Здібний учень

Здібний ученьКінг Стівен

1

Він мав вигляд звичайного, типово американського хлопчака, коли їхав на своєму «швіні» з маленькими колесами та вигнутим кермом вулицею фешенебельного передмістя; і саме ним він і був: Тод Боуден, тринадцять років, зріст 173 см, вага 63 кг (норма), волосся кольору стиглої пшениці, блакитні очі, білі рівні зуби, ледь засмагле обличчя без жодного натяку на юнацькі вугрі.

Ідучи за три квартали від свого дому то в холодку, то на сонечку, він усміхався, як усміхаються всі діти на літніх вакаціях. Його можна було б узяти за одного з тих хлопчаків, які заробляють кишенькові гроші, розвозячи газети; і він таки належав до їхнього числа: розвозив «Кларіон», що видавалася у Санта-Донато. Скидався він і на хлопчаків, які продають за винагороду вітальні листівки; і теж був одним із них: продавав листівки, де вже видрукувано ваше прізвище — ДЖЕК та МЕРІ БУРК, або ДОН та САЛЛІ, або МЕРЧІСОНИ. За роботою він, як і багато інших хлопчаків, нерідко насвистував. І виходило досить непогано. Його тато працював інженером-архітектором і заробляв 40 000 доларів на рік. Матуся була хатня господарка, але з дипломом секретарки (з Тодовим батьком вона познайомилася, коли той шукав друкарку), і в вільний час друкувала рукописи. Вона складала в окрему теку всі Тодові шкільні табелі, з яких найбільше пишалася табелем за четвертий клас, де пані Епшоу написала: «Тод — надзвичайно здібний учень». Тод пишався ним теж. Там стояли тільки п’ятірки та четвірки. Якби він вчився ще краще, якби, скажімо, у нього в табелі були самі п’ятірки, то друзі Тодові ще, чого доброго, подумали б, ніби він несповна розуму.

Він зупинив велосипед біля будинку № 963 по вулиці Кларемон і спішився. Будинок той був невеликий, мав веранду і ховався у глибині садиби — білий, із зеленими віконницями та зеленим обличкуванням. Перед будинком буяв живопліт. З усього видно, його щедро поливали і вчасно підстригали.

Тод відкинув із чола пасмо білявого чуба і цементованою стежкою покотив велосипед до ганку. Він не переставав усміхатись, і його усмішка була щира, очікувальна і гарна — диво сучасної стоматології та фторованої води. Орудуючи носаком кросівки «найке», хлопець поставив велосипеда на приступку, підняв з долішньої сходинки ще не розгорнену газету і побачив, що то не місцева «Кларіон», а «Лос-Анджелес таймс». Він тицьнув її під пахву і зійшов на ганок. За гратчастими металевими дверима, взятими на засувку, видніли другі масивні дерев’яні двері без жодного вічка. Праворуч на одвірку чорнів дзвінок, під ним — дві таблички, акуратно прикручені до дерева і зверху вкриті пластиком для захисту від сонця та дощу. Німецька завбачливість, подумав Тод, і усмішка на його обличчі стала ще ширша. То була думка дорослої людини, а Тод завше себе вітав, коли в нього з’являлися такі думки.

На горішній табличці красувалося: «АРТУР ДЕНКЕР».

На нижній - напис: «ЗБИРАЧІ ПОЖЕРТВ, ГЕНДЛЯРІ та КОМІВОЯЖЕРИ НЕ ПРИЙМАЮТЬСЯ».

Усе так само всміхаючись, Тод натис на дзвінок.

Звідкись із глибини будиночка долинуло приглушене дзинчання. Тод відпустив ґудзика і трохи схилив голову, сподіваючись почути кроки. Але їх не було. Він зиркнув на «таймекс» (винагорода за продаж вітальних листівок): стрілки показували дванадцять хвилин на одинадцяту. Не може бути, щоб господар іще спав. Сам Тод завжди не пізніше як о пів на восьму був уже на ногах, навіть улітку під час вакацій. Хто пізно ходить, той сам собі шкодить.

Він зачекав ще тридцять секунд: у будиночку — тиша. Тоді він знову натис на гудзик дзвінка, не відводячи очей від годинникової стрілки. Рівно за сімдесят одну секунду всередині нарешті зачовгало. Капці, здогадався він, прислухаючись до характерних звуків. Тод кохався в методі дедукції. Останнім часом мріяв, як виросте, стати детективом.

— Зараз! Зараз! — дратливо озвався чоловік, що видавав себе за Артура Денкера. — Вже йду! Не дзвоніть. Іду!

Тод облишив тиснути гудзик й оглянув пучку вказівного пальця. На ній червоніло маленьке кружальце.

Забряжчав ланцюжок — на нього було взято цільні внутрішні двері. І ось двері рвучко розчахнулись.

З-поза металевих грат на нього дивився дідуган у купальному халаті. Між пальцями старого жевріла сигарета. Він здався Тодові гібридом Альберта Ейнштейна та Бориса Карлофа[2]. Довгий, білявий його чуб уже брався жовтю, набуваючи не барви слонової кістки, а неприємного тютюнового відтінку. Обличчя було у зморшках, запухле, попід очима темніли капшуки, і Тод з якоюсь відразою добачив, що старий не голився щонайменше два дні. Тодів батько любив повторювати: «Поголишся — і ранок стане ще ясніший». І голився щодня, байдуже, йшов на роботу чи ні.

На Тода дивилися уважні, глибоко запалі, з почервонілими білками очі. На якусь мить Тод відчув гостре розчарування. Дід таки нагадував Альберта Ейнштейна і трохи — Бориса Карлофа, та над усе він був схожий на одного з тих обшарпаних старих п’янюг, що вешталися біля залізничної станції.

Але будь поблажливий, спохопився Тод, старий щойно прокинувся. Дотепер хлопець бачив його багато разів (роблячи все, щоб Денкер, боронь Боже, його не помітив), і на людях той завжди був охайний,— викапаний офіцер у відставці,— дарма що вже мав сімдесят шість років (якщо ті статті, які Тод прочитав у бібліотеці, правильно подавали дату його народження). У ті дні, коли Тод невідступно супроводжував його чи то до універсаму, де той робив закупки, чи до одного з трьох кінотеатрів, до яких старий добувався автобусом,— машини він не мав,— Денкер був виряджений в один із чотирьох своїх добротних костюмів, хоч би як тепло було надворі. Якщо заносилося на дощ, він тримав під пахвою, наче військові офіцерського ціпка, згорненого парасоля. Іноді голову йому прикрашав м’який фетровий капелюх. І коли б не виходив Денкер на люди, він завжди був чисто поголений, а його білі вуса, які він завів, аби приховати не досить удало підправлену губу,— бездоганно підстрижені.

— Хлопчику,— озвався він нарешті хрипкуватим спросоння голосом. Тод знову з певним розчаруванням завважив, що халат у господаря вицвілий і заяложений. Один краєчок круглого комірця вгруз у старечу шию. На лівій вилозі красувалася здорова пляма, чи то від кетчупу, чи, може, від соусу «А-І» до біфштексів. Від старого тхнуло тютюном та горілчаним духом. — Хлопчику,— повторив він. — Мені не треба нічого, хлопчику. Читай, що тут написано. Ти ж бо читати знаєш? Звичайно всі американські хлопчики знають читати. Не треба мені докучати. Бувай здоров.

Двері почали причинятися.

Отут можна було б поставити крапку, пригадував собі Тод значно пізніше, в одну з безсонних своїх ночей. Можливо, розчарування, якого зазнав Тод, уперше побачивши старого зблизька, побачивши його обличчя без удаваної личини, яку той напинав на себе на вулиці і яка, мабуть, тепер укупі з парасолем та капелюхом висить у шафі, цим би й обернулося. Усе могло б скінчитися саме тої миті: тихеньке, байдуже клацання засувки — і, мов ножицями, було б відтяте все те, що мало статися потім. Але, як зазначив сам старий, Тод був американський хлопець, і його вчили, що наполегливість — запорука перемоги.

— Візьміть свою газету, пане Дюсандере,— чемно сказав Тод, простягаючи старому «Таймс».

Двері зупинилися за кілька сантиметрів від одвірка. На обличчі Курта Дюсандера з’явився напружений, сторожкий вираз, який, одначе, зразу ж і зник. У його погляді промайнув був навіть ляк. І те, що він усе-таки спромігся надати своєму обличчю звичайного вигляду, промовляло на його користь. Проте Тод був розчарований утретє. Не цього він сподівався від Дюсандера; він сподівався, що Дюсандер буде людиною надзвичайною.

Боже, подумав Тод зі щирою відразою. Боже ж ти мій!

Старий знову відчинив двері. Понівечена артритом рука відсунула засувку на ґратах, штовхнула їх і, мов павук, уп’ялася в краєчок газети, яку Тод тримав у руці. Хлопчик з огидою помітив, що нігті у старого довгі, жовті й зроговілі. То була рука, яка переважну більшість часу, коли її володар не спав, тримала в пальцях сигарету. Тод вважав звичку палити дуже небезпечною, і сам палити ніколи не збирався. Дивно, що Дюсандер живе так довго.

— Віддай мою газету,— шарпнув «Таймс» старий.

— Прошу, пане Дюсандере,— і Тод відпустив газету. Рука-павук утягла її всередину. Металеві ґрати знов зачинились на засувку.

— Моє прізвище Денкер,— кинув старий,— а не Дюсандер. Ти таки справді не вмієш читати. Шкода. На все добре.

Двері почали зачинятися. Тод швидко промовив у шпарину, що дедалі вужчала:

— Берген-Бельзен, січень 1943 до червня 1943, Освєнцім, червень 1943 до червня 1944. Unterkommandant[3]. Патін...

Двері зупинилися. Запухле, бліде обличчя, що знову з’явилося в отворі, було тепер схоже на зморшкувату напівспущену повітряну кулю. Тод усміхнувся.

— Ви втекли з Патіна, коли той уже майже весь був у руках росіян. Відтак добулися Буенос-Айреса. Дехто каже, що ви там забагатіли, вкладаючи вивезені з Німеччини гроші у наркобізнес. Так чи ні, але з 1950-го до 1952-го ви перебували в Мехіко. Потім...

— Хлопче, у тебе, мабуть, не всі дома,— і скарлюченим від артриту пальцем старий покрутив біля безформного вуха. Проте його беззубий рот кривився в паніці.

— Що ви робили з 1952-го до 1958 року, я не знаю,— провадив Тод, не перестаючи всміхатися. — Гадаю, цього ніхто не знає, або, може бути, просто ніхто нічого про це не каже. Але один ізраїльський агент вийшов на вас на Кубі, де ви працювали портьє в одному з великих готелів якраз перед приходом до влади Кастро. Вони втратили ваш слід, коли повстанці захопили Гавану. На поверхню ви знову випливли у Західному Берліні 1965 року. Вони майже схопили вас. — Два останні слова він вимовив як одне: схопивас. Водночас Тод стис пальці у великий, міцний кулак. Очі Дюсандерові вп’ялися в ці гарні, доглянуті американські руки, призначенням яких було робити моделі яхт та автомобілів для перегонів. І Тод їх і справді робив. Торік він удвох із батьком змайстрував модель «Титаніка». На це пішло майже чотири місяці, і тепер тато тримає «Титаніка» у своєму офісі.

— Я не знаю, про що ти говориш,— сказав Дюсандер. Без вставних щелеп він шокав, і це теж не сподобалось Тодові. Бр, виходить, Дюсандер не був... як би це сказати, не був справжній. Навіть полковник Клінк у фільмі «Герої Хогана» більше скидався на нациста, ніж Дюсандер. Певна річ, свого часу той був хлопець хоч куди. В одному часопису, в статті, де йшлося про табори смерті, автор називав його Кривавий диявол Патіна. — Забирайся-но звідси, хлопчику, а то викличу поліцію.

— Що ж, викликайте, пане Дюсандере. Чи, може, вам більше до вподоби гер Дюсандер? — Тод не переставав усміхатися, показуючи свої бездоганні зуби (витвір фторизації, здійснюваної з самого народження, та чищення зубів тричі на день зубною пастою «Крест»). — Після 1965 року вас ніхто не бачив... доки не побачив я, два місяці тому, в автобусі, коли ви їхали до середмістя.

— Ти божевільний.

— Отже, коли вам ще не перехотілося викликати поліцію,— усміхнувся Тод,— то не баріться, викликайте. Я на них почекаю отут, на ґаночку. А як волієте не поспішати, то, може, впустите мене, і ми побалакаємо.

Старий довгенько не зводив очей з усміхненого хлопчика. На дереві цвірінькали пташки. Біля сусіднього будинку працювала електрична косарка; здалеку, з вулиць, де рух був жвавіший, долинав гук машин, що котили у своєму власному ритмі.

І все ж Тода зненацька опали сумніви. Може, він зробив щось не так? Може, припустився якоїсь помилки? Він гадав, що ні; однак зараз він має діло з реальним життям, а не з виконанням шкільних завдань. Отож хлопець відчув полегкість (незначну, як він вирішив пізніше), коли Дюсандер сказав:

— Якщо так уже цього хочеш, можна зайти на хвилинку. Але я роблю це лише тому, що волію не завдавати тобі клопоту, ти мене розумієш?

— Певна річ, пане Дюсандере,— відповів Тод. Він причинив грати і зайшов до передпокою. Дюсандер зачинив за ним двері, відгороджуючи його від надворішнього сяйва ранку.

У будинку стояв дух тліну та алкоголю. Іноді, другого дня після вечірки, яку влаштовували Тодові батьки, коли мати, бувало, не встигне провітрити їхнього будинку, в ньому стояв такий самий дух. Але тут запах був значно гірший. Запах невитравний. Запах алкоголю, смаженої їжі, поту, старого одягу, нудотний запах ліків та старощів. У передпокої панувала темрява. Дюсандер стояв майже поруч, і голова його, що витикалася з високого коміра халата, скидалася на голову яструба, який жде, коли зранене ним звірятко сконає. Тої миті, незважаючи на брезкле неголене обличчя старого, Тод так виразно уявив цю людину в чорній уніформі офіцера СС, як не уявляв і тоді, коли бачив дідугана на вулиці. І раптом він відчув, що зі страху в нього похололо в животі. Не такого вже й великого страху, як він вирішив пізніше.

— Мушу вас попередити, що коли зі мною щось станеться... — почав був він і змовк, бо саме в цей час Дюсандер, човгаючи капцями, пройшов повз нього до кімнати. Він зневажливо поплескав Тода по спині, й той відчув, як гаряча кров шибнула йому в голову.

Тод подався слідом за ним, і вперше усмішка збігла з його вуст. Він не передбачав, що все так обернеться. Але все має бути гаразд. Усе мусить стати на свої місця. Певна річ, саме так воно й буде. Так було завжди. І коли вони зайшли до вітальні, він уже знову всміхався.

Та на нього чекало нове розчарування — та ще й яке! — хоча він і мав би бути готовим до цього. Там, звісно, не висів портрет Гітлера з його чубом та очима, що навідривно стежить за тобою. Ніяких тобі нагород у скляних шафах, не було там і церемоніального меча на стіні: на поличці коминка не було ні люгера, ні вальтера ППК (треба сказати, що й самого коминка в кімнаті теж не було). Певна річ, сказав собі Тод, старий був би несповна розуму, якби виставив усі ці речі на огляд. Проте викинути з голови все те, що він бачив у кіно чи по телевізору, було важко. Вітальня старого мала такий самий вигляд, як вітальня будь-якого одинака, що живе на невелику пенсію. Намальований на стіні цегляний коминок з почепленим над ним годинником. На столику — чорно-білий телевізор «Моторола»; на кінчиках антени — алюмінієва фольга для поліпшення приймання. Підлогу вкривав вичовганий посередині сірий килим. На поличці біля канапи лежали часописи: «Нешнл-джіографік», «Рідез дайджест» та «Лос-Анджелес». Замість портрета Гітлера або церемоніального меча на стіні в рамках висіли посвідчення американського громадянина та фотокартка жінки в химерному, схожому на ковпак, капелюшку. Пізніше Дюсандер розповів йому, що такі капелюшки називалися «клоше» і були дуже модними у двадцяті та тридцяті роки.

— Моя дружина,— промовив Дюсандер із почуттям. — Померла 1955 року від запалення легенів. У той час я працював на автомобільному заводі Меншлер, що в Ессені. Я сам мало після того не помер.

Тод не переставав усміхатися. Він перетяв кімнату, наче хотів якнайкраще розглянути жінку на знімку. Одначе, замість розглядати жінку, він став мацати абажур маленької настільної лампи.

— Облиш! — різко вигукнув Дюсандер.

Тод відсахнувся.

— Вийшло непогано,— сказав він відверто. — Справжній наказ. Хто це пак робив абажури з людської шкіри? Ільза Кох? Вона ж таки авторка жарту з маленькими скляними трубочками, чи не так?

— Не знаю, про що це ти? — відрубав Дюсандер. На телевізорі лежала пачка «кулз» без фільтра. Він простяг її Тодові.

— Сигарету? — спитав він і осміхнувся. Усмішка була премерзенна.

— Ні. Від них рак легенів. Мій тато курив, але покинув. Лікарі допомогли.

— Овва, навіть так. — Дюсандер витяг сірника з кишені халата і недбало чиркнув ним по пластиковому корпусу телевізора. Пахкаючи сигаретою, спитав: — А чи маєш ти бодай один аргумент, що змусив би мене не викликати поліцію і не розповідати їй про всі ті серйозні речі, в яких ти мене звинувачуєш? Тільки один аргумент? І поквапся, хлопче. Телефон поруч, у передпокої. Я певен, що твій батько дасть тобі добрячого прочухана. Тиждень, а то й більше сидітимеш за обідом на подушці, га?

— Мої батьки не прихильники тілесного покарання. На їхню думку, це не виліковує, а породжує ще більше проблем. — Очі в Тода раптом спалахнули. — А ви когось били? Жінок? Ви роздягали їх і...

Вигукнувши щось нерозбірливе, Дюсандер рушив до телефону.

— Краще не робіть цього,— спокійно промовив Тод.

Дюсандер обернувся. Гак само спокійно, хоч і трохи шокаючи, бо ще не поставив протезів, він відповів:

— Кажу тобі вперше і востаннє. Моє ім’я Артур Денкер. Іншого імені-прізвища я зроду не мав. Мені навіть не довелося американізувати його. Мій батько був великий шанувальник Артура Конан-Дойла і дав мені ім’я на його честь. Я ніколи не був Дюсандером, Гіммлером чи Санта-Клаусом. Під час війни я був лейтенантом запасу. Я ніколи не був членом нацистської партії. Я брав участь тільки в битві за Берлін в останні три місяці війни. Мушу визнати, що наприкінці тридцятих років, коли я одружився вперше, то підтримував Гітлера. Він покінчив із депресією і повернув нам, певною мірою, самоповагу, втрачену нами внаслідок огидного, несправедливого Версальського миру. Гадаю, підтримував його насамперед через те, що знову мав роботу, знову з’явився тютюн, і мені не треба було шукати недопалків на смітнику, коли мені кортіло закурити. Я вважав його наприкінці тридцятих за велику людину. Можливо, на свій лад, він нею і був. Але наостанку збожеволів: керувати за порадою астролога арміями, яких на той час уже не існувало! Навіть Блонді, своєму собаці, він дав капсулу з отрутою. Тільки божевільний міг таке вчинити. Власне кажучи, насамкінець вони всі стерялися розумом — співали Хорст Вессель, даючи отруту своїм дітям. 2 травня 1945 року мій полк здався в полон американцям. Пам’ятаю, як рядовий Хакермеєр дав мені плитку шоколаду. Я плакав. Було безглуздям продовжувати боротьбу — війну вже було закінчено; насправді вона скінчилася ще в лютому. Я потрапив до табору в Ессені, де до мене ставилися дуже добре. Ми стежили по радіо за Нюрнберзьким процесом, і коли Герінг наклав на себе руки, я виміняв чотирнадцять американських сигарет на півпляшки шнапсу і набрався. Мене звільнили в січні 1946 року. Я прикручував колеса на автомобільному заводі в Ессені до 1963 року, і саме тоді вийшов на пенсію і емігрував до Сполучених Штатів. Про це я мріяв усе життя. 1967 року я здобув американське громадянство. Я маю право голосу. Ніякого Буенос-Айреса. Ніякого наркобізнесу. Ніякої Куби,— він сказав Кууби. — А тепер, якщо ти не заберешся геть, я телефоную до поліції.

Він бачив, що Тод навіть не зворухнувся. Тоді старий пішов до передпокою і взяв слухавку. Тод залишився у вітальні біля столика, де стояла маленька лампа з абажуром.

Дюсандер почав накручувати номер. Тод мовчки стежив за ним; серце в нього закалатало так швидко, що невдовзі гупало у грудях, мов барабан. Після четвертої цифри Дюсандер обернувся і глянув на Тода. Плечі у старого опустилися, і він поклав слухавку на місце.

— Хлопчику,— видихнув він,— хлопчику.

Тод широко усміхався, одначе усмішка була скромна.

— Як ти про все це дізнався?

— Трошки щастя і багато праці,— відповів Тод. — У мене є приятель Герольд Пеглер, але ми всі кличемо його Лисичкою. Він грає другим захисником у нашій команді. Так от, у гаражі його тата я і знайшов усі ті часописи. Там їх сила-силенна. То часописи ще з часів війни. Вони всі давні. Я хотів купити нових, але власник газетного кіоску, що навпроти нашої школи, сказав мені, що більшість із них уже не виходять. Майже в кожному з тих часописів були фотографії фриців,— німецьких вояків, я хотів сказати,— та япончиків, які катували жінок. І там ще були статті про концентраційні табори. Я, власне, на тих статтях про табори і схибнувся.

— Ти... на них схибнувся? — Дюсандер втупився в нього, потираючи однією рукою щоку. Звук від цього був тихенький, немовби шурхотів папір.

— Схибнувся. Так. Я не міг від них відірватися. Мене це страшенно зацікавило.

Він пам’ятав той день у Лисиччиному гаражі так само виразно, як і все інше у своєму житті. Навіть виразніше, він цього певний. Він пригадав, як у четвертому класі, напередодні Дня професії, пані Андерсон (всі діти кликали її Блощицею через завеликі передні зуби) почала з ними розмову про те, що вона іменувала СПРАВОЮ ВАШОГО ЖИТТЯ.

— Це стається раптово,— просторікувала Блощиця Андерсон. — Ви бачите щось уперше, проте відразу розумієте, що знайшли СПРАВУ ВАШОГО ЖИТТЯ. Так, немовби в замку повернувся ключик. Або ви закохались уперше в житті. Ось чому День професії такий важливий, дітки; це може бути той самий день, коли ви знайдете СПРАВУ СВОГО ЖИТТЯ. — І вона почала розповідати їм про СПРАВУ її ЖИТТЯ: як виявилося, то було не викладання у четвертому класі, а збирання поштових листівок XIX сторіччя.

Тод ще подумав був тоді, якого сухого дуба править ця Андерсон, одначе того дня у гаражі в Лисички він пригадав усе, що вона їм сказала, і завагався: ану ж вона мала рацію.

Того дня вітер дув із боку Санта-Ани, і на заході палали лісові пожежі. Він пам’ятав той дух горілого, гарячий та важкий. Він пам’ятав коротеньку Лисиччину стрижку. Він пам’ятав геть усе.

— Я знаю, що десь тут мають бути комікси,— сказав тоді Лисичка. У його матінки з похмілля боліла голова, і вона спровадила їх із дому, бо вони зчинили там страшенну бучу. — Непогані. Вестерни переважно, але є там і «Турок», і «Син каміння», і...

— А там що? — спитав Тод, показуючи на картонки, що стояли попід сходами.

— А, нічого путнього,— відказав Лисичка. — Там усе про справдешню війну. Нудота.

— Можна поглянути?

— Звичайно. А я пошукаю коміксів.

Проте, коли Лисичка Пеглер знайшов комікси, Тод уже не мав ніякої охоти їх читати. Він забув про все. Про все на світі.

Немовби в замку повернувся ключик. Або ви закохалися вперше у житті.

Так воно й було. Він, певна річ, і раніше знав, що була війна — не оця дурна війна, що точиться нині, де купка пігмеїв у чорних піжамах вибиває лайно з американців,— а друга світова війна. Знав, що в американців були круглі шоломи, а на них — сітки; у фриців шоломи були квадратні. Знав, що американці здобули перемогу в більшості боїв, і що німці наприкінці війни винайшли ракети, якими вони з Німеччини обстрілювали Лондон. Знав навіть дещо і про концентраційні табори.

Різниця між усім цим і тим, що він знайшов у часописах під сходами Лисиччиного гаража, була така сама, як різниця між тим, коли тобі розповідають про мікроби, і тим, коли ти сам їх бачиш у мікроскоп, таких живих і таких метушливих.

Тут була Ільза Кох. Тут були крематорії з відчиненими дверима на закіптюжених завісах. Тут були офіцери у формі СС і в’язні у смугастих уніформах. Запах дешевого паперу часописів був такий самий, як запах пожеж, що спалахували то тут, то там на схід від Санта-Донато, і Тод відчув, як старий папір розсипається під дотику його пальців, і гортав сторінки вже не в гаражі у Лисички, а десь поза межами часу, намагаючись усвідомити, що вони й справді це робили, що хтось це таки зробив і що хтось дозволив їм це зробити; у нього розболілася голова від усієї цієї мішанки, розболілася з огиди та хвилювання, очі почервоніли і втомилися, але він читав далі, і тоді з підпису під знімком купи тіл у якомусь там Дахау на нього неначе плигнула цифра:

6 000 000.

І він подумав: Тут хтось пошив усіх у дурні, хтось додав один або й два нулі, бо це ж утричі більше, ніж населення у Лос-Анджелесі. Потім, в іншому часопису (на його обкладинці до жінки, прикутої ланцюгом до муру, наближався, посміхаючись, чоловік у формі нациста з кочергою в руці) він знову побачив

6 000 000.

Голова йому розболілася ще дужче. У роті пересохло. Немовби здалеку, з туману, він чув, як Лисичка сказав, що вже час іти вечеряти. Тод запитав Лисичку, чи може він зостатися тут, у гаражі, і ще трохи почитати, поки той вечерятиме. Лисичка якось чудно поглянув на нього, знизав плечима і відповів, що, звичайно, можна. І Тод, схилившись над коробками з давніми часописами, читав, аж поки зателефонувала його матуся і спитала, чи думає він коли-небудь вертатися додому.

Немовби в замку повернувся ключик.

Всі часописи писали: все, що скоїлося тоді,— це погано. Але про все це говорилося на останніх сторінках часописів, і коли ти знаходив сторінку, щоб дочитати статтю до кінця, то слова, які запевняли, що війна — це погано, були оточені рекламними оголошеннями, що закликали вас придбати німецькі ножі, поясні ремені та шоломи, а також чудодійні бандажі від грижі та патентовані засоби від облисіння. Ті реклами пропонували вам німецькі прапори, прикрашені свастиками, нацистські люгери і настільну гру під назвою «Танкова атака», а також заочне навчання і черевики на високих підборах для низькорослих чоловіків. Часописи писали, що війна — це погано, проте здавалося, ніби є багато людей, які так не думають.

Або ви закохалися вперше в житті.

О, так, він дуже добре пам’ятає той день. Він пам’ятає всі подробиці того дня: пожовклий давній календар на стіні, масну пляму на цементовій підлозі і те, що часописи були перев’язані мотузкою жовтогарячого кольору. Він добре пам’ятав, як головний біль ставав дедалі нестерпнішим, коли він повертався в думках до тієї неймовірної цифри.

6 000 000.

Він пам’ятав, як він тоді подумав: я хочу довідатися про все, що відбувалося в тих місцях, про все. І я хочу знати, що істина: ті слова чи оголошення обіч тих слів.

Коли він нарешті запхав коробки назад під сходи, то згадав Блощицю Андерсон і подумав: «Вона мала рацію. Я знайшов СПРАВУ СВОГО ЖИТТЯ».

Дюсандер довго дивився на Тода. Потім пройшов до вітальні й важко опустився у крісло-гойдалку. Він знову глянув на Тода, не спроможний зрозуміти, що може означати цей трохи замріяний, трохи ностальгійний вираз на його обличчі.

— Так. Я почав цим цікавитись через оті часописи, але подумав, що більшість із того, про що вони писали, було, сказати б, лайном. Тож я пішов до бібліотеки і там довідався ще про багато дечого. Дещо було навіть ще цікавіше. Спершу та паскудна бібліотекарка не хотіла мені нічого показувати, бо все це зберігалось у відділі для дорослих, але я сказав їй, що мені треба для школи. Якщо тобі щось треба для школи, вони не мають іншої ради, як дозволити. І все ж вона зателефонувала моєму батькові. — В очах у Тода з’явилася зневага. — Та дурепа думала, ніби тато не знає, чим я займаюсь.

— А він знав?

— Авжеж. Мій тато вважає, що діти повинні дізнатися про життя все якомога скоріше; і не тільки про гарне в житті, а й про погане теж. Тоді вони будуть готові гідно його зустріти. Він каже, що життя — тигр, якого ти мусиш ухопити за хвоста, і коли ти не знатимеш натури цього звіра

— він тебе зжере.

— М-м-м-м,— промимрив Дюсандер.

— Моя матуся думає так само.

— М-м-м-м-м-м,— Дюсандер був наче уві сні, до кінця ще не розуміючи, на якому він світі.

— Хоч би що там було,— сказав Тод,— але матеріали, знайдені в бібліотеці, виявилися справді путящими. У них там було, мабуть, зі сто книжок, де розповідалося про нацистські концентраційні табори; сто книжок, прямо тут, у бібліотеці в Санта-Донато. Виходить, багатьом людям подобається про це читати. У тих книжках було менше фотографій, яку у часописах Лисиччиного тата, але документи там були, скажу я вам, справді класні. Стільці з шипухами. Золоті зуби видирали просто обценьками. Пускали через душ отруйні гази. — Тод похитав головою. — Ну, це ви вже, хлопці, мабуть, переборщили. Напевно переборщили.

— Класні,— мляво промовив Дюсандер.

— І я таки написав реферат, і знаєте, що мені за нього поставили? П’ятірку, та ще й з плюсом. Звичайно, я мусив бути обережним. Про таке треба писати по-особливому. Треба бути дуже обережним.

— І ти був? — спитав Дюсандер. Тремтячою рукою він узяв другу сигарету.

— Авжеж. У всіх отих книжках із бібліотеки... там теж про все написано по-особливому. Немовби тих хлопців, що їх написали, страшенно нудило від того, про що вони писали. — Тод нахмурив чоло, добираючи слів, щоб точніше викласти свою думку. Оскільки слова «стиль», а саме воно характеризує літературний твір, ще не було в його словнику, зробити це йому було нелегко.

— Вони всі пишуть так, немовби ночей не досипали, силкуючись застерегти нас, щоб ми були пильними і щоб цього ніколи не повторилося. І я теж так написав свого реферата. Гадаю, вчителька поставила мені п’ятірку з плюсом ще й за те, що я не втратив апетиту, читаючи такі джерела. — І Тод знову переможно усміхнувся.

Дюсандер глибоко затягнувся своєю сигаретою без фільтра. Кінчик її ледь помітно тремтів. Видихнувши дим носом, він зайшовся глухим невпинним старечим кашлем.

— Я не можу повірити в реальність нашої розмови,— сказав він. Дід нахилився трохи вперед і уважно подивився на Тода. — Ти коли-небудь чув слово «екзистенціалізм», хлопчику?

Тод пустив це запитання повз вуха.

— А ви коли-небудь зустрічалися з Ільзою Кох?

— Ільзою Кох? — майже нечутно перепитав Дюсандер. — Так. Я зустрічався з нею.

— Вона була гарна? — нетерпеливився Тод. — Ну, я хочу сказати... — Він руками показав обриси жіночого тіла.

— Ти ж, напевне, бачив її фотографії,— сказав Дюсандер. — Ти хочеш знати, чи була вона афектованою, як ти?

— А що таке афет... афект...

— Афектований — це той, хто здатен чимось захоплюватись. Той... хто знаходить... справу свого життя.

— А-а-а, ось що, — усмішка, що майже була зникла від збентеження, переможно засяяла знов. — Напевне, я бачив її фото. Але ж ви знаєте, які вони у книжках. — Він говорив так, немовби Дюсандер бачив усі ті книжки. — Чорно-білі, розпливчасті... такі собі аматорські знімки. Ніхто ж із тих хлопців не підозрював, що вони знімають, так би мовити, для історії. То в неї була класна фігура?

— Вона була гладка, оцупкувата, мала погану шкіру,— відповів коротко Дюсандер. Він розчавив наполовину викурену сигарету об попільничку, повну недопалків.

— От тобі й маєш,— знітився Тод.

— Отже, ти сказав «щастя»,— задумливо промовив Дюсандер, дивлячись на Тода. — Ти побачив мою фотографію в часопису зі статтями про пригоди війни, а потім випадково опинився зі мною в одному автобусі. Так! — Він ударив кулаком по бильцю крісла-гойдалки, але не надто сильно.

— О, ні, пане Дюсандере. Мені довелося добряче попрацювати. В поті чола,— додав Тод щиро, нахиляючись уперед.

— Та невже? — густі дідові брови підвелися догори у чемній недовірі.

— Саме так. Розумієте, всі ваші знімки в моєму альбомі були щонайменше тридцятирічної давності. А нині вже сімдесят четвертий.

— У тебе є... альбом?

— Так, пане! І непоганий. Сотні знімків. Колись вам покажу. Вам сподобається.

Обличчя Дюсандерове витяглось у бридливу гримасу, проте він нічого не сказав.

— Коли я вас бачив перші рази, у мене не було певності. Аж доки одного дощистого дня ви зайшли до автобуса у своєму блискучому чорному плащі...

— Он воно що,— видихнув Дюсандер.

— Достеменно так. У одному з тих часописів, що лежали в гаражі Лисиччиного тата, був ваш знімок, де ви мали такий самий плащ. А в одній бібліотечній книжці на фото ви були у парадній формі СС. І коли того дня я побачив вас, то сказав собі: «Це точно він. Це — Курт Дюсандер». Після того я встановив нагляд...

— Що ти зробив?

— Встановив нагляд. Я почав за вами стежити. Я збираюся стати приватним детективом, як Сем Спейд у книжці або як той Меннікс, якого показували по телевізору. Але я був дуже обережний. У жодному разі не хотів, щоб ви здогадалися про стежу. Не маєте бажання поглянути на фотографії?

Він витяг конверта із задньої кишені штанів. Від поту конверт заклеївся, і Тод обережно розліпив його. Очі в нього блищали, мов у хлопчика, який думає про свій день народження, чи про Різдво, чи про феєрверк на День незалежності.

— Ти мене фотографував?

— Авжеж. Я маю таку маленьку камеру. Кодак. Вона тоненька та пласка і вміщується в руці. До неї тільки треба призвичаїтись, а тоді знімай собі: прикриваєш її долонею, трохи розчепірюєш пальці, щоб не затуляли об’єктива, а потім натискаєш великим пальцем на кнопку. — Тод скромно розсміявся. — Вивчаючи її, я до біса назнімав своїх пальців. Але все-таки її опанував. Я вважаю, що людина може зробити все, якщо цього прагнутиме, хіба не так? Хоч це і банально, та це — щира правда.

Курт Дюсандер весь якось зблід і майже цілком сховався у свій халат.

— Хлопчику, а ці знімки ти проявляв і друкував де, в ательє?

— Що? — Тод був обурений і здивований. — Ви що, за дурника мене маєте? — зневажливо спитав він. — Ні. У мого тата є фотолабораторія. Я ще з дев’яти років завжди сам проявляю знімки.

Дюсандер нічого не сказав, проте було видно, що йому трохи відлягло від серця, бо на його обличчя знову повернулася барва.

Тод передав йому декілька лискучих фотографій, чиї недбало обтяті краї свідчили, що їх робив аматор. Дюсандер мовчки почав розглядати знімки. Ось він, виструнчившись, сидить біля вікна в автобусі з останнім романом Джеймса Мічнера «Сторіччя» в руці. Ось він на автобусній зупинці на Девон-авеню, під пахвою парасоль, голова високо піднесена; тут він нагадує Де Голля в його найліпші часи. Ось він стоїть у черзі до кінотеатру «Мажестік», гордовитий, мовчазний, своїм зростом та поставою вирізняючись із-посеред згорблених підлітків та жінок у бігудях. На останньому він заглядає до своєї поштової скриньки.

— Роблячи його, я боявся, що ви мене помітите,— сказав Тод. — Одначе то був виважений ризик. Я стояв на другому боці вулиці. О, якби я міг дозволити собі мати «Мінолту» з телеоб’єктивом. Може, коли-небудь... — і Тод замріявся.

— Не маю сумніву, що в тебе була про запас якась вигадка, так, про всяк випадок.

— Я б тоді спитав вас, чи ви не бачили мого собаки. Проявивши плівку, я порівняв свої знімки з оцими.

Він передав Дюсандерові три ксерокопії з фотографій. Дюсандер бачив їх і раніш. На першій він сидів у своєму кабінеті в таборі Патін; на знімку не було нічого, тільки він сам та нацистський прапор, що стояв поруч письмового столу. Другий знімок зроблено, коли він став партійцем. А на останньому він тис руку Генріхові Глюксу, який підлягав лише Гіммлєрові.

— Відтоді я вже майже переконався, проте мені ніяк не щастило через ваші кляті вуса побачити, чи маєте ви заячу губу. Але я мусив знати напевне, тож роздобув оце.

Він дав старому останній аркушик із тих, що були в конверті. Згорнений кілька разів, на згинах брудний, ріжки повідривані; такими стають папери, якщо вони довго лежать у кишенях хлопчаків, яким не бракує нагальних справ та місць, де їм конче треба побувати. То була копія ізраїльського оголошення про розшук Курта Дюсандера. Тримаючи її в руках, Дюсандер подумав про неприкаяних мертвих, які відмовляються зоставатися в своїх могилах.

— Я взяв у вас відбитки пальців,— сказав Тод, усміхаючись до нього,— і потім порівняв їх з відбитками, що були на оголошенні про розшук.

Дюсандер від подиву роззявив рота, відтак пробурмотів німецькою «лайно».

— Ти не зробив цього!

— Ба ні, зробив. Тато і матуся подарували мені торік на Різдво комплект для зняння відбитків. Справжній, а не якусь там іграшку. Там були порошок і три щіточки для трьох різних поверхонь, і ще спеціальний папір, аби брати відбитки. Мої предки знають про мою мрію стати детективом, коли виросту. Певна річ, вони вважають, що я ще переросту.

— Він зневажливо знизав плечима. — У книжці були пояснення щодо всіляких там борозен, закрутків та точок подібності. їх називають пунктами порівняння. Суд бере до розгляду відбитки, коли встановлено вісім таких пунктів.

— Так от, одного дня, коли ви були в кіно, я прийшов сюди, посипав порошком вашу поштову скриньку, ручку дверей і взяв усі відбитки, що там були. Непогано, га?

Дюсандер нічого не відповів. Він уп’явся в бильце крісла, його беззубий, запалий рот тремтів. Тодові це не подобалося. Здавалося, старий зараз розплачеться. Що, звісно, було більш ніж дивним. Кривавий диявол Патіна у сльозах? Годі собі уявити, як годі уявити, що «Шевроле» збанкрутував, а «Макдональд» замість гамбургерів почав продавати кав’яр та трюфелі.

— Я дістав дві групи відбитків,— сказав Тод. — Відбитки однієї не мали нічого спільного з відбитками на оголошенні. Я зробив висновок, що то відбитки листоношиних пальців. Але решта виявилися вашими. Я знайшов навіть більше як вісім пунктів порівняння. Я знайшов їх аж чотирнадцять,— і він розплився в усмішці. — Ось як я це зробив.

— Мале байстря,— процідив Дюсандер, і в очах його на мить спалахнув небезпечний вогник. Тодові, як і раніше в передпокої, зробилося трохи лячно. Потім Дюсандер знову знітився.

— Ти комусь про це розповідав?

— Ні, нікому.

— Навіть своєму приятелеві? Як його там, Коні Пеглер?

— Лисичка. Лисичка Пеглер. Нема дурних, він же таке базікало. Я не розповідав жодній душі. У мене немає нікого, кому б я настільки довіряв.

— Чого ти хочеш? Грошей? Грошей у мене, боюся, немає. У Південній Америці — були, хоча нічого менш романтичного і більш небезпечного, ніж наркобізнес, у цьому світі важко знайти. У Бразилії, Парагваї та Санта-Домінго є — принаймні було — щось на зразок «спілки давніх друзів». Дезертирів. Вони прийняли мене до себе, і я нажив собі багатство на корисних копалинах — олові, міді, бокситах. Потім вітер перемінився. Націоналізм, антиамериканізм. Може б, якось і викрутився, та Вейзенталеві люди напали на мій слід. За нещастям слідом іде нещастя, хлопче, як пес за сукою, коли в тої тічка. Двічі вони ледве не схопили мене; одного разу я чув, як ті юдейські вилупки розмовляли в суміжній кімнаті.

— Вони повісили Ейхмана,— прошепотів він і однією рукою перехопив свою шию. Очі в нього скругліли, мов у дитини, коли та слухає найжахливіші місця страшної казки, «Ганс та Грета», наприклад, чи «Синя Борода». — Він був уже стара людина, цілком безпечна. Він не займався політикою. Проте вони його все одно повісили.

Тод кивнув головою.

— Кінець кінцем я звернувся до людей, які були єдиними, хто міг мені допомогти. Вони допомогли багатьом, а я вже не мав більше сили тікати.

— Ви звернулися до «Одеси»? — перебив його Тод.

— Ні, до сицилійців,— відповів Дюсандер стримано, і Тод знову спохмурнів. — Вони зробили все. Фальшиві документи, фальшиве минуле. Ти не хочеш чогось випити?

— Хочу. У вас є кола?

— Ні. Коли немає. — Він сказав «кули».

— А молоко?

— Молоко є. — Дюсандер пройшов під аркою до кухні. Засвітилася лампа денного світла. — Я живу зараз на дивіденди від акцій,— знов почувся голос старого. — Ці акції я придбав по війні на ще одне вигадане ім’я. В одному банку в штаті Мен, якщо це може тебе зацікавити. Банкір, який придбав їх мені, через рік опинився у в’язниці за вбивство власної дружини... життя іноді підносить нам несподіванки, хлопче, hein?[4]

Дверцята холодильника відчинилися і знов зачинилися.

— Ті шакали сицилійці нічого не відали про ті акції,— сказав він. — То сьогодні вони скрізь, а тоді на північ далі Бостона і носа не потикали. Якби вони знали про ті акції, то і їх би теж відібрали. Вони б мене голого спровадили до Америки, щоб я тут конав на державну допомогу та на харчові талони.

Тод почув, як він відчинив шафу; почув, як у склянку наливають рідину.

— Трошки «Дженерал моторс», трошки «Америкен телефоун енд телеграф», сто п’ятдесят акцій фірми «Ревлон». Так мені порадив отой банкір. Прізвище його було Дюфресне — я запам’ятав його, бо воно скидається на моє прізвище. Здається, вибрати акції для мене йому вдалося значно краще, ніж убити свою дружину. Crime passionel[5], хлопче. Це ще раз підтверджує, що всі люди — віслюки, яких навчили читати.

Він повернувся до кімнати, тихенько човгаючи капцями. В руках у нього Тод побачив дві пластикові склянки, дуже схожі на ті, що їх іноді роздають при відкритті нової автозаправки. Ви заливаєте бак пальним, і вас преміюють такою склянкою. Дюсандер подав Тодові молоко.

— Завдяки акціям, придбаним мені Дюфресне, я непогано жив перші п’ять років. Але потім продав акції «Даймонд метч», щоб купити цей будинок та невеликий котедж неподалік Біг Сур. Далі інфляція, криза. Я мусив продати котедж і одну по одній акції всіх компаній, що були у мене, більшість із фантастичним зиском. Якби знання, то я був би їх придбав далеко більше. Але я подумав, що, з другого боку, так буде надійніше; акції, як кажете ви, американці,— річ авантюрна... — Він беззубо присвиснув і ляснув пальцями.

Тодові зробилося нудно. Він прийшов сюди не задля того, щоб слухати, як Дюсандер торочить про свої гроші та акції. Думка про шантаж ніколи не приходила Тодові в голову. Гроші? А що він з ними робитиме? Батько давав йому кишенькові гроші, та ще газети. А якщо якогось тижня його витрати були більшими, то завжди знаходився хтось, кому треба було підстригти травник.

Тод підніс склянку з молоком до рота і завагався. Він знов усміхнувся своєю звичною усмішкою... чарівною усмішкою, і простяг преміальну склянку Дюсандерові.

— Відпийте трошки,— промовив він, ніяковіючи.

Дюсандер глянув на нього, не розуміючи, що до чого, відтак вирячив налиті кров’ю очі.

— Gruss Gott![6] — він узяв склянку, зробив два ковтки і віддав її хлопцеві. — Повітря не хапаю. У горлі не дере. Запаху мигдалю не відчуваю. Це молоко, хлопче. Молоко. Молоко фірми «Даерилі фармз». На коробці усміхнена корова.

Тод якийсь час мовчки дивився на нього, потім злегка сьорбнув молоко. Так, воно мало смак молока, проте спраги він уже наче й не відчував. Тод поставив склянку. Дюсандер знизав плечима, підніс свою — там була добряча порція віскі — і вихилив склянку.

— Шнапс? — спитав Тод.

— Віскі. «Старосвітський бурбон». Дуже добрий. І дешевий.

Тод колупав пальцем шво на джинсах.

— Так от,— сказав Дюсандер,— якщо ти теж вирішив мати свою «авантюрну річ», то мусиш зараз визнати, що акції, які ти вибрав, нічого не варті.

— Що?

— Шантаж,— сказав Дюсандер. — Хіба це не так називається в «Манікс», «Гаваї п’ять-0» та «Барнабі Джоунс»?[7] Здирництво. Коли це...

Але Тод уже сміявся, від щирого серця, як уміють сміятися лише діти. Він трусив головою, марно силкувався щось сказати і сміявся далі.

— Ні,— сказав Дюсандер і раптом зблід іще дужче, вигляд у нього був ще переляканіший, ніж тоді, коли вони тільки починали розмову. Він ще раз приклався до склянки, поморщився і зіщулився. — Я розумію, що це не... у всякому разі, не грошове здирництво. Але, хоч ти і смієшся, я нюхом чую, що це — шантаж. Чого тобі треба? Чого ти прийшов сюди і турбуєш стару людину? Можливо, як ти кажеш, я й був колись нацистом. Навіть служив у гестапо. Та тепер я всього-на-всього старий чоловік, і, щоб спорожнитися, користуюся свічками. Кажи, чого тобі від мене треба?

Тод уже не сміявся. Він дивився на Дюсандера зі щирою, зворушливою відвертістю.

— Я... я хочу почути про все оте. Та й годі. Це все, чого я хочу. Чесно.

— Почути про все оте? — луною озвався Дюсандер. Вигляд у нього був украй розгублений.

Тод подався наперед і поставив засмаглі лікті на коліна, обіпнуті синіми джинсами.

— Саме так. Команди розстрілу. Газові камери. Крематорії. Люди, яких примушували копати собі могили, а потім ставили їх на край, щоб вони туди падали,— кінчиком язика він облизав пересохлі губи. — Перевірки. Експерименти. Все. Я хочу знати все про всі оті класні речі.

Дюсандер дивився на нього, і в його погляді стояли подив і очужілість; так міг дивитися ветеринар на кицьку, яка на його очах привела цілий виводок двоголових кошенят. — Ти монстр,— промовив він тихо.

Тод пирснув.

— Якщо вірити книжкам, що я читав, коли писав свій реферат, монстр — то ви, пане Дюсандере. Не я. Ви спроваджували їх до печей, не я. Дві тисячі щодня перед тим, як прибули до Патіна, три тисячі — потому, три з половиною — перед тим, як туди прийшли росіяни і поклали цьому край. Гіммлер називав вас експертом у цій галузі і нагородив медаллю. І ви ще називаєте мене монстром, хай вам чорт!

— Усе це мерзенна американська брехня,— сказав, мов ужалив, Дюсандер. Він ударив склянкою по столу, і віскі хлюпнуло йому на руки й на церату. — Не я заварив ту кашу, і не мені за неї відповідати. Мені давали інструкції та накази, а я їх лише виконував.

Усмішка Тодова дедалі ширшала; він ледве гамував сміх.

— О, я знаю, як американці все перекрутили,— бубонів Дюсандер. — Однак проти ваших політиків наш доктор Геббельс — дитина, яка бавиться книжечкою з малюнками в дитячому садку. Вони базікають про мораль і воднораз палять напалмом кричущих дітей та старих жінок. Ваших хлопців, які відмовляються воювати, називають боягузами та «мирниками». За відмову виконувати накази їх запроторюють за грати, або ж вони мусять покидати свою країну. Тих, хто виходить на демонстрації протесту проти невдалої американської авантюри в Азії, б’ють кийками на вулицях. Солдати, які вбивають безневинних дітей, дістають нагороди від президента, і після того, як вони багнетами кололи дітей, палили лікарні, вдома їх радо вітають парадами та прапорами. Їх запрошують на обіди, їм вручають ключі від міст, дають безкоштовно квитки на футбольні матчі «профі». — Він підніс склянку, немов збирався проголосити тост до Тода. — Тільки тих, хто програє, називають військовими злочинцями за те, що вони виконували накази. — Він випив і зайшовся кашлем, від чого щоки його порожевіли.

Поки Дюсандер базікав, Тод крутився, совався, достоту як тоді, коли його батьки обговорювали останні новини, щойно почуті по телевізору. Тодові було байдуже до політичних поглядів Дюсандера та до його акцій. Він вважав, що люди вдаються до політики, аби потім мати змогу робити свої справи. Минулого літа йому заманулося залізти під спідницю Шарон Акерман. На що Шарон відповіла, що йому мусить бути за це соромно; проте, судячи з її тону, саме ця ідея схвилювала і її. Тоді він сказав їй, що коли виросте, то буде лікарем, і вона погодилася.

То була політика. А йому хотілося почути про німецьких лікарів, які ставили досліди, паруючи жінок із собаками, про те, як вони зачиняли в холодильнику близнят, щоб довідатися, чи ті помруть водночас, а чи хтось із них протягне довше, про електрошокову терапію та про операції без знеболювання, а також про німецьких солдатів, які гвалтували всіх жінок поспіль. А щодо решти, як хтось там прийшов і поклав край усім тим класним речам, то на це йому начхати.

— Якби я не виконував наказів, мене б уже давно не було серед живих,— важко дихаючи, промовив Дюсандер. Він так розгойдувався у кріслі, аж тріщали пружини. Від нього злегка тхнуло віскі. І не треба забувати про російський фронт, nicht wahr[8]? Наші провідники були божевільні, а хіба з божевільними можна сперечатися... та ще коли найбожевільніший серед них усіх мав сатанинське щастя? Йому майже в останню мить удалося врятуватися від блискуче підготованого замаху. Тих, хто це зробив, давили фортепіанним дротом, щоб довше мучилися. їхню агонію зняли на кіноплівку, щоб дати науку еліті.

— Клас! — вигукнув несамохіть Тод. — А ви бачили той фільм?

— Так. Я його бачив. Ми всі бачили, що сталося з тими, хто не хотів, чи не спромагався йти туди, куди дме вітер, не хотів зачекати, поки вщухне буря. Те, що ми тоді робили, мало рацію. Для того часу і для того місця це мало рацію. Я знову робив би так само. Але... — Він зиркнув на свою склянку. Вона була порожня.

— ... але я не хочу говорити про це, навіть думати. Те, що ми робили, було викликане потребою вижити, а що може бути приємного у виживанні. Я бачив сни... — Він неквапно взяв сигарету з коробки, що лежала на телевізорі. — Так. Я бачив їх упродовж багатьох років. Темрява, і в тій темряві — звуки. Гурчить трактор. Гуркоче бульдозер. Приклади гвинтівок зі стугоном б’ють чи то в мерзлу землю, чи то в черепи людей. Свистки, сирени, пістолетні постріли, зойки. Двері вантажних вагонів із грюкотом відчиняються в холодне зимове надвечір’я. Аж ось, у тих моїх снах усі звуки згасають, і з темряви на мене дивляться очі. Вони палають, як очі звірів у джунглях. Багато років я жив на краю джунглів і думаю, що саме через це в отих моїх снах я завжди відчував пахощі тропічного лісу. Коли я прокидався від тих снів-марень, я був увесь мокрий від поту, серце шалено калатало у грудях, я пхав руку в рота, щоб не закричати. І я думав: сон — ось що насправді є реальність. А Бразилія, Парагвай, Куба... то — сон. Насправді я ще й досі в Патіні. Росіяни сьогодні вже ближче, ніж учора. Декотрі з них пам’ятають, що 1943 року, щоб вижити, вони мусили їсти замерзлі трупи німецьких солдатів. Тепер вони прагнуть напитися німецької крові. Ходили чутки, що дехто з них саме так і робив, коли вони перетнули кордон Німеччини: перерізали горло полоненим і пили їхню кров із чобота. Я прокидався і думав: роботу слід провадити далі, бо тільки так можна буде знищити свідоцтва того, що ми тут робили, а якщо вони й залишаться, то їх має бути так мало, щоб світ, який не хоче в це вірити, їм не повірив. І я думав: роботу треба провадити далі, якщо ми хочемо вижити.

Тепер Тод прислухався до його слів дуже уважно. Це йому вже подобалося, проте він був певен, що згодом дізнається і про значно цікавіші речі. Дюсандера треба тільки трошки підганяти батожком. Мені ще збіса пощастило, думав Тод. У такому віці більшість із них уже маразматики.

Дюсандер глибоко затягся сигаретою.

— Пізніше, коли я вже не марив ночами, настали часи, коли я постійно думав, що бачив когось із Патіна. І ніколи то не були охоронці чи друзі-офіцери, завжди — в’язні. Я й тоді пам’ятаю один день у Західній Німеччині десять років тому. На шосе сталася аварія. Рух припинився на всіх смугах. Я сидів у своєму «морісі» і слухав радіо, чекаючи, коли відновиться рух. Глянув праворуч. На сусідній смузі стояла старенька «сімка», і чоловік за її кермом дивився на мене. Йому було десь близько п’ятдесяти, і він мав вигляд хворої людини. На щоці в нього був шрам. Волосся сиве, коротко, погано підстрижене. Я відвів погляд. Минали хвилини, а рух не відновлювався. Я почав скоса поглядати на чоловіка в «сімці». І щоразу бачив, що той не зводить з мене очей; обличчя його застигло, мов у мерця, очі глибоко запали в очицях. І тоді в мене з’явилася певність, що той був у Патіні. Він був там і тепер упізнав мене.

Дюсандер затулив рукою очі.

— Стояла зима. Чоловік мав на собі пальто. А я був певен, що коли б вийшов з машини і рушив до нього, примусив його скинути пальто і закасати рукави сорочки, то побачив би на його руці номер.

Нарешті машини пішли, і я від’їхав від «сімки». Якби ми затрималися ще хвилин на десять, то я, мабуть, вийшов би зі своєї машини і витяг того чоловіка з його. Я побив би його, був би в нього номер чи ні, я все одно побив би його тільки за те, що він на мене дивився.

Незабаром я покинув Німеччину назавжди.

— Вам пощастило, — сказав Тод.

Дюсандер знизав плечима.

— Скрізь було так само. Гавана, Мехіко, Рим. Знаєш, я прожив у Римі три роки. Чоловік, що пив каву в кав’ярні, нишком поглядав на мене... жінка в холі готелю, здавалося, більше цікавилася моєю персоною, аніж своїм часописом, офіціант у ресторані не зводив з мене очей, хоч би кого обслуговував. І в мене з’являлося переконання, що всі ті люди приглядаються до мене, і що вночі я знов бачитиму ті сни — звуки, джунглі, очі. Але відколи я приїхав до Америки, я перестав про це думати. Я ходжу до кіно. Раз на тиждень обідаю в місті, завжди в одному з отих ресторанів швидкого обслуговування, таких чистих і так добре освітлених лампами денного світла. Тут, у себе вдома, я відгадую кросворди, читаю романи (більшість із них — погані) й дивлюся телевізор. Вечорами я п’ю, доки не засну. Марення до мене більше не вертаються. Коли я бачу, що хтось у супермаркеті, чи то в бібліотеці, чи то в тютюнника дивиться на мене, я думаю, що, мабуть, я схожий на їхнього дідуся... або на старого вчителя... або на сусіду з міста, з якого вони давно поїхали. — Він похитав головою до Тода. — Хоч би що там відбувалося в Патіні, все те було з іншою людиною. Не зі мною.

— Чудово! — сказав Тод. — Я хочу почути все про Патін.

Дюсандер замружив очі, потім поволі розплющився.

— Ти що, не розумієш? Я не маю ані найменшого бажання говорити про це.

— Доведеться. А якщо ні, то я всім розповім, хто ви насправді.

Дюсандер утупився в нього, обличчя його посіріло.

— Я знав,— сказав він,— знав, що рано чи пізно ти чого-небудь вимагатимеш.

— Сьогодні я хочу почути про газові камери,— сказав Тод. — Як ви підсмажували євреїв. — Він розплився в усмішці, щирій та сяйній. — Тільки спершу поставте шелепи. Із зубами ви маєте ліпший вигляд.

Дюсандер зробив, як йому сказано. Він розповідав Тодові про газові камери, аж доки тому настав час обідати. Щоразу, тільки-но Дюсандер удавався до узагальнень, Тод суворо хмурився і розпитував його про деталі, щоб повернути того до докладної оповіді. Дюсандер, розказуючи, багато пив. Він не усміхався. Усміхався Тод. Тод усміхався за них обох.

2

Серпень, 1974

Вони сиділи під безхмарним блакитним небом на ганку, що виходив на задній двір Дюсандерового будиночка. Тод мав на собі кеди, скаутську сорочку. Дюсандер був зодягнений у завелику як на нього сіру сорочку та мішкуваті, кольору хакі штани на шлейках; такі штани носять п’янички, зневажливо думав Тод; у них такий вигляд, ніби їх щойно витягли зі скрині на складі Армії спасіння в центрі Санта-Донато. Він щось повинен зробити, що Дюсандер ходив удома в якомусь іншому вбранні. Інакше задоволення не було, сказати б, повним.

Обидва їли сендвічі «великий мак», які Тод привіз у велосипедному кошику, щосили крутячи педалями, щоб вони не охололи. Тод сьорбав через соломинку «колу». Перед Дюсандером стояла склянка з «бурбоном».

Його старечий голос то підносився, то спадав, тоненький, тремтячий, часом ледь чутний. Вицвілі блакитні очі з червоними білками, як завжди, невпинно рухалися. Дивлячись на них обох, можна було подумати, що то дід та онук, який виконує свій святий обов’язок: відвідує старого.

— Оце і все, що я пам’ятаю,— закінчив Дюсандер і відкусив великий шмат від сендвіча. Патентований соус «макдональд» стікав по його підборіддю.

— Буває, ви розповідаєте краще,— стиха промовив Тод.

Дюсандер узяв склянку і зробив добрячий ковток.

— Одежа в’язнів була паперова,— сказав він майже зі злістю. — Коли один в’язень помирав, одежу передавали іншому, якщо в ній ще можна було ходити. Інколи однієї форми вистачало на сорок в’язнів. Мене навіть похвалили за мою ощадливість.

— Хто, Глюкс?

— Гіммлер.

— Але ж у Патіні була фабрика одягу. Ви самі казали минулого тижня. Чому там не шили одягу для в’язнів? Вони самі могли б його шити.

— На фабриці в Патіні шили одяг для німецьких солдатів. А ми... —

Дюсандер на мить затнувся, однак примусив себе говорити далі. — У нас там була не виправно-трудова колонія,— закінчив він.

На обличчі в Тода заграла звична усмішка.

— Може, на сьогодні досить? Прошу тебе. У мене вже в горлі дере.

— Треба менше палити,— сказав Тод, не перестаючи всміхатися. — Розкажіть мені ще щось про одяг.

— В’язнів чи СС? — покірно спитав Дюсандер.

— І тих, і тих,— усміхаючись сказав Тод.

3

Вересень, 1974

Тод був у себе вдома на кухні й робив собі сендвіч з арахісовим маслом та желе. Щоб дістатися кухні, треба подолати десь із шість сходинок, які ведуть на підвищення, де сяяли хром та нікель. Електрична друкарська машинка Тодової матері гула невпинно, відколи він повернувся додому зі школи. Мати друкувала дисертацію якомусь аспірантові. Той був коротко стрижений, носив окуляри з товстими лінзами і, на Тодову думку, скидався на якогось почварного марсіанина. У дисертації йшлося про поширення фруктової мушки в долині Салінас по другій світовій війні чи про якесь інше подібне гайно, не краще за це. Та ось машинку вимкнули, і мати вийшла зі свого кабінету.

— Котику Тоде,— привітала вона його.

— Кицю Моніко,— відгукнувся він доволі приязно.

Його матінка непогано виглядала як на тридцятишестирічну пташечку, подумав Тод; біляве волосся з пофарбованими в попелястий колір пасмами, висока, струнка, зараз на ній були темно-червоні шорти та прозора, теплої барви віскі блузка, яку вона недбало зав’язала на вузол під персами, виставивши на оглядини плаский гладенький живіт. Із волосся, зашпиленого ззаду туркусовою шпилькою, стирчала гумка, якою вона користувалася, працюючи на машинці.

— Ну, як там у школі? — спитала вона, піднімаючись сходинками до кухні. Вона злегка торкнулася його губів своїми і вмостилася на стільці перед столом, за яким вони звичайно снідали.

— У школі все гаразд.

— Знову серед найкращих у класі?

— Авжеж,— насправді він думав, що в першій чверті оцінки трохи погіршають. Він забагато часу проводив у Дюсандера, і навіть коли не був у старого фрица, то розмірковував над тим, про що той розповідав. Раз чи двічі йому навіть наснилося почуте від Дюсандера. Але все було гаразд, все — під контролем.

— Здібний учень,— сказала вона і скуйовдила його пишну біляву чуприну. — Як сендвіч?

— Смачний,— відповів він.

— У такому разі, чи не міг би ти зробити й мені і принести до мого кабінету?

— Не можу,— відповів він. — Я обіцяв панові Денкеру, що завітаю до нього і десь із годинку йому почитаю.

— Ще й досі «Робінзона Крузо»?

— Н-н-і,— він показав їй спинку грубезної книжки, куплену за двадцять центів у лахмітника. — «Тома Джонса».

— Лелечки! Та ви ж читатимете її увесь цей навчальний рік, Котику Тоде. Ти б пошукав скорочений варіант, такий, як «Крузо».

— Я не маю нічого проти, але він хоче, щоб я прочитав йому саме повний варіант. Він так сказав.

— О! — вона подивилася на нього, а тоді міцно пригорнула його до себе. Мати не часто показувала свої почуття, і Тод зніяковів. — Ти такий молодець, ти стільки свого вільного часу присвячуєш старому. Твій батько і я, ми вважаємо, що це... щось надзвичайне.

Тод скромно похнюпив очі.

— І навіть нікому про це не розповідаєш,— сказала вона. — Криєшся з душевними скарбами.

— Знаєш, мої друзі... вони подумають, ніби я несповна,— відповів Тод, скромно всміхаючись і не відриваючи очей від підлоги. — Лайно все це.

— Не кажи таких слів,— неуважно дорікнула вона. — І потім, як ти гадаєш, пан Денкер погодився б завітати до нас якось увечері на обід?

— Можливо,— непевно відповів Тод. — Слухай, я мушу забиратися геть якнайшвидше.

— Гаразд. Вечеря о пів на сьому. Не забувай.

— Не забуду.

— Тато сьогодні затримається на роботі, тож ми знову вечеряємо з тобою вдвох.

— Чудово, кицюню.

Вона з ніжним усміхом дивилась, як він виходить, і сподівалася, що в «Томі Джонсі» немає нічого такого, про що йому було б іще зарано знати (зарано, бо ж йому лише тринадцять!) Вона цього майже певна. Він зростав у суспільстві, де будь-хто за долар із чимось міг купити такий часопис, як «Пентхауз»; навіть дитина, здатна дотягтися до верхньої полички, могла хутенько переглянути його, перш ніж газетяр її нажене. У суспільстві, яке, здається, найбільше вірить у заповідь: заподій шкоду ближньому. Тож вона не думала, що у книжці, написаній двісті років тому, було щось таке, що зашкодило б Тодові, а старому, поза всяким сумнівом, книга сподобається. До того ж, як каже Річард, світ для дитини — лабораторія. Хай вона там нишпорить. І якщо дитина доглянута, здорова, має добросердих батьків, вона буде тільки дужча, коли іноді сягне незнаних закамарків.

А в цей час найздоровіша дитина в світі мчала на своєму «швіні».

Гарного ми хлопця подарували людям, подумала вона, повертаючись на кухню, аби зробити собі сендвіч. Нехай мене Бог скарає, коли це не так.

4

Жовтень, 1974

Дюсандер схуд. Вони сиділи вдвох на кухні. Між ними, на столі, застеленому цератою, лежав пошарпаний «Том Джоне» (Тод, щоб не спійматися на брехні, витратив частину кишенькових грошей, придбав скорочений варіант і пильно прочитав його на випадок, якби батько чи мати поставили йому якесь запитання, пов’язане зі змістом твору. Тод їв тістечко, куплене на ринку. Купив він тістечко і для Дюсандера, але той до нього і не доторкнувся. Він лише похмуро поглядав на ласощі, цмулячи свій «бурбон». Думка, що така смакота може пропасти, не давала Тодові спокою. Якщо старий не з’їсть її зараз, Тод, з його дозволу, з’їсть тістечко сам.

А як ті речовини прибували до Патіна? — запитав Тод у Дюсандера.У залізничних вагонах,— відповів той. — У залізничних вагонах із написом «МЕДИКАМЕНТИ». Вони надходили до нас у довгих, схожих на труну ящиках. Гадаю, чавунних. В’язні вивантажували ящики і складали в лазареті. Пізніше їх, тепер уже наші люди, переносили у сховище. Робилося це вночі. Сховище містилося за душовими.Ви вживали тільки «Циклон Б»?Ні. Інколи нам надсилали якийсь інший, експериментальний газ. Найвище командування постійно вимагало більшої ефективності. Одного разу вони надіслали нам газ під кодовою назвою «Пегас». Нервовий газ. Хвала Господові, нас ним більше не постачали. Він... — Дюсандер побачив, що Тод подався наперед, побачив, як насторожилися в нього очі, й раптом змовк, неуважно крутячи в руках свою преміальну склянку. — Він виявився поганим,— сказав він. — 3 ним було... тяжко працювати.

Але Тод не ошукається нізащо в світі.

— А яка була його дія?

— Він убивав їх, така була його дія. Убивав, та й годі!

— Розказуйте.

— Ні,— відповів Дюсандер, неспроможний цього разу приховати свій жах. Він не згадував про «Пегас»... скільки ж це він про нього не згадував? Десять? Двадцять років? — Ні, не розповідатиму! Відмовляюся!

— Розповідайте! Ви ж бо знаєте, що я можу зробити.

Так, думав Дюсандер. Знаю. Справді знаю, малий смердючий монстре.

— Вони від нього танцювали,— промовив він знехотя.

— Танцювали?

— Як і «Циклон Б», його подавали через душ. І вони... вони починали блювати і... несамохіть випорожнювалися.

— Пхе! — пирхнув Тод. — Нападала бігунка, га? — Він показав на тістечко на Дюсандеровій тарілці. Своє він уже з’їв. — їстимете?

Дюсандер не відповів. Обличчя мав холодне, мов темний бік планети, яка не обертається. Очі затуманилися. В душі сполучилися в найдивовижнішій комбінації огида і — невже таке може бути? — ностальгія?

— На них нападали корчі, вони кричали верескучими дивацькими голосами. Мої люди... називали «Пегас» співучим газом. Кінець кінцем в’язні падали і лежали покотом на підлозі, вкриті власним лайном; вони лежали на бетонній підлозі, кричали, стогнали, з носа в них юшила кров. Але я сказав тобі неправду. Газ не вбивав їх: може, був не досить отруйний, а може, ми просто не могли примусити себе чекати. Гадаю, причина саме в цьому. Людей у такому стані годі було довго лишати живими. Я послав туди п’ятьох солдатів з рушницями, щоб покласти цьому край. Певна річ, мене не похвалили б, якби дізналося начальство. Воно могло б розцінити це, як розбазарювання набоїв, що їх фюрер називав скарбом нації. Але я довіряв тим п’ятьом. Був час, хлопчику мій, коли я думав, що мені вже ніколи не забути звуків, що вихоплювалися їм з горла. Співу і сміху.

— Авжеж, розумію,— кивнув головою Тод. Він покінчив із Дюсандеровим тістечком двома заходами. Марнотратство до добра не доведе, казала Тодова мати, коли той залишав недоїдки на тарілці. — Гарна історія, пане Дюсандере. Ви завжди гарно оповідаєте, якщо вас підштовхнути.

Кажучи це, Тод усміхнувся до старого. І тут сталося неймовірне: несподівано для самого себе Дюсандер відповів хлопцеві усмішкою.

5

Листопад, 1974

Дік Боуден, батько Тодів, разюче скидався на актора кіно й телебачення Лойда Бокнера. Він, Боуден, не Бокнер, мав тридцять вісім років, був високий, худорлявий, полюбляв сорочки у стилі «Ліги плюща» та однобарвні, звичайно темні, костюми. На будівельний майданчик одягав сорочку, штани кольору хакі та корковий шолом — згадка про Корпус миру, коли він допомагав проектувати й будувати дві греблі в Африці. Працюючи у своєму кабінеті вдома, він чіпляв окуляри з половинчастими скельцями, які іноді зсувалися на кінчик носа, уподібнюючи його до декана коледжу. Зараз, коли він злегка постукував Тодовим табелем за першу чверть по блискучому, мов скло, бюрку, на ньому теж красувалися ці окуляри.

Одна четвірка. Чотири трійки. Одна двійка. Двійка — святий Боже! Тоде, хоч мати цього й не показує, але ти її дуже засмутив.

Тод похнюпив очі; він не всміхався. Коли його батько згадував Господа, це не віщувало нічого доброго.

— Боже! Ти ще ніколи не мав такого табеля! За початковий курс алгебри — двійка? Що це таке?

— Не знаю, тату,— він провинно дивився на свої коліна.

— Ми з матір’ю вважаємо, що ти забагато часу проводиш із паном Дюсандером. Мало сидиш за підручниками. Вважаємо, що тобі слід обмежити ці зустрічі суботами, доки ми побачимо зміни на краще у твоїй науці...

Тод звів очі на батька, і на мить Боуденові здалося, ніби у сина в очах палає шалена, неприхована лють. Боуден широко розплющив очі, пальці його міцно стиснули ясно-жовтий Тодів табель... і знову перед ним був Тод, який дивився на нього щирим, щоб не сказати жалісним, поглядом. Чи була то справді лють? Звісно ж, ні. Але мить стривожила його, і він тепер не знав, як бути далі. Тод ніколи не гнівався, і Дік Боуден не збирався будити в ньому гнів. Вони з сином були друзі, були ними завжди, і Дік хотів, щоб так тривало й надалі. Вони нічого не приховували від нього, нічогісінько (крім того, хіба, що Дік Боуден час від часу зраджував Моніку зі своєю секретаркою, але хто розповідає про таке тринадцятирічному синові?... До того ж це аж ніяк не впливало на їхні взаємини, на його родинне життя). Саме такими мали бути їхні стосунки, саме так він мусив поводитись у цьому страшному світі, де вбивці уникали покарання, школярі старших класів кололися героїном, а підлітки, Тодові ровесники, схоплювали венеричні захворювання.

— Ні, тату, не роби цього. Я хочу сказати, не карай пана Дюсандера за мої провини. Розумієш, йому без мене буде так самотньо. Я вчитимуся краще, слово честі. Ця алгебра... вона лише спершу здалася мені такою тяжкою. А тоді я пішов до Бена Треймана, і, коли ми кілька день повчили її разом, я став потроху петрати. Я просто... Не знаю, я якось розгубився спочатку.

— Я вважаю, що ти з ним проводиш багато часу,— повторив Боуден, але цього разу вже не так суворо. Важко було відмовити Тодові, не хотілося розчаровувати його, та й його зауваження, що старого буде покарано за Тодові провини... хай йому грець, це теж мало сенс. Старий так чекав на Тодові візити.

— Вчитель алгебри, пан Шторман, він такий суворий,— поскаржився Тод. — Ти знаєш, скільком дітям він поставив двійку. А троє чи четверо мають навіть одиницю.

Боуден замислено кивнув головою.

— Я більше не ходитиму до нього середами. Доки не виправлю оцінки. — Він майже читав цю умову в батькових очах. — Я залишатимуся щодня в школі після уроків і студіюватиму алгебру. Обіцяю.

— Тобі що, так подобається цей старий?

— Він справді славний,— щиро відповів Тод.

— Ну що ж... гаразд. Спробуймо зробити, як ти сказав, невтомний наш трудівниче. Але я хочу, щоб у січні оцінки були далеко кращі, ти мене розумієш? Я думаю про твоє майбутнє. Ти, мабуть, вважаєш, що у п’ятому класі зарано ще про це думати, але це не так. У жодному разі! — Так само як мати Тодова полюбляла повторювати: «Марнотратство до добра не доведе»,— Дік Боуден любив говорити: «У жодному разі».

— Розумію, тату,— серйозно, як чоловік чоловікові, сказав Тод.

— У такому разі марш до підручників,— він поправив окуляри і поплескав Тода до плечу.

Тодова усмішка, широка й щира, засяяла на його обличчі.

— Уже йду, тату!

Боуден дивився з гордовитим усміхом на Тода, що виходив із кімнати. Таких, як він, один на мільйон. І то ніякі не лютощі були на обличчі в Тода. Напевне. Може, гонор... але в жодному разі не та шалена лють, яка йому спочатку приверзлася. Якби Тод був здатний на таке шаленство, він би вже давно знав про це; його син був для нього розгорнутою книгою. Так було завжди.

Насвистуючи,— батьківський обов’язок виконано,— Дік Боуден розгорнув креслення і схилився над ним.

6

Грудень, 1974

Обличчя старого, який у відповідь на Тодів настирливий дзвінок відчинив двері, було змарніле, жовте. Волосся, пишне в липні, тепер уже не спадало на кістляве чоло, й було посічене і тьмяне. Тіло в Дюсандера, худе й раніше, видавалося тепер виснажливим... однак йому далеко ще було до в’язнів, які потрапляли до нього в руки.

Коли Дюсандер підійшов до дверей, Тод сховав ліву руку за спину.

— Щасливого Різдва! — закричав він і простяг Дюсандерові загорнений у папір пакунок.

Побачивши пакунок, Дюсандер скулився. Потім узяв його, не виказуючи ані подиву, ані задоволення. Він тримав його, ніби вибухівку. Надворі йшов дощ. Дощ не вщухав уже майже тиждень, і Тод ніс пакунок під пальтом. Пакунок був загорнений у кольоровий папір і перев’язаний різноколірними стрічками.

— Що там? — спитав Дюсандер без запалу, коли вони пройшли до кухні.

— Розгортайте — побачите.

Тод витяг бляшанку «коли» з кишені піджака і поставив її на картату червоно-білу церату, що вкривала стіл. — Може, краще запнути фіранки? — сказав він по-змовницькому.

Відразу ж на обличчі в Дюсандера з’явилася неймовіра. — А для чого?

— Ну... мало хто може заглянути у вікно,— сказав, посміхаючись, Тод.

— Хіба не це помогло вам протягти всі ці роки? Ви помічали людей, які могли б вас упізнати, ще до того, як вони вас бачили.

Дюсандер запнув фіранку на вікні в кухні. Потім налив собі «бурбон». Потім зняв бант із пакунка. Тод загорнув пакунок так, як хлопчаки його віку завжди загортають різдвяні дарунки — хлопчаки, чиї думки заполонені важливішими справами: футболом, хокеєм, у п’ятницю телеклубом «Твої улюблені фільми», який вони дивляться із приятелем, що заночував у тебе; укрившись ковдрою, вони вмощуються вдвох на канапі і сміються. Пакунок був загорнений поспіхом, ріжки мав нерівні, у багатьох місцях клеїли скотчем. Усе виказувало нетерплячку, з якою звичайно роблять таке нечоловіче діло.

Дюсандер мимоволі був зворушений, і потім, коли жах минув, подумав: «Я мусив би здогадатися».

То була форма. Форма офіцера СС. Навіть чоботи з халявами вище колін.

Він з острахом перевів погляд з того, що було в коробці, на напис на ній: ЯКІСНЕ ОБМУНДИРУВАННЯ ВІД ПІТЕРА - НА ТОМУ САМОМУ МІСЦІ 3 1951!

— Ні,— промовив він стиха. — Я її не одягну. Все, кінець, край усьому, хлопче. Я краще помру, ніж її одягну.

— Ану ж бо згадайте, що зробили з Ейхманом,— урочисто промовив Тод. — Він був старий і не займався політикою. Хіба не ви мені розказали про це? Крім того, я збирав гроші на цей подарунок майже всю осінь. Із чобітьми вона коштує понад вісімдесят доларів. І, до речі, ви ж не мали нічого проти неї 1944 року. Нічогісінько.

— Ах ти ж, малий монстре! — Дюсандер звів кулака над Тодовою головою. Тод не зворухнувся. Він стояв спокійно, очі його сміялися.

— Ану давайте,— стиха сказав він. — Ану, вдарте мене. Спробуйте тільки-но мене торкнутися.

Дюсандер опустив руку; губи в нього тремтіли.

— Пекельне кодло! — промурмотів він.

— Прошу, одягайте,— промовив Тод.

Руки Дюсандера потяглися до краватки і там завмерли. Благальними, мов у вівці, очима він поглянув на Тода.

— Зласкався,— сказав він. — Я стара людина. Годі.

Тод поволі, але невблаганно похитав головою. Очі його ще й досі сміялися. Йому подобалося, коли Дюсандер благав. Так само, як благали колись його. В’язні Патіна.

Дюсандер скинув халата просто на підлогу і стояв роздягнений, лише в капцях та трусах по коліна. Груди запалі, живіт злегка випнувся. Руки в нього були тонкі, кістляві — руки старого діда. Але у формі, подумав Тод, у формі він матиме зовсім інший вигляд.

Неквапно Дюсандер узяв мундира з коробки і почав одягатися.

За десять хвилин він уже стояв весь прибраний у форму. Кашкет трохи збився набакир, плечі похилені, але емблему з мертвою головою було видно добре. Дюсандер, принаймні в Тодових очах, набув якоїсь загадкової гідності, що її досі йому бракувало. Незважаючи на пригорблену спину, незважаючи на незграбно розставлені ноги, Тод був задоволений. Вперше Дюсандер мав вигляд, який, на Тодову думку, мусив мати. Постарів — так. Переможений — звісна річ. Але ж знову в мундирі. Це вже не старий дід, що доживає віку, дивлячись на Лоренса Велька по допотопному, з антеною в фольговій обмотці, чорно-білому телевізору, а Курт Дюсандер, Кривавий диявол Патіна.

Щодо Дюсандера, то він водночас відчував відразу, незручність і невиразне почуття полегкості. Це останнє почуття він почасти зневажав, убачаючи в ньому найпевніший показник того, що психологічна влада, якої хлопець набув над ним, ще має силу. Він був хлопчиків в’язень, і щоразу, коли Дюсандер відкривав, що може знести від нього ще одне приниження, відчуваючи саме через це оту незначну полегкість, Тодова влада над ним зросла. А втім, йому справді полегшало. Це ж лише одяг, гудзики та застібки... суцільна бутафорія. Ширінка була на «змійці», а треба щоб на гудзиках. Емблема неправильна, пошиття недбале, чоботи з найдешевшого шкірозамінника. То був лише маскарадний костюм, і хіба ж він помре від того, що його вдягнув? Ні. Він...

— Поправте кашкета! — голосно звелів Тод.

Дюсандер злякано закліпав на нього очима.

— Поправ кашкета, солдате!

Дюсандер виконав наказ, підсвідомо збивши кашкета трохи набакир, як це зухвало робили його старші лейтенанти; хоча й бутафорська — то була форма обер-лейтенанта.

— П’яти докупи!

Він знову виконав команду, злегка цокнувши підборами, роблячи все правильно, бездумно, наче всі ці роки, що промайнули з тих далеких часів, він скинув із себе укупі з купальним халатом.

— Achtung![9]

Дюсандер виструнчився, і на мить Тод злякався по-справжньому. Він почувався учнем чародійника, учнем, що оживив віники, але не мав доволі досвіду, щоб тримати їх у покорі. Дідуган, що жив на пенсію, зник. Перед ним стояв Дюсандер.

Потім у нього замість страху з’явилося хвильне відчуття влади.

— Кругом!

Дюсандер чітко виконав і цю команду: він забув про свій «бурбон», забув про муку останніх трьох місяців. Він знову почув, як клацнули його підбори, коли він став обличчям до заляпаної жиром плити. За нею йому ввижався курний плац військової академії, де він навчався солдатському ремеслу.

— Кругом!

Він знову обернувся, але цього разу не зовсім вдало, трохи втративши рівновагу. Колись за таке він би мав десять нарядів.

— А тепер кроком руш! — вереснув Тод. Очі в нього палали полум’ям.

Плечі в Дюсандера похилилися, і він знову згорбився.

— Не треба,— озвався він. — Прошу тебе.

— Кроком руш! Руш! Кажу тобі, руш!

У горлі Дюсандера щось заклекотіло, і він рушив гусячим кроком по вилинялому лінолеуму кухні. Зробив поворот праворуч, щоб не наразитись на стіл; знову — праворуч, коли наблизився до стіни. Його обличчя з ледь задертим підборіддям нагадувало машкару. Він викидав ногу наперед, потім рвучко ставив її на підлогу, від чого в шафці над мийницею бриніла дешева порцеляна. Руки, трохи зігнуті в ліктях, рухалися під такт ходи.

Перед Тодом знову постало видиво ходячих віників і з ним ожив страх. Раптом до нього дійшло, що він і гадки не мав утішати Дюсандера і що, можливо... можливо, йому хотілося, щоб Дюсандер більше скидався на карикатуру, як на справжнього офіцера СС. Проте попри Дюсандерів вік і його дешеве маскарадне обмундирування, він зовсім не здавався смішним. Він викликав ляк. Здавалося, тільки тепер, уперше, трупи в ямах та крематоріях набули в Тодових очах реальності. Сплети рук, ніг і тіл, білих, мов риб’ячий живіт, обмитих холодними весняними дощами Німеччини, на журнальних світлинах уже були для нього не лише кадрами з фільмів жахіть, купою манекенів з універсаму, яку після знімань розберуть реквізитори, а фактом дійсності, незглибимим, непоясненним і лиховісним. На мить йому вчувся сморід розкладу.

Страх Тода отямив.

— Стій! — зойкнув він.

Дюсандер не переставав тьопати гусячим кроком; посоловілі очі блукали десь далеко-далеко. Він ще вище підніс голову, від чого сухожилля на його висхлій шиї напружилися, а підборіддя бундючно задерлося. Тонкий ніс безсоромно стирчав догори.

У Тода змокріли пахви.

— Halt![10] — закричав він.

Дюсандер зупинився: права нога попереду, ліва приставлена, мов припечатана, до правої. Ще якийсь час обличчя його лишалося застиглим, бездумним, мов у робота, а відтак з’явилося збентеження, за яким крилася поразка. Він похнюпився.

Тод полегшено перевів подих і на мить його охопила злість на себе. Хто ж тут урешті-решт командує? Та за хвилю до нього знов повернулося самовладання. Хто ж, як не я. І краще йому про це не забувати.

Він знову заусміхався.

— Непогано. Та коли потренуватися ще трішечки, буде куди краще.

Дюсандер стояв похнюпившись і мовчав.

— Можете зняти форму,— великодушно дозволив Тод... а в самого промайнула думка, чи хотів би він ще колись побачити Дюсандера в однострої. Промайнула лише на мить...

7

Січень, 1975

Після останнього уроку Тод вийшов зі школи сам, сів на велосипеда і покотив до парку. Він знайшов у кущах лаву, поставив велосипеда на приступку й добув із задньої кишені табель за другу чверть. Потім роззирнувся, чи немає поблизу знайомих: біля ставка прогулювалися двійко старшокласників; неподалік двоє здоровенних п’янюг, мабуть, закушуючи, сягали по черзі в паперовий мішок. Трикляті п’янички, подумав він; проте засмутили його не п’янички. Він розгорнув табель. Англійська — «3». Історія Америки — «3». Географія — «2».

«Суспільство і ти» — «4». Початковий курс французької — «1». Початковий курс алгебри — «1».

Він уставився в табель, не вірячи своїм очам. Він знав, що табель буде нікудишній, але це вже була біда.

А може, це на краще, раптом озвався в ньому внутрішній голос. Може, ти навіть зробив це навмисне, бо є щось у тобі таке, що хоче покласти цьому край. Перш ніж станеться щось лихе.

Він сердито відкинув ту думку геть. Нічого лихого не станеться. Дюсандер у нього під чоботом. Під чоботом. Адже старий думає, що в одного з Тодових друзів лежить його лист, хоч він і не знає, в кого саме. Коли з Тодом раптом щось станеться — будь-що листа буде надіслано до поліції. Раніше, вважав Тод, Дюсандер, може, і зробив би таку спробу. Але тепер він застарий, щоб на таке зважитись.

— Він під контролем, сто чортів,— прошепотів Тод і вдарив себе у стегно з такою силою, що гуля була забезпечена. Розмовляти з собою — жахлива дурість, тільки божевільні розмовляють самі з собою. Він набув цієї звички за останні шість тижнів і, здається, не міг її позбутися. Вже не раз саме через неї він ловив на собі здивовані погляди. Якось на його бубоніння звернули увагу двоє вчителів. А цей віслюк Берні Еверсон просто підійшов до нього і запитав, чи Тод не з’їхав часом з глузду. Тод ледве стримався, щоб не затопити малому педерастові в пику, але все це — ну там, сутички, чвари, бійки — все це було погано. Погано, коли тебе беруть за це на прикмету. Розмовляти з собою — погано, згоден, але...

— Бачити такі сни теж погано,— прошепотів він, навіть не помічаючи, що знову говорить із собою.

Останнім часом сни були препаскудні. У тих снах він завжди мав на собі уніформу і стояв у одній шерезі з сотнями виснажених людей; у повітрі пахло смалятиною, і він чув, як надсадно ревли мотори бульдозерів. Потім до шереги підходив Дюсандер і починав тицяти пальцем у того чи того в’язня. Ті, на кого він показував, виходили з шереги. А решта рушали до крематорію. Дехто чинив опір, випручувався, але більшість ледве трималися на ногах із голоду. Згодом Дюсандер зупинявся перед Тодом. Вони довго дивилися один одному в вічі, відтак Дюсандер вилинялим парасолем тицяв у Тода.

— А цього — до лабораторії,— наказував Дюсандер уві сні. Губи в нього кривилися, і визирала щелепа. — Візьміть оцього американського хлопчика.

У іншому сні на ньому була форма СС. Начищені чоботи блищали як дзеркало. Емблема з мертвою головою сяяла. Але тепер він стояв уже на бульварі в Санта-Донато, і всі п’яли на нього очі. Люди показували на нього пальцем, декотрі сміялися. Хто був уражений, розлютований, хто поглядав на нього з відразою. У цьому сні перед ним рвучко, аж стогнали гальма, зупинявся давній автомобіль, звідки на Тода лупив баньки Дюсандер, який виглядав на двісті років і скидався на мумію з жовтуватою, мов пергамент, шкірою.

— Я тебе знаю! — верещав уві сні Дюсандер. Він кидав оком на юрму і знову звертався до Тода: — Ти був комендантом Патіна! Дивіться на нього всі! Це — кривавий диявол Патіна! Досвідчений Гіммлерів експерт! Я тебе викриваю! Я викриваю тебе, душогубе! Я викриваю тебе, різнику! Я викриваю тебе, катюго немовлят! Я тебе викриваю!

А ще в одному сні він був у смугастій формі в’язня, і його вели коридором із камінними мурованими стінами двоє охоронців, схожих на його батьків. В обох на рукавах — жовті бинди з зіркою Давида. Слідом за ними йшов проповідник і читав Двокнижжя. Тод обернувся: тим проповідником був Дюсандер, прибраний у чорний однострій офіцера СС.

Кінець кам’яного коридору подвійні двері вели до восьмикутної кімнати зі скляними стінами. Посеред кімнати стояла шибениця. За скляними стінами шикувалися лавами виснажені чоловіки та жінки; всі голі, з похмурими, очужілими поглядами. У кожного на руці синів номер.

— Все гаразд,— прошепотів до себе Тод. — Далебі, все гаразд. Усе під контролем.

Парочка, що прогулювалася поблизу, здивовано скинула очима в його бік. Тод люто вп’явся у них очима: хай-но тільки озвуться словом. Нарешті вони відвернулися. їм здалося, ніби хлоп’як посміхнувся.

Тод підвівся, запхав табеля до задньої кишені, сів на велосипеда і гайнув до аптеки за два квартали від парку. Там він придбав пляшку чорниловибавлювача й самописку з синім чорнилом. Відтак повернувся до парку (парочки там уже не було, але п’янюги й досі смерділи на весь парк) і виправив оцінку з англійської на «4», історії Америки — на «5», географії — на «4», французької — на «4» і вступного курсу алгебри — на «4». Оцінку з дисципліни «Суспільство і ти» він вибавив, а потім знову написав, щоб табель мав однаковий вигляд.

Одна в одну, все гаразд.

— Нічого,— прошепотів він до себе. — Це їх погамує. Напевне погамує.

Однієї ночі наприкінці місяця десь після другої години, зриваючи з себе ковдру, хапаючи ротом повітря і стогнучи, Курт Дюсандер прокинувся в цілковитій темряві, такій, здавалося, близькій і жахливій. Йому не було чим дихати, руки і ноги заклякли зі страху. На грудях немовби лежав камінь, і він подумав, що в нього чи не серцевий напад. Намагаючись у темряві ввімкнути лампу біля ліжка, він мало не перевернув столика, де вона стояла.

Я у своїй власній кімнаті, думав він, у своїй власній спальні, тут у Санта-Донато, в Каліфорнії, в Америці. Глянь, ті самі коричневі штори на тому самому вікні, ті самі книжкові полиці з книжками у дешевих палітурках, які ти купуєш у книгарні на вулиці Сорен, той самий старий килим, ті самі блакитні шпалери. Ніякого серцевого нападу. Ніяких джунглів. Ніяких очей.

Проте жах облип його, мов друга шкіра, а серце шалено калатало в грудях. Маячня повернулася знов. Так він і знав: коли хлопець не відчепиться, рано чи пізно вона повернеться. Триклятий хлопчисько! Він подумав, що лист, про який казав йому Тод, не що інше, як блеф, та ще й білими нитками шитий, напевне, запозичений з якогось телевізійного детективу. Хіба він має товариша, якому міг би довірити такого важливого листа? Ні, не має. А може, має? Аби ж то знати напевне...

Він до болю стис вузлуваті від артриту кулаки, потім поволі розціпив їх. Узяв зі столу сигарети і закурив, чиркнувши сірником по бильцю ліжка. Стрілки годинника показували 2. 41. Цієї ночі йому вже не заснути. Він затягся димом і, зайшовшись кашлем, видихнув його. Він не засне, якщо не піде і не перехилить чарки-другої. Або й ще одної. Останнім часом, десь тижнів із шість, він дуже багато пив. А він же не молодий, щоб пити поспіль чарку за чаркою, як колись, у тридцять дев’ять у Берліні, коли був у офіцерській відпустці, коли в повітрі стояв запах перемоги, і звідусіль лунав фюрерів голос, і звідусіль на тебе дивилися його вогненні, владні очі.

Хлопець... триклятий хлопець!

— Далебі,— промовив він, і від звуку власного голосу в кімнатній тиші аж здригнувся. Власне, він не мав звички розмовляти з собою вголос, але чинив так уже не вперше. Пам’ятаєте, з ним це траплялося час від часу в останні кілька тижнів у Патіні, коли все летіло шкереберть, а гуркіт російських гармат на сході ставав дедалі гучніший: спочатку що не день, а тоді — що не година. Він переживав стрес, а в людей у такому стані частенько з’являються всілякі дивацтва — вони чухаються, сягнувши рукою в кишеню, клацають зубами... Вольф, той був мастак клацати зубами. Ще й при тім посміхався. Гофман, той ляскав пальцями і потирав стегно, надзвичайно швидко і в надзвичайно примхливому ритмі,— проте, здавалося, зовсім цього не помічав.

— У тебе знову стрес,— промовив він уголос і усвідомив, що цього разу озвався німецькою. Багато вже років не розмовляв він німецькою, і тепер ця мова здавалася такою теплою, такою заспокійливою. Вона заколисувала, і йому відлягло від душі. Вона була ніжна й оксамитова.

— Так. У тебе стрес. І все через отого хлопця. Але будь чесним із собою. Не треба собі брехати, ти ще не маєш для цього підстав. Не так-то ти вже й шкодуєш, що маєш розмовника. Спочатку ти страхався, що хлопець не зможе чи не схоче зберігати таємницю. Відкриється приятелеві, той — ще комусь, а той — зразу двом. Та коли він зберіг її досі, то зберігатиме й надалі. Як мене заберуть, він утратить свою... говорючу книгу. Хіба я для нього не така книга? Гадаю, така.

Він умовк, але думки його плинули далі. Йому було так самітно, ніхто ніколи не дізнається, яким самітним він був. Колись він майже серйозно подумав накласти на себе руки. Він обернувся на справжнього відлюдька. Він чув лише голоси, що бриніли по радіо. Єдині гості його були люди по той бік замурзаного скляного квадрата. Він був уже дід, і, хоча й боявся смерті, ще дужче боявся бути самітним старим дідом.

Іноді його зраджував сечовий міхур: не встигав він добутися туалету, як на штанях з’являлася темна пляма. У негоду його суглоби «ойкали та йойкали», і траплялися дні, коли він за час від сходу до заходу сонця з’їдав повного слоїка пігулок... але аспірин тільки ледь притамовував біль і взяти книжку з полиці чи перемкнути телевізор на інший канал було випробуванням на біль. Він недобачав; бувало, перекидав речі, обдирав литки, забивав голову. Він жив і боявся, що може зламати руку чи ногу і не доповзе навіть до телефону, а як і доповзе, то лікар тоді розкриє його достеменне минуле: виявить, що в пана Дюсандера нема історії хвороби, і це викличе в нього підозру.

Завдяки хлопчикові його життя трохи змінилося. Тодові візити переносили Дюсандера в минуле. Він із хворобливою виразністю пам’ятав усі тодішні події, здавалося, пам’ятав нескінченну низку прізвищ та випадків, навіть погоду того чи того дня. Він пам’ятав рядового Генрайда, кулеметника з північно-західної вежі, і гулю межи його очима. Дехто кликав його Триоким, або Старим циклопом. Він пам’ятав Кесселя, який мав фотокартку своєї дівчини — та лежала голісінька на канапі, заклавши руки за голову. Кессель за гроші давав розглядати її солдатам. Він пам’ятав прізвища лікарів та назви їхніх експериментів: поріг больових відчуттів, мозкові коливання вмирущих чоловіків та жінок, фізіологічна деградація, вплив різних видів радіації та десятки, сотні інших дослідів.

Він вважав, що гомонить із малим звичаєм усіх старих людей, та йому пощастило більше, ніж багатьом із них, яких часом слухають нетерпляче, байдуже чи з неприхованою злостивістю. Його аудиторія завжди була заворожена.

Хіба ж це не варте кількох ночей, коли йому являються лихі привиддя?

Він згасив сигарету, часину полежав з очима, встромленими у стелю, потім рвучко спустив ноги на підлогу. Він і хлопець були бридкі почвари (він це розумів), які годувалися... пожираючи один одного. Якщо навіть його шлунок не спромагався часом перетравити грубий харч, що його вони споживали на кухні, то як же почувався хлопець? Чи спокійно він спить? Певно, ні. Недавно Дюсандер помітив, що той схуд і змарнів проти того часу, коли хлопчик уперше ввійшов у його життя.

Він перейшов спальню і відчинив дверцята шафи. Відсунув набік плічка і видобув із темного закутка подарований однострій. Мундир лежав на його руці, мов яструбина шкіра. Він доторкнувся до нього другою рукою і... погладив.

Довго, дуже довго стояв він отак, потім зняв мундира з плічка, неквапно нап’яв на себе, не дивлячись у дзеркало, аж доки позастібував усі гудзики і почепив паса (не забув він і про «змійку», теж маскарадну, на ширінці).

Тільки потому він поглянув у дзеркало і задоволено кивнув головою.

Дюсандер пішов до ліжка, ліг і викурив одну сигарету. Його знову почало хилити на сон. Він вимкнув лампу біля ліжка, не сподіваючись, що швидко засне. Але за п’ять хвилин уже спав, і цього разу — без сновидінь.

8

Лютий, 1975

По обіді Дік Боуден поставив на стіл коньяк — неймовірну гидоту, як на Дюсандера, хоч він тільки широко всміхнувсь і заходився його вихваляти. Хлопчикова мати принесла гарячого шоколаду. Протягом усього обіду Тод був незвичайно мовчазним. Щось його непокоїло?

Так. Здавалося, він був чимось дуже занепокоєний.

Дюсандер зачарував подружжя Боуденів, тільки-но переступивши поріг. Хлопчик набрехав батькам, що пан Дюсандер майже нічого не бачить (мовляв, старому бідоласі панові Дюсандерові не завадило б мати собаку-поводиря), бо лише так можна було пояснити, чому хлопчикові доводилось йому читати. Дюсандер про це не забував і не мав сумніву, що не допускався жодної похибки.

Він зодяг свій найліпший костюм і, дарма що вечір був негодяний, артрит, на диво, не дуже йому дошкуляв; тільки вряди-годи озивався гострим болем. Хлопчик чомусь наполягав, щоб Дюсандер не брав парасоля, але той не погодився. А втім, вечір був вельми приємний. Гидомирний коньяк чи ні, а як-не-як за останні дев’ять років його вперше запрошено на обід.

За обідом він оповідав про ессенський автозавод, про відбудову повоєнної Німеччини (Боуден втулив кілька доречних зауважень і, здавалося, був задоволений Дюсандеровими відповідями) та про німецьких письменників. Моніка Боуден поцікавилась, чому він так пізно, бувши вже немолодим, переїхав до Америки, на що Дюсандер, прибравши скорботного вигляду, розповів про смерть вигаданої дружини. Моніка Боуден була розчулена до сліз.

А потім, коли вони пили той гидомирний коньяк, Дік Боуден запитав:

— Якщо моє запитання здасться вам нетактовним, будь ласка, можете не відповідати... але мені цікаво знати, що ви робили в роки війни?

Хлопець насторожився.

Дюсандер усміхнувся і сягнув по сигарету. Він чудово бачив коробку, проте дуже важливо було не пропуститися найменшої похибки. Моніка вклала сигарету йому в руку.

— Дякую, вельмишановна пані. Обід був чудовий. Ви прегарна кухарка. Навіть моя дружина не готувала смачніше.

Моніка подякувала йому і зашарілася. Тод кинув на неї неприязний погляд.

— Запитання як запитання,— озвався Дюсандер, запалюючи сигарету й повертаючись до Боудена. — До 1943 року, як і всі придатні до військової служби чоловіки, яких за віком не брали на фронт, я був у резерві. А потім для третього рейху та для навіжених його творців запалали на стіні вогненні письмена. А надто для одного маніяка.

Він дмухнув на сірника, вигляд у нього був урочистий.

— Всі ми зітхнули з полегкістю, коли Гітлерові стало непереливки. З великою полегкістю. Звісно,— тут Дюсандер втопив у Боудена щирий погляд однодумця,— ми остерігалися висловлювати свої почуття. Надто ж уголос.

— Розумію,— шанобливо притакнув Дік Боуден.

— Еге ж,— суворо повторив Дюсандер,— уголос. Пам’ятаю, одного вечора ми вчотирьох чи вп’ятьох, усі друзі, після роботи зайшли до шинку

— тоді там уже не завжди бував шнапс чи навіть пиво, але так сталося, що того разу було те і те. Ми всі зналися між собою понад двадцять років. Один із нас, Ганс Хаслер, сказав, так собі, між іншим, що, певно, фюрерові дали кепську пораду, мовляв, йому не треба було відкривати другого фронту проти росіян. А я йому: «Гансе, бійся Бога, прикуси Язика». Сердешний Ганс ізблід і вмить змінив тему. Та за три дні він пропав, і я вже ніколи його не бачив і, оскільки мені відомо, не бачив його й ніхто з тих, хто сидів того вечора за нашим столом.

— Який жах! — майже самими губами мовила Моніка. — Ще коньяку, пане Дюсандере?

— Годі, дякую,— він усміхнувся до неї. Мою дружину її мати научала: «Знай міру!»

Тод насупився ще дужче.

— Як, на вашу думку, його спровадили до табору? — поцікавився Дік.

— Вашого приятеля Хеслера?

— Хаслера,— гречно виправив його Дюсандер. Він спохмурнів. — Багатьох спроваджували. Ті табори... ганьба німецького народу, якої йому не змити тисячі років. Таку-то спадщину дістали ми від Гітлера.

— О, гадаю, ви прибільшуєте,— зауважив Боуден, запалюючи люльку і випускаючи хмаринку. — Якщо вірити прочитаному, більшість німців жили в цілковитому невіданні. Люди з околиць Освєнціма гадали, що то не табір, а ковбасна фабрика.

— Святий Боже! Який жах! — вигукнула Моніка і глянула на чоловіка, благаючи поглядом припинити цю розмову. Потім обернулася до Дюсандера і розквітла усмішкою. — Обожнюю, коли курять люльку, а ви, пане Дюсандере?

— Знаєте, пані, я теж,— відказав Дюсандер, ледве стримуючи непереборне бажання чхнути.

Раптом Боуден перегнувся через стіл і поплескав сина по плечу. Той аж підскочив з несподіванки. — Чогось ти сьогодні все мовчиш. Може, тобі нездужається?

Тод усміхнувся якоюсь особливою усмішкою, немовби призначеною для них обох: батька і Дюсандера. — Зі мною все гаразд. Ви ж знаєте, що більшість цих історій я вже чув від пана Дюсандера.

— Тоде! — озвалася Моніка докірливо. — Хіба це...

— Вустами немовляти промовляє правда,— зауважив Дюсандер. — Це один з привілеїв дітей, від якого дорослі майже завжди мусять відмовлятися. Чи не так, пане Боудене?

Дік зі сміхом кивнув головою.

— Ну, а тепер, гадаю, Тод проведе мене додому,— сказав Дюсандер.

— Либонь, йому треба готувати уроки.

— Тод — дуже здібний учень,— майже машинально похвалилася Моніка, трохи розгублено дивлячись на Тода. — Самі п’ятірки та четвірки. У другій чверті мав лише одну трійку, з французької, але обіцяє виправити її у третій. Правда, Котику Тоде?

Тод знову усміхнувсь якимось значливим усміхом і кивнув.

— Чого вам іти пішки? — встряв Дік. — Я залюбки вас відвезу.

— Я ходжу пішки, щоб подихати повітрям і розходити ноги,— пояснив Дюсандер,— і волів би вертатися саме так... звичайно, якщо Тод не віддасть переваги машині.

— О, ні. Я теж не від того, щоб прогулятися,— відповів Тод, і батько з матір’ю заусміхалися до нього.

Вони вже підходили до вулиці, де мешкав Дюсандер, коли той порушив мовчанку. Надворі мжичило, і він тримав над головами їх обох розгорненого парасоля. На диво, його артрит принишк, неначе задрімав. Це було щось незвичайне.

— Ти схожий на мій артрит,— озвався він.

Тод звів голову.

— Як це?

— Ви обидва цілий вечір мовчите... Хто тобі відкусив язика, хлопче? Кіт чи, може, баклан?

— Ніхто,— буркнув Тод. Вони завернули на Дюсандерову вулицю.

— Здається, я здогадуюсь,— сказав Дюсандер, не без підступності в голосі. — Прийшовши сьогодні по мене, ти боявся, що я зраджу себе... засвічуся, як мовите ви, американці. — Та ти мусив пристати на цей обід, бо тобі вже бракувало відмовок для батьків. А тепер ти розчарований, що все обійшлося добре. Я кажу правду?

— Ет, мені начхати,— знизав плечима Тод.

— А чому б мало бути навпаки? — запитав Дюсандер. — Я навчився прикидатися, коли тебе ще й на світі не було. Мушу сказати, ти теж умієш держати язика за зубами. Віддаю тобі належне. Та чи бачив ти, який був сьогодні я? Я їх зачарував. Зачарував!

Раптом Тод вибухнув.

— Вам не слід було цього робити!

Дюсандер зупинився, непорозуміло дивлячись на Тода.

— Не слід? Ні? А я вважав, що тобі цього хотілося, хлопче. Адже відтепер вони не боронитимуть тобі ходити до мене і «читати».

— Ви надто багато на себе берете! — з серцем вигукнув Тод. — А може, я вже дістав од вас усе, що мені треба. Ви, певно, гадаєте, ніби мене хтось силує приходити до вашого злиденного будиночка і дивитись, як ви надудлюєтесь, наче ті старі п’янички, що шалаються біля покинутих сортувальних залізничних станцій? Га? — він говорив тепер голосно, на високій, тремтячій, майже істеричній ноті. — Ніхто мене не силує. Схочу — приходитиму, не схочу — не приходитиму!

— Не так голосно. Почують люди.

— Начхати! — сказав Тод, але рушив з місця. Тепер він умисне йшов осторонь, не під парасолем.

— Твоя правда, ніхто тебе не жене до мене,— погодився Дюсандер. І зробив добре розрахований постріл у темряву. — Я був би щасливий, коли б ти дав мені спокій. Повір мені, хлопче, я не відчуваю гризоти від того, що п’ю наодинці. Ані крихітки.

Тод глумливо на нього зиркнув.

— Вам би дуже... дуже хотілося, щоб так було.

Дюсандер лиш непевно посміхнувся.

— Та ви на це не сподівайтесь,— вони вже йшли цементованою стежкою до Дюсандерового ганочка. Дюсандер поліз до кишені по ключа. Артритні суглоби пальців враз заскніли, потім біль ущух, зачаївшись. Дюсандер подумав, що тепер знає, на що саме чигає артрит: він жде, коли Дюсандер знов зостанеться на самоті. Тоді він до нього й прийде.

— Ось що я хочу вам сказати,— промовив Тод. Голос у нього був якийсь безживний. — Якби вони знали, хто ви, якби я тільки сказав їм, вони плюнули б вам у вічі й дали коліном під ваше кістляве старе гузно. А матуся ще й ножака б на вас наставила. Вона мені якось розповідала, що мати її мала дещицю єврейської крові.

Дюсандер пильно поглянув на Тода в темряві дощистого вечора. Хлопчикове обличчя було виклично повернуте до нього, але здавалося блідим, попід очима темніли кола, а самі очі трохи позападали — такий вигляд звичайно мають люди, які ночами, коли всі сплять, поринають у роздуми.

— Я певен, що вони не відчували б до мене нічого, крім огиди,— сказав він, хоча в душі був певен, що старший Боуден подолав би свою огиду задля того, щоб розпитатися про ті самі речі, про які Дюсандера розпитував його син. — Нічого, крім огиди. Та що вони відчували б до тебе, хлопче, коли б я їм сказав, що ти вже вісім місяців знаєш, хто я насправді... і мовчиш?

Тод мовчки вп’яв у нього очі в темряві.

— Коли твоя ласка, то навідуйся до мене в гості,— сказав байдуже Дюсандер,— а ні, то сиди вдома. На добраніч, хлопче.

Наступного ранку за сніданком Моніка сказала:

— Тоде, татові дуже сподобався пан Дюсандер. Мовляв, нагадує йому твого дідуся.

Тод промимрив щось невиразне, не перестаючи жувати торт. Моніка зиркнула на сина і подумала, чи добре той останнім часом спить. Обличчя в нього бліде. Та й чим пояснити зниження успішності? Тод ніколи не мав трійок.

— Чи ти, Тоде, часом не захворів?

Тод якусь мить мовчки видивлявся на неї, відтак розквітнув сяйною усмішкою, яка завжди її так чарувала і яка тепер... її заспокоїла. До підборіддя його прилип шматочок полуничного джему.

— Все гаразд,— відповів він.

— Котику Тоде,— покликала вона.

— Кицю Моніко,— відгукнувся він, і обоє засміялися.

9

Березень, 1975

— Киць-киць-киць! — озвався Дюсандер. — Ходи сюди, котику. Киць-киць? Киць-киць!

Він сидів на ганочку за будинком. Біля правої його ноги стояла рожева пластмасова мисочка, повна молока. Годинник показував під на другу по обіді. День видався похмурий, проте було парко. Лісові пожежі далеко на захід від міста всупереч календареві сповнювали повітря осінніми пахощами. Якщо хлопець має прийти, він буде за годину. Але останнім часом хлопчик навідувався не щодня. Тепер він з’являвся чотири-п’ять разів на тиждень. Помалу-малу в Дюсандера зростало таке відчуття, ніби малого спіткали якісь негаразди.

— Киць-киць,— знов улещав кота Дюсандер. То був кіт, навдивовижу схожий на той пошарпаний бур’ян, де він сидів. Щоразу, коли Дюсандер його кликав, вуха в кота насторожувалися. Очі невідривно пильнували за рожевою мисочкою з молоком.

Можливо, подумав Дюсандер, у хлопчика негаразди в школі. А може, кошмарні сновидіння. Або те й те. Ця остання думка викликала в нього посмішку.

— Киць-киць,— знов тихенько покликав він. Кіт знову нашорошив вуха. Він не йшов, ще не йшов, але не спускав ока з молока.

Дюсандер, звичайно, мав свої власні проблеми. Майже три тижні він лягав спати одягнений, мов у якусь гротескову піжаму, в форму СС, але ця форма допомогла йому позбутися безсоння та нічних кошмарів. Попервах він спав, мов лісоруб. Але невдовзі нічні кошмари повернулись, і не помалу, а нараз, іще страхітніші, як досі.

Кошмари, коли він тікав, та кошмари, коли йому ввижались очі. Втеча крізь вологі хащі, де важке листя та мокрі гілки шморгали його по обличчі, полишаючи цівочки чи то соку рослин, а чи... крові. Він біг і біг, а променисті, бездумно втуплені у нього очі роїлися довкола, аж поки він добувався галявини. У мороці він більше відчував, ніж бачив, крутий узвіз, що починався на тому боці галявини. Вгорі узвозу був Патін, з приземкуватими цементованими будівлями, подвір’ями, оточеними дротом, по якому був пропущений електричний струм, зі сторожовими вежами, схожими на марсіанські дредноути з «Війни світів». А посередині з велетенських коминів хвилями здіймався в небо дим; під тими цегляними колонами були печі, вже завантажені, готові до праці; вони палали вночі, мов очі ненажерливих демонів. Людей з околиць дурили, ніби в’язні виробляли одяг та свічки, і, певна річ, усі вони в це вірили, так само як люди з околиць Освєнціма вірили, що в таборі виготовляли ковбасу. А втім, це не мало ніякого значення.

Озирнувшись уві сні через плече, він нарешті бачить їх; вони виходять зі схованки, ці невгамовні мерці, Juden[11]; вони наступають на нього, а на їхніх руках із синьо-бузкової плоті, простягнених до нього, сяють сині номери; пальці в них покарлючені, а обличчя вже не ті, колишні невиразні. Тепер вони палають ненавистю, жадобою помсти, збуджені вбивством. Малеча бігла поруч матерів, а літні діти несли на руках своїх старих батьків. І на всіх їхніх обличчях панував розпачливий вираз.

Розпачливий? Так. Бо в тім своїм сні він знав (і вони знали це також), що коли він потрапить дістатися верхів’я пагорба, він врятується. Бо тут, у цих вологих, багнистих оболонях, у цих джунглях, де квітучі лише вночі рослини сходили кров’ю, а не соком, він був твариною, на яку полюють... здобиччю. Проте там, нагорі, командир — він. Коли це — джунглі, то табір на верхів’ї пагорба звіринець, де всі дикі тварини у клітках і нікому не загрожують, а він за головного доглядача, до чиїх обов’язків належало ухвалювати, кого годувати, кого залишати живим, кого передати для оскоплення, кого спровадити у вантажному вагоні на різницю.

Він починав бігти догори, але так поволі, як це буває тільки в нічному кошмарі. Він чув, як перші кістляві руки стискаються довкола його шиї, чув холодний смердючий подих, дух тліну, їхні тріумфальні, схожі на пташині, зойки, коли вони тягли його донизу саме тоді, як він уже не тільки бачив рятунок, а й міг діткнутися його рукою...

— Киць-киць,— покликав Дюсандер. — Молочко. Смачненьке молочко.

Нарешті кіт підвівся і підійшов ближче. Він перетяв половину подвір’я й знову сів, ба ні, присів; хвіст його тривожно сіпався. Він не йняв йому віри, ні. Проте Дюсандер знав, що кіт чує молоко, тож був певен успіху. Рано чи пізно, кіт підійде.

У Патіні ніколи не було проблем із контрабандою. Деякі в’язні, що прибували до концтабору, ховали свої коштовності глибоко у прямій кишці, поклавши їх до маленьких замшевих торбинок (часто-густо ті коштовності насправді ними не були) — фотографії, кучерики волосся, фальшиві діаманти, що їх вони за допомогою паличок проштовхували так далеко, що навіть довгі пальці одного з в’язнів, якому він особисто довіряв і якого всі кликали Смердючий палець, неспроможні були їх досягти.

У одної жінки, пригадував Дюсандер, був дрібний діамант — з розколиною, як потім з’ясувалося, через що вартість його була ніяка; він належав її родині впродовж шести поколінь, переходив від матері до старшої дочки (принаймні так казала вона, але ж вона, звичайно, була жидівка, а всі жиди брехали). Вона проковтнула його перед тим, як за нею зачинилася брама Патіна. Коли ж він вийшов, жінка його знов проковтнула. Вона ковтала його й ковтала, хоча кінець кінцем діамант порізав їй нутрощі, й у неї відкрилася кровотеча.

Були й інші спроби обдурити його, але тепер здебільшого йшлося про прихований тютюн чи стрічку для волосся. То були абищиці. У Дюсандеровій кімнаті допитів стояли плита і звичайний кухняний стіл, застелений червоною строкатою скатертиною, майже такою самою, як тепер у нього в кухні. На тій плиті завжди приємно булькотів казанок із тушкованою овечиною. Коли з’являлася підозра в контрабанді (ба навіть коли такої підозри не було) когось із підозрюваної групи заводили до тієї кімнати. Дюсандер ставив їх біля плити, від якої ширився міцний дух. Лагідно питав їх: хто? Хто ховає золото? Хто переховує самоцвіти? Хто має тютюн? Хто? Він ніколи не обіцяв овечини; проте врешті-решт той дух завжди розв’язував їм язики. Звичайно, палиця могла б зробити те саме або приклад рушниці, коли дати ним у мерзенний їхній пах, але овечина... то було... елегантно. Авжеж.

— Киць-киць,— покликав Дюсандер. Вуха в кота нашорошилися. Він ледь підвівся, потім невиразно пригадав чийогось давнього стусана чи, може, сірника, яким присмалювали йому вуса, і знову присів на задні лапи. Та дарма: незабаром кіт підійде.

Дюсандер знайшов спосіб угамувати нічні кошмари. Це було загалом те саме, що одягти форму СС... проте мало далеко більший ефект. Дюсандер був задоволений собою, лише шкодував, що не подумав про це давніш. Він гадав, що новий метод заспокоєння завдячує хлопцеві, бо той показав йому, що ключ до подолання страхіть минулого — не відкидати їх, а — пригадувати, розмірковувати над ними. Щоправда, до несподіваної хлопцевої з’яви минулого літа він уже довгий час не бачив кошмарів, але тепер вважав, що злагоди зі своїм минулим він дійшов на умовах боягуза. Його примусили зректися частки своєї суті. Тепер він повернув її собі.

— Киць-киць,— покликав Дюсандер, і на його обличчі заграла усмішка, усмішка лагідна, заспокійлива, усмішка старої людини, яка, попри зрадливість долі, знайшла безпечний куточок, залишившись майже неушкодженою і набравшись певного життєвого досвіду.

Кіт звівся на ноги, цього разу вагаючись не більше як мить, і з притаманною котячому поріддю грацією подолав решту подвір’я. Він здерся східцями, востаннє зміряв Дюсандера недовірливим поглядом, прищулив пошматовані, коростяві вуха і почав хлебтати молоко.

— Гарне молочко,— сказав Дюсандер, напинаючи гумові рукавички фірми «Плейтекс», що весь цей час лежали в нього на колінах. — Гарне молочко для гарного котика. — Він купив ці рукавички у супермаркеті. Коли стояв у черзі до каси, літні жінки схвально, навіть трохи грайливо, поглядали на нього. Ці рукавички рекламували по телевізору. Вони мали манжети і були такі еластичні, що, не скидаючи їх, давалося підняти навіть дрібну монету.

Він погладив кота по спині одним із зелених пальців і заспокійливо до нього озвався. У відповідь на пестощі кіт почав вигинати спину.

Мисочка вже ось-ось мала спорожніти, як він схопив кота.

Мов ударений струмом, кіт почав борсатися в його руках: вигинався, пручався, дряпав гуму. Його тіло гнучко в’юнилось, і Дюсандер не мав сумніву, що якби кіт уп’явся в нього зубами чи пазурями, то вийшов би переможцем. То був досвідчений вояк. Кулик кулика бачить здалека, подумав Дюсандер і посміхнувся.

З осторогою тримаючи кота чимдалі від себе, з якоюсь болісною гримасою на обличчі, Дюсандер ногою розчахнув двері й зайшов до кухні. Кіт кричав, вигинався і дряпав гумові рукавички. Його ошаліла трикутна голова блискавично вп’ялась у великого зеленого пальця.

— Ах ти, поганцю,— докірливо кинув Дюсандер.

Дверцята духовки стояли отвором. Дюсандер щосили жбурнув кота всередину. Пазурі віддерлися від рукавичок із дивним звуком: немовби хтось проколов шину. Дюсандер коліном штовхнув дверцята, від чого воно, вражене артритом, відразу ж заболіло. Проте він усе всміхався. Надсадно сапаючи, майже задихаючись, із похиленою головою, він на мить прихилився до печі. То була газова піч. Він послуговувався нею рідко, хіба іноді варив собі обід, як навчали його варити по телевізору. Тепер він спалював у ній безпритульних котів. Крізь конфорки печі, немовби здалеку, було чути, як кіт шкрябається і виє, намагаючись вихопитися з пастки.

Дюсандер поставив терморегулятор на позначку 500 градусів. Він почув, ж усередині печі бухнуло, коли обабіч духовки запалав вогонь. Кіт уже не вив, а несамовито верещав. Той крик був схожий... так, був майже схожий на крик дитини. Дитини, якій нестерпно болить. На цю думку Дюсандерова посмішка зробилася ще ширша. Серце гучно калатало в грудях. Ют шкрябався і крутився в духовці, не перестаючи нестямно волати. Невдовзі гарячий дух смалятини почав просочуватися з духовки в кімнату.

Шампуром для шашликів, придбаним за два долари дев’яносто вісім центів у Гранта в торговельному центрі за милю звідси, він вишкріб із духовки те, що лишилося від кота.

Обгорілий тулуб він поклав у порожню торбинку з-під борошна. Потім відніс торбинку вниз до підвалу. Підлога у підвалі ніколи не цементувалася. Невдовзі Дюсандер повернувся. Побризкав на кухні «Глейдом», і покій нараз сповнився штучного аромату смерекового лісу. Вимив шампура і повісив на дошці. Потім сів і став чекати на хлопчика. І все усміхався, усміхався.

Тод таки з’явився, десь за п’ять хвилин після того, як Дюсандер подумав, що той не прийде. На ньому була тепла куртка з емблемою школи; на голові — бейсбольна кепка команди «Святі отці Сан-Дієго». З-під пахви визирали підручники.

— Пхе! — вигукнув він, заходячи до кухні, й зморщив носа. — Що воно за сморід? Яка бридота.

— Я перевіряв, як працює духовка,— відповів Дюсандер, запалюючи сигарету. — Боюся, зостануся сьогодні без обіду. Я мусив викинути його геть.

Якось наприкінці місяця хлопчик завітав набагато раніше, ніж закінчувались уроки в школі. Дюсандер сидів на кухні й цмулив «бурбон» із щербатої вицвілої чашки, на якій виднів напис: «ОСЬ ТВОЯ КАВА, ЧЕРЕВО. ХА! ХА! ХА! ХА!» Він переніс своє крісло-гойдалку на кухню і тільки пив та погойдувався, погойдувався та пив, ляпаючи капцями по вилинялому лінолеуму. Був уже напідпитку. До минулої ночі жахливих марень не з’являлося. Відколи він підсмажив кота з пошарпаними вухами. Але кошмар минулої ночі був аж надто жахливий. Цього не заперечиш. Вони стягли його донизу, коли він уже добувся майже середини узвозу, і до того, як він спромігся прокинутись, почали робити з ним таке, що й сказати страшно. Проте після того як він прийшов до тями і зрозумів, що то лише сон, він уже знав напевне: кошмарам можна покласти край, скоро він схоче. Може, цього разу кота буде замало. Але є ще й безхатні собаки. Атож. Є собаки. Є завжди.

Тод відразу ж вступив до кухні — обличчя бліде, стомлене, весь аж наче прозорий. Він схуд, далебі, подумав Дюсандер. Проте в очах його стрибало щось таке, що не сподобалося Дюсандерові, — погляд здавався дивним, полохливим.