Зрошення пустелі

I

На лекціях д-ра Тіля завжди панувало заціпеніння, яке він свого часу сприймав за свідчення шани й поваги до його обізнаності, аж поки студентів виказало глибоке зітхання і хтось у першому ряду позіхнув. Їм було нудно, він був нудний, але тільки для першокурсників, у яких уже роками веде цей базовий курс. Вступ до давньої історії, а по обіді — вступ до археології. Він був свідомий того, що не розповідає нічого цікавого, нічого такого, що ця юнь перед ним, яка під час його лекції думала вже про наступний предмет, не могла б почерпнути з якоїсь книжки, та наразі йому це було байдуже. Вони приходили тільки тому, що д-р Тіль завжди відмовляв студентам у матеріалах лекцій, хоча міг би продиктувати їх уже з голови. Ішлося не про ледачість чи зловмисність, радше про звичайне марнославство. Якщо він і має стовбичити тут щотижня, повторюючи ті самі заяложені, висмоктані з пальця, безліч разів читані й перечитані основи, то бодай перед залою, повною студентів, щоб ті за його знання хоч чимось йому віддячували, принаймні виповзали з ліжок. Диктофони на його лекціях були суворо заборонені. Якби змога, він заборонив би студентам і ділитися конспектами. Отож Тіль стояв перед ними, вікна були зачинені, й нестерпна спека, а також суміш випарів тіл ста п’ятдесяти слухачів і легкого алкогольного штину — понеділок, як-не-як, — змушували його прискорити темп свого викладу. Обрида, відраза до цих безнадійних нездар, жоден із яких, якби це від нього залежало, не випустився б із університету, охопили його так, що він заговорив із незвичним для себе поспіхом. Пару закінчив на п’ятнадцять хвилин раніше. Геть, геть із цієї смердючої парильні. Тіль ненавидів своїх учнів, що знуджено позіхали йому в обличчя, жили своїм життям і хотіли дрімати, а не вчитися. Він питав себе, скільки днів іще лишилося чекати, перш ніж йому нарешті дозволять повернутися назовні, туди, де можна вивчати покійників — і князів, і рабів, серця яких давно зупинилися. Вони були йому миліші за будь-кого з цього жахливого міста. Його слухачі зітхнули з полегшенням і отямилися від своєї летаргії. Тіль чкурнув повз них, проігнорував чиєсь запитання і захряснув за собою двері. Тепер швидко за ріг, у ліфт. Зненацька чиясь рука міцно й вимогливо схопила його, повертаючи втікача назад.

— Тілю! Та постривайте хвильку!

Навіть не озираючись, Тіль почав інстинктивно вивертатися й висмикувати руку.

— Та куди ж ви? Мені конче треба з вами побалакати, і справа не така вже й другорядна. Друже мій, ідеться про вашу роботу. Приділіть мені кілька хвилин, якщо я вас, звісно, не відволікаю від чогось важливішого.

Тіль подивився на руку, що його тримала, відтак підвів погляд. Він очікував побачити чиєсь чуже або призабуте обличчя, пику якогось співробітника або студента. Ректор Путьєр, рославий, рано посивілий фізик; вугрі та зморшки біля губ додавали йому віку, хоч він, імовірно, не був аж такий старий. Схилившись уперед до Тіля, нижчого за нього майже на півголови, і спершись на гладенький чорний лакований ціпок, навряд чи йому потрібний, ректор спокійно й упевнено усміхався Тілю. Доктор відступив на крок, опустив очі долі й поквапно вибачився, старанно добираючи ввічливих слів. Мовляв, він лишень поспішав до туалету.

— Тоді приходьте пізніше. Я буду в своєму кабінеті й чекатиму на вас, але не надто довго, — він простежив очима за Тілем, відтак затис свого ціпка під пахвою й попрямував назад до сходів.

Тіль передумав щодо ліфта. Путьєр спантеличив його. Не те, щоб Тіль не вмів спілкуватися з людьми, навпаки, він міг бути доволі приємним співрозмовником, коли того бажав і коли очікував на бесіду, проте щойно думки йому заносилися деінде — і тепер розлетілися навсібіч, мов зграйка сполоханих голубів. Він мусив присісти ненадовго, скориставшись напівтемрявою підвальних сходів, перш ніж рушити далі. Тіль заніс свою сумку до кабінету, розклав речі на столі й знову вийшов за двері. Він намірявся вже піти додому, але вказівник — легко помітні жовті літери на блакитному, — за яким орієнтувалися відвідувачі у пошуках дирекції або будь-якого іншого кабінету, нагадав йому про справу. Таблички провели його від сходів до сходів, іще на півповерху вгору, відтак зміястим коридором, викривленнями лабіринту, яким була ця безліч разів ремонтована, модернізована й перепланована будівля, і врешті на піддашшя, в приміщення адміністрації. Кілька днів тому в пошкодженому цвіллю даху прорізали панорамне вікно, крізь яке пробивалося світло навіть за цієї хмарної погоди. Секретар попросив його почекати недовго: в ректора нарада. Тіль затулив очі від променів паперами, які прихопив із собою. Він ніколи не брав додому багато роботи, але ці сторінки хотів прочитати до завтра. Одна студентка вмовила його продивитися її письмову. Цей небажаний обов’язок душив його, ледь не ставав посеред горла, і він проклинав власну слабкодухість. Слід було ввічливо, але твердо відхилити прохання, та він відволікся на щось, як завжди з ним траплялося у цім коридорі, був украй неуважний, до того ж дівчина була гарненька. Вона пахла дзвіночками й накручувала на палець темне пасмо, а коли заговорила, в її волоссі зблиснула біла шпилька. Дівчина обдарувала його усмішкою, чарів якої була свідома. Тіль навіть не розчув її слів, лише покірно кивнув.

Це було нестерпно, адже все вказувало на те, що ним зманіпулювали, навіть якщо він не міг — і не хотів — опиратися маніпуляції.

Вона розчинилася в натовпі. Він поклав роботу в кабінеті й забув про неї аж до цього дня. Між тим вони домовилися, що завтра вона забере ці кілька сторінок, цю письмову роботу, — нічого видатного, припустив він одразу, — і обговорить із ним, а він їх навіть не гортав. Дорогою з університету він подужав би ці сторінки, скинувши з серця камінь цієї обтяжливої обіцянки. Він розраховував, що не надто заглиблюватиметься в подробиці. У пам’яті Тіля не збереглося її обличчя — тільки дзвіночки, тільки весна. Він постановив собі не надто витріщатися на неї, коли вона прийде. Найліпше пригасити світло, залишити ввімкненою тільки лампу на столі. Йому вистачить і аромату. Вона для нього — табу, але ж вдихати запах — не злочин. Може, він також зустрічався б із нею серед юрби. Торік одного його колегу відправили у вимушену відпустку через недозволений зв’язок із асистенткою. То був огидний, потворний стариган, що не пропускав жодної спіднички, але поважний дослідник. Наразі він повернув собі посаду, та Тіль вважав пропущений робочий час значною втратою. У віці цього дідугана не відаєш, чи прокинешся наступного ранку. Зрештою, може, й на краще, ба навіть необхідно, щоб такі, як він, зникали час від часу, звільняли насиджені посади й давали дорогу інноваціям.

Перед тим, як Тіль вийшов із університету, ректор повідомив, що йому доведеться продовжити викладати, бо на фінансування його розкопок не було грошей. Він може й надалі нудьгувати з першокурсниками й нидіти над прогнилими картами та звітами. Адже дослідження можливі й у такий спосіб. Наступного семестру до нього, можливо, навіть приставлять асистента.

— Зрештою, хіба ви не застарий, щоб копирсатися в ямах? Намети та пронизливо холодні ночі у зруйнованих містах — то все ж для молоді. Натомість чоловікам нашого віку личить доручати це комусь іншому. Ми керуємо, — тут ректор тицьнув себе пальцем у груди, — ми навчаємо.

По цих словах він відкинувся на спинку гігантського офісного крісла, кивнув Тілю на двері й відвернувся до нового вікна на даху.

У підвальній квартирі, двокімнатній, півстолітній, у будинку на одному з пагорбів міської околиці, де, відділені лише стінами й водночас безмежно далекі від справжнього життя і справжнього світу, туляться, немов у родинному мавзолеї, тисячі людей над і під тобою, на шпалерах іще затримався останній подих померлого. Д-р Тіль отримав її у спадок: колишня квартира домоврядника, житло його батька. Батько вже давно помер, повільно задихаючись у порожній і запилюженій квартирі, вражений тяжкою формою раку гортані. Його син дізнався про це лише кілька тижнів тому з листа від нотаріуса.

Тіль залюбки перебирав у голові такі історії, історії смерті, розмірковував про те, як, чому й коли. Ще дорожчі йому були, втім, мерці, які пішли з життя вже давно й мовчали про це, коли був простір для загадки, до якої він міг би підшукати ключа, не так, як отут: лише одна відповідь, один поліцейський звіт, одна експертиза, один заповіт. Трагедія була ще трагічнішою, коли на її пояснення пропонували винятково одну правду. Якщо Тіль достеменно знав, за яких обставин розбили вазу, виготовили посмертну маску чи вбили принцесу, якщо ніхто й ніщо не суперечило його правді, це викликало в нього непідробну скорботу. Його батько сконав нудно й офіційно. Нема про що здогадуватися, нíчого дошукуватися або визначати. Це тіло, як і сам старий, не дозволяли видобути з себе сенс, а отже, були вкрай нецікаві. Д-р Тіль повернувся сюди з неохотою. Його знадила ціна оренди, відтак він опинився в полоні довгострокового договору. У цьому місці, у напівсвіті, занепалому, та все ж дешевому й прийнятному для життя, Тіль вечеряв над розгорнутою мапою — копією сувою третього століття, яку знайшов поміж своїх записів. Він цілковито поринув у спогади про ліпші дні, про велике поховання, про сонце на гірському гребені; він бачив спалахи розбурханого моря фотокамер, чув ґелґотання репортерів, перед якими витягували на світло артефакт за артефактом, вази, урни, золоті прикраси і врешті саркофаг.

Того самого вечора Тіль летів на батьківщину переможцем, і в його хребті бриніло відлуння їхнього подиву. Воно ширилося в ньому, підганяло його вперед через грозові хмари, крізь які вони пролітали. Увесь світ, навіть небо були схвильовані його знахідкою. Не встигли вони розкласти знайдене по важких скринях, аж раптова літня злива змусила їх прискорити від’їзд. Д-р Тіль більше ніколи не тримав у руках жоден із цих скарбів. Йому відмовили у фінансуванні на дослідницьку поїздку, інакше він знайшов би те, що шукав. Тим часом іншим випало насолоджуватися блиском слави за зроблені там відкриття. Натомість ім’я Тіля загубилось у списку учасників розкопок. За кілька років повиринали гучні дослідження й чужі імена. Згадка про піднесення та гордість звикло змінилася розчаруванням і гнівом, і він скинув мапу на підлогу, відтак підняв її, розірвав на шматки і знову жбурнув подалі від себе.

За розхитаною дошкою у стіні над ліжком — його схові якраз на такий випадок — чекала пляшка рому, найдешевшого з тих, що тут продавали. Завтра він збирався обміркувати свої помилки: і давно минулі, і ті, яких припустився сьогодні. Тож він напився до нестями й прокинувся рано-вранці на килимі, серед уламків ночі. Із прочиненого вікна пахло крижаною зимою. Приморозки. На його долоні запеклися темні блискучі плями крові та рому, сумка розпанахана, речі розкидані по кімнаті, знепотрібнілі, засмальцьовані, пожмакані. Більшості доведеться позбутися. Реферат юної студентки, досі не прочитаний, відволіче його від почуття сорому дорогою в університет.

Він намірявся зробити останній ковток рому, та виявив, що пляшка розбита. Понишпорив у своїй схованці за дошкою, але там було пусто. Нарешті пусто. Може, він туди більше ніколи нічого не поставить. Аякже, ніколи. Він збрехав сам собі, пообіцявши це вголос, так ніби не сам у кімнаті, між тим уже розмірковував, чим надвечір заповнить цю діру в стіні.

Настав другий тиждень березня, минуло чотирнадцять днів із ночі бомбардувань, і рани міста почали поволі вкриватися гнійними струпами. Біль і страх не забули — їх витіснили й закопали, вжививши в їхній ґрунт насінину спротиву й національної гордості. Військові дії вже на другий день віддалилися, від бомбардувань більше не застерігали. Пробуджена країна і її союзники кинулися у всепоглинному гніві й ейфорії початку війни в далекі поля й немов за одну ніч прокопані траншеї, і відтоді бої перетворилися на щось непомітне й абстрактне для тих, хто зостався.

Персефона довго роздивлялася й досі присипаний снігом внутрішній двір крізь матове скло вікна й питала себе, який із вигляду істинний світ. Вона цього більше не відала. Вона забулася, вона все забула, геть усе, що колись було. Вона бачила тільки сонце, що відверталося, і місяць, що лишався. Сонце зрадило їх усіх, і місто мерзло навесні. Дні Персефони спливали самітно. Мати лише раз навідалася до неї й швидко щезла знов, переконавшись, що зі здоров’ям доньки все більш-менш гаразд.

Я сиділа коло тебе майже щодня, вигадувала мати. Мабуть, ти прокинулася якраз тоді, коли мені довелося вирушити додому, подалі від міста, побути серед лісів і долин. Розумієш, усе пішло шкереберть. Насіння згнило. А погода. В усьому винна погода, винне небо, аж ніяк не людство, набрехала вона їй у живі очі й покинула доньку. Персефона не наважилася щось питати, їй кортіло кричати, плакати, жалітися, проте її матір — і вона знала це — нездатна це зрозуміти. Опануй себе врешті, принаймні, ти ще жива. Може, чула про старшу кузину? Потворний шрам на обличчі. Порівняно з цим прокуняти пару тижнів навіть незле.

Персефона молила її відпустити, заклинала дозволити їй нарешті піти, бо ж ця біла пуста кімната і безживний сад за вікном, здавалося, не розповідають, точнісінько як її матір, нічого, крім брехні. Вона мусила потрапити до руїн. Мусила побачити їх на власні очі. Інакше не повірить. А потім, переконавшись, потім, може, рушить далеко звідси. Хоч вона й любила рідні краї, тут, імовірно, годі сподіватися лінивих теплих вечорів під вільними небесами на березі річки або безтурботних прогулянок. Не буде більше ні прогулянок, ні теплих вечорів.

Цієї миті, сповненої невизначеності й нетерпіння, на порозі з’явився, злегка накульгуючи й зігнувшись, якийсь чоловік. І майже нечутно, немов тінь з учорашнього видіння, прослизнув до кімнати. Відколи вона опритомніла, їй часто снився д-р Тіль. Вона була певна, що його забрав вогонь бомбардувань. Відсутність звісток або візитів лише підтвердила її здогади, пояснивши їй те, чому він так само не навідував її. Адже саме на тому місці, де він зараз стовбичив, відклавши свою сумку та опустивши очі, вона й надіялася його побачити. Щоранку дівчина переконувала себе, що він помер, це було ліпше, аніж думка, що він про неї забув. Нині ж він стоїть тут, переступає з ноги на ногу, шарпає себе за ґудзики пальта й не зважується глянути на неї. Або не може? Що, як її спотворено? Але Персефону запевнили, що її обличчя не постраждало, та й мати говорила не про неї, а про чужих людей, про старшу кузину. Ні, ні, ніяких шрамів, жодних відкритих ран, ані крові, ні, вона була собою, не кузиною, а чоловік перед нею — боягузом! Чому б йому просто не почати розмову, не звести погляд? Вона повірила би будь-якому виправданню, будь-якому твердженню, наприклад, йому було невідомо, що вона взагалі жива, наприклад, його було тяжко поранено, він був не в стані до неї прийти, але ця мовчазність зраджувала все. Він не приходив. Персефона вирішила також промовчати. Вона й подумати не могла, що їй колись випаде побачити д-ра Тіля, який не може й пари з уст пустити. Тіля, завжди такого говіркого, Тіля, який замовкає тільки для того, щоби дібрати слова для наступної репліки. Вона не могла обґрунтувати для себе цієї німоти й нашорошено завмерла перед нерухомим доктором.

Тим часом д-р Тіль мав намір показати мовчанням глибину свого каяття й сорому та вибачитися за тривалу відсутність чи то пак тривале зникнення, позаяк був свідомий того, що зник саме у той відповідальний момент, коли був потрібний. Ця відповідальність тиснула на нього, особливо зараз, адже він непоправно втратив у пилюці й руїнах університету стільки цінного. Згоріла вся його робота, а з нею й усі розрахунки, усі гіпотези, які він колись занотував; від прадавніх карт лишилася така сама зола, як і від звичайного паперу. Каяття д-ра Тіля було нещире. Він картав себе не за те, що не заходив до Персефони, бо в нього не було ніякого бажання ділити чуже горе. Бомби, може, й завдали їй шкоди, натомість його вони цілком знищили. Він не збирався демонструвати силуване співчуття, коли йому самому хотілося просто напитися. І він таки добряче напивався. Упродовж тижня він щодня спустошував свій схов за дошкою над ліжком. Відтак валявся на килимі або сидів у кріслі й розмовляв із духами, з померлими, які жили в стінах його квартири. Батько сміявся з нього й радив нарешті подорослішати, перестати бавитися в замки з піску й у піщані могили, в яких спочивають пісочні трупи. Тіль ігнорував мертвого домоврядника й прислухався до далекого хору небіжчиків і проклятих. Вони співали про забуття.

День у день археолог намагався видобути якусь плідну ідею з тих кількох джерел, які ще лишилися в нього вдома, врятувати щось, що його визначало. Його стариган визирав з-за плечей Тіля і хитав головою. Дванадцять пропущених дзвінків. Університет уже давно переїхав до іншої будівлі, проте студентам довелося попрощатися з лекціями Тіля. Матеріали лекцій було втрачено. Цілком імовірно, що він упорався б і без них. Проте не хотів. Не хотів цього приниження, цієї змертвілої байдужості й відчужених, неуважних поглядів бездушних дітей, більше ніколи, жодного разу, він не терпітиме це далі, не дасть себе змусити. Навіщо археології ще сто студентів? Адже грошей бракує на його, Тілеве, дослідження, а через десять років якась мізерна душиця з тих, хто ловив окунів і мріяв щонайшвидше вшитися зі вступної лекції, одержить засоби, які стали б у пригоді самому Тілю. Спливали дні в горілчаному тумані й тирадах жалощів до себе, слухачами яких були лише духи його квартири.

Одного дня в холодну весняну реальність, назад до д-ра Тіля, повернувся маленький стос нескріплених аркушів. Це спонукало його на кілька годин утриматися від спокусливого тепла віскі та рому. Зрошення пустелі. Чотирнадцять сторінок, між ними — довге темне пасмо. Від паперу ще розносилися ті, здавалося б, нескінченно давно почуті пахощі — аромат дзвіночків.

Тіль лишався побіля ліжка Персефони аж до вечора, хоч після їхнього квапливого обміну кількома репліками запала довга тиша. У нього не було напоготові виправдання, а вона, з полегшенням упевнившись, що Тіль не поранений, не знала, що йому сказати, та й сам він не казав майже нічого. Він запитав, як їй ідеться. Вона відповіла. Він запитував, вона відповідала. А потім замовкла. Вона не хотіла знати, як ідеться йому, зрештою, він і не відповів би, позаяк завжди ухилявся від прямої відповіді. На вулицю тим часом опустилася темінь. Пішов дощ, і сніг перетворився на крижану сльоту; у сутінках палати вже заледве-ледве вдавалося щось розгледіти. Тіль відвернув лице від Персефони і, взявши її руку в свою, провів великим пальцем по її кисті. Вона не висмикнула руки, але й ніяк не відгукнулася на ніжний доторк. Вони так і просиділи б до ночі й аж до наступного ранку серед мовчання та тіней: Тіль — неохочий, нездатний вибачитися, Персефона — ображена й так само вперта, неохоча пробачати, якби медсестра з люб’язним кивком не ввімкнула світло. За вікном марширував похоронний похід. Кільцевою дорогою проносили вкриті стягами труни. В’ючись, мов дощовий черв’як, розрізаний навпіл широким перехрестям, скорботний марш прямував до передмістя. Там хоронили дітей. Персефона спостерігала зі свого ліжка за людьми в жалобі, марно намагаючись роздивитися обличчя під чорними капелюхами: риси їхні були приховані, як і в Тіля, який розвернувся до неї спиною і підвівся, щойно слабка лампочка спалахнула над його головою. Урешті поминальна хода щезла з її поля зору, і вона забула про війну. Тепер від війни не лишилося видимого сліду — тільки відгомін болю в нозі нагадував про те, що Персефона була однією з її перших жертв. Що та війна супроти її злості та скривдженості, що та війна супроти безнадії мовчання між людьми. Вона забула про війну. Труни зникли. Черв’як у землі. Ще на порозі палати Тіль затис, зім’явши між пальців, роботу дівчини й був готовий простягти пустелю між собою та Персефоною, однак, завваживши полегшення на її лиці й ваготу звинувачення в її оці — інше око було закрите заплямованою марлею, — поклав стос паперів на стіл біля ліжка, замаскувавши під якоюсь газетою. У його уяві це було простіше: він зачепив би потрібну тему, сподіваючись — дещо примарна надія, та все ж — оминути розмову про власну провину. Робота здиміла, щезла з простору, з часу, стала невидимою, похованою під ранковою газетою, випала з теперішнього назад у колишнє, у день, коли не було дощу.

Вона гарна. Дуже добре зроблена. Попрацюй трохи над формою та добором слів, і можеш сміливо здавати. І передивися цитати: треба правильно зазначати джерела, які наводиш. Загалом я подивований. Так він висловився колись — тоді, коли вони зустрілися. Це те пустослів’я, яке можна з певністю застосувати до будь-якої роботи, гаразд її не прочитавши. У трамваї по дорозі до університету він зіщулився в останньому ряду сидінь, заколисаний теплом, що віяло йому в обличчя з вентиляційних отворів, у напівсні, надто захмелений після злісної й бурхливої ночі, щоб щось читати. Він так чи так збирався лише прогортати роботу, але, не здужавши навіть цього, вимушений був тепер імпровізувати, опинившись в обід у кав’ярні на розі навпроти свого інституту, де на нього вже чекала Персефона з філіжанкою кави та круасаном. Вона поспіхом проковтнула напій і підскочила, коли він увійшов. Він з’явився на кілька хвилин раніше, ніж домовлено, і вродлива студентка витріщилася на нього так, немов він її за чимось заскочив. Тіль почервонів. Йому це полестило. До студентів він був байдужий, так само й вони до нього, проте ця дівчина в зеленій сукні, надто легкій для цієї пори року, здавалося, ним захоплюється чи принаймні його шанує. Він нашвидку покінчив із напученнями. Зроби, як я тобі раджу, і реферат значно поліпшиться. Ще не допивши чаю, Тіль уже скерував розмову до особистого. Звідки вона родом? Який рік навчання? Чого хоче досягти в археології? Після різних «як» і «чому» виявилося, що вона відвідувала його вступний курс два роки тому й відтоді прагнула обговорити з ним свої ідеї. Тілеві історії про великі розкопки та його сенсаційну знахідку надзвичайно її зацікавили, і вона рада, що йому справді подобається її робота. Тіль хутчій змінив тему, адже не пригадував навіть заголовку її дослідження, і засипав її безкінечними історіями й анекдотами, почав розводитися про свої відкриття, свої знахідки, свої теорії, а Персефона — нарешті він дізнався, як її звати, — слухала, дивлячись на нього уважними очима, карими, темними, він це помітив, надто, аж дивно темними порівняно з волоссям, слухала, мовчала й дозволяла йому говорити. Тож він балакав далі, бо його не переривали, аж поки вона позирнула на свій годинник, не підстрибнула з вибаченням — час летить так швидко — і не поспішила з кав’ярні, щоби вчасно потрапити на свій семінар.

Лишивши йому на столі дрібні гроші, вона встигла з тисячу разів перепросити на шляху до дверей, запевнити, що була рада розмові й вдячна за те, що Тіль приділив їй стільки часу. Археолог зостався в кав’ярні, посміхнувся сам собі, по-крутійськи зрадівши, що його не впіймали на брехні, й замовив собі пива. Час у нього ще був. Давно він не мав нагоди розповісти ці історії, давно в нього не було слухачів, які вислуховували їх повністю, бо не мали іншого вибору. Це освіжило його, він відчував себе знову помітним і вже не шкодував про ранковий вихід із дому. В телевізорі повідомляли про конфлікти й ненависть, що ширилися світом, єдине, що Тіль утямив із цих повідомлень, — це те, що тут, у його місті, безпечно. Смерть була далека, а мерці мовчали.

Д-р Тіль був невидимим чоловіком. Коли він стояв перед численною аудиторією, студенти дрімали й витріщалися на прогалини в розпливчастих обрисах свого викладача, а коли він виходив із залу, то ставав безликою тінню, яка прокрадалася коридорами так, щоб її ніхто не зауважив. При цьому саме увага була тим, за чим Тіль скучив понад усе відтоді, як повернувся. У той день, у ту мить, сидячи на троні свого розкладного стільця перед горою, він існував — і всі могли його бачити, відтак, засліплений блиманням очниць усевидющих камер, Тіль зник. Він вирушив додому, поки інші залишилися зі своїм життям і зором, він помер. Загублений безокий небіжчик, який ухилявся від спрямованих на нього поглядів, який тікав від них, тим паче, що це були не погляди захвату, а одноманітні погляди, погляди знуджені, можливо, насмішкуваті, а цього він стерпіти не міг. Д-р Тіль потерпав від людських очей. Тільки тоді, коли на нього гляділа Персефона, він затихав і не пробував утекти. Її очі були суворі, горді, вони дивилися на нього так, як він раніше дивився на себе. Її погляд на кілька годин робив його видимим також і для самого себе. Від її погляду він починав виступати, складати промови, видихав із себе цілі епоси в повітря перед нею і знову вдихав їх. Потім збирав ці вдихнуті скарби та воскрешав їх ізнов. Він теревенив про марнички й розгадував таємниці світу. Вона його бачила. Він не ухилявся. Але все, що д-р Тіль їй нарозповідав, було вже давнім, зробленим, дослідженим, записаним і виданим. Голос д-ра Тіля лунав із минувшини. Минувшина не принесе йому винагород. Її ноша — це жалі, і коли вона зникає, то й Тіль перекидається на тінь.

І все-таки він провів із дівчиною забагато часу. Години з нею, а пізніше й ночі, приносили йому насолоду, але також і страх, що він відволікається від своєї роботи. Уже за кілька днів, схилившись над однією зі знахідок, він упіймав себе на думці, що її обличчя ввижається йому на малюнку. Це був бенкет: богиня і її жерці. Щонайменше півгодини цей помальований уламок пролежав на його столі. Він не міг встановити його походження, урешті лишив записку одному з докторантів, щоб той датував знахідку й додав її до архіву. Вечір минав так, як і майже всі попередні. Він зустрінеться з дівчиною у своїй квартирі, а доти треба прибратися. Скалки розбитих пляшок поприклеювалися до підлоги, бо він після обіду був сам, а його батько ніяк не хотів вгамуватися.

Тіль очікував Персефону з букетом квітів на початку вулиці. Він хотів мерщій затягти її в під’їзд, до своєї квартири, щоб її не відштовхнув вигляд будинку, в якому він мешкає. Треба приховати від неї сміття, заржавілі велосипеди, машини без номерних знаків. Це не місце для такої дівчини, як вона, не місце для того, ким захоплюються, а Тіль хотів бути цим кимось. Персефоні було відомо, чому він іще тут живе, відомо також, що він незаможний, проте він усе одно соромився стану свого помешкання. Це вперше він приймав її у себе вдома, у підвальній квартирі, на життя в якій його прокляли спадок і фінансове становище, і вона залишиться тут на ніч. Він розчервонівся від збудження й нетерплячки, походжав туди-сюди, роззирався навкруги й подумки посилав у пекло кожного, хто насмілиться вистромити голову з-за фіранок або вихилитися з балкона. Персефона запізнювалася, починався град, і д-р Тіль неабияк промерз. Урешті дівчина приїхала на пасажирському сидінні білої автівки, що виповзла з-за пагорба. Колеса загальмували поблизу, але ніхто не виходив. Десь із хвилину дверцята лишалися зачинені. Шум міського дорожнього руху, здавалося, помер у тиші, але Тіль не міг розібрати нічого з того, про що говорили всередині авта: кругляшки граду гучно тарабанили об капот. Там радше навіть не говорили, а сварилися, кричали. Відтак він побачив. Із широко розплющених очей Персефони текли сльози. Співрозмовниця, якій вона виклично дивилася в обличчя, була жінкою середнього віку з темним волоссям із посивілими пасмами, яке раз по раз коливалося, коли та трусила головою, надаючи значення сказаним словам. Вона вичитувала свою доньку, час від часу піднімаючи голову та опалюючи чоловіка на вулиці лютим поглядом. Урешті вона навіть тицьнула пальцем у Тіля — і той прокинувся від свого заціпеніння. На мить він відчув себе хлопчиськом, молодиком, який нервує перед побаченням із коханою і хвилюється, що подумають про нього її батьки, та коли ця жінка з такою неввічливістю заговорила про нього в його присутності, він згадав про те, що давно дорослий, що він — науковець, і рушив уперед. Під здивованим поглядом матері, розгніваної матері Персефони, він відчинив дверцята машини, кивнув жінці й простягнув Персефоні руку.

— Доброго вечора. Дякую, що проїхали в таку далеч. Наступного разу я сам заберу вашу доньку. Не хочу додавати вам клопотів, та й, зрештою, ми ж дорослі люди.

Персефона навіть не глянула на матір. Не попрощавшись, вона вийшла з авто й затраснула дверцята. Тіль схопив її за одну руку, вклав квіти, букет нарцисів, до іншої та повів її всередину й униз сходами, подалі звідти.

Протягом наступних тижнів Персефона проводила деякі вечори з Тілем. Із її матір’ю він більше не стикався. Та, вочевидь, не могла опам’ятатися від неприйняття; Персефона про неї теж не заговорювала. Та й про себе дівчина не говорила. Вона була рада слухати, як Тіль виплітає свої історії, як він із точністю до дрібниць описує кожне поховання, кожну вазу, кожне збережене укріплення, які йому тоді, багато років тому, вдалося відкрити. Щодня йому спадало на думку щось нове, і він починав розповідати про ще давніші часи. Так, ніби ця дівчина розбудила його спогади. До нього линули події дитинства, юності, студентства, і кожна з них, звісно, завершувалася мораллю: він пояснював, чому вони його навчили. Він неначе перебував посеред розкопок і виймав культурні скарби, людську пам’ять неушкодженими з землі, піднімав із пилу й переносив до безпечного сховища, а Персефона вислуховувала його. Вона кивала, широко розплющивши уважні, ніколи не знуджені очі, дивувалася, коментувала, але жодного разу не дозволяла собі його перервати. Час від часу вона висловлювала свою думку, але не наполягала на ній. Вона з шанобливістю ставилася до археолога, хотіла почути все, що він знав, а він із вдячністю виповідав секрети. Вряди-годи, з побоювань, що надто очевидно перебільшує, він розпитував її. Питав про дім, про дитячі роки, про навчання, та вона повсякчас ухилялася від відповідей. То, мовляв, нецікаво. У неї було звичайне дитинство. Батьки розлучені, але вона через те ніколи не побивалася. В університеті все добре. Письмову роботу вона не здала. Проте ще має час. Можливо, вона її ще раз перепише, щоб бути в ній упевненішою. Тут Тіль закидав її компліментами, відтак їхня розмова непомітно збивалася на манівці. І виводила їх на курган, із якого піднімали саркофаг, прах короля. Вони ділили ложе під поглядами мерців, Тілевих квартирантів. Вони міцно вчіплювалися одне в одного. Ставало гаряче. Вони вчіплювалися міцно. Духи не йняли віри, і Тіль усміхався духам. Вони вчіплювалися. На ранок надворі білів минулонічний сніг. Ранній сніг. Жовтнева погода вдалася до жартів, і коли Тіль відчинив Персефоні двері, небіжчики вирвалися поперед дівчини з будинку в блідий світ, щоб улаштувати там танок. Їхні прозорі постаті розчинилися на білому тлі полів, і вони стали б зовсім незримими, якби не тіні, які вони відкидали, якби не летючі тіні хмар.

— Вона чудова. Твоя робота. Неймовірна.

Персефона безтямно гляділа на Тіля, стоячи біля вікна.

— Гадаю, ти в ній на щось надибала. Тобто, звісно, треба ще покопатися, я вже трошки нарив у цьому напрямку, але твій внесок — це для мене значний стрибок уперед.

Вона не розуміла, про що він торочить, і не питалася. У зап’ястку пульсував біль, а легкий посвист, якого вона так і не змогла позбутися після ночі бомбардувань, і досі дзвенів у її вухах, відволікаючи увагу.

— Ти слухаєш? Персефоно?! — Тіль знову говорив голосом дослідника, розкаяний коханець здимів. — Від цього ми можемо відштовхнутися, ти чуєш?

— Так, мабуть, — Персефона набрала повітря, помовчала й підкреслено безвиразним голосом спитала: — То ось чим ти займався останніми днями?

— Так, серед іншого, — він не збагнув підтексту запитання. Чому вона раптом утратила інтерес? Адже досі так утішено прислухалася до нього, коли він розводився про свої відкриття.

— І тому не приходив? — Персефона хотіла почути від нього щось, щось правдиве. Лише слово, яке показало б: він розуміє, що вона переживає.

Аж тепер його осяяло.

— Авжеж ні! Місто ходило ходором. Я думав, ти мертва!

— А отже, скористався моїм спадком, щоб обезсмертити мене своїм відкриттям.

Обидва знічено замовкли.

Тіль був заскочений і сидів із опущеними долу очима.

— Мені шкода — усе не так просто. Я не це мав на увазі. Але ж я мав себе врешті чимось зайняти. Університет понищений. Усе в руїнах. Це диво, що ти звідти вибралася.

Персефона похитала головою, волосся її лежало тепер по-іншому. Треба його підрізати б.

— Я й не вибралася. Мене витягли.

Тіль не відповів, замість цього розшукав її роботу поміж газет і поклав на простирадло.

— Перечитай її ще раз і поміркуй над нею. Я зробив у ній примітки. Можливо, тоді ти побачиш те, що бачу я. Завтра я знову прийду, а зараз маю забиратися, поки відвідувачів іще випускають.

— То залишся тут.

— Ні, мені треба додому, — він цмокнув її у чоло й вийшов із палати не озираючись.

Персефона дивилася йому услід, хоч він уже давно зник у дверях. Дівчина й досі відчувала злість і розчарування, що вгніздились у ній по пробудженні, та більше не знала, чому дозволила це їм. Вона вмовила себе, що в нього мали бути вагомі причини на те, щоб не приходити. Війна. Там, на віддалі від міста, було чути постріли. До лікарні доправляли поранених. У нього мали бути вагомі причини, як і в усіх інших. Війна. Що тепер важать обра́зи? Адже він таки прийшов, і Персефона вже не була сама. Вона відклала роботу набік і лише серед ночі, так і не склепивши повік від завивання сирен на сусідній пожежній станції і стуку дощової бурі у віконниці, дівчина взяла в руки списані сторінки. Зрошення пустелі.

Корона із заліза і терня увінчала нового короля. Залізо, іржавий від крові вінок клинків, поклав собі на голову завойовник, який відкинув ворогів народу, тоді ще нечисленного пустельного племені, далеко за пагорби і дюни на сході, назад на поталу палючому сонцю. Тернові шипи, переплетені з клинками, грозилися вколоти й, здавалося, і досі росли в нього над чолом. Король — воїн і охоронець, глибокі корені якого живляться з піску. Та терен, що вінчав його, був сухий, а кущ, із якого взято терен, не ріс на цій землі. Тут не росло нічого. Люди, і досі кочовики, жили з невеликих стад, які переганяли від оази до оази, та й їх самих не більшало. Противники вичікували, невидимі за дюнами, вищими, ніж у їхній пустелі, і пили з невпинного річкового потоку, множачись, на відміну від гордих підданих кочового короля. Невдовзі вони знову нападуть, щоб забрати багатства мертвих скель, захованих під піском: золото й метал. Тож король наказав копати. Він розіслав найсміливіших вершників зі свого племені в усіх напрямках земного диска, і ті відшукали відомих будівельників і вчених усіх народів і прикликали на його бік. Вони копали й садили, обчислювали, навчали, їхні колодязі сягали води у глибочіні пустелі. Вони змайстрували водосмоки, що діставали воду на поверхню, і канали, які розподіляли видобуту вологу по землях. Скоро живі річки прошили дюни, єднаючи оази, і люди пили з річок. Небавом поля на берегах каналів почали давати плоди, а кочовики — зводити міста, оточені стінами, і забувати, що колись були не більше ніж жменькою пастухів. Тепер вони були землевладцями, і найвищим серед них був їхній король. Із усіх усюд з’їжджалися люди й просили дозволу оселитися на берегах королівства. І їх приймали. Після клятви вірності й стягнення податку вони осідали тут і ставали земельними господарями, як і їхні сусіди. Міста множилися — і множилися колодязі, що прокладали собі шлях крізь пісок, вологий і важкий у земних надрах. Більше ніхто, ніякий ворог, не насмілювався зазіхати на багатства короля, так страшилися тепер люті воїна, який оглядав свої землі з-за могутніх міських укріплень. Розчаровано позирали і собі вороги на каламуть своєї річки й проклинали дари, що вона їм несла, бо їм було не дорівнятися до короля. Хоч їм і довелося опустити зброю, та пальці їхні, вчепившись у руків’я, біліли від напруження, а руки трусилися від заздрощів і ненависті. Скіпетр король зробив собі з кісток і плодів. Це був символ його влади. Кості — це смерть, земні плоди — життя. Вони обоє були йому підвладні.

II

Потяг, швидкісна транзитна електричка, безгучно пролітав між узгірками й розмивав пошрамовані поля до акварелей різнотрав’я, до отруйно-зеленого потоку, який впадав у таке саме зелене море. Тіль уп’явся очима в далеку зенітну станцію на пласкому видовженому пагорбі. Від цього зеленого шуму в нього паморочилася голова, тож він підвів погляд на мовчущі гармати. Через усю країну протяглися траншеї, захисні рівчаки на випадок вторгнення, так, випадок, лише про всяк випадок. Кордони ще трималися, на небі не бачили бомбардувальних ескадр. Поля порозсікали борознами й споганили про всяк випадок. Земля навколо окопів була майже сіра від пилюки, хоч учора й дощило. Ґрунт не приймав воду. Сніг на ньому розтанув і висох під раннім цьогорічним сонцем. Пил зависав непроглядними хмарами над полями, одна з таких хмар саме затулила Тілеві погляд. А коли потяг вибрався з неї, гармати лишилися позаду. Тіль відвернувся від вікна. Він неохоче кудись їздив, так погано, так зле йому робилося від залізничних швидкостей, від літакової турбулентності, від струсів, від перепадів тиску. Персефона стиснула його руку, помітивши, що він тремтить. Чи все гаразд, чи витримає він іще? До прибуття лише годинка. Та ця година була для Тіля цілою вічністю, здавалося, що і їдуть вони вже нескінченно довго. Він скучив за своїм ліжком, своїм письмовим столом та будь-яким іншим місцем, де він міг би відновити рівновагу. До нього підступили впритул жахливі спогади про літаки, і мимохіть йому повірилося навіть, що він сидить на борту. Та короткий погляд за вікно повернув його на землю. Коли б це лише допомогло заспокоїтися. Персефона замовила йому склянку води, а собі вина.

— Може, нам іще раз пройтися по наших аргументах? — спитав Тіль. — Якщо я тут мовчки страждатиму, ця поїздка ніколи не закінчиться.

Він розкрив свій портфель, витягнув тонку письмову, і Персефона почала її гортати.

— Що, як дати їм спочатку прочитати роботу? А раптом цього буде достатньо, щоб їх переконати.

— Ні, все не так легко, хоча гіпотеза в ній і гарна. Щойно вони прочитають твоє прізвище, прізвище, яке їм невідоме, то й поставлять на тому крапку. Тим, кого не знають, вони геть неохоче дають шанси. Ти хоч уявляєш, як довго я борюся за те, щоб мене вислухали, і це попри моє ім’я? Ні, так нічого не вийде. Я вже подавав безліч пропозицій, ні на яку не звернули уваги. Звісно, жодна з них не мала такого потенціалу, як наша, та все одно ліпше триматися безпечних шляхів. Останнього разу я отримав гроші на подібний проект, коли ми були вчотирьох, чотири гучних прізвища, хоча ідеї, які нас привели врешті до успіху, й належали саме мені, і навіть тоді довелося годинами стовбичити перед комісією. Розгорнімо початок. Який у нас перший аргумент?

І вони повернулися на початок. Пробігли всю роботу, усі дослідження, що їх уже зробили або планували зробити, і не знайшли знову нічого, крім підтвердження своїх тез і непробивних натяків на все те, що сподівалися відшукати. Тіль добрав до кожного відкриття по історії, по розповіді. Таким чином він хотів занурити членів комітету в мальовничий світ артефактів і саркофагів. Він прагнув розтлумачити кожен пункт її роботи перед вироконосними очима й навести неспростовні докази та досягнення, а також не лишити їм часу йому заперечити. Над цим добором слів, над своїм виступом він ревно працював тижнями, а Персефона спостерігала за ним, інколи з побожною шанобливістю, інколи з усмішкою або неспокоєм. Тіль був немов одержимий, і вона непокоїлася, як цей ентузіазм сподобається журі. Можливо, змінити підхід на дещо спокійніший, стриманіший, м’яко втручалася вона, та Тіль і слухати не хотів — він на цьому знається, та й віддавна цим займається. Неуспішність його останніх спроб — закид, який вона лишила невисловленим. Вона не хотіла зробити йому боляче, хоч їй і починало дошкуляти те, як він ставиться до її роботи, як привласнює її, повторюючи, втім, що це — їхній спільний проект і їхня спільна праця. Він змальовував їй майбутнє: статті в газетах і журналах, дослідницькі ґранти, і вона уявляла все це, поринала в це з головою і поволі почала мріяти так само, як він, у втілення цього плану. Він таки мав рацію. Без нього вона ніколи не збагнула б цінності своєї ідеї. Без нього вона здала б свою письмову, і якийсь із Тілевих колег продивився б її, як і купу інших, проаналізував із формального боку, поставив оцінку й забув, та й вона запхнула б її, либонь, на якусь полицю припадати пилом. Так, мабуть, хтось наштовхнувся б також на цю ідею, побачив ті самі лінії на піску і відкрив те, що належало відкрити їм. Авжеж, він має рацію: говорити перед комісією треба йому, він говоритиме за них обох. Персефона проглядала роботу й відсторонено кивала; Тіль говорив, збуджено жестикулюючи. Цю промову вона чула вже надто часто. Те, що звучало зараз, було її власними словами, бо саме ці слова вони взяли з собою в цей майже безлюдний потяг, що котився травмованою країною, мчав під радаром війни. Раптом Тіль мовчки підвівся. І пробіг до туалету, де його знудило.

Комітет засідав за містом, у винограднику між східних пагорбів. Науковці, політики та бізнесмени виносили тут вирок пропозиціям, ідеям і теоріям колег і надавали гроші на дослідження, писали рекомендаційні листи чи кепкували з речників, щоб потім ґречно їх вирядити геть. Далі на сході пагорби здіймалися вище, шикуючись у велетенський гірський гребінь із засніженими верхівками, який відгороджував комітет від війни. Ці гори не перелетіла б жодна ескадра, та й навіщо. Тут бомбити хіба лозу та багато миль пустоти. Усе було втаємничене, про це місце знали лише запрошені. Виноградник зі своїм непотинькованим цегляним фасадом і баштами, з широкою стіною, що окільцьовувала будівлю, височів на вершині одного з пагорбів, мов той замок. Караван чорних лімузинів і фургонів змучено петляв серпантином вузьких вуличок до призначеного місця зустрічі. Розподіл державних коштів був, як, власне, і щороку, безпрецедентним явищем. Кожного, хто звертався сюди з проханням, зазвичай вражала помпезність спектаклю, розіграного членами комісії. Таке багатство, така влада. І в цієї влади ще щось треба собі випрохати. Тіль скоса роздивлявся інших пасажирів. Розширені зіниці, блукання очей просторами земель, пишнотою рослинності та бундючністю садиби. Затамовані подихи. Доктор пирхнув. Він уже встиг надивитися на такі вистави. Йому вже траплялося пережити подібне кілька разів, і він давно розвінчав для себе цю ілюзію. Їх тут хотіли знітити й водночас сповнити вдячності за королівський прийом, от тільки подяки він не відчував. Він хотів свій ґрант, а це безглуздя хай лишають собі. Від цих урочистостей йому жодної користі, хіба що приємний вечір. Йому хотілося більшого, і ніяка розкіш, ніякий декаданс не могли цієї ночі заступити його бажання. Як часто він вертався звідси з розчаруванням. Та не цього разу — він був цього певен. Ці роззяви, ці діти, які стікають слиною перед тутешніми садами й вином, піймають облизня, і їхні рожеві сни вмить перетворяться на нічні жахіття.

Годину тому потяг зупинився на кінцевій — непомітній вантажній станції посеред ніде. Група солдатів висипала із задніх вагонів зі зброєю та припасами, заважаючи вийти пасажирам, серед яких усі були вченими, професорами з різних галузей. Останнім довелося зачекати; відтак їх супроводили через невеличку вкриту гравієм площу до флотилії лімузинів. Звідти їх повезли на гору незраненими землями. Тут мешкала тільки жменька робітників винограднику. Ані руїн, ані траншей, ані мінних полів, а проте для людей, домівки яких якраз поступилися місцем заритим мінам і виритим окопам, це місце було так само безвартісним, як і їхня втрачена батьківщина. Минула добра година, перш ніж вони проїхали безкінечними виноградними рядами, а тепер застрягли в заторі. Кожен лімузин, кожен пасажир проходив перевірку за списком запрошених. Гостей, яких комітет передумав запрошувати, та не попередив завчасно, розвертали назад. Так ставалося з року в рік. Це було частиною загального ритуалу.

Коли вони досягли кінця вулиці — чорних воріт, — пройшли контрольний пункт і підтвердили своє право на участь, коли їх, Тіля і його чудову молоду супутницю, як висловився охоронець, привітали на вході, вони, узявшись за руки, попрямували слідом за іншими гостями широкою вимощеною площею, в центрі якої фонтан відчайдушно простягав свої руки до неба, у невелике фойє, де їм вручили шампанське. Цей фонтан, мабуть, полагодили торік. Досі він стояв пустий і сухий, засипаний опалим листям. Та й площа ще дванадцять місяців тому була незаасфальтована.

Персефона, як і Тіль, не належала до роззяв. Пейзажі, дорогі машини чи фонтан не викликали в неї подиву, вона заледве вдостоїла їх коротким поглядом. Щоліта, відколи вона себе пам’ятала, дівчина проводила велику частину дитинства з матір’ю в заміській садибі. Садиба та була також велетенська, хоч на ній і не виробляли вина. Теж побудована на пагорбі, вона дивилася згори на розпростертий під нею світ, на прилеглі поля — усе це, доки сягало око, було їхньою власністю. У внутрішньому дворику в них навіть було джерело, хоч і без фонтанів. Лишень сувора організація, кількість охорони і число ящиків із шампанським вразили її так, що вона крокувала далі розтуливши рота, але це були не захоплення і не повага — радше невіра. Купа грошей, чимало зусиль, і все це для неї і для Тіля, думала вона. Замість цього могли б послати її одразу на розкопки на іншому кінці світу. Тіль, утім, поглянувши зизом на свою супутницю, зарахував її до роззяв. Увечері він їй, мабуть, захоче пояснити те, що вона й без нього знала. Розкрити їй очі на те, як тут усе працює. Вона йому це дозволила б, за звичкою пропустивши повз вуха, бо знає, що такі лекції його тішать, проте, помітивши, як він уже добирає слова для майбутньої промови, вирішила таки притлумити свої почуття. Їй не хотілося здаватися наївнішою, ніж вона є.

Коли гості спустошили келихи, їм показали їхні кімнати заміського будинку, всі виконані зі світлого дерева й натурального каменю. Їжею сьогодні частували так само в будинку: великий бенкет був призначений на завтрашній вечір. Сьогодні ж їх пригощали у відкритому барі й у саду будинку — для їхнього затишку, як їм повідомили. Для відпочинку й інтелектуального обміну. Члени комітету, позаяк вони також уже приїхали, змішаються з присутніми. Перший вечір знайомства.

Це теж було частиною ритуалу. Цей вечір саме для того і був придуманий, щоб вирахувати найвпливовіших гостей і членів комісії, випити з ними й надавати одне одному обіцянок, які ніхто не збирався виконувати. Тут розповідали про проекти, про ґранти і відкриття, зроблені на них, тут намагалися прорахувати свої шанси на успіх. Більшість вершителів доль прибувала лише з настанням темряви й зникала серед звичних людей. Тіль і Персефона спочатку сховалися на задньому плані. У них була довга поїздка, а від перебування між людей, тим паче серед сповнених очікування і шампанського колег, Тілеві не було великої користі, то був хіба що обов’язок. Це все були конкуренти, й розмова з ними — марнування часу; із більшою охотою він проведе цей вечір побіля Персефони. Уперше за багато днів вони говорили не про роботу, не про ті кілька нещасних засмальцьованих папірців. А про життя, яке поза роботою. Вони відкоркували пляшку гарного охолодженого вина, яку знайшли напередодні в кімнаті. Тіль знову не втримався, щоб не пояснити, як проводиться процедура, і не висловити своє обурення огидним фасадом цього церемоніалу, відтак розмова зачепила садибу, де Персефона бувала з матір’ю, а потім фільм, а потім погоду. Тіль прихопив із собою трохи фруктів. Вони скуштували небагато, майже не відчуваючи голоду. Лише кілька плодів. Вони сміялися, сміялися ненастанно, вперше стискаючи одне одного в обіймах після тієї ночі бомбардувань. Тут ніколи не було такої ночі, тут нікого не було травмовано. Звідси ніхто ніколи не зникав. Між ними й війною постав скелястий бастіон, між ними і містом — широка безживна рівнина. Не чути ніяких сирен, ніяких поховальних дзвонів, лише дзвінки на барі, коли страву можна забирати. Замість полів руїн — поля виноградників, що вигиналися вдалині, немов дюни — або хвилі. Персефона вже не бачила своїх шрамів. Не відчувала своїх вправлених кісток, тільки худе тіло під собою і сиве волосся між своїх пальців. Його серце. Воно калатало. У ньому, зазвичай такому холодному, палала кров. Це через вино. Їм стало гаряче.

Близько одинадцятої години бар і фойє знову залюдніли, як і ввечері по приїзді вчених. Гості спускалися тісними сходами будинку чи верталися з прогулянок садом. Перед приїздом комісії кожен, як міг, заспокоював нерви та вгамовував тиск у черепі. Багато хто влив у себе значну порцію спиртного, дехто швендяв неподалік від будинку. Найбільше з них закрилися в кімнатах: хто для того, щоб випити й поміркувати на самоті, хто для того, щоб повторити презентацію власного проекту. Але не Тіль із Персефоною. Їхній секс було чути то з одного кута кімнати, то з іншого. Вони кидалися на ліжко, хапалися за стіни, гримали дверима. В їхніх реготі і криках декому вчувалися прохання про допомогу, від їхніх стогонів напружено змовкав увесь поверх, і от нарешті вони останніми з’явилися на сходах, позаду всіх, зім’яті й утомлені, ще не перевдягнені, але розслаблені. У фойє для них уже не лишилося місця, тож вони спостерігали прибуття політиків і чиновників, застигнувши на верхніх сходинках. Тіля аніскільки не турбувало те, де вони стоять, і він заспокоював Персефону, стурбовану тим, як далеко вони від уважних оцінювальних поглядів комітету. Ні, їхнє місце якраз вдале. Вони тут, немов у ложі: їх помітно й водночас їм звідси видко всіх присутніх. Можна завважити, хто до кого звернувся, хто як із ким привітався і хто куди порозбрідався: до бару, в сад або в кімнату відпочинку. Загалом, прошепотів Тіль у шию своїй супутниці, досвід підказує, що спробу сподобатися комусь із цих осіб цього вечора сприймуть як нав’язливість. У таких місцях треба привернути до себе увагу, відтак непомітно приманити до себе замість нерозумно кидатися до когось першим. «Дамо їм час зайти. Нехай познімають свої важкі плащі й чогось вип’ють. Тоді нам і випаде нагода».

Протягом кількох секунд до будинку просочилося десятеро осіб; потиснувши декому руки, вони майже без слів розділилися й попростували хто куди. Розподіл відбувся і серед скупчення гостей. Вони розходилися і знову сходилися в групки, мов жменька намагнічених шпильок. Вони штовхалися і тихцем чепурилися. Тіль потирав руки: зазвичай його знуджувала одноманітність делегацій, та цього разу все було інакше. Він був не сам. Сукня, придбана ним для Персефони на цей вечір, ба навіть віддана на пошиття саме для неї, була дещо легковажна, але не вульгарна. Хвилі червоного, акуратно зібрані біля талії. Та й не однотонного червоного, а каскаду різних відтінків, мовби шарів осадової породи: від криваво-багряного вгорі до магматично-жовтого внизу. Це було неперевершено, йому навіть забракло слів на мить, коли вона вперше, ще вдома, вдягла це плаття для нього. Вона була полум’ям, і в гостей довкруж неї пересихало в роті. Вона була пожежею, що проноситься крізь фойє, залишаючи по собі обвуглені дошки. Тіль вів її за руку, а вона всміхалася так, немовби їй належить цілий світ. Увага присутніх їй лестила, навіть попри неприховані наміри та бажання, що загорілися в очах і старих, і молодих чоловіків. Обоє зайняли місце біля бару й замовили собі вина. Червоного, один із тонів червоного, якого не вистачало палітрі її сукні. Персефона почувалася розкуто, хоча цей світ рахунків та змагань учених мужів і здавався їй чужим. Це вона, саме вона наштовхнулася на дещо, на одну історію, на один слід, що тягнувся чотири тисячі років, на тіла й вириті могили, і була тепер втягнута в цей дивний новий світ. Тепер усі погляди були спрямовані на неї. Ця студентка була гожа, це бачили всі, а що вона ще й тямуща, вона їм іще доведе. Вона пахла сонячним палом, буянням весни, розжареними дзвіночками. Це приміщення було таке світле, таке яскраве й задушливе, нічого спільного зі скорботною скромністю її палати або холодною зеленою неприкрашеністю садиби її батьків, так само нічого подібного до надій на перемогу над безладом у підвальній квартирі Тіля. Тут живі говорили про життя, там — мерці про час. Останні кілька тижнів тому витанцьовували на снігу. Присутні набрали повні груди повітря й затамували подих, коли Персефона підвела погляд.

Поки очі високочолих науковців прикули до себе Тіль із Персефоною, до винограднику під’їхали ще два затемнених лімузини. Захищені нічною пітьмою, вони проїхали від вокзалу крізь сади й майже нечутно прослизнули у двір, де їхні двигуни врешті геть заглухли. Одна тінь у сукні, інша — в костюмі й краватці. Навіть у темряві сукня виблискувала отруйно-зеленим. Ціпок другої тіні монотонно вистукував у такт їхніх кроків, коли вони мовчки попрямували до заднього входу й пробралися всередину будинку. Перемовляючись пошепки, вони піднялися до своїх кімнат. Їхній приїзд був таємний. Комітет вирішив повідомити гостям про їхню присутність лише під час презентації. Зелена тінь тихо, але енергійно заговорила з чорною, проте отримала у відповідь лише хитання головою. Тоді, руйнуючи дотеперішню тишу, вона захряснула двері своєї кімнати. Зодягнутий у чорне чоловік зітхнув і обережно прикрив двері власної. Вона й без нього отримала б те, за чим приїхала. У її грі він брати участі не збирався. Він не міг. Та й не хотів. Тіль був непоганим чоловіком, байдуже, що в нього з тим дівчиськом. Нехай вона переконує комітет без нього. Заглиблений у свої папери, підготовані для промови, він випив келих вина; відтак пішов спати. У сусідній кімнаті жінка в зеленому виробляла свою стратегію. Має бути не так уже й складно. Це війна. Невже зараз час тривожити старі трупи, та ще й отримувати на це гроші? Комісійних грошей заледве вистачить на зброю. Зрештою і ця жінка лягла в постіль, хоч так і не змогла заснути.

Виступ Тіля перед комітетом тривав украй коротко. Уже за кілька хвилин подвійні двері презентаційної, на яку тимчасово перетворили парадну залу, розлетілися від удару, випускаючи Тіля з його папірцями і записками, що, зіжмакані, стирчали в нього з кишень. Деякі випурхнули звідти й розчарованим слідом осіли на підлогу. Персефона спершу кинулася збирати розкидане, та не встигала за професором, тож лишила їх лежати й поспішила по сходах за Тілем, з вуст якого, мов пісок, сипалися тепер пусті прокльони. Та перш ніж вона встигла піднятися, двері його кімнати гнівно грюкнули, й вона зупинилася на півдорозі. Не усвідомлюючи, що це щойно відбулося, вона опустилася на сходинку й почала безцільно перебирати записи, затиснуті доти в руці. Комітет відхилив пропозицію, їх узагалі майже не слухали, навіть не поглянули на мапи, на результати досліджень, бодай на щось із їхніх доказів. Не встиг Тіль і рота розкрити, щоб почати свою промову з притчі, а відтак навести переконливий приклад, як його перебив голова. Війна. Завжди ця війна. Зараз нема часу копати нічого, крім траншей. Рішення ухвалили ще перед тим, як вони зайшли до зали. Кошти дістануться фізикам, хімікам, отруйникам, підпалювачам, та в жодному разі не копачам могил, принаймні не тим, які ці могили розко­пують. Хіба що, може, тим, хто запропонує ефективніший спосіб закопувати трупи. Мерців можна було б поховати і в королівській могилі, якщо її попередньо спустошити. Персефона лише зараз опам’яталася, сидячи на сходах і вислуховуючи Тіля, який, і досі лаючись, двома руками згрібав до валізи вміст кімнатного міні-бару. Перед тим, як надати їм слово, голова представив нових членів комітету, які прибули лише вранці. У такому складі, сказав він, комісія оцінюватиме кожен виступ. Тільки тоді Персефона помітила те, що мала б завважити набагато раніше. Державна секретарка Міністерства сільського господарства, нове обличчя комітету, з волоссям, пофарбованим у пшеничний колір, хоч воно вже давно було сиве, зі знайомим їй цинічним поглядом і притлумленою зловтіхою у посмішці. Її мати. «Вітаю. Як твої справи, добре? Я й не знала, що ви вже подорожуєте кудись удвох. Я розповіла б тобі про свою участь у комісії, та ти ж зі мною не контактуєш. Утім пусте. Починайте. Я в передчутті».

Персефона не змогла здобутися більше на жодне слово, Тіль натомість спіткнувся вже на початку своїх роз’яснень. До того ж йому здалося, що за довгим комітетським столом у широкому ряду стільців, що тонув у темноті проти яскравого світла люстр, яке било йому в очі, сидять тіні. І ці тіні його знають. І ці тіні дивляться на нього з упевненістю, яка похитнула його, Тілеву, певність себе. Члени комісії не приділяли йому жодної уваги: вони гортали свої документи або читали газету, голова перешіптувався з матір’ю Персефони, лише чорна тінь за їхніми спинами свердлила його поглядом. Тіль пролопотав привітання, і щойно він після кількох невдалих спроб віднайшов шлях до свого головного концепту, його попросили помовчати. «На жаль, на цьому доведеться завершити, — урвав його незграбний мовленнєвий потік голова комісії. — Перш ніж ви продовжите: ми не можемо надати вам фінансування».

Голова замовк, аж тут підвелася мати Персефони і з перебільшеною солідністю оглянула комітет. «Пропоную зробити невеличку паузу». Її пропозиція пролунала, мов наказ. На її губах, мов на губах залізної статуї, застигла усмішка, якої не відрізнити від усмішки непідробної радості. Та переполохана донька вже знала, що означають ці блискучі вишкірені зуби. Приязну впевненість жінки, яка ніколи не сумнівається в своїх рішеннях. «Мене замучила спрага, до того ж я хочу переговорити з донькою». Звернувшись до занімілої дівчини, вона повела далі: «Зустрінемося на барі, скажімо, хвилин за десять».

Чекати згоди не було потреби. Щойно вона договорила, усе зібрання за винятком Персефони слухняно заворушилося. Дівчина почервоніла, забувши про Тіля, забувши про решту чоловіків перед нею. Як завжди, коли мати говорила з нею і водночас мовби повз неї, вона почувалася заскоченою, засудженою і покараною, хоч у буквальному сенсі з нею цього й не відбувалося. Тим часом матір Персефони покинула залу через бічні двері за рядом сидінь, перетворившись на тінь, щойно вийшла з-під освітлення, на зелену тінь.

Високі вікна були позачинювані, шибки не пропускали сонячного світла. Тіль вибіг із зали, починаючи розуміти, що до чого, Персефона, зашпортуючись і підбираючи розкидані аркуші, — за ним.

Вона звелася зі сходів на рівні й знову прислухалася до кімнати Тіля. За дверима було тихо. Урешті вона подалася зустрітися з матір’ю, хоч і не знала, що їй скаже чи що від неї почує. У барі, знову тісними групками за професійними інтересами, купчилися науковці; вони не говорили між собою. Деякі ще раз проходилися по текстах доповідей, інші прикипіли до своїх сигар або віскі. Усі тремтіли, тут завжди усі тремтіли. Трусило так, немовби мурована садиба потрапила в зону слабкого землетрусу. У Персефони також дрижали руки, проте з інших причин. Почасти від люті, почасти від непевності й боязкості. Що їй збирається висловити мати. Ця жінка ніколи не говорить із нею просто аби поговорити. Постійно вишукує у кожному реченні доньки прихований сенс, якийсь нюанс у інтонації, який її викриє. У палаті вона мала нагоду для розмови і не використала її, а тепер, після презентації, раптом виявила бажання побалакати. У Персефони були всі підстави для занепокоєння. Вона була свідома того несхвалення, з яким її мати дивилася на стосунки з Тілем, та не зачіпала з нею цієї теми, відколи та підвезла її до квартири доктора в градову ніч. Того разу матір нагримала на неї, це була майже істерика. Персефона не хотіла чути це знов. Застереження й страхи її матері, її на позір добросерді поради були дівчині осоружні, тож мати, схоже, второпала, що слова її більше не діють, і обрала інший, безсловесний шлях.

Цього разу ніхто на Персефону не озирався. Замість сукні вона вдяглася в брюки і піджак. Її костюм був сірий — на противагу материному світло-зеленому. Жінка відпила вина з келиха, на якому лишився соковитий відбиток її помади, мов закарбований цілунок. Тільки коли Персефона присіла біля неї, вона відволіклася від захопленої бесіди з молодим чоловіком на барі. Подякувавши за відмінне обслуговування, вона вихилила свій напій, закинувши голову назад, і поплескала бармена по руці. Відтак розвернулася до доньки. У приміщенні немовби стало тихіше. Усі звуки, навіть бадьорий спів пташок, дроздів і горобчиків, що повсідалися у вітті біля будинку, ввічливо приглушив голоси. Перфесона опустила очі додолу.

Кінець вересня забрав із собою рештки літнього тепла. Спека, від якої місто потерпало напередодні, захлинулася в сильних зливах. Одна гроза за іншою проносилися над дахами, і коли вона тарабанила по них, люди пригадували бомбардування, а в блискавці вбачали вогні літаків. Вітер завивав, немов ротори. Цими ночами ніхто не склепив повік, до того ж газети повідомляли про пересунення фронту, про число загиблих, але передовсім про перемоги. Громадян не втомлювалися запевняти, що місту нема чого боятися повітряних нападів. Більше ніколи! Оборону не подолати. Натомість лише того тижня перед ратушею стався великий вибух. А два тижні тому на цьому ж місці лінчували групу чужинців, поліція все бачила й трималася на поважній відстані, піклуючись лише про те, щоб ніхто не підходив до сходів. Народний гнів. Люди різних віросповідань залишали місто цілими групами. Повз Тіля до виїзду з міста попростував один такий конвой. Цим утікачам тут не місце. Цього ранку була стрілянина. Тіль обійшов барикади й простежив очима за катафалком. Той рухався з міста на південь. Цих померлих доправляють не до цвинтаря. Тіль натомість пройшов ворота з янголами по боках і з’явився із запізненням на півгодини в новому університетському приміщенні. Конференція вже розпочалася, та його це не обходило. Путьєр кивнув йому, як завжди, поки Тіль торував собі шлях крізь ряди колег до вільного стільця в самому кінці кімнати. Один із професорів саме виступав із промовою, та його майже ніхто не слухав. Тіль не розумів, про що йдеться у його доповіді. Замість слідкувати за викладом, він порився у своєму портфелі й витягнув записник, щоб вдавати, ніби щось нотує. Насправді ж попереду чекали ще промови, які його геть не цікавили, і він хотів чимось зайняти руки. Нічого з того, що тут скажуть, аж ніяк його не стосувалося. На початку семестру він увійде до аудиторії, похмуро привітає сотню заспаних, незацікавлених студентів і прочитає їм ту ж саму лекцію, що й десять років тому. Авжеж, він був радий, що Путьєр притримав для нього посаду, попри його довгу відсутність, проте розчарування в рішенні комітету і передовсім лють на втручання матері Персефони — а він був певен, що єдиною її метою було нашкодити йому та дівчині — і досі проймали його до кісток. Він намалював кілька кружалець на аркуші й агресивно їх закреслив, змушуючи себе досидіти до завершення недолугої конференції, не ставлячи жодних запитань. Ось він ізнов сидить тут, а в дім уже давно прокралися назад його духи. Вони насміхаються з нього, коли він лишається сам і п’є. Тіль сподівався, що вони полегшать йому самотність, натомість вони його тільки мучили. Висміювали, не давали спати. Часто він заздрив застріленим і їхнім убивцям, на яких натрапив на шляху сюди.

Персефона покинула університет, перервала навчання посеред семестру, після її розмови з матір’ю протягом усього літа він не отримав від неї жодної звістки. Того дня вона лише раз зайшла в чортову кімнату садиби по свою валізу. Сторожко відчинила двері й ступила на поріг. Усередині було так тихо, що вона злякалася, чи Тіль собі щось не заподіяв, але на підлозі валялися рештки розбитої пляшки, а не людини. Вона хотіла поговорити з ним про те, що сталося, та він замкнувся у ванній, не відповідав і визирнув звідти тільки тоді, коли почув, як Персефона застібнула валізу. Він спостерігав, як вона набрала склянку води в раковині, повній скалок, і як при цьому порізала палець. Крапля крові впала в проспиртовану воду забитого стоку, в якому кружляла срібляста рибка, і вималювала червону річку. Тіль також втратив кров над умивальником. Відбитки запеклися на його краях. У нього був широкий поріз на руці, який він перемотав туалетним папером. Дівчина нічого не випила, відставила склянку, взяла валізу і почекала, озирнувшись на Тіля. Імовірно, вона сподівалася, що щось зміниться, та зрештою прочинила двері й забрала з собою роботу. Тіль не сказав їй ані слова. Лише дивився у вікно на сад, поки вона зникала в нього за спиною. Відтоді вони бачили одне одного тільки раз, та й те звіддаля, і він пішов, не озвавшись до неї.

Вона не хотіла лишатися до врочистого закриття, Тіль також подумував про те, щоб поїхати того самого вечора, проте зостався, усвідомивши, що вона це зробила б і без нього. Хоч він і знав, що йому це болітиме, його спокушало з’ясувати, кому врешті дадуть ґранти. Чиї проекти підтримає міністерство. Можливо, він напився б і влаштував сцену. Так, може, він знайшов би сміливість висловити цій пихатій купці, що про них думає. Йому в будь-якому випадку не перепаде нічого, поки серед комітету мати Персефони. І той чоловік, який лишився в тіні. Імовірно, якийсь політик. Що, як Тіль і йому висловить свою думку. О, так, він йому вже висловив би. Удруге після того, як бомби знищили його кропітку роботу, він прокляв цю невимовну війну. Гроші витрачали лише на смерть, яка прийде, а не на ту, якої він шукав.

Актова зала пістрявіла кольорами сотень прапорів, якими були задрапіровані стіни та столи. Навіть самі стільниці прикрашав парад менших прапорців, до підставок яких були прикріплені квіткові композиції, що спадали додолу, мов пагони лози. Над усім цим розкинув крила орел, зі стелі спускався дикий виноград, здавалося, його вусики, що завжди намагалися виповзти на стіни садиби, нарешті увірвалися всередину. Вочевидь, тут попрацювала ціла армія робітників, яка всю ніч декорувала залу, та дикий виноград сюди не впустили. Те, що звисало згори, привезли сюди під ранок. Листочки й грона були штучні, пластикові. Така сама імітація зовнішнього світу, як і лози та прапорці на столах.

Хоч Тіль зумисне запізнився на кілька хвилин, до зали він увійшов одним із перших. Лише коли всі стільці були зайняті й голова комітету помахом наказав запалити світло, торжество оголосили розпочатим. Перед полотном, розтягненим на всю довжину зали, вишикувалися промовці, щоб обсипати одне одного лестощами: розхвалити підтримані проекти й прогресивність і чесність комісії. Паливний насос. Синтез. Генетичне вирощення отруйних фруктів. Маскування зброї масового знищення. Військові перевезення і багато іншого. Більше іншого. Нового. Не озиратися назад. Лишатися на поверхні, не завдаючи собі клопоту заглиблюватися в будь-що; Тіль пошкодував, що не поїхав разом із Персефоною минулого вечора. Тут для нього жодної користі. Тут переможці гладять одне одного по голівці й сміються над ним. Перевезення військ! Так, ось що потрібно світові! Зброя масового винищення — ось шлях до волі. Так, волі! Свобода для світу і для майбутнього, тільки він застряг тут, у цьому принизливому сьогоденні. Тіль підвівся, щоб піти, квапливо потягнувся по келих — тільки один, перед виходом, — влив його в горлянку й подався до дверей; він уже прочинив би їх, якби не виголошене ім’я. На сцену запросили нового представника Міністерства науки, людину, яка віднині плекатиме щорічну традицію призначення дослідницьких ґрантів і плідну співпрацю найпроникливіших умів цієї країни.

«Людина, котру, як нікого, випереджає її слава, — з ентузіазмом почав голова, — людина, яка вже двадцять років дбає про академічний прогрес нашої батьківщини. Вітаймо нашого нового міністра і ректора в одній особі: професор доктор Путьєр!»

Грім аплодисментів. Люди вскочили з місць, перевтомлені вчені звелися на рівні, плескаючи так, немов до них ураз повернулася молодість, а світ одужав; Тіль лишався стояти спиною до сцени, аж поки, не в змозі більше терпіти, оглянувся. Путьєр виступив із тіні, упіймав його погляд і кивнув йому через усю залу. Це був довірчий кивок, це був погляд, яким перезираються зі старим другом, та Тіль ніяк не відповів на них. «Зрештою, хіба ви не застарий, щоб копатися в ямах?»

Тіль покинув святкування. У світі, в якому вітали когось іншого, йому не було місця. Подалі від винограднику. Далі крізь пагорби, крізь лабіринти вулиць, назад до вокзалу, на перший-ліпший потяг, дві пересадки — прямого сполучення з його містом не передбачено — і на світанку він дістався свого звичного підпілля. Останній сніг, що випав у квітні, розтанув під ранковим сонцем. Усю ніч він не промовив ані слова, та нині він був під землею, перед столом із уривками своїх колишніх записів, зі спекуляціями та самообманом і новими записами за минулий тиждень, і кричав. Він гарчав, скаженів, трощив, ба навіть забивав дерев’яні тріски собі під шкіру ударами сум’яття, ніби лють могла тут зарадити, відтак перечепився об уламки і так і лишився лежати між ними й папірцями, що здійнялися в повітря і в повільному танці опускалися знову на підлогу обіч нього. Він був заручником цього місця. Небіжчики в цьому підвалі — вони єдині являються йому, інших уже не потрафить побачити; та він випустив навіть їх. Він дав їм піти, тепер він був сам. Колись-то вони, без сумніву, повернуться, та зараз, коли він їх потребував, їх не було поряд. Лишень старий сидів на стільці з розгорненою на колінах газетою і позирав на годинник над дверима. Коли Тіль глянув на нього, старий похитав головою. «Ти диви, як пізно. Так ти нічого не встигнеш. Якщо не поквапишся, усе скінчиться, не розпочавшись».

Трон підніс його до бога. Статуя, що стриміла в небо, мала його риси, пустеля за стіною дедалі впевненіше буяла життям. Він відібрав владу в безживного піску й затопив його густою рослинністю. Багатство, таке незрівнянне, що кожен чоловік і кожна жінка могли назбирати на податок. Човни плавали широкими каналами між земель, які тепер було не впізнати. Кочовий народ розрісся до держави, розтягнувся від моря на заході до гребенів найвищих дюн на півночі та сході, а також соляних озер на півдні. А що було за соляними озерами і дюнами? Пустка, варварство. Колись горде берегове царство звивистої справжньої річки занепало через свої лють і заздрість. Поля лежали неорані, а рибалки веслували в дірявих суднах, щоб витягти з її вод ту рибу, що ще в ній лишилася. Поблякли міські золоті дахи, лише ковальні виблискували день у день: там готували зброю для великої війни. Чужинці голодували й приписували провину за це королю за стіною з його штучними водоймами. На десятий день коронації ціла армія, якій не було рівних, сотні тисяч чоловіків, верхи та пішки, перебралася через дюни й штурмувала стіни. Вони перетворять країну на пил, із якого та постала, вони позасипають вириті рови, вони підпалять фальшиві врожаї і зживуть місто зі світу. Землевласники знову стануть пастухами, а самого короля вони зіпхнуть в один із його колодязів, які замкнуть назавжди.

Проте божественний король уник людського самосуду. Вирок сусідів його не обходив. Коли їхні війська билися об стіни, мов те море, що принесло свою сіль на його родючі поля, на голови їм лили гарячу олію. Найновіша військова машинерія поливала заздрісників дощем із каміння, і ще перед тим, як сонце дня опустилося за межами королівства, переможені відступили, лишивши по собі отруєні води й випалені лани. І поганяючи вкрадені стада. Король-переможець довго дивився їм услід із корони укріплень, гнівно стискаючи кулаки. Поряд стояла жінка, яку він тримав найближче до себе з-поміж усіх. Вона розм’якшувала його серце й обертала його погляд додому, де, зіщулившись у нього спиною, тепер голодував його народ.

III

Ціле літо Персефона провела під гнітюче затишним дахом у своєї матері. День у день вона мовчазно просиджувала при столі або походжала садами й гаєм. Їй треба відпочити, казала мати, треба схаменутися й вирішити, як жити далі. Податися, може, на біологію, а може, на медицину, лише не знову на археологію, аби на щось путнє — у такий час це вкрай важливо. Нащо марнувати дні зі стариганами та їхніми картами й знахідками, вишукуючи сліди й датуючи уламки або чим там таким безглуздим зайняті археологи. Мати не мала зеленого поняття, чим, та й байдуже, навіть тим, хто має якесь поняття, це в житті ще ніяк не допомогло. Варто нарешті налаштуватися на серйозний лад, спілкуватися побільше з молоддю її віку. І щоб оце останній раз її заскочили десь із Тілем! Адже вона розуміє, що їй бажають лише добра і зв’язок із цим чоловіком зовсім не для неї. Авжеж, авжеж, біологія, а поки — тривалі канікули.

Персефона кілька разів намагалася сконтактувати з Тілем, та даремне. Він не брав слухавку й не відповідав на повідомлення. Він зник невідь-куди, можливо, у самого себе. Схоже, не впорався зі своїм приниженням, а може, його з Персефоною, крім її тіла, пов’язувало лише дослідження. Попри це, вона раз у раз потай, наодинці, пробувала налагодити спілкування, аж поки десь посеред літа, коли настала спека, облишила свої зусилля і заходилася поратися на городі й у квітнику, а погожими днями читати на ґанку; вона насолоджувалася перевагами свого нового становища й водночас бридилася ними. За поганої погоди, а також ночами вона сиділа перед екраном, відволікаючи себе іграми, фільмами й серіалами. Великими історіями, утім вона вважала, щоб їхнє сприйняття не потребувало від неї духовного напруження, бо їй не вистачало концентрації. Тут, на природі, у морі ланів, коли місто — лише далекий обрис, а пил — за вікном, існували лише мати і Персефона, робітників дівчина сливе не помічала, а світ, університет і будь-який прояв дійсності, навіть війна, були витіснені за двері. Тут було таке безгоміння, що Персефона інколи починала говорити сама з собою, споглядаючи листя трави, що тяглося до її підвіконня і, пожовкле, припадало назад до землі.

Таке сухе літо видається геть нечасто, казали селяни. Навіть літні грози не приносили вдосталь дощу, й усе живе марніло, дрібнішало, пітніло й випаровувалося. Проте вони страждали й працювали, стурбовані своїми заробітками. На головних магістралях міста цього тижня марширували тисячі протестувальників під чужими прапорами. Шляхи розчищали сльозогінним газом і водою. Робітники відчували страх і трималися тихо, хапаючи ротом повітря, мов демонстранти-втікачі. У грудях аж боліло, мовби зараз задихнешся. Що ж нам іще робити, хіба працювати, як уже звикли. Необхідно обробити землі. Зрештою, доведеться і на війну піти, щоб прогодувати наші родини. З цими словами вони позирали на будинок. Вони побоювалися матері Персефони. Також і домашні слуги, схоже, були тільки раді, що та лише зрідка приїздить із міста. По її від’їзді кроки ставали не такі обачні, рухи — вільніші. Проте коли її масивне авто заїздило крізь ворота й вона прискіпливо оглядала двір, робітники вшивалися подалі. Тоді всі в садибі робилися, як ніколи, зайняті й водночас тихі. Немовби німе кіно про колонію мурашок. Персефона довгі роки носила в собі цей страх, який раніше плутала з шанобою. Після випуску зі школи дівчина розтанула в ночі й тумані. Того разу мати відпустила її на волю. Та тепер материна послаблена хватка знову взяла її в лабети, і Персефона почувалася неспроможною на новий бунт, тож поки підкорилася. Хоч сумління і мучило її подекуди, чи то через зручне безтурботне життя, чи то через марнування часу, Персефона дещо відпустила контроль, відволікалася, раз у раз напивалася з місцевою юнню і не казала й не думала нічого значущого, аж поки усвідомила, як сильно захопилася пустотою днів, що віддаляла її від самої себе, і поверховістю бесід, аж поки злякалася і відчула, що її від цього починає нудити. Це летаргійне самовдоволення ставало їй дедалі нестерпнішим. Якби поряд із нею в ці дні хтось був, він побачив би її поступовий розпад. Щоки в неї запали, попри ситні обіди, під очима пролягли глибокі півкола. Ночами вона прокидалася, не здатна в своєму неспокої тверезо мислити. У неї всередині мовби нічого не було, навіть спогадів. Вона пробувала думати про свою роботу, про зрошення пустелі, та щойно дівчина доходила до назви й до того, чому та видавалася їй гарною дотепер, думка губилася. Тіль, цей дратівливий літній чоловік, п’яний, пихатий і раптом знову такий тонкошкірий і вразливий, зі своїми сивою плямистою борідкою і подекуди ще темним волоссям, із опущеними вниз, глибоко вниз кутиками губ і жвавими, широко розплющеними, уважними очима — усе, що вона бачила, коли намагалася згадати про своє відкриття, про своє осяяння. Він накрив і поглинув її собою, дав їй укорінитися в собі, живитися собою, саме так вона виросла. Віднині вона не могла думати про те, що колись вигадала сама і тільки для себе, без думки про нього. Він був частиною цього, а вона, така далека від міста і своєї свободи, — не більше ніж розбалуваною поневоленою дитиною, якою була в минулому. Щось мало відбутися, щось, що вийде за межі її самої.

На ранок, коли все й досі дрімало, коли сонце ще не вповні викотилося з-за обрію, у напівтемряві Персефона наважилася. Вона поклала до сумки кілька книжок, трохи їжі й води й тепер крокувала протоптаною стежкою до лісу. Село лишилося позаду. Хутко зникла вона з поля зору потенційних спостерігачів у полі колосків, що виросли під палючим промінням. Книжки, які вона прихопила, були старими підручниками з археології та історії, які прочитала колись, був серед них і один роман: вона не знала, що їй буде ближчим у дорозі. За годину вона вирішила вперше перепочити. Дівчина вже подолала два пагорби та невелике узлісся і сіла тепер на валун побіля наступного лісочка. Садиби звідси було вже не видко. Нарешті вона відчула, що за нею не стежать. Цей гай її матері не належав, тут вона була чужа і вільна. Межу рідних полів було перейдено, коли вона ступила з вузької вулиці на траву перед валуном. Книги раптом здалися такими важкими, що Персефона розкрила сумку на камені перед собою й почала обирати. Історія держави. Орел і його політ. Великий птах — проте вилитий із бронзи. Сидячи отак на валуні, вона заходилася читати про давній народ, про рано посталу цивілізацію і врешті про переселення. Люди покинули свою батьківщину, своє місто біля майже зниклого пустельного озера. Група мисливців перетнула цю пустелю і перепливла море, аж поки вийшла на берег недалеко від батьківщини самої Персефони. Вони торували собі шлях крізь хвойний праліс, вони оселялися тут, виганяючи корінні племена або змішуючись із ними, й по якомусь часі заснували, авжеж, королівство, адже знали — завжди знали, — що є народом королів. А потім, потім, три тисячі років після них Персефона сиділа на своєму камені й читала про героїчні вчинки та новаторські винаходи, про різні звірства, але передовсім про прогрес, культуру та мистецтво. А також про «темні десятиліття», сховані за коричневими обтяженими пилом завісами, пофарбовані на чорно-біле, закопані в неглибоких могилах, сором’язливо затулених гілками та листям повалених родових дерев. Про страшно знайоме і відірване для уяви. Описи, що оживлюють нереальну епоху з на позір нескінченно далеких часів. Слова покоління безбатченків. Персефона помічала порожнини в реченнях, мовчання між рядків. Вона знала, що там чогось не вистачало.

Тракторист відкотив свою громіздку машину набік, поступаючись дорогою колоні військової техніки. Солдати сиділи у відкритій вантажівці, співали й курили, сміялися, горлали, тоді завважили Персефону на її камені й засвистіли, засвистіли й почали вигукувати дівчині компліменти, пристойні й не дуже, та вона не надто вслухалася, хоч і підвела погляд від читання. Вона махала їм відсторонено, її не полишало відчуття, що вона щось недогледіла, щось упустила. Спогад про якийсь поганий сон абощо. Молодики вже втратили цікавість до дівчини, щойно снопи на полях затулили її від них. Їхні думки заносилися вже біля наступного дня, що приведе їх на новий фронт і в нові могили. Один із них зробив знімок напівзруйнованого міста. Персефона втомлено відклала книжку. Це не історія її витоків, не може того бути. Вона не впізнавала себе в ній. Дівчина стулила повіки й занурилася в полудневий сон, і їй привиділася вона сама, хай ким вона зараз була. І при цьому вона лишалася в Зараз, могла бачити лише те, що відбувалося тут і тепер. Із кожним її кроком світ за спиною розвалювався, а перед нею з уламків поставали вежі. Поле і місто, більше нічого. Вона не могла наблизитися ані до першого, ані до другого, снила лише про своє місце на валуні, який тепер став такий високий, що й не видерешся. Він ріс і ріс під нею, вивільнявся з ґрунту — і ось уже вона на верхівці гори, на висоті шести тисяч метрів, похованих доти під піском. Коли Персефона насмілилася поглянути вниз, завіса з хмар на мить розступилася, відкривши землю, білу пустелю, і знов вона була на своєму валуні, на вузькому округлому вершечку острова посеред туману.

Зі сну її висмикнув грім: вона спіткнулася і зірвалася вниз із гори, крізь хмари, крізь дощ на землю, об яку розбилася і прокинулася. Небо, багряно-помаранчеве, пошрамоване слідами бомбардувальних ескадр, розкинулося між сонцем, що заходило, і місяцем, який саме з’явився. Вона не розрізняла ані прапорів, ані зброї, ані бомб, яким ніколи не впасти. Куди вони летять: на місто чи з нього? Може, вони зависнуть прямо в повітрі над нею. Хіба це передбачиш. Вона впізнала лише звук, вищання й громовий гуркіт моторів, немовби якийсь плавильний завод раптом осатанів. Вона покинула книги, покинула все, усе поза собою і побігла наосліп. Один раз вона завмерла на місці. Лише один раз, немов знерухомлена; та треба було бігти далі, навіть якщо навкруг неї скінчиться світ і вона потоне в своїй крові, у тіні його руїн. Нічого не могло зрівнятися з пам’яттю про біль, і ця пам’ять підганяла її глибше, глибше у хащі.

Місто помінялося за перші воєнні місяці. На околицях траплялися подеколи покинуті квартири загиблих, утеклих і розшукуваних, про які було прийнято мовчати; ці квартири перепродавали, здебільшого біженцям, які втратили свої домівки на окупованих, випалених прифронтових землях. Лінія фронту простягалася далека і геть не пряма. Друзі та вороги різали світ, ділили пиріг на сотню зубчастих шматків; міста щастило досягти лише обраним утікачам. Допущені владою чоловіки та жінки оселялися в осиротілих житлових будинках, інші зникали в тилу боїв, сідали в затемнені потяги. Як з очей, так і з думки. Одначе чимало мешканців столиці не приймали прибулих краян. Як наслідок — нові демонстрації і нове насильство. Адресати гніву змінилися, а містяни й не були проти, адже озлоблені люди, що їх спочатку на кільцевій дорозі збиралося попервах лише жменька і які з часом, що довше тривала війна, знай, множилися й накопичували сили, відволіклися тепер, маючи одного, та ще й досяжного, ворога перед очима. Мало хто дивився на вогнища, розкладені вночі противниками війни в пустих казармах на міському кордоні. Жорстокість народу і його воля відтепер цілили в різні боки. Ті, хто не хотів ненавидіти ані одних, ані інших, відступили у внутрішній світ. Заніміли, заклякли.

Зміни ці проходили повз Тіля, який іще ніколи не зважав на людей у своєму оточенні або на настрої перехожих, на яких наштовхувався по дорозі в університет чи додому. Його погляд був спрямований усередину. Пізньої осені, перед самим початком нового семестру, він наштовхнувся на незвичну статтю і прочитав про речі, що зламали хід його думок. То була не якась незначна новина, не дріб’язкові політичні чвари, не побутові поради і не належна вже до повсякдення пласка воєнна пропаганда, що замовчує будь-які порушення, особливо зі свого боку. Ні, це було повідомлення про мертвого солдата. Про того, хто фактично припинив воювати. Про солдата, від якого вже годі сподіватися геройств. Некролог на цілу сторінку. Це була історія людини, більше, ніж фронтовий звіт; тут оприлюднили лист чоловіка, який він написав перед смертю у польовому шпиталі до редакції щоденної газети. Лист надійшов нерозпечатаним, хоч і не електронний, він знайшов свій шлях у світовій мережі, потрапив до цензорів, а відтак у друк і в кожен дім. Жирний шрифт, кричущий заголовок, настирлива реклама чи трирядкове брехливе повідомлення, про яке швидко розгориться запекла дискусія і про яке так само хутко забудуть, — нічого з переліченого. Ні, це був аркуш паперу, пожмаканого, справжнього, сторінка, яку читаєш, яку свідомо береш у руку і так само самохіть можеш проігнорувати, відклавши набік. Ця стаття, цей лист був порушником, що прорвався до ретельно огородженого інформаційного світу. На відміну від інфовкиду, на який у мережі одразу знайдеться контрінфовкид, — при цьому обидва без посилань на джерело або, навпаки, з нескінченною кількістю посилань, — цей текст викликав довіру самим своїм гідним, поважним оформленням. Думки збурював навіть не неоднозначний зміст цього тексту, а саме його існування, те, що його пропустили, і те, що це не спричинили жодних наслідків. Ніхто не згадував його в розмові, ані в метро, ані в автобусі — ніде. Тіль спостерігав, лише на мить випірнувши зі співчуття самому собі, групу старців у їдальні. Вони у сум’ятті опустили погляд на свої чоботи, один із них відклав газету. Поновили розмову лише по якомусь часі. Просторікували про футбол, напустилися на чужинців в автобусах, відмінних від них в усьому. Жоден із них не забув про газету. Один із чоловіків і досі тримав її в міцно затиснутій руці, не випускаючи протягом усієї бесіди. Потім, коли вони розійшлися, старий перечитав газетну шпальту в глибокому мовчанні. Досі Тілеві здавалося, що лист солдата лишився непоміченим, та тепер зміни виринали перед ним з-за кожного рогу. Закам’янілий неспокій.

За два тижні до нового семестру, на ранок після великої університетської наради і Тілевого п’яного усамітнення в пустелі свого підвалу, доктор прокинувся на килимі з навдивовижу ясною головою. Жодної нудоти, ніяких памороків. Лише бадьорість. Сонце зазирнуло до його підвального вікна о шостій — і враз він звівся на ноги без скарг і зволікань та попідбирав скалки пляшок. Розтрощив остаточно руїни стола і наповнив ними й іншими свідоцтвами своєї нищівної майстерності сміттєвий пакет, який виставив у коридор за двері помешкання. Тільки тоді сів. Точніше, упав у крісло свого батька, старого домоврядника, і сливе сподівався почути протест, проте дух поводився тихо. Інші весь час лише стовбичили поряд, витріщаючись на нього, немов чекали ще один, іще жорстокіший напад люті, щоб посміятися з його розгубленості. Проте Тіль лише сидів, дивлячись прямо перед собою, на плямистий килим і стос паперів, що утворився в нього на ліжку. Марнота усе. Нехай собі лежить, де лежав. Робота Персефони, єдина цінна річ, зберігалася у таємній шухляді над узголів’ям. Там вона й укривалася пилом, замацана, поміж напівпустими пляшками рому й мускату. Павук розтягнув свою пастку між титульною сторінкою і дешевою горілкою, і хоча мереживо його було бездоганне, у цей шедевр не впіймалася ще жодна мушка. Духи між стінами не озивалися ані словом, батько теж примовкнув, тож Тіль нарешті розслабився. Він глянув на двері й крикнув: «Не страшно. Нікуди я не запізнюся».

Ніхто не відгукнувся. Тіль знав: якщо заплющить очі, світ замакітриться, захочеться спати, а по пробудженні його зустріне головний біль. Йому ж хотілося натомість дещо зробити. Поїхати до Персефони. Рушити з міста по далеких пагорбах, густих полях, до палацу її матері, в якому вона — хоч і лише словами — тримає доньку в полоні. Ну й жінка. Хоч як він її зневажав, та все одно шкодував, що так легко нажив собі ворога в її особі, та й заради чого? Заради молодого дівчиська, заради дзвіночків, аромат яких відчував поряд із нею, заради її м’якої шкіри і тендітних рук чи своєї дурної, сліпої жаги? Треба було від початку триматися на відстані, як він завше робив, взяти її роботу й працювати над нею — звісно, разом зі студенткою. Може, урятувався б тоді від колапсу на винограднику й приниження перед зібранням академічної еліти. Хоч йому й не залежало на їхній думці, він ненавидів бути отак висміяним. Виходячи з дому, він вигріб усе з поштової скриньки. Рахунки запхав до кишені, рекламні листівки викинув у смітник. Лист із університету відкрив одразу й одразу ж себе за це вилаяв. Це було запрошення на святкування: відзначали початок проекту одного з колег, нестерпного чоловічка, який не пропустив почесної нагоди першим розтринькати надані йому кошти. Такі врочистості були для Тіля мукою. Вони скидалися на дні на винограднику, тільки без приємного хвилювання і прихованого страху, що змушували дослідників поводитись обережніше і стриманіше. Свято переросте в пиятику, а напиватися йому любо наодинці. Та й користі для Тіля з того нема. Гроші роздали, проекти розробляються, усі плескатимуть одне одного по плечі та цокатимуться келишками. Виголошувати комусь тости — це не для Тіля, шанобливо ручкатися з кимось він не має бажання. Він склав листа навпіл і закинув назад до скриньки. Цього ранку сонце ще раз, востаннє спромоглося на тепло. Ряхтіло повітря над розпеченим асфальтом, заніміли пташки, вився дим з-за міста. Хтось, мабуть, необачно вронив на поле недопалок — от і зайнялося. Тіль розрізнив запах пожежі навіть із того місця, де стояв. Чи, може, то сморід пороху? Здається, десь стріляють, а може, то шум заводу або ж несправний двигун чиєїсь вантажівки. Густе повітря висіло над паруючим життям орендарів і повнилося слабкими подихами змалілої природи, скалічених дерев, щурів та комах. І цього разу він лиш коротко вдихнув, намагаючись розрізнити, про що говорять навкруг нього, та стіни й шибки мовби володіли чужою мовою; відтак він вийшов на вулицю, де вуха йому знову затулив гамір машин.

Стало прохолодно. Швидко надійшли і, перекинувшись на місячно-ясну ніч, розтанули сутінки. Прадавні дерева — смереки, ясени, в’язи чи ялини, Персефона не відала, — німотно обступили замерзлу дівчину, простягши до неї своє випнуте із землі коріння. Вона сиділа в западині, де протікав вузький потічок. Тут вона скоцюбилася, стуливши руки над головою, шукаючи порятунку чи радше сховку від бомб. Чверть години прокружлявши над полями, ескадра приземлилася поблизу міста на аеродромі, що мав ім’я президента. Та для Персефони ескадра нікуди не щезла. Вона її не бачила: на заваді стояли-хиталися верхівки дерев. І чути не чула, бо у вухах відлунювало лише пульсування крові у скронях, які, здавалося, зараз луснуть. Плутаючи думки, тиснучи на очі, гаряча рідина розносилася її тілом. Ці нещадні машини й досі були для неї поряд. Чорні вершники неба, війна, смерть, чума і страждання, вони чигали на неї звідусіль; урешті їй таки вдалося заспокоїти серце, гудіння в голові ущухло. Тільки шурхіт і хрускіт, тільки дихання лісу.

Підкралася чорнильна темрява. Дівчина здригнулася, забувши, де перебуває, вона сама стала здриганням. Навпомацки, хапаючись за повисле коріння, Персефона поповзла із западини нагору, відчуваючи шкірою лапки жуків і павуків, хотіла скрикнути, та стрималася. Їй бракувало сил. Нарешті, вчепившись у стовбур роздвоєного, навпіл розсіченого предковічного дуба, корону якого тримали незліченні гілки, вона долізла й упала, провалившись головою в сірий мох, яким обріс округлий камінь. Персефоні здалося, немов вона занурилася в пух. Мох був мертвий. Як і струмок, він висох, вичах у дубовому затінку, і лиш тепер блукачка завважила, яким хворобливим був ліс і якою обтріпаною — листяна долівка. Навіть у цій темряві, на небесному тлі, видно було, яке скручене й кволе над нею листя. Ліс був зморений голодом. Персти дерев, їхнє тонке розгалужене віття, тяглися в усіх напрямках, мовби жадаючи вхопити, дотягнутися до чогось далекого, але вони наштовхувалися лише на чужі, не менш пожадливі, руки, лише на своїх двійників.

Доктор Тіль вийшов із заміського автобуса на останній зупинці маршруту. Вже з годину єдиний пасажир у цьому гучливому чудовиську, він нарешті теж виборсався з нього й стояв тепер серед неозорих пшеничних полів. На узгір’ї, недалечко від нього, велично височіла садиба, золота клітка Персефони, озираючи свої володіння. Чоловікові здалося, що її мати стежить за ним саме цієї миті, проте, піднявшись стрімкою стежкою, що двічі обгорталася навколо пагорба, він знайшов нагорі лише жменьку робітників, які вечеряли надворі за видовженим столом. Господині дому нема, а донька її зрана набила наплічник своїми вченими книжками та й подалася в поля. Отуди. Ген-ген у ліс, осьо через ті луки. Як отою дорогою піде, запевне дійде, а мо хоче зрізать, так тоді полем навпрошки. Він обрав шлях навпростець, перейшов дещо ширшу вуличку, де закарбувалися сліди військової техніки, що проїхала тут, не зупинившись, вибрався на узлісся й спіткнувся об щось, наблизившись до валуна. Він із жахом витріщився на землю. Там лежала книжка, брудна, кинута в куряву, це через обкладинку цього важкого фоліанта він перечепився і ледь не впав. Ти ба, поряд на сирій землі ще одна книжка, а подалі на камені валяється рюкзак. Він попідбирав книжки й запхав їх назад у рюкзак, відтак узяв ношу на плечі. Узявся під боки й пірнув ізнов у траву.

Лише за кілька хвилин думки повернулися, попри холод, здригання, втому й гарчання ще таких близьких двигунів, що погрожували їй бозна-звідки, назад до Персефони. Перемерзла, вона спробувала випростатися, та кінцівки її боліли знайомим болем — так само, як кілька місяців тому, по пробудженні від тривалого марення. Насилу вона таки виструнчилася. Померлий мох учепився їй у волосся. Вона здерла його з каміння, очистивши гладку списану поверхню. Напис на гранітній плиті був витесаний не долотом і не зубаткою; краї плити повідламувалися, гострі її кути сточили роки та природа. Персефона провела пальцями по лініях з надією розпізнати шрифт на дотик. Дарма. Пучки її пальців лишилися глухі. Тоді вона заходилася тягти камінь на себе, допомагаючи собі ногами, відякорити його з хвойної гавані, та цей упертюх, як на те, не поступався. Персефона пошарила в змертвілому листі, розкопала землю довкола, вгризаючись у неї нігтями, глибше, сильніше, ось уже вона черпала двома руками, щоб вивільнити гранітний блок з-під коріння дерева. Їй уже не було холодно. Кров кинулася їй в обличчя та натруджені руки. По ній стікав гарячий піт, застигаючи крижаними краплями на холодній шкірі. Вона не спинялася, доки її пальці, занурившись у сухий пил і залишки коріння, не наштовхнулися глибоко під поверхнею на підніжжя висіченої плити і щось чужорідне біля нього. Колись воно було смертельно-гострим і рівно відшліфованим. Знаряддя вбивства. Багнет.

Тіль продирався лісом, переступаючи через коріння, відхиляючи низько опущені над дорогою гілки. Листяний килим притишував його кроки до такої безгучності, що чути було, як він засапано дихає. Розбурхавши лавину опалого листя, він зісковзнув із невисокого пагорба й перестрибнув на інший; тут йому довелося трохи зачекати, потираючи стегна й відновлюючи дихання. Тож він не одразу почув люте дряпання й риття, супроводжуване різкими видихами, неподалік від місця, де стояв. У світі, впійманому в гіллясте павутиння, йому було чути тільки себе і те, як груди його судомно хапають повітря. Лише тоді, коли тиск у голові та вогонь у ногах вгамувалися, давши йому змогу зорієнтуватися, його заскочило чиєсь близьке сопіння. Нажаханий тим, що виявився не сам серед самотності нічного лісу, він панічно роззирнувся. Виставивши перед собою ліхтарик телефона, ніби зброю, він спрямував його світло на вузлуватий стовбур старовинного дуба, відтак на його товсте коріння, що вилося, мов черви, на поверхні й заглиблювалося в ґрунт. Унизу, в невеликій ямі, у розритій низині очі його вирізнили дівочий силует, тіньовий обрис Персефони, яка з тріумфом підняла над головою заіржавілий багнет, і широку гранітну дошку під нею. Дотепер її очам, задивленим у чорноту отвору, лише здавалося, що вони читають шрифт, якого торкалися пальці. Та зараз, у слабкому світлі з-за спини, вона, прихиливши зброю до дуба й струсивши грудки землі з голови, вчиталася в напис, не озираючись на джерело освітлення:

Статую потрощили, караючи за голод, розхитали, помстившись за муки, та врешті перекинули, не в змозі простити за сльози скорботних матерів. Поля держави гнили, просякнуті отрутою війни. Орні землі лежали тверді й безплідні, попри марні гарування селян. За стінами міста над брудом вулиць роїлися мухи, а сам мегаполіс став гніздом пошесті, із сірих нетрів якого щодня котилися вози з трупами; мертвих закопували в пустелі, ховали глибоко під дюнами, так глибоко, щоб навіть пересування пісків не могло вивільнити їх із могил. Утім їх посилали так далеко в підземний світ, що вони отруїли великі джерела й тільки поширили хоробу водами держави. Селяни, солдати, книжники і торговці падали, заточившись, у пил. Струпи чуми тріскалися на тілах небіжчиків, випорскуючи заразу в повітря.

Розбитий ворог, і сам бідуючи від свого глупства, спостерігав за цими стражданнями здалеку з неприкритою зловтіхою й повернувся до рибальства та землеробства. Між тим король залишився сам. Найближча з його жінок покинула королівство на нього, померши під час пологів разом із дитиною. Тепер, коли всі вони покинуті, король більше нічого не міг дати ревучому хворому натовпу, який зібрався перед його ворітьми, під тріумфальними арками та на площах. Та й люди скоро перестали просити. Не просили ні води, ні їжі, тільки вимагали його голови. Король спрямував на них зброю, випустив стріли й вогонь, якими напередодні вражав чужого ворога, на власних дітей, на свій народ, і народ розпорошився, бо ліпше прийняти смерть від голоду й чуми, аніж від руки свого батька. Широкі вулиці, обсаджені пальмами, тепер посохлими, з коричневим листям, лежали покинуті. Міська стіна захищала тільки жменьку виснажених мешканців, а водяними шляхами плавали човни без керманичів. Король дивився вниз зі своєї стіни на отруєні колодязі, що їх колись викопали за його наказом, і на стару караванну дорогу, на братські могили в передмісті та на безживні поля. Він владарював над помираючими і над померлими. Він був владарем гордого народу, кочового племені, оточеного стіною.

IV

Іще в жовтні, який добігав кінця у супроводі духів і чудовиськ, із міста через поле покотилася й поповзла до лісу, що на краю земель великої садиби, колона всюдиходів, вантажівок і екскаваторів. Належні до садиби землі відділяла дорога. По цей бік звелися намети й тенти, ціле контейнерне містечко, а по інший бік землероби збирали гарбузовий урожай. Невеличкий лісок обчепили по всьому периметру, в заростях прорубали вузький прохід для техніки й нарешті почали розкопки. Віднайдення скарбів культури. Рештки великої битви столітньої давнини і послання від мертвих, немов їхній бойовий оклик до змореного війною народу. Ми були королями! Згадайте про це! Телевізійна команда пробула багато тижнів у таборі археологів і повідомляла у вечірніх новинах про їхні знахідки. На першій шпальті щоденної газети надрукували зображення багнета, а за ним — старовинний напис: Це спогад про те, що колись ми були королями.

Сотні фотографій, що їх робочі знімали на телефони, невдовзі заповнили мережу, і всюди, у кожній газеті, на кожному форумі почалося експертне й аматорське обговорення. Археологи давали інтерв’ю з місця розкопок, а Тіль сидів у новому кабінеті, замкнувшись тут і почуваючись так, немов він дав себе обікрасти чи продав щось задешево. Він випустив із рук багнет, який йому передала Персефона, і не отримав за це нічого, крім цього кабінету й помічниці. Помічниця, на місце якої він запропонував Персефону, — і його бажання виконали, — сиділа навпроти нього. Схрестивши ноги, вона мляво гортала сторінки письмових робіт, які Тіль мусив оцінити, і розмірковувала про свій переїзд — про те, як би їй не потрапити матері на очі, коли вона забиратиме свої речі. Тиждень тому Персефона дзвонила покоївці й просила спакувати для неї сумку, проте дівчина й досі не змусила себе з’їздити по неї. Персефоні набридло весь час кочувати, ні з ким не розмовляти, когось уникати, навіть якщо це була її мати. Проте їй так само набридло вислуховувати поради, що і як їй слід робити. Потрібно було обирати якийсь бік. Вона не знала, чи лишатися їй на боці Тіля. І чи хоче він, щоб вона лишалася біля нього. Проте він і не висловлювався проти. Тільки наполіг, щоб вона не повідомляла університету його адресу. Для своїх листів вона використовувала поштову скриньку на головному вокзалі.

Д-р Тіль схилив голову над документами і нервово постукував ногою. Він шепотів щось сам до себе, не підводячи голови. То були лише кілька слів, після яких він знову замовк. Він намагався не показувати Персефоні того сум’яття, яке його повсякчас діймало, коли він сидів у своєму новому розкішному кабінеті й займався чимось беззмістовним. Лаючись сам до себе, він знов і знов роздумував про те, що втратив, у чому йому відмовили, а також про кожну несправедливість, байдуже, коли він із нею зіткнувся: багато років тому чи сьогодні. Їхня знахідка була чудова, це був прорив, культурний здобуток, із цим погоджувалися всі. Путьєр, міністерство, преса — усі вони були згодні щодо величезної значущості забутого поля бою, щодо манливої сили героїчних історій, що покояться там, і вже невдовзі до цієї нової святині нікого не пускали. У перший день Персефона ще усміхалася передовицям газет, і Тіль разом із нею, втім його самого зупинили на дорозі через поле. Гай обчепили так добре, як тільки змогли, і на узліссі він побачив одного з колег, старого чоловіка, якого годилося б відправити на пенсію і який роздавав накази групі робітників. Тіль близько години намагався привернути на себе увагу з дороги в надії, що хтось його впізнає і пропустить. Урешті звечоріло, серед темряви запалали прожектори, і він мусив забратися додому. А тепер він сидів, оглядав свій кабінет, спостерігав за Персефоною і качався на стільці. Багнет нічого йому не приніс, але принаймні загнав Персефону назад до університету й допоміг здобути ім’я, яке в усіх якщо не на язиці, то на слуху. Він дав їй сили знову звільнитися від матері, удруге показати власну волю, а не коритися тій, яка наказувала їй відгородитися від світу і стати юристкою. Після сенсаційного відкриття Персефони її мати провела цілий тиждень на телефоні. Персефона не відповідала на її дзвінки, хоч і телефонувала іншим. Тіль незрідка питав себе, який вплив її мати могла чинити на рішення міністерства й університету. Хоч як вона намагалася тримати доньку подалі від Тіля, їй доводилося втручатися в обхід багатьох складнощів і ніколи безпосередньо — особливо тепер, коли Персефона ненадовго перенеслася в центр загальної уваги. Вона вже не могла протидіяти бунтівливій, нерозважливій дівчині, яка хотіла повернутися до археології і зажила слави у медіановинах. Подібних знахідок не робили вже впродовж кількох десятиліть. Літні пани з керівництва інституту відчули приплив життєвих сил та амбіцій. Йому дозволили викладати іще одній групі початківців: «Теорія і методологія доісторичної та історичної археології».

Його гарненька помічниця, як він відтепер називав її, підморгуючи, — вона не заперечувала — була його єдиним зв’язком із камерами, з глухим громом їхніх спалахів, а її ім’я, яке нині стало відоме, було всім, за що він іще міг ухопитися. Хіба це не та дівчина, що знайшла давню зброю? Так, але вона, імовірно, і гадки не мала, що робити з цією знахідкою. Натомість він — він одразу визначив, що це за гравіювання і з чого багнет виготовлений, саме він переконав її піти разом до Путьєра й кинути цю знахідку йому на стіл; так вони і зробили. Путьєр був і справді вражений, якби це залежало від нього, і Тіль знав це, вони обоє, сам Тіль і Персефона, уже керували б розкопками. Проте ректор тут мало вирішував. За знахідки, що стосувалися національної ідентичності, відповідали інші люди, які знали, який сенс надавати знайденому, як його інтерпретувати і презентувати. У такий спосіб із купки кісток і заіржавілої сталі поставав пам’ятник героєві, а з кривавої різанини — боротьба народу за своє існування та за Батьківщину. Тіль був майже радий тому, що не його ім’я стоятиме під цим тлумаченням, що не його призначать відповідальним за накинутий цій знахідці сенс. Щоправда, не знати, скільки ще протриває ця війна і коли вона скінчиться. Може, Тілю колись іще випаде нагода вписати своє ім’я: байдуже, що про це напишуть у подальшому, ця знахідка назавжди буде пов’язана з закарбованим під нею іменем, і це ім’я викликатиме повагу навіть за двадцять років, хоч і належатиме, мабуть, уже померлому.

Вони не розмовляли одне з одним, відколи Персефона поїхала з винограднику. Навіть тієї ночі, коли вони попрямували до міста разом зі своєю знахідкою, то обмінялися хіба кількома словами. Тіль малював собі в уяві, що іще доведеться видобути, визначити й оцінити, а Персефона задрімала.

Після їхньої короткої тріумфальної появи в кабінеті Путьєра Тіль запропонував це обмити. У барі! Так, треба відсвяткувати, щось випити, він замовляв напій за напоєм, поки офіціант приніс два келихи у подарунок від закладу, Персефоні стало гаряче, і вона нарешті почала усміхатися й засміялася. Чи не цілу годину Тіль балакав сам із собою, а вона мовчала у відповідь або вставляла односкладні відповіді, а тепер сміялася, та ще й сміхом, якого від неї давно не було чути. Ані влітку, ані в материному товаристві, ані в селі з чужими їй знайомцями, проте зараз вона змогла розсміятися, як іще до літа, і їй стало так само гаряче, як і тоді. Побачене в лісі й у полуденному маренні танцювало під її розпеченим чолом, і до неї досі долинав шум винищувачів, щоправда, уже не ревінням їхніх моторів, а радше тихим гудінням. Басисті ноти прощальної пісні. Вона широко розтуляла рота, шкірячи зуби. Тіль говорив далі і далі, і далі без упину, розписуючи все те, що ще сподівався знайти в глибинах під лісом. Передовсім кості солдатів. Відтак він простягнув їй, замовкнувши на мить, — вона не знала, про що він торочив, вона його взагалі не слухала, можливо, він уже якийсь час нічого не говорив, — свою руку, і вона потягнулася до неї. Груба шерхата долоня накрила її тремтливі пальці, і Тіль підняв її зі стільця та обвів навколо столу до себе. Він поклав важку руку їй на плече, проте вона не зігнулася; прошепотів їй щось на вухо. Дівчина поклала руку йому на талію, і він повторив її рух. Барабанний ритм, спалах вогнів, мелодія, музика, і їхні ноги зарухалися в такт. Вони танцювали. Персефоні здавалося, що вона знайшла багнет уже кілька тижнів тому, і вона покинула думати про якийсь дослідницький ґрант. Ці гроші прийдуть до них самі, їх уже не потрібно виборювати. Вона покинула думати про якусь роботу, яку колись написала, бо вже не потребувала цих папірців. Тепер вона разом із Тілем займеться розкопками знахідок, і якщо він залишив її біля себе, якщо він лишився біля неї, отже, він із нею не через те її колишнє відкриття, а тому, що він сам цього хотів, і тепер вони стояли рівні одне перед одним. Вони танцювали цей танок разом. Персефона тримала повіки заплющеними, притулившись лобом до його грудей. Пустка цього літа здавалася, як і знайдене лезо, минулим. Питання, що вона ставила цьому минулому, зосталися без відповіді, змаліли, ввічливо відступили подалі. Прикриті очі дивилися повз груди партнера додолу. Він натомість дивився повз її голову над собою.

Проте вони втратили заіржавілу зброю і втратили авторитет над своїм відкриттям. Вони втратили танець і набуту в ньому рівність та лишилися разом у майже покинутому Інституті археології викладати основи фаху й перевіряти студентські реферати. Крім вступних курсів і лекцій, університет підлаштував майже всі учбові дисципліни під розкопки. Практичні заняття. Студенти мусили допомогти звести цей пам’ятник і навчитися, як припасувати викопане правильній меті. Приміром, шолом із дірою від стріли був не символом жорстокості війни, він був згадкою про героїчну саможертовність. Години роботи йшли їм у дипломи, та й загалом студенти відчували приємне колективне хвилювання, коли автобус забирав їх зранку з нового кампусу й вивозив на захід від міста в супроводі знімальної групи, що записувала документальний фільм. Тіль і Персефона втратили інтерес до тієї ділянки лісу, як втратили й усе інше, окрім самих себе, одначе вони лишалися пов’язані обов’язками, щодня обідали разом, а вечорами їхали до Тіля додому й розмовляли, хоча найчастіше їм нічого було одне одному сказати. І тоді вони мовчали, але і це, як усе решта, робили разом. Персефона, в’їхавши до Тіля, звільнила шафу від мотлоху, від рештків життя старого домоврядника, який тут колись мешкав, — якогось дальнього родича, який у цій квартирі давно не живе, — і наповнила своїми одягом і книжками. У ті вечори, коли вони разом мовчали і Тіль випивав, вона брала в руки свою книжку з історії, яку залишила того пам’ятного дня на валуні біля лісу. Дівчина читала ті самі історії, ту саму версію подій, які здалися їй тоді чужими й неймовірними; і все одно вона раз у раз розгортала знайомі сторінки й віднаходила відповідні рядки, аж поки впевнилася, що відкрила все, що тільки могло ховатися в сухих словах цієї книжки. Це була не її історія. Такого бути не могло, бо вона не була серед нащадків цих людей, дитям цих земель. Вона знала інші землі. Землі, які нищили бомбами, які перебували в стані війни. Вона жила в країні, у якої було все і яка, втім, поставила це все на карту, щоб отримати ще більше, а може, щоб нічого не втратити, або ж від нудьги чи оманливого честолюбства. Причина й мета були їй невідомі, так само, як і всім іншим. Путьєр не знав, навіщо ведеться ця війна, не знали її мати й Тіль, хоча останній і висловлював інколи під час обіду свої підозри про те, що за всім цим стоїть, лише для того, щоб урешті наполягти: йому це все байдуже. Персефона була певна, що держава, в якій вона жила, не могла збігатися з описаною в цій книжці. Читаючи звіти про найновіші великі знахідки, найновіші скарби із земляних глибин цього маленького гаю, вона розуміла, що це реліквії якогось іншого, незнайомого місця, місця, що живе на цих сторінках. Чому в цих двох країн було так мало спільного, вона не тямила, й одного разу, відклавши книжку набік і завваживши, як Тіль присунувся до неї під ковдрою, вона відчула його дихання, ромовий запах на своїй шиї, і втратила сили дивуватися цій думці, відмовилася від неї й лишила в спокої два світи, що сусідили один із одним. Вона розвернулася до Тіля й поцілувала його, ще сонного, в чоло. Він тремтів, зопрілий, і вертівся в ліжку від перших посланців нічних жахіть. Вона бачила, як він страждає від своєї туги, і ця його мука народжувала в ній самій ту саму тугу за відкриттями, розкопками, висновками, бо тоді в них обох була б якась минувшина і якесь місце в часі, яке було би самобутнім, таким, що дорівнює написаному про себе.

Вони чекали цілу в’язку німотну годину, яку могли б провести деінде, а не в цій клітці, цьому підземеллі, на машину, яка відвезе їх на вечірку заради безцільного стовбичення й нічого не говоріння. Вони вирішили туди зазирнути. Персефона переконала Тіля напередодні вечірки, що їм не зашкодить один раз скинути з себе побутові справи, залишити розчарування й нудьгу позаду й напитися задля різноманіття в чиїйсь компанії. Д-р Тіль поступився. Персефона, хоч їй інколи й було до вподоби знову бути в університеті, брати активну участь у житті, не полишила честолюбного наміру, який пробудив у ній Тіль. Вона і її знахідка стали відомі, і Тіль також, хай і не помічав цього, давно зробив собі ім’я в академічних колах. Усі знали, які механізми й інтереси, а також які помилки завели їх так далеко. Персефона була рішуче налаштована не розчинитися в забутті. Колись у них знову будуть гроші, а також інтереси до чогось поза власною історією. Тож вони чекали, зодягнені в коктейльну сукню та зношений твідовий піджак, на водія, який ніяк не з’являвся. Тілю, який мав звичку позбавлятися чобіт під письмовим столом і раз у раз дрімати на своїх паперах, це було тільки на руку, хоч це й означало, що їх обох чекає ніч тут, в університетських стінах. Громадський транспорт стояв нерухомо, діяла комендантська година. Тільки машини з відповідними дозволами мали право пересуватися о цій порі ущелинами вулиць.

Надворі за вікнами блимали вогні далекої пожежі. Хмарочос у кінці довгої алеї, що вела від головного входу в університет ген до передмістя, стояв охоплений полум’ям. Вогненний стовп бруднив широкими мазками помаранчевого світла темне небо великого міста, відчайдушно тягнувся обвугленими пальцями до сусідніх веж. Нічого з цього Персефона з Тілем не бачили зі свого підвалу. Вони чули лише уривчастий, оманливо лункий шум із вулиці. Раз у раз до них усередину проривалося виття сирен поліції, пожежників і швидкої допомоги, зливаючись у чудернацький канон, до якого подеколи домішувалися приглушені окрики й прокляття. Кільцевою дорогою повз черв, скорботний марш без труни, щоправда, скорбота знайшла своє вираження не в сльозах, а в ядучому гніві, в плювках кипучої кислоти. Процесія лютувала, як полум’яна ріка, що отруювала своїми бризками світ і заливала його собою. Щось сталося, і тепер маленькі групки невдоволених, поодинокі порушники спокою та противники влади вже не стояли самотньо зі смолоскипами та плакатами. На їхньому боці марширували у серце міста тисячі гомінких матерів і онімілих батьків, не зупиняючись ані перед невеликими загородами, ані перед сльозогінним газом. Натомість вони проштовхувалися, просувалися повагом, тягучі, як розплавлений метал, утворюючи видовжену криву, повз ратушу, університет та оперу в бік парламенту, перед яким вишикувалися тисячі людей, щоб перепинити народу шлях. До барикад вони ще не дійшли.

Ланцюг подій пов’язав того вечора всі ниточки і вивів людей на вулиці: виявилося, що на ворожій території лишився в оточенні солдатський полк, забутий авангард; водночас зацілілу армію підбадьорювали натхненними штампами про вірність товаришам і єдність на війні. Проте часи німотного мовчання давно минули, і звістка про зраду поширилася мережею, як вогонь сухоліссям, заступивши собою навіть передовиці про порослі мохом шоломи, іржаві бойові мечі та славетне геройство предків, зображення їхніх пробитих черепів і відірваних кінцівок. На ці зображення, хоч ті й не містили нічого нового, змінився погляд у світлі теперішнього замовчування. Чоловіки на цих зображеннях утратили героїчний серпанок і перетворилися на жертв. Пожежа, розбурхана цими зображеннями, лава, що заклекотіла в мережі, вирвалася на поверхню того вечора, коли перші родини, переважно жителі охопленого вогнем хмарочоса — сірої колоди в оці, символу бідності, ницості й тліючого гніву, — отримали передчасні листи про смерть своїх дітей і здогадалися, а невдовзі й дізналися напевне, що їхні сини ще живі, але покинуті напризволяще. Спочатку це були, отже, батьки, старенькі чоловіки та жінки, які зібрались у дворах і галасували так, що невдовзі до них доєдналися сусіди, здійнявши крики до неба незгірше за перших про вчинену щодо них несправедливість. Отоді ж, хоча ніхто не знав, як до цього дійшло, і запалав вогонь, і коли люди побачили полум’я, відчули його так близько на власній шкірі, ні в кого не з’явилося бажання його потушити. До нього, навпаки, додавали оливи. Люди кидали сміття, деревину, рушники, усе, що траплялося під рукою, в багаття, щоб його язики сягнули вежі; натовп, невпинно множачись, рушив маршем. Цей марш і це кострище з мотлоху, скалок та уламків нагромадилися на спогад про, здавалося б, давню статтю, майже забутий лист, який тоді ще без наслідків всотався у повсякдення. Лише тепер про нього згадали, немовби тільки вчора взяли до рук цю газету, і кожна жінка відчула себе мамою померлої дитини, кожен чоловік — татом відданого війні сина. Настрій кожного окремо і сліпе чуття, інстинктивна лють юрби розколихали людей до вибуху. Для осиротілих батьків і займистих співчутливців більше не існувало перепон. Звідкись узялися плакати з іменами оточених і старі газети з копією вручну написаного листа. Той, чиє нещастя завелике для нього самого, надав зрадженим, до яких не належав, своє лице, причетним свій голос, а протестувальникам, які маршували й скандували, — поштовх, останню краплю, якою переповнюється келих терпіння.

Надто пізно поліція зреагувала на події, що розтяглися на кілька годин; пожежники ж мусили врешті визнати, що хмарочос не врятувати. Їхні машини не могли проїхати. Коли стемніло, на тлі небесної чорноти світло вогню здавалося стократ яскравішим, і палкі демонстранти дійшли до центру. Гучна процесія наштовхнулася біля університету на групу сп’янілих від ненависті мешканців, які збиралися на кільцевій дорозі чи не щотижня, щоб виганяти чужинців із міста погрозами та побиттям, а потім самовдоволено розходитися по домівках. Поліцейський ескорт відступив перед натиском моря смолоскипів і згрупувався відповідно до квапливо відданого наказу перед парламентом. Там поліція разом із армією виставила загороди, паркани, решітки, а також лінії охорони й чекала наближення розбурханого населення. Із усіх провулків і бічних вуличок до широкої ріки стікалися потоки демонстрантів, і їхня течія несла людей уперед. Роздратування, ненависть і жорстокість підганяли їх ізсередини. Дехто лишився лежати розпростертим на асфальті. Спецпризначенці зарядили зброю бойовими патронами. Цього вечора вони не гаятимуть час із гумовими кулями.

Персефону і Тіля заскочив стукіт у двері їхнього підвального приміщення. Ритмічне стакато енергійних ударів, супроводжуване знервованим, тремтливим голосом чоловіка, який умовляв їх поквапитися. Він-бо не хоче лишати свою автівку стояти надовго без нагляду за будівлею університету, де її припаркував, бо водій несе відповідальність за будь-яку шкоду, яку вчинили за його відсутності. Тіль вагався, чи відчиняти, і скептично запитував, щоб упевнитися, що цей чоловік — і справді той шофер, на якого вони очікують. Персефона зібрала свої речі й зітхнула, тож Тілю нічого не лишалося, як нарешті прочинити двері. Дівчина протиснулася в коридор повз нього, поки Тіль скористався нагодою останнього ковтка з однієї із пляшок комоду біля дверей. Його обпекло, його горло та піднебіння горіли, хоча вміст пляшки вже відстоявся й видихався. Він кинув її в кошик для паперу, де вона безшумно розбилася. Ані Персефона, ані водій, який, неспокійно видивляючись на вікна позаду Тіля, пітнів у червоно-синій прилиплій до тіла сорочці, не озирнулися. Шофер, від якого пахло вогнем, згорілим деревом, олією, сіркою, поспішив уперед, на вихід із підвалу й через двір університету до задніх дверей. За ними лежала знелюднена вулиця, і мертва осіння ніч була на позір подібна до усіх тих, що спливли після введення комендантської години. Лише хвіст диму й ревіння та гуркіт з іншого боку будівлі зраджували неспокій поснулого міста, виявляли його нічні жахи. Водія не було лише кілька хвилин, саме досить, щоб, повернувшись до лімузина, побачити вибите заднє скло. Чоловік вилаявся і рвонув на себе дверцята. Персефона і Тіль, щільно притиснувшись одне до одного, вмостилися на задньому сидінні. Іще одне місце зайняла боката валіза. Шофер натиснув на педаль газу так, що колеса завищали, ковзаючи шинами на мокрому асфальті. Тіль задумався, чи сказати відвезти його додому замість цієї безкорисної, бездумної вечірки. Але він проґавив слушну мить. Він обтрусив піджак у себе над колінами й вибив трохи пилу зі штанів. Глянувши на годинник на панелі приладів, він переконався, що в них іще вдосталь часу, хоча водій і зауважив, що йому доведеться зробити велику дугу, щоб об’їхати демонстрацію. Тіль не мав нічого проти запізнення. Можливо, короткі розмови вже вщухнуть, і вони з’являться якраз на бенкет. Удалині почувся постріл, хоч, може, то просто луснула шина.

Персефона і Тіль мусили бігти до безпечного фойє, нахилившись і прикриваючи голову руками. Будинок стояв в оточенні на шляху демонстрантів. Фасад був уже зусібіч розмальований і пошкоджений, а у вікна раз у раз летіли каміння та пляшки, даремно цілячи у верхні поверхи, з яких, мов на глум, лилися на вулицю світло й відлуння разюче інакших голосів гостей вечірки. Шибки здригалися від кожного удару, але трималися. Вони лишалися нетріснутими і сліпими.

Перед дверима квартири на четвертому поверсі в них перевірили запрошення. Охоронець провів їх повз зачинені двері коридором, освітленим енергоощадними лампочками, у дальню частину квартири, що займала чи не весь поверх. Їм допомогли зняти верхній одяг, який персонал відніс до спальні, переробленої під гардеробну. Тіль намагався непримітно прокласти і проштовхати собі шлях крізь натовп до кухні, поки Персефона, тиснучи руки, просувалася лише на два кроки вперед і три назад. Він лишив її позаду, під навалою формальностей і обміну люб’язностями, щоби потік невимовної беззмістовності оминув його. Нарешті він опинився один і в безпеці, обперся, стискаючи свою склянку так, що аж побіліли кісточки пальців, на одну з кухонних стійок і кидав погляди крізь щілину кухонних дверей на свою супутницю. Вона стояла в центрі кімнати, а навколо неї юрмилися літні пани з дружинами, захоплено й неприховано розглядаючи її вбрання або й попросту загорнене в нього юне тіло. На іншому кінці вітальні, між просторою площею для відпочинку і телевізором, мов на імпровізованій сцені, виступав Путьєр, говорячи до кількох слухачів. Він, як завжди, виголошував якісь промови під кивки присутніх. Він сміявся. Люди сміялися з ним, заглядаючи йому до рота. Хазяїн квартири, якого Тіль уміло уникнув, увійшовши до зали, ручкався з гостями на вході й мовби ненавмисне притискав до грудей стос паперів із добре розбірливими назвою та іменем автора. Зі свого місця Тіль не міг нічого прочитати, проте був певен, що ім’я цього чоловіка збігається з тим, що на титульній сторінці. Цей пихато, підбадьорливо усміхнений клоун колись був йому другом або принаймні знайомим. У нього був кабінет поряд із Тілем у часи, коли вони були набагато молодші, і Тіль пригадав наївність і недалекість свого сусіда, до яких ставився колись із поблажливістю. Коли колегіум збирався на якесь обговорення, Тіль завжди з усмішкою слухав жалюгідні спроби цієї людини аргументувати власну позицію і знаходив у цьому приємне підтвердження своєї вищості й неодмінної успішності. А тепер цей чоловік тримав біля серця свій особистий, справжній успіх у вигляді цього негрубого стосу, і Тіль зневажав його за це. Невже за це він одержав повний дослідницький ґрант? За ці нікчемні аркуші з банальними, дрібничковими ідеями? За це йому надали помічників і приміщення, лабораторії та, що найважливіше, гроші; у Тіля ж, який міг би досягнути чогось великого, справді важливого й істотного для усвідомлення цього світу й розуміння власної історії, цей безглуздець відібрав усе. Так, він його обікрав, і це зібрання згорблених постатей перед ним — його спільники. Потурачі бажанням дитини, яка чаклує над напоями з калюжі та ягід горобини посеред шкільного двору. Тіль іще міцніше стис свою третю склянку. Кісточки його рук білявіли під шкірою. Гості заходили до кухні й виходили звідти. Тіль не зважав на них, хоч вони з ним і віталися. Персефона зникла з його поля зору. Він замовив іще випивки.

Тіль уже й не пам’ятав, що досліджує його колега-нездара. Його проект гордо презентували іншим кандидатам на великій святковій вечері на винограднику, і це був мов ляпас по обличчю. Імовірно, він і тоді не вслухався, про що він. Його це ніколи не цікавило. Четверта. П’ята. Кухню наповнили офіціантки, які виносили і розставляли по столах цілий витвір мистецтва: лосось, ковбасна нарізка, різноманітні соуси, кав’яр, пахкий свіжоспечений хліб, м’ясо, сир — та зігнали Тіля з його місця. Вони неодноразово перепросили в нього за це, і він різко поставив на стіл пусту склянку та віддалився без слів. Тіль і досі був неохочий до розмов, тож прокрадався вздовж стіни, опустивши очі, назовні в спорожнілий коридор. Охоронці стояли тепер на сходах або у вітальні, тож він причинив двері до святкової метушні; гамір стих, поступившись приглушеному масивними дерев’яними стінами шуму, і він опустився на стільчик поряд із зачиненими дверима. Йому туманіла голова. Він нічого не їв, до того ж його нудило від злості. Де запропала його супутниця? Вона не мала права лишати його самого, знаючи, як йому тут буде тоскно. Він глибоко зітхнув і знову підвівся, хитнувся назад, відновив рівновагу, обпершись об розписану орнаментами стіну. У ногах поколювало, мовби він їх відсидів, тож він мусив пройтися туди-сюди, щоб розігнати кров по судинах. Хтось посмикав двері, які він щойно причинив за собою. Здавалося, у непроханця з того боку не виходило їх відчинити. Тіль нічого на ключ не замикав, але, вочевидь, не тільки він сьогодні хильнув зайвого. У раптовій паніці від того, що йому доведеться з кимось спілкуватися чи стикнутися лицем до лиця з тим, чийого обличчя він не пам’ятає, Тіль кинувся до ручок дверей коридору, аби лиш забратися, забратися подалі, і знайшов одні, що були незачинені. Вони вели до затемненого кабінету, на безмежному столі якого поряд із широким екраном вивищувалися, загрозливо зіперті одна на одну, вежі списаного паперу. Вони нагадували житлові будинки передмістя. Такі ж викривлені, такі ж покручені й скалічені. Вони трималися одна за одну, злиті в неймовірну споруду неможливої форми.

Тіль знав, чия це споруда і хто над нею тут працював. У променях світла, що падали позаду нього, танцювали сполохані порошинки, немов тисячі маленьких мошок або передувні піски. Якусь секунду Тіль сумнівався, чи втручатися йому в їхній спектакль, проте зачувши, що чиясь п’яна рука нарешті незграбно, непевно прочинила на шпарину двері з вітальні, він ступив у кабінет і рвучко замкнувся у ньому.

В один момент, у момент удару дерева об дерево, з грюкотом, що почувся від важких дверей, коли їх захряснули, і свято, й увесь світ нестерпних людських обмежень і розчарувань опинилися так далеко від нього, як той виноградник, як розкопки чи його підвальна квартира, сповнена тріснутих пляшок. Коли він замкнув двері кабінету, ця кімната відгородилася від усього, зробилася відчуженим від усього місцем, місцем, що в ньому більше ніхто ані зайде, ані вийде. Тут Тіль був один, і в розрідженому світлі, що прокрадалося сюди крізь дверні щілини, його очі не бачили нічого, крім обрисів паперових колон, які хилилися в його бік. Тіль почувався так, немовби стояв біля підніжжя хмарочоса і намагався охопити поглядом ряди однакових вікон. Угору й униз. Він випростав руки перед собою, немов захищаючись, ніби ці вежі могли щомиті обвалитися на нього й поховати його навік під собою. Відтак, роззирнувшись, він викотив з-за письмового столу офісне крісло й упав у нього, відсунув набік фіранки й відсахнувся, примруживши повіки. Так яскраво світив крізь віконне скло, лютуючи, вогонь, що пожирав житловий будинок, що стримів, мов лезо, спрямоване у нічне небо. Унизу Тіль зауважив армію смолоскипів, вогненного черва, який тягнув сам себе вперед метр за метром. Перед парламентом людський потік уже нахлюпнув на поліцію. Ті з демонстрантів, хто наразі марширував під його вікнами, цього ще не помітили. Вони ще не просунулися так далеко, ще не постали перед вибором між боротьбою і втечею додому. Те, що лежало перед ними, притягувало їх уперед, те, що було позаду, підштовхувало в спину. Вони перебували в постійному русі.

Урешті Тіль відвів погляд від вікна. Засліплений вогнями, він розвернувся на своєму кріслі до паперової споруди, пофарбованої в сяйливий помаранчевий колір. На споді його повік витанцьовували червонясті плями відблисків. Під столом гудів увімкнений комп’ютерний блок. В одній із шухляд він знайшов флешки, компакт-диски, два жорстких диски, а проте очі Тіля раз у раз поверталися до паперів. Він ухопився за одну думку, яку спочатку пустотливо відкинув, сприйнявши за химеру й дурість, хоч і не покинув порпатися по шухлядах і полицях, шафах і ящиках кабінету, аж поки усвідомив, що ця маленька думка, ця спокуса, нашептана йому сп’янінням, уже давно зміцніла до рішучого плану. Ця ідея вже мала наочне втілення. Вогонь. Вежа за вікном палала сліпучим світлом, та й чому б ні? Ця робота, це дослідження, — безглузді, незначущі осяяння цього кричущого дурисвіта. Чому б ні? Чому не перетворити те, що освітлене полум’ям, на джерело цього світла? Цієї хворобливої ночі так чи так усе горить. Горить усе: квартири скорботних батьків, будівлі на кільцевій дорозі, вулиці перед парламентом, із фасаду якого скульптури богів незворушно дивляться на хаос із вогню, куль і битих пляшок. Д-р Тіль уже давно наважився на те, що задумав.

Тим часом Персефона покинула свої пошуки серед натовпу, вирішивши, що Тіль воліє побути на самоті зі своїми заздрістю та образою. Лише раз вона ненадовго впіймала погляд свого супутника, коли прочинилися кухонні двері, проте його вже не було, коли вона нарешті дісталася кухні, тож дозволила групі спітнілих професорів, які дещо хиталися на нетвердих ногах, знову втягнути себе в розмову. Один із них торочив про події у місті та на війні, про те й про се — хай про що він говорив, усе, що він ословлював, видавалося несправжнім, таким, що відбувається не просто під їхніми вікнами, за звуконепроникними шибками. Вона ввічливо кивала, й інші чинили так само. Час від часу хтось його переривав, але вже наступної миті погоджувався з його твердженнями. Ніхто з них направду не вслухався у сказане, і Персефона в цій групці робилася радше невидимою, аніж видимою. Перед тим вона помітила серед гостей свою матір, яка стояла посеред співрозмовників Путьєра, а тепер, коли його промова, схоже, закінчилася, мати роззиралася вітальнею, зіп’явшись навшпиньки. Вона знала, що її донька тут, чи то від Путьєра, чи то ще від когось. Вона була насторожі, і Персефоні було зовсім не до заяложених напучувань про втрату сумління. Вона-бо твердо все вирішила, вона вирішила не слухатися матері, а тому й не мала чого вислуховувати її кпини зі старигана, алкоголіка, ідіота, з яким пов’язала себе її донька. Вона вже наслухалася материних розмов про те, що та має проти Тіля. Тому дівчина шукала сховку в цих групках, аж раптом гостей опанував неспокій. Із коридора прилинула хвиля шепоту, серед піни якого виринали й одиничні вигуки, а далі — затиснене в легенях повітря й занурення в колективну паніку. Шумовиння хвилі супроводжував чад згорілого паперу, дерева й алкоголю. Спочатку всі подумали, що це відгонить із кухні, проте перші цівки диму просочилися з-під дверей коридора й сягнули стелі, гості сипнули до вікон, і утворилася тиснява. Персефона думала про Тіля, якого ніяк не могла знайти, і штовханиною та стусанами продиралася до коридора, поки всі інші намагалися втекти геть, аби лише подалі від того, звідки уже не було вороття. Тільки перед мішаниною з людських тіл, які панічно металися, немовби зрослися в одного загнаного звіра, далеко позаду матері Персефони, яку тримав за руку Путьєр, дівчина впізнала д-ра Тіля, огорненого товщею непроникного диму, із хусткою, притиснутою до губ. Без жодного слова він ухопив її за руку і потягнув за собою в темну хмару, впихнув їй також якусь ганчірку, щоб вона приклала її до лиця, і вони помчали коридором. Двері квартири уже були широко розчахнуті, а на сходах збиралися рятувальники, квапливо спрямовуючи мешканців будинку донизу, хоча навіть тут під стелею вже клубочилася м’яка сіра завіса диму, повзучи долі вздовж стін. Не зупиняючись, Тіль накричав на одного з охоронців біля дверей, щоб вони нарешті витягали людей із квартири. Якийсь камінь, шматок бруківки, прилетів у вікно кабінету й розтрощив його на друзки. Що він там робив? Напивався. Переховувався. Йому було цікаво, що це за кабінет. За цим каменем через отвір вікна перекинули бомбу, пляшку, з шийки якої стирчало якесь шмаття. Папери, книги — усе негайно зайнялося вогнем, а тепер давай швидше, швидше на вихід. Біжучи, Тіль заплющив повіки. Очі пекли. Дим виїдав і подразнював їх. Сльози котилися йому по щоках і потрапляли до рота. Їхній солоний присмак здушив йому горло. Дзеркальний кабінет і охоплені пожежею вежі, і паперові, і бетонні, розплавлені підпори й зотлілі рядки. Усе це почало падати, руйнуватися, і він споглядав, як їхні іскри злітають угору й формують у повітрі останній примарний спогад, тремкий контур повалених велетнів.

Тіль обпік собі руку й випустив із неї в фойє коробку сірників. Це були не його сірники. Він знайшов їх в одній із шухляд кабінету і вже їх не потребував. Гості й мешканці будинку вихлюпнули з воріт перед будинком. Дехто з них одразу поспішив під звуки гудків і крики до автомобілів із затемненими вікнами й майже нечутно зник у багатоголосому витті ночі. Тих, хто намагався пробратися крізь демонстрацію пішки, поглинула й потягла з собою юрба. Тіль і Персефона лишилися стояти, закинувши голови й спостерігаючи, як спорожнілу будівлю дедалі щільніше обіймає вогонь, висолоплюючи язик із горішніх поверхів. Гаряче осіннє повітря роздмухувало полум’я і періщило їм у лице. У Тіля пересохли губи. Він облизнув їх, хай це нічим не зарадило, а тоді поклав обважнілу руку на тремтливі плечі Персефони й відвів її на кілька кроків набік, щоб звільнити шлях для тих, хто втікав. Десь далеко озвалися пожежні сирени, проте їхній звук не ближчав із часом. Цієї ночі гасили так багато згарищ, що будинок лишився догоряти дощенту.

Народ насміхався зі свого бога, оголосивши його боягузом. Проклятий і зневажений, він спав ночами за своїми стінами й прокидався щосвітанку на самоті, відгороджений від вранішньо-сірого світу колючими решітками на вікнах і широкими плечима свого охоронця. Жодній із його жінок не дозволили ділити з ним ложе. А його синів ніколи не допускали в його покої. У такі одинокі ночі пам’ять підносила йому образи заквітлої пустелі й жвавого міста, серце якого пульсувало, розганяючи тисячами каналів живлющу воду по пустелі. Цим марили і він, і його народ, однак, зголоднілі й хворі, його люди відчували не тугу за втіленням цієї мрії, а безсилу лють і наконеччя стріл зі стін палацу в своїй плоті, а перед очима у них застигли смерть і війна, і пошесть, і обличчя їхнього короля. Колись вони були заможні. Колись вони були володарями світу, пересуваючись крізь піски на величезних човнах, а тепер вони замкнені в цьому місті, серед розпаду й перетвореній на болото пустелі. До чого все це багатство, якщо воно таке нетривке? Ліпше вони лишилися б пастухами. Ліпше жили б, як шляхетні кочовики, якими в Писанні постають їхні предки. Нащо вони подалися за цим шаленцем, нащо змінили світ і пустили йому кров, із якої тепер ловлять рибу? Цей чоловік спокусив їх усіх і накликав на них біду. Король і його народ блукали поглядами від моря на півночі до солоних озер на півдні й далі на схід, туди, де їхнім очам на заваді ставали високі дюни. За цими дюнами буяло свято, проте і чужий народ ходив невдоволений, бо мав не все, бо хотів мати більше, ненатлий, як і тутешній народ короля. Потай і вони, ці невдоволені, озброювалися до бою, поглядаючи вбік високих дюн, тим паче, що саме там лежить украдене в них багатство. Вони більше не обробляли відроджені поля. Більше не виходили рибалити в щодалі чистіші води. Вони кували зброю, і король спав у морі голосів, які підначували його на війну.