Звіяні вітром. Кн. 2

Розділ XLVIII

І Скарлет стала розважатись — розваг вона тепер мала більше, ніж навіть останньої своєї передвоєнної весни. Новий Орлеан був незвичайним і чарівним містом, і Скарлет розкошувала його принадами з таким запалом, як в’язень, помилуваний з довічного ув’язнення. Місто було в лабетах саквояжників, багато чесних людей втратили дах над головою і не знали, де й коли матимуть змогу наступного разу попоїсти, а посаду віце-губернатора обіймав негр. І однак цей Новий Орлеан, що його Рет показував Скарлет, був найвеселішим місцем на світі. Люди, з якими вона зустрічалась, мали, здавалося, вдосталь грошей і нічим не журилися. Рет познайомив її з десятками жінок, гарненьких жінок у барвистих строях і з випещеними руками, на яких не було найменшого сліду по важкій праці,— жінки ці сміялися при першій-ліпшій нагоді й ніколи не розмовляли на нудні поважні теми і не згадували про тяжкі часи. А чоловіки, з якими вона тепер спілкувалася,— такі ж були цікаві! Вони один перед одним поривалися танцювати з нею, і правили їй найвишуканіші компліменти, наче вона була молоденькою красунею, і взагалі були зовсім не такі, як чоловіки з Атланти.

Погляд у цих чоловіків був, як і в Рета, твердий і рішучий. А очі повсякчас насторожені, мов у людей, що надто довго жили серед небезпек і не могли дозволити собі безтурботності. Вони не мали ні минулого, ні майбутнього і чемно ухилялися від відповіді, коли Скарлет, підтримуючи розмову, запитувала у них, де й ким вони були перед Новим Орлеаном. Уже саме це дивувало, бо в Атланті кожен респектабельний новоприбулець вважав за належне якнайшвидше викласти власні вірчі грамоти, з гордістю розповідаючи про свій дім та родовід, силкуючись простежити звивисте плетиво родинних зв’язків, що поширювалося на весь Південь.

Натомість ці чоловіки були неговіркі й слова в балачці добирали виважено. Часом, коли Рет бував з ними сам, а Скарлет сиділа в сусідній кімнаті, до неї долинали сміх та уривки речень, які нічого їй не говорили, чулись окремі слова, незвичні назви — Куба і Нассау в дні блокади, золота лихоманка й гонитва за ділянками, контрабанда зброї і морське піратство, Нікарагуа і Вільям Вокер, той, що його розстріляли під муром у Трухільйо[22]. Одного разу її несподівана поява в кімнаті урвала розмову про долю заколотників, яких очолював Квонтрілл,— вона тільки встигла розчути імена Френка та Джессі Джеймса[23].

Але всі ці чоловіки мали добрі манери й бездоганного крою вбрання, і ставилися до неї вочевидь захопливо, тож Скарлет не дуже переймалася, що вони живуть виключно сьогоденням. Для неї важило тільки те, що це Ретові приятелі, що у них чималі будинки й гарні коляски, що вони возять її з Ретом по місту, запрошують на вечері, влаштовують прийоми на їхню честь. Отож Скарлет вони дуже подобалися. Рета вельми втішило, коли він почув це від неї.

— Я так і гадав, що вони тобі сподобаються,— зауважив він зі сміхом.

— А чому б вони мали мені не сподобатись? — Сміх його, як завжди, збудив у ній підозри.

— Та тому, що всі вони — сама сірота, паршиві вівці, махлярі. Вони всі авантюристи або саквояжницькі вискочні. Вони збили гроші на спекуляції харчами, як і твій сповнений любові суджений, або на сумнівних урядових контрактах, або ж через якісь темні оборудки, до яких краще й не доскіпуватися.

— Я не вірю. Це ти просто дражниш мене. Вони наймиліші люди...

— Наймиліші в місті люди голодують,— відказав Рет.— І з гідністю доживають віку в халупах, куди мене, я певен, і на поріг би не пустили. Розумієш, моя люба, у часи війни я промишляв тут деякими брудними справами, а в місцевих мешканців з біса добра пам’ять! Ти, Скарлет, раз у раз мене тішиш. У тебе неабиякий хист добирати собі невідповідних приятелів і невідповідні речі.

— Але ж вони твої друзі!

— Ну, мені якраз до вподоби махлярі. У ранній молодості я був шулером на річному пароплавчику, тож розуміюсь на таких людях. Але я знаю їм і ціну. Тоді як ти,— він знов засміявся,— не маєш нюху на людей, не розрізняєш, де мізерне, а де велике. Часом я собі подумую, що єдині справжні дами, з якими ти спілкувалася, це були твоя мати й міс Меллі, хоча ні одна з них, здається, не справила на тебе анінайменшого впливу.

— Меллі! Таж вона бридка, як розтоптана пантофля! І сукні в неї завжди якісь пожмакані, і слова за себе вона неспроможна сказати!

— Тільки не влаштовуй мені сцен ревнощів, ясна пані. Самої вроди, як і вбрання, замало, щоб жінка стада справжньою дамою!

— Та невже? Ось почекай-но, Рете Батлер, я покажу тобі! Тепер, коли я... коли ми маємо гроші, я стану найпишнішою дамою, яку ти будь-коли бачив!

— Цікаво буде на це подивитись,— озвався він.

Але набагато привабливішими, ніж люди, з якими зустрічалась тут Скарлет, виявилися сукні, що їх купував для неї Рет, сам добираючи кольори, тканину, крій. Криноліни тепер уже вийшли з моди, і нові моделі були просто чарівні: спідниці стягнені донизу, а складки на турнюрах оздоблені гірляндами квітів, стьожками й каскадами мережив. Скарлет згадувала скромні криноліни часів війни і трохи знічувалась від цих нових спідниць, що випинали їй живіт. І ще ж пресимпатичні маленькі капелюшки — вони, власне, були й не капелюшки, а пласкі беретики, збиті набакир і обсаджені зверху плодами та квітками, розмаяними пір’їнами й стрічками! (Вона ще купила була накладні буклі, щоб доточити до вузла свого гладко зачесаного волосся, яке виступало на потилиці з-під капелюшка, але Рет, як це не прикро визнати, узяв і з великого розуму спалив їх!) А тонка, монастирського пошиття білизна! Яка вона чудова, і скільки комплектів її накупила Скарлет! Денні й нічні сорочки, і нижні спідниці з найтоншого льону, оторочені прегарною вишивкою з безліччю дрібненьких брижів. І ще атласні черевички, які придбав для неї Рет! З підборами на три дюйми та великими блискучими пряжками спереду. І шовкові панчохи, цілий тузінь їх, і жодної пари з бавовняним верхом! Це ж таке багатство!

Вона запопадливо купувала один за одним подарунки для рідні. Пухнасте щеня сенбернара для Вейда, який віддавна мріяв про такого песика, перське кошеня для Бо, кораловий браслет для маленької Елли, важке кольє з дармовисами із селеніту для тітоньки Туп, повний Шекспір для Мелані й Ешлі, розшита ліврея та ще високий кучерський циліндр з китичкою для дядька Пітера, крам на сукні для Ділсі й куховарки, коштовні презенти для всіх у Тарі.

— А що ти купила для Мамки? — запитав її Рет, дивлячись на купу дарунків, розкладених на ліжку в їхньому готельному номері, і виносячи щеня з кошеням до гардеробної.

— Анічого. Вона така поганюча. Чого я купуватиму їй подарунка, коли вона обізвала нас мулами?

— А чому ти так обурюєшся, чуючи правду, моя крихітко? Ти повинна щось купити Мамці. Ти розіб’єш їй серце, якщо нічого не подаруєш, а такі серця, як у неї, занадто цінні, щоб їх розбивати.

— Нічого я їй не привезу. Вона не заслужила.

— Тоді я сам куплю їй дарунка. Пригадую, моя нянька завжди казала, що коли вона вознесеться до раю, то хотіла б мати на собі нижню спідницю з такої цупкої тафти, яка стоїть лубом і шелестить при найменшому порусі. Господь Бог тоді подумав би, наче її пошито з янгольських крилець. Я куплю Мамці червоної тафти й замовлю з неї елегантну нижню спідницю.

— Вона не прийме її від тебе. Вона швидше помре, ніж ту спідницю одягне.

— Я не сумніваюся. Але все-таки я це зроблю.

Крамниці в Новому Орлеані були такі розкішні й заманливі, і ходити по них з Ретом було так цікаво! Та й обідати з ним теж було неабияк цікаво і навіть більш захоплювало, ніж відвідини крамниць, бо він знав, що замовити і як воно має бути приготовлене. Новиною для Скарлет, і то дуже збудливою, виявилися вина, лікери й шампанське у Новому Орлеані, бо ж вона досі знала тільки ожинове й виноградне вино домашнього виробу та «непритомне бренді» тітоньки Туп, але все перевершували страви, що їх замовляв Рет. Наїдки — це було найкраще з усього, що мав Новий Орлеан. Пригадуючи гіркі голодні будні в Тарі й пізніші нестатки, Скарлет відчувала невтоленний голод на ці смачнющі потрави. Суп із стручків бамії, креольські креветки, голуби у вині, устриці у хрусткому тісті під сметанним соусом, гриби, «солодке м’ясо» й індича печінка, риба, вигадливо засмажена у проолієному папері, і цитрини! Апетит у Скарлет був невситимий, бо тільки-но вона згадувала вічний той арахіс, та сушений горох, та солодку картоплю в Тарі, як зразу ж ладна була з новою силою накидатись на креольські потрави.

— Ти їси, наче востаннє в житті,— зауважив їй якось Рет.— Не вишкрібай усе з тарілки, Скарлет. Запевняю тебе, на кухні ще є. Досить лише сказати офіціантові. Якщо ти не перестанеш об’їдатись, то розбухнеш, як кубинська матрона, і мені доведеться взяти розлучення з тобою.

Але вона тільки показала йому язика й замовила ще одне тістечко, щедро натоптане кремом і полите шоколадом.

Якою втіхою було витрачати вволю грошей і не оглядатися за кожним центом, не ощадити на кожному кроці то на сплату податків, то на купівлю мулів! Якою втіхою було перебувати в товаристві людей веселих і багатих, а не таких, як благородні й убогі атлантці! Якою втіхою було носити шелесткі грезетові сукні, що вирізняють твій стан і виставляють на видноту всю шию та руки і значну частину грудей, і знати, з яким захватом дивляться на тебе чоловіки! І якою втіхою було їсти все що хочеш, не наражаючись на докір, що дамі, мовляв, це не личить. І пити шампанського скільки душа запрагне. Коли Скарлет уперше перебрала міру з питвом, то вранці після пробудження їй дуже тріщала голова, і було трохи соромно, що на зворотній дорозі до готелю, їдучи у відкритому екіпажі вулицями Нового Орлеана, вона голосно виспівувала «Гарний стяг наш голубий». Вона ще ніколи в житті не бачила захмелілої дами, єдина п’яна жінка, яка трапилась їй на очі, була Краля Вотлінг того дня, коли впала Атланта. Скарлет не могла погляду підвести на Рета, такий пік її сором, але його ця пригода, здавалося, тільки розважила. Хоч би що Скарлет робила, він сприймав це як забавку, так наче вона була грайливим кошеням.

Їй подобалося з’являтися на людях удвох з Ретом, адже він був дуже привабливий. Раніше вона ніколи не думала про те, який у нього вигляд, бо в Атланті всі дружно осуджували вади Рета і ніхто не звертав уваги на його зовнішність. Але тут, у Новому Орлеані, вона не могла не помічати, як часто жінки дивляться йому вслід або бентежаться, коли він схиляється над їхніми долонями. Усвідомлення того, що на її чоловіка звернені погляди інших жінок, які, можливо, заздрять їй, сповнювало Скарлет гордістю, коли вона ступала поряд з ним.

«А з нас таки гарна пара»,— задоволено думала вона.

Так, Рет мав рацію, коли казав, що шлюб може дарувати багато втіхи. І не тільки втіхи, але й багато чого повчального, як на Скарлет. Це все навіть само собою було дивне, бо їй здавалось, що життя вже нічого нового не може їй відкрити. А тепер вона почувала себе мов дитина, якій кожен день приносить щось нове.

Найперше Скарлет виявила, що одруження з Ретом було зовсім не схоже на одруження з Чарлзом або Френком. Ті двоє поважали Скарлет і остерігалися спалахів її темпераменту. Вони запобігали у неї ласки, якою вона обдаровувала їх, коли мала на те охоту. Рет же не боявся її, та й поважав не дуже, як не раз їй здавалося. Він виробляв з нею що хотів, а коли їй це не подобалось, брав її на сміх. Вона не кохала його, але жити з ним, безперечно, було дуже цікаво. Найбільше вражало в ньому, що навіть під час вибухів пристрасті, приправлених інколи жорстокістю, інколи в’їдливою іронією, він начебто ні на мить не здавався цілком на волю емоцій, а все тримав себе у руках.

«Мабуть, це тому, що він не закоханий у мене по-справжньому,— думала вона, не маючи нічого проти такого стану справ.— Я б і не хотіла, щоб він у чомусь втратив самовладання». Але все-таки думка про можливість цього неабияк збуджувала Скарлет.

Живучи з Ретом, вона дізналась чимало нового про нього, хоч раніш їй здавалося, що знає його дуже добре. Вона дізналася, що голос його може бути шовковистим, як котяча шерсть, а за хвилину стати шорстким і сипати прокляття. Він міг начебто щиро й схвально змальовувати прояви мужності, честі, цноти й любові, з якими йому доводилося стикатись у своїх житейських бувальцях, і тут-таки з холодним цинізмом ошелешити якою-небудь соромітною історією. Вона розуміла, що чоловік не мав би розповідати таких речей своїй жінці, але вони розважали Скарлет, промовляючи до приземлених і грубших сторін її натури. Коротку хвильку він міг бути ревним, мало не ніжним коханцем, а тоді враз перекидався на глузливого чорта, що зривав накривку з легкозаймистого пороху її емоцій, підпалював гніт і тішився, як вона вибухала люттю. Вона переконалася, що Ретові компліменти завжди були двосічні і що навіть до найчуліших виявів його почуттів треба ставитися з осторогою. Власне, протягом тих двох тижнів у Новому Орлеані вона дізналася про нього все, окрім того, який він насправді.

Бувало, вранці він відпускав покоївку, сам приносив сніданок на таці й годував її, мов дитину, а тоді брав у неї щітку й розчісував їй довге темне волосся, аж воно починало потріскувати й іскритись. А іншого ранку безцеремонно розбурхував її з глибокого сну, стягуючи ковдру й лоскочу-чи їй голі підошви. Іноді він вислуховував з виразним зацікавленням подробиці її ділових операцій, схвально притакував, яка вона тямуща, а то обзивав її сумнівні оборудки чистим ошуканством, грабіжництвом з великої дороги і здирством. Він водив її на вистави й під час дійства дозоляв пошепки, що, мовляв, Бог запевне не схвалив би таких розваг, та до церкви, впівголоса забавляючи всякими непристойними жартами, а потім дорікав, чого вона сміється. Він підохочував її не критися з думками, бути легковажною і зухвалою. Вона перейняла у нього звичку говорити ущипливі слівця й сардонічні фрази і охоче вживала їх, оскільки це давало їй перевагу над іншими людьми. Але вона не мала властивого йому почуття гумору, яке злагіднювало його в’їдливість, і не вміла так усміхатись, як Рет, коли здавалося, що, беручи на глузи інших, він глузує і з самого себе.

Він спонукав її до забав, хоч вона майже забула, як це робиться. Життя-бо для неї було таке серйозне й гірке! А сам він знав, як бавляться, і поривав її бавитись разом із ним. Однак Рет ніколи не тішився, як хлопчак: в усіх своїх вчинках він тримався по-чоловічому й ніколи не дозволяв, щоб вона про це забула. Їй несила була глянути на нього з висоти своєї жіночої переваги, вибачливо при цьому всміхаючись, як звичайно всміхаються жінки перед вибриками чоловіків, які в душі зостаються хлопчаками.

Це дратувало її трохи, коли вона задумувалась. Так приємно було б відчути свою перевагу над Ретом! Усіх інших чоловіків, відомих їй, вона могла збувати напівзневажливим: «Ну й дитина!» Свого батька, близнюків Тарлтонів, охочих до під’юджувань та всіляких авантюр, задиристих, мов діти, малоростків Фонтейнів, Чарлза, Френка, всіх тих, що залицялися до неї під час війни,— власне, всіх до одного, крім Ешлі. Тільки Ешлі й Рета вона не могла збагнути, не могла підбити під себе, бо вони обидва були дорослі й позбавлені хлоп’ячості.

Вона не розуміла Рета й не намагалася зрозуміти, хоч деколи помічала в ньому щось таке, перед чим губилася. Часом він якось так дивно поглядав на неї, коли йому здавалося, що вона не бачить. Обернувшись раптово, вона, бувало, перехоплювала його погляд, пильний і напружений, сповнений чекання.

— Чого ти так на мене дивишся? — запитала раз вона роздратовано.— Немов кіт на мишачу нору!

Але обличчя його як стій змінилося, і він тільки засміявся. Невдовзі Скарлет забула про цей випадок і більше про нього не думала, як і взагалі про вдачу Рета. Надто вже він був непередбачуваний, щоб сушити цим голову, а життя стало таке ж приємне — за винятком тих хвилин, коли попа згадувала Ешлі.

Рет, однак, настільки заполонив її життя, що їй не дуже й було коли згадувати Ешлі. Удень Ешлі майже ніколи не зринав у її думках, зате вночі, коли Скарлет вкладалася спати, перевтомлена танцями, а голова в неї паморочилася від надміру шампанського,— отоді з’являлися думки про Ешлі. Часто, лежачи сонна в Ретових обіймах при світлі місяця, що падало на ліжко, вона думала, як чудово жилося б, якби це руки Ешлі так міцно пригортали її, якби це Ешлі занурював обличчя в її чорне волосся, огортав її косами собі шию.

Думаючи так, вона одного разу зітхнула й обернулась лицем до вікна, і за мить відчула, як важка рука під шиєю в неї напружилась і ствердла, а серед тиші почувся голос Рета:

— А щоб тебе чорти забрали з твоєю брехливою дрібною душею разом!

І він, підвівшись, одягнувся й вийшов з кімнати, глухий до її здивованих протестів та запитань. Вернувся Рет аж уранці, коли вона снідала у себе в номері — пожмаканий, п’яний у дим і в найв’їдливішому настрої, і навіть не вибачився й не пояснив ніяк своєї відсутності.

Скарлет не стала його розпитувати й була з ним дуже холодна, як і годилось ображеній дружині, а, скінчивши сніданок, вдяглася під Ретовим гнітючим поглядом і вибралася в обхід крамниць. Коли вона повернулась, його вже не було — з’явився він тільки перед вечерею.

Трапеза проходила в цілковитій мовчанці, і Скарлет силкувалася не зірватись, бо це була остання їхня вечеря в Новому Орлеані, і їй хотілося вволю поласувати лангустами, хоч їсти на очах у Рета було не дуже приємно. Однак вона впорала чималеньку лангусту й випила добрячу порцію шампанського. Можливо, саме ця сполука й спричинила, що до неї ту ніч повернувся її давній кошмарний сон — вона прокинулася з плачем, мокра від холодного поту. Вона знов опинилася в Тарі, у сплюндрованій Тарі. Мати була нежива, і з нею відійшла вся сила й мудрість світу. І ніде на цілій землі не було ні душі, до якої вона могла б звернутись, на яку могла б покластись. Її переслідувало щось страхітливе, і вона бігла, бігла, аж серце мало не розривалося, бігла крізь густу клубочисту млу, щось вигукуючи, наосліп шукаючи якогось незнаного прихистку, що крився десь у навколишньому тумані.

Рет був схилений над нею, коли вона прокинулась,— вік без жодного слова підхопив її на руки, мов малу дитину, й пригорнув до себе, тверді його м’язи ніби додавали їй сили, його безсловесний шепіт вселяв заспокоєння, і врешті схлипування її стихло.

— Ох Рете, мені було так холодно, і голод доймав, і втома, і я не могла знайти його, Я бігла й бігла крізь імлу, і все не могла знайти його.

— Чого його, голубко?

— Я не знаю. Якби ж то я знала.

— Це той самий твій давній сон?

— А так.

Він лагідно поклав її на ліжко, пошарудів у темряві й запалив свічку. В цьому слабенькому світлі обличчя його з гострими обрисами й налитими кров’ю очима було непроникне, мов камінь. Під його сорочкою, розщібненою до пояса, проступали смугляві груди в густому чорному зарості. Скарлет, усе ще тремтячи зі страху, подумала, який він дужий, якою певністю віє від нього, і прошепотіла:

— Обійми мене, Рете.

— Дорогенька моя! — вирвалось у нього, і він, знов узявши її на руки, сів з нею на широке крісло.

— Ох Рете, це ж так страшно, коли допікає голод.

— Авжеж страшно, коли сниться голод після вечері з семи страв, включаючи й величезну лангусту.— Він осміхнувся, але цим разом лагідно.

— Ох Рете, я просто біжу й біжу й женуся, сама не знаю за чим. Воно весь час криється десь в імлі. Я певна, що якби знайшла його, то відчула б себе назавжди в безпеці й уже ніколи не зазнавала б ні холоду, ні голоду.

— А що воно таке, за чим ти женешся,— людина чи щось інше?

— Не знаю. Я ніколи не думала про це. А як ти гадаєш, мені коли-небудь присниться, що я добралася до того безпечного прихистку?

— Ні,— відказав він, погладжуючи її розкудлане волосся.— Мабуть, що ні. У снах такого не буває. Але мені здається, що коли ти призвичаїшся до безпеки, й тепла, й доброго харчування день у день, цей сон перестане тобі снитись. А я вже подбаю, щоб ти, Скарлет, жила у безпеці.

— Ти такий милий, Рете.

— Дякую хоч за окрушини з бенкетного столу, пані Багачко! Скарлет, я хочу, щоб ти щоранку, прокинувшись, проказувала: «Я вже ніколи в житті не голодуватиму і ніяке лихо мене не спіткає, поки Рет буде зі мною, а уряд Сполучених Штатів при владі».

— Уряд Сполучених Штатів? — обурено перепитала вона, випростовуючись у нього на колінах, усе ще з мокрими від сліз щоками.

— Колишня конфедератська скарбниця набралася цноти. Більшість цих грошей я вклав в урядові облігації.

— А хай їм чорт! — скрикнула Скарлет, забувши про свої недавні страхи.— То ти хочеш сказати, що віддав свої гроші в позичку янкі?

— Ще й під добрий відсоток.

— Та хоч би під сто відсотків, мені начхати! Ти повинен негайно продати ці облігації. Це ж подумати — щоб янкі користувалися твоїми грішми!

— А куди я їх діну? — запитав він, усміхаючись, бо ж помітив, що в очах у неї вже нема страху.

— Куди?.. Ну, скажімо, придбай ділянку біля П’яти Променів. Закладаюся, що за свої гроші ти міг би скупити там геть усе навкруги!

— Дякую, але мене не цікавлять П’ять Променів. Тепер, коли саквояжники повністю посіли владу в Джорджії, чого завгодно можна сподіватись. Я не маю найменшого бажання віддати щось на поживу цим канюкам, що злетілися до Джорджії з півночі, сходу, півдня й заходу. Звісно, я з ними заодно, як і годиться доброму пристібаєві, але довіряти їм я не довіряю. І не вкладатиму своїх грошей у земельні ділянки. Я волію державні облігації. Їх можна сховати. А землі так легко не сховаєш.

— Отже, ти вважаєш...— почала вона, аж збліднувши на думку про свої тартаки та крамницю.

— Я не знаю. Але не май такого наполоханого вигляду, Скарлет. Наш чарівний новий губернатор — мій добрий приятель. Просто часи тепер непевні, і я не хочу вкладати в нерухомість надто багато своїх грошей.

Він пересадив її на одне коліно, відхилився назад, дістав сигару й запалив. Скарлет сиділа, дригаючи голими ногами й дивлячись, як грають м’язи на його смуглявих грудях, і страхи її зовсім розвіялися.

— І коли вже у нас зайшла мова про нерухомість, то я хочу сказати тобі, Скарлет, що збираюся побудувати особняк. Френка ти могла загнати в будинок міс Туп, але мене на це не підіб’єш. Я не думаю, що зможу витримувати її млості по тричі на день, і, крім того, я певен, що дядько Пітер швидше вб’є мене, ніж дозволить мешкати під священним дахом Гамільтонів. А міс Туп може запросити до себе міс Індію Вілкс, щоб та відганяла її привидів. Повернувшись до Атланти, ми оселимось у весільному номері готелю «Національ», поки наш будинок докінчать. Перед від’їздом з Атланти я залагодив купівлю великої ділянки біля будинку Лейденів на Персиковій вулиці. Знаєш, де це?

— Ой Рете, це ж чудово! Я так хочу мати свій власний будинок! І щоб великий був.

— Нарешті ми хоч у цій справі дійшли згоди. А чи сподобалася б тобі отинькована біла споруда, оздоблена чавунним литвом, як тутешні креольські будинки?

— Ой ні, Рете. Тільки не таку старомодну, як ці новоорлеанські будівлі. Я знаю, який саме будинок я хочу. Щоб був у новітньому стилі, такий, як я бачила на малюнку... де ж це... ага, в «Гарперовім тижневику». Щось схоже на швейцарське шалле.

— Швейцарське що?

— Шалле.

— Скажи по літерах.

Вона сказала всі п’ять літер.

— О-хо-хо,— зітхнув він і погладив вуса.

— У цього будинку дуже гарний вигляд. Він має високий дах і мансарду, зубчасту оградку вгорі й дві вежки по боках, покриті фігуристим гонтом. А у вежках віконечка з червоними й синіми шибками. Все таке модне.

— А на ганку, сподіваюся, різьблені поруччя?

— Так.

— Із дашка над ганком звисає різьблення?

— Так. Ти, мабуть, бачив такий будинок.

— Бачив, але не в Швейцарії. Швейцарці — дуже розумний народ і вельми чутливі на красу в архітектурі. Ти й справді хочеш будинок у такому роді?

— О так!

— Я гадав, що спілкування зі мною позитивно вплине на твій смак. Але чому не будинок у креольському стилі або колоніальному, з шістьма білими колонами?

— Я ж кажу тобі, що не хочу, щоб він був бридкий і старомодний. А всередині нехай будуть червоні шпалери на стінах і червоні оксамитові портьєри над усіма розсувними дверима, і щоб скрізь були дорогі меблі з горіхового дерева, а на підлозі розкішні м’які килими і... Ох Рете, таж усі позеленіють від заздрощів, коли побачать наш будинок!

— А чи конче треба, щоб нам усі заздрили? Хоча, як тобі цього хочеться, нехай зеленіють. Тільки чи не спадало тобі на думку, Скарлет, що це певний несмак — так марнотратно опоряджати будинок, коли всі навколо в убозтві?

— А я цього хочу,— вперто заявила вона.— Я хочу, щоб усім моїм недоброзичливцям аж закрутило в носі. І ми влаштовуватимемо великі прийоми, щоб усі городяни стали шкодувати, що говорили про мене всяку гидоту.

— Але хто ж тоді приходитиме на наші прийоми?

— Та всі, а як же інакше?

— Сумніваюся. Стара гвардія помирає, але не здається.

— Ох Рете, це все порожні слова! Коли маєш гроші, всім ти любий.

— Тільки не південцям. Грошовитому спекулянтові важче пробитися до порядних віталень у місті, ніж верблюдові пролізти крізь вушко голки. А щодо пристібаїв — цебто мене з тобою, моя крихітко,— то нам ще поталанить, якщо люди не плюватимуть нам услід. Але коли вже ти так хочеш спробувати, я тебе підтримаю, люба, і вельми буду тішитись, як ти поведеш свою кампанію. А оскільки ми завели мову про гроші, дозволь, я з’ясую тобі деякі речі. Ти матимеш стільки грошей на будинок, скільки потребуватимеш, і на всякі там свої фанаберії також. І якщо ти любиш коштовності, то матимеш і їх, тільки вибиратиму я сам. У тебе такий прегидкий смак, моя крихітко. І все, що ти схочеш для Вейда та Елли. А якщо у Вілла Бентіна будуть клопоти з бавовною, я залюбки підтримаю таку любу тобі плантацію в окрузі Клейтон. Це досить порядно, еге ж?

— О так! Ти дуже щедрий.

— Але слухай уважно. Ані одного цента на крамницю і ані одного цента на ці твої скіпкові тартаки.

— Ох,— не стрималася Скарлет і посмутніла. Увесь медовий місяць вона мізкувала над тим, як витягти з нього тисячу доларів, потрібних їй на купівлю ще п’ятдесяти футів землі для розширення складу деревини.

— Мені здавалося, що ти завжди похвалявся широтою поглядів і що тебе не обходять людські поговори про мої ділові інтереси, аж, виявляється, ти такий самий, як і решта чоловіків,— боїшся, щоб люди не сказали, що в нашій родині я верховода.

— Ніколи й ні в кого не виникне сумніву щодо того, хто верховодить у родині Батлерів,— протягло мовив Рет.— А що дурні скажуть, мене не цікавить. Коли хочеш знати, то я так погано вихований, що пишаюся, маючи кмітливу жінку. Я хочу, аби ти й далі заправляла своєю крамницею і тартаками. Вони належать твоїм дітям. Коли Вейд виросте, йому не дуже приємно буде лишатись на утриманні вітчима, і він зможе перебрати на себе ці твої заклади. Але мого жодного цента не піде ні на крамницю, ні на тартаки.

— Чому?

— Тому що я не збираюся своїм коштом утримувати Ешлі Вілкса.

— Ти знову своєї?

— Ні. Але ти спитала про мої мотиви, і я тобі пояснив. І ще одна річ. Не гадай собі, ніби зможеш обдурювати мене з рахунками на свої вбрання та на ведення дому, щоб у такий спосіб заощадити грошей на купівлю зайвих мулів або ще одного тартака для Ешлі. Я пильно стежитиму за твоїми видатками, а що скільки коштує, я вже знаю. Ой, та не вдавай з себе таку ображену. Ти на це здатна. На тебе це цілком схоже. Я взагалі думаю, що ти на будь-що здатна, коли йдеться про Тару або Ешлі. Щодо Тари, то я не заперечую. Але Ешлі я рішуче викреслюю. Я попускаю віжки, моя крихітко, однак не забувай, що в мене є вуздечка й остроги.

Розділ XLIX

Місіс Елсінг наставила вуха у бік холу. Почувши, як хода Мелані завмерла в кухні, де стукіт тарілок та подзенькування срібла засвідчили наближення почастунку, вона обернулась і тихенько заговорила до дам, які з швацькими кошиками на колінах сиділи кружка у вітальні.

— Я особисто не збираюся складати візитів до Скарлет ані тепер, ані коли-будь у майбутньому,— заявила вона, і її холодне елегантне обличчя стало ще холоднішим.

Решта членів жіночого «Швацького гуртка для конфедератських удів та сиріт» тут-таки відклали голки і ще ближче зсунули крісла на коліщатах. Усім дамам страшенно кортіло поговорити про Скарлет і Рета, але присутність Мелані унеможливлювала це. Молоде подружжя щойно напередодні повернулося з Нового Орлеана й оселилося у весільному номері готелю «Національ».

— Г’ю каже, що я повинна скласти візит чемності до капітана Батлера, бо той урятував йому життя,— вела далі місіс Елсінг.— А бідна Фенні з ним заодно і збирається теж піти. Я їй сказала: «Фенні, таж Томмі, якби не Скарлет, зовсім би не загинув. Іти до неї з візитом — це образа його пам’яті». А Фенні не придумала нічого кращого, як відказати: «Мамо, я йду з візитом не до Скарлет, а до капітана Батлера. Він зробив усе можливе, аби його врятувати, і зовсім не винен, що йому не пощастило».

— Ну й дурна ж ця молодь! — вигукнула місіс Меррівезер.— Іти з візитами, теж мені! — Вона обурено випнула свої пишні перса, пригадавши, як нецеремонно Скарлет відкинула її пораду не одружуватися з Ретом.— Моя Мейбел така сама дурна, як і ваша Фенні. Вона каже, що вони з Рене теж складуть їм візит, бо капітан Батлер визволив Рене від шибениці. А я їй кажу, що якби Скарлет не виставлялася так, Рене б нічого й не загрожувало. Татусь Меррівезер і собі лаштується з візитом і плете язиком, як несповна розуму: каже, що вдячний цьому пройдисвітові, хоч би я й думала інакше. Їй же Богу, відколи мій старий побував у закладі цієї Вотлінг, поводиться він геть непоштиво. Іти з візитами, теж мені! Хто як хто, а я вже нізащо не піду. Одружившись із таким чоловіком, Скарлет поставила себе поза товариством. Він був нестерпний ще тоді, як спекулював у роки війни й збивав гроші на нашому недоїданні, але тепер, коли злигався з саквояжниками та пристібаями, коли заприятелював... атож, заприятелював з цим гидким мерзотником, губернатором Буллеком... Іти з візитами, теж мені!

Місіс Боннел — пухкенька темноволоса жіночка з веселим обличчям — зітхнула.

— Вони лише один раз завітають до них просто задля ввічливості, Доллі. Я не певна, чи слід їх за це ганити. Наскільки я чула, всі чоловіки, що брали участь у тому наїзді, збираються завітати, і, гадаю, вони мають рацію. Але мені якось аж не віриться, що Скарлет — дочка своєї матері. Я ж разом з Еллен Робійяр ходила до школи в Саванні, вона була наймиліша з усіх дівчаток, і я її дуже любила. Якби ж то її батько не затявся на тому, щоб вона не одружувалася зі своїм кузеном Філіппом Робійяром! Власне, той хлопець не був такий уже й поганий — просто йому, як і взагалі хлопцям, треба було переказитись. А от Еллен поквапилась і вийшла за О’Гару, що був уже в літах, тож і народила таку дочку, як Скарлет. Та хоч би там що, а я мушу-таки раз їх відвідати в пам’ять про Еллен.

— Сентиментальні дурощі! — переконано пирхнула місіс Меррівезер.— То це ви, Кітті, збираєтесь іти з візитом до жінки, яка вийшла наново заміж, коли ще не минуло й року після смерті чоловіка? До жінки...

— І це ж через неї, по суті, загинув містер Кеннеді,— не дала їй договорити Індія. Голос її звучав холодно й терпко. Думаючи про Скарлет, вона ледве стримувала себе, щоб бути чемною, бо завжди, завжди пригадувала собі Стюарта Тарлтона.— Я вже давно мала підозру, що її з цим Батлером щось пов’язувало й до загибелі містера Кеннеді.

Не встигли дами отямитись від подиву, викликаного такою заявою, та ще й з уст неодруженої панночки, як у дверях з’явилася Мелані. Захоплені своїми пересудами, вони не почули її легкої ходи, і тепер перед господинею дому мали вигляд школярок, яких застукала на гарячому вчителька. До того всього вразила їх і зміна в обличчі Мелані. Вона вся спаленіла з праведного обурення, завжди лагідні її очі пломеніли вогнем, ніздрі тремтіли. Ніхто ще ніколи не бачив Мелані обуреною. Жодна з цих дам і не уявляла, що вона вміє гніватись. Вони всі любили її, але вважали найніжнішою, найпотульнішою з молодих жінок, сповненою пошани до старших і цілком позбавленою власної думки.

— Як ти смієш так говорити, Індіє? — запитала Мелані тихим тремтячим голосом.— До чого ти докотилася зі своїми ревнощами? Мала б трохи сорому!

Індія поблідла, але голови не схилила.

— Я від жодного слова свого не відмовлюся,— відповіла вона коротко. А сама тим чадом напружено думала.

«Чи й справді це я ревную?» — промайнуло в неї. Але хіба згадки про Стюарта Тарлтона, і про Душку, в якої Скарлет відбила Чарлза, не давали їй досить підстав для ревнощів? Чи ж не мала вона досить підстав ненавидіти Скарлет, особливо тепер, коли підозрювала, що вона якимось чином затягла в свої тенета й Ешлі? Вона думала: «Багато що я могла б розповісти тобі про Ешлі й безцінну твою Скарлет». Індія розривалася між бажанням уберегти брата своєю мовчанкою і вивільнити його з тих тенет, виклавши власні підозри Мелані й усьому світові. Це примусило б Скарлет відступитися від Ешлі. Але з цим ще треба було почекати. Вона не мала ніяких доказів, самі лише підозри.

— Я від жодного слова не відмовлюся,— повторила вона.

— В такому разі я дякую долі, що ти більше не живеш під моїм дахом,— промовила Мелані крижаним тоном.

Індія схопилась на рівні, червона барва залила її блідаве обличчя.

— Мелані, ти... ти моя невістка... ти ж не сваритимешся зі мною через цю безпутну...

— А Скарлет теж моя невістка,— відказала Мелані, дивлячись просто в очі Індії, як зовсім чужій людині.— І дорожча мені за рідну сестру. Якщо ти забула, скільки вона зробила мені добра, то я ні. Скарлет сиділа біля мого ліжка під час усієї облоги, хоча могла б поїхати додому, адже навіть тітонька Туп утекла тоді до Мейкона. Вона допомогла мені при пологах, коли янкі були під Атлантою, і морочилася зі мною й Бо всю цю страшну дорогу до Тари, коли могла залишити мене тут у шпиталі на поталу янкі. І доглядала мене, й годувала, хоч сама насилу стояла на ногах з виснаги й голоду. А що я була хвора й слаба, мені дали найкращий матрац у Тарі. І коли я звелася на ноги, мені віддали єдину цілу пару взуття. Ти, Індіє, можеш і забути це все, але я не можу забути. І коли Ешлі повернувся додому, слабосилий, зневірений, без домівки, без цента в кишені, вона прийняла його в дім, як рідна сестра. І коли ми думали, що доведеться виїхати на Північ, і у нас розривалося серце, що муситимем покинути Джорджію, Скарлет з доброї своєї волі взяла Ешлі управителем на власний тартак. А капітан Батлер, щира душа, врятував Ешлі життя. Звісно, що Ешлі не може мати ніяких претензій до нього! А я вдячна, всією душею вдячна Скарлет і капітанові Батлеру. Але ти, Індіє! Як ти можеш забути все, що Скарлет зробила для мене й Ешлі? Як ти можеш так дешево цінувати братове життя, щоб ганьбити людину, яка його врятувала? Та якби ти впала навколішки перед капітаном Батлером і Скарлет, і того було б мало!

— Але ж, Меллі,— рішуче втрутилась місіс Меррівезер, уже встигнувши прийти до тями,— так не годиться розмовляти з Індією.

— А що ви сказали про Скарлет, я теж чула! — скрикнула Мелані, крутнувшись до тілистої матрони з виглядом дуелянта, що, витягши лезо з одного подоланого супротивника, запекло накидається на другого.— І вас чула, місіс Елсінг! Що ви думаєте про неї у своїх дрібненьких душах — мене не цікавить, це ваша справа. Але що ви кажете про неї у моєму домі й у моїй присутності, це вже моя справа. Тільки як ви можете не те що говорити, а навіть думати про неї таку бридоту? Невже ваші чоловіки такі байдужі вам, що ви радше бачили б їх мертвими, ніж живими? Невже ви не відчуваєте вдячності до людини, яка врятувала їм життя, і то ризикуючи своїм власним? Адже янкі запросто могли запідозрити, що він входить до клану, і тоді вся правда вийшла б назовні! І його тоді повісили б. Але він поставив на карту своє життя задля ваших чоловіків. Задля вашого тестя, місіс Меррівезер, і вашого зятя, і двох ваших небожів. І задля вашого брата, місіс Боннел, і ваших сина й зятя, місіс Елсінг. Невдячні, ось які ви! І я вимагаю, щоб ви всі вибачилися переді мною.

Місіс Елсінг була вже на ногах; міцно стиснувши губи, вона хапливо запихала своє шитво до кошика.

— Якби хтось мені сказав, що ти можеш стати такою невихованою, Меллі... Ні, я не вибачатимуся, Індія правду сказала. Скарлет — легкодумна, безпутна жінка. Я не можу забути, як вона поводилася під час війни. І не можу забути, що, розжившись трохи на гроші, вона повелася як біла голодранка...

— Ви не можете забути того,— відрубала їй Мелані, беручись під боки своїми малими кулачками,— що вона вигнала Г’ю, коли він виявився нездатним заправляти тартаком.

— Меллі! — хором зойкнули дами.

Місіс Елсінг високо закинула голову й рушила до виходу. Уже взявшись за кулясту ручку дверей, вона зупинилася й обернулась.

— Меллі,— промовила вона, і голос її злагіднів,— голубонько, ти краєш мені серце. Я була найближчою подругою твоєї матері й допомагала докторові Міду, коли ти приходила на світ, і я любила тебе, як рідну дитину. Якби це якась поважна справа, то, може, мені було б не так тяжко чути твої слова. Та коли йдеться про таку жінку, як Скарлет О’Гара, що здатна накапостити й тобі, як і кожному з нас...

На очі Мелані навернулися сльози при перших словах місіс Елсінг, але обличчя її спохмурніло, коли літня дама скінчила.

— Я хочу, щоб ви знали,— промовила Мелані,— що та з вас, котра не відвідає Скарлет, може ніколи не приходити й до мене.

Почувся шемріт збуджених голосів, і дами збентежено посхоплювалися з місця. Місіс Елсінг впустила на підлогу швацького кошика й вернулась до вітальні, а штучна її гривка зсунулась набік.

— Я не згодна з цим! — скрикнула вона.— Не згодна! Ти просто не при пам’яті, Меллі, і не відповідаєш за свої слова. Ми й далі будемо приятельками, ти і я. І я не дозволю, щоб ця справа посварила нас.

Місіс Елсінг заллялася слізьми, і Мелані, сама не тямлячи як, опинилася в її обіймах, але й, схлипуючи, твердила, що не відступиться від своїх слів. Кілька інших дам також вибухнули плачем, а місіс Меррівезер, гучно сякаючись у хустинку, пригортала водночас місіс Елсінг і Мелані. Тітонька Туп, нажахано спостерігаючи всю цю сцену, раптом осіла на підлогу й по-справжньому зімліла, що траплялося з нею вкрай рідко. Серед загальних сліз, метушні, поцілунків, пошуків нюхальної солі та бренді тільки одне обличчя лишалося незворушним, одні очі лишалися сухими. Коли Індія Вілкс вийшла з будинку, ніхто й не помітив.

Дідок Меррівезер, зустрівши кількома годинами пізніше дядечка Генрі Гамільтона в салуні «Модне дівча», переповів йому цю ранкову пригоду. Зробив він це з неабияким задоволенням, радий, що у когось вистачило духу втерти носа його грізній невістці.

— Ну й чим же скінчила ця зграя дуреп? — роздратовано поцікавився дядечко Генрі.

— З певністю я не знаю,— відповів старий,— але виглядає на те, що Меллі в цьому забігові ловко їх обійшла. Закладаюся, що всі вони, бодай по разу, а відвідають Батлерів. Люди, Генрі, вельми поважають вашу небогу.

— Меллі — наївнячка, а дами мають рацію. Скарлет — добра пташка, і я досі не можу збагнути, з якої речі Чарлі був одружився з нею,— понуро прорік дядечко Генрі.— Проте Меллі певною мірою теж має рацію. Родини тих чоловіків, яких урятував капітан Батлер, повинні хоча б з чемності скласти їм візит. Коли хочете знати, то я, власне, не маю нічого проти Батлера. Рятуючи наші шкури в ту ніч, він повівся як порядна людина. А от Скарлет — ця сидить мов реп’ях у мене під хвостом. Надто велика вона спритнюга, і сама ж на цьому й потерпає. А проте я завітаю до них. Пристібайка чи ні, але Скарлет зрештою мені родичка. Я сьогодні ж таки й сходжу.

— І я з вами, Генрі. Доллі знавісніє, почувши, що я пішов туди. Стривайте-но, я смикну ще разочок.

— Ні, вип’ємо в капітана Батлера. Хоч би там як, але напої у нього завжди добрі.

Рет сказав, що стара гвардія ніколи не здається, і мав слушність. Він розумів, як мало важать ті нечисленні візити до них, і розумів, чим їх викликано. Перші завітали родини чоловіків, які брали участь у тому невдалому наїздові клану, однак майже ніхто не повторив свого візиту. І ні від кого з них Батлер не почув запросин у гості.

Рет сказав, що вони й по одному разу не прийшли б, якби не страх перед Мелані. Звідки у нього взялася ця думка, Скарлет не знала, але відкинула її з цілковитою зневагою. Бо який там вплив могла мати Мелані на осіб такого крою, як місіс Елсінг чи місіс Меррівезер? А що вони більше не заходили до них, її мало цікавило,— власне, вона ледве чи й завважила їхню відсутність, бо в їхніх готельних покоях роїлося безліч гостей іншої породи. Корінні атлантці називали їх «новими людьми», але частіше вживали дещо експресивнішого виразу.

Багато таких «нових людей» оселилося в готелі, дожидаючи, як Рет і Скарлет, поки добудують їхні будинки. Ці новоприбульці були веселі й заможні і подібно до Ретових приятелів з Нового Орлеана — вишукано вдягнені, легкі на тринькання грошей і не дуже охочі розводитися про своє минуле. Всі вони належали до республіканців, а до Атланти їх привели «ділові зв’язки з урядом штату». В чому саме полягали ці зв’язки, Скарлет не знала, та й не цікавилась.

Рет міг би просвітити її в цьому плані: ділові інтереси їхні були такі самі, як і в канюків, що накидаються на мертвеччину. Вони нюхом чули здалеку смерть і несхибно зліталися сюди звідусюди, щоб насититись. Джорджіанці вже були не при владі у своєму штаті, Джорджія лежала безсила, і всіляких авантюрників тут кишма кишіло.

Дружини знайомих Ретові пристібаїв та саквояжників цілими гуртами сходилися до них на гостину, так само як і «нові люди», з якими Скарлет запізналася, спродуючи їм деревину на спорудження будинків. Рет сказав, що коли вже вона має з ними ділові зв’язки, то повинна й приймати їх, і після перших їхніх відвідин вона дійшла висновку, що з ними навіть цікаво. Вони гарно вбиралися, ніколи не заводили балачок про війну й скрутні часи, а обмежувались розмовою про останні моди, скандальні пригоди та гру у віст. Скарлет ніколи раніше не брала карт до рук, але тепер залюбки приохотилася до вісту, зробившись невдовзі непоганим гравцем.

Коли тільки вона бувала у себе в номері, там завжди збиралася компанія гравців у віст. Щоправда, тепер вона не часто сиділа у себе: майже всю її увагу поглинало будівництво власного будинку, і їй було не до гостей. У ці дні Скарлет не дуже обходило, відвідує її хто чи ні. Свої товариські забави вона хотіла відкласти до тієї пори, коли дім добудують і вона стане господинею найбільшої в Атланті оселі й уряджатиме найвишуканіші в місті прийоми.

Протягом довгих теплих днів вона приглядалась, як велично постає її будинок з червоного каменю, критий сірим гонтом, як він підноситься над усіма іншими будинками Персикової вулиці. Забувши про свою крамницю й тартаки, вона мало не весь час проводила на будівельній ділянці — сперечалася з теслями, заводилася з мулярами, докучала підрядникові. Стіни швидко росли і, дивлячись на них, вона з задоволенням думала, що після закінчення цей будинок буде найпросторіший і найгарніший на все місто. Він матиме імпозантніший вигляд, ніж навіть поблизький особняк Джеймса, недавно придбаний під офіційну резиденцію губернатора Буллека.

Поруччя й карнизи в губернатор овій резиденції прикрашало вигадливе різьблення, але його й порівняти не можна було з мереживним плетивом будинку Скарлет. Губернаторів особняк мав бальну залу, однак вона здавалася завбільшки в більярдний стіл проти величезної палати для бенкетів, яка займала весь третій поверх у Скарлет. І взагалі в домі Скарлет усього було більше, ніж у губернаторовому особняку, та й у будь-якому іншому будинку Атланти — більше бань, колон і веж, більше балконів і громовідводів, більше вікон з кольоровими шибками.

Довкола будинку простягався кружганок зі сходинками з усіх чотирьох боків. На широкому подвір’ї стояли масивні чавунні лавки, чавунна альтанка, споруджена, як запевняли Скарлет, у чисто готичному стилі й названа модним слівцем «бельведер», а також дві чавунні статуї — одна оленя, а друга дога, здорового, як шотландський поні. Для Вейда й Елли, трохи приголомшених розмірами, пишнотою і модною на той час затемненістю нової їхньої домівки, ці двоє металевих звірят були єдиною відрадою.

Всередині будинок опорядили так, як того воліла Скарлет: грубі червоні килими на всю підлогу, портьєри з червоного оксамиту, всюди найсучасніші меблі з чорного полірованого горіха, оздоблені різьбленням де тільки можна і оббиті такою ковзькою тканиною з кінського волосу, що дамам доводилося сідати якомога обережніше, щоб не з’їхати на підлогу. Скрізь на стінах були дзеркала, а у простінках стояли трюмо, всі в золочених рамах — Рет якось недбало зауважив, що цих свічад було так багато, як у закладі Кралі Вотлінг. Поміж ними висіли гравюри, взяті у важкі рами, деякі завдовжки у вісім футів — їх Скарлет спеціально замовила в Нью-Йорку. Самі стіни були покриті дорогими темними шпалерами, а коли ще врахувати висоту стелі й вишневого кольору плюшеві штори на вікнах, то нічого дивного, що сонце майже не потрапляло всередину й у кімнатах завжди панувала напівсутінь.

Коротше кажучи, будинок цей таки вражав, і Скарлет, ступаючи по м’яких килимах, занурюючись у глибокі пуховики на ліжках, згадувала холодну підлогу й прості сінники Тари і почувала себе неабияк задоволеною. На її думку, це був найгарніше й найвишуканіше умебльований будинок з усіх, які вона бачила, хоч Рет казав, що він моторошний. Але якщо їй подобається в ньому, хай так і буде.

— Незнайомець, котрий нічого про нас не знає, з першого погляду на цей будинок зрозуміє, що збудовано його на нечисті гроші,— зауважив Рет.— Ти ж знаєш, Скарлет,— неправедно нажите нічого доброго не дає, і наш будинок підтверджує цю істину. Тільки скоробагатько міг поставити собі таку озію.

Але Скарлет, яку розпирали гордощі й щастя, яка вже снувала плани про розкішні прийоми, коли вони облаштуються в цьому домі, тільки смикнула його пустотливо за вухо й мовила:

— Дурниці! Вигадуєш казна-що!

Тепер вона вже переконалася, що Рет полюбляє збивати з неї пиху і може зіпсувати всю насолоду, якщо прислухатись до його клинів. Якби всерйоз брати Рета, то довелося б з ним сваритись, а це її не дуже приваблювало, бо завжди в таких випадках його опинялося зверху. Отож вона по змозі не звертала уваги на Ретові слова, а коли вже й мусила вислухати, намагалася обернути їх на жарт. В усякому разі, перший час.

Упродовж медового місяця та й майже до кінця проживання в готелі «Націонали» стосунки їхні були цілком дружні. Але тільки вони перебралися до нового будинку і Скарлет почала заводити нових друзів, між ними двома почалися гострі сварки. Ненадовго щоразу, бо з Ретом інакше й не можна було, коли він лишався байдужісіньким до її запальної мови, а виждавши слушну хвилину, шпигав у найдошкульніше місце. І призвідцем колотнеч виступала саме Скарлет, а не Рет. Він лише виголошував свою недвозначну думку про Скарлет, про її поведінку, про те, як вона порядкує в домі та яких приятелів заводить. І декотрі з його тверджень були такі, що їх не можна було знехтувати або сприйняти як жарт.

Приміром, коли вона вирішила змінити вивіску «Крамниці Кеннеді» на щось більш ефектне й попросила Рета подумати над цим, той запропонував назвати її «Універсальна крамниця», запевнивши, що так буде солідніше й цілком відповідатиме широкому виборові товарів у торговельному закладі. Скарлет здалося, ніби нова назва досить приваблива, і вона вже встигла й напис замовити, коли Ешлі Вілкс ніяково пояснив їй, що це звучатиме трохи по-блюзнірському. Скарлет тоді страшенно розсердилась на Рета, а він розреготався, та й тільки.

І ще був клопіт з Мамкою. Вона як затялася зразу, так і не відступала від своєї думки, що Рет «мул у кінській збруї». Ставилась вона до нього з чемністю, але холодно. Звертаючись, завжди казала «кап’тане Батлер» і ніколи — «місте’ Рет». Вона навіть не зробила реверансу, коли Рет подарував їй червону нижню спідницю, й ні разу не одягла її. Еллу й Вейда вона тримала якомога далі від Рета, дарма що Вейд був у захваті від «дядечка Рета», та й Ретові малий явно подобався. Але замість звільнити Мамку або принаймні поставити її на місце, Рет виявляв до неї якнайбільшу повагу й був з нею гречніший, ніж з новими приятельками Скарлет. Ба навіть зі Скарлет він не був такий гречний, як з Мамкою. Він кожного разу просив у Мамки дозволу, коли возив Вейда на прогулянку, і радився з нею, яку ляльку купити Еллі. А Мамка тільки й того, що була з ним чемна.

Скарлет гадала, що Рет як господар дому мав би бути суворіший до Мамки, але він лише сміявся з її слів і казав, що Мамка якраз і є справжній господар у домі.

Раз він розлютив Скарлет, байдужісінько заявивши, що за кілька років вона опиниться в дуже прикрому становищі, коли панування республіканців у Джорджії скінчиться і демократи знову переберуть владу.

— Коли демократи матимуть більшість у законодавчих зборах і свого губернатора, це твоє вульгарне республіканське товариство виженуть звідси в три вирви, й усі вони знов підуть прислуговувати по шинках та вигрібати помийні ями, де їм і місце. А ти залишишся з носом, бо у тебе не стане приятелів ні з того, ні з того табору. Але хай собі, не мороч голови майбутнім.

Скарлет засміялася на ці слова, бо й мала підстави, адже Буллек на той час цілком певно сидів у губернаторському кріслі, в законодавчих зборах штату перебувало двадцять сім негрів, а тисячі демократів у Джорджії були позбавлені виборчого права.

— Демократи ніколи не вернуться. Вони тільки злостять янкі й віддаляють тим самим день, коли могли б вернутися до влади. Вся їхня робота — це гучні слова й нічні виправи ку-клукс-клану.

— Ні, вони вернуться. Я знаю південців. І знаю джорджіанців. Вони люди вперті й затяті. Якщо їм доведеться наново воювати, щоб вернути собі владу, вони й на це підуть. Якщо їм доведеться за прикладом янкі скуповувати негритянські голоси, і на це вони підуть. І якщо їм доведеться за прикладом янкі залучити до голосування десять тисяч покійників, то всі до одного трупи з кладовищ у Джорджії з’являться до виборчих урн. Справи неминуче зійдуть на пси під милостивим проводом нашого доброго друга Руфеса Буллека, і Джорджія неодмінно його виблює.

— Та не вживай таких вульгарних слів, Рете! — скрикнула Скарлет.— Ти говориш так, ніби я не була б рада поверненню демократів! А це ж неправда. Я б дуже зраділа, якби вони вернулися. Гадаєш, мені приємно дивитись, як усюди товчуться оці солдати, нагадуючи про той час, коли... гадаєш, мені приємно... Я ж усе-таки родом із цього штату! Мені б дуже хотілося, щоб вернулися демократи. Та вони не зможуть вернутись. Ніколи. А якби навіть вони й вернулися, чим би це зашкодило моїм новим знайомим? Гроші ж у них так і залишаться, хіба ні?

— Залишаться, якщо вони зуміють їх утримати. Але я сумніваюся, щоб кому-небудь з них вистачило грошей більш як на п’ять років, коли вони так їх тринькають. Легко прийшло — легко й піде. Ці гроші не дали їм нічого доброго. Так само, як і мої гроші тобі. Вони ж не перетворили тебе на конячку, моя чарівна мулице, правда?

Сварка, що виникла після цих його слів, тривала більше тижня. Скарлет чотири дні супилася, мовчазністю своєю натякаючи, що йому треба вибачитись, а далі Рет узяв і поїхав до Нового Орлеана, забравши з собою, попри Мамчині протести, Вейда, і пробув там, допоки роздратування Скарлет уляглося. Однак гіркота, що вона не змогла його упокорити, так і лишилася у неї в душі.

Коли Рет повернувся з Нового Орлеана, холодний і незворушний, Скарлет як могла приборкала в собі злість, закинувши її на задвірки пам’яті,— мовляв, «подумаю про це колись опісля». Їй неохота була зараз сушити собі голову чимось неприємним. Усю по вінця її переповнювала радість першого прийому, який вона збиралася влаштувати в новому будинку. Це мав бути пишний бенкет аж до ранку, пальмами у діжках, з оркестром, із запнутими полотном верандами, з такою вечерею, що на саму думку про неї набігала слинка в роті. Запросити на цей прийом Скарлет хотіла всіх своїх знайомих в Атланті — як давніх, так і нових, тих чарівних людей, з якими вона заприязнилася, її обернувшись із весільної подорожі. Збуджена приготуваннями до прийому, вона трохи забула про ущипливі Ретові зауваги і почувала себе щасливою — такою щасливою, як ще ніколи за кілька останніх років.

Це ж така втіха бути багатою! Приймати гостей і не рахуватися з кожним центом! Купувати найдорожчі меблі, вбрання, харчі й ніколи не думати про рахунки! Як чудово було мати змогу посилати чеки на чималу суму обом тітонькам, Полін і Юлейлії, до Чарлстона, а Віллові до Тари! Ой, і які ж дурні заздрісники ті, що твердять, ніби гроші — це не все! І як глибоко помиляється Рет, коли каже, що гроші не дали їй ніякої користі!

Картки з запрошеннями Скарлет розіслала всім своїм друзям та знайомим, давнім і новим, навіть тим, яких не любила. Не проминула навіть місіс Меррівезер, що повелася просто негречно, коли завітала до Скарлет у готель «Національ», або місіс Елсінг, що взагалі ставилась до неї вкрай холодно. Запросила вона й місіс Мід та місіс Вайтінг, хоч вони й недолюблювали її і цим запрошенням, очевидячки, були поставлені в скрутне становище, бо не мали відповідних туалетів для такого розкішного прийому. Ці вхідчини у домі Скарлет, або «посиденьки», як тоді повелося називати подібні вечірні розваги, щось проміжне між вечірками й балами, були найпишнішим світським зібранням за весь час існування Атланти.

Того вечора дім і завішаний полотнами кружганок заповнили гості, що пили її пунш із шампанського, споживали її пиріжки й устриці під соусом, танцювали під звуки оркестру, старанно заслоненого шерегом пальм та фікусів. Але не було серед них тих, кого Рет іменував «старою гвардією», окрім Мелані й Ешлі, тітоньки Туп та дядечка Генрі, подружжя Мідів та дідка Меррівезера.

Багато хто зі «старої гвардії», хоч із скрипом у душі, вирішив був прийти на ці «посиденьки». Одні з поваги до Мелані, інші тому, що відчували вдячність до Рета за врятування життя чи їм самим, чи їхнім родичам. Але за два дні перед прийомом Атлантою прокотився поголос, що до Скарлет запрошено й губернатора Буллека. «Стара гвардія» засвідчила свій осуд зливою карток, які посипалися на Скарлет з висловами жалю, що вони не можуть прийняти її люб’язного запрошення. А невеликий гурт давніх приятелів, що таки з’явилися, знічено, але рішуче покинув її дім ту ж хвилину, коли на порозі показався губернатор.

Ця образа з їхнього боку так приголомшила й розлютила Скарлет, що вся насолода від прийому геть пропала. Це ж готувалися такі добірні «посиденьки»! Вона стільки любові вклала в підготовку вечора, а тут майже нікого не було з давніх приятелів, і зовсім нікого — з давніх ворогів, яких мала б вразити пишнота її дому. Коли останній гість відбув на світанні, вона була б розплакалася і забилась в істериці, якби не боялася, що Рет вибухне реготом, що в його сміхотливих чорних очах вона прочитає: «А не казав я?», хоч він, може, і не вимовить цих слів уголос. Отож вона як могла приборкала гнів і вдала, ніби їй байдужісінько.

Лише на другий день перед Мелані вона дозволила собі спалахнути.

— Ти образила мене, Мелані Вілкс, а через тебе завдали мені образи й Ешлі, й усі інші! Ти ж добре знаєш, що вони не пішли б додому так рано, якби ти їх не потягла. Я ж усе бачила! Тільки-но я рушила з губернатором Буллеком у твій бік, як ти чкурнула геть, мов заєць!

— Я не вірила... Я не могла повірити, що він і справді буде в тебе,— відповіла Мелані з нещасним виглядом.— Хоч усі й казали...

— Усі? Отож усі базікали й пліткували про мене, так? — у нестямі вигукнула Скарлет.— Ти хочеш сказати, що теж не прийшла б, якби знала, що у мене буде губернатор?

— Так, не прийшла б,— тихо мовила Мелані, дивлячись долі.— Дорогенька, я просто не змогла б прийти.

— А згоріли б вони синім полум’ям! Отже, й ти завдала мені тяжкої образи, як вони всі!

— Ради Бога! — скрикнула щиро засмучена Меллі.— Я зовсім не хотіла справити тобі прикрість. Ти ж мені як сестра, дорогенька, ти вдова мого Чарлі й...

Вона несміливо поклала руку Скарлет на плече. Але та скинула її, ревно шкодуючи, що не може визвіритись на зовицю, як, бувало, визвірявся на когось Джералд у нападі шалу. Мелані, однак, витримала її гнівний спалах. І, дивлячись на сповнені люті зелені очі Скарлет, вона випростала свої тендітні плечі й пройнялась таким почуттям гідності, що аж дивно було при її дитинній постаті та обличчі.

— Мені жаль, що тобі це неприємно, моя люба, але я не можу спілкуватися з губернатором Буллеком або з будь-ким із республіканців та пристібаїв. І я не хочу бачитися з ними ані в твоєму домі, ані деінде. Навіть коли мені доведеться... навіть коли...— Мелані напружено шукала, яке б таке найгостріше слово сказати.— Навіть коли доведеться показати себе нечемною.

— То це ти ганиш моїх друзів?

— Ні, люба. Але вони твої друзі, а не мої.

— Ти ганиш мене, що я приймаю губернатора у себе в домі?

Приперта до муру, Мелані, однак, мужньо витримала погляд Скарлет.

— Дорогенька, коли ти щось робиш, то маєш на це достатні підстави, а я, люблю тебе й довіряю тобі, і не маю права тебе ганити. І нікому не дозволю тебе ганити в моїй присутності. Але ж, Скарлет! — Раптом гострі слова нестримною лавою ринули з неї, а в тихому її голосі забриніла неприхована зненависть.— Як ти могла забути, що ці люди заподіяли нам? Як ти могла забути про смерть дорогого Чарлі, про підірване здоров’я Ешлі, про спалені Дванадцять Дубів? Ох Скарлет, як ти могла забути того страшного мародера, якого застрелила, коли він схопив швацьку скриньку твоєї матері? Як ти могла забути Шерманових солдатів у Тарі, що забрали навіть нашу білизну?! І мало не спалили дім, і хотіли вкрасти шаблю мого батька! Ох Скарлет, це ж ті самі люди, що грабували нас, мордували й полишали на голодну смерть, а ти запрошуєш їх до себе на прийом! Ті самі, що настановили чорношкірих над нами, що окрадають нас і позбавили наших чоловіків права голосу! Я не можу цього забути. І не забуду ніколи. І не допущу, аби мій Бо забув, і навчу моїх онуків ненависті до цих людей, і навіть онуків моїх онуків, якщо Бог дозволить мені так довго прожити! А ти, Скарлет, невже ти могла забути?

Мелані примовкла, переводячи подих, а Скарлет дивилась на неї широко розплющеними очима — гнів її поволі вщухав під впливом тремтячого від обурення голосу Мелані.

— Ти гадаєш, я зовсім дурепа? — нетерпляче скрикнула Скарлет.— Звичайно, я все пам’ятаю! Але це все належить минулому, Мелані. А нам треба по змозі більше взяти з тих обставин, які ми маємо, і саме цього я й прагну. Губернатор Буллек і дехто з пристойніших республіканців можуть нам у цьому дуже допомогти, якщо з ними як слід поладнати.

— Пристойних республіканців узагалі немає,— відрубала Мелані.— І я не хочу ніякої допомоги від них. І не збираюся брати щось із тих обставин... якщо це пов’язано з янкі.

— Боже милий, але нащо ти так злишся, Меллі?

— Ой! — скрикнула Мелані, в якій раптом наче озвалося сумління.— Ну й розходилася ж я! Скарлет, я зовсім не хотіла ображати тебе або ганити. Кожен мислить по-своєму, і кожному вільно мати свою думку. А тебе, моя дорогенька, я люблю, і ти це знаєш, і хоч би що ти зробила, я своєї думки не зміню. Але ж і ти мене ще любиш, правда? Ти ж не маєш ненависті до мене, ні? Я б не витримала, Скарлет, якби щось таке сталося між нами... після всього того, що ми перетерпіли разом! Скажи мені, що ти не гніваєшся.

— Це все дурниці, Меллі, і нема чого зчиняти бурю у склянці води,— буркнула Скарлет, але не відтрутила руки, якою Мелані обережно обняла її за стан.

— Ну от ми й порозумілися,— зраділа Мелані й докинула тихо: — Я хочу, щоб ми заходили одна до одної, як давніше, дорогенька. Ти тільки попереджуй мене, в які дні у тебе бувають республіканці та пристібаї, і я тоді вже сидітиму вдома.

— А мені байдужісінько, приходитимеш ти до мене чи ні,— сказала Скарлет, одягаючи капелюшка і рвучко кидаючись до дверей. І в цю мить — наче на втіху своєму враженому марнославству — побачила, як болісно скривилось обличчя Мелані.

Кілька тижнів після першого прийому Скарлет дуже важко було вдавати, ніби її зовсім не обходить громадська думка. Коли до неї більше ні разу не заходив ніхто з давніх знайомих, окрім Мелані, Туп, дядечка Генрі й Ешлі, коли вони перестали присилати їй запрошення на свої скромні вечірки, Скарлет була щиро ображена й пригнічена. Хіба ж вона не показала, що пускає в непам’ять заподіяну їй кривду, що не держить зла у серці на тих, хто пліткував і оббріхував її? Не могли ж вони не бачити, що вона так само, як і вони, не любить губернатора Буллека, і що тільки і практичних міркувань мусить бути з ним люб’язна. Ідіоти! Якби всі люб’язніше ставились до республіканців, Джорджія дуже швидко виборсалася б з теперішньої скрути.

Скарлет не усвідомлювала тоді, що одним своїм ударом перетяла назавжди благеньку сув’язь, яка ще єднала її з давніми часами й давніми друзями. Навіть впливу Мелані не вистачило б наново сточити ту тонку, мов павутинка, ниточку. До того ж Мелані, розгублена й вражена до глибини душі, але все-таки вірна Скарлет, і не пробувала допомогти їй. І навіть якби Скарлет захотіла вернутись до колишніх звичаїв і колишніх друзів, це було б уже неможливо. Місто тепер обернулося до неї твердим, наче з граніту витесаним, обличчям. Ненависть, яку збудив до себе Буллеків режим, поширилася й на Скарлет — ненависть, що в ній мало було вогню й шалу, а більше холодної непоступливості. Скарлет злучила свою долю з ворогом, і тепер безвідносно до свого походження й родинних зв’язків опинилася в стані перекинчиків, негролюбів, зрадників, республіканців, ну і пристібаїв.

Деякий час гостро переживаючи все це, Скарлет урешті відчула, що позірна її байдужість переростає у справжню. Вона взагалі ніколи глибоко не замислювалася над перепадами людської поведінки, та й своїми власними вчинками не надто переймалася, коли щось виходило не так. Невдовзі вона махнула рукою на те, якої думки про неї Меррівезери, Елсінги, Вайтінги, Боннели, Міди й подібні до них. Її задовольняло те, що Мелані заходила до неї і приводила з собою Ешлі, а якраз про Ешлі їй найбільше й ішлося. В Атланті знайдуться й інші люди, які охоче буватимуть на її прийомах, люди набагато ближчі їй, ніж ті тупоголові старі квочки. Вона може мати повен дім гостей, коли тільки схоче, і то куди цікавіших і куди краще вбраних, аніж оті набурмосені ригористичні старі дурепи, що так її осуджують.

Люди ці жили віднедавна в Атланті. Декотрі з них належали до давніших знайомих Рета, декотрі спільно з ним брали участь у таємничих аферах, про які Рет висловлювався: «Це звичайні оборудки, моя крихітко». Були серед них подружжя, з якими Скарлет запізналася, мешкаючи в готелі «Національ», були також урядовці з канцелярії Буллека.

Нове оточення Скарлет виглядало досить строкато. Входили до нього такі собі Гелерти, що проживали вже в кільканадцятьох штатах, і з кожного мусили втікати без оглядки, коли викривалися їхні махінації; Коннінгтони, зв’язки яких з Бюро звільненців в одному віддаленому штаті виявилися надзвичайно прибутковими з огляду на темноту негрів, що їхні інтереси вони буцімто обстоювали; Діли, які успішно збували урядові Конфедерації черевики на картонних підошвах, аж поки врешті довелося їм останній рік війни провести в Європі; Гандони, які значилися в поліційних досьє багатьох міст і при тому спромагалися й далі діставати вигідні контракти у властей різних штатів; Карагени, які почали кар’єру в картярському закладі, а тепер вели гру на більші ставки, за гроші штату будуючи залізницю на папері; Флаерті, що у 1861 році накупили солі по центові за фунт і збили добрі гроші, продавши її по п’ятдесят центів у 63-му; Барти, власники найбільшого публічного дому в північному метрополісі під час війни, а тепер приналежні до найдобірнішого грона саквояжників.

З такими-от людьми найчастіше спілкувалася Скарлет, хоч на більших її прийомах у числі гостей бували й особи культурні та освічені, багато хто пристойного роду. З Півночі до Атланти поряд із саквояжницькими «аристократами,» прибували й представники респектабельнішої верстви, приваблені бурхливою діловою активністю міста в цей період відбудови й дальшого розросту. Заможні родини янкі посилали своїх синів на Південь освоювати ці нові для них краї, а офіцери-янкі, вийшовши у відставку, оселялися назавжди в цьому місті, яке їм так важко було завоювати. Чужинці в чужому місті, вони спершу охоче приймали запросини на розкішні бенкети у багатої і гостинної місіс Батлер, але невдовзі переставали в неї бувати. Як порядним людям, їм вистачало короткочасного знайомства з саквояжниками та їхнім урядуванням, щоб перейнятися до них такою самою відразою, яку відчували й уродженці Джорджи. Значна частина цих прибульців стала демократами, вони зробилися ще й ревнішими південцями, ніж самі південці.

З інших знайомих Скарлет деякі залишалися в її колі тільки тому, що десь інде не мали доступу. Їм любіші були б статечні вітальні «старої гвардії», але що ж, як там їх не хотіли бачити! Серед них траплялися навчительки-янкі, що прибули на Південь з бажанням духовно просвітити негрів, а також пристібаї, що вродилися добрими демократами, але після капітуляції перекинулись на бік республіканців.

Важко сказати, яка з цих двох категорій була більш ненависна для місцевих старожилів — непрактичні навчительки-янкі чи пристібаї, хоч імовірніше таки другі. Щодо на вчительок, то їх можна було збути словами: «Та й що ти візьмеш з цих негролюбів-янкі? Звісно, їм здається, що негри нічим не згірші, як вони самі!» А от для джорджіанців, які зі шкурних інтересів поробилися республіканцями, не було ніякого виправдання.

«Ми ж можемо жити надголодь. То чому не можете й ви?» — десь отак міркували ті, що належали до «старої гвардії». Багато хто з недавніх воїнів-конфедератів, знаючи, як розпачливо переживають їхні колишні товариші по зброї нужденність власної рідні, досить толерантно ставився до них, коли ті змінювали політичні барви, аби забезпечити матеріально своїх близьких. Але жінки зі «старої гвардії» були невблаганні й непоступливі, і саме вони й становили підпору традиційного соціального устрою. Їхня Благородна Справа, хоч і програна, стала тепер для них дорожчою і ближчою, ніж у пору найвищої своєї слави. Тепер вона зробилася справжнім фетишем. Усе, що її стосувалося, було священним — могили полеглих за неї, поля битв, обстріпані стяги, перехрещені шаблі на стінах, вицвілі листи з фронту, самі ветерани. І ці жінки нізащо не надавали допомоги й не виявляли співчуття недавнім супротивникам, як і не збиралися пускати їх до себе на поріг, а тепер до цих супротивників вони залічили й Скарлет.

У цієї строкатої громади, зведеної докупи силою політичних обставин, лише одне було спільне: гроші. А що більшість із них до війни ніколи не мала в кишені заразом і двадцяти п’яти доларів, то тепер їх пойняла така хіть марнотратства, якої в Атланті ще не бачено.

Відколи республіканці допалися до політичного керма, місто ввійшло у смугу тринькання грошей та самохвальства, коли зовнішня добропристойність лише тоненькою плівкою прикривала вульгарність і зіпсуття. Ніколи раніше межа поміж дуже багатими й дуже бідними не пролягала так виразно. Ті, хто опинився нагорі, ні крихти уваги не приділяли обділеним долею. За винятком, ясна річ, негрів. Цим належалось давати все найкраще. Найкращі школи, й житла, й одежу, й розваги, бо вони були силою в політиці, і кожен негритянський голос щось важив. Що ж до недавно зубожілих городян, то вони могли собі й голодувати, й падати від знемоги серед вулиці — новобагатьків-республіканців це анітрохи не обходило.

На хвилі цієї вульгарності тріумфально пливла вперед Скарлет — молода дружина, сліпучо гарна у своєму елегантному вбранні, захищена від знегод Ретовими грішми. Ця доба якнайкраще їй відповідала — брутальна, розперезана й криклива, повна до несмаку пишно виряджених жінок, до відрази пишно умебльованих будинків, коли не знали міри в хизуванні коштовностями, кіньми, харчами, напоями. Зрідка задумуючись над цим, Скарлет добре розуміла, що, як на суворі приписи Еллен, жодної з її теперішніх приятельок не можна було б назвати дамою. Але вона вже стільки разів переступала через материні приписи, почавши від того далекого дня, коли у вітальні в Тарі вирішила зробитися Ретовою коханкою, що тепер її не часто мучили докори сумління.

Може, й справді нових її приятелів не можна було б зарахувати до дам і джентльменів у точному розумінні цих слів, але, як і з новоорлеанськими приятелями Рета, з ними було так цікаво! Куди цікавіше, ніж з упокореними й побожними читальниками Шекспіра, друзями з її давнішої атлантської пори. А вона ж — коли не брати до уваги короткого медового місяця — так довго жила, не знаючи втіхи в житті! І такий довгий час не відчувала себе в безпеці! Тож тепер, відчувши себе забезпеченою, вона захотіла танцювати, розважатись, веселитися, смакувати наїдки й добре вино, одягатися в шовки й атласи, вилежуватись на пухових постелях та м’яких канапах. І все це вона й робила. Підохочувана ледь іронічною поблажливістю Рета, позбувшись гальмівних стримів, які тяжіли над нею в дитинстві, звільнившись нарешті від страху перед злиднями, вона віддалася на волю розкошів, про які так часто мріяла — чинила так, як їй хотілося, і посилала під три чорти всіх, кому це не подобалось.

Її змагало приємне сп’яніння, властиве людям, чий спосіб життя — це відвертий виклик добропристойності, таким, як-от картярі, шахраї, великосвітські авантюристи, всі ті, що успіх свій завдячують лише власній промітності. Вона говорила й робила все, що було їй до вподоби, і невдовзі у своїй зухвалості перейшла будь-які межі.

Скарлет не приховувала погорди до своїх нових приятелів з республіканців та пристібаїв, але ні до кого не виказувала такої нечемності й зухвальства, як до офіцерів-янкі з місцевої залоги та їхніх родин. З усієї різнорідної людської маси, що насунула до Атланти, військові були єдині, кого вона не хотіла терпіти й приймати у себе. Вона навіть свідомо намагалася виявляти до них зневагу. Не тільки Мелані не могла забути, що означає синя уніформа. Для Скарлет ця уніформа, ці золоті гудзики були нагадуванням про страхи облоги і втечі, про грабунки й пожежі, про розпачливі нестатки й виснажливу працю в Тарі. Тепер, ставши багатою й відчуваючи міцну опору в дружбі з губернатором та численними впливовими республіканцями, вона могла дозволити собі зневажливе ставлення до кожного в синій уніформі, з ким стикалася. І таки й виявляла його раз у раз.

Якось Рет наче між іншим зауважив їй, що більшість гостей-чоловіків, яких вона приймає, зовсім недавно носили цю саму синю уніформу, але Скарлет заперечила, що янкі для неї — це лише ті, хто у військовій формі. На що Рет відказав: «О послідовносте, яка ж ти рідкісна перлина»,— і знизав плечима.

Скарлет, ненавидячи яскраву барву синіх уніформ, тим охочіше шпигала носіїв цих мундирів, що ті щиро дивувалися такому її ставленню. Офіцерські родини й мали підстави дивуватись, адже переважно вони були спокійні й виховані люди, самотні у ворожому краю, сповнені туги за своєю Північчю, трохи присоромлені, що мусять підтримувати владарювання тут усілякої наволочі — назагал це була незрівнянно порядніша публіка, ніж та, з якою спілкувалася Скарлет. Звісно, офіцерські дружини ніяк не могли дотямити, чому елегантна місіс Батлер водиться з цією вульгарною рудокосою Бріджет Флаерті, а от їм підпускає всякі шпильки.

Але навіть ті дами, яких Скарлет обдаровувала своєю увагою, мусили чимало всякого терпіти від неї. Вони, однак, радо на це приставали. Їм здавалося, що вона уособлює не тільки багатство й вишуканість, а й весь колишній уклад життя з його давніми іменами, давніми родами й давніми традиціями, до якого вони ревно жадали прилучитись. Родовиті сім’ї, з якими вони прагнули заприязнитися, відринули Скарлет, але ж нові «аристократки» не знали цього. Вони тільки знали, що батько Скарлет був майновитий рабовласник, що її мати з роду Робійярів із Саванни, що її чоловік — Рет Батлер із Чарлстона. І цього їм вистачало. Для них Скарлет була немов клин, за допомогою якого вони сподівалися пробитись до місцевого товариства, яке зневажало їх, не відповідало на їхні візити, а в церквах тільки холодно розкланювалося з ними. І навіть чимось більшим, аніж просто клин. В очах цих недавніх прибульців не знати звідки вона сама вже була товариством. Прибравши поставу благородних дам, вони не помічали, що й у Скарлет усе це тільки прибрана постава. Вони сприймали її такою, як вона себе виставляла, і тому мовчки терпіли її гонористість, її ласку й вибрики, її зухвалість і відверті грубощі, коли вона витикала їм недогляди в їхній поведінці.

Вони так недавно постали з нічого й були такі невпевнені в собі, що з усіх сил пнулися показати власну витонченість і остерігалися виявити свою справжню натуру або гостро щось таке бовкнути: ану ж, хто добачить, що вони ніякі не дами? Вони будь-що хотіли показати себе дамами, тож і грали роль надзвичайно скромних і делікатних, геть-чисто невинняток. Послухати їх, то вони безтілесні істоти, які не мають жодних природних потреб і навіть не здогадуються про існування цього ницого світу. Ніхто б і не подумав, що рудокоса Бріджет Флаерті, біла шкіра якої, здавалося, зроду не бачила сонця, а ірландський акцент за милю виказував її походження, викрала в батька останні гроші й перебралася до Америки, щоб стати покоївкою у нью-йоркському готелі. А дивлячись на легкозвійну постать Сільвії (колишньої Кралі Седі) Коннінгтон або Меймі Барт, ніхто б не здогадався, що перша виростала над батьковим шинком у портовому районі Нью-Йорка і під час напливу клієнтів прислуговувала за шинквасом, а друга, як свідчив поголос, вийшла з борделю власного чоловіка. О ні, тепер це були вишукані тендітні створіння.

На відміну від них чоловіки, розжившись на статки, не так легко опановували нові манери чи й просто були недбалі до світських вимог свого теперішнього статусу. На прийомах у Скарлет вони багато пили, навіть занадто багато, і часто-густо після вечері хтось один або й кілька їх залишалися на ніч. Пили вони не так, як чоловіки з часів дівоцтва Скарлет. Упившись, вони втрачали людську подобу, робилися тупі й брутальні. А поза тим, хоч би скільки вона наставила на видних місцях плювальниць, килим на другий ранок завжди був у слідах від тютюнової жуйки.

Скарлет зневажала цих людей, і водночас їй було приємно в їхній компанії. Власне, тому вона й запрошувала їх. Але, сповнена до них зневаги, вона без усяких церемоній посилала їх під три чорти, коли їй ставало нудно з ними. І вони все це терпіли.

Вони терпіли навіть Рета, що було ще важче, бо Рет бачив їх наскрізь, і вони це розуміли. Він залюбки міг вивернути навиворіт їхню спідню білизну, навіть коли вони були гістьми в його домі, і то так, що їм і крити не було чим. Не соромлячись того, в який спосіб він доскочив багатства, Рет вдавав, ніби й вони не соромляться, як вибивалися в люди, і рідко проминав нагоду згадати дещо про такі справи, яких, на загальну думку, годилося б із чемності не витягувати на світло денне.

Ніколи не можна було передбачити, коли йому зайде її голову спанібратська зауважити за кухлем пуншу: «Якби у мене більше тями, Ралфе, я загрібав би гроші так, як ти,— став би продавати липові акції золотих копалень вдовам та сиротам і не морочився б із блокадою. Це було б далеко безпечніше». Або: «У тебе, Білле, бачу, нова пара коней. Що, спродав ще кілька тисяч акцій неіснуючих залізниць? Молодець, друзяко!» А то ще: «Вітаю, Амосе, з новим контрактом від штату. Шкода лише, що ти мусив так багато рук підмастити, поки його домігся».

Дами вважали, що Рет неймовірно, нестерпно вульгарний. Чоловіки за спиною у нього казали, що він свиня й паскуда. Нова Атланта любила Рета не більше, ніж стара, а він, як раніш не намагався порозумітися з однією, так тепер і з другою. Він ішов своїм шляхом, зневажливий і насмішкуватий до всіх, байдужий до думки тих, хто його оточував, і такий гречний, що сама та його гречність була схожа на виклик. Для Скарлет він і досі лишався загадкою, але вона вже не сушила нею голови. Вона була певна, що йому ніколи й нічим не догодити, що він або страшенно прагнув чогось і не зміг його дістати, або ніколи нічого не прагнув і тому йому до всього байдуже. Він брав на сміх усе, що вона робила, заохочував її до всіляких вибриків та проявів зухвалості, глузував з її претензій — і сплачував рахунки.

Розділ L

Рет навіть у найінтимніші їхні хвилини був стриманий і незворушний. Але Скарлет усе не могла позбутися враження, що він крадькома стежить за нею — тільки вона раптом оберне голову, як з подивом бачить в його очах задумливий насторожений погляд, погляд, сповнений майже надлюдського терпіння, що було їй зовсім незрозуміле.

Часами він бував дуже милий, попри свою прикру нетерпимість, коли хтось при ньому брехав, виказував пиху чи похвалявся. Він вислуховував її розповіді про крамницю, тартаки й салун, про в’язнів та кошти на їхнє утримання і давав доречні тверезі поради. Він з невичерпною енергією брав участь у таких любих їй танцях та вечірках і мав нескінченний запас соромітних історій, якими тішив її слух у ті нечисленні вечори, коли вони сиділи вдвох за кавою і бренді. Скарлет переконалася, що він подарує їй усе, чого вона забажає, відповість на будь-яке запитання, допоки вона з ним щира, і що ніякими викрутами, обхідними маневрами та жіночими фіглями їй нічого від нього не домогтись. Він завжди знічував її своїм хистом бачити, до чого вона хилить, і тільки голосно сміявся з кожної такої її спроби.

Спостерігаючи його чемну байдужість у ставленні до неї, Скарлет не раз запитувала себе, хоч і без особливої цікавості, чому він одружився з нею. Чоловіки одружуються з кохання, з потреби мати домівку й дітей,— або ж заради грошей, але у Рета жодного з цих мотивів не було. Він, безперечно, не кохав її. Щодо чарівного її будинку, то він називав його архітектурною потворою і казав, що як мешкати в такому домі, то краще оселитись у порядному готелі. І він ні разу не натякнув на дітей, як то робили Чарлз і Френк. Коли якось вона кокетливо спитала його, чому він одружився з нею, його відповідь, ще й сказана з веселим поблиском в очах, розлютила її: «Я одружився з тобою, щоб мати в домі ладну кицюню, моя люба».

Ні, одружився він зовсім не з тих міркувань, з яких звичайно роблять це чоловіки. Рет одружився тільки тому, що жадав оволодіти нею, а в якийсь інакший спосіб не міг цього здійснити. Він і сам це визнав того вечора, коли освідчився їй. Він просто жадав володіти нею так само, як Кралею Вотлінг. У цій думці не було нічого приємного. Ба навіть навпаки — була велика образа. Але Скарлет поспішила відмахнутись від неї, як взагалі відмахувалась від усього прикрого. Вони вдвох уклали угоду, і вона зі свого боку була цілком нею задоволена. Скарлет сподівалася, що й він так само задоволений, хоч це її не дуже й обходило.

Проте одного дня, пішовши до доктора Міда порадитись у зв’язку з розладом шлунку, вона почула неприємну новину, від якої не можна було відмахнутись. До спальні Скарлет влетіла надвечір, люта як фурія, і відразу повідомила Рета, що в неї буде дитина.

Рет розсівся собі у шовковому халаті, оповитий хмарами диму, і підвів пильний погляд, почувши її голос, але не відповів нічого. Він тільки мовчки дивився на неї і чекав на дальші її слова, а все тіло його напружилось, чого вона, однак, не помітила. Обурення й розпач до такої міри поглинули її, що ні на що інше вона не звертала уваги.

— Ти знаєш, що я не хочу більше дітей! Я взагалі їх ніколи не хотіла. Щоразу, як у мене життя випогоджується,— на тобі, дитина! Та не сиди так і не смійся! Ти ж так само не хочеш дитини. Ой, Мати Божа!

Якщо він чекав, що вона скаже далі, то це були не ті слова, які йому хотілося почути. Лице його спохмурніло, очі стали безвиразні.

— А чого б тоді не віддати дитину міс Меллі? Хіба ти не казала мені, яка вона нерозважлива, що так прагне другої дитини?

— Ой, я б убила тебе! Я не хочу родити дитини, розумієш, родити!

— Не хочеш родити? Ну і що з цього?

— О, та є ж різні способи. Я вже не така дурна селючка, як колись. Тепер я знаю, що зовсім не конче жінці родити, коли вона цього не хоче! Є різні способи...

Він зірвався на ноги й схопив її за руку, а в очах його з’явився неприхований страх.

— Скарлет, дурненька, скажи мені правду! Ти вже щось зробила?

— Ні, ще ні, але збираюся зробити. Гадаєш, я погоджуся, щоб у мене знов зіпсувалась фігура, коли я стала зовсім тоненька станом, і коли мені так добре ведеться, і...

— Де ти набралася цих думок? Хто тобі наговорив, що це можливо?

— Меймі Варт... вона...

— Мадам бандерша знається на таких речах! Ця жінка більш ніколи не переступить цього порогу, зрозуміла? Кінець кінцем це мій дім, і я тут господар. Я не бажаю, щоб ти навіть розмовляла з нею.

— Я робитиму так, як мені хочеться. Відпусти. А чого це тебе так турбує?

— Мене не турбує, матимеш ти одну дитину чи двадцятеро. Але мене турбує, житимеш ти чи помреш.

— Помру? Я?

— Атож, помреш. Не думаю, щоб Меймі Варт сказала тобі, чим ризикує жінка, вдаючись до таких речей.

— Ні, не сказала,— неохоче визнала Скарлет.— Вона тільки запевнила, що це чудово всьому зарадить.

— Їй-бо, я вб’ю її! — скрикнув Рет, почорнівши з обурення. Він глянув униз на заплаканий вид Скарлет, і обурення його трохи вщухло, хоч обличчя залишалося все так само затятим і суворим. Раптом він підхопив Скарлет на руки і сів з нею в крісло, міцно пригортаючи її до себе, так наче боявся, що вона може вирватись і втекти.

— Послухай, дитятко, я не дозволю, щоб ти наражала своє життя на небезпеку. Ти чуєш? Боже милий, я не більше хочу дітей, ніж ти, але я маю за що утримувати їх. І щоб я не чув від тебе ніяких дурниць на цю тему, а якщо ти тільки спробуєш... Скарлет, я раз бачив, як дівчина померла від цього. Вона була всього лише... та байдуже, але вона була гарна дівчина. І це зовсім не легка смерть. Я...

— Що ти кажеш, Рете! — скрикнула Скарлет. Непідробний біль в його голосі так вразив її, що вона забула про власне горе: ще ніколи вона не бачила його в такому стані.— І де це?.. Хто?..

— Це було в Новому Орлеані... давно вже, багато років тому. Я тоді був молодий і вразливий.— Він раптом нахилив голову й занурився губами в її волосся.— Ти таки народиш цю дитину, Скарлет, хоч би мені довелося прикувати тебе до моєї руки на цілі дев’ять місяців.

Вона випросталась у нього на колінах і з ревною цікавістю подивилась на його обличчя. Під її поглядом воно раптово ніби чаром яким стало непроникним і безвиразним. Брови його звелися вгору, а кутики уст обвисли.

— Чи й справді я тобі така дорога? — спитала вона, опускаючи вії.

Він уважно глянув на неї, немов прикидаючи, скільки кокетства криється в цьому запитанні. А вловивши справжні її мотиви, відповів байдужим тоном:

— Мабуть, що так. Розумієш, я надто багато грошей вклав у тебе і не хотів би їх втратити.

Мелані вийшла з кімнати Скарлет, втомлена від напруги, але до сліз розчулена, що в тієї народилася донька. Знервований Рет стояв серед холу, а круг нього валялися недокурки сигар, що повипалювали дірки в дорогому килимі.

— Тепер ви можете ввійти, капітане Батлер,— мовила вона ніяково.

Рет швидко пройшов повз неї до кімнати, і Мелані встигла за коротку мить перед тим, як доктор Мід причинив двері, побачити, як Рет Батлер нахилився над маленьким голим немовлятком на колінах у Мамки. Мелані опустилася в крісло, зашарівшись від збентеження, що стала свідком такої інтимної сцени.

«Ох, як це зворушливо! — подумала вона.— Як переживав бідний капітан Батлер! І ні крапельки не випив за весь цей час! Це дуже мило з його боку. Адже багато хто з джентльменів до того часу, коли народиться дитина, вже ледве на ногах тримається. Гадаю, йому якраз і не завадило б трохи випити. Може, запропонувати? Хоча ні, це було б занадто нетактовно».

Вона зручніше відхилилась у кріслі: останніми днями спина в неї так боліла, що, здавалося, ось-ось трісне в попереку. А пощастило ж як Скарлет, що капітан Батлер стояв у неї за дверима, поки вона родила! Якби Ешлі був при ній, Мелані, того страшного дня, коли родився Бо, вона б так не мучилась у пологах. І ще якби оце маленьке дівчатко за причиненими дверима належало їй, а не Скарлет! «Але ж яка я погана,— подумала вона раптом з провинним виглядом.— Заздрю Скарлет, тоді як вона була така добра до мене. Прости мені, Господи. Я зовсім не хочу позбавляти Скарлет дитини, я просто дуже хочу своєї власної!»

Вона підклала подушечку під зболілу спину й подумала, як приємно було б, коли б у неї теж була донька. Але доктор Мід так і не змінив своєї думки з цього приводу. І хоч вона ладна була й ризикнути життям заради другої дитини, Ешлі навіть слухати про це не хотів. Донька! А як Ешлі любив би її!

Донька! Боже милий! Мелані стривожено випросталась. «Я ж не сказала капітанові Батлеру, що в нього донька. А він, звісно, сподівався на хлопчика. Оце прикрість!»

Мелані знала, що для жінки дитина, байдуже, дівчинка чи хлопчик, однаково дорога, а от для чоловіка, надто ж такого владолюбного, як капітан Батлер, дівчинка буде ударом, що ставить під сумнів його чоловічу силу. Ох, як вона вдячна Богові, що єдина її дитина — хлопчик! Мелані знала: якби вона була дружиною суворого капітана Батлера, то воліла б умерти в пологах, аніж привести йому первістка-дочку.

Але Мамка, що перехильцем вийшла зі спальні, широко всміхаючись, зняла страхи з її душі, хоч водночас примусила й задуматись, що ж за чоловік цей капітан Батлер.

— Я осьо купала немовля,— почала Мамка,— ну, й вибачилась перед місте’ Ретом, що родився не хлопчик. Але, Боже мій, ви знаєте, міс Меллі, що він сказав? Він сказав: «Не верзи казна-чого, Мамко! Кому треба хлопчика? З хлопцями ніякої втіхи, а сама лиш морока. Дівчатка — оце втіха. Я б не проміняв цю дівчинку й на тузінь хлопчиків». Тоді спробував забрати в мене немовля, голеньке, як було, а я його стукнула по руці й кажу: «Ну-ну, місте’ Рет! Ось діждемося, коли родиться у вас хлопчик, і я тоді попосміюся, якої ви заспіваєте з радості». Він усміхнувся, похитав головою і каже: «Нічо’ ти не тямиш, Мамко. Хлопці нікому не потрібні. Хіба ж я не доказ цього?» Атож, міс Меллі, він повівся, як личить жентменові,— закінчила компліментом Мамка. Мелані не могла не помітити, що завдяки своїй сьогоднішній поведінці Рет вельми виріс в очах Мамки.— Може, я трохи помилялася щодо місте’ Рета. І це для мене щасливий день, міс Меллі. Я ж три покоління Робійярових дівчаток вигляділа, тож це для мене таки щасливий день.

— О так, це справді щасливий день, Мамко! Найщасливіші дні, коли діти народжуються!

Але для однієї істоти в домі цей день був ніякий не щасливий — для Вейда Гемптона, що з неприкаяним виглядом снував по їдальні. Всі від нього відмахувалися, нікому він був непотрібний. Рано-вранці Мамка раптово збудила його, поспіхом одягла й відіслала удвох з Еллою снідати до тітоньки Туп. Єдине пояснення, яке він почув,— що мама його хвора і що галасливі його забави можуть їй зашкодити. В домі у тітоньки Туп стояв шарварок, бо на звістку про хворобу Скарлет стара дама розхвилювалась і вклалася в постіль, а куховарці довелося кукурікати біля неї, отож поснідали діти абияк, оскільки годував їх Пітер. Ближче до полудня душу Вейда став заполоняти все більший страх. Що, як мама помре? В інших хлопчаків мами ж помирають. Він бачив, як катафалки від’їжджали від сусідських будинків, і чув, як маленькі його приятелі плакали. А якщо і його мама помре? Вейд дуже сильно любив свою маму, майже так само сильно, як і боявся, і думка про те, як її вивозитимуть у чорному катафалку, запряженому чорними кіньми з пір’ям на упряжі, завдавала йому такого болю, що аж не було як дихати.

Коли настав полудень і Пітер заходився щось робити у кухні, Вейд вислизнув у передні двері і чимдуж, як тільки дозволяли короткі його ніжки, помчав додому, гнаний страхом. Дядечко Рет, тітуся Меллі або Мамка запевне скажуть йому правду. Але дядечка Рета й тітусі Меллі ніде не було видно, а Мамка й Ділсі бігали вгору й униз тильними сходами, носили рушники й миски з гарячою водою і зовсім не помічали його у холі. Згори, коли там часом прочинялися двері, до нього долинали уривчасті слова доктора Міда. Раз він почув мамин стогін, і так розплакався, що у нього почалася гикавка. Він відчував, що мама помре. Аби трохи втішитись, Вейд спробував погладити рудого кота, що вмостився на залитому сонцем підвіконні у холі. Але Том, обтяжений віком і роздратований, що хтось порушує його спокій, махнув хвостом і невдоволено запирхав.

Урешті на передніх сходах показалася Мамка — вона спускалася вниз, фартух на ній був зім’ятий і в мокрих плямах, косинка на голові з’їхала вбік. Побачивши Вейда, вона насупилась. Мамка завжди була йому підтримкою, тож від її похмурої міни він затремтів.

— Ну, ти найгірший хлопчик, якого я в житті бачила,— сказала вона.— Чи ж я не послала тебе до міс Туп? Ану вертайсь туди!

— А моя мама... мама помре?

— Ну й нав’язлива ж дитина — такої я ще в житті не бачила! Помре! Боже милосердний, ні! І морока ж із цими хлопчиками! Пощо ті’ки Господь Бог посилає їх людям? Забирайся-но відси!

Але він нікуди не забрався, а тільки засів за портьєрою в холі, бо слова Мамки лише наполовину заспокоїли його. А її зауваження про нав’язливість навіть боляче діткнули, бо ж він завжди намагався бути чемним. Десь за півгодини по тому хутко спустилася сходами тітуся Меллі, бліда й змучена, але з усмішкою на обличчі. Вона аж здригнулась, побачивши між складками портьєри згорьоване Вейдове личко. У тітусі Меллі завжди знаходився час для нього. Вона ніколи не казала так, як мама: «Не заважай, мені ніколи», або «Біжи собі, Вейде, у мене робота».

Але сьогодні тітуся Меллі сказала:

— Вейде, ти зовсім неслухняний. Чому ти не лишився у тітоньки Туп?

— А моя мама помре?

— Боже мій, ні, Вейде! Не будь такий дурненький! — І додала вже лагідніше: — Доктор Мід щойно приніс їй гарненьку дитинку, і тобі буде з ким гратися, це крихітна твоя сестричка. Якщо ти будеш добре поводитись, то, може, й побачиш її ввечері. А тепер біжи надвір і там погуляй, тільки не галасуй.

Вейд прослизнув до тихої о цій порі їдальні, його маленький і непевний світ захитався в самих підвалинах. Невже у цей сонячний день, коли дорослі поводяться так по-чудному, малому семирічному хлопчикові нема де й подітися зі своїми тривогами? Він примостився на підвіконні в алькові й знічев’я взявся гризти пагінці бегонії, що росла у ящику на сонці. Вони виявились такі гіркі, як перець, через що на очах у нього виступили сльози, і він заплакав. Мама його, мабуть, помирає, на нього ніхто не звертає уваги, всі вони метушаться через ту новеньку дитину, та ще й дівчинку. Вейда взагалі не цікавили малі діти, тим більше дівчатка. Єдина мала дівчинка, яку він знав, була Елла, та вона поки що нічим не заслужила ні його поваги, ні симпатії.

Минуло досить багато часу, і ось сходами спустилися доктор Мід і дядечко Рет; у холі вони пристали й про щось тихенько переговорили. Коли двері зачинилися за лікарем, дядечко Рет хутко ввійшов до їдальні й налив собі чималу чарку з пляшки, і лише цю мить помітив Вейда. Хлопчик зіщулився, побоюючись, що знов почує, який він невихований та чому він не у тітоньки Туп, але дядечко якраз навпаки — всміхнувся. Вейд ще ніколи не бачив такої усмішки на його обличчі й такого щасливого вигляду, отож, набравшись духу, скочив з лутки й підбіг до нього.

— Тепер у тебе є нова сестричка,— сказав Рет, обіймаючи хлопчика.— І така гарненька, якої ще й не бувало! Е, а чого ж ти плачеш?..

— Моя мама...

— Твоя мама зараз саме обідає — їсть смачненьку курку з рисом та підливою і запиває кавою, а ще ми приготуємо їй морозива, і ти, коли схочеш, дістанеш подвійну порцію. А крім того, я покажу тобі твою сестричку.

Відчувши, як йому полегшало, Вейд задля чемності хотів сказати що-небудь з приводу цієї нової сестрички, але якось не знаходив слів. Усі цікавляться цією дівчинкою. А до нього всім байдуже, навіть тітусі Меллі й дядечкові Рету.

— Дядечку,— почав він,— а людям і правда більше подобаються дівчатка, ніж хлопчики?

Рет поставив чарку, допитливо глянув на малого і враз в очах його зблиснуло розуміння.

— Ні, я б не сказав так,— повільно відповів він, ніби виважуючи свої слова.— Просто з дівчатками більш мороки, ніж з хлопчиками, тож люди більше про них і думають.

— А Мамка, я чув, сказала, що з хлопчиками сама морока.

— То вона просто була не в гуморі. Вона так не думає.

— Дядечку Рете, а ви не хотіли б мати краще хлопчика, ніж дівчинку? — з надією в голосі поспитав Вейд.

— Ні,— швидко відповів Рет, але побачивши, як похнюпився малий, швидко докинув: — Бо ж навіщо мені хлопчик, коли я вже одного маю?

— Маєте?— перепитав Вейд, широко розкривши рота з подиву.— А де ж він?

— А ось тут,— відповів Рет і, підхопивши Вейда, посадив собі на коліно.— Мій хлопчик це ти і є, синку.

На хвильку відчуття безпеки і щастя від того, що він комусь потрібен, так гостро пройняло Вейда, аж він ледве знову не заплакав. Судомно проковтнувши грудку в горлі, він припав головою до Ретового жилета.

— Ти ж мій хлопчик, правда-бо?

— А хіба може бути... ну, щоб у когось було два тата? — поцікавився Вейд, в якому вірність ніколи не баченому батькові змагалася з любов’ю до цього чоловіка, що так добре його розумів.

— Може бути,— твердо сказав Рет.— Так само, як ось ти синок своєї мами й заразом тітусі Меллі.

Вейд завважив ці слова. У них був певний сенс, як йому здалося, тож він усміхнувся й несміливо потерся спиною об Ретове плече.

— Ви розумієте маленьких хлопчиків, правда, дядечку Рете?

Смугляве обличчя Рета знов посуворішало й губи сіпнулися, як до усміху.

— Авжеж,— відповів він.— Я розумію маленьких хлопчиків.

На мить у Вейді озвався той самий страх, що й недавно, страх і раптові ревнощі. Дядечко Рет думав зараз не про нього, а про когось іншого.

— Але у вас нема інших маленьких хлопчиків, ні?

Рет опустив Вейда на підлогу.

— Ось зараз я вип’ю, і ти теж вип’єш зі мною, Вейде. Це буде твоя перша в житті чарочка, і ти вихилиш її на честь своєї нової сестрички.

— Але у вас таки нема інших...— не відступався Вейд, однак, побачивши, як Рет сягнув по пляшку з вином, забув про все інше, захоплений тим, що прилучається до цього дорослого ритуалу.

— Ой ні, дядечку, мені не можна! Я обіцявся тітусі Меллі, що не питиму, поки не скінчу університету, і коли я дотримаю обіцянки, вона подарує мені годинника.

— А я подарую тобі ланцюжка до годинника... ось цього, якого я ношу, якщо він тобі подобається,— сказав Рет і знов усміхнувся.— Тітуся Меллі слушно таку умову поставила. Але вона мала на думці горілку, а не вино. Ти, синку, повинен навчитися пити вино, як джентльмен, і саме зараз добра нагода почати цю науку.

Вправним рухом він долив до кларету води з карафки, аж рідина стала ледь-ледь рожева, і подав чарку Вейдові. Цю мить до їдальні ввійшла Мамка. Вона перевдяглася у свою найкращу святкову чорну сукню, на ній був новенький фартух, а на голові накрохмалена косинка. Коли вона ступала, похитуючи стегнами, чути було, як шелестіли під сукнею її шовкові спідниці. Заклопотаність уже зникла в неї з обличчя, а майже беззубий рот широко всміхався.

— З новонародженою вас, місте’ Рете! — сказала вона.

Вражений подивом, Вейд затримав чарку біля самого рота. Адже він знав, що Мамка завжди недолюблювала його вітчима. Він ні разу не чув, щоб вона звернулась до нього інакше, як «кап’тане Батлер», і взагалі ставилася вона до нього чемно, але холодно. А це — Мамка просто сяє, пританцьовує, та ще й називає його «містером Ретом»! ну ж і день сьогодні дивовижний!

— Мамці ми, гадаю, наллємо краще рому, ніж кларету,— сказав Рет, простягаючи руку до погрібця й видобуваючи окладкувату пляшку.— А гарненьке немовлятко, правда, Мамко?

— А й гарненьке,— відказала та і, вихиливши чарку, голосно прицмокнула.

— І хіба ти бачила коли гарніше?

— Знаєте, сер, міс Скарлет, коли вродилася, була ще й яка гарненька, а все ж не така.

— Ще одну чарочку, Мамко,— мовив Рет і докинув серйозним тоном, хоч в очах його грали блищики: — Але що це так шелестить?

— Та нічо’ такого, місте’ Рете, це ті’ки моя шовкова спідниця! — Мамка хихотнула й крутнулася всім своїм дебелим тулубом.

— Тільки шовкова спідниця! Не вірю. Шелестить, як ціла купа сухого листя. Ану-но я гляну. Підсмикни лишень сукню.

— Місте’ Рете, як так можна! Ох-хо-хо, Боженьку мій!

Мамка писнула легенько, відступила на крок-другий і з цієї відстані скромно піднесла поділ сукні на кілька дюймів, показуючи оборки нижньої спідниці з червоної тафти.

— Довго ж ти, Мамко, розважала, поки зібралась її одягти,— пробурчав Рет, хоч у чорних його очах поблискував сміх.

— А так, довго-таки.

Тоді Рет сказав кілька слів, яких Вейд не зрозумів.

— То вже нема мула в кінській збруї?

— Ай, місте’ Рете, так це міс Скарлет була така недобра, що вам усе сказала! Але ви не маєте серця на стару негритянку?

— Ні, не маю, анітрохи. Я тільки хотів знати. Ще чарочку, Мамко. Бери собі всю пляшку. Випий, Вейде. І скажи нам тост.

— За здоров’я сестрички! — вигукнув Вейд і перехилив чарку аж до дна. Похлинувшись, він закашлявся й почав гикати, а двоє дорослих засміялися і стали поплескувати його по плечах.

Поводився Рет від часу народження дочки так дивно, що городянам довелося змінити усталену думку про нього, хоч і як важко це було всім, у тому числі й Скарлет. Хто б міг уявити, що з усіх людей саме він так відверто, так безсоромно похвалятиметься своїм батьківством? Надто ж коли зважити на ту делікатну обставину, що первістком його виявилась дівчинка, а не хлопчик?

Збігали дні, а він усе так само сяяв з радості від свого батьківства. Це вже почало викликати приховані заздрощі серед жінок, чоловіки яких сприймали появу нащадка як щось звичайнісіньке й забували про немовля ще до хрестин. Тоді як Рет перепиняв знайомих на вулиці й заходжувався розповідати в усіх деталях, як напрочуд швидко розвивається його чадо, навіть не попереджуючи бодай про людське око свою розповідь стереотипною фразою: «Я розумію, кожен гадає, що в нього дитина найрозумніша, але...» Він вважав свою дочку дивом із див, її й порівнювати не можна було з іншими дітьми, і чхати він хотів, коли хто думав інакше. Коли нова нянька дала немовляті посмоктати шматочок сала й від того у дитини вперше в її житті заболів животик, Рет повівся так, що досвідчені батьки й матері заливалися сміхом. Він негайно викликав доктора Міда та ще двох лікарів і все поривався відшмагати бідолашну няньку батогом. Няньку, звісно, вигнали, а за нею настала черга кількох інших няньок, кожна з яких лишалася на службі щонайдовше тиждень. Всі вони не могли задовольнити тих високих вимог, які ставив Рет.

Мамка так само поглядала зизим оком на няньок, що приходили й відходили,— її зовсім не тішила перспектива, щоб у домі з’явилася інша негритянка, і вона не бачила підстав, чому б їй самій не доглядати немовля, як доглядала вона вже Вейда й Еллу. Але вік Мамки таки давався взнаки, та й через ревматизм рухатись їй було щодалі важче. Рет не мав духу сказати Мамці, що саме з цих причин доводиться шукати іншої няньки. Натомість він пояснив їй, що при його становищі не годиться обмежуватись лише однією нянькою. Це справляє негарне враження. Він найме ще двох няньок для чорної роботи, а вона, Мамка, буде над ними старша. Такі міркування як на Мамку виявились цілком слушні. Якщо більше челядників, то вище її становище, а так само й Ретове. Але вона рішуче проти того, щоб у дитячій кімнаті об’явилася котрась із цих звільнених негритянок. Отож Рет мусив послати до Тари по Пріссі. Він знав добре її вади, та все-таки вона належала до своїх негрів. А дядько Пітер запропонував свою двоюрідну онуку на ім’я Лу, що належала до Берів, родичів міс Туп.

Скарлет, ледве встигнувши оклигати після пологів, уже помітила, як багато уваги Рет приділяє дитині, і була трохи знічена й роздратована, що він хвалиться дівчинкою навіть перед гістьми. Це дуже добре, коли батько любить власну дитину, але Скарлет здавалося, що чоловікові не зовсім личить виставлятися з цією любов’ю. Йому слід було б триматись недбало й безтурботно, як то заведено в інших батьків.

— Ти ж робиш із себе посміховище,— кинула вона йому сердито,— і я просто не розумію, навіщо це тобі.

— Не розумієш? Ну, ти й не можеш зрозуміти. Річ у тому, що це перша на світі істота, яка цілковито моя.

— Але ж вона і моя!

— Ні, у тебе є двоє інших дітей. А ця — моя.

— До столика! — вигукнула Скарлет.— Я її породила чи не я? Та й, крім того, голубе, я також твоя.

Рет глянув на неї з-над чорної голівки немовляти і якось дивно посміхнувся.

— Справді, моя люба?

Тільки поява Мелані в цю мить завадила тому, щоб між ними двома спалахнула одна з тих коротких запальних сварок, які траплялися тепер так часто. Скарлет приборкала в собі гнів і стала дивитись, як Мелані бере на руки дитину. Вже було погоджено, що дівчинку назвуть Юджіні Вікторія, однак цього пополудня Мелані несамохіть обдарувала її прізвиськом, яке приліпилось до неї, як ото свого часу слівце Дріботуп геть заступило справжнє ім’я тітоньки — Сара Джейн.

Нахилившись над дитиною, Рет сказав:

— Очі в неї будуть зелені, як горошок.

— І зовсім ні! — обурилася Мелані, забувши, що очі Скарлет майже такого самого кольору.— Вони будуть голубі, як у містера О’Гари, голубі, як... голубі, як «Гарний стяг наш голубий».

— Голубоока Гарні Батлер,— засміявся Рет, беручи дитину в Мелані й пильно вдивляючись у маленькі оченята.

Отак вона й зробилася Гарні, аж урешті навіть батьки забули, що охрестили її подвійним ім’ям на честь двох монархинь[24].

Розділ LI

Коли нарешті Скарлет уже можна було знову виходити на люди, вона звеліла Лу, щоб та якомога тугіше зашнурувала їй корсет. Потім зміряла собі стан. Цілих двадцять дюймів! Скарлет аж зойкнула голосно. Оце таке виходить, коли народжуєш дітей. Тепер стан у неї, як у тітоньки Туп, ба навіть, як у Мамки!

— Ану затягни ще тугіш, Лу. Дивись, щоб вийшло на вісімнадцять і пів дюйма, а то я не зможу надягти жодної сукні.

— Та порвуться ж стрічки,— зауважила Лу.— Просто ви трошки погладшали, міс Скарлет, і на це нема ради.

«Але я знайду на це раду,— подумала Скарлет, відчайдушно шарпаючи сукню на швах, бо ж треба було випустити кілька дюймів.— Просто не заводитиму більше дітей».

Звичайно, Гарні була й справді гарненька, така, що тільки пишатись, та й Рет обожнював дівчинку, але з неї дітей уже досить. Як їй наполягти на своєму, Скарлет не знала, бо верховодити Ретом так, як Френком, вона не могла. Рет зовсім її не боявся. Утримати його на відстані буде важкувато, бо хоч він і носиться так з Гарні, однак за рік, мабуть, захоче ще й сина, попри всі ці свої балачки, що втопив би хлопчиська, якби вона його народила. Та хай там як, а вона не родитиме йому більше ні сина, ні дочки. Трьох дітей достатньо для кожної жінки.

Коли Лу сточила розпороті шви, запрасувала їх рівненько й защібнула на ній сукню, Скарлет наказала запрягти коляску і поїхала на лісовий склад. Дорогою настрій її випогодився, і вона забула про свою талію, бо на тартаку мала ж зустрітися з Ешлі й разом з ним переглянути бухгалтерські книги. А коли пощастить, то ще, може, побути з Ешлі сам на сам. Востаннє вона бачила його задовго до народження Гарні. Їй не хотілось бачитися з ним, відколи вагітність її стала вже виразно помітна. А цих щоденних зустрічей з Ешлі їй дуже бракувало, хоч вони ніколи не лишалися при тому наодинці. Бракувало також звичної метушні й замороченості своїми діловими оборудками з лісом, поки вона вимушено сиділа в чотирьох стінах. Звісно, тепер їй не було необхідності працювати. Вона любісінько могла б спродати тартаки і вкласти гроші на ім’я Вейда та Елли. Але це означало б позбавити себе змоги бачитися з Ешлі, окрім як у товаристві. А праця ж обік Ешлі була для неї найбільшою приємністю.

Над’їхавши до складу, вона з задоволенням побачила, які великі лежать стоси дощок та як багато біля них купчиться покупців, що розмовляють з Г’ю Елсінгом. І ще там було шість запрягів з мулами, а негри-возії вантажили деревину на підводи. «Шість запрягів,— подумала вона з гордістю.— І всього цього я сама домоглась!»

На порозі конторки з’явився Ешлі. Очі його радісно засвітились, коли він знову побачив Скарлет; він допоміг їй висісти і з такою шанобою провів до хатини, наче вона була королева.

Та коли вона переглянула гросбухи тартака й порівняла цифри з тими, що в книгах Джонні Геллегера, задоволення її потьмяніло. Ешлі заледве покривав видатки, тоді як Джонні показував значну суму прибутків. Скарлет утрималася від будь-яких зауважень з цього приводу, але Ешлі вичитав усе з її обличчя, помітивши, як вона дивилася на два стовпчики цифр.

— Мені дуже прикро, Скарлет. Я тільки одне скажу: я хотів би, щоб ти дозволила найняти вільних негрів замість в’язнів. Сподіваюся, тоді я вправлявся б краще.

— Вільних негрів! Таж їм довелося б стільки платити, що ми пішли б із торбами. В’язні куди дешевші. Якщо Джонні має такі прибутки з в’язнів...

Погляд Ешлі був спрямований кудись понад її плечима, на щось таке, чого вона не могла бачити, і світло в його очах примерхло.

— Я не можу визискувати в’язнів, як Джонні Геллегер. Я не можу так поганяти їх.

— А хай йому чорт! Джонні просто знається на своєму ділі. А ти, Ешлі, надто м’якосердий, та й годі. Ти повинен домагатись, щоб вони краще працювали. Джонні казав мені, що коли котромусь ледащу закортить побайдикувати, він заявляє, що хворий, і ти відпускаєш його на цілий день. Ради Бога, Ешлі! В такий спосіб ніяких грошей не доробимось. Шмагонути раз-другий — і будь-якої хвороби наче й не було, хіба що коли ногу зламано...

— Скарлет, Скарлет! Облиш! Я не можу слухати, як ти таке кажеш! — скрикнув Ешлі й так гостро зиркнув на неї, аж вона розгублено змовкла.— Невже ти не розумієш, що вони ж люди... і декотрі недужі, зголоднілі, нещасні й... Ой, люба моя, мені несила дивитись, якої жорстокості ти від нього набралася, ти, що завжди була така добра...

— Від кого це?

— Я мушу тобі це сказати, хоч і не маю права. А таки мушу. Він — це Рет Батлер. Він труїть все, до чого доторкнеться. Ось і тебе він узяв такою милою, ніжною, лагідною, нехай і запальною часом, і ти загрубла душею, стала жорстокою від самого лише спілкування з ним.

— Ох,— видихнула Скарлет, в якій відчуття провини боролося з радістю, що Ешлі так глибоко переживає за неї, що вона й досі люба йому. Хвала Богові, він гадає, що це через Рета вона зробилась такою жилою. Звісно, Рет тут ні до чого, винна вона сама, але, зрештою, одна зайва пляма Ретовій репутації не дуже й пошкодить.

— Якби це був хтось інший, я б не переймався так... але Рет Батлер! Я бачу, що він зробив з тебе. Під його впливом ти мимоволі привчилася бути такою самою безоглядною в думках, як і він. Звісно, я розумію, що не повинен був би говорити цього... Він урятував мені життя, і я вдячний йому, та все-таки я волів би, щоб це був хтось інший, а не він! І я не маю права говорити з тобою в такий спосіб, наче я...

— Ой Ешлі, ти маєш право... як ніхто інший!

— Я ж кажу, мені просто нестерпно дивитись, як ти, така витончена, стаєш твердошкірою через нього, нестерпно знати, що твоя врода й твої чари належать чоловікові, який... Коли я думаю, що він доторкається до тебе, я...

«Зараз він мене поцілує,— в захваті подумала Скарлет.— І я зовсім не буду винна в цьому!» Вона навіть хитнулася в його бік, але Ешлі раптом відступив на крок, немов збагнувши, що сказав щось зайве — сказав таке, чого зовсім не мав наміру казати.

— Вибач, якщо зможеш, Скарлет. Я... я натякав на те, що твій чоловік не джентльмен, але мої слова доводять, що якраз я сам такий. Ніхто не має права осуджувати чоловіка перед його дружиною. Мені нема ніякого виправдання, крім... крім...

Він затнувся, і обличчя його болісно скривилося. Вона чекала, затамувавши подих.

— Ні, мені нема ніякого виправдання.

Мозок Скарлет, поки вона їхала додому, працював, як у гарячці. Ніякого виправдання, крім... крім того, що він її кохає! Вона й не уявляла, що сама думка про те, як вона лежить в обіймах Рета, може доводити його до такої нестями. Але їй це було по-своєму зрозуміле. В неї самої життя перетворилося б на пекельну муку, якби вона не знала, що стосунки Ешлі з Мелані з необхідності стали такими, як у брата з сестрою. Ретові обійми робили її грубілою, жорстокішою! Ну, коли Ешлі так гадає, вона цілком може обійтися без цих обіймів. Скарлет подумала, як це виглядатиме витончено й романтично, коли воїна й Ешлі будуть фізично вірні одне одному, хоч кожен і пов’язаний шлюбом з кимось іншим. Ця думка захопила її і припала до серця. Та й з практичного боку це було б корисно. Вона вже не муситиме остерігатись появи нових дітей.

Приїхавши додому й відпустивши коляску, Скарлет раптом відчула, що екзальтація від слів Ешлі почала пригасати, коли вона уявила собі, як скаже Ретові про своє бажання спати в окремій спальні й, отже, внести певні зміни у взаємини між ними двома. Пояснити це буде важкувато. І потім — як вона скаже Ешлі, що більше не допускає до себе Рета, оскільки він, Ешлі, цього зажадав? А кому потрібна така пожертва, про яку ніхто не знатиме? Це такий важкий тягар — скромність і делікатність! Якби ж то вона могла розмовляти з Ешлі так відверто, як з Ретом! Але нехай уже. Якось вона таки дасть на здогад Ешлі про цю зміну.

Вона піднялася сходами, відчинила двері дитячої кімнати і побачила там Рета, що сидів біля колиски Гарні,— Елла примостилась у нього на коліні, а Вейд показував йому вміст своєї кишені. Яке це щастя, що Рет любить дітей і охоче з ними бавиться. Адже трапляються вітчими, які терпіти не можуть жінчиних дітей від попередніх шлюбів.

— Я хочу поговорити з тобою,— сказала Скарлет і пройшла до їхньої спальні. Краще залагодити це питання відразу, поки її переповнює рішучість не заводити більше дітей і поки кохання Ешлі додає їй сили.

— Рете,— різко заявила вона, коли він причинив за собою двері,— я вирішила, що більше не матиму дітей.

Якщо його вразила несподівана її заява, то він цього не показав. Він повільно підступив до крісла й сів, відхилившись на спинку.

— Крихітко моя, я ж казав тобі ще перед народженням Гарні, що мене не турбує — матимеш ти одну дитину чи двадцятеро.

Ну й хитрюга він — зводить розмову на манівці, так наче не знає, що народженню дітей передує щось інше!

— Я вважаю, що трьох досить. Я не збираюся щороку народжувати по дитині.

— Троє — цілком задовільне число.

— Ти чудово розумієш...— почала вона й почервоніла від збентеження.— Ти розумієш, що я маю на увазі?

— Авжеж. А ти усвідомлюєш, що я можу подати на розлучення з тобою, коли ти відмовиш мені у моїх подружніх правах?

— У тебе вистачить на це ницості! — скрикнула Скарлет, роздратована, що все йде не так, як вона замірялась.— Якби ти мав хоч трохи шляхетності, то... то ти повівся б, як... Та глянь хоч би на Ешлі Вілкса. Мелані не може мати більше дітей, і він...

— Ешлі — джентльмен з голови до ніг, я знаю,— відказав Рет, і в очах його з’явився якийсь дивний блиск.— Викладай, будь ласка, далі, що маєш викласти.

Скарлет похлинулася, бо вона вже виклала все, що хотіла, і їй більше нічого було додати. Тепер вона побачила, які наївні були її сподівання по-дружньому порозумітися в такій важливій справі, тим паче коли йшлося про такого шкурника, як Рет.

— Ти сьогодні їздила на лісовий склад, чи не так?

— А яке це має відношення?

— Ти, здається, любиш собак, Скарлет? То яких ти волієш — тих, що на сіні, чи тих, що при ділі?

Натяк не дійшов до неї, бо всю її поглинали дедалі більша злість і розчарування.

Рет легко звівся на ноги і, підійшовши ближче, взяв її рукою за підборіддя й задер обличчя вгору.

— Яка ж ти дитина! Мала трьох чоловіків, але так нічого й не пізнала в чоловічій натурі. Тобі здається, що чоловік наче літня дама в перехідному віці.

Він грайливо ущипнув її за підборіддя й забрав руку. Тоді звів чорну брову й кинув на Скарлет довгий холодний погляд.

— Скарлет, зрозумій одне. Якби ти й твоя постіль ще приваблювали мене, я б не зупинився ні перед якими замками та вмовляннями. І я не мав би чого соромитись, бо ми уклали між собою угоду — угоду, яку я дотримую, а ти порушуєш. Що ж, зберігай своє ліжко в цноті, моя люба.

— Ти хочеш сказати,— обурено скрикнула Скарлет,— що тебе зовсім не обходить...

— Я тобі обрид, чи не так? Ну то знай, що жінки обридають швидше, ніж чоловіки. Пильнуй свою незайманість, Скарлет. Це мені зовсім не завадить. І це не має ніякого значення.— Він знизав плечима й осміхнувся.— На щастя, у світі повно й інших ліжок... і в більшості їх повно жінок.

— То ти хочеш сказати, що здатний на те...

— Яке ж ти невиннятко! Авжеж-бо. То ще дивно, що я так довго від цього утримувався. Я ніколи не вважав, що вірність — це чеснота.

— Я кожну ніч замикатиму двері на ключ!

— Навіщо завдавати собі цей клопіт? Якби я захотів тебе, ніякий замок не став би мені на заваді.

Рет одвернувся, немов даючи взнаки, що тему розмови вичерпано, і вийшов зі спальні. Скарлет чула, як він повернувся до дитячої кімнати, де його радо привітали діти. Вона рвучко сіла. Ось і вийшло по її волі. Цього вони обоє хотіли, вона й Ешлі. Але це чомусь не дало їй полегкості. Самолюбство її зазнало удару: Скарлет брала злість, що Рет так легко з цим примирився, що він не жадав її, що для нього однаково, чи вона, чи інші жінки на інших ліжках.

Їй хотілося обдумати, в якій такій делікатній формі повідомити Ешлі, що вона й Рет перестали жити як чоловік і жінка. Але вона розуміла, що тепер не зможе цього зробити. Все якось неймовірно ускладнилось, і вона вже взагалі трохи була не рада, що так повелася. Тепер їй бракуватиме довгих втішних розмов з Ретом у ліжку, коли в темряві жаріє кінчик його сигари. Бракуватиме його обіймів, коли вона прокидатиметься зі свого моторошного сну, в якому біжить крізь холодну млу.

Раптом вона відчула себе страшенно нещасною і, схиливши голову на поруччя крісла, гірко заплакала.

Розділ LII

Одного дощового пополудня, коли Гарні щойно минув рік, Вейд понуро снував по вітальні, час від часу підходячи до вікна й розпластуючи носа на шибці, з якої по той бік стікали патьоки води. Він був маленьким щуплявим хлопчиком, замалим на свої вісім років, тихим аж до несміливості й мовчазним: озивався хіба, як його про щось запитають. Йому було нудно, й він не знав, куди себе подіти, бо Елла гралася в кутку з ляльками, Скарлет сиділа за бюрком і тихенько бурмотіла сама до себе, підраховуючи стовпчики цифр, а Рет лежав на підлозі й погойдував перед Гарні свого годинника на ланцюжку, але так, щоб дівчинка не могла дістати.

Вейд узяв був кілька книжок, та вони у нього вислизнули з рук і з грюкотом упали на підлогу, від чого він глибоко зітхнув. Скарлет роздратовано обернулась до сина:

— Сили небесні, Вейде! Іди надвір і там грайся.

— Я не можу. Там дощ.

— Дощ? А я й не помітила. Ну, то знайди собі якусь іншу забаву. Ти дієш мені на нерви, коли так крутишся перед очима. Піди скажи Поркові, нехай запряже коляску й одвезе тебе погратись до Бо.

— Бо нема вдома,— зітхнув Вейд.— Він пішов на день народження до Рауля Пікара.

Рауль був маленьким сином Мейбел та Рене Пікарів і, на думку Скарлет, страшенно бридким собою, більше схожим на мавпеня, ніж на людську істоту.

— Ну, то поїдь до кого хочеш. Біжи скажи Поркові.

— Нікого нема вдома,— відповів Вейд.— Усі пішли на день народження.

Він не сказав: «Усі, крім мене»,— це й так було ясно, але Скарлет, яка думала про свої рахунки, нічого цього не зауважила.

Рет раптом випростався до сидячої пози й запитав:

— А чом ти не пішов з усіма на день народження, синку?

Вейд підступив ближче до нього і з нещасним виглядом зашурхав ногою по підлозі.

— Мене, сер, не запросили.

Рет віддав годинника на ласку Гарні й пружно звівся на рівні ноги.

— Облиш ці чортові цифри, Скарлет. Чому Вейда не запросили на день народження?

— Ради Бога, Рете! Не мороч мені голови. Ешлі так накрутив з цифрами... Ох, на цей день народження? Та тут нема нічого дивного, що Вейда не запросили, а хоч би й запросили, я б його не пустила. Не забувай, Рауль — онук місіс Меррівезер, а вона така, що радше пустить вільного негра до своєї священної вітальні, ніж кого з нас.

Рет, у задумі спостерігаючи за личком Вейда, помітив, як той здригнувся.

— Підійди сюди, синку,— сказав він і простяг руку до малюка.— А ти хотів би піти на цей вечір?

— Ні, сер,— героїчно відповів Вейд, але опустив очі долу.

— Гм. А скажи-но, Вейде, ти ходив на день народження до малого Джо Вайтінга, чи Френка Боннела, чи... ну, до кого-небудь зі своїх товаришів?

— Ні, сер. Мене мало куди запрошують.

— Брешеш, Вейде! — скрикнула, обернувшись, Скарлет.— Минулого тижня ти тричі ходив у гості — до Бартів, тоді ще до Гелертів і Гандонів.

— Добірна компанія мулів у кінській збруї, нічого не скажеш,— мовив Рет, розтягуючи слова.— І добре тобі було в цих гостинах? Кажи-но.

— Ні, сер.

— А чому ні?

— Я... я не знаю, сер. Мамка... Мамка каже, що вони білі голодранці.

— Ну ж і полатаю бебехи цій Мамці! — з криком зірвалася з місця Скарлет.— А тобі, Вейде,— як тобі не соромно так говорити про маминих приятелів?

— Хлопець каже правду, так само як і Мамка,— озвався Рет.— Але ти, звичайно, неспроможна оцінити правди... Не журися, синку. Тобі зовсім не треба ходити по цих гостинах, як не маєш охоти. На ось,— він витяг з кишені банкноту,— скажеш Поркові запрягти коляску й повозити тебе по місту. Купиш собі цукерок... і поласуєш донесхочу.

Вейд, увесь прояснівши, сховав банкноту до кишені й стривожено обернувся до матері — чи дістане від неї угоду. Однак вона, насупивши брови, мовчки дивилась на Рета. А той підняв з підлоги Гарні й притис личком до своєї щоки. Скарлет не могла вичитати з його обличчя, що він думає, але в очах у нього з’явилося щось таке наче страх — страх і відчуття власної провини.

Підохочений щедрістю вітчима, Вейд соромливо підійшов до нього.

— Дядечку Рете, а можна — я щось у вас спитаю?

— Звичайно, можна.— Обличчя Рета було напружене й задумане, він міцно пригортав до себе голівку Гарні.— А що тебе цікавить?

— Дядечку Рете, чи ви... чи ви воювали на війні?

Ретові очі зразу ж ожили, він пильно глянув на хлопчика, але голос його прозвучав спокійно.

— А чого ти про це питаєш, синку?

— Ta-бо Джо Вайтінг казав, що ви не воювали, і так само Френкі Боннел казав.

— Он як,— зауважив Рет.— І що ж ти відповів їм на це?

Вейд стояв з розпачливим виглядом.

— Я... я сказав... я сказав їм, що не знаю.— І раптом пожвавішав.— Та я однаково налупив їх. Але чи ви були-таки на війні, дядечку Рете?

— Був,— рвучко відповів вітчим.— Я був на війні. Я був у війську вісім місяців. Воював у різних місцях — від Лавджоя до Франкліна у штаті Теннессі. І був з Джонстоном, коли він капітулював.

Вейд аж застрибав від гордості, а Скарлет зайшлася сміхом.

— Я досі гадала, що ти соромишся своїх військових подвигів,— промовила вона.— Хіба ж ти не казав мені, щоб я не розводилась про це?

— Цить,— урвав він її.— То як, ти задоволений, Вейде?

— О дуже, сер! Я так і думав, що ви були на війні. Я знав, що ви не боягуз, як вони кажуть. Але... але чому ви не були разом з батьками інших хлопців?

— Тому що батьки інших хлопців недотепи, і їх відправили до піхоти. А я навчався у військовій академії у Вест-Пойнті, тим-то мене взяли до артилерії. До справжньої артилерії, Вейде, а не до внутрішньої гвардії. Треба багато що знати, щоб служити в артилерії, Вейде.

— Авжеж,— погодився Вейд, сяючи обличчям.— А ви були поранені, дядечку Рете?

Рет завагався.

— Розкажи йому про свою дизентерію,— насмішкувато докинула Скарлет.

Рет обережно опустив дівчинку на підлогу й витяг верхню й спідню сорочки з-за поясу штанів.

— Ось дивись, Вейде, я покажу тобі, куди мене поранено.

Вейд з цікавістю підступив зовсім близько й подивився на те місце, куди показував Рет. Довгий шрам перетинав його засмаглі груди, збігаючи вниз до мускулястого живота. Це був слід від ножа в одній бійці на каліфорнійській копальні золота, чого Вейд не знав. Невимовно зрадівши, він глибоко перевів подих.

— То ви, дядечку Рете, майже такий хоробрий, як і мій тато.

— Майже, але не зовсім,— відказав Рет, заправляючи сорочки в штани.— А тепер іди витрать свого долара і не попускай жодному хлопцеві, котрий скаже, ніби я не був на війні.

Вейд вистрибом вибіг з кімнати, нетямлячись від радості, й став гукати Порка, а Рет знов узяв на руки Гарні.

— Навіщо всі ці брехні, мій відважний вояче? — запитала Скарлет.

— Хлопець повинен пишатися своїм батьком... або й вітчимом. Я не хочу, щоб йому було соромно перед іншими малими шибениками. Діти — жорстокі істоти.

— Пхе, дурниці!

— Я ніколи не думав, що це так багато важить для Вейда,— поволі мовив Рет.— Я й не думав, що він може так переживати. І я не допущу, щоб це повторилося з Гарні.

— Що саме?

— Гадаєш, я допущу, щоб моя Гарні соромилася свого батька? Щоб її не запрошували на дитячі свята, коли їй виповниться дев’ять чи десять років? Гадаєш, я допущу, щоб вона, як Вейд, терпіла приниження за те, в чому не вона винна, а ми з тобою?

— Тю — дитячі свята!

— Але дитячі свята перетворюються потім на бали для дівчат на виданні. Гадаєш, я допущу, щоб моя дочка росла поза пристойним товариством Атланти? Я не збираюсь посилати Гарні на Північ учитись і гостювати лише тому, що її не приймають тут або в Чарлстоні, Саванні чи Новому Орлеані. Не буде такого, щоб вона мусила одружуватися з янкі або чужинцем тому, що жодна порядна родина на Півдні її не прийме... бо мати в неї дурепа, а батько пройдисвіт.

Вейд, що чогось вернувся й став на порозі, уважно прислухався до розмови, в якій не все розумів.

— Гарні може вийти заміж за Бо, дядечку Рете.

Гнів зійшов з обличчя Рета, і він, обернувшись до малого, вдав, ніби зосереджено розмірковує над його словами — з дітьми він завжди розмовляв з підкресленою серйозністю.

— А й правда, Вейде. Гарні може вийти за Бо, але от кого ти візьмеш за дружину?

— А нікого,— довірчим тоном мовив Вейд, замилуваний цією розмовою на рівних, бо ж, крім тітусі Меллі, один лише вітчим ніколи не сварив його, а завжди підбадьорював.— Я поїду до Гарварду й вивчуся на правника, як мій тато, а потім стану хоробрим воїном, як і він.

— І чого ця Меллі не може тримати язика на припоні! — скрикнула Скарлет.— Ні до якого Гарварду ти не поїдеш, Вейде. Це янківський навчальний заклад, і я не дозволю тобі в ньому навчатись. Ти підеш до університету Джорджії, а скінчивши його, станеш заправляти крамницею замість мене. А щодо того, яким хоробрим воїном був твій тато...

— Цить! — урвав її Рет, повз увагу якого не пройшло, як зблиснули очі Вейда, коли той почув згадку про незнаного йому батька.— Ти виростеш і станеш хоробрим воїном, як твій тато, Вейде. Бери з нього приклад, бо він був герой, і не дозволяй, щоб хтось засумнівався в цьому. Він же одружився з твоєю мамою, чи не так? А це безперечний доказ героїзму. І я подбаю про те, щоб ти поїхав до Гарварду й вивчився на правника. А тепер біжи й скажи Поркові, нехай повезе тебе до міста.

— Я була б тобі вдячна, якби ти полишив на мене виховання моїх дітей! — вигукнула Скарлет, коли Вейд слухняно подрібцював з кімнати.

— Але ж ти з біса кепська вихователька. Ти доклала всіх сил, щоб позбавити шансів у житті Еллу й Вейда, але я не дозволю тобі зробити те саме з Гарні. Вона буде маленькою королівною, і всі на світі горнутимуться до неї. Не знайдеться такого дому, куди б її не запрошувано. Боже милостивий, ти гадаєш, я попущу, щоб підрісши, вона почала спілкуватися з усім цим набродом, який товчеться в нашому будинку?

— Але тебе самого ця компанія задовольняє...

— А тебе ще й з біса добре задовольняє, моя крихітко. Проте для Гарні це не підходить. Гадаєш, я дозволю їй вийти заміж за котрогось із цих заволок, з якими ти збуваєш час? Ірландці, що тільки-но вибилися з нужди, янкі, біла шантрапа, вискочні-саквояжники... Щоб моя Гарні, в жилах якої кров Батлерів і Робійярів...

— І О’Гар...

— О’Гари колись, може, були й королями в Ірландії, але твій батько — всього-на-всього спритний ірландчик-скоробагатько. Та й ти не краща... Я, правда, теж тут винен. Ганяв сліпцем по життю, мов кажан, випущений з пекла, і ніколи не вважав, що роблю, бо ніщо не мало для мене значення. А от Гарні — має значення. Боже, який же я дурень був! Гарні повік не приймуть у чарлстонському товаристві, і ні моя мати, ні твої тітки Юлейлія і Полін тут нічим не зарадять... так само й в Атланті їй не буде доступу в товариство, якщо ми не вживемо якихось заходів, і то незагайно...

— Ой Рете, ти так цим переймаєшся, що аж смішно. З нашими грішми...

— Хай їм чорт, цим грошам! Ні за які гроші нам не придбати того, що я хочу для неї! Краще б її запрошували на черствий хліб до жалюгідної халупи Пікарів чи до перехнябленої клуні місіс Елсінг, ніж була б вона першою красунею на балу республіканців. Ти, Скарлет, повелась, як дурепа. Тобі треба було ще кілька років тому запевнити своїм дітям місце в товаристві, а ти цього не зробила. Ти навіть не подбала утриматись там самій. Отож важко сподіватися, щоб ти зараз змінилася на краще. Ти занадто любиш загрібати гроші й поштурхувати людей.

— Усе це не більше, як буря у склянці води,— холодно мовила Скарлет і стала перебирати папери, натякаючи цим, що розмову закінчено.

— Сама тільки місіс Вілкс може зарадити нам, а ти всіляко силкуєшся відштовхувати її і ображати. Ой, облиш ці свої закиди, що вона така вбога й носить старі сукні. Вона — душа й осердя всього шляхетного, що є в Атланті. І хвала Богові, що вона така. Вона мені дечим допоможе.

— А чим саме?

— Чим? Я спробую здобути прихильність усіх цих старогвардійських драконів у жіночій подобі, особливо таких, як ці матрони Меррівезер, Елсінг, Вайтінг, Мід. Якщо мені доведеться плазувати перед кожною старою плетухою, яка мене не терпить, я й на це згоджуся. Я покірно терпітиму їхню холодність і каятимусь у своїх гріхах. Я даватиму гроші на їхні кляті доброчинні заходи й ходитиму до їхніх клятих церков. Я признаюся у своїх заслугах перед Конфедерацією і навіть вихвалятимусь ними, а як припече, то й пристану до клятого ку-клукс-клану, хоч маю надію, що милостивий Господь не покарає мене аж так тяжко. І не посоромлюся нагадувати дурням, голови яких я врятував, що вони мені дещо завдячують. А тебе, ясна пані, попрошу не перешкоджати моїм заходам за спиною в мене, загрібаючи майно цих людей, якщо вони тобі заборгували, чи продаючи їм гнилий ліс, чи якось інакше допікаючи. І щоб губернатор Буллек більше ні ногою до нас на поріг. Зрозуміло? Це так само стосується і всієї цієї зграї «світських» злодіяк, з якими ти заприязнилась. Якщо ти знехтуєш моє прохання і надумаєш знов запрошувати їх, то опинишся в скрутному становищі, бо на твоїх прийомах буде відсутній господар дому. Якщо вони ще заявляться сюди, я засяду в барі Кралі Вотлінг і кожного, кого зустріну, повідомлю, що не можу перебувати під одним дахом з цими людьми.

Скарлет, яка аж пінилася, слухаючи цю його промову, раптом коротко засміялася.

— Отже, картяр з річкових суден і спекулянт вирішив набратися респектабельності! В такому разі, першим кроком у цьому напрямку мав би стати продаж закладу Кралі Вотлінг.

Це був удар навмання. Вона не знала достеменно, чи Рет власник цього будинку. Він, однак, нараз приснув сміхом, так ніби вгадав хід її думок.

— Дякую за пораду.

Для свого навернення на респектабельність Рет обрав час зовсім невідповідний. Ніколи ні до того, ні по тому слова «республіканець» чи «пристібай» не викликали такої відрази, бо саме тепер внутрішній розклад саквояжницького режиму досяг апогею. А ім’я Рета від часу капітуляції нерозривно пов’язувалося з янкі, республіканцями й пристібаями.

Охоплена безсилою люттю, людність Атланти у 1866 році вважала, що чогось гіршого за суворе військове правління, під яким тоді перебував штат, не може й бути, однак нині, коли до влади дорвався Буллек, атлантці спізнали, почім справжній ківш лиха. Завдяки голосам негрів республіканці та їхні спільники зміцнили свої позиції і нещадно вершили всі справи, збиткуючись над безсилою, але невпокореною меншістю.

Неграм навіювали думку, що в Біблії згадується лише дві політичні партії — публікани або митарі, під якими, мовляв, слід розуміти республіканців, і грішники. Жоден негр не хотів прилучатися до партії, що складалася з самих грішників, отож чорні прагнули приставати до лав республіканців. Нові їхні господарі казали їм голосувати знову й знову, обираючи на високі посади вбогих білих та пристібаїв, а то навіть і декого з негрів. І ось ці негри засідали в законодавчих органах, де тільки те й робили, що лущили горішки та раз по раз скидали й узували черевики, бо ж звикли ходити босі. Мало хто з них умів читати або писати. Ще недавно вони працювали на плантаціях бавовнику чи цукрової тростини, але тепер до їхніх функцій входило подавати свої голоси за податки й позички, а також затверджувати величезні суми на видатки для себе та своїх республіканських друзів. І вони голосували за це все. Штат обурювався податками, які тяжіли над ним: платники податків добре знали, що більшість коштів, призначених на громадські потреби, осідає у приватних кишенях.

Капітолій Джорджії взяла в облогу зграя махінаторів, спекулянтів, пошукачів контрактів та всіх інших, ласих поживитись на цій оргії марнотратства, і багато хто з них безсоромно швидко збивав собі статки. Вони без будь-яких труднощів отримували від штату кошти на прокладання залізниць, яких ніколи так і не побудовано, на закупівлю вагонів та паротягів, яких ніколи й не куповано, на спорудження громадських будівель, які існували тільки в головах прожектерів.

Позик випускали на мільйони доларів. Найчастіше ці позики були незаконні й просто шахрайські, а проте їх таки випускали. Скарбник штату, сам республіканець, але чоловік чесний, протестував проти цих незаконних позик і відмовлявся ставити свій підпис під ними, однак ні він, ні інші не могли протидіяти нездоланній хвилі надужиттів.

Залізниця, що належала штатові, колись давала значні прибутки, тепер же вона стала збитковою, і заборгованість її сягла мільйона доларів. Та це вже й не була залізниця. Вона перетворилася на величезну бездонну баюру, в якій хлюпалися й бабралися свині. Багатьох урядовців призначили на залізницю з огляду на їхні політичні переконання, а не ділові якості, і обслуговувало залізницю втричі більше людей, ніж було потрібно. Республіканці забезпечили себе правом на безкоштовний проїзд, а негрів цілими вагонами розвозили по штату на веселі погулянки, щоб вони могли голосувати й переголосовувати на тих самих виборах.

Нездарне господарювання на залізниці особливо обурювало платників податків тим, що на прибутки від неї мали постати безплатні школи. А оскільки не було ніяких прибутків, а тільки борги, то не було й безплатних шкіл. Мало в кого знаходилось досить грошей, щоб посилати дітей до платних навчальних закладів, отож ціле покоління виростало в неуцтві, і неписьменність ширилась на багато років наперед.

Та хоч яке велике було загальне невдоволення розтринькуванням коштів, невмілим господарюванням і хабарництвом, ще більш дратувало джорджіанців те, в якому поганому світлі виставляє губернатор їхній штат перед Північчю. Коли Джорджія зчинила крик проти корупції, губернатор швиденько подався на Північ, виступив там у конгресі й заявив, що білі чинять насильство над неграми, що в Джорджії готується новий заколот і що, отже, необхідно взяти штат під суворий військовий контроль. Насправді джорджіанці зовсім не хотіли зачіпати негрів, і всіляко намагалися уникнути ускладнень. Так само ніхто не хотів нової війни, як не хотів і не потребував урядування багнетів у штаті. Вся Джорджія прагнула одного: — щоб штатові дали спокій і змогу нормалізувати становище. Але що губернатор розгорнув акцію, прозвану «наклепницьким млином», Джорджія в очах Півночі виглядала на бунтівничий штат, який треба приборкати твердою рукою, і у штаті запанував режим твердої руки.

Це була просвітла година для тієї банди, що тримала Джорджію за горло. Настала справжня оргія грабіжництва й холодного цинізму, коли високі посадові особи неприховано розкрадали громадське добро, на що не можна було спокійно дивитися. Протести й спроби чинити опір нічого не давали, бо уряд Джорджії охороняли й підтримували збройні сили Сполучених Штатів.

Атланта проклинала ім’я Буллека, його пристібаїв та республіканців, як і всіх, що були з ними заодно. А Рет якраз і належав до таких. Він був їхнім спільником — така панувала думка,— і мав причетність до усіх їхніх планів. Тепер, однак, він повернув проти течії, за якою плив ще донедавна, і заходився гребти назад, насупір їй.

Розпочав він свою кампанію поволі й ненав’язливо, щоб раптовим перетворенням з хижака на миролюбця не збудити в Атланті недоречних підозр. Він став уникати своїх сумнівних приятелів і вже не з’являвся в товаристві офіцерів-янкі, пристібаїв та республіканців. Натомість почав відвідувати демократичні зібрання й не криючись голосував за демократів. Облишив гру в карти на високі ставки й порівняно менше тепер випивав. А до закладу Кралі Вотлінг якщо й заходив, то тільки ввечері й покрадьки як то робили поштиві городяни, а не так як раніше, коли серед білого дня демонстративно припинав свого коня в неї перед дверима.

Члени єпископальної громади мало не попадали з лавок, коли він, трохи спізнившись на початок відправи, з Вейдом за руку навшпиньки ввійшов до церкви. Не менш, як поява Рета, їх здивувала поява там Вейда, оскільки хлопчика вважалося за католика. В усякому разі, Скарлет була католичка. Вірніше, народилася католичкою. Бо ж вона вже кілька років не переступала порогу церкви, і побожність вивітрилася з неї так само, як і багато чого іншого, що їй намагалася прищепити Еллен. Усі були тієї думки, що вона занедбує релігійне виховання сина, отож Рет явно виріс в їхніх очах, коли спробував направити недогляд Скарлет, хоч і привів хлопчика не до католицької, а до єпископальної церкви.

Рет умів бути поважним і чарівним, коли притримував язика й не бликав злостиво своїми чорними очима. Роками він не бачив потреби в цьому, але ось тепер нап’яв на себе личину поважності й приваби, а також став одягати жилети темнішої барви. Домогтись прихильності тих, хто завдячував йому життя, виявилося неважко. Власне, ці чоловіки давно б уже засвідчили Ретові свою прихильність, тільки ж він вів себе так, наче їхнє ставлення не дуже його й цікавило. А тепер Г’ю Елсінг, Рене, хлопці Сіммонси, Енді Боннел та інші раптом відкрили, що він дуже милий у поводженні, не любить випинати свою особу й знічується, коли вони заводять мову про свою вдячність йому.

— Е, пусте,— заперечував він.— На моєму місці кожен з вас вчинив би так само.

Він пожертвував значні кошти на обнову єпископальної церкви і зробив помітний — але не надміру — внесок у фонд «Товариства впорядкування могил наших славних воїнів». У цій справі він звернувся особисто до місіс Елсінг і збентежено попрохав, щоб вона нікому не розповідала про його пожертву, добре знаючи, що саме цим і підохотить її якнайшвидше розголосити всім секрет. Місіс Елсінг дуже не хотіла брати від нього «спекулянтські гроші», однак у товаристві була скрута з фінансами.

— Не розумію, чого це ви надумали зробити нам таку офіру,— підшкильнула вона його.

Коли він з належно скорботною міною пояснив їй, що його спонукала до цього пам’ять про колишніх товаришів по зброї, хоробріших, ніж він, але, на жаль, полеглих на полі бою і похованих у безіменних могилах, аристократична щелепа місіс Елсінг аж одвисла. Доллі Меррівезер переказувала їй слова Скарлет про те, ніби капітан Батлер служив у війську, та вона, звичайно, не повірила. І ніхто не повірив.

— Ви служили у війську? А в якій роті... в якому полку?

Рет назвав частину.

— Ах, це артилерія! Всі, кого я знаю, були або в кавалерії, або в піхоті. Тоді все ясно...— Вона урвала мову, раптом розгубившись, бо ж подумала, що зараз він сердито бликне очима. Однак він потупив очі й перебирав пальцями ланцюжок від годинника.

— Я б залюбки записався до піхоти,— мовив він, вдаючи, ніби не помітив її натяку,— але коли з’ясувалося, що я навчався у Вест-Пойнті,— хоч я, місіс Елсінг, і не закінчив академії через один хлоп’ячий вибрик,— то мене приписали до артилерії, до польової артилерії, а не до міліції. В останній кампанії дуже бракувало людей з фаховою освітою. Ви ж знаєте, яких великих втрат зазнали наші, як багато артилеристів загинуло. В артилерії я був досить самотній. Я там не зустрів жодної знайомої душі. Здається, за час усієї служби я жодного чоловіка не бачив з Атланти.

— Он як,— зніяковіло мовила місіс Елсінг. Якщо він служив в армії, то вона, виходить, помилялася. Вона-бо не раз і не два закидала йому боягузтво, і тепер, згадавши це, відчула слабенькі докори сумління.— Он як. А чого ж ви ніколи нікому не розповідали про свою службу? Ви так поводилися, ніби соромитесь цього.

Рет глянув їй у вічі поглядом, в якому важко було щось прочитати.

— Повірте мені, місіс Елсінг,— заявив він поважним голосом,— своїми послугами Конфедерації я пишаюся більше, ніж будь-чим іншим, що я зробив або ще зроблю в житті. Я відчуваю... відчуваю...

— Тоді чому ж ви крилися з цим?

— Мені про це соромно було говорити через... деякі мої попередні вчинки.

Місіс Елсінг детально поінформувала місіс Меррівезер про пожертву Рета й про розмову з ним.

— І, слово честі, Доллі, коли він сказав, що йому соромно, у нього аж сльози виступили на очах! Атож, сльози! Я сама ледве не заплакала.

— Ну й маячня! — скрикнула місіс Меррівезер, пройнята недовірою.— Не вірю я, що в нього були сльози на очах, і не вірю, що він служив у війську! Але це можна легко з’ясувати. Якщо він був у артилерійському полку, я доберуся до правди, бо полковник Карлтон, що командував тим полком, одружений з дочкою однієї з сестер мого діда, і я йому напишу.

Вона таки написала полковникові Карлтону і, на свій подив, отримала відповідь, в якій було дано недвозначно високу оцінку професійним здібностям Батлера. Мовляв, уроджений артилерист, хоробрий вояк і справжній джентльмен, до того ж чоловік скромний — він навіть відмовився від запропонованого йому підвищення по службі.

— Оце так! — промовила місіс Меррівезер, показуючи листа місіс Елсінг.— Мене це вкрай дивує. Може, ми недооцінили цього пройду, гадаючи, що він не служив у війську. Може, треба було повірити Скарлет і Мелані, вони ж казали, що він записався до війська в той день, коли впала Атланта. Але хоч би там як, а він однаково пристібай і ошуканець, і я його не люблю!

— А може,— невпевнено зауважила місіс Елсінг,— може, він не такий уже й поганий. Чоловік, який воював за Конфедерацію, не може бути зовсім поганим. Це тільки Скарлет погана. Знаєш, Доллі, я от собі думаю, що він... ну, що він соромиться Скарлет, але, як чоловік благородний, не зважується в цьому зізнатись.

— Соромиться! Де б пак! Вони обоє рябоє. З чого тобі спала на думку така дурниця?

— Це не дурниця,— обурилася місіс Елсінг.— Учора, коли була така злива, він посадив трьох дітей, навіть ту крихітку, в коляску і роз’їжджав з ними туди-сюди Персиковою вулицею. Він ще й мене підвіз до будинку. А коли я спитала: «Капітане Батлер, хіба ви з глузду з’їхали, що тримаєте дітлахів надворі в таку мокречу? Чом не одвезете їх додому?» — він нічого не відповів, тільки глянув якось знічено. Але за нього відповіла Мамка, вона сказала:

«У домі повно білих голодранців, тож дітям краще побути під дощем, як удома!»

— А що він на те?

— Що він міг сказати? Він тільки бликнув сердито на Мамку й промовчав. Ти ж знаєш, Скарлет учора влаштувала велику партію у віст, і до неї посходилась уся та вульгарна жінота. Мабуть, він не хотів, щоб вони цілували його дитину.

— Оце так,— мовила місіс Меррівезер, завагавшись, але все ще тримаючись за своє. Проте наступного тижня і вона капітулювала.

Рет останнім часом завів собі бюрко в банку. Що він робив за цим своїм бюрком, здивовані банківські канцеляристи не знали, але йому належав такий великий пакет акцій, що вони не могли заперечувати проти його присутності. Трохи згодом вони вже й забули про свою нехіть до нього, бо тримався він спокійно й чемно, та й до того ж тямив дещо у фінансових операціях і капіталовкладеннях. У всякому разі, він цілі дні висиджував за своїм столом, вдаючи ревного трударя, оскільки заповзявся поставити себе на один рівень з шанованими громадянами міста, що працею в поті чола заробляли на хліб насущний.

Тим часом місіс Меррівезер, бажаючи розширити пекарську справу, з якою їй добре повелося, вирішила дістати позичку в дві тисячі доларів під заставу свого будинку. Але в позичці їй відмовили, бо під будинок уже видали дві заставні. Огрядна стара дама, обурена такою несправедливістю, вже виходила з банку, коли її перестрів Рет, довідався, в чому річ, і, вдаючи щиру зацікавленість, промовив:

— Але ж це якесь непорозуміння, місіс Меррівезер! Страшне непорозуміння. Хто-хто, а ви не повинні б мати ніякого клопоту щодо забезпечення. Та я залюбки позичив би вам під саме ваше слово! Дама, яка спромоглась так розбудувати свій заклад, як ви, сама собою становить найпевнішу гарантію. Кому ж банк має позичати гроші, коли не таким людям! Ось посидьте, будь ласка, на моєму стільці, а я зараз з’ясую ваше питання.

Повернувся Рет з усмішкою на обличчі й заявив їй, що сталося непорозуміння, як він і гадав. Дві тисячі доларів уже чекають на неї, і вона може взяти їх, коли буде зручніше. А що стосується її будинку... то чи не буде вона така ласкава підписатись ось тут?

Місіс Меррівезер, усе ще сповнена обурення через завдану їй образу, люта на те, що мусить приймати послугу від людини, якої не любить і якій не довіряє, сухо подякувала Ретові.

Але він ніби нічого й не помітив. А проводячи її до дверей, сказав:

— Місіс Меррівезер, я завжди високо цінував ваш досвід, так от чи можу я спитати у вас поради в одній справі?

Вона ледь кивнула головою, і пір’я у неї на капелюшку легенько ворухнулося.

— Що ви робили, коли ваша Мейбел була мала й смоктала пальця?

— Що-що?

— Моя Гарні смокче великого пальця, і я ніяк не можу її від цього відучити.

— Ви повинні її відучити! — рішуче заявила місіс Меррівезер.— Бо це зіпсує їй обриси рота.

— Я знаю, знаю! І в неї такий гарненький ротик. Але я не можу добрати способу, як це зробити.

— Таж Скарлет напевне це знає,— коротко зауважила місіс Меррівезер.— Вона ж виростила вже двох дітей.

Рет глянув собі на ноги й зітхнув.

— Я пробував під нігті їй закладати мило,— сказав він, ніби не почувши зауваги щодо Скарлет.

— Мило! Пхе! Мило нічого не дасть. Я посипала пальця Мейбел хініном і, мушу сказати вам, капітане Батлер, вона дуже швидко відучилася смоктати.

— Хінін! Зроду б не здогадався! Не знаю, як вам і дякувати, місіс Меррівезер. Бо це мене так гнітило!

Він усміхнувся до неї такою приємною, такою вдячною усмішкою, що місіс Меррівезер на хвильку розгублено застигла на місці. Але прощаючись із Ретом, вона вже теж усміхалася. Їй прикро було визнати перед місіс Елсінг свою помилку в оцінці цього чоловіка, проте як людина чесна вона заявила, що не може не мати добрих рис той, хто так любить свою дитину. Шкода, що Скарлет не дбає про таке миле дитинча, як Гарні. І це просто зворушує, що батько мусить сам виховувати маленьку дівчинку. Рет таки чудово знав, як зворушити людей, а що тим самим він кидав тінь на репутацію Скарлет, його не тривожило.

Відколи дівчинка навчилася ходити, він почав раз у раз брати її з собою, і коли їхав коляскою, і коли вибирався верхи — тоді він садовив Гарні поперед себе на сідлі. Повернувшись надвечір з банку додому, він з нею прогулювався Персиковою вулицею, тримаючи її за ручку, припасовуючи свою ходу до її дріботіння, терпляче відповідаючи на тисячі доньчиних запитань. О цій порі перед заходом сонця люди звичайно сиділи у себе на подвір’ях чи на верандах, а що Гарні була така мила й симпатична дівчинка з пасмом чорних кучериків та ясно-голубими очима, мало хто міг втриматися, щоб не поговорити з нею. Рет у цих розмовах ніколи не брав участі, а тільки стояв обік, сяючи батьківською гордістю і вдячністю, що його доньці приділяють так багато уваги.

Атланта вирізнялася пам’ятливістю, підозріливістю і небажанням міняти раз усталені погляди. Часи були важкі, і на кожного, хто мав щось спільне з Буллеком та його командою, дивилися косим оком. Але Гарні, успадкувавши фізичні приваби і матері, й батька, виявилася тим малим клинцем, за допомогою якого Рет пробив мур відчуження, вибудуваний навколо нього в Атланті.

Гарні росла швидко, і з кожним днем було виразніше помітно, що вона — онучка Джералда О’Гари. Дівчинка мала короткі й міцні ніжки, широко посаджені голубі очі, характерні для ірландців, і маленьке квадратове підборіддя, яке свідчило про затятість домагатися свого. Вона успадкувала Джералдів вибуховий темперамент і часто спалахувала роздратуванням, але заспокоювалась, як тільки вволювано її волю. А коли біля неї бував батько, ці доччині забаганки вдовольнилися миттю. Він таки розпещував її, незважаючи на всі зусилля Мамки й Скарлет, бо його задовольняло геть усе в ній, за винятком одного. І це був її страх перед темрявою.

До дворічного віку вона легко засинала в дитячому покої, спільному в неї з Вейдом та Еллою. А потім невідь чому стала плакати щоразу, коли Мамка виходила зі спальні й забирала з собою лампу. Далі вона почала пробуджуватись серед ночі й злякано скрикувати, полохаючи брата й сестру і піднімаючи на ноги весь дім. Раз навіть довелося викликати доктора Міда, і коли той сказав, що це просто через погані сни, Рет відповів йому не зовсім гречно. Сама ж дівчинка на всі розпитування відповідала одне: «Темно».

Скарлет тільки злостилася на дитину, вважаючи, що найкращий тут лік — ляпанець-другий. Вона не згоджувалась потурати цим вередам і залишати світло в дитячій, бо тоді не змогли б спати Вейд і Елла. Рет, стурбований страхами дитини, лагідно намагався допитатися в неї про причину, а на слова Скарлет холодно зауважив, що як вона здумає карати дівчинку, то сама дістане лупня від нього.

Кінець кінцем Гарні перевели з дитячої до спальні Рета, де він спав сам-один. Її маленьке ліжко поставили поряд з його великим, а на столику збоку цілу ніч горіла затінена лампа. Довідавшись про це переміщення, все місто загуло. Щоб дівчинка ночувала в батьковій кімнаті — то було трохи непристойно, хоч вона мала всього два роки. Скарлет від цих пересудів потерпіла подвійно. По-перше, люди цілком певно довідалися, що вона та її чоловік сплять в окремих спальнях, а це саме собою шокувало. По-друге, кожен вважав, що коли вже дитина боїться ночувати одна, то місце її коло матері. А Скарлет не могла ж усім пояснювати, що при світлі вона сама не заснула б і що Рет не дозволив би їй взяти дитину до себе.

— Ти б не прокинулась, поки вона не закричить, а якби прокинулась, то стала б її ляпанцями частувати,— сказав він їй.

Скарлет дратувало, що Рет багато уваги приділяє нічним страхам Гарні, але гадала з часом якось залагодити цей клопіт і вернути малу до дитячої кімнати. Всі діти бояться темряви, і тут єдина рада — бути твердим. Рет затявся на своєму тільки аби дозолити їй, аби вона виглядала в очах людей поганою матір’ю, а все тому, що вона замкнула перед ним двері своєї спальні.

Він ні разу не переступав порогу її кімнати і навіть не торкнувся кулястої ручки дверей після того вечора, коли вона заявила йому, що не хоче більше мати дітей. Відтоді він майже ніколи не вертався додому вечеряти, аж до тієї пори, коли страхи Гарні змусили його частіше сидіти вдома. Інколи він і ночувати не приходив, і Скарлет, замкнувшись у себе й лежачи без сну, прислухаючись до годинника, що вибивав досвітні години, думала про те, де він збуває ніч. Їй пригадувались тоді його слова: «У світі повно й інших ліжок, моя люба!» І хоч її аж корчило від цих слів, нічим зарадити собі вона не могла. Якби вона спробувала щось йому закинути, виникла б сварка і він, безперечно, згадав би їй про замкнені двері та про те, яке відношення до цього має Ешлі. Справді-бо, його ідіотський вибрик, щоб Гарні спала при лампі, і саме у нього в кімнаті,— це лише спосіб відплатити їй.

Вона не усвідомлювала ні того, чому він так зважав на химери Гарні, ні того як сильно він прихилився до дитини, поки не сталась пригода однієї жахливої ночі. Ця ніч назавжди закарбувалася в пам’яті всіх домашніх.

Того дня Рет зустрів знайомого з часів блокади, і у них, звісно, знайшлося багато чого розповісти одне одному. Куди вони подалися перебалакати й випити, Скарлет не знала, хоча гадала, що, мабуть, до закладу Кралі Вотлінг. Рет не прийшов додому надвечір, щоб повести Гарні на прогулянку, не з’явився й на вечерю. Гарні цілий день нетерпляче виглядала його у вікно, бо хотіла похвалитись перед ним розмаїтою колекцією всяких жуків, і Лу насилу вдалося вкласти її спати, незважаючи на всі плачі й протести.

І — чи то Лу забула засвітити лампу, чи то лампа сама погасла — ніхто так і не довідався, що тут було причиною. Досить того, що коли причмелений Рет кінець кінцем вернувся, у домі стояв рейвах, а Гарні верещала так, що він почув аж у стайні. Мала прокинулась у темряві й почала гукати батька, а його ніде не було. І всі безіменні жахи, що жили в її дитячій уяві, раптом збурились. Ні заспокійливі слова Скарлет, ні яскраве світло принесених ламп не могли її втихомирити, а Рет, що вмах вибіг нагору, скидався на людину, яка бачить навіч смерть.

Узявши врешті Гарні на руки й розрізнивши серед її схлипувань одне слово —«темно», він з люттю обернувся до Скарлет і негритянок.

— Хто погасив світло? Хто лишив її саму в темряві? Пріссі, я шкуру з тебе спущу, ти...

— Боже м’стивий, місте’ Рет! Це не я! Це Лу!

— Боже мій, місте’ Рет, я...

— Заткни рота! Ти знаєш, що я наказував. Клянусь Богом, я... геть звідси! Щоб тебе й близько не було. Скарлет, дай їй, трохи грошей і подбай, щоб вона винеслася з дому, поки я зійду вниз. Забирайтеся звідси, всі до одної!

Негритянки повтікали, бідолашна Лу схлипувала у фартух. Але Скарлет лишилася. Їй прикро було бачити, як на руках у Рета стихала його люба дитина, тоді як вона сама марно намагалася її заспокоїти. Прикро було бачити, як маленькі ручки обвилися круг його шиї, і чути, як мала, схлипуючи, розказувала, що її налякало, коли вона нічого зрозумілого не могла з неї витягти.

— Отож воно сіло тобі на груди — тихо мовив Рет.— І велике воно було?

— О так! Страх яке велике! І з пазурями.

— А, ще й з пазурями. Ну, нічого. Я постережу тут цілу ніч і застрелю його, як воно спробує з’явитися ще раз.— Голос Рета звучав переконливо й заспокійливо, і схлипування Гарні поволі стихли. Тепер вона говорила рівніше, заходячись змальовувати знайомою лише їм двом мовою те страховище, яке її навідало. Скарлет брала злість, що Рет розмовляє з дитиною про цю химерію, наче про щось реальне.

— Ради Бога, Рете...

Він, однак, махнув їй рукою замовкнути. Коли Гарні нарешті заснула, Рет уклав її в ліжечко й закутав укривалом.

— Шкуру спущу з цієї чорнючки,— тихо сказав він.— Ти теж винна. Чом не прийшла й не перевірила, чи горить світло?

— Не казись, Рете,— відповіла Скарлет так само напівпошепки.— Вона набрала собі цього в голову, бо ти їй потураєш. Більшість дітей боїться темряви, але це в них минається. Вейд он теж боявся, та я не попускала йому. Хай би й покричала одну-дві ночі...

— Покричала! — На мить Скарлет здалося, що він уперіщить її.— Ти або дурепа, або найлихіша жінка на світі!

— Я не хочу, щоб вона виросла нервова й боязка.

— Боязка? А нехай тобі! Та в ній нема й на крихту боягузтва! Але ж ти не маєш уяви, і тобі, звичайно, не збагнути мук людини, яка її має... тим паче коли це дитина. Коли щось таке пазуристе й рогате відкілясь візьметься й сяде тобі на груди, ти що — пошлеш його під три чорти, чи як? Чорта лисого ти це зробиш! Пригадай-но, ясна пані, як ти при мені прокидалася з таким вереском, мов ошпарена кицька, тільки тому, що вві сні бігла в тумані. І це ж було не так і давно!

Скарлет цей закид заскочив, бо вона не любила згадувати того сну. Ще дужче її бентежило, що Рет утішав її тоді більш-менш так само, як тепер Гарні. Тим-то вона кинулась в атаку з іншого боку.

— Ти просто панькаєшся з нею і...

— Я й далі панькатимусь. Завдяки цьому вона швидше переросте свої страхи й забуде про них.

— Тоді,— докинула в’їдливо Скарлет,— якщо вже ти хочеш грати роль няньки, не завадило б додому приходити на ніч і бодай деколи в тверезому стані.

— Я й приходитиму раніше, але, якщо мені захочеться, напиватимусь як чіп.

Він і справді почав вертатись додому раніше, задовго до того часу, коли Гарні мали вкладати спати. Він сідав поруч неї і тримав її за руку, аж поки, заснувши, дитина розслаблювала пальці. Тільки після цього він навшпиньки спускався вниз, залишивши у спальні яскраво запалену лампу й непричинені двері, щоб чути, якщо Гарні прокинеться і їй стане страшно. Рет собі твердо вирішив не допустити, аби її знову пойняв страх перед темрявою. Всі домашні пильно стежили, щоб світло не погасло — Скарлет, Мамка, Пріссі й Порк по черзі тихенько підіймались нагору перевіряти, чи горить лампа.

І додому Рет приходив тверезий, хоч заслуга в цьому була зовсім не Скарлет. Останні місяці він не раз бував добряче напідпитку, однак ніколи не впивався щоб аж надміру. Але одного вечора від нього занадто вже тхнуло горілкою. Він підхопив Гарні, посадив собі на плече й спитав:

— А ти не цмокнеш свого дорогенького татка?

Дівчинка зморщила кирпатого носика і спробувала випручатися з його обіймів.

— Ні,— чесно відповіла вона.— Фе, який бридкий.

— Це я бридкий?

— Ні, запах бридкий. Дядечко Ешлі ніколи так бридко не пахне.

— А хай мене чорти візьмуть,— буркнув скрушно Рет, опускаючи її на підлогу.— Ніколи я не сподівався, що в моєму власному домі знайдеться поборниця тверезості.

Але відтоді він обмежив свою порцію склянкою вина після вечері. Гарні, якій дозволялося випити останні краплі з денця, не вважала винний запах надто вже бридким. Внаслідок цієї здержливості брезклість, що почала розмивати гострі обриси Ретового обличчя, поступово зникла і дужки під чорними очима пояснішали й не так виразно проступали. А оскільки Гарні любила їздити верхи, сидячи перед його сідлом, він став частіше бувати на повітрі, й смугляве його обличчя взялося свіжою засмагою. Вигляд у нього був тепер квітучий, він більше сміявся і знову зробився схожим на того молодого зухвальця з перших років війни, що, на подив атлантцям, не раз проривався крізь ворожу блокаду.

Люди, які ніколи не мали до нього особливої симпатії, тепер усміхалися, бачачи, як він проїздить з маленькою дівчинкою перед ним на сідлі. Жінки, які донедавна вважали, що їм небезпечно й перебувати в його товаристві, почали зупинятись і заводити з ним розмову, милуючись Гарні. Навіть найсуворіші старші матрони дійшли переконання, що чоловік, який так добре знається на дитячих хворобах і вихованні, не може бути геть уже зіпсутий.

Розділ LIII

Мелані вирішила на день народження Ешлі влаштувати ввечері, як сюрприз для нього, великий прийом. Про підготовку до вечора знали всі, крім Ешлі. Знали навіть Вейд і малий Бо, з яких узяли клятву, що вони збережуть таємницю, чим дітлахи страшенно пишалися. На вечір запросили всіх шанованих людей Атланти, і ті обіцяли прийти. Охоче прийняв запрошення генерал Гордон з родиною, Александр Стівенс мав бути, якщо дозволить йому стан здоров’я, сподівалися навіть Боба Тумса[25], цього буревісника Конфедерації.

Увесь ранок Скарлет, Мелані, Індія і тітонька Туп метушилися по малому будиночку, наглядаючи за неграми, що розвішували випрані фіранки, чистили срібло, натирали підлогу, готували, помішували й куштували різні наїдки. Скарлет ще ніколи не бачила Мелані такою збудженою і щасливою.

— Розумієш, дорогенька, Ешлі не відзначав свого дня народження від часу... від часу... пам’ятаєш той пікнік у Дванадцяти Дубах? Той день, коли ми почули, що містер Лінкольн оголосив набір добровольців? Ото відтоді він ні разу не святкував дня народження. А працює він так тяжко й такий втомлений вертається ввечері додому, що, мабуть, і не згадає сьогодні про цей свій день. Тож уяви собі, яка буде для нього несподіванка, коли після вечері почнуть сходитись гості!

— А як же ви розвісите ліхтарики на подвір’ї, щоб містер Вілкс не побачив, коли прийде на вечерю? — буркітливо запитав Арчі.

Він цілий ранок сидів, зацікавлено спостерігаючи за приготуваннями, хоч і не зізнавався в цьому. Йому зроду не доводилось бачити, як у місті уряджають велику вечірку, і це було щось нове для нього. Без будь-яких церемоній Арчі казав, що жінки зчинили такий шарварок, наче в домі пожежа, хоч вони всього лишень чекають на гостей, але від цього видовища його несила було відтягти навіть дикими кіньми. Особливо ж його увагу привернули паперові ліхтарики, що їх змайстрували й пофарбували в різні кольори місіс Елсінг та Фенні, бо він ще ніколи не бачив «таких штучок». Вони були сховані в його підвальній комірчині, і він добре їх роздивився.

— Боже! А я й не подумала! — скрикнула Мелані.— Як добре, що ви мені про них нагадали. Арчі. Оце маєш! Як же нам бути? Їх треба розвісити на кущах і деревах, і маленькі свічечки в них устромити, і засвітити, саме коли гості почнуть сходитись. Скарлет, а ти не можеш прислати Порка, щоб він це зробив, поки ми вечерятимемо?

— Місіс Вілкс, у вас тверезіша голова, як у більшості жінок, тільки ви легко юртуєтесь,— зауважив Арчі.— Та цього дурного чорнюка, Порка, і близько до цих штучок не можна підпускати. Він їх умліока спалить. А вони ж... такі ладні,— вибачливо визнав він.— Хай уже я їх вам розвішаю, заки ви з містером Вілксом будете вечеряти.

— Ой Арчі, який же ви добрий! — Мелані кинула на нього погляд, сповнений дитинної вдячності й довіри.— Я не знаю, що без вас і робила б. То, може, ви б зараз повстромляли туди свічечки, щоб уже менше було роботи на потім?

— Та чого ж, це можна,— наче знехотя відказав Арчі й пошкультигав до сходів у підвал.

— На всякого свій спосіб,— смішкувато заявила Мелані, коли старий бородань протупотів униз східцями.— Я все думала, як би йому накинути ці ліхтарики, але ж ти знаєш, який він. Нізащо не робитиме того, що попросиш прямо. А тепер ми спровадили його звідси на часину. Негри мають перед ним такий страх, що не можуть і працювати, коли він у них стримить над душею.

— А я, Меллі, нізащо не потерпіла б такого урвиголову в себе вдома,— роздратовано мовила Скарлет. Вона ненавиділа Арчі так само, як і він її, і вони ледве чи й віталися одне з одним. Тільки в домі Мелані він лишався у кімнаті, коли туди входила Скарлет. Але навіть і в Мелані він приглядався до Скарлет підозріливо й з холодною зневагою.— Матимеш ти ще з ним клопіт, ось побачиш.

— Та він не зробить ніякої шкоди, коли тільки підлещувати його і вдавати, що сподіваєшся від нього допомоги,— сказала Мелані.— І він такий відданий Ешлі й Бо, що мені завжди безпечніше, як він поруч.

— Ти маєш на увазі, що він відданий тобі, Меллі,— докинула Індія, і холодне її обличчя розпроменилося легким усміхом, коли вона з симпатією глянула на братову.— Я певна, ти перша особа, яку цей старий горлоріз полюбив, відколи свою жінку... відколи не стало його жінки. Мені здається, він навіть зрадів би, якби хтось завдав тобі образи, бо тоді б він залюбки порішив кривдника на знак поваги до тебе.

— О Боже! І скажеш таке, Індіє! — Мелані аж зашарілася.— Він вважає мене за дурну гуску, і ти добре це знаєш.

— Та яке має значення, що там вважає якийсь старий смердючий селюк! — гостро кинула Скарлет. Вона завжди нетямилась, коли згадувала, як Арчі ганив її за намір узяти в’язнів до роботи на тартаку.— Мені пора вже йти. Я маю пообідати, потім з’їздити до крамниці й розплатитися з продавцями, тоді ще треба на лісовий склад — заплатити возіям та Г’ю Елсінгові.

— То ти поїдеш на склад? — спитала Мелані.— Там надвечір має бути Ешлі, щоб побачитися з Г’ю. Чи ти не могла б затримати його на складі до п’ятої години? Якщо він раніше вернеться додому, то застукає нас із тортом або ще чим і про все здогадається.

Скарлет усміхнулася подумки, зразу відчувши, як проясніло у неї на душі.

— Добре, затримаю,— відповіла вона.

Вимовляючи ці слова, Скарлет уловила на собі пронизливий погляд блідих очей Індії, майже позбавлених вій. «Завжди вона так дивно дивиться на мене, коли я згадую Ешлі»,— промайнуло у Скарлет.

— А якщо зможеш, то затримай трохи й після п’ятої,— попросила Мелані.— Пізніше приїде Індія і забере його додому... А сама теж приходь увечері — тільки не спізнюйся, Скарлет. Я хочу, щоб ти не пропустила ні хвилинки з урочистості.

Дорогою додому Скарлет раптом подумала: «То вона хоче, щоб я не пропустила ні хвилинки врочистості? Чом же тоді не запропонувала мені разом з нею, Індією й Туп приймати гостей?»

Власне кажучи, Скарлет не дуже обходило, чи відіграватиме вона якусь там роль на тих жалюгідних вечорах у Мелані. Але це був найбільший прийом з усіх, що Мелані влаштовувала, та ще ж і день народження Ешлі, і Скарлет була не від того, щоб вітати гостей, стоячи обік героя дня. Однак вона знала, чому Мелані не запропонувала їй цього. А якби не знала, Ретів коментар на цю тему просвітив би її з вичерпною ясністю:

— Щоб якась пристібайка приймала гостей, коли туди мають завітати усім гуртом знамениті екс-конфедерати й демократи? Твої уявлення про життя такі самі чарівні, як і химерні. Та тебе взагалі запрошено до них лише через виняткову добрість міс Меллі.

Вибираючись цього пополудня до крамниці й на лісовий склад, Скарлет одяглася старанніше, ніж звичайно: на ній була нова темно-зелена сукня з тафти, що на світлі мінилась бузковим відтінком, і новий ясно-зелений капелюшок з темно-зеленими пір’їнами. Капелюшок личив би куди краще, якби Рет дозволив їй підрізати й завити гривку над чолом. Однак він заявив, що поголить їй усю голову, якщо вона посміє доторкнутись до гривки. А останнім часом він зробився такий нестерпний, що й справді міг це втяти.

День стояв погожий: сонячно, але не спекоти о, світло яскраве, але не сліпуче, а від теплого вітерця, що шелестів листям дерев на Персиковій вулиці, тріпотіли пір’їни на капелюшку Скарлет. Тріпотіло й серце її, як завжди, коли вона мала побачитися з Ешлі. Можливо, якщо вона швидко розрахується з возіями й Г’ю, вони заберуться раніш додому і залишать її й Ешлі самих у тісній конторці на лісовому складі. Нагоди побачитися з ним наодинці тепер випадали дуже нечасто. І подумати лише, що Мелані сама попросила її затримати Ешлі! От сміхота!

На серці у неї було радісно, коли вона доїхала до крамниці, і з Віллі та іншими прикажчиками Скарлет розплатилася, навіть не спитавши, який сьогодні виторг. Була ж субота, найжвавіший торговий день тижня, коли до міста з’їжджаються фермери скуповуватись, але вона нічого не спитала.

Дорогою до складу вона кільканадцять разів зупинялася погомоніти з дружинами саквояжників у пишних екіпажах — хоч і скромніших за її власний,— та з багатьма чоловіками, що підходили до її коляски і, стоячи серед червоної куряви й тримаючи капелюха в руці, дарували їй компліменти. День був чудовий, вона відчувала себе щасливою, мала премилий вигляд і проїжджала містом, немов королева. Через оці затримки вона дісталася до складу пізніше, ніж сподівалася, бо побачила, що Г’ю і гурт возіїв уже чекають на неї, сидячи на купі дощок.

— Ешлі є?

— Так, він у конторці,— відповів Г’ю, і звичайний для нього заклопотаний вираз зійшов з його обличчя коли він побачив, які у Скарлет веселі променисті очі.— Він силкується... тобто переглядає книги.

— О, йому нема чого сьогодні цим морочитись,— зауважила вона й докинула, стишивши голос: — Меллі доручила мені затримати його тут якомога довше, щоб вони там встигли приготуватися до свята.

Г’ю всміхнувся, бо ж його теж туди запросили. Він любив вечірки, та й Скарлет, як здавалось йому, також любила, судячи з її сьогоднішнього вигляду. Вона розплатилася з возіями та Г’ю і, круто повернувшись, рушила до конторки, виразно показуючи, що вони вже вільні. Ешлі зустрів Скарлет на порозі, передвечірнє сонце освітлювало його ясне волосся, а на устах у нього була легенька, мало не іронічна усмішка.

— Слухай, Скарлет, що ти тут робиш о цій порі? Чом ти не у нас і не допомагаєш Меллі готувати мені сюрприз?

— Слухай, Ешлі Вілкс! — обурено скрикнула вона.— Ти ж повинен нічого про це не знати. Меллі буде розчарована, якщо ти не виявиш подиву.

— Та ні, все буде гаразд. Я виявлю такий подив, як ніхто в Атланті,— сказав Ешлі, сміючись очима.

— Але у кого ж це стало невихованості розповісти тобі?

— Та, власне, у кожного з чоловіків, яких запросила Меллі. І першим виявився генерал Гордон. Він сказав, що з досвіду знає: жінки влаштовують сюрпризи такого роду звичайно в ті дні, коли чоловіки беруться чистити й змащувати всі рушниці в домі. А тоді дідок Меррівезер перестеріг мене. Він розповів, що місіс Меррівезер якось поклала собі здивувати його такою врочистістю, запросила гостей, а кінець кінцем найбільше здивуватись довелося їй самій, бо старий мав звичку нишком лікувати ревматизм з допомогою пляшки горілки і в урочисту хвилину не зміг навіть з ліжка підвестись, так набрався... Та й інші теж — всі, кому траплялися в житті такі несподівані врочистості, попередили мене.

— Ну ж і невиховані які! — скрикнула Скарлет, мимоволі всміхаючись.

Він нагадував того колишнього Ешлі, якого вона знала з Дванадцяти Дубів, коли був такий усміхнений, як зараз, хоч узагалі в ці дні усмішка дуже рідко з’являлася на його устах. Повітря було таке лагідне, сонце таке погідне, обличчя Ешлі таке веселе, мова така невимушена, що серце Скарлет солодко затріпотіло від щастя. Щось у грудях її наростало й наростало, аж боляче зробилося з утіхи, боляче, наче від тягаря радісних, гарячих, непролитих сліз. Раптом вона відчула себе знову шістнадцятирічною, і щасливою, і такою збудженою, що просто дух забивало. Їй страшенно закортіло зірвати з себе капелюшка, підкинути вгору й закричати: «Гур-ра!» Тоді думка майнула, як здивувався б Ешлі, якби вона це зробила, і враз її прорвало сміхом, таким, що мало сльози не виступили на очах. Він теж засміявся, закинувши голову назад, немов йому приємно було знати, що Скарлет тішиться дружнім зрадництвом чоловіків, які виказали секрет Меллі.

— Заходь, Скарлет. Я саме переглядаю книги.

Вона пройшла до кімнатинки, затопленої передвечірнім сонцем, і сіла на стілець перед бюрком з розсувним верхом. Ешлі ввійшов за нею і сів на крайчик абияк збитого столу, звісивши довгі ноги.

— Ой, даймо спокій цим книгам, Ешлі! Мене сьогодні ніяка робота не вабить. Коли на мені новенький капелюшок, здається, всі цифри вилітають у мене з голови.

— Цифри й справді зайві, коли маєш такий гарний капелюшок на голові,— сказав він.— Скарлет, ти гарнішаєш день у день!

Він скочив зі столу і, сміючись, узяв її за обидві руки й розвів їх, аби краще роздивитися сукню.

— Ти така гарненька! Я певен, ти довіку не постарієш.

При його доторку вона раптом збагнула, що підсвідомо саме цього й сподівалася. Все це щасливе надвечір’я вона сподівалася відчути тепло його долонь, ніжність його очей, почути бодай слово, що засвідчило б його любов до неї. Це ж уперше від того холодного дня у садку в Тарі вони були самі-одні, уперше їхні руки зістрілися не у звичайному формальному потиску, а вона ж довгі місяці жадала такого спіткання з ним. Проте зараз...

Як то не дивно, але доторк його долонь не викликав ніякого збудження в ній! Раніше, бувало, сама вже близькість Ешлі проймала її трепетом. А тепер вона відчувала просто дружнє тепло й задоволеність. Із його рук не передався їй ніякий гарячковий запал, і серце її билося рівно й умиротворено. Це трохи ошелешило Скарлет і навіть збентежило. Він же був усе тим самим Ешлі, її ясним, осяйним коханням, дорожчим їй за життя. Тоді чому ж...

Але вона прогнала цю думку. Досить того, що вона біля нього, що він тримає її за руки і всміхається щиро й дружньо, без напруги чи запалу. Це було дивом дивним, що таке могло статися, коли між ними стільки невисловленого! Він дивився їй у вічі, і ясний погляд його світився, і люба його усмішка була така ж, як колись, так наче ніщо ніколи не затьмарювало їхнього щастя. Поміж його поглядом і її нічого зараз не стояло, ніщо їх не віддаляло одне від одного. Вона засміялася.

— Ой Ешлі, я ж роблюся стара й немічна.

— Воно й видно! Ні, Скарлет, навіть коли тобі буде шістдесят, ти в моїх очах лишишся така сама. Я повік пам’ятатиму тебе такою, як ти була на тому пікніку, сидячи під дубом у гурті десятка хлопців. Я навіть можу сказати, який на тобі був одяг: зелена сукня в ялиночку й на плечах біла мереживна шаль. На ногах маленькі зелені черевички з чорними шнурками, а на голові — широкий брилик з довгими зеленими стрічками. Я пам’ятаю цю сукню, бо коли був у полоні й мені було чорно на душі, то я згадував картини минулого й перебирав усе до найдрібніших деталей...

Ешлі раптом урвав мову, і обличчя його потьмяніло. Він легенько випустив її долоні, а вона сиділа й чекала, чекала, що почує далі.

— Ми обоє пройшли довгий шлях відтоді, правда, Скарлет? Ми йшли такими дорогами, що нам ніколи й не снилися. Ти простувала швидко й навпрямки, а я повільно й огинаючись.

Він знов сів на край столу й глянув на неї, і слабенький усміх знову з’явився у нього на обличчі. Але це був не той усміх, що так врадував її хвилину тому. Журливий це був усміх.

— Атож, ти простувала швидко вперед, та ще й волікла мене, припнутого до твоєї колісниці. Часом я дивлюся на себе збоку і думаю: а що сталося б зі мною, якби не ти, Скарлет?

Вона враз кинулася захищати його від самого себе, тим більше що їй підступно згадалися слова Рета про це.

— Але я нічого такого не зробила для тебе, Ешлі. Ти й без мене був би тим, ким є. Раніше ти б став багатієм, великою людиною, і ти нею таки й станеш.

— Ні, Скарлет, я ніколи не мав хисту на щось велике. Гадаю, що якби не ти, я б тихенько зійшов у безвість — як бідолашна Кетлін Калверт і багато інших представників славних колись родів.

— Ой Ешлі, не говори так. Твої слова такі сумні.

— Ні, я зовсім не сумний. Уже ні. Колись... колись я був сумний. А тепер я просто...

Ешлі знов урвав мову, і вона раптом зрозуміла, про що він думає. Коли він оце подивився кудись повз неї кришталево чистим і відчуженим поглядом, вона вперше в житті зрозуміла, про що його думки. Тоді, коли шал любові пломенів у неї в серці, душа його лишалася для неї загадкою. Але тепер, коли супокійна приязнь з’явилася між ними, вона змогла заглянути йому в душу і бодай трошки зрозуміти її. Він уже не був сумний. Смуток проймав Ешлі, коли Південь зазнав поразки, коли вона просила його перебратися до Атланти. Тепер же він просто змирився з неминучим.

— Я не хочу цього від тебе чути, Ешлі,— гарячково заперечила Скарлет.— Ти говориш чисто як Рет. Він завжди торочить про всякі такі речі та про виживання пристосованіших, аж мене нудить.

Ешлі всміхнувся.

— А тобі, Скарлет, ніколи не спадало на думку що ми з Ретом у чомусь головному схожі?

— Ну ні! Ти такий витончений, такий шляхетний, а він...— Знітившись нараз, вона не докінчила своєї думки.

— Але це правда, що ми схожі. Ми вихідці з того самого кола, виховувалися однаково, нам прищеплювано такі самі погляди. А десь у дорозі ми звернули кожен у свій бік. Ми й досі думаємо подібно, тільки реагуємо на світ по-різному. Ось хоч би взяти війну: жоден з нас не вірив у неї, але обидва пішли воювати, тільки я з самого початку записався добровільцем і воював, а він лише наприкінці. Ми обидва вважали, що ця війна непотрібна. Ми обидва знали, що поразки не минути, тільки я зразу пішов воювати за програну справу, а він ні. Часом я думаю, що він таки мав рацію, але іншим разом...

— Ой Ешлі, та коли ти перестанеш дивитись на все то з одного боку, то з іншого? — зауважила Скарлет. Однак ніякої нетерплячки вже не чулося в її голосі, як бувало давніше.— Так повік нічого не домогтись, коли виважувати справу з усіх боків.

— Це правда, але... Скарлет, а чого ось ти домагаєшся? Я не раз над цим задумувався. Бо щодо мене, то я ніколи не поривався чогось там такого досягти. Я хотів тільки одного — бути самим собою.

Чого вона домагається? Дурне запитання. Звичайно, грошей і певності в завтрашньому дні. А проте... Вона трохи розгубилася. Таж у неї є тепер гроші й певність у завтрашньому дні, наскільки це можливо в цьому непевному світі. Але, як по правді подумати, цього ж замало. Коли подумати, то ні одне, ні друге не зробило її такою вже щасливою, хоч вона могла тепер жити спокійніше й не сушити голови завтрашнім днем. «Якби я мала гроші, мала певність у завтрашньому дні і мала ще й тебе, то могла б сказати, що домоглася всього, чого хотіла»,— подумала Скарлет, тужливо дивлячись на Ешлі. Та вголос не сказала цього, боячись розвіяти ті чари, що єднали їх двох цю мить, боячись, що урветься той проблиск розуміння його душі, який так її втішив.

— Ти хотів тільки бути самим собою? — засміялась вона трохи зажурено.— Найбільше моє лихо, що я ніколи не була сама собою! А чого я хотіла домогтись... що ж, я, здається, цього домоглася. Я хотіла бути багатою, жити в безпеці й...

— Але, Скарлет, невже тобі ніколи не спадало на думку, що мене не дуже обходить — багатий я чи ні?

Ні, їй ніколи таке не спадало на думку, щоб хтось міг не хотіти бути багатим.

— То чого ж ти хочеш?

— Тепер я вже й не знаю. Колись я знав, але тепер майже забув. Головне — щоб мені дали спокій, щоб мені не дозоляли люди, яких я не люблю, щоб не змушувано мене робити те, що мені не любе. І ще, може... хотілося б, щоб вернулися давні часи, хоч вони вже ніколи не вернуться — мене тільки переслідують згадки про них і про той світ, що розпався на моїх очах.

Скарлет рішуче стисла губи. Ще й як добре вона розуміла, що він мав на увазі. Вже сам тон його голосу викликав у пам’яті оті давні дні, що оживали перед нею і примушували серце болісно стискатися від згадок. Але в ту хвилину, коли вона лежала ницьма, слабосила й спроневірена, у Дванадцяти Дубах і казала собі: «Я не оглядатимусь назад!», душа її відгородилася від минулого.

— Теперішнє життя мені любіше,— мовила Скарлет. Та говорячи це, вона не дивилася йому в очі.— Тепер кожного дня відбувається щось цікаве, всілякі прийоми й таке інше. І стільки блиску, тоді як колись було нуднувато.— («О, ті сільські оспалі дні й теплі тихі присмерки! Лункий погідливий сміх з негритянських хатин! Яке золотаво-літепле було тоді життя, яка заспокійлива певність у тому, що принесе завтрашній день! Хіба я можу все це забути?») — Мені теперішнє життя любіше,— повторила вона, хоч голос її здригнувся.

Ешлі зсунувся зі столу й тихцем засміявся, повний недовіри. Взявши Скарлет рукою за підборіддя, він підніс її обличчя вгору.

— Поганенька з тебе брехунка, Скарлет! Звісно, тепер більше блиску... в певному розумінні. Оце ж бо й зле. Колись не було такого блиску, але тодішні дні мали свою неповторну чарівність, красу, спокійну принаду.

Вся в полоні суперечливих почуттів, Скарлет опустила очі. Звук його голосу, доторк його руки непомітно відчиняли ту браму, яку вона назавжди замкнула за собою. Потойбіч брами лишилася краса минулих днів, і журлива туга за ними затопила Скарлет. Та вона знала, що хоч би яка там позаду була краса, її треба так і залишити в минулому. Не можна йти вперед, коли тебе обтяжують болючі спомини.

Ешлі відпустив підборіддя Скарлет, узяв обіруч одну її долоню й лагідно стиснув.

— А ти пам’ятаєш... — почав він, і ту ж мить дзвінок перестороги зателенчав у неї в голові: «Не оглядайсь! Не оглядайсь!»

Але вона знехтувала цю пересторогу, підхоплена хвилею щастя. Нарешті вона розуміла його, нарешті їхні душі зустрілися. Ця хвилина була занадто дорога, щоб її втратити, байдуже, яким болем доведеться за неї заплатити.

— А пам’ятаєш...— почав він, і під чаром його голосу голі стіни конторки розсунулися, і роки відступили назад, і вони вдвох ізнов їхали верхи сільським путівцем давно минулої весни. Промовляючи, він міцніше стис її руку, і в голосі у нього звучала журлива магія напівзабутих пісень. Скарлет чула веселе подзенькування вуздечки, коли попід деревцями дерену вони простували на пікнік до Тарлтонів, чула свій власний безтурботний сміх, бачила, як сонце поблискує на сріблясто-золотому волоссі Ешлі, милувалась, як він гордо й невимушено сидить на коні. Музика бриніла в його голосі, музика скрипок і банджо, що під їхні звуки вони танцювали у білому будинку, якого вже нема. Здалеку, з темних боліт під холодним осіннім місяцем долинав гавкіт псів, що бігли слідом опосумів, і чути було різдвяної пори запах пуншу з чар, оздоблених гостролистом, і видніли довкола усмішки на чорних та білих обличчях. І гамірливим гуртом поставали у спогадах давні приятелі, сміючись, мовби й не померли вони ген скільки років тому — цибаті й рудоголові, схильні до вибриків Стюарт і Брент, нестримні, як молоді лошаки, Том і Бойд, Джо Фонтейн з палкими чорними очима, Кейд і Рейфорд Калверти, що рухалися з такою лінькуватою грацією. Були тут і Джон Вілкс, і Джералд, червоний від бренді, і Еллен з шерехом її суконь та ароматом. А все те було повите відчуттям безпечності, певності в завтрашньому дні, який принесе таку саму радість, що й день сьогоднішній приніс.

Ешлі змовк, і вони довгу хвилину мовчки дивились одне на одного, і прослалась між ними назавжди втрачена золота їхня юність, прожита так безтурботно.

«Тепер я розумію, чом ти не можеш бути щасливий,— журно подумала Скарлет.— Раніше я цього не розуміла. І ніяк не могла зрозуміти, чом я теж не була щаслива. Але... але ж ми зараз розмовляємо, як двоє старих людей! — вразила її прикрим подивом думка.— Двоє старих, що оглядаються на події півсторічної давності. А ми ж зовсім і не старі! Ото тільки, що дуже багато подій сталося за цей час. Все так сильно змінилося, наче минуло півсотні років. А ми не такі й старі!»

Проте коли вона подивилась на Ешлі, він таки не нагадував молодого й осяйного юнака. Голова його була схилена, він стояв і дивився відсутнім поглядом на її долоню, досі ще затиснуту в нього у руці, і вона бачила, що колись ясне його волосся взялося сивизною, стало сріблясто-сірим, як місячне світло на спокійній воді. І якось самі собою померхли і сяйво квітневого надвечір’я, і радість у неї на серці, і солодкий смуток спогадів зробився гірким як полин.

«Не треба було дозволяти, щоб він затяг мене в минуле,— подумала вона з розпачем.— Я правильно була вирішила, що ніколи не оглядатимусь назад. Це занадто боляче, це так стискає серце, що вже не можеш нічого робити, а тільки оглядатись у минуле. В цьому ж і клопіт з Ешлі. Він уже не може дивитись у майбутнє. Він не бачить теперішнього, боїться майбутнього і тому оглядається назад. Раніше я ніколи не могла зрозуміти Ешлі. Ох Ешлі, голубчику, ти не повинен без кінця оглядатись! Це ж нічого не дасть. Не треба було дозволяти, щоб ти спокусив мене на розмову про давні часи. Отож так воно й виходить, коли оглядаєшся на минулу щасливу пору — тільки біль у серці, й мука, й пересада».

Вона звелась на ноги, але її долоня все ще була в його руці. Їй треба йти. Не може вона лишатися, й думати про давні часи, і дивитись йому в лице, змучене, сумне й безрадісне, як оце зараз.

— Таки довгий шлях ми пройшли від тих часів, Ешлі,— мовила вона, силкуючись говорити твердим голосом, силкуючись проковтнути грудку, що стояла в горлі.— У нас такі благородні поривання тоді були, правда? — А потім раптом не стрималась: — Ох Ешлі, але ж усе вийшло зовсім інакше, ніж ми сподівалися!

— Це завжди так,— відказав він.— Життя не зобов’язане догоджати нашим сподіванням. Ми беремо, що воно нам дає, і вдячні вже за те, що не склалося гірше.

Серце у неї нараз оніміло з болю й утоми, коли вона подумала, яку довгу дорогу від тих днів пройшла. В її пам’яті ожила та Скарлет О’Гара, що любила красу й гарні сукні й мала надію колись, коли настане відповідна пора, стати справжньою дамою, як Еллен.

На очі їй навернулися Непрохані сльози і потекли поволі по щоках, а вона стояла й безпорадно дивилась на Ешлі, мов розгублена дитина, якій зробили боляче. Він не озвався ні словом, а тільки лагідно обняв її, пригорнув голову до свого плеча і, нахилившись, припав щокою до її щоки. Вона вся розслабилась і обвила руками його тіло. В його обіймах ураз висохли ті несподівані сльози. І як же було приємно в таких обіймах, коли тебе обіймають без пристрасті, без напруження, просто як товаришку. Тільки Ешлі, якого єднали з нею і згадки, і юність, який знав, з чого вона починала й до чого дійшла, міг її зрозуміти.

Вона почула ходу надворі, але не звернула на це уваги — подумала, що то возії збираються додому. Хвильку вона стояла, вслухаючись, як тихо б’ється серце Ешлі. Тоді раптом він рвучко шарпнувся від неї, аж вона розгубилася. Вона непорозуміло глянула на його лице, але він не дивився на неї. Він дивився понад її плечем на двері.

Вона обернулась і побачила в дверях Індію — обличчя пополотніле, бліді очі горять,— і Арчі, зловтішного, мов одноокий папуга. За ними стояла місіс Елсінг.

Як вона вийшла з конторки — Скарлет не пам’ятала. Але вийшла ту ж мить, хутко, з наказу Ешлі, залишивши всередині Ешлі й Арчі, які похмуро перекинулись кількома словами; Індія й місіс Елсінг стояли надворі, повернувшись до неї спиною. Сором і страх погнали Скарлет додому, а Арчі з його патріаршою бородою прибрав в її уяві рис мстивого янгола зі сторінок Старого Заповіту.

В домі у неї було порожньо й тихо о тій квітневій передсмерковій порі. Челядь пішла кудись на похорон, діти гралися на подвір’ї у Мелані. Мелані...

Мелані! Скарлет аж похолола, згадавши це ім’я, коли підіймалася вгору до своєї кімнати. Мелані про все довідається. Індія заявила, що все їй розповість. О, Індія впиватиметься цією розповіддю, їй байдуже, що вона ославить ім’я Ешлі, завдасть болю Мелані, головне для неї — допекти Скарлет! Та й місіс Елсінг теж розпатякає, хоч вона, власне, нічого й не бачила, бо стояла за плечима Індії та Арчі. Але це їй не завадить розпустити язика. До вечері новина розійдеться по всьому місту. А завтра до сніданку про це знатимуть геть усі, навіть негри. На прийомі в Мелані жінки будуть купчитись по кутках і зловтішно перешіптуватися. Скарлет Батлер злетіла зі свого високого й незрушного п’єдесталу! А новина розходитиметься далі й далі. Нічим її не стримати. Навіть коли розповісти, як усе було насправді,— Ешлі ж бо обняв її лише тому, що вона заплакала. І ще до ночі люди вже торочитимуть, ніби її застукали на перелюбстві. А все ж було так невинно, так мило! Скарлет думала в знетямі: «Якби спопали нас на те Різдво, коли він приїжджав у відпустку і я поцілувала його на прощання... або тоді у садку в Тарі, коли я благала його втекти зі мною... якби спопали нас тоді, коли ми справді були винні, то не було б так тяжко. Але тепер! Тепер! Коли він обіймав мене просто як товаришку...»

Та ніхто в це не повірить. Жодна душа не стане на її боці, жоден голос не скаже: «Я не вірю, що вона вчинила щось погане». Надто довго вона допікала давнім друзям, щоб серед них знайшовся охочий заступитися за неї. А нові друзі, які мовчки терпіли її зухвалість, ще й раді будуть нагоді розквитатися з нею. Ні, хоч би який пішов поголос про неї, геть усі повірять, хоч, може, й шкодуватимуть, що такий гарний молодик, як Ешлі Вілкс, влип у цю брудну історію. Як заведено, вони всю вину спишуть на жінку, а щодо чоловіка, то лише стиснуть плечима. І таки матимуть рацію. Це ж вона сама впала йому в обійми.

О, вона все витерпить, коли вже доведеться,— шпильки, зневагу, посмішки за спиною, все, що місто про неї говоритиме,— але тільки не погляд Мелані! Тільки не Мелані! Вона й сама не розуміла, чому їй було так важливо, щоб не дізналася Мелані. Скарлет занадто гнітили пережиті страхи й власні минулі провини, щоб вона могла це зрозуміти. А проте її заливали сльози на саму думку про те, який вираз з’явиться в очах у Мелані, коли Індія розповість їй, ідо застукала Скарлет в обіймах Ешлі. І що зробить Мелані, коли про це довідається? Покине Ешлі? А що інше вона може зробити, якщо має сяку-таку гордість? «І як нам з Ешлі тоді бути? — гарячково думала Скарлет, заливаючись слізьми.— Та Ешлі помре з сорому й зненавидить мене, що призвела його до такої ганьби». Раптом сльози її висохли, і смертельний страх пронизав тіло. А як Рет? Як він поведеться?

Але, можливо, він ніколи й не дізнається. Як то мовить давнє цинічне прислів’я? «Чоловік завжди останній дізнається». Може, ніхто йому й не скаже. Треба бути неабияким зухом, щоб розповісти, Ретові про це, бо Рет має таку репутацію, що він спершу стріляє, а тоді запитує. О Боже, не допусти, щоб у когось стало духу розказати Ретові! Але їй пригадалось обличчя Арчі в конторці, його холодне, блідаве нещадне око, сповнене ненависті до неї і до всієї жіноти. Арчі не боїться ні Бога, ні людини й ненавидить безпутніх жінок. Ненавидить їх так, що одну навіть убив. І він сказав, що розповість усе Ретові. І таки розповість, хоч би як Ешлі відраджував його від цього. Якщо Ешлі не вб’є його, Арчі розповість Ретові, вважаючи це за свій християнський обов’язок.

Скарлет стягла з себе сукню і вклалася в ліжко, а в голові у неї вихором кружляли думки. Якби вона могла замкнутись на замок і лишитися в цьому безпечному закутку назавжди, щоб більш нікого й не бачити! Може, сьогодні Рет ще не довідається. Вона скаже, що в неї болить голова і їй не до гостин. А вранці вигадає якесь пояснення, якусь причину, що дозволить їй вийти сухою з води.

«Не думатиму про це зараз,— розпачливо прошепотіла вона,— занурюючись обличчям у подушку.— Не думатиму зараз. Подумаю пізніше, коли легше буде витерпіти».

Вона чула, як уже присмерком вернулася челядь, і їй здалося, що негри підозріло тихо готують вечерю. Чи то просто її точить провинне сумління? Потім підійшла до дверей Мамка і постукала, але Скарлет відіслала її назад, сказавши, що не хоче вечеряти. Через деякий час вона нарешті почула, як підіймається сходами Рет. Вона напружилась і зібрала всю снагу, готуючись до розмови з ним, але він пройшов до своєї кімнати. Скарлет полегшало на душі. Він нічого не чув. Рет, хвалити Бога, досі поважав її категоричну вимогу більш ніколи не заходити до неї у спальню, бо якби він зараз глянув їй в обличчя, все зразу б зрозумів. Вона мусить узяти себе в руки й рішуче заявити, що заслабла й не може йти в гості. Час ще є, вона може заспокоїтись. Але чи таки ще €? Від тої моторошної хвилини сьогодні надвечір вона ніби втратила відчуття часу. Вона чула, як Рет довго ходив по кімнаті, вряди-годи озивався до Порка. Однак все не зважувалась озватися до нього. Вона тихенько лежала в темряві й тільки тремтіла.

Минуло досить багато часу, поки він урешті сам постукав до неї в двері, і вона відповіла, силкуючись говорити рівним голосом:

— Можна.

— То це мене й справді запрошено до святилища? — запитав він, відчиняючи двері. Було темно, і вона не могла бачити його обличчя. І з голосу його теж не могла нічого вичути. Він увійшов і причинив за собою двері.

— Ти готова йти на прийом?

— Мені дуже прикро, але в мене болить голова.— Голос у неї, як не дивно, звучав цілком природно. Хвалити Бога, хоч темно! — Я, мабуть, не піду. А ти йди, Рете, і там перепросиш за мене Мелані.

Запала мовчанка на добру хвилину, а тоді Рет протягло і в’їдливо мовив з темряви:

— Яка ж ти легкодуха полохлива сучка.

Він усе знав! Скарлет лежала, тремтячи всім тілом, і не могла й словом озватись. Вона чула, як він пошарудів у пітьмі, черкнув сірником, і в кімнаті з’явилося світло. Рет підступив до ліжка й глянув на неї. Вона побачила, що на ньому фрак.

— Вставай,— сказав він безбарвним голосом.— Ми йдемо на прийом. Швиденько збирайся.

— Ой Рете, я не можу. Розумієш...

— Я розумію. Вставай.

— Рете, невже Арчі зважився...

— Арчі зважився. Він дуже хоробрий, цей Арчі.

— Ти б мусив убити його за оббріхування...

— Я маю дивну звичку не вбивати людей, які кажуть правду. Але зараз нема часу на суперечки. Вставай.

Вона підвелася, затягуючи на собі халат, очі її пильно вивчали його обличчя. Воно було темне і безвиразне.

— Я не піду, Рете. Я не можу, поки це... непорозуміння не з’ясується.

— Якщо ти сьогодні ввечері не покажешся на люди, ти вже повік не зможеш показуватись у цьому місті. І коли я ще зможу витерпіти, що дружина у мене шльондра, то боягузки я не потерплю. Ти підеш сьогодні, навіть якщо всі, починаючи від Алекса Стівенса, ганитимуть тебе, навіть якщо місіс Вілкс виставить нас за двері.

— Дозволь я поясню, Рете.

— Нічого я не хочу слухати. Зараз нема часу. Вбирайся.

— Вони нічого не зрозуміли... Індія, і місіс Елсінг, і Арчі.

І вони так мене ненавидять. А Індія до того ненавидить, що ладна оббрехати рідного брата, аби лиш мені дошкулити. Ти тільки дозволь мені все пояснити...

«Ой Матір Божа,— думала вона в розпуці, а що, як він скаже: „Ну, поясни!“ Що я зможу відповісти? Як я зможу пояснити?»

— Вони досі, мабуть, уже набрехали всім. Я не можу сьогодні йти.

— Ти підеш,— відказав він,— навіть якщо мені доведеться тягти тебе за шкірки і на кожному кроці давати копняка під твій чарівний зад.

Холодний поблиск з’явився в його очах, коли він одним різким рухом поставив її на ноги. Тоді вхопив корсет і кинув їй.

— Одягайся. Я тебе зашнурую. Атож, я знаю, як це робиться. Ні, я не піду кликати Мамку, щоб допомогла тобі — ти ще візьмеш і замкнешся на ключ, такої боягузки, як ти, на це стане.

— Я не боягузка! — скрикнула вона, допечена до живого.— Я...

— Ой, тільки не треба мені знову твоєї байки про те, як ти вбила янкі й вистояла сама проти Шерманового війська. На додачу до всього, ти ще й боягузка. Якщо не заради себе, то вже заради Гарні ти таки підеш сьогодні на прийом. Ти не маєш права зовсім позбавити її шансів у житті. Одягай корсет, швидше.

Вона хапливо скинула халат і залишилася в самій сорочці. Якби він тільки глянув на неї в цю мить і побачив, як гарно вона виглядає, то, може, з його обличчя зійшов би цей страшнуватий вираз. Таж він не бачив її в сорочці вже бозна-скільки часу! Але він не глянув. Він стояв обличчям до шафи і швидко перебирав там сукні. Врешті зупинився на одній з них, новій ясно-зеленій з муару. Вона була з глибоким викотом спереду, а спідниця стягувалася складками на турнюрі, оздобленому великим букетом рожевих оксамитових троянд.

— Вдягни цю,— сказав він, кидаючи сукню на ліжко і підступаючи до Скарлет.— На сьогоднішній вечір ніякі скромні, як у статечної дами, сірі й бузкові кольори не підходять. Треба, щоб твій стяг гордо майорів на щоглі, бо інакше ти в три миги скапітулюєш. І побільше рум’ян. Я певний, що та жінка, яку фарисеї заскочили на перелюбстві, і вполовину не була така бліда, як ти. Повернися.

Він узяв обіруч шнурівку корсету й стягнув так міцно, аж Скарлет скрикнула, упокорена, принижена й збентежена таким нецеремонним його поводженням.

— Боляче, га? — Він уривчасто засміявся, але обличчя його вона не бачила.— Шкода, що шнурівка не на шиї в тебе.

У будинку Мелані яскраво світилися всі вікна, а музику чутно було далеко на вулицю. Коли їхня коляска зупинилась перед будинком, до них долинув збуджений гомін численних голосів. Гостей уже було повно. Вони юрмилися не тільки в домі, а й на веранді, а багато хто сидів на лавках у присмерку подвір’я, освітленому ліхтариками.

«Я не можу ввійти сюди... не можу,— думала Скарлет у колясці, стискаючи в руці зіжмакану хусточку.— Я не можу. І не хочу. Вискочу зараз і втечу світ за очі, хоч би й додому до Тари. Навіщо Рет приволік мене сюди? Як люди це сприймуть? Як Меллі поведеться? Який вигляд вона матиме? Ой, я не можу глянути їй в очі. Я втечу».

Немов прочитавши її думки, Рет так стиснув їй плече, що аж до синця,— стиснув брутально, як зовсім чужий чоловік.

— Зроду я не бачив боягузів серед ірландців. Де твоя преславна мужність?

— Рете, будь ласка, відпусти мене додому, я все поясню.

— В тебе буде ціла вічність на пояснення, але тільки одна ніч, щоб виступити жертвою на арені цирку. Висідай, моя люба, і я побачу, як накинуться на тебе леви. Висідай.

Вона ледве спромоглася пройти стежкою; рука, якою Рет тримав її попідруч, була тверда й міцна, мов граніт, і це додавало їй трохи духу. А й що — вона зможе постати перед ними всіма, і постане. Та хто вони такі, як не зграя нявкучих і пазуристих кішок, заздрісних до неї? Вона їм покаже. Їй начхати, що вони там думають. Ось тільки Мелані... тільки Мелані.

Вони вдвох піднялися на ганок, Рет розкланювався на всі боки з капелюхом у руці, голос його був тихий і стриманий. Музика урвалася саме, коли вони ввійшли в дім, і у збентеженій свідомості Скарлет здалося, що гул голосів знявся вгору, як гуркіт прибою, накотився на неї, а потім почав відступати, поволі стихаючи. Вони що, всі нападуться на неї? Та й нехай собі, дуже я їх боюся, до столиха! Вона підвела обличчя й усміхнулась, примруживши очі.

Та перше, ніж вона встигла обернутися й привітатись до тих, які стояли ближче до дверей, хтось почав протискатися крізь людський натовп. Запала якась дивна тиша, і серце у Скарлет завмерло. Люди розступилися, і показалась Мелані, швидко ступаючи своїми дрібними ніжками, аби першою зустріти Скарлет біля дверей. Вузькі плечі Мелані були випростані, а маленькі щелепи обурено стиснуті,— не дай Боже, хтось інший раніше заговорить до її найдостойнішої гості! Вона підступила до Скарлет і обняла її за стан.

— Яка чарівна сукня, дорогенька моя,— промовила вона чистим дзвінким голоском.— Тебе просто сам Господь послав! Індія не змогла сьогодні прийти й допомогти мені. Тож прийматимеш разом зі мною гостей, добре?

Розділ LIV

Опинившись у безпеці власної кімнати, Скарлет упала на ліжко, байдужа до своєї муарової сукні з її турнюром і трояндами. Якийсь час вона могла тільки лежати без руху й думати про те, як їй було стояти поміж Мелані й Ешлі і вітати гостей. Такий жах! Вона б радше знову стала перед лицем Шерманового війська, аніж виставлятися ще раз на це позорище. Трохи перегодом вона підвелася з ліжка і, знервовано снуючи по кімнаті, почала скидати з себе одну по одній одежини.

Настала реакція після всього того напруження, і її почало трясти. Шпильки випадали у неї з пальців на підлогу, а коли вона спробувала, як звичайно, розчесати волосся перед сном, то щіткою боляче стукнула себе у скроню. Десятки разів вона підходила навшпиньки до дверей, прислухаючись, чи не почує якогось відголосу внизу, але в домі панувала тиша, як у глибочезній ямі.

Коли прийом скінчився, Рет відіслав її саму в колясці додому, і вона дякувала Богові за цю відстрочку. Рет ще не повернувся. Дякувати Богові, його ще нема. Сьогодні вона не годна була глянути йому в очі, коли її брав сором і страх, а тіло колотилося дрібним дрожем. Але куди він подався? Мабуть, знов до цієї потіпахи. Вперше в житті Скарлет була навіть рада, що існують такі жінки, як Краля Вотлінг. Рада, що десь поза Ретовим домом є таке пристанище, де він може перебути, поки минеться цей його вбивче їдучий настрій. Звісно, нікуди не годиться — тішитись, що твій чоловік у домі повії, але вона нічим тут не могла зарадити. Що ж, як вона б навіть ладна була побачити його мертвим, аби лиш уникнути сьогоднішньої зустрічі з ним!

Завтра — ну, завтра то вже новий день. Завтра вона придумає якесь виправдання, якесь зустрічне звинувачення, щоб виглядало так, наче це Рет в усьому винен. Завтра згадки про цей жахливий вечір уже не вкидатимуть її в дрож. Завтра її вже менше мучитимуть згадки про обличчя Ешлі, про його потоптану гордість і його ганьбу — ганьбу, яку вона накликала йому на голову, бо він же тут майже не винен. Чи прокинеться в ньому, її любому шляхетному Ешлі, ненависть до неї через те, що вона його ославила? Звичайно, він повинен зненавидіти її — тепер, коли їх обох урятувала Мелані, обурено випроставши свої вузенькі плечі, своєю поставою і голосом засвідчивши любов і демонстративну довіру, коли вона поспішала назустріч їй, Скарлет, по ковзькій натертій підлозі, щоб обняти її і стати з нею поруч обличчям до цієї пронюшливої, злостивої, приховано ворожої юрби. Як Мелані вміло не дала вибухнути скандалові, ні на крок не відпускаючи Скарлет від себе протягом усього цього моторошного вечора! Люди були явно холодні зі Скарлет, трохи ошелешені, але бодай чемні.

Це ж так принизливо було — ховатися за спідницею Мелані перед тими, які її ненавидять, які готові розшматувати її своїми перешептами! І порятунок завдячувати сліпій довірі Мелані, не кого іншого, як Мелані!

На цю думку Скарлет затремтіла, як від холоду. Їй треба випити, і добре випити, бо інакше вона не зможе заснути. Вона накинула шаль на халат і хутко рушила вниз до холу, її пантофлі гучно виляскували в тиші. Вона була вже на середині сходів, коли, глянувши на причинені двері їдальні, побачила під ними вузеньку стяжку світла. Серце її на мить завмерло. Невже світло горіло й тоді, коли вона повернулася додому, і вона не помітила його тому, що була надто пригнічена? Чи це Рет уже прийшов? Він міг нечутно пройти кухонними дверима. Якщо Рет удома, вона навшпиньки вернеться до себе в кімнату без будь-якого бренді, хоч і як хочеться скропити душу. Зате уникне зустрічі з ним. А у своїй кімнаті вона вже буде в безпеці, бо замкнеться на ключ.

Скарлет уже нахилилася скинути пантофлі, щоб непомітно прошмигнути назад нагору, коли двері їдальні рвучко розчахнулись і на порозі постав темний обрис Рета на тлі тьмяного світла свічки позад нього. Він здавався більшим на зріст, ніж будь-коли, просто велетнем, і стояв у дверях моторошною чорною проявою, ледь похитуючись на нетвердих ногах.

— Ласкаво прошу, приєднуйтесь, місіс Батлер,— озвався він хриплуватим голосом.

Він був п’яний, і це впадало у вічі — Скарлет ще ніколи не бачила його в такому стані. Вона застигла в нерішучості й нічого не відповіла, тим часом як його рука звелася вгору владним жестом.

— Заходь, нехай тобі чорт! — брутально кинув він.

«Мабуть, здорово впився»,— подумала Скарлет, і серце у неї затріпотіло. Звичайно що більше він пив, то ставав усе чемнішим. Мова його робилась тоді ущипливіша, слова більш кусючі, але тримався він підкреслено церемонно, навіть занадто церемонно.

«Не треба нізащо показувати, що я боюся його»,— подумала вона й почала спускатися сходами, щільніше загорнувшись у шаль і високо піднявши голову, а пантофлі гучно ляскали за кожним кроком.

Він ступнув убік і пропустив її в двері з таким глузливим уклоном, аж вона здригнулася. Скарлет побачила, що він без сурдута, а кінці розв’язаної краватки теліпаються обабіч розстібнутого комірця. Сорочка була розхристана, і виднів густий чорний заріст на грудях. Волосся він мав скуйовджене, а налиті кров’ю очі були примружені. На столі горіла одна свічка, від цього благенького світелка на високих стінах поставали химерні тіні, а масивні шафи й буфет здавалися принишклими страховищами. Обік свічки на срібній таці стояла відкрита карафка у гурті з кількома чарками.

— Сідай,— гостро кинув Рет, ввійшовши слідом за нею до кімнати.

Скарлет оповив новий, доти незнаний страх, перед яким змаліли її недавні побоювання зустрічі з Ретом віч-на-віч. Його вигляд, мова і вчинки були як у зовсім незнайомого. Вона ще ніколи не бачила Рета в такій брутальній подобі. Раніше, навіть у найінтимніші хвилини, він міг вразити її щонайгірше байдужістю. Навіть у гніві він був позірно гречний і насмішкуватий, а горілка тільки загострювала ці його риси. Попервах це дратувало Скарлет, і вона намагалася перебороти таке його байдужне ставлення, але невдовзі до цього призвичаїлась, добачивши тут ще й певні вигоди. Роками вона привчалася до думки, що його ніщо не цікавить так, щоб аж дуже, що він усе на світі, і її також, сприймав як іронічний жарт. Але коли вона зараз дивилась на нього через стіл, то усвідомлювала з завмиранням серця: врешті сталося щось таке, що йому болить, і то дуже.

— Я не бачу причини, чому б ти не могла випити зі мною на ніч, коли я вже так погано вихований, що прийшов додому ночувати,— сказав він.— Налити тобі?

— Я не хочу пити,— стримано відповіла вона.— Я почула шум і вийшла...

— Нічого ти не почула. Ти б носа не вистромила зі спальні, якби знала, що я в домі. Я сидів тут і слухав, як ти снувала у себе по кімнаті. Тобі страх кортить випити. То й випий.

— Я не...

Він узяв карафку й незграбно хлюпнув у чарку аж через вінця.

— Бери,— сказав він, встромляючи чарку їй у руку.— Ти вся тремтиш. Ой, та не вдавай такої чеснотливої. Я знаю, що ти нишком п’єш, і знаю скільки саме. Мені вже давно хотілося сказати, щоб ти облишила прикидатись і пила відкрито, як уже кортить. Гадаєш, мене дуже обходить, що ти привчилася до бренді?

Вона взяла мокру чарку, кленучи його подумки. Рет читає її думки, як розгорнуту книжку. Він завжди вмів читати її думки, хоч саме від нього вона якнайбільше хотіла б їх приховати.

— Пий, кажу тобі.

Вона піднесла чарку вгору й перехилила різким рухом, не згинаючи зап’ястка, як звичайно Джералд пив нерозведене віскі,— перехилила, не встигши й подумати, що цей жест виказує вправність, для жінки не зовсім похвальну. Рет не пропустив цього повз увагу й осміхнувся кутиком рота.

— Сідай, і нумо поміркуймо любенько по-сімейному, на якому вишуканому прийомі ми щойно побували.

— Ти п’яний,— холодно зауважила вона,— а я хочу спати.

— Я дуже п’яний, і маю намір ще більше впитися до сну. Але ти не підеш спати... Поки що. Сідай.

В голосі його ще помітні були рештки холодності й звички протягло вимовляти слова, однак вона відчула, як десь попід тим нуртує і проривається на поверхню шалена лютість, така безжальна, як виляск батога. Вона вагалась у нерішучості, але він уже стояв поруч, його рука лягла їй на плече болючим стиском. Він так шарпнув її, що, скрикнувши з болю, вона мусила сісти. Тепер їй зробилося страшно, страшніше, ніж будь-коли в житті. Коли він схилився над нею, вона побачила, що обличчя його нахмурилось і побагровіло, а очі погрозливо виблискують. Щось було в глибині Ретових очей, чого вона не розуміла і не могла збагнути, щось дужче за гнів і за біль, щось таке владне, аж очі його стали горіти вогнем, як дві розжарені вуглинки. Рет довго дивився на неї згори вниз, так довго, що вона не витримала й опустила свій зухвалий погляд, після чого він важко осів на крісло напроти неї і налив собі ще чарку. Скарлет гарячково напружувала мозок, яку їй прийняти оборонну поставу. Але поки Рет не заговорить, вона не знає, що сказати, бо ж невідомо, в чому він надумає її винуватити.

Він поволі пив, стежачи за нею з-над чарки, а вона щосили намагалася стримати дрож. Якийсь час він не змінював виразу обличчя, та врешті приснув сміхом, усе втуплений у неї,— вона від цього звуку нервово шарпнулася.

— Добряча комедія була сьогодні ввечері, ге ж?

Вона нічого не відказала, тільки скорчила пальці ніг у пантофлях, сподіваючись, може, хоч цим здолати тремтіння.

— Приємна комедія, в якій не бракувало жодної дійової особи. Місцева громада зібралася каменувати блудливу жінку, зганьблений чоловік підтримує дружину, як і личить джентльменові, зганьблена дружина в ім’я християнського милосердя широко розкинула поли своєї бездоганної репутації, аби ними все прикрити. А коханець...

— Я тебе прошу...

— Не проси. Принаймні сьогодні. Це занадто кумедно. А коханець має вигляд останнього дурня — він волів би радше вмерти. А як ти, моя дорогенька, почувала себе, коли ненависна тобі жінка стояла поруч з тобою і прикривала твої гріхи? Сядь-но.

Вона знову сіла.

— Гадаю, ти не пройнялась до неї через це більшою любов’ю. Ось ти розмірковуєш, чи знає вона все про тебе й Ешлі... розмірковуєш, чому вона так повелася, якщо знає... чи вона так зробила тільки для того, щоб своє чесне ім’я врятувати. І тобі здається, що вона дурепа, коли так повелася, хоч тим самим вона врятувала твою шкуру. А проте...

— Я не хочу цього слухати...

— Але ти слухатимеш. А я скажу тобі це, щоб ти менше хвилювалася. Міс Меллі таки дурепа, тільки не в тому розумінні, як ти гадаєш. Безперечно, хтось їй розповів, однак вона не повірила. Якби вона побачила це на власні очі, то й то не повірила б. Вона занадто доброчесна, щоб повірити у безчестя тих, кого любить. Я не знаю, чи відбрехався перед нею Ешлі Вілкс... але тут зійшла б хоч яка недоладна вигадка, бо міс Меллі любить Ешлі й любить тебе. Я просто не можу збагнути, чому вона любить тебе, але так уже є. Тож нехай це буде ще одним хрестом, якого тобі суджено нести.

— Якби ти не був п’яний і не ображав мене так, я б усе тобі пояснила,— мовила Скарлет, до якої вернулося трохи самовладання.— Але зараз...

— Мене не цікавлять твої пояснення. Я знаю правду краще, ніж ти знаєш. Присягаюсь, якщо ти ще раз підведешся з цього крісла... Однак мене куди дужче, ніж сьогоднішня комедія, розважає той факт, що ти з вельми цнотливих міркувань позбавляла мене приємностей подружнього ложа, оскільки я такий многогрішний, а сама в душі пожадала Ешлі Вілкса. «В душі пожадала». Непоганий вислів, ге ж? А в цій книзі багатенько непоганих висловів, чи не так?

«В якій книзі? В якій книзі?» — в голові у Скарлет безладно й шамотливо снувалися думки, тим часом як очі сполохано оглядали кімнату, вихоплюючи то матовий полиск масивного срібла в тьмяному світлі, то разючу темінь по кутках.

— А мене було відштовхнуто, бо мій грубуватий запал надто вже ранив твою витонченість... бо ти не хотіла більше дітей. І як же прикро було мені це відчувати, Господи Боже! Як це мені було боляче! Отож я пішов собі й знайшов приємні втіхи деінде, і дав спокій тобі з твоєю витонченістю. А ти заходилася тим часом вганяти за довготерпеливим містером Вілксом. Хай йому чорт, але чого він мордується? Що в душі не може бути вірним своїй дружині, а тілом не може її зрадити? То чом би йому на щось не зважитись? Ти б не заперечувала мати від нього дітей, правда?.. і виставляти їх за моїх?

Вона з криком зірвалася на рівні ноги, але Рет у ту ж мить теж підвівся, засміявшись тим тихим смішком, від якого в неї кров холола. Він притис її до спинки крісла своїми дужими засмаглими руками й схилився над нею.

— Глянь, які у мене руки, моя люба,— сказав він, згинаючи долоні у неї перед очима.— Я любісінько роздер би ними тебе на шматки, і так і зробив би, якби це могло вибити Ешлі з твоєї голови. Але на тебе це не подіє. Отож я, мабуть, інакше доможуся, щоб уже назавжди викурити його з твоїх думок. Візьму твою голову руками, ось гак, стисну з обох боків і розлущу, мов горіх, і тоді вже ніяких думок про нього в тобі не залишиться.

Його долоні були у неї на голові, під її розпущеним волоссям, пестливі й дужі, вони повернули її лице вгору. Вона дивилася на цього незнайомця, п’яного незнайомця з протяглим голосом. Їй ніколи не бракувало чисто тваринної мужності, і зараз, перед обличчям небезпеки, вона відчула, як гаряча кров заклекотіла у неї в жилах, спина випросталась, очі примружилися.

— Ти п’яний дурень,— сказала вона.— Забери від мене руки.

На її подив, він так і зробив і, сівши на краєчок столу, налив собі ще.

— Я завжди захоплювався силою твого духу, моя люба. А найпаче тепер, коли тебе загнано в глухий кут.

Скарлет щільніше запнула на собі халат. Ох, якби ж то змога дістатися до своєї кімнати й крутнути ключа в тих грубих дверях і опинитись на самоті! Якось вона таки мусить дати цьому раду, допекти йому так, щоб він уліг їй, цей Рет, якого вона досі ще не знала. Скарлет без поспіху підвелась, хоч коліна під нею вгиналися, затягла халат на стегнах і відкинула волосся з обличчя.

— Ні в який кут мене не загнано,— ущипливо кинула вона.— Ти ніколи не заженеш мене в кут, Рете Батлер, і не залякаєш. З тебе просто п’яна тварюка, ти так довго валандався з розпусними жінками, що вже нічого не бачиш, крім розпусти. Ти не можеш зрозуміти ні Ешлі, ні мене. Занадто довго ти жив у бруді, щоб розумітись на чомусь іншому. Ти ревнуєш до того, чого не спроможний зрозуміти, Добраніч.

Вона спокійно повернулась і рушила до дверей, але зупинив її вибух сміху. Обернувшись, вона побачила, що Рет непевною ходою ступає за нею вслід. Боже милий, хоч би він облишив цей моторошний сміх! Що в усьому цьому смішного? Коли він наблизився, вона поточилась назад і врешті вперлася в стіну. Рет поклав свої важкі руки їй на плечі, притисши їх до стіни.

— Кинь сміятися.

— Я сміюся, бо мені тебе шкода.

— Шкода... мене? Краще себе самого пошкодуй.

— Атож, мені таки шкода тебе, моя люба, мила дурочко. Тобі від цього боляче, так? Ти не можеш витерпіти ні коли сміються з тебе, ні коли тебе шкодують, ге ж?

Він перестав сміятись, важко навалившись їй на плечі, аж у неї заболіло тіло. Вираз його обличчя змінився, і він так близько присунувся до неї, що горілчаний перегар змусив її відвернути голову.

— Я ревную, так? — мовив він.— А чого б і ні? О так, я ревную до Ешлі Вілкса. Чого б і ні? Ой, та не силуйся щось говорити й пояснювати. Я знаю, фізично ти не зрадила мене. Ти саме це хотіла мені сказати? О, я знав це ввесь час. Усі ці роки. Звідки знав? Та просто я знаю Ешлі Вілкса й людей його породи. Я знаю його порядність і шляхетність. А цього, моя люба, аж ніяк не можна сказати про тебе... та й про мене, коли хочеш. Ми не маємо шляхетності, як не маємо й честі,— правда ж? Через це ми й квітнемо, як вічнозелений лавр.

— Пусти мене. Я не хочу стояти тут і слухати образи.

— Я не ображаю тебе. Я віддаю належне твоїй фізичній здержливості. Але тобі жодного разу не пощастило ошукати мене. Ти, Скарлет, гадаєш, ніби чоловіки такі вже дурні. А це якраз ніколи не оплачується, якщо недооцінюєш силу й розум супротивника. І я зовсім не дурень. Гадаєш, я не знаю, що, лежачи в моїх обіймах, ти уявляла, наче я Ешлі Вілкс?

Вона аж рота розтулила з подиву, вражено видивившись на нього.

— Приємна це штука. Хоч трохи й привиддям відгонить. Це все одно, що бути втрьох в ліжку, коли там місце лише двом.

Він легенько шарпнув її за плечі, гикнув і глузливо посміхнувся.

— О так, ти мене не зрадила, бо Ешлі не схотів тебе брати. Але, хай йому чорт, я б і не озлився на нього, якби він узяв тебе. Я ж бо знаю — тіло мало що важить, а надто жіноче тіло. Та я маю озлість на нього, що він запосів твоє серце й цю твою затяту, безоглядну й непоступливу душу, таку мені дорогу. Він, дурник, не потребує твоєї душі, а я не потребую твого тіла. Я можу майже задурняк будь-яку жінку купити. Але я потребую твоєї душі й твого серця, хоч вони ніколи не будуть моїми, так само як і душа Ешлі ніколи не буде твоєю. Отож тим мені й шкода тебе.

Навіть попри страх і розгубленість їй боляче допекла насмішкуватість в його голосі.

— Шкода... мене?

— Авжеж тебе, адже ти така дитина, Скарлет. Дитина, яка плаче, бо не може дістати Місяця. А що ця дитина робила б із Місяцем, якби дістала? І що ти могла б робити з Ешлі? Авжеж, мені шкода тебе... шкода, адже ти обіруч відштовхуєш від себе щастя і пориваєшся за тим, що ніколи щастя тобі не дасть. Шкода, що ти така дурненька й не можеш збагнути одного: щастя можливе лише тоді, коли сходяться споріднені натури. Якби мене не стало, якби міс Меллі не стало, і ти змогла б запопасти свого неоціненного благородного коханця, то гадаєш, ти була б щаслива з ним? Та де в біса, ні! Ти ж повік не змогла б його пізнати, не знала б, що він думає, не розуміла б його так само, як не розумієш ні музики, ні поезії, ні книжок, ні всього іншого, що не вимірюється на долари й центи. Тоді як ми з тобою, люба моя дружинонько, могли б зажити ідеально щасливим життям, якби ти хоч трохи цього схотіла, бо ми таки схожі, ми обоє негідники, Скарлет, і ні перед чим не зупинимось, коли забажаємо чогось. Ми могли б бути щасливі, бо я кохав тебе і розумів тебе, Скарлет, усю до щирця, як ніколи Ешлі не зможе тебе зрозуміти. І він, якби зрозумів тебе, то перейнявся б до тебе зневагою. Але ні, тобі конче треба все життя вганяти за тим, кого ти не годна зрозуміти. А я, моя люба, вганятиму за повіями. І все-таки, смію сказати: нам ще краще поведеться, ніж більшості подруж.

Він раптово відпустив її і, заточуючись, підійшов до карафки. Якусь хвильку Скарлет стояла непорушно, думки так швидко миготіли у неї в голові, що вона на жодній не могла зосередитись. Рет зізнався, що кохав її. Він серйозно це сказав? Чи тільки сп’яну? Чи це один з його бридких жартів? І Ешлі... Місяць... дитина, що плаче за Місяцем... Вона прожогом вискочила в темний хол і побігла, наче за нею гналися сто чортів. Ой, якби ж то швидше дістатись до своєї кімнати! Раптом нога підвернулась, і пантофля трохи зсунулася зі ступні. Коли вона нахилилася зовсім скинути пантофлю, ззаду безгучно, як індіанець, надбіг Рет. Його гарячий подих був у неї на обличчі, а руки, розчахнувши халат, брутально обхопили її голе тіло.

— Ти викурила мене з дому, а сама вганяла за ним. Але цю ніч, присяйбі, нас тільки двоє буде в моєму ліжку.

Він схопив її на руки й поніс сходами нагору. Голова Скарлет була притиснута до його грудей, і у вухах їй як молотом гупало його серце. Їй було боляче, і вона скрикнула, приглушено й злякано. Він брався вгору й вгору в цілковитій пітьмі, а вона німіла зі страху. Він був шаленим незнайомцем, і навкруги стояла чорна незнана темінь, темніша від смерті. І він був як смерть, коли ніс її так на руках, боляче стискаючи. Вона схлипнула здушено, і він раптом пристав на площадинці, рвучко обернув її голову до себе й уп’явся в губи таким диким захланним поцілунком, що вибив у неї з пам’яті геть усе, крім пітьми, яка затоплювала все навколо, та його уст на її устах. Він тремтів, наче на дужому вітрі, а уста його, посуваючись нижче, припали до її ніжної шкіри, якої вже не прикривав халат. Він бурмотів щось таке, чого вона не могла розібрати, його уста розбурхували почуття, яких вона досі не зазнавала. Вона була темрявою, і він темрявою, і нічого не існувало до цієї хвилини, крім темряви та його уст у неї на тілі. Вона спробувала сказати щось, але його поцілунок знов затулив їй рота. Раптом її прошило неймовірним дрожем, якого зроду вона не знала, і все разом порвало її — радість, страх, шал, збудження, хіть піддатися рукам, що так міцно стискують, устам, що цілують аж до болю, неминучості, що так швидко жене наосліп. Уперше в житті вона трапила на когось чи щось, дужче за неї, на когось такого, кого їй несила була залякати чи зломити, хто сам зумів її залякати й упокорити. І якось самі собою руки її обвилися круг його шиї, а уста затремтіли під його доторком, і вони вдвох підіймалися все вгору й вгору, знов у темряву — у темряву погідну, запаморочливу і всеосяжну.

Коли Скарлет прокинулася наступного ранку, його вже не було, і якби не влежана подушка поряд з її подушкою, вона могла б подумати, що нічна пригода — то всього тільки дикий фантастичний сон. Вона аж зачервонілася, кати це згадала, а тоді підтягла вкривало під саму шию і стала ніжитись на сонці, силкуючись добрати ладу в своїх хаотичних переживаннях.

Дві речі найдужче вражали. Не один рік вона прожила з Ретом — спала з ним, їла, сварилася, привела йому дитину — і все-таки не знала його. Той, хто ніс її нагору темними сходами, був незнайомець, про існування якого вона й не здогадувалась. І тепер, хоч вона намагалася викликати в собі зненависть до нього, обурення ним,— нічого не виходило. Він упокорив її, завдав їй болю, виробляв з нею що тільки хотів цієї несамовитої ночі, а вона ще й у захваті була від цього.

Та її мав би сором пекти, вона мала б сахатися самого спомину про цю гарячу нуртливу темряву! Порядна жінка, справді порядна, не змогла б голови на людях піднести після такої ночі. А от у неї весь сором перекривала згадка про той екстаз, ту насолоду, з якою вона віддавалася йому. Вперше в житті вона відчула у собі буяння крові, відчула пристрасть таку самозабутню й стихійну, як отой страх, що охопив її в ніч утечі з Атланти, таку млосно-солодку як ота холодна ненависть, з якою вона застрелила янкі.

Рет кохає її! В усякому разі, він так сказав, тож хіба може вона сумніватись у цьому? Як це дивно, і приголомшливо, і неймовірно, що він кохає її, цей запальний незнайомець, з яким вона так довго прожила, відчуваючи самий тільки холод! Вона була не зовсім певна, як поставитись до цього відкриття, але раптом засміялася, коли їй стрелила в голову одна думка. Він кохає її — отже, він тепер, нарешті, у неї в руках! Вона ледь не забула про своє давнє бажання закохати його в себе, щоб опісля вимахувати батогом над цим чорнявим зухвальцем. Тепер воно їй згадалося і страшенно врадувало. Одну ніч вона перебула під його владою, зате тепер відкрила слабину в його броні Віднині вона зможе крутити ним, як схоче. Годі вже терпіти його кпини, тепер він попоскаче під її дудку.

Коли вона подумала, що має побачити його в ясному світлі дня, їй стало трохи ніяково й водночас незвичайно приємно.

«Я соромлюсь, як наречена,— промайнуло в неї.— І хто б міг сказати, що це через Рета!» — Вона аж пирснула дурнуватим сміхом.

Але за обідом Рета не було, не прийшов він і на вечерю. Минула ніч, довга ніч, коли вона до самого ранку не спала й напружувала слух, чи не почує його ключа в замку. Однак Рет не з’явився. Коли й другий день минув, і від нього не було ні звістки, вона вже місця собі не знаходила з розчарування і страху. Вона заїхала до банку, але там його не знайшла. Тоді подалася до крамниці й стала зганяти свою злість на сторонніх, бо щоразу як хтось заходив, нервово скидала погляд на двері, сподіваючись, що то Рет. Вибравшись потім на склад, вона так вибештала Г’ю, що він урешті сховався від неї за стосом дощок. Але Рет і на складі не показувався.

Принизитись до того, щоб розпитувати знайомих, чи хто не бачив його, вона вже не могла. Не могла також і питати в слуг, хоч відчувала, що їм відомо щось таке, чого вона не знає. Неграм завжди все відомо. Мамка ці два дні снувала незвично мовчазна. Вона тільки стежила крайчиком ока за Скарлет, але не казала нічого. Після другої ночі Скарлет вирішила звернутись до поліції. Може, з ним трапилось якесь нещастя, може, кінь його скинув і він лежить непритомний в канаві. А може — страшно й подумати!..— може, він неживий?..

Наступного ранку, коли вона, поснідавши, приміряла у себе в кімнаті капелюшка, на сходах почулася шпарка його хода. Відразу ослабнувши, вона в знемозі опустилася на ліжко, і в цю хвилину Рет увійшов до кімнати. Він був щойно від перукаря, підстрижений і поголений, намасажований і цілком тверезий, тільки очі мав налиті кров’ю та обличчя припухле з перепою. Зробивши недбалий жест, він сказав:

— Ов, як ся маєш?

Ні, хіба ж можна вітатися словами «Як ся маєш?», коли сам пропадав два дні невідь де? Невже він геть усе забув про їхню спільну ніч? Та не міг же він, хіба що... хіба що...— моторошна думка ошелешила раптом Скарлет. Хіба що такі ночі для нього — щось звичайнісіньке! На мить їй аж мову відібрало, і забулися зразу всі ті премилі жести й усмішки, якими вона збиралася його зустріти. Він навіть не підійшов цмокнути її в щоку для годиться, а тільки став з запаленою сигарою в руці й насмішкувато подивився на неї.

— Де... де ти був?

— І не кажи мені, що ти не знаєш! Я гадаю, досі вже все місто мусить знати. Мабуть, нема такої душі, яка б не знала,— крім тебе. Як ото в тій давній примовці: «Дружина завжди остання дізнаються».

— Що ти маєш на увазі?

— Я гадаю, що після наїзду поліції позавчора ввечері до закладу Кралі...

— Кралі?.. цієї... жінки! То це ти в неї...

— Авжеж. Де ж би я ще подівся? Сподіваюся, ти не переживала за мене.

— Ти від мене пішов до... ох!

— Ну, ну, Скарлет! Облиш роль ошуканої дружини. Ти ж, звісно, бозна-відколи знаєш про Кралю.

— Ти від мене пішов до неї після... після того, як ми...

— Он воно що.— Він недбало махнув рукою.— Я часом забуваю про добрі манери. Перепрошую, що я так повівся під час нашого останнього побачення. Я був дуже п’яний, як тобі, безперечно, відомо, а твої чари мені й зовсім забили памороки... Чи треба перелічувати, які саме чари?

Раптом її порвало на плач, їй захотілося кинутись на ліжко й плакати без кінця. Він не змінився, анітрохи не змінився, а вона, ідіотка, самозасліплена дурепа, подумала, що він кохає її! Аж то був усього лишень його гидкий п’яницький вибрик. Він схопив її і використав по-п’яному, як зробив би з першою-ліпшою дівулею в закладі Кралі. А тепер вернувся сюди, зухвалий, глузливий, неприступний. Вона проковтнула сльози і взяла себе в руки. Треба, щоб він ніколи, довіку не дізнався, що вона думає. Ото б він реготав, дізнавшись! Але ні, ніколи йому не дізнатись. Вона швидко глянула на нього і перехопила в його очах давно знайомий їй збентежений і прискіпливий позирк, гострий і насторожений, так наче від її подальших слів залежало щось важливе для нього, наче він сподівався, що ці слова прозвучать... Але чого, власне, він сподівався? Що вона покаже себе дурочкою, розплачеться, щоб йому було з кого насміхатись? Оце вже ні! Скісні брови її зійшлися, обличчя холодно насупилось.

— Я, звісно, підозрювала, що ти маєш зв’язок з цією особою.

— Тільки підозрювала? Тож чом ти не запитала в мене прямо й не задовольнила своєї допитливості? Я б тобі розказав. Я живу з нею, відколи ти й Ешлі Вілкс вирішили, що нам з тобою треба спати в окремих спальнях.

— І в тебе вистачає нахабства стояти тут, переді мною, своєю дружиною, і вихвалятись, що ти...

— Ой, кинь вдавати це доброчесне обурення. Тобі завжди було начхати на те, що я роблю, допоки я сплачував твої рахунки. І ти добре знаєш, що я не був янголом останнім часом. А щодо того, що ти моя дружина... то хіба ти була мені дружиною відтоді, як народилася Гарні? Ти виявилась надміру збитковим підприємством, Скарлет. Краля під цим оглядом куди вигідніша.

— Підприємством? Ти хочеш сказати, що дав їй...

— Правильніше було б, мабуть, сказати — «підпер фінансово». Краля — жінка тямуща. Я хотів, щоб вона домоглася чогось, а їй бракувало тільки капіталу на власний заклад. Кому-кому, а тобі добре відомо, на яке диво спроможна жінка, маючи дещицю готівки. Глянь хоча б на себе.

— Ти порівнюєш мене...

— А що ж, ви обидві — практичні ділові жінки, і обидві досягли успіху. Хоча Краля, звичайно, має переваги проти тебе: вона добросерда й зичлива...

— Вийди, будь ласка, з цієї кімнати!

Рет неквапом рушив до дверей, іронічно звівши вгору одну брову. І як він може так її ображати! — подумала вона з люттю і болем. Він просто з шкури пнеться, аби їй допекти й принизити — вона ж так дожидала його повернення, а він тим часом пиячив і заводив колотнечу з поліцією в бардаку!

— Геть з моєї кімнати й більш ніколи не показуйся тут. Я вже колись сказала тобі це, але у тебе не вистачило вихованості зрозуміти. Відтепер я замикатиму двері на ключ.

— Можеш не завдавати собі цього клопоту.

— Я замикатиму. Після того, як ти повівся тієї ночі... такий п’яний, такий бридкий...

— Ну навіщо ти так, дорогенька! Вже ж не зовсім і бридкий, їй-бо!

— Геть звідси!

— Не заводься. Я йду. І обіцяю тобі ніколи більше тебе не турбувати. Вже все, кінець. А оце ще я подумав, що як моя ница поведінка для тебе нестерпна, можеш узяти розлучення зі мною. Віддаси мені Гарні, і я не заперечуватиму.

— І не подумаю ганьбити свою родину розлученням.

— Але ти не забарилася б зганьбити її, якби міс Меллі померла, правда ж бо? У мене аж голова йде обертом, коли подумаю, як швиденько ти зі мною розлучилася б.

— Ти заберешся чи ні?

— Так, я забираюся. Саме для того я й прийшов додому, щоб тобі це сказати. Я виїжджаю до Чарлстона й Нового Орлеана і... одне слово, в досить тривалу подорож. Я виїжджаю сьогодні.

— О!

— І забираю Гарні з собою. Скажи цій дурній Пріссі спакувати своє манаття. Пріссі я також заберу.

— Я не дозволю тобі забрати мою дитину з цього дому.

— Але це й моя дитина, місіс Батлер. Ти ж не заперечуватимеш, якщо я візьму її з собою до Чарлстона побачитися з бабусею?

— З бабусею, де ж пак! Гадаєш, я віддам тобі дитину, коли ти щовечора там пиячитимеш і ще, чого доброго, почнеш тягати по всяких таких закладах, як у цієї Кралі...

Він у нестямі шпурнув сигару на підлогу, аж вона пропекла запаленим кінчиком килим, і по кімнаті розійшовся запах смаленої вовни. Вмить Рет уже був коло Скарлет, обличчя його почорніло від гніву.

— Якби ти була чоловіком, я б скрутив тобі в’язя за такі слова. А що ти жінка, то я тільки скажу заткнути свою чортову пельку. Гадаєш, я не люблю Гарні, щоб став тягати її по... мою дочку! Ну й дурепа ж ти, Боже милий! Ти от вдаєш таку вже добропорядну матір, але навіть кішка, і то краща мати від тебе! Чи ти хоч що-небудь зробила для дітей? Вейда й Еллу залякала до смерті, і якби не Мелані Вілкс, вони б ніколи й не знали, що таке любов і чулість. Але Гарні, моя Гарні! Гадаєш, я не зумію краще подбати про неї, ніж ти? Гадаєш, я дозволю тобі застрахати її і зробити безвільною, як ти вже зробила безвільними Вейда й Еллу? Чорта лисого! Накажи спакувати речі Гарні і щоб за годину вона була готова, бо інакше, попереджую тебе: те, що сталося тієї ночі, видасться тобі за іграшку проти того, що буде. Я завжди був тієї думки, що якби тебе добряче відшмагати, це б стало тобі у великій пригоді.

Рет крутнувся на підборах і, не встигла Скарлет і відповісти, прудко вийшов з кімнати. Вона чула, як він пройшов до дитячої і відчинив двері. Враз розкотилося радісне тріо дитячих голосів, і Гарні, випередивши Еллу, спитала:

— А де ти був, татку?

— Ходив полювати на зайчика, щоб із нього пошити кожушок для маленької Гарні. Ану-но, цмокни свого дорогенького татка, Гарні... і ти теж, Елло.

Розділ LV

— Дорогенька, мені не треба ніяких пояснень від тебе, і я не збираюся їх вислуховувати,— рішуче сказала Мелані, лагідно затуляючи долонею тремтячі уста Скарлет і не даючи їй говорити.— Це образа для тебе самої, і для Ешлі, й для мене, коли ти припускаєш навіть думку, що між нами потрібне якесь пояснення. Таж ми втрьох були... ми ж були як солдати, що стільки років спільно протистояли світові, і мені сором, коли ти гадаєш, ніби якісь дурні плітки можуть нас порізнити. Гадаєш, я повірю, що ти й мій Ешлі?.. Ну й вигадка ж! Хіба я не знаю тебе краще, ніж будь-хто на світі? Гадаєш, я забула, як людяно, як саможертовно ти поставилася до Ешлі, й Бо, і мене... почавши від того, що ти врятувала мені життя, й кінчаючи тим, що не дала нам усім померти з голоду? Гадаєш, я можу забути, як ти мало не боса ходила борозною за тим янківським конем, а руки у тебе були в пухирях... і все лише задля того, щоб моє немовля і я мали що їсти... і що я після всього цього повірю, як тебе гидко оббріхують? Не хочу більше чути ні слова від тебе, Скарлет О’Гаро. Ні слова.

— Але ж...— Скарлет затнулася на півслові.

Рет за годину перед тим виїхав з міста, забравши з собою Гарні й Пріссі, і до сорому та злості Скарлет додався розпач. А тепер, мало що вона відчувала тягар своєї провини, то ще й мусила терпіти захист з боку Мелані. Ні, це вже було понад силу. Якби Мелані повірила Індії та Арчі, гостро дорікнула їй на вечорі або хоча б холодно зустріла — тут би вона ще могла гордо закинути голову й навіть боронитися всією доступною зброєю. Але згадуючи, як Мелані врятувала її перед лицем товариства, коли вона стала поряд з нею, мов тонкий сяючий меч, та якою довірою і викликом світились тоді очі Мелані,— Скарлет розуміла, що порядність вимагає від неї одного: щиро все визнати. Так, зізнатися геть в усьому, почавши з того далекого залитого сонцем ганку в Тарі.

До цього закликав її голос сумління,— хоч і довго притлумлюваний, він таки озвався в Скарлет, яку виховувано ревною католичкою. «Визнай свої гріхи і відпокутуй у смутку й каятті»,— сотні разів казала їй Еллен, і ось зараз, у критичну хвилину, ці материні напучення ожили в Скарлет і заполонили її свідомість. Вона все визнає,— геть усе, кожен погляд і кожне слово, ті нечисленні пестощі, які були між нею та Ешлі,— і тоді Господь полегшить їй муки й дарує душі спокій. А покутою для неї буде бачити, як страшенно зміниться обличчя в Мелані, коли замість любові й довіри на ньому проступить неймовірний жах та відраза. О, це буде надто тяжка покута,— з болем у серці думала Скарлет,— до кінця свого віку пам’ятати обличчя Мелані, знати, що їй відомо, яка вона, Скарлет, дріб’язкова й ница, дволика й лицемірна.

Колись думка про те, щоб глузливо жбурнути правду Мелані в обличчя й побачити, як розвіється оманливий рай, яким п’янить себе ця дурочка, здавалася Скарлет привабливою, хоч і дорого довелося б згодом за цей жест заплатити. Але тепер одна ніч усе відмінила і робити так їй зовсім перехотілося. Чому це сталося — вона не розуміла. Забагато суперечливих думок снувало у неї в мозку, і годі було добрати в них ладу. Вона знала тільки те, що як колись прагнула залишатись в очах матері скромною, доброю, щиросердою, отак нині палко жадала, щоб Мелані зберегла про неї високу думку. Скарлет знала, що їй байдуже, як вона виглядає в очах світу, в очах Ешлі й Рета, але от Мелані нізащо не повинна змінити своєї думки про неї на гірше.

Скарлет страшно було сказати Мелані правду, однак тепер у ній озвався — що рідко бувало — інстинкт порядності, і він не дозволяв далі кривити душею перед жінкою, яка стала в її обороні. Отож коли Рет поїхав, забравши з собою Гарні, вона й кинулася до Мелані.

Але вона встигла тільки пробурмотіти: «Меллі, я мушу тобі пояснити, як було в той день...» — бо Мелані ту ж мить рішуче її урвала. Скарлет, присоромлено дивлячись у темні очі, які горіли любов’ю і гнівом, відчула, як у неї завмирає серце, і зрозуміла, що їй ніколи не зазнати душевного спокою й миру, дарованих зізнанням. Мелані вже першими своїми словами навік перекрила перед нею цей шлях. Скарлет нечасто думала по-дорослому, як-от зараз, коли вона усвідомлювала: це ж чистий егоїзм спонукає її зізнатись у тому, що гнітить їй душу. Адже зізнавшись, вона позбулася б свого тягаря, але тим самим переклала б його на людину чисту й довірливу. І це тоді як вона була в боргу перед Мелані за її заступництво і сплатити цей борг могла тільки мовчанням. Бо якою жорстокою розплатою було б знівечити життя Мелані непроханим зізнанням у тому, що чоловік зрадив її, і то з найближчою її подругою!

«Я не можу цього їй сказати,— гірко подумала вона.— Ніколи не зможу, хоч би сумління замучило мене до смерті». І Скарлет чомусь пригадалися слова п’яного Рета: «Вона не може повірити в безчестя тих, кого любить... І це буде твоїм хрестом».

Так, це буде її хрестом аж до смертної години, вона терпітиме мовчки ці муки, носитиме цю волосяницю сорому, відчуватиме роками її колючий доторк за кожним чулим поглядом і жестом Мелані, і завжди тамуватиме в собі бажання закричати: «Не будь така добра! Не захищай мене! Я не варта цього!»

«Якби ти не була така дурочка, така ніжна, довірлива, простодушна дурочка, я б менше мучилась,— думала Скарлет у розпуці.— Я в житті багато сходила тяжких доріг, але дорога з цим моїм хрестом буде найважча й найгіркіша».

Мелані сиділа навпроти неї у низенькому кріслі, впершись ногами у високий пуфик, від чого коліна її гостро, як у дитини, випнулись,— вона нізащо не прибрала б такої надто сміливої пози, якби не крайнє збудження. В руках вона тримала тонке мереживо і так швидко орудувала блискучою голкою, наче це була рапіра в поєдинку.

Скарлет, коли б її охопило таке обурення, тупотіла б ногами й верещала, як Джералд у свої найколоритціші хвилини, кликала б Господа Бога у свідки клятої криводушності й підлоти людської, а від її погроз помститися кров холола б у жилах. Але в Мелані тільки швидке миготіння голки та насуплені тонкі брови показували, як вона клекотить усередині. Та ще голос її звучав трохи холодніше і слова вихоплювались різкіше, ніж звичайно. Проте ця імпульсивна манера говорити була не притаманна Мелані яка не дуже часто висловлювала власну думку, а гострих слів і взагалі уникала. Скарлет лише тепер усвідомила, що Вілкси й Гамільтони можуть розпалюватись чи не дужче, ніж О’Гари.

— Мені страшенно набридло слухати, як люди без кінця осуджують тебе, дорогенька,— мовила Мелані,— але це вже й зовсім переповнило чашу терпіння, і я щось мушу зробити. А все вони тому, що заздрять тобі, чом ти така кмітлива й чому ти досягла успіху Тобі пощастило навіть там, де багато хто з чоловіків схопив облизня. Ти тільки не гнівайся, люба, що я це кажу. Я зовсім не думаю, що ти поводишся не по-жіночому або що ти втратила жіночність, як декому здасться. Бо це таки неправда. Люди просто не розуміють тебе і не терплять, коли жінка кмітлива. Але ні твоя кмітливість, ні твій діловий успіх не дають нікому права твердити, ніби ти й Ешлі... Сили небесні!

Останні слова вона вимовила так запально, що в устах чоловіка це прозвучало б мало не як блюзнірство. Скарлет видивилась на Мелані, наполохана таким незвичним для неї спалахом.

— І ще сміють приходити до мене з цими брудними вигадками... Арчі, Індія, місіс Елсінг! Як вони можуть? Правда, місіс Елсінг сюди не приходила. Ні, вона таки не наважилась. Але вона завжди ненавиділа тебе, дорогенька, бо коло тебе більше упадало хлопців, ніж коло Фенні. І ще вона обурена, що ти зняла Г’ю з управителя на тартаку Але ти вчинила слушно, що зняла його. Він такий лінтюх, недотепа й нікчема! — Оце так одним махом Мелані вчинила розправу над товаришем своїх дитячих літ і залицяльником дівочої пори.— Щодо Арчі, то я сама винна. Не треба було давати притулку цьому старому лайдакові. Всі мені це казали, та я не послухала. Він не любив тебе, дорогенька, через в’язнів, але хто він такий, щоб догану тобі давати? Убивця, та ще й убивця жінки! І після всього того, що я для нього зробила, він приходить до мене й каже... Та я б нітрохи не шкодувала, якби Ешлі й застрелив його. Але я добре його висварила, можеш бути певна. І він забрався з міста.

Ну а Індія, то це таке підле створіння! Дорогенькі, я ще з першого разу, як побачила вас двох поруч звернула увагу, що вона ненавидить тебе й заздрить, бо ти куди гарніша від неї і мала більше залицяльників. А особливо ти їй стала ненависна через Стюарта Тарлтона. Вона так забила собі голову Стюартом... прикро мені казати це про сестру Ешлі, але, здасться, що, безперестану думаючи про нього, вона трохи схибнулася! Тільки так і можна пояснити її поведінку... Я сказала їй, щоб вона й на поріг не показувалась у мене, і що коли я ще раз почую про ці її брудні вигадки... то прилюдно назву її брехухою!

Мелані змовкла, і раптом гнівний вираз зійшов у неї з обличчя, а натомість з’явився смуток. Її, як і всіх джорджіанців, вирізняла щира відданість клановим зв’язкам, і думка про родинні чвари краяла їй серце. На хвильку вона завагалась. Але Скарлет була дорожча для неї, Скарлет була перша в її серці, отож вона мовила далі з любов’ю в голосі:

— Індія завжди ревнувала мене до тебе, дорогенька, бо ти мені ближча. Вона тепер уже ніколи не ступить на поріг цього будинку, а я ніколи не зайду туди, де приймають її. Ешлі згоден зі мною, хоч він тяжко переживає, що його рідна сестра вигадує такі...

Коли прозвучало ім’я Ешлі, перенапружені нерви Скарлет не витримали, і вона вибухнула плачем. Невже їй судилося весь час завдавати йому болю? На думці у неї лише одне було — як зробити, щоб він жив у щасті й безпеці, а виходило так, що за кожним разом йому від неї ставало тільки гірше. Вона розбила йому життя, позбавила самоповаги й гордості, підірвала його душевний спокій, що випливає з внутрішньої цілісності натури. А тепер ще посварила з сестрою, яку він так любив. Щоб урятувати репутацію її, Скарлет, і не зруйнувати щастя своєї дружини, він мусив пожертвувати Індією, виставити сестру як брехливу, ревниву й мало не божевільну стару панну — тоді як вона має слушність в усіх своїх підозрах і звинуваченнях. І тепер щоразу, коли Ешлі гляне в очі Індії, він побачить у них правду — правду, і докір, і холодну зневагу, на яку Вілкси були такі мастаки.

Знаючи, що для Ешлі честь понад усе, Скарлет розуміла, як він, певно, карається. Адже йому, як і Скарлет, доводиться ховатись за спідницями Мелані. Скарлет усвідомлювала, що іншого виходу нема, і знала, що це передусім через неї він опинився в такому фальшивому становищі, а проте... проте... Як жінка вона більше поважала б Ешлі, якби він застрелив Арчі й зізнався в усьому Мелані й людям. Вона розуміла, що несправедлива до нього, але відчувала себе занадто нещасною, щоб перейматись такими тонкощами. Мимохіть їй згадалися глузливі й зневажливі слова Рета про Ешлі, і вона подумала: а чи й справді Ешлі по-лицарському повівся в цій ситуації? І яскравий ореол, що оточував його від того самого дня, коли вона закохалася в нього, вперше ледь-ледь примерк. Пляма ганьби й провини, що лежала на ній, поширилась і на нього. Скарлет спробувала відігнати від себе цю думку, але тільки ще дужче розплакалася.

— Годі-бо! Годі! — скрикнула Мелані, відкинувши своє мереживо. Вона пересіла на канапу й пригорнула Скарлет до грудей.— Мені взагалі не треба було заводити про це мову й засмучувати тебе. Я розумію, як тяжко тобі на серці,— нам краще більш ніколи не торкатися цієї теми. Ані між собою, ані з будь-ким іншим. Вважаймо, що нічого такого не сталося, і квит. Але...— докинула вона з холодною затятістю,— Індії та місіс Елсінг я цього не подарую! Нехай не думають, ніби можна безкарно оббріхувати мого чоловіка й невістку. Я вже подбаю, щоб вони обидві не змогли й в очі людям глянути в Атланті. І кожен, хто віритиме їм чи прийматиме їх, буде моїм ворогом.

Скарлет, уявляючи собі довгий шерег прийдешніх років, з сумом усвідомила, що спричинилася до родової ворожнечі, яка на кілька поколінь порізнить і їхню рідню, і все місто.

Мелані дотримала свого слова. Відтоді вона жодного разу не заводила мови на цю тему ні зі Скарлет, ні з Ешлі. І взагалі ні з ким. Вона трималася з холодною відчуженістю, яка негайно переходила в крижану офіційність, коли хтось бодай пробував натякнути на те, що сталося. Протягом кількох тижнів після того незвичайного прийому, коли Рет так таємниче зник, а місто гарячкувало від збудження, пліток та поділу на різні табори, вона не давала спокою недоброзичливцям Скарлет, чи то були її давні приятельки, а чи й кревнячки. Але вона не обмежувалась розмовами — вона діяла.

Мелані приліпилася до Скарлет, мов реп’ях. Вона наполягла, щоб Скарлет щоранку, як звичайно, вибиралася до крамниці й на лісовий склад, і сама всюди їздила з нею. Вона спонукала Скарлет надвечір роз’їжджати по місту, хоч тій і не дуже хотілося виставляти себе під прискіпливі погляди співгородян. Мелані щоразу сідала в коляску поруч зі Скарлет. І брала її з собою на передвечірні візити і лагідно, але й настійливо, заводила до віталень, в яких Скарлет не бувала вже більше двох років. А Мелані, розмовляючи з враженою подивом господинею дому, всім своїм виглядом ніби промовляла: «Любиш мене, люби й мого собаку».

Вона примушувала Скарлет рано з’являтися з такими відвідинами й залишатись там, аж поки розійдуться останні гості, позбавляючи в такий спосіб дам нагоди почесати язики та поперемивати всім кісточки, що викликало певне обурення з їхнього боку. Ці відвідини були для Скарлет справжньою мукою, але вона не зважувалась опиратися Мелані. Їй гидко було сидіти серед жінок, які потай душі запитували себе, чи й справді її застукано на перелюбстві. Вона з прикрістю усвідомлювала, що ці жінки й не озвалися б до неї, якби не любили Мелані й не боялися втратити її прихильність. Але Скарлет знала, що коли вони прийняли її раз, то вже надалі не зможуть зачиняти двері їй перед носом.

Характерно, що, захищаючи чи осуджуючи Скарлет, майже ніхто не посилався на її порядність. «Від неї чого завгодно можна сподіватись»,— така була загальна думка. Скарлет занадто багато нажила собі ворогів, щоб мати тепер багатьох оборонців. Слова та вчинки її були як більмо на оці стільком городянам, що мало кого непокоїло, чи дуже дошкулить їй цей скандал. Проте кожен остерігався, щоб не потерпіли при цьому Мелані або Індія, і пристрасті вирували радше навколо них, а не навколо Скарлет, і все зводилося до питання: «Збрехала Індія чи ні?»

Ті, які виступали на боці Мелані, тріумфально вказували на факт, що Мелані в ці дні всюди з’являється у товаристві Скарлет. Тож чи могла жінка таких високих моральних засад, як Мелані, обстоювати за провинною жінкою, надто коли та завинила з її власним чоловіком? Та ні в якому разі! Індія просто схибнута стара панна, що ненавидить Скарлет, тому вона й наклепала на неї, і змусила Арчі та місіс Елсінг повірити цим брехням.

Але, слушно запитували прибічники Індії, якщо Скарлет не винна, то де ж капітан Батлер? Чому його нема в місті, поруч з дружиною, щоб підтримати її своєю присутністю? Це запитання зависало в повітрі, а в міру того як збігали тижні й стала ширитись чутка про вагітність Скарлет, у таборі прихильників Індії почали задоволено похитувати головами. Дитина ця не від капітана Батлера, заявляли вони. Всі вже бозна-відколи знають, що Скарлет з чоловіком живе нарізно. Бозна вже відколи місто шоковане тим, що вони сплять в окремих спальнях.

Плітки розповзалися, викликаючи розлам і в місті, і у щільно згуртованому клані Гамільтонів, Вілксів, Берів, Вітменів і Вінфілдів. Кожен з членів цього родинного кола мусив стати на той чи на той бік, ніхто не міг залишитись на нейтральній петиції. Про це вже подбали Мелані з її холодною гідністю та Індія з її гіркою в’їдливістю. Але незалежно, хто з родичів якого погляду дотримувався, всіх їх обурювало, що до цього розбрату між своїми спричинилася Скарлет. Ніхто з них не вважав, що через неї варто було заводити таку колотнечу. І байдуже, на чиєму боці хто стояв, уся рідня щиро шкодувала, що Індія надумала прилюдно прати брудну родинну білизну і втягла Ешлі в гаку неприємну скандальну історію. Та оскільки вона вже це зробила, багато знаходилося таких, що виступали в її обороні проти Скарлет, тим часом як інші, прихильні до Мелані, підтримували саме Мелані та Скарлет.

Половина Атланти була споріднена — або ж претендувала на спорідненість — з Мелані та Індією. Розгалужена мережа братів і сестер у других та третіх і всяких інших дальніх родичів, кревних і не кревних, була така складна й заплутана, що хіба тільки вроджений джорджіанець міг у ній розібратися. Вони всі становили міцно злютований клан, який у притузі завжди протистояв зовнішньому світові суцільною фалангою зімкнених щитів, безвідносно до будь-чиєї приватної думки про поведінку того чи іншого родича. За винятком тітоньки Туп і дядечка Генрі, між якими точилася партизанська війна, об’єкт незлобивих кепкувань протягом багатьох років, усі родичі були в приязних стосунках одні з одними. Вони милі, лагідні й урівноважені люди, уникали навіть дружніх суперечок, без яких не обходилось у більшості атлантських родин.

Але тепер вони розпалися на два стани, і місто могло потішатися, спостерігаючи, як родичі в п’ятому й шостому коліні стають насупроти одні одних у цій найзапеклішій за всю історію Атланти зваді. Це неабияк ускладнило життя другій половині міста, не спорідненій з першою, вимагаючи надзвичайного такту й терпіння, бо ж розкол міг заторкнути чи не кожну громадську спілку. «Гурток комедійних вистав», «Швацький гурток для конфедератських удів та сиріт», «Асоціація впорядкування могил наших славних воїнів», музичний гурток під назвою «Суботній вечір», товариство жіночих танців, «Книгозбірня для підлітків» — усі виявилися втягненими в цей конфлікт. Не лишилися осторонь і чотири церкви разом з їхніми місіонерськими громадами та «Жіночим доброчинним товариством». Пильно треба було дбати, щоб члени протиставних таборів не опинилися в одному й тому ж гуртку чи комітеті.

У загальноприйняті візитні години — від четвертої до шостої — атлантські матрони перебували в постійному напруженні, побоюючись, щоб не завітали до них Мелані й Скарлет і не застали там Індію з відданими їй прибічниками.

З усієї родини найдужче потерпала тітонька Туп. Вона нічого в житті так не жадала, як пробувати у вигоді серед кола прихильних до неї родичів, тож і в цій справі воліла б, щоб і одним догодити, і других не озлити. Але ні одні, ні другі аж ніяк на це не приставали.

Індія мешкала разом з тітонькою Туп, тож якби стара дама стала на бік Мелані, чого їй самій хотілося, Індія зразу ж вибралася б від неї. А без Індії що бідна Туп робила б? Вона ж не могла жити сама. Їй довелося б або поселити у себе когось чужого, або самій перебратися до Скарлет. А стара таки здогадувалась, що капітан Батлер не був би від цього в захваті. Або вона мусила б оселитись у Мелані й спати в малюсінькому закапелку, що правив за дитячу кімнату Бо.

Туп не дуже любила Індію, бо та наганяла на неї страху своєю холодністю, й ригористичністю, і надто вже великою непоступливістю. Але Індія не заважала Туп порядкувати в домі, як здавна було заведено, що цілком задовольняло стару, адже міркування особистої зручності вона завжди ставила вище від моральних принципів. Отож Індія так і залишилася в неї.

Однак її присутність у домі перетворила тітоньку Туп на осереддя колотнечі, бо і Скарлет, і Мелані оцінили це як прихильність старої до Індії. Скарлет чемно, але рішуче відмовилася доплачувати на утримання Туп, допоки Індія перебуватиме під одним з нею дахом. Ешлі щотижня переказував Індії певну суму, але та мовчки й гордо повертала її — на велику прикрість і жаль старої дами. З фінансовим забезпеченням у будинку з червоної цегли було б зовсім сутужно, якби не підтримка дядечка Генрі, хоч і як гнітило Туп, що вона мусить брати від нього гроші.

Туп любила Мелані більше ніж кого у світі, окрім самої себе, а тепер Меллі трималася з нею чемно й холодно, як незнайомка. Хоч жила Мелані, власне, тут-таки за подвір’ям Туп, вона перестала приходити до неї через хвіртку в огорожі, тоді як раніше забігала була по кільканадцять разів на день. Сама Туп і далі заходила до Мелані,— плакала перед нею, запевняла її у своїй любові й відданості, але та відмовлялася говорити на цю тему і ніколи не відповідала на візити.

Туп чудово розуміла, що вона завдячує Скарлет — мало не саме своє життя. Адже в ті чорні дні після війни, коли Туп мала на вибір: або згодитись на допомогу свого «братчика Генрі», або животіти надголодь, ніхто як саме Скарлет утримувала її дім, забезпечувала харчами й одягом, дала їй змогу не схиляти голови в місцевому товаристві. Та й наново одружившись і перебравшись до власного будинку, Скарлет не шкодувала для неї коштів. А цей страхітливий і таємничий капітан Батлер — часто після того, як він відвідував її разом зі Скарлет, Туп знаходила в себе на столику новенького гаманця, натоптаного банкнотами, або ж зав’язану у вузлик хустинку з золотими монетами, нишком всунуту до її швацької скриньки. Рет же завжди присягався, що нічого не знає про це, та ще й робив їй не зовсім делікатні закиди, що вона має потаємного закоханця в особі чи не вусатого дідка Меррівезера.

Так, Туп була зв’язана з Мелані любов’ю, зі Скарлет — матеріальним забезпеченням, а що її зв’язувало з Індією? Нічого, бо присутність Індії тільки позбавляла її потреби міняти приємний плин життя і самій щось вирішувати. А така перспектива дуже гнітила і взагалі була нестерпна, отож Туп, яка ніколи в житті сама за себе нічого не вирішувала, просто махнула рукою — хай буде як буде, і через це частенько тільки й знала, що невтішно плакати.

Кінець кінцем дехто цілком щиро повірив у невинність Скарлет — не тому, що віддав належне її особистим чеснотам, а тому, що в це вірила Мелані. Інші мали щодо цього певні застереження, але вони були чемні зі Скарлет і відвідували її, бо любили Мелані й не хотіли втратити цю любов. Тоді як прихильники Індії холодно розкланювалися з нею при зустрічі, а деякі то й відверто виявляли свою неприязнь. Ці останні дратували Скарлет і доводили до шалу, однак вона розуміла, що якби не енергійне заступництво Мелані, то все місто відвернулося б від неї, і вона взагалі б опинилася поза товариським життям.

Розділ LVI

Рета не було вже три місяці, і за весь цей час Скарлет не мала від нього жодної вісточки. Вона не знала, де він і скільки ще часу збирається пробути у від’їзді. І не мала поняття, чи взагалі він вернеться. А сама вона весь цей час виконувала звичайні свої обов’язки з високо піднесеною головою і з болем у серці. Почувала вона себе не дуже добре, та, здаючись на спонуки Мелані, щодня заїжджала до крамниці й намагалася про людське око виявляти зацікавленість тартаками. Але крамниця вперше за всі ці роки нудила її, і хоч прибутків від неї було втричі більше проти торішнього й гроші плавом пливли, Скарлет це не цікавило, а з прикажчиками вона невідь чого гиркалась і злостилася. Тартак під орудою Джонні Геллегера процвітав, і на лісовому складі деревина не залежувалась, однак хоч би що Джонні зробив або сказав, її все це не вдовольняло. Джонні, ірландець, як і вона, зрештою не витримав цих нескінченних сікань і після довгої тиради, яку він закінчив словами: «З мене вже досить, і прокляття Кромвеля на вашу голову, мем!» — пригрозився кинути роботу. Скарлет довелось угамовувати його принизливими вибаченнями.

На той тартак, де Ешлі, вона ніколи не приїздила. Не бувала й на складі, коли думала, що він там. Вона розуміла, що й він силкується рідше потрапляти їй на очі, а повсякчасна присутність її в його домі через наполегливі прохання Мелані була мукою для нього. Вони ні разу не розмовляли наодинці, хоча Скарлет страшенно кортіло розпитати його. Вона хотіла знати, чи не зненавидів він її, що саме він сказав Мелані, але він тримався на відстані від Скарлет і німо благав не озиватись. Їй прикро було бачити постаріле, схудле від переживань обличчя Ешлі, а те, що його тартак тиждень у тиждень давав самі збитки, вже й зовсім дратувало її, хоч вона мусила мовчати.

Скарлет просто казилася, що він такий безпорадний. Вона не знала, в який спосіб він міг би поліпшити справи, але відчувала, що таки щось треба робити. Рет напевне щось би зробив. Рет завжди до чогось вдавався,— навіть коли воно було й не тим, що потрібно,— і вона мимоволі поважала його за це.

Тепер, коли минувся її спалах обурення на Рета та його образи, вона відчула, що їй бракує його, і це почуття наростало в міру того, як збігали дні, а від нього не було ніяких звісток. З усієї мішанини суперечливих емоцій — екстазу й гніву, гризоти й уражених гордощів, які він збудив у ній,— вилущилася пригніченість і, мов крук, всілася їй на плече. Скарлет бракувало Рета, бракувало його легкодумних анекдотів, від яких вона прискала реготом, його іронічного осміху, що не давав їй надміру перейматися житейськими клопотами, бракувало навіть його в’їдливих зауваг, що змушували її гостро пирхати у відповідь. А найбільше їй бракувало його самого, кому вона могла виповісти все що завгодно. Адже слухати він умів, як ніхто. Вона могла розказати йому, анітрохи не соромлячись і навіть з гордістю, як обкрутила круг пальця котрогось лаповуха, і Рет ще й хвалив її за це. Комусь іншому вона й натякнути про таке не зважилася б, це просто шокувало б людей.

Бона відчувала себе самітною без Рета й Гарні. За дитиною вона тужила навіть більше, ніж могла собі уявити. Пригадуючи, як дошкульно Рет був дорікнув їй за Вейда й Еллу, вона намагалася турботою про них якоюсь мірою заповнити свої порожні години. Але це нічого не дало. Ретові слова та реакція дітей на її спроби зблизитися з ними відкрили їй разючу й прикру правду. Коли діти були зовсім малі, вона, занадто заклопотана й заморочена грошовими справами, озивалася до них різким тоном і легко дратувалася, тож і не змогла завоювати ні довіри їхньої, ні любові. А тепер чи то було вже запізно, чи їй не вистачало терплячості, чи, може, мудрості пробитись до цих маленьких і потайних сердець.

Елла! Скарлет з прикрістю усвідомила, що Елла — нетямуща дитина, зовсім-таки нетямуща. Дівчинка не могла зосередитись на чомусь одному довше, ніж пташина всидіти на гілці, і навіть коли Скарлет пробувала зацікавити її казочками, вона раптом відхилялася думкою вбік, уривала розповідь зовсім сторонніми запитаннями, і Скарлет не встигне ще відповісти їй, як вона вже забуде, про що питала. А щодо Вейда, то Рет, здається, мав рацію. Хлопець явно її боявся. Це дивувало й навіть ображало. Чому її рідний син, єдиний її син, мав би боятися матері? Коли вона силкувалася розбалакати його, він дивився на неї лагідними карими очима Чарлза, зіщулювався і розгублено переступав з ноги на ногу. Тоді як з Мелані він аж захлинався від балачки і витягував з кишені всі свої скарби, від рибальських черв’яків до старих шворок, аби похвалитись перед нею.

Мелані мала-таки підхід до дітлахів, ніде правди діти. Її малий Бо був найвихованіший і найлюбіший хлопчик в Атланті. А Скарлет знаходила з ним спільну межу легше, ніж з власним сином, бо малюк Бо не соромився дорослих, і, коли тільки бачив Скарлет, вилазив до неї на коліна, не чекаючи дозволу. Такий милий білявий хлопчисько, ну викапаний Ешлі! От якби Вейд був схожий на Бо... Звичайно, Мелані могла багато часу вділяти синові, бо в неї була лише одна дитина і вона не мусила працювати й не мала стількох обов’язків, як Скарлет. Так, в усякому разі, Скарлет намагалась виправдатися перед собою, хоч у глибині душі чесно визнавала, що Мелані просто любить дітей, що Мелані тішилася б, навіть маючи їх з десятеро. А надмір цієї своєї любові вона віддавала Вейдові та сусідській дітлашні.

Скарлет ніколи не забуде, як її вразило, коли одного дня, під’їхавши до Мелані забрати додому Вейда, вона ще з переднього ганку почула гучний повстанський клич, що його досить вдало наслідував її син — той самий Вейд, котрий удома сидів тихо як мишка. А вояцькому кличеві Вейда вторував тоненький писклявий голосок Бо. У вітальні вона побачила, як обидва хлопчики з дерев’яними шаблюками в руках нападають на канапу. При її появі вони знітились, а з криївки за канапою підвелася Мелані, сміючись і поправляючи шпильки в розкуйовдженій зачісці.

— Це битва під Геттісбергом,— пояснила вона.— Я в ролі янкі, і мені, звісно, добре перепало. А це генерал Лі,— показала вона на Бо,— а це,— вона поклала руку на плече Вейдові,— генерал Пікет[26].

Мелані справді мала підхід до дітлахів, Скарлет і близько не могла з нею зрівнятись.

«Але принаймні Гарні мене любить,— подумала Скарлет,— і їй подобається гратися зі мною». Хоча, коли щиро казати, то Гарні куди більше любила Рета. Та й, може, вона вже довіку й не побачить Гарні. Хто його зна,— Рет, можливо, зараз у Персії чи Єгипті і надумає лишитись там назавжди.

Коли доктор Мід сказав Скарлет, що вона вагітна, це її здивувало, бо вона сподівалась почути про розлиття жовчі й нервове перенапруження. А потім згадала ту шалену ніч і аж почервоніла. Отже, дитина — це наслідок тих хвилин незмірного екстазу, який у згадці вже й вибляк трохи, притьмарений подальшими подіями. І вперше в житті Скарлет зраділа, що матиме дитину. Якби тільки це був хлопчик! Справжній хлопчик, а не такий плохун, як Вейд. Вона б так уже дбала про нього! Тепер, коли в неї досить часу на дитину й досить грошей, щоб полегшити їй шлях у житті, вона була б така щаслива! Її поривало відразу ж сповістити новину Ретові через його матір у Чарлстоні. Боже милостивий, та тепер він таки мусить вернутися додому! А коли він не вернеться до народження дитини? Вона ж нізащо не зможе пояснити цього людям! Але коли йому написати, він подумає, ніби вона без нього не може дати ради вдома, і ще й візьме її на кпини. А він ні в якому разі не повинен знати, що вона потребує його й хоче бачити поруч.

Вона була дуже рада, що стримала свій порив написати, бо незабаром прийшла перша звістка про Рета в листі тітоньки Полін з Чарлстона — з листа випливало, що Рет у своєї матері. Якою полегкістю було для неї дізнатися, що Рет нікуди не виїхав зі Сполучених Штатів, хоча сам тітчин лист викликав досаду. Рет з Гарні відвідав обох її тіток, Полін та Юлейлію, і в листі було повно компліментів на адресу дівчинки.

«Така любонька ця дитина! Вирісши, вона, безперечно, стане красунею. Але, гадаю, тобі ясно, що кожному, хто спробує до неї залицятись, доведеться мати справу з капітаном Батлером: такого відданого батька я ще зроду не бачила! А тепер, моя люба, я хочу де в чому тобі зізнатись. Поки я не побачила капітана Батлера, мені здавалося, що твій шлюб з ним — страшний мезальянс, бо ж, звісно, в Чарлстоні ніхто не чув доброго слова про нього і кожен так співчував його рідні. Правду кажучи, ми з Юлейлією сумнівалися, чи взагалі варто було приймати його в себе... але врешті-решт любе дитя — це наша двоюрідна онука. Коли він прийшов, ми були приємно, дуже приємно здивовані і зробили для себе висновок, що це не по-християнському — вірити всяким дурним пліткам. Бо він просто чарівний! Та ще й досить вродливий, як на наш смак, ну, і такий статечний і чемний. І дуже відданий тобі й дитині.

А тепер, моя люба, я повинна написати тобі про те, що дійшло до наших вух, це щось таке, чому Юлейлія і я спершу не хотіли й віри пойняти. Звичайно, ми чули, ніби ти часом докладаєш рук у тій крамниці, яку залишив тобі містер Кеннеді. Чутки ці доходили, але ми, звичайно, заперечували їх. Ми розуміли, що в ті перші страшні дні по війні, можливо, й була в цьому потреба, бо такі були обставини. Але тепер ніякої такої потреби нема, щоб ти брала на себе увесь цей клопіт, бо як я знаю, капітан Батлер посідає вельми пристойне матеріальне становище і, крім того, цілком здатний вести за тебе будь-які справи й опікуватися твоїм майном. Нам просто треба було дізнатись, наскільки правдиві ці чутки, і ми мусили, хоч як це прикро для нас, дещо прямо запитати в містера Батлера.

Не дуже охоче, але він визнав, що кожен ранок ти проводиш у крамниці й нікому не довіряєш вести бухгалтерські книги. Він також визнав, що ти якось причетна до тартака чи тартаків (ми не наполягали, щоб він уточнив, бо були вкрай вражені цією звісткою, зовсім новою для нас), через що тобі доводиться роз’їжджати самій або під опікою якогось волоцюги-вбивці, як пояснив нам капітан Батлер. Ми бачили, як боляче він переживає це, і вважаємо, що він дуже терплячий — ба навіть занадто терплячий — чоловік. Таке неподобство, Скарлет, треба припинити. Твоєї матері немає вже серед нас, аби напутити тебе, отож я мушу зробити це замість неї. Подумай тільки, як почуватимуть себе твої маленькі діти, коли підростуть і довідаються, що ти мала інтерес у торгівлі! Як гірко їм буде знати, що своїми роз’їздами по тартаках ти виставляла себе на образи брутальних людей, давала привід для всіляких пліток. Жінці зовсім не личить...»

Лайнувшись, Скарлет пошпурила геть недочитаного листа. Вона просто навіч бачила, як обидві тітки, Полін і Юлейлія, сидять у своїй перехнябленій халупі на Беттері й осудливо розпатякують про неї, тоді як самі попухли б з голоду, якби вона не допомагала їм щомісяця. Жінці не личить? Та якби вона не робила того, що жінці не личить, обидві тітки досі, мабуть, і даху над головою б не мали! І цей чортів Рет виклав їм усе про крамницю, й бухгалтерські книги, і тартаки. Не дуже охоче, еге? Вона чудово уявляла собі, як радо він грав перед старими дамами роль статечного, чемного й чарівного чоловіка, відданого своїй дружині й дитині. Як він, мабуть, залюбки завдавав їм прикрості своїми балачками про те, що вона тільки й знає товктись у крамниці, на тартаках, у салуні. Ну й чортяка ж він! І чом йому так подобається робити капості людям?

Але невдовзі навіть цей її гнів заступила апатія. Останнім часом життя Скарлет втратило більшість своїх приваб. Якби змога наново спізнати той колишній трепет і радість від присутності Ешлі... або хоча б Рет уже вернувся додому й розсмішив!

Вони вернулися додому без попередження. Першою ознакою їхнього приїзду був стукіт валіз, що їх вносили до холу, та голос Гарні, яка закричала: «Мамо!»

Скарлет вибігла зі своєї кімнати на сходи й побачила, як її донька куцими опецькуватими ніжками насилу долає сходинки нагору. До грудей вона притискала змучене пругасте кошеня.

— Це бабуся дала мені,— збуджено скрикнула вона, підносячи кошеня за шкірку.

Скарлет підхопила Гарні на руки й поцілувала, дякуючи долі, що присутність дитини позбавляє її необхідності вітатися з Ретом наодинці. Дивлячись понад голівкою Гарні, вона бачила, як він у холі внизу розраховується з візником. Потім він глянув угору, побачив її і широким жестом скинув бриля й уклонився. Коли вона перехопила погляд його темних очей, серце її забилося дужче. Хоч би який Рет був, хоч би що він зробив — він таки був удома, і вона була цьому рада.

— А де Мамка? — запитала Гарні, випручуючись із рук Скарлет, і та неохоче опустила її на підлогу.

Буде важче, ніж гадалося, привітати Рета більш-менш незворушно, та ще й повідомити його при цьому, що вона чекає дитини. Поки він підіймався сходами, Скарлет вдивлялася в його обличчя, таке непроникне й стримане, з таким наче недбалим виразом. Ні, зразу вона йому не скаже. Вона просто не зможе. А проте, що-що, а таку новину перш за все треба сповістити чоловікові, це ж для нього велика приємність. Хоча хто його зна, чи Ретові ця новина буде приємна.

Вона стояла на площадинці між поверхами, прихилившись до поруччя, і запитувала себе: а чи поцілує він її? Але він не поцілував. Він тільки зауважив:

— Щось у тебе блідий вигляд, місіс Батлер. Рум’ян забракло, чи що?

Ні слова він не сказав про те, що скучив за нею, навіть якби це була й неправда. А міг би поцілувати її хоча б з огляду на Мамку, яка, зробивши перед ним реверанс, забрала Гарні до дитячої. Він зупинився на площадинці коло Скарлет і кинув на неї недбалий погляд.

— Чи, може, ця блідість означає, що ти скучила за мною? — поцікавився він, і уста його усміхнулись, хоч в очах не було й тіні усмішки.

То оце таке його ставлення. Він збирається бути таким самим гидким, як і завжди. Раптом дитина, яку вона носила, перетворилася з радості на нудотливий тягар, а цей чоловік, що недбало стояв перед нею з брилем у руці біля пояса,— на смертельного ворога, винуватця всіх її лих. Коли вона відповідала, злість з’явилася у неї в очах, і він не міг цього не помітити — усмішка зникла з його усі.

— Коли я бліда, то це твоя вина, і не тому, що я скучила за тобою, як ти гадаєш у своєму самолюбстві. Це тому...— Вона зовсім не мала наміру саме так повідомляти цю новину, але запальні слова самі собою тислись їй на уста, і вона жбурнула їх йому в обличчя, не думаючи, що хтось із челяді може почути.— Це тому, що в мене буде дитина!

Він раптом затамував подих і швидко зміряв її очима. Тоді ступнув крок уперед, так наче хотів покласти руку їй на плече, але вона ухилилась від нього, а ненависть у неї в очах змусила його спохмурніти.

— Он як! — мовив він холодно.— І хто ж у нас щасливець-батько? Ешлі?

Скарлет ухопилася за стовпець балюстради з такою силою, що вуха вирізьбленого на ньому лева боляче вп’ялися їй у долоню. Навіть вона, хоч як добре його знала, не сподівалася такої образи. Він, звичайно, жартував, але такі жарти вже переступали будь-які межі. Вона ладна була видерти йому нігтями очі, щоб ніколи більше не бачити цього чудного полиску в них.

— Прокляття на твою голову! — почала вона голосом, що тремтів з люті.— Ти... ти знаєш, що це твоя дитина! І я її не більше хочу, ніж ти. Жодна... жодна жінка не схоче мати дітей від такої потвори, як ти. Я одного б тільки жадала... о Господи, я жадала б тільки, щоб це була чия завгодно дитина, лише не твоя!

Вона помітила, як його смугляве обличчя враз перемінилося і від гніву та ще чогось, над чим їй не було коли думати, смикнулося, наче вжалене.

«Ага! — промайнуло у неї з ядучою зловтіхою.— Ага! Ось і я йому допекла!»

Але звична безпристрасна маска знов вернулася на його обличчя, а однією рукою він пригладив вуса збоку.

— Не журися,— мовив він, одвертаючись від неї і рушаючи сходами далі нагору.— Може, у тебе ще буде викидень.

На якусь запаморочливу хвильку вона подумала про те, що означає виносити дитину,— як, бува, млість виснажує, як розбухає живіт, яке виснажливо довге чекання, цілі години мук. Цього жодному чоловікові не зрозуміти. А він ще смішки пускає. Вона б роздерла його! Тільки кров на цьому смуглявому обличчі зможе вгамувати біль її серця. Вона скочила до нього, звинна, мов кішка, але він, трохи ошелешений, ступнув убік і простяг уперед руку, щоб стримати її. Стоячи на краю недавно натертої верхньої сходинки, вона щосили замахнулася для удару, але втратила рівновагу, коли рукою наштовхнулася на його простягнену долоню. В розпачі вона хотіла вхопитися за стовпець балюстради, та не втрапила, і, впавши навзнак, покотилася вниз сходами. Від удару вона відчула пекучий, мало не до млості, біль у ребрах. Приголомшена падінням, вона вже не пробувала за щось ухопитись і так і скотилася до підніжжя сходів.

Це вперше в житті Скарлет хворіла, якщо не лічити тих випадків, коли в неї були пологи, що їх усе-таки не назвеш хворобою. Тоді вона не відчувала себе покинутою і перестрашеною, а ось тепер лежала слабосила, зболена й нещасна. Вона знала, що стан її серйозніший, ніж їй кажуть, і невиразно усвідомлювала, що може й померти. Зламане ребро шпигало гострим болем за кожним віддихом, потовчене обличчя і голова нили, все тіло було віддане на поталу демонам, що шарпали його гарячими кліщами й краяли тупими ножами, а коли й давали їй спокій, то на таку коротку часину, що вона навіть на встигала прийти до тями, як шарпання починалися знову. Ні, пологи зовсім на це не схожі. Вже за дві години після народження Вейда, і Елли, і Гарні вона жадібно накидалася на їжу, тоді як тепер сама думка про що-небудь, крім холодної води, викликала в неї нудоту.

Як легко було народжувати дитину, і як болісно не мати змоги народити! Дивно, що, незважаючи на такі муки, їй прикро було усвідомлювати: цієї дитини у неї не буде. Ще дивніше те, що це ж перша дитина, якої вона по-справжньому хотіла. Вона силкувалася пригадати, чому саме її хотіла, але була занадто квола. Мозок її був надто виснажений, і в думках було тільки одне — страх перед смертю. Смерть чигала на неї в кімнаті, а вона не мала сили протистояти їй, відігнати її, і тому була в обладі страху. Вона хотіла, щоб хтось дужий став біля неї, взяв її за руку й відганяв смерть, поки вона набереться сили й зможе далі вже сама боротись.

Під впливом болю лють її пригасла, і їй захотілося бачити поруч Рета. Але його не було, а вона не могла зважитись і попросити, щоб його покликали.

Останнє її враження від нього було, яким він був, коли підхопив її на руки в темному холі коло підніжжя сходів,— обличчя пополотніле й злякане, голос хрипко гукає Мамку. І ще ледь-ледь лишилося в пам’яті, як він ніс її нагору, перед тим як усе поглинула пітьма. А потім був уже самий біль і ще дужчий біль, і вся кімната бриніла голосами, і схлипувала тітонька Дріботуп, і уривчасто щось наказував доктор Мід, і тупотіли, біжачи, чиїсь ноги на сходах, і навшпиньки ступали нагорі. А тоді — мов сліпучий спалах блискавки — усвідомлення близької смерті й страх, що спонукав її вигукнути якесь ім’я, але вигук цей зійшов на ледь чутний шепіт.

Однак тужливий цей шепіт одразу ж озвався луною десь у пітьмі біля ліжка і лагідний голос тієї, кого кликано, озвався мелодійно:

— Я тут, дорогенька. Я весь час тут.

Смерть і страх поволі відступили, коли Мелані взяла її долоню й тихенько приклала до своєї прохолодної щоки. Скарлет спробувала повернутись на бік, щоб побачити обличчя Мелані, та не змогла. Меллі мала народити дитину, а вже надходили янкі. Місто палало у вогні, і треба було квапитись, дуже квапитись. Але Меллі мала народити дитину і не могла квапитись. І вона мусила залишитися з нею, поки прийде на світ дитина, і мусила бути сильною, бо Меллі потребувала її сили. Меллі робила їй боляче — знову впивалися в неї гарячі кліщі й тупі ножі, і хвилями напливав біль. Вона мусить триматися за руку Меллі.

Але врешті-решт прийшов-таки доктор Мід, хоч і як його потребували солдати біля станції,— вона чула, як він сказав:

— Марення. А де капітан Батлер?

Була темна ніч, на зміну якій приходило світло, і часом то вона народжувала дитину, а то Мелані, бо чувся її крик, хоча загалом Меллі весь час перебувала поруч, і доторкалась до неї холодними руками, і не робила цих дурних розпачливих жестів, і не рюмсала, як тітонька Туп. Щоразу, коли Скарлет розплющувала очі й питала: «Меллі?» — до неї озивався голос Меллі. І щоразу вона починала шепотіти: «Рет... я хочу Рета...», а тоді пригадувала, мов крізь сон, що Рет зовсім її не хоче, що у нього обличчя темне, як в індіанця, і зуби зблискують у глузливому осміху. Вона хотіла Рета, а він її не хотів.

Раз вона спитала: «Меллі?», і Мамчин голос відповів: «Це я, дитятко»,— і холодна хустинка лягла їй на чоло, а вона заскімлила розпачливо: «Меллі... Мелані...» — і так скімлила й скімлила довгий час, а Мелані все не приходила Бо вона, Мелані, сиділа на краю Ретового ліжка, тоді як Рет простерся п’яний на підлозі й хлипав, припавши головою їй до колій.

Щоразу, виходячи з кімнати Скарлет, Мелані бачила, що двері його спальні були навстяж, а він сидів у себе на ліжку, втуплений поглядом у двері кімнати по другий бік сходів. У кімнаті в нього неприбрано, скрізь валялися недопалки сигар, стояли тарілки з неторканою їжею. Постіль перетолочена й незаправлена, сам він непоголений і разюче худий, весь час запалена сигара в роті. Він ніколи ні про що не розпитував, коли бачив її. Вона сама зупинялася в дверях на хвильку й повідомляла: «На жаль, їй гірше», або: «Ні, вона ще не питала вас. Вона ж марить», або: «Не втрачайте надії, капітане Батлер. Дозвольте я принесу вам гарячої кави й чого-небудь попоїсти. Ви ж захворієте».

Серце її боляче стискалося з жалю до нього, хоч сама вона була така виснажена й невиспана, що ледве чи могла щось відчувати. І як у людей вистачає ницості так обмовляти його — що він не має серця, що він розбещений, що він зраджує Скарлет, коли вона ось бачить, як він худне у неї на очах, як тяжко карається! І хоч яка бувала втомлена, вона щоразу намагалася говорити до нього якнайприязніше, коли повідомляла про стан Скарлет. Він мав вигляд грішника, що чекає на судну годину... або дитини, що раптом опинилась у ворожому світі. Хоча Мелані власне, всіх сприймала як дітей.

Але коли нарешті вона підійшла до його дверей у радісному настрої, маючи сповістити, що Скарлет покращало, побачене вкрай її вразило. На столику біля ліжка стояла напівпорожня пляшка горілки, а вся кімната просякла горілчаним духом. Він глянув на неї запаленими скляними очима, і зуби в нього зацокотіли, хоч він і намагався їх зціпити.

— Вона померла?

— О ні! Їй набагато краще.

Він промовив: «О Боже!» — і схилився головою на руки. Мелані побачила, що його широкі плечі тремтять, як від нервового збудження, але, що довше вона дивилась на нього, то все більше її співчуття заступав жах: він же плакав! Мелані ще зроду не бачила, як чоловік плаче, та ще й не будь-хто, а саме Рет, такий урівноважений, такий насмішкуватий, завжди такий самовпевнений.

Мелані налякали ці розпучливі приглушені ридання. Їй стрельнула моторошна думка, що це він аж так упився, а вона ж завжди боялася п’яних. Та коли він підвів голову і в очах його промайнув ясний проблиск, вона швидко ввійшла до кімнати, тихенько причинила за собою двері й підступила ближче. Заплаканих чоловіків вона й справді зроду не бачила, але вміла вгамовувати дитячий плач. Коли вона обережно поклала руку йому на плече, він раптом обхопив її за спідницю. Вона й стямитись не встигла, як уже сиділа в нього на ліжку, а він, зсунувшись на підлогу, поклав голову до неї на коліна й руками так міцно стиснув її литки, що їй стало боляче.

Вона лагідно погладила його чорну голову й заспокійливо промовила:

— Ну, ну! Годі вже! З нею буде все гаразд.

На ці її слова він ще дужче стис їй литки й почав говорити,— швидко й хрипливо, захлинаючись словами, наче виповідаючи усі свої секрети перед могильною ямою, яка ніколи їх не викаже, уперше в житті виповідаючи вголос правду, нещадно розкриваючи душу перед Мелані, яка спершу нічогісінько не розуміла й тільки силкувалася по-материнському його заспокоїти. Говорив він уривками фраз, затопивши голову їй у пелену, хапаючись за згортки її сукні. Часом його слова звучали глухо й невиразно, часом аж надміру чітко,— гострі й гіркі слова сповіді й приниження, щось таке, чого вона ніколи не чула навіть від жінки, потаємні речі, від яких Мелані знічувалася й густо червоніла, і тільки дякувала Богові, що Рет не дивиться на неї.

Вона пестила його по голові, як робила з малим Бо, й казала:

— Облиште, капітане Батлер! Ви не повинні говорити мені таких слів! Ви не при пам’яті. Годі-бо.

Але мова його ринула рвучким потоком, а за її сукню він хапався, як за останню свою надію.

Він винуватив себе у вчинках, яких вона не розуміла, щось бурмотів про Кралю Вотлінг, а тоді раптом у нападі шалу шарпонув Мелані й скрикнув:

— Це я вбив Скарлет, я вбив! Вам це незрозуміло. Вона не хотіла цієї дитини, і...

— Цитьте! Ви не тямите, що кажете! Не хотіла дитини! Таж кожна жінка хоче...

— Ні! Ні! Ви хочете дітей. А вона ні. Вона не хоче дітей від мене...

— Замовкніть!

— Вам це незрозуміло. Вона не хотіла дитини, а я змусив її. Це... ця дитина... Це моя вина, чорти б мене вхопили! Ми ж не спали разом.

— Цитьте, капітане Батлер! Це непристойно...

— А я був п’яний, я був у нестямі й хотів завдати їй болю... бо вона мені завдала болю. Я хотів цього... і я це зробив... а вона не хотіла мене. Вона ніколи не хотіла мене. Ніколи, хоч як я намагався... як тільки я не намагався і...

— Ох, ради Бога!

— І я не знав про цю дитину, аж до того самого дня... коли вона впала. А вона не знала, де я був, щоб написати мені... хоча вона не написала б, навіть і знаючи. Кажу ж вам... кажу ж вам, я б зразу вернувся додому... якби знав... чи хотіла вона мого повернення, чи й ні...

— О так, я знаю, що ви вернулися б!

— Боже, а я так дурів усі ці тижні, дурів і пиячив! А коли вона сказала мені, отам на сходах... що я зробив? Що я сказав? Я засміявся й сказав: «Не журися. Може, у тебе ще буде викидень». І вона...

Мелані враз пополотніла, й очі її заокруглилися від жаху, коли вона подивилася вниз на чорну розкудлану голову, що розпачливо торгалась у неї на колінах. Надвечірнє сонце струменіло у відчинене вікно, і раптом вона побачила, так наче вперше, які великі, смагляві й дужі його руки та яке густе чорне волосся їх покриває. Мимохіть вона трохи відсахнулася. Ці руки здавались такими хижими і водночас, коли хапалися за поділ її сукні,— такими слабосилими й безпорадними.

Невже-таки він почув ті безглузді брехні про Скарлет та Ешлі, повірив у них і запалився ревнощами? Він і справді виїхав з міста на другий день після скандалу, але... Ні, цього не могло бути. Капітан Батлер завжди раптово вибирався у свої поїздки. Він не міг повірити в плітки. Занадто він розважливий. А якщо це була для нього справжня причина, то чому він не спробував застрелити Ешлі? Чи принаймні не зажадав від нього пояснень?

Ні, цього не могло бути. Просто він п’яний і хворий від переживань, і в голові йому все запаморочилося, як у людини, що марить і снує всякі химери. Чоловіки не такі витривалі у скруті, як жінки. Щось вибило його з колії, може, в нього була якась дрібна сварка зі Скарлет, а зараз він робить з цього бозна-що. Може, деякі з цих жахливих речей, що він каже, і справді були. Але не всі. В усякому разі, таких слів він не міг їй сказати! Жоден чоловік не може сказати такого жінці, коли кохає її так гаряче, як ось він Скарлет. Мелані ніколи не стикалася в живі очі зі злом та жорстокістю, і тепер, коли вперше на її віку це сталося, воно здалося занадто неправдоподібним, щоб можна було в нього повірити. Він просто п’яний і хворий. А хворих дітей треба лагідно заспокоювати.

— Годі-бо, годі! — мовила вона тихо.— Заспокойтеся, прошу вас. Я все розумію.

Він рвучко підвів голову й глянув на неї очима, набряклими кров’ю, і люто скинув з себе її руки.

— Ні, присяйбі, нічого ви не розумієте! Ви не можете зрозуміти! Ви... ви занадто добра, щоб зрозуміти. Ви не вірите мені, але все це правда, і я псяюра. А знаєте, чому я так вчинив? Я ошаленів, я не тямив себе від ревнощів. Їй завжди було байдуже до мене, і я подумав, що зможу зробити так, щоб вона перестала бути байдужою. Але вона як була байдужа, так і лишилася такою. Вона не кохає мене. І ніколи не кохала. Вона кохає...

Його нестямний сп’янілий погляд зустрівся з її поглядом, і він замовк, так і застиг з розтуленим ротом, немов тільки зараз усвідомивши, до кого звертається. Обличчя Мелані було бліде й напружене, а пильно втуплені в нього очі мали вираз погідний і співчутливий — вона рішуче відмовлялася вірити. Якась прозора ніжність проступала в цих карих очах, а невинність у глибині їх була така разюча, що Рет наче дістав ляпаса, і в його затуманеній спиртним голові трохи проясніло, і потік шалених безтямних слів урвався на півслові. Він щось буркнув, одвів очі вбік і швидко закліпав повіками, так ніби вертався до пам’яті.

— Я — потвора,— промурмотів він, знов опускаючи знеможену голову їй на коліна.— Але не така вже безнадійна. І якби я й сказав вам, ви б не повірили, правда ж? Ви занадто добра, щоб мені повірити. До вас я ще ніколи не зустрічав у житті людини, по-справжньому доброї. Ви не повірили б мені, правда ж?

— Ні, не повірила б,— заспокійливо підтвердила Мелані й знову погладила його по голові.— З нею все буде гаразд, заспокойтеся, капітане Батлер! Не плачте. З нею все буде гаразд.

Розділ LVII

Через місяць Рет посадив на потяг до Джонсборо бліду й схудлу жінку. Вейд і Елла, які їхали з нею, були мовчазні й стривожені біля своєї матері з таким непорушним поблідлим обличчям. Малі тулилися до Пріссі, бо навіть своєю дитячою свідомістю вловлювали щось страшнувате в цих холодних відчужених стосунках, що склалися тепер між їхньою матір’ю та вітчимом.

Скарлет, хоч була ще досить слаба, вирішила поїхати на свою батьківщину, до Тари. Вона відчувала, що задихнеться, пробувши в Атланті ще хоч день, коли в голові вирують нескінченні гнітючі думки про безвихідь її становища. Хвора тілом і надломлена душею, вона скидалася на заблукану дитину в моторошному краю, де нема ані одної знайомої признаки, що підказала б їй вихід.

Як ото колись вона втекла з Атланти перед навалою ворожої армії, так і тепер тікала, заганяючи у глиб свідомості всі свої гризоти звичним захисним прийомом: «Не думатиму про це зараз. Я не витримаю, якщо почну думати. Подумаю про це завтра в Тарі. Завтра буде новий день». Їй здавалося, що коли вона вернеться до тиші зелених бавовникових полів у рідній околиці, всі її клопоти відпадуть і вона спроможеться зібрати докупи розпорошені думки, щоб якось жити далі.

Рет стежив за поїздом, поки той зник за обрієм, а на обличчі його проступав вираз гіркої задуми, що аж ніяк не додавав йому привабливості. Тоді зітхнув, відпустив коляску і, сівши верхи на свого коня, подався Плющевою вулицею до будинку Мелані.

Ранок був теплий, і Мелані сиділа на затіненому виноградом ганку, маючи при собі кошик з дірявими шкарпетками. Вона розгубилася і знітилась, коли побачила, що Рет спішився й перекинув віжки через руку чавунного негреняти над хідником. Не бачилися вони сам-на-сам від того страшного дня, коли Скарлет була така хвора, а він такий... ну... такий п’яний. Мелані навіть у думках не хотілося вимовляти цього слова. Протягом того часу, коли Скарлет видужувала, Мелані тільки коли не коли перемовлялася з Ретом словом-другим, і при цьому насилу зважувалась глянути йому у вічі. Він, однак, у таких випадках тримався з нею, як мав звичай, рівно й невимушено, і жодного разу ні поглядом, ні словом не показав, що між ними була якась пригода. Ешлі колись зауважив їй, немов чоловіки часто не пам’ятають, що вони сп’яну кажуть чи роблять, і Мелані подумки благала Бога, щоб цим разом пам’ять таки відмовила капітанові Батлеру. Вона б воліла швидше померти, ніж довідатись, що він пам’ятає про ту свою сповідь. Мелані вкрай збентежилась і зніяковіла, а щоки їй залила густа барва, поки він підходив до будинку. Але, можливо, він прийшов усього тільки попрохати, щоб удень Бо побув з Гарні? Не може ж він виявити таку нетактовність — з’явитись до неї з подякою за те, що вона зробила того дня!

Мелані підвелася назустріч йому, вже не вперше дивуючись, яка легка в нього хода, як на такого рослявого чоловіка.

— Скарлет поїхала?

— Так. У Тарі їй покращає,— відповів він, усміхаючись.— Іноді, здається, вона схожа на гіганта Ангея, що набирається сили, доторкуючись до матері-землі. Скарлет не можна довгий час перебувати далеко від тієї червоної глини, яку вона так любить. Побачити, як росте бавовник,— це для неї куди корисніше за всі ліки доктора Міда.

— А ви не присядете? — запросила його Мелані тремтливим порухом руки. Він був такий дужий, і від нього віяло такою суто чоловічою снагою, що вона аж губилася. Мелані відчувала на собі вплив цієї особливої вітальної сили, яка робила її слабшою і меншою, ніж вона була насправді. Він виглядав дуже смуглявим і кремезним, а під його тонким білим сурдутом грали такі м’язи, що їй робилося страшно. В цю хвилину їй здавалося неймовірним, щоб таку силу й самовпевненість вона могла бачити надломленими. І щоб ця чорна голова лежала в неї на колінах.

«Ох лишенько!» — збентежено подумала вона і знов зашарілася.

— Міс Меллі,— мовив він лагідно,— чи я не завдаю вам прикрості своєю присутністю? Може, мені краще піти? Тільки прошу вас, будьте щирі.

«Ой! — промайнуло у неї.— Він таки пам’ятає! І бачить, яка я знічена!»

Вона підвела на нього благальний погляд, і раптом її розгубленість і збентеження як рукою зняло. Очі його дивилися так супокійно, так погідно, стільки в них було зрозуміння, що вона сама собі зчудувалася: якою це треба бути нерозумною, щоб хвилюватись. З обличчя його було знати, що він втомлений і, як з подивом відзначила Мелані, дуже смутний. Та як вона могла бодай думку допустити, що йому стане невихованості прийти сюди й завести мову про те, чого вони обоє воліли б і не пам’ятати?

«Бідолаха, він так пережив через Скарлет»,— подумала вона і, спромігшись на усмішку, промовила:

— Та сідайте ж, капітане Батлер.

Він важко опустився у крісло й став дивитись, як вона знов узялася церувати шкарпетки.

— Міс Меллі, я прийшов просити у вас великої послуги і,— він усміхнувся й опустив кутики уст,— співучасті в одному ошуканстві, на яке вас навряд чи вдасться намовити.

— В одному... ошуканстві?

— Атож. Справді, я прийшов до вас із чисто діловою розмовою.

— Он як? Тоді вам краще поговорити з містером Вілксом. Я геть нетямуща для ділових розмов. Мені бракує такої кмітливості, як у Скарлет.

— Боюся, що у Скарлет занадто багато цієї кмітливості — навіть собі на шкоду,— відказав він,— і саме тому я й звертаюся до вас. Ви знаєте, як... тяжко вона хворіла. Коли вона повернеться з Тари, то неодмінно знову кинеться в цю веремію зі своєю крамницею і тартаками, яким я щиро бажаю котроїсь ночі любісінько піти з димом. Я боюся за її здоров’я, міс Меллі.

— Так, вона й справді забагато взяла на свої плечі. Ви повинні вплинути на неї, нехай кине це все й подбає про себе.

Рет засміявся.

— Ви ж знаєте, яка Скарлет затята. З нею дарма й змагатися. Вона просто як свавільна дитина. Не дозволяє, щоб я допомагав їй... та й нікому іншому не дозволяє. Я вмовляв її продати свої тартаки, але вона не хоче. Ось тепер, міс Меллі, я й перейду до тієї справи, заради якої завітав до вас. Я знаю, що Скарлет коли й продасть свої півтора тартаки, то тільки містерові Вілксу й більш нікому, і я б хотів, щоб він відкупив їх в неї.

— Ох лишенько! Та це було б чудово, але...— Мелані не докінчила й закусила губу. Не могла ж вона обговорювати грошові питання з чужим чоловіком. Якось так виходило, що хоч Ешлі щось там і заробляв на тартаку, у них вічно була скрута з грішми. Її непокоїло, що вони так мало заощаджують. І хтозна, куди ті гроші спливали. На домашнє господарство вистачало тих грошей, що одержував Ешлі, але тільки-но виникала якась непередбачена потреба, вони ледве стягували кінці з кінцями. Звичайно, чимало йшло на сплату лікарських рахунків, а тоді ще ті книжки й меблі, що Ешлі замовив у Нью-Йорку, багато поглинули. І крім того, вони годували й одягали всіх бездомних, що ночували в них у підвалі. Та й колишнім конфедератам Ешлі ніколи не міг відмовити в позичці. І...

— Міс Меллі, я позичу вам для цього гроші,— сказав Рет.

— Це так мило з вашого боку, але ж ми повік не зможемо розрахуватись!

— А мені й не треба, щоб ви розраховувались. Не сердьтеся на мене, міс Меллі! Вислухайте, будь ласка, що я скажу. Мене цілком задовольнить, коли Скарлет перестане виснажувати себе щоденними поїздками на ці тартаки. Досить буде з неї крамниці для своєї мороки й задоволення... Ви мене розумієте?

— Н-ну... так,— відповіла Мелані не дуже впевнено.

— Ви хочете придбати поні для свого хлопчика? І послати його на науку до університету, й саме до Гарварду, і у велике турне до Європи?

— О, ще й як хочу! — скрикнула Мелані, прояснівши лицем, як завжди, коли згадували про Бо.— Я хочу, щоб він усе мав, але... тепер усі такі зубожені, що...

— Містер Вілкс з часом зможе заробити добрі гроші на цих тартаках,— сказав Рет.— І мені буде приємно, коли Бо матиме все те, чого заслуговує.

— Ой, капітане Батлер, ви такий хитрун! — вигукнула вона, усміхаючись.— Апелюєте до материнської гордості! Я читаю ваші думки, як розгорнуту книжку.

— Маю надію, що це не так,— зауважив Рет, і вперше за всю розмову в очах у нього щось зблиснуло.— То ви дозволите позичити вам гроші?

— А в чому тут полягає ошуканство?

— Ми маємо з вами укласти таємну угоду супроти Скарлет і містера Вілкса.

— Ох лишенько! Я цього не зможу!

— Якби Скарлет дізналася, що я в неї за спиною щось таке вчинив, нехай навіть для її добра... ви ж знаєте, який у неї палахкий темперамент! І містер Вілкс, боюся, відмовився б узяти в мене позичку, якби я так прямо запропонував. Отож вони обоє не повинні знати, звідки ці гроші.

— Ой, та я певна, що містер Вілкс не відмовився б, якби зрозумів, про що йдеться. Він так любить Скарлет.

— Так, я щодо цього не маю сумніву,— рівним голосом зауважив Рет.— Але він однаково б відмовився. Ви знаєте, які горді всі Вілкси.

— Ох лишенько! — скрикнула розгублено Мелані.— Я хотіла б... Ні, містере Батлер, я таки не зможу обманювати свого чоловіка.

— Навіть заради того, щоб допомогти Скарлет? — запитав Рет прикро враженим тоном.— А вона ж так вас любить!

На очах у Мелані з’явилися сльози.

— Ви знаєте, що я ради неї готова на все. Я ніколи, ніколи не зможу й наполовину віддячитись їй за все те, що вона для мене зробила. Ви це знаєте.

— Так,— відповів Рет коротко.— Я знаю, що вона для вас зробила. А ви не могли б сказати містерові Вілксу, що дістали ці гроші у спадок від котрогось родича?

— Ой капітане Батлер, та в мене всі родичі такі, що без цента в кишені!

— Добре, тоді якщо я перекажу гроші поштою на містера Вілкса, не вказуючи імені відправника, ви подбаєте, щоб вони пішли на купівлю тартаків, а не на... ну, не на зубожілих екс-конфедератів?

Спершу Мелані трохи образилась на останні його слова, бо вони ніби містили щось осудливе на адресу Ешлі, та коли він вибачливо усміхнувся до неї, відповіла йому усмішкою.

— Звичайно, подбаю.

— Отже, домовились? І це буде нашою таємницею?

— Але я ще ніколи не мала ніяких таємниць від чоловіка!

— Я певен цього, міс Меллі.

І, дивлячись на Рета, вона подумала, що дуже правильно його розуміє, тоді як багато хто страшенно помиляється в своїх судженнях про нього. Люди казали, ніби він брутальний, глузливий, погано вихований і навіть безчесний. Хоча тепер уже чимало цілком пристойних людей визнає, що раніше вони хибно оцінювали Рета. А от вона з самого початку знала, що він чоловік порядний. До неї Рет завжди ставився якнайчемніше, уважливо, з глибокою пошаною й цілковитим розумінням. А як він кохає Скарлет! І як це добре з його боку, що він придумав таким кружним шляхом звільнити Скарлет бодай від частини її тягарів!

У раптовому напливі почуттів вона сказала:

— Скарлет пощастило, що вона має такого дбайливого чоловіка!

— Ви так гадаєте? Боюся, вона не погодилася б з Вами, якби це почула. А поза тим я хочу зробити добро й вам, міс Меллі. Вам я даю ще й більше, ніж Скарлет.

— Мені? Непорозуміло перепитала вона.— А, ви маєте на увазі Бо.

Рет узяв у руку капелюха й підвівся. Хвильку він дивився вниз на незграбне овальне личко з довгим кучериком на лобі й поважними темними очима. Таке не від світу сього обличчя, безборонне проти життя.

— Ні, я не Бо мав на увазі. Я намагаюсь дати саме вам щось більше, ніж Бо, якщо ви тільки можете це уявити.

— Ні, я цього не можу уявити,— відказала вона, знов розгубившись.— Для мене нема нічого на світі дорожчого, ніж Бо, за винятком Еш... за винятком містера Вілкса.

Рет нічого не сказав, а тільки дивився вниз на неї, і смугляве обличчя його було непорушне.

— Це дуже мило, що ви хочете зробити для мене щось добре, капітане Батлер, але мені справді-таки пощастило. Я маю все на світі, про що тільки може мріяти жінка.

— То й чудово,— мовив Рет, раптом спохмурнівши.— А я вже подбаю, щоб ви його не втратили.

Коли Скарлет повернулася з Тари, нездорової блідості вже не було у неї на обличчі, а щоки заокруглились і порожевіли. Зелені очі її знову стали жваві й іскристі, і вона вперше за кілька тижнів голосно засміялася, коли Рет і Гарні приїхали на станцію зустріти її, Вейда й Еллу,— засміялася, бо надто вже кумедно й недоладно виглядали вони обоє. У Рета за стрічку капелюха були встромлені дві великі індичі пір’їни, а у Гарні, одягненої в страх як подерту сукенку, колись святкову, щоки були розмальовані похилими синіми смужками, і в кісках стриміло павичеве перо завдовжки в половину її зросту. Батько з донькою очевидячки грали в індіанців, коли надійшла пора зустрічати поїзд, і з розгубленого обличчя Рета та обуреного — Мамки видно було, що Гарні відмовилась умитись та переодягтись навіть задля зустрічі з мамою.

Скарлет сказала: «Ну й обшарпанка!» — цілуючи Гарні, і підставила щоку для поцілунку Ретові. На станції було людно, тим вона й напросилась на цю ласку. Хоч і ошелешена виглядом Гарні, вона не могла не помітити, що всі сторонні усміхаються, дивлячись на батька з донькою,— усміхаються не глузливо, а добродушно й привітно. Всі знали, що найменша донька Скарлет коверзує батьком як хоче, і Атланта тішилася цим і сприймала це схвально. Незмірна любов Рета до доньки неабияк допомогла йому повернути собі добре ім’я в очах товариства.

Дорогою додому Скарлет весь час розповідала новини зі своєї округи. Спекотна суха погода сприяла швидкому достиганню бавовнику, але ціни восени, на думку Вілла, будуть низькі. Сьюлін чекає другої дитини — цю звістку вона повідомила так, щоб малі не зрозуміли,— а Елла виявила несподіване зухвальство, куснувши старшу дочку Сьюлін. Зрештою, зауважила Скарлет, та цього й заслужила, бо вдалася в матір. Але Сьюлін розпалилась, і у них сталася запекла сварка, зовсім як у давні часи. Вейд забив мокасинову змію, сам-один. Ренда і Камілла Тарлтони вчителюють у школі,— оце сміхи! Таж ці Тарлтони не вміли правильно написати навіть найпростіших слів! Бетсі Тарлтон вийшла заміж за якогось однорукого з Лавджоя, і вони вдвох разом з Гетті й Джімом Тарлтон ом вирощують непоганий бавовник у Красогір’ї. Місіс Тарлтон розжилася на породисту кобилу з лошам і тішиться так, немов стала мільйонеркою. А в старому будинку Калвертів оселилися негри! Ціле кипіло їх, і то їхній власний будинок. Купили його з шерифського аукціону. Садиба перетворилась на руїну, аж серце болить дивитись. А де поділася Кетлін зі своїм непутящим чоловіком — ніхто не знає. Алекс має пошлюбити Селлі, братову вдову. Уявити лишень, коли вони стільки років прожили в тому самому домі! Всі кажуть — це вони одружуються з розрахунку, бо про них уже плітки стали ходити, що вони там лише удвох мешкають, відколи померли Стара Господиня й Молода. І це мало не розбило серце Діміті Манро. Але так їй і треба. Була б меткіша, давно б собі котрогось обкрутила, а не чекала на Алекса, поки він розбагатіє на одруження.

Скарлет бадьоро викладала всі ці новини, хоча було багато чого такого в житті округи, що гнітило її, про що не хотілося й думати. Коли вона їздила з Вілл ом по околиці, то відганяла від себе згадки про те, як, бувало, ці тисячі родючих акрів зеленіли кущами бавовнику. А тепер плантація за плантацією знов перетворювалися на пущу, і мовчазні руїни будівель та спорожнілі бавовникові поля заростали вербняком, приземкуватими дубками й низькорослою сосною. Де раніше сотню акрів мали під плугом, тепер оброблявся заледве один. Було таке враження, наче проїжджаєш вимерлим краєм.

«Ця місцевість не відродиться й за півста літ... якщо взагалі відродиться,— казав Вілл.— Тара — найкраща ферма в окрузі, і це завдяки вам, Скарлет, і мені, але це тільки ферма, ферма на два мули, а не плантація. За Тарою іде садиба Фонтейнїв, і потім Тарлтонів. Вони не роблять великих грошей, та якось дають собі раду й не складають рук. Проте більшість тутешніх людей, та й більшість ферм...»

Ні, Скарлет не була в захопленні від того, якою виглядала та спустошена округа. Ще сумніше враження вона справляла, коли дивитися на неї звідси, з гамірної і квітучої Атланти.

— А що тут новенького? — запитала Скарлет, коли вже нарешті дісталися додому й повсідались на ганку перед будинком. Усю дорогу вона говорила швидко й невгавно, боячись, щоб не залягла мовчанка. З Ретом вона ні разу не розмовляла наодинці від того дня, коли впала зі сходів, і не дуже квапилася тепер залишитись із ним сам-на-сам. Вона не певна була, як він до неї ставиться. Під час її повільного одужання він був уважливий, хоч до рани прикладай, але таку доброту може виявляти й стороння людина. Він вгадував кожне її бажання, осмикував дітей, щоб не набридали їй, наглядав за тартаками й крамницею. Однак жодного разу не сказав: «Я шкодую, що так сталося» Що ж, може, він і не шкодував ні за чим. Може, він і досі думає, що та ненароджена дитина була не від нього. Звідки вона може знати, які думки ховаються за цим непроникним смуглявим обличчям? Але він уперше за час їхнього шлюбу намагався бути якомога чемнішим і виявляв бажання, щоб життя їхнє далі точилося так, наче нічого прикрого між ними не сталося, наче — сумно подумала Скарлет — наче взагалі нічого такого не було, що зв’язувало б їх. Що ж, коли така його воля, вона й собі гратиме.

— То все тут гаразд? — спитала вона знову.— Ти покрив новим гонтом крамницю? Виміняв мулів? Ради Бога, Рете, витягни ці пір’їни з капелюха. Ти схожий на блазня — ще, чого доброго, і в місто з ними поїдеш.

— Ні, не треба витягати,— заявила Гарні, про всяк випадок забираючи капелюха у батька.

— Тут усе гаразд,— відповів Рет.— Ми з Гарні дуже мило збували час, а її коси від часу твого від’їзду, здається, ні разу не бачили гребінця. Не бери в рот цих пір’їн, любонько, це бридко. Так, гонт уже постелили, а мулів я виміняв непоганих. А так новин ніяких. Усе досить одноманітно.

Тоді, немов спохопившись, докинув:

— Між іншим, оце вчора завітав високодостойний Ешлі Вілкс. Він цікавився, чи не продала б ти йому свого тартака, а також своєї пайки в тому, яким він заправляє.

Скарлет, що погойдувалась у кріслі-гойдалці й обмахувала себе віялом з індичого пір’я, рвучко випросталась.

— Чи я не продала б? А звідки, у ясної мами, взялися гроші в Ешлі? Ти ж знаєш — у них і цента зайвого нема. Ледве він щось заробить, як Мелані вже й витратила.

Рет стенув плечима.

— Я завжди гадав, що Мелані особа ощадлива, хоч я й не так дуже знаюся на деталях приватного життя Вілксів, як, бачу, ти.

Ця шпилька нагадала давнішу манеру Рета вести розмову, і Скарлет відчула деяке роздратування.

— Біжи пограйся, дорогенька,— сказала вона Гарні.— Мама хоче поговорити з татком.

— Ні,— рішуче заявила дівчинка й вибралася батькові на коліна.

Скарлет насупилася на дитину, а Гарні у відповідь так скосила на неї оком, що мов живого нагадала їй Джералда О’Гару, і вона ледь не розсміялася.

— Хай собі сидить,— примирливо мовив Рет.— А звідки у нього гроші,— то їх начебто прислав йому товариш, якого він доглядав під час епідемії віспи у Рок-Айленді. Усвідомлення, що вдячність ще існує на світі, повертає мені віру в людську природу.

— А хто це такий? Ми його знаємо?

— Лист був без підпису, з Вашингтона. Ешлі так і не пригадав, хто б міг його прислати. Ну, але людина такої альтруїстичної натури, як Ешлі, стільки робить у житті добрих вчинків, що важко їх усі пам’ятати.

Скарлет, якби її не вразило так несподіване щастя, що звалилося на голову Ешлі, підхопила б цю рукавичку, хоч у Тарі вона вирішила ніколи більш не заходити у сварку з Ретом через Ешлі. Грунт у неї під ногами, коли йшлося про стосунки з ними двома, був не зовсім певний, і поки становище не проясниться, вона не хотіла позбавляти себе можливості вільного маневру.

— Він хоче відкупити в мене тартаки?

— Так. Але я, звичайно, сказав йому, що ти на це не згодишся.

— Я б хотіла, щоб ти дав мені змогу самій вирішувати свої справи.

— Але ж ти не погодишся віддати тартаки, це ясно. Я сказав, що він не згірше за мене знає: для тебе найбільша радість у житті пхати свого носа, де тебе не просять, а продавши йому тартаки, ти втратиш змогу верховодити ним.

— І ти посмів таке наговорити йому про мене?

— А чом би й ні? Це ж правда. Сподіваюся, він у душі згоден зі мною, тільки, боюся, як людина вельми вихована, вголос цього не визнає.

— Ти оббрехав мене! Я продам йому тартаки! — сердито скрикнула Скарлет.

До цієї хвилини вона й у думках собі не покладала збутися тартаків. У неї було кілька підстав, щоб утримувати тартаки при собі, і вартість їх якраз найменше її обходила. Протягом останніх років їй не раз траплялася нагода продати їх, і за добру ціну, однак вона відхиляла всі ці пропозиції. Тартаки були наочним свідченням успіху, якого Скарлет досягла, причому без будь-чиєї допомоги, та ще й долаючи безліч перешкод, і вона пишалася своїми тартаками й собою. Але головна причина, чому вона не хотіла їх продавати, полягала в тому, що тартаки єднали її з Ешлі. Позбувшись тартаків, вона лише зрідка зможе бачитися з Ешлі, і майже ніколи — наодинці. А їй просто необхідно бачитись із ним сам-на-сам! Не може вона далі жити, непевна в його ставленні до неї тепер і пройнята страхом, чи не зітліло все його кохання з сорому того жахливого вечора, коли був прийом у Мелані. А зустрічаючись із Ешлі у справах, вона легко зможе завести розмову й на інші теми, і ні в кого це не викличе ніякої підозри. З часом же — Скарлет не сумнівалася — їй вдалося б знов посісти в його серці те місце, яке вона займала раніше. Але якщо вона продасть тартаки...

Ні, вона зовсім не хотіла продавати їх, однак, підострожена думкою, що Рет виставив її перед Ешлі в такому нещадно правдивому світлі, раптом передумала. Ешлі дістане ці тартаки, і за таку низьку ціну, що відразу побачить, як вона великодушно вчинила.

— Я продам! — запально вигукнула вона.— І що ти на це скажеш?

В очах у Рета зблиснула ледь помітна іскрина тріумфу, коли він нахилився зав’язати Гарні шнурівку на нозі.

— Я гадаю, що ти за цим пожалкуєш.

Скарлет таки й справді вже жалкувала за своїми нерозважливими словами. Якби це вона комусь іншому сказала, то не посоромилася б забрати їх назад. І підбило ж її таке бовкнути! Вона подивилась на Рета, насуплена від злості, і побачила, що він спостерігає за нею тим своїм пильним поглядом, як ото кіт пасе мишу. Помітивши її насупленість, Рет раптом засміявся і зблиснув білими зубами. У Скарлет промайнула невиразна підозра, чи не підловив він її у пастку.

— А ти часом не причетний до цієї справи? — гостро запитала вона.

— Я? — Рет звів угору брови, вдаючи подив.— Ти б мала краще мене знати. Я ніколи не йду на доброчинство, якщо можу без цього обійтися.

Того ж вечора Скарлет продала Ешлі обидва тартаки й повністю з ними розв’язалася. На цьому вона нічого не втратила, бо Ешлі відмовився від пропозиції придбати їх за найнижчою ціною, а заплатив, навпаки, найвищу, яку їй будь-коли пропонували. Після того як було підписано папери і, отже, всі права на тартаки перейшли до нового власника, а Мелані подала Ешлі та Ретові по чарочці вина на відзнаку цієї акції, Скарлет відчула себе осиротілою, наче втратила когось із дітей.

Тартаки були її улюбленцями, її гордістю, наслідком зусиль її маленьких беручких рук. Почала вона з невеличкого тартака в ті чорні дні, коли Атланта ледве-но відроджувалася з руїн та попелу й нужда заглядала Скарлет в очі. Вона боролася за свої тартаки і йшла на всякі хитрощі тієї скрутної пори, коли з боку янкі загрожувала конфіскація, коли сутужно було з грішми й коли навіть неабияких спритників обставини припирали до стіни. А тепер, коли рани Атланти загоювались, і на кожному кроці поставали нові будівлі, й до міста день у день напливали новоприбульці, вона мала два пристойні тартаки, два лісові склади й кільканадцять запрягів мулів, а робітники-в’язні виробляли продукцію з деревини мало не задурно. Розпрощатися з цим усім було для неї однаково, що відчахнути від себе велику частку свого життя, яка була гірка й тяжка, але у спогадах поставала оповитою зажурою і гордістю.

Скарлет розбудувала ціле підприємство, а тепер, продавши його, перейнялася гнітючою певністю, що, коли її не буде біля керма, Ешлі все спустить, усе те, чого їй такими важкими зусиллями вдалося домогтись. Він же такий, що кожному довіряє і досі ще не навчився навіть розрізняти дощок за розмірами. А у неї відтепер не буде можливості й поради йому вділити — через оті Ретові слова, ніби вона любить усіма порядкувати на свій лад.

«А щоб його чорти вхопили, цього Рета!» — подумала вона і, придивляючись до нього, чимраз дужче переконувалася, що за цим усім стоїть Рет. Вона тільки не могла збагнути — як це він зробив і навіщо. Рет саме розмовляв з Ешлі, і увагу її привернули його слова:

— Гадаю, ви негайно ж відмовитесь від праці в’язнів.

Відмовитись від в’язнів? Як то можна? Рет же чудово розуміє, що великі прибутки від тартаків можливі тільки завдяки дешевизні праці в’язнів! І чому Рет такий певний, як саме Ешлі вчинить? Звідки він це знає?

— Так, я не зволікаючи всіх їх відправлю,— відповів Ешлі, уникаючи погляду враженої Скарлет.

— Та ти з глузду з’їхав, чи що? — скрикнула вона.— Пропадуть же гроші, сплачені за них наперед, та й де ти набереш робітників?

— Найму вільних негрів,— сказав Ешлі.

— Вільних негрів! Ото дурниці! Хіба ти не знаєш, скільки їм доведеться платити? І, крім того, на тебе раз у раз почнуть насідати янкі, перевірятимуть, чи ти годуєш їх тричі на день курятиною та чи вкладаєш спати під пуховими перинами. А якщо огрієш котрогось ледацюгу батогом, аби шпаркіше крутився, янкі зчинять крик звідси й аж до Долтона, і ще й у тюрму тебе запроторять. Та ж бо в’язні — це єдиний...

Мелані втупилась у свої сплетені на колінах руки. Ешлі мав знічений вигляд, але поступатися не збирався. З хвилину він мовчав. А потім підвів очі на Рета й наче побачив у його очах порозуміння й підтримку. Скарлет це помітила.

— Я не використовуватиму праці в’язнів,— тихо мовив Ешлі.

— Он ти як! — Їй аж дух забило.— А чому б то? Боїшся, що люди почнуть осуджувати тебе так само, як і мене?

Ешлі підвів голову.

— Я не боюся людського поговору, коли можу виправдати свою поведінку. А використання праці в’язнів я ніколи не виправдовував.

— Але чому?..

— Я не можу наживатися з примусової праці та нещастя інших.

— Але ж ти володів рабами!

— Вони не були нещасні. Та й, крім того, я однаково відпустив би їх на волю після батькової смерті, якби війна не звільнила їх раніше. Тільки ж тут зовсім інша річ, Скарлет. Ця система найму в’язнів дозволяє багато надужить. Ти, може, й не знаєш цього, а я знаю. Я знаю напевне, що Джонні Геллегер у своїй команді вбив принаймні одного в’язня. А може, й кількох, бо кого це обходить — одним в’язнем більше, менше? Він казав, ніби його вбито при спробі втекти, проте від людей я чув дещо інакше. І я знаю, що він примушує працювати недужих. Називай це забобоном, але я не вірю, щоб гроші, здобуті на людському стражданні, могли принести щастя.

— А хай йому чорт! Ти хочеш сказати... слухай, Ешлі, а це ти набрався часом не з проповідей превелебного Воллеса про брудні гроші?

— Мені не треба було ні від кого набиратись. Я був такої думки задовго до того, як він почав це проповідувати.

— Тоді ти, мабуть, вважаєш, що всі мої гроші брудні! — скрикнула Скарлет, уже направду проймаючись злістю.— Бо я використовувала працю в’язнів, і в мене є салун, і...

Вона раптом урвала мову. Мелані й Ешлі сиділи з розгубленим виглядом, а Рет осміхався на весь рот. «От чортяка,— роздратовано подумала Скарлет.— Це йому здається, що я знову пхаю свого носа, де мене не просять, та й Ешлі, певно, теж такої думки. Ото б стукнути їх обох лобами!» Врешті, однак, вона притлумила свій гнів і спробувала, хоч і з невеликим успіхом, прибрати такий вираз, ніби їй байдужісінько.

— Але мені, звичайно, нема до цього діла,— сказала вона.

— Скарлет, не подумай, що я тебе осуджую! Зовсім ні. Просто ми по-різному дивимось на всякі такі речі, і те, що, як на тебе, добре,— як на мене, може, й не годиться.

Нараз їй закортіло, щоб Рета й Мелані занесло ген на край світу і щоб вона зосталася лише вдвох з Ешлі — вона тоді могла б крикнути. «Та я ж того й хочу — дивитись так само, як і ти, на різні речі! Тільки скажи мені, що ти маєш на увазі, і я тоді зрозумію й стану такою, як ти!»

Однак у присутності Мелані, яку ця прикра сцена гнітила аж до дрижаків, і Рета, який невимушено сидів собі й осміхався до неї, Скарлет, вона тільки й спромоглась промовити якомога холодніше, вдаючи ображену гідність:

— Безперечно, це твоя справа, Ешлі, і я зовсім не збираюся підказувати тобі, як слід заправляти тартаками. Але я, їй-богу, не розумію твого ставлення і твоїх зауважень.

Ох, якби ж то вони були наодинці, їй не довелося б звертатись до нього таким холодним тоном, вживати цих слів, що так його засмучують!

— Я тебе образив, Скарлет, але я цього не хотів. Повір мені й вибач. У тому, що я сказав, нема нічого загадкового. Просто я таки вважаю, що гроші, роздобуті у певний спосіб, рідко приносять щастя.

— Але ж ти помиляєшся! — скрикнула вона, не мігши далі себе стримувати.— Глянь ось на мене! Ти знаєш, як мені дісталися мої гроші. Ти знаєш, в якій скруті я була перед тим, як почала їх заробляти. Ти ж пам’ятаєш ту зиму в Тарі, коли стояла така холоднеча, і ми з клаптів килимів шили собі устілки для взуття, недоїдали і раз у раз бідкалися тим, чи зможемо дати освіту Бо й Вейдові. Ти пам’я...

— Я пам’ятаю,— втомлено відказав Ешлі,— хоч і волів би це забути.

— І ти ж не будеш запевняти, що хтось із нас був щасливий тоді, правда? А глянь на нас теперішніх! У тебе милий такий будинок і забезпечене майбутнє. А у мене — чи ж хто має гарніший особняк, ніж мій, або кращий одяг, або породистіших коней? Ніхто так гарно не частує гостей, не влаштовує кращих прийомів, ніж я, і мої діти мають усе, чого жадають. А як я доробилася тих грошей, які все це уможливили? Хіба вони з неба мені впали? Ні, ясний пане! Це все праця в’язнів, орендна платня за салун і...

— І ще не забудь убивство того янкі,— тихенько докинув Рет.— Адже саме воно започаткувало твоє піднесення.

Скарлет крутнулась до нього, вже ладна зірватись.

— І ці гроші зробили тебе дуже, дуже щасливою, чи не правда, дорогенька? — запитав він їдуче-солодким тоном.

Скарлет похлинулася на невимовленім слові, рот її так і лишився розтулений, і швидко пробігла очима по всіх трьох у кімнаті. Мелані була до того знічена, що мало не плакала, Ешлі нараз спохмурнів і замкнувся, а Рет стежив за нею з-над сигари з відсторонено-іронічним усміхом. Скарлет хотілося скрикнути: «Звичайно, вони зробили мене щасливою!»

Але так і не спромоглася вимовити цих слів.

Розділ LVIII

Після своєї хвороби Скарлет помітила, що Рет змінився, хоч і не могла з певністю сказати, чи ці зміни подобались їй. Він перестав пити, був тепер урівноважений і задуманий. Він частіше приходив додому на вечерю і зробився привітнішим до челяді й уважливішим до Вейда та Елли. І ніколи не згадував про минуле — ні про погане, ні про добре, ніби мовчки дожидаючи, що Скарлет сама про це заговорить. Вона, однак, воліла мовчати, бо так воно й легше було, і життя йшло собі своєю рівною колією, коли дивитися збоку. Він ставився до неї, як і під час її одужання, з холодною ввічливістю, і більше вже не піддражнював своїм тягучим голосом і не жалив сарказмом. Тільки тепер вона усвідомила, що коли Рет доводив її до шалу в’їдливими кпинами й спонукав зопалу огризатися, не добираючи слів, то це лише тому, що був небайдужий до її вчинків та слів. Але чи обходила його хоч трохи теперішня її поведінка — вона не знала. Він був чемний, однак ніякої зацікавленості не виявляв, і це дещо разило Скарлет, якій уже починало бракувати колишніх їхніх суперечок та пересварок.

Він був з нею люб’язний, але майже як сторонній, і якщо раніш його очі невідривно стежили за нею, то тепер вони стежили за Гарні. Здавалося, прудка течія його життя ввійшла у вузьке річище. Деколи Скарлет думала, що якби Рет приділяв їй хоч половину тієї уваги й ніжності, які припадали Гарні, життя їхнє склалося б зовсім інакше. Часом вона насилу могла всміхнутись, коли люди казали: «Ну ж і обожнює капітан Батлер свою доньку!» Та якби вона при цьому не всміхалася, людей це здивувало б, а їй не хотілося зізнатись навіть перед собою, що вона ревнує Рета до маленької дівчинки, надто ще коли це маля і для неї було найулюбленішим дитям. Скарлет завжди хотіла посідати перше місце в серцях тих, хто її оточував, а тепер уже було ясно, що Рет і Гарні завжди матимуть одне одного на першому місці у своєму серці.

Увечері Рет часто виходив з дому, але вертався тверезий. Не раз вона чула, як він о пізній порі проминав її зачинену кімнату й тихенько насвистував. Інколи він приводив з собою якихось чоловіків, і вони розмовляли в їдальні за карафкою бренді. Це були зовсім не ті люди, з якими він випивав у перший рік їхнього одруження. Ні багатих саквояжників, ні пристібаїв, ні республіканців він тепер не запрошував. Скарлет, навшпиньках підійшовши до балюстради над сходами, прислухалась і, на свій подив, частенько впізнавала голоси Рене Пікара, Г’ю Елсінга, братів Сіммонсів, Енді Боннела. І постійно там бували дідок Меррівезер та дядечко Генрі. Раз її неабияк вразило, коли вона почула голос доктора Міда. Таж ці люди свого часу вважали що Рета й повісити мало!

В її уяві ця група завжди асоціювалася з Френковою смертю, а пізні відлучки Рета останніми тижнями ще й більшою мірою приводили їй на пам’ять пору, що передувала тому наїздові ку-клукс-клану, в якому загинув Френк. Скарлет з жахом згадувала Ретові слова про те, що заради респектабельності він пристане і до цього клятого клану, хоча молить Бога, щоб не наклав на нього аж такої тяжкої покути. А що, коли Рет, як і Френк...

Одного вечора, коли його не було довше, ніж звичайно, вона вже не змогла стримувати напруження. Почувши нарешті звук Ретового ключа в дверях, вона накинула шаль, вийшла на освітлену газом площадинку над холом і перестріла Рета на верхніх сходинках. На його обличчі, задумливому й відстороненому ту ж мить з’явився подив.

— Рете, мені треба знати! Мені треба знати, чи ти... чи це не через клан... ти так пізно приходиш додому. Чи ти не належиш до..?

У яскравому світлі газової лампи Рет уважно глянув на неї, а тоді всміхнувся.

— Ти відстала від часу,— мовив він.— Ку-клукс-клану в Атланті вже немає. Можливо, і в усій Джорджії теж. Це ти просто наслухалася від своїх приятелів-пристібаїв та саквояжників усяких страхіть про куклукскланівців.

— Клану вже нема? А ти не приховуєш правди, щоб мене заспокоїти?

— Люба моя, коли ж це я заспокоював тебе? Клан уже взагалі не існує. Ми дійшли висновку, що від нього було шкоди більше, ніж пуття, бо він лише дратував янкі й давав привід для наклепів його ексцеленції губернатора Буллека. Губернатор знає, що він утримається при владі тільки доти, доки зможе переконувати федеральний уряд і газети янкі в тому, що Джорджія на грані заколоту і що за кожним кущем криється куклукскланівець. Щоб утримати владу, він розпачливо вигадує брехні про неіснуючу жорстокість ку-клукс-клану, як, мовляв, лояльних республіканців підвішують за пальці, а чесних негрів лінчують, звинувативши у гвалтуванні. Однак він стріляє по неіснуючих цілях, і це йому добре відомо. Дякую тобі за турботу про мене але ку-клукс-клан припинив діяльність невдовзі по тому, як я з пристібая перекинувся на покірного демократа.

Більшість того, що він сказав Скарлет про губернатора Буллеха, пролетіла у неї повз вуха, бо всю її сповнило почуття полегкості, коли вона почула, що клан більше не існує. Рета не вб’ють, як убили Френка, і вона не втратить своєї крамниці та його грошей. Але одне його слівце зачепилось їй за пам’ять. Він сказав «ми», пов’язуючи себе, звісна річ, з тими, кого називав раніше «старою гвардією».

— Рете,— спитала вона раптом,— а чи це не без твоєї допомоги розпався клан?

Він подивився на неї хвильку, і очі його заіскрилися.

— Не без моєї, моя любове. Ешлі Вілкс і я — ось хто завинив у цьому.

— Ешлі... і ти?

— Атож, як не банально, але це правда — в політиці з ким тільки не злигаєшся! Ні Ешлі, ні мені не усміхалося лигатись один з одним, однак... Ешлі взагалі був проти ку-клукс-клану, бо він заперечує насильство будь-якого роду. А я ніколи в клан не вірив, вважаючи, що це цілковита дурість і зовсім не той спосіб, у який можна досягти наших цілей. Зберігати ку-клукс-клан — це певна гарантія того, що янкі сидітимуть у нас на шиї до судного дня. Отож ми вдвох, Ешлі і я, переконали гарячі голови, що, пильно приглядаючись до всього, дожидаючи свого часу й працюючи, ми доможемося більшого, аніж сновигаючи в нічних сорочках і спалюючи хрести.

— Ти хочеш сказати — вони послухалися твоєї поради, незважаючи на те, що ти...

— Що я був спекулянт? Пристібай? Спільник янкі? Але ти, місіс Батлер, забуваєш, що я нині добропорядний демократ, відданий до останньої краплі крові справі визволення нашого дорогого штату від загарбників! Моя порада була слушна, тож до неї і прислухались. Мої поради з інших політичних питань так само слушні. Ми ж маємо тепер демократичну більшість у законодавчих зборах, чи не так? А невдовзі, моя любове, кілька наших добрих приятелів-республіканців опиняться за гратами. Надто вже вони захланні останнім часом, надто вже відкрито гребуть.

— То ти докладеш рук, щоб їх посадили? Але ж вони твої приятелі! Вони ж і тебе взяли до компанії, коли випускали оті залізничні акції, і ти на цьому не одну тисячу заробив!

Рет нараз усміхнувся своїм давнім глузливим осміхом.

— О, я не маю на них серця за це. Однак тепер я на іншому боці, і якщо мені випаде нагода запроторити їх туди, де їм і місце, я нею скористаюся. А наскільки виграє від цього моя репутація! Мені досить добре відомі закулісні тонкощі деяких справ, і це матиме неабияке значення, коли законодавчі збори заглибляться в них... до чого з усією імовірністю і йдеться. Вони й губернатором поцікавляться, і якщо зможуть, то і його посадять. Ти краще перекажи своїм добрим приятелям Гелертам та Гандонам — нехай будуть напоготові чкурнути з міста, бо коли губернатор загримить до в’язниці, їм теж цього не минути.

Але Скарлет занадто довгий час бачила, як республіканці, підтримувані армією янкі, правлять Джорджією, тож і не могла взяти на віру мимохідь кинуті Ретові слова. Та й губернатор міцно тримався у кріслі — законодавчим зборам важко буде його навіть скинути, а не те що до в’язниці посадити.

— Це вже ти перегнув,— зауважила вона.

— А коли й не загребуть його, то принаймні не переоберуть. Наступного разу ми для різноманітності матимемо губернатором демократа.

— І ти й до цього, мабуть, матимеш причетність? — запитала вона з іронією.

— Матиму, моя крихітко. Я вже й зараз коло цього заходжуюсь. Оце ж тому так пізно й вертаюся вечорами. Щоб організувати ці вибори, я працюю тяжче, ніж коли орудував лопатою на золотій копальні. І я... хоч як це й прикро буде тобі почути, місіс Батлер, я вклав чималу суму на організацію виборів. Пам’ятаєш, як ти казала мені кілька років тому у Френковій крамниці, що нечесно з мого боку тримати при собі гроші Конфедерації? Так от нарешті я визнав, що ти мала рацію, і гроші Конфедерації пішли на те, щоб повернути конфедератів до влади.

— Ти кидаєш гроші в пацючу нору!

— Що?! Ти називаєш демократичну партію пацючою норою? — Очі його насмішкувато блимнули, а потім знову зробилися спокійні й безвиразні.— Мене абсолютно не цікавить, хто переможе на виборах. Мене цікавить інше: щоб кожен знав, що я працював задля демократів і допомагав їм грішми. Люди цього не забудуть, і за скількись років це стане в пригоді Гарні.

— Я вже трохи боялася, слухаючи твої доброчестиві балачки, що ти змінився душею, але бачу — ти так само нещирий до демократів, як і до всіх інших.

— Ні, душею я анітрохи не змінився. Тільки шкуру поміняв. Може, й можна зафарбувати плями леопардові, та він однаково залишиться леопардом.

Гарні, прокинувшись від голосів на сходах, сонно, але й владно гукнула: «Татку!», і Рет одразу ж рушив повз Скарлет до дитячої кімнати.

— Рете, хвилиночку. Я ще одне хочу тобі сказати. Облиш тягати Гарні на ці вечірні політичні сходини. Це не зовсім добре. Тільки подумати — маленьку дівчинку брати в такі місця! Та ти й сам при цьому виглядаєш дурнувато. Я й гадки не мала, що ти тягаєш її з собою, якби про це не згадав дядечко Генрі — він думав, що я знаю, і...

Рет різко обернувся до неї і враз посуворішав на обличчі.

— А що в тому поганого, коли маленька дівчинка сидить у батька на колінах, поки він розмовляє з друзями? Тобі здається, ніби це виглядає дурнувато, але насправді не так. Люди на багато років запам’ятають, що Гарні сиділа в мене на колінах у той час, як я допомагав усунути республіканців від влади. Люди запам’ятають це на багато років...— Обличчя його злагідніло, в очах з’явився насмішкуватий поблиск.— Ти знаєш, коли люди питають у неї, кого вона найдужче любить, то вона каже: «Татка й демкватів», а кого найдужче ненавидить, вона каже: «Притібаїв». Людям, дякувати Богові, такі речі западають у пам’ять.

Скарлет не стрималась і спалахнула:

— І ти, мабуть, кажеш їй, що я теж пристібайка!

— Татку! — почувся дитячий голосок, цим разом уже обурений, і Рет, усе ще сміючись, рушив до кімнати, де була донька.

У жовтні того року губернатор Буллек подав у відставку й утік з Джорджії. Зловживання суспільними фондами, марнотратство й корупція за час його врядування досягли таких масштабів, що адміністративна споруда завалювалася від власної своєї ваги. Навіть у партії губернатора стався розкол, таке велике було обурення громадськості. Демократи тепер мали більшість у законодавчих зборах штату, і це означало тільки одне. Довідавшись, що збори збираються провести розслідування його діяльності й боячись імпічменту[27], Буллек не став чекати. Без зайвих зволікань він нишком дав драла, подбавши, однак, щоб про його відставку оголосили тільки тоді, коли він уже буде в безпеці на Півночі.

Коли розійшлася звістка про відставку Буллека — за тиждень після його втечі,— Атланта завирувала від збудження та радості. Люди висипали на вулиці, чоловіки сміялись і врочисто тисли один одному руки, дами цілувалися й плакали. Повсюди влаштовували з цієї нагоди святкові прийоми, а пожежна команда тільки й знала гасити пожежі, які спалахували від багать, що їх розпалювали врадувані хлопчаки.

Це ж була майже перемога! Реконструкція вже майже відійшла в минуле! Правда, урядовець, який заступав губернатора, теж був республіканець, але незабаром у грудні мали відбутися вибори, щодо результатів яких ніхто не сумнівався. І коли прийшли вибори, губернатором Джорджії, попри шалений опір республіканців, став демократ.

І знову місто охопили радощі та збудження, тільки вже не такі, як тоді, коли Буллек накивав п’ятами. Радість була стриманіша й глибша, людські серця повнилися вдячністю, в церквах у присутності численних парафіян відбувалися відправи, на яких священнослужителі дякували Господові за визволення штату. До захоплення й радощів домішувалася й гордість — гордість, що Джорджія знов у руках джорджіанців, незважаючи на всі намагання вашингтонських урядовців, незважаючи на військо, на саквояжників, пристібаїв і місцевих республіканців.

Сім разів конгрес ухвалював суворі акти, щоб звести штат на рівень завойованої провінції, тричі армія скасовувала дію цивільних законів. Негри потрапили до законодавчих зборів, загребущі зайди чинили надужиття в штаті, приватні особи збагачувалися коштом суспільних фондів. Джорджія була змучена й безсила, принижена й розчавлена. Але тепер, перейшовши через це все, Джорджія завдяки зусиллям своїх громадян знову стала належати сама собі.

Однак не всі раділи, що республіканцям довелося втратити владу. Пристібаї, саквояжники й самі республіканці були приголомшені. Гелерти й Гандони, вочевидь загодя попереджені про відставку Буллека, не гаючись утекли з міста, пірнувши в небуття, з якого й виринули. Ті саквояжники та пристібаї, що залишилися, відчували розгубленість і переляк, вони збивалися у гурти, шукаючи підтримки один в одного й гадаючи, які з їхніх темних справ розкопає слідство. Зухвалість їхню тепер як рукою зняло. Вони снували ошелешені й спантеличені, пройняті страхом. А дами, які заходили до Скарлет, повторювали раз у раз.

— І хто б міг подумати, що так воно обернеться? Ми гадали — губернатор всесильний. Ми гадали він довіку буде при владі. Ми гадали...

Скарлет так само приголомшив поворот подій, дарма що Рет і перестерігав її, в якому напрямку вони розвиватимуться. Це не означає, що вона шкодувала з приводу відставки Буллека і повернення демократів. Хоч ніхто б у це не повірив, вона теж відчула похмуру радість, що врешті пануванню янкі настав край. Надто виразно вона пам’ятала, як тяжко їй доводилось боротися на початку Реконструкції, які страхи її доймали, що солдати й саквояжники конфіскують у неї гроші та майно. Пам’ятала, якою безпорадною була, як панічно переживала своє безсилля перед янкі та яка ненависть нуртувала в її душі до цих зайд, що накинули Півдневі такий жорстокий режим. І ця ненависть ніколи в ній не пригасала. А до переможців вона пристала, просто намагаючись по змозі краще скористатися ситуацією, намагаючись повністю убезпечити себе. Хоч і які вони були осоружні їй, вона почала спілкуватися з ними, відмежувавшись від давніх приятелів і від усього колишнього способу життя. І ось тепер влада переможців скінчилася. Вона поставила на довготривалість правління Буллека — і програла.

Оглядаючись, навколо себе у це Різдво 1871 року, найщасливіше для Джорджії за останні десять років, Скарлет відчувала якийсь неспокій. Вона не могла не бачити, що Рет, якого раніше всі в Атланті ненавиділи, тепер став одним з найпопулярніших городян, бо ж він смиренно зрікся республіканської єресі й віддав свій час, гроші, працю й розум в ім’я того, щоб Джорджія виборола назад свої права. Коли він проїжджав вулицями міста, всміхаючись і підносячи капелюха на знак вітання, з маленькою голубою грудочкою на ім’я Гарні, що сиділа перед ним у сідлі, всі усміхались йому у відповідь, охоче заходили з ним у розмову й розчулено поглядали на дівчинку. У той час як вона, Скарлет...

Розділ LIХ

Ні в кого не виникало сумніву, що Гарні Батлер надто вже свавільна і що з нею треба б суворіше, але вона була загальна улюблениця, і ніхто не важився виявити належну суворість. Уперше вона показала свою натуру в ті місяці, коли подорожувала з батьком. Коли вони були в Новому Орлеані й Чарлстоні, батько дозволяв їй сидіти вечорами, скільки схоче, і вона не раз засинала в нього на рухах у театрах, ресторанах і за картярським столом. Опісля вже ніяким богом не можна було вкласти її спати о тій самій порі, що й слухняну Еллу. Коли Гарні була з батьком у тій подорожі, він купував їй такі сукенки, які вона хотіла, і потім щоразу, коли Мамка намагалась одягти її в бавовняне платтячко з фартушком, вона збивала бучу, конче вимагаючи вбрання з голубої тафти із мереживним комірцем.

Здавалося, вже несила вкоськати дівчинку — до такої самоволі вона дійшла, поки жила поза домом, та й пізніше, коли Скарлет хворіла й перебувала в Тарі. В міру того як Гарні підростала, Скарлет силкувалася осмикувати її, щоб не була така затята й норовиста, але це мало що допомагало. Рет завжди ставав на боці дочки, хоч би які химерні були її бажання, а поведінка обурлива. Він підохочував Гарні до розмов і ставився до неї як до дорослої, поважно вислуховував доччині міркування, вдаючи, ніби керується ними. Завдяки цьому вона привчилася перебивати старших коли їй заманеться, суперечити батькові й критикувати його. А він тільки сміявся і не дозволяв Скарлет дати їй навіть легенького ляпанця.

«Якби воно не таке миле й славне дівча, її терпіти не можна було б,— зажурено думала Скарлет, усвідомлюючи, що в дочки не менша сила волі, ніж у неї самої.— Вона обожнює Рета, і він би міг, якби хотів, змусити її, щоб поводилася краще».

Але Рет не виявляв ніякого бажання впливати на її поведінку. Хоч би що Гарні робила — він усе вважав правильним, і нехай би їй забаглося навіть місяця з неба, він і його б дістав, якби зміг. Гордість батькова тим, яка вона вродлива, які в неї гарні кучерики та ямочки на щоках, які граційні її рухи,— була безмежна. Він захоплювався задерикуватістю Гарні, жвавістю, своєрідною манерою виказувати йому свою любов. Незважаючи на всю свавільність і розпещеність, вона була така мила дівчинка, що батькові просто не ставало серця приструнчити її. Він був для неї бог, осердя її маленького світу, і йому було занадто дороге це, тож аби не підупасти в її очах, він і не важився ризикувати своїми напученнями чи докорами.

Гарні трималася його, як тінь. Вона будила його раніше, ніж він звик вставати, сідала поряд нього за столом, їла навперемін з його тарілки й зі своєї, їздила разом з ним верхи і не дозволяла нікому, крім Рета, роздягати її і вкладати на маленькому ліжечку поруч з його ліжком.

Скарлет і тішило, і зворушувало те, в які шори її маленька донька взяла Рета. Хто б міг припустити, що Рет, саме Рет з такою серйозністю поставиться до свого батьківства? Часом, однак, жало ревнощів пронизувало Скарлет, бо ж чотирилітня Гарні краще розуміла Рета, ніж будь-коли його розуміла сама Скарлет, і краще давала йому раду, ніж вона.

Коли Гарні минуло чотири роки, Мамка почала бурчати, що не годиться дівчинці «їздити розкаряч поперед своїм татком, та ще й задерши сукенку». Рет уважно вислухав закид, як і взагалі прислухався до Мамчиних зауважень щодо належного виховання маленьких панночок. Внаслідок цього з’явилися невеликий гнідо-білий коник — шотландський поні з довгою шовковистою гривою та хвостом — і до нього маленьке жіноче сідельце, окуте сріблом. Поні, звісно, призначався для всіх трьох дітей,— Рет купив окреме сідло й для Вейда. Але Вейд куди більше захоплювався своїм сенбернаром, а Елла взагалі боялася звірят. Отож поні став повною власністю Гарні й одержав ім’я «Містер Батлер». Радість Гарні затьмарювало лише те, що вона ще не могла їздити верхи по-чоловічому, як татко її, але коли він пояснив їй, наскільки важче триматися в жіночому сідлі, вона заспокоїлась і швидко опанувала науку верхової їзди. Рет страшенно пишався тим, як донька добре сидить у сідлі та які у неї вправні рученята.

— Ось почекай-но, як вона підросте, щоб уже поїхати на полювання! — хвалився він.— Ніхто з нею тоді не зрівняється. Я візьму її до Вірджинії. Тільки там уміють як слід полювати. І до Кентуккі, де цінують вправних вершників.

Коли дійшло до вбрання для верхової їзди, Гарні своїм звичаєм сама вибрала колір і зупинилася, звісно, на блакитному.

— Але ж, дорогенька! Тільки не цей блакитний оксамит! Блакитний оксамит — це мені на вечірню сукню,— засміялася Скарлет.— Амазонка з гарного чорного сукна — ось що личить малій дівчинці.— А побачивши, як насупилися маленькі чорні брови, додала: — Ради Бога, Рете, поясни їй, що ця тканина не підходить, вона ж одразу забрудниться.

— Та нехай собі має з блакитного оксамиту. Коли забрудниться, справимо їй нову,— примирливо відказав Рет.

Отож Гарні дістала блакитну оксамитову амазонку з довгою спідничкою, що звисала на бік поні, і чорного капелюшка з червоним пером, бо тітуся Меллі розпалила її уяву своєю розповіддю про перо, яке було на капелюсі Джеба Стюарта. В погідні й сонячні дні можна було бачити, як батько з донькою роз’їжджають Персиковою вулицею, і Рет осаджує свого вороного кремеза, щоб опецькуватий поні міг дотримати йому ходи. Часом вони чвалували тихими вуличками на околицях міста, розганяючи наполоханих курей, собак та дітей — Гарні з розвіяними кучериками шмагала Містера Батлера, а Рет не дозволяв своєму коневі надто вириватись наперед, аби дочка могла вважати себе переможницею в перегонах.

Переконавшись у тому, що Гарні впевнено сидить у сідлі, міцно тримає повіддя і не знає страху, Рет вирішив, що пора їй опанувати мистецтво брати невисокі перепони, наскільки на це спроможен Містер Батлер з його куценькими ногами.

Задля цього він наказав поставити на задньому подвір’ї невеликий бар’єрчик і став платити Вошеві, малому небожеві дядька Пітера, по двадцять п’ять центів на день, щоб той навчав Містера Батлера стрибати. Почали вони з бар’єрчика заввишки у два дюйми і поступово піднесли його до фута.

Захід цей несхвально сприйняли всі три найзацікавленіші сторони: Вош, Містер Батлер і Гарні. Вош боявся коней і тільки щедра винагорода спонукала його примушувати впертого поні по кільканадцять разів на день стрибати через огорожу; Містер Батлер, котрий незворушно терпів, як маленька господиня смикала його за хвоста й раз по раз приглядалася до його копит, схильний був гадати, що творець поні не призначив його на те, щоб він, такий опецькуватий, брав якісь там перепони; Гарні нестерпно було бачити, як хтось інший сидить на її поні — вона аж підскакувала з нетерплячки, поки Містер Батлер відбував свою науку.

Коли Рет кінець кінцем дійшов висновку, що поні вже достатньо натреновано і що йому можна довірити Гарні, радості дівчинки не було меж. Вона врочисто здійснила свій перший стрибок, і відтоді роз’їзди з батьком околицями міста втратили для неї будь-яку принаду. Скарлет не могла стриматися від сміху, дивлячись, які гордощі й запал проймають батька й доньку. Вона тільки сподівалася, що коли спаде перша хвиля захоплення, Гарні перекинеться увагою на щось інше, і сусіди матимуть нарешті спокій. Але нова забава все не обридала Гарні. Від альтанки на краю заднього подвір’я до того штучного бар’єру слалася вторована стежина, і цілий ранок звідти розлягався відчайдушний вереск. Дідок Меррівезер, який 1849 року об’їхав чи не всі Штати, зауважив, що цей вереск достоту такий, як ото кричали були апачі, вдало оскальпувавши ворога.

На другий тиждень Гарні попросила зробити бар’єр вищим — до півтора фута над землею.

— Ось нехай тобі мине шість років,— сказав їй на те Рет.— Тоді ти підростеш і зможеш брати вищі перепони, а я куплю тобі більшого коня. У Містера Батлера надто куці ноги.

— І зовсім не куці. Я перестрибувала через трояндові кущі тітусі Меллі, а вони ого які високі!

— Ні, треба зачекати,— відказав Рет, цим разом виявивши твердість. Проте цієї його твердості вистачило ненадовго, коли Гарні стала без угаву йому надокучати й набридати з проханнями.

— Ну, та гаразд уже,— засміявшись, мовив він зрештою одного ранку й переставив вище вузьку білу поперечку.— Тільки як упадеш, то щоб не плакала й не винуватила мене!

— Мамо! — гукнула Гарні, обернувшись у бік материної спальні.— Мамо! Диви-но! Татко дозволив мені взяти вищу перепону!

Скарлет, що саме розчісувала волосся, підійшла до вікна й усміхнулась до маленької збудженої постаті, такої кумедної в забрудненій блакитній амазонці.

«Таки треба справити їй нову амазонку,— подумала вона.— Хоча хтозна, як умовити її, щоб скинула цю брудну».

— Мамо, диви!

— Я дивлюся, люба,— усміхнено сказала Скарлет.

Коли Рет підніс дівчинку й посадив на поні, Скарлет, у раптовому припливі гордощів, що дочка її так вільно й гордовито тримається у сідлі, вигукнула:

— Ти така красуня, дорогенька!

— І ти теж,— розщедрилася Гарні і, підостроживши Містера Батлера п’ятами, погнала чвалом у бік альтанки.

— Мамо, диви, як я перемахну! — скрикнула вона, шмагонувши поні.

«Диви, як я перемахну!»

Спогад луною, мов дзвін, озвався в глибині душі Скарлет. Щось лиховісне було в цих словах. Що саме? Чому вона не може згадати? Вона дивилася вниз на свою маленьку доньку, яка так легко сиділа на поні й чвалувала, і раптом стягла брови, коли груди їй прошило холодним дрожем. Гарні мчала щодуху, шелесткі чорні кучері її підскакували, голубі очі пломеніли.

«Очі ну чисто як у мого тата,— подумала Скарлет,— голубі ірландські очі, та й в усьому вона схожа на нього».

Ця думка про Джералда нараз оживила у ній спогад, що його вона силкувалася видобути з пам’яті, і він, мов спалах літньої блискавки, освітив усе довкіл сліпучим блиском.

І вона знов почула ірландський спів, почула твердий тупіт копит на вигоні в Тарі, почула відважний голос, такий подібний до голосу її доньки: «Еллен! Диви, як я перемахну!»

— Ні! — гукнула вона.— Ні! Стій, Гарні, стій!

У ту мить, коли вона вихилилася з вікна, пролунав страшний тріск розтрощеної поперечки, хрипкий скрик Рета, промайнув у повітрі блакитний оксамит і копита поні черкнули землю. А тоді Містер Батлер звівся собі на ноги й подріботів далі з порожнім сідлом.

На третій вечір після смерті Гарні Мамка поволі підіймалася на кухонний ганок у домі Мелані. Вона вся була в чорному — від великих чоловічих черевиків з прорізами, щоб вільніше пальцям, до чорної косинки на голові. Імлисті старі очі набігли кров’ю і були в червонястих обводах, і вся її дебела постать свідчила про глибоку жалобу. На зморшкуватому обличчі Мамки застигла журлива розгубленість, як у старої мавпи, але уста були рішуче стиснуті.

Вона перекинулася кількома тихенькими словами з Ділсі, і та приязно кивнула, немов на знак мовчазного перемир’я в давній їхній зваді. Ділсі відклала тарілки, що їх тримала, й безгучно пройшла через комірчину в напрямку до їдальні. За хвильку в кухні з’явилася Мелані з серветкою в руці, лице її було стривожене.

— Чи міс Скарлет не?..

— Міс Скарлет нічо’, вона як завше,— натужно відказала Мамка.— Я не хочу переривати вам вечерю, міс Меллі. Я можу почекати, а вже тоді скажу, що маю на думці.

— Вечеря теж може почекати,— зауважила Мелані.— Ділсі, подаси решту на стіл. Ходи зі мною, Мамко.

Стара негритянка пішла перевальцем за Мелані повз їдальню, де на чільному місці за столом сидів Ешлі, поруч з ним його малий Бо, а навпроти двоє дітей Скарлет, які стукали суповими ложками. Кімнату сповнювали радісні голоси Вейда й Елли. Для них це було свято — так довго гостювати в тітусі Меллі. Тітуся завжди була дуже добра, а тепер особливо. Смерть їхньої меншої сестрички не надто їх вразила. Гарні впала зі свого коника, і мама довго плакала, а тітуся Меллі забрала їх до себе додому, де вони могли гратися на подвір’ї Бо і досхочу їсти тістечка.

Мелані провела Мамку до малої віталеньки, заставленої книжковими шафами, причинила двері й кивнула їй присісти на канапу.

— Я збиралася прийти до вас після вечері,— мовила вона.— Тепер, як уже приїхала мати капітана Батлера, похорон, мабуть, буде завтра вранці.

— Пох’рон. Про це ж і мова,— зітхнула Мамка.— Міс Меллі, ми всі не знаємо, що й робити, і я прийшла до вас шукати помочі. Нічо’ не зосталося, як далі йти в тяжкій дорозі, ласочко, в тяжкій дорозі.

— Що, міс Скарлет, може, занедужала? — заклопотано спитала Мелані.— Я майже не бачила її відтоді, як Гарні... Вона замкнулася в себе у кімнаті, а капітана Батлера не було вдома і...

Раптом чорне обличчя Мамки зросили сльози. Мелані сіла поряд з нею і стала гладити її по плечах, і за якусь хвилину Мамка піднесла поділ своєї чорної спідниці й утерла очі.

— Ви п’инні прийти помогти нам, міс Меллі. Я роблю все що можу, але це нічо’ не дає.

— Міс Скарлет?..

Мамка випросталась.

— Міс Меллі, ви знаєте міс Скарлет не гірш за мене. Скі’ки на долю цього дитяти випало,— добре, хоч Бог дає їй силу все витерпіти. Оце нещастя вже геть їй серце розбило, але вона витримає. А прийшла я сюди через місте’ Рета.

— Я дуже хотіла його побачити, та коли я приходила, він або був у місті, або сидів у себе, замкнувшись із... А Скарлет була як привид і не озивалася й словом... Кажи-но швидше, Мамко. Ти ж знаєш, я зроблю все що зможу.

Мамка втерла носа тильним боком долоні.

— Я ж кажу — Скарлет може витримати все, що Бог їй посилає, бо вона вже багато в житті зазнала, але місте’ Рет... Він, міс Меллі, він не звик терпіти, коли що йому не до шмиги, навіть остілечки. Оце ж через нього я й прийшла.

— Але...

— Міс Меллі, ви п’инні піти зі мною до нас, сьо’дні увечері.— У голосі Мамки чулося настійливе прохання.— Може, місте’ Рет вас послухає. Він завше зважав на вашу думку.

— Ой Мамко, та в чому ж річ? Що сталося?

Мамка випростала плечі.

— Міс Меллі, місте’ Рет... схибнувся розумом. Він не дозволяє нам забрати малу панночку.

— Схибнувся розумом? Ой Мамко, та не може бути!

— Я не брешу. Це щира правда. Він не дозволяє нам поховати дитину. Він сам мені це сказав, ось ті’ки годину тому.

— Але ж він не може... Адже він...

— Оце ж тому я й кажу — він схибнувся розумом.

— Але чому...

— Міс Меллі, я не все вам сказала. Мені б не треба цьо’ нікому говорити, але ви наша рідня, тож вам одним я можу це сказати. Я скажу вам усе. Ви знаєте, як він любив це дитя. Я зроду не бачила, щоб хтось чорний чи й білий так любив свою дитину. Він зразу як стерявся, коли доктор Мід сказав, що вона зламала шию. Він схопив рушницю, вибіг з дому й застрелив бідолашного поні, я вже боялася, що він і сам застрелиться. Я геть розгубилася, що робити, бо міс Скарлет зімліла, всі сусіди збіглися, метушаться взад-вперед, а місте’ Рет усе тримає дитину й не дає мені бодай умити її роздряпане личко. А коли міс Скарлет прийшла до тями, я собі подумала: «Слава Богу! Тепер вони хоча б утішать одне одного».

І знову сльози почали текти у неї по щоках, тільки цим разом вона їх навіть не втирала.

— Та коли вона прийшла до тями, то кинулася в кімнату, де він сидів з Гарні, і каже: «Віддай мою дитину, що ти вбив».

— Ой ні! Не могла вона так!

— Але ж так і було. Саме так і сказала: «Ти вбив її». І мені страх шкода стало місте’ Рета, я аж заплакала, бо в нього був вигляд, як у побитого собаки. Тож я й кажу: «Дайте цю дитину її няньці. Я не хочу, аби таке говорилося над моєю панночкою». І я забрала дитину від нього, й однесла до її кімнатки, й умила їй личко. Але я чула, що вони говорили, і в мене кров холола, такі то були страхіття. Міс Скарлет обізвала його вбивцею, що дозволив дитині стрибати так високо, а він сказав, що міс Скарлет ніколи не дбала за міс Гарні, ні за інших дітей...

— Перестань, Мамко! Я не хочу більш нічого чути. Ти не повинна мені цього розповідати! — скрикнула Мелані, сама не своя від тієї картини, що постала у неї в уяві з Мамчиних слів.

— Я знаю, це мені не слід — казати вам таке, але в мене сті’ки на серці накипіло, що я вже й не тямлю, що говорити, а що ні. Тоді він сам одніс її до трунаря, і приніс назад, і поклав у себе в кімнаті. А коли міс Скарлет сказала, що дитину треба покласти в труні серед вітальні, я злякалася, щоб він її не вдарив. І він сказав так, зовсім холодно: «Нехай лежить у моїй кімнаті». А тоді обернувсь до мене й каже: «Мамко, поглянь, аби ніхто її тут не займав, поки я вернуся». Потім поїхав кудись верхи на коні й так до вечора. А коли вернувся, я побачила, що він напідпитку, і добре напідпитку, ті’ки що по ньому нічо’ й не знати. Він влетів у дім і не озвався ні до міс Скарлет, ні до міс Туп, ні до дам, які посходилися, а кинувся сходами нагору, шарпнув двері своєї кімнати, та як загукає до мене! Коли я прибігла, як ті’ки могла швидко, аж він стоїть біля ліжка, а в кімнаті темінь така, що ледве його видно, бо віконниці ж позачинені.

І крикнув мені так люто: «Відчини віконниці! Бачиш — темно». Я відчинила їх, а він зирк на мене і, Боженьку мій, міс Меллі, аж у мене жижки задрижали, такий у нього дивний вигляд був. А тоді й каже: «Принеси свічок. Чимбільше. І щоб весь час горіли. І не опускай штори, й не зачиняй віконниці. Хіба ти забула, що міс Гарні боїться темряви?»

Розширені від жаху очі Мелані зустрілися з Мамчиними очима, і Мамка багатозначно кивнула.

— Отак і сказав: «Міс Гарні боїться темряви».

Мамка здригнулася.

— А коли я принесла йому скі’кись там свічок, він і каже: «Можеш іти!» І сам замкнувся всередині з малою панночкою і не відчинив навіть міс Скарлет, навіть коли вона почала стукати й кричати на нього. І так уже два дні. Він нічо’ не каже про похорон, а вранці замикає двері і їде до міста. А ввечері вертає п’яний, і замикається знову, і нічо’ не їсть, і не спить. А оце його мати, стара міс Батлер, приїхала з Чарлстона на похорон, і міс Сьюлін та місте’ Вілл, вони приїхали з Тари, але місте’ Рет ні до кого не озивається. Ой міс Меллі, це страшно! І ще буде гірше, бо серед людей перегуди всякі підуть. А сьо’дні ввечері,— Мамка урвала мову й знову втерла носа рукою.— Сьо’дні ввечері міс Скарлет перестріла його над сходами, коли він вернувся, і ввійшла з ним в кімнату до нього й сказала: «Пох’рон буде завтра вранці». А він і каже: «Як зробиш це, я тебе завтра ж і вб’ю».

— Ой, та він, мабуть, просто збожеволів!

— А так, мем. А далі вони вже тихіш балакали, і я не розчула всього, ото ті’ки він казав, що міс Гарні боїться темряви і що в труні страх як темно. А трохи згодом міс Скарлет і каже: «Чого ти так журишся, коли це ж ти вбив її, аби вдовольнити свою пиху». А він тоді: «Чи у тебе жалю немає?» А вона: «Немає. І дитини теж немає. У мене вже сили нема терпіти, як ти поводишся після смерті Гарні. Це ж сором на все місто. Пиячиш без кінця, і коли тобі здається, ніби я не знаю, де ти збуваєш час, то ти дурень. Я знаю, що ти ходиш до цієї потіпахи, до Кралі Вотлінг».

— Ой ні, Мамко, ні!

— Але ж так, мем. Так вона й сказала. І, міс Меллі, це правда. Негри дізнаються про все швидше за білих людей, і я знала, де він ходить, ті’ки я нікому ні слова. І він не став відмагатись. Він сказав: «Атож, я там і був, і тобі нічо’ так дивуватись, бо це тебе не тичеться. Дім розпусти — тиха пристань після того пекла, що в нас у домі. А у Кралі найдобріше серце на світі. Вона не шпигає мене безнастану, що я вбив свою дитину».

— О! — скрикнула Мелані, вражена до глибини душі.

Її власне життя було супокійне й захищене, воно минало З колі людей, сповнених любові до неї і доброти, отож картини, які поставали зі слів Мамки, їй несила було ні збагнути, ні сприйняти. А проте нараз щось зринуло в її пам’яті, постав якийсь образ, що його вона поспішила відігнати від себе, як відганяла б думку про чиюсь голизну. Про Кралю Вотлінг говорив Рет того дня, коли плакав, поклавши голову їй на коліна. Але ж він кохав Скарлет. Вона не могла в цьому помилитися того дня. І Скарлет, звісно, теж його кохала. То що таке сталося поміж ними? Як можуть чоловік і дружина шпигати одне одного такими гострими ножами?

Мамка тим часом натужно повела мову далі.

— А згодом міс Скарлет вийшла з кімнати, біла як полотно, але зуби зціплені, і коли побачила мене, сказала: «Пох’рон завтра, Мамко». І пройшла проз мене, мов привид. Серце в мені так і впало, бо як міс Скарлет сказала що, то так і зробить. А як місте’ Рет скаже що, то він теж так і зробить. А він же сказав, що вб’є її, коли вона це посміє. Я вже й зовсім тоді розгубилася, міс Меллі, бо ж у мене важкий тягар був на сумлінні. Це ж ніхто, як я, міс Меллі, настрахала малу панночку темрявою.

— Ой Мамко, але це не має значення... тепер уже не має!

— Ні, мем, таки має. В тому ж і весь клопіт. І оце мені свінуло в голову, що краще повинитися місте’ Рету, хай він навіть і вб’є мене, бо так мені тяжко на сумлінні. Тож я протислася до нього в кімнату, поки він ще не замкнувся, і кажу: «Місте’ Рете, я прийшла висповідатись». А він крутнувсь до мене, як несповна розуму, і каже: «Іди геть!» Я ще зроду так не перестрашилась, як ту мить, їй-бо. Але таки кажу йому: «Будь ласка, добродію, місте’ Рете, дозвольте, я все розповім. А там уже хай і смерть. Це ж бо я настрахала малу панночку темрявою». І стою, схиливши голову, жду, коли він стукне мене. Але він нічо’ навіть не сказав. Тоді я кажу: «Я не х’тіла ніякої шкоди. Ті’ки ж, місте’ Рет, ця дитина була така вже необачна, нічо’ тобі не боялась. І як усі вкладуться спати, вона вилазила з ліжка й боса шастала по всьому дому. Я страх непокоїлась — ану ж заб’ється. Тож я й сказала їй, що в темряві водяться привиди й страховиська.»

І тоді... знаєте, міс Меллі, що він зробив? Лице його злагідніло, і він підступив ближче й поклав руку мені на плече. Це він уперше в житті таке зробив. І каже: «Вона була смілива, еге ж? Окрім темряви, нічо’ не боялася». І коли я кинулася в плач, він каже: «Ну, ну, Мамко»,— і погладив мене. «Ну, ну, Мамко, не побивайся так. Я радий, що ти мені це сказала. Я знаю, що ти любиш міс Гарні, а як любиш, то все інше не має значення. Що в серці, ось це має значення», Я вже після цього ожила, зібралася з духом і кажу: «Місте’ Рете, добродію, а як же з пох’роном?» Тоді він крутнувся до мене, мов скажений, очі зблискують, і каже: «Боже милий, а я думав, що хоч ти розумієш, як ніхто інший не годен. Гадаєш, я дозволю покласти мою дитину в темряву, коли вона так її боялася? Я ось і зараз чую, як вона кричить, пробудившись потемки. А я не хочу її лякати». Я вже тоді, міс Меллі, була певна, що він схибнувся. П’яний він, і не виспаний, і не їв давно, але це дрібниця. А от гірше, що він стерявся умом. Він просто виштовхав мене за двері й сказав: «Геть під три чорти!»

Я пішла вниз і подумала собі: він каже, що ніяко’ пох’рону не буде, а міс Скарлет каже, що буде завтра вранці, і кінчиться це стріляниною. І в домі повно родичів, і сусіди вже талалакають і кудкудачуть, мов кури на сідалі, і я подумала про вас, міс Меллі. Ви п’инні прийти помогти нам.

— Ой Мамко, я ж не можу встрявати в це!

— Як ви не можете, то хто може?

— Але що я можу зробити, Мамко?

— Я не знаю, міс Меллі. Але ви щось придумаєте. Ви можете поговорити з місте’ Ретом і, може, він послухає вас. Він дуже шанує вас, міс Меллі. Може, ви й не знаєте цього, але це так. Я не раз чула, як він казав, що ті’ки ви справжня дама.

— Але...

Мелані збентежено звелася на ноги. Вже сама думка про зустріч з Ретом примушувала її серце завмирати. Вона аж похолола, коли подумала про суперечку з людиною, що з горя звихнулася розумом, як то випливало зі слів Мамки. А коли уявила собі, що входить в яскраво освітлену кімнату, де лежить така люба їй маленька дівчинка, серце в неї боляче стислося. Що може вона зробити? Що може вона сказати Ретові такого, чим би втішила його в горі й навернула до розуму? З хвильку вона простояла в нерішучості, й крізь причинені двері долинув до неї дзвінкий сміх її хлопчика. Як холодним ножем шпигонула Мелані думка, а що, якби він помер? Тільки уявити, як її Бо лежить нагорі, тільце його холодне й непорушне, і вона вже ніколи не почує цього веселого сміху!

— Ой! — аж зойкнула Мелані з переляку й подумки притиснула синка міцно до грудей. Тепер вона збагнула, що відчуває Рет. Якби Бо помер, як вона могла б розлучитися з ним, віддати його на поталу вітрові, дощеві й темряві?

— Ой, бідний капітан Батлер! — скрикнула вона.— Я піду до нього, зараз же.

Мелані поквапилася назад до їдальні, сказала тихенько кілька слів Ешлі й здивувала свого малого, міцно пригорнувши його й палко поцілувавши в біляві кучері.

Вона вибігла з дому без капелюшка, у руці й досі стискаючи серветку, і хода її була така прудка, що Мамка ледве встигала за нею своїми старечими ногами. Ввійшовши до холу в будинку Скарлет, вона лише кивнула рідні, що зібралася в бібліотеці — переполоханій міс Дріботуп, статечній місіс Батлер, Віллові й Сьюлін — і хутко подалася нагору, а ззаду захекано дибуляла Мамка. Там на мить Мелані пристала — чи не заглянути до кімнати Скарлет, але Мамка прошепотіла їй:

— Ні, мем, не треба.

Далі Мелані пройшла вже вільнішою ходою і зупинилася біля кімнати Рета. На хвилинку вона завмерла, так наче подумала: може, майнути навтіки? А тоді, взявши себе в руки, як молоденький солдатик перед боєм, постукала в двері й тихо гукнула:

— Будь ласка, впустіть мене, капітане Батлер. Це місіс Вілкс. Я хочу побачити Гарні.

Двері враз прочинилися, і Мамка, що відступила в сутінь коридора, побачила величезну й темну Ретову постать на тлі яскравого світла свічок. Рет похитувався на ногах, і Мамці чути було, як від нього тхне горілкою. Він якусь мить дивився на Меллі, а потім, узявши її під руку, втягнув до кімнати й замкнув двері.

Мамка обережно підступила до дверей і втомлено сіла на стілець, що стояв там поруч,— занадто маленький, як на її огрядне тіло. Сиділа вона безрушно, мовчки плакала й молилася. І тільки вряди-годи підносила поділ спідниці й витирала очі. Але слів з кімнати, хоч як вона напружувала слух, не могла розчути — там усе зливалося в глухий уривчастий шемріт.

За якусь нескінченно довгу часину двері з рипом відчинилися і показалось обличчя Меллі, бліде й стягнене.

— Принеси кавника з кавою, швиденько, і кілька сандвічів.

Коли нечистий підганяв Мамку, вона могла рухатися жваво, мов шістнадцятилітка, а це ще ж їй страшенно кортіло заглянути до Ретової кімнати, тож вона впоралася й зовсім швидко. Але надія її не здійснилась, бо Меллі відхилила двері лише настільки, щоб можна було забрати тацю з кавою. І, попри все прислухання, Мамка нічого не розчула з кімнати, крім подзенькування срібла й порцеляни та приглушеного голосу Мелані. А потім вона почула, як рипнуло ліжко під важким тілом і за хвильку — як упали чоботи на підлогу. Ще трохи згодом на порозі з’явилася Мелані, але Мамка, хоч як силувалася, не змогла навіть зазирнути до кімнати. Мелані виглядала втомленою, і на віях у неї блищали сльози, однак обличчя її знову було погідне.

— Піди скажи міс Скарлет, що капітан Батлер згоден, щоб похорон відбувся завтра вранці,— прошепотіла вона.

— Дяка Богові! — скрикнула Мамка.— І як це...

— Не говори так голосно. Він тільки-но ліг. І скажеш міс Скарлет, що я буду тут усю ніч, тож принеси мені, Мамко, трохи кави. Сюди принеси.

— У цю кімнату?

— Так. Я обіцяла капітанові Батлеру, що як він ляже спати, сидітиму біля неї всю ніч. А тепер іди скажи міс Скарлет, нехай заспокоїться.

Мамка рушила коридором на друге крило будинку, підлога порипувала від її ваги, а серце радісно виспівувало: «Алілуйя! Алілуйя!» Коло дверей Скарлет вона затрималася на хвильку, душа її розривалася між вдячністю Богові й допитливістю.

«І як це міс Меллі зуміла — я й не збагну. Янголи Господні їй помагали, не йнакше. Скажу міс Скарлет, що взавтра пох’рон, але що міс Меллі чатуватиме біля маленької панночки — ліпше промовчати. Міс Скарлет не дуже б цим утішилась».

Розділ LX

Негаразд було у світі, щось похмуре й зловороже повивало все навколо, як темна непроникна мла, і крадькома обсновувало й Скарлет. Це відчуття сягало глибше, ніж втрата Гарні, бо первісний пекучий біль поволі вже перейшов в упокорене визнання того, що так судилося. Однак залишалось якесь примарне прочуття навислого нещастя, так наче щось чорне й погрозливе стояло у неї за плечима, так наче земля у неї під ногами, як тільки вона ступить крок, перетвориться на сипучий пісок.

Скарлет ніколи раніше не зазнавала таких страхів. Все життя вона твердо стояла на грунті тверезого глузду, і єдине, чого боялася, це були речі, фізично відчутні: біль, голод, злидні, втрата кохання Ешлі. Не звикла до аналізування, вона пробувала тепер розмірковувати над своїм становищем, але надаремно. Вона втратила найулюбленішу дитину, хоч це якось та можна було пережити, як пережила вона інші дошкульні удари долі. Здоров’я їй не бракувало, грошей було скільки завгодно, та й Ешлі вона не втратила, дарма що бачилася з ним дедалі рідше. Навіть деяка відстороненість між ними після того прикрого свята у Мелані не дуже її гнітила: Скарлет знала, що це минуще. Ні, страхи її походили не від болю чи голоду, чи втраченого кохання. Ті тривоги ніколи так її не пригнічували, як оце теперішнє відчуття, що щось діється негаразд, як оцей всеохопний страх, що дивно якось нагадував їй давній кошмарний сон, коли все була огортала густа пливуча мла, крізь яку вона бігла, аж серце трохи не розривалося, заблукана дитина, що марно шукала невидимого пристанища.

Вона пригадувала, як Рет завжди вмів своїм сміхом розвіяти її страхи. Пригадувала, який спокій спадав на неї в обіймах його дужих рук, коли вона пригорталася до широких смуглявих грудей Рета. Тож вона звернула на нього свій погляд і вперше за кілька тижнів по-справжньому придивилась, який він став. І зміна, що зайшла з ним, вразила її. Цей чоловік уже не здатен був ані сміятись, ані заспокоювати когось.

Якийсь час по смерті Гарні вона була занадто люта на Рета, занадто перейнята власним горем, і найбільше, на що її ставало — це бути ввічливою з ним на очах у челяді. Її всю поглинули згадки про те, як швиденько дріботіли ніжки Гарні та як сріблясто вона сміялась, і у свідомості в неї не зринала думка, що, може, і він те саме згадує і що йому болить ще дужче, ніж їй. Протягом цих тижнів вони зустрічалися й перемовлялися досить чемно, але як незнайомці в холодних стінах готелю, як люди, що мають спільний дах над головою, сидять разом за столом, та ніколи не діляться одне з одним думками.

Тепер, коли її опосіли страх і самітність, вона воліла б зламати цей бар’єр, однак завважила, що Рет утримує її на відстані, так ніби не має до неї ніяких слів, крім чисто формальних. Тепер, коли лють її минала, вона хотіла б сказати йому, що не винуватить його у смерті Гарні. Їй хотілося б виплакатись у нього в обіймах і сказати, що вона теж страшенно пишалася тим, як вправно Гарні їздила верхи, теж була поблажлива до її вередів. Тепер вона ладна була б схилити перед ним голову й визнати, що таке тяжке звинувачення вона кинула йому з розпуки, гадаючи цим послабити власний біль. Але нагоди для такої розмови все не випадало. Він дивився на неї чорними безживними очима, і це аж ніяк не заохочувало до сповіді. А коли раз відкладеш зізнання, то далі на нього все важче й важче зважитись, і врешті воно стає зовсім неможливим.

Вона дивувалася, чому так вийшло. Рет був їй чоловіком, і їх єднало нерозривно те, що вони ділили спільне ліжко зачали й породили кохану свою дитину і так передчасно побачили, як її поглинула темрява. Тільки в обіймах батька цієї дитини вона могла б знайти розраду, якби вони виповіли одне одному свої згадки та жалі — спершу це було б боляче, та потім допомогло б загоїти рани. Але тепер у них якось так складалися стосунки, що їй, мабуть, легше було б опинитися в обіймах когось зовсім чужого.

Рет рідко бував удома. Коли вони сиділи разом за вечерею, він здебільшого був п’яний. І діяло на нього спиртне інакше, ніж раніше: тоді що більше він випивав, то ставав люб’язніший і в’їдливіший, а кумедні й навіть злостиві його репліки змушували її мимоволі сміятись. Тепер він, випивши, робився мовчазним і понурим, а ближче до ночі й зовсім сидів непритямний. Часом над ранок вона чула, як він заїжджав на заднє подвір’я і гупав у двері челядницького будиночка, щоб Порк допоміг йому піднятися кухонними сходами й вклав у ліжко. Вклав у ліжко! Того Рета, що заіграшки міг перепити кого завгодно, і ще й сам укладав усіх їх спати!

Раніше він був вишукано елегантний, а тепер зробився нечупарним, і Порк мусив сперечатися з ним мало не до крику, аби він змінив сорочку перед вечерею. Надмірне заглядання до чарки вже позначилося йому на обличчі, і гострі лінії підборіддя заступила нездорова одутлість, а під очима, набряклими кров’ю, з’явилися мішки. М’язи на його рослявому тілі обм’якли й ослабли, і почав випинатися живіт.

Часто він зовсім не вертався додому ночувати і навіть не попереджував про це. Звичайно, він міг собі хропти в якійсь кімнаті над пивничкою, але Скарлет завжди здавалося, що він проводить ніч у Кралі Вотлінг. Якось вона перестріла Кралю в крамниці — тепер це була простацька собі жінка, майже вся звабливість якої відійшла у минуле. Однак, попри свою косметику й надміру квітчасте вбрання, вигляд вона мала досить симпатичний, майже як у статечної молодички. Замість опустити очі або кинути зухвалий погляд, як то робили інші жінки легкої поведінки у присутності дами, Краля не одвела очей, а глянула на Скарлет пильно й мало не співчутливо, від чого та аж зашарілася.

Але Скарлет уже не могла тепер закидати щось Ретові, не могла гніватись на нього, вимагати вірності або соромити, як не могла примусити саму себе вибачитись перед ним за те, що винуватила його в смерті Гарні. Нездоланна апатія огорнула її, вона почувалася невідь чого такою нещасною, як ще ніколи в житті. Вона була самітна, хоча завжди звикла бути в гурті людей. Може, в неї просто раніше не було часу відчути свою самітність. А тепер, коли самітність і страх владно її опосіли, вона навіть не мала до кого вдатись, окрім Мелані. Бо ж тепер і Мамка, надійна її опора, повернулася до Тари. Назавжди.

Мамка не пояснювала, чому від’їжджає. Її втомлені старечі очі зажурено подивилися на Скарлет, коли вона попросила грошей на квиток додому. На сльози й благання Скарлет залишитись вона тільки відповіла:

— Я так і чую, як міс Еллен каже мені: «Мамко, вертай додому. Ти вже всю свою роботу скінчила». Тож я і їду додому.

Рет, присутній при цій розмові, дав Мамці грошей і поплескав її по плечах.

— Ти правильно робиш, Мамко. Міс Еллен має рацію. Вся твоя робота тут уже скінчилася. Вертайсь додому. Даси мені знати, коли матимеш у чому-небудь потребу.— А коли Скарлет спробувала знову обурено протестувати, докинув: — Цить, дурна ти! Хай їде! Та хто хотів би лишатися в цьому домі... тепер?

І так люто зблиснули в нього очі, коли він це говорив, що Скарлет перелякано відсахнулась.

— Докторе Мід, а ви не думаєте, що він... став трохи не в собі? — поспитала вона, коли через деякий час звернулася до лікаря, пригнічена власною безпорадністю.

— Щодо цього — то ні,— відповів той,— але він п’є, як риба, і занапастить себе, якщо не зупиниться. Він дуже любив дитину, Скарлет, і п’є, щоб забутись. Моя порада вам, панночко, подаруйте йому якнайшвидше другу дитину.

«Х-ха!» — подумала Скарлет, вийшовши з лікаревого кабінету. Це було легше сказати, ніж зробити. Вона залюбки подарувала б йому другу дитину, і кількох дітей, якби могла цим прогнати відсутній погляд у Ретових очах і заповнити болючу порожнечу у своєму власному серці. Хлопчика, щоб був смуглявий, як Рет, і ще одну дівчинку. Ох, ще одну дівчинку, милу, й веселу, й свавільну, й сміхотливу, не таку, як ця недолуга Елла. І чом не міг Господь забрати Еллу, коли вже така його була воля — позбавити її котроїсь дитини? Від Елли вона не мала ніякої радості — тепер, коли не стало Гарні. Але Рет начебто не хоче більше дітей. В усякому разі, він зовсім не заглядає до її спальні, хоч вона тепер ніколи не замикає дверей і навіть лишає їх знадливо прочиненими. Йому це немов зовсім байдуже. Його тепер наче ніщо на світі не цікавить, крім горілки та цієї розчучвіреної рудоволосої жінки.

Тепер він зробився ядучим, тоді як раніше навіть у насмішках його було щось приємне, і брутальним, коли давніше навіть дошкульні його шпички віддавали гумором. Після смерті Гарні багато хто з добропорядних сусідських дам, прихильність яких він завоював незвичайним своїм ставленням до дочки, всіляко силкувалися засвідчити йому симпатію. Вони зупиняли Рета на вулиці, щоб висловити свій жаль, або ж озивалися з-за живоплоту власної садиби, запевняючи, що вони його розуміють. Але відколи загинула Гарні, заради якої він виявляв добрі манери, не стало й самих цих манер. Він без церемоній уривав на півслові вислови співчуття жалісливих сусідок.

Проте, як не дивно, дами на нього не ображалися. Вони розуміли його стан, чи то їм здавалося, що розуміють. Коли він смерком вертався додому, такий п’яний, аж ледве в сідлі сидів, і супився на тих, хто озивався до нього, вони приказували: «Бідолаха!» — і ще дужче намагалися бути добрі й зичливі до нього. Їм страшенно було шкода Рета що серце його розбите, а вдома у нього така кепська розрадниця, як Скарлет.

Кожен знав, що вона холодна й не має серця. Кожного вразило, з якою позірною легкістю вона оклигала після смерті Гарні, і ніхто не задумувався й не хотів задумуватись, як тяжко це їй далося. До Рета з найглибшою симпатією ставилося все місто, хоч він і не знав цього, й не цікавився. А от Скарлет місто просто не терпіло, хоч якраз вона — уперше в житті — тільки рада була б, якби давні друзі виявили їй співчуття.

Тепер, окрім тітоньки Туп, Мелані та Ешлі, ніхто з давніх друзів її не відвідував. Приїжджали у своїх лискучих екіпажах тільки нові друзі, ревно намагаючись засвідчити своє співчуття, силкуючись розважити її плітками про інших знайомих, до яких Скарлет не виявляла найменшого інтересу. Адже всі ці «нові люди» були чужаки, геть усі до одного! Вони не знали її. І ніколи не знатимуть. Вони не мали уявлення, яке було її життя перед тим, як вона посіла ці статки в особняку на Персиковій вулиці. Вони й своє життя, яке було до того, коли у них з’явилися цупкі грезети й карети-вікторії з запрягами породистих коней, воліли обходити мовчанкою. Вони не знали, в якій боротьбі їй довелося вистояти, скільки знегод випало на її долю, скільки всякого вона пережила тож і не могли як слід оцінити і цей величний будинок, і ці гарні вбраний, і це срібло, і ці прийоми. Вони нічого цього не знали. Та воно їх і не цікавило, цих людей бозна-звідки, життя яких слалося наче поверх явищ,— людей, які не мали спільних з нею спогадів про війну, про голод і про відчайдушні змагання щоб вижити, які не мали спільних з нею коренів глибоко в тій самій червоній землі.

Тепер, опинившись у самітності, вона воліла б збувати дні у товаристві Мейбел, Фенні, місіс Елсінг, місіс Вайтінг чи й навіть цієї грізної старої войовниці місіс Меррівезер. Або місіс Боннел, або... та хоч би й будь-кого з давніх приятельок та сусідок. Бо вони знали. Вони знали війну, жахіття й пожежі, вони бачили, як дочасно помирали їхні близькі, вони зазнали голоду й нужди, і злидні стояли в них під дверима. І вони зуміли піднятися з руїн і зіп’ястися знову на ноги.

Якою розрадою було б посидіти з Мейбел, пригадуючи те, що Мейбел поховала дитину, померлу під час розпачливої втечі перед Шерманом. Полегкістю для неї була б присутність Фенні — адже вони обидві втратили своїх чоловіків у чорні дні воєнного стану. З гірким сміхом вона могла б згадати з місіс Елсінг, як та відчайдушно шмагала коня в день падіння Атланти, їдучи через П’ять Променів, коли з візка у неї розсипалася здобич із армійського складу. Приємно було б поділитися думками з місіс Меррівезер, яка мала тепер добрий зиск зі своєї пекарні, приємно було б сказати їй: «А пам’ятаєте, як скрутно було зразу після капітуляції? Пам’ятаєте, як ми не знали, де дістати нову пару взуття? А гляньте тепер, чого ми домоглися!»

Так, це було б приємно. Тільки тепер вона зрозуміла, чому, коли сходяться двоє екс-конфедератів, вони з такою насолодою, з гордістю й тугою розмовляють про війну. То були для них дні випробування на витривалість, і вони склали той іспит. Вони стали ветеранами. Вона теж належала до ветеранів, але у неї не було товаришів по зброї, з якими вона могла б згадати давні битви. О, якби ж то знову опинитися серед людей свого кола, серед тих, хто пройшов через те, через що й вона пройшла, хто знає, як нелегко все це далося — і якою великою часткою душі воно стало!

Але якось так склалося, що ці люди відійшли від неї. Вона розуміла, що сама в цьому винна. Дотепер ці люди зовсім її не цікавили — дотепер, коли вона втратила Гарні коли вона зробилася самітною і пройнятою страхами, і коли напроти неї за розкішним обіднім столом сидів смуглявий, отупілий від пияцтва незнайомець, марніючи у неї на очах.

Розділ LXI

Скарлет була в Марієтті, коли прийшла термінова телеграма від Рета. Потяг до Атланти рушав за десять хвилин, і вона встигла на нього, прихопивши з собою тільки сумочку, а Вейда й Еллу залишивши в готелі під опікою Пріссі.

До Атланти було всього двадцять миль, але поїзд посувався неймовірно повільно у вологому передвечірні ранньої осені, зупиняючись на кожному полустанку. Вкрай наполохана Ретовим викликом, нетямлячись від нетерплячки, Скарлет на кожній зупинці мало не зривалася на плач. Обабіч залізниці тяглися ліси, вже ледь торкнуті втомленою позолотою, видніли червоні пагорби, пошрамовані й досі помітними серпантинами шанців, колишні стрілецькі редути, забур’янені вирви від снарядів, уздовж колії слався і той шлях, яким відступали з тяжкими боями Джонстонові солдати. Кожна станція, кожне роздоріжжя, що їх оголошував кондуктор, означали назву битви, були місцем сутички. Іншим разом вони викликали б у Скарлет страхітливі згадки, але зараз їй було не до того.

У телеграмі Ретовій говорилося:

«Місіс Вілкс хвора. Приїжджай негайно».

Коли поїзд дотягся до Атланти, запали вже сутінки й місто поглинула мжичка. Тьмяно горіли газові ліхтарі на вулицях, схожі в тумані на жовті кулі. Рет з коляскою чекав її на станції. Обличчя його було таке, що налякало Скарлет ще дужче, ніж телеграма: вона ніколи раніш не бачила в нього такого безвиразного обличчя.

— Вона не?..— скрикнула Скарлет.

— Ні. Вона ще жива.— Рет допоміг їй сісти в коляску й наказав кучерові: — До будинку місіс Вілкс, якомога швидше.

— Що з нею таке? Я не знала, що вона захворіла. Тиждень тому в неї був цілком нормальний вигляд. Щось сталося? Ой Рете, невже це так серйозно, як ти...

— Вона помирає,— сказав Рет, і голос його був такий самий безвиразний, як і обличчя.— І хоче тебе бачити.

— Тільки не Меллі! Тільки не вона! А що з нею трапилося?

— У неї був викидень.

— Ви... вик... але ж, Рете, їй...— Скарлет затнулася. Ця інформація на додачу до попередніх страхів і зовсім збила її з плигу.

— А ти хіба не знала, що вона чекала дитини?

Скарлет не спромоглась навіть похитати головою.

— Ага. Я так і думав. Вона таки не сказала нікому Хотіла зробити несподіванку. Але я знав.

— Ти знав? Але ж не могла вона тобі сказати!

— Їй і не треба було казати. Я й без того знав. Вона була така... щаслива ці два місяці, що ніякої іншої причини тут і не могло бути.

— Але ж, Рете, лікар їй сказав, що друга дитина призведе її до смерті!

— І призвела,— погодився Рет. Тоді до кучера: — Та не можна хіба швидше, на Бога?!

— Але ж не може вона вмерти, Рете! Я... Я ж не вмерла, а у мене...

— Вона не така витривала, як ти. Вона завжди була квола. У неї тільки й було, що серце.

Коляска рвучко зупинилася перед пласкуватим будиночком, і Рет допоміг Скарлет висісти. Тремтяча й перелякана, пригнічена раптовою самітністю, вона вхопилась за його Руку.

— А ти зайдеш зі мною, Рете?

— Ні,— відповів він і знову сів у коляску.

Вона піднялася передніми сходинками, пройшла через ганок і відчинила двері. Там при жовтому світлі лампи сиділи Ешлі, тітонька Туп та Індія. Скарлет подумала: «А що Індія тут робить? Мелані ж заборонила їй і на поріг ступати». Усі троє звелися на ноги, коли вона ввійшла,— тітонька Туп прикусила губу, стримуючи дрож, Індія глянула на Скарлет болісним поглядом, в якому не було вже ненависті, Ешлі дивився невидюще, як сновида, і коли він підійшов до неї, поклав руку їй на плече й заговорив, голос його теж звучав, як у сновиди:

— Вона все кликала й кликала тебе.

— Можу я зараз її побачити? — Скарлет обернулася до дверей кімнати Мелані.

— Ні. Там зараз доктор Мід. Я радий, що ти приїхала, Скарлет.

— Я спішила як могла.— Скарлет скинула капелюшка й плаща.— Поїзд... Невже це правда?.. Скажи мені, їй же краще, чи не так, Ешлі? Та кажи ж бо! І не дивись так на мене! Невже й справді?..

— Вона без кінця кликала тебе,— промовив Ешлі й подивився їй у вічі. І в очах його вона побачила відповідь на своє запитання. На мить її серце завмерло, а тоді дивний якийсь страх, дужчий за тривогу, дужчий за горе, боляче стис груди. «Та не може бути, щоб це правда,— гарячково думала вона, силкуючись відігнати той страх.— Лікарі теж помиляються. Не вірю, що це правда. Я не дозволю собі так думати. Я заверещу, якщо так подумаю. Мені треба подумати про щось інше».

— Та не вірю я! — запально вигукнула вона, дивлячись на ці три стягнені обличчя, так наче хотіла почути, щоб хтось їй заперечив.— І чому Мелані мені нічого не сказала? Я б нізащо не поїхала до Маріетти, якби знаття!

Очі Ешлі ожили, і в них постала мука.

— Вона нікому не казала, а тим більше тобі, Скарлет. Вона боялася, що ти насвариш її, коли дізнаєшся. Вона хотіла дочекатись, поки мине три... поки вже буде безпечно, і тоді зробити сюрприз для всіх, і посміятися з нас, і потішитися з того, як помилились лікарі. І вона була така щаслива. Ти знаєш, як вона ставилася до дітей... Як вона дуже хотіла мати маленьку доню. І все йшло так добре до... а потім несподівано...

Двері кімнати Мелані безгучно відчинилися, і в холі з’явився доктор Мід, причиняючи їх за собою. Він постояв хвильку, опустивши сиву бороду на груди, і подивився на раптом застиглі обличчя чотирьох присутніх. Погляд його вирізнив Скарлет. Коли старий лікар підступив до неї, вона побачила в очах у нього смуток, а також неприязнь і зневагу, від чого серце їй сполохано й провинно стрепенулося.

— Нарешті ви приїхали,— сказав він.

Не встигла вона й відповісти, як Ешлі ступнув до дверей.

— Ні, ви почекайте,— кинув йому лікар.— Вона хоче поговорити зі Скарлет.

— Докторе,— втрутилась Індія, хапаючи його за рукав. Голос її звучав безживно, але благальніше, ніж, бува, голосні слова.— Пустіть мене до неї на хвилиночку. Я вже тут з самого ранку чекаю, а вона... Пустіть на хвилиночку. Я хочу сказати їй... я мушу сказати... що я помилялася... в одній справі.

Індія не дивилась ні на Ешлі, ні на Скарлет, коли це говорила, але доктор Мід зміряв холодним поглядом Скарлет.

— Я побачу, міс Індіє,— сказав він коротко.— Та тільки якщо дасте слово не забирати в неї сили балачкою про те, що ви помилялися. Вона знає, що ви помилялися, і для неї буде зайва прикрість вислуховувати ваше вибачення.

Тоді й Туп озвалася несміливо:

— Будь ласка, докторе Мід...

— Міс Туп, та ви ж там розплачетесь і зімлієте.

Туп випростала своє опасисте тіло і героїчно витримала лікарів погляд. Очі її були сухі, а постава сповнена гідності.

— Ну добре вже голубонько, але хіба пізніш,— змилостивився лікар — Ходімо, Скарлет.

Вони вдвох навшпиньки підійшли до причинених дверей, і там лікар нараз міцно стис плече Скарлет.

— Слухайте, панночко,— прошепотів він хутко,— щоб без ніяких істерик і передсмертних зізнань, а то, присягаюся Богом, скручу вам в’язи! І не треба мені цих ваших невинних поглядів. Ви знаєте, про що я. Міс Меллі має померти легкою смертю, і я не дозволю вам зняти тягар зі свого сумління, набалакавши їй чогось там про Ешлі. Я ще ніколи в житті не скривдив жодної жінки, але якщо ви щось таке скажете їй... тоді начувайтеся!

І перше ніж вона відповіла, він відхилив двері, вштовхнув її всередину й причинив їх за нею. Маленька кімнатинка, обставлена дешевими меблями з чорного горіху, тонула в напівтемряві, лампу затінювала газета. Все тут було невелике розміром і чепурне, як у покоїку вихованки пансіону — вузьке з невисокою спинкою ліжко, простенькі тюлеві фіранки на вікнах, чисті вибляклі килимки на підлозі,— і разючо відмінне від пишноти спальні Скарлет, де стояли масивні різьблені меблі, де було драпування з рожевого грезету й килим, затканий трояндами.

Мелані лежала в ліжку під стебнованим покривалом, худенька й пласка, як мала дівчинка. Її обличчя облямовували дві чорні косички, а заплющені очі були в глибоких багрецевих обводах. Побачивши Мелані в такому стані, Скарлет заклякла мов укопана при дверях. Незважаючи на сутінь у кімнаті, вона розгледіла, що обличчя Мелані восково-жовте. В ньому не було ні кровинки, а ніс якось дивно загострився. Досі Скарлет ще мала надію, що доктор Мід помиляється, але тепер для цієї надії не лишилося місця. У шпиталях під час війни вона добре надивилася на такі загострені обличчя і знала, що це провіщає.

Мелані помирала, однак розум Скарлет якусь часинку відмовлявся пойняти цьому віри. Мелані не може померти. Неможливо, щоб вона померла. Бог не дозволить цього, коли вона так їй, Скарлет, потрібна. Ніколи раніше Скарлет не задумувалась над тим, що потребує Мелані. Але тепер ця істина відкрилась перед нею і заполонила всю до глибини душі. Вона покладалася на Мелані, як на саму себе, тільки не усвідомлювала, що це так. А тепер Мелані помирала, і Скарлет відчула, що не зможе без неї обійтися. Тепер, коли вона навшпиньках пройшла через кімнату до ліжка і страх мов обценьками стис їй серце, вона зрозуміла, що Мелані була її мечем і щитом, силою і захистком.

«Я повинна затримати її! Я не можу допустити, щоб її не стало!» — подумала Скарлет і, зашелестівши сукнями, сіла коло ліжка. Вона хутко простягла руку, взяла безвладну долоню Мелані поверх покривала, і вжахнулась, яка та долоня холодна.

— Це я, Меллі,— сказала Скарлет.

Мелані ледь розплющила очі, а тоді, наче вдовольнившись тим, що й справді бачить Скарлет, заплющила їх знову. Трохи перегодом вона перевела подих і прошепотіла:

— Обіцяєш мені?

— Ох, та що завгодно!

— Мій Бо... заопікуйся ним.

Скарлет змогла тільки кивнути, така грудка стояла у неї в горлі, і легенько стисла долоню Мелані на знак згоди.

— Я віддаю Бо під твою опіку.— Слабенька тінь усмішки з’явилась на обличчі Мелані.— Я вже раз віддавала його.;, пам’ятаєш?.. ще перед народженням.

Чи Скарлет пам’ятала? Та чи ж могла вона коли-небудь забути той час? Майже так само виразно, як у той моторошний день, вона й сьогодні відчувала задушливу спекоту вересневого передвечір’я, пригадувала страх перед янкі, у пам’яті в неї оживав тупіт солдатів, які відступали, і чувся голос Мелані, що благала взяти до себе немовля, якщо вона помре... пригадувала й те, як ненавиділа того дня Мелані і як сподівалася її смерті.

«Я ж убила її,— подумала вона, проймаючись забобонним жахом.— Я так часто бажала їй смерті, що Бог почув мене і наслав на мене покару».

— Та не кажи цього, Меллі! Ти ж знаєш, що видужаєш...

— Ні. Обіцяй мені.

Скарлет хапнула ротом повітря.

— Ну гаразд, обіцяю. Він буде для мене, як рідний син.

— Коледж? — запитала Мелані ледь чутно.

— О так! Університет, і Гарвард, і Європа, і все, що він захоче... і... і... поні... і лекції з музики... Ой, ради Бога, Меллі, та спробуй же! Зберися з силою, щоб вижити!

Знову запала мовчанка, і з обличчя Мелані видно було, як вона напружується сказати ще щось.

— Ешлі,— видушила вона з себе.— Ешлі й ти...

Голос її надломився і стих.

Коли прозвучало ім’я Ешлі, серце у Скарлет завмерло й стало холодне, мов камінь. Мелані знала весь час! Скарлет схилила голову на покривало, і в горлі у неї застрягло ридання. Мелані знала! Скарлет уже не відчувала сорому, нічого вже не відчувала, крім пекучих докорів сумління, що вона довгі роки завдавала прикрощів цій лагідній істоті. Мелані знала! — і все-таки лишалася їй вірною подругою. Ох, якби ж то можна було наново прожити всі ці роки! Та вона б ніколи й очей на Ешлі не звела!

«О Боже,— хапливо стала молитися Скарлет,— яви ласку свою, даруй їй життя! Я відшкодую їй усе встократ. Я буду така добра до неї. Я ніколи довіку не озвуся до Ешлі, тільки дай їй видужати!»

— Ешлі,— слабеньким голосом мовила Мелані й пучками дотяглася до волосся на схиленій голові Скарлет. Великим і вказівним пальцем вона смикнула її за коси — не дужче, ніж зробило б це немовля. Скарлет зрозуміла, чого Мелані хоче: щоб вона підвела голову. Але вона не могла, просто не могла глянути Мелані в очі й прочитати там, що їй усе відомо.

— Ешлі,— знову прошепотіла Мелані, і Скарлет таки взяла себе в руки. Коли вона постане перед лицем Господа у Судний день і вичитає свій вирок в його очах, їй буде не так страшно, як зараз. Душа її скулилась, але вона все ж підвела голову.

І побачила вона лише все ті самі темні, сповнені любові очі, запалі й повиті передсмертною млою, той самий ніжний рот, що знесилено боровся за кожний віддих. Ніякого докору не було в її очах, як не було й звинувачення та страху — тільки тривога, що їй не стане сили сказати.

Скарлет це так вразило, що вона з хвильку не могла відчути навіть полегкості. А потім, коли міцніше стисла долоню Мелані, її затопила тепла хвиля вдячності Богові, й уперше з дитячих літ вона проказала подумки щиру смиренну молитву.

«Дякую тобі, Господи. Я знаю, що не заслужила цього але дякую тобі, що не допустив їй спізнати».

— То що ж Ешлі, Меллі?

— Ти... приглянеш за ним?

— О так.

— Він схильний... до застуди.

Запала пауза.

— Приглянь... як він вестиме справи... ти зрозуміла?

— Так, зрозуміла. Я це зроблю.

Мелані напружилася щосили.

— Ешлі такий... непрактичний.

Тільки смерть могла присилувати Мелані на таке відступництво.

— Подбай про нього, Скарлет... але... так, щоб він не знав.

— Я подбаю і про нього, і про його справи, і він ніколи про це не дізнається. Я просто часом трохи радитиму йому.

Мелані над силу, але задоволено всміхнулася, глянувши знову в обличчя Скарлет. Поглядами своїми вони мовби скріпили угоду про те, що обов’язок уберегти Ешлі Вілкса від цього надто жорстокого світу одна жінка передає іншій, але з умовою, щоб його чоловіча гордість ніколи не зазнала ущербу.

Тепер вираз напруження зійшов з утомленого обличчя Мелані, так наче обіцянка Скарлет повернула їй спокій.

— Ти така розумна... така мужня... і завжди була така добра до мене...

На ці слова ридання прорвалося з горла Скарлет, аж вона мусила стулити рота рукою. Вона ладна була заревти, мов дитина, закричати на весь голос: «Я ж була така лиха! Я стільки тобі заподіяла кривди! Я ніколи нічого доброго не зробила для тебе! Це все було для Ешлі!»

Скарлет рвучко схопилася на ноги, прикусивши пальця, щоб стриматись. Їй знову прийшли на пам’ять Ретові слова: «Вона любить тебе. Тож нехай це буде твоїм хрестом». А тепер цей хрест став ще тяжчим. Недобре було, що вона всіляко силкувалася відбити в неї Ешлі. Але тепер, коли Мелані, що сліпо довіряла їй протягом усього життя, і в смертну свою годину являла до неї ту саму любов і довіру, стало набагато гірше. Ні, вона нічого зараз не зможе сказати. Не зможе навіть повторити тих своїх слів: «Зберися з силою, щоб вижити!» Вона повинна дати їй змогу піти з життя легко, без боротьби, без сліз, без смутку.

Прочинилися двері, й на порозі став доктор Мід, владно киваючи Скарлет. Вона схилилася над ліжком, тамуючи сльози, взяла долоню Мелані й приклала до своєї щоки.

— Добраніч,— сказала вона, і голос її прозвучав твердіше, ніж вона сподівалася.

— Обіцяєш мені...— почувся шепіт, цього разу вже зовсім тихий.

— Все що хочеш, дорогенька.

— Капітан Батлер... будь добра до нього. Він... так тебе кохає...

«Рет?» — приголомшено подумала Скарлет: у словах Мелані вона не добачила ніякого сенсу.

— Так, звичайно,— відказала вона механічно і, легенько поцілувавши долоню Мелані, поклала її назад на ліжко.

— Скажіть дамам, нехай зразу ж увійдуть,— прошепотів їй лікар, коли вона виходила в двері.

Затуманеними від сліз очима вона побачила, як Індія і Туп пройшли за лікарем у кімнату, притримуючи сукні, щоб не шелестіли. Двері причинилися за ними, і в домі запала тиша. Ешлі ніде не було видно. Скарлет прихилилася головою до стіни, мов пустотливе дитя, якого за кару поставили в куток, і потерла зболене від стримуваних ридань горло.

За тими дверима відходила з життя Мелані, а разом з нею відходила в небуття й та сила, на яку підсвідомо вона, Скарлет, спиралася стільки років. Чому, ну чому вона досі не усвідомлювала, як сильно любила й потребувала Мелані? Але хто б міг подумати, що ця маленька невдатна собою Мелані виявиться носієм такої сили? Мелані, що соромилася до сліз перед чужими людьми, що остерігалась висловити власну думку, що страшилася осуду старших дам, Мелані, що боялася кишнути й на гусака? І все-таки...

Скарлет подумки шугонула в минуле, до того спекотного тихого пополудня в Тарі багато років тому, коли сірий димок знімався вгору над трупом у синій уніформі, а Мелані з Чарлзовою шаблею в руці стояла вгорі на сходах. Скарлет пригадала, яка ту хвилину промайнула у неї думка: «Ну й дурна! Таж вона насилу може вдержати в руці шаблю!»

Але тепер вона знала, що якби постала потреба, Мелані збігла б сходами вниз і вбила того янкі — або загинула сама від його руки.

Так, Мелані стояла там у той день з шаблею у своїй тендітній руці, готова битися за неї, Скарлет. І тепер, сумовито оглядаючись у минуле, Скарлет усвідомила, що Мелані завжди з шаблею в руці стояла обік неї, що вона була сповнена любові й ненав’язлива, як тінь, що вона самовіддано й ревно боронила її у боротьбі з янкі, пожежею, голодом, злиднями, громадською думкою і навіть зі своєю, такою дорогою їй, ріднею.

Скарлет зрозуміла, що ця шабля, яка полискувала в обороні її від світу, тепер уже повік лишатиметься в піхвах, і відчула, як слабнуть її власна мужність та самовпевненість.

«Меллі — єдина подруга, яку я мала,— зажурено подумала вона,— єдина жінка, окрім мами, яка по-справжньому любила мене. Вона й вдачею схожа на мою маму. До неї горнулися всі, хто тільки її знав».

Раптом їй здалося, ніби то Еллен лежить там за причиненими дверима, вдруге покидаючи цей світ. А вона, Скарлет, раптом знову опинилася в Тарі, одна перед лицем ворожого світу, і з гірким усвідомленням того, що в житті не вистояти, коли тебе не підтримує хтось, наділений неймовірною силою слабкого, лагідного й ніжного серця.

Скарлет стояла в холі, розгублена й перелякана, а відблиски полум’я з каміна у вітальні кидали високі тьмаві тіні на стінах довкола. В будинку панувала цілковита тиша, і це безгоміння просякало Скарлет, мов холодна мжичка. Ешлі! Де Ешлі?

Вона підійшла до дверей вітальні, шукаючи його, як закоцюбле звіря шукає вогню, але Ешлі там не було. Їй треба знайти його. Вона відкрила для себе силу Меллі й свою залежність від неї і тут-таки й втратила її, але ж залишався Ешлі. Був ще Ешлі, дужий і розумний, здатний втішити. В Ешлі та його коханні набереться вона сили, яка допоможе їй побороти власну слабкість і приборкати страх, яка додасть їй мужності й заспокоїть у смутку.

Він, певно, у себе в кімнаті, подумала вона і, навшпиньки пройшовши через хол, тихенько постукала до нього в двері. Оскільки відповіді не було, вона поштовхом відчинила їх. Ешлі стояв біля туалетного столика й дивився на пару латаних рукавичок Мелані. Спершу він узяв у руки одну й приглянувся до неї, наче вперше її бачив. Потом поклав назад,— обережно, ніби скляну,— і взяв другу.

Скарлет озвалася тремтячим голосом: «Ешлі!» — і він повільно обернувся й подививсь на неї. Його сірі очі були зараз не дрімотно-безвиразні, а навпаки — широко розплющені й одверті. В них проступали страх, упорівень до її власного страху, безпорадність, ще більша, ніж у неї, приголомшеність така велика, якої вона сама ніколи не зазнавала. Відчуття жаху, що охопило її в холі, ще й загострилося, коли вона побачила його обличчя. Скарлет підступила до нього.

— Мені страшно,— сказала вона.— Ох Ешлі, пригорни мене. Мені так страшно!

Він ані поворухнувся, тільки й далі дивився на неї, міцно стискаючи в руках рукавичку. Скарлет поклала долоню йому на плече й прошепотіла:

— Що з тобою?

Його очі пильно вдивлялися в неї, шукаючи розпачливо чогось такого, чого не могли знайти. Нарешті він заговорив, і голос цей був якийсь ніби не його.

— Я хотів тебе бачити,— сказав Ешлі.— Я ладен був бігти до тебе, мов дитина, яка шукає когось, хто б її втішив... аж воно до мене самого прибігла дитина, ще дужче злякана, ніж я сам.

— Ти не... ти не можеш бути зляканим! — скрикнула вона.— Тебе ніщо й ніколи не лякало. Це ось я... А ти завжди був такий сильний...

— Якщо я й був коли сильний, то тільки тому, що вона стояла в мене за плечима,— сказав він тремким голосом і знову задивився на рукавичку й почав розгладжувати її.— І... і... вся моя сила відходить разом з нею.

В тихому голосі його почулася нотка такої смертельної розпуки, що Скарлет забрала долоню з його плеча й відступила на крок. У важкій мовчанці, яка залягла між ними, вона відчула, що зараз уперше в житті по-справжньому розуміє Ешлі.

— То це...— почала вона звільна.— То це, Ешлі, виходить, ти кохав її, так?

Він озвався немовби над силу:

— Вона — це єдина з моїх мрій, яка жила в реальному житті, яка дихала й не розвіялась від зіткнення з дійсністю.

«Мрії! — подумала Скарлет, в якій зворухнулося давнє роздратування.— Вічно у нього мрії! І ні крихти тверезого глузду!»

З важким серцем, сповненим гіркоти, вона сказала:

— Але ти був такий нетямущий, Ешлі. Невже ти не бачив, що вона варта мільйона таких, як я?

— Скарлет, ради Бога! Якби ти тільки знала, що я пережив відтоді, як лікар...

— Що ти пережив! Невже ти гадаєш, ніби я... Ой Ешлі, ти мусив би ще багато років тому зрозуміти, що ти ж її кохаєш, а не мене! І як ти цього не зрозумів? Тоді все склалося б зовсім інакше, зовсім... Ти мав би це давно збагнути й не затуманювати мені голови балачками про честь і посвяту. Якби ти сказав це мені ще багато років тому, я б... це вбило б мене, але якось я б викараскалась. А ти чекав аж до сьогоднішнього дня, до останньої хвилини Меллі, і тільки тепер зрозумів це — тоді, коли вже нічого не зміниш. Ой Ешлі, чоловіки ж повинні знатись на цьому, не те що жінки! Ти мав би усвідомити, що завжди кохав лише її, а мене просто жадав, як... ну, як Рет жадає цю Кралю Вотлінг!

Він здригнувся від цих її слів, але все так само дивився їй у вічі, благаючи мовчання і співчуття. Кожною рисочкою свого обличчя він визнавав слушність того, що вона каже. Безпорадно схилені плечі Ешлі свідчили, що він картає себе набагато дошкульніше, ніж вона могла б картати. Він мовчки стояв перед нею, стискаючи рукавичку, немов то була співчутлива долоня, і в тиші, що запала у кімнаті, обурення Скарлет розвіялось, а натомість з’явилися жалощі в парі з погордою. Їй стало прикро й соромно. Вона ж копає прибите долею і беззахисне створіння... тоді як обіцяла Мелані подбати про нього.

«І ледве встигла їй пообіцяти, як уже наговорила йому прикрих і ницих речей, хоч не було ніякої потреби, щоб я чи й будь-хто інший казав йому таке. Він і сам знає правду, і це знаття вбиває його,— думала вона безутішно.— Він так і не виріс на дорослого. З нього така сама дитина, як і з мене, і він не тямить себе зі страху, що втрачає Меллі. А вона знала, що так буде... Меллі знала його куди краще, ніж я. Тому ж вона за одним духом просила мене подбати і про Бо, і про нього. Як Ешлі зможе це витримати? Я — зможу. Я витримаю будь-що. Мені вже стільки довелося витримати. А він не зможе... він нічого не зможе витримати без неї».

— Пробач мені, любий,— лагідно мовила Скарлет, простягаючи до нього руки.— Я знаю, як тобі тяжко. Але запам’ятай: вона нічого не знає... вона ніколи й не підозрювала... Бог був добрий до нас.

Він швидко підступив до неї і обійняв, мов на одчай душі. Скарлет звелась навшпинечки, притислася теплою щокою до його щоки й заспокійливо погладила волосся йому на потилиці.

— Не плач, милий. Вона хоче, щоб ти був мужній. За хвильку вона покличе тебе, тож будь мужній. Вона не повинна бачити, що ти плакав. Це засмутило б її.

Він так міцно тримав Скарлет, аж дихати було важко, а його здушений голос звучав їй у вусі.

— Що мені робити? Я не зможу... я не зможу без неї жити!

«Я теж не зможу»,— подумала вона, здригаючись на саму думку про довгі прийдешні роки без Мелані. Але тут-таки рішуче взяла себе в руки. Ешлі покладається на неї, і Мелані також. І подумала — як колись давно, коли лежала п’яна й знеможена під місячним світлом у Тарі: «Тягарі існують для тих, хто досить сильний, аби їх нести». Що ж, у неї плечі досить сильні для цього, а в Ешлі ні. Вона випросталася, наче підставляючи плечі під тягар, і з позірним спокоєм поцілувала його у вологу щоку — без запалу, жаги та пристрасті, а просто стримано й лагідно.

— Ми дамо собі раду... якось дамо,— сказала вона.

Раптом двері в хол рвучко відчинились, і доктор Мід владно гукнув:

— Ешлі! Швидко!

«Боже! Вже вмерла! — промайнуло у Скарлет.— А Ешлі навіть не встиг попрощатись! Але, може...»

— Хутчій! — скрикнула вона голосно й підштовхнула Ешлі до виходу, бо він стояв мов укопаний.— Хутчій!

Вона розчахнула двері кімнати й підштовхнула його до порогу. Спонукуваний її словами, він вибіг у хол, усе ще з рукавичкою, затиснутою в руці. Вона чула якусь хвильку його шпаркий біг, а потім до неї донеслось, як причинилися за ним двері.

Вона знову, цим разом уголос, промовила: «Боже!», повільно підійшла до ліжка і, сівши на нього, схилила голову на руки. Нараз її огорнула страшна втома, така, якої вона ще ніколи в житті не відчувала. Зі звуком причинюваних дверей та напруга, що підтримувала її й додавала сили, раптово спала. Вона відчула себе фізично вичерпаною і спустошеною. Не стало ні смутку, ні докорів сумління, ні страху чи подиву. Вона була втомлена, і розум її працював тупо й механічно, як годинник на каміні.

І ось із цієї отупілості виринула одна думка. Ешлі не кохає її і, власне, ніколи й не кохав, але усвідомлення цього, як не дивно, не завдавало болю. У неї мало б серце краятись, вона мала б відчути себе нещасною і клясти свою долю. Вона ж так довго жила його коханням, яке підтримувало її у скрутні хвилини! А проте — правда полягала в тому, що він її не кохає, а їй однаковісінько. Однаковісінько, бо вона й сама не кохає його. Таки не кохає, тож хоч би що він зробив чи сказав, це не завдасть їй болю.

Вона простяглася на ліжку і втомлено поклала голову на подушку. Даремно відганяти цю думку, даремно вмовляти собі: «Але ж я кохаю його. Я кохала його багато років. Кохання не може за одну хвилину змінитися на байдужість».

Бо насправді воно може змінитися, й таки змінилося.

«Та він, власне, ніколи й не існував, крім як у моїй уяві,— знеможено думала вона.— Я кохала когось такого, кого сама й витворила,— щось таке саме неживе, як ось і Меллі зараз. Я придумала собі гарне вбрання і закохалася в нього. А коли під’їхав верхи Ешлі, такий вродливий, ні на кого не схожий, я накинула на нього це вбрання і змусила ходити в ньому, хоч воно йому, може, й не пасувало. І я не хотіла бачити, який він насправді. Я кохала оте гарне вбрання... а зовсім не його самого».

Тепер, оглядаючись у давно минулі роки, Скарлет бачила себе в зеленій квітчастій сукенці з перкалю, як вона стояла на осонні в Тарі, зачарована юним вершником з білявим волоссям, що сяяло на сонці, мов сріблястий шолом. Вона бачила тепер цілком виразно, що то була просто дитяча примха, так само нічого не варта, як її забаганка мати аквамаринові сережки, які вона врешті виканючила у Джералда. Бо діставши ті сережки, вона відразу ж втратила до них будь-який інтерес, як втрачала інтерес до всього, що опинялося в її руках, окрім грошей. Тож і він, Ешлі, втратив би всяку привабливість в її очах, якби вона ще в ті далекі дні мала змогу задовольнити своє марнославство й відмовити йому в руці. Якби він хоч раз здався на її ласку, якби він палко закохався, став ревнивим, похнюпленим і благально схиленим перед нею, як інші хлопці, те дурне засліплення, в якому вона перебувала, минулося б, розвіялося при зустрічі з іншим молодиком так легко, як туман розвіюється від променів сонця і подуву вітерця.

«Яка ж я була дурепа,— гірко думала вона.— А тепер мушу платити за це. Чого я так довго жадала, тепер сталося. Я жадала, щоб Меллі померла і щоб я змогла мати Ешлі. Тепер вона мертва, і я можу його мати, але він мені не потрібен. Через свою кляту порядність Ешлі запитає мене, чи не хочу я розлучитися з Ретом і вийти заміж за нього. Вийти за Ешлі? Та я не хочу його навіть і в срібних шатах! А проте він однаково сидітиме у мене на шиї до кінця моїх днів. Скільки я житиму, мені доведеться дбати про нього й пильнувати, щоб він не голодував і щоб ніхто не ранив його почуттів. Він буде ще однією дитиною, що триматиметься за мою спідницю. Я втратила коханого, а придбала ще одну дитину. І якби я не пообіцяла Меллі, я... я рада була б довіку його більше не бачити».

Розділ LXII

Вона почула перешепти за дверима і, виглянувши в коридор біля кухні, побачила наляканих негрів — Ділсі, на руках в якої був обважнілий сонний Бо, заплаканого дядька Пітера й куховарку, що витирала фартухом широке мокре обличчя. Всі троє подивились на неї, німо питаючи, як їм тепер бути. Скарлет перевела погляд через хол на вітальню й побачила там Індію та тітоньку Туп — вони стояли мовчки, тримаючи одна одну за руку, і у поставі Індії вперше в житті не було зарозумілості. Як і негри, вони благально дивилися в її бік, чекаючи якихось вказівок. Скарлет увійшла до вітальні, і обидві жінки підступили до неї.

— Ох Скарлет, що...— почала тітонька Туп, і її пухкі дитячі губи затремтіли.

— Не озивайтеся до мене, бо закричу,— не дала їй докінчити Скарлет. Через нервове напруження голос її прозвучав різко, а долоні стислися в кулаки. Коли вона подумала, що зараз доведеться говорити про Мелані, залагоджувати неминучі справи, пов’язані зі смертю, у неї знову з’явилася грудка в горлі.— Я не хочу й слова чути від вас обох.

Вражені цим владним тоном, вони відступили й безпорадно скривилися. «Мені не можна плакати при них,— подумала Скарлет.— Я не можу попускати собі, бо тоді вони теж заплачуть, а за ними й негри, і ми всі збожеволіємо. Я повинна виявити силу волі. У мене ж стільки роботи. Побачитися з трунарем, домовитись про похорон, подбати, щоб у домі прибрали, і бути тут, коли приходитимуть люди й плакатимуть у мене на грудях. Ешлі не може цього зробити, Туп та Індія також. Це все на мене ляже. І все це маєш нести в тяжкій дорозі життя! Завжди цей важезний чужий тягар, і завжди він мені лягає на плечі!»

Вона глянула на приголомшені й ображені обличчя Індії і Туп, і докори сумління ворухнулись у неї в душі. Мелані не схвалила б такого різкого ставлення до тих, які щиро її любили.

— Ви вже вибачте мою нестриманість,— сказала вона, насилу видушуючи з себе слова.— Це просто тому, що я... Вибачте, що я така нестримана, тітонько. Я вийду на хвилинку на ганок. Мені треба побути самій. Тоді я вернусь, і ми...

Вона погладила тітоньку Туп по руці й швидко пройшла повз неї до дверей назовні, відчуваючи, що ще мить — і вона втратить самовладання. Вона мусить побути на самоті. Їй треба виплакатись, а то серце розірветься.

Вона вийшла на темний ганок, причинила за собою двері, і в обличчя їй війнула прохолодна нічна вільгість. Дощ перестав, і не чути було ні звуку, тільки часом скрапувала вода з піддашшя. Світ оповило густим туманом, легенький холодок свідчив про кінець літа. Ніде в будинках по другий бік вулиці не світилося, лише в одному вікні горіла на підвіконні лампа, це світло снопком падало на вулицю, ледве пробиваючись крізь імлу, і промінчики його переливалися золотом. Здавалося, нерухомий сірий серпанок огорнув усе навколо. І в усьому світі запанувала тиша.

Скарлет сперлася головою на стовпець ганку й зібралася поплакати, але сліз не було. Занадто великою виявилася втрата, щоб сльози могли зарадити. Тіло її било дрожем. В мозку у неї досі стояв гул від падіння двох неприступних фортець власного життя, які з гуркотом розсипалися просто на очах. Якийсь час вона намагалася вдатись до давнього свого закляття: «Подумаю про це завтра, коли відійду на силі». Але закляття втратило свою дієвість. Скарлет не могла не думати про двох людей: про Мелані, яку вона так любила й так потребувала, і про Ешлі, якого вперто й затято бачила не схожим на нього справжнього. І вона усвідомлювала, що ці думки не даватимуть їй спокою і завтра, й позавтра, й в усі подальші дні її життя.

«Не можу я зараз вернутись туди й розмовляти з ними,— подумала вона.— Я не можу сьогодні бачити й утішати Ешлі. Тільки не сьогодні! Завтра я прийду раненько й зроблю все що треба, скажу всі заспокійливі слова, що їх треба буде сказати. Але не сьогодні. Я не можу. Я піду додому».

До її будинку було всього п’ять кварталів. Вона не чекатиме, поки заплаканий Пітер запряже коня чи поки доктор Мід одвезе її додому. Їй несила витерпіти сльози одного й мовчазний осуд другого. Вона швидко спустилася темними сходинками, без плаща й капелюшка, і пірнула в імлисту ніч. Завернувши за ріг, вона рушила нагору до Персикової вулиці, простуючи через тихий вологий світ і навіть хода її була безшелесна, як уві сні.

Коли вона підіймалась отак схилом, а груди їй стискали ся від непролитих сліз, у неї з’явилося чудне відчуття, ніби колись, за якихось подібних обставин, вона вже була в цьому холодному смерку, і не раз, а багато разів. «Дивина якась,— подумала вона з неспокоєм, прискорюючи ходу.— Це все нерви.— Однак відчуття не убувало, звільна проймаючи весь її мозок. Вона розгублено роззиралася довкола, і відчуття те ще й дужчало, примарне, але знайоме, аж урешті вона різко скинула голову,— як звірина, що нюхом чує небезпеку — Це просто від перевтоми,— пробувала вона заспокоїти себе.— І ніч така дивна, млиста Я ще ніколи в житті не бачила такої густої мли, хіба що... хіба що...»

І враз вона пригадала, і страх стис їй серце Тепер вона пригадала. Сотні разів у кошмарних снах вона бігла крізь такий, як оце, туман, крізь примарну місцину без жодної знайомої прикмети, де все заволокла густа остудлива мла й снували хапкі привиддя та змори Чи це вона знов поринула в сон, а чи давній її сон справдився наяву?

На хвилину вона втратила орієнтацію в дійсності й немов заблукала. Її огорнуло те саме, що в давніх кошмарних снах, відчуття, але тепер ще сильніше, ніж тоді, і серце загупало, наче молот. Вона знову стояла серед смерті й тиші, так, як раз колись у Тарі. Щезло все, що було в світі істотного, життя лежало в руїнах, а в серці її завивав панічний страх, мов зимова хуга. Жах, що крився в імлі, що сам був імлою, спробував узяти її в свої лабети І вона порвалася бігти Вона бігла так, як сотні разів уві сні летіла наосліп невідь куди, гнана безіменними страхами шукаючи в сірому тумані прихистку, що мав десь там бути.

Опустивши голову, вона мчала присмерковою вулицею а серце шалено калатало, і нічна волога осідала їй на устах і погрозливо зависали над нею дерева Десь там, десь там у цьому дикому краю вогкої тиші мало бути безпечне пристанище! Захекуючись, вона бігла попід гору, мокрі спідниці холодно били її по литках, легені мало не розривалися, туго зашнурований корсет впинався в ребра й стискав серце.

Аж це перед очима в неї замаячило світло, кілька вогників, тьмяних і мерехтливих, але таки реальних В її кошмарних снах ніякого світла не бувало, там стелився суцільний сірий туман Думкою Скарлет ухопилася за ці вогники Вони означають, що там безпека, люди, там реальність. Раптом вона урвала свій біг і, стискаючи руки в кулаки й силкуючись виборсатися з лещат страху, стала пильно вдивлятись у низку газових ліхтарів, які нагадали її розбурханому мозкові, що це ж Персикова вулиця, Атланта, а не якийсь сірий світ сновидь та примар.

Захекана, вона присіла на кам’яну тумбу над хідником, намагаючись угамувати нерви, що наче ті розторгані струни, ніяк не давалися взяти в руки.

«Я бігла... бігла, мов шалена! — подумала вона, все ще тремтячи тілом, хоч уже й менше, бо страх поволі спадав, тільки серце гупало мало не до млості — Але куди це я бігла?»

Дихала вона вже вільніше, тож тепер, притиснувши руку до серця, глянула вздовж Персикової вулиці. Там, на вершині пагорба, стояв її будинок. Їй здавалося, наче в кожному його вікні горить світло і кидає виклик імлі, якій несила це світло загасити. Домівка! Це ж таки реальність! Вона подивилась на ще нечіткий здаля обрис будинку, і в її погляді були вдячність і туга, а на душу зійшло щось подібне до заспокоєння.

Домівка! Це ж туди вона хотіла. І туди й бігла. Додому, де Рет!

Коли вона усвідомила це, з неї немов пута спали, а з ними минувся і страх, що не давав їй спокою в снах ще від того вечора, коли вона знеможено добрела до Тари, щоб побачити її світ лежить руїною. У Тарі вона тоді виявила, що не стало ані певності в завтрашньому дні, ані сили, ані мудрості, ані любові й ніжності, ані зрозуміння — не стало всього того, що втілювала в собі Еллен, що становило опертя її дівчачих літ. І хоч відтоді Скарлет здобула матеріальний добробут, уві снах своїх вона й далі була переляканою дитиною, спраглою віднайти у завтрашньому дні певність, що відійшла у минуле разом з усім її світом.

Тепер Скарлет зрозуміла, що то за пристань, затишна й безпечна, до якої вона поривалася в снах, але все ніяк не могла пробитися крізь імлу. То був не Ешлі, зовсім не Ешлі! В ньому, Ешлі, затишку було не більше, ніж у болотяних вогниках, і з ним не безпечніше, ніж серед сипучих пісків. То був Рет — Рет, що має дужі руки, щоб обійняти її широкі груди, до яких можна припасти втомленою головою, Рет, що своїм ущипливим сміхом допомагає надміру не перейматися житейськими клопотами. Рет, що цілком її розуміє, бо він, як і вона, сприймає життя, яким воно є, бо він не засліплений умоглядними міркуваннями про честь та посвяту і вірою у високе призначення людської натури. І він же кохає її! Адже всіма своїми кпинами він просто намагався приховати справжнє своє почуття, а вона так і не збагнула цього! Тоді як Мелані побачила це і при останньому своєму подиху сказала їй: «Будь добра до нього».

«О,— подумала вона,— не тільки Ешлі сліпий тупак. Я б давно мусила це зрозуміти».

Роками вона спиралася спиною на кам’яний мур кохання Рета і вважала його почуття за щось таке самоочевидне, як і любов Мелані та ще й дурила себе, ніби силу свою завдячує лише самій собі. І як сьогодні ввечері до неї раптом дійшло, що в гірких її змаганнях з життям при ній завжди була Мелані, так ось цю мить вона усвідомила, що в тіні за нею всі ці роки мовчки стояв і Рет, який кохав її, розумів і повсякчас ладен був допомогти. Рет на доброчинному базарі побачив нетерплячку у неї в очах і запросив її до танцю, тим самим позбавивши тягаря жалоби, Рет провіз її через пожежі й вибухи в ніч падіння Атланти, Рет позичив їй грошей на купівлю тартака, Рет заспокоював її, коли вона з криком прокидалася серед ночі зі своїх кошмарних снів,— та жоден чоловік не робив би цього всього, якби не кохав жінки до самозабуття!

З дерев на неї скрапувало, але вона на це не зважала. Імла клубочилася навколо, але їй до цього було байдуже. Бо коли вона стала думати про Рета, з його смуглявим обличчям, сліпучо-білими зубами й темними жвавими очима, її пройняв трепет.

«Я кохаю його,— подумала вона, і як завжди сприйняла істину без особливого подиву — мов дитина, що приймає дарунок.— Я не знаю відколи, але так є. І якби не Ешлі, я б давно це зрозуміла. Ніколи я не могла бачити світ, який він насправді, бо на заваді стояв Ешлі».

Вона кохала Рета, цього негідника, пройдисвіта без сумління й честі — принаймні честі в розумінні Ешлі. «К бісу честь Ешлі! — подумала вона.— Він зі своєю честю завжди мене підводив. Атож, іще з самого початку, коли почав учащати до мене, хоч добре знав, що його рідня воліє, щоб він одружився з Мелані. А Рет ніколи мене не підводив, навіть того жахливого вечора, коли Мелані влаштувала прийом, хоча мав би тоді в’язи мені скрутити! І навіть покинувши мене серед дороги ту ніч, коли впала Атланта, він знав, що я не пропаду, що якось я врятуюся. І навіть коли ото його посадили янкі, коли він поводився так, наче хотів, щоб я віддалася йому за гроші. Він не взяв би мене. Він просто випробував, як я триматимусь. Він кохав мене весь цей час, а я так ницо до нього ставилась! Безліч разів я завдавала йому прикрощів, а він був надто гордий, щоб це показати. І коли Гарні загинула... Ох, і як я так могла?»

Вона підвелася, випросталась і глянула туди, де стояв будинок на пагорбі. Ще півгодини тому вона думала, що втратила все на світі, крім грошей, все, що надавало життю принади,— Еллен, Джералда, Гарні, Мамку, Мелані й Ешлі. Вона мала всіх їх втратити для того, щоб зрозуміти, що кохає Рета — кохає його, бо він дужий і безоглядний, пристрасний і земний, як і вона сама.

«Розповім йому все,— вирішила вона.— Він зрозуміє. Він завжди мене розумів. Розповім йому, яка я дурна була, і як дуже я кохаю його, і що зроблю все, аби йому було добре».

Раптом вона відчула себе сильною і щасливою. І вже не боялася ні темряви, ні туману, і з того, як співало в ній серце, знала, що відтепер ніколи їх не боятиметься. Хоч би яка мла застувала їй шлях у майбутньому, вона знала, де її безпечне пристанище. Скарлет прудко рушила вулицею в бік дому, і кожен квартал видавався їй дуже довгим. Таким довгим, що аж нестерпно. Вона підібрала спідницю до колін і побігла підтюпцем. Але тепер її вже не гнав страх. Вона бігла тому, що в кінці вулиці на неї чекали Ретові обійми.

Розділ LXIII

Передні двері були трохи прочинені, і захекана Скарлет вбігла до холу й на хвильку пристала у веселковому сяйві з канделябра. Будинок був яскраво освітлений, але в ньому панувала суцільна тиша — не погідна, як буває серед нічного сну, а насторожена й втомлена, навіть дещо зловісна. Скарлет з першого погляду побачила, що Рета нема ні у вітальні, ні в бібліотеці, і серце у неї впало. Що, як його взагалі нема вдома... і він у Кралі, або де там він збував так багато вечорів, коли не приходив додому вечеряти? Цього вона не врахувала.

Вона вже рушила сходами нагору — може, він на другому поверсі? — аж це помітила, що двері до їдальні причинено. Серце їй ледь стислося від сорому, коли вона глянула на ці причинені двері,— їй пригадалося, скільки вечорів улітку Рет просидів там на самоті, напиваючись до чортиків, після чого приходив Порк і насилу вмовляв його лягти спати. То була її провина, але тепер вона все змінить. Усе віднині буде інакше... тільки, Боже милостивий, аби він не був зараз надміру п’яний. «Якщо він перепив, то мені не повірить і висміє мене, а це розіб’є моє серце».

Вона тихенько розсунула двері їдальні й заглянула досередини. Рет сидів за столом, грузько запавши в крісло, перед ним стояла повна карафка, а поруч порожня ще чарка. Хвала Богові, тверезий! Вона ширше прочинила двері, ледве стримуючи себе, щоб не підбігти до нього. Але коли він подивився в її бік, щось у його погляді змусило Скарлет заклякнути на порозі, так і не озвавшись ні словом.

Він втупив у неї свої темні очі, обважнілі з утоми, і ані проблиску не з’явилося в них. Хоч волосся її розсипалося по плечах, груди важко ходили від бігу й спідниці забрьохались до колін, на обличчі його не проступило ні подиву, ні запитання, і губи не скривилися в осміху. Він сидів, розвалившись у кріслі, костюм на розбухлому животі був зім’ятий, тіло вже втратило колишню стрункість, а пружне раніше лице обрезкло. Пиятика й безпутне життя залишили своє тавро на його різьбленому профілі, який уже не нагадував молодого поганського княжича на щойно викарбуваній золотій монеті, а скидався на розбещеного й виснаженого надужиттям цезаря на мідяку, стертому від тривалого вжитку. Він дивився на неї, як вона стояла в дверях, приклавши руку до серця, дивився спокійно, мало не співчутливо, і це вразило її.

— Заходь і присядь,— мовив він.— Вона померла?

Скарлет кивнула й нерішуче підійшла ближче, не знаючи, на яку ступити, коли в нього такий вигляд. Не підводячись, він ногою відсунув крісло від столу, і вона сіла. Їй не хотілося, щоб він одразу починав мову про Мелані. Не хотілося й самій згадувати зараз про неї, переживати наново біль останньої години. Перед нею ще ціле життя, ще буде коли наговоритися про Мелані. Але, здавалося їй, не буде іншого такого вечора, іншої такої години, коли вона змогла б виповісти Ретові те, що лежить у неї на серці, що пориває її вигукнути: «Я кохаю тебе!» Щось, однак, було в його обличчі таке, що стримало її, і раптом їй стало соромно заводити мову про кохання саме зараз, коли тіло Мелані ще не встигло й охолонути.

— Що ж, земля їй пухом,— натужно промовив Рет.— Вона була єдина щира добра душа, яку я знав.

— Ой Рете! — розпачливо скрикнула Скарлет, бо його слова нараз оживили в її пам’яті все те добре, що Мелані зробила для неї.— Чому ти не пішов зі мною? Це було страшно... і мені так важко було без тебе!

— Я не зміг би цього витримати,— просто сказав він і хвильку помовчав. Потім напружився й тихо додав: — Вона була справжня дама.

Смутний його погляд спрямований був поза неї, і виднів у ньому такий самий вираз, що й тоді, при відблисках пожеж у ніч падіння Атланти, коли він казав їй про свій намір піти з відступаючою армією — вираз подиву, коли людина, знаючи себе до щирця, нараз відкриває у своїй душі несподівану відданість принципам, відкриває в собі почуття, які роблять її трохи смішною у власних очах.

Очі його похмуро дивилися кудись поза плече Скарлет, наче він бачив там, як Мелані тихенько проходить через кімнату. В прощальному його погляді не було ні смутку, ні болю, тільки задумливе здивовання з себе самого та гірке пробудження емоцій, призабутих ще з юності, і він знов сказав:

— Справжня дама.

Скарлет затремтіла, і жар її серця, те приємне тепло, та радість, що гнали її щодуху додому,— все це розвіялося. Вона лише почасти усвідомлювала, що діялося з Ретом, коли він прощався з єдиною людиною на світі, яку поважав, і раптом знову відчула пекучий біль від цієї невіджалуваної втрати чогось більшого, ніж просто окрема людська особистість. Вона не могла повністю зрозуміти чи осмислити, що він переживав, але на мить їй здалося, ніби й вона сама відчула ці шелесткі спідниці, їхній прощальний пестливий доторк. Вона немов глянула очима Рета на те, як відходила в минуле не просто жінка, а ціла легенда — легенда про лагідне, непомітне, але незламне жіноцтво, яке тримало на своїх плечах домівки південців у часи війни і яке, горде й сповнене любові, прийняло в свої обійми тих, хто повернувся після поразки.

Очі Ретові зупинилися на Скарлет, і голос його змінився. Тепер він звучав невимушено й холодно.

— Отже, вона померла. Для тебе це якраз дуже зручно, хіба ні?

— Та як ти можеш казати такі речі! — скрикнула вона, допечена до живого, і на очі їй набігли сльози.— Ти ж знаєш, як я її любила!

— Ні, цього я, здається, не знаю. Це для мене велика несподіванка, а тобі робить честь те, що, незважаючи на своє захоплення білою шантрапою, ти змогла нарешті належно оцінити Мелані.

— Як ти можеш таке казати! Звісно, я її цінувала! А ти — ні. Ти не знав її так, як я знала! Ти неспроможний оцінити її... яка добра вона була...

— Справді? Може, й так.

— Вона думала про всіх, крім себе самої... Коли хочеш, то й останні її слова були про тебе.

Проблиск щирого зацікавлення промайнув у нього в очах, коли він обернувся до Скарлет.

— І що ж вона сказала?

— Ой, та нехай уже іншим разом, Рете.

— Я хочу знати.

Він мовив це спокійно, але, поклавши руку їй на зап’ясток, так його стис, аж Скарлет заболіло. Вона не хотіла зараз згадувати слів Мелані, вважаючи, що треба якось інакше підвести розмову до теми свого кохання, та не могла ухилитись від його стиску.

— Вона сказала... сказала... «Будь добра до капітана Батлера. Він так сильно тебе кохає».

Рет кинув на неї гострий погляд і випустив її руку. Потім примружив очі, і обличчя його замкнулося. Нараз він підвівся і, підійшовши до вікна й розсунувши портьєри, пильно задивився надвір, наче там щось можна було розрізнити в густій імлі.

— А ще щось вона сказала? — запитав він, не обертаючи голови.

— Вона просила мене подбати про малого Бо, і я пообіцяла, що доглядатиму його, як власного сина.

— А ще що?

— Вона сказала... про Ешлі... Просила й про нього подбати.

Він помовчав хвильку, а тоді тихо засміявся.

— Це дуже зручно — мати згоду першої дружини, еге ж?

— На що ти натякаєш?

Рет обернувся, і вона, попри всю свою розгубленість, здивувалася, що не бачить насмішкуватості в його погляді. Та й звичайної зацікавленості там було не більше, як у людини, що дивиться останню дно не дуже дотепної комедії.

— Я, здається, висловився досить ясно. Міс Меллі померла. А ти, безперечно, маєш усі необхідні підстави для розлучення зі мною, та й репутація в тебе і без того така, що ніякий шлюборозлучний процес не заподіє тобі шкоди. Що ж до релігії, то вона тебе вже не обходить, отже, і з цього боку ніщо не заважає. Таким чином, маємо Ешлі й здійснення мрій з благословення міс Меллі.

— Розлучення? — скрикнула Скарлет.— Ні! Ні! — Не знайшовши відразу що сказати, вона зірвалася на ноги, підскочила до Рета й схопила його за руку.— Ой, ти ж так помиляєшся! Страшенно помиляєшся! Я зовсім не хочу розлучення... Я...— Вона урвала мову, не договоривши.

Він узяв її рукою за підборіддя, спокійно повернув його до світла й уважно глянув їй в очі. Вона дивилася на нього вгору, і вся душа її була в цьому погляді, а губи тремтіли, коли вона намагалася заговорити. Але слова не йшли у неї з язика, бо вона силкувалася догледіти в його обличчі бодай окрушину збудження, хоч проблиск надії та радості Повинен же він тепер уже зрозуміти! Проте побачила вона своїм пильним розгарячкованим поглядом лише незворушне й непроникне обличчя, яке так часто збивало її з пантелику Він пустив її підборіддя, одвернувся, підступив до свого крісла й знову втомлено сів, схиливши голову на груди й дивлячись на неї з-під густих брів відсторонено і задумливо.

Вона підійшла до нього й зупинилася, заламуючи руки.

— Ти помиляєшся,— почала вона знову, спромігшись нарешті на слово.— Сьогодні, Рете, коли я все зрозуміла, я всю дорогу бігла додому, щоб тобі це сказати. Ох, любий мій, я ж...

— Ти втомлена,— озвався він, усе ще спостерігаючи за нею — Тобі треба б лягти відпочити.

— Але я повинна тобі сказати!

— Скарлет,— мовив він повільно,— я не хочу нічого чути нічого.

Але ж ти не знаєш, що я збираюся сказати!

— Моя крихітко, це виразно написано у тебе на обличчі. Щось чи хтось допоміг тобі зрозуміти, що безталанний містер Вілкс занадто нестравний продукт, навіть як на твій шлунок. І внаслідок цього мої чари постали перед тобою в зовсім новому й привабливому світлі,— мовив він, злегка зітхаючи.— Тож нема ніякої потреби про це розводитись.

Вона мало не похлинулася від подиву. Звичайно, він завжди читав її думки легко, як з розгорнутої книжки. Дотепер вона обурювалася цим, але зараз, коли минув перший подив, що так просто виявилося вгадати хід її думок, вона навіть зраділа й відчула полегкість. Оскільки він знає і розуміє, завдання її значно спрощується. Нема потреби про це розводитись! Звичайно, йому гірко, що вона так довго нехтувала його, і він з недовірою ставиться до цієї раптової її зміни. Вона повинна завоювати його добротою, привернути численними проявами своєї любові, і як же радо вона це робитиме!

— Любий мій, я хочу все тобі розповісти,— почала вона, кладучи руки на поруччя його крісла й нахиляючись до нього. Я ж так помилялася, така була дурна...

— Скарлет, годі-бо. Не запобігай переді мною. Я не можу цього стерпіти. Маймо хоч трохи гідності й стриманості, щоб ми могли бодай це згадати з нашого шлюбу Нехай уже обійдемось без цього останнього з’ясування стосунків.

Вона рвучко випросталася. «Останнє з’ясування стосунків»? Що він мав на думці, кажучи «останнє»? І чому останнє? Таж воно в них тільки перше, все тільки починається.

— Але я таки скажу тобі,— хутко заговорила вона, немов боячись, що він рукою затулить їй рота.— Ох Рете, любий, я ж так тебе кохаю! І я кохала тебе всі ці роки, тільки була така дурна, що не розуміла цього. Ти мусиш мені повірити, Рете!

Він з хвилинку дивився на неї, як вона стояла перед ним, дивився довгим поглядом, що прозирав до глибини її душі. Вона бачила, що він не сумнівається в її словах але вони його мало цікавлять. Ох, та невже він хоче допекти їй, і саме зараз? Почне мучити її, відплачувати їй тією самою монетою?

— Та я вірю тобі, озвався він нарешті Але як бути з Ешлі Вілксом?

— Ешлі! — скрикнула вона, нетерпляче махнувши рукою.— Я... я певна, що мені вже цілу вічність до нього байдужісінько. То було, ну, просто як звичка, до якої я втяглася ще з дівчачої пори. Та я, Рете, ніколи й не подумала б, що він мені близький, якби знала, який він насправді Він такий безпорадний і жалюгідний з усім своїм розбалакуванням про істину, честь і...

— Ні,— заперечив Рет — Якщо ти хочеш знати, який він насправді, то треба бути об’єктивною. Він — просто джентльмен, закинутий у світ, де йому нема місця, і він силкується якось дати собі раду згідно з приписами того світу, який уже відійшов у минуле.

— Ой Рете, даймо йому спокій! Яке він має для нас значення? Хіба ж ти не радий з того... я хочу сказати, що тепер я...

Коли його втомлений погляд зустрівся з її поглядом, вона розгублено змовкла, зашарівшись, як дівчинка-підліток перед першим залицяльником. Якби він хоч полегшив їй цю розмову! Якби хоч простяг їй руки, аби вона могла з вдячністю вибратись до нього на коліна й припасти головою до його грудей. А її уста на його устах краще сказали б йому про все, ніж усі ці уривчасті слова. Але, дивлячись на нього, вона почала розуміти: він тримається на відстані зовсім не тому, що хоче їй допекти. Вигляд у нього був, як у зовсім сторонньої людини, яку анітрохи не обходить, що там вона скаже.

— Радий? — озвався він.— Та колись я б віддячився Богові великим постом, якби почув від тебе ці слова. Але тепер мені вже однаково.

— Однаково? Що ти кажеш! Звичайно ж, не однаково! Рете, ти ж кохаєш мене, правда? Напевне кохаєш! Меллі сказала, що кохаєш.

— Що ж, вона сказала правду. Вона сказала те, що знала. Але чи тобі, Скарлет, не спадало часом на думку, що навіть найбезсмертніше кохання може колись вичерпатись?

Вона німо втупилась у нього, рот її заокруглився в літеру «О».

— Так от моє вичерпалось,— мовив він далі,— завдяки Ешлі Вілксові та твоїй шаленій звичці хапатися зубами, як бульдог, за все, що тобі конче хочеться мати... Моє — вичерпалось.

— Але кохання не може вичерпатись!

— А твоє кохання до Ешлі ось вичерпалося.

— Та я ніколи по-справжньому не кохала Ешлі!

— Тоді ти дуже вміло прикидалася... аж до сьогоднішнього вечора. Я не дорікаю тобі, Скарлет, не звинувачую і не осуджую. Час на це вже минув. Обійдімся без твоїх виправдань і з’ясувань. Якщо ти зможеш послухати мене кілька хвилин, не перебиваючи, я поясню тобі, що маю на увазі. Хоча, Бог свідок, я не бачу потреби в поясненнях. Правда дуже проста.

Скарлет сіла; різке газове світло падало на її бліде приголомшене обличчя. Вона дивилася в його очі, які знала так добре — і яких майже не знала,— і слухала його тихий голос, що промовляв слова, які спочатку не доходили до її свідомості. Це вперше він розмовляв з нею так по-людському, як одна людина розмовляє з іншою — без зухвальства, насмішок або загадок.

— Чи тобі часом не спадало на думку, що я кохав тебе так сильно, як тільки може чоловік кохати жінку? Кохав багато років, поки нарешті здобув тебе? Під час війни я не раз виїжджав і намагався тебе забути, але не міг, і щоразу мусив вертатись назад. Після війни я наразився на арешт, але таки приїхав, щоб віднайти тебе. Я такий був закоханий, що вбив би Френка Кеннеді, якби він сам не загинув. Я кохав тебе, але не міг розкритися перед тобою. Ти, Скарлет, така жорстока з тими, хто тебе любить! Ти їхньою любов’ю вимахуєш у них над головою, як батогом.

З усіх цих слів Скарлет лише одне зрозуміла — що він кохає її. Вловивши слабенький відгомін пристрасті в його голосі, вона знову відчула радість і піднесення. Вона сиділа, затамувавши подих, слухала й чекала.

— Я знав, що ти не кохала мене, коли ми одружилися. Я ж знав про Ешлі. Але я, йолоп такий, гадав, що зумію завоювати твоє серце. Смійся, коли хочеш, але мені хотілося дбати про тебе, ніжити, давати тобі все, що тільки зажадаєш. Мені хотілось одружитися з тобою, щоб ти ні в чому не відчувала настатків, щоб ти могла чинити на свій розсуд і бути щасливою... так само, як ото я ставився й до Гарні. Тобі ж так тяжко довелось боротися, Скарлет. Ніхто краще за мене не знав, через що ти пройшла, і мені здавалося, що вже досить з тебе, я хотів, щоб ти дозволила мені за тебе боротись. Я хотів, щоб ти бавилась, як дитина — бо ти ж і була дитиною — хороброю, перестрашеною і впертою. Як на мене, то ти й досі ще дитина. Бо тільки дитина може бути така свавільна й така нечула.

Голос його був спокійний і втомлений, але щось у ньому вчувалося таке, що викликало у Скарлет невиразний спогад. Колись вона вже чула подібний голос, в якусь іншу переломну смугу свого життя. Де ж це було? Голос людини, що дивилася на себе й на світ без будь-яких емоцій, без страху і без надії.

Та це ж... це ж... Ешлі в обвіяному зимовим вітром садку Тари говорив про життя і про гру тіней з таким змореним спокоєм, що тон його здавався трагічнішим, аніж якби звучали в ньому гіркота й розпач. І як тоді голос Ешлі холодив їй душу страхами, яких вона не годна була збагнути, так тепер ось і Ретів голос змушував її серце болісно стискатися. Голос його, манера, з якою він тримався, непокоїли Скарлет дужче від слів, і вона почала усвідомлювати, що приємне її збудження кілька хвилин тому — цілковито безпідставне. Щось було негаразд, зовсім негаразд. Що саме, вона не розуміла, і розпачливо вслухалася в його мову, не відводячи очей від його смуглявого обличчя, сподіваючись усе-таки почути те, що розвіяло б її страхи.

— Це ж так було очевидно, що ми призначені одне для одного. Цілком очевидно, бо ж ніхто, лише я один з усіх твоїх знайомих міг покохати тебе, знаючи, що насправді ти така сама, як і я — загребуща, безжальна і безоглядна. А що я любив тебе, то й вирішив ризикнути. Мені здавалося, з часом Ешлі зблякне у твоїй душі. Але,— він знизав плечима,— чого тільки я не перепробував, і все виявилось намарне. А я ж так тебе кохав, Скарлет. Якби ти тільки дозволила мені, я б кохав тебе так ніжно й чуло, як ще жоден чоловік не кохав жінки. Але я не міг перед тобою розкритись, бо знав — ти оціниш це як слабкість і спробуєш використати моє кохання проти мене. І завжди... завжди був проміж нами Ешлі. Це доводило мене до нестями. Я не міг спокійно вечеряти навпроти тебе за столом, бо знав, що ти шкодуєш, чому на моєму місці не Ешлі. Не міг тримати тебе в обіймах уночі, бо знав... та що там, це вже нічого не важить. Тепер я дивуюся, чого мені це так боліло. Але ж саме тому я й кинувся до Кралі. Якусь свинську втіху дістаєш, коли ти з жінкою, яка щиро любить тебе й поважає, наче справжнього джентльмена... нехай навіть ця жінка всього лише напівписьменна повійниця. Це задовольняло мою пиху. А від тебе мені не було ніякого задоволення, моя люба.

— Ой Рете...— почала вона, прикро вражена вже самою згадкою про Кралю, але він зупинив її помахом руки, а сам мовив далі.

— А тоді ще та ніч, коли я ніс тебе нагору... я гадав... я мав надію... я таку палку мав надію, що на другий ранок боявся глянути тобі в очі, бо мені було страшно: а що, як я помилився і ти мене таки не кохаєш? Я так боявся, щоб ти не взяла мене на сміх, що пішов і напився. А коли я вертався, душа моя сиділа в п’ятах, і якби ти тоді бодай один крок ступила мені назустріч, бодай подала який-небудь знак, я припав би тобі до ніг. Але ти нічого цього не зробила.

— Ой Рете, таж я тоді так хотіла тебе, а ти повівся просто гидко! Я страшенно тебе хотіла! Я гадала... атож, це ж уперше я тоді зрозуміла, що кохаю тебе. А Ешлі... відтоді мені не було ніякого діла до Ешлі, тільки ж ти так гидко повівся тоді, що я...

— Та хай уже,— мовив він.— Здається, це у нас вийшло обопільне непорозуміння, чи не так? Але тепер це вже нічого не важить. А тобі я кажу лише задля того, щоб ти більше не морочила собі цим голови. Коли ти лежала хвора, і то з моєї вини, я стояв у тебе за дверима й усе чекав, що ти мене покличеш, а ти цього не зробила, і тоді я переконався, який з мене дурень, і на цьому все й скінчилося.

Він змовк і задивився кудись крізь неї, достоту як то з Ешлі не раз бувало, і бачив там щось таке, чого вона не могла бачити. А їй лишалося тільки безмовно вдивлятися в його нахмурене обличчя.

— Але тоді ще була Гарні, і я відчував, що все-таки це не зовсім кінець. Мені приємно було думати, що Гарні — це ти, знов маленькою дівчинкою, ще не зіпсутою ні війною, ні знегодами. Вона була така схожа на тебе, така сама свавільна, смілива, весела й запальна, і я міг пестити її й балувати, як я хотів і тебе пестити. Але вона не в усьому була така, як ти: вона любила мене. Це було для мене благословення, що ту любов, якої ти не потребувала, я міг віддати їй... А коли вона відійшла, то забрала з собою геть усе.

Раптом Скарлет зробилося шкода Рета, так неймовірно шкода, що вона забула і про власне горе, і про страх, причаєний за його словами. Це вперше в житті їй було шкода людини, до якої вона не відчувала водночас і погорди, бо ж ніколи раніше вона так близько не підходила до розуміння іншої людської істоти. І вона могла зрозуміти його осторожливу стриманість, таку подібну до її власної, його запеклу гордість, яка не дозволяла йому розкритися зі своїм коханням — бо що, якби раптом його відштовхнули?

— Дорогенький ти мій,— сказала вона, підходячи ближче в надії, що він простягне до неї руки і візьме її на коліна.— Дорогенький, мені страшно жаль, що так вийшло, але я встократ усе це тобі відшкодую! Ми ж можемо бути щасливі тепер, коли знаємо правду і... Рете!.. та глянь же на мене, Рете!.. Таж... таж у нас можуть бути ще діти... нехай і не такі, як Гарні, але...

— Е, ні, красно дякую,— відказав Рет, так ніби відмовлявся від простягненого йому шматка хліба.— Втретє я вже не ризикуватиму серцем.

— Не кажи такого, Рете! Ох, та що ж мені зробити, щоб ти зрозумів? Я ж казала тобі, як мені жаль...

— Люба моя, ти така дитина. Ти гадаєш, що коли сказати: «Ох, як мені жаль»,— то всі помилки й болі минулих літ відшкодуються й зітруться з пам’яті, і вся отрута з давніх ран буде змита... Візьми мого носовичка, Скарлет. Скільки я тебе знаю, ніколи у скрутну хвилину ти не маєш носовичка.

Вона взяла хустинку, висякалась і сіла. Було ясно, що він не збирається обіймати її. І що всі ці його балачки про кохання до неї ні до чого. Це була казочка про далеке минуле, і розповідав Рет її так, наче тут ішлося про когось іншого, а не про нього. А це вже було страшно. І на неї він дивився так по-доброму, з задумою в очах.

— Скільки тобі років, люба? Щось ти ніколи мені цього не казала.

— Двадцять вісім,— відповіла вона глухо, тримаючи хусточку біля рота.

— Це ще не так і багато. Ти навіть досить молода, як на людину, що завоювала увесь світ і втратила власну душу, чи не правда? Не дивися так перестрашено. Я не маю на оці пекельного вогню, в якому ти горітимеш за свій роман з Ешлі. Я вжив ці слова в переносному значенні. Відколи я знаю тебе, ти мала дві забаганки. Запосісти Ешлі й стати такою багатою, щоб послати увесь світ під три чорти. Що ж, ти стала досить багатою і вже поговорила зі світом вельми гостро, а тепер ти можеш мати й Ешлі, якщо схочеш. Хоча виглядає на те, що тепер цього замало.

Скарлет і справді мала перестрашений вигляд, але зовсім не через пекельний вогонь. Вона думала: «Адже Рет для мене — все, а я втрачаю його. А коли я його втрачу, то й усе інше стане для мене нічого не вартим! І друзі, і гроші, і... та все на світі. Якби я могла привернути його до себе, то нехай би вернулись до мене й злидні. Я б згодилась і на холод, і навіть на голод. Але невже він хоче сказати... Та не може ж він!»

Вона витерла очі й мовила з розпачем:

— Рете, якщо ти так сильно кохав мене, то мусить же в тебе лишитись бодай крапля цього почуття!

— З цього всього зосталися, як я бачу, лише дві речі, і то такі, що ти найбільше зневажаєш: жалощі й дивна якась доброта.

«Жалощі! Доброта! О Боже мій! — подумала вона в розпуці.— Будь-що, тільки не жалощі й доброта!» Коли вона відчувала до кого-небудь ці два почуття, то завжди при цьому була й погорда. Невже й він відчуває до неї погорду? Ні, нехай там хоч би що, тільки не це. Навіть його цинічна холодність з часів війни, хмільний шал тієї ночі, коли він ніс її нагору, до синців стискаючи в обіймах, або ці його ущипливі протягло мовлені слова, за якими, як вона тепер побачила, він крив гірке своє кохання. Будь-що, тільки не ця його байдужна доброта, виразно помітна у нього на обличчі.

— Отже... отже, ти хочеш сказати, що я все це занапастила... і ти мене більше не кохаєш?

— Саме так.

— Але,— уперто хапалась вона за своє, мов дитина, яка гадає, ніби висловити бажання — те саме, що й задовольнити його,— але ж я кохаю тебе!

— Це твоя біда.

Вона хутко підвела погляд, щоб побачити, чи нема за цими словами насмішки, та нічого такого не помітила. Він просто стверджував факт. Але це був факт, в який вона не хотіла повірити, та й не могла. Вона дивилась на Рета своїми розкосими очима, в яких горіла розпачлива впертість, і раптом підборіддя її, порушивши округлість щік, гостро випнулося наперед — чисто як у Джералда.

— Не дурій, Рете! Я ж можу...

Він підніс угору долоню, вдаючи настраханого, і чорні його брови поповзли вгору, утворивши дві іронічні дужки.

— Не треба такого рішучого вигляду, Скарлет! Ти мене лякаєш. Я бачу, ти свої бурхливі почуття збираєшся перекинути з Ешлі на мене, і вже боюся за свою свободу й душевний спокій. Ні, Скарлет, я не дозволю, щоб мене переслідували, як безталанного Ешлі. Крім того, я виїжджаю.

Уста в неї затремтіли, і вона не змогла зціпити зуби, щоб приховати тремтіння. Виїжджає? Ні, будь-що, тільки не це! Як вона житиме без нього? Усі, хто був дорогий для неї, вже покинули її — усі, крім Рета. Не можна так, щоб і він її покинув. Але як його затримати? Вона безсила перед його холодним розумом і безпристрасними словами.

— Я від’їжджаю. Я збирався сказати тобі це після твого повернення з Марієтти.

— Ти кидаєш мене?

— Не вдавай драматичної постаті покинутої дружини, Скарлет. Тобі ця роль не личить. Я так розумію, що ти не згодна на розлучення і навіть на окремішнє проживання? Ну, то в такому разі я наїжджатиму досить часто, аби не давати приводу для пліток.

— Та що мені плітки! — вигукнула з серцем Скарлет.— Я тебе не хочу втратити, от що! Візьми мене з собою!

— Ні,— відказав він тоном, в якому звучала непохитна рішучість.

З хвильку вона була в такому стані, що ледь не вибухнула розпачливо голосним дитячим плачем. Їй хотілося впасти на підлогу, клясти все й верещати, копати ногами. Але якісь рештки гордості й тверезого глузду стримали її Вона подумала: «Якщо я це зроблю, він засміється глузливо чи просто холодно так подивиться на мене. Я не можу галасувати й благати. Я не можу нічого такого зробити, що може викликати його зневагу. Він повинен поважати мене навіть... навіть якщо й не кохає».

Вона підвела голову й спромоглася більш-менш спокійно запитати:

— А куди ти їдеш?

В очах його промайнув проблиск захоплення, і він від повів:

— Можливо, до Англії... або до Парижа. А може, до Чарлстона — спробую замиритися з родичами.

— Але ж ти терпіти їх не можеш! Ти так часто брав їх на сміх і...

Він стенув плечима.

— Я й тепер беру на сміх... але з мене вже доволі блукацького життя, Скарлет Мені вже сорок п’ять У такому віці починаєш цінувати декотрі з тих речей, які замолоду легковажно відкидав, як-от родинні зв’язки честь, певність у завтрашньому дні, корені, що сягають у глибину... О ні! Я нічого не зрікаюся і ні за чим не шкодую з того, що робив. Я з біса добре збував час, так добре, що це мені вже трохи оприкріло і тепер я хочу чого-небудь іншого. Ні, я не збираюся нічого в собі міняти, крім шкури. Я прагну зовнішньої подібності до того світу, що його знав давніше, прагну набути смертельно нудної респектабельності — тієї респектабельності, моя крихітко, яка притаманна іншим, а не мені,— і спокійної гідності, з якою живуть люди шляхетні, і питомої вишуканості тих днів, що відійшли в минуле. Живучи в ті дні, я не усвідомлював чарів їх тихоплинності...

І знову Скарлет вернулась у той обвіяний вітром садок у Тарі, а в очах Рета був такий самий погляд, як того дня в очах Ешлі. Слова Ешлі так виразно зазвучали в неї у вухах, наче це він, а не Рет, говорив зараз. Уривки тих речень ожили в її пам’яті, і вона повторила їх уголос, не думаючи, що вони означають:

— «Чарівність... і довершеність, і симетрія, як у грецькому мистецтві...»

Рет гостро спитав:

— Чому ти сказала ці слова? Саме це я й мав на думці.

— Та бо щось подібне... колись сказав Ешлі про минулі часи.

Він шарпнув плечима, й очі його погасли.

— Завжди цей Ешлі,— промовив він і змовк на хвильку.— Коли тобі, Скарлет, буде сорок п’ять, можливо, ти й зрозумієш, про що я кажу, і, можливо, тобі теж обриднуть ці вдавані аристократи, їхні фальшиві манери й плиткі емоції. Хоча я сумніваюся в цьому. Мені здається, тебе завжди більше вабитимуть сухозлітки, аніж справжнє золото. Та хоч би там як, я не можу аж так довго чекати, щоб переконатись. І не маю охоти. Мене це просто не цікавить. Я майну до старовинних міст і давніх країв, де ще зберігся аромат минулого. Ось такий я сентиментальний. Атланта, як на мене, занадто ще неотесана, занадто зелена.

— Годі вже,— раптом сказала Скарлет. Вона ледве чи слухала, що він говорив. І вже безперечно не вловлювала змісту його слів. Але вона знала, що далі їй несила терпіти його голос, в якому не чути кохання до неї.

Він примовк і подивився на неї трохи здивовано.

— Гадаю, однак, ти зрозуміла, що я хотів сказати, еге ж? — запитав він, підводячись.

Вона простягла до нього руки долонями вгору в давньому як світ благальному жесті, і все, що було в неї на серці, відбилося на її обличчі.

— Ні! — скрикнула вона.— Я тільки одне знаю, що ти розлюбив мене і покидаєш! Ох, любий мій, що ж я робитиму, як тебе не буде?

На мить він завагався, наче прикидаючи, що доцільніше збрехати втішливо чи сказати правду. І зрештою знизав плечима.

— Скарлет, я не з тих, що можуть терпляче збирати й склеювати розбиті уламки, а тоді вмовляти собі, що склеєна річ нічим не гірша від нової. Що розбилось, того вже не стулиш докупи. І радше вже я згадуватиму, яка вона була цілою, ніж зліплювати її, а потім усе життя дивитись на сточені рубці. Можливо, якби я був молодший...— він зітхнув.— Але я вже застарий вірити в сентиментальні вигадки, ніби життя — це грифельна дошка, з якої можна все стерти й почати заново. Я вже застарий брати на плечі тягар нескінченних брехень, що супроводжують життя, позбавлене ілюзій. Я не зміг би жити з тобою і брехати тобі, і тим більше не зміг би брехати самому собі. Я й зараз не можу тобі збрехати. Я дуже хотів би, щоб мені було не байдуже, що ти робитимеш і куди поїдеш, та я не можу себе присилувати.

Він перевів подих і сказав недбало, але погідно:

— Мене все це анітрохи не обходить, моя люба.

Вона мовчки дивилась, як він ішов сходами нагору, і відчувала, що от-от задихнеться від болю, який стискував їй горло. Ось завмирає його хода нагорі, і водночас відмирають і рештки того, що становило якийсь сенс в її житті. Вона знала тепер, що ні на почуття Рета, ні на розум не вплинеш, і коли вже він вирішив усе своїм холодним мозком, то його не схитнеш. Знала тепер, що він так і думав, як говорив, хоч деякі слова й кинув наче мимохідь. Знала, бо відчувала в ньому силу, непохитність і невблаганність — усі ті риси, що їх прагнула знайти в Ешлі, але так і не знайшла.

Вона ніколи не розуміла цих двох чоловіків, яких кохала, отож і втратила їх обох. Аж тепер до її свідомості почало доходити, що якби вона зрозуміла Ешлі, то ніколи б його не покохала, а якби зрозуміла Рета, то ніколи б його не втратила. І вона з тугою в серці подумала, що, мабуть, ніколи нікого по-справжньому не розуміла.

Душу її огорнуло милосердне отупіння, на зміну якому — вона знала з досвіду — невдовзі прийде гострий біль: так тканини тіла, розтяті ножем хірурга, на хвильку втрачають чутливість, а тоді скипають нестерпною мукою.

«Не думатиму про це зараз,— вирішила вона похмуро, вдаючись до давнього свого закляття.— Я збожеволію, якщо почну зараз думати про втрату Рета. Подумаю про це завтра».

«Але — криком озвалось її серце, яке відкинуло закляття і боляче защеміло,— я ж не можу його відпустити! Мусить же бути на це якась рада!»

— Не думатиму про це зараз,— повторила вона, вже вголос, силкуючись заштовхнути свій розпач кудись у глиб свідомості, силкуючись знайти якусь загату, щоб не затопив її душу біль.— Я... та що, поїду завтра додому, до Тари.— І від цих слів відчула деяку полегкість.

Колись вона вже була верталася до Тари, гнана страхом і відчуттям поразки, і вийшла з рідних стін, набравшись сили й озброївшись для перемоги. А якщо вона домоглася такого раз, то Бог у ласці своїй допоможе їй і вдруге. Як саме це буде — вона не знала. І не хотіла зараз сушити цим голови. Вона жадала одного: тихого закутка, аби перебути там свої прикрі хвилини та зализати рани, і безпечного пристановища, аби обміркувати плани подальшої боротьби. Вона думала про Тару і неначе відчувала лагідний холодок руки, що заспокійливо лягав їй на серце. Перед нею поставав білий будинок, привітно видніючи крізь поруділе осіннє листя, її, мов благословення, облягала супокійна тиша сільського присмерку, тіло їй зволожувала роса, що опадала на довгі акри зелених кущів, поцяткованих білим руном, а очі її вбирали гостру червінь землі та похмуру темну красу сосон на положистих пагорбах.

Від цієї картини їй полегшало на душі й навіть додалося снаги, а біль і прикрий жаль відступили кудись на край свідомості. Вона постояла ще хвилинку, пригадуючи окремі деталі: обсаджену кедрами алею, що вела до будинку, розкидисті кущі жасмину, яскраво-зелені на тлі білих стін, тріпотливі білі фіранки. І Мамка там буде. Раптом їй страшенно захотілося опинитись біля Мамки, як у ті часи, коли вона була маленькою дівчинкою,— захотілося припасти головою до її широких грудей, відчути гудзувату чорну долоню на своїх косах. Мамка — то ж була остання ланка, що зв’язувала її з минулим життям.

І Скарлет піднесла голову, перейнявшись гордим духом своїх предків, людей, що не визнавали поразки, навіть коли поразка дивилась їм у вічі. Вона поверне Рета. Вона знала, що зуміє цього домогтись. Не було такого чоловіка, якого вона не змогла б звоювати, коли вже заповзялася.

«Подумаю про це завтра, у Тарі. Тоді мені буде легше. Завтра я придумаю, як саме його повернути. Кінець кінцем, завтра — це ж новий день».