Агент СД

Розділ IX

— Так от. В одному будинку з член-кором Стародубом живе такий собі Пищенко, вже немолодий, сім разів судимий, відбував покарання за шахрайство, в тому числі шантаж і здирство. З Стародубами, особливо з «кореспондентшою» Іриною Семенівною у конфлікті. Через собаку. Колись Пищенко, будучи у нетверезому стані, вдарив стародубівського пуделя дрючком. «Кореспондентша» скаржилася дільничному і навіть хотіла подавати до суду. Пищенко при сусідах нахвалявся зробити їй «тьомную жизнь». До речі, ініціали Пищенка С. Д. — Степан Данилович. На це звернули увагу наші юні друзі, які мені ту інформацію про Пищенка й видали. Женя живе в одному будинку з Пищенком і Стародубом.

— Ну, а причому тут Помазан, Яворський, Петриківський? З ними ж у Пищенка нема конфлікту.

— Спробував шантажувати Стародуба, вийшло. Він і на інших переключився. Навколо Степана Даниловича крутиться багато молоді. Як усі шахраї, він людина контактна, товариська. Для молодих сучасних гультяїв, які люблять кайф і ненавидять працю, моральне кредо Степана Даниловича, його життєвий досвід привабливі й надихаючі. Можливо, сам Степан Данилович і не шантажує. Він, так би мовити, «мозковий центр». А безпосередні виконавці — молоді лобуряки. Тому вони й називають себе агент «СД» — «агент Степана Даниловича» — така собі гра слів.

— Що ж, логіка є. Вам, Анатолію Петровичу, не відмовиш у розсудливості.

— Вчуся у вас, дорогий Степане Івановичу.

— Отже, давай підсумуємо, що ми маємо на сьогоднішній день. Головне те, що тепер уже ясно: агент «СД» — не страховий агент, що випадково помилився номером. І професору Петриківському, виявляється, він дзвонив. І доктору наук Помазану. Отже, не тільки академіку Яворському. А те, що розповіли наші хлопці сьогодні про свій візит до Помазана, — взагалі дивовижно. Помазан прямим текстом, не криючись, говорив з ними, думаючи, що вони посланці агента.

— Гадаю, з Помазана й треба почати.

— А може, з Яворського? От Ніна сказала, що сьогодні до неї приходила дружина Яворського, плакала, не знає, що робити. Чоловік категорично забороняє їй втручатися у його «програш», а вона з відчаю пішла на неетичний крок, зазирнула у його ощадкнижку і виявила, що «програв» він не двадцять, як говорив, а сорок тисяч, удвічі більше.

— Сорок?! — вигукнув капітан Попенко. — Знову сорок! Стільки ж, як професор Яворський та член-кор Стародуб. Це вже не випадково. Нічого собі «такса» у цього «агента». Але все-таки мені здається, починати треба з Помазана. Раз він говорив з хлопцями так одверто, на цьому можна зіграти. А до Яворського як під'їдеш? Він з дружиною на цю тему не хоче говорити, зі мною не захоче й поготів.

— Ну що ж, можна почати й з Помазана. Помазан за тобою. Ти й підеш до нього… Але знову ж таки неофіційно. Ніна пробувала умовити дружину Яворського написати заяву, щоб можна було почати розслідування, але та й слухати не хоче. Отже, можлива лише приватна делікатна розмова.

— Спробую.

Наступного дня Анатолій Петрович подзвонив надвечір Помазану:

— Пробачте, будь ласка, мені сказали, що ви колекціонуєте порцелянових собак. Я теж колекціонер, правда, початкуючий. Чи не можна було б глянути на вашу колекцію?

— О! Будь ласка! Будь ласка! Дуже приємно. Приходьте. Хоч зараз.

Колекціонери — народ особливий. Коли хтось виявляє інтерес до предмета їхньої пристрасті, вони ладні прийняти його навіть серед ночі.

Помазан зустрів Анатолія Петровича, як то кажуть, з розкритими обіймами.

Розглядаючи порцелянових цуциків, Анатолій Петрович висловлював щире захоплення. Йому навіть не доводилося кривити душею: статуетки були справді чудові.

— У вас унікальна колекція. Це справжнє багатство. Але, пробачте, ви дуже необережні, — усміхаючись якомога привітніше, сказав Анатолій Петрович. — Зараз так зросла злочинність, а ви пускаєте до себе незнайому людину, повіривши їй на слово.

— Я довіряю своїй інтуїції, — сказав Помазан. — І вона ніколи мене не підводила.

— Ніколи? — знову усміхнувся Анатолій Петрович. — Ви так певні? І не бувало, що ви помилялися в людях? Не бувало, щоб хтось зловживав вашого довірливістю?

— У принципі ні.

— Тоді ви щаслива людина. На жаль, деякі ваші колеги вчені не можуть цим похвалитися. Є підозри, що зараз у середовищі вчених, академіків, професорів діє якийсь спритний шахрай, який називає себе агент «СД». Дзвонить, вимагає гроші, причому велику суму. Сорок тисяч. — Анатолій Петрович, кажучи, дивився просто у вічі Помазану.

Той одразу спохмурнів.

— Хто ви такий? Здається, інтуїція мене таки підвела. Вперше в житті.

— Ні. Якраз не підвела, — усміхнувся Анатолій Петрович, виймаючи посвідчення. — Я з міліції. Хотів би допомогти вам і вашим колегам. Розумію — коли професійний досвідчений злодій шантажує, він робить це дуже вміло і те, що жоден з потерпілих не звернувся до міліції, свідчить про високий професіоналізм рекетира. Але тим більше його треба знешкодити…

— Я з вами згоден, але… — Помазан теж усміхнувся. — Мене ніхто не шантажує. І я не знаю ніякого агента «СД». Пробачте…

Помазан дивився прямо у вічі Анатолію Петровичу, і в погляді його була рішучість і непохитність.

— Шкода, що ви не довіряєте нам, — зітхнув Анатолій Петрович. — Тим ви ставите під удар не лише себе, а й своїх колег. Адже агент «СД», відчувши безкарність, накоїть ще багато лиха.

— Мені теж шкода, але я вас запевняю, що нічим не можу допомогти.

— Я хотів би повірити, що це так. Але… Позавчора у вас було двоє хлопців… Це гарні хлопці, нічого спільного з агентом «СД» не мають.

Помазан нервово стулив губи:

— Ви хочете сказати, що це ваші агенти? Це ви їх підіслали?

— Ні. Не ми. Вони з власної ініціативи.

— А звідки тоді вам відомо?..

— Просто ми давні друзі… Отже, говорити, що ви нічого не знаєте про агента «СД», не зовсім коректно.

— І все-таки я нічого про нього не знаю. Слів «агент „СД“» я не вимовляв. Це можуть підтвердити ваші юні друзі. А якщо я справді комусь хочу допомогти грошима, — це моя особиста приватна справа і нічого протизаконного я не роблю. Кажу вам, ніхто мене не шантажує, не примушує. Я сам, свідомо, з власної волі й бажання роблю те, що хочу. У нас багато нових прогресивних законів, але Верховна Рада ще, здається, не прийняла закону про те, щоб міліція контролювала, на що людина витрачає свої, чесно зароблені гроші… Отже, на цьому розмову давайте припинимо. Я вдячний вам за турботу. Бажаю вам успіхів у боротьбі з правопорушеннями і злочинністю. Людина ви, очевидно, непогана. Інтуїція мене все-таки не зрадила. Бувайте здорові!

Анатолію Петровичу Попенку нічого не лишалося, як потиснути руку доктору наук Помазану і піти.