Зброя вогню

Битва під курганом

Погожий літній ранок був сповнений радісним щебетом птахів. Сонце ще тільки зійшло і не встигло висушити росу, краплі якої сріблилися і грали всіма барвами веселки на гичці молодої моркви, що рівними рядочками росла на грядці. Морква цього року вродила нівроку, але гичка її місцями чомусь в’яла і сохла, а так — диво що за морква була! Поряд з грядкою моркви росли, низько схиливши важкі голови, цибаті соняшники, а коло них стояло опудало. Звичайне таке собі опудало — два ціпки, збиті навхрест, сорочка і бриль. Поставлене тут, воно, очевидно, повинно було відганяти настирних горобців від соняшників, але обов’язків своїх явно не виконувало: просто на брилі сидів маленький, миршавий горобчик і чистив пір’ячко. Потім, виказавши, мабуть, у такий спосіб свою зневагу до опудала, він справив свою природну потребу і полетів геть. А опудалові-то що?

Раптом у кущах біля грядки щось зашаруділо, сполохавши зграйку горобців, що сиділи на бузині. Гілки кущів розступилися, і відтіля визирнула мордочка звіряти, схожого на кота: чорна шерсть, білі «окуляри» навколо очей, трішечки видовжений носик і пишні вуса. Принюхавшись, звірятко обережно вилізло з кущів. Воно було маленьке, стояло на задніх лапках, тобто, правильніше було б сказати, — на ніжках, які, щоправда, мали всього по три пальці, і — що найцікавіше — було вдягнене — в смугасті штанці до колін і червону в білий горошок сорочечку з коротенькими рукавами. Руки й ноги його також були вкриті чорною, лише подекуди поцяткованою сірим, шерстю, а ззаду, просто зі штанців, стирчав смугастий хвостик. Словом, кумедне було маля…

Озирнувшись на всі боки, звірятко підстрибом побігло прямо до морквяної грядки. Потім акуратно пройшло між рядків, сіло, випрямивши ніжки, під опудалом, дістало з кишені штанців невеликий ножик і поклало поруч. Куцими рученятами, на яких, до речі, теж було по три пальці, маля вхопилося за морквяну гичку і висмикнуло морквину з землі. Почистило її ножиком і заходилося гризти. Швидко схрумавши морквину, воно встромило гичку на місце і вже взялося за другу, як раптом над його головою пролунав сміх.

— Тепер усе ясно! — ні з того ні з сього заговорило опудало чоловічим голосом.

Звірятко стрепенулося і намірилося було втекти, але раптом опудало огорнулося туманом, а коли туман розсіявся, на його місці постав козак, який умить вхопив ласуна за шкірки.

На козаку були червоні шаровари, червоні чоботи і біла сорочка нарозстіб. На вид козак був ще досить молодим, але чуприна його вже помітно сріблилася сивиною.

— Хто такий будеш? — запитав він у звіряти.

Звірятко задригало ніжками.

— Мур-р-рко, — пропищало воно. — Пусти!

Козак знову розсміявся:

— І що ж це ти тут робиш, Мурку?

Маля пручалося, намагаючись вирватися.

— Мур-р-ркву їм!.. Пусти!

— Отже, шкідник.

— Сам шкідник! Пусти!

Звірятко щосили запручалося, і козак злегка труснув його, щоб хоч трохи втихомирити.

— Ану цить! Не бійся, нічого я тобі не зроблю, от тільки з’ясую, хто ти… Підеш сам чи мені тебе нести?

Звірятко затихло і понурило голову.

— Мій ножик упав… Пусти, сам піду…

Козак опустив його на землю, звірятко хутко відшукало в гичці свій ножик, сховало в кишеню і вирячилося на козака. Ростом воно було козаку до пояса.

— Ну що, підемо, Мурку?

Мурко кивнув.

— Ну, давай, уперед!

Але звірятко заперечно закрутило головою і простягло козакові свою ручку.

— За руку, чи що, вести?..

Мурко знову кивнув.

— Ну ти даєш!..

І козак, взявши малюка за руку, попрямував до хат, що біліли в долині.

— І звідкіля ти тут узявся такий, га, Мурку? — запитав козак у звіряти.

Той вільною ручкою підтягнув штанці, що трохи сповзли, і відповів:

— З др-р-рімучого лісу.

— З дрімучого лісу?

— Угу.

— І що ж ти там робив?

— Я там жив.

Козак і малюк наближалися звивистою стежиною до трьох хат, круг яких росли молоді фруктові дерева і які навколо були обнесені плетеним парканом.

— То хто ж ти такий? Ніколи такого чуда не бачив! — не вгавав козак.

— Я — Мур-р-рко… Зір-р-рви мені сонях, — раптом попросило звірятко, — я не дістаю, а ножик не бер-р-ре…

Козак на ходу зірвав сонях і простягнув йому.

— Тримай.

Малюк одразу відпустив руку козака і заходився потрошити сонях і лузати насіння.

Тільки трохи наблизившись до хутора, козак зміг побачити, що за ним з цікавістю спостерігають майже всі мешканці хутора Дніпровий — того самого, що його кілька років тому спалили татари. А козак, що вів за собою дивного малюка, як ви вже здогадалися, був не хто інший, як характерник Андрій на прізвисько Сивий, який ось уже другий тиждень гостював у знахарки Гапки. Козак та дивне маля не цікавили тільки двох старих козаків, Свирида і Явтуха, і то лише тому, що їх зовсім не було на хуторі: ще вчора вранці вони відправилися на свої борті й очікувалися тільки завтра ввечері. А всі інші були тут: Солоха зі своїм сином Тимком, Гапка, сироти-двійнята Остап і Соломія, Пташка, Івась, який за останні два роки зробився статним парубком, геть посивіла, але така ж весела баба Галя, мірошник Степан і, звісно ж, водяник Никодим — з довгим оселедцем і вусами — ну вилитий запорожець!

Козак і дивна маленька істота підійшли до тину, і першою кинулася до них Пташка:

— Ой, дивіться який кумедний малюк!

Малюк, помітивши людей, облишив сонях і запитально подивився на Андрія.

— Іди, не бійся, тут тебе ніхто не скривдить.

Малюк слухняно попрямував до тину. Спритно перестрибнувши через перелаз, він зупинився і з цікавістю став розглядати людей. Коли погляд його зупинився на Никодимові, малюк, вказавши пальчиком на водяника, кумедно сказав:

— Буль-буль!

— Ти диви! — добродушно засміявся Никодим. — Узрів, хто я! Вгадав, малюче, я водяник. А ти хто будеш?

— Мур-р-рко.

— Гм… Не чув про таких. Звешся так, чи народність така?

Малюк, нічого не розуміючи, закліпав.

— Не розуміє, — констатував Никодим.

Гапка підійшла до малюка і присіла навпочіпки.

— Відкіля ти?

Мурко показав рукою в південно-західному напрямку.

— Із др-р-рімучого лісу.

— Думаю, з Чорного або з Чути, — сказав Андрій, дивлячись у бік, куди вказав малюк, — але я про таких, — він перевів погляд на малюка, — ніколи не чув.

А Пташка була в захваті від Мурка.

— Який гарненький… Ми ж залишимо його в себе?

Гапка й Андрій перезирнулися.

— Гадаю, він заблукав, — діловито сказала Гапка. — З усього видно, що він зовсім непристосований для життя в лісі.

— Я теж так думаю, — кивнув Андрій, — ти заблукав, Мурку?

Малюк кивнув.

— У лісі жив один? — запитала Гапка.

— Ні. Зі Жменькою і Кулакою, — відповів Мурко.

— Стривай-но, — стрепенувся Никодим. — Це з лісовиками*, чи що?

— Вони добр-р-рі, — промуркотів Мурко.

— Ясна річ, що добрі! — вигукнув водяник. — Я їх знаю. А чого ж пішов від них?

Мурко тривожно озирнувся.

— Лихі часи настають. Там, відкіля я, зовсім зле і ще гірше буде, — сказав малюк і, опустивши голову, додав: — Багатьох не стане…

Гапка з тривогою вдивлялася в очі маляті.

— Про що це ти, Мурку? — запитала вона, але малюк знову взявся за сонях.

Раптом у розмову втрутилася баба Галя.

— Дайте спокій малому! — вигукнула вона. — Дивіться, як соняхом давиться! Голодний, мабуть… Хіба одною морквою наїсися… — І запитала в малюка, склавши руки на своєму чималому животі й добродушно всміхнувшись:

— Їсти хочеш, маленький?

Мурко подивився на неї і ствердно кивнув.

— Ану, дівчата, гайда на стіл накривати! — зичним голосом скомандувала вона. — А я затим напою нашого гостонька молочком.

Жінки відправилися накривати на стіл, Степан пішов до млина, а діти оточили Мурка. Андрій і Никодим сіли на лавку під тином і закурили люльки.

— Як думаєш, про що це він? — з відчутним занепокоєнням запитав Андрій водяника.

Никодим у задумі почухав потилицю.

— Не знаю… Я і сам…

— Що? — Андрій пильно подивився на водяника.

— Не знаю… — зітхнувши, знизав плечима той. — Не по собі якось мені… Нуджуся я…

— Може, в Дніпро тягне? — запитав козак.

Никодим підняв голову й задивився в небо. Над хутором ширяла пара шулік.

— Та ні… Розумієш, не можу пояснити… Почуваюся так, ніби от-от щось має статися… — Потім, трохи помовчавши, сказав: — Я відправлюся в Чорний, знайду Жменьку й Кулаку…

— Навіщо? — запитав Андрій.

— Нутром чую… недобре щось має статися… Кругом уся погань переполошилася… Я тиждень тому у Коника був, він теж нудиться, запивати почав, до нас проситься…

Андрій здивувався:

— З якого б це дива? Адже ж у курінній козацькій стайні живе… Плів би собі коси коням та кажанів уночі відганяв… У нас всього четвірко коней!

Никодим зітхнув:

— Ну, не знаю я… проситься, і край… То як, можна його забрати?

Андрій задумався.

— Коник — погань нешкідлива, я б навіть сказав, корисна, але я про всяк випадок у Гапки спитаю.

— Спитай, — кивнув водяник. — Я теє… снідати, мабуть, не буду… Івасю! — голосно крикнув він.

— Що тре’? — з хати визирнула голова хлопця.

— Сідлай Ряску, я їду. — І знову до Андрія: — До Чорного за два дні доберуся, понад річкою піду, лозами, але ж поки цих лісовиків знайду… Хто його знає, де зараз їхній барліг… Словом, десь через тиждень повернуся…

Івась вивів порску ворону кобилу, осідлану дорогим сідлом, а Никодим тим часом, перевалюючися з ноги на ногу, сходив у хату по шаблю і бойовий топір. Вогнепальної зброї водяник терпіти не міг.

Андрій мимоволі всміхнувся, коли кривоногий водяник спритно видерся на спину граціозної тварини.

— Гарна в тебе кобила, Никодиме, — сказав.

— Ми це знаємо, правда, Рясочко?.. — Водяник поплескав коня по шиї. — Ну, бувайте! — І різко смикнув віжками: — Вйо, Рясю!

Кобила перестрибнула через перелаз, простукотіла копитами по містку і за якусь мить зникла в кущах бузини.

Вечоріло. Сонце котилося кудись за гору і кидало прощальні промені на землю. У хатах загорялися вогні. Жінки вкладали спати дітей. Андрій сидів на лаві під тином і курив. Степан самотньо сидів за столом у дворі — він щойно повернувся з млина і вечеряв. Звичний, загалом, був вечір. Але раптом з-за річки почувся стукіт копит, і незабаром самотній вершник, переїхавши через місток, спішився коло тину. Андрій підвівся. Вершник — невисокий, вусатий селянин — зняв шапку і вклонився.

— Добрий вечір, — привітався він.

— Добрий, добрий, — відповів Андрій.

— Я у справі до характерника Андрія. Чи можу я з ним побалакати?

— Уже балакаєш, — відповів Андрій. — Що за справа? Може, в хату ввійдеш?

— Не можу. Справа термінова. Мене наше село до тебе відрядило, — Очеретянка, знаєш таке?

— Знаю. Верст за тридцять догори по Дніпру буде, — сказав Андрій.

— Саме так.

— І що ж за справа?

Чоловік почухав потилицю.

— А справа така: живе у нас на млині один… Нечисть — не нечись, не розбереш… Вітряком зветься. Ти, кажуть, знаєш його?

— Знаю, — кивнув Андрій.

— Ну, так-от: жив він, нікому не заважав, за млином дивився… А тепер спасу від нього нема!

— А що таке? — намружився Андрій.

— Ніхто не знає, що йому зробилося! — розвів руками чоловік. — Як тільки вечір — вити починає, погань, та так жалісливо і протяжно, що аж душу вивертає! Діти по ночах не сплять, баби бояться на вулицю вийти! Допоможи, характернику, угамувати нечистого…

Андрій опустив голову, задумався.

— То як, допоможеш? — з надією запитав чоловік.

— Ну, допоможу, — тихо відповів Андрій і крикнув у двір: — Івасю! Сідлай коня.

З хати вибіг Івась.

— Та що я вам — конюх, чи що?

— Сідлай, тобі говорять, і Гапку кликни.

Гапка вийшла з хати і підійшла до козака.

— Трапилося що?

— Я їду. Завтра повернуся. І, мабуть, що не один. Привезу Степану помічника.

— Кого це? — здивувалася Гапка.

— Вітряка… До речі, ти про Коника думала?

— Вези, — зітхнула Гапка.

Івась вивів коня. Козак поцілував жінку і скочив у сідло.

— До завтра, — сказав Гапці і звернувся до приїжджого: — Як звати тебе?

— Кирилом, — відповів той, сідаючи на свого коня.

— Гайда! — сказав Андрій, і обидва вершники скрилися у вечірніх сутінках.

Вже споночіло, коли Андрій і Кирило під’їжджали до Очеретянки. Жалібне і протяжне виття Вітряка чулося ще здалеку. Собаки дружно підвивали йому.

— Ну от, чуєш? — сказав селянин до Андрія. — Жах бере!.. І чого це він?..

Андрій зупинив коня. До млина було рукою подати, він стояв трохи в стороні від села.

— Не знаю, — відповів Андрій, — розберуся… Ти, Кириле, їдь, я сам до Вітряка піду.

— Так я з тобою й не збирався, — перехрестився Кирило і по хвилі подав козакові руку: — Ну, з Богом.

— З Богом, — відповів Андрій, і вершники роз’їхались.

Андрій під’їхав до млина, прив’язав коня і піднявся по сходах до дверей.

Вітряк, видно, зачув характерника, оскільки на мить затих, але щойно Андрій смикнув двері, він завив знову — ще жалібніше.

Андрій увійшов досередини.

— Вітряку, — тихо покликав він.

— У-у-у! — завило десь угорі.

— Ти чого це? Геть з глузду з’їхав?

— Андрію, ти? — озвався Вітряк.

— А хто ж іще! За мною на хутір їздили, щоб тебе втихомирив…

У млині було темно, хоч в око стрель. Раптом на Андрія подуло вітром.

— Я тут! — сказав Вітряк десь поруч.

— Де? Я нічого не бачу.

Зовсім поруч хтось черкнув трутом і запалив лампу.

— Тут.

— О, тепер бачу!

Лампа освітила невисокого, коротко обстриженого, худенького чоловічка в полотняній сорочці, у шароварах і чоботях. Чоловічок з голови до ніг був запорошений борошном.

— Привіт, Сивий, — привітався домовик*.

— Привіт, Вітряку, — відповів Андрій, — ну, розповідай, чого виєш?

Обличчя Вітряка витягнулося від подиву, і він скривив тонкі губи.

— Я думав, ти знаєш… В окрузі вся погань переполошилася. Щось починається, Андрію. Щось недобре. З нашого ставка водяник утік. Я його запитую: «І куди ж ти, га?», а він говорить: «Подалі звідси!». А мені куди подітися? От я і вию… У-у-у! — затягнув він знову.

— Та замовкни ти, — осадив його Андрій, — усіх дітей в окрузі перелякав своїм виттям! Розповідай, що чув.

Вітряк подивився на Андрія.

— Знаєш, який у мене слух?

— Знаю, — кивнув Андрій.

— Отож, — продовжив Вітряк, — минулого тижня, вночі, сидів я на даху млина і чув, як десь далеко вовки вили, ціла зграя. Тільки знаєш що, Андрію…

— Що? — козак насторожено глянув на домовика.

— Не вовки це були, ой, не вовки! Ти чув коли-небудь, щоби перевертні зграями збиралися?

— Ні, не чув, — відповів Андрій.

Вітряк повчально підняв вказівний палець.

— О! Я теж. А вчора вночі над млином ціла зграя кажанів пролітала. Усі сюди стягуються. З чого б це?

— Не знаю, Вітряку, — знизав плечима Андрій. — Никодим наш теж нудиться… Відправився в Чорний ліс шукати двох лісовиків…

— Один?! — перебив його Вітряк.

— Так, а що?

— Погано, дуже погано, — зітхнув домовик, — не гоже зараз одному лісами вештатись.

— Никодим себе скривдити не дасть, — заспокоїв Андрій.

— Дай-то Бог…

— І Коник, той, що в стайнях отамана Дороша живе, теж марудиться, до нас проситься.

— У! Андрію, у вас млин є?

— Ну, є.

— Тут така справа, — почав Вітряк, — я ж із усієї білої погані один тут залишився… Водяник утік, прихопивши з собою всіх утоплениць. Козодій, і той п’ятами накивав! Нудно мені… Візьми до себе на млин, га? Я ж добрий, корисний…

Андрій посміхнувся і поплескав домовика по плечу, здійнявши клуб борошняної куряви.

— Я сам хотів тобі це запропонувати. І Гапка згодна.

Вітряк аж підстрибнув з радості.

— Коли?

— Так прямо зараз і відправимося, щоб до ранку на хутір поспіти.

Вітряк заметушився і зник, а через мить з’явився знову з невеличкою торбою. За поясом у нього стирчали два ціпки, обковані залізом і з’єднані ланцюгом.

— Я готовий, — сказав він козаку.

— Швидкий ти, Вітряку, назву свою виправдуєш. І ціпки свої прихопив, — кивнув Андрій на пояс. — Пам’ятаю, як ти ними орудуєш… У Козодоя, мабуть, дотепер між рогами свербить… За що ти його тоді?

— Так нагирив, падлюка, під млином, — розсміявся Вітряк. — Довелося капосника провчити.

Андрій розсміявся у відповідь.

— Гаразд, ходімо, «корисний»!

Домовик з козаком вийшли з млина. Вітряк озирнувся і з відчутним жалем зітхнув:

— Дім…

Андрій відв’язав коня і скочив у сідло, Вітряк притьмом всівся ззаду, і вони помалу рушили на Дніпровий.

— Тихіше, Рясочко, тихіше, — заспокоював водяник свою кобилу, яка нервово топталася на одному місці, відмовляючися йти далі.

Сонце сідало. Никодим пробирався дикими хащами Чорного лісу. Досі ніяких ознак перебування тут лісовиків Жменьки і Кулаки Никодим не помітив.

Стежка, що петляла між віковічних дерев, зникла. Вивернуті корені дубів, ясенів і диких груш перегороджували шлях. Промені призахідного сонця ледве пробивалися крізь густу крону лісу. Кругом, куди не глянь, були лише густі зарості папороті, дикої малини та поплутані клубки коренів, схожих на застиглих змій.

— Дивно, — бурмотів собі під ніс Никодим, — ні звіра, ні птиці… Ліс наче вимер!

Непомітно вони вибралися на невеличку галявину. Раптом під копитами Ряски щось хруснуло. Водяник зістрибнув на землю. Це були кістки. І схоже, людські.

— От тобі й маєш!

Водяник уважно оглянув останки. На подроблених кістках відбилися міцні зуби.

— Не вовча це робота… І… Щоб я мулом подавився!.. Це останки водяника!..

Никодим узяв кобилу за вуздечку.

— Ходімо потихеньку, не варто тут зупинятися.

Але кобила відмовлялася йти і нервово тремтіла всім крупом. Стемніло швидко. Густі сутінки щільно оповили Никодима і коня. Кругом стояла мертвотна тиша: ні подиху вітру, ні пташиного зойку.

Раптом кроків за двадцять щось заворушилося в кущах. Никодим став вдивлятися в темряву. З кущів визирнула мерзенна морда, по обидва боки від неї — ще дві.

Як і всяка нечисть, Никодим добре бачив у темряві. Він бачив, як морди тварюк гидко скривилися, а масивні нижні щелепи виступили вперед.

— Здається, приїхали, Рясочко… — тихо проказав водяник, витяг з-за пояса топір, узяв його в ліву руку, а правою вихопив шаблю.

— Раджу вступитися з дороги, — голосно сказав він, — інакше мені доведеться підправити декому морду топорем.

Перевертень, що стояв між двох інших, першим вистрибнув з кущів, два інші послідували за ним.

— Знайомий запах… Водяник?

Никодим презирливо скривився.

— Не твоє собаче діло, паршивцю.

Перевертень протяжно завив.

— Давай, чеши звіси… тебе їсти ми не будемо… не годишся ти в їжу… Тванню від тебе несе, а як поїсиш м’яса вашого, так з кущів довго не вилазиш… Забирайся геть! А кобилу залиш…

Перевертні стали повільно наближатися, хижо опустивши кошлаті голови.

— Тільки руште мою Ряску, виродки блохасті! На шматки порубаю!

Перевертень люто заричав.

— Кінчай його! — гаркнув той, що був ліворуч.

Водяник стояв непорушно, прикриваючи собою кобилу і піднявши зброю. Перевертень кинувся на нього. Никодим, спритно крутнувшись, черкнув шаблею по волосатих грудях перевертня. Той скажено заверещав, упав лапами догори і засмикався.

— Срібло! — верещав він. — Клинок… Там срібло!

Водяник єхидно посміхнувся і плюнув під ноги.

— А ти як думав? Топір теж! Ще бажаючі є?

Два перевертні на мить зупинилися, а поранений, моторошно сопучи, намагався подвестися. Никодим з разючою як на нього швидкістю кинувся до перевертня і встромив у його груди шаблю. Той заревів, лапи його витягнулися, нижня щелепа засмикалася. Водяник відскочив назад і знову став на сторожі. Перевертні перезирнулися і стали розходитися в різні боки. Шерсть на обох стояла дибки, з розкритих пащ капала слина. Никодим уважно спостерігав за ними.

Зненацька один кинувся вбік і обійшов Никодима з заду, вочевидь збираючися напасти на кобилу, а другий рвонувся у його напрямку, але відразу відскочив, відволікаючи увагу водяника. Перший перевертень таки накинувся на Ряску ззаду, припустившись найбільшої помилки у своєму житті. Кобила брикнула його, відкинувши на кілька кроків убік. Він одразу підхопився і пригнувся до землі, готуючись до стрибка, але раптом за його спиною постала величезна тінь якоїсь істоти, і перевертень зринув у повітря. Почувся моторошний хруст кісток, і два закривавлені шматки роздертої потвори розлетілися в сторони. Другий перевертень розвернувся, підібгав хвіст і кинувся навтьоки. Але Никодим метнув топір навздогін утікачу, і той глибоко засів між лопаток перевертня. Потвора впала, зарившись мордою в землю. З кущів раптом вибігла друга істота. Маленька і спритна, вона підскочила до перевертня, змахнула шаблею — і кошлата його голова закотилася під кущ папороті.

— Дуже вчасно! — вигукнув Никодим і розсміявся. — А я вас уже три дні шукаю! Думав, ви вже з лісу пішли…

Істоти підійшли до водяника. Місяць, що вже підбився височенько, освітив галявину. Раптовими рятівниками Никодима виявилися двоє чоловіків. Один — величезного, мало не триметрового зросту, з довгим волоссям і кошлатою бородою, у плетених постолах, у грубій полотняній сорочці і штанях. Другий був його точною копією, тільки зростом набагато менший, навіть нижчий за Никодима.

У велета в руках був здоровенний молот, а в малого — шабля, яку він двічі встромив у землю, а потім сховав до піхов.

— Здоров, Никодиме, — пробасив велет.

— Привіт, водянику, — пропищав малий.

— Вітаю, друзі! Радий вас бачити живими і здоровими.

— І ми раді тебе бачити, правда, Жменько? — сказав здоровило, глянувши на брата.

— Правда, Кулако, — підтвердив той.

— Що тебе до нас привело? — запитав менший.

— Знайшли вашого Мурка, — відповів Никодим.

— Слава Богу, — з полегшенням видихнув Кулака, — а ми-то думали, загинув наш Мурко… Де він?

— У Гапки на хуторі. Моркву з грядок крав, а Сивий піймав його.

— І що? — тривожно запитав Жменька.

— А що? У нас залишився, діткам сподобався… Малюк, з усього видно, добродушний… От тільки речі дивні якісь говорить… Про те, що часи лихі грядуть, і все таке… Про що це він?

Жменька і Кулака перезирнулися.

— А ти що, не бачиш? У лісі ні звіринки, ні пташинки… Зате цих, — Жменька кивнув на трупи, — хоч гать гати! Я зроду їх стільки не бачив! І ще якісь з’явилися: обідрані, вузькоморді, патлаті, на руках пазурі, пащі ікласті… Оце коли вони з’явилися, Мурко й пропав.

— Ох уже ми й дали їм жару! — пробасив Кулака. — Ці виродки сонця бояться… Удень по байраках і виярках ховаються. Так ми зі Жменькою їх на палю — і на сонечко, на палю — і на сонечко! За нашого Мурка!

— До речі, а хто він, цей Мурко? — так, мовби між іншим, поцікавився водяник.

Обидва лісовики знизали плечима.

— Не знаємо, — відповів Жменька.

— Ми його два роки тому в лісі знайшли, — додав Кулака.

— А чому Мурко? — запитав Никодим.

— Він його так назвав, — Жменька кивнув на брата.

— Мурчить він, того й Мурко, — просто пояснив здоровило.

Раптом десь далеко почулося моторошне завивання. Ряска знову дрібно затремтіла. Лісовики і водяник замовкли і прислухалися.

— Якщо таке діється, чого ж ви ще тут сидите? — тихо спитав Никодим.

— Мурка шукали, — відповів Жменька.

— Ну а тепер?..

— А тепер, раз таке діло, нам тут робити нічого, — зітхнувши, сказав Кулака, — тварюк цих усе більше стає, залишимося — загинемо.

Моторошне завивання знову прокотилося лісом.

— Давайте зі мною, на хутір, — запропонував водяник.

— Я залюбки, — навіть не роздумуючи погодився Жменька.

— Я теж, — буркнув Кулака, — от тільки переночувати десь треба. Іти вночі — самогубство.

— А де ж заночувати-то? — запитав Никодим.

— Є тут одне місцечко… надійне… недалеко звідси… — сказав Жменька. — Ходімо.

— А Ряска?

— Сховаємо, — дружно відповіли лісовики і рушили вперед, пробираючися крізь зарості дикої малини.

Водяник узяв кобилу за вуздечку і пішов слідом за лісовиками. А тим часом далекому завиванню вторував уже цілий хор…

Никодима не було вже другий тиждень. Усі жителі хутірця не на жарт непокоїлись, і підстави для цього були вельми вагомі.

Наступного вечора по від’їзді водяника повернулися Свирид і Явтух зі своїх бортів. І якщо до від’їзду на пасіку волосся на голові Свирида ще подекуди чорніло, то зараз він був геть сивий. Повернулися козаки без коней, ледве тримаючись на ногах.

Уночі на їхні борті напали. Свирид і Явтух почули, як дико іржуть коні, і вискочили зі сторожки. Місяць був уповні. Те, що вони побачили, було більш ніж жахливим: якісь кошлаті тварюки несамовито шматували коней, а на них самих напали дивні істоти, зовні схожі на людей — у якомусь лахмітті, з довгим скуйовдженим волоссям, ікласті…

Свирид і Явтух замолоду були запеклими рубаками, і, дякувати Богу, тієї ночі рука не підвела ні одного, ні другого… Ах, як вони наранок благословляли Андрія за те, що оздобив їхні шаблі вигадливим малюнком зі срібла!.. «Про всяк випадок», — сказав він тоді.

От випадок і нагодився. Відбиваючись від нечисті, козаки забарикадувалися в сторожці. Одному лише Богу відомо, що вони пережили тієї ночі! Погань ломилася у вікна і двері, ревіла, гарчала і вила до самого ранку. А з першими променями сонця все стихло. Козаки тоді ноги на плечі — і на хутір.

За час відсутності Никодима Андрій побував на стайнях у Дороша і забрав Коника. Козаки дуже засмутилися з того, що від них їде конюшний, і подарували на прощання Конику вороного жеребця-красеня.

Вітряк уже прижився на хуторі. Удень господарював на млині разом зі Степаном, а ввечері приходив на хутір перекинутися з Коником і Мурком у «дурня».

Через два тижні, якось під вечір, Никодим нарешті повернувся. Він вів свою Ряску, а поруч крокували двоє лісовиків.

Андрія з Гапкою у цей час на хуторі не було, решта мешканців займалися своїми справами, і коли прибулі вже перейшли місток, назустріч їм побігли двоє — Мурко і якась дивна істота. На зріст ця істота була трохи вища за Мурка, волосся на її голові більше скидалося на кінську гриву; вдягнена вона була у сіру сорочку і чорні штани до колін; ноги істоти були вкриті густою шерстю і закінчувалися не ступнями, а копитами; у великих синіх очах світилася радість.

Водяник і лісовики зупинилися коло перелазу. Мурко кинувся до Кулаки.

— Мурко! — радісно вигукнув велетень і вхопив малюка на руки.

А гриваста істота, підбігши до водяника, радісно заіржала і простягнула йому руку.

— Гм-м-м! Никодим-м-м! Здоров, друже! Живий!

Никодим посміхнувся і потис руку Коника.

— Живий, живий. І гостей ось привів, — сказав він, показавши на лісовиків.

— Спасибі, що Андрія за мене попросив, Никодим-м-ме!

— Я заради друга готовий на все, — щиро зізнався водяник.

Мурко, зістрибнувши на землю, скакав навколо лісовиків.

— Буль-буль привів друзів! — радісно скавчав він.

— Може, дасте у двір зайти? — сказав водяник. — Де Гапка й Андрій?

Коник махнув рукою у бік Дніпра.

— Гуляють. До вечері будуть, — відповів конюшний.

— Вечеря — це добре. — Никодим поплескав себе по череві. — Ми вже другий день, як перебиваємося чим попало… Живності в лісі ніякої немає, пішла вся… Коріння гризли… Ой, ви ж не знайомі! — спохватився Никодим. — Оцей гривастий — Коник, конюшний…

Коник махнув гривою.

— Оцей здоровань — лісовик Кулака, маленький — його брат Жменька.

Погань поручкалася, і всі зайшли в двір. Назустріч вийшов Вітряк.

— У! Справжній тобі шабаш! Уся погань у зборі! Привіт, лісовики!

— Здоров, Вітряку! — відповіли брати.

— Як ти, Никодиме? — Вітряк по-братськи поклав водяникові руку на плече.

— Та, погано…

— Я теж, — зітхнув Вітряк. — Ну, не те, щоб тут погано, а так, узагалі…

— Та я про те ж, — сказав Никодим і голосно крикнув: — Івасю, розсідлай Ряску!

Івась вийшов з хати.

— Знову! Дістали вже… А чого це ти, Никодиме, Ряску за вуздечку вів?

Водяник поманив хлопця пальцем і повчально сказав:

— Запам’ятай, Івасю: піший кінному не товариш.

Івась з подивом розглядав братів: лісовиків він бачив уперше.

— З лісовиками за вечерею познайомишся. А де баба Галя?

Івась кивнув на хату, на порозі якої з’явилися Явтух і Свирид.

— Бабо Галю! — гукнув водяник. — Накривайте вечерю, їсти страх як хочеться!

Баба Галя висунула з вікна голову.

— Ой, святий Боже! — скрикнула вона, сплеснувши руками. — Хоч ікону винось! Одна погань!

— Годі вам, — посміхнувся водяник, — Андрій де?

— Тут я!

Усі обернулися: Андрій з Гапкою переходили через місток.

— Ну, тепер точно накривайте! — гукнув водяник.

Козак і знахарка підійшли до юрби.

— Ну, Андрію, готуйся — нам є що тобі розповісти, — почав Никодим.

— Нам теж, — відповів Андрій, — за вечерею й поговоримо.

Під час вечері Никодим познайомив усіх з лісовиками і розповів про бій у лісі та про дивних істот, яких зустрічали лісовики.

Діди Свирид і Явтух підтвердили, що саме такі істоти напали й на них.

— Це вампіри, кровопивці, щось на подобу наших упирів, правда, менш небезпечні, — сказав Андрій. — Але раніше в нас їх було дуже мало і зустрічалися вони вкрай рідко. Швидше за все, вони прийшли з заходу… Щось їх сюди притягує… Вчора в лісі на мене напала ламія, чого в наших краях раніше взагалі не бувало…

— Чим це можна пояснити? — запитала Гапка.

— Як на мене, то серед нас декого не вистачає, — зауважив Никодим.

— І цей «дехто» — Мефодій, — раптом почулося з-за куща калини.

— Пташко? — обернулася Гапка. — Ти що, не знаєш, що підслуховувати — це погано?

— А я і не підслуховувала… — дівчинка вийшла з-за куща.

— Бігом спати, — гримнула Гапка.

Дівчинка слухняно розвернулася і пішла в хату.

— Пташка має рацію, — сказав Андрій, — я думаю, Мефодій зміг би багато чого пояснити…

Наступного ранку, щойно розвиднілося, баба Галя, як звичайно, пішла доїти кіз. Кози, — а їх було три, — стояли в невеличкому сараї. Подоївши кіз, баба Галя віднесла одне відерце з молоком до хати і повернулася по два інші. І ось не встигла вона увійти до сараю, як раптом скрикнула і на все горло загриміла:

— Ах ти чортяко, трясця твоїй лихій матері!.. От я тебе зараз!..

Із сараю вискочила дивна істота, на вигляд — наче козел. Тільки от вискочив той козел із сараю на двох ногах. Слідом за ним вибігла баба Галя. З моторністю, що ніяк не суміщалася з її габаритами та роками, вона з вилами в руках кинулася навздогін за істотою. І треба ж було такому статися, що саме в цей момент з хати вийшов Вітряк. Побачивши козлоногого, Вітряк кинувся за втікачем, схопивши на ходу дрючок, що валявся коло яблуні. Той помітив його і напіддав, але Вітряк, меткий, як блискавиця, швидко настиг козлоногого.

— Ой-ой-ой! — закричав на ходу козел. — Заберіть Вітряка! Заберіть!

І кинувся прямо до хати, на порозі якої показався Андрій.

— У-у-х! Козодій! От я тебе! — пригрозив Вітряк. — Іди сюди, дорогенький!

Козодій підбіг до Андрія і сховався в нього за спиною, а Вітряк, підбігши, почав тикати в козла, який стрибав за спиною козака, своїм дрючком.

— Ой, заберіть! — несамовито верещав Козодій. — Я ж нічого не зробив, кізок тільки подоїв…

— Кізок! — гримнула баба Галя, заходячи з іншої сторони і відрізаючи козлові всі шляхи до відступу. — Дай йому, Вітряку! — І, обернувши вили, теж заходилася тикати в Козодоя держаком.

— Та ж молочко у відеречках стоїть! Не чіпав я його, допомогти хотів.

— Годі вам, припиніть! — крикнув Андрій, якому набридло бути живою барикадою. — Розійшлися тут!

Баба і домовик відскочили, а Козодій присів коло порога, злякано переводячи погляд з баби на Вітряка і навпаки. На ґвалт усі повибігали з хат. Нечисть жила в окремій хаті, і вибігла у двір першою.

— Козодій, — сказав Мурко, — далекий родич Коника.

— Усі ми тут далекі родичі, — зауважив Никодим. — Що, знову напаскудив, чортяко рогатий? — звернувся він до Козодоя.

Баба Галя тим часом збігала в сарай і вийшла звідти, вкрай здивована, з двома повними відерцями молока.

— Ти глянь, не збрехав, нечистий! Ну, на цей раз прощаю, — баба Галя грізно глянула на Козодоя, — але щоб більше й духу твого біля моїх кіз не було!

— Як же це? — Козодій жалісно глянув на бабу. — Я ж Козодій, мені належить…

— Роги пообламую! — гнівно тупнула ногою баба.

Вітряк відкинув дрючок і діловито схрестив на грудях руки.

— Ти що це тут робиш? Га?

— А те, що й ти, — Козодій покосився на Вітряка. — Іти мені нікуди… Знаєш, скільки погані в окрузі розвелося?!. Минулої ночі ледве від кажанів відбився… Що ж мені — погибати, чи що? Андрію, — він благально глянув на козака, — візьміть мене до себе, у сараї житиму…

— Дам я тобі сарай! — крикнула баба Галя; інші мовчали.

Андрій знав, що взяти Козодоя і не підпускати його до кіз — це знущання, — однаково, що Вітряка не пускати до млина, а Коника — до конюшні. А кози-то були бабині!

Козодій приречено опустив голову.

— Ех, ви… Гаразд, тоді я піду…

Усі дивилися на бабу Галю. Козодій перескочив через перелаз і попрямував до містка. У душі доброї від природи жінки щось ворухнулося.

— Стривай, — гукнула вона.

Козодій обернувся. Баба зам’ялася.

— Та я нічого… живи… тільки от… — Вона поглядом обвела присутніх; Никодим їй кивнув, і його підтримала вся нечисть. — Тхне від тебе — мухи дохнуть! Помитися тобі треба… В сараї тобі жити не годиться, а до кіз я тебе брудного не підпущу… Іди сам, не то хлопці викупають!

Козодій, здавалося, не вірив своїм вухам.

— Так мені… можна залишитися? — здивовано запитав він.

— Можна, — відповів Андрій, — шуруй на Дніпро!

Козодою все ще не вірилося.

— То я… пішов… митися?..

— Давай, давай, — розсміявся Никодим, — а то ми й справді поможемо!

Козодій, радісно підстрибуючи, побіг до Дніпра.

— Андрію, — смикнула козака за рукав Пташка, — а він дійсно-таки чорт?

— Ні, Пташко, всього-на-всього дрібна нечисть. Хоч часом і шкодить, але кіз, за якими доглядає, в образу не дасть. І якщо в сараї Козодій — кажанові туди вхід заказаний. Та й узагалі він тварин любить.

— І птахів? — запитала дівчинка.

— І птахів, — підтвердив козак.

— Засранець, — буркнув собі під ніс Вітряк.

— Що? — перепитала Пташка.

— Нічого, — сказав Андрій і щосили стусонув Вітряка ліктем під бік.

Несподівано з заростей бузини знову показався Козодій. Увесь мокрий, — видно, таки встиг скупатися в Дніпрі, — він кулею перелетів через місток.

— Там… там… — почав він, захекуючись. — Не повірите!.. По стежці двоє йдуть: один низькорослий, лисий, з топором, а другий… А щоб мені роги відпали!.. Упир!!! Серед білого дня!.. Кого-кого, а їх я за версту чую!

— Мефодій! — радісно скрикнула Пташка і кинулася до містка.

Присутні тривожно перезирнулися.

— Мало там що… — занепокоєно сказала Гапка.

— Вітряку, зупини її! — гукнув Андрій.

Вітряк метнувся за дівчинкою, але в цей момент на містку показалися прибульці, і всі заспокоїлися: один із них справді був Мефодій.

Поруч з Мефодієм ішов чоловік — невисокого зросту, кремезний і лисий. Взутий він був у чорні шнуровані черевики, вдягнений у чорні шкіряні штани, оголені груди були хрест-навхрест перетягнуті широкими шкіряними ременями з металевими наплічниками, а з лівого боку висів величезний топір.

Пташка кинулася до Мефодія. Побачивши дівчинку, упир запосміхався і пришвидшив крок.

— Як ти виросла за ці два роки, як розцвіла! — сказав він, обіймаючи Пташку.

— Здрастуй, Мефодію! — радісно вигукнула дівчинка. — Чому тебе так довго не було?

Упир легенько відсторонив Пташку.

— Справи були, — відповів він і оглянув тих, що зібралися в дворі. — Цього і слід було очікувати… Усі стягуються сюди… Ходімо, — сказав він своєму супутнику.

Андрій відразу відзначив про себе, як змінився упир: завжди беззбройний, зараз Мефодій був озброєний довгим вузьким мечем, який постукував об його чобіт; сам упир схуд і змарнів.

— Здоровенькі були, — сказав він, переступаючи через перелаз.

— Добхого дня, — прокартавив його супутник низьким, але приємним голосом.

— Це мій товариш гном Нікель. — Упир вказав на лисого, і той вклонився. — По-нашому говорить, мова йому наша сподобалася, от і попросив, щоб я навчив.

— Дуже гахна мова, — підтвердив ґном.

З-за спини Кулаки вийшов Мурко.

— Здр-р-растуй, Нікелю, — промурчал він.

— Мухко! — очі гнома зробилися круглими. — І ти тут! Який я хадий, шо ти живий!

Кулака здивовано витріщився на ґнома.

— Як?.. Звідки ти знаєш, що він Мурко? Адже це я його так назвав!

Нікель захитав головою.

— Мухко може читати і пехедавати думки на відстані, і пхосто підказав тобі, як його назвати. Находність, до якої він належав, називалася мухки… — Ґном раптом змовк і гірко зітхнув. По хвилі продовжив: — Він — останній з мухків, і тому відмовився від свого імені. Називається тепех пхосто — Мухко. Він далекий ходич ельфів.

— Я думав, що ельфи — це казки, — здивувався Андрій.

— Тепех — так, — сказав ґном. — У наших пехеказах говохиться, що багато тисяч хоків тому ельфи попливли кудись за море. Мухки плисти з ними не побажали і залишилися тут.

— І що ж трапилося з його народом? — сумно запитала Гапка.

— Всього їх було не більш ніж півтохи сотні. Жили в гохах по сусідству з нами, вихощували мохкву на схилах.

Мурко понурив голову.

— На їхнє селище напали вампіхи. Михні мухки не сподівалися нападу і загинули всі. А він був у гостях у нас і вхятувався. Повехнувся в село, а там…

— Смер-р-рть і жах… — сказав раптом Мурко, і в очах малюка заблищали сльози. — Я втік…

— Мефодію, що кругом відбувається? — запитав козак упиря. — Ти можеш бодай щось пояснити?

— Можу, — сказав той.

На невеличкому закинутому цвинтарі під горою панувала мертва тиша. Ні тобі подиху вітерця, ні шереху звіринки в траві. Здавалось, уся природа завмерла в якомусь лиховісному очікуванні.

До повні лишалося два дні, і місяць, ще злегка надщерблений, яскраво освітлював нічну землю.

Цвинтар був страшенно занедбаний: увесь заріс кропивою і чортополохом, а ряди хаотично перекошених чорних хрестів здіймалися в небо, мов обвуглені присохи після пожежі. Село, якому належав цвинтар, двадцять років тому спалили татари, і відтоді на його місці більше ніхто нічого не будував.

Проте, незважаючи на всю моторошність картини, на цвинтарі зараз можна було розгледіти чітку вузеньку стежечку, що петляла між хрестів. А по цій стежечці, бозна звідки взявшись у цій глухомані, ішла невисока, струнка, темноволоса дівчина років п’ятнадцяти. У довгому тоненькому полотняному платтячку і боса, вона вміло ступала між густих заростей кропиви й чортополоху і, здавалося, навіть не помічала їх.

Стежечка вела до підніжжя гори, під якою знаходився цвинтар, і, звернувши трохи вбік, закінчувалася біля входу в досить-таки велику нору. Розсунувши поплутане коріння, дівчина сміливо ступила всередину.

Ще кроків за десять від нори дівчина почула жахливий сморід, що доносився звідти, а тепер, уже всередині, їй здалося, що сморід цей вона відчуває не тільки нюхом, але й фізично, мов якусь липку й огидну субстанцію. Смерділо, як з розритої могили.

Дівчина пройшла кроків зо п’ять вузьким коридором, зі стелі якого звисали корені, і відразу, за рогом, побачила слабоосвітлену крихітним каганцем печеру. Лише на якусь мить затримавшись при вході, дівчина рушила на світло каганця.

У печері за столом, який був ні чим іншим, як кришкою перекинутої труни, сиділа страшна й огидна потвора. В’яла, темна, аж синя, шкіра складками звисала з кощавого тіла, груди випиналися наперед ребристим горбом. Обличчя потвори було вузьким, з ікластою пащею, а замість лівої руки стирчала гнійна кукса. У правій руці потвора тримала щось схоже на шматок гнилого м’яса і, з усього видно, збиралася його з’їсти. Побачивши дівчину, потвора хриплувато розсміялася.

— О! Їдло саме прийшло! Заблудилася, красуне?

Анітрохи не збентежившись, дівчина презирливо скривила свої тонкі губи.

— Був дурнем, дурнем і помреш, — сказала вона раптом неприродно низьким, як на її вік, голосом.

Потвора, підхопившись зі свого місця, різко відскочила в кут і загарчала.

— Хто ти і чого тобі треба?

Дівчина моторошно усміхнулася, лице її потемніло і зморщилося, блиснули ікла. Тривало це лише мить, потім обличчя дівчини знову набуло звичайної подоби.

— Не впізнаєш, Гробаку?

Вурдалака здивовано закліпав.

— Я дочка корчмаря Василя, убитого тим проклятим характерником.

— Не може бути! — вигукнув Гробак. — Чому ж він і тебе не кінчив?

Дівчина знову моторошно усміхнулася.

— А тоді моя спадковість ще не проявилася, і він мене не вчув.

— Чого тобі від мене треба? — запитав вурдалака.

Обличчя дівчини спотворено перекосилися.

— Помсти!!! — крикнула вона, заскреготавши зубами. — Убити чаклуна! Відновити справедливість!

Гробак із сумом похитав головою й опустився на кришку труни.

— Годі з мене помсти, сам чудом вижив… Клинок чаклуна вгодив мені в руку, перебив кісту… Рука відгнила… Який з мене вояка?

— А як же твої брати?! — тупнула ногою дівчина.

Гробак криво посміхнувся.

— Надмірною братерською любов’ю я не страждаю, а своя шкура дорожча…

— Мерзенний хробак, — презирливо кинула дівчина.

Гробак знизав плечима.

— Послухай мене, — серйозно сказала вона, — ти мені потрібен лише для того, щоб зв’язатися з твоїми родичами, а потім можеш повернутися у свою гнилу яму… Невже ти не відчуваєш?!. Грядуть великі зміни! У світ прийшло Абсолютне Зло, і перемога буде за нами! Могутні сили збираються на сході, із заходу ринули до нас полчища вампірів, ліси кишать зграями перевертнів… Не повіриш, але основний удар спрямований на проклятий хутір чаклуна-характерника… У нього є дещо важливе, і ми мусимо відняти в нього це за будь-яку ціну!.. І обов’язково позбавити його життя!.. Ну невже ти нічого не відчуваєш?!.

Вурдалака уважно слухав дівчину, затамувавши подих.

— Відчуваю, — ледь чутно прошептав він, — але я боюся… Боявся.

Дівчина знову презирливо скривилася.

— Так боявся чи боїшся?

Вурдалака, повільно піднявшись, розправив широкі плечі, і було чути, як захрускотіли його суглоби.

— Я з тобою… — сухо сказав він. — Я зберу вовкулаків…

Протяжне, сповнене лютої ненависті і чорної злоби виття було йому відповіддю.

Ніч видалася неспокійною. З заходу дув сильний вітер і гудів у січовий дзвін. Більшість козаків розійшлися вже по своїх куренях спати. Лише кілька найвитриваліших сиділи в корчмі і при слабкому світлі каганця грали в карти. Запорожці рідко виставляли варту, і ця ніч не стала винятком.

Кругом панувала непроглядна пітьма, крізь яку пробивався лише самотній вогник корчми. Худий корчмар з підбитим оком разливав запорожцям, що засиділися, горілку й пиво.

За одним зі столів сидів курінний отаман Дорош зі своїм товаришем і побратимом Іваном Колієм. Компанія зібралася гучна і весела. Увечері на Січ приїхав старий козак — характерник Степан Бородавка, і тепер розважав чесну компанію веселими оповідками про свої зустрічі з усякого роду поганню.

— Кажу ж вам, — бухтів старий козак, — схопив я чортиху за хвіст — і скок їй на шию! А потім галопом по степах та по лісах — від самої Сучави і до Січі-матінки!

Козаки давилися від сміху сльозами.

— Ну, а відьма що ж? — серйозно запитав молодий запорожець.

Бородавка зітхнув.

— Дух спустила, бідолашна… Та туди їй і дорога! Стільки людей звела!.. Та й я собі ледве зад не відбив об її кощавий хребет, хай їй грець!

— А чи не на тій, часом, відьмі ти прискакав, що зараз у конюшні стоїть? Так не дивно, що ледве зад не відбив, — сама шкіра так кості!

Козаки знову схопилися за животи, а Бородавка густо почервонів.

— Мені — і не вірите?! Відьма верст із десять до Січі не дотягла, не пішки ж мені йти! От я кобилку і прикупив.

— Та віримо, віримо! — заспокоїв його Дорош, витираючи сльози.

Саме в цей момент надворі вдарив дзвін. Козаки схопилися, як ошпарені.

— Що таке?

— Горимо?

— Татари!

— Які татари?!

Козаки повискакували в двір. З куренів теж висипав люд. А на вулиці темно, хоч око виколи!

— Хто у дзвін бив?

— Що за свинство!

Звідусіль чулися гнівні вигуки, ніхто нічого не розумів і ніхто нічого не міг пояснити. Раптом згори, з високого частокола, пролунав неприємний хрипкий голос.

— Не панікуйте, добродії! Це я скликав вас. Чи все товариство тут?

— Так, майже все, хрін гіркий тобі в горло! Пощо людей будиш?

— А ось пощо…

Раптом гул юрби накрив несамовитий крик Бородавки:

— По куренях, братчики! На нас напали! Це упирі!

Вгорі пророкотав зловісний сміх, а за мить почувся страхітливий шерех сотень крил. Здійнялося моторошне виття, і цілий легіон чорних тіней ринув на людей. Людський ґвалт змішався з ляскотом крил і вереском упирів.

Один з них кинувся ззаду на отамана Дороша, але Колій, що завжди був поруч, відіпхнув козака вбік. Гігантський упир схопив Івана, той скрикнув і зник у високості…

— Братці, назад!.. В курені!.. — тільки й кричав Бородавка, запекло захищаючись.

Несподівано усе стихло. Люди запалили смолоскипи. Убитих не було, лише там, де оборонявся Бородавка, лежав мертвий упир; ще з десяток тварюк валялися по всьому дворі, простромлені колами…

…Наранок козаки не дорахувалися ста п’ятдесяти чоловік.

Минув тиждень відтоді, як Мефодій повернувся на хутір і розповів його мешканцям про ті жахи, які йому довелося пережити останнім часом.

Він повідав про величезні полчища вампірів, що з дня на день повинні були нахлинути в Україну, про їхнього кровожерного ватажка — графа Влада. Про те, як ґноми в Альпах дали вампірам запеклу відсіч, були вщент розбиті і жалюгідні залишки їхньої раті скрилися у глибоких печерах. Також про те, як він сам дивом урятувався завдяки своєму другові, гномові Нікелю, і про те, як Нікель погодився супроводжувати його до хутора. А найголовніше — про те, що у світ прийшло Абсолютне Зло, і тепер сили заходу і сходу повинні були об’єднатися.

— Зауваж, Андрію, — підкреслив упир, — усе це почалося, коли ми відправили в небуття того демона. І, швидше за все, ми цим викрили себе, а точніше — те, що конче потрібне князеві тьми. Здогадуєшся, що це? Твоя шабля. І тепер уся погань зі шкіри вилізе, щоб відібрати її в тебе.

Використовуючи свої знання, та ще за допомогою Мурка, Андрій розіслав повідомлення всім характерникам, скликаючи їх до себе на раду. З усіх куточків України потягнулися до нього козацькі чаклуни, і за тиждень хутір перетворився на величезний табір. Погань, що мешкала на хуторі, трималася осторонь, але стосунки з людьми підтримувала дружні, бо більшість прибулих були такими ж характерниками, як і Андрій. Никодим дуже здружився з гномом Нікелем, вони щодня подовгу вправлялися у дворі на своїх топорах. Водяника приводив у захват бойовий топір ґнома: обписаний древніми рунами, вміло інкрустований коштовним камінням, з топорищем зі слонової кістки. Ґном навчав водяника своїх прийомів, водяник гнома — своїх.

— Чуєш, Нікелю, а двома можеш?

— Можу, — відповідав ґном і хоробро крутив двома топорами одночасно.

— А я-от по-іншому, — і водяник демонстрував своє бойове вміння.

Мурко більшу частину часу проводив з Гапкою, навчаючи її премудрощів древніх знань мурків. Вітряк таки з’ясував стосунки з Козодоєм, і вони навіть подружилися.

— Розумієш, — пояснив Козодій, — молочко скисле було, ну, і притиснуло, там я і… Ну, ти ж розумієш?

— У, — відповів Вітряк, — забули.

— А ціпками ти вміло орудуєш! — захоплено підмітив Козодій.

— Навчити?

— Та ні! — розсміявся Козодій. — У мене роги на те є…

Табір розростався з кожним днем, білі маги і чаклуни прибували з усіх українських усюд. Одного дня по обіді на місток через річечку ступив численний збройний козацький загін. Попереду їхав сам отаман Дорош, слідом за ним — характерник Степан Бородавка. Загін був чималий, і всі ці люди, звичайно ж, були запорізькими козаками. Назустріч їм вийшов Андрій.

— Здрастуй, Дороше, — привітався він.

— Здоров був, Сивий, — відповів отаман, оглядаючись кругом. — Бачу, ми не перші — у тебе тут уже цілий табір!

Козаки спішилися. Уперед виступив Бородавка.

— Я одержав твоє повідомлення, Сивий… Може, поясниш, у чім справа?

— Довго буде, — сказав Андрій, шанобливо обнімаючи старого характерника. — Давай розмістимо спочатку твій загін, а потім будемо говорити.

Слідом за загоном їхало тридцять возів, запряжених волами. Через вузький місток проїхати вони не могли.

— Свій табір ми розіб’ємо на тому боці річки, — сказав Дорош.

Андрій кивнув і спитав:

— Скільки людей ти привів?

— Триста двадцять. Більше кошовий не дав. Але дозволив послати гінців по паланках, так що з Божою поміччю ще чоловік з двісті охочекомонних набереться… Коло Ненаситця за тиждень у них збір, а поведе їх курінний Пуголовок, пам’ятаєш його? Гарний козак, хоча й ростом не вдався.

— Боюся, що за тиждень буде пізно, — задумливо проказав Андрій.

— А в тебе скільки? — запитав Дорош.

— Трохи більше двохсот. Головно характерники.

— Це добре.

— Добре, але мало. На нас сунуть незліченні полчища…

— Хто? Татари? — Дорош навіть не намагався приховати свій подив.

— Гірше. Погань. Чорна.

— Та ну?! — очі отамана округлилися.

— Розбивай табір, — відповів на те Андрій, — потім будемо говорити.

Вже через годину на іншому березі річки розкинувся чималий козацький табір. До Андрія підійшли Дорош і Бородавка.

— Андрію, ми повинні тобі дещо розповісти, — почав Дорош.

— Давайте.

— Говори, Степане, — кивнув отаман старому характернику.

— Рівно тиждень тому на Січ напали… Уночі… Як думаєш, хто?

— Ну, і хто?

— Упирі, — похмуро відповів Бородавка. — Сотні півтори козаків забрали.

— Святий Боже… — прошептав Андрій. — Навіщо?

— Гм… їм потрібні нові сили, — продовжив козак, — а ти уявляєш собі, який то буде упир із запорожця? Воєначальник! Убити такого ой як нелегко буде!.. Що вони задумали?

— Кого? — спитав Андрій так, ніби вже наперед знав відповідь.

— Серед зниклих — Іван Колій.

Андрій потупився.

— Збирай своїх людей і веди до моїх. Раду радити будемо.

Дружини Дороша й Андрія стояли поруч, утворюючи півколо. Андрій піднявся на невелике узвишшя.

— Ну що, брати мої, готові слухати?

— Готові, — дружно відповіли всі.

— На нас чекає битва, — почав Андрій, обвівши твердим поглядом присутніх. — Скажу прямо: мало хто з нас в живих залишиться… Поранених не буде, будуть лише мертві й уцілілі. Ворог насувається грізний, і сили його набагато перевищують наші. Не хочу перебільшувати, але багато чого залежить від результату цієї битви. Вороги наші — не люди. З заходу сунуть полчища вампірів, і, судячи з усього, їх підтримають перевертні. Вони вже сотнями нишпорять по окрузі, знищуючи на своєму шляху все живе. Поза всяким сумнівом, будуть там і упирі, будуть і вурдалаки. Чи готові ви до такої битви?

— Готові, — понуро, але впевнено і в один голос сказали присутні.

— Тоді, друзі, послухайте, що скаже цей чоловік. — Андрій кивнув Мефодію, і той піднявся на узвишшя. — Звуть його Мефодій. Відразу скажу, що Мефодій — упир. — Натовпом прокотилася хвиля здивування. — Не дивуйтеся, — продовжував Андрій, — він — наш друг, і розповість нам детальніше про наших ворогів, як з ними битися і як убивати.

Мефодій виступив уперед.

— Шановне козацтво! — почав він. — Як ви вже зрозуміли, ворог перед нами незвичайний, і у звичний спосіб нам його не подужати. Для початку я запропоную вам от що: оскільки в таборі Андрія одні характерники, і вони знають, як боротися з поганню… отож я пропоную за кожним десятком козаків Дороша закріпити десятником характерника. Що скажете?

Юрба схвально загула.

— Згода! Згода! — почулися дружні голоси.

— А тепер, — продовжив упир, — як власне боротися з нечистю… Почнемо з вампірів. Вампірів убиває срібло, причому не обов’язково поцілити в серце, а просто в життєво важливий орган. Стосовно того, що вкушений стане вампіром — не вірте. Людина просто вмирає. Їхня зброя — це переважно довгі шпаги і рапіри, і, скажу чесно, володіють вони цією зброєю вправно. Вампіри збираються в племена і, так би мовити, братства. Племена — це зграя напівдиких кровопивць, недалеких, погано озброєних і менш небезпечних. Вони вже заповнили наші ліси. На відміну від них, вампіри, згуртовані в братства, більш, скажемо так, цивілізовані. Вони хитрі і спритні, володіють різними тактиками ведення бою. От вони — дуже небезпечні. Їх шпага — блискавка. І вони вже на підході. Зауважу: вершників у ворожому війську немає. Жоден кінь не дозволить осідлати себе вампіру, перевертню, вурдалаці чи упирю. Далі — вурдалаки. Цих убити легко — досить удару шаблею або списа. З перевертнями важче, бо це сильні тварюки. Вбиває їх срібло. Вмирають вони від глибоких колотих чи рубаних ран, а також, коли їм відтяти голову. А тепер скажу про найнебезпечніших — про упирів. Упирі вміло вправляються з будь-яким видом зброї, можуть перетворюватися на величезних кажанів і нападати з повітря. Вбиває цих потвор, знову ж таки, срібло, а ще — осиковий кіл, але тільки вбитий прямо в серце, що, звичайно, зробити дуже важко… Власне, це і все. Головне я вам виклав. Що не зрозуміло — питайте.

По рядах козаків прокотився гул.

— Пане Мефодію! — пролунав голос з юрби. — Ти все говориш: «срібло, срібло»… А де ми стільки срібла візьмемо?

— Слушна заувага, але не турбуйтеся, — сказав Мефодій, — Никодим про це подбає…

Блакитні хвилі Дніпра одна за одною накочувалися на прибережний пісок. День уже підбіг до полудня, і сонце, що стояло в зеніті, золотило неосяжну широчінь ріки.

На березі Дніпра стояв гурт людей. Їх було рівно одинадцять душ. Точніше, людей тут було всього четверо: Гапка, Дорош, Андрій і Бородавка, решта ж присутні — нечисть: Коник, Вітряк, Нікель, двоє лісовиків, Козодій і Мурко. Всі вони уважно вдивлялися у поверхню ріки.

— Гм-м-м… Вже більше години немає, — сказав Коник і почухав загривок.

— У! Нічого з ним не станеться, — відповів Вітряк.

Мурко сів на пісок і заходився ліпити пасочки з піску. Нікель походжав туди-сюди вздовж берега.

— Скільки він може побути під водою? — запитав гном.

— Усе життя, — відповів Мурко, — це його сер-р-редовище.

Схоже було на те, що гном нервував.

— Заспокойся, Нікелю, — сказав Андрій, — Мурко правду каже.

Нікель зітхнув і втупив очі в поверхню ріки. Раптом неподалік від берега показалася голова Никодима.

— У-ух! Краса-а! — задоволено фиркнув водяник і швидко поплив до берега, розмашисто загрібаючи руками.

Гапка відвернулася. Никодим вийшов на берег і натягнув свої шаровари.

— Ох і водичка!

— Що, нічого не знайшов? — одразу поспитав Козодій.

— Та не гарячкуй ти! — випалив Никодим. — Не знайшов!.. Знайшов, звичайно. Човен потрібен, і не один!

— Так багато? — здивувалася Гапка.

— Багато — не те слово! Андрію, глянь-но туди, — водяник вказав лопатовидним пальцем на поверхню Дніпра.

Андрій подивився у вказаному напрямку. Там раптом визирнула з води усміхнена жіноча голівка.

— Русалка?.. — здивовано вигукнув козак.

Обличчя водяника розплилося в масній усмішці. Усі присутні з неабияким здивуванням дивилися на дівчину, що плила до берега. Вона підпливла зовсім близько і по пояс висунулася з води. Гапка фиркнула. Андрій завсміхався.

— Здрастуй, лялечко, — злегка вклонившись, привітався козак. — Чого-чого, а того вже не сподівався, що ще колись побачимось…

Русалка посміхнулася і кивнула Андрієві.

— Може, і не зустрілись би, якби я не натрапила на Никодима, коли він ото грабіжництвом займався…

— Гм… — мугикнув водяник.

Русалка глянула на нього і винувато посміхнулась.

— Вибач, Никодиме… — І знову до Андрія: — Він мені все пояснив. Вам потрібне срібло, багато, як я розумію, срібла… Я допоможу. Гадаєте, лише на землі казна-що робиться? Де там! Анциболоти та відьми болотяні звідусіль у Дніпро полізли, навіть у море запливають! Такого ще не було…

Раптом Андрій помітив, що груди дівчини навскіс оперезані тоненьким золотим ланцюжком. Русалка перехопила його погляд, закинула праву руку назад за голову, і в повітрі зблиснув вузенький срібний клинок шпаги.

— Так, так, Андрію, нам доводиться відбиватися від цих почвар, і, повір, шансів у них мало. — Дівчина спритно сховала шпагу до піхов.

Під час цієї розмови Мурко з цікавістю розглядав русалку, потім зайшов до колін у воду і простягнув дівчині свою ручку долонею догори. Русалка зробила кидок, сильно вдаривши хвостом по воді, і, опинившись поряд з Мурком, поклала на його долоню свою руку.

— Ти дуже вр-р-родлива, — сказав малюк, — і мені гір-р-рко від того, що такі кр-р-расуні змушені бр-р-ратися за збр-р-рою. Мене звуть Мур-р-рком.

Дівчина нахилилася до малюка і щось прошепотіла йому на вухо.

— Ой! Яке кр-р-расиве ім’я! — в захваті вигукнув Мурко. — Сподіваюся, ми ще побачимось.

— Звичайно! — весело крикнула русалка і відштовхнулася від берега.

Усі присутні здивовано перезирнулися, а в Никодима щелепа так і відвисла.

— А тепер, — русалка звернулася знову до Андрія, — готуй, козаче, човни, але, прошу тебе, — без людей. Нехай човнами керує нечисть.

Русалка виконала свою обіцянку, і вже за кілька годин чотири човни, ущерть завантажені всяким срібним начинням, піднімалися вгору по річечці до Степанового млина, коло якого стояла кузня. Часу залишалося мало, і двадцять ковалів, закатавши рукава, узялися до роботи. Серед них був і Андрій.

Минуло два дні. Ковалі, не покладаючи рук, вдосконалювали зброю козаків і заготовляли ще двісті клинків для козаків Пуголовка. Нечисть же нудилася без роботи. То збиралася у своїй хаті і різалася в «дурня», а то слухала дивовижні оповідки про походеньки водяника-запорожця Никодима, що, погодьтеся, вже само по собі було явищем парадоксальним: водяник — і запорожець! Никодим розповідав про битви, в яких він брав участь, про те, як він два роки тому гнав татар і повернув собі чесне ім’я. Ґном Нікель не відставав від свого друга і розказував про криваві сутички з чорною нечистю в Альпах. Мурко переспівував саги свого народу про далеких казкових ельфів…

А безжальний час збігав останніми годинами до вирішального моменту.

— Ех, друзі, — зітхнув водяник, — скільки нам залишилося? День? Ну, може, два… А там що?

— Никодиме, не ятри душу! — Козодій невдоволено задригав ногами. — І без того тяжко.

— Так а я до чого веду? — труснув головою водяник. — Поставив би нам Сивий пару відерок горілки, а то ж нудьга зелена заїдає! Та й козакам розвеселитися не завадить! Ви як?

— У! Я залюбки! — закректав Вітряк.

— Істину глаголиш, — пробасив Кулака, — правда, Жменько?

— Правда, Кулако.

Коник жваво схопився на ноги.

— Гм-м-м, я по Андрія!

Хвилин через п’ять Коник повернувся разом з козаком і Мефодієм.

— Ви що, серйозно горілки хочете? — Андрій аж сторопів з такого дива.

Нечисть дружно закивала головами.

— Що ж, коли така справа, буде вам горілка, — сказав він, — та глядіть, не перестарайтеся, — за нашими підрахунками післязавтра вночі ворог уже буде на підході…

Никодим широко посміхнувся.

— А ти чого либишся?

— Так… моя ж ідея!

— Дивись мені, ідейний натхненнику, — пробурчав Андрій.

— Не бійся, Сивий! Що ми — діти малі?

За годину жінки накрили для погані стіл, а Козодій з Вітряком викотили з льоху бочку горілки. У козацьких таборах теж заметушилися. Нечисть дружно сіла за стіл і квапливо взялася за чарки, один тільки Кулака сидів непорушно, дивлячись на свою чарку, як баран на нові ворота.

— Що се за мензурка? — невдоволено пробасив він.

Усі дружно розсміялися, а Гапка подала лісовикові здоровенний кухоль.

— Ось, Кулако, саме як для тебе.

— Оце діло, — добродушно усміхнувся лісовик і зично крикнув, піднімаючи свій кухоль: — Давайте, друзі! За перемогу!

— За перемогу! — підхопили інші.

Мурко непевно подивився на свою чарочку, але все-таки перехилив її. Очі його враз округлилися, він замахав ручками і пропищав, хапаючи ротом повітря:

— Ур-р-р! Гор-р-рю!

Нікель подав йому нанизаного на шпичку вареника.

— На, закушуй, Мухку, закушуй…

Мурко припав до вареника, як немовля до цицьки. Опісля третьої чарки всі помітно повеселішали, а Мурко вже геть сп’янів і почав ікати.

— Ур-р-р… — воркотав він. — М-да-а-а… ік… Це тобі… ік… не пиво… ік…

— Мурку, мо`, досить? — непевно спитав Кулака, і малюк ікнувши кивнув.

А Никодим продовжував наливати.

— От скажи мені, Нікелю, — звернувся він до ґнома, — у вас горілка є?

— Ні, — відповів гном, — але коли повехнуся — буде!

— Правильно! Хороша річ — горілка!.. Але захоплюватися не раджу! Я ж розповідав тобі, як зі мною вийшло?

— Угу, — сказав ґном, закушуючи горілку цибулиною, наче яблуком.

— Ото ж бо!

Вітряк хоробро осушив свою чарку.

— У-у-у! А кріпка ж, холера!.. Ого! — Він глянув на Коника — того вже добряче хитало з боку в бік.

— Чуєш, Никодиме, — звернувся Коник до водяника, — ставлю своє сідло проти твоєї вуздечки, що заскочу на твою Ряску ззаду.

— Коли? — лукаво зіщурився водяник.

— Та прямо зараз!

— Не раджу, Конику, — цілком серйозно сказав Никодим. — Я тебе чесно, як друга, попереджаю: Ряска тебе з запахом перегару і на крок до себе не підпустить.

Конюшний ображено заплямкав губами.

— Гм-м-м! То ти приймаєш ставку?

— Гаразд, приймаю. — Водяник напустив на себе байдужого вигляду. — Але я тебе попереджав… Івасю!

Хлопець був тут як тут.

— Веди Ряску!

Івась слухняно побрів до стайні. Усі встали з-за столу. Хлопець підвів кобилу.

— Тримай Рясочку, Івасю! Давай, Конику!

Конюшний, похитуючись, підійшов до тварини.

— Гарна в тебе вуздечка, Никодим-м-ме… Ану, Рясочко…

Коник підпружився і високо підстрибнув, але Ряска різко рвонула вбік, і Коник, перекинувшись у повітрі, гепнувся на землю так, що аж було чути, як зуби клацнули. Усі дружно зареготали.

— Жени сідло, погань кошлата! — радісно вигукнув водяник.

Коник отетеріло пороззирався, потираючи кошлатою рукою щелепу, потім скорчив невдоволену гримасу і щось виплюнув на землю.

— Жуб вибив, холера яшна! — прошепелявив він. — Шіптнув же мене лихий! Тьху! — І пішов по сідло.

Усі повернулися за стіл.

— А де Мурко? — запитав раптом Кулака, озираючись навсібіч.

Козодій зазирнув під стіл: малюк, згорнувшись клубочком, тихо похрапував.

— Йому точно досить, — сказав Никодим, побачивши малюка. — Кулако, віднеси Мурка в хату.

На землю спускалася ніч. В обох козацьких таборах панувала тиша. Завтра козаки збиралися виступати, тож усі відпочивали. Лише у віконці Андрієвої хати світилося. За столом сиділи Мефодій, Андрій, Гапка, Дорош, Бородавка і ще четверо характерників. Слово тримав Андрій.

— Завтра зранку загін з десяти чоловік поведе жінок і дітей на північ. Невідомо, чим усе це закінчиться, тож на хуторі залишатися небезпечно. Самі виступаємо порожняком. З возів беремо тільки ті, що повантажені колами та смолою. Розбивати табір нема сенсу.

Козаки схвально закивали.

— Кожен з козаків знає, що йому робити. Десятники все розтлумачили, — сказав сивий характерник з чисельними шрамами на обличчі.

— Скоро… — зітхнув Дорош. — І Іван також з ними…

Андрій поклав руку на плече отаманові.

— Забудь, Дороше, Колія більше немає.

Отаман кивнув, не сказавши ні слова.

— Андрію, — почав упир, — Пуголовка з козаками все ще нема, а чекати ніколи. Гінці, послані до Ненаситця, не повернулися… Як бути?

Посукавши довгий вус, козак відповів:

— Будемо виступати, чекати справді ніколи. Зброю, що ковалі для них приготували, у нашій землянці сховаємо.

Дорош гримнув кулаком по столі.

— Ну, як порішили, так тому й бути.

Щойно сонце освітило долину, козаки почали збиратися в похід. Невеликий загін відправлявся на північ, з ним — Свирид і Явтух. Гапка піти відмовилася навідріз, і сперечатися з нею виявилося марною справою. Поспіхом повантаживши вози, хуторяни приготувалися до від’їзду. Мефодій підійшов до воза, на якому вже сиділа Пташка. Несподівано відчув, як стислося серце і тверда, мов камінь, грудка підступила до горла.

— Дай-но я обійму тебе, Пташко. — Голос його тремтів.

Дівчинка злякано подивилася на упиря.

— Ти говориш так, наче прощаєшся назавжди. Не треба так, не лякай мене.

Мефодій міцно обійняв дівчинку.

— Все буде добре, Пташко, не бійся нічого.

Коло Пташки стояв Івась, насуплений, з опущеною головою.

— Андрію, — сказав він, — дай мені шаблю… Не гоже мені з бабами тікати… Битися буду. Я можу, ти ж знаєш! Сам же мене на шаблях учив…

Андрій мимоволі посміхнувся.

— А ти думаєш, ті козаки, що з обозом ідуть, не рвуться у бій? Прийде ще твій час.

Івась підняв голову.

— Але ж… — спробував заперечити він.

— Івасю, роби, як наказано! — обірвав його Андрій.

Хлопець вочевидь був украй незадоволений тим, що козак йому відмовив, але перечити все-таки не став і сів на воза. Обоз рушив, а десь через годину, під гучні литаври Дорошевих козаків, виступило в похід і військо.

Рухалися в напрямку степу. Хутірська нечисть пристала до загону характерників під проводом Андрія, Мефодій узяв під своє начало сотню козаків Дороша, рештою ж командував сам отаман. Характерники й нечисть ішли пішки, сотня Мефодія і дві з гаком Дороша їхали верхи. За військом тяглося вісім возів, вантажених довгими осиковими колами зі срібними наконечниками і бочками зі смолою. Жменька і Кулака, як завжди, трималися разом. Маленький Мурко ніяк не встигав за пішими, і Кулака посадив його собі на плече. Нікель і Никодим крокували поряд, час від часу про щось перемовляючись. Слідом ішли Козодій і Вітряк. Як не вмовляли Козодоя піти з хуторянами на північ, але він уперся рогом, зажадав і собі шаблю, і тепер ішов серйозний і мовчазний.

— У! Козодій! Та посміхнися ти, чортяко неприв’язаний! — намагався підбадьорити його Вітряк. — Диви, яка в нас сила — майже одні запорожці! А один запорожець тридцяти чортів варт!

Козодій посміхнувся.

— Твоя правда, Вітряку… З чого це я раптом засумував?! От я їх на роги!..

— У! Оце вже краще.

— Між іншим, р-р-роги Козодоя убивають вампір-р-рів не гір-р-рше за ср-р-рібло, — промуркотів Мурко з плеча Кулаки.

Козодій посміхнувся.

— А ти чим воювати зібрався? — запитав він малюка.

— У мене для них кульки є, — гордо відповів той.

Перед військом розіслався неозорий степ. Доріг у ті часи в степу ще не було, його всуціль вкривала густа і висока трава.

«Шляхами» ж називалася більш-менш рівна місцевість, кряжі і долини з нечисленними річками і болотами. Удень бувалі люди, козаки і чумаки орієнтувалися на такому шляху по курганах і балках, а вночі — по зорях.

Перший такий шлях — Муравський — вів від Перекопа на схід і пролягав між річкою Молочні Води, що була по праву руку, і річкою Кінські Води, що була по ліву. Далі, неподалік Вовчих джерел, вертав на північ, до землі московської.

Другий же — Чорний — ішов від татарських перевозів через Дніпро між Сурою, що була ліворуч, і Тамаківкою, Солоною, Базавлуком і Саксаганню, що були праворуч, і піднімався до верхів’я Інгульця, сягаючи узлісся Чорного лісу. Весь цей шлях був всіяний кістками невільників, яких гнали татари опісля набігів на ці землі.

Саме цим, другим шляхом, і рухалося козацьке військо. Рухалося без спочинку, і наступного дня, надвечір, підійшло до Чорного лісу. Далеко переду виднілася густа стіна дерев, ліворуч здіймався високий курган.

— Прийшли! — голосно крикнув Дорош. — Розбирайте вози, і хутчіш!

Одні кинулися до возів і заходилися викочувати на землю здоровенні бочки зі смолою, інші взялися за заступи і почали рити неглибокі траншеї, треті під керівництвом Нікеля діставали коли і міцно встановлювали їх в отвори довгих колод. Підійшов Никодим і поплескав гнома по плечу.

— Ловко ти придумав! Ці виродки на нас кинуться, а ми тільки за мотузку — смик! — і пружина підніме коли… Тварюки ж, нічого не підозрюючи, на льоту напорються на них! Ох, ловко!

— Саме так. Вони ж ні пхо що не здогадуються! Хинуть на нас хмахою, а отут — ласкаво пхосимо на кіл! — сказав гном і підморгнув водяникові.

Заливаючи траншею смолою, козаки сміялися:

— Як спалахне, то стане видко, як удень!

Обкопалися вчасно. Сонце майже сіло, спалахнувши над верхів’ям далекого лісу кривавою загравою. Військо почало шикуватися в бойовому порядку. І саме в цей момент з Чорного лісу долинуло голосне скажене виття…

До заходу залишалися лічені хвилини, і люди, що зібралися в лісі, помітно хвилювалися. Зарослих, брудних і зовсім нагих, їх було близько трьох сотень. Кілька голих жінок безсоромно походжали між ними. І тільки одна темноволоса дівчина років п’ятнадцяти, вдягнена в довге полотняне плаття, сиділа в стороні на поваленій колоді і люто позирала на призахідне сонце.

— Та сідай же, сідай, — примовляла вона низьким голосом і вся аж кипіла.

І коли сонце нарешті сіло, дівчина зловісно всміхнулася і голосно крикнула:

— Пане Владе! Сонце сіло, виходьте зі сховків!

І відразу ніби хвиля прокотилася по сушнику: то тут, то там з-під землі почали з’являтися пазуристі руки і косматі голови. Люди вилазили й вилазили з землі, і, здавалося, ліку їм нема й не буде. Вони поправляли шпаги й обтрушували одяг. До дівчини підійшов високий чоловік.

— Ти добре послужила нам, Стефо! Наш Пан щедро віддячить тобі.

— Все, що мені треба, — зловісно сказала дівчина, — це життя чаклуна!

— І ти його матимеш. Де твої вурдалаки? — запитав, озираючись, вампір.

— Ховаються в ярах, разом з дикими племенами. Незабаром приєднаються — я вже чую, як вони ломляться крізь лісові хащі…

Вампір прислухався і кивнув головою, а вже за хвилину-другу між дерев замаячіли потворні фігури вурдалаків. Попереду йшов Гробак.

— Скільки ти привів, Гробаку? — запитала його Стефа.

— Двісті з гаком і тисячу вампірів! — зловтішно сказав той.

— Я привів з собою дві тисячі вампірів з різних братств, — прошипів граф Влад, — а племена надіслали тільки півтори?!

— Їх було набагато більше. — Гробак виступив уперед. — Але вони прийшли надто рано на ці землі. Місцева нечисть не прийняла їх і нищила скрізь.

— Нечисть?! — насупився граф.

— Біла нечисть, ваша темносте. І я впевнений, що деякі з них зараз у стані ворога.

Граф Влад задумливо потер підборіддя.

— Мефодій… Хотів би я з ним зустрітися… — сказав він і відразу голосно скомандував: — Виходимо з лісу на рівнину! Готуємося до наступу. Нікчемних смертних жалюгідна купка! Ми розіб’ємо їх, влаштуємо бенкет і будемо упиватися їхньою ж кров’ю!

Стефа дико закричала, розірвавши на собі плаття, і стала навкарачки. Обличчя її потемніло і зморщилося, масивна щелепа виступила вперед, під шкірою заграли м’язи. Люди-перевертні теж обернулися потворами. Граф зловісно розсміявся і погладив Стефу по загривку.

— Так ти мені набагато симпатичніша!

Раптом кілька десятків упирів опустилися з неба, і один з них, перетворившись на запорізького козака, підійшов до вампіра.

— Графе, триста упирів уже кружляють над лісом. Ти готовий виступати?

Вампір, здалося, здригнувся від несподіванки.

— Так, — відповів він, — уже виступаємо.

Козаки Дороша і Мефодія вишикувалися трьома шеренгами. Передні тримали рушниці, націливши їх у степ, задні стояли напоготові, кожний ще з парою заряджених рушниць. Завдання перших — стріляти, а других — перезаряджати і подавати рушниці товаришам. Степ освітлювали розпалені козаками численні багаття. Характерники Андрія тримали напоготові луки. Кінчики стріл були обмотані мотузкою, просоченою в смолі. Над козацькими рядами зависла напружена тиша.

— Цікаво, — заговорив Жменька, — кого їхній проводир… той… е-е-е… як його?..

— Гр-р-раф Влад, — підказав Мурко.

— Так, кого він кине в бій першими?

— Мефодій припускає, — відповів Андрій, — що він кине в бій допоміжні сили, щоб виснажити нас. Швидше за все, це будуть вурдалаки, вампіри племен і перевертні. Основні ж сили вампірів і упирів підуть слідом.

— Чому вони змовкли? — прошептав Козодій. — Чому їх не чутно?

— Незабахом почуєш, — з помітним сарказмом відповів йому Нікель.

Зненацька знову почулося виття, і тисячі вогників висипали з лісу.

— Що це? — здивувався Козодій.

— Очі, — похмуро відповів Андрій, — тисячі очей.

Вогники стрімко наближалися.

— Тримати стрій! — гаркнув Дорош. — Підпустити до шанців!

— Запалюй стріли! — скомандував Андрій.

Козаки опустили луки зі стрілами вниз. Мурко вискочив з лівого краю шеренги і махнув рукою, ніби прицілюючись.

— Кулька! — крикнув він.

З його ручки вилетіла вогненна куля завбільшки з яблуко, і, пролетівши низом уздовж шеренги, запалила опущені стріли. Нечисть наближалася.

— Ближче, — голосно, але спокійно сказав Дорош, — ще ближче, Андрію.

— Ще кілька секунд, отамане!

І ось полум’я багать уже вихопило з темряви огидні фігури вурдалаків, що скакали верхи на величезних перевертнях. Слідом за ними чорною стіною йшли вампіри.

— Давай! — скомандував Андрій.

Стріли зринули в небо і, окресливши дугу, опустилися за ворожими рядами. Відразу ж спалахнула земля під ногами нечисті. Це загорілась розлита козаками смола.

— Вогонь! — ревнув Дорош.

Козаки дали залп. Перевертні закрутилися в повітрі, скидаючи вурдалаків, але юрба по інерції продовжувала мчатися вперед. Козаки стріляли без упину, але перевертні, хоч їхні ряди вже помітно поріділими, все одно наближалися, очевидно, готові до такої зустрічі.

— Наших робота, — невдоволено пробурчав Дорош.

— Вампіхи на лінії колів! — голосно крикнув Нікель. — Вивільнити пхужини!

Кілька козаків смикнули за мотузки, що тяглися в степ. Заклацали пружини, і осикові коли піднялися під гострим кутом. Вампіри з ходу почали напорюватися на них і розсипатися снопами іскор. Але передні ряди перевертнів усе-таки прорвалися до шанців. Вурдалаки-вершники повихоплювали з-за спин короткі мечі і кинулися на козаків.

— За шаблі! — скомандував Дорош.

Задні ряди кинули рушниці і ринули в степ до своїх коней. Мефодій уже сидів верхи.

— По конях, братчики! З лівого флангу заходь! Рубай їх!

І Мефодієва сотня, обскакавши шанці з лівої сторони, клином врізалася в ряди вампірів. Характерники Андрія продовжували сипати стрілами у ворога, і жодна з них не пролітала мимо цілі. Сімка нечисті стояла на краю правого флангу.

— Захаз почнеться, — проскрипів ґном, тримаючи свій бойовий топір.

Раптом уперед вискочив Мурко.

— А ось вам кульки! — заверещав він і почав запускати вогненні кулі у юрмисько вампірів, від яких ті моментально загорялися, як свічки.

Ряди вампірів добралися до дружин Андрія. Осатаніло шкірячи ікла, бризкаючи слиною, люто розмахуючи шпагами, кинулися вони на козаків.

— Давай! — скомандував Андрій.

Характерники відкинули вбік луки, подіставали з кишень якісь мішечки і кинули їх у палаючу смолу.

Всю дружину Андрія вмить огорнув дим, який тут-таки розсіявся. Вампіри й перевертні на мить сторопіли.

На місці, де щойно стояв один характерник, тепер було уже двоє. Єхидні усмішки грали на їхніх обличчях. Один з вампірів кинувся і простромив характерника шпагою, але клинок, пройшовши крізь нього, лише розвіяв оманливу постать характерника, зате двійник свиснув шаблею, і вампір запалав, мов смолоскип. Почалася безжальна різанина. Мало тямущі у військовому мистецтві, вампіри племен не могли завдати козакам нищівних ударів і гинули сотнями від козацьких шабель.

Мефодій же зі своєю сотнею прокладав «дорогу» крізь верескливу юрбу. Топтали копитами, рубали шаблями. В центрі, коло самих шанців, рубалися козаки Дороша з перевертнями і вурдалаками. Тут серед козаків уже були втрати. П’ять козаків розірвані на шматки, ще з десяток корчилися від жахливих ран. На правому фланзі рубалася біла погань разом з характерниками. Величезний вершляг Кулаки трощив кісти, зносив голови. Шабля Жменьки сичала змією, під її ударами вампіри падали, як трава під косою. Пліч-о-пліч билися Нікель і Никодим, Козодій і Вітряк, Коник і Мурко, який не переставав запускати вогненні кулі. Гапка робила те ж саме — не дарма Мурко навчав її древніх знань свого народу.

Нападників ставало все менше й менше.

— Перемога! — кричав Дорош, а козаки підхоплювали його радісний крик.

— Стривай, Дороше! Це ще не перемога! — крикнув йому Андрій.

Від лісу насувалися нові сила нечисті. Тисячі червоних вогників мигтіли в темряві. Основні сили погані ринули в атаку.

Андрій мимоволі задивився, якими рівними рядами ця хвиля накочувалася на них, і не помітив, як величезний, чорний, як ніч, перевертень з одноруким вурдалакою на спині кинувся на нього.

— Здохни, проклятий чаклуне! — заричав перевертень.

Андрій не встиг би ухилитися і загинув би миттєво, якби тієї ж миті його не заступив собою Кулака.

— Стережися, Сивий! — тільки й устиг він викрикнути.

Могутні щелепи перевертня в мент ока зімкнулися на шиї лісовика. Жменька шалено скрикнув, підскочив і розпоров черево тварюки, що повисла на могутніх грудях брата, однорукий вурдалака безпомічно скотився на землю, де його моментально докінчив Вітряк. Андрій труснув головою і придивився до трупа вурдалаки.

— Гробак! — скрикнув він.

Перевертень тепер також лежав на землі, кривава піна виступила з його ікластої морди.

— Врятувався! — захрипів він.

Жменька змахнув шаблею і відтяв потворі голову. Голова покотилася по землі, швидко набуваючи людської подоби.

— Дівчина! — вигукнув Вітряк.

Андрій пригледівся до голови вбитої.

— Дочка корчмаря! — крикнув він.

Кулака все ще стояв на ногах, тримаючись рукою за розірвану шию, але враз похитнувся й упав, як підкошений колос. Кров ключем била рани. Жменька присів біля брата.

— Кулако, не вмирай, — простогнав він.

Добродушний гігант спробував посміхнутися.

— Ви вже їм дайте перцю, хлопчики, а я, мабуть, своє вже відвоював…

— Не вмирай, — прошептав знову Жменька.

— Спасибі, друже, — схилився над лісовиком Андрій.

Лісовик мовчки кивнув.

— Андрію! — закричав Дорош. — Нові на нас поперли!

На світло вступили стрункі ряди вампірів.

— Їх не менше двох тисяч! — аж присвиснув Никодим. — Нам гаплик!

Полчище вампірів повільно наближалося. Раптом перед ними гігантським смерчем з неба опустилося близько трьохсот тіней, які одразу перетворилися на людей. У деяких на головах вогненними зміями звивалися оселедці.

— У-у-у! — завив Вітряк. — Точно гаплик! Упирі!

Коні козаків нервово затопталися і заіржали.

— Спішуйтеся, хлопці! — закричав Мефодій. — Коні упирів зачули, поскидають вас!

Козаки спішилися і швидко вишикувалися рядами.

— Я так пхосто не здамся! — вигукнув Нікель.

— Будемо стояти до останнього! — люто закричав Жменька.

— Рубай їх, братчики! Рубай! — скомандував Дорош, і дві армії кинулися одна на одну. Дорош біг серед перших.

— Дороше! Брате! Дороше! — десь зовсім близько почувся знайомий голос.

Дорош зупинився. До нього, розштовхуючи ліктями вампірів, пробирався Іван.

— Дороше, спам’ятайся! — відчайдушно закричав Бородавка. — Це не Іван!

Іван підійшов до отамана.

— Що ж ти — не обнімеш старого друга? — прохрипів він.

— Спам’ятайся, Дороше!

Війська зійшлися, задзвеніла сталь. Бородавка рубав на ліво й на право, прориваючись до отамана.

— Дороше!

А той геть розгубився.

— Але ж ти…

Упир обійняв отамана. Мить — і гострі ікла вп’ялися в шию Дороша. Той болісно скрикнув і вирвався.

— Тепер ти наш! — лиховісно просичав упир.

Дорош вхопився рукою за шию, його очі спалахнули відчаєм і ненавистю водночас.

— Ніколи!

Він кинувся вперед і встромив шаблю Івану в груди. Упир дико завив і звалився на землю.

З розірваної шиї отамана кров била фонтаном. З останніх сил вихопив він посрібнений клинок з-за пояса.

— Не поминайте лихом! — крикнув він надтріснутим голосом і, всадивши клинок просто в серце, замертво упав.

— Дороше! Як же це! Дороше! — скрушно кричав Бородавка. — Рубай їх, братці! За пана отамана!

Січа була запекла. Вампіри не поступалися козакам. Мефодій зійшовся з їхнім проводирем.

— Як ся маєш, пане Мефодію? — злісно засичав Влад, схрестивши свій клинок з клинком упиря.

— Що за дурне питання, графе? — розсміявся у відповідь Мефодій. — Як бачиш, добре маюся!

— Підлий злодюга! — сичав вампір, відбиваючи удари Мефодія. — Де «Книга»?

— Спалив! — нагло кинув упир.

— Ти мрець! — вампір заскреготав зубами і посунув на Мефодія.

— Цей клинок для тебе, вилупку! Він зі сріблом!

Мефодій, відступаючи, націлився клинком на графа, але раптом перечепився об чийсь труп і впав. Граф люто зашипів і замахнувся шпагою. Тут би й настиг Мефодія кінець, але в цей момент перед графом виник Мурко.

— За мій нар-р-род! — голосно крикнув малюк, і вогненна куля пропалила вампіра наскрізь. Той дико завив і вмить розлетівся вусебіч міріадами іскор. Мефодій хутко зіп’явся на ноги.

— Спасибі, Мурку, — подякував упир малюку.

Мурко підморгнув у відповідь і знову заходився метати свої вогненні кулі.

Битві не судилося бути довгою. Козаки падали один за одним, вампіри взяли їх у кільце і безжалісно знищували. Вітряк був важко поранений у плече, і його ліва рука тепер лише безпомічно теліпалася. Він загубив свої ціпки й ледве відбивався від нападників своєю кривою шаблею. Ціла зграя вампірів здолала Козодоя. Вибивши з його рук шаблю, вампіри вп’ялися іклами в шию, руки й ноги бідолахи.

— Гапко! — відчайно закричав Козодій, — спали мене, благаю!

В голосі його чулася така пекельна мука, що Гапка зі сльозами на очах кинула в нього вогненну кулю. Синє полум’я враз охопили всю зграю, і Козодоя не стало. Коник умить підхопив шаблю товариша, і тепер уже запекло орудував двома клинками.

Мить перемоги наближалася. Але перемоги для кого?

Мізерна купка зранених і знесилених козаків та біла нечисть, яка просто-таки «осатаніла», відбивалися так несамовито, що нападники, які тісним кільцем оточили відчайдухів, на мить призупинились у німому захваті, даючи тим самим трохи віддихатися відважним захисникам.

— Я припустився помилки, — стогнав Мефодій, — тобі не можна було іти з цією шаблею на битву. Вона не повинна потрапити до лап вампірів!

Отямившись, вампіри знову кинулися в атаку.

— Це кінець, — прошепотів Андрій, — прости мене, Гапко, не вберіг я тебе.

Жінка важко дихала, заклинання забирали в неї багато сил.

— За що простити, Андрію? То вже така наша доля…

Вампіри усе тугіше стягували кільце.

— Прощавай, Нікелю! — крикнув Никодим. — Ти відважний ґном, битися пліч-о-пліч з тобою для мене було за честь!

— І ти пхощавай, Никодиме! — прокричав у відповідь ґном. — Ти славний запохожець, честь і хвала тобі!

Друзі перезирнули і всміхнулися один одному.

— На смерть! — страшно закричав Никодим.

— На смерть!!! — закричали решта бійців і кинулися на своїх ворогів.

Знову задзенькали клинки. Знову посипалися іскри. Аж раптом зі сторони кургану почувся низький, наростаючий гул багатьох сотень кінських копит і голосний крик «Слава!».

Бійці на мить завмерли. І ось у світлі полум’я з’явилися вершники, що мчали на повному скаку просто в серцевину бойовища. Довгі оселедці розвівалися на головах вершників, у руках блищали шаблі. Неймовірно — але очевидно: в останній момент надійшла підмога.

Попереду скакав низькорослий отаман Семен Пуголовок і щось кричав, указуючи на вампірів шаблею, а ліворуч від нього Андрій побачив Івася. У руках хлопця також мерехтіла шабля. І от кінний загін клином почав урізатися в ряди вампірів. Мить — і козаки та біла нечисть вирвалися з оточення. Але коні, зачувши раптом упирів, почали ставати дибки і скидати вершників.

— Усім спішитися! — крикнув високим сталевим голосом Пуголовок.

Вершники зіскакували з коней і продовжували битися в пішому строю. Усі змішалися, і битва закипіла з новою силою.

Вампіри, втративши свого проводиря та ще кількох своїх «чорних старшин», почали безладний відступ до лісу.

— Рубай їх! Рубай проклятих! — голосно кричав Бородавка, який, здавалося, збожеволів через смерть любого отамана.

Козаки рубалися запекло. Вампіри відступали. Затиснуті зусібіч, вони огризалися і сипали прокляттями. Їх залишалося все менше й менше. Ось іще один упир заверещав, простромлений Андрієвою шаблею. Топори Нікеля і Никодима піднімалися і падали, нещадно разячи своїх ворогів. Підкріплення вдихнуло нові сили у бійців, майже втрачена надія на перемогу знову заяскріла в їхніх очах.

А на сході вже сіріло небо.

— От і перемога, Дороше! — хрипло шепотів Бородавка, несамовито махаючи шаблею. — Ех, Дороше!

Бій добігав кінця. Упирі були взяті в кільце і безжально знищувалися. Незабаром усе скінчилося. З десяток упирів, розправивши крила, втекли до лісу.

Козаки важко дихали, оглядаючись довкруг, усе ще не вірячи у свою перемогу. Андрій підбіг до курінного Пуголовка і міцно обняв його.

— Спасибі, Семене! Аби не ви…

Отаман поплескав Андрія по плечу.

— Хлопцю дякуй. Він нас привів, розказав усе, з землянки шаблі видав.

Андрій повернувся до Івася. Той стояв, опустивши голову.

— Ти вже прости, Сивий, не послухався я тебе. Не втримався, до вас утік.

Козак підійшов і гаряче обняв хлопця.

— Дякую, Івасю… Благослови тебе Боже!

Івась підвів голову.

— Ти справжній козак…

— Сивий! — Андрій раптом почув оклик Бородавки. — А глянь-но, яка осьо цяця!

Андрій попрямував до гурту козаків, які щось розглядали і жваво обговорювали. Побачивши Андрія, вони розступилися. У центрі кола, насаджений на кіл, звивався і смикався упир. Біля нього, зіпершись на топори, стояли Нікель і Никодим. Упир люто шипів і вишкірявся.

— Бачите, кіл серце не зачепив, от бестія й конає, — спокійно зауважив старий характерник.

Упир ворушився все слабше й слабше.

— Перемогли, прокляті, — ледве вимовив він.

Сонце зійшло. І раптом десь глибоко під землею, в самих її надрах щось глухо і важко зогуркотіло, і весь степ здригнувся.

— А-а-а! — несамовито загорлав упир. — Ні! Пішов! Пішов! Будьте ви прокляті зі своєю шаблею!

Андрій, нічого не розуміючи, втупив погляд в упиря.

— Хто пішов? — запитав він.

— Сам знаєш, — відповів Мефодій, підійшовши. — Як думаєш, хто їх зібрав?

Бородавка й Андрій перезирнулися, а старий характерник перехрестився.

— Цур йому та пек! Антихрист, прости Господи! Ну й діла…

Упир з лютою ненавистю подивився на Мефодія.

— Зустрінемося в пеклі, і тоді вже… — Він не договорив: сонячні промені пронизали його, і фраза обірвалася коротким моторошним криком. Упир згорів.

Мефодій на те зневажливо хмикнув, зблиснувши іклами.

— Не дочекаєшся, — холодно відповів він.

Кулака все ще був живий. Над ним, схилившись, чаклували Гапка й Мурко. З пальчиків малюка вилітали мініатюрні блискавки й огортали шию гіганта. Бородавка безнадійно похитав головою.

— Порвана жила життя і смерті, — прошептав він, — шкода лісовика, добрий був…

Але Кулака зібрав останні сили, слабким порухом руки відсторонив Мурка і посміхнувся.

— Не треба, друзі, це кінець… Але кінець, здається, славний…

Жменька сидів поруч і тримав брата за руку.

— Поховайте мене над Дніпром, на кручі… Під дубом…

Рука його раптом обважніла й упала на землю, а тіло дрібно затремтіло. Лісовик раптом глибоко вдихнув… і вже не видихнув…

Жменька втер рукавом очі.

— Прощай, братику, — сказав він і тремтячою рукою закрив повіки покійного.

Козаки поволі гуртувалися. Від дружини Андрія залишилося всього дев’яносто козаків. Бородавка звернув увагу на козака, що сидів осторонь на переверненому возі.

— Гей, козаче! Йди-но сюди! — гукнув він його.

Але козак і не ворухнувся, так наче зовсім не чув. Бородавка пішов до нього.

— Що це ти? — запитав він козака, торкнув його за плече і відразу відсмикнув руку. Вона була вся в крові.

Козак повернувся. На плечі його зяяла рвана рана, очі туманилися.

— Вкусив, проклятий, — прошептав козак, — але я їм не дістануся… Приймай, Дороше! — викрикнув він і всадив посріблений клинок собі в серце.

Бородавка перехрестився, а козаки притихли.

— Більше таких немає? — строго запитав Андрій. — Коли є, нехай зголосяться і помруть достойно!

Козаки мовчали.

— Ну і слава Богу! — полегшено сказав по хвилі Бородавка.

А характерники Андрія вже ходили бойовищем, перевертали мертвих козаків і, хрестячись, вбивали їм у груди посрібнені кілки. Опісля всіх поховали в братській могилі, насипали курган і поставили хрест, а на місці загибелі Козодоя нечисть поставила камінь, на якому Мурко вивів вогненними рунами ім’я полеглого побратима.

Дивлячись на зброю вампірів і вовкулаків, козаки хрестилися і плювалися, але все-таки вирили яму, скинули все туди і закидали землею. Затим половили коней, і дружина Пуголовка відразу ж зібралася в дорогу. Козаки цілувалися і обмінювалися хрестами на прощання.

— Ну, будь здоров, Сивий! — сказав, застрибнувши на коня Пуголовок. — Славна була битва.

— Славна, отамане, — погодився Андрій. — Ви на Січ?

— Хлопці — по паланках, а я до кошового — одвіт тримати, скільки козаків полягло…

Бородавка і собі підхопився на коня.

— Я з тобою, Семене. Відведу тих, що залишилися від нашого загону, на Січ.

Козаки попрощалися.

— З Богом! — крикнув Бородавка, і загін рушив степом.

На хутір невеликий загін Андрія повернувся через два дні пізно вночі. Івась на хутір не поїхав — одразу відправився в Очеретянку по жителів Дніпрового. Добравшись додому, усі від утоми відразу полягали спати і прокинулися лише по обіді наступного дня. Вітряку було зле, його лихоманило, і Гапка не відходила від нього.

— Тримайшя, друже, — шепелявив Коник, заспокоюючи друга. — Де наша не пропадала!

— У! Вичухаюся! — відповідав Вітряк, цокаючи зубами.

У хату ввійшов Никодим і стукнув чимось об стіл.

— Ціпки твої приніс. Знайшли-таки.

— Спасибі.

Тим часом на вулиці почувся шум, і Гапка з Никодимом вийшли на ґанок. Це поверталися жителі Дніпрового. Попереду всіх, гордо тримаючись у сідлі, їхав Івась. Біля возів стояв Мефодій і пильно когось виглядав з-поміж хуторян.

— А де Пташка? — тривожно запитав він, коли ті приїхали.

Свирид і Явтух опустили голови. Відповів Явтух.

— Немає Пташки. Минулої ночі вийшла з хати і не повернулася. Ми відразу кинулися шукати…

— Але де там! — втрутився Свирид. — Як у воду канула!

Мефодій схопився за серце, що, погодьтеся, було досить дивно, як на упиря…