Зобразіть мені рай

Деякі з місць, згаданих в оповіданні, справді існують, але імена й персонажі — пов-ністю вигадані, будь-який збіг із реальними людьми слід вважати випадковим.

Автор дякує за допомогу в роботі над оповіданням Ірині Дидиченко, Лілії Середі та Марині Супоніній-Калланд.

1

— І не забудь привітати Надійку, чуєш?

— Угу, — Віталій востаннє перевірив, чи на місці квитки та паспорт, визирнув у вікно: таксі вже стояло біля дверей.

— У неї дванадцятого, я тобі напередодні зателефоную, нагадаю.

— Хіба я про день народження власної доньки можу забути! — удавано образився він.

— А минулого разу?.. Добре, сядьмо на хвильку перед дорогою, — Таньця вмостилася на краєчку валізи, вхопила зі столу список «Віталькові зібрати» і пробігла очима: чи все поклали? Він сів поряд, м'яко відібрав папірець і поцілував дружину.

— Ну все, йди, — Таньця поправила йому краватку і, глянувши на годинник, підхопилася: — Блін-малін, літак за півтори години! А тобі тільки до аеропорту їхати хвилин тридцять! Май на увазі: запізнишся — назад не пущу, — і щось там смішком кинула щодо коханців, яким призначено сьогодні на вечір.

Віталій неуважно відбувся жартом: подумки він уже був у небі. А коли за дві з половиною години справді там опинився (виліт затримали з технічних причин), тільки й відчув, що легку втому: «Ну, нарешті». В Нью-Йорку на нього чекали кілька насичених днів: як завжди, коли доводилося літати по справах фірми.

Перекусивши, Віталій подрімав з годину, але неміцно, упівока: зазвичай йому погано спалося в літаках. Певно, якась підсвідома фобія давала про себе знати. Зараз кожного дня щось висаджують у повітря, — спатимеш тут…

Щоби чимось себе зайняти, він погортав часописи, які зазвичай кладуть усім пасажирам, але нічого цікавого не знайшов, хіба статтю про культ вуду, та й та була в'ялою, ватяною. Наче автор сам не вірив у всі ці лоа і мамбо, але намагався переконати в їхньому існуванні читача.

— Маячня! — упівголоса пробурмотів Віталій, закриваючи часопис.

— І несмак, — несподівано підтримав його сусід, що сидів праворуч.

За весь час польоту вони не обмінялися й кількома фразами, за винятком традиційних привітань. Віталій спершу не був схильний до теревенів, потім, прокинувшись і придивившись до сусіда, вирішив, що незнайомець теж не із базік. Таких називать «самодостатніми», маючи на увазі не тільки незалежність, але й — як її наслідок — усамотненість, замкненість, стриманість.

Віталій у студентські роки трохи цікавився психологією і досі вважав, що здатен «розкусити» людину, поговоривши з нею кілька хвилин чи просто уважно її роздивившись. У віддзеркаленні ілюмінатора сусіда було видно дуже добре. Вік як у Віталія, ну, можливо, на кілька років старший за нього: ближче до сорока. Коротка зачіска, підборіддя і щоки акуратно поголені, у погляді легка розслабленість, але стримані жести, (навіть те, як він сидить у кріслі) видають напруженість, котру він старанно, можливо, навіть і несвідомо приховує. Та й на годинник надто часто дивиться.

Годинник у сусіда був непростий! Сам чоловік мав чудовий вигляд, хоч і стильний, а цей його кишеньковий апельсин на ланцюжку, коли розпадався навпіл із тихим мелодійним дзвоном, — справді, вражав! Усередині в цьому чаді конструкторської думки аж вирувало життя: безліч стрілок, що вказували на спробуй вгадай які години-хвилини-секунди, оберталися, кожна в своєму ритмі; щось цокало, погойдувалося, вистрибувало зозулистою блохою, делікатно попискувало, мовляв, пам'ятай, життя швидкоплинне, он воно з якою швидкістю мчить, поглянь, поглянь на стрілку-катану, що на лівому циферблаті, — диви, як розсікає, паскуда!..

Сам власник «апельсина» ставився до цього миготіння по-філософськи: ревізував майже байдужим поглядом обидва циферблати, стуляв і ховав до кишені.

Щоби через десять-п'ятнадцять хвилин знову видобути.

Здавалося, що там собі роблять чи думають оточуючі, його не обходить. А от же ж, заговорив: «Несмак!»

— Автор статті, — провадив він далі, — прочитав другосортну популярну книженцію, дофантазував від себе силу нісенітниць та й виплодив оці шмарклі.

— Та я про інше, — навіщось узявся пояснювати Віталій. — Припустимо, в кінці вісімдесятих читати без відрази про телепатію та іншу дурню ще можна було. Чи то цікавіше вміли писати, чи просто тоді народ ще не наївся всім цим. Але зараз… Однаково, що всерйоз запевняти когось… Я не знаю, в тому, що Земля пласка!

— Щодо Землі, звичайно, факт беззаперечний: кругла й обертається. А от з приводу вуду я не поспішав би із висновками.

— Ніхто ж не сперечається, що сам культ існує, — відмахнувся Віталій. — І, до речі, автор у тих випадках, коли викладає факти, не перекручує. І про «мімікрію автентичних вірувань під християнство», і про Франсуа Дювальє, котрий майже тридцять років протримався на Гаїті завдяки тому, що співпрацював з унганами[1] — все правда. Але ж далі він вдається до містицизму, просторікує про «єдину живу релігію», «ефективність магії» й інші нісенітниці. «Серце янгола» — чудовий фільм, але ж не можна бути таким довірливим!

Сусід посміхнувся:

— А ви, виявляться, «в темі».

— Та так, колись щось читав.

— Не практикували?

— Ні. Як на мене, це безглуздо і надто кровожерливо, краще вже, начитавшись Толкіна, пісні на вигаданій мові складати. Продуктивніше, та й… курчата не постраждають.

У сусіда в піджаку життєрадісно дзеленькнуло. Вибачившись, він укотре витягнув «апельсин», відкрив, огледів, пальцем підчепив і трохи пересунув одну зі стрілок, після чого закрив годинник і знову поклав до кишені.

— М-да… Курчат, кажете, шкода? Може бути. Але от щодо безглуздості — помиляєтеся.

— Немає ніякої магії і ніяких духів, — твердо відказав Віталій. — Всі так звані феномени, пов'язані з вудуїзмом: зомбі, одержимість лоа й таке інше, — все це пояснюється дуже просто…

— Гіпноз, шахрайство, замилювання очей, так?

— Саме так!

— Ну що ж… Коли бажаєте, розповім одну історію, яка, можливо, переконає вас. У крайному випадку — просто послухаєте, аби вбити час. Я, знаєте, трохи нервуюся, — (Віталій подумки поаплодував собі за проникливість). — Завжди, коли лечу, відчуваю ідіотське почуття безпорадності. А чоловік не повинен відчувати себе безпорадним ніде і ніколи! Це протиприродно: залежати від випадку, від того, що називають провидінням. Хоча, — додав він трохи стишено, — Бог, звичано, не фраєр, правильно кажуть. І все-таки волію бодай настільки, наскільки дозволено, бути володарем власної долі. Приймати рішення, кидати виклик, боротися за місце під сонцем, досягати поставленої мети всупереч спротиву «курчат», невдах, зануд! — Він говорив спокійно і розсудливо, як про щось давно вирішене, річ певну і зрозумілу. Віталій уже тужливо уявляв собі, як решту часу слухатиме відвертості цієї «надлюдини», але незнайомець раптом поміняв тему, повернувшись до обіцяної історії.

Відмовлятися було незручно, тому Віталій вирішив послухати.

2

Євген Федотович Бджілько все життя вважався невдахою. Він був звичайнісіньким, геть нічим не примітним чолов'ягою, і навіть єдина риса, що виділяла Бджілька із «сірої маси», — зовнішність — тільки заважала йому. Інший сповна користався б тим, що схожий на відомого актора Леонова (і навіть є його тезкою!), а Бджілько тільки мав від того проблеми. Бувало, запізнюючись на роботу, в гастрономі без черги тицьнеться до касирки, і — «Диви, народний артист, а туди ж!», чи то пацанва шмаркотлива причепиться вночі у підворітті: «Дядьку, а ми тебе в тєлікє бачили. Ти ж багатий, мабуть, — поділися копієчкою». Найобразливіше: певно, справжнього Леонова і в магазині б пропустили, і шибеники автограф, а не «копієчку» клянчили, — але наче відчували люди, що Євген Федотович не своєю, позиченою зовнішністю користується — ну і мстилися несвідомо.

Бджілько звик. У дитинстві був худий і високий для свого віку — дражнили «драбиною», в інституті охрестили «Буркотуном» за те, що не вмів відповідати голосно і виразно. Товариші по роботі теж не поважали, а лише терпіли як істоту немарну: все ж — бухгалтер, їм яскрава зовнішність та виразна вимова ні до чого. Головне, щоб рахувати вмів.

Рахував Бджілько професійно: начальники завжди лишалися задоволені тим, як вправно він маскував у паперах «ліві» прибутки, як віртуозно балансував на межі, покриваючи «нормальні виробничі афери». Робив він це, звичайно, небезкорисливо, відщипуючи мізерну дещицю від неврахованих прибутків — рівно стільки, скільки дозволяли господарі.

Він жив скромним, казенним життям, не був праведником, але не був і негідником. Просто там, де інші ризикували і йшли пробоєм, Бджілько волів перечекати: «Щоб напевно».

За інших би обставин… Але обставини складалися не кращим чином, тож Євген Федотович і далі рухався колись обраним курсом — і все в його долі, здавалося, розписано по пунктах аж до місця впокоєння тлінних решток і форми пам'ятника над ними.

Навіть розпад Союзу мало позначився на існуванні Бджілька. Бухгалтер — професія на всі часи, для будь-яких режимів; він і далі працював, хоча місце роботи тепер доводилося часто міняти. Новонароджені фірми тріскалися мов мильні бульбашки, але Євген Федотович завжди виходив сухим з води; утім, він і не влазив у надто ризиковані афери.

За одним винятком. Якийсь пронозливий психолог, певно, з легкістю пояснив би, чому тихий і неамбітний Бджілько раптом взяв участь у нахабній авантюрі, яка загрожувала йому пожиттєвим позбавленням волі. Навіщо поліз на рожен, розмінявши п'ятий десяток? Звідки, із яких глибин цього ходячого тиховоддя сплив, підтверджуючи народну мудрість, найсправжнісінький чортяка? Невідомо. Психологи (в тому числі й ті, хто працював на карні органи) нічого про феномен Бджілька не знали, оскільки залишився він поза зоною їхньої уваги. Пішов, вислизнув — непримітна людинка, наділена примітною зовнішністю. Певно, вона і стала йому (вперше у житті!) в нагоді: він мав такий сумирний вигляд, що податковим інспекторам, а потім і слідчому й на думку не спало, що цей незграбний мурмотун здатен провернути таку аферу: обдурити всіх, в тому числі власне начальство, й поцупити з-під носа в держави астрономічну, власне кажучи, суму.

А він, звичайно ж, не поспішав і затаївся. Перечекав, доки скандал ущухне, як і раніше, ходив на чергову свою службу, перечитував, зніяковіло всміхаючись, Ільфа з Петровим і про щось своє, дуже особисте, дуже давнє, вимріяне розмірковував.

Потім купив квиток до Нью-Йорка. В один кінець.

І полетів підкорювати Америку.

У кожного в житті є своя ідея фікс, своя недосяжна мрія. Кому чого в житті не додали — про те й марить. Уявний психолог, познайомившись з історією Євгена Федотовича, ймовірно, виявив би коріння його захоплення Штатами, захоплення прихованого, палкого, невтримного. І, певно, такого, що не мало жодної точки перетину з тим, що називається «здоровий глузд». А нам лишається констатувати факт: у пічкура Бджілька таке захоплення було.

Євген Федотович і з Києва виїздив не більше двох десятків разів, а за межі тодішньої УРСР його нога й поготів не ступала! Тож політ до Америки був для Бджілька чимось на кшталт тієї екскурсії, яку влаштували Верґілій і Беатріче Дантові: лячно, але подих захоплює, і адреналіну в крові стільки, що — mamma mia! — його вже і не відчуваєш, а на кожне нове диво реагуєш без захвату, із легкою наївною цікавістю: «Диви-но, і таке буває!..»

Обвикся Бджілько швидко. Завдяки бездоганному чуттю не вляпався в жодну з численних сумних історій, що відбуваються з іноземцями, не став жертвою шахраїв чи бандитів — і навіть почав вірити, що нарешті смуга невдач і сірих буднів скінчилася. Америка — таємнича, знадлива — була перед Бджільком — але ще не біля його ніг. Її належало підкорити, як це зробили Колумб, Пісарро чи, прости Господи, якийсь Дієґо де Панда. На відміну від своїх славетних попередників, Євген Федотович володів універсальною зброєю — грошима, — і до зброї цієї він вдався! Сам Бджілько досить туманно уявляв, як саме слід підкорювати Америку. Лише якийсь уявний стан мирської нірвани, коли йому захочеться вигукнути: «Зупинись, о мить, ти чудова!» — був для Євгена Федотовича єдиним показником успіху. І шлях до цього успіху він обрав, керуючись наївними, дитячими ще уявленнями про вдале життя. Шалені вечірки, лімузіни, жінки, про яких Бджілько міг лише мріяти у своїх найрозбещеніших снах, офіціант, котрий запобігливо схилився до столика, яхти, пляжі, сонце, що відбивається в дзеркальних брилах хмарочосів…

Усе це було.

І все це якоїсь миті почало вичерпуватися, зіщулюватися, втрачати колір, масштаб, свіжість — бо грошей Бджілько накрав багато, але ж у кожного «багато» є своя межа, і межа Бджількових фінансових можливостей наближалася, а Америку Євген Федотович досі не підкорив. Не встиг. Ще б трошки (думав він, із відчаєм перераховуючи свої заощадження), ще б отакесеньку крихту, от іще б мільйон, бачить Господь, більшого він не просить, усього тільки мільйон — і тоді б ого! Тоді б одразу все відбулося, склалося, збулося! Бо Америка — країна відкритих можливостей, ще Колумб із пацанами про це знали, тут бувають дива, люди виграють цілі статки, зривають куш, за ніч стають із нікого всім; то ж чому б Євгену Федотовичу, чесній (так він думав), гідній людині не знайти раптом… ну, скажімо, просту валізку, чорний такий кейсик, в якому б лежав забутий якимось склеротиком-мафіозі омріяний мільйон?.. Адже Бджілько багато не просить, Господи! Бджілько ладен вдовільнитися малим. То, може, і справді пощастить?..

Євген Федотович збавив темп: продав яхту, послав якнайдалі цицькастих дівок, навіть почав їздити у автобусах і підземці! У власному авто навряд чи знайдеш валізу з мільйоном (хіба що сам її туди задалегідь покладеш).

Бджілько нипав містом, божевільними очима вдивлявся в обличчя перехожих, нишпорив по найхимерніших станціях підземки, одного разу його мало не побили якісь покидьки, тільки дивом врятувався, відтоді став обережнішим, але надію, точніше — тверду впевненість в тому, що рано чи пізно знайде свою омріяну валізку, не втратив.

Утомлений пошуками, Євген Федотович заходив до кав'ярень: перекусити й хильнути одну-дві склянки. Зазвичай сидів на самоті, але, бувало, підсажувалися завсідники, яким хотілося потеревенити. Якщо Бджілько був у доброму гуморі, він навіть спромагався підтримати розмову, але це траплялося рідко. Свою шкільну англійську Євген Федотович тут підучив, а от відлюдькуватим як був, так і залишився.

— Дозвольте?

Цього разу до відвертих розмов Бджілька не вабило, але обличчя чоловіка здалося йому знайомим. Євген Федотович неуважно кивнув, і тільки після того, як високий, у карміновому костюмі чоловік присів поряд, пригадав. Давно, ще коли запас грошей видавався Бджількові невичерпним, на якійсь вечірці одна з дівуль, грайливо реготнувши, прошепотіла на вушко: «А це наш місцевий чаклу-ун. Йес, вудуїст, ти не зважай, що не чорний, білі теж…» — і затнулася, коли оцей (тоді він був у клітчастому костюмі) раптом обернувся і подивився на неї. Наче крізь усю кімнату, крізь усі ці гамір, жування, регіт почув її слова.

Потім хтось познайомив Бджілька з «клітчастим», той залишив візитівку і запрошував звертатися, коли що. Коли — що саме, не уточнював, мабуть, був упевнений: і так усі знають.

— Побачив вас і не впізнав, — сказав «клітчастий», утім, тепер — «карміновий». — Щось сталося?

Бджілько невизначено знизав плечима.

А потім раптом узяв та й вивалив на «чаклуна» все одразу: і про підкорення Америки, і про те, що гроші, виявляється, мають властивість закінчуватись. І про омріяну валізку, якої не вистачає для повного і цілковитого щастя.

У вуду Євген Федотович не вірив. Узагалі погано уявляв, що це таке, навіть «Серце янгола» не бачив. Просто несподівано закортіло перед кимось розкрити душу, близьких у нього не було, приятелям, з якими він усе ж інколи спілкувався, таке не розкажеш, а от цій наче й знайомій, але водночас і чужій людині — чому б ні. Поговорили — розбіглися, щоб більше ніколи не зустрітись.

«Карміновий» вислухав мовчки, із розумінням. Здавалося, для нього це було звичною справою — оповіді незнайомих людей про найсокровенніше.

— Ви дуже сильна людина, — сказав він нарешті Бджількові. І помітивши подив в його очах, пояснив: — Не фізично — психічно. Ви настільки впевнені в тому, що успіх повинен вам усміхнутися!.. Це рідкісна риса, сучасні люди в усьому сумніваються, і насамперед — у собі. Вони не готові боротися і завойовувати — тільки чекати. Ви теж були таким, але підспудно накопичували душевне полум'я і віднедавна випустили його назовні. Тому, гадаю, рано чи пізно ви отримаєте бажане, знайдете свою валізку.

Щось у тоні «кармінового» було таке, завдяки чому нейтральні слова втіхи прозвучали незвично: наче він сам твердо вірив у сказане.

— Але тільки, — провадив далі «чаклун», — будьте обережні. Тому що… — він зробив паузу, вибив пальцями якийсь неприємний ритм. — Ви ж знаєте, що про мене кажуть? Про культ вуду і все таке.

— Так, але я ніколи не думав… — поквапився запевнити його Євген Федотович.

— Даремно, — урвав «карміновий». — Я ж справді практикуючий унган. — Він вичікувально подивився на Бджілька, але Бджілко ніяк на цю звістку не відреагував. Бджілько не знав, хто такі унгани, він просто вирішив, що неправильно розібрав англійське слово, вимовлене співбесідником. — Тому, — продовжив «карміновий», — я хочу вас попередити. Сильні бажання притягають об'єкт жаги. У вас ніколи не бувало таке, щоб ви пригадали людину, з якою давно не бачились, а наступного дня чи навіть за годину несподівано взяли та зустріли?

Бджілько знизав плечима: всяке траплялося, але він, узагалі-то, майже не згадував про тих, із ким давно не бачився. Навіщо?

— Ну, а якщо вам чогось раптом дуже сильно кортіло — по-справжньому, до нестями?

Євген Федотович здригнувся: так, було! Кортіло Людку Стеценко з паралельного класу — от саме шалено, до нестями!

Щоправда, закінчилася ця історія, як слід було чекати, сміхом та кпинами, ледве він обмовився про те, що «випадково» має два квитка в кіно.

А ще в Америку дуже кортіло потрапити — от, потрапив.

— Про що я вам і кажу, — закивав «карміновий». — Наші бажання мають властивість матеріалізуватися. Точніше, впорядковувати подієвий вектор таким чином, щоб ланцюжок немовби-випадковостей приводив до бажаного результату.

Тут уже Євген Федотович помітно затужив. Англійську, повторюю, він знав не блискуче, «добридень», «як ся маєте» і «передайте мені он того лобстера» ще міг із себе видобути, але вести розмови на відстороненішу тему здатен не був. Унган це збагнув і пригальмував.

— Словом, ваше бажання — наче дезодорант. Чим воно сильніше, тим сильніший від вас запах. Звичайна людина вашу жагу не помітить, хіба в крайньому випадку. А от ті, хто володіє силою, неодмінно це відчують.

— Як ви, — почав здогадуватися Бджілько.

— Як я, — легко погодився унган. — Але я — не із найсильніших, ті не лише вашу жагу внюхають, але і її спрямованість. А потім візьмуть та й скористаються цим. Робота із силою, знаєте, на долю погано впливає. Бог не фраєр, його не обдуриш. Після деяких ритуалів чиститись треба ґрунтовно — і не завжди від бруду можна отак просто позбавитись. От і беруть якийсь предмет — окуляри, портсигар, гаманець із грошима — скидають у нього бруд і лишають десь у людному місці. Причому неодмінно так, щоби ніхто не звернув уваги на того, хто клав. Той, хто підбере річ, разом із нею і весь бруд візьме собі. Але тут багато тонкощів, наприклад, чим більший і глейкіший бруд, тим більш коштовну річ треба викидати. Та й просто так її першому-ліпшому не віддаси. Прості люди бачити, звичайно, не можуть, але відчувають, якщо щось не так. Гаманець може пролежати на вулиці години, і ніхто його не візьме, просто обходитимуть, не помічаючи або роблячи вигляд, що не помічають. А для такого, як ви, — для людини, охопленої жагою, — простіше підібрати потрібну річ. Жага засліплює, притуплює відчуття, заважає впізнати небезпеку. Тому я попереджаю вас: будьте обережним.

І тут, як і має бути в подібних історіях, у «кармінового» задзеленчала мобілка. Унган вибачився і вийшов, пояснюючи комусь у слухавку, що «Аптека Мільйон Доларів» зовсім не там, що туди треба було йти іншим шляхом, він же розповідав, як саме…

Євген Федотович ще якийсь час посидів у кав'ярні, а потім вирушив додому. Наступного ранку він геть забув про дивну зустріч і про попередження «чаклуна».

А ще за два дні Бджілько знайшов валізку.

Є в Нью-Йорку таке місце — Рокфеллер-Центр. Там розташована ціла мережа ресторанів, кав'ярень, найрізноманітніших магазинів; частина з них — у спеціальних підземних тонелях, що називаються Катакомби, частина — над землею. Крім усього іншого, в Рокфеллер-Цнтрі працює платна ковзанка. Навпроти ковзанки встановлено восьмитонну статую Прометея. Її основу виконано у вигляді скелі, сам Прометей — кучерявий безбородий чоловік дивиться згори вниз і здійняв праву руку, в якій б'ється полум'я вкраденого вогню. Статую обіймає кільце із зображеними на ньому знаками зодіаку (символізуючи, певно, небо, а скеля — землю).

Рокфеллер-Центр — місце людне, тому Євген Федотович часто заходив сюди, плекаючи надію відшукати свій вимріяний мільйон у валізці.

Того для Бджілько здійснив уже прогулянку-інспекцію одним зі своїх звичайних маршрутів, перекусив у Катакомбах і тепер крокував, неуважно поглядаючи навсебіч і ні про що таке не думаючи. Навіть про свою ідею фікс забув: у блаженній утісі він насолоджувався миттю і не думав про завтрашній день.

Прямував він уздовж згаданої ковзанки, саме під Прометеєм. Євген Федотович трохи постояв, спостерігаючи за тими, хто катався, але щось, якась неправильність, відволікала його.

Спершу Бджілько не зрозумів, чому погляд його вперто силкується перескочити із симпатичних дівчат-фігуристок на перехожих, що крокували повз ковзанки. Причина була не в дівчатах (прегарні! дивився б, не відриваючись!) і не в самих перехожих (звичайні люди), причина була в тому… Так, у тому, як поводилися перехожі. Кожен із них поспішав кудись чи просто прогулювався, але опинившись під Прометеєм, раптом звертав, на крок-півкроку відхилявся в бік — і далі прямував собі, немов би нічого й не сталося.

«Наче здохлий голуб валяється», — подумав Бджілько.

Але він знав: пильні сміттярі давно помітили б пташку і прибрали з тротуару.

Не дуже розуміючи, навіщо, Євген Федотович усе-таки вирішив подивитися, що ж там лежить. Це була не гультяйська цікавість, а швидше сила того штибу, що змушує кролика лізти в рідну нору — хай навіть із неї відчутно тхне змією.

Першої миті Бджілько… не побачив анічогісінько! Так, люди обходили певний участок доріжки, але він був порожній. Щоправда, сонце, яке зависло над Рокфеллер-Центром, світило Прометеєві в спину і кидало тінь від руки статуї саме на те місце, яке обходили перехожі, — але ж поряд на доріжці лежали тіні від дерев, безпардонно затоптувані перехожими.

Абсурдність картини була настільки очевидною, що Бджілько вирішив зруйнувати її єдиним можливим чином: зробив крок туди, куди не ризикували ступати інші люди.

І, вже занісши ногу, він нарешті побачив.

З тіней проступила, вималювалася, невеличка чорна валізка, холодно зблиснувши Євгенові Федотовичу двома замками. Мовляв, якщо так наполягаєш — дивись, ось я!

Миттю Бджілько пригадав усе: свої мрії і сподівання, свої безцільні кружляння містом, суму, яка залишилася в нього.

Розмову з «карміновим».

Він стояв і дивився на омріяну валізку, а люди навколо йшли, не зупиняючись, не помічаючи цієї чорної шкіряної коробки, і тільки наткнувшись на Євгена Федотовича, дивувалися: якого біса стояти посеред дороги?! Жоден із них навіть не поцікавися, куди це він дивиться, їхні погляди ні на мить не торкалися тіні… і того, що в цій тіні було приховане.

Як зачарований, Бджілько потягнувся до валізки — та й завмер. У душі Євгена Федотовича вперше за довгі роки коїлося щось неймовірне: жага і здоровий глузд зійшлися у двобої. Жага вимагала свого: зараз же забрати валізку, поки на неї не пред'явив права хтось інший (що всередині — гроші, Бджілько був упевнений!). Здоровий глузд, закликавши на допомогу свої вічну опонентку інтуіцію, заявляв про небезпеку, що причаїлася у валізці. Мовляв, такі збіги не бувають випадковими, мовляв, пригадай розмову і біжи звідси якомога далі, поки тебе не змусили взяти валізку. Здоровий глузд (а ймовірніше — інтуіція) припускав і такий перебіг подій.

Зрештою…

3

Годинник у сусіда задзеленчав — прокволом, із несподіваною настирливістю. Вибачившись, оповідач вийняв «апельсин» і здійснив звичайний свій ритуал: напрочуд уважно огледів обидва циферблати, щось підправив, підкрутив, після чого знову сховав годинник до кишені.

— І як, узяв цей ваш Бджілько валізку? — не витримав Віталій.

Сусід усміхнувся.

4

— Ну-у, — сказав «карміновий», — змусити — це навряд чи. Хоча. Якщо вам спало таке на думку… гм… припускаю, що могли й змусити. Не безспосередньо, а спрямували б ситуаційний вектор так, щоб у вас не залишилося іншого виходу. — Він іще поміркував і твердо кивнув: — Так, мабуть, могли.

Євген Федотович полегшено зітхнув.

— Виходить, я правильно зробив, що залишив її там?

— Залежить від точки зору, — і унган надовго замовчав, відпиваючи з високої склянки із парасолькою.

Вони зустрілися в тій таки кав'ярні, де і вперше. Бджілько не шукав «кармінового» навмисне, але той уже сидів за їхнім столиком і, побачивши Євгена Федотовича, привітно змахнув рукою, мовляв, приєднуйтесь. За всю розмову він лише двічі приклався до склянки: вперше — коли почув про валізку, вдруге — зараз.

— Я тоді пішов і не встиг сказати головне, — наважився нарешті унган. — Так, для звичайної людини взяти брудну річ — невиправно забруднитися. Але хто попереджений, той озброєний. Знаючи або хоча б здогадуючись про те, що знайдена річ — із брудом, людина рішуча, яка знає чого хоче і звикла в усьому досягати успіху будь-якою ціною, цілком може використати цю річ без шкоди для себе. Продати комусь чи закласти в ломбарді… Варіантів чимало.

— Але…

— Гроші? З ними ще простіше: адже бруд був на конкретних купюрах — тих, які лежали (якщо вони там лежали) у валізці. Вам лишалося тільки витратити знайдене. Чи, припустимо, покласти до банку на свій рахунок. Так ви позбавилися б від купюр, але не від тієї суми, яку знайшли, розумієте?

Сказати, що Євген Федотович пережив стрес — нічого не сказати. Бджілько був розчавлений, абсолютно знищений почутим: адже щастя, те саме щастя, про яке він марив, було поряд — тільки руку простягни! — а він утік, боягузливо і малодушно відмовився, хоча міг, звичайно, сам здогадатися про те, що розповідає «карміновий», — та навіть і не здогадавшись про всі ці тонкощі, він напевно поклав би гроші на рахунок, тобто зробив би саме те, що слід було зробити!

— Як ви гадаєте, — спитав Бджілько тремтячим голосом, — що тепер із цією валізкою?

— Коли наші з вами припущення мають рацію і її справді поставив хтось із тих, що працюють із силою, можливі два варіанти. Варіант «А»: валізку підібрали. Варіант «Б»: ніхто так і не заковтнув гачок. В останньому випадку, гадаю, нинішній власник валізки буде й далі закидати вудку з цією приманкою.

Унган утретє відпив зі склянки. І цього разу мовчав довше, ґрунтовніше. Наче насміливався на щось.

— Слухайте, — сказав він, — ви мені симпатичні. О, ні-ні, у звичайному сенсі, без жодних непристойних підтекстів! Я бачу, що ви людина непересічної долі та сильного духу. І саме тому хочу попередити: забудьте про той випадок. Я впевнений, що валізка, яку ви бачили, містила в собі саме мільйон і що її туди поставили навмисне для вас. Розумієте, те місце — особливе. Статуя Прометея, за повір'ями деяких знаючих городян, насправді уособлює іншого… персонажа. Той, хто несе світло, — це ж не тільки Прометей, аби ви знали. Точнісінько так перекладається ім'я Люцифера.

Бджілько хотів заперечити, що «світло» і «вогонь» — різні речі, але передумав. Зараз це було несуттєво.

— Прометея встановили у 30-их роках, — провадив далі унган, — і вже тоді статуя мала недобру славу. А з часом її почали використовувати для різних маніпуляцій із силою. Те, що ви описали, переконує мене: валізка опинилась там не випадково. І якщо пастку розставлено саме на вас… Краще не повертайтесь до Прометея, взагалі ніколи не ходіть у Центр. Ви сильна людина і зможете досягти свого іншим шляхом, не таким небезпечним.

Євген Федотович, однак, до порад унгана не прислухався і вже наступного дня прийшов до Рокфеллер-Центру. Бджілько як слід розкуштував смак самостійних рішень і ризикованих вчинків — і цей смак йому сподобався! Крім того, Євген Федотович виріс у СРСР, у магію і чортівню вірив слабо, і навіть випадок із валізкою не змінив його поглядів на це питання. Так, щось таке він тоді відчув. Так, відчуття були не з приємних. Так, не виключено, що із тією валізкою не все просто. Але повірити в якогось могутнього чаклуна, який навмисне готує настільки вишукану пастку на нього, Бджілька Є. Ф.?.. — даруйте! Разом із Оккамом і Голмсом Євген Федотович віддавав перевагу найбільш очевидним висновкам, без залучення інопланетян, тамплієрів та вудуїстів.

Утім, заради справедливості слід визнати: особливою логікою умовиводи Бджілька не відрізнялися. Він повірив не в усі висновки унгана, а лише в ті, які давали йому надію. Невідомий чаклун-самоук (думав Євген Федотович) вирішив, що набрався бруду і захотів очиститися таким от небанальним жертвоприношенням: «подарувати» комусь валізку з грошима. І якщо валізку ніхто не взяв (а в цьому Бджілько був упевнений на всі сто відсотків!), чаклун знову і знову робитиме спроби і «закидатиме принаду». Головне — не проґавити момент. Не бовваніти весь час перед очима в чаклуна, щоб не сполохати, щоби поставив валізку. Ну, а вже потім…

Євген Федотович втратив спокій та сон. Він перебував у Рокфеллер-Центрі безвідлучно: неуважно крокував Катакомбами, вештався по магазинчиках, годинами сидів у кав'ярнях, що виходили вікнами на ковзанку і статую Прометея, нарешті, кілька разів на добу, коли тінь від руки «світлоносця» падала на доріжку в тому самому місці, проходив там, пильно дивлячись собі під ноги.

Валізка не з'являлася.

Бджілька уже знали в обличчя декотрі офіціантки і продавці — привітно кивали чи обслуговували як постійного клієнта, зі знижками. Він бентежився, оскільки насамперед прагнув непомітності, але, певно, щось таке сталося з ним за кілька місяців життя в USA — колишня, дошкульна якість тепер щезла.

Ще три тижні, день у день, Бджілько залишався завсідником Рокфеллер-Центра. А потім несподівано зібрав речі, купив квиток на літак і гайнув з Америки. Назавжди.

Ніхто з його тамтешніх знайомих не знав, що сталося. Тут, у Києві, Євген Федотович влаштувався на роботу і жив, наскільки я розумію, життям такого собі сучасного Корейки, оскільки далеко не всі гроші встиг прогуляти в процесі «підкорення» чужорідного материка. Бджілько змінився: перестав бути похмурим відлюдьком, навіть одружився з симпатичною вдівонькою. Історію цю він довго тримати в собі не зміг і зрештою поділився нею з одним нашим спільним знайомим, ну а той — зі мною. — Сусід Віталія замовк, пригадуючи щось. — Еге ж, історія вийшла повчальна, що й казати. Знаєте, чому Бджілько перестав ходити до Рокфеллер-Центру?

Віталій похитав головою.

— То слухайте. Того останнього разу Євген Федотович дочекався, поки тінь від руки Прометея впаде на доріжку, і пішов перевірити, чи не з'явилася валізка. На успіх він уже не розраховував, а діяв більше, як то кажуть, задля годиться. І коли до заповітного місця залишалося два-три кроки, Бджількові раптом примарилося, що так, валізка знову стоїть там — та сама, вугільно-чорна, із двома блискучими замками! Потім він розповідав нашому із ним спільному знайомому: «Першої миті я остовпів, очманів від того, що побачив. Я вже не вірив… а тут — от вона, стоїть собі спокійнесенько. Я зробив до неї крок… і зрозумів: не візьму. Не насмілюся. Бо щойно торкнуся до неї, тут таки, на місці, накладу в штани від страху. Це був такий нутряний жах, який відчуваєш в дитинстві, залізши у підвал покинутого будинку і раптом почувши із темряви тихий сміх. Так-так, мені здалося тієї миті, що я чую, як валізка беззвучно сміється з мене, — і я збагнув: ніколи! Ні за які медяники!!! А потім несподівано просто на те місце, де стояла валізка, хтось ступив ногою, мара розвіялася, і виявилося, що ніякої валізки нема, це лише гра тіней, не більше. Але відтоді я не ходив до Прометея, а незабаром узагалі повернувся сюди».

— Нічого собі історія.

— Коли мені її розповіли, я не повірив, — зізнався сусід. — Але потім приятель улаштував так, щоб я познайомився із Бджільком. (Само собою, звуть його інакше, але це й не суттєво). Я побачив Євгена Федотовича і уже не сумнівався, що він справді пережив щось дуже схоже на те, про що розповів моєму приятелеві.

— Еге ж… Чого тільки в житті не трапляється.

…До самісінького Нью-Йорка більше не розмовляли, так, перекинулись двома-трьома фразами і все. Віталія нарешті потягло в сон, він дрімав, хоча годинник-апельсин час від часу дзвінко курликав. Власник щоразу витягав його, здійснював звичайну процедуру і знову ховав.

На виході з аеропорту Віталій попрощався із сусідом, упевнений, що ніколи більше його не побачить, — і не помилився.

5

(із перемовин по мобільному зв'язку)

— …Так, усе гаразд, розібралися. Гадаю, післязавтра летітиму назад.

— Чуєш, Віт…

— А, чорт!

— Що таке?

— Та коли їхав туди, потрапив у пробку. Назад вирішив добиратися підземкою, але тут поки знайдеш потрібну станцію… Добре, давай я передзвоню тобі за годинку, тоді й договоримо, згода?

6

На довершення всіх негараздів Віталій іще й переплутав станції: сів не на тій гілці і зараз вийшов на якомусь брудному, майже безлюдному пероні. Поглянув на схему: виявляється, йому треба було їхати у протилежному напрямку! Впівголоса лаючись, вирішив плюнути на все, піднятися нагору і взяти таксі: може, пробок в цьому районі менше; та й в будь-якому разі таксист не заблукає, чи не так?

Він уже рушив до виходу, але відчайдушний крик за спиною змусив обернутися. Невисокий літній чоловік, що стояв на платформі й чекав на потяг, притис долоню до лівої сторони грудей і повільно сповзав на підлогу. Допомогати не квапились: хтось гидливо відсувався подалі, хтось із відстороненою цікавістю спостерігав за тим, хто кричав. Тільки двоє — старий та стара несподівано радянської зовнішності («Немов на машині часу приїхали», — мимохідь спало на думку Віталію) підійшли до літнього. Той уже лежав, хворобливо вивернувши ноги, обличчям униз.

Стара, крекчучи, нахилилась над ним і одразу випрямилася.

— Є тут лікар? — запитала українською.

Не сповна розуміючи, навіщо це робить, Віталій відгукнувся:

— Є. Не практикуючий, але перша освіта… — він уже присів поряд із бідахою і намацував пульс. Пульсу не було.

— Викликайте швидку, — сказав старому. — Чи що тут зазвичай викликають у таких випадках?

Удвох вони перевернули покійного на спину, і Віталій звернув увагу, що ліва внутрішня кишеня піджака в того випирає, наче там лежить щось велике й кругле.

— Дивись, — сказала стара чоловіку. — Як нагадує Леонова!

— Леонов помер давно, пам'ятаєш, у новинах показували.

— Пам'ятаю. Я ж кажу: нагадує.

З тонелю долинуло рівне наростаюче гуркотіння. На них уже майже ніхто не дивився; Віталій, наче заворожений, засунув руку до кишені покійного і витягнув золотавий годинник-апельсин.

Гримочучи, увірвався потяг, розфарбований у строкаті кольори. В цьому шумі дзеленчання годинника було майже нечутне, сам Віталій швидше відчув його як вібрацію в долоні.

Він подивився на «апельсин», перевів погляд спершу на покійного, потім — на старих.

«Якого біса?! Хоча б раз у житті будь сміливим, візьми те, що нікому вже не належить. Якщо не ти, візьме хтось інший, годинник все одно не потрапить до родичів цього чоловіка: їх привласнить собі або якийсь пройдисвіт — перший же, хто помітить, — або поліцейські, коли знайдуть труп. Чи навіть оці двоє. То чому ж не ти? Справа, загалом, лише в тому, чи насмілишся взяти, ризикнеш чи накладеш у штани від переляку. Здатен ти, так-разтак, на вчинок?!»

Віталій пильно, просто в очі, подивився на старих — ті, хоча й витріщалися на його долоню, схоже, не сповна розуміли, що бачать. Стара швидко зморгувала, немов би намагалася сфокусувати погляд на чомусь, що весь час вислизало від її уваги. Старий, здавалося, взагалі задрімав або трохи сп'янів.

Перехопивши погляд Віталія, вони, наче за командою, опустили очі. Стара метушливо смикнула чоловіка за рукав, ходімо, мовляв, наш потяг.

Віталій холодно всміхнувся їм навздогін, поклав «апельсин» до внутрішньої кишені піджака і підвівся.

Вийшов із підземки, таксі спіймав майже одразу — щоправда, назвав зовсім іншу адресу, не ту, яку збирався. Машина мчала, розплескуючи калюжі, вкриті, мов лускою, першим осіннім листям, а Віталій вкотре подумки прокручував почуте в літаку. Тепер він здогадувався, що сусід розповів історію Бджілька так, як йому, сусідові, було… зручніше? вигідніше? — втім, не має значення. Можливо, це взагалі такий збіг обставин: у чоловіка, схожого на Леонова, опинився годинник того, хто розповів Віталієві історію цієї (чи ж цієї?) людини. Або справжній Бджілько нікуди з Америки не летів.

І не про валізку мріяв він усе життя, а про…

Несуттєво.

І скільки було правди в словах сусіда по перельоту — теж несуттєво.

Є факт: годинник в руках у Віталія. Зрозуміло, він не залишить його собі… Просто тому, що це надто небезпечно, раптом що… Словом, не залишить.

Але ж ніщо не заважає продати його, чи не так?

Коли фортуна посміхається тобі — використовуй її на повну, якщо ти чоловік, а не нікчема!

Їхати було ще далеко; Віталій почув мелодійне дзеленчання, витягнув «апельсин» і, розкривши кришку, замилувався всією цією красою: стрілочками, зірочками, візерунками, всім цим налагодженим, точним механізмом, який діяв за раз і назавжди встановленими законами.

«Цікаво, а що там мій сусід у них весь час підправляв?..»

7

(із перемовин по мобільному зв'язку)

— …поки віз, думав, збожеволію. Ну, наче, нормально, по дорозі не зіпсувався наш плід. І, здається, в мене коріння не запустив. Я щоп'ятнадцять хвилин в ньому стрілочки пересував, аби процес заморозити, аби проростати не почав. Це ж як Татусеві треба було грішити, скільки «гумусу» напрацювати, щоби таке…

(перебиваючи) — Згодував апельсин?

— Аякже. Наш Вінні-Пух одразу повівся, добре ти його «накрутив». Упевнений, насіннячко проросте найближчим часом.

— Ну, виходить, можна не турбуватися. Щойно потягне-вип'є всі соки, одразу ж скине брудну шкірку, правильно?

— Загалом — так, але, боюся, йому одного Пуха, як такого собі газона, може й не вистачити. Боюся, і десятка інших газонів не вистачить, довго буде з рук у руки перекочуватися. Товста дуже шкірка, сам знаєш. А найстрашніше, якщо плід наш почне притягати до себе біди, от чого я боюся… Ого!

— Що таке?

— Та щойно на ліфті повз мене проїхав попутник, разом у літаку летіли.

— Ну, і? Звичайний собі збіг.

— Так, мабуть. Хоча — чи нам вірити у збіги? Бог не фраєр…

8

(із перемовин по мобільному зв'язку)

— …так, Танцю, пам'ятаю, пам'ятаю!

— Про що пам'ятаєш?

— Завтра — дванадцяте, день народження нашої доньки. До речі, привезу їй подарунок — шикарнючий! Я оце якраз заїхав до одного знайомого, у нього магазинчик у «вежах-близнюках»… Ну, в «Трейд Центрі», тутешніх хмарочосах, так, то він обіцяв дещо годяще підібрати. Словом… О, мій поверх, час виходити. Все, сонце, цілую, скоро прилечу, чекай.

Віталій вийшов з ліфта, зім'яв і викинув рекламний проспект, який йому підсунули на вході («Вересневі знижки! Поспішайте!»), і тоді дзиґар «апельсина» у піджаці задзеленчав — прокволом, розлого, чомусь (устиг здивуватися він) зовсім не мелодійно.