Зоряний лицар

У світі, де правлять чарівники й закони магії часом сильніші від фізичних законів, час тече по-іншому. Привиди давніх легенд оживають, чарівництво й магія вриваються в твоє життя, — і тобі вже складно відрізнити реальність від чарівництва…

Таємничий Зоряний лицар вимагає повернути старий борг… Задля цього наслідному принцу Глібу доведеться пройти нелегкий шлях поневірянь і, витримавши чимало випробувань, пізнати справжнє кохання. Та чи дійсно його кохана — та, за кого себе видає?

Пролог

На землю спустились сутінки. Вітражі на вікнах королівської бібліотеки потьмяніли. В залах стало зовсім темно. Лише на столі наглядача королівської бібліотеки горіла лампа під зеленим абажуром. Годинник на вежі пробив вісім разів. Старенький бібліотекар закрив книгу. Був час спочивати. Молодим він ночами сидів у читальній залі, а тепер лягав спати з півнями. Вік давався взнаки. Старий загасив лампу і почвалав до сходів, що вели в мансарду над бібліотекою, у якій він мешкав.

Тільки-но стихли його кроки, як на одній з книжкових полиць щось зашурхотіло. За мить звідти показалася щуряча мордочка. Щуриха озирнулася і покликала свою подругу:

— Хрисько, вилазь! Навіщо ховатися в темряві, коли можна повечеряти на свіжому повітрі.

На полиці з’явилася друга щуриха з великим куснем сиру.

— От чого-чого, а свіжого повітря в нас на даху вистачає, — вправно працюючи щелепами, сказала вона, — а таких припасів, як у тебе, Щуриндо, годі й шукати. Я не жаліюся, ми також маємо що попоїсти, та де вже нам до тебе! Звідкіля в тебе такі делікатеси?

— Колись моя прабабуся зробила послугу самій королеві Златі, відтоді за наказом королеви сюди щодня приносять сир та печиво. Прабабусі, звичайно, давно вже немає, та люди все одно нічого не тямлять у нашій зовнішності. Для них ми всі на одне лице, тому ми вирішили, що можемо вважати посаду бібліотечного щура спадкоємною, — похвалялася господиня.

— Ой, як цікаво — бути в тісних стосунках з королевською родиною! — мрійливо здійнявши очиці, сказала Хриська.

— Авжеж у тісних! Принц Гліб мало не щодня приходить сюди і сидить за цим столом. А іноді навіть бере книжки з моєї полиці, — поважно мовила Щуринда.

— Принц такий хоробрий. Не кожному судилося побувати по той бік Дзеркала Долі, — захоплювалася гостя.

— До того ж він повернувся звідти не один, а з циганською дівчинкою Марикою та герцогинею Агнесою, — додала господиня полиці.

— А мені один знайомий домовик, Черепичник, розповідав, ніби в Мариці тече зовсім не циганська кров. Просто цигани ще немовлям знайшли її на дорозі й виховали у таборі, — довірливо мовила Хриська й запитала: — Правда, що тепер вона живе у Агнеси і вважає її своєю матір’ю?

— Так, дівчинка як сир у маслі купається. Незабаром герцогиня збирається гучно відсвяткувати її десятиліття, — підтвердила бібліотечна щуриха.

— Шкода, що принц не доживе до свого дня народження, — несподівано зітхнула гостя.

— Звідки ти це взяла? — здивувалася Щуринда.

— Не я, а Черепичник. Це він розповів мені таку новину! А хіба ти нічого не знаєш? — вражено запитала Хриська.

Щуринда вмирала від цікавості, але не могла зізнатися в тому, що їй, спадкоємній бібліотечній щурисі, нічого не відомо, тому якомога недбаліше сказала:

— Звичайно, знаю, та хочу почути це від тебе.

Хриська озирнулася навколо, аби переконатися, що їхню розмову не підслуховують, і тільки після цього заторохтіла:

— Хованці, маленькі істоти зі світу сутінків, що тільки й думають про те, як би впіймати у свої тенета довірливих людей, дали Глібові на якийсь час у користування чарівний гаманець Зоряного лицаря. Принц мав повернути гаманця після повернення із Задзеркалля, але хованці так і зосталися ні з чим.

— Не може бути! Це зовсім не схоже на принца. Він гарно вихований юнак, — рішуче заперечила Щуринда.

— Але ж він не з доброї волі привласнив гаманця. Його пограбували, тому йому нічого було повертати, — змовницьки сказала гостя.

Новина так приголомшила Щуринду, що та навіть забула удати, ніби їй все давно відомо, і вражено сплеснула лапками:

— Як це пограбували?

— Це довга історія, — усміхнулася Хриська, задоволена з того, що втерла носа цій пихатій Щуринді. — Головне, тепер гаманець у Віщунки з Лисячої Нори. Ця стара карга ніяк не може заспокоїтися. Вона знову хоче нашкодити королівській родині, адже Зоряний лицар каратиме не її, а принца.

— Дивуюсь я людям, — хитала головою Щуринда. — Метушаться, сіють чвари, а навіщо? Марнота все це.

— Так, добром тут не скінчиться, — погодилася Хриська.

— Ну, про те не нам судити. Аби тільки сир вчасно приносили, — розважливо підсумувала Щуринда.

Розділ 1

Вельможний імператор ночі, місяць, владно зійшов над землею. Чаклунське око дивилося з небес, заворожуючи все живе. Вовки, задерши догори морди, вітали владаря ночі протяжним завиванням. Їм зловісним угуканням вторували сови, чиї жовті очі горіли в пітьмі, наче маленькі місяці.

Місячне сяйво павутинням обплутало сонне місто. Мешканці його мирно спочивали, але в їх сни раптом закралася тривога. Шпилі й дахи палацу взялися сріблом. Проміння струменем потекло у вікна, та, натрапивши на важкі портьєри, безпорадно танули в них, не в змозі проникнути до внутрішніх покоїв. Подекуди їм вдавалося знайти щілину, і тоді тонкий промінець-розвідник прослизав усередину і нишпорив по всіх кутках, та, не знайшовши того, що шукав, сором’язливо зникав, залишаючи кімнату на милість сліпоті запнутих штор.

Аж ось одному променеві пощастило. Він прослизнув у щілину між завісами й опинився у розкішних покоях. Промінчик обережно підкрався до ліжка, на якому спав юнак. Це був спадкоємець престолу, майбутній король, який, утім, ще не опікувався державними справами. Він спав спокійно й безтурботно. Волосся золотим серпанком лежало на подушці. Місячний промінчик торкнувся кучерів, слизнув обличчям хлопця, і тієї ж хвилини мирний сон затьмарився тривогою.

Глібові снилося, ніби він пливе у маленькому човні без весел посеред безкрайнього моря. Вітер тривожив поверхню води, й від цього на ній тремтіли мілкі сріблясті відблиски, схожі на риб’ячу луску. Раптом човен почав повільно занурюватись. Вода лилася крізь велику щілину в днищі. Гліб заходився вичерпувати її долонями, та човник занурювався все глибше й глибше, аж поки зовсім не зник під водою. Тієї миті відблиски перетворилися на монети. Навкруги, доки сягав зір, простягалась пустеля зі срібла. Бархани з блискучих монет жили й рухались, наче морські хвилі. Ця дивовижна трясовина все глибше й глибше затягувала Гліба. Він щосили борсався, не в змозі боротися зі стихією. Страх простягав до нього свої невидимі щупальця. Хлопчик зрозумів: ще трохи, і він задихнеться. Зібравши всю силу волі, він рвонувся й… пробудився від кошмару.

Стояла глибока ніч. У покоях було темно, і тільки маленький місячний промінчик прорізав пітьму. Гліба раптово охопило бажання розсунути штори й впустити місячне сяйво, щоб відігнати дурний сон. Він устав з ліжка й, підійшовши до вікна, потягнув за важкі гардини. Із зоряного неба просто на нього дивилося місячне око.

Раптом у темній алеї палацового парку Глібові примарилося світіння. Такої пізньої пори всі ліхтарі були погашені. Хто ж міг бродити у мороці? Світлова пляма росла й наближалася, поки не перетворилася на лицаря в блискучих латах, оточеного ореолом сяйва. Вершник щодуху мчав центральною алеєю. Його білогривий скакун летів над землею, не торкаючись її копитами. Лицар виїхав на галявину перед палацом і зупинився.

Гліб захоплено дивився на незвичайного вершника. Той був прекрасний. Сяйво струменіло від його збруї, обертаючи ніч на день. У його гордовитій поставі відчувалися влада й сила. Привид оглянув палац і зупинив свій погляд на тому самому вікні, біля якого стояв принц. Гліб мимоволі позадкував у рятівну темряву кімнати. Обличчя нічного гостя було приховане опущеним заборолом, але хлопець міг заприсягти, що той дивиться просто на нього, начебто ні стіни, ні важкі портьєри не перешкоджають йому. Наляканий, хлопець не міг навіть поворухнутися. Лицар немов очікував чогось. Мовчазне протиборство затягувалося.

— Хто ти? — хрипким від хвилювання голосом запитав Гліб і сам здивувався, що знайшов у собі мужність заговорити.

— Незабаром ти одержиш відповідь на своє запитання, — сказав лицар, розвернув коня й галопом помчав геть, аж доки світла цятка зовсім не згасла в мороці.

На ранкових заняттях з риторики Гліб не міг зосередитися на складанні промови. З голови не йшов дивний сон. Гліб пам’ятав його в найдрібніших подробицях, ніби бачив примарного лицаря насправді. Утім, він готовий був заприсягти, що справді бачив срібного лицаря, але не міг згадати де. Ледь дочекавшись кінця уроку, Гліб з полегшенням покинув класну кімнату.

Зараз йому найменше хотілося займатися науками. Добре ще, що наступною за розкладом була їзда верхи. Гліб йшов переодягатися, але, піддаючись несподіваному бажанню, зазирнув у покої матері.

Роки майже не змінили прекрасну королеву Злату. Її волосся залишилось таким же густим, а шкіра такою ж гладенькою. У всьому королівстві не було нікого, хто міг би змагатися з нею в красі. Колись Злата була донькою простого бакалійника, але навіть тепер після стількох років на троні в ній не було жодної краплини зарозумілості. Ні влада, ні багатство не зіпсували характеру королеви.

Колись Гліб довіряв матері всі свої секрети, але останнім часом вони рідко розмовляли відверто.

Злата сиділа за гаптуванням. Сонячне проміння лилося крізь величезні аркові вікна й гралося з її волоссям. У простому білому платті королева виглядала набагато молодшою і була дивовижно красивою. Гліб мимоволі замилувався матір’ю.

Відчувши на собі його погляд, Злата підняла очі від гаптування. Побачивши сина, її обличчя засяяло радістю.

— Ти вже давно не заходив так рано. Хіба уроки скасували?

— Ні, просто в мене є вільних півгодини й мені захотілося побачити тебе.

Гліб придушив бажання обійняти маму й пригорнутися щокою до її долоні, він був уже надто дорослий для подібних проявів ніжності.

— Що ти гаптуєш?

Підійшовши ближче, він поглянув на незавершену роботу, і йому перехопило дух. На темному фоні картини був вишитий красень-лицар у срібних латах. Подекуди до шовкових ниток припліталась нитка блискучого люрексу. Від цього складалося враження, ніби лицар випромінює сяйво.

— Це Зоряний лицар, — промовила Злата, гаптуючи. За роботою вона не помітила збентеження сина.

— Який Зоряний лицар? Хто він? — поцікавився Гліб, невідривно дивлячись на гаптування.

— Ніхто. Просто гарна давня легенда.

— Розкажи мені її, — попросив Гліб у матері, а в його вухах лунали слова нічного гостя: «Ти одержиш відповідь на своє запитання».

— Ти спізнишся на урок, — нагадала Злата.

— Ні, я ще маю час. Я хочу знати цю легенду.

Наполегливість у голосі сина здивувала Злату, та вона не стала допитуватися, звідкіля в Гліба гака цікавість до старої казки.

— Ну, гаразд, слухай, — погодилась королева-мати.

Розділ 2

Колись дуже давно жив могутній цар. Правив він мудро й справедливо. Держава процвітала, а підлеглі не могли натішитися своїм правителем. Одне було зле: цар не мав спадкоємця. І ось на старості боги послали йому щастя. В царській сім’ї народився хлопчик. Немовля охрестили й назвали Світозаром. Увесь люд, від малого до великого, радів народженню царевича.

Минали роки. Хлопчик ріс усім на втіху. Добрий, привітний, усякої справи навчений, дарма, що царський син. Не було на світі людини, котра б його не любила. Тим часом цар усе старішав, аж доки не настав час йому прощатися з життям. На смертному ложі покликав він свого сина і сказав:

— Довго правив я народом. Чи добре, а чи погано — не мені судити. Тепер настав твій час. Віднині, синку, пам’ятай, що ти не просто людина, а цар, це означає, що ти відповідальний за долю всієї держави. А тому й думати маєш у першу чергу про щастя свого народу.

Батькові слова запали Світозарові у душу. І вирішив він правити чесно, щоб усім в його державі добре велося. Але як це зробити, коли бракує досвіду? Чув Світозар, що живе в горах Божий чоловік. Живе він у печері відлюдьком, та обдарований не аби якою мудрістю. Кожен, хто потребує доброї поради, поспішає до старця. Тож і молодий цар захотів у пустельника розуму навчитися.

Рано-вранці вирушив він у дорогу, сподіваючись іще до сутінків бути на місці. Та не так сталося, як гадалося. Бідолашний цар заблукав. Довелося йому вкладатися просто неба. Розпалив Світозар багаття, повечеряв, що Бог дав, а коли вогнище догоріло, закутався в плащ і ліг спочивати. Раптом чує, опівночі біля вогнища хтось заворушився. Налякався Світозар: а що, як ведмідь? Підскочив, очі протер, а коло багаття досить мила старенька бабуся сидить.

— Хто ти? — запитав молодий цар.

— Я? Твоя доля. Прийшла тобі щастя подарувати, — всміхнулася стара.

— Та мені наче нічого й не потрібно, — відповів Світозар.

— Невже? Тоді навіщо до старця йдеш?

— Мудрості навчатися. Хочу знати, як свій народ щасливим зробити.

— Марнота все це. Не допоможе тобі пустельник. Порожні балачки правитиме, а яка з них користь? Я тобі краще зараджу. Що схочеш, для тебе зроблю. Будь-яке, найзаповітніше бажання здійсню.

Стара наче й говорила все до ладу, а в самої очиці так злодійкувато бігали туди-сюди, буцім вона щось приховує. Не сподобалося це Світозарові, та й час був зовсім невідповідний. Чесні християни о такій порі до незнайомців з послугами не лізуть.

— Спасибі. Та мені нічого не потрібно, — вдруге відмовився молодий цар.

— Як знаєш, — ображено мовила баба й додала: — Але я не вразлива. Піди вислухай старця, а потім у людей дізнайся, чого їм треба для щастя. А як пустельник тобі не допоможе народ ощасливити, тоді вже я тобі підсоблю.

З тим вона й зникла, як крізь землю провалилася. Подивувався Світозар, перехрестився, від гріха подалі, й ліг. Думав він, що не засне, аж ні, сон його негайно зморив. Уранці прокинувся молодий цар, і нічна зустріч здалася йому сном. Незабаром він дістався печери пустельника, що стояла на березі гірського озера.

Старець зустрів молодого царя привітно, уважно вислухав і, погладивши сиву бороду, мовив:

— У тебе є все, щоб зробити свій народ щасливим. Будь чесним і справедливим, як твій батько, та думай насамперед про своїх підданих, і ти доб’єшся всього, чого хочеш.

Слова старця розчарували Світозара. Він сподівався, що мудрець дасть якусь незвичайну пораду, але все, що сказав пустельник, він і сам знав. Виходить, стара мала рацію. Чи не краще й справді в людей дізнатися, чого вони хочуть? Тим більше, що батько теж наказував піклуватися про свій народ. А як можна опікуватися тими, кого навіть не знаєш?

Повернувшись у царський палац, Світозар переодягся простолюдином і пішов у місто, дізнаватися, чого бажають його піддані. Побродивши вулицями, молодий цар підійшов до ринку. Біля купи фруктів сиділа прохачка, перебираючи гнилі плоди.

— Яке твоє заповітне бажання? — запитав у неї Світозар.

— О, якби добрий пан дав мені кілька монет, щоб купити їжу, — попросила обідранка.

— Твоє бажання легко здійснити, — сказав переодягнений цар.

Він простягнув жінці кілька золотих. Прохачка вихопила гроші в нього з рук і поспішно зникла в юрбі. Дивлячись їй вслід, Світозар подумав: «Зрозуміло, що в бідної жінки всі помисли про гроші. Треба спитати про заповітне бажання в людини заможної, котра не потребує золота».

Проходячи повз магазини й лавки, цар обрав найбагатшу крамницю. Він без натяків запитав у купця про його заповітне бажання і, на свій подив, почув:

— Якби мені ще більше грошей, щоб вдалося спорядити караван у заморські країни, я б таку торгівлю розгорнув! Став би возити шовки й оксамити, яких у нас досі не бувало.

Світозара здивувало, що багата людина теж має потребу в грошах. Поринувши в роздуми, цар вийшов на площу й побачив молодого гусляра, з вигляду не старшого за нього. Співак перебирав пальцями струни. Його приємний міцний голос натхненно лився над площею, і люди заворожено слухали пісню. Погляд юнака горів, і в його словах було стільки пристрасті, що молодий цар відразу вирішив: цей гусляр, мабуть, мріє про щось надзвичайне.

Тільки-но припинився спів, Світозар підійшов до нього й запитав:

— Скажи, чи є в тебе заповітне бажання?

— Звичайно, є. Я хотів би купити лазурові стрічки й сапфірове намисто для моєї коханої, щоб вона нарешті поглянула в мій бік. Але для цього потрібні гроші, а в моїх кишенях вітер гуляє, — і співак для більшої переконливості вивернув кишені.

Світозар дав йому трохи золотих, яких з лишком вистачило б на гостинці для коханої, і побрів далі. Ввечері цар повернувся до палацу Гаманець його спорожнів набагато швидше, ніж він зумів виконати бажання усіх стрічних, зате тепер Світозар точно знав, чого хочуть його піддані.

Тієї ночі молодий цар довго обертався з боку на бік, міркуючи, чи вистачить скарбниці, щоб ощасливити кожного. З усього виходило, що не вистачить. Зрозумівши, що важкі думи не дадуть йому заснути, Світозар вирішив пройтися подвір’ям, аби трішки провітритися. Всі навколо мирно спочивали, їм бо не доводилося думати за долю всієї держави.

Раптом ухнув опівнічний пугач. «Дивно, — подумав Світозар, — у столичному місті совиний крик». Тієї ж миті з тіні вийшла стара, яку він зустрів біля вогнища.

— Що це тобі не спиться? Ти часом не думаєш, як свій народ ощасливити? Таки не знаєш, що для цього треба? — хитро зіщулилася баба.

— Знати — знаю. Тільки зробити нічого не можу, — зітхнув молодий цар.

— Це чому ж?

— Для того багато грошей потрібно.

— Хіба твоя скарбниця спорожніла? — єхидно запитала стара.

— Ні, але в скарбниці не вистачить грошей, щоб наділити кожного.

— Ну, це можна легко виправити. Йди спати, і не сумуй. Відтепер твоя скарбниця буде невичерпна, — пообіцяла нічна гостя й зникла.

Наступного ж дня за наказом Світозара посланці пішли в бідні квартали й щедро наділили їх мешканців грішми. Молодий цар справедливо вирішив обдарувати спочатку найнужденніших. Люди зраділи. У царстві більше не було злиденних і голодних, але що цікаво — багатства в скарбниці після цього нітрохи не зменшилося.

Натхнений Світозар продовжував обдаровувати підданих. Слідом за знедоленими до царя потягнувся люд більш заможний: кому корову купити, кому торгівлю відкрити. Прохачі не знали відмови.

Люди славили доброго царя. Де б він не з’являвся, йому віддавалася шана. Світозар бачив їхні щасливі обличчя — і сам був щасливий. Тепер, коли в людей завелися грошенята, ремісники не знали спочину, адже на їх товари з’явився попит. У крамницях не вщухала торгівля, і купці ледве встигали підраховувати виторг.

Пройшло небагато часу, й одного разу вранці усі крамниці виявилися зачиненими. Незадоволені люди, лаючи бакалійників і булочників, спробували силоміць увірватися в магазини. З остраху, що юрба знесе двері, торгівці відімкнули крамниці, та полиці були порожніми. Люди юрбою помчали на палацову площу.

— Царю, накажи покарати купців. Вони відмовляються продавати нам товари, і нам нічого їсти, — вимагав натовп.

— Ми б із радістю відкрили свої магазини, але нічим торгувати. Всі склади порожні, і ніхто більше не привозить нам товарів. Накажи розібратися з ремісниками й орачами, — відповіли торгівці.

Світозар закликав до відповіді ремісників і фермерів, але ті ухилялись:

— Розсуди, царю, хіба це справедливо? Ми цілодобово гнемо спини, а інші палець об палець не вдаряють і завжди ходять при грошах. Чим ми гірші?

— Вірно! — підтримали їх купці. — Ми теж не бажаємо цілими днями стояти за прилавком тоді, коли інші від неробства смітять грішми.

Пристрасті розгоралися. Раптом десь у натовпі пролунало:

— Геть такого правителя! Ти відівчив нас працювати!

І тут з усіх боків поринули гнівні окрики:

— Геть! Нам не потрібні твої гроші! Забирай свої залізяки й папірці! їх не можна їсти! Вони не захистять від холоду!

Люди, як сміття, викидали не потрібні більше гроші на бруківку.

— Але я хотів зробити вас щасливими! — намагався перекричати юрбу вражений Світозар.

— Нам не потрібно такого щастя. Ти прирік нас на голодну смерть. Вдавися своїми грішми! — лютував натовп.

Люди, які ще недавно славили доброго царя, тепер плювали в його бік і ладні були роздерти бідолашного. Зрозумівши, що юрба прагне розправи над Світозаром, віддані слуги переконали його заховатися в палатах, а вночі потайки вивели з палацу.

Вигнаний цар брів вулицями нічного міста. Вітер, немов опале листя, гнав по бруківці паперові купюри. Ніхто не піднімав їх, бо то було просте сміття.

Світозар, не замислюючись, ішов уперед. На третю добу ноги самі привели його до гірського озера, біля якого жив пустельник. Стояла тиша. Ніч розкинула над горами зоряний намет. Світозар підійшов до озера й сів на березі. У гаманці на поясі тихо дзвякнули монети. Почувши цей звук, вигнанець начебто опам’ятався. Він відв’язав гаманець і витрусив монети на долоню. Срібні й золоті кружечки тьмяно відсвічували у нього в руці. Світозарові раптом став ненависний цей холодний метал, що так сильно засліпив людей, що заволодів їхніми мріями. Він розмахнувся й жбурнув усю пригорщу в озеро. Тієї ж миті з-за гори виглянув місяць, і на поверхні води замигтіли мільйони срібних відблисків, схожих на монетки.

Світозар почув голос пустельника:

— З якою журбою ти вдруге завітав до мене, юначе?

Молодий цар озирнувся. Божа людина стояла біля нього. У місячному світлі здавалося, що його лахміття випромінює сяйво. Вигнанець схилився перед старцем і смиренно вимовив:

— Моя журба невичерпна. Не зумів я правити, як того хотів мій батько, і не послухав я твоїх порад. Я гадав, що зумію ощасливити кожного, подарувавши людям багатство, а замість цього посіяв між ними ворожнечу.

— У чому ж, по-твоєму, полягає багатство? — запитав пустельник.

— Я думав, що в грошах, але тепер знаю, що гроші коштують менше, ніж відблиски на воді, — гірко посміхнувся Світозар, указавши на місячну доріжку на поверхні озера.

— Я радий, що ти усвідомив справжню вартість грошей. Не вони роблять людей щасливими. Справжнє багатство — це праця. Якщо в людини є цікава робота, вона щаслива, а гроші додадуться, — мовив старець.

— Якщо секрет щастя настільки простий, чому ж досі так багато нещасних?

— Кожен осягає цю істину самотужки. У душі кожний упевнений, що зуміє купити щастя за гроші. Адже ти також мене не послухав.

— Навіщо ж ти навчаєш людей, якщо всі твої поради потрапляють у глухі вуха й люди однаково знаходять істину по-своєму? — запитав юнак.

— Навіть, якщо почує один з тисячі — це варте того, щоб учити людей, — відповідав старий.

— Як на мене, це однаково, що товкти воду в ступі. Людей потрібно навчати не добром і ласкою, а мечем і батогом. Якби мої багатства були такі ж невичерпні, як місячне срібло, а влада — безмежна, я б жорстоко карав усіх жадібних людей, щоб іншим було зась, — палко вигукнув Світозар.

— Цим ти нічого не доб’єшся, — заперечив старець, але юнак не слухав.

Погляд Світозара був спрямований у піднебесся, де з чорнильної синяви ночі спускався кінь неземної краси. Кінь випромінював сяйво, а його грива і хвіст розвивалися, наче холодне полум’я. Кінь підійшов до Світозара й зупинився як укопаний. Тільки зараз юнак помітив, що до сідла прикріплена лицарська збруя і меч. Світозар якийсь час ошелешено дивився на незвичайний дарунок, а потім вклонився місяцеві.

— Спасибі, блискучий імператоре ночі. Відтепер я присягаю тобі у вірності й буду твоїм лицарем. Я буду нещадним до всіх, хто жадібний до грошей, щоб люди нарешті усвідомили нікчемність цих залізячок і папірців.

— Ти так нічого й не збагнув, — сумно похитав головою старець, але юнак не зважав.

Примарний кінь уже ніс його в мандрівку, якій не призначено було скінчитися.

— Кажуть, відтоді щоночі Зоряний лицар лічить своє багатство. У повню він сходить з небес на землю й може обдарувати людину незліченними скарбами, але тільки дарунки ці не на добро, — закінчила свою розповідь Злата.

Страх крижаною змією проповз по Глібовій спині. Тепер він був упевнений, що Зоряний лицар з’являвся йому не вві сні, і хлопчик здогадувався навіщо.

Минуле, наче привид, постало перед ним. Гліб згадав, як одного разу їм з Марикою довелося збирати місячне срібло. Стояла тиха ніч. Озеро мерехтіло у місячнім сяйві. Вони сиділи в човні й пригорщами черпали відблиски, що грають на поверхні озера, ніби срібні рибини. У долонях відблиски перетворювалися на монети, але вдень вони знову мали стати водою. Срібло могло зберігатися тільки в гаманці Зоряного лицаря. Крихітні чоловічки, хованці, дали їм чарівний гаманець, але за умови, що діти повернуть його після свого повернення додому. Та вийшло так, що гаманець украли і повертати було нічого.

Дивно, що досі Гліб жодного разу не згадав про це.

Хлопчик так замислився, що не чув, як Злата кілька разів гукнула його.

— Що з тобою, синку? Тобі недобре?

«Та гірше нікуди!», — подумав Гліб, а вголос сказав.

— Ні, все гаразд. Просто я думав про легенду.

— Не слід приймати її так близько до серця? Це всього лише казка, — посміхнулася Злата.

— Так, звичайно, — Гліб постарався посміхнутися у відповідь.

Він не став розповідати про нічного гостя. Не варто було хвилювати маму. Вона однаково нічим не могла допомогти. Відповідати доведеться самому. Раптом Гліба осяйнула думка: а що, як Зоряний лицар приходив і до Марики?

Доля звела їх у важку для Гліба годину, а циганський ритуал зв’язав кревно. Марика любила, коли Гліб називав її сестричкою. Але останнім часом вони бачилися нечасто. Різниця у віці й освіті давалася взнаки. Марика була на чотири роки молодша й виховувалася на вулиці, заробляючи собі на життя танцями. Правда, зараз вона жила в герцогині Агнеси, яку щиро вважала своєю матір’ю. Тільки Гліб і герцогиня знали, що це не так, але зберігали секрет між собою. Агнеса найняла дівчинці найкращих учителів, але пройшло ще занадто мало часу, щоб та чогось навчилася. З Марикою не можна було поговорити ні про живопис, ні про книги, тому, коли їхні пригоди залишилися позаду, їх мало що поєднувало.

Глібу стало соромно, що він так рідко відвідував дівчинку. Він справді ставився до Марики, як до молодшої сестри. Поява примарного лицаря не обіцяла нічого доброго, і він по-справжньому хвилювався за неї.

Розділ 3

Марика сиділа на підлозі у своїй розкішній кімнаті й думала про те, як дивно повернулася її доля. Її оточувало багатство, але воно не принесло щастя. Раніше вона раділа кожному шматкові хліба, а льодяник був для неї святом. Тепер будь-яка найвишуканіша страва не викликала в неї радості. У таборі їй доводилося самій піклуватися про себе й до неї нікому особливо не було діла, але все-таки серед циганів дівчинка почувалася ріднішою. А тут її балували й догоджали, але Мариці було самотньо. Звичайно, нова мама любила її, але зовсім не розуміла, інакше вона не приставила б до неї гувернантку, мадам Стилет.

Марика для себе охрестила худу стару діву мадам Кістяк. При герцогині Агнесі гувернантка була втіленням доброти. Агнеса й не підозрювала, скільки причіпок доводилося терпіти Мариці, хоча вона щосили намагалася догодити гувернантці. Мадам Стилет ненавиділа свою підопічну, вважала її зухвалою й непокірною. Втім, Марика теж недолюблювала стару лицемірку.

Після привільного кочового життя дівчинка відчувала себе, як птах у клітці. Її життя було розписане за годинами. І якби лише навчання! Вона не могла зрозуміти, чому слід гуляти за розкладом, а зовсім не тоді, коли заманеться.

Напередодні їй наснилася Варга, стара ясновидиця-циганка, що виховала Марику.

Дівчинка добре, як наяву, бачила, ніби Варга сиділа, дмухаючи глиняною люлькою, а потім раптом подивилася їй прямо в очі й сказала: «Біжи!»

Іноді Мариці й справді хотілося втекти й знову кочувати з місця на місце й кружляти під бубон на гамірних площах. Одного разу, побачивши бродячих артистів, вона пустилася в танок разом з ними, але її швидко осадили: юній герцогині не личить танцювати на потіху простолюдинам.

Що й казати, життя в достатку й розкоші виявилося не таким і солодким. Марика без вагань проміняла б усі багатства на скрип коліс і вечірні посиденьки біля вогнища. Єдине, що втримувало її тут, — це мама Агнеса й Гліб. Але останнім часом Гліб приїжджав надто рідко.

Міркування дівчинки обірвав голос камердинера:

— До вас Його Високість принц.

Марика підскочила й кинулася назустріч Глібові. Дівчинці здавалося, що вони не бачилися вічність.

— Я саме думала про тебе! — вигукнула вона.

— Справді? А у зв’язку з чим? Щось трапилося? — насторожився Гліб, упевнений у тому, що Марика згадала про нього теж через Зоряного лицаря. Але дівчинка заперечила:

— Нічого не трапилося. Навіщо так рідко приходиш?

— Не навіщо, а чому, — виправив її Гліб.

— Ой, яка різниця, як сказати? Що чому, що навіщо. Від цього ти однаково частіше не приїжджаєш, — відмахнулася Марика.

— Не сердься. Просто я дуже заклопотаний. Цілими днями сиджу в бібліотеці. Щоб керувати державою, мені треба багато чого навчитися, — зауважив Гліб.

— Хіба тільки із книжок вчаться? А очі й вуха навіщо? Дивися навколо і вчися. От я тепер теж навчена грамоти. І що? Читаю в книжці: ведмідь — це великий, сильний звір з бурим хутром. А в мене хіба очей немає, щоб ведмедя побачити? Що нового мені можуть сказати про ведмедя якісь значки на аркуші паперу? — презирливо фиркнула Марика.

— Є речі, які не можна побачити очима й доторкнутися руками. Без книг не вивчиш філософії, — сказав Гліб.

— Це що за дивина? — запитала Марика.

— Наука про світобудову, — пояснив Гліб.

— Наче я без науки не знаю, як світ улаштований! Але ж кожен бачить його по-своєму. Цигани — так, а придворні — інакше. Звичайно, тут я ношу чобітки й шовкові сукні, можу їсти досхочу, але ж тутечки немає волі, — мовчання здалося Мариці нестерпним, і вона висловила усе те, що так турбувало її.

— Хіба тобі заборонено робити те, що хочеш? — здивувався Гліб.

— Ви живете не за власним хотінням.

— Власним бажанням, — удруге виправив її Гліб.

— От бачиш, навіть говорити, як хочеться, — і те заборонено. Скрізь дурні правила. З ранку треба митися, хоч я зовсім чиста. Де я могла забруднитися вночі? З ногами на стільці сидіти не можна. Їсти руками теж. А як маринований гриб вилкою підчепити? Він, наче жабеня, так і хоче вискочити й гепнутися на чужий поділ. Краще б я голодувала! Не можу я так більше. Мадам Кістяк, коза облізла, раз у раз на мене скаржиться: «Ах, манери! Ах, етикет!» — Марика передражнила гувернантку. — А в цьому етикеті правил мільйон, і всі ніби навмисно вигадали для того, щоб людям було важче жити.

— Проте усі живуть за цими правилами, й ніхто не скаржиться, — сухо зауважив Гліб.

Його почали дратувати скарги Марики на «тяжке» життя. Її проблеми виїденого яйця не варті порівняно з тим лихом, що спіткало його.

— Добре тобі говорити, — образилася Марика.

— Та вже краще нікуди! — гірко скрикнув хлопчик.

Він прийшов поділитися з нею своїм лихом, сподівався знайти розуміння й підтримку, а Марика, не давши йому й слова мовити, допікає порожніми балачками про те, як їй дошкуляє гувернантка.

Дівчинка не розуміла, чим розсердила Гліба.

— Яка муха тебе вкусила? — запитала вона.

Гліб, відвернувшись, мовчав. Марика тихенько доторкнулася до його руки.

— Навіщо сердишся? Скажи, що тебе гризе?

— Сьогодні вночі до мене приходив Зоряний лицар. Гадаю, йому потрібний чарівний гаманець, — тихо вимовив Гліб.

Марика зойкнула:

— Що ж робитимемо? Адже його вкрали!

У кімнаті запанувало мовчання, від чого звук годинника видавався приголомшливим. Кожний рух ніби стрілки наближував неминучу розв’язку. Марика рвучко обійняла Гліба й сказала:

— Пробач, я така дурна! Бовкаю казна-що.

— Але ж ти не знала, — вже лагідніше заперечив хлопчик. Справді, навіщо він накинувся на неї? Може, тому, що здавали нерви? Гліб знав, лицар неодмінно з’явиться ще раз, і не був готовий до цієї зустрічі.

Марика розстебнула ґудзичок на комірці й витягла з-за пазухи камінчик. На вигляд це був звичайний камінець, тільки всередині природа зробила акуратну дірочку. Дівчинка стала стягувати шкіряний мотузок, але він заплутався в густому волоссі, неначе оберіг не хотів залишати свою господарку. Нарешті дівчинці вдалося визволити кулон, і вона простягнула його Глібові.

— Тримай.

— Що це?

— Оберіг. Мені його Варга дала, коли я була зовсім маленькою. Бачиш дірочку? Варга казала, що крізь неї успіх дивиться. Він відведе від тебе лихо.

— А як же ти? — запитав Гліб.

Він знав, що жоден оберіг не допоможе йому виплутатися з пастки, у якій він опинився, і почував себе не вправі забирати в Марики річ, дорогу їй як пам’ять.

— Що зі мною може трапитися? Головне, щоб тебе лихо оминуло, — відмахнулася дівчинка.

— І все-таки я не можу забрати твій оберіг, — відмовився Гліб.

— Кажу, бери. До мене Зоряний лицар не приходив, а від мадам Кістяк ніяких оберегів не існує, — посміхнулася Марика, намагаючись усе звести на жарт, хоча на душі в неї було гірко.

Скільки вона себе пам’ятала, амулет завжди оберігав її, надаючи впевненості в найскрутніших ситуаціях. Утім зараз вона не сумнівалася, що Глібові він необхідніший.

Упевненість Марики в чудодійній силі камінчика передалася й Глібу. Хлопчик стис його в кулаці, і в його душі зажевріла крихітна надія на те, що все минеться.

— Я поверну його тобі, — пообіцяв він, але Марика прикрила його губи долонею й сказала:

— Не думай про це. Тепер оберіг твій. Я буду молитися, щоб він допоміг тобі.

Розділ 4

Осінь щиро сипала золото. Ліс потопав у розкошах, начебто відмовлявся визнати, що стоїть на порозі зів’янення. Крони дерев дещо поріділи, і в золотих кучерях беріз, як розтріпані волошки, синіли шматочки неба. Час від часу листок, що вважав себе птахом, зривався з гілки й летів, гнаний вітром. Але його політ був занадто швидкоплинний, і втікач опускався на землю, вкриту килимом з його побратимів.

Гліб їхав від Марики, і його настрій уже не був таким похмурим, як вранці. Чи то причиною був оберіг, що подарувала дівчинка, а чи сама вона діяла заспокійливо. Йому не хотілося повертатися в палац. Тому молодий принц звернув у ліс, щоб насолодитися останніми днями золотої осені, тим більше, що йому нечасто доводилося виїжджати без охорони. Будучи спадкоємцем престолу, він їздив на прогулянки під доглядом двох дужих гвардійців. Цей звичай здавався йому безглуздим. У всій державі не знайшлося б жодної людини, котра хотіла б заподіяти принцові шкоди. Проте доводилося підкорятися заведеному порядку й заздрити простим хлопцям, які могли бродити, де хочуть, без наглядачів.

Його думки вкотре повернулися до Марики. Тільки з нею хлопчик міг поділитися своїми тривогами. Дивно, але напівписьменне, вуличне дівчисько завжди розуміло його краще за інших. Імовірно, мудрість приходить не з енциклопедій і не глибокі пізнання в науках допомагають людям розуміти один одного.

Глібові причулося, ніби його хтось покликав. Він прислухався. Тільки листя шаруділо під копитами коня, немов нашіптувало якісь секрети. Ніщо не порушувало врочистого спокою лісу. Не чутно було навіть пташиного гомону, буцім збігле літо забрало його із собою.

Позаду почувся хрускіт зламаної сухої гілки. Гліб обернувся, і його увагу прикував рух за деревами. Не замислюючись про те, що він може зустрітися з диким звіром, Гліб направив коня в той бік. Продершись крізь зарості, принц побачив невелику галявинку, оточену горобиною. Деревця стояли ошатні, у мереживі багряно-жовтого листя. Їхнє гілля було щедро прикрашене гронами рубінових ягід. Галявина здавалася на диво радісною, тому висохлий корч, що стирчав посередині, був особливо недоречним.

Гліб спішився й, тримаючи коня за вуздечку, підійшов до корча. Раптом він ворухнувся. Від переляку кінь заіржав і встав дибки. Повід ледь не вислизнув у Гліба з рук. Корч повернувся, і Гліб побачив, що прийняв за деревинку згорблену бабу, одягнену в безформне лахміття. Від старості тканина давно втратила свої первісні кольори й стала коричневою, як кора дерева. Баба сиділа на пеньку, такому ж старому й порохнявому, як і вона. Її лахміття зливалися із потрісканою корою, ніби баба й суха деревина були єдиним цілим. Важко опираючись на ключку, баба встала. Суглоби її хрумтіли, наче старе дерево скрипить на вітрі. Було видно, що рухи даються бабі важко. Вона була така стара, що здавалося от-от розсиплеться.

— Любий синку, пожалій бабусю. Ноги в мене хворі, не тримають. Ходити неможливо. Будь добрий, віддай мені свого коня, — попросила баба.

Кінь фиркав і задкував, буцім розумів, про що йдеться, і показував, що не хоче міняти хазяїна. Дивлячись на дивну стару, Гліб був готовий повірити в легенди про лісових духів, які нібито в прадавні часи водилися у тутешніх лісах. Та й кінь поводився надзвичайно неспокійно. Гліб вагався. Якщо баба справді пов’язана зі знахарством, то відмовити їй було б ризиковано. Але віддати свого улюбленого рисака невідомо кому було рівноцінно зрадництву.

— Я не можу віддати вам коня, але з радістю підвезу вас, куди скажете, — шанобливо запропонував Гліб.

— Що ж, непогана думка, — лукаво посміхнулася стара.

Не встиг Гліб отямитися, як вона спритно, підтюпцем, підбігла до нього, а її неміч і хворобливість кудись щезли. Кінь сіпнувся, вирвав повід з рук Гліба й, почуваючись вільним, щодуху поскакав геть. Принц кинувся за буланим, але варто було йому повернутися до баби спиною, як та прожогом скочила йому на плечі й, осідлавши, жваво прикрикнула:

— Уперед, залітний!

Гліб спробував скинути із себе стару каргу, але вона намертво вчепилася в нього скорченими пальцями.

— Вези, вези. Адже сам пообіцяв. Я тебе за язика не тягла, так що не нарікай. Ну-бо, розганяйся, та хутчіш давай! — розійшлася стара карга.

Вчепилася вона міцно, і незабаром Гліб зрозумів, що пручатися даремно. Тільки-но хлопчик сповільнював крок, як відьма боляче пришпорювала його п’ятами. Засапавшись, він перечіплявся через кореневища, що стирчали з-під землі, але баба, начебто не зважаючи на його утому, з гиканням і реготом, гнала усе глибше в хащі.

Гліб не знав, скільки часу минуло, коли вони опинилися в ялиннику. Сонце не могло пробитися крізь пухнасте ялинове гілля. Тут панував морок, і навіть не вірилося, що неподалік буяли золото й багрянець осені.

— Тпрру! — скомандувала баба й зіскочила на землю.

Із хлопця наче вийняли стрижень. Від виснаження він ледь не впав, але втримався, схопившись за дерево, що росло неподалік.

— Гарний жеребчик, нічого не скажеш, — схвально мовила стара карга й пообіцяла:

— За це я, мабуть, тобі гарну послугу зроблю. Правда, не задурно. Бачиш столітню ялину? Коли домовимося, всі шишки під нею будуть твої.

Вона вказала на могутнє дерево, що здіймалося над своїми побратимами. Гліб ніколи не бачив таких гігантів. Його верхівка йшла далеко в небо, немов хотіла пронизати хмари. Під вузлуватим корінням темніло дупло, біля якого лежали ялинові шишки.

— Такого добра по всьому лісі повно, — сказав Гліб.

— Ні, брате. Шишка на шишку не схожа. Ніж стояти, як бовдур, краще б на товар глянув, — і стара підштовхнула Гліба до дерева, тільки зараз хлопчик помітив, що в дуплі щось поблискує. Придивившись, він побачив, що воно встелене срібними монетами.

— Гарні шишечки? — хитро всміхнулася баба й хвалькувато продовжила: — Срібло найчистішої проби, не підроблене.

— Мені й срібла не потрібно, — відмовився юнак.

— Хіба? Адже срібло непросте, такого в жодній скарбниці не знайдеш. Тутечки тьма тьмуща монет, і кожна — нерозмінна. Якщо такий скарб проти гаманця Зоряного лицаря поставити, то, мабуть, відкупишся, — хитро зіщулилася та.

При згадці про Зоряного лицаря в Гліба пересохло в роті. Видно, не даремно стара карга підстерегла його на дорозі. Манери в цієї баби були як у справжнісінької відьми на зразок Віщунки з Лисячої Нори. Та теж завжди обіцяла золоті гори, а в обмін душу вимагала. Але ці штучки в них не пройдуть. Ще будучи хлопчиськом, Гліб не погодився на темний обмін, а тепер і поготів не збирався вступати з старою в торги.

— І що ж ви хочете за скарб? — презирливо запитав він, заздалегідь знаючи, якою буде відповідь, але Лісовиця зненацька сказала:

— Оберіг, що висить у тебе на грудях.

Гліб збентежено дивився на відьму. Ще недавно він нізащо не погодився б розстатися з подарунком Марики, але тепер оберіг здавався не надто великим скарбом.

«Справді, не душу ж баба просить. Оберіг для того й існує, щоб уберегти від лиха. Якщо вдасться відкупитися від лицаря, виходить, амулет справно послужить свою службу. Марика зрозуміє й вибачить», — переконував себе Гліб.

— Про що тут розмірковувати? Камінець із дірочкою в обмін на волю, хіба не чесний торг? Якщо оберіг — подарунок, виходить, можеш чинити з ним за власним розсудом, — наполегливо вмовляла баба, угадавши його сумніви.

— А раптом Зоряний лицар не погодиться прийняти на сплату скарб? — усе ще коливався Гліб.

— Угода правдива. Понад усе лицар не любить жадібність. Як віддаси йому всі монети, він погодиться на обмін, слово даю. А лісові духи слів на вітер не кидають. Давай оберіг, — поквапила його Лісовиця.

Гліб зняв амулет і простягнув його старій. Та поспішно вихопила камінчик і сховала його в складках одягу.

— Ох і прислужився ти мені, любчику. Але ж і я тебе не образила, — підморгнула йому Лісовиця.

Юнак зазирнув у дупло. Срібло зникло. Замість нього в дуплі лежали порожні, відлущені шишки. Він оглянувся на відьму, але тієї й слід пропав. Принц пополотнів. Як він міг піддатися на вмовляння старої крутійки, адже відразу зрозумів, якого вона роду-племені. Лісовикам та водяникам тільки дай над людиною поглумитися, вони вже свого не упустять. Тепер у нього ні оберегу, ні скарбу.

— Агов, де ж твоє правдиве слово? Оберіг виманила, а скарбу замість нього не дала, — обурено крикнув юнак, не сподіваючись на відповідь, але раптом, почув тріскучий старечий голос:

— Даремно ти злякався! Не шукай підступу там, де його немає. Для нас, лісових духів, гіршого немає, ніж у боргу перед людиною зостатися, — сказала Лісовиця, з’явившись за стовбуром. Я ходила по ключик від скарбу. Добре затям собі, до кожного скарбу заповітний ключик є. Без нього скарб — тьфу! Однаково що стручок без горошин.

Відьма простягнула юнакові срібну монету й продовжувала:

— Ця монета заговорена. Вона шлях до скарбу вкаже. Кинь її через ліве плече та скажи: «Гріш до гроша йде, гріш слідом веде». Вона тебе просто до скарбу приведе. А на те, що срібло на шишки обернулося, не зважай, адже що в усіх на очах — те не твоє. Скарб потрібно від чужих очей ховати. Як скажеш: «З’являйся скарб не всім на очі, ні бідному, ні багачеві, а тільки кому схочу», — скарб і з’явиться.

Гліб узяв монетку і, щоб перевірити, чи не обдурила його стара, голосно вимовив заклинання. Негайно всі шишки знову обернулися на срібло.

— Спасибі. Ну, вже цю монету я сховаю подалі, щоб її не вкрав жоден злодій, — сказав Гліб, засовуючи копійчину за пазуху.

— Даремно хвилюєшся, — розсміялася відьма. — Монета із секретом. Її в тебе ніхто не може ні відняти, ні вкрасти. А тепер прощавай, — сказала Лісовиця й зникла.

Навколо стояла тиша. Лише з гілки на гілку перестрибнула білка. Вона подивилася на Гліба блискучими круглими очима, стрибнула на сусідню гілку й озирнулася, наче кликала за собою. Юнак пішов за пухнатою провідницею. Білка поскакала далі. Поміж гілками миготів її хвостик. Незабаром ялинник залишився позаду. Гліб ледь встигав за білкою, намагаючись не впустити з очей рудого вогника, що мерехтів на вітті. Час від часу білка зупинялася й чекала на нього. Раптом вона стрілою злетіла вгору й зникла в листі.

Гліб розгублено спинився, та несподівано почув іржання коня. Він поспішив на звук. Вузька стежина довела його до бурелому й обірвалася. Іржання пролунало вже ближче. Пробравшись через замшілі повалені дерева, що поросли височенною кропивою, Гліб здивовано зупинився. Перед ним була знайома галявина. Кокетливі дерева горобини так само хизувалися своїм вбранням, і так само похмуро стирчав серед них сухий корч. Біля нього як ні в чому не бувало перебирав копитами кінь. Він радісно заіржав і потягнувся до господаря. Спочатку Гліб не повірив своїм очам, і лише доторкнувшись до теплої шовковистої морди рисака, зрозумів, що той йому не ввижається.

Юнак підійшов до корча, але цього разу дива не відбулося. Порохнявий пень так і залишився кістяком висохлого дерева, в якому не зосталося й тіні життя. Мара пройшла, і тільки срібна монета в кишені нагадувала про те, що все це було насправді.

Розділ 5

У вогнищі, складеному із грубо обтесаного каміння, сухо потріскували поліна. Вони виблискували золотом, і в їхніх надрах народжувалося полум’я. Його жадібні язики облизували казан, що висів на ланцюзі, немов хотіли скуштувати вируюче в ньому вариво. Вогонь розфарбував низькі зводи печери багрянцем і грав відблисками на колбах і склянках, розставлених на полицях, збитих із грубих дощок.

Біля вогнища метушилася худорлява стара в рудуватій спідниці. Від жару її обличчя лисніло. Маленькі очиці, ніби чорні намистини, поблискували в сітці зморшок. Сиві пасма вибилися з-під вилинялого чіпця. Вона бурмотіла під ніс заклинання, то помішуючи вариво дерев’яним черпаком, то кидаючи в нього якісь трави. Рухи її були швидкими й рвучкими. Поділ спідниці віявся з боку на бік, як лисячий хвіст, недаремно її прозвали Віщункою з Лисячої Нори.

Споконвіку Віщунка влаштовувала підступи спочатку матері Гліба, Златі, потім самому хлопчикові. Останнім часом Відьма не на жарт розлютилася, і на те була причина. Гліб урятував душу герцогині Агнеси, яку Віщунка чіпко тримала у своїх руках. Відтоді відьма не знаходила собі місця. Вона дала обітницю будь-що-будь помститися зухвалому хлопчиськові, який насмілився кинути їй виклик.

Раз на місяць, у повню, відьма заварювала особливе зілля, щоб вивідати, чи не прийшов Зоряний лицар зажадати повернення боргу. Раніше чи пізніше це мало статися, і їй не хотілося пропустити такого видовища. Вона одна знала, де шукати гаманець. Нікому і на думку не спадало, що вона теж була по той бік магічного Дзеркала. Ніхто не брав її в розрахунок, а дарма.

Відьма перемішала густе вариво й кинула в казан жаб’ячий камінь. Печера тієї ж миті наповнилася їдким чадом. Відьма скоромовкою забурмотіла:

Поступово сморід розвіявся. Відьма схилилася над казаном, пильно вдивляючись у чорнильно-фіолетове зілля. Раптом по ньому пробіг сполох, а потім повільно, немов знехотя, з’явилася картина: до фонтана в палацовому парку з піднебесся спускався сліпучий лицар на білому коні.

— Ну, нарешті! — потираючи руки, скрикнула відьма, схопила помело й тикнула ним Змію, що тихо спала під столом:

— Вистачить спати, шипучко!

— Чому галас-с-с-суєш? — невдоволено прошипіла Змія, плавно перетікаючи з-під столу ближче до вогнища.

— А тому, що сьогодні в нас гарні новини. Хлопчиськові каюк! І головне, мені для цього не доведеться нічого робити, навіть палець об палець ударити. Просто буду сидіти й чекати, поки Зоряний лицар із ним поквитається.

— Рано радієш-ш-шш. Я цю піс-с-ссню вже чула. Він, мабуть, зараз до дівчиська поспіш-ш-ш-шає. А з нею с-с-с-слід бути пильною, інакш-ш-ш-ше знову залиш-ш-шиш-ш-шся з нос-сом, — застерегла господарку Змія.

Відьма невдоволено стиснула губи.

— От завжди так! Умієш зіпсувати настрій! Тільки б у всьому вади шукати. За що я тебе стільки терплю? — буркнула вона.

Знадвору, немов плач дитини, пролунав голос Пугача. На мить зірки в ущелині, що були замість світла, погасли, і в печеру тінню влетів Пугач. Він за звичкою сів на спинку стільця й завертів головою на всі боки. Побачивши свого крилатого помічника відьма розпливлася в задоволеній посмішці.

— От хто мене підтримає та похвалить, мишолов мій крилатий, — ласкаво мовила Віщунка. — Поки ти полював, до нас надійшла добра звістка. Зоряний лицар з’явився вимагати у принца гаманець. Тож тепер хлопчисько не викрутиться.

— Відкупиться. Пугу, — як звичайно, коротко заперечив Пугач.

— Ну ти й жартівник! — розсміялася Віщунка. — Йому всієї скарбниці не вистачить, щоб відкупитися від Зоряного лицаря. У жодного земного царя немає такого багатства. Хлопчиська врятує лише диво.

— Пугу, пугу. Диво, — погоджуючись, закивав Пугач.

— Чом ти киваєш, пуста голово? Чи хочеш сказати, що йому узявся допомагати хтось із чарівників? — занепокоїлася відьма.

— Ні. Лісовиця. Пугу.

— Лісовиця? Це з лісовиків, чи що? Та чи ти здурів? Їй узагалі до людей байдуже. Її робота лісову рослинність оберігати.

— Рослинність. Пугу, — охоче підтакнув Пугач.

— Агов, шипучко, ти розумієш, про що ця перната нетяма говорить? — звернулася Віщунка до своєї першої порадниці, Змії.

— Не дуж-ж-же. С-с-с-сама поглянь, — Змія махнула кінчиком хвоста убік казана із зіллям.

— Справді. Подивлюся, що за моєю спиною діється, — погодилася чаклунка й, знову помішуючи вариво, вимовила заклинання:

Каламутна поверхня варива негайно покрилася тонкою плівкою, на якій, немов у дзеркалі, з’явилися силуети Гліба й Лісовиці. Вони стояли біля вікової ялини, дупло якої було повнісіньке срібла, але тільки-но стара щось вимовила, як срібло негайно перетворилося на ялинові шишки.

— Очам своїм не вірю. Цей сушений корч віддав хлопчиськові заговорений скарб, — зніяковіло мовила Віщунка, вражена такою нахабністю.

Зазвичай лісові й польові духи не втручалися в життя людей. Однак не даремно говорять, що з кожного правила є винятки. Засліплена гнівом, Віщунка навіть не задумалася, що змусило Лісовицю порушити неписані вікові правила. Мисливиця за людськими душами, вона й іншого міряла своєю міркою.

Схопивши помело, Віщунка стукнула ним по казанові так, що суміш вилилася на підлогу, забризкавши стіни печери.

— Ах ти, сушений стручок! Корч порохнявий! Хочеш мене обійти?! На королівського нащадка поласилася. Не вийде! Я тобі покажу, як вставати мені поперек дороги! — розлючено крикнула Віщунка й, підхопивши хвоста спідниці, вихором завертілася на місці.

Полум’я свічки затремтіло й згасло. Змія, від гріха подалі, заповзла під стілець. У Пугача настовбурчилося пір’я. Раптом усе стихло. Відьми в печері не було.

— З-зірвалася. Тепер можна с-с-спати — прошипіла Змія, скрутившись біля ніжки стільця.

— Пугу, — охоче погодився Пугач.

Вони звикли до нервового характеру своєї господарки й давно навчилися не сприймати її гніву близько до серця.

На галявину, оточену горобиною, з ясного неба налетів вихор. Молоді деревця злякано похилилися до землі, а папороть лягла, як підкошена. Смерч закрутився навколо старого корча, зриваючи лахміття засохлої кори й здіймаючи пучки торішньої трави. Раптово вихор ущух. Там, де тільки що бушував вітер, з’явилася баба в старомодному чіпці й рудуватій спідниці з довгим хвостом. Вона сердито тикнула пальцем у корч і сердито вимовила:

— Що, стара колодо, завмерла? Досить прикидатися глухою та немічною. Негайно дай мені відповідь, інакше я самому Князеві Пітьми скаргу подам, що ти порушуєш закон!

Віщунка злісно топнула ногою. Корч заскрипів, ніби розминав затерплі суглоби, й обернулася на Лісовицю.

— Невже сама Віщунка з Лисячої Нори завітала? Оце так гостя! Чому сердишся? Про який такий закон тлумачиш? — запитала вона з удаваною безвинністю, хоч відразу здогадалася, що відьма пронюхала про її угоду із Глібом.

— Звісно чому. Усякій дрібній погані, як от лісовикам чи водяникам, не за рангом втручатися в справи людей. Ви можете дощ наворожити або посуху наслати. А між людьми інтриги плести — на це вам зась.

— Ніяк не збагну, про що це ти. Я в людські справи зроду не втручалася, — заперечила Лісовиця.

— Ох ти, шишко гнила. Надумала мені брехати? Скажи, з якої такої радості ти королівському щеняті віддала заговорений скарб? Що він тобі дав натомість?

«А це вже не твого розуму справа», — подумала лісова бабуся, а вголос сказала:

— Таж він мене по всьому лісі, наче кінь, возив, за те й плату одержав.

— Ох, брешеш. Чи не занадто велика плата? — уїдливо запитала відьма.

— Якраз. Це у вашому відьмацькому племені заведено на душі людські полювати.

А нам, лісовикам, і на крижах повозитися — радість.

— Ну, дивися. Коли ти надумала мене навколо пальця обкрутити й сама принца до рук прибрати, тоді гляди, — пригрозила відьма.

— Куди мені з тобою змагатися! Сама подумай, хіба в мене вийшло б виманити душу в парубійка, коли це навіть тобі виявилося не під силу.

Дотеп Лісовиці боляче зачепив Віщунку. Не вистачало іще, щоб уся погань в окрузі плітку вал а про її невдачу! У відьмі з новою силою сколихнулася злість на королівського нащадка. Так, з його милості всі вирішать, що вона зовсім втратила силу.

— Ну, ну. Ти думай, з ким говориш, — вона сердито осадила Лісовицю. — Я все-таки відьма з діда-прадіда, а не лісовичиха яка. Думаєш, я не впоралася б із хлопчиськом? Я й не те можу. Просто я не сильно й намагалася роздобути його душу, — збрехала Віщунка.

— І я про це кажу. Куди мені з тобою змагатися, — з удаваною покорою вклонилася Лісовиця.

— Що правда, то правда, — зарозуміло вимовила Віщунка. — А тепер, якщо не хочеш нажити собі ворога, жваво розповідай, у чому секрет скарбу і як його відшукати.

— Чому ж не розповісти? Скарб може відшукати тільки той, у кого є чарівна монета, — сказала Лісовиця.

Відьма криво посміхнулася. Справа виявлялася куди простішою, ніж вона уявляла. Одного разу вона зуміла поцупити в хлопчиська гаманець. Чому б не повторити цей трюк іще раз? Віщунка уже міркувала, як спритніше потягти зачаровану монету, коли Лісовиця, ніби відповідаючи на її думки, сказала:

— Ми, лісовики, уміємо ховати скарби. Щоб на скарб який розбійник не поласився, ми навмисно монету заговорюємо. Її не можна вкрасти чи відняти. Тож не ображайся, коли що не так.

Із цими словами вона знову перетворилася на сухий корч. Віщунка спалахнула, зрозумівши, що над нею посміялися, але що користі говорити з порохнявим пеньком? Відьму побили її власного зброєю, хитрістю.

При думці, що ненависний хлопчисько може відкупитися від Зоряного лицаря, Віщунці стало не по собі. Він наче був заговорений і завжди дуже спритно виходив переможцем. Але цього разу в хлопчиська цей номер не пройде. Відьма вирішила бути хитрішого за хитрого, але не допустити, щоби Гліб вийшов сухим із води.

Розділ 6

І знову ніч вступила у свої права. Дрімота огорнула вулиці. Сновидіння витали над містом. Їм було однаково просторо й у розкішних спальнях, і в убогих комірках. Вони могли подарувати солодку казку бідному й вишкіритися моторошним кошмаром у палатах багатія. Сни не купити за гроші. Норовисті, вони ткали незбагненні візерунки, переплітаючи реальність і фантазію. Сновидіння розлетілися по кімнатах палацу, і лише від однієї спальні вони злякано сахалися, облітаючи її.

Гліб лежав без сну й дивився на гру світла й тіні на стелі. Він не сумнівався, що Зоряний лицар з’явиться за боргом, і не думав, що очікування може бути таким стомливим.

Цілий день принц бадьорився, але варто було йому залишитися на самоті, як страхи повилазили зі схованок свідомості й оточили його, стискаючи коло. Гліб лежав під пуховою ковдрою, одягнений, і все-таки йому було нестерпно холодно. Час від часу юнак засовував руку в кишеню, аби переконатися, що чарівна монета на місці. Це ненадовго заспокоювало його. Та все ж він сумнівався, чи правильно вчинив, обмінявши оберіг на зачарований скарб. Можливо, йому було б спокійніше, якби подарований Марикою амулет висів зараз у нього на грудях.

Гліб був упевнений, що Зоряний лицар прийде тільки після свого осяйного господаря, але Місяць не поспішав з’являтися на небі. Він лише на мить визирнув із-за розпатланої хмари й знову соромливо сховав обличчя. Місяць, як примхлива дитина, дражнив Гліба. Кожна хвилина очікування все глибше занурювала його в страх перед прийдешнім.

Годинник пробив північ. Мить магії настала. Гліб напружено вдивлявся у вікно. Хвилина текла за хвилиною, а лицар так і не з’явився. Гліб зрозумів, що його мучитель обрав іншу ніч, але це зовсім не тішило його. Жити в постійній напрузі було більшою мукою, ніж покінчити з усім цим раз і назавжди.

Поступово Гліб став дихати рівніше, і врешті-решт заснув.

Раптом спальня освітилася. Холодне, місячне сяйво заструменіло біля вікна. Гліб почув заклик. Це був не звук, і не голос. Він не руйнував спокою ночі, а вплітався в нього, ніби був складовою частиною тиші. Щось наче тягло Гліба, закликаючи йти. Юнак покірно встав з ліжка й підійшов до вікна. Світло вабило його. Він розгорнув стулку. Порив вітру скуйовдив його волосся. Свіже нічне повітря увірвалося в спальню, але Гліб не відчував ні холоду, ні страху. Корячись закликові, принц виліз на карниз і пішов вузькою крайкою уздовж будинку. Місячне сяйво немов приковувало його до стіни, і маленька фігурка на тлі громади палацу здавалася тендітною й уразливою. Очі Гліба були широко розкриті, але він не дивився під ноги й ступав по карнизі впевнено, буцім ішов по землі. Зараз йому не потрібний був зір. Місяць вів його.

Дійшовши до того місця, де стіна була повита диким виноградом, Гліб став спритно спускатися вниз, чіпляючись за ліану. Лоза пружинила під його вагою, але тримала міцно. Опинившись на землі, принц пішов на темну паркову алею. Ним опанував дивний спокій і покірність. Юнак ішов до того, що повинне було статися, і щось змінити було не в його силах.

Попереду виднівся фонтан. Зазвичай на зиму воду спускали, але зараз вона блищала, як темне скло, ледь не переливаючись через бордюр. Раптово межі фонтана стали стрімко розсовуватися. Дерева немов розступилися, і замість палацового парку Гліб опинився в лісі на березі круглого, ніби накресленого циркулем, озера.

Раптом десь неподалік затріпотіли сотні крил, і з усіх боків злетілися кажани. Із пронизливим писком вони кружляли над юнаком, зачіпаючи його крильми. Гліб інстинктивно закрив обличчя руками, але навіть цієї миті він не відчував страху. Диск місяця освітив темну воду, і вона засріблилася. По ній пішли брижі. Дзеркальна гладь роздрібнилася на безліч відблисків, що іскрилися. Кажани один за одним сідали на землю. Торкнувшись землі, вони перетворювалися в крихітних чоловічків у плащах кольору сутінків. Гліб упізнав хованців. Чоловічки підбігли до краю озера і стали пригорщами зачерпувати воду й бризкатися нею. Бризки летіли на всі боки й, перетворюючись на монети, із дзенькотом падали на землю, поки увесь берег не був засипаний тьмяним сріблом.

— Вітаємо тебе, ясновельможний принце, — привіталися хованці. — Гарна нині нічка! Сьогодні наш пан дуже щедрий. Пам’ятаєш, як такої ж ночі ми подарували тобі місячне срібло. Сподіваємося, воно тобі придалося. Тільки ти забув про угоду. Поверни нам гаманець.

— У мене його немає. Його вкрали, — зізнався Гліб.

— Ой! Погані твої справи, якщо ти кажеш правду, але ще гірші, якщо ти брешеш і хочеш залишити гаманець собі, — хитаючи головами, загомоніли чоловічки.

— Я ніколи не давав приводу вважати себе брехуном, — спалахнув Гліб. — Я визнаю свою провину й готовий заплатити.

Хованці розреготалися, від сміху хапаючись за боки й згинаючись навпіл.

— Заплатити? Ха-ха-ха! Він збирається заплатити! Славний жарт! Ха-ха! Що ти можеш дати у відкуп? Кілька золотих самородків, що є гордістю твого батька? Або прикраси твоєї матері? Всієї скарбниці буде обмаль, аби покрити вартість чарівного гаманця.

Гліб запхав руку в кишеню й, намацавши монету, подумки подякував лісовій бабусі.

— Даремно смієтеся! У мене є, що дати натомість, — сказав він.

— І що ж? Може, ґудзика від твого сюртука, щоб ми гралися з ним на дозвіллі? — огидно дражнячись, глумилися чоловічки.

— Я віддам замість гаманця скарб.

— Який-небудь тріснутий глечик, повний перлів, що знецінились? Або порохняву скриню зі старими мідяками? У нас і без того багатство незліченне. Дивися, скільки срібла, — насміхалися хованці.

— Дупло, повне нерозмінного срібла, — випалив Гліб.

— Якщо в тебе справді є чарівний скарб, тоді покажи нам його. Вихвалятися кожний може, — під’юджували принца лукаві чоловічки.

Гліб дістав з кишені монету й збирався кинути її через ліве плече, аж раптом йому в душу закралася підозра. Чи часом не збираються хованці зле пожартувати з ним? Звідки йому знати, що вони на службі у Зоряного лицаря? Розумніше віддати скарб йому самому.

— Я заборгував Зоряному лицареві, перед ним і відповідь тримати буду, — твердо сказав юнак.

— Що ж, нехай буде по-твоєму, — погодилися хованці.

Почувся мелодійний передзвін. У нічному небі просто серед зірок відчинилися двері. З них линуло бліде сяйво. Воно освітило кришталеві щаблі, що сходили з піднебесся в озеро. Вгорі з’явився лицар у світлих латах на білому коні. Він був оточений ореолом сяйва, і Гліб, як не силкувався, не міг роздивитися його обличчя.

— Ти прийшов сплатити борг? — запитав лицар.

Його тихий, чаруючий голос був схожий на шелест листя або шум прибою.

— Так. Я приніс замість гаманця чарівний скарб. Срібла в ньому — тьма-тьмуща, і кожна монета нерозмінна, — ухильно відповів Гліб.

— Гідна заміна. Невже тобі не шкода розставатися з таким багатством? — здивувався лицар.

— Найдорожче — це воля. Мені за неї нічого не шкода, — відповів Гліб.

— Ти надто розумний для свого віку. Я вважав, що всі люди піддаються хворобі, назва якої — жадібність. Невже ти не надаєш ніякого значення грошам?

— Мені важко відповісти на це запитання. Я ніколи не бідував. Але я знаю одну дівчинку, що пізнала і злидні, і голод, і холод, але все-таки брязкіт дощових краплин по стріхах цінує більше, ніж брязкіт монет.

Зоряний лицар дивився на дивного юнака, і вперше за багато сторіч груди його стиснулися від туги. Він давно вже забув, що серце може боліти. Цей юнак, майже хлопчик, був чимось схожий на нього, коли він був смертним і ходив по землі своїх предків. За роки своїх поневірянь піднебессям лицар звик до самітності. Серце його зачерствіло, тому що він знав лише, як карати. Але зараз на нього начебто повіяло теплим вітром, і в глибині свідомості спливла думка: чи не даремно він мстив людям за жадібність? Хіба покаранням цієї вади він домігся того, щоб люди стали чистішими й кращими? А може, старець був правий, і людей слід навчати добром?

Раптом лицар нестерпно захотів, щоб цей земний юнак став його другом і співрозмовником, але він розумів, що таке щастя для нього недоступне. Тільки-но юнак поверне борг, владу над ним буде втрачено. І при всій своїй могутності він, Зоряний лицар, ніколи не зможе більше поговорити із цим простим смертним.

Лицар проклинав того, хто дав юнакові чарівний скарб, щоб відкупитися. Ну чому доля така жорстока: варто було йому знайти близьку душу, як неодмінно доведеться її втратити? Понад усе в світі лицар хотів повести юнака за собою в піднебесся, але честь не дозволяла йому порушити лицарське слово.

— Гаразд, давай свій скарб, — спокійно промовив лицар, нічим не виказуючи почуттів, що вирували в його душі.

Гліб дістав монету.

— Ось. Це зачарована монета. Варто кинути її через ліве плече й сказати: «Гріш до гроша йде, гріш слідом веде», — як вона укаже вам дорогу до скарбу.

— Не бійся. Підійди ближче, — покликав його лицар і простягнув руку за монетою. Намагаючись не виявити страху, Гліб ступив на сходи й пішов до привида. Принцові було невтямки, що за ним зірко стежить всюдисуща Віщунка з Лисячої Нори.

«Зараз або ніколи», — подумала відьма й подумки простягнула перед Глібом мотузку.

Зненацька Гліб зашпортався й скотився зі сходів. Монета випала з рук, змішавшись із тисячами інших, що встеляли берег озера.

— Я упустив монету, — пригнічено сказав Гліб, зводячись на ноги.

— То підніми, — запропонував лицар.

— Але… але я не знаю, котра з них моя.

— Шукай, — наказав лицар.

Гліб став одну за одною перебирати монети, кидати їх через плече й бурмотати заклинання, але нічого не допомагало. Шукати тут монету було однаково що голку в копиці сіна. Гліб із жахом усвідомлював, що минуть роки, перш ніж він перебере все місячне срібло на березі.

— Я не можу її знайти, — збентежено промовив юнак.

«Це знак», — подумав Зоряний лицар, а вголос сказав:

— У такому випадку я не можу прийняти її, як сплату боргу. Хтозна, може, твоя монета нічого не варта.

— Я даю вам слово честі! — вигукнув Гліб.

— Ти давав слово, що повернеш гаманець, однак не дотримав його. Чому я повинен вірити тобі зараз? — суворо запитав лицар.

Гліб залився фарбою сорому. Йому нічого було заперечити й нічим було довести свою правоту. Юнак не знав, що Зоряний лицар анітрішки не сумнівався в його чесності. Той, хто звик судити й карати, тепер сам був готовий переступити закон честі заради своєї вигоди. У холодному серці лицаря йшла боротьба: по справедливості він повинен був відпустити хлопця, але найменше за усе лицар хотів знову залишатися на самоті. Обов’язок відступав перед бажанням будь-якою ціною втримати юнака біля себе. І лицар схитрував, пішовши на угоду із власним сумлінням.

— Добре. Я повірю тобі ще раз і дам шанс. У тебе є місяць на те, щоб знайти гаманець.

— Але для цього треба повернутися в Задзеркалля, а ніхто з живих не може зробити цього двічі, — приречено мовив Гліб.

— Не залишити юнакові жодної надії було вдвічі нечесно. Для лицаря не було таємницею, де шукати гаманець, але перемога тільки тоді справжня, коли до мети ти приходиш сам.

— Усе не так складно. Я підкажу тобі, де шукати пропажу, — пообіцяв Зоряний лицар, — але за це ти повинен заприсягти, що якщо через місяць ти не повернеш гаманець, то станеш моїм пажем і підеш зі мною, назавжди покинувши Землю.

— Я згодний, адже в мене немає вибору, — кивнув Гліб.

— За Дзеркалом Долі гаманця немає. Шукай його набагато ближче. Одна з тих, хто побував у Задзеркаллі, принесла його із собою, — загадково сказав Зоряний лицар.

— Хто? — щиро здивувався Гліб.

Лицар указав на розсипані по березі монети:

— Серед безлічі монет важко знайти одну, але через Дзеркало Долі повернулося небагато. Шукай і пам’ятай, ти маєш повернути гаманець рівно через місяць.

Світло згасло. Небесні двері зачинилися, і лицар зник.

Розділ 7

Всю ніч Марика не заплющила очей. Вона вдивлялася у небо, щоб побачити, чи не спускається Зоряний лицар, і гаряче молилася за Гліба. Час від часу дівчинка за звичкою тягла руку до камінчика на шкіряному шнурку, але потім згадувала, що в неї більше немає оберега, в якому вона колись черпала впевненість і спокій. Втім, Марика не каялася в тому, що віддала його Глібові. Дівчинка шкодувала лише про одне: що зараз її немає поруч із названим братом, їй здавалося, що удвох вони зуміли б ублагати Зоряного лицаря, аби той перемінив гнів на милість і пробачив втрату чарівного гаманця.

Склавши долоні, вона до самого ранку читала пошепки молитви. Перед світанком вітер нагнав хмари. Вони закрили зорі й туго закутали місяць. У вікно несміло постукали перші дощові краплі. В Марики злипалися очі. Ще якийсь час вона кріпилася, але зрештою мірний перестук краплин заколисав її. Дівчинка, згорнувшись калачиком, задрімала, сидячи в кріслі біля вікна.

Вона прокинулася, коли похмурий день уже вступив у свої права. Дощ скінчився, але небо хмарилося, і тільки червоно-жовтий клен під вікном випромінював сонце, ніби не бажав миритися з приходом осені. Ледь відкривши очі, Марика подумала про Гліба. Він обіцяв приїхати й розповісти, якщо лицар з’явиться знову. Але чи вдасться йому вибратися? Що не говори, а бути сином короля — це зовсім не свято. Незважаючи на те, що Гліб іще підліток, у нього занадто багато справ і обов’язків. Очікування обіцяло бути довгим і таким самим безрадісним, як погода. Дівчинка подивилася на сонячний клен, ніби шукаючи підтвердження того, що в житті завжди є щось прекрасне.

Із самого ранку все пішло не так. За сніданком Марика через неуважність переплутала виделки, упустила ніж, а потім ненароком перекинула горня. Мадам Стилет, упевнена в тому, що її вихованка робить усе навмисно, взялася за виховання дівчинки. Спочатку вона півгодини читала Мариці нотації, а потім замість запланованої ранкової прогулянки веліла переписати в зошит основні правила поведінки за столом.

Знаючи, що з наставницею краще не сперечатися, дівчинка узялася до роботи, але думки її були далекі від правопису. Щоразу, почувши на дворі шум, вона підхоплювалася й бігла до вікна, з надією, що приїхав Гліб. Навчання не йшло на розум. Через необачність Марика раз у раз робила помилки, і її зошит майорів закреслюваннями.

Справа наближалася до полудня, а Гліба все не було. Марика хвилювалася не на жарт. Раптом його спіткало лихо? Можливо, йому потрібна допомога. Дівчинка й не думала відступатися й кидати друга в біді. Якби їй дозволили, Марика на крилах полетіла б у палац, але за етикетом вона не могла завітати до сина короля без запрошення. Вже вкотре Марика проклинала придворні правила й шкодувала, що втратила волю. Раніше їй не треба було нікому доповідати, куди й навіщо вона йде, а тепер кожний її крок був підзвітний. Утім, ніхто не заважав їй утекти потайки, а потім нехай карають.

Прийнявши рішення, дівчинка поспішно накинула пальто, відчинила двері й, переконавшись, що поблизу нікого немає, вийшла з дитячої. Дійшовши до кінця коридору, вона звернула в ліве крило, де розташовувалися кімнати для гостей. Зараз воно пустувало. Тут навряд чи можна було зустріти кого-небудь зі слуг. Половина справи була зроблена. Марика відчула себе впевненіше. Забувши про манери, пристойні для юної герцогині, вона підібрала спідниці й зайцем помчалася до сходів, що вели на перший поверх. Серце її колотилося й не лише через острах бути спійманою. Їй кортіло швидше побачити Гліба й довідатися, що з ним. Збігши зі ходів, Марика кинулася до бічного виходу й… із усього розгону налетіла на мадам Стилет.

— Ой! — скрикнула дівчинка від несподіванки.

Гувернантка стиснула й без того вузькі губи й, манірно піднявши лорнет, уп’ялася на вихованку так, наче побачила на перському килимі блоху.

— Що значить «ой»? По-перше, ви повинні вибачитися. А по-друге, я б хотіла знати, куди це ви поспішаєте, у той час як я веліла вам переписувати правила з підручника? — нудотним гугнявим голосом поцікавилася гувернантка.

— Я вже переписала, — пробурмотіла Марика, гарячково намагаючись вигадати пояснення для своєї втечі.

— От як? Підемо перевіримо, — твердо сказала гувернантка й кивнула убік сходів.

Дівчинка приречено піднялася на другий поверх. Мадам Стилет йшла поруч. Вимуштрувана, манірна дама ненавиділа свою вихованку. Коли її брали на посаду гувернантки в герцогський будинок, вона й не припускала, що їй доведеться мати справу з такою необтесаною дикункою. У новій вихованці не було ні краплі лиску й манер, буцім вона росла на вулиці, а не в пристойному будинку. Мадам Стилет з першого дня вирішила, що дівчисько слід тримати в їжакових рукавицях, і суворо дотримувалася свого наміру.

«Тепер Шкілетина не відчепиться, — похмуро подумала Марика. — Треба ж було натрапити на стару каргу».

Зошит Марики лежав відкрий на столі. Мадам Стилет уп’ялася на сторінку, ніби сподівалася, що від цього всі помилки виправляться й недороблене завдання зробиться саме собою, а потім гидливо взяла зошит за куточок і піднесла його до самого носа дівчинки.

— Що це таке?

— Зошит, — сказала Марика, безневинно дивлячись на гувернантку, і додала: — Там майже все написано. Залишилося тільки трішки.

— Не сердьте мене! Я в житті не зустрічала більш зіпсованої дівчинки: ви зухвала, ледача й неохайна. Що це за карлючки? Хіба це літери? Якісь п’яні карлючки!

— У мене рука втомилася. Я відпочину і все зроблю, — пообіцяла Марика, але гувернантка суворо заперечила:

— Вам потрібний не відпочинок, а гарна порція різок. Була б моя воля, я б з вами не бавилася, як герцогиня. Сьогодні ви позбавлені відпочинку. Ви повинні переписати всі правила десять разів. Я прийду й перевірю. Може, хоч це навчить вас старанності.

Мадам Стилет вийшла, залишивши Марику на самоті. Дівчинка показала їй навздогін язика й сіла за письмовий стіл. Переписати все від початку й до кінця десять разів! Для цього й цілого дня не вистачить. До того ж утекти тепер не вдасться. Мадам Кістяк напевно стежитиме. Від сумних міркувань дівчинку відволік шум екіпажа, що під’їхав. Марика підбігла до вікна. Серце радісно забилося. На дверцятах прибулої карети красувався королівський герб.

Не в силах чекати поки Гліб підніметься до неї, Марика побігла йому назустріч. Вона рвонула двері, але ті виявилися замкненими. Дівчинка щосили посмикала за клямку, усе ще не вірячи, що її закрили на ключ, а потім забарабанила по дверях, з надією, що її випустять. Але на заклик ніхто не прийшов.

«І це називається, я в будинку господарка? Ніби собаку на мотузці тримають», — ображено подумала Марика, від безсилля стукнула по дверях кулаком і, насупившись, сіла на диван чекати Гліба. З часом їй у душу закрадалася підозра, що Гліб не прийде. Мабуть, це підступи мадам Кістяк! Юна бранка збунтувалася. Вона щосили намагалася догодити ненависній гувернантці. Але тепер, коли та вирішила перетворити її будинок у в’язницю, вона не збиралася більше терпіти прискіпувань і нападок.

Дівчинка вибігла на просторий балкон, з якого легко було дістатися до вікна сусідньої кімнати. Марика підіткнула спідницю, щоб було зручніше перелізти через поруччя, і, ставши на карниз, повільно пішла до балкона, який вів у покої герцогині Агнеси. На щастя, на дворі нікого не було, і дівчинка всією душею сподівалася, що її акробатичний номер не буде помічений знизу. Знову перелізши через поруччя, вона навшпиньках підійшла до балконних дверей і злегка штовхнула стулку. На її щастя двері подалися, і Марика почула голос Гліба:

— Я не хотів уплутувати сюди Марику. У ваших же інтересах зізнатися й покінчити з усім цим, щоб вона ні про що не довідалася.

Ці слова змусили дівчинку завмерти й прислухатися. Цікаво, які в Гліба секрети від неї.

— Мені ні в чому зізнаватися, — відповіла Агнеса.

— Ви зовсім не змінилися. Я думав, ви розкаялися в колишніх злодіяннях і стали іншою, але тепер бачу, що помилявся.

— Не треба докоряти мені минулим. Я сповна заплатила за свої гріхи, — сказала герцогиня.

— І тепер узялися робити нові, — уїдливо зауважив Гліб. — Ви, як і раніше, жадаєте знищити мене?

Марика більше не могла залишатися осторонь. Вона відчинила двері й випалила:

— Що ти таке кажеш! Вона моя мама й не може заподіяти тобі зла. Поява дівчинки була дуже несподіваною. Агнеса не на жарт злякалася. Навіть незважаючи на смагляву від природи шкіру, було помітно, як вона сполотніла. Їй не хотілося втратити довіру прийманої дочки, а хто знає, як багато вона довідалася, стоячи за дверима? Розгубленість герцогині ще більше розпалила Гліба. Він був абсолютно впевнений у тому, що Агнеса винувата. Принц був глухий до виправдань, він тільки хотів почути щиросерде зізнання.

— Ти занадто мало знаєш герцогиню, — звернувся він до Марики. — Вона ще й не на таке здатна. Колись її називали Чорною. І не без підстав.

— Припиніть негайно! Я не брала ніякого гаманця! — скрикнула Агнеса.

— Ти думаєш, гаманець у мами? — запитала Марика.

— Я не думаю, я знаю. Я зустрічався із Зоряним лицарем, і він сказав, що гаманець тут.

— От його слова: «Та, що побувала за Дзеркалом долі, принесла гаманець із собою». Оскільки в Задзеркаллі були лише ми втрьох, висновок напрошується сам собою. Ясновельможна герцогиня приховала чарівну річ і тепер вичікує, коли Зоряний лицар зі мною поквитається.

— Навіщо таке говориш? Мама не могла так зробити, — Марика заступилася за Агнесу. Гліба пройняла гостра образа. — Замість того, щоб допомогти йому, Марика стала на бік герцогині. Наївна душа. Вона не знала, що її мати — така ж фальшивка, як сережки у вухах вуличної торговки. Потрібно відкрити їй очі, щоб вона знала, з ким має справу.

— Що ти про неї знаєш! Вона із самого початку тобі бреше. Вона зовсім не твоя мати, а самозванка. У неї ніколи не було дітей.

Обвинувачення пролунало, як удар батога. Агнеса сполотніла. Вона так раділа, що із чорного магією покінчено, що можна жити тихим, повсякденним життям і дарувати материнську любов цій дівчинці. І от усе вмить обірвалося. Здійснився найстрашніший з її кошмарів.

— Це правда? — запитала Марика, обернувшись до Агнеси.

Герцогиня довго мовчала, а потім подивилася в очі прийманої дочки й тихо сказала:

— Я хотіла бути щасливою і подарувати тобі домівку. Хіба це злочин? Мабуть, мені судилося бути самотньою.

Марика раптом усією душею відчула біль цієї жінки, і їй стало шкода її. Вона рвучко пригорнулася до Агнеси.

— Ти моя мама. Присягаюся, я не покину тебе!

У Глібовій душі вирувала лють. Над ним нависла смертельна небезпека, а Марика обіймається з Агнесою.

— Швидко ж ви знайшли спільну мову. Мабуть, мені нічого сподіватися, якщо ця злодійка тобі дорожча за мене, — процідив він крізь зуби.

— Навіщо ти такий злий, ніби білини об’ївся? — похитала головою Марика.

Дівчинка відчувала, що приймана мати говорить правду. Дотепер чуття ніколи не підводило її. Зоряний лицар або збрехав, або помилився. Агнеса не могла вкрасти гаманець. Але як довести це Глібові? І тут вона згадала багато разів випробуваний циганський спосіб.

— Якщо ти думаєш, що один з нас злодій, це можна перевірити, — сказала вона.

— Яким чином? — запитав Гліб.

— Як цигани злодія шукають. Для цього треба в кузню йти.

— Немає нічого простішого. У палаці є відмінна кузня — жваво погодився Гліб, але Марика похитала головою:

— Ні, та кузня не підходить. Навіщо людям знати про такі справи?

Із цим було важко посперечатися. Глібу й самому хотілося зберегти історію з гаманцем Зоряного лицаря в таємниці, але шила в мішку не приховаєш.

— В яку би кузню ми не з тобою пішли, то однаково не зможемо приховати цього. Скажи краще правду, ти хочеш вигородити свою мачуху, — процідив він крізь зуби, але Марика заперечила:

— За східними воротами біля старого цвинтаря є занедбана кузня. Там нас ніхто не побачить. Тільки туди треба йти вдень. Уночі там мрець ходить.

— Який мрець? — не зрозумів Гліб.

— Коваль. Який же ще? Говорять, що він за життя велике зло вчинив і тепер мучиться. Агнеса з власного досвіду знала, що від чорної магії краще триматися подалі, тому рішуче заявила:

— Облиште цю витівку. Я не дозволю вам туди йти. Це не іграшки.

Хвилину назад Гліб сам хотів відмовитися. У нього теж не лежала душа їхати в пустельне місце, яке до того ж користувалося дурною славою, але варто було Агнесі висловитися проти, як він, їй усупереч, підтримав ідею Марики.

— Я бачу, ясновельможна герцогиня злякалася? Імовірно не без підстав. Не хочеться, щоб правда вийшла назовні? — не втримався принц від уїдливого зауваження.

— Мені нема чого приховувати! — спалахнула Агнеса.

— У такому разі, їдьмо у занедбану кузню. Вдень там нічого боятися, — скомандував Гліб.

Агнесу охопило недобре передчуття. Вся її істота була проти затіяного. Вона хотіла заперечити, але зрозуміла, що у разі незгоди ніколи не зніме із себе підозри.

Розділ 8

Непомітно прийшли холоди. Навіть не вірилося, що ще недавно ліси були одягнені в золото. Невгамовні дощі зірвали з дерев святкове вбрання й змили позолоту бабиного літа. Минуло два тижні від часу розмови Гліба з Агнесою й Марикою, а вони так і не навідалися в кузню. Вони чекали, що погода хоч трохи покращиться, але та, немов знущаючись, насилала на землю проливні дощі із пронизливим північним вітром.

Гліб нервував. Часу було обмаль, і він не міг витрачати дні марно. Та здавалося, сама природа була проти нього. Оточуючі помічали, що принц став надзвичайно різкий і дратівливий, чого раніше за ним не водилося. Злість роз’їдає навіть найчистіші серця, варто їй там оселитися.

Здавалося, дощ ніколи не скінчиться, але навіть осіння сльота не буває вічною. Якось прокинувшись, Гліб побачив, що мряка припинилася. Щоправда, погода мало підходила для прогулянки. Сіре небо нависало над землею, погрожуючи знову вибухнути потоками сліз. Пориви холодного вітру заганяли людей у домівки. І все-таки тягнути далі не мало сенсу. Доти, доки Гліб не повернув гаманець власникові, юнак не міг спати спокійно.

Спочатку Гліб ще сподівався, що Агнеса сама зізнається й поверне украдену річ, але спливали дні, а герцогиня мовчала. Чим більше впиралася Агнеса, тим сильніше оздоблювався Гліб. Він вирішив будь-що-будь вивести герцогиню на чисту воду, анітрохи не сумніваючись у її провині. Відразу ж після сніданку, нікого не попередивши й нічого не пояснивши, Гліб осідлав коня й поїхав до Марики.

За якийсь час через східні ворота з міста виїхало троє вершників. Чи то захищаючись від поривів північного вітру, чи то побоюючись бути впізнаними, вони куталися в грубі бавовняні плащі з низько насунутими каптурами. Незабаром вершники звернули на розбитий сільський шлях. Осіннє бездоріжжя розмило колію. Коні грузли в болоті. Дорога була безлюдною, і лише дерева, наче злидарі в лахмітті останнього, тьмяного листя, стояли уздовж. Вони простягали скорчені почорнілі віти, ніби просили милостиню.

— Чи далеко ще? — запитав Гліб, з острахом дивлячись на навислі хмари, будь-якої миті готові вибухнути дощем.

— Ген за тим пагорком, — показала рукою Марика.

Пагорб, увінчаний цвинтарними хрестами, надавав місцю лиховісного вигляду. Колись тут проходив шлях, яким купці возили товари. Уздовж нього розташувалося велике поселення, але люди давно покинули насиджені місця. Тепер тутешні краї користувалися дурною славою. Торгівці обминали цю місцевість, надаючи перевагу довшій, зате безпечній дорозі. Тільки найвідважніші обирали короткий шлях, та й ті намагалися минути старий цвинтар засвітла. Подейкували, як звечоріє, з кожним, хто проїжджає повз нього, трапляється нещастя: то обід колеса трісне, то вісь зламається, ніби хтось навмисно затримує подорожніх. А якщо таке сталося, потрібно кидати воза з товаром і разом з кіньми бігти не оглядаючись, і горе тому, хто насмілиться затриматися на ніч.

Від великого колись селища залишилося всього-на-всього кілька хатин, що повростали в землю. Черепиця на них давно обвалилася, і лише ребра балок, як кістяки гігантських тварин, стирчали із землі. Кузня стояла на околиці, біля самого цвинтаря.

Похмурий день був схожий на сутінки, і від цього пейзаж здавався ще обтяжливішим. Агнесі дедалі більше не подобалася ця мандрівка, але виявити свій страх — означало ще сильніше зміцнити підозри Гліба. Герцогиня повинна була довести свою невинність, хоча б тому що Марика вірила їй.

На Гліба тутешні місця теж навівали похмурі думки. У душі він шкодував, що затіяв ворожіння, але повертати назад було пізно. Вони під’їхали до кузні й спішилися. Дивно, але будівля збереглася набагато краще за інші. Навіть дах залишився неушкоджений. Двері були відчинені. Пересиливши страх, Гліб ступив усередину. Марика й Агнеса увійшли за ним. Навколо панувало запустіння. Зі стелі серпанком спускалося кошлате від пилу павутиння, але ковальські кліщі, молот та інші інструменти лежали недоторканими.

— Дивно, що за стільки часу люди не розікрали увесь скарб, — здивувався Гліб.

— Це тому, що всі бояться коваля, — пошепки пояснила Марика.

— Але ж він давно помер, — заперечив Гліб.

— Ну та й що? Він хоч і мрець, а речі свої стереже. Якщо хто їх візьме, обов’язково через них каліцтво дістане.

— А ти звідки знаєш?

— Так люди кажуть. А темними ночами він у кузню приходить, горно запалює й до ранку стукає молотом по ковадлу, — додала дівчинка.

— Ну, потішила, — мовив Гліб. Після почутого єдиним його бажанням було забратися звідси подалі.

— Не подобається мені ця витівка, — в унісон його думкам обережно сказала Агнеса.

Герцогиня шкодувала, що послухалася дітей, але холодна посмішка Гліба негайно нагадала їй, що в неї не було вибору.

— Зізнайтеся, що гаманець у вас, і ми Негайно виїдемо, — з надією сказав Гліб.

— Мені ні в чому зізнаватися, — уперто повторила Агнеса.

Зайняті суперечкою, вони й не помітили, що Марика з останніх сил кріпилася, аби ніхто не здогадався, як їй страшно. Де був зовсім не той страх, що його відчували люди, опинившись у місці, сповненому лиховісних переказів. Він мав набагато глибше коріння. Варга суворо забороняла їй ворожити. Марика дотепер пам’ятала, як боляче та потягла її за вухо, коли одного разу вони з циганськими дітлахами заходилися викликати духів. З усієї ватаги дісталося тільки їй одній, хоча там були діти старші.

Дівчинка переконувала себе, що нічого поганого не станеться. Ворожіння на ковадлі — не таке вже й сильне, але в душі зріло передчуття чогось жахливого. Навіщо тільки вони із Глібом узяли гаманець Зоряного лицаря? Він однаково їм не придався, а лише накликав неприємності. Але тепер відступати було нікуди. Марика не бачила іншого способу розв’язати вузол ворожнечі між прийманою матір’ю і Глібом.

— Навіщо лаятися? Справу треба робити, доки ніч не настала, — обірвала сварку дівчинка. Намагаючись придушити свої страхи, вона запалила свічку. Язичок полум’я затріпотів, топлячи віск. Кілька важких крапель упали на метал. Марика закріпила в розплавленому воскові палаючу свічку. Ґнотик потріскував і коптив. Чорна воскова сльоза повільно поповзла вниз.

Дівчинка дістала окраєць хліба й, розламавши, поклала біля свічки, а поруч насипала жменьку солі. Всі приготування було завершено.

— Нехай кожний покладе сюди свою річ, — глухим від хвилювання голосом сказала Марика.

Ніби кидаючись у вир з головою, вона зняла браслет, що зберігала як пам’ять про циганське життя, і першою поклала його на ковадло. Поруч лягла шовкова носова хустка з вишитим у куті королівським гербом.

Гліб з неприхованою ворожістю уп’явся в Агнесу, що марно намагалася стягнути з пальця перстень. Юнак не сумнівався, що це всього лише виверт, щоб ухилитися від випробування.

— Що, не знімається? Шкода. Невже ми даремно тяглися в цю далечінь? — уїдливо посміхнувся Гліб.

Агнеса спалахнула, рвучко зірвала із себе капор і кинула його на ковадло. Від подуву полум’я свічки скажено затанцювало, ледь не згаснувши. Усі затамували подих, ніби згасла свічка означала щось більше, ніж недогарок із почорнілим ґнотиком. Наче малюсінький вогник уже не можна було запалити знову. Поступово свічка розгорілася. Тепер полум’я не коливалося, мов застигло. Буцім його намалював невідомий художник над запилюченим ковадлом.

Марика раптом зрозуміла, що зовсім не пам’ятає заклинання. У пам’яті спливали окремі слова на гортанній циганській мові, але вони не складалися в єдине ціле. І не дивно. Адже вона не заучувала їх, а тільки чула, як читала Варга. Тоді їй здавалося, що в них немає нічого складного і вони звучать так просто.

Минали хвилини. Чим більше Марика силкувалася згадати слова, тим вірніше вони від неї вислизали. А в глибинах свідомості, майже підсвідомо крутилась одна єдина думка: «Усе на краще, адже ворожити не можна». Дівчинка хотіла припинити ворожіння, але боялася. Засліплений ненавистю, Гліб не повірив би їй і вирішив, що вона вигороджує прийману матір.

— І що далі? — ніби відповідаючи на її побоювання, запитав Гліб.

У його голосі звучала неприкрита ворожість. Марика чітко відчула, як він змінився.

Ненависть випалювала його душу, і принц уже не був колишнім: добрим, чуйним і справедливим юнаком, готовим будь-коли прийти на допомогу. На коротку мить бажання повернути колишнього Гліба й подолати злість, яка захопила його, затьмарило в Мариці страх перед помстою духів. І вона почала говорити.

Гортанне мовлення легко й вільно злітало з її губ, але дівчинка не розуміла жодного слова. Це була не циганська, а якась невідома їй мова, та мова, що її знала тільки Варга, але ніколи не передавала людям. Марика, немов жила у двох особах: одна говорила, а інша слухала збоку. А може, вона зовсім перестала існувати, перетворилася на вібрацію звуків. Скороминущий подив пройшов, так само зник і острах. З кожним словом світ ніби віддалявся, залишаючи лише морок і застигле полум’я свічки.

Гліб і Агнеса, зціпенівши від страху, спостерігали, як по ковадлу загравою розлилося слабке світіння. Воно посилювалося, доки метал не нагрівся до червона. Кузня освітилася багряним сяйвом, і від цього пітьма за вікном згустилася.

У червоних відблисках обличчя Марики було безпристрасним, як маска, лише в зіницях тремтіли вогники свічки. Дівчинка, не мигаючи, дивилася перед собою, і все-таки погляд її блукав десь далеко.

«Як сліпа», — подумав Гліб, намагаючись скинути із себе липкий страх. Відсторонений, далекий від мирської марноти погляд був чужим на дитячому личку. Він лякав. Так не могла дивитися маленька дівчинка. У цьому було щось надприродне. Гліб згадав, що тільки один раз він бачив такий самий погляд, у старої циганки з варварським ім’ям Варга.

— Цілуй! — наказала Марика.

Загіпнотизовані магією заклинання, Гліб і Агнеса не відразу зрозуміли, що вона звертається до них.

— Цілуй! Безвинний вогонь не палить, — повторила дівчинка.

Вона ні словом, ні жестом не показала, кому саме адресований її наказ, та все-таки і Гліб, і Агнеса зрозуміли це без натяку. Герцогиня з жахом дивилася на розпечене ковадло.

Гліб здригнувся. Не хотілося б йому зараз виявитися на місці Агнеси. Втім, вона сама винна. Нічого було відмовлятися. Могла б із самого початку зізнатися й повернути гаманець. Остання краплина жалю до нещасної щезла. І раптом, на його подив, герцогиня пішла до ковадла.

«Що я роблю? Це божевілля», — думала Агнеса, зробивши перший крок. Кілька метрів до ковадла здалися їй завдовжки з милю. Ноги відмовлялися йти, але жінка придушила в собі бажання зупинитися. Бувають моменти, коли варто лише забаритися й дати собі можливість поміркувати, як уже неможливо зважитися на відчайдушний учинок. «Я збожеволіла. Будь що буде», — промайнуло в її голові.

Агнеса рвучко нахилилася й торкнулася ковадла губами. Розпечений на вигляд метал при дотику виявився холодним. Пройшло кілька хвилин, перш ніж жінка усвідомила, що вона пройшла випробування. Тепер, коли страх і хвилювання залишилися позаду, герцогиня раптом ослабла. Вона опустилася на коліна біля ковадла й заридала. Сльози текли по її щоках. Агнеса розуміла, що з боку виглядає смішно. Доросла жінка, яка плаче від радості, що вийшла переможницею в небезпечній грі, влаштованій підлітками.

Гліб не знав, що й подумати. Зважаючи на все, Агнеса й справді була невинною. Його в цьому переконало не тільки циганське ворожіння. Людина, що почуває за собою провину, просто не може поводитися так щиро.

— Бачиш, мама казала правду. Вона не крала гаманця, — сказала Марика.

Червонувате світіння, що виходило від ковадла, потьмяніло. Гліб відзначив, що дівчинка знову стала собою. А можливо, її перевтілення йому просто привиділося?

— Пробачте мене, — пригнічено сказав принц і винувато додав: — Але в кого ж тоді гаманець? Адже Зоряний лицар сказав…

— Хочеш, щоб я теж поцілувала ковадло? — перебивши його, з викликом запитала Марика.

— Ні, я тобі вірю, — відмовився Гліб.

Разом їм довелося пережити чимало небезпек, і чесність Марики була для нього вищою від усяких сумнівів.

— Добре, якщо так, — сказала дівчинка. — Людина, що нікому не вірить, схожа на гниле дерево: зовні міцне, а всередині — порожнеча. Штовхни й упаде.

Зненацька з вулиці в кузню залетів протяг. Почувся протяжливий скрип дверних петель, і двері з шумом зачинилися. Свічка загасла. Лише цівка диму сивим пасмом потягнулася до стелі. Гліб допоміг Агнесі піднятися, і, гнані первісним жахом перед невідомим, усі кинулися до виходу.

На вулиці здійнявся вітер. Він свистів і завивав, як Соловей Розбійник. Раптово похолодало. Небо зовсім стемніло, прийнявши землистий відтінок. Насувалася буря. Хмари готові були розлитися дощем.

— Ураган застане нас у дорозі. Може, перечекати? — не дуже впевнено запропонував Гліб.

— Мені б не хотілося тут затримуватися, — здригнулася Агнеса. — Краще поспішити. Головне, дістатися великої дороги. До неї не так вже й далеко.

З неба став падати мокрий сніг. Вітер оскаженіло кидав великі пластівці в обличчя людей. Коні панічно іржали і рвали упряж.

— Швидше! Інакше нам звідси не вибратися, — поквапив Гліб.

— У кузні залишився мій капор, — похопилася Агнеса й кинулася назад.

У приміщенні панував півморок, але капор світлою плямою виділявся в сутінках.

Герцогиня перетнула кузню, схопила капелюшок і поспішила до виходу, але раптово зупинилася як укопана. Дорогу їй заступала Віщунка з Лисячої Нори.

— От і зустрілися, — солодко мовила відьма, огидно посміхаючись. Раптом Агнесу пройняв здогад. Як же вона могла забути, що Віщунка теж була по той бік Дзеркала. Всі деталі головоломки вставали на свої місця.

— То це ти взяла гаманець, стара відьмо! — скрикнула вона.

Відьма задоволено посміхалася:

— Ач, яка тямуща. А знаєш приказку: хто менше знає, той міцніше спить?

— Роби зі мною, що хочеш, але дай спокій дітям, — хоробро мовила Агнеса.

— Ой, які ми шляхетні. Певна річ, що я тебе так просто не відпущу. Знаєш ти багато, але й спати будеш міцно. Бути тобі ні живою, ні мертвою.

Агнесу пройняв біль, а потім огорнула слабість. Ноги підкосилися, і вона впала на земляну підлогу.

Розділ 9

Коні ніби сказилися. Вони вставали дибки й рвали упряж. Гліб і Марика намагалися відв’язати коней, але вузли, як навмисно затягувалися ще міцніше. Шкіряні ремені намокли й були слизькими, а застиглі пальці не слухалися. Конов’язь натужно скрипіла.

— Треба обрізати повід, інакше не вийде, — намагаючись перекричати шум вітру, сказала Марика.

— Але чим?

Дівчинка дістала з-за пояса кинджал, що за циганською звичкою прихопила із собою в дорогу.

— Доглянь за кіньми, а я піду подивлюся, де герцогиня. Чого вона там застрягла?! — у серцях крикнув Гліб.

Принц вбіг у кузню й побачив Агнесу. Вона лежала на підлозі, як мертва. Гліба пронизав страх. Опустившись на коліна, він приклав вухо до її грудей. Серце билося слабко, але рівно. Гліб з полегшенням зітхнув. Жива! Він поплескав жінку по щоках, намагаючись привести до тями, але вона не опам’яталася.

— Глібе, швидше! Упряж не витримає! — почув він крик Марики.

Більше не можна було затримуватися. У надії, що свіже повітря підбадьорить Агнесу, Гліб звалив її через плече й швидко поніс до виходу.

— Що з нею?! — скрикнула Марика.

— Нічого страшного. Знепритомніла. По дорозі прийде до тями.

— Мій кінь витримає двох, а ти їдь слідом. Як опам’ятається, пересяде на свого коня, — запропонувала дівчинка, заскакуючи у сідло.

Гліб поклав Агнесу перед Марикою поперек сідла.

— Скачи! Я вас наздожену, — наказав він і перерізав повід.

Кінь рвонувся з місця, ніби тільки цього й чекав. Гліб спробував осідлати коня, та де там. Вітер дужчав. Він завивав, як розлючений звір, і поривами налітав на юнака, намагаючись збити його з ніг. Упряж ходила ходором, ніби була зроблена не з колод, а із патиків. Раптом щось тріснуло. Прогниле дерево не витримало, і поперечина переломилася.

Збожеволілі від страху коні металися з боку убік і хитали головами, намагаючись остаточно звільнитися. З їхніх губ злітала піна. Підступатися до тварин, що сказилися, було небезпечно. Вони могли затоптати. Поки Гліб примірявся, як до них підійти, один кінь скинув із себе залишки пута й, відчувши волю, з протяжним іржанням переможно став дибки. Слідом звільнився інший, і вони помчали геть, швидко зникнувши за сніжною завісою. Гліб у відчаї побіг слідом, викрикуючи ім’я свого скакуна, але, зробивши кілька кроків, нерішуче зупинився.

Вітер сплітав дощ і сніг у тугі струмені й хльостав ними самотню фігуру, захоплену посеред бурану. Попереду стояла мокра завіса, а позаду — занедбана кузня, яку люди й у добрий час обходили за версту.

Юнак розгубився, не знаючи, яке із двох лих обрати. Навіть якщо вийти на велику дорогу, у таку бурю на тракті навряд чи зустрінеш подорожніх. А кузня — це який не який дах над головою, тим більше, що до ночі ще далеко, і Марика напевне спорядить за ним людей.

Розсудивши так, Гліб повернув назад. Скрипнули дверні петлі, і двері самі собою повільно відчинилися. Дверний проріз зяяв, наче збирався поглинути кожного, хто шукає тут пристановища. У цьому було щось лиховісне. Гліб мимоволі відступив. На пам’ять негайно прийшла розповідь про мертвого коваля. Може, це були просто циганські казки, але йому не хотілося перевіряти, скільки в них домислу, а скільки правди. Він щільніше закутався в бавовняний плащ і швидко пішов крізь бурю геть від проклятого місця.

Загубивши лік часові, юнак прокладав шлях крізь негоду. Вітер скажено дув в обличчя, намагаючись зупинити його, але Гліб уперто йшов назустріч стихії, адже боявся, що варто звернути, і він втратить напрямок і зіб’ється з дороги. Ноги потопали в болоті.

Спочатку Гліб намагався обходити калюжі, але кілька разів провалившись по кісточку, пішов навпростець, не звертаючи уваги на сльоту.

Вечоріло, а Гліб усе кружляв пустирем, ніби якісь сили знущалися з нього, відводячи від сіл і селищ і спрямовуючи у найбезлюдніші місця. Нарешті вітер ущух і дощ скінчився, але тепер Глібові було байдуже. Одяг намок до нитки й більше не зберігав тепла. Плащ важким тягарем лежав на плечах, і довгі поли плуталися під ногами. Сили покидали його. Гліб ледве переставляв ноги, змагаючись з багнюкою, що засмоктувала, як трясовина.

І все-таки він уперто йшов: у русі залишалася надія, але з кожним кроком вона танула.

Раптом Гліб почув якийсь неясний звук. Він прислухався, і серце в нього радісно затріпотіло. Це був перелив дзвіночка. Звук наближався, поступово до нього додалися й інші: кінське фиркання й скрип коліс.

Втомлений подорожній поспішив на звук. Повз нього, метрів за сто проїхав віз.

— Постривайте! — крикнув Гліб, та окрик вийшов жалюгідним і ледве чутним.

Юнак із жахом зрозумів, що його не помітили. Віз віддалявся. Єдина дарована йому можливість урятуватися вислизала. Гліб був на грані розпачу, аж раптом провидіння зглянулося над ним. Як часто буває в житті: успіх для одного обертається невдачею для іншого. Віз труснуло, повело убік, і він перевернувся, потрапивши в яму, повну рідкої багнюки.

— Ох, щоб тебе! — лайнувся візник. — Це ти винен, Степку, лихоманка тебе бери! Якого дідька потяглися проти ночі? Дорогу, бач, як розвезло.

— Таж видіння мені було, — виправдувався хлоп’ячий голос.

— Видіння, — передражнив його візник. — Користі від твого видіння, як із блохи молока. Лозиною тебе мало гладив нижче спини, от і все видіння. І я, дурень старий, тебе послухав. Не інакше як нечистий поплутав. Ач віз як покрутило. Давай, виправляй.

Подорожніх було двоє: літній, але досить міцний чоловік і хлопчик підліток. Поки вони вовтузилися з возом, Гліб поспішив до них.

«Тільки б встигнути, доки вони не від’їхали», — як заклинання, повторював він. Люди, як і раніше, не зважали на нього, зайняті роботою. Колесо глибоко зав’язло в болоті. По коліна в бруді мандрівці намагалися визволити його, але марно. Робітники спітніли від натуги й зробили перерву. Степко розправив спину і раптом побачив самотню фігуру, що наближалася до них. У знесиленому, вкритому з голови до ніг брудом подорожньому важко було впізнати вельможного принца.

— Діду, поглянь, хтось іде, — прошепотів Степко, указуючи на Гліба.

— Боже милостивий, тільки б не погань яка, — перехрестився старий.

— Ні, здається, людина, — похитав головою парубійко.

— Погань теж іноді на людину схожа, — заперечив візник й перехрестив Гліба, аби переконатися, що він не перевертень, та, мабуть, вирішивши, що цього недостатньо, наказав: — Стій! Спершу перехрестися, а потім вже підходь до чесних людей.

Гліб слухняно перехрестився, про себе подумавши, добре ж він має виглядати, якщо його приймають за мару.

— Я ж казав, що людина, — сказав Степко дідові.

— Дідько його знає. З вигляду — чистісінька примара, — заперечив дід та крикнув:

— Правду кажи. Як тут опинився? Ким будеш? Ти часом не злодій який?

— Я заблукав. Допоможіть, — сказав Гліб.

— Діду, навіщо лякаєш незнайому людину? Бачиш, він геть знесилений, — вгамував старого Степко.

— Молодий ще мене повчати. Я тут на всіляких розбійників надивився, — сказав старий, але все-таки трохи заспокоївся.

— Гаразд. Ходи-но сюди. Допоможеш віз витягти, ми тебе із собою заберемо. Допомоги від Гліба було небагато. Він так утомився, що ледь пересував ноги. Але все-таки він старанно заходився разом зі Степком підкладати каміння під застрягле колесо.

— Куди ти його кладеш, лихоманка б тебе побила. Не збоку треба класти, а під обід. Ледаре косорукий. Невже ніколи віз не витягав?! — покрикував дід на нового помічника.

— Нарешті старий вирішив, що настав час спробувати підштовхнути віз позаду. Вони утрьох налягли, шкапа напружилася, і віз виїхав з ями, забризкавши всіх від голови до ніг брудом.

— Ну, здається, впоралися, — сказав візник, утираючи піт із чола. Подорожні сіли на віз, і кінь покірно потрусив по дорозі.

— Куди ми їдемо? — поцікавився Гліб.

— У село, куди ж іще? Так і бути, дамо притулок тобі до ранку. Тільки зауваж, як помічу, що ти хочеш щось поцупити, різками так почастую, що не зрадієш, — суворо попередив старий.

— Мені треба додому. Там будуть хвилюватися. Відвезіть мене, я заплачу, — попросив Гліб.

— Ач який, він ще й керувати надумав. Так ми і розігналися кожного бурлаку по домівках розвозити, — невдоволено пробурчав дід і, зирнувши на Степка, додав: — На сьогодні вже наїздилися завдяки декому. Досить. Час і на печі посидіти, кістки погріти. Подякуй, що тебе до своєї хати пускаємо, як порядну людину. Підсохнеш, обігрієшся, а завтра — йди хоч світ за очі.

Гліб зрозумів, що наполягати марно. До того ж одяг і справді слід було просушити, щоб не підхопити запалення легенів.

Коли мандрівці приїхали додому, Степко приніс зі стосу дров і, поки дід розтоплював у печі, поліз у погріб за їжею. Глібу дали суху полотняну сорочку, латану, але чисту.

Дрова розгорілися, й від них по хаті розійшлося приємне тепло. Дід, зіщулившись, поглядав на розвішаний для просушки одяг гостя і, тільки-но Степко повернувся з льоху, скомандував:

— Ну-бо, Степане, замкни дверцята, щоб цей супостат не вискочив. Зараз він нам усе розповість. Де це ти, розбійнику, дістав такий дорогий одяг? — звернувся він до Гліба.

— Це мій одяг, — сказав Гліб.

— Ти комусь іншому голову мороч. А ми — люди тямущі. Сукно ж бо тонке, дорогого коштує. Якщо маєш грошенята на такі лахи, то звісна справа, пішки бруд місити не підеш, — хитро кивнув старий, задоволений своєю кмітливістю.

— У мене був кінь, але він утік. Якщо ви відвезете мене додому, я вам віддячу. Мої батьки напевно дуже хвилюються.

— Виходить, у тебе мати з батьком знатного роду? — із сумнівом перепитав дід, аж раптом Степко широко розкрив очі від подиву і прошепотів:

— Діду, це ж королівський син.

— Знову в тебе видіння, чи що? Господь би тебе скарав! Навіщо королевичу по такій негоді шлятися? — невдоволено пробурчав старий.

— Їй Богу, не брешу, — перехрестився хлопчик і звернувся до Гліба: — Вас, мабуть, Глібом величають?

— Так, — кивнув той.

— Ну от! Я ж казав! А я вас бачив раніше. Ми з дідом на свята в столицю їздили, а ви з батьком вулицею проїжджали. Я тоді в найперший ряд проліз, щоб краще роздивитися, — похвалився Степко.

Гліб мимоволі всміхнувся з наївної радості хлопчика.

— Боже праведний! Невже це правда? — скрикнув дід і заметушився: — Як же так? А я, старий дурень, вашу милість змушував віз штовхати та ще й розбійником вилаяв. Пробачте старому, я й гадки не мав про таке.

Старий упав на коліна, але Гліб підняв його.

— Вам немає за що вибачатися. Ви мене врятували. Я вкрай заблукав, і якби не ви, не знаю, чи пережив би цю ніч. А тепер я дуже прошу, відвезіть мене в палац.

— Дороги сильно розмило. Небезпечно їхати проти ночі. Та й кінь утомився, — похитав головою старий.

— А чи можна в кого-небудь придбати коня? Як тільки приїдемо в палац, я за все заплачу. Мої батьки збожеволіють від занепокоєння, — сказав Гліб.

Дід подумав і махнув рукою:

— Ет, була не була! Степку, біжи-но, попроси в сусідів віслюка. Ми ж не щодня принців по палацах розвозимо!

Розділ 10

Сумовите полотно хмар, яке встеляло похмуре небо, прорвалося, і крізь дірку виглянули зірки. Надходила ніч, а в Лисячій Норі й не думали про спокій. Там ретельно готувалися до важливої події.

Віщунка вивертала скрині й носилася по печері в пошуках різних дрібниць. Вона дістала вихідну спідницю з тонкого сукна, оксамитову тілогрійку, що надягала тільки по святах, і новий мереживний чіпець. Причепурившись, відьма нагріла на вогні сковорідку й бризнула на неї водою. Водяні кульки, немов крапельки ртуті, застрибали й покотилися по розпеченій сковороді. Пошептавши закляття, Віщунка виплеснула воду на стіну печери. Тієї ж миті на кам’яній кладці з’явилося дзеркало, мутнувате й непоказне, але все-таки цілком придатне, щоб у нього дивитися.

— Прекрасно! — схвально сказала відьма, оглянувши себе з усіх боків.

— Угу, — підтакнув пугач. Йому нестерпно хотілося швидше полетіти на нічне полювання, але він ніяк не зважувався, доки господарка була в печері.

— Мож-ж-же бути, — прошипіла Змія.

— Тьху на тебе! Ніколи доброго слова не дочекаєшся, — прикрикнула на неї відьма.

Сьогодні вона не даремно чепурилася. Відьма збиралася побувати з візитом у самого Зоряного лицаря. Що не кажи, а нечасто доводиться спілкуватися з такими поважними особами. Колись вона й мріяти не могла, що він удостоїть її зустрічі. Але тепер відьма йшла не голіруч. Чарівний гаманець, прихований у затишному місці, надавав упевненості, що їй удасться домогтися якщо не дружби, то хоча б прихильності Зоряного лицаря.

Покінчивши з убранням, Віщунка кинула в дзеркало жменю піску, і воно зникло, знову оголивши кам’яну стіну.

Над землею зійшов щербатий місяць. Фаза повні завершилася. Могутність нічного красеня ослабла. У такі дні його вірний лицар і хоронитель скарбів не з’являвся на Землі й знайти його було непросто.

Зоряний лицар жив у замку, що кочує, збудованому на перламутровій хмарі. Із землі вона здавалася звичайнісінькою хмарою, і вітер ганяв її по небу разом з іншими хмаринами. Ніхто не знав напевно, де перебуває позахмарний замок, і ніхто не міг потривожити лицаря в його оселі. Однак Віщунка не даремно мала таке ім’я. Вона провідала, як проникнути в покої Зоряного лицаря.

Відьма вийшла з печери і попрямувала до розламу в скелях, звідки тоненькою цівкою текло джерельце. Вода стікала по камінню, і в неї, як нитка люрексу, впліталося місячне сяйво. Відьма співучо вимовила:

Вона схопила місячний промінчик двома пальцями, і він відокремився від води, ніби справді став матеріальним. Не марнуючи часу, Віщунка почала змотувати його, як звичайнісіньку пряжу. Світловий клубок усе більшав, аж доки в руках у старої не опинилася маленька подоба нічного світила. Відьма кинула клубок на землю, не випускаючи з рук нитки, і наказала:

Вказівний клубок неспішно рушив уперед. Він, як китайський ліхтарик, ширяв у повітрі над доріжкою, освітлюючи всі виступи та ями. Підібравши шлейф спідниці, відьма задріботіла слідом. Клубок котився усе швидше й швидше і раптом кометою пронісся над землею й розтанув, залишивши за собою лише ледь помітний світловий слід. Усе відбулося так стрімко, що відьма ледве не випустила кінець дороговказної нитки. На щастя, вона здогадалася намотати її на палець. Тепер Віщунка знала, де сьогодні знаходиться замок, що кочує. Залишалося тільки переміститися туди, куди показувала нитка. Як будь-яка відьма, Віщунка досконало володіла секретом переміщення. Не пройшло й двох секунд, як вона опинилася на березі круглого, мов накресленого циркулем озера. Тільки тоді стара наважилася випустити з пальців нитку.

На мить все освітилося яскравим спалахом, а коли світіння згасло, відьма побачила сходи, що починалися біля самої води й вели у небо. Щаблі були прозорими, ніби зробленими зі скла. Одні злегка світилися під місячним промінням. Інші були майже непомітні на тлі зоряного неба. Високо в піднебессі сходи закінчувалися аркою.

У Віщунки солодко забилося серце, адже їй досі не доводилося бувати в небесних палацах. Вона почовгала ногами, витираючи їх об траву, і стала підніматися. Зробивши кілька кроків, відьма зупинилася. Тільки тепер вона помітила, що в глибину озера пірнала точна копія кришталевих сходів, її дзеркальне відбиття.

Відьма опинилася по груди у воді, але не відчула вологи. Здивована, вона повернулася на берег. Сходи, що ведуть на дно озера, зникли, а інші, як і раніше, манливо тягайся вгору. Віщунка нахилилася й торкнулася долонею сходів, щоб переконатися у їх реальності, а потім знову почала сходження. Цього разу сходи знову повели її вниз.

— Що за напасть? — сердито буркнула відьма й почула чийсь сміх. Обернувшись, вона побачила русалку. Дівчина-риба лежала на воді, бовтаючи хвостом. Її голову прикрашав віночок з латаття, а пишні зелені коси розкуйовдила вода.

— Чого це ти зубоскалиш, тріска з косою? Краще б підказала, як до небесного маєтку Зоряного лицаря потрапити, — сердито мовила Віщунка.

— І не мрій. Тобі туди не піднятися. Для таких як ти туди хід закритий, — сказала русалка.

— Та невже! Якийсь оселедець мені вказувати буде, — огризнулася відьма. — Я правила знаю. Перед ким з’явиться палац Зоряного лицаря, тому призначено зустріти його хазяїна.

— Можна подумати, тобі палац сам собою з’явився, — посміхнулася русалка.

— Ні, адже це тільки дурням щастить, а я всього своїм розумом досягаю, — єхидно мовила Віщунка й суворо додала: — А раз я палац знайшла, виходить, право маю.

— Якщо хочеш подивитися, який позахмарний замок — будь ласка. Спускайся, і я влаштую тобі екскурсію. Під водою знаходиться його точна копія. А хазяїн не стане витрачати час на всяку погань, — презирливо фиркнула зеленоволоса дівчина.

— Від погані чую! Це ми ще подивимося, стане чи не стане. У мене до нього справа є, штучка заповітна, котра йому потрібна.

— Що за штучка? — з цікавістю запитала русалка.

— Не твого риб’ячого розуму справа. Про це я тільки йому самому розповім, — рішуче заявила Віщунка.

— Гаразд, тоді не ображайся. Почекай біля сходів. Якщо він захоче, то сам до тебе зійде. Забагато честі тебе в небесному палаці приймати. Таких, як ти, він далі порога не пускає, — промовила русалка, махнула хвостом і зникла в темній глибині.

Відьма сердито зійшла на берег. Такого прийому вона не очікувала. Зустріч із нахабною дівкою роздратувала стару. Русалка могла б поводитися шанобливіше, адже й сама не надто важлива птаха. Стара була впевнена, що лицар зрадіє, коли дізнається, який подарунок вона йому приготувала. А тоді вже вона не упустить можливості наскаржитися на нестерпну русалку. Але заковика була в тім, що Віщунка не знала, як стати перед світлі очі.

Зненацька з арки на вершині сходів полився потік світла, немов хтось відчинив двері в небеса. У сяйві з’явився лицар на незмінному білому коні. Збруя світилися в ночі, забороло було опущене. Лицар направив на відьму спис і сказав:

— У тебе повинна бути по-справжньому вагома причина, щоб насмілитися мене потривожити.

Побачивши спрямоване на неї вогненне вістря, Віщунка мимоволі знітилася. Вона улесливо закивала й поспішно промовила:

— Ой, вагома, панотче.

— Думай, з ким говориш. Я тобі не панотець, — суворо поставив її на місце лицар.

— Винувата. Це я не через нахабність, а від хвилювання. Адже я прийшла вам гарну послугу зробити.

— Ти мені послугу? Це цікаво, — лицар розреготався, і дорогий плюмаж на його шоломі заколивався.

Відьма прийняла це за гарний знак і, підбадьорена, продовжувала:

— Це стосується королівського сина, який тобі заборгував дещо. Як усе пустити на самоплив, то він, чого доброго, гаманець відшукає. Я можу йому завадити, тільки ви не забудьте моєї послуги.

«Невже відьма дізналася, що я не хочу відпускати цього юнака?» — подумав лицар. Від цієї думки йому стало неприємно. Йому б не хотілося, щоб усяка погань знала про його справи.

— Він збирається повернути мені зникле, а ти хочеш стати йому на заваді. У чому ж твоя послуга? По-твоєму, я повинен розпрощатися з гаманцем? — запитав лицар.

— Зовсім ні. Тільки скажіть, я розірвусь, але гаманець ваш з-під землі дістану. Справа надійна: ви одержите і парубійка, і гаманець.

«І все-таки їй щось відомо. Втім, я нічого не втрачаю, якщо змушу її попрацювати на себе», — вирішив нічний вершник, а вголос запитав:

— Заради чого ти так стараєшся? І що хочеш натомість?

— Так, дрібниці, — відьма сором’язливо опустила очі. — Просто дозвольте мені іноді приходити в позахмарний замок.

Це був хитрий крок. Віщунка вважала, що Зоряний лицар нічого не втратить, якщо дозволить їй час від часу відвідувати небесний палац. Від замка не убуде. Але якщо про це довідається чаклунська братія, всі відразу зметикують, що в неї могутній заступник.

Нахабність старої приголомшила лицаря. Як може безчесна відьма, що плете інтриги й робить усе тільки заради своєї користі, увійти в його небесний замок?!

Він хотів спопелити її на місці, але тієї ж миті з роздратуванням усвідомив, що й сам вчинив нечесно: залишив у себе чарівний скарб, що приніс юнак, і до того ж змусив хлопця шукати гаманець! Хіба він зробив це не заради власної користі? Може, відьма саме тому посміла з’явитися, що він поступився своїм сумлінням і цим зрівнявся з низинною поганню, що населяє землю?

Дотепер чесність була його зброєю, а честь — головним багатством. Так, він карав людей за гріхи, але завжди був справедливим і таким залишиться.

— Ти, дрібна відьмо, що зав’язла в злості й поганих вчинках, ніколи не оскверниш мого замку. Я не йду на угоди з вашою братією. Геть! Геть звідси! — холодно сказав лицар.

Яскравий спалах засліпив Віщунку, а потім світло в арці згасло, і кришталеві сходи зникли без сліду.

Якийсь час відьма стояла й тупо витріщалася на озеро. Тепер воно не було бездоганно круглим. Чіткі обриси берегів розмилися. Віщунка навіть не була впевнена, що це те ж саме озеро. У ній клекотали злість і образа.

Її ніколи так не принижували. Стара плюнула в озеро й сердито мовила:

— Теж мені! Із дрібними відьмами він в угоди не вступає. Не така вже я й дрібна. У мене теж деяка влада є, і я це доведу. Тепер, шановний пане, тобі не бачити хлопчиська як своїх вух. Він поверне гаманець, і ти залишишся ні з чим.

Відьмі було невтямки, що Зоряний лицар уже твердо вирішив відпустити Гліба з миром, навіть якщо той не поверне гаманця. Втім, якби вона й дізналася про його рішення, то навряд чи в нього повірила б. Звідки було відьмі знати, що на світі буває справжня шляхетність?

Коли перший приступ злості минув, Віщунка задумалася. Втерти носа самому Зоряному лицареві й збити з нього пиху було непогано, але при цьому Гліб одержував цілковиту волю. Як не крути, а вона залишалася в програші. Не вистачало ще принести хлопчиськові гаманець на тарілочці з золотим обідком! Відьма зважувала всі за і проти, вирішуючи, кому насолити в першу чергу. І раптом її осяйнула думка, як нашкодити усім відразу. Недарма в мистецтві плести інтриги їй не було рівних.

Розділ 11

Палацом герцогині Агнеси легкими брижами пробігла тривога. Вона ще не встигла надати покоям герцогині жалобних відтінків, як завжди буває, коли в помешканні знаходиться важко хворий. Але неясне передчуття лиха вже зародилося в серцях усіх домашніх. Герцогиня спала цілу добу, з того самого моменту, коли Марика привезла її додому.

Ніхто не знав, чому Агнеса з дочкою в таку негоду опинилася далеко за містом. Марика плутано розповіла, начебто вони їздили на прогулянку, Агнеса впала з коня й знепритомніла. Але лікар не знайшов ні забитих місць, ні ушкоджень. Жодних видимих ознак хвороби не було. Лікар випробував усі відомі засоби, щоб привести жінку до тями, але нічого не допомагало. Він лише розвів руками. Він уважав, що, цілком можливо, ранком герцогиня прокинеться без усякого втручання медицини, але про всяк випадок залишив на ніч доглядальницю. Марика спершу хотіла сама чергувати біля прийманої матері, але втома й пережиті хвилювання взяли своє. Дівчинка засинала на ходу, і доглядальниця відправила її в ліжко.

Пишна спальня була занурена в сутінки. Лише свічка на столику, біля якого примостилася доглядальниця, відкидала неяскраве коло світла, розганяючи темряву. Чергування було легким. Пацієнтка мирно спала, і після півночі доглядальниця теж стала позіхати і клювати носом. У передранкові години особливо важко боротися зі сном. Спочатку жінка кріпилася, але зрештою здалася. Її голова впала на груди, і вона задрімала.

Розмірено цокав годинник. Доглядальниця сопіла, сидячи в кріслі. Вона не помітила, як через портьєру вискочила метушлива худорлява стара з хитрою фізіономією. Зазвичай Віщунка обставляла свої появи за всіма правилами чаклунського мистецтва. Вона використовувала й смерч, що крутиться, і снопи іскор, і чорний дим. Це справляло враження на простаків, але сьогодні їй не потрібно було пускати пил в очі. У неї були причини поводитися якомога тихіше. Погані справи часто діються під покривом ночі й без свідків.

Трохи забарившись, відьма огледілася, дістала зі шкатулки коробку із сонним порошком і навшпиньках підкралася до доглядальниці. Для вірності кинувши щіпку порошку на й без того зморену сном жінку, стара пробурмотіла заклинання й відчула себе впевненіше. Тепер можна було не боятися, що доглядальниця прокинеться й помітить незвану гостю.

Вживши заходів обережності, Віщунка підійшла до ліжка герцогині.

— А тобі, я бачу, снотворне ні до чого. Тебе й так безсоння не мучить, — посміхнулася вона, дивлячись на сплячу Агнесу.

Бідолашна навіть не уявляла, яку лиховісну роль вона мала зіграти в п’єсі, задуманій чаклункою з Лисячої Нори. Обличчя старої спотворила недобра усмішка. Вона дістала з-за пазухи синій оксамитовий гаманець із гербом Зоряного лицаря й запхала його під подушку Агнеси.

— Тримайте, що хотіли, мені не шкода. Мені чужого не потрібно. Оце твоя пасербиця здивується, коли знайде тут цю штучку, — засміялася відьма.

Вона знала, що ніхто, крім Марики, не доторкнеться до гаманця. Нікому й у голову не прийде, що він чарівний, а вимуштрувані слуги навряд чи стануть красти гроші з-під подушки сплячої господарки. Тепер усе залежало від того, чи скаже дівчисько, де знайшлася зникла річ. Якщо так, то всі шишки полетять на Агнесу, а якщо ні…

На цей випадок у Віщунки був напоготові особливий план. Інколи мовчання рівносильне обманові, а обман породжує недовіру. Останнім часом дружба королівського спадкоємця й циганського дівчиська і без того підлягала випробуванням, а це остаточно покладе їй край. Нехай хлопчисько відкупиться від Зоряного лицаря, зате його життя буде отруєне підозрами. Він уже ніколи нікому не зможе вірити, а без віри людина слабка.

— Бажаю приємних сновидінь, — єлейно вимовила стара й розчинилася в повітрі. Марика прибігла в спальню прийманої матері ще вдосвіта. Вона сподівалася, що ранок принесе Агнесі пробудження, але під дією чарів, герцогиня продовжувала міцно спати. На душі в Марики було гірко. Дедалі більше дівчинка звинувачувала себе в нещасті, що трапилося з Агнесою. Можливо, якби вони не пішли в занедбану кузню, мати б не заснула мертвим сном. Але тоді Гліб уважав би її злодійкою. Чому все так заплутано? Чому люди не вірять один одному на слово? Тепер невинність її матері доведена, але це анітрошки не наблизило їх до розгадки таємниці зниклого гаманця.

«Навіщо Зоряний лицар збрехав, ніби гаманець принесла одна з тих, хто побував по той бік Дзеркала? Яка йому користь обмовляти Агнесу?» — у розпачі думала Марика, не підозрюючи, що в Задзеркаллі побувала й Віщунка з Лисячої Нори.

Зрісши в таборі, дівчинка не звикла до проявів ніжності, але зараз, скоряючись раптовому пориву, вона схилилася й поцілувала прийману матір, ніби сподівалася, що це може її розбудити. Та дива не сталося. Обличчя Агнеси, як і раніше, залишалося безжиттєвим, і тільки ледь помітний рух грудей свідчив про те, що вона спить.

Марика важко зітхнула й поправила подушки. З-під мереживних оборок раптом випав кручений, шовковий шнурок. Заінтригована, дівчинка обережно потягнула за нього, але, побачивши клаптик синього оксамиту, негайно розімкнула пальці, мов ненароком схопила за хвіст отруйну змію. У душі ворухнулося жахливе передчуття, і вона не хотіла, щоб воно підтвердилося. Краще буде залишити все, як є.

Марика відступила на крок, заборонивши собі торкатися до захованої речі, але вона марно намагалася обдурити себе. Погляд її був прикутий до синього шматка, що так яскраво виділявся на тлі білосніжного простирадла. Вона знала, ЩО сховане під подушку. Навіщо робити вигляд, ніби нічого не сталося? Краще жорстока правда, ніж солодка неправда. Дівчинка витягла гаманець і тремтячими руками розправила синій оксамит. Вона упізнала б вишитий сріблом герб із тисячі інших.

Якийсь час дівчинка стояла, тупо вп’явшись у знахідку й відмовляючись вірити своїм очам. У душі була порожнеча. Так, смертельно поранений спочатку не відчуває болю, що накочує лиш опісля, коли минає перший шок. Поступово до Марики стали повертатися непослідовні думки.

Невже гаманець взяла Агнеса? Але ж випробування показало, що вона невинна. А може, й ні? Може, загадковий сон — це кара за обман? Може, приймана мати впала в безпам’ятство, тому що збрехала? Сумніви один за одним накопичувалися в її душі.

— Навіщо ти казала неправду? Невже якась бездушна річ може бути для тебе дорожчою, ніж жива людина?! — скрикнула Марика й у лютому обуренні додала: — Я не житиму у цьому палаці. Краще втечу!

Слова вилетіли на волю, і дівчинка вмовкла, злякавшись власного блюзнірства. З малого її вчили, що порушення присяги — злочин, який жорстоко карається на небесах. А вона заприсяглася Агнесі, що не залишить її. Та як можна жити під одним дахом з низькою, брехливою жінкою, що хотіла знищити Гліба?

Марика не замислювалася над тим, куди піде і як пояснить свій учинок. Планувати Життя наперед було не в її звичках. Вона кинула на Агнесу прощальний погляд і збиралася вже йти до дверей, але щось затримало її: чи то клятва, чи то неясна думка, яка не давала їй спокою. Якби герцогиня була злодійкою, вона б неодмінно обпеклася під час випробування, але ніяк не заснула б непробудним сном. Тут щось було не так.

Світ для Марики ділився на чорне й біле. Вона не визнавала відтінків. Те, що не було білим, автоматично ставало чорним. Фанатично віддана Глібу, вона ладна була захищати його від кожного, хто на нього зазіхне, але зараз не могла однозначно вирішити, чи винна Агнеса.

Дівчинка з докором звернулася до прийманої матері:

— Навіщо спиш і не говориш? Ти ж знаєш, як усе було насправді. Чи ні? Можна з глузду з’їхати, якщо про це думати. Гаразд. Спочатку віднесу знахідку Глібові, — вирішила вона.

Головне, щоб Гліб повернув борг Зоряному лицареві. Стискаючи гаманець в кулаці, ніби той міг випаруватися, Марика поспішила до себе в кімнату.

Натягнувши чобітки й рожеве пальто, облямоване білим хутром, дівчинка вискочила з кімнати й остовпіла. Перед нею стояла мадам Стилет.

— Куди це ви зібралися? — гувернантка втупилася у Марику холодним, зміїним поглядом.

— У палац, — з достоїнством сказала дівчинка.

Вона згадала, як недавно мадам Кістяк замкнула її в кімнаті. Тоді вона твердо вирішила, що більше не дозволить себе принижувати.

— Спробуйте пояснити навіщо? — уїдливо запитала Мадам Стилет.

— Це вас не стосується, — випалила Марика.

— Ось як? Мало того, що ви їдете з дому, у той час як ваша матінка нездужає! Ви маєте нахабність сперечатися зі мною, нестерпне, черстве дівчисько! Я забороняю вам виходити! Марш до своєї кімнати! — не на жарт роздратувалася класна дама.

Але Марика не мала наміру відступати. Не вистачало ще, щоб стара діва перешкодила їй повернути Глібу гаманець! Дотепер вона терпіла нападки й причіпки гувернантки, щоб не засмучувати Агнесу, але зараз мачуху вже ніщо не могло засмутити.

— Ти не маєш права мені забороняти! Ти не господарка в цьому домі. Ти більше не будеш мною командувати. Ніколи! — викрикнула дівчинка.

Від збентеження Марика забула і про манери, і про те, що до старших слід звертатися на «ви». Помітивши, як витягнулося обличчя мадам Кістяк, дівчинка мимоволі посміхнулася.

Класна дама остовпіла від такої неприкритої нахабності. Дівчисько зовсім відбилося від рук! Тільки добра порція різок могла привести її до тями. Гувернантка хотіла схопити негідницю й силоміць посадити під замок, але вихованка спритно вивернулася й, не звертаючи уваги на окрики, щодуху помчала геть.

Марика анітрохи не шкодувала, що нарешті висловила мадам Кістяк те, що накопичилося в неї на душі. Нехай противна стара діва хоч лусне зі злості! Ніхто не завадить їй принести Глібові гарну звістку.

Добігши до стайні, дівчинка вивела свого улюбленця, гнідого скакуна на прізвисько Жвавий. Вона не стала витрачати часу на те, щоб його осідлати. У таборі Марика змалечку їздила без сідла й могла приборкати будь-якого рисака. Цигани жартували, що дівчиську помилково дістався талант конокрада.

Жвавий торкнувся щоки дівчинки теплими губами, наче поцілував, і від цього дотику їй стало спокійніше. Вона погладила коня по гриві, спритно підхопилася верхи й виїхала з подвір’я.

Вперше за довгі місяці Марика їхала без сідла й без упряжі. Вона мчалася, злившись із конем, відчуваючи його пружні м’язи. Вітер бив в обличчя й куйовдив чорні кучері. Дівчинка раптом відчула себе так, наче після довгого полону вирвалася на волю.

На жаль, щастя від насолоди скачкою тривало недовго. Чим ближче вона під’їжджала до палацу, тим гостріше перед нею поставало питання: що сказати Глібу, якщо він запитає, звідки в неї узявся гаманець?

Марика знову й знову подумки переживала сцену ворожіння в кузні й розуміла, що Агнеса невинна. Людина може обдурити людину, але нікому зі смертних не дано обдурити духа вогню. Може, чаклунський сон герцогині й поява гаманця якось пов’язані? Раптом вона довідалася, хто його вкрав, і її за це приспали? Виходить, злодій, і підкинув викрадену річ!

Дівчинка навіть не підозрювала, як близько вона підійшла до розгадки таємниці. Втім, зараз її більше турбувало, як переконати Гліба в невинності Агнеси. Якщо навіть вона сама засумнівалася в чесності мачухи, то він і поготів не повірить її доводам.

Раптом вона все зрозуміла. Сама доля підказувала їй рішення: гаманець треба непомітно підкинути. Тільки-но Гліб поверне його Зоряному лицареві, він відразу заспокоїться, й дівчинка зможе йому все пояснити.

Розділ 12

Блякле, сіре небо здавалося невипраним, ніби вчорашній дощ лише намочив його, порозвозивши бруд, а осінь так і вивісила над містом на просушку. Наближався південь, а в кімнатах палацу все ще панували сутінки.

Напередодні дід Михай і Степко привезли принца додому аж після півночі. Виснажений нелегкими пригодами, Гліб прокинувся пізно, і його негайно обступили тривожні спогади вчорашнього дня. Він сподівався ворожінням змусити Агнесу повернути гаманець. Але якщо герцогиня невинна, то єдина надія відшукати зниклу річ обірвалася. Може, Зоряний лицар посміявся з нього, а може, помилився, адже Марика не могла взяти злощасного гаманця.

«Цікаво, як вони з Агнесою дісталися домівки? Потрібно буде послати гінця й довідатися, чи все гаразд», — мигцем подумав він.

Майбутнє уявлялося в найпохмуріших тонах, і все-таки необхідно було робити вигляд, що все добре. Спадкоємець престолу не мав права розкисати й виказувати свою слабість. Насамперед слід було віддячити вчорашнім рятівникам.

Діда Михая і Степка поклали в кімнаті для гостей, але від збентеження вони не заплющували очей майже до самого ранку. Все навколо здавалося дивовижним. Їм хотілося якомога краще роздивитися й запам’ятати оздоблення палацових хоромів, щоб потім було що розповісти допитливим сусідам.

Вранці гостям прямо в кімнату подали поживний сніданок, а потім чоловік, одягнений в розшиту золотом ліврею, попросив їх йти за ним. Спочатку дід Михай вирішив, що це поважний пан. Він навіть не міг уявити, щоб простий слуга в будній день чепурився, наче франт. Не сміючи запитати, куди їх ведуть, вони з онуком покірно тяглися слідом. Степко то заглядався на дивовижні пам’ятники, то, задерши голову, розглядав стелі, прикрашені ліпниною й розписом, і дідові Михаю доводилося раз у раз осмикувати онука, щоб той часом нічого не розбив.

— Не витріщайся. Що про тебе люди подумають? Ніби ти в житті нічого не бачив, — сердито шепотів він.

— А де ж я міг побачити таку красу, може, в нашому хліві? — відмахувався Степко. Нарешті вони зупинилися біля високих білих дверей, прикрашених золотим різьбленням.

Слуга велів їм почекати й пішов доповідати.

— Куди це нас привели? — заклопотано запитав старий. Але цієї миті двері відчинилися, і знайомий слуга оголосив:

— Його Величність чекає на вас.

— Хто?! Невже сам? — ойкнув дід Михай, і вони зі Степком не встигли отямитися, як опинилися віч-на-віч із королем.

Дід Михай негайно кинувся на підлогу, а Степко від подиву аж закляк.

— Вклонися, дурню, — сердито прошепотів старий і для наочності вдарив онука по ногах, щоб той здогадався схилити коліна. Раптом монарх розсердиться на хлоп’я за нечемність? Але король усміхнувся по-дружньому і сказав:

— Встаньте. Не потрібно церемоній. Ви врятували мого сина, і я ваш боржник. Просіть, і я виконаю будь-яке ваше бажання.

— Але нам нічого не потрібно, Ваша Величносте. Хата є, дровами запаслися. Грибів, ягід на зиму заготували, — ніяково мовив дід Михай.

— Так вже нічого й не треба? — здивувався король.

— Хіба тільки нової соломи на дах. Бо наша прогнила, хай її грець, — сказав дід і зціпенів від своєї нахабності: до короля із гнилою соломою лізти, але раптом уперед виступив Степко:

— Ваша Величносте, дозволь слово мовити. Коли буде на те твоя милість, дозволь більшого попросити, ніж соломи на дах.

— Оце по-діловому. Скільки ж тобі треба? — поцікавився король.

— Грошей мені не потрібно. Гроші — це пусте. Без цікавої справи і з грішми нудьга. А коли робота є до душі, то й грошенята заведуться, — діловито заявив хлопчик.

— Чого ж тоді хочеш? Коней? Садибу? — запитав король.

— Ні, Ваша Величносте. Я вчитися хочу, — випалив парубійко.

— Дід Михай вухам своїм не повірив, почувши з вуст свого онука зухвале прохання.

Що собі цей голодранець дозволяє? Зовсім від рук відбився. Дід грамоти не навчений, батько розписувався хрестом, а йому вченість подавай.

— Тю, Степку, мовчи. Не за твоїм сірячинним рангом вчитися, — цитькнув на нього дід. Однак король жестом змусив старого замовкнути й звернувся до хлопчика:

— А чого ж ти хочеш навчатися?

— Та усього, що слід знати, аби магом стати. Іноді я голоси чую, а іноді — в мене видіння бувають, а як їх до ладу звести, не знаю, — зізнався Степко.

Цієї миті двері кабінету відчинилися, й на порозі з’явився Гліб. Він чув останні слова хлопчика і захвилювався. Мабуть, доля не випадково послала йому на шляху цього хлопчика? Раптом він допоможе відшукати гаманець?

Побачивши сина, король посміхнувся:

— А ось і Гліб. Як почуваєшся після нічних випробувань?

— Все гаразд, батьку, — вклонився Гліб. — Я чув, що цей хлопчик хоче навчатися.

— Так, похвальний намір, — підтвердив король і знову звернувся до Степка: — Ти грамотний?

— Розписатися вмію, — почервонівши, сказав парубійко.

— Що ж, тоді спершу підеш у парафіяльну школу. Навчишся грамоти. А якщо виявиш старанність і гарні успіхи, то станеш учитися далі.

— Батьку, прошу тебе, не віддавай його до школи. Дозволь йому служити в мене й навчатися в моїх учителів, — попросив Гліб, розміркувавши, що коли парубійко дійсно має дар ясновидця, то непогано було б мати його біля себе.

— Ну, гаразд, якщо ти просиш, — погодився король.

Не тямлячи себе від щастя, Степко почав кланятися то королю, то принцу.

— Повік не забуду. Вірним слугою Вашим до кінця днів буду. Живота заради Вас не пожалію, — із запалом присягався він Глібові.

— Відданість — це великий дарунок. Сподіваюся, ти справді будеш вірним сподвижником мого сина, — всміхнувся король.

У Степка голова йшла обертом від подій останнього дня. Йому дотепер не вірилося, що все це не сон. Хлопчик дістав з-за пазухи плаский камінчик з дірочкою посередині.

Мабуть, не даремно говорять, що такий камінчик успіх приносить. Він його тільки недавно знайшов, а дивись, яке щастя привалило. Потримавши щасливий талісман у руці, Степко знову заховав його від чужих очей.

Дід Михай не став затримуватися в палаці. Вдома на нього чекало господарство: кінь, собака, три курки й півень. До того ж йому не терпілося похвалитися перед сусідами, що його онук у самого принца в служінні ходить. Король нагородив його по-царськи. Дав гаманець, туго набитий золотом, двох коней і нову упряж. Перед від’їздом дід велів Степкові не задирати носа, гонор зменшити й старанно виконувати накази.

Залишившись сам, без діда, Степко остовпів. Гліб виділив для нього кімнату, сусідню зі своїми покоями.

— Як тебе звати? — запитав Гліб, коли вони залишилися наодинці.

— Степко.

— Виходить, Степан.

— Так, коли заслужу, то й Степаном стану. А поки що можна Степком звати.

— Гаразд, Степку, — всміхнувся Гліб. — А скільки тобі років?

— Незабаром тринадцять стукне.

— І давно в тебе видіння?

— Від минулого літа. Мене гроза в чистому полі застала. Злива полила, як із відра, а сховатися ніде. Дивлюся, посеред поля дерево росте, ну я до нього й побіг. Заховався, думав, перечекаю. А тут як спалахне! Блискавка просто в те дерево вдарила. Добре, що я перехреститися встиг, тому живий залишився. Мене лиш убік відкинуло і трішки прибило. А потім люди у непритомного знайшли. З того самого дня видіння й почалися. Дід каже, що я в той день вдруге народився, — широко всміхнувся хлопчик.

— І що це за видіння? — поцікавився Гліб.

— Та різні. Вчора, буцім голос якийсь кликав. Їдь, мовляв, дорогою до Горбатого пагорба. От ми з дідом і поїхали, і Вас зустріли. А інколи картини всілякі ввижаються. В сусідки недавно рогач щез, то я його в курятнику знайшов. Вона ним курку з кухні вигонила, там і забула.

— То ти можеш відшукати зниклу річ? — раптом зацікавився Гліб.

— До мене все село ходить пропажі шукати, — похвалився той, поступово освоюючись.

Передчуття, що Степко зустрівся йому не випадково, переросло у впевненість. Гліб відчув азарт. От він — його шанс на успіх. Якщо хлопчик каже правду, то він підкаже, де шукати заповітний гаманець, і з кошмаром скінчиться. Однак Гліб не наважувався довірити свою таємницю першому стрічному. Виказуючи обережність, він якомога байдужіше запитав:

— А ти міг би знайти для мене одну річ?

— Тільки накажіть. Вщент розіб’юсь, а знайду. А що за річ?

— Гаманець.

— А навіщо його шукати, коли він у вас на поясі висить? — здивувався хлопчина.

— Не цей, а інший. Розумієш, він насправді не мій. Мені його дали на якийсь час, — знітившись сказав Гліб.

— Тоді навіть не знаю, як його шукати? Гаманців же в світі уйма, — спантеличено відказав Степко.

— Той гаманець не зовсім звичайний, — ухильно сказав Гліб.

— Як це? — не зрозумів Степко.

— Ну, він наділений певною силою.

— Якою?

— Він чарівний, — розсердившись на нетямущість хлопчика, роздратовано відповів Гліб.

— Справді чарівний? — не повірив Степко і, перехрестившись, додав: — Я спробую. Але не знаю, чи в мене вийде. Чарівні речі мені шукати не доводилося. Який він, цей гаманець?

— Синій, оксамитовий, і на ньому вишитий срібний герб.

— Чий герб? Невже якогось мага? Хіба в них бувають герби? — допитувався той.

— Ти занадто цікавий, — невдоволено відказав Гліб, який не до зайвої відвертості.

— Та ж я не заради цікавості запитую. Як же мені річ шукати, коли я її ніколи не бачив і навіть не знаю, хто її справжній власник, — ображено мовив парубійко.

У його словах була правда. Гліб і сам розумів, що ставив перед хлопчиком непосильне завдання. Якщо вже він попросив у Степка допомоги, слід було йому довіритися.

— Заприсягни, що жодна жива душа не довідається про те, що я тобі зараз скажу, — наказав він.

— Ось тобі хрест, буду мовчати, як риба, — перехрестився Степко.

— Добре, якщо так. Бовкнеш комусь, нарікай на себе, — застеріг його Гліб і сказав: — Цей гаманець належить Зоряному лицареві. Він не чарівник, але й не людина. Він черпає сили в місячній магії і живе вже багато століть. Так вже сталося, що мені на якийсь час дали його гаманець, а тепер хазяїн вимагає свою річ назад. Але гаманець украли, і я не знаю, де його шукати.

— Он як. Не знаю, чи вийде в мене, але я буду намагатися щосили, — пообіцяв Степко.

Він заплющив очі й спробував налаштуватися на видіння, але відповідальність, що звалилася на нього, не давала хлопчикові зосередитися. Перед ним блимали безладні яскраві плями, і нічого більше. Від досади в Степка на віях виступили сльози, і він, розплющивши очі, змахнув їх рукавом.

— Щось не виходить у мене, — зітхнув хлопчик.

Йому було гірко, що принц може подумати, ніби він останній брехун і хвалько.

Гліб закрив обличчя руками і довго сидів мовчки. Невже він помилився, і поява цього хлопчика простий збіг? Дарма він сподівався, що все розв’яжеться так просто. У його житті не було легких виходів. Гліб хотів було відіслати Степка, але, побачивши, як той засмутився, передумав.

— Ти не знаєш усього. Слухай.

Принц почав розповідати легенду про Зоряного лицаря. Спочатку Степко слухав із широко розкритими очима, а потім стулив вії. Якоїсь миті Гліб подумав, що парубійко заснув, але той раптом заговорив:

— Бачу багато води. Ніч, і місяць у воді купається. Три зірки. Поле синє, а на ньому три зірки.

— Це вишитий на гаманці герб, — прошепотів Гліб, боячись злякати видіння. — А де сам гаманець? Ти бачиш його?

— Багаті покої, як у палаці.

— Там хто-небудь є? — схвильовано запитав Гліб.

Степко помовчав якийсь час, а потім упевнено сказав:

— Дівчисько чорняве.

— Дівчисько? — перепитав Гліб, подавшись уперед.

— Так, років десяти. Чорняве. Гарне, наче лялька. В рожевій шубчині з білим пухом. Гаманець у неї за пазухою.

— Ні! — скрикнув Гліб.

Від вигуку Степко вийшов із трансу.

— Цього не може бути! Ти помилився, — схвильовано сказав Гліб.

— Ні, помилки немає. Я точно бачив, — наполягав Степко.

— Гаразд. Іди. Ти вільний. Мені треба їхати, — сказав Гліб, жестом наказавши хлопчикові піти.

Степко понуро побрів до виходу з покірністю відданого собаки. Він бачив, що принц чимсь сильно занепокоєний, і не знав, як йому допомогти. Біля дверей він озирнувся й тихо сказав:

— Не журіться. Може, я й справді помилився. Я ж кажу, раз на раз не випадає. Мені ще вчитися потрібно.

Глібу стало ніяково за свою різкість. Він був несправедливий до хлопчика. Колись він ніколи не дозволяв собі незаслужено кривдити людей. Що з ним діялося останнім часом?

— Вибач, я був неправий, — сказав принц.

Степко від здивування відкрив рот. Де ж ви бачили, щоб пан у слуги вибачався! Та за такого хазяїна й життя віддати не шкода.

— Дозвольте мені ще раз спробувати. Може, я що інше побачу, — запропонував він, але Гліб відмовився.

— Ні, спасибі. Я зовсім не серджуся на тебе. Просто мені зараз потрібно зустрітися з однією людиною. Я покличу тебе пізніше.

Розділ 13

Двері за Степком тихенько зачинилися, і думки Гліба звернулися до «чорнявого дівчиська». Пророцтво явно натякало на Марику, але навіть найдосвідченіші провидці можуть помилятися. Степко сам зізнавався, що ще не дуже сильний у тлумаченні своїх видінь. Безглуздо навіть думати, буцімто Марика приховує гаманець.

Варто було Глібу відмахнутися від своїх підозр, як у пам’яті спливли слова Зоряного лицаря: «Одна з тих, хто побував по той бік Дзеркала, принесла гаманець із собою». Агнеса довела свою невинність. Виходить, залишилася Марика?

— Привид бреше, — сказав юнак, ніби вимовлене вголос твердження набувало більшої ваги.

Він щосили намагався придушити в собі паростки сумніву. Вдвох із Марикою вони пройшли багато випробувань, і їхня дружба була перевірена часом.

Чому ж тоді і Зоряний лицар, і Степко підказували шукати гаманець у неї? Гліб не звик вірити в прості збіги. Якщо замислитися, то все в нашому житті відбувається неспроста. Як не виполював Гліб бур’янисту траву підозр, вона наполегливо проростала в його душі. Важко бути шляхетним, коли над тобою висить загроза. Коли до здійснення вироку тобі даний лише місяць, добра половина якого стекла, як вода крізь пальці. Коли тобі дана лише одна вказівна нитка, та й та веде в глухий кут.

Нарешті Гліб вирішив, що кращий спосіб позбутися будь-яких сумнівів — це запитати Марику прямо. Він саме збирався нанести їй візит, але дівчинка випередила його. Проходячи повз дворецького, він побачив у нього в руках рожеве пальто.

— Чиє це? — мимоволі зупинившись, запитав принц.

— Юної герцогині. Вона побігла до вас, не чекаючи моєї доповіді. Дуже поспішала, — зніяковіло мовив дворецький.

Марика часто шокувала манірне товариство своєю «варварською» поведінкою. Навіть слуги часом знаходили її манери дивними й зухвалими. Нікому й у голову не приходило, що раніше юна герцогиня заробляла на прожиття танцями на майданах, часто лягала спати голодна, а іноді навіть билася з хлопчаками, якщо ті її ображали. Втім, так чи інакше, але безпосередність, весела вдача й простота в обходженні робила дівчинку таємною улюбленицею всієї прислуги.

Гліб зосереджено подивився на легеньке пальто, облямоване пухнастим білим хутром. Він і не підозрював, що в Марики є таке, але ж Степко говорив про рожеву шубчину з білим пухом. Виходить, у хлопчика справді є дар ясновидця.

І раптом Гліб усвідомив, що означало пророцтво Степка й несподіваний прихід Марики. Якимсь дивом дівчинка знайшла й принесла гаманець. У юнака наче гора впала з пліч. Уперше за останні тижні він відчув себе вільним. Йому хотілося сміятися й дарувати всім навколо радість, адже щастя буває великодушним. Гліб щедро вручив дворецькому золотого.

— Це за добру новину, — сказав він, весело підстрибнув і без належної принцові солідності, як простий вуличний хлопчисько, помчав у свої апартаменти, чим шокував старого слугу.

Марика не обміркувала заздалегідь, як підкинути гаманець, але успіх супроводжував її. Кімната Гліба виявилася порожньою. Це був добрий знак, ніби сама доля вела її, указуючи шлях. Але недарма говориться: на Бога уповай, а сам не схиб. Вона розуміла, що слід поквапитися. Іншої такої можливості могло не бути.

Дівчинка заметушилася в пошуках схованки. Розчинивши платяну шафу, вона стала гарячково перебирати костюми, в надії знайти той, у якому Гліб подорожував по Задзеркаллю. Останнім часом юнак так стрімко ріс, що кравці ледь устигали шити для нього новий одяг.

«Навіщо людині стільки лахів? Тіло одне, рук, ніг по парі, а штанів сто штук», — обурено думала дівчинка.

Марика вже зовсім зневірилась, аж раптом їй знову посміхнулося щастя. Добре знайома куртка висіла в самому куті. Мабуть, Гліб зберігав її як згадку про колишнє. Дівчинка поспішно запхала гаманець у кишеню й почула квапливі кроки. Вона ледве встигла захлопнути дверцята шафи, коли в кімнату вбіг Гліб.

— Ти принесла гаманець? — з місця в кар’єр запитав він.

Питання застало Марику зненацька. Звідки Гліб довідався? Чи часом не помітив він, як вона лазила в шафу? Навряд чи. Може, запитав просто так? Або він про щось знає й підозрює Агнесу? Не знайшовши слів для відповіді, дівчинка мовчки похитала головою.

— Ні? — здивовано перепитав Гліб, перекладаючи її жест на людську мову.

Юнак помітив, що Марика розгубилася. Вона явно щось приховувала. Підозри знову, наче швидкі павуки, стали плести в його душі липке павутиння. Нарешті Марика отямилася й луною повторила:

— Ні… Але я подумала, може, ніхто гаманця не крав?

— Тобто, як це не крав? — сторопів принц.

— Ну, може, ти випадково запхав його в кишеню і забув? Він лежить собі, а ти його не помічаєш.

— Хіба я сліпий? — почав дратуватися Гліб.

— Але ж із чарівними речами всяке буває. Іноді здається, що їх нема, а вони є, — не вміючи брехати, дівчинка усе більше заплутувалася, але вчасно знайшла останній аргумент: — До того ж, як ти міг його побачити? Адже, ти вже давно не носиш старої куртки.

— Що користі в ній шукати? Я ношу гаманець не в кишені, а на поясі.

— Може, і немає користі, а може, і є. З чарівними речами ніколи не вгадаєш, — наполегливо повторила Марика, хапаючись за непередбачуваність магічних артефактів, як за рятівну соломинку.

— Гаразд, якщо ти хочеш, то я подивлюся, — погодився Гліб.

Він відчинив шафу й відразу ж помітив, що одяг на вішалках зрушений. Стара куртка висіла так, буцім її недавно діставали. Гліб не сумнівався, що знайде гаманець, ще до того, як оглянув кишені, і не помилився. Дивлячись на срібний герб, вишитий на синьому оксамиті, він не радів знахідці.

Виходить, і Зоряний лицар, і Степко казали правду, гаманець приховувала Марика. Але навіщо? Чому вона підкинула його потайки, а не віддала в руки? Для чого затіяла ворожіння в кузні й увесь час робила вигляд, наче нічого не знає?

— Знайшов? Я ж казала! — збуджено скрикнула Марика, але помітивши дивний вираз на обличчі Гліба, запитала: — Ти не радий?

— Я хочу, щоб ти познайомилася з моїм новим пажем, — замість відповіді сказав Гліб. Голос його звучав спокійно й безпристрасно, хоча душа рвалася від болю: «Якщо навіть вона бреше, то кому ж тоді вірити?!»

Новий слуга більше нагадував селянського хлопчиська, ніж придворного пажа. Його широке веснянкувате обличчя було обвітреним і засмаглим, як у всякого, кому доводиться постійно працювати на свіжому повітрі. У новому витонченому одязі він явно почувався незатишно. Вузький сюртук незвично стесав рухи, і хлопчик поводився так скуто, ніби щомиті боявся ненароком щось перекинути.

Марика пригадала, як ще недавно сама вперше потрапила в палац, у суворі рамки придворного етикету. Між нею й цим хлопчиком було багато спільного, і все-таки вона прийняла його насторожено. Хто він такий? Чим заслужив прихильність Гліба?

— Викликали? — запитав парубійко, ніяково вклоняючись.

— Так. Я хочу познайомити тебе з герцогинею Марикою, — сказав Гліб.

Степко озирнувся й застиг від подиву. Перед ним стояла дівчинка з недавнього видіння. Він одразу впізнав її, хоч вона була не в рожевій шубці, а в красивій оксамитовій сукні з великим мереживним коміром. Вона не була схожа на тутешніх мешканців. Смаглява, кароока, із блискучими, чорними кучерями, що розтріпалися по плечах, дівчинка нагадувала заморську принцесу. Ніколи в житті Степкові не доводилося бачити такої гарної дівчинки. Не в силах відвести погляду, хлопчик стояв і витріщався на незнайомку, доки не згадав, що треба вклонитися.

— Це Степан. Він буде служити в мене і разом зі мною навчатиметься, — відрекомендував Гліб хлопчика.

Степко зашарівся, із вдячністю відзначивши, як шанобливо принц назвав його при незнайомці. Зате Марику неприємно вразили слова Гліба. Вона й не підозрювала, що може ревнувати, але зараз це почуття слизькою змією ворухнулося в грудях. За які заслуги цей хлопчисько завжди буде поруч із Глібом? Чим він кращий за інших?

Немов почувши її мовчазне питання, Гліб сказав:

— Учора я збився з дороги, а Степко з дідом мене підібрали й привезли додому. Якби не вони, не знаю, як я пережив би цю ніч.

Розум підказував Мариці, що потрібно бути вдячною цьому незнайомому хлопчикові. Але ревнощі, що оселилися в душі, нашіптували, що Гліба доведеться ділити. Останнім часом він і без того віддалився, а тепер, коли в нього з’явився новий друг, він і поготів забуде про неї. Дівчинці хотілося, щоб Гліб, як раніше, поділяв з нею свою радість і сум. Хіба вона не заслуговувала на це? Адже удвох вони пройшли через стільки випробувань, і раптом, як сніг на голову, з’явився якийсь самозванець, щоб зайняти її місце. І все завдяки тому, що вчора опинився в потрібному місці. Де справедливість?

— Не хитра справа за добру платню подорожнього підвезти, — посміхнулася Марика і зміряла нового знайомця зневажливим поглядом.

— Чим тобі не догодив Степан? — холодно запитав Гліб.

— А чого він на мене витріщається? — питанням на питання відповіла Марика й навмисно вп’ялася Степкові просто у вічі, навіть не намагаючись приховати ворожості.

Хлопчик відвів погляд. Марика тріумфально посміхнулася. Це була маленька, але все-таки перемога. Вона мала намір боротися за Гліба до кінця й не збиралася поступатися ним. Захоплена ревнощами, вона не помітила похмурого настрою свого кумира. В той час, як на серці в Гліба було важко, як ніколи. Він сподівався, що з поверненням гаманця всі нещастя залишаться в минулому, але доля завдала йому нового, особливо болючого удару, адже ніщо так не ранить, як зрадництво найближчих людей.

— Гаманець був у неї? — звернувся Гліб до Степка.

Хлопчик, що ніяковів у присутності маленької герцогині, мовчки кивнув. Слова Гліба пролунали для Марики як грім серед ясного неба. Вона гарячково намагалася збагнути, звідки хлопчисько міг дізнатися про гаманець, але не знаходила пояснень.

— Неправда! Навіщо йому віриш? — скрикнула вона.

— Степан бачив у тебе гаманець, перш ніж ти його підкинула. Не відмовляйся. Буде краще, якщо ти розповіси правду, — запропонував Гліб.

Марику наче хтось холодною водою облив. Он воно що! Цей нахабний, веснянкуватий пройдисвіт підглядав за нею й бачив, як вона сховала гаманець. Він навмисно розповів про все Глібу, аби посіяти між ними ворожнечу. Марика більше не могла стримувати своїх почуттів. Вишукані манери «юної герцогині» разом вивітрилися. Ворожість до Степка неприборканим смерчем вирвалася назовні, і дівчинка, як дика кішка, кинулася на несподіваного ворога:

— Брехлива собака! Та хоч гавкає, але не кусає, а ти набагато гірший за неї. Нехай у тебе поганий язик відсохне, пес смердючий. Добре було підглядати? Щоб тобі повилазило. Тьху!

Степка приголомшила така промова. Він і не думав, що при дворі вміють так сваритися.

За вмінням лаятися це дівчисько випередило б будь-яку вуличну перекупку.

— Я не підглядав, — виправдовувався хлопчик, та Марика його не слухала.

— Хіба не бачиш, що він хоче між нами ворожнечу вчинити? — рвучко звернулася вона до Гліба, схопивши його за руку. Дівчинка шукала в цьому дотику підтримки, але юнак мовчки вивільнився. Жест говорив сам за себе. Марика зрозуміла, що програла.

— Виходить, я для тебе ніхто? Тепер він тобі друг? — блиснувши очима, запитала вона.

— Я не міняю старих друзів на нових. Ти сама винна в тому, що між нами немає колишньої довіри. Ніхто за тобою не підглядав. Степан володіє даром ясновидця. Він пророкував, що гаманець у тебе ще до того, як ти приїхала до палацу. Чесно кажучи, я йому не повірив. Так що зізнавайся, що ти від мене приховуєш?

У голосі Гліба не було звичайної теплоти. Марика й не припускала, що він може бути таким черствим і незворушним. Можливо, правитель повинен говорити так зі своїми підданими, але не з подругою, котра не раз доводила, що ладна життя за нього віддати.

— Гаманець у тебе. Чого ти від мене хочеш? — з викликом запитала дівчинка.

— Правди.

Марика гірко всміхнулася. Невже їй потрібно виправдовуватися після всього, що вони пережили разом? Уже коли з нею він поводиться, як із чужою, то як же поставиться до Агнеси, коли довідається, де знайшовся злощасний гаманець!

— У тебе душа глуха й сліпа. Нічого тобі не скажу. Думай, як знаєш, — крикнула вона й, голосно ляснувши дверима, вибігла з кімнати.

— Але скажена, — чи то з подивом, чи то із захватом промовив Степко.

— В ім’я чого вона бреше? І що приховує? — задумливо сказав Гліб.

Розділ 14

Вітер, замкнений у кам’яному лабіринті міста, з люттю носився вулицями, наче шукав вихід на волю. Він підхоплював із бруківки пожовкле листя, зухвало піднімав спідниці паннам, зривав капелюхи з чоловіків. Одних він штовхав у спину й швидше гнав уперед, інших зіштовхував з дороги, ніби не хотів пускати далі.

Змагаючись із вітром, по вулиці скакала маленька вершниця. Перехожі кидалися убік, з подивом дивлячись на гарно вбрану дівчинку, що мчить верхи на неосідланому коні, але вона не зважала на чужі погляди. Вітер дув їй в обличчя й куйовдив волосся. Пришпорюючи коня, Марика мчалася геть від палацу. Ревнощі й образа сплелися в її душі в тугий вузол. По щоках текли крижані потоки сліз. А в голові нав’язливо вертілося питання: невже вона назавжди втратила Гліба?

У всьому винуватий злощасний гаманець. Недарма Варга суворо наказувала триматися подалі від чаклунства. Стара циганка, як завжди, виявилася права. Магічні речі не створені для простих смертних і приносять тільки лихо. А може, джерело всього лиха криється набагато глибше? Гаманець — це лише одна ланка в ланцюжку подій, які останнім часом ламали й перекроювали її життя.

Живучи в таборі, дівчинка була по-своєму щасливою. Нехай вона не завжди їла досита і їй часто доводилося вирішувати суперечки із хлопчаками за допомогою бійки. Але там були ночі біля багаття, далекі мандри, нові міста й… стара як світ пророчиця Варга. Як часто за останні дні думки Марики поверталися до баби-циганки, яку вона лагідно кликала «бабу»!

Варга виховувала її з пелюшок. Бабу була такою старою, що ніхто в таборі не знав, скільки їй років. Говорили, що смерть забула про неї. Варга могла бачити майбутнє так само добре, як і минуле, тому що з нею говорили духи. Цигани ставилися до пророчиці з особливою шаною. Її поважали, любили, але й боялися, як поважають, люблять і бояться язичницьке божество, недоступне для розуміння простих смертних.

Ясновидиця жила в якомусь далекому, одній їй відомому світі, рідко опускаючись до того, що відбувалося навколо. Лише Марика була винятком. Здавалося, онучка — єдине, що втримувало стару циганку в цьому житті. Проте улюблениці Варги не було ніяких потурань. Навпаки, за наполегливою вимогою старої циганки до дівчинки ставилися значно суворіше, ніж до інших циганчат. Скільки разів Марика сердилася, що бабу до неї занадто прискіплива і карає за те, що іншим вибачається. Тільки тепер дівчинка зрозуміла, що стара циганка любила її, як нікого.

Як Марика тужила за колишнім життям. Навіщо тільки вона зрадила табір! Усе трапилося в той самий день, коли вона зустрілася з Глібом, і нехитрий циганський ритуал зробив їх кревними братом і сестрою. Звідки їй було знати, що він — син короля і що, згідно з пророцтвом, якщо в її жилах буде текти королівська кров, вона не зможе більше залишатися серед циганів, інакше накличе на них біду? За наказом духів її вигнали з табору. Ніхто зі смертних не може йти проти їхньої волі.

«Тільки я, дурна бараняча голова, сперечаюсь із духами. От і одержую, що заслужила, — розсердилася на себе дівчинка. — Сто разів Варга забороняла мені чаклувати. А я? У кузню з ворожінням полізла. І що тепер? Агнеса спить, як мертва. Гліб відвернувся. Залишилася я одна на всьому білому світі. Варго, навіщо не чуєш мене? Навіщо прогнала, як чужу?»

Тому, що навіть Варга не може йти проти волі духів, з відчаєм підказувала свідомість.

Дівчинка й не помітила, як виїхала за міські ворота й опинилася на дорозі, що веде до стоянки табору. Може, це знак? Вона осадила коня й поскакала інохіддю. А що, як знову податися до циганів? Ото вже вони здивуються! Дівчинка розмріялася про те, як зустрінеться з кочовими браттями, і їй стало здаватися, що все можна виправити. Пустивши коня галопом, вона швидко добралася до стійбища, звідки кілька місяців назад пішла разом із Глібом.

Пустир повністю виправдовував свою назву. Брички давно знялися з місця й поїхали в невідомі краї. Дощі змили сліди від коліс, а осінь знищила залишки багать. Минуле зникло без сліду, а сьогодення не обіцяло нічого гарного.

«Що чекає на мене тут? Мадам Кістяк з її одвічним прискіпуванням?» — невесело думала Марика про свою безталанну долю, але з іншого боку, вона не могла покинути Агнесу, доки та спала під дією невідомих чарів. Вона повинна була розгадати таємницю гаманця.

— Я б зробила усе, щоб мама Агнеса прокинулася! — мимоволі сказала дівчинка вголос.

— Ловлю тебе на слові, — раптом почула вона, і перед нею ніби з-під землі виросла худорлява стара.

Дівчинка різко зупинила коня, щоб ненароком не переїхати незнайомку:

— Тпру!

Це була зайва обережність. Стара виявилася надзвичайно спритною. Вона жваво підскочила до стремена й, понадивши дівчинку, запропонувала:

— Хочеш, допоможу? Виконаю твоє бажання.

Марика, онімівши від подиву, впізнала Віщунку з Лисячої Нори. Їм доводилося зустрічатися по той бік Дзеркала Долі, але вона ніяк не припускала, що зустріне бабу в цьому світі. Прозріння прийшло раптово, наче спалах блискавки. От хто поцупив гаманець Зоряного лицаря й підкинув його Агнесі!

— Йди геть. Мені від тебе нічого не треба. Хто з нечистим поплутається, тому щастя до віку не бачити. Це ти вкрала гаманець, — випалила дівчинка, склавши вказівний і середній палець навхрест — знак, щоб уберегти себе від нечистої сили.

— Я?! От іще! Нічого я не крала, — нахабно збрехала стара.

— Я знаю, ти Віщунка, — сказала Марика.

— Ну й що? Віщунка — не значить злодійка. Цей роззява сам грошенята втратив, — заявила Віщунка.

— Навіть якщо ти знайшла гаманець, навіщо не повернула? — з докором запитала дівчинка.

— Тобто як? Хіба гаманець не у твого любого Гліба? Я усе, як має бути, віддала. Мені чужого не треба, а замість подяки на мене наклеп зводять. От і роби після цього добрі вчинки, — ображено стиснула губи Віщунка.

— Ти не від чистого серця гаманець повернула, а навмисно підкинула потайки, щоб усіх пересварити, — здогадалася Марика.

— Даремно мене звинувачуєш. Тут моєї вигоди немає. Я коли дізналася, що гаманець знадобився, то відразу кинулася його повертати. На Гліба в мене давня образа, я до нього ні ногою. Тому й вирішила гаманець через Агнесу передати. Але де там! Дивлюся, лежить сердешна ні жива, ні мертва. Робити нічого. Я гаманець залишила й пішла собі. Хто ж знав, що ти таке зі своєю прийманою матір’ю утнеш?

Дівчинка сполотніла. Її найгірші підозри підтверджувалися. Виходить, причиною чаклунського сну було ворожіння у кузні. Вона навіть не подумала, що Віщунка лукавить.

— То все це через мене? — прошепотіла Марика.

— Та вже ж не через мене, — нахабно фиркнула Віщунка. — Тільки не роби вигляду, наче ти про це шкодуєш. Це на словах ти хочеш, щоб Агнеса прокинулася, а коли я тобі допомогу запропонувала, ти мене стала проганяти. Звісна річ, тобі від недуги герцогині пряма вигода. Заволодієш її грішми і станеш багатою спадкоємицею, — єхидно всміхнулася Віщунка.

— Мені не потрібні гроші! Кажи, як її розбудити! — палко викрикнула дівчинка.

— Будь ласка. Мудрованого тут нічого немає. Треба всього-на-всього забрати з кузні капор, який вона біля ковадла залишила. Недарма те місце дурною славою користується.

Доки капелюшок у кузні, доти думки Агнеси в полоні.

У Марики ніби гора з пліч упала. Навіть не вірилося, що все так легко можна виправити. Тепер, коли вона довідалася таємницю появи гаманця, їй нестерпно хотілося поїхати до Гліба й розповісти йому правду, а вранці можна разом заїхати в кузню за капором Агнеси.

Ніби прочитавши її думки, Віщунка похитала головою.

— Дам тобі ще одну пораду. Коли справді бажаєш оживити свою мачуху, поспішай. Життя витікає з неї щохвилини. Завтра буде пізно, — зловісно напророкувала Віщунка, наставницьки піднявши палець.

По небу, затягнутому хмарами, важко було зрозуміти, котра тепер година, але вже перейшло далеко за південь. Ще трохи, і похмурий день плавно перетече в сутінки.

Марика вагалася. Якщо поїхати за Глібом, то швидко їм не впоратися. Ніч напевно застане їх у кузні. А пхатися в зачароване місце одній — боязно. Від самої думки про мертвого коваля, що опівночі розпалює горн, ставало моторошно й рішучість їхати в кузню танула.

Побачивши вагання дівчинки, Віщунка підлила масла у вогонь:

— Що, страшно? Своя-бо сорочка ближча до тіла. Тим більше, що від загибелі Агнеси ти нічого не втрачаєш, одна вигода. І головне, ніхто навіть не здогадається, що саме ти загнала бідолашну в труну.

Слова відьми зачепили Марику. Почуття провини поглинуло її, і дівчинка зрозуміла, що ніколи собі не пробачить, якщо не врятує Агнесу.

— Я поїду! Я винна, отже я й відповідатиму, — рішуче сказала вона і, пришпоривши коня, поскакала убік східних воріт.

Серце дівчинки стискалося від недоброго передчуття. Кров пульсувала в скронях, як тривожний дзвін, що б’є на сполох. Та в Марики не було вибору. Вона гнала страх, заспокоюючи себе тим, що до ночі ще далеко. Головне — залишити кузню до темряви. Від її моторності залежало не тільки життя прийманої матері, але й її власне.

Віщунка провела дівчинку поглядом. Її губи скривилися в недобрій усмішці, а в очах спалахнув хижий вогник. Вона не вибачала образ. Дівчина дарма поводилася зухвало, за це їй доведеться поплатитися. Віщунка клацнула пальцями й зникла.

По Лисячій Норі промчався вихор і вщух. Тієї ж миті у вогнищі саме собою спалахнуло багаття. Воно апетитно захрумтіло хмизом. Язички полум’я, поки що маленькі і боязкі, взялися старанно вилизувати поліна. Ті пручалися, не бажаючи загорятися, але вогонь був наполегливим. Він припадав до дерев’яних брусків, згладжуючи й висушуючи їх, немов запрошував розпочати з ним невідому гру. Тонкі прутики швидко прогоряли й обсипалися попелом, зате полум’я, пожираючи їх, міцнішало. Помалу вперті поліна зашарілися від жару, піддаючися натискові вогню, і нарешті здалися, конаючи в агонії пагубного захвату. Печера освітилася живим багряним сяйвом.

Пугач, що сидів на спинці крісла, здригнувся, настовбурчив пір’я й, витріщивши очі, уп’явся перед собою здивованим спросоння поглядом. Змія підняла пласку голівку, витягнулася на всю довжину й атласною стрічкою заструменіла по підлозі. Спокою прийшов кінець. Господиня повернулася додому.

— Агов, ледацюги! Знову спите? — невдоволено крикнула Віщунка.

— Угу, — підтакнув Пугач.

— Роз-з-змірковуємо про сенс-с-с-с-с життя, — прошипіла Змія.

— А тут особливо міркувати нема чого. Сенс життя полягає у тому, щоб інших навколо пальця обкрутити і собі користь принести, — зареготіла Віщунка і незлобливо тикнула в Змію помелом.

— Вс-с-се ніяк не зас-спокоєш-шся. Що цього разу задумала? — розгойдуючись з боку вбік, запитала Змія.

— Є в мене для Пугача робота неважка. Чуєш, окатий? Упораєшся, щедро винагороджу, — звернулася Віщунка до птаха.

Не встиг Пугач оком повести, як відьма висмикнула з його хвоста перо.

— Ого! Навіщо?! — небагатослівно обурився птах, але Віщунка суворо цитьнула:

— Цить! Для справи потрібно. Без одного не збіднієш! — Підкинувши перо, вона подула на нього й зашепотіла:

Перо плавно завертілося в повітрі й раптом стало множитися. Пугач здивовано блимав очиськами, спостерігаючи, як перед ним, наче осіннє листя, кружляє цілий рій совиного пір’я. Не витримавши, він озирнувся на власний хвіст, аби переконатися, що його ненароком не обскубали, як дохлу курку. Тільки-но Пугач заспокоївся, що його врода залишилася при ньому, як щось боляче вжалило його в гузку, а потім ще й ще раз. Пір’їни одна за одною встромлялися в його хвіст, як дротики в ціль. Бідолаха літав по печері в пошуках притулку, та оскаженіле пір’я знаходило його всюди. На щастя, катування тривало недовго.

— Ого! — схвально вигукнув Пугач, дивлячись на свій оновлений розкішний хвіст.

— Досить на красу витріщатися. Це тобі в тимчасове користування, — нагадала йому Віщунка. — Краще слухай, що тобі потрібно робити. Я відправила дівчисько в занедбану кузню, що туди коваль по ночах приходить.

— Угу. Для чого? — запитав Пугач.

— Не твого пташиного розуму справа. Пообіцяла їй, що вона зуміє Агнесу розбудити. Шлях до кузні не далекий, по прямій дорозі дівчисько іще до півночі назад повернеться. А мені потрібно, щоб вона у згубне містечко точно опівночі потрапила. Твоє завдання її заморочити та з дороги збити.

— Угу, допоможу, чим зможу.

— Не чим зможеш, а зроби все, як я тобі звелю, — тупнула ногою Віщунка. — Порозкидай заговорене пір’я уздовж дороги, якою поскаче дівчисько. Воно її з пантелику зіб’є. Де перо впаде, там їй замість дороги непрохідні хащі ввижатимуться. Та не забудь, останнє перо на саму кузню скинути. Налякай дівчисько як слід.

— Угу, налякаю, — пообіцяв Пугач.

— От і чудово. Ця настирна циганка мені вже давно як кістка поперек горла стоїть. Нехай з нею коваль розбирається. Хоч і не люблю я мерців, а часом і така гидота може придатися, — гидливо скривилася Віщунка.

Розділ 15

Похмуре небо стомлено лягло на землю черевом хмар. Воно супилося, дивлячись на безрадісну картину осінньої сльоти. Від недавнього буяння палітри бабиного літа не зосталося й сліду. Голі віти дерев здавалися чорними від вологи, а листя, що іще недавно так яскраво й святково прикрашало крони, перетворилося на гнилу буру верету під ногами. У такі дні сутінки опускаються на землю особливо рано, ніби саме небо хоче, щоб темрява сховала смуток і запустіння, супутників пізньої осені. Тіні згущалися, стираючи останні вбогі фарби й занурюючи світ у похмурі сірі тони.

Марика щодуху мчала, пустивши коня галопом. Попереду, зовсім близько пролунав заглушливий крик, схожий на заливчастий плач дитини або сміх блаженного. Дівчинка здригнулася. Вона мимохіть осадила коня й прислухалася.

Хто чекав на неї на цій пустельній дорозі? Зазвичай розбійники не орудували так близько від міста, але кому ще могло знадобитися лякати подорожніх? Колись Марика не боялася зустрічі із грабіжниками. Та й що вони могли взяти із циганського дівчиська? Намисто з потьмянілих мідяків або копійчані браслети? Розбійники не займали циганів і, хоча між ними не було спільних справ, усе-таки ставилися до циганської братії як до своїх.

Однак часи, коли Марика була маленькою обірванкою канули в Лету. Тепер зустріч із головорізами могла скінчитися плачевно. Побачивши пишно вбрану дівчинку, вони неодмінно зажадали б за неї викуп. Якщо попереду засідка, то не варто ризикувати: проїхати по широкій дорозі непомітно однаково не вдасться. Перш ніж рухатися далі, розумніше було б звернути з відкритого місця й оглядітися. Дівчинка направила коня на вузьку стежинку.

Тепер, коли листя облетіло, знайти схованку було непросто. На щастя, поміж дерев ріс чагарник. Кущі не поспішали розставатися зі своїм вбранням. Їхнє листя від нічних заморозків із зеленого стало буряково-багряним. Дівчинка пригнулася й, злившись із конем, сховалася в заростях. Добре, що вона зросла на волі й уміла причаїтися в лісі не гірше за самих розбійників.

Спочатку все було тихо, але потім божевільний сміх пролунав зовсім близько. Дівчинка здригнулася від несподіванки. Прямо над її головою безшумно пролетів пугач. Мариці й раніше доводилося чути совиний крик, але ніколи ще він не здавався таким зловісним і схожим на людський. І все-таки, коли вона побачила сову, в дівчинки відлягло від серця. Хто б міг подумати, що вона прийняла за розбійників безневинного птаха? Правду кажуть, що у страху очі великі.

Дівчинка спробувала позбутися тривожного передчуття, але в глибині свідомості вперто засіла думка: не на добро пугач вилетів на полювання серед білого дня. Погано, коли щось трапляється невчасно. Життя в таборі навчило Марику вірити у прикмети. Кочуючи з місця на місце, цигани значно ближчі до природи, ніж ті, хто веде осілий стиль життя й не надто залежить від погоди. Втім, незвичайній поведінці нічного птаха могло знайтися просте пояснення. «Можливо, хтось просто налякав пугача,» — вирішила Марика. У кожному разі слід було поспішати. Вона й так уже змарнувала багато часу. А час — то життя Агнеси.

Вершниця злегка доторкнулася до коня п’ятами і, залишивши схованку, поїхала убік дороги, але незабаром спантеличено зупинилася. Там, де тільки що пролягав широкий тракт, стіною стояв дрімучий ліс. Дівчинка повернула назад, але, проїхавши кілька кроків, так і не знайшла заростей чагарника, за якими ховалася від уявних розбійників. Скрізь, куди сягав зір, дорогу перетинали непроглядні хащі.

Марика здивовано обвела поглядом вікові дерева, що казна-звідки узялися. Не міг же широкий тракт, яким вільно проїжджали вози, навантажені товаром, зникнути безслідно! Мабуть, щось тут не гаразд. Не дарма вона злякалася сови. Може, це й не пугач зовсім, а лісовик у пташиному обличчі вирішив покомизитися, адже для лісовика немає більшої втіхи, ніж морочити й водити за носа самотніх подорожніх.

— Агов, лісовий хазяїне, не жартуй. Дай мені виїхати із твоїх володінь, — крикнула дівчинка, а у відповідь пролунав регіт пугача.

Швидко вечоріло. Сутінки жадібно пожирали фарби. Дерева губили свої обриси, перетворюючись у суцільну безлику масу.

Довіряючись оманним просвітам між деревами, Марика повертала коня то в один, то в інший бік, але ще сильніше збивалася з дороги. Зачаровані хащі зімкнули навколо дівчинки кільце, взявши її в полон. Незабаром бідолашна зрозуміла, що коли з нею справді затіяв гру лісовик, то це був злий лісовик. Голі віти, як батоги, хлестали вершницю по обличчі, або намагалися схопити гачкуватими пальцями й стягнути з коня. І куди б вона не звертала, їй услід божевільно сміявся пугач.

Над лісом опустилася ніч. Окремі дерева злилися в непроникну чорну стіну, а зла доля у вигляді нічної сови все водила Марику безлюдними хащами. Паніка, що охопила дівчинку, передалася й коневі. Маленька вершниця продовжувала шалено скакати, але її гнала не надія вирватися з живої темниці, а несвідомий страх перед незбагненним.

Думка про кузню сама собою відійшла на задній план. Дівчинка не знала, скільки часу минуло, перш ніж до неї стала повертатися здатність міркувати. Чи то вона утомилася боятися, чи то узяла гору її природна кмітливість і навички, які вона здобула, живучи серед кочівників. Слід було примиритися з думкою, що потемки з хащів їй не вибратися. Краще влаштуватися на нічліг, а з першими півнями знову їхати шукати вихід. Варто було дівчинці прийняти рішення, як вона заспокоїлася. Нетрі перестали вселяти в неї жах. Навпаки, у Мариці оселилася дивна впевненість, що в лісі їй нічого не загрожує. Лісові мешканці, будь то звірі або духи, не заподіють їй зла.

По-справжньому небезпечною була кузня. При одній думці про це лиховісне місце, дівчинці ставало моторошно. Їхати в кузню було чистим божевіллям. Якщо легенда про мертвого коваля не вигадка, то й Агнеси не врятувати, і самій недовго загинути. Кілька годин до світанку мало що могли змінити.

— Ми поїдемо у кузню вранці. Удень там зовсім не страшно, — вголос сказала дівчинка, чи то звертаючись до коня, чи то намагаючись підбадьорити себе.

Вона спішилася й погладила коня по гриві:

— Ти теж змучився. Відпочивай. Пошукай, може, знайдеш траву. Коли повернемося додому, я дам тобі найкращого вівса.

Кінь, фиркаючи, покірно заходився в суцільній пітьмі вишукувати пучки тьмяної трави, а Марика стала лаштувати собі ложе для нічлігу. Дощі сильно промочили листя, і знайти сухий куточок виявилося непросто. Дівчинка навпомацки йшла поміж дерев, намагаючись відшукати найсухіше місце, аж раптом вийшла на просіку, досить широку для того, щоб по ній міг проїхати віз.

Марика гукнула коня. Якщо є дорога, виходить, недалеко є й поселення, де можна знайти притулок на ніч. Кінь тієї ж миті з’явився біля хазяйки. Взявши його за вуздечку, дівчинка пішла по дорозі. Незабаром просіка стала ширшати. Серце дівчинки радісно забилося. Невже саме тієї миті, коли вона зовсім зневірилася, їй пощастило-таки знайти вихід із хащів? Дівчинка додала кроку.

Їй здалося, що попереду зайнявся вогник. Марика вийшла на галявину і побачила трохи далі невеличкий пагорб, вкритий хирлявими, низенькими деревцями. Біля нього притулилися огорнуті дрімотою, перекошені хатки. У жодному віконці не світилося.

Недалеко коло лісу розташувався добротний кам’яний будинок. Він був значно більший і багатший за інші і стояв окремо. Лише його мешканці досі не спали. У вікнах горіло тьмяне світло. У вигляді будинку було щось незвичайне. Марика придивилася і зрозуміла, що віконця розташовані не по-людському, занадто високо, під самим дахом, ніби господарі будинку ніколи не дивилися на вулицю, а вікна були лише для того, щоб у них проникало денне світло.

Дівчинку охопив підсвідомий страх. Ці високі віконця, наче хижі очі під насупленим дахом, їй щось нагадували. Марика зупинилася, не наважуючись іти далі. Всупереч здоровому глузду, що підказував попроситися на нічліг, їй хотілося бігти, не озираючись, назад у ліс, якомога далі від цього місця.

Кінь тихенько заіржав. Дівчинка згадала, що його не годували від самого ранку. Може, хазяїн будинку не відмовиться кинути йому трохи сіна? Заради цього вона повинна-таки постукати в двері будинку.

— Чого я злякалася? Зовсім дурна, — уголос посварила себе Марика, намагаючись розігнати страхи.

Вона підвела коня до конов’язі, але поперечина виявилася зламаною. Мабуть, гості бували тут нечасто, тому хазяїн так і не спромігся полагодити її. І знову у свідомості забринів тривожний дзвоник, ніби намагався про щось попередити. Дивно, що в такому заможному будинку поламана конов’язь.

Залишивши коня без прив’язі, Марика зійшла на ґанок і тихенько постукала. На стук ніхто не відгукнувся. Дівчинка штовхнула двері. Ті зі скрипом відчинилися.

— Чи є хто вдома? — запитала Марика і, не дочекавшись відповіді, увійшла всередину.

Вона мимоволі зіщулилася, дивлячись на танок полум’я в каміні. Поступово очі звикли до світла…

Дівчинка завмерла. Те, що вона прийняла за камін, насправді було ковальським горном. Марика стояла посеред занедбаної кузні. Тут нічого не змінилося, щоправда тепер у горні, схожому на пащу дракона, горів вогонь. Полум’я танцювало, відкидаючи на підлогу й стіни мерехтливі відблиски, але його світла було замало, щоб розігнати тіні, які скупчилися по кутках.

Занімівши від жаху, дівчинка глянула на ковадло. Там, як і раніше, стояв недогарок свічки, біля якого лежав шматок черствого хліба й купка солі. Капора не було.

Усе ще сподіваючись, що кузня їй увижається, дівчинка озирнулася на відчинені двері й побачила, що хирляві дерева на пагорку перетворилися на цвинтарні хрести, а село з дрімотними хатинками — на руїни раніше існуючого поселення. Чари розсіялися, але від цього все, що відбувається, стало ще більше схожим на страшний сон.

Марика кинулася до дверей, але перед нею раптом виросла кремезна темна постать і загородила дорогу до відступу.

Розділ 16

Пастка замкнулася.

Десь там, розчинившись у мороці ночі, чекав мертвий коваль. Він був незримим, але його близькість виразно відчувалася по затхлому духові цвілі, яким тхнуло з вулиці. Дівчинка безтямно позадкувала в кузню, шукаючи порятунку там, де його не могло бути.

На мить біля дверей згустилася суцільна темрява. Прибулець загородив собою весь дверний прохід. Трохи забарившись, він увійшов усередину. Приміщення наповнилося смородом. Світло полум’я вихопило з мороку велетенську фігуру, і очі в Марики збільшилися від жаху.

Господар кузні виявився справжнім гігантом. Неприродно маленька голова тулилася на широченних плечах, як химерний наріст. Густе волосся падало на низьке чоло, позбавлене здатності думати. Ручиська, схожі на два молоти, звисали до колін. Відблиски вогню грали на поритому віспою обличчі й відбивалися в зіницях. Здавалося, з-під насуплених, рунистих брів поблискують не очі, а тліючі вуглини.

— Я чекав на тебе, — хрипко мовив незнайомець.

Його голос пролунав глухо, як із порожньої діжки. Велетень показав пальцем на окраєць хліба й сіль на ковадлі.

— Це ти принесла?

Марика мовчала. Відмовлятися було марно. Ось вона, запізніла розплата за ворожіння і за те, що вона порушила заборону. Рука несвідомо потягнулася туди, де колись висів оберіг, та амулета не було.

«Догралася, — скрушно подумала дівчинка. — Попереджала ж Варга, щоб я трималася подалі від чаклунства. Навіщо я не послухала, пуста голова?!»

Шкодувати запізно, а порятунку чекати даремно. Мариці раптом запекло схотілося побачити світ удень: строкату юрбу на базарному майдані, балаганчик артистів, моторних вуличних хлопчаків, що снують поміж рядами. Чомусь згадалося, як один із них перекинув кошика з яблуками, а дісталося помилково їй, так що вуха потім порозпухали і довго боліли. Невже в неї більше нічого цього не буде? Хіба може життя закінчитися так несподівано?

Велетень зробив крок уперед. Марика хутко відскочила, схопивши першу ліпшу залізяку, що потрапила їй до рук, немов сподівалася такою сміховинною зброєю зупинити монстра.

— Ти боїшся мене? — у голосі коваля звучав щирий подив. Він похитав головою: — Ти не повинна боятися. Я твій слуга.

Велетень ударив себе кулачиськом у груди, наче хотів у такий спосіб довести правдивість своїх слів.

— Що? — перепитала Марика, гадаючи, що їй усе це причулося.

— Я служитиму тобі. Хто дасть мені хліб-сіль, той мене звільнить. Так сказав Перевізник. Приязні слова у вустах моторошної примари звучали дуже незвичайно. Марика не вірила в його добрі наміри й була напоготові.

— Хто такий Перевізник? — поцікавилася дівчинка.

— Він перевозить людей.

— Куди?

— У країну мертвих, через Лету, ріку забуття. А мене не взяв. Каже, що багато зла скоїв. Важко тут. Утомився я. Спокою хочу. Добре, що ти прийшла звільнити мене.

Марика зніяковіла. Якщо коваль дізнається, що вона принесла хліб із сіллю зовсім не для нього, то чого доброго розсердиться, і тоді їй буде непереливки. А може, спробувати його обдурити?

Бачачи, що дівчинка мовчить, коваль забурмотів:

— Ти звільниш мене. Так сказав Перевізник. Ти мені дала хліб-сіль. Я чекав. Довго чекав. Він заглядав їй у вічі, благально зсутуливши широчезні плечі й переступаючи із ноги на ногу. Принижена поза зовсім не в’язалася із лиховісним виглядом і велетенським зростом прохача. Коваль виглядав безглуздо, але саме тому в Мариці ворухнулося співчуття до монстра. Жалість прогнала страх, але зробила обман неможливим.

— Я прийшла забрати капор, — зізналася дівчинка. — Віддай мені його, і я буду молити Перевізника, щоб він узяв тебе із собою.

Гігант похитав головою:

— Не знаю, про що ти просиш. Не було капора. Хліб був і сіль, і свічка.

— Але ж це ти напустив чари на мою прийману маму?

— Я коваль, а не чаклун.

— Чому ж тоді герцогиня спить? — у розпачі запитала Марика. — Віщунка сказала, що…

Дівчинка зупинилася на півслові. Вона раптом зрозуміла, що не випадково блукала по лісі й потрапила в кузню. Це все підступи хитрої відьми! Віщунка навмисно відправила її на поталу ковалеві. Стара карга й не припускала, що її план може схибити. Дівчинка подивилася на страшного хазяїна кузні іншими очима. Невже це можливо, щоб страшний ворог став союзником?

— Що треба робити, щоб Перевізник взяв тебе з собою?

— Я вмер без каяття. Спершу вислухай мою сповідь. Важко жити з таким тягарем, сказав коваль і почав оповідання.

Давно це сталося. Що було, то загуло. Хто жив, той у землю пішов. Та не всі гріхи відпущені, не всі борги сплачені. З’явився в тутешніх краях мандрівник, каліка подорожній. Голий, босий, лахміття латане-перелатане, — а як зачне розповідати, заслухаєшся. Про країни, де закони влаштовані так, щоб народ жив щасливо. Про дурних і мудрих правителів.

Спочатку люди його казки для забави слухали, але потім стали замислюватися. Може, світ улаштований неправильно? Може, його треба по іншому скроїти? Почали до старця за порадами ходити. А в нього на всяке питання нова байка, а порада одна: чиніть добро, і воно вам повернеться.

Де дума, там і смута. Став люд нарікати на своє життя-буття, а каліку поважати більше, ніж монарха. Якому правителеві таке сподобається? Схопили старця й засудили до страти.

Настав призначений день, а в ката сокира зникла. Перенесли страту. Не голіруч же таку справу вершити. Пішли до ковалів, а ті всією гільдією змовилися не кувати сокири для ката.

Тут я й зметикував, що на цьому можна непогано заробити, і сказав, що роботу таємно зроблю, коли на ціні зійдемося. Зійшлися. Викував я сокиру, та от біда: кат навідріз відмовився байкареві голову рубати. Люд радіє. Монарх зубами скрипить. Посилають за мною: чи не освою нове ремесло. Чому ж не освоїти, коли заплатять? Під маскою все рівно, обличчя не видно.

Відтоді пішло-поїхало: спочатку каліка, потім керівник гільдії ковалів і колишній кат. Багато людей через мої руки пройшло. За нову роботу платили значно краще, ніж за ковальське ремесло, але я кузню не закривав, аби прикриття було. Та шила в мішку не приховаєш. Дізнався народ, хто на пласі голови рубає. Дали мені прізвисько — Кривава Сокира. Кузню стороною обминати стали, замовлень більше ніхто не приносив. Але мені було байдуже. Я й так мав досхочу золота.

Однак засіла в мені люта образа. Почав я всім мстити. Хто на мене косо подивиться, я на того — скаргу, а там кривдник до мене в руки потрапляє. Якось забрав я хлоп’я, що мене на вулиці обізвало. Його мати у мене в ногах повзала, вибачення просила. Пам’ятаю, штовхнув я її й наказав забиратися геть. Мовляв, раніше слід було сина виховувати. Вона-бо й напророкувала, що здохну я один, у рові, і ніхто мені води не подасть.

Її слова справдилися. Якось стало мені зле. Впав я на дорозі, а всі мимо йдуть. Ніхто руки не простягне, та ще кожний плює в мій бік. Я й золото обіцяв тому, хто допоможе, але ніхто не спокусився. Ось так все й закінчилося. Багатства зібрав незліченні, а помер у рові. Відтоді й ходжу неприкаяний. Не приймає мене матінка земля. Багато років муки терплю. Перед очима завжди стоять обличчя тих, кого я стратив, а пророцтво тієї жінки не зникає.

Коваль закінчив оповідання й важко зітхнув:

— Душить мене неправедно зароблене золото. Звільни. Тільки тобі це під силу. Я покажу, де заритий скарб. Відкопай його та роздай бідним людям. Тоді я заспокоюся.

— Добре, — легко погодилася дівчинка.

Така робота була їй до вподоби. Чи може бути краще: і ковалеві допомогти, і бідним людям добру справу зробити.

Коваль указав місце біля ковадла.

— Ось тут воно й заховане.

Марика роздивлялась довкола в пошуках лопати або шуфлі, але в кузні нічого придатного для риття не було.

— А копати ж чим? — запитала вона.

— За старих часів я б тобі в мить викував. А тепер я тільки й можу, що подорожніх лякати, — розвів руками хазяїн кузні.

Робити нічого. Спорудивши зі знайденої залізяки щось схоже на сапу, дівчинка збиралася вже копати, аж раптом коваль її зупинив:

— Постривай! Я мушу тебе застерегти. Це золото прокляте. Хто почне копати, той повинен дати обітницю мовчання. Не стерпиш і до кінця роботи бодай слівце вимовиш, прокляття перейде на тебе. Ти, як і я, будеш вічно бродити біля кузні, ні жива, ні мертва. Люди стануть боятися тебе, а земля не прийме.

Дівчинка здригнулася від почутого, але все-таки впевнено сказала:

— Я не з балакучих. Зумію помовчати.

— Є ще одна умова, — зізнався коваль. — Викопати скарб можна тільки вночі. Якщо до перших півнів не впораєшся, доведеться на другий день опівночі роботу закінчувати. Чи захочеш ти тепер мені допомогти?

— А якщо відмовлюся, невже ти мене звідси живою і непошкодженою відпустиш? — запитала Марика.

Коваль задумався. Серце дівчинки часто забилося. Загрозливе, важке мовчання віщувало біду, але вона не виказала свого страху.

— Коли хочеш, іди, — нарешті видихнув коваль. Він відступив убік, пропускаючи дівчинку до дверей, і додав: — На мені й без того багато загублених душ.

Велетень стояв, зсутуливши плечі й похнюпивши голову. У його згорбленій постаті було стільки приреченості, що Мариці стало дійсно шкода його. Колишній кат справді довів, що очистився від минулих гріхів. У його знівеченій душі не залишилося місця для помсти. Він заслужив відпущення.

— Я роздам золото бідним і допоможу тобі, — твердо заявила дівчинка.

Вона не знала, скільки часу залишилося до світанку і як довго їй доведеться добиратися до скарбу, тому щодуху заходилася працювати. Від саморобної лопати було мало пуття, тому дівчинка розпушувала нею землю, а потім вичерпувала її пригорщами. Та незважаючи на всі зусилля, справа просувалася дуже повільно. Руки в дівчинки утомилися й боліли, але вона знала, якою важливою є кожна хвилина, тому вперто продовжувала копати.

Нарешті лопата вдарилася об щось тверде. Марика ледь не скрикнула від радості, але вчасно згадала, що слід тримати рот на замку.

Зненацька коваль прислухався й сказав:

— Чуєш, півні закукурікали.

Марика не додала значення його словам. Вона нічого не чула. Хіба простим людським вухом почуєш крик птаха за багато верст? Але раптом сталося щось жахливе: яма, котру вона так тяжко рила, стала засипатися сама собою. Всі зусилля Марики зійшли нанівець.

— Не хвилюйся. Так треба. З першими півнями скарб закривається, щоб його ніхто не побачив. Завтра опівночі все повернеться на свої місця. А тепер мені вже час іти. Пам’ятай про обітницю мовчання. І щоб жодного слівця.

Розділ 17

Цієї ночі Гліб не спав. Він стояв на балконі, що виходив у парк, і, вдивляючись у темряву, нетерпляче смикав у руках чарівний гаманець. Відчуття теплого оксамиту в долонях створювало ілюзію спокою, але Гліб не міг бути по-справжньому спокійний доти, доки не викреслить чаклунство зі свого життя й не поверне Зоряному лицареві борг.

Минулий день був надзвичайно довгим. У Гліба був час багато про що подумати і багато що переоцінити. За ці нескінченні години він пережив стільки, скільки інший не переживе за цілий рік. Дізнавшись про підступництво Марики, принц почував спустошення й утому. Гліб думав, що більше нікому не зможе вірити, а зневірена душа схожа на пустелю. Потім у ньому закипіла лють, і по пустелі смерчем пройшли гнів і ненависть, а коли пристрасті вщухли і він нарешті зумів тверезо мислити, на зміну їм прийшло здивування: невже Марика могла його зрадити?

Чим більше Гліб згадував, як самовіддано дівчинка кидалася йому на допомогу, незважаючи на небезпеку, тим сильніше сумнівався в її провині. Якщо вона щось приховувала, виходить, на те були причини. Як би там не було, та саме вона знайшла гаманець і укотре врятувала його.

Поступово душа Гліба повністю очистилася від зневіри й люті. Він більше ні в чому не звинувачував Марику. Навпаки, йому було соромно за свою поведінку, адже він навіть не поцікавився, де вона знайшла гаманець і яку ціну за нього заплатила. Принц вирішив неодмінно вибачитися перед дівчинкою, тільки-но поверне борг Зоряному лицареві.

Місяць заплутався в павутинні хмар, наче золота рибка в неводі. Він силкувався розірвати пута й вирватися на небозвід у всій своїй пишноті, але зміг лише краєчком ока глянути на землю, перш ніж знову потонути в хмарах.

Гліб не знав, чи вважати це добрим знаком, чи провісником лиха. Дотепер Зоряний лицар приходив лише в повню. А раптом він не з’явиться без свого осяйного володаря? Скільки нескінченно довгих ночей доведеться чекати, аби скинути із себе цей тягар?

Годинник на вежі пробив північ, і найгірші побоювання підтвердилися. Центральна алея була так само темна, як і раніше. Жоден вогник не освітив нічного парку. Гліб не знав, як довго він простояв, напружено вдивляючись у ніч. Хмари, осяяні місяцем, наче срібні тури, плили по синювато-чорному небу. Раптом одна з них стала яскравішою за інші. Серце в Гліба забилося частіше. Згусток світла набув обрисів вершника на коні. Грива й хвіст дивовижної тварини розвівалися на вітрі, мов язики блакитного полум’я. Кінь мчав галопом, поступово спускаючись усе нижче. Там, де він пролітав, хмари розходилися, оголюючи зоряне небо, і від цього складалося враження, що зірки іскрами розлітаються з-під копит.

Годинник на вежі забив удруге. Лицар під’їхав до палацу. Він не зійшов на землю, а зупинився так, щоб Гліб дивився на нього знизу вгору, ніби тим самим хотів підкреслити свою перевагу. Копита коня опиралися на повітря, як на твердінь. Величний і могутній привид запитав:

— Ти готовий сплатити борг?

— Так. Ось ваш гаманець. Тепер я вам нічого не винен.

Гліб простягнув йому гаманець зі срібним гербом.

— Добре, — кивнув лицар, і плюмаж на його шоломі хитнувся.

Тієї ж миті гаманець став танути, наче дим, допоки зовсім не зник. Гліб вражено дивився на свою порожню долоню, а потім зніяковіло сховав руку за спину.

— Тепер, коли ти повернув борг, я не можу неволити тебе і хочу дещо запропонувати тобі, як рівному, — тихим, вкрадливим голосом мовив Зоряний лицар. — Залиши тлінну землю, і я подарую тобі безсмертя.

— Ні, я хочу бути вільним, — відмовився Гліб.

— Дурень, людина ніколи не буває вільною. Я пропоную тобі безсмертя й спокій. Натомість ти обираєш швидкоплинне життя й одвічні тривоги. Це ти називаєш волею?

— Можливо, коли я доживу до старості, як ви, мені й захочеться продовжити свої роки, — знизав плечима Гліб.

— Що таке, по-твоєму, старість? — з ноткою презирства в голосі запитав привид і зняв із себе шолом.

Гліб зойкнув від здивування, побачивши перед собою зовсім молоду людину. На вигляд лицар був лиш трохи старший за нього, і тільки в крижаних очах залишили свій слід минулі століття. Лицар посміхнувся:

— Здивований? Я став безсмертним, коли мені було вісімнадцять. Відтоді старість обходить мене стороною. Ти теж не будеш знати ні старості, ні хвороб. Хіба це не щастя?

— Мабуть, але я змушений відмовитися. Я потрібний на землі, — уперто заявив Гліб.

— Для чого?

— У мене є батьки, друзі, піддані.

— Ти збираєшся правити цією країною й робити людей щасливими? — глумливо запитав лицар.

— У всякому разі, я буду намагатися.

— Люди цього не варті й ніколи не оцінять твоїх старань. Повір мені, я вже пройшов через це. Як би добре ти не правив, однаково знайдуться незадоволені.

— Чому вас так хвилює моя доля? Що вам з того, як я захворію, постарію або не зможу керувати країною? Невже вам мало того, що я повернув гаманець? Адже ви обіцяли, що відпустите мене, тільки-но я поверну борг, — у розпачі нагадав Гліб.

— Лицар трохи помовчав, а коли знову заговорив, у його голосі звучали сумні нотки.

— Вже багато століть у мене немає нікого, з ким я міг би поговорити й поділитися своїми думками. Зустрівши тебе, я вперше побачив рівного собі і за походженням, і за інтелектом, і за духом. Я хочу, щоб ми були друзями. Зваж усе, і я сподіваюся, в тебе вистачить здорового глузду відповісти згодою. Подумай, перед тобою вічність. Рідко кому випадає шанс стати безсмертним.

— Мені не потрібна така вічність! — гаряче мовив Гліб. — Що вам дало безсмертя? Вічну самотність? Ви, могутній лицар Місяця, просите мене, звичайного смертного, стати вашим співрозмовником. Ось ціна вашого безсмертя!

— Думай, що говориш. Ти граєшся з вогнем, — застеріг його лицар. — Не мине й півстоліття, як ти будеш гірко шкодувати за втраченим шансом.

— Нехай так, але це моє життя, і я хочу його прожити, — твердо сказав Гліб.

— Шкода, що ти обрав такий шлях. Я не стану відмовляти тебе, — безпристрасним голосом сказав Зоряний лицар і знову вдягнув шолом.

Забороло сховало його обличчя. Вершник взявся за повід, кінь беззвучно переступив копитами, і плюмаж колихнувся в такт його рухам. Лицар продовжував:

— Не в моїх правилах втручатися у справи смертних, але ти нагадав мені про юність. Є люди особливі від народження. Ти один із них. Можливо, тобі призначено виконати на землі те, чого не вдалося мені. Я хочу, щоб тобі пощастило, тому наостанок дам пораду. Ти можеш стати великим правителем, але навколо крутиться Віщунка, що поставила собі за мету знищити тебе. Ця чортиця хитро придумала вкрасти в тебе гаманець і розправитися з тобою моїми руками. Цього разу вона відмовилася від своїх планів і підкинула гаманець, щоб досадити мені. Але це не означає, що вона знову не спробує тебе знищити.

— Чому ви вважаєте, що гаманець підкинула Віщунка? — запитав Гліб.

Він не сумнівався, що йдеться про Марику. Звідки йому було знати, що Зоряний лицар говорить про Віщунку з Лисячої Нори.

— Невже ти думаєш, що я не впізнаю бісівської породи? Хіба вона при тобі ніколи не чаклувала?

Гліб згадав ворожіння в кузні, відсторонений, потойбічний погляд Марики, її монотонний голос, що читав заклинання незрозумілою мовою, розпечене ковадло. Безсумнівно, у дівчинки були незвичайні здібності, втім, у циганів це зустрічається не так вже й рідко. Це ще не привід, щоб її звинувачувати.

— Так, вона трохи ворожить, але ніколи не заподіє мені зла, — сказав Гліб.

— Спритно ж вона втерлася тобі в довіру! Шкода, що ти не бачив, як вона з’явилася до мене, запропонувавши гаманець і твою голову на додачу. Але я не йду на угоди з поганню.

— Ні, цього не може бути. Це на неї зовсім не схоже, — упевнено заявив Гліб.

— Який ти наївний! На те вона й Віщунка, щоб уміти прийняти будь-яку личину й прикинутися ким завгодно. Відправ її на багаття, інакше вона однаково не дасть тобі спокою, — сказав привид.

— Живу людину на багаття? Та хіба ж так можна?

— Не людину, а відьму, — заперечив лицар.

— Та ні! Ви навмисно зводите на неї наклеп! — скрикнув Гліб. Лицар похитав головою.

— Ти сумніваєшся в моїй чесності й звинувачуєш у брехні?

— Ні, але… тут якась помилка. Вона добра й багато разів виручала мене зі скрути, — заперечив Гліб.

— Нехай буде по-твоєму, — сказав Зоряний лицар. — Багато століть мене не хвилювали життя й клопоти смертних, але ти розбудив у мені спогади юності. Я намагався застерегти тебе від лиха, але, на жаль, навіть я неспроможний. Кожний сам обирає свій шлях. Твоє право вірити мені або не вірити. І все-таки придивися до тієї, котру ти захищаєш. Нехай вона прикидається твоїм другом, її темна суть однаково залишається незмінною.

— Гаразд, я буду обережний, — пообіцяв Гліб.

Йому не хотілося кривдити Зоряного лицаря недовірою, але навіть якби сотні лицарів заприсягнули в тому, що Марика — прихований ворог, Гліб поставив би це під сумнів. Таємні інтриги зовсім не в’язалися з характером дівчинки.

— Тепер я хочу повернути тобі свій борг, — зненацька сказав Зоряний лицар.

Він сплеснув у долоні, і з неба зірвалася зірочка. Вона стрімко полетіла вниз і, дзвякнувши, упала біля Гліба. Юнак подивився собі під ноги й побачив новеньку, ніби тільки що викарбувану монету.

— Але ви мені нічого не заборгували, — заперечив юнак, відступаючи на крок і тим самим підкреслюючи свою відмову.

Навчений гірким досвідом, він не збирався більше випробовувати на собі владу чарівних дарунків, але привид жестом змусив його замовкнути.

— Хіба ти забув про чарівний скарб? Він належить тобі, і я б радо його повернув, але, на жаль, не можу відшукати твою монету в купі срібла. На це знадобилася б тисяча років, а в тебе немає цього часу, тому прошу тебе прийняти замість неї цей срібляк. Якщо ти передумаєш і вирішиш прийняти в дарунок безсмертя, або тобі знадобиться моя допомога, потри його і скажи лише одне слово: «З’явись», — і я прийду.

Із цими словами привид розсипався на мільйони зірок, які загубилися поміж своїх небесних побратимів.

Гліб підняв блискучу новеньку монету, на якій був викарбуваний герб Зоряного лицаря і стиснув її у долоні.

У тиші задерикувато проспівав півень, сповістивши про настання нового дня. Було холодно й волого. Юнак здригнувся і відчув, як у бік вперлося щось тверде. Гліб повернувся й… прокинувся. Він сидів у кріслі біля погаслого каміна.

Кімната вихолодилася. Крізь відчинені балконні двері лилося холодне повітря. Небо ще огортала чорна вуаль ночі, але стрілки годинника показували шосту годину ранку.

Гліб підхопився, наче на нього вилили відро холодної води. Невже він проспав, і візит Зоряного лицаря йому тільки наснився? Він озирнувся в пошуках гаманця, але той кудись зник. Замість синього оксамитового мішечка Гліб стискав у долоні срібну монету. Виходить, розмова з привидом не була сновидінням?

Юнак щільно зачинив балконні двері, але від цього в кімнаті не зробилося тепліше. Він пірнув під пухову ковдру в надії зігрітися. Він міг ще з годину поспати, але Глібові було не до сну. Його мучили нерозв’язані загадки. Чому Зоряний лицар називав Марику відьмою і намагався її спаплюжити? Як до неї потрапив гаманець? І чому вона підкинула його таємно?

Гліб більше не збирався грати в піжмурки й недомовки. Він вирішив запитати Марику про все прямо.

Розділ 18

Пізній передзимовий світанок ледь торкнувся неба, а челядь у герцогському замку вже взялася до роботи. Опалювачі розтоплювали печі й каміни, що охололи за ніч. Кухар ганяв напівсонних кухарчуків, щоб швидше оберталися й не дрімали на ходу.

Незважаючи на те, що небо злегка посвітлішало, надворі було ще темно. Все покривав сірий наліт раннього ранку, лише в стайні висів ліхтар, відкидаючи веселе, жовте світлове коло. Конюх годував коней, і його вихованці із вдячністю тягли морди до ясел. Дійшовши до стійла, де зазвичай стояв Жвавий, улюбленець юної герцогині, конюх зупинився й стурбовано почухав потилицю. Скакуна на місці не було, хоча вуздечка й сідло залишилися незачепленими. У передчутті неприємностей, у конюха заболів шлунок.

Відсутність неосідланого коня могла означати тільки одне: його вкрали. Але як? Хто міг проникнути в стайню й непомітно вивести тварину? Тим більше Жвавого, який нікого, крім малої герцогині, не визнавав і близько до себе не підпускав!

Конюх розмірковував над тим, як буде виправдовуватися, коли почув цокіт копит. Він вискочив на звук і зойкнув. Маленька герцогиня прискакала верхи на Жвавому без жодної упряжі. Вигляд у неї був знівечений, а ошатне пальто брудне.

Під’їхавши до стайні, дівчинка утомлено сповзла з коня. Вона ледь не падала від знемоги. Всю ніч їй довелося голими руками рити щільно втрамбовану землю до того ж проскакати неблизький шлях верхи.

Від утоми Марика навіть не замислювалася над тим, що їй доведеться пояснювати свою нічну відсутність і замурзаний вигляд. Тільки зараз, побачивши перед собою онімілого від подиву конюха, Марика задумалася, чи правильно вчинила, повернувшись додому. Давши обітницю мовчання, вона навіть не могла нічого сказати у своє виправдання. Краще було перечекати в затишному місці доти, доки вона не викопає скарб. Однаково хвилюватися про неї нікому, адже Агнеса спить, а в Гліба тепер новий друг, з гіркотою подумала дівчинка.

— Що з вами, пані? Вас хтось скривдив? — злякано підскочив до дівчинки конюх.

Марика похитала головою. Вона погладила Жвавого, немов віддаючи конюхові мовчазний наказ доглянути за її улюбленцем, і мовчки пішла убік будинку. Дівчинка відчувала на собі здивований погляд конюха. Відсутність відповіді ще дужче розпалює цікавість. Мабуть, звістка про її таємну відсутність уночі швидко розлетиться поміж слуг. Утім, людські балачки її ніколи не хвилювали. Яка різниця, що скажуть люди, якщо твоє сумління чисте? Інша справа, як до цього поставиться мадам Кістяк. Чого доброго засадить її під замок, і тоді навряд чи вдасться вибратися вночі, щоб завершити розпочату справу.

Якби не сильне виснаження, Марика не стала б ризикувати і негайно б виїхала. Та сили залишали її. Дівчинка ледве пересувала ноги. Насамперед, слід було відпочити, а там ніякі замки її не втримають, недарма вона лазила по деревах не гірше від акробатки, вирішила маленька герцогиня. У крайньому разі, можна втекти через вікно.

Так чи інакше, Марика розуміла, що до пори до часу краще не наражатися на суперечку. Після зустрічі з конюхом дівчинці не хотілося зіткнутися ще з ким-небудь із челяді. Вона пішла до чорного ходу, але на задньому дворі, незважаючи на ранню годину, життя вирувало. Дівчинці не залишалося нічого іншого, як іти через парадні двері.

Навіть у вимуштруваного дворецького очі полізли на лоба, коли він побачив розпатлану й брудну доньку хазяйки. Дівчинка знову пошкодувала, що повернулася додому, але відступати було пізно. Всі пояснення слід відкласти до завтра, коли обітниця мовчання втратить силу, вирішила вона і, зробивши вигляд, наче нічого особливого не трапилось, гордо пройшла повз враженого слугу до сходів на другий поверх, що вели у її покої.

На щастя, в таку ранню годину коридори, де розташовувалися кімнати панів, були пустими. Марика ледве дочвалала до своєї спальні, тихенько прошмигнула всередину і, причинивши двері, зітхнула з полегшенням.

Тепер можна було впасти на ліжко й проспати до самого вечора. Дівчинка так втомилася, що в неї не залишилося сил умитися. Навіть почуття голоду притупилося, незважаючи на те, що від учора в неї в роті не було ані крихти.

— Дозвольте поцікавитися, звідки ви повертаєтеся о такій порі?

Різкий голос мадам Стилет пролунав як грім серед ясного неба. Дівчинка обернулася і, на свій жах, побачила гувернантку. З очей пристарілої фурії сипалися іскри. І без того тонкі губи стиснулися у ледь помітну лінію. Цього разу провина вихованки переходила всі межі дозволеного. Класна дама лютувала. Після того, як із герцогинею трапилося нещастя, дівчисько вкрай розперезалося!

— Де ви були? Ви маєте такий вигляд, ніби цілісіньку ніч шлялися попідтинню, — гидливо скривилася стара дівка.

Марика понуро стояла, вп’явшись у підлогу. Що вона могла сказати у своє виправдання? Мовчання дівчинки іще сильніше розохотило мадам Стилет.

— Вам нічого відповісти? Соромно! Юна леді не повинна виглядати як свиня! Подивіться на свої руки. Під нігтями чорнозем, як у грабаря, — бушувала вона, навіть не підозрюючи, якими близькими до істини були її слова.

Марика не прислухалася до натхненного монологу старої дівки. Утома витиснула почуття провини. Зараз навіть противний голос мадам Кістяк заколисував. Очі злипалися. Дівчинка вже давно перестала розбирати слова. Якби вона могла говорити, то попросила б вибачення, і, можливо, тоді гувернантка швидше б заспокоїлася. Але тепер залишалося тільки сподіватися, що їй самій набридне лаятися, хоча, зважаючи на все, це заняття приносило мадам Кістяк справжню насолоду.

Поступово мовчазна покірність вихованки стала все більше й більше дратувати виховательку. Спочатку вона думала, що нестерпне дівчисько раптом вирішило покаятися за свій бридкий вчинок, але потім зрозуміла, що маленька негідниця просто знущається з неї.

— Я бачу, мої слова — немов об стіну горох! В одне вухо влітають, а в інше вилітають! Я вимагаю уваги до своїх слів! — тупнувши ногою, запищала гувернантка.

Дівчинка на мить прокинулася.

— Увесь цей час я терпіла ваше неуцтво й небажання поводитися пристойно, та все було марно. Ви зовсім розпустилися! — оскаженіло крикнула стара дівка.

Як на зло, саме в цей момент Марика не стрималася й широко позіхнула. Це було останньою краплею. Забувши про стриманість, мадмуазель Стилет замахнулася і вліпила дівчинці дзвінкого ляпаса.

Та відсахнулася. Обличчя палало, але біль нічого не важив у порівнянні з образою. Живучи в таборі, дівчинка часто билася із хлопчаками або в ярмарковій штовханині потрапляла під гарячу руку якому-небудь купцеві: на те вони й крамарі, щоб тягати за вуха циганчат. Але ляпас був принизливий, а Марика нікому не дозволяла себе принижувати.

Гнівні слова вже готові були злетіти з її вуст, але дівчинка вчасно згадала про обітницю мовчання й прикусила язика. Від однієї думки про те, що через злісну стару дівку вона могла розділити долю мертвого коваля, у дівчинки на чолі виступив піт. Ні, м-ль Кістяк не дочекається від неї жодних пояснень, але й вислуховувати проповіді вона більше не збиралася. Марика демонстративно скинула пальто й чоботи, одягнена лягла в ліжко і з головою вкрилася ковдрою, тим самим показуючи, що розмову закінчено.

Не тямлячи себе від люті, м-ль Стилет ладна була кинутися на маленьку негідницю й добряче потарбати її за волосся. Однак розум узяв гору над почуттями. Все-таки це було не просте дівчисько, а донька герцогині. Ляснувши дверима, гувернантка вийшла з кімнати. Тепер вона почувала себе вправі застосувати до вихованки більш суворі покарання, ніж прості розмови.

М-ль Стилет не пройшла й кількох кроків, як почула за спиною незнайомий голос.

— Що, дівчисько зовсім від рук відбилося?

Гувернантка різко обернулася й побачила жінку похилого віку в дивному, старомодному одязі. На ній був чепець і вилиняла руда спідниця, а на руці висів потертий ридикюль. М-ль Стилет ще не відійшла від сварки з підопічною, і поява в палаці лахмітниці не додала їй гарного настрою.

— Хто ви така? І як тут опинилися? — сердито запитала вона, безсоромно розглядаючи незнайомку від голови до ніг.

Така непривітна зустріч анітрохи не засмутила Віщунку Вона посміхнулася і, наче нічого й не сталося, єлейно заговорила:

— Ти зі мною привітніша будь. Адже я прийшла тобі допомогти.

— Мені?! Із чого ви взяли, що мені потрібна допомога? — здивувалася стара дівка.

— Бо одній тобі з відьмою не впоратися.

— Це з якою ще відьмою? — не зрозуміла гувернантка.

— Невже не знаєш, що дівчисько — відьма? — запитала баба.

— Тобто? — перепитала м-ль Стилет, нервово ковтнувши слину.

— Тобто?! Тобто — не людина вона, а відьма в людській подобі. Я тобі навіть більше скажу. Це вона Агнесу занапастила, аби грошенята герцогині до рук прибрати. Вона їй не донька, а казна-хто. Циганка приблудна.

М-ль Стилет була вражена усім почутим. Вона завжди підозрювала, що з її підопічною не все гаразд.

— Що ж тепер буде? — прошепотіла вона, разом втративши свій войовничий запал і побоюючись, що з відьмою погані жарти. Як би нещодавна сварка не вилилася їй гіркими слізьми.

— Це тобі вирішувати. Коли моя допомога не потрібна, я не нав’язую, — сказала незнайомка, удаючи, що збирається піти.

— Постривайте! — спішно зупинила її гувернантка. — Я не хотіла вас образити. Просто мені ваше обличчя не знайоме.

— Обличчя у мене звичайне. А звуть мене — Віщунка. Я людям допомагаю, якщо можу. Тебе хочу від лиха врятувати, — хитро зіщулившись, сказала стара і зловісно додала: — Відьмі до тебе добратися — раз плюнути. Коли мені не віриш, то піди в неї в кімнаті пошукай. Чого там тільки не приховано! І жаб’ячий камінь, і зміїні очі, і сушені лапки кажанів.

Віщунка не обманювала, кімната Марики була повнісінька усяких чаклунських причандалів. Вона сама порозпихала їх по різних місцях, значно спустошивши власні запаси.

Гувернантка була до того налякана, що всі інші докази були зайвими. Вона навіть не поцікавилася, звідки «добрій бабусі» відомо, що Марика зберігає на своїх полицях. Страх повністю паралізував її здатність мислити. Вона ладна була робити все, що їй накаже незнайомка, аби тільки уникнути небезпеки.

— Благаю, допоможіть мені. Я заплачу, — просила вона.

— Це добре. Плата ніколи не зашкодить, — усміхнулася Віщунка.

На мить у неї з’явилася спокуса просити як сплату душу цієї старої дівки, але відьма негайно відкинула цю думку. Така пропозиція могла налякати гувернантку, і тоді вся справа пішла б нанівець. Не варто гнатися за двома зайцями, вирішила Віщунка й смиренно промовила:

— Та на жаль я абсолютно безкорислива. Мені від тебе нічого не потрібно. Ти лиш слухай, а я навчу тебе, як відьму знищити.

— А раптом вона зі мною щось скоїть? — непевно запитала м-ль Стилет.

— Нічого не бійся. Я тобі оберіг дам, і дівчисько тебе не дістане, — хитро підморгнула Віщунка.

Вона бачила, що впіймала жертву на гачок. Та вірила кожному її слову. Стара відьма більше не шкодувала, що віддала гаманець, адже була впевнена, що цього разу осічки не буде, і вона зуміє всім насолити й кожному помститися.

Розділ 19

Ледь перевалило за південь, а вбоге листопадове сонце вже прагнуло зайти. Пізньої осені воно не балувало землю своєю появою. Розмитий дощами ґрунт не встигав просохнути. Луки стояли залиті водою, наче рисові поля, а на дорогах мутними озерами розлилися величезні калюжі. Кінські копита трощили відбите в них блякле сонце, і воно уламками крапель пирскало врізнобіч.

Гліб у супроводі Степка щодуху мчав до замку герцогині Агнеси. Ледь опинившись на подвір’ї, він жваво зіскочив з коня і, залишивши тварину Степкові, побіг усередину. Принц якомога швидше хотів побачити Марику й позбутися всіх сумнівів і недомовок. Зазвичай дівчинка вибігала йому назустріч, але цього разу дворецький повідомив, що юна герцогиня нікого не приймає.

— Що за нісенітниці! Ви доповіли, що це я? — обурився Гліб.

— Так, але пані замкнулася в себе і не хоче відповідати, — вклонився дворецький.

— Ну, гаразд, якщо гора не йде до Магомета, то Магомет піде до гори, — сказав Гліб і сам піднявся в апартаменти юної герцогині.

Двері справді виявилися замкненими.

— Марико, це я, — постукав Гліб. — Я прийшов вибачитися за вчорашнє. Мені потрібно багато чого тобі сказати.

За дверима почулося тихе шарудіння, але потім у кімнаті знову запанувала тиша.

— Марико, ти мене чуєш? Відчини, нам потрібно поговорити, — юнак наполегливо посмикав за клямку.

Та відповіді не почув. Щось було не так. Марика не з тих, хто довго ображається. Вона не стала б ховатися або уникати зустрічі. Гліб не на жарт стривожився. Звідки йому було знати, що за дверима Марика, кусаючи губи, проклинала себе за те, що так необачно повернулася додому, і мучилася сумнівами, як вчинити.

Почувши за дверима знайомий голос, дівчинка спочатку зраділа. Приїзд Гліба означав, що між ними більше немає образи. Їй так і кортіло відчинити двері й кинутися на шию своєму названому братові. Але наступної миті вона зрозуміла, що сьогодні бачитися з Глібом не можна. Їй так багато потрібно було йому сказати, тому дівчинка боялася, що не втримається й неодмінно порушить заборону. Як попередити Гліба про підступи Віщунки з Лисячої Нори? Як запитати про Зоряного лицаря і про те, чи вдалося Глібові повернути йому борг? І треба ж було, щоб саме тепер обітниця мовчання щільно стулила їй вуста!

Марика ледь не заплакала від прикрості. Ця мовчанка була такою недоречною! Шкода, що їй забракло всього-на-всього кількох хвилин, аби викопати скарб. Однак нічого не можна було змінити. Доводилося відкласти зустріч доти, доки з коваля не буде знятий проклін. Притулившись до дверей, дівчинка зі змішаним почуттям смутку й полегшення слухала, як кроки Гліба віддаляються. Нарешті все стихло.

«Завтра я поїду й усе йому розповім, адже за один день нічого не зміниться», — вирішила дівчинка.

І справді, що таке один день? Порошина, загублена у віках. Чомусь ніхто не замислюється над тим, що іноді все руйнується за одну годину.

На Гліба чекало іще одне потрясіння. Він дотепер не знав про загадкову недугу герцогині Агнеси. Почута новина приголомшила його.

Складалося враження, що зла доля переслідувала цей будинок. Радість недовго гостювала тут, і тепер замок знову огорнув смуток. Вікна скрізь були зашторені, немов під час жалоби, і люди розмовляли приглушеними голосами, наче боялися потривожити лихо, котре й без того міцно оселилося в цих стінах.

Щомиті хвилювання Гліба зростало. Він боявся, що Марика розділила долю своєї прийманої матері. Розшукавши дворецького, юнак наказав відімкнути двері, а коли дізнався, що їх зачинено зсередини, ще дужче розхвилювався.

— Негайно виламайте двері! — схвильовано наказав юнак.

Хто ж посміє суперечити спадкоємцеві престолу?

Тим часом Марика спішно взувалася. Дівчинка вирішила не чекати вечора й негайно їхати в занедбану кузню. Залишатися було ризиковано. Чим далі, тим більше несподіванок могло перешкодити їй вибратися із замку. Дівчинка схопила пальто й кинулася до дверей, аж раптом з коридору долинули голоси.

— Ламайте швидше, — чітко пролунало розпорядження Гліба.

У Марики ледь не спинилося серце. Все було значно серйозніше, ніж вона думала. Чому вона не здогадалася, що Гліб не захоче піти ні з чим, але що ж йому казати? Хіба можна без слів пояснити, чому вона ховалася від нього? Залишалося рятуватися втечею, доки не виламали дверей. Дівчинка кинулася до вікна, але, глянувши на подвір’я, відмовилася від свого заміру. Дертися по стіні серед білого дня, у всіх на очах було справжнім божевіллям.

Зовні пролунали глухі удари.

— Швидше, швидше, — квапив Гліб.

Він не помітив, як підійшла м-ль Стилет і, почувши за спиною її голос, здригнувся від несподіванки.

— Обережніше, Ваша Високосте. Це небезпечно, — застерегла його гувернантка.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Гліб.

— Не можна виламувати дверей. Швидше за все моя вихованка зараз чаклує. Хто знає, що трапиться, коли Ви до неї ввірветеся.

— Ви жартуєте?

— Ніскілечки. Я сама її до смерті боюся. Скажу Вам по секрету, вона — відьма, — змовницьки прошептала м-ль Стилет.

Обвинувачення старої дівки пролунало наче грім серед ясного неба. Слова Зоряного лицаря підтверджувались, і знову Гліб не йняв їм віри. Марика не могла плести інтриги й вести подвійну гру. Дуже щира і рвучка, вона не вміла прикидатися. Чому всі намагаються її опорочити? У принцові заворушилась ворожість до пристарілої дами.

— Ви, мабуть, несповна розуму, — холодно відрізав він.

— Якщо не вірите, подивіться, що вона ховає в шафі, — стиснувши губи, запропонувала стара дівка.

Масивні, дубові двері натужно затріщали. Марика панічно бігала по кімнаті в пошуках схованки. Вона не бачила іншого способу уникнути пояснень. Дівчинка відчинила стулку шафи й жахнулася. З напівмороку на неї порожніми очницями витріщався цапиний череп. Дівчинка здивовано вп’ялася у страшну знахідку. Як він тут опинився? І що все це означає?

Цієї самої миті пролунав тріск. Засув не витримав, стулки розчинилися, і слуги стрімголов увірвалися в кімнату. Марика ледве встигла захлопнути шафу. Притулившись до неї спиною, дівчинка, як зацькований звір, дивилася на людей.

Гліб убіг до кімнати. Марика була тут, ціла й неушкоджена. На щастя, всі побоювання виявилися марними. І все-таки щось заважало йому радіти. У душу принца закрався сумнів. Чи насправді все так добре? І чому Марика виглядає наляканою?

— З тобою все гаразд? — непокоячись, запитав він.

Дівчинка кивнула. Що ж іще їй залишалося робити?

— Чому ти не відчиняла? Я так хвилювався за тебе, — з докором сказав Гліб.

Дівчинка знизала плечима. Її поведінка все більше дивувала Гліба. Така стриманість була зовсім не характерна для Марики. Вона поводилася якось дивно. Вирішивши, що для майбутньої розмови їм не потрібні зайві вуха, Гліб відпустив слуг.

— Поясни, що відбувається. Навіщо ти граєшся зі мною в піжмурки? — запитав він, залишившись із дівчинкою наодинці.

Проклинаючи свою німоту, Марика щільно стисла губи, немов сподівалася, що це допоможе їй мовчати, і вп’ялася у підлогу.

— Ти не рада моєму візиту? А може, просто не хочеш зі мною розмовляти? — у голосі юнака почулися крижані нотки.

«Дуже хочу», — ледь не сказала Марика, але вчасно стрималася. Невиказані слова грудкою стали в її горлі. Якби Гліб знав, як багато їй хотілося сказати! Про Віщунку, про Агнесу, про занедбану кузню і її страшного хазяїна, що виявився зовсім не таким жахливим. Про свою обіцянку і про те, як усю ніч безперервно вона добувала зачарований скарб. Слова тіснилися в Марики у грудях, але вона не мала права порушити обітницю мовчання й випустити їх назовні.

Гліба почало дратувати затяте небажання дівчинки говорити. Він примчав з надією одержати відповіді на свої питання й не збирався йти з порожніми руками.

— Зоряний лицар сказав, що гаманець побував у руках відьми, — без натяків випалив Гліб, сподіваючись, що хоча б це змусить Марику заговорити.

Почувши його слова, дівчинка зітхнула з полегшенням. Адже найболючішою для неї була думка про те, що вона не може застерегти Гліба про підступи Віщунки, а тепер почувала вдячність до таємничого привида за те, що той відкрив Глібові правду. Марика хотіла сказати, що Зоряний лицар не збрехав, але їй залишилася тільки мова жестів, тому вона кивнула.

Гліб по-своєму витлумачив її мовчазну згоду. Для нього вона була рівнозначна зізнанню.

— То це правда? — вражено перепитав він.

Марика знову енергійно закивала.

— Ти глузуєш з мене?! Перестань гратися в мовчанку! — не на жарт розлютився Гліб. Дівчинка затамувала мимовільне зітхання, їй дедалі важче ставало виконувати обітницю, але ціна за ненавмисно сказане слово була надто висока.

Безсловесність Марики остаточно вивела Гліба з себе. Він схопив її за плечі й наполегливо зажадав:

— Не прикидайся німою! Скажи, що це неправда. Або ти визнаєш свою провину?

Дівчинка здивовано дивилася Глібові в очі.

У чому вона повинна зізнатися? Вона перебирала в пам’яті всі останні події і не знаходила своєї провини. Хіба Гліб сам не вибачався за вчорашню сварку? Вуста її були замкнені на замок, тому Марика спробувала поглядом передати почуття, що вирували в ній. У її темних зіницях відбилося все, що вона пережила від учора: зачарований ліс і божевільний регіт пугача; кузня, осяяна спалахами вогню, і її страшний хазяїн; розкаяння коваля і ціла ніч важкої праці заради порятунку грішної душі. У чому вона має покаятися?!

Глібові здалося, що він тоне у глибокій темній безодні. У погляді Марики справді було щось гіпнотично чаклунське. Юнак, не витримавши, відвів очі й випадково глянув на нещільно причинені дверцята шафи. У пам’яті спливло, як Марика похапцем захлопнула їх й пригорнулася спиною, наче хотіла захистити від чужої цікавості. Раптом він згадав слова гувернантки: «Подивіться, що вона ховає в шафі».

Іншим разом Гліб уважав би за невихованість поратися в чужих речах, але зараз він сердився на Марику. Йому кортіло помститися дівчинці за її знущальне мовчання, зробити щось прикре.

— Не бажаєш розмовляти? Тоді, можливо, покажеш, що ти там ховаєш? — із викликом запитав він.

Згадавши про свою дивну знахідку Марика завмерла. Гліб недаремно вирішив зазирнути до її шафи. Хтось навмисно підказав йому. Але хто? Вона точно знала відповідь: Віщунка. Хто, крім неї, міг підкинути бридке начиння відьмацького ремесла? Стара відьма, мабуть, прагнула обмовити її перед Глібом. Це було останньою краплею.

Марика вже відкрила рот, аби виправдатися, та раптом подумала, що Віщунка тільки радітиме, якщо вона розділить долю коваля. Може, стара карга тільки того й сподівається. Дівчинка міцно стулила губи й рішуче загородила Глібові шлях. Її небажання показати вміст шафи лише під’юджувало принца. Цієї миті юнак не думав ні про манери, ні про наслідки свого вчинку, адже гнів не ладнає із розумом. Штовхнувши Марику, він ривком відчинив дверцята.

Серед пучків сон-трави і в’язок сушених жаб’ячих лапок гидотно скалився цапиний череп.

Розділ 20

Гліб відсахнувся. Кімната попливла в нього перед очима. Лише цапиний череп виразно і глумливо посміхався з темряви шафи. Що це, реальність чи жахливий сон? Чому ж іще вірити, як не власним очам? Але буває, що морок заступає зір, подумав Гліб, змахуючи із себе мару.

Дивно, але саме тепер злість на Марику вивітрилась, і він більше, ніж будь-коли, був упевнений в тому, що все це якась безглузда помилка.

— Що це? Навіщо тобі ця гидота? — запитав Гліб.

Дівчинка мовчала. Якби вона сказала хоч слово у своє виправдання, він би повірив їй, а не чужим обмовлянням.

— Скажи, що все це потрапило сюди випадково! Що ти не чаклунка. Скажи хоч що-небудь. Я хочу знати правду!

Якими нетерплячими часом бувають люди. Вони вимагають правди негайно, щоб завтра кусати лікті від того, що не змогли почекати.

«Що для тебе мої слова? Звук. А для мене — вічний морок», — скрушно думала Марика.

Вона зрозуміла, що доля її вирішена. Вона не зуміє більше змагатися із закляттям скарбу. Чи варта коротка мить правди того, щоб загинути й вічно поневірятися серед неприкаяних душ? Може, й ні. Але дівчинка вирішила, що це помста духів за її непослух.

Марика глибоко зітхнула й уже відкрила рот, щоб скинути із себе важкий тягар обвинувачень, аж раптом у кімнату вбіг Степко.

Хлопчик засапався від швидкого бігу. Його очі горіли від збудження, а на обличчі вгадувалося занепокоєння.

— Дозвольте слово мовити. Там панночку кличуть, — важко дихаючи промовив він. Хвилювання Степка передалося й Глібові.

— Де? Що трапилося? — запитав принц.

— Степко вказав на Марику.

— Їхній жеребець сказився. Одному робітникові так копитом садонув, що лікаря слід викликати. Конюха ледь не забив. Головний конюх просить, щоб панночка прийшла. Зі своїм конем тільки вона може впоратися.

Мариці й не потрібно було двічі повторювати. Скориставшись затримкою, вона стрілою кинулася до дверей, вискочила з кімнати, промчала коридорами палацу й, опинившись на вулиці, побігла на задній двір. Вона була впевнена, що переполох на стайні — не випадковість. Це духи подавали їй знак, що її пробачено. Тієї самої миті, коли вона готова була викликати на себе закляття скарбу, духи послали їй порятунок, дозволивши уникнути пояснень і неминучої розплати.

Дівчинка бігла так швидко, ніби в неї за спиною виросли крила. Зараз вона найменше думала про те, що відбувалося в стайні. У голові пульсувала одна радісна думка: урятована!

Слідом за Марикою, як хвіст за кометою, бігли Гліб і слуги. На задньому дворі юрмився люд. Біля стайні Марика зупинилася, вперше усвідомивши, що її улюбленець у біді. Із замкненого приміщення линуло розпачливе іржання і тупіт коней. Оскаженілі тварини били копитами, намагаючись розтрощити стійла. Конюхи розгублено тупцювали біля дверей, не наважуючись увійти всередину. Побачивши Марику, головний конюх кинувся до неї.

— Пані! Лихо! Жвавий сказився бозна-чому, ніби його хтось наврочив. Їй-богу, цьому не було жодної причини. Я намагався його заспокоїти, та марно. Ось за вами послав, думав, ви з ним поговорите, він і заспокоїться. Адже він лиш вас і слухається. Та за цей час інші також показилися. Тепер навіть не знаю, що й робити. Люди бояться туди заходити. Це-таки й справді небезпечно.

Конюх, похнюпившись, стояв очікуючи розпоряджень і покарання. Марика слухала надривне іржання коней і розуміла, що коли нічого не робити, оскаженілі тварини понівечать одна одну. Навіть цигани, майстерні знавці коней, дивувалися її дивному вмінню ладнати з цими поважними тваринами. У таборі визнавали, що немає нікого, хто вмів управлятися з кіньми краще за неї. Якби вона прийшла трохи раніше, нещастя можна було б уникнути.

Навіть зараз дівчинка могла б спробувати заспокоїти коней, якби не обітниця мовчання. Зла доля переслідувала її, змушуючи порушити заборону.

Вибір був невеликий: викликати на себе закляття або дозволити скаженим тваринам покалічити одна одну. Був іще третій, легковажний шлях: увійти в стайню. «Краще піти на неминучу загибель, ніж розділити долю коваля. Духам видніше: карати чи вибачати», — вирішила Марика.

Намагаючись приборкати страх, дівчинка хоробро пішла до воріт.

— Пані, туди не можна. Це небезпечно, — конюх загородив їй шлях, але вона відсторонила його.

— Марико, стій! Це божевілля! — Гліб схопив Марику за руку, але вона вивільнилася.

У погляді дівчинки було стільки рішучості, що він покірно відступив. Ніхто більше не намагався її зупинити. Марика ледве відсунула важкий засув і, відчинивши ворота, увійшла всередину, у справжнісіньке пекло.

Тупіт, іржання, хрип злилися в одну пронизливу какофонію. Оскаженілі жеребці вставали дибки й били копитами все, що бачили. Вони хитали головами й натужно іржали. Із губ злітали пластівці піни. Здавалося, навіть повітря навколо пульсує від дикої паніки тварин.

Тільки-но Марика опинилася віч-на-віч із небезпекою, її страх одразу минув. Дівчинка немов перетнула ту межу, за якою страх безсилий. Її огорнув дивний спокій, наче все це відбувалося з кимось іншим, а вона була лише стороннім спостерігачем.

Марика пошукала очима Жвавого. Кінь бив копитами й люто хитав головою. Дівчинка подумки взивала до свого улюбленця, сподіваючись, що той почує її мовчазний заклик. Жвавий повернув голову й налитим кров’ю, червоним оком уп’явся в господиню. Марика беззвучно вмовляла й заспокоювала його. Кінь скинувся дибки й протяжно заіржав, наче розривався між двох вогнів: бажанням коритися господині і своїм шаленством.

Неможливість говорити пекла дівчинку. Якби тільки вона могла вимовити ласкаві слова, що нетерпляче застигли на кінчикові язика, готові будь-якої миті злетіти з вуст. На хвилину їй здалося, що все невисловлене сплелося в золоту кулю. Дівчинка навіть відчувала в грудях її тепло. Корячись незбагненному поривові, Марика здійняла руки й спрямувала відкриті долоні на коней. Вона майже фізично відчула, як потоки золотого світла незримим промінням заструменіли по стайні.

Поступово коні стали заспокоюватися. Тупіт та іржання припинилися. Лише важке дихання й похропування коней свідчили про їхнє недавнє хвилювання.

Марика не помітила змін, які відбулися з тваринами, і навіть не усвідомлювала, що створила диво. На якусь мить світ навколо перестав для неї існувати. Вона цілком віддалася світлу, що пронизувало її, й немов розчинилася у хвилях безкрайнього щастя.

Золотий потік став слабшати. Разом з ним із Марики витікали сили. Незримі нитки вичерпувались і зникали. Дівчинку поглинула приємна знемога.

Шум у стайні вщух, і разом з ним пройшло дивне заціпеніння, що охопило юрбу, яка очікувала зовні.

— Відкрийте ворота! — наказав Гліб.

Конюх потягнув за стулку. Та знехотя подалася. Люди не відразу побачили тендітну постать зі здійнятими до неба руками, що загубилася поміж коней. Вражений натовп мовчав. Люди, як зачаровані, дивилися на дитину, котра зуміла приборкати шаленство табуна. Вони зіткнулися із чимось неосяжним, а все, що не може пояснити розум, викликає побоювання. Ніхто не зважився підійти до Марики. Дивом захоплюються лише на відстані.

Зустрівшись із ним віч-на-віч, люди відчувають не захват, а первісний жах.

Дівчинка як підкошена впала на землю. Першим опам’ятався Гліб. Підійшовши до Марики, він схилився й послухав її серце. Воно билося рівно й чітко. Дівчинка безтурботно спала й посміхалася уві сні. Миттєве почуття полегшення в Гліба змінилося занепокоєнням. Чи раптом не трапилося з дівчинкою те саме, що й з Агнесою?

— Віднесіть її у спальню, — наказав юнак.

Ніхто не рушив з місця. Лише конюх зважився підняти дівчинку. Коли він дбайливо взяв її на руки, Марика на мить відкрила очі. Вона хотіла щось сказати, але була ще занадто слабка для цього й знову поринула в забуття.

— Ваша Високосте, Ви й тепер сумніваєтеся в тому, що вона відьма?

Гугнявий голос м-ль Стилет пролунав у тиші так різко, що всі мимохіть озирнулися в її бік і прислухалися. Найменше Глібові хотілося вислуховувати маячню старої дівки зараз, коли Марика нічого не могла сказати у своє виправдання. Він безцеремонно обірвав гувернантку:

— Помовчте! Невже ви не бачите, що юна герцогиня в нестямі.

Однак м-ль Стилет не збиралася відступати. Відьма так налякала її, що гувернантка вирішила за всяку ціну позбутися вихованки.

— Ця особа зачарувала Вас, і Ви не бачите очевидного! — голосно крикнула вона. Запал і щирість її слів привернули увагу натовпу. Гувернантка голосно звернулася до людей, що стояли на подвір’ї:

— Я закликаю вас у свідки, у вигляді безневинної дитини ховається відьма. Хіба може проста людина створити те, що ви зараз бачили? Крім того, у мене є й інші докази. Замість дитячих іграшок у неї повна шафа відьмацького скарбу і чарівного зілля, а на полиці лежить не лялька, як у будь-якої іншої дівчинки, а потворний цапиний череп.

Люди здивовано перезиралися, не знаючи, чи вірити у такі вигадки, а м-ль Стилет продовжувала:

— Мені достеменно відомо, що вона навела причину на герцогиню Агнесу. Ви думаєте, вона донька герцогині? Нічого подібного. Вона за допомогою чаклунства втерлася до неї в довіру, аби заволодіти її багатством.

Я впевнена також, що це вона спричинила всі ті нещастя, які траплялися з кожним із нас останнім часом.

— Припиніть! — скрикнув Гліб, але увага юрби підбадьорювала стару дівку, і її було годі зупинити.

— Ви захищаєте відьму, тому що вона напустила на вас чари. Як вона зуміла вас приворожити й позбавити зору й розуму? — гарячково вигукувала гувернантка.

Обвинувачення змусило Гліба прикусити язика. Добре, що ніхто не знав про циганський ритуал, що зробив їх із Марикою кревними братом і сестрою. Напевно люди побачили б у цьому зв’язку прихований чаклунський намір, хоча сам Гліб ставився до нього швидше як до дитячої клятви у вірності. Це було схоже на гру. Марика зробила на своїй руці маленький поріз, він вчинив так само, а потім вони з’єднали зап’ястя. Наївна Марика вірила в те, що їхня кров перемішалася й вони стали ріднішими, а Гліб їй не суперечив. Він дійсно ставився до дівчинки, як до молодшої сестри. Навіть після всього, що трапилось, звинувачення в тому, що вона відьма, звучали для нього безглуздо.

Тим часом інших свідків дива слова гувернантки змусили замислитися. Кожний поворушив минуле і згадав про своє.

— Я чув, у троюрідної тітки своячки брата шевця, що живе на сусідній вулиці, народилося теля із двома головами, — обережно мовив хтось у горбі.

Життя не буває суцільним святом. У кожній сім’ї трапляються нещастя й прикрості. Зазвичай люди схильні звинувачувати в негараздах долю, але зараз невідомому провидінню дали ім’я. І назвали його Марика.

Розділ 21

Занурений у роздуми Гліб сидів перед каміном і дивився на язики полум’я. Червонуваті спалахи вогню танцювали по кімнаті й освітлювали обличчя принца, роблячи його схожим на маску. За останні дні він змарнів і знітився. Зазвичай гордовито розправлені плечі його зсутулилися, ніби на них тиснув непосильний тягар. Гліб не відповів на стук у двері, буцім усе, що відбувалося навколо, перестало його цікавити.

Увійшовши в коминкову, Степко затнувся. У відблисках полум’я йому на мить привиділося, що біля вогню сидить не юнак, а глибокий старець, згорблений під важким тягарем літ.

— Ваша Високосте, ви б попоїли чого-небудь. Не можна ж зовсім без їжі, — сказав Степко, але Гліб, наче й не чув.

— Що Марика? — запитав він, навіть не дивлячись на хлопчика.

— Мовчить, як води в рот набрала. За увесь тиждень, що сидить у темниці, — ані пари з вуст, — доповів хлопчик.

— Погано. Чому вона нічого не скаже у своє виправдання? Невже не розуміє, що сама лізе в петлю! — дратівливо скрикнув Гліб і додав: — Сьогодні я говорив з батьком.

— І що Його Величність? — жваво поцікавився Степко.

— Каже, правитель відрізняється від підданих тим, що зобов’язаний ставити державне над особистим. Король відмовився вимагати в суду виправдання, бо це спричинить невдоволення народу. Якщо потім станеться посуха, повінь або неврожай, люди будуть звинувачувати у всіх бідах відьму й тих, хто її відпустив і ще чого доброго вчинять бунт.

— Ну, коли навіть Його Величність відступився, тут уже нічого не вдієш, — розвів руками Степко.

— Ні! Я повинен урятувати її, — палко заперечив Гліб.

— А що як справді падуча буде або інша напасть? Король правду каже. Людям тільки дай привід ціпками помахати, потім не відіб’єшся, — застеріг Степко.

Гліб з моторністю барса підхопився й схопив хлопчика за барки.

— Ти теж уважаєш, що вона відьма?

— Ой-ой, пустіть, Ваша Високосте. Задушите, — благав Степко. — Самі ж бо бачили, що вона з кіньми зробила.

— Якщо Марика заспокоїла оскаженілих тварин, то це зовсім не означає, що вона навела причину на Агнесу. Посмій тільки сказати про неї зле — і побачиш, що я з тобою зроблю! — Гліб відіпхнув хлопчика.

— Даремно ви так сердитесь на мене. Відьма вона чи ні, то вже кому що судилося. Хіба мало несправедливості на землі діється. Ви гадаєте, мені її не шкода? Тільки проти долі не підеш, а коли підеш, то на те саме й вийде, — зітхнув Степко.

У Гліба перехопило подих. Напевно Степко заглянув у майбутнє й довідався, що чекає на Марику. Не дарма він раптом так упокорився долі.

— Ти щось знаєш? — запитав Гліб, дивлячись Степкові в очі.

— Ні, їй-богу, — поспішно перехрестився хлопчик і відвів погляд.

— Не бреши, коли хрестишся. Це гріх. Кажи, що знаєш, — наполягав принц.

— Та нічого. Дрібниця. Сон привидівся.

— Що за сон?

— Та пусте. Мало яка нісенітниця може наснитися, — ухилявся від відповіді Степко.

— Не крути! Кажи, як є, або справді задушу! — пригрозив Гліб, знову хапаючи Степка за барки.

— Цур вас та пек! Навіщо так лякаєте, — пробурмотів Степко, намагаючись вивільнитися. — Розповісти я розповім, та це нічого не змінить. Сон — це не видіння, а так, маячня. Плюнути й розтерти. Не всякий сон справджується.

Передмова Глібові не сподобалася. В його душі заворушилися найгірші побоювання. Чим тугіше навколо Марики затягувалася петля людської злості, тим більше він вірив у її невинність. Принц згадував їхні пригоди по той бік Дзеркала Долі і те, як дівчинка багато разів приходила йому на допомогу, ризикуючи власним життям. Так, вона була дещо брутальною, але в ній не було жодної краплини зла.

— Говори, — коротко наказав Гліб, відпускаючи хлопчика.

— Наснилося мені багаття, і таке велике, що полум’я сягає до небес, а навколо — димова завіса. А вона з вогню мене кличе.

— Чому тебе, а не мене? — запитав Гліб.

— Цього я сказати не можу. Я б кому іншому з радістю поступився. Мене від її заклику такий жах пройняв, що я аж прокинувся. Вірите, зі страху ледве з ліжка не впав. Лежу, а у вухах все той заклик лунає.

— Гліб здригнувся. Він пригадав слова Зоряного лицаря, що відьму треба спалити на багатті.

— У нас не середньовіччя, щоб людей спалювати у вогні, — сказав принц, ніби цим твердженням намагався відігнати від себе страшну думку. Щось занадто часто пророцтва Зоряного лицаря здійснювалися.

— Я й кажу, що сон — це пусте, — охоче підтакнув Степко.

Степкову сірячинну хитрість можна було вгадати із заплющеними очима. Хлопчик надто невміло приховував, що зовсім не байдуже ставиться до свого лиховісного сну.

Дотепер Гліб жив мріями про диво. Він думав, що Марика заговорить і справедливість переможе. Та дівчинка затято мовчала. Принц не міг зрозуміти її впертості, але з часом усвідомив, що в цьому є якийсь прихований сенс. Більше сподіватися було годі. Прийшов час діяти.

— Ти присягав, що будеш служити мені вірою і правдою. Зараз у тебе з’явилася можливість довести свою відданість не на словах, а на ділі, — звернувся Гліб до Степка.

— Та хіба ж я проти. Я для вас хоч у вогонь піду, — сказав хлопчик.

— От і чудово. Треба допомогти Мариці втекти з темниці.

— На що ж ви зазіхаєте! Це ж злочин, — зойкнув Степко.

— Не більший, ніж відмовити в допомозі тому, кому заприсягав на вірність, — з упевненістю в голосі сказав Гліб.

— А що, як схоплять? — боязно запитав хлопчик, із жахом думаючи, що потрапив як курка в окріп.

Ще ніколи йому не доводилося стояти перед таким складним вибором. Дід навчив його поважати владу і закони, а тут найголовніша влада зажадала від нього порушення закону.

— Якщо боїшся, я все зроблю сам, — твердо сказав Гліб.

За той час, поки Степко служив у принца, він зрозумів, що це не пусті балачки. Якщо вже той щось задумав, то нізащо не відступиться.

— Ох! Ну, гаразд! Ви-таки умієте вмовляти людей! — погодився Степко. — Тільки я вважаю, що ви затіяли пропащу справу. Нічого в нас не вийде. Якби кожен міг спочатку увійти в темницю, а потім з неї вийти, тоді це була б не темниця, а готель.

— Якщо діяти за планом, усе вийде, — пообіцяв Гліб. — Ти повинен не дуже помітно повертітися на кухні, де варять їжу для варти, і перед вечерею підсипати нічній охороні в напої снотворне. А я візьму запасні ключі від темниці і, тільки-но вартові позасинають, звільню бранку.

— Ні, так не піде. Ви надто помітний, вас кожний собака знає. Ви, Ваша Високосте, навіть не зможете таємно підійти до темниці, не те, що дівчисько звільнити. Якщо хтось і має піти, то це я, — рішуче заявив Степко й додав: — Тільки начальник в’язниці, мабуть, їсть окремо. Раптом він страждає від безсоння або до вітру встане? Коли застане мене на місці злочину, то не лише вуха повикручує, — похитав головою Степко.

Гліб на мить задумався, а потім посміхнувся.

— Гаразд, якщо ти йдеш у темницю, то я візьму на себе начальника в’язниці. Пошлю йому письмовий наказ з’явитися до мене в палац для доповіді.

— Саме так вас і викриють! — скрикнув Степко.

— Не думаю. Листа буде написано не простими чорнилами. Поки начальник в’язниці прибуде до мене, чорнила випаруються, і замість наказу в нього у руках буде чистий аркуш. А далі я намагатимусь якомога довше затримати його для пояснень, — пообіцяв Гліб.

— Якось на словах усе дуже просто виходить. Подивимося, що буде насправді. Чує моє серце, впіймають нас, неодмінно впіймають, — пробурмотів хлопчик.

Темниця була розташована в підземеллі міської в’язниці. Вона пустувала від незапам’ятних часів. Навіть старожили не пам’ятали, для чого в острозі існує підземний каземат. Злочинці в місті були рідкістю. Зазвичай в камерах сиділи злодюжки, забіяки й дрібні порушники спокою, тому в начальника в’язниці не було нагоди вислужитися. Зате тепер, коли з’явилася «злочинниця державної ваги», він виказував особливу пильність. Мабуть, його ретельність помітили, бо сьогодні ввечері його запросив із доповіддю сам принц.

Начальник в’язниці не міг дочекатися часу аудієнції. Він кілька разів перечитав наказ і раз у раз діставав з нагрудної кишені годинник, перевіряючи, чи не час рушати до палацу. Що й казати, не щоразу випадає нагода постати перед світлі очі. Служаці ввижалися почесті й нагороди. Щоправда, йому здалося трохи дивним, що принц призначив зустріч після зміни денної варти. Для бесіди година досить пізня, але в королівських осіб свої примхи.

Настав час зміни варти. Нічний дозір промаршував у приміщення в’язниці, а через чверть години звідтіля строєм вийшла денна варта. Спочатку охоронці побоювалися нічних чергувань. Це ж бо не жарти — стерегти відьму, адже кожному відомо, що після опівночі нечиста сила стає особливо могутньою. Та минали дні, а ув’язнена поводилася тихенько, як мишка, і поступово побоювання вляглися. Незабаром усі зрозуміли, що посилена охорона зайва, але сторожа не нарікала, тому що чергування не приносило особливих клопотів. До того ж уночі, коли начальство спало в теплих ліжках і бачило сни, можна було спокійно перекинутися в карти або в кості.

Поки охорона займала пости, Степко сидів у засідці й вичікував, коли подіє снотворне. Час від часу він дивився на годинник, що дав йому Гліб у тимчасове користування. Від хвилювання в хлопчика пересохло в роті. Адже проникнути в приміщення в’язниці й звільнити ув’язнену — це вам не жарти. Так недовго й на каторгу загриміти або що гіршого.

«Тьху, лізе ж капость у голову», — подумав Степко й про всяк випадок перехрестився. Він намагався переконати себе, що план спрацює, адже все продумано до дріб’язків. Але так уже влаштоване життя, що в будь-якому, навіть найретельніше розробленому плані є місце для неприємних несподіванок.

На перший погляд справа була дріб’язкова: в охоронця на ім’я Мирон трапилася печія. Хвороба не страшна, але через неї він не схотів пити брагу разом з іншими. Заступивши на пост, напарник Мирона як завжди пробурчав:

— Навіщо нашому начальникові ці нічні чергування. Зараз би в ліжко, а тут на варті стій, — солодко позіхнув він.

— Адже начальству вислужитися потрібно. Гляди, якого ордена пришпилять, — зачепив Мирон улюблену тему.

— То ж бо й воно, їм нагороди, а нам відповідати доведеться. В ув’язнених і то життя краще. Вони по ночах сплять, а тут стоїш, як неприкаяний. Спати хочеться, жах. Ти почергуй, а я трішки подрімаю.

— Ну, ти даєш, тільки-но на пост заступили, а ти на бічну! — обурився Мирон.

— Годі сердитися. Я хвильку подрімаю, а потім тебе підміню, тоді й ти поспиш, — пообіцяв напарник.

Щоб уникнути нових заперечень, він ліг на тапчан і негайно захріп.

— У здоровий спати! Він, виходить, спочиває, а я крайній? — сварливо пробурчав Мирон.

Він потряс напарника за плече, намагаючись розбудити, але той щось пробелькотів крізь сон і, перевернувшись на інший бік, продовжував солодко спати.

— Ну, постривай. Зараз я доповім кому слід, як ти виконуєш свої обов’язки. Дадуть тобі прочухан по перше число, — пригрозив Мирон і пішов до начальника варти.

Дійшовши до наступного поста, він сторопів. Обоє вартових теж спали мирним сном. Зачувши недобре, Мирон кинувся перевіряти всі пости і на свій жах переконався, що не спить лише він один.

— Боже праведний, що ж це діється? Треба до начальства бігти, — вирішив він і помчав до начальника в’язниці.

Начальник жив у флігелі за приміщенням в’язниці, але на жаль зараз його не було вдома. Він саме в цей час входив у палац, тому Мирон марно гримав у двері, намагаючись достукатися.

Тим часом Степко, звірившись із годинником, вирішив, що настав час діяти. Непомітно вийшовши з укриття, він перебіжками дістався до в’язниці й обережно відчинив двері. Рокітливе хропіння вартових пролунало для хлопчика солодше від музики. Всередині Степкові пощастило разминутись із Мироном. Далі хлопчик пішов упевненіше, адже він не знав, що шлях до відступу закритий. Мирон, так і не знайшовши начальства, повернувся на пост.

— Що ж робити? Робити що? — бурмотів собі під носа наляканий охоронець. — Що за напасть, куди не кинь, усюди клин. Потрібно доповісти, а кому тут доповідати? Нікого немає. Хіба тільки кинути пост та в місто бігти? Ні. В’язницю без охорони залишати не можна, це загрожує трибуналом. От якби я один за всіх відстояв, то, може, і нагороди б якої діждав, — розмріявся він.

Мирон вже уявляв, як йому привселюдно чіплятимуть на груди орден, але зовсім недоречно згадав, хто сидить під вартою, і запал його трохи ослабнув.

— Одне погано, — зітхнув він. — Коли б у темниці сидів розбійник або шибеник, тоді й думати нічого. А проводити ніч сам на сам із відьмою боязно.

Помізкувавши, Мирон згадав стародавній засіб від нечистої сили. Ще прабаба розповідала, що коли намалювати крейдою коло й читати в ньому молитви, то ніяка погань не страшна. Прикинувши так і сяк, Мирон відшукав уламок штукатурки і, не гаючи часу, накреслив широченьке коло, щоб убезпечити себе напевно.

Розділ 22

Встромлений у стіну смолоскип потріскував і коптив. Полум’я на ньому тремтіло, як живе. Вогонь і пацюки були єдиними компаньйонами Марики в похмурих, сирих застінках. Спочатку вона боялася довгохвостих мешканців темниці, але ті не займали нової сусідки, і поступово дівчинка до них звикла. Вона ділилася з пацюками нехитрою їжею, а ті розважали її своєю метушнею.

Марика не знала, скільки днів вона провела у в’язниці і що надворі: день чи ніч.

У підземелля не проникало денне світло. Почувши, як у замку повертається ключ, вона здивувалася. Дверей не відмикали з того самого дня, коли її посадили в камеру. Відвідувачі до неї не приходили, а їжу подавали через віконце. Ніхто з охоронців не наважувався увійти до відьми. Марика напружено вдивлялася в півморок, гадаючи, що буде далі.

Двері відчинилися, і в камеру увійшла міцна хлоп’яча постать. Упізнавши Степка, бранка поспішно здійнялася на ноги. Навіщо прийшов її ворог? Може, сподівається, що вона ослабла й хоче почути її благання про пощаду? Дівчинка гордовито підняла голову, труснувши сплутаними кучерями.

Побачивши Марику, Степко знову захопився красою дівчинки, яку не могло зіпсувати навіть брудне лахміття бранки. Тепер ні для кого не залишалося таємницею, що дівчинка — проста циганка. І все-таки в ній було щось королівське, якась непохитна сила. Не дивно, що вона зуміла втихомирити оскаженілих тварин.

Степко приклав палець до губ, наказуючи ув’язненій мовчати. Втім, ця обережність була зайвою. Хлопчик квапливо дав Мариці вузлик і сказав:

— Переодягайся швидше. У нас мало часу.

Марика здивовано дивилася на нього, але не квапилася виконувати наказ. Спочатку вона хотіла зрозуміти, що задумав її недруг.

— Ти мене очима не свердли, — всміхнувся Степко, намагаючись за напускною брутальністю приховати свою боязкість перед дівчинкою. — Хазяїн велів, щоб я тебе, звідси тайкома вивів.

Серце Марики забилося часто. Виходить, вона була не самотня. Тепер, коли вона знала, що Гліб на її боці, їй було легше пережити несправедливі обвинувачення, ненависть юрби й гіркоту ув’язнення. Ніщо не ранить так, як байдужість тих, кого ми любимо, і ніщо так не додає сил, як їхня підтримка.

— Та одягайся ти, не стій, як пеньок! Я відвернуся. І не барись. Іншим разом варту не вдасться приспати, — поквапив її Степко.

Цього разу Марику не довелося вмовляти. Поки вона натягала хлоп’ячі штани й сорочку, Степко вголос розмірковував:

— Все-таки ти непутяща. Пощастило вибитися в люди, то й жила б тихо. Чого ж іще треба? От я, наприклад, свого щастя нізащо не пропущу. Коли випав щасливий квиток, то вщерть розіб’юсь, а до хазяїна міцно приросту.

«Що правда, то правда — приліпився, як кліщ», — подумала Марика. Їй так і кортіло осадити цього самовдоволеного хвалька, але вона тільки сердито стисла зуби.

— А там, гляди, вивчуся й більшою людиною стану, — продовжував свій монолог Степко. — Може, навіть верховним магом. Ти не дивися, що я такий непоказний. У мене видіння бувають. Мені зниклу річ відшукати — раз плюнути. А ще можу точно визначити, жива людина чи ні, доторкнувшися до її одежі чи чого іншого. Якось у нас у селі один чоловік у ліс пішов та й зник. Десять днів його не було, уже тризну збиралися справити. А я його сорочку взяв, чую — живий дядько Семен. І справді. З’явився, ніби з того світу. Виявилося, що він ногу поранив та й добирався, де поповзом, а де ниць, — похвалявся Степко, сподіваючись хоч чимось привернути увагу чорноокої бранки.

Переодягшись, Марика сховала пишні локони під картуз і взяла свого визволителя за лікоть. Степко обернувся й, побачивши перед собою смаглявого хлопчака, вражено скрикнув:

— Оце так номер! Тебе й не впізнати. Але запам’ятай, хазяїн суворо заборонив тобі далеко втікати звідси, не ті впіймають, начувайся. А це він велів тобі в дорогу передати, — хлопчик простягнув гаманець, набитий грішми.

«А де ж сам Гліб? Невже я не побачу його?» — хотіла запитати Марика, але слова застигли в неї на язиці. Раптово їй відкрилася гірка правда. Чи не тому Гліб визволяє її потайки, що цурається відкрито заступитися за «відьму»? Невже він теж вірить у наклепи? Жменька золотих — ось ціна їхньої дружби. Осяйний принц не бажає забруднитися, тому вирішив позбутися її, заславши у вигнання. Дівчинка гидливо відіпхнула гаманець. Дзвякнувши монетами, він упав на підлогу.

— Як є непутяща! — буркнув Степко, піднімаючи гроші. — Куди ж ти без копійки? Дають — бери, б’ють — біжи.

Марика із презирством подивилася на хлопчика. Хіба цей селюк зрозуміє, що вона більше не хоче бігти? Він, як відданий пес, робить те, що наказує хазяїн, не забуваючи про свою вигоду. Були часи, коли вона, не замислюючись, віддала б за Гліба життя, але він ніколи не був її хазяїном. Вона завжди була вільна, як вітер, і зараз не стане ховатися. Гордо відвернувшись до стіни, вона сіла на напівзгнилу солому, показуючи, що нікуди йти не збирається.

— От шалена! Горе мені з тобою. Коли свого розуму нема, чужого не позичиш, — скрушно мовив Степко.

Корячись несподіваному пориву, він дістав із кишені камінчик з дірочкою посередині й простягнув цей нехитрий подарунок дівчинці:

— Тримай. Дід каже, що такий камінчик щастя приносить. Мабуть, правда. Мені он як пощастило. А тобі щастя тепер дужче знадобиться.

Дівчинка повільно обернулася, як заворожена дивлячись на камінчик. У Степка на долоні лежав її оберіг. Це був дарунок Варги. Марика завжди носила його на шиї на шкіряному мотузку, доки не подарувала амулет Глібу. Як він міг віддати його Степкові! У її душі скипіла образа.

Начебто у відповідь на її думки, Степко сказав:

— Я його в лісі знайшов саме напередодні того дня, коли хазяїна врятували. Пішов за хмизом, дивлюся, камінчик з діркою. Мені це дивним здалося, от я його й підняв. Ну, береш, чи що? А то передумаю. Такий камінчик мені й самому знадобиться, — сердито додав хлопчик.

Марика встала із солом’яної підстилки й повільно взяла підношення з рук хлопчика. Що це, випадковість, а може, доля навмисно повертала їй втрачений оберіг, даруючи надію? Дівчинка міцно стисла камінчик у долоні й уперше із вдячністю подивилася на Степка. Він виявився зовсім не поганою людиною. Мало хто зважиться віддати амулет, що приніс йому щастя.

Піймавши на собі погляд дівчинки, Степко зашарівся від захоплення й, засоромившись через свій рум’янець, суворо запитав:

— Ну йдеш, чи що? А то ще вартові прокинуться.

Марика більше не вагалася. Вона знала, що слід завжди додержуватися знаків, які духи посилають смертним.

Щербаті кам’яні сходи впиралися в товсті залізні прути. За ними підземелля закінчувалося і починався сумовитий тюремний коридор. Гасова лампа, що висіла під стелею, сильно чадила, але зняти нагар із ґнота було нікому. Обидва охоронці хропли, повкладавшись просто на кам’яних плитах підлоги. Ґратчасті дверцята, що ведуть в утробу підземелля, були відчинені, і абсолютно зайвий замок висів на розімкнутій дужці.

Побачивши охоронців, Марика нерішуче сповільнила кроки, але Степко з навмисною бравадою підбадьорив свою супутницю:

— Не бійся. Вони тепер до ранку не прокинуться. Ач як солодко сплять. І правильно. По ночах одні сичі не сплять, а людям слід подушку м’яти.

Степко й сам не розумів, навіщо намагається справити враження на чорнооке дівчисько, адже вже незабаром їхні шляхи розійдуться. Навряд чи вони зустрінуться вдруге. Після втечі їй буде небезпечно залишатися в цих краях.

Вийшовши за межі підземелля, Степко причинив дверцята. Проіржавілі петлі противно заскреготіли. У тиші їх скрегіт пролунав так пронизливо й різко, що втікачі мимоволі завмерли й уп’ялися на варту. Та солдати навіть вухом не повели.

— Здається пощастило. Ніхто не почув, — зітхнув Степко.

Він помилявся. Звук слабкою луною долетів до вартової, де сидів до смерті наляканий Мирон. Почувши віддалений брязкіт, стражник насторожився. Будинок був невеликий, і в нічній тиші звуки лунали особливо чітко. Охоронцеві здалося, ніби хтось загримів ланцюгом, а потім усе стихло. Це Степко, перш ніж іти далі, замкнув ґрати на замок.

Переступивши через зморені сном тіла, хлопці пішли, дотримуючись вигинів тюремного коридору. Оминувши іще двійко постів, вони пройшли повз камери з маленькими заґратованими віконечками, де зазвичай утримувалися в’язні, і підійшли до других ґрат. Далі йшли кімнати варти й тюремників. Цими дверцятами користувалися набагато частіше, тому вони лише стиха клацнули, але загострений слух Мирона вловив і цей звук.

Вартовий уловив ледве чутні, скрадливі кроки. Його скував жах. Крім відьми, в пустельному будинку ходити було нікому, але як вона могла пройти крізь замки і грати? Відповідь була єдина — за допомогою чарів. Мирон розривався між бажанням бігти геть і страхом покинути магічне коло, аж раптом легка хода виразно почулася зовсім близько. Охоронця паралізував жах, і він, вірячи в рятівну силу крейдового кола, у розпачі забубонів рядки всіх молитов, які тільки приходили йому на згадку.

Почувши чиєсь плутане бурмотання, втікачі застигли. Степко знаком наказав Мариці стояти й навшпиньках пішов до повороту, за яким знаходився останній пост. Заглянувши за ріг, він остовпів. Просто біля виходу сидів охоронець.

«Звідки він тільки узявся? Чому я його не помітив. Та ще й просто на дорозі розсівся», — досадував хлопчик.

На вигляд стражник був непоказний і не відрізнявся міцною статурою. Степко прикинув, що вдвох вони його, мабуть, здолали б, та з іншого боку, нічого доброго із цієї витівки не вийде. По-перше, вартовий озброєний. А по-друге, Степкові зовсім не хотілося опинитися поза законом, за сприяння втечі. Він повернувся до Марики й пошепки доповів:

— Погано. Там охоронець сидить. Сну в жодному оці. Що робити будемо? Не почувши відповіді, хлопчик дратівливо махнув рукою.

— Що в тебе за мода мовчати рибою! І порадитися ні з ким. От застукають нас, буде тобі мовчанка. Ох, і влип я через тебе!

Марику зачепило звинувачення хлопчиська. Вона не збиралася нікого втягувати у свої нещастя. Повз охоронця слід прориватися поодинці. Камінчик, затиснутий у неї в долоні, надавав їй упевненості. Духи знову допомагали їй, інакше вони не послали б знак. Дівчинка пішла убік вартової, але Степко поспішно схопив її за руку.

— Ти що, збожеволіла?! Нащо поперед батька в пекло лізеш? Спершу слід усе спланувати, — обурено прошепотів він і вже спокійніше додав: — Є в мене одна ідея. Може й вигорить, якщо охоронець до грошей жадібний. Я йому по одній монеті підкидатиму. Як він їх збирати зачне, мерщій до виходу, а я слідом.

Степко і Маріка обережно підкралися до кінця коридору й сховалися за рогом. Хлопець дістав з гаманця золотий і спритним щигликом відіслав його в найдальший кут вартової.

Миронові причулося щось схоже на перешіптування. Він забубонів ще смиренніше, але раптом побачив золотий кружечок, що котився підлогою, і на мить втратив дар мовлення. Монетка вдарилася об стіну, дзвякнула й упала.

— Цур мене та пек! — скрикнув Мирон, квадратними від жаху очима вп’явшись у золотий.

Не даючи вартовому отямитися, Степко пустив одну за одною ще п’ять монет. Золото манливо сяяло на кам’яній підлозі, але страх був сильніший від шести золотих.

— Не спокушай! Все одно тобі мене не дістати. Я й за сто золотих з кола не вийду, — хрестячись, злякано промовив Мирон.

«То ось чому він коло накреслив! Від злих чарів оберігається», — здогадався Степко і, не втримавшись, бешкетуючи, кинув черговий золотий просто в коло. Мирон стежив, як монета котиться в його бік. Він був упевнений, що магічне коло захистить його від відьмацького золота. Яким же був його жах, коли, досягши крейдової межі, монета не зникла і не розсипалася на порох, а преспокійно перетнула коло, стукнулася об чобіт і впала біля самих ніг. Шаленіючи від страху, Мирон підскочив так, наче не золотий ударився об каблук, а отрутна змія вкусила його за голу п’яту.

— Допоможіть! Рятуйте! Цур мене, цур! — закричав він і щодуху кинувся геть, забувши про винагороду й підвищення по службі.

Розвинувши швидкість, котрій міг би позаздрити будь-який скорохід, Мирон вискочив за ворота в’язниці, зайцем промчав до завороту, перетнув вулицю й лише тоді зупинився, аби перепочити й глянути, чи не женеться за ним відьма. Здалеку невдаха-охоронець побачив, як із воріт в’язниці вискочили двоє людей і дременули геть. Добігши до кінця вулиці, шалапути кинулися врізнобіч.

— Роздвоїлася, — несамовито хрестячись, зойкнув Мирон.

На вулиці запанувала тиша. Вартовий нерішуче переминався з ноги на ногу, поглядаючи на відчинені ворота в’язниці. Після всього пережитого повертатися на варту не хотілося. Хтозна, які ще несподіванки підготувала відьма. Але й залишатися за ворітьми не мало сенсу. В одному мундирі на холоді довго не простоїш. Недаремно зима на порозі. Вночі таки добряче підморожувало. Помізкувавши, Мирон побіг до найближчої поліцейської дільниці, щоб повідомити про недавню подію.

Розділ 23

На той час, як усі поліцейські, починаючи від простих городових і закінчуючи відділом розшуку, піднялися по тривозі, повернувся начальник в’язниці. Довідавшись про те, що сталося, він зрозумів, що хтось кепсько з ним пожартував. Мрія про винагороди й почесті розтанула в повітрі, а натомість виникла загроза трибуналу. Розуміючи, що схибив, начальник в’язниці не заперечував, коли розслідування взяв у свої руки головний поліцмейстер. Сонних вартових так і не добудилися. Єдиним свідком втечі був Мирон. Не гаючи часу, поліцмейстер узявся його до допитувати.

— Чому ти не заснув?

— Бо пам’ятаю про свій обов’язок перед королем, тому пересилив себе, — лукавив Мирон.

— Брешеш, негіднику. Відьмі допомагав? — гаркнув поліцейський.

— Ніяк ні. Вона мене золотом спокушала, а я намертво стояв. Вона бачить, що мене не купити, та як жбурне в мене монетами, а вони наче розпечене вугілля. Але я терплю, не піддаюся. Тоді вона роздвоїлася і шусть, повз мене в різні боки. Тоді я таки розгубився: котру з них ловити? Так вона й утекла.

Від пережитого страху й уваги стількох поважних осіб вигадка й правда переплуталися в Мироновій голові, і він щиро повірив, що у своєму оповіданні анітрохи не погрішив проти істини.

— Тобто як це роздвоїлася? Нумо, голубчику, дихни. Може, в тебе не просто так в очах двоїться? — уїдливо сказав поліцмейстер.

— Ніяк ні. Жодної краплі в рот не брав. Я навіть браги за вечерею не пив, бо в мене печія, — відрапортував Мирон.

Цієї миті начальник в’язниці, котрий був присутній під час допиту, згадав про підробний лист, і в його голові стало розвиднюватися. Мабуть, це була змова, всю варту обпоїли. Тюремник був недурною людиною й негайно зметикував, що за втечею криється не чаклунство, а спритне шахрайство, але зізнатися в цьому означало накинути зашморг на власну шию.

Поліцмейстер також збагнув, що справа нечиста. Уп’явшись важким поглядом у начальника в’язниці, він суворо запитав:

— Ви охороняєте кухню, де готується їжа для вартових? І чому вас у потрібний момент не було на місці?

У начальника в’язниці пересохло в горлі. Він гарячково міркував, як відвести від себе підозри в недбалості. Щоб урятувати власну шкуру, потрібно було спихати все на нечисту силу. Він прокашлявся і вже збирався заговорити, аж раптом у кабінеті, хтозна-звідки, з’явилася худорлява стара у вилинялому чіпці й рудуватій спідниці. Вона зміряла поглядом приголомшених поліцейських і спокійно сказала:

— Поки ви розмови розмовляєте, відьма утече.

— Хто така? Покажи документи! Як сюди потрапила? — скипів поліцмейстер.

— Головне не як. Головне — навіщо, — єлейним голосом мовила баба й попередила: — Я хочу вам допомогти спіймати відьму. Я знаю, де вона ховається. Тільки слід поспішати, інакше буде зле. А як не впіймаєте, я вашому начальству скажу, що попереджала, а ви пальцем об палець не вдарили.

— Ну, стара шахрайко, якщо брешеш! — пригрозив поліцмейстер.

Пізніше він і сам дивувався тому, що забув перевірити особу донощиці. Він списував це на неспокійну ніч. Тієї хвилини всім було не до звірення документів. Нікого навіть не здивувало, що, указавши, де шукати втікачку, стара зникла, наче крізь землю провалилася.

За чверть години спорядили погоню, але ще швидше місто облетіла звістка про втечу відьми. Озброєні колами й сокирами люди вирушили на лови чаклунки.

Ніч завісила небесну баню чорним вуалем. Проскакавши темними окраїнними вуличками, Марика виїхала на приміський шлях. Вона була вдячна Степкові за те, що хлопчик віддав їй свого коня. Було вже далеко за північ, і дівчинка поспішала. Кінь скакав швидко, але їй здавалося, що він ледь перебирає копитами.

Знайдений оберіг вселяв надію, що нещастя залишилися позаду. Їй знову посміхалася удача. Зоставалося лиш викопати скарб і позбутися обтяжливої заборони. Тоді вона зуміє довести свою невинність.

Марика впіймала себе на тому, що, побачивши занедбану кузню, вона зраділа їй, наче давній знайомій. Похмура будівля наїжачилася, як стара, обскубана ворона. Малюсінькі підсліпуваті віконця суворо дивилися на дівчинку з-під насупленого даху. Цього разу в них не світилося.

Дівчинка навіть засмутилася, що дивний хазяїн кузні не зустрічає її. Стільки днів минуло! Може, він вирішив, що вона відступилася й більше не прийде. Вже укотре вона дивувалася з того, як дивно влаштований світ. Те, що здавалося надійним, може раптом перетворитися на дим, а те, що вселяло страх — стати опорою. У компанії мертвого коваля, який наводив жах на всю околицю, їй було б значно спокійніше.

Юна, неосвічена циганка крок за кроком осягала істину, котру інші не можуть збагнути навіть у зрілі роки: всі нещастя відбуваються через те, що люди не вміють сприймати світ у всій його глибині. Про кожне явище більшість із нас судить однобоко, бачить лише пласку картинку, відмовляючись розуміти, що вона об’ємна і має різні ракурси.

Марика пішла до дверей. Сьогодні уночі вона повинна була будь-що завершити розпочату справу.

У кузні стояла кромішня пітьма. Дівчинка залишила двері відчиненими, щоб хоч сяйво зірок освітлювало приміщення. Поступово очі звикли до темряви. Тут усе залишалося як і раніше. Нічого не змінилося із часу її останнього відвідування. Хіба що горн стояв безжиттєвим і холодним. Марика навпомацки знайшла кресало, викресала вогонь і запалила недогарок.

Коли свічка освітила місце розкопок, на дівчинку чекала прикра несподіванка. Земля біля ковадла була ретельно втрамбована. Коваль або збрехав, або помилився. Всі її старання зійшли нанівець. Доводилося починати спочатку. Марика ледь не заплакала від досади, зрозумівши, що вона знову не встигне до світанку відкопати скарб. Ніч закінчувалася. Якийсь час дівчинка розгублено стояла, не знаючи, що робити далі, але потім вирішила, що вибору в неї немає.

Варто було їй стати навколішки біля того місця, де вона копала, як земляна підлога раптом розійшлася, відкривши яму. Натхнена успіхом, дівчинка заходилася спішно вичерпувати долонями землю. Незабаром вона вирила із землі горлечко глечика, наповненого золотом. Втішена знахідкою, дівчинка не відразу звернула увагу на гул, що лунав з вулиці. Лише коли зовні виразно почулися голоси, Марика визирнула за двері й обімліла. До кузні наближалася юрба, озброєна вилами, сокирами й колами. Вогники смолоскипів танцювали в ночі, мов очі хижих звірів.

Дівчинка не могла збагнути, що відбувається. Навіщо люди прийшли вночі до занедбаної кузні? Чому вони налаштовані так войовничо, ніби йдуть на битву? В суцільному гаморі чітко вирізнялося одне слово — відьма. Дівчинку раптом осяйнув страшний здогад: адже цей натовп прийшов за нею, щоб упіймати і знову посадити в темницю.

Марика намацала оберіг і на мить стисла його в долоні. Камінчик вселив у неї спокій і впевненість, що все буде гаразд. Недаремно ж Варга казала, що крізь дірку зазирає успіх.

Не гаючи часу, дівчинка квапливо повернулася до скарбу й продовжила роботу. Необхідно було вирити глечик, перш ніж люди прийдуть у кузню, інакше їй доведеться вибирати між прокляттям скарбу і помстою розлютованої юрби.

Поки Марика, як одержима, трудилася над глечиком, люди підійшли до присадкуватої будівлі, про яку ходило стільки жахливих повір’їв. Марновірний страх пустив у них глибоке коріння, і, хоча кожний бадьорився, поглядаючи на сусіда, натовп мимоволі сповільнив крок.

— Погляньте-но! У кузні вогонь горить. Відьма там!

— Так і є, звичайна людина в це згубне місце уночі дарма не попхнеться.

— Зараз ми її впіймаємо!

— Оточуйте будівлю, щоб не втекла! — перегукувалися чоловіки, підштовхуючи один одного.

Марика із завмиранням серця слухала гомін юрби, марно намагаючись витягти з ями глечик із золотом, земля не хотіла віддавати скарб. Глечик ніби вріс у тверду глину. Майже у відчаї, дівчинка з останніх сил рвонула його, і раптом глечик піддався, буцім хтось підштовхнув знизу.

Цієї миті двері відчинилися. Люди, з перекошеними від злості обличчями, застигли на порозі. «Відьма» стояла на краю ями і притискала до себе глечик, повний золотих монет. У маленькій, брудній постаті справді було щось демонічне. Раптом залунали крики, у яких рефреном гриміло:

— Відьма… відьма… відьма…

Урятована від обітниці мовчання, Марика довірливо ступила до людей. Юрба з жахом відсахнулася.

— Я можу все пояснити. Коваль більше не приходитиме по ночах. Він скарб охороняв… — почала було дівчинка, але не встигла більше вимовити жодного слова.

Згадка про мертвого коваля і думка про те, що він може з’явитися тут власного персоною, враз остудили запал юрби. Ті, хто стояв біля дверей, кинулися навтікача.

— Навіщо боїтеся? Я відкопала скарб коваля, — дівчинка намагалася заспокоїти людей, але ті перекрутили її слова.

Одні вирішили, що дівчинка заодно зі страшним хазяїном кузні, інші — що вона його здолала. Зчинилася паніка: передні відступали, задні напирали. Хто кричав, хто стогнав, хто волав про допомогу. У цього спектаклю був лише один глядач і один режисер.

Невисока худенька стара з хитрючою фізіономією збоку спостерігала за метушнею, що здійнялася. Дивлячись на істерику юрби, вона похитала головою й презирливо мовила:

— Оце так сміливці! Злякалися малого дівчиська. Доведеться додати вам хоробрості.

Стара відьма дістала з ридикюля червону мотузку, зв’язала її кінці й, кинувши петлю убік кузні, продекламувала:

Настрій людей став помітно змінюватися. Страх обернувся агресивністю. Раптом хтось подав ідею:

— Замкніть її в кузні!

— Не випускайте!

— Дайте вогню!

— Спалити відьму!

— Спалити! Спалити! — підхопила юрба.

Марика не встигла отямитися, як двері захлопнули й підперли зовні. Глечик випав із рук дівчинки, розколовся, і золото розсипалося біля її ніг, але зараз їй було не до скарбу.

— Випустіть мене! — закричала Марика, тарабанячи кулаками в замкнені двері.

Засліплені люттю люди не слухали. У них з’явилася мета, що згуртувала їх і змусила забути про страх. Усі дружно збирали хмиз і розкладали навколо кузні.

— Послухайте! Я невинна!

Марика просила, волала, благала. Та все було марно. Немає нічого страшнішого від божевілля юрби. Навколо не знайшлося жодного співчутливого серця, ладного відгукнутися на її вмовляння.

Задоволена своєю роботою, Віщунка посміхнулася. Цього разу все йшло як слід. Дівчисько їй ніколи не подобалося. У маленькій циганці було щось, що насторожує, чого навіть прониклива Віщунка не могла осягти. Проте головна справа чекала на стару відьму не тут.

Карти пророкували, що сьогодні — переламний день. Якщо вірити їм, то саме сьогодні вона, звичайнісінька відьма, могла вплинути на долю світу й цілковито змінити її. Навряд чи світ помітить загибель маленької обірванки. Тут пахло короною. «Час вирушати до палацу,» — вирішила Віщунка, обернулася навколо себе й розчинилася в повітрі.

Ніхто й не помітив дивного зникнення «добропорядної» бабусі. Люди були надто захоплені покаранням «відьми».

Розділ 24

Дивовижно пластичний танок полум’я зачаровував. Язики вогню що стриміли вгору, розприскуючи тисячі іскор, то принишкло пестили червоне золото вуглин.

Гліб стояв біля каміна, спостерігаючи за грою світла й тіні. Наближався ранок, а він досі не лягав. Спати не хотілося, адже минулої ночі відбулося надто багато подій і хвилювань. Спочатку принц очікував повернення Степка, але не встиг порадіти тому, що втеча була успішною, як у місті здійнявся переполох. Хіба ж він міг заснути, коли на Марику було оголошене полювання? Здавалося, увесь світ налаштований проти неї.

Юнак у безсиллі стис кулаки. Чому він, спадкоємець престолу, осяйний принц, майбутній правитель держави не може допомогти своїй названій сестрі? Чого тоді варті влада й корона? Нічого, як вуглини в каміні. Блищать і переливаються, мов коштовні самоцвіти, а насправді це всього-на-всього вуглини. Варто згаснути вогню, і вони стануть попелом.

— Чистісінька правда. Усе обернеться на попіл, — раптом почув Гліб чийсь хрипкий голос.

— Хто тут? — запитав він, напружено вдивляючись у півморок кімнати.

Важкі фалди оксамитової портьєри заворушилися, і звідтіля вийшла Віщунка. Відьма анітрохи не змінилася відтоді, як він бачив її востаннє. Вона метушливо озирнулася й пішла до каміна. Гліб гидливо відсахнувся, аби показати незваній гості, що не бажає мати з нею нічого спільного. Однак холодний прийом ніскілечки не збентежив старої. Вона розчулено подивилася на юнака й сказала:

— Не чекав? Дарма. Я про тебе, любчику, не забувала. Ось, поговорити прийшла.

— Нам немає про що розмовляти, — відрізав Гліб.

— Помиляєшся. Розмова може вийти дуже цікавою. Чи тобі однаково, що трапиться з циганкою?

Питання застало Гліба зненацька. Забувши про те, що майбутній монарх завжди має зберігати спокій, він подався вперед і схвильовано запитав:

— Ви знаєте, що з Марикою?

Старій ніби позакладало. Вона узяла коцюбу і заходилася ворушити загасле вугілля. Полум’я, котре вже дрімало, враз засичало, як потривожена змія, і бентежно здійнялося вгору. У відьминих очах спалахнули багряні іскри.

— Все перетвориться на попіл, — забурмотіла вона.

— Ви не відповіли на моє запитання, — роздратовано сказав Гліб.

— Ні, любчику. Це ти не схотів дослухатися до моєї відповіді. — Віщунка показала на вогонь і зловісно прошепотіла: — Ось яка доля чекає на твою подружку.

Глібові раптом стало важко дихати, незважаючи на те, що в кімнаті було досить холодно.

Пророцтво Зоряного лицаря збігалося зі злісним карканням старої відьми.

— Ні! — рвучко скрикнув він.

— Коли ти такий упевнений, то нам далі нічого розмовляти, — посміхнулася стара й удавано зібралася йти.

— Постривайте! А де вона? — наполегливо запитав юнак.

— У занедбаній кузні.

— У кузні? Що вона там робить?

— Ковалеві допомагає дістати з-під землі прокляте золото.

— Неправда! Марика не відьма! — скрикнув Гліб.

— Я й не кажу, що вона відьма, — погодилася стара. — Твоя подружка хоче пустити скарб на добрі справи і тим самим урятувати грішну душу коваля. Шкода тільки, люди цього не знають. А що б ти мав робити на їхньому місці? Кому ще спаде на думку вночі шукати золото у проклятій кузні? Схоже на чаклунство, — огидно зареготіла Віщунка.

Побачивши її задоволену твар, Гліб раптом здогадався, хто причетний до всіх негараздів.

— То це ви підкинули Мариці в кімнату череп і всяку іншу гидоту І ви напустили причину на Агнесу, — сказав принц, дивлячись відьмі в очі.

— Авжеж я, любчику. Хто ж іще? І гаманець герцогині під подушку я запхала, — покірно погодилася вона.

То ось про яку відьму говорив Зоряний лицар! Виходить, Марика не винна. Відкриття приголомшило Гліба. Йому кортіло задушити, розтоптати єхидну стару, щоб ніколи не бачити її мерзенної усмішки.

Бачачи, як принц розлютувався, Віщунка схвально прицмокнула язиком:

— Ти навіть не уявляєш, як мені приємно, коли в людях прокидається жага крові.

Гліб зніяковів. Він забув про те, що стара карга вміє читати думки. У її присутності треба бути пильним й уникати лихих намірів. Відьма тільки й чекала, щоб у людині прокинулося зло.

— Не скажу, що радий зробити вам приємність. У всякому разі, більше цього не повториться, — холодно мовив юнак.

— Не сердься, любчику. Даремно ти мене лиходійкою вважаєш. Хочеш, я Агнесу просто зараз розбуджу? — запропонувала Віщунка і, не чекаючи на відповідь, пробурмотіла заклинання. — Тепер усе гаразд. Герцогиня знову бадьора й здорова.

— Чому це ви раптом такою доброю зробилися? — насторожився Гліб.

— Бо не хочу, щоб вона найцікавіше проспала. Адже сердешна й не знає, що у світі діється, — улесливо мовила стара, а подумки додала: «Нехай помилується, як її улюблену донечку живцем спалять».

— А на Марику для чого німоту напустили? — крізь зуби процідив Гліб.

— Це не я. І наклепу на себе брати не хочу. Це все через закляття скарбу коваля. Його можна копати тільки від півночі до перших півнів і ні пари з вуст до кінця роботи. Дівчисько за одну ніч не впоралося, тому їй і довелося мовчати як рибі, інакше розділила б долю коваля.

Ось чому Марика мовчала. Усе вставало на свої місця. Глібові стало соромно. Як гірко було дівчинці незаслужено сидіти в ув’язненні, коли всі відвернулися від неї. Страшно подумати, що її могли засудити як відьму! Звичайно, принц не вірив у наклепи, але в нього не було доказів, а тепер вони є. Але чому Віщунка розповіла правду? Її відвертість насторожувала. Стара карга нічого не робила без наміру.

— Тим часом відьма по-хазяйськи розташувалася в кріслі й продовжувала:

— Якби ти не влаштував їй утечу, вона б дотепер у мовчанку бавилася.

— Виходить, Марика змогла викопати скарб? — із надією в голосі запитав Гліб.

— Звичайно! Ця мала на диво спритна. Та я теж не ликом шита. Зараз їй навряд чи допоможе красномовство, — відьма огидно засміялася.

— Що ви зробили з Марикою?

— Нічого. Там і без мене багато охочих її знищити. Дивися, коли хочеш.

Віщунка витягла з ридикюля бляшану коробочку, зняла з неї кришку й, узявши відтіля дрібку білого порошку, зробленого із товчених кісток грифона, кинула у вогонь.

Тіні, які кидає полум’я на закіптюжену стіну, раптом стали набувати обрисів живої картини. На задньому плані проступила похмура, присадкувата кузня. Біля неї, як мурахи, метушилися люди. Вони носили хмиз і дрова й укладали їх під стіни будівлі. Марики ніде не було видно. І раптом Гліба приголомшив страшний здогад: люди збираються спалити замкнену в кузні дівчинку.

— Хочеш, я її звільню? — запропонувала Віщунка, клацнула пальцями, і видіння зникло.

— Яка ціна вашої послуги? — непевним голосом запитав юнак.

— Навіщо ці питання? Тобі ж давно відомо, що мені потрібно, — стара хитро зіщулилася й глузливо похитала пальцем.

Гліб знав, за чим полює відьма, і це була ціна, яку він нізащо не погодився б заплатити.

— Я не торгую своєю душею, — навідріз відмовився юнак.

— У тебе немає вибору. На твоєму місці я б не стала комизитися. Коли дівчисько спалять, ти однаково не знайдеш собі спокою. Так що тобі не слід нехтувати моєю пропозицією, — зловісно напророкувала Віщунка.

Гліб не вірив в обіцянки відьми. Принц надто добре пам’ятав давній урок: ніколи не проси допомоги у зла, бо одержиш іще більше зло. Якщо він хотів урятувати Марику, то треба було поспішати. Кожна хвилина могла стати останньою. Юнак прожогом вискочив з кімнати.

— Гей ти, дурню! Без моєї допомоги тобі однаково не встигнути, — крикнула Віщунка навздогін, але Гліб уже був далеко.

Залишившись на самоті, відьма роздратовано сплюнула. Вона сподівалася, що нарешті здолає упертість спадкоємця престолу. Недарма на картах випало, що сьогодні особливий день і вона, звичайна відьма, зможе вплинути на весь хід історії. Чому ж її спіткала невдача? Невже карти брешуть?

Вогонь не хотів займатися, буцім теж відчував разючу несправедливість, яку збиралися вчинити люди і яку вони називали правосуддям. Смолоскипи сичали й гнівно потріскували, виказуючи своє небажання ділитися вогнем із купою хмизу. Нарешті вдалося підпалити кілька гілок. Збуджений натовп радісно загомонів, але кволі язички полум’я знітилися й загасли.

Марика чула, як хтось налякано сказав:

— Не горить. Ніби заговорена.

Йому негайно заперечив інший голос:

— Брехня. Просто хмиз сирий.

— Піддайте-но ще вогнику.

Марика більше не кричала й не благала про помилування. У неї не залишилося слів, аби зворушити серця своїх катів. Крізь щілину у дверях дівчинка бачила зосереджені, злі обличчя людей і не знаходила в них співчуття. Волати до таких було безглуздо. Все це здавалося їй кошмарним сном, зовсім не схожим на дійсність. Людей не спалюють живцем.

Дівчинка гаряче молилася. Врятувати її могло лише диво, і вона жадібно хапалася за цю хистку надію, стискаючи в кулаці оберіг. Знак, який послали духи, не міг бути хибним. Може, тому люди так довго й марно намагалися підпалити згубне багаття.

Нарешті наполегливість юрби було винагороджено. Хмиз затріщав. Жваві язички полум’я люди зустріли радісними окриками. Вогонь заходився жадібно лизати дрова, стаючи дедалі міцнішим. Помалу вогняне кільце зімкнулося навколо кузні.

Марика злякано тулилася до горна й широко відкритими очима дивилася, як горить протилежна стіна. Невже, повернувши амулет, духи хотіли нагадати, що ніхто не може безкарно йти проти їхньої волі?

Губи продовжували беззвучно шепотіти молитву. Дівчинка не плакала. Лише золоті іскри відбитого полум’я спалахували в її величезних, чорних очах. Вона усе ще не вірила, що життя може так безглуздо й жорстоко обірватися. Мабуть, це якась помилка. Люди не могли так вчинити. Звідки в них стільки жорстокості?

Полум’я підкрадалося все ближче. Стало важко дихати. Безжалісний вогонь дерся угору, намагаючись перекинутися на дах. Старі балки довго пручалися, але потім їм також передалося молодецтво вогню, й вони стали потріскувати.

Марика задихалася. Гаряче повітря обпікало легені. Клуби їдкого диму проникали крізь кожну щілину й отвір, огортаючи кузню сизим маревом.

— Схаменіться! Що ви робите?! — наче уві сні, почула дівчинка голос Гліба. Або їй здалося, що почула? Голова йшла обертом. Перед очима все пливло. Свідомість залишала її.

— Пустіть мене туди. Я повинен її врятувати!

Юнак рвався усередину. Кілька дорослих чоловіків ледве втримували його. Принц бачив, що дах іще цілий. Виходить, залишалася надія.

Раптом Марика усвідомила, що знайомий голос не мара. Гліб справді прийшов урятувати її! Від цього дівчинці нестерпно захотілося вирватися із вогненного божевілля й повернутися до життя. З появою Гліба у неї вселилася впевненість, що все буде гаразд. І, перекривши гул натовпу, Марика відчайдушно закричала:

— Глібе! Мені страшно! Допоможи!!!

Почувши звук цього чистого, дитячого голосу, юрба опам’яталася. З людських очей ніби впала завіса, і вони усвідомили жахливість злочину, що вчинили. Вони палили дитину, маленьку дівчинку. Юрба розгубилася, не знаючи, як виправити скоєне і загасити пожежу.

Цієї миті пролунав гучний тріск. Упав дах. Іскри, наче багряні метелики, знялися до небес.

Полум’я увірвалося в кузню. Порятунку не було. Марика впала у яму, з якої нещодавно викопала скарб. Але та була зовсім не глибока. Вона не рятувала ні від вогню, ні від їдкого диму. Непритомніючи, дівчинка судомно стискала в кулаці непотрібний оберіг.

«Навіщо Варга говорила, що крізь дірочку зазирає успіх?» — у розпачі подумала вона, провалюючись у прірву безпам’ятства.

Розділ 25

Земля розійшлася. Марика полетіла вниз. Діставшись дна, вона по-котячому приземлилася рачки. Згори посипалися грудки землі й каміння. Дівчинка зігнулася, намагаючись захиститися від ударів. Вона не бачила, як земля повільно зійшлася в неї над головою. Раптом стало темно й усе стихло: гул вируючого полум’я, крики юрби.

Зі справжнісінького пекла дівчинка потрапила у вогке підземелля. Повітря тут пахло цвіллю й гнилизною. Дівчинка навпомацки досліджувала свою хованку й скрізь торкалася до слизької глини. Було тісно, як у могилі. Марику пройняв холодний піт. Бути похованою заживо — нітрохи не краще, ніж загинути у вогні. Колись вона не боялася ні темряви, ні тісних приміщень, але зараз їй здавалося, що стіни насуваються на неї і от-от розчавлять. Не замислюючись над тим, що може спричинити зсув, дівчинка в розпачі загримала кулаками по слизькій земляній стелі.

— Ні! Я не хочу! — крикнула вона, ніби хтось міг її почути і прийти на допомогу.

Раптом вона почула хрипкий подих і виразні слова:

— Не бійся. Тут вогонь тебе не дістане.

Марика здригнулася. Вона упізнала голос коваля. Але де міг поміститися велетень, коли їй самій було тісно?

— Я вмерла? — тремтячи від холоду й страху, запитала дівчинка.

— Ні. Якщо вийде, я тебе з полум’я живою виведу. За добро добром віддячу.

— У кузні є підземний хід? — здогадалася дівчинка.

Серце защеміло від солодкої надії, але радість була передчасною.

— Ні. Звідси немає виходу, — похмуро відповів коваль.

— Тоді як я виберуся? Ти ж пообіцяв вивести мене.

— Через небуття. Повз Ворота смерті. Раптом вийде. Замружся, — наказав коваль.

— Навіщо? Тут і так темно.

— Для того, щоб вірити. Без віри небуття не пройдеш.

— Чому?

— Для людини віра — це стрижень. Вона її підтримує. Віра у душі живе, а люди очам більше довіряють. Закрий очі й дивися душею. Доки тебе віра вестиме, дорога рівною буде. А як очам повіриш, вважай усе пропало. Потонеш в трясовині.

Марика мало що зрозуміла із пояснення коваля, але зараз було не до міркувань. Та й чи не однаково, як іти в суцільній пітьмі: з відкритими очима чи замружившись?

— А куди йти? Тут жодної стежки нема, — розгубилася дівчинка.

— Іди, куди віра поведе, — повторив коваль.

Марика замружилася й поповзла вперед.

Дивно, але ніщо не стало їй на заваді. Вона повільно піднялася, щомиті боячись ударитися головою, але низька стеля раптом відступила, дозволяючи їй стати в повний зріст.

— Поспішай, — підбадьорив її невидимий провідник.

Дівчинка пішла. Дорога під ногами була рівна й гладенька, ніби вимощена. Марика загубила лік часу. То їй здавалося, що вона тільки рушила, то — що минуло чимало годин, хоча втоми не було.

— Чи довго йти? — запитала вона.

— Чи довго, чи коротко? Хто ж його зна. На те воно й небуття, що тут нічого немає, навіть часу. Відповідь коваля настільки приголомшила Марику, що вона мимоволі зупинилася й відкрила очі.

— От тобі й маєш! Може, ми тут довіку будемо…

Дівчинка обірвалася на півслові. Її охопив жах. На перший погляд чорність навколо була схожа на темряву, але це була зовсім не пітьма, а щось страшне й невловиме. Навкруги зяяла порожнеча. Дівчинка глянула вниз. Ґрунту під ногами не було. Там простиралася безодня, а далеко в глибині клубилася темна пара. Марика не побачила, а швидше відчула її.

Варто було дівчинці зрозуміти, що в неї немає точки опори, як під нею розімкнувся незримий вир, і Марику стало стрімко засмоктувати вниз. Дівчинка спробувала вхопитися за що-небудь, але руки намацували тільки повітря.

Раптом хтось впіймав її за шкірку, як кошеня. Це був коваль. Зараз він випромінював блакитне сяйво і був дуже схожий на привида. Велетень тримав її величезною рукою і осудливо хитав головою.

— Казав же, не дивися. У небутті завжди так. Поки думаєш, що йдеш по тверді — під ногами твердь. Людина сильна вірою.

Марика міцно стулила повіки.

— Тепер уже мружся, не мружся, тобі не пройти. Тебе твої думки будуть униз тягти, — сказав коваль.

Дівчинка відкрила очі й запитала:

— А як же ти не провалюєшся?

— Тобі цього знати не слід, — буркнув коваль і відвів погляд.

Щоб перевірити свій здогад, Марика простягнула до нього руку, але її пальці, не відчувши нічого, пройшли наскрізь.

— Ти теж… — прошепотіла дівчинка.

На мить їй здалося, що її більше ніщо не тримає. Вона ледве не зірвалася й не полетіла вниз, як раптом блискавкою спаленіла думка змусила її по-новому зрозуміти те, про що говорив коваль. Вона не випадково вийшла живою з вогню. Її вели якісь вищі сили. Це вони благословили коваля на добрий учинок. І вони врятували її від пожежі, не для того, щоб вона, зневірившись, загинула в небутті.

Марика прошепотіла молитву й пішла легко й вільно, наче в неї виросли крила. Порожнечі більше не було. Навколо як і раніше зяяло ніщо, але попереду чорність розпоров промінь світла. Він лився зверху, наче сонячне сяйво крізь громаду хмар.

— Дивися, там світло! — радісно вигукнула дівчинка.

— Це вогонь багать, — глухо відгукнувся коваль.

— Та ні! Це небесне сяйво. Бачиш?

— Там Ворота. А за ними чад і полум’я, — тремтячими губами мовив коваль.

— Немає там жодного чаду. Невже ти не бачиш? — здивувалася Марика.

Велетень похитав головою:

— Кожному своє. Але я не боюся. Я готовий. А ти вважай. Тобі у Ворота заходити не слід. Щоб на землю повернутися, треба йти повз них.

Із цими словами він почвалав до одному йому видимих Воріт.

«Я так хочу, щоб він теж побачив світло!» — подумала Марика, проводжаючи його поглядом, і раптом чітко почула:

«Будь обережна у своїх бажаннях».

Голос лунав немов у ній самій, буцім чиясь думка без слів виникла в її свідомості.

«Що поганого в моєму бажанні?» — мовчки заперечила дівчинка.

«А якщо він не готовий до світла?» — одержала вона нечутну відповідь.

«Звичайно, готовий. Він же врятував мене», — подумала Марика.

«Перевіримо».

Тієї ж миті світло згасло. Затріпотіли сотні крил. І на Марику налетіла зграя ворон. Їх було так багато, що скрізь усе кишіло крильми, пазурами й гострими дзьобами. Почувши шум, коваль обернувся й кинувся на порятунок.

— Геть! Геть, кляті!

Широко розмахуючи руками, він відігнав зграю. Ворони тінями розчинилися в повітрі, і поглядам обох подорожніх відкрилися Ворота смерті.

Навкруги не було жодної живої душі, тільки гігантська арка, складена з чорного оніксу, немов виростала з клубів диму. По обидва її боки здіймалися величезні скелі, схожі на кристали антрациту, на вершинах яких сиділи два грифони, мистецьки виточені з такого ж чорного каменю. Раптом гострий, вигнутий дзьоб одного з птахів клацнув. Кам’яні грифи ожили. Вони витягнули голі шиї й уп’ялися на мандрівців.

— Ти спізнився, — сказав один стерв’ятник.

— Ти мав з’явитися відразу після того, як із тебе було зняте закляття, — продовжив інший.

— Я… ну, як його… за нею повернувся, — знітився коваль і показав на Марику.

Хижі птахи захлопали крильми й осудливо заклекотали:

— Крім запізнення, ти порушив основне правило, привів сюди живу людину. Вона ще мала кілька хвилин життя, перш ніж постати перед нами. Живим тут не місце. Ми не можемо відкрити перед нею Ворота.

— Нехай іде повз них, — сказав коваль.

— Не тобі вирішувати, хробаче. Звідси виходу немає! — хором вигукнули грифи.

— Навіщо неправду говорите? — втрутилась у розмову Марика.

Птахи скрикнули й, не мигаючи, уп’ялися в дівчинку. Вони ще не зустрічали такої зухвалості. Марика зрозуміла, що сказала щось не те, і пояснила:

— Коли я в таборі жила, у нас Захара блискавкою вдарило, як є до смерті. Не дихав, і серце не билося. Його вже ховати зібралися, а Варга не веліла. І справді: на третій день ожила людина.

— Це не для тебе. З вогню не воскресають. Ти не можеш піти, — зловісно прохрипів стерв’ятник.

— Але ти не можеш також і залишитися. У тебе є кілька хвилин життя, — підхопив інший.

— Тут кожна хвилина — вічність, — додав перший.

— Я не можу піти й увійти не можу, і стояти тут не можу. Що ж мені робити? — здивувалася Марика.

— Ми мусимо подумати, — хором відповіли грифи й завмерли, знову перетворившись на кам’яні статуї.

Боячись поворухнутися, аби не розлютити стражів воріт, Марика й коваль мовчки перезирнулися. Нарешті стерв’ятники знову ожили.

— Ми прийняли рішення. Один з вас спізнився, а інша прийшла рано. Ми зрівняємо час, і ви ввійдете у Ворота разом.

— Але я не хочу, — запротестувала дівчинка.

— Відпустіть її, — заступився за Марику коваль.

— Ворота відкриються для двох або не відкриються зовсім. Якщо вона потрапить у світ живих, ти знову станеш вічним вигнанцем і ніколи не знайдеш спокою, — сповістили охоронці воріт, вирячившись на коваля.

— Але я стільки чекав, коли нарешті звільнюсь від прокляття! Дівчинка викопала скарб. Така була умова, — розгублено мовив коваль.

— Правильно. Але ти не повинен був витягати її з вогню і втручатися у хід долі. Якби не ти, вона не врятувалася б із полум’я. Виходить, ти нічого не втрачаєш, якщо візьмеш її із собою. Іншої нагоди знайти спокій у тебе не буде. Це наше останнє слово. Тепер ти повинен сказати своє, — твердо заявили грифи.

— Я так довго чекав на це, — зніяковіло сказав коваль і відвів очі, соромлячись дивитися на дівчинку.

Це був недобрий знак. Марика відступила на крок, але втікати було нікуди.

— Я не можу більше тинятися неприкаяним. Ти навіть не уявляєш, як це важко, не мати спокою. І зрештою, ти сама винна. Навіщо ти пішла за мною, — продовжував бурмотіти коваль, намагаючись знайти виправдання вчинкові, на який він уже зважився.

Марика зрозуміла, що потрапила в ще більшу халепу.

— Ти не можеш зробити цього. Адже ти врятував мене. Ти не такий, як раніше. Ти більше не кат! — у розпачі крикнула дівчинка.

«Кат… кат… кат…» — повторила луна й стихла вдалині.

Це слово, наче гострий ніж, вкололо коваля в самісіньке серце. Він упав на коліна, затулив обличчя руками й заволав:

— У мене немає вибору!

Кров охолола у дівчинки в жилах. Невже вона помилялася, вирішивши, що коваль змінився? Прийшов час платити за свою довірливість.

— Я хотів очиститися, але в мене немає вибору, — повторив коваль.

— Ні. Це в мене немає вибору. А в тебе — є. Ти можеш стратити мене, і тоді так і зостанешся катом, — презирливо сказала дівчинка.

Коваль довго мовчав, а потім ледве чутно мовив:

— Пропустіть її. Нехай собі йде з Богом.

Стерв’ятники витягнули шиї, ніби хотіли краще роздивитися мовця.

— Це твоє остаточне рішення? — запитали вони.

— Так.

— Тобі більше ніколи не знайти пристановища! — вигукнули грифи.

— Знаю, — відповів коваль.

— Ти будеш одвічним неприкаяним привидом, — віщували сторожі Воріт.

— Пропустіть її, — повторив коваль і затулив вуха, щоб не чути спокусливих умовлянь.

— Це було твоє рішення. Вона може йти, — прогриміло над зводами арки.

Навіть глухий почув би невідомий потужний голос.

На відстані зайнялося сяйво, зовсім не схоже на те, що Марика бачила колись. Воно не випромінювало ні радості, ні спокою, а просто мерехтіло, наче вказівна зірка, даруючи надію.

— Спасибі. Я буду молитися за тебе, — сказала дівчинка.

— Іди. Я слабкий. Мені важко втриматися від спокуси потягти тебе за собою, — махнув рукою коваль.

Арка здригнулася, сіре марево огорнуло велетенські скелі. Вони повільно осідали, стаючи усе нижчими й перетворюючись на дим. На очах у коваля виступили сльози. Ворота смерті йшли в небуття. А на нього чекало довічне блукання у мороці. Арка вже майже зникла, коли згори раптом ударив яскравий промінь. Затріпотіли крила. Чорні грифи вибухнули, розлетівшись навсебіч сліпучими іскрами. Це тисячі білосніжних голубів злетіли вгору. Замість антрацитових воріт перед ковалем розлилося блакитне сяйво, за яким поблискували води Лети, ріки забуття.

— Що це? — вражено запитав він.

— Йди сюди. Ти пройшов випробування, і Ворота відкриті для тебе, — сказав Голос.

— Випробування? Що за випробування? — не зрозумів коваль.

— Так. Ти віддав найдорожче, щоб урятувати дівчинку, і спокутував свої гріхи. Ти більше не кат.

Коваль ступив за ворота, де на нього очікував човен. Він не озирнувся. Усе минуле залишилося для нього позаду. Човен відплив і загубився в блакитному сяйві.

Марика дивилася йому вслід, доки той не зник у сяючій далечіні. Від яскравого світла очі наповнилися слізьми, як буває, коли дивишся на сонце. Дівчинка замружилася, щоб утерти сльози, а коли знову відкрила очі, побачила, що навколо все змінилося.

Розділ 26

Віщунка жадібно дивилася на пожежу. Полум’я злітало високо угору, розбризкуючи жовтогарячі іскри. Багряні відблиски вогню грали на обличчях людей, ніби ті були забруднені кров’ю. Спостерігаючи, як Гліб рветься в полум’я, щоб урятувати Марику, Віщунка зле всміхнулася.

«Не схотів іти зі мною на угоду. Нічого, ти іще пошкодуєш, що в тебе є душа. У кого її нема, у того вона й не болить. А тебе крик дівчиська переслідуватиме і в кошмарах, і наяву. Дивися, як вона живцем згорить!» — зловтішно думала стара.

Для відьми це була не просто пожежа, а тріумфальне багаття. Вона помстилася хлопчиськові й святкувала перемогу. І лиш одне не давало їй спокою — пророкування карт. Ворожіння показувало, що вона особисто відіграє значно більшу роль у зміні долі світу, а карти ніколи не брехали. Виходить, гру іще не скінчено. У чому ж полягала її роль?

І що слід було робити, аби здобути душу королівського нащадка?

Зненацька в небі над пожежею стали загорятися райдужні вогні. Вони ставали дедалі яскравішими, виблискуючи, немов коштовна небесна корона. В Арктиці подібне явище називають північним сяйвом, але досі ще нікому не доводилось бачити його в тутешніх широтах. Чарівний німб сяяв на небосхилі, опромінюючи ніч неземним світлом.

— Диво… диво… диво… — загомоніла юрба.

Лише Віщунка знала, що за кожним дивом криється таємний зміст. Небесне сяйво було символом острова Гроз, де живуть безсмертні й діють закони магії. Але чому цей символ з’явився тут? Це не випадково. І тут відьма згадала про фатальну помилку магів із чарівного острова, чутка про яку в чаклунському світі передавалася пошепки, на вушко. У неї мало хто вірив, а тим більше ніхто не говорив відкрито. А раптом це правда? Немає диму без вогню.

Віщунка стояла, наче у воду опущена. Якщо балачки про немислиму помилку магів не вигадка, виходить, Загублена існує. У відьми підкосилися ноги, і вона заскреготіла зубами від безсилої люті. Ось воно, пророкування! Справдилося! Хто б міг подумати, що поки вона ганялася за королівським спадкоємцем, у неї під носом була Загублена! Віщунка, сама того не відаючи, вивела її із забуття. Навряд чи це сподобається безсмертним. Зайнята інтригами, вона потрапила у власну пастку й зажила могутніх ворогів. Кожен із дев’яти великих чарівників острова Гроз набагато перевершував її за силою. Від однієї думки про те, що їй доведеться відповідати перед усіма відразу, Віщунку проймав первісний жах.

Відьма байдуже спостерігала, як люди намагаються загасити вогонь із тією ж наполегливістю, з якою ще зовсім недавно його розпалювали. Але всіх їхніх зусиль було замало. Пожежа бушувала з такою міццю, що звичайні люди впоратися з нею не могли.

«Смішні, жалюгідні мурахи. Навіщо вони метушаться? Щоб урятувати дівчисько? Пусте», — похмуро думала Віщунка. Їй не треба було чаклувати, щоб знати напевно: дівчисько не загинуло.

Опинившись у тісному підземному коридорі, Марика не відразу повірила своїм очам. Вона простягнула руку й обмацала вологі, вкриті цвіллю стіни. Зяюча порожнеча, що охороняє підступ до Воріт смерті, залишилася позаду. Підземний тунель петляв, мов кроляча нора. Доводилося пробиратися де рачки, а де й поповзом, але незабаром завзятість дівчинки було винагороджено. Вона побачила вихід. Над вузьким лазом, що вів нагору, як гігантський, волохатий павук, нависало кореневище старого, вкритого мохом, поваленого дерева.

Впираючись ліктями, Марика ледве протиснулася назовні й сторопіла. Тут не було й натяку на пізню осінь. Дерева стояли зелені, як улітку. У густих кронах не було жодного жовтого листочка. Навколо густо розрісся іван-чай, рясно притрушений рожевими конусами квітів. Дурман розкинув свої пухнаті парасольки, і від нього над галявиною розлився медвяний аромат. Голосно бриніли дикі бджоли. Маленькі трудівниці роїлися біля дупластої липи, де влаштували свій вулик.

Від однієї думки про смачний, запашний мед, у дівчинки забурчало в животі. Вона не їла від учорашнього дня, і голод давався взнаки. Марика обережно підійшла до дерева, міркуючи, як можна поласувати медом, аби не дізналися бджоли. Солодкий, ароматний дух лоскотав ніздрі. Але лізти в дупло було небезпечно. Із бджолами жарти погані. Дівчинка обійшла дерево й підвелася навшпиньки, намагаючись зазирнути в шпарину, аж раптом хтось боляче викрутив їй вухо.

— Ух, безсоромнику! Це що ж ти надумав, мед красти? От я тебе зараз навчу по чужих вуликах лазити. Я тобі вуха повикручую!

— Ой-ой-ой, відпустіть, боляче, — заголосила Марика, витягаючи шию, щоб хоч якось полегшити долю бідного вуха.

— А медок з моєї пасіки тягти солодко?

— Ніяка це не пасіка. Бджоли ж бо дикі, — заперечила Марика.

— А диких, виходить, розоряти можна? Відстьобаю тебе кропивою, аби більше по вуликах не шастав. Ач, унадився. Три дні тому мед поцупив, учора навідався й знову тут як тут, прірва ненаситна!

— Відпустіть, я вперше це дупло бачу, — виправдовувалася Марика, даремно намагаючись звільнити вухо, але раптом сталося щось таке, що змусило її на мить забути про біль.

Сухий корч, що стояв неподалік, заворушився й обернувся згорбленою від старості бабою. Зотлілий одяг висів на ній лахміттям і нагадував потріскану кору.

Великі очі Марики стали іще більшими від подиву, і дівчинка хутко скрутила дулі, щоб уберегтися від нечистої сили.

— Чом це ти розшумілася, Мелісо? — скрипучим голосом запитала стара.

— Помилуйся, мамо Лісовице, злодія впіймала. Унадився, поганець, мед із вуликів красти.

Цієї миті хлоп’ячий картуз злетів із голови Марики, і густі, каштанові кучері, звільнившись із полону, розсипалися по плечах.

Меліса зніяковіла й відпустила дівчинку.

— Оце так номер! Ловила злодія, а впіймала дівчатко.

— Ти, Мелісо, нашій гості повинна в ніжки вклонитися та медком пригостити, а ти за вуха скубаєш! — баба сердито вдарила об землю палицею.

Марика глянула на свою мучительку й зойкнула. Молода, круглолиця, як то кажуть кров з молоком, Меліса була одягнена в трав’янисто-зелену сукню й підперезана ремінцем із житнього колосся. Справжнісінька тобі хазяєчка, якби не волосся, вкрите бджолиним роєм, що нагадував живу шапку.

— Ти на Мелісу-бортницю не сердься, — метушилася навколо дівчинки Лісовиця. — До неї Лукавий занадився мед тягати. От вона тебе з ним і переплутала. Ти-бо замурзана та ще й у штанах. Справжній хлопчак!

Стара злегка штовхнула бортницю палицею і наказала:

— Ну, чому стоїш як пень? Вклонися й почастуй гостю, а я тим часом усіх гукну.

— Я зараз, — писнула Меліса й, не боячись бджолиних укусів, полізла в дупло. Витягши шматок золотавого стільника, вона простягнула його гості.

— Пригощайся.

Марика злякано відступила.

— Невже сердишся? — засмутилася бортниця. Мед у мене смачний, цілющий. Не лише тілесні недуги лікує, а й на душі від нього солодко робиться.

Марика вагалася. Бурштиновий мед приваблював, але надто дивна особа його пропонувала. Дівчинка відразу згадала повір’я й казки про те, як лісовики, польовики й напівзоряниці людей заманюють. Із лісовими духами угоди небезпечні. На гріш візьмеш, а потім за все життя не відкупишся.

— Я не голодна, — збрехала Марика.

— Гидуєш? — образилася Меліса. — Гляди-но, Мати лісу, їй наше частування не до душі.

— Дарма, — захитала головою Лісовиця. — Звикай. Тепер із нами житимеш.

— Ні, я не хочу, — відмовилася дівчинка.

— Не сперечайся. Будеш жити в достатку, а служба в тебе буде необтяжлива. Де трішки поворожити, де погоду налагодити.

— Я не відьма, — розсердилася Марика.

— А ніхто й не каже, що ти відьма. Погоджуйся по доброму, інакше все одно борг відроблятимеш, — пригрозила їй пальцем Лісовиця.

— Який такий борг? — здивувалася дівчинка.

— Відомо який. Адже це я повернула тобі оберіг.

— Звідки ти знаєш про… — почала було Марика, але осіклася, згадавши, що має справу не з людьми. Дівчинка вперто хитнула головою й сказала: — Неправда. Оберіг мені повернув Степко.

— Авжеж він. Тільки спочатку я його на чарівний скарб виміняла, а потім Степкові підкинула. Тому, поки боргу не відпрацюєш, житимеш у нас. Трішки звикнеш, і тобі сподобається.

Баба схопила її за руку чіпкими зашкарублими пальцями й потягла за собою. Дівчинка пручалася, але всі її зусилля були марними.

— Ні, я хочу додому, відпустіть, — стала благати Марика.

— Відпусти її, — раптом пролунав владний голос.

Пальці Лісовиці розімкнулися. Звільнившись, Марика озирнулася й побачила людину в одязі мандрівника. У нього був погляд древнього старця, у бороді поблискувала сивина, хоч на обличчі не було жодної зморшки.

— Не бійся, дитинко. Ходімо зі мною, — владно мовив незнайомець.

— Куди? — нерішуче запитала дівчинка.

— Додому. Ти ж цього хотіла.

Марика кивнула й покірно вклала долоньку в його велику, тверду руку. Бачачи, що дівчинку забирають, Лісовиця запротестувала:

— Я її перша знайшла.

— Цить. Надто велика честь для такої, як ти, — цитьнув на стару незнайомець.

— Це несправедливо! Я за неї чарівного скарбу не пошкодувала, — наполягала баба.

— Гаразд, буде тобі плата. Як знадобиться, знаєш, як мене покликати. Я боргів не забуваю, — пообіцяв незнайомець.

Зненацька дівчинка відчула, що земля в неї під ногами заходила ходором. В обличчя дунув свіжий вітер, що пахнув йодом і водоростями. Її більше ніхто не втримував, але втікати було нікуди. Навколо до самого обрію простиралися хвилі. Незнайомець стискав штурвал корабля, котрий на всіх вітрилах мчав у невідому морську далечінь.

Розділ 27

Яскрава синь вкривала все навкруг. Блакитне небо відбивалося у воді й зливалося з лазуровою поверхнею моря. Корабель упевнено розсікав морську гладь, і хвилі, немов присягаючи йому на вірність, вклонялися, розбиваючи об борти свої сиві, пінні голови.

Марика замружилася, намагаючись відігнати видіння, але у вухах наполегливо лунав плескіт води, а зустрічні хвилі бризкали на дівчинку гострими, прохолодними краплями, ніби підтверджували у такий спосіб, що усе це відбувається насправді. Марика знову розплющила очі й недовірливо глянула на обрій. Їй досі ще не доводилося бачити моря, а оповідання не могли передати його величі. Далеко від землі, втративши опору, вона почувала себе вразливою й беззахисною. Дівчинка міцно схопилася за поручні, буцім вони могли додати їй упевненості.

— Ти боїшся? — у голосі незнайомця вчувалося легке глузування.

Марика промовчала. Так, вона боялася, тому що не вміла плавати, і відчуття хитавиці було для неї новим і дещо лякало її. Та поступово на зміну переляку прийшло почуття не відомої досі волі, буцім дівчинка знайшла щось давно втрачене, про що встигла забути.

Вона глянула на незнайомця. Той дивився у море, і все-таки дівчинці здавалося, що він пильно спостерігає за нею. Хто він? Навіщо забрав її? І як вони опинилися на кораблі? Все, що відбувається, було схоже на фантастичний сон. Такого не могло трапитися в житті. Марика похитнулася від здогаду й неслухняними губами прошепотіла:

— Я жива?

— Більш того, — почула вона дивну відповідь.

Дівчинка помовчала, намагаючись осмислити слова незнайомця, а потім несміливо поцікавилася:

— Виходить, я можу повернутися додому?

— Який саме дім ти маєш на увазі? Палац, з якого ти мріяла утекти? Чи циганський табір, звідки тебе вигнали?

Слова незнайомця змусили Марику замислитися. Звідки йому відомо про неї? Куди він везе її? І хто він такий?

— Ти не людина, — сказала Марика після паузи.

— Я некромант.

— Не хто? — не зрозуміла Марика.

— Некромантами називають безсмертних, — пояснив незнайомець.

У Марики по спині поповзли дриги. Колись дуже давно вона чула страшну легенду про те, як один маркіз у надії стати безсмертним, намагався винайти еліксир молодості з крові безневинних дітей. Може, і на неї чекає така сама доля?

— Безсмертним не потрібна кров, щоб жити, — безпристрасно сказав некромант, відповідаючи на німе запитання.

Марика злякано подивилася на співрозмовника. Від усвідомлення того, що той читає її думки, як відкриту книгу, дівчинці стало моторошно. Адже від нього нічого не можна приховати. Вона спробувала ні про що не думати, але, як на зло, думки, мов настирливі комахи, лізли до неї в голову.

— Можеш не боятися, що я вгадаю твої думки. Мені це не потрібно. Я надто довго живу на світі, щоб розуміти тебе без слів, — сказав некромант.

Марика не повірила незнайомцеві, але промовчала. Та й що вона могла сказати, коли перебувала цілковито в його владі?

— Якщо моя кров не потрібна, то навіщо я безсмертному?

— Мене звати Зосимом, — замість відповіді відрекомендувався некромант, і дівчинка зрозуміла, що він не бажає відповідати на це питання.

— Куди ми пливемо?

— На острів Гроз.

— Навіщо?

— Ти хотіла б довіку залишитися в зачарованому лісі? — Зосим, хитро зіщулившись, подивився на дівчинку, ухиляючись від відповіді.

— Ні, я хочу до людей.

— Туди тобі шлях закритий.

— Неправда. Я пройшла повз Ворота смерті. Не віриш?

«Так, ти пройшла повз них і стала безсмертною», — подумав некромант, але зволів не говорити про це вголос. Утім, людське суспільство відкинуло цю дитину задовго до того. Для дівчинки не було місця серед людей від самого її народження.

Зосим добре пам’ятав той день, коли побачив її вперше. Вона була зовсім крихіткою. Тоді він думав, що більше ніколи не зустріне її. Але не пройшло й десяти років, як він везе дівчинку на острів Гроз.

Острів Гроз не був позначений на жодній карті. Захований від людських очей, він існував в іншому вимірі, та все одно про ті широти, де знаходився таємничий острів, ходили легенди. Моряки розповідали, що там безвісти зникають кораблі. Іноді вони поверталися, але ніхто з матросів не пам’ятав, що з ними відбувалося там, у небутті. А часом повертався один корабель, без екіпажу, й безцільно борознив простори Світового Океану. Коли такий корабель-привид виринав з туману, навіть досвідчені морські вовки жахалися, бо всі знали: це провісник лиха.

Споконвіку острів Гроз оточував ореол страху, і ніхто зі смертних не знав, що це лише захист від непрошених гостей і настирливих очей. На острові жили маги. Кожен мешканець острова вмів чаклувати. У декого магічний дар був зовсім слабкий, і його вистачало тільки на те, щоб показувати фокуси. Інші могли поглядом лагодити зіпсовані каструлі або запалювати вогонь пальцями. Треті вміли насилати дощ або посуху.

Серед магів були білі й чорні, тому, щоб зберегти на Землі рівновагу, правили островом дев’ять чарівників, визнаних наймудрішими і найсправедливішими. Кожний з них мав сильну магію, але ніхто не міг користуватися нею лише за власним бажанням.

Вісім магів були рівні за могутністю, і лише дев’ятий перевершував усіх і звався верховним чарівником.

Час від часу маги-правителі змінювалися. Коли строк правління верховного чарівника добігав кінця, особливий знак сповіщав про це, і нікому з мудреців не спадало на думку сперечатися із Всевишнім. На зміну старому чарівникові приходив новий, та люди, здатні стати великими магами, народжуються не часто.

Усі верховні чарівники острова Гроз були синами царів, королів або падишахів. Хлопчика, обдарованого магічною силою, у дитячому віці забирали на острів і впродовж років навчали мудрості, помірності й магічної майстерності. У двадцять один рік обранець проходив посвяту, ставав безсмертним і колишній верховний чарівник передавав йому свій посох.

Той фатальний рік був відзначений парадом планет. Це означало, що час верховного чарівника підходить до завершення, і на землі народився спадкоємець, якому маг повинен передати свою владу. У ніч, коли планети вишикувалися в ряд, астрономи й астрологи острова Гроз стежили за небесними світилами, щоб ті вказали, де шукати обранця. І знак був посланий. З неба впала зірка, потім друга й третя… Зоряний дощ розкреслив небесну баню золотими нитками, пролившись над однією з південних країн, розташованих на березі океану. У цей день у молодшої дружини султана народився хлопчик.

Малюк був здоровим і міцним, саме таким і повинен бути обранець. Султан зрадів, коли посланець острова Гроз повідомив про те, що його син обраний для великої місії. Така честь випадає небагатьом. Відповідно до встановленого ритуалу, у ніч народження нового місяця нянька повинна була покласти дитину в кошик і пустити по воді. Відтоді доля дитини була в руках провидіння. Смертні не мали права знати, як і коли хлопчика заберуть на острів.

Проте ніхто не надав значення тому, що пам’ятної зоряної ночі, в тій самій місцевості, у бідній рибацькій сім’ї теж народилася дитина. Новонароджений у родині — не завжди радість. Так було й цього разу. Сім’я рибалки й без того голодувала. Кому потрібна тринадцята дитина, до того ж дівчисько? Якби то хлопчик. Усе-таки син — це новий працівник у родині. А дочку годуй й рости — тільки для чужих людей старання. Куди не кинь, зайвий рот у сім’ї був ні до чого. Подумали бідняки, пожурилися й вирішили віддати дівчинку волі Усевишнього.

Рибалка поклав доньку в кошик і пішов уверх до річки. Відпустити кошик у море — однаково, що послати дитину на вірну смерть, а біля ріки багато народу трапляється. Якщо на те небесна воля, то дитину хтось-таки підбере й виховає, а коли дівчинка загине, виходить, так судилося.

Довго йшов рибалка й нарешті знайшов місце, яке видалося йому найкращим. Униз по ріці було багато поселень. Можливо, хто-небудь помітить крихітку й змилостивиться. Опустивши кошик на воду, він легенько підштовхнув його і пішов геть, жодного разу не озирнувшись. Він не був злою людиною, але мусив думати про те, як нагодувати інших дітей.

Рибалка й не підозрював, що незадовго до цього нянька принесла до ріки кошик із царською дитиною. Жінка пустила його по воді, і кошик поплив. Та от біда: варто було кошикові зникнути з очей, як він зачепився за корч. Вода заколисувала дитину, й немовля тихенько спало. Йому було невтямки, що в цей самий час води ріки швидко несуть іншу дитину назустріч долі.

Молодик тоненьким серпом зорів у небі. Річка, наче змія в срібній лусці, мерехтіла й звивалася поміж берегів. Дев’ять магів невідривно дивилися на водяні брижі, очікуючи дорого посланця. Нарешті вони побачили кошик. Він грайливо закрутився у вирі, а потім дбайливі хвилі вихопили його з потоку й викинули на пісок до ніг чарівників. У кошику спала гарна, смаглява дитина.

Маги з особливою пильністю готувалися до священного ритуалу. Вони мали передати немовляті частину своєї енергії й могутності, щоб потім кожен чарівник відчував у ньому частку себе й любив його, як свого власного сина. Верховний маг Агриппа підняв угору посох і гучним баритоном сказав:

Ясне небо розпоров спалах блискавки. Від яскравого світла дитина прокинулася й розплющила великі, темні, як оливки, очі. Маги схилилися над кошиком. Маля заворушилося й обвело незнайомців поглядом, що здавався надзвичайно осмисленим для дитини, яка прожила лише кілька днів, а потім стало діловито вивільнятися з пелюшок. Випручавши рученята, воно залепетало щось своєю мовою. Чарівники радісно закивали. Перед ними, поза всякими сумнівами, був обраний.

Один за одним маги здіймали руки до небес, виголошуючи слова ритуалу й обдаровуючи дитину часткою своєї магічної сили:

Увесь цей час верховний чарівник тримав на витягнутій долоні камінчик з невеличким отвором усередині, що мав увібрати силу космосу й стати чарівним амулетом новонародженого мага. У міру того, як чарівники виголошували заклинання, камінь почав світитися. Пульсуючи й мерехтячи, він горів усе яскравіше, аж поки світіння не досягло такої сили, що розлилося по небу рожевими, блакитними, бузковими й золотавими сполохами.

Дев’ять магів захоплено спостерігали, як камінь, що лежить на долоні Агриппи, раптом спалахнув і стрімко затяг у себе небесне сяйво. Незабаром на нічному небі не залишилося жодного відблиску, окрім місячного серпа й кришива зірок. Амулет ще якийсь час мерехтів і переливався, а потім поступово згас, ставши сірим і непримітним камінчиком з дірочкою, у яку встромили шкіряну мотузку. Верховний чарівник збирався надягти талісман на шию дитини, але та простягнула рученята й міцно вхопила камінчик, ніби приймаючи своє призначення. Добрий знак!

Суворі обличчя досвідчених некромантів потеплішали від схвальних усмішок.

— Відтепер ти будеш одним з нас, — вимовив Агриппа, дістав немовля з кошика й підніс високо над головою.

Цієї самої миті на річковій гладі з’явився якийсь предмет. Придивившись, маги-правителі побачили, що по воді, погойдуючись на хвилях, пливе ще один кошик. Некроманти здивовано перезирнулися. Вони багато знали й багато пережили за своє нескінченно довге життя, але жоден з них не міг пояснити того, що трапилось. Кошик майже проплив повз острів, коли Авдій, перший помічник Агриппи, отямився й скерував на нього посох. Корячись магічному потягу, кошик підплив до берега й застряг у піску. Чарівники вражено дивилися на дитину, що мирно спала в ньому.

Якийсь час некроманти стояли мовчки, аж доки Авдій не зважився витягти немовля з кошика. На кутику пелюшки був золотом вишитий герб султана. Дитину поспішно розгорнули. Вона прокинулася й заплакала, невдоволена тим, що її сон так грубо порушили. Але безсмертні не зважали на лемент немовляти. Їхні погляди були прикуті до фамільного персня, що висів на золотому ланцюжку на шиї дитини.

— А хто ж тоді перше немовля? — Питання зависло в повітрі.

Тільки зараз маги-правителі звернули увагу на просте ганчір’я, в яке була загорнена перша дитина. Спершу це не кинулося їм у вічі. До того ж, в урочистий момент ритуалу ніхто й не думав сумніватися в тому, чи дитина справжній посланець небес.

Однак головний удар був іще попереду. Агриппа розгорнув маля, і всі ошелешено зойкнули. У першому кошику лежала дівчинка. Великі маги дивилися на жваве дівчатко, що стискало в кулачкові чарівний амулет, але ніхто з них більше не посміхався. Обличчя мудреців стали суворими. Кожен усвідомлював, якої жахливої помилки вони припустилися. На чолі некромантів не могла стояти жінка. Такого не було за всю історію існування острова.

Верховний чарівник спішно поклав дівчинку в кошик, ніби один дотик до неї міг його спаплюжити. Хто б подумав, що лише хвилину назад маги-правителі так раділи тому, як міцно маля стискає в рученятах чарівний амулет. Як просто здавалося розтулити малесенький кулачок і відібрати знак острова, але це була видима легкість. Подарований раз, амулет служив людині все життя.

Тишу порушив Агриппа:

— Все не так безнадійно. Верховним чарівником може стати тільки юнак царської крові, що пройде посвяту. У нас є царська дитина, Ми візьмемо її із собою на острів і будемо впродовж двадцяти одного року передавати магічні знання.

— А раптом хлопчик не пройде посвяти? Адже таке бувало. Це тяжке випробування під силу не кожному й вимагає великої майстерності й волі, — сказав Ксанф, який звик брати усе під сумнів.

— Це залежить від нас. Ми припустилися помилки й тепер повинні зробити все можливе й неможливе, щоб наділити хлопчика магічною силою, — спокійно заперечив Агриппа.

— А як бути з дівчинкою?

— Ми не маємо права передавати їй знання. По-перше, вона дівчинка, а по-друге, у її жилах не тече царська кров. Я пропоную віднести її подалі від цих місць, в іншу країну, і там вчинити так само, як її батьки. Підкинемо її на дорозі, де дівчинку можуть підібрати жалісливі люди. Ми посиплемо цю дорогу пилом забуття, щоб жоден з нас не пам’ятав, де ця дівчинка, і ніколи не зміг її відшукати. Вона кане в безвість, і пам’ять про неї зітреться назавжди.

— Але ж у неї амулет. Вона вже має магічний дарунок, — Авдій висловив думку, що турбувала усіх.

— Без знань їй однаково не пройти посвяти. Цілком ймовірно, вона стане однією з багатьох ворожок або ясновидиць. Але вона проживе своє життя, так і не довідавшись про справжню силу амулета. Наша помилка повинна залишитися таємницею для всіх.

— Нехай буде так, — вимовив Гурій, котрий полюбляв у потрібний момент вставити своє слово, і безсмертні один за одним луною повторили його слова.

Зосим був заступником подорожніх, тому саме йому доручили віднести кошик у далеку країну, назви якої не пам’ятав навіть він сам. Закляття забуття наклали всі дев’ять магів, щоб ніхто не міг зняти його поодинці. Але для більшої вірності кошик вирішили підкинути циганам. Кочовий народ ніде не затримувався надовго. У таборі сліди дівчинки загубилися б навіть без усякого закляття, а смаглява шкіра й темні очі зробили б її непримітною поміж інших циганчат. Але найголовніше, у циганів здібності до магії зустрічаються частіше, ніж в інших народностей. Її талант до ворожіння нікого не здивує.

За десять років усі майже забули про фатальну помилку або робили вигляд, що забули. У всякому разі, ніхто не згадував про неї вголос. Ходові було призначено першим звернути увагу на дивне дівчатко. Це трапилося, коли двоє дітлахів пішли в Задзеркалля.

У кожного чарівника з острова Гроз існують свої уподобання. Зосим захищав подорожніх. Не дивно, що така небезпечна подорож дітей зацікавила його. Маленьке циганське дівчисько, жваве, тямуще й запекло сміливе, відразу ж викликало в нього неясні підозри. Пройти через Дзеркало Долі іноді не могли навіть чаклуни.

У Зосима не було сумнівів, що маленька циганка і була Загубленою, яку вони помилково прийняли в Братерство і яку прагнули викреслити з життя острова. Так чи інакше, безрідне дівчисько однаково не мало права на посвяту в чарівники, але некроманта зацікавив її супутник, Гліб. Син короля був явно наділений магічними здібностями, інакше він би не зміг пройти випробування водою. У душу мага вперше закрався сумнів, що астрологи правильно витлумачили знак Усевишнього. Можливо, метеоритний дощ випав не над тією країною, і тепер дівчинка допомагає їм знайти справжнього обранця й виправити помилку?

Зосим нікому не сказав про своє відкриття, але продовжував пильно спостерігати за дивною парочкою. Незабаром він з’ясував, що в жилах дівчинки тече королівська кров, і все через циганський ритуал, котрий зробив дітей названими братом і сестрою. Що це, випадковість? Простий збіг? Некромант завзято чіплявся за думку, що обранцем є Гліб, адже жінка не могла очолити острова Гроз.

Необхідне було ще одне потрясіння, перш ніж Зосим усвідомив, що маги-правителі припустилися помилки не тоді, коли наділили дитину магічним даром, а коли позбулися її. Тієї пам’ятної ночі кошик із королівською дитиною зачепилася за корч недаремно. Сама доля посилала їм обранця, а вони, досвідчені маги, не зуміли розпізнати її знаків.

Розділ 28

Для Зосима не існувало відстаней. Він міг би за секунду перенести дівчинку на острів Гроз. І все-таки корабель плив уже дві доби. Навіщо? Що заважало некроманту скористатися магією? «Мені треба подумати», — говорив він собі, удивляючись у морську синь, і знав, що це неправда.

Про що тут було думати? Чарівник повинен був привезти дівчинку на острів Гроз і боявся цього. Він не знав, як до неї поставляться вісім магів-правителів. Чи зуміють вони приборкати гординю і прийняти її, спочатку як вихованку, а потім як одну з них? А раптом вони не погодяться? Тоді страшно навіть уявити, що очікує дівчинку на острові. Та хіба ж маля винне у тому, що дев’ять найсильніших магів світу припустилися помилки? Чому ж вона має нести відповідальність за це?

Уже понад добу вони не сказали жодного слова. Зосим був радий, що дівчинка не ставила питань, на які він не міг відповісти.

— Я хочу пити, — тихенько попросила Марика.

Дитячий голос відірвав некроманта від роздумів про обов’язки й честь, змусивши звернути увагу на дівчинку. Її величезні чорні очі горіли нездоровим, пропасним блиском, а губи потріскалися. Тільки тепер маг усвідомив, що дитина вже третю добу не мала у роті жодного ковтка води й жодної крихти хліба. Занурений у свої думки, безсмертний забув, що вона іще не навчилася протягом тривалого часу обходитися без питва та їжі. За увесь час мандрівки це було її перше прохання. Якою ж сильною і витривалою має бути ця крихітка, коли вона так довго терпіла!

— Авжеж. Зараз буде вода, — винувато сказав він.

Тієї ж миті перед Марикою з’явився плетений із соломи кошик. Дівчинка дивилася на нього широко розкритими очима, не наважуючись доторкнутися. Помітивши вагання Марики, некромант відзначив, що слід бути обережнішим у своїх вчинках. Адже поки що вона мислила, як проста смертна.

— Не бійся. Зазирни в кошик. Там ти знайдеш чим поживитися.

Дівчинка несміливо підняла кришку й побачила запітнілу флягу з холодною водою, фрукти, янтарно-жовтий сир і свіжий, наче допіру спечений, хліб. Марика обережно налила з фляги води й простягнула її Зосиму. Від цього простого жесту в суворого некроманта, який добре знав і бруд, і святість життя, защеміло серце. І цю чисту дитину він мусив піддати ненависті й неприйняттю!

— Пий, — м’яко наказав маг і відчув, що його голос затремтів.

Дівчинка жадібно припала до води, смачної й такої холодної, що ціпеніли зуби. Живлюща волога з кожним ковтком додавала сил і проганяла утому. Напившись, дівчинка відчула себе надзвичайно зміцнілою. Вона розламала хліб і розділила сир і фрукти, підсунувши до Зосима більшу частину.

Некромант не мав потреби в людській їжі, але не став відмовлятися, щоб дівчинка знову не подумала, ніби він уподібнюється упиреві. Зосим став їсти. Як це часто буває, трапеза зближує людей. Марика відчула довіру до людини, котра розділила з нею хліб-сіль.

— Як ти це робиш? — запитала вона, вказавши на кошик.

— Це не так важко, як здається, — посміхнувся некромант. — Колись я тебе також навчу.

Слова вирвалися самі собою, а в думках тривожно пролетіло: «Чи зумію я виконати свою обіцянку?».

— Скажи, навіщо ти мене везеш на свій острів? Ти ж не хочеш цього, а все одно везеш, — зненацька запитала дівчинка.

Маг здригнувся, вражений її проникливістю. Він не міг більше відмовчуватися.

Необхідно було підготувати Марику до зустрічі з безсмертними. Ретельно добираючи слова, він став пояснювати:

— Розумієш, у тебе помилково опинилася річ, що належить острову.

— Але в мене нічого немає. Навіть штани й сорочка не мої, — розвела руками дівчинка.

— Амулет, — коротко нагадав некромант.

Оберіг висів у Марики на грудях, схований під полотняною сорочкою. Зосим не міг бачити його, та все-таки знав про його існування. Дівчинка інстинктивно прикрила камінчик долонею. Він єдиний нагадував їй про колишнє життя.

— Мені дала його Варга, — сказала дівчинка.

— Це ти так думаєш, але не все, що ми вважаємо істиною, є нею насправді.

Марика замислилася. Скільки вона себе пам’ятала, камінчик завжди висів у неї на грудях. Вона розставалася з ним лише раз, коли віддала амулет Глібові. Це було нелегко. Вона ніби втратила частку себе, але заради Гліба Марика ладна була пожертвувати навіть життям. Вона так зраділа, коли оберіг знову повернувся до неї, і раптом з’ясувала, що він їй не належить. Із цим було важко змиритися, але бідолашна не мала вибору Дівчинка стиснула камінчик у кулаці, буцім шукала в ньому підтримки, і запитала:

— Якщо я віддам оберіг, ти відпустиш мене до людей?

Безсмертний похитав головою.

— Це від мене не залежить. Усе вирішує Рада.

Він не став пояснювати дівчинці, що оберіг належить їй навіки, як і закладені в неї магічні сили, про які вона не знала. Навіть якби дівчинка сама захотіла, то не змогла б позбутися їх. Замість того, щоб стати найбільшим благословінням, дарунки магів обернулися для неї лихом.

Марика по-своєму витлумачила відповідь некроманта. Дівчинка вирішила спробувати вмовити таємничу Раду повернути її додому в обмін на оберіг.

Навіть найдовша подорож коли-небудь закінчується. Зосим усе більше проймався досі не відомою йому батьківською любов’ю до дівчинки, тому боявся далі відтягувати повернення на острів. Одна із заповідей чарівників говорила: розум мага повинен бути холодним, а серце безстороннім, інакше сила магії слабшає. А він, як ніколи, мав потребу в ній. Він не був упевнений, що маги-правителі підтримають його намір урятувати дівчинку, і збирався боротися за неї до останнього, навіть якщо для цього доведеться виступити одному проти вісьмох побратимів.

Крихітна бухта, до якої причалив корабель, була пустельною. За крайкою піщаного пляжу височіли чудернацькі громади скель. Вони оточили лагуну, приховуючи її від чужих очей. На тлі блакитного неба і темно-синього моря, пісок здавався вибіленим. Спущений з корабля човен із плескотом вдарився носом об мілину. Марика поспішно зістрибнула на берег. Відчувши під ногами твердий ґрунт, вона, не тямлячи себе від радості, опустилася на коліна й поцілувала землю.

«Нехай острів прийме тебе з такою ж радістю, з якою ти зустріла його», — подумав Зосим, а вголос сказав:

— Чекай мене тут. Я прийду за тобою.

Він пішов геть. Поступово його обриси танули й бралися серпанком. Безсмертний наблизився до скель і зник, наче пройшов крізь каміння. Марика ще не звикла до вміння Зосима творити дива, тому дівчинка якусь мить стояла й ошелешено дивилася йому вслід.

Сонце стояло в зеніті. Було спекотно, і хотілося купатися. Озирнувшись і переконавшись, що вона одна, дівчинка скинула одяг і гола шубовснула в теплу, як парне молоко, воду.

У прозорій воді срібним пунктиром промайнула зграйка рибок. А велика рибина без страху підпливла до дівчинки і, допитливо розглядаючи її, відкривала рот, чи то беззвучно вітаючи, чи то лаючи за вторгнення. Привітавшись із рибою, Марика узялася старанно зішкрібати з себе бруд, адже вона не милася від дня пожежі. Очистившись від кіптяви й сажі, дівчинка помітила, що до першої рибини приєдналися інші. Куди б Марика не відходила, риби пливли за нею, і дівчинка вирішила трохи побавитися. Забувши про всі прикрощі, вона тікала, піднімаючи фонтани бризів, а в’юнкі риби доганяли її. Дрібні, як бісер, повітряні бульбашки, горнулися до тіла, обрисовуючи дівчинку срібним контуром, а над лагуною лунав заливистий дитячий сміх.

Раптом Марика відчула на собі чийсь погляд. Вона глянула на берег і з жахом побачила, що біля її речей стоїть засмаглий, темноволосий хлопчисько. На вигляд йому було стільки ж років, скільки їй, але м’язи на оголеному по пояс торсі вже зараз були рельєфними, як у добре тренованого атлета.

— Агов, відійди від мого одягу, — крикнула Марика.

— Ти хто? — запитав хлопчисько, не звертаючи уваги на її прохання.

— Кінь у пальто, — огризнулася дівчинка.

— Ти не кінь, — серйозно заперечив хлопчисько.

Тим часом Марика гарячково міркувала, як вибратися із халепи. Адже хлопчисько міг жартома забрати її одяг і втекти. Це були звичайнісінькі брудні хлоп’ячі речі, але без них їй доведеться сидіти у воді, доки не повернеться Зосим. Намагаючись не показати своїх страхів, Марика з напускною бравадою крикнула:

— Ти що, глухий? Мені треба вийти й одягтися! Я вмію битися не гірше за хлопця. Удома я й не таких лупцювала, — пригрозила вона зі слабкою надією, що це втримає хлопчиська від недоречної витівки.

— Ти хочеш, щоб я пішов? — запитав той.

— Ні, я хочу, щоб ти стояв тут і витріщався на мене!

— Тоді навіщо наказуєш мені піти?

Марика сторопіла від такого питання. Спочатку вона подумала, що хлопчисько глузує, але потім зрозуміла, що він цілком серйозно сприймає кожне її слово. Де тільки беруться такі тюхтії? Втім, це обнадіювало.

— Відійди і відвернися, доки я одягатимусь, — наказала дівчинка.

Хлопчик слухняно відійшов. Марика прожогом кинулася до одягу, хутко натягла на себе штани й сорочку і покликала:

— Можеш повертатися.

Зустрівшись віч-на-віч, діти з неприхованою цікавістю розглядали один одного. У хлопчика була смаглява шкіра, і це ще сильніше підкреслювало його атлетичну будову. Його рівне, чорне волосся спадало на плечі. На чолі був зав’язаний шкіряний ремінець.

— Хто ти? — знову запитав хлопчик.

— Мене звати Марика. А тебе?

— Я Азар, — відповів хлопчик.

— Я думала, ти хочеш поцупити мої речі, — всміхнулася дівчинка.

— Навіщо? У мене є свої.

— Не для того, щоб носити, а просто жартома, — пояснила Марика.

— Як це?

— Ну, я б вийшла з води і не знайшла свого одягу, а ти сміявся б з мене.

— Я не став би сміятися, адже ти б засмутилася, якби твій одяг зник. Що в цьому смішного?

— Дійсно, смішного тут мало, — погодилася дівчинка. Вона вперше зустріла такого дивного хлопчиська. Під його здивованим поглядом вона почувалася так, ніби сама поцупила його одяг. Щоб приховати зніяковілість, Марика різко прикрикнула на свого нового знайомця:

— Слухай, досить витріщатися на мене, буцім ніколи в житті не бачив дівчат.

— Ніколи, — погодився Азар.

— Брешеш!

— Що означає «брешеш»? — поцікавився хлопчик.

— Це значить — неправду кажеш, — перевела дівчинка на більш зрозумілу мову.

— Але це правда. На острові немає дівчаток.

— Бреше… тобто, що, справді, жодної дівчинки? Тільки хлопці? — вражено скрикнула Марика.

— Ні, тут взагалі немає дітей.

— А як же ти?

— Я обранець.

— Хто?

— Обранець. Коли мені виповниться двадцять один рік, я пройду випробування й стану чарівником.

— Справжнім чарівником?! — не повірила Марика.

Азар поважно кивнув і у свою чергу запитав:

— Як ти сюди потрапила?

— Його звати Зосим.

— Он як? Звичайно, я знаю Зосима. Він — один з дев’яти магів-правителів.

— Та ну? Значить, він тут неабияка птаха? Я відразу здогадалася. Він таке виробляє! — захоплено сказала Марика, але осіклася, подумавши, що Азар, як майбутній чарівник, напевне звик до усяких чудес.

— Тепер зрозуміло, чому сьогодні такий переполох. Всі маги-правителі зібралися на Раду, навіть заняття скасували. Таке трапляється вперше. Але я радий, що ти тут.

— Мені теж тут подобається, — сказала Марика, і це була правда.

Вона ще зовсім не бачила острова, але вже любила його увесь: і оксамитовий білий пісок, і ласкаве море. У ній оселилося дивне відчуття, буцім усе життя вона мандрувала світом тільки для того, щоб знайти цей острів, і нарешті потрапила додому.

— Ти часто сюди приходиш? — запитала дівчинка.

— Ні. Я почув твій сміх, і мені стало цікаво. А взагалі я не маю часу для забав. Я постійно навчаюся. Мій наставник, Агриппа, каже, що мені треба вчитися вдвічі наполегливіше, ніж усім моїм попередникам.

— Це він тебе просто лякає. Бачив би ти мадам Кістяк. Будь її воля, вона б мене цілодобово тримала за підручниками, — сказала Марика.

— Мадам Кістяк? Вона із чорних магів чи відьма? — запитав Азар.

— Швидше за все відьма, — всміхнулася дівчинка.

— Ти навчаєшся відьмацтва?

— Та ні! Ти що, зовсім жартів не розумієш? — розсердилася Марика.

Азар мимоволі знову нагадав їй про розлючений натовп, що ледь не спалив її в замкненій кузні.

— Що я такого сказав? Чому ти сердишся? — здивувався хлопчик.

— Нічого, — відмахнулася Марика і для більшої переконливості додала: — У мене до цього взагалі немає жодних здібностей. Жодних. Зрозумів?

— І тебе це не лякає?

— Аніскілечки! Я не хочу бути відьмою.

Після незначної паузи хлопчик раптом тихо сказав:

— Іноді мені теж здається, що я не хочу бути чарівником.

— Чому?

— Заприсягни, що нікому не скажеш.

— Провалитися мені на цьому місці!

— Я боюся, що не зможу пройти випробування, — зізнався Азар.

— Ну то й що? Теж мені горе. Не всі стають чарівниками. Залишишся звичайною людиною.

— Ти не розумієш. Я не можу бути простим смертним. Обранець або проходить випробування або гине.

— А можна відмовитися? Нехай виберуть іншого обранця, — порадила дівчинка.

— Обранця не вибирають. Його вказує Всевишній. Уявляєш, як мені без магічного дару! Чим більше я стараюся, тим більше переконуюся в тому, що в мене нічого не вийде. Я досі ще нікому не зізнавався у своїх підозрах. Маги-правителі роблять вигляд, що вірять в успіх. Насправді ж вони усе знають і прикидаються. І я прикидаюся, щоб їх не розчаровувати.

— Невже вони такі негідники, що відправлять тебе на вірну загибель? — жахнулася Марика.

— Ні. Вони мене люблять і роблять усе, щоб мені допомогти, але такі правила. Навіть маги не в змозі їх змінити.

— І все-таки ти дарма сам себе катуєш. Якби в тебе не було дару до чаклунства, ти б не став обранцем, — справедливо зауважила дівчинка.

— Агриппа якось сказав, що в мене украли чарівний амулет, тому я змушений компенсувати відсутність здібностей наполегливою працею. Я намагався розпитати його, як таке могло статися, але він заборонив мені навіть згадувати про це, — відказав Азар.

Марика опустила очі, уп’явшись у пісок. Було неважко здогадатися, що йдеться про камінчик, який висить у неї на грудях. Зосим говорив, що він належить острову Гроз, але виявляється, в амулета є прямий власник. Дівчинка вагалася, як вчинити. Привласнити оберіг і послати людину на неминучу загибель було нечесно. Як не крути, вибору в неї не було. Залишалася слабка надія, що Азар мав на увазі інший талісман. Марика витягла камінчик з-під сорочки й показала його хлопчикові:

— Цей амулет?

— Це ти вкрала його?! — скрикнув Азар, і його очі блиснули гнівом.

— Ні. Я не знаю, хто це зробив. — Дівчинка зняла із себе оберіг, востаннє стиснула його в кулаці й простягнула майбутньому чарівникові: — Візьми. Ти ще маєш час, щоб усього навчитися. Ти неодмінно пройдеш випробування.

— Ти віддаєш його мені? — з недовірою запитав хлопчик, не наважуючись прийняти безцінний дарунок.

Чим більше він вагався, тим важче було Мариці розлучитися з талісманом, ніби вона відривала частку себе.

— Чому застиг, як бовдур. Знаєш прислів’я: дають — бери, б’ють — біжи? Тебе що, тисячу разів просити треба? — розсердилася дівчинка.

Азар тремтячими руками взяв амулет і, надягши його на шию, притулив до грудей. Мариці було важко дивитися, як оберіг, що стільки років охороняв її, перейшов до зовсім чужого хлопчиська.

Дівчинка вмить залишилася без опори й захисту. Вона сердилася на цього хлопчиська, що так недоречно зустрівся на її шляху, і на себе, за те, що віддала амулет. Розум підказував, що не можна привласнювати те, що їй не належить, але серце не могло змиритися з тим, що її оберіг служитиме чужій людині.

— Віднині я твій боржник. Я зроблю все, що попросиш, — палко пообіцяв хлопчик.

Мариці нестерпно було дивитися на його задоволену фізіономію. Уперше в житті дівчинка почувала заздрість. У цього хлопчиська було все: чудесний острів, де його люблять, майбутнє чарівника, а тепер ще й її оберіг на додачу.

«Зроби так, щоб я більше ніколи тебе не бачила!» — хотіла крикнути дівчинка, але відданість у погляді Азара змусила її стриматися. У тому була не його провина. Марика раптом ніби побачила себе з боку й злякалася огидного почуття заздрості, що підступно проникло в її душу. Потрібно втікати з острова, доки воно, як іржа, не роз’їло її до кінця.

— Що я можу для тебе зробити? — повторив хлопчик.

— Довідайся, як мені повернутися… — Марика хотіла сказати «додому», але щось втримало її, і замість цього вона сказала: — туди, звідки я приїхала.

Розділ 29

Рада острова проходила у великому залі Священних печер. Цей дивний витвір являв собою гармонічне поєднання природи й магії. Зал був у вигляді величезної сфери з гірського кришталю. Високу баню підтримували дев’ять прозорих колон, увінчаних ніжно-рожевими квітками лотоса, у серцевинах яких мерехтіли букви. Разом вони становили слово РІВНІСТЬ.

Знизу колони були винно-бордовими. Кожний кристал випромінював внутрішнє сяйво, ніби там причаїлося сонце. Знизу вверх відтінки кристалів світлішали, ставали більш ніжними. Здавалося, що під банею завжди світанок, зате підлога була чорна, як безмісячна ніч. Натерта до блиску, вона нагадувала дзеркало. В центрі залу горів незгасимий вогонь. Відблиски полум’я множились на гранях кристалів, створюючи враження, що баня іскриться.

Тут не було ні стільців, ні лав. Важливі справи на Раді завжди обговорювалися стоячи. Маги-правителі зайняли місця навколо вогню. Кожен мав свою магію: хто білу, хто чорну. Але тут усі були рівні. Лише верховний чарівник однаково добре володів обома видами магії. Споміж інших його виділяв посох. Він мав право останнього голосу, але ніколи не приймав остаточного рішення, перш ніж не вислухає інших.

Члени братерства були одягнені в парадні білі мантії, а їхні відбиття у дзеркальній підлозі були темними, як одвічне нагадування про двоїсту природу всього сущого. У всякого предмета і явища є світлий й темний бік. Наділені владою повинні завжди пам’ятати про це й бути безсторонніми, щоб зуміти зберегти рівновагу, бо порушення балансу неминуче призводить до катастрофи.

Верховний маг острова, Агриппа, стояв перед важким вибором. Він завжди намагався правити мудро й справедливо, не віддаючи переваг і симпатій. Навіщо ж доля послала йому таке випробування? Невже йому доведеться знести ганьбу й передати посох верховного мага жінці? Агриппа не тримався за владу. Роки правління не запаморочили його розуму, як трапляється із багатьма сильними світу, які починають вірити, буцім можна втримати воду на розкритій долоні. Верховний чаклун смиренно збирався у визначений строк передати кермо влади спадкоємцеві, але теперішньому обранцеві, а не якомусь дівчиську без роду й племені. Якщо доля вирішила посміятися над ним, то він приймає виклик.

— Сьогодні ми зібралися на Раду з важким серцем, — почав Агриппа свою промову. — Десять років тому ми припустилися страшної помилки, передавши знак острова не тій дитині. Ми сподівалися стерти це прикре непорозуміння з пам’яті, але серед нас опинився відступник. Наш побратим Зосим, всупереч домовленості, скріпленій клятвою братерства, розшукав самозванку й привіз її на острів, тим самим зазіхнувши на закон.

Агриппа вказав пальцем на Зосима, і всі погляди звернулися на звинуваченого побратима.

— Брате Агриппо, до сьогодні ти завжди міг відрізнити причину від наслідку. Не я шукав дівчинку, вона сама зробила крок назустріч нам. Я був першим, хто її помітив, але на моєму місці міг опинитися кожен з нас. Загублена пройшла випробування вогнем. Рано або пізно доля привела б її до нас. На світі не так багато некромантів, щоб на острові не помітили появи нової безсмертної, — спокійно заперечив Зосим.

— Брат Зосима правий, — підхопив куций, лисуватий Гурій. Він був нижчий на зріст від своїх побратимів, тому намагався компенсувати фізичну ваду сварливою вдачею.

— Я теж так вважаю, — в один голос підтримали Гурія Марлен і Саватій.

— Ваші слова справедливі, і я приношу вибачення братові Зосиму, — спокійно мовив Агриппа.

Він умів визнавати свої помилки, за що інші маги його поважали. Але не тільки це дозволило йому впродовж багатьох років очолювати острів Гроз. Агриппа був вправним дипломатом і добре відчував настрій інших. Зараз він зрозумів, що припустився помилки, обвинувативши Зосима, і міг втратити союзників.

— Не Зосим винен у тому, що острову загрожує хаос, який набув вигляду маленької дівчинки, — незворушно продовжував верховний маг. — Ми помилилися, подарувавши їй знак острова, але, виявивши милосердя, ми помилилися двічі. У нас є обранець, він старається і робить успіхи. Ми завинили перед ним, і нашим обов’язком є допомагати йому, а не створювати перешкоди.

— Азар старанний учень, але йому бракує іскри. Часом мені здається, що він не пройде посвяти, — із сумнівом похитав головою Ксанф, найзагадковіший з усіх чарівників. Середнього зросту, ні худий, ні товстий, на перший погляд, він був непримітний. Та якби хтось спробував описати його зовнішність, то зіткнувся б із непосильним завданням. Ксанф завжди був різний. Щохвилини риси його обличчя невловимо змінювалися, і не можна було сказати, молодий він чи старий, гарний чи потворний.

Підбадьорений братньою підтримкою, Зосим виступив упевненіше:

— Говорячи про нашу провину перед обраним, брате Агриппо, ти забуваєш, що перед Загубленою ми так само завинили. Ледве прийнявши у братство, ми негайно зреклися її. Чому б не дати їй можливість показати себе? В її жилах тече королівська кров.

— Але це не робить її хлопчиком. Саме поняття «верховна чарівниця» звучить безглуздо. Немислимо, щоб нами керувала жінка, — обурився Авдій, права рука Агриппи.

Маги-правителі підтримали його дружним гулом, а Агриппа іронічно додав:

— Називай речі своїми іменами, брате Авдію. Не жінка, а десятирічне дівчисько.

Навіть припустити таке було образливо. Маги обурено загомоніли. Зосим чекав. Не варто намагатися перекричати юрбу, коли хочеш, щоб тебе почув кожний.

Напруга зростала. Вона майже відчутно пронизувала повітря. Раптом літери на капітелях колон замерехтіли, а потім вибухнули іскрами електричних розрядів, які на мить огорнули зал тонкою світловою сіткою. Усі змовкли.

Виждавши паузу, Зосим заговорив:

— Хто сказав, що дівчинка повинна очолити острів? Вона пройшла всього-на-всього перший щабель посвяти і, можливо, ніколи не здолає другий і третій. Та очевидно одне: вона повинна жити серед нас. Ми не маємо права посилати її до людей. Дівчинка ніколи не знайде собі місця серед простих смертних і буде одвічним вигнанцем. Та це не головне. Її небезпечно залишати без нагляду. В ній надто багато неприборканої магічної сили, якою вона не вміє керувати, і про яку навіть не підозрює. Якщо ми не навчимо дівчинку, вона може скористатися нею стихійно й неминуче накоїть багато лиха.

Цього разу маги відповіли мовчанням. Кожен міркував про сказане і розумів, що Зосим правий. Вони так захопилися проблемою влади, що зовсім забули про головне: з появою Загубленої рівновага на острові опинилася під загрозою.

— Давайте візьмемо її на виховання, — запропонував довгобородий Саватій, відомий своєю м’якою вдачею.

Агриппа знову втрачав опору. Він бачив, що побратими вагаються. Необхідно було знайти нові доводи, щоб зміцнити їхнє бажання прибрати дівчисько.

— Усім відомо твоє добросердя, брате Саватію, але чи не обернеться воно проти нас?

Чи не пригріємо ми змії, якщо залишимо Загублену на острові? Хто з вас став безсмертним у десять років, без усякого попереднього навчання й помірності? Ніхто. Варто їй усвідомити свою винятковість, як вона напевно стане прагнути до влади, — Агриппа уп’явся в Саватія пронизливим поглядом, і той, не витримавши, відвів очі.

— Ми не дамо дівчинці приводу думати, що вона особлива, якщо будемо суворо поводитися з нею, — заперечив Зосим.

— А що далі? — запитав Агриппа і сам відповів на своє запитання: — Ми, наче страус, намагаємося сховатися від проблеми, зануривши голову в пісок. Одного разу ми виявили слабкість, подарувавши дівчиськові життя, і тепер воно стало небезпечним. Якщо ми знову дослухатимемося своєї жалості й почнемо навчати її таємницям магії й законам Всесвіту, то рано чи пізно вона змушена буде пройти випробування водою. Тоді вона стане не просто безсмертною, а чарівницею. А що далі? Посвята і посох влади! Цього ви хочете? — саркастично всміхнувся верховний маг.

— Але в нас немає вибору. Ми не можемо відправити її до смертних, — зауважив Саватій.

— Так, але ми можемо посадити її у Вежу, — запропонував Агриппа.

— Вона ж іще дитина! — заперечив Зосим.

— Коли мова йде про безсмертного, то кількість років не має ваги. У нас не залишилось вибору, — підтримав верховного чарівника Авдій. — Крім того, вона ні в чому не знатиме відмови. А що до самотності, то з часом до неї звикають.

Усі маги схвально закивали.

— Хай буде так, — не пропустив нагоди першим проголосити Гурій.

— Хай буде так… — один за одним вторували йому маги-правителі.

Зосим зрозумів, що програв. Він обіцяв дівчинці, що подбає про неї, і вирішив іти до останнього, навіть якщо доведеться одному виступити проти всіх побратимів.

— Чому ви думаєте, що припустилися помилки, наділивши Загублену знаком острова? — із викликом запитав він. — Може, сама доля послала її нам тієї ночі, а ми суперечимо волі Всевишнього. Ми зав’язли в гордині й себелюбності. Нам неодмінно потрібна королівська дитина. «Гаразд, ось вам!» — з усмішкою говорить нам доля й підштовхує дівчинку побрататися із сином короля, щоб у її жилах текла королівська кров. Збіг? Але кому, як не вам знати, що в житті не буває нічого випадкового! Як могло просте дівчисько пройти випробування вогнем, якщо це не знак долі? Потрібні роки тренувань і помірності, щоб вийти живим із полум’я. Хіба ви не бачите — це знак! Усе свідчить про те, що ми помиляємося. Ми повинні прийняти її в братство. Посадити Загублену у Вежу й позбавити світ її чарівного дару буде найбільшою помилкою. Чи не краще скоритися долі, залишити маля на острові й навчити законам рівноваги?

У залі запанувала тиша. Першим її порушив одвічно невпевнений Ксанф.

— Навіть якщо вона теперішня обраниця, як нам бути з Азаром? Адже він свідомо готується до присвяти й знає про своє призначення.

— У день повноліття ми влаштуємо їм змагання. Той, хто переможе, і стане верховним чарівником. А поки до Загубленої варто ставитися з усією суворістю й не давати їй приводу запідозрити, що вона наділена особливим даром, — запропонував Зосим, радісно помітивши, що частина магів знову схиляється на його бік.

— Розумно, — погодився Саватій.

— По-моєму, нічого доброго з цього не вийде, — негайно заперечив йому Авдій.

— Де суперництво, там ворожнеча.

— Вірно! — з жаром підтримав його Агриппа. — Ця дівчинка послана нам як випробування. Вона вже зараз чинить розбрат. Невже ви не бачите, що, залишаючись на волі, вона завжди стоятиме поміж нами. На нас чекатимуть невпинні суперечки. Між нами ніколи не було ворожнечі, то нема чого породжувати її й зараз.

І знову Рада постала перед важким вибором. Зважуючи слова Зосима й Агриппи, маги поступово приходили до того, що не мають права порушити спокою й рівноваги на острові.

— Я голосую за ув’язнення, — зітхнув Марлен.

— Я перший проголосував за нього, — нагадав Гурій.

— Приєднуюся.

— Я теж.

Один за одним маги голосували за те, щоб зробити Марику вічною бранкою.

— Справжній обранець завжди досягне мети, незважаючи на всі перешкоди, — вперто повторив Зосим, відмовляючись підкоритися волі більшості.

Він обвів присутніх поглядом, але маги-правителі відводили очі. У душі вони розуміли, що чинять несправедливо, але кожний заспокоював себе тим, що іноді доводиться жертвувати малим заради збереження більшого. Тільки Агриппа витримав погляд заколотного побратима. Останнє слово залишалося за ним.

— Можливо, брат Зосим має рацію, — раптом сказав верховний чарівник. — Аби він не звинувачував нас у зайвій жорстокості, я пропоную зробити те, чого він так бажає.

Всі звернули свої погляди на мовця. Ніхто не очікував такого несподіваного повороту. Зосим відчув тривогу. Чому Агриппа відступився саме тепер, коли здобув перемогу? У його поступливості крився підступ, але де?

Витримавши паузу, як гарний актор, Агриппа продовжував:

— Нехай дівчинка сьогодні пройде посвяту водою.

— Але вона не готова! Ніхто не вчив її цьому, — похолодівши від жахливого здогаду, заперечив Зосим.

— Ти не послідовний, брате. Якщо дівчинці призначено стати однією з нас, то їй не потрібні наші уроки, — вкрадливо мовив Агриппа.

Зосим зрозумів, що потрапив у пастку. Це було ясно всім. Якщо сталося диво і дівчинка вийшла живою із полум’я, то це зовсім не означало, що їй удасться пройти посвяту водою. Необхідно було тренуватися роками, перш ніж іти в печеру, Що Шепоче. Друге випробування було іще страшне, ніж перше. У полум’ї людина або втрачає життя, або знаходить безсмертя. Після випробування водою вона отримує звання чарівника і стає рівноправним членом Братерства, або навічно залишається бранцем мороку. Із глибин озера, Що Шепоче, не виходив ніхто й ніколи. Це була чорна й безрадісна темниця, де нудилися тільки безсмертні. Усякий, хто потрапляв туди, назавжди розставався зі світом. Бранці ніколи не бачили жодного променя світла, не чули ні єдиного звуку. Вони мучились на самоті, проклинаючи своє безсмертя.

— Я згодний, щоб її посадили у Вежу, — хрипким голосом сказав Зосим. Це давало хоча б слабку надію на майбутній порятунок.

— Швидко ж ти засумнівався в її обраності, брате Зосиме. Однак нам не слід відступати. Ми повинні раз і назавжди розвіяти всі сумніви й дізнатися, наскільки твої міркування про обраність правдиві.

Верховний чарівник стукнув посохом по підлозі, поставивши крапку під сказаним. Цього разу ніхто не заперечив. Жереб був кинутий. Залишалася єдина надія, що чарівний амулет урятує дівчинку від жахіття.

Розділ 30

Острів Гроз жив своїм звичайним життям. Майстри займалися ремеслами, хлібороби обробляли поля, купці жваво продавали все, що користується попитом, — останнім часом особливо добре йшли ілюзії. На перший погляд, тут усе було, як і скрізь, хіба що нікого не дивували чоботи-скороходи й килими-літаки, а у вихідні битви із драконами збирали юрби шанувальників гострих відчуттів.

Життя текло звично й розмірено, і ніхто, крім дев’яти магів-правителів, не знав, що в одній з потаємних кімнат Палацу Дев’яти нудиться незвичайна гостя, точніше бранка, адже гостей не тримають під замком. Тільки обранець Азар випадково познайомився з дівчинкою із далеких країв, але й він не знав, що вона — його суперниця.

Поява нової претендентки на посох влади зберігалася в таємниці. Коли мова заходила про Марику, навіть серед магів-правителів не було єдності, тому вони боялися заворушень у народі.. Не всі мешканці острова схвалили б рішення Ради послати таку крихітку на випробування водою. А як раптом дівчинка згине в озері, Що Шепоче, то це може викликати хвилю невдоволення. Тому найкраще було зберегти майбутнє випробування в секреті й покластися на волю випадку. Або дівчинка зникне так само непомітно, як і з’явилася, або доведе свою обраність. Але й тоді маги-правителі не збиралися відкривати Мариці її високого призначення, заради її ж блага, адже рання слава часом досить згубна.

Лише після повноліття вона зможе дізнатися про те, що є обраною. А зараз маленька гостя очікувала своєї долі в незнанні.

Марика не пам’ятала, як потрапила в простору кімнату, встелену килимами й прикрашену дивовижними квітами. Усе тут було прибране, як для дорогого гостя. На столах стояли вази із заморськими фруктами й солодощами, і все-таки дівчинка почувалася бранкою. Щохвилини вона чекала появи Зосима, єдиного, на кого могла покладатися. Та час збігав, а некромант не з’являвся. Може, він шукає її на березі?

На острові Марика не бачила нікого, крім дивного хлопчиська, якому вона віддала найдорожчий скарб. Серце знову защеміло. Як вона не вмовляла себе, що її однаково змусили б розстатися із чарівним амулетом, душа не бажала миритися із втратою. Чого іще сподівались від неї на острові Гроз? Чому не відіслали додому, тільки-но вона повернула оберіг? Навіщо вона була потрібна чарівникам, здатним творити дива? Дівчинка не могла позбутися відчуття, що над нею нависла небезпека.

Марика труснула кучерями, намагаючись відігнати від себе тривоги, наче їх можна було відлякнути, як надокучливих мух. «Навіщо катувати себе даремно?» — вирішила вона. З острова однаково не втекти, хіба що Азар виконає свою обіцянку й довідається, як звідси вирватися. А поки залишалося лише терпляче очікувати своєї долі.

Не тільки маленьку бранку мучило занепокоєння. Верховний чарівник сидів у своїх покоях, занурений у похмурі думки. Чим ближче було випробування, тим більше Агриппу долали сумніви: раптом Зосим правий і дівчисько зможе вийти сухою з води? Невже доведеться визнати її обраницею? Він не знесе такого приниження. Пальці, наче пазурі хижого птаха, стиснулися на підлокітниках крісла, так що побіліли кісточки. Якби самозванку не захищав чарівний амулет, їй нізащо не вдалося б вийти з печери, Що Шепоче. Залишалося сподіватися, що однієї тільки сили талісмана не вистачить, щоб перемогти магію озера.

— Учителю, можна увійти? — дитячий голос перервав його міркування.

Тільки-но маг побачив Азара, все його невдоволення вилилося на хлопчика.

— Що ти тут робиш? Тобі нічим зайнятися? Як ти посмів увійти, не постукавши?!

— Я стукав, але ви не відповідали. Мені кортіло повідомити вам радісну звістку, але якщо я не вчасно, тоді прийду пізніше, — розгубився хлопчик.

— Радісні новини останнім часом трапляються нечасто. Вже коли з’явився — говори, — наказав Агриппа, суворо дивлячись на вихованця.

— До мене повернувся амулет.

— Що ти сказав?! — від несподіванки Агриппа навіть підвівся.

— Амулет у мене. Ось він, — Азар показав камінчик з отвором посередині.

— Як він у тебе опинився? — схвильовано запитав Агриппа, не в змозі відірвати погляду від талісмана.

— Мені віддала його дівчинка, яку привіз на острів брат Зосим.

— Що ти про неї знаєш?

— Нічого. Тільки те, що її звуть Марика.

Агриппа взяв камінчик з рук вихованця.

Так, це був знак острова, той самий амулет, що напевне допоміг Загубленій вийти з полум’я цілою й непошкодженою. Він міг би провести її й через випробування водою. Міг би…

Губи Агриппи розійшлися в посмішці. Все-таки Усевишній почув його прохання й не залишив їх поза увагою. Саме коли він перестав сподіватися, доля піднесла йому несподіваний подарунок. Агриппа почав сміятися, спочатку тихо, майже беззвучно, а потім усе голосніше й голосніше.

Азар стояв і дивився, як його наставник регоче, утираючи сльози, що виступили від сміху. Він по-своєму витлумачив радість Агриппи.

— Я знаю, що причиняв вам клопоти, адже в мене не завжди виходило тішити вас успіхами, але тепер усе буде інакше, — пообіцяв він.

— Так, так, — неуважно мовив верховний чарівник.

Зараз його хвилювали не успіхи спадкоємця, а поразка самозванки. Він ні на мить не переставав уважати Марику такою, ніби забув, що сам був серед тих, хто наділив її магічним даром і дав їй благословення.

Бачачи, що в наставника гарний настрій, Азар зважився звернутися із проханням, чого зазвичай собі не дозволяв.

— Учителю, я хотів вас попросити.

Агриппа мовчки кивнув, дозволяючи йому говорити.

— Марика хоче повернутися на батьківщину. Ви допоможете їй?

«Та хіба я можу пустити в світ ураган?» — подумав Агриппа. Незважаючи на те, що без амулета дар її не настільки міцний, вона стала безсмертною, а некромантам не місце серед людей. Це загрожує порушенням рівноваги. Крім того, нижчі духи не дадуть їй спокою. Вони вже намагалися змусити її служити їм. Ні, він не міг відпустити дівчинку до людей. Утім, все це було до того, як ця дурненька віддала оберіг, власними руками підписавши собі вирок. Тепер їй однаково не пройти випробування.

— Вона може повернутися, тільки якщо на землі хоч хтось вірить у те, що вона жива, — сказав він.

— А далі? Що потрібно зробити? — запитав хлопчик.

Агриппа помовчав. Він знав, що грається з вогнем, але небезпека була надто незначна, а гострота відчуття п’янила й вимагала якомога повніше насолодитися перемогою.

— Вона повинна в магічному кристалі побачити те місце, куди збирається потрапити.

— Але магічний кристал є тільки в чарівників. Ви допоможете їй? — з надією запитав Азар.

— Це ще не все. Вона може повернутися тільки в тому випадку, якщо забере із собою все, з чим потрапила на острів. Так що тобі довелося б повернути їй амулет, — сказав Агриппа і, бачачи зніяковіння хлопчика, всміхнувся:

— Ти, як і раніше, хочеш, щоб я їй допоміг?

Настав вечір, і в небі з’явилися зорі. Утомлена від переживань, дівчинка спала, згорнувшись клубочком. Спросонку вона не зрозуміла, де знаходиться. Біля неї стояв Зосим.

— Ходімо, вже час, — коротко сказав він.

— Куди ми підемо?

— Ти повинна будеш зробити те, для чого потрапила на острів, — ухильно сказав Зосим, і Марика зрозуміла, що більшого їй не домогтися.

На мить, а може, й на вічність вона втратила відчуття простору й часу, і опам’яталася на невеликому плато, схованому серед скель. Над головою мерехтіли зірки, великі, які в рідних краях бували тільки ясними серпневими ночами. Величезний, червонуватий місяць, схожий на блискучу мідну тарілку, висів на небі, освітлюючи кожен злам на скелях.

Перед Марикою стояло восьмеро незнайомців. Їхні просторі, білі мантії світилися в темряві, тому спочатку дівчинка прийняла їх за привидів. Помітивши її переляк, Зосима злегка стис маленьку долоньку у своїй великій і сильній руці. Це вселило в дівчинку спокій. Некромант обіцяв, що на острові з нею не трапиться нічого поганого, і вона йому вірила.

— Підійди, дитинко, — сказав високий чоловік з посохом із драконячої кістки, котрий, мабуть, був тут головним.

Його голос був наче мед, а на губах грала усмішка, але Мариці він не сподобався, ця людина вселяла у дівчинку страх. Перш ніж підійти до незнайомця, вона глянула на Зосима. Той кивнув.

Біля високої постаті верховного мага Марика виглядала ще тендітнішою. Агриппа сподівався цим порівнянням зайвий раз довести іншим безглуздість самої думки про те, що самозванка може претендувати на посох влади. Та він помилився. Побачивши перед собою дитину, чарівники відчули незручність. Випробування водою завжди проходили сильні, дорослі юнаки, що досягли повноліття. Вони готувалися до нього упродовж довгих років і знали, на що йдуть, а це маля потрапило сюди, ні про що не підозрюючи.

Дівчинка обвела чарівників поглядом. Кожний згадав дитину з великими, схожими на чорні оливки очима. Навчених досвідом некромантів кольнув сумнів, чи правильно вони чинять, змушуючи за свою власну помилку платити безневинну дівчинку? Однак вибору не було. Вони повинні були залишатися безсторонніми й не мали права змінювати рішення, прийняте на Раді.

— Ти повинна будеш зробити те, про що ми попросимо, — сказав Агриппа.

— Гаразд, — погодилася Марика.

— Ти навіть не запитуєш, що від тебе вимагають? — здивувався верховний чарівник.

— Зосим сказав, що так треба, — довірливо відповіла дівчинка.

У некроманта защеміло серце. Він знав, якщо з дівчинкою трапиться біда, він ніколи не зможе собі цього пробачити. Залишалося лише сподіватися, що їй допоможе чарівний амулет.

— Твоя покірність похвальна, — вкрадливо мовив Агриппа й указав на вузьку тріщину в скелі: — Тобі потрібно увійти в ущелину. Всередині неї — печера. Візьми там кришталеву кулю і принеси її нам.

— Добре, — погодилася Марика.

Перш ніж ступити в ущелину, вона глянула на Зосима у пошуках його благословення. Некромант підійшов до неї і, поклавши руки на плечі, сказав:

— Я вірю, що ти зумієш це зробити, — Марика зникла в кошлатому тумані.

— Чи можливо, що їй удасться зробити неможливе? — як завжди невиразно вимовив Ксанф.

— Мені подобається це дитя. Сподіваюся, їй посміхнеться удача, — несміливо додав добродушний Саватій.

— Навряд чи. Вона не навчена навіть найпростішим прийомам магії, — заперечив Гурій.

— Зате в неї є амулет, — нагадав Саватій, що волів вірити в краще.

— Боюся вас розчарувати, але амулет в Азара, — безпристрасним голосом повідомив верховний чарівник.

— Це безчесно! — не втримався Зосим.

— Після стількох років бездоганного правління ти смієш звинувачувати мене в нечесності?! — грізно крикнув Агриппа. — То знай же, це не я. Вона віддала талісман за власним бажанням. Розпитай Азара, якщо не віриш мені.

— Вибач, брате Агриппо, я не хотів тебе скривдити, але її треба зупинити, доки не пізно. Без оберега їй не пройти випробування, — Зосим кинувся слідом за Марикою, але скелі вже зімкнулися, ущелини більше не було.

— Це доля, — урочисто вимовив Агриппа.

Марика повільно навпомацки просувалася вузьким коридором. Її оточував густий морок, але тут було неможливо ні заблукати, ні збитися з дороги. Скелі підходили так близько одна до одної, що іноді їй доводилося протискатися між ними. Незабаром прохід став ширший. Задуха змінилася вогкістю. Здавалося, що в повітрі висять дрібні водяні краплини. Від вологості одяг набряк і прилипав до тіла. Звідкись здалеку линув шум водоспаду.

Раптом скелі розступилися. Марика опинилася біля підземного озера. Це було дивне й чарівне місце. Стрімкі стіни печери були ніби виткані з водяних струменів, які опадали сріблястим потоком блакитної парчі й живили казкове озеро. У печеру не проникало жодного променя світла, однак водоспади мерехтіли, наче щомиті то тут, то там спалахували малесенькі синьо-зелені вогники. Біля основ водоспадів вода вирувала й пінилася, але саме озеро було спокійним, як застигле скло, і лише в центрі його бив фонтан. Прозорі струмені бавилися кришталевою кулею, то підкидаючи, то опускаючи коштовну іграшку. Куля іскрилася, граючи на воді відблисками.

Марика пошукала поглядом переправу, але не побачила ні мосту, ні броду. Вода плескалася біля самих ніг. Під водою зяяла безодня. До кулі можна було дістатися лише вплав. Поки дівчинка міркувала, під ногами захлюпало. Вода в озері прибувала. У гуркоті водоспадів їй причувся шепіт: «Ти потонеш. Ти не вмієш плавати. Ти підеш на дно…». Дивний шелесткий голос убивав будь-яку рішучість. Немов скам’янівши, Марика стояла й дивилася, як вода піднімається усе вище й вище, дістаючи кісточок.

Навіщо Зосим підманув її? Адже він знає, що вона не вміє плавати. Його напутні слова зараз звучали, як злий жарт: «Я вірю, що ти зумієш». Як можна вірити в неможливе!

Зненацька їй згадався інший голос, хрипкий, що доносився начебто з бочки. Це був голос коваля: «Поки думаєш, що йдеш по тверді, під ногами твердь. Людина сильна вірою».

— Я вірю, — голосно сказала Марика.

Її голос загубився в шумі води, але заціпеніння спало. Дівчинка заплющила очі й спробувала згадати відчуття, коли крокувала поруч із ковалем по неіснуючій стежці. В її уяві виник примарний міст. Він то з’являвся, то щезав, наче був витканий із сонячних ниток. Дівчинка зосередилася на золотому світлі. Вона відчула тепло в кінчиках пальців й інстинктивно виставила долоні вперед. Їй здалося, що в її грудях горить вогненна куля. Тепло полилося з її рук, і дівчинку охопило щастя, точнісінько як у стайні, коли довелося приборкувати коней, що сказилися.

Вона зробила крок, далі — другий, третій…

«Ти боїшся. Якщо подивишся, ти потонеш…» — продовжував нашіптувати настирливий голос. — «Ти не бачиш мети… Ти не зумієш дійти…»

Марику немов схопили крижані лещата. З кожним словом холодні щупальця проникали усередину, прагнучи дістатися до золотої кулі в неї в грудях і загасити її.

Дівчинка розплющила очі. Примарний міст, зведений її уявою, потьмянів і розсипався в порох. Марика з головою занурилася в холодну воду. Запекло борсаючись, вона зібрала всі свої сили й знову уявила собі рятівний міст. Гаряче тепло знову наповнило її тіло. Крижані щупальця скулилися, на час відпустивши свою жертву.

— Я зроблю це. Я зумію, — як заклинання повторювала дівчинка.

Цього разу сонячний міст не був простою фантазією. Він, реальний і відчутний, перекинувся над озером до фонтана. Марика поспішила вперед. «Тільки б міст не зник, перш ніж я заберу кулю», — подумала вона.

Негайно у відповідь на її сумнів міст захитався, шепіт вкрадливих голосів посилився, підступаючи з усіх боків.

«Не поспішай… Ти не втримаєшся… Ти впадеш… Сили залишають тебе… Скорися…»

Марика відчула, як щось величезне й холодне доторкнулося до неї, від чого гаряча куля в грудях зблякла і ледь жевріла. Дівчинка затулила вуха, щоб не чути шелестких умовлянь, але від них було не сховатися. Голоси, Що Шепочуть, наздоганяли її, придушуючи волю й змушуючи скоритися неминучому. У неї більше не залишилося сил підтримувати мерехтливий міст над водою. Марика зрозуміла, що варто згаснути вогню в грудях, і води чарівного озера назавжди поглинуть її.

Всепоглинаючий холод накотив немов гігантська хвиля. Стало важко дихати.

— Мені не потрібний міст! Води більше немає! Є холод і лід! — раптом викрикнула Марика й негайно відчула під ногами твердінь.

У неї більше не було ні сумнівів, ні вагань. Вона приборкала спеку й холод. Лід і вогонь прийшли в рівновагу й підкорилися своїй хазяйці. Голоси змовкли, як і шум водоспадів. Здавалося, печера цілком виточена з гірського кришталю. Струмені фонтана теж замерзли і були схожі на вигадливо видуте скло.

Марика взяла кришталеву кулю і повернула назад.

Розділ 31

Над горами прорізався перший промінь сходу. Він був червоним, ніби хтось порізав небо невидимим ножем, і з порізу бризнула кров.

— Вже час, — безпристрасним голосом сказав Агриппа.

Зараз було б недоречно виявити почуття тріумфу, що охопило його. Він нічим не видав полегшення й радості від того, що випробування закінчилося й самозванка більше не зазіхає на посох влади, який він ще міцно тримає в руках.

Чарівники мовчки звернули увагу до стежки, що веде вниз. За неписаним законом на дорозі, яка веде до печери, Що Шепоче, магією не користувалися. На шляху до печери обранець повинен був зосередитися й відчути велич майбутнього завдання. А у разі успішного завершення випробування він у супроводі магів міг насолодитися чудовим видовищем сходу над горами, щоб іще гостріше відчути радість життя.

Цього разу в серцях магів не було радості. Вони йшли, похнюпивши голови, уникаючи дивитися один одному в очі. Кожний думав про те, що міг би проголосувати проти випробування, і тоді безвинна дитина не була б принесена в жертву. Дівчинка виявилася не обраницею. Спокій на острові був збережений, але в душах некромантів не було радості.

Протиснувшись назовні, Марика не знайшла на плато перед печерою ані душі. Схід уже повністю заволодів небозводом і розмалював гори ніжно-рожевими барвами. Вітри обточили непокірливі скелі, згладивши гострі стрімчаки й надавши їм плавних форм. Зверху здавалося, що безліч кам’яних велетнів стоять, покірно схиливши голови й зігнувши плечі. На тлі висхідного сонця на краю плато чітко вималювалася вибагливо вигнута сосна.

Марика підійшла до дерева й, схопивши за стовбур, глянула вниз. Крізь ажурні віти вона побачила, як по стежці спускається процесія в білих мантіях. Один за одним люди ховалися за вигином стрімчака. Злякавшись, що залишиться одна серед безжиттєвих скель, дівчинка щодуху припустила слідом за ними. Стежка вилася серед валунів, але часом підходила до самої прірви. На одному з поворотів камінь вискочив з-під ноги і з перестуком поринув униз, тягнучи за собою гальку.

Дівчинка спускалася схилом. Однією рукою вона міцно притискала до себе кришталеву кулю, а іншою спробувала вчепитися за хирлявий кущик, що ріс між камінням, але той вирвався з коренем і залишився в неї в руці. Більше не було за що вчепитися. Марика замружилася й покотилася вниз. Каміння й галька, що сипалися зверху, боляче били дівчинку. Від їхнього обстрілу годі було заховатися. Раптом вона за щось зачепилася й зупинилася. Град каменів припинився. Дівчинка розплющила очі й побачила, що влетіла в чагарник, котрий приліпився до скелі. А просто під нею зяяла прірва. Дівчинка міцніше схопилася за гілки, не звертаючи уваги на гострі колючки. Чарівники помітили її й поспішили на допомогу.

Марику витягли з кущів і підняли на стежку Незважаючи на те, що небезпека була позаду, дівчинка усе ще не могла отямитися. Коліна так тремтіли, що їй довелося притулитися до скелі, щоб не впасти.

— Браття, ви бачите, збулося диво, — сказав Зосим.

Він мав на увазі повернення дівчинки з печери, Що Шепоче, але Марика по-своєму зрозуміла його слова й згідно кивнула:

— Справді диво. Якби не кущ, я б забилася на смерть.

Чарівники з посмішкою перезирнулися. Маля не знало, що здобуло безсмертя. Тепер на її шляху завжди виникне який-небудь «рятівний кущ» або інше диво, але поки вони вирішили не розповідати їй про це.

За всю довгу історію острова було лише два настільки ж сильних маги, як це дитя, і про них склали легенди. Безсумнівно, вона була обраницею, на яку вказав зоряний дощ. Ставши дорослою, вона пройде останнє випробування й одержить посох влади, але поки що дівчинка не повинна була знати про свою винятковість. До неї слід було ставитися значно суворіше, ніж до інших, адже недарма кажуть: хочеш зіпсувати дитину, забудь про суворість. Якийсь час маги-правителі вирішили зберігати в таємниці те, що на острові з’явилася нова чарівниця.

Втім, навіть чарівники безсилі, якщо втручається Його Величність Випадок. Ніхто й не підозрював, що є ще один свідок дива. Сховавшись під плащем-невидимкою, що він без дозволу взяв у покоях брата Ксанфа, Азар бачив і чув усе. До цієї миті хлопчик завжди слухався своїх наставників, але сьогодні якась невідома сила підштовхнула його простежити, куди пішли маги-правителі. Він губився в здогадах аж доти, доки вони не пройшли до печери, Що Шепоче. Азар зріс на острові й знав, що там проходить випробування водою, хлопчик ламав голову, навіщо туди привели Марику.

Лише коли вона вийшла, притискаючи до себе магічний кристал, відмітний знак чарівника, Азар усе зрозумів. Він почував, що увесь світ зрадив його. Наставники лише робили вигляд, що намагаються навчити його всім премудростям майстерності, а самі потайки підшукали йому заміну. Чому ж це сталося саме тепер, коли до нього повернувся амулет і він знайшов надію! Азар згадав, як радів верховний чарівник, побачивши в нього талісман. Чому ж сьогодні він був разом з усіма?

Зненацька в хлопчика майнув здогад, що камінь зовсім не чарівний. Можливо, Агриппа глузував з його наївності? В ньому скипіла лють на наставників, що зрадили, і на суперницю. Ця брехуха віддала йому якийсь нікчемний камінець, змусивши повірити, що це і є заповітний талісман. Вона позбавила його майбутнього. Азар уже не пам’ятав, що зовсім недавно ладен був зректися звання чарівника. Він ненавидів цю дівчину і всім серцем бажав поквитатися з нею.

Кімнатка, що її цього разу приготували для Марики, була значно скромнішою. Убого оздоблена, вона нагадувала келію. Тверде ліжко, накрите тонкою бавовняною ковдрою, стіл, книжкова полиця й стілець — оце й весь нехитрий скарб. Натомість за вікном зеленіли апельсини і посипані яскраво-червоними квітами дерева граната, а за ними вигравало сяйвом море. Для Марики це було найкращим багатством. За той короткий час, що вона провела в палаці герцогині Агнеси, дівчинка так і не встигла звикнути до розкошів.

Все своє недовге життя Марика кочувала з місця на місце. Навіть у палаці прийманої матері вона почувалася як у неволі, тому її вабили нові мандри, але тепер їй не хотілося нікуди їхати. Дівчинка бачила лише дещицю тутешньої краси, але вже усім серцем почувала, що належить цьому острову, так само, як острів належить їй. Марика була щасливою, що їй дозволили тут залишитися, наче нарешті знайшла свою справжню домівку.

Єдиним, що затьмарювало її настрій, були думки про Гліба й герцогиню Агнесу Якби можна було передати звісточку, що вона жива й здорова. Вона була впевнена, що Гліб зрадіє за неї і не стане сильно тужити від розлуки, адже в кожного свій шлях.

Раптом у двері постукали. На порозі стояв Азар.

— Я чув, ти передумала повертатися й залишаєшся на острові?

— Де правда. Я буду навчатися, як ти. Зосим обіцяв показати мені, як робити, щоб їжа з’являлася просто з повітря, — похвалилася Марика й раптом засмутилася: — Шкода, що я не можу розповісти про це Глібові й мамі Агнесі. От би вони здивувалися!

— Це неважко зробити, якщо в тебе є магічна куля, — ніби ненароком мовив Азар.

— У мене вона є! — скрикнула дівчинка і квапливо додала: — Тільки про це нікому. Мені не веліли про це говорити.

— Не хвилюйся. Ніхто не довідається, — пообіцяв хлопчик.

Марика дістала з полиці коробку і дбайливо витягла звідтіля кришталеву кулю.

Азара обпекла заздрість, ніби його стьобнули батогом. Дотепер він думав, що мати магічний кристал може тільки дорослий досвідчений чарівник, але не дівчисько, котре навіть не володіє азами чаклунства й вважає появу їжі з повітря найбільшим досягненням магії. У кожного чарівника був свій магічний кристал, і ніхто інший не міг доторкатися до нього. Цей кристал повинен був належати йому, обранцеві, але ця приблудна злодійка вкрала його.

— Що треба робити? — запитала Марика, не помітивши жадібного блиску в очах Азара.

— Дивися на кристал і думай про тих, кого хочеш побачити, — ледве впоравшись із почуттями, що нахлинули, мовив Азар.

У світі, де правлять чарівники й закони магії часом сильніші від фізичних законів, час тече по-іншому. Кожний, хто переступив цю межу, перестає існувати для смертних, хоча продовжує жити своїм життям. Мариці здавалося, що минуло багато днів відтоді, як вона врятувалася з вогню, насправді петля часу замкнула, і в кришталевій кулі вона побачила початок фатального дня після пожежі.

Полум’я бушувало до світанку. Тільки коли обвалився дах і не залишилося жодної надії, Гліб затих і перестав рватися у вогонь. У пригніченому, забрудненому сажею юнакові важко було впізнати осяйного принца. Поступово люди розійшлися. Їм було нестерпно соромно дивитися в очі один одному. А Гліб усе стояв, дивлячись, як на попелищі вмирають останні відблиски вогню і як попіл вкриває руїни сивиною.

Вартові хотіли повести принца додому, але він наказав дати йому спокій, і вони шанобливо відійшли. Змалечку Гліба навчали, що монарх не повинен виказувати своїх почуттів, однак зараз він забув це правило. У цей день він не хотів бути королем і нести тягар влади. Як можна відповідати за долі великої кількості людей, коли не зміг урятувати єдиного, найближчого друга?

Горе, біль і розпач захлиснули юнака, і він заридав, не стримуючи сліз. Із загибеллю Марики щось у його серці вигоріло. На попелищі не залишилося ні любові, ні дружби, лише порожнеча й обгорілі головешки почуттів. Він плакав, доки не виплакав всіх сліз. Очі стали сухими й гарячими, але біль втрати так і не затих.

Попелище ще курілося, а довкола нього, невідомо для якої поживи, уже зібралися ворони. Їхнє каркання розносилося околицею, наче похоронне голосіння. Хтось несміливо торкнувся Глібового ліктя. Він знехотя обернувся й побачив Степка.

— Ваше Високосте, настав час повертатися. Так недовго й застудитися, — обережно, щоб не дратувати принца, сказав хлопчик.

— Яке це тепер має значення? — відмахнувся Гліб.

— Життя ж не скінчилася. У кожного своя доля.

— Що ти розумієш? Вона готова була пожертвувати всім заради мене, а я не захистив її навіть від людської поголоски. Чого варті влада й корона, якщо вони зробили мене рабом? Я повинен був покинути все і бути поруч із нею в кузні. Нехай би вогонь пожер нас обох! — гірко скрикнув Гліб.

Бачачи, яка глибока скорбота Гліба, Марика засоромилася свого щастя. Пожежа й людська злість забулися, ніби все це було давним-давно, але Гліб роз’ятрив минулу рану. Вона не могла радіти, доки він ллє сльози за нею, але ж як повідомити йому, що вона врятувалася?

Степко намагався хоч трохи утішити хазяїна, але в нього самого начебто вийняли серце, а вставили камінь. Образ чорноволосого дівчиська дотепер так і стояв у нього перед очима. Дуже вже вона йому до душі припала, мов присохла. Так би все покинув і пішов за нею. Так що тепер про це думати! Навіть камінчик заповітний їй щастя не приніс. Он як удача обертається: одного в царські палати, а іншого в полум’я.

— Навіщо так себе зводити? Живим же на землю не зійдеш, — у серцях сказав він.

Марика придивилася до хлопчика. На пам’ять прийшло, як той похвалявся, буцім у нього бувають видіння. Цікаво, брехав чи ні?

«Степку, ясновидцю липовий, невже ти не відчуваєш, що я жива!» — жартома скрикнула вона, дивлячись впритул на його відбиття в кулі.

— Холера! — раптом скрикнув Степко й озирнувся.

— Що трапилось?

— А ну як вона жива? — зробивши страшні очі, мовив хлопчик.

— Це дурний жарт, — процідив Гліб.

— Я не насмілюся так жартувати? Я голос чув.

— Який голос?

— Та ж панни голос. Буцім вона до мене по імені звертається й говорить, що жива.

— По імені? А чому до тебе, а не до мене? — запитав Гліб, не надто довіряючи хлопчакові. Заради того, щоб утішити свого хазяїна Степко міг наговорити все, що завгодно.

Хлопчик зніяковів під поглядом Гліба й зізнався:

— Ну, якщо чесно, вона сказала: «Степку, ясновидцю липовий, невже ти не відчуваєш, що я жива». Слово в слово. От вам хрест!

Це було схоже на Марику. Гліб пильніше глянув на хлопчика. Хтозна, наскільки правдиве те, що йому ввижається? «Часто його видіння справджуються», — тихенько шепнула надія, що прокинулася в душі.

Із Гліба враз спало заціпеніння. Степко вразився зміні, що відбулася в ньому. Тільки що він був безвладним і загубленим, а тепер у його очах горіла рішучість, ніби не було безсонної ночі, повної хвилювань і тривог.

— Якщо ти не помиляєшся, то там повинен бути льох, де вона могла сховатися, або підземний хід. Я споряджу людей. Ми повинні розібрати завали й знайти її, — сказав Гліб.

Попелище ще не встигло охолонути. Від недавно погаслих головешок виходило тепло. Лагідне й зігріваюче, воно було навіть бажаним у листопадовій вогкості. Люди заходилися розгрібати завали. Гліб не гребував важкою роботою і разом із простолюдинами розгрібав обвуглену цеглу й обгорілі балки.

Незабаром затяг тужливий дрібний дощ. Мряка водяним пилом зависла над землею, огорнувши її сірим вологим саваном. Вона остаточно остудила вугілля, що залишилося від кузні. Разом з тим згасла й надія на те, що дівчинку знайдуть живою.

Під купою попелу відшукали розбитий глечик із золотом. Люди марновірно цуралися знахідки. Не найшлося жодного сміливця, хто зважився б доторкнутися до проклятого металу. Помітивши замішання слуг, Гліб, не коливаючись, підняв кілька монет. Він не страшився заклятого скарбу, адже Марика не побоялася дістати його з-під землі.

«І поплатилася за це», — пролунало в глибині свідомості.

Невже бездушний жовтий метал був вартий того, щоб ризикувати через нього життям? Гліб згадав Зоряного лицаря. От хто пізнав, що золото й гроші самі по собі нічого не варті. Вся їхня цінність лише в головах людей. Для того, щоб це усвідомити, лицареві з легенди довелося пройти через важке випробування й попрощатися із земним життям. Але Марика ніколи не надавала значення грошам і розкошам. Навіщо тільки вона узялася викопувати цей злощасний скарб?!

У пам’яті спливло, як одного разу дівчинка покинула все, щоб допомогти йому, незнайомому хлопчиськові. Уже так вона була влаштована, що ладна була забути про себе заради інших. І тут наче хтось підказав йому, що треба робити. Він наказав зібрати золото.

— Монети підуть на будівництво каплиці, щоб подорожні більше не обминали тутешніх країв. Нехай люди приходять сюди поклонитися безкорисливості тих, хто, не думаючи про себе, приходить на допомогу іншим, — сказав Гліб.

— Вір, що я жива. Коли-небудь я повернуся, — прошептала Марика.

Її очі блищали від сліз. Вона прощалася із Глібом, але знала, що настане час, і вони знову зустрінуться. А поки що вона буде посилати йому звісточки через магічний кристал. Він незабаром утішиться, адже йому треба іще багато чого навчитися, щоб зробити своїх підданих щасливими. А на неї чекала своя доля, та, до якої вона прагнула все життя.

Азар спостерігав за дівчинкою, і в ньому ще дужче закипала ненависть. Він задихався під вагою амулета, що висів у нього на грудях, наче це був не камінчик, а мірошницьке жорно. Хлопчик зірвав із себе оберіг і жбурнув його прямо в магічний кристал.

— Візьми свій проклятий камінь і вбирайся з ним геть! Назавжди! — викликнув він.

Кришталева куля видала мелодійний дзенькіт і, немов була зроблена з рідкого скла, поглинула амулет. У тім місці, куди він потрапив, утворилася воронка, з якої вирвався вихор. Марику підхопило й завертіло в невидимому потоці. Вона перестала розуміти, де верх і де низ. Смерч ніс її в невідому далечінь. Дівчинку огорнула щільна імла.

Руїни, що залишилися від кузні, розібрали по цеглинках. Люди обшукали кожну п’ядь землі під завалами, не знайшовши ні льоху, де можна було сховатися від вогню, ні потаємного ходу. Продовжувати розкопки далі не мало сенсу. Настрій людей змінився. Співчуття, що вони відчували спочатку, змінилося мовчазним протестом. Промоклі й украй утомлені, вони тупцювали під дощем, очікуючи дозволу повернутися до теплих домівок. Незважаючи на невдачу, в душі в Гліба жевріла надія, що Марика жива, але здоровий глузд підказував, що тримати тут людей довше безглуздо й нерозумно. Він знехотя скомандував повертатися.

Забруднена золою й болотом кавалькада готова була покинути попелище, коли Степко вказав на місце трохи далі від кузні й схвильованим голосом, сказав:

— Тутечки треба копати.

У юрбі здійнялося незадоволене ремство. Гліб підняв руку, вимагаючи уваги, і дзвінким голосом вимовив:

— Я нікого не примушую залишатися. Їдьте в місто.

Юнак спішився й рішуче узявся за лопату. Підстьобнуті його рішучістю, люди теж прийнялися за роботу.

— Знайшов! Отут підземний хід! — закричав раптом конюх герцогині Агнеси.

Зібравшись на його крик, усі побачили тунель, подекуди завалений землею. Гліб рвався сам обстежувати лаз, але його відсторонили. Один з чоловіків взяв ліхтар і спустився вниз.

Час немов сповільнив свій хід. Люди, що стояли нагорі, із завмиранням серця чекали повернення розвідника. Він з’явився не один. Здавалося, дівчинка в нього на руках спить.

Гліб підскочив до Марики й припав вухом до її грудей. Спочатку він нічого не почув, але раптом серце стукнуло раз, другий.

— Жива! — видихнув він.

Втомлені обличчя людей засяяли посмішками.

— Ура! — крикнув хтось, і інші голоси підхопили переможний клич. Повіки дівчинки затріпотіли, і вона розплющила очі.

— А де острів? — прошепотіла вона, побачивши схилені над нею обличчя.

— Який острів? — запитав Гліб.

Очі Марики зупинилися на Глібові, потім на Степкові. Вона зіщулилася, начебто силкувалася щось пригадати, а потім ледь чутно мовила:

— Мені наснився острів. Там моя домівка.

— Тепер тобі будуть снитися тільки гарні сни, — пообіцяв Гліб.

Усі прийняли слова дівчинки за марення. Мало що привидиться дитині після скількох переживань! Всі були щасливі, що історія закінчилася добре. Ніхто й не підозрював, що історія ніколи не кінчається, а маленька, замурзана від гару й кіптяви дівчинка — це могутня ЧАРІВНИЦЯ З ОСТРОВА ГРОЗ.