Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око

-- Ти це серйозно? Ти дійсно збираєшся виступити проти Короля Тіней.

-- Я не віддам Хольгрена цьому вилупку.

-- Твоє кохання доволі сильне. Гідне подиву. Безглузде, але гідне подиву.

-- Спробуй відпочити, якщо зможеш. Після того як я розпалю вогонь, ми припечемо твої рани. Готуйся, як можеш. В мене немає нічого, щоб вгамувати біль.

-- Ми з болем нерозлучні друзі.

Я дивилася на неї й не знала, що сказати. Я відвернулася і лягла поруч з Хольгреном, з бажанням хоча б на мить побути поряд з ним, перш ніж розбуджу його і він розпалить багаття. Моє кресало давно загубилося.

Те, що ми пережили проходячи крізь ворота… до цієї миті в мене не було часу задумуватися про це. Але дивлячись на нього, я пригадала, і почулася ближче до нього, ніж почувалася до будь-кого, будь-коли. Спогади були блідою тінню справжнього відчуття, але навіть зараз воно було реальнішим, ніж холодний зимовий вітер, шепіт вітру в тисовому дереві чи навіть повітря в моїх легенях. Я зігнулася, щоб притулитися до Хольгрена, обережно, щоб не розбудити його.

Я даремно турбувалася. Він прокинувся, як тільки я торкнулася до нього.

-- Амра? – він сів і глянув на мене, я побачила, що в його очах відбиваються мої почуття, дещо приглушені внутрішнім болем. Я знала цей біль. Він був моїм, на коротку нескінченну мить, коли ми були об‘єднані воротами.

-- Поспи ще трішки. Я розбуджу тебе за кілька хвилин.

-- Ні. Я хотів почекати на тебе. Але задрімав. Нам потрібно поговорити.

-- Це не горить. Тобі потрібно відпочити.

-- Амро. Король Тіней. Він…

-- Він змусив тебе стати частиною свого хордуна. Я знаю.

-- Хордун, -- сказав він монотонним голосом. – Таке просте слово, щоб описати те, що він зробив. Майже лагідне, щоб описати це своєрідне зґвалтування і поневолення. Вже сотні років ніхто не робив цього, чи навіть намагався.

-- Це не зовсім так, правда? – сказала я, дивлячись на Руікі. – Він відновив цю практику.

-- На жаль. Він захопив мене зненацька. Це була… інвазивна процедура. Боюся, він повністю контролює мою силу за межами Тагота. І кожного разу, коли я буду використовувати її, по своїй волі чи по його, я щораз більше і більше потраплятиму під його владу. Це підірве мою силу волі, роз‘їсть моє відчуття себе, вчинить з мене істоту, що щось невиразно бурмоче, здатну тільки виконувати його накази. – Він похитав головою і напівкриво, напівгірко посміхнувся. – Проте моя сила значно зросла.

-- Знаю. Від самого перебування поряд з тобою, в мене волосся на потилиці стоїть струнко. – Механічно я потерла потилицю рукою.

--Здається, я зрозуміла, чому він тут безсилий, -- продовжила я. – З тієї ж причини, чому сюди не вдираються смертельні землі. Сила Та-Агота тримає їх і Короля Тіней на відстані витягнутої руки. Ось чому він потребував Герцога, а тепер мене, щоб дістати Атагос. – Я вказала великим пальцем на Руікі, яка неспокійно спала поблизу. – Але якщо це так, то чому вона не вмирає від початкових ран? Вона безумовно хоче все закінчити.

-- Її підтримує не Король Тіней, а її власна сила. Він підкорив її волю настільки, що вона не може не виконувати його наказ продовжувати жити. – Він похитав головою. – Вона ув‘язнена у власному тілі, а її воля не цілком належить їй. Це засмучує мене. А ще лякає. Я не хочу повторити її долю.

-- Тоді нам потрібно придумати, як знищити Короля Тіней. І тільки.

-- Мені не подобається говорити це, Амро, але може буде краще, якщо ми ніколи не залишимо Тагот. Якщо ми не дамо Королю Тіней те, що він хоче, а саме Атагос, ми не дамо йому змоги зробити те, що він так розпачливо хоче зробити.

-- Ми не можемо залишатися тут вічно. Нам не вистачить їжі.

-- Знаю.

Чи він хотів сказати те, що я думала, що він хотів сказати? Я глянула йому в обличчя і побачила, що так.

-- Заради сивої бороди Керфа, Хольгрене, ти такий же поганий, як вона. Чому ви думаєте, що смерть – це вихід? Це не так. Це кінець будь-яких шансів на перемогу!

-- Я не хочу вмирати. Але якщо ми звільнимо Атагос, то Король Тіней здобуде таку владу, якої ще не бачив цей світ. Не знаю, як саме він збирається це зробити, але я глибоко переконаний, що він знайшов якийсь спосіб приборкати силу Атагос і керувати нею, як йому заманеться. Він перетворить світ у склеп, а всі, хто залишиться, виживуть тільки, щоб служити йому. Я відчув це, коли він поневолив мене. Його бачення майбутнього – це пекло з твоїх найгірших кошмарів. Чула, що він сказав – смерть не перешкода його волі. Він буде нищити і поневолювати, і в світі не знайдеться сили, здатної його зупинити.

-- Ти цього не знаєш. Старий Король-Чарівник одного разу вже зазнав невдачі.

-- Король Тіней – не Король-Чарівник. І в нього була тисяча років, щоб поміркувати, що пішло не так і виправити початкову помилку.

-- Навіть, якщо ти маєш рацію, наша смерть тільки затримає його. Гадаю, він заманить іншого мага, як він зробив це з Герцогом і Руікі, тоді виготовить ще одне намисто і вся ця клята катавасія почнеться заново, але не буде нікого, здатного йому протистояти.

-- Магія може цілковито зникнути до того, як йому вдасться здійснити цей подвиг.

-- Ти готовий ризикнути нашим життям? Готовий ризикнути долею цілого світу? Кілька місяців тому ти сказав мені, що краще померти, намагаючись змінити свою долю, ніж померти, змирившись з нею. Ти хочеш сказати, що після своєї смерті, ти готовий померти ще раз, замість того, щоб спробувати звільнитися від Короля Тіней?

Якусь мить він обдумував мої слова, насупивши чоло.

-- Ні, -- сказав він нарешті. – Гадаю, що ні.

-- Добре. Наступний, хто заговорить про смерть, отримає від мене копняка в голову. Мені це набридло.

Він криво посміхнувся. Очевидно, думав, що я жартую.

-- Домовилися. Тепер, коли ми вирішили, що хочемо жити, першочергове завдання – придумати, як цього досягти.

-- Ми не зробимо цього, переховуючись в Таготі, це вже точно. Нам потрібно вибратися звідси і знищити Короля Тіней.

-- Чудова мета. Як ми її досягнемо?

-- Сподіваюся, наша покалічена подруга щось підкаже. – Я повернулася і глянула на нашу сплячу пацієнтку. Я молилася, щоб в неї була хоч якась відповідь, бо єдина, до якої додумалася я, була відчайдушною.

-- Як я вже сказала, це не горить. А от її ноги довше чекати не можуть. Потрібно, щоб ти розпалив багаття, партнере.

Він розпалив, і коли лезо ножа розпеклося до білого жару, розбудив її й схопив за ноги.

Нерозлучні друзі з болем, чи ні, її крики заповнювали ніч, доки вона не відключилася. Робота була не з приємних. Мені довелося розпікати лезо з десяток разів. Коли все закінчилося, я була смертельно змучена. Я скрутилася калачиком поряд з Хольгреном і заснула під акомпанемент його глибокого, ритмічного дихання. На щастя його особливий, чудовий запах витіснив приторно солодкий сморід її обгорілої плоті.

Якщо я сподівалася негайно отримати якісь відповіді від Руікі, то мене чекало розчарування. Поки ми спали, вона якимось чином зникла, тихо і так, що жодне з нас не зауважило. Мої прокльони через її відсутність розбудили Хольгрена.

-- Далеко вона не втекла, -- сказала я. – Ходімо. Давай знайдемо її.

Я вирушила в напрямку смертельних земель, гадаючи, що вона поповзла в тому напрямку, як поранений звір, щоб її знищили ті огидні істоти. Хольгрен поклав руку мені на плече.

-- Не туди, -- сказав він. – Сюди. Я відчуваю її присутність в цьому напрямку.

І він вказав на захід, в бік Табернакля.

-- Заради кривої милиці Керфа! Швидше, поки їй не вдалося заповзти всередину.

Я побігла стрімголов, Хольгрен за мною. Як далеко їй вдалося відірватися? Як швидко вона могла повзти? Ми могли наздогнати Руікі в ту мить, коли Атагос почне пожирати її. Якщо так трапиться, нам теж гаплик. Клята Руікі наразила нас на ще більшу небезпеку.

Те, що залишилося від вулиць Тагота, розходилося з двох площ з двох боків Табернакля, нагадуючи чимось подвійну павутину. Тільки дві головних дороги вели від цих площ до країв смертельних земель, одна на північ і одна на південь. Ми знаходилися на дальньому східному краю того, що залишилося від міста.

Я не намагалася триматися вулиць. Я вела Хольгрена прямим маршрутом до Табернакля, через обвалені будинки й купи уламків, через знищені подвір‘я і вежі без дахів. За того пів року, що я провела тут, я вивчила ці старі кам‘яні кістки краще, ніж своє рідне місто.

Коли ми наблизилися до високої стіни Табернакля, я сповільнила крок і вказала Хольгрену зробити те саме.

-- Де вона? – прошепотіла я і він вказав прямісінько на Табернакль.

-- Хай їй чорт.

Я підійшла до краю стіни і виглянула. Ворота стояли трохи прочинені. Там, наполовину на території Табернакля, лежала Руікі. Вона не рухалася. Я заховалася і спробувала придумати, що робити.

Може вона вже померла, але якщо так, Атагос до неї не добралася. Руікі не нагадувала здутий бурдюк. Я довго і наполегливо думала про те, щоб залишити її там. Якщо вона вже була мертвою, я даремно буду ризикувати собою, намагаючись врятувати її. Якщо вона була живою, то точно не хотіла ніякого порятунку.

Але мені було наплювати на те, чого хотіла вона. Існував шанс, що вона знала щось, що могло допомогти нам знищити Короля Тіней. Чи був він настільки важливим, щоб ризикувати своїм життям, намагаючись врятувати її, цей шанс? Я глянула на Хольгрена і вирішила, що таки був.

-- Чи існує якийсь спосіб зробити когось тимчасово глухим? – запитала я його.

Він насупив чоло.

-- Ніколи не пробував. Гадаю, що зможу, тільки дай мені час…

-- Часу в нас немає. Слухай сюди. Якщо щось трапиться, не йди за мною. Ти мені нічим не допоможеш. Я серйозно. Щоб боротися з Королем Тіней залишишся тільки ти. Присягни мені. Присягни, Хольгрене.

Я думала, він не присягне. Він довго мовчав. Нарешті кивнув.

-- Добре, -- я нахилилася і поцілувала його. Тоді, поки не передумала, я підстрибнула і погнала в бік воріт Табернакля.

Поки я бігла до неї, то спробувала оцінити ситуацію. Ворота були відкриті назовні, на площу, хоча були зроблені так, що відкривалися тільки всередину. Між стулками воріт був десь метровий проміжок. Права звисала під трохи п‘яним кутом. Масивні бронзові завіси відірвалися від гнилого дерева воріт, коли Атагос жбурнула мене крізь них. Руікі лежала на боці в проміжку між стулками, одна рука зігнута поряд з обличчям, друга простягнута вперед, на територію Табернакля. Навколо обрубків ніг утворилася калюжа крові. По дорозі, коли вона тягнула їх по нерівній бруківці, то загубила пов‘язки. Два кривавих сліди тягнулися і зникали в напрямку табору.

Проте, здавалося, вона ще дихала. Потрібно віддати їй належне; по-своєму вона була такою ж впертою, як я.

Я не хотіла, щоб Атагос навіть запідозрила, що ми були тут. Вона не могла покинути територію храму, але, хай їй чорт, вона могла притягнути нас до себе. Я не знала зони її дії, і не мала бажання довідатися. Я відмахнулася від спогадів про те, як Гнаррі здувся, немов пробита списом скелезубова риба, про божевільну посмішку Атагос. Така доля не для мене. Ні, якщо я можу щось з цим зробити.

Я змінила маршрут, рухаючись трохи під кутом до вузького отвору в воротах, щоб не стати мішенню для когось всередині. Я очікувала, що крик Атагос, від якого холоне кров, захопить мене зненацька. Очікувала, що він зіб‘є мене з ніг, візьме під контроль моє тіло і доставить мене до неї, де вона висмокче мене до краплини. Дехто каже, що найгірше – це страх перед невідомим. Вони просто не бачили нічого, чого дійсно варто боятися.

Може не вічність, але мені здалося, що ця пробіжка через площу тривала дуже довго. Коли я добігла до відчинених дверей, то важко дихала і з мене тік піт. Я була десь за тридцять сантиметрів від розпростертого тіла Руікі. Я зупинилася на мить, щоб віддихатися і послухати чи немає якихось ознак руху з другого боку. Я не почула нічого.

Частково прочинені ворота, хоча й давали додаткове прикриття, також ускладнювали завдання витягнути її з території Табернакля. Кут був неправильний. Щоб добряче схопити її, мені довелося б висунутися за ворота.

Якщо перейти на другий бік, справа пішла б легше, але, хоча й на коротеньку мить, покажеться мій силует, рухома ціль. Я вирішила ризикнути.

З клубком в горлі, так швидко і тихо, як тільки могла, я перейшла на другий від Руікі бік. Ніяке нелюдське завивання не перетворило мені кістки на вівсянку. Я зігнулася, міцно схопила її за мантію і сіпнула геть від виходу. Вона була на диво важкою, як на когось, хто втратив стільки частин тіла. Після першої спроби мені не вдалося відтягнути її від воріт. Я мовчки вилаялася і сіпнула ще раз, сильніше. Цим разом все крім голови перетнуло поріг. Останнє зусилля і вона була цілковито на площі. Я тихенько зітхнула з полегшенням. Як виявилося, передчасно.

Ти повернулася, Амро, швидше, ніж я сподівався. Та ще й з супутником, а то і двома.

Та-Агот. Серце в мене тьохнуло, тоді почало скажено битися. Не думала я, що він здатен зв‘язатися зі мною так далеко від своєї в‘язниці.

-- Невеличкий візит, -- прошепотіла я і закинула Руікі собі на спину. – Я не надовго.

Змінила думку щодо моєї пропозиції?

Я перекидала непритомного мага, поки її руки не плюхнулися мені на плечі. Тоді я добряче схопила її за зап'ястки й похитуючись стала на ноги.

-- Я розглядаю можливість допомоги тобі, -- сказала я. – Не тисни на мене, не лізь мені в голову, і може нам вдасться домовитися.

Зиґзаґами я пішла через площу до Хольгрена.

Як скажеш.

-- Присягни, що більше не полізеш мені в голову, Та-Аготе. Ти знаєш, я цього терпіти не можу.

Я не стану впливати на твій розум, Амро, не буду ритися в твоїх спогадах. Це я присягаю. Але я не зможу спілкуватися з тобою, якщо не залізу тобі в голову.

-- Гадаю, цього буде достатньо.

Повертайся на площу, коли будеш готова поговорити. Я буду чекати.

-- Знаю, що будеш. Тепер забирайся.

Тиша. Я молилася, щоб Та-Агот не почав копирсатися в моїй голові. Може сестра і зрадила його, але я була готова побитися об заклад, що він не пробачить нам, якщо ми відправимо її Королю Тіней. Якщо він побачить в моїх думках мої наміри… я не знала, на що він здатен, і не мала бажання довідатися. Не за таких обставин.

Хольгрен зустрів мене за кілька метрів від краю площі. Разом ми відтягнули Руікі з зони видимості з Табернакля, і я кинула її на землю, різкіше ніж збиралася. Вини я не відчувала. Вона наразила нас на дурну, непотрібну небезпеку. Я сіла, поклала руки на коліна і зробила кілька глибоких вдихів, відпочиваючи і намагаючись хоч трохи заспокоїтися.

-- Я відчув щось, -- сказав Хольгрен. – Якусь силу, коли ти несла її.

-- Та-Агот. Я розповім тобі про нього. Не тут.

Він кивнув, вказав на Руікі.

-- Готова?

-- Гадаю, що так, -- я з зусиллям піднялася на ноги.

-- Неймовірно, це ж яку силу волі потрібно мати, щоб заповзти так далеко. – Він схопив її під руки. Я спиною взяла її за ноги, ми підняли її й вирушили до табору.

-- Звісно, -- важко видихнула я. – Мені дістався скривавлений кінець.

-- Якщо хочеш, можемо помінятися.

-- Ні. Він легший. Тому мене цілком влаштовує.

Ми перенесли її в табір і як могли обробили рани. Вони, мабуть, почнуть гноїтися. Жахлива смерть. Після того, як ми зробили все, що могли, я прив‘язала її до дерева мотузкою, знайденою в таборі Герцога. Я не хотіла, щоб вона знов зникла. Якщо вона вирішить скористатися чарами – що ж, Хольгрен тепер міг чудово протистояти їй, хоча, зрештою, таке міряння пісюнами тільки піде на користь Королю Тіней.

Я вирішила перейматися тільки тим, на що можу вплинути. Чари до цього не відносилися. Сніданок – так. Я глянула на небо – з часу, коли ми прокинулися, сонце ледь піднялося на два пальці. Невже минула тільки година? Мені здавалося, що набагато більше.

-- Що, партнере, -- сказала я. – Пора тобі скоштувати вишукану кухню, яку може запропонувати Тагот.

-- Прекрасно, -- обізвався він. – Допомога потрібна?

-- Ні, ти пильнуй її. Багато часу це не займе. Меню не таке вже й багате.

-- Коли повернешся, розповіси мені про Та-Агота.

-- Обов‘язково, але спочатку я хочу поговорити з Руікі.

-- З мене шість місяців обідів, -- сказав він за сніданком з фініків, кращі часи яких вже давно минули. Я вирішила не заморочуватися і не накопала личинок. Він ще не був настільки голодним, а я не палала бажанням заново познайомитися з їхнім смаком чи консистенцією. По суті, я взагалі пропустила сніданок. Остання зустріч з фініками залишила яскраве, незабутнє враження у моїй пам‘яті й моєму тілі. Коли зголоднію, я знала, де скупчуються личинки. Я була готова відкладати це майже безконечно. Гіркі горішки, які я збирала, коли з‘явився Герцог, я тримала про запас. Те, що з них залишилося, доведеться розтягувати надовго.

-- Шість місяців смачних обідів.

Він глянув на мене і посміхнувся. Тоді знов перемкнув увагу на гнилі фініки. Коли він глянув на далеко не апетитний сніданок, його посмішка зникла. Здається, в одному був хробак.

-- Допомагає, якщо заплющити очі й спробувати не дихати носом, -- запропонувала я.

-- Правда?

-- Не дуже, але трішки. Могло бути гірше. Принаймні фініки не звиваються.

-- Цей звивається.

-- Вважай, що це обід з двох страв.

Куточком ока я зауважила якийсь рух. Заворушилася Руікі.

-- Йду побалакаю з нею. Насолоджуйся сніданком. – Я встала і легенько доторкнулася до його плеча. Він щось буркнув і тицьнув пальцем в один з фініків. Здається, до цього я ще не бачила його похмурим. Я не змогла стримати посмішку. Скільки разів я бажала, щоб він був живим і зносив те, що зносила я під час свого першого перебування в Таготі. Інколи бажання збуваються.

Чи збудуться бажання Руікі? Я сіла поряд з нею на холодну траву і деякий час просто дивилася на неї. Волосся спадало їй на обличчя, але не закривало відчужений, страдницький вираз. Вона загубилася в своєму внутрішньому пеклі. Думаю, вона не помічала мене, поки я не забрала волосся їй з обличчя. Вона сіпнулася вбік і зіщулилася.

-- Як ти зв’язалася з Королем Тіней? – запитала я.

-- Я маю право померти, -- виплюнула вона.

-- Згідна. Ніхто не повинен жити вічно, якщо не хоче. Особливо в ролі раба.

-- Тоді чому ти не даси мені померти?

-- Бо я потребую тебе. Потребую твоїх знань. Ти доклала руку, коли це все починалося, і тепер твоя відповідальність допомогти нам зупинити це.

-- Я тобі нічого не зробила. Чи йому.

-- Ти не зробила нічого, щоб завадити йому.

-- Він покарав би мене.

-- Це не звільняє тебе від відповідальності.

Вона почала тремтіти. На очах виступили сльози.

-- Я ніколи не звільнюся від відповідальності. Ніколи. До самої смерті. Обов‘язок. О, боги.

Тоді вона залилася сльозами й почала голосити. Я була впевнена, що вона втрачає розум. Неприємне видовище.

-- Амро, -- обізвався Хольгрен. – Дай їй спокій, наразі.

-- Дам, якщо вона відповість ще на кілька запитань. – Я боялася, що якщо буду чекати, то вона вже не зможе відповісти.

-- Руікі. Скажи мені щось, що допоможе перемогти Короля Тіней.

-- Це неможливо.

-- Я відмовляюся в це вірити. В нього повинна бути якась слабкість. Ми знаємо, що йому важко діяти вдень. Ми знаємо, що він якимось чином прикований до місця, яке він називає Шедоуфол. Як ми це можемо використати на свою користь? Дай мені хоча б щось, Руікі. Скажи мені, куди він та його створіння зникають впродовж дня.

-- Тіньовики закопуються. Шемранг має багато схованок – будь-де, куди не сягає сонце. В горах на схід від Шедоуфол повно печер.

-- А що з Королем Тіней? Куди він зникає, коли сходить сонце?

-- Він не йде нікуди. Не може. Доки не підкорить Атагос. Він може тільки командувати істотами і направляти свою волю в світ, впливаючи на події непрямо.

-- Тобто, як це?

-- Він маніпулює подіями, вчинками. Спритно, так спритно, що ти думаєш, що це твоя ідея, піти сюди, а не туди. Сісти на корабель до Дикого Берега, замість того, щоб перетнути пустелю. Піти гірським шляхом, а не лісовою стежкою. Весь цей час ти думаєш, що сама обираєш дорогу. І от ти стоїш перед його вівтарем, він пропонує тобі прохолодний напій і відпочинок після подорожі. Пропонує силу знищити твоїх ворогів. Безсмертя. Шанс змінити світ. Ти бачиш, як твоя рука тягнеться, щоб доторкнутися до його чорної в‘язниці. Ти думаєш, що рука рухається по твоїй волі, але чи це так? Чи це дійсно так? Запитай свого коханця, чи він по своїй волі потрапив у пастку.

-- Не по своїй, -- Хольгрен стояв позад мене. Я була зосереджена на її розповіді. І не зауважила. Він сів поряд зі мною.

-- Ніхто по своїй волі не стає частиною хордуна, особливо з таким монстром, -- продовжив він. – Не учень-зрадник вбитого магістра, і вже точно не адепт Ордену Світанку. Бо ти їхній адепт, правда?

Навіть я чула про Орден. Потужні маги зобов‘язані служити престолу Чагула. Кілька століть тому Арідалл Палаюча Рука винищив їх у відкритому бою, але це Арідалл Палаюча Рука. З такого повстають легенди.

Руікі похитала головою.

-- Немає значення, ким я була. Тепер я раб. Ти кажеш, ніхто добровільно не обере таку долю, але ти помиляєшся. Герцог Виборзький обрав. Дурень щиро вважав, що може протиставити свою волю Королю Тіней. Використати його, щоб здобути владу. Йому дали зрозуміти, що вони рівня, бо він великий майстер з виготовлення артефактів.

-- Герцог мертвий, і ніхто його не оплакує. Ви ще живі. Хочеться, щоб так залишалося і надалі. Розкажи мені щось, що я зможу використати. В нього повинна бути якась слабкість. Що з тією кам‘яною брилою? Це до неї він прив‘язаний?

-- Я не знаю.

-- Гадаю, що знаєш. За це тебе покарали? Бо ти спробувала знищити його? Ти намагалася знищити ту брилу?

-- Дай мені спокій!

Вона скрутилася калачиком, закрила обличчя руками. Я надто сильно натиснула на неї. Я глянула на Хольгрена, він похитав головою. Я зітхнула.

-- Шкода, що я не знаю більше про те, як повинна була пройти оригінальна церемонія, -- сказав він тихо. – Яке значення має цей камінь? Чому Король Тіней прив‘язаний саме до цього місця?

-- Тут Король Тіней повинен був відродитися. Принаймні так він сказав.

-- Дивно. Не в залах Полум‘я?

-- Наскільки я знаю, ні.

-- Давайте спробуємо відтворити події. Король-Чарівник переконав Атагос вбити свого брата, якимось чином…

-- А докладніше, простромити його серце двадцяти метровим прутом зробленим з небесного металу. Але він каже, що це була не його ідея, а її.

-- Хай там що, якимось чином це повинно було надати Королю-Чарівнику елемент необхідний, щоб перетворити його в безсмертну, всемогутню істоту. Церемонія відбувається в його святилищі й передбачає ритуальне самогубство всіх членів хорунда. Він очікує, що відродиться з другого боку озера, за багато кілометрів від святилища. В цьому місці знаходиться обсидіянова брила, або вівтар.

-- Оболонка не мала на собі слідів. Себе він не збирався вбивати. Може він мав намір піти до брили пізніше, щоб завершити церемонію.

-- Може, -- коли він говорив, то щипав траву, чоло в нього було насуплене. – Атагос не вдається вбити свого брата, замість цього вона прибиває його на століття до вівтаря. Йому не вдається звільнитися від прута, що простромлює його. Атагос з‘їхала з глузду – хоча не обов‘язково від свого вчинку. Церемонія Короля-Чарівника зіпсована, замість того, щоб перетворитися в якогось бога, він розколюється на три окремих істоти – Полум‘я, Короля Тіней і фізичну оболонку.

-- Гарно ти все підсумував, але як це нам допоможе?

-- Ти казала, що Полум‘я розповіло тобі, що воно частка, якої позбулися під час проби, правильно?

Я кивнула.

-- Старий чарівник намагався якимось чином добитися дзеркального ефекту. Це тип надпотужної симпатичної магії. Та-Агот повинен був померти, того, що стало Полум‘ям, він хотів позбутися. На кілька коротких миттєвостей смерть його хордуна повинна була дати потужний сплеск неприборканої енергії. Але чи було ще щось? Чи повинно воно було якось поєднатися з потребою вбивати, яку відчуває Атагос?

-- Обмін смертями, -- обізвалася, на наше велике здивування, нерівним голосом Руікі. Вона повернулася і глянула на Хольгрена.

-- Що?

-- Обмін смертями. Древній ритуал. Вже кілька століть його ніхто не проводив. Ніхто не має такої сили. Таким чином маг позбувається своєї душі, і притягує душу того, хто щойно помер. Мага це вбиває.

-- Гадаєш, старий чарівник знищив свій хордун, щоб провести якусь версію ритуалу по “обміну смертями”, -- запитала я. – Навіщо?

-- Щоб скерувати душу Та-Агота до брили, -- сказав Хольгрен. – Він збирався спіймати її там і якимось чином використовувати в своїх цілях. Ти маєш рацію, Руікі. Здається, ми щось намацали.

-- Проте Та-Агот не помер, -- я маю хист вказувати на очевидне.

-- Саме так. Церемонія вимагала, щоб у брилі знаходилася душа. Король-Чарівник вже заклав основу для трансформації – він і так збирався позбутися частинки своєї душі, частинки, яка стала Полум‘ям. Те, що залишилося, перетворилося в Короля Тіней і його засмоктало у в‘язницю, приготовану для Та-Агота.

-- Тож нам потрібно знищити ту чорну брилу.

Руікі видала з себе скрипучий, здавлений звук і за мить до мене дійшло, що це сміх.

-- Що тут смішного? – запитала я її.

-- Запитай його.

Я повернулася і глянула на Хольгрена.

-- Та брила – це не просто камінь. На неї наклали шар за шаром захисних заклять. На землі не існує сили, здатної хоча б подряпати її поверхню.

-- Звідки ти це знаєш?

-- Я намагалася, коли Король Тіней поневолив мене. Я жбурнула в неї всю силу, до останньої краплини, яка в мене була. Це було, як кидати галузку в Стіну Хавака. Якщо ваш вихід – знищити брилу, то у вас немає виходу.

-- Тільки тому, що ти не могла зробити це, використовуючи Мистецтво, не означає, що це неможливо зробити. Або якщо ми не можемо знищити брилу, ми можемо спробувати за дня відтягнути її й кинути в озеро…

-- Ти питала, звідки в мене рани, -- промовила Руікі. – Я скажу тобі. Я намагалася знищити її, з магією і без. Його це бавило. Я зазнала невдачі. Мене було покарано.

Я обдумала її слова. Подумала про інші варіанти, але, здавалося, не було жодних. Хай там що, Короля Тіней потрібно знищити, а у відчайдушному становищі доводиться вживати надзвичайні заходи. При всьому небажанні, мені довелося змиритися з єдиним планом дій. Іншого виходу я не бачила.

-- Чорна брила – це ключ, -- сказала я. – Я в цьому впевнена. Якщо ми не можемо знищити її, потрібно заручитися підтримкою когось, хто може. Хоча, не думаю, що йому сподобаються наші методи.

-- Сьогодні не існує мага настільки потужного, щоб тягатися з Королем Тіней, - сказав Хольгрен. – До того ж ми в пастці.

-- Не маг, -- відповіла я. – А бог. Та-Агот. Придумай, як зробити мене глухою, Хольгрене. Ми відправимо Атагос Королю Тіней. А тоді відправимо за нею брата.

Розділ 8

-- Ти хочеш звільнити Атагос і Та-Агота. Ти дійсно вважаєш, що це розумно? – Хольгрен дивився на мене так, немов я молола якусь дурню.

-- Ні. Не вважаю. Правду кажучи, я думаю, що по-своєму Та-Агот нічим не кращий від Короля Тіней. Але в нас немає вибору. Як тільки ми звільнимо Атагос, то відразу втратимо наш єдиний вихід з Тагота, а саме намисто. Вона не дозволить нам мандрувати поряд з нею через смертельні землі. Швидше за все вона спробує вистежити нас. Єдиним безпечним місцем буде зал Та-Агота. Тільки він має силу, щоб стримати її.

Я провела пальцями по брудному волоссі й продовжила.

-- До того ж він єдина істота, яку я знаю, настільки сильна, що може поборотися з Королем Тіней. І чесно кажучи, якщо доводиться обирати між світом, яким правитиме Та-Агот і світом, який знищить Король Тіней, я обираю Та-Агота. Принаймні, наскільки я знаю, в його баченні майбутнього немає смерті й розрухи. До цього може не дійти. Вони можуть знищити одне одного і залишити світ самому собі.

-- Це – благі побажання, в кращому випадку. – Хольгрен затарабанив пальцями по стегну. – Ми зв‘язуємося з силами набагато потужнішими, ніж будь-які, що ходять по світу сьогодні, з надією, що обманом змусимо їх зробити те, що хочемо. Немає жодних гарантій, що добившись цього, ми значно не погіршимо справи. Чи це дійсно правильне рішення, Амро? Я не знаю.

-- Я теж не знаю. Я насправді не розумію, що може бути гірше, ніж те, що світом буде правити Король Тіней, але, гадаю, таке можливе. Проте, давай поглянемо на справу з цього боку: В тебе є краща ідея?

Він зморщив губи, похитав головою. Але пальці продовжували барабанити.

-- Тоді добре. Може Руікі допоможе тобі придумати спосіб, як не дати Атагос висмоктати з мене життя, поки я буду надягати на неї намисто. Пам‘ятай, її зброя – це голос. Я не хочу оглухнути назавжди, але якщо не буде іншого виходу, погоджуся й на це.

Я сподівалася, що якщо Руікі матиме якесь заняття, то хоча б на кілька хвилин припинить намагатися вкоротити собі віку. Якщо це спрацює, я могла дістати для неї кров, яка врятує їй життя і вилікує рани. Потім вона могла робити все, що їй заманеться. Якщо це самогубство, я не могла її зупинити. Я сподівалася, що з цілим тілом, вона переконається – життя має свої переваги.

-- Руікі? – запитав Хольгрен. – Допоможеш?

В неї були закриті очі. Вона глибоко вдихнула і повільно видихнула.

-- Це божевілля, -- промовила вона. Тепер це було схоже на її справжній голос. Впевнений, навіть трішки зарозумілий. Я сприйняла це за добрий знак.

-- Так, це божевілля. То й що?

-- Ви не знаєте справжньої природи Та-Агота, так? Щоб ви знали, сестра намагалася знищити його не заради забави.

-- Звісно, він має свої недоліки. Але мені важко уявити собі, що вони більші ніж в Короля Тіней.

На це їй не було що заперечити.

-- Відповідай на запитання. Можеш допомогти Хольгрену?

-- Мабуть. Ми можемо зробити глухою тебе, або німою Атагос. Насправді, найкраще скомбінувати ці ефекти. Так в нас буде більше шансів на успіх.

-- Як ти збираєшся змусити її замовкнути? Як тільки ти наблизишся до неї, вона тебе схопить. Вона поневолила десяток людей за раз, як маріонеток по черзі підвела до себе і висмоктала все життя. Це смерть на двох ногах.

-- А я безнога безсмертна істота. Ми пасуємо одне до одного.

-- Ти щось хочеш цим сказати, Руікі?

Вона глянула на мене.

-- Я допоможу вам, але за це ви дасте мені померти.

Я почала хитати головою, і вона підняла руку.

-- Смерть – мій єдиний вихід. Я обираю смерть від її руки. Цим самим я допоможу вашим планам.

-- Ні. Абсолютно ні, -- сказала я, але вона не слухала.

-- Хольгрен допоможе мені підготуватися. Коли Атагос поневолить мене, моя смерть запустить закляття, яке ми приготуємо, і яке, якщо все піде добре, вирубає її на короткий період. Це дасть вам час надіти на неї намисто і втекти в храм Та-Агота. Це найбезпечніший спосіб.

-- Це вбивство.

-- Ви попросили моєї допомоги. Наполягаєте, що я повинна виконати свій обов‘язок, сплатити борг. Я допомогла вам як могла і готова допомагати надалі. Але я маю право померти так, як вважаю за потрібне. Більше я для вас не можу зробити нічого. Мій останній вчинок піде на користь і вам і мені.

-- Хольгрене, скажи їй, що цього не буде.

Я глянула на нього і побачила, що він не збирається казати нічого подібного.

-- Гадаю, вона має рацію, Амро. Вона зробила все, що може. Змушувати її жити далі, зводить хороші наміри на манівці.

-- Ти це не серйозно!

-- Боюся, що так. Навіть якщо вона повністю зцілиться, за межами Тагота її воля їй не належатиме. Надто довго вона була під впливом Короля Тіней; вона буде знаряддям, яке змушують робити вчинки, до яких вона відчуває відразу. Якщо Руікі обирає смерть, відмовляючись коритися Королю Тіней, то це її право.

Хольгрен поклав руку мені на коліно, але я скинула її геть.

-- Це малодушне боягузтво, -- сказала я.

-- Називай це як хочеш, це мій вибір. – Вона піднялася в сидячу позицію. – Так чи сяк, я знайду спосіб звільнитися.

-- Гаразд. Ви працюйте над планами екзекуції. Я йду прогуляюся. Мене це не цікавить.

Я встала і пішла геть, в напрямку руїн.

-- Амро, будь ласка, -- Хольгрен наздогнав мене і поклав руку на плече. Я скинула її.

-- Це проти моєї природи, Хольгрене. Ти це знаєш краще, ніж будь-хто.

Як він міг не знати? Я пережила ситуації, які вбили б інших, набагато вміліших за мене, тільки тому, що відмовлялася поступитися, здатися. Виживання було в мене в крові. Досвід, який ми пережили у воротах, показав йому це.

-- Те, що підходить тобі, не мусить підходити всім. Для деяких людей є важливіші речі, ніж виживання.

-- Це значно більше ніж виживання чи не виживання. Це – вбивство.

-- Ти помиляєшся. Я кохаю тебе за те, що ти хочеш врятувати її, але ти помиляєшся. В гіршому випадку це жертва, в кращому – визволення. І не тобі обирати. А Руікі.

-- Називай мене, як хочеш, Хольгрене, факт полягає в тому, що якщо ми будемо діяти згідно з вашим планом, то вона помре. Замість того, щоб спробувати зупинити чи відговорити її, ми збираємося допомогти їй. Може тобі це не здається вбивством, а вона не прагне нічого іншого. Але подумай, Хольгрене: ми збираємося дозволити Атагос висмоктати з її тіла душу. Ти не знаєш, що це таке. Я, хай йому чорт, знаю. Я швидше допоможу їй перерізати собі вени, ніж ще раз стану свідком цього спектаклю.

Він і гадки не мав, що це таке. Жодне з них не мало.

-- Якби ви бачили, на що здатна Атагос, що трапиться, коли Атагос поневолить її, ви б зараз так не щебетали.

-- Ми зовсім не щебечемо, Амро. І ти це знаєш. Невже ти не бачиш? Це її єдиний певний спосіб звільнитися. Вона не померла від ран, завданих їй Королем Тіней, і від втрати ніг теж не помре, навіть якщо вони загниють. Навіть якщо їй відрубати голову – це не вб‘є її. Король Тіней наказав їй жити, і саме це вона робитиме, до межі своїх можливостей. Тільки обійми Атагос звільнять її.

-- Теж мені свобода, бути поглинутою. Звісно, вона звільниться від Короля Тіней, але її душу пожеруть. Хоча б на хвильку задумайся про це.

Я схрестила руки і з усіх сил спробувала заспокоїтися. Було важко.

-- Може ти й маєш рацію, -- продовжила я. – Проте це не має значення, згоден? Правильно чи ні, це трапиться, що б я не говорила. Тож йди і готуйся. Просто дай мені зараз спокій. Я повернуся.

-- Як скажеш. – В нього на обличчі був скорботний вираз. Навіть розлюченій, мені було боляче бачити його таким. Я втекла в руїни, відчуваючи в серці біль, який не могла пояснити.

Найвища точка в Таготі знаходилася на вершині напівзруйнованої вежі без даху, кольору іржі, з далекого північного боку міста, за квартал від смертельних земель, що оточували місто. Я видряпалася на найвищий поверх і сіла у широкому овалі вікна, що дивилося на захід. Спустивши ноги, я дивилася на кошмарний пейзаж, створений Королем-Чарівником. З висоти п‘ятого поверху він не виглядав красивіше. Скільки шкоди можуть наробити ненависть і заздрість, якщо мають достатньо сили.

Може Хольгрен мав рацію. Може без магії світ стане кращим, але я підозрювала, що сила просто набуде якоїсь іншої форми. Ефекти зловживання нею залишаться більш-менш такими самими: така чи інша смерть для безсилих. Людство таке передбачуване.

Будуть це закляття, мечі чи якісь вдосконалені аркебузи, могутні силою заберуть все, що захочуть, і залишать після себе трупи. В порівнянні мій фах виглядав ледь не шляхетним. Я ніколи не забрала нічого в когось, хто мав менше за мене.

Я глянула за межі смертельних земель, на край долини, на обрій і ледь помітні завитки хмар, що рухалися на північ. Був один з тих яскравих зимових днів, що оманливо сонячні. А тільки зайдеш в тінь і відчуєш, як холод висмоктує тепло твого тіла. Ніч буде холодною. Може навіть випаде сніг. Я роками не бачила снігу – в Люсернісі рідко коли було холодно, що хоча й не було головною причиною, чому я переїхала туди, було однією з причин, чому я залишилася.

Я злилася на Хольгрена за те, що він погодився допомогти Руікі вбити себе, і що ми збиралися скористатися її смертю. Ця жертва була ідіотизмом. В ній не було нічого шляхетного чи славетного. Але що мені було робити? Все життя ходити за нею, щоб в неї не було нагоди вбити себе? Ховати від неї всі гострі предмети? Прив‘язати її, насильно годувати? Якщо вона мала намір зробити це, які міри я б не приймала, в кінці-кінців, вони будуть недостатніми. Шанси, що ми проживемо наступний день і так були мізерними. Від цього ситуація не ставала приємнішою.

Я злізла з вікна і лягла навзнак, споглядаючи на небо. З цієї позиції, зі стінами, що закривали навколишню місцевість, я могла бути будь-де. Небо – це небо. Я спробувала уявити собі, що я в Люсернісі, чи Коруні, чи навіть Белларіусі – де завгодно, тільки не в Таготі. Не виходило. Тиша, брак вуличного гулу і людських голосів, надто відрізнялися від усіх тих місць, в які я намагалася перенестися в своїй уяві. Чи я колись повернуся в Люсерніс, чи хоча б кудись, що нагадує цивілізацію? Коли закінчиться цей кошмар?

Я дивилася на небо і повільно мирилася зі своєю ситуацією. Я була в Таготі, й завтра або післязавтра ми збиралися виступити проти Атагос і швидше за все загинути. Якщо виживемо, то зустрінемося з Та-Аготом і швидше за все загинемо. Якщо виживемо після цього, то зрештою знов зустрінемося з Королем Тіней і вже майже точно загинемо. Існувала велика ймовірність, що ми з Хольгреном загинемо в найближчому майбутньому. Це мені страшно не подобалося. Не тільки тому, що мені дуже хотілося жити, а тому, що мені хотілося жити поруч з ним. В мене розривалося серце від самої думки про все те, чого ми не зазнаємо, якщо не переживемо свої чисельні зустрічі зі згубою. Тоді мене осінило. Я ляснула себе долонею в чоло і встала на ноги. Кінець кінцем навіть до мене доходить, коли я поводжу себе як дурепа.

Існувала одна річ, на яку ми досі мали час, щоб пережити разом.

Я зійшла вниз по нерівних сходах вежі й повернулася в табір. Хольгрен глянув на мене, а я приклала палець до вуст. Руікі знов спала. Я схопила пару покривал, повернулася в напрямку міста і жестом вказала, щоб він йшов за мною. Він пішов зі здивованим виразом на обличчі. Я відвела його в ще один відгороджений стіною сад, з пружною травою і розбитим фонтаном, з якого досі тонкою цівкою текла чиста, солодка вода. Там я розгорнула покривала і почала роздягатися. Він спостерігав за мною зі здивованим збентеженням на обличчі. Я зняла свою брудну сорочку і взявши його голову ніжно в обидві руки, схилила її, щоб поцілувати. Серце в мене калатало, цим разом від збудження, а не зі страху.

Після розкішно довгої миті, я відірвалася від нього і почала стягувати черевики. Він просто стояв.

-- Чим швидше ти роздягнешся, -- сказала я. – Тим швидше ми зможемо допомогти одне одному змити хоч трохи бруду. Я буду набагато менше відволікатися, якщо не буду переживати, наскільки сильно від мене смердить.

Може я й почала раніше, проте йому вдалося роздягнутися швидше за мене. Вода в нашій ванні була такою холодною, що перехоплювало подих. Проте ми доволі швидко відігрілися, після ванни.

Десь по дорозі мені вдалося сказати, що я кохаю його. Було далеко не так важко, як я собі уявляла. В цій лихоманці я відчужено питала себе, чому для мене було такою проблемою сказати чи показати це.

Я відчувала більше, ніж легкий жаль, коли вивільнилася від сплячого Хольгрена і почала одягатися. Сонце вже сідало і було важко ігнорувати холод. Але мені не хотілося залишати наш невеличкий притулок спокою і щастя.

Здійнявся вітер. Холодний порив промчав садом і зірвав з Хольгрена покривало. З закритими очима він щось буркнув, затремтів і пошарив рукою за мною.

-- Прокидайся, коханий. Пора глянути у вічі майбутньому, яке б воно не було.

-- Ммм. За мить. Повертайся. Мені холодно.

Я закінчила застібати ґудзики на сорочці й стала поряд з ним на коліна. Я провела пальцями по його довгому, скуйовдженому волоссю. Як я могла знати його стільки часу і не бачити ким він був, що він для мене означав?

-- Вставай і одягайся, Хольгрене, бо обморозиш собі якесь ніякове місце.

Він привідкрив одне око і глянув на мене.

-- Я кохаю тебе, -- промовив він.

-- Я тебе теж кохаю. А тепер вставай, лінивий вилупку, і допоможи мені назбирати хмизу. Сьогоднішня ніч буде холодною. Також потрібно затягнути Руікі в приміщення. Не хотілося б, щоб вона здохла завчасу.

-- Амро, прошу тебе…

-- Пробач. З цієї миті я дам собі спокій. Присягаю. І взагалі завтра це вже не буде проблемою.

Він кивнув, потягнувся і почав одягатися.

-- Отже, завтра вранці?

-- Якщо ви з нею будете готовими.

-- Будемо. Підготовка мінімальна і не надто складна. Я буду просто постачати їй додаткові сили, бо більшість її власних йде на підтримку функціонування тіла.

-- Я не знала, що маги можуть позичати силу.

-- Зазвичай, не можуть. Проте тепер ми члени одного хордуна, тому в нашому випадку це дуже просто. Одна з небагатьох переваг нашої ситуації, є в ній щось поетичне, бо вона може зрештою привести до падіння Короля Тіней.

-- Будемо сподіватися. Ходімо. Поки ми повернемося до табору, вже стемніє, а нам ще потрібно знайти кращий притулок.

Ми з Хольгреном перенесли Руікі й наші скромні пожитки у будинок без вікон, в якому вціліла більша частина даху, поряд з Табернаклем. Коли настала ніч, вітер почав дути по-справжньому і температура швидко опускалася.

В кутку ми розклали вогонь, накидали навколо нього покривал, Руікі оперлася на стіну, а ми з Хольгреном вмостилися поруч одне з одним. У вогнищі шипіло і тріскало мокре поліно, вітер стогнав і завивав. Всім трьом було холодно, ми були голодні. Руікі розповідала Хольгрену.

-- Адептів Ордена навчають, що навіть їхня смерть повинна служити Імператору. Ми називаємо це аргілле, останній удар. В часи коли бойові маги були невід‘ємною складовою військових дій, інколи навіть в поразці члени Ордену забезпечували перемогу арміям Імперії, готуючись таким чином, як ви допоможете приготуватися мені.

-- Арідалл Палаюча Рука вбив десятки членів Ордену в битві за Ісінгласс, -- сказала я. – Принаймні так розповідають. Чому їхні “останні удари” не прикінчили його?

-- Палаюча Рука був унікальним. Ніхто, до нього чи після, не міг зрівнятися з ним у майстерності чи володінні Мистецтвом, які він осягнув. Ніхто з часів до Діаспори не володів такою неприборканою силою, як він. Орден в ті часи наскрізь прогнив злом і некомпетентністю. Палаюча Рука несподівано виявився благом. Після Ісінгласса, Імператор змінив Орден і відрізав усі сухі гілки, які залишилися. Для того, щоб вони вижили і буйно розрослися, деякі дерева потрібно кардинально обрізати. Так було і з Орденом.

-- Це все дуже цікаво, але ми відхилилися від теми. Чи можеш ти гарантувати, що твоє аргілле відключить Атагос?

-- Ні, цього я не можу обіцяти. Гадаю, існує поважний шанс, що воно буде успішним. Ми з Хольгреном зможемо акумулювати достатньо сили, щоб добитися бажаного ефекту. Але гарантій я не даю.

-- Тоді я хочу, щоб ви також розробили спосіб тимчасово зробити нас з Хольгреном глухими.

Руікі кивнула.

-- Розважливо. Ми це вже обміркували.

-- Думаю, я знаю, як добитися бажаного ефекту, -- сказав Хольгрен. — Шкода, що в мене немає доступу до мого пристанища.

-- Шкода, що в мене немає пляшки вина і ніжки баранчика, -- я затремтіла і міцніше закуталася в покривало. --- Якщо стане ще холодніше, то не буде потреби перейматися завтрашнім днем. Ми замерзнемо до смерті уві сні.

Я ще міцніше закуталася в покривало і вляглася на свій бік вкритої листям підлоги, підсунувшись так близько до вогню, як тільки могла. Спереду я знемагала від жару, в той час, як спина замерзала. Таке життя.

Я дивилася на полум‘я і у пів вуха слухала, як Хольгрен і Руікі розмовляли про теореми й парадигми, і час від часу видавали з себе звуки, в яких я впізнавала магічні імпульси.

По суті магія – це проста справа, прогнути реальність під свою волю, принаймні так колись давно пояснив мені Хольгрен. На практиці рідко буває так просто. Маги могли місяцями виконувати найпростіші завдання, хоча в основному тоді, коли хтось платив їм за час, а не за результати.

Навіть не усвідомивши собі, що була змучена, я заснула неспокійним сном.

Хольгрен розбудив мене перед світанком. Він підкинув хмизу в багаття, і воно палало яскравіше ніж раніше. Добре. Поки я спала, почав падати сніг. За ніч у тій частині кімнати, що була просто неба, виросла кучугура снігу. Я спостерігала, як кружляли нові сніжинки, гнані завиваючим вітром.

-- З першим промінням сонця ми віднесемо Руікі до воріт, -- прошепотів Хольгрен. – Я хотів обговорити наші плани.

Я глянула на неї. Руікі досі сиділа, опершись на стіну. Вона знаходилася в якомусь трансі, не рухалася, руки підняті до неба, долонями вгору. Вона дихала так повільно, що було майже непомітно.

-- Вона готується. Ми теж повинні.

-- Ти придумав спосіб зробити нас глухими?

-- Так, але не надовго. І якщо ти обізвешся, хоча б один звук злетить з твоїх вуст, чари розсіються. Не забувай про це. Що б там не трапилося, не кричи, поки не будеш впевнена, що це безпечно.

-- Коли йдеться про Атагос, я готова на все.

-- Ось що ми придумали, поки ти спала. На світанку, так тихенько, як тільки це можливо, ми перенесемо Руікі до воріт. Я зроблю нас глухими і на площі ми будемо триматися поза полем зору, як ти це робила вчора, коли притягнула її. Руікі відчинить ворота і покличе Атагос.

-- Ворота вже відчинені.

-- Ні, вони легенько прочинені. Руікі планує швидко привернути увагу богині. Сама побачиш. Коли Атагос поневолить її, аргілле позбавить її свідомості щонайменше на кілька секунд, будемо сподіватися, що на довше, це дозволить тобі перекинути намисто, а нам просковзнути повз неї в Табернакль.

Він відкинувся назад і потягнувся.

-- Далі, -- сказав він, позіхаючи. – Планувати немає сенсу. В тебе є якісь зміни чи покращення?

-- Атагос може не відразу відгукнутися на Руікі, що б та не планувала. Наша глухота може минути до того, як це трапиться. Я б воліла підійти до Табернакля з протилежного боку і скористатися тим, що Руікі своїм самогубством відверне її увагу. На жаль, я повинна бути поблизу і накинути намисто. – Я глянула на нього. – Але це не означає, що ти теж мусиш.

-- Куди ти, туди я. Ніяких заперечень.

-- Гаразд. Тоді, що потрібно, щоб заново кинути закляття, якщо наша глухота мине до того, як ми знешкодимо Атагос?

-- Скажу так, краще, щоб цього не трапилося.

-- Що в нас є, щоб заткнути вуха?

-- Хотів би я мати хоч трохи воску, але немає нічого, крім ганчірок. Чи болота. Дуже сумніваюся, що нам вдасться виготовити щось, що спрацює.

-- Тоді, просто будемо сподіватися на краще.

Він стиснув мені руку і посміхнувся.

-- Прорвемося.

-- Звісно. Як завжди!

Але цим разом в мене не було певності, зовсім не було.

Ми провели залишок ночі в обіймах одне одного, ділячись теплом. Руікі сиділа нерухомо, немов статуя, єдина ознака життя – її груди повільно здіймалися і опускалися. Як би вона не готувалася, я сумнівалася, що хтось справді міг приготуватися до смерті від рук і рота Атагос.

Коли почав здійматися світанок, вона нарешті поворухнулася. Опустила руки й поклала долоні на чоло, тоді торкнулася кінчиками пальців вуст і нарешті дозволила, щоб руки впали на залишки ніг.

-- Будь ласка, відведіть мене, щоб я побачила світанок, -- промовила вона спокійним голосом. З усіх її голосів, цей турбував мене найбільше. Ніхто не повинен бути таким спокійним перед обличчям неминучої, певної смерті.

Ми витягнули її назовні, знайшли низьку кам‘яну стіну і примостили так, щоб вона без перешкод бачила схід. Досі йшов сніг і було дуже холодно. В неї не було шансу побачити справжній схід сонця, але, здавалося, її це не турбувало. Або вона вважала, що цього їй достатньо.

В неї скотилося кілька сльозинок, хоча весь цей час вона посміхалася своєю спокійною посмішкою. Через кілька хвилин вона сказала “Я готова”, ми допомогли їй злізти зі стіни і понесли назустріч смерті.

Ми повільно просувалися по засипаних снігом вулицях. Один з нас постійно ковзав. Нарешті Хольгрен сказав зупинитися і закинув Руікі собі на спину, схопивши за ноги трохи вище за обрубки й наказавши їй триматися за шию. Я пішла попереду, хоч трохи розчищаючи сніг. Не знаю чи після цього ми почали рухатися швидше, але падали ми точно менше.

Як тільки я вийшла на площу, мою голову заповнив голос Та-Агота.

Що ти задумала, маленька злодійко?

Я різко зупинилася і на мене налетів Хольгрен.

-- В чому справа? – запитав він і я підняла руку.

-- Ти пообіцяв не лізти мені в голову, -- сказала я до Та-Агота. – Тобі можна вірити чи ні?

Я пообіцяв триматися подалі від твоїх спогадів, я й тримаюся. Але я не робив жодних обіцянок відносно твоїх супутників.

-- Ми робимо те, що мусимо. Сподіваюся, ти це розумієш. В нас немає вибору. Коли закінчимо, то звільнимо тебе. Присягаю.

Позад мене Хольгрен заціпенів.

-- Що ти робиш? – прошепотів він. Не до мене.

-- Та-Аготе! Забирайся з його голови!

Як ви смієте? Як ви смієте віддати мою сестру цьому чудовиську? Земля в нас під ногами затремтіла, і в мене в голові з‘явився образ, як він звивається на своєму вівтарі, лупцює кулаками по каменю, прут розриває йому тіло і утворюється калюжа свіжої крові.

Йому було не звільнитися. Якщо він не зробив цього досі, то й далі не зробить.

-- Який у нас вибір? – запитала я його. – Що ти їй винен? Невже минулі тисячі років тебе нічого не навчили? Вона зрадила тебе! Якби все пішло згідно з її планами, вона б тебе вбила! Чому ти захищаєш її?

Якийсь час тиша. Тоді не так люто, Вона моя близнючка, моя сестра, моя дружина. Що б вона не зробила, я завжди буду кохати її так, що вам і не снилося. Я не дозволю цій темній жертві нещасного випадку, яку ви називаєте Королем Тіней, заволодіти нею.

-- А я мушу відправити її йому. А ще я звільню тебе, Та-Аготе, і будемо сподіватися, що ти її повернеш. Тільки ти можеш зупинити Короля Тіней, раз і назавжди. Напевно тисяча років проведена наколотим, як метелик, викликала в тебе бажання помсти.

Помста – чужа моїй природі. Я зроблю те, що потрібно зробити, злодійко, але потім настане розплата, і не тільки з Королем Тіней. Справедливість – це не помста.

-- Я прийму її. А зараз залиш нас, нехай ми зробимо те, що потрібно.

Якщо їй станеться кривда…

-- Знаю. Знаю. А зараз тихо, будь ласка.

Я почекала кілька секунд, і коли він не обізвався, жестом вказала Хольгрену рухатися далі. Я не мусила казати йому рухатися так тихо, як тільки це можливо.

Спотикаючись, ми стомлено пропленталися повз залишки намету Герцога до масивних воріт Табернакля. Там я допомогла Хольгрену опустити Руікі на землю. Коли ми безпечно розмістили її, я нагнулася і прошепотіла їй до вуха.

-- Ще не пізно передумати.

Вона глянула на мене і похитала головою, легенька посмішка досі в неї на вустах.

Я встала і наблизилася до Хольгрена, який зайняв позицію два кроки позад лівої стулки воріт. Я дивилася на неї й питала себе, що б з неї було, якби її не спіймав Король Тіней. Вона мені не подобалася, може тому, що в певному сенсі, була надто схожою на мене. Але я почала поважати її. Яка дурна втрата.

Вона глибоко вдихнула, тоді виконала жест двома першими пальцями правої руки. Права стулка воріт різко відчинилася, луснула об стіну і розбилася на друзки. Грюкіт, який це супроводжував розбудив би навіть мертвого. Я була впевнена, що це привернуло увагу Атагос.

Неймовірно гучним, командним голосом Руікі вигукнула:

-- Атагос! Ходи до мене!

Кінчиком пальця, який раптово засяяв, Хольгрен доторкнувся мені до чола. Навколо запанувала тиша. Я тримала руку на намисті й не зводила очей з Руікі, в очікуванні на якийсь знак, що наближається Атагос. Я вимірювала час прискореним ритмом свого серця.

Десь біля тридцятого удару я зауважила, що Руікі витріщила очі. На тридцять п‘ятому вона почала звиватися і верещати – в мовчазних муках. Я не чула її криків, але аж надто добре могла їх собі уявити. Я ненавиділа це. Я відчувала, як намисто сіпається в мене під пальцями. На сороковому ударі серця вона виснажилася. На п‘ятдесятому вона вже повзла через поріг Табернакля, перебираючи руками, тягнула себе по снігу. Намисто звивалося в мене на шиї, немов змія. Я була рада, що не побачу того, що трапиться далі. Я вже бачила цей страшний трюк надто багато разів. Я почала вірити, що ми можемо вижити.

Передчасно. Десь на п‘ятдесят п‘ятому ударі серця я збиралася виглянути з-за залишків воріт, коли повернувся мій слух. Мене охопив раптовий нестерпний біль. Поруч зі мною, Хольгрен впав і почав сіпатися на вкритій снігом землі, з його розтягнутих болем вуст вирвався крик. Я спробувала зібрати волю в кулак проти сили, що раптово промчала крізь моє тіло, позбавляючи мене контролю над кінцівками, але все було намарно. Я впала на землю поряд з Хольгреном і відчула, як мою свідомість випихають кудись в далекий, запилений куток. Мене перетворили у глядача в моєму власному тілі.

Наді мною взяли контроль чари Атагос. В мене не залишалося сили навіть щоб закричати. Сіпаючись немов маріонетка, моє тіло встало і почало рухатися, як колись Герцог і його люди. Позад Хольгрена я пішла в Табернакль.

Я не могла скеровувати погляд, але краєм ока чудово бачила, як понівечене тіло Руікі здувається в обіймах Атагос. Поки я чекала і молилася, коли подіє її останній удар, її аргілле, буря посилилася.

Коли Атагос відкинула шкіру Руікі геть і облизала губи, мене охопив розпач.

Атагос глянула на мене. Вона була прекрасною. Тепер її очі були такі ж, як в брата, зорі вирвані з нічного неба, а не неземна блакить, яку я пам‘ятала. Її шкіра така ж бездоганна бронза. Довге чорне волосся вільно вилося навколо голови, коливаючись в невидимих потоках енергії. А її широкий рожевий рот скривився в посмішку.

Рада тебе знову бачити, сказала вона без слів. Я отримала насолоду від нашої попередньої зустрічі. Ти приносиш такі гарні подарунки.

-- Забирайся до пекла, божевільна суко, -- спробувала я сказати, але звісно ж не змогла. Видно думки було достатньо.

Моє божевілля минає. Гадаю, це завдяки тобі. Але розум зцілюється повільніше ніж тіло, і цей процес набагато обтяжливіший. Мені потрібно більше харчів. Ці маги-недоучки набагато… смачніші.

Хольгрен був наступним. Я навіть не могла закрити очі. Після всього, що трапилося, ми все-таки загинемо в Таготі.

Атагос простягнула руки й Хольгрен, посіпуючись, зайшов у її обійми. Мені брак слів, щоб описати мої лють і розпач. Її рука змією охопила його пояс, голова схилилася…

І тоді це трапилося. Атагос витріщила очі, відштовхнула Хольгрена і почала дряпати себе в груди. Я відчула, як її хватка на дрібнесеньку крихту ослабла.

Я зібрала всю свою волю, щоб прогнати її. Повільно, докладаючи неймовірних зусиль, палець за пальцем, я почала відвойовувати контроль над тілом. Атагос впала на вкриту снігом землю, як і раніше дряпаючи себе в груди. Вона видряпала глибокі червоні борозни в тілі, які зцілювалися в мене на очах. В неї почали смикатися кінцівки і вона закричала – без жодних магічних елементів, простий крик люті й страждання.

А тоді вона цілковито завмерла.

Я увірвалася в своє тіло, як приплив заливає берег. На непевних ногах я рушила до прекрасної, страхітливої Атагос, на ходу зриваючи намисто. Воно відразу ж злізло. Я кинула його Атагос в голову.

Воно зачепилося їй за щелепу і впало на горло. Звідти два кінці звилися навколо шиї; за мить я почула легеньке клацання – застібка закрилася.

-- Його зробили для тебе, суко. Сподіваюся тобі сподобається, -- я хотіла дати їй копняка, але моя координація ще не повернулася.

-- В нас немає на це часу, -- важко видихнув Хольгрен. – Вона зараз прокинеться. Хутчіш.

На непевних ногах ми вирушили до купола Та-Агота, петляючи, немов п‘янички, крізь бурю і щораз то глибший сніг.

Хольгрен мав рацію. Не хотілося бути поблизу, коли вона прокинеться. Вона порве нас на шматки.

Цим разом, не дивлячись на бурю, шлях було знайти набагато легше. Я знала, куди йду, а з приходом зими, густа рослинність поріділа. Не встигла я зауважити двері в сам Табернакль, як в моїх вухах пролунав голос Та-Агота.

Вона прокидається, Амро, і вона невдоволена. Завзяття, змішане з дивним небажанням, переповнювали мислений голос Та-Агота.

-- Хольгрене…

-- Я чув. Біжимо!

Ми побігли, не відважуючись озирнутися. Ми стрімголов мчали до сумнівної безпеки в‘язниці Та-Агота. Голі гілки шмагали нас по обличчях, присипане снігом коріння намагалося перечепити нас. Буря посилювалася. Пронизливий вітер перетворився в завиваюче чудовисько, яке намагалося повалити нас на землю і, біла сніжинка за сніжинкою, поховати. А позаду нас, смерть приходила до тями від останнього закляття мертвого мага. Жах ситуації полягав у тому, що я потрохи звикала до такого стану справ. Зверніть увагу, це в жодному випадку не зменшило мій страх, просто я більше не вважала це чимось надзвичайним.

В полі зору з‘явилася гранітна маса Табернакля, і я повела Хольгрена крізь підхльостуваний вітром снігопад, до входу в золотий купол Та-Агота.

Двері я знайшла доволі швидко. Нас сповільнила снігова кучугура, що блокувала їх.

Вхід знаходився в ущелині між двома куполами, частково захищеній від вітру. Сніг туди задувало, а назад не видувало. Це не становило б проблеми, якби двері відчинялися всередину.

Таке життя. Занімілими руками ми дряпали кучугуру, поки не очистили достатньо, щоб спробувати відчинити одну зі стулок. Разом ми потягнули за масивну, різьблену ручку. Повільно, надто повільно, двері поступово почали рухатися назовні.

Вони відчинилися на кілька п‘ядей, і тоді вона налетіла на нас.

Що тут у нас? Дві мишки шукають притулку від бурі?

Я озирнулася на подвір‘я. Її ніде не було видно. Я глянула назад і побачила, що Хольгрен відчинив двері достатньо, щоб протиснулася одна особа.

-- ЙДИ! – закричала я і не звертаючи уваги на протести, штовхнула його в отвір. Тоді холодна рука схопила мене за потилицю і зненацька я летіла перекидаючись в повітрі.

Я спробувала згрупуватися, але замість того, щоб гепнутися на землю, моє тіло налетіло на стовбур масивного дуба. Я грудою впала біля його основи. Довший час я не могла поворухнутися. Я навіть не могла думати про рух. Я знала, що досі жива, тільки через весь цей біль.

Я почула, як Хольгрен гукає моє ім‘я, а тоді оглушливий грюкіт дверей, що зачинялися, тільки трішки приглушений бурею. Я хотіла поглянути вгору, щоб побачити, що відбувається, але не могла повернути голову.

Я прибережу його на потім, маленька. Він почекає. Спочатку нам потрібно обговорити певні справи. Спочатку справи. Тема для обговорення. Ти ж розумієш, правда?

-- Не знаю, про що ти говориш.

Було боляче говорити. Було боляче дихати. Повільно, зусиллям волі я запхала руки під себе. Вони тремтіли, проте відреагували. Я не була паралізованою. Невдовзі мені гаплик, але я не була паралізованою. Саме такі дрібниці не дають тобі опустити руки.

Я піднялася на коліна, сперлася рукою на вкритий льодом стовбур дуба.

Ти знаєш. Ти знаєш, що ти знаєш? Так. Гадаю, що так. Я й оком не змигнула, як вона з‘явилася переді мною. Від удару тильною стороною долоні я сковзнула обличчям по снігу. Коли я зупинилася, то сплюнула кров і перевернулася, намагаючись стати на ноги.

-- Як ми можемо щось обговорювати, якщо ти весь час лупцюєш мене? – простогнала я.

Обговорення. Так. Ми проводили обговорення. Іноді мені важко зосередитися. Пробач мені, будь ласка. Вона за комір відірвала мене від землі й тримала на відстані витягнутої руки. Мої ноги звисали в кількох сантиметрах від землі. Вона вивчала мене, повертаючи то так, то сяк.

Це кінець, подумала я. Зараз вона прикінчить мене. Я пошарила за ножем. Безнадійно, проте я не мала наміру просто здаватися. Я спробую добратися їй до горла, може переріжу голосові зв‘язки…

Вона дала мені ляпаса, від якого в мене захиталися зуби й тріснула губа, й почала трясти так, що всі думки про ніж повилітали. Це нагадало мені про дитинство. Старі погані деньки.

Як ми можемо щось обговорювати, якщо ти вперлася і намагаєшся скривдити мене?

-- Ти завжди бавишся зі своєю їжею, чи перейдемо до діла? – В мені почала закипати повільна, дурнувата, приречена лють.

А, мишка показала зубки. Урожай дозрів, в садку сидить сова. Тінь тримає світ на поводку, та навчити його співати не зумів.

-- Ти цілковито збожеволіла, ти це знаєш?

Вона кинула мене на землю і сіла поруч. Посміхнулася, сонячною, безтурботною посмішкою, що відкрила досконалі зуби, від яких в мене морозом сипнуло поза спиною.

О, так. Знаю. Це накочується і минає. Взагалі-то я не хочу вбивати тебе, але, мабуть, доведеться. Хочу заздалегідь попросити в тебе пробачення.

-- Я не приймаю твоїх вибачень, божевільна суко.

Вона підняла руку до шиї й бавилася намистом, яке я на неї наділа. Що ж, якщо я здохну, її чекає не краща доля.

Розкажи мені про цей ланцюжок.

-- Просто гарна дрібничка. Тобі не подобається?

Я не бачила, як вона рухалася. Просто, ні з того ні з сього, вона тримала мене за горло. Я відчула, що моя трахея не витримує тиску її хватки.

Не бреши мені. Мої думки починають кружляти, дрижати, втікати. А тоді залишається тільки голод. Зрозуміло?

Я спробувала витиснути з себе так, тоді просто кивнула.

Добре.

Вона відпустила мене і я болісно вдихнула крижане повітря.

-- Рабський ланцюг, -- прохрипіла я. – Зроблений для тебе. Король Тіней. Йди… до нього.

Не знаю, якої реакції я очікувала від неї. Ненормальних, як вказує сама назва, важко передбачити. Чесно можу сказати, що не очікувала тієї реакції, яку викликали мої слова.

Її обличчя засяяло, як в дитини, якій дали нову іграшку чи неочікувані солодощі. Атагос плеснула в долоні й радісно засміялася. Вона притягнула мене до себе. Одну руку поклала мені на потилицю, другою обійняла за талію. Зараз це трапиться – вона висмокче з мене життя.

А тоді вона міцно обійняла мене, так міцно, що в мене хруснула спина. Вона притулила моє обличчя собі до шиї. Я вдихнула і відчула запах бузку. Смерть пахла бузком.

Ти принесла радісні новини, мишко. Я не скривджу тебе, о ні. Як можна?

Вона поцілувала мене в маківку, тоді відштовхнула в сніг і стрімголов помчала до воріт. Я дивилася, як вона біжить, до мене повільно доходило, що якимось чудом я досі жива і на найближче майбутнє це так і залишиться.

Перш ніж снігопад приховав її цілковито, вона зупинилася і озирнулася на мене.

Перегризи ґрати в клітці мого брата, мишко. Звільни його, щоб він міг піти за мною. Але не поспішай.

І тоді вона зникла.

-- Вошива борода Керфа, -- пробурмотіла я і похитуючись стала на ноги. Потрібно було знайти Хольгрена.

Я знайшла його в Табернаклі, відразу біля входу. Він незграбно лежав, спертий на стіну, голова схилена під неприродним кутом. Він задихався, як риба витягнена з води. Стіна, де він тріснувся головою і зісковзнув на підлогу, була заляпана довгою смужкою крові. Мабуть, Атагос жбурнула його об стіну, а тоді рушила за мною.

Я поклала його голову під більш природним кутом, в надії, що йому стане легше дихати, до мене почало доходити, наскільки значними були пошкодження. Його потилиця була липким, кривавим місивом. Так обережно, як тільки могла, я навпомацки дослідила її докладніше. Я намагалася стримати паніку, що наростала в мені. Не допомогло. Задня частина його черепа була проломлена. Більше ніж проломлена. Вона була розтрощена.

Один раз я вже бачила, як він вмирає. Я не збиралася проходити через це ще раз. Після всього, що ми пережили. Йому негайно була потрібно кров Та-Агота. Я приклала плече до його живота і з допомогою стіни потягнула його вгору, поки не встала на ноги. Далеко я його не занесу, та в цьому й не було потреби. Потрібно лишень дійти до залу Та-Агота.

Я пішла похитуючись по коридору.

-- Нічого страшного, партнере. Ми просто здобудемо трохи старої, доброї крові, що вже оживляла тебе. Не переймайся, Хольгрене. Не переймайся, чуєш мене?

Він мене не чув. Але ці слова і так призначалися не йому.

Коли я підійшла до сходів, що вели вниз до залу Та-Агота, то відчула полегшення. А тоді наткнулася на невидиму стіну. Сходи були заблоковані. Це міг зробити тільки Та-Агот.

-- Дай мені пройти, -- промовила я задихаючись. У відповідь тільки тиша.

-- Та-Аготе, дай мені пройти. Його потрібно вилікувати. Він помирає.

Ти забрала її від мене. Відправила до ворога.

-- В мене не було вибору. Ти ж все це знаєш.

Тиша.

-- Якщо ти не даси мені пройти, щоб вилікувати його, то присягаю, я залишу тебе гнити там. Ти більше ніколи її не побачиш і будеш пришпиленим до свого каменю, коли Король Тіней буде мордувати цілий світ. Він переможе, бо ти дуєшся, як егоїстична дитина. Ти цього хочеш?

Тиша.

-- Відповідай мені, хай тобі чорт! Ти цього хочеш?

Ні.

-- Тоді дай мені пройти. Негайно.

Ходи.

Ризикуючи впасти, так швидко, як тільки могла, я зійшла вниз по сходах, тоді долонею штовхнула і відчинила двері. В сірому світлі, що проникало крізь розбиті вікна далеко вгорі, я обережно поклала Хольгрена на залиту кров‘ю підлогу.

На Та-Агота я не дивилася. В цю мить він був моєю далеко не самою улюбленою особою.

Хольгрен перестав дихати. Я повернула його голову набік і зачерпнула повні жмені крові з підлоги. Я накапала її Хольгрену на маківку черепа, тоді відкрила йому щелепу і заповнила нею рот. Секунди розтягувалися в хвилини. Нічого не відбувалося.

-- Чому вона не діє? – Паніка почала охоплювати мене не на жарт. Я намагалася боротися з нею, але в мене було таке відчуття, немов моє серце краяли на смужки. Я глянула на Та-Агота. Голова в нього була повернута.

-- Чому вона не діє? – запитала я знов.

Не знаю. Але я знала, що він бреше.

-- Скажи мені, Та-Аготе.

Не знаю. Може його зв‘язок з Королем Тіней перешкоджає лікуванню.

-- Брешеш. Я відчуваю це. – Я встала і підійшла до нього. Він відмовлявся дивитися на мене. Я поклала руку йому на підборіддя і повернула голову до себе. Сповнені надії очі блиснули на мене.

-- Слухай сюди. Якщо він помре, я залишу тебе тут і світ буде приречений. Присягаю. Я вийду в смертельні землі й дозволю тваринкам перекусити мною, щоб бути певною, що не дам слабину і не передумаю.

Я можу зараз залізти тобі в голову, злодійко, і змусити тебе допомогти мені.

-- Ні, не можеш. Ти б уже зробив це. В мене був час подумати про нашу першу зустріч. Якби ти міг змусити мене звільнити тебе, ти б змусив. Після тисячі років, будь-хто зробив би все необхідне, щоб звільнитися. Ти не зробив, бо не міг. І зараз не можеш. Якщо я помиляюся, то доведи це. Якщо маю рацію, то краще припини бавитися в ігри, бо я твоя єдина надія.

Жодної реакції.

-- Я приймаю це як згоду. Тепер, чому кров не воскрешає Хольгрена?

Бо я не хочу.

-- Чому?

Ти забрала її від мене. Чому я повинен повертати його тобі?

-- Ти жалюгідний шматок… -- я проковтнула наступні слова. Вони нічим не допоможуть, а швидше за все тільки погіршать справи. Я починала розуміти, чому Атагос хотіла позбутися свого брата. Я нахилилася ближче.

-- Якщо того, що ми збираємося звільнити тебе недостатньо, подумай над цим: Він така ж жертва Короля Тіней, як ти – Короля-Чарівника. Можна навіть сказати – ми жертви-побратими. Дати йому померти, коли в тебе є засоби, щоб врятувати його, робить тебе вбивцею і співучасником зла, яке засадило тебе у твоє власне пекло.

Я нахилилася ще ближче і прошепотіла йому у вухо.

-- Це робить тебе щонайменше таким самим винним, як твій найгірший ворог.

Він закрив очі й відвернув від мене голову.

Може мені вже все одно.

-- Заради твоєї сестри, я сподіваюся, що ні. Ти її єдиний шанс. Якщо хочеш звільнити Атагос від залицянь Короля Тіней, то краще воскреси Хольгрена. Якщо я не матиму його, то зроблю все, щоб ти не мав її. Це я тобі обіцяю.

Він поглянув на мене своїми схожими на осколки зірок очима, а я не моргаючи втупилася в нього. Він відвів погляд. Врешті-решт.

Гаразд. Але не очікуй, що моя кров ще колись вилікує когось з вас.

Позад мене, задихаючись, ожив Хольгрен, а разом з ним, ожило моє серце.

Розділ 9

Я кинулася до Хольгрена, в той час, як він з зусиллям повернувся на бік і вирвав повний рот крові бога. Це дозволило мені побачити, як зрощується його череп. Вигляд шматків кістки, що штовхалися і ставали на місце, і скальпа, що затягувався поверх черепа, був не з приємних, але я не могла уявити собі нічого, що б викликало в мене більшу радість.

Я стала на коліна і обійняла його за талію, притулилася щокою до його щоки і прошепотіла до вуха.

-- Більше ніколи не смій мені помирати, народжена шльондрою пародія на мага. Я цього не витримаю.

-- Моя мати… не була шльондрою. Вона… о, Боже, як болить голова!... вона була бордель-мамою. Це зовсім різні речі.

З моєю допомогою він піднявся на коліна.

-- До того ж, щоб ти знала, я помер не навмисно.

Годі. Звільніть мене. Негайно.

Я швиденько поцілувала Хольгрена, тоді допомогла йому стати на ноги. В нас була купа роботи.

-- Ой, кепські справи, -- Хольгрен двома руками тримався за прут, що пришпилив Та-Агота. Вже майже годину він бурмотів щось загадкове.

-- В чому справа? – запитала я його, в той час, як він відпустив прут і відійшов від Та-Агота.

Я вже двічі повернув тобі життя, магу-недоучко. Ти мій боржник. Не підведи мене.

-- Що ти патякаєш? – сказала я Та-Аготу. – За першим разом я сама витягнула його напівзігниле тіло з землі, а за другим – змусила тебе повернути його. Ніякого біса він тобі не винен.

Без моєї крові він би далі розкладався в саду, де його поховали.

-- Не розмовляйте так, немов мене тут немає. А ще краще заткніться обидвоє. Мені й так важко, а тут ще доводиться слухати ваші суперечки. В мене досі болить голова.

Хольгрен хруснув пальцями, відійшов від вівтаря і потягнувся.

-- Магія, яку використали, щоб створити цю… штуковину, вкрай потужна.

Тисячу років вона чинила опір всім моїм спробам знищити її, магу. Її створили саме для того, щоб прикінчити мене, хоча в цьому вона зазнала невдачі. Проте її природа надто складна для твого прозаїчного Мистецтва.

Хольгрен глянув на Та-Агота, піднявши брови.

-- Що ти так насправді знаєш про закони тавматургії, якщо можна запитати?

Ця тема мене мало цікавить. Сила, якою я володію, походить з іншого джерела. Значно потужнішого.

-- Схоже, що не в цьому випадку. Я опишу ситуацію так коротко, як тільки зможу. Маг може діяти в прямій залежності від двох умов – грубої сили, яку він здатен використати, і сили волі, яку він може прикласти до цієї сили, щоб змінити реальність. Справа трішки складніша, але щоб проілюструвати мою думку, візьмемо цей прут. Це витвір магії. Він був створений потужним магом, магом, який володів достатньою силою волі, щоб виготовити щось здатне століттями утримувати бога.

Не розумію, до чого ти ведеш.

-- Це тому, що я ще не закінчив, -- Хольгрен протер очі, глибоко вдихнув. Здається, після смерті він став дратівливим.

Тоді давай закінчуй, магу. Ти марнуєш час.

-- Прут не підпорядковується тим самим законам, які керують іншими матеріальними речами. Коли маг використовує Мистецтво, то нав‘язує свою волю реальності, наскільки його сила і воля йому це дозволяють. Частина реальності цього прута, як задумав його творець, полягає в тому, що його неможливо знищити.

Не існує об‘єктів, яких неможливо знищити. В неї повинна бути якась слабкість.

-- Ти маєш цілковиту рацію. Існує набір умов, які дозволять нам зламати прут. Але тобі це не сподобається.

Які умови необхідно виконати, магу?

-- Король-Чарівник знався на своїй роботі. Він знав, щоб перемогти бога, потрібно більше сили, ніж було навіть в нього. Він взяв це до уваги, коли почав готувати твою згубу.

-- Та-Аготе, це твоя власна сила живить і посилює ворожу зброю. Ти звернув увагу на свій ослаблений стан?

Так.

-- Прут висмоктує з тебе силу і використовує її проти тебе. Чим більше ти з ним борешся, тим більше сили ти йому віддаєш. Дійсно спритно.

В залі запанувала тиша. Якщо я правильно зрозуміла слова Хольгрена, то я не бачила, як можна звільнити Та-Агота. Проте я вірила, що Хольгрен щось придумає. Якщо ні, то нам гаплик.

-- Що можна зробити? – запитала я. Хольгрен глянув на мене, тоді перевів погляд на бога.

-- В мене тільки одне рішення, воно непевне і не з легких.

Говори.

-- Щоб врятувати, нам доведеться вбити тебе, -- сказав він.

Що це за дурня? Мене неможливо вбити. Ти що, нічого не розумієш?

-- В цій справі я розумію значно більше за тебе. Прут живиться твоєю енергією. Потрібно перекрити потік енергії від тебе до прута, або принаймні призупинити, перш ніж я спробую нав‘язати йому свою волю. Потужна травма, така як відтинання голови, повинна спрацювати.

Ти очікуєш, що я дозволю тобі відрубати мені голову? Це що, жарт такий?

-- Я впевнена – він це серйозно, -- сказала я Та-Аготу. – У Хольгрена немає почуття гумору.

-- Принаймні зараз, точно.

Це божевілля.

-- Як би там не було. Хотів би я, щоб існував інший спосіб. Але його немає, принаймні я не можу придумати нічого іншого, -- Хольгрен розвів руки й знизав плечима.

-- Коли він буде без голови, як ти збираєшся зламати прут? – Я не думала, що лопата і кайло нам стануть в пригоді. А це всі інструменти, які в нас були.

-- Я скористаюся Мистецтвом. Для того, щоб знищити його потрібно прорватися крізь плутанину команд, які заповнюють прут, і зламати його фізичну реальність. Як тільки мені це вдасться, вистачить одного удару.

-- Впевнений, що справишся?

Він хмуро глянув на мене.

-- Є тільки один спосіб довідатися. З додатковою силою, доступною мені через хордун, це принаймні можливо. Я зроблю все, що в моїх силах.

Зроби більше, ніж в твоїх силах, магу-недоучко. Відрубати мені голову другий раз я тобі не дозволю.

-- Не думаю, що зазнаю невдачі, Та-Аготе. Невдача – це вирок нам усім. Але успіху я теж не можу гарантувати. Така реальність ситуації. Звикай до цього.

Я рушила до сходів.

-- Піду принесу меч з табору Герцога. Ви двоє постарайтеся не сваритися, поки мене не буде. Подобається це нам чи ні, ми потребуємо одне одного.

Я потратила цілу вічність, щоб знайти меч у снігу.

Біля самих воріт десяток озброєних людей зустріли свою долю від рук і рота Атагос. Більшість з них навіть не встигли витягнути мечі. Вони висіли в них на поясі, цілковито непридатні, в кількох сантиметрах від рук, що слухалися Атагос, а не їхніх власників. Що за смерть.

Знайти меч на відносно малій площі, повинно було бути простою справою, але сніг перетворив це в нестерпне завдання, що дратувало мене.

Нарешті я наткнулася на руків‘я меча, після щонайменше пів години пошуків навпомацки в снігу, мої руки заціпеніли від холоду. Я підняла свою знахідку і насилу відділила пояс з мечем від кольчуги, до якої він був прикріплений.

Коли мені нарешті це вдалося, я незграбно притиснула меч в піхвах руками до грудей, і заховала задубілі долоні під пахвами.

Я пробиралася крізь бурю до Табернакля так швидко, як могла. Я не думала, що Атагос блукала десь поблизу, особливо після того, як вона себе повела, коли я розповіла їй про намисто, але навіщо ризикувати? Вона була хворою на всю голову.

Але якою божевільною вона не була, я була абсолютно впевнена, що її головною метою в цьому житті було якомога далі втекти від брата. Було між ними щось, чого я не розуміла, більше ніж одержимість Та-Агота своєю сестрою-дружиною, більше ніж бажання Атагос скривдити його. В мене було таке відчуття, що я дивлюся на пазл, в якому бракує невідома кількість фрагментів. Все вказувало на те, що Атагос хоче позбутися брата, проте перш ніж піти, вона наказала мені звільнити його.

От тільки вона цілковито втратила глузд і була здатна на все, що завгодно. Навіть бродити навколо Табернакля, в очікуванні, коли зможе поласувати мною.

Я з огидою похитала головою. Годі логіці ганяти за своїм хвостом, сказала я собі. Займися насушними справами.

Я розслабилася тільки коли зайшла всередину, і то не занадто. Та-Агот мене не дуже заспокоював.

В храмі панувала напружена тиша. Та-Агот лежав нерухомо, з закритими очима. Я не могла навіть припустити, про що він думав. Те, що йому відрубають голову, може й не вб‘є його, але все одно буде страшно боляче.

Щодо Хольгрена, то він сидів навприсядки в залитому кров‘ю кутку, лікті на колінах, великі пальці стискали перенісся. Не знаю, чим він там займався, але волосся в мене на потилиці намагалося вилізти зі шкіри.

-- Що ж, -- сказала я голосніше, ніж мала намір. – Ми готові?

Рубай акуратно, злодійко. Якщо зможеш, то за одним ударом. Я не дозволю тобі шинкувати мене.

-- Зроблю все, що зможу. Хольгрене, ти готовий?

-- Наскільки це можливо, -- він встав і підійшов до Та-Агота. – Шкода, що…

-- … в тебе немає доступу до твого притулку. Я знаю. В тебе немає. Тому давай рухатись далі.

Він непевно посміхнувся і глянув на Та-Агота.

-- Забудь про прут, -- сказав він божку. – Зосередься тільки на лікуванні ран, яких ми завдамо. Я хочу, щоб ти відвів стільки сили від прута, скільки зможеш.

Неможливо забути про спис, що пробиває твоє серце, магу.

-- Постарайся, -- Хольгрен відвернувся від Та-Агота і глянув на мене. – Коли відрубаєш йому голову, за моїм сигналом вдариш по пруті. Як би я його не ослабив, все одно будуть необхідні фізичні удари. І постарайся не потрапити в мене, Амро.

-- Ти завжди вмієш зіпсувати забаву.

Хольгрен перейшов на другий бік вівтаря, навпроти дверей. Я стала на рівні шиї Та-Агота, зайняла зручну позицію, зробила кілька пробних замахів. Меч був погано збалансованим, він був занадто довгим для мене, а руків‘я слизьким. Хоча, мені не потрібно було битися ним. Мені потрібно було всього лиш вдарити нерухому ціль чи дві. Я сподівалася, що обійдеться одним ударом, відтинати голову -- неприємна справа. Недаремно засуджені платили своїм катам, щоб ті добре виконали роботу.

Задоволена, наскільки це було можливо, своєю зброєю, я зробила крок вперед так, що останніх кілька сантиметрів леза зависли над шиєю Та-Агота. Він глянув на мене своїми сповненими надії очима, але промовчав. Повернув голову і дивився, як з розташованого далеко вгорі вікна кружляють сніжинки.

-- Ми готові? – прошепотіла я і глянула на Хольгрена. Він стояв на колінах, стиснувши руками прут біля грудей Та-Агота. Голова в нього була схилена. Здавалося, що він молиться.

-- Рубай коли будеш готова, -- сказав він приглушеним голосом. – Але почекай на мій сигнал, перш ніж вдариш по пруті.

-- Гаразд. – Раптово мої долоні вкрилися потом, від цього руків‘я меча стало ще більш слизьким. Я подумала, чи не витерти їх насухо, але вирішила не затягувати. Чим швидше це закінчиться, тим краще.

Тримаючи меч двома руками, я направила лезо на шию Та-Агота. Глибоко вдихнула і підняла його над головою. З безмовним криком я рубанула шию бога з усіх сил, на які була здатна. На щастя край меча залишився перпендикулярним до землі й з м‘ясистим звуком вдарив по шиї Та-Агота.

Удар віддав мені в руки і я ледь не випустила руків‘я. Бризнула кров, гарячі струмені заляпали мені обличчя і тіло, але я зробила справу.

-- Ще раз, Амро! – Голос Хольгрена був пронизливий. Я глянула уважніше на завдану мною рану. Мені не вдалося прорубати шию до кінця. Голова Та-Агота була досі з‘єднана з тілом тонкою смужкою плоті на потилиці. Його тіло билося в конвульсіях. Тулуб спробував вигнутися дугою, але прут його не пускав. Голова вже почала заново зростатися з тілом.

-- Рубай ще раз, Амро! Швидко! – Голос Хольгрена був хриплим від напруження. Я вилаялася, кинула меч і обрізала смужку плоті своїм ножем. Тоді я трохи відтягнула голову Та-Агота від решти тіла і почала шарити за кинутим мечем. Може це тільки моя уява, але мені здалося, що я бачила, як його очі слідкують за кожним моїм рухом. Я впевнена, що він кліпнув очима.

Кімнату почало заливати зеленаве, пульсуюче світло, виходячи з того місця, де Хольгрен стискав прут. Воно освітило його обличчя, надало йому диявольського вигляду. З-під розтягнутих губ показалися зуби, а руки тремтіли від зусиль, яких вимагали його чари. В нього з вуст почав вириватися тихий стогін, який повільно наростав.

-- Хольгрене?

Зелене світло раптово перетворилося в яскравий червоний спалах і Хольгрен відлетів від прута так, наче його відкинув невидимий велетень. Він гепнувся об дальню стінку і сповз на підлогу. Тоді неприродне світло погасло, його замінило слабке зимове світло згори.

Я кинула меч і підбігла до Хольгрена. Він вже вставав на ноги. Його долоні були обпечені.

-- Що трапилося?

Він дозволив мені допомогти йому встати.

-- Я зазнав невдачі, -- сказав він здавленим голосом. – Мені бракує сили, щоб знищити прут. Він живився ним тисячу років. Його запаси безмежні.

-- Що ж, ми не можемо зламати прут. Спробуємо щось інше.

-- Хіба є ще щось?

Я глянула на прут, вівтар, бога без голови. Гарне запитання. Що ще можна було спробувати? Прут знищити було неможливо. Ми могли кайлом роздовбати вівтар, але в кращому випадку, це займе тижні. Я спостерігала, як голова Та-Агота повільно зростається з тілом і мені в голову прийшла ідея.

-- Ну і що, що прут не хоче ламатися. І не треба.

-- Що ти придумала?

-- Нам потрібно звільнити його від прута, а не навпаки.

Хольгрен глянув на мене і я побачила, як в його очах спалахнуло розуміння.

-- Чому я про таке не подумав? Блискуче!

-- Знаю. Ходімо, давай зробимо це поки він не встиг заперечити.

Заперечити проти чого?

Надто пізно.

-- Ми звільнимо тебе, -- сказала я. – Буде боляче.

Ви більше не відрубаєте мені голову. Його голос був сповнений болем, і трохи страхом.

-- Маєш цілковиту рацію, -- Я підійшла до нього і підняла скривавлений меч.

Скажи, що ти збираєшся робити.

-- Ми не можемо зламати прут, тому ми звільнимо тебе.

Я боровся з ним століттями, це нічого не дало.

-- Ти слабий, як кошеня. Ти фізично не можеш злізти з прута. Якби міг, то вже давно втік би. Отже, ти хочеш звільнитися чи ні?

Так, прошипів він.

-- Тоді готуйся. Як я вже сказала, буде боляче. Дуже.

Прут мав десь п‘ять сантиметрів у діаметрі, й протикав його крізь серце, більш-менш. Щоб добратися до прута, мені доведеться прорізати його плоть і кістки на товщину долоні. З огляду на те, як швидко в нього заживали рани, мені доведеться робити це не один раз.

-- Хольгрене.

-- Так.

-- Стань з другого боку. Починай тягнути, як тільки я прорубаю йому груди достатньо, щоб звільнити його. Я не хочу рубати його більше, ніж це необхідно. Тягни за праву руку.

-- Гаразд.

Було простіше думати про нього, як про свиню чи корову, яку потрібно забити. Я не впевнена, що інакше змогла б це зробити, безсмертний він чи ні. Я не надто вразлива, але це буде страшно. Відрубати йому голову, звісно ж, теж було страшним, але це…

-- Підніми ліву руку над головою і витягни праву, щоб Хольгрен міг потягнути за неї.

Я не хотіла випадково відрубати йому руку. Він виконав мій наказ і мені не залишалося нічого іншого, як почати рубати.

Головна різниця між тим, що ти відрубуєш комусь голову і ріжеш його – це крики. Важко кричати, коли твої голосові зв‘язки обрубали разом з шиєю. Коли з твоїх грудей вирізають шматки, то ти можеш кричати цілком непогано, хоча кров з пробитих легенів затікає в горло і рот, і перетворює крики в мокре булькання. А коли ти бог, то можеш кричати прямо в чиїйсь голові, щоб він відчув повний ефект.

Я не могла просто сказати йому, щоб він заткнувся. Я стиснула зуби і рубала його плоть і ребра, звільняючи кривавий шлях, щоб Хольгрен міг стягнути його з прута. Я сподівалася, що він втратить свідомість. Не втратив. Рани Та-Агота заживали з неймовірною швидкістю.

Все звелося до того, що Хольгрен постійно тягнув, а я методично рубала. Справа пішла б трішки гладкіше, якби я здогадалася вирізати плоть бога шматками у вигляді клину, але це прийшло мені в голову вже потім. Тому мені постійно доводилося рубати тіло, що зросталося.

Нарешті Хольгрен сіпнув. Та-Агот безформною, завиваючою купою, впав на залиту кров‘ю підлогу свого храму. Зрошений кров‘ю меч висковзнув з моїх пальців. З металічним ляскотом він впав на кам‘яну підлогу. Я була виснажена. Я почувалася так, немов увесь день тягала сітку, робота, яка мені ніколи не подобалася. Я була заляпана кров‘ю. З позитивних новин, кров була не моя.

Крики Та-Агота почали стихати. Я глянула на Хольгрена, а він глянув на мене, посміхнувся.

-- У тебе вийшло, -- сказав він.

Вільний. Та-Агот встав з підлоги, однією рукою спираючись на вівтар. Навколо нього почало збиратися золотисте сяйво. Я побачила, як завдана мною рана цілковито заростає.

Вільний, повторив він і золотиста аура стала інтенсивнішою. Він простягнув перед себе руки, закинув голову назад і завив. Від його завивання затремтіли стіни. В ньому була безперечна… я б сказала, велич. Я знала, що знаходжуся в присутності чогось могутнього, чогось більшого за мене. Більшого ніж я коли-небудь буду. Я боролася з цим відчуттям, як могла. В мене почали закрадатися сумніви, чи правильно ми вчинили.

Та-Агот почав люто товкти обома кулаками по пруту, що ув‘язнював його стільки років. Спочатку нічого не відбувалося. Тоді прут почав згинатися під його натиском. Та-Агот наніс шквал ударів, руки вкрилися кров‘ю. Нарешті прут тріснув десь за пів метра від вівтаря. Та-Агот вирвав короткий шматок прута з каменя в якому той стирчав і жбурнув у бік сходів.

А ти казав, що його неможливо знищити, магу.

Хольгрен відступив від нього на крок, трохи запізно. Я б відійшла, як тільки почали літати кулаки.

Та-Агот схопив його за грудки і відірвав від землі. Хольгрен навіть не поворухнувся, але я відчула, як навколо нього збирається магія. Що б він там не готував, цього буде замало.

-- Добряче подумай, що ти далі зробиш, Та-Аготе, -- попередила я.

Ви відправили сестру до мого ворога. За це я повинен вбити вас. Але ви звільнили мене від довічних мук. Що мені з вами зробити?

-- Будемо вважати, що ми квити і почнемо з чистої сторінки? Ми не головна твоя проблема, Та-Аготе. Ми хочемо знищити Короля Тіней так само як ти, якщо не більше. Ми твої союзники.

Ворог мого ворога не обов‘язково мій друг.

-- У нас спільна мета, хай тобі чорт. Що трапиться після того, як ми знищимо Короля Тіней, нас зараз не обходить. Ми повинні дістатися до Атагос раніше, ніж вона дістанеться до нього. Чесно кажучи, в нас немає на це все часу.

Та-Агот випустив Хольгрена, який захитався, але не впав, підтримуваний енергією, яку він викликав.

Я розрізняю правду, коли її чую.

-- Добре. Маєш якісь пропозиції, що нам робити далі?

Зараз я піду і вперше за тисячу років погляну на все небо, а не на якусь смужку. З цими словами він пройшов зал, крізь двері й вверх по сходах.

Я глянула на Хольгрена. Він знизав плечима. Ми пішли за Та-Аготом в руїни міста, Хольгрен попереду. Я зупинилася і непомітно підняла шматок прута, який Та-Агот жбурнув у бік сходів, і запхала за пояс під своєю порваною сорочкою. В основному, це був інстинктивний рух. В мене було якесь невиразне, настирливе почуття, що колись він може стати в пригоді.

Скільки всього знищив час, сказав Та-Агот, вийшовши на подвір‘я Табернакля. Сади буяли. На його обличчі з‘явилося щось схоже на шок. А чого він очікував після тисячі років?

-- Боюся, ти ще й половини не бачив, -- сказала я йому. – Почекай, поки не вийдеш в місто. Хоча більшість знищень приховані снігом.

Так. Погода паскудна. Він глянув на небо. Раптово вітер стих і сніг припинив падати. Просто так. Тоді почали розступатися хмари. Пробилося сонце. Я відчула, як підіймається температура.

Я почала розуміти його справжню силу. В мені почала зростати надія, що ми переживемо Короля Тіней, яку стримувало почуття страху за те, що трапиться після цього. Ми випустили у світ силу, яка ймовірно, на добре чи на зле, змінить його назавжди.

Та-Агот вирушив до воріт, по снігу, що танув, ми пішли за ним. Коли він побачив, що трапилося з його містом, мені здалося, що він ледь не заплакав.

Він повільно крутився, вбираючи очима руйнування. Від нього хвилями виходило почуття втрати і болю.

Наскільки доля ненавидить мене, якщо дозволила, щоб це трапилося.

-- Я нічого не знаю про долю, але трохи знаю про час. Ніщо не триває вічно.

Він глянув на мене, на його бронзовому обличчі похмурий вираз.

Це не так, Амро. Я покажу, що ти помиляєшся. Він вирушив на північ. Ми з Хольгреном пішли за ним. А що ще нам залишалося робити?

Та-Агот поліз на вежу, на яку я сходила тільки вчора… невже минув тільки один день? Ми за ним.

-- Що ти задумав? – запитала я, коли ми підіймалися потрісканими сходами.

Побачите.

-- Якщо це не допоможе нам наздогнати твою сестру, то ми марнуємо час.

Для цього в нас достатньо часу.

-- Доведеться повірити тобі на слово, раз я й гадки не маю, що ти збираєшся робити.

Він не відповів, мовчки продовжував підійматися по сходах. Коли ми вийшли на найвищий поверх, він почав переходити від одного вікна до іншого, дивлячись на труп Тагота.

Тепер він був цілковито вільний від останніх залишків снігу, понуре спустошення, оточене з усіх боків смертельними землями. Тоді, з нетерплячки, що його поле зору обмежене, він зробив жест рукою і голі стіни вежі обвалилися, відкриваючи вільний вид на всі боки. Так насправді, то каміння не впало, воно просто зникло.

Тепер ви побачите. Все, що трапилося, можна повернути. В цьому місці я можу виправити все, що знищив час. Спочатку я вилікую хворобу, що пожирає мої володіння по краях.

Від Тагота, в усіх напрямках, почав віяти вітер. Та-Агота знов вкрило золотисте сяйво, тільки тепер його підхоплював вітер і утворював пульсуючий, мерехтливий вихор з богом посередині. На нас налетів шквальний вітер. Я впала на коліна і вчепилася за край провалля. Хольгрен наслідував мій приклад.

Шторм став таким інтенсивним, що загрожував зірвати нас з вершини вежі. Та-Агот жестикулював, розкинувши широко руки. Вихор світла розійшовся хвилею в усіх напрямках. З потужним грюкотом він налетів на смертельні землі.

Масштаб змін був велетенським, і негайним. Буйна рослинність перетворилася в попіл, який змів залитий світлом вітер. Я й оком не моргнула, як в нього потрапили, померли і розклалися страшно мутовані хижаки.

Все тривало не більше десятка повільних вдихів. Вітер просто стих, а золоте світло погасло. Та-Агот змів рештки смертельних чарів Короля-Чарівника за межі долини, очистив землю навколо міста від зарази. Я глянула на цю заново відкриту територію і побачила обвалене каміння і голу, червону землю. Понурий пейзаж, та мені було приємно дивитися на нього.

Я ще далеко не закінчив. Дивися.

Я глянула в його схожі на зорі очі, тоді назад на червону, кам‘яну пустелю, що була вкрита смертельними землями. Спочатку я нічого не побачила. Тоді краєм ока зауважила якийсь рух, і відчула перші поштовхи. Земля почала вивергати каміння.

Все, що знищили чари Короля-Чарівника, все, що відірвали терплячі пальці часу, я відбудую.

Обтесане каміння летіло в повітрі в заплутаному танку, складаючись в будівлі, вулиці, фонтани, стіни садів, статуї. Пил з роздробленого каміння злітався докупи, як металеві ошурки до магніту, виючим, іржавим штормом закриваючи від нас більшість чарів.

Коли шторм стих, ми вперше за понад тисячу років побачили Тагот у його істинній величі. В мене перехопило подих. Знищені руїни, якими я блукала шість місяців, не передали мені справжню красу міста.

Воно затьмарило Люсерніс чи будь-яке інше велике місто на Драконовому морі. Там, де більшість з них протягом століть зростали хаотично, місто, що зараз знаходилося перед мною, було старанно заплановане, було продумано розташування вулиць, фонтанів і садів. Може якийсь з великих будівничих чи архітекторів, Лохен чи Канікеш, оцінив би і зрозумів його краще, але я усвідомила, що Тагот – це одне ціле. Було заплановано все до останньої деталі, перш ніж поклали перший камінь. Мені було сумно, що не дивлячись на відродження, воно залишалося мертвим містом.

Май терпіння, Амро. Терпіння і віру. Моя робота ще не закінчена. Ти бачиш тільки кістяк.

Першими ожили і забризкали фонтани, коли їхні механізми склалися під землею. Вода плескала на камінь і переливалася у світлі. Тоді по місту почала з‘являтися зелень – здіймалися дерева, по стінах вився плющ і розпускав квітки, в місцях, де мені чогось бракувало, та я не знала чого, вилізли кущі, і пишна трава покотилася по голих ділянках землі несамовитим зеленим потоком, змінюючи головний колір міста з іржаво-червоного на смарагдово-зелений.

-- Як ти це робиш? Я знаю – ти могутній, але…

Це моє місто. Земля і каміння з землі мають колір крові, яку я пролив, щоб створити його і захистити. Воно моє. Навіть час не може знищити його, якщо я цього не захочу.

-- Але в ньому все одно немає життя. Міста існують для того, щоб в них жили. Твої люди вже давно перетворилися в пил.

Він посміхнувся. Для тих, хто втік від катаклізму, я не можу зробити нічого. Для тих, чиє життя забрала Атагос, я не можу зробити нічого. Всіх інших я гойдаю на долоні. Моя кров – це вічне життя. Все, що земля забрала в своє лоно, я можу повернути до світла. Твій ніж, будь ласка.

Я передала йому ніж і він, навіть не здригнувшись, загнав його собі в долоню. Краплини крові, що виступили, він змахнув з вежі.

Прокидайтеся, соньки, бурмотів він, походжаючи по вершині вежі й струшуючи кров у всіх напрямках. Смерть – це тільки сон.

І вони прийшли. Потужний гул заповнив повітря і тисячолітні трупи заново склалися з дрібних шматочків матерії, несподівано з‘являючись, один за одним, на газонах, вулицях, в дверях. Вони стояли і потягувалися, як соньки, що прокидалися після тисячолітнього сну. Це були потужні чари.

Тут вони втратили своє життя. Навіть після сотень років якісь дрібні частинки їхніх фізичних тіл залишалися в цьому місці. Здавалося, для Та-Агота цього було достатньо.

-- Гадаю, ніщо не можна цілковито знищити, -- сказав Хольгрен.

Давайте, прокидайтеся. Я закликаю вас, мій народе, мої діти. Час не завада, матерія не перешкода. Ходіть. Один за одним вони прокидалися від смерті, сотні чоловіків, жінок, дітей – ціла раса людей з бронзовою шкірою, нога якої тисячу років не ступала в цьому світі. Здорові й красиві, кожен з них, вони зачаровано і в захваті дивилися на свого імператора і бога. Вони не видали жодного звуку. А Та-Агот дивився на них, як мені здавалося, з виразом батьківської любові.

Мої діти, сказав він. Мій народ. Я вічний, вони вічні, мешканці цього вічного міста.

Це все було чудово, але мало небагато спільного зі згубою, що нависла над рештою світу. З мене було досить чудес. Я хотіла зірвати плани Короля Тіней, врятувати Хольгрена від долі гіршої за смерть і повернутися додому.

-- Може віддаси мені мій ніж? – запитала я.

Ми вирішили вирушити в дорогу, коли сонце на заході торкнеться краю долини. Та-Агот закликав своїх воїнів долучитися до нас, а решта повернулася до буденного життя так, наче нічого не трапилося. Це само по собі було дивним, але по-справжньому в жителях Тагота мене дратувало те, що жоден з них не розмовляв. Жодного слова, зітхання, сміху чи мугикання. Навіть діти. Вони блукали своїм відродженим містом з задоволеними посмішками на обличчях, як якісь недоумки чи сновиди.

Тагот не належав до тих міст, в якому мені хотілося затриматися на довше, не дивлячись на те, зникли смертельні землі чи ні.

Що Хольгрен думав про нашу ситуацію, він тримав при собі. Він говорив не більше ніж жителі Тагота. Коли я запитала його в чому справа, він знизав плечима і легенько стиснув своєю обпеченою рукою мою. Ми сиділи на відлюдді, біля зовнішньої стіни Табернакля.

-- Все залежить від того, що зараз трапиться, -- сказав він. – Мені тривожно, це все.

-- Спокійно. Ми пережили все інше. І це теж переживемо.

Він посміхнувся і кивнув, тоді вказав на площу, де навколо Та-Агота збиралися воїни. Вони носили древні бронзові нагрудники і шоломи, і жодної охорони нижче пояса, за винятком світлих льняних набедреників і сандалів. Вони мали величезні бронзові щити і довгі списи з бронзовими наконечниками. Вони виглядали, як воїни з легенд. Я не знала, чи буде з них якась користь під час битви, але виглядати при цьому вони будуть круто.

Сам Та-Агот натягнув обладунки, що нагадували мені мерехтливе тіло бабки. Його довгі, важкі коси вільно спадали на спину. В нього не було щита чи зброї. Гадаю, вони йому були непотрібні. Я підозрювала, що броня, яку він носив, була швидше церемоніальною, адже він був безсмертним. Коли він так стояв серед своїх військ, моє серце знов охопило відчуття благоговійного страху, яке я відразу придушила. Та-Агот повернувся і пішов головною вулицею міста. Солдати, двома колонами, підлаштувалися під його крок.

-- Думаю, нам пора, -- сказав Хольгрен.

-- Гаразд, партнере. Ходімо назустріч майбутньому. – Ми зіп‘ялися на ноги і прилаштувалися позаду останніх воїнів, два обідраних додатки до сяючого війська.

Та-Агот проривав дірки в реальності, щоб його війська могли пройти. Хольгрен спробував пояснити, що він робив, щось пов‘язане зі згортанням простору. Я знаю тільки, що бог руками розривав повітря і перед нами раптово з‘являлася нерівна, пульсуюча діра, що відкривалася на площу на відстані кілометра, а то й більше. Всі проходили і процес повторювався.

Таким чином ми рухалися всю ніч, перестрибуючи через кілометри і кілометри місцевості. Я припускала, що таким темпом добратися до Шедоуфола нам займе не більше ніж два дні, може значно менше. Не так швидко, як через портал, але безсумнівно швидше ніж пішки чи на коні.

Проте, коли ми вийшли з долини, то наткнулися на хвіст сніжної бурі, яку Та-Агот прогнав з міста. Вона доволі швидко стихла, залишивши землю під мовчазним, білим покривалом. Після третього чи четвертого стрибка вперед, я просунулася повз ряди мовчазних солдатів, щоб поговорити з Та-Аготом.

За дня ми б рухалися швидше, сказав він. Але якщо ми почекаємо до світанку, то можемо прийти надто пізно.

-- Атагос теж вміє це?

Так, хоча не так добре, як я.

-- Ти відчуваєш її?

Завжди. Вона десь попереду. Я йду по її сліду.

-- Що ти зробиш, коли ми наздоженемо її?

Зірву клятий ланцюг з її шиї і відправлю додому.

-- А тоді?

Знищу Короля Тіней.

-- Як?

Повільно і болісно.

-- Це не зовсім те, що я мала на увазі.

Це все, що тобі потрібно знати.

-- Майбутня зустріч зачіпає усіх нас. Ми з Хольгреном можемо стати тобі у пригоді. Може ти й найпотужніша істота, яку я коли-небудь зустрічала, але Король Тіней страшно лякає мене, а мене так просто не злякати.

Я розчавлю його, як хробака. Постарайся не стояти поблизу, коли я це робитиму, маленька злодійко. Я не забув про твою зраду.

Я похитала головою. Якщо він досі не зрозумів, що ми зробили те, що мусили – то ніколи не зрозуміє.

-- Я тобі не ворог, Та-Аготе. Хольгрен теж ні.

Звісно, що ні. Ти ніщо в моїх грандіозних планах. Ти відкинула дар безсмертя. Ти передала Атагос моєму ворогу. Я не вважаю тебе ворогом. Я взагалі не зважаю на тебе. Він відвернувся від мене і прорвав наступну дірку в реальності.

-- Що ж, добре знати на чому я стою, -- пробурмотіла я, в той час, коли таготці проштовхувалися повз мене у пульсуючу тріщину.

Було десь біля півночі, коли наступила перша атака. Я перестала лічити тріщини, через які ми пройшли. Я була змучена, голодна і зосереджена на тому, щоб дотримати кроку здавалося невтомним таготцям. В мене не було сумнівів, що Та-Агот залишить нас, якщо ми почнемо відставати. Якщо це трапиться, то Хольгрен точно потрапить під вплив Короля Тіней.

Ми пройшли крізь тріщину в темний підлісок, в основному вільний від снігу, коли з землі, розмахуючи величезними мечами, на нас кинулися тіньовики. Кров і частини тіла полетіли у всіх напрямках.

Це була досконала засідка.

Вона була приречена.

За перших кілька секунд піхотинців Та-Агота було розбито. Я бачила, як одного воїна розрубали навпіл від черепа до паху, меч тіньовика прорізав його нагрудник як сир. Монстр з приголомшливою швидкістю вивернув свій меч і відрубав голову другому. Все це протягом двох секунд.

Солдати, що залишилися, сформували навколо свого бога каре, залишивши нас з Хольгреном напризволяще. Хольгрен вже вимовляв різкі слова, що повинні були викликати блискавку. Я просто стояла, ні на що не гідна, з витягнутим ножем.

Тоді солдати відкрили роти і почали кричати.

Це було не зовсім як з Атагос. Крик був дещо тоншим, від нього виходила не така потужна енергія. Та все одно, він перетворив мої кістки в желе, і ми з Хольгреном засмикалися в судомах на землі. Мені на думку спало, що Та-Агот говорив буквально, коли називав таготців своїми дітьми. Його і Атагос, з відповідними вміннями. Не дивно, що вони не розмовляли.

Навколо нас тіньовики застигли на місці й розсипалися в пил. Коли все закінчилося, їхній жахливий крик стих. Голки зникли з моїх вух і до мене повернувся контроль над тілом. Я повернулася на бік і спробувала виблювати, проте в мене в животі нічого не було.

Та-Агот ходив серед загиблих воїнів, проливаючи краплини крові, щоб воскресити їх. Я сіла і допомогла Хольгрену стати на ноги.

Що це за непорядок? запитав Та-Агот. Він стояв над одним з вбитих воїнів, капаючи кров зі свіжої рани на долоні у відкритий рот трупа. Нічого не відбувалося.

-- Здається, Король Тіней знайшов спосіб вбивати назавжди, -- прохрипіла я.

Неможливо. Моя кров – вічне життя. Він полоснув по зап‘ястку відламаним наконечником списа і дозволив, щоб потік крові залив відкриту рану на грудях воїна. Нічого не змінилося.

Хольгрен підійшов похитуючись до купки пилу, що була однією з бестій Короля Тіней. Двома пальцями він доторкнувся до величезного меча, що лежав поруч, тоді відсмикнув руку, немов її обшпарили.

-- В цей меч вплетені брудні чари. Король Тіней знайшов спосіб нищити душі, -- він поглянув на Та-Агота. – Ти не повернеш їх до життя. Боюся, нема кого повертати.

Та-Агот піднявся з колін, де він стояв поряд з вбитим солдатом, його очі сяяли як зорі.

Він – зло, загибель світу. Його потрібно знищити.

-- А ще, здається, він знає твій маршрут, -- сказала я. – Може ми повинні хоч трішки звернути з нього, щоб змусити його вгадувати.

Мені не хотілося випадково наткнутися на меч. Можливо моя душа багато не варта, але мені не хотілося втрачати навіть такої. А оскільки здавалося, що ми з Хольгреном будемо смикатися в судомах на землі кожного разу, коли почнеться бійка, я воліла уникнути подальшого насилля по дорозі.

Та-Агот мав іншу думку.

Нехай нападають сотнями. Я знищу їх всіх.

-- Швидше за все, нас з Хольгреном разом з ними.

Може. Мене це не обходить.

-- А мене так. Але забудь про нас. Смерті скількох ще своїх людей ти готовий стати свідком? Невже ти повернув їм життя після тисячі років, тільки для того, щоб спокійно спостерігати, як вони гинуть?

Я не дозволю Королю Тіней збити мене з обраного шляху.

-- Тоді ти дурень, -- сказала я. Він не завдав собі клопоту відповідати мені.

Тієї ночі ми прорвалися через ще три засідки тіньовиків. Кожного разу, більшу частину сутички ми провели в конвульсіях на землі, очікуючи на смерть. Це була одна з найчорніших ночей, які мені довелося пережити. Я не можу пригадати нічого гіршого, ніж почуття цілковитого безсилля, яке охопило мене тієї ночі.

До третього нападу Та-Агот втратив більше ніж половину свого війська. Залишалося десь тридцять воїнів. Ті, хто залишився, досі мали блаженний, безтурботний вираз на обличчях. Вони служили своєму богу, впевнені у своїй долі, не дивлячись на те, що він був нездатний повернути їх до життя. Це були ідіоти, яких вело небезпечне божество.

Після останнього нападу тіньовиків, Хольгрен обійняв мене тремтячими руками і заховав обличчя в мене на шиї.

-- Втікай, Амро, -- прошепотів він. – Йди геть. Повертайся в Люсерніс і забудь про все. Йди додому.

Я підняла його голову і приклала йому до вуст два пальці. Тоді я поклала руку йому на серце.

-- Тепер це мій дім, -- сказала я. – Більше ніяких розмов про втечу, Хольгрене. Я з тобою до кінця.

-- Ти клята дурепа, -- сказав він і на його губах з‘явилася тонка посмішка.

Я не могла збагнути одного, чому Та-Агот сам не знищував тіньовиків. Після того, що він зробив зі смертельними землями, мені здавалося, що це буде для нього дитячою забавкою.

-- Думаю, він володіє такою силою тільки в Таготі, -- сказав Хольгрен, коли я про це згадала. – Якщо пам‘ятаєш, він казав щось, що це місце особливе для нього, бо він пролив кров, щоб захистити його.

-- Отже, він не всемогутня істота, на яку скидався цього вечора?

-- Не думаю, інакше тисячу років тому весь світ опинився би під його впливом.

-- Будемо сподіватися, що йому вистачить сили, щоб прикінчити Короля Тіней, -- сказала я.

Тієї ночі ми більше не потерпали від атак тіньовиків. З наближенням світанку я почала вірити, що ми будемо в безпеці ще один день. Я забула про матір монстрів. Шемранг.

Атагос. Ти вже близько, промовив Та-Агот до себе. Я відчуваю тебе.

Він стояв, вдивляючись у темряву на сході. Я відчуваю, як ти мчиш крізь ніч, тінь серед тіней. Я майже чую твій запах. Я майже чую твій подих… Він здригнувся, на його обличчі болісна туга.

Я не намагалася зрозуміти ці дивні почуття між ними. Навіть, якщо забути про факт, що вона була його сестрою, як він міг прагнути її, коли вона зрадила його і прирекла до тисячолітніх страждань?

Вони не люди, вирішила я нарешті, і людська мораль, людські почуття і мотивація їх просто не стосуються. Через деякий час він стріпонувся і прорвав наступну діру в реальності.

З отвору вилетіли чорніші за ніч чорнильні щупальця і розірвали його навпіл.

Та-Агот заверещав. Тріщина почала обвалюватися. Щупальця потягнули верхню половину Та-Агота через напівобвалену тріщину в той час, як менші кошмари хлинули потоком, щоб добити солдатів. Вони рухалися неймовірно швидко, набагато швидше, ніж коли ми зустріли їх в залах Полум‘я.

Хольгрен мусив залишатися з Та-Аготом. Бо інакше йому гаплик. Я штовхнула його в тріщину, що зачинялася, і почала молитися, коли крики солдатів Та-Агота повалили мене на землю і я забилася в конвульсіях. Я міцно гепнулася на землю, обличчям на схід. Тріщина повністю закрилася.

Я чекала, коли до мене прийде смерть у вигляді одного з малюків Шемранг. На відстані, десь в трьох кілометрах, я побачила, як розквітає велике світло, чисто-біле змішане з тепло-золотим, і молилася, щоб Хольгрену знову вдалося прогнати Шемранг та її дітей.

Таготці прикінчили всі створіння, які прорвалися крізь портал, але дорогою ціною. Залишилося тільки дванадцять воїнів Та-Агота. Гадаю, я вціліла в основному тому, що не була рухомою ціллю. Вони вважали, що я мертва.

Коли крики затихли і я повернула контроль над своїм тілом, то встала і на нетвердих ногах пошкандибала на схід.

-- Тільки щоб він був живим, -- пробурмотіла я про себе. Позад мене таготці підняли нижню половину свого бога на широкі бронзові плечі й пішли за мною. Або принаймні вони рухалися в тому самому напрямку, що і я.

На сході світліло небо. Невдовзі створіння Короля Тіней втратять свою силу над поверхнею землі. Якщо Хольгрен ще живий, можливо нам вдасться до ночі добратися до Шедоуфола і знищити масивну, чорну брилу, в якій, як я підозрювала, знаходилася сила Короля Тіней. Якщо ж Хольгрен мертвий… Ні. Це неможливо. Абсолютно неприпустимо.

На непевних ногах я пустилася бігом.

Перш ніж я з‘явилася там, де, як мені здалося, я побачила спалах магічного світла, на небі зажеврів фальшивий світанок і дозволив мені краще зорієнтуватися на місцевості. Так далеко на схід сніг не падав. До мене дійшло, що ми знаходилися поблизу річки, де ми з Хольгреном вперше зустріли тіньовиків. Ми зайшли набагато далі, ніж я собі уявляла.

Ми були на краю величезної, вкритої травою рівнини, що вела до ріки в зоні колючих кущів і розкиданих, погнутих вітром дерев. Земля була нерівною. Я не раз спіткнулася. Весь цей час я пильно вдивлялася в небокрай, в пошуках якогось сліду Хольгрена чи Та-Агота. Я не бачила нічого, не побачила нічого з часу того спалаху світла.

Я знайшла їх в неглибокому заглибленні, майже захованому навколишніми кущами. Верхня половина Та-Агота лежала, стікаючи кров‘ю, в рідкій, сірій траві. Його очі були закриті. Хольгрен лежав неподалік. Спочатку мені здалося, що він мертвий, і моє серце пронизав гострий біль. Тоді я побачила, як його груди повільно підіймаються і опускаються.

Він прогнав створіння геть. Дорогою ціною. Та-Агот глянув на мене своїми схожими на зорі очима. Я проігнорувала його. Невдовзі прибудуть його послідовники з нижньою половиною і він буде як новий.

Я підійшла до Хольгрена і перевернула його. Його обличчя було вкрите кров‘ю, одяг порваний на клапті. Шемранг або її діти дісталися до нього, хоч і не надовго.

-- Він врятував тобі життя, -- сказала я. – Вилікуй його.

Ні.

-- Як бог може бути таким дріб’язковим? – запитала я. – Як ти можеш відмовитися допомагати комусь, хто звільнив тебе від тисячолітніх мук?

Якщо він виживе, я пробачу йому зраду. Більше я для нього не зроблю.

Прибули інші. Та-Агот почав складувати своє тіло назад. Я примостила голову Хольгрена собі на коліна і витерла більшість крові з його обличчя. Він дихав, неглибоко, але не прокинувся.

Менше ніж за пів години Та-Агот і його люди були готові вирушати в дорогу. Хольгрен досі не прокинувся.

-- Та-Аготе, -- сказала я. – Я потребую твоєї допомоги. Якщо не хочеш вилікувати його, то принаймні накажи своїм людям нести його. Якщо він опиниться надто далеко від тебе, то перетвориться в слугу Короля Тіней. Це стане ще однією перемогою твого ворога.

Спочатку я думала він відмовить мені навіть в цьому, але він просто кивнув, стиснувши зуби, і один з солдатів викинув свій щит і закинув Хольгрена собі на плече.

Та-Агот вирушив на схід, в бік сонця, що здіймалося над обрієм.