Агент СД

Розділ VIII

Домовилися так — Женя дзвонить член-кору Стародубу, Вітасик — доктору наук Помазану. Номери телефонів дізналися по 09.

З «кореспондентшою» вирішили не розмовляти. Але трубку як на те знімала весь час саме вона.

Помазанів телефон взагалі мовчав. Тільки десь годині о сьомій, коли Вітасик уже без всякої надії востаннє набрав номер, в трубці несподівано клацнуло, монета провалилася, і бадьорий голос промовив:

— Алло!

Вітасик так розгубився, що забув усі зарані продумані слова і не міг нічого сказати.

— Алло! Я вас слухаю! — повторив голос.

— Відповів, — прошепотів розгублено Вітасик Жені, прикривши трубку рукою.

— Ну що ж ти? Давай!.. Доктор наук Помазан! Вас турбують за дорученням агента «СД», — гаряче зашепотів, підказуючи, Женя.

— Доктор наук Помазан? — тремтячим голосом спитав у трубку Вітасик.

— Так-так. Я вас слухаю.

— Вас турбують за дорученням агента «СД»… — одним духом випалив Вітасик і замовк.

На тому кінці дроту теж якусь хвилю мовчали, а потім той самий бадьорий голос швидко заговорив:

— Слухаю вас уважно. Не кладіть трубку. Говоріть.

— У нас є важлива інформація. Тільки не по телефону.

— Що ж, приходьте. Будь ласка. Я вас чекаю. Адресу знаєте? Пушкінська вулиця, 7, квартира 91, п'ятий поверх. Приходьте.

Повісивши трубку, Вітасик якийсь час розгублено дивився на Женю, потім слово в слово переказав усе, що говорив Помазан.

— Так, — сказав Женя. — Значить агент «СД» таки справді існує. І Помазан про нього знає. Інакше він би просто здивувався: «Який агент, що за жарти?»

— Точно, — хитнув головою Вітасик. — Я ж так і казав. Пам'ятаєш? Якщо не здивується, а навпаки — схвилюється, значить, агент йому дзвонив.

— Що ж робити? Іти до нього?

— Я думаю: треба. А що він нам зробить? В крайньому разі розкажемо все як є. Без брехні.

— Взагалі, правильно. Ми ж хочемо їм усім добра. Щоб той агент їх не шантажував, не витягав у них гроші.

— Але щось надто швидко погодився він зустрітися, — роздумливо проказав Вітасик. — Та ще й сам: «Не кладіть трубку. Говоріть…» А може, там уже засідка? Ми прийдемо, а нас — цоп! — міліція.

— Ну й що? Ти міліції боїшся?

— Та ні… але… подумають, що ми з тим агентом заодно.

— Не подумають. Ми ж для затравки. І Горбатюк у курсі, — Женя заспокоював Вітасика, але й в самого коти на серці шкребли.

Засідки не було.

Двері їм одчинив маленький худорлявий дідок у потертих джинсах, кросівках і картатій фланелевій сорочці.

З-під сивих настовбурчених брів весело дивилися жваві сірі очі.

— Це ви дзвонили? Заходьте-заходьте.

Він завів їх у велику кімнату, заставлену скляними шафами, де не лише на полицях, а й нагорі під стелею стояли десятки, а може, й сотні фарфорових собачок.

У Жені й Вітасика аж очі розбіглися.

— Що? Подобається? — усміхнувся Помазан і, не чекаючи відповіді, закивав головою. — Будьте певні! Такої колекції немає ні в кого на Україні. З усього світу. З п'ятдесяти трьох країн. А оцей маленький з одбитим вухом побував навіть в Антарктиді. З експедицією… Ну добре, добре, — перебив він сам себе, — не будемо відволікатися… Сідайте, будь ласка!..

Він посадив хлопців на низенький м'який диван і уважно почав роздивлятися, переводячи погляд то з Жені на Вітасика, то з Вітасика на Женю.

Хлопці розгубилися і мовчали.

— Що ж вам сказати, хлопці мої дорогі, — враз посерйознішавши, промовив доктор наук. — Бачу, ви не наважуєтесь почати розмову. Дуже ви молоді й, мабуть, недосвідчені. Не знаю, чого вам доручили цю справу. Я б на його місці обійшовся без такої делегації. Розчулювати мене не треба. Передайте, що я не передумав, що все зроблю. А затримався тому, що… вибачте, ще не зібрав потрібної суми. Так і передайте. Але я вже знайшов покупців і на тому тижні…

Хлопці були так вражені його словами, що тільки перезиралися, не в змозі вимовити ні слова.

— Не буду вас більше затримувати, діти мої дорогі. Нелегка у вас місія. От нате вам на згадку про мене, — він витяг з шухляди і простягнув їм по шоколадному цуцику у блискучій кольоровій обгортці.

Через хвилину, так нічого й не сказавши, вони вже стояли за дверима на площадці, тримаючи у руках шоколадних цуциків.

І тільки на вулиці Женя нарешті сказав:

— Ну!.. Ти щось розумієш?

— Все розумію! По-перше, що ми — йолопи. По-друге, що він прийняв нас за спільників агента «СД», який прислав нас до нього, щоб розчулити, бо він досі не сплатив гроші. По-третє, що Помазан щось продає, щоб зібрати потрібну суму. І по-четверте, — і це найголовніше! — що агент «СД» таки рекетир і шантажує вчених. Тут сумнівів нема жодних.

— Так. Я згоден. Сумнівів нема.

— То що ж тепер робити?

— Мусимо щось робити. Бо так вийшло, що ми стали фактичними спільниками рекетира. Наш візит допоможе йому прискорити одержання грошей.

— А що ж тепер?

— Думаю, що з рекетирами нам самим тягатися не під силу. Треба знову йти до Горбатюка. Тепер уже, думаю, він не відмовиться. Факти переконливі.