Зоряний хлопчик

Щасливий Принц

Над містом, на стрункому п’єдесталі, височіла статуя Щасливого Принца. Вона була вкрита тонким шаром щирого золота, очима були два блискучі сапфіри, а на ефесі меча палав великий червоний рубін.

Усі милувалися статуєю Принца. «Він такий гарний, як флюгер, — зауважив один із Міських Радників, який прагнув репутації людини з художнім смаком. — От тільки далеко не такий корисний», — додав він швиденько, боячись, щоб люди не вирішили, ніби він непрактичний, бо насправді він був дуже практичним.

— Чому ти не такий, як Щасливий Принц? — питалася одна розважлива мамуся у свого синочка, який плакав, сам не знаючи чого. — Щасливий Принц ніколи не плаче і нічого не вимагає.

— Радий, що бодай хтось у цьому світі цілком щасливий, — пробурмотів розчарований чоловік, дивлячись на чудову статую.

— Він схожий на справжнього янгола, — казали діти з сирітського притулку, виходячи з церкви у своїх червоних пелеринках і чистих білих фартушках.

— Звідки ви знаєте? — спитав Учитель Математики. — Хіба ви бачили янгола?

— Бачили, бачили — уві сні, — відповіли діти, а Учитель Математики суворо набурмосився, бо не схвалював, коли діти мріяли або бачили сни.

Одного вечора у місто залетіло Ластів’я-Серпокрилець. Його друзі вже шість тижнів тому відлетіли у теплі краї, до Єгипту, а він залишився, бо був закоханий у найпрекраснішу Очеретинку. Він побачив її ще навесні, коли літав над річкою, ганяючись за великим жовтим метеликом. Він замилувався її тоненьким станом і заговорив до неї.

— Закохатись у тебе? — запитав Серпокрилець, який любив одразу переходити до суті справи, й Очеретинка злегка вклонилася йому. І він літав і літав навколо неї, торкався крилами води, й від цього розліталися срібні бризки. Так він залицявся до неї, і тягнулося це ціле літо.

— Яке сміховинне захоплення, — цвірінькали інші ластівки. — У неї зовсім немає грошей, а от родичів — ціла купа.

І дійсно, у річці було повно очерету. Потім, коли прийшла осінь, усі ластівки відлетіли.

Щойно вони відлетіли, Серпокрильцю стало дуже самотньо, і йому трохи набридла його кохана.

— Вона зовсім не вміє вести бесіду, — казав він, — і, боюся, вона кокетка, бо безупинно заграє з вітром.

І справді, коли віяв вітерець, Очеретинка дуже граційно йому вклонялася.

— Треба визнати, що вона домосідка, — вів далі Серпокрилець, — а я люблю подорожувати, отже моя дружина теж мусить любити подорожі.

— Ти полетиш звідси зі мною? — спитав він її врешті-решт, але Очеретинка похитала головою, бо була прив’язана до своєї домівки.

— Ти просто гралася зі мною! — вигукнув Серпокрилець. — Я відлітаю до Пірамід. Прощавай! — і полетів геть.

Летів він цілісінький день, а проти ночі опинився у тому-таки місті.

— Де ж мені переночувати? — спитав він. — Сподіваюся, місто попіклувалося про гідну зустріч.

І тут він побачив статую на високому п’єдесталі.

— Влаштуюся тут, — вирішив Серпокрилець, — гарне місце, і багато свіжого повітря… — і вмостився у ногах Щасливого Принца.

— Я маю золоту спальню, — тихо мовив він до себе, озираючись, і був умостився спати, та тільки-но він сховав голову під крило, як на нього впала велика крапля води. — Що за дивина? Адже в небі ані хмаринки, зорі великі і яскраві, і все-таки падає дощ. Клімат Північної Європи просто жахливий. Очеретинка любила дощ, але це дуже себелюбно з її боку.

І тут упала друга крапля.

— Яка користь від статуї, якщо вона не захищає від дощу? — спитав Серпокрилець. — Треба пошукати собі гарненький димар, — і він налаштувався відлетіти.

Та тільки-но він розправив крила, як упала третя крапля; він підвів очі й побачив… ох, що ж він побачив?

Очі Щасливого Принца були повними сліз, сльози котилися по золотих щоках. Обличчя в нього було таким гарним у місячному сяйві, що Серпокрильця охопила жалість.

— Хто ти? — запитав він.

— Я — Щасливий Принц.

— Чому ж тоді ти плачеш? — здивувався Серпокрилець. — Я через тебе увесь мокрий.

— Коли я був живий і мав людське серце, — відповів Принц, — я не знав, що таке сльози, бо мешкав у чудовому палаці Сан-Сусі, куди не пускали сум і смуток. Вдень я грався зі своїми товаришами в саду, а ввечері вів у першій парі танці у Великій Залі. Сад був огороджений високою стіною, але я ніколи не цікавився, що простирається за нею, бо все, що оточувало мене, було прекрасним. Придворні нарекли мене Щасливим Принцом, і я дійсно був щасливий, якщо забави — щастя. Так я жив, так я помер. А тепер мене підняли так високо, що я бачу всі недоліки і всі нещастя свого міста, і хоча моє серце тепер зі свинцю, я не можу не лити сліз.

«Що? Значить, він не з суцільного золота?» — подумав собі Серпокрилець. Але він був надто чемним, щоб робити зауваження вголос.

— Далеко звідси, — вела далі статуя тихим мелодійним голосом, — далеко звідси, на маленькій вуличці, стоїть бідна хатка. Одне з вікон відчинене, і мені видно жінку, що сидить за столом. Обличчя в неї худе і змучене, а руки загрублі, червоні, поколоті голками, бо вона швачка. Вона розшиває квітами атласну сукню найвродливішої з фрейлін Королеви для наступного придворного балу. А в ліжечку в кутку кімнати лежить її хворий хлопчик. У нього гарячка, і він просить помаранчів. Матері немає чого йому дати, крім річкової води, і він гірко плаче. Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, благаю, віднеси їм рубін з ефеса мого меча. Ноги мої прикуті до п’єдесталу, я сам не можу рухатися.

— На мене чекають у Єгипті, — відповів Серпокрилець. — Мої друзі-ластівки літають туди-сюди понад Нілом, розмовляють із великими лотосами. Невдовзі вони вкладуться спати біля гробниці великого Фараона. Сам Фараон лежить у пишно оздобленій труні. Він закутаний у жовту тканину і набальзамований прянощами. На шиї у нього — намисто з ясно-зеленого нефриту, а руки — як сухе листя.

— Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, — просив Принц, — благаю, залишися зі мною на одну ніч і будь моїм посланцем. Хлопчик потерпає від спраги, і мати його так тужить!

— Не дуже-то я люблю хлопчаків, — відповів Серпокрилець. — Минулого літа, коли я жив біля річки, двоє нахабних недолітків, сини мірошника, завжди жбурляли в мене каміння. Звісна річ, у мене вони жодного разу не влучили: ми, серпокрильці, надто добре для цього літаємо, та я ще й походжу з родини, яка славиться своєю спритністю, проте це була неповага.

Але Щасливий Принц дивився так сумно, що Серпокрилець зглянувся.

— Тут уже зовсім холодно, — зауважив він, — але я зостануся заради тебе на одну ніч і буду твоїм посланцем.

— Дякую тобі, любий Серпокрильцю, — сказав Принц.

Тоді Серпокрилець виклював з ефеса Принцового меча великий рубін і, тримаючи його у дзьобі, полетів понад дахами міста.

Він пролетів над вежею собору зі скульптурами мармурових янголів. Він пролетів над палацом і почув звуки танцювальної музики. Юна красуня зі своїм коханим вийшли на балкон.

— Які прекрасні зорі у небі, — сказав до неї коханий, — і яка прекрасна влада кохання!

— Сподіваюся, моя сукня буде готова до королівського балу, — відповіла красуня. — Я замовила розшити її квітами страстоцвіту[1], але швачка така ледаща.

Серпокрилець пролетів понад річкою і побачив ліхтарі на високих щоглах кораблів. Він пролетів через єврейське гетто і побачив старих юдеїв, що торгувалися між собою і зважували монети на мідних вагах. Нарешті він долетів до бідної хатинки і зазирнув усередину. Хлопчик розметався на ліжку, а мати заснула, бо смертельно втомилася. Влетів Серпокрилець до кімнати і поклав великий рубін на стіл біля наперстка жінки. Потім він тихенько політав над ліжком, обмахуючи крильцями хлопчикове чоло.

— Як мені прохолодно, — прошепотів хлопчик. — Вочевидь, я вже одужую.

І він заснув солодко і міцно.

Тоді Серпокрилець повернувся до Щасливого Принца й розповів йому про все, що зробив.

— Цікаво, — зауважив він, — мені зовсім тепло зараз, хоча надворі так зимно.

— Це тому, що ти зробив добру справу, — пояснив Принц. І Серпокрилець задумався, а там і заснув. Думки завжди навіювали на нього сон.

Коли розвидніло, він полетів до річки і викупався.

— Що за дивовижне явище! — вигукнув Професор Орнітології, який якраз перетинав місток. — Серпокрилець узимку!

І він написав про це в газету довгого листа. Усі його цитували, бо там було багато слів, яких ніхто не розумів.

— Увечері я полечу до Єгипту, — оголосив Серпокрилець, і від цієї перспективи у нього одразу поліпшився настрій. Він відвідав усі міські пам’ятники і довгий час просидів на верхівці церковного шпиля. Де б він не з’являвся, всюди цвірінькали горобці і перешіптувалися між собою:

— Який вишуканий іноземець!

Отже він був дуже собою задоволений.

Коли зійшов місяць, він знову прилетів до Щасливого Принца.

— У тебе немає доручень в Єгипет? — гукнув він. — Бо я якраз вирушаю у путь.

— Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, — молив Принц. — Благаю, залишися зі мною ще на одну ніч.

— На мене чекають у Єгипті, — відказав Серпокрилець. — Завтра мої друзі летять на Другий Водоспад. Там, серед очерету, ховається гіпопотам, а на великому гранітному троні сидить бог Мемнон. Всеньку ніч дивиться він на зірки, а коли загоряється вранішня зоря, у нього вихоплюється вигук радості, а потім він знову замовкає. Опівдні приходять жовті леви на водопій. Очі в них — як зелені берили, а ревіння голосніше за гуркіт водоспаду.

— Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, — мовив Принц. — На околиці міста я бачу на горищі юнака. Він схиляється над паперами на столі, й у склянці біля нього стоїть букетик засохлих фіалок. Юнак має темне жорстке волосся, губи його червоні, як гранат, а очі великі та мрійливі. Він намагається закінчити п’єсу для Режисера Театру, але дуже змерз і не може писати далі. Його грубка холодна, і він мало не непритомніє з голоду.

— Я залишуся з тобою ще на одну ніч, — погодився Серпокрилець, який мав по-справжньому добре серце. — Віднести йому ще один рубін?

— Гай-гай! Я більше не маю рубінів, — відповів Принц. — У мене залишилися тільки очі. Вони зроблені з рідкісних синіх сапфірів, які привезли з Індії тисячу років тому. Виклюй один із них і віднеси йому. Він продасть самоцвіт ювелірові, купить дрова й допише п’єсу.

— Дорогий Принце, — заперечив Серпокрилець, — я не можу так учини ти, — і розплакався.

— Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, — сказав Принц. — Чини, як я звелів.

І Серпокрилець виклював око у Принца й полетів до горища студента. Залетіти всередину було дуже легко, бо у даху зяяла дірка. Через неї він увірвався до кімнати. Юнак схилив голову на руки, отже не почув тріпотіння пташиних крил, а коли підвів голову, то побачив, що на зів’ялих фіалках лежить прекрасний сапфір.

— Мене починають цінувати, — зрадів він, — це подарунок якогось великого шанувальника. Тепер я зможу дописати свою п’єсу, — і він засяяв од щастя.

Наступного дня Серпокрилець полетів до гавані. Він умостився на щоглі великого судна і дивився, як матроси витягають тросами важкі скрині з трюму.

— Раз-два — вгору! — вигукували вони, тягнучи чергову скриню.

— Я лечу до Єгипту! — крикнув Серпокрилець, та ніхто не звернув уваги, а коли зійшов місяць, полетів він назад до Щасливого Принца.

— Я хочу попрощатися з тобою, — гукнув він.

— Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю! — молив Принц. — Благаю, залишися зі мною ще на одну ніч!

— Вже зима, — відповів Серпокрилець, — і скоро тут літатиме холодний сніг. У Єгипті сонце гріє зелені пальми, і крокодили вилежуються в глині, озираючись спроквола навкруги. Мої друзі-ластівки в’ють гнізда у храмі Юпітера в Баальбеку, а рожево-білі горлиці споглядають на них і туркочуть. Дорогий Принце, я мушу тебе покинути, але ніколи не забуду, і наступної весни принесу тобі два прекрасних самоцвіти замість тих, що ти віддав. Рубін буде червонішим за червону троянду, а сапфір — синій, як море.

— Внизу на площі, — мовив Щасливий Принц, — стоїть дівчинка, що продає сірники.

Вона впустила сірники в калюжу, і ті зовсім розмокли. Батько відлупцює її, якщо вона не принесе додому грошей, тож вона плаче. В неї немає ні черевиків, ні панчіх, а на голові — ні хустинки, ні капелюшка. Виклюй у мене друге око і віддай його дівчинці, і тоді батько її не битиме.

— Я залишуся з тобою ще на одну ніч, — погодився Серпокрилець, але не можу виклювати тобі око. Адже ти осліпнеш!

— Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, — сказав Принц. — Чини, як я звелів.

І Серпокрилець виклював друге око Принца і полетів з ним униз. Він пронісся повз дівчинку і встромив самоцвіт їй у долоньку.

— Яке гарненьке скельце! — зраділа дівчинка і побігла сміючись додому.

Тоді Серпокрилець повернувся до Щасливого Принца.

— Ти тепер сліпий, — мовив він, — і я залишуся з тобою назавжди.

— Ні, Серпокрильцю, — заперечив бідолашний Принц, — ти мусиш летіти до Єгипту.

— Я залишуся з тобою назавжди, — твердо сказав Серпокрилець і заснув біля ніг Принца.

Увесь наступний день він сидів на плечі Принца й оповідав йому про те, що бачив у чужих краях. Він розказував про червоних ібісів, що стоять довгою шерегою уздовж берегів Нілу і ловлять золотих рибок своїми дзьобами; про Сфінкса, старого як світ, що живе у пустелі і знає все-все: про купців, що повільно ступають поруч зі своїми верблюдами, з бурштиновими чотками в руках; про Царя Місячної гори, чорного як смола, котрий молиться на величезний кришталь; про велику зелену змію, яка спить у пальмовому дереві і годувати яку медовими пряниками приходять двадцятеро жирафів; про пігмеїв, що плавають великим озером на гігантському пласкому листі та постійно воюють з метеликами.

— Серпокрильцю, друже мій милий, — перебив його Принц, — ти розповідаєш про дивовижні речі, але найдивовижніше у світі — це страждання людські. Немає Таємниці більшої, ніж ця Таємниця. Політай над містом, любий Серпокрильцю, і розкажи про все, що побачиш.

І Серпокрилець літав над великим містом і бачив, як веселяться багатії у своїх розкішних будинках, коли під їхніми дверима сидять жебраки. Він залітав у темні провулки й бачив бліді личка голодних дітей, що байдуже позирали на чорні вулиці. Під аркою мосту лежало двійко хлопчаків — вони міцно обнялися, щоб хоч трохи зігрітися.

— Як їсти хочеться, — жалілися вони.

— Тут не можна лежати! — загорлав на них вартовий, і вони вийшли з-під мосту просто в дощ.

Потім Серпокрилець прилетів назад і розповів Принцові все, що бачив.

— Я весь вкритий листковим золотом, — сказав Принц, — ти мусиш його обірвати, клаптик по клаптику, і віддати отим бідолахам; живі завжди гадають, що золото може їх ощасливити.

Клаптик по клаптику відривав Серпокрилець щире золото, поки Щасливий Принц не зробився зовсім тьмяним і сірим. Клаптик по клаптику віддавав Серпокрилець щире золото біднякам, і личка дітей потроху розрум’янились, і вони сміялися та гралися в різні ігри на вулиці.

— Тепер у нас є хліб! — вигукували вони.

А потім випав сніг, а за снігом ударив мороз. Вулиці здавалися вилитими зі срібла — такі вони були яскраві та блискучі; довгі бурульки звисали, як кришталеві кинджали, з краю дахів; усі одягнулися в хутро, а хлоп’ята у червоних шапочках каталися на ковзанах.

Бідолаха Серпокрилець замерзав дедалі більше, але не збирався залишати Принца, бо дуже його любив. Він клював хлібні крихти біля пекарні, коли пекар не дивився, і тріпотів крилами, аби зігрітися.

Й от прийшов час, коли він збагнув, що помирає. Востаннє злетів Серпокрилець на плече Принца.

— Прощавай, любий Принце! — прошепотів він. — Дозволь мені поцілувати тобі руку.

— Радий, що ти нарешті вибираєшся до Єгипту, — мовив Принц. — Ти пробув тут надто довго. Але поцілуй мене у вуста, бо я тебе люблю.

— Не до Єгипту я вибираюся, — сказав Серпокрилець, — а до Оселі Смерті. Смерть — сестра Сну, правда ж?

І він поцілував Щасливого Принца у вуста і впав мертвий до його ніг.

І тої самої миті пролунав дивний звук усередині статуї, мовби щось розбилося. То свинцеве серце Принца розкололося навпіл. Очевидячки, мороз і справді був лютий.

Рано-вранці наступного дня Мер міста йшов через площу разом із Міськими Радниками. Проминаючи п’єдестал, він поглянув на статую.

— Господи, який жалюгідний вигляд має отой Щасливий Принц! — вигукнув він.

— Геть-чисто жалюгідний! — підхопили Міські Радники, які завжди погоджувалися з Мером. І всі вони залізли нагору роздивитися як слід.

— Рубін випав із його меча, очі десь загубилися, і він більше не золотий, — оголосив Мер. — Власне, він не кращий за жебрака.

— Не кращий за жебрака, — підтакували Міські Радники.

— А тут іще якась мертва пташина у нього під ногами! — вів далі Мер. — Треба видати розпорядження, що птахам забороняється тут помирати.

І Міський Писарчук занотував Мерове розпорядження у записнику.

Статую Щасливого Принца зняли з п’єдесталу.

— Оскільки він уже не прекрасний, то й не корисний більше, — проголосив Професор Мистецтвознавства в Університеті.

Статую розплавили у ливарні, й Мер провів нараду Корпорації, щоб вирішити, як учинити з металом.

— Нам, певна річ, потрібна інша статуя, — сказав Мер, — і це мусить бути моє зображення.

— Моє, моє! — закричав кожен із Міських Радників, і всі пересварилися. Коли я востаннє їх чув, вони й далі сварилися.

— Що за чудасія! — здивувався старий майстер у ливарні. — Це розбите свинцеве серце не плавиться у печі. Його треба викинути.

І серце викинули на смітник, де вже лежав мертвий Серпокрилець…

— Принеси мені дві найдорогоцінніші речі з того міста, — наказав Господь одному зі своїх янголів, і янгол приніс йому свинцеве серце і мертвого птаха.

— Ти зробив вірний вибір, — погодився Господь, — бо у моєму Райському Саду це мале пташеня співатиме вічно, а у моєму золотому місті Щасливий Принц возсилатиме мені хвалу.

Соловушка і троянда

— Вона пообіцяла, що танцюватиме зі мною, якщо я принесу їй червоні троянди, — вигукнув молодий Студент, — але в моєму садку немає жодної червоної троянди.

Зі свого гнізда на дубочку його почула Соловушка, визирнула з листя й замислилася.

— Жодної червоної троянди, хоч увесь сад обійди, — простогнав юнак, і його гарні очі налилися слізьми. — Від яких дрібниць залежить людське щастя! Я перечитав усе, що написали мудреці, мені відомі усі таємниці філософії, але через брак однієї червоної троянди зруйнується ціле моє життя.

— Нарешті я зустріла справжнього закоханого, — мовила Соловушка. — Ніч у ніч я оспівувала його, не знаючи, чи існує він насправді. Ніч у ніч я оповідала його історію зіркам — і от нарешті я бачу його самого. Волосся в нього темне, як бутон гіацинта, а вуста червоні як троянда, якої він прагне; пристрасть зробила його обличчя блідим, як слонова кістка, і туга наклала відбиток на його чоло.

— Принц влаштовує бал завтра ввечері, — шепотів Студент, — і моя кохана буде серед запрошених. Якщо я принесу їй червону троянду, вона танцюватиме зі мною до світанку. Якщо я принесу їй червону троянду, я триматиму її в обіймах, і вона схилить голівку мені на плече, і я стискатиму її ручку. Але в моєму садку немає червоної троянди, тож я сидітиму тут на самоті, і вона пройде повз мене. Я буду для неї порожнім місцем, і це розіб’є мені серце.

— О так, це справжній закоханий, — мовила Соловушка. — Те, про що я співаю, змушує його страждати; що для мене радість — для нього біль. Звісно, кохання — чудове почуття. Воно цінніше за смарагди і дорожче за коштовні опали. Його не купити ні за перли, ні за гранати, ним не торгують на ярмарку. Купці його не продають, і на золото його не обміняють.

— На галереї сидітимуть музики, — вів далі Студент, — і гратимуть на своїх інструментах, а моя кохана танцюватиме під мелодії скрипок та арф. Танцюватиме вона так легко, що її ніжки майже не торкатимуться підлоги, а розчепурені придворні юрмитимуться навколо неї. От тільки зі мною вона не танцюватиме, бо я не маю червоної троянди, щоб їй подарувати.

І він кинувся на траву, затулив обличчя руками й розридався.

— Чого він плаче? — спитала Зелена Ящірка, пробігаючи повз Студента, задерши хвостика.

— І справді, чого? — прошепотів Дзвоник своєму сусіді лагідним, тихим голосом.

— Він ридає через червону троянду, — відповіла Соловушка.

— Через червону троянду? — обурилися вони.

— Це просто безглуздя! — і мала Ящірка, яка була дещо цинічною, розреготалася від душі.

Проте Соловушка розуміла причину страждань Студента; вона принишкла на своєму дубочку і замислилася над таємницями Кохання.

Раптом вона розправила свої брунатні крильця для польоту та зірвалась у небо. Вона промайнула гаєм, як тінь, і, як тінь, закружляла над садом.

У центрі галявини росло прегарне Трояндове Деревце, й коли Соловушка побачила його, то підлетіла й усілася на тоненьку гілочку.

— Подаруй мені червону троянду, — заблагала вона, — і я заспіваю тобі найкращу зі своїх пісень.

Але Деревце похитало головою.

— Мої троянди білі, — відповіло воно, — білі, як піна морська, біліші за сніг гірський. Лети до мого брата, що росте біля старого сонячного годинника, може, він дасть тобі те, чого ти бажаєш.

І Соловушка полетіла до Трояндового Деревця, що росло біля старого сонячного годинника.

— Подаруй мені червону троянду, — заблагала вона, — і я заспіваю тобі найкращу зі своїх пісень.

Але Деревце похитало головою.

— Мої троянди червоні, — відповіло воно, — червоні, як ніжки горлиці, червоніші за розлогі гілки коралів, що коливаються в океанських гротах. Але зима застудила мої вени, мороз побив мої бруньки, а буря поламала моє віття, і не буде у мене троянд цього літа.

— Але мені потрібна одна-однісінька червона троянда! — молила Соловушка. — Одна-однісінька червона троянда! Невже я ніяк не зможу її роздобути?

— Є один спосіб, — відповіло Деревце. — Але він такий жахливий, що я не насмілююсь розповісти тобі.

— Розкажи, — умовляла Соловушка, — я не боюся.

— Якщо тобі потрібна червона троянда, — почало Деревце, — ти маєш створити її з музики при місячному сяйві та напоїти кров’ю власного серця. Ти маєш співати для мене, проштрикнувши серце одним із моїх шипів. Цілу ніч ти маєш співати для мене, а шип увіп’ється тобі просто в серце, і твоя кров, твоє життя переллються у мої вени і стануть моїми.

— Смерть — величезна ціна за одну червону троянду, — простогнала Соловушка, — а Життя дуже дороге для всіх. Як приємно мешкати у зеленому гаї, милуватися Сонцем у золотій колісниці та Місяцем у колісниці з перлів. Як солодко пахне глід, які ніжні дзвоники, що ховаються у долині, як буяє верес на пагорбах! Але Кохання важливіше за Життя, і що таке серце однієї пташки порівняно з серцем людини?

І Соловушка розправила свої брунатні крильця для польоту і зринула в повітря. Вона промайнула садом, як тінь, і, як тінь, закружляла над гаєм.

Юний Студент і досі лежав на траві, і сльози ще не висохли на його прекрасних очах.

— Ти будеш щасливим, — вигукнула Соловушка, — Ти будеш щасливим! Ти отримаєш свою червону троянду. Я створю її з музики при місячному сяйві та напою її кров’ю власного серця. Все, що я попрошу в тебе за це, — щоб ти був справжнім закоханим, бо Кохання мудріше за Філософію, хоч та й мудра, і дужче за Владу, хоч та й дужа. Полум’яно горять крила Кохання, і поломеніє яскраво тіло його. Вуста кохання солодкі, як мед, а подих — як ладан і миро.

Студент звів очі й дослухався, але не зміг зрозуміти, що щебетала до нього Соловушка, бо знав він лише те, про що писалося у книжках.

Але Дубок зрозумів — і засмутився, бо він дуже любив малу Соловушку, яка звила гніздечко у його гіллі.

— Заспівай мені одну останню пісню, — прошепотів він. — Мені буде самотньо, коли тебе не стане.

І Соловушка заспівала для Дубка, і її голос розливався, як іскриста вода зі срібного дзбанка.

Коли вона доспівала свою пісню, Студент підвівся й витяг із кишені записник і олівець.

— Пташка володіє формою, — говорив він сам до себе, ідучи через гай, — цього у неї не відняти; а от чи має вона почуття? Боюся, що ні. Власне, вона така, як і більшість митців: тільки стиль без будь-якої щирості. Вона не пожертвує собою задля інших. Вона думає тільки про музику, а всі знають, що мистецтво егоїстичне. Проте треба визнати, що у її голосі є гарні ноти. Як шкода, що те, чим вона займається, не має жодного сенсу і не приносить практичної користі!

І він увійшов до своєї кімнати, улігся на сінник на ліжку і почав думати про свою кохану, а за деякий час поринув у сон.

А коли Місяць засяяв на небесах, Соловушка полетіла до Трояндового Деревця і настромилася грудьми на гострий шип. Цілісіньку ніч співала вона з шипом у грудях, а холодний кришталевий Місяць нахилився нижче і заслухався. Усю ніч співала вона, і шип впивався дедалі глибше в її груди, і кров життя витікала з неї.

Спершу вона співала про зародження кохання у серцях юнака і дівчини. І на найвищій гілці Трояндового Деревця розпускалася найчарівніша троянда, пелюстка по пелюстці, коли одна пісня змінювала другу. Спершу троянда була білою, як туман над річкою, білою, як новий ранок, і срібною, як крила світанку. Наче привид троянди у срібному дзеркалі, наче привид троянди в озері — такою була троянда, що розквітла на верхівці Трояндового Деревця.

І тоді Деревце звеліло Соловушці притулитися щільніше до шипа.

— Тулися ближче, мала Соловушко, — гукало Деревце, інакше День настане, перш ніж ми створимо Троянду.

І Соловушка щільніше нахромилася на шип, і гучніше й гучніше лилася її пісня, бо співала вона про зародження пристрасті у душах чоловіка й жінки.

І ніжний відтінок рожевого забарвив пелюстки троянди, мов рум’янець на щоках юнака, коли він цілує вуста своєї нареченої. Але шип іще не проколов серця пташки, і серце троянди залишалося білим, — а тільки кров солов’їного серця може запалити ясно-червленим серце троянди.

І тоді Деревце звеліло Соловушці притулитися щільніше до шипа.

— Тулися ближче, мала Соловушко, — гукало Деревце, інакше День настане, перш ніж ми створимо Троянду.

І Соловушка щільніше настромилася на шип, і він проколов її серце, і гострий, несамовитий біль пронизав пташку. Пекучим, пекучим був біль, проте відчайдушно лунала її пісня, бо співала вона про Кохання, облагороджене Смертю, про кохання, яке вмирає не у гробниці.

І тут прекрасна троянда стала густо-червоною, як троянда східного неба.

Червоним був вінець її пелюсток, червоним, як рубін, зробилося її серце.

А от голос Соловушки все слабшав, і вона забила крильцями, й очі її затягло плівкою. Дедалі тихішою ставала її пісня, й вона відчувала, як щось душить її за горло.

Тоді в неї з горла вихопився останній звук музики. Блідий Місяць почув її, забув про світанок і залишився на небі. Троянда почула її та вся затріпотіла від захвату, розтуляючи пелюстки назустріч холодному ранковому повітрю. Луна донесла пісню до печери на пагорбі та збудила вівчарів, що бачили сни. Пісня пурхнула понад очерет на річці, й очеретинки переказали її морю.

— Дивись, дивись! — гукало Трояндове Деревце. — Ми вже створили троянду!

Але Соловушка не відповіла — вона лежала мертва у високій траві, й серце її було наскрізь прохромлене шипом.

Опівдні Студент прочинив вікно й визирнув у сад.

— Ого, мені неймовірно пощастило! — закричав він. — Ось і червона троянда! Я не бачив такої троянди ніколи в житті. Вона така прекрасна, що безсумнівно має якусь довгу наукову назву латиною, — і він нахилився й зірвав квітку.

Потім він надяг капелюха і побіг до домівки Професора, стискаючи троянду в руці.

Донька Професора сиділа на ґанку і пряла синю шовкову нитку, а біля її ніг вмостився маленький собачка.

— Ви сказали, що танцюватимете зі мною, якщо я принесу вам червону троянду, — проголосив Студент, — ось найчервоніша троянда на світі. Ви пришпилите її сьогодні увечері біля серця, ми танцюватимемо, і я говоритиму вам, як палко вас кохаю.

Але дівчина нахмурилася.

— Боюся, вона не пасує до моєї сукні, — відрізала вона, — до того ж племінник Камергера надіслав мені справжні коштовності, а хто ж не знає, що коштовності набагато цінніші за квіти.

— Ох, яка ж ви невдячна! — сердито відповів Студент, жбурнув троянду на землю, й вона впала в калюжу, де її переїхав віз.

— Я — невдячна? — вигукнула дівчина. — А от ви — нечемний грубіян! Хто ви зрештою такий? Усього лише Студент. Гадаю, ви навіть не маєте срібних застібок на черевиках, як у племінника Камергера, — і вона підвелася зі стільця та зникла в домі.

— Яка безглузда річ — Кохання! — бурмотів Студент, вертаючись назад. — Воно і вполовину не таке корисне, як Логіка, бо нічого не доводить, а ще завжди говорить про те, що ніколи не трапляється, і примушує вірити у таке, чого не існує. Власне, від Кохання немає жодної користі, а у наш час користь — понад усе. Повернуся-но я до своєї Філософії та вивчатиму Метафізику.

Отак він прийшов до своєї кімнати, витяг товстелезну запорошену книжку і заходився читати.

Себелюбний велетень

Кожного пообіддя дорогою зі школи дітлахи забігали гратися у саду Велетня. Сад той був великий і гарний, зарослий м’якою зеленою травою. З трави піднімалися чудові, мов зірки, квіти, а ще там росли дванадцять персикових дерев, на яких навесні розпускалися ніжні рожево-перлисті пуп’янки, а восени гілки аж гнулися від багатого врожаю плодів. На деревах сиділи пташки і виспівували так солодко, що дітлахи навіть ігри свої припиняли, аби послухати їх. «Які ж ми тут щасливі!» — гукали вони одне до одного.

Настав день, коли Велетень повернувся додому. Він гостював у свого приятеля — корнуольського людожера, що мешкав далеко на заході країни, — і провів у нього цілих сім років. По закінченні тих семи років він сказав усе, що заведено говорити, бо був не надто красномовний, і намірився повернутися до свого замку. Приїхавши, він побачив, що в його саду граються діти.

— А ви тут що робите? — загарчав він таким страшним голосом, що діти стрімголов повтікали.

— Мій сад — це тільки мій сад, — сказав Велетень, — кожний мусить це розуміти, і я нікому не дозволю гратися тут, — окрім самого себе.

І він вибудував височенну загорожу довкола саду, та ще й вивісив попередження:

Цей Велетень був самозакоханим скнарою.

Бідолашним дітлахам тепер не було де гратися. Спробували вони гратися на дорозі, але там було повно пилу та твердого каміння, і це їм зовсім не сподобалося. Вони ходили попід високою загорожею після уроків і розмовляли про чудовий сад, який за нею ховався. «Які ж ми були там щасливі!» — зітхали вони.

Прийшла Весна, і в усьому краї розцвіли квіти і вилупилися пташенята. І тільки в саду Велетня-скнари стояла Зима. Пташки не хотіли там співати, бо в тім саду не було дітей, і дерева забули, як квітнути. Одного разу прекрасна Квітка підняла була голівку з трави, та побачила суворе попередження — і так шкода їй стало тих дітлахів, що вона знову пірнула під землю і заснула. Задоволені були лише Сніг та Мороз. «Весна оминула цей сад, — раділи вони, — і ми пануватимемо тут цілісінький рік». Сніг укрив траву своїм великим простирадлом, а Мороз розмалював усі дерева сріблом. Потім вони запросили у гості Північний Вітер, і той примчав, закутаний у хутро. Він цілісінький день носився над замком і переламав і здув усі димарі.

— Яка чудова місцина, — виголосив він. — Треба покликати у гості Град.

Прибув і Град. Щодня він три години торохтів по покрівлі замку, доки не порозбивав майже всю черепицю, а потім щодуху носився і кружляв садом. Він мав сірі одежі, а дихання у нього було крижане.

— Не збагну, чому це так забарилася Весна, — бідкався Велетень, сидячи біля вікна, що виходило на його промерзлий білий сад. — Сподіваюся, погода переміниться.

Але Весна так і не прийшла, вже поминаючи літо. Осінь принесла золоті плоди у кожний сад, — тільки для саду Велетня у неї не знайшлося дарів. «Він надто жадібний», — пояснила вона. І була там вічна Зима, а Північний Вітер, Град, Мороз і Сніг водили нескінченний хоровод поміж дерев.

Якось уранці Велетень лежав без сну у своєму ліжку, і раптом почув чарівну мелодію. Вона так солодко звучала в його вухах, і він вирішив, що то королівські музи´ки йдуть повз його замок. А насправді за його вікном співала маленька пташка-коноплянка, проте Велетень так довго не чув у своєму саду пташиних співів, що вони видалися йому найчарівнішою музикою на землі. Раптом Град припинив стукотіти над його головою, Північний Вітер ущух, і тонкі пахощі долинули через розчинені віконниці.

— Мабуть, нарешті прийшла Весна, — сказав Велетень, скочив із ліжка й визирнув у вікно.

Що ж він побачив?

А побачив він дивовижну картину: через невеличку розщелину в стіні до саду пролізли діти і розсілися на гілках дерев. На кожному дереві сиділо мале дитинча. Дерева так зраділи, що до них повернулися діти, що одразу вкрилися квітами, а зараз легенько погойдували своїми руками-гілками над голівками дітей. Повсюди літали пташки і щебетали від великої втіхи, а з трави визирали квіти і весело сміялися. То була прегарна сцена, і тільки в одному куточку саду і досі лишалася Зима. Був це найвіддаленіший куток, і стояв там маленький хлопчик. Такий він був низенький і тендітний, що не міг дотягнутися до гілок дерева і тільки ходив навкруги та гірко плакав. Нещасне дерево було вкрите памороззю і снігом, а над ним задував і гарчав Північний Вітер.

— Залізай сюди! Ну ж бо, хлопчику! — говорило Дерево, опускало свої гілки якомога нижче, але хлопчик був надто маленьким.

І серце Велетня розчулилося, коли він це все побачив.

— Яким же я був себелюбним скнарою! — мовив він. — Тепер я знаю, чому Весна не схотіла сюди прийти. Я посаджу мале хлоп’я на верхівку дерева, а потім зламаю огорожу, і хай у моєму саду граються і гуляють діти на віки вічні.

І йому справді стало шкода, що він такого накоїв.

Отже він тихесенько зійшов донизу, дуже обережно причинив двері і вийшов у сад.

Та коли діти побачили його, вони страшенно злякалися і повтікали, і в саду знову настала Зима. І тільки маленьке хлоп’ятко не втекло, бо очі його аж засліпли від сліз, і воно не побачило, як підходить Велетень. А Велетень підкрався ззаду, обережно підняв малого і посадив на дерево. І дерево одразу ж розквітло, і птахи злетілися й заспівали, а хлопчик простягнув рученята, обняв Велетня за шию і поцілував. Усі інші діти побачили, що Велетень уже більше не злий і не грізний, і побігли до саду знову, а за ними прийшла і Весна.

— Тепер це ваш сад, дітлахи, — сказав Велетень, узяв сокиру і зруйнував огорожу.

І коли люди йшли на базар опівдні, вони бачили, що Велетень і діти граються у найпрекраснішому саду, який тільки можна уявити.

Діти гралися там цілісінький день, а ввечері пішли до Велетня попрощатися.

— А де ваш найменший приятель? — запитав Велетень. — Де той хлопчик, якого я підсадив на дерево?

Велетень любив його найбільше, бо той поцілував його.

— Не знаємо, — відповіли діти, — мабуть, уже пішов.

— Перекажіть йому, щоб він неодмінно приходив завтра, — попросив Велетень. Але діти сказали, що не знають, де він живе, і що ніколи його раніше не бачили. І Велетень дуже засмутився.

Кожного пообіддя після уроків діти приходили до Велетня і гралися. Проте маленький хлопчина, якого так любив Велетень, десь зник. Велетень був дуже добрий до всіх дітей, але страшенно скучав за своїм маленьким другом.

— Як я хотів би його побачити! — повторював він.

Минали роки, і Велетень дуже постарів і заслаб. Він уже не міг гратися, а просто сидів у своєму величезному кріслі, дивився на ігри дітей і милувався своїм садом.

— Я маю багато прекрасних квітів, — говорив він, — але найпрекрасніші з усіх квітів — це діти.

Одного зимового ранку Велетень визирнув у вікно. Зараз він уже не відчував ненависті до Зими, бо знав, що Весна просто спить, а квіти відпочивають.

Раптом він зачудовано протер очі і задивився. Видовище справді вражало. У найвіддаленішому куточку саду стояло дерево, рясно уквітчане білим цвітом. Із його золотавих гілок звисали срібні плоди, а попід ними стояв малесенький хлопчик, якого Велетень так полюбив.

Безмежно зрадів Велетень, кинувся сходами донизу, вибіг у сад. Він мчав по траві і зупинився біля дитини. І тут раптом його обличчя почервоніло від гніву, і він скрикнув: «Хто посмів тебе поранити?» Бо на долоньках хлопчика були рани від двох цвяхів, і були такі ж рани від двох цвяхів на його маленьких ніжках.

— Хто посмів поранити тебе? — вигукнув Велетень. — Скажи мені, я візьму гострий меч і вб’ю його!

— Не треба, — відповіло дитя, — це рани любові.

— Хто ти такий? — спитав Велетень, і його охопив благоговійний страх, і він схилив коліна перед дитиною.

Але дитя усміхнулося до Велетня і промовило:

— Одного разу ти пустив мене гратися у своєму саду, а сьогодні я забираю тебе до свого саду, який називається Раєм.

І коли дітлахи прибігли до саду того пообіддя, вони знайшли Велетня під деревом мертвим, і тіло його покривали білі пелюстки квітів.

Щирий друг

Якось уранці старий Водяний Щур вистромив голову з води. Він мав блискучі як бісер очі, його сиві жорсткі вуса стирчали, а довгий хвіст скидався на гумовий шланг. Малі каченята плавали ставком, схожі на зграйку жовтих канарок, а їхня матуся, чисто-біла з червоними лапками, намагалася навчити їх стояти у воді на голові.

— Ви ніколи не потрапите у вищий світ, якщо не навчитеся стояти на голові, — торочила вона і час від часу показувала, як це робиться. Але каченята не звертали на неї анінайменшої уваги. Вони були зовсім молоді й не розуміли, якою перевагою є увійти у вище товариство.

— Які неслухняні діти! — вигукнув старий Щур. — Їх варто втопити.

— Іще чого! — обурилася качка. — Усі мають із чогось починати, і батьки мусять набратися терпіння.

— Ну, я нічого не знаю про батьківські почуття, — мовив Щур. — У мене сім’ї немає. Я і жонатий ніколи не був і надалі не збираюся. Любов — річ по-своєму непогана, але дружбу я ціную вище. Насправді я нічого у світі не знаю шляхетнішого й рідкіснішого за щиру дружбу.

— А як ви уявляєте, скажіть, будь ласка, обов’язки щирого друга? — запитала зелененька пташка Коноплянка, що сиділа неподалік на вербі й почула їхню розмову.

— Так, саме це і я хочу знати, — сказала Качка, а потім попливла на другий бік ставка і стала на голову, щоб показати дітям гарний приклад.

— Що за дурнувате питання! — вибухнув Щур. — Я очікую, що мій щирий друг буде мені вірним і відданим, аякже.

— А що б зробили для нього ви? — запитала пташка, погойдуючись на сріблястій гілочці і тріпочучи крильцями.

— Не збагну, про що ти? — здивувався Щур.

— Можна, я розповім вам одну історію на цю тему? — запропонувала Коноплянка.

— Історію про мене? — спитав Щур. — Якщо так, я слухатиму, я надзвичайно люблю літературу.

— Вона стосується і вас, — сказала Коноплянка, злетіла з верби, сіла на березі та розповіла історію про Щирого Друга.

— Жив собі один чесний хлопчик на ім’я Ганс…

— А він був дуже знаменитим? — втрутився Щур.

— Ні, — відповіла Коноплянка, — гадаю, він узагалі не був знаменитим, от тільки мав добре серце і симпатичне кругле личко. Він мешкав сам-самісінький у маленькій хатинці та щодня працював у своєму садку.

В усій околиці не було саду, гарнішого за сад Ганса. Там зростали грицики і левкої, турецька гвоздика і садові жовтці, іриси та васильки. Там цвіли червоні дамаські троянди і жовті троянди, лілові крокуси і сердечник луговий, фіалки золотаво-пурпурові й білі. Майоран і базилік, красолі й орлики, рута і материнка, нарцис і первоцвіт розквітали кожне у свій час згідно з плином місяців — одна квітка змінювала іншу, тому в саду завжди було чим помилуватися і стояв приємний аромат.

Малий Ганс мав багато друзів, але найвідданішим був гладкий Г’ю-Мірошник. І справді, таким відданим був Гансу багатий Мірошник, що жодного разу не проходив він повз його сад, не нарвавши собі, перехилившись через огорожу, величезний оберемок квітів або в’язочку духмяних трав, не натоптавши собі кишені сливами й вишнями, коли приходила пора фруктів.

— Щирі друзі мають ділитись усім, — любив повторювати Мірошник, а малий Ганс притакував і всміхався, бо дуже пишався, що має друга з такими шляхетними думками.

Щоправда, бувало, сусіди дивувалися, чому багатий Мірошник нічого й ніколи не дарує Гансові, адже він мав сотні лантухів із борошном, які зберігалися на його млині, і шість дійних корів, і величеньку отару овець, які давали вовну, але Ганс ніколи не забивав собі голову такими питаннями, і ніщо не радувало його більше, ніж слухати оці всі чудові слова, які говорив Мірошник про відданість щирої дружби.

Так малий Ганс трудився у своєму садку. Навесні, влітку й восени він був дуже щасливий, та коли приходила зима і він не мав ані квітів, ані фруктів, щоб продати на базарі, він потерпав від холоду й голоду та нерідко мусив лягати спати зовсім не повечерявши, хіба що гриз якусь сушену грушу чи тверді горіхи. А ще взимку він почувався страшенно самотнім, бо Мірошник ніколи не заходив його провідати.

— Немає мені сенсу ходити в гості до малого Ганса, коли лежить сніг, — говорив Мірошник своїй Дружині, — бо коли в людей лихо, їм треба дати спокій, а не набридати відвідинами. Принаймні я саме так і розумію дружбу й упевнений, що маю рацію. Тож дочекаюся, поки прийде весна, а тоді й зайду до нього в гості, а він зможе подарувати мені великий кошик первоцвітів і буде щасливий.

— Ти, безумовно, дуже піклуєшся про інших, — відповідала його Дружина, яка сиділа у затишному кріслі біля великого каміну, де палали соснові дрова, — аж надто піклуєшся. Просто задоволення слухати, як ти говориш про дружбу. Упевнена, що й сам священик не міг би говорити красномовніше за тебе, хоча він і мешкає у триповерховому будинку і носить золотий перстень на мізинці.

— Чи не могли б ми запросити малого Ганса до нас? — запитав наймолодший син Мірошника. — Якщо у бідного Ганса лихо, я віддам йому половину своєї каші й покажу своїх білих кроликів.

— Ну який же ти дурний! — заволав Мірошник. — Навіть не знаю, чи варто тебе посилати до школи. Здається, ти нічого не здатен навчитися. Та якщо малий Ганс прийде до нас, побачить наш напалений камін, і нашу смачну вечерю, і нашу велику карафу червоного вина, він може позаздрити, а заздрість — жахлива річ, яка руйнує людську натуру. Я, певна річ, не дозволю зруйнувати Гансову натуру. Я його найкращий друг, і завжди за ним наглядатиму й припильную, щоб він не наражався на спокуси. До того ж якщо Ганс сюди завітає, то, боронь Боже, попросить борошна в борг, а я йому дати не можу. Борошно — це одне, а дружба — зовсім інше, і не слід плутати одне з другим. Навіть слова ці пишуться по-різному й означають абсолютно різні речі. Будь-хто це розуміє.

— Як ти гарно говориш! — вигукнула Дружина Мірошника і налила собі повну склянку підігрітого пива. — Ти мене мало не заколисав. Чистісінько як у церкві.

— Багато хто гарно вчиняє, — відказав Мірошник, — але мало хто гарно розмовляє, а це значить, що говорити значно важче, ніж діяти, і воно також краще, — тут він суворо поглянув через стіл на найменшого сина, який так засоромився, що похнюпив голову, почервонів, заплакав, і сльози закрапали з його очей. Втім, він був такий юний, що йому треба вибачити…

— І це вся історія? — запитав Щур.

— Звісно, ні, — відповіла Коноплянка. — Це лише початок.

— Тоді ти сильно відстала від моди, — виголосив Щур. — Кожний хороший оповідач нині починає з кінця, потім переходить до початку, а закінчує серединою. Це нова методика. Я почув про неї днями від одного критика, який прогулювався навколо ставка з якимсь юнаком. Він багато просторікував про це питання, і я упевнений, що він цілком правий, бо мав на очах сині окуляри, а на голові — лисину, а коли юнак робив якесь зауваження, він повсякчас пирхав і пхекав. Проте продовжуй свою історію, прошу. Мені надзвичайно подобається Мірошник. У мене самого буває безліч прекрасних почуттів, тож у нас багато спільного.

— Що ж, — цвірінькнула Коноплянка, підстрибуючи то на одній, то на другій ніжці, — щойно закінчилася зима і первоцвіти почали розпускати свої блідо-жовті зірочки, Мірошник сказав Дружині, що спуститься у долину провідати малого Ганса.

— Ну яке ж ти маєш добре серце, — вигукнула Дружина, — ти весь час думаєш про інших. Та гляди не забудь узяти великий кошик для квітів.

І от Мірошник зв’язав міцним дротом крила свого вітряка і спустився з пагорба з кошиком у руках.

— Доброго ранку, малий Гансе, — привітався Мірошник.

— Доброго ранку, — відповів Ганс, спираючись на лопату й усміхаючись від вуха до вуха.

— Як тобі велося взимку? — спитав Мірошник.

— Ой, — вигукнув Ганс, — який ти добрий, що питаєш, просто дуже добрий. Чесно кажучи, мені було доволі скрутно, але зараз уже прийшла весна, і я щасливий, і всі мої квіти почуваються добре.

— Ми частенько говорили про тебе взимку, Гансе, — сказав Мірошник, — цікавилися, як ти там почуваєшся.

— Дуже люб’язно з твого боку, — відповів Ганс. — Я мало не почав побоюватися, що ти мене забув.

— Гансе, ти мене дивуєш, — сказав Мірошник, — дружба не забувається. Це найпрекрасніше в дружбі, проте боюся, ти не розумієшся на поезії життя. А який гарний вигляд, до речі, мають твої первоцвіти!

— Вони справді дуже гарні, — погодився Ганс, — просто щастя, що їх у мене так багато. Я збираюся віднести їх на базар і продати доньці Бургомістра, а на виручені кошти викупити свою грабарку.

— Викупити грабарку? Невже ти її продав? Це вельми нерозумний крок!

— Так, але справа в тому, що я не мав іншого виходу. Розумієш, узимку мені було дуже важко, навіть на хліб грошей не було. Тож спершу я продав срібні ґудзики від своєї парадної куртки, потім срібний ланцюжок, потім велику люльку, і нарешті я продав свою грабарку, якою возив землю. Але тепер я збираюся все викупити назад.

— Гансе, — мовив Мірошник, — я віддам тобі свою грабарку. Вона, щоправда, потребує ремонту: один бортик зовсім зламався, щось там зіпсувалося у маточинах коліс, та попри все це я тобі її віддам. Знаю, це дуже щедрий подарунок, і багато хто вважатиме мене напрочуд нерозсудливим, через те що я з нею розлучаюся, але я не такий, як усі. Я гадаю, що щедрість становить сутність дружби, та, крім того, в мене є нова грабарка. Так, можеш не сушити собі голови, я віддаю тобі свою грабарку.

— О, це справді дуже щедро, — сказав малий Ганс, і його миле кругле обличчя аж засвітилося від задоволення. — Я легко зможу її полагодити, бо маю гарну дерев’яну дошку в хаті.

— Дерев’яну дошку! — вигукнув Мірошник. — Та це ж саме те, що мені потрібно для покрівлі клуні. Там велика діра, і зерно намокне, якщо я не затулю її. Добре, що ти згадав про дошку. Дивовижно, як одна добра справа породжує іншу. Я віддав тобі грабарку, а ти тепер віддаси мені дошку. Звісна річ, грабарка набагато дорожча за дошку, але щира дружба вища за такі дрібниці. Прошу, давай її сюди, і я просто сьогодні ж візьмуся лагодити свою клуню.

— Гаразд, — гукнув малий Ганс, побіг до стодоли і витяг звідти дошку.

— Не така вже вона й велика, ця дошка, — зауважив Мірошник, побачивши її. — Боюся, коли я відремонтую покрівлю, нічого не залишиться на ремонт моєї грабарки… Впевнений, ти хочеш віддячити мені своїми квітами — ось тобі кошик, наповни його по самі вінця.

— По самі вінця? — у голосі малого Ганса забринів сум, бо кошик був величезний, і хлопець розумів, що коли наповнить його, не матиме з чим іти на базар, а йому так кортіло викупити свої срібні ґудзики.

— Ну знаєш, — образився Мірошник, — оскільки я віддав тобі свою грабарку, гадаю, я маю право попросити декілька квіточок. Можливо, я помиляюся, але я вважав, що в дружбі, щирій дружбі, немає місця для себелюбства й жадібності.

— Любий мій друже, мій найкращий друже, — закричав малий Ганс. — Забирай усі квіти з мого саду. Твоє гарне ставлення до мене дорожче за срібні ґудзики! — і він побіг рвати усі свої чудові первоцвіти і наповнив ними кошик Мірошника.

— Прощавай, малий Гансе, — сказав Мірошник і пішов угору пагорбом із дошкою на плечі та великим кошиком у руці.

— Прощавай, — відізвався малий Ганс і знову почав весело копати землю, бо дуже зрадів через обіцяну грабарку.

Наступного дня він підв’язував жимолость біля ґанку, коли почув голос Мірошника, який гукав до нього з дороги. Ганс зістрибнув із драбини, побіг через сад і визирнув понад парканом.

Там стояв Мірошник із великим лантухом борошна на плечі.

— Любий мій Гансику, — сказав Мірошник. — Чи не віднесеш ти цей мішок борошна на базар для мене?

— Вибач, будь ласка, — відповів Ганс, — але сьогодні я страшенно заклопотаний. Мені треба підв’язати усі оці лози, полити всі квіти і підрівняти всю траву.

— Ну знаєш, — образився Мірошник, — по-моєму, якщо врахувати, що я збираюся віддати тобі свою грабарку, дуже нечемно з твого боку мені відмовляти.

— Ой, не кажи так! — змолився малий Ганс. — Я б не хотів бути з тобою нечемним нізащо у світі. — І він побіг по свого капелюха й, аж згинаючись під важким лантухом, потягся на базар.

День був дуже спекотний, на дорозі стовпом стояла курява, і коли Ганс пройшов шість довгих миль, він так знесилився, що був змушений сісти перепочити. Проте за хвильку він мужньо поплентався далі і врешті-решт дістався базару. Вичекавши певний час, він продав мішок борошна за дуже гарну ціну і негайно повернувся додому, бо боявся, що коли затримається допізна, на нього дорогою нападуть розбійники.

«Це був дуже, дуже важкий день, — зітхнув Ганс, вкладаючись спати, — проте я радий, що не відмовив Мірошникові, бо він мій найкращий друг, та ще й збирається віддати мені свою грабарку».

Вдосвіта наступного дня Мірошник з’явився по гроші за своє борошно, а малий Ганс так намучився напередодні і ще лежав у ліжку.

— Нічого собі! — вигукнув Мірошник. — Ну ти й ледар! Враховуючи, що я збираюся віддати тобі свою грабарку, гадаю, ти міг би працювати й побільше. Неробство — великий гріх, і мені не подобається, коли хтось із моїх друзів байдикує або лінується. Ти не повинен ображатися на мої відверті слова. Мені б і на думку не спало їх вимовляти, якби я не був тобі другом. Яка користь від дружби, якщо ти не можеш сказати правду? Будь-хто може лестити, казати приємне і гарне, але щирий друг завжди говорить неприємне і не боїться завдати болю. Щирий, справжній друг розуміє, що так краще, бо знає, що приносить користь.

— Вибач, будь ласка, — сказав малий Ганс, протираючи очі та знімаючи нічний ковпак, — просто я так утомився вчора, що вирішив трошки полежати, послухати, як співають пташки. Знаєш, мені завжди краще працюється, коли я послухаю пташині співи.

— Все це дуже добре, — Мірошник поплескав малого Ганса по спині, — бо я хочу, щоб ти пішов зі мною до млина, як одягнешся, і полагодив мені покрівлю на клуні.

Бідоласі Гансу кортіло попоратись у своєму садку, бо він уже два дні не поливав квітів, але він боявся образити Мірошника, який був для нього таким гарним другом.

— Ти гадаєш, було б не по-дружньому з мого боку сказати, що я дуже заклопотаний? — спитав він несміливо й сором’язливо.

— Ну знаєш, — обурився Мірошник, — не думав я, що прошу у тебе забагато, а надто враховуючи, що я збираюся віддати тобі свою грабарку; але, звісно, якщо ти відмовишся, я піду і зроблю все сам.

— Та в жодному разі! — і малий Ганс схопився з ліжка, одягнувся і пішов за Мірошником до клуні.

Він пропрацював цілісінький день, до самого заходу сонця, і тоді Мірошник підійшов подивитися, як там у нього справи.

— Ти вже полагодив дірку в покрівлі, Гансику? — гаркнув Мірошник весело і жваво.

— Все відремонтовано, — малий Ганс зліз із драбини.

— Бачиш, — зауважив Мірошник. — Найприємніша робота та, яку виконуєш для інших.

— Це велика честь слухати, як ти говориш, — відізвався малий Ганс, коли сів і витер піт із чола. — Велика, величезна честь. Боюся, в мене ніколи не народяться такі чудові ідеї, як у тебе.

— Народяться й у тебе, якщо докладеш зусиль. Поки що ти займаєшся практикою дружби, а колись дійдеш і до теорії.

— Гадаєш, у мене вийде? — запитав малий Ганс.

— Не маю жодних сумнівів, — відказав Мірошник. — А тепер, коли ти полагодив покрівлю, піди краще додому й відпочинь, бо я хочу, щоб узавтра ти загнав моїх овець на пасовисько в гори.

Бідолашний Ганс не насмілився заперечувати, тож рано-вранці наступного дня Мірошник підігнав свою отару до його хатини, й Ганс погнав її в гори. Він витратив на це цілий день і повернувся додому такий знесилений, що заснув просто на стільці та прокинувся, коли день уже був у розпалі.

«Як чудово проведу я час у своєму садку!» — порадувався він і тут-таки взявся до роботи.

Але йому так і не судилося доглянути за квітами, бо його друг Мірошник безнастанно приходив і посилав кудись із різноманітними дорученнями або викликав на млин допомагати в роботі. Ганс час від часу дуже журився, бо боявся, що квіти гадатимуть, ніби він їх покинув, але втішався думками про те, що Мірошник — його найщиріший друг. «До того ж, — думав він, — Мірошник збирається віддати мені свою грабарку, а це велика щедрість».

Отак малий Ганс трудився на Мірошника, а той проголошував красиві слова про дружбу, які Ганс занотовував у записнику й перечитував ночами, бо дуже любив учитися.

Сталося так, що одного вечора, коли Ганс грівся у себе в хатині біля вогнища, хтось голосно затарабанив у двері. Ніч була буремною, сильний вітер завивав так, що спершу Ганс подумав, що то негода хилитає дверима. Проте застукали вдруге, а потім і втретє — найгучніше.

«Це якийсь нещасний подорожній», — сказав собі Ганс і побіг до дверей.

На порозі стояв Мірошник із ліхтарем в одній руці та великим ціпком у другій.

— Любий Гансику, — заволав Мірошник, — у мене велика біда. Мій синочок упав із драбини й сильно забився, отож я іду по Лікаря. Але він мешкає так далеко, а ніч така буремна, що я подумав — ліпше, коли ти підеш замість мене. Ти ж знаєш, я збираюся віддати тобі свою грабарку, тож буде справедливо, якщо і щось зробиш для мене навзаєм.

— Певна річ! — вигукнув Ганс. — Те, що ти звернувся до мене, я сприймаю як шану й зараз-таки вибираюся в дорогу. Тільки дай мені свій ліхтар, бо ніч така темна, боюся, я можу впасти в канаву.

— Вибач, але це мій новий ліхтар, — сказав Мірошник, — буде великою втратою, якщо з ним щось станеться.

— Ну нічого, я якось упораюся, — заспокоїв його малий Ганс, надягнув свою кожушину, теплу червону шапку, зав’язав на шиї шарф і подався з дому.

Як ревіла буря! Ніч була така темна, що Ганс нічого не бачив, а вітер мало не збивав його з ніг. Проте він мужньо йшов уперед і аж за три години дістався будинку Лікаря й постукав у двері.

— Хто там? — гукнув Лікар, вистромившись з віконця спальні.

— Малий Ганс, Лікарю.

— І чого тобі треба, Гансику?

— Мірошників син зірвався з драбини й забився, тож Мірошник хоче, щоб ви приїхали негайно.

— Гаразд! — відповів Лікар. Він наказав сідлати коня, і взув міцні чоботи, і взяв ліхтар, і спустився вниз, і поскакав до будинку Мірошника, а малий Ганс плентався слідом.

А буря все ятрилася й ятрилася, а хлюща лила й лила потоками, і Ганс не бачив, куди йде, то й відстав від коня. Врешті-решт він заблукав, збився на манівці й загруз у трясовині, а це було дуже небезпечне місце, бо там крилося повно провалин, — і малий Ганс потонув. Його тіло знайшли наступного дня козопаси: воно спливло на поверхню, і козопаси віднесли його до хатинки.

Усі пішли на похорон малого Ганса, бо його любили, а Мірошник виступив головним плакальником.

— Оскільки я був його найщирішим другом, — виголосив Мірошник, — буде справедливо, якщо я матиму найкраще місце. — І він, у довгій чорній пелерині, очолив поховальну процесію й раз у раз витирав очі великим носовичком.

— Смерть малого Ганса — важка втрата для нас усіх, — сказав Коваль, коли похорон завершився й усі розсілись у таверні випити вина з корицею і попоїсти солодких пиріжків.

— Важка втрата, принаймні для мене, — відізвався Мірошник. — Господи, та я мало не віддав йому свою грабарку, а зараз не знаю, що мені з нею робити. Вона мені страшенно заважає на подвір’ї, а така ж потрощена, що за неї нічого не виручиш, якщо спробувати продати. В подальшому я більше нічого й нікому не віддаватиму. Бо твоя щедрість на тобі ж і окошиться…

— Ну, і що далі? — запитав Щур по тривалій паузі.

— Це кінець, — відповіла Коноплянка.

— А що сталося з Мірошником? — поцікавився Щур?

— Знати не знаю, — мовила Коноплянка, — й більше того — знати не хочу.

— От і видно відразу, що в твоєму характері немає співчуття, — промовив Щур.

— Боюся, ви не зрозуміли моралі цієї історії, — зауважила Коноплянка.

— Чого не зрозумів? — заверещав Щур.

— Моралі.

— Ти хочеш сказати, що ця історія має мораль?

— Звісно, має, — сказала Коноплянка.

— Ну знаєш, — розлютився Щур. — Ти мусила мене попередити, перш ніж почала свою історію. Тоді я б і слухати тебе не став, я би просто пирхнув і пхекнув, як отой критик. Власне, ще й зараз не пізно.

І він щосили запирхав і запхикав, хляснув хвостом по воді й пірнув у свою підводну нору.

— Ну, і як вам цей Щур? — запитала Качка, яка підпливла за декілька хвилин. — Він має багато гарних рис, але я, зі свого боку, маю материнські почуття, і коли бачу затятого старого парубка, то мені сльози навертаються на очі.

— Боюся, що я його розсердила, — зауважила Коноплянка. — Справа в тому, що я розповіла йому історію з мораллю.

— О, це завжди дуже й дуже небезпечно, — вирекла Качка.

І я з нею цілковито погоджуюся.

Диво-феєрверк

Син Короля збирався одружитися, тож усі навкруги безмежно раділи. Він цілий рік чекав на свою наречену, й нарешті вона прибула. Це була Російська Царівна, й вона подолала увесь шлях із Фінляндії на санчатах, у які був запряжений шестерик північних оленів. Санчата мали форму великого золотого лебедя, і між двома золотими крилами напівлежала сама юна Царівна. Її довга горностаєва мантія спускалася до самих ніжок, голову прикрашала мініатюрна шапочка зі срібної парчі, й була Царівна вся біла, як Сніговий Палац, в якому вона прожила все попереднє життя. Такою вона була білошкірою, що коли їхала вулицями, всі люди дивувалися.

— Вона — немов біла троянда! — вигукували люди і кидали їй з балконів квіти.

Принц вийшов назустріч їй до Замкових Воріт. Він мав мрійливі фіалкові очі, а волосся його було, мов чисте золото. Побачивши Царівну, він опустився на одне коліно й поцілував їй руку.

— Ваш портрет прекрасний, — прошепотів він, — але ви чарівніша за свій портрет…

Юна Царівна спалахнула рум’янцем.

— Раніше вона була, як біла троянда, — сказав молодий Паж своєму сусіді. — А зараз вона, як червона троянда.

І весь Королівський Двір прийшов у захват.

Протягом трьох наступних днів усі ходили й повторювали: «Біла Троянда, Червона Троянда, Червона Троянда, Біла Троянда», — а Король віддав наказ, щоб Пажеві подвоїли платню. Оскільки він не отримував жодної платні, то це подвоєння мало йому дало, але то була велика честь, про яку своєчасно написали у Придворній Газеті.

Минуло три дні, і відсвяткували весілля. То була вражаюча церемонія: молодята йшли, побравшись за руки, під великим балдахіном із кармазинового оксамиту, розшитого перлами. Потім відбувся королівський бенкет, який тривав п’ять годин. Принц і Принцеса сиділи на чолі столу у Великій залі й пили вино із чаші з чистого кришталю. Тільки справжні закохані могли пити з цієї чаші, бо коли її торкалися облудні вуста, чаша чорніла, затьмарювалась і тьмяніла.

— Ясніше ясного, що вони кохають одне одного, — проголосив юний Паж. — Ясно, мов кришталь!

І Король удруге подвоїв йому платню.

— Яка велика честь! — вигукнули усі придворні.

Після бенкету очікувався бал. Наречений і наречена мали танцювати в парі Танок Троянд, а Король пообіцяв заграти на флейті.

Грав він зовсім кепсько, проте ніхто й ніколи не насмілювався йому це сказати, адже він був Король. Власне, знав він лише дві мелодії та ніколи не міг добрати, яку саме грає, але це не мало значення, бо коли б він не грав, усі кричали: «Чарівно! Чарівно!»

Останнім номером у програмі були грандіозні феєрверки, які мали розпочатися рівно опівночі. Юна Принцеса ніколи в житті не бачила феєрверків, тому Король наказав, щоб їх у день весілля запустив сам Королівський Піротехнік.

— Як виглядають феєрверки? — запитала вона у Принца якось уранці, вийшовши на терасу.

— Вони схожі на Північне Сяйво, — сказав Король, який завжди відповідав на питання, поставлені іншим людям, — тільки природніші. Сам я люблю їх більше за зорі, тому що завжди знаю, коли вони з’являться, та ще вони такі ж принадні, як гра на флейті. Ти просто мусиш їх побачити.

Тож у кінці Королівського Саду встановили великий поміст, і коли Королівський Піротехнік розклав усе по своїх місцях, феєрверки почали балакати між собою.

— Який гарний цей світ! — вигукнула маленька Петарда. — Гляньте лишень на оті жовті тюльпани. Навіть якби вони були справжніми хлопавками, то не стали б прекраснішими. Я така щаслива, що подорожувала. Подорожі просто дивовижно розвивають розум і кладуть край упередженням.

— Королівський сад — ще далеко не весь світ, дурненька Петардо, — відрізала велика Римська Свічка. — Весь світ — величезний, треба цілих три дні, щоб його оглянути.

— Будь-яке місце, що любиш, стає цілим світом, — пояснила задумлива Вогняна Карусель, яка колись у молоді роки була прив’язана до старого соснового короба й дуже пишалася своїм розбитим серцем. — Але кохання нині не в моді, його вбили поети. Вони так багато пишуть про кохання, що ніхто їм не вірить, що й не дивно. Справжнє кохання страждає і мовчить. Пам’ятаю, як я колись… та менше з тим. Романтичне кохання — річ минула.

— Дурниці! — спалахнула Римська Свічка. — Романтика ніколи не вмирає. Вона — як місяць небесний, і живе вічно. Ось, наприклад, наші молодята кохають одне одного дуже міцно. Я все почула про них сьогодні вранці від Картонної Гільзи, яка опинилася в одній коробці зі мною, отже я знаю всі придворні новини.

Але Вогняна Карусель похитала головою:

— Романтика померла, романтика померла, романтика померла… — бубоніла вона, бо була з тих, хто вважає, що коли одне й те саме повторювати без упину, то воно врешті-решт справдиться.

Раптом пролунав різкий, сухий кашель, і всі озирнулися.

Кашель ішов від довготелесого зухвалого Фонтана-ракети, який був прив’язаний до верхівки іще довшої палі. Він завжди відкашлювався, перш ніж щось зауважити, аби привернути до себе увагу.

— Гм-гм, — мугикнув він, і всі прислухались, окрім Вогняної Каруселі, яка й досі хитала головою й бурмотіла: «Романтика померла».

— Увага, увага! — прокричав Хлопавко. Він був охочий до політики, бо завжди відігравав помітну роль на місцевих виборах, отже навчився правильно вживати парламентські вирази.

— Зовсім померла, — прошепотіла Вогняна Карусель і заснула.

Щойно запала ідеальна тиша, Фонтан-ракета відкашлявся втретє і розпочав. Говорив він не кваплячись, дуже чітко, немов диктував свої мемуари, і завжди дивився повз того, до кого звертався. Власне кажучи, манери він мав вишукані.

— Як пощастило королівському синові, — проголосив він, — що він одружується того самого дня, коли й мене випустять у повітря. Якби не попередні домовленості, воно б не склалося йому аж так добре, але везіння завжди на боці принців.

— Господи, — сказала маленька Петарда, — а я гадала, що все якраз навпаки, що це нас пускатимуть на честь Принца.

— Може, у твоєму випадку так і є, — відрізав Фонтан-ракета, — проте я не маю найменших сумнівів, що зі мною все інакше. Я — найдивовижніший Фонтан і походжу від славетних батьків. Моя мати була свого часу найвидатнішою Вогняною Каруселлю, і її оспівували за граційність у танці. Коли вона з’явилася на публіці, то була велика подія: вона зробила дев’ятнадцять обертів, перш ніж згасла, і за кожним обертом розсипáла в небі по сім рожевих зірок. Вона мала цілий метр у діаметрі, і на її виготовлення пішов порох найвищого ґатунку. А батько мій був, як і я, Фонтан французького походження. Він злетів так високо, що люди злякалися — він ніколи не повернеться назад. Але він повернувся і, оскільки мав добру натуру, під час свого блискучого падіння розсипався цілою зливою золотих струменів. Газети писали про його виступ зі щирим захватом. А Придворна Газета назвала його тріумфом пілотехнічного мистецтва.

— Піротехнічного, треба говорити — піротехнічного, — втрутився Бенгальський Вогонь. — Я знаю, як правильно, бо бачив цю назву на своїй власній упаковці.

— Ну, а я кажу пілотехнічний, — суворо відтяв Фонтан, і Бенгальський Вогонь почувся таким приниженим, що відразу вилаяв малі петарди, щоб продемонструвати, що він залишається доволі важливою особою.

— Я казав, — вів далі Фонтан, — я казав… А що ж я казав?

— Ви розповідали про себе, — підказала Римська Свічка.

— А, звісно, я знав, що обговорював якусь захопливу тему, коли мене перервали в такий хамський спосіб. Ненавиджу хамство й погані манери у будь-якому прояві, бо я вельми чутливий. Немає у світі нікого, чутливішого за мене, я цього цілковито певен.

— А що таке чутлива особа? — запитав Хлопавко у Римської Свічки.

— Це той, хто має мозолі сам і через це наступає на ноги іншим, — пошепки відповіла Римська Свічка, а Хлопавко мало не луснув зо сміху.

— З чого це ви так розвеселилися? — поцікавився Фонтан. — Адже я не сміюся.

— Мені весело, от я й сміюся, — відповів Хлопавко.

— Вельми егоїстична причина, — розлютився Фонтан. — Яке право ти маєш веселитися? Треба думати про інших. Власне, треба думати про мене. Я сам завжди думаю про себе, отже усі інші повинні робити те саме. Я називаю це співчуттям. Співчуття — прекрасна чеснота, і я володію нею у повній мірі. Уявіть лише, наприклад, якби зі мною сьогодні щось трапилося, якою бідою це обернулося б для всіх і для кожного! Принц і Принцеса вже ніколи не були б щасливими, їхнє подружнє життя було би зруйноване, ну а Король — той би просто цього не пережив. Відверто кажучи, коли я починаю роздумувати над своїм великим значенням, то зворушуюся аж до сліз.

— Якщо хочете зробити задоволення іншим, — вигукнула Римська Свічка, — то не мокрійте.

— Справді, — підтакнув Бенгальський Вогонь, у якого трохи покращав настрій, — це був би прояв звичайного здорового глузду.

— Який там звичайний здоровий глузд, — обурився Фонтан, — коли я сам незвичайний та ще й, прошу затямити, дивовижний. Будь-хто має здоровий глузд, але мало хто має уяву. А в мене багата уява, бо я ніколи не думаю про речі, якими вони є, а завжди вигадую, що вони якісь інші. А стосовно сухості, то ніхто з вас отут не в змозі оцінити емоційну натуру. Моє щастя, що то мені байдуже. Єдине, що допомагає триматися в житті, — це усвідомлення безмежної меншовартості оточуючих, і саме це почуття я в собі завжди плекаю. Ви всі зовсім безсердечні. Смієтесь не знати з чого і радієте, немов Принц із Принцесою щойно не одружилися.

— А що такого? — вигукнула Вогняна Кулька. — Чому б і ні? Це дуже радісна подія, і коли я здіймуся високо в небо, то розповім усе зіркам. Ви побачите, як вони замиготять, коли я говоритиму їм про красуню-наречену.

— Що за банальний погляд на життя! — сказав Фонтан. — Проте я нічого іншого й не очікував. Ви нічого собою не являєте, ви всі пустопорожні. А може, Принц із Принцесою виїдуть жити за місто, кудись до великої річки, може, у них народиться син, ясноволосий хлопчина з фіалковими, як у самого Принца, очима; може, він якось із доглядальницею піде на прогулянку, може, доглядальниця засне під великим бузиновим кущем, і може, хлопчик упаде у велику яму й потоне. Яке жахливе нещастя! Бідолашні люди, втратять єдиного сина! Горе, горе! Я ніколи цього не переживу.

— Але ж вони ще не втратили єдиного сина, — зауважила Римська Свічка, — і взагалі з ними не трапилося жодного лиха.

— Я й не сказав, що трапилося лихо, — відповів Фонтан. — Я сказав, що це можливо. Якби вони вже втратили свого єдиного сина, то й говорити б не було про що. Що з возу впало, те пропало, які тут потрібні балачки. Та коли я подумаю, що вони могли б зостатися без єдиного сина, я, звісна річ, страшенно переймаюся.

— Атож, ще б пак! — вигукнув Бенгальський Вогонь. — Другого такого переймальника, як ви, я в житті не зустрічав.

— А я не зустрічав нахабнішого за тебе, — відрізав Фонтан. — І тобі не збагнути моїх дружніх почуттів до Принца.

— Та ви ж його в очі не бачили, — втрутилася Римська Свічка.

— А я й не казав, що знайомий з ним, — відповів Фонтан. — Гадаю, якби я знав його, то навряд чи став йому другом. Дуже небезпечно знати своїх друзів.

— Краще припильнуйте, щоб не змокнути, — Втрутилася Вогняна Кулька. — Це дуже важливо.

— Дуже важливо для тебе, поза сумнівом, — відповів Фонтан, — але я плакатиму, якщо захочу, — і дійсно, залився слізьми, які стікали з його палі, як дощові краплі, й мало не втопили двох жучків, які вирішили були оселитися разом і шукали собі гарну суху місцину.

— Очевидно, він має справжню романтичну натуру, — проголосила Вогняна Карусель, — бо плаче, коли плакати немає чого, — і вона тяжко зітхнула, пригадавши свій сосновий короб.

А от Римська Свічка й Бенгальський Вогонь обурились і заволали щосили: «Нісенітниця, нісенітниця!» Вони були зовсім позбавлені романтики і коли з чимось не погоджувалися, то завжди оголошували це нісенітницею.

Тоді зійшов місяць, схожий на коштовний срібний щит, засяяли зірки, і з палацу залунали звуки музики.

Принц із Принцесою вели у танці. Вони танцювали так прекрасно, що високі білі лілеї зазирали у вікна, аби їх побачити, а величезні червоні маки відбивали такт, киваючи голівками.

Пробило десяту годину, потім одинадцяту, потім дванадцяту — і на останньому ударі годинника опівночі всі висипали на терасу, й Король послав по свого Головного Піротехніка.

— Розпочинайте феєрверк, — звелів він. Королівський Піротехнік уклонився й попрямував у кінець саду. Він узяв з собою шістьох помічників, і кожен ніс смолоскип на довгій жердині.

Видовище було просто вражаючим.

— Вз-з-з! Вз-з-з! — дзеленчала Вогняна Карусель і крутилася, крутилася, крутилася.

— Бум! Бум! — бухкала Римська Свічка. Потім застрибали в танку´ Петарди, а Бенгальські Вогні все освітили яскраво-червоним сяйвом.

— Бувайте! — закричала Вогняна Кулька, злетіла високо в небо й розсипалася на міріади синіх іскор-блискіток.

— Ба-бах! Ба-бах! — підхопили Хлопавки, які страшенно веселилися. Усі вони мали великий успіх, окрім дивовижного Фонтана. Той так розмокнув від сліз, що зовсім не зміг злетіти й розгорітися. Найкраще, що в ньому було, — це порох, але ж він просякнув вологою, тож користі від нього не було ніякої. Усі бідні родичі Фонтана, з якими він і говорити не хотів, хіба що глузливо, вистрелили в небо, як чудові золоті квіти з вогняними бутонами.

— Ура! Ура! — гукав увесь Двір, а юна Принцеса сміялася від щастя.

— Гадаю, вони притримали мене для якоїсь грандіозної події, — заявив Фонтан. — Немає сумнівів, що вони задумали саме це, — і він аж роздувся від пихи й зухвалості.

Наступного дня прийшли слуги наводити лад.

— Вочевидь, це якась делегація, — сказав Фонтан, — я прийму їх із належною гідністю.

Він задер носа й набурмосився, ніби обмірковував якусь важливу проблему. Проте ніхто на нього не звертав жодної уваги, аж доки вони не зібралися йти назад. Один зі служників помітив його.

— Ну і ну! — вигукнув він. — Яка нікчемна, злиденна ракета! — і жбурнув його через паркан у канаву.

— Нікчемна ракета? Злиденна ракета? — повторював Фонтан, падаючи. — Цього не може бути! Приємна ракета, звитяжна ракета, ось як сказав той чоловік. Нікчемна і приємна, злиденна і звитяжна, — слова звучать дуже схоже, власне, так і є…

І тут він гепнувся в болото.

— Щось тут не надто затишно, — зауважив він. — Але, поза сумнівом, це якийсь славетний курорт з лікувальними водами, і мене послали сюди підрихтувати здоров’я. Щось у мене нерви розгулялися, я просто потребую відпочинку.

Тут до нього підпливла жабка з блискучими, як смарагди, очима, у зеленому в крапочку пальтечку.

— Новачок, як я бачу! — сказала Жабка. — Що ж, врешті-решт немає нічого кращого за болото. Дайте мені дощову погоду й канаву — і я буду найщасливішою. Як гадаєте, день очікується мокрий? Я дуже на це сподіваюся, але небо таке синє й безхмарне! От халепа!

— Кахи! Кахи! — закашлявся Фонтан.

— Який у вас прекрасний голос, ніби ви кумкаєте, а кумкання — найчарівніша музика у світі. Ви почуєте наш жаб’ячий концерт сьогодні ввечері. Ми влаштовуємося в старому ставку біля будинку фермера і, щойно зійде місяць, розпочинаємо співи. Це настільки захопливо, що ніхто й не засне, слухаючи нас. Я на власні вуха вчора чула, як дружина фермера сказала своїй матері, що навіть очей не стулила вночі через нас. Буквально танеш від такої своєї популярності.

— Гм-гм! — сердито відкашлявся Фонтан. Він був дуже злий, бо не мав змоги втулити ні слова.

— Чарівний голос, чарівний, — вела далі Жабка. — Сподіваюся, ви навідаєтеся на ставок. Я зараз попливу пошукаю своїх дочок. У мене шестеро красунь-дочок, хоч би їх не перестріла Щука! Вона — справжнє чудовисько, оком не зморгне, як зжере їх на сніданок. Що ж, бувайте. Повірте, я в захваті від нашої розмови.

— Нічого собі розмова, — сказав Фонтан. — Ти ж весь час сама торохтіла без угаву. Це не є розмова.

— Хтось мусить слухати, — відповіла Жабка. — А я люблю говорити сама. Це заощаджує час, і суперечок не буває.

— А я люблю суперечки, — вирік Фонтан.

— Сподіваюся, що ні, — самовдоволено мовила Жабка. — Суперечки дуже вульгарні, бо у вищому світі всі дотримуються однієї й тієї ж думки. Ще раз бувайте — я бачу, отам з’явилися мої доньки, — і Жабка відпливла.

— Ти — неприємна особа, — кинув услід Фонтан, — ще й кепсько вихована. Терпіти не можу тих, хто говорить лише про себе, як ото ти, коли мені хочеться поговорити про мене самого. Таку поведінку я називаю себелюбством, а себелюбство — огидна річ, а надто для мого темпераменту, бо я славлюся вмінням співчувати. Власне, з мене й треба брати приклад — важко знайти кращий взірець. Варто користуватися нагодою, поки я тут, бо я планую негайно повернутися до королівського двору. Я належу до найбільших улюбленців при дворі; власне, Принц і Принцеса вчора одружилися на мою честь. Ясна річ, тобі ці справи не відомі, бо ти провінціалка.

— Немає сенсу з нею розмовляти, — відізвалася Бабка, що сиділа на кінчику високої коричневої очеретинки. — Жодного сенсу взагалі, бо вона відпливла геть.

— Це її біда, а не моя, — сказав Фонтан. — І я не збираюся припиняти говорити до неї лише тому, що вона не звертає уваги. Я люблю слухати самого себе. Це моя найбільша втіха. Я часто веду бесіди сам із собою, і я такий розумний, що іноді сам не збагну власних слів.

— Тоді вам треба читати лекції з філософії, — зауважила Бабка, розправила свої гарні прозорі крильця і злетіла в небо.

— Яка вона дурепа, що не залишилася тут! — проголосив Фонтан. — Упевнений, що нечасто випадає їй шанс розвинути свій інтелект. Проте мені байдуже. Таку геніальність, як моя, все одно колись оцінять належним чином, — і він ще глибше загруз у болоті.

За деякий час до нього підпливла велика Біла Качка. Вона мала жовті ніжки з перетинками і вважалася справжньою красунею, бо ходила перевальцем.

— Кря-кря-кря! — привіталася вона. — Яка у вас дивна статура! Дозвольте спитати, ви народилися таким — чи це наслідок нещасного випадку?

— Зразу видно, що ви живете в селі, — відповів Фонтан. — В іншому разі миттю б упізнали, хто я. Втім, я вибачаю вашу нечемність. Навряд чи справедливо очікувати від інших такої ж неординарності, як від мене.

Ви, вочевидь, здивуєтеся, почувши, що я можу злітати в небо і розсипатися фонтаном золотих іскор.

— Я про це ніколи не думаю, — сказала Качка, — бо не бачу тут жодної користі. От якби ви могли орати поле, як воли, або тягти віз, як коні, або сторожити овець, як вівчарка, — це була б інша справа.

— Миле моє створіння, — вигукнув Фонтан дуже пихато, — бачу, що ви належите до нижчих верств суспільства. Особа мого становища не буває корисною. Ми маємо гарні манери, світський блиск — і цього досить. Я сам без жодного захвату ставлюся до будь-якої роботи, а надто такої, яку ви, здається, рекомендуєте. Чесно кажучи, я завжди дотримувався думки, що важка праця — це просто притулок для людей, яким нема більше чим зайнятися.

— Гаразд, гаразд, — відповіла Качка, яка мала дуже миролюбний характер і ніколи ні з ким не сперечалася, — у всіх різні смаки. Сподіваюся принаймні, що ви збираєтеся оселитися тут.

— Боже борони! — крикнув Фонтан. — Я просто гість, почесний гість. Правду кажучи, це місце видається мені доволі нудним. Тут немає ані вишуканого товариства, ані можливості усамітнитися. Глибока провінція! Я, либонь, повернуся до Королівського Двору, бо точно знаю, що мені судилося викликати сенсацію у світі.

— Я сама колись подумувала стати громадською діячкою, — зауважила Качка, — багато чого треба поліпшити й реформувати. Я навіть головувала на одних зборах не так давно, і ми ухвалили резолюцію засудити все, що нам не подобається. Проте вона не принесла жодних результатів. От я й повернулася до родинного життя і піклуюся про свою сім’ю.

— А я просто створений для суспільного життя, — виголосив Фонтан, — так само, як і мої родичі, навіть найскромніші. Де б ми не з’являлися, ми привертаємо загальну увагу. Сам я ще не мав справжнього виходу, та коли це станеться, ефект буде грандіозним. А що ж до родинного життя, воно дуже швидко старить і відволікає од високих і величних думок.

— О! Величні думки про життя, які ж вони прекрасні! — зітхнула Качка. — До речі, вони якраз нагадали мені, як я зголодніла! — і Качка попливла ставком, видаючи своє «Кря-кря-кря».

— Поверніться! Поверніться! — заволав Фонтан. — Мені ще так багато треба вам розказати!

Але Качка не звертала на нього уваги.

— Ну і добре, що вона забралася звідси, — мовив він сам до себе по хвилі, — в неї такі примітивні погляди на життя.

І він загруз у болоті трохи глибше й замислився про самотність генія, коли раптом на берег вибігли двійко хлопчаків у білих курточках. У руках вони тримали казанок і оберемок хмизу.

— Мабуть, це делегація до мене, — мовив Фонтан і спробував набути гідного вигляду.

— Тю! — озвався один із хлопчаків. — Глянь-но на той нікудишній драний ціпок!

Цікаво, як він сюди потрапив, — і він витягнув палю з Фонтаном із канави.

— Нікудишній ціпок! — Фонтан аж захлинувся. — Неймовірно! Розкішний ціпок, ось що він сказав. Розкішний ціпок — це комплімент. Власне, він прийняв мене за одного з Придворних Достойників.

— Давай кинемо його у вогнище, — сказав другий хлопчик. — Тоді казанок швидше закипить.

Вони склали хмиз докупи, встромили палю з Фонтаном всередину і розпалили вогонь.

— Просто пречудово, — зрадів Фонтан. — Вони хочуть запустити мене серед білого дня, щоб усі мали змогу на мене намилуватися.

— Зараз ми трохи перепочинемо, — мовили хлопчаки, — а коли прокинемося, вода в казанку вже закипить.

Вони вляглися на траву й заплющили очі.

Фонтан сильно вимокнув, отже дуже довго не загорявся. Втім, нарешті вогонь дістався і його.

— Зараз я злечу! — оголосив він, розпрямився й напружився. — Я знаю, що піднімуся вище за зорі, значно вище за місяць і значно вище за сонце. Власне, я злечу так високо, що…

— Вз-з-з! Вз-з-з! Вз-з-з! — у він злетів у повітря.

— Чудово! — гукав він. — Я літатиму так вічно! Який я маю успіх!

Проте ніхто цього не побачив.

Раптом він відчув якийсь дивний лоскіт по всьому тілу.

— Зараз я вибухну, — крикнув Фонтан. — Я запалю увесь світ, я здійму такий галас, що ніхто ні про що інше й не говоритиме протягом року!

І він дійсно вибухнув. Ба-бах! Ба-бах! — розірвався порох. Тут не було сумнівів.

Проте ніхто цього не почув, навіть оті двійко хлопчаків, бо вони міцно заснули.

І лишилася від Фонтана тільки довга палиця, яка впала на спину Гуски, яка гуляла вздовж канави.

— Святий Боже! — заволала Гуска. — Зараз піде палаючий дощ!

І вона хутко пірнула під воду.

— Я знав, що викличу велику сенсацію, — видихнув Фонтан і затих навіки.