Зозулята зими

Частина сьома Anguis in herba

Олег

Настільки все паскудно, що думав — гірше вже не може бути. Наче хтось з потворним почуттям гумору знічев’я взявся зав’язувати вузлики на моїй, і так не дуже веселій, долі… Скільки я не спав? Добу, дві? Три… Бо ніби молоточок стукає в голові, тільки-но вона торкається подушки. Тіло ж вимагає спочинку. «Нінель мертва? Нінель мертва!» Не думав, що мене аж так зачепить. Наче ж викинув її з голови, майже переконав себе — назавжди. Та наркомани, очевидно, колишніми не бувають… Вона — мій наркотик, і я — нінелезалежний. Був? Щоразу закриваючи очі, силуюся пригадати її обличчя. Свідомість гарно жартує наді мною. Замість обличчя тільки запах — запах справжньої жінки. Так пахне кохання? Так пахло кохання? Коли вона зраджувала, коли назавжди йшла до іншого, коли поверталася ненадовго, коли…

Осмикую себе. Не продовжуй. Все в минулому. Вона мертва. І потвора, яка її убила, зараз поряд, у цій кімнаті.

Арсен з Русланою стоять поруч, тримаються за руки… От тобі й мала! Не послухала — ні розумних порад, ні картань. Зробила так, як мала зробити. Такі не чують розуму. Такі слухаються серця. Арсен — виродок, за плечима стільки всього і брудного, і по коліна залитого кров’ю ворогів. Коли побачив цих двох разом, її та Арсена, то чомусь не дуже здивувався. Щось таке те мале горе могло витворити. Але Арсен? Хіба вона для нього? Як доба: темна ніч та білий день, частинки одного цілого? Звідкись наперед знаю — він не стане її ображати, відчуває вилупок, що вона з тих небагатьох дівчат, котрі вміють по-справжньому кохати.

Зрештою, я не дозволю. Стану його тінню і пильнуватиму. Кохання? Омана, а чи насправді воно є? «Ех, що ти знаєш про кохання, друже? Що?» Голосить моя совість. Ти ба, ще жива. Здається стовідсотково переконав себе, що вона вкатруплена, давно сконала. А бачиш, як мало треба, щоб її оживити. Горнець живої води… Кохання? Тьху. «Слухай, заразо! — відповідаю. — Чи взагалі воно існує, те кохання? Невже прив’язаність до когось і є ним?» Існує-не існує. Ти ба! Заговорюю зуби власній совісті. Ліпше б я впав із того будинку і розбився замість Нінелі. Яка користь від мене? Роблю все на автоматі зараз. Якби не Арсен, чи взагалі Іринку вдалося б урятувати? Навіть не Арсен, Руська. То вона на Іренею вивела, виходить, інколи корисно чути неіснуючі голоси. Іренея? Її не шкода, зовсім не шкода… Червоний зашморг на шиї так їй пасував, гарно виглядав разом з печаттю болю та страху на обличчі. Такий вигляд має смерть.

Так. Смерть. У цьому місті сильно пахне нею. Вона має і запах, трохи солодкавий запах… Ванільний. Та навряд чи є в тому всьому хоч щось містичне. Чи Арсен з Русланою це розуміють? Дивлюся в їхній бік. Що за здатність у цих двох усе містифікувати. Правда, віра у міфи в Арсена досить умовна, він міцно стоїть обома ногами на землі. А от Руслана…. Ту слід час від часу осмикувати, щоб не знялася на крила та й не полетіла. «Крейзі енджел», — безгучно, так, ніби лається найгіршими словами, привітала Руслану ота самовпевнена з виду і дуже розгублена насправді, білявка. Ледь стримався, аби не гримнути, щоб у дзеркало глянула: сама точно не янгол, навіть не кришонутий… Тут таке товариство, що янголам краще подалі триматися. Ото команда-рятівників зібралася. Але в тебе немає інших помічників, Олеже. Та чи вони так потрібні? Може, просто, як пропонує зараз Георгіна, розвернутися і піти геть і десь за кухлем пива дочекатися свого кінця.

Всередині курва-совість ніяк не заспокоїться: «Ти здурів? А мала Іринка? А Руслана? Ти ж не довіриш її цьому, ще вчора найзапеклішому ворогу? Ти й за неї відповідаєш!» Перед ким, цікаво? І головне, чому я, той, хто не зміг уберегти власну сестру, знову і знову маю за когось відповідати?! Чому мені ще довіряють? На це питання відповідь не отримаю, але існує інше, важливіше. Тому залишаюся стояти на місці.

Я мушу знати — ЧОМУ? Я знаю Марину Іпатіївну давно, знав і її покійного чоловіка… Не може людина ні з того ні з сього в один момент збожеволіти та перетворитися на серійного вбивцю. Правда ж? Хіба що збочене сумління хворої людини, яка в якийсь момент просто втратила здоровий глузд і почала колекціонувати смерть, виправдовуючи вчинки благими намірами. Чим вистелена дорога до пекла, знають усі, як і те, що це дорога в один бік.

— Господи, що тут роблять Тетяна та Інка? І що за стара з ними, наче знайома? — шепоче надто голосно Руслана, додаючи поспіхом для нас: — Тетяна — дружина мого брата, майже офіційна, а Інка… це Інка.

Це тільки вона вміє так оригінально знайомити.

Схоже, дружину брата Марина Іпатіївна трохи знає, як і тих, що в перших рядах. Правда Тетяна Вдову чомусь Георгіною називає. Та… Розбиратися наче ніколи — хто тут Марина, а хто Георгіна.

І Георгіна-Марина починає розповідати, чітко карбуючи слова, наче акторка на сцені:

— Я не знала матері. Тільки батька, сильного, розумного, дужого, справжнього мужчину. Може, тому я ніколи не була одруженою, бо не змогла знайти когось бодай схожого на нього. Всі навіть наближено не дотягували до цього ідеалу, а розмінювати свою красу, молодість та розум на будь-що не стала. Навіщо? Завжди вважала себе самодостатньою жінкою. А коли ти самодостатній, то не потребуєш нікого біля себе, тобто маю на увазі насамперед нікчем чоловічої статі. Батько помер досить молодим. Раптово. Серцевий напад, хоча знаю, які дурнуваті чутки сновигали містом. Його називали «чорнокнижником» за любов до чорного вбрання та до книжок. Вигадували, що він продав душу нечистому — і той просто в певний момент її забрав собі. Маячня! Він був не схожим на інших, був кращим. А кращих у нас не люблять. Як там в Умберто Еко: «Лише малі люди здаються нормальними». Батька я поховала у нашому садку, як він заповідав. Під яблунею. Мені тоді виповнилося двадцять два роки і після закінчення педінституту я стала працювати у місцевій школі вчителькою англійської мови.

Вона замовкає. Обводить наш гурт очима. Наче сканує — чи всі уважно засвоїли урок. Вчителька! Георгіна-Марина — чи Марина-Георгіна. Здогад влітає в голову одкровенням. Ніякої Марини насправді ніколи не існувало, а була тільки ОДНА:

— Сестра Марина народилася як дві краплі води схожою на мене — обличчям, усмішкою. Я була старша, правда, лишень на десять хвилин та все ж… Мама померла відразу після того, як нас народила. Батько звинувачував у цьому недбальстві лікарів. Бо ж мама доволі довго лікувалася, щоб подарувати коханому дитину. І вже коли покинули будь-які спроби — сталося диво і мама завагітніла. Та це насправді було не диво. Батько, майже відразу по її смерті, випадково знайшов мамин щоденник, а там — зізнання. Її така бажана вагітність та здоров’я дитини — взамін на життя. Щоб відчути чар материнства, вона пішла на це.

— З ким домовленість? — несподівано озивається старша жінка, яка стоїть поруч з молодою особою, яку Георгіна називала Тетяною. Георгіна здивовано витріщається на неї. Хто посмів перебити вчительку? Здається, вона зараз поставить бешкетника в кут. Та натомість відповідає доволі стримано, очевидно, приречені до страти мають право бути тупими.

— З ким? А саме з Тим, дорогенька, на кого ти подумала. Ти ж до нього також зверталася, пригадуєш? Однак у долі особливе почуття гумору, і оскільки мамина домовленість, навіть ціною власного животіння, розповсюджувалася тільки на одне дитя, то Маринка померла майже вслід за мамою.

Георгіна зітхає. Повертає обличчя до вогню. Ми мовчимо, здається, ніхто навіть не дихає.

— Тоді батько й захопився некромантією. Одного разу я застала його за цим заняттям. Мені тоді виповнилося заледве п’ять. От з цього моменту я себе дуже добре пам’ятаю. Він дозволив мені бути присутньою на цьому ритуалі.

Вона розвертається. Її очі прискіпливо сканують ту ж саму стару особу, котра щойно її запитувала:

— Ти повинна знати про цей обряд. Усі нормальні відьми про нього знають. І ваша Марта знала. Так-так, Тетяно, твоя бабуся Марта змогла тебе повернути назад тільки тому, що вміла і знала як. І якби ти тоді не втекла від мене, то все пішло б по-іншому. Я лишень хотіла, щоб вона і мене навчила вчасно обривати зв’язок із тим світом…

Тепер починається справжня чортівня, схоже. Тут саме час підключитися Арсену з його славою спеца по цих справах та малій Руслані, якій час від часу ввижаються неіснуючі діти та вчуваються нереальні голоси.

— Обряд називається «Мовчазна вечеря»? — несміливо перепитує та, що Тетяна.

Георгіна сумно посміхається. Акторка! Бо зараз вона зовсім не схожа на жорстоку, егоїстичну та божевільну жінку, яка ледь не вигубила півміста.

— О, саме так, моя улюблена ученице! Основний ритуал «Мовчазної вечері», пам’ятаєш, схожий з ритуалом викликання духа померлого. Єдина відмінність полягає в тринадцятиденній підготовці до ритуалу. Те, що пов’язує живого і мертвого, в цьому випадку — це любов. Здивовані? Авжеж, всюди вона потрібна, усім вона потрібна. І в потойбіччі також. Любов. Збираючись викликати мертву кохану, мою маму, батько для ритуалу вибирав завжди якусь дату, котра була знаковою і для мами, і для нього. День її народження, тоді я вперше її побачила, річниця весілля, день його народження, день першого знайомства, їх першого поцілунку і так далі. В тих, хто по-справжньому любить, так багато спільних дат. Божевільне то було видиво. Відтоді, якщо батько дозволяв, я могла говорити з мамою, чути її голос, зовсім нереальним це здавалося, наче не насправді, а тільки в голові. Та з часом я звикла до цього. Однак, я не могла обійняти матусю за шию чи пригорнутися до неї. Бо видиво відразу зникало. А одного осіннього мокрого вечора мама раптом прийшла не сама. Це був день мого народження і, відповідно, день її смерті. День Народження Георгіни та її сестри-близнючки Марини. Мама привела з собою Маринку. Я була щаслива. Ми гралися, багато розмовляли. Мені так не вистачало спілкування з однолітками. До школи я ще не ходила, в садок — також. Тато працював удома — він був чудовим перекладачем. Перекладав на німецьку та англійську та з німецької та англійської наукову літературу. І заодно пильнував мене. А для душі він мав маму, марив нею, жив тими їхніми дивними зустрічами, а я — просто плід кохання чи німе нагадування про те, що вони втратили одне одного через дитину. Інколи я навіть заздрила Маринці, що вона поруч з мамою, а я залишаюся тут з батьком, якого прозивають у місті не інакше як відьмаком. Мама, навіть на тому світі, залишається мамою. От вона й вирішила поправити ситуацію, час від часу приводячи з собою сестру. Та була дзеркальною копією мене. Тільки у мене — сірі очі, а в сестрички — чорні…

Георгіна простягнула руку до фото над каміном. Там в дорогій рамці стояла фотографія її батьків — мама та тато молоді й щасливі. Поруч, фото, на якому старший чоловік між двома однаковими дівчатами.

— Фотошоп, Марино? Диво сучасних комптехнологій! — іронічно резонує Арсен. Марина вдає, що не почула.

— Некромантія — дивна наука. Тетяна це добре знає. Жарти тут недоречні. Але, повернемося до моєї розповіді. Одного разу я попрохала маму залишити Маринку надовше. Я дуже просила. І Маринка залишилася зі мною. Я і вона в одному тілі. Це було прекрасно. Я вже не була самотньою. Тепер у мене є справжня сестра — менша і улюблена Маринка. — Георгіна блиснула своїми різнобарвними очима та обвела нас усіх ними. Навіть я майже вірив у цю маячню. Господи, що може зробити з людиною хворий розум? Які тільки фантастичні історії він не викидає на-гора. — Зараз сестричка спить. Утомило її це місто, і ви — нікчемні люди — також її втомили. І мене, по правді, теж… Батько помер раптово — уві сні. Я вже казала — серцевий напад. І ми з Маринкою залишилися самі. Та, на жаль, крім знань з некромантії, ще слід мати природній хист до цього, щоби вміти керувати стихіями вогню, води, повітря, землі. Батько нам цього не передав. Не встиг чи не хотів? Ми час від часу робили кволі спроби зв’язатися з батьками, однак, на жаль… О, так-так, Тетянко, я підсунула тобі цю книгу не випадково. Думала, може, ти чи твоя рідня нам допоможуть. Ти втекла. А ми, вирішивши, що це доля, врешті, заспокоїлися. Я вважала себе сильною та впевненою. Мені цілком вистачало гарної роботи, учнів, величезної батьківської бібліотеки у його кабінеті та своєї сестри. Це так важливо мати поруч когось, ким опікуєшся та кого любиш. Маринка ж у нас геть інша. Вона така, як мама. І закохалася по-справжньому. Богдан так нагадував їй нашого тата — мужній, добрий, розумний, щедрий, син заможних батьків. Вони одружилися, коли Маринці виповнилося двадцять п’ять років. І все було б гаразд, наче доля посміхалася, чи, може, мамина молитва, чи татові благання допомагали. Але отой фатум нематеринства, схоже, переслідував і Маринку. Перша її дитинка народилася мертвою, друга вагітність закінчилася викиднем. Що вона пережила в тих безкінечних спробах завагітніти! Богдан, врешті, не витримав — просив її зупинитися, переконував взяти дитину з дитбудинку. Але в Мариночки це вже перетворилося в манію — «Я зможу. Я зможу!», повторювала вона безконечно. І лежала на збереженні, лікувалася, їздила в різноманітні світові клініки — все марно. І усюди бачила одне і теж: тисячі абсолютно здорових стерв, жінок, жіночок, дівчат, які вбивають ще не народжених власних малят просто так, наче розважаються, вважаючи себе вершителями доль. Чи хоча б одна з них замислювалася над тим, як то бути до народження вже мертвим? І що робити душі, яка потрапила в таку пастку? І чоловіки тут не кращі, вони спонсорують ті вбивства. Хіба є справедливість, любі мої!

Георгіна-Марина гнівно обводить нас очима. Якщо вона й божевільна, то дуже добре маскується. Десь читав, що роздвоєння особистості — це така собі втеча від спогадів. Жінка зупиняє очі на Арсенові:

— Агов, Арсене? Скільки ти дав тій п’яній курві на аборт? Скільки тепер коштує смерть ненародженого дитяти? — тоді витріщається на мене: — Чи ти, Олеже? Просто так відвернувся від вагітної жінки. Список, Арсене, приречених, кажеш, список? Ви всі — убивці. Що, Господь — милосердний? Та невже? Він тут відсутній чи напівприсутній. Бо, коли, здавалося, що вже немає надії, Марина завагітніла. У сорок два роки. Вона дізналася про це, коли її чоловік був у відрядженні. Він мав повернутися, а вона готувала йому вечерю. Готувала своїми руками, що робила не дуже часто, бо для цього, як і для всієї хатньої роботи, в найбагатшої родини міста була прислуга. А далі ви обоє добре знаєте, що сталося. Богдана вбили на порозі його ж будинку, коли Маринка вибігла його зустрічати. У неї на очах. «Замовне вбивство», яке досі залишається не розкритим. Що, Арсене, пригадуєш, як вона тебе найняла для того, щоб ти знайшов убивцю? Ти гроші взяв, але нічого не зробив. Маринка так важко все переживала. Після вбивства чоловіка очуняла на п’ятий день у лікарні, Богдана вже поховали. І вона залишилася сама — без коханого і без дитини. Викидень… Довго приходила до тями. Важко нам дався з нею той період відновлення. Скільки разів ми намагалися повернути її Богдана, як це робив тато для мами. Та не всі двері, коли стукаєш, відкриваються, навіть коли просто несамовито гамселиш у них, збиваючи руки до крові…

Георгіна взяла з журнального столика сигарети, закурила одну. Затяглася.

Не втрималася цього разу Руслана:

— А до чого тут живі діти, Георгіно? Га? Добре, з твоєю чи з вашою помстою я ще погоджуся, ні, не погоджуюся, але можу спробувати зрозуміти… а живі діти. Отой ваш, так званий розплідник…

— Розплідник? — Георгіна недобре лайнулася під ніс. — Що за кретин таке вигадав? Ми з Маринкою просто вирішили взяти на утримання, тобто під опіку, декількох дітей із сиротинців. Чи ти думаєш, дівчино, що їм в дитбудинках краще, аніж в домашніх умовах? Ти ж, хай і дурна, але не така брудна, як решта… Увімкни мозок! А взагалі-то, не пхайся, бо це не твоя історія, і мені нема ніякого діла до тебе, хтось дуже сильний тебе береже. І перестань тримати за руку цього кретина. У нього на лобі великим буквами написано — «Вбивця!» Відкрий очі і уважно подивися йому в душу.

Руслана раптово висмикує свою руку з долоні Арсена. Підходить до Георгіни-Марини майже впритул. Дивиться на неї прискіпливо.

— Кретина, кажете? Та ви на себе з боку подивіться, шановна! — Мала розлючена. Про страх і мови немає. — Навіщо було чіпати потерчат? Чим вони завинили, гадино? Мало їм дісталося?! Я на власні очі бачила, як малі діти вбивали дорослих дядь і тьоть. І ти мені післяцього казатимеш, стерво, що любиш дітей?!

Овва! Оце Руслана! Точно, нам малу не підмінили?!

Тетяна блідне так, що Інка перестає вдавати статую і робить мимовільний рух — підтримати. Я притримую за плече Арсена. Бо той от-от побіжить рятувати Руську. Справді, кретин! Пхатися між двох розлючених жінок?! Аби лише б собі зашкодив, я б ще й прискорення надав, але зараз Руслані не треба заважати.

Георгіна хижо посміхається.

— Ну якого ти лізеш, мала, в чужі оборудки? — Мовить це із м’яким докором, але очі з ненавистю, не як до нас — дрібноти, а як до рівної супротивниці, видають із головою. Не така вже Вдова й гарна акторка. — Бачила вона! І що з того, що ти бачила? Ти ж єдина поміж людей і можеш їх бачити. А, ще ця — упирка Інна. Та вона — пішак, вівця, і не людина зовсім. Не на того цього разу поставила, золотесенька Іннусю. І це твоя не перша осічка! А перша де, відпочиває в лікарні? Ховаєш очі? Я про тебе все знаю, як і про кожного з вас. А ти, мале, заспокойся. Хто в твою маячню повірить? Нещасні випадки ще ніхто не відміняв. А якщо по правді, то… Правосуддя мають чинити ображені.

Вона підносить руку з цигаркою до губ, і всім видно, як руки в Георгіни-Марини дрібно тремтять. Жінка навіть не намагається струшувати попіл з цигарки і той сірим смутком падає на її білосніжну сукню.

— У тих малих непрості долі. Від кожного з них відмовилися батьки, й аби лише це… Ми збирали їх довго. Підбирали тільки найважчих, — чомусь несподівано Марина почала виправдовуватися перед Русланою. Що таке є в тій малій, яка навіть останню наволоч змушує хоч трохи ставати схожою на людину?!

Руслана випалює дуже емоційно та зболено:

— Що, збирали важких дітей? А може, врешті, зізнаєтеся? Що вам втрачати? Хоч смертникам не бійтеся правду сказати! Невже, брехати не набридло?! Сюсі-пусі, ми з Маринкою дітлашат шкодуємо!

Мала розійшлася, кляпом не заткнеш. Хоч яка, на фіг, мала?! Зараз дорослішою виглядає, ніж ми усі. Сміливішою — точно. Живим залишуся, треба буде перспективних женихів у місті перетрусити: нема чого таке диво покидьку Арсену віддавати! Йопт… про що думаю, аби хоч на трохи відгородитися від слів дівчини, що печуть, як вуглинки?!

— А насправді підбирали дітей дуже схожих на тих, які вже мертві. — Руслана сковтує, схоже, слова боляче деруть горлянку. — Що, правда очі коле?! Як ти їх заставляла це робити, що казала: «Давай, Майю, дівчинко, пограємо в квача. Ти — маєш наздогнати ту тьотю в білому пальтечку і…» Тьотя тоді полетить, мов підстрелений лелека, каменем вниз із дахівки будинку? І мала не пам’ятатиме цього, бо поруч за руку її триматиме жорстоке та ображене на всіх за передчасну смерть потерча. Чим ти потерчат до малих прив’язала? Здогадуюся. Довелося довгу роботу проробити, майже детективну. О, шановна, ти гарно їм зуміла промити мізки. Мамою, напевне, дозволила називати, так? — Руслана не відступається, напосідається на Марину. Ця полотніє, стає одного кольору зі своїм платтям. — Чи, може, розкажемо ще одну цікаву історійку. Як ти через маленьку дівчинку передала для одного поважного пана «в подарунок» типу для його доньки пластилінову цяцьку, всередині з оригінальною начинкою у вигляді прокляття. А якби дитя вкололося? Ти про це не думала?

— Але ж не вкололося? Заткнися, навіжена! Я просто хочу справедливого правосуддя. — Георгіні, врешті, вдається взяти себе в руки. Вона кидає недопалок собі під ноги і майже сичить на Руслану: — Хай там що, дівчино, але кожен отримає те, на що заслуговує.

— Заслуговує, кажеш? Ну ти і стерво! Потерчата також мають душу, заморожену душу, але таку, яка прагне одного — не помсти, а того, хто б її, ту душу, зігрів. Зозулята малі, викинуті сердитою мамою з гнізда на холодний сніг. Не в чужі гнізда, а на сніг. То ти їх викинула. Тому запитую тебе, Марино чи Георгіно, чорт знає, як тебе там називати, на що заслужила ти? — Руслана підбігла до Арсена, вихопила з його рук список, тоді повернулася до Вдови і заходилася махати ним перед носом жінки. — Подивися скільки ти людей вигубила. Тільки тому, що не змогла народити? Тільки тому, що твого чоловіка вбили?

— Тому? Ні. Тому, що зло має бути покараним. Це застереження для усіх смертних: наші вчинки це непросто хід вигідних для нас оборудок, це дія, за яку доведеться або розплачуватися, або навпаки — отримати нагороду, — Георгіна несподівано почала виправдовуватися, але дуже кволо. — Зло має бути покаране, і, поки ваш Бог мовчав, я виконувала його роботу. Я мусила стати Богом.

Руслана вже не могла зупинитися. Перелякано та захоплено ми всі дивилися на цих двох — малу дрібну дівчину з світлим променем в очах і поруч жорстока та чорна Георгіна. А ми — статисти чи «група підтримки», яку Руслана притягла з собою, сама того не відаючи, бо страшно ж іти на таке самотою.

— Богом, ти? Ох, це занадто навіть для божевільної. Бог не каратель, він — милосердя! Пані Марино, але як з тим, що зветься другий шанс? Кожна людина, навіть найбільший покидьок, мусить його мати. Прощати не один раз, а сімдесят разів по сім. Це в Біблії записано, Жінко! Ти ж позбавляєш цього, не даючи подекуди й другого.

Георгіна починає сміятися. Вона регоче так, наче щойно почула смішний анекдот:

— Не будь наївною, дитинко. Професійний кілер ніколи на стане вихователем в дитсадку. Чи тобі, мо’, шкода тупої ляльки Іренеї або того малолітнього придурка Ілька з гаманцем замість мізків? Горбатого могила справить. «Сімдесят разів по сім!» — це перебір! Я ж — санітар. Чищу місто від інфекції. Гангрена — смертельна хвороба, якщо не ампутувати хворий орган, то вона з’їсть весь організм. — Георгіна втомлено запалює ще одну цигарку.

— Марино, а ти ж не зупинишся ніколи, правда? — Це вже озивається Арсен. — Ти продовжуватимеш убивати? Але ніколи самотужки, завжди руками інших. І мені чомусь здається, пані Вдово, що коли ти досягнеш свого, тобто навпроти усіх прізвищ з твого списку стоятимуть хрестики, ти напишеш новий Список. І знову почнеш полювання. Бо алкоголізм, як і бажання мстити, не лікується, ти це знаєш. А щодо так званої справедливості від тебе, то дивна вона якась. Всі зі списку підібрані за незбагненним принципом, тобто там…

— Ви мене втомили. — Різко обриває Арсена Георгіна. — Так-так, пане детективе, у списку й ті, хто міг бути причетним до вбивства не лишень дітей, а й мого Богдана. Все. І Мала щойно доступно тобі все пояснила, якщо тільки ти не дебіл. Крапка, шановні. — Вона підводиться зі свого місця, обтрушує попіл з плаття: — Досить розмов! То наче бесіда глухого з німим. І вона мені остогидла. Ще раз повторюю для недалеких: Я не вбиваю просто так. Я за торжество справедливості. Кожен отримає те, на що заслуговує. І ви також. — Її очі зупиняються на Тетяні, потім перебігають на Руслану. — Тільки вас, дівчата, мені трохи жаль. Ви єдині, хто може постраждати випадково. Але, що вдієш, у вас був шанс піти. Я попереджала.

Вона гучно плескає в долоні. І на горі раптом зчиняється шум. Згори вниз сходами спускаються діти. Їх семеро. Вони загороджують собою Марину від нас. Раптом нізвідки кімнату починає заповнювати якась газоподібна пелена. Разом з нею простір кімнати заповнює музика — звуки органа надто голосно б’ються об стіни кімнати. Стоїмо якусь мить заворожені тим, що відбувається.

Арсен найшвидше приходить до тями, хапає Руслану за руку і тягне за собою до дверей. Та виривається:

— А діти, Арсене, вони ж справжні! Їм же… боляче і страшно!

Мала залишається собі вірною. Не думати про себе, думати про слабших.

— Тут зараз не буде чим дихати і ні їм, ні собі ми не поможемо! — кволо старається її переконати Арсен. Тоді махає на неї рукою, хапає в оберемок, закидає собі на плече і голосно кричить в простір кімнати, стараючись перекричати Баха: — Утікайте звідси, рятуйтеся всі!

Арсен хапається за ручку дверей. Двері замкнені. Тоді ми з ним підбігаємо до вікон — на них решітки. Коли ж вона встигла їх поставити? Ще вчора наче не було. Тьху ти! Намагаємося відчинити вікна, хоча б свіжого повітря сюди впустити. Ті наглухо забиті. Хапаю стілець, б’ю ним по шибі з усієї сили. Він відстрибує від неї, мов м’ячик. Протиударне скло, твою мать.

— Ще є вікна на другому поверсі, — підказує хтось. Газ видряпує очі і ті нещадно сльозяться, давлюся кашлем і раптом відчуваю, як довколишній світ зачинає крутитися у дивному танці, вогні свіч зливаються в одне, спалахують яскравою зіркою і різко згасають. Не ладен побачити хоч щось, не ладен ворухнутися чи хоч зробити ковток тої отрути, яка зараз замінює повітря. Я вже далеко від пожежі: «хоч би не гаяли час на мене — і самі не встигнуть утекти, а Руслана запосядеться рятувати…» — думка лінива, бо мені геть не страшно. Дратує лиш те, що не маю сил затулити вуха: по них боляче б’є страшний регіт божевільної жінки, який перекрикує навіть музику та панічні крики людей, котрі потрапили в пастку.

— Брате? День…

Євка завжди недолюблювала вітатися «по-людськи». Як не шпетила її мати, не змогла видресирувати. «День…», «вечір…» — то й усе вітання. Горло дере так, що я й слова кинути не годен. Киваю. Роздивляюся довкола. Оце і є пекло, так? Тобто без жодних жахіть. Певно, моя сестра не заслужила на щось жахливе. А от мені за що таке послаблення? Чи це — побачення з родичкою перед віковим засланням до киплячих казанів? Але за що і така приємність мені стогрішному — побачення?

Біла порожня кімната. Жодної цятки — ні чорної, ні будь-якої. Як на мене, забагато тої білоти — очі сльозяться. Та навряд чи це кого обходить. Навіть сестричка тримається так, ніби її все цілком влаштовує: і майже порожня біла-білісінька кімната, і те, що я от-от шию зверну, намагаючись збагнути, що мене непокоїть найбільше. Дідько! Допетрав тільки-но. Тут же немає дверей. Жодних, навіть найвужчої шпарини. Звідки ж тут взялася сестричка?! І чому її зовсім це не бентежить?! Он видивляється в стіни так, ніби перед нею — аркуш паперу, з якого треба прискіпливо вибрати єдиний-неповторний, той, що вартий найвдалішого малюнка. Знаю такий її стан. Нічого не турбувало, тобто не турбує, крім паперу, олівців й решти дорогоцінного художнього мотлоху. Чекаю. Невже вона збирається малювати тут, просто на стінах?! Хто знає, що за це їй буде, але ж навряд чи по голівці погладять і цукерочкою пригостять. А сестричка спокійнісінько лізе до наплічника, витягає звідти… кілька балончиків із фарбами. Стріпує головою, забираючи неслухняні пасма під картату беретку. Щось штрикає у грудях: дуже схоже на жест однієї знайомої малолітньої дурепи, яка от-от закохається в покидька. До речі, той покидьок, значно краще за мене знав би, що робити у цій-от замурованій диво-кімнаті, з якої вийти зась. Останнє одкровення настрою не додає. Але якщо Руслани тут, поруч з нами, немає… одне із двох: чи живою залишилася, чи опинилася у кращому місці. Бо янголят, безперечно, пильнують, вони — велика рідкість. Навіть якщо вони дещо кришонуті, як стверджують її супутниці… Та хоч би її з раю не спровадили, коли й там візьметься справедливість відстоювати!

Та поки думати про те нещастя не випадає: вона деінде, а поруч сестра. Що б зі мною не зробили потім, зараз мені дали шанс порозумітися. Хто знає, за які заслуги.

— Єво… — думки сипонули в усі боки, хоч би одненьку за хвіст вхопити! Може, мене от-от виженуть звідси утришия, а я тут дорогоцінні секунди витрачаю, тобто бекаю-мекаю. — Єво… Ти ж графіті не цікавилася, ніби, ніколи? Чого ж тепер?..

Геній, блін! Про найважливіше спитав! Невже Арсен і крихти не помиляється, коли мене так образно характеризує?! Але Євка киває. Серйозно-серйозно, без посмішки. Ніби я й справді про щось важливе розпитую.

— Так, не цікавилася! Але знаєш, братику, на снігу малювати ще гірше. Не тому, що зима намагається створене тобою швидко стерти і забути. Ще швидше, ніж люди… І не тому, що боїться. Ото сміху було б, якби зима мене боялася, правда?

Я під вимогливим поглядом великих сірих очей ствердно киваю: «смішно, дуже, живіт від реготу надірвеш…» Єва неквапом ховає балончики назад до наплічника. Залишає лише два — із синьою і червоною фарбами. Нащось запитально дивиться на мене, немов питає згоди. Німо погоджуюся. Вона підходить до стіни, на мить завмирає. От-от має з’явитися перша лінія. Однак вона не закінчила розмову, а розмовляти під час важливої роботи не любить.

— Якби не твоя Русланка, не знаю, щоб і робила. Звісно, викрутилася б якось, але це були тільки зайві зусилля… От, скажи, кому ще з живих, крім Руськи, на думку спало зі мною фарбами поділитися? Ох, Олеже! Як я за фарбами сумувала!

Це моя Євка. Її погляд, рухи, гримаски, он, губу нижню закусує. Саме вона, а не облуда, яку мені могли просто так підсунути. Та, зрештою, хто заради мене став аж таку майстерність виявляти? «Моя Русланка»? Дідько, сестричка мене навіть до тимчасових подружок ревнувала. З Нінеллю взагалі розмовляти відмовлялася, лише посміхалася ввічливенько так, що аби хто із слабшими нервами, а не моя «кохана», то заїкою став би на місці. А тут говорить із симпатією, ледь поблажливо, як про молодшу сестру.

— Єво… — я маю обов’язково роз’яснити сестрі, що Руслана — не моя дівчина, ніколи нею не була і навряд чи колись схоче закохатися в такого довбня, як я. Пояснювати це сестрі? Мертвій сестрі?! Навіть якщо це — передсмертна маячня, то час краще використати продуктивніше. Ще раз намагаюся сказати важливе:

— Єво, пробач мені.

— За що? — її здивування таке щире, що на мить ранить болючіше, ніж відверта образа.

— За все пробач: що не зміг захистити, що сидів тоді біля реанімації, і не за тебе молився, а думав, як помститися покидьку, бо чомусь певен був, що ти зможеш видряпатися. Не можна ж так, Господи, із дівчам чистим чинити, за єдину дурницю — на відкуп життя. Євко, я — ідіот, тобто месник, блін… Помстився так по-дурному за тебе, що ще гірше зробив і собі, і всім довкола. Та найболючіше, що мене не було поруч, коли тобі робилося погано, ще там, за життя. Вибач, що була самотньою… що мені було ніколи. Вибач, що любив, але так і не сказав, що ти — найкраща сестра, що… Ти ж через образу на мене не можеш… ну, зовсім піти? Аби спокій отримати врешті? Що маю зробити, аби тобі хоч трохи легше стало, що?!!

Диви-но, думав, що на півслова не спроможуся, а тут ледве зупинився від надміру емоцій. Заткнув пельку майже силоміць: зможе вибачити — хай каже, як спокутувати? А коли — ні, то що? Тоді і не знаю, як далі жити, але слова намарно переводити у такому разі не варто.

— Дурний ти, Олежику, хоч і старший брат. — Сестра зітхає зовсім по-дорослому. Невже дівчата ростуть і тоді, коли ідуть назавжди? Чи я й справді завжди був дурнем, бо не помічав, що вона доросліша, ніж її вважали, і знову й знову лажався, як із тою ж Русланкою? — З чого це ти взяв, що я тебе звинувачую? Невже, насправді так думаєш?! То й добре, що зможемо порозумітися, хоч отак-от. Однак, не тебе я тут бачити хотіла. Не місце тобі тут. Зарано надто… А щодо нас з тобою? То таке: тобі ж теж не завжди медово в житті бувало, а я за своїми малюнками і не помічала цього. Хоч теж тебе дуже люблю. Незважаючи на те, що ти дурень. А до того, що я досі тут, ти не маєш жодного стосунку. То хіба тільки твоя Руслана в силі зрозуміти.

Вона зітхає і рішуче проводить першу лінію, ще одну, ще… Е? Прямокутник? Сестричку потягло ілюструвати підручник із геометрії?

— Що це? — замість запитати про те, яким чином Руслані вдалося передати привиду справжні фарби, питаю перше, що на язик упало. Нащо мені це знати. То не моє, то з галузі чортознавства, а у цьому Арсен експерт — не я. Євка здивовано витріщається на мене, промовисто говорячи: «Що за довбень?»:

— Двері, звісно ж, братику! — і майже розпачливий потиск плечима. Ну як можна таку простісіньку річ не розчовпти?!

— Тобто для нас двері? — Обережно запитую та роблю крок до неї. Чи може людина збожеволіти вже на тому світі, після того як померла? Чи, може, тут у них так прийнято — самому собі робити двері, як вихід? Нічого мудрішого вигадати несила. Однак саму я її нікуди не відпущу! Ні, вже доста, хай терпить охорону!

— Ці двері, Олежику, для мене і для малих. Дехто їх «зозулятами зими» кличе. Дивно, правда? Але все ж воно краще звучить, аніж потерчата.

Отут уже я знизую плечима. Я нічого не розумію, це щось зовсім для мене чуже. Євка ж продовжує:

— Хіба таке можна чинити, нехай навіть з мертвими дітьми, скажи-но, братику? Це не по-людськи зовсім. Отак збаламутити й так доволі хиткий світовий порядок? Та нічого. Я допоможу і вам, і дітям. Недаремно ж я досі тут чекаю. Здається, нарешті, дочекалася. Пора неупокоєним душам спокій віднайти. Тому я їх через ці двері вестиму, братчику. І через двері проведу, спокійно. Жодненького не забуду. А тобі поки зарано з нами, Олежику, справді рано, вибач…

Хочу заперечити, страх, як хочу. Чому це «рано»? Я ж так від життя втомився?! Але Євка знає мене, мов облупленого. Де ті курси, де навчають молодших сестричок старшими братами вертіти?

— Братику! Я ж без тебе не впораюся! — і сльози на віях. — Мало ж пройти через двері, треба ще спокусу прибрати — на той бік нам з дітлахами просочитися, а до світу живих тобі повернутися. Олежику! Ти ж сам питав, що можеш зробити? Допоможи!

— Як? — Маніпуляторка мала. Ледь усміхаюся і відчуваю, що стає легше. Від того, що вона не ображається, що поводить себе так, ніби ми вчора бачилися. І я вже встиг її за вухо смикнути, аби із матір’ю не почала сперечатися, і вихідний усій сім’ї не псувала, й диск із улюбленим фільмом принести на знак вибачення. Вона простягає мені балончик із червоним маркуванням. Коротко пояснює, що вимагається від мене та від тих, хто до цієї кімнати не встиг потрапити. Слухняно повторюю, демонструючи, що все збагнув. Дуже хочеться доторкнутися до Єви, невже не заслужив? Вона ледь винувато відсторонюється:

— Зарано, Олежику, чесно, зарано для тебе. Не квапся, гаразд? Без тебе сумно, але як надто квапитимешся, розминемося. Я на тебе зачекаю, слово честі. І поки чекатиму, малюватиму картини. Ага! Найсправжнісінькі картини — не малюнки якісь там. А потім хвалитися буду, домовилися?

Мене вмовляють, як улюблену, але вередливу дитину. Дуже важко не поступитися. Але не втримуюся, питаю, хоч і відчуття таке, ніби б’ю нижче пояса:

— Сестричко, а там, за дверима, тобі не страшно буде одній? І там справді зможеш малювати?

Знову ця надто доросла й водночас надто знайома посмішка:

— Трохи страшно, братику. Але це добре, бо коли переступати важливий поріг зовсім без страху, пуття не буде. І коли я в теперішньому своєму становищі змогла малювати, то там точно зможу… Зрештою, навіть не це важливо. Врятувати душі мертвих дітей — ось що важливо. Ви ж там живих дітей, що не встигли зозулятами зими стати, хоч Марина мала і на них лихі плани, не ображайте. І себе, брате, не давай ображати. А за Руську не хвилюйся: її хіба божевільний образить по-справжньому, та й той потім каятиметься. Хтось сильний та справжній вашого янгола береже. Передай їй, що янголів бережуть ті, що бережуть Янголів. Вона зрозуміє.

Стою заціпенілий. Так, я не зрозумів: хто тут старший, хто мудріший і хто кого заспокоює? Але Єва уриває себе, збагнувши, що забагато мені наговорила. Тоді раптом не втримується, доторкається до моєї правиці — на щастя, її пальці крізь мою руку не проходять, як то відбувається в голівудських жахликах, лише обпікають крижаним холодом. Я стримуюся і не морщуся, тож дівча і не здогадується, що мені неприємно та боляче.

— Нам час, Олеже. І будьте там усі, чуєш? Просто будьте! — Вірунько, Майє, Бодьку, Бориску, Лілько, Машо, Данько! Де ви там усі?! Час, малі, час! Хто хоче останню лінію провести?!

Це вже не до мене.

До стіни, де були намальовані двері, майнуло сім тіней. Невже вони весь той час, поки ми з Євкою розмовляли, були поруч, у залитій холодним світлом кімнаті, де начебто й найменшій тінці нема де притулитися?! На мить стає моторошно: не вміють ті режисери у культових жахликах народ по-справжньому лякати. Семеро невеличких постатей хлопчаків і дівчаток інколи можуть налякати гірше за будь-яких кіношних монстрів.

Думку, що це — найсправжнсінькі монстри, встигаю перехопити на підльоті. Так, аби ніхто з присутніх не помітив. Дітлашата як дітлашата. Ту ж Віруньку хоч зараз перед камерою став, аби у рекламі йогурту чи цукерок знімалася: симпатична і точно не зніяковіє. Хіба що то буде даремне гайнування кінострічки чи на що там зараз знімають?

Малі недовірливо косують у мій бік. Однак та, що її назвали Майєю, не втримується, починає торохтіти, ковтаючи по півслова:

— Ой-ой, там такий вогонь! Їм же боляче буде! Не хочу, щоб боляче було, тільки не Лусі, а? Вона мене пиліжками із помаланцами плигостила! Сонечка для сонечка. От! Та й інші боляче не лобили. Не тлеба боляче їм, будь ласка?

Боже! Там і справді вогонь. Я не можу кинути їх напризволяще! Принаймні живих дітей та Руслану. Цього Євка мені не простить — це вже точно.

Озивається Євка:

— Тихо-тихо, Майє, не плач! Звісно, ні Русьці, ні її друзям, ні дітям, що з вами не пішли, не має бути боляче. Але вберегти їх можемо лише ми. І лише тим, що зараз домалюємо разом ці двері, і підемо у них — не озираючись. А Олег причинить за нами двері — і побіжить допомагати і Руслані, і діткам у будинку, аби не боліло.

— І мамі Марині не болітиме? — тихо запитує кучерявий худенький хлопчик. Здається, Бориско.

Коли б моя воля, то тій суці перед смертю ще не так заболіло б! Добре, ми з Арсеном, хай і з натяжкою, але винні — треба менше з бабами валандатися. Однак, до смерті її чоловіка жодного стосунку не маємо, бо ж знаю добре, хто вбив та за що. Так, покійний далеко не янгол, навіть навпаки. І його сумління не те що по коліна, по шию в крові. А от що тобі, Марино, зробили дівчата — Руська та її компанія? Очевидно, просто опинилися не в тому місці і не в той час. Але от чого я геть не розумію — то це діти. Наче ж з добрими намірами всиновлені діти, що Марину навіть мамою почали кликати?! Діти, яких Марина ще не встигла вбити?! Їх нащо в офіру приносити? Що то за помста така збочена?

Євка, певно, думає про те саме, однак не сперечається: нікому не болітиме, якщо малі нам допоможуть. Дорослі дітям і після смерті брешуть — на тому цей довбаний світ і тримається!

Двері домальовані. Сестра повертає ручку — двері легко піддаються, без скрипу та інших спецефектів. Ніби й дивного нічого немає у дверях між світами. Тільки за порогом — не світло, за порогом — туман. Принишклі малі починають перешіптуватися і посміхатися. Євка ще нашорошена, але в очах полегкість. Певно, щось там, за порогом, є таке, що мені просто не розгледіти. Мабуть, і справді рано туди зазирати усерйоз? Сестра пропускає малих поперед себе — усіх сімох. Вони чемно переступають поріг, не озираючись, як їм і наказували. Євка на мить завмирає. Дорослі часто порушують свої ж настанови — тож на мить сестра озирається і сумно посміхається мені: схоже, не таке вже й веселкове буття нас чекає попереду, як мені моя молодша сестричка щойно розписувала. Однак вибір свій ми вже зробили.

— Хай щастить, братику!

— Хай, Євко!

Дурнувате прощання, дурнуваті обставини. Зате все щиро.

Двері зачиняються, перетворюючись на простий малюнок на стіні у кімнаті з білими стінами без натяку на вихід. Веселі перспективи тут провести вічність замайоріли на горизонті. Бо якщо сестра помилилася щодо моєї долі? Рішуче перехоплюю балончик із фарбою у ліву руку — права, до якої Евеліна необережно доторкнулася, усе ще німує. Підходжу ще напівкроку ближче: хочеться зробити усе як слід. Хрест поверх дверей. Не простий — сварга, як Єва і прохала. Поки не варто думати, чому фарба для запечатування вибрана саме червона. І чим доведеться запечатувати примарні двері насправді, в реальності, аби їх точно не можна було відчинити…

— То капєц, Олеже! Тобі ще сплячого красеня зображати не набридло?! Хто, думаєш, цілуватиме?! — і ляпас, правда, не сильний, але, схоже не перший. Мушу поставити собі ще одного хрестика до списку «за що маю помститися Арсену, коли ця історія позаду лишиться». Але плин думок різко уриває його сухий кашель, що рве горлянку насмішнику. Схоже, у цьому будинку розпочалися справжні неприємності. І тому не час розлежуватися. І вже точно знаю, що не прийшов би до тями, попри всі методи народної медицини пана детектива, аби не Русланка. Звісно, дівчина не стала мене цілувати. Обзиваємо її божевільною, а вона буває практичнішою за всіх нас: десь роздобула респіратор, притисла до моїх губ. Кілька судомних вдихів відносно чистого повітря — і вдається слабко поворушитися. Допомагають дві думки: що, як і далі слабуватиму, Руслана собі респіратор не зодягне, так і задихатиметься, мене до тями приводячи. Яка тоді з мене допомога?

Руслана

Диск № … …останній.

Людина в реанімації. Чоловік. Заплющені очі, худе змарніле обличчя одного кольору з білизною. Трубочки, дротики причеплені до тіла. Зараз в комі. Доживає. А про «доживає» шепочуться між собою лікарі. Хоча він не може їх чути, принаймні вони в цьому впевнені. Його смерть вже доконаний факт, залишилося тільки вписати до паперів годину та хвилини. Біля нього вже навіть медсестри не чергують. Для чого? Лишень камера спостереження, про всяк випадок. А «всяк випадок» — то візит іншопланетян, очевидно. Відео записується на диск — вимоги охорони того чоловіка. А чоловік, очевидно, з когорти сильних світу цього. Бо навіть при майже мертвому медперсонал уголос висловлюється доволі стримано з переляком в очах. Наче нічого особливого в усьому цьому немає. Бо все, як у всіх хворих — процедури, крапельниці, обхід лікарів, розмови, невтішні висновки. Але.. Хтось з охорони, видно, що інерційний профі, таки передивлявся відео і… Коли в палаті порожньо, починається найцікавіше. Майже мертвий чоловік розмовляє сам з собою. Та я вже якось звикла, що можу бачити те, чого інші не бачать, чути те, що інші не чують.

— Відпусти мене. Доню, благаю! Я хочу на той світ — хай навіть до пекла.

— До мами, татусю? — дитячий голос нізвідки. Уважніше вдивляюся в екран.

— Можна й до мами. Думаю, мені вона вже простила. Бо по-справжньому, як з’ясувалося згодом, любила мене тільки вона. Всі решта — використовували.

— А ти?

— Я?

Холоне всередині від почутого. Господи, на екрані телевізора наче фільм жахів транслюють. З’являється картинка. Мала сидить майже біля голови непритомного чоловіка. Звісила ноги, махає ними, вони короткі й не дістають до підлоги. Симпатичне русяве дівчатко років семи, кучерики вибиваються з-під поношеної червоної шапочки, щербата посмішка. Вона мені когось нагадує, вже я її бачила колись… І все б нічого, таке миле дівчатко, якби не…

Воно мертве. Потерча. Через напівпрозору фігуру малої можу добре розгледіти стіну за її спиною. Клубок, колючий і неприємний, застрягає в горлі. І ні туди, і ні сюди. Згадую, де я бачила ту малу. Господи, це ж вона. Те саме дівча, котре замерзало тоді посеред степу, коли мене покликало до цього клятого міста. Але воно ж тоді було зовсім не прозоре чи ні? Чому ж тоді крім тебе його ніхто не зміг побачити? Ціпенію. Уважніше вдивляюся в екран, роблю звук гучнішим.

— Тату, ти мене більше любиш, правда, більше аніж Ірку? Ірка — погана. Вона жадіна-гавядіна, бо не хотіла дати своєї іграшки погратися.

— Доню моя! Віруню, я вас обох люблю. Пробачте мені, дівчатка, що не зумів стати для вас батьком, хоч якимсь батьком. Не тримай мене тут, Віруню. Відпусти.

— Я не можу, тату. Не можу. Я не хочу бути сама. Я так довго була сама, поки мене та тьотя не підібрала. Вона каже, що коли ми її слухатимемо, вона стане нашою мамою. Але ж у мене вже є мама. І тато є… Хіба може бути у людини дві мами?

— Ні, не може, маленька. — Чоловік ледь говорить, майже шепоче, з останніх сил напевне. — Тому давай, сонечко, підемо з тобою до мами разом: ти і я.

— Ти мене не обдуриш? Дорослі так часто брешуть. От і наша нова мама також бреше. Каже, що буде нас любити, коли ми її слухатимемо, а насправді вона нікого крім себе не любить.

— Як, доню, звати твою нову маму?

— Вона ще не моя, кажу ж, вона хоче стати нею. Її звати тьотя Марина, інколи вона себе називає Георгіною. Хіба можна називатися двома іменами відразу? Вона — погана. Вона каже, що ти вбив її чоловіка, її дитинку, мене і маму. Але коли люблять, то хіба тоді вбивають? Ти ж любиш мене, татку, правда?

— Люблю.

— А Ірку?

— І тебе, й Іринку люблю. Бо ви мої донечки.

— Ірка погана. Чому ти її любиш? Вона гуїстка.

— Хто?

— Гуїстка. То наша нова мама так називає тих, хто тільки себе любить.

— Ні, вона не егоїстка. Вона бідна перелякана дівчинка. Ви з нею сестри. Ти також маєш її любити. — Мала опускає очі на підлогу, нервово махаючи ногами. — Донечко, не сердься. Я тебе люблю, моя маленька. Як мені гірко, що не можу тебе зараз пригорнути. Як мені прикро, що був таким довбнем і так багато в житті втратив через всяку дурню, яка називається владою, грішми… Не сердься, моя солодка. Будь ласка.

— Добре, не буду. Таточко мій любий.

Я аж слину заковтую нервово від зобаченого. Напівпрозора дитина пригортається до майже мертвого чоловіка. Кілька хвилин вони мовчать. Нарешті, озивається чоловік:

— Ти знаєш, де зараз твоя сестричка? Ти щось про це говорила, Віруню?

— Знаю. — Дуже мляво відповідає мала. — В маленькій хаті. Там ще на подвір’ї стара дитяча гойдалка стоїть, з дерев’яним півником на горі. Але вона та гойдалка поламана і на ній не погойдаєшся. Татку, ти мені зробиш гойдалку, правда? І я буду на ній гойдатися.

— Зроблю, доню, зроблю! Гойдалка з півником, кажеш?

— Ага, з півником. А чого ти питаєшся і то не вперше? Тобі мене мало? — Мала напускає в голос жалю. — Тату! Я тебе до Ірки не впущу. Так і знай! Ага-ага! Не пущу! Я тебе їй не віддам. Чуєш? Ти мій тато, тільки мій.

— Добре-добре, маленька моя. Тільки твій. Спокійно, серденько, я буду тільки твій, робитиму все, як ти захочеш, тільки допоможи Іринці, врятуй її.

Мала якусь мить щось обдумує. Тоді простягає руку до обличчя чоловіка, до його очей. Гладить по щоці. Нахиляється і цілую в чоло.

— Якщо я допоможу Ірці, то ти будеш тільки моїм татом і відмовишся від неї? Обіцяєш?

— Так, тільки твоїм, відмовлюся. Але вона має залишатися живою, в цьому світі, бо інакше піде за нами.

Господи, на які тільки брехні не підуть дорослі тільки, щоб стало по-їхньому.

— Я не хочу, щоб Ірка йшла з нами. Нас чекає мама, тебе і мене. Ірка — чужа, тому хай тут остається. Вона тебе не любить. Такі дурниці про тебе говорила. Що ти ніби тільки гроші любиш. Дурна, правда? А ти мене більше від грошей любиш, так, татку, так?

— Так, доню.

— Від мільйон мільйонів.

— Ще більше.

— Ой, татусечку мій, який ти у мене! Я завжди дбатиму про тебе.

Вона поправляє на ньому ковдру. Гладить по голові.

— Дякую, донечко. Ти хороша, дівчинка.

— Ти мені дістанеш таку ж іграшку, як в Ірки, добре?

— Звісно. Навіть кращу.

— Ура-ура! Ти у мене, таточку, найкращий. Я так Ірці й скажу — тато мене любить, а тебе ні. Бо він з тобою ніколи не грався. А зі мною він і розмовляє, і каже, що гойдалку купить, і гратиметься. Так, тату?

— Так, доню!

— То я йду.

— Йди, серденько та чимшвидше повертайся назад. Добре?

— Не переживай. Я допоможу Ірці, бо ти так хочеш. А чому та тьотя, яка тримає Ірку в себе, казала, що ненавидить тебе? І навіщо їй здалася Ірка?

— Яка тьотя, доню? Марина?

— Ні! Мама Марина тут ні до чого. Тьотя така, молода, модна, світле волосся. Красива, але дуже лиха. Ім’я має навіть дурніше від Ірчиного. Е-е-е-е, Іренея…

Арсен досі уважно слухає все, що я йому переказую. Він не може чути і бачити малу Вірку на екрані, тільки чує слова Мстислава. Після імені Іренея, увесь ціпеніє. Зривається на ноги… Хапається за слухавку. Тицяє пальцем по ґудзиках телефону.

— Олеже, то я. Йди в дупу зі своїми оперативниками. Я знаю, де мала. Будинок батьків Іренеї, знаєш де? Та я тебе не про мертвих батьків питаю, а про будинок. Ти там колись бував? Харе! Дорогу пам’ятаєш? Чо питаю? Давай так. Говорю я і питаю я, твої одкровення і прес-конференції залишимо на потім. У дворі батьків гойдалка стара стоя… Що? Пішов у задницю, коментаторе! Так стояла чи ні? Оригінальна така: з півником дерев’яним на горі? Звідки знаю? Чи тобі не пофіг? Знаю просто. Ага-ага! Супер. Не ти супер, ідіоте! Бери всю свою рать, оперативників також, мєнтів, пантів, бандитів, можна й «швидку» заразом і хто там під рукою і між ногами в тебе валандається і дуйте в те село, до будинку з гойдалкою та півником. Малу викрала Іренея. Тримає в старій батьківській хаті. Інформатор мій! Ага! — Арсен дивиться сумно на мене. — Надійний інформатор. Чесний. Таких тепер майже не залишилося. Всьо. Кажи мені адресу, я також виїжджаю. Ага, хочу тій сучці в очі перед смертю подивитися. Чиєю смертю? Та своєю ж! Чи ти забув про список? Несподіванка, точно. Бо Марина Іпатіївна тут чиста. Слухай, познайомлю тебе згодом зі своїм інформатором, гаразд? А зараз до роботи, поки не пізно.

Арсен вимикає телефон. Я зриваюся на ноги:

— Я з тобою.

— Ні-ні! Не треба, Русечко. Це може бути небезпечно. Ти й так багато зробила.

— Оскільки «це» зробила я, то мушу їхати з тобою і, будь ласка, розкажеш мені дорогою про ту вашу Марину більше, добре?

Звичайно, ми з Арсеном приїхали найпізніше. Пізніше від оперативників, від міліції, від Олега. Ото сюрприз для нього буде, коли «інформатора», тобто мене побачить.

На засніженому подвір’ї стояла майже мертва конструкція, що колись, може, й була гойдалкою. Її верх прикрашав дерев’яний півник, колись червоний. Фарба на ньому пооблуплювалася, і він виглядав таким нещасним, наче його доїдав лишай. Арсена тут усі знають і нас спокійно пропускають до хати.

Жінка-білявка висіла на червоній мотузці посеред порожньої темної кімнати, вікна якої знадвору забиті дошками. Очевидно тому, що було темно, хтось увімкнув світло і тьмяна від бруду лампочка утворювала на світлій голові вішальниці брудну пляму. Мотузка прив’язана до гачка, на який колись кріпили абажур. Принесли драбину. Тіло треба було зняти для судмедекспертизи.

— Собаці — собача смерть, — безжально ледь чутно цвікнув крізь зуби Арсен. Я аж похолола від тих його слів. Стало враз непривітно і холодно. Жертва розвернута до нас спиною, елегантні білі чобітки ледве не сягають підлоги, роблячи над нею кволі гойдання. Світла норкова шубка, шкіряні білі рукавички на руках і мобільний затиснутий в правиці. Я легко торкаю Арсена за плече:

— Іренея!?

Я не запитую, я стверджую. Та Арсен ствердно киває.

— А мала де, тобто Іринка? — згадую слова Віруньки, яка обіцяла батькові, що Ірку врятує.

— А ти що тут робиш, Господи?! — За спиною чується знайомий голос. Розвертаюся. Пожований, втомлений, про таких кажуть, наче з хреста знятий, Олег.

— І я тебе рада бачити, Олеже. Але я не Господь, на жаль. Ірина жива?

— Олеже, не починай! — Арсен підносить вгору руки, бачачи, що той зараз зачне плести дурниці. — Іринку знайшли, вона жива?! І що тут у вас відбувається? Але спершу, давай вийдемо на вулицю, а то я тебе знаю.

Виходимо. Стаємо біля старої, засипаної снігом, гойдалки. Олег відразу зривається на крик:

— То ти мені скажи що? І де дівчинка?! Була тут, але зараз — де?! Може, свого інформатора запитаєш? — Я про всяк випадок ховаюся за спину Арсена. Відразу розумію: роблю дурницю. Олег мене не вдарить, якщо навіть дуже цього захоче. Бо поруч Арсен. Кутики вуст в Олега смикаються. Наче це я йому боляче зробила. Олег переводить подих та ніяк не заспокоїться. — Де ти відкопав це диво горохове, Арсене? От, бідова дівка! Руслано, я ж тебе додому відправив! Думав, помудрішала, на вокзал поїхала, тобто додому! Бляха-муха. Дитячий садок. Наче у нас і без дівок проблем мало… — Олег ніяк не вгамується. — Ой, Арсене-Арсене! То, певне, і є, типу племінниця з чужого міста, що застудилася, га, детективе? — на мить крізь страшну втому пробивається гірка іронія.

Я майже нічого не розумію. А от Арсен трохи ніяковіє, однак вчасно бере себе в руки та в тон Олегу відповідає:

— Ні, що ви, Олеже Дмитровичу, — це молодша сестричка вашого друга з іншого міста, в якої автобус зламався, а ви підібрали бідолаху посеред степу зимового! — Арсен криво посміхається і вже більш спокійніше продовжує: — Не заводься, Олеже. Ну, збрехав я. Так і ти про неї брехав раніше, і що тепер? Руся нам допомагає. То вона на Іренею вивела.

— Вона значить вже «Руся»? Ще не «Русенька»? — Олег сердиться і недовірливо свердлить мене очима. Типу, як це ходяче нещастя, до якого неприємності липнуть, мов до жуйки чоботи, може щось корисне втнути. Я трохи перелякано ствердно киваю головою.

— Ірка де? Що і сліду немає? — Арсен повторює питання.

— Казав же: не знаю. Приїхали — тут порожньо. Двері навстіж. Купа слідів довкола хати, переважно здорових чоловіків та одні жіночі, від підборів тобто. Певне Іренеїні. А чоловіки, схоже, похапцем звідси драпали. Якийсь безлад в тому всьому відчувається. Та найцікавіше тут інше, бо з покидьками-викрадачами ми якось розберемося. Якщо Іренея замовник, то й список свити, яка їй допомагала, відомий. Так от про інше. Це дві пари дитячих слідів, які ведуть від будинку і губляться на розчищеній дорозі. Більші й менші. Що, інформаторе, може, нам дасте підказку?

Олег примружує почервонілі від безсоння очі. Можливо, аби не помітили у них проблиск надії. Арсен уриває його:

— Дасть-дасть. Потім. Ти розказуй краще, як все було.

— Та як? Зайшли в будинок, а там… Іренея посеред кімнати на мотузці гойдається. Совість замучила чи, може, хто й допоміг? А поруч, майже під її ногами, колишній тілоохоронець. Сидить, обійняв себе руками, труситься весь, очі вирячив, наче привида побачив. І весь сивий. Хоча хлопці з охорони, які його добре знають, стверджують, що ще вчора був чорнявим. Пацану тільки-но двадцять п’ять стукнуло. Ми до нього, розпитувати стали, та де там — почав плакати і жалібно вити. Ні слова не сказав. Повезли в лікарню. Здурів чоловік, помішався. І ще от, — Олег виймає з кишені іграшку: — Ірчина стара забавка, під вікном знайшли. Вона з нею ніколи не розлучалася. То подарунок її мами. Тож те, що Ірину тут тримали — однозначно правда. А от куди ділася?

— Ми, здається, знаємо куди ділася, — відповідає Арсен. — Вона в Марини.

— В Марини? Тобто як, тобто у Вдови?! Чекай-чекай, Арсене, при чім тут Марина? — Олег здивовано витріщається на нас. — Ти ж сам казав — Марина не причетна, то все мачуха, Іренея тобто. Ну?

— Олеже Дмитровичу, шановний! Ви все одно не повірите. — Арсен говорить спокійно і враз, злісно та майже пошепки додає: — І більше на Руслану не кричи. А то я тобі язик відірву. Зрозумів? Що витріщився? Поїхали.

Олег стоїть якусь мить здивований та ошелешений почутим. Арсен смикає його за рукав:

— Ну, бовване, агов! Тільки час гаємо. І не запитуй зайвого, бо тут зараз починається ота чортівня, яку ти так не любиш і в якій ти не спец. Але перед цим, маленьке прохання. — Арсен щось шепоче Олегу на вухо. Той навіть не здивовано, а просто ошаліло дивиться на Арсена. Крутить рукою пальцем біля скроні, але таки йде прохання виконувати. Повертається в будинок. Ми сідаємо в машину і мовчки чекаємо.

Їдемо також мовчки. Арсен за кермом, я спереду біля нього, Олег позаду. Арсен кудись телефонує, говорить якусь дурню, з якої я ніц не второпаю та й не дуже прагну, бо про інше думається. Тоді через пару хвилин ми зупиняємося біля двоповерхового будинку, майже на околиці міста. Арсен заходить у крамничку на першому поверсі. Вгорі вивіска. «Чарівні речі». Олег зневажливо пхикає:

— Крамниця для довбнів! І чого це ти, Руслано, туди не попхалася? Там твої «побратими» мешкають.

Зневажливо пхекаю, ніби мене це мало цікавить. Знаю ж наперед, тільки-но спробувала б — мене Арсен миттю на вулицю спровадив би. Колись мене Тетяна вигнала зі схожої крамниці. Дідько, чого це вони вважають, що якщо більше за мене знають, то можуть командувати? А як тоді мені самій вдосконалюватися, коли ініціативу виявляти забороняють?!

Олега обманює моя поступливість. Тож він від забороненої крамниці переходить до «покупця»:

— Ну ти й вчудила, мала! І, знаєш, це ще я можу якось зрозуміти та прийняти — бажання пригод, адреналінчик у крові. Але не його. Він, тобто Арсен, не для тебе, мала! Тобто з ним жодній порядній дівчині зв’язуватися не варто. Він покидьок, чуєш?! Руки, ноги, душа — все в крові.

Олег починає читати нотації. Каже, коли мене поруч з Арсеном побачив, то мало інсульт не дістав. А далі за текстом, бо: якщо вирішила залишитися в «цьому чортовому місті», то могла б собі бойфренда ліпшого підшукати, а не гада останнього. О’кей, якщо Арсен покидьок, то якого ти, Олежику, з ним водишся? І не кажи, що тільки й стосунки у вас, що продавець-покупець. Бо впевнена, тільки-но гроші запропонуєш за пошуки Ірини, то Арсен пошле так далеко, що звідси не видно. Він зараз не гонорар відробляє, зовсім ні… Ех, Олеже-Олеже! У самого он проблем вище неба — вкатруплена коханка чи й кохана, викрадена мала, котрою маєш опікуватися та до того всього ще й сумління, яке догризає через смерть сестри, а він попри це не забуває мені нотації почитати. Дарма, Олеже, думаєш, що я не розумію, ким є Арсен. Я не ідіотка. Все я бачу і все розумію, однак… Не все так паскудно насправді. Арсен не пропащий, він може стати кращим, тільки треба його підштовхнути в правильний бік. Так, я не нянька і не учитель. Та, зрештою, вони йому навряд чи знадобляться, а от друг справжній… Блін, можна ж спробувати, нє. За «спробувати» мені ж нічого не буде? Чи буде? Ото знайшла про що думати після побаченого та почутого.

Не втримуюся. Обриваю різко Олега, несила сперечатися:

— Давай про це потім, Олеже, добре!? Є важливіші речі.

Та, зрештою, хто знає, що воно зараз важливе? Мені біля Арсена спокійно та надійно, і я чомусь стовідсотково впевнена — він мене не скривдить, а поки я поруч, не ображатиме й інших. Тетяська б обов’язково цю ситуацію прокоментувала так: «Закохана дурепа». Ще ні, а далі побачимо…

Зрештою, ми з Арсеном чимось схожі. Він, правда, голосів не чує. Але бачить багато такого, на що прагматики, типу Олега, закривають очі. Найгірше, що й Олег це побачити зміг би, якби зумисне в інший бік не відвертався, а так щоразу доводиться пояснювати, що ж насправді перед очима маємо.

Приїхали. Знайомий будинок зі знайомого малюнка Євки. Коли дійшли до вхідних дверей будинку, різко зупинилися. Бо раптом нізвідки посеред зимової стужі, холодного снігу перед порогом засніженим з’явилася змія. І непроста змія, бо Олег згодом нам розтовкмачив: то одна з найотруйніших у світі, австралійська тигрова. Отрута діє миттєво. Вона не намагалася поки нападати. Просто перегородила нам вхід і прискіпливо дивилася то на одного з нас, то на іншого. Олег поліз різким рухом до кишені, звісно за пістолетом. Змія насторожилася і витріщилася на нього. Арсен ледь чутно прошепотів: «Ще один зайвий рух, супермене, і ти труп. Замри, ідіоте!» Олег, очевидно, в душі чортихався та посилав Арсена якнайдалі, однак таки послухав. Змія і далі продовжувала свердлити Олега очима. Не вірила вона йому. Їй він здавався поміж нас найменш благонадійним. Це дало можливість Арсену непомітно вийняти зі своєї кишені маленьку пляшечку з білою рідиною та тарілку. Він почав переливати рідину в мисочку. Змія змінила об’єкт дослідження, не мигаючи втупилася в Арсена. Та дивилася вона зовсім не вороже, мені здалося, що навіть зацікавлено… Чи вона почула запах, чи була надто голодна, але коли Арсен обережно поставив перед нею мисочку з білою рідиною, вона жадібно заходилася пити. Через тридцять секунд змія лежала бездиханно біля миски.

— Ти страшний чоловік, Арсене, — сказав втомлено Олег. — Добре що ти мені не ворог.

Арсен стенув плечима.

Мене ж цікавило геть інше.

— Звідки ти знав як і чому?

— Я давно живу в цьому місці, дівчинко. — Проста як ніч відповідь. — Під нашими ногами на камені вигравірувано: «Anguis in herba». З латиниці — змія в траві.

— Це з того чарівного магазину рідина? — перепитую. — Там що?

Олег мовби не чує нашої розмови, веде своєї, наче виправдовує всі дії приятеля:

— Можемо, Арсене, потім щось схоже провернути з Мариною. Красиво! Сипнув в молоко ціанистого калію і жертві гаплик… Але оригінальних собі охоронців Марина вибрала. Не з трояндами ж нас зустрічати, особливо коли гості непрохані. От і спустила Цербера, тобто змію.

— Ага, точно! Олеже, ти такий глубокодумаючий, що просто фініш! — Я не втримуюся від іронії. — Які змії-охоронці в наших широтах при мінусовій температурі?

Олег зневажливо хмикає. Щоб ми не сказали — не віритиме, бо все на світі обов’язково має звичайне наукове пояснення.

Піднімаємося сходами. Олег попереду. Арсен зупиняється, шепоче мені на вухо так, щоб Олег не чув.

— А у мисці звичайне материнське молоко, Русько, розбавлене мертвою водою. — Говориться наче про щось геть буденне. Відьмак, блін. Арсен уважно дивиться якусь мить на мене, наче прочитав останні мої слова: — Мій дід з непрóстих, Русланко, як і ти. Пам’ятай про це, дівчинко. Ми з тобою нерізні, зовсім нерізні.

Тим часом Олег гукає з-за вхідних дверей будинку:

— Ходіть вже, а то найцікавіше пропустите.

В хаті, схоже, аншлаг. А потім…

Завертілося все, наче в каруселі. Крик, вереск, органна музика… Божевільна жінка реготала так, що кров застигала в жилах. І поки Арсен з Олегом намагалися вибити вікно, Тетяна з Інкою накинулися на Марину без заклять та прокльонів, а по діловому — з кулаками. Діти, живі справжні діти налякано стояли, не дуже розуміючи, що відбувається. Бо, може, вони й були проінструктовані про те, як себе поводити, та, певно, стількох гостей відразу Марина не чекала.

… Боже, як паморочиться в голові, середину розриває кашель, сльозяться очі. Що за фігню випустила в повітря ця божевільна? Краєм ока бачу, як звідкись на обличчях дітей з’являються респіратори. До мене підбігає стара знайома, мала Майя: «Ланко, на, — тицяє в руки мені респіратора. — Забели нас звідси. Нам стлашно». За її спиною наче на прив’язі бачу перелякані очі потерчат. Потерчата — це також діти, хай давно мертві, але душі в них справжні. Майя майже силоміць утискає мені в обличчя респіратора. Натягаю його, хоча розумію, що то не дуже добрий захист. Треба звідси забиратися. Роззираюся. Діти в масках — добре. Тетяна, Інка та й Марина кашляючи сплелися в один вузол і борсаються там… Олег лежить під вікном, схоже зімлів. Вогонь в каміні горить ще сильніше, мені здається ще трохи і його язики вирвуться на волю і тут все вигорить чи зірветься, коли газу набереться замкнутому просторі критична маса. — Тут підвал є? — запитую Майю, бо розумію, що з будинку нас не випустять. Все наглухо зачинене. А діти тут давно, то, може, і…

— Є, — Майя хапає мене за руку і тягне кудись по коридору. В кухні тицяє пальцем на килим. — Там.

Я все розумію. Відкидаю килим вбік. Беруся за ручку ляди і піднімаю її. Звичайна тобі пивниця, дерев’яна драбина веде вниз. Немає коли довго роздивлятися чи роздумувати:

— Майє, дівчинко! Веди всіх дітей сюди, тихо спускайтеся драбиною та чекайте на мене. Скажи, що так треба. Нагорі ще хтось з живих є?

Майя ствердно киває головою.

— Вілуня та Ілка. Вони нечемні і мама їх покалала.

Кидаюся сходами на другий поверх. Метушня, кашель, крики, полум’я, божевільні звуки органу заповнюють собою простір. В одній з кімнат — дві перелякані дівчинки, сидять обнявшись. Тут ще не дуже смердить, хоча запах і сюди почав добиратися, бо малі прикривають обличчя долонями, покахикуючи. Респіратори їм не видали. Бунтівниці не заслуговують пощади.

Малі здивовано витріщаються на мене.

— Вставайте, дівчата! — Не рухаються. Вони мені не вірять. Кажу чарівне слово. — Іринко, мене Олег прислав. Бери сестричку і спускайтеся в пивницю на кухні. Бігом.

Чарівне слово «Олег» діє блискавично. Мовчки встають і дріботять за мною слідком. Внизу коїться чортіщо. Якимось дивом Інці з Тетяною вдалося оглушити Марину, але газу в кімнаті зібралося стільки, що розумію — ще трохи і всім гаплик. Дівчата корчаться від кашлю та сліз. Кличу їх за собою. Доводжу до кухні, тицяю в бік відкритої ляди. Вони все розуміють без слів, тягнучи попід руки напівживу жінку.

— То моя рідна тітка, та сама, — ледве видавлює з себе Тетяна. Махаю рукою — все потім, потім…

Тепер Олег та Арсен.

Арсен досі намагається висадити вікно. Олег непритомний на підлозі. Арсен казав, що той пару діб не спав, тож йому невеликої дози брудного повітря вистачило, щоб зімліти. Зриваю з себе респіратор, притуляю до обличчя Олега. Гидкий роздираючий запах починає виїдати очі, викашлювати легені. Стараюся глибоко не вдихати. Олег наче очунює. Розтовкмачую хлопцям, щоб мене зрозуміли, куди всі поділися. Хапаємо з Арсеном Олега попід руки і сунемо до пивниці. Правда, з мене помічниця нікудишня. Бо основне робить Арсен, я просто дрібочу ззаду. Краєм ока бачу, що Марина-Георгіна починає ворушитися. Цю змію ніщо не бере — ні газ, ні бійка. Може, і справді треба було її напоїти Арсеновим молоком, як радив Олег? Перед дерев’яною драбиною вниз Олег вклякає. Зриває з себе респіратор, тицяє його в руки Арсену і ще щось червоне.

— Вдягни. Вернися до неї. Візьми шнурок.

Я нічого не розумію. Але Арсен, схоже, зрозумів усе. Він чіпляє респіратор, рукою показуючи вниз, натякаючи щоб ми спускалися. Олег йде першим, майже силою його туди запихаю. А сама слідкую за Арсеном. Він тримає в руках довгий червоний шнурок. Схожий на той самий, на якому повісилася чи повісили Іренею. Марина намагається стати на ноги, їй це ледве вдається. Арсен за допомогою шнурка закільцьовує Марину. Кавалки нерозбірливих слів долітають до мого вуха. Перстень на його пальці горить лихим вогнем. І я розумію — це закляття. Змія потрапила в пастку.

Арсен біжить в мій бік.

— Це її затримає. Ми встигнемо заховатися. Давай, Русько. Будинок от-от вибухне.

Спускаємося вниз. Там тісно від людей. Ледве всі вмістилися. Закриваємо ляду над головою. Ляда дерев’яна, і стає зрозуміло, що це наче клітка для нас чи пастка. Бо якщо будинок вибухне — це нас навряд чи врятує. Запах починає добиратися і сюди. Мовчимо у темряві. Що тут можна ще сказати? Здається, приїхали. Загнали себе в кліку.

Раптом озивається Олег.

— Хтось має мобільний? Мій ще вранці здох, батарея сіла.

— Шет! Думаєш, ти один такий розумний? — Відкликається Інка. — Антена тут відсутня. Це ж передпокій пекла, друже!

— Та я не про це, — говорить сердито Олег. — Мені б підсвітити.

Інка вмикає свій, сенсорний. Він блимає якимось дуже холодним синім світлом. У нас обличчя наче в передсмертних масках. Діти перелякано збилися в купку. Ловлю себе на думці, що чомусь не бачу потерчат. Вони просто щезли. Олег щось наче шукає на стіні. Тоді дотягується до верхньої полиці, шарпає одну дошку на себе і…

Перед нами розчиняються потайні двері, а за ними — ще одна кімната. Олег йде попереду, підсвічуючи собі. То навіть не кімната, зала. Посередині овальний стіл, на ньому скляна куля. Товсті чорні свічки стоять на підлозі навколо столу. Їх тринадцять. Таке відчуття наче тут працює витяжка, бо повітря чисте, навіть прохолодне, без неприємного задушливого запаху. Так, тут мусить бути добра витяжка, бо, очевидно, ці свічки палилися довго. Попід стінами стелажі: один з книгами, інший з баночками та мішечками. Навпроти завішене якоюсь шматою величезне дзеркало, майже на всю стіну.

— Це кімната для обрядів некроманта, — зі знанням справи каже Тетянчина тітка. Арсен з Олегом вертаються до дверей, щоб їх зачинити, бо запах і сюди починає добиратися. Але марно. Двері герметично закриваються тільки з того боку.

Все відбувається стрімко. Тітка Тетяни кидається до дверей. Вибігає з них, замикає нас, залишаючись з того боку. Тетяна гамселить щосили в двері.

— Відкрий, відкрий. Не треба, тітонько. Ми щось придумаємо.

— Не треба нічого придумувати, Тетянко. — її ледве чути за броньованими дверима. — Це моя офіра, розплата за все… Хтось має запечатати ті кляті двері, запечатати кров’ю. Прощавай, мала! Я люблю тебе.

— Тітонько, не треба, благаю, не треба.

У відповідь — тиша.

Я беру Тетяну за плечі. Вона плаче, навіть не соромлячись цього. Дозволяючи себе жаліти. Навіть сильним інколи слід плакати, щоб не забувати — вони також люди.

— Звідки ти знав про двері? — запитує Олега Арсен.

— Ти все одно не повіриш. — Той стомлено і сумно говорить. Раптом його губи ледь кривляться: плакатиме?! Ні, то усміх такий… вперше бачу, що він взагалі вміє усміхатися, хоч так, із болем. — Сестра підказала. Так, Арсене, сестра. Та сама, що померла шістнадцятирічною, але й після того не кинула малювати… Тобі, Руслано, вона просила передати, що дітей, тих, що справжні зозулята, вона забрала з собою. Щоб ти не переймалася цим: забрала їх туди, де вони хоч комусь потрібні. А отже, вже й не зозулята ніби. І ще одне. Просила тобі передати, дурня, можливо та все ж: «Янголів оберігають ті, що оберігають янголів?» Ага-ага, згода. Повна маячня, але Євка сказала, що Руслана зрозуміє.

І я розумію, я все розумію.

— Сподіваюся, що хоч щось із цього марення, яке мене запам’ятати примусили, ти збагнула? — на мить із колишньою задиркуватістю уточнює хлопець.

Збагнула. Губи сіпає від вдячності до дівчини, яка змогла зламати порядок.

— А малі, оці-от, наші справжні, — Олег продовжує інструктаж більш впевнено, — хай поскидають з себе ті речі, які їм особисто дарувала Марина. Так вона тримала біля живих мертвих. «Тлін до тліну», — так Євка сказала. Що з тими речами робити, ти ж знаєш? — то вже до мене чи то твердження, чи запитання. Я розпачливо стинаю плечима.

— Я знаю, — майже хором кажуть Тетяна та Інка. Правда, Інна пошепки додає кілька слів на адресу турботливої матінки, щедрої та ніжної, яка схильна приймачатам такі обновки дарувати. Її калічена англійська рятує погано: була б справді невинною малою — спаленіла б від брудної лайки. Але тут і Тетяся, забувши про маску справжньої леді, схвально киває. Арсен здивовано й трохи збентежено дивиться на Олега. Так, ніби прогледів раніше щось дуже важливе, тож тепер визирає в усі очі Я згадую малюнок з підписом «Зозулята зими», який намалювала Єва, мертва сестра Олега.

Більше ми не встигаємо ні про що подумати, ні про що запитати. Бо світ розриває потужний вибух.

І я кудись провалююся.