Золотий маг. Книга 1. Зерно

Глава 1

Теплий травневий вечір непомітно здавався ночі. Зручно вмостившись на дивані з шматком піци в руці, Нік втупився в телевізор, механічно клацаючи пультом, перемикаючи канали. Картинки, наче в калейдоскопі, бігали, скакали, накладалися, змінюючи одна одну. Він вже не раз прокрутив не зупиняючись всі канали. Думки бігали десь далеко, а палець все натискав і натискав кнопку. Останній місяць весь час щось ніби муляло, шкребло його в середині, не знаходячи виходу. Постійні чудернацькі думки про сенс свого існування не давали спокійно насолоджуватися ні життям, ні роботою. Може, це початок кризи середнього віку, мимоволі припускав він. Дурнувате питання «Що ж він зміг досягти в свої сорок років?» дратувало. Але навіть перебільшення своїх заслуг малювало досить сумну та жалюгідну картину.

Так, йому вже набігло сорок. Єдиним його справжнім досягненням були діти. Син і донька. Та й ті не жили з ним. Він рано став батьком. Діти вирости і розбіглися. Син мешкав окремо зі своєю дівчиною. А донька — з колишньою дружиною в іншому місті. Навчалася в університеті. З дружиною вже два роки як розлучився. Розійшлися тихо, напевно, втомилися один від одного. Залишилася тільки робота. З цим йому пощастило. Хоча шлях до цієї роботи був довгим і заплутаним, та зараз він займався тим, що приносило втіху і задоволення, а також непогані гроші. Працював він журналістом у відомій і популярній газеті. Навіть доріс до своєї рубрики. У щоденному номері видання друкували його короткі статті про всілякі паранормальні явища. А в щотижневому розширеному випуску у нього була ціла сторінка, присвячена цій темі. Його ще змолоду вабило всяке таке незвичайне, що виходить за рамки загальноприйнятого. Він навіть навчався на курсах екстрасенсів. Але екстрасенс з нього не вийшов, хоча він дуже серйозно до цього ставився і навіть успішно склав іспити. Зрозумівши, що лікувати людей і розплутувати загадкові історії у нього не вийде, він ревно взявся читати про це, збирати інформацію і пропагувати все, що було прийнято називати екстрасенсорним. Потім успіхи Ніка на цьому поприщі помітили в газеті, запропонувавши посаду журналіста — висвітлювати теми, які його так цікавили. Виявилося, що це була не лише одного його пристрасть. Якийсь незвичайний потяг людей до цієї закритої і містичної теми зробили Ніка популярним у специфічних колах і потрібним для газети. Тому що люди писали до редакції і вимагали матеріалів на цю тему. За час роботи Нік потоваришував з безліччю неординарних особистостей. Дехто з них справді мали феноменальні властивості і були справжніми екстрасенсами, магами, цілителями. А у декотрих були дуже великі амбіції і багата фантазія. Зустрічалося чимало шарлатанів та пройдисвітів, ну і куди ж подітися від міських божевільних. Кожного разу, коли він друкував свої статті, ті писали, дзвонили, вдиралися в офіс газети, проклинали, залякували, наврочували. Чого тільки не робили! Він боявся і весь час ходив до тих своїх знайомих екстрасенсів, які таки мали реальні здібності. Вони кожен раз, оглядаючи його, з подивом зазначали, що ніяка потойбічна зараза до нього не причепилася. Чи прокльони були слабенькі, чи то з часом він обріс імунітетом до таких дій… Хоча сам Нік глибоко в душі вважав себе екстрасенсом і такий захист приписував своїм талантам і здібностям. Правда, всі знайомі екстрасенси стверджували, що у нього немає ні грама таких здібностей. Але хто ж добровільно погодиться з цим?

Знайоме обличчя на екрані телевізора вирвало його з заціпеніння і спогадів. Палець сам по собі перестав натискати кнопку, зупинивши мерехтіння картинок. Це була знана карпатська цілителька. Півроку тому Нік брав у неї інтерв’ю після її участі в програмі «Битва екстрасенсів». Але тоді нічого особливого в ній не помітив. Екстрасенс середньої руки. Не без таланту. Єдине, що його тоді зацікавило, — це природна магія, якою вона користувалася. Не так багато залишилося людей, які таким займалися. Він неуважно слідкував за інтерв’ю з нею, відкушуючи вже охололу піцу. Все, що ця жінка говорила, не було для нього новиною. Вона розповідала про свою магію, дитинство, теперішнє її життя, про свого наставника з магії. І тут Ніка щось ніби «зачепило». В інтерв’ю з ним вона ніяк не хотіла розповідати про мага, що її навчав, а тут розказала. Було розтоптану його професійну гідність. Зі злості він вимкнув телевізор і безглуздо дивився у вікно на нічне місто. У голові весь час крутилося ім’я старої мольфарки — Ліна.

Ранок потішив яскравим сонцем, витягаючи сплячого Ніка зі сну. Він нарешті відкрив очі і одразу прикрив їх від сонячних променів. Настрій був гарним, він добре виспався і, що дивно, зовсім не пам’ятав свого сну. Навіть не зміг пригадати, а чи снилося йому хоч що-небудь. Всі останні роки він бачив яскраві різноманітні сновидіння. Сни-пригоди. Якби Нік не був таким ледачим і записав хоч частину з них, уже давно міг би й на книжку назбирати. А тут ніч без сновидінь! Зате виспався. Швидко вмившись і привівши себе до ладу, так і не поснідавши, поїхав на роботу. Він любив свою роботу. Вона давала можливість копирсатися в загадках, знайомитися із цікавими людьми та, найголовніше, лінуватися. Матеріалу було багато, і можна було занадто не напружуватися зі статтями. Та й зараз особливої потреби їхати в редакцію не було, але він звик. На роботі йому було цікавіше займатися лінощами.

Він дістався до свого робочого місця, але працювати все одно не хотілося. Нік ще півгодини чистив свої електронні поштовики, читав новини в інеті, зазирнув одним оком на пару сайтів знайомств, але натхнення так і не з’явилося. Він взявся читати пошту, яку принесли зранку. Листів було не дуже багато. Парочка від його підопічних. З десяток від неадекватних, які вважали себе могутніми магами і екстрасенсами й категорично вимагали, щоб він взяв у них інтерв’ю. П’ять від вдячних читачів і, мабуть, усе. Журналіст зазирнув у свій щоденник, щоб подивитися, коли у нього найближчі терміни здачі матеріалів. Виявилося, що як мінімум на тиждень вперед він закрив щоденні випуски і на два тижні — щотижневі. Можна було продовжувати нічого не робити. Але було нудно. Ігри не гралися, музика не слухалася, а дивитися зранку фільми не хотілося. Нік вирішив розпланувати, що писатиме в наступних номерах. Коротких матеріалів для щоденних випусків в чернетках виявилося ще на тиждень. Тому їх можна поки не доробляти, а подумати, що написати у великий щотижневий номер. Він почав перебирати в картотеці фотографії своїх знайомих екстрасенсів. Дуже часто, коли нічого путнього не лізло в голову, виручали інтерв’ю з ними. Гортаючи фотографії, він зупинився на фото цілительки Галини, інтерв’ю з якою вчора бачив по телевізору. І тут якась колюча думка почала бігати в голові і наполегливо проситися назовні. Так, вона вчора згадувала свою вчительку. Як її там звали? Мольфарка Лена, Луна, а ні — Ліна. Точно — мольфарка Ліна! Дивно — Нік ніколи раніше не чув цього імені, хоча багато спілкувався з карпатськими цілителями і магами. «А що, якби знайти її і поговорити? Цікавий матеріал може вийти», — подумав він. На зворотному боці фото Галини знайшов її телефон. Зручно, коли весь час забуваєш, але вчасно записуєш контакти.

Витративши півгодини на лестощі та похвали, а потім на погрози про суспільне забуття, Нік все-таки випитав у Галини адресу мольфарки. «Ну ось, пів справи зроблено!» — подумав він. Залишилося «вибити» у шефа відрядження і можна на пару днів піти у відпустку з відпочинком у Карпатах.

На диво, керівництво було в гарному настрої і швидко підписали всі документи на відрядження, здивувавшись тільки його терміном. Шеф явно здогадався, що журналіст вирішив собі за рахунок редакції влаштувати невеличку відпустку, але сильно сперечатися не став. Після обіцянок Ніка зробити чудовий матеріал, на багато сторінок, здався. Витративши ще декілька годин в редакції на підготовку, поїхав додому, щоб зібрати речі, і ввечері прибув на вокзал якраз перед відправленням потяга. Усередині відчувалося наростаюче почуття очікування чогось незвичайного. Так було завжди перед цікавими розслідуваннями або інтерв’ю. Попереду чекав тиждень відпочинку і трохи приємної роботи.

Потяг прибув на кінцеву станцію. Яскраве травневе, майже літнє, сонце заливало все теплом і фарбами. З довгої змії десятка вагонів з’явилися похмурі невиспані обличчя пасажирів. Нік зіскочив на перон і підставив неголене, але задоволене обличчя під ранкове сонце. Йому подобалося їздити в потягах. У них він спокійно міг залізти на верхню полицю і читати, поки очі не починали злипатися. Головне, щоб у купе ніхто багато не базікав і не хропів. Цього разу йому пощастило — в купе були тільки дві милі пані середнього віку, які не проявляли великого бажання розмовляти, що саме по собі дивно та приємно, ну і, звичайно ж, вони не хропіли. Тож Нік встиг прочитати майже повністю книжку і непогано виспатися.

Місто — а це був один з обласних центрів в Карпатах — журналіст знав добре. Він багато разів бував тут, встиг вивчити його і навіть трохи закохатися. Хоча великого знання місцевості сьогодні йому і не потрібно. Прямо біля залізничного вокзалу був вокзал автобусний, де треба було лишень відшукати транспорт у потрібне село. Звичайно, Нік, як столична балувана цяця, міг дозволити собі поїхати на таксі, тим більше за рахунок редакції, а міг подзвонити одному з багатьох знайомих екстрасенсів, що жили в цьому місті, і вони б із задоволенням відвезли його до пункту призначення. Але він не хотів піднімати галасу в місцевій магічній тусовці своїм прибуттям. Тут одному скажи, що приїхав, — і весь відпочинок перетвориться на суцільні бесіди з «підопічними», безперервні банкети та знайомства. Нік на цей раз хотів тихо відпочити від міської метушні і насолодитися самотністю. Він вирішив їхати на автобусі. І роздивитися трохи, і з людьми побалакати. Може, вони щось цікаве розкажуть про таємничу мольфарку.

Знайшовши відповідну касу і купивши квиток в потрібне йому село, прилаштувався до черги, що чекала на автобус. Позаду нього стояв колоритний дідуган, і Нік не витримав.

— Доброго ранку! — привітався журналіст. Дід якось дивно подивився на нього, як на привида, але, поміркувавши, відповів:

— Здоров будь і ти, чоловіче!

— Діду, я ось їду в село Граничне. А ви часом не знаєте, чому воно так називається? Начебто кордону немає поблизу.

— Чого ж не знати? Звичайно, знаю. Я ж сам із цього села. Народився, виріс, все життя прожив та й помру там. Ось діти поїхали, залишили нас удвох із бабою, а нам куди їхати? Тут жити лишилося пару років. Так що біля батьків мене із старою поховають.

— Та ви, діду, ще всіх нас переживете. Он скільки довгожителів у Карпатах! Свіже повітря, гарна вода, смачна їжа. До ста років бігати вам, як мінімум.

— Ой, та тут хоч би рік ще протягти. Важко жити на селі. Працюєш, як коняка, кожен день. Спину розігнути вже насилу можу. А бабця моя ще бігає. Не кожен молодий за нею вженеться. То що ти там питав у мене?

— Та питав, село чому так дивно називається.

— А, село чому так називається? Так відомо чому. Вважай, на кордоні стоїть село. За ним відразу гори починаються. Дороги немає. Проїхати далі нікуди. Ось, значить, і граничне між людьми і горами. А що кордону немає, то ти не знаєш просто. Там у нас різні кордони були: і з поляками, і з Австро-Угорщиною. А ти чому до нас в село прямуєш?

— Та по роботі. Журналіст я. Їду про вашу мешканку писати.

— Це про кого ж?

— Кажуть, у вас мольфарка живе. Ось до неї хочу потрапити. Інтерв’ю взяти.

— Що, кажеш, взяти?

— Ну, поговорити з нею. А потім про неї статтю в газеті напишу. Правда, ще пару днів хочу відпочити. Знайдеться у вас в селі місце, щоб переночувати?

— А чому не знайдеться? Хат багато в селі. Раніше село знатне було, велике. А зараз молоді багато повтікало у міста, тож у людей старих місця в хатах вистачає. А хочеш, можеш у мене зупинитися. Правда, бабця моя може лаятися. Не любить вона чужих.

— Я спочатку хочу до мольфарки потрапити, а там — як вийде. Може, вона мене вижене відразу, так і нема чого мені в селі вашому робити. Поїду назад.

— Та вона така. Вона вигнати може. Сувора. Хоча добра. Коли допомогти треба, ніколи не відмовляє. І грошей не бере за це.

— А ви, діду, були у неї?

— А чого ж не бути? Був, звичайно, і не раз. То з хворобами якими. То у мене, то у баби моєї. А то допомагав дещо по господарству.

— Гей, Василю, ти що, на старість зовсім розум втратив? — у розмову встряла огрядна жінка. Вона встала між Ніком і дідом, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що розмову закінчено. — Ти що це тут верзеш? Нема чого всіляким заїжджим все розповідати.

— Ну що ти, Маріє! Я ж нічого не казав. Ось чоловік запитав про село наше.

Дід Василь зніяковів, втягнув плечі й відвернувся. Було видно, що він із задоволенням розповідав би без кінця, але щось не дозволяло йому.

— Маріє, ну чому ви накинулися на діда? Я ж нічого забороненого не питаю. Я журналіст із Києва. Хотів тільки про село ваше дізнатися більше, — Нік намагався виправити незручну ситуацію і врятувати репутацію діда Василя.

Марія проігнорувала його слова, розвернулася і стала у хвіст черги. Кругом почала зростати якась напруженість і незручність. Добре, що в цей час під’їхав на посадку автобус, всі похапали сумки й побігли штурмувати сидячі місця. Народу в автобус набилося чимало. Нік спочатку хотів зайняти завойоване сидяче місце, але потім все-таки дурне виховання взяло гору і він поступився. Стояти було дуже незручно. Суцільні сумки і кошики тиснули на ноги. Чиїсь лікті весь час намагалися вправити хребет у зворотний бік, а від чоловіка, що стояв попереду, так несло перегаром, що до кінця поїздки Нік відчув, що починає хмеліти. Добре, що через пару зупинок частина людей вийшла і можна було змінити положення. А ще через десять хвилин так і взагалі звільнилися сидячі місця і життя почало налагоджуватися. Навколо залишилися тільки люди, які їхали в село Граничне. Вони якось підозріло поглядали на журналіста, тикали в нього пальцями і про щось перешіптувалися. Складалося враження, що вони всі знають якусь таємницю, а Нік — це шпигун, який хоче її розгадати, їхати залишалося ще трохи, і він задивився у вікно. За склом відкривалися фантастичні пейзажі передгір’я Карпат. Починали виднітися гори, вкриті лісами, деякі вершини впиралися в небо, хоча насправді вони не такі вже й високі, але коли наближаєшся до гір, все здається незрівнянно більшим. Дорога пробігала в невеликих, поки що, ущелинах між високими пагорбами. Паралельно шляхові текла невелика річка, яка весь час намагалася забрати шматок дороги. Хоча подекуди їй це успішно вдавалося, тоді автобус зменшував швидкість і тулився до протилежного боку дороги, щоб не звалитися в річку. Замилувавшись пейзажами навколо, Нік не помітив, як до нього підсіла та сварлива тітка, що так грубо перервала його бесіду з дідом Василем на вокзалі. Вона нахабно штовхнула його в бік, щоб звернути на себе увагу. Він від несподіванки ледь не схопився з місця, але стримався і навіть зміг вичавити жалюгідну посмішку у відповідь.

— Ну, кажи, чого ти до нас їдеш? — з якоюсь злістю запитала його Марія.

— Так я вже казав. Я журналіст з київської газети, їду до вас, щоб поговорити з мольфаркою Ліною, — Нік дістав з кишені своє журналістське посвідчення і простягнув жінці.

— Ну, і що з того, що журналіст! Нічого тобі робити у нашому селі!

— Давайте я сам буду вирішувати, що мені треба робити, а що ні, — почав злитися Нік. — У вас там що, підпільний ядерний завод, що ви всі так на мене напали?

— Ніяких заводів у нас немає. Просто не любимо, коли чужі приїжджають. Тим більше до Ліни. Вона гнівається. А ми її любимо і оберігаємо.

— Так що ж, я її ображати буду?! Навпаки, їду до неї з усією повагою. Просто цікаво. Це ж моя робота. Розповідати всім про таких чудових і неординарних людей.

— Так ми якраз і не хочемо, щоб всі про неї знали. Будуть натовпами приїжджати до Ліни. Нам її берегти для себе треба.

— Ну, от ви дивні! Значить, як вам — то потрібно допомагати, а як іншим людям — так ні. Та ви хоч знаєте, скільки людей потребує її допомоги! У них ніякої надії не залишилося. Тільки на таких сильних екстрасенсів, як мольфарка Ліна.

— Та ми розуміємо. Але не зможе вона всіх прийняти. Важко їй. Ось помічниця у неї є. Учениця. От коли стане сильною мольфаркою, тоді нехай і приїжджають люди.

— Ну чого ми зараз сперечаємося? Дід Василь казав, що вона ще може мене і не прийняти. А якщо і прийме, то обіцяю, що нікому не скажу назву села. Я ж розумію, скільки тисяч людей прибіжать відразу до неї за допомогою. Ну то як, домовилися?

— Якщо так, то можливо. Хоча думаю, що прожене вона тебе. Або не буде розмовляти.

— Не буде, так хоч просто відпочину у вас тиждень. Можна?

— Ну, якщо відпочити, то чому не можна? Місця у нас дуже красиві.

За цією бесідою пролетів час, і автобус з важким риком на підйомах таки доліз до центра села і безсило зупинився на кінцевій зупинці. Люди похапали свої речі і почали виходити з автобуса, всі як один підозріло поглядаючи на Ніка. Але здавалося, що агресії в їхніх очах стало менше. Видно, ця Марія авторитет у них. Раз вона дала добро — то й інші розслабилися.

— А як же мені знайти Ліну і добратися до неї?

— Зачекай тут хвилин двадцять, — відповіла Марія. — Я зараз зателефоную до Михайла, він тебе відвезе. Сподіваюся, що він дома і швидко приїде.

Нік вийшов на вулицю, сів на сходинки магазину і почав розглядатися. Нічого особливого не було. Звичайне карпатське село. Велика школа навпроти. Ошатні, гарні, доглянуті цегляні будиночки. Хати стояли біля дороги, а одразу за ними вже піднімалися пагорби, а ще далі видно було гори, на вершинах яких, незважаючи на травень місяць, все ще лежав сніг. Нік дивився навколо і не міг відірвати погляд. Сонце піднімалося з-за гір і заливало все навкруги.

— Е-гей, це ви до Ліни зібралися? — низький чоловічий голос вивів його із заціпеніння. — Гей, я кому кажу?!

— Пробачте. Задивився я на гори. Красиво дуже.

— І що там красивого? Гори, як гори.

— А, Михайле, ти вже приїхав? — підійшла Марія.

— Та що там їхати? — прогудів у відповідь Михайло. — Я якраз до лісу збирався. Віз готовий був. Ну, що там треба?

— Та ось відвези журналіста столичного до Ліни. І зачекай його. А то вона вижене його відразу, так щоб людина ногами в таку далечінь не пхалася, привезеш назад.

— Ну все, день пропав, — зажурився Михайло. — От коли мені в ліс за колодами їхати?!

— Михайле! Людина зі столиці їхала. Не йти ж йому пішки до неї. Ти ж знаєш, що Ліна такого не потерпить. Та й заплатити він погодився.

— Ну, якщо заплатить, то повезу, — перевізник повернувся до Ніка і вже більш мирно сказав: — Ну, то збирайтеся, чи що. Їхати треба. Сонце скоро жарити почне — важко буде.

Нік підхопив свою сумку і поліз на воза. Досвіду такого у нього було мало. А чоловік і Марія стояли і поблажливо посміхалися, спостерігаючи, як столичний франт влаштовується на возі. Сівши і кинувши на сіно, яким було вистелено дно воза, речі, столичний гість приготувався до не дуже приємної подорожі.

Вони від’їхали від магазину. Поки їхали по селу і дорога була асфальтована, ще можна було терпіти. Але як тільки виїхали за село і дорога перетворилася на напрям, почалися муки. Дерев’яна лава, кинута поперек воза, «приємно» заміняла всі новомодні зручності автомобіля — і ресори, і амортизатори. Так що вже через п’ять хвилин Нік насилу утримував відбитий зад на лаві.

— Михайле, а довго нам ось так стрибати по всіх каменюках? Невже не можна було автомобілем поїхати?

— Та ні, машиною не можна. Ліна цього страшно не любить. Та й не проїде машина. Тільки возом і можливо. І то не до кінця.

— Що значить не до кінця? То мені ще й пішки доведеться йти?

— Ну, там недалеко. Як під’їдемо, я вам покажу.

— Так а що там, дороги зовсім немає?

— Дорога то є, але не можна до кінця по ній їхати. Тільки коли біда, або зовсім хворий, що не може ходити. А так треба самим. Ногами.

— Ну, точно партизани якісь. Секретність, доїхати не можна, та ще й вигнати можуть. І для чого я взагалі придумав собі цей «геморой»?!

Михайло нічого не відповів на це скиглення. Дорога круто піднімалася вгору у прірві між двома передгір’ями. Напевно, її ще вода в доісторичні часи проклала. По обидва боки шляху йшли вгору пагорби, порослі молодою зеленіючою травою, що плавно переходила в ліс. Вони добиралися вже майже годину. І коли виїхали на верх чергового пагорба, перед ними відкрилася фантастична картина. Величезна галявина, з усіх боків оточена лісом, а в її кінці, там, де зелена трава переходила в ліс, стояв будинок. Нік очікував побачити перекошену стару хатинку, в якій, на його думку, і повинна була жити найстаріша і могутня мольфарка. Як же він здивувався, коли перед ним, хай і далеко, але виріс гарний і сучасний дерев’яний двоповерховий будинок.

— Нічого собі живуть маги у вас! — не зміг стримати подиву Нік.

— Так, будинок красивий вийшов, — відповів Михайло. Було видно, що і він доклав до цього руку. У його словах відчувалася гордість за добре зроблену роботу.

— Все село будувало. Ми ж усі їй вдячні. Майже в кожній сім’ї є хтось, кого вона вилікувала, врятувала або поставила на ноги. Ось всі й вирішили зробити їй такий подарунок. А до цього тут стояв старий будинок на дві кімнати. В одній вона приймала людей і лікувала, а в другій спала. Навіть кухні не було. Вона бігала в сарай, там і їжу готувала, і трави лікувальні заварювала.

— І що, вона одна живе у такому великому будинку?

— Ні. У неї часто учні жили. А зараз там весь час мешкають Іван з Галиною. Допомагають їй по господарству. Самій їй вже важко стало. А вона їм доньку врятувала. Кажуть, рак у доньки був. Помирати вже зібралася, але порадили їй до Ліни приїхати. Довго вона з нею мучилася. Десь зо два місяці доглядала. Але повністю вилікувала. Донька в місто виїхала і там з чоловіком і дітьми живе, а Іван та Галина в знак подяки тепер з Ліною живуть. Все для неї роблять. І дівча молоденьке живе у цілительки зараз. Подейкують, що учениця славна, замість Ліни потім буде. Нетутешня. Сирота. Мамку привозила до Ліни. Але пізно. Не змогла їй допомогти. Померла. А дівчисько, видно, талант мала, що Ліна її в учениці взяла. Вже два роки як вчиться.

Поки Михайло розповідав, вони доїхали до середини галявини. Будинок було вже добре видно. І зараз він виглядав ще кращим. Дорога розсікала навпіл галявину і було помітно, що впирається вона прямо у ворота і нікуди більше не веде. Якраз посеред галявини з обох боків дороги росли два величезних дуби, утворюючи ніби арку над дорогою. Дивно, і звідки тут виросли два дуби серед поля? Михайло доїхав до дерев і зупинився.

— Ну все, злазь — приїхали, — сказав Михайло, зіскочивши на землю.

— Слухай, а чому далі не можна? — запитав Нік. — Адже ні воріт, ні огорожі немає. Та й до двору метрів сто залишилося.

— Не можна, і все. Такі правила. А порушиш — біда буде. Он, глянь на узлісся.

Гість обернувся в той бік, куди показував Михайло, і йому відібрало мову. Десь за п’ятдесят метрів від них, на кордоні між галявиною і лісом, стояли два величезних вовки. Він спочатку подумав, що це собаки, але, придивившись, зрозумів, що це все-таки вовки. І стало лячно. І вже зовсім не хотілося йти далі.

— А-а-а як же я піду сам далі? — злякано запитав Нік. — Вони ж мене наздоженуть.

— Не наздоженуть. Вони вартують. Не сходь з дороги. І найголовніше, якщо вона не прийме і відправить назад, не сперечайся, а відразу повертайся. Будеш сперечатися або якщо Ліна відчує небезпеку, сірі будуть через хвилину. Я тебе тут почекаю. Мені далі не можна.

— Михайле, а, може, передзвонити їй? Домовитися спочатку. Все-таки не по таку екзотику я сюди їхав.

— Не бійся. Нічого не буде. Просто коли не впустить тебе, тоді одразу назад. А так нічого не станеться. І сумку не бери із собою. Якщо все добре, потім забереш, а ні — то легше повертатися буде.

— Дякую тобі, Михайле. Піду спробую. Я стільки всього бачив, але в такій ситуації вперше в житті.

Нік дістав із кишені гаманця, відрахував Михайлові обумовлену суму і нерішуче пішов у напрямку до будинку. Озираючись у бік лісу, де нерухомо стояли два вовки, він наблизився до двору. Будинок і двір оточував невисокий дерев’яний паркан. Швидше за все, він ні від чого не захищав, а просто відділяв галявину від двору. Ворота були відчинені. На одній із ворітниць сидів ворон і пильно спостерігав за Ніком. «Мабуть стереже», — подумав журналіст. Ніби на підтвердження ворон голосно каркнув, кивнув головою і полетів у двір. Нік сіпнувся, злякавшись воронячого каркання, і зупинився. Все менше й менше йому хотілося заходити у ці ворота.

— Ну, що став? Проходь, раз прийшов, — невидимий чоловічий голос через ворота налякав Ніка ще більше, ніж каркання ворона.

— Ти ж не біля воріт стояти прийшов, — додав чоловік, з’являючись із-за воріт. Йому було років п’ятдесят. Він був міцним і хоч не таким високим, як Нік, але здавався сильним.

— А ви Іван? — здогадався гість.

— Ну ось, вже все розпатякав Михайло. Ох, і задам я йому прочуханки!

— Не треба. Це моя допитливість. Він просто трохи розповів про вас.

— Гаразд. Все одно вилаю. Пішли в будинок, чого тут стояти.

Нік нерішуче увійшов до двору. І здивувався ще більше. Будинок і подвір’я нагадували житло якогось не надто багатого мільйонера, поціновувача краси. У дворі було розбито чудові клумби. Доріжки викладено гарною плиткою. Дерева, правда, були як зі звичайного саду: яблуні, груші, вишні та інші. Всі вони вже зеленіли, а деякі красиво цвіли. Перед входом зроблена гарна веранда із різьбленими поручнями і плетеними меблями. Над верандою — відкрита тераса другого поверху. Ну точно будинок охочого до прекрасного багатія, а не карпатської цілительки. Це ж як треба було догодити жителям села, щоб вони зробили таку красу? Це ж і грошей чималих коштувало. Нік не встиг порахувати в голові, скільки ж грошей на все це треба, як на ходу налетів на Івана, який зупинився відкрити двері. Іван повернувся і пильно подивився на відвідувача. Спочатку погрозливо, а потім як на міського божевільного. Відступив крок назад і пропустив гостя у будинок. Сам заходити не став, а тільки закрив двері. Нік обережно зробив пару кроків, пройшовши в передпокій. Праворуч від нього були двері в іншу кімнату, попереду — великі скляні двері, що вели до зали. Він нерішуче завмер, не знаючи, що робити.

— Ну, чого зупинився? — із залу долинув жіночий голос. — Заходь.

Нік невпевнено зазирнув до зали. Перед ним була середніх розмірів кімната, яку можна було назвати і приймальнею, і їдальнею. Протилежна стіна зроблена з вікон, і яскраве сонячне світло заливало всю кімнату. Посередині стояв великий обідній стіл. За ним, напевно, могло б поміститися чоловік двадцять. Ліворуч від нього на другий поверх вели дерев’яні сходи. Праворуч великий камін, перед яким стояли зручні великі м’які крісла. У кімнаті нікого не було. «Дивно, і хто тоді зі мною говорив?» — подумав він.

— Ну, здрастуй, Ніку. Нарешті ти прийшов, — голос йшов від одного з крісел перед каміном. Гість підійшов ближче і побачив стареньку жінку, яка сиділа у кріслі. Вона була невисокого зросту і повністю втонула у величезному кріслі, тому він її і не одразу помітив.

— Добрий день, Ліно! Вам вже подзвонили і розповіли, що я до вас збирався?

— Ну, Марія відразу подзвонила. Вона знає, що чужаків я сюди не пускаю.

— Значить, ви вже знаєте, навіщо я до вас приїхав? То чи можливо буде подивитися, як ви працюєте і взяти у вас інтерв’ю?

— Звичайно знаю, навіщо ти до мене приїхав. А ось чи знаєш про це ти? Звісно, ти можеш залишитися. Я побесідую з тобою, ти подивишся, а там видно буде. Будеш жити тут, заодно і відпочити зможеш.

— Величезне спасибі, Ліно! А то я боявся, що ви мене проженете. Мене дорогою всі лякали, що навіть на поріг не пустите.

— Й правильно робили, що лякали. Вони ж не знали, хто ти. А чужим тут робити нічого.

— Я тоді збігаю за речами і Михайла відпущу, бо він чекає мене на дорозі.

— Не поспішай. Іван уже пішов за твоїми речами і Михайла він відпустить. А ти поки тут влаштовуйся.

— Аню, йди сюди, — тихо сказала Ліна. Нік роздивлявся на всі боки, але поруч нікого не було.

— Пробачте, що ви сказали? — запитав він розгублено.

— Це я не тобі, — відповіла знахарка.

І дійсно, на другому поверсі грюкнули двері кімнати і чиїсь швидкі кроки зашаруділи по дерев’яній підлозі. Нік обернувся і побачив на сходах молоду дівчину. Вона спритно збігла вниз і зупинилася поруч із кріслом, в якому сиділа мольфарка.

— Але як вона могла вас почути? — запитав Нік. — Ви ж сказали ледве чутно.

— Іноді, щоб тебе почули, немає потреби волати. Та й ти, напевно, забув, де знаходишся? — відповіла Ліна і, повернувшись до дівчини, сказала: — Аню, будь ласка, покажи Ніку його кімнату. Ту, що вчора приготували. Він погостює у нас тиждень. А може і більше. Раптом йому сподобається. І давайте через хвилин тридцять обідати будемо.

Вони піднімалися сходами, намагаючись менше шуміти, щоб не заважати Ліні. Нік йшов за дівчиною і розглядав її красиву фігуру. Він завжди на сходах пропускав дівчат вперед, щоб помилуватися виглядом ззаду.

— Ніку, припини розглядати ноги Ані, — пролунав, як грім, голос Ліни, хоча вона, як завжди, говорила дуже тихо. — Ти не для цього сюди приїхав.

— Ніку, це правда? — Аня обернулася, подивилася на нього і почервоніла. — Припини негайно!

— Хіба я винен, що у неї такі гарні ноги і попа? — з посмішкою відповів гість.

— Що ти собі дозволяєш! — Аня почала ображатися, хоча було видно, що такі слова були їй приємні. — Давай, іди попереду мене.

Нік слухняно обігнав дівчину, нахабно зазирнув їй при цьому у вічі, задоволено помітивши іскорки в них, і залите фарбою обличчя. А ще йому здалося, що хтось внизу в кріслі легенько посміхнувся. Звичайно, це йому здалося. Бачити Ліну він не міг та й голос звучав суворо.

Вони піднялися на другий поверх. Там виявилося чотири спальні і дві ванні кімнати. «Нічого собі! — подумав Нік. — Та тут все, як у кращих будинках!» Навпроти сходів була кімната Івана та Галини, праворуч кімната Ані і ванна, ліворуч кімната Ліни і, як виявилося, гостьова для Ніка. Аня показала йому кімнату. Тут і стала помітна різниця між цим будинком і будинками багатіїв. Кімната була невелика, метрів п’ятнадцять, без обробки, стіни з дерев’яного бруса, як і весь будинок, в ній стояло ліжко, стіл, шафа для одягу і полиці для книг і більше нічого не було.

— А що, телевізора немає? — здивовано запитав Нік.

— Ні. У будинку немає телевізорів, — відповіла Аня.

— А як же ви новини дізнаєтеся, ви що, зовсім передачі не дивитеся?

— А навіщо вони нам? Жахи життя нам нема чого знати. Горя і біди тут і так вистачає, коли люди за допомогою приходять. Пару разів на тиждень Ліні приносять газети. Вона їх читає. Правда, останнім часом рідко. Здебільшого немає їй діла до того, що робиться за межами цього будинку.

— І що, навіть інтернету немає? — із жахом запитав Нік.

— Звичайно ні. Навіщо він нам?

— Ну, ви зовсім відстали від цивілізації. А хоча б книги у вас є? Ви хоч щось читаєте?

— Та книг у нас багато. Ціла бібліотека. Правда, навряд ти зможеш їх прочитати.

— Ну, хоч щось! І чого це я не зможу їх прочитати, вони що, іноземними мовами?

— Можна і так сказати. Ліна знає дуже багато мов. Гаразд, забалакалася я із тобою. У шафі рушники. Поруч ванна. Можеш вмитися з дороги і пам’ятай — через тридцять хвилин обід. Ліна страшенно не любить, коли хтось спізнюється, — вона глянула на годинник і злякалася. — Ой, вже тільки десять хвилин лишилося. Давай швидше! І не спізнюйся!

Нік хотів прийняти душ після дороги. Поїзд хоч і був чистим, але все одно було відчуття, що за ніч бруду набрався. Він зазирнув до шафи. Схопив перший-ліпший рушник, дістав із сумки шампунь, мило і пішов у сусідню кімнату митися. Тут він ще раз здивувався. Ванна виявилася цілком сучасною. Після новин про відсутність телевізора та інета він очікував побачити дерев’яні ванни і відро з холодною водою. А побачив прекрасну сантехніку, плитку, дзеркала. Розглядати і дивуватися було ніколи. Нік швидко заліз під душ, змиваючи з себе дорожній бруд. Прудко помившись і навіть не поголившись, він пішов до себе в кімнату, переодягнувся і спустився у вітальню до столу. Звісно, незважаючи на те, що поспішав, він запізнився. Всі мешканці будинку сиділи за столом і з докором дивилися на нього. На чолі сиділа Ліна, ліворуч від неї Аня, Іван і Галина, а праворуч було відведене місце для нього. І якщо Аня дивилася на нього з невдоволенням, але з часткою розуміння, тому що сама доклала руку до його запізнення, то Іван і Галина буквально готові були спопелити його поглядами. Очевидно, в цьому будинку порядок був залізним. На диво, Ліна не виглядала невдоволеною чи злою. Вона посміхнулася і показала Ніку на його місце за столом.

— Пробачте, — сказав гість, сідаючи за стіл. — Я намагався як міг, але не хотів брудним з дороги за стіл сідати.

— Воно й видно, що поспішав, — сказала Ліна. — Ти хоча б в дзеркало на себе дивився?

— А що? Щось не так?

— Ти навіть не причесався.

— Як? — Нік провів руками по волоссю. І дійсно — він голову витер рушником, але забув причесатися, і воно, як дріт, стирчало в різні боки. Напевно, збоку він виглядав, як міський божевільний.

— Пробачте, — тихо зміг видавити він, весь час намагаючись пригладити неслухняне волосся.

— Нічого. Давайте обідати, — сказала Ліна. — Потім приведеш себе до ладу. Давай я тебе познайомлю із мешканцями цього будинку. Аню ти вже знаєш. Вона моя учениця і, якщо не піддасться спокусам, незабаром замінить мене. Іван і Галина — це мої головні помічники. Якби не вони, я б нічого не встигала робити по дому. Так що в усьому, що стосується будинку, вони головні, і їх треба слухати. Ну а нашого гостя звати Нік. Я думаю, що він сам про себе розкаже.

— Та розповідати власне і нічого. Таке відчуття, що ви більше про мене знаєте, ніж я сам. Я журналіст популярної столичної газети. Вже багато років пишу про магів, екстрасенсів і різних неординарних людей та події. Приїхав, щоб взяти інтерв’ю у Ліни. Про неї мені розповіла мольфарка Галина, яка тут навчалася, і всі ви її знаєте.

— Та вже знаємо, — якось несхвально сказав Іван.

— Вона тут пробула півроку, нахапалася азів й втекла, — додала зі смутком Ліна. — Хоча дівчина була не без таланту. Правда, для неї слава і гроші завжди були на першому місці. Як зрозуміла, що тут треба довго вчитися і якщо залишиться, то грошей і слави не буде, то відразу й втекла. Як вона поживає?

— На мою думку, чудово, — відповів Нік. — Відкрила собі лікарню і гроші заробляє досить непогані.

— Ну і нехай. Раз так хотіла. Біди від неї не буде, хоча і допомоги теж небагато. Але головне своє завдання вона виконала, — сказала Ліна і продовжила обідати.

— Це яке завдання? — запитав Нік.

— Ти краще їж, а то все холоне. Галина що, даремно обід готувала? — мольфарка уникла відповіді на питання.

Розмова обірвалася і ніхто не хотів більше говорити. Гість із задоволенням з’їв весь обід і розглядав інших. Загальну ситість і післяобідню млість порушила Ліна.

— Ну, якщо всі вже поїли, треба трохи розім’ятися. А то будемо товстими, як Нік.

— І нічого я не товстий! — просто для пристойності огризнувся той, хоча вже давно прекрасно розумів, що набрав чимало зайвих кілограмів.

— Ну, звичайно, не товстий. Це ти запаси зробив на випадок ядерної війни, — відповіла посміхаючись Ліна. — Нема чого розсиджуватися. Ти сюди навіщо приїхав?

— Інтерв’ю у вас брати і відпочити трохи.

— Ну, ось і будеш брати своє інтерв’ю. А тим часом в лісі пройдемося. І жирок розтрусимо, і поговоримо. А Аня заразом трав потрібних назбирає. Саме сезон. Та й завтра хворого повинні привезти, підготуватися треба.

— А я що? Я завжди за, — відповів Нік. — Пройтися — це чудово!

— Ну, от і добре. Ідіть перевдягніться і підготуйтеся. Через півгодини підемо. І ще. Ніку, зроби щось зі своїм волоссям. А то ти переполохаєш і розвеселиш всіх звірів у лісі.

Всі ще раз подивилися на гостя і не змогли втриматися від посмішок. Як він не пригладжував неслухняне волосся весь обід, воно, як і раніше, стирчало в різні боки.

Через двадцять хвилин столичний візитер переодягнений, з прилизаним волоссям і диктофоном у кишені, готовий сидів на сходах перед будинком і, зігрітий полуденним сонцем, боровся зі сном. Зазвичай в місті він не любив обідати. Він їв тільки ввечері, аби весь день думки залишалися світлими і можна було працювати. Тому після дороги і ситного обіду його зовсім розморило. Спочатку він підозріло дивився на ворона, який сидів на відкритих воротах у двір. Потім, намагаючись викликати у того реакцію, почав кривлятися. Ворон деякий час нерухомо дивився на чоловіка, але, очевидно, зрозумівши, що нічого розумнішого, ніж кривляння, від нього не дочекаєшся, покрутив осудливо головою та відвернувся. Дражнити виявилося більше нікого, і у Ніка почалися злипатися очі, вимагаючи негайного сну. І якщо спочатку, побоюючись, що в них вставлять сірники, очі робили вигляд, що слухаються, то з кожною хвилиною вони все більше і більше важчали і в результаті зовсім злиплися.

— Ну, маєш тобі, — Нік почув над головою голос Ліни і виринув зі сну. — Це ж треба було їхати сімсот кілометрів, щоб спати у мене на ґанку.

— Я щось зовсім засинаю, — промимрив у відповідь він. — Дорога, ситний обід і сонце зовсім мене заколисали.

— Гаразд, зараз будеш бадьорим, — Ліна щось прошепотіла в долоню, відкрила її та дунула в обличчя гостя.

Нік нічого не встиг помітити, як в обличчя повіяло прохолодним вітерцем і сонливість як рукою зняло. Він покрутив головою, не вірячи в те, що сталося. Це було так несподівано і незвично. Він дійсно відчув себе бадьорим.

— А це що, якесь заклинання? — захоплено запитав він у мольфарки.

— Так, — буденно, ніби нічого не сталося, відповіла Ліна. — Ти б себе бачив збоку. Який з тебе мандрівник? Спав би, напевно, до вечора. А нам треба пройтися.

— Ти ба! — все, що зміг із себе видавити ошелешений Нік. Він вперше побачив, щоб так легко, ефективно і якось навіть буденно застосували щось чарівне. — А можете мене навчити? А то часто на роботі ніяк зі сном впоратися не можу.

— Можливо, і навчу, — відповіла Ліна.

Тут з дому у двір вийшли Іван і Аня. Ліна відкликала вбік Івана і, очевидно, почала йому давати завдання на той час, поки їх не буде. Іван збирався їхати в село по продукти. Нік підійшов до Ані і збуджено та плутано почав розповідати їй про те, що тільки-но з ним сталося.

— Ти уявляєш, мене розморило сонцем і я майже заснув на сходинках. А Ліна підійшла, щось прошепотіла, дунула на долоню — тут вітер мені в обличчя, і сонливість пройшла. Просто дива!

— Ну, ти ж сюди за цим і приїхав. Чому тоді дивуєшся? Хоча мені поки рано такі речі робити. Тут разом повітряна магія і магія впливу. А я поки тільки окремо можу, та й то не дуже складні.

— Блін, як у кіно якомусь! Магія. Заклинання. Я стільки всякого побачив, але в це мені повірити складно.

— Ти ж на кілька днів приїхав. Тому, можливо, побачиш і не таке.

— Агов, молоді люди, чого стали і базікаєте! — гукнула до них Ліна. — Пішли, а то Нік знову зараз засне.

— Ні, вже тепер точно не засну.

— От і добре, — сказала мольфарка.

Вони пішли навколо будинку в сторону лісу, який, здавалося, починався прямо за будинком. Ліс був настільки густий і дерева стояли так близько один від одного, що Нік не бачив ні найменшої можливості пролізти між ними. Проте Ліна прямо крокувала на дерева. І тут йому привиділося, що дерева розійшлися і перед ними відкрилася невелика стежка в лісі. Він не встиг здивуватися, обернувся, але за спиною вже була суцільна стіна ялин і ніякого проходу в ній не було. Вони розміреним кроком віддалялися в глибину лісу. Стежка поступово піднімалася вгору, тому йти ставало помітно важче. Вже через десять хвилин Нік зрозумів, що йому, міському жителю, тяжко змагатися не тільки з молодою Анею, але і з Ліною. Він притулився до дерева відпочити на секунду. Раптом йому здалося, що позаду промайнули якісь тіні. Він обернувся, але нікого і нічого не побачив. Проте злякався. Йому раптом в голову прийшла думка, що за ними стежать. Швидко зірвавшись з місця, побіг наздоганяти Ліну і Аню, які пішли вперед, розмовляючи між собою. Порівнявшись з мольфаркою, ще не віддихавшись, він випалив:

— Ліно, я думаю, що за нами все хтось іде! Я не бачив напевно, але мені здалося.

— Ну то нехай собі йдуть, — Ліна абсолютно не надала значення відкриттю Ніка. — У цьому лісі, якщо ти зі мною чи з Анею, тобі боятися нічого.

— Тобто без вас є що боятися?

— А ти поки не ходи сюди сам, і все буде добре.

— Я, звичайно, збирався відпочити, погуляти в лісі, але тепер страшнувато якось.

— Що ж ти так боїшся? Ти ж стільки років працюєш з магами та екстрасенсами різними. Міг би вже й звикнути.

— Так їх всіх я знаю. Зі справжніми, сильними, я дружу. А решта, і ті, хто вважає себе екстрасенсами, мені не страшні. Коли щось станеться, то допоможуть справжні.

— А сам не пробував магічно захищатися?

— Мене всі екстрасенси дивилися. Кажуть, що немає в мені ні краплини чогось надприродного.

— Це добре, що не знайшли нічого. Значить, добре заховане. А магія — це не щось надприродне, а зовсім звичайне.

— Може, для вас це і звичайне. Але я мало зустрічав людей з реальними здібностями, які можуть дива показувати.

— Та не дива це! Забава. А магів дійсно мало. Так вже сталося.

— А що означає «добре заховане»?

— Те й означає. Ти не переживай. Раз сильні сказали, що нічого немає — значить немає.

— А може бути, що є? — не вгамовувався Нік. Йому стало страшенно цікаво, а раптом він теж володіє силою.

— Ніку, що можу знати я, лісова знахарка, якщо кращі сказали, що немає. Ну, значить немає, — ухилилася від відповіді Ліна. Але було відчуття, що вона спеціально закрила тему.

Тим часом вони дійшли до невеликої галявини. Дивне це було місце. Ніби хтось гігантським ножем прибрав дерева і зробив цю поляну. Посередині неї стояли кілька каменів, утворюючи місце відпочинку, а в центрі між ними було старе невелике попелище, наче хтось шашлики смажив на пікніку.

— Аню, ти пам’ятаєш, які трави тобі треба зібрати? — звернулася Ліна до учениці.

— Так, звичайно.

— Ну, от іди збирай. А ми з Ніком тут посидимо поговоримо.

Дівчина пішла в глибину лісу. Навіть дивно було, як вона без страху віддаляється в густий страшний ліс. Тут Ніку здалося, що на межі галявини з лісом майнули тіні. Причому декілька. І деякі з них зникли в тій стороні, куди пішла Аня. Але знахарка не проявила ніяких ознак хвилювання, і він заспокоївся. Тим часом Ліна вийшла в центр галявини і зручно влаштувалася на одному з каменів. Нік підійшов та сів поруч. Камені, нагріті сонцем, приємно гріли.

— Розпитуй. Що ти хотів знати? — почала мольфарка.

— Я вже такого надивився і наслухався, що навіть не знаю, з чого почати, — Нік витягнув з кишені диктофон та приготувався записувати.

— Я бачу, ти підготувався. Записувати будеш, — помітивши диктофон, сказала чаклунка і дуже хитро посміхнулася. — Ну-ну, записуй.

— Ліно, розкажіть про себе спочатку. Про те, як ви відчули, що у вас є дар. Про те, як і у кого ви навчалися цьому.

— Знаєш, Ніку, поки не можу тобі всього розповідати. Давай я краще розкажу трохи про магію.

— Он, дивіться! — він схопився, показуючи рукою на кінець галявини. — Знову ці тіні, що я бачив раніше. Вони за нами стежать!

— Звичайно, стежать. Це їхня робота.

— Кого це їх? І що це за робота — стежити за нами? — Нік злякано озирався на всі боки, намагаючись побачити сторожів.

— Я ж сказала, що тобі нічого боятися в цьому лісі зі мною, — Ліна спокійно дивилася на нього. — Це Вова і Роксана.

— Які ще Вова і Роксана? Мені все це не подобається!

— Добре, щоб ти заспокоївся, я попрошу їх вийти до нас, хоча не думаю, що тобі від цього стане легше, — Ліна повернулась в ту сторону, де востаннє Нік бачив переслідувачів, і тихенько сказала: — Вова, Роксана йдіть до мене.

А далі сталося те, що налякало гостя ще дужче. З лісу вийшли два великих вовки і спокійно попрямували до них. Це були ті звірі, яких він бачив у лісі, коли під’їжджав до будинку мольфарки. Хоча для нього всі вовки були на одну морду. Нік завмер від страху, боячись навіть поворухнутися. Тварини пройшли повз нього, майже торкаючись. Було відчуття, що серце ось-ось вистрибне з грудей. Він любив собак і навіть деякий час у нього вдома був алабай, теж, до речі, немаленький собачка. Але тут вовки!

— Та сядь вже ти, — спокійно сказала Ліна. — А то серце вистрибне і налякаєш мені Вову і Роксану. Вони тебе не чіпатимуть.

— Я з кожною хвилиною боюся все більше і більше, — сказав Нік, сідаючи на камінь. Вовки підійшли до жінки і вляглися поруч, не звертаючи на нього ніякої уваги.

— Що ж ти такий полохливий! Та у тебе в місті небезпек в тисячу разів більше, ніж тут.

— У місті я все життя прожив. До всього звик, — все ще тремтячим голосом відповів Нік.

— І тут звикнеш. А що стосується Вови і Роксани, то вони мої охоронці. Взагалі-то їх звати Во й Ро. Це спільною мовою щось на зразок король і королева. Той, що більший, — це Во. Він тут головний. А менша — Ро. Але Іван, Галина і Аня так і не змогли звикнути. Довелося дати їм людські імена.

— А що це за спільна мова? — запитав Нік, потроху заспокоюючись, але постійно поглядаючи на вовків. Ті ж, здавалося, заснули, не проявляючи жодної цікавості ані до гостя, ані до розмови, у якій йшлося про них.

— Скажемо так — це мова, якою розмовляли раніше на Землі, а зараз знають тільки маги.

— То це якась стародавня мова, що вмерла? Щось я про таку не чув зовсім.

— Нехай буде так. Так тобі буде простіше зрозуміти. Так ось. Весь світ створений із магії. Він нею наповнений. Але десь наповнений більше, десь менше. Маги — це ті, хто вміє користуватися магічною силою. Магічна сила одна, але маги використовують її по-різному, залежно від свого дару, здібностей і вподобань. Вони її перетворюють в свої сили. Хто — в магію повітря, хто — вогню, хто — життя й багато інших видів. Ти ж читав багато фантастичних книжок. Ось там описані маги цих сил та стихій. Тож не все, що там написано, вигадка.

— Так що, магія все-таки існує й існують інші маги? — не втримався Нік.

Він був настільки збуджений, що навіть схопився з каменю. Роксана відкрила очі і підняла голову у відповідь на його такі різкі рухи. Ліна погладила її по голові і вона знову заспокоїлася й лягла. А Нік, правильно зрозумівши реакцію вовка, сів на місце.

— Так, існує і магія, і маги, — спокійно відповіла Ліна.

— Чудово! Розкажіть мені про це! — Ніка з’їдала цікавість і професійний інтерес. — Про це треба написати. Необхідно розповісти людям.

— Навіть якщо я тобі розповім, а ти напишеш, всі сприйматимуть це як чергову фантастичну книжку.

— Але ви ж можете їм показати, що це правда. Ви ж можете все це магічне?

— Дещо я можу, але геть не все, — з якимось смутком сказала Ліна. — Та й не буду нічого нікому показувати і доводити. Я тут, щоб оберігати цю таємницю, а не всім її розповідати.

— А навіщо ж ви мені це розповіли?

— Значить, на це є підстави. Всьому свій час. Прийде він, ти все дізнаєшся, — відповіла вона і, розлютившись, продовжила: — Ти будеш слухати чи ні?

— Буду-буду. Все, мовчу.

— Магія і сила були на Землі завжди. Завдяки їм міняли землю, гори, річки, моря. Будували міста. Ти ж чув про атлантів. Так ось вони були сильними чарівниками. Вони створювали нову цивілізацію на Землі. Але я не буду тобі зараз розповідати історію атлантів і магії на Землі. Головне, що потім була велика битва між магами. Атланти загинули і разом з ними частина суші, де були основні їх міста. Щоб подальша боротьба не знищила цілу планету, Боги встановили бар’єр для магічної сили. Вона перестала потрапляти на Землю із Всесвіту. Мани на Землі залишилося дуже мало. І це, з одного боку, спасло планету, з іншого — зробила її не магічною. Після загибелі атлантів зникли і більшість їх знань. Лише маленька частина їх використовувалася народами, з якими вони тоді жили поруч. В основному шумери. Але з віками знання про магію розчинилися в часі і в тисячах поколінь. У деяких краях сформувалися слабенькі магічні напрямки. Ти як фахівець у цьому їх чудово знаєш. Це маги, шамани, друїди, мольфари, екстрасенси, вудуїсти і багато інших. Але то були слабкі відлуння колишньої магії. Тому земна цивілізація пішла техногенним шляхом. Люди, щоб спростити собі життя, припинили застосовувати магію, а стали використовувати техніку. Але залишилися й ті, хто береже справжні знання. Нас мало, і ми ретельно зберігаємо свої таємниці. Ось ти згадував Галину, яка у мене вчилася. Ти думаєш, вона хоч щось знає про магію та силу? Та ні, вона навчилася тільки простим першим крокам. Це лише дріб’язок знань. Он Аня у мене вже більше двох років. У неї є здібності, і щось вона вже може. Але їй ще дуже довго вчитися. І аби ти не думав, що все, що я тобі тут розповіла, — марення старої жінки, яка втратила здоровий глузд, я зараз на деякий час дам можливість тобі побачити світ очима мага. Ну що, хочеш? Чи боїшся?

— Безумовно, хочу! — радісно погодився Нік.

— Гаразд. Тоді розслабся, закрий очі і постарайся ні про що не думати.

Він закрив очі та спробував зосередитися. Але викинути з голови все не виходило. Його охоплювала ейфорія від почутого. Магія, сила, чарівники… Це ж просто фантастика наяву.

— Ніку, будь ласка, перестань думати. Ти мені заважаєш. Якщо не можеш звільнити голову, тоді думай про сонце, вітер, небо.

Стиснувши очі ще сильніше, Нік уявив, що дивиться на яскраве сонце. Блакитне небо і на ньому сонце. Він дивиться на нього. Воно полум’яне і ріже очі. По щоках течуть сльози, а він продовжує дивитися на розпечене сонце. Спалах. Він не зрозумів, це був спалах на сонці чи у нього в голові. Обличчя торкнувся прохолодний вітер, і одразу стало легше дивитися на сонце. Воно вже не різало. Воно просто світило. Наче з далеку до нього долинув голос Ліни.

— Все, можеш відкривати очі.

Він нерішуче розплющив одне око, потім друге і спробував подивитися навколо. Йому здалося, що світ, і без того яскравий, ще більше розмалювали додатковими фарбами. Кожен предмет мав ауру. Дерева, каміння, земля і навіть вовки, що лежали поруч. Він подивився на Ліну і побачив її ауру. Вона була срібною із блакитними та білими лініями. Нік подивився навколо і побачив слабкі сріблясті, майже прозорі лінії. Іноді від предметів відривалися зернята, що світилися та вливалися в ці лінії. І тут ніби клацнули вимикачем. Навколо стало темно. Він повернувся, але довкола була темрява. І знову голос Ліни:

— Можеш відкривати очі.

Нік від подиву злякався. Але у нього ж відкриті очі! Невже він став сліпим?

— Ніку, відкривай очі. Не бійся, — голос жінки був все наполегливішим.

Гість зібрав волю у кулак та заплющив очі, а потім відкрив їх знову. Навколо був ліс. Він був на тій самій галявині. Кругом нічого не змінилося, тільки зникли додаткові фарби.

— Ну, що ти бачив? — Ліна підійшла до нього і поклала долоню йому на чоло. Рука була прохолодна і повернула трохи спокою його думкам.

— Я бачив аури всіх предметів, бачив лінії, бачив зернята, що світилися. Що це все таке? Що я бачив? А може, це від того, що я довго дивився на сонце?

— Та ні, сонце тут ні до чого. Ти побачив магічний світ. Ось так його, якщо захочуть, бачать маги. Сріблясті лінії — це лінії сили, хоча й дуже слабенькі. А зернята, що світяться, — це часточки сили, з яких і складаються магічні лінії. Черпаючи з цих ліній або збираючи ці часточки в собі, маги використовують силу для створення заклинань, ритуалів або дій. Але ти бачив тільки маленькі зернята, а навіть для простенького заклинання їх треба чимало. Тому згасло чародійство на Землі. Бо нема де взяти ману. Так спільною мовою позначають часточки магічної сили.

— А як маги перетворюють силу в заклинання?

— Такий дар дається Богами. Але маючи дар, все одно треба вчитися, щоб користуватися силою. Є, правда, випадки спонтанного використання сили. Наприклад, у людини є талант до вогненної магії. Він про це не знає. І його хтось розлютив. Він викрикнув щось зі злості, а разом зі словами у кривдника може полетіти вогненна куля. А от повторити спеціально він вже не зможе. Ось щоб свідомо користуватися магією, потрібно вчитися.

— А ті учні, які у вас були, Галина, наприклад, вони мали талант?

— Галина мала, правда, посередній. А до того ж вчитися довго не хотіла. Добре, що талант у неї був нешкідливий, лікарський. А був би вогняний чи водяний! Вона б бід натворила через невміння. Ось у Ані теж лікарський талант. Ще їй із природою подобається працювати. Може змушувати дерева рости швидше, може вовка вилікувати, струмок знайти, стежинку в лісі. Найголовніше, що їй це подобається. І вчитися подобається. Якщо не кине, буде замість мене.

— Ліна, а у вас якого роду дар?

— У мене? Я б назвала його людський. Я можу вилікувати людину, а можу змусити щось зробити. Можу і вбити. Але поки не доводилося такого робити. Але потроху за стільки років всілякої магії навчилася. І повітряної та водяної. Тільки вогонь мене погано слухається.

— А скільки вам років?

— А ти як вважаєш?

— Я думаю років сімдесят-вісімдесят.

— Трохи помилився. Мені сто п’ятдесят чотири роки.

— Нічого собі! Та ви найстаріший житель Землі виходить!

— Маги можуть довго жити. Хоча навіть для них середній термін сто десять — сто двадцять років. Так що за всіма мірками мені не довго залишилося.

Нік хотів ще щось запитати, але тут з лісу на галявину вийшла Аня і відволікла його. Вона несла повну корзину різних трав, а поруч з нею біг ще один вовк. Вони наблизилися до Ліни і Ніка. Вовк підійшов до двох інших та спокійно ліг, не звертаючи на чужинця ніякої уваги. Ліна відволіклася від розмови, взяла кошик у Ані і почала перебирати трави, які зібрала дівчина.

— Молодець, — похвалила Аню мольфарка. — Гарні трави назбирала. Сьогодні ввечері зроби знеболюючі ліки на завтра. Нехай настоюються. Гаразд, засиділися ми тут. Пішли додому. Скоро темніти почне.

Нік позіхаючи встав з каменю. Він подивився на годинник і здивувався. Вже минуло більше трьох годин, як вони вирушили в ліс. І дійсно скоро буде темніти. Помітивши рух, до нього підбіг вовк, який ходив з Анею. Нік сіпнувся вбік від несподіванки та страху. Але вовк не нападав і не гарчав, а просто підійшов до нього, обнюхав і став поруч. Столичний гість стояв, боячись поворухнутися.

— Не бійся, — сказала Аня. — Це Прайм. Син Вови і Роксани. Ліна їм дала знати, що ти свій. Так що тепер вони і тебе оберігати будуть. А Прайм любить нових. Він молодий і йому подобається гратися. Так що будь готовий з ним повозитися.

Додому вони дісталися, коли вже почало темніти. Вовки залишилися на межі лісу. Прайм спробував було побігти за новим товаришем, але Вова рикнув на нього і він зупинився. Зробивши крок із лісу, Нік помітив, як за спиною зімкнулися непролазною стіною дерева. У цей день він побачив стільки незвичного, що навіть не здивувався черговому диву.

Вечеря пройшла без будь-яких пригод. Здавалося, що присутність гостя все ще бентежила мешканців будинку. Говорили за їжею мало і більше про домашні справи. Коли ж поїли, Ліна відправила Аню готувати настоянку на завтра. Нік хотів було подивитися, як це робиться, але мольфарка попросила його залишитися. Вони сіли в зручних кріслах перед каміном. Незважаючи на спекотну погоду на вулиці, камін горів, але було дивно, що при цьому біля нього не було жарко, а просто приємно тепло. Напевно, і тут не обійшлося без магії.

— Ну що, Ніку, як тобі сьогоднішній день? — запитала Ліна.

— Дуже насичений. Стільки всього побачив. Я вже більше десяти років пишу про всякі екстрасенсорні й незвичні дива, але такого не бачив.

— Ти просто справжніх чародіїв ще не зустрічав. Всі, кого ти бачив, це люди, які або взагалі не мають нічого спільного з магією, або спонтанні майстри, що випадково іноді користуються силою.

— А багато є справжніх магів?

— Та ні, дуже мало. Я ж казала, що сили немає на Землі. Та й знань багато було втрачено.

— Ліно, але ж ви за стільки років могли б виховати не один десяток!

— Ніку, я не можу тобі все зараз розповідати. Можливо, прийде час і я зможу це зробити. Я ж тут не дуже давно. Тільки останні тридцять років. Ти знаєш, чародіїв в принципі не може бути багато. Для сильного мага треба мати дар. Боже Зерно. Або, як його ще називають, магічне Зерно. А потім ще довго і важко вчитися. Але тут мало сили, та й посидючих учнів мало. Всі хочуть швидко вчитися і одразу стати славетними.

Нік допоміг Ліні піднятися, і вони пішли в лабораторію. Як виявилося, вхід туди був захований під сходами. Вірніше, там було два входи. Один на кухню, а другий вів у ще одне приміщення. Воно було якраз за стіною від великої кімнати. Він зайшов за жінкою і зупинився, аби роздивитися навколо. Комірчина була немаленька і швидше нагадувала якусь старовинну алхімічну лабораторію. Уздовж стін розташувалися стелажі з книгами. У дальньому кінці кімнати був великий стіл, на якому стояли різні склянки, баночки, колбочки. На звичайній електроплиті стояла невелика посудина, у якій щось готувалося. Воно кипіло і намагалося втекти. Посеред кімнати стояли кілька столів. Мабуть, це приміщення використовували ще й для навчання. Нік підійшов до столу і став поруч із Ліною. Вона із серйозним виглядом заглядала у киплячий казан, перевіряючи роботу Ані. Він відчув себе, як у хаті якоїсь казкової чаклунки. І тільки електроплитка трохи псувала це відчуття.

— Скільки ти його вже вариш? — запитала Ліна.

— Уже двадцять хвилин кипить. Думаю, ще хвилин п’ять і буде готове, — відповіла Аня.

— Правильно. І колір вийшов потрібний.

— А що ви готуєте? — запитав Нік.

— А це настій для хворого, якого завтра мають привезти, — сказала Ліна.

— Так ви ж ще не бачили пацієнта, як знаєте, чим лікувати його?

— Пацієнта ми бачили. Та й травами там не допомогти. Серйозна магія буде потрібна, а настій — щоб зняти біль і щоб гоїлося швидше.

— А що за хвороба?

— Камінці у нирках, — відповіла Ліна.

— Та ж зараз їх навчилися дробити й виводити і в звичайних лікарнях!

— Була вона в лікарнях. Пробували. Подрібнити не виходить. Можуть різати, але там старенька бабуся. Не можна їй на операцію. Не виживе. Та й камінці дуже великі. От мене і попросили врятувати. Люди знають, що всякі застуди та прищі я лікувати не буду. І вже з дурницями не бігають. Тільки коли іншого способу немає або лікарі не можуть. Гаразд, піду відпочивати. Аню, ти тут все закінчи і теж спати. А то завтра зранку хвору привезуть — треба буде нею займатися. Ніку, а ти особливо Ані не заважай.

Зранку він прокинувся від стуку у двері й голосу Ліни.

— Ніку, прокидайся! Проспиш усе найцікавіше. Скоро буде сніданок, а потім привезуть хвору. Ти ж хочеш побачити, як лікують у цьому будинку?

— Встаю-встаю, — простогнав Нік. Накрив голову подушкою, повернувся спиною до дверей і щільніше стиснув очі. — Я вже старий, хворий і ледачий. Вчора весь день ганяли мене лісом, а сьогодні виспатися не дадуть.

— Авжеж! Ну просто старий дід. Ти ще скажи, що найстаріший в цьому будинку, — відповіла Ліна. — Давай вставай. А то я допоможу тобі зараз.

Нік не встиг здивуватися тому, що Ліна чула його репліку, адже він пробурмотів її собі під ніс, як на нього почав капати справжній дощ. Він намагався сховатися під ковдрою, але струмені води, вигинаючись зміями, заповзали під ковдру і наполегливо лізли в обличчя.

— Все, я встаю. Не треба води більше! — почав благати Нік.

Як по команді дощ, що лив ніби зі стелі, раптово припинився. Він сидів мокрий на ліжку і дивився на двері. Йому здавалося, що за нею в повітрі висить незрима посмішка Ліни. «Ну, прямо як у Керролла в „Алісі“, — згадалося йому. — Кіт зник, а його усмішка ще якийсь час висіла в повітрі. І вмиватися не треба, який сенс після повноцінного душу», — подумав він, але все-таки пішов у сусідню кімнату приводити себе до ладу.

Сніданок пройшов спокійно. Відчувалося, що його присутність нікого вже не дивувала і не бентежила. За столом було трохи більше розмов, правда, стосувалися вони побутових питань. Всі чекали хвору, але ставилися до цього як до звичайної рутинної процедури.

Коли закінчили снідати і допивали каву, Ліна ніби щось відчула. Вона поставила чашку, було помітно, як вона внутрішньо зібралася, встала з-за столу і пішла до себе в кімнату. Аня теж лишила недопиту каву і пішла в бібліотеку. Нік допив ранковий чай і чекав, що буде далі. Через хвилин п’ять Ліна вийшла зі своєї кімнати, спустилася вниз і зайшла до бібліотеки. Ще через кілька хвилин вони вийшли звідти вдвох з Анею. Гостю здалося, ніби він потрапив у якусь книгу з фентезі.

Мольфарка була одягнена, як справжній маг. Ну, принаймні, в уявленні Ніка. На ній було довге до підлоги блакитне плаття, знизу оброблене срібними смугами. Поверх сукні накинуто легкий плащ синього кольору, оброблений з усіх країв боків золотими смугами у вигляді візерунків. А на грудях — великий візерунок. Коли половинки плаща з’єднувалися, узор утворював птаха. Птах був срібний. А ще пояс. Досить широкий, він, здавалося, був зроблений із золота. Але це не так. Він шкіряний і весь вкритий золотими візерунками. А в пряжку був вправлений гарний камінь небесно-блакитного кольору. В руках вона тримала гарну різьблену палицю. Не чарівна паличка, не посох, а саме невелика тростина. І ніяких каменів, куль або артефактів на вершині її не було, проста трость. За Ліною йшла Аня, несучи глек. Дівчина була одягнена в просту сукню і ніякі ознаки не вказували на те, що вона теж належить до магів. Збоку вони виглядали дуже урочисто. Ліна подивилася на Ніка і сказала:

— Чого розсівся? Ти ж хотів подивитися на справжню магію. Пішли. Вже привезли хвору. Треба допомагати.

Нік струснув головою, щоб вийти із заціпеніння і, схопившись з-за столу, попрямував за ними. Ліна забрала у Ані глечик і пішла в кімнату, яка служила їй приймальнею для хворих. Дівчина потягла Ніка на вулицю зустрічати пацієнта.

На ґанку до них приєднався Іван. Разом вони відправилися до двох дубів посеред галявини. Там їх уже чекали. Двоє людей підтримували стару жінку. За ними стояв Михайло з возом. Напевно, він був таким собі містком, який з’єднував село і будинок мольфарки. Двоє чоловіків середнього віку підтримували під руки жінку, яка, мабуть, від болю мало не втрачала свідомість. Аня підійшла до неї і простягнула горнятко з напоєм.

— Випийте, будь ласка, Марто. Вам стане трохи легше, — сказала вона жінці.

Хвора, насилу тримаючись, надпила трохи. Очевидно, там був якийсь болезаспокійливий настій, тому що через хвилину вона відчула полегшення і вже твердіше змогла стояти на ногах. Це було дуже доречно, інакше Івану й Ані довелося б її нести. Вони взяли її попід руки і тихенько повели до будинку. Нік подивився на тих, що залишилися. Вони мовчки стояли і дивилися услід. В їх очах читався страх і надія.

— Все буде добре, — незрозуміло чому і навіщо сказав він їм. Розвернувся і поспішив наздоганяти Івана і Аню.

Вони увійшли в кімнату і поклали жінку на ліжко. Напевно, в настоянці були також снодійні трави, бо хвора заспокоїлася та почала засинати. До неї підійшла мольфарка і поклала руку на голову. Нік помітив між рукою і головою невелике синє світіння. Ліна відірвала руку і, повернувшись до нього, сказала:

— Зараз я дам тобі ненадовго магічний зір, як там на галявині, щоб ти міг бачити все більш детально. Розслабся і звільни голову від думок.

Знову був спалах світла, і Нік удруге побачив світ магічним зором. Поруч він побачив Ліну. Її аура світилася набагато сильніше, ніж минулого разу, в ній стало більше білих ниток. Потім він подивився на Аню. Її аура була значно слабшою, ніж у знахарки, і складалася з переплетення сріблястих та зелених ниток. Поглянув на хвору. У неї була зовсім слабка, тьмяна аура сірувато-зеленого кольору. На місці, де камінці в нирках викликали біль, помітні були червоні вогняні плями. Він знову подивився на Ліну. Тростина у її руках почала іскритися і світитися блакитним вогнем. Потім цей вогняний струмінь почав стікати і збиратися в долонях у цілительки. Вона прошепотіла кілька слів, і весь магічний потік перейшов на жінку. Він увійшов у неї і через все тіло дістався до однієї з червоних плям. Та стала пульсувати і ставати яскравішою. Потім розділилася навпіл. Через деякий час ще розділилася і так почала дробитися. Раптом в голові у Ніка знову спалахнув вогонь і він перестав бачити магічним зором. Він смикнувся і покивав головою, щоб звикнути до звичайному зору і відновити думки.

Ліна стояла біля ліжка. Її руки були на грудях у хворої. Вона, здавалося, завмерла і тільки губи щось шепотіли. Він вийняв мобільний, щоб подивитися котра година. Виявляється, він бачив магічним зором більше сорока хвилин. «Напевно, час в тому стані йде набагато швидше», — подумав Нік. Ще близько години Ліна нерухомо простояла біля хворої. Аня невідривно дивилася на неї. Ось нарешті мольфарка прибрала руки і похитнулася. Учениця миттєво підскочила і підхопила її, дбайливо посадивши на стілець. Минуло ще пара хвилин, коли цілителька відкрила очі і подивилася на них.

— Ох, важко. Щось старою я стала, — сказала вона втомленим голосом ледве чутно.

Аня подала їй глечик із напоєм. Та зробила декілька ковтків і відкинулася на стільці. Кілька хвилин тільки дихання пацієнтки порушувало тишу в кімнаті.

— Бачиш, Ніку, як нелегко використовувати магію. І це я тільки півроботи зробила.

— Ліно, я бачив, як енергія з вашого посоха стікала до вас.

— Це не зовсім посох. Це моя магічна тростина. Маги самі є накопичувачами магічної сили. Але часто цього не досить. Тоді використовуються й інші накопичувані. Наприклад: персні, амулети, браслети, посохи або, як я, тростину. Я вже стара і навіть для таких не особливо складних магічних вправ мені потрібно витрачати всю свою накопичену енергію та ще й спустошувати посох. А тепер ще доведеться з каменю взяти, щоб доробити роботу.

— А я думав, що магу достатньо пальцями клацнути, якесь заклинання проговорити, і саме все зробиться, — сказав Нік.

— Ну, часто так і буває. Але тут проблема в тому, що каміння всередині організму і їх треба роздробити так, щоб людина залишилася живою, та ще й нирки не сильно пошкодити. Будь це якийсь камінь на землі, то роздрібнити його можна було б простим заклинанням повітряного молота. А так мені доводитися акуратно повітряною силою роз’єднувати камінці, які утворили великий камінь, доти, поки всі вони не стануть завбільшки з піщинку, щоб вийшли самі, без проблем для пацієнта. Ось відрізати щось можна було б крижаним мечем. Раз — і готово. А тут значно дрібніша і кропітка робота. Завжди плетіння тонких заклинань значно складніше, хоча потім підтримувати їх менше магічної сили потрібно. Гаразд, треба відпочити і закінчити тут. Аню, коли Марта прокинеться, даси їй знову знеболюючого і снодійного. А мені варто полежати трохи. Після обіду продовжимо. Ніку, а як тобі на все це дивитися магічним зором?

— Вражаюче, — відповів він.

— Я витратила занадто багато сили на хвору, тому не могла довго утримувати твою здатність бачити магію.

Після обіду сеанс було продовжено. Правда, не володіючи магічним зором, Нік вже не міг бачити всієї картини і тільки спостерігав за Ліною. Після лікування вона пішла відпочивати, а за хворою, яка скоро повинна була прийти до тями, залишилася доглядати Аня.

— Аню, а ти так можеш? — запитав Нік.

— Ні, звичайно, хоча я і можу бачити магічним зором, коли захочу, але сплести таке складне заклинання мені не під силу. От якби камінь лежав на долоні, то розчавити його, напевно, я б змогла, а щоб так тонко і так довго — мені ще багато чому вчитися треба.

— А складно сплітати заклинання?

— Спочатку заклинання не сплітаються, а використовують вже готові прості шаблони, а після того, як навчишся правильно робити прості магічні дії, тоді починають вчити працювати з потоками магічної енергії і самим створювати з неї щось. Але хоча я і пробувала, у мене поки не виходить. Та й Ліна каже, що, навіть якщо я довго буду вчитися, то все одно більше зможу правильно лікувати травами, ніж магічними заклинаннями.

— А як давно вона тебе вчить?

— Уже років зо два. Але більше травам і природним силам. Магію ми почали вчити десь півроку тому. Тоді вона активувала моє Зерно і я почала бачити магічним зором і навчилася використовувати ману.

— І як тобі, подобається?

— Звичайно, це так цікаво! Але дуже багато і довго треба вчитися.

Нік хотів ще щось запитати у Ані, але тут прокинулася хвора. Дівчина відразу дала їй попити приготованого відвару і показала знаками гостю, щоб більше на заборонені теми не говорив при сторонніх.

— Ну ось, лікування пройшло добре, — сказала Аня пацієнтці. — Камінці Ліна роздрібнила. Зараз треба багато пити, щоб пісок вийшов сам. Трохи болітиме в спині, але через кілька днів мине. Я ось тут вам залишу глечик з відваром, ви його пийте і буде легше. А завтра до обіду вже можна буде їхати додому.

— Спасибі тобі, донечко, — сказала Марта. — Я вже місяць від цього болю навіть спати не могла. Бога молила, щоб швидше до себе забрав. Я зараз як на світ народилася. Нічого не болить. Ліна просто свята. Мене з того світу, можна сказати, витягла.

— До вечора вам вже легше буде, ось ви їй все самі і скажете, а зараз просто полежіть спокійно, багато пийте і відпочивайте, — промовила Аня і вийшла з кімнати, виштовхавши попереду себе Ніка.

Після вечері він заглянув у палату до хворої. Та спала, як немовля. Очевидно, біль минув і вона змогла нарешті виспатися спокійно. Ліна, повечерявши, влаштувалася в своєму зручному кріслі перед каміном і дивилася закритими очима на вогонь. Вона втомилася, тому Нік вирішив не турбувати її своїми питаннями. Він вийшов на вулицю, щоб насолодитися вечірньою прохолодою, але комарі швидко загнали його назад в будинок. Аня щось читала в бібліотеці і попросила його не заважати. Тому він пішов до себе в кімнату і взявся записувати в комп’ютер все, що побачив і дізнався за останні два дні. Так і заснув разом з ноутом на ліжку. Ноуту через півгодини набридло слухати хропіння власника, тому він вимкнувся. А може, просто закінчилася зарядка батареї.

Вранці Нік схопився з ліжка, як тільки-но почув голос Ліни біля дверей. Приймати ще один душ в ліжку йому дуже не хотілося. За сніданком всі були задоволені. Мольфарка відпочила і виглядала бадьорою. Вона запропонувала своєму гостю розгулятися в лісі до обіду. І апетит нагуляти, і поговорити. Перед тим вони заглянувши до хворої і перевірили її стан. Цього разу Ліна і Нік майже не говорили про магію. Жінка сказала, що поки вона не може всього розповідати. Нік не наполягав. Він і так побачив і дізнався дуже багато нового для себе. Вони трохи прогулялися лісом, говорили про природу, про життя, про людей. Поруч був Прайм. Він хотів побігати з новим другом, але Ліна сказала йому щось невідомою мовою і той, ображено подивившись на Ніка, втік. До обіду вони повернулися, аби перевірити хвору. Марта вже не лежала на ліжку, а сиділа у дворі і розмовляла з Анею.

— Як ти себе почуваєш, Марто? — запитала Ліна.

— Я навіть не знаю, що сказати, — відповіла та і почала плакати. — Я вперше за багато років не відчуваю болю. Спасибі тобі, Ліно! Я ніби знову на світ народилася. Хоча вже помирати скоро.

— Ось тепер навіть не думай помирати! — сказала мольфарка. — Хіба ж я даремно стільки сил на тебе витратила? І досить ревіти. Радіти треба!

— То це від радості.

— Аню, ти дала Марті настій для пиття, щоб легше пісок вийшов? — запитала Ліна.

— Так, звичайно. Вона з учорашнього дня його п’є і з собою я їй налила, — відповіла дівчина. — А он вже і сини Марти прийшли.

Хвора піднялася з крісла і повернулася до Ліни. На очах у неї все ще стояли сльози. Вона, мабуть, щось хотіла сказати мольфарці, але не змогла. Лише підійшла до неї і міцно обняла.

— Гаразд-гаразд. Іди вже. Сини он стоять, тебе чекають з нетерпінням, — сказала Ліна.

Марта взяла невеликий глечик із настоянкою для неї і повільно пішла до синів, які чекали її біля двох дубів. Вона весь час оглядалася на Ліну, ніби перевіряючи, чи було це з нею насправді, чи тільки здалося. Нік і Аня пішли з нею, щоб допомогти. Сини, вже теж не молоді, стояли і мало не плакали від радості. Вони обняли Марту, не вірячи, що за день мольфарка повернула до життя їхню маму. Трохи далі стояв біля воза Михайло і просто посміхався, дивлячись на них усіх. Для нього, зв’язкового Ліни із зовнішнім світом, це вже стало звичною процедурою. Він вже не дивувався чудесним зціленням, а тільки радів за людей. Сини посадили Марту на віз і вони повільно поїхали в село.

— Аню, а скільки вони заплатили за таке немаленьке диво? — запитав Нік.

— Поки ніскільки. Ми зазвичай рідко беремо гроші. Звідки в селі великі кошти на лікарів? Але це завжди Іван домовляється. Ми просто просимо, коли треба, продуктів або допомогти в чомусь. Щоб людям не була тягарем наша допомога. Такі їм простіше. Чим везти все на базар, а потім віддавати грошима, набагато легше просто віддати трохи картоплі або молока, або м’яса.

— Тепер зрозуміло, чому вони всі вас так люблять і оберігають, — сказав Нік, і вони пішли до будинку.

Решту дня він провів у приємному ледачкуванні. Іван і Галина, як завжди, поралися по господарству. Вони, як бджоли, весь час знаходили собі роботу. Аня пішла в бібліотеку-лабораторію щось вчити. А він з мольфаркою, розмовляючи про всілякі дрібниці, просто відпочивали в кріслах перед будинком.

— Ніку, ти хотів відпочити, — сказала Ліна. — Ось завтра на цілий день можеш піти гуляти в ліс. Думаю, Прайм із задоволенням тобі складе компанію. Я хочу завтра підготуватися до виїзду в село. Зазвичай ми з Анею раз на два тижні спускаємося до людей, щоб допомогти їм. Вони вже звикли. Ми як лікарі. Приїжджаємо, швидко лікуємо, кого можемо. Оглядаємо інших, призначаємо час прийому тут, кому треба серйозне лікування, і їдемо. Вони до нас приходять не тільки з болячками. Кому порада життєва потрібна, кому порчу або пристріт зняти, а хто просто поговорити хоче. Довіряють вони нам. Я ось думаю, що це і є, напевно, найголовніше призначення магів. Допомагати простим людям, а не бігати замками і кидатися блискавками чи збирати золото та коштовності, ніби дракони. Але для багатьох магів це дуже і дуже нудно. Не люблять вони таку роботу. Їм подавай геройства та подвиги. Та ти й сам їх бачив і знаєш. А вони ж навіть не маги, а так… навіть не учні. Дрібні самоучки. А все одно вимагають слави та грошей.

— Ліно, але щось мені здається, що і ви не завжди жили тихо, мирно і спокійно, — сказав Нік. Він хотів зачепити чаклунку, аби почути розповіді про інших магів і їхні подвиги. Десь у голові промайнуло бажання збігати за диктофоном, щоб нічого не забути, але згадавши, чим закінчилася попередня спроба записати інтерв’ю з нею, він відкинув цю думку, тим більше не хотів перебивати розповідь.

— Всяке було в житті, — з якимось сумом сказала мольфарка. Гостю ж здалося, що в її біографії було багато дивовижних пригод і що вона шкодує про те, що вони закінчилися. — Але я вже казала тобі, що не можу всього розповісти.

— Ну ось, — удавано образився Нік. — Я вже думав почую фантастичні розповіді про магів.

— Може й почуєш, але не цього разу. Якщо судилося, то ти ще тут з’явишся, і тоді, можливо, я зможу тобі розповісти більше. А поки наберися терпіння.

— Ну, якщо все таке секретне, можна мені хоча б в село поїхати з вами, щоб подивитися на вашу роботу?

— Це обов’язково! Поїдеш і подивишся. Але повір, там мало цікавого. Звичайна рутина. Річка людських болячок і проблем. Тобі через півгодини стане нецікаво.

— Ніколи! Ну як магія, тим більше практична, може бути нецікавою?

— От саме практична найбільш нецікава. Її не видно. Та й що може бути цікавого в тому, що я вилікую хворого від якоїсь недуги. Корисно для нього — це так. А от збоку дивитися на все це зовсім нецікаво. Але досить вже тут сидіти, темніє. Треба в будинок перебиратися. Тим більше що Галина вже, напевно, і вечерю приготувала. Піднімайся, ледарю! І мені допоможи. Я все-таки пані немолода. А тобі не завадило б побільше активності, а то трудовий «мозоль» наїв вже немаленький, аж ходити тобі важко.

— Це точно. Важко. А не можна трохи наді мною поворожити, щоб я став знову красивим, струнким чоловіком?

— Тобі що, на подіуми виходити на старості років? Прибрати жир з тебе — справа нескладна, але тобі треба м’язи нарощувати, силу та спритність збільшувати. А це тільки фізичними навантаженнями.

— Та які навантаження! Старий я вже. Мені б поїсти та на дивані полежати.

— Ще раз скажеш при мені про старість, точно в жабу перетворю. Ні, не в жабу, а в зайця і Прайма на тебе нацькую, щоб жир з тебе зігнав.

Решту дня він провів у приємному ледачкуванні. Іван і Галина, як завжди, поралися по господарству. Вони, як бджоли, весь час знаходили собі роботу. Аня пішла в бібліотеку-лабораторію щось вчити. А він з мольфаркою, розмовляючи про всілякі дрібниці, просто відпочивали в кріслах перед будинком.

— Ніку, ти хотів відпочити, — сказала Ліна. — Ось завтра на цілий день можеш піти гуляти в ліс. Думаю, Прайм із задоволенням тобі складе компанію. Я хочу завтра підготуватися до виїзду в село. Зазвичай ми з Анею раз на два тижні спускаємося до людей, щоб допомогти їм. Вони вже звикли. Ми як лікарі. Приїжджаємо, швидко лікуємо, кого можемо. Оглядаємо інших, призначаємо час прийому тут, кому треба серйозне лікування, і їдемо. Вони до нас приходять не тільки з болячками. Кому порада життєва потрібна, кому порчу або пристріт зняти, а хто просто поговорити хоче. Довіряють вони нам. Я ось думаю, що це і є, напевно, найголовніше призначення магів. Допомагати простим людям, а не бігати зáмками і кидатися блискавками чи збирати золото та коштовності, ніби дракони. Але для багатьох магів це дуже і дуже нудно. Не люблять вони таку роботу. Їм подавай геройства та подвиги. Та ти й сам їх бачив і знаєш. А вони ж навіть не маги, а так… навіть не учні. Дрібні самоучки. А все одно вимагають слави та грошей.

— Ліно, але щось мені здається, що і ви не завжди жили тихо, мирно і спокійно, — сказав Нік. Він хотів зачепити чаклунку, аби почути розповіді про інших магів і їхні подвиги. Десь у голові промайнуло бажання збігати за диктофоном, щоб нічого не забути, але згадавши, чим закінчилася попередня спроба записати інтерв’ю з нею, він відкинув цю думку, тим більше не хотів перебивати розповідь.

— Всяке було в житті, — з якимось сумом сказала мольфарка. Гостю ж здалося, що в її біографії було багато дивовижних пригод і що вона шкодує про те, що вони закінчилися. — Але я вже казала тобі, що не можу всього розповісти.

— Ну ось, — удавано образився Нік. — Я вже думав почую фантастичні розповіді про магів.

— Може й почуєш, але не цього разу. Якщо судилося, то ти ще тут з’явишся, і тоді, можливо, я зможу тобі розповісти більше. А поки наберися терпіння.

— Ну, якщо все таке секретне, можна мені хоча б в село поїхати з вами, щоб подивитися на вашу роботу?

— Це обов’язково! Поїдеш і подивишся. Але повір, там мало цікавого. Звичайна рутина. Річка людських болячок і проблем. Тобі через півгодини стане нецікаво.

— Ніколи! Ну як магія, тим більше практична, може бути нецікавою?

— От саме практична найбільш нецікава. Її не видно. Та й що може бути цікавого в тому, що я вилікую хворого від якоїсь недуги. Корисно для нього — це так. А от збоку дивитися на все це зовсім нецікаво. Але досить вже тут сидіти, темніє. Треба в будинок перебиратися. Тим більше що Галина вже, напевно, і вечерю приготувала. Піднімайся, ледарю! І мені допоможи. Я все-таки пані немолода. А тобі не завадило б побільше активності, а то трудовий «мозоль» наїв вже немаленький, аж ходити тобі важко.

— Це точно. Важко. А не можна трохи наді мною поворожити, щоб я став знову красивим, струнким чоловіком?

— Тобі що, на подіуми виходити на старості років? Прибрати жир з тебе — справа нескладна, але тобі треба м’язи нарощувати, силу та спритність збільшувати. А це тільки фізичними навантаженнями.

— Та які навантаження! Старий я вже. Мені б поїсти та на дивані полежати.

— Ще раз скажеш при мені про старість, точно в жабу перетворю. Ні, не в жабу, а в зайця і Прайма на тебе нацькую, щоб жир з тебе зігнав.

— Ой, боюся-боюся, — Нік вже не міг стримати сміху.

— Ти бійся-бійся! Думаєш, не зможу таке зробити? — Ліна вже теж ледве стримувалася, щоб не розсміятися.

— Навіть не сумніваюся, що зможете. Гаразд, завтра піду бродити лісами. Може, якийсь кілограм і скину.

— Скинеш, куди ти подінешся. А може, мені попросити Прайма тебе поганяти?

— Ні, не треба. Я ж помру на першому кілометрі. Я сам потроху буду збільшувати навантаження.

— Ну, дивися, а то пропозиція із зайцем залишається в силі.

Розсміявшись обидва, вони увійшли в будинок, що вже був наповнений чудовими ароматами страв, які Галина подавала до столу.

Темрява і тиша огорнули будинок. Всі полягали спати. Нік ніяк не міг заснути. В місті він звик засинати пізно за книжкою або під бурмотіння телевізора. Тож лежав вдивляючись у темряву, вигадуючи собі цікаві магічні пригоди. Але помалу очі почали злипатися і видумані пригоди переходили в сон. Та насолодитися відпочинком йому не судилося. В коридорі почулися шум і стривожена біганина мешканців будинку. Хтось постукав до нього в двері і звелів швидко одягатися і виходити. Це був Іван. «Напевно, дійсно, щось трапилося», — подумав Нік і не став зволікати з підйомом. Він похапцем одягнувся і вискочив у коридор. Там була стривожена Аня, а інші вже зібралися в залі на першому поверсі.

— Ніку, давай швидше, тільки тебе і чекаємо, — кинула йому Аня, збігаючи по східцях.

— Іду-іду! Що за метушня така? Що трапилось?

Йому ніхто не відповів. І Нік, починаючи розуміти важливість ситуації, швидко почав спускатися до всіх в загальну залу.

— Що сталося? — запитав він у Ліни.

— У селі помирає молодий хлопець. Мені треба терміново до нього. Думаю, що тобі буде цікаво подивитися. Головне встигнути.

— А що з ним трапилося?

— Спробував покінчити життя самогубством. Чогось наковтався. Пігулок якихось.

— Та ми не встигнемо! Тут годину їхати, як мінімум.

— Треба встигнути. Треба спробувати врятувати хлопця. Давай виходь. Всі вже готові, тільки на тебе чекали. По дорозі розповім, що тобі робити доведеться.

Ліна, Нік і Аня вийшли з дому у двір. Гість думав, що, як завжди, в таких випадках біля дубів на них чекатиме Михайло з возом. Але його здивуванню не було меж. У дворі їх чекав новенький позашляховик Range Rover, а за кермом сидів Іван. «Нічого собі, — подумав Нік. — А маги, виявляється, непогано живуть!» Не встигли дверцята машини закритися за ними, як Іван натиснув на газ і авто з ревом помчало. Напевно тільки такий позашляховик і міг тут проїхати. Він згадав, як важко добирався по цій гірській дорозі на возі. Джип страшенно кидало з боку в бік і пасажири ледь трималися, щоб не вилетіти з нього. Але диво британського автопрому виправдовувало все, що про нього читав і знав Нік.

— Ніку, ти будеш мене слухати? — почув він голос Ліни після досить болючого стусана ліктем Ані під ребра. Він захопився дорогою і шаленою роботою машини і не чув, що йому до цього говорила чаклунка.

— Так, вже слухаю, — сконцентрував всю свою увагу Нік. — У мене голова не працює. Я навіть вмитися не встиг.

— Слухай мене, — Ліна не звернула уваги на його репліки. — Ось тобі браслет. Одягнеш його на руку, коли приїдемо. У ньому запас магічної енергії. Я зроблю так, щоб ти бачив все магічним зором. Але якщо мені не вистачить того, що я змогла накопичити, то доведеться тобі мені допомогти. Головне встигнути.

На одному із поворотів позашляховик хвацько обігнав віз, на якому їхали селяни. Напевно це вони повідомили про трагедію.

Всю дорогу до села вони пролетіли хвилин за десять-п’ятнадцять. Іван добре орієнтувався в селі і знав, до якої хати їм треба. Нік навіть не встиг як слід роздивитися вулиці, коли джип заверещав гальмами і, прослизнувши ще метрів десять, зупинився біля одного з будинків. Нічим не примітний дім, яких зараз багато в карпатських селах. Добротна двоповерхова будівля. Видно, що господаря частенько не буває вдома. Будівництво до кінця не було закінчено. Скрізь виднілися недоробки. Так було кругом. Чоловіки рано виїжджали на заробітки і привозили важко зароблені гроші. Починали будувати, потім знову виїжджали заробляти. І так довгий час, будинки потроху росли, а господарі набігами доводили їх до ладу. Ліна напрочуд легко вискочила з машини та повернулася до Ніка.

— Він ще живий! Спробую встигнути. Ти тільки дивися, не втручайся і мені не заважай. Нічого не говори і мене не відволікай. Якщо знадобитися твоя допомога, я скажу тобі.

Чаклунка наблизилась до Ніка і прошепотіла коротке заклинання. І знову, як в минулі рази, той побачив світ магічним зором. Він подивився услід Ліні, що вже забігала до будинку. Її аура була трохи тьмяною. Очевидно, на лікування Марти вона витратила багато своїх сил. Але довго дивитися не було часу. Нік побіг у будинок слідом за Анею та мольфаркою. Вони вбігли до хати. Двері були всі відчинені, а з дому доносились крики та плач. Не знімаючи взуття, вони пройшли у центральну кімнату. У ній панував повний хаос. На підлозі лежав молодий хлопець років двадцяти п’яти. Над ним схилилася жінка і намагалася привести його до тями. Мабуть, це була місцева фельдшерка. Вона силувалася влити хлопцеві якийсь розчин до рота, але руки в неї трусилися і все лилося мимо. Хлопець був без свідомості. Поруч плакала жінка, мабуть, мати хлопця. Стояли ще кілька чоловіків. Але було видно, що ніхто вже не сподівався врятувати самогубця.

— Геть всі звідси! — крикнула мольфарка. Всі обернулися на неї і, впізнавши, навіть не стали сперечатися. Тільки мати хлопця все ще стояла і плакала над сином.

— Я сказала, всім вийти, — ще раз повторила, але вже тихіше. Вона подивилася на матір, і та, намагаючись стримати ридання, залишила кімнату.

Коли всі вийшли, Ліна схилилася над хлопцем і почала шепотіти заклинання.

— Води! — різко кинула магеса в сторону Ані.

Дівчина завченим рухом перекинула на хлопця глечик води. Нік спочатку здивувався, навіщо виливати воду просто на тіло, якщо людина отруїлася. Але підкоряючись рухам рук мага і накладеному заклинанню вода не розлилася по тілу, а почала обертатися, скручуючись в довгий водяний джгут, та, як змія, стала залазити до рота хлопця. Водяна змія вже наполовину занурилася у нього, коли Ліна відірвала від неї погляд і подивилася кудись у куток. Нік перевів погляд туди ж і побачив фігуру людини. Це був середніх років чоловік. З дуже гарними рисами обличчя. Він навіть посміхнувся. У руках він тримав наче вилитий із золота меч, що яскраво світився. Як у сповільненій зйомці, чоловік зробив замах мечем, і тут до нього дійшло, що мало статися далі. Це був ангел смерті. Він хотів перерубати нитку життя молодого хлопця, який лежав на підлозі.

— Не смій, Авізе! — крикнула Ліна. — Ти ж бачиш, він ще живий і я можу його врятувати.

— Так розпорядилася доля, Ліно, — почув Нік голос ангела. — Не тобі вирішувати. Ти і так багато собі дозволяєш в нашій суперечці.

— Він ще молодий, я можу його врятувати!

Ангел нічого не відповів і тільки вогненний меч, намалювавши в повітрі лінію, що світилася, перерубав нитку життя хлопця. За спиною тихо зойкнула Аня. Вона все бачила і чула. І тут до Ніка долинув навіть не крик, а якесь звіряче гарчання Ліни.

— Авізе, даремно ти так! Ти порушив правила. Я врятую його.

Він подивився на Ліну. Її аура розгоралася золотим і червоним кольором. Здавалося, що та стоїть вся у вогні. Вона миттєво забула про ангела з мечем, що чатував поруч, і повернулася до хлопця на підлозі. На диво, нитка життя не обірвалася миттєво. Вона розірвалася, але лінія розриву збільшувалася поступово. Неначе краї нитки не хотіли відпускати один одного. Ліна різко змахнула рукою, розрубавши водяний потік, який продовжував вповзати у хлопця. Тіло самогубця піднялося на кілька сантиметрів від землі. Частина води, що залишалася ще зверху, почала огортати хлопця ніби коконом. Нік помітив, що це сповільнило і без того неквапливе розходження кінців ниток життя. Мабуть, чаклунка намагалася виграти час і не дати кінцям розійтися остаточно.

— Аню, ще води, — крикнула Ліна дівчині. — І ніж принеси!

Аня вибігла з кімнати за водою. Нік встиг помітити пару осіб, що зазирнули в кімнату і з жахом сховалися за двері. Напевно, видовище збоку виглядало дуже страшно. Ліна намагалася прискорити огортання води навколо хлопця. Мабуть, це ще більше уповільнювало смерть. Минуло кілька хвилин які, здавалося, розтягнулися на цілу години. До кімнати вбігла Аня з глечиком води і ножем. Селяни, що стояли за дверима, злякалися ще більше. Ще голосніше почала плакати мати хлопця. І тільки Ліна робила свою роботу.

— Лий воду, — сказала вона Ані.

Та слухняно вилила ще глечик води на хлопця. Вода почала охоплювати його щільнішим коконом і скажено обертатися.

— Дай ножа, — сказала Ліна, практично висмикнувши ніж з руки Ані, мало не порізавшись.

— Ліно, не роби цього! — долинув з кутка голос ангела. — Ти ж знаєш, що на тебе і так зляться. Скоро можуть і до тебе прийти.

— Не лякай мене, Авізе! Я вже занадто довго живу, щоб такого боятися.

— Ліно, ти ж знаєш, що ми до тебе добре ставимося, незважаючи на розбіжності між нами. Не треба зайвий раз дратувати Вищих. Зупинися.

Але договорити він не встиг. Ліна, змахнувши ножем, перерізала вену на зап’ястку і з неї почала литися кров. Вона піднесла руку до водяного кокону і той почав жадібно вбирати кров. Чародійка шепотіла заклинання. І кров не розпливлася по воді, а тонкою цівкою почала рухатися до обірваного кінця нитки життя, наповнила її і почала рости, намагаючись дотягтися до другого кінця. Кінчик нитки почав світитися золотим і з’єднався із відрізаним кінцем. Вся нитка стала цілою. Але якщо вона вся була синьою, то шматочок, що виріс, був золотаво-кривавим. Ліна похитнулася і почала падати. Нік і Аня кинулися до неї, підхопивши під руки. Посадивши мольфарку на підлогу, Аня взялася перев’язувати рану на руці. Ліна подивилася на ангела і посміхнулася. Він пильно подивився на неї і зник. От просто був — і через мить вже його немає. Мольфарка намагалася чинити опір, поки дівчина старалася накласти їй пов’язку, але було видно, що сил на це у неї вже немає. Та як тільки Аня закінчила перев’язувати рану, вона різко встала, відштовхнувши всіх.

— Треба закінчити роботу, — сказала вона. — Аню, відійди, Ніку, давай сюди браслет. У мене всі магічні сили закінчилися.

Нік зірвав із руки браслет і простягнув його Ліні. Одразу у нього потух магічний зір, і він продовжував дивитися далі на все як простий смертний. Тепер він не бачив, що робить з магічними потоками мольфарка. Після кількох пасів руками тіло хлопця опустилося на підлогу. Частина води знову почала скручуватися в джгут і намагатися пробратися в рот потерпілого, а частина звичайною калюжею розплескалася по підлозі. Всі стояли у воді, мокрі. Коли водяній змії вдалося забратися в хлопця, Ліна стала промовляти якесь заклинання. Нічого не відбувалося. Але з останнім словом вона різко вдарила хлопця по грудях в ділянці серця. І хлопець ожив. Ні, він не схопився і не почав бігати, але сам зробив перший подих.

— Ніку, чого стоїш! Давай стілець і переверніть його, — скомандувала Ліна.

Трохи забарившись, він підхопив стілець і поставив на середину кімнати, потім з допомогою Ані взяли тіло хлопця і поклали його обличчям вниз, перехиливши через стілець. Кілька секунд нічого не відбувалося, але потім він почав сіпатися, хрипіти і блювати. Стала виходити вода, яку Ліна загнала всередину. З нею із хлопця виходила отрута і смерть. Кілька хвилин він боровся з водою. І потім затих. Магеса підійшла до нього і поклала руку на голову. Нік через її спину намагався побачити, що саме відбувається. Хлопець відкрив очі і дивився на Ліну. А потім почав плакати. Вона сіла поряд з ним прямо в калюжу води, продовжуючи гладити його по голові, і сказала:

— Дурень. А якби я не встигла?

Поруч з Ніком стояла Аня і теж плакала. Так тривало з хвилину.

— Ну, чого розревілися? — втомлено, але досить рішуче сказала Ліна. — Аню, нехай рідні перенесуть його в ліжко і приберуть тут. Ніку, а ти допоможи мені встати. Сил щось зовсім не залишилося.

Він допоміг їй піднятися і сісти на стілець. Хлопець теж було спробував підвестися, але цілителька суворо гримнула на нього і він залишився лежати. В кімнату вбігло чоловік п’ять сільських. Вони з побожним трепетом наблизилися до мольфарки.

— Ну, чого застигли, наче вкопані! Живий ваш Василь. Покладіть його на ліжко. Переодягніть в сухе. Аня дасть йому напитися зілля. А я перепочину трохи і потім подивлюся, як він.

Двоє чоловіків підхопили Василя на руки і забрали в іншу кімнату. Тут перед Ліною з’явилася мати Василя, відразу ж впала до ніг мольфарки і заплакала.

— Що ж ти плачеш, Катерино? Ти б краще за сином дивилася. Встань. А ну встань негайно і розкажи, що трапилося!

Жінка піднялася з підлоги, ледве заспокоїлася, щоб не плакати, і розповіла.

— Господи, спасибі тобі, Ліно! Врятувала сина з того світу. Вік не забуду!

— Досить скиглити. Ти краще скажи, чому він на такий гріх наважився.

— Так все дружина його, проклята Леська. Молода, а погана геть! Він учора повернувся із заробітків. Шість місяців гарували, як коні. А бригадир їх обдурив. Грошей не заплатив. Та ще й поліціянтів викликав знайомих, щоб ті хлопців вигнали з будівництва. Вони почали бешкетувати і грошей вимагати, а ті їх у відділок, там побили і викинули на вулицю та ще й пригрозили, що посадять, якщо ті з міста не заберуться. Ось мій та ще троє наших вчора і повернулися додому ні з чим. А Леська, стерво, ні щоб заспокоїти, так годину на нього кричала, обзивала. А потім речі зібрала і до батьків втекла. Сказала, що на розлучення подасть. Не потрібен їй жебрак-чоловік. А мій дурень любить її. Весь вечір пив, а потім пігулок якихось наковтався. Добре, що я прийшла його провідати. Побачила його. Корчиться на підлозі. Я фельдшерку викликала та до тебе Мішу послала. Слава Богу, ти встигла!

— Ой, хоч і добрий у тебе син, Катерино, але дурень. Через таке на той світ відправлятися! А невістка у тебе таки стерво. Нехай розлучаються. Не дасть вона йому життя. Я потім з ним сама побалакаю. І дивися мені! Не дай Бог, знову надумає смерть собі заподіяти. Добре, ти тут прибери. А я піду подивлюся, як там Василь.

Ліна пішла подивитися на врятованого. Нік вийшов на вулицю. Біля машини на нього чекав схвильований Іван.

— Ну, як там?

— Та все в порядку. Врятували хлопця. Тільки Ліна, щоб його врятувати, руку собі розрізала. Та й сили всі віддала. Ми її два рази мало не на руках тримали. А ще там ангел був. Посварилася вона з ним. Слухай, якби не бачив своїми очима, ніколи б не повірив! — із захопленням випалив Нік.

— Ох, і не береже вона себе. А з ангелом це недобре. Вона з ними вже не раз сварилася. Злі вони на неї. Я боюся, щоб за нею не прийшли.

— Що не береже — це точно.

Через годину Ліна, Аня і Нік сіли нарешті в машину та поїхали назад додому. Всю дорогу мовчали. Всі бачили, як важко було Ліні, і не чіпали її розмовами. Коли під’їхали, Іван і Аня допомогли їй дістатися до кімнати.

— Так, чого розкисли? — сказала Ліна в кімнаті, коли вони зібралися йти. — Врятували життя хорошій людині. Хіба не для цього ми живемо? Аню, нехай Іван попередить людей, що завтра нас не буде в селі, тож прийом треба скасувати. А ти, Ніку, все-таки після сніданку сходи в ліс погуляй. Тобі зайві кілограми треба скидати.

Цей день і наступний минули спокійно. Нік гуляв у лісі. Ліна відпочивала у себе в кімнаті і навіть їжу Галина відносила їй туди. Аня займалася в бібліотеці, зрідка зазираючи до наставниці, щоб принести настоянку чи отримати чергове завдання. Приходила Катерина, мати врятованого Василя. Вона хотіла ще раз подякувати Ліні за порятунок сина, але Іван не пустив її до мольфарки. Наближався день від’їзду для Ніка. Він дуже хотів ще раз поговорити з Ліною. Але вона весь час була у себе в кімнаті, а турбувати її він не наважувався.

Після вечері він вийшов у двір, щоб останній раз посидіти у цьому затишному місці. Так багато запитань у нього залишалося до Ліни, але в той же час він так багато дізнався, що вистачить не тільки на кілька статей в газеті, але, можливо, і на книжку. Хоча почав думати, якщо він буде навіть стверджувати, що бачив все своїми очима, йому не повірять. Вже дуже фантастичним виглядало все побачене тут. Напевно, приймуть за художню розповідь, ну, або за слова божевільного. Він сидів під великим зоряним небом і дивився на нього. І навіть відразу не помітив, як хтось підійшов і сів поруч.

— І що ти там на небі хочеш побачити? — Нік сіпнувся від несподіванки і обернувся. Це була Ліна. Вона розмістилася поруч у кріслі і з материнською ніжністю дивилася на нього.

— Я не знаю, що хочу там побачити. Раніше я вірив, що десь там є інопланетяни, я навіть вірив, правда, не до кінця, що існують відьми, чорти, ангели, демони і Боги. Але в це все вірилося, як у казку. Дуже далеку від мене казку. Як діти вірять у Діда Мороза. А зараз я побачив, що це «далеке» не так вже й далеко. Що справжня магія може бути не тільки у фантастичних оповіданнях. Іноді мені здається, що я сплю і все це тільки плід моєї нестримної фантазії. Ось зараз задзвонить мобільний, я прокинуся, встану, вмиюся, одягнуся та й піду на роботу. Запишу чергове інтерв’ю з черговим, як мені здається, екстрасенсом. А потім згадаю сон і, якщо не буде ліньки, то напишу фантастичне оповідання. А може, і книжку. А буде ліньки, то просто нічого не буду робити.

— Може, так і буде. Завтра ти повернешся у свій світ і будеш тільки зрідка згадувати все, що ти тут побачив і дізнався.

— Та ні! Не зможу я вже просто так жити. Адже тепер я знаю, що ті, кого я вважав магами і великими екстрасенсами, просто дрібні невігласи. Що десь існують справжні чародії. Що ось сядь на поїзд, і через деякий час я можу приїхати до вас і знову до всього цього наблизитися.

— Можливо, і не зможеш жити, як раніше. Ти послухай мене, стару. Але те, що я тобі зараз скажу, може назавжди змінити твоє життя. Тож ти спочатку виріши, а чи варто тобі це знати?

— Якщо я тут, значить так судилося. І якщо є щось, що стосується мене і мого життя, то я, звичайно, хочу це знати.

— Дивися. Я тебе попередила. Тоді слухай. Пам’ятаєш, я казала тобі, що для того, щоб стати чарівником, потрібно в собі мати Зерно мага. Зазвичай Зерно має той самий колір, як і здібності магів. Наприклад, у мене срібне з блакитним. Це означає, що мені найкраще будуть даватися чари води і ментальні, тобто магія управління людьми. Є червоні зерна. Це колір магії вогню. Коричневий — магії землі і так далі. Іноді колір неоднорідний, як у мене. Значить, чарівник буде мати великі сили у кількох видах. Але більшість, звичайно, мають один колір. Це не означає, що вони не вміють користуватися магією інших форм. Будь-який чародій знає і трохи вміє користуватися заклинаннями інших видів. А є і такі, що народжуються із зернами різнокольоровими, як веселка. Як правило, це означає, що вони з рівним успіхом можуть володіти багатьма видами магії, але, на жаль, на дуже слабкому рівні. Скрізь стежать за появою таких людей. Я тут знаходжуся не тільки для того, щоб лікувати місцевих жителів, але і для того, щоб вчасно виявляти людей, що народилися з Зерном.

Так ось. Розповім я тобі про одного з таких людей, що народився із Зерном мага. На диво, володар зерна мало того що народився недалеко звідси, так ще й дуже довго не виявляв взагалі ніяких магічних здібностей. Він був, як всі, тому знайти його не могли. І тільки коли йому стукнуло двадцять років, він проявив себе. Уяви, нормальна людина, що не має ніяких чародійських здібностей, а навпаки, чоловік технічного складу розуму, вчений і навіть затятий атеїст ні з того ні з сього записався на курси екстрасенсів, які якраз проводилися в його місті. Тут його Зерно почало сяяти, і не помітити це стало неможливо, а мені довелося втрутитися.

— Ліно, ви що, про мене розповідаєте? Та це нісенітниця якась! — Нік розгубився і не знав, як реагувати на новину. — Мене ж дивилися всі найсильніші та навіть ваша учениця. Всі сказали, що в мені немає ні грама сили і здібностей.

— От і добре, що не знайшли. Значить я добре сховала. Та й здібності у них слабенькі, якщо відверто. Дослухай мене до кінця. Мені довелося втрутитися. Я була на тих курсах. І коштувало чималих сил, щоб сховати у тобі твоє Зерно, та ще й так, щоб ніхто з екстрасенсів не помітив. Ти тоді ще не був готовий ставати магом.

— А я думаю, чому я пішов на ті курси?! Вважав, божевілля або примха якась зі мною тоді сталася. І був впевнений, що немає в мені нічого екстрасенсорного.

— Ну, магічне якраз було. Але ще не час був ставати тобі магом. Ти повинен був сам до цього прийти. Я досі сумніваюся, станеш ти чаклуном чи так і проживеш звичайною людиною. Тож я зробила все, щоб ти тримався подалі від усього магічного і екстрасенсорного. Ти жив звичайним життям простого інженера, вченого, бізнесмена, а потім журналіста. Хоча, наскільки я розумію, Зерно все одно тебе вело. Ти весь час намагався наблизитися до магії. То раптом зацікавився потойбічними силами, то психологією, а потім вирішив стати журналістом, який вивчає магічні прояви. Спочатку я турбувалася, що хтось може все-таки побачити Зерно та ініціювати тебе. Але минав час і все було спокійно. І ось зараз ми думаємо, що ти став справжнім чоловіком та готовий сам для себе вирішити, чи хочеш ти щось кардинально змінювати у своєму житті і ставати магом або бажаєш залишити все як і було.

— Та невже? Виявляється, весь цей час за мене ви вирішували, як піде моє життя?! Цікаво, а є в мене зараз той вибір, чи все вже вирішили за мене?

— Вибір є завжди. Ми не вирішували за тебе. Просто оберігали тебе до потрібного часу. Але ти маєш право залишити все як є. Думаю, якщо не будеш особливо виділятися, то до старості зможеш прожити спокійно і без пригод.

— А що на мене чекає, якщо я все-таки погоджуся бути з вами?

— Повір, доброго мало. Ти будеш ще вчитися. Можливо, довго, навіть дуже довго. Якщо все складеться вдало, то ти станеш магом. Потім, як чаклун, ти повинен будеш виконувати доручення ради та Вищих. Не факт, що ти зможеш прожити при цьому довго та щасливо. Зазвичай маги часто гинуть в битвах, в якихось пригодах, походах, подорожах, і тільки одиниці з них доживають до старості. Так що тут є про що подумати.

— Весело. Нічого не скажеш. А який шанс у мене стати магом і який далі залишитися нормальною людиною і спокійно жити?

— Я думаю, шанс стати хорошим чаклуном у тебе великий. Якщо захочеш, залишишся, як всі люди, будеш жити довго й щасливо. Правда, про те, що ти тут дізнався, я допоможу тобі забути.

— Ось такий чудовий вибір! Тепер або знову вчитися і не факт, що стану магом, або жити, як раніше. Мені треба добре подумати.

— Ось і думай. Ніхто тебе не квапить. Думай добре.

— Ліно, я ось що ще хотів запитати. А якого кольору у мене Зерно? До якого виду магії у мене можуть бути здібності?

— А ось цього поки що тобі знати непотрібно.

Ліна встала з-за столу, подивилася на Ніка і пішла до себе в кімнату. Він хотів піти спати, але зрозумів, що всю ніч буде думати і не зможе заснути, тому вирішив залишитися на вулиці. Перед ним було величезне небо. Мільйони зірок і одне питання «Що робити?». «І все-таки магія — це до біса приємно, цікаво і зручно! — промайнула думка у Ніка. — Сиджу на вулиці у лісі, а навколо жодного комара. А зазвичай вже б загризли».

На ранок Іван так і знайшов Ніка, що заснув у кріслі на вулиці. Хтось вночі накрив його ковдрою, інакше точно б замерз. За сніданком говорили мало. Відчувалася атмосфера розставання. Нік навіть відчув, ніби розлучається з сім’єю. Йому було на диво затишно в цьому будинку. Як почесного гостя Ліна дозволила Івану відвезти Ніка в місто до поїзда на машині, а не чекати воза з села і автобус. Прощання було коротким і трохи зворушливим. Він запевняв, що обов’язково ще повернеться, щоб відпочити і скинути зайву вагу. Мольфарка мовчала і тільки загадково посміхалася. Напевно, вона все-таки щось знала. Коли проїжджали два сторожових дуби, Нік подивився в ліс і побачив на узліссі трьох сірих вовків. Він зрозумів, що, якщо він колись повернеться сюди, то боятися йому буде нічого.

«Ось і минув тиждень…» — подумав Нік, стоячи на вокзалі перед поїздом. Коли він їхав сюди, навіть собі уявити не міг, що таке побачить і дізнається. Звичайне відрядження стало для нього повною зміною свідомості та світорозуміння. Зламалося все, що він знав стільки років. І зараз за пару хвилин до відправлення в свій звичний світ він відчував себе легко і спокійно, вперше за багато останніх років, і майже щасливим. Він прийняв рішення.