Звільніть золоте лоша. Ковзанка

Сцена 1

Торговельний центр. Надворі злива. Фелікс і Лючя стоять у черзі до каси. Обоє вчепились у візок із покупками. Так, наче потопають.

ЛЮЧЯ: Я казала: візьми парасолю. (Пауза.) Через тебе постійно щось трапляється.

ФЕЛІКС: «З ледарем поведешся — горя наберешся». Винний. Я замовив дощ. Багато забашляв, щоб додали ще й блискавку. А що, тобі не подобається?

ЛЮЧЯ: Базікало.

ФЕЛІКС: А парасолю й сама могла б узяти.

ЛЮЧЯ: Куди? У зуби, чи що?

ФЕЛІКС: Ідея! Може, менше скиглила б?..

ЛЮЧЯ (бурмоче): Парко, хоч помирай.

ФЕЛІКС: То й помирай. Коли настане черга розраховуватися, я тебе воскрешу.

ЛЮЧЯ Об’явився тут Ісус Христос! O! Я дещо забула... Збігай за томатним соусом... Але негострим... Я сьогодні рибу смажитиму.

ФЕЛІКС: Що? Знову?

ЛЮЧЯ: Що за «що»? І що не подобається?

ФЕЛІКС: Тільки не рибу.

ЛЮЧЯ: Не хочеш — підеш спати не пожерши. А я їстиму рибу. Соусу, мені соусу!

ФЕЛІКС: Сама піди й принеси.

ЛЮЧЯ: Ах так!

ФЕЛІКС (дражниться): Ось так!

ЛЮЧЯ: Я взагалі не готуватиму. Це офіційна заява. Від сьогодні.

ФЕЛІКС (складає долоні до вуст і вигукує кудись увись): Господи, ти почув мої молитви! Вона більше не готуватиме!

ЛЮЧЯ(ударяє його по руках): Цить, блазню! Не бентеж людей. Постійно уявляєш, що ти тут сам.

ФЕЛІКС: Я сам у всьому торговельному центрі! Сам-самісінький на цілій планеті! Я один такий!

ЛЮЧЯ (дражниться): Так, ти митець. Ти себе любиш. А тепер принеси томатний соус.

Фелікс іде. Повертається з кремом для взуття. Кладе її у візок.

ЛЮЧЯ: Що це?..

ФЕЛІКС: Я подумав, чому б тобі не пофарбувати рибу в траурний колір... З тої нагоди, що готуватимеш востаннє.

ЛЮЧЯ: Ти просто безнадійний. Навіщо нам крем для взуття?

ФЕЛІКС: А навіщо щодня риба?

ЛЮЧЯ: Хочу.

ФЕЛІКС: «Хочу». Слухай... може, ти вагітна?

ЛЮЧЯ (задумливо): Не знаю...

ФЕЛІКС (явно пожвавившись): Може, солоних огірочків?..

ЛЮЧЯ (зморщивши носа): Нііі...

ФЕЛІКС. Томатного соусу?

ЛЮЧЯ. Так!

Фелікс біжить по томатний соус.

ФЕЛІКС (коли повертається назад): А ще візочок для немовляти.

ЛЮЧЯ: Спочатку тест на вагітність.

Сплативши за покупки, вони зупиняються біля виходу. Надворі дощ ллє як з відра. Люди гуртуються під дахом, ховаються від дощу. Фелікс і Лючя перезираються.

ФЕЛІКС: Біжимо?

ЛЮЧЯ: Біжимо.

Вони біжать під зливою, Фелікс несе два повні пакети з покупками. Лючя дивиться на нього і сміється.

ФЕЛІКС (намагається перекричати шум зливи): Чого?!.

ЛЮЧЯ: Тепер ти дійсно маєш вигляд, наче сам-самісінький на цілій планеті! З пакетами, повними дощу. Такий жалюгідний тип!

ФЕЛІКС: Ти, мабуть, жалкуєш, що вибрала мене?!

ЛЮЧЯ: Я тебе не вибирала!

ФЕЛІКС (не почувши): Що?!..

ЛЮЧЯ: Не вибирала я тебе! Мені тебе вибрали!

ФЕЛІКС: Але чи жалкуєш?!

ЛЮЧЯ: Що, я не чую?!

ФЕЛІКС: Чи жалкуєш?!

ЛЮЧЯ: Звісно, що жалкую!

Вони стикаються одне з одним і падають у калюжу. З пакетів випадають покупки.

ЛЮЧЯ: Гей, ти мене штовхнув!

ФЕЛІКС: Це ти сама мені під ноги потрапила! А!.. Ми забули про тест на вагітність!

ЛЮЧЯ: Бовдур. Я пожартувала. Не буде ніякої дитини.

ФЕЛІКС (серйознішає): А я повірив...

ЛЮЧЯ: Гей, наш туалетний папір тоне!.. Рятуй, капітане!

ФЕЛІКС: Люче, ти пожартувала?..

ЛЮЧЯ (серйознішає): Феліксе...

ФЕЛІКС: Що трапилося?.. Чому кажеш мені «Феліксе», якщо ти не вагітна? Ти ніколи не кажеш «Феліксе»...

ЛЮЧЯ. Феліксе, я їду.

Пауза.

ФЕЛІКС: Куди?

ЛЮЧЯ: Я їду. Назавжди.

ФЕЛІКС: Назавжди.

ЛЮЧЯ: Залишаю тебе.

ФЕЛІКС: Ти їдеш, а я залишаюсь.

ЛЮЧЯ: Я залишаю тебе, Феліксе.(Пауза.) Як ще по-іншому я можу про це сказати?.. Як про таке говорять?

ФЕЛІКС: «Я поїду далеко. Не чекай. Не повернуся...»

ЛЮЧЯ: Не чекай. Не повернуся.

Фелікс підводиться на ноги, повільно збирає покупки. Потім протягує руку Лючі, допомагаючи їй встати з калюжі.

ФЕЛІКС: Ну що, ходімо?

Повільно шкандибає під злегка притихлим дощем. Лючя слідує на крок позаду.

Сцена 2

Велика селянська кімната. Стоять два ліжка, круглий стіл, телевізор. У кімнаті сильно пахне ліками.

У дальньому куті лежить хворий батько. За столом їсть мати, і шістнадцятирічний Фелікс виконує домашнє завдання. Дія відбувається дванадцять років тому.

БАТЬКО (слабим голосом): Регіно!.. Регіно!..

Мати не звертає уваги. Продовжує їсти.

БАТЬКО: Ре-гі-но-чко!..

ФЕЛІКС: Мамо, там батько.

Мати мовби не чує.

ФЕЛІКС: Що, тату?

БАТЬКО: Регіно!..

ФЕЛІКС: Maм...

МАТІР: Ти дивись у свій зошит.

БАТЬКО: Ре-гі-но!..

ФЕЛІКС: Мамо, я підійду.

МАТІР: Сиди!

ФЕЛІКС: Він хоче пити. Віднесу йому попити...

МАТІР: Я поставила йому біля ліжка. Він сам візьме.

Пауза.

БАТЬКО. Регіночко!.. Судно!

Мати повільно кладе ложку. Підводиться. Прямує до батька й витягує з-під ліжка судно. (Усе робить страшенно повільно.) Підіймає ковдру з батька, дивиться і раптом б’є його по обличчю.

МАТІР: Знов?!. Знов?!. (Дає ляпаса ще раз.)

ФЕЛІКС: Мамо!..

МАТІР (батькові): Чого ти раніше мовчав?! Чому не казав, що сцяти хочеш?!

ФЕЛІКС: Він же кликав!

МАТІР: Роби уроки! (Батькові.) Ти навмисно так зробив?! Я тебе питаю — навмисно?!

БАТЬКО: Регіночко, я не відчув...

МАТІР: Чого в біса ти не відчув?! Ти все відчуваєш! Аж крізь стіни все чуєш! Усю постіль спаскудив! Що тепер я постелю? Бидло ти! Лежатимеш тепер на голій цераті, зрозумів?

БАТЬКО: Пробач, Регіночко, не відчув я...

МАТІР: Гівнюк!

ФЕЛІКС (йому увірвався терпець): Не кричи на нього.

МАТІР: А ти помовчи. Робиш уроки, то й роби.

ФЕЛІКС(тихо з ненавистю): Відьма ти.

МАТІР: Що?.. Що ти сказав?..

ФЕЛІКС: Кажу: такої паскуди, як ти, ще треба пошукати.

Мати підходить і з розмаху дає йому ляпаса. Фелікс заклякає. Зненацька дає ляпаса їй у відповідь. Він хапає скручене жужмом мокре простирадло і лупцює ним матір. Вона видає виск.

ФЕЛІКС: Де ти була цієї ночі?!. Де ти вешталася, питаю?!

МАТІР: Тихіше, батько слухає!

ФЕЛІКС: А мені плювати!

МАТІР (плаче): Припини, припини, божевільний! Припини!

Фелікс жбурляє простирадло геть.

ФЕЛІКС: Батько півночі кричав! Приходжу — він упав з ліжка, напівголий, нікому діла нема, а твоє ліжко пусте. І як це зрозуміти?

МАТІР (плаче): Не можу я спати, коли він безперестанку шепоче. Шепоче й шепоче, наче змій! Він мене з розуму зведе...

ФЕЛІКС: Він молиться. А що йому ще робити?

МАТІР: Шепоче таку мерзоту: «Гей, Боже, якому на нас плювати! Блювати хочеться від твого хліба щоденного! У дупу засунь це своє царство разом із короною! Ми не прощаємо винуватцям нашим, ніколи, ти зрозумів?! Ніколи!».

ФЕЛІКС: Ліпше скажи, де ти вешталася?

МАТІР: Я в клуні на сіні ночувала.

ФЕЛІКС: Де в біса! Не ночувала!

МАТІР: А де тоді?.. Піди сам і перевір — злежане.

ФЕЛІКС: Злежане — то дійсно злежане. Сіно як треба розкуйовджене.

МАТІР: Що-що?..

ФЕЛІКС: Шльондра.

МАТІР: Як ти з матір’ю розмовляєш?!

ФЕЛІКС: Ти мені не матір. (Кидає на стіл чоловічий наручний годинник.) Що це?

МАТІР: Малоліток... Роби уроки.

ФЕЛІКС: Що це, питаю?

МАТІР: Годинник...

ФЕЛІКС: Я бачу, що годинник. Чий він?

МАТІР: Не знаю. Не твоє діло. Де знайшов?..

ФЕЛІКС: Сама знаєш, де.

МАТІР: Віддай, шмаркачу! І сідай за уроки.

ФЕЛІКС: Чий годинник?

МАТІР: Віддай, я сказала.

ФЕЛІКС: Вуйка Вінцаса?.. Вуйка Вінцаса, так?..

МАТІР: Яке твоє діло?!

ФЕЛІКС: Я так і знав. А що, коли я віднесу до тети Марії і розповім, що у нашій клуні знайшов годинник її чоловіка?

МАТІР (тихо): Нічого ти не віднесеш.

Фелікс прямує до дверей, вдягає кожуха (залякуючи).

БАТЬКО (слабим голосом): Феліксе!.. Феліксе!..

ФЕЛІКС: Що, татку?

БАТЬКО: Віддай їй той годинник.

Фелікс жбурляє годинник на стіл і сідає на ліжко батька. Мати йде на кухню.

БАТЬКО: Ти плачеш?.. Феліксе?..

ФЕЛІКС: Ні-і.

БАТЬКО: Я вже давним-давно не соромлюся сліз.

ФЕЛІКС: Тобі добре.

БАТЬКО: Сльози, сцьохи. Соромно лише спочатку.

ФЕЛІКС: Тату...

Пауза.

БАТЬКО: Ти через той годинник, так?..

ФЕЛІКС: Ти все знав?..

БАТЬКО: Давно.

ФЕЛІКС (стискає його руку): Тату...

БАТЬКО: Ти ще молодий, різкий. Це добре. А мені вже спокійно. Я спокійний щодо будь-чого. Єдина турбота — не обісцятися. Щоб для твоєї матері зайвої роботи не наробити. Вона перевтомилася. Пообіцяй мені, дитино...

ФЕЛІКС: Що?

БАТЬКО: Коли я помру, повези її на море. Вона вже п’ятий рік без моря. Це недобре. Твоя мати сохне... Уся аж тріщить, коли нахиляється, щоб мене підмити. Кістлява, як смерть. Ще рано їй тріщати. Повези. Зрозумів?

ФЕЛІКС: Тату... Я зрозумів.

Матір входить, штовхаючи столик на коліщатках з вечерею.

МАТІР (намагається бути веселою): Вечеря на колесах! Увімкни батькові новини — «Панораму». Поверни телевізор, постійно хтось його розвертає. (Батькові.) Батьку, ти бачиш?

БАТЬКО: Бачу, бачу.

Сідають вечеряти.

Сцена 3

Фелікс і Лючя повернулись додому. Вони сидять у темені і, як зачаровані, витріщаються в телевізор. Очевидно, що їм байдуже до картинок, які рухаються на екрані. На підлозі лежать мокрі пакети з покупками. Злива промочила їхнє волосся та одяг. Вони прикидаються, що дивляться фільм. Лючя сидить на стільці за столом, а Фелікс у фотелі.

ФЕЛІКС: Фільм — лайно.

ЛЮЧЯ: Неправдивий.

ФЕЛІКС: Американці люблять таке кіно. Ідеалісти з країни попкорну.

ЛЮЧЯ: Ми ідеалізуємо інакше.

ФЕЛІКС: Що з кольорами трапилось? Картинка якась синя.

ЛЮЧЯ: Наче під льодом. Заморожений американський ідеал.

ФЕЛІКС: Гівняний фільм по гівняному телеку.

ЛЮЧЯ: І коли він поламається?..

ФЕЛІКС (гримає кулаком по тумбочці біля ліжка. Лючя здригається): Іди смажити рибу!

ЛЮЧЯ: Не піду.

ФЕЛІКС: Ти ж казала, що помираєш, як хочеш риби. Чи не так?

ЛЮЧЯ: Уже не хочу.

ФЕЛІКС. Іди щось смажити! Ради Бога! Не сиди тут.

ЛЮЧЯ (плаче): Я розповім казку...

ФЕЛІКС. Я переглядаю фільм.

ЛЮЧЯ: Він гівняний. Послухай казку.

ФЕЛІКС: Ти йди щось смажити.

ЛЮЧЯ: Над містом зависла хмара з теплим проливним дощем. Злива, злива! Парасолі вас не врятують. Поспішайте додому й дивіться крізь шибу. Щоб ніхто не промок, щоб нікого не знесло вітром... Щоб стихія у вуха не надула. Щоб зранку на роботу, всі як люди — у сухих сорочках, із непровітреною головою. І для чого її провітрювати? Це суворо заборонено. Бо там багато важливої інформації, різні договори й річниці... А хто тут? У центрі міста, у телефонній будці повненька дівчинка жадібно тріскає вишні, забувши про все на світі... Так смачно їсть, аж із кісточками... Просто забуває їх випльовувати. Над її вустами червона крапля соку. За склом шумить вода, а телефонна будка немов пробірка. Тут тепло й сухо. Тут повітря просочилося запахом вишні й поту повненької дівчинки... Бо так парко, так солодко... Бо так буває лише раз у житті...

ФЕЛІКС: Та дівчинка... Це — ти?

ЛЮЧЯ: Ну, не така вже й повна. Радше пухкенька. Мов тістечко з вишенькою. Така гарненька, гарненька... Такими вони бувають лише раз у житті — закінчаться вишні, і все... Ще вишень хочеться... Вона жадібно проковтне останню разом із кісточкою і прокинеться. Озирнеться довкола — ого-го, яка злива! А вона — самісінька у скляній пробірці, в якій зачинила її вишнева пристрасть... А пробірка міститься у великому пустому місті... А все місто шмагає така злива, якої ще не бувало... Дівчинка раптом згадає, що вдома на неї чекають мати, батько і брат. Вони стурбовані і роздратовані, бо вона зникла у таку зливу, коли вони збиралися піти в гості...

ФЕЛІКС: Вона злякається?

ЛЮЧЯ: Ні... Не знаю. Тепер я вже нічого не знаю. Хто вона така? Звідки в неї ті вишні? Можливо, купила чи хтось пригостив?

ФЕЛІКС: Не гарячкуй. Це тільки вишні.

ЛЮЧЯ: Може, вони немиті? Звісно, бо ніхто не продає митих. А ще в них повно пестицидів! А якими руками їх брали? Брудними руками грузина на базарі!

ФЕЛІКС: Бачиш? Злива вже минає. На вулиці з’являються перші перехожі.

ЛЮЧЯ.: Феліксе... Я закохалась.

ФЕЛІКС: Тому ти їдеш?..

ЛЮЧЯ: Ні.

ФЕЛІКС: Хто він?

ЛЮЧЯ: Ти його не знаєш.

ФЕЛІКС: Ти перевтомилась. Я вимкну телевізор.

ЛЮЧЯ: Я теж його не знаю... Вишні. Я хотіла б тільки їсти вишні й більше ні про що не думати.

ФЕЛІКС: Я збігаю до магазину.

ЛЮЧЯ: Ні. Бо зараз ніч і дощ.

ФЕЛІКС: Ти ж хотіла вишень...

ЛЮЧЯ: Я так сказала?.. Якась нісенітниця. Я не люблю вишень. Я просто хочу ні про що не думати, це тому... Він працює на льодовій арені, здає напрокат ковзани. Ми говоримо лише про лід, а наша шкіра торкається лише тоді, коли я плачу йому за годину задоволення покататися перед його очима. Я повертаюсь додому і повторюю собі: нічого від нього не хочу. Я навіть не люблю кататися на ковзанах... Ненавиджу кататися, не відчуваю жодного задоволення, від льоду так холодно... Повертаюся додому, заклякла від холоду, чищу рибу і безперестанку повторюю собі: я нічого не хотітиму від нього. Нічого й не можу хотіти. Чого від нього хочу? Нічого. Лише, щоб він дивився, як я катаюсь на ковзанах. І щоб усміхався кутиками своїх вуст... Мені до вподоби думати, що він чекає на мене. Мені бракує сил на сумніви. Вистачає лише на віру. Часом біля нього сидить дружина, така юна й уже така зморена. Вона приходить, штовхаючи перед собою візочок із малюком. Сидить і дивиться, як ми викарбовуємо на льоду слова... Дивиться, однак не читає... А для чого їй читати? І так усе має. Вона — його жінка. Така юна, а очі — мов вишні. Такі важкі, важкі... Йому потрібна така, як вона. У мене немає права бажати.

ФЕЛІКС: Я встигнув би ще збігати до крамниці...

ЛЮЧЯ: Ти не слухаєш. Ти ніколи не слухаєш мене, ідіоте. Тобі має бути боляче. Чому тобі не боляче?

ФЕЛІКС: Я не ідіот.

ЛЮЧЯ: Ти не кохаєш мене, якщо тобі не боляче.

ФЕЛІКС: Не називай мене ідіотом, гаразд? Я куплю тобі вишень, якщо це допоможе тобі не думати.

ЛЮЧЯ: Скажи, що тобі боляче, коли я називаю тебе ідіотом.

ФЕЛІКС: Не боляче. Лише хочу, щоб ти не думала.

ЛЮЧЯ: Але тоді я не думатиму й про тебе. Ти цього хочеш? Ти змучився від мене, так? Кажеш, що сходиш за вишнями, а насправді лише хочеш побути на самоті. Утекти з пробірки.

ФЕЛІКС: Тут місця вистачає лише для тебе.

ЛЮЧЯ: Чому в нас немає дітей?

ФЕЛІКС: Ти казала, що ще не час.

ЛЮЧЯ: Я п’ятий рік це повторюю. Тобі це не здається дивним?

ФЕЛІКС: Здається.

ЛЮЧЯ: То чому в нас немає дітей?

ФЕЛІКС: Можливо, ми боїмося.

ЛЮЧЯ: Чого? Чого, боягузе, боїшся?

ФЕЛІКС: Я не боягуз.

ЛЮЧЯ: Ти боягуз та ідіот. П’ять років не здатний зробити мені дитину.

ФЕЛІКС: Попроси того з ковзанами...

ЛЮЧЯ: А що, здійнялися ревнощі?.. Лише так я можу тебе, шановний, реанімувати?

ФЕЛІКС: Я не ревную.

ЛЮЧЯ: Ти не боягуз і не ідіот. Ти не ревнуєш, не колупаєшся в носі, не пердиш. Завжди користуєшся презервативом. Коли сильно притисне, зачиняєшся у ванній кімнаті і ввічливо кінчаєш собі в кулак. Щоб не втомлювати дружину занадто частими статевими стосунками. Ти не дратуєшся і не кусаєшся. Ти — ідеальний чоловік. То чому в нас немає дітей?!

Фелікс зривається в істеричному плачі.

ФЕЛІКС: Замовкни, ти...

ЛЮЧЯ: А то що?..

ФЕЛІКС: Бо я не відповідаю за свої дії...

ЛЮЧЯ: O! Вдар мене, побий! Може, нарешті відчую оргазм!

Він вдаряє її. Лючя німіє. Потім незворушно встає і зачиняється у ванній кімнаті. Усередині — тиша. Вона не пускає води.

ФЕЛІКС: Ти мариш. Як ти можеш казати, що кохаєш чоловіка, якого не знаєш?

ЛЮЧЯ (відчиняє двері ванної кімнати і говорить з порога): Мій розум теж про це питає.

ФЕЛІКС: І що?..

ЛЮЧЯ: Хороше запитання.

ФЕЛІКС: Логічне запитання.

ЛЮЧЯ: Але його ставить розум. А я кохаю серцем.

ФЕЛІКС: Ти мариш. Дитинко, ти мариш.

ЛЮЧЯ: Феліксе, я розумію, що тобі...

ФЕЛІКС: Як довго?..

ЛЮЧЯ: Що «як довго»?..

ФЕЛІКС: Ну цей лід, ковзани, «не маю права»... Коли це все почалося?

ЛЮЧЯ: Рік тому... Але не це головне.

ФЕЛІКС: Ого, як накаталася! Ти ж хвора. Тобі необхідна фахова допомога.

ЛЮЧЯ: Яка, яка?..

ФЕЛІКС: До психіатра! Ковзани в зуби й уперед! Завтра, мерщій!

Лючя знову зачиняється у ванній кімнаті.

ФЕЛІКС: Ти... У тебе ж є все.

ЛЮЧЯ (з ванної кімнати): То «все» — це ти? (Відчиняє двері.) Ти серйозно вважаєш, що ти є все?..

ФЕЛІКС: Я серйозно вважаю, що люди, які взялися піклуватися одне про одного, мусять піклуватися одне про одного. А все решта приходить саме по собі.

ЛЮЧЯ: Цього «всього», Феліксе, аж задосить. У горло вже не лізе, аж давлюся.

ФЕЛІКС: Не розумію.

ЛЮЧЯ: Тобі не можна розуміти. Бо не матимеш, куди заховатися.

ФЕЛІКС: Люче, послухай мене, дитино. Я відчував, що з нами може таке статися... Що ти така людна, яка вибирає нездійсненність. Коли можна чогось не мати й від цього страждати — ура! Бо щось мати для тебе — надто складно. А страждати й понавигадувати — завжди прошу. Завжди витримаємо. Ти така, Люче. Я чекав, коли таке з тобою почнеться... Тому сьогодні я здивувався лише трошки. Проте чи ти сама усвідомлюєш, що мариш?.. Боже мій, Люче...

ЛЮЧЯ: Я марю. Гаразд. Може, і дійсно?.. Але ти відпусти мене! Відпусти зі всім моїм маревом. Воно життєво важливе для мене.

ФЕЛІКС: Куди поїдеш?

ЛЮЧЯ: За кордон. Я знайшла там роботу. Документи вже готові.

ФЕЛІКС: Коли?

ЛЮЧЯ: У понеділок.

ФЕЛІКС: Так не робиться!..

ЛЮЧЯ: Ага...

ФЕЛІКС: Чому ти це кажеш лише зараз? Можливо, ти збиралась узагалі не казати?.. І втекти? Чи не так?..

ЛЮЧЯ: Феліксе, я стараюсь...

ФЕЛІКС: Але ж ти повернешся?

ЛЮЧЯ: Повернуся до Литви. Не до тебе.

Пауза.

ФЕЛІКС: Чому всі мене залишають?

ЛЮЧЯ: Бо ти нестерпно легкий. Нестерпно зручний. Поруч з тобою не залишається, що робити. Я не вмію так жити.

ФЕЛІКС: Маячня.

ЛЮЧЯ: Я знала, що ти не зрозумієш.

ФЕЛІКС: Тобі нудно зі мною?

ЛЮЧЯ (ніжно, ніби перепрошуючи): Несамовито...

ФЕЛІКС (починає плакати): Мені... теж...

Сцена 4

Лючя катається на ковзанах у напівпустій льодовій арені. Вона катається із заплющеними очима, ледве усміхаючись, випроставши руки, мов літак. За умовною перегородкою з віконцем сидить Парубок, який здає напрокат ковзани, і його дружина Таня — фарбована білявка дистрофічної зовнішності з ображеним виразом очей. У візочку сопе піврічне немовля.

ПАРУБОК (ніжно): Таню, іди додому.

ТАНЯ: Іще посиджу.

ПАРУБОК: Ти вже посиділа, іди.

ТАНЯ: Ти мене женеш геть?

ПАРУБОК: Ні. Але скільки можна тут сидіти? Від ранку ти нічого не їла.

ТАНЯ: Як це не їла? А хто дав мені відкусити шматок відбивної?

ПАРУБОК: Перепрошую, кілька куснів — це обід? Тому й молоко пропало. Ти про дитину більше думала б.

ТАНЯ (ображена до глибини душі): Це я не думаю про дитину?.. Я вдень і вночі біля неї! А коли так хочеш знати — молоко пропало через тебе. Тоді, коли ти не повернувся, я так злякалась, обдзвонювала лікарні, поліцію... як дурепа... Тому й молоко пропало! А що, може, ні?

ПАРУБОК: Гаразд, гаразд. Але їсти все одно треба.

ТАНЯ: А я їм.

ПАРУБОК: Коли?

ТАНЯ: Коли ти не бачиш.

ПАРУБОК: Дозволь, я згадаю, коли востаннє я тебе не бачив...

ТАНЯ: Я негарна, коли їм.

ПАРУБОК: Ага...

ТАНЯ: Сам казав. Вуста всі у крихтах, щоки, як у хом’яка...

ПАРУБОК: Розкажи ще, розкажи. Я крихту з підборіддя витер, добру справу хотів зробити. А вона тут понавигадувала. Якщо хочеш знати, та крихта тобі навіть дуже... пасувала.

ТАНЯ: Пасувала?.. Крихта?.. Ти, може, хворий?.. То що, я тепер мушу ходити з крихтою, щоб тобі сподобатися?

ПАРУБОК: Ай, Таню, тільки не починай.

ТАНЯ: Ні, ти скажи. Чим так сподобалася та крихта? Я хімічну завивку зробила, відвідую солярій... А для нього, як виявилося, найгарніше — крихта.

ПАРУБОК (ластиться): Малюсінька, чорненька крихта шоколаду... Нумо, подивимося, що там з тобою трапилося в солярії. (Намагається заглянути у виріз декольте.) Ого, як багато шоколаду-уу!

Таня сідає йому на коліна. Вони цілуються. Він засовує руки під її коротку спідничку.

ТАНЯ: Кохай... мене...

ПАРУБОК: Зараз?..

ТАНЯ: Так, зараз, зараз...

ПАРУБОК: Ти що, дійсно хочеш зараз?..

У візочку починає кректати дитинка.

ПАРУБОК: Таню, там дитина...

ТАНЯ: Зачекає. Ну так, зараз...

ПАРУБОК: Можливо, вона голодна?

ТАНЯ: Ні. Це я голодна. А дитина... просто маленька... (Таня розстібає йому ширінку штанів і засовує туди руку.) Йой, який маленький. (Відсахується вбік, дивиться на нього з очевидним докором, ніяк не може повірити.) Коо-отику?..

ПАРУБОК (винувато): Ну... Ми ж не самі... Я ж на роботі...

ТАНЯ: Тобі тут не місце. (Стає на коліна і прикладає рота до розстібнутої ширінки.) Ти — льотчик. А здавати в прокат ковзани — деградація. Добре, що ніхто з наших знайомих не бачить...

ПАРУБОК: Таню, не треба. А якщо хтось побачить?.. Знов... вилечу... з робоо-оти... O!..

ТАНЯ (говорить невиразно, бо в роті перешкода): І чудово! І прямо в літак! І просто в синє небо. Ти мій льотчик... Літунчику мій...

У віконці з’являється голівка дівчинки. Вона айкає й одразу зникає. Незабаром з’являються дві голівки... Хихикають.

ПАРУБОК (відштовхує Таню від себе і защіпає поспіхом ширінку): Таню!.. Таню, іди додому!

ТАНЯ (похмуро): У тебе навіть не стоїть.

ПАРУБОК (не на жарт розлючений): Іди, я сказав! Мерщій!

ТАНЯ: Котику, з тобою так уперше.

ПАРУБОК: Іди... до дідька!(Поправляє штани.) Ну, йди вже, поїж!.. Забирайся звідси!

ТАНЯ (ображено надуває губи, здається, що зараз заплаче): Ти мене не хочеш! Ти мене не кохаєш!

ПАРУБОК: Хочу. Кохаю. Тільки не тут!

ТАНЯ: Якщо кохаєш, мусиш і тут!.. А я, дурепа, до солярію сходила... Думала, що засмагну, як Памела, зваблю тебе... тричі за ніч... І більше ти не вештатимешся... Ти де був того разу? Так і не сказав!

ПАРУБОК: O Боже! З друзями пиво пили!

ТАНЯ: З якими друзями? Я подзвоню їм і запитаю. А вони мають дружин?

ПАРУБОК: O Боже! Таню!..

ТАНЯ: Ось чому в тебе не стоїть — він із друзями пиво п’є! Там, де друзі й пиво, завжди знайдуться й дівки. А я сиджу вдома. Що не з’їм — усе вертаю назад. У дитини температура височезна. Мати телефонує щоп’ять хвилин і мозок виймає: «То як, не повернувся ще твій? От побачиш, заарканить його якась барна муза-завсідниця!..». І як я маю почуватися?

ПАРУБОК (ніжно). Таню, не плач. Туш потекла.

ТАНЯ: Ой, де?..(Дивиться у дзеркальце.) Я страшна? Страшна я?

ПАРУБОК: Нестрашна.

ТАНЯ: Але й не красуня?..

ПАРУБОК: Красуня.

ТАНЯ: Памела?

ПАРУБОК: Памела.

ТАНЯ. Ти мені дивись. Дізнаюся, що переспав з іншою, накладу на себе руки.

ПАРУБОК: Не дізнаєшся...

ТАНЯ: Як це? Одразу дізнаюся. Запах видасть і твій пісюн.

ПАРУБОК: Таню, я благаю... Іди вже додому.

ТАНЯ: Що я там робитиму сама?

ПАРУБОК: Ти ж з дитиною...

ТАНЯ: Ай, вона спить і спить. Нема з ким поговорити. Сумно.

ПАРУБОК: Подзвони подрузі.

ТАНЯ: Нудно мені з нею.

ПАРУБОК: Подивися телевізор...

ТАНЯ: Набридло.

ПАРУБОК: То що, Ізабель уже зізналася Хуліо?

ТАНЯ: Не встигла. Роксана завадила. Але мені так здається, що сьогодні вона викладе всю правду.

ПАРУБОК: Нехороша, нехороша та Роксана... Ну, біжи, бо зараз почнеться.

ТАНЯ: Коли повернешся?

ПАРУБОК: За кілька годин.

ТАНЯ. Спробуй раніше прийти, гаразд? Людей же нема. Гаразд?

ПАРУБОК: Гаразд.

ТАНЯ(виштовхує візочок): Сумуватиму без тебе, котику.

ПАРУБОК: Таню?..

ТАНЯ: Що?

ПАРУБОК: Ти поїж.

ТАНЯ: Aгa.

Виходить.

Сцена 5

Залізничний вокзал. Лючя чекає на поїзд. До таксофона кидається схвильована Таня. Вона тремтячими руками набирає номер. Їй це не вдається.

ТАНЯ (істерично): Він що, не працює?

ЛЮЧЯ (не почувши): Прошу?

ТАНЯ: Не працює?..

ЛЮЧЯ: А я не знаю. Можливо.

ТАНЯ (ридає): Він не працює! Не працює!

ЛЮЧЯ. Щось сталося?

Пауза.

Лючя уважно вдивляється в дівчину і раптом її впізнає.

ЛЮЧЯ: Вам треба терміново подзвонити? Візьміть мій мобільний.

ТАНЯ: Ні. Мені не треба подзвонити.

Таня розвертається та йде собі.

ЛЮЧЯ: Зачекайте! (Біжить за нею.) Ви куди?..

ТАНЯ: Не знаю. Можливо, під поїзд?.. Я хотіла поїхати до мами й повіситися на її яблуні. Прямо під вікнами її кухні. Щоб вона виблювала, коли їстиме свій здоровий сніданок... Проте шкода грошей на квиток. Може, ліпше одразу під потяг!

ЛЮЧЯ: Чому ви так... про маму? Ви посварилися?

ТАНЯ: А з ким іще мені сваритися?

Лючя бере Таню під руку, підводить до лавки й усаджує її. Витягує пачку цигарок, пропонує Тані. Потім закурює сама.

ТАНЯ: Дякую, мені не можна.

ЛЮЧЯ: Чоловік забороняє?

ТАНЯ: Звідки вам відомо, що я маю чоловіка?..

ЛЮЧЯ: Такі дівчата завжди мають чоловіків. Зазвичай ті забороняють їм курити...

ТАНЯ: Не забороняє. Я вагітна. (Повідомляє так, наче про найбільшу в її житті трагедію.)

ЛЮЧЯ: Знов?.. (Розуміє, що ляпнула зайве...)

ТАНЯ: Чому «знов»?

ЛЮЧЯ: Ну, ви скидаєтеся... на молоду матусю.

ТАНЯ: Така жахлива?.. Усе, після шостої я більше не їстиму! (Починає плакати.) Першому лише восьмий місяць... Навіть не сподівалася, що вже можна... так скоро... Господи...

ЛЮЧЯ: Припиніть. Це ж щастя. Така молода і будете мати двох діток. Спочатку все видається похмурим і чорним... А коли немовлята підростуть, почуватиметеся, ніби їхня старша сестра. Інші жінки вам заздритимуть!

ТАНЯ: Справді?

ЛЮЧЯ: Справді, справді. Знаєте, що? До мого поїзда ще є час. Ходімо, купимо собі щось перекусити. Ви така худенька, мов стеблинка. Мабуть, першу дитину грудьми годуєте?

ТАНЯ: Що ви! У мене молока нема. Ми її годуємо сумішами.

ЛЮЧЯ: Сумішами? Тоді нічого. Виживе. Ви подумайте й про себе. Жінка має бути кругленькою. Вона ж мов комірчина. Діти й чоловіки беруть у нас усе, що маємо найліпше.

ТАНЯ: А я і є комірчиною. Подивіться, який зад. (Лючя поблажливо обводить поглядом охлялий Танин задок.) А після цього стану ще ширшою... (Упивається очима в тарілку з пловом, що принесла для неї Лючя.) Ні!..

ЛЮЧЯ: Так! Хто втовкмачив вам у голову, що ви товста?

ТАНЯ: Мама...

ЛЮЧЯ: Ну, на вашому місці... я теж на неї злостилась би.

ТАНЯ: Ах! Я не взяла з собою грошей... Вилетіла з дому, у чому стою...

ЛЮЧЯ: Пригощаю.

ТАНЯ: Я десь вас бачила...

ЛЮЧЯ: Можливо, когось нагадую. Ви їжте.

Таня копирсається в тарілці. Лючя, підперши рукою підборіддя, спостерігає за нею. Вона ледве приховує свою цікавість.

ЛЮЧЯ: У світі нема ближчого зв’язку, ніж той, що зав’язується між матір’ю й дитиною. Між чоловіком і жінкою цього не буває навіть у пік їхнього кохання.

Таня жбурляє виделку і плаче.

ТАНЯ: Я не народжуватиму цього. Я його ненавиджу. Він мене тисне.

ЛЮЧЯ: Який уже строк?

ТАНЯ: Два місяці. Ще можна забрати.

ЛЮЧЯ: Цить! Він іще не може тиснути. Вигадуєте. Мабуть, це від утоми.

ТАНЯ: Я товста й огидна. Жеру, як свиня. Знаєте, від мене смердить! (Каже, мов найбільшу таємницю.)

ЛЮЧЯ (перехоплює її інтонацію): Справді? (Нюхає.) Нічого не чую.

ТАНЯ: Чоловік мені подарував парфуми. Каже: «Пахни, крихітко». «А що, — кажу — від мене смердить? Смердить, так?»

ЛЮЧЯ: А він що?..

ТАНЯ: «Коли помиєшся — ні».

ЛЮЧЯ: Він вас кохає. Дарує парфуми.

ТАНЯ: Бо від мене смердить!

ЛЮЧЯ: Мій чоловік ніколи не дарував мені парфумів.

ТАНЯ (лупить себе по животу): Усе через це! Я стомилась, стомилась, стомилась... Я не годжуся до дітонародження... Узагалі не треба було... Я мала народитися... льотчиком.

Лючя ніжно стискає Танину руку (цю саму, якою та била себе по животу) і цілує її.

ТАНЯ (приголомшена): Ви що?..

ЛЮЧЯ. Ви щаслива, ви маєте все. Я розумію, що це втомлює. Часом вам здається, що ви не в змозі донести ложки до рота... Але це все від надлишку. Страждання від володіння — важке випробування. Дозвольте, я вас погодую.

Лючя бере в Тані виделку і годує її, мов дитину. Таня слухняно жує.

ЛЮЧЯ: У вашому животі розширюється новий всесвіт. Від цього розігріваються нутрощі, а від ніжності світліє кров... Яке щастя — частину її віддати іншому! Це дарунок на все життя. Ніколи не дозволяйте видерти те, що вклав у вас люблячий чоловік.

ТАНЯ (повним ротом): Він мене кохає?..

ЛЮЧЯ: Так.

ТАНЯ: Звідки ви знаєте?

ЛЮЧЯ: Знаю.

ТАНЯ: Eх, як смачно! Я хочу ще.

ЛЮЧЯ: Я замовлю. А ви пообіцяйте, що народите дитятко...

ТАНЯ: Ну, що ж... Гаразд, народжу.

ЛЮЧЯ: Я куплю вам плову і вже бігтиму. Мені вже час. А ви — поїжте і мерщій прямо додому. Гаразд?

ТАНЯ: Ні. Я поїм і прямую до чоловіка на роботу. Він працює на льодовій арені. Йому нудно там стовбичити.

ЛЮЧЯ: Чудово. Піднімете йому настрій.

ТАНЯ (гордовито): Знаєте, він — льотчик. Йому там не місце.

ЛЮЧЯ: Хтозна, де чиє місце...

ТАНЯ(погладжує живіт): Я ще не казала...

ЛЮЧЯ: Ще не казали?..

ТАНЯ: Ні-і...

ЛЮЧЯ: Але скажете?..

ТАНЯ: Ага.

ЛЮЧЯ: Правда?..

ТАНЯ: Правда-правда. Та спершу з’їм плов.

ЛЮЧЯ: Я сидітиму в поїзді й думатиму про вас. Як ви скажете, і як він зрадіє, підхопить вас на руки й підніме вгору.

ТАНЯ (ненадовго спохмурнівши): Так-так. Він підхопить мене на руки, підніме, і я вдарюсь об світильник.

ЛЮЧЯ (сміється): Несильно вам вдаритися! (Нама­гається піти.)

ТАНЯ. Зачекайте! Як ваше ім’я?

ЛЮЧЯ(міркує): Роксана.

ТАНЯ (насупившись): Роксана?.. A... Бувай, Роксано.

ЛЮЧЯ: Бувай, жінко льотчика.

Сцена 1

Три місяці по тому. Вечір. Фелікс безцільно намотує кола в торговельному центрі. У візку для покупок лише банка з томатним соусом. Він уже вкотре проходить повз незнайому жінку. Вона довго вибирає колготи й не звертає на нього уваги.

ФЕЛІКС: Ви мастурбуєте?

ЖІНКА: Що-що???..

ФЕЛІКС: Усе ж таки мастурбуєте.

ЖІНКА: Навіжений!

ФЕЛІКС: А я останнім часом тільки це й роблю.

Жінка оторопіло дивиться вслід Феліксу. З її рук випадає упаковка з колготами. Фелікс зненацька з’являється з іншого боку й підбирає упаковку.

ФЕЛІКС: Для чого вам ці колготи?

ЖІНКА: Треба.

ФЕЛІКС: Я вам виберу.

ЖІНКА: Залиште у спокої.

ФЕЛІКС: Гаразд, вибирайте сама. А я розрахуюсь.

ЖІНКА: Дякую. За колготи платить мій чоловік.

ФЕЛІКС (роззирається): Який?..

ЖІНКА: Він удома. Дивиться телевізор. Я так сподіваюсь... Він мене утримує.

ФЕЛІКС: A... (Споглядає, як жінка вибирає колготи.) Ви фарбуєте волосся?

ЖІНКА: Так.

ФЕЛІКС: Я можу вас понюхати?

ЖІНКА: Ні.

Він відходить. Жінка продовжує вибирати колготи і вслуховується, чи з’явиться він з іншого боку. Фелікс з’являється.

ФЕЛІКС: Заради Бога! Ну, беріть скоріш ті колготи! Яка вам різниця — руді вони чи блакитні? Тугодумка.

ЖІНКА (тихенько): Понюхайте...

Фелікс підходить ззаду. Відкидає вбік волосся з її шиї і довго нюхає її із заплющеними очима.

ЖІНКА: І як?.. (Пауза.) Крістіан Діор «Дольче віта». Двісті літів, і так пахнутиме будь-яка жінка. Навіть ваша. Якщо ви не скнара, звісно. (Пауза. Жінка обертається до Фелікса. Він плаче.) Що з вами?..

Фелікс відходить і прямує до каси. За кілька секунд чергу за ним займає Жінка.

ЖІНКА: Що робитимете з томатним соусом?

ФЕЛІКС: Додаватиму в чай.

ЖІНКА: Я теж хочу чаю з томатним соусом.

ФЕЛІКС: То спробуйте. Тільки не пропонуйте чоловікові. Здогадуюся, що в нього інший смак.

ЖІНКА: Інший ніж у вас?

ФЕЛІКС: Я чаю не п’ю.

ЖІНКА: O!.. Тоді для кого?..

ФЕЛІКС: Я наливаю собі й дивлюсь. Яка різниця, куди наливати.

ЖІНКА: Ходімо до вас.

Фелікс обертається.

ЖІНКА (сухо): Так, я напрошуюсь.

ФЕЛІКС: Вашому чоловікові це не сподобається.

ЖІНКА: Безумовно. То ви запрошуєте в гості чи ні?

Фелікс відвертається від неї і розраховується за томатний соус. Жінка тицяє його своїм візком.

ЖІНКА: Гей! Я хочу вас понюхати.

ФЕЛІКС (касирці): Що ви робили б, якби в торговельному центрі до вас чіплялася жінка?

КАСИРКА (оторопівши): Я подумала б, що вона лесбійка.

ФЕЛІКС (до Жінки): Ви лесбійка?

ЖІНКА: Ні.

ФЕЛІКС: Ходімо.

Вони виходять з магазину. Вечір, надворі вже темно. Фелікс глибоко вдихає повітря.

ФЕЛІКС: Ви чуєте, як пахне морем?

ЖІНКА: Ні.

ФЕЛІКС: Шкода.

ЖІНКА: Я купила рибу. От звідки запах моря.

ФЕЛІКС. Не може бути?

ЖІНКА (не відчувши іронії): Так-так. Це риба.

ФЕЛІКС: Золота рибка?

ЖІНКА: Та сама.

ФЕЛІКС: Врятуймо їй життя. Випустимо її у ванну й годуватимемо бубликами. Можливо, вона здійснить наші бажання.

ЖІНКА(нетерпляче): У тому випадку, коли бажання збігаються... Послухайте, у мене обмаль часу. Чоловік біля телевізора й усяке інше... Де ви мешкаєте?

ФЕЛІКС: A, тут поруч — через дорогу.

ЖІНКА: От і чудово. Гайда, біжімо рятувати золоту рибку!

ФЕЛІКС: Біжіть рятувати свого чоловіка. Поки його не зачарував привид телебачення. Я цілком серйозно.

ЖІНКА: Він уже давно зачарований... Ви передумали? Не подобаюся?

ФЕЛІКС: Ні.

Жінка ображена іде.

ФЕЛІКС (біжить наздогін, перепрошує): Вони золоту рибку вбили! Живої тут не продають, такі правила! А чоловіка ще можна врятувати!

ЖІНКА (віддаляючись): Вам самому треба рятуватися. Негайно.

ФЕЛІКС: Дякую!

ЖІНКА: За що?

ФЕЛІКС: За рятувальне коло!

Жінка йде геть.

Сцена 2

Дванадцять років тому. Фелікс лежить у ліжку матері й намагається заснути. В іншому ліжку голосно шепоче батько. Раптом він замовкає.

ФЕЛІКС: Тату?.. (Тиша.) Тату, ти заснув?.. (Тиша.) Батьку!.. (Підскакує, вмикає світильник біля батькового ліжка.)

Батько широко посміхається, його очі блищать.

ФЕЛІКС (роздратовано): Тьху ти!..

БАТЬКО: Чатуєш?.. Усе одно я скоро помру.

ФЕЛІКС: Ай, тату, не починай. Я хочу спати.

БАТЬКО: А мама де?

ФЕЛІКС (позіхає): Ми з нею цієї ночі помінялися місцями. Нехай вона виспиться, бо ти шепочеш.

Пауза.

БАТЬКО: Я не чув, щоб вона лягала.

ФЕЛІКС: Тобі все треба чути.

БАТЬКО: Може, ще не лягала.

ФЕЛІКС: Можливо, читає на кухні.

БАТЬКО: Не видно світла крізь дверну шпарину знизу.

ФЕЛІКС: Значить вона вже лягла. Ти не почув.

БАТЬКО: Не почув. А сестра?..

ФЕЛІКС. Сестра, сестра! Скільки можна перепитувати? Вона поїхала.

БАТЬКО: Куди?

ФЕЛІКС: Ай, не прикидайся. Вийшла заміж за жида й поїхала.

БАТЬКО: Ну й дурна.

ФЕЛІКС: Дурна. Вже чули.

БАТЬКО: Жиди трахаються в темені. Біднятко...

ФЕЛІКС: Яка різниця?

БАТЬКО: Та є різниця. Але ти зелений ще... Чи вже ні?..

ФЕЛІКС: Я запитую, яка тобі різниця, як вона трахається?

БАТЬКО: Мені? Велика. Я ж батько. Ми вас обох робили при світлі.

ФЕЛІКС: Ото пощастило! Тепер ходитиму й вихвалятимуся всім.

БАТЬКО: Маєш чим вихвалятися. Зроблені у світлі тягнуться до світла.

Чути, як скриплять двері, які хтось намагається крадькома відчинити. Чути кроки й шепіт. Обидва стихають і вслухаються. Двері в кімнату ледь прочиняються.

МАТІР (тихенько): Феліксе! Феліксе, дитинко, ти спиш?.. Батьку?..

Вони вдають, що сплять. Двері зачиняються. Обидва довго мовчать і слухають. Чути легке поскрипування ліжка.

БАТЬКО: Вони теж світла не запалюють. Ніколи. (­Пауза.) Гей, Феліксе! Невже заснув?..

ФЕЛІКС (не своїм голосом): Заснеш тут... з вами... у борделі.

БАТЬКО. Чого ти?.. (Пауза.) Феліксе, дитинко. (Пауза.) Ти ревеш?

ФЕЛІКС (стримуючи сльози): Іди срати.

БАТЬКО: Ну, цю справу мені в ліжко приносять.

ФЕЛІКС: На твоєму місці я їй волосся би видер! Що ти за чоловік!

БАТЬКО: Зелений ти ще...

ФЕЛІКС: Граблі між ноги засунув би, щоб через горло вилізли! Тій курві!

БАТЬКО (суворо): Не смій так про матір!

ФЕЛІКС: Не мати вона мені.

БАТЬКО: Всипав би я тобі перцю. Шкода, що рука не слухається.

Пауза.

Фелікс зненацька підскакує й намагається вислизнути крізь двері.

БАТЬКО (суворо): Стояти! Куди зібрався?

ФЕЛІКС: Посцяти.

БАТЬКО: До ліжка мерщій! Спатимеш не сцявши.

ФЕЛІКС: Батьку, я — не ти. Мені дійсно треба.

БАТЬКО: Якого біса? Нічого тобі не треба. Ти сходив перед тим, як лягти. Я чув. Лягай назад. (Фелікс вертаєтеся в ліжко.) Надумав тут. Трахаються, ну й нехай. Чого тобі туди лізти?

ФЕЛІКС (шкварчить): Між ніг їм заклеїти треба, тій сволоті...

Пауза.

БАТЬКО: Пам’ятаєш, коли вперше тебе відвезли на море?

ФЕЛІКС: Ні.

БАТЬКО: Та де ж тобі пам’ятати. Умів говорити лише одне слово. Знаєш, яке?

ФЕЛІКС: Знаю. «Гамно».

БАТЬКО: Повели тебе на узбережжя, а ти: «Гамньо! Гамньо!». А така російськомовна старенька, як тепер пам’ятаю, і каже: «Уявіть, такий маленький, а вже каже “Гарно”!». (Труситься від сміху.)

ФЕЛІКС: Батьку, ти ж сам із собою говориш.

БАТЬКО (гиготить): Ти рано почав лаятися.

ФЕЛІКС: Рано і закінчив. Мене ж зробили при світлі.

БАТЬКО (серйознішає): Ти, синку, ще юний...

ФЕЛІКС: Ото сказав новину!

БАТЬКО (строго): Не перебивай, коли батько говорить! Кажу: ще юний. І добре, бо нема куди поспішати... Ти не засуджуй її. Знаєш, що потрібно робити? (Говорить, наче таємницю.)

ФЕЛІКС: Що?..

БАТЬКО: Це просто. Спробуй влізти в її шкуру.

ФЕЛІКС: І що?..

БАТЬКО: Нічого. Ти спробуй, і тоді побачиш.

ФЕЛІКС: Нічого собі — просто. Це важко...

БАТЬКО: Важко, бо до того, як улізти в чиюсь шкуру, мусиш припинити засуджувати його.

ФЕЛІКС: А чого мені туди лізти?

БАТЬКО: Щоб більше не витрачати сили на гнів. Щоб дихати, як вільна людина. Ти спробуй.

ФЕЛІКС: Ага...

БАТЬКО: Уже намагаєшся?..

ФЕЛІКС: Завтра.

БАТЬКО: Зараз.

ФЕЛІКС: Батьку, гайда вже спати...

БАТЬКО: Не спробуєш — не заснеш, бо гнів не дасть. А його неволя — страшна. Треба зараз. (Пауза.) Ну, і?..

ФЕЛІКС: Ну...

БАТЬКО: Як виходить?

ФЕЛІКС: Тату, я стараюся... стараюся... стараюся...

Пауза.

БАТЬКО: Тільки не перестарайся. Феліксе, і що?..

Фелікс, усміхаючись, засинає.

Сцена 3

Вечір. Льодова арена. До закриття залишилося п’ять хвилин. Парубок і Таня стомлено спостерігають, як на ковзанці катається Фелікс. (У візочку спить дитина. Під вільним одягом Тані вже можна розгледіти контури іншої.) Фелікс падає, уперто підводиться на ноги, знов ковзає... Він сам-один на всій ковзанці.

ТАНЯ: Не розумію, чого такі типи сюди приходять...

ПАРУБОК: Можливо, п’яний.

ТАНЯ: І чого п’яному вилазити на лід?

ПАРУБОК (дражниться): От випив для хоробрості, щоб не боявся падати.

ТАНЯ (до Фелікса): Гей, ми через п’ять хвилин зачиняє­мося! (Пауза.) Чуєте чи ні?

ФЕЛІКС: Чую.

ТАНЯ: Зачиняємося.

ФЕЛІКС: Зачиняєтеся.

Пауза.

ТАНЯ (дивиться на годинник): Слухай, він навіть не думає зупинятися. Якийсь придуркуватий.

ПАРУБОК: Чого ти причепилася. Людина має ще кілька хвилин.

ТАНЯ: Хочу їсти.

ПАРУБОК: Що на сьогодні?

ТАНЯ: Плоо-ов!..

ПАРУБОК (намагається приховати розчарування): Плов...

ТАНЯ: А що?..

ПАРУБОК: Та нічого, нічого...

ТАНЯ (помітно насупившись, до Фелікса): Усе! Ваш час скінчився! Здавайте ковзани!

Фелікс слухняно під’їжджає до віконця. Заходить до них у середину й сідає в пусте крісло в кутку. Від нього тхне алкоголем.

ПАРУБОК: Гей, не в ці двері.

ФЕЛІКС: Як справи?

ПАРУБОК: Дякую, непогано. Коли віддаси ковзани і відправишся додому, ми вважатимемо, що день дійсно вдався.

ФЕЛІКС (до Тані): Ти щаслива?

ПАРУБОК (погрозливо): Не зрозумів?..

ФЕЛІКС: Нехай вона відповість. Чи робиш її щасливою? Десь двічі на тиждень. Чи не так? У темені чи при світлі?

Парубок загрозливо підводиться. Таня усаджує його назад.

ТАНЯ: Не починай. Бачиш, що псих.

ПАРУБОК: Це він починає. Я закінчу. (Нервово запалює цигарку.) Чого тобі треба?

ФЕЛІКС: Щоб вона відповіла на запитання.

ТАНЯ: Віддай ковзани й вали звідси, бо викличу поліцію!

ФЕЛІКС (витягує ноги): Ти роззуєш.

Парубок гасить цигарку й підводиться. Фелікс жбурляє на стіл п’ятсот літів.

ФЕЛІКС: Я плачу. За повний сервіс.

ТАНЯ (питально зиркає на свого чоловіка. Видно, що гроші дуже потрібні): Котику?..

Парубок без поспіху бере гроші, рахує їх і знов сідає на місце. Він, скрегочучи зубами, спостерігає за тим, як Таня роззуває Фелікса.

ФЕЛІКС: А зараз — чоботи. (До Парубка.) Це теж входить у ціну.

Таня поглядом запитує в чоловіка дозволу. Потім взуває Фелікса й зав’язує йому взуття.

ТАНЯ: А тепер греби звідси!

ФЕЛІКС(її чоловіку): А тебе вона теж так обслуговує? (Пауза.) Замало їй платиш.

Парубок підскакує і вдаряє Фелікса в обличчя. Потім відкриває йому рота і засовує туди гроші. Фелікс навіть не чинить опору.

ФЕЛІКС(нерозбірливо, бо в роті гроші): Учинок справжнього чоловіка.

ПАРУБОК: Зникни з очей, гнидо!(Хапає його за поли, підіймає і виштовхує за двері.)

Парубок повертається на місце і розгнівано курить.

ТАНЯ: Ти злостишся?.. (Пауза.) Котику...

Пауза.

ПАРУБОК (гнівно): Ні.

ТАНЯ: Ти на мене злостишся?..

ПАРУБОК: На себе. Коли я дивився, як ти... Треба було мені одразу ту сволоту...

Пауза.

ТАНЯ: Грошей шкода... Може, треба було собі залишити?..

ПАРУБОК: Дурепа!..

ТАНЯ: Ні, я просто так... Добре, що не взяли.

ПАРУБОК (розлючено): Ні, ви всі такі?.. Тільки-но грошима запахнуло, тоді — тримайся! Побачиш таке, чого геть не бачив!..

ТАНЯ: Хто ті всі? Ти про що?..

ПАРУБОК(змахує рукою): Та ну...

ТАНЯ (істерично): Ні, хто ті всі?

ПАРУБОК: Таню, тобі не можна хвилюватися. Уже й так...

ТАНЯ: Ой, як дитина копається! Не можу!

Парубок опускається на коліно біля Тані й притискає вухо до її живота.

ПАРУБОК: Вибач мені...

ТАНЯ (підозріло): За що?..

ПАРУБОК: Що я дозволив йому... знущатися.

ТАНЯ: A, дрібниця. Я не ображаюсь.

ПАРУБОК: Більше нікому і ніколи!

ТАНЯ: Мій льотчик. Ти йому в зуби добре так... Матиме що згадати на старості літ!

Раптом двері відчиняються, і в них з’являється Фелікс. Парубком аж підкидає.

ПАРУБОК: Чого?!

ФЕЛІКС: Пробачте мені. (Пауза.) Пробачаєте?

ПАРУБОК: Ну... Іди собі. Отримав у пику та й іди. З нами все гаразд.

ФЕЛІКС: Добре, що все гаразд. Але чи пробачаєте? Я маю знати. (Тані.) Вибачте за ті чоботи... А хочете, я вам чобіт поцьомаю?

ПАРУБОК: Не хочемо. Залиш її у спокої. Іди нарешті додому.

ФЕЛІКС: Вона принизилась, і я принижуся...

ПАРУБОК: Та вже греби геть, греби! Ти набрався. Тебе вдома чекають.

ФЕЛІКС: Я був невільний.

ПАРУБОК: Та був, був...

ФЕЛІКС: Раб гніву.

ТАНЯ (до чоловіка): Дай йому сказати. Бачиш, що страждає.

ФЕЛІКС (до Парубка): Я злився на вас.

ТАНЯ (до чоловіка): Ти його знаєш?

ПАРУБОК: Ні.

ФЕЛІКС: Тому й злився, бо не знав. А тепер, слава Богу, познайомилися.

ТАНЯ (до чоловіка): Про що він говорить?..

ФЕЛІКС (до Парубка): Мені полегшало.

ПАРУБОК: То й крокуй далі...

ФЕЛІКС (щиро): Бувайте, дітки. Ростіть великі.

Виходить.

Сцена 4

Вечір. Фелікс і Жінка з торговельного центру лежать у ліжку Фелікса. Вони голі, щойно покохалися. Обоє курять. На його обличчі ще помітні сліди від побоїв.

ФЕЛІКС: Чому ви лягаєте в ліжко з чоловіком, якого не кохаєте?

ЖІНКА: Для чого такі прямолінійні запитання після такого доброго сексу.

ФЕЛІКС: Вам було добре?

ЖІНКА: Цілком.

Пауза.

ФЕЛІКС: Дивно.

Пауза.

ЖІНКА: А що тут дивного?

ФЕЛІКС: Ненормально.

ЖІНКА (збуджено): Що в цьому ненормального? Випадковий секс. Та й усе. Якби ще менше про це балакати...

ФЕЛІКС: Вас задовольняє випадковий секс?

ЖІНКА (грізно): Так!

ФЕЛІКС: А мене — ні.

ЖІНКА: Тоді задовольняйтеся самотужки! Як і казали! До біса! (Шукає трусики.)

ФЕЛІКС: Що ви шукаєте?

ЖІНКА: Трусики!.. Що за біс!..

ФЕЛІКС: Вони піді мною, під спиною.

ЖІНКА: Де? Підведіться.

ФЕЛІКС (не підводиться): Ви гарна і смачно пахнете.

ЖІНКА (сердито): Дякую.

ФЕЛІКС: Ви любите рибу?

ЖІНКА: Інколи.

ФЕЛІКС: Це чудово — щось любити й мати можливість це отримати.

ЖІНКА: Хто вас так розкрасив?

ФЕЛІКС: Де зараз ваш чоловік?

ЖІНКА: Не знаю. Можливо, дивиться телевізор.

ФЕЛІКС: Вам байдуже?

ЖІНКА: Правду кажучи...

ФЕЛІКС: У вас є діти?

ЖІНКА: Двоє синів.

ФЕЛІКС: А де вони зараз?

ЖІНКА: Припиніть.

ФЕЛІКС: Коли востаннє ви кохалися з вашим чоловіком?

ЖІНКА: Припиніть! Я не зобов’язана вам сповідатися.

ФЕЛІКС: Випадковий секс — міф. Його не існує. Усе в цьому світі лише відчайдушне намагання зблизитися.

ЖІНКА: Я не бажаю з вами зближатися.

ФЕЛІКС: Чому?

ЖІНКА: Ви занадто багато аналізуєте. Поруч із вами небезпечно.

ФЕЛІКС: Небезпечно, бо із заплющеними очима зручніше, ніж із відкритими?

ЖІНКА: Ай, зіпсувався настрій. Принесіть води.

Фелікс приносить їй воду. Спостерігає, як вона п’є.

ФЕЛІКС: А ваш чоловік вам вірний?

ЖІНКА: Ясно, що ні.

ФЕЛІКС: Тому, що ви перестали опікуватися ним.

ЖІНКА. Мені й двох підлітків удома задосить. А хто опікуватиметься мною?

ФЕЛІКС: Жінка сама вибирає, ким їй опікуватися. Вона дає чоловікові тепло. Мов теплостанція. Коли з певних причин жінка припиняє давати тепло, чоловік починає знемагати. Від голоду.

ЖІНКА: Що за нісенітниці?

ФЕЛІКС: Чому залишили свого чоловіка голодувати? Ви ж його вибрали собі?

ЖІНКА (повертає йому порожню склянку): Іще!

Фелікс приносить ще води. Жінка п’є. Обоє сидять на краю ліжка, і кожен думає про своє.

ЖІНКА (ніжно): Хочете їсти?

ФЕЛІКС: Постійно.

ЖІНКА: Піду щось вигадаю.

ФЕЛІКС: Залиште у спокої мою кухню!

ЖІНКА: Табу?..

ФЕЛІКС: Поверніться до свого чоловіка й приготуйте йому вечерю.

ЖІНКА: Він так пізно не вечеряє.

Фелікс підскакує і щосили жбурляє попільничку на підлогу.

ФЕЛІКС: Він їстиме все, що ви зготуєте. Цілодобово!

ЖІНКА (спокійно): Я не готую цілодобово.

ФЕЛІКС: Погано! (Жбурляє склянку в стіну.)

ЖІНКА: Вгамуйтеся. Я вже виходжу.

Вона вдягається.

ФЕЛІКС: Усі мене залишають.

ЖІНКА (одягаючись, тихо): Сам винен.

ФЕЛІКС. Я завинив! Я — раб! (Жбурляє у стіну тарілку.)

ЖІНКА (зупиняється на мить у дверях): Я приготую вечерю своєму чоловікові.

ФЕЛІКС. Дякую.

ЖІНКА. Прошу.

Вона виходить.

Сцена 5

Фелікс із матір’ю стоять на березі моря. Вона омиває ноги. Він бере її на руки й несе по піску до лавки. Мати сміється, тримаючи в руках босоніжки. У неї через плече перекинутий рушник.

МАТІР: Ай, божевільний, пусти мене! Я ж не дівчисько!

ФЕЛІКС: Дійсно, важиш, як добрий мішок бульби!

МАТІР: Втрати мають масу, юначе. Коли дочекаєшся мого віку...

ФЕЛІКС: ...Втрачу дружину, машину, хорошу роботу, кількох друзів і, коли пощастить, кілька зубів. Проте через те, як я розумію, важитиму менше.

МАТІР: Головне зберегти мізки. Тоді матимеш і все решту.

ФЕЛІКС: І серце.

МАТІР: Некероване серце — небезпечне. Пусти, я сама.

ФЕЛІКС: Я тільки до лавки. (Вона б’є його босоніжками по спині.) Ай, мамо!

МАТІР: Я — забіяка!

ФЕЛІКС: Коняка-розбишака. (Усаджує матір на лавку.)

МАТІР: Кого ще носиш окрім мене?

ФЕЛІКС: Забруднилася. (Витирає ногу матері, потім узуває.)

МАТІР: Феліксе...

ФЕЛІКС: Мамо, моє особисте життя не таке вже безнадійне...

МАТІР: То носиш чи ні?..

ФЕЛІКС: Час від часу ношу...

МАТІР.: Ну і слава Богу.

ФЕЛІКС: Тому, кому плювати на нас?

МАТІР: Ти ще сердишся?

ФЕЛІКС: Уже ні. Дай іншу ногу. (Витирає і взуває іншу ногу.)

МАТІР: Віриш, що я завжди кохала твого батька?..

ФЕЛІКС: У мене немає іншого вибору.

МАТІР: Ми були першими одне для одного.

ФЕЛІКС: Тепер так не буває.

МАТІР: А в мої часи таке траплялося... Того року я побачила море теж уперше. Воно було огорнуте білим світлом... Світло здійснення жадань. У ньому все й почалося. Ми довго придивлялись одне до одного, поки насмілилися доторкнутися. Доки приручили жагу та наважилися показати її одне одному... А потім безумно довго вчилися кохатися... Це нічого, що я розповідаю? Ай, я все забуваю, що ти вже дорослий. Моє тіло було тугим і розгубленим, воно довго не хотіло впустити твого батька. Але пристрасть його подолала. І тоді я вибухнула над морем, і все залило білим світлом... Коли наші тіла звиклися з радістю близькості, яка заважала нам спати, їсти, вчитися, спілкуватися з іншими, ми навчилися вільно плавати одне в одному, віддзеркалюючи картину світу, що розстилалася під нами. Так ми зачали тебе. Були трошки розгублені від серйозності, що охопила нас, злегка отяжілі від пекучого судомного тремтіння... Віриш мені?

ФЕЛІКС: Вірю, мамо, вірю.

МАТІР: Ти часом приходив, коли ми кохалися. Стояв поруч і колупався в носі.

ФЕЛІКС: Я тоді ще не народився...

МАТІР: Ні, але вже готувався. І мав маленький сяючий пальчик...

ФЕЛІКС: Не пам’ятаю.

МАТІР: Куди там.

ФЕЛІКС: Мамо, а той Вінцас?

МАТІР: А що Вінцас?

ФЕЛІКС: Ти його не кохала?

МАТІР: Ніколи.

ФЕЛІКС: То для чого тоді?

МАТІР: Ти ж чоловік. Мусив би зрозуміти. Жага...

ФЕЛІКС: Розумію... Жага.

МАТІР: Я п’ять років поспіль доглядала за твоїм батьком. Удень і вночі перебувала у смороді тліючого тіла. Я мала бути сильною. А почувалася такою одинокою! Коли ввечері вив собака, я сама не завжди могла стримуватися. Бо таке саме виття зачаїлось і в мені. Тіло жінки, яким не користуються, стає безрадісним і непередбачливим... За це я ображалася на твого батька.

ФЕЛІКС: Я пам’ятаю, мамо.

МАТІР: Що ти пам’ятаєш?..

ФЕЛІКС. Ти казала: піду принесу масло. І виходила до комори. Тоді за столом ніхто не міг кусня проковтнути, очікували, коли тобі почнеться. Ти вила й трощила банки. Поверталася назад з покусаними руками. Ніхто не ходив до комори, щоб тебе рятувати...

МАТІР: Бо знали, що людина сама мусить подолати своє виття.

ФЕЛІКС: Мамо, я теж боявся тебе такої...

МАТІР: Та й добре, що боявся, бо я була страшною. Я ніколи його не вибирала. Воно вибрало мене.

ФЕЛІКС: Хто, мамо?

МАТІР: Виття. Що залишилося від білого світла? Воно зношувалося роками... Так зовсім непомітно ми скочуємося...

ФЕЛІКС: Але тепер ти вільна.

МАТІР: Ні. Ніколи вже не буду.

ФЕЛІКС: Ти живеш, як хочеш.

МАТІР: Не можу. Провина. Розумієш? (Пауза.)

МАТІР: Розумієш, чому?

ФЕЛІКС: Здається, що так...

МАТІР: Я чекала, коли він помре.

ФЕЛІКС: Ми всі були страшенно виснажені, мамо. Це не злочин.

МАТІР: Коли він уночі припиняв шепотіти, я прислухалась: можливо, вже?

ФЕЛІКС: Мамо, можеш мені не розповідати.

МАТІР: Ти ще надто молодий, щоб зрозуміти.

ФЕЛІКС: Я розумію.

МАТІР: Ні. Ти просто намагаєшся зрозуміти. Ось, поглянь, як змінюється море — то воно зелене, то синє, то сріблясте... Мов моє почуття провини. Воно живе і дихає. Воно віддаляється і знов болісно наближається... Ноша на все життя. А все почалося зі світла, такого легкого світла, що аж страшно було в ньому не втриматися... Чи тобі знайоме почуття, ніби зараз розсиплешся на уламки від щастя? На дрібний забавний пил?

ФЕЛІКС: Здається, що так...

МАТІР: Авжеж! Це ж гени.

Сцена 6

Півроку по тому. Друга година ночі. Фелікс сидить у пітьмі, бездумно втупившись у телеекран, що мерехтить. Програма вже скінчилась, і на екрані видно лише мигтіння ліній і чути тріскотіння — немов пришвидшена картина биття хвиль. На сходовому майданчику чути кроки, потім — клацання дверного замка. Двері поволі відчиняються. У них стоїть Лючя. Вона у світлому костюмі, її волосся сяє в тьмяному світлі. Лючя з собою має лише ключ.

ФЕЛІКС (не обертаючись поглянути, хто увійшов): Зачини двері — протяг.

Лючя зачиняє двері.

ЛЮЧЯ: Що дивишся?

ФЕЛІКС: Море.

Пауза.

ЛЮЧЯ: Чай питимеш?

ФЕЛІКС: Ні.

Лючя іде до ванної кімнати. Чути, як тече вода. Згодом вона виходить з мокрою головою в халаті. Стає напроти телевізора, затуляючи собою екран.

ЛЮЧЯ: Досить того моря. Поглянь на Лючю.

Фелікс довго змушує себе піднести очі на неї. Їхні погляди зустрічаються. Він здригається, немов отримавши удар, і відводить свої очі вбік.

ЛЮЧЯ: Ти посивів.

ФЕЛІКС: Це від моря.

ЛЮЧЯ: Часто дивишся?

ФЕЛІКС: Трапляється.

ЛЮЧЯ: Що ще робиш?

ФЕЛІКС: Нападаю на перехожих і кусаюсь.

ЛЮЧЯ: Ти мав рацію. Люди мусять піклуватися одне про одного. Інакше все минає стороною.(Пауза.) Я тебе не вибирала. Віриш? Мені тебе вибрали.

ФЕЛІКС: Лючя...

ЛЮЧЯ: Так легко, коли маєш лише послухатися. А тобі мене треба?..

ФЕЛІКС: Лючя...

ЛЮЧЯ: Як ти жив?..

ФЕЛІКС. Я вив. Постійно вив. Я знайшов відбитки твоїх пальців на посуді. Вони ніяк не змивалися — мусив розбити посуд. Я не вмикав світла, не заслонював штори. Жер тільки томатний соус. Стирчав у телефонних будках в очікуванні зливи, доки інші мене випрошували звідти. Ходив на базар і споглядав, як жінки купляли вишні. Знайшов у ванні твою світлу волосину і з’їв її. Не висрав... А вночі, Люче, ти приходила й клала мене собі до живота. Уночі я плавав у тобі, мов ембріон. Такий без кінцівок, без статі і без шкіри... Зовсім невагомий і довірливий. І харчувався лише тобою. Я засинав, хитаючись у кріслі... Одинокість — марна річ, Люче. Вона необхідна лише для очищення. Усім іншим ми маємо ділитися.

ЛЮЧЯ: Вибач, що я забула свою волосину.

ФЕЛІКС: Вибач, що я хотів нею скоїти самогубство.

ЛЮЧЯ: Я скучила за нудьгуванням разом із тобою. Нема нічого ліпшого в цілому світі за цю даровану нам нудьгу. (Пауза.) Причеши мене.

Фелікс зачісує її волосся.

ЛЮЧЯ: Зараз я відчуваю, що ти простив мене. Твої пальці та моє волосся — це єдине ціле.

ФЕЛІКС: Так легко, коли прощаєш.

ЛЮЧЯ: Треба лише послухатися...

ФЕЛІКС: Ми вчимося цьому протягом усього життя...

ЛЮЧЯ: Легкість — це винагорода.

ФЕЛІКС: Легкість і нудьга. Просто чарівно!

ЛЮЧЯ: Феліксе... пообіцяй, що ми житимемо нудно.

ФЕЛІКС: Обіцяю. Я буду найнуднішим типом, якого ти лише зустрічала.

ЛЮЧЯ: Неповторно! Фатально!

ФЕЛІКС: А як ковзани?..

ЛЮЧЯ: Ковзани? Я ненавиджу кататися на ковзанах.

ФЕЛІКС: Я теж.

ЛЮЧЯ: Так добре, коли можна не ковзатися!

ФЕЛІКС: Тоді так... так фатально... нудно!..

Вони сміються і зображають, як катаються на ков­занці.

Сцена 7

Дванадцять років тому. Батько в передсмертній агонії. Матір сидить на краю його ліжка в голосно колотить ложечкою чай. Колотить довше ніж треба.

БАТЬКО (слабим голосом): Ре-гі-но-чко... Постав уже нарешті те горня...

Вона ставить. Пауза.

БАТЬКО: Ре-гі-но-чко...

МАТІР: Питимеш?

БАТЬКО: Ні... Приляж поруч...

Мати лягає на краєчку ліжка. Батько важко повертає голову й дихає їй у скроню.

БАТЬКО: Біле світло над морем...

МАТІР: Так.

БАТЬКО: Пісок охолонув... Камінець потрапив тобі в туфлю...

МАТІР: Камінець у формі серця. А ти сказав, що це не серце, це — легені.

БАТЬКО: Я казав: ліпше босою... Боса ти більш моя...

МАТІР: Боса я — гола.

БАТЬКО: Витруси той камінець...

МАТІР: Ні.

БАТЬКО: Витруси, дурненька. Ти ж кульгаєш...

МАТІР: Відвернись, я витрушу. Я скинула туфлю і чекаю, поки ти обернешся і поглянеш на мою білу ступню над засмаглою на сонці литкою. Не було там ніякого камінця. Це жага змушувала мене кульгати. Ще неприручене бажання...

БАТЬКО: Те світло... Як посивіло твоє волосся... Через мене ти так посивіла, Регіночко...

МАТІР: Вибач, що я кричала на тебе.

БАТЬКО: Вибач, що я не встигав у судно...

МАТІР: Вибач, що я кричала! Вибач, що я кричала!

БАТЬКО: Я і не ображався... Я сам на себе кричав... Подумки... Я так на себе кричав!..

МАТІР: Ти шепотів. Але ти шепотів не нам.

БАТЬКО: Ми прикували одне одного... Годі... Спи спокійно, Регіночко...

МАТІР: Не хочу. Я не хочу спати. Питимеш?.. (Пауза.) Повіласе!.. Питимеш?.. (Поплескує Батька по щоці.)

БАТЬКО (ледь чутно): Ми перемогли...

МАТІР: Що кажеш?..

БАТЬКО: Ми його зберегли...

МАТІР: Кого?..

БАТЬКО: Море...

Мати підводиться, сідає.

БАТЬКО: Ти куди?..

МАТІР: Я зараз. Важко дихати. Я посиджу.

БАТЬКО: Ляж поруч зі мною...

МАТІР: Не можу... ти помираєш...

БАТЬКО: Ляж...

МАТІР: Ти дихаєш мені прямо у вухо.

БАТЬКО: Ляж...

МАТІР: Тоді ми помремо разом. Я ще не хочу.

БАТЬКО: І я не хочу...

МАТІР: Невже злякався? Ти?..

БАТЬКО: Не хочу, щоб ти померла... Ти тільки лежатимеш... Помру я...

МАТІР: Я не лежатиму. Я не хочу, щоб ти припинив дихати мені у вухо!

Пауза.

БАТЬКО (намагається доторкнутися до руки матері, але не дістає): Ре-гі-но... Дай руку...

МАТІР (не дає): Ні. Я не встигаю... Зачекай іще... не встигаю... я не встигаю...

БАТЬКО: Не ді-ста-ю...

МАТІР (кричить): Зачекай! Я не встигаю!

БАТЬКО: Я вже... Я вже...

Помирає.

КІНЕЦЬ

Літо 2002 року