не мав уже сили навіть держати голову, його винесли надвір і тут
коновал наштрикав йому на правій руці своїми інструментами літеру “Б”,
що мала визначати російське слово “бродяга”, і після того натер
порізане місце порохом, щоб порізи посиніли і їх знать було довіку.
Далі Демкові обрили півголови і тоді вже замкнули у комору, щоб там
він вилежавсь, поки трохи погоїться спина,
х
Два тижні дожидали Рогозу у плавні Яків Люлька та Іван Балан; на
третім же тижні, не діждавши його, попливли дубом у Чорне море та до
тихого Дунаю. Тим часом Рогозу забили у кайдани і повезли у Самар до
полковника пікінерського полку. Козак знову побачив навкруг себе
свідка своїх юнацьких герців - просторий степ; побачив і свідків своєї
весільної подорожі - могили Близнюки... Та тільки сум наганяло тепер
на нього все те, він у кайданах, він невольник, розлучений з усім, що
миле його серцю. Він проклинав тепер і розлогі степи і високі могили і
навіть блакитне небо за те, що вони нагадували йому про страчену волю.
Молодий козак тяжко карався тепер з того, що не послухав поради свого
старшого брата Петра і не помандрував на Дунай разом з січовим
товариством. У Самарі з Рогози зняли кайдани і почали муштрувати його
разом з іншими пікінерами. З першого ж дня свого пробування у Самарі
Рогоза почав обмірковувати, як би його втекти. Хата, де містилися
пікінери, стояла у дворі і хоч на ніч на воротах того двору й ставав
вартовий, а проте з другого боку хати вартового не було, і втекти
через сад та городи до Самара було зовсім не трудно, на річці ж козак
добре знав, де саме стояли човни. Перебувши у місті тільки два дні і,
сховавши собі потроху хліба од снідання, обіду й вечері, Демко саме у
північ, коли всі в хаті поснули, виліз у вікно до саду. і перелізши
через тин, пішов садами й городами до річки. Там він одшукав
невеликого каючка і перехопившись ним на той бік Самару, зник у
дубовій пущі Миколаївського монастиря. До світу він був у безпеці, бо
поки пікінерів не вестимуть на муштру, ніхто не міг довідатись про
його втечу; навпаки, ранком він сподівався погоні. Рогоза знав, що у
Самарі стояв полк драгунів, і гадав, що саме вони й гнатимуться за ним
кіньми. Неодмінно треба було кілька днів де-небудь переховатись, поки
погоня повернеться назад; та тільки де переховатись, коли за пазухою
всього три недоїдки з кислого московського хліба і ніде немає ніякого
захисту. - Певне, сам Бог показує мені шлях до порятунку! - сказав сам
собі Рогоза. - Піду завтра, вклонюся батькові кошовому і проситиму
переховати од погоні. Невже чоловік Божий не дасть захисту
покривдженому. Переночувавши під парканом, Рогоза, як лише починався
світ, пішов до знайомої вже келії кошового Пилипа Хведоровича і
постукався. Старий чернець одчинив двері і здивований поточився назад.
У замордованому пікінері й рідний батько не пізнав би того бравого
запорожця Рогозу, що торік брав тут шлюб. Очі йому глибоко позападали,
ніс загострився, губи схудли й почорніли, а все обличчя було вкрите
синяками від мордування. Під впливом тяжких пригод Рогоза впав
чернецеві до ніг. - Пізнайте мене, пан-отче! Я зять Дмитра Балана,
вашого колишнього товариша. Торік я у вас у монастирі брав шлюб! - Що
ж тобі сталося, сину мій? - спитав упадливо Чернець, придивляючись до
козака й пригадуючи його. Рогоза розказав все: і те, як забили на
смерть старого Балана, і те, як одібрали все його майно; як
примушували до панщини самого Рогозу й Галю; як мордували його і,
знущаючись, одрізали чуба, а врешті потаврували і віддали у пікінери.
- Кланяюся тобі, пан-отче, - закінчив Рогоза своє оповідання, -
переховай мене кілька днів, поки погоня повернеться до Самара. За тебе
на тім світі тесть мій Бога проситиме, і Він воздасть тобі за твоє
добро! - Кати… кати! - хитаючи головою промовив чернець. - Не дають
нам спокійно віку дожити. Бог повелів обороняти правду. Переховав би я
тебе, переодягши в чернечу одежу: або в шпиталі з хворими братчиками,
так небезпечно, бо на тобі тавро. Через хвилину міркування він
повеселішав: на устах склалася задоволена усмішка, а очі засвітилися
яснішим промінням і він повернувся йти з келії, сказавши; - Ходи,
козаче, за мною. Чернець вивів Рогозу через сад до лісу і там спинився
біля одного товстого та гіллястого дуба. - Переховаю тебе, сину, -
сказав він, - од сих недолюдків так, як наші ченці переховувалися
колись од татарів. Придивившись уважливо до дуба, він встромив
гострий, залізний кінець своєї патериці у зовсім звичайну шкарубину на
корі старого дуба і та шкарубина зразу поширилася, роззявившись
щілиною. Заклавши тоді у щілину пучки обох рук, чернець одсунув
великий шматок кори набік і за корою виявилося велике дупло. Те дупло
було таке широке й високе, що у ньому можна було людині сидіти й
стояти; угорі ж воно вужчало, сходячись до дірки від гнилого сука;
через ту дірку й заходив у дупло світ. - От бачиш, сину, які у нас
єсть хати! От ти влізеш сюди та й зачиниш себе корою. Чернець показав
козакові планку, прироблену до кори з середини, щоб за неї братись, як
зачинятись та одчинятись. - Тут, - додав він, - не знайде тебе і сам
дідько, а не те що драгуни! Рогоза зразу ж хотів улізти в дупло, але
чернець спинив його. - Дарма, козаче, будеш там нудитись. Сиди собі
біля дуба, а заховатись поспішаєш і тоді, як почуєш голоси. Сюди я
тобі й снідати й обідати винесу, або пришлю з послушником. Наших не
бійся: у нас і ченці й послушники всі свої братчики - не зрадять.
Рогоза поцілував ченця в руку і той пішов до монастиря, сам же він сів
під дубом, прислухаючись до цвірінькання пташок та гудіння бджіл з
монастирської пасіки. Не дуже довго просидів козак біля дуба, коли від
Самара почулися голоси й тупотіння коней. Він зразу ж сховався у дупло
й зачинився. До монастиря підбігло десятеро драгунів з ротмістром. Той
ротмістр пішов до ігумена і збив цілу бучу, кажучи, що у монастирі
переховується десь втікач-пікінер. - Що він тут, - гукав ротмістр, -
то се певно так, бо від самого берега Самара, де він покинув чужого
човна, слід чоловіка видно на піску аж до самих ваших воріт. Ігумен
одповів, що такого втікача він не бачив, а що, коли ротмістр має охоту
шукати його в монастирі, то він одчинить йому всі келії й комори.
Годин зо три драгуни нишпорили по монастирю. Оглядали всі закутки,
шпиталь і льохи, обдивлялися навіть по руках послушників, шукаючи на
них тавра, та врешті, не знайшовши Рогози, посідали на коней і почали
оглядати понавколо монастиря ліс. Рогоза чув, як і повз того дуба, де
він сидів, пробігали коні, але його захисток був цілком безпечний і
він не турбувався. Скоро після того, як тупотіння коней потишилося і
драгуни поїхали шукати Рогозу по Полтавському шляху, чернець-кошовий,
посміхаючись у свої сиві вуса, постукав у дуба патерицею і, випустивши
Рогозу на волю, дав йому обід, що сам приніс у глечику. - Куди ж,
сину, звідсіля? - спитав він, коли Рогоза скінчив обід. - Душа
рветься, пан-отче, до товариства на Дунай, а звідтіля, взявши братів,
як Господь допоможе, так знову повернуся до Базавлуку, рятувати жінку
й дитину! - Нелегка, сину мій, твоя справа... - сказав чернець у
задумі. - Серце ж тобі правду говорить: гріх був би, коли б ти сам
вирятувався, а дружину покинув загибати. Молися Милосердному, то він
тобі допоможе. Три дні так прожив Рогоза біля таємного дуба, на
четвертий же день ранком чернець-кошовий привів до нього осідланого
коня і приніс вбрання послушника. - Одягай, сину, отеє вбрання, -
сказав він, - а на голову підкапок послушника, сідай на коня, та й їдь
собі до річки Бугу. Шляхи ти знаєш, бо походом під Бендери й під
Килію, говориш, ходив. У тороках біля сідла харчів тобі на тиждень, а
ось ще візьми трохи грошей. Як питатимуть, куди їдеш, говори, що
ігумен послав тебе на Молдаву, до Мирнопоянського монастиря.
Зворушений добрістю ченця, Рогоза впав навколішки і з сльозами на очах
почав цілувати його руки. Багато пригод зазнав Рогоза, поки добувся до
Бугу. Було лихо йому й з безвіддя й з безхліб'я; сумно було самому у
степу і од хижих вовків, що великими табунами щоночі виходили з
терників та байраків, шукаючи собі здобичі... Та все те переміг козак
і однієї темної ночі, нав'язавши коневі на копита перевесла, скручені
з трави, щоб не чути було тупотіння, він обминув по сей бік Бугу
російський кордон і перебрів конем на той бік річки. Не вспів його
кінь ступити на турецький берег, як з-за скель, що лізли берегом одна
на одну виникли темні постаті людей і вхопили його коня за повід. -
Стій, бо тут тобі й смерть! - почув Рогоза серед темряви ночі грізні
поклики. Він сподівався, що на турецькому боці річки його здибають
турки і не дуже злякався, коли його коня оступили люди, але дуже
здивувався тому, що до нього гукали на рідній українській мові.
Придивившись до людей пильніше, він впізнав на них запорозьке вбрання
і тоді догадався, що ті люди були дунайці, себто запорожці, що
перейшли з Дніпра на Дунай. - Пугу, пугу!.. - скрикнув Рогоза
по-запорозькому. - Якого біса ви тут полохаєте людей! - Дивіться! -
почулися поміж запорожцями крики здивування. - Та се чернець, та ще,
певно, з наших братчиків, бо пугукає! Почали розпитуватись. Між
запорожцями знайшлися такі, що знали Рогозу. Вони повели Демка до
свого табору і розказали, що турецький султан довірив запорожцям
держати кордони по всьому Бугові, а проте втікачів з України звелів
пускати на турецьку сторону вільно; Рогоза ж розказав про свої пригоди
і про те, що їде на Дунай до брата Петра. Поки велася розмова,
запорожці нагодували Демка і поклали спати, ранком же, проводжаючи
його, порадили простувати понад Бугом, від кордону до кордону, поки
дійде аж до самого лиману. - Тут скрізь наші по кордонах... - говорили
вони. - Доїдеш до лиману безпечно, а на лимані наше товариство
рибачить, так дасть тобі пораду, як добутись до Січі. Щоб же
товаришеві безпечніш було у дорозі і, щоб не затримали його де-небудь
турки, кордонний сотник, прощаючись, доручив йому білет з турецькою
печаткою.
XI
Іде Демко понад Бугом і серце у нього радіє: скрізь узброєні
запорожці кіньми грають, червоні штани козаків, мов той мак, по
зеленому степу красуються, а на сотниках та хорунжих ще до того й
жупани кармазинові - так очі у себе й беруть. Зброя у всіх сріблом та
золотом сяє... Де у кого рушниці за плечима чорніють, а де у кого спис
у руці гострим залізом виблискує. Чисто все так, як було й на Україні.
Аж заплакав Рогоза сльозами; так любо йому було після двох років
пригнобленого життя побачити узброєне військо запорозьке, що, гарцюючи
тут кіньми, держало на гостряках свої списи, разом з білими прапорками
- козацьку волю. Переходячи від кордону до кордону, Рогоза доїхав до
лиману і там справді здибав велику ватагу запорожців. Вони рибачили
трьома військовими байдаками, закидаючи у лиман великі сіті. Демко
знайшов тут чимало своїх товаришів, та знаючи, що всяка прогаяна
хвилина завдає нових мук Галі у її тяжкій неволі, він не хотів
спинятися біля товариства і тільки спитав, як їхати до Січі. - Їдь,
товаришу, на Тилигул на Хаджібей до Вилкова, а там розпитаєш. У
Вилкові наших багато. Біля Тилигулу та Хаджібею Рогоза побачив
однокурінців, що будували собі хати. Чимало з братчиків вже поженилися
і вихвалялися Демкові, що вільної землі по Буджаку скрізь багато і
турки не забороняють займати займища. “От, сюди я й приведу Галю... -
мріяв козак. - Тут все, як у нас: лимани й степ, така сама Україна”.
Через кілька днів Рогоза прибув до невеликого молдавського міста
Вилково, що стояло на самому березі Дунаю, а у тому місті сидів
полковник Запорозького Війська Свербиніс з кількома сотнями
товариства, постачаючи звідсіля на Січ борошно, крупу й інші харчі.
Почувши від Демка про його пригоди, Свербиніс почав сміятись. - А лиха
мати вас там держала? Ото було б не відбиватись от товариства, а йти
разом. Бач, який чернець з тебе бравий, навіть борода одростає. - Та
як би ж я голив її у дорозі? - виправдувався Рогоза. - Ну гаразд, так
виходить, що запорозька соломаха смачніша за московську патоку? -
Бодай і ворогові не коштувати тієї патоки! - Та от, якщо хочеш до
Січі, так треба тобі їхати дубом. До Січі, братику, конем немає ходу.
Тут ще з десяток є таких саме втікачів, як і ти, так от мої хлопці
везтимуть завтра до Січі борошно, та й вас усіх заберуть. Другого дня
великий байдак, навантажений борошном, виїхав кілійським гирлом Дунаю
у Чорне море. Січ Запорозька тоді ще була не на Дунавці, як в останні
часи перед зруйнуванням її 1828 року, а біля Читал на Сулинському
гирлі; через те запорожцям доводилося об'їздити Чорним морем великий
острів. Хоч з нап'ятими вітрилами байдак і біг хутко, а все-таки у
Сулинське гирло він повернув тільки надвечір. Серце запорожців раділо,
коли вони побачили по островах Дунаю таку саму плавню, як і у Великому
Лузі на Дніпрі... Ті самі верби, дуби, осокори, шелюги з червоної лози
та очерету. Так само герготіли тут по озерах та протоках гуси, так
само буркотіли горлиці, стрекотіли сороки й кували зозулі...
Здавалося, що вже не було чого запорожцям більше бажати і всі мало не
плакали од щастя, почувши від дунайців, що все це належить товариству
і тут всякому запорожцю вільно і рибачити і полювати. Ще більше зрадів
Рогоза, коли на другий день байдак, звернувши з Дунаю у протоку,
привернув до берега і він побачив на острові тридцять вісім новеньких
куріньків, що підковою обступили майдан, так само як і у Січі на
Підпільній; там же, де підкова зближалася кінцями, стояли: паланка,
скарбниця і розпочата в будові церква. Рогоза пішов понад протокою до
Січі. Берегом стояло багато великих і малих човнів і тут же запорожці
працювали: хто лагодячи човна, а хто плетучи сіті. Козаки здивовано
оглядали незвичайного гостя - ченця, не пізнаючи Рогози; він же не
хотів ні до кого признаватись, поспішаючись до Платнирівського куреня,
де мав надію здибати свого старшого брата Петра. Петро Рогоза був
років на десять старший за Демка. Він був далеко завзятішої вдачі, ніж
Демко та менші брати. Завжди суворий і рішучий з надзвичайною міццю,
він був страховищем не тільки для татарів та турків, коли зустрічався
з ними у бойовищах, - його боялося й січове товариство. Боронь Боже
було, коли хто скривдить товариша, або не по правді поділить здобич -
уже Петро й тут... І досить було йому показати свого великого і, як
довбня, важкого кулака на товстій, вкритій чорним волоссям руці, щоб
той, хто скривдив, не тільки згоджувався ділитись по правді, а ще й
свого додавав покривдженому, аби збутися лиха. Уславився Петро Рогоза
поміж товариством ще на Дніпрі і під час переходу був обраний за
осавула у тій частині війська, що мандрувала суходолом через Дике
Поле. Демко Рогоза, їдучи до брата, був неспокійний, бо знав, що Петре
дуже гнівається на нього за те, що він покинув товариство, лишився на
Запорожжі й одружився. - Дивіться: чернець, чернець! - почув він од
берега хлоп'ячий голос. Той голос здавався Демкові дуже по знаку і,
глянувши на хлопця, він пізнав свого найменшого брата Василя. З Січі
хлопець пішов за братом Петром зовсім малим, за останні ж два роки він
добре виріс і склався на молодика. - Васильку! - радісно скрикнув
Демко. Хлопець не зразу пізнав брата і тільки згодом, добре
придивившись, радісно кинувся йому на шию. - Демку, Демкуі…- гукав
він, обнімаючи брата. - Нащо ти пішов у ченці? - Скажи краще,
Василечку, - одповів Демко, - де брат Петро? - Тут, Демку... тут усі:
і Петро, і Гнат. Ходи сюди! Хлопець потяг брата під кручу до води і
там Демко побачив Петра, що разом з середнім братом Гнатом конопатив
дуба. Петро був у самих штанях без сорочки, щоб не попсувати її
дьогтем, свої ж широкі” як четверикові лантухи, штани він підкачав
угору і прив'язав мотузком до очкура. Все його могутнє, волохате від
волосся, тіло було в усій своїй красі. В одній руці він держав на
довгому держаку квач, а в другій кудель, і коли Василь гукнув братам,
що іде Демко, Гнат, що був молодший за Демка, вибіг йому назустріч,
Петро ж так і зустрів брата, не випускаючи з руки квача. - Ото замість
того, щоб одружитись, так пішов у ченці? Що ж, се діло добре: ліпше
спасти душу у монастирі, аніж запровадити її у пекло через жіночу
спокусу! Демко зразу розказав, що він не тільки не чернець, а справді
оженився й оселився на Базавлуку. Не потаїв він і того, яке лихо
випало на його голову. Оповідання Демка не викликало у Петра ніякого
до брата співчуття, навпаки, слухаючи його, він навіть неначе радів з
того, що брат зазнав лиха за те, що не послухав старшого брата, коли
він, Петро, не радив йому лишатись на Запорожжі і предрікав все те
лихо, що сталося. - Чого хотів, того й добув, - сказав він врешті,
коли Демко скінчив. - Нема на кого нарікати... Не будь зрадником та не
покидай товариства! - Брате! - скрикнув Демко, - не один же я лишився
на Україні!.. Половина товариства лишилася там! - Від того ж і лихо
наше, що забули ми честь лицарську та тулимося до бабського боку! Тобі
дівка миліша й дорожча була за матір-Січ - ну так і живи, як знаєш! -
Бійся Бога, Петре! Чи не однієї ж ми матері діти? Я до тебе за порадою
прийшов: дружина ж не люлька, жива душа... до того ж син у мене
лишився на Базавлуку... Допоможи вирятувати їх обох з неволі. - А який
біс намовив тебе придбати собі ту пеню? - Та годі бо про се, Петре,
вже того не вернеш. Коли у тебе є хоч шматок людського серця, так ти
пожалій мене. Глянь, що ті кати мені поробили!.. З останнім словом
Демко зняв з голови свій підкапок і відкинувши рукав, показав
тавровану руку. Побачивши на голові брата замість оселедця лише кілька
випадково не одрізаних волосків, Петро Рогоза вип'яв на нього повні
жаху очі. - Де оселедець? - грізно гукнув він через хвилину. - Се так
з нас, запорожців, знущаються: таврують нас, як волів, і на глум,
привселюдно, одрізують нам оселедці. - Хто саме одрізав? Говори! - ще
голосніше гукнув Петро так, що, зачувши його вигуки, запорожці почали
оточувати братів колом. - Князівський управитель! - Яку ж смерть ти
йому заподіяв? - з погрозою спитав старший брат. Демко соромивсь
одмовити на се питання і винуватим голосом почав розказувати, як він
лагодився зарізати управителя, і як Галя не допустила його до того. -
Нікчемний бабій! - несамовито скрикнув Петро і так вдарив квачем по
дубові, що квач розтрощився на дрібні тріски, Дуже боляче було Демкові
почути від брата таку образу замість співчуття, так що він навіть
поступився од нього назад. - Так от яка у тебе, Петре, для брата
порада! Ну, так братайся ж ти тут з болотяним дідьком, а я пошукаю між
товариством таких, що дадуть мені пораду й поміч і без тебе! З тим
Демко хотів йти до Січі, але Петро, що, розтрощивши квач, стояв до
нього спиною, тепер враз обернувся до брата: - Підожди! Коли ти
подарував своє безчестя, так я не подарую такого знущання над
козацькою честю! Той, хто одрізав тобі оселедця, умиється своєю
кров'ю! Я поїду з тобою на Базавлук, щоб помститись за нашу честь.
Менші брати, Гнат та Василь, поважали й боялися Петра, мов рідного
батька, і дуже зраділи, коли він згодився їхати з Демком. Вони почали
розважати обох братів, щоб вгамувати збентежені їхні душі, і врешті
Петро таки пом'якшав і навіть пожалів Демка. Покинувши роботу, він
повів його до куреня, звелів скинути рясу і дав йому своє зайве
запорозьке убрання й зброю, а коли Демко передягся, повів його
показувати Січ. Надвечір, коли все товариство позбиралося до куренів
вечеряти, Демкові припала ще одна велика радість: між козаками він
побачив свого шуряка Ивана та Якова Люльку, що не дочекавшись його у
плавні, прибули на Дунай дубом за два тижні до сього. Того ж вечора
троє старших братів Рогозяних і Балан з Люлькою вже радилися, як іти
на Україну, щоб помститись на знущання над запорожцями і щоб узброєною
рукою забрати Галю й Миколку. Всяк з козаків висловлював свої думки:
той радив їхати морем та Дніпром, інший кіньми, тим шляхом, що ним
ішов Демко; тільки Петро не казав, якої він думки, а коли його про те
спитали, він сказав: - Коли хочете, щоб я йшов з вами, то робіть те,
що я казатиму, а я сам, як знаю. Знаючи завзяття Петра, всі охоче
згодилися обрати його за отамана і покластись на його досвід та метку
вдачу.
XII
На другий день по Січі пішла чутка, що з російської сторони прибув
посланець од князя Потьомкіна з тим, щоб умовити запорожців
повернутись на Україну. Козаки захвилювалися. За два роки до Січі на
Дунай прибуло чимало простих селян, що тікали з України під
нелюдськими утисками кріпацтва, покидаючи там хто жінку, хто дівчину,
хто батька й матір. Таких втікачів було на Січі під той час мало не
стільки, скільки й певних запорожців, що вийшли з Дніпровської січі із
зброєю й деякими клейнодами, і хоч ті селяни на Дунаї одяглися у
козацьке вбрання і носили при боці шаблі, а проте їх тягла до рідного
краю непереможна нудьга за родинами. Не дивно, що звістка про
можливість вороття на Україну освітила душі втікачів надією на
з'єднання з родинами при щасті-долі, і вони нетерпляче дожидали того
часу, коли посланець прочитає лист Потьомкіна. Після обіду, справді,
довбиш вдарив у котли, скликаючи козаків на майдани. Товариство
посунуло туди з куренів, мов комашня, а разом з іншими пішли туди й
брати Рогозині. Коли брати вийшли на майдан, там уже стояла військова
старшина й російський посланець, невідомий полковник. У руці сивоусого
кошового була срібна булава, а при боці виблискувала дорогими
самоцвітами у золотих піхвах шабля. Ту шаблю, як сказав Демкові Петро,
подарував першому кошовому, Андрію Ляху, турецький султан з тим, щоб
вона переходила од кошового до кошового. Позад кошового дужий
запорожець держав волосатий бунчук. Військовий суддя держав свій
пернач, писар-каламар, біля довбуша були тулумбаси... Все було так, як
і в Січі на Дніпрі, навіть клейноди були однакові. Коли майдан був уже
повний, кошовий вклонився на всі чотири боки і оголосив, що прибув
посланець од відомого всім запорожцям князя Потьомкіна, по прізвищу
Грицька Нечоси, а з чим той посланець приїхав, так про те він скаже
сам. Після кошового почав говорити той полковник. Він повів розмову аж
від часів київських князів, доводячи, що українці й росіяни одної
матері діти; далі перейшов на те, що і у князя і у цариці дуже болить
серце за своїми, мовляв, “блудними дітьми” і вони закликають
запорожців повернутись до рідного краю. На доказ того, що він говорить
правду, полковник прочитав листа, підписаного князем, а у тому листі,
справді, було написано, що велика цариця, як рідна ненька, дарує
запорожцям всі їхні провини, закликає повернутись до рідного краю і
жити, де хто схоче. Коли посланець скінчив, кошовий сказав йому
голосно, щоб усі чули: - У нас, мостивий пане, всі козаки вільні. Кого
вабить до рідної України, нехай собі йде з вами. Ви ходіть собі вільно
по куренях і умовляйте козаків, як хочете. Ми того не забороняємо. Хто
з товариства піде на Україну та знайде собі долю, ми з того будемо
радіти; хто не знайде долі, той знову до Січі повернеться та ще з
собою й інших приведе, так що Війську Запорозькому шкоди з того не
буде. Що ж до того, щоб повернутись нам усім військом, як князь пише,
так про се ми порадимось з товариством завтра на раді, сьогодня ж
обміркуємо сю справу поміж собою. На тому рада й скінчилася до другого
дня. Надвечір полковник почав ходити по куренях та умовляти козаків
згоджуватись на пропозицію князя, - Хто хоче повернутись на Україну, -
додавав він у всякому курені, - не дожидаючи, поки підніметься все
військо, нехай бере у мене білет з печаттю, а з тими білетами, хто б
не йшов, вільно пропустять на кордоні. Увесь вечір і мало не всю ніч
запорожці хвилювалися. У Січі стояв великий гомін. Всі купчилися,
гомоніли, радилися й сперечалися. Часто промовці переходили од натовпу
до натовпу. Часом декілька окремих куп товариства сполучалися в один
великий натовп, що займав навіть півмайдану. Бажання побачити рідний
край примусило багатьох стати на тому, щоб згодитись на пропозицію
князя і ті, що згоджувалися, були не тільки з пізніших українських
втікачів, а навіть і з давнього січового товариства. - Яку землю дав
нам султан? - гукав у одному натовпі військовий старшина Бучинський. -
Отсі болота, що ні до чого не здатні? Яка се Січ, що з неї конем не
можна виїхати через те, що скрізь вода? Де наші коні? Де наші степи?
Які ми запорожці без коней? Рибалки ми тепер, а не запорожці! - Там на
Дніпрі вільні степи! - гукнув за ним Іван Губа. - Там святі Божі
церкви, а тут навкруги самі бусурманські погані мечеті! Зачувши, що
говорили Бучинський та Губа, Петро Рогоза зразу накрив обох промовців
мокрим рядном; - А ви ж чули у листі, щоб князь обіцяв повернути нам
рідні степи? Чули ви, щоб він обіцяв нам наші стародавні запорозькі
землі й вольності? Бучинський і Губа замішалися. - Хоч і не чули, а
певно, що все те нам повернуть... - Овва! А чому ж вони не повертають
вольностей та земель тому товариству, що лишилося на Запорожжі? Я вам
скажу чому: наші землі вельможі вже розмежували поміж себе, а
товаришів наших підвернули під себе у кріпаки, та ось що з ними
виробляють!.. Тут Петро зняв з голови Демка шапку, а далі заголив йому
руку й показав синє тавро. - Бачили, люди добрі, як одрізують нашим
братчикам оселедці, щоб не було й згадки про запорожців? Чули ви
коли-небудь таке, щоб людей таврували, як худобу? Великий натовп, що
був навкруг Петра, захвилювався й загомонів з обурення. - Отже,
глядіть!.. - говорив далі Петро. - Буде так усім дурням, хто послухає
брехунів Губу та Бучинського і повернеться на Україну! Не на те
закликає нас князь, щоб повернути Війську Запорозькому його землі й
вольності, а, мабуть, через те, що має на мислі турків воювати, так
шаблі наші йому потрібні, а як скінчиться війна, так поголять нам чуби
та повернуть у пікінери, або потаврують, як худобу, у кріпаки. Тоді,
може, знову. схотіли б ви на Дунай, так шкода: чортового батька тоді
султан кого-небудь з нас прийме. Поки Петро скінчив, засоромлені
Бучинський та Губа вже заховалися в натовпі козаків і пішли геть. Такі
суперечки йшли по всіх куренях, по всіх купах запорожців і що далі
йшов час, то все більше козацтво поверталося до думки, що ліпше бути
вільним, хоч і у чужій стороні, аніж невольником у своїй рідній. На
другий день після обіду знову загуділи тулумбаси і козаки зібралися на
майдан, як і вчора. Кошовий уклонився товариству і почав говорити до
козаків про те, що у листі князя немає обіцянки, щоб запорожцям
повернути їхні стародавні права й. землі, а є тільки обіцянка
подарувати провини; а що ніяких провин Військо Запорозьке не вчинило і
навіть свої землі, кров'ю батьків политі, без змагання віддало, то
нам, коли б повернулися ми на Україну, нема на що сподіватись. Після
кошового говорили дехто з старшини, а далі й прості козаки і стільки
тут довелося посланцю Потьомкіна вислухати докорів і за покривдження
старої січової старшини: Кальнишевського, Глоби, Порохні й інших, і за
поневолення тих з товариства, що лишилися на своїх землях, що він
відразу стеряв надію на згоду війська повернутись на Україну... І
справді, коли кошовий сказав, щоб ті, хто за згоду виходити з Дунаю
всім військом, переходили у праву руку, ніхто не рушився з місця. Коли
всі нагомонілися, кошовий підняв булаву і, визвавши до спокою козаків,
звернувся до полковника? - От тепер ви самі чули, чого хоче Військо
Запорозьке, а ми доручимо вам листа до князя і у тому листі напишемо,
що коли хоче він, щоб ми всім військом повернулися у рідну сторону, то
нехай раніш визволить з кріпацтва й з неволі всіх наших покривджених
братів і поверне їм стародавні права і одвічні наші землі по давні
границі: по Орель, Буг та Берду. Тоді й ми піднімемо свої клейноди і
радо повернемося до рідного краю. На тому й скінчилася рада. Увечері
по Січі вже чути було музики, співи й регіт: козацтво гуляло, згадуючи
січове життя на Підпільній. Вже зовсім було темно, коли у паланку до
посланця-полковника прийшло двоє козаків. То були Петро та Демко
Рогозяні. - А що вам, козаки? - спитав полковник. - Прийшли по білети!
- одповів Петро. - Хочете на Україну? - Та вже ж нікуди. Там у мене
жінка й діти... - брехав Петро. - Якого дідька я буду тут бурлакувати.
Отеє мій брат, теж жонатий, та ще й третій брат є. Всі ми хочемо
повернутись до рідного краю. Та й товаришів ще з собою підмовляємо.
Ви, пане, дайте мені білет на десятьох, та, глядіть, з печаткою, щоб
ніхто до нас не чіплявся. Нехай вони щезнуть отсі болота та нетрі.
Полковник був радий, що як не все військо, так хоч окремі ватаги
запорожців повернуться на Україну, і він покаже князю, на скільки
козаків видав білети. - Так ви беріть кожний на десятьох козаків, -
сказав він, сідаючи писати білети, - та підмовляйте йти з собою
якнайбільше товаришів. - Як так, то й так! - одповів Петро. Через
кілька хвилин Петро, посміхаючись собі у вуса і ховаючи білети у кесет
з тютюном, виходив од полковника.
XIII
Через кілька днів троє братів Рогозяних: Петро, Демко й Гнат, а з
ними разом Іван Балан та Яків Люлька прибули до Килії, щоб купити там
коней. Біля них було ще п'ять січових товаришів, що їх Петро закликав
з собою. Двоє з них: Гробар та Гайдабура мали жінок - один у
Романкові, а другий у Нових Кайдаках і хотіли перевезти їх на Буджак
так само, як Демко хотів перевезти Галю; останні ж троє:
пристаркуватий і загартований у бойовищах та походах Гарабурда та двоє
братів Пугачів пішли з Петром, щоб пограти кіньми по рідних степах, а
як буде потрібно, то й у пригоді стати своєму побратимові Петрові, Всі
товариші були з грошима: Демко мав ті гроші, що взяв у Вилкові,
продавши монастирського коня, Петро мав чималі гроші ще з Дніпра, з
часів турецької війни; з останніх козаків теж дехто мав гроші від тих
часів, інші ж заробили дещо з свого рибальства, продаючи рибу по
Дунайських городах: Тульчі, Килії, Смаїлові, Браїлові і навіть
Силістрії. Прибувши у Килію, козаки купили собі десять добрих коней і
узброєні, як годилося козакам шаблями, чингалами й пістолями, виїхали
з Килії тим самим шляхом, що ним їхав Демко до Бугу. У всіх було
вільно й радісно на серці. Пахощі Буджацьких степів виповнили душі
козаків згадками про свої рідні, запорозькі степи, і вони жваво
вигравали кіньми, Петро ж, занудьгувавши за два роки за герцем, так
крутив тепер свого коня і кидав його в усі боки, пригадуючи всі
витівки запорозького герця, що сердешний кінь його, хоч і був дужчий
за коней інших товаришів, тільки хекав та хропів. Через тиждень походу
козаки вже перейшли Буг на Овечому броді і прибули прямо до
московського кордонного ротмистра. Той мав уже наказ од Потьомкіна
пропускати всіх запорожців на руську сторону, і, прочитавши білет, що
показав йому Петро, почав говорити приязно: - Мабуть, жінки у вас єсть
на Україні, що ви вертаєтесь, а коли б не жінки, то, мабуть, чортового
батька вас тут би й побачили. -Та звісно, пане ротмистре, - одповів
Петро, - бабське коліно, хоч воно й нікчемне та плаксиве, а все ж без
нього якось моторошно. Таке воно проклятуще, що й до нього вабить і
від нього вадить. От і вам тут, пане ротмистре, без жінки, мабуть, не
з медом живеться. - Погано, що й казать... Ну, їдьте собі з Богом
далі, от вам ваш білет. Рушили від Бугу, запорожці пішли на схід сонця
рідними степами на Інгул, Інгулець та Жовті Води, прямуючи до Дніпра
на Романково, щоб забрати там родину Гробаря. Де-не-де по колишньому
Дикому Полі тепер уже будувалися панські оселі, по степових кряжах між
травою вже визначалися колії шляхів і на тих шляхах козаки кілька
разів перестрівали великі валки переселенців з дітьми й всяким
збіжжям. То все були кріпаки: пани скуповували їх на Україні й Росії
і, як гурти худоби, переганяли на подаровані їм степи Дикого Поля.
Петро дуже вороже поглядав на панські будівлі й на переселенців: - Ач,
як засмітили вражі пани наше Дике Поле! Коли б моя воля, так я з одним
полком запорожців вичистив би його знову. Всі оті будівлі зникли б
так, мовби їх корова язиком злизала. Невеселі думки сповивали чола й
останніх запорожців: вони наочно бачили, що їхні одвічні землі беруть
у цупкі пазурі нові володарі і що не може бути вже надії на те, щоб сі
землі знову їм повернули, як сподівалися того багато дехто з
запорожців. На п'ятий день ходу од Бугу козаки побачили з високої гори
широкий блискучий Дніпро і біля нього під горою - Романково. Село
Романково, як і інші села вище Дніпрових порогів, як от Тритузне,
Карнауховка, Таромське, Кам'янка (лівобічна), обидва Кодаки й Чаплі,
побудувалися ще за часів Старої Січі і належали до запорозького
підданства; після ж зруйнування Нової Січі, вони дуже побільшали, бо
по них оселилося чимало січового товариства. Великому зросту сих сел
сприяло ще те, що вони малися на російських картах і через те їх не
віддали панам, а записали у казенні села. Проте й на сі села скоро
набігло лихо: мало не всіх парубків та й з жонатих, хто був молодший,
побрали у пікінери. Се лихо примусило й Гробаря, коли його взяли у
пікінери, втекти на Дунай. Біля хати Гробаря, до котрої заїхали
запорожці. скоро зібралося мало не все Романково, дивуючись на
козаків, бо при зброї їх тут не бачили вже два роки. Дехто з селян
пізнали серед дунайців своїх товаришів і порозбирали їх по своїх хатах
на гостювання. До тих хат сходилися люди, і розпитуванням про життя на
Дунаї не було кінця краю. Тільки Петро та Демко Рогозяні не гостювали
ні у, кого. Демко по дорученню брата продавав всіх коней, що на них
прибули козаки, а Петро купував великого дуба, найбільшого у всьому
Романкові, щоб ним плисти Дніпром повз пороги до Базавлуку та,
забравши там Галю, вертатись тим дубом на Дунай через Чорне море. Так
надумав Петро, хоч і досі нікому своїх думок не виявляв. Поки брати
клопоталися по справах, молоді козаки Гнат Рогоза та Іван Балан, що
під час походу вже вспіли побрататись, зачувши на околиці міста дівочі
співи, пішли туди. Вбрані у червоні запорозькі жупани, з шаблями при
боці й шапками набакир, молоді козаки почали залицятися “на вулиці” до
дівчат, закручуючи свої, ще дуже невеликі, вуса на заздрість та
безголов'я Романківським парубкам, що побоювалися за своїх дівчат.
Дівчата тулилися одна до одної, немов захищаючись од чарів запорожців,
а самі тим часом запускали їм очами таких бісиків, що, здається, й
мертвого привабили б до себе. Після співів всі почали грати у
горидуба. Пристали до того й молоді запорожці. Зразу довелося горіти
Гнатові. Оглядівся він, аж у задній парі стоїть чорнява, прехороша
дівчина, заквітчана червоним маком. Гнат зустрівся з нею очима. -
Будеш ти зо мною у парі! - сказав він собі і як уже та дівчина не
викручувалася, як не ухилялася од нього, а врешті таки опинилася в
його обіймах. До того часу Гнат, зростаючи з малих літ на Січі, тільки
один раз і бачив дівчину, як ішов з військом з Дніпра на Дунай, та й
то тому вже минуло два роки, через те не дивно, що гнучкий та м'який
дівочий стан, затріпотівши в його обіймах, мов жаром обпалив всю його
молоду істоту. Тільки, зважаючи на прохання засоромленої дівчини, він
випустив її з обіймів і, взявши за руку, повів до гурту. Йдучи поруч з
дівчиною, він тільки розглядав її. Розглядав шию, що визирала з-поміж
разків намиста і білу, гаптовану шовком сорочку, що ворушилася від
хвилювання дівочих грудей, і смагляве, хороше обличчя, що від погляду
козака палахнуло жаром і скидалося на той мак, що був устромлений у її
волосся, і на карі оченята, що вона соромливо ховала за рясними віями.
- Як тебе; дівчино, звати? - спитав Гнат, коли вони стали у парі. -
Настею! - А чия ти? - Батькова та материна! - жартуючи одповіла
дівчина і весело глянула йому в вічі... І що вже то був за погляд! З
того погляду козак навіть забув, про що хотів далі питати. - Чому ж ви
не біжите? - гукали їм з усіх боків. Вони побігли. Парубок, що тепер
горів, хотів вхопити Настю і навіть доторкнувся до неї, та Гнат
перечепив його ногою і той впав, Гнат же знову вхопив дівчину. Той
парубок був завзятий і, скочивши на ноги, наскочив на Гната. - Ти
якого біса перечіпаєшся? Пусти дівчину, я її вловив. - У моїх вона
руках, так я й вловив, - одповів Гнат. - Не віддам, хоч ти тут
розсядься! - Пусти, бісів паливода. Вона моя дівчина... Бо як не
пустиш, так я не подивлюся, що у тебе шабля при боці. Парубок був
закоханий у Настю і не хотів дозволити Гнатові женихатися з нею; проте
й Гнат не хотів одступатися од дівчини, що так йому уподобалась.
Зчинився бешкет. Парубок однімав Настю і м'яв Гнатові руки, та не
помагало. Дівчина почала плакати, інші парубки заступилися за свого
товариша, гвалтуючи, що запорожець не по правді перечепив парубка.
Вони обступили вже Гната та Івана цілим натовпом, погрожуючи кулаками.
- Хто доторкнеться, зарубаю!.. - гукав Гнат, зовсім не розуміючи, що
робить. - Моя дівчина!.. Не оддам нікому! Невідомо чим би скінчився
той бешкет, коли б з-за тину не вийшов Петро. Побачивши, що Гнат
держить дівчину так цупко, мов кіт мишеня, він так і палахнув з
пересердя. - Ти що тут коїш, лобуряко? Бешкет зчинив, неначе й справді
запорожець. Ще на губах молоко не обсохло, а вже у гречку стрибаєш! Чи
не київ тобі схотілося? Суворий погляд брата зразу вибив чад з голови
Гната. Руки його рознялися, дівчина вирвалася і побігла до своєї хати,
а парубки одійшли далі від велетенської й суворої постаті завзятого
січовика. - Ходи, бісів сину, зо мною до дуба, я тебе повчу, як з
дівками женихатися! З тим Петро повернувся йти у берег, до Дніпра, а
слідом за ним мовчки пішли і Гнат з Іваном.
Ранком другого дня запорожці, забравши на дуба жінку й дітей
Гробаря, рушили дубом униз по Дніпру. Гнат сидів невеселий,
замислений. “Невже ж то, - думав він, - увесь вік мені прожити
бурлакою, як брат Петро? Навіщо ж тая воля, що у Січі, коли вона гірша
за неволю? Тутешні парубки хоч не у кармазинах ходять і без шабель,
так за те вони кохаються з дівчатами, живуть серцем... щастя кохання
знають. Нащо ж і жити на світі, як не знати того щастя?” Він виявив
свої думки Іванові і той згодився з ним. - Бог з ним, з січовим
життям... - говорив Іван. - Яка там утіха?.. Тільки що пити... На
Буджаку можна й так прожити вільно біля землі. Візьму я отеє разом з
Галею ще Ївгу... Чогось мені без неї сумно та жкурно. Одружуся з нею
та й будемо жити на Буджаку поруч з Демком. В ту хвилину дуб пропливав
повз високу скелю біля Романкова. Дивиться Гнат, аж на скелі Настя з
відрами стоїть та білою хусточкою слізоньки втирає, а далі як угляділа
його на дубі, та й ну хусточкою у повітрі махати. - Прощай, прощай
бравий козаче! - вимовляла та хусточка. - Не довго судилося нам з
тобою у парі бути! Скочив Гнат на чердак дуба, зняв шапку та й ну
махати нею. - Прощай, прощай, дівчинонько! Як живий буду, то по тебе
прибуду! Далеко вже дуб од Романкова. На рожевій від проміння
ранкового сонця пелені Дніпра він здається дрібною комашкою, а дівчина
все ще стоїть на скелі і дивиться услід тому, хто так несподівано
збаламутив її молоде дівоче серце.
XIV
Недовго пливли козаки. Тільки, сидячи у дубі, поснідали та
пообідали, аж тут уже й Нові Кайдаки, де жила дружина Гайдабури. За
часів Нової Січі у Нових Кайдаках була збудована добра запорозька
фортеця, після ж скасування Січі Нові Кайдаки зразу були повернуті на
повітове місто нової Новоросійської губернії, а городничим міста було
призначено полковника Шостака. Коли запорожці прибули до Кайдаків, там
будувалося чимало нових казенних будинків, стіни ж фортеці
руйнувалися, Наказавши Гайдабурі, щоб до ночі був з своєю родиною у
дубі, Петро з товаришами пішов обдивлятись по місту та купити
якнайбільше харчів, щоб уже вистачило їх на всю далеку дорогу. Тільки
вспіли запорожці піднятись на гору до церкви, де був базар та
крамниці, як їх оточили з усіх боків Кайдачани і сунулися за ними
слідом, дивуючись, звідкіля взялися козаки, коли вже два роки було
заборонено запорожцям не тільки носити зброю, а навіть одежу, і звати
себе запорожцями. Чимало й тут знайшлося товаришів і навіть приятелів
наших дунайців. Розпитуванням про життя на Дунаї і тут, як у
Романкові, не було кінця краю і козакам зовсім не давали ходу. Тільки
простяглися було наші козаки до однієї перекупки, з рундука котрої на
них приємно дивилися оселедці, тараня й чухонь, як їм перепинив шлях
поліцай у білих вузьких, як дудки, штанях, синьому каптані з шаблею
при боці. Знать було, що то непростий поліцай, бо позад нього йшло ще
двоє городовиків. - А стійте лишень, - сказав він, ставши напроти
Петра, - що ви за люди? - Хіба не пізнали? - одповів Петро. - Ми ж
запорожці! - Які такі запорожці? - почав гримати поліцай. - Немає
тепер запорожців! Мабуть, розбишаки якісь або втікачі. Як насмілилися
шаблі чіпляти? - Запорожцям бути без шабель не годиться! Ми не тутешні
запорожці, а вільні, з-за Дунаю! - Цить, цить! - замахав на Петра
руками поліцай. - Ходіть усі за мною до городничого. Петрові се не
подобалося; проте, маючи в кишені білет з печаттю посланця князя
Потьомкіна, він не вагаючись пішов з товаришами за поліцаєм. Кодацький
городничий Шостак був уже підстаркуватий і гладкий чоловік. На своєму
віку він уже послужив чимало у війську і тепер у чині полковника
одпочивав на посаді городничого. Коли до нього привели запорожців, він
після смачного обіду й доброї пляшки горілки вже виспався і тепер
сидів у хаті, смокчучи люльку на довгому чубуці. Коли поліцай
одрапортував йому, ще привів таких запорожців, котрі втекли на Дунай,
він вип'яв на козаків свої здивовані очі і почав гримати. - Отеє добре
вскочили ви до моїх рук! Якже се ви сміли тікати до бусурманів. Ось я
зараз всіх вас голубчиків у колодки! - Підождіть, пане полковнику! Не
хапайтеся! - сказав Петро. - Те вже давно цариця нам подарувала, а
світліший князь вже аж двічі засилав до нас за Дунай посланців,
закликаючи нас назад. Він і землі нам, і вільне життя обіцяє. От на те
нам од полковника, князівського посланця, і білет дано, щоб нам ніде
ніякої перешкоди не чинили!.. Прочитавши білет, городничий почав
неймовірно розглядати його з усіх боків і навіть проти вікна на світ.
- Не чув я про такі білети нічого... - сказав він згодом, - і наказу
такого у мене немає. Чи не самі ви, голубчики, сей білет написали.
Певно, що воно так і буде. - Іванов! - звернувся він далі до старшого
поліцая. - Який у нас наказ про запорожців? - Наказ світлійшого князя
від 1776 року, щоб всіх, які знайдуться, непанські, запорожці
віддавати у пікінери. - Чули? - гукнув городничий. - Признавайтеся
мені зараз, хто з вас панський, а хто казенний? - Так які ж там у
Туреччині пани? - обізвався Петро. - Чудні ви, пане. Ви гадаєте, що й
там князі та графи?.. Там паші, мурзаки та беї. - Се ми все розберемо:
хто ви й відкіля. Перше за все я ваш білет пошлю до губернського
правління у Кременчук, щоб там роздивилися, чи він певний. - А скільки
ж то мине часу? - спитав Петро. - А місяців зо три мине... - А якже ми
будемо без білета? - У в'язниці вам все одно він непотрібний! Тепер і
Петро зрозумів, що справа виходить на зле. Що, може, доведеться
шаблями та чингалами собі до дуба стежку прокладати. Проте, раніше ніж
проливати кров, він вдавався до хитрощів. Почувши, що дехто з то
вариства почав сперечатись з городничим, доводячи, що запорожці вільні
люди, він зразу спинив їх і повів розмову сам: - Ви пробачте нам, пане
полковнику. Як ми третій рік уже не бували тут, то й не знаємо, що тут
діялося і як воно є. От, будь ласка, скажіть, як воно сталося, що
запорожці були вільні, як от приміром ви, пане, а тепер ви питаєте, чи
немає поміж вами панських? - Бачу, що в тебе в голові горобці літають.
Не дурно ж вона як винницький казан завбільшки. Було колись ваше, та
минулося, а тепер всі запорожці, що по панських землях сидять, так то
панські кріпаки, а таких, що вештаються по селах, як от ви, забирають
у пікінери на царську службу. От що! - Так виходить, пане, так, що як
хто запорожець, так або рабуй у пана, або служи цариці? - Нарешті таки
збагнув! Так же воно й є! - Так про що ж ви, пане полковнику,
турбуєтесь? Адже ж ми з тим і прибули сюди з Дунаю, щоб у пікінерах
цариці послужити! Городничий глянув на Петра здивовано, а його
товариші ледве не скрикнули з обурення, та таки вдержалися,
зрозумівши, що Петро хоче обморочити городничого. - Як? Самі, охотою
йдете? - спитав Шостак. - Та вже ж ніяк! Запорожцеві що? Звісно, або
гуляти, або воювати... Гульня нам за два роки прямо остогидла, а
воювати - так аж руки сверблять... От ви, пане полковнику, і напишіть,
значить, до губернського правління, щоб нас прийняли у пікінери, а ми
поки що на прощання погуляємо! - Так ви б же так зразу й говорили, що
приїхали служити пікінерами, а то почали верзти нісенітницю про якесь
вільне життя. У пікінери я можу вас і без губернського правління
віддати... на те у мене наказ є. Якщо так по добрій волі йдете, то
ідіть з Богом догуляйте, а завтра я й виряжу вас у Самар. - От
спасибі, що недовго тут держатимете... - сказав Петро. - Коли б
скоріше до війська, бо воювати притьмом хочеться! Вклонившись
городничому, Петро махнув рукою товаришам: - Ну, панове, ходімте та
вдаримо сьогодні ще лихом об землю! - Тільки глядіть, бешкету не
чиніть, - гукнув услід козакам городничий і почав розпитувати
підручного про інші справи в місті. Петро справді повів товаришів
знову на базар та завів до шинку, на берег же до дуба нікого й не
пустив іти, щоб поліцаї не вистежили, що у запорожців стоїть дуб
напоготові. Тільки коли вже смеркло, козаки пішли у берег і, діждавши
Гайдабуру з його жінкою, після третіх півнів відпихнули дуба на воду і
попливли вниз за водою. На сході небо почало біліти. Зірки зблідли,
стеряли свої яскраві проміння і одна по одній зникли з очей козаків.
Темний, як ніч, Дніпро почав на сході вкриватись спершу срібним, а
далі срібно-рожевим килимом. Кайдаки міцно спали, як і та воля, що її
приспали тут пани городничі. Демко Рогоза, що був під час всієї
подорожі дуже сумний і небалакучий, нарікав щодня на те, що брат Петро
не поспішає, тепер повеселішав, радіючи як з того, що так щасливо вони
уникнули у Кайдаках пригоди, так і з того, що до Базавлуку тепер було
вже недалеко, і він скоро побачить свою Галю, пригорне її до серця,
приголубить, заспокоїть після нелюдського життя, тяжких образ та мук і
повезе разом з любим сином на вільне життя, до лиманів, під захист
нової Задунайської Запорозької Січі. - Добре викрутилися, - обізвався
під той час Петро, - та тільки що будемо робити без харчу? За тими
поліцаями не довелося навіть хліб купити. Всі сиділи стомлені й
невеселі. Саме тут на білуватому обрії неба виник з темної пелени
Дніпра Монастирський острів, а проти нього, над скелями Дніпра,
визначилася біленька хатина старого Глоби. Глянувши на той зимовник,
Демко пригадав, що у старого запорожця чимало в млині робітників, а де
багато людей, там повинно бути й багато харчів. - Не журися, Петре, -
обізвався він. - Підверни дуба до Глобиного млина, так будуть у нас і
харчі.
XV
Коли трохи розвинілося, дуб пробігав уже повз Половицю. Не більше
як два роки минуло з того часу, коли Демко був тут з покійним своїм
тестем, а вже які помітні сталися тут одміни. Запорозьких зимовників
понад Половицею вже не було, а натомість по долині будувалися великі
будинки. У праву ж руку од хати Глоби, поміж скелями та по каміннях
будувалася ціла слобода.
Дуб наближався вже до протоки між Монастирським островом та млином
Глоби. Чарівне було се місце за часів Запорожжя, не те, що тепер, коли
всю голову острова побили на камінь та продали на брук
Катеринославських вулиць та на будівлю мосту через Дніпро. Та голова
була дуже висока і скидалася на велике замчище. З правого боку
протоки, вище млина Глоби, теж випиналися над водою такі високі скелі,
що од води до верху їх із рушниці б не досягнути. І от ті височенні
скелясті гори, уквітчані кучерявими дубами, мов вартові, стояли по
обидва боки протоки, зазираючи у її прозірні води.
Всі подорожні, захоплені красою берегів, з напруженням дивилися,
як їхній дуб сунувся у протоку, мов у темну пащу звіра.
- Ану, ти, вчений! - зненацька гукнув Петро до Демка. - Прочитай
лишень, що то на тих дошках написано!
Демко тільки тепер, коли брат звернув його увагу, помітив, що й на
острові і на березі стояли стовпи, а на стовпах були поприбивані
дошки. Придивившись убік острову, Демко голосно прочитав:
- Острів князя Прозоровського!
Перевівши ж очі на берег, додав:
- Власність світлійшого князя Потьомкіна!
- Бодай би тобі заціпило з твоєю наукою! - знервовано гукнув Петро
і плюнув набік спересердя.
- Та се ж Глобин сад і млин, і хата! - загукали всі. - Ми ж всі
знаємо, що тут всяку рослину Глоба садив власними руками!
- Ще й досі не розумієте? - сердито буркнув Петро. --Ще й пан
Шостак не навчив вас розуму! - Було все Глобине, а тепер виходить, що
й все, що придбав Глоба, і сам він стали власністю світлійшого!
Смутні стали козаки і одвели очі од скель, неначе ті скелі вже
нелюбі їм стали... А велика бистря Дніпрової протоки, неначе навмисне,
щоб не завдавати козацькому серцю жалю, так підхопила дуба, що козаки
й незчулися, як промайнули повз млин, що своїм великим колесом
розкидав під скелями по повітрю цілі пасма блискучих бризок.
Вже далеченько від млина пристав Петро дубом до берега і разом з
Демком та кількома товаришами пішов до Глоби.
Хоч було ще дуже рано, а проте козаки здибали старого вже у млині.
Він саме давав розпорядок, чиє зерно раніше засипати і кому з
робітників що робити.
Побачивши перед собою узброєних запорожців, Глоба здивовано й
радісно гукнув:
- Пугу, пугу! Звідкіля вас Господь приніс. Чи по волі, чи по
неволі?
- Добрі молодці все по волі ходять! - одповів за всіх Петро, чемно
вклонившись старому. - Зарадьте, діду, нашому лихові: дайте нам на
тиждень харчів.
Петро розповів про те, звідкіля й куди мандрували запорожці і
через що опинилися без харчів, Демко ж розказав про свою лиху годину й
про смерть тестя.
- Покарав, покарав нас Господь, - кілька разів говорив Глоба,
слухаючи оповідання братів. Коли ж вони скінчили, він, похиливши
зажурену голову, додав: - Його свята воля... От і моїх сусідів, що
понад Половицею жили, покривдили: всі зимовники їхні поруйнували,
землю поодбирали, а їм звеліли на каміннях хати будувати.
- А ви ж, діду, як? - спитав Петро. - Отже ми на скелі бачили
дошку з написом про те, що ся земля вже не ваша, а князівська...
- Дошка справді там маячить, - одповів Глоба, -та тільки мене ще
ніхто не зачіпав. Був тут у мене сам світлійший... Сади мої дуже йому
сподобалися і наказав він усім, щоб мене до смерті ніхто не смів
чіпати.
Очі Петра засвітилися недобрим вогнем, а брови міцно збіглися
докупи.
- Се, певно, через те вам така вийшла милість, що ви до смерті ще
побільшите вашою працею сади для князя.
На виду старого запорожця зовсім не помітно було того запалу, що
був у Рогози; навпаки, у очах його був тихий спокій і покірливість.
- Мені однаково, сину! - сказав він. - Не для себе працював я, для
людей. Божої рослини князь не з'їсть, а як помре, то з собою не
візьме... Хоч так, хоч сяк, а мої садочки людям на користь підуть...
Погомонівши ще деякий час, Глоба покликав усіх гостей до своєї
хати снідати, а після того дав козакам цілий бурдюк сала, два лантухи
пшона, кілька сот тарані, пудів зо два хліба, а овочів та всякої
городини стільки, скільки козаки спромоглися взяти.
Далі старший запорожець провів гостей до дуба і почав з усіма
прощатись.
- Дай вам Боже, діти, щасливо на Дунай повернутись і вільними віку
доживати... Очеретові старому, мойому побратимові, уклоніться
низенько... Вже ж мені на сім світі з ним не бачитись...
Не вдержав старий запорожець непроханьої сльози, і покотилася вона
гаряча на його сиву бороду...
Вдарили козаки веслами у воду - одскочив дуб од берега, і понесли
його прудкі хвилі вниз до порогів, лишивши старого запорожця на березі
самого, з його старістю й сумними думами.
За хвилину Монастирський острів лишився вже позаду козаків, і дуб
вибіг до зимовника запорожця Мандрики. Навпроти того зимовника
простягся великий, вкритий лісом, острів Становий, а по ньому знову
маячила чорна дошка з написом.
- Не читай... хай йому абищо! - сказав Петро братові, але той уже
поспів очима прочитати:
- Острів князя Воронцова...
З Мандриківської протоки дуб вибіг у широкий Дніпро і прямував до
Лоцманської Кам'янки. На чердаку дуба, поклавши руку на стерно і
розправивши свою могутню постать, стояв Петро Рогоза. Сорочка на ньому
була розхристана, показуючи засмалені сонцем груди, руки напружені від
кермування стерном, ноги широко розстановлені, щоб хвиля, надавивши на
стерно, не звалила стернаря геть з чердака. Скинута з голови шапка
лежала долі, а довгий оселедець вільно маяв по вітру,
запорожець-велетень направляв дуба прямо на скелю, що високою баштою
стриміла з води.
- Куди ж ти держиш дуба на скелю? - збентежено скрикнули Гнат та
Іван, що сиділи на передньому чердаку. - Дуба розіб'єш!
- Повчіть свого батька, а не мене!.. - одповів суворо Петро і
трохи згодом додав:
- Послухати хочу, яка сьогодні буде година, чи безпечно йти у
пороги.
З усіх козаків, що зараз їхали, тільки четверо, а саме: Петро,
Люлька, Пугач та старий Гарабурда, знали пороги, останні ж хоч часом і
проїздили порогами, а проте кермувати дубом крізь пороги не вміли, бо
не знали добре ні каменів та скель, ні звичаїв всякої течії й всякої
лави порогів.
- Як то так: послухати, яка буде година? - здивовано питали молоді
козаки.
- Буду я говорити блазням... - пробубонів Петро. - Хіба з вас
будуть козаки?
- Ба ні, сину! - обізвався до Петра Гарабурда. - Так не годиться!
Що з того буде, про те Господь святий відає, а ми повинні молодь
навчати, бо перед Богом за неї одвіт будемо давати, мовби за дітей
своїх.
І, звернувшись до молодих козаків, старий запорожець сказав:
- Тут, діти, щоб ви знали, вода так об скелю б'є, що аж грає
музикою, а як коли, то гуде або голосить. Через те ся скеля й зветься
Музичною. От як грає вона, наче музика, то добра година буде, а як
гуде або голосить, так хто б поплив у пороги, то годував би своїм
тілом раків, от що.
Саме тут дуб, трохи не черкнувшись об скелю, метеликом пролетів
уліворуч і загойдавсь на хвилях вже нижче скелі.
- Справді, неначе гуде! - скрикнув Іван.
- Джмелі у тебе гудуть у голові після вчорашнього бенкету! -
сердито сказав Петро.
- А мені здалося, наче голосить! - обізвався Гнат,
- Та вже ж! - буркнув суворий козак. - То, мабуть, та дівка
голосить за тобою, що ти на неї у Романкові й слину розпустив!
- Ось бачите, дядьку, - звернувся він далі з докором до Гарабурди,
- які тепер запорожці: скеля, як є, грає, а їм, бачте, вона гуде та
голосить!
Суворий січовик плюнув і почав мовчки запалювати люльку.
Зараз за Музичною скелею були на Дніпрі сумні, скелясті острови, а
з правої руки з високого, скелястого берега вже дивився на запорожців
Старий Кодак з його біленькими хатками, невеличкою церквою і
височенними окопами.
Тільки глянули козаки на Кодак, аж назустріч їм уже заревів поріг
Кодацький.
Щоближче дуб наближався до порогу, то все дужчало те ревіння і
врешті вже козаки не чули один Одного. Жінки зблідли на виду, тулили
до себе дітей та хрестились... Принишкли й молоді козаки, поглядаючи
то на Петра, що мов кам'яний велетень стояв на стерні, то вперед, де
Дніпро, вдарившись об цілий рядок скель, що простяглися впоперек
нього, розбивався білою піною і неначе в безодні зникав з очей. Ще
мить, і біла піна залила б й козаків, і жінок, і дітей... та не вспіли
жінки й діти заверещати, як дуб, мов легкопера чайка, вже проскочив ту
піну, впав усім днищем на першу лаву порогу і розкидавши на обидва
боки великі хвилі, полетів до другої лави. Те саме було вдруге, втрете
й учетверте... І не минуло й трьох хвилин, як Кодак з його окопами уже
заховався за рогом берега, а дуб повагом біг по тихій воді.
- А тягніть лишень, хлопці, сюди барильце з горілкою, - сказав
Петро, сідаючи на чердаку, підобгавши по-турецькому під себе ноги, -
та давайте, що там є поснідати, бо вже, мабуть, і пан Шостак,
кодацький городничий, прокинувся і сподівається нас на сніданок.
Всі весело засміялися, згадуючи, як Петро обморочив городничого.
- Митець ти, Петре! - обізвався Гарабурда. - Коли б не ти, то,
їй-богу, не було б між січовою молоддю жодного певного запорожця.
Поки поснідали, дуб проминув уже величні Мосульманські скелі,
перебіг Яцеву забору, перестрибнув дві лави бурського порогу і перед
очима козаків запінився вже поріг Лоханський з скелястим островом
Куликом посередині порогу.
Яків Люлька, що тепер стояв на стерні замість Петра, направив дуба
під лівий берег, де саме йшла найпрудкіша течія Дніпра, що звалася
козачим ходом, і під'їхав під високі, чорні, непривітні скелі.
- Жінки, бережіться змія! - гукнув він, коли під однією скелею
несподівано роззявилася темна й страшна, як паща звіра, печера.
- Ох лихо, - скрикнули жінки, жахливо дивлячись на ту печеру.
- Який там змій! - обізвався Петро. - Нащо б ото я полохав жінок
та дітей!
- Осе ж та сама печера, що в ній, кажуть люди, живе змій! -
провадив Люлька.
- Чули, чули ми! - обізвалися жінки. - І літає він, і людей хватає
та сюди тягає. Ото ж, мабуть, кісток тут людських!
Жінки міцно тулилися до своїх чоловіків і, хрестячись, поглядали
на печеру.
- Бабські брехні! - пробубонів Петро і, поколупавши протичкою у
люльці, потяг у себе цілу копицю диму.
Поки велася ця розмова, печера лишилася вже позаду, а дуб,
проскочивши чотири лави Лоханського порогу, набіг скоро й до Стрельчої
забори і зрівнявсь з чарівною, оточеною з усіх боків Дніпром, великою
скелею.
Небагато ще минуло часу, а козаків облив вже своєю піною
Звонецький поріг, а слідом по ньому й Тягинський. Тільки обсохли та
обтрусилися після Тягинського, а тут уже загудів і Дід, або
Ненаситець.
Петро Рогоза знову пішов до стерна і став на чердаку поруч з
Люлькою. Вони почали стернувати вдвох, бо знали, що великим дубом на
Ненаситці одному не вправити.
Як і предрікала Музична скеля, година була дуже сприятлива: вітру
не було, і вода линула до порогу тихо, відбиваючи в собі золоте
проміння сонця і блакитне небо з невеликими, біленькими, немов руна
чистої вовни, хмарками. Перед очима все вище виникав з води камінь
Рвач, а що було за Рвачем, того не видно було, бо Дніпро зникав там з
очей, ховаючись за камінням, разом з цілими горами своєї піни... і
тільки могутнє дудіння й ревіння подавало звістку, що там нижче, за
Рвачем, Дніпро падав на гострі скелі і то стогнав, то ревів диким
звірем, лютуючи з того, що несила йому вивернути з землі і покотити
геть ті скелі й каміння, що рвали на шматки його тіло... Гребці вже не
чули голосу стернарів і Петро тільки рукою показував, з якого боку
загрібати, а з якого табанити.
Не допустивши дуба до Рвача, стернарі круто звернули його в ліву
руку, і не вспіли жінки скрикнути, як дуб підхопила непереможна сила
течії і, мов тріску, почала перекидати його з одної лави порогу на
другу. Не один раз набрав тут дуб води своїм носом, не раз заливала
його й бокова хвиля, немов навмисне збиваючи його з ходу на скелі, щоб
розбити на тріски, та Петро з Яковом міцно держали стерно, і вода
бриніла позад дуба, як бренить натягнена струна.
За хвилину дуб проскочив усі дванадцять лав порогу і вийшов на
тиху воду, лишивши далеко з правого боку скелю Монастирку, що влізла з
правого берега в саме пекло порогу.
- От тепер і пообідати б непогано, - сказав Петро, сходячи з
чердака дуба, і, обернувшись до свого товариша, додав: - Сходь і ти,
Якове, тут уже й дитина справить.
- Гей ти, паливодо! - гукнув далі Петро до брата Гната. - У гречку
стрибати вже вмієш, а стерна ще й до рук не вмієш узяти! Ходи до
стерна!
- Нащо ж я маю ставати до стерна, коли ти говориш, що тут і дитина
вправить? - одповів Гнат. - У дубі є дитина, нехай вона й стернує!
- Ну, ну, не базікай, - сказав Петро суворо, - а йди, коли тобі
говорять.
Гнат більше не сперечався, і ставши на чердак, почав стернувати.
Козаки пообідали без варива те, що подарував їм Глоба: сало,
тараню, огірки та кавуни. Нема чого говорити - уконтентовались поки
добре, так, що хоч би й відпочити, так на горе не було часу: через
годину підбігла Крива забора, а далі Воронова. Та те ще б нічого, а то
незабаром зашумів назустріч і Онука, або поріг Вовничі, а сей уже не
жартує, довелося всім бути й на стерні, й на гребках.
За Онуком Дніпро вужчав, а скелі берегами вищали і тиснули річку з
обох боків, немов хотіли задавити. Дуб біг поміж високими скелями, і
ті скелі, відбиваючись своєю дикою, похмурою красою у прозірних хвилях
Дніпра, досягали своїми тінями до самого дуба. Надвечір він уже
проскочив Будиловський поріг і козаки здалеку вгляділи великі,
дивовижні острови, що стояли поруч, розбиваючи Дніпро на три протоки.
Один з тих островів був весь укритий лісом та червоною таволгою
(лозою), звався він Таволжанським. Другий, з півсотні сажнів заввишки
та напівверстви завдовшки, був майже з однієї величезної скелі і
звався Перуном. Висока голова сього острова, його довгий, горбатий
верх та відкинуті уперед дві довгі, плескуваті скелі скидалися на
голову й тіло якоїсь почвари, що, лігши упродовж Дніпра, ще й
простягла поперед себе дві довгі дебелі лапи.
Петро направив дуба прямо між лапи тієї почвари і козаки опинилися
у захисному, вкритому піском та таволгою куточку острова.
- Тут будемо ночувати, - сказав отаман. - Розкладайте багаття, а
баби зварять нам кулешу.
Над головами козаків, заступивши їм світ вечірнього сонця,
піднімалися височенні скелі шиї і голови острова-почвари.
- Ой сумно ж тут як! - говорили жінки. - Ще, боронь Боже,
зваляться сі скелі на нас. Ми ж тут під скелями мов комашки маленькі.
- Та чудно якось сей острів зветься... - звернувся Іван Балан до
Гарабурди. - Що воно означає, дядьку,
“Перун”?
- Я й сам, сину, - одповів старий запорожець, - ще з молодих літ
цікавився дізнатись, через що сей дивовижний острів так чудно зветься,
так мені один старий рибалка розказав те, що я зараз тобі розкажу.
До Гарабурди підсунулися й козаки, й жінки.
- У Києві, ще тоді як царювали там князі, а люди ще не хрещені
були, стояв над Дніпром, вироблений з деревини, великий ідол, тобто
їхній божок, і звався той божок Перуном. Тільки як прийшов час, щоб
нашим людям охреститись, так того ідола вони звалили у кручу, та й
кинули у Дніпро. От і понесло його водою все вниз та вниз і, мабуть,
винесло б аж у Чорне море, коли б він отут не зачепився за скелі... А
як зачепився, так сам скелею став та й почав рости. До наших часів з
невеликого ідола він виріс у цілу скелясту гору, все ще росте, та
Дніпро в обидва боки розпирає. Так от значить, як звали ідола Перуном,
то так і острів сей почали звати.
- Ох лихої - обізвалася Гайдабурина дружина. - Так отеє ми під
головою нечистого сидимо? Та се я всю ніч і очей не заплющу! - Дурниці
то, - заспокоював дід. - Який там нечистий?.. Скелі як скелі. Коли б
се був справді нечистий, так од хреста розсипався б, а сього Перуна
скільки не хрести, а він все стоїть. Старий запорожець розбалакався і
звернувся знову до Івана. - От тут, сину, за татарських часів,
найбільше їхня орда переправлялася через Дніпро, як набігала на
Україну. Тут діди наші й підстерегали їх та одбивали хрещений народ.
Дід довго ще розказував молодим козакам про минулі події та стародавнє
життя і всі так захопилися його оповіданнями, що й не помітили, як
насунулася ніч і сповила острів-почвару і їх самих густою темрявою.
Багаття під казанком освітлювало тільки скелі двох лап почвари та
запорожців, що сіли вже навкруг казанка вечеряти; до високої ж голови
почвари те багаття своїм світом не досягало, і та голова сумною плямою
закривала собою більшу половину небозводу. Ранком другого дня
запорожці рушили від Перуна далі. Вони щасливо минули пороги Лишній та
Вільний, птицею пролетіли поміж скелями Вовчого Горла, обминули скелі
Розбійників, а в обідню пору вже вибігли із-під височенних скель
Кичкасу і побачили поперед себе острів Хортицю. Втомлений боротьбою зі
скелями Дніпро розправляв та гладив тут свої збиті у водокрутні води і
розстилав їх широкою, рівною, блакитною пеленою. Голова Хортиці та
скелі Сагайдачного були останніми спогадами про пороги, далі ж Дніпро
розливався широко, розбивався на протоки і рився у піски понад Великим
Запорозьким Лугом. Не спиняючись для обіду, запорожці попливли повз
Сагайдачне далі, бо хоч і хутко плив їхній дуб, а все-таки до
Базавлуку треба було плисти ще два дні. Нарешті минули й ті довгі та
тяжкі Демкові два дні. Козаки доїхали до Чортомлику, підвернули до
руїн Старої Січі і поклонилися там могилі славного кошового Івана
Сірка; далі ж звернули у Підпільню до Нової Січі - потужили там на
руїнах запорозької слави і пізно увечері прибули до Базавлуцьких
Великих Вод.
XVI
На Базавлуцьких хуторах з того часу, як управитель князя
запровадив Демка у пікінери, вже не було кому згадувати про права
запорожців та баламутити князівських кріпаків. Івжин батько та
Луб'яний були для того вже занадто старі і, ледве видужавши після
катування, залишили вже всякі змагання, відцуралися свого, нажитого
довголітньою працею, добра і в усьому корилися прикажчикові.
Галя й Ївга одбували панщину, як і всі останні жінки й дівчата. Не
всякий день вони бачилися; коли ж траплялося, що Ївга знаходила
хвилину та прибігала до Галі, так вони, було, обнімуться, пригорнуться
одна до одної та так гірко плачуть, що навіть чужостороннім людям
сумно було їх слухати.
- На кого ж вони нас покинули? - плакала одного разу Ївга. - Хто ж
нас бідних оборонить од лихих людей? Хто захистить од кривди?
Сердешна дівчина не стільки сумувала з того, що минулося її вільне
життя, як з того, що Галин брат Іван поїхав за Дунай і покинув її, не
сказавши навіть “прощай”. А вона ж то його з дитячих літ любила, мов
рідного брата, та мала надію, що й довіку житиме з ним укупі!
- Не нарікай, голубонько! - одповіла крізь сльози Галя. - Не своєю
волею вони пішли од нас: Демка повезли у кайданах, Іван же, ти знаєш,
помстився за батька та й мусив раптом тікати. Помолимося Богу за них,
щоб хоч їм Господь послав щастя й долю, а ми вже якось перетерпимо.
Наша доля жіноча: ми звикли з дитячих літ коритися всім, козаки ж не
звикли коритися неправді...
Минув тиждень і другий. Прикажчик знову почав залицятись до Галі й
умовляти її до любощів, але вона не хотіла про те й слухати,
перетерплюючи й лайку, й знущання, і важку роботу.
На третім тижні до управителя прийшла звістка про те, що Рогоза
втік зі служби і куди подівся - невідомо. Покликавши до себе
прикажчика, управитель загадав йому звінчати Галю з якимсь парубком
або удовцем.
- Князь буде гніватись, - говорив управитель, - як довідається, що
молода жінка та не дає йому приплоду... Треба з кимось її спарувати.
У прикажчика аж очі заграли з радощів, що він може досягти того,
чого бажає.
- Дозвольте мені взяти оту козачку за себеї - сказав він і навіть
уклонився управителю.
Управитель глянув на нього здивовано. .
- Хіба ти не нагледів собі дівчини, що хочеш взяти молодицю та ще
й з дитиною?
- Дуже ся козачка мені в око впалаї - одповів прикажчик. -
Дозвольте взяти!
- Ну, коли охота, то й бери!
- Шкода, що заходить Спасівка... - сказав прикажчик. - Доведеться
два тижні дожидати.
- Підождеш... Неабиякий великий час! - сказав управитель,
посміхаючись, і залишив розмову.
Повернувшись од управителя, прикажчик зразу ж пішов до Галі.
- Бачиш, хахлушка, - сказав він, - який я до тебе приязний:
замість того, щоб тебе засікли на смерть за непокірливість, я зроблю
тебе прикажчицею, моєю жінкою. Будеш найстарша на селі.
Галя зрозуміла речі прикажчика так, що вона стала удовою, і
зблідла як крейда.
- Хіба Демко помер? - ледве вимовила вона.
- А дідько його знає, чи він живий, чи помер! - одповів прикажчик.
- Втік він зі служби і невідомо, де єсть!
- Так він же живий!
- Однаково, що вмер, коли пропав без вісті. Отже, лагодься до
вінця. Після спасівки зараз і поїдемо до Микитиного Рогу. Там саме
тільки посвятили церкву і піп нас перших обкрутить.
Прикажчик пішов геть, Галя ж навіть не збагнула, чи він жартував,
чи правду говорив.
Проте через кілька днів вона почула, що прикажчик справді
лагодиться до шлюбу і упорядковує свою господу. Нещасній жінці світ
потьмарився в очах з тієї звістки і вона ледве дійшла до своєї хати.
Душу її сповили тяжкі думки:
“Що чинити? - думала вона з мукою у серці. - Може, справді москалі
не такі християни, як ми, і у них таки й можна вінчати од живого
чоловіка? Як же врятуватись? Невже ж назавжди залишити надію жити з
любим Демком? Невже мати за чоловіка свого ворога, чужинця?”
Тут саме в колисці прокинувся Миколка і простяг до неї свої
рученята. Галя вхопила його і почала тулити до лона.
- Дитинко ж моя ріднесенька... Сирітка од живого батька! Та коли б
же не ти, так знала б я що чинити: лиман глибокий... У ньому знайшла б
я край своїм стражданням. Куди ж я тебе подіну, дороге моє немовлятко?
Далі молода жінка, держачи дитину біля лона, стала навколішки до
образів і почала молитись:
- Не попусти, Боже, такої неправди! Ти звінчав мене з Демком, то й
поверни мені його! Не дай мойому ворогові, чужинцю-нехристу, знущатись
над моїм тілом і душею. Не попусти, щоб син мій звав батьком когось
іншого од рідного свого батька, Демка!
Довго стояла Галя перед образами і те моління заспокоїло її. Вона
встала повна надії, що те не може статись, щоб її звінчали з
прикажчиком. Та не вспіла вгамуватись її збентежена душа, як
прикажчик, неначе його кликали, вже й тут, у Галиній хаті.
- Що ж, моя молода, - говорив він жартливо, - чи все упорядкувала
до шлюбу?
- Не буде того ніколи! - одповіла Галя спокійно й рішуче.
- Як то не буде ніколи, коли управитель звелів!
- А так, що й піп од живого чоловіка не звінчає.
- На те єсть наказ начальства, що як хто з служби втече, так можна
його жінку звінчати з іншим.
- Не може бути таких наказів, бо то було б проти Бога. До того ж
піп повинен спитати мене, чи згодна я піти за вас, я ж скажу, що
незгодна.
Прикажчик почав глузливо сміятись:
- Ой яка ж ти дурна... сказано хахлушка! То тільки у панів так, що
своєю волею дівки заміж ідуть: кріпачки ж ідуть за того, за кого пан
звелить.
- Як-то? - злякано спитала Галя. - І піп не питає про згоду?
- Може, й питає, якщо то так ведеться, та тільки не звертає уваги
на те, що молода говорить, а робить те, що наказує пан. Не потурати ж
дівкам. Може, яка і зовсім не хотіла б заміж іти, так панові ж треба,
щоб був приплід, щоб кріпаків у нього більшало. Отже я ласкою кажу
тобі: покинь ти дрочитись, бо все одно я й зв'язану звінчаю тебе з
собою. Не першу тебе силою будемо вінчати, знаємо, як те зробити!
Знову смертельна нудьга опанувала душу Галі і вона ридала, поки
знесилена не впала на лаву.
Минали один по одному тяжкі дні. Наближалася друга Пречиста, а там
уже можна було й вінчати. Не знаходячи собі ніякого порятунку, Галя
знесилилася серцем і нею опанувала розпука. Проте ся розпука не
знищила її завзяття - вона рішуче стала на тому, щоб не дати себе
звінчати, а як уже не буде їй ніякого порятунку, так вкинутися у лиман
разом з сином; поки ж що вона рішила втекти з хати.
- Як маєш рости, синочку мій, нещасним кріпаком, - плакала вона
над Миколкою, пригортаючи його до лона, - так ліпше я сама понесу тебе
з собою на той світ!
А немовлятко неначе хотіло розважити матір: випручає рученята,
гукає до неї та сміється... Сміялася й матір, радіючи на дитину, але
очі її росили ту усмішку пекучими сльозами. Не приведи, Боже, нікому
сміятися таким сміхом, як сміялася Галя, лагодячись нести свою дитину
в холодні хвилі лиману!
Як тільки через кілька день, Галя почула од прикажчика, що завтра
рано їхати до церкви, вона, діждавши вечора, взяла в торбу хліба, а на
руки Миколку і, ховаючись у темряві, вийшла в сад. Проминувши там
батькову пасіку, перелізла вона через перелаз до левади, спустилася до
лиману і пішла попід кручею, берегом, до того місця, де росли очерети.
Там, у тих очеретах, вона й сховалася, хоч і добре розуміла, що се
переховування ненадовго відтягне час її згуби, бо не на великий час їй
вистачить хліба.
Всю ніч і весь другий день вона просиділа в очереті. Земля під нею
була дуже вогка, а повітря між очеретом відбивало болотом, проте Галі
здавалося тут дуже гарно: вона почувала себе тут вільною і навіть
щасливою на самоті з своїм сином.
- Ой, синашу! - зверталася вона до Миколки, ненадовго нам щасливе
життя. Завтра я доїм свою паляницю і тоді, синашу мій любий, підемо ми
з тобою у лиман до русалочок! Не бійся, серце, що вода холодна, я
пригорну тебе до лона і зогрію тебе й у хвилях. А там, під водою,
кажуть, єсть чарівне царство: кушир там весь перлами потканий, дерева
самоцвітами блищать, а по деревах золоті яблучка ростуть - буде тобі
чим бавитись.
Увесь день так щебетала Галя з своїм Миколкою. Тільки надвечір
спокій її нарушено. Вона почула голоси людей, що її розшукували. Люди
йшли очеретами, ламаючи їх і розгортаючи на всі боки. Навкруг неї
розлягався гулкий шелест. Щоб Миколка не подав голосу, Галя поклала
його до грудей і заніміла, сперши дух. Люди проходили повз неї
близько, проте на неї ніхто не натрапив.
Смерклося. Навколо стояла таємна тиша: тільки й чути було, як
очеретини терлися од вітру одна об одну і шелестіли.
За кілька місяців до сього, Галя нізащо в світі не лишилася б сама
на ніч в очереті, - вона боялася б і русалок, і вовкулаків, і
польового, й лісовика, тепер же вона боялася тільки людей, бо
упевнилася, що люди лютіші і за лісовиків, і за всяких примар.
Вже зовсім було пізно, коли Миколка чогось прокинувся і почав
плакати.
Під ту добу край очерету, на лимані, почулися плески води. Галя
налякалася гадками, що то її шукають, їдучи човном понад берегом, і
затулила Миколці рота, але той випручався і заплакав ще дужче.
- А цитьте! - почувся голос з лиману. - Неначе дитина плаче.
Серце Галі заколотилося, мов пташка у сільці, а кров вдарила їй у
голову і заграла по всій її істоті, їй здалося... та ні, сього не може
бути... їй почулося, неначе з лиману доходив голос Демка.
Миколка знову заплакав і замовк. Галя заніміла, сперши дух.
- Боже мій! - почула Галя з лиману голос чоловіка. - Се моя дитина
плаче. Се Миколчин голосочок. Повертай, Петре, в очерет!
- Демко! - несамовито скрикнула Галя, скочивши на ноги.
Тепер вона була вже певна: се їхав він, Демко, її любий чоловік.
Він не зрадив! Він похвалився прибути по неї і прибув.
Її поклик голосно пролунав понад лиманом і відбився в очеретах.
- А, ось де ти! - почувся в ту ж хвилину неподалеку голос
прикажчика і навкруг Галі зашелестів очерет. Знати було, що до неї
бігло очеретом багато людей.
- Демку, рятуй! - скрикнула Галя і кинулась бігти убік лиману, але
в ту ж мить дві дужих руки прикажчика вхопили її за стан.
- Задавлю гадюку! - прохарчав він, стерявши з серця голос.
- Демку! - гукнула Галя ще раз і той поклик її був останнім, бо
прикажчик затулив їй рота, а челядь, набігши з усіх боків вхопила її
на руки і понесла очеретом до левади. Галю обхопив жах від думки, що
вона може загубити в очереті Миколку і бідна матір так притиснула його
до себе, що хлопець кричав не вгаваючи.
Тим часом дуб протиснувся крізь очерет до берега і Демко, Іван та
Гнат, вискочивши на землю, першими побігли на голоси, слідом за тими,
що понесли Галю; плач же Миколки добре подав їм звістку, куди треба
бігти.
Не знаючи, що до берега пристало аж десять узброєних запорожців,
прикажчик і не тікав, а тільки поспішався вибитись з очеретів;
дійшовши ж до левади, він спинився. З ним було двадцять кріпаків і
він, маючи надію захопити Галиного чоловіка, якщо той справді
наважиться йти на її поклик, розстановив кріпаків зараз там, де
кінчався очерет.
Справді, як тільки Демко, Іван та Гнат вибігли з очерету,
князівські кріпаки оточили їх цілим натовпом, та тільки побачивши у
запорожців шаблі, кинулися тікати до прикажчика.
- Пусти мою жінкуі - скрикнув Демко, добігши до прикажчика і
схопивши його за груди.
- Не пущу, вона завтра буде моєю жінкою, ти ж, харциз, втікач,
підеш на шибеницю! Хватайте його, хлопці, ззаду! - гукнув прикажчик до
кріпаків. - Валіть його на землю!
- Не хочу тебе рубати не узброєного... - говорив прикажчикові
Демко, одмахуючись шаблею од тих, що намагалися схопити його ззаду. -
А не пустиш по добрій волі, так буду рубати!
- Хіба так розмовляють запорожці? - почувся з-за Демка голос Петра
і важкий, мов довбня, та твердий, мов залізо, кулак старшого Рогози
впав на голову прикажчика.
Захрустіли в Галиного ворога кістки; кров порснула з нього носом,
ротом і вухами і, мов важкий сніп, впав він на землю, потягши за собою
й Галю, бо руки його прикипіли до її стану.
Демко підхопив свою, залиту кров'ю напасника, дружину, але вона
була непритомна, руками ж все тулила Миколку до свого серця.
- Галю! Галочко! Серце моє!.. Кохана моя зіронько!.. Обізвися...
Розплющи очі!.. - гукав Демко, бідкаючись коло дружини, та вона все не
озивалася і була бліда, як крейда.
Петро дав волю братові клопотатись біля своєї жінки, сам же зараз
почав порядкувати справою:
- Хто ще хоче покуштувати запорозького кулака? - звернувся він до
розтеряного натовпу кріпаків.
Охочих дивитись на кулак Петра після пригоди з прикажчиком не
знайшлося, і всі кріпаки з ляком поточилися од запорожця-велетня.
- Ведіть мене до хати прикажчика та глядіть: хто наважиться
тікати, того зараз же застрелю з пістоля! - сказав Петро до кріпаків
і, вийнявши з-за пояса свого великого пістоля, приміривсь, як буде
стріляти.
Лишивши біля дуба старого Гарабурду, а біля Галі - брата Демка,
Петро з рештою товаришів, не поспішаючись, погнав весь натовп кріпаків
поперед себе до хати прикажчика. Там він спитав, хто в прикажчика був
підручним, звелів йому одімкнути комори й стайню, назбирав налигачів і
шнурів і разом з товаришами поперев'язували всіх кріпаків, не тільки
тих, що були з прикажчиком, а навіть і тих, що спали по хатах.
Управившись з тим і довідавшись, що в прикажчика грошей було
обмаль, а всі гроші були в управителя в економії, Петро лишив
наглядати за пов'язаними Івана Балана, як тутешнього, сам же, взявши з
стайні восьмеро коней, поїхав ними з сімома товаришами та підручними
прикажчика до економії.
Іван, лишившись у слободі, зразу ж пішов до зимовника Луб'яного.
Старий козак і його дочка Ївга спали, нічого не відаючи про наскок
запорожців. Коли Іван постукав до них у вікно, у хаті прокинулися,
засвітили світло і впустили його у двері.
Чи розкаже ж хто, скільки там було дивовання й радощів! Старий
запорожець плакав сльозами, Ївга ж кидалася на шию то Йванові, то
батькові і вже згодом, опам'ятавшись, почала розпитувати, чи прибув
Галин Демко.
- Прибув, прибув! - одповів Іван. - Він бере її з собою на Буджак,
а я заберу тебе, Ївго, якщо твоя на те згода!
Дівчина з радощів і забула, що Іван їй стороння людина, і почала
цілувати його і в уста, і в чоло, і у невеликі чорненькі вусики.
Ніякого вагання не було. Луб'яний зразу почав складати своє
невелике збіжжя, а Івга почала бігати по хаті, дбаючи про харчі, і
через кілька хвилин, всі троє, з клунками на плечах пішли шукати Галю
і Демка.
Ті були вже в своїй хаті. Галя давно прочуняла, виплакалася
радісними сльозами на грудях у чоловіка і тепер заспокоєна збирала
решту свого пограбованого добра.
Галя та Ївга кинулися одна до одної. Разом вони страждали, разом
тужили, разом тепер і діждали великої радості.
- Іване!.. - звернулася Галя до брата, - чому б тобі не взяти Ївгу
за себе, як вона ще трохи підросте?
- Та вона сьогодні цілувала мене, - одповів весело Іван, - так
тепер уже повинна моєю нареченою зватись!
- Куди ж мені ще рости, Галочко? - весело говорила тим часом Ївга.
- Глянь: я вже така заввишки,
Як і ти!
Всі радісні й щасливі пішли з клунками до дуба, та вже на дорозі
згадали про Галиного діда Лантуха і пішли спитати його, чи не хоче й
він з своєю старою покинути зруйноване рідне гніздо та поїхати на
вільні землі.
Хоч старих через їхню неміч і не ганяли на панщину, а проте й вони
не схотіли лишитись поміж чужими людьми і теж прилучилися до своїх
родичів.
Гарабурда давно перетяг дуба до верб левади, де колись Демко
вперше побачив Галю і почув її пісні, і там старий козак сидів у дубі
до світу. Іван з Демком позносили вже на дуб цілі лантухи хліба й
інших харчів, щоб вистачило на далеку дорогу, а Галя помолилась вже
над могилою свого батька і знову повернулася до дуба.
Жінки Гайдабури й Гробаря упадливо розпитували Галю, чого так
плакав Миколка, коли вони пливли лиманом, і Галя зваживши на те, що
Миколка тепер міцно спав, не знайшла іншої причини, як волю Божу. - Се
Господь, - говорила вона, - устами дитини подавав звістку його
батькові, де шукати свого сина. Почало вже світати, коли Петро з
товаришами повернувся з князівської економії. Він спитав Демка, чи не
набрали харчів, і довідавшись, що набрали, пустив коней у степ,
підручному прикажчика дозволив розв'язати кріпаків, товариству ж
загадав сідати в дуба, і коли всі сіли, власною рукою одпихнув його од
берега, скочивши на дуба останнім. Проходячи до чердака повз Галю,
Петро кинув їй на запаску дві жмені золотих грошей, кажучи: - Се вам
на нове життя на вільних землях! - Куди мені стільки? - скрикнула
здивовано Галя. - Поділіть, брате, на всіх! - Не турбуйся про те, всі,
хто зо мною ходив, себе не забули! - Ну, так я поділюся з Ївгою! -
сказала Галя. - Їй теж на молоде господарство потрібні гроші. А вам
же, брате? - А мені нащо ота полова? - суворо одповів Петро і,
обернувшись до Демка, кинув йому до рук пасму волосся з невеликим,
кругленьким шматочком скривавленої шкурки. - А се тобі, - сказав він,
- прислав князівський управитель за твій оселедець! Демко здригнувся
і, зрозумівши, що шкурка з волоссям вирізана з людини, вкинув страшний
подарунок у лиман. - Ти вбив його? - спитав він брата, бажаючи в душі,
щоб того не було. Він був тепер щасливий і все лихо, що йому
управитель заподіяв, зразу забулося. - Нащо? - одповів Петро. -
Шматочок шкурки невеликий, видужає!.. А наука добра: пам'ятатиме
довіку, як різати запорожцям оселедці, та й дітям закаже до
запорозьких оселедців доторкатись. Дуб плив лиманом на південь, і
оселя, що у ній народилася й зростала Галя, разом з садком і вербами
меншала й зникала з очей, сповиваючись туманом. Галя не шкодувала
тепер за тим, що рідної оселі скоро не видно буде, бо та оселя була
місцем її нелюдських страждань. Всі думки молодої жінки тепер линули
за море, до Дунаю, в ту привітну сторону, де, як розказували Демко та
Іван, люди ще працювали тільки для себе і жили так само вільно, як
жили колись запорожці понад Дніпром.
- -- КІНЕЦЬ ---
У *. txt форматував Віталій Стопчанський
Файл взято з е-бібліотеки www. chtyvo. org. ua