12 польських есеїв

Про авторів цієї книжки

Єва Бєнжовська

(1943) – історик літератури, прозаїк, перекладач. В есеїстиці особливу увагу присвячує проблемам «кризи культури», шукаючи у філософії, літературі та мистецтві ХІХ-ХХ століть прикладів подолання трагічного світопогляду. Є авторкою збірки психологічних оповідань «Відібрані дані» (1985) та книжок есеїстики «Два обличчя долі. Ніцше – Норвід» (1975), «У пошуках царства людського» (1981), «Що оповідають камені у Венеції» (1999) та «Суперечка про європейську спадщину. Між святим і світським» (1999).

Влодзімеж Болєцький

(1952) – професор Інституту літературознавства Польської академії наук, один із найкращих знавців польської літератури XX ст. У 80-х роках друкувався в часописах «другого обігу» («Арка», «Брульйоп», «Незалежна культура»). Коло зацікавлень – структуралізм та моральна постава літератури перед обличчям тоталітаризму. Автор праць «Поетична модель прози міжвоєнного десятиліття» (1982, 1986), «Претексти і тексти» (1991, 1998), а також збірок есеїстики «Я зрів у Варшаві свободу» (підпільне видання 1984, перевидання 1991), «Цікавішою є лише правда» (1993) та «Полювання на постмодерністів» (1999).

Александр Ват

(1900-1967) – один із творців польського футуризму, автор збірки «Я по один бік і я по другий бік моєї монсозалізної грубки» (1920) та прозової книжки «Безробітний Люцифер» (1927). Опинившись 1939 року в окупованому більшовиками Львові, був арештований, а згодом депортований (разом із Владиславом Бронєвським) до Казахстану. Після війни він емігрував до Франції, де опублікував ще кілька книжок віршів та прози. Багато перекладав з російської класики, зокрема Достоєвського. Найбільшого розголосу здобули його двотомові спогади «Моя доба» (1978) та «Щоденник без голосних» (1986), видані посмертно з передмовою Чеслава Мілоша. Так само посмертно з’явилася його збірка есеїв «Світ на гаку й під ключем» (1985) – як своєрідне продовження «Моєї доби».

Анджей Вернер

(1940) – літературознавець, та кінокритик. Опублікував 1971 року книжку «Звичайний апокаліпсис» – про творчість Тадеуша Боровського і, ширше, про людську поведінку в тоталітарній системі. У 1977-1989 друкувався головно у виданнях «другого обігу», зокрема в «Незалежній культурі». Видав книжку есеїв «Польське, архипольське» (1987), де на літературному й кінематографічному матеріалі гостро порушив проблематику польської інтелігенції в ПНР. Про небезпеку неглибокого порахунку з минулим, а також про нові небезпеки, що виринають з поверхового захоплення постмодернізмом ідеться в наступних його книжках – «Нудьга і захват» та «Кров і чорнило» (1997).

Міхал Ґловінський

(1934) – професор Інституту літературних досліджень ПАН, автор низки статей про мову комуністичної пропаганди, друкованих у підпільних виданнях і зібраних згодом у книжці «Новомова по-польськи» (1990). Подальші дослідження мови тоталітаризму з’явилися у книжках «Березнева мовна кампанія» (1991), «Пеенеріада» (1993), «Мова у стані облоги» (1996) та «Епілог» (1996). Опублікував також монографію «Молодопольський роман» (1969), «Відображене потойбіччя» – про поезію Болєслава Лєсьмяна (1981), «Перебрані міфи» (1990), ряд інших книжок.

Збіґнєв Герберт

(1924-1998) – один із найвизначніших польських поетів XX століття, автор багатьох збірок, з яких щонайменше дві – «Пан Сойко» (1974) та «Рапорт з обложеного міста» (виданий 1983 року в Парижі, після запровадження в Польщі військового стану) – здобули світовий розголос. Тривалий час жив за кордоном. Результатом його численних подорожей та постійних роздумів про європейську культуру й причетність до неї східноєвропейців (штучно ізольованих совєтською системою) стали збірки есеїв «Варвар у саду» (1962), «Натюрморт із вудкою» (1991) та виданий уже посмертно «Лабіринт над морем» (2000).

Вітольд Ґомбрович

(1904-1969) – найславетніший, чи, як дехто вважає, найскандальніший польський письменник XX ст. Від 1939 року жив в еміграції – спершу в Аргентині, згодом, від 1963 р., в Німеччині та Франції. Перші твори опублікував іще перед війною – збірку оповідань «Спогади періоду дозрівання» (1933), голосний роман «Фердидурке» (1937) та п’єсу «Скамандер» (1938). Після війни взяв активну участь у паризькій «Культурі», заснованій Єжи Ґєдройцем. Опублікував тут роман «Транс-Атлантик» (1953) та «Щоденники» (1953-1966, український переклад – 2000). Є автором ще кількох п’єс та романів – «Порнографія» (1960, український переклад 1991), «Космос» (1965), «Одержимі» (1973). Правдиве визнання прийшло до письменника, но суті, після смерті, коли спершу в Парижі, а згодом і на батьківщині вийшло 11-томове зібрання його творів.

Анджей Кійовський

(1928-1985) – прозаїк, літературний критик та есеїст. Автор багатьох збірок статей та кількох монографій, присвячених Марії Домбровській, Вітольдові Ґомбровичу та ідеологам і учасникам листопадового повстання 1830-1831 років, їхньому впливові на формування національної свідомості. Від другої половини 70-х років брав активну участь у самвидаві (“другого обігу”), викладав у підпільному університеті – т. зв. «Товаристві наукових курсів». Після запровадження військового етапу був інтернований – разом з багатьма іншими опозиційними митцями та активістами «Солідарності». 1983 року видав підпільно збірку есеїв «Тропи» – про місце релігії в культурі. Його останні есеї, зібрані у посмертних книжках «Межі літератури» (1991) та «Рахунок наших слабкостей» (1994), присвячені взаємовідносинам літератури й націоналізму, митців і влади, культури й політики. Великого розголосу набули також його посмертно опубліковані щоденники 1955-1985 років.

Лєшек Колаковський

(1927) – один з найвідоміших польських філософів. Пройшов складний шлях від захоплення комунізмом до «ревізіонізму» в другій половині 50-х років та закономірного виключення з партії в 1966 р., після виголошення у Варшавському уніерситеті лекції до 10-ї річниці познанських подій Жовтня 1956 року. Ще через два роки, підчас антисемітської кампанії, розв’язаної комуністиччним режимом, Колаковського виганяють з університету, а відтак і з країни. Викладаючи в Єйлі, Берклі та Оксфорді, Колаковський продовжував друкуватися в еміграційних польських журналах («Культура», «Анекс», «Літературні зошити», «Пульс»), а також у підпільному видавництві «Запис» у самій Польщі. Його філософські праці – «Основні течії марксизму» (в трьох томах, 1975-1979), «Розмови з дияволом» (1965), «Присутність міфу» (1972), «Якщо Бога немає» (1987), «Цивілізація на лаві підсудних» (1990) та інші – перекладено багатьма мовами світу. По-українськи досі з’явилася лише його невеличка книжка «Міні-лекції про максі-справи» (1999).

Чеслав Мілош

(1911) – класик польської літератури, поет, есеїст, лауреат Нобелівської премії за 1980 рік. Народжений у Литві, здобув університетську освіту у Вільнюсі (тодішнє польське Вільно) й там опублікував свої перші потичні твори. 1937 року переїхав до Варшави, де пережив окупацію й почав 1945 року співпрацю з комуністичною владою. Був на дипломатичній службі у США та Франції. Наприкінці 1950 р. вирішив залишитись за кордоном. До 1960 р. жив у Парижі, активно співпрацюючи з еміграційним журналом «Культура», відтак переїхав до США на викладацьку працю в Каліфорнійському університеті в Берклі. Окрім численних поетичних книжок та перекладів, опублікував також кілька автобіографічних повістей і низку збірок есеїстики. Українською мовою досить обширно друкувався у періодиці («Всесвіт», 1991; «Сучасність», 1993), але якісних книжкових видань в Україні досі не було.

Данута Сосновська

(1962) – історик літератури, професор Інституту слов’янської філології Варшавського університету. Автор ґрунтовної праці «Северин Гощинський. Духовна біографія» (1999), номінованої на найпрестижнішу польську літературну нагороду «Ніке», та багатьох статей, зокрема й в українській періодиці. Займається головно польською та чеською літературами доби романтизму, зв’язками між слов’янськими літературами ХІХ-ХХ століть, а також літературою польсько-українського пограниччя, де енергійно ревізує усталені «романтичні» стереотипи.

Марія Яніон

(1926) – професор Інституту літературознавства Польської академії наук, один із найбільших авторитетів у польському літературознавстві; дослідник романтизму та його філософських контекстів. Автор багатьох монографій та нарисів, зокрема «Романтизм. Вивчення ідей та стилю» (1969), «Романтизм, революція, марксизм» (1972), «Романтична гарячка» (1975), «Стосовно зла» (1989), «Посмертне життя Конрада Валенрода» (1990) і ряду інших. В есеях звертає увагу на вигасання романтичних міфів у польській культурі та брак нових понятійних і мистецьких зразків, без яких важко осягнути досвід війни та тоталітаризму. Обговорює також духовні проблеми світу, в якому змішуються висока й низька, елітарна й масова, споглядальна й ігрова культури.

Робота над цією книжкою стала для мене великою інтелектуальною пригодою. З величезної кількості матеріалу я намагалась вибрати передусім есеї, які, незалежно від часу свого написання, звучать і нині напрочуд актуально. Підсвідомо я адресувала цю книжку молодому українському читачеві, хоч, сподіваюся, кожен читач знайде в ній щось для себе пізнавально цікаве й інтелектуально захопливе.

Оля Гнатюк