Зло не має влади

Розділ п’ятий Сарана

Чорний птах мчав, майже не змахуючи крильми, – і з пір’я в нього зіскакували синяві іскри.

Я навчилася не відставати. Вітер бив у обличчя, дер як наждаком, сльозилися очі. Я летіла, витягнувшись у струну, притискаючи посох до грудей, відчуваючи, як блискавично змінюються шари теплого й холодного повітря. Ми пролетіли над широкою лукою, над смужкою степу, де біліло каміння та кінські черепи. Далі почалися піски. Я дивилася нічним зором, і добре, що місяць втонув у хмарах. У цілковитій темряві мені відкривалися застиглі гребені піщаних пагорбів – сірі, брунатні, як на виразній старовинній фотографії.

– Ще далеко?

Я могла б і не запитувати. Вітер свистів у вухах, несучи назад мої слова та сльози, що зірвалися з вій. А Максиміліан у подобі чорного птаха не вмів розмовляти. Треба й мені навчитися обертатись на щось летюче… Скажімо, на дракона… Або хоч на сокола…

У свист вітру вплівся тепер інший звук. Я покрутила головою, намагаючись зрозуміти, що воно таке. Збавила швидкість, дозволяючи Максиміліанові вирватися далеко вперед… Хоч би не згубити його в цьому чорному небі.

Звук… ніби глухе рокотання. Я з розгону приземлилася на дюну – з вигляду наче м’яка, вона виявилася твердішою за дерево. І дуже холодною.

І вона тремтіла.

Уся земля здригалася. Гребені дюн повільно обпливали, хоча тут, унизу, було на подив затишно. А земля тремтіла з тим самим глухим звуком: ум-м-м… ум-м-м…

Я злетіла знову, струшуючи піщинки. Мій посох неначе вріс у долоню. Попереду, на обрії, струменіло повітря. Я глянула звичайним зором: це була заграва!

Повернувся Максиміліан, заходився кружляти наді мною, заклично каркаючи, вимагаючи, щоб я летіла вперед. Якби сама була – напевно, повернулася б. (Але виявитися боягузкою в очах Максиміліана – не погоджуся ніколи в житті!)

Ми знову полетіли. Знову засвистів вітер. Моє обличчя аж пашіло, я відчувала, як скочуються по спині краплі і сорочка прилипає до тіла. (Ну, магу дороги, тримайся! І не в таких ще бували бувальцях…)

Однак – ні. В таких – не бували…

Заграва дедалі яскравішала. Невдовзі я вже розрізняла окремі вогні… вони насувались. Це були смолоскипи, світильники, кожен – завбільшки із величезне багаття.

Земля тремтіла, цей гуркіт поглинав тепер усі звуки. Можна було говорити, кричати – внизу все одно не почули б. Вогні тяглися навсібіч – праворуч, ліворуч, уперед – скільки сягало око. Вся пустеля світилася, рокотіла й посувалася – повільно, крок за кроком, скоряючись неквапному ритмові, неухильно, нестримно.

Я відчула, що зараз упаду. Вогні були вже просто піді мною; мене начебто тягли за ноги донизу, силкуючись зірвати з висоти. Раптово запаморочилася голова, вогні сунули назустріч. Я вчепилась у посох, силою волі сповільнила падіння, – балансуючи, наче на дроті, неначе знову розучилась літати.

Я зависла на висоті десь, напевно, п’ятого поверху. Піді мною йшли, гуркочучи панцирами, якісь тварюки, схожі одночасно й на биків, і на величезну гусінь. Згори я не бачила, скільки ніг вони мають; спини їхні, високі кістяні гребені, погойдувались, у сідлах сиділи вершники (однакові, немовби їх розмножили на ксероксі). У них не було ший: круглі, ледь сплюснуті голови виростали просто з широких плечей, і за спиною в кожного була зброя. Їхні смолоскипи нагадували рухливе багаття. У світлі полум’я блищали зазубрені леза, вістря, списи, хвилясті клинки, тригранні шпичаки. Ой, лишенько! Я вже падала згори прямісінько на голову якому-небудь варварові!

І тої миті мене помітили.

Ритм походу не збився ні на секунду. Замість голів я побачила закинуті до неба пласкі обличчя. У гуркіт кроків уплівся радісний крик, зірвалися з пліч арбалети, у мене прицілилися одночасно десятки стріл… Я ще не встигла й отямитись, але рвонула вгору – свічкою.

Вони встигли вистрілити – у ту цятку, де я висіла мить тому. Я рвалася, мов корок із пляшки, вгору, вгору, і море вогнів піді мною дедалі тьмяніло. Багаття смолоскипів перетворилося на вогники, далі – на іскорки. Пустеля піді мною світилася від краю до краю – тільки на сході, куди рухалася Сарана, було ще темно…

Я захекалася й опинилась у липкому тумані. Виявилося, що це хмара; втікаючи від стріл, я забралася надто високо. Вуха мої відразу ж перетворилися на крижинки, в голові зашуміло – забракло повітря. Не вистачало тільки знепритомніти і накрити кількох варварів своїм невдатним тілом, звалившись із неба!..

Мене пік сором. Його змінила лють і врешті-решт перемогла страх. Я перекинулась у повітрі, почала знижуватися. Ага, ви хотіли війни? Ви її зараз отримаєте!

Знову наростав рокіт. Іскорки ставали вогнями, вогні росли й росли, полум’я смолоскипів рвалося в небо. Важко ступали стоноги, погойдувалися в сідлах вершники. Мені назустріч повернулися сотні пласких облич – вони чекали на мене!

Клубок вогню зародився в моєму животі, піднявся до грудей, побіг по лівій руці, ніби по каналу, перелився в посох. Назустріч здійнялася сотня стріл; я вдарила у відповідь потоком тріскучого, злого полум’я. Криків не почула, все поглинало рокотіння, але там, унизу, зчинилося сум’яття – кілька вершників вивалилися із сідел. Я вдарила ще раз, метнулася вбік, ухиляючись від стріл, і знову вдарила. Якийсь стоніг став дибки (виявився заввишки як триповерховий будинок), я побачила, як місять повітря його важкі ноги з круглими копитами…

Але Сарана посувалася невпинно, не збиваючись із ритму. Над тими, що впали, зімкнулися голови, плечі, броньовані панцири. Стоноги йшли пліч-о-пліч, один за одним, нікого не хвилювала доля збитих і поранених – їх підім’яли, розтоптали й пішли далі. Сарана ступала по тілах своїх же, не відчуваючи ні страху, ні жалю, текла, як броньована череда, як військо роботів. Я відчула себе комахою, що б’ється в лобове скло автомобіля…

Втікаючи від стріл, піднялася вище, розвернулась і полетіла на схід.

Я довго летіла над темними пісками, поки не стихло рокотіння від кроків Сарани: ум-м-м… грум-м-м… Одяг мій змок чи то від поту, чи від роси, пальці заніміли. Від втоми я не могла більше триматися в повітрі, земля почала притягувати мене, опиратися польотові. Я спускалася дедалі нижче, поки не зачерпнула кросівками пісок і не гепнулася на верхівку дюни.

Пустеля мовчала. Далеко на заході тривав хід Сарани. Я тепер чудово розуміла Гарольда: він готується стати на шляху цього байдужого, безжального потоку. Гарольд напевно знав, що не втримає замку й міста, що неодмінно загине, – і все-таки йшов і вів людей за собою.

Повернутися б зараз у місто, увійти в замок… Узяти маленького Еліна (недарма Гарольд на мою честь назвав сина). Вивести його до нашого світу – подалі від Сарани…

Не тільки в Гарольда є діти. Я уявила, як повертаюся додому, обвішана дітлахами… А потім вони виростуть, і я пояснюватиму їм: я, мовляв, маг дороги, залишила ваших батьків напередодні останньої битви, бо вони все одно були приречені, й байдуже, боролась я поряд із ними чи ні.

А може, й Гарольд нехай іде? Тоді час у Королівстві спиниться, й Сарана ніколи не знищить замку, збудованого Обероном…

Але де він зараз – Оберон?

Над головою каркнув птах. За мить на пісок поруч звалився Максиміліан – його сорочка вибилася з чорних вельветових штанів. По приземленні він ретельно заправив її як слід.

– Розвідник із тебе… химерний, Ліно. Ти їх навмисно дражнила, чи що?

– Вибач, – пробурмотіла я знічено, – я думала…

– Ти думала: разів зо два торохнеш блискавкою із посоха – й вони розбіжаться?

– Вони перші напали…

– Іноді мені здається, що ти думаєш не головою, а навершям посоха… – Максиміліан глузливо посміхнувся. – Ну чого ти? Годі, я пожартував…

Я відвернулася. Він мав рацію; у пустелі панувала тиша, наче в склепі, й тільки земля ледь здригалася. Чи мені здавалось?

– Максиміліане, а що як зупинити час у Королівстві?

– Назавжди? – він міркував дуже швидко. – І комусь із магів перейти до вас?

– Ну… тобі ж однаково, де жити!

Я перевела подих. Насправді мені зовсім не хотілося, щоб Максиміліан залишався в нашому світі назавжди. (Краще б він знайшов собі якесь інше місце…)

– Мені, припустімо, не однаково… Ну, гаразд: скажімо, я назавжди перейду до вас. Усе тут перестане рухатися, рости, жити… Зависне, завмре…

– Це краще, ніж неминуча загибель, – сказала я не дуже впевнено.

– Не вийде, Ліно.

– Чому?

– А чому Стелла живе у вас, а час тут не зупинився?

– Вона перестала бути частиною Королівства…

– От і думай.

Він мав вигляд учителя, неабияк стомленого тупістю учениці. Я відчула, як червоніють вуха: авжеж, маг, який утік напередодні випробувань, недовго залишиться частиною Королівства. Коли некромант остаточно приживеться в нашому світі – час тут потече знову, й орди Сарани рушать до міста…

– Добре, Максиміліане. Я все зрозуміла, – язик у роті здавався чужим і шорстким, як наждак. – Схоже, немає іншої ради… Я стану з усіма на стінах. Разом із Гарольдом. Якийсь час протримаємося.

– Ідіотка… – сказав він здивовано.

– Що?

– Нічого, це я так, – він посміхнувся. – Це тебе не стосується.

– Не стосується?!

Він примирливо підняв руку:

– Вибач. Коли бачу щиросердого дурня – забуваю про гарні манери, це правда.

Я націлилася посохом некромантові в груди.

– Тихо, тихо, я ж вибачився! – він знову посміхався, дуже задоволений. (Було б чим тішитися…)

Пісок хрустів на зубах. Здіймався слабкий вітер, дюнами повзли звиваючись змійки летючих піщинок. Схоже, наближався світанок; я тільки тепер відчула, що смертельно стомлена… Не те що злетіти – на ноги звестися не змогла б…

– Ти хочеш героїчно загинути – чи всіх порятувати? – діловито поцікавився Максиміліан.

– Певна річ, загинути… – я відвернулася.

Максиміліан зачерпнув жменю піску. Підняв руку – пісок посипався з кулака тоненьким струмочком.

– Ми з тобою з’ясували, що Оберон став жертвою лихого, по-справжньому підлого чаклунства. Його всі забули…

Я не втрималася:

– Він привів нас сюди! Він збудував місто й замок! Як вони могли?!

Максиміліан знову зачерпнув жменю піску:

– Якщо вони винні – відплата не за горами.

Я мимоволі озирнулася. Глянула на захід, звідки неухильно насувалося військо Сарани.

– Мене інше цікавить, – провадив Максиміліан. – Чому ми з тобою його не забули?

Я підвела голову:

– Що?

– Коли я просувався між світами, – роздумливо промовив Максиміліан, – мене цікавило одне: чи пам’ятаєш ти Оберона?

– Я його не забуду ніколи.

Ми довго мовчали. Максиміліан схрестив ноги, пісок випливав із його кулака й знову ставав частиною дюни. Нарешті розійшлися хмари, показуючи клаптик місяця.

– Слухай-но, Максе. Ти ж не для годиться привів мене сюди. У тебе є план чи що? Ти знаєш, як повернути Оберона? І не можеш впоратися без мене?

Він глянув скоса:

– Ти вишивати вмієш?

– Що?!

– Вишивати. Хрестиком. Або гладдю.

Колись давно, в третьому класі, я справді трохи вишивала. Мама купувала мені клаптики тканини з уже нанесеним малюнком – слід було тільки понаставляти хрестиків кольоровими нитками «муліне»…

– До чого тут вишивання?

– До того, що у світу, як і в рукоділля, є «лице» і є зворотний бік – виворіт. Усі це відчувають, але дехто знає. І вже зовсім одинаки можуть туди пробратися.

– На виворіт світу?!

Я уявила своє дитяче вишивання зі звислими нитками, з неохайними вузликами, з петлями. Невже на «вивороті світу» те саме неподобство?

– Оберон тобі нічого не розповідав про виворіт? – запитав Максиміліан, спостерігаючи за моїм обличчям.

«Оберон мені багато чого не розповідав», – подумала я сумно.

Вітер посилювався. Я могла вже не дивитися нічним зором: попереду над пісками здіймалася заграва, зірки згасали. Ледве чутно здригалася земля – грум-м, грум-м.

– Наскільки мені відомо – ти не з боязких, – сказав Максиміліан замислено.

Я стисла посох:

– Ну?

– Ходімо, – він підвівся. – Треба дістатися до замку раніше, ніж почнеться спека.

Я спробувала встати – й знову сіла на холодний пісок.

– Не можу. Зачекай…

– Довоювалася? – запитав він в’їдливо. – Наліталася в небесній високості?

На його місці Оберон (або хоча б Гарольд) простягли б руку у мене над головою і поділилися власною силою. Максиміліан же вдав, ніби уявлення не має про таке просте заклинання: «Оживи!» А може, й справді не знав (так чи інакше – просити у нього допомоги я не збиралася).

Я подумки прикинула відстань до замку – над пісками, над скелями, над озером. Стисла кулаки, відчуваючи, як струменіють піщинки між пальцями. Ні, не долетіти… За годину почнеться спекота, а ми не взяли з собою навіть баклаги…

– Так і будемо сидіти? – Максиміліан широко позіхнув. – Я теж спати хочу… Але не спати ж посеред пустелі, під сонцем, під носом у Сарани!

– Ні, – я гарячково міркувала. – Ось що… Давай перейдемо… до мене. У мій світ. Тут час зупиниться… А ми відпочинемо, відіспимося… і ти мені розповіси докладніше про «виворіт світу».

«Мамо, це Максимі… Максим. Йому нема де ночувати, можна він переночує у нас – тільки сьогодні?»

Я проторохкотіла би все це, дивлячись у підлогу. Мама буде не просто здивована – вона буде шокована.

Тільки втома змусила мене послухатися Максиміліана та з’явитися додому під ручку з незнайомим хлопцем. Перші кілька секунд усе було, як я й припускала: мама глибоко зітхнула, подивилася на мене, за мою спину… і раптом завмерла. Я озирнулася – позаду стояв хлопець років п’ятнадцяти – худющий, капловухий, у тонких окулярах, дуже збентежений. Він позадкував, начебто злякався, і скоромовкою пробурмотів:

– Ні, вибачте… Лін, не треба, я ж казав… Я краще на вокзалі…

У мами розслабилося обличчя. Несподівано для мене вона раптом посміхнулася:

– Ну чому ж ні? Бувають у житті всілякі випадки… Щоправда, у нас тіснувато, але можна поставити розкладачку на кухні – буде зручно…

Брати, Петрик і Дмитрик, витріщалися на Максиміліана з роззявленими ротами. Я пройшла в кімнату, стягла з себе одяг і впала на ліжко; все провалилося в яму, варто було тільки заплющити очі. А коли я їх розплющила, за вікном високо стояло сонце, і кілька секунд я була абсолютно впевнена: це сон – дивний, страшний, ідіотичний…

Раптом я рвучко сіла на ліжку.

На кухні… розмовляли! Я впізнала Максиміліанів голос – стишений і доволі м’який, він дзюркотів, неначе струмочок. Щось казала мама, лагідно сміялася. Далі вона мовила: «Петю, давай чашку» (виходить, Петрик і Дмитрик теж на кухні… Але якісь незвично тихі…).

Я протерла очі. Кінець серпня, сонце за вікном, незабаром у школу…

Це не сон. Про Оберона забули в Королівстві…

Із дзеркала у ванній на мене глянуло бліде розпатлане страховисько. Я згаяла кілька хвилин на те, щоб дати собі лад. Постояла, прислухаючись до голосів; Максиміліан брехав так, що будь-який соловей утопився б від заздрощів. Мама у нього – головний бухгалтер на якійсь там фірмі, батько – комп’ютерний дизайнер. Оце зараз батьки в Криму, а він повернувся з Англії (де був за обміном), там білки з чорними хвостами, ворони, полісмени… а він загубив ключі на вокзалі… доведеться їхати у Крим до батьків…

Не можу сказати, що він брехав уже зовсім неправдоподібно. Я зазирнула в кухню: Максиміліан у чорній футболці й джинсах сидів на найкращому місці за столом (вітчимовому) спиною до дверей. Мама, Петрик і Дмитрик дивилися на нього, мов зачаровані, – я бачила, як у них палають, рожевіють щоки й вуха. Їм наче показували улюблене кіно – такі вони були захоплені й задоволені!

Мені стало якось мулько. У моєму світі (у мене вдома!) некромант морочив голови моїм рідним – і морочив дуже вправно…

– Максиме!

Він озирнувся: посмішка від вуха до вуха, ямочки на щоках, на носі ті самі тоненькі окуляри:

– Доброго ранку, Ліно!

– Доброго ранку, – розслаблено підхопила мама. – Ти вже вмилася, доню? Сідай снідати, курка холоне…

Максиміліан дивився на мене, як і раніше, посміхаючись. Учора я, напевно, втратила глузд від утоми: як можна було привести в рідний дім… некроманта?!

– Нам із Максимом треба йти, – сказала я дерев’яним голосом.

– Куди це? Ти ще не їла! Петрику, Дмитрику, посуньтеся, нехай Ліна сяде… А Максим нехай погостює ще, дочекається батьків із Криму…

Я запихала в себе гарячі шматочки курки, тушкованої з картоплею, і слухала, як Максиміліан втирається в довіру до моїх рідних. Втім, у довіру він втерся ще вчора, а тепер шляхом обману пролазив до мами в душу. Незбагненним чином він відчув, які саме слова їй будуть приємні, й раз за разом влучав у яблучко:

– Знаєте, дуже люблю читати… Не розумію цих геймерів – усе б сидіти носом в екран… Спина горбом, сколіоз виробляється…

– Цілком правильно, – мама дивилася на нього, наче він був її улюбленим сином. – У наш час…

Я запила картоплю міцним гарячим чаєм. Мигцем глянула на стінний годинник: майже десята. (Довгенько ж я пролежала у ліжку…)

– Ото було життя, – некромант зітхнув. – Не було цієї шаленої біганини, не доводилося крутитись, як білці в колесі: працювати на трьох роботах, щоб якось тягти родину, а на життя вже й часу не залишається…

Я роззявила рота: Максиміліан повторював власні мамині слова, які вона, бувало, втомившись говорила сусідкам. Мама не насторожилася – навпаки, закивала охоче.

– А отой гламур, – провадив в’їдливо Максиміліан, дивлячись мамі у вічі, – ця вульгарність… Неможливо стало ввімкнути телевізор…

– Нам уже час, – я встала, ледь не перекинувши табурет. – Максиме, пішли.

– Ліно, куди спішити? – мама насупилася (Петрик і Дмитрик нишком перекидалися курячими кісточками у неї за спиною).

Я виразно глянула на Максиміліана.

– Вибачте, Євгеніє Павлівно, – Максиміліан підвівся. – Мені треба сьогодні здати книгу в бібліотеку. Просто зараз.

– Ніколи не смій так робити!

– Як?

– Не смій чаклувати в моєму домі! Не смій знущатися з моїх рідних!

– Знущатися? Чаклувати?! Ліно, такого «чаклунства» навчена будь-яка розумна дитина…

– Ти зрозумів, про що я кажу? – відрубала я. – І годі вже!

У пустелі розвиднялося. Ще не занесло піском наші вчорашні сліди; втім, які ж вони вчорашні? (Адже тут, у пустелі, біля кордонів Королівства, час не зрушився ні на мить…)

Сарана ще закінчує нічний перехід. Але незабаром уже зупиниться, щоб розбити табір, – удень варвари відпочивають, ховаючись від сонця в наметах.

– Годі – то й годі, – пробурмотів Максиміліан, обернувся чорним птахом і злетів у небо.

Я злетіла за ним – важкувато, але впевнено. Летіти назустріч світанку приємно; з-за обрію виткнувся краєчок сонця. Я примружилась. Вітром мене підкидало, мов човник на хвилях. Попереду вималювалася зубчаста крайка гір, піски внизу змінилися луками, далі – перелісками…

Яке воно гарне, моє Королівство… Які сині гори, які жовті й барвисті луки… Як мальовничо біжать струмки по камінню – мов намальовані. Якими яскравими білими стрічками снується прибій уздовж морського берега… І яка страшна небезпека над усім цим нависла…

Замок некроманта наїжачився вежами. Я приземлилася на найвищу – як комаха-сонечко на кінчик пальця. Перевела подих.

Яскріло під сонцем озеро. Вода при березі хвилювалась. Я придивилася й розгледіла велетенське біле черево, яке то спливало, то знову пірнало на глибину.

– Що воно там?

– Риба-зомбі, – Максиміліан на льоту перетворився з птаха на людину, ляснув підошвами кросівок об кам’яний зубець. – Страж озерних воріт.

– Чому догори черевом?

– Тому що здохлий!

– Де ти взяв цю гидоту?

– Де взяв – там більше нема!

Донизу з вежі вели вузькі сходи. Зі стін праворуч і ліворуч стирчали сталеві штирі.

– А це навіщо?

– Тут у мене будуть прикуті мерці-зомбі…

– А як тоді розвернутися на таких вузьких сходах? Як в автобусі в годину пік?

– Прикуті мерці потрібні не для зручності, а щоб зупиняти ворогів. І лякати васалів.

– У тебе є васали?

– У мене й мерців поки що немає… – миролюбно погодився Максиміліан. – І годі мені дорікати – ти ж бо знаєш, хто я такий, і все одно зі мною товаришуєш!

«А що мені лишається…» – подумала я тоскно, та вголос нічого не сказала.