить. На хрест я більше й не глянула. Може, я вже достатньо надивилась. Може, правильним було врятуватися, раз виникла така можливість. Але зараз я так не думаю. Усе це було неправильно. І тепер я скажу, тому що маю сказати: я вчинила так заради власного порятунку. Іншої причини не було. Я бачила, як наш охоронець зник, і прикинулася, що нічого не помітила. Я попрямувала до хреста, начебто хочу присісти біля його ніг, ламаючи руки, і чекати, коли настане кінець. А потім зайшла за хрест. Зробила вигляд, наче когось чи щось шукаю, може, відлюдне місце, щоб піти до вітру. І слідом за нашим провідником і Марією спустилася з іншого боку пагорба і пішла повільно, потихеньку, все далі й далі.

Мені снилося, що я залишилась. Мені снилося, що я тримала пошматоване тіло свого сина, залите кров’ю, а потім омите, що в цей час він знову був зі мною, що я торкалась його тіла й обличчя, прекрасного і змученого. Я торкалася ран від цвяхів на руках і ногах. Я витягла колючки з його голови і змила кров з волосся. Вони залишили мене з ним, і з Марією, і з нашим провідником, і з іншими, хто прийшов розділити його кінець, хто наражав себе на небезпеку, щоб показати свою віру в нього. Так, нас залишили з ним. Коли жорстоку справу було зроблено, коли людина, розп’ята на тлі неба над горбом, померла, і весь світ знав про це, катам нічого було затримуватися. Вони пішли поїсти, випити, одержати платню. Тоді горб, на якому недавно палили димні вогнища і галасувала розлючена юрба, став місцем тихого плачу. Ми обіймали і гладили його тіло, таке важке і водночас невагоме, обезкровлене, майже зовсім біле, як мармур чи слонова кістка. Тіло вже починало холонути, але якась частина його самого, щось, що він передав нам в останні години, щось, що народилося з його страждань, ширяло в повітрі, ніжне і заспокійливе.

Саме так мені снилося. Іноді сни продовжувалися і вдень, коли я не спала: я сиділа й відчувала, що тримаю його в обіймах, тримаю його тіло, у якому більше немає болю, і мій біль, що був частиною його болю — його і нашого спільного — відступає. Все це легко уявити. Але те, що сталося насправді, уявити неможливо, і мені це доведеться визнати зараз, у ці останні місяці, що залишилися мені до смерті, а інакше справжні події перетворяться на казку, повну отрути, як бувають повні отрути яскраві ягоди, що висять низько на деревах. Не знаю, чому мені так важливо сказати правду — собі самій, серед ночі, чому так важливо, щоб слова правди прозвучали хоча б один раз. Адже світ — це тиша, і нічне небо без пташок — це тиха безмежність. І ніякі слова нічого не змінять у нічному небі. Вони не зроблять його більш світлим або менш загадковим. І білому дню теж немає ніякого діла до слів.

Я кажу правду не тому, що від цього ніч стане днем чи дні стануть безкінечними і прекрасними на втіху нам, старим. Я говорю правду просто тому, що можу це зробити, тому, що сталося так багато, і тому, що у мене може не бути іншої можливості. Може, скоро я знову почну уявляти, що того дня не втекла з горба, а тримала його оголене тіло у своїх обіймах, може, скоро цей сон, такий зрозумілий мені і такий реальний, тепер заповнить усе навколо і змінить саме минуле, і стане тим, що було, тим, що мало б бути, тим, що я бачила своїми очима.

Насправді було ось що. Вони бігли, підтримуючи мене з двох боків, і я раптом зрозуміла, що наш охоронець не має ніякого плану. Він, як і ми, не знав, що робити. Повернутись до міста ми не могли. У нього було трохи грошей, але ніякої їжі. Мене пронизала думка, що він змушував нас піти тільки, щоб урятуватися самому, і що неперевершений план мого порятунку з’явився пізніше і зовсім не був головною метою від самого початку. Гості, що приходять до мене тепер, намагаються все зв’язати, сплести візерунок, надати всьому зміст і просять мене допомогти. Я допоможу їм, як уже допомагала, але не тепер. Тепер я знаю, що все робилося навмання, як вийде, і дорогою траплялося таке, про що я, навіть тепер, не хочу згадувати. Я знаю, що тоді ми робили жахливі речі, тому що були у відчаї. Ми крали одяг, бо треба було щось одягти, і я вкрала взуття, бо треба було щось узути. Грошей ми не брали і нікого не вбили. Сподіваюся, що не вбили, але багато чого я не бачила. Ми намагалися йти якомога швидше, іноді нам нічого було їсти, а іноді ми відчували, що нас вистежили, за нами женуться. Коли від нас вимагали пояснень, ми відповідали, що зі мною моя дочка та її чоловік і мандруємо ми без речей і пішки, а не на ослах, тому що мій син пішов уперед з караваном і всім нашим скарбом. Ця неправда не така важлива, а може, і все інше, що ми робили дорогою, теж не таке важливе, та хіба можна це знати напевно?

Важко зрозуміти інше — чому так важать наші сни. Після того що сталося на горбі, ми рухалися в основному ночами, а не вдень, особливо спочатку, тому те, що відбувалося вві сні, не дає мені спокою ще більше, ніж тоді. Дивно, але тепер здається неважливим те, що ми напали на сільський будинок, що стояв віддалік, уразливий, ні в чому не винний, і забрали їжу, одяг, взуття і трьох віслюків, котрих скоро відпустили, а наш охоронець зв’язав господаря, його жінку й дітей, залякав їх, щоб вони нас не переслідували. Ми з Марією усе те бачили на власні очі. Я одягла чужий одяг і взула чуже взуття, а на їхніх ослах ми рухалися швидше. Усе це було.

А ще був спільний сон: нам із Марією наснилося те саме. Я не знала, що таке буває. Коли мій чоловік був живий, нам снилися різні сни, хоча вночі ми лежали поруч і часто торкались одне одного. Сон у кожного свій, як і біль. А тими днями ми часто були у відчаї, часом голодували, задихалися від швидкої ходи, мучилися від постійного страху: ми з Марією зрозуміли, що наш охоронець не знає, що робити, і веде нас до води, до моря, покладаючись на випадок, і з кожним днем, якщо нам не вдасться знайти корабель або якийсь притулок, залишається все менше надії на те, що нас не впіймають. Ми з Марією не розлучалися ні на мить. Підтримували одна одну, коли йшли, спали обійнявшись, зігріваючи й охороняючи одна одну. Ми обидві знали, що коли нас піймають, то вб’ють, закидають камінням або задавлять, а тіла залишать гнити. Ми майже не розмовляли з охоронцем і насилу приховували своє презирство до нього, охоплені страхом, що нас піймають, страхом, що ця людина, ні до чого не здатна, але з високою думкою про себе, заманює нас у глушину, і що скоро ми помремо від голоду й виснаження.

Нам обом наснилося, що мій син воскрес. Нам снилося, що ми спимо біля колодязя, зробленого з дерева і каміння, колодязя, до якого всі ходили, тому що вода в ньому була солодша, холодніша і чистіша, ніж в інших. Ми були самі. Був ранок, та поки ніхто не прийшов по воду, адже сонце ледь показалось. Ми спали, обіпершись на камінь. Дивно, що не було ніякої стежки, і хоча вдалині виднілись маслинові дерева, поруч нічого не росло, і не було чути ні звуку: ані співу пташок, ані мекання кіз — нічого. Ми обидві спали в одязі, коли настав світанок. Охоронця не було видно, страх і гарячкова метушня тих днів кудись зникли. І раптом ми обидві прокинулись від плюскоту води: ніби хтось невидимий прийшов набрати її, і вода сама собою піднімалась і виливалася з колодязя.

Я впевнена, що вода виливалася, бо вона намочила моє плаття і розбудила мене. Та я продовжувала лежати й опустила руку у воду, щоб переконатися, що вона справжня. Вона була справжньою. А Марія скочила, намагаючись не намокнути, та ойкнула від здивування. Я глянула на неї, але спочатку не побачила того, що бачила вона. Мене надто вразило те, що відбувалося з водою: тепер вона вихлюпувалася з колодязя, била ключем, виливалася на землю і текла в бік дерев, поступово утворюючи невеликий струмок. А потім я обернулась і побачила його. Він повертався до нас, піднімаючись із водою, потік виносив його із землі. Він був оголений, і його рани на руках, ступнях, гомілках, де були зламані кістки, на лобі, куди впиналися колючки, — були відкриті, і навкруг них були синці. Тіло ж було білим. Коли вода винесла його з колодязя, Марія підхопила його і поклала мені на коліна. Ми доторкнулися до нього. Перше, що нам кинулося в очі, — це білість його шкіри, білість, яку не можна описати. Ми обидві помітили, яка вона чиста, неторкана, прекрасна і пронизана світлом.

Уві сні ми бачили, як він розплющив очі, ворухнувся і ледь чутно застогнав. Здавалося, що ніякого болю він не відчуває і забув, що з ним сталося. Але рани нікуди не поділись. Ми не розмовляли з ним. Ми просто тримали його, і він здавався живим.

А потім він перестав ворушитися, чи помер, чи я прокинулась, чи ми обидві прокинулись. І все. Ми не змогли втриматись і не поділитися сном одна з одною, і наш охоронець усе чув. І тоді в ньому щось змінилось, він заусміхався і сказав, що завжди знав, що так буде, що це було провіщено. Він змушував повторювати розповідь знову і знову, і коли переконався, що все запам'ятав, то сказав, що нам тепер ніщо не загрожує, що має іще щось трапитися, що й приведе нас туди, куди треба. Ми відчували незвичайну легкість — може, від голоду, а може, від страху. Ми почувалися вільними.

Я знала, і Марія знала, що ми йдемо навмання, і я іноді думала, що ми були б у більшій безпеці, коли б Марія залишила нас і повернулася додому. Пізніше, коли ми сховалися в якомусь будинку, то змогли спокійно поговорити про це. Ми розуміли, що я ніколи не зможу повернутися, ніколи не зможу з’явитися там, де мене знають. Але вона могла повернутись, і я бачила, що вона цього хоче. А потім спокійні дні скінчились. Їм поклали край їжа, відпочинок і зміна в нашому охоронцеві, котрий ніби запишався. Пиха в ньому прокинулася, коли кількоро незнайомців, а потім і тих, хто знав, що він — послідовник, зголосилися допомогти. Через них він зміг послати по допомогу і запевнив нас, що скоро ми будемо в безпеці, що за нами прийде човен і відвезе нас до Ефеса, де для нас приготовано будинок, де нас завжди захистять. Він не розумів, що його втішання і заохочення нічого не змінюють, адже ми почали усвідомлювати весь жах того, що зробили. Ми залишили ховати мого сина іншим, а можливо, він так і не був похований. Ми втекли туди, де наші сни стали реальнішими, ніж яв, ніж час, коли ми думали, страждали, усвідомлювали себе. Кілька днів здавалося, що так і треба, можливо, ми обидві сподівалися, що майбутнє теж стане тільки сном, а потім усе розпалось, і я зрозуміла, що Марія хоче піти, що вона більше не хоче зі мною залишатись. Я знала, що так і буде, і одного разу це сталося: я прокинулася вранці, а її ліжко було порожнім. Охоронець допоміг їй піти, бо вона так хотіла. Тоді прощання не мало сенсу, воно нічого б не змінило. Я не сердилася, що вона пішла просто так. Але тепер я залишилася з ним наодинці, і треба було вирішувати, як поводитися. І ще дещо мені треба було вирішити для себе раз і назавжди. Тепер я хотіла, щоб сни зайняли своє місце і стали частиною ночі, а все, що відбулося насправді, все, що я бачила і робила, стало частиною дня. Я сподівалася, що до самої смерті зможу чітко бачити різницю. Маю надію, що це мені вдалося.

Тепер — білий день, і те, що проникає в кімнату, зветься світлом. Дивно, але коли ми піднялись на борт човна, який доставив мене сюди, що плив крізь бурі та штиль, я мріяла, аби трапилося нещастя. Мені, щоб заспокоїтись, було необхідно, щоб наш охоронець або хтось із його помічників упав у воду і кликав на допомогу, випірнав і знову тонув, а потім знайшли б його мертве тіло. Я хотіла знову пережити це відчуття, як би воно не називалось. Я би бачила не нещастя, а просто картинку, нагадування. Коли я дивилась на людей, перед моїми очима стояла насильницька смерть, і я відчувала, що тепер готова зустрітися з нею віч-на-віч, як дикий звір чує, чого чекати і що робити, коли добра рука простягає йому їжу, наче ручному. Те, що я бачила, зробило мене дикою, і цього вже не змінити. Я втратила розум від того, що бачила при світлі дня, і ніяка темрява не пом’якшить і не зітре цього.

Я нечасто виходжу з дому. Я завжди насторожі. Зараз дні стають коротшими, а ночі — холоднішими, і коли я виглядаю у вікно, то дивлюся з подивом і не можу відірватися. Світло здається таким яскравим, соковитим. Неначе тепер, коли воно має менше часу, щоб огортати нас своїм золотом, воно зробилося сильнішим, наповнилося трепетною чистотою. А потім світло починає згасати, і скрізь лягають косі тіні. І в цей час, час мерехтливого світла, я можу вислизнути з дому і вдихнути густе повітря, побачити, як блякнуть фарби, ніби небо втягує їх у себе, кличе їх додому, доки все навкруги не поглине темрява. Мені це дуже подобається. І поки я доходжу до храму, щоб трохи постояти біля колони, спостерігаючи, як тіні густішають і світ готується до ночі, я почуваюся майже невидимою.

Я рухаюся, мов кішка, — зупинюся, прослизну вперед і знову замру. Хоча я знаю, що в цей час мене не так легко помітити, як удень чи вранці, я завжди насторожі, наче дикий звір, готовий зірватися з місця від найменшої небезпеки.

Одного разу я надто довго простояла в храмі і вийшла вже в сутінках. Я знала, що мушу поспішати, аби потрапити додому до настання темряви через те, що ночі були непроглядно густими, майже безмісячними, і дороги не було видно. Я не могла йти звивистою стежинкою, якою завжди поверталась, довелося чимдуж видряпуватися крутим схилом, аби швидше потрапити додому. І тоді у згасаючому світлі я дійшла до каменів, котрих ніколи раніше не бачила в цьому місці, де мені судилося провести решту життя. Тонкі пластини каменя стриміли із землі, як зуби, наче росли тут. Мої ноги боліли від швидкої ходи, я притулилася до одного з каменів і почула, як у траві хтось зашурхотів. Я повернулась. Побачене так налякало мене, що я мало не кинулась геть. На каменях були вирізані дві фігури, майже одного зросту зі мною, їх освітлювало призахідне сонце, що відбивалося від білого каменя, який сяяв в останніх променях. Спочатку я розгледіла майже оголеного молодого чоловіка з невинним і безтурботним обличчям. Мені здалося, що він от-от відділиться від каменя, на якому був вирізаний, і підійде до мене — світло раптом стало яскравішим. Спочатку я злякалась, але тепер мій страх зник. Поруч із ним стояв старший бородатий чоловік, він затуляв лице руками, і було видно, що він плаче, адже він теж утратив щось дороге. Він горював за чимось, про що молодий, здавалося, не знав. Може, так завжди у мертвих — вони не сумують за нашим світом і не знають, що тут відбувається. Я стояла і дивилася на них, на молодого, котрого я вважала померлим, і на його батька, живого і повного страждань, і раптом помітила біля ніг юнака фігурку дитини, що плакала. Вона зсудомлено скулилася від горя, що здавалося іще сильнішим, ніж горе старого. Потім сонце спустилося ще нижче, й у згасаючому світлі я побачила, що всі плити довкруж покриті різьбленням: фігурами людей і тварин, якимись словами. Здалеку вони здавалися безладною купою, випадково кинутою, та тепер мені стало ясно, що їх поставили тут не просто так, що різьблення мусить щось означати, а коли я поспішила геть, зрозуміла, що воно позначає смерть.

А тепер, доки смерть не прошепотіла моє ім’я, не покликала, заколисуючи, у темряву, я часом розумію, що чекаю від цього світу більшого. Небагато, але все ж таки більшого. Адже це просто. Коли воду можна перетворити на вино, коли можна воскресити мертвого, то і час можна повернути назад. Я хочу знов опинитись у часі, коли мій син не помер, коли ще не пішов з дому, коли він був маленьким, а його батько живим, і коли у світі все було просто. Я хочу знову повернутися в один із світлих суботніх днів, коли все тихо, на вустах у всіх молитва, коли я разом з іншими жінками прошу Господа помилувати слабких і сиріт, захистити смиренних і обездолених, урятувати тих, хто в біді, звільнити їх від рук нечестивців. Коли я зверталася з цими словами до Бога, мені важливо було знати, що мої чоловік і син — недалечко і що скоро, коли я прийду додому і сяду в тіні та складу руки в молитві, то почую наближення їхніх кроків, побачу усмішку сина, побачу, як батько відчиняє перед ним двері, а потім ми будемо мовчки сидіти і чекати заходу сонця, щоб знову почати розмовляти, і разом сісти за стіл, і неспішно приготуватися до ночі, що заступає день, коли ми наводили лад у своїй душі, день, коли наша любов одне до одного, до Бога і до всього світу ставала ще глибшою і сильнішою.

Та цих днів уже не повернути. Хлопчик перетворився на чоловіка і пішов з дому, був розп'ятий на хресті, і страждав, і помер. Я б хотіла мати достатньо сил, аби уявити, що те, що сталося, мине його, що воно побачить нас і вирішить: не зараз, не з ними. І нам дадуть спокійно постаріти.

Вони повернуться, мої захисники, мої охоронці. Я завжди у них під наглядом. Через кілька днів вони дізнаються, що одного разу я прокинулася на світанку і стояла біля вікна. Хто-небудь помітив якусь тінь, побачив щось крізь вікно, щось почув. Я — завжди на виду. Можливо, вони платять Фарині, щоб вона слідкувала за мною і повідомляла їх про все, можливо, вони погрожують їй, коли вона цього не робить. А може, вони знайшли когось іще, повз кого я мовчки проходжу на вулиці. Це неважливо.

Щоразу ми починаємо все спочатку, і кожного разу вони попервах надихаються якимись подробицями, а потім їх щось дратує: нова деталь, чи моя відмова сказати щось таке, що їм би хотілося почути, чи те, як я поводжуся, коли чую їхні голоси і бачу їхні намагання розповісти простими словами про дуже складні речі.

Але, можливо, усе й насправді просто. Можливо, коли я помру, а це буде скоро, все стане ще простішим. Усе стане так, наче побаченого і пережитого мною взагалі не було, чи було, але значило не більше, ніж помах пташиного крила високо в небі тихого безвітряного дня. Вони хочуть, щоб ті події залишилися з людьми навічно, вони самі мені казали. Їхні записи, кажуть вони, змінять світ.

— Світ? — спитала я. — Увесь світ?

— Так, — сказав чоловік, який був моїм провідником. — Увесь світ.

Мабуть, я мала розгублений вигляд.

— Вона не розуміє, — сказав він другому, і це була правда. Я не розуміла.

— Він і справді був сином Божим, — сказав він, а потім почав терпляче пояснювати, як я зачала свого сина, а другий кивав і підтакував.

Я майже не слухала. Мені є що робити. Хто як не я знає, як це було. Я знаю, якою була щасливою в перші місяці, як відчувала, що моя дитина — незвичайна й особлива, що все моє життя змінилось, як я не раз стояла біля вікна, осяяна світлом, і усвідомлювала, що життя, яке росте в мені, биття другого серця, переповнюють мене більш за все, що я тільки могла уявити собі.

Потім я дізналася, що це відчувають усі жінки, котрі готуються стати матерями та годувати своїх немовлят, що це відчуття починається в тілі і проникає в душу, і все здається таким новим. Я усміхалася, слухаючи їхні слова, адже вони думали, що знають правду про світло і про Божий дар, що його відчуває майбутня мати. І мені раптом сподобалося, з якими жаром і впевненістю вони говорили.

Але в кінці вони сказали таке, що я підхопилась і з жахом відсахнулася.

— Він помер, щоб спокутувати гріхи всього світу, — сказав другий. — Своєю смертю він звільнив людей від темряви і гріха. Його батько послав його у цей світ, щоб він страждав на хресті.

— Його батько? — спитала я. — Його батько?

— Треба було, щоб він пройшов через страждання, — перебив він. — Так він урятував усіх нас.

— Урятував? — скрикнула я. — Кого врятував?

— Тих, хто був раніше, і тих, що живуть тепер, а також іще ненароджених, — відповів він.

— Урятував від смерті? — спитала я.

— Урятував для життя вічного, — сказав він. — Усі люди колись пізнають вічне життя.

— Ой, життя вічне! — відповіла я. — Ой, усі люди!

Я подивилася на них: вони відвели очі, їхні обличчя потемніли.

— Так усе було заради цього?

Вони перезирнулись, і вперше я відчула, яким сильним було їхнє прагнення, яким незатьмареним було їхнє переконання.

— А хто ще про це знає?

— Про це дізнаються, — сказав один із них.

— Із ваших слів? — спитала я.

— Із наших слів, а ще зі слів його інших учнів.

— Ти маєш на увазі, — спитала я, — людей, що ходили за ним?

— Так.

— Вони ще живі?

— Так.

— Вони ховалися, коли він помирав, — сказала я. — Вони ховалися, й коли він помер.

— Вони були там, коли він воскрес, — сказав один із них.

— Вони бачили його могилу, — сказала я. — Я ж не бачила його могили, не обмила його тіла.

— Ти була там, — сказав мій провідник. — Ти тримала його тіло, коли його зняли з хреста.

Другий згідно кивнув.

— Ти бачила, як ми покрили його тіло пахощами, сповили його саваном і поховали у склепі, недалеко від місця, де його розп’яли. Але коли він з’явився серед нас через три дні після смерті, щоб говорити з нами і вознестися до батька, тебе не було з нами, ти була схована в надійному місці.

— До свого батька? — перепитала я, усміхаючись.

— Він був сином Божим, — сказав один. — Батько послав його, щоб спокутувати людські гріхи, врятувати світ.

— Померши, він дав нам життя, — сказав другий. — Своєю смертю він спокутував гріхи усіх людей.

Я обернулася до них, і, побачивши на моєму лиці біль, гнів і страх, вони злякались, і один з них рушив до мене, хотів змусити мене замовкнути, не дати сказати того, що я збиралась. Я відступила на кілька кроків і стала в кутку. Спочатку я прошепотіла, потім сказала свої слова голосніше, а він усе насувався на мене. Я втиснулася в куток і прошепотіла це знову, повільно, ретельно вимовляючи слова, вкладаючи в них усі свої сили, весь невеликий залишок життя, що жеврів у мені.

— Я була там, — сказала я. — Я втекла, перш ніж усе закінчилось, але якщо вам потрібні свідки, то я — свідок, і ось що я вам скажу. Ви кажете, що він спокутував гріхи всіх людей, а я вам скажу: Воно того не варте. Воно того не варте.

Увечері вони пішли з караваном, що прямував до островів, і в їхній поведінці відчувалась відчуженість, щось подібне до страху, а може, роздратування та відраза. Але вони залишили мені грошей та їжі, а також залишили відчуття, що я й досі перебуваю під їхнім захистом. Бути з ними ввічливою було зовсім неважко. Вони аж ніяк не дурні. Я у захваті від їхньої передбачливості, вміння все розрахувати, відданості, від того, що вони не схожі на неголених дикунів і божевільних, на чоловіків, не здатних дивитися в очі жінці, що приходили в мій дім після смерті чоловіка і цілісінькими ночами говорили з моїм сином про бозна-що. Вони одержать перемогу і доможуться свого, а я помру.

Я більше не ходжу до синагоги. Це — в минулому. На мене обов’язково звернуть увагу, бо я не схожа на інших. Але я разом з Фариною ходжу до іншого храму, а іноді я йду туди сама — ранками, ледь прокинувшись, або в сутінках, коли у світ приходять тіні, провісники ночі. Я рухаюся тихо. Я пошепки звертаюся до великої богині Артеміди, котра щедро відкриває обійми, готова всіх нагодувати своїм молоком. Я розповідаю їй, як мені хочеться заснути в сухій землі, спокійно перетворитися на порох, заплющивши очі, де-небудь під деревами. А поки що, прокидаючись уночі, я хочу більшого. Я хочу, аби того, що сталося, не було, щоб усе пішло інакше. Як легко могло все скластися! Як легко було б визволити його! Для цього не треба було б великих зусиль. Навіть сама думка про це приносить мені полегкість. Вона розсіює темряву і притлумлює скорботу. Я почуваюся, як подорожній під палючим сонцем, утомлений довгою дорогою через пустелю, коли він піднімається на пагорб і бачить унизу місто, що сяє, наче опал в оточенні смарагдів, багате місто, у якому є колодязі й дерева, ринок, повний риби, домашньої птиці, плодів, де розливаються аромати їжі та прянощів.

Я спускаюся до нього пологою стежкою. Мене тягне в це дивне місце, населене душами, я йду вздовж неперевершених вузеньких місточків над плюскотливою паруючою рікою, що нагадує лаву, яка застигає, а по її берегах розкинулись луги, повні життя, що виривається з-під землі. Я йду куди хочу. Навколо — тиша і спокійне розсіяне світло. Світ — сумирний і розслаблений, як жінка, що розпускає на ніч коси. Я шепочу ці слова, знаючи, що слова не марні, і, усміхаючись, промовляю їх до тіней богів цього місця, що линуть у повітрі і готові побачити й почути мене.