Зворотний бік світла

1. Стриб

Вулицею городища йшли двоє. Під ногами ледь чутно шелестіло дрібне каміння, ледача курява здіймалася за тим, хто був попереду. Він упевнено карбував кожен крок, не дивлячись собі під ноги, не звертаючи жодної уваги на чоботи, які покривала сіра смага. Гордо піднята голова, розправлені рамена говорили про його впевненість у собі. Чорний капелюх ховав очі, а тінь від крисів — і уста. Довгий чорний плащ, за спиною рушниця, через плече перекинута чорна шкіряна сумка. Чоловік був високого росту і наче й не дуже поспішав, але той, хто йшов за ним, хоч і не ніс нічого ані в руках, ані за спиною, мусив бігти підтюпцем, бо був чи не вдвічі нижчим, ще не вповні сформованим чоловіком, підлітком. Кожен, хто бачив цю пару, розумів відразу — то йдуть Господар і його Слуга. Втім, цієї ранкової пори на вулицях городища було ще порожньо. Люди відпочивали в своїх домівках. На сході, майже в одну лінію з горизонтом, маленьким колобочком виднілося мляве сонце. День тільки починався.

Сонце в Яровороті ніколи не йшло спати. Воно подорожувало коловоротом по небу, хіба що змінюючи висоту перебування. Вночі, тобто в той час, коли городище відпочивало, сонце рухалось низько-низько над горизонтом північним боком із заходу на схід.

Хатинки Яроворота розташовувалися за колорадіальним сонячним принципом навколо Храму Сонця, який стояв у центрі городища. Вулички відходили від центру промінчиками. Тож подорожування тими вуличками інколи нагадувало кривий танець. Недалечко одна від одної стояли дуже схожі між собою ошатні біленькі двоповерхові хатинки, вкриті очеретом. Їх розділяли чепурні садочки, маленькі грядочки, мальовничі квітники. Майже біля кожної оселі росли квіти. Найбільше було мальв. Мешканці Яроворота інколи жартома говорили, що їхнє городище можна сміливо перейменувати на Мальвограй. Ані бджіл, ані інших комах чи птахів ще не було. Навіть для них було зарано. Хатинки дрімали, підморгуючи сонно своїми круглими вікнами.

Біля одного з таких будиночків, щедро обсадженого різнобарвними мальвами, гордістю господині обійстя, подорожні стишилися і зайшли у вуличку. На подвір’ї стояла така ж сонна тиша, як і в усьому Яровороті. Велет-дуб, що ріс на подвір’ї вже не одну тисячу літ і був завширшки чи не з півхати, начебто спав також. Дрімала і гойдалка, яку Стриб зробив спеціально для своєї коханої, на ній лежало декілька листочків, що впали з дерева. Навіть пес Сірко кудись завіявся, собача буда була порожня.

— Дивись, Остапе, нас тут і не ждуть зовсім, — трохи розчаровано проказав чоловік. Тоді обернувся до того, хто стояв позаду, кинув на траву тобівку, простягнув хлопцеві рушницю. — Візьми, хлопче. А ще плащ і капелюха, та все це добре вичисти, он як усе запорошилося. І той, потім забереш і чоботи. Ох, і натомився ж я.

— Слухаю уклінно, пане Стрибе, — прошелестів ледь чутно голос служки.

Юнак запопадливо поспішив виконувати наказ Господаря. Взявши те все в оберемок, поніс поперед себе до низьких, ледь помітних дверей на першому поверсі, відкрив їх якимсь дивом, хоч руки були зайняті, і розчинився за ними.

Знявши капелюха та плаща, чоловік наче скинув з рамен роки. Світло-русяве волосся надто коротко підстрижене, далеко не так, як зазвичай прийнято в тутешньому краї. Він провів по ньому рукою і сам до себе усміхнувся. В Яровороті Стриб і досі вважався чужинцем, хоча вже мешкав тут не одну сотню літ. Звичка робити все не по-тутешньому тішила його самолюбство, а ще більше розважала пристрасна реакція оточуючих на цю поведінку. Сюди, крім особливостей надто запальної вдачі, належала і манера вдягати не традиційні для місцевих мешканців довгі туніки за коліна, а звичайні короткі полотняні сорочки, підперезані широкими шкіряними ременями. І сорочка, і ремінь завжди зі смаком оздоблені дивними химерними узорами. Прикраси — то справа рук дружини Стриба, Птахи, яка принесла зразки візерунків зі Світу Чотирьох Сонць. Звісно, мову тих оберегів у Яровороті не вміли читати, а хто і вмів, то здебільшого мовчав про своє знання та намагався не чіплятися до Стриба. Один із так званих знавців, здається Дуж, вибовкав якось, що то страшні символи, з отих на межі темного та світлого, де навіть напівтон має неабияке значення і, борони боже, пробувати повторити той взір, невеличка помилка і… Дуж тут несподівано вмовкав, і кожен домислював своє, зазвичай найгірше. Бо всі знають, що коли стояти між двома світами, то легко перехилитися не на той бік. А тримати рівновагу? Ой, то навіть не всім безсмертним до снаги.

Стриб знову сам до себе посміхнувся. Наче й мудрі люди його односельці і безсмертні є між ними, а забобонів… І щодо темряви теж. Темрява у Яровороті, в краї, де постійно світить Сонце, вважалася чимсь геть унікальним, хіба що в глибокому льосі чи у пивниці можна з нею привітатися або ще в страшилках для дітей. Тож «зворотний бік світла» вважався майже забороненим у поселенні. Ніхто вголос не смів навіть бовкнути «темрява», так і казали — «зворотний бік світла», наче саме нагадування про темряву могло її принадити. Стриб любив дратувати тим словом своїх односельців. Правда, безсмертні вже звикли до такої його поведінки. А от смертних, що мешкали поруч, це нагадування кидало в стан трепетного жаху.

О, звісно ж, Стриб доволі легко говорив і про темряву, і про її особливості, без якогось тобі негативу. Його в Яровороті побоювалися. Можливо, через таку його браваду щорічні дебати на добровільних вічах безсмертних та смертних на Коляду завжди збирали дуже багато люду. Спеціально приїжджали гості із-за Забутого Озера, з поселення Білих Вурдалаків, з-за Калинової гори, з поселення Хижих Вовкулаків послухати «дивної балачки». Вчитель Посолонь здебільшого мовчав, коли сходилися на Вічевому Майдані його учні, щоб позмагатися. Це була «баталія» думок двох непримиренних опонентів, Стриба та Птахи. О, так! Та сама Птаха, друга половинка Стриба. Як уживаються поруч вогонь та вода — для всіх і досі таємниця. Суперечки цих двох та їх раті тривали не один день. Здавалося, вони могли сперечатися від одних уродин Сонця до наступних, і то часу не вистачить, а дійство те завше супроводжувалося і різними дивацтвами зі зброярні безсмертних. Вчитель Посолонь припиняв суперечки завше на найцікавішому: вгору летіла жменя вареної в меді пшениці (кутя). Пшениця обов’язково вкладалася у повітрі в орнамент, у якому добре проглядалося зображення кола, рівно розділеного на дві частини. Ще не було жодного разу, щоб якийсь бік переважав. Коли варене коливо мало впасти долі, якимсь чином воно встигало дорогою щезнути, випаруватися в повітрі.

Стриб на завершення незмінно казав:

— Ніхто не знає, яка зі сторін саме те для чоловіка. Пішли, Птахо, додому, там добалакаємо, — зазвичай згорда, переводячи погляд з натовпу в небо, щоразу уникаючи зазирати в очі Учителя. Той знав, здається, про Стриба набагато більше, аніж тому хотілося.

Ох, як тоді кортіло кожному довідатися, про що ті двоє «добалакають» вдома! У відповідь досить-таки сердита Птаха гостро відказувала своєму коханому:

— Навіть дурень знає, що найтемніша ніч перед світанком. Сподіваюся, що рано чи пізно, Стрибе, і в твоїй голові зійде Сонце. Я ж не годна його запалити.

Так, гордовитий, трішки манірний Стриб та його подруга Птаха завжди здавалися оточуючим саме отим поєднанням непоєднуваного. Однак, коли Стриб дивився на Птаху, в очах його таки світало, не було там звично темної ночі, а сходило Сонце.

Темноволоса, зеленоока, завжди щира й привітна Птаха, незважаючи на свій вроджений статус безсмертної, не робила різниці між собою та звичайними смертними. Лікувала хворих і травами, і добрим словом. Не володіла вона, як Стриб, силою погляду, не вміла зупиняти хмари чи наганяти вітри, однак руки мала чарівні, від найменшого її дотику і біль втікав, і наче Сонце всередині, вже, здається, вмираючого знову загорялося, і це продовжувало вік людині. Птаха легко створювала обереги-заслони, перед якими хвороба відступала. Так, смертні помирали не тільки від хворощів, а й від старості. І тоді смерть Птаха робила лагідною і завше уві сні. Стриба ж дивувало отаке загравання дружини зі смертю, він не вповні розумів, для чого рятувати тих, хто і так приречений на смерть. Однак Птаха так не вважала.

— Всі ми однаково діти божі, — відповідала гостро на Стрибові дорікання жінка. — Бо все у світі взаємопов’язано — і рух Сонця, і смерть людини, і народження смертної людини, і народження безсмертного. І наш змішаний світ, один з безлічі! Кому я це пояснюю, наймудрішому серед найдурніших?! Невже? О, Свароже! Наш світ так влаштований, що поруч мешкають і безсмертні, і звичайні люди. І ми потрібні одне одному. А твої теревені про так звану вищість безсмертних анічогісінько не варті. Бо навіть наш світ — один з порогів між двома вимірами. Не вершина. Ми — лишень воротарі. Брамники, якщо тобі так більше до вподоби!

Тоді Птаха скептично махала рукою. Затівати чергову суперечку не варт, все одно кожен зостанеться при власній думці. Так, Птаха зі співмешкання смертних та безсмертних не робила аніякої проблеми, на відміну від Стриба. Проте, якщо по правді, Птаха була чи не єдиним винятком серед безсмертних.

Так, у Яровороті панують свої закони і, щоб патякати зайве, слід мати неабияку сміливість… Вона у Стриба була, Птаха ж мала іншу відвагу, ще дужчу від Стрибової, — перечити коханому. Учитель знав: допоки поруч зі Стрибом Птаха — темний бік чоловіка ніколи не візьме гору над світлим, хоча всі знали, з якого світу явився Стриб: зі Світу Безконечної Ночі, зі Світу Темного. І привело його сюди не бажання стати ліпшим, мудрішим, справедливішим, світлішим, не бажання прислужитися світлим силам. Хоча… Певне, й вони також, якщо це є синоніми до слова «кохання».

Авжеж, Стриб завжди дратував сусідів, навіть у дрібничках. Навіть ота його надто коротка зачіска… «Сила духу знаходиться у довгому волоссі» — стверджує один із неписаних законів Яроворота. А для Стриба це лиш докір Світу Сонячної Брами. Мовляв, я не такий, як ви!

Правда, зачіска зовсім не псувала чоловіка. З-під густих брів темно-карі очі дивилися оцінююче, навіть трішки із крижаним спокоєм, губи, взяті в тонку смужку, ніколи не видавали настрою його власника. Бо була то і не посмішка, і не вищир. Така небезпечна суворість лишень лякала чоловіків. Щодо жінок — інша справа. Жінки люблять небезпечних чоловіків. І Стриб про це знав, однак кохав він, попри все, лагідну і привітну Птаху, трішки забагато занурену в себе, іноді надто печальну, іноді надто веселу.

Інколи вони втомлювалися від постійних поборювань між буревієм та веселкою, і тоді Стриб брав лук, вірного слугу Остапа і йшов на полювання, тобто «на лови вітру». От і сьогодні він повертався з тих ловів, втомлений, майже щасливий і усміхнений, бо таки засумував за смарагдовим небом своєї Птахи.

Піднявся на другий поверх їхнього будинку дубовими сходами, які жалібно поскрипували під його твердою ходою. Та Стриб не встиг навіть взятися за клямку дверей помешкання. До ручки дбайливо було припасовано срібну нитку. На її кінці теліпався сірий аркуш паперу, списаний фіалковими чорнилами. Буква «У» хизувалася на папері своєю вищістю. Так писала лише одна людина — Птаха.

— Що за жарти, жінко? — вдавано сердито буркнув собі під ніс чоловік. Він шарпнув несильно за аркуш. Нитка луснула майже миттєво, на мить задзвенівши, мов тятива лука. Тільки тепер стало зрозуміло, що то зовсім і не нитка, а павутинка. — Ну, як завжди, Птахо, вишукано, у твоєму стилі. Навіть у дріб’язковості силкуєшся вразити. Вважай, що вразила! О, батьку Свароже, які ці жінки передбачувані, навіть безсмертні!

Чоловік з посмішкою на вустах розгорнув папір, очевидно, чергове віршоване зізнання в коханні. Після декількох століть спільного життя Птаха не заспокоїться. Чого ще хотіти для щастя — досконалість Птахи та заздрощі і колег, і ворогів. Авжеж, краса, розум, сила та мудрість в одній жінці — чи не забагато! Однак та досконалість його Птахи часто-густо лякала і тоді він втікав, шукаючи чогось буденного, простішого, доступнішого, чогось такого, щоб не спалювало, не вигризало до решти. І досконалість може вбивати. Тому періодичні інтрижки, це були навіть не зради, а так — втечі від божественності, а може, то він сам для себе вишукував отакі виправдовування. Здається, Птаха, хвала небесам, ні про що не здогадується. Чи, може, просто вдає? Вона ж у нього мудра жінка, має відчувати — йому з нею так само нелегко, як і їй з ним.

Стриб розгорнув аркуш паперу і став уважно читати. Що цього разу вигадала його Пані Досконалість?

2. Лист

«Йменням Сварожого кола вітаю тебе, піднімаючи вгору руки, мій друже і коханий!

Ти читаєш мого листа, і, без сумніву, навіть початок тебе дивує. Авжеж, це не віршоване печальне зізнання, не пісня і не квіти, зібрані зі сліз веселки і вплетені в музику. Хіба тебе таким здивуєш, правда ж? Але тільки не цього разу. Бо це — прозове послання і ти — в „пастці“, тому що змушений слухати-читати, не запитуючи та не перебиваючи. Ти зараз усміхаєшся? Дарма. Свою вражаючу посмішку прибережи до ліпших часів чи то пак для своїх смертних дуреп. О, так-так, не дивуйся, я знаю про твої справжні „лови вітру“ й Остап тут ні до чого. Я знаю про ті лови від самого початку, майже від початку, тоді Остапка ще з нами не було. Білявки, руденькі, незаймані пташенятка-додоли зі школи Вітровію та хвойди з Забутого озера, жінки з інших світів, вимірів. За пару віків назбиралася доволі мила колекція. Кохання на багато що закриває очі, замикає вуста. На зради тілесні також, бо ж я — мудра світла безсмертна жінка і все таке, а душа твоя — все одно належить тільки мені… Бачиш, пишу це майже без сарказму, стараючись сама себе переконати в правильності мовленого, а всередині все закипає.

Чому?

Чому я змогла не спокуситися іншими чоловіками? Тому, що вони мені не цікаві. Чому ж ти зміг прийняти інших жінок, хай лишень тілесно, однак ти їх прийняв? Я пробувала зрозуміти це, пояснюючи все доволі просто — твій зворотний бік настільки сильний, що ти не годен чинити опору. Свята простота. Адже у мені також присутній той зворотний бік, однак саме я, і ніхто, крім мене, його контролюю. І раптом знайшла єдину вірну, як тоді видавалося, відповідь — стала в усьому докоряти собі, переконуючи власну гідність, що винна в усьому сама, бо не вміла, не змогла дати тобі того, що ти так легко знаходив поза нашим ліжком. Той трунок, яким ти мене поїв не одну сотню літ і яким я впивалася до самозабуття і самозречення, раптом з медового став полиновим. Гірчить! Ой, як гірчить! Лишалося одне — віра у так звану силу кохання через терпіння.

А полинові поцілунки, порожнє ліжко, холод в очах?

Одного разу все змінилося. Бо в душі поселилася байдужість. Відбулося то не в один день, але сталося. Це гірше, любий мій, аніж ненависть. Байдужість не наробить дурниць, тут розрахунок на першому місці.

Отже, тепер про серйозні речі, які мають стосунок не тільки до нас з тобою. І твої зради — лишень прелюдія. Ми — на порозі великих перемін. Думаю, вже сьогодні всі про це дізнаються і не тільки в нашому світі. Народився ще один безсмертний. Так-так, то могло статися і через тисячу літ, і через дві, але трапилося зараз. Отже, народився безсмертний! Точніше — безсмертна. Вона — жінка. І битва за неї починається зараз. Пригадуєш, як тоді, коли в світі світлих з’явився ти? Що творилося! Думаю, цього разу буде ще гірше. Бо вона — чисте поле, незаповнене, і вона — ласий шматочок і для світлих, і для темних, і для сірих.

Отож віднині всі брами для неї відчинено. А на Заході сьогодні з’являться „перисті“ вісники. Безсмертна вже майже переступила поріг. Що за тим порогом? Не відає навіть Вчитель. Тому що відтепер він один із нас! І Учителі стають Учнями.

„Ціле життя в обмін на мить присутності“. Чи багато? Думаю, швидше компроміс. Лишень… Скільки тих компромісів у нашому житті?! Із совістю, з ближнім, з найближчим, а тепер ось і з ворогом. Чи з уявним ворогом, це вже вирішувати тобі. Досі ти темних жодного разу не назвав недругами, не було нагоди. Тепер вона з’явилася. Зараз ти повинен нарешті вибрати. Я йду, і прикритися Птахою, мов щитом, не вдасться. Мусиш подорослішати. Я тебе ставлю „лицем до сонця“, і ти дивитимешся на зворотний бік світла, не ховаючись за мою спину, вирішивши нарешті для себе — хто там: вороги чи друзі.

Зворотний бік. Пам’ятаєш, як ти майже мудро мені час від часу повторював: „Там не обов’язково темрява, Птахо“. Маєш шанс довести — не вона. Чи допоможуть, Стрибе, тепер твої пусті теревені про можливість прийняття сірості як золотої серединки?

Світлий бік — недосконалий, навіть Вчитель про це знає та чемно мовчить, бо ми самі врешті вирішуємо, наскільки ми світлі, наскільки інші і наскільки досконалі.

„Творити майбутнє — притулок для ображених“, — каже Учитель Посолонь. Я ще не вповні розумію зміст сказаного, однак дещиця мудрості зачинає відкриватися для мене. Та поки що я не творю, лишень пробую. Вчуся. Я — безсмертна, з божим даром всередині, в деяких світах мене вважають богинею, але я також — жінка.

Пригадуєш приказку, яку приніс наш служка Остап зі свого Світу Замерзлого Сонця: „Журавель у небесах малює веселки“? А значення, ти не забув значення? Вважай, що цей лист така собі веселка, недарма ж у моєму краї колись журавлів кликали веселиками. Так, я роблю те, що найважче зробити закоханій до безтями дурепі, — втікаю… Зіткана з відомих тобі думок, втікаю, пересилюю себе і йду. Вчинити по-іншому не зможу. Ображена на тебе за зради, ображена на себе, що мушу прощатися отак по-дикунськи, листом. Нехай тобі так само болить, як і мені боліло купу літ. Маленька помста сильної і слабкої жінки. Але і це не найважніший привід, щоб піти. Не лише в наших взаєминах справа, точніше, не тільки у них… Як часто я переступала через себе заради вищої мети. О, вища мета! Нарешті наші з нею дороги переплелися.

Темним не поталанило. Я раніше дізналася про народини безсмертної, навіть не уявляєш собі, наскільки рано, і це все завдяки тобі. Нічого не розумієш, правда, а це і добре. Тому і вирішила не зваблювати долю і не лишатися поруч з тобою, темні ж навіть на відстані читають тебе, мов відкриту книгу, а ти читаєш мене. Бачиш, як воно дивно — темним важко давати лад зі смертними, коли ті не хочуть, щоб їх прочитали, а от читати „братів по крові“ дуже легко. Смішно, любий, однак серед темних ніколи не буває зрад. (Та кому ж я це пояснюю, о Свароже!) На відміну від світлого боку, бо мораль і все до решти грають з нами злий жарт.

Я йду від тебе. Лише я знаю, в якому зі світів мешкає нова безсмертна, тож темним цього не прочитати, бо мене немає поруч. Час у різних вимірах біжить по-різному, пам’ятай про це.

Бувай. Я вже далеко. Знала, коли прочитаєш, кинешся наздоганяти. Так важко вирвати серце з грудей. Але не слід цього робити. Мільйони вимірів, а я в одному з них. Навіть вічності буде замало, щоб знайти мене. Вічності і твого хисту безсмертного. Замітати сліди я умію, особливо коли плата надто велика. Тому не смій влізати у вирву посеред світлиці, попереджаю — можеш і не прокинутися.

Чи можна впіймати мить, яка вже стала минулим? Хоча інколи мені видавалося, що і це для тебе не таке важливе. Байдуже… Бо цього разу я не стану озиратися. Свої години безвиході я пережила. Та знаю — ще зустрінемося, по-іншому бути не може. „Ці двоє створені одне для одного!“ — Вчитель має слушність, однак терпіти тебе вічність — це вже через силу, навіть для мене. Так що чекай перемін — і хай береже тебе той, у кого ти віриш і на чию підтримку так часто покладаєшся. Пригадуєш, Вчитель нам розповідав про випадок, коли один дурень вирішив вкоротити собі віку. Приклав пістолет до лоба та вистрілив. Куля пройшла наскрізь, по борозні між двома частинами його мозку. І він вижив. Хтось там нагорі подарував йому ще один шанс. Потім той чолов’яга став навіть філософом в одному зі світів. Пройти через браму і повернутися назад живим — ціна дару і для обраних, і для дурнів. Не звертай уваги — іронізую. Тому мій відхід — це постріл в голову, сподіваюсь, що він не смертельний. Попри все, це шанс для мене знову навчитися жити без тебе, а тобі — без мене. О, так! Це шанс стати вільною від кохання, інколи примарність щастя — доволі мізерна винагорода.

Цілую. Ні, надто банально. Просто хай щастить нам у наших пошуках. Бажаю тобі відшукати себе.

Йменням Сварожого кола прощаюсь з тобою, піднімаючи вгору руки.

Твоя Птаха».

Стриб мінився на очах, читаючи сірий аркуш паперу. Коли врешті дочитав, у нього помітно тремтіли руки.

За спиною почулися несміливі кроки. Озирнувся. То був Остап.

— Пане Стрибе, ви ще не скинули чоботи? Що ж — я зачекаю, бо хотів їх забрати, щоб почис…

Хлопчина не договорив, спіткнувся об сердитий погляд Стриба…

— Що це? — Чоловік витріщився на Остапа, махаючи у нього перед носом сірим аркушем паперу.

Переляканий служка-юнак зіщулився, втупивши очі долі. Що тут скажеш? Видно, зміст прочитаного не на жарт збурив господаря.

— Ти що, глухий? Я тебе питаю — де Птаха?

Остап знічев’я розвів руками. Хлопчина не міг цього знати, бо був зі Стрибом.

Не почувши відповіді, Стриб раптом підняв ногу і зі всієї сили вгатив у двері. Двері з гуркотом розчинилися, ледве не злетівши з завіс.

У просторій, залитій лагідним ранковим сонцем світлиці було порожньо. Посередині кружляло щось схоже на смерч, з людський зріст, виблискувало кольорами веселки і видавало ледь чутний сміх, наче передзвін дзвіночків. Остап впізнав той передзвін. Так вміла сміятися лише Птаха, його господиня. Юнак нажахано слухав той сміх, бо знав, що нічого доброго це не віщує. Той, хто йде геть і не лишає слідів, — зникає назавжди. А сміх залишають лише в крайніх випадках — плата за те, що ніхто не зможе відстежити твоє зникнення.

— Птахо! Повернися, кохана! — Стриб сторчма, зовсім не думаючи, що робить, кинувся просто у центр барвистого смерчу.

Смерч лише на мить загудів камертонно, а потім обхопив фігуру чоловіка і ще гучніше засміявся, не перестаючи крутитись навколо голови Стриба. Краєчком ока Стриб вловив межу ночі та дня — там плакало за крайнебом сонце, яке заходило, високі зелені гори підпирали небо. Якийсь непевний здогад влетів у голову. «Вона в…» Не додумав, бо… Це відбувалося лише мить, тому що вже наступної чоловік непритомно валявся в ногах наляканого служки.

Хлопець кинувся до Стриба. Торкнув його чоло рукою, схилився над губами. Той начебто не дихав. О, Свароже, безсмертний не дихає. Остап вперше бачив таким безпомічним свого господаря. Здавалося, що дотик до смерчу висмоктав з нього всі сили до крихти. Обличчя господаря зробилося крейдяним, тіло заледеніло. Нажаханий юнак вибіг з хати та поспішив за допомогою. Остап знав: коли магія вдаряється об ще одну магію, якогось іншого ґатунку — чи то вищого чи то чужорідного, то простому смертному врятувати безсмертного аж ніяк не вдасться. І зараз, крім Учителя Посолоня, Стрибу ніхто не допоможе.

Сонце в небі вже відірвало свої пелюстки від Східної брами, стояла погідна пора, і тільки десь у небі на заході почали з’являтися ледве помітні перисті хмари, велика дивовижа у краї, де просто так ніщо ніколи не береться, де навіть вітер приходить за необхідністю. До сезону дощів ще пару кіл. А от ті перисті хмари на заході — незаплановані, навіть смертному то відомо. Вчитель Посолонь якраз вийшов з Храму Сонця після ранкової молитви й стояв, здивовано витріщаючись у небо.

— Учителю, Учителю, — захеканий та переляканий служка Остап стояв перед Посолонем. — Там, там на підлозі мерт-т-вий пан Сс-с-с-стриб. Бу-бу-будь ласка, тільки ви мо-мо-жете його по-ря-ря-тувати.

Хлопець ковтав слова разом зі слізьми. Посолонь від почутого похолов. Остап завжди говорив правду. «Безсмертний майже мертвий? Як це?» — запитував сам себе. Остап тим часом вчепився в руку Учителя і тягнув його за собою.

Дорогою Вчитель зумів витягнути з переляканого юнака пару біль-менш зрозумілих, докупи склеєних речень. Остап щось мимрив про те, що Птаха кинула і його, і Стриба, і городище, і світ світлих та втекла кудись, бо лишила посеред хати смерч зі сміху. Він хоч і служка, проте знає, що його залишають тоді, коли йдуть назавжди, йдуть, замітаючи сліди. А згорьований господар на його очах поліз здуру в той смерч і тепер конає в хаті…

Учитель не знав що і думати. Це все здавалося дурним жартом. Бо Птаха і Стриб — його гордість, найкращі учні. Птаха не могла так вчинити, ні! Тільки не вона. Не вірив, що це були дурнуваті ревнощі чи плата чоловікові за зради. Вона не така. Мало бути ще щось, надто вагоме, щоб Птаха таке утнула. Відчував давно, її щось турбує, час від часу наштовхувався на розгублений, збентежений погляд. А коли намагався почати розмову, жінка похапцем відводила очі. У них не прийнято залазити в душі безсмертних без дозволу зайвими балачками чи питаннями. Захоче — розповість. Не розповіла.

Птаха — особлива жінка навіть у колі безсмертних, вона знала щось, і те щось зараз переважувало всі знання Вчителя. І справа тут не лишень у Стрибові та його зрадах. Ні — не так! Вона знала і не сказала, бо «все має свою пору». Чи не він навчив її цієї премудрості?

Вже перед самими вхідними дверима в помешкання Стриба Вчитель ще раз підняв голову вгору. Хмари продовжували блукати над Західною брамою. Щось наближалося.

«Очікування битви — гірше, аніж сама битва…» Дивні слова влетіли в голову, наче хтось прошепотів йому їх на вухо голосом Птахи.

3. Мальва

Мальва не любила свого імені. Ну що то за дурня така — Мальва. Теж мені — цвєточєк-лєпєсточєк-кульбабик, напрягає і все. Тьху — та розтерти. Мо’ для якогось плаксивого роману чи дурнуватого серіалу і нічо, а для реального життя — «тупо провал». Особливо коли тобі сімнадцять і за ті прожиті роки через дурнувате йменнячко як тебе тільки не дражнили — і Лавандою, і Ламбадою, і Мальвіною, і Мандоліною, і Буратіною, і Маліною, і Мівіною. Доводилося часто й кулаками переконувати, що ніяка вона не Мальвіна-Буратіна, а Мальва. Тоді-то й доходило…

Мама пишномовно переконує, що так назвали доньку через позначення на руці. То родимка-горошинка на долоні, яка за обрисами нагадує квітку мальви, і зрештою — «це так красиво» (захват мами). Ага, аж до реготу! Таке пояснення батьків було наче й логічним, однак не переконувало. Якщо в когось ніс орлиний чи воронячий, чого ж його вороною чи круком не назвуть? А тут такий виверт долі — Мальва, Мальвочка, Мальвуся. Усі-пусі! Вже ліпше б назвали Свєткою, Ганнусею, Танькою чи навіть якоюсь там Еврідікою або, як бабусю, Горпиною. А то Мальвочка! Капєц. Батьки таки лоханулися, а тепер романтично виправдовуються, що Мальва типу звучить стрьомно. Такі сумні думки блукали головою дівчини, коли вона неквапом йшла Львовом, вулицею Клепарівською.

«Не життя, а сальцісон», як каже друг Сергій. Ага, точно — і начебто смачно, а разом з тим і шкідливо, бо затлусте. А тут ще Людка-Люська з паралельного «Бе» класу напрягає. Дістала конкретно. Ой і любить плескати язиком ця «падруга». Вже й до її імені добралася, наче Людмила ліпше звучить, аніж Мальва. Та шляк би його трафив — таки ліпше. Люська — зірка школи, майбутня телезвізда, яка вже зараз час від часу знімається в рекламних роликах кефіру та йогурту, грає всі головні дівчачі ролі у дитячому театрі на Погулянці. Вау — Людмила Вишневецька. Стрьомно, м-дя? То тобі не якась там Мальва Задорожня.

Якби ж то все впиралося тільки в ім’я! Мальва це розуміє, та все одно сердиться: і на себе за всяку дурню, що лізе в голову, і на батьків за тупе ім’я, яким ті її нагородили. От Люська, наприклад, чи Людка, звикла все отримувати майже надурняк. Папік — заступник губернатора області. І хоч губернаторські голови змінюються доволі часто, та заступник залишається тим самим — стабільно-незмінна константа, як у математиці, холєра. Звичайно, Люська вже давно могла вчитися в одній з приватних шкіл Львова, типу Святої Софії чи «Ерудита», але то вже, певно, батьківський бзік — бо мама Вишневецької у їхній школі працює завучем, навіть не директором, тобто поруч з «простим» народом і сама така ж типу в дошку проста. О, так, Люська — то щось з чимось, щастя, що не в їхньому класі навчається. Мальва завжди інтуїтивно уникала будь-яких стосунків з тою гламурною штучкою. А тут просто на рівній дорозі перечепилася. Люська втюрилася в Сергія, сусіда Мальви, і тепер вважає Мальву своєю суперницею. «Сама в шокє». А ревнива кубіта — то стихійне лихо. Мальва з Сергієм ще з пісочниці дружать. Скільки себе пам’ятає, хлопець завжди поруч, батьки товаришують — от і діткам довелося здружитися. Нічого, крім сестринських почувань до Сергія, в Мальви ніколи не виникало. Останнім часом навіть заставляла себе подивитися на Сергія не тільки як на друга. Типу, глянь, дуриндо, класний пацан поруч, купа дівок за ним побивається — футболіст, високий, чорнявий, кароокий, незле вчиться, завжди готовий допомогти, а тобі впадло до нього пильніше придивитися чи спробувати чогось більшого, аніж дружба? А з іншого боку — на фіг. Добрий друг — це надовго, а щось типу закоханості, то хто зна, чи взагалі воно відбудеться. Можна втратити друга і не отримати взамін коханого. Отож у стосунках з Сергієм все банально просто — класична дружба без реверансів.

Десь з п’ятого класу Сергій перестав називати дівчину Мальвою. Трохи здивував і разом з тим втішив її, бо нове ім’я, придумане ним, здавалося крутішим. Вона стала для нього — Квіткою. Красиво, прикинь! Та бог з ним, із Сергієм, тільки на фіга він набрехав тій фіфі Люсьці, що вона, Мальва, типу любов усього його життя? Капєц! Уже ліпшого придумати не зміг. Кирпата, мала, завжди коротка стрижка, веснянкувата трієчниця, до того ж з вічними синцями по всьому тілу, інколи навіть під очима, наслідок заняття вільною боротьбою. Та найдивніше інше — красуня Людка таки повірила…

Свій дурнуватий вчинок Сергій пояснював чимсь незрозумілим на кшталт того, що проти такої, як Мальва, у таких, як Люська, — шансів нема. Ага, точно! Хто крутіший — муха чи слон? І як би слон не силувався наздогнати муху — не наздожене, бо літати не вміє. А от мусі ліпше на слона не сідати, бо… І Мальві залишалося в цьому випадку вигрібати, впадло ж виправдовуватися перед гламуряками, та ще й Сергій просив не здавати його. От і грала вона тепер закохану вар’ятку, таким чином наживши собі ворога — Люську-гарнюську. А Люська і мститься, як уміє, тобто плеще своїм засмальцьованим язиком всяку бридоту про Мальву. Втикається безконечно.

Мальва саме порівнялася з брамою під’їзду, одного з небагатьох на Клепарівській, де ще не було кодового замка, і раптом…

Той хлопець ніби з-під землі вигулькнув перед дівчиною. Наче з повітря вичаклувався, звісно, такого не буває, як завжди, певно, замислилася, от і не помітила відразу. Штовхнув її боляче. Від несподіванки не втрималася на ногах. Гепнулася добряче, аж шапка з голови злетіла. Добре, що наплічник держала не на одному плечі — от він і послабив удар.

— Придурок, — вичавлює сердито з себе Мальва.

Не потовклася. «Зручно» падати вчать на тренуванні. А коли займаєшся вільною боротьбою не один рік, то тіло автоматично саме перегруповується при падінні. Якраз йшла на тренування на стадіон СКА, і ось тобі маєш.

— Що витріщився, довбане? Збив людину і тішиться, — рявкнула сердито.

Правда, хлопець наче і не тішився. Уважно подивилася на нього. Тьху ти, певне з дурки втік: босий, вбраний у полотняні штани, полотняна довга сорочка, типу тога, на голові — стрічка, також кольору, як усе решта. Класний прикид, як для березня місяця. Видос — картинка з народознавства. Сорочка навипуск, підперезана шнурком, за шнурок щось запнуте, розміром та обрисами нагадує величезний старий ключ. Але то не ключ — Мальва знає напевне. Таке у них висить в квартирі, тобто у батьків у спальні над ліжком. Тато дуже тим пишається, як історик, звісно. Запевняє, що його дримбі не одна сотня літ.

Стоїть, відхекується, наче за ним сто вовків гналося. Мальва підіймається на ноги самостійно, певне що так — воно і спроби не робить не те, що допомогти їй підвестися, а й навіть перепросити за те, що з ніг звалив. Ідіот, а божевільних краще не займати. Тут вставляння клепок — зайва трата часу. Обдивилася себе критично: наплічник брудний, ще й щось мокре та глевке до нього поприлипало, штани також добряче вимастила, шапка сиротливо валяється в калабані. Від мами отримає сьогодні добрячого прочухана. От-от, уже у голові дзвенить її менторський тон: «Сімнадцять літ дівці, а досі не набавиться. Подивися на себе — як хлопчисько: зачіска, одяг, звички. Не дивно, що заляпалася болотом з ніг до голови. Коли вже нарешті зрозумієш — ти майже доросла панна. Це все твої недівчачі забавки і татове потурання», — й далі в такому ж дусі — бла-бла-бла. Взагалі-то мама у Мальви класна, а бурчить, здається, для годиться.

Мама з першого класу мріяла зробити з Мальви справжню панночку, типу таку собі чемненьку усюпусю в білосніжних пантофельках — рожева мрія майже кожної порядної львівської матусі. Тому й віддала доньку на танці. Як Мальва люто ненавиділа ті танці, навіть спеціально затівала бійки на заняттях, щоб швидше вигнали. Та вчителька безпристрасно товкла одне і те ж — у дитини талант, і наполегливо навчала малу бандитку різних там «па» та реверансів. «Дівчатонька, лебедоньки! Третя позиція, любі, — і раз, і два…» Жах, і згадувати прикро. Та хіба Мальва винувата, що все у неї так, за що б не хапалася. Здається, і зусиль жодних не прикладає, робить все напівсилу, а воно вдається якнайкраще. От халепа. Наче то не вона самостійно то все чинить, а так десь на півсвідомості хтось невидимий керує тим усім. Але ось на третій рік занять бог змилувався над нею. В тому самому приміщенні (Будинок школяра) почала діяти нова секція — з вільної боротьби. Дівчина одного разу випадково зазирнула туди і все — пропала. Аж кров закипіла в жилах, так їй захотілося тут залишитися. І вона залишилася. Тихесенько перейшла в спортивну групу, благо, час занять збігався, лише інша кімната. Мама півроку нічого не знала, навіть подумала грішним ділом, що її донька помудрішала і таки стане справжньою панночкою. Мальва ж більше вдома не стогнала і не скиглила, що заважко чи їй не подобається. Добре, що Будинок школяра поряд з помешканням, тож туди вже давно ходить сама. Синці на ногах та руках списувалися на старанність доні, але коли одного разу Мальва повернулася із так званих «бальних» занять з синцем під оком, мама занепокоєно зателефонувала вчительці танців… Звісно — істерики, крики, та цього разу мамі довелося змиритися, бо тато підтримав Мальву.

І тепер мама час від часу відводить душу на закидони, натякаючи на аж надто сильну хлопчакуватість любої донечки. Роздуми Мальви несподівано перериває той, що стоїть за спиною. Відчищала рюкзак від бруду, вранці був дощ, ще не встигло просохнути, небо ж похмуре, та й ранньою весною не так усе швидко висихає без сонця, коли земля ще холодна. Той телепень плескає дівчину по плечу. Мальва озирається.

— Це Ти! Ти! Знайшов, нарешті, вдало цього разу перемістився, — спантеличеність на мармизі хлопця перетворюється на радість.

Дівчина здивовано задкує. Точно псих. Вона думала, що хлопець уже давно дременув куди подалі. Внутрішньо вся стиснута, зосереджена — що у неї за манія встрявати у неприємності. Везе на недоумків. Десь місяць тому, ще сніг лежав, якийсь шкет вирішив у неї поцупити мобільний. Саме з мамою розмовляла, просто з рук вихопив. Ліпше нікому не знати, що Мальва з ним зробила. Інколи оті приступи люті її саму лякають. Тоді вона його навіть не наздоганяла. Просто наказала зупинитися, і той придурок зупинився, отакі дивацтва деколи помічала за собою, але то бувало лише тоді, коли Мальва ставала сердитою. В нормальному стані не вдавалося, бо тоді б скільки всього могла натворити! Ото ж бо, здоровий глузд укупі з манією керувати людиною. Так от, для того анцибола-злодюжки научка на все життя. Зав’язала його, одним словом, у заплутаний вузол. Добре, що лише переломами ноги та руки відбувся, ребра цілі. Викликала йому «швидку», вона ж не звір. Добре, що такі приступи люті траплялися доволі рідко, лишень тоді, коли її зачіпали за живе, та й зрештою всю свою лють старалася виміщувати на тренуваннях. Тепер он ще нове чудо-жертва витріщається й тупо посміхається… Ох, відчувала, як лють зачинає затоплювати її зсередини.

— У мене часу обмаль, хлопче! Поспішаю, тому — згинь ліпше. — Дала зрозуміти всім своїм виглядом, що страшенно заклопотана. Чомусь не хотілося робити зле отому вбогому, жаль його стало. Здається, його бозя й без неї покарала.

Хлопчина раптом ні з того ні з сього падає перед нею на коліна, не зважаючи ні на бруд під ногами, ні на собачий холод ранньої весни, ні на свою благеньку одіж. Он ноги босі — аж посиніли, а довге волосся, солом’яного кольору покрилося мжичкою. А те чудо враз піднімає руки до неба, закриває очі і тараторить:

— Йменням Сварожого кола вітаю тебе, панно Мальво, піднімаючи вгору руки! Вибрана Берегинею — я слуга твій віднині!

Мальва здивовано витріщається на юнака. Він знає, як її звати! Оба-на! Але крім: «А…» — вичавити з себе нічого не може. Навіть лють її вся кудись вивітрилася. Тим часом хлопець продовжує:

— Я заберу у вас небагато часу, о, панно Мальво! Мене послали до вас з дорученням. Пані Птаха послала. Вибачте, що спізнився на пару днів. Дещо наплутав з її варганом, от і не туди перемістився. Але цього разу все зійшлося — місце, планети, світло. Ви така одна на тисячі сонць, пломінь ніколи з нічого не з’являється, — голос хлопчини тремтить від збудження. — Ледве не повернув назад, коли зобачив, який на вас чудернацький одяг. Думав, знову не туди втрапив. Знаєте, варгани смертних майже не слухають. Та ваше сяйво, сяйво із сяйв, о, панно Мальво, його ні з чим не сплутати. Навіть ваш чудний одяг тому не перешкода.

«Матір Божа, як каже бабуся Горпина. Що воно таке верзе? Це на мені чудний одяг? Йопересете… Точно псих, на себе збоку подивився б».

Те чудо природи перехрещує на грудях руки, зачинає бити поклони і щось бубнить безупинно собі під ніс, слова розібрати важко. Дивує це Мальву навіть менше, аніж реакція пішоходів, що проходять поруч, не звертаючи на них жодної уваги, особливо на цього телепня навколішках. Наче бачити його може лишень вона.

Дівчині вже навіть стає цікаво — чим та вистава закінчиться. «Може, він і придурок, але очі має гарні», — чомусь думається і про таке, коли вона чекає того, що буде далі. Великі блакитні очі, мов літнє небо. Раптом хлопець зривається з місця, так само стрімко, як і впав на коліна перед тим.

— У мене нема часу, мушу повертатися додому, тому уклінно прошу вас, о, пані Мальво, взяти те, що ваше за законами світів.

— За законами чого? — Мальва від подиву аж відкриває рота. Мудра думка влітає в голову, і чому вона раніше не здогадалася, капєц. Точно — це розіграш. І вона майже кричить сердито на хлопця: — Ага, світи, протони і нейтрони. То Люська з одинадцятого «Бе» тебе підіслала? Так. Що мовчиш? Скажеш правду — бити не буду.

Хлопчина здивовано кліпає очима.

— Холєра, а я майже повірила, що ти з дурки, тобто з Кульпаркова втік. А ти виявляється також того, з її трупи, з Погулянки, типу по ходу артіст.

Авжеж, усе відразу стає на свої місця — звідси і дивний одяг, і дивна поведінка.

— З якого трупа та з якого ходу? — хлопчина нажахано дивиться на Мальву, раз по раз роззираючись навколо себе. — Я — не труп, панно Мальво, я — жи-живий.

— Ясний пєрец, що живий. Клоуни, блін горєлий. От же ж засранка та ваша Люська. Шоб її, артістка з погорілого театру. «Слуги Мельпомени» чи як ви там себе називаєте? Думав, я не здогадаюся? Стану тут тебе про світи та про галактики розпитувати? Теж мені Гаррі Поттер — роз’явився він, розумієш. Передай Люсьці, що якщо буде всяку гидоту на нормальних людей говорити та показові виступи влаштовувати, то я їй харю начищу і пофіг, що у неї папік політик. Завтра він міністр, а позавтра — пофігіст. Холера ясна! То — капєц…

Мальва бере наплічник і закидає за спину. Зла на себе, що стратила стільки часу на бозна-що. Раптом хлопець хапає Мальву за ліву руку, перевертає долонею догори, щось там видивляється якусь мить. Мальва сердито висмикує її:

— Слухай, убогий! Щезни. А то передумаю і писка тобі намилю!

— О, так. Позначення на місці. Ти — справжня, ти — Вона, хоч і говориш незрозумілою мовою. Невже тебе не попередили і ти не знаєш пані Птахи?

— Слухай, малий, йди куди йшов. Яка там ще, в сраці, Птаха? Концерт закінчено. Оревуар!

Мальва вже намірилася просто обійти хлопця, здається, вона спізнювалася на тренування. Тепер вони тренуються на СКА. Мальва виросла, виросли і її можливості як спортсменки, і вона перетворилася на перспективну. Хлопчина загородив їй дорогу, склавши у молитві руки:

— О, панно Мальво, не гнівайтеся так, бо, слово честі, я не знаю ніякої Люки. Вона, напевно, з темних, якщо ви на неї сердиті. Хай усі неприємності світу впадуть на голову тої поганої жінки, бо вона зуміла вас так розгнівити. Тримайтеся, будь ласка, від неї якнайдалі.

— Що? Люська з темних? З яких там темних! Кішка вона драна. Темних! Блондинка, холєра, фарбована. Ти шо, справді Людки не знаєш?

Голос у хлопця трішки тремтить:

— Ні-ні — не знаю. Можу поклястися! Я не до неї йшов, а до вас. Маю передати вам дещо. Будь ласка — візьміть. Даю те, що належить його власникові. Там, всередині, ваш оберіг, почепіть його собі на шию і будете захищені і від Люськи, і від Люки, і від темних. Нічого не розпитуйте, бо я — тільки служка, який добре виконує свою роботу, о панно Мальво.

Хлопець тицяє майже силоміць Мальві в руку дерев’яну скриньку з червоного дерева. Таке враження, наче він її вичаклував з повітря. Дівчина не встигає навіть якось на то відреагувати. Юнак знову кланяється, цього разу, слава богу, без вставання на коліна, і, не озираючись, перебігає на другий бік вулиці. Потім він різко гальмує, обертається, вкотре чемно кланяється, ледве не до землі.

— Ей, ти! — Мальва гукає йому вслід. — Ти що, справді не знаєш Людки, а в коробочці не дохла жаба чи мертвий щур?

Хлопчина заперечливо хитає головою.

— Слухай, ще одне! Ти той… Е-Е-Е. Скажи хоч, як тебе звати, сину ворожий?

— Сварожий, Сварожий, панно Мальво! Остапом мене звати, — трохи затинаючись, бубнить хлопець.

Тоді юнак розвертається і зникає в скверику на Золотій, між голими деревами.

— Тю, типу навіть нормальне ім’я, але що за приколи? Капєц!

Тим часом у кишені Мальви загудів мобільний. Скриньку невдоволено кинула в рюкзак, дістала телефон. Телефонував тренер, лаяв за спізнення, не даючи і слова для виправдання вставити. Знала, що це безглуздо, бо хто повірить в оту маячню, яка щойно відбувалася. Мальва вимкнула телефон і майже бігцем кинулася наздоганяти втрачене, бурмочучи собі під ніс:

— А ще кажуть, що Львів — то безпечне місто! Точно, на Кульпаркові фінансова криза, от шизофреники й розбрелися містом. А мама ще й чомусь дивується, чого це її донька так вільну боротьбу любить. Тому і любить. Ліпше, як добро має кулаки.

4. Остап

Стриб цілий північний день лежав, не подаючи жодних ознак життя. Майже не дихав. Служка Остап і очей не стулив біля постелі господаря. Посолонь наказав кожні півгодини класти на чоло недужого шмат якоїсь зеленої шовкової матерії, попередньо вимоченої в ядучо-прозорому відварі, який приготував сам Учитель. Той відвар пахнув і любистком, і одолонем, і горілою плоттю разом. Сморід стояв у помешканні жахливий, навстіж відчинені вікна та двері не дуже рятували ситуацію. Щогодини навідувався і сам Учитель, виймав з внутрішньої кишені білої довгої сорочки невеличку порожню пляшечку, притуляв її до вуст Стриба, при цьому шепочучи щось нерозбірливою мовою. Остап знав, що то тільки з вигляду пляшка видається порожньою, насправді там замкнене щось дуже сильне, яке слухає лишень слів тої дивної мови і велінь Учителя.

Так, хлопчина з дитинства звик до того, що тут безсмертні розмовляють незрозумілими словами, однак ані кавалки висловів, ані навіть окремі слова не ризикував повторювати. Одного разу він спробував повторити щось вслід за господарем. То у нього відразу ж все тіло покрилося червоними пухирцями. На щастя, поруч був Учитель, відразу все відмовив, проказавши над ним лише кілька так само дивних слів. Нічого з виховною метою тоді Остапу і не говорилося ані Учителем, ані Стрибом. Сам усе зрозумів, бо відтоді волів геть нічого не запам’ятовувати з того, що шепотіли ці особливі люди.

Видно, зі Стрибом справи були кепські, тому що ані слова, ані навіть напій та компрес поки що не допомагали. І, здається, бідою тут слугувала його господиня, точніше витворений нею смерч посеред кімнати.

Остап, скільки себе пам’ятає, служить Стрибу і Птасі. Точніше, то йому тепер здається, що він тут був завжди. Хоча частенько у снах до нього приходять дивні образи з іншого світу. Зовсім не схожого на той, у якому він зараз мешкає. Сни! Раніше вони надто часто йому надокучали. Темні, страшні, холодні, в’язкі. Жорстокі.

Скрегіт металу, все залите кров’ю, божевільний крик сирен, вирва, яка наближається на шаленій швидкості і яка готова поглинути його своєю жасною пащекою… Так, здається, виглядає нагла смерть — потворна, бридотна, ґвалтуюча. Наближення смерті обриває крик світловолосої жінки, яка затуляє його своїм тілом. Тоді світ заполонює вогонь й починає дошкульно кусати. А ти сили не маєш кричати чи благати, ждеш неминучості. І раптом ніжні та сильні руки виривають твоє, майже неживе, майже згоріле тіло з гарячої вогняної печі. Він кричить і прокидається. Весь у сльозах, наляканий, мокрий, загублений, заледве пригадуючи, де він зараз. І тоді завжди поруч опиняється стурбована Птаха, його Господиня. Кладе долоню на чоло, і хлопчина впізнає ті руки, руки тої, що тоді винесла його із вогню. Лише вона розуміє та знає, що з ним, бо була тоді там. Остап знає то напевне, відчуває.

Птаха бере його за руку, кладе на очі свою долоню, і він засинає, не встигаючи ані про що запитати, ані подякувати, бо ж тоді залишився живим. Та тільки для чого йому таке щастя? Чому тоді врятували його одного? Він колись запитає Птаху про це і заставить чесно відповісти, а поки що вона — його єдиний друг, та, хто розуміє його без слів. Вона наче мама. Але то не так, на жаль. Він пам’ятає свою маму, пам’ятає, бо зазвичай після отих жахливих снів до нього приходили інші — золотовороті, як каже про них Птаха. Ті сни — робота Птахи, точніше тих дивних яскраво-вогнистих квітів, з золотим пилом всередині, які жінка називає сірінами і приносить з чужого світу. У Яровороті такі не ростуть. Птаха віджартовується, коли він запитує — звідки. «З Райського саду, Остапку. З Райського саду».

Поки сіріни стоять свіжі та пахнуть — сни маряться добрі. Найчастіше сниться предивне дерево, високе, крислате, із темно-зеленим листям. Теплі руки світлокосої жінки, що пригортають солодко до серця, і запахи… Жінка пахне молоком і спокоєм, а небо над головою такого ж кольору, як її очі, як і його очі. Він впізнає її. То жінка, яка затуляла його від наближення вирви в страшному сні. Мама… На щастя, оті страшні сни приходили все рідше і рідше. Остап знав, то все Птаха. Вона стежила, щоб у його спальні біля ліжка завжди стояли яскраво-вогнисті сіріни.

А позавчора увечері, вони саме збиралися на полювання зі Стрибом, підійшла до нього. Начепила на шию Остапу шовкову чорну нитку, з причепленим малюсіньким мішечком, і попросила ніколи його не скидати:

— Це оберіг від поганих снів, Остапку. Знаєш, відклала всі справи і зробила. Хоча квіти, мушу чесно зізнатися, мені більше до вподоби. Та ти не завжди буваєш вдома, а тягати з собою букети — справа невдячна та не завжди чоловіча. Тож хай береже тебе Сварог та мій оберіг.

Якби то знаття, що це останній дар господині! Вона вже тоді знала, що йде, готувалася до цього і подбала про нього. Не забула. Навіщо вона пішла, а може, й назавжди? Такий переполох здійнявся. Сутужно буде без неї — і йому, і всім безсмертним. Чаклунською майстерністю вона вже давно перевершила Учителя. Всі то знають, але мовчать.

Птаха! Найдужча безсмертна у Яровороті. Навіть Стриб про це здогадується, хоча вперто не визнає. Дивне у нього поводження з жінками, зверхнє якесь, чи що. Майже до всіх, навіть безсмертних жінок, хіба що крім Птахи. Бо він її кохає. «Кохання всіх рівняє», — каже Учитель. Може. Остап цього ще не знає. Стриб важко вписується в ідеальну картину Яроворота, але, певне, тільки дякуючи йому тут не нудно жити. Птаха зі Стрибом — ідеальна пара, обоє красиві, однаково сильні. І, здається, слухає чоловік лише її. Що тепер станеться з усіма ними через темну необ’їжджену міць його господаря, яка підкорялася лише Птасі, а зараз буде готова вирватися на волю? Бачив — навіть Учитель відчуває це. Посолонь любив частенько повторювати, що сила тих двох варта не одного всесвіту. І маєш… Всесвіт розколовся навпіл. Що тепер станеться зі Стрибом, з їхнім світом? Птаха пішла й залишила тільки лист і свій сміх, на відкуп від того, що її не знайдуть без її на те волі.

О, так! Покинутий сміх! Хоча він лишень служка, проте не дурний. Добре знає, що означає покинутий сміх. Якщо не хочеш, щоб тебе знайшли за допомогою найсильніших чар, — зречися сміху, і тоді найміцніша магія тебе не наздожене, не вистежить. Але для чого Стриб влізав у ту вирву, що кружляла посеред кімнати? Та не дурень же! Чи думав, що наздожене її чи підгляне те місце, в якому зараз Птаха? Вчителю це також невтямки, бо щоразу, прикладаючи Стрибу пляшечку до рота, говорить:

— Навіжений! Чого ж то пхатися в коловорот, Стрибе?

Тоді вже лагідніше до переляканого та збентеженого служки:

— Не журись, Остапку, він житиме. Надто сильний, щоб так легко вмерти, і надто могутній, щоб здатися. Але Птаха? Що вона надумала, га? Ти справді нічого не знаєш?

Остап розводив безсило руками. Відповіді, очевидно, заховано у записці, яку лишила Птаха, а у тій круговерті невідомо, де та записка загубилася, тому доведеться зачекати, поки очуняє Стриб.

Коли Сонце минуло Західну браму, лоб Стриба став трішки теплішим, а близько дванадцятої години чоловік відкрив очі.

Остап відразу покликав Учителя. Той квапливо зайшов до кімнати. Сиве волосся на голові, така ж сива борода, кошлаті брови, з-під яких на світ божий зорять пронизливі ясно-блакитні очі. Беззмінно в білосніжній довгій сорочці, помережаній білою вишивкою, подарунок Птахи. Сама сорочка, здавалося, породжувала світло.

Остап задивився на Учителя. Викапаний тобі Білобог, чия фігура стоїть витесана з білого каменю біля Храму Сонця. Добрий, мужній, сильний.

Учитель поки що нічого не запитував у свого учня. Схилився над ним низько-низько, приклав долоню до чола.

— Пта-хо, ко-ха-на! Де? — озвався кволим голосом чоловік.

— Живий. Я знав. Такі так легко не здаються.

— У-чи-те-лю, чи-тай-те, — по складах ледь чутно вичавив із себе Стриб, підняв праву руку і простягнув щось затиснуте у ній.

То була записка від Птахи, та сама. Стриб увесь цей час, поки перебував у безпам’яті, тримав її міцно у кулаці.

Учитель розправив зіжмаканий папір. Читаючи, він невдоволено крутив головою і на очах змінювався. Коли дочитав до крапки, вигляд мав заклопотаний.

— О, світи! Тисячу літ того не було… І маєш. Зрушено часоворот. Ох, Стрибе-Стрибе, як усе невчасно. Про що собі ти тільки мислив, жартуючи з такою жінкою? Птаха і так довго терпіла. Пішла і не спитала поради. Жінки! Не розум веде їх за руку, а інстинкти, і нема значення, безсмертні вони чи ні. А мо’ то й добре, що вони інші. Здається, настає пора, коли якраз інстинкти мають вирішальне значення. Не хотів тебе ще кволого засмучувати, однак… На заході з’явилися саме ті перисті хмари, про які попереджала Птаха. Тепер зрозуміло — до чого вони. Над Західною брамою їх уже добре видно.

Вчитель на мить вмовк. Тоді, обернувши голову в бік Остапа, м’яко сказав:

— Остапку, голубе сизокрилий! Йди поспи, синку. Ти ж втомився. За Стрибом попильную я…

Остап чемно вийшов з кімнати. Він розумів, Учитель хоче залишитися з Учнем наодинці. Передчуття чогось незворотного і страшного бентежило юнака. Він нечасто бачив Вчителя таким заклопотаним, і його слова про порушену рівновагу та про білі перисті хмари вибивали з колії. Було зрозумілим одне — його господиня, Птаха, пішла назавжди і, схоже, цим не вчинила нічого поганого.

Юнак зайшов у свою невеличку кімнатку на першому поверсі, яка знаходилася поруч з кухнею. Сльози навернулися на очі, тепер він міг дати їм волю. Хлопчина, як справжній та вірний слуга, щиро любив господиню. Він засуджував свого господаря за те, що той зраджує. Але хто він такий, щоб втручатися в стосунки безсмертних? Так тривало вже не одне століття, судячи зі слів Учителя, і Птаха про зради давно знала. Тож Остап міг лишень мовчки співчувати і дякувати своїй господині, що вона колись врятувала його. Хлопець кинувся на ліжко. Сердитий на себе за те, що тужить за Птахою не менше, аніж Стриб. Бо відчував — втрачає її назавжди. Прості смертні довго не живуть. А куди піде його душа по смерті тіла, чого заслужила вона — хто зна? Птаху ж він, може, більше й ніколи не побачить. А раптом їй закортить залишитися в іншому світі на сто років чи на двісті? Для безсмертних — то не так і багато. Остап з розпачу запхав руки під подушку й обійняв її міцно-міцно. Раптом під нею рукою наштовхнувся на щось тверде. Відкинув у бік подушку — там лежала дерев’яна скринька з червоного дерева і ще маленький пакунок, загорнутий у сувій. Він точно нічого під подушку собі не клав. Коли підняв скриньку і сувій, то під ними побачив ще й акуратно складений аркуш паперу, такого ж сірого кольору, як і той, що щойно читав Вчитель. Тремтячими руками розгорнув. То був почерк Птахи, звично-вишукане «У» хизувалося своєю довершеністю. Остап, майже не дихаючи, заходився читати: «Любий мій Остапчику!..»

5. Світ Чотирьох Сонць

Тоді вона думала, що померла. Так — померла. Тіло затерпло, не могла поворушити ані рукою, ані ногою. Здавалося, що й повіки не слухаються, як не пробувала заплющити — не вдавалося. Стояла, безпомічно дивлячись перед собою. Очі перестали бачити, якась круговерть з кольорових плям миготіла перед ними. Враз уся перетворилася на згусток енергії, яку закували в кам’яній брилі тіла. Стала мертвою і слухняно-байдужою. Знала, що якщо зараз не заплаче, то просто не зможе те все пережити: серце не витримає і душа також. Неймовірним зусиллям волі примусила себе задерти голову до неба. Дажбогів диск був майже в зеніті. Постаралася сфокусуватися на ньому. Дивилася, аж доки сльози горохом не покотилися з очей…

Хто вона тепер? Лишень звичайна зраджена жінка, одна з багатьох? Зраджена… Ні — не просто зраджена. Розтоптана її гідність, її — безсмертної, яку проміняли на звичайних смертних і, схоже, не вперше і не один раз.

Ще на початку їхнього подружнього життя Птаха говорила коханому, що так легко впустити чоловіка в своє тіло, набагато складніше впустити його в свою душу, бо туди може попасти лишень той, єдиний, особливий. А зараз, зараз, коли застала його з тою, застала в чужому тілі… Відчувала себе зґвалтованою. Чому? Сама ж сплела таку дурницю, тож тепер насолоджуйся. Плакала, божевільно ридала, як проста смертна, бо в таких питаннях немає зовсім ніякого значення — смертне чи безсмертне твоє тіло, кохаєш та ненавидиш однаково кволо чи міцно, бо ти насамперед людина, справжня людина, і тобі нестерпно болить душа. Але як він міг? Вона і вимислити собі не могла чогось подібного, а він…

Цього разу простежила за Стрибом до Забутого озера, хотіла зробити приємність коханому та вибачитися. Перед тим вони трішки посперечалися і вона, здається, перегнула палицю — бо спалахувала, мов ватра. Стриб розсердився, грюкнув дверима та відправився у звичні мандри, на так звані «лови вітру».

От що означають його мисливські «лови вітру»! Краще б вона того не знала. Але чи краще?

Вони зі Стрибом сперечалися частенько. Ота їхня несумісність просто спалювала обох живцем і водночас тримала міцно одне біля одного, не відпускала. Стриб все залишив заради неї, мала пам’ятати про це. Він зрікся свого імені, батька, друзів, обов’язків, рідного світу, віри, обітниць. Став клятвовідступником, і все це — через кохання до чужинки. Казав, що не міг нічого вдіяти зі собою, бо сама думка про те, що він залишиться жити без неї, вбивала. То вже ліпше смерть. А для безсмертного жадати смерті — гірше за саму смерть…

О, так! Кохання — воно не тільки дарує крила, щастя, радість, насолоду, воно вміє й терзати, особливо коли це кохання між однаково рівними та однаково сильними. Знала, він не може довго без неї. День, два, тиждень розлуки, а тоді завжди вертає. Падає навколішки, віддано дивиться в очі, вимолюючи прощення: «Я задихаюсь без тебе, Пташко моя кохана, прийми мене назад». І вона приймала. Бо знала, що стала його повітрям, його. А він? Він став її небом. А чи може довго Птаха без неба? Загине, вмре від туги.

Стриб. Хто він для неї, для світлої безсмертної? Темний, повелитель небезпечних небесних стихій — вітрів, буревіїв, цунамі, сніговіїв, шторму на морі чи закоханий чоловік, який заради свого кохання зрікся рідного світу і перейшов на її бік? Ні, не на бік світла, того ніколи не трапиться, була певна, він перейшов саме на її бік, тільки й усього. Страшний і жорстокий воїн у чорних обладунках зумів перетворитися на просто воїна. Вона ніколи нікому не розповідала про їхню першу зустріч, навіть Стрибові. Її не зрозумів би ніхто — ні свої, ні чужі. І, певне, не простили б.

Що ж, Птахо, ти також маєш свій зворотний бік, і він не цілком світлий, правда ж?

Птаха народилася у Світі Чотирьох Сонць. Хоча і була примусово забрана з того світу, коли мала лишень сім літ, та багато що пам’ятає. І свою маму, жрицю Арату, завжди усміхнену, добру та красиву. Батька не пригадує добре, як би себе не силувала. Хіба що його сильні руки, які підкидали її вгору до Сонця, і вона реготала голосно, захлинаючись сміхом, і летіла додолу якусь мить, мов справжня Птаха, а там її зустрічали сильні руки тата.

Птаха добре пам’ятає й запахи, які її огортали в тому світі, — полин, чебрець, м’ята, роман-зілля, волошки, ружі, любисток, зібрані в пучки трави або заплетені у віночки в їхній величезній сонячній світлиці на стінах, на столі, на підлозі. Величезний пшеничний сніп-Дід посеред кімнати в День Народження Сонця.

А ще — красивий та величний жертовник посеред оселища Дива, біля Дівич-гори: здоровенний сваржень з білого каменю викладений на землі, а на ньому жертовна чара, оточена сімома фігурками жінок, виточених з такого ж каменю. Мала Птаха зачаровано дивиться, як її мама вичакловує щось, промовляючи, ніби мантру, слова:

О, так, Птаха має певний сентимент до того часу, уривки-спогади трохи кволі, але такі яскраві, мов озимина, що визирає ранньою весною з-під снігу. Чотири Сонця на глечику, з якого мала Птаха п’є молоко, Чотири Сонця на чотирьох боках її ліжечка; О, Дажбог; Чотири Сонця на весільному короваї; О, Дажбог; Чотири Сонця на жертовнику; О, Дажбог; Добрі теплі символи-знаки. Ті Чотири Сонця народжувалися не тільки в небі, а й у молитвах тих людей, які ставали одним цілим з небом, стоячи ногами на Землі, підпираючи руками небо та дякуючи Великій Матері за світло, за вміння його творити, бачити, відчувати Дажбоговими очима, через вітер та дощ, через вічне бажання бути, народжуватися, любити, вмирати і знову бути, народжуватися, любити, вмирати і знову бути… Коловорот Сонця в небі, вічність життя на землі, яка піднімає жертовну чашу до неба.

— Пташко моя маленька! — ніжні руки мами.

— Я — лечу, мамо, дивися — лечу.

Тато підкидає малу Птаху вгору, і їй перехоплює подих. Бо вона Птаха — і то її небо, вона має крила і вміє літати.

То був не край — то був рай, її ирій, світ, замкнений у сонячному колі, світ, який хіба що приходить тепер до неї у снах та мріях. І можливо, тому що для Птахи дуже рано почалося доросле нове життя — життя безсмертної, коли Жінка в білому, з серпом у косі, торкнула її чоло своєю рукою. Але ті дитячі спомини будуть завжди світлом, яке зігріває та дає надію… Пам’ять мудрої безсмертної майже стерла багато чого темного і непривітного — і несподіваний набіг кочовиків зі сходу на оселище, і вбиті понівечені тіла тих, хто любив її і кого вона любила-недолюбила. Пам’ятає добре: скрегіт металу, дзвін і жахливі та страшні люди-круки в чорному довкола, мов холодні тіні з вирвища. Вони наскочили раптово, вранці. Вгризлися в її землю, сплюндрували та збезчестили, змели все на своєму шляху до шкуринки, до ниточки. Їх не стримали ані обереги, виставлені жрицею Аратою, ані обереги Великої матері, бо тут діяла інша сила — темна й ворожа. Чотири Сонця у чорному вогні, білі стіни хатинки зафарбовані в жар, і мала нажахана дівчинка вибігає з хати та сполохано ховається від чорнокрилих під возом. Та віз потрощено, бо щось у ньому небезпечно скрегоче і він валиться на малу, притискаючи своєю вагою тендітне тільце до землі. Біль, страшний біль заповзає всередину тіла, там щось ламається з хрускотом. А вона не може ані поворушитися, ані закричати — жах заціпив її волю, замкнув вуста, і мала дівчинка скалічена, накрита зламаним возом, схарапуджено дивиться, як помирає її світ.

Тоді загинули всі — і старі, і малі, і тато, і мама. Відчувала це єством, бо раптом все світле і яскраве зі світу щезло, а навколишнє затягли сутінки. Сутінки були всюди — небезпечні та липкі на дотик, мерзенні та холодні, гидкі. І тоді вперше вона побачила його, винуватця того всього дійства. Відчувала внутрішньо — то він привів сюди круків, хоча, може, й нічого не робив сам особисто, але спостерігав, радив, спрямовував.

Чоловік стояв на Дівич-горі, задоволено оглядаючи згарище оселища Дива. Гордо піднята голова, складені перед собою на грудях руки, жорстокі колючі очі, намальований знак на шиї у вигляді Сварги смерті і посмішка майже щасливої людини на устах. Але то не була людина, бо людина не змогла б отримувати втіхи від смерті, від болю неворогів, тих, хто тобі нічого поганого не вчинив. Був зодягнений у щось чорне та лискуче. Мала дитина знала, що зараз його страшні та колючі очі знайдуть її під поламаним возом, який став прихистком та пасткою водночас, і дадуть наказ крукам — вбити останню зі славного роду Арати.

Знала, що має спробувати утекти, та не могла — пастка не випускала, навіть спробувати заховатися за колесом не сміла, бо біль ножем вдаряв у серце, і тому сиділа пригвинчена до сплюндрованої землі, дивилася на цього жахливого чоловіка й чекала кінця. Він таки помітив її, якусь долю секунди дивився здивовано на мале зарюмсане дівча, яке тулило руку до того місця, де дуже боліло, і від того біль наче трішки завмирав, хоч і не минався зовсім. Птаха також не відводила свій погляд від нього, стараючись чи то виблагати ласку залишитися живою, чи ласку скоріше померти та піти вслід за батьками. Чоловік раптом опустив очі долі, наче щось обмірковував, тоді знову подивився пильно на неї, навіть наче підморгнув, від того вже не здавався таким жахливим, притулив палець до уст, даючи зрозуміти, щоб вона сиділа мовчки, можливо, її і не помітять. Потім розвернувся і пішов геть, не озираючись, розчинившись у сірих клаптях диму від згарища.

Того чоловіка Птаха впізнає пізніше, коли стане безсмертною, коли поверне в цей край боронити його дітей і зіткнеться з темними. Тим чоловіком буде Стрибог, який згодом стане її Стрибом. І вона йому простить — і смерть батьків, і жорстокість, і ненависть, і злість, і сльози, бо кохатиме й нічого з цим вдіяти не зможе. А кохання прощає все. Чи майже все? Ще не знала.

Чорні круки ще довго кружляли над оселищем, але так і не знайшли малої. Через роки Птаха зрозуміла чому: той у чорному поставив заслона. Тоді вона помирала на згарищі села, покинута вбитими мешканцями Дива, остання з роду Арати, не знайдена ворогами… А потім, потім її голодну, холодну, обпечену, з поламаними ребрами, ледве живу знайшла та, яка зазвичай приходить за мертвими, Жінка в білому, із серпом у косі, сама Мара. Взяла її на руки, поцілувала в чоло, почепила на шию срібний ланцюжок з Перемінником і віднесла до Східної брами Яроворота.

Птаха ніколи не запитувала Стриба, чи пам’ятає він маленьку дівчинку з оселища Дива, зі Світу Чотирьох Сонць, Світу Дажбожого, яку пожалів і не дозволив вбити. Навіщо? Він робив тоді багато чого такого, про що тепер хотів якнайшвидше забути, а той спомин лишень один з багатьох. Тоді ще Стрибог, а не Стриб, певне, і не здогадувався, що темрява теж має свій зворотний бік. Так, не здогадувався, але він його вже тоді мав. Птаха знала про це, тому і зуміла пробачити…

Як і пробачала згодом коханому його зради. Правду кажуть, що будь-яка людина — нема значення, смертна чи ні, — пізнає саму себе ціле життя і навіть не відає, що заховано у ній, поки якісь прикрі події не дозволяють відкритися по-новому.

Птаха заховалася тоді від усіх на довгі два місяці у Світі Замерзлого Сонця. Знала — там ніхто їй не заважатиме плакати, ревнувати, думати, хвилюватися, марніти, перероджуватися. Світ Замерзлого Сонця не був цікавим ні для світлих, ні для темних. Пустеля, мертва безодня. Тут можна зустріти хіба що заблудлі та нещасні душі, які нікого, крім себе, не помічають. Попросила Учителя передати Стрибу, що у неї термінові справи, а коли повернеться — невідомо. Учитель нічого не розпитував, здавалося, він усе розумів без пояснень, лишень поцілував її в чоло по-батьківськи, благословив.

Безупинно сновигала берегом Застиглого моря, блукала закинутими доріжками Скам’янілих садів, сиділа на руїнах колись квітучого та багатого міста Ольвії. У цьому світі люди самі себе знищили, піддавшись на спокуси, підкинуті щедро сірими, так легко переконати незрілий розум у його винятковості та всемогутності — техноцивілізація в руках бездушних невіруючих умів перетворилася на смертельну зброю. Сірі мали тоді добре жниво — стільки понівечених та втрачених душ, хочеться вірити, що не назавжди. Якось в один мент люди почали вважати себе богами-творцями, бо навчилися керувати дощами, морями, володіли енергією води, сонця, вітру. Не просто використовували їх енергію, ні — керували нею. А надмірна самовпевненість завжди породжує самозакоханість. Хизування витворами людського інтелекту витісняли зі світу прості речі — звичайна трава здавалася анахронізмом, бо штучно створена пластикова стала вважатися кориснішою, далі на черзі були — квіти, дерева, все замінювалося витворами умів людських. Настав такий день, коли колись квітучий запашний світ зробився витвором пластикового генія людини — несправжні яблука, штучні квіти й сади, штучні пахощі; небезпечні для людей тварини щезли як помилкова гілка еволюції, вся морська солона вода стала прісною, зрошувальні канали були прокладені найбільшими пустелями, у світі штучно підтримувалася комфортна для людей температура, звісно, через це вимерло багато видів тваринного та рослинного світу. Та це не зупиняло смертних сірих людей, котрі думали, що стали богами, які мають право змінювати за власними бажаннями геть усе, не керуючись жодними законами. Навіть Сонце вони зуміли перетворити на мертвий кавальчик — звичайну лампочку, що вмикалася та вимикалася за бажанням злого генія людини. Ніч та день заново створені. І так далі, аж до безглуздя. Одного разу Земля просто не витримала такого знущання над собою. Вона скинула тоді з себе людей, як зайвий вантаж, легким порухом власної плоті — мертві вулкани пооживали, тектонічні плити в прісному океані зарухалися… У світ повернулися пустун-вітер та солона вода, але ображена Земля відмовлялася ставати живою. Сірий пласт пилу від згарища накрив колись прекрасний світ тонкою ковдрою. Птаха пам’ятає, якою печальною повернулася Жива в Яроворот, коли пробувала оживити воду та ґрунт у Світі Замерзлого Сонця. На Вчителеве німе запитання сказала тільки, що люди мають вимолити у Землі прощення за наругу, яку їй завдали. Але яким чином то зробити? Остап — єдине живе врятоване дитя з того світу. Птаха, коли пластиковий світ вмирав, буквально останньої миті вирвала-винесла на собі цього маленького хлопчика.

Світ Замерзлого Сонця нагадував Птасі її настрій, теперішній внутрішній стан. Вона також була сплюндрована. І вже коли не було сил ані на сльози, ані на відчай, прийшли сни, а разом з ними забуття. Дивне забуття.

6. П’яті ворота

Сни приходили такі дивні, ніби вона заблукала в темному дрімучому лісі у сутінках і ніяк не може з нього вибратися. Зазвичай Птаха у снах літала. А тут — стоптані до мозолів ноги, синці та подряпини від постійного ходіння-бродіння чагарниками. Навіть уві сні відчуваєш біль. День минав хутко, а в часи сну — все котилося шкереберть. Засинала доволі швидко, однак спокійно спати не могла. Все йшла-брела тим лісом — щось чи хтось привів її сюди, привів і не відпускав. На третій тиждень своїх поневірянь сном-лісом Птаха між гілками дерев раптом запримітила сріблясту постать. Кинулася наздоганяти: «Агов, чуєте! Я тут! Заждіть, заждіть, будь ласка». Намарно. Не наздогнала. Довга накидка закривала фігуру втікача з ніг до голови, і він, мов вітер, просто щезав. Та постать вивела Птаху на залиту місячним світлом галявину, на якій було видно наче в похмурий день. Посередині галявини навколо вогнища сиділо троє. Птаха підійшла ближче. Сивочолий дідусь з розкішною довгою бородою та вусами мав на очах сіру пов’язку, по правий бік від нього сиділа жінка, яку добре розгледіти було неможливо, оскільки всю її — згори-донизу, і обличчя також, огортала знайома срібна напівпрозора накидка. От хто вивів її з того лісу. Зліва сидів молодий чолов’яга, великі очі, довге світле волосся, нижче рамен, та туга сіра пов’язка на устах, він тримав у руках залізну палицю-стожар і шпортав нею в багатті, від чого воно потріскувало то сердито, то жалібно, а вогонь тим часом з лілейно-синього перетворювався на золотий.

— Радий, Птахо, що нарешті втрапила туди, куди вже давно мала б прийти. Ми зачекалися, бо витримки, дівчино, маєш аж забагато, — загомонів м’яким спокійним голосом старший чоловік.

— Хто ви? Що ви робите у моєму сні? — мовила трохи роздратовано Птаха. Її чекали, тут, у її сні, чекали на неї?

— Аякже, аж три тижні, люба, — прошелестіло в голові, бо хтось читав її думки.

Ого! З думками тут слід бути обережним. Це ж не Яроворот, де таке неприпустимо. Це лишень її сон, але… Сама собі сказала: «Припини нарікати. Що ж тут дивуватися, це ж — сон, жінко, і тільки сон. Де корови літають і оси співають по-солов’їному».

Птаха роззирнулася. Галявина величезна, обступлена довкола соснами. Прислухалася до звуків. Нічого: ні звичних звуків лісу, ні шурхоту, ні шелестіння, ні галасу. Довкола стояла глупа тиша, яку порушувало лишень мляве потріскування багаття. Одначе тиша не здавалася зловісною, як то зазвичай малюється в уяві, коли потрапляєш в чужу місцину. Ця тиша була сонною, бо дерева, кущі, трави та всі ті, хто жив на них чи під ними, тобто мешкав у тому лісі, навіть нічні птахи та тварини, спали. І Птаха враз зрозуміла, хто перед нею.

— То ви і є… — затнулася.

Старий усміхнувся.

— Так-так, здогадалася, Пташко. Я — Сон. Жінка в сірій намітці, та, що привела тебе, — моя дружина Дріма. Мусили її за тобою послати, а то хтозна-скільки довелося б ще тебе ждати. Хлопчина з пов’язкою на устах — наш син Угомон. Сідай до нас, дівчино, поговоримо. Ти ж здогадуєшся, що потрапила сюди недарма?

Сон показав у бік порожнього пенька, запрошуючи Птаху сісти. Сіла. Старий продовжував говорити:

— Що ж, напевне, відразу до справи. Доста часу змарновано й так. Синку, — Сон повернув голову в бік Угомона, — докинь у вогнище сухої глиці, а то щось полум’я на очах марніє.

Угомон докинув у вогнище ломаччя, й довкола солодко й терпко запахло. До сухої глиці хтось домішав сухого полину. Тим часом Сон вів розмову далі:

— Нічні марення — не завжди те, що дарую я. Інколи — то послання для твоєї душі від чиєїсь душі — загубленої, закоханої, ненавидячої, люблячої. Ті сни мають силу, майже завжди готові до дії. Так легко заблукати в лабіринтах нічних сновидінь, коли не увійдеш у ворота або увійдеш. Не кожен зуміє увійти, ще більше не зможуть повернутися. А ти, Птахо? Чи готова прийняти дар, який доручено тобі передати, — входити безкарно у ворота Сну, в мої ворота? Поміркуй добре! Ти ж розумієш, про що я, правда? Певен, Учитель Посолонь щось таки розповідав про сім воріт Сну.

Нічогенько собі. Чи є хтось у світах видимих та невидимих, хто б Посолоня не знав? Так, колись розповідав. Птаха пригадала ці балачки. Вчитель ніколи нічого не нав’язував, здебільшого він просто оповідав. Птаха звикла до такої манери научання і навіть не сумнівалася в тому — чи вартує чути те, що мовиться, а чи можна тільки слухати.

Вона завжди була хорошою ученицею, тому постійно чемно слухала, а отже, й чула. Пригадалося Вчителеве: «Існує сім воріт, через які можна потрапити у сни, в край, у якому живуть осібні Закони, і коли ти їх відмовляєшся виконувати, то можеш бути жорстоко покараним самим Сном, сином Велеса та Мари, добрим і щедрим Богом. Перші ворота пройдеш — навчишся бачити, тобто спостерігати за собою, мов у дзеркалі, та свідомо повертатися в той бік, у який хочеш дивитися. Багато смертних і безсмертних щоночі входять і виходять через ці ворота, не усвідомлюючи цього. Другі ворота — це уміння бачити сон усередині сну. Таке утне багато хто, інколи й іншим розповідаючи про свої дивні сни, у яких могли бачити ще один сон, навіть не підозрюючи, що зуміли увійти у другі ворота. Треті ворота…»

Думку-спогад обірвав м’який голос жінки:

— А в треті ворота, Птахо, ти щойно ввійшла, — знову її прочитали, вже навіть не гнівалася, бо нічого ж крамольного не подумала. Голос продовжував: — Правда, зробила це у дивний спосіб, ставши зрадженою та непокинутою, ображеною та обдарованою. Коли увійдеш через треті ворота, можеш дивитися на себе збоку, згори, знизу, як завгодно. Так, то трішки важкувата праця для кволого розуму, але не для безсмертної, правда ж?

Дріма говорила просто, не соромлячись називати Птаху зрадженою та ображеною. Птаха після почутого занервувала. Її біль — то тільки її біль, і ніхто не сміє пхатися до цього. Та на це, здається, ніхто не зважав чи принаймні вдавали, що не зважають.

— Четверті ворота, — далі продовжував Сон, — подорож у те місце реальності чи нереальності, в якому хочеш опинитися. Це може бути місцина твоєї уяви, вигаданий світ, у якому немає нікого і де тобі добре. Але тут маєш бути обережною, бо у твої четверті ворота легко можуть впхатися ті, хто уміє керувати п’ятими, шостими, сьомими. І коли ти навчишся входити у п’яті ворота, то все втаєне твоїми ближніми може стати явним, якщо матимеш тільки бажання на це і можливість пірнути в ті місця. Та слід бути уважним з такими охотами, інколи краще нічого не знати про заховані таємниці своїх рідних, вірити, довіряти, але не перевіряти.

Сон звівся на ноги. Птаха уважно розглядала невисоку постать старого чоловіка. Його борода сягала землі, а вона думала, що то така довга сорочка. Він майже не торкався трави, бо, коли рухався, ніщо не шелестіло, не тріщало під ногами, він плив повітрям. Син Мари. Добра знайома Мара і її діти. Син володарки смерті та володаря Нави, добрий друг багатьох світлих та багатьох темних. Сон наблизився впритул до Птахи, незважаючи на те, що мав затулені очі, очевидно, добре усе бачив. Нахилився до її вуха й зашепотів. Чути його могла тільки вона:

— П’яті ворота, Птахо, — то незвичні ворота. Якщо через ці ворота увійдеш, то отримаєш можливість не тільки проникати у сни інших, а й подорожувати різними світами в часі — вчорашнім чи майбутнім, без різниці. Хто-будь туди не втрапляє, думаю, ти це розумієш. Тільки ті, кому дається. Зараз ти отримаєш можливість та дозвіл на вхід у ці ворота.

— А чому ми говоримо пошепки? — Птаха також чемно зашепотіла, навіть нахилилася до вуха старого.

— А тобі й невтямки? Що за диво існує у світі, яке маємо щоразу і майже постійно? Воно об’єднує всіх-всіх-всіх сущих на землі, сотворених на подобу божу. Лишень не народження і смерть, боронь боже, вони ж бо трапляються не так часто. А той дар маєш щастя отримувати постійно, якщо у тебе все гаразд з головою, звісно.

— Кохання, — майже нечутно прошелестіли вуста Птахи.

— І що могла відповісти закохана жінка? — трохи глузливо і вже вголос сказав Сон. — Добре поміркуй, про що може говорити старий чоловік. Бо чи всі ту любов мають, чи знають, що воно таке, чи втрафлять берегти, чи не буває такого, що гублять, забувають, відмовляються… А мій дар приймають усі, бо їх ніхто не запитує, чи хочуть вони його мати.

Він зробив паузу, даючи можливість Птасі відповісти.

— Сон, — трохи невпевнено зашепотіла Птаха.

— Сон, правильно, — Сон також шепотів. — А в снах можна зустріти не тільки друзів, тому й шепочемося. Нас можуть підслуховувати ті, хто легко входить і виходить воротами Сну, і не завжди то твої приятелі. А зараз ти отримаєш від мого сина Угомона дозвіл заходити в п’яті ворота, не знаю тільки, для чого це безсмертній. У тебе й так все начебто є. Та мене попросили за тебе ті, хто відмов не приймає, тому ти зараз тут.

Птаха хотіла запитати — хто попросив? Та змовчала, бо, зрештою, чи не все одно, Сон не зізнається.

— Угомоне, синку, вона твоя, — вів далі старий. — Підійди до хлопця, Птахо. Він має замкнені вуста, тому не говорить, але він предобре бачить, на відміну від мене.

Птаха звелася на ноги і підійшла до Угомона. Зблизька той виявився зовсім юним хлопчиськом. Під місячним світлом його очі здавалися сірими, як і все довкола, але Птаха звідкись знала, що вони у нього блакитні, як безхмарне небо. Він простягнув до неї обидві свої руки долонями догори, наче запрошував її зробити те саме. Птаха перевела погляд на Дріму. Та кивнула. Жінка трохи неохоче простягнула свої руки, подумавши: «Ну і що, нехай, це ж лишень сон і не більше, що поганого може зі мною трапитися тут, пхе!» Для самозаспокоєння, бо ж знала напевне — може. Люди у снах плакали, сміялися, сивіли, згоряли заживо, помирали, народжувалися, сама то не раз бачила.

Долоні лягли в долоні. Доторк був дуже приємним, наче опустила руки в тепле молоко, враз голову заповнило світло і… вибух. Від несподіванки зажмурилася. Бо світло вибухнуло кольорами веселки — червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, голубий, синій, бузковий… Та кольорова метушня тривала лишень хвильку. З тої круговерті на світ вирвався блакитний колір і став рости. Мить — і світ довколишній у голові зробився блакитним. «П’ятий колір білого світла — п’ятий колір воріт», — зашелестів чужий голос. А потім світ закрутився-завертівся. Коли в голові перестало вирувати, Птаха розплющила очі, озирнулася. Угомона і Дріми поруч не було. Дід Сон повільно перевертав ломаччя в багатті.

— Це все?

Сон ствердно кивнув, продовжуючи колупати стожаром у багатті.

— Але я ж нічого не відчула, крім вогників у голові. Хіба щось змінилося? — трохи розчаровано запитала Птаха.

— Змінилося, Птахо, повір, розуміння прийде. То як ліки. Ну що я таке дрібне пояснюю травниці. Потрібна крихта часу, це ж не стріла, яка відразу вражає.

Сон витягнув з вогню свій стожар. Його вістря було розігріте до червоного, і тільки тепер Птаха зрозуміла, що то не просто стожар, а стріла. В ногах старого лежав сагайдак зі стрілами. Їх було багатенько, і всі різних розмірів — довгі й дуже тонкі, короткі й товсті. Птаха не стала розпитувати старого, для чого мирному Сну стріли, хай. Може, то приготування для інших, тобто для тих, кого принесе сюди на своїх крилах Дріма. Одне питання все крутилося у неї в голові, і вона не втрималася, зашепотіла:

— Діду Соне, а чому тільки дозвіл на п’яті ворота, а далі?

Сон підняв голову, повернув її в бік Птахи.

— Тобі що, решти твоїх талантів замало, Птахо? — Сон видавався трохи роздратованим, наче мав пояснювати вкотре одне й те ж неуважному учневі. — Не все відразу, жінко. Невже Посолонь не попереджав про ворота?

— Ну, попереджав. Та у нас не заведено питати, якщо Вчитель вважає за потрібне не все казати. Тоді, певне, ще було зарано почути всю правду.

— Гарно сказала. Молодець. Авжеж, Учителя поважаю і не питаю, а старого бога можна й помучити, — вдавано ображено говорив Сон.

— Пробачте, я не хотіла, — присоромлено відповіла Птаха, хоча вловила в словах діда глузливі нотки. Старий грався з нею.

— А якщо серйозно, Птахо, то… Знаєш, шості і сьомі ворота не є безпечними, навіть для богів. Хоча смертні, дурням закони неписані, часто туди влазять, та от вибратися з того лабіринту вдається не всім… Тому що там не порожньо і там ти вже не вповні господар свого сну, а точніше — зовсім не господар. Божевілля — то тільки маленька розплата за непослух. І ще одне… — Сон став дуже серйозним і настороженим. — Зараз можемо говорити сміливо вголос, без страху бути підслуханими, бо Угомон стереже наш спокій і ніхто ані з друзів, ані з ворогів нас не почує. Але на майбутнє… Думки, спогади, мрії, Птахо, про те, де ти щойно була, про те, де буватимеш, проходячи через п’яту браму сну, ліпше залишай у безпечному місці. Ти ж безсмертна — знаєш, як це зробити. Не мені тебе вчити!

Птаха хотіла заперечити, обуритися: «Це ж неприйнятно. У Яровороті живуть добрі, чесні, порядні та віддані люди! Що собі дозволяє старий, на що натякає?»

Сон почув її думки, підняв угору праву руку:

— Мовчи, жінко. Якщо всього не розумієш, то краще змовчи. Ти добре знаєш, що вміння читати думки дається всім безсмертним від прийняття Перемінника, тобто переродження. І не має значення, хто твої батьки — смертні чи безсмертні. Я пройшов тією дорогою, і пройшов, сподіваюсь, гідно. Так, у сонячних читання думок заборонено, але не в темних. Вони читають твого Стриба як відкриту книгу, навіть на відстані. Він і досі залишається їхнім, як би того не хотілося тобі, а через нього вони знають і про твої думки. Наразі не було що приховувати, бо, чесно кажучи, думки світлих нудні, але то поки що. Всяке може трапитися. Послухайся старого, дитино, так буде ліпше для всіх.

Птаха зрозуміла, що більше ніхто її тут не затримує. Старий простягнув їй стрілу, якою щойно перевертав дерево у багатті:

— Це Перунова стріла. Візьми-візьми, не лякайся. Тільки-но твоя рука торкнеться її, вона стане твоєю. Вона непроста, бо ж Перунова. Відтепер ніхто, крім тебе, не сміє взяти її до рук — відразу спалить, тому ліпшого охоронця годі й шукати. І ще, певне добре знаєш про властивості Перунових стріл — вбивати та народжувати, тому тільки від тебе залежить, якого кольору вона набере — золотистого чи лілейно-синього. Поки що вона звичайна, та все ж легко виведе тебе з лісу.

Птаха взяла до рук стрілу, і та раптом заспівала тонким вібруючим голоском:

Сон встав зі свого місця, вклонився в пояс Птасі і промовив:

— А тепер, Птахо-Славо, іди, і хай твоя дорога буде тільки твоєю.

Птаха у відповідь шанобливо схилилася у поклоні.

Вона поверталася назад доволі швидко, не блукаючи. Майже відразу намацувала правильний шлях, бо цього разу була впевнена — не заблукає: її вів вогник Перунової стріли. Птаха тримала її перед собою, кінчик горів мов свічка, і пломінь провадив мандрівницю в потрібному напрямку.

Враз лісові сутінки закінчилися і перед очима відкрилося поле, а над ним — передранкове небо. Світанок заливав світ, сірість сповзла, кольори заполонили довкілля. Птаха неквапом підійшла до височезного красивого дерева, відкривши від здивування рота. Дерево росло трішки осібно від усього лісового хвойного масиву. То був дуб. Але здивувало Птаху не це. Могла заприсягтися, цей дуб був копією того, що росте у них на подвір’ї. Он, поверх нижньої гілки, тої, що до неї вчеплена гойдалка на дубі в Яровороті, маленьке дупло. Ого, навіть сліди від гойдалки на гілці залишилися. А внизу, під величезним корінням, маленький лаз, туди Птаха любить залазити, ховатися. Тендітна постать Птахи там поміщається, а от Стриб як не силувався туди заповзти — ніяк не вдавалося, завеликий. Усередині дерева темно, але вона має стрілу, яка їй допоможе. Птаха підняла стрілу перед собою. «Якого ж ти кольору, рідна?» Стріла на очах з сірої перетворилася на золоту. Птаха задоволено усміхнулася, бо знала — це на добро і та стріла ще їй обов’язково знадобиться. Жінка нахилилася і прошмигнула під корінь дерева. От де вона складе всі свої думки, спогади про цей сон, залишить і стрілу, яка, за словами діда Сна, є найліпшою охороною. І, здається, вона тепер здогадується, де її вхід до п’ятих воріт…

Тоді Птаха повернулася зі Світу Замерзлого Сонця геть іншою. Після отриманого дару в її житті дещо змінилося. Дійсність тієї, що рятувала щодня чиїсь життя, долі, душі, навіть цілі світи, яка трепетала та оплакувала смерті невинно убієнних, враз наповнилася новими барвами. Це змінило її, і ніхто не знає — на краще чи на гірше. Ніхто не знає, навіть Боги…

7. Скринька з червоного дерева

Про скриньку Мальва згадала тільки пізно ввечері. Точніше, навіть не так. Мама наполягала на тому, що просто необхідно випрати наплічник, оскільки «сухе чищення для нього, що мертвому припарка». От і заходилася дівчина витягати з ранця весь мотлох, що встиг там наскладатися з моменту останнього прання. Назбиралася купа всяких фантиків, якісь рекламні флаєри, візитки, номери телефонів, поспіхом записані на клаптиках паперу чи серветок, здебільшого без імен або підписані ініціалами — Б. Ж., К. К, В. Г. і т. д. Дві цидулки мали імена — Архаровець та Бутус. Як не силувалася Мальва згадати осіб, яким ті імена належали, так і не змогла. Все те добро згорнула докупи та викинула в сміттєвий кошик, що стояв під письмовим столом. Що то за телефони і що за люди, й так не згадає, вона себе знає, бо потрібні телефони вона доволі просто або запам’ятовувала без записувань чи нагадувань, або то успішно робив її мобік, а оті клаптики, на яких занотовувалися номери-цифри, то через ввічливість або, здебільшого, щоб відчепилися якнайскоріше.

Серед витрушеного мотлоху лежала й невеличка квадратна скринька з червоного дерева. Пригадала сьогоднішню пригоду. «Син ворожий», — прошепотіла сама до себе та посміхнулася. Згадала очі хлопця, який назвався Остапом. Ой, красиві очі мав той божевільний, наговорив їй купу якихось бздур про призначення-позначення, про закони світів. Як несподівано з’явився, так само й пропав. Правда, спочатку їй подумалося, що то каверзи кревної колежанки Людки. Та те диво чудно вбране поводило себе так смішно, що Мальва навіть повірила — то не розіграш, він справді виконує доручення якоїсь там тьотки, котру він називав чи то Вороною, чи то сорокою. Ні, стоп. Птахою називав. Точно — Птахою. Ага, прикольне ім’ячко, ще гірше, ніж у неї. Видно, в тієї пані батьки також мають гарно розвинену фантазію.

Мальва покрутила в руках шкатулку. Відкрити? Може, вийти на балкон, а то хто зна, що туди запхали. Знову пригадала чесні очі хлопця, яким хотілося вірити, махнула на все рукою. Та, фіг з ним, хто має втопитися, той не застрелиться. Так любить казати в тему і не в тему її тренер. Отож треба скриньку спочатку відкрити, а там — видко буде.

Та це виявилося непросто. Як не пробувала Мальва її відчинити, скринька, зараза, не розкривалася. Аж спітніла, розводячи з усієї сили стулки в різні боки. Задумалася. Скринька, очевидно, з секретом. Почала неспішно вивчати шкатулку. На перший погляд з усіх боків абсолютно гладенька поверхня, і лишень в одному місці пальці намацали ледь помітне крихітне заглиблення. І ніби струм пробіг тілом дівчини, коли торкнулася його, та більше нічого не відбувалося. І тоді майже інтуїтивно мізинець направила в ту ямку. Щось гучно хруснуло, і скринька наповнилася світлом, червоне дерево ніби палало, однак вогонь не пік руки, а лизав, навіть трішки лоскотав. Від несподіванки зойкнула та випустила шкатулку. Та впала на ліжко, сама відчинилася і перестала горіти. Дівчина обережно зазирнула всередину. Там не було ані дохлої жаби, ані тарганів, ані вонючих какашок. У коробці, дбайливо вистеленій усередині ворсистою червоною тканиною, щось лежало. На перший погляд воно здавалося живим, бо тріпотіло та звивалося змією. Та штукенція була тонюсінькою, наче павутинка, і сріблилася під світлом хатньої лампи, мов краплі дощу на сонці. Тому Мальві й здалося — воно живе. Дівчина обережно взяла ланцюжок у руку. Він виявився теплим і приємним на дотик. На його кінці теліпалося ще щось, але воно видавалося взагалі примарним, майже прозорим, настільки тонким був матеріал, з якого його зробили. А на вигляд — ледь помітні промінчики сонця крізь хмари в похмурий день. Не думаючи ані миті, Мальва вдягла ланцюжок собі на шию. Це відбулося імпульсивно, майже на рівні отих емоцій, які вона переживала на змаганнях, на півмиті завжди випереджаючи в бою суперника, знаючи — він зараз вдарить, і також — куди вдарить. Вродженою інтуїцією називав це її тренер і додавав, що таке найчастіше мають лише жінки… А в Мальви інтуїція була, і навіть трохи забагато, хоча дівчина не надто тим переймалася.

Коли сонце торкнулося її шкіри в районі сонячного сплетіння, здалося на мить, що воно спалить її. Вся наповнилася ним. «Так, — сказав внутрішній голос, — якби то був хтось інший, спалило б. І в світлиці батьки замість тебе знайшли б жменьку попелу. Однак, ти, Мальво, справжня його власниця й Оберіг вибрав тебе». Мальва насторожено прислухалася до того, хто там усередині неї базікає. То була не вона — це точно, вона таких мудрих та правильних слів ніколи собі не говорила, ще й так культурненько. Тільки й вичавила з себе: «Прикільненько! Капєц!» Незнайомець промовляв голосом «сина ворожого» Остапа і називав ланцюжок з кулоном — оберегом. Ну що ж, «хай буде гречка», як каже бабуся Горпина. Якби можна було розпитати в того хлопця більше… Це напевне багато б що прояснило. Але вона ж його вважала божевільним, і, до того всього, здається, юнак кудись дуже квапився.

Мальва кинулася до дзеркала, щоб роздивитися краще дивовижу в себе на шиї, й остовпіла — у дзеркалі виднілася лише її тонка довга шия без жодних ознак присутності чого-будь на ній. Мальва опустила очі на ланцюжок, він спокійнесенько лежав на місці. Перевела очі на дзеркало — нічого. Раптом вухо Мальви вловило десь зовсім поруч якийсь незрозумілий гул, наче працювала недалечко пралка чи якась інша кухонна машина. Сусіди? Незважаючи на дурнуватий стан, вона ще реагувала на сторонні звуки. Значить, жива і не божевільна. В кімнату обережно постукали. За дверима почувся мамин голос:

— Доню, до тебе можна?

— Угу! — буркнула.

Мама ніколи не заходила в кімнату не стукаючи. В Мальви класні батьки. Відтоді, як отримала власну кімнату, котра вважалася «виключно її приватною територією», це золоте правило діє.

— Мальво, давай сюди свій ранець, кину в пралку. Що там у дзеркалі видивляєшся, знову по шиї дістала на тренуванні? — Мама побачила маніпуляції доньки навколо шиї і підійшла ближче. — Та ні, начебто синців нема.

Дівчина здивовано стенула плечима.

— Мамо, ти нічого справді у мене на шиї не бачиш?

— Нічого, все як завжди — худюща довга шия, мов у гуски, — мама, як і дзеркало, не помічали ланцюжка. Цього разу Мальва навіть не встигла образитися на дурне порівняння її шиї з гусячою. Хіба зараз до цього! — Ходи, доню, вечеряти, а то ще трохи, і перетворишся на скелет, обтягнутий шкірою.

Мальва ніяк не зреагувала на ці кпини і навіть кивнула, ніби погоджувалася зі словами мами. Думки дівчини рухалися геть в іншому керунку. Мама взяла з ліжка брудний наплічник і заклопотано подивилася на доньку, чи часом не захворіла дитина, якась надто сумирна сьогодні. Навіть розмовляє нормальною людською мовою без «тіпа», «прикинь» та «підканаєш».

Коли за мамою закрилися двері кімнати, Мальва пробувала дивитися на оберіг і через мікроскоп, який подарували їй на десятиліття, і через лупу, і через сонячні окуляри — дарма. Ланцюжок з себе не знімала, внутрішній інстинкт самозбереження говорив — цього не варто робити. Якщо лише власні очі без допоміжного чогось могли його бачити, то не все тут просто. Вкотре подивилася на себе в дзеркало. Нічого — гола шия. Маячня! Притулила руку до чола, може, вона захворіла, там типу — гарячка й марення? Фігушки — лоб був звичайним.

Мальва знала, що батьки її вдочерили. Тато розповів про це, коли дівчині виповнилося десять років. Вона на диво спокійно сприйняла новину, наче давно здогадувалася. Довелося навіть заспокоювати батьків, що все гаразд, що вона їх за це ще більше любить, бо ніколи навіть не могла подумати, що нерідну дитину можна так шалено любити та огорнути теплом, як то робили тато з мамою. Не відає, звідки вона знайшла ті слова в десятирічному віці для названих батьків, однак після почутої новини ще більше їх заповажала. Поза хатою, спостерігаючи за мамами та татами своїх однокласників, приятелів та знайомих, порівнюючи тих зі своїми предками, робила невтішні висновки: її батьки — найідеальніші. Тепер вона стовідсотково переконана, так зване біологічне батьківство — то тільки напівусвідомлення справжнього. Мама Оля й тато Назар — найсправдешніші, і їй зовсім не кортіло знати, хто справжні, тобто біологічні. Могла на світ божий вилізти гидка та осоружна правда. Може, її банально підкинула зозуля-матуся під двері пологового будинку в якомусь богом забутому містечку, а ще гірше — викинула як непотріб у сміттєпровід, типу помилка юності. Он шпальти газет рясніють такими подіями. Швидше за все, буденна історія — якась малолітня дуринда народила її в шістнадцять, злякалася наслідків та відповідальності, і маєш… А батько? Хто зна, чи матуся-зозуля й ім’я його знала? Правда могла виявитися страшною, неприємною або тривіально-банальною, тому краще нічого не знати.

В кімнату знову чемно постукали. Відчинилися двері, і вигулькнула голова мами. Звісно, те, що в кімнаті доньки мертва тиша, насторожувало. Ніякого тобі вереску з дівідішніка Леді Гага чи Шакіри або звичного галасу та крику через телефонні розмови. Мальва завжди була своїм у дошку хлопцем у школі. Друзів у неї вистачало — і серед хлопців, і серед дівчат. Телефон зазвичай вечорами не вмовкав. А сьогодні раптом захотілося залишитися наодинці з тою дурнуватою скринькою, от і вимкнула мобілку, а на хатній їй вже давно ніхто не телефонує, навіть не певна, чи взагалі хто-будь з друзів пам’ятає номер її домашнього телефону. Завтра вранці, коли вона ввімкне мобілу, там, певне, буде сто пропущених дзвінків. Так, маму можна зрозуміти — вона хвилюється:

— Доню, рідненька, ти не захворіла часом? Принишкла, мов мишка. Ходи, люба, вечеряти.

Блін гарєлий, усі-пусі! Ноу, не захворіла вона, та хіба мамі правду скажеш. Чи повірить? Та й про що розказувати? Про галюцинації з ланцюжками чи про дивну зустріч з незнайомцем? Психіатр забезпечений! Не захворіла — точно. Тільки трохи офігіла. Скривилася гірко і для годиться буркнула, щоб уже зовсім не виглядати закумареною:

— Захворієш тут, коли ти кожні п’ять хвилин зазираєш до кімнати. Релаксую я, ма. Такий у мене новий прикол! О!

Дівчина показово всілася на підлогу, склала ноги в позі лотоса і закрила очі. Мама скептично посміхнулася.

— Довго не релаксуй, а то ще впадеш у нірвану. Їсти йди, чудо.

Дівчина ствердно хитнула головою, але очей не розплющила. Згадалося дитинство. Еге ж, захворієш? Ото сказала! Мальва по-справжньому ніколи й не хворіла. Так, батьки, чемно виконуючи всі сучасні приписи лікарів, робили їй профілактичні щеплення, час від часу перевіряли зуби, очі, хребет, серце і теде. Тепер це регулярно роблять у спортивному диспансері. А от хворіти по-справжньому Мальві не довелося — ні вітрянок, ні коклюшів, ні грипів, ні ангін, навіть звичайних застуд не мала. Звісно, вона інколи пропускала садочок, а згодом і школу, та це траплялося виключно з її ініціативи. Один з її секретів. От набридло ходити до школи, тупо дістала вчителька чи то контрольна з хімії, яку терпіти не може, на носі, й дівчинка Мальва на ніч задумувала бажання, щоб на ранок почати шмаркати чи кашляти, — і готово. Бажання збувалося. Коли ж набридало хворіти і силоміць запихати в себе, під пильним оком матусі, всяку гидоту, починаючи з бабусиних відварів й закінчуючи приписами дільничного лікаря, яку її норовистий організм не дуже-то хотів приймати, тоді доводилося задумувати на ніч нове бажання — бути здоровою, і всі кашлі, нежиті, першіння в горлі мигцем минали. Чому воно так і чому їй вдавалися ці фокуси — Мальва ніколи серйозно не замислювалася. Один гарно горшки ліпить і щасливий з того, а Мальві вдавалося краще інше… Можливо, ще хтось вміє подібне робити, але мовчить і правильно чинить, бо такими талантами не розкидаються.

Розплющила очі. Навпроти продовжувала стояти мама, демонстративно склавши на грудях руки. Вона нікуди не пішла:

— Нарелаксувалася? Вставай, пішли їсти!

Видно, багато чого незвичного зараз відбилося на обличчі Мальви, тому що мама майже силою поволокла доньку на кухню, поводячись мов з хворою, запопадливо зазираючи в очі та раз по раз прикладаючи руку до чола дитини. Оберіг наповнився теплом, переливаючи його в тіло дівчини. Світ заполонили спокій та опіка, всередині зробилося затишно, наче щойно викупалася в живій воді. Так, очевидно, виглядає материнська любов — безкорислива, що завжди гріє і тримає в обіймах, лагідних і чуттєвих.

Тато говорив за столом багато про свою роботу, про студентів-недотеп, які щось там на семінарі йому зуміли встругнути такенне, чого він аж ніяк не сподівався. Але оте такенне було дуже потішне, бо говорив тато про це з неприхованим азартом. Підняла очі на батька — й обімліла. Слова долітали до Мальви мов крізь густу пелену, дівчина зачаровано дивилася, як з татового рота вилітають слова, відразу стаючи сніжинками, майже прозорими, викладеними в ледь помітні узори. Звідкись знала, що то у неї не глюки, що то вона раптом дістала дар бачити, як людські слова стають чимось. І в тому всьому був винуватий оберіг, який висів у неї на шиї. Дурнувате слово влізло в голову — слова матеріалізувалися. І то таки правда, вони ставали видимими, принаймні для неї. Мальва зачаровано дивилася, як ті сніжинки-слова кружляють кімнатою, зависаючи на якусь мить в повітрі, а тоді просто зникають, розчиняються, а натомість нова порція красивих створінь витворюється з уст тата. Мальва, бачачи щире бажання батька звеселити усіх, у відповідь щиро посміхалася і робила вигляд, що слухає уважно. Цікаво, які таланти для неї ще приготував оберіг? Майже автоматично з’їла все, покладене мамою на тарілку. Зазвичай половина вечері залишалася неторканою, та не цього разу. Мама стурбовано дивилася на доньку, вкотре прикладаючи руку тій до чола. З дитиною таки щось відбувалося.

Татові хтось зателефонував, здається, його аспірант, отже, це надовго. Мальва бачила, таки реально бачила, як у руках тата вібрує телефонна слухавка. Хвилями розходилися струмені-слова, наче від кинутого камінчика у воду. Ті хвилі були тонкі і мали також свій орнамент, як і татові сніжинки, однак щось у тому орнаменті насторожувало, здається, власник голосу по той бік дроту не був щирим. Хвилі мали відтінок сірого, тобто наче були припорошені пилом. Тато вийшов з кухні зі слухавкою в руках. Мальва заходилася допомагати мамі мити посуд. Вона витирала тарілки, слухаючи музику води вперемішку зі словами. Як не дивно, вода також мала голос, її слова змішувалися з маминими, крихітні напівпрозорі джмелики з болотяними крилятами, бо вода хлорована, от і крила такі, в голову приходили самі собою пояснення. Так оті джмелики змішувалися з маминими сніжинками, схожими на татових, тільки були трішки меншими за розмірами і більш заокруглені.

Після того як домили посуд, Мальва вийшла в коридор. Навпроти розташовувалася кімната батьків. Дівчина здивовано зупинилася. Той дивний гул, який вона вважала сусідським й прийняла за шум хатньої машини, йшов з кімнати батьків. У коридорі гул посилився. Мама на кухні готує на завтра обід, тато по телефону сварить аспіранта, таки не вдалося тому злити татові брудну воду. В коридор виходить батько:

— Олюсю, я вийду на пару хвилин. Той телепень Андрієнко знову все запоров. Роздратував мене, а цигарки закінчилися. Ти ж знаєш, мені без них важко думки докупи звести.

Мама щось там відповідає батькові, певне знову повчає, розповідаючи історії, слухані-переслухані, про шкідливість його звички. Та голова Мальви зайнята геть іншим. Гул не дає спокою. Але що може так дивно гудіти? Батьки на гудіння взагалі не реагують, наче воно для них звичне. В спальні батьків нема ані телевізора, ані компа. Мальва розчинила двері, зайшла й здивовано вклякла на місці. Над ліжком батьків гуділа і світилася таким самим світлом, як її шкатулка, перед тим як відкритися, стара дримба, яка у них була, здається, завжди. Остап свою дримбу називав варганом. Несподіваний здогад влетів у голову.

— Йоли-матали, — тільки й видавила з себе.

— Доню, ти що витріщилася на стіну? Люба, ти сьогодні якась дивна! З тобою все гаразд? — Голос мами за спиною відволік від звуку, і той, здається, також налякався, тому що приз стишився наполовину, хоч і продовжував звучати приглушено. — Скажи, сонечко, що з тобою? Я хвилююся. Може, ти закохалася?

— Ага! Вже! Не мала баба клопоту — купила порося! — ображено огризнулася дівчина у відповідь і стрималася, щоб не наговорити зайвого на таке дурнувате мамине припущення. — Ще чого!

— Ну тоді що з тобою, Мальвочко? Поводишся майже нормально, тобто для тебе ненормально: телефон твій мовчить, музика божевільно не горланить, стоїш годину перед дзеркалом, ходиш по хаті, мов сновида. Тобі справді нічого не болить? Скажи мамі, серденько, правду, будь ласка, — мама й справді журилася.

— О’кей, скажу! Але перед тим хочу тебе дещо запитати.

Мальва подивилася трохи винувато на матір. Зараз вона мусить поставити питання, яке не сподобається мамі, і якщо та скаже неправду, дівчина то побачить. Таки дійсно, візуально побачить.

— Звісно, люба, запитуй!

— Добре! Тоді скажи мені, будь ласка: ота дримба на стіні звідки взялася? Скільки себе пам’ятаю, вона завжди висить тут. Тільки не говори, що то карпатський сувенір чи щось таке типу того. Бо це не так, правда ж?

Захоплена зненацька, мама спантеличено закліпала очима. Очікувала, очевидно, якого завгодно питання, але не такого. Мальва уважно спостерігала, як над головою матусі зависла маленька напівпрозора хмарка, мов туман. Хмарка не була брудною.

— Це не карпатський сувенір. Присядь, доню! Напевне, настав час розповісти тобі про те, як ти опинилася у нас. Ти про це ніколи не запитувала, тому ми й мовчали.

8. Розповідь мами

— Ти вже знаєш, донечко, що ми тебе вдочерили. Колись вирішили — буде справедливим сказати тобі правду, тому що любимо тебе і попри всі оті біологічні нюанси ти наша дитина, найсправжнісінька, найрідніша, найдорожча. Хотіла б я розповісти тобі і про твою справжню матір, тобто ту, яка тебе народила, та зізнаюся чесно — не знаю ані її, ані ким вона була. Також не відаю, хто твій батько, однак про те, як ти опинилася у нас, розповім. Бо коли говорити про дримбу, то слід починати саме з цього. Та розповідь буде довгою, тому наберися терпіння, люба, і, якщо зумієш, не перебивай мене.

Мальва в знак згоди закивала.

— Ми з татом одружилися ще студентами — молоді, закохані, щасливі. Спочатку думалося — закінчимо навчання, тоді можна буде подумати й про дітей. Тож тим, що бог не давав нам відразу немовлят, не дуже переймалися. Та час спливав. Ми вивчилися, дістали непогану роботу. Тато — перспективний науковець, я — добрий бухгалтер. Мали все — і достаток в хаті, і поза хатою, але не мали найважливішого, що зазвичай тримає сім’ю вкупі, — дітей. Роки йшли, а всі наші спроби завести дитинку розбивалися об стіну розчарування. Я завжди картала себе, напевне тому, що в нас здебільшого жінку звинувачують, якщо в родині довго немає дітей. Нам було тоді лишень по двадцять сім. Здається — які там наші роки. Та все ж… Відчувала, щось не так. Тоді почалися довгі ходіння найліпшими столичними поліклініками, ми ж тоді мешкали в Києві, безкінечні аналізи, переживання, розчарування. Лікарі здивовано розводили руками, нічого не знаходячи. Згодом до цього процесу долучився і тато. Діагноз поставили невтішний. Я виявилася абсолютно здоровою. А от тато — не зовсім. Він шалено переживав через це. Вважав себе нікчемою, чоловіком, який занапастив і моє життя, і своє. Не хочу засмучувати тебе розповідями про те, що ми тоді пережили, через що пройшли. Наш шлюб висів на волосині, Назар вирішив розлучитися зі мною, оскільки не хотів «бути причиною» моїх страждань. Так і сказав. Бо не уявляв собі родину бездітною. І ось — документи на розлучення підписані, майно поділене, коханий йшов з мого життя, бо начебто так мало бути ліпше для мого майбутнього. Не розумів тоді, що мені насправді байдуже до майбутнього без нього, хай навіть з дитиною. Я хотіла мати майбутнє тільки з ним, хай навіть і бездітним. Казала, вмовляла, переконувала, що безпритульних сиріт довкола достатньо, а ми можемо когось всиновити чи вдочерити. Ти ж знаєш свого батька, впертий віслюк затявся: «Ні, і крапка. Ти, Олюню, можеш сама народити, от і народи. Знайди для цього здорового, нормального чоловіка, а не такого убогого, як я. Ну не хочеш сама шукати — я знайду. І байдуже, хто він, тільки щоб зробити дитину, і тоді то буде насправді твоя дитина, а коли твоя, то й моя теж». Я не погоджувалася. Що він мені таке пропонує?! Як можна! Як це — лягати в ліжко з чужим чоловіком: ніколи й нізащо. І тоді Назар зважився на останній крок — залишити мене, щоб не позбавляти, так би мовити, «материнського щастя». Чоловіки іноді бувають такими дурнуватими, доню. Це тобі на майбутнє урок.

А того літнього серпневого вечора ми сиділи на кухні в Києві, в однокімнатній хрущівці, за останньою нашою вечерею. Цю квартиру мені бабуся залишила, так би мовити спадок коханій онучці. Так от, сиділи ми й мовчки длубалися в тарілках, розмова не клеїлася, я ледве стримувала сльози, в коридорі стояли спаковані валізи. Раптом у двері подзвонили. Ми начебто не чекали нікого. Пішов відчиняти тато, запопадливо причинивши за собою двері: можливо, сусідка прийшла позичити солі, тож він швидше її спровадить. Його хвилин п’ять не було, я вже хотіла вийти за ним, як раптом двері кухні відкрилися і… на порозі стояв усміхнений Назар з немовлям на руках. Мале тендітне створіннячко солодко спало, обнімаючи своєю ручкою його великий палець. За його спиною я побачила жінку. То був янгол. Не смійся з мене, донечко, то справді був янгол. Хай і безкрилий, а хто сказав, що янголи мають мати крила, та все ж янгол. Від жінки йшло світло, і такий спокій та благодать розпливалися довкола, що враз зробилося так добре і я без слів зрозуміла, що янгол подарував нам дитинку для того, щоб вберегти нашу сім’ю. Ну хіба ж то неправда, коли кажуть — всі шлюби вкладаються на небесах. Жінка-янгол привітно посміхалася. Вона тримала в руках величенького плетеного кошика, поставила його на стіл біля газової плити. Я зрозуміла — у ньому тебе і принесли. На тобі була довга полотняна льоля, гаптована білою вишивкою. Я відразу зрозуміла — жінка не мати маляти, така б ніколи не зреклася дитяти, та й, зрештою, чи можуть янголи мати дітей. Вони тільки оберігають-рятують і все.

— Олюню, кохана! Знайомся. Це наша донечка, уявляєш, наша донечка, її нам сам Господь прислав. — Назар посміхався щасливо, а мені знову доводилося втамовувати сльози, щоб не розплакатися, вже від щастя. Ой, правдоньку говорять — у жінок очі на мокрому місці.

Тоді заговорила жінка-янгол. Так-так, Мальвочко. Янголи вміють розмовляти. Довге біле плаття аж до землі, поверх нього сірий плащ на застібці, плаття мало таку ж вишивку, як і твоя льоля. Довге чорне волосся, зелені добрі очі, і світло, яким, здається, була пронизана вся її постать. Жінка заговорила, зазвучав голос янгола:

— Доброго вечора вашій хаті. Йменням Сварожого кола вітаю вас.

— Сварожого чого? — перебила Мальва матір. Хлопчина, що назвався Остапом, також таке говорив.

— Що? А, так-так, ти добре почула, — продовжувала мама, — так і сказала — «Сварожого кола». Певне, в її краї — то звичне вітання, бо жінка після сказаних слів чемно й шанобливо кивнула, я й собі у відповідь це зробила. Жінка продовжувала: «Мене звати — Птаха. Так трапилося, що ця маленька дівчинка залишилася без батьків. Її мама померла, даючи маляті життя. Світ, з якого дитина прийшла до нас, повний небезпек, і вона точно загине в ньому. Ваш світ, пані Ольго і пане Назаре, може стати її домівкою. А ви — її батьками. Тепер ця особлива дівчинка — ваша донечка. З вами їй буде добре. У Світі Єдиного Бога, тобто на всій теперішній землі, важко відшукати ліпшу родину для немовлятка, аніж ваша. Не буду говорити вам порожні слова про те, як слід виховувати маля, ви з цим успішно впораєтеся, бо маєте найважливіше, що для цього потрібно, — ЛЮБОВ у серці. Дівчинку звати Мальва. Я знаю — дуже дивне ім’я для Світу Єдиного Бога. Та це була остання воля її матері, будь ласка, хай це ім’я при дитині і залишиться. Тим паче — вона ним позначена».

Я спочатку не розуміла слів жінки про позначення, аж поки після першого ж купання не вздріла на твоїй долоньці маленьку родимку, схожу на квітку мальви. Ти таки була позначена тим ім’ям.

Ольга на мить замовкла, переводячи подих і збираючись з думками. Мальва мовчала. Вона ж пообіцяла — не перебивати.

— А тоді, — продовжувала Ольга, — тоді жінка витягнула із-за широкого білого пояса, яким було підперезано її плаття, цю дримбу, що висить зараз на стіні, поклала її на стіл і сказала: «Це залишиться у вас, Назаре та Ольго. Віднині цей ключ, тобто варган, тобто по-вашому дримба, одне слово — це Мальвине, освячене музикою великих гір, Дажбоговим ликом та подихом Сварожого світла. Коли Мальва стане покликаною, отримавши Перемінник, то обов’язково запитає про цю дримбу, бо ключ сам до неї заговорить. (А може, її омине чаша сія і вона залишиться довіку вашою дитиною, хто зна.) Та це навряд чи. Отоді, тільки тоді, коли вона сама запитає, ви розкажете їй і про мій прихід, і про те, чому Мальва опинилася у вашій родині та стала частиною її. А з отим варганом, тобто дримбою, не варто жартувати. Тому передайте Мальві, щоб без уміння не сміла його використовувати. А ви й поготів. Воно не ваше. Цей варган незвичайний, але поки що він служитиме тільки оберегом родини, не пускатиме до хати злі наміри та недобрі очі». Звісно, ми погоджувалися з кожним її словом, у тої пані було стільки сили переконання, що всі сумніви просто відпали.

Янгол-жінка, що назвалася Птахою, ніжно посміхнулася, нахилилася над тобою, поцілувала в лобик і направилася до виходу. Ми були приголомшені тим, що відбувалося. Авжеж. Бог подарував нам дитину, і ми мали дякувати йому за це, він врятував наш шлюб, нашу родину.

Вже біля вхідних дверей жінка зупинилася та озирнулася:

— Я так і не спитала вас, добрі люди, чи хочете і бажаєте прийняти цю дитину? Даруйте, все в голові сплуталося. Треба було, напевне, з цього починати.

Назар перелякано міцніше пригорнув тебе до себе, ніби у нього захотіли забрати дитя. Я ствердно закивала і за нього, і за себе:

— Так-так, звичайно. Згідні.

— Дякую. До побачення, добрі люди. З отими дивними паперовими штуками щодо вдочеріння, які існують у вашому світі, жодних халеп не буде, обіцяю.

Тоді вона ледь помітно нахилила голову, розкинувши в боки руки, піднявши долонями вгору, і тихо промовила:

— Хай сонячні лики великого Дажбога благословлять вас.

І все, вона пішла. Більше ми її не бачили. Згодом переїхали мешкати до Львова. Оформили на тебе документи. Як? Як Птаха і обіцяла — паперові справи владналися доволі швидко. Легенду вигадав Назар — буцімто під двері підкинули немовля. Тоді навіть здавалося, що нам хтось допомагає у наших блуканнях кабінетами чиновників, бо ніхто зайвого не запитував, не вимагав, на якісь там дрібниці просто закривалися очі. А тут і Назарчику запропонували хорошу роботу у Львівському університеті, набагато перспективнішу, аніж у Києві. Та основна причина переїзду — ти. Подалі від заздрісних очей та думок. Київську квартиру ми доволі вдало продали, купивши у Львові за ті ж гроші нашу теперішню — трикімнатну та ще й невеличкий клаптик землі біля міста з дерев’яною халупкою. От така історія.

Ольга вмовкла, сумно та трохи ніяково посміхаючись. Мальва підвелася та підійшла до матері. Міцно обійняла її, пригорнула до себе:

— Я люблю тебе, матусю. Тебе і татка. Дякую, що погодилися стати моїми батьками.

На стіні продовжував співати варган.

— Доню, ти можеш взяти дримбу. Вона твоя, та… Будь ласка, не використовуй її. Птаха, думаю, не жартувала, попереджаючи про це.

Ольга пішла на кухню, а Мальва тим часом обережно зі стіни зняла варган, покрутила його в руках. Він здавався їй чомусь знайомим. Ніколи так близько його не розглядала. Хіба ви звертаєте увагу на старий креденс у кухні, який завжди у ній стоїть, тихо, ніяково, у куточку? Варган, опинившись у її руках, перестав гудіти. Він зачаївся і наче прислуховувався до Мальви, як і дівчина прислухалася до нього. Його поверхня лисніла, була гарно відполірована, ніби недавно хтось його відчищав, бо навіть пилюкою, якої зазвичай повно в помешканнях, не припав. Здавався новим, і разом з тим відчувався його древній дух. З двох боків дримби Мальва розгледіла ледь помітні символи. Провела по них пальцем, і на тому місці чітко проступили символи-знаки. Вона звідкись їх знала. Мальва сіла на ліжко, приклала дримбу до уст… Мудра думка зашелестіла в голові: «Дівчино! Агов! Сказано ж тобі — не чіпати». Струсонула слова з себе, як набридливу муху, та задримбітала, як уміла, вперше в житті.

І враз її голову заполонили образи. Від несподіванки майже впала на ліжко, не відриваючи уста від дримби. Їй здалося, що вона роздвоюється. Бачила відразу дві картинки — кімнату батьків, салатовий колір стін, білу стелю, темно-вишневі гардини на вікні, шафу-купе з дзеркалами, і водночас Мальва зараз стояла на просторій площі, залитій сонячним світлом, серед юрби. Коли очі закрила — спальня батьків щезла, натомість присутність в іншому місці стала більш реальною. Могла добре розгледіти тих, хто стояв поруч в юрбі. Молоді красиві люди — чоловіки, жінки, але жодної дитини. Всі мовчали, втупивши очі в небо. Мальва, тобто той, ким вона зараз була чи в голові кого вона була, і собі задерла чи задер голову. В небі по колу кружляли білі перисті хмари, однак ті хмари нічого доброго не віщували, принаймні внутрішньо дівчина вся стислася, як ото перед фіналом у змаганнях, збираючись зі всіма силами. Але загроза від хмар не була великою, це відчувала і вона: хмари не мали ще справжньої міці, таке собі попередження про наміри. На якусь мить дівчині здалося, що той край, куди її закинув варган, тобто ключ, Птаха так його називала, не зовсім чужий для неї, тому що почувалася у ньому впевнено. Раптом відчула на собі чийсь пронизливий погляд, відклеїла очі від неба, озирнулася. На неї дивився чоловік — високий, стрункий, білобрисий, коротко підстрижений, зачіска геть інша, ніж в оточуючих, проймаючий погляд чорних очей. Чомусь знала напевне: і присутніх на площі ніхто таких чорних очей не має. Вирізнявся серед мешканців цього краю і, очевидно, не тільки зовнішньо. Дивився на неї аж надто пильно. Раптом чоловік «впізнав» її та зачав волати: «Птахо! Кохана! Ти повернулася!» — і, розштовхуючи безцеремонно юрбу, став пробиратися до неї. І стільки в очах чоловіка було шаленства, що Мальва, та, що сиділа на своєму ліжку посеред Львова на вулиці Грінченка, з переляку та через розгубленість піднесла дримбу до вуст і загуділа. Але перед тим вона встигла вихопити з юрби ще одні очі — то були очі «сина ворожого» Остапа. Сиділа на ліжку пару хвилин, майже не рухаючись, довго вимірковуючи — що тільки-но з нею трапилося. Дримба — то ключ від дверей, залишений для неї Жінкою-Птахою, ключ, який відкриває двері в інші світи. У світі, який щойно покинула, було багато сонця. Світ складався зі світла, і всі помисли його мешканців були такими, бо вона бачила їх наскрізь; цю силу давав оберіг. Чоловік сплутав її з Птахою. Всьому була виною дримба — однозначно, дримба Птахи. Мама ж сказала — не використовувати дримбу, поки не навчишся. Ні, вона більше не стане. Вона ж не ідіотка. Бо той світ з Остапом був хорошим, але, знала напевне, є й інші світи — не такі лагідні. «Ключем треба вміти управляти, дуриндо», — проказувала сама собі. І чомусь була впевнена — цього колись навчить її Птаха, інакше б вона не залишала тут свою дримбу.

Для одного дня вражень та емоцій було начебто й забагато. Сиділа мовчки на ліжку, перебираючи в голові події сьогоднішнього дня. Здається, сюрпризи в її житті лише починалися і це ще далеко не кінець. Та жінка, Птаха, їй дуже когось нагадувала, когось до болю знайомого, і вона обов’язково згадає її, тому що… «Тому що — це початок. І хай твориться те, що має творитися», — прошмигнула головою думка голосом Остапа.

«Хе, Мальво, звідки в твоїй голові почали з’являтися такі виважені думки? Тебе воно не схарює, мала? Ну, тупа, правал! Теж мені, обрана, Немо з Гаррі Поттером нервово курять збоку люльки», — посміхнулася сама собі і пішла вкладатися спати.

9. Сармати

Птаха любила подорожувати світами у снах. Дід Сон мав слушність, вона легко опанувала мистецтво переходу через п’яті ворота. Засинала у себе на ліжку і розплющувала очі всередині дуплистого дуба. Тоді вибиралася таємним лазом назовні і, вдихнувши повітря на повні груди та розкинувши руки-крила в сторони, підіймалася вгору, вона ж бо Птаха. Небо було блакитне, кольору воріт, вона легко та безжурно влітала в нього й опинялася в іншому світі, вимірі, іноді в чужому сні. Останнє траплялося зрідка і завше випадково. «Негоже зазирати за лаштунки чужої совісті», — у цей один із законів світлих вона свято вірила і старалася дотримуватися завжди.

Було цікаво і не нудно. Різні світи, різні часи, різні виміри. Високі гори, дивної краси квіти, дерева, чудернацькі тварини, прекрасні моря, глибокі океани, у води яких вона з насолодою занурювалася і з захопленням вивчала життя тих, хто там мешкав. Світи, в яких немає людей, також зустрічалися. Динозаври — просто страшенно прекрасні творіння. Так-так — і страшні, і прекрасні водночас. Напівптах, напіврептилія, яка жила своїм життям, ошатний смарагдово-блакитний світ, чистий і чесний — тут слабак не виживе, бо виживають найсильніші.

А світи смертних! Як їх багато! Є світи, де люди живуть й досі в печерах чи в халупках, зроблених з кісток мамонта наприклад. Цілісінькими днями те і роблять, що полюють за величезними тварюками, а потім бучно святкують вдале полювання, вибиваючи музичні ритми кістяними калаталами на черепах тих же мамонтів, насолоджуючись лишень з того, що вдалося отримати перемогу в битві проти сил природи, тобто достойно прожити ще один день і вижити в такому жорстокому та поки що правдивому світі, не спотвореному ані мораллю, ані лицемірством, ані брехнею. Тут виживав тільки хоробрий, сильний та чесний. Коли ж люди навчилися зраджувати, хитрувати та брехати — можливо, стали безпечніше почуватися у дикому світі природи, але чи стали від того мудрішими та міцнішими духом? Про це вже чесно розповідали інші світи.

Часові коловороти змінювали все, паралельна дійсність жила іншими реаліями, коли якась невеличка дрібниця, наприклад вибір іншого професійного шляху, змінювала майбутнє до невпізнання. Молодий Йосиф Джугашвілі стає душпастиром, добрим священиком, вистоявши в боротьбі зі спокусами, які, мов капкани, порозставляли темні. Не тільки його світ від того стає іншим. Або обдарований художник, німець Адольф Гітлер, відмовляється бути політиком, залишаючись вірним архітектурній справі: будувати і лишень будувати та в жодному разі не руйнувати — такий девіз його життя, бо світлий бік людини бере гору над спокусами владою, марнославством, багатством. Такі вчинки змінювали не тільки долі цих людей, такі вчинки змінювали хід історії.

Птаха з моменту отримання дару змогла побувати не в одному світі. Були тут і байдужі до всього світи, в одному з них, наприклад, мешкають білі чарівні створіння — чисті помислами та чесні душею, але тому, очевидно, зовсім байдужі: там стільки білого, що навіть око не може звикнути до такої чистоти.

Різне бачила, та всяке траплялося. Світ, де живуть одні чоловіки. Світ, де мешкають тільки жінки. Останній її дивував і зачаровував. Сама собі не могла роз’яснити чим. Якась відчайдушна сила вабила її до нього. Інколи запитувала себе — в майбутнє чи в минуле закидають її сновидіння? Та завше стримувалася, щоб не почати пошуки роз’яснень. Хай, сни мають залишатися снами, навіть коли це сни безсмертної. Невповні реальні сни та зовсім реальні світи — все змішалося.

О, так! Той дивний жіночий світ. Спочатку просто потрапила в красивий пахучий степ. Високе небо, ніжне, трохи запекуче сонце, цвіркуни у траві, жайвір у небі, і запах степу такий, що аж небеса зачаровує. Впиваєшся тим ароматом, і нікуди йти звідси не хочеться, так би сидів, дихав та насолоджувався. І раптом серед цього блаженства бій. Летіла на звуки та брязкання зброї, десь зовсім поруч йшов жорстокий бій. Подих смерті, дзвін металу, тупіт копит та човгання ніг.

Стояла на пагорбі та зачудовано спостерігала. Там, унизу, вершники билися з пішим загоном. Воїнів на конях вдвічі менше. Піших втричі більше, вони своєю масою та кількістю зметуть вершників, хоча зброя наче не дуже, лишень сагариси та дерев’яні щити. Таку тактику Птаха вважала нерозумною — вершники мали б відступити. Бо то ближній бій, у якому зазвичай усе вирішує фізична сила.

До того ж вершники видавалися Птасі фізично слабшими, можливо, тому, що серед них так багато тендітних молодих людей, за статурою — підлітків. Жменька підлітків проти грубої чоловічої сили: дужих, бундючних воїнів, чиї очі налиті люттю та ненавистю. Хоча вершники озброєні трохи краще, аніж піші вояки. На головах мають легкі шоломи, які доволі надійно приховують обличчя воїнів, за спинами — мечі, сагайдаки, наповнені стрілами, та лук. У кожного в руці бойова сокира.

Бій тривав недовго. Як велично, хижо та жорстоко билися вершники, кожен постріл з лука попадав в ціль, кожен удар сокирою був надточним. Точність і влучність, а ще мудра тактика — проти фізичної сили та кількості. А що ті вершники витворяли на конях? Навіть оті, дуже юні! Такої віртуозної їзди Птаха ще не бачила. Наблизилася трішки ближче й оторопіла. Звісно, вершники таки перемогли. Але не це її вразило. Бо то були зовсім і не вершники, то були вершниці. Жіноче військо. Тобто стовідсотково жіноче військо. Довгокосі, дужі, красиві, граційні, худі, сильні, великі, повні, високі, стрункі, малі, юні, зрілі жінки та дівчата. Серед юрби жінок-воїнів особливо виділялася одна: в очах — пломінь та хижий блиск, у руках — іскри та впевненість, у ногах — дужість. Бронзовий пернач, два залізні мечі за плечима, залізний шолом у правій руці, сагайдак зі стрілами через плече. Вона заправляла тим військом, це відчувалося відразу, бо кожен її порух, поворот голови сприймався воячками благоговійно. Дії в бою жінок-воїнів були злагоджені, вивірені і точні. Птаха розуміла, що немала заслуга в цьому жінки, котра зараз очолювала військо.

Раптом Птаха відчула на собі чийсь погляд. Невже у сні її хтось переслідує? Здивовано озирнулася. На сусідньому кургані стояла Мара. Вбрана у звичний білий одяг, блискучий серп-молодик у довгому чорному волоссі, забраному назад і зв’язаному на потилиці. Що робить Мара у її сні? Та нічого особливого, лишень виконує своє призначення. Мара має доступ до всіх семи воріт Сну, Птаха не сумнівалася в цьому. Унизу закінчився бій, і Мара прийшла забирати життя у тих, хто не вижив. Мара дивилася на Птаху.

О, так! Її взаємини з Марою… Вже навіть встигли сотворити легенду про це. Майже всі знали — і серед темних, і серед світлих, що то Мара принесла малу семирічну Птаху Вчителю. От і ходили різні чутки про те, що Мара, начебто, щонайсправжнісінька її мати, яка зреклася доньки через щось там (різні версії — кохання, помста, ревнощі і т. д.). Ще би — так цікавіше. Про те, що Птаха належить до вибраної когорти безсмертних, у селищі стало відомо відразу, рідко в Яровороті з’являлися прийшлі діти, до того ж уже зі статусом безсмертного. Здебільшого той статус отримують по-різному — хто в сімнадцять, хто в двадцять. А тут — лишень сім, і вже безсмертна. Так, Птаха рано розпочала, і все це дякуючи Марі. Дивно звучить — володарка смерті порятувала від смерті.

Коли Птаха тільки-но розпочинала дорогу безсмертної, відкриваючи в собі, певне, отриманий ще від мами Арати, травницький талант зцілювання, то частенько біля постелі хворого зустрічала вродливу жінку із серпом-молодиком у волоссі. Першого разу навіть прийняла її за родичку хворого, тому й говорила з нею як з рівнею, радилася про щось, запитувала, а та їй радо відповідала — мудро та спокійно. Як Птаха тоді її не впізнала, не впізнала своєї рятівниці? Тепер знає чому. Мара її випробовувала і тому вчинила так, щоб її не впізнавали. Того першого разу говорили вони між собою дивною мовою, бо, як потім з’ясувалося, появу жінки в білому ніхто, крім Птахи, не зауважував і їх бесіди, відповідно, не чув — то все відбувалося в голові Птахи і разом з тим у тій яві, яка була відкрита тільки для двох.

Цього разу Птаха чекала від Мари, можливо, подивування: що вона тут робить? Натомість у голові зазвучало: «Йменням Сварожого кола вітаю тебе, Птахо! Як бачиш, цим світом, у який тебе закинуло, правлять жінки: жінки-воїни, сарматки, або царматки, як вони себе нарікають. Світ сарматів сам тебе покликав. І мав на те певні причини. Згодом зрозумієш які. Маленьке застереження — не розчаровуйся, бо те, що сприймається нами як тягар, ніколи не буває заважким, тому що отримуємо завше стільки, скільки в силі підняти. І ще: пам’ятай — я спостерігаю, я — поруч».

Птаха в знак згоди кивнула і, дякуючи Марі за розмову, опустилася на одне коліно, в шанобливому поклоні схилила голову. Так навчив її чинити Посолонь, коли розповіла йому про свої видіння та бесіди з Марою біля постелі вмираючих. Учитель навчив дякувати, навчив і просити перенести час смерті, коли це було потрібно. Найчастіше Мара погоджувалася. Бо вона — то «безконечна мудрість». Так називав її Учитель: «Безконечною мудрістю, дочко, нагороджено творцем дві таїни — народження та смерть. О, мудрість відкривається не всім, тільки найдостойнішим. Тому за уроки мудрості щоразу, дитино, треба дякувати».

Коли Птаха підвелася, Мари поруч не було. Володарка смерті зібрала щедрий урожай та й пішла далі, роботи у неї вистачало.

Після знайомства зі Світом Сарматів Птаха частенько туди навідувалася. Той світ її вабив. У ньому пахло легко й солодко-солоно: пахло гірким полином, украдливим запахом квітучих степових трав, сухостоєм і водночас пахло сіллю, яку вітер приносив з моря і яка опускалася крапельками роси на губи, лоскотала ніс та пестила шкіру. Ті жінки-вої були створені з полинового аромату, медових квітів степу та з морської солі. Були фізично сильними та витривалими, мали гірку та водночас скрадливу вдачу руйнівниці-завойовниці та коханки-матері, часто йдучи проти жіночої природи, віддаючи себе насамперед найпершій цілі — не бути підкореними жодним чоловіком, навіть коханим. То гірчило полиново, додаючи солі на рани душі та й на плоть.

Сарматки воювали не тільки на конях, воювали і врукопаш. Своє військо називали поляницьким, а яку пісню співали, коли їхали після бою полем:

І степ слухав ту пісню, і навіть жайвір в небі замовкав, вражений її силою. Вся жіноча природа Птахи протестувала проти цього світу — жінка не може бути тільки воїном, але вона сама себе не розуміла, бо чомусь душею прикипала до сарматок, жіночий світ вабив-принаджував її.

За житло сарматкам правили величезні повстяні кибитки, в які запрягали по кілька пар волів. Розводили поляниці коней та корів — на харч та для воєн. Ніколи довго не затримувалися на одному місці, хоча і мали улюблені місцини, куди часто і з приємністю вертали. Птаха, здається, розуміла, чому сарматки майже непереможні, — вони були дітьми волі, не прив’язані путами до землі. Та для них майже не мала ані оберегової, ані матеріальної ваги. Ні спустошити, ні сплюндрувати їх городищ чи вбити родини, поки вони в поході, ворог не зуміє, бо їх нема. Згадала мудрий вислів грецького мудреця Біанта і посміхнулася: «Omnia mea mecum porto» (Все своє ношу з собою). От як влучно мовлено, і не лишень фігурально. А ще сарматки жили без чоловіків, а тому менше мали зрад, образ та ревнощів.

Чоловіки. В різних племенах царматів щодо них існували свої закони.

Були, звісно, сарматські племена з так званим м’яким поводженням щодо сильної статі. Вони майже полюбовно домовлялися з сусідніми «чоловічими» (чоловічими поляниці називали всі племена, в яких жив хоча б один чоловік) племенами зійтися на місяць-два для продовження роду. Коли народжувалися хлопчики, то їх просто віддавали в чоловічі племена, дівчаток сарматки залишали собі, ті мали стати майбутніми поляницями.

В племені Вітри, так звали Цар-Матір, все було по-іншому. Зі взятих у полон чоловіків утворювали табори, де утримували полонених, відбираючи поміж них фізично найдужчих. З-поміж них сарматка сама собі вибирала батька майбутньої дитини. Коли ж поляниця вагітніла, то мала вибір — або вбити чоловіка, якщо він здавався їй не зовсім вправним коханцем, або відпустити, в знак подяки, на всі чотири сторони. Щоб вижити, чоловікам-в’язням доводилося добре старатися. Новонароджених хлопчиків вбивали відразу після народження. Точніше Верховна Жриця приносила їх у жертву Великій Матері. Зазвичай це супроводжувалося гучними танцями та співами. Птаха завше з кам’яним виразом обличчя та огидою спостерігала за цим дійством, намагалася не потрапляти у ті страшні моменти в сарматський світ.

Величезний білий камінь ромбоподібної форми на Дівич-горі правував за жертовник. «Місце страти», — подумки називала його Птаха. На його поверхні, в кожному кутику — невеличке заглиблення. В ті ямки ставилися дерев’яні чаші, оздоблені золотим окуттям. На окутті — зображення небесного оленя, який на своїх рогах тримає верхнє небо: зорі, планети, всесвіти. Посередині ромба з такого ж каменю витесана оголена фігура жінки, Великої Матері, що дає життя і забирає його. Жінка над головою, на піднятих руках, тримає чару. До чотирьох боків чари припнуті залізні мечі, які своїм вістрям впираються в дно дерев’яних чаш. Довкола жертовника з піднесеними догори руками та піднятими до неба головами вклякало все плем’я. Верховна жриця виконувала ритуал. Тільки-но одна з учениць клала в руки жриці беззахисне ридаюче маля, яке відчувало, напевне, свою кончину й безупинно плакало, дитя відразу вмовкало та засинало. Жриця добре знала свою справу, була милосердною хоч у чомусь. Хотілося вірити — хлоп’ятка помирали уві сні. Жриця клала немовля на чару, а тоді гострим лезом великого чорного меча, який, очевидно, й почорнів від крові та жаху, перерізала горло невинній жертві, безконечно мимрячи про себе незрозумілі слова. З маленького тільця зачинала витікати вогнистими цівочками кров, коли ж її набиралася повна чара, то зачинала лезами мечів стікати вниз у чаші, які також наповнювалися нею. Коли ж з мертвого маляти вибігала вся кров, непотрібне нікому тільце спалювалося на ритуальному вогні, яке заздалегідь розпалювалося поруч. У вогонь Верховна Жриця доливала пахучої рідини, яка не залишала від тіла навіть маленького натяку на присутність в ньому людської плоті. І весь цей час і Велика Цар-Мати, і її почет німо та нерухомо стояли навколішки, побожно піднявши догори руки та задерши голови, бубнячи під ніс тільки їм знані слова чи то молитви, чи то прокляття, чи то покаяння за сотворене. Коли від тіла дитинчати залишалася купа попелу, жриця брала до рук чару наповнену по вінця кров’ю, піднімала її над головою — в бік Сонця, не перестаючи щось бубніти собі під ніс. Тоді Верховна Жриця по черзі підходила до кожної жінки племені з чарою. Першою завжди до Великої Цар-Матері. Вона, не встаючи з землі, навколішки, прикладалася до чари, роблячи ковток. Чара йшла по колу. Останній ковток робила Жриця. Чотири дерев’яні чаші з кров’ю так і залишалися стояти на жертовнику незачепленими. Наступного ранку і чаші, і білий камінь, котрий під час жертовного дійства забризкали кров’ю, були абсолютно чистими. Птасі зовсім не хотілося знати, де дівалася кров, якийсь гидкий здогад свердлив підсвідомість. Темні ніколи не гидилися людських жертв смертних, навпаки, заохочували їх. Після жертвоприношення наступав час пісень та дивних танців. Поляниці здавалися п’яними та трохи божевільними після здійснення обряду. Смерть ворогів не так п’янила, як кров власних дітей. Птаха ніколи не бачила закінчення кривавої дітовбивчої оргії, вона втікала геть з цього світу, обіцяючи собі більше не повертатися назад до тих жорстоких жінок. Та поверталася знову, бо щось чи хтось тримало її тут, її — сильну безсмертну.

На щастя, такі жертвопринесення траплялися нечасто, можливо, тому, що милосердна Велика Матір милувала хлопчиків і в поляниць народжувалися переважно дівчата. Жертвопринесення полонених, що не справилися з місією коханця чи чимсь там прогнівили поляницю, також були жахливими. Здорових сильних чоловіків спалювали живцем. Птаха старалася уникати і цього видовища, як страус, ховаючи голову в пісок. Не мала права втручатися в хід історії. А спостерігати за таким було понад сили.

10. Цар-Мати Вітра

Велика Цар-Мати Вітра мала доньку — вродливу синьооку русявку Верху. Батька дівчини Птаха також знала. Високий, дужий, білявий велетень зі сколотян. Видно, припав до серця Вітрі чоловік, бо після того, як завагітніла, ще довгенько не могла з ним розлучитися, аж поки Верховна Жриця серйозно з нею не поговорила. Лишень тоді Вітра відпустила його додому. Розпрощалися на Чорному кургані. Безжальна та незворушна Цар-Мати ридала на грудях розчуленого чоловіка, який ніжно пригортав її до себе, лагідно губами визбируючи сльози, а потім… Потім кликав її з собою, до його дому, де в злагоді та в мирі живуть поруч і чоловіки, і жінки, бо кохав цю норовисту, гордовиту й водночас добру та беззахисну в своїй мужності жінку. Відмовилася рішуче, майже не замислюючись. А потім часто приходила на Чорний курган, де попрощалася з коханим назавжди, і наодинці з собою та вітром плакала. Так, щоб ніхто не знав, не чув і не бачив, що й Велика Цар-Мати може бути слабкою.

Верха росла дужою й хороброю, доволі легко опановувала всі хитросплетіння кочового войовничого життя. Вже в свої сімнадцять блискуче володіла зброєю — сокирою, мечем, влучно стріляла, вправно їздила верхи. Та «найулюбленішою зброєю» юної поляниці стали власні руки, дівчина обожнювала рукопашний бій. Очі тоді спалахували лихим вогнем, робилася схожою на невловимий вітер, що закручується у вир, на краплі шпаркого дощу, що хльоскають увсебіч і від них ані сховатися, ані відбитися. Здавалася чимось ефемерним, бо то направду був не бій, а танок. Дівчина наче гралася з ворогом, наперед передбачаючи всі його дії.

Йшов час, і всі в племені розуміли, хто стане наступною Цар-Матір’ю. Вітра пишалася донькою, чекаючи моменту, коли та нарешті подарує їй онуку, а згодом і перебере у свої дужі руки царювання. Та Верха не поспішала — свобідний вітер свистів у скронях, вільний дух борні тік жилами. Дівчина була вродливою, вона була й ненаситною та жорстокою, граючись стинала ворогам голови, не зважаючи ані на благання, ані на волання та плачі.

Коли наступного разу Птаха повернулася у світ сарматів — Верха була при надії. Якось назбиралося надто багато різних проблем та завдань, що не мала нагоди зануритися в сарматський світ. У снах час біжить по-різному — то слимаковим ходом, то зі швидкістю світла. Вже не застала Птаха обранця Верхи, батька майбутньої дитини, у таборі. Той, очевидно, або був відпущений, або страчений.

Верха поводила себе дивно. Птаха жодного разу не зустріла вагітну жінку ані в товаристві приятельок, хоча донедавна та дуже любила галасливі компанії, ані в одній кибитці з такими ж вагітними, як сама, яким зазвичай є про що поговорити. Дівчина майже всі вільні дні проводила на березі моря.

Одного разу Птаха вирішила простежити за Верхою. Не могла вагітна жінка постійно стояти на березі моря та витріщатися в небо. А вона стояла і витріщалася, правда не в небо. Жінка довго й незворушно дивилася, як високі дужі хвилі розбиваються на друзки об міцні стіни скель. Це тривало доволі довго, Птасі навіть встигло набриднути.

Коли осіннє лагідне сонце минуло обідню пору, Верха наче ожила. Заворушилася та почала озиратися й уважно роздивлятися довкола, наче хотіла пересвідчитися, що ніхто за нею не стежить. Птаху вона не могла бачити, а більше нікого поруч наче й не було. Тоді жінка, притримуючи двома руками великого живота, рушила вздовж берега, впритул до скель, так, щоб менше забризкатися. Птаха тільки на мить відволіклася, кліпнувши очима, і… Верха просто щезла, наче крізь землю провалилася. Стояла якусь мить, ошелешено витріщаючись на скелі.

Раптом запримітила біля скель ще одну жіночу постать. То була Цар-Мати. Очевидно, Верха недарма остерігалася того, що за нею можуть стежити. Тут уже Птаха пильнувала добре, тому встигла розгледіти, як Вітра зайшла в ледь помітний у скелі лаз. Поспішила за нею.

Птаха здивовано роззирнулася. Усередині скелі ховалася печера, правда без даху. Склепіння стін відчайдушно простягали одні до одних руки, та все намарно. Світло впевнено та шпарко вливалося через отвір угорі, ніжно пестячи білосніжні стіни печери. Та Птаху вразило інше — на білосніжних стінах печери ніжно «розквітали» мальви: червоні, рожеві, жовті, бузкові, малинові, сині і навіть чорні. Квіти цвіли пишно. Верха в руках тримала шматок чогось червоного, схожого на крейду і водила ним по стіні. Біля її ніг валялася ціла купа різних за розміром кольорових цурпалків. Цар-Мати, очевидно, не вперше бачила ці малюнки, бо дивилася жалісливо на доньку, а не на картини на стінах.

— Доню, донечко моя! Навіщо так себе картати? Печера Білого Гайворона недовго зберігатиме малюнки — дощі їх змиють.

Птаха серцем слухала слова матері. Мало що розуміла, бо таки давно не прилітала в той край і, схоже, дещо пропустила.

Верха повернула голову на голос матері:

— Мамо, ти знову за мною слідкуєш? — Голос звучав надсилу, без крихти обурення. — Він не прийде, матусенько, не прийде більше ніколи. Квіти — єдине, що залишилося від нього, квіти з його краю. Я знаю — вода їх забере, та мені легше стає, коли я їх бачу хоча б на стінах. Він так любив ці квіти, мамо. А знаєш, я ж його не проганяла. Навпаки, казала, що піду з ним світ за очі, хоч за край землі, навіть зраджу вас. А він у відповідь посміхався, говорив пестливі слова і… Я — зрадниця, мамо, чуєш? А яка зі зрадниці Цар-Мати? Коханий, мій коханий! У той останній день, коли йшов назавжди, він гладив мене по голівці, як маленьку дитинку, цілував-цілував-цілував, зачекав, доки я засну, і пішов, щоб не повернутися. Вже майже вісім місяців минуло. Чому тоді так нестерпно болить, мамо? Чому забути несила?

Дві жінки стояли, пригортаючись одна до одної, посеред печери і плакали. Бо могли собі це дозволити, одна — грізна повелителька поляницького племені, інша — майбутнє того племені. Птаха знала — переживуть це, бо вони — сарматки. Але щось на перший погляд незначне, якась дисгармонія у видіннях не давала спокою. Не розуміла ще чому. Але вона повернеться в цю печеру згодом і вже наодинці з собою спробує зрозуміти — що не так.

Птаха декілька ночей поспіль прилітала сюди. Стояла у Печері Білого Гайворона й дивилася на квіти. Вони нагадували їй квіти з Яроворота. Та чи мало на світі мальв? Багато, дуже багато, але таких особливих, як у її саду, немає ніде. Шкода, що ті, стінні, неможливо взяти в руки та добре розгледіти. Вона б тоді відразу зрозуміла — її то мальви чи ні. Чому вона так вчепилася в ті малюнки, чим вони її так збентежили? Адже чорні мальви у її садочку ніколи не росли. І в Яровороті їх також немає. Можливо деінде, але не у них. А тут, на стінах, вони так бентежно та сумно квітнуть, як, напевне, можуть квітнути тільки чорні мальви. «Печера Білого Гайворона перетворилася на Печеру Квітучих Мальв, — прошепотіла сама до себе. — І яка чудернацька назва для печери — Білого Гайворона. Придумали ж таке!» Несподівано спокійний плин думок порушили слова:

— Агов, ти хто така і що тут робиш?

Аж здригнулася від несподіванки. Здивовано озирнулася. За спиною стояла Вітра. Цар-Мати суворо дивилася на неї. Треба ж було так замислитися, щоб не почути наближення живої істоти. Вітра непривітно оглядала її тендітну постать. Права рука Цар-Матері потягнулася до меча. Птаха не злякалася, бо знала — в будь-який момент може дременути з сарматського світу, перенестися додому чи куди-будь. Дивувало геть інше — Цар-Мати могла її бачити. Враз грізний тон голосу Цар-Матері змінився на миролюбний:

— О, Велика Матір, та ти ж Дух. — Безстрашна Вітра стояла приголомшена власним здогадом, рука, яка щойно тягнулася до меча, застигла у повітрі. — Але чий, жінко, і чому я тебе раніше тут не стрічала? Та цікавіше геть інше. Чому це я, звичайна людина, можу бачити духів? Я ж не Жриця…

Птаха не стала пояснювати жінці, хто вона насправді, все одно не зрозуміє, тому кивнула в знак згоди. Дух то дух.

— Я — Вітра, Цар-Мати, — поважно кивнула поляниця Птасі. — А тебе як звати?

Птаха посміхнулася. Вітра опанувала себе, бо говорила трохи зверхньо та зухвало, як і годиться Цар-Матері.

— Птаха, — відповіла спокійно.

— Гарне ім’я, Дух-Жінко, в ньому багато неба та волі. Ми також обираємо для власних дітей імена із сильними словами. Ім’я часто визначає долю людини, веде її. Верха — ім’я моєї доньки. Дуже ім’я, у ньому звитяжний клич. І що ж тебе, Птахо, привело у наш край? Певне, щось важливе, але не скажеш, хіба що відкриєшся Великій Жриці.

Птаха поважно кивнула. Хай Цар-Мати продовжує сама відповідати на власні запитання, так спокійніше.

Верха обвела поглядом стіни печери:

— Тобі, Птахо, подобаються квіти на стінах? То малюнки моєї доньки. Такі квіти в наших краях не ростуть. Верха називає їх мальвами.

— Мальви?! — повторила чи то запитала Птаха.

— Так, мальви. Квіточки. Тьху! — мовила зневажливо поляниця. — Дурне заняття для воїна — малювати, але жінка при надії ще не таке втне, повір мені. Я всі дев’ять місяців проревіла, вже навіть Жриця мені помагай-зілля варила, бо могло народитися слабке та боязке дитя. Тому малювання — зовсім невинне заняттячко. Правда ж? Та й недовго залишилося чекати до народин онуки. Я вже ім’я придумала. Верха не опиратиметься, бо ім’я сильне. Як тобі, Птахо, Громислава? Звучить мов переможний дзвін металу. Авжеж!

Птаха на знак згоди кивнула, перевівши погляд знову на квіти. І чому вони її так бентежать?

— У моєму саду багато мальв. Вони живі, гарні, але ці набагато цікавіші, особливо чорні, — говорила Птаха.

— Де-де, у саду? А — тобто там, у вас. — Вітра закотила очі догори. — Ви маєте сади?

— Гарно малює твоя донька, по-справжньому — Птаха вирішила не уточнювати, де знаходиться її сад.

— Мені також подобається, як не дивно, — побачивши, що Птаха продовжує витріщатися на стіни, підтримувала розмову Вітра. — Досі не знала, що Верха вміє малювати. Де воно у ній взялося? Майже від народження забавки звичні — стріли, лук, меч, ножі, коні. А тут — квіти на стінах. Певно, винен той дивний чужинець, якого вона собі обрала, щоб стати жінкою. Він коли приходив, дарував доні квіти. А я дозволяла це робити, тому що бачила — дитині він припав до серця. А мені той чолов’яга ніколи не подобався. Та що поробиш? У нас завжди обирає жінка. І навіть радити негоже. Той чужинець прийшов з далекого краю. Ні, його ми не захопили в полон і він не був з ворожого чи сусіднього племені. Так-так, він не бився та не змагався, як то годиться справжньому воїну, майбутньому чоловіку поляниці. Верха зустріла його в степу і привела в табір. Може, її підкорило вольне ім’я чужинця — Вітер, а може, розумні чорні очі чи медові слова, які так і текли рікою з його уст, а може… А може, ті диво-квіти, які щоразу приносив із собою. Він приходив майже місяць і щоразу приносив квіти. І я не сміла опиратися — хай буде, як є. Прийшла пора моїй дитині мати власну дитину. Терпіла, бо знала — це ненадовго. Настане днина, і він піде назавжди.

Птаха бачила, що, напевне, вперше Вітра комусь довірливо повідала про свої жалі. Хіба мала право безстрашна Цар-Мати, велика жінка-воїн, на сентименти?

— Знаєш, я також батька Верхи відпустила, не вбила, він мені став наче рідним, чи що. Навіть кликав мене із собою. Я відмовилася і зовсім не шкодую. Щеміло трохи в грудях, та скоро минулося. Трохи сліз, трохи слів, трохи напою, який зварила Велика Жриця, й сплинуло. І у Верхи мине. Залишаться як спомин хіба що намальовані квіти в Печері Білого Гайворона, поки їх не заберуть дощі.

Птасі було шкода і Вітри, і закоханої Верхи. Вона не говорила Вітрі, що залишиться ще Громислава, чи як там ще назвуть новонароджене маля. І то не лишень спомин. Добре, що вчасно припнула язика. Негоже доливати оливи в сумний вогонь, який так журно палає всередині Цар-Матері.

Жінки якусь мить стояли мовчки, розглядаючи настінні малюнки. Птаха збагнула, що має перевести розмову на щось інше.

— Велика Цар-Матір, а чому ця місцина має таку дивну назву — Печера Білого Гайворона? — запитала Птаха.

— Ти не знаєш? — трохи здивовано чи то перепитувала, чи то стверджувала Вітра. — Отже, ти нетутешній дух. Хочеш і справді знати історію цієї печери?

Птаха кивнула.

— Тоді давай присядемо. Відколи моя донька почала сюди приходити, довелося поставити тут лавку — не годиться вагітній так довго стояти.

Вітра показала рукою на дерев’яну лаву, що стояла під північною стіною Печери. Що ж, можна і присісти. Хоча Птаха не почувалася втомленою, але з поваги до Цар-Матері не стала перечити.

11. Легенда про Білого Гайворона

— Давно то було, дуже давно. В ті далекі часи мешкали у нашім краї хіба що навіжені вітри, які дмухали то з моря, то зі степу, швидкі та стрімкі хвилі, котрі накочували то високим валом, то лагідним порухом, і лиха та жорстока зграя чорного гайвороння. Вирізнилися ті граки з-поміж іншого птаства чорними-пречорними дзьобами та кровожерною вдачею. Тому й називали нашу землю тоді — Чорнодзьобою. Верховодив у Гайворячому війську грак Худіч, найжорстокіший у зграї. Він ненавидів усіх, крім хіба що себе, хоча змушений таки був терпіти своїх побратимів. Так, дивним було те гайвороння, бо зазвичай годувалося не дрібними ховрашками, мишами, хробачками та комашками, а любило пити гарячу кров живої здобичі та мордувати дихаючу теплу плоть, влаштовуючи справжні мисливські перегони за нею. Все живе, що попадало до них в полон, — орли, гагари, чайки, чаплі, перепелиці, зайці, лисиці після безжалісного полювання з’їдалися живцем. Худіч тут верховодив, самостійно вигадуючи найхимерніші способи страти. І робилося то все заради забави.

Вітра з особливим притиском вимовила останнє речення. Птаха згадала сцени страти полонених воїнів та новонароджених хлопчиків, гидливо скривилася. Так, звісно, сарматки не гайворони, вони вбивали, приносячи жертву Великій Матері, не заради розваги. Принаймні так вважали. Вітра тим часом продовжувала:

— Йшов час, недобра слава про навіженого Худіча та його скажену ватагу розлетілася світом. Настали скрутні часи для чорнодзьобих, бо на їх землю ніхто з доброї волі не забрідав. Граки залишалися без справжньої, живої здобичі. Хитрому та підступному гайворонню доводилося несолодко, мусили перебиватися рибою та падаллю. Гордовиті чорнодзьобі не їли плодів дерев чи трав. Можна, звичайно, було перелетіти в інше місце, нормальні граки то частенько роблять, шукаючи добрий харч. Але тільки не Худіч. Він був прив’язаний до цієї землі. Коли ж хтось насмілювався тільки лиш обмовитись про можливість перельоту в інше місце, був жорстоко покараний, розтерзаний своїми.

Одного разу випадково залетіла у володіння Худіча родина білих лебедів. То були батько, мати та двійко вже дорослих лебедят. Матір пошкодила крило, от вони і мусили зупинитися на перепочинок. Що тут почалося! Гайворони вбивали їх жорстоко та повільно, поодинці, насолоджуючись тим, як живе тіло прекрасного білосніжного птаха перетворювалося в криваве місиво. Худіч любив дивитися, як здобич згасала в стражданнях. Запах крові п’янив, страх в очах дихаючої та благаючої помилування їжі — збуджував. Першим розтерзали батька, наступного дня — матір, третього дня пошматували старшого сина.

На четвертий день до Худіча привели молоденьку лебідку. Так, вона ледь помітно тремтіла від страху, але на відміну від брата та матері — трималася достойно. Вона не опускала очі додолу, не благала, не звала на допомогу, а навпаки — з ненавистю дивилася на ворога. А той, хто дозволив жорстоко вбити перед тим її матір, батька та брата, раптом розгублено відвів погляд від дивовижно красивих очей Лебедівни. Хто зна, що він там побачив, можливо, врешті зумів розгледіти потворного себе, бо вже звик, що вбивав не заради поживи, а заради втіхи. Лебедівну того дня не стратили. Худіч сам не знав, що з ним відбувається, такого ніколи не відчував. Мав поміркувати. Сум’яття ятрило душу. Всередині тіла хтось наче запалив сонце та розлив тепло. Серце скажено калатало, а коли заплющував очі, то бачив тільки її одну — білосніжну Лебедівну, ворогиню, поживу для його ватаги.

Наказав відвезти лебідку в чорну печеру, яка знаходилася в Чорній скелі, де ми зараз сидимо. Скеля була темна, волога, непривітна, хоч і доволі простора. Три дні бідна Лебедівна нічого не їла та не пила, хоча за наказом Худіча їй приносили і воду, і їжу То був її протест, ліпше вмерти, як батьки та брат, аніж насолоджуватися облудним невільничим життям та прийняти оманливу волю з рук ворога.

На четвертий день до неї в печеру прийшов сам Худіч. Він довго стояв посеред просторої зали, яку освітлювало сяйво світлячків, що спеціально принесли для цього. Чорний Гайворон намагався спіймати хоча б один добрий погляд лебідки. Лебедівна не зводила з нього очей, яро шипіла, показуючи, як люто ненавидить свого ворога. Худіч так і не насмілився відкритися лебідці. Він приходив і наступного дня, і через день. Приходив, ставав навпроти Лебедівни і мовчав, кожного разу силуючись здолати власне заціпеніння, та не знаходив слів. Бо за ті роки, що він був ватагом чорнодзьобих, всі ніжні та хороші слова забулися. Ой, як важко навчитися любити тому, хто завжди тільки ненавидів, вбивав, приносив смерть та муки і ніколи нікого не милував. А що станеться, коли така істота зрозуміє, що навіть вона здатна кохати, видобути з крижаного серця крихітний промінчик ніжності та співчуття?

Зграя чорнодзьобих відчувала: з їхнім ватагом щось коїться. Ба, більше — Худіч зовсім втратив голову через полонянку, білу огидну птаху з довгою шиєю та пишними крилами. Щоб врятувати Худіча, порішили лебідку вбити. Якщо вона згине, то їхній мужній ватаг знову стане собою і зграя чорнодзьобих залишиться найсильнішою та найнебезпечнішою на околиці. Одного дня, коли Худіч був усередині Чорної печери, чорнодзьобе військо оточило її, найдужчі і найсильніші воїни зайшли всередину. Мали вбити лебідку на очах ватага, щоб він не тішив себе примарною надією — може, вона жива і колись повернеться. Худіч відразу збагнув, що задумали його Вояки, бо ж був не тільки найсильнішим та найжорстокішим серед граків, був — наймудрішим.

Так-так, Птахо, ти правильно здогадалася: Худіч став на герць проти своїх, боронячи Лебедівну. А коли зрозумів, що сили нерівні і що йому не здолати ним же навченого війська, припав до землі і заплакав. Уперше у житті жорстокий воїн Худіч ридав, щиро просячи крізь сльози всі добрі сили допомогти не йому, а Лебедівні — його життя в обмін на її.

Раптом вдарив сильний грім, усередині темної печери сяйнула блискавка. За мить весь простір чорної печери заповнило яскраве світло. Чорне гайвороння осліплено принишкло, перелякано роззираючись довкола. Склепіння печери чомусь щезло, сонячне проміння безперешкодно потрапляло досередини. Зашуміли білі крила, і вгору до сонця полетіла прекрасна Лебедівна. Чорнодзьобих настільки приголомшило пережите, що ніхто й не мислив спробувати наздогнати лебідку. Коли ж через деякий час оговталися, то зосередилися на іншому — посеред просторої, вже безсклепінчастої печери лежало щось біле, з потрощеними крилами. То був колишній грізний гайворон Худіч, тепер Білий Гайворон. Грак печально підвівся з землі, задер голову, проводжаючи Лебедівну.

Цар-Мати замовкла, сумно зітхнула, переводячи подих. Птаха знала, що то ще не кінець історії, вона здогадувалася, яким буде продовження, та все ж з якимсь внутрішнім трепетом жадала помилитися:

— Чорнодзьобі люто накинулися на колишнього ватага. Вони пили його гарячу кров, шматували теплу плоть. Він став білим, отже — чужинцем для них, здобиччю, ворогом. А очі Худіча невідривно дивилися в небо, майже не відчуваючи, як з його тіла червоною цівочкою витікає життя. Худіч бачив тільки малюсіньку цяточку в небі, те, що залишилося від його Лебедівни, і щасливо посміхався. Вона врятувалася!

Вранці новий ватаг чорнодзьобих наказав забрати з печери залишки того, кого ще вчора вони так боялися і хто зрадив їх. Ніщо не мало нагадувати Великому Гайворонячому війську про ганьбу. Та в печері вони нічого та нікого не знайшли, хіба що смоляні стіни колись Чорної Печери за ніч стали білими, як крила Білого Гайворона.

З того часу Чорну Печеру стали називати Печерою Білого Гайворона.

— Це не ваша легенда, правда ж? — печально запитувала Птаха.

— Ні, — здається, Вітра не здивувалася запитанню. — Її розповідав мені один чоловік зі сколотян.

Цар-Мати поспіхом відвела очі від Птахи, перевівши погляд на протилежну стіну. Очі Вітри зрадливо блиснули. Птаха ж згадала свого Чорного Гайворона, який також не задумуючись прикрив її собою, рятуючи від своїх. Але чи став він від того Білим?

12. Чорна мальва

Минуло три ночі з моменту останньої подорожі до сарматів. Посеред буденного дня Птаха раптом відчула — її відчайдушно кликали. Вона добре почула голос Цар-Матері у своїй голові. Цього разу не стала чекати ночі, щоб потрапити у сарматський світ, і скористалася ключем. Справа нагальна — відчувала це. А у снах можна було й заблукати чи щось наплутати. З ключем надійніше, хоча так її можуть вистежити.

Посеред Печери Білого Гайворона стояла перелякана і стурбована Вітра. Птаха ніколи її такою не бачила:

— Птахо, Верха помирає. Дитина не може вийти на світ. Неправильно лежить там, — показала на живіт, — усередині. Наші не можуть нічого вдіяти. Навіть Верховна Жриця безсила. Це — кінець, мій кінець і кінець всього роду. Одна з помічниць Жриці втаємничено мені повідала, що тут може допомогти тільки Дух. От я й згадала про тебе. Благаю, допоможи.

Велика Цар-Мати Вітра, та, що вклонялася тільки Великій Матері, впала перед Птахою на коліна і схопила її за руки, припавши до них пересохлими губами. Тіло Великої Цар-Матері тремтіло. Згадала слова Мари: «Світ Сарматів сам тебе покликав. І мав на те, певно, причини». Можливо, це і є та причина? Птаха не раз рятувала майже мертвих. Тож рішуче вхопила поляницю за руки:

— Веди мене до доньки, Вітро, якщо не запізно — допоможу.

Біля розкладеного шатра було майже порожньо. Вітра дала наказ поляницям триматися подалі від цього місця, а тут накази не обговорювалися — тільки виконувалися. Наказ не стосувався лишень однієї жінки. Перед ними стояла Верховна Жриця. Птаха її відразу впізнала — лихі маленькі очі, чорні губи зліплені в цівочку-шрам, віночок зморщок над ними, гачкуватий ніс. На голові — сіра намітка, яка спадала аж до землі, в правій руці — дерев’яний костур. Вона загороджувала вхід усередину:

— Вітро, Велика Цар-Мати, опам’ятайся та послухай мене — Верховну Жрицю Мавру! Заклинаю тебе! Мені Воланда все розповіла: і про Духів, і про твоє бажання за їх допомоги порятувати доньку та онуку. Ти ж мудра повелителька і не станеш гратися з тим, чого не розумієш? Ми нічого вдіяти не можемо. Твоя донька та її дитина покликані стати славною й утішною пожертвою для Великої Матері. Не муч себе й усіх нас дурними вигадками. Цю Чужинку, — і вона махнула костуром у бік Птахи, — волею небес забороняю впускати до Верхи. Ніякий вона не Дух! Бо чи можуть Духа всі видіти, хіба що Жриці. А тут з плоті та крові з’ява перед нами. Згинь, згинь, згинь, тварюко нечиста.

Жриця люто махала своїм ціпком перед носом ошелешеної Птахи, шепочучи слова заклять та посилаючи прокльони. Слова спадали додолу, мов листя з осіннього дерева, не завдаючи Птасі жадної шкоди. Бо віри всередині безсмертної було набагато більше, аніж в усіх смертних у цей момент у цьому світі. Птаха скосилася на Цар-Матір. Вітра пополотніла та сердито засопіла. Птаха здогадувалася, що буде далі: зболена матір здатна заради дитини на багато. Жриця з виряченими очищами та розкинутими в різні боки руками була зметена з ніг помахом руки поляниці. Мить, і Верховна Жриця Мавра валяється непритомно в ногах Цар-Матері, з кутика рота цівочкою витікає кров. Та жінки не мають часу довго дивитися на Мавру, з шатра доноситься болісний жіночий крик. Птаха влітає досередини, Вітра залишається на чатах. Жриця ж має учениць, і ті можуть у будь-яку хвилину прийти на допомогу.

В наметі біля лежачої Верхи сиділо налякане дівчатко-підліток, очевидно одна з помічниць жриці. Птаха рукою дала тій зрозуміти, що може бути вільна. Тій двічі повторювати не мусила.

Птаха стала навколішки перед вагітною посеред червоної мокрої плями, поклала руки тій на живіт. Маля і справді лежало неправильно, тому і не знало, як народитися. Безсмертна старалася віднайти сили всередині Верхи, щоб та допомагала їй.

— Хай тільки дитина виживе, — простогнала Верха, не розплющуючи очей.

Птаха зашелестіла губами, промовляючи тільки їй відомі слова та заклинання, тоді водою, що стояла поруч на землі в кубках і мала запах м’яти, малювала на животі породіллі оберегові знаки. Вода була життєдайною, Птаха не знала, звідки поляниці її брали, але відчувала це. Дитина кволо, але вперто просилася на світ. Птаха чула, як б’ється маленьке налякане серденько. Маля всередині матусі почуло Птаху, заворушилося й поволеньки почало повертатися так, як наказувала безсмертна. Верха допомагала, як могла, з останніх сил вхопила Птаху за руку і зашепотіла:

— Врятуй мою донечку, хто б ти не була. Я відчуваю — ти можеш.

Птаха кивнула, підняла очі поверх голови Верхи і оторопіла. Там стояла Мара. Отже, часу майже не залишилося.

— Роби свою роботу, Птахо. Хай дитина народиться. Я зачекаю.

Птаха знову говорила слова, впивалася замовляннями, креслила в повітрі знаки, добрі символи-обереги, просила Верху тужитися, допомагаючи їй руками. Через півгодини в шатрі почулося ледь чутне несміливе дитяче скімлення. Народилася дівчинка. Птаха перерізала пуповину чорним ножем. За волею випадку, очевидно, тим самим, яким Жриця відправляла на той світ новонароджених хлопчиків. Бо нічого придатного поруч не виявилося. Притулила дівчинку до себе. Мале не мало сили кричати, було втомленим через такий довгий та важкий вихід на білий світ. Птаха подивилася на Верху, на мить здалося, що та померла. Після того як дитя народилося, мати зовсім стишилася, зів’яла. Та Мара досі незворушно стояла на місці. Заговорила:

— Та дитина — твій клопіт тепер, Птахо. За неї відповідаєш. Я ж натякала тобі про тягар, якщо пам’ятаєш? І ти отримала його! У Світі Сарматів малій не вижити. Врятована Духом тут — що мертвонароджена. Свої ж горло переріжуть або спалять живцем. Прошу, постарайся зробити все правильно. Те дитя не чуже мені. В Яроворот заборонено її брати. Ворота не пропустять. Захист ставитиму я.

Птаха нічого не зрозуміла. Чому такі умовності? Так, у Яровороті ніколи не було смертних-немовлят, але ж це унікальний випадок і тому:

— Зачекай, Маро! А я? Ти ж мене привела в Яроворот і так просто, без ніяких там застережень? Сама ж бачиш — це ж не навмисно.

Мара посміхалася, але то була швидше насмішка, бо говорила жорстко та трохи сердито:

— Що дозволено Марі — не дозволено пташеняті, дорогенька. Вже тобі один раз попустили, коли привела без дозволу у Яроворот дитину. Тоді ж це я за тебе і за хлопця заступилася. Досить химерувати, Птахо. Цього разу — я не дозволю. Цю дитину мають ростити смертні. Я колись врятувала від смерті тебе, ти — врятувала її. Рівновага.

Птаха хотіла заперечити, вблагати. Має бути якийсь вихід. Слід попросити дозволу залишити живою й матір. Вона з допомогою Мари зуміла б це зробити! Добра думка. Га? Тоді й клопоту всім менше. Світів багато. От нехай маля з матір’ю в якомусь з них поживуть, якщо доля дівчинки настільки важлива. Мара підняла загрозливо вгору руку, наче читала її думки:

— Досить! Це не обговорюється, Птахо. Й так забагато тобі дозволено. Життя дитини в обмін на життя матері. Душа Верхи не згине і не змарніє, це сильна душа. І не говори мені про жорстокість, жінко, не псуй слів. Є щось вище над поняттями добра та зла. Та замолода ще для знання такого.

Розмову обірвав голосний дитячий крик. Мале, напевне, врешті зрозуміло, що народилося, і ледь чутне пхикання переросло у відчайдушні волання. Відразу ж за тим у намет майже влетіла Вітра, яка зрозуміла — вона стала бабусею. Птаха озирнулася.

Тим часом Верха поворушилася й ледь чутно застогнала. Була ще жива, відкрила очі:

— Мамо, мамусю, де моя торба?

Вітра, яка стояла, здивовано дивлячись то на доньку, то на онуку, пробуючи зрозуміти, до чого тут якась там торба, все ж кинулася виконувати волю Верхи. Сума знайшлася відразу.

— Відкрий її, мамо. Там у полотняному сувійчику квітка. Дай, — ледь чутно говорила донька.

Цар-Мати, здається, цілу вічність рилася в торбі, нарешті дістала з неї засушену квітку мальви, схожу на одну з тих, які зараз квітли на скельних стінах, передала доньці. Верха тремтячими пальцями взяла висушений квіт, приклала його до щоки, тоді поцілувала, шепочучи щось сухими губами, тільки для неї зараз важливе. Птасі здалося — то слова прощання.

Мара стояла, сумно дивлячись в очі Птасі. Час спливав. Птаха очима попросила Мару зачекати ще декілька хвилин, та згідливо кивнула.

— Мамо, покажи мені її.

Вітра взяла з рук Птахи маленьке рожеве тіло немовляти і піднесла до доньки, поклала маля тій на груди. Очима Верхи покотилися сльози, вона зашепотіла ледь чутно, хоча Птасі здалося, що й на це у неї не мало б залишитися сили:

— Вона красуня, матінко, правда ж? Назви її Мальвою. Я знаю, ти хотіла інше ім’я дати, але це вона сама вибрала. — Верха закрила очі, переводячи подих. Кожне слово їй давалося важко: бліде мов крейда обличчя, навіть уста стали білими. В тілі породіллі майже не залишилося крові. — Прощай, Мальвочко, любове моя! Будь щаслива.

Верха ніжно погладила рукою голову щойно народженої донечки. Вона так і померла, пригортаючи до себе маленьке тіло дівчинки і шепочучи ледь чутно: «Ти — моя квіточка».

Птаха відчула, як до горла підкотив клубок зі сліз, опустила додолу погляд, стримуючись. Безсмертні ніколи не плачуть. Скільки разів вона дивилася в очі смерті і ніяк не може звикнути до цього. За спиною, не стримуючись, голосно ридала грізна Цар-Мати. Птаха шукала очима Мару. Тої не було поруч, бо душа Верхи відлетіла.

А наступного дня була розмова Вітри з Птахою. Сталося те, на що натякала Мара. Вітра, перелякана та стривожена, розпатлана та вся в крові, стояла на Дівич-горі перед Птахою з дитиною на руках. Вона і плакала, і разом з тим божевільно сміялася, бо, тільки-но втративши доньку, заледве не втратила онуку, вихопивши її з жертовника, з-під носа Маври.

«Поляниці! Дитина народилася через злі чари, вона — нечиста, вона — прокляття для нашого роду, бо мала померти разом з матір’ю за всіма законами, і тому її тре’ принести в жертву Великій Матері!» — Жриця не простила Цар-Матері насильства і того, що якась там чужинка, а не вона — Верховна Жриця, допомогла народитися на світ дитині.

— Вони маля вб’ють, Птахо. І я нічим не зараджу. Вб’ють і мене, бо я щойно вбила Жрицю, рятуючи онуку. Я хоч і Цар-Мати, та не маю влади над небесною волею, — затнулася на мить і продовжувала говорити: — Прошу тебе, Душо-Пташко, порятуй мою онуку, забери її з собою куди подалі, віддай якимсь добрим людям. Ти зможеш, благаю!

Птаха дивилася поверх голови Цар-Матері. Чорна скеля, що зсередини біла, стояла незворушно, відбиваючи хвилі. Вона прийняла з рук Вітри дитя. А Цар-Мати зараз повернеться назад, піде назустріч власній погибелі, хоча Птаха і говорила тій, що є ще один вихід — залишити своє плем’я, стати самітницею і жити разом з Мальвою або спробувати відшукати батька Верхи чи Мальви. Можливо, якесь з племен і прийняло б їх. Та в очах Вітри сидів небезпечний шал. Бо вона й досі залишалася Цар-Матір’ю і відповідала не тільки за себе та за онуку.

Вітра поцілувала малу, благословила тільки їй знаними словами і пішла — не озираючись. Птаха з Дівич-гори дивилася на широкий сарматський світ, який з малою повинна покинути назавжди:

— Дивися, Мальво, то твоя рідна земля. Ти тут народилася, а зараз ми з тобою підемо у світ, де тебе будуть любити, як мають любити батьки бажане дитя, і де ти будеш потрібною і будеш в безпеці.

Маленька дівчинка мирно спала, і, хоч щойно народжені немовлята не вміють сміятися, Птасі здавалося, що мала усміхається. Жінка поправила маляті на голові полотно, в яке та була закутана, під пальцями щось зашелестіло. Птаха пальцями намацала суху квітку мальви. Та сама, що подарувала малій ім’я. То Вітра, напевне, загорнула квіточку в пелюшки, на щастя чи на спогад про рідну матір. Птаха також шалено любила ті квіти. Таких мальв, як у її садку, не було в жодному іншому. Її квіти мали чарівну серединку, сама те диво вичаклувала — квіти для коханого. Пальцями Птаха розгорнула сухі пелюстки квіту й обімліла. То була квітка з її саду. Ні з якою іншою сплутати неможливо, бо тільки такі, особливі, росли в її саду. В осерді сухої мальви досі яскравою вогнистою леліточкою пломеніло малесеньке серце. В грудях запекло. Той вогонь передався всьому тілу. Батько Мальви — великий чорноокий красень. От чому ті квіти на стінах так бентежили її. Але ж там були і чорні мальви. В її саду ніколи не росли чорні мальви. Напевно, вона помиляється. Нехай, нехай вона помилиться. Треба спитати Вітру. Озирнулася. Та ще не встигла далеко відійти. Тільки-но спустилася з гори і була під ними.

— Вітро, дуже важливе для мене, — навіть кричати не довелося, Цар-Матір все добре чула. — Квіти, оті мальви на стінах Печери Білого Гайворона, оті чорні мальви, вони справді були чорними?

Вітра здивовано дивилася на Птаху. Якась суміш збентеження та суму застигла на обличчі, про що питала та дивна Жінка-Дух. Про квіти, тут, тепер, зараз… Чи важливе воно? Та відповіла, не розпитуючи:

— Що, чорні мальви? Ні-ні, навіть мертві вони не чорні. То гіркота й печаль Верхи малювали їх чорними.

Птаха чула, як лють і безпорадність заповзали всередину. Нахилилася над дитиною, уважно роздивляючись кожну рисочку на обличчі маляти. Зітхнула, стиснувши з усієї сили в руці суху квітку мальви, аж та розсипалася на порох під пальцями. Як там він себе називав — Вітер? Згадала слова Мари: «…Те, що дається нам і ми про нього думаємо як про тягар, ніколи не буває заважким, тому що отримуємо завше стільки, скільки в силі підняти». Мара все знала.

— Це жорстоко, навіть для тебе, володарко смерті. Ой, як жорстоко.

Десь з-за Чорного кургану почулися невдоволені жіночі голоси та брязкання зброї. Треба було забиратися з цього світу, поляниці починали «полювання на відьом».

13. Світ Єдиного Бога

Птаха стояла на вершині Магури. Дивилася вниз, на Сонце, яке, здавалося, неохоче йшло на спочинок. На руках мирно спала Мальва. Світ Єдиного Бога лагідно зустрів їх, не відчувала тут жодної небезпеки. Перевела подих, важко зітхнула.

Зараз вона ненавиділа Стриба. Зрадника, відступника, того, хто стільки лиха приніс у її життя, у Світ Сарматів, світ, який вона встигла полюбити. А скільки ще понівечених доль він залишив по собі в інших світах?

Світ сарматів. Мертва Верха, жінка, яка згасла у неї на очах, тулячи до губ суху мальву з її саду, яку подарував не закоханий, а просто, випадково захоплений незвичайною смертною Стриб. Цар-Мати Вітра, яку одноплемінники вб’ють за те, що переступила через прадавні закони, сміла порушити їх, рятуючи онуку. Мала Мальва, яка щойно народилася й відразу стала сиротою, кого силою вирвали з її світу, щоб урятувати від неминучої погибелі.

Дивилася то на Мальву, то на сонце. Наче шукала поради, наче боялася саму себе. Стриб на боці світлих… Запитувала чи стверджувала. Ти себе чуєш? На якому він чи на чиєму він боці? Чи мало він начудив і з тобою теж? Але ж «кохання прощає все», повторювала, як мантру. Затнулася на півслові: «Чи донедавна прощало?» Запитувала, запитувала, запитувала… Ліпше вона б не знаходила ту кляту суху мальву. Майже переконала себе, що мальви Верхи — квіти з чужого світу, бо чорні серед них є. І маєш — правда вилізла на світ божий і шкіриться до тебе недобре. Чому вона не може вчинити як звичайна смертна жінка? Не рвати себе на шматки, а відомстити, просто і натхненно. А як же обов’язки, відповідальність, велике покликання?

Як то все набридло за тисячі літ.

На руках заворушилося маля. Відірвала очі від сонця. Вона любила дивитися в його багатолике лице з гори: вранці, в обідню пору, ввечері, воно завжди різне. Прислухалася до себе. Стільки зараз усередині намішано — і особисте, і… Завжди робила вибір в бік останнього. Чи цього разу правильно чинить? Дитя запхало до рота пальчик і зачало його смоктати. Ще трохи, і воно захоче їсти.

Мальва, як квітка, як надія, — красиве ім’я. Не гірше від Громислави. Дівчатко, яке щойно народилося і відразу втратило матір та не отримало батька. Мара руками Птахи врятувала дівчинку. Верху ж відмовилася допомогти врятувати, тобто дозволила матері Мальви померти. Допомагала Птасі, так би мовити, ліквідувати суперницю? Ні, ні, так не думай. Багато жінок вмирає під час пологів і в цивілізованих світах. Згадала слова: «Що дозволено Марі, то…» Нашорошилася від власних думок.

Мара! Чому вона так чинить з нею? А ті слова — «Те дитя не чуже мені». Очевидно, Мальва майбутня безсмертна, яку ось таким чином рятують і яку в свій час Мара позначить Перемінником. Птаха не могла забрати Мальву в Яроворот. Це заборонялося Марою, бо вона знала, хто батько дитини? Та й тепер Птаха цього не зробить нізащо, бо також знає хто. А може, таких Мальв, про які Птаха не відає, в її Стриба десятки? Гидливо змушувала себе так думати. Дарма, знала ж, відчувала — ні. Мальва — єдина його донька. Кохана Птаха не змогла народити йому дитя, а проста смертна, хоч і ціною власного життя, — подарувала. Нестерпно запекло всередині, аж застогнала.

Ненавиділа зараз і Мару, хоча знала, що не все тут так просто, а ненависть тільки заважає у всьому розібратися. Та все одно ненавиділа. Бо ж Мара все знала, від самого початку все знала. Ні, гірше! Свароже, яка вона дурепа, хоч і безсмертна. Допетрала нарешті. Сон! Так, авжеж. Він — син Мари. От хто заставив його подарувати їй дозвіл входити в п’яті ворота. Зробила Мара це зумисне, бо що?

Знову рух по колу.

Згадала сарматок. Зізнайся собі, Птахо, той трохи збочений сарматський світ, який ненавидів чоловіків, вабив, причаровував тебе. І тебе ж до нього не припнули, ти сама прикипіла серцем. Чому? Тому, що ти в душі — справжня поляниця, Птахо. Чоловік зробив тобі боляче, і ти власну ненависть вимістила на інших чоловіках. Хай не безпосередньо. Насолоджувалася тим, як легко та спритно розправляються з чоловіками поляниці, мають їх за ніщо, використовуючи тільки для продовження роду та жертвоприношень, зрікаючись кохання, також кладучи його на жертовник. Бо мертве і не зробить тобі боляче, не зраджуватиме, не брехатиме. «Ох, Птахо, Птахо, ти не ліпша від темних, — волає твоє сумління, — бо смієш так мислити і в тобі є зворотний бік, небезпечний бік». Труснула головою, женучи від себе ці відчайдушні думки, проганяючи ненависть. Подивилася на маля. Криво посміхнулася. Вона відомстить Стрибу за все, за зради, за образи, за те, що простила йому смерть власних батьків, за кохання, яке досі горить в душі і яке він своїми постійними зрадами відчайдушно гасить.

Колись Мальва виросте, і Птаха бачитиме, як це відбуватиметься, а Стриб — ні. О, настане час, і Птаха розповість Стрибу про те, що його доньку, з прадавньої родини безсмертних, зростили та виховали звичайні смертні, яких він так зневажає. Вона розповість і про те, що пережила, рятуючи його єдину донечку в той момент, коли він розважався з повіями на Далекому Озері, про те, як у неї на руках померла жінка, яка його кохала більше за життя, а він пройшов повз це граючись. О, він почує розповідь про те, що його донька називатиме та вважатиме татом іншого, смертного чоловіка. І тоді… Тоді, може, вони будуть квити. Але поки Мальва ростиме, Птаха пильнуватиме, берегтиме дитину Стриба, мов зіницю ока. Вона — донька її коханого, плід зради, але разом з тим і зброя.

Розпачливо дивилася на Сонце. Як вона сміє таке думати? Вона ж світла безсмертна. І рішення, яке вона прийняла, — єдине правильне, виходячи з логіки міркувань Мари та й з життєвої логіки. Але чому ж тоді в душі стільки зловтіхи? Відкинула всі вагання, подивилася на Мальву. Дитя спало. Згодом в собі покопаєшся, а зараз…

Мусила підшукати для малої родину. Справжню, люблячу, таку, щоб дівчинка не чулася в ній покинутою, чужою. Купу світів передивилася, всі були якісь або занадто жорстокі, або занадто правильні, покладалася на внутрішні відчуття. І от зараз, дивлячись з гори вниз на сонце, розуміла — це саме те, що треба. Тепер обрання місцини. Вибір невеликий, як не дивно. Бо підходить не все. Найдужче в цьому світі любила Карпати, коли б сюди не приходила, мандрівку зачинала з цієї гори. Її гора — гора Магура.

Що ж, провідник зараз має підійти. Провідник чи, як його тут ще називають, — Мольфар. Він мав підшукати для Мальви батьків. Була впевнена — впорається з цим, та все одно доведеться власноруч все перевіряти. Відповідальність надто велика.

Поруч на землі стояв кошик, тимчасовий прихисток для Мальви. Дно кошика дбайливо вистелене. Птаха нахилилася — поклала туди дитину. Витягла із-за пояса варган, тут його називають дримбою, і…

До уст тулила метал — стогнав, вив, скавулів він у передчутті. То тривало якусь мить чи, може, вічність. Він замовк, затих. Прадавня тиша розлилася довкіллям і всередині Птахи також. Передчуття врівноважували світи. Притиснула дримбу до зубів, вдихнула і… Журба, смуток, радість, кохання, біль полилися, наповнили звуками простір, мелодія гірко піднімалася аж до небесних сфер, лоскотала п’яти творцю, падала в лоно Наві, торкалася губ самого Велеса, бентежила його своєю чистотою, а потім вихором влітала всередину деміурга тих диво-звуків. Птаха вміла грати та керувати мелодикою дримби, вичакловуючи її з себе, роблячи безтілесне реально-магічним. Вона тоді ставала одним цілим з дримбою — вся аж дрижала від втіхи, насолоди та водночас відчаю і болю, тремтіла в такт вібрації інструмента, згоряла від торжества та від суму. Замерехтіли, задеренькотали над горою дивні привиди-світи, барвисті та чорно-білі, небезпечні та звабливі… Замовляла зараз ті звуки спеціально, не заради втіхи. І не мала права схибити чи пройти непрокладеною стежкою від неба до землі, від землі аж до сонця, яке ще не зайшло, а зачаровано зависло над горизонтом, скоряючись наказам чар-звуків. Мусила ту дорогу виплести, як віночок: розкішна хай буде, звивисто промовиста та чесно поснована, щоб приводила туди, куди мандрівник бажав би прямувати.

Коли врешті закінчила, відтулила від губ варган. Роздивилася довкола себе: марево, витворене звуками, й досі висіло над горами, переливаючись у променях сонця кольорами веселки. Посміхнулася з того видива захоплено, нахилилася над кошиком:

— Ну от, Мальвочко, твій ключ готовий. Він має на собі мій слід, що зробиш, замала ти ще, але він тепер твій і підкорятиметься тобі також. Коли виростеш, я навчу тебе на ньому правильно грати і подорожувати, а зараз він охоронятиме тебе і твою родину, поки мене не буде поруч.

Тим часом десь внизу залунав голосний жіночий спів:

Птаха впізнала той голос. То був голос Провідника, точніше Провідниці.

— Як ся називає теє дитєтко, Магурко-Пташко? Мольфа, кажеш, чи стара недочула?

— Мальва, кажу тобі, Мальва!

— Мальва, Мольфа! Мальва! Не однаковісінько, кажеш? Йой, не даремно так сі втяли назвати! Як то пасує те ймення тому, хто є доброю дочкою свого отця? І не тра на мене так глядіти, Магурко, я йому анініц не скажу, то не моя таїна. Йой, ніц не вмієш тримати язик за зубами, нащо тотим співом надримбала стільки правди? Маю гарну родину для твоєї Мальви-Мольфи. Одної відунки родина. Світлі люде!

14. Горпина

Бабуся Горпина обожнює свою онуку Мальву. Навіть ім’я малої заставляє посміхатися, тепле-тепле і запашне, мов квітка. І якби вона не знала, що дівчинка нерідна, то могла з ким-будь закластися: ця дитина з їхнього славного відунського роду. Як не старалася Горпина допомогти своєму єдиному сину Назару народити дитя — ніщо не допомагало: ані молитви, ані замовляння, ані трави. І ті різні сучасні лікарські штукенції також не підсобили. Правда, був ще один спосіб: звернутися за допомогою до певних сил — за певну платню, звичайно. Може, для непосвячених ціна й невелика — дрібничка, так би мовити, крихітна шопта душі. Але Горпина добре знала, як воно торгувати таким крамом, ти нічого не помічаєш наче, тобі не болить, не пече, не мучить, хіба що сни інколи паскудні дошкуляють. Та коли ті сни у людини безхмарні! Як казав колись її чоловік Микола: «Дурне спить — дурне йому си снить». Ох, легко ж піти на зговір з торгівцями в такі моменти, так важко зупинитися вчасно. Горпина один раз втрапила в пастку, і маєш — Назарко тепер розплачується.

А сталася ця оказія не так і давно. Назарчик тоді ходив у восьмий клас, здається. Ростила та виховувала його сама. Чоловік Миколка, її перше та єдине кохання, трагічно загинув. Він так і не побачив свого сина. Кохала Миколу Горпина, і якби не син Назарко, хто зна, чи не вкоротила тоді в двадцять неповних літ собі віку. Маля та клопоти біля нього відволікали від безпорадності. В молоді роки чомусь завше любиш на самоспалення, до нитки вигоряєш усередині. Вона й вигоріла, бо так і не вийшла більше заміж.

Її Миколка працював шофером у колгоспі. Був одержимий дорогою, часто їздив у відрядження. Цінували його як доброго водія, бо був непитущим та відповідальним. Горпина часто просила чоловіка: «Микольцю, зостав, серце, ту роботу, знайди іншу». Відчувала — біда за коханим назирці ходить. До хати не сміє зайти, бо у ній Горпина і відвороти. Та Микола у відповідь лишень посміхався, ніжно пригортав дружину й віджартовувався: «Нічого зі мною не станеться, люба! Дорога — то моя пристрасна коханка. Не можу без неї». Одного разу з відрядження так живим і не вернувся. Коханка забрала собі коханого. Заснув за кермом. Помер уві сні. На ходу машина врізалася в швидкий поїзд. Чоловіка оплакала та поховала і продовжувала жити, ростити сина та допомагати людям, як вміла і як могла.

Одного листопадового млосного дня привели до неї п’ятнадцятирічну дівчинку, однокласницю Назарка. Син тоді був у школі на заняттях. Родина Перепеленків мешкала на протилежному боці села. Вірка з чоловіком ростили трьох дітей. Найстарша, 15-річна Олеся, позашлюбна дитина, батько покинув матір відразу після народин маляти. Говорив, що замолодий для сімейного життя, і запевняв усіх — то не його дитя. Та через три роки повернувся додому, вигулявся, напевне, чи ліпшого нічого не знайшов. Вірці хотілося вірити — совість замучила. Впав Славко жінці в ноги та й вимолив прощення. Бо доньці таки потрібен батько, а покритці — чоловік. Тож близнюки, Семенко та Ілля, народилися вже у шлюбі. Звичайна сільська роботяща сім’я. Вірка — доярка на фермі, Славко — їздовий у колгоспі, на три роки молодший від дружини, трохи любить випити. Та в їхніх Залютцях для чоловіків те «трохи» віднедавна стало вважатися чимось буденним.

Горпина, тільки-но глянула на Олесю та матір, відразу зрозуміла — лихо тих двох привело. Олеся з виду зовсім дитина. У восьмому класі є різні дівчатка, є й такі, яким можна легко дати і двадцять літ, Олеся ж виглядала на тринадцять — худенька, тендітна, тільки з несміливими натяками на процес переходу з дитячого віку в підлітковий.

— Горпино, у нас біда. Тільки ти можеш порятувати та допомогти, — навіть не привітавшись, з порога заголосила Вірка, сльози, певне, всю дорогу ледве стримувала і от тепер дала їм волю.

Олеся заховалася за материну спину й несміливо шморгала носом.

— Вірко! Олесю! Заходьте до хати, і там все розкажете. Хай ліпше вулиця ніц не знає. — Горпина майже силою затягнула з сінешніх дверей жінку з донькою до просторої світлиці.

Нічого не розпитувала, чекала, коли Вірка врешті виплачеться і зачне говорити. І Вірка заговорила. Трохи плутано, та все ж і того було достатньо, щоб зрозуміти, яке таке горе привело до неї цих двох. Мала Олеся чекала дитину, вже п’ятий місяць вагітності, хоча на худому дитячому тільці дівчини та під доволі широким теплим одягом нічого й не видно. Горпина трохи недовірливо дивилася на матір. Та все зрозуміла, швиденько розстебнула благеньке старе пальто доньки, напевне ще Вірчине, бо теліпалося на худих плечиках Олесі, мов на швабрі. Тоді задерла довгого чорного в’язаного светра, також доволі широкого, закинула його поверх живота доньки. Вірка казала правду. Горпина відчула в тому щось погрозливе, через дурні зальоти її ніколи не турбують. Знають — абортами вона ніколи не займалася.

Вірка розповіла далі. Про те, як позавчора несподівано зарано повернулася вранці з ферми додому. Зазвичай «дойка» починається о шостій ранку. А тут така оказія — сказали, що на ферму привезуть дефіцитні колготи та шкарпетки для доярок, тож попросила сусідку Лідку підмінити її, а сама помчала додому за грішми. Отож, не підозрюючи нічого поганого, Вірка похапцем влетіла в спальню, де в старій шафі під шаліновими хустинами тримала гроші, й обімліла. Її чоловік кохався з донькою. Спочатку ті навіть не помітили її присутності, так були зайняті. Звісно, зчинився ґвалт! Перелякана і збентежена Олеся ридала, благала прощення в матері на колінах. А той «вогер хранцуватий» і не думав виправдовуватися. Сварка, бійка, крики. Доволі огрядна Вірка роздряпала пику худющому Славіку, вибила йому передні зуби, а він, «скотиняка шолудива», і не мислив каятися. Навпаки, в усьому звинуватив Вірку. Кричав, що в тої завжди увечері то голова болить, то «срака». А він хлоп і йому «хочеці»… То шо, курвів у селі мало? «Такий гріх, такий гріх!» — голосила Вірка. Горпина аж обімліла після почутого. Знала, що жінка ще добирає пристойні слова, розповідаючи, могла тільки уявити собі, що ті двоє одне одному нагородили і зробили. Славко вишкірився на Вірку і сказав, що не чує за собою ані гріха, ані встиду, бо Олеська — не його донька, а сусідова, той сам му за фляшкою бурячинки признався. Так, він її ростив як свою, але то до пори — до часу. Для себе ростив. А те, що їй тільки п’ятнадцять, нічо — молода і рання, не вона одна в селі така. І, зрештою, Олеська сама того не менше хтіла. Він її не силував. Олеся ж чесно зізналася матері, що вже півроку вони «тимтово» займаються. Славко пригрозив доньці, що тільки посміє матері тявкнути — то приб’є її, та й чи повірить Вірка таким брехням малої.

Вірка роз’ярилася, хотіла й Олесьці, для «прохвілактики», надавати по пиці чи за патла потягати, та чималий живіт оголеної доньки стримав її. А коли розпитала, то з’ясувалося, що Олеська вже на п’ятому місяці. Сором який. Вагітна від рідного батька, щоб той там не плів про своє небатьківство, Вірка ж добре знає, хто батько дитини. Якби то було від когось чужого, то не сміли б турбувати, а тут — таке лихо.

— Горпинко, золота моя. — Вірка бухнулася в ноги. — Прошу, заклинаю, не дай пропасти. Тіко ти можеш забогарадити. В больниці навіть слухать не хотять: пізно, кажуть. Але ж то не тіко встид, голубко моя сизокрила. Встид ми би пережили. То ж гріх неспокутуваний, бо яке те дитятко си вродить, певне жи слабе на голову і не тіко. Порятуй, Горпинко, заклинаю.

Горпина підійшла до переляканої та зблідлої дівчини. Приклала руку до живота. Нічого не відчувала, як не силувалася, як не старалася, молячись і просячи сили, які їй завжди допомагали в таких випадках. Цього разу двері для неї було замкнено. Таке іноді траплялося — вхід до знання не дозволявся. Завжди то вирішувала так — не дано знати, лізти, значить, туди не слід, то якась покара чи наслання для людини або для родини і вона, відунка, вже тут — безсила. Навіть коли хворий показував результати аналізів чи свою медкартку — все одно не бралася допомагати. То не в її володіннях. Але цей випадок…

Вона тоді допомогла Олесі, переступила через всі застороги. Бо молода ще духом була, дурна, не визріла нутром. Враз відчула в серці спокусу чинити, як Господь, вершачи долю ще не народженої людини. І коли на світ божий з’явилося мертве дитя-викидень, тоді вона пологи викликала травами та й приймала їх, зрозуміла, щойно взяла на душу великий гріх — вбила ненароджену людину. Немовля було не п’ятимісячне, невідомо, хто тут брехав — Вірка чи Олеся, чи просто дівчина заплуталася в підрахунках через переляк. Мертве дитя мало щонайменше сім місяців. До того ж, взявши його на руки, то був хлопчик, зрозуміла — Олеся завагітніла не від рідного батька. Відчула це. Тобто той, кого вважала рідним батьком, ним таки не був, Вірка брехала всім. Горпина тоді забрала життя в дитини, хоч і давалася їй пересторога — не втручатися. Погребувала… І от тепер син Назарко розплачується за материнський гріх. З його насіння назавжди забрано життя.

15. Дар

Та жінка прийшла до неї літнього вечора. Горпина вже навіть спати вкладалася, змовивши перед образами молитви. Пані стояла перед порогом, чекаючи дозволу увійти. Довга, аж до землі біла суконка, помережана білою вишивкою, так у них ніхто не вбирався. Плаття аж світилося в темряві сіней, та й сама жінка наче була зіткана зі світла. Горпина тільки глянула, відразу зрозуміла — своя. Назвалася дивним йменням — Птаха, заговорила до неї дивним словами з прадавньої молитви, якої її навчила бабуся. Від Птахи Горпина вперше й почула про Мальву, про немовля, яке щасливою долею випадку призначалося на виховання в родину її Назарка. Мати знала, що її син категорично проти того, щоб взяти дитину-сироту з дитячого будинку, через це навіть до розлучення з Ольгою дійшло, але та жінка говорила так упевнено, що сумніву не виникало — Назар спасував і прийняв маля як рідне. Ніхто не питав зараз у неї ані дозволу, ані поради. Її лишень повідомили про те, що вона має всіляко допомагати сину та невістці у вихованні дівчинки. Як допомагати? А вона сама знає, бо дівчинка ця — особлива. І ще та жінка сказала, що то її, Горпинина, спокута за колись вчинене зло. Горпина не сміла виправдовуватися, бо добре знала, за що, опустила очі додолу і тільки ствердно похитувала головою на слова янгола. Бо хто це був, як не янгол? Тільки він міг знати про Горпину таке!

Птаха пішла, а Горпина аж до ранку не могла стулити очей — думалося про все на світі. Згадувала дівчинку Олесю, мертве немовля, нещасливого, чи й уже щасливого, сама не знала допіру, сина Назарчика та згадувала-згадувала-згадувала свого чоловіка Миколку. Їй не вистачало його. Навіть не чоловічих обіймів уночі чи пестощів, а тепла долонь, до яких можна притулитися і загріти втомлену та зболену нещастями інших душу. Не плакалося тоді, тільки згадувалося, думалося і молилося.

Тож коли Назарчик вперше привіз до неї малу Мальву, Горпина зрозуміла — вищі сили подарували їм таке дороге і цінне дитя.

Маленька семимісячна Мальва махала рученятами, сонячно посміхаючись бабусі. І в Горпини враз так світло та затишно стало на душі, ніби всередині хтось запалив свічку. І от та свічка всередині палає вже сімнадцять літ. Знала, що та дитина — особлива, позначена. Бо неособливих дітей янголи самі не приносять. Янголи з дивними іменами.

Горпина любила Мальву, як може бабуся любити онуку, більше навіть, ніж Назарка. Нікому в цьому ніколи б не зізналася, але хіба ж серцю накажеш. А інколи вона навіть майже побожно боялася Мальви, відчуваючи всередині дитини необ’їжджену силу, тоді просто вклякала перед образами Матінки Божої, молилася і канонічними, і власними молитвами, щоб та допомогла її онуці зробити правильний вибір, коли настане пора. Таке щось схоже було і в неї, хоча вона тільки відунка, а тут щось набагато міцніше.

Горпина народилася в родині відунів. Її й досі дехто кличе по-вуличному — Відуниха. Бо коли вона побралася з Миколою Коровайченком, сином найшановнішого господаря Залютців, то стали називати, хоч і досить несміливо, Коровайчихою.

Від малих літ все в їхній маленькій господі дихало, співало, пахло. Завжди усміхнена мама в білосніжній хустині, зав’язаній під молодичку, трави, зібрані в пучечки та розвішані в найнесподіваніших місцях. І щодня багато людей, чужих людей, які приходять за допомогою. Батька Горпина не знала, коли його в сорок четвертому забрали на війну — мама була при надії, тільки на четвертому місяці. Навесні сорок п’ятого, коли малій Горпинці виповнилося піврочку, мама отримала похоронку — загинув смертю хоробрих на полі бою, похований у братській могилі в Чехії. На спомин про батька залишилися чорно-білі світлини з чорнявим усміхненим вусанем на них, сірий крислатий капелюх, юхтові чоботи велетенського розміру, батько був височенький — два метри росту, та похоронка. Тож мама Натка від народження стала їй і за матір, і за батька, і за вчителя, і за світло, і за тінь. Ні бабусь, ні дідусів. Страшна війна від сорок першого навитворяла лиха. Німці в сорок третьому, на Різдво, затіяли жахливу розправу над селянами. Усіх від малого до старого зібрали в церкві, замкнули там, а будівлю підпалили. Церква була стара — дерев’яна, тому згоріла, як солома, швидко. То була помста залютянам за допомогу повстанцям. Мама з татом того дня поїхали до сестри батька, тітки Марії, яка невісткувала в сусідньому селі. Сталося лихо, і Марія народила мертву дитину та мала якісь ускладнення після пологів. Набрали різних трав, трунків, настоянок, і тато повіз маму на санях лікувати тітку. Хоча мама не дуже хтіла їхати, вона ще не була досвідченою в цих справах. Та бабуся майже силою спровадила і дочку, і зятя. Тітку тоді так і не врятували, не встигли, — поки приїхали, та померла. Тож з великої та доброї родини Коровайченків ніхто не залишився, окрім Горпини, яка народилася вже наприкінці війни. Батькові батьки, дві сестрички-близнючки разом з маминими батьками згоріли в церкві. Тата та двох його братів не повернула війна: тато загинув у лавах Червоної армії, брати — не прийшли з лісу. Залишалася тільки пам’ять та горбики-могилки на цвинтарі з кам’яними хрестами. Того усього мала Горпинка знати не могла, пізніше їй про це оповіла мама.

Дивні сни снилися малій Горпинці майже завжди. Не тутешні люди в тих снах, нетутешні звичаї, але то все було дуже цікавим, хоч не завжди і сприйнятливим. Десь у дванадцять літ прийшло розуміння, що вміння лікувати рослинами, якого її навчала мама, — то не все, що було даровано їй при народженні. Сталося це навесні. Мама поїхала в райцентр на закупи, в сільську крамницю тоді з промислового краму мало що привозили, а Горпинка росла, «мов бур’ян після дощу», тож і взуття доні нове потрібне, бо ж он як потепліло, а минулорічна взувка замала, і з платтячка дівчина виросла. З собою мама Натка Горпинку не взяла, вони жили край села, за хатою починався ліс, і хоч корівка Білка припнута паслася недалечко під ліском, та все ж пригнати та прив’язати її мусила. Потім здоїти, а ще — дати їсти пацятам та качатам. Дванадцятирічна Горпинка пишалася тим, що мама їй, як дорослій, довіряє таку відповідальну працю. В двері хати хтось несміливо постукав.

Горпинка крикнула, що можна заходити. Звичайно, а кого їм боятися? «Добрим людям завжди раді, а недобрі з лихими помислами, переступаючи поріг нашої хати, зло залишають перед порогом», — то любила повторювати мама, а мамі дівчинка завжди вірила.

В хату несміливо зайшла перелякана і чимсь збентежена молода жінка. То була чужинка, бо всіх тутешніх сільських жінок Горпинка добре знала. Гарно вбрана пані, як у них кажуть — по-городському, бузковий плащик до колін, на ногах — черевички на високих підборах, на голові — веселі чорні кучерики, як то воно називається та зачіска, хімія здається, мило обрамляли тендітне личко. В карих оченятах сидів сум, під ними червоні плями, схоже на те, що пані плакала, бо й ніс почервонів. Через плече незнайомки висіла чорна шкіряна торбинка.

— Слава Богу! — привіталася жінка так, як то в селі прийнято. — То хата Коровайченків? — очевидно для годиться перепитала.

Горпина ствердно закивала.

— Дитинко, а чи можу я бачити пані Нату?

— Мами немає вдома. Вони поїхала в райцентр. Я — їх донька Горпинка. Але якщо маєте до них пильну справу, то можете зачекати, а коли поспішаєте — то приходьте іншим разом. Зачекати можна й тут.

Таке вже не раз бувало, що «зайдешні» люди, як їх називала мама, ніколи не говорячи «чужинці», просто залишалися у них, чекаючи, а Горпинка розважала їх розмовами. Жінка нерішуче стояла у дверях.

— Заходьте, заходьте, тітко, тобто пані. Е-е-е-е.

— Юля.

— Дуже приємно. Можете сісти на лаві або прошу до столу — Мала Горпинка показала жінці на крісло біля вікна.

Та жінка не наважилася підійти до столу, почувалася незручно. Тому сіла на лаву, що стояла біля вхідних дверей. Дівчинка нічого не розпитувала у неї, тільки спостерігала, як жінка закрила очі та, обіпершись спиною до стіни, наче відхекувалася чи збиралася з думками. Отак вони сиділи мовчки декілька хвилин — дванадцятирічна дівчинка та чимсь опечалена чужа тітка. Потім трішки поговорили. Розмова не клеїлася, говорили про погоду, про несподівану на порі травневу спеку, про школу. Сьогодні була неділя, а уроки Горпинка зробила ще вчора. Слава богу, прийшов час гнати на пасовисько корову і можна було залишити жінку одну, бо вже й не знала, про що з нею говорити. Дівчина подалася надвір. Коли вернула, то ще під дверима почула гучний мамин голос і плаксивий стогін чужинки.

— Пані, я ще раз вам говорю, таким не займаюся. Хто я така, щоб це називати гріхом, я ж не піп. Але ви подумайте, чи варто таке чинити? Я не стану вам оповідати, що то дітовбивство, думаю, ви й самі розумієте, бо зовсім не схожі на молоду та ранню петеушницю чи довірливу школярку. Одяг, що на вас, говорить геть інше. Ви і не з бідної родини, то чому так, скажіть, чому? Невже не прогодуєте маля?

— Я вам заплачу великі гроші за ту траву, ви за них зможете безбідно жити з вашою дитиною не один рік. Тільки продайте, мені казали, що найдужче в окрузі ви тямите в цьому, скажіть, що то не так. Шостий місяць вагітності — робити аборт запізно. Ви — моя остання надія. Знаю, сама в усьому винна, думала — він отямиться і повернеться. Та де там. Ви багатьом допомагаєте, про вас легенди ходять, ви про трави майже все знаєте.

— Я багато чого знаю, але не всім зі знаного користаю, бо не все пригоже Богу.

— Якому Богу? Тому, що дозволив поганцю зробити мені дитину, а потім лишив одну? Він обіцяв одружитися, а я… Через нього від мене відреклися рідні. Ви знаєте, хто мій батько? В партії за таке по голові не гладять… — решта слів потонули в голосінні жінки. Горпинка налякано вистрибнула з сіней на вулицю та всілася на призьбі.

Дитина розуміла, про що йшлося. Та пані не перша приходила до мами з подібним. Мама завжди відмовляла. Хоча вже навіть Горпинка знала, яке зілля могло у цьому зарадити. Але Горпинка знала й інше — так робити негоже. Дівчина чемно сиділа на призьбі під хатою, чекаючи, коли дорослі нарешті наговоряться та перестануть сперечатися. Ще хвилин п’ятнадцять тривала галаслива метушня, потім все стихло і з хати повільно вийшла заплакана чужинка, ледве перебираючи ногами. Мама сама зачинила за нею двері, голосно ними грюкнувши. Жінка опустилася поруч з дівчинкою, дістала з сумки сигарету і закурила. Здалося, вона її не бачить, не помічає. Горпинка не хотіла тривожити її і тому продовжувала мовчки сидіти, не в силі відвести очей під пальців жінки, які тремтячи струшували попіл з сигарети на траву. Пальці не просто тремтіли, їх кінчики були наче занурені в чорний туман. І тоді раптом, Горпина і зараз не знає, що то було, якийсь інстинкт чи наче хтось тоді силою шарпнув її за руку та поклав на живіт жінки. Дівчина від несподіванки зажмурилася. В голові намалювалася картинка — маленьке безпомічне тільце в утробі матері, прив’язане до неї ниточкою-шнурочком, було схоже на скрученого змія, безруке і безноге. Горпинка хотіла розгледіти в тому маленькому створіннячку хоч щось схоже на людину, та не могла. В дитинки була тільки голова і щось схоже на хвіст. Ось б’ється її серце, надто велика голова, маленькі вушка, носик і… немає зовсім очей, навіть того місця, де мали б вони бути, немає. Мала нажахано відсахнула руку від живота жінки, світ довкола загойдався, і вона втратила свідомість.

Коли прийшла до тями, над нею стояла перелякана мама з горнятком і та жінка з потворою у животі.

— Боже, доню, як ти нас налякала! Що трапилося, серденько, ти певне сьогодні перетрудилася, золота моя. Не слід було на тебе лишати господарство, замала ти ще. Пробач мені, — мати погладила Горпинку по голівці, — випий водички, стане ліпше.

Жінка допомогла малій сісти, мама піднесла до уст горнятко з напоєм. Дівчинка пожадливо випила.

— Поспи, люба. А я цій пані постелю в сусідній кімнаті, вона вже на останній автобус не встигає, тож заночує у нас.

Натка заходилася поправляти на Горпинці ковдру, та перехопила її руку:

— Мамо, дайте тій пані те, за чим вона прийшла. — Мати здивовано дивилася на доньку (що вона таке каже?). — Я бачила страшну істоту в її утробі, то — не людина. Гірше, аніж у найстрашніших казках.

Міська пані стояла, перелякано дивлячись на обох. Тоді Горпинка переповіла мамі, як вміла, затинаючись та збиваючись, все, що з нею сталося на призьбі. Натка повірила своїй дитині й самостійно зварила чужинці трунок. Жінка жила у них ще два дні, поки не народила. На світ з’явилося насправді жахливе створіння, навіть страшніше за те, що його описала мала. Коли жінка їхала додому, мама не взяла з неї ні копійки.

— Пані Юлю, я маю вам дещо сказати, — мала Горпинка серйозно дивилася на красиву жінку, яка йшла від них. — Киньте курити, бо, якщо ви цього не зробите, вам доведеться через пару літ знову прийти до нас. Правда, вже з іншого приводу.

Жінка кивнула:

— Обіцяю і дякую тобі.

Мама печально дивилася вслід жінці, яка йшла сільською вулицею, не озираючись, тоді взяла Горпину за руку, подивилася пильно в очі:

— Ти не помилилася, доню, і той, хто відкрив твої очі, також. Потвор найчастіше народжуємо ми самі, як покарання чи божий докір. Ти отримала великий і страшний дар, дитино моя. Будь мудра, бо він тебе може вбити, будь обережна, бо тебе стануть спокушати ним, будь смілива, бо ним володіють тільки сильні.

Той дар мала її бабуся, вже пізніше, коли Горпина виросла, мама про це розповіла — торкаючись до людини, бачила її вади, не завжди тільки внутрішні. З того часу багато води спливло. Спокуси вона свої зуміла обійти, бо при кожній нагоді, так би мовити «впіймати жар-птаха за хвоста», не прагнула отримати наче задурно щось вагомо-матеріальне. Пам’ятала, просто так нічого нам не дається — ні добро, ні зло не минають безслідно. І їх не виміряти пачками грошей чи золотими цяцьками на пальцях рук. Часто вона згадувала свою маму і її слова: «Те, чого не купиш за всі скарби світу, то совість. Те, чого не об’їдеш найшвидшим та найпрудкішим конем, то мудра думка. Те, без чого не проживеш правдиво у світі людей, то честь. Те, що маєш найцінніше і що завжди при тобі, — твоя душа, не розгуби її, вона — і тендітна квітка, і міцний дуб. Та без сонця й води квітка не буятиме, а без сили землі дуб змарніє».

Горпина старалася дотримуватися маминих обітниць. Дар, що отримала, не був простим. Кожного разу вона наче вмирала від дотику до хворого. Тільки-но відчувала хвору людину, як її зачинали бити дрижаки, мов у пропасниці. Вся її внутрішня сутність, сутність живого тіла, благала — не чіпай його чи її, не торкайся, бо знову доведеться вмирати. Та душа не слухалася. Приречено клала руку на голову хворого, на спину, на живіт чи на рамена, здається, руки самі знали, куди слід вкластися. Приречені на смерть непрощенними заклинаннями, підпоєні мертвою водою, прокляті до сьомого коліна, привороти-відвороти, майже ніколи не приходили звичайні хворі. Ті або поправлялися самі, або їх виліковувала сучасна медицина.

Болячка — наслідок неправильних дій людини чи попередніх поколінь. Говорила своїм пацієнтам і діяла, як хірург. Недарма закінчила медучилище, а тоді ще три курси медінституту. Не довчилася, бо зрозуміла, що й цього досить для того, щоб не перетворитися на «хімічного» лікаря (знову вислів мами). Що вона могла, як допомагала? А багато чого. Слова, що мали вбити, осідали всередині на тіло, яке є щитом для душі. Тому воно і хворіло. Часто-густо було й таке, що людина сама своїми вчинками творила собі лихо: сльози матерів, образи слабших — і виразка шлунку на підході. Трав’яні збори допомагали, але… Пробувала роз’яснити пацієнту, що він має змінити не тільки режим харчування, а насамперед мусить змінитися сам, подивитися на себе збоку, зрозуміти причину своєї хвороби. Тому що хтось зверху зараз надавав шанс людині продовжити її земне життя, виправитися, стати ліпшим, а її пахуче зілля чи цілющі настоянки — лиш маленький поштовх до дії і тільки. Не всі то розуміли, на жаль, і тому не всім зуміла допомогти.

Були такі, що тільки ствердно кивали і все. Бачила, відчувала — хвороба повернеться через декілька років, бо людина не зміниться, але тоді вже буде надто пізно.

І коли маленька семимісячна Мальвочка стиснула Горпинин пальчик своїм кулачком, вона раптом побачила те, чого досі осягнути не може. Та дитина була найбільшим світлом, яке їй доводилося коли-будь бачити в людині, навіть у святенниках у монастирях, у тих, хто більшу частину свого життя проводив у безконечних молитвах і вмів зцілювати душі словом. І водночас дитина мала в собі стільки ж темного. Темрява була напрочуд глибока, що коли надто довго занурюватися в неї, то можна пропасти. На очі наверталися сльози. Колись її онуці доведеться робити вибір, вибір між тими двома світами, що поки що мирно спали всередині маляти. Як кажуть гуцули — одна сторона «жасна», друга — «красна». І від неї, бабусі малого янгола, і від батьків, і, можливо, від тих, хто приніс ту дитину в світ теперішній, також залежало багато, залежало те, на якому боці захоче залишитися Мальвочка.

Горпина щоранку молилася двічі, двічі складала руки, складала їх по-різному — молилася до неба і молилася до землі. Жінка стояла навколішки на маленькому горбику за городом. Вона майже кожного дня зустрічала тут сонце. Навіть у дощову погоду, в сніговії, коли небо було повністю закутане хмарами, знала — коли воно сходило, відчувала це. То наче всередині тебе щось вмикалося і зачинало гріти. Жінка простягнула дві руки до неба, задерла догори голову і зашепотіла слова прадавньої молитви, може, не все мовлене вона розуміла, але ті слова звучали так сильно й мудро, що несила було сумніватися в них. Сонце зійшло. Горпина вклонилася йому. Тоді молитися йшла до хати, до Христа, до образів, до Матері Марії. Хрестилася на образ Матінки Божої, складала перед собою побожно й покірно долоні, опускала долі голову і змовляла церковні молитви, і лиш тоді йшла до роботи. Так її навчила мама, а ту — її мама…

А сьогодні їй наснився дивний сон. Після молитви згадала його. Дивний край, де є велика вода, може, море, і скеля висока над водою. Її онука стоїть на тій височенній скелі і тримає в піднятих до Сонця руках дві кулі — в одній світиться білим сяйво, в іншій — чорний туман вирує в коловороті. Над головою блукають важкі перисті хмари. А її онука вагається, не знає — до якого берега пристати. Раптом у небі з’являється веселка, незвичайна, небарвиста, а сплетена тільки з одної барви та її відтінків. Із зеленої.

Горпина після молитви встала з колін, підійшла до маминої скрині, де тримала нехитрий та дорогий серцю скарб — рушники, сорочки, обруси, відчинила. Підняла вишитий чорним та червоним свій весільний рушник, що власноруч вишивала на щастя та вишила на долю і тільки для себе. Під ним лежала тоненька зелена стрічка. Пригадала той день, коли Мальва у п’ять років заблукала у їхньому лісі і таки зуміла вибратися з нього, принісши з собою цю стрічку. Горпина провела по ній пальцями. Стрічка не була простим куснем тканини, знала це. Прийшов час повернути її Мальві.

16. Ми і я

З’ява сина Сварожого, оберіг, розповідь мами про дивну Жінку-Птаху, ключ-варган, вміння бачити слова — це все відбувалося в житті Мальви водночас і надто стрімко, і разом з тим — вчасно. Якщо вона і незвичайна, тобто в чомусь особлива дитина, то хтось дуже мудрий, щоб тіпа галімо не випендрювалася, «зробив» її такою, якою вона зараз є, тобто дав на виховання теперішнім її мамі та татові. Дивилася ніжно вранці за сніданком на своїх батьків, і її розпирала гордість, що вони у неї такі — люблячі.

Згадувалося завжди тільки хороше. З нею ніколи ж просто не було. Добре це знала.

Пригадалося дитинство. Коли тільки-но почала розмовляти, сама того не пригадує, тато переповідав, то замість особового займенника «я» називала себе особовим займенником «ми». Так і говорила: «Ми — пішли», «Ми хочемо їсти». Батьків це трохи бентежило. Дільничний педіатр заспокоювала — прийде час і дитина сама змінить «ми» на звичне «я», а поки що не варто дратуватися чи нервувати через це. З донькою ж все гаразд — добре росте, здорова, немає уявних друзів, всі — справжні, жодних психічних розладів, гарно розвивається, бешкетує, як усі діти, хитрує, як усі діти.

З часом батьки настільки звикли до Мальвиного «ми», що це навіть тішило, особливо тата-історика. «Наша доня — Ваша Величність, а Королівні негоже називати себе просто — я». В п’ять рочків, перед школою, Мальва пішла в дитячий садочок. На цьому наполягав Назар, так би мовити «адаптація» перед школою. В садочку Мальві подобалося все, навіть денний сон та ходіння в туалет «за розкладом» не дуже дратували, бо це все компенсувалося гарним веселим товариством дітлахів-однолітків. Мальва — компанійська дитина, тому в гурті почувається завжди комфортно. І все було б гаразд, якби не нова поважна вихователька, яку їм дали взамін Оленки, тобто виховательки Оленки. Всі дітлахи так її називали — наша Оленка, а не Олена Сергіївна, як того вимагав етикет. Оленка пішла працювати в школу… А замість неї з’явилася солідна старша пані з високою фризурою на голові, в мештах на доволі-таки, як на її поважний вік, крутих підборах та з поважним педагогічним сорокарічним досвідом за плечима. Останнє п’ятирічна Мальва запам’ятала особливо добре. Бо то навіть стіни в садочку про це знали: «Ет, голубонько, у мене прецінь сорок років педагогічного стажу, я краще знаю, яким має бути це поводження!» — говорила вона, вичитуючи когось з тих нездар, хто мав необережність сперечатися з нею. Мальва навіть подумала, що «стаж» — то щось ну дуже-дуже важливе, типу татової дисертації, яку той, судячи з маминого бурчання, «вже півжиття» пише і ще півжиття дописуватиме. А в нової виховательки того добра аж сорок штук. Тож скільки тре’ мати життів і якою мудрою слід бути, щоб таке учинити. Ого-го!

Нелюбов нової виховательки до Мальви почалася з того, що дівчатко ну ніяк не могло запам’ятати предовгого її імені по-батькові. А звали поважну пані — Саломеїна Охрімівна. Ні, не — Соломія, це було б доволі просто, в групі ж є Соломійка Гринчишин, а якраз Саломеїна, і не Хрінонівна, а Охрімівна. Добре запам’ятала дівчинка той день, коли вона нову виховательку назвала цілком випадково Салою Хріновою. Бо ж отакезне ім’я й по-батькові завчити неможливо. Саломеїна Охрімівна цього малій не простила, тому що з того сала і з того хріну-хрону довгенько реготав весь садок!

Тож коли нова вихователька дотумкала, що Мальва, крім гарного імені, більше нічого, так би мовити, вагомого за душею не має, тобто багатих родичів та високоповажних зв’язків, то почала завзято присікуватися до дитини. Особливо не подобалося старшій пані оте наївне Мальвине «ми», яке дитина вживала частенько. Одного разу вона поставила Мальву перед дітками групи і зачала шпетати та принижувати гарно підібраними літературними висловами. Говорила Саломеїна Охрімівна багато і натхненно, правда, Мальва з того геть нічого не пам’ятає, точніше вона і не прагнула запам’ятовувати чи бодай звертати на це увагу. Дівчинка спокійно стояла, втупивши очі в стіну навпроти, і розглядала уважно плакатика, на якому була намальована барвиста веселка, а під нею різнокольорові метелики. Їй здавалося, що ті метелики не стоять на місці, а весело пурхають, і тому вона ніяк не може їх порахувати. Мальва рахувала, збивалася, посміхалася весело сама до себе і знову починала спочатку. Коли Саломеїна це помітила, то просто оскаженіла…

Тобто змінила тактику. Весь негатив та бруд полився на маму Мальви, яка зазвичай забирала дитя із садочка. Мамі Олі було настійливо запропоновано показати дитину психіатру, а ні, то Саломеїна Охрімівна, заслужений вчитель України з сорокарічним стажем, буде змушена звернутися в компетентні органи опіки, оскільки батьки в Мальви безвідповідально ставляться до психічного здоров’я власної дитини. Вона говорила, говорила, говорила. А мама чомусь її слухала, перелякано киваючи. «І де той плакатик з метеликами, — думала Мальва, — коли він так зараз потрібен?»

Мама вже вдома, явно приголомшена розмовою з вихователькою, розпочала «серйозну виховну бесіду» з донькою:

— Мальвочко, донечко. Хочу з тобою поговорити про те, як ти до себе звертаєшся, тобто про твоє «ми», не твоє «ми», тобто про не те, щоб «я» і… — почала плутано мама. — Ти вже велика і повинна зрозуміти, що слово «ми» означає не одну особу, а декількох. От зараз тут є ти і я. Разом — це ми. Ми — це тато, мама, бабуся і Мальвочка. Коли щось разом зробимо, то кажемо: «Ми зробили». Зрозуміла?

Мальва ствердно закивала і сказала;

— Татко обіцяв, що ми підемо на морозиво.

— Молодчинка. — Оля задоволено закивала. — А як ти скажеш, коли саменька його їстимеш?

— Ми їмо морозиво.

— Хто ми, донечко? — розчаровано перепитала мама.

— Ми — Мальва. — І дівчинка тицьнула себе пальцем у груди.

— Так говорити не можна, доню. Я ж тобі щойно пояснювала. — Мама розчаровано дивилася на дитину.

— Чому не можна? — перепитала щиро здивована дівчинка.

— Тому що так не говорять.

— А хто не говорить? — Мальві ця гра подобалася.

— Виховані люди, доцю, так не говорять. Будь ласка, кажи — «Я — Мальва. Я їм морозиво». А то інші думатимуть про тебе недобре, а отже, і про нас також.

— А інші люди — то нова пані вихователька? — Мальва спеціально не називала ту на ім’я й по-батькові. Все одно правильно не скаже.

— Так, вона, і знайдуться ще дяді й тьоті. Ну чому ти говориш «ми»? Ти ж велика. — Мама взяла зі столу яблучко. — Скільки яблук я взяла?

— Одне.

— Добре. — Мама взяла ще одне яблуко. — А тепер скільки їх у мене?

— Два.

— Молодчинка. Тобто коли ти одна, то маєш казати — «я», а коли біля тебе мама, чи тато, чи хтось з приятелів, то тоді ти не одна і можна говорити — «ми».

— Мамо, — сказала серйозно Мальва. — Я — не дурна. Ми знаємо, що я — одна, як оте одне яблуко. Просто ми не розуміємо, чому це вчора всім подобалося, а коли з’явилася ота Сала-Матя Хріновіна, навіть тобі не подобається. Це тому, що у неї сорок років дисертацій?

— Що? Як ти сказала? Як ти її назвала? Боже, дитинко моя золота! Вона — Саломеїна Охрімівна, і ти повинна це запа…

Мама не встигла договорити, бо в дверях кімнати, голосно регочучи, стояв тато:

— Мальво, ти — маладца. Олю, перестань скиглити! Ти ж мудра кубіта! Як мала дитина може таку бєлєбєрду вимовити — Саломе (дідько зна хто, бо я вже забув) Охрімівна, точно охрініти можна. Ліпше передай їй, що ми з Мальвою будемо її називати пані Саломея або Соломія, інакше їй доведеться змінити ім’я. Ну, скажи, як дитина в п’ять років втне такенне проглаголити? Тут кандидат наук заледве допетрає. А що то ти, доню, за сорок років дисертацій казала? Що, та ваша Хрінонівна сорок дисертацій написала? Що ж вона тоді в дитсадку робить? Ішла б в академію студентів мучити.

— Господи, яких там сорок дисертацій. Сорок років стажу. Ти як мала дитина, Назарку. Мальва все сплутала, а ти їй потураєш. От скажи, чому вона й досі на себе «ми» каже? Не всім це подобається.

— Не всім, то кому? — Назар, заплівши руки на грудях, дивився серйозно на маму, хоча в очах тата Мальва бачила іскорки-бісики. — Ну-ну, кому?

— Ну, не всім! Новій виховательці, наприклад, і я вважаю, що вже ча…

Назар, серйозно киваючи, підійшов до мами, не дав договорити, а підняв її високо над собою та закрутив у танці. Мальва захоплено заплескала в долоні. Вона обожнювала свого тата.

— А я, Оленько, вважаю, що саме час сходити на морозиво. Я ж комусь це обіцяв. Одній знайомій Королівні. А з тою вашою-нашою Хріновівною з сорокарічними дисертаціями ми завтра розберемося. Правда, Королівно?

Наступного ранку Мальву в садочок повів тато. Спочатку вони пішли до завідувачки, син якої був татовим студентом, і мала Мальва відразу ж була переведена в іншу групу, до іншого вихователя. Звільнити чи якось вплинути на методи виховання нової старої виховательки було важко. Вона — мати одного з народних депутатів, якій сумно сидіти вдома і вона вирішила, так би мовити, «згадати молодість», влаштувавшись в дитсадок вихователькою. Ліда Іванівна, нова Мальвина вихователька, була молодою, красивою, розумною і з нормальним ім’ям.

— Ах, вона майже така ж гарна, таточку, як наша мама! Правда? — захоплено розповідала Мальва вдома про нову виховательку.

Після почутого мама почала не тільки забирати, а й заводити Мальву до садочка. Тато з Мальвою щоразу, коли заходила мова про Ліду Іванівну, по-зрадницьки посміхалися одне одному.

Ліда Іванівна, як і батьки, не звертала жодної уваги на Мальвине «ми», сприймаючи то за гру. Зате через декілька днів при кожній нагоді захоплено говорила мамі Олі про те, яка у них розумна, талановита та справедлива дитина. Олю аж розпирало від гордощів.

Але Саломеїна Охрімівна так легко не здалася. І коли в садочку проводили для спецгрупи (це дітки з різними фізичними вадами — є така у садочку група) плановий медичний огляд і там були різні фахівці, в тому числі психіатри, то Саломеїна Охрімівна, наговоривши молодій «некомпетентній» Ліді Іванівні купу різних непристойностей, прикритих сорокарічним стажем, силою потягла Мальву до психіатра. Але Ліда Іванівна не здавалася, а йшла за Мальвою назирці і перед самими дверима в кабінет лікаря шепнула на вухо малій: «Мальвочко, сонечко, ти ж мудріша від Хрінонівни, правда. Зроби все правильно». І вона зробила. Бо тоді Мальва зовсім по-дорослому зрозуміла, що немає значення, якими словами ти називаєш те, про що думаєш, найважливіше, що ти знаєш, яким воно насправді є. І вона зробила все правильно, бо таких Хрінонівних у її житті буде багацько.

І як не старалася Саломеїна Охрімівна вивести малу з рівноваги дурнуватими запитаннями, нічого в неї не виходило. Лікар дав малій папір та ручку:

— Намалюй, будь ласка, мені що-небудь, Мальвочко.

Дівча сидить, малює. Він через деякий час перепитує:

— Що ти малюєш, Мальвочко?

— Я малюю сонце, дядечку! — чітко вимовляючи кожне слово, промовила мала.

— А от у мене на картинці в книжечці що дітки роблять?

— Дітки обідають.

— Добре, а якби ти з ними була, то як би ти сказала, що ви робите?

— Ми — їмо, — ідеально правильно відповідала дитина.

— А якби там була на картинці тільки Мальвочка, то як слід говорити?

— Я — обідаю.

— Молодець, яка розумна дівчинка…

Вона вийшла з кабінету лікаря і почула його діагноз, який він озвучив для Саломеїни Охрімівни:

— Вона нормальніша за нас з вами, пані. Невже ви ніколи не були дитиною?

Відтоді займенник «я» став для Мальви рідним. Зараз вона собі пояснює оте колишнє «ми» так. Одна я — та, що міркує, живе внутрішнім своїм світом, друга я — це та, що озвучує для світу те, що наміркувала перша, однак з певними поправками, тобто з поправками під людей. От і виходить — «ми». Заскладно, тож нехай залишаються «я» та «я».

17. Світло і тіні

Після отримання оберега Мальва ще пару днів щиро насолоджувалася чи розважалася кольоровими словами, які випурхували з уст людських. Могла легко довідатися, правду чи брехню говорять власники цих хмарок. Однак, коли постійно слухати майже під вухом, навіть уночі, чуже бубоніння, це набридає до чортиків, а ще та барвистість — від якої паморочиться в голові. З радіо чи теликом простіше — можна вимкнути, а тут… А чому б і ні? Можна спробувати. Торкнулася рукою оберега — звуки вмовкли, видиво зникло. З часом навчилася лише думкою вмикати чи вимикати, як його назвати правильно — процес, явище, талант, можливість. Фіг з ним, просто навчилася цим керувати і з ним жити. Можливо, якби поруч був учитель, який це все витлумачив, то скоріше б і дійшло, та чи цінувалося б.

Тож півтора місяця Мальва чемно вчилася, доволі обережно поводячись з тими «талантами», що впали на неї, мов сніг на голову. Важливим відкриттям для дівчини стало виявляти тих, хто не зчитувався, тобто нелюдей. Зовні — людина, всередині — вже ні. Вони вільно жили поруч, ходили, їли, спали, любили, дружили, ненавиділи, виконуючи при тім якусь тільки їм знану місію. Не лізла до них, знала — між ними також не так все просто. Зберігала нейтралітет, нічим не проявляючи себе. Бо відчувала: поки що немає ані досвіду, ані права на це.

Найболючішим та найприкрішим стало відкриття існування недолюдей, покручів. Це не ті, кого для себе називала «нелюдьми». З ними якраз все зрозуміло — просто нелюди, що маскуються зовнішньо під людей. Але ці — то геть інше. Та, напевне, все за порядком… Трапилося це одного весняного дня, коли батьки поїхали на дачу.

Слава Богу! Нарешті! Воля! Батьки чухнули на вихідні за місто. Дача — то маленька чепурненька дерев’яна халупка (чотири на чотири) і шість сотиків ґрунту між Грибовичами та Львовом. Мама кохалася в тих сотиках. Дитя асфальту, як вона себе називає, безконечно закохана в землю і все, що завдяки людській праці, наперекір здоровому глузду та логіці (поливав то все добро тільки дощ та зібрана в старі діжки небесна вода, бо ані джерельця, ані водогону поруч нема), росте-пре з неї та рясно родить. Там, на тих нещасних шести сотиках, всього понатикувано. Інколи Мальва дивується, як воно там усе поміщається, мов у дідовій рукавичці (і ведмеді, і миші): і квіти, і фрукти, і ягоди, і овочі, і дерева, і кущі, і навіть гриби. Весна в цьому році трохи припізнилася, березень видався геть паскудним, а квітень ще гірший. Тож прихід теплого травня сприйняли як благословення Господнє. І мама, запрігши до праці не тільки тата, а ще кума та куму, так би мовити резерв, кинула всі сили на польові роботи. Мальву ж оминула на цей раз «чаша сія», бо оскільки дитя у випускному класі, то в голові у нього має бути виключно навчання, підготовка до іспитів, тестувань і все таке. «Ура, слава тестам і амінь». Правда, вголос Мальва то не проказала, тільки подумала, натомість зробила виключно страждальницьке обличчя. Типу — вона з більшим задоволенням звалила б з родаками на дачку і саджала б петрушку, бульбу та буряк, аніж скніла за підручниками.

Вранці, спровадивши батьків, спускалася східцями свого під’їзду, в холодильнику масло закінчилося і батон батьки з собою забрали. Сергій у такому випадку сказав би: «Може, й не миш, а тарган точно у холодильнику повісився». Внизу на сходах, майже при виході, зіткнулася ніс до носа із сусідкою з першої квартири, бабою Валею. Якось так складалися обставини, що Мальва давненько старої не бачила, хоча та любила з ранку до ночі сидіти біля під’їзду на лавці, роблячи перерви на обіди-вечері та серіали, і обмовляти кожного, хто потрапляв на очі.

— Доброго ранку, бабо Валю, — чемно кинула дівчина і підняла на стару очі.

Баба Валя мала паскудний вигляд. Не дивно, що Мальва її давно не зустрічала. Обличчя в старої геть зелене, завжди гарно доглянуте волосся жінки, яке вона в холодну пору ховала під мохеровою шапкою і яке кокетливими срібними кучериками вибивалося з-під неї, а в теплий час нагадувало розкішну білу кульбабку, раптом перетворилося на гидоту кольору гнилої трави. Баба Валя вдавано щиро посміхалася. Ліпше б вона того не робила. Гнилі криві зуби щирилися на дівчину.

— О, Господи, — не втрималася Мальва.

Всередині шлунок стиснувся і готовий був вернути назад все те, чим дівчина вчора вечеряла:

— Бабо Валю, ви добре почуваєтеся?

Перше, що спало на думку, — те і ляпнула.

Натягнута посмішка сповзла з обличчя старої, замість того з’явився звірячий оскал.

— Ти, ти, ти… — затинаючись, просичала стара. — Ти мене бачиш-ш-ш?

— Та бачу ж, бачу, не повилазило ж мені! Ви що, грипою перехворіли? Кепсько виглядаєте. — Мальва недолюблювала бабу Валю через надто довгий язик і тому словесно з нею давно вже не церемонилася. — Вітаміни не пробували їсти: там цибулю, часник, мед, горіхи?

— Ти мене бачиш! — вже не запитувала, а стверджувала стара.

Баба Валя якось дивно себе поводила, і Мальва навіть не встигла ще щось відповісти на повторне запитання, бо стара враз блискавично, незважаючи на поважний вік та теперішній напівтрупний стан, опинилася біля Мальви, схопила дівчину за руку і…

Бабу Валю з силою відкинуло від дівчини, впечатало в стіну навпроти. Стара сповзла долі, жалібно скиглячи.

Мальва здивовано витріщилася на стару. Ту била пропасниця, бо як по-іншому пояснити те, що сталося. А воно й не дивно, баба Валя з вигляду — живий мрець, труп, що розкладається. Про всяк випадок Мальва торкнула пальцем оберега, уважно роздивляючись стару. Навколо голови баби Валі вертілася порожня хмарка. Так-так, не було барв ніяких, навіть сірого. Невже стара з’їхала з глузду чи помирала від якоїсь страшної смертельної хвороби, що виїла її зсередини? Мальва співчутливо, вже зовсім не сердячись, підійшла до баби Валі. Хоч вона й зараза, але самотня, стара. Хто за нею тепер пригляне, он уже й падучу хворобу отримала, ноги не держать.

— Вам допомогти, баб Валю, дійти до квартири? — якомога чемніше завела дівчина.

— Не-не-не торкайся мене, не-не-не торкайся… — баба Валя бурмотіла ледь чутно, перелякано цокаючи зубами. — А-а-а, пече, болить. Ти з них, з тих… Ти-ти, ти прийшла мене забрати? Але ж обіцяно було, що я маю ще цілих десять літ. Я ж заплатила Люцині, чи того мало?

Мальва нічого не розуміла з белькотіння старої. До всіх негараздів стара ще й лупонулася макітрою і, схоже, стратила розум.

— О’кей, я вас не чіпатиму. Та, прошу, послухайте мене. Ви, бабо Валю, — хворі, вам тре’ до лікаря. — Мальва говорила розважливо, мов спілкувалася з малою дитиною. — У вас пропасниця. Он, як щойно об стіну шандарахнуло. А ще, між нами дівчатами, у вас щось з обличчям, волоссям, головою. Ви на себе в дзеркало подивіться, самі все зрозумієте. У вас люстерко вдома є, га?

Баба Валя вхопилася за слова Мальви як за рятівну соломинку.

— Ага, так-так. Захворіла я, добра дівчинко. Піду ліпше додому, приляжу. Я стара немічна жінка, — посипала словами стара. — Тільки ти той, не торкайся мене більше, не треба. Я не буду ніколи того, слово честі, не буду… Тільки не займай.

Стара прикрила голову руками, як щитом. «Бідна, — подумала дівчина, — старість не радість». Згадала свою бабусю Горпину, може, і тій колись хтось допоможе, руку допомоги подасть.

Мальва не могла залишити стареньку просто так. Хоч до квартири доведе. Нахилилася над жінкою, вхопила її за руки, поставила на ноги, розвернула до себе, і… дівчина, мов у сповільненому повторі, побачила, як волосся баби Валі раптом перетворилося в тисячі маленьких тонюсіньких противненьких зміючок, очі стали чорними, мов вуглинки, ніс зробився предовгим, як у казці про Босорканю.

Зазирнула в ті очі і… І побачила там спотворену вивернуту душу недолюдини. Що зробила ця жінка зі своїм життям, як його спотворила? Баба Валя стояла перед сімнадцятирічною дівчиною перелякана та безвладна. Чіпкі очі малої не відпускали. А Мальва дивилася на неї і розуміла, що не може також відірватися зараз від того видива та страшного знання, яке вперше відкривалося перед нею. Навіщо та жінка добровільно це вчинила із собою? Чи вартує примарне щастя такої заплати?

Миготять, мов кадри кінофільму, уривки чужого життя, складаючись у дивну й гірку історію. От перед Мальвою молода Валюшка, котра за розподілом після закінчення технікуму попала до Львова. Валюші подобається місто — після закіптюженого та насупленого малесенького Єнакієвого воно здається казковим, наче зійшло з картинок бурдівських журналів. Поселили її в гуртожитку, разом ще з трьома такими ж молодими спеціалістками, забезпечили такою-сякою роботою, технолог на кондитерці, зарплата невеличка, та й цього нерозбещеній матеріально Валентині вистачало цілком. Трішки заздрила дівчатам-співмешканкам, яким допомагали і грішми, і харчами батьки. Валька ж з багатодітної сім’ї (шестеро братів та сестер), мама — прибиральниця в школі, тато — шахтар, що любить зазирати в чарку і половину своєї зарплатні завше пропиває, списуючи все на важку працю. Злидні ніколи не виходили з їхньої хати. Тож родина згадувала про старшеньку доньку та сестру дуже рідко, як і вона про них. Батьки були щасливі, що позбулися одного зайвого рота і що дитина не клянчить грошей.

У гуртожитку завжди звикли усім ділитися, слово «чуже» тут рідко вживалося, натомість «наше» — то майже молитва. Валюшка мала і модні туфлі на високих підборах, хай одні на весь поверх та все ж, і модне ситцеве платтячко півкльош, це вже на кімнату одненьке, а в кімнаті їх четверо, і хустинка-газівочка французька на шию. І ти розпускаєш своє розкішне довге руде волосся й біжиш щасливо з дівчатами в кінотеатр «Київ» на індійське кіно, мріючи про таке ж кохання і про можливість стати, бути, перетворитися на незаконнонароджену доньку якогось раджі, чи в Стрийський парк у кінотеатр «Львів» на «Фантомаса», і все це на останній сеанс. Або йдеш на Високий замок на печені кури, а потім ви до ранку гуляєте парком і співаєте-співаєте-співаєте, і вам тоді підспівують і хлопці з фабрики, і небо, і місяць, і тоді тобі здається, що вам належить цілий світ, ну принаймні маленька його частина, та, що світиться-мерехтить там внизу, біля підніжжя Високого замку.

Стрімко біг-спотикався-йшов час. Подруги виходили заміж і переїжджали жити до своїх коханих, хто вертався додому, хто перебирався в сімейний гуртожиток, хто в інші міста, села, народжували дітей, розлучалися. А Валюшці не щастило — кохання не приходило і все. Відчувала себе наче обділеною. Кавалерам подобалася ця рудоволоса неприступна гордячка. Не один зітхав сумно, отримавши відкоша. Валюшка ж вперто виходити заміж за абикого не поспішала. Чекала того, єдиного, відкладаючи вбік сумніви, гіркоту. Одного разу її сусідка по кімнаті Галюся, чи не єдина зі старої компанії, яка залишалася незаміжньою, привела до них молодого юнака.

Валя тільки раз глипнула на хлопця й обімліла. То був той, кого вона чекала всі ці роки, не виходячи заміж за обіцянки, казкові слова та великі гроші. Красивий чорноокий Василь, інженер з окремою квартирою і постійною львівською пропискою, був не таким, як усі її кавалери, був геть іншим, наче з іншої планети. Валюшка слухала його розмови-оповіді та мліла від щастя. Серце шалено калатало у грудях від кохання та жаги. Але він був байдужим до неї. Бо кохав Галюсю, малу, кирпату, сіру мишку, її так і називали навіть у очі, «наша Мишка-норушка — Мишка-Галюська». А чим вона ліпша від Валі? Навпаки, в усьому програє. І зовнішньо, і розумом, і як господиня. Ні борщу зварити, ні вареників до ладу зліпити. Зате писала якісь там божевільні, дивні вірші та вечори проводила з книжкою біля вікна, раз по раз витріщаючись у нічне небо. А що там можна розгледіти? Місто зі своїми вогнями заступало зорі, та Мишка щось певно таки там бачила, бо замість тортів пекла для коханого вірші. І те вариво-печиво, схоже, Василю дуже смакувало.

Як Вальку замучило те кохання! Знала — без Василя не житиме. А у Гальки з Василем справи йшли до весілля. Ходили обоє щасливі, окрилені. І чим щасливішою ставала Мишка, тим більше марніла та гибіла Валька. Перестала спати, перестала їсти. Вночі й собі пробувала дивитися у вікно на небо, але нічого, крім чорного провалля, розгледіти так і не змогла. І одної ночі з того провалля до неї наче хтось чи щось промовило: «А якби з Мишею щось сталося, Валентино, то Василь став би твій. Тільки твій!» Гнала ту думку від себе, а та назирці за нею блукала, навіть вдень, і не відпускала.

Валя ходила з Василем та Галкою в театр, в кіно, на побачення, на які Василь приводив для Мишиної подруги своїх приятелів-холостяків. Валя хлопцям подобалася, хлопці Валі — ні. Від тих сватань ставало ще гірше.

Одного разу в поїзді, коли поверталася в плацкарті з Донецька до Львова, відвідувала батьків та братів-сестер в Єнакієвому, підслухала одну цікаву розмову, що чулася з сусіднього купе. Дві немолоді вже пані між собою говорили втаємничено про те, що закохати у себе людину можна і се дуже просто зробити насправді, бо то приворотом називається, а якщо маєш суперницю, то можна і відвернути. Але найкращий і найдієвіший спосіб позбутися конкурентки — замовити смерть, тобто зробити заговір на кончину суперниці. Пані, яка на тому всьому розумілася, звали Люциною. Валя вдала, що спить, якось соромно було в це встрявати на людях чи розпитувати. А вранці, коли збирала свої речі, під подушкою знайшла клаптик паперу — номер телефону пані Люцини.

Зателефонувала.

Дивною виявилася та Люцина. Не захотіла вона за свою послугу грошей. Валюша пропонувала всі свої заощадження — гроші збирала на дублянку та зимові чоботи, а ще у неї от-от квартальна премія. Якщо й цього замало, то вона позичить, а їй дадуть, вона знає — дадуть. Люцина у відповідь криво посміхнулася, витягнула з гаманця хрустку новеньку сторублеву купюру, підпалила і кинула в попільничку. Мить — і від клаптика паперу залишився тільки попіл. Валюша аж затерпла від побаченого. Люцина ж солодко посміхнулася, зазираючи Валюші в очі.

— Гроші, любонько, то попіл. Колись зрозумієш, чи є в них хосен.

Люцина захотіла взамін геть інше… Коли говорила про шопту того особливого, то ледь помітно щирилася й раз-по-раз хижо посміхалася. Так, Валя швидко погодилася з ціною, вважаючи Люцину божевільною дивачкою, а себе — сучасною та розумною. Ще в дитинстві, спочатку в садочку, а згодом і школі, втовкмачували дорослі дяді й тьоті, і тато з мамою не заперечували, що ані Бога, ані душі нема. Тож прибабах Люцинин, яка за свою послугу захотіла частинку душі, вважала за розіграш (кожен в тому світі дуріє по-своєму). Чомусь не хотіла собі пояснювати, як можна словом заговорити на смерть, бо тоді, певне, мала б відповісти собі ще на одне питання — чи Бог та душа існують.

Коли Мишку-Галюську на цвинтарі закопували в землю в білій фаті та білому платті нареченої, на похорон зібрався весь гуртожиток і вся кондитерська фабрика. Водієві на зелене світло в центрі міста відмовили гальма, Галька померла на місці. Василь плакав-тужив на могилі коханої… І раптом, то для всіх було таки несподіванкою, через три місяці одружився з Валею…

Коли так легко йдеш на зговір з тими, хто торгує такими послугами, то дуже просто зробити це і вдруге, і втретє. Спочатку то вважаєш важливим — заради кохання, заради коханого. А потім… Заради квартири, дефіцитних товарів, доброї посади, здоров’я, ліків. І все це в тебе тепер є. Чи майже все. Бо раптом той, кого ти вчора обожнювала, виявляється лишень звичайним обивателем-блазнем, плаксієм, який вірші любить більше, аніж тебе, і він не здатен через свої якісь там дитячі хвороби дати тобі дитину, а скиглить і стогне в стилі ретро, і ти платиш пані Люцині ще трішки, щоб його від тебе забрали. І нарешті ти щаслива, бо вільна. Статки, чини, багатство, гарний чоловік (красень та ловелас), який через пару літ тобі теж набридає, як і перший. Потім буде ще й третій, четвертий, кого хотіла — того і мала… Що хотіла, то і мала. Благо, «банк» повний і пані Люцина жива-здорова. Колишні оті дешеві «одні туфлі» на високих підборах, єдині на поверх та біленьке ситцеве платтячко півкльош з часом стали здаватися сном. Бо теперішня реальність поважного заступника директора фабрики Валентини Іванівни стала виглядати геть по-іншому — Чорне море, Середземне, золотий пісок, пальми, шепіт хвиль і коханців. Але, але, але… літа підкрадаються так нагло і вже старість стоїть на порозі та витріщається на тебе. Бо вічного життя тобі ніхто ж не обіцяв, а душа… Криниця майже порожня, і дріб’язковість раптом перетворює тебе на хвору, змучену життям потвору, з висушеним серцем.

Мальва уявила собі посудину, вщерть наповнену водою, але коли з неї постійно вихлюпувати воду, навіть якщо по крапельці, то рано чи пізно залишиться тільки на денці, рівно стільки, щоб тіло не вмерло. А воно й не вмирало, але терпіло жахливі фізичні муки. І тоді пані Люцина підказала інший метод продовження людського віку, бо вмирати баба Валя боялася. Певно, здогадувалася, що нічого доброго по смерті її не жде.

Мальва гидливо дивилася в очі старої немічної жінки. Баба Валя недаремно сиділа з ранку до ночі на лавці під під’їздом. Вона крала сили, підживлювалася в тих, хто проходив поруч. Не всі піддавалися такому впливу, на жаль для старої, звісно, але їй багацько і не треба було. До церкви чи в людне місце не йшла, бо там різні трапляються, і такі, як та мала, що зараз пригвинтила її до стіни, теж є. Вона ніколи ту дівку не любила. Стара з тваринним жахом дивилася на дівчину, намагалась відірвати від неї погляд, але не могла, бо Мальва не відпускала:

— Що ви зробили зі своєю душею, бабо Валю?

— Молода — не розумієш.

Ні, вона не розуміла, вона бридливо оглядала спотворену жахом фігуру старої.

— Ще раз, спробуєте тільки зачепити когось, тоді я вам обіцяю — торкнуся вас по-справжньому.

Не знала Мальва, чому так каже і як то по-справжньому, але стара їй, схоже, вірила, бо забубоніла пригнічено:

— Чесне слово, добра дівчинко, не стану цього робити. Я стара, доживаю, а те, що трохи позичаю в молодих… Тож у вас того і так забагато, але коли не можна, то не можна. Тільки той, не кажи нікому, га?

Не казати нікому? Про що? Наче їй хтось повірить. Мальва ще раз глянула на спотворену подобу істоти, яка колись була гарною жінкою, і їй стало гидко. Людиною вона її назвати не могла. Це був покруч — недолюдина. Той, хто, змарнувавши власну душу, зараз підживлювався силами інших людей. Мальва знала, баба Валя тепер її боїться і не стане шкодити. Згадала волосся старої, кинулася до ліфта, вдома її вивернуло…

Так, побачене вперше — справило шокуюче враження, аж до ригачки, хоч і не вважала себе зманіженою. Згодом стрічала недолюдей і вдруге, і втретє, вдесяте… Спочатку навіть рахувала, а потім… Просто махнула рукою. Скільки довкола тих, що торгують собою? Так, саме собою, не тілом, як повії, а собою: заради грошей, посад, квартири, машини, красивої дівчини-моделі, примарного вигаданого кохання чи коханого продають душу, ні — не відразу всю, а шматочками, кавальчиками. Так, той, хто зважується на таке, мусить добре подумати. Яка ж то спокуса — отримати все і відразу, не працюючи, не докладаючи жодних зусиль, просто так, бо ж живемо один раз, а що потім, а хто вам сказав, що потім настане. Таки так, коли душа тільки на денці, то до неї ні потім, ні колись ніколи не прийдуть…

Недолюди. Так називала для себе таких і мала на те право…

Улюбленим місцем для Мальви віднедавна стала дахівка будинку на сходженні вулиць Шпитальної, Джерельної та Шолом-Алейхема. Обізвала для себе це місце «Перехрестям гріхів та спасінь». Тут живе її «подруга по нещастю» Лідка, вони разом займаються вільною боротьбою і закінчують в цьому році випускний одинадцятий клас. Дівчата в спорті не суперниці, бо різні вагові категорії, в житті також, принаймні поки що. Купа спільних інтересів, тобто спорт і ще раз спорт та трохи байдуже зверхнє ставлення до хлопців. Хоча… Мальві до Лідки далеко, маються на увазі зовнішні дані і очевидні перспективи. Ліда — висока (метр сімдесят п’ять) рудоволоса ясноока красуня. Мальва впевнена — з Лідки таки буде чемпіон, бо спорт для неї — ціль. Мальва ж грається чи розважається, Лідка ж з усіх сил розважливо підтримує подругу — шукає себе. Хай, але їй здається, що колежанка таки дуже близька до істини. Лідка себе вже давно знайшла, принаймні вона так думає. Батьки — лікарі-стоматологи, дівчина йде вже визначеною для неї батьками дорогою, а те, що має хобі (вільна боротьба), то… Так, батьки спочатку були проти недівчачого заняття, аж поки Мальвин тато з ними не поговорив, навівши їм певні аргументи на користь такого невинного хобі. Найсуттєвіший — часу не вистачатиме на іншу дурню, до того ж таким чином дитя легко можна заохотити до чогось і мудрішого, паралельно. Не будеш мати гарних оцінок — кидаєш спорт і теде. Сьогодні Лідчині батьки з того, що донька трохи спортсменка, тільки тішаться. Он у шефа, Владлена Сильвестровича, син — вже два рази в наркодиспансері лікувався в неповні сімнадцять. А куми мала в п’ятнадцять залетіла, і ще купа різних прикладів знайомих, друзів, пацієнтів. Виявляється — одні плюси від тих занять: дисципліна, спокій, послух. Батьки посилено готують Лідку до вступу в медінститут, а та і не пручається. Поки вони не влізають в її життя і це не заважає спорту — вона приймає такі правила гри.

Червень — гарячий місяць: тестування, екзамени. І Лідчині, і Мальвині батьки думають, що дівчата посилено готуються до них. Лідка — так, а Мальва… Тій зараз не до того. Іспити вона й так складе, впевнена в цьому. Вчора тато її історію перевіряв, минулорічні тести підсунув. Інтуїтивно стовідсотково дала правильні відповіді. Батько від несподіванки мало дару мови не втратив. Після такої бурхливої батькової реакції розуміла, що наступного разу слід хоча б два-три рази помилитися, так спокійніше. І тести, і екзамени вона здасть, але чи знадобиться воно їй. Відчувала — радше, ні.

Отож, вдало прикрившись підготовкою до іспитів, Мальва пропадала на Лідчиній мансарді. З мансарди останнього поверху легко попадаєш на дах, а там… Все — як на долоні. Розкіш.

Ох, і надивилася Мальва на всяке-різне. Краківський ринок — колоритне місце. А поруч, через стінку, так би мовити, пологовий будинок. Повнота вражень. Чорні серця, майже втрачені душі. Навіть не хотілося знати, що стає з такими, як баба Валя, по смерті. Нехай, може згодом їй хтось пояснить. Але той колоритний світ внизу не виглядав аж таким уже втраченим, бо поміж юрбою, крім звичайних, буденних, загублених, скривджених, принижених та перекривлених покручених душ зустрічалися і по вінця наповнені, ті, що сяяли. Таких, здається, називають праведниками. Вона відчувала — то вони зберігають рівновагу між тими, хто легко продається, і тими, хто ніколи про це не думає. Ті люди світилися зсередини. Називала їх для себе світлячками. До них приємно було торкатися, з ними хотілося просто так привітатися, як з давно знайомим чи з приятелем, поручкатися і якомога довше вловлювати посмішку на устах та іскорки в очах.

Краківський ринок. Різнобарв’я всього! Упирі та упирки (сама так їх називала для себе), що висмоктують сили зі своїх жертв. Ой, як то цікавенно за тим дивитися. Роблять то по-панібратськи, говорять до тебе, мов до давно знайомого, «ніжно» гладять по спині, говорячи компліменти (о, які ті слова колючі на доторк, мов терен). Людина заворожено слухає — їй бо приємно, а хижак тим часом забирає зі спини, а хто сильніший — то й з очей сили. Цівочка фіолетового світла переливається в долоню хижака. Ви й незчулися, як стали жертвою, а вдома вам болить голова, тремтять руки, ноги, ви пару днів розбиті, знервовані, роздратовані, вночі погано спите, бо постійно прокидаєтеся від нічних жахіть. А найчастіше упирі і слів не витрачають, просто в густому натовпі тісно і можна легко підживитися, без напрягу та творчого лету. В упирів хмарка над головою жовто-гнилого кольору. Тут і торгаші, що торгують не тільки матеріальним крамом, і ті, що віддаються, також є.

Зустрічалися їй і ті, хто не зчитувався, був замкнений. Це — особливі люди, відчувала їх. Вони помічали її також, питально вивчаючи поглядами. Хто вони — свої, чужі? Це ж саме питання читалося у їхніх очах. Тож про всяк випадок вони уникали її, як і вона їх.

А ось і пологовий будинок. Молоді мами, інколи зовсім юні, які випускали на світ нове життя — яскраві душі, що горять сонцем. Мати вливала частинку себе в дитину, даючи їй життя. Та траплялися й такі горе-мами, котрі не хотіли сонцем ділитися, і тоді… Було й таке, що хтось з минулого небезпечною тінню не давав це зробити. Чорна рука, мов накривка на сонці, і мати, як не сіпайся, ніяк не може допомогти своєму маленькому сонечку… Тоді біле світло, яке нізвідки, здається, береться, приходить то з молодим лікарем, то з молитвою турботливої бабусі, переливаючи частинку свого сонця в маля… Там було цікаво, бо було багато створеного щойно життя, і страшно, бо вистачало також смертей… Туди, в той будинок, жінки приходили не тільки народжувати. Он ту, юну зовсім, молодшу від Мальви, напоїли спочатку, а потім зґвалтували однокласники. Очі, мов у мертвого собаки. Чи зможе така виносити і народити дитину? Хто батько того маляти? Стоп, а твій хто? Скривилася.

Кожна ненароджена дитина має мати шанс жити, бо нею може бути наступна Мальва. Дивилася співчутливо на п’ятнадцятирічну школярку. Те, що вже жило у ній, було звичайно-незвичайним, таким, як і в решти щасливих жінок, майбутніх мам. Але в тих щасливиць трубочками, клітинками, спорами попадала в тільце маленького тільки любов, а в тієї малої… Ненависть? Ні, швидше — розгубленість.

Приходили в цей будинок й ті, вбиті горем, хто змушений був позбуватися дитини, бо… То називається — «патологія» плоду, позаматкова вагітність і теде, вичитала про це в Інтернеті, а насправді ненароджене маля і справді виглядало приреченим, загорнутим, закутаним у тінь. Не мало жодного шансу народитися, і причини тут були найрізноманітніші. Хворі батьки, що передавали власні болячки дитині, якісь незрозумілі-невідомі-незнані чужинські чи з минулого гріхи роду. Але найогиднішими для неї були так звані «гнійники», інтуїтивно знала, що то чужа зла воля, втручання недолюдей — прокляття, наслані лиха, сплановані, щоб нашкодити, заради якихось мерзенних чи матеріальних, чи моральних зацікавлень. Моторошно було дивитися, як ті гнійники хробаками-упирями клубилися навколо дитини всередині жінки. О, так — вони не дозволять дитині народитися.

Стрічалися тут і випадкові пані, що просто «помилково» завагітніли і доволі легко позбувалися світла. Так, кожна перервана вагітність — то випробування для душі, бо після цього навіть на найсвітлішій із них з’являлася тінь, душа марніла, і, ох, як нелегко, і довго доведеться жити, спокутуючи, залатуючи ту порожнечу, що виривалася в нікуди, разом з промінчиками світла. Мальва інколи плакала, коли дивилася на це, інколи щиро раділа, коли вдавалося врятувати вже, здається, мертве сонечко.

Найгіршим видавалося те, що вона не може ні з ким поговорити про бачене. Хто їй повірить! Батьки, певне, подумали б — донька перечиталася «Сутінків» чи ще чогось з тієї ж серії. Може, бабуся могла б її зрозуміти, та вона далеченько, на жаль. Ті, від кого йшло світло, реагували на неї, як і на решту людей, — щиро та доброзичливо, в очах читалася «готовність прийти на допомогу», недолюди шарахалися від неї мов від прокаженої, та й вони їй були гидкими, про що з такими говорити. Ті, що не зчитувалися, — вичікували, і вона підсвідомо не робила першого кроку, бо між ними, була певна, є такі як Люцина, а є й такі, як Остап (син Сварожий) чи Птаха, жінка в білому. Вона навіть втомилася за тих пару місяців чекання, її ніхто не чіпав, а вона жила очікуванням.

18. Із янголом на плечі

Мальва здогадувалася — вона зараз не просто спостерігає, вона — вчиться. Вчиться розуміти, аналізувати, що, як і чому з нею відбувається. Знала, напевно, що це тільки початок навчання. І, звісно, в неї має бути Вчитель. Здогадувалася хто. Це — вона, та жінка — Птаха, що колись принесла її, Мальву, і «подарувала» батькам, врятувавши від когось чи від чогось.

Інколи Мальві здається, що вона особисто знає цю жінку. Чи може доросла людина пам’ятати момент свого народження? При здоровому глузді — ні, а при нездоровому? Хоча момент її появи в родині теперішніх батьків, говорить про інше. Але й це не все. Склала докупи всі особливі моменти свого життя, порівняла їх з розповіддю мами про Птаху. Намалювалася цікава картина.

Батьки щоліта залишали її на місяць у бабусі, коли наставав сезон ягід (чорнично-малиново-ожиновий), а згодом і грибний. Мальва з радістю приїжджала в Залютці. Хата бабусі, хоча й дерев’яна, та доволі сучасна, як на село. То все заслуга тата, майстра на всі руки. Двоповерхова будівля, у ній — модерна кухня з усіма новітніми прибамбасами: мікрохвильовка, кухонний комбайн, пралка, порохотяг, гаряча вода цілодобово, а ще — телевізор (плюс супутникова тарілка). Мальва мала власну кімнату, власну ванну кімнату і свій балкончик. Вода бралася з криниці, закачував її насос. Навіть не вірилося, що в такому сучасному оазисі може мешкати чарівниця. Бо то ж вам не хатинка на курячій ніжці, а простора сучасна вілла. Мальва вважає свою бабусю чарівницею: і її трави, і те, як та молиться щиро і як допомагає людям, — все про це промовисто говорить.

Бабуся Горпина стала для Мальви доброю подругою та класною пригодою в житті. Бабуся завжди розуміла її ліпше, аніж батьки, дивна поведінка онуки її не дивувала і не дратувала. Тож тільки у Залютцях у бабусі Горпини могла почуватися вільною, собою, не ховати свої дивацтва від світу. Хата бабусі край села, майже під лісом. Сусіди — старі сумирні люди. А товариство сільських дітлахів не дуже її цікавило, цього добра у Львові навалом. Набагато цікавіше розглядати бабусині трав’яні віночки, слухати безконечні казки, історії, бувальщини про всяку всячину. Чи не кожного дня до бабусі хтось приходив як не за порадою, то за ліками. І бабуся, о диво, ніколи в таких випадках не гнала малу від себе, навпаки — наче спеціально робила так, щоб Мальва залишалася поруч та слухала. Бабусин світ став для Мальви дверима в інший вимір, чи що, де все відбувалося за власними законами.

Той випадок трапився з малою Мальвою, коли їй заледве сповнилося п’ять. Того дня до бабусі Горпини прийшов настирливий вусатий дядечко. Мав маленькі колючі чорні очі, від його погляду Мальві робилося лячно. Бесіду з бабусею зачав з «медових пряників», та дівчинка бачила, що бабусі то зовсім не подобалося, а отже, і Мальві також. Із запопадливого загравання розмова раптом перетворилася на нудну та плаксиву. Тож мала нишком дременула надвір, подалі від жури, ближче до сонця. «Ми йдемо годувати маленьких курочок», — гукнула бабусі, коли та підвела очі на онуку, помітивши її рух в бік дверей. Бабуся в знак згоди кивнула, їй також той дядечко не подобався, але бабусенька дуже добра й ніколи нікому в допомозі не відмовляє, тож доведеться тепер помучитися з тим вусанем, принаймні вислухати. Мальва співчутливо зітхнула, вона могла вигадати собі курочок чи ще якусь забаву, а бабуся — ні, бо дорослі мають казати правду. Пізніше Мальва зрозуміє, що це не зовсім так. Але коли тобі лишень п’ять, віриш цьому.

Коли курочки були нагодовані, розбишака Петько, півень бабуні Ганки, що мешкала навпроти, загнаний у бур’яни, Мальві враз закортіло чорниць. У кухні на столі стояв повний полумисок, та до хати, при згадці про вусатого дядечка, повертатися не хотілося. А чом би не сходити до лісу і справді поласувати чорницями? «Бабуся забороняє самій йти в ліс, бо замала ще», — влетіла в голову мудра думка, та її відразу заступила інша, набагато цікавіша. Але ж вона далеко не піде, тільки скраєчку. Мальва сміливо рушила в бік лісу, тією самою стежкою, якою сто разів ходила разом з бабусею. Вона зможе, зуміє, це ж зовсім неважко. Спочатку здавалося — справді неважко. Вона доволі швидко надибала щедру чорничну посадку, а які ягідки росли на ній — солодкі, спілі, медові. І Мальва так захопилася збиранням спочатку ягід, а згодом і квітів, що незчулася, як заблукала. В лісі темніє доволі швидко, тож коли силуети дерев почали видаватися величезними примарами — злякалася не на жарт. Так, вона пробувала кликати на допомогу, пробувала і плакати — ставало ще гірше. З казок знала, що в лісі живе і вовк, і дикий кабан, і лисичка не завжди сестричка, тож здоровий глузд підказував, що в темряві не варто кудись пхатися, бо можна когось з тих персонажів випадково і надибати. Як каже бабуся та її казочки — ранок від ночі трохи мудріший.

У сутінках перечепилася через стару дуплясту сосну, яку майже вирвав з корінням вітер. Сосна мала велике дупло, в ньому легко могла поміститися п’ятирічна дитина і ще місце залишалося. Зазирнула досередини. Дупло було щедро встелене сухим листям. Зовсім не розмірковуючи над тим, а чи не живе часом у ньому хтось з диких і небезпечних лісових мешканців, втомлена дівчинка залізла досередини, згорнулася калачиком і міцно заснула. Її розбудили ранкова метушня та холод. Попрокидалося птаство, вовтузилася комашня в траві, загуділи джмелі та оси. Коли вилізла з дупла, то від здивування аж рот відкрила. Вона знаходилася поруч невеличкої, затишної, але й чужої для Мальви галявини. В сутінках вчора її не розгледіла. Мальва роззирнулася і заклякла — десь за п’ять метрів від неї стояла дерев’яна фігура з ріст дорослої людини. То був наче і стовп, але… Мальва підійшла ближче. Крім: «О-о-о-о-о!» — нічого і не сказалося. На його вершечку красувалася вирізьблена з дерева голова жінки. Довге волосся, зібране на потилиці та зачеплене чимсь схожим на серпик місяця-молодика, великі очі, маленький ніс, стримана посмішка на вустах. Жінка була мов жива. Тонка її шия переходила в дерев’яний стовп. Але не присутність тут серед лісу дерев’яної пані найбільше вразила тоді Мальву, бо в п’ять років до таких дивовиж якось байдуже. Здивувало Мальву інше. Майже весь стовп — знизу і аж до шиї жінки — був обв’язаний різнобарвними стрічками. Мальва відкрила здивовано рот і знову протягнула: «О-о-о-о!» Дівчинка трохи походила навколо фігури, розглядала її, гладила. Дерево на дотик здавалося теплим. Згадала бабусю, її привітну хатку, захотілося їсти та пити. Притулилася головою то стовпа та ладна була заплакати. Тоненька зелена стрічка, пов’язана на рівні очей, раз по раз від шарпання вітру зачіпала її обличчя. Мальва підвела очі на фігуру дерев’яної жінки. Та наче їй підморгнула. Подумалося, що то, певне, від голоду мариться. Але від того наче посміливішала і відв’язала від стовпа зелену стрічку, що їй дошкуляла. Та не довго Мальва тримала її в руках, пустун вітер різко шарпнув за стрічку, вирвав з рук, грайливо підхопив та й поніс кудись як пір’їнку. Мальва кинулася наздоганяти. Тільки вона наближалася і, здавалося, от-от упіймає стрічку — вітрисько знову підхоплював її і крутив у своєму танці, віддаляючись. Дивний то був вітер, бо вів її не будь-куди, а наче трохи захаращеною та добре помітною стежиною. Час від часу Мальві здавалося, що то і не вітер зовсім, а якась пані в довгій білій сукні веде її за собою, тримаючи за руку вітер. Пані посміхалася. За грою з вітром дівчинка незчулася, як побачила між гіллям лісових дерев знайомі обриси бабусиної хати. На стежині лежала зелена стрічка. Пустун вітер кудись запропастився. Мальва озирнулася, позаду за кущем глоду стояла чорнява жінка в білому, вона привітно помахала Мальві рукою і щезла.

Пізніше бабуся Мальву переконувала, що то онуці привиділося через перевтому і щоб вона нікому не сміла про це розповідати, бо не повірять. Мальва і не розповідатиме, ще чого. Бо та пані ще образиться — якби вона хотіла, щоб про неї всі знали, то не ховалася б у лісі. Вона так і сказала бабусі, а бабуся щось пролепетала про те, яка вона розумна на свій вік, забрала у Мальви зелену стрічку і заховала у скриню. Мальва не заперечувала — з бабусею сперечатися важко: вона навіть старша за її тата, він колись казав мамі, що трохи боїться бабусі, може тому, що вона за тата мудріша. Але зараз Мальва тільки вражено витріщалася на те місце, де щойно стояла вродлива пані, та здивовано розводила руки в сторони. І враз відчула, що втомилася і дуже хоче їсти. Сонце стояло високо над головою. Була обідня пора. Мальва зайшла на подвір’я, погукала бабусю. Та тієї ані в хліві, ані в хаті не було. Не стала шукати — дорослі не губляться, губляться тільки діти, яких потім довго шукають. А от вона сама знайшлася. Очі на ходу злипалися. На столі стояв глечик з молоком, а під рушником лежав житній хліб. Дівчинка, навіть не ламаючи його, пару разів надкусила, запиваючи молоком з глечика. Ледве допленталася до ліжка. Скрутилася на ньому калачиком і заснула, стискаючи в кулачку зелену стрічку. І приснився малій Мальві диво-сон, що та пані з лісу — то птаха з крилами, схожа на білу лелеку, і летить та птаха небом, а Мальва, як у казці про Нільса, що мандрував верхи на гусаку, сидить на спині птахи, притулившись до її пір’я, і так їй хороше і спокійно, бо велика птаха-Лебідка береже її.

Бабуся назвала це щасливим випадком, Мальва, крім бабусі, не стала нікому про це розповідати, навіть татові з мамою, все одно не повірили б. Бо у дітей така багата уява!

А згодом відбулося ще декілька дивних подій. Їх Мальва вже добре пам’ятає, і багата дитяча уява тут ні до чого. Трапилося це тоді, коли Мальва була у четвертому класі. Тато повіз їх з мамою в оксамитовий сезон у Крим, такий подарунок вигадав для мами на річницю їх весілля. Мешкали вони в татового приятеля, в приватному будиночку біля самого моря. Зазвичай у жовтні відпочиваючих уже немає — погода псується і море не вабить. Хоча того жовтня і море, і погода були лагідні та теплі. Мальві подобалося тоді все, особливо безлюддя, а ще — вода, вода, вода, яка вабила, кликала, торкала, гладила, пестила. Її шелест, шепіт, сіль на губах, квиління чайок, низьке сонце на низькому глибинно-блакитному небі.

Одного разу Мальва прокинулася доволі рано, ще сіро та тихо було надворі. Лежала, їй здавалося, що вона чує, як говорять-розмовляють хвилі. Шалено захотілося скупатися, прилучитися до тої розмови, чи що. Тато забороняв без нього заходити у воду, бо Мальва не вміла плавати. Але ж він нічого не знатиме, бо хто йому скаже, хіба що ледача чайка. Взяла купальник, рушник і тихенько вислизнула з хати. Море того ранку здавалося трішки тривожним й печальним. Ні, воно не штормило, лишень злегка зітхало. Скинула з себе одяг, намочила ноги і… Не втрималася, таки зайшла у воду, спочатку — по пояс, а там… Раптом незчулася, як про валилася кудись ногою і стала тонути, задихатися. Борсалася, кричала, нахлебталася води… Її ніхто не чув. Тому, що не було кому чути. Батьки спали в хатинці, пляж пустував. Закрила очі, солона вода, здавалося, затопила її повністю. В уяві виникнув темний тунель, а попереду світло, і вона, борсаючись у воді, пливе на те світло, аж раптом хтось з усіх сил тягне її назад, боляче ухопивши чіпкою рукою за коси, шарпаючи в протилежний бік.

Мить, і вона вже лежить на піску, випльовуючи солену воду, голосно й надривно кашляючи, витріщаючись безглуздо в небо. Майже розвиднілося, небо з сірого перетворюється на волошкове, окрайчик сонця вилізає з-за горизонту. Заклопотані зелені очі чорнявої жінки нахилилися над нею. Обличчя її мокре, чорне волосся прилипло до блідих скронь і вилиць, краплі води скапують на Мальву, жінка невдоволено крутить головою:

— Ох і налякала ж ти мене, дівко! Ледве встигла. Слухай, мала, навчися літати, чи що? Ой, леле, тобто плавати, бо наступного разу я просто не встигну, ненавиджу пірнати.

Надривний кашель і порція солоної води не дають і слова вимовити, не те що подякувати за порятунок, й Мальва тільки ствердно хитає головою, обіцяючи. Коли відкашлялася і звелася врешті на лікті, побачила — вона сама на березі. Може, та жінка їй примарилася, а море саме викинуло її на берег? Але сліди від босої жіночої ноги на піску говорили геть інше. Було таке відчуття, що вона її звідкись знає, вже бачила, зустрічалися. Ні мамі, ні татові не розповіла про цю пригоду, тоді і так від них добряче дісталося — бо вони помітили її мокре волосся і мокрий рушник.

Відтоді часто згадувала Мальва свою рятівницю. І тільки вже вдома, у Львові, до неї якось серед ночі дійшло — це та сама жінка, що вивела її колись з лісу. Не сприймала той здогад серйозно, бо поки що не мала достатньо підстав… Але таки записалася на плавання і навчилася плавати, щоб так по-дурному не встрявати в халепи, бо хтось десь там, де саме, вона не уточнювала, дбає про неї.

Та все цією пригодою не закінчилося.

Сусід Сергій, той самий теперішній Людчин пунктик, на чотирнадцятиріччя подарував Мальві навушники — такі крутезні, великі, як у справжнісінького діджея. Хизувалася ними перед однокласниками, перед батьками не вдавалося, тим було — пофіг, ніц у тому не тямили. Якось Сергій позакачував їй всякої-різної типу своєї улюбленої музики, там була така солянка з сіро-буро-малинового, що — вау. І Мальва, заслухавшись, переходила дорогу в навушниках, чемно-культурно-виховано на зелене світло, слухаючи оту солянку. Але ж, дівко, ти забула геть чисто, що живеш у дурнуватому світі, де правила існують не для всіх, і тому маєш добряче головою крутити, вухами чути, коли через дорогу переходиш, навіть на зелене, матолків повно навкруги. Побачила того придурка на «бентлі», коли він уже майже в’їхав у неї, зовсім не зменшивши швидкості. Для таких жодних світлофорів не існує. Добре могла розгледіти його здивовану неголену мармизу і жах на обличчі рудоволосої кубіти, що сиділа поруч і вже відкрила рот для крику. Дзенькіт, удар, бабах, гальма, розбите скло, біль в колінах, навушники з’їхали з голови — і сердиті зелені очі тієї, яка щойно знову врятувала їй життя. Цього разу жінка просто вихопила її з-під коліс автівки та відкинула вбік:

— Ти мене доведеш, мала, поки виростеш. Щоб я тої дурні в тебе на вухах ніколи не бачила. І взагалі, якби не… — затнулась, не договорила, тільки сердито блимнула очима.

Вона різким рухом стягує з Мальви навушники, кидає їх спересердя на землю, трохи сумно хитає головою. Довкола збираються роззяви, машина того, що ледве у неї не в’їхав, вилетіла на зустрічну смугу, де чемно на світлофорі, чекаючи зеленого, стояла вантажна фура.

— Дяку… — не встигає договорити дівчинка.

Голова автоматично повертається в той бік, куди зараз всі поспішають і де валяється купа битого скла, смердить паленим і надривисто голосить жінка.

Перелякано ковтає слину, в горлі геть пересохло, тільки зараз зрозуміла, щойно ледве не загинула. Якби не та зеленоока, від Мальви лишилася б на асфальті хіба що мокра пляма.

Роззирається, щоб подякувати. Нікого. Розчаровано стенає плечима. Навіть не сказала, як минулого разу про «плавання»: «Слухай, мала, навчись літати, чи що?»

А зі скинутих на землю навушників тихенько долітає щойно наврочене: