Здібний учень

— Ви маєте мені допомогти,— раптом виклично заявив Тод.

— Справді? — стиха промовив Дюсандер, і серце в нього закалатало від лихого передчуття. Він не дозволив собі змінити вираз обличчя, коли Тод швиргонув з усієї сили свої підручники на стіл. Один з них ковзнув по слизькій цераті й упав на підлогу біля Дюсандерових ніг.

— Так, хай йому трясця, ви правильно мене зрозуміли! — пронизливо заверещав Тод. — Я не жартую! Бо то ваша провина! Тільки ваша! — Його щоки вкрилися нездоровим рум’янцем. — І ви допоможете мені виплутатися з халепи, бо я маю на вас докази! І зробите все, що накажу!

— Якщо це буде в моїй змозі, я тобі допоможу,— спокійно відповів Дюсандер. Він помітив, що, сам того не усвідомлюючи, склав рівненько перед себе руки — як робив колись. Сидячи у кріслі-гойдалці, він нахилявся вперед, поки торкнувся підборіддям складених рук, теж як робив колись. Його обличчя було спокійне, приязне і запитливе; воно нічим не зраджувало лихого передчуття, що наростало в ньому. Сидячи так, він майже зримо уявляв собі казанок з овечиною, що кипить позад нього на плиті. — Розповідай, що сталося.

— А сталося ось що, дідько б вас ухопив,— злостиво мовив Тод і пожбурив у Дюсандера текою. Вдаривши Дюсандера у груди, вона впала йому на коліна — і з раптовим подивом він відчув, що в ньому спалахнула шалена лють, що йому страшенно кортить підвестися і відважити хлопцеві добрячого ляща. Проте обличчя його лишилося спокійним. Він побачив: те, що впало йому на коліна,— хлопчиків табель, хоча школа, здавалося, зробила все можливе, аби приховати цей факт. Замість називати його карткою школяра чи просто табелем успішності, вона вигадала: «Поступ у навчанні за чверть». Він щось промимрив із цього приводу і розгорнув табеля.

З нього випав аркушик з якимсь машинописним текстом. Дюсандер відклав його, аби прочитати опісля, і скупчив свою увагу на Тодовому табелі.

— Здається, ти вскочив у халепу, мій хлопчику,— виснував Дюсандер не без певної втіхи. Задовільні оцінки хлопець мав лише з історії Англії та Америки. З решти предметів — незадовільні.

— То не моя провина,— по-гадючому засичав Тод. — То все ви. Усі ці ваші оповідки. Чи знаєте ви, що через них мене переслідують кошмари? Я сідаю, розгортаю підручника і починаю розмірковувати над тим, про що ви допіру розповіли, і не помічаю, як плине час, аж поки почую, як мати нагадує, що вже час лягати спати. Так от, то не моя провина! Ні! Чуєте? Не моя!

— Я чудово тебе чую,— відказав Дюсандер і прочитав надруковане на аркушику, вкладеному до Тодового табеля.

Шановне подружжя Боуденів!

Надсилаю вам цього листа, щоб запропонувати зустрітися й поговорити про Тодову успішність за другу та третю чверті. Оскільки досі Тод був одним з найкращих учнів нашої школи, його теперішні оцінки наводять на думку про якусь незвичайну обставину, що заважає йому в навчанні. Такі проблеми, як Тодова, часто можуть бути розв’язані в ході відвертої, щирої бесіди.

Мушу підкреслити, що хоча Тод і не має заборгованостей за перше півріччя, його річні оцінки з деяких предметів можуть бути незадовільними, якщо він у четвертій чверті грунтовно не змінить свого ставлення до науки. Незадовільні річні оцінки означатимуть літню школу, куди ми його запишемо, аби не залишати на другий рік, що може кепсько вплинути на подальшу Тодову долю.

Мушу також звернути вашу увагу на те, що Тод вчиться у групі підготовки до вступу в коледж, але його успішність цього року набагато нижча за рівень, потрібний для зарахування його в такий заклад. Нижча вона й за рівень «Здібностей до навчання», визначених за офіційними тестами на перевірку таких здібностей.

Будьте певні, що я готовий зустрітися з вами в будь-який слушний для вас і для мене час. У таких випадках, як цей, що раніше ми це зробимо, то краще.

Щиро ваш,

Едвард Френч

— Хто такий Едвард Френч? — поцікавився Дюсандер, вкладаючи аркушика в Тодів табель (якась частина його істоти й досі дивувалася з того, як американці полюбляють словоблудство; таке закрутисте послання, щоб сповістити батьків про те, що їхнього сина виганяють за двійки!) і знову згортаючи руки. Передчуття лиха було дужче, ніж будь-коли, проте він тлумив його в собі. — Він директор школи?

— Калоша Ед? Чорт, ні. Він консультант з навчального процесу.

— Консультант з навчального процесу? А що це таке?

— Самі могли б здогадатися,— кинув Тод. Він був майже в істериці.

— Ви ж читали ту прокляту записку. — Він аж бігав по кімнаті, кидаючи на Дюсандера злостиві погляди. — Так от, я не збираюся дати зринути всьому цьому лайну! Не збираюся. Ні до якої літньої школи я не ходитиму! Мої тато і матуся їдуть цього літа на Гаваї, і я поїду з ними. — Він тицьнув пальцем на табель, що лежав на столі. — Чи знаєте ви, що зробить мій тато, як його побачить?

Дюсандер похитав головою.

— Він витягне з мене все. Усе. Відразу здогадається, що у всьому винні ви. Нічого іншого тут бути не може, бо решта все лишилося незмінним. Він вишукуватиме та випитуватиме і витягне з мене все. А тоді... тоді я... тоді мені гаплик.

Він блимнув на Дюсандера з виразом скривдженої дитини.

— Вони встановлять за мною нагляд. Чорт, вони можуть послати мене до лікаря. Я не знаю. Звідки мені знати? Але ні, ніякого гаплика не буде! І я не збираюся йти ні до якої літньої школи.

— Чи виправної колонії,— спокійнісінько зауважив Дюсандер. Тод перестав кружляти по кімнаті. Обличчя йому скам’яніло. Щоки та лоб, уже й так бліді, сполотніли ще дужче. Він уп’явся поглядом у Дюсандера і перепитав, заникуючись:

— Що... що ви сказали?

— Мій любий хлопче,— відповів Дюсандер, напускаючи на себе довготерпеливий вигляд. — Останні п’ять хвилин я слухав, як ти скиглив та пхинькав, і все те твоє скиглення та пхинькання зводиться ось до чого. Ти в біді. Тебе можуть викрити. Тобі може стати непереливки. — Побачивши, що хлопець усю свою увагу скупчив на ньому (нарешті!), Дюсандер замислено сьорбнув зі своєї чашки.

— Хлопчику мій,— провадив він,— така поведінка для тебе дуже небезпечна. Небезпечна вона й для мене. Я можу потерпіти значно більше, ніж ти. Тебе непокоїть твій табель. Тю! Дозволяти собі таке через шкільний табель!

Своїм жовтим пальцем він скинув документ зі столу на підлогу.

— А от я непокоюся за своє життя!

Тод мовчав, не спускаючи з Дюсандера того самого каламутного, з божевільними вогниками, погляду.

— Ізраїльтяни не зглянулися на мої сімдесят шість. Смертний вирок там чинний ще й досі, надто ж коли йдеться про нацистського військового злочинця, причетного до таборів.

— Ви громадянин Сполучених Штатів,— заперечив Тод. — Америка не дасть вас забрати. Я про це читав. Я...

— Ти читав, але ти мене погано слухав! Я не громадянин Сполучених Штатів! Документами мене забезпечила cosa nostra[12]. Мене депортують, і агенти Моссаду чекатимуть на мене скрізь, де тільки приземлиться мій літак.

— Коли б вони вас повісили, — пробурмотів Тод, стиснувши кулаки і втопивши в них очі. — Який я ідіот, що зв’язався з вами!

— Свята правда,— ледь посміхнувся Дюсандер. — Але ти зі мною пов'язаний. Ми повинні жити сьогоднішнім днем, а не думати про те, як воно могло б бути колись. Ти мусиш визнати: відтепер твоя й моя долі переплетені назавжди. Якщо ти «настукаєш на мене», як ви тут висловлюєтесь, невже, по-твоєму, я завагаюся бодай на мить і не настукаю на тебе? Сімсот тисяч загиблих у Патіні. Для всього світу я злочинець, чудовисько, ба навіть різник; так мене величатимуть у ваших скандальних газетках. А ти — співучасник усього цього. Ти знав, що твій спільник злочинець, і не виказав його. А якщо мене схоплять, я роздзвоню про тебе на весь світ. Коли репортери пхатимуть мені в обличчя мікрофони, знаєш, що я товктиму знов і знов? Твоє ім’я! «Тод Боуден, еге ж, це його ім’я... скільки часу? Майже рік. Він жадав знати все... про оті класні речі. Еге ж, саме так він і сказав: «От класні речі».

Тодові перехопило подих. Шкіра його здавалася прозорою. Дюсандер посміхнувся до нього, не перестаючи цідити свій «бурбон».

— Гадаю, тебе запроторять за грати. В’язницю називатимуть виправним чи там виховно-виправним закладом — має бути якась хитромудра назва для нього на зразок «Поступу в навчанні за чверть»,— він скривився,— та хоч би як її називали: вікна там будуть у клітинку.

Тод облизав губи.

— А я скажу, що ви брешете. Скажу їм, що допіру про все дізнався. Повірять мені, а не вам. Будь ласка, затямте це собі!

Дюсандер не переставав ледь помітно всміхатися.

— Ти ж казав, твій батько в тебе все випитає.

Тод відповів повагом, як говорять люди, думаючи на ходу. — Може, й ні. Може, не цього разу. Це ж вам не шибку камінчиком розбити.

Серце в Дюсандера тенькнуло. Він розумів, що хлопчикові міркування мали певний сенс — коли на карту поставлено так багато, може, він, хлопчик, і спромігся б переконати батька. Врешті-решт, коли стикаєшся з такою прикрою правдою, який батько не хотів би дати себе переконати?

— Може, й так. А може, й ні. Але яке пояснення ти збираєшся вигадати щодо всіх отих книжок, які ти начебто мусив мені читати, бо нещасний пан Дюсандер майже сліпий? Очі в мене, правда, вже не ті, що були, проте я й досі в окулярах читаю навіть дрібний шрифт. Я зможу це довести.

— А я скажу, ви мене обдурили!

— Обдурив? А яку ж причину для такої моєї брехні ти їм висунеш?

— Скажу, що вам потрібен був приятель... що ви були таким самотнім.

А оце, подумав Дюсандер, уже досить близьке до правди, в яку можна б повірити. І колись, на початку, хлопчик міг би з цього скористатися. Але тепер він був виснажений: тепер він був схожий на пошарпаний одяг, що доживає віку. Якби дитина на вулиці пальнула з іграшкового пістолета, цей хлоп’як підскочив би й заверещав, як дівчисько.

— Твій табель також буде на моєму боці,— сказав Дюсандер. — Хіба «Робінзон Крузо» став причиною того, що твої оцінки так погіршали, хлопчику мій, га?

— Заткніть пельку, чуєте? Досить уже патякати!

— Ні,— сказав Дюсандер. — Я не мовчатиму. — Він запалив сигарету, тернувши сірником по дверцятах газової плити. — Я не мовчатиму, доки не примушу тебе затямити одну просту істину. Ми з тобою в одному човнику й або випливемо, або потонемо. — Він поглянув на Тода крізь клуби диму, вже без усміху; його старе зморшкувате обличчя було бридке. — Я потягну тебе, хлопче, за собою. Обіцяю тобі це. Якщо на поверхню зрине бодай щось, тоді зрине все. Обіцяю тобі.

Тод похмуро зиркнув на нього і нічого не сказав у відповідь.

— А тепер,— жваво сказав Дюсандер з виглядом людини, яка відбула прикру, але конечну розмову,— питання в тім, що ми робитимемо в цій ситуації? Що ти можеш із цього приводу сказати?

— Оце допоможе з табелем,— сказав Тод і витяг із кишені куртки нову пляшку вибавлювача чорнила. — А як бути з тим падлючим листом, я не знаю.

Дюсандер схвально глянув на вибавлювач. Він сам свого часу підробив не один звіт. Коли квоту збільшили до фантастичного рівня, ба навіть... вищого, ніж фантастичний. І в тих звітах — що ще більше нагадувало йому ситуацію, в якій вони тепер опинилися,— були рахунки-фактури, куди записували військову здобич. Щотижня він перевіряв ящики з коштовностями, які везли в Берлін у спеціальних залізничних вагонах, таких собі великих сейфах на колесах. До кожного ящика прикріплювався конверт, де лежала фактура з переліком усього, що там лежало. О, скільки там було каблучок, намиста, кольє, скільки було золота! Однак у Дюсандера була своя власна скринька з коштовностями — не надто коштовними коштовностями, але й не якимось там дріб’язком. Жадеїт, турмалін, опал. Кілька перлин не зовсім правильної форми. Технічні діаманти. І коли він бачив у переліку речей для пересилки в Берлін щось цікавеньке або, на його думку, варте того, щоб його привласнити, він брав його, міняв на що-небудь зі своєї скриньки і за допомогою чорниловибарвлювача вибавляв назву на фактурі й уписував туди нову. Він неабияк наламав руку в цій справі... і це не раз ставало йому в пригоді по закінченні війни.

— Добре,— сказав він Тодові. — А щодо листа...

Дюсандер знову почав розгойдуватися, сьорбаючи з чашки. Тод підсунув стільця до столу і заходився чаклувати над табелем, якого він, не зронивши ні слова, підняв з підлоги. Зовнішній Дюсандерів спокій вплинув на нього, і він мовчки працював, замислено схиливши голову над табелем, як це робить кожен американський хлопчик, що взявся до найкращої в світі роботи, яку послав йому Господь, байдуже, що від нього вимагалося: посадити кукурудзу, зробити неперевершений кидок в іграх Світової дитячої ліги чи підробити оцінки в табелі. Дюсандер глянув на його ледь присмаглу потилицю, що чітко вирізнялася між круглим краєм комірця сорочки та білявою кучмою. Відтак перевів погляд із хлопцевої потилиці на верхню шухляду шафи, де він тримав різницькі ножі. Один швидкий удар — він добре знав, де його малося завдати — і шийний хребець буде розтято. Хлопцеві вуста вмовкнуть назавжди. Дюсандер сумовито посміхнувся. Якщо хлопчик раптом зникне, з’являться запитання. Багато запитань. Його самого теж будуть розпитувати. Навіть якщо того листа у хлопчикового приятеля і нема, доскіпливі розпити — це те, на що йому не вільно наражатися.

— А цей Френч,— спитав він, постукавши по листу. — Чи буває він в одному товаристві з твоїми батьками?

— Він? — Тод вимовив це слово зі зневагою. — Мої матуся й тато не бувають у тих місцях, до яких пускають таких, як він.

— А чи зустрічався він із ними в службових справах? Чи запрошував їх коли-небудь до себе на зустріч?

— Ні. Я завжди був серед найкращих учнів класу. Дотепер.

— Отож, що він може про них знати? — запитав Дюсандер, мрійливо заглядаючи до своєї тепер уже майже порожньої чашки. — О, він знає про тебе. Він, безсумнівно, має скільки завгодно відомостей про тебе, які може використати. Він знає навіть про бійки, які ти влаштовував на майданчику в дитячому садку. Та що він знає про них?

Тод відсунув ручку і маленьку пляшечку з вибавлювачем.

— Ну, він знає їхні прізвища. Це напевно. Він знає, скільки їм років. Він знає, що ми методисти. Ми не надто вчащаємо до церкви, проте він знає про це з анкет. Він має знати, чим заробляє на прожиття мій батько; це також зазначене в анкетах. Він знає все, що записують щороку в учнівську анкету. Та й край.

— Він міг би знати про якісь негаразди у домі твоїх батьків?

— Що ви хочете цим сказати?

Дюсандер одним проковтом допив із чашки «бурбон».

— Сварки. Бійки. Твій тато спить на канапі. Твоя мати забагато п’є.

— Очі в нього блищали. — Не сьогодні-завтра — розлучення.

Тод обурився:

— Нічого такого в нас нема! І бути не може.

— А я й не кажу, що це діється насправді. Але поміркуй собі, хлопче. Припустімо, у тебе вдома все пішло шкереберть.

Тод тільки глипав на нього спідлоба.

— Тобі це допікало б,— сказав Дюсандер. — І то дуже. У тебе зник би апетит. Ти погано б спав. І що найприкріше — це позначилося б на твоїй шкільній науці. Діти почуваються дуже зле, коли в них удома негаразди.

У хлопчика в очах промайнула іскорка розуміння — розуміння і чогось схожого на мовчазну подяку. Дюсандер був задоволений.

— Атож, картина сім’ї на межі розпаду дуже сумна,— поважно сказав Дюсандер, наливаючи собі віскі. Він уже добряче впився. — Денні телесеріали відверто про це говорять. З’являється злість. Лихослів’я та брехня. Ба більше, з’являється біль. Біль, хлопчику мій. Ти не маєш уявлення, крізь яке пекло проходять твої батьки. Вони так загрузли у своїх негараздах, що в них не залишається часу перейматися клопотами власного сина. Його клопоти проти їхніх видаються їм неістотними, га? Одного дня, коли їхні рани почнуть гоїтися, вони, безперечно, знову більше ним цікавитимуться. Але нині єдине, що вони можуть собі дозволити, — це послати на зустріч до пана Френча добросердого хлопчикового дідуся.

У Тодових очах помалу розгорівся вогонь, від якого йому стало майже гаряче.

— Це могло б спрацювати,— мурмотів він. — Так, могло б, могло б спрацювати, могло б... — і раптом він вибухнув. Очі в нього знов потемніли. — Ні. Не вийде. Ви анітрішечки на мене не схожі. Калоша Ед ніколи в це не повірить.

— Himmel! Got in Himmel![13] — закричав Дюсандер і, підвівшись на ноги, перейшов кухню (не зовсім певною ходою), відчинив дверцята шафи і дістав звідти пляшку «бурбону». Він відкрутив ковпачок і налив собі від щирого серця. — Хоч ти й розумник, але таки Dumkopf[14]. Коли це діди були схожі на своїх онуків? Га? Я — лисий. — Він вимовив ласий. — А ти хіба лисий?

Наблизившись до столу, він досить проворно простяг руку, вхопив Тода за біляву чуприну і рвучко смикнув.

— Облиште! — вигукнув Тод, проте не втримався від усмішки.

— Крім того,— вів далі Дюсандер, вмощуючись у кріслі-гойдалці,— в тебе біляве волосся і блакитні очі. Очі в мене так само блакитні, а волосся теж було біляве, поки не посивіло та не повилазило. Можеш розповісти мені геть-чисто все про свою сім’ю. Про своїх тіток та дядьків. Про людей, з якими працює твій батько. Про звички твоєї матері. Я запам’ятаю. Я все вивчу і запам’ятаю. За два дні я знов усе позабуваю, — тепер моя пам’ять, як те решето,— проте я все запам’ятаю на потрібний для нашого діла час. — Він похмуро посміхнувся. — Свого часу я перевершив Візенталя і дурив самого Гіммлера. І якщо не зможу обдурити звичайного американського вчителя, то загорнуся в саван і поповзу до могили.

— Буде видно,— поволі промовив Тод, і Дюсандер бачив, що той уже майже пристав на його думку. В очах його промайнув вираз полегкості.

— У нас є ще одна спільна риса,— додав Дюсандер.

— Яка?

— Ти казав мені, що в жилах твоєї матері тече одна восьма єврейської крові. Моя мати була єврейка на всі сто відсотків. Тож ми обидва жиди, хлопче.

Він раптом ухопив свого носа великим та вказівним пальцем правиці і водночас, простягнувши через стіл другу руку, стис носа хлопчикові лівицею.

— І ніс не дасть нам цього приховати,— зареготався він. — Не дасть!

Він аж заходився сміхом, його крісло-гойдалка колисалась уперед-назад. Тод зирнув на нього здивовано і трохи злякано, та невдовзі засміявся і собі.

Вони все сміялися й сміялися. Дюсандер біля відчиненого вікна, в яке залітав теплий каліфорнійський тиховій, і Тод, який гойдався позаду Дюсандера, прилаштувавшись на ніжках крісла, так, що спиною стукався об дверцята духовки, біла емаль якої була вся у темних смугах кіптяви, залишених сірниками Дюсандера, коли він їх запалював.

Калоша Ед Френч (його прозвали так, пояснив Дюсандерові Тод, через калоші, які він завжди одягав у дощ поверх тенісних черевиків) був худорлявий чоловік, який демонстративно ходив до школи у кедах. Він вважав, що такі вільнощі піднесуть його акції в очах ста шести дітей, для яких він був консультантом з навчального процесу. Він мав п’ять пар кедів різних кольорів, від блакитних бігових до жовтогарячих баскетбольних, і навіть гадки не мав, що поза очі його прозивали не лише Калошою Едом, а й Капцем Пітом та Людиною в кедах, як героя фільму «Комета в кедах». У коледжі його охрестили Боягузом. І для нього не було б більшого приниження, ніж дізнатися, що навіть цей ганебний факт якось виплив на поверхню і став усім відомим.

Він рідко коли носив краватку і віддавав перевагу светрам з високим коміром. Носив їх іще з початку шістдесятих, коли вони стали модними завдяки Девидові Маккалуму, після виходу фільму «Агент розвідки». У коледжі його товариші, помітивши його на подвір’ї, кепкували: «Он іде Боягуз у светрі а ля «розвідник». Він був фахівець із психології навчання і в глибині душі вважав себе за неперевершеного консультанта. Тільки він умів налагодити справжні стосунки з дітьми. Він знав, як до них підійти; умів потеревенити з ними і бути мовчазно співчутливим до них, коли вони галасували й викидали всілякі фортелі. Він розумів їхні клопоти, бо знав, що то є — бути тринадцятирічним, коли тебе намагаються пронумерувати, а ти не годен цього уникнути.

Так от, коли дідусь Тода Боудена зайшов до кабінету Калоші Еда причинивши за собою двері з рифленого скла, той шанобливо підвівся, але так і не вийшов із-за столу, щоб привітати старого. Він пам’ятав, що на ньому тенісні черевики. Іноді старі консерватори не розуміли, що тенісні черевики чисто психологічно допомагають йому в стосунках із дітьми, у яких були певні конфлікти з учителями, і вони не визнавали консультантом з питань навчального процесу людину в кедах.

А цей старий ферт непогано виглядає, подумав Калоша Ед. Сивий, старанно зачесаний назад чуб. Костюм-трійка без жодної пляминки. Сіра краватка зав’язана бездоганним вузлом. У лівій руці він тримав чорний згорнений парасоль (надворі ще із суботи сіявся дощик). У тому, як він його тримав, було щось від військового. Кілька років тому Калоша Ед і його дружина були у захваті від Дороті Сайєрс; вони читали всі твори цієї вельмишановної авторки, все, ЩО ПОТРАПЛЯЛО ЇМ ДО РУК. І тепер він подумав, що перед ним — живий витвір її уяви, сам Лорд Пітер Уїмслі. Уїмслі сімдесятип’ятирічний, яким він став через багато років по тому, як Бантер і Гаррієт Вейн відійшли у кращий світ. Ед подумав, що треба не забути розповісти про це вдома Сондрі.

— Пане Боудене,— сказав він і подав гостеві руку.

— Радий запізнатися,— відповів Боуден і потис її. Калоша Ед намагався не тиснути руку міцно і безкомпромісно, як він завжди її тис запрошеним на розмову батькам: з того, як обережно старий простяг йому руку, було видно, що в того артрит.

— Дуже радий, пане Френче,— повторив Боуден і сів, ретельно підтягнувши холоші на колінах. Він поставив парасоля між ніг і сперся на нього, стаючи схожим на старого міського стерв’ятника, що залетів до кабінету Калоші Еда Френча на ночівлю. У старого ледь помітний акцент, подумав Калоша Ед, але він не ковтає слів, як британські аристократи (це могло бути притаманне Уїмслі); його вимова відкритіша, більш європейська. У всякому разі схожість із Тодом була разюча. Надто схожі були ніс та очі.

— Радий, що завітали,— сказав йому Калоша Ед, сідаючи знов,— хоча в таких випадках мати або батько школяра...

Він, як у шахах, ішов на жертву, щоб потім здобути перевагу. Майже десятирічний досвід роботи консультантом переконав його, що коли до нього являється або тітка, або дядько, або дідусь, це майже завжди означає, що вдома негаразди — негаразди, які, як потім викривається, є першопричиною проблеми.

— Так, звичайно,— сказав Боуден, намагаючись мати сумний і воднораз сердитий вигляд. — Мій син та його дружина обоє попросили мене, щоб я пішов і поговорив з вами з приводу цієї неприємної справи, пане Френче. Тод — гарний хлопчик, повірте мені. Прикрощі з оцінками у Тода лише тимчасові.

— Так, адже ми всі сподіваємося на це, хіба ні, пане Боудене? Куріть, якщо маєте бажання. У школі це забороняється, але я ніколи про це не нагадую.

— Дякую.

Пан Боуден витяг із внутрішньої кишені пожмакану пачку «кемел», встромив у рота одну з двох зім’ятих сигарет, знайшов сірника, чиркнув ним по підбору чорного черевика і запалив. Після першої ж затяжки він зайшовся мокротним старечим кашлем, погасив сірника і поклав недогарок до попільнички, що подав йому Калоша Ед. Той зачаровано спостерігав за цим ритуалом, що здавався таким самим офіційно необхідним, як і чорні черевики.

— Що вас цікавить? — запитав Боуден, дивлячись зі стурбованим виразом на Калошу Еда крізь клуби сигаретного диму.

— Ну,— лагідно відказав Калоша Ед,— уже сам факт, що ви тут замість батьків, про дещо мені промовляє.

— Так, гадаю, промовляє. Дуже добре,— він згорнув руки. Сигарета стирчала між другим та третім пальцями правиці. Він розпростав спину і задер підборіддя. У тому, як він це зробив, було щось майже прусське, подумав Калоша Ед, щось таке, що змушувало пригадати всі ті фільми про війну, які він бачив ще в дитинстві.

— У мого сина та невістки хатні негаразди,— сказав Боуден, карбуючи слова. — І, гадаю, серйозні. — Його очі, старечі, проте на диво жваві, стежили за тим, як Калоша Ед розв’язав теку, що лежала перед ним на бюрку, вкритому товстим папером. У теці лежало кілька папірців.

— І ви вважаєте, що ті негаразди позначаються на Тодовому навчанні?

Боуден трохи подався наперед. Його блакитні очі прикипіли до карих очей Калоші Еда. Після довгої, промовистої мовчанки Боуден нарешті сказав: — Мати зазирає в чарку.

Він знову випростав спину і сів, рівний мов шомпол.

— О,— сказав Калоша Ед.

— Еге ж,— відповів Боуден, сумно киваючи головою. — Хлопчик розповідав мені, що він двічі приходив додому і знаходив її сонну на столі кухні. Він знає ставлення мого сина до її пияцтва, тож хлопчик сам собі розігрів обід і примусив її випити кілька філіжанок кави, щоб прийти до тями, перш ніж Річард верне додому.

— Кепські справи,— сказав Калоша Ед, хоча йому доводилося чути і про речі набагато гірші — про матерів, які вживали героїн, про батьків, охоплених нездоланним бажанням згвалтувати власних доньок... чи синів. — Пані Боуден не намірялася звернутися по допомогу до фахівців?

— Хлопчик намагався переконати її, що то було б найкраще розв’язання проблеми. Гадаю, їй дуже соромно. Якщо їй дати якийсь час... — він зробив жест рукою з сигаретою, від чого в повітрі залишилося кільце диму. — Ви розумієте?

— Так, звичайно,— кивнув Калоша Ед, милуючись про себе жестом, що зоставив по собі кільце диму. — Ваш син... Тодів батько...

— Він теж не без гріха,— різко урвав Боуден. — Він завжди на роботі, його марно чекають на обід чи на вечерю, частенько вечорами він раптом пакує валізи й кудись Іде... я вам скажу, пане Френче, він одружений не так із Монікою, як зі своєю роботою. З дитинства мене научали, що сім’я для чоловіка — над усе. Певен, що й вас виховували так само?

— Авжеж,— із запалом відповів Калоша Ед. Його батько сторожував у великому універмазі в Лос-Анджелесі, і він бачив свого тата лише у вихідні та в відпустку.

— Це другий бік проблеми,— зауважив Боуден.

Калоша Ед кивнув і замислився.

— А як ваш другий син, пане Боудене? Е.. — він зазирнув у теку. — Гарольд, Тодів дядько.

— Гаррі та Дебора зараз у Міннесоті,— відповів Боуден, і слова його були щирою правдою. — Він викладає медицину в університеті. Кудись відлучитися — для нього проблема, і просити його приїхати було б незручно. — Обличчя його прибрало вигляду праведника. — Шлюб Гаррі виявився цілком щасливим.

— Зрозуміло,— Калоша Ед знову на мить зазирнув до своїх нотаток, а відтак згорнув папери. — Пане Боудене, я вдячний вам за вашу щирість. Буду з вами так само ширим.

— Дякую,— сказав рішуче Боуден.

— Ми, консультанти з питань навчання, не можемо зробити все, що нам хотілося б зробити для наших школярів. У нашій школі нас шестеро і до кожного прикріплено понад сто учнів. У мого новенького колеги їх аж сто п’ятнадцять. У нашому суспільстві всі діти цього віку потребують допомоги.

— Безперечно,— Боуден безжально розчавив сигарету в попільничці й знову згорнув руки.

— Іноді поважні проблеми виникають і в наших дітей. Найпоширеніші з них — наркотики та родинні чвари. Принаймні Тод не має жодної причетності ні до марихуани, ні до маскаліну чи ПСП[15].

— Борони Боже.

— Часом,— провадив Калоша Ед,— ми не в змозі щось удіяти. Це жахливо, але це факт. Звичайно, першими машина, якою ми тут керуємо, випльовує бешкетників, тупих, відлюдкуватих дітей, тих, хто не хоче й пробувати вчитися. Вони просто теплі, живі тіла, що чекають, коли система пропустить їх через класи чи коли вони зможуть за віком, без згоди батьків, залишити шкільну науку або вступити до війська, або знайти роботу на бензоколонці, або одружитися. Ви мене розумієте? Я кажу вам навпростець. Нашу систему вихваляють, але вона не така.

— Дуже вдячний вам за щирість.

— Але душа болить, коли система псує таких, як Тод. Торік його пересічний бал перевищував 92, що ставило його у відсоткову групу 95. Його середній бал з англійської був ще вищий. Він має схильність до літератури, а це вже щось надзвичайне для покоління дітей, які вважають, що культура починається перед телевізором і закінчується в сусідньому кінотеатрі. Я розмовляв із Тодовою вчителькою з літератури. Вона сказала, що торік Тод написав найкращий твір, який вона бачила за всі свої двадцять років учителювання. Темою твору були німецькі табори смерті у другу світову війну. Вона поставила йому п’ятірку з плюсом, оцінку, якої ніколи не ставила учням за твір.

— Я читав його,— зауважив Боуден. — Твір справді чудовий.

— Він також показав неабиякі здібності у природознавчих та суспільних науках; але він не буде диво-математиком нашого сторіччя. З тих паперів, що я маю, видно, що він робив усе, щоб здобути потрібний для вступу до коледжу бал... до цього року. Оце коротенько все.

— Так.

— Мені страшенно не хочеться, щоб Тод і далі скочувався донизу, пане Боудене. А літня школа... так, я ж бо вам казав, що буду щирий. Літня школа завдає таким хлопцям, як Тод, більше шкоди, аніж користі. Найчастіше літня школа у неповній середній школі — то звіринець. Там є і мавпи, і гієни-реготуни, і цілий букет тупаків на додачу. Погана компанія для такого хлопця, як Тод.

— Авжеж.

— Тож підведімо риску, згода? Я пропоную, аби подружжя Боуденів кілька разів відвідали міський Центр допомоги. Звичайно, все це цілком конфіденційно. Центром керує мій давній приятель Гаррі Аккерман. І я не думаю, що з цією пропозицією до них повинен звертатися Тод; я вважаю, що це повинні зробити ви. — Калоша Ед широко всміхнувся. — Може, ми потрапимо настановити всіх на розум до червня. Це не пусті слова.

Та Боудена ця ідея, здавалося, налякала.

— Гадаю, вони почнуть зганяти зло на хлопчикові, якщо я перекажу їм вашу пропозицію,— сказав він. — Це вельми делікатна справа. Я не знаю, як вони поведуться. Хлопчик пообіцяв мені бути стараннішим. Він страх наляканий тим, що його оцінки стали гірші. — Губи в нього скривились у ледь помітній посмішці, посмішці, не зовсім зрозумілій Калоші Едові. — Ви навіть не уявляєте, який він наляканий.

— Але...

— І вони обуряться й моєю поведінкою,— швидко втулив Боуден. — Бог мені свідок, обуряться. Моніка вже й так вважає, що я втручаюся не в свої справи. Я намагаюся цього не робити, але ж самі бачите, що справи кепські. На мою думку, буде краще залишити все, як є... до часу.

— Я маю великий досвід у таких справах,— заявив Калоша Ед. Він поклав обидві руки на Тодову особову справу і щиро поглянув на старого.

— Я справді переконаний, що тепер така допомога їм конче потрібна. Ви зрозумієте, що проблеми подружнього життя вашого сина та вашої невістки цікавлять мене лише остільки, оскільки завдають шкоди Тодові... а саме тепер вони завдають йому неабиякої шкоди.

— Дозвольте мені зробити зустрічну пропозицію,— сказав Боуден. — Гадаю, ви маєте якусь систему оцінки знань учнів у середині кожної чверті?

— Так,— сторожко притакнув Калоша Ед. — Зауваження щодо успішності або картки СУ. Діти звичайно називають їх «завал». Вони дістають їх лише тоді, коли їхній бал з певного предмета у середині чверті нижчий за 78. Іншими словами, ми даємо картку СУ тим дітям, хто має незадовільні оцінки з того чи того предмета.

— Чудово,— сказав Боуден. — Тоді я пропоную ось що: якщо хлопчик дістане одну з таких карток... бодай одну,— він підніс догори скоцюрбленого пальця,— я повідомлю свого сина та свою невістку про вашу пропозицію щодо Центру допомоги. Я піду ще далі. — Він сказав долі. — Якщо Тод дістане одну з ваших карток «завал» у квітні...

— Ми починаємо роздавати їх першого тижня травня.

— Невже? Так от, якщо він дістане тоді бодай одну таку, я гарантую вам, що вони неодмінно погодяться вдатися по допомогу. Вони піклуються про свого сина, пане Френче. Та тепер вони так захрясли у власних проблемах, що... — він знизав плечима.

— Розумію.

— Тож дамо їм трохи часу на розв’язання своїх проблем. Рятунок потопаючих — клопіт самих потопаючих... це буде по-американському, га?

— Так, гадаю, так,— замислився на мить Калоша Ед, відтак глянувши на годинник і згадавши, що за п’ять хвилин у нього ще одна зустріч, сказав: — Згода.

Він підвівся, а разом із ним і Боуден. Вони знову потисли один одному руки; Калоша Ед пам’ятав про артрит старого.

— Але щоб бути до кінця відвертим, я повинен вам сказати, що лише одиниці здатні за п’ять тижнів позбутися хвостів після попередніх вісімнадцяти тижнів навчання. Потрібно опрацювати величезний обсяг — величезний. Я майже певен, що ви муситимете виконати свою обіцянку, пане Боудене.

Боуден знов посміхнувся своєю ледь помітною, загадковою посмішкою.

— Та невже? — було все, що він сказав.

Протягом усієї розмови щось муляло Калоші Едові, й він не переставав над цим думати за обідом у кафетерії, коли вже минула година з гаком після того, як «Лорд Пітер» пішов від нього з акуратно згорненим парасолем під пахвою.

Він розмовляв із Тодовим дідусем щонайменше хвилин п’ятнадцять, а то й усі двадцять, але Ед не пригадував, щоб старий бодай раз назвав свого онука на ім’я.

Тод, захекавшись, під’їхав до Дюсандерового будинку і поставив велосипеда на приступку. Одним скоком подолав усі сходинки, відімкнув двері своїм ключем і майнув коридором до залитої сонячним світлом кухні. Його обличчя водночас світилося надією і хмурилося від думок про найгірше. Він зупинився на порозі кухні, з давким клубком у животі та горлі, й дивився, як Дюсандер гойдається, тримаючи на колінах повну чашку «бурбону». Він і досі був зодягнений у свій найліпший костюм, але попустив вузол краватки сантиметрів на п’ять і розстебнув горішнього гудзика сорочки. Стариган дивився на Тода, обличчя його було безвиразне, очі — приплющені.

— Ну то як там? — витиснув нарешті з себе Тод.

Дюсандер трохи побарився, тримаючи хлопця в невідомості,— лише мить, що здалася Тодові довшою за десять років. Потім, неквапом, Дюсандер поставив чашку на стіл поруч із пляшкою «бурбону» і похвалився:

— Телепень у все повірив.

Тод, що стояв, затамувавши подих, судомно ковтнув повітря.

Перш ніж він ухопив його вдруге, Дюсандер додав:

— Він хотів, щоб твої сіромашні батьки вдалися до міського Центру допомоги, де за порадника його приятель. Він так на цьому наполягав!

— Ісусе! Як ви... як вам пощастило владнати?

— Я зміркував умить,— відповів Дюсандер. — Як маленька дівчинка у казці Сакі. Вигадки на ходу — моя зброя. Я пообіцяв йому, що твої батьки звернуться по допомогу, якщо ти дістанеш бодай одну картку «Завал», коли їх роздаватимуть першого тижня травня.

Кров відлинула Тодові від обличчя.

— Що ви накоїли? — майже заверещав він. — Я вже завалив дві самостійні з алгебри і письмову роботу з історії, відколи почався заліковий період! — Він зайшов до кухні; на його блідому обличчі блищали краплини поту. — Сьогодні була самостійна з французької, і я теж її завалив... щоб я був проклятий! Я ні про що не міг думати, окрім триклятого Калоші Еда і того, чи вдасться вам його обдурити. Ви його обдурили, аякже! — гірко закінчив він. — Не дістати жодної картки? Та в мене їх буде п’ять, а то й шість.

— То було найбільше, що я міг зробити, не викликаючи в нього підозри,— сказав Дюсандер. — Цей Френч, дарма що телепень, робить свою справу. А ти мусиш зробити свою.

— Що ви хочете цим сказати? — обличчя в Тода спотворилось від гніву, в голосі бриніли лютощі.

— Ти працюватимеш. Наступні чотири тижні ти працюватимеш, як ніколи в житті. Ба більше: у понеділок ти підійдеш до кожного з учителів і вибачишся, що так погано вчився. Ти...

— Це неможливо,— відрубав Тод. — Чоловіче, ти не розумієш. Це неможливо. З природознавства та історії я відстаю щонайменше на п’ять тижнів, а з алгебри — на десять із гаком.

— І все ж таки,— сказав Дюсандер. Він налив собі ще «бурбону».

— Ти що, вважаєш, що ти такий уже верховода, га? — закричав на нього Тод. — Так от, я не виконуватиму твоїх наказів. — Він раптом притишив голос: — Найсмертодайніша зброя, яку ти маєш зараз у себе вдома, це липучка для мух. Ти всього-на-всього старий доходяга, щоб бзд... протухлими яйцями після того, як з’їсть тако[16]. Можу навіть закластися, що ти буриш у постіль.

— Слухай мене, ти, шмаркачу,— спокійно відказав Дюсандер.

Тод сердито крутнув головою.

— До сьогодні,— повільно провадив Дюсандер,— була можливість, просто можливість, що ти підеш і заявиш на мене, а сам вийдеш сухеньким із води. Я не думаю, що ти зважився б на таке, враховуючи теперішній стан твоєї нервової системи, але не про те йдеться. З теоретичного погляду, це було б можливо. Та сьогодні все змінилося. Сьогодні я виступив у ролі твого діда, Віктора Боудена. Ніхто не матиме ані найменшого сумніву, що я зробив це з... як воно?... з твоєї мовчазної згоди. Якщо зараз усе викриється, хлопче, ти виглядатимеш чорнішим, ніж будь-коли. І ніщо тобі не допоможе. Сьогодні я подбав про це.

— Як би я хотів...

— Ти хотів би! Ти хотів би! — прогарчав Дюсандер. — К бісу твої бажання, мене вже нудить від твоїх бажань, твої бажання не що інше, як г... собаче у риштаку! Все, чого мені від тебе треба,— це знати, чи ти усвідомлюєш теперішню нашу ситуацію!

— Усвідомлюю,— промимрив Тод. Хлопчик стис був кулаки, коли Дюсандер кричав на нього — він не звик, щоб на нього кричали. Та тепер їх розціпив і побачив на долонях півмісяці, з яких точилася кров. Могло б бути й гірше, подумав він, якби за останні чотири місяці в нього не з’явилася звичка кусати нігті.

— Добре. Тоді ти підеш, гарненько перепросишся і — вчитимешся. Вчитимешся в школі у кожну вільну хвилинку. В тому числі — в обідню перерву. Після школи приходитимеш сюди і вчитимешся теж. Приходитимеш і в вихідні й робитимеш те саме, тільки ще більше.

— Не тут,— хапливо промовив Тод. — Удома.

— Ні. Вдома ти справлятимеш лежня і снитимеш із розплющеними очима, як це робив останнім часом. А як будеш тут, я стоятиму над тобою, коли буде така потреба, і стежитиму, як ти працюєш. Тільки так я зможу захистити свої інтереси в цій справі. Я матиму змогу опитувати тебе. Я зможу слухати, як ти читаєш.

— Якщо я не схочу приходити, ви мене до цього не примусите.

Дюсандер випив.

— Твоя правда. Тоді все піде своїм звичаєм. Ти провалишся. Цей консультант, Френч, сподіватиметься, що я виконаю свою обіцянку. Коли я цього не зроблю, він зателефонує твоїм батькам. І вони дізнаються, що отой добренький пан Дюсандер виступив у ролі твого дідуся на твоє ж таки прохання. Вони дізнаються про підроблені оцінки. Вони...

— О, заткніть пельку. Я приходитиму.

— Ти вже тут. Починай з алгебри.

— Нізащо! Сьогодні п’ятниця!

— Тепер ти робитимеш уроки щодня,— стиха промовив Дюсандер. — Починай з алгебри.

Тод глянув на нього — мигцем, перш ніж узяти з ранця підручник з алгебри — і Дюсандер побачив у хлопця в очах убивство. Не в образному розумінні слова, а в прямому. Минуло вже багато років з тих пір, як він побачив був такий самий похмурий, вогненний, загрозливий погляд, погляд, який неможливо забути. Він подумав, що якби того дня, коли він дивився на безборонну хлопчикову потилицю, поруч було люстерко, то він побачив би вбивство і в своїх очах.

Я повинен убезпечити себе, подумав він. Через недооцінку наражаються на ризик.

Він пив «бурбон», гойдався у кріслі й дивився, як хлопчик учить уроки.

Була майже п’ята година, коли Тод поїхав додому. Він був виснажений, спустошений, очі в нього почервоніли, серце краяла безсила лють. Щоразу, коли він підводив очі від сторінки — від несусвітнього, незрозумілого, збіса безглуздого світу множин, підмножин, впорядкованих пар та декартових координат — лунав пронизливий старечий Дюсандерів голос. А так той не озивався й словом... було лише чути човгання капців по підлозі та рипіння крісла-гойдалки, від чого теж можна було збожеволіти. Старий сидів там, мов стерв’ятник, що чекає, коли його здобич сконає. Навіщо він на все це погодився? Як він на це погодився? Сьогодні він дещо вивчив — дещо з теорії множин, але годі було й думати про те, що він устигне вивчити достатньо, аби дістати за наступну контрольну з алгебри бодай «задовільно з мінусом».

До кінця тижня залишилося п’ять днів.

На розі він побачив блакитну сойку, що лежала на тротуарі, її дзьоб то роззявлявся, то повільно стулявся. Вона марно силкувалася підвестися на свої пташині ноги і полетіти геть. Одне крило в неї було перебите, і Тод подумав, що, мабуть, її вдарила проїжджа машина і відкинула на тротуар, мов блішку. Одним оком-намистинкою пташина дивилася на Тода.

Тод довго не зводив з неї очей, легенько тримаючи вигнуте кермо велосипеда. Вже не було так тепло, як удень, і в повітрі віяло прохолодою. Він подумав, що його друзі сьогодні по обіді грали у бейсбол на майданчику Бейбі Рут на Каштановій вулиці, може, грали сам на сам, а може, що було ймовірнішим, просто перекидалися м’ячем, або гуляли втрьох проти шести, або гилили м’яча гилкою. То була пора року, коли починали тренуватися. Хлопці казали, що було б непогано, якби їхня «пляжна» команда цього року взяла участь у міських змаганнях аматорських команд; багато хто з батьків зголосився стати їм за тренера. Тод, звичайно, подаватиме. Він був зіркою, коли грав за дитячу лігу, аж доки виріс зі старшої групи ліги. Міг би подавати.

Та ба! Він муситиме сказати їм «ні». Він просто муситиме сказати їм: «Хлопці, я злигався з військовим злочинцем. Я схопив був його за горло, а потім — ха-ха! це вб'є вас, хлопці,— потім я зрозумів, що він тримає мене за моє так само міцно, як я тримаю його. У мене почалися кошмари, з яких я пробуджувався весь у холодному поті. Оцінки мої зійшли на пси, і я, щоб про це не дізналися батьки, виправив їх у табелі, а тепер мушу вперше в житті сидіти, не розгинаючись, над підручниками. Я не боюся завалити іспити. Я боюся потрапити до колонії. Ось чому я не зможу цього року грати з вами, хлопці, у бейсбол. Отак-то, хлопці.

Ледве помітна посмішечка, дуже схожа на Дюсандерову і зовсім не схожа на його колишню широку усмішку, ковзнула по його губах. У ній не було сонячного світла; то була посмішка, похмура посмішка. В ній не було веселощів, не було певності. Вона тільки промовляла: отак-то, хлопці.

Він переїхав сойку з витонченою повільністю; він чув шелест пір’я, немовби він переїхав газету, чув хрускіт маленьких порожніх кісточок, коли вони ламалися всередині пташки. Він дав задній хід, знов переїжджаючи її. Пташка ще сіпалася. Він знов переїхав її, однак закривавлена пір’їнка застрягла у спицях переднього колеса і крутилася вгору-вниз, вгору-вниз. На той час пташка вже не рухалася, пташка гигнула, дала дуба, полинула до великого пташника на небі, але Тод усе їздив туди-сюди по розчавленій пташині. Він робив це щонайменше п’ять хвилин, упродовж яких та дивна посмішка не полишала його обличчя. Отак-то, хлопці.

10

Квітень, 1975

Старий дід стояв, зупинившись у проході, й широко всміхався, коли Дейв Клінджерман ішов йому назустріч. Несамовитий гавкіт, що розлягався у повітрі, здавалося, вже не справляв на нього жодного враження, ані запах хутра та сечі, ані сотня безпритульних собак найрізноманітніших порід, що скавчали і скиглили у своїх клітках, бігаючи туди-сюди і тулячись до сітки. Клінджерман із першого ж погляду збагнув, що старий кохається в собаках. Усміх його був лагідний і приємний. Він з осторогою простяг Клінджерманові опухлу, покарлючену артритом руку, і Клінджерман обережно її потис.

— Добрий день, пане,— озвався він голосно і виразно. — Пекельний гармидер, га?

— Мені байдуже,— сказав старий. — Далебі. Мене звуть Артур Денкер.

— Клінджерман. Дейв Клінджерман.

— Радий познайомитися з вами, пане. Я прочитав у газеті — і не повірив своїм очам — що ви тут роздаєте собак. Може, я щось не так зрозумів. Авжеж, я щось не так зрозумів.

— Ні, ми справді їх роздаємо,— сказав Дейв. — Якщо цього не зробимо, доведеться їх знищити. Два місяці, саме стільки дає нам на це штат. Сором. Зайдімо до контори. Там тихіше. І запах кращий.

У конторі Дейв почув історію, що не була надзвичайною (хоча й зворушувала). Артурові Денкерові було за сімдесят. Він переїхав до Каліфорнії по смерті дружини. Був небагатий, але дуже дбав про те, що мав. Він був самотній. Його єдиним приятелем був хлопчик, який інколи приходив до нього і читав йому. У Німеччині він мав чудового сенбернара. Нині тут, у Санта-Донато, у нього будинок з величеньким подвір’ям. Подвір’я обгороджене. І він прочитав у газеті... то, може, він міг би...

— Ну, сенбернарів у нас тут зараз немає,— сказав Дейв. — Їх дуже швидко розбирають, бо вони лагідні з дітьми...

— О, розумію, але я не мав на увазі, що...

—... але в мене є чимале щеня вівчарки. Вам підійде?

Очі у пана Денкера заблищали; здавалося, він ось-ось заплаче.

— Чудово,— сказав він. — Це було б просто чудово.

— За собаку платити не треба, треба буде тільки оплатити певні послуги. Щеплення від чумки та сказу. І ще — дозвіл мати собаку. Усе це разом коштуватиме десь двадцять п’ять баксів для більшості людей, але якщо вам за шістдесят п’ять, штат сплачує половину — згідно з програмою «Золотий вік», яку провадить штат Каліфорнія.

— Золотий вік... тобто я зараз у цьому віці? — сказав Дюсандер і засміявся. На мить — безглуздя якесь, та й годі! — Дейвові зробилося моторошно.

— Еге ж... гадаю, саме так, пане.

— Що ж, платня невелика.

— Авжеж, ми теж так вважаємо. Такий собака в зоокрамниці коштував би вам двадцять п’ять доларів. Та люди йдуть туди, замість іти до нас. Вони платять там гроші за папери, а не за собаку. — Дейв похитав головою. — Аби тільки вони знали, скільки гарних тварин щороку опиняється на вулиці.

— А коли за два місяці вам не щастить знайти для них підхожу оселю, ви їх знищуєте?

— Атож, присипляємо.

— Присипаєте? Вибачте, моя англійська...

— Це розпорядження міськради,— сказав Дейв. — Не можна допустити, щоб зграї собак гасали вулицями міста.

— Ви їх стріляєте?

— Ні, труїмо газом. Це дуже гуманно. Вони нічого не відчувають.

— Ні,— кинув пан Денкер. — Я певен, що ні.

На уроці алгебри Тод сидів на четвертій парті у другому ряді. Він сидів там, намагаючись прибрати байдужого вигляду, коли пан Шторман роздавав контрольні. Проте його покусані нігті знову вп’ялися в долоні й, здавалося, все його тіло повільно вкривається їдким потом.

На що ти сподіваєшся? Не будь бовдуром. Ти не міг її написати, і край! Ти ж бо знаєш, що ти її завалив.

Проте позбутися цілком своїх безглуздих сподівань він не міг. То була перша контрольна за останні кілька тижнів, яка не здавалася йому написаною грекою. Він був певен, що через знервованість (знервованість? ні, називай усе, як воно було насправді: неприхований жах) він не міг написати її як слід, а все ж, може... може... ба, якби ж то був хтось інший, а не Шторман з комп’ютером замість серця.

Облиш! — наказав він собі, і мить, якусь страшну мить, він був певен, що прокричав ці слова вголос на весь клас. Ти провалився, і ти це знаєш, і ніщо в світі цього вже не змінить.

Шторман мимохідь дав йому контрольну і пішов далі. Тод поклав її лицем донизу на парту, на якій було нашкрябано безліч ініціалів. Йому здавалося, що він не знайде досить сили навіть, щоб її перевернути і розвіяти непевність. Нарешті він перевернув її, перевернув так раптово, аж аркуш розірвався. Язик прилип до піднебіння, коли він дивився на нього. Здавалося, серце його перестало битися.

Угорі на аркуші колом було обведене число 83. Нижче стояла оцінка «задовільно» та ще й з плюсом. Ще нижче видніла коротенька нотатка: «Набагато краще! Гадаю, я щасливіший за тебе вдвічі. Старанно проаналізуй помилки. Щонайменше три з них більш арифметичні, ніж концептуальні».

Серце його знов закалатало, одначе втричі швидше за нормальний ритм. Його охопило відчуття полегкості, проте воно не відсвіжувало — було гаряче, складне і дивне. Він заплющився, не чуючи, як гуде над контрольними клас, готуючись до баталії за додаткові бали. В очах у Тода стояла червона мла. У ритм биття серця вона пульсувала, мов кров. Тієї миті він ненавидів Дюсандера більше, ніж будь-коли. Він стис кулаки і жадав, жадав, жадав лише одного, щоб тонка куряча шия Дюсандера опинилася зараз у лещатах його пальців.

Дік та Моніка Боудени мали окремі ліжка, між якими стояла тумбочка з гарненькою настільною лампою а ля Тіфані. Їхня спальня була оздоблена справжнім червоним деревом, полиці на стінах — заставлені книжками. На протилежному кінці спальні поміж двома підпірками для книжок (слонівка — два слони, самці, робили стійку на задніх кінцівках)

— стояв круглий телевізор «соні». Дік у навушниках дивився програму Джоні Карсона, а Моніка читала нову книжку Майкла Крічтона, яка щойно надійшла із клубу книголюбів.

— Діку? — вона вклала закладку («САМЕ ТУТ МЕНІ ЗАХОТІЛОСЯ СПАТИ», було написано на ній) до книжки Крічтона і загорнула її.

По телевізору Беді Хакет щойно примусив усіх заусміхатися. Дік теж засміявся.

— Діку? — покликала вона голосніше.

Чоловік скинув навушники.

— Що?

— Як ти гадаєш, із Тодом усе гаразд?

Якусь мить він дивився на неї спідлоба, потім злегка похитав головою: «Je ne comprends pas, cherie»[17]. Його погана французчина була предметом жартів між ними двома; він здибався з нею в коледжі, коли провалив іспит із французької. Його батько надіслав йому додаткові двісті доларів, щоб він узяв репетитора. І він знайшов Моніку Дерроу, взявши навмання її візитівку, пришпилену до студентської дошки оголошень. Під Різдво вона вже бавилася з його прутнем... а він мав «задовільно» з французької.

— Ну... він якось схуд.

— Так, він трохи худорлявий, свята правда,— сказав Дік. Він поклав на коліна навушники, з яких чулися тоненькі пискляві звуки. — Він росте, Моніко.

— Так швидко? — запитала вона занепокоєно.

Він засміявся.

— Так швидко. Я в його віці підріс на сім дюймів — від курдупля, що мав п’ять футів шість дюймів у дванадцять років, до чудової маси м’язів у шість футів один дюйм, яку ти зараз бачиш перед собою. Моя мати казала: коли мені було чотирнадцять років, то вночі було чути, як я росту.

— Добре, що не все в тебе виросло до таких розмірів.

— Все залежить від того, як ним користуватися.

— Маєш бажання скористатися з нього сьогодні ввечері?

— Дівчина стає нахабною,— сказав Дік Боуден і жбурнув навушники через кімнату.

Опісля, коли він поринав уже в сон:

— Діку, йому сняться кошмари.

— Кошмари? — пробурмотів він.

— Кошмари. Я двічі-тричі чула, як він стогнав уві сні, коли спускалася до ванної кімнати. Я не хотіла його будити. Може, це дурниці, але моя бабуся казала, що людина може зсунутися з глузду, якщо її збудити під час страшного сну.

— Вона була полька, чи не так?

— Полька, так, полька. Чому б тобі було не сказати жидівка? Гарно побалакали!

— Ти знаєш, що я мав на увазі. А чому ти не користуєшся туалетом поруч зі спальнею? — Він сам поставив його два роки тому.

— Ти ж завжди прокидаєшся, коли я спускаю воду,— сказала вона.

— То не спускай.

— Діку, яка бридота.

Він зітхнув.

— Іноді, заходячи до нього, я бачила, що він геть спітнілий. І простирадла теж були мокрі.

Він усміхнувся в темряві.

— Ще б пак!

— Що таке... о! — вона легенько ляснула його. — Це теж бридота. До того ж йому лише тринадцять.

— Чотирнадцять наступного місяця. Він не такий уже й маленький.

— А скільки було тоді?

— Чотирнадцять чи п’ятнадцять. Точно не пам’ятаю. Проте пам’ятаю, що прокинувся з думкою, що я вмер і опинився на небесах.

— Але ти був тоді старший за Тода.

— Нині все це починається раніше. Може, від молока... а може, від флюориду. Знаєш, у всіх дівчачих туалетах у школі, яку ми збудували торік у Джексон-парку, поставлено автомати з тампексами. А школа ця лише неповна середня. І учням шостого класу тільки десять років. А скільки було тобі, як у тебе почалося?

— Не пам’ятаю,— сказала вона. — Але я знаю напевне, що сни Тодові не схожі... не схожі на ті, де ти вмираєш і опиняєшся на небесах.

— А ти питала в нього про ті сни?

— Одного разу. Тижнів із шість тому. Тебе не було, ти грав у гольф із тим чудовиськом Ерні Джейкобсом.

— Це чудовисько збирається зробити мене повноцінним партнером до 1977 року, якщо його доти не замордує любощами його жовтокоса секретарка. Крім того, він завжди сплачує за мене внески до клубу. І що ж відповів Тод?

— Що він не пам’ятає. Але... начебто по його обличчі промайнула якась тінь. Гадаю, він пам’ятав.

— Моніко, я не пам’ятаю нічогісінько з моєї золотої, хоча вже й мертвої юності, але одне я пам’ятаю напевне: не всі вологі сни були приємні. Сказати по правді, вони можуть бути вкрай неприємними.

— Як це?

— Почуття провини. Будь-якого походження. Декотрі з таких почуттів походять із раннього дитинства, коли маляті дали зрозуміти, що мочитися в ліжку — погано. І не забувай про перехідний вік. Хто знає, що викликає у нього полюції. Може, у всьому винен автобус? А може, у школі він зазирнув якійсь дівчинці під спідницю? Не знаю. Єдиний сон, який я пам’ятаю, був такий: у басейні Спілки християнської молоді у день спільного з дівчатками тренування я стрибаю з трампліна, і з мене злітають труси перед тим, як я занурююсь у воду.

— І тебе це збуджувало? — спитала вона зі сміхом.

— Ще б пак! Так от, якщо дитина не хоче розповідати тобі про свої проблеми із Джоном Томасом, не силуй її.

— Хай йому чорт, ми зробили все можливе, щоб він зростав без усіх цих нікому не потрібних почуттів провини.

— Цілком їх не уникнути. Він приносить їх додому зі школи, мов ту застуду, яку схопив колись у першому класі. А потім ще — друзі, вчителі, які деякі речі говорять лише манівцями. Може, воно з'явилося в нього ще й під впливом мого тата. «Ніколи не доторкайтеся до нього вночі, а то матимеш волохаті долоні, осліпнеш, стратиш пам’ять, а невдовзі він у тебе почорніє і відпаде. Тож стережися, Тоде».

— Діку Боудене. Твій батько ніколи б...

— Ніколи б? Сто чортів, він це робив. Так само, як твоя бабуся полька-єврейка казала тобі, що коли дитину збудити посеред кошмару, вона може збожеволіти. Він також казав мені, щоб я завжди витирав стільчик у громадських туалетах, перш ніж на нього сісти, тоді я не схоплю «чужих мікробів». Гадаю, так він називав пранці. Я певен, що твоя бабуся утовкмачувала тобі те саме.

— Ні, матуся,— кинула вона неуважно,— а ще вона казала, щоб я завжди спускала воду. Ось чому я вночі спускаюся на перший поверх.

— Все одно я прокидаюся,— буркнув Дік.

— Що?

— Нічого.

Цього разу він уже задрімав по-справжньому, коли вона звернулася до нього знов.

— Чого тобі? — запитав він трохи нетерпляче.

— Чи тобі не здається... ет, пусте. Спи.

— Ні, кажи. Раз ізбудила знов. Не здається — що?

— Той старий... Пан Денкер... Чи не здається тобі, що Тод проводить із ним забагато часу, га? Може, він... ну, не знаю... розповідає Тодові забагато всіляких незвичайних історій.

— Ох, і страшні історії! — зауважив Дік. — Про те, як одного разу його завод двигунів у Ессені виготовив двигунів менше планової кількості.

— Він пирхнув.

— Ну, я просто так подумала,— сказала вона трохи незгідливо. Зашурхотіла ковдра: вона перевернулася на бока. — Вибач, що не даю тобі спати.

Він поклав руку на її оголене плече.

— Ось що я тобі скажу, дівчино,— промовив він і змовк, на мить замислившись, старанно добираючи слів. — Іноді я теж тривожуся за Тода. Але мене тривожить інше, не те, що тебе. Проте тривога є тривога, чи не так?

Вона повернулася до нього.

— Що тебе тривожить?

— Ну, я зростав у зовсім інших умовах, ніж він. Мій батько мав крамничку. Всі звали його Вік Бакалійник. У нього була книга, куди він записував прізвища боржників і суму боргу. Знаєш, як він її називав?

— Ні. — Дік рідко розповідав про своє дитинство; їй здавалося, ніби воно не викликало в нього приємних спогадів. Вони наставила вуха.

— Він звав її Книгою лівої руки. Він казав, що права рука — то бізнес, але права рука ніколи не повинна знати, що робить ліва. Він казав, що якби правиця це знала, то вона, мабуть, схопила б сікача і як стій відрубала лівицю.

— Ти мені ніколи про це не розповідав.

— Бачиш, коли ми тільки-но з тобою побралися, мої стосунки з ним були не найкращі, і, мушу визнати, що й тепер багато чим він мені не до вподоби. Я ніколи не міг зрозуміти, чому я повинен ходити у штанях із Доброчинного фонду, штанях, які вже носили до мене, тим часом як пані Мазурська брала у батька шинку набір, розповідаючи йому одну й ту саму казочку про те, що її чоловік знов стає до праці наступного тижня. Але єдина робота, яку будь-коли виконував той нікчемний п’яничка, той Біл Мазурський, була тримати за шийку пляшки з пійлом за дванадцять центів, аби та пляшка, крий Боже, кудись не поділась.

— У мене було єдине бажання: здихатися таких сусідів і мати якнайменше спільного з життям мого батька. Тож я старанно вчився, змушував себе займатися спортом і спромігся здобути стипендію для навчання в університеті Лос-Анджелеса. Тим я пнувся зі шкури, щоб залишитися в числі найкращих студентів курсу, бо єдиною Книгою лівої руки, яку мали коледжі на той час, була армія, що саме тоді воювала. Мій тато надсилав мені гроші лише на підручники, і тільки раз я отримав від нього додаткові гроші, коли у відчаї написав додому, що провалив французьку. Так ми зустрілися з тобою. А пізніше я довідався від пана Генрайда, нашого сусіди, що батько заставив свій автомобіль, щоб нашкрябати мені оті дві сотні баксів.

— Так от, у мене з’явилася ти, потім у нас з’явився Тод. Я завжди вважав його збіса гарним хлопцем і завжди намагався забезпечити його всім, що йому було потрібне, всім, що допомогло б йому виростити путящою людиною. Раніше я завжди сміявся з балачок, ніби чоловік хоче, аби його син заламав його самого, проте з часом мені це здається вельми схожим на правду. І ніколи не хотів, щоб Тод ходив у чиїхось приношених штанах, через те, що дружина якогось п’янички купувала набір шинку. Ти мене розумієш?

— Так, звичайно,— промовила вона стиха.

— Потім, десь так років із десять тому, якраз перед тим, як моєму старому остобісіло змагатися з тими хлопцями з місцевої ради з питань реконструкції міста і як він збирався закрити свою крамницю, у нього стався інсульт. Він пролежав у лікарні десять днів. І всі, хто мешкав поблизу, і макаронники, і фрици, і навіть декотрі чорнопикі, які стали там поселятися десь із 1955 року — сплатили всі його рахунки. До єдиного цента. Я не йняв цьому віри. І ще: вони не зачинили крамниці. Філона Кастеллано та ще четверо чи п’ятеро жінок, які не працювали, ходили туди по черзі. Коли мій старий повернувся, рахунки сходилися з точністю до цента.

— Овва,— стиха промурмотіла вона.

— Знаєш, що він мені сказав? Мій старий? Що його завжди лякала старість — він боявся залишитись у самотині, безборонним, вразливим. Боявся, шо попаде до лікарні і не зуміє звести кінці з кінцями. Боявся смерті. А після удару, сказав мені батько, він уже нічого не боїться. Він висловив певність, що помре гідно. «Ти хочеш сказати, що помреш щасливим, тату?» — запитав я його. «Ні,— відповів він. — Я не думаю, що хтось помирає щасливим, Дікі». Він завжди називав мене Дікі, зве і тепер, і це теж належить до тих його особливостей, які так і залишаться для мене неприємними. Він сказав, що ніхто не помирає щасливим, але можна померти гідно. Ці слова мене вразили.

Він довго мовчав у задумі.

— Останні п’ять-шість років я мав змогу поглянути на батька з відстані літ. Може, тому, що він живе тепер в Сандоро і не втручається в моє життя. Я почав думати, що, може, Книга лівої руки не така-то вже й абищиця. Саме тоді мене почав непокоїти Тод. Мені все кортіло побалакати з ним про те, що, либонь, у житті є щось більше, ніж можливість поїхати на місяць на Гаваї чи купувати йому штани, що не тхнули б нафталіном, як ото коробки із приношеними речами для бідних. Та ба: я ніяк не міг знайти способу, як би йому про це сказати. Але, думаю, він знає сам. І це знімає з мене тягар відповідальності.

— Ти маєш на увазі те, що він читає панові Денкеру?

— Так. Зиску ж йому з цього ніякого! Денкер не може йому платити. Уяви собі: старий дід за тисячі миль від друзів та родичів, які, може, ще й досі живі, старий дід, з усім тим, чого так боявся мій батько. Аж тут з’являється Тод.

— Я ніколи над цим не замислювалася.

— Чи помічала ти, яким стає Тод, коли заводиш із ним балачку про того старигана?

— Він стає дуже мовчазним.

— Авжеж. Він мовчить і ніяковіє, немовби робить щось погане. Так само, як мій тато поводився, коли хтось намагався подякувати йому за те, що він дає набір. Ми з тобою — права Тодова рука. Ти, я, і решта все

— будинок, катання на лижах у Тахо, «сандебед» у гаражі, його кольоровий телевізор. Усе це — його права рука. І він не хоче, щоб ми бачили, на що здатна його ліва рука.

— Отож ти не вважаєш, що він забагато часу проводить у Денкера?

— Золотко, поглянь на його оцінки! Якби вони погіршали, я перший сказав би стій, годі, досить. Оцінки — це те, по чому ми відразу відчуємо, що з ним щось негаразд. А які в нього оцінки?

— Не гірші, ніж були завжди до того першого дзвіночка.

— Так про що ми тут з тобою говоримо? Послухай, ясочко, взавтра о дев’ятій у мене важлива зустріч. Якщо я не висплюся, то матиму непрезентабельний вигляд.

— Спи, спи,— сказала вона провинним тоном, і, коли він відвернувся, поцілувала його в лопатку. — Я тебе кохаю.

— Я тебе теж,— відповів він потішено і заплющився. — Все гаразд, Моніко. Ти даремно турбуєшся.

— Твоя правда. Добраніч.

І вони поснули.

— Годі дивитись у вікно,— сказав Дюсандер. — Нічого цікавого там нема.

Тод глянув на нього спідлоба. Перед хлопчиком на столі лежав розгорнений підручник з історії: на кольоровому малюнку Тед Рузвельт долав гору Сан-Хуан. Безпорадні кубинці падали під ударами копит Тедової кінноти. Тед усміхався широкою американською усмішкою, усмішкою того, хто певний, що Бог на його боці, і що все було — найвищий клас. Тод Боуден не всміхався.

— Вам що, подобається бути погоничем рабів? — запитав він.

— Мені подобається бути вільною людиною,— відповів Дюсандер. Читай.

— Поцілуйте мене в одне місце!

— За часів мого дитинства,— сказав Дюсандер,— мені вимили б рота господарчим милом, якби я таке бовкнув.

— Часи змінюються.

— Та невже? — Дюсандер сьорбнув свого «бурбону». — Ну ж бо, вчи!

Тод уп’явся очима в Дюсандера.

— Ви смердючий алкоголік, та й годі. Ви це знаєте?

— Вчи.

— Заткніть пельку! — Тод спересердя згорнув книжку. Звук від цього був такий, немов на кухні ляснув постріл. — Я ніколи не надолужу згаяного. У всякому разі — до контрольної. Мені ще залишилося п’ятдесят сторінок цього лайна, аж до початку першої світової війни. Ліпше взавтра я зроблю собі шпору.

— Ти цього не зробиш,— суворо застеріг Дюсандер.

— А то чому? Хто мені завадить? Ви?

— Хлопче, ти ніяк не хочеш розуміти, що нам загрожує. По-твоєму, мені подобається пильнувати, щоб твій шмаркатий ніс був устромлений у підручник? — Голос його ставав дедалі гучнішим, вимогливішим, владнішим. — Ти що, справді вважаєш, що мені подобається слухати твої верески та лайки, гідні дитячого садка? «Поцілуйте мене в одне місце,— високим фальцетом перекривив його Дюсандер, що змусило Тода почервоніти. — Поцілуйте мене в одне місце, начхати мені на вашу науку, я зроблю це завтра, поцілуйте мене в одне місце!»

— Авжеж, вам це подобається! — закричав Тод у відповідь. — Так, вам це подобається! Ви тільки тоді відчуваєте, що ви не зомбі, коли напосідаєтесь на мене. Дайте мені, хай йому грець, хоч трохи відпочити!

— Як ти гадаєш, що буде, коли тебе спіймають із шпаргалкою? Кому вони найперше про це скажуть?

Тод мовчки розглядав свої щербаті покусані нігті.

— Кому?

— Самі не знаєте, абощо? Калоші Едові. А потім, гадаю, моїм батькам.

Дюсандер кивнув головою.

— Я теж так думаю. Тож-бо вчи. Убгай усі шпаргалки туди, де їхнє справжнє місце, у свою голову.

— Я вас ненавиджу,— похмуро кинув Тод. — Я справді вас ненавиджу. — Однак він знову розгорнув підручника, і Тед Рузвельт засміявся до нього, Тед, який із шаблею в руці чвалом в’їжджав у XX століття, тоді як кубинці безладною юрбою відступали перед ним — мабуть, неспроможні опертися його жорстокій американській усмішці.

Дюсандер знову почав розгойдуватися в кріслі. В руках у нього була чашка з віскі.

— Розумничку мій,— майже ніжно провуркотів він.

Перший «вологий» сон наснився Тодові останньої квітневої ночі. Він прокинувся від шелесту дощу, який таємниче щось нашіптував у рясно-листові дерева, що росло під вікном.

Сон переніс його в одну з лабораторій Патіна. Він стояв кінець довгого низького столу. Пишна молода дівчина надзвичайної краси була прикута до столу затискачами. Дюсандер був його асистентом. На старому був лише фартух різника і більш нічого. Коли він обертався, щоб увімкнути монітори, Тод бачив брезклі Дюсандерові сідниці, що терлися одна об одну, мов безформні білі каменюки.

Він передав щось Тодові, щось таке, що він одразу ж упізнав, хоча ніколи його й не бачив. То був штучний член. Він мав блискучий металевий кінчик, і в світлі флюоресцентних ламп, почеплених у Тода над головою, мерехтів, мов безжальний кинджал. Усередині член був порожній. З нього гадючився чорний електричний дріт, що закінчувався червоною гумовою кулькою.

— Починай,— промовив Дюсандер. — Фюрер каже, що все гаразд. Каже, це тобі винагорода за навчання.

Тод глянув на своє тіло і побачив, що він голий. Його маленька цюрка стужавіла і стала сторч із ніжного рудяво-рожевого пушка. Тод нап’яв на неї штучного члена. Він виявився вузькуватим, але там, усередині, було щось наче мастило. Тертя було приємне. Ні, більш як приємне. Воно було чарівне.

Він зиркнув униз на дівчину і відчув дивну зміну в своїх думках... Здавалося, вони ввійшли у звичну для нього колію. Раптом усе здалося напрочуд справдешнім. Двері відчинилися. І він пройде крізь них. Він узяв червону кульку лівою рукою, став колінами на стіл і длявся лише якусь мить, щоб знайти потрібний кут.

Здалеку, неначе крізь туман, він чув, як Дюсандер виголошує:

— Дослід номер вісімдесят чотири. Електрика, статеве стимулювання, метаболізм. Ґрунтується на теорії Тісенга про негативне посилювання. Піддослідна — молода єврейська дівчина, віком приблизно шістнадцять років, жодних шрамів, жодних відмітних знаків, жодних ушкоджень...

Вона закричала, коли кінчик штучного члена торкнувся її. Тодові, який гамував її спроби випручатися (зрозумівши, що вони марні, вона намагалася принаймні стулити ноги), сподобався її крик.

Ось про що вони не можуть розповісти у часописах про війну, думав він, але воно все одно лишається.

Він рвучко нахилився вперед, безжально входячи в дівчину. Вона заверещала, мов клаксон пожежної машини.

Спочатку вона борсалася, роблячи спробу виштовхнути його, а потім лежала спокійнісінько, терпляче дожидаючи кінця. Змащена середина штучного члена ковзала по Тодовому. Чудово. Незрівнянно. Він бавився гумовою кулькою у жмені лівої руки.

Десь дуже далеко Дюсандер оголошував параметри пульсу, кров’яного тиску, дихання, хвиль альфа, хвиль бета, роботи серця.

Коли Тод відчув наближення вершка розкоші, він зробився зовсім спокійним і стис рукою кульку. Заплющені очі дівчини враз розплющилися, мало не вилазячи з орбіт. Її язик тріпотів у рожевому отворі рота, її руки і ноги здригалися. Проте справжній рух крився в її тілі: воно здіймалось і опадало, кожен її м’яз тремтів.

(о, кожен м’яз, кожен м’яз, рухається, стискається, єднає все)

атож, кожен м’яз, а відчуття в момент найвищої розкоші було

(екстазом)

о так, було, було

(а за вікном надворі грім вістував кінець світу)

Тод прокинувся від громовиці та хлющання дощу. Він лежав згорнувшись калачиком, серце у нього калатало, як у спринтера. Низ його живота був укритий теплою, липучою рідиною. На мить його охопив панічний жах; він злякався, що з нього виходить кров і він умирає... але потому він збагнув, що те, що йому наснилося, діялося насправді, і його аж занудило з відрази. Сперма. Кінець. Смак. Сік джунглів. Слова з парканів, роздягалень та стін туалетів. Йому це було зовсім не потрібне.

Він розпачливо зціпив кулаки. Все, що діялося з ним уві сні, любосні солодощі — все знову прокрутилося перед ним, цього разу невиразно, не будячи емоцій, хіба відлякуючи. Одначе кінчики нервів ще й досі бриніли, поволі відходячи від збудження. Прикінцева сцена була бридка, але без неї годі було обійтися — так людина, нічого не підозрюючи, вгризається зубами у тропічний овоч і всвідомлює (із запізненням в одну секунду), що він такий солодкий лише тому, що гнилий.

І тоді він збагнув. Збагнув, що йому робити.

Був лише один спосіб повернутися до себе колишнього. Він мусить убити Дюсандера. То була єдина рада. Побавились, і годі; час красних баєчок скінчився. Тільки так можна вижити.

— Убий його — і все скінчиться,— прошепотів він у темряві; за вікном шелестів по листю дощ, а на животі висихала сперма. Вимовлена вголос, думка відразу ж набула реальності.

Дюсандер завжди тримав три-чотири пляшки «бурбону» на поличці, припасованій над стрімкими сходами по підвалу. Звичайно,— майже завжди напідпитку,— він ішов до дверей, відчиняв їх і спускався вниз на дві сходинки. Потім нахилявся і, тримаючись однією рукою за поличку, другою брав за шийку нову пляшку. Замість підлоги у підвалі була добре утрамбована долівка, і Дюсандер із ретельністю, яку Тод вважав тепер більше прусською, аніж німецькою, фарбував її щодва місяці, аби не розплоджувалися таргани. Цементована вона чи ні — старі кістки ламаються легко. І з дідами часто трапляються нещасливі випадки. А розтин покаже, що перед тим як пан Дюсандер «дав сторчака» у підвал, він устиг набратися як жаба мулу.

Що сталося, Тоде?

Він не відчинив мені, і я скористався ключем, якого він зробив для мене. Іноді він засинає і тоді не чує дзвінка. Я зайшов до кухні і побачив, що двері підвалу відчинені, а він... він...

Потім, звичайно, сльози.

Це спрацює.

І він знову стане самим собою.

Тод ще довго засинав, дослухаючись у темряві, як грім віддаляється на захід, до Тихого океану, дослухаючись до таємничого шелесту дощу. Гадаючи, що вже не засне до ранку, він знову і знову повертався до свого плану. Та невдовзі заснув і спав без сновидінь, підклавши кулака під бороду. Назавтра, першого травня, він прокинувся цілком відпочилий — вперше за останні місяці.

11

Травень, 1975

Для Тода та п’ятниця у середині місяця була найдовшою в його житті. Він сидів на уроках і нічого не чув, чекаючи на ті останні п’ять хвилин, коли вчитель нарешті витягне невеличкий стосик карток із «незадовільно» і почне роздавати їх невдахам. Щоразу, коли вчитель наближався до Тодової парти з тим стосиком карток, у нього хололо всередині. А коли вчитель чи вчителька проходили повз нього, не зупиняючись, у нього паморочилося в голові й він був на межі істерики.

Найгірше у нього було з алгеброю. Шторман наблизився... завагався... і, коли Тод уже був майже певен, що цього разу пронесе, поклав картку лицем донизу на його парту. Тод кинув на неї байдужим оком. Він нічого не відчував. Тепер, коли це сталося, він був просто байдужий. Ну ось і все, подумав він. Очко, гейм, сет і матч. Якщо тільки Дюсандер ще чогось не вигадає. Чого я не певен.

Без усякої цікавості він перевернув картку, аби поглянути, скільки балів йому забракло, щоб мати «задовільно». Мабуть, зовсім набагато, проте старий Шторман не з тих, хто попускає. Він побачив, що у графі «Оцінка» не стояло нічого — ні літери, ні балів. У графі «Зауваження» було написано: «Далебі, я радий, що мені не доводиться класти тобі картку насправді! Чарлз Шторман».

У нього знову запаморочилося в голові, цього разу далеко дужче; у ній гуло, немовби вона перетворилася на повітряну кулю, наповнену гелієм. Він судомно уп’явся в край парти; у голові бриніла єдина думка: «Ти не зомлієш, не зомлієш, не зомлієш». Потроху хвиля запаморочення відкотилася, і тоді він мусив тлумити в собі непереборне бажання кинутися проходом за Шторманом, обернути його лицем до себе і виколоти йому очі щойно загостреним олівцем, якого тримав у руці. Та попри все Тодове обличчя залишалося спокійнісіньке. Єдиним знаком бурі в його душі була ледь помітна мишка на одній з його повік.

Через чверть години учнів відпустили на тижневі вакації. Тод неквапом рушив за школу, до майданчика, де паркувалися велосипеди,— голова похилена, руки в кишенях, підручники під пахвою,— не помічаючи школярів, що з галасом бігали довкола. Він тицьнув книжки у почеплену на велосипед торбину, відімкнув замок і поїхав до Дюсандера

Сьогодні, подумав він, сьогодні твій день, старий.

— Отже,— сказав Дюсандер, наливаючи собі «бурбону», коли Тод зайшов до кухні,— засуджений повертається з лави підсудних. Ну, що тобі сказали, арештанте? — На ньому був волохатий купальний халат і волохаті вовняні шкарпетки, що сягали майже до половини гомілок. У таких шкарпетках, подумав Тод, не штука послизнутися. Він скинув очима на пляшку, яку Дюсандер вижлуктив уже майже всю. На денці лишалося хіба пальців на три.

— Жодної картки «незадовільно» чи «завал»,— похвалився Тод. — Лишається виправити деякі оцінки у червні, я маю на увазі «задовільно». У цій чверті я матиму лише «відмінно» та «добре», якщо й далі працюватиму так само старанно.

— О, ти працюватимеш, можеш не сумніватися,— запевнив Дюсандер. Ми припильнуємо. — Він випив і налив собі ще. — Таку подію треба відсвяткувати. — Язик у нього трохи заплітався — трохи, ледь помітно, але Тод знав, що старий чорт своїм звичаєм п’яний як чіп. Відсвяткувати сьогодні ж. Так, я мушу зробити це сьогодні. — Але зовні він залишався незворушним.

— Гайно відсвяткувати,— сказав він Дюсандерові.

— Перепрошую, але з ресторану ще не встигли привезти білугу та трюфелі,— провадив Дюсандер, нехтуючи Тодове зауваження. — У наш час сервіс такий ненадійний. Та дарма. Поки ми чекаємо, чом би нам не скуштувати крекерів та сиру?

— Гаразд,— сказав Тод. — Хай буде так, сто чортів!

Дюсандер підвівся (одним коліном він ударився об стіл і скривився) і підійшов до холодильника. Він витяг сир, узяв із шухляди ножа, миску з шафи і пакет крекерів із хлібниці.

— Усе ретельно оброблене синильною кислотою,— похвалився він Тодові, ставлячи сир та крекери на стіл. Дюсандер усміхнувся, і Тод побачив, що сьогодні він знову не поставив протезів. Проте хлопчик відповів йому усміхом.

— Ти сьогодні такий тихий! — вигукнув Дюсандер. — Я думав, ти перевернеш догори ногами весь дім. — Він вилив послідки «бурбону» у свою чашку, відсьорбнув з неї і прицмокнув.

— Гадаю, я ще й досі не відійшов,— сказав Тод. Він узявся до крекера. Хлопчик давно вже не цурався Дюсандерової їжі. Дюсандер думав, що в котрогось із Тодових друзів є лист — певна річ, його не було; він мав друзів, але жодному з них не довіряв аж такою мірою. Тод вважав, що Дюсандер уже давно про це здогадався, та знав і те, що Дюсандер ніколи б не зважився його вбити, щоб перевірити свій здогад.

— Про що ми сьогодні говоримо? — запитав Дюсандер, відкриваючи свою останню карту. — Я даю тобі вихідний, згода? — Коли він пив, його акцент посилювався. Той акцент ставав Тодові ненависним. Але тепер він його не обходив; тепер його не обходило ніщо. Він зберігав цілковитий спокій. Тод зиркнув на свої руки, руки, якими він його турне — вони були такі, як завжди. Не тремтіли, нічим не зраджували хвилювання.

— Ет, начхати! — кинув він. — Про що завгодно.

— Розповісти тобі про особливе мило нашого виробництва? Або про наші експерименти із примусовим гомосексуалізмом? Або, може, ти хочеш послухати, як я втік із Берліна після того, як, мов той дурень, туди повернувся? То було щось надзвичайне, мушу тобі сказати. — Він провів рукою по щетинистій щоці й засміявся.

— Мені однаково,— заявив Тод. — Справді. — Він пантрував, як Дюсандер довго вивчав порожню пляшку; після чого взяв її однією рукою, відніс до кошика на сміття і вкинув туди.

— Ні, гадаю, про це не варто,— вирішив Дюсандер. — Здається, ти сьогодні не в гуморі. — Він замислено постояв біля кошика, відтак через кухню пройшов до підвальних дверей. Його вовняні шкарпетки шаруділи по нерівному лінолеуму. — Мабуть, я розповім тобі натомість історію про одного старого страхополоха.

Дюсандер відчинив двері в підвал. Тепер він стояв спиною до столу. Тод тихенько підвівся.

— Він боявся,— торочив Дюсандер,— одного хлопця, який був,— диво, та й годі! — його приятелем. Хлопець той був розумник. Мати казала про нього «здібний учень», і старий невдовзі пересвідчився, що той і справді здібний учень... хоча, може, це було зовсім не те, що мала на увазі Його мати.

Дюсандер вовтузився зі старим вимикачем на стіні, намагаючись натиснути на нього покарлюченими неслухняними пальцями. Нечутно, мов тінь, Тод рушив до нього, обминаючи всі ті місця, де лінолеум поколовся чи пожолобився. Він знав тепер цю кухню незгірше за власну. А то, може, й краще.

— Спочатку хлопчик не був дідовим приятелем,— провадив Дюсандер. Нарешті він спромігся ввімкнути світло. З обережністю досвідченого п’янички спустився вниз на одну сходинку. — Попервах старому страх не подобався той хлопчик. Та згодом він почав відчувати... втіху від їхнього спілкування, хоча ворожість остаточно й не розвіялась. — Тепер він обмацував очима поличку, не перестаючи триматися за поруччя. Тод спокійно,— ба більше: він був тепер холодний мов крига,— став за його спиною... і розмірковував, чи здужає одним сильним поштовхом відірвати Дюсандера від поруччя. Він вирішив зачекати, поки Дюсандер нахилиться вперед.

— Товариство хлопчика старому подобалося почасти через відчуття рівності,— белебенив Дюсандер. — Бачиш, хлопчик і старий тримали один одного у смертельних обіймах. Кожен знав щось таке, що інший волів би тримати в таємниці. Аж ось... так, так, старий зрозумів, що становище міняється. Авжеж. Він втрачав свою владу — почасти або цілком — залежно від того, наскільки великий був хлопчиків розпач і наскільки його не зраджував здоровий глузд. І одної довгої, безсонної ночі старому спало на думку, що було б добре знову спутати хлопця. Для власної безпеки.

Дюсандер уже відпустив поруччя, нахиляючись над стрімкими підвальними східцями. Одначе Тод не рухався. Крижаний холод, що проймав його до самих кісток, поступово зникав, а натомість Тода охоплювали збентеження та пекуча злість. Коли Дюсандер узяв з полиці нову пляшку, Тод із люттю подумав, що у старого найсмердючіший підвал у місті, дарма що той фарбує його щодва місяці. Звідти тхнуло мерлятиною.

— Так от, дійшовши такої думки, старий ураз підвівся з ліжка. Скільки старій людині треба того сну? Сівши за своє бюрко, він думав про те, як далекоглядно вчинив, зробивши хлопчика співучасником злочинів, яким той його шантажував. Він сидів і думав про те, яких величезних зусиль доклав хлопчик, щоб поліпшити свої оцінки у школі. А також про те, що тільки-но він їх повиправляє, йому вже не буде ніякого сенсу залишати старого живим. І що коли старий помре, то хлопчик стане вільним.

Він обернувся, тримаючи за шийку пляшку «бурбону».

— Знаєш, а я чув тебе,— сказав він майже лагідно. — 3 тої самої миті, як ти відсунув стільця і підвівся. Ти ще не можеш робити це нечутно. Принаймні поки що.

Тод мовчав.

— Так от! — вигукнув Дюсандер, заходячи знову до кухні й щільно зачиняючи за собою двері до підвалу. — Що лишалося старому, як не записати все, nicht war?[18] І коли, нарешті, він це зробив, уже розвиднялося, і рука в нього гула від артриту — verdammt[19]артрит! — але він почувався добре, вперше за останні тижні. Він почувався в безпеці. Старий знову ліг до ліжка і спав майже до вечора. Довше не міг, бо пропустив би наступну серію свого улюбленого серіалу — «Лікарня».

Він добувся до крісла-гойдалки, сів, витяг старого ножа з колодкою із пожовклої слонівки і почав ретельно сколупувати сургуч із шийки.

— Назавтра старий, одягнений у свій найкращий костюм, пішов до банку, де тримав свої невеликі заощадження та акції. Там він перебалакав зі службовцем, який дав вичерпні відповіді на всі запитання старого. Той орендував сейф. Службовець пояснив, що старий матиме ключа від сейфа, і банк теж матиме такого ключа. Щоб відчинити сейф, треба мати обидва. Ніхто, крім старого, без доручення, підписаного старим, або його дозволу, не зможе скористатися його ключем. За одним винятком.

Дюсандер посміхнувся беззубим ротом просто в біле, застигле обличчя Тода Боудена.

— Цей виняток зроблено на випадок смерті власника сейфа,— пояснив він. Не перестаючи з усміхом дивитися на Тода, Дюсандер поклав складаного ножа до кишені халата, відкрутив ковпачок і знову наповнив свою чашку.

— Що ж тоді? — хрипко запитав Тод.

— Тоді сейф відчиняють у присутності посадової особи банку та представника Фінансової управи. Вміст сейфа реєструється. У нашому випадку вони знайдуть там лише документ на дванадцяти сторінках. Оподаткуванню він не підлягає... проте дуже цікавий.

Тод щосили зціпив пальці обох рук.

— Ви цього не зробите,— сказав він, затинаючись, із неймовірою в голосі. То був голос людини, яка побачила когось, хто розгулював по стелі.

— Ви не можете... ви не можете цього зробити.

— Хлопчику мій,— лагідно сказав Дюсандер. — Я вже це зробив.

— Але... я... ви... — Голос його зробився таким високим, що скидався на виття. — Ви вже старий! Xіба ви не знаєте, що ви вже старий? Ви можете померти! Ви можете померти першої-ліпшоі хвилини!

Дюсандер підвівся. Він відійшов до одної із шаф і добув звідти маленьку скляночку. Колись у ній було желе. На склянці танцювали, побравшись за руки, герої мультфільмів. Тод впізнав їх усіх — Фред та Вільма Флінтстоун, Барні та Бетті Рабл, Пеблз та Бам-Бам. Він зростав із ними. Тод дивився, як Дюсандер майже ритуально протирає рушником склянку з-під желе. Дивився, як Дюсандер ставить її перед себе. Дивився, як Дюсандер наливає туди десь так на палець «бурбону».

— А це навіщо? — пробурмотів Тод. — Я ж не п’ю. Пиятика — це для таких дешевих алкоголіків, як ви.

— Піднеси-но свою склянку, хлопче. Це особлива подія. Сьогодні ти питимеш.

Тод довго дивився на нього, потім підніс склянку. Дюсандер легенько цокнувся з ним своєю дешевою керамічною чашкою.

— Випиймо, хлопчику, за довге життя! Довгого віку нам обом! Prosit![20] — Стариган хильцем випив «бурбон» і засміявся. Він розгойдував

ся вперед-назад, ноги у шкарпетках ляпали по лінолеуму, і Тод подумав, що ніколи ще Дюсандер не був такий схожий на стерв’ятника, стерв’ятника в купальному халаті, смердючого жерця стерва.

— Я вас ненавиджу,— прошепотів Тод, і тоді Дюсандер зайшовся своїм особливим, притаманним лише йому сміхом. Його обличчя прибрало барви темної червоної цегли; здавалося, він водночас сміється, кашляє і задихається. Настраханий Тод мерщій схопився на ноги і почав гупати старого по спині, аж поки напад кашлю припинився.

— Danke schön[21],— сказав той. — Пий, чого не п’єш. Тобі полегшає.

Тод випив. Смак такий, наче він випив якоїсь гидоти від застуди, у горлі запекло вогнем.

— Не можу повірити, що ви цілими днями дудлите це лайно,— сказав він, ставлячи склянку на стіл і знизуючи плечима. — Вам треба зав’язувати. Перестати пити і курити.

— Твоя турбота про моє здоров’я мене зворушує,— зауважив Дюсандер. Він витяг зібгану пачку сигарет із тої самої кишені купального халата, де зник складаний ніж. — Так само і я турбуюся про твоє, хлопче. Майже щодня читаю в газетах, як на жвавому перехресті велосипедиста збиває авто. Облиш велосипед. Ходи пішки. Або ж користуйся автобусом, як я.

— Та йдіть ви... — вибухнув Тод.

— Хлопчику мій,— сказав Дюсандер,— наливаючи собі ще «бурбону» і знову заходячись сміхом,— та ми з тобою тільки те й робимо, що посилаємо один одного під три чорти, невже ти ще й досі не здогадався?

За тиждень Тод сидів на полишеній залізничній платформі старої сортувальні. Він жбурляв вугілля через заіржавілу, порослу бур’янами колію.

А може, я все-таки його вб’ю? Чому б мені його не вбити, га?

Тому що він, Тод, розумний хлопець; ця відповідь перша спала йому на думку. Так то воно так, але... Рано чи пізно Дюсандер все одно гигне, і, зважаючи на його звички, цього, мабуть, уже не довго ждати. Чи він порішить старого, а чи Дюсандер сам сконає у ванні від серцевого нападу, однаково все вийде наяв. Але принаймні він матиме задоволення від того, що скрутить старому стерв’ятникові в’язи.

Рано чи пізно — ці слова кидали виклик здоровому глузду.

Може, це станеться пізніше, думав Тод. Байдуже, куритиме та питиме він чи ні, а старий вилупок ще досить міцний. Якщо він протримався так довго, то... може, це станеться пізніше.

Звідкись ізнизу, немовби з-під нього, почулося ледь чутне хропіння.

Тод схопився на ноги, впустивши додолу вугілля. Хропіння почулося знову.

Постоявши якийсь час, він збирався вже тікати, але хропіння більш не озивалося. Десь за кілометр від цього зарослого бур’янами, засміченого закапелка з покинутими будівлями, заіржавленими огорожами та дощаними пожолобленими платформами, здіймалося під самий обрій восьмирядне шосе. Автомобілі, мов екзотичні жуки у твердих панцерах, виблискували в сонячному промінні. Там — восьмирядний рух, а тут — нічогісінько, крім Тода, кількох пташок і того, що хропіло.

Обережно, спираючись руками об коліна, він нахилився і заглянув під платформу. Там, у пожухлому бур’яні, посеред бляшанок та старих запорошених пляшок лежав якийсь п’яничка. Визначити його вік було непросто; йому могло бути від тридцяти до чотирьохсот. Він мав на собі смугасту сорочку в засохлій блювотині, зелені завеликі для нього штани та сірі робочі полуботки, подерті, мабуть, у сотні місць. Сіромахи скидалися на викривлені в агонії роззявлені роти. Тод подумав, що від нього тхне, мов із Дюсандерової комірчини.

Почервонілі очі п’янички поволі розплющилися і вп’ялися в Тода каламутним, байдужісіньким поглядом, що змусило того згадати про швейцарського армійського ножа моделі Англер, схованого у нього в кишені. Він придбав його у «Спорттоварах» на Редондо-Біч десь із рік тому. Тод як зараз чув слова клерка, що тоді його обслуговував: «Кращого ножа, як цей, синку, тобі не знати — такий ніж колись урятує тобі життя. Хай йому чорт, щороку ми продаємо півтори тисячі швейцарських ножів».

Півтори тисячі щороку.

Він сягнув рукою до кишені й намацав ножа. Перед його очима промайнуло видиво, як Дюсандерів ніж поволі обчищає сургуч довкола плящаної шийки. А ще за мить Тод відчув, що цюрка його стає сторч.

Крижаний жах охопив його.

П’яничка утер рукою потріскані губи й облизнув їх брудно-жовтим від нікотину язиком.

— Маєш десять центів, хлопче?

Обличчя Тода залишилося байдужим.

— Мене бракує десять центів на автобис. Мене пропонують робота. У такого гарного хлопчика повинні бути десять центів. А може, ти маєш четвертака?

Атож, пане, таким ножем, чорт бери, ви можете випатрати сойку... а при потребі — й щуку. Ми продаємо щороку по півтори тисячі. Кожна крамниця спорттоварів та військового спорядження їх продає, і якщо ви надумаєте випатрати котрогось із отих брудних смердючих старих п'яничок, ніхто зроду-віку не визначить власника ножа, НІХТО.

П’яничка притишив голос, переходячи на довірчий шепіт.

— За один долар я можу справити тобі таку втіху, якої ти ще зроду не зазнавав. У тебе очі на лоба полізуть, у тебе...

Тод витяг руку з кишені. Він не був певен, що у нього в жмені, поки не розтулив пальців. На долоні блищали дві монети по двадцять п’ять центів. Одна десятицентова. Кілька монет по одному центу. Він жбурнув гроші у п'яничку і кинувся навтікача.

12

Червень, 1975

Тод Боуден, якому тепер було вже чотирнадцять років, під’їхав стежкою до Дюсандерового будинку і поставив велосипед на приступку. На нижній сходинці ганкових сходів лежала свіжа газета. Він зиркнув на дзвінок, під яким ще й досі виднів акуратний напис: «АРТУР ДЕНКЕР» та «НІЯКИХ ЗБИРАЧІВ ПОЖЕРТВ, КРАМАРІВ, ТОРГІВЦІВ». Тепер він уже не дзвонив, тепер, зрозуміло, він мав власного ключа.

Тод чув, як десь поруч булькає поливальний шланг. Він глянув на травник і подумав, що його вже час підстригати; треба сказати Дюсандерові, щоб той знайшов когось із косаркою. Останнім часом Дюсандер частенько забував про такі дрібнички. Може, давалася взнаки старість, а може, то так впливав на його мозок «бурбон». Це вже були думки не чотирнадцятирічного хлопчика, а дорослої людини, але тепер вони не здавалися Тодові незвичайними. Такими тепер були майже всі його думки.

Він зайшов до будинку.

На мить його охопив звичний уже для нього страх, коли він вступив до кухні й побачив у кріслі-гойдалці трохи перехиленого набік Дюсандера; на столі стояла чашка, біля неї недопита пляшка «бурбону». На накривці від майонезу лежала сигарета, що вже зотліла по всій довжині, перетворившись на мереживний сірий попіл; там-таки видніло ще кілька розчавлених недопалків. Рот у Дюсандера був роззявлений. Обличчя — жовте, великі руки теліпалися обабіч билець. Здавалося, він не дихає.

— Дюсандере,— покликав Тод трохи різкуватим голосом. — Прокидайся і радій, Дюсандере!

Він відчув полегкість, коли старий смикнувся, закліпав очима і нарешті випростався.

— А, це ти? Чого так рано?

— Нас відпустили раніше, бо сьогодні останній день занять,— пояснив Тод. Він показав на рештки сигарети на накривці. — Колись ви так спалите будинок.

— Може бути,— байдуже кинув Дюсандер. Він узяв сигарети, витяг одну (випавши йому з пальців, вона була б скотилася зі столу, якби Дюсандер її не підхопив) і нарешті запалив. Щойно він затягнувся, як одразу зайшовся кашлем. Тод з відразою дивився на нього. Коли старий починав отак кашляти, Тодові здавалося, що той ось-ось почне спльовувати зеленувато-чорне харкотиння прямо на стіл (Дюсандер, мабуть, ще й посміхався б, роблячи це).

Нарешті кашель ущух, і Дюсандер спромігся запитати його:

— А що то у тебе в руці?

— Табель.

Дюсандер узяв його, розгорнув, відвів якнайдалі від очей, щоб розібрати оцінки.

— Англійська — «відмінно»... Історія Америки — «відмінно»... Природознавство — «добре з плюсом»... «Суспільство і я» — «відмінно»... Французька — «добре з мінусом». Початковий курс алгебри — «добре». — Він поклав табель на стіл. — Чудово. Як там кажуть вашим жаргоном? Ми врятували твою шинку, хлопче. Як ти дивишся на деякі оцінки? Чи не збираєшся їх поліпшити?

— Французьку та алгебру, але не більше як на вісім-дев’ять балів. Я не думаю, що це колись матиме якесь значення. Що ж, свої успіхи я завдячую вам. Не скажу, що я цим пишаюся, але це правда. Так от, висловлюю вам свою подяку.

— Яка зворушлива промова,— зауважив Дюсандер і знову закашлявся.

— Гадаю, відтепер я бачитимуся з вами не часто,— сказав Тод, і Дюсандер враз перестав кашляти.

— Не часто? — досить чемно перепитав він.

— Еге ж,— відказав Тод. — Двадцять п’ятого червня ми їдемо на місяць на Гаваї. А з вересня я ходитиму до школи на другому краю міста. Через оті чортові автобуси.

— Розумію, Schwarzen[22],— сказав Дюсандер, знічев’я спостерігаючи за мухою, що лазила по червоних та білих квадратах церати. — Вже двадцять років ця країна розпускає рюмси з жалю до Schwarzen. Та ми з тобою знаємо, як усе це можна було б залагодити... га, хлопче? — він усміхнувся до Тода беззубим усміхом, і Тод похнюпив голову, відчуваючи, як йому млоїть у шлунку. Його опосіли страх, ненависть та бажання вчинити щось неймовірно жахливе, гідне порівняння хіба що з нічним кошмаром.

— Послухайте, може, ви цього не знаєте, але я надумав вступити до коледжу,— похвалився Тод. — У мене ще багато часу попереду, одначе я вже про це думаю. Я навіть знаю, що саме хочу вивчати. Історію.

— Чудово. Той, хто нехтує минуле...

— О, заткніть пельку,— урвав Тод.

Дюсандер скорився з досить приязною міною. Він знав, що хлопчика ще остаточно не приборкано... принаймні поки що. Він сидів згорнувши руки і пильнував за ним.

— Я міг би забрати у приятеля тамтого листа,— раптом випалив Тод. — Отак-то. Я дав би вам його почитати, а потім спалив на ваших очах. Якщо...

—...якщо я заберу з сейфа певний документ.

— Авжеж.

Дюсандер скрушно зітхнув.

— Хлопчику мій,— сказав він. — До тебе ще й досі не дійшло, що діється. І ніколи не доходило, з самого початку. Почасти через те, що ти дитина, хоча це й не зовсім так... навіть тоді, на початку, ти вже був вельми дорослою дитиною. Ні, справжнім призвідцею лиха була і є твоя безглузда американська самовпевненість, яка ніколи не давала тобі замислитися над тим, чим можуть обернутися твої дії... і яка не дає тобі зробити це й тепер.

Тод розтулив був рота, аби щось сказати, але Дюсандер підніс руки догори, невблаганний, мов найгрізніший у світі інспектор вуличного руху.

— Ні, не переч мені. Це правда. Якщо тобі так хочеться, роби як знаєш. Залиш мій дім, забирайся звідси і ніколи більш не повертайся. Хіба я можу тебе зупинити? Ні. Звичайно, ні. Розважайся на Гаваях, а я тим часом сидітиму в цій задушній смердючій кухні й чекатиму, чи не вирішать Schwarzen у Вотсі й цього року, що настав час знов убивати поліцаїв та запалювати свої вошиві хати. Я не можу тебе зупинити достоту так само, як не можу завадити тому, що завтра я стану на день старішим.

Він пильно глянув на Тода, так пильно, аж той відвів очі.

— Десь на споді серця ти мені не подобаєшся. Нішо не може мене змусити, щоб я тебе полюбив. Ти накинув мені себе. Ти непроханий гість у моєму домі. Ти примусив мене розкопати могили, яких, може, краще було б не чіпати, бо, виявляється, дехто був похований у них живцем, і в декотрих із них ще й досі жевріє життя. Ти сам утелющивсь у все це, і щоб я тобі співчував?

Gott in Himmel![23] Ти постелився собі сам, чого ж я маю тобі співчувати, що ти погано спиш? Ні... я тобі не співчуваю, і я тебе не люблю, проте я почав тебе трохи поважати. Тож не випробовуй мого терпцю і не змушуй мене пояснювати двічі. Ми можемо взяти наші документи і знищити їх тут, у моїй кухні. Та все одно це нічого не змінить. Можеш бути певний: залишимося там, де ми є тепер, цієї хвилини.

— Я вас не розумію.

— Вірю, бо ти ніколи не думав над тим, які наслідки матиме те, до чого ти берешся. Але послухай мене, хлопче. Якщо ми спалимо наші листи, тут, у цій затичці від карафки, як я можу бути певним, що ти не зробив копії? Або двох копій? Або трьох? У кожній бібліотеці я бачив ксерокси, які за п’ять центів зроблять фотокопію. За один долар ти можеш розвісити фотокопії мого смертного вироку на кожному розі у двадцятьох кварталах міста. Чотири милі смертних вироків, хлопче! Подумай про це! Чи можеш ти мені сказати, як я можу бути певним, що ти цього не зробив?

— Я... ну, я... — Тод збагнув, що йому нічого сказати, і примусив себе стулити рота. Дюсандер щойно так яскраво змалював йому можливості дворушництва, що він був приголомшений. Він розтулив був рота, аби запев нити, що про таке він ніколи й гадки не мав, та враз зрозумів, що Дюсандер йому не повірить... отож-то й воно, що не повірить.

Він знову стулив рота.

— З другого боку, звідки ти знаєш, що я теж не зробив двох копій для свого сейфа; що як я спалю одну, то там не залишиться друга?

Тод розгублено мовчав.

— Навіть якби була третя, незацікавлена сторона, до якої ми могли б звернутися, все одно сумнів лишався б завжди. Цю проблему розв’язати неможливо. Повір мені.

— Чорт,— тихесенько вилаявся Тод.

Дюсандер ковтнув «бурбону» і зиркнув на Тода поверх чашки.

— Зараз я поясню тобі ще дві речі, хлопче. По-перше, якщо викриється твоя участь у цій справі, покарання для тебе буде досить м’яким. Десь найпевніш ти навіть не фігуруватимеш у газетах. Колись, потерпаючи, що ти про все роздзвониш, я лякав тебе виправною колонією. Але чи вірив я в це сам? Ні. Я вдався до цього, як батьки вдаються до Баби-Яги, щоб налякати дитину і змусити її приходити додому завидна. Я не вірю, що тебе туди запроторять, адже в цій країні навіть убивцю поплескують по плечу, а потім, по яких двох роках в’язниці, де він дивився кольоровий телевізор, випускають на вулиці, щоб він знову вбивав людей. Та все одно це може занапастити твоє життя. Тебе допитуватимуть... а людям рота не зав’яжеш. Вони завжди ляпають язиками. Такому пікантному скандалові не дадуть ущухнути; його настоюватимуть у пляшці, як вино. Звісно, з роками твоя провина зростатиме разом з тобою. Твоя мовчанка ставатиме дедалі незрозумілішою. Якби правда зринула на поверхню тепер, люди б сказали: «Та він же всього-на-всього дитина!» — не знаючи того, що знаю я: якою дорослою дитиною ти є насправді. Та що вони скажуть, коли правда про мене вкупі з тим фактом, що ти її знав ще 1974 року й мовчав, викриється тоді, як ти вчитимешся у коледжі? Нічого доброго з цього не вийде. А як усе вийде наяв, коли ти вчитимешся в університеті, буде біда. Для молодика, який щойно розпочинає кар’єру,— це армагеддон. Ти зрозумів, що я хотів сказати тобі найперше?

Тод мовчав, але Дюсандер здавався потішеним. Киваючи головою, він провадив:

— Далі. Я не вірю, що ти справді маєш такого листа.

Тод намагався прибрати байдужого вигляду, проте він страх як потерпав, що в нього з несподіванки поширилися чоловічки. Дюсандер пожирав його очима, і Тод раптом збагнув, що цей стариган допитував сотні, а то й тисячі людей. Він був дока. Тод відчув, як його голова повертається до віконної шибки, а в очах миготять райдужні кола.

— Я спитав себе, кому б ти міг аж так довіряти. Хто твої друзі... з ким ти товаришуєш? Кому б цей хлопчик, цей самостійний, із холодною головою хлопчик, міг довірити свою таємницю? Відповідь була: нікому.

У очах Дюсандера палахкотіли жовті вогники.

— Частенько я до тебе приглядаюся і роблю свої висновки. Я тебе знаю, спізнав твою вдачу — звісно, не до кінця, бо жодна людина не може знати все, що лежить на серці в іншої людини,— але я дуже мало знаю про те, що ти робиш і з ким товаришуєш поза цим будинком. Тож я кажу собі: «Дюсандере, ти можеш помилятися. Після всіх цих років невже ти хочеш, щоб тебе зловили, а може, й стратили, через те, що ти недооцінюєш цього хлопця?» Можливо, бувши молодшим, я б ризикнув — шкурка була варта вичинки. Але, знаєш, мені дуже дивно, що чим старшим ти робишся, чим менше втрачаєш, коли йдеться про життя та смерть, тим консервативнішим ти стаєш.

Він суворо глянув у лице Тодові.

— І ще одне я хочу тобі сказати, а тоді можеш іти собі, я тебе не спинятиму. Так от: хоч я маю великі сумніви в існуванні твого листа, можеш не сумніватися в існуванні мого. Документ, про який я тобі розповідав, існує. Якщо я помру сьогодні... завтра... все вийде наяв. Все.

— Тоді мені нічого не залишається,— сказав Тод. Він ледь помітно посміхнувся. — Ви ж розумієте?

— Ні, залишається. Йтимуть роки. І з їхнім плином твоя влада наді мною матиме дедалі менше значення, бо попри те що моя воля і моє життя залишатимуться так само важливими для мене, в американців і... так, навіть у ізраїльтян, бажання відібрати їх у мене згасатиме.

— Невже? Тоді чому ж вони не відпускають Шпеєра?

— Якби він був у американців, у американців, які тільки злегка б’ють по руках убивць і випускають їх, вони б його звільнили,— відказав Дюсандер.

— Так само і в цьому разі. Чи дозволять американці ізраїльтянам депортувати дев’яносторічного діда, щоб повісити його, як вони повісили Ейхмана? Гадаю, ні. Може б, де й дозволили, але не в країні, де на перших сторінках міських газет друкують фотографії пожежників, які рятують кошенят, знімаючи їх із дерев. Ні, твоя влада наді мною ослабне, натомість моя над тобою зміцніє. Незмінних ситуацій не буває. І наспіє час,— якщо я проживу достатньо довго,— коли я вирішу, що те, що ти про мене знаєш, уже нічогісінько не важить. Ось тоді я і знищу свого документа.

— Але ж доти з вами може статися що завгодно! Нещасливий випадок, хвороба...

Дюсандер знизав плечима.

— «І якщо Господь схоче, вода буде, і ми знайдемо її, якщо цього схоче Господь, і ми нап’ємося її, якщо цього схоче Господь». Від нас нічого не залежить.

Тод довго дивився на старого, дуже довго. В Дюсандерових доводах мали бути вразливі місця, які відкривали б шлях, можливість утечі для них обох або лише для Тода. Можливість відмовитися... як колись: гей, хлопці, я забив ногу і більше не гуляю. Якимось внутрішнім зором він уже бачив ті роки, що їх йому доведеться прожити. Він відчував, що підсвідоме тільки чекає на те, щоб незабаром обернутися свідомими думками. Куди б він не поїхав, щоб він не робив...

Він уявив собі героя мультика, над головою якого завис молот. Коли Тод закінчить середню школу, Дюсандер матиме вісімдесят, і це ще не буде кінець; коли він здобуде диплом у коледжі, Дюсандер відзначить вісімдесят чотири і не відчуватиме, що вже достатньо старий; університет Тод закінчить того року, коли Дюсандерові виповниться вісімдесят шість, і може бути, що Дюсандер ще не почуватиметься у цілковитій безпеці.

— Ні,— рішуче промовив Тод,— те, про що ви говорили... я не зможу з цим жити.

— Мій хлопчику,— сказав лагідно Дюсандер, і Тод уперше, з якимось жахом, помітив наголос, який старий робив на першому слові. — Мій хлопчику... ти мусиш.

Тод дивився на нього; язик у роті розпух і стужавів; здавалося, язик заб’є йому горло і він задихнеться. Тоді хлопець крутнувся і кинувся геть з будинку.

Дюсандер байдужісінько спостерігав за ним, а коли двері зачинилися і лопіт хлопчикових ніг завмер,— це означало, що той сів на велосипед,— він запалив сигарету. Певна річ, ніякого сейфа, ніякого документа не було. Але хлопчик повірив у їхнє існування; повірив беззастережно. Тепер я у безпеці, подумав Дюсандер. Усе скінчилося.

Однак не скінчилося, ні.

Тої ночі їм обом наснилося вбивство, і обидва прокинулися, охоплені жахом і легким збудженням.

Тод прокинувся і відчув на лобку вже знайому вологу. Дюсандер, занадто старий для такої реакції, вдягнув гестапівську форму і знову ліг, чекаючи, доки вгамується шалене калатання серця. Форма була з дешевого краму і вже почала розлазитися.

Уві сні Дюсандер нарешті добувся табору на верхів’ї пагорба. Широка брама відчинилася і, ковтнувши його, з гуркотом зачинилася. Крізь ворота й огорожу довкола табору був пропущений електричний струм. Його голі, виснажені переслідувачі хвиля за хвилею кидалися на огорожу; Дюсандер сміявся з них і ходив туди-сюди, випнувши груди; кашкет був збитий набакир, не більше й не менше, ніж годилося. Терпкий, п’янкий дух паленої плоті стояв у чорному повітрі, і він прокинувся в Південній Каліфорнії з думкою про ліхтарі з гарбузів та ніч, коли упирі шукають блакитного полум’я.

За два дні до відльоту Боуденів на Гаваї Тод знову завітав на покинуту сортувальню, звідки люди вирушали до Сан-Франциско, Сієтла та Лас-Вегаса; звідки інші, ще давніш, їхали тролейбусом до Лос-Анджелеса.

Сонце вже стояло на вечірньому прузі, коли він туди добувся. За кілометр звідти, на звороті шосе більшість водіїв уже вмикали фари. Хоча було тепло, Тод мав на собі легку куртку. Під нею, за пасом, стримів великий різницький ніж, загорнений у старий рушник. Він придбав цього ножа в одній з великих крамниць, навколо яких паркувалися цілі розсипища автомобілів.

Він заглянув під платформу, де місяць тому побачив п’яничку. В голові у нього вирували якісь невиразні, розпливчасті думки, якийсь морок, безпросвітна каламуть.

Він побачив там знайомого, а може, й якогось іншого п’яничку — всі вони були схожі між собою, як близнюки.

— Гей! — гукнув Тод. — Гей! Хочеш трохи грошей?

П’яничка обернувся, кліпаючи очима. Він побачив Тодову широку сонячну усмішку і заусміхався й сам. Ще мить — і новенький, блискучий, гладенький ножака вгородився в його щетинисту праву щоку. Пирснула кров. Тод побачив лезо ножа у роззявленому роті п’янички... а тоді вістря на мить зачепилося за лівий куточок пиякової губи, розтягуючи рота у криву посмішку юродивого. Та посмішка була витвором ножа; Тод краяв обличчя п’янички, мов гарбуза на Хелловін[24].

Він штрикнув п’яничку ножем тридцять сім разів. За його власними підрахунками. Тридцять сім разів, починаючи з першого удару в шоку п’янички, що перетворив усміх, у якому намагалися розтягтись його губи, на жахний вищир. П’яничка облишив спроби кричати після четвертого удару, а спроби відповзти від Тода — після шостого. Тоді Тод заліз під платформу і довершив свою справу.

Повертаючись додому, він жбурнув ножа в річку. На його штанах видніли плями крові. Він запхнув їх у пральну машину і поставив автомат на «холодне прання». Після прання плями остаточно не витравилися, але Тод цим не журився. З часом вони зникнуть. Назавтра він ледве спромігся підвести руку до рівня плеча. Батькові він сказав, що, певно, розтяг її, кидаючи в парку з хлопцями м’яча.

— На Гаваях усе пройде,— сказав Дік Боуден, куйовдячи йому чуба, і так воно й сталося; коли вони повернулися додому, рука знову була справна.

13

Знову настав липень.

Дюсандер, охайно прибраний в один із трьох своїх костюмів (не в найкращий), стояв на автобусній зупинці, чекаючи на останній автобус, яким міг вернутися додому. Годинник показував за чверть одинадцяту вечора. Він був у кіно: дивився пусту, бездумну комедію, яка йому дуже сподобалася. Він був у доброму гуморі з самого ранку, коли принесли пошту. Він одержав листівку від хлопчика, лискучий кольоровий знімок узбережжя Вайкікі зі снігово-білими висотними скелями на задньому плані. На зворотному боці було коротеньке послання.

Любий пане Денкере!

Сто чортів, це справді не абищо!. Я плаваю цілими днями. Татусеві спіймалася на гачок велика рибина, а матуся — на гачку у читва (жарт). Завтра екскурсія до вулкана. Постараюся не впасти у кратер. Сподіваюся, з вами все гаразд.

Бувайте здорові,

Тод

З його вуст іще не збігла усмішка, викликана останнім хлопчиковим реченням, коли чиясь рука торкнулася його ліктя.

— Пане?

— Слухаю.

Він обернувся, насторожився — навіть у Санта-Донато водилися злодії — а потім до нього долинув змішаний запах пива, гнилих зубів, засохлого поту і, можливо, гелю для волосся. То був волоцюга, у штанах капшуком, фланелевій сорочці та старезних кедах, які не розпадалися лише завдяки обмотці з липучки. Обличчя цього строкатого опудала нагадувало страхітливу машкару.

— У вас не знайдеться зайвих десять центів, пане? Моя треба їхати. Моя пропунують роботу. Мені немає тільки десять центів на експрес. Моя не просити, якби це не був для мене останній шанс.

Дюсандер почав був хмуритися, потім, осяяний раптовою думкою, всміхнувся.

— Вам справді на автобус?

П’яничка непевно всміхнувся, не розуміючи запитання.

— А що, коли ми поїдемо до мене додому? — запропонував Дюсандер.

— Я дам вам випити, попоїсти, ви полежите у ванній, виспитесь. Усе, чого я хочу натомість — трохи з вами побалакати. Я старий чоловік. Живу самотою. І часом мені дуже бракує товариства.

Пиякова усмішка, коли ситуація прояснилася, раптом стала змовницькою. Та це ж старий заможний педераст, який до того ж любить потеревенити.

— Сам-один! Чорт!

Дюсандер відповів на його вищир чемною усмішкою.

— Я лише просив би вас, щоб ви не сиділи поруч мене в автобусі. Він вас страшенно тхне.

— То, може, ви боїтеся, щоб я не засмердів і вашої хати? — сказав п’яний із раптовим спалахом п’яної самоповаги.

— Годі, автобус ось-ось над’їде. Вийдіть з автобуса на наступній зупинці після мене, а тоді поверніться на два квартали назад. Я чекатиму на вас на розі. Вранці побачу, скільки зможу вам дати. Може, два долари.

— А може, й п’ять,— весело сказав п’яничка, забувши про свою гідність.

— Може бути, може бути,— нетерпляче відповів Дюсандер: вже було чути дедалі ближчий низький рев автобусного двигуна. Він тицьнув у бридку пиякову руку двадцять п’ять центів, саме стільки коштував проїзд, і, не обертаючись, ступив кілька кроків уперед.

Волоцюга стояв у нерішучості, поки вулицю осяяло світло автобусних фар. Старий педераст уже зайшов до автобуса, а той усе ще стояв, похмуро дивлячись на четвертака. Нарешті подався геть, але останньої миті змінив напрямок і заскочив до автобуса, коли двері вже зачинялися. Він поклав четвертака до каси з виглядом людини, що ризикнула зробити сто-доларову ставку. Далі поминув Дюсандера, глянув на нього скоса і подався до заднього сидіння. Він задрімав, а коли прокинувся, багатого старого педераста в автобусі вже не було. Він зійшов на наступній зупинці, навмання, але не надто цим журився.

Він пройшов два квартали назад і побачив якусь постать, що бовваніла під вуличним ліхтарем. То був старий педераст. Ну звісно ж. Педераст насторожено дивився, як він наближається.

Волоцюга миттю протверезів і відчув нездоланне бажання дати ходу і забути про все.

Аж тут старий схопив його за руку... і та рука була на диво міцною.

— Чудово,— озвався старий. — Я дуже радий, що ви приїхали. Мій будиночок онде. Це недалеко.

— А може, й десять,— сказав вештанець, дозволяючи себе вести.

— Може, й десять,— погодився старий педераст і раптом засміявся. — Поживемо-побачимо!

14

Настав день двохсотріччя.

Тод навідував Дюсандера десь разів із шість у проміжку між поверненням з Гаваїв улітку 1975 року та подорожжю з батьками до Рима, коли барабанний гуркіт, вимахування прапорцями та паради вітрильників наближалися до апогею. Тод дістав особливий дозвіл закінчити навчальний рік першого червня, і вони повернулися з Рима за три дні до двохсотріччя Дня незалежності.

Ті візити до Дюсандера були спокійними і аж ніяк не неприємними; обидва збагнули, що можуть спілкуватися досить цивілізовано. Вони розмовляли більш очима, аніж словами, і ті їхні розмови, сказати по правді, приспали б будь-якого агента ФБР. Тод розповів Дюсандерові, що він вряди-годи зустрічається з дівчиною на ім’я Анджела Ферроу. Не те, щоб закохався — просто вона була донькою старих матусиних приятелів. Старий розповів Тодові, що почав плести килимки після того, як десь вичитав, ніби ця робота допомагає при артритах. Він показав Тодові декотрі зі своїх робіт, і Тод мусив його похвалити.

Хлопчик підріс, чи не так? (Ну, дюймів на два.) Чи розпрощався Дюсандер із тютюном? (Ні, але курить значно менше; останнім часом його мучив кашель.) Як справи у школі? (Вчитися важко, але цікаво: у нього самі «відмінно» та «добре», він вийшов у фінал олімпіади штату з працею про використання енергії в майбутньому і вирішив вступити до коледжу, спеціалізуватися не на історії, а на антропології.) Хто підстригав цього року Дюсандерового травника? (Ренді Чандерс, що живе кінець вулиці,— гарний хлопчина, але занадто гладкий і забарний.)

Протягом року Дюсандер забив у своїй кухні трьох п’яничок. Він разів з двадцять приходив на автобусну зупинку в середмісті; разів із сім робив пропозицію випивка-обід-ванна-ліжко. Двічі його матюкнули, двічі пияки ушивалися з четвертаками, які Дюсандер давав їм на автобус. Після певних міркувань, він знайшов спосіб, як розв’язати цю проблему: придбав проїзного квитка на автобус. Розрахований на 15 поїздок, він коштував два долари п’ятдесят центів, і його не можна було обміняти на випивку в найближчій крамниці.

Нещодавно одного спекотного дня Дюсандеру шибнув у носа сморід, що підіймався з підвалу. Тож відтоді в такі дні він тримав вікна та двері будинку щільно зачиненими.