Амок

І. ТАМ, ДЕ КОЛИСЬ ГУРКОТІВ КРАКАТАУ

Невеликий голландський військовий корабель «Саардам» наближався з півдня до Зондської протоки. З лівого боку — Суматра, а з правого — Ява поступово насовувалися все ближче й ближче, ніби мали намір зовсім загородити дорогу.

— Згорнути паруси! Збільшити пари! — наказав капітан.

«Саардам» вміщав дві тисячі тонн вантажу і міг пливти як за допомогою вітру, так і за допомогою пари. Доки він був у відкритому морі, то використовував паруси, а тепер у вузькій протоці, де вітер щохвилини змінював свій напрямок, паруси тільки заважали. Та надвечір вітер почав стихати взагалі.

— Значить, завтра вранці будемо в Батавії^[1], — сказав лейтенант Бренд, — лишилося всього миль сто.

— Тільки неприємно йти цим вузьким коридором вночі, — похмуро промовив капітан.

— Дурниці! — весело відповів Бренд. — Ми ж, можна сказати, вже дома, дорогу знаємо. Правда, старий? — ввернувся він до боцмана Гуза, що стояв поруч і смоктав свою люльку, з якою ніколи не розлучався.

Той неквапливо вийняв з рота люльку, плюнув у море і сказав:

— Зав'яжіть мені очі, і я беруся так провести вас у Батавію.

Правду кажучи, і сам капітан знав, що ніякої небезпеки не може бути. Сказав він це так собі, за звичкою, як добрий господар, що повинен усе передбачити.

«Саардам» віз у Батавію зброю: сотню кулеметів, близько тридцяти тисяч гвинтівок та певну кількість інших військових припасів. Чотири гармати й шістдесят чоловік складали його військову силу.

Але про небезпеку ніхто й не думав, навіть само начальство. Ну хто міг загрожувати державному військовому кораблю у морі? Чи не оті нещасні підневільні рибалки, що у своїх поганеньких човнах снували туди й сюди? Зрозуміло, що таке нікому не могло спасти на думку на початку 1926 року.

Команда наполовину складалася з солдатів-індонезійців, набраних з різних островів і вимуштруваних не гірше за голландців. Тут були люди і з Суматри, і в Борнео, і з Целебеса, але більшість була з Яви. Одягнуті у військову форму, вони мало чим відрізнялись од білих; тільки колір їх тіла був або жовтіший, або темніший.

Серед них вирізнявся балієць (з острова Балі, на схід від Яви) Салул — високий худий малаєць з вдумливими й виразними очима. Десять років тому він якось потрапив на постійну роботу у військово-морські майстерні в Сурабайї і через кілька років став кваліфікованим слюсарем. На «Саардамі» Салул працював за своєю спеціальністю: як хороший господар, ходив по кораблю, все роздивлявся, обмацував — там пристукне, там підправить. Начальство тільки тішилося, дивлячись на нього.

Тимчасом «Саардам» обминув кілька голих піщаних островів, серед яких один був особливо цікавий. Він мав вигляд звичайної вершини гори, але з одного боку був нібито відтятий з верху до низу. А посередині лишилося заглиблення, наче колись тут з-під землі йшов хід.

— Кракатау! — почулися голоси, і всі почали дивитися на гору з якоюсь особливою увагою.

Гола скеля, без жодної зеленої рослинки, була мертва. На її чорному фоні миготіли білі чайки. Вода тихо хлюпотіла під горою. Скісне проміння вечірнього сонця мерехтіло з одного боку, як на кольоровому склі.

— Хто б міг подумати, — промовив лейтенант, — що ця тиха скеля знищила сорок тисяч людей і зруйнувала кілька міст? Щасливець Гуз бачив, здається, сам це цікаве явище? — знову звернувся він до боцмана.

Люлька Гуза задиміла ще дужче. Видно було, що він переживав жахливі спогади.

— Нікому не бажаю такого щастя, — сказав він крізь зціплені зуби, не виймаючи люльки з рота.

— Розкажи, розкажи, як воно було! — почали просити товариші.

Гуз засопів ще сильніше, потім вийняв люльку з рота, вибив її об борт, сховав у кишеню й повільно почав:

— Мені було тоді років п'ятнадцять^[2]. Ми жили он там, в Анжері. Біля цього острова мені доводилось плавати. Він тоді займав площу втроє більшу, ніж тепер, але й тоді на ньому ніхто не жив. Ми знали, що це вулкан, що років двісті тому він діяв, що в ньому є три невеликі кратери на відстані трьох-чотирьох кілометрів один від одного, але про це ніхто не думав, бо таких вулканів на самій лише Яві аж 121^[3]. І ось одного разу Кракатау прокинувся. Почувся гуркіт, над кратером піднялася стовпом хмара, як потім казали, на одинадцять кілометрів заввишки. Вночі вона світилася; все це ми могли спостерігати з Анжера, хоч від нас до вулкана було тридцять п'ять миль. Через деякий час посипався попіл і покрив землю й дерева, ніби снігом. За кілька днів стало тихше; потім почалося знову. Так тривало три місяці. Ми звикли, перестали непокоїтися й були дуже задоволені, що вулкан знаходиться далеко від нас, у морі, і нікому не може загрожувати. Але 26 серпня близько полудня почувся такий гуркіт, що ми не чули голосу один одного, затряслася земля, падали будинки. Над кратером був уже стовп, як пізніше писали в газетах, тридцять кілометрів заввишки. Потім стало темно. Море розбушувалось. Хвилі ринули на землю і знесли половину нашого міста й кілька сіл. Наш будинок лишився на місці. Зверху весь час сипався попіл. Іноді долітало розпечене каміння. Земля тряслася без упину. Темрява була така, що за два кроки нічого не було видно. Середнього пекла розходилася буря. Хвилі все натискали, але вони були густі, липкі від попелу. Здавалося, що й небо, і земля, і вода перемішались. Дощ, змішаний з попелом, падав на землю гарячою гряззю. Звичайно, народ був переконаний, що настав кінець світу. Люда бігли світ за очі, наштовхувалися в темряві на будинки, дерева падали й тонули в гарячій багнюці. Кажуть, що ця пітьма тривала вісімнадцять годин, та для нас усіх це було цілою вічністю. Усі, хто міг, тікали якнайдалі від берега, до вищих місць; спробували й ми, але одразу ж переконалися, що тоді буде ще гірше: до пояса в багнюці, в темряві все одно не можна було нікуди стекти. А наш будинок стояв на найвищому місці; ми й вирішили нікуди не тікати.

Багато сусідів також зібралися до нас. Ось стихла буря, крізь жовтий туман проглянуло сонце. Ми аж закричали від радості: «Кінець! Врятувалися!» Але раптом почувся страшенний гуркіт, і могутній поштовх повалив нас на землю. А через хвилину я побачив таке, чого ніколи не забуду: на нас сунула гора, темна, руда, а на її вершині корабель.

Гуз замовк і поліз по люльку. Мовчали й слухачі. З лівого боку поволі наближався Кракатау. Він мав такий мирний вигляд, ніби вся ця історія його не стосувалася…

— Ну, а як же все-таки ти врятувався?

— Не знаю. Коли я опритомнів, то лежав на пагорку кілометрів за шість від дому, біля мене валявся дах з нашої хати, а за сто метрів далі — розбитий корабель… Уся моя сім'я загинула. Та й взагалі з нашого міста лишилося в живих чоловік п'ятнадцять,

І Гуз відійшов убік. Видно, йому не хотілося більші говорити про це.

Ми можемо додати, що морські хвилі від цього вибуху, пройшовши відстань 15 000 кілометрів, докотилися до Америки, а гуркіт люди чули за 3400 кілометрів. На десятки кілометрів навкруги шар попелу досягав 20–40 метрів товщини. На поверхні моря він кілька днів плавав, наче крига, в два метри завтовшки, доки не пішов на дно. Один корабель шість днів сидів у цій каші, і пасажири ледве не померли з голоду.

Зрозуміло, що узбережжя Суматри, а особливо Яви, яке знаходиться нижче, були знищені дощенту. Замість міст, сіл, ланів, лісів утворилася мішанина з речей, тварин, людей, рослин і багна.

Через кілька місяців у Європі й деяких інших місцях землі помітили, що перед заходом сонця небо набуває особливого зеленого кольору, ніби сонячне світло проходить крізь пил. Вчені пояснили, що це пил з Кракатау на висоті шістдесяти-сімдесяти кілометрів.

«Саардам» ішов далі. Кракатау лишився позаду. За ним пішли інші острівки, маленькі, низенькі.

— Ці острівки зробив Кракатау, — сказав лейтенант. — А он там далі знаходиться чималий і людний острів — Себезі; на ньому тоді загинули всі до одного жителі.

Ці спогади та живі й мертві свідки жахливих подій справили велике враження на всю команду «Саардама». Ніхто навіть не помітив, як стало темно. Та й взагалі під тропіками ніч завжди настає раптово, без сутінків. Доки світить сонце — день, а як тільки в а йшло — одразу настає ніч. Корабель же був тепер на екваторі, де цілий рік сонце сходить точно о шостій годині і заходить також о шостій годині.

Корабель спалахнув вогнями і попрямував ближче до яванського берега.

У найвужчому місці Зондської протоки, якраз посередині її, лежить острів з дуже цікавою назвою: «Поперек Дороги».

— Може, цей самісінький Кракатау навмисне зробив острів поперек дороги? — пожартував молодий матрос.

— Ні, він тут був завжди, — усміхнувся Гуз. — Він уже давно заважає всім.

Але особливо скаржитись на «Поперек Дороги» не доводилось: з обох боків він все ж таки лишав вільний шлях миль п'ять-шість завширшки.

Заблищав маяк з правого боку. За ним мерехтіли слабенькі вогні Анжера. Гуз задумливо дивився на своє рідне місто, яке було для нього зовсім новим, чужим.

— Ти був у Анжері після того? — запитав його молодий матрос.

Гуз відповів не зразу. Випустив із своєї люльки кілька хмарок диму і лише після того, як вони зникли, сказав:

— Був. Один тільки раз. Але це не просто інше місто, інші люди, а й зовсім інша країна. Я себе там відчував ніби небіжчик, який через сто років виліз із могили й пішов собі ходити по місту, де його ніхто не знає та й він сам не знаходить нічого знайомого.

Ось уже й Анжер лишився позаду. Спереду, трохи лівіше, зачорніли обриси «Поперек Дороги». А берег Яви трохи відійшов праворуч. Там було вже зовсім темно; берег багнистий, безлюдний. Звідти насувався білий туман, застилаючи дорогу. І тільки вдалині крізь туман ледве блимали вогники Мерока — містечка, що знаходиться від Анжера на відстані близько двадцяти п'яти кілометрів.

Увіходячи в найвужче місце, «Саардам» зменшив хід. Частина матросів спустилася у свої каюти, решта залишилась на носі.

Тільки Салул з одним із своїх товаришів чомусь лишилися на кормі, пильно придивляючись то до «Поперек Дорога», то до берега Яви.

Раптом спереду, з туману, почулися злякані вигуки.

— Що там таке? — запитав капітан.

— Здається, човен на дорозі, — відповіли йому.

Гучний гудок розітнув нічну тишу. Але величезний незграбний човен опинився перед самісіньким носом корабля. «Саардам» ще більш уповільнив хід.

— Геть з дороги! — закричали з корабля.

— Та його наполовину залило водою! — вигукнув хтось.

І справді, човен був наповнений водою, а в цій воді кричали від жаху чотири темні чоловіки.

Капітан розсердився. Він уже хотів дати команду «вперед», щоб зовсім втопити цих дикунів — хай не стають поперек дороги. Але в ту ж мить йому спало на думку, що важкий величезний човен може пошкодити й самий корабель. І замість «вперед» він наказав «назад». Корабель зовсім опинився й поволі почав завертати, щоб обминути човен.

Звісно, що всі люди на кораблі зацікавились такою пригодою. Вони збилися докупи на носі, й дехто сміявся, а дехто співчував рибалкам.

Лише Салул і його товариш Барас ніби нічого не чули й не бачили. Вони навіть не глянули в той бік, а тільки для чогось опустили з корми у воду два кінці вірьовки і міцно їх прив'язали. Ніхто цього не помітив.

Потім вони про щось поговорили, й Барас мерщій побіг униз.

«Саардам» тимчасом обминав човен. Раптом погасла електрика.

— Знову щось сталося?! — загримів зверху голос капітана. — Розстріляю! Зараз же полагодити, а поки що засвітити ліхтарі! Щоб через хвилину було світло!

Хоч ліхтарі були завжди напоготові, але цього разу їх чомусь або не знайшли на своєму місці, або вони були зіпсовані.

Зчинилася метушня. Люди бігали по палубі, шукали, кричали, світили сірники, але все це робилося безладно.

Капітан від здивування та обурення навіть кричати не міг; кілька хвилин він стояв, немов скам'янілий, не вірячи своїм очам і вухам. Як!? На військовому кораблі, вночі у морі, поряд з чужими людьми таке безладдя, темрява, гармидер! Та за це ж треба розстріляти всю команду і його самого разом з усіма!

— Що це таке? Тут є, здається, чужі?! До зброї! — почувся голос лейтенанта. Але тієї ж миті він відчув страшенний удар по голові й упав непритомним.

— Нікого з чужих тут нема, — сказав спокійно Салул, — зараз буде світло.

Але на палубі тимчасом почало коїтися щось зовсім незрозуміле, — боротьба, крики, штовханина.

— Зрада! Обороняйтесь! — знову залунали голоси, і на всьому кораблі в темряві почалася бійка. Прокльони, шум боротьби, люте гикання або смертельне хрипіння. Ось кілька разів хлюпнула вода за бортом; невідомо. тільки, чи сама кинулась рятуватися людина, чи її викинули.

Капітан з рульовим були самі на своєму містку. Ще при першому вигуку лейтенанта капітан вихопив револьвер і дав сигнал:

— Тривога! Всі наверх!

Але його наказ не був виконаний. Ніхто не прибіг знизу, і боротьба тривала далі. Пролунало кілька пострілів, та й усе.

Капітан відразу зрозумів, що це безладдя може погубити їх. Треба було, чого б це не коштувало, зібрати своїх в одне місце. Він вистрілив з револьвера і крикнув:

— Збиратися сюди, до мене!

Він уже бачив, що хтось нападає, але хто саме і скільки їх? Крім тих чотирьох рибалок, у човні нікого, здається, не було видно. Невже ж це тільки вони? А коли ні, то хто ще, звідки й як?

Але роздумувати не було часу. Принаймні було видно, що нападає багато людей.

— Світло, світло швидше! — знову закричав капітан униз, до механіка.

І знову відповів йому спокійний голос Салула:

— Зараз, зараз, капітане!

Тимчасом решта команди зібралася в одне місце, біля капітанського містка, і відбивалася, чим хто міг. Уже видно було, що навколо зібрався великий натовп чужих людей. Можна було вже стріляти у них, не боячись влучити в своїх.

— Де ж ваша зброя, мерзотники ви, зрадники! Чому не стріляєте? — крикнув капітан до своїх солдатів і почав сам стріляти в натовп ворогів.

Тоді й звідти посипалися кулі, і за якусь мить капітан похитнувся, поранений у руку і в бік.

Тільки тоді спалахнуло світло і осяяло корабель. Те, що побачив капітан, вразило його дужче, ніж кулі.

Вся палуба була заповнена місцевими жителями. Їх було чоловік шістдесят. Деякі одягнені, як і всякий білий, інші тільки в штанях або коротких спідничках. Чоловік двадцять держали напоготові рушниці, а решта мала в руках криси (криві кинджали). Попереду, як начальник, стояв Салул з револьвером лейтенанта в руці, а поруч з ним шість чоловік з команди «Саардам» в повній голландській королівській формі і при зброї. Звісно, ці матроси були з індонезійців.

Поруч сидів на палубі лейтенант, який щойно прийшов до пам'яті і поглядав навколо, не розуміючи, що тут робиться. Трохи далі лежало чоловік десять убитих і тяжко поранених матросів та тих, що нападали. А біля містка збилася докупи решта оборонців — п'ятнадцять-двадцять чоловік, з яких тільки два-три мали зброю.

— Зрадники! Що ви робите? Вас же розстріляють, як собак! Покайтеся, доки не пізно! Я обіцяю, що вам подарують принаймні хоч життя, — звернувся капітан до своїх зрадників-матросів.

Вони тільки засміялися у відповідь, а Салул сказав:

— Знаємо ми ваші обіцянки. Та, відверто кажучи, нам і каятися нема ніякого бажання, бо ми робимо добру справу.

Від такої образи капітан рвонувся, хотів знову схопитися за револьвер, але невистачило сили. Голова запаморочилась, і, він опустився додолу.

Внизу, під палубою, на той час лишалося чоловік тридцять п'ять команди. З самого початку нападу люки були щільно зачинені та закріплені, і половина команди лишилася внизу в полоні. Вони чули, що на палубі йде бій, чули тупіт, грюкіт, стрілянину, але нічим не могли допомогти, хоч і зброї в них було більше, ніж треба. Вони могли б перемовлятися через слухову трубу, яка йде з машинного відділення до капітанської будки, але тепер не було кому з ними говорити.

Тоді вони почали грюкати й ламати люки, та це була безнадійна справа. Крім того, внизу добре знали, що нагорі вистачило б кілька чоловік, щоб справитися з ними всіма, досить тільки почати висовувати голови з люків. Так вони й змушені були чекати, доки їх долю вирішать там, нагорі.

Більше половини з них були індонезійці. Вони мали відокремлені від голландців приміщення і завжди відчували себе людьми другого гатунку. Але їх так виховали й так призвичаїли до цього становища, що рідко кому могло спасти на думку, ніби це несправедливо. І все-таки голландці не були впевнені, що їхні «товариші» захищатимуть їх.

Тимчасом на палубі Салул говорив матросам:

— Ви самі добре знаєте, що захищатися ви не можете — і зброї у вас майже зовсім нема, і самих вас менше за нас. Здавайтеся швидше.

Справа була настільки ясна, що доводити довго не довелося. Матроси-тубільці й самі хотіли таким чином скінчити справу, і лише страх перед білими примушував їх чекати, поки ті почнуть першими. А білих матросів було всього кілька чоловік. Побачивши, що капітан і лейтенант вибули із строю, вони підняли руки, а за ними дружно підвелися всі кольорові руки.

Через хвилину все було скінчено. Тих, що здалися, відвели вбік і взяли під варту.

Лишалася половина команди внизу.

Салул піднявся на місток і звернувся до них через переговорну трубу:

— Корабель в руках яванського народу. Команда на палубі здалася і роззброєна. Капітан поранений, і йому потрібна лікарська допомога. Опір з вашого боку — безглуздя. Пропонуємо вам здатися.

Внизу серед голландців особливо гарячився молодий мічман ван-Хорк. Він так і горів бажанням розпочати бійку з «розбійниками». Він читав багато книжок, де голландці завжди були героями, завжди всіх перемагали, особливо різних там дикунів і піратів. Він і сам марив про таке геройство, часто жалкував, що йому ні разу не випадало зустрічатися з ними і навіть розраховувати на це не доводилось, бо навколо було так тихо, спокійно, буденно.

Нарешті, рішуча хвилина настала, і ось — на тобі: навіть скористатися нею не можна, сиди тут і чекай невідомо чого.

За відсутністю вищого начальства, яке лишилося нагорі, мічман ван-Хорк був тут старшим командиром. Він уже уявляв собі, як із своїми вірними матросами визволить корабель, як прославиться не тільки на всю Голландію, а навіть на весь світ.

— Брати! — звернувся він до свого загону. — Нас тридцять чотири чоловіки, в наших руках уся зброя і, можна сказати, весь корабель, машини, припаси. Без нас вони не зможуть просунути корабель ні на крок. Навіть коли ми пустимо машини без керма, то все одно приб'ємося до якого-небудь берега, а там уже прийде й допомога. Мало того — якщо ми нікуди й не просунемось, а продержимось на місці до ранку, то нас також помітять і прийдуть на допомогу. Не забувайте, що ми знаходимось у людному місці, біля своїх берегів.

Міркування були слушні, і навіть Гуз, який спокійно сидів і димів із своєї люльки, і той мовчки кивнув головою на знак згоди.

В цю мить передали, що згори надійшла пропозиція здатись.

Ван-Хорк побіг до труби.

— Хто ви такі і як ви посміли нападати на військовий державний корабель?

— Ми — господарі цієї країни і беремо корабель у свої руки, — відповів якийсь знайомий голос, але мічман не міг одразу впізнати чий.

Ван-Хорк аж позеленів від злості.

— Скоро ми побачимо, хто тут господар! — відповів він, ледве стримуючись. — А поки що пропоную вам здатися. Бо через кілька годин ви будете гойдатись на шибениці.

— Ось тобі й на! — звернувся Салул до своїх малайською мовою. — Бачите, вони пропонують нам здатися!

Це викликало веселий сміх серед повстанців. Потім Салул знову сказав у трубу:

— Ну, тоді ми знайдемо засоби заспокоїти вас. Поки що подумайте.

— Подумайте і ви, поки не пізно! — крикнув у відповідь ван-Хорк.

«Саардам» увесь цей час стояв на місці, машини глухо гули, працюючи вхолосту. Корабель навіть почало відносити трохи назад. Ззаду було причеплено чотири човни, на яких приїхали інсургенти (повстанці). Електрика на палубі погасла: це внизу вимкнули світло.

— Тим краще, — сказав Барас, — нам все одно немає потреби бути дуже освітленими.

Було годин десять. До ранку лишалося ще вісім годин. Навколо було тихо. Рух у Зондській протоці завжди дуже незначний, оскільки вона веде в південну безлюдну частину Індійського океану. Ліворуч темнів «Поперек Дороги», далеко праворуч миготів вогонь маяка.

Інсургенти почали радитися. Стояло питання: що робити далі?

— Ми маємо у своєму розпорядженні вісім годин, — сказав Салул, — час немалий. Але як заволодіти серединою корабля? Чи не спробувати штурмом взяти їх?

Найстарший з новоприбулих, Гудас, похитав головою і сказав:

— Це невигідно з двох причин: по-перше, вони можуть усіх нас по черзі перебити, а по-друге, під час такої бійки всередині корабля легко можуть вибухнути боєприпаси, і тоді ми не тільки всі загинемо, але й втратимо найдорожче для нас — зброю.

Саме в цей момент з півночі подув легкий вітерець. Барас раптом схопився й крикнув:

— Нічого цього не треба! Ми піднімемо паруси й підемо назад. Правда, вітер ще дуже слабкий, але за вісім годин ми зможемо від'їхати досить далеко. А на світанку можна чекати й сильнішого вітру. Вони хап собі там сидять. Ми встигнемо з ними справитись у морі.

Пропозиція була проста й розумна. Поки що спинилися на ній. Закипіла робота. Усі малайці вже давно відомі як спритні, натреновані моряки. Незабаром паруси були підняті.

«Саардам» став потроху повертати. Справа йшла мляво; вітер був дуже слабкий, часом зовсім стихав, і лише через півгодини корабель широкою дугою повернув назад. Тоді пішло легше. Вітер дув у спину хоч і не сильно, але зате його сила використовувалась повністю. Ось зник «Поперек Дороги», почав наближатися Анжер. Так ішли з годину.

Але раптом застукотіла машина і… корабель пішов назад!

— Ах, прокляття! Вони зрозуміли, що ми від'їжджаємо, і дали задній хід, щоб перешкодити!

Почалося незвичайне змагання: хто переможе — машина чи вітер?

В цю мить застогнав капітан. Салул згадав, що поранений лежить без будь-якої допомоги, і сказав у трубу:

— Пришліть лікаря: вашому пораненому капітанові потрібна допомога.

Звідти не відповіли, але було чути, що там радяться. Нарешті ван-Хорк сказав:

— А яка гарантія, що це не провокація?

Салул підвів голову, глянув навколо і, побачивши лейтенанта, сказав йому:

— Ви погодитеся від свого імені запросити лікаря до вашого капітана?

Лейтенант так само обміркував становище, як і ван-Хорк. Треба було виграти якомога більше часу. Але не можна було й залишати без допомоги свого капітана, хоч, напевне, їх усіх ці розбійники потім можуть розстріляти.

— Добре, — відповів він.

— Тоді Салул сказав униз:

— Зараз лейтенант Бренд скаже вам те ж саме.

Лейтенанта підвели до рупора.

— Я, лейтенант Бренд, підтверджую, що нашому капітанові потрібна невідкладна допомога.

Ван-Хорк впізнав голос і погодився, але з умовою, що лікареві буде дозволено повернутися назад. На це охоче була дана згода, бо все одно вони всі були в руках переможців.

— А може, лейтенант накаже їм, щоб вони здалися? — ще додав Салул і приставив до голови Бренда револьвер.

Лейтенант зблід, але, зібравши всі сили, відповів глухим голосом:

— Робіть, що хочете, але на це я не можу піти: не маю права, поки капітан живий.

— Шкода, — сказав Салул, — так було б краще для вас самих. Ми б вас усіх відпустили на волю, а так загинете і ви, і вони.

— Хай буде, що буде! — відповів Бренд.

Домовилися, що люк трохи відчинять, щоб пропустити одну людину, і що з обох сторін будуть вжиті застережливі заходи.

Так і зробили. Коли люк був піднятий, зверху і знизу наїжились багнети й гвинтівки, а серед них з'явилась голова лікаря. Він боязко виліз нагору з своїми інструментами, а люк одразу ж знову щільно зачинився.

Лікар перев'язав капітана, потім оглянув інших поранених. З них були вже мертві один з повстанців і два з команди: один — голландець, другий — індонезієць.

Потім так само лікар повернувся назад.

А корабель тимчасом майже спинився. Він не міг так швидко йти заднім ходом, як звичайним, але вітер був ще слабкий. І поки що «Саардам» лише крутився на місці.

Нарешті, машина почала перемагати: корабель став трохи посуватись назад.

— Усі, усі паруси! — командував Салул.

Розправили кожний клаптик парусів, навіть просто через палубу натягнули брезент. Вітер подув сильніше — і корабель посунувся вперед. Потім знову назад. Полонені голландці з тривогою стежили за цією дивною боротьбою.

Довго не було ніякого результату. Але через деякий час виявилося, що перемагає машина.

— Ех, вітру б, вітру! — кричали малайці в розпачі і з нетерпінням, тоді як голландці дуже хотіли, щоб вітер зовсім стих.

— Згорнути паруси! — несподівано наказав Салул.

Усі так здивувалися, що ніхто навіть не поворухнувся, щоб виконати наказ.

— Що таке? Що це значить? — спитали його товариші.

— Згорнемо паруси, повернемо корабель, і хай собі вони везуть нас заднім ходом, — з посмішкою сказав Салул.

Тепер уже всі зрозуміли, в чому справа, і з веселими криками та жартами взялися за роботу.

Через кілька хвилин корабель ішов заднім ходом туди, куди бажали повстанці.

— Підняти паруси!

І до машини додалася ще сила вітру.

Салул задоволено потирав руки, його товариші сміялись і жартували. «Саардам» ішов так, що краще й не треба. Голландці на палубі в безсилій люті стискували кулаки.

Щоб зрозуміти, як можна було так обдурити команду, що була внизу, треба згадати, що вони там не могли бачити, куди йдуть, бо, по-перше, навколо було темно, а по-друге, ілюмінатори були дуже низько над водою.

Так ішли близько півгодини. Ось уже знову показався Кракатау, тільки з іншого боку.

Але там унизу, нарешті, зрозуміли, в чому справа, бо дуже вже швидко й рівно йшов «Саардам». І вони дали передній хід.

Знову почалося все спочатку. Та все ж таки було виграно миль десять.

Як би там не було, вся ця тяганина відібрала багато часу. До світанку лишалося тільки чотири години, а корабель все ще був у Зондській протоці, так би мовити, на людях.

Треба було так чи інакше кінчати.

Що ж відбувалося в цей час там, під палубою?

Мічман ван-Хорк був дуже задоволений. Усе йшло так, як вія хотів. Вони прововтузяться так усю ніч, а вдень їх помітять, сповістять куди треба, — і тоді прийде визволення. І всі знатимуть, що це він, мічман ван-Хорк, не здався і врятував корабель. Заспокоїлися й моряки. Всім здавалось, що інакше й не може бути, бо коли вони не мають змоги висунути голову нагору, то й ті також не посміють поткнутися вниз. Тільки боцман Гуз був невпевнений у цьому.

— Ні, — казав він, — такі справи сміхом не кінчаються. Все ще попереду.

— А що вони можуть зробити з нами? — запально сказав мічман. — Найгірше, що може бути, — це те. що ми і вони разом злетимо в повітря.

— Ну, вони можуть зробити так, що ми самі злетимо, а вони будуть на човнах.

— Краще загинути на своєму посту, ніж зганьбити честь голландця! — сказав мічман, але одразу відчув, ніби холод пробіг по спині. Разом з тим його охопив жаль, що тоді все його геройство пропаде марно: не почує він і не побачить своєї слави, не дивитимуться на нього з захопленням дівчата.

Тихо і сумно стало в каюті. Кожен думав: що буде? Але ніхто з них, здавалось, так не страждав, як молодий механік Гейс.

Це був чоловік років двадцяти шести з темним засмаглим обличчям, але світлим волоссям. Він то бліднув, то червонів, то сидів нерухомо із заплющеними очима, то ходив з кутка в куток. Видно було: в ньому відбувається щось незвичайне, він переживає щось більше, ніж усі інші.

Навіть ван-Хорк звернув на це увагу і з сміхом сказав:

— Еге-ге, братіку Гейс! Не думав я, що ти така баба. Чого це ти розкис? Не сумуй. Ще побачиш, як їх вішатимуть.

Гейс нервово здригнувся й вийшов за двері, нічого не відповівши.

— Хто б міг подумати, що Салул — зрадник! — задумливо сказав лікар. — Хто знає, може, серед нас теж є зрадники?

— Дикуни завжди будуть невдячними, скільки б добра їм не робили, — впевнено відповів мічман. — Вони тільки того шануватимуть і навіть любитимуть, хто їх міцно тримає в руках і кого вони бояться. А в нас, на жаль, почали про це забувати.

А «дикуни», в кількості двадцяти чоловік, сиділи тим часом окремо в своїй каюті і прислухалися, що робиться нагорі.

— Нічого не вийде з цього, — сказав один. — Білі дуже сильні. Он скільки сотень років вони панують, і ніхто ніколи не міг їх перемогти.

— Якби й пощастило захопити корабель, — сказав другий, — все одно з одним цим кораблем нічого не зробиш. У них є багато інших кораблів, і вони зловлять нас.

— А шкода Салула, він був такий добрий товариш.

— Чого ж ти його жалієш?

— Занапастив своє життя, розстріляють його.

— Але поки що він сам може розстріляти їх.

— Так це ж поки що, а кінець відомий. Що можуть зробити кілька чоловік?

— А хто заважає і нам приєднатися до них?

— Ну, то що ж з того? Замість тридцяти чоловік розстріляють п'ятдесят, а користь однакова.

— От якби увесь народ разом піднявся, тоді була б зовсім інша справа! Тоді б вони вже нічого не вдіяли, бо нас було б принаймні тисяча чоловік на одного.

— Вистачило б і двох чоловік на одного, аби тільки дружно, разом.

— Воно то так, але як це зробити, щоб усі одразу? Тоді і я згодився б піти.

— В усякому разі комусь треба розпочати. Ось вони й почали. Ну, а ми…. Невже ж ми підемо проти своїх братів?

Обережно, озираючись по сторонах, шепотіли між собою «дикуни» у формі королівського голландського флоту. Може, серед них є такий — і напевне є, — який побіжить до панів і перекаже цю розмову, але ті, хто наважився висловити такі революційні думки, вирішили приєднатися до своїх і знали, що принаймні в цю мить їм нічого зробити не зможуть.

— Невже ж я повинен убити мого брата Салула, щоб захистити життя мічмана ван-Хорка, який нас обох пригноблює?

— Ми і не будемо його вбивати, кожна людина хоче жити. Я не вірю, щоб кілька чоловік могли визволити всю країну, і не хочу марно підставляти свою голову. Ми можемо співчувати їм і навіть допомогти чим-небудь, але так, щоб самим не позбутися голови. Якби всюди і всі разом — тоді інша оправа.

— А я вважаю, що це звичайний розбій. Захотілося чоловікові поживитися за чужий рахунок, захотілося самому стати паном — от він і почав..

Це сказав Гоно, гультяй і пройдисвіт, який у своєму житті цікавився тільки картами й горілкою.

Всім стало ніяково, наче з'явилася чужа, незнайома людина. Розмова припинилася, всі подумали: оце і є той, який все перекаже начальству.

Тоді підвівся Сагур, один з кращих свідомих матросів.

— Слухай, Гоно! Твоя собача душа не зрозуміє людських почуттів. Краще ти йшов би на своє місце — до порога своїх господарів. Там ти потрібен, а тут тобі нічого робити.

Присутні задоволено загомоніли. Гоно побачив, що дав маху, бо ще невідомо, хто переможе, і почав виправдуватись.

— Чого ти визвірився? Я висловив таку самісіньку думку, як і інші, ті, хто не хоче даремно лізти в зашморг. А взагалі я такий же яванець, як і ви, і так само бажаю добра своєму народові.

— Алло, алло! — почувся голос у машинному відділенні, голос, який тепер вирішував долю усіх тих, хто був під палубою. І всі посунулись до дверей.

З іншого боку вже підходив мічман ван-Хорк з голландцями.

— Слухаємо!

— Ось вам остання пропозиція, — долинув з труби виразний голос Салула. — Якщо ви через п'ятнадцять хвилин здастеся, всі будете відпущені на волю без перешкод. А якщо ні, то ми покинемо на кораблі ваших зв'язаних товаришів, від'їдемо на човнах і висадимо в повітря корабель разом з вами всіма. Ніяких переговорів з вами більше вести не будемо і чекаємо відповіді рівно через п'ятнадцять хвилин.

Голос замовк.

Ван-Хорк підійшов до рупора і нерішучим голосом сказав:

— Військо… Її… королівської величності розбійникам не здається. Пропонуємо вам самим залишити корабель.

Але ніякої відповіді. І це було жахливою ознакою того, що час переговорів минув і настав час діяти.

В голові у кожного вихорем закрутилися думки. Протягом кількох хвилин ніхто не промовив жодного слова, прислухаючись кожен сам до себе. Але думали вони не про те, здатися чи ні — навіть сам мічман так не думав, — а тільки про те, як це зробити.

Індонезійці думали, що їм треба буде повстати проти голландців, щоб примусити їх здатися. Але тоді і їх звинуватять в бунті. Доки можна, треба чекати, чи не почнуть першими самі голландці.

А ті так само боялися йти проти мічмана, щоб і їх потім не звинуватили в повстанні.

Слово, таким чином, було за мічманом. Але як він може добровільно погодитись здатися, коли щойно сам казав, що честь голландського мундира зобов'язує краще загинути, ніж здатися? От якби його примусили, тоді була б зовсім інша справа… Він тоді став би героєм, який так і прагнув злетіти в повітря, але його силою примусили здатися. Усі дивувалися б, говорили б тільки про нього…

Та, як на зло, всі матроси мовчали. Хоч бери та сам просися, щоб вони збунтувались!

Виручив невійськовий, цивільний чоловік — лікар.

— Я вважаю, — сказав він, — що тут і роздумувати нема чого. Нікому не буде ніякої користі, коли ми занапастимо себе, і капітана, і всіх інших. Ми навіть не маємо права так робити.

Серце мічмана застукотіло від радості. Він стане героєм! Але треба було держати фасон.

— Не забувайте, — сказав він суворо, — що ми на посту. Не забувайте, що ми веземо зброю, яка потрапить у руки ворога, і це може відбитися на становищі всіх наших колоній. Ми знеславимо Голландію, честь нашої королеви, якщо без боротьби віддамося до рук бандитів, мов пацюки в пастці. Ми повинні зі зброєю в руках зробити останню спробу…

Ця палка промова так захопила мічмана, що він почав серйозно вірити в те, що казав. Промова ставала дедалі запальнішою, мічман грізно тряс кулаком і зовсім не помічав, що його солдати без слів домовилися і — голландці й індонезійці разом — поволі почали відштовхувати мічмана од рупора.

— Алло! — знову почувся грізний голос. — Ваша відповідь?

Мічман спинився на півслові й зблід. «Що буде, коли вони не погодяться здатися?!» якось мимоволі промайнула в нього думка.

— Ми здаємося! — відповів у рупор Гейс, і у мічмана відразу стало легко на серці.

Якась гаряча хвиля підступила до горла: образ сонця, землі постав перед ним; він навіть не бачив, хто відповів.

Тоді він розстебнув кортик, револьвер, відкинув їх геть од себе і гордо сказав:

— Коли ви всі так вирішили, я змушений скоритися насильству. Я зробив усе, що міг.

Тимчасом згори звеліли:

— Виходити по одному з піднятими вгору руками!

Почали виходити — одні з радістю, інші з жахом; мічман — з червоним від сорому обличчям, але з легким серцем, а Гейс вийшов, похнюпивши голову і намагаючись не дивитися в очі Салулу.

Коли зібралась уся команда «Саардама», Салул сказав:

— Ми вас висадимо на Кракатау й лишимо вам на три дні їжі. За цей час, напевне, вас хто-небудь помітить. А тепер, — почав Салул уже малайською мовою, — звертаюся до вас, браття, до вас, сини нашої землі, нашого народу. Ви обдурені, ви залякані могутністю білих, ви вірою і правдою служите своїм господарям, захищаєте їх і їхнє награбоване багатство; з вашою допомогою вони тримають у покорі ваших же батьків і сестер. Ми знаємо — ви ще несвідомі, але й серед вас є чимало людей, що розуміють і відчувають, яку мерзенну справу вони роблять. Отож ті, хто це розуміє, хай ідуть до нас, щоб послужити народові.

Не встиг він скінчити, як Сагур і за ним ще сім чоловік ступили наперед і в радісному гомоні злилися з своїми.

Ті, хто лишився, нерішуче тупцювали на місці, радилися один з одним і не знали, що робити.

Через кілька хвилин вийшло ще п'ять чоловік, а ще через хвилину вийшов… Гоно!

— І ти! — разом скрикнули Сагур, Барас і ще дехто.

Гоно ступив уперед, вдарив себе кулаком у груди і гучним голосом сказав:

— Так, я! Вас це дивує? Бо ви не знаєте Гоно. Мені недавно докоряли, що я чужий, ніби я не син свого народу. Ось тепер я хочу довести, що Гоно зовсім не такий, як ви гадаєте.

— Чи подумав ти, що йдеш на смерть? — спитав Салул.

— Добре подумав. Принаймні я рискую не більше від усіх вас. А втрачати мені нема чого, крім мого поганого життя.

Ці щирі слова справили враження навіть на Сагура.

«Хто знає, — подумав він, — може, з нього й справді вийде хороший товариш? Бувають такі великі моменти, коли людина зовсім змінюється. А цей момент і є великий».

Нарешті, з голландцями лишилося дев'ять чоловік вірних індонезійців. Було видно, що вони почували себе не зовсім добре: тислися в куток, ховалися, не дивились у цей бік.

Тимчасом ішла підготовка до від'їзду. «Саардам» підійшов до Кракатау. Навантажили човни. Ось уже почали опускати їх.

В цю мить ще одна людина сказала Салулу:

— І я з вами!

Крик здивування в одних і обурення в других вихопився з усіх ста двадцяти грудей.

Людина ця була… біла, голландець!

— Гейс?! Господи! Який сором! — загомоніли голландці.

— Що це таке? Може, помилка, жарт або обман? — казали яванці.

Салул підійшов до голландця, обняв його, поцілував і, звернувшись до своїх, сказав:

— Товариші! Я знаю цю людину: хоч він і білий, але наш, тобто всіх пригнічених. Ми тут ніколи не бачили таких, а там, у далекій Європі, їх багато. Є навіть могутня держава, де живе багато мільйонів наших білих братів.

— Ленін! Совєт! Росія! — почали хвалитися своїми знаннями малайці.

— Ну, ось бачите! — засміявся Салул, а Гейс ламаною малайською мовою додав — Є й голландці, багато є!

— Хай живуть такі голландці! — залунали голоси.

Гейс був у Голландії робітником і деякий час мав зв'язок з комуністами.

Потім він потрапив на Яву і несподівано для самого себе сам став «паном», бо серед голландців на Яві нема жодної простої людини: тільки самі пани. На кожному кроці він відчував зверхність над місцевими жителями; ніхто з своїх, голландців, його не кривдив. І Гейс поволі почав заспокоюватися й забувати про свою революційність.

До населення він ставився дуже добре, нікого не кривдив, намагався допомагати чим міг і цим заспокоював своє сумління, йому почало здаватися, що в цій країні, де не треба ні палива, ні одягу, де природа така багата, усім жителям легко живеться, краще, ніж робітникам у Голландії. Тут він не бачив того буржуазного класу, з яким там треба було боротися, бо сам він ніби належав до нього. І потроху він почав забувати про боротьбу, про ті цілі й гасла, які були йому такими близькими раніше.

Знайомство з Салулом, з яким Гейс був у дуже добрих стосунках, відкрило йому очі на справжнє становище і збудило колишній революційний дух. А це сміливе повстання голих темних людей викликало в ньому справжню революцію. Відчув себе винним перед тими, кому раніше хотів служити, і в останній момент вирішив на ділі спокутувати свою вину.

Зате ж скільки радості, гордості й упевненості додало це місцевим повстанцям! Тільки подумати: сам голландець, білий, перейшов на їхній бік! Ніколи вони й подумати не могли про таке.

Тимчасом човни навантажились і поїхали до Кракатау. Насилу знайшли більш-менш зручне місце, де можна було висадити полонених. І команда «Саардама» лишилася на голій, мертвій скелі…

Звідти матроси дивилися, як над судном піднявся чорний дим, як надулися паруси і корабель поплив уперед.

А коли показалися перші промені сонця, «Саардам» зник у просторах Індійського океану…

Через деякий час відбувся таємний суд над командою «Саардама».

Капітан і два лейтенанти були звільнені з посади за нездатність і недбалість.

Нижчі чини з голландців були розіслані на різні судна на важкі роботи.

А дев'ять вірних яванських матросів були розстріляні за зраду…

Заодно розстріляно ще кілька десятків рибалок, що жили по сусідству з тим місцем, де відбулися події.

Лише мічман ван-Хорк одержав підвищення, як видатний герой…

Оскільки вся ця справа була дуже неприємна для Голландії, в газетах з'явилося чергове офіціальне повідомлення:

«В ніч на 16 лютого в Зондській протоці наскочило на скелю військове судно «Саардам», яке прямувало в Батавію. Судно затонуло, більша частина команди врятувалася».

II. ПОВАЖНИЙ ПРЕДСТАВНИК СОЛІДНОЇ ФІРМИ ВАН-БРОМ І К° В АМСТЕРДАМІ

На світанку корабель «Глорія» з Сінгапура підходив до гавані Прийорк. Пасажири заметушилися, почали готуватись до висадки. І яких тільки людей не було тут! Сухорлявий пихатий англієць, не менш поважний араб у чалмі, жвавий француз, зморщений китаєць, задуманий індус, ставний малаєць та багато інших людей. Було і кілька голландських родин, які поверталися з відпустки.

Дорога в Голландію займає приблизно місяць і стільки ж назад. Тому службовцям надають відпустку в метрополію на цілий рік, але зате один раз на десять років. Проте багато голландців навіть зовсім не користуються цією відпусткою і сидять тут по двадцять-тридцять років.

Корабель знаходився уже недалеко від берега, але там нічого не було видно, навіть сам берег ледь-ледь висовувався з води. Лише далеко на обрії височіли два вулкани — Салака і Геде.

— Невже це Ява? — здивувався один з пасажирів, який, видно, вперше під'їжджав до Яви.

— А то що ж? — відповіли бувалі.

— Тут же нічого не видно. Я сподівався побачити гори, пальми, гарне місто, а тут лише болото.

— Це тільки гавань Прийорк, а сама Батавія лежить за десять кілометрів звідси.

Пасажир узяв бінокль і почав придивлятися до берега. Це, видно, не задовольнило його, бо він так скривився, що пан, який стояв поруч, посміхнувся і втішив його:

— Не сумуйте, все буде: і пальми, і лихоманка, і спека, і все, що мусить бути по закону.

— А тигри й носороги є? — жваво спитав перший пасажир.

— Ну, їх вам боятися нічого!

— Пробачте, я не боюсь, а, навпаки, хочу зустрітися з ними, — поважно відповів перший пасажир.

Пан здивовано подивився на нього, ніби думаючи: «Ось ти який!» І справді, то був трохи незвичайний чоловік. Прізвище його було Піп; йому було років тридцять, і він мав якийсь побляклий вигляд: довгий, худий, блідий, з голубими очима й зовсім білявим волоссям. Здавалося, що він усе своє життя просидів десь у склепі, а тепер вперше виліз на сонце. Взагалі він мав вигляд дуже спокійної людини, але одягнутий був так, ніби йому ось тут загрожували тигри й носороги: і кинджал, і револьвер, а серед його речей лежала рушниця в чохлі.

— Мабуть, ви мисливець? — спитав пан.

— Не зовсім, але їду головним чином заради цього.

— Ну, то вам довго доведеться шукати таких звірів.

— Чому ж?

— Тут живе стільки людей, що лише подекуди, в глухих закутках, збереглися дикі звірі, та й то мало.

— Шкода! Навіщо ж тоді їхати в такі краї? Але все одно я знайду їх!

— Бажаю успіху.

Пароплав підійшов до кам'яної набережної. На березі стояли величезні амбри-склади. За ними тулилося багато маленьких будинків-ресторанчиків, які гули вдень і вночі. Поруч була і залізнична станція.

Тільки-но пароплав спинився і спустили сходні, як на нього кинулася ціла юрба напівголих бурих і жовтих людей. Вони кричали всіма мовами, штовхали один одного і наввипередки пропонували свої послуги.

— Готель Ява! Готель Нідерланди! Найкращий! Найвишуканіший! Туан, туан!^[4] Я піднесу! — і вони майже насильно виривали з рук багаж. Тим, кого зустрічали рідні чи знайомі або хто їхав на певне місце, було мало клопоту, а новачки почували себе серед цього гармидеру зовсім безпорадними. Серед них закрутився, мов у вирі, й мінгер^[5] Піп, закрутився і зник з очей.

Лише той пан, який недавно розмовляв з Піпом — видно багатий європеєць років двадцяти восьми, з чорною маленькою «іспанською» борідкою, — нібито не належав ні до тієї, ні до іншої категорії. Він спокійно стояв ззаду і тільки пильно придивлявся до натовпу носильників. Один малаєць поткнувся був до пана, але той суворо крикнув:

— Не треба!

В цей самий момент протовпився наперед інший малаєць, теж напівголий, але у величезному, щонайменше два метри в окружності, брилі.

— Туан, туан! Я піднесу! — сказав він і ухопився за речі.

Але перший носильник штовхнув його і закричав:

— Геть! Я перший!

Тоді втрутився сам туан і віддав речі тому, який був у брилі, що обурило не лише скривдженого, а навіть і інших носильників.

Треба було пройти через митницю. Процедура ця досить довга і неприємна. Крім перевірки речей і документів, треба ще показати «право на в'їзд»: якомога більше грошей, особливо це вимагалося від європейців.

Бачите, усі білі тут — пани і мусять бути панами, хоч лусни! Коли підвладні тубільці довідаються й побачать, що білі так само можуть бідувати, то вони перестануть шанувати й боятися голландців. А це дуже небезпечна оправа.

Зрозуміло, що в першу чергу пропустили білих.

Ось попереду зчинився галас і суперечка. Один неборак привіз мало грошей, і його затримали, щоб з наступним пароплавом відправити назад.

— Я ж можу працювати! Я ж не сидітиму на чиїйсь шиї! — виправдувався бідняк, але його й слухати не хотіли. І то правда: не можуть же хазяї рискувати своїм авторитетом через якогось там злидаря.

Дійшла черга до нашого пана. Він подав документи.

«Ван-Декер, представник фірми ван-Бром і К° в Амстердамі», — прочитав чиновник. А з-за його спини сунув носа в документ і якийсь тип, видно агент поліції.

Але ван-Декер уже показав «право на в'їзд» — чималу пачку гульденів. Чиновник одразу виявив надзвичайну пошану, а агент перестав цікавитись документами.

На вокзалі, беручи від ван-Декера плату, малаєць у брилі сказав:

— Якщо туан дозволить, я проведу туана до самого готелю «Ява».

— Добре, — поважно сказав ван-Декер і сів у вагон І класу, а носильник побіг у III клас.

Від Прийорка до Батавії ідуть кілька каналів, шосе, залізниця і трамвай. Невпинний рух був на всіх цих дорогах.

Але краєвид відкривався зовсім нецікавий, нудний. Затоплена низовина, чагарник, низенькі пальми, схожі на нашу папороть, купи бамбука, подекуди банан з величезним листям, яке висіло по боках, мов ганчір'я. Лише кокосові пальми, що вилітали з землі, як ракети, та задушливе вологе повітря — причина злісної малярії — свідчили, що тут жарка країна.

Ось показалась і сама Батавія, але знову нічого цікавого. Місцевість майже не підвищилася, ті ж самі канали на вулицях, тільки брудніші, а в них перуть білизну і купаються цілі сім'ї малайців та китайців.

Недаремно голландці втекли звідси і оселилися на кілька кілометрів далі, вище. Відтоді ця частина зветься

Старою Батавією, а тій дали назву Вельтевреден, що означає приблизно «добре самопочуття».

Там, серед пишних садів, у мармурових палацах, вони почували себе справді добре, а тут лишилися кольорові, які обслуговували магазини, контори, фабрики, майстерні й інші установи.

Коли ван-Декер вийшов з вагона, до нього знову підскочив малаєць у брилі й поніс речі. Біля вокзалу стояв автомобіль з готелю «Ява». Носильник поклав туди багаж.

На мить ван-Декер спинився, про щось думаючи. Але носильник почав кланятися й говорити:

— Хай туан їде спокійно, хай не турбується. Тугай усе зробить.

Тоді ван-Декер сів у автомобіль і поїхав, а Тугай побіг щосили відомими йому завулками.

Коли ван-Декер доїхав до готелю, там його вже чекав Тугай. Він так старався для свого туана, що навіть хазяїн готелю звернув увагу й сказав ван-Декеру:

— Хорошого, старанного слугу ви маєте.

— О, він у мене молодець! — з гордістю сказав ван-Декер. — Я з ним ніколи не розлучаюсь, особливо в поїздках по Яві, коли потрібен перекладач. Будьте ласкаві, ви вже дайте йому де-небудь притулок, я заплачу.

Тугая помістили в спільне приміщення, де були всі слуги. Більшість з них були метиси^[6], кольору «кави з молоком», як звичайно говорять тут. У одних було більше «кави», у інших було більше «молока», а взагалі — народ досить красивий, лише трохи зіпсований, бо вони вже вважали себе «панської крові» і з погордою ставилися до «темних».

Голландці підтримують це почуття, тому що воно для них вигідне. В особі цих «підпанків» вони мають своїх прихильників, які не за страх, а за совість служать голландцям, намагаються стати ближче до панів, показати, що вони не прості.

Тугай почував себе не дуже приємно серед цих метисів. Йому треба було б піти до ван-Декера, але самому йти до туана не можна. Треба чекати, поки той покличе.

— Чи добрий твій туан? — спитав його франт з блискучими ґудзиками.

— О, бесар^[7] туан! — відповів Тугай.

— Чи б'є він тебе?

— О, дуже б'є! Добрий туан! — захоплено сказав Тугай. — Звідки ви приїхали?

Але дзвінок з номера туана виручив Тугая від необхідності відповідати на це запитання. Він швидко побіг і пробув там значно довше, ніж це буває в добрих панів, які не дозволяють собі дуже розважатися з слугами.

— Ого, як довго ти там сидів! — зазначили слуги, коли Тугай повернувся. — Чи не повчав він тебе там?

Тугай здригнувся, підозріло зиркнув навколо, але, помітивши, що говорили так собі, без особливого смислу, заспокоївся і відповів:

— О, мудрий туан! Бесар туан!

Середина дня в Батавії — це час, коли на вулиці не побачиш жодного європейця. Сонце стоїть над самою головою і пече так, що тільки надзвичайна потреба може примусити європейця вийти на вулицю.

Та й взагалі голландські торговці й чиновники тут ніколи не ходять, вони тільки їздять. Їх становище не дозволяє їм ходити, як звичайним людям; навіть через вулицю, шануючи себе, пан не піде пішки. А опівдні вони навіть і не їздять, а дрімають у своїх конторах або лежать на веранді чи в саду у кріслах-колисках, задерши догори босі ноги і попиваючи що-небудь холодне. Правда, є й такі голландці, яким в цей час доводиться працювати, але їх так мало, що загальна картина не змінюється.

Лише місцеві жителі, більшість яких носить величезні брилі, снують собі під сонцем туди й сюди хоч би що.

Основний одяг малайця — «саронг», або шматок тканини, обкручений на зразок спідниці. Він спускається до колін, і носять його однаково як жінки, так і чоловіки. А потім уже хто як може: чи сорочку, кофту, хустку або шкуру на плечі, чи просто верхня половина тіла лишається голою. На голові різноманітні брилі, круглі шапочки або платочки й чалми.

Ноги ж завжди босі. Власті навіть стежать за тим, щоб усі тубільці були босі. Все це для одного й того ж — ще раз підкреслити різницю між європейцем і тубільцем. Слуги панів, навіть лакеї й швейцари в генерал-губернаторському домі, вбрані в парадний одяг з блискучими ґудзиками, обов'язково мусять бути босими. Тубільці-поліцейські, у синіх мундирах з жовтими шнурами, — так само босі.

Тугай вийшов з готелю й пішов вулицями. Було видно, що він іде в якійсь справі. З широкої вулиці звернув у один-другий завулок і вийшов на базар.

Усюди на Сході базар є основним центром громадського життя. Це і клуб, і місце зібрань, місце, де завжди почуєш усі новини. Далеко не всі йдуть сюди, щоб купити що-небудь чи продати; більшість просто товчеться, здається, без будь-якої потреби.

На величезному майдані тяглися ряди будок з пальмового листя, трави й бамбука. Будки такі низенькі, що людина може увійти туди, тільки зігнувшись.

Смердюча сушена риба, різна городина, м'ясо, рис і фрукти є основними споживчими товарами. Особливо різні плоди, які лежать великими купами; треба було лише дивуватися, хто їх розкуповує.

Основними плодами є банани, які тут відіграють таку ж роль, як у нас картопля. Їх є понад сто сортів, різної величини й з різним смаком. Купують їх цілими гілками, низками понад півпуда і такої довжини, що взята на плечі низка тягнеться другим кінцем по землі.

Потім іде плід хлібного дерева, найбільший з усіх плодів.

Далі кокосові горіхи, ананаси, апельсини-пампельмуси завбільшки з гарбуз і, нарешті, такі чудові речі, про які ми навіть і не чули.

Ось диня «папайя», що росте на дереві; всередині її є зернята, точнісінько як наша рибна ікра. Ось «cay Маніла», схожа на наші сливи.

Там є ніби зелена груша з дивною назвою «адвокат». Сама вона майже без смаку, але якщо її розтерти та підлити ложечку вина чи кави, виходить щось таке смачне, що коли його хто хоч раз покуштував, то потім уже завжди думатиме про цього «адвоката».

Ось дур'ян, схожий на огірок завбільшки з дитячу голову, з твердими колючками на шкірці, та такий смердючий, що в готелях його навіть близько не підпускають до помешкання. Він смердить — і гнилим сиром, і гнилим м'ясом, і часником. Але всередині його є ніби сметана, досить смачна і оригінальна на смак. Кажуть, навіть серед європейців є любителі, готові їхати на край світу, щоб тільки покуштувати цього дур'яну.

Дуже дорогим вважається мангустан, на зразок нашого яблука. Всередині його є «морозиво», яке їдять ложечками. Це дуже делікатні фрукти, вони не можуть зберігатися більше сорока восьми годин навіть у льоду.

Ось манго з смаком скипидару, ось рамбутан і плід, схожий на каштан, дуку — щось на зразок винограду — й багато інших плодів. Але наші люди кажуть, що всі ці штуки не варті однієї доброї антонівки. Мабуть, яванець так само не віддав би свого дур'яну за всі наші яблука й груші.

Більшість торговців на базарі були китайці, далі араби. Малайців зовсім мало, переважно ті, що продавали свої власні сільськогосподарські продукти.

Навколо всього Великого та Індійського океанів, мабуть, не знайдеться більш-менш значного міста, де б китайці не мали свого окремого китайського кварталу. Так само й у Батавії, де їх тридцять тисяч чоловік. І більшість торговців на базарі були китайці. Серед них є й багаті, яких голландці призначають начальниками китайського кварталу, з гучним званням «капітана» чи «майора». І такий «капітан» так грає на дудку голландців, що. краще й не треба. Китайці також найкращі ремісники. Тут на базарі або на вулиці біля своїх хат вони відкрили майстерні. Ще більше є бездомних китайських робітників-кулі, але вони розсіяні по плантаціях, підприємствах і різних інших місцях, де є потреба в дешевій робочій силі. Всього китайців на Яві понад мільйон.

Значне місце займають і араби, у яких так само є окремий квартал. Вони — основні конкуренти китайців.

Лише господарі країни — малайці не вміють пристосовуватися до торгівлі та різних промислів і працюють в основному по найму.

Обабіч базару йшли канали, а по них туди й сюди снували навантажені човни.

Тугай ішов навпростець, притримуючи свій бриль, щоб не злетів. На базарі він побачив мінгера Піпа.

Якийсь араб настирливо пропонував Піпу купити саронг.

— Туан! Ви випадково прийшли сюди, і я хочу зробити вам приємність. Купіть цей саронг! Його привезли з глибини країни, він колись належав стародавнім яванським царям XVI століття. Подивіться тільки, яка робота! В Європі ви матимете за нього в сто разів більше. Користуйтеся нагодою! Всього тільки сто п'ятдесят гульденів.

Саргон справді був цікавий, різноколірний, яскравий і мав старовинний вигляд. І коли араб з'їхав на вісімдесят гульденів, Піп не витримав спокуси і купив чудовий саронг, з тих, які виробляються в Європі в масовому масштабі по вісім гульденів за штуку!

Відвернувшись у інший бік, Піп натрапив на чоловіка, який увесь був обкручений… страшними зміями! Вони ворушилися, задирали голови, висовували язики. Найменша з них була товщиною з руку.

— Туан! Купіть боа! Хороші боа! По десять гульденів за штуку. Купіть! Кращих ніде не знайдете! Ну, по п'ять гульденів, а цього віддам за три.

— Ні, ні, не треба! — замахав руками Піп і швидко пішов геть.

Ця пригода навіть зіпсувала йому настрій. Він жадав зустрітися з такими гадами де-небудь у первісному лісі, серед хащів, бамбука, а тут — на тобі — пропонують на базарі по три гульдени, як ковбаси в Амстердамі. Просто прикро дивитися!

Тугай пішов далі. В кінці базару він помітив юрбу і якесь хвилювання серед людей. Протовпившись уперед, побачив на землі хлопчика років десяти, який лежав непритомний. Голова його була залита кров'ю.

Худий напівголий малаєць тремтячим від обурення голосом говорив:

— Маленький Сідні сидів оддалік і дивився, як панн в своєму саду гралися м'ячем. Сідні не ліз, не підходив до них. І от м'ячик перелетів у сусідній сад. Вони покликали Сідні й наказали, щоб він поліз у чужий сад і дістав м'ячик. Сідні боявся лізти в сад білих. Він знав, що його за це поб'ють. Він почав проситися. Тоді один панич закричав: «Як ти смієш відмовлятися, собача?!» — і, вхопивши палицю за тонкий кінець, ударив Сідні по обличчю. І от… у Сідні нема ока. Вибите… зовсім… Прокляття! Прийде і на вашу голову кара!..

Навколо загули, застогнали всі ці бурі, жовті напівголі люди.

— Що ж це таке?

— Доки ж вони знущатимуться?

— Милосердя у них нема!

— Якого милосердя від них чекати? Знищити їх усіх треба!

Кулаки стискалися, очі блищали, але при останніх словах люди боязко озирнулися. Незвичні були такі слова проти панів, споконвічних хазяїв, могутніх, білих, багатих!

Але тут не втримався Тугай, скочив на якусь скриню і загримів:

— Браття! Ви ж бачите таке на кожному кроці, ви ж знаєте, що ви раби, а все ще боїтеся навіть голосно сказати про це. Чому? Бо ви звикли вважати їх непереможними, могутніми, майже богами! Рабські почуття в'їлися вам у кістки. Доки ж це буде? Час уже підвести голову й заявити, що й ми люди. Мало того, — сказати, що ми господарі своєї країни, і, нарешті, зовсім прогнати непрошених гостей. Ви ж знаєте, що їх тільки жменька, що на кожного з них нас припадає тисяча. Подумайте лише про це і ви побачите, що ми самі винні в своєму становищі, ми самі несвідомі й незгуртовані. Якби тільки ми всі захотіли, ми одразу стали б самі собі господарями…

Захоплено слухав народ ці слова, дивувався, що вони такі сміливі й разом з тим зовсім прості й зрозумілі. І справді, білих так мало, навіть зараз навколо жодного нема. І якби тільки всім одразу домовитися…

Але з'явилися «вони». Спочатку безпорадно метушилися поліцейські, та це були «свої», і на них не дуже зважали.

А через кілька хвилин з'явилися уже «справжні» пани: білі, озброєні, на конях; натовп швидко почав розходитись. Але залишилося ще багато рішучих обідраних людей, яким так не хотілося розлучатися з своїми мріями, так хотілося зараз же починати…

Тугай завчасно все передбачив.

— Товариші! Не рискуйте даремно, розходьтеся. Та пам'ятайте одно: швидко, дуже швидко настане час, коли доведеться виступити всім одразу. Чекайте цього часу й готуйтеся!

І Тугай зник у ту хвилину, коли підскакали жандарми. Дорогою вони схопили кілька чоловік, кількох побили нагаями, а на місці застали тільки батька з Сідні на руках.

— Забирайся швидше з своїм падлом! — крикнув один жандарм і вдарив нещасного батька по плечах. Кров потекла з рани і змішалася з кров'ю сина…

Тугай тимчасом скинув бриль, скочив у канал і почав собі спокійно купатися серед човнів, ніби вся ця справа його не цікавить. Коли він пішов далі, на ньому замість бриля була вже хустка, пов'язана ззаду.

Через деякий час він підійшов до старовинної мурованої «брами, яка лишилася від якоїсь давньої стіни чи фортеці… На. цій брамі на кінці списа стирчав скам'янілий, облитий вапном череп, як у людоїдів у деяких глухих закутках землі. Але ця іграшка, видно, була зроблена зовсім не людоїдами, бо на ній був напис голландською мовою:

«Так покарав король зрадника Пітера Ельбервельда. 14 квітня 1722 р».

Цей Пітер був метис, але ненавидів європейців не менше, ніж чистокровний яванець. Він підготував сміливе повстання на всіх найближчих островах, було уже призначено день, але одна жінка-яванка зрадила — і все загинуло.

Назустріч Тугаю йшли два робітники. Глянувши вгору, один з них сказав:

— Ось кому б треба поклонятися замість тієї дулі.

Другий так само підняв голову й задумано додав:

— І по клонитимуться коли-небудь. На жаль, досі чомусь мало було у нас таких людей.

Почувши це, Тугай спинився і, видно, хотів заговорити з робітниками, але ті вже минули його, і він пішов далі навпрошки, через пустир. Там видно було якусь групу людей, переважно жінок. Тугай підійшов ближче й побачив щось дивне.

На землі, лежала допотопна, кажуть, китайська гармата, вірніше, один ствол від неї. Вона була старанно обкладена камінням, а на кінці до неї була припасована величезна дерев'яна… дуля! Навколо гармати сиділи на землі жінки й мовчки, урочисто дивились на дулю. Ось підійшла ще одна молода жінка, склала долонями руки, підняла їх вище голови і уклонилася дулі до самої землі. Потім поклала біля неї якусь їжу. Навколо дулі були різні речі: горщики з рисом, торбинки, бляшанки, шматки тканини, квіти, фрукти і різний інший дріб'язок.

— Чекаєш? Швидко? — тихо спитала новоприбулу сусідка.

— Мабуть, швидко, — відповіла та.

— А мені от бог не дає, — зітхнула перша. — Скільки вже разів я тут була! Скільки жертв приносила! Видно, не приймає дух.

— А я й сама не знаю, чи радіти мені, чи сумувати. Мій, здається, просить начальство, щоб йому замінили дружину. Куди я тоді дінуся з дитиною?

— Так її ж візьмуть виховувати на державні кошти.

І жінки знову замовкли.

— Воно так, але важко розлучатися.

Тугай стояв поруч і гірко усміхався. Він добре знав усе це. Гармата з дулею давно вже вважається чудодійною, і затуркані жінки здавна звертаються до неї у своїх справах відносно дітей. Не знав він тільки, звідки, як і чому прилаштована була ця дуля. Може, пожартували голландці? Принаймні вони не перешкоджають поклонятися цій святині і, мабуть, охоче наробили б ще багато дуль.

Розумів Тугай і розмову двох жінок. Одна з них була «пайковою дружиною» голландського солдата. Разом з іншим утриманням солдатам тимчасово даються дружини, зрозуміло, з «місцевих». Вони готують їжу, перуть білизну, обслуговують своїх чоловіків, а потім… лишаються «на волі».

Тугаєві так хотілося розтлумачити їм, яку дурницю вони роблять, але він добре знав, що це даремна справа. Тут він з подивом помітив, що серед жінок є один старий чоловік.

— І ти, дідусю, прийшов поклонятися цій дулі? — спитав Тугай.

— Не думай, що це тільки жіноча справа, — поважно сказав дід. — Це так само справа загальна, державна.

— Ну?! — здивувався Тугай.

— Невже ти не знаєш? Ех ви, молодь сучасна! Ганьбите все старе, не цікавить вас навіть доля батьківщини.

— Хіба від цієї дулі залежить доля нашої країни? — засміявся Тугай.

— Може, і від дулі, а більше від гармати. Давно-давно, коли білі тільки ще загрожували нам, аллах послав нам дві такі гармати, щоб оборонятися. Та. наші замість того, щоб дати дружну відсіч, почали сваритися поміж собою, — і тоді гармати були поділені: одна лишилася тут, друга опинилася десь далеко, в середині острова. Але аллах при цьому сказав: «Коли ви всі домовитесь, помиритесь, тоді гармати знову будуть разом, і тоді настане кінець білій владі». Отепер ти бачиш, що залежить від цієї гармати.

Тугай і сам уже згадав, що він колись чув цю легенду. Але зараз вона справила на нього особливе враження. Він уже не сміявся, а, навпаки, — задумався.

— Правда твоя, дідусю! — сказав він серйозно. — Я це знаю, і всі знають. Але чи знаєте ви, що цей час уже недалеко?

— Невже? — пожвавішав дід, і навіть жінки зацікавилися.

— Правда! І друга гармата вже йде на з'єднання.

— Звідки? Як? Хто бачив?

— Багато людей бачили, — упевнено й твердо сказав Тугай. — І я сам бачив, на власні очі, — додав він несподівано для самого себе.

— Де? Коли? Кажи!

— Спочатку її бачили в окрузі Банджумас, потім — в Преангері, останній раз я сам бачив у Бантамі. Більш докладно поки що я не маю права вам розказувати, щоб не довідалися голландці і не перешкодили. І ви так само остерігайтеся, щоб вони не довідались. Але поміж своїх ви маєте право розповідати, навіть намагайтеся поширити думку, що пророцтво вже збувається, що владі білих настає кінець і що нема чого вже їх боятися.

Ці слова Тугай вимовив дуже урочистим голосом, потім раптово повернувся й пішов далі, задоволено посміхаючись про себе.

— Кожна палиця має два кінці! — навіть голосно промурмотів він.

А прихильники дулі від такої новини навіть забули про свої власні справи і почали швидко розходитися, щоб сповістити своїм знайомим таку важливу новину!

— Дякувати аллахові, дочекався і я визволення свого народу! — сказав старий, шкутильгаючи додому. — Я завжди казав: недаремно ж про все це говориться, недаремно ж вона тут лежить, ця гармата, недаремно ж перед нею моляться — ось бачите, тепер і збувається пророцтво.

Тимчасом Тугай дістався до найвіддаленішого, найбіднішого кварталу, про який, видно, забула навіть сама поліція, бо надто вже брудно було тут. Маленькі хатки тулилися одна до одної, гола дітвора порпалася в грязюці від учорашнього дощу. Всюди були розвішані пелюшки й брудне дрантя.

Все це парилося під пекучим сонцем, яке стояло саме над головою. Найгірше, що рослинності майже зовсім не було в цьому закутку. Хоч як вона буяє в цьому краї на кожному кроці, але тут людські хащі перемогли навіть її. І не дивно: близько трьохсот тисяч людей живе в Батавії, а величезних багатоповерхових будинків у ній куди менше, ніж у європейських містах.

І лише близькість моря, що освіжає повітря і не дозволяє спеці підніматися вище 35°, дає можливість сяк-так жити в цьому пеклі а бо раю (однаково, і так і так можна назвати цей дивний край).

Тугай підійшов до однієї хати, такої ж бідної, але трохи більшої і охайнішої. Біля неї росло навіть кілька бананів.

Назустріч Тугаю вийшов чоловік років тридцяти п'яти, малаєць, у штанях і синій розстебнутій блузі. Увесь його вигляд свідчив, що він був більш кваліфікований і досвідчений робітник, ніж звичайна малайська біднота.

— Приїхав? — спитав він Тугая.

— Приїхав.

— Все в порядку?

— Краще й не треба. Зберуться сьогодні?

— Будуть усі. Ходімо поговоримо. Доведеться чекати темряви.

І вони увійшли в хату.

III. ЗІПСОВАНИЙ БАЛ

«Перлина голландської корони» — так звичайно називають Яву в Європі. Цікаво, що сама корона має тільки 33 тисячі квадратних кілометрів, «перлина» на ній — 133 тисячі, а разом з усіма іншими перлинами (Суматра, Целебес, Борнео, Нова Гвінея) більше ніж два мільйони квадратних кілометрів. Населення в самій Голландії 8 мільйонів чоловік, а на Яві — близько 40 мільйонів, у тому числі самих голландців не більше ста тисяч.

Яким чином така маленька корона змогла причепити до себе таку велику перлину?

Справа звичайна, торгова. Почалася вона в 1598 році, коли була заснована Ост-Індська компанія капіталістів з шістьма мільйонами гульденів^[8]. Товариство було зовсім приватне і мало на меті лише комерцію.

Компанія будувала в різних місцях «факторії» — склади товарів, полюбовно домовлялася з місцевими князьками. А потім і без полюбовності почала запускати свої кігті все глибше й міцніше. Для цього компанія мала навіть своє власне, приватне військо.

А коли жителі побачили, що мирні комерсанти стають володарями, і захотіли зіпхнути непрошених гостей, тоді вже прийшла на допомогу сама «корона». Країну оголосили власністю Голландії, з'явилися губернатори, генерали, гармати; почалися розправи із «зрадниками».

А «зради» бували різні. Наприклад.

У Європі подорожчав перець; за нього платять великі гроші. І ось дається наказ, щоб населення половину своєї землі засівало переважно перцем. А кілька чоловік засіяли менше. Злочин викрили — і на другий день кілька сіл спалено, а все їх населення, до останньої людини, знищено.

Але це було давно, років двісті тому. Пізніше вбивали не всіх, а лише винних; обов'язкові засіви зменшувалися до третини ділянки землі, потім до однієї п'ятої частини, а тепер і зовсім скасовані.

Та було б несправедливо говорити лише про звірячі вчинки колонізаторів. Є пам'ятники і їх культурної роботи. Так, через увесь острів, від Батавії до Сурабайї, на протязі восьмисот кілометрів прокладено чудове шосе, яке коштувало смерті близько ста тисяч бурих людей, а грошей на нього майже не витрачено.

Проте і тут треба зазначити, що це було раніше, коли панував кулак. А тепер панує гульден, тому вся увага голландської буржуазії спрямована на те, щоб видавити з підвладного «дикого» народу якомога більше грошей.

Яким же чином жменька чужинців тримає в своїх руках багатомільйонний народ? Для цього існує багато засобів. Найдійовішим є народна темрява, тому на освіту білих видається в рік тридцять вісім мільйонів гульденів, а темних — сімнадцять мільйонів. Полічіть самі, скільки припадає на одну білу й на одну темну людину.

Другий помічник — бідність. Середній прибуток яванця — п'ятнадцять гульденів на рік, нашими грошима — один карбованець на місяць. При цьому зубожіння відбувається так швидко, що стало масовим, навіть місцевої буржуазії лишилося дуже мало.

Зате надзвичайно корисні для властей свої місцеві пани, різні колишні князьки. Усі вони одержують від влади значну пенсію «за передачу Голландії своїх прав над народом». Крім цього, вони ж, під назвою регентів, обов'язково призначаються начальниками різних округів, провінцій і управляють народом майже так само, як і колись. Тільки поруч з ними стоїть ще резидент, голландський чиновник, який «радить» регентові робити так і так. Ця «порада» і є законом, але в очах народу виходить, ніби управляє «свій». Навіть дві «незалежні держави» ще існують на Яві.

Найвищою владою вважається «її величність королева голландська», яка живе за сімнадцять тисяч кілометрів од Яви і жодного разу не бачила «свого народу». Замість неї управляє намісник, генерал-губернатор, який є на Яві царем і богом.

Далі йде відповідний апарат з тисячами голландських чиновників, але без ніякої участі сорокамільйонного населення.

І ось у 1918 році дали, нарешті, голос і «народові»: створили народну раду, куди входить чоловік тридцять, з яких половина європейців. Половина ради призначається генерал-губернатором, а друга половина обирається на місцях тією ж самою владою. В результаті всіх цих операцій до народної ради не може потрапити жодний представник від народу. І навіть така рада має лише дорадчий голос при генерал-губернаторі.

Поки Тугай тинявся по Батавії, його туан попрямував у Вельтевреден, у державні установи. Автомобіль вимчав на величезний Королівський майдан, навколо якого біліли в садах невеликі, але гарненькі будинки. Кожен голландський чиновник мріє про те, щоб мати тут квартиру. Є серед цих чиновників і такі, що не жаліють віддавати половину свого заробітку, аби тільки жити в панському кварталі.

Найкращим будинком, звісно, був палац генерал-губернатора, сліпуче білий, з мармуровими колонами. Поруч — приміщення для охорони і будки для варти. Але генерал-губернатор тут живе рідко. Він вибрав собі місце у вищій і здоровішій місцевості, в Бейтензоргу, кілометрів за сорок від Батавії.

Недалеко від палацу височів великий будинок державних установ. Перед ним і спинився автомобіль ван-Декера.

З поважним виглядом увійшов ван-Декер у будинок і спитав, де знайти начальника земельного департаменту. Перед таким солідним паном слуги заметушилися — і через хвилину ван-Декер входив до кабінету, де за столом упрівав від спеки круглий лисий чоловік.

— Ван-Декер, представник фірми ван-Бром і К° в Амстердамі, — промовив ван-Декер ввічливо, але з почуттям власної гідності.

— Будь ласка! Сідайте, — відповів начальник. — Чим можу служити?

— Бачите, — почав ван-Декер, виймаючи папери, — мені доручено підшукати для цього землю.

— Справа буде нелегка, — задумано сказав начальник. — Усе, що можна, вже забрано головним чином під цукрові плантації. Людей багато, землі мало, і з кожним роком усе важче й важче дістати хоч клаптик її.

— Все це ми знаємо, — відповів ван-Декер, — все це ми враховуємо, але маємо і свої докази. Як вам відомо, за останні роки всі капітали йшли в цукрову промисловість, а кофейна занепала, і ми передбачаємо кризу на цукор і попит на кофе. Умови для цього дуже сприятливі. Коли поставити справу науково, ми зможемо дати кофе, краще за бразільське. Заради цього фірма готова витратити мільйони і не бачить перешкоди в тому, коли доведеться закласти підприємство в якому-небудь глухому закутку, наприклад у Бантамі або в Суракарті чи Джок'якарті.

— За таких умов справа трохи полегшується. У Бантамі або в Преангері, може, і знайдеться земля. Але в Суракарті чи Джок'якарті все залежить від місцевих султанів.

— І це ми знаємо. Ви тільки дайте рекомендацію до тамтешніх резидентів, а тоді вже я сам об'їжджу і виберу. Зрозуміло, що насамперед потрібна ваша принципова згода.

— Проти культурних заходів ми не заперечуємо, — якось непевно промовив начальник, — але все ж справа зовсім не така проста, як вам здається.

— Навпаки! — підхопив ван-Декер. — Фірма добре знає всю складність справи. Це видно з того, що вона призначила не менше десяти процентів з капіталу на усунення цих ускладнень; звісно, сам я нічого не зроблю; тут потрібні авторитетні люди.

В очах начальника щось блиснуло. Він одразу став уважнішим і лагіднішим, значливо подивився на ван-Декера і сказав:

— Тепер я бачу, що підприємство задумане тверезо, що воно в розумних і практичних руках. Бачу, що там у вас добре знають про перешкоди на цьому шляху. Знають, що значить умовити населення поступитися своїми клаптями землі. Знають, який апарат доводиться пускати в хід для цього.

— Не кажіть! — сміючись перебив ван-Декер і доторкнувся до руки начальника. — Хіба ми діти? Хіба ми не знаємо реальних умов і обставин? Мені тільки треба буде об'їхати й оглянути більш-менш зручні місця, а потім уже доведеться звернутися до авторитетнішої людини. Не наважуюсь турбувати вас, але якби ви погодилися допомогти в цій культурній справі, ми були б дуже вдячні.

— Що ж, — промовив начальник, — доведеться потурбуватися. Цього вимагає і благо цієї країни, і благо нашої батьківщини.

За кілька хвилин ван-Декер мав документ, в якому усім представникам місцевої влади пропонувалося допомагати йому при об'їзді й огляді земель.

Нарешті ван-Декер і начальник департаменту ван-Гук заприятелювали так, ніби вони були давні знайомі. П'ючи ананасну воду з льодом, вони розмовляли вже про різні особисті справи і, видно, сподобалися один одному.

— Ви коли думаєте їхати? — спитав ван-Гук.

— Якщо вдасться, то хоч сьогодні.

— Сьогодні в генерал-губернатора офіціальний бал. Три дні тому він приїхав з Бейтензорга. Якщо вам цікаво, я можу дістати для вас запрошення.

Спочатку ван-Декер відмовився, а потім подумав і згодився.

— Тоді, — сказав ван-Гук, проводжаючи гостя до дверей, — приїжджайте до мене о восьмій годині, і ми поїдемо разом.

На ґанку ван-Декер зустрівся з Піпом. Вони привіталися як знайомі, і ван-Декер спитав:

— Ну, як ваші мисливські справи, мінгер Піп?

— Треба ось ще одержати дозвіл на подорож по країні.

— А як подобається країна?

— Поки що нічого цікавого: будинки, вулиці, трамваї, автомобілі, як і в нас; навіть шахраї на базарі такі самісінькі. Лише змії продаються, наче ковбаси. Мабуть, справжня природа там, далі.

— Звичайно. Бажаю успіху.

О пів на дев'яту ван-Декер під'їхав до палацу генерал-губернатора з ван-Гуком і його сім'єю — товстою дружиною і цибатою дочкою.

Серед темної ночі весь палац сяяв огнями. Десятки автомобілів і коней збилися біля під'їзду, а навколо стояв натовп простих глядачів, яких відтискали поліцейські.

По боках мармурових східців, покритих килимами, стояли темні лакеї в блискучому парадному одязі, але… босі. У пишних залах гули гості, яких зібралося чоловік шістсот. Чекали виходу самого генерал-губернатора.

Крім найвищих голландських чиновників і військових, були представники й іноземних держав: Англії, Франції, Бельгії. Впадало в очі, що принаймні половина гостей були метиси, а дружини їх навіть зовсім чистокровні яванки. Ось пройшов поважний генерал, метис, із своєю дружиною. Іноземці зирнули один на одного й почали тихо перемовлятися. Видно було, що вони дивуються, як допускають темношкірих людей у генерали.

Ван-Гук помітив це і сказав ван-Декеру:

— Це головнокомандуючий яванськими військами, талановита і віддана людина. Але все ж на таку посаду краще було б призначити кого-небудь з наших. Тут він великий туз, а в Голландії з ним навіть посоромилися б привітатись.

— Це тільки свідчить, що ми невдячні своїм вірним слугам, — відповів Декер.

— Зате вони тут на це поскаржитися не можуть, — промовив ван-Гук.

Заворушилися присутні, черговий ад'ютант крикнув на весь зал: «їх високопревосходительство генерал-губернатор!» У глибині залу відчинилися двері, музика заграла голландський гімн, і поважно, повільно виплив генерал-губернатор з дружиною.

Присутні підхопилися, низько вклонились. Генерал-губернатор у відповідь ледь-ледь нахиляв голову, привітався з найважливішими особами, перемовився з ними кількома словами і пішов на своє місце. Гості розділилися на групки і чекали початку балу.

Заграли полонез, генерал-губернатор запросив дружину французького консула і почав танець. За ним — якийсь консул з дружиною генерал-губернатора, а там далі — по чину. З великою пошаною спостерігала проста публіка, як танцює «сам» генерал-губернатор.

Бал розпочався. Через кілька хвилин генерал-губернатор вийшов з ряду й сів у окремому кутку разом з найвищими чинами, а танцювала вже простіша публіка.

За полонезом пішли інші, «неофіціальні» танці. Публіка переміщувалася, змінювалась. Усі вікна були відчинені; за ними вабили до себе веранди. Ван-Декер з цікавістю розглядав оригінальний бал; згодом ввічливість примусила і його піти танцювати з дочкою ван-Гука.

Потім він вийшов на веранду. Навколо був сад, обнесений високою стіною. Пальми, банани та інші екзотичні рослини переносили його в новий, незнаний світ. Але музика, парадна публіка в сюртуках, фраках, мундирах і все інше, що було навколо, свідчило, що світ тут такий самий, як і в Гаазі, Відні, Лондоні, Парижі. І так само простий народ стоїть там, на вулиці, і заздро поглядає, як веселяться пани.

— Дивлюсь я на все це і дивуюся, — почувся збоку голос англійського консула. — Що собі думають голландські власті? Через десять-двадцять років не лишиться жодної чистокровної білої людини. Все перейде в руки бурих, жовтих, кофейних та інших кольорових створінь. І як голландцям не соромно водитися з цими кофейними генералами й чиновниками? У нас їх і на поріг не пустили б, а тут вони рівноправні. У нас, коли англієць візьме собі кольорову дружину, його вже не приймуть в жодному пристойному домі. А тут, у домі самого генерал-губернатора, цілий звіринець.

— Воно так, — промовив другий чоловік, французький консул, — але поки що ніякої шкоди для голландців ми не бачимо. Протягом ста років ми не знаємо жодного серйозного повстання. Бачачи своїх, народ задоволений владою. Ці кольорові, можливо, корисніші для голландської влади, ніж свої, білі.

— Ми так само користуємося кольоровими, але це не значить, що ми повинні змішуватися з ними.

Хтось підійшов, і розмова припинилася. Коли ван-Декер повернувся в зал, з ван-Гуком розмовляв бельгійський консул.

— А знаєте, прийом і поведінка вашого генерал-губернатора куди вищі й урочистіші, ніж нашого короля, — сказав консул.

— Не забувайте, — усміхнувся ван-Гук, — що генерал-губернатор якраз і заміщає особу нашої королеви і все, що належить їй, переноситься на нього. А по-друге, у цій дикій країні необхідно тримати прапор влади на належній висоті.

— І правильно робите, — погодився консул. — Взагалі можна сказати, що жодна дернова не досягла в своїх колоніях таких успіхів, як голландці на Яві. Розвиток промисловості, культури, рівноправ'я (і він показав рукою на метисів) — все це підняло країну й створило спокійні умови життя як для голландців, так і для тубільців. Ось чому ви не відчуваєте тих тривог і небезпеки, які загрожують іншим державам у їхніх колоніях.

— Так, наш народ тихий і спокійний, — підтвердив ван-Гук.

— Але ж я чув, — втрутився ван-Декер, — що існують якісь недозволені партії; Сарекат-Іслам, Сарекат-Райят, навіть комуністична партія.

— Ну, це лише іграшки, — засміявся ван-Гук. — Всюди знайдеться кілька незадоволених людей, а задовольнити їх завжди можна… безплатним приміщенням.

І він голосно зареготав, задоволений своїм дотепом. Підтримав його і консул, усміхнувся ван-Декер.

Мимо пройшов молодий флотський офіцер. Ван-Декер глянув на нього і ніби здригнувся.

— Чи не знаєте ви, хто це такий? — спитав він ван-Гука.

— О, це цікавий чоловік, герой! — відповів той. — З ним пов'язана одна темна історія, яка держиться в секреті, але вам, я гадаю, можна сказати, ви — свій.

— Звісно, — сказав ван-Декер.

— Бачите, — тихо почав ван-Гук, — кілька місяців тому зник військовий корабель. Може, читали — в газеті писалося, що розбився об скелі військовий корабель «Саардам»?

— Здається, читав, — відповів ван-Декер.

— Ну, то насправді він не розбився, а його захопили бандити.

— Не може бути! — здивувався ван-Декер. — Щоб бандити та захопили державний військовий корабель! Це ж ганьба!

— Ось тому й сповістили, нібито він сам розбився. Капітан, його помічник і команда ганебно здалися бандитам. Лише цей молодий мічман, ван-Хорк, тримався до останнього моменту, і, якби команда не змусила його здатися, він висадив би в повітря корабель разом з собою і всіма.

— Он який герой! — здивувався ван-Декер.

— Ясно, що всю команду покарали, а ван-Хорка підвищили в капітани і призначили командиром міноносця.

— Ну, а «Саардам» куди дівся, відомо?

— Досі не знали, а тепер, здається, довідалися, бо ван-Хорк завтра чи післязавтра вирушає по його слідах.

Тимчасом танці закінчились, і гостей запросили вечеряти. Два величезні зали зайняли гості. Генерал-губернатор сів за окремий стіл і запросив до себе найпочесніших гостей. Коли всі розсілися й стихли, генерал-губернатор підвівся, підняв бокал і сказав:

— Шановні гості! Дозвольте підняти перший бокал за її величність королеву голландську, володарку Індонезії. Лише її увага, її піклування дали нам можливість підвищити добробут цієї країни, дати населенню…

Страшенний гуркіт пролунав за вікном. Затряслися стіни, задзвеніло й посипалося скло, цегла, уламки полетіли на стіл, а в кутку залу утворилася велика щілина.

У залі почалася невимовна метушня. Почулися голоси: «Вибух! Бомба! Салака!^[9]» Столи, страви, люди, крісла — все змішалося в одну купу. «Перший бокал» випав з рук генерал-губернатора, і він, підхопивши дружину, побіг до дверей разом з усіма, забувши про своє високе становище. Але в дверях була така тиснява, що не можна було пройти ні назад, ні вперед. На підлозі голосило кілька жінок, яких топтали очманілі люди. Кілька чоловік вискочило у вікно, а ван-Хорк сховався в кутку під столиком.

Тут пролунав гучний голос «кофейного» генерала:

— Панове! Спокійно! Бачите, що все скінчилося, що більше нічого не загрожує. Схаменіться, бо наробите більшого лиха.

Перший схаменувся генерал-губернатор і вдав, ніби він кинувся до дверей наводити порядок. До нього приєдналися інші офіцери.

Вискочив і ван-Хорк і зараз же почав заспокоювати присутніх:

— Панове, заспокойтеся! Ми на варті, ми не допустимо нещастя. Рятуйте жінок!

А ван-Декер стояв увесь час ніби скам'янілий. Здавалось, він не бачив метушні, не думав про небезпеку, а був стурбований зовсім іншим. Нахмурене обличчя свідчило, що у голові його снували тривожні думки.

Оскільки нічого страшного більше не повторилося, публіка трохи заспокоїлась і почала розходитись, залишивши двох придушених жінок та з десяток поранених гостей.

Коли публіка роз'їхалася, у генерал-губернатора зібралася нарада. Виявилося, що хтось кинув бомбу, яка вибухнула в саду, на розі палацу. Зловити злочинця не пощастило. Замість нього схопили чимало невинних людей.

— Це все комуністи! — заскреготів зубами генерал-губернатор. — Доведеться їх добре почистити!

Він не знав, що для комуністів ця бомба була ще шкідливіша й небажаніша, ніж для генерал-губернатора…

Швидко йшов ван-Декер додому. По дорозі забіг на телеграф і надіслав у Тжилатжап телеграму: «Ділянку для кофейної плантації знайдено. Постарайтеся своєчасно очистити її».

У готелі він насамперед спитав, чи є Тугай. Йому сказали, що нема.

— Пришліть його до мене, коли він повернеться — наказав ван-Декер.

Тугай повернувся через дві години.

— Буде тобі від туана! — сказали йому слуги, але поснули, не дочекавшись наслідків, бо Тугай просидів у номері ван-Декера до п'ятої години.

IV. ЖИТТЯ ЯВАНСЬКОГО НАРОДУ

Деза^[10] Бандью знаходиться біля самісінької залізниці. В неї входить кілька кампонгів^[11], але вони стоять так близько один від одного, що їх можна вважати за один кампонг. Землі на господаря припадає дуже мало, не більше півгектара. Кожен клапоть біля хатини засаджений бананами, пальмами, мангустанами, дур'янами та іншими плодовими деревами — і, зрештою, все село ховається в деревах, як у лісі. Здалеку село зовсім не можна помітити: воно здається гайком серед полів.

Є господарства, які складаються лише з кількох плодових дерев. Та коли цих дерев є сім штук, то господар повинен платити 2,2 гульдена податку.

Серед цих садів розкидані хатини, які можна назвати кошиками на стовпах. Усі вони сплетені з бамбуку і стоять на «курячих ніжках», на чотирьох або більше стовпах з півметра заввишки. Стріха сплетена з «аланг-аланг» (трава з широким листям) або з пальмового листя чи рисової соломи. Всередині хатини ліжко та рогожа на підлозі — і більше нічого. Кілька горщиків та пічечка з каменю доповнюють хатню обстановку. Поруч така самісінька комора та повітка для бика і візок на двох колесах, якщо хто має таке багатство. Майже всі речі господарчого вжитку, навіть посуд, зроблені з бамбука.

Але більшість господарів не має ніякого господарства. Свої кілька метрів землі вони обробляють руками.

Усі двори й сади, коли їх можна так назвати, заросли дикою травою, яка в цій країні росте так, що може все заглушити. Люди ніколи не прибирають навколо своїх хат.

За селом тягнеться «савах» — рілля, де яванець розводить паді (рис.) Це паді, яке яванець на одному полі може сіяти тричі на рік, і є основним, можна сказати, виключним засобом існування.

Сотні років миролюбний яванець обробляв свій савах, збирав паді, нічого більше не хотів, ні в що не втручався, але ось звідкілясь прийшли чужинці і почали впроваджувати «культуру»: спочатку, як ми бачили, примушували садити те, чого яванцю зовсім не треба, а потім «полюбовно» брати землю в оренду.

Саме так підприємець Більбо й орендував тут чверть дези Бандью для своєї цукроварні. Орендував зовсім полюбовно і просто. Насамперед заприятелював з місцевою владою, до «лури» (староста дези) включно. І пішло так, що коли тільки в господаря яке лихо чи неврожай, чи то худоба здохла, — якраз і податки треба платити. Але разом з тим давалася й допомога, агенти Більбо дуже охоче позичали гроші, і зрештою земля «полюбовно» перейшла до Більбо. І господарі відтоді обробляли свою землю вже на користь Більбо.

Деякі господарства ще трималися, але остаточна доля їх була вже вирішена.

А поруч з первісним малайським селом, де люди жили так само, як триста років тому, височів завод, побудований за останнім словом техніки. І на полях чотириста чоловік працювали над цукровою тростиною. Половину з них складали діти років дванадцяти-п'ятнадцяти, бо їм можна було платити менше. Робота полягала в тому, щоб обривати зайве нижнє листя і обкопувати кожну рослину.

В цій гірській країні мало рівних просторів. Долини чергуються з пагорбами, за якими іноді здіймаються дуже скелясті, стрімкі гори. В одній з таких долин і була цукрова плантація.

На пагорку під густим деревом сиділи три наглядачі, службовці Більбо. Двоє з них були голландці, третій метис. Уся плантація лежала перед ними, як на долоні, тільки не можна було розгледіти кожного робітника окремо. Але для цього в них був бінокль. Час від часу то один, то другий підносили бінокль до очей і розглядали поле. Поруч лежали довжелезні нагаї, про які самі наглядачі казали, що вони «можуть обхопити відразу дванадцять чоловік». Наближався полудень. Сонце стояло над самісінькою головою й вогнем» палило голі спини робітників. Навіть наглядачам у тіні було млосно.

— Ось уже котрий раз оті хлопчаки перестають працювати, — бурчав один з наглядачів, — а йти до них не хочеться. О, знову! Ах, поганці!

— Нічого не зробиш, треба йти, твоя черга, Грін, — сказав другий.

— Ну, то я їм покажу! — злісно крикнув Грін і, взявши нагай, пішов до робітників.

Побачивши, що наближається наглядач з нягаєм, всі чотириста чоловік здригнулися.

«Чи не до мене?» майнула думка в кожного з них, і під гарячим промінням сонця вони відчули холодок.

По дорозі наглядачеві треба було обминути шматок поля, засіяного рисом. Ділянка належала На-Інго, одному з тих господарів, які ще трималися за свою землю. Зрозуміло, наглядач не став обминати, а пішов прямо через посів.

Давно вже пропонували цьому На-Інго віддати свою ділянку в оренду, а коли він не хоче — тим гірше для нього самого. І через рис було вже прокладено стільки стежок (кожного разу нова), що бідному На-Інго небагато лишалося з нього користі.

Серед робітників був і син На-Інго, двадцятирічний парубок Нонг. У безсилій люті він повинен був дивитись, як на його очах гинула їх праця.

Схилилися робітники над роботою, затихли, втупили очі в землю, ніби не звертаючи уваги на наглядача. А у самих серця стукають швидко-швидко.

«Може, не до мене?» мелькає у кожного надія. Наглядач підійшов до дітей, що провинилися.

— Ви що ж це гуляєте? Га? — загримів він. — Ви гуляти найнялися чи працювати?

Свиснув нагай і обхопив одним махом «тільки» чотирьох. Ще посвист — і нагай обхопив уже шістьох.

Застогнали, заплакали діти, полилися солоні сльози на солодку рослину, а на худеньких спинах виступили смуги крові. Одразу ж накинулись на кров мухи — «лери» — обліпили рани, але відігнати їх не можна, треба працювати безперервно, цілісінький день.

Кілька чоловік дорослих, особливо жінки, мимоволі спинились і глянули на бідних дітей, але зараз же знову свиснув нагай і зробив те саме на їхніх спинах.

— Ах ви, гультяї! — кричав наглядач. — Ви тільки й думаєте про те, щоб украсти яку-небудь хвилину. Ви думаєте, ми цього не бачимо? Ні, кожного бачимо: нас не обдурите.

В цю мить почувся дзвін. Після шестигодинної роботи настала перерва на півгодини, а там знову шестигодинна робота дотемна. Наглядач пішов. Робітники розправили спини, стомлено спустились на землю, почали полуднувати. Жменька рису і декілька плодів були їх єдиною їжею за весь дванадцятигодинний робочий день.

Не можна думати, що робота ця примусова, кріпацька. Ні, вона організована за останнім капіталістичним методом. Робітники добровільно згодились працювати по дванадцять годин на день і навіть підписали угоду. А тоді вже по волі закону роботодавець має право яким завгодно засобом примусити їх виконати цю угоду, тобто працювати повних дванадцять годин, хвилина в хвилину. Буває, що робітники працюють і десять, і дев'ять годин, і навіть менше, але в кожному випадку за згодою.

Робітники відпочивали. Багато з них нічого не думали, нічого не відчували, крім насолоди відпочинку. Навіть про катування не згадували. Це справа звична. Для того білі й пани. Завжди так було і, мабуть, повинно бути. Ось тільки б швидше скінчилася робота! Тоді можна буде добре відпочити і забути про всі муки.

Деякі покірно скаржилися на свою долю:

— Добрий дух покинув серця білих людей.

— Аллах відвернувся від нас.

Але серед таких слів чулися і заклики до боротьби.

— Ніколи аллах не радив терпіти насильство чужоземців. Навпаки, він наказує вести боротьбу з ними. Ми самі повинні об'єднатись, і тоді аллах допоможе прогнати чужоземців. Для цього існує партія Сарекат-Райят^[12]. Якби ми всі вступили в цю партію, тоді одним махом визволилися б від чужоземців.

Дехто зацікавився, почав питати, де і як можна записатись у партію Саракат-Райят. Але знайшлися люди, які пішли ще далі.

— Самої незалежності від білих мало. Подивіться навколо і ви побачите, що й «свої» так само знущаються з нас. Ні, для нас свої тільки ті, хто працює, як і ми, а хто п'є нашу кров — усі чужі, яка б шкіра в них не була, біла чи темна.

Цікаво було чути такі слова під екватором, серед напівголих «дикунів». Навіть сюди дійшли комуністичні ідеї! А панові Більбо і не снилося, що у нього на плантації невільники говорять такі речі. Він, як і вся Європа, звик вважати яванців «найтихішим і найспокійнішим народом у світі».

Скоро минуло півгодини, і знову почалася тяжка робота. Але ось на небосхилі стали збиратися хмари. Загримів грім, замиготіла блискавка. Наближався екваторіальний дощ, той дощ, який ллє, наче з відра, та буря, яка перетворює день у ніч.

— От невчасно цей дощ, щоб йому!.. — лаялись наглядачі.

— Браття, яке щастя — дощ! — раділи робітники.

І дощ почався. Гримів грім, спалахувала блискавка, з неба лилися потоки, забурлили рівчаки. Наглядачі сховалися під деревом, а робітники лишилися на полі. Але ж зате як добре вони відпочили! За роботу взялися тільки через годину.

О шостій, коли було зовсім темно, вони повернулися у свої бараки. Ці бараки замість місця відпочинку скоріш можна було назвати місцем страждань. Низькі, без вікон, вони мали кілька поверхів-полиць, і коли робітники зайняли свої місця, то приміщення стало схожим на величезну скриню, від підлоги до стелі забиту людьми.

Місцеві робітники дуже часто просилися на ніч додому, але їх не пускали, бо зранку краще було гнати на роботу всіх разом.

Наступного дня, під час перерви, на полі з'явився сам Більбо. З ним був поліцейський і чоловік двадцять нових робітників.

Більбо наказав усім робітникам зібратися до нього. Поліцейський витяг папір і викликав на прізвище чоловік двадцять робітників.

— Ви члени Сарекат-Райяту? — грізно запитав він.

— Ні, ні, — почулися злякані голоси.

— Що! Ще й обманювати хочете! — тупнув ногою поліцейський. — Зараз же забирайтеся геть під три вітри, поки я вас не заарештував!

Робітники постаралися щезнути, радіючи, що справа скінчилася хоч так. Замість них до роботи стали нові.

— Запам'ятайте добре і ви всі, — сказав Більбо, — що так буде з кожним, хто входитиме в різні розбійницькі банди, особливо комуністичну.

Двадцять чоловік втекли, попрацювавши три тижні, а заробіток їх лишився в кишені пана Більбо і ще декого.

Серед тих двадцяти був і Нонг, син На-Інго. Через тиждень робота по впоряджуванню плантації була закінчена. Робітників відпустили. Тепер лишалося тільки чекати, поки дозріє цукрова тростина, а тоді збирати її і звозити на фабрику.

Кампонг ожив. Жителі, що працювали на плантації, повернулися додому й ніби забули про каторжну роботу, побої. Як діти, вони втішались відпочинком і тими невеликими грошима, що заробили.

Тільки в хатині На-Інго було сумно. У кутку лежала хвора дружина, а лікувати її не було за що. Рис весь давно вже з'їли, харчувалися тільки плодами. А новий врожай гинув на очах. Одна надія була на заробіток Нонга, а тепер і заробіток увесь пропав.

— Краще б ти не зв'язувався з усім цим, — докірливо сказав синові На-Інго.

Син нічого не відповів і опустив голову, ніби винний. Він ще сам не міг розібратися в своїх почуттях. Звісно, образа і злість на гнобителів були основним почуттям, але становище сім'ї та горе мимоволі викликали думку: якби він був осторонь від усього цього, не було б такого нещастя в домі.

Нонг почав працювати на підприємстві у Більбо з дванадцяти років. Але робота була тимчасова, сезонна. То кілька днів, то місяць на полі, потім випадково — на заводі. Там він зустрічався з різними бувалими робітниками і від них почув, що треба боротися з чужоземцями за свободу батьківщини, що кращі люди давно вже це роблять, що для цього насамперед треба об'єднатися. Ніби новий світ відкрився перед очима Нонга, він захопився новими ідеями і недавно записався в Сарекат-Райят.

Тільки один раз і встиг він побувати на зборах членів партії. Зібралися в горах. Присутніх було чоловік сто. З промовою виступив приїжджий мулла у білій чалмі, з чорною бородою і вогненними очима.

— Правовірні! — гримів він гучним голосом. — Доки ми будемо терпіти ярмо чужоземців? Доки невірні пануватимуть над дітьми пророка? Хіба ми не можемо жити й управляти самі, без чужоземців, як колись? Хіба ми не маємо своєї славної історії? Чи не мали ми своєї незалежної держави? Правовірні, готуйтеся до боротьби, вчіть темний народ, закликайте в наші ряди, і тоді ми проженемо чужоземців, заживемо вільним життям.

Правовірні слухали ці слова і розуміли з них тільки те, що треба прогнати чужоземців. Славною історією вони не цікавились і за пророка мало думали.

Справді, колись у XII–XV століттях на Яві були незалежні держави. Панували спочатку індійські царі, які ввели буддійську релігію, а потім арабські, які навернули народ у магометанську віру. Зрештою у сучасних яванців лишилася якась мішана віра, хоч на папері вони вважаються магометанами. Та й взагалі вони цікавляться релігією мало, але слова «незалежність» і «вільне життя» справили враження на слухачів. Вони нетерпеливо чекали, коли настане час боротьби.

І от замість цього Нонг сидить у своїй хаті з болем у серці за своїх батьків.

До хати підійшов лури (староста).

— На-Інго, — сказав він суворо, — ти обіцяв заплатити з заробітку Нонга. Де цей заробіток?

На-Інго мовчав.

— Коли На-Інго не внесе гроші через три дні, його сапі (віл) змінить свого господаря! — казав далі лури.

Знову ніякої відповіді.

— У вухах На-Інго виросла лоло (погана трава), яка заважає йому чути голос розуму, — звучав спокійний голос лури. — Коли б ти віддав землю в оренду, не було б такого клопоту.

— Почекай, поки зберу рис, — промовив, нарешті, На-Інго.

— Багато разів сходило і заходило сонце, поки тебе чекали. Більше вже не можна. Подумай. Я сказав.

І поважно, не поспішаючи пішов геть. На-Інго не поворухнувся. Тільки Нонг схопився і нервово почав ходити біля хати.

Ніч минула. Зайнялося на сході, й виразніше вимальовувалися вершини гір. Ось вони вже позолотилися, але в улоговині ще темно. Потривожений туман заворушився й неохоче, поволі почав підніматися з плантації.

Деза спала, спало і заводське селище. Лише де-не-де встав один-другий чоловік. Раптом почувся тривожний дзвін і крики:

— Пожежа на плантації!

Ніби мурашник, заворушилося селище. Частина людей кинулася на плантацію, а друга частина — в кампонг. В цій групі були й наглядачі з своїми нагаями, і поліцейські, і місцеві чиновники.

У селі загримів барабан, розбіглися по вулиці заводські люди.

— Марш гасити пожежу! Живо! Всі!

Злякані жителі схопилися, поки що нічого не розуміючи. Налетіли стражники, з'явився лури, бігав, кричав щосили. Плач жінок і дітей, невдоволені вигуки чоловіків, посвист нагаїв, лайка створили таке враження, ніби на село напали бандити.

Нічого й казати, населення не мало ніякого бажання бігти рятувати панське добро. Люди тікали хто куди, ховалися; насильники почали лютувати ще дужче.

— Стій! Куди ти? Я тобі покажу! — кричали вони, не жаліючи нагаїв.

Нарешті, спіймали чоловік п'ятнадцять і вигнали на поле. Там огонь ішов уже стіною, суха тростина тріщала, специфічний запах горілого цукрового соку сповнював повітря. Люди, що прибігли раніше, встигли зробити просіку лише на невеликому шматочку, щоб не пустити вогонь далі.

Почалася загальна боротьба з вогнем. Але людей не-вистачало. Поки в одному місці затримають огонь, в іншому він обходить стороною.

Прибіг сам Більбо і гасав, мов скажений звір.

— Ах, сволота! Бунтувати задумали? Ми з них виб'ємо цей дух! — кричав він на адресу тих, хто не з'явився гасити пожежу.

Вогонь було затримано лише години через три. Половина плантації згоріла. Але й від рису На-Інго та деяких найближчих сусідів нічого не лишилося: увесь він був витолочений.

Через день у дезу з'явилися високі гості. Попереду на білому коні їхав старий з сивою бородою, в чалмі й білому халаті. Кінь був покритий шовковою попоною з різноколірними китицями. Поруч їхав Більбо і кілька чиновників. Озброєні вершники оточували старого, а ззаду їхав віз із слугами й хазяйством.

Більбо й голландські чиновники тримали себе перед старим покірно, догідливо, ніби перед якимсь великим начальником. Жителі, що траплялися по дорозі, робили «дьєнг-кок» — знак найвищої пошани. Робилося це своєрідно: людина відходила вбік і присідала, поки висока особа не проїде мимо. Цей дьєнг-кок простий народ повинен робити перед кожним чиновником і перед кожним білим, хто б він не був. Треба відзначити, що в містах і навіть у таких пунктах, як Бандью, дьєнг-кок тепер уже не виконується. Але перед такою великою персоною, як регент, доводилось повертатися до колишнього звичаю.

Як ми вже казали, регентом завжди буває який-не-будь князь, нащадок колишніх володарів країни. Через нього голландська влада проводить усі свої заходи. Над ним стоїть голландський резидент, місцевий губернатор, але ці резиденти управляють не народом, а регентами. Як усі чиновники, голландські резиденти змінюються, служать лише по кілька років, виїжджають, приїжджають, а регент усе своє життя лишається на посаді і навіть передає її в спадщину своєму синові (зрозуміло, за згодою голландської влади).

Регенти пам'ятають, що вони — колишні володарі.

Живуть у своїх палацах пишно, мають сотні слуг і дружин, мають свій власний почесний військовий загін. На все це потрібні гроші. Їх дає голландський уряд, і через це регенти служать голландцям не за страх, а за совість.

Але й цих грошей невистачає. Тоді вони починають різними способами витискати з народу соки на свою користь, так що навіть голландському резидентові нерідко доводиться захищати народ від «його» володаря. І коли після того бувають якісь непорозуміння з населенням, коли чути скарги на владу, голландці кажуть яванцям:

— Чого ж ви ще хочете? У вас своя влада. І, як бачите, іноді не дуже добра. Нам доводиться захищати вас від неї. Чи краще вам буде, коли ми залишимо вас самих з вашими власними князями?

Але разом з тим голландці старанно підтримують авторитет регента. В інструкції резидентові сказано прямо, щоб він був ввічливим і уважним до «молодшого брата».

Ось чому й тепер так шанували регента. Під високим дур'яновим деревом поставили гарне крісло, слуги кинулися допомагати регентові злізти з коня. Коли регент сів, поруч стали солдати. Голландці навіть не сідали.

Тимчасом наказали, щоб зібралися всі люди. Відчувалося, що буде щось важливе, мабуть, у зв'язку з пожежею. Люди зібралися зі страхом і стали навколо.

Зробилося тихо. Лише високо над головою регента шелестіло листя, а між ним поблискували дур'янові плоди.

Регент встав, обвів поглядом людей і сказав:

— Діти мого народу! Засумувало серце моє, коли я почув, що ви пішли проти закону. Соромно мені, старому, дивитися в очі нашим доброчинцям. Ви зробили два злочини: по-перше, підпалили плантацію, а по-друге, відмовились гасити пожежу.

— Ми не підпалювали! Ми не знаємо, хто підпалив! — почулися голоси.

— Все одно, — перебив регент, — коли злочинця й не буде знайдено, ви однаково відповісте за збитки, тим більше що ви відмовилися йти гасити.

— Ми не відмовлялися! — крикнуло кілька чоловік.

— В усякому разі, — вів далі регент, — по закону, як вам усім добре відомо, відповідальність за збитки повинна нести вся деза. Це означає, що орендована земля використовуватиметься один сезон без будь-якої плати. На цей самий сезон відбирається земля й у тих, хто ще не здавав її в оренду. Це найлегша кара. Але цього мало. Не заради цього я приїхав до вас. Я хочу вас попередити…

Вгорі щось хруснуло, і за мить на голову регента впав величезний плід. Глухий сильний звук — і плід розлетівся на п'ять шматків. Гострий неприємний запах, схожий на запах гнилого часнику, сповнив повітря.

Регент крикнув, похитнувся, а на чалмі зачервоніли плями крові. Зчинилася метушня, крики; старого підхопили, посадили в крісло, побігли по воду, почали обмивати кров, а потім посадили на віз, де їхали його слуги, і вся експедиція рушила туди, звідки прибула. А вслід їй покотився гучний регіт: це сміялися люди, яким хотілося плакати.

Такі випадки з дур'яном бувають тут нерідко. Жителі Бандью пам'ятають навіть смерть людини від такого випадку. І справді, це дуже небезпечно. Уявіть собі величезну продовгувату диню, яка падає з двадцятиметрової висоти. Та ще вся вона утикана дуже міцними й гострими колючками, з сантиметр завдовжки. Не дивно, що регент закривавився й зомлів.

Сміх сміхом, а справа жителів Бандью була погана. Правда, нічого нового і несподіваного в цьому не було, але все ж таки потрібен був час, щоб звикнути до нещастя. Тепер уже протягом деякого часу селянам доведеться жити тільки на заробітки в Більбо. Ну, а коли всім роботи не буде? Коли Більбо запровадить «вільну конкуренцію» і ще зменшить плату? Коли візьме чужих робітників, яких усюди на Яві досить? Одне лише можна сказати напевне: пан Більбо не тільки нічого не втратить на цій пожежі, а ще й трохи заробить.

Треба було поспішати, щоб захопити яку-небудь роботу. Наближалися жнива, і все населення кинулося в контору Більбо. Хоч ми не дуже шануємо пана Більбо, але повинні визнати, що ніякого насильства він не чинив. Він лише пропонував умови, а воля кожного була згодитися чи ні. Він навіть попереджував:

— Добре подумайте, щоб потім не ображалися. Пам'ятайте, що коли ти згодився добровільно сам, то повинен виконати всі умови повністю. А коли ні, то примусимо.

І робітники «згоджувалися».

В кращих умовах перебували ті, хто мав свого власного сапі (вола). Вони потрібні були для перевозки тростини з поля на завод. Через те що таких власників було небагато, з ними укладали окремі, складні договори.

Насамперед робітникові пропонували, щоб він тимчасово ніби продав свою худобу, і на цей продаж складалася угода. Робітник одразу ж одержував і гроші. Потім складали другу угоду, де було зазначено, що робітник працюватиме на позиченій у підприємства худобі. Після закінчення роботи вираховувалось те, що вже одержав робітник за худобу, а угода скасовувалась.

Тепер виходить так: коли робітник залишить роботу й піде з «чужим» волом, його зараз же посадять у тюрму як злодія. Коли ж він утече без вола, той залишиться підприємству.

Поки лури ще не прийшов забирати сапі, На-Інго підписав таку угоду. Нонг, звісно, не міг одержати роботи і лишився біля хворої матері, яка з дня на день могла померти.

Почалася робота, уперта, гаряча. Треба було якомога швидше переробити тростину на цукор. З поля на завод була прокладена вузькоколійка, але вагони по ній везли сапі. Незграбні яванські вози на двох колесах тягнулися з усіх сторін до залізниці, а там перевантажувалися на платформи.

Безупинною річкою тростина пливла на завод, ішла спочатку в так званий «млин», а звідти з одного боку виходила покремсана маса, а з другого — по цементному ровику стікав мутний сік з жовтою піною. Потім сік пропускали через вапно, сірчані гази, він кипів у величезних чанах, фільтрувався, випаровувався, згущався — і, нарешті, виходив цукор, який одразу ж вантажили у вагони, потім на кораблі і розвозили по всьому світу.

На-Інго на своєму «позиченому» сапі возив вагончики по рейках. Поле, як ми знаємо, лежало в улоговині, значить, вагони доводилося возити вгору. Бідний сапі вибивався з сил, але не можна було спинитися ні на хвилину, бо була гарячка, ззаду натискали інші вагони, наглядачі кричали, підганяли нагаями і волів і людей.

Назад з порожніми вагончиками їхати було не краще: вони швидко котилися вниз — гальма були примітивні — били худобу по ногах, і так дванадцять годин.

Через кілька днів сапі насилу тягав ноги. Він не міг витримати такої роботи, яку витримували люди.

Нарешті, він востаннє впав і вже не підвівся…

З розрахунку виходило, що На-Інго ще повинен був відпрацювати за «чужого» вола.

На-Інго покинув роботу й самовільно пішов додому.

Там його зустрів заплаканий Нонг: мати вмерла.

Тоді На-Інго сів у куток і скам'янів. Він дивився вперед, але нічого не бачив і не чув. Не поворухнувся він навіть тоді, коли прийшли і взяли його дружину, щоб поховати.

Як не кликали його, як не штурхали, він нічого не відповідав і лишався сидіти на своєму місці. Так без нього й поховали; закопали й поставили камінь.

Минув день, минула ніч, а старий усе ще сидів нерухомо. Хоч як намагався Нонг розворушити його, заговорити з ним — нічого не виходило. Зморений Нонг заснув, а коли прокинувся, батько сидів так само, як і вчора. Так само широко були відкриті його очі, і так само він нічого не бачив…

Нонг пішов до сусідів порадитися, що робити.

Через кілька хвилин На-Інго заворушився, щось сказав і затрусився. Очі заблищали, оживилися, але в них була тільки дика лють. На губах з'явилася піна. Нарешті він схопився й почав озиратися. Потім зірвав з стіни крис (кинджал) і вискочив з хатини. Размахуючи ножем, він помчав селом і кинувся на першого зустрічного. Той упав на землю, поранений в руку, а На-Інго побіг далі дорогою на завод…

— Амок! Амок! На-Інго! — закричали в усьому селі, затріщали тріскачки, усі почали ховатися хто куди.

Цей крик почув Нонг і кинувся слідом за батьком. За ним — інші чоловіки, озброєні чим попало.

— Амок! Амок! — чулося в селі; тріщали тріскачки, люди грюкали кийками, б'ючи на сполох.

А тимчасом На-Інго звалив жінку, яка йшла з водою. Вбив її на смерть.

На-Інго біг так швидко, що його переслідувачі не тільки не наближалися, а відставали дедалі більше. Лишалося тільки дивуватися: звідки в старого На-Інго взялося стільки сили? Нарешті він зовсім зник з очей. Чоловіки втомилися й почали відставати. Лише Нонг з останніх сил біг далі…

Через кілька хвилин спереду почулися постріли. Нонг зупинився: пізно! справу закінчено!

Підійшовши ближче, Нонг побачив убитого батька, а поруч з ним — наглядача Гріна.

Цей амок е особливістю яванців, і європейці досі сушать голову, що воно таке: чи звичайний сказ, чи якась інша хвороба? В усякому разі амок ніколи не трапляється з щасливою людиною. Він завжди вибухає в результаті мук і важкого стану. Коли такого «оранг-гіля» (скаженого чоловіка) своєчасно стримати, то припадок іноді проходить. Але закон дозволяє кожному вбити «оранг-гіля».

Європейці тільки забувають, що яванці, хоч і «найтерплячіші й найтихіші», але все ж люди. Якою б тихою і терплячою людина не була, та за певних умов навіть такому терпінню може прийти край.

Досі це терпіння кінчалося амоком, ну, а згодом воно може кінчитися чим-небудь іншим.

V. НА ШЛЯХУ В НЕВІДОМЕ МАЙБУТНЄ

І Нонг пішов світ за очі. Попрямував на захід, у ліси Бантама, де, як він чув, живуть вільні люди, куди тікають ті, кому немає змоги жити дома.

Перед тим як іти, він продав свою землю і господарство, розрахувався з боргами, після чого йому лишилося ще десятків зо два гульденів. Приємно було і Більбо одержати шматок землі, який так заважав йому. Задоволений був і лури, який за свої турботи одержав від Більбо винагороду. А деза стала меншою ще на одне господарство.

Дорога то підіймалася на горби, то спускалася в улоговини, і всюди копошився народ, скрізь під деревами тулилися кампонги. Вся країна здавалася одним суцільним селом. Недаремно густота населення становить тут сімсот чоловік на один квадратний кілометр, в той час як навіть у найбільш заселених місцевостях Західної: Європи вона не перевищує чотирьохсот чоловік.

Кожний шматочок землі старанно оброблений, головним чином, під рис. Як відомо, рис садять розсадою у воду або, інакше кажучи, посадивши, заливають водою. І от яванці умудрилися навіть на схилах гір зробити такі поля. Вони розміщуються терасами, одне над одним, загороджені вузенькими греблями, і вода поступово заливає верхні, потім нижні. Все це досконало розроблено. Дощова вода збирається в одне місце і розподіляється за певним планом.

Стояли жнива. Народ у святковому одязі збирав урожай. Одні зрізали рис по колоску і зв'язували в пучки, інші на коромислах відносили ці снопи додому. Кожне зернятко враховувалось. Не ловили гав і рябенькі пташки-рисівки, але проти них організували складну техніку: на полях були поставлені кілочки, на них поначіплюване різне ганчір'я, від якого тягнулися нитки; трохи далі стояли маленькі халабуди, а в них сиділи діти, які весь час смикали за нитки, щоб опудала ворушились і відганяли пташок.

Подекуди виднілися підприємства капіталістів: плантації чайні, кофейні, какао, хінні. Хінне дерево колись привезли сюди з Південної Америки, і воно так добре прижилося, що тепер Ява виробляє хіни найбільше в світі.

Дорогою на кожному кроці траплявся «ресторан». Китаєць розташовував де-небудь під деревом два маленькі столики: на одному якось припасовував жаровню, яку роздував банановим листям на зразок ковальського міху; на другому ставив готовий рис і різні приправи до нього. Приправ багато; від деяких у нас очі повилазили б на лоба, але місцеві жителі їх дуже люблять. Замість тарілок — листя. Нонг відчував себе великим паном, бо мав гроші й міг пообідати в такому ресторані.

Десь опівдні почалася звичайна гроза, яка на Яві за кожні сто днів буває шістдесят один раз. Але нашого мандрівника це не лякало, бо він завжди міг перечекати дощ під стріхою і там же й переночувати.

Так ішов Нонг два дні. Спочатку він почував себе веселим, вільним, але чим далі, тим частіше стискалося його серце. Куди він іде? Чого? Що його чекає попереду?

Що він там знайде? Чи не краще було б залишитися на місці? Він чув, що туди тікають люди, але нічого певного не знав. Лише сподівався, що знайде притулок там, де не панують білі, і знайде товаришів, з якими можна буде вести боротьбу проти визискувачів.

Наступного дня під вечір Нонг увійшов у село, де збирався переночувати. Несподівано він помітив попереду європейця, який ніби прогулювався по кампонгу. Видно було, що той нікуди не поспішає, до всього придивляється.

Мабуть, і жителі не часто бачили європейця, бо з цікавістю позирали на нього з різних кутків.

Назустріч їхав віз на двох колесах, запряжений сапі, на возі «капок» — бавовна з особливого малайського дерева.

Побачивши європейця, сапі занепокоївся, грізно засопів і… кинувся разом з возом на білого. Європеєць спочатку подумав, що віл чогось злякався, але одразу переконався, що сапі мчить просто на нього. Той відскочив убік — сапі за ним; він у інший бік — і віл за ним.

— Пеганг! Пеганг! (Стій! Держи!) — кричав ззаду зляканий хазяїн, але розлючений сапі, ніби собака, мчав за білим і готовий був уже приперти його до тину. Тут Нонг ухопив жменю піску, сипнув волові в очі і стримав його. Сапі спинився, але все косився на чужинця. Підбіг хазяїн, схопив вола, почав просити в європейця пробачення і поїхав далі.

— Що ж це таке? — обурено спитав Піп (це був він) ламаною малайською мовою.

— Це, бачите, наші воли завжди так нападають на чужих, не люблять їх, — відповів Нонг такою ж ламаною голландською мовою.

Нонг не сказав тільки про те, що цими чужими є виключно європейці. Ця цікава особливість яванських сапі давно вже відома і наробила чимало лиха.

— Невже завжди так буває? — спитав Піп.

— Майже завжди.

— Он які патріоти! — пробурмотів Піп. — В усякому разі, ти молодець, врятував мене. Та ще й розмовляєш по-голландському. На тобі за це, — і він дав Нонгу монету.

І лише коли Піп відійшов, Нонг схаменувся: навіщо він врятував цього білого пана?

«Що мені з того? Хай би сапі випустив з нього кишки. Навіть тварина знає наших ворогів».

А Піп, відійшовши кілька кроків, раптом спинився й обернувся до Нонга.

— Ти тутешній? — спитав він.

— Ні, — відповів Нонг.

— Ти маєш роботу?

— Ні, я йду її шукати.

— Куди?

— У Бантам.

— От і я туди їду! — сказав Піп. — Чи не згодишся ти піти до мене служити? Мені потрібна смілива людина, бо я їду в дикі місця на полювання. Ти, здається, хороший хлопець, та ще й знаєш голландську мову.

Нонг одразу зміркував, що кращої нагоди для нього й бути не може. Але, щоб не показати своєї радості, він спитав:

— А скільки туан платитиме?

— Про це не турбуйся. Все залежатиме від тебе самого. У такій справі потрібна вірність, сміливість і чесність. Коли все це виявиш, то не пошкодуєш. Поки що можу тобі пообіцяти двадцять гульденів на місяць на моєму утриманні. А коли догодиш, то, можливо, і вдвоє більше.

Щоб зрозуміти, як мусив Нонг поставитися до такої пропозиції, треба знати, що за каторжну роботу на плантації Нонг мав дванадцять гульденів на своїх харчах.

— Я згодний, — відповів Нонг, — і постараюся догодити туану.

— А як тебе звати?

— Нонг.

— Тоді йди зі мною, — сказав Піп, і Нонг пішов за ним на деякій відстані, як належить хорошому слузі.

Мінгер Піп їхав у Тенанг, невелике містечко в резидентстві (окрузі) Бантам. Як казали Піпу, там починалися ліси, де ще можна було знайти первісні кутки природи. Піп найняв «кахар-балон» (закритий віз на двох колесах), запряжений тройкою маленьких яванських коней, і нетерпляче ждав, коли він побачить «справжню» Яву. Але поки що нічого справжнього не було: все поля та села, і всюди багато бідного люду. Зовсім не так уявляв він собі цю дивовижну Яву.

Він навіть не дуже цікавився життям незнайомого народу і спинився в цьому селі тільки тому, що треба було переночувати. Спинився він у багатого господаря, який разом з тим був і торговцем і корчмарем. Але остання професія давала мало користі: приїжджих було небагато, а горілки й вина населення не вживає, бо тут усі магометани.

Дім був збудований на європейський лад: і стіни з колод, і вікна, і веранда. Піпу дали досить пристойну кімнату з меблями. Доки готували каву, він захотів пройтися по селу і там, як ми бачили, напоровся на буйвола. Цей випадок нагадав Піпу, що час уже мати собі в такій подорожі слугу. Він і вирішив найняти Нонга, який, видно, був спритний хлопець та ще й знав голландську мову.

Нонг примостився під повіткою, разом з возієм і кіньми.

— Як ти потрапив до нього на службу? — здивувався возій.

— Мабуть, тому, що врятував його від сапі та трохи знаю голландську мову, — відповів Нонг.

— Добре плататиме?

— Обіцяє багато, але не знаю, як буде.

— Ну й пощастило ж тобі! — сказав возій З заздрістю. — Я б охоче кинув свого хазяїна та перейшов би на таку роботу.

— А коли будемо в Тенангу? — спитав Нонг.

— Завтра надвечір.

Раптом почувся жахливий крик з покою Піпа:

— Ой, рятуйте! Нонг, сюди!

Нонг кинувся в покій, за ним возій, потім господар. Вони побачили, що Піп скакає по кімнаті як божевільний і хапається за вухо. А за вухом сиділа сіра ящірка. Декілька разів Піп пробував відірвати її, але вона так впилася, що, здається, можна було б одірвати її тільки разом з вухом.

— Що робити? — з відчаєм крикнув Піп. — Її навіть одірвати не можна! Допоможіть!

Але індонезійці зовсім не злякалися, а, навпаки, засміялися. Піп обурився.

— Чого ви смієтесь! Чи не навмисне ви це зробили? — грізно крикнув він.

— Не бійтеся! — сказав Нонг. — Ніякої небезпеки нема. Не треба тільки її відривати. Почекайте трохи, і вона зіскочить сама.

— А що коли вона вкусить?

— Ні, не вкусить. Стійте тільки спокійно, не рухайтеся. Ми ж це добре знаємо.

Піп спинився, втягнув голову в плечі, зморщився від огидного почуття і став чекати. Спочатку, коли ця ящірка звалилась на нього зі стелі, Піпу здалося, ніби його обпекло. Тепер це вже минуло, і тільки відчувалося, як приклеїлося щось холодне.

Ось ящірка напружилась, роздулась і почала шипіти, як стінний годинник перед боєм. Піп заплигав знову.

— Тихо! Тихо! Не ворушіться! Не бійтеся! — закричали присутні.

Піп ще глибше втягнув голову; на лобі виступив піт.

Він готовий був подумати, що з нього знущаються, але три чоловіки говорили йому дуже серйозно. Очевидно, так і треба.

І ось над вухом почулися виразні слова:

— Ток-ей! Ток-ей! Ток-ей!

Спочатку Піп не розібрав, відкіля і хто говорить. А коли зрозумів, що це ящірка, то приготувався заплигати знову. Але його попередили:

— Не бійтесь! Не ворушіться! Зараз усе закінчиться!

Ящірка сказала ці слова вісім разів, а потім якось задоволено закректала, ніби старий дід на печі, й зіскочила на землю.

— От і все, — сказали тубільці.

Піп помацав вухо.

— Заспокойтеся, — сказав Нонг, — ніякої шкоди і ніякого сліду не буде. Токе нешкідлива свійська тварина.

— Дякую, — буркнув Піп, — сьогодні я вже познайомився з двома вашими свійськими тваринами. Але як же мені тут ночувати? Гляньте, що робиться.

На стінах, по стелі бігали ящірки так жваво й легко, ніби по підлозі. Горе тим мухам і комарам, які потрапляли їм на очі. Одним махом ящірки наздоганяли і ловили їх. Ось у кутку закувала ще одна ящірка, але на цей раз уже: «Гек-ко! гек-ко!»

Однак індонезійці не бачили в цьому нічого дивного. Для них цей звук означав те саме, що для наших селян звук цвіркунів за піччю. Ящірки навіть вважаються бажаними квартирантами, і кожний господар, побудувавши новий дім, нетерпляче жде, коли поселиться гекко.

— Ці ящірки вас не чіпатимуть, — сказали Піпу. — Ота звалилась на вас випадково, та вона й з'явилася знадвору, а ці зовсім нешкідливі.

І після того, як усі вийшли, Піп згадав, що він навіть читав про цих гекко в книжці, що вони досить поширені навіть у південній Європі, що цих гекко (або гекконів) налічується близько п'ятдесяти порід. Але все вичитане в книжці вилетіло з голови, коли на вухо звалився справжній геккон.

Наступного дня виїхали перед світанням. «Кахар-балон» хутко котився по вузькій дорозі. Піп сидів під балдахіном, але ця запона була припасована так низько, що довгий пасажир повинен був сидіти зігнувшись, бо голова випинала тканину. Нонг сидів попереду поруч з возієм.

Почала вже змінюватися й місцевість. Горби ставали більш кам'янистими, непридатними для землеробства, а низини більш заболоченими. Відповідно до цього значно порідшало і населення.

Надвечір приїхали у Тенанг. Власне кажучи, в ньому була тільки одна вулиця, широка, чиста, красива. По боках стояли біленькі будиночки, де містилися офіціальні установи і крамниці. Тут був будинок асистент-резидента (помічника резидента), пошта, суд, казарми для солдатів, яких було сто чоловік, але всі з яванців, за винятком командирів, а навколо безладно тулилися халупки населення.

Звісно, все це ховалося під пальмами, бананами й різними іншими деревами. А далеко на південь тяглися таємничі лісисті гори, куди голландська влада, можна сказати, й не досягала.

Піп заїхав до асистент-резидента ван-Дрона. Це був сухий, жовтий від лихоманки чоловік років близько сорока, йому треба було ще відслужити три роки, щоб звільнитися зовсім і одержувати пенсію. Він уже відправив свою сім'ю в Голландію і доживав ці роки сам.

Ван-Дрон рідко бачив приїжджих європейців і з великою радістю прийняв Піпа.

— Значить, ви мандруєте так собі, заради забави? — сказав він, коли все було влаштовано і вони обидва сиділи на веранді.

— Так, — відповів Піп, — головним чином, щоб побачити справжню первісну природу і пополювати на диких звірів.

Ван-Дрон похитав головою:

— І охота людям мучитися! Я, наприклад, щодня думаю тільки про те, як би втекти звідси, від цієї справжньої первісної природи.

— Звичайно, коли ви все бачили і пережили, — сказав Піп.

— Нічого я не бачив і бачити не хочу! — запально сказав ван-Дрон. — А пережив і переживаю тільки лихоманку.

— Зате тут росте і рятівник — хіна.

— Не допоможе і вона, коли довго жити в цих проклятих краях.

— А я не збираюся дуже довго жити тут, значить, на мою долю лишається тільки цікаве.

— Та нічого цікавого тут нема!

— Хіба неправда, що у вашій країні збереглися ще деякі первісні куточки?

— Є такі прокляті місця, але мені нема чого туди лізти, — похмуро сказав ван-Дрон.

— Тому, що ви тут живете. А ми часом готові поїхати й на край світу, щоб на власні очі побачити те, про що стільки пишуть у книгах.

Ван-Дрон подивився на нього з посмішкою.

— Ех, шановний мінгер Піп! Невже ж ви не знаєте, що коли сидиш у себе дома та читаєш книжку, то все це здається зовсім іншим?

— Але ж не я перший, не я й останній так роблю, — твердо сказав Піп.

— Не розумію я цього, — задумливо промовив ван-Дрон, — не розумію. Може, воно й так.

Навколо було темно. На столі горіла лампа. На вогонь летіла різна мошкара і сипалася на стіл та на підлогу, а там уже ганялися за нею ящірки. Ось прилетів великий метелик, розміром з пташку, потім жук з дитячий кулак, а потім на стіл забрався і один хоробрий геккон.

— Ось бачите, як цікаво у нас, — сказав ван-Дрон, показуючи рукою на створіння, що прилетіли. Ходімте краще в кімнату, а то ця погань не дасть жити. Та й це ще не все. Часом може приповзти в гості і змія. Добре, коли помітиш її й злякаєш, тоді втече.

А буває, що й наступиш на неї, тоді вже біда. Тільки тому можна й жити, що вони ніколи не нападають перші, а геккони лізуть до них і перешкоджають їм тут оселятися. Не дивіться, що вони малі, але одного разу так зчепилися з метровою змією, що люди взяли її живцем.

Перейшли в кімнату. Слуга подав вечерю.

— От бачите, скільки тут є цікавого для нової людини, — сказав Піп.

— Подивитись раз-другий, може, й цікаво, але жити серед цієї гидоти зовсім нецікаво.

— Це я розумію, — згодився Піп. — А скажіть, будь ласка, що за країна йде на південь від вас? Що там? Чи хто живе там? Як організувати туди експедицію?

— Живуть там так звані бадувіси, які вважаються найстарішими і найчистішими яванцями. Вони сховалися там ще в XV сторіччі від арабів, щоб тільки не переходити в магометанську віру. Тому вони називають себе «дьєлема», що значить — «люди, які зберігають віру дідів».

— Невже справді вони досі незалежні? — здивувався Піп.

— Незалежні у тій мірі, в якій незалежні тигри, носороги та інші звірі, що сховалися там. Бадувісів дуже мало, не більш, як дві тисячі чоловік, завдавати клопоту вони не можуть, а ганятися за кожним з них нема потреби.

— А як вони ставляться до білих?

— Не тільки білих, але всіх чужих вони не пускають до себе.

— А чи бували там наші експедиції?

— Спроби були, але докладно нічого не довідалися. Та й не варто рискувати і витрачати гроші заради такої дурниці.

— Ну, а взагалі, під час звичайного полювання вони не заважають?

— Вони живуть досить далеко, і туди звичайно ніхто з мисливців не доходить. Крім того, вони не мають доброї зброї, щоб самим нападати. Ну, а коли добратися до їх житла, тоді не мовчатимуть. Чи не збираєтесь ви туди йти? — запитав, нарешті, ван-Дрон.

— Поки що не думаю, але все ж таки цікаво знати, — відповів Піп.

— А чи знаєте всю ту небезпеку, яка загрожує при таких полюваннях?

— Я знаю тільки те, що можу влучити кулею в кулю на відстані сімдесяти кроків, — з пихою сказав Піп.

— Це справа добра, але й без того бувають різні випадки.

— Я не один, маю доброго слугу і, крім того, хотів би найняти тут ще одного провідника-мисливця з місцевих. Може, порадите кого?

— Є тут один тубілець-мисливець, який завжди тиняється в тих місцях. Він навіть має дозвіл на рушницю, бо знищує тигрів. А нам уряд платить за кожного забитого тигра двісті гульденів. Для цього потрібно принести голову і лапу, а шкура лишається мисливцеві. Звуть цього чоловіка Хаон. Завтра покличемо його, якщо він тут. Але я забув попередити вас ще про одне: крім звірів і бадувісів, у лісах є ще один ворог — бандити. Вони навіть небезпечніші, ніж бадувіси, бо складаються з ворожих владі елементів і нападають переважно на нас та представників влади. Ці бандити мають прихильників навіть серед населення, яке їм допомагає. Але, на ваше щастя, за останні два місяці про бандитів нічого не чути. Мабуть, зникли після того, як дванадцять чоловік з них зловили й повісили. Про всяк випадок ви й це повинні мати на увазі.

— Дякую вам за пораду, — сказав Піп. — Я пам'ятатиму все це.

В той же самий час Нонг розпитував слуг і чув від них приблизно те ж саме. Але відчувалося, що вони знають щось більше, тільки не хочуть казати всього новій незнайомій людині, до того ж ще слузі білого туана.

VI. У ПЕРВІСНОМУ ЛІСІ

Бантамські ліси є, можна сказати, єдиним куточком на Яві, де ще затаїлася первісна природа в такому самому вигляді, якою була і сотні років тому. Цьому сприяють, головним чином, непрохідні болота, які облягають район з трьох боків, а з четвертого йдуть ще більш непрохідні, зовсім недосліджені гори. Мало знайдеться на землі місць, де б в одному кутку так поєдналися болота, гори і ліси.

Сюди іноді приїжджали на полювання резиденти, регенти, одного разу навіть сам генерал-губернатор, але вони не заходили дуже далеко, бо це зробити важко, та й потреби не було. І взагалі такі приїзди траплялися дуже рідко, один-два рази за кілька років. Разів зо два приїжджали приватні багаті особи, в тому числі один англієць; через те ніхто не здивувався, коли тепер приїхала ще одна людина.

За кілька днів зібралася експедиція в складі п'яти чоловік. Крім Піпа і Нонга, до неї увійшли вищезгаданий Хаон-малаєць близько сорока років, досвідчений і цінний помічник, та ще два чоловіки, найняті, щоб нести речі, обладнувати місця відпочинку.

Споряджена експедиція була досконало. Взяли все, що потрібно в таких справах, і разом з тим врахували, щоб усе це займало якнайменше місця і мало якнайменшу вагу. На всякий випадок взяли й одного мула.

Усі одержали від Піпа зброю. Особливо був радий Нонг, який досі не тримав у руці пі рушниці, ні револьвера. Під керівництвом Хаона він так старанно почав учитися стріляти, що через кілька днів мало не зрівнявся з самим Хаоном.

Нарешті, експедиція зібралася в дорогу. Проводжати Піпа прийшла вся місцева влада. Кожний давав яку-небудь корисну пораду.

— Не забувайте щодня приймати хіну, — казав один.

— Чи взяли ви сітки й рукавиці, щоб захиститися від москітів? — питав інший.

— Не заглиблюйтесь далеко, — радив ван-Дрон, — пам'ятайте про всі ті небезпеки, про які я вам казав. Бажаю успіху.

Піп усім подякував, попрощався, і експедиція вирушила на південь. Попереду, рядом з Хаоном, ішов у величезних, вище колін, чоботях Піп з рушницею за плечима, з револьвером і кинджалом на поясі. У Хаона була лише своя незмінна двостволка та крис. За ним ішли два помічники з мулом, а позаду — Нонг.

Десять кілометрів дорога тяглася між кампонгів, полів і садів. Потім почався кам'янистий пагорб, а за ним — ліс. Справжній ліс, природний, безлюдний, якого Піп досі ніколи не бачив.

Серце Піпа билося трохи дужче; він відчував якусь урочистість, піднесення; через кілька хвилин він буде в незнайомому, таємничому тропічному лісі, про який мільйони людей з захопленням читають книжки, а бачити могли тільки одиниці, і в тому числі буде він, Піп. Він зустрінеться з небезпечними тиграми, зміями, носорогами, яких люди бачать лише в зоопарках, за гратами, а на волі бачили тільки одиниці з одиниць, і в тому числі буде він, Піп. його чекають хоч і небезпечні, але дуже цікаві пригоди, випадки, які ваблять усіх людей, що читають про це книжки і, лежачи на ліжку, готові рискувати своїм життям, аби тільки опинитися в такому становищі. Але мрії їх назавжди лишаються мріями, в тон час як він, Піп, наближається уже до дійсності. Зрозуміло, як усе це повинно було хвилювати й бадьорити шановного мінгера Піпа.

Дорога зникла. Хаон веде експедицію знайомою тільки йому стежкою. Попереду височіє ряд яванських дубів, ніби вартові, які захищають вхід до лісу. Могутні, з гладеньким листям, вони особливо цікаві своїми сплющеними жолудями. Поруч з дубами розрослися лаврові дерева, фікуси та різний чагарник. Ще кілька кроків — і дорогу перегородили ратангові пальми. Тонкі стовбури чи стебла їх, не товщі за руку, досягають сотні метрів завдовжки, звиваються і крутяться, ніби змії, і по землі, і в повітрі, і на вершинах дерев, соком яких вони живляться. Піп сунувся пролізти поміж них, але зараз же відчув, що хтось стягнув з нього шапку. Озирнувся — шапка гойдається в повітрі.

— Що за біс? — вилаявся він.

— Обережніше! Назад! — крикнув Хаон. — З цими ратангами мати справу небезпечно.

Піп повернувся, щоб зняти шапку, але ззаду його вже тримали й кололи з десяток гачків. Він почав звільнятися від них, але напоровся руками на якісь гострі палиці. Виступила кров; справа оберталася не на зовсім приємне.

— Не ворушіться! Почекайте! — крикнув Нонг і підбіг на допомогу. Обережно, одну за одною, він одрізав своїм крисом усі колючки, і лише тоді Піп звільнився.

— Чи це всюди в лісі так буде? — звернувся збентежений Піп до провідника.

— Не всюди, але й не рідко, — відповів той. — Тут можна чекати перешкоди на кожному кроці.

Лише кілька кроків вони пройшли, а вже неприємні перешкоди. Що ж буде далі? Недарма цей край лишається неприступним. Недарма сюди ніхто не ходить.

Але незабаром Піп забув про пригоду. Перед ним з'являлися все нові й нові цікаві рослини. Самих тільки пальм скільки порід! І високі, і низенькі; в одних листя на недосяжній висоті, в інших вилазить просто з землі. І серед них славетна яванська пальма гебанг, яка цвіте лише один раз у своєму житті на п'ятдесятому році, а потім гине.

Помітивши на одній галявині цю пальму, на вершині якої серед листя (кожен листок — понад два метри завширшки), зібраного в один пучок, здіймалася, ніби величезний яскравий стовп, квітка, — побачивши той момент, який настає один раз на п'ятдесят років, Піп спинився в пошані і подумав: «Для цього одного варто приїхати з Європи!»

Але урочистий настрій було зіпсовано страшним смородом, який, здавалося, йшов від пальми.

— Чи не падло там яке? — сказав Піп і підійшов ближче.

Та сморід ішов звідкись ззаду, з-за пальми. Піп ступив ще кілька кроків і замість падла побачив на землі величезну квітку червоного кольору з білими і рожевими плямами. Розміром вона була з добре колесо; кілька бутонів, які ще не розквітли, мали вигляд головок капусти. Дивна, красива квітка прикувала до себе погляд Піпа, зате ніс його вперто відвертався вбік. Зграї мух носилися над нею, як над справжнім падлом.

— Невже це вона так смердить? — промовив Пін.

— Вона, туан! — відповів Хаон. — Це крубута.

У науці вона зветься рафлезія і живиться корінням інших дерев. Через неї колись загинув один вчений, який так зацікавився квіткою, так старанно почав вивчати її, що захворів і за чотирнадцять днів помер. Цікаво відзначити, що ця найбільша на землі квітка має дуже дрібне насіння, яке можна розглянути тільки крізь збільшувальне скло.

І наші мандрівники постаралися швидше відійти подалі від цієї красивої квітки. Ліс ставав усе густішим, і скоро вже зовсім не можна було розібрати, яка гілляка з якого дерева. Виділялися велетні-расалами, які подекуди були на п'ять метрів вищі за відому дзвіницю Івана Великого у Москві. Потім дорогоцінні теко-ві дерева, які дають такий міцний матеріал, що його не бере сокира. Та де вже там перелічити дерева, яких у яванському лісі росте понад тисячу п'ятсот порід?

Крім того, ніколи було роздивлятися, бо треба не тільки продиратися, а навіть прорубувати собі дорогу. Найбільше допікали ліани, які іноді так обплутували всі дерева, що без сокири тут ніяк не можна було пробратися. Справа ускладнювалася ще тим, що мул не міг пройти там, де могла пролізти людина. Часто доводилося спеціально для нього прорубувати дорогу.

Треба зазначити, що взагалі ліс здавався тихим, ніби мертвим. Не чути було того веселого пташиного щебету, такого, як у наших лісах. Нечисленні пташки, що подавали свій голос, ховалися десь угорі. З тварин мандрівники бачили тільки невеликих мавп — «буденг», красивих, чорних, бархатистих, з копицею волосся на голові, ніби в шапці. При наближенні людей вони піднімали такий вереск на деревах, ніби там відбувалася бійка. А потім знову тиша.

Повітря тепле, парке, вологе. Вся земля заросла мохом і папороттю, і в цих зарослях час від часу мелькали чи то змії, чи то ящірки; але поки що нічого небезпечного не зустрічалося. Не кажучи вже про Піпа, навіть місцеві жителі, здавалося, були пригнічені цим важким мовчазним лісом. Один лише Хаон почував себе як дома.

Через кілька годин усі дуже зморилися й спинилися відпочити, тим паче, що незабаром мав піти дощ, який буває тут щоденно опівдні.

Поставили намет, розвели вогнище й почали готувати їжу.

— Оце так полювання! — бурчав Піп. — Замість дичини доводиться з собою нести їжу. Жодної тварини не бачили, якщо не брати до уваги цих мавп. Невже ж увесь час так буде?

— Їстівних тварин у таких хащах взагалі мало, — відповів Хаон. — Крім того, вони ховаються далі від населених місць.

Тимчасом почалася гроза. Спалахнула блискавка, загуркотів грім, зашумів ліс, полилися струмки води. Тут уже всі відчули радість і задоволення, що сидять у наметі.

Через деякий час дощ зовсім перестав, а з дерев усе ще лилася вода. Була третя година. До ночі лишалося тільки три години. Піп не знав, що робити: чи сидіти, чи йти по такій воді далі. Спитав Хаона.

— Як туан захоче, — відповів той. — Мушу тільки попередити, що тут нічого не дочекаємось.

— В такому разі підемо далі, — вирішив Піп, і експедиція знялася з місця.

Цього разу подорож не здавалася Піпу цікавою. Знизу вода, згори вода, мокре гілля б'є по обличчю. Так пройшли три години. Настав вечір. Спинилися на ночівлю.

Увесь мокрий. Піп сидів біля вогню, підставляючи то один, то другий бік, щоб обсохнути. Од втоми нило все тіло, краплі все ще падали зверху. Уся бадьорість і цікавість пройшли. «І чого я тут сиджу? — якось мимоволі спадало на думку Піпу. — Який біс загнав мене сюди? Чи не краще було б сидіти дома?»

— І довго доведеться нам так іти? — нарешті, спитав він Хаона.

— Коли туан справді хоче зустріти диких звірів, то треба ще перейти болота і підійти до передгір'я. Якщо тут і є звірі, то дуже мало і їх важко зустріти.

— А може, й взагалі зберігся один чи два, ось тепер і ганяйся за ними.

— Потерпіть, туан, — посміхнувся Хаон, — може, й вони ганятимуться за вами.

Було тільки сім годин, а навколо стояла чорна ніч. Піп глянув убік і здригнувся. Що це? Ніби блищать очі звірів.

Ось вони рухаються пересуваються з одного місця на інше.

— Подивись, Хаон, що там таке?

— Де? — спокійно спитав Хаон.

— Та он світяться, наче очі тигра.

— Це такі гриби, — спокійно сказав Хаон, — а ті, що літають, — нічні мухи, які світяться.

Піп навіть засоромився, що виявив себе таким новачком перед цим дикуном. І коли після цього помітив ще щось дивовижне, то нічого не сказав. А він помітив, що ліс ніби прибрався в світні гірлянди, на взірець того, як на свято прикрашають міський парк гірляндами електричних лампочок. Тільки світло було фосфоричне, бліде, слабке. Піп тепер і сам додумався, що це теж були гриби або плісень на ліанах і ратангах.

— Вав! Вав! — пролунав десь виразний крик. Піп допитливо глянув на Хаона.

— Це «вав-вав», мавпи такі, — сказав той.

Потім почувся ніби регіт, щось запищало, пронизливо крикнула якась пташка; ось затріщали цикади, до них приєдналися жаби на деревах; починалося нічне життя лісу, яке здається таємничішим і страшнішим, ніж вдень.

— Чи не загрожує нам який-небудь напад вночі? — знову спитав Піп.

— Ні, особливо, коли горітиме вогнище, — відповів Хаон. — Головний ворог, тигр, не нападе перший.

Почали готуватися до сну. Намет поставили не закріплюючи, бо ніякий вітер у лісі не загрожував. У наметі було окреме відділення для Піпа, а його супутники розмістилися в другій половині. Запаслися паливом. Домовилися на всякий випадок вартувати по черзі, але години через три всі поснули. І ніякої біди не трапилось. Ніч минула спокійно. Почало світати.

І тут сталося щось незрозуміле. Хтось почав смикати і хитати намет. Люди схопилися, протирали очі й озиралися, а тимчасом намет почав підніматись дедалі вище… Ще мить — і люди опинлися просто неба, а намет гойдався в повітрі.

— Що за чудеса! — закричав Піп. Носильники так само роззявили роти від подиву. Навіть Хаон був збентежений, але через хвилину він зареготав як навіжений.

— Сіаманг! Сіаманг! — закричали носильники і так само покотилися зо сміху.

Тоді й Піп помітив, що намет тягне вгору величезна мавпа — гібон, найпоширеніша з яванських мавп. Зараз же до неї приєдналася і друга, а ззаду було видно ще кількох. Вони помітили з свого дерева незвичайну білу річ, яка так привабливо зводилася вгору. Як було не зацікавитися такою іграшкою? Звісившись головою вниз, торкнули своїми довжелезними руками — ворушиться і навіть здається легкою. Ну і потягли до себе.

Піп зразу ж схопив рушницю — і один з гібонів полетів на землю разом з наметом. Решта мавп закричала такими гучними голосами, що Піп мимоволі підняв руки до вух. Незабаром мавпи зникли.

На землі ж лишився свавільник, який заплатив життям за свій жарт. На зріст він був один метр, зате ширина розпростертих рук — понад два метри. Високі груди й міцні плечі свідчили про силу, але далі вниз він все більше звужувався. Навіть серед мавп гібон відзначається своєю огидністю, проте вважається найкращим співаком. Для цього під підборіддям у нього висить міх, який під час крику надувається, мов пухир.

— Цікаво буде взяти його на спогад, — сказав задоволений Піп і наказав обережно зняти шкіру й голову, щоб сховати їх.

Через дві години рушили далі. Усе навколо було мокре від учорашнього дощу, але сонце світило весело, і настрій у мандрівників був чудовий. Поступово місцевість почала знижуватися, все вологішою ставала земля, частіше й густіше ріс бамбук. Почалося болото. Хаон хоч і добре знав місцевість, але і йому доводилося сушити голову, щоб знайти більш-менш доступну стежку. Він повертав і праворуч, і ліворуч, часом вертався назад, відшукуючи сухіші місця. Було погано тільки з мулом, який своїми копитами загрузав найглибше.

— Чи проберемося ми з ним? — тривожився Піп.

— Спробуємо, — сказав Хаон. — Мені здається, до найближчого сухого місця якось доберемося.

— А чи не краще буде обмотати йому ноги листям і травою, щоб він менш загрузав? — запропонував Нонг.

— Це хороша думка! — озвався Хаон. — Давайте спробуємо.

За кілька хвилин мул був «узутий» в широченні чоботи. Хоч і незручно було йому йти в такому взутті, хоч і опирався він спочатку, але загрузав значно менше. На жаль, мул швидко зносив свої чоботи, але дуже просто було взути йому інші. Один раз довелося переходити таке місце, де не допомагали і чоботи, бо людям доводилося йти по жердинах. Тоді для мула спеціально зробили з бамбука греблю.

Дорога була дуже довгою. Навіть спинитися не було де, щоб спочити. На щастя, сприяла погода: в цей день зовсім не було дощу. Нарешті, десь близько четвертої години вийшли на сухе місце, де навіть були горби й скелі.

Вибрали затишний куточок під скелею, біля джерела, і розташували свій табір.

— Тут буде наш дім, — сказав Хаон. — Звідси ми вже ходитимемо в усі сторони. Мені самому, можливо, треба буде витратити день чи два, щоб вистежити звіра.

— В такому місці приємно пожити й довше, — промовив Піп, задоволено озираючись.

Хоч і тут був ліс, але після похмурих вологих хащів було значно сухіше, радісніше й веселіше. Над головою, на скелі, дерев зовсім не було; вузенька кам'яниста улоговинка, де булькотіло джерело, заросла лише невеличкими кущами. Вдосталь було й сонця, й свіжого повітря.

Цього вечора, сидячи біля вогнища, Піп уже не шкодував, що забрався сюди.

VII. НАДЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ МІНГЕРА ПІПА

На другий день Хаон сказав:

— Я піду туди, на захід, щоб вистежити лігво матьяна (тигра). Це відбере увесь день, а може, навіть більше. Іноді треба ходити тиждень, щоб знайти, вистежити, вивчити всі його стежки, повадки. В усякому разі так чи інакше я завтра повернуся. Ви ж в цей час полюйте самі собі, але не йдіть у мою сторону, щоб не злякати звіра пострілами.

— Невже ж не можна просто зустріти його в лісі? — спитав Піп.

— Ви можете зустріти його лише тоді, коли він сам цього побажає. Але на це сподіватися не можна. Лише матьян-людоїд, тобто такий, якому вже доводилося роздерти людину, може рискнути напасти знову, та й то коли для цього будуть сприятливі обставини. Звичайно ж він уникає зустрічі, як і кожний інший звір, і вистежити його важко.

Хаон пішов своєю дорогою, а через деякий час вирушили і Піп з Нонгом у протилежний бік. Дома лишилися два носильники, які повинні були очистити й висушити гібонову шкіру.

Ходити так, без вантажу, без клопоту, було зовсім не те, що тягтися в дорозі. Усе навколо тепер виглядало значно привабливіше і веселіше. Піп міг уже звернути увагу на такі дрібниці, на які в дорозі не зважав: чи то на пташку, чи на метелика, на незвичайний гриб або квітку, чи на нове цікаве дерево, наприклад, хвойне, але з листям; тільки добре придивившись, можна було помітити, що листя справді складається з голок, які зрослися.

Над головою звисали й дражнилися невеличкі сірі мавпочки. Піп не стримався й застрелив одну для колекції. Потім м'яко шмигнув невеличкий довгий звірок — вівера, на зразок нашого тхора. У іншому місці з хащів вибіг зляканий дикий кабан. Піп вистрілив, але не влучив.

На одній галявинці вони помітили, що під деревом щось ворушиться. Обережно підійшли — й відсахнулися назад: перед ними був боа, метрів шість довжини й відповідної товщини. Вільно розкинувши свої кільця, він обідав і так був захоплений своєю справою, що навіть не помітив людей.

Та й не до того йому було, щоб дивитися по сторонах: він тримав у роті тварину, принаймні разів у десять ширшу від його горла. З рота стирчали тільки задні ноги, що ще дригалися, хвіст і частина тіла. Дивлячись на цей обід, важко було вирішити, кого більше жаліти — чи тварину чи змію. Можна було подумати, що змія подавилася: горло її так розтягнулося, що здавалось, от-от розірветься; щелепи стояли майже вертикально.

Трохи відпочивши, змія почала ворушити горлом. Страшенним зусиллям посунула здобич на якийсь сантиметр і знову завмерла.

— В такому становищі боятися нічого, — сказав Піп і підійшов ближче.

— Обережніше, туан! У неї ще вистачить сили, щоб обкрутити хвостом, — попередив Нонг.

Боа вже помітив людей, грізно повернув до них голову і став поволі відсовуватися далі. Страшно було дивитися на цю підняту, ніби на стовпі, голову, на жахливі очі, які, здавалось, могли спалити самим лютим блиском, на тіло-колоду, яке може задушити бика. Піп вистрілив. Страхіття забилося так, що навколо полетіло гілля, а обидва мисливці кинулися назад. Ще куля-друга — змія все крутиться, усе здригається. Знову й знову довелося стріляти, поки, нарешті, вона заспокоїлась.

— Один раз на два-три місяці доводиться бідній обідати, та й то ми перешкодили, — сказав Піп, торкаючи її ногою.

Можна ще додати, що ці страшні змії з породи пітонів (удави, душителі) людям ніякої шкоди не роблять. Отрути вони не мають, задушать, проковтнуть яку-небудь тварину та й лежать собі один-два місяці. На людину можуть напасти лише тоді, коли їх роздражнити або якось самому потрапити до них в обійми. Куди небезпечніші гадюки, які хоч і менші за удава в десятки й сотні разів, але швидко відправляють людей на той світ. З однією з таких змій наші мисливці й познайомилися того ж дня.

Над купою каміння кружляла пташка. Літала навколо, жалібно кричала, билася крилами, але весь час не зводила очей з одного місця на землі.

А там лежала змія довжиною метра півтора і, трохи піднявши голову, не зводила очей з пташки. Змія була червоножовтого кольору, а на голові виразно виднілися два з'єднані кружечки, дуже подібні до окулярів.

— Очкова! — прошептав Нонг.

— Тсс!.. — штурхнув його Піп, з захопленням спостерігаючи за цією сценою.

Нещасна пташка хоч і відлітала, але щоразу знову підлітала до кобри. Спокійний, пильний, крижаний погляд змії, навіть коли дивитися збоку, справляв жахливе враження. Голова поволі поверталася слідом за пташкою, висунутий язик ворушився. Пташка, напевно, добре знала, що їй загрожує смерть, жалібно цівкала, але не могла відірватися і підлітала все ближче й ближче.

— Шкода пташки, — сказав Піп, ступивши крок уперед, щоб вистрілити.

Рух, шелест і тріск гілочки були помічені змією, і вона глянула в цей бік. Пташка, яка вже готова була залетіти в рот змії, скористалася моментом і з радісним щебетом полетіла геть.

Але кобра розлютилась. Звичайно вона тікає від людей, та цього разу підняла свою голову на півметра, широко роздула шию й рушила на Піпа. По боках шиї випросталися зморшки й надали голові вигляду ополоника. Недаремно перші португальці дали їй назву «кобра де капелло», що означає — змія в брилі. Очі її замість пташки втупилися тепер у Піпа, і навіть той на мить відчув себе якось непевно.

Та й було від чого. Третина тіла змії зводилася догори прямо й нерухомо, як палиця, і разом з тим швидко рухалася вперед. Цей незвичайний «нерухомий рух», цей жахливий зміїний погляд, зміїне жало (язик) і грізний «бриль» могли злякати й хоробру та озброєну людину, тим більше що стріляти в таку малу ціль було рисковано.

Проте Нонг вистрілив і зачепив край бриля; кобра трохи похитнулася, зашипіла і, видно, приготувалася вже стрибнути. Але слідом за Нонгом вистрілив Піп, і голова змії поволі схилилася до землі. Тут кобра почала крутитися й бити хвостом, поки удар по голові зовсім не заспокоїв її.

— От гадина! — сказав Піп, знявши свій шолом і витираючи піт. — Мало не зачарувала мене, як ту пташку.

— О туан! Це найнебезпечніша змія, гірша за всіх великих боа. Одужати, коли вона покусає, неможливо.

— Треба буде з неї зняти шкіру на згадку. Візьми її з собою.

Нонг повісив змію собі на шию, і вони пішли далі. Коли взяти до уваги, що Нонг ніс іще вбиту мавпу, то буде зрозуміло, що дальша дорога була для Нонга не дуже приємною і бажаною. Вони п так оді йшли вже від своєї стоянки кілометрів на десять.

— Чи не думає туан повернутися назад перед дощем? — дипломатично сказав Нонг.

Піп глянув на небо, потім на свій годинник. Було одинадцять годин.

— Ще встигнемо, — сказав він. — Здається, і сьогодні дощу не буде. Дійдемо ще он до тих великих дерев, спочинемо і тоді назад. Може, зустрінемо ще що-небудь цікаве.

Полювання в первісному лісі на незвичайних звірів так сподобалося Піпу, що він хотів використати кожну хвилину і навіть не відчував утоми (тим більше, що вантаж ніс інший). Такі цікаві враження! З одного боку, все так, як писалося в книгах, але з другого — щось зовсім інше, а в чому справа — не можна було розібратися.

Пройшли ще кілометрів зо два і спинилися на березі маленької неглибокої річечки. Цей берег був сухішій і поріс високим диким лісом. Протилежний берег був заболочений, заріс бамбуком і чагарником. Із задоволенням лягли на траву. Навіть не розводили вогню, а підкріпилися консервами. Близько півгодини вони лежали мовчки, ці чужі один одному люди. Правда, обставини були такі, що Піп зовсім забув, що поруч з ним темношкіра людина нижчої породи. Він навіть полюбив Ноша, як хорошого слугу, хоч і зовсім не цікавився ним як людиною. А Нонг так само звик до Піпа, побачив, що це людина добродушна, невредна, тільки трохи дивна. І коли Нонг згадував усі образи й нещастя, які доводиться терпіти від білих владарів, коли в ньому прокидалася гостра ненависть до них, то ця ненависть не стосувалася Піпа.

Піп дійсно був людиною невредною, мабуть, тому, що сторонився справжнього життя. Батько його був багатий, але скупий торговець оселедцями, тими самими голландськими оселедцями, які знає весь світ. Своєму єдиному синові він бажав тільки одного: щоб той став таким же хорошим торговцем оселедцями, як і батько. Він дав синові середню освіту, а далі примушував його мати справу тільки з бочками та рибалками. Але рибалки, море, кораблі збудили в молодого Піпа цікавість до далеких країн, до пригод, про які він чув од моряків.

І чим більше батько прив'язував його до оселедців, тим більше хотілося синові побачити далекі країни. Вночі, ховаючись від батька, він читав книжки про дивні краї, подорожі, цікаві полювання, пригоди, і це прагнення таїлося в ньому доти, поки не помер батько.

Одержавши і підрахувавши спадщину, син побачив, що йому зовсім нема потреби торгувати оселедцями. Грошей було стільки, що на самі проценти він міг прожити все життя без клопоту. І Піп продав підприємство, поклав гроші в банк і відчув себе вільною пташкою. Отак він і потрапив на Яву.

Звісно, всі знайомі дивувалися з такого вчинку, ніяк не могли зрозуміти, як це можна добровільно відмовитися від дальшого збагачення, і вважали Піпа навіть дурнуватим. І справді, з комерсантської точки зору він був непрактичний, неспритний, фантазер, але як людина був і добрий, і розумний.

А коли б ми схотіли охарактеризувати його з нашої точки зору, то могли б сказати, що це була людина, як у нас кажуть, ні риба ні м'ясо. Він одірвався від торговців, але не пристав ні до якої іншої категорії людей.

Він свідомо ніколи нічого поганого не робив бідним, простим людям; часто, коли траплявся випадок, допомагав їм, але разом з тим йому ніколи не спадало на думку те, як живуть ці люди, яке їх становище. Загалом кажучи, він ніби плавав на поверхні життя.

Раптом на другому березі щось затріщало. Піп і Нонг зиркнули в той бік і побачили, що через зарості суне до води носорог.

— Бадак! — прошепотів Нонг, і обидва схопилися за рушниці.

Але хвилюватися їм не було чого. Становище їх було таке вигідне, що краще й придумати не можна. Цей берег був сухішим і вищим, тут можна було спокійно лежати, заховавшись у траві, а тварина була за річкою.

Піп навіть тремтів од хвилювання і нетерплячки. Носорог спокійно підходив, опустивши голову, і нічого не бачив. Ось показалася його голова з одним рогом на носі.

Піп не витримав і вистрілив, трохи рано і погано прицілившись. Шкіра носорога така товста, що навіть куля не завжди може її пробити, особливо коли влучить хоч трохи навскоси. Тому досвідчені мисливці намагаються влучити під лопатку. А цілитися в покатий лоб ще більш незручно, оскільки в такому випадку можна чекати, що куля сковзне. Так воно і сталося.

Не встигли вони вистрілити ще раз, як носорог підняв голову, заревів і кинувся прямо на людей. Одним махом перескочив він через неглибоку річечку й опинився на другому березі, навпроти мисливців. Усе це сталося так швидко, що вони ледве встигли скочити на ноги, вже не думаючи про захист. Не тямлячи себе від жаху, обидва кинулися в ліс, чуючи за собою тупіт тварини. Піп навіть не встиг узяти з собою рушницю, а Нонг хоч і схопив, але по дорозі ремінь зачепився за кущ, і довелося її кинути.

Уже через десяток кроків стало очевидним, що втекти від бадака не можна. Нонг, правда, випередив свого господаря на кілька кроків, а Піп у цю мить мусив був загинути. І коли носорог мало уже не доторкнувся до ного плечей, Піп інстинктивно заховався за товсте дерево.

Носорог з розгону пробіг мимо і, помітивши перед собою другого чоловіка, побіг уже за ним. Через кілька кроків і Нонг зробив так само, як і Піп. Носорог знову пробіг мимо, але одразу ж повернув назад. Нонг сховався з другого боку дерева, а носорог замість нього побачив Піпа, який стояв по цей бік свого дерева.

І ось склалося становище, яке було б навіть смішним, якби не було настільки небезпечним. Носорог опинився між двома деревами, за кожним з яких ховався його ворог, і почав кидатися то на одного, то на другого. Часом він так крутився навколо якогось із них, що страшно було дивитись, але все ж такій величезній і незграбній тварині неможливо було зловити людину, яка, тримаючись за дерево, могла спритно переходити з одного боку на другий.

Однак напруженість у людей була така велика, що сили у них невистачило б на довгий час. На щастя, вони «працювали» по черзі, і тоді один міг відпочити. Нарешті, носорог втомився, спинився між деревами і тільки позирав то в один, то в другий бік своїми налитими кров'ю очима. Пара йшла від його тіла, він дихав і сопів, як ковальський міх.

Тоді почали заспокоюватись і наші бідолахи-мисливці. Вони побачили, що безпосередня небезпека минула, що в такому становищі носорог їм уже нічого не зробить. Навіть повернувся добрий настрій.

— А що далі будемо робити, братіку Нонг? — весело крикнув Піп.

— Мабуть, чекати, — озвався той з-за свого дерева.

Ці голоси нагадали носорогу про його ворогів, і він знову почав переслідування. Хоч і впевнені були люди у своїй безпеці, але насправді все було не так просто. Носорог ніби порозумнішав і вже не бігав навколо дерева, а, схиливши голову боком, старався копирснути ворога своїм страшенним рогом. Кілька разів ріг стукався об дерево зовсім рядом з людиною, так що летіли шматки кори. Кілька разів він ледве не покалічив рук, якими треба було держатися за дерево. А то націлиться своїм рогом і стоїть якийсь час нерухомо. Ось поруч ці роги, ось близько-близько морда сопе просто в обличчя, зуби вищирені. Бігти в другий бік не можна; треба стежити за кожним рухом цієї голови. Так і стоять, мов скам'янілі, кілька хвилин, а потім починається знову. Та ще бере жах при думці, що можна зачепитися і впасти.

Минула година, становище не змінювалося.

— Ну, а що ж все-таки нам робити, Нонг? — знову крикнув Піп під час передишки, але вже невеселим голосом.

Трохи подумавши, Нонг відповів:

— Ось що, туан: я перебіжу до сусіднього дерева і постараюся привабити його до себе. А потім ще далі. А ви тоді біжіть по рушницю.

— Молодчина, Нонг! — пожвавішав Піп. — Це справді найкращий спосіб!

Нонг наглядів собі попереду інше дерево, вибрав зручний момент, вискочив так, щоб носорог міг його помітити, і побіг. Сталося саме так, як і думали: носорог помчав за ним. Через деякий час Нонг так само перебіг до третього дерева.

А Піп тимчасом побіг по рушницю. Незабаром він, ховаючись за деревами, підкрався з іншого боку і всадив звірові кулю під лопатку. Носорог захитався й опустився на коліна. Друга куля під вухо скінчила справу.

— Ну й нагнав же він нам страху! — сказав Піп. — Треба хоч цей ріг виламати собі на згадку.

Хоч і дуже змореними повернулися вони в свій табір, але Піп почував себе героєм. Скільки пригод пережив він за цей день! Навіть кращі за ті, що читав у книжках.

Наступного дня нікуди не пішли, — впорядковували свою здобич і чекали Хаона.

А Хаон тимчасом мандрував по лісу, шукаючи по відомих йому прикметах лігво тигра. Він теж зустрічав зміїв, мавп, але не звертав на них уваги. Обійшов кілька відомих йому місць, проте ніде не знайшов слідів тигра.

Тоді він пішов у найвіддаленіше, але певне місце. Це був яр, який увесь заріс чагарником і виходив до річки. З яру витікало студене джерело і впадало в річку. Мабуть, сюди приходили звірі на водопій, тому тигр і облюбував собі тут місцинку. Сліди свідчили, що він ще живе тут.

Хаон натрапив на це місце, коли був тут останній раз.

Але тоді він повертався додому із здобиччю і вирішив використати цей закуток наступного разу.

Він пішов назад, але в дорозі його захопила ніч, і мисливець був змушений переночувати в лісі. Для Хаона це було звичайнісінькою справою. Якщо поблизу не було затишного куточка між камінням, де можна було б переночувати під захистом вогню, він залазив на дерево, ламав там гілля й спокійно проводив ніч у сусідстві з мавпами. Так зробив він і цього разу, а вранці був уже в таборі.

— Ось наші успіхи за цей час! — гордовито сказав Піп, показуючи Хаону свої трофеї. — А як у тебе?

— Знайшов, — відповів Хаон, — але досить далеко. Треба йти зараз же.

Через півгодини експедиція вирушила в дорогу. Віддаль була, мабуть, кілометрів десять-п'ятнадцять, а для експедиції треба було на це вдвоє більше часу, ніж самому Хаону. Знову почалися зарості, ліани, знову треба було прорубувати собі дорогу.

Час від часу траплялися голі кам'янисті горби. Тоді попереду відкривались гори; то лісисті, то з лисинами, вони простягалися на південь, поступово підвищуючись, іноді нагромаджені, ніби купи величезних каменів, і, нарешті, губилися в синій імлі.

Он на одній з гір в'ється ніби димок.

— Що це? — спитав Піп.

— Вулкан, — відповів Хаон.

— Може, діє?

— Трохи куриться. Він завжди так.

У іншому місці вершина прибрала вигляду якоїсь вежі чи церкви. Піп помітив це і зацікавився.

— Це і є церква бадувісів, — сказав Хаон. — Он по схилах гір розкидані їх селища.

Піп задумався. Так ось де вона, ця давня купка народу, який сховався від цивілізації, щоб зберегти свій первісний спосіб життя!

— Невже вони ніколи не входять у стосунки з нашими людьми? — знову спитав Піп.

— Майже ні. Їх влада стежить, щоб цього не було. А коли хто зв'яжеться з нашим світом, тому доводиться зовсім тікати звідти.

— Яка ж у них влада?

— Найвищий жрець Гіранг-Ту-Ун. Але його ніхто не може побачити, крім сорока помічників. Це число — сорок — завжди лишається однаковим. Коли хтось помре, замість нього обирається інший. Навіть місце, де живе цей Гіранг-Ту-Ун, лишається нікому невідомим.

— А тобі доводилось бути в них?

— Був разів зо два. Навіть один знайомий є, який приходив до нас.

— А чи можна було б нам відвідати їх? Вони не вбивають усіх чужинців?

— Ні, без причини не нападають, особливо коли з ними поводитися лагідно. Але взагалі на чужинців дивляться скоса.

Все це так зацікавило Піпа, що він навіть забув про своїх тигрів. Він вирішив обов'язково відвідати бадувісів.

— Невже ж наша влада ніколи не пробувала підкорити їх? — питав він далі.

— Пробували. Навіть оподаткували їх. Але що з них візьмеш? Добровільно ніхто не понесе, хоча б тому, що вони нічого не мають. Послали солдатів, то жителі всі повтікали. А тримати там солдатів завжди нема рації, бо треба доставляти їм усе необхідне для життя, а для цього потрібно тягтися днів зо три по цих лісах, болотах та горах, і вийде це дорожче за всі податки, які можна з них здерти.

Тільки надвечір наблизилися мисливці до потрібного їм місця. Щоб не злякати звіра, зробили привал за півкілометра до яру. Але всі були так стомлені, що саме полювання довелося відкласти на другий день.

Вдень пішли на розвідку, щоб обміркувати план полювання.

— Матьян — хитрий і небезпечний звір, — говорив Хаон. — Треба мати багато терпіння, часу і обережності, щоб вистежити його. Особливо важливо, щоб вітер не дув з нашого боку на нього. Від цього залежить усе. Ми зробимо настил он на тому дереві й засядемо там на кіч. Тигр виходить години через дві-три після заходу сонця. А коли не вийде в цей час, тоді вийде через дві-три години перед сходом.

Біля виходу з яру стояло гіллясте, густе дерево, дуже підхоже для цієї мети. Недалеко від нього йшла вниз кам'яниста незаросла улоговинка, в якій шуміло джерело. Береги з обох боків підвищувалися, і тигр неодмінно повинен був пройти цією улоговинкою. Ззаду вихід розширювався й переходив у низький берег, порослий тростиною.

Мисливці збудували на дереві ніби велике бусляче гніздо, пообламували гілляки, які перешкоджали бачити улоговинку.

— А що коли він почує людину й не піде? — сказав Нонг.

— Тепер він спить, сховавшись далеко в гущавині, і не почує. Слідів наших він теж: поки що не бачив. Усе залежить тепер од вітру.

Коли зайшло сонце, Піп, Хаон і Нонг розташувалися на дереві. Два носильники з мулом лишилися на привалі.

Піпа охопив ніби святковий настрій. Він сидів із справжніми дикунами в справжньому тропічному лісі й вистежував справжнього тигра! Це ж не жарти!

Потяглися довгі хвилини, години… Залітали, зашурхотіли й запищали різні нічні створіння. Ось і якась величезна тварина затупотіла позаду.

Але озиратися ніколи. Вся увага скерована вперед. Улоговинку ледь-ледь видно в темряві: треба дуже пильно стежити, щоб не проґавити того короткого моменту, коли звір пройде по ній. Напруженому, стомленому оку весь час здавалося, ніби він ось-ось уже скрадається.

Минуло дві години, три, а звір не з'являвся. Хаон тривожно засовався.

— От невдача! — сказав він нарешті, прислухаючись до повітря. — Здається, вітерець дме ззаду.

Але вітерець був такий слабкий, що його міг помітити лише Хаон. Принаймні певно не можна було сказати, чи перешкодив вітерець чи щось інше.

— Отже, доведеться чекати другої половини ночі, хоч надії вже мало, — сказав Хаон. — А тепер ми можемо навіть трохи поспати.

Та який там міг бути сон! Навіть сам Хаон, хоч і вивчив тигрові повадки, не міг не стежити за улоговинкою. Все здавалося, що ось-ось тигр з'явиться. О дванадцятій годині мисливці почали вже куняти, а Піп зовсім втратив свій урочистий настрій. Він лише відчував нудьгу, як де-небудь на станції, чекаючи поїзда. Бадьорішим був Хаон, він вважав себе відповідальним за всю операцію.

Лише Нонгу було байдуже, як ідуть справи, і він заснув звичайним міцним сном.

Зійшов місяць і трохи освітив улоговинку. Хаон роз-штурхав своїх товаришів. Сну як і не було. Вони знову почали напружено вдивлятися в улоговинку…

І ось ззаду почувся шелест, тріск, щось темне мелькнуло в повітрі і з глухим ричанням кинулось на мисливців. Але відстань, висота й гілля перешкодили: тигр лише дряпнув своєю лапою настил разом з ногою Хаона і полетів униз з гіллям. Хаон скрикнув, випустив рушницю, але сам втримався, вчепившись за сучок. Піп теж втратив рівновагу і ледве втримався. Тільки Нонг, який сидів окремо, в розвилці, не поворухнувся. І коли тигр впав на землю, Нонг встиг послати кулю йому в спину.

Жахливий крик прорізав темряву ночі, хижак плигнув ще раз, але тут уже додав свою кулю й Піп. А зверху на тигра струмком лилася кров Хаона. Коли неборака зняли з дерева й оглянули рану, то виявилося, що тигр вирвав шматок литки. Рана була велика й страшна, але не загрожувала життю.

Щоб спинити кров, перев'язали ногу листям та стисли під коліном. Нонг побіг до стоянки, приніс матеріали для перев'язки і привів обох товаришів з мулом. Через деякий час процесія вирушила: попереду на зроблених з гілля носилках яванці несли Хаона, а ззаду Піп з Нонгом морочилися з мулом, який ніс на своїй спині тигра й кидався з страху в усі боки. Дванадцять кілометрів до свого табору вони йшли шість годин.

— Як усе це могло трапитися? — спитав Піп у Хаона, коли вони були вже дома.

— Це дуже легка кара Хаону за його дурість, — сказав той з прикрою посмішкою. — По-перше, треба було знати, що вітрець уже зіпсував нам усю справу, а по-друге — і це найголовніше, — я мусив знати, що наше дерево стояло в яру, а поруч здіймався високий берег, з якого можна доскочити до нас. Якби віддаль була трохи менша, нам би ще не так дісталося. Матьян хитрий: він почув нас раніше і, обійшовши кругом, напав ззаду. Сором Хаону: дитина так не зробила б. Дурний Хаон!

Старий мисливець на тигрів, здавалось, більше страждав від своєї помилки, ніж від рани.

— Що ж тепер робити? — нерішуче спитав Піп.

— Туан казав, що хоче відвідати бадувісів, — відповів Хаон. — Коли він не змінив свого бажання, можна було б піти туди. Там мене швидко вилікують. Та туди й значно ближче, ніж додому.

Піп охоче згодився, бо це якраз відповідало і його бажанню.

Почали готуватися в дорогу. Треба було дати раду тигрові та й взагалі всій своїй здобичі. Потім належало зробити для Хаона хороші носилки. Та й відпочити мисливцям треба було після таких подій!

Вирушили наступного дня опівдні. Хаон, лежачи на носилках, вказував дорогу, за ним ішов Піп, а ззаду Нонг з мулом.

Коли експедиція зникла в хащах, із-за кущів вийшли два яванці в накидках і хустках на голові. У руках вони тримали добрі гвинтівки.

— І навіщо нам морочитися з ним? — сказав один. — Чи не краще було б одразу покінчити? Все одно він наш ворог.

— Коли наказали — значить, знають, для чого це треба, — сказав другий. — Та й ми самі повинні зрозуміти, що нам треба створити враження, ніби нікого з нас тут нема. Хіба ти не чув, — оранг-улянди^[13] вже заспокоїлися й радіють, що все тихо, що тут нікого нема.

І вони повільно рушили слідом за експедицією.

VIII. ОХОРОНЦІ ВІРИ ДІДІВ

Нудна й важка була дорога, особливо з носилками й перевантаженим мулом. До того ж знову почалися болота. Лише після заходу сонця люди вибралися на сухе місце.

— Тепер я вже добре зрозумів, чому бадувіси зберегли свою незалежність, — сказав Піп, коли вони спинилися на ніч.

— Це вже останнє болото, — втішив Хаон. — Далі піде гориста місцевість.

І справді, далі дорога піднімалася все вище. Бадувіські селища здавалися вже зовсім близькими, але минала година за годиною, а вони все лишалися на такій самій відстані, як і раніше. Треба сказати, що насправді й дороги тут ніякої не було. Доводилося весь час крутитися поміж скель, щоб знайти прохід, або здиратися по камінню. А тут ще носилки й мул. Усі вибилися з сил, хоч відпочивали десять разів.

Погано почував себе і Хаон, хоч і зовсім з іншої причини. Він вважав себе зовсім здоровим, тільки не міг іти. І йому було дуже неприємно дивитися, з яким зусиллям тягнуть його вгору, ніби мерця.

Мабуть, їм треба було пройти не більше як п'ятнадцять кілометрів, але це забрало цілий день і половину наступного.

Нарешті, наблизились до селища, хоч зблизька його не можна було й назвати селищем. Це були розкидані на значній відстані одна від одної хатки. Вони займали значний простір по схилах гори і лише здалеку здавались одним селищем. Побудовані вони були, головним чином, з каміння, а деякі навіть просто видовбані в горі. Вікон ніяких не було; замість дверей — дірки, які, видно, ніколи й не зачинялися.

Усе поле хазяїна лежало навколо його хатини. Там росли кукурудза й рис, які бадувіси розводять «сухим способом», але ніяких інших ознак сільського господарства не було видно: ні худоби, ні коліс, ні знаряддя. Лише плетений амбар свідчив, що все ж таки в нього щось кладуть.

Біля кожної хатини був сад, коли можна так назвати розкидані поміж скель без будь-якого ладу плодові дерева. А може, їх ніхто й не садив? Може, вони самі так ростуть, як і інші дерева, он там за селищем?

Хаон показав рукою, і супутники попрямували до найближчої крайньої хати, яка стояла на відшибі. Назустріч вийшов здивований хазяїн, з-за його спини виглядала сполохана жінка. Вони ніяк не могли припустити, що такий загін, та ще з «оранг-пуціх» — білою людиною — і мулом, міг прямувати саме до них. Але гості спинилися біля їх хати, і Хаон сказав:

— Добридень, Того! Приймай гостей.

Ці слова ще більше здивували господарів, бо нікого з прибулих вони не знали, а тимчасом почули своє ім'я. Хаона, який лежав високо на носилках, вони впізнати не могли.

— Ну, чого дивуєшся? — знову сказав Хаон. — Чи не пізнав Хаона?

Тепер уже Того впізнав його. Тимчасом підійшли найближчі сусіди і втупили свої очі в незвичайних гостей.

Зовні весь цей народ справляв добре враження. Високі, ставні, хоч і сухорляві постаті свідчили про витривалість. Та ще впадало в око, що шкіра у них була значно світліша, ніж у інших яванців. Мабуть, це було наслідком багатовікового життя на горах. Одягнені вони були у звичайні саронги, тільки переважно домашнього виготовлення.

І ще можна було помітити, що рухи їх були більш стримані, не такі жваві, як у їх сусідів. Дивилися вони на незнайомих людей якось поважно, серйозно, ніби обмірковуючи, які можуть бути з цієї історії наслідки.

Бадувісів треба вважати найчистішим корінним населенням Яви^[14], бо вони й досі лишилися такими, якими були п'ятсот років тому, в той час як навколишнє населення давно вже перемішалося з малайцями, індусами, арабами.

Того запросив гостей до своєї хати, але зразу було видно, що всі п'ять чоловік там не вмістяться; тут знову допоміг намет Піпа.

І, нарешті, всі лишилися задоволені — як гості, так і господар, бо на випадок звинувачення в близьких стосунках з нечестивими чужоземцями можна було відповісти, що вони тільки зупинилися коло його хатини.

Того покликав старого діда, який поклав на рану Хаона якоїсь трави. Тимчасом настав вечір, і зморені мандрівники поснули як убиті.

А в цей час від хати до хати полетіли чутки про незвичайних гостей. Крім «оранг-пуціх», жителів здивував ще й мул, який носить на своїй спині вантаж. Більшість бадувісів ніколи навіть не бачили такого звіра. Не менш здивував їх і «білий будинок», що його привіз на своїй спині цей мул. Ще й так привіз, що зовсім не видно було його, а тепер он який будинок стоїть.

Полетіли чутки, од хати до хати і долетіли до храму, який стояв на далекій околиці селища. А далі починалася область «табу»^[15]. Але для чуток нема ніяких табу. Вони перелетіли на заборонену територію і схвилювали сорок безсмертних мужів.

Там за храмом, в тінистому гаю, було їхнє житло, видовбане в скелях. Плутані коридори розходилися на всі боки і сполучали різні покої, і окремі для одного чи двох чоловік, і загальні великі зали. Тут були і комори, повнісінькі різного добра: рису, борошна, бобів, плодового вина, масла.

Але найцікавішим було те, що всі покої і коридори освітлювалися тут рівним блакитним світлом. Бамбукові трубки розходилися на всі боки і підводили з якогось одного джерела газ. А цим джерелом була підземна нафта, яка в значній кількості є на Малайських островах. Щоб кінці трубок не горіли, до них були припасовані глиняні наконечники.

Ці будинки були розташовані кроків за сто від храму і зовсім ховалися від людського ока. Крім того, віл. задньої стіни храму в обидва боки тягнулася стіна, яка і визначала межу табу. Але ця стіна була дуже умовна: якщо біля самого храму вона ще й мала вигляд справжньої стіни, то далі було просто накидане каміння, що ніякою перешкодою для людини не могло служити, а ще далі уже нічого не було. Та цього й не потрібно було: не каміння обороняло жерців від людської цікавості, а жахливе слово «табу» і покарання смертю.

Від входу до підземного приміщення тягнулися галереї, які вели в підземні кімнати, а одна з них навіть сполучалася з храмом. З боку селища храм мав двері для народу, але свята братія входила в храм ззаду через свій підземний хід. Через цей хід «зникало» з храму і все те добро, яке народ приносив у жертву великому богові Багара-Тунгалю і яке, нарешті, збиралося в підземних коморах.

Святі дьєлеми^[16] жили тут самі, як монахи. Але в селищі вони мали багато сімей, навіть, більш ніж треба. Кожен вважав за честь породичатися з святим чоловіком.

— Чого вони прийшли? Чи надовго? — виникли серед них питання.

— Одного з них, мисливця Хаона, покалічив тигр, — відповів той, хто приніс звістку. — От вони й знайшли притулок у Того, доки хворий не вилікується.

— Цей Того дуже вже товаришує з нечестивцями; треба було б серйозніше попередити його, — сказав старий дьєлема.

— За ним стежать, — відповів другий.

— А які наміри у білого? — знову звернулися до того, хто прийшов. — Чи не можна було дещо взнати?

— Оскільки можна судити з слів його слуг і по ньому самому, він, здається, нічим не цікавиться, крім полювання. Приїхав тимчасово здалеку, щоб розважитись полюванням, і більш нічого.

— Чи не з тих воші лісових людей, що блукають навколо нас?

— Ні, вони прибули з Тенанга.

— У всякому разі, треба порадитись з Гіранг-Ту-Уном, — вирішили вони, і кілька чоловік кудись попрямували з приміщення.

Коли вранці Піп встав і вийшов з намету, він кілька хвилин милувався краєвидом. Сонце щойно показалося з-за лісу і осяяло вершини гір. На північ простяглася лісова низина, відкіля вони прийшли. Плями туману, ніби озера, біліли серед лісів. Ніде ніяких ознак житла людини. Не вірилось, що лише за кілька десятків, кілометрів звідси є місцевості, навіть густо населені.

А позаду, на південь, безладно товпилися гори, дикі, неприступні. Схили їх покриті лісом. Не більш як за п'ятдесят кілометрів по прямій лінії лежить Індійський океан, але чи багато знайдеться людей, які пройшли цю відстань? З європейців, мабуть, нема жодного.

«А що якби спробувати пройти?» подумав Піп. І зараз же пошкодував, що тоді йому доведеться втратити свої мисливські трофеї, бо з ними крізь ці дикі гори не пройдеш.

В усякому разі, після того як Піп трохи задовольнився полюванням, йому захотілось ознайомитись і з іншими речами та явищами цієї країни.

Ось стоїть цікавий стародавній храм. Він побудований з величезного каміння, міцний, важкий. Зводиться вгору східцями і закінчується невеликою круглою вежею. На східцях приліплені маленькі будочки, ніби гнізда ластівок. Видно, храм стоїть тут кілька століть. «Охоронці віри дідів», мабуть, зберегли багато цікавого із стародавньої індуської релігії.

А трохи далі, за храмом, підіймається красива гора, ніби зроблена людиною. Кругла, правильної форми, зелена і ніби зрізана зверху.

Вийшов Того. Піп з допомогою кількох слів, а більше на мигах, запитав, як краще пройти туди. Але Того з жахом закрутив головою і залопотів:

— Тіда дапат! Тіда дапат!^[17] Табу! Матьян^[18].

Слово «табу» пояснило Піпу, в чому справа, але цікавість його від цього тільки зросла.

Поснідавши, Піп з Нонгом пішли подивитися на селище. Це селище займало площу, як чимале місто, але всі оселі були розкидані абияк, залежно від того шматка землі, який обробив господар. Нічого й говорити, як дивилися жителі на незвичайного гостя.

Недалеко від храму, де, здається, починався незайманий ліс, раптом почулася тріскотня, неначе били палицями по деревах. Глянувши туди, Піп побачив натовп — людей з кошиками, торбинками, низками бананів. Багато з них і справді барабанили об що тільки могли.

Мандрівники підійшли ближче. В цей момент з дерев злізло кілька мавп і змішалися з натовпом. Чим далі, мавпи все прибували. Ось уже їх кілька десятків, ось сотня, ось дві…

Це були невеликі мавпи, так звані «моньєт», з породи макак. Вони перемішалися з людьми, виривали з їх рук банани, совали носи в кошики, одним словом, почували себе зовсім вільно.

— Що це таке? — звернувся Піп до Нонга.

— Мабуть, якийсь день мавп або свято. Я чув, що в деяких місцях цих мавп шанують.

Тимчасом одна з мавп підійшла до Піпа і, помітивши блискучий ґудзик, вхопилася за нього лапою.

— Ах ти, негідниця! — розсердився Піп і хотів був як слід провчити її. Але Нонг схопив його за руку.

— Не чіпайте, туан! Може бути лихо! Люди образяться. Нам вигідніше заприятелювати з мавпами.

Піп зрозумів, заспокоївся, і вони обидва вже лагідно почали знайомитися з мавпами. І це принесло їм значну користь. Люди побачили, що гості заприятелювали з їх мавпами, ніби свої, і стали трохи прихильніше дивитися на чужинців.

А біля храму був другий натовп. Там почали свою торгівлю святі дьєлеми і за рахунок мавп зібрали жертви для великого бога Багар-Тунгаля. Жменька по жменьці вже наповнили мішки. А тут ще яєчка, шматки тканини, шкури звірів.

Раптом Піп щось надумав. Шепнув на вухо Нонгу, і вони підійшли до жерців. Один з них був досить молодою людиною, а другий — старий з сивою бородою, але обидва були однаково серйозні й суворі. Білі тюрбани й довгі білі балахони різко виділяли їх серед простих напівголих людей.

Піп вийняв дві золоті монети і урочисто поклав їх перед дьєлемами. А Нонг розтлумачив:

— Великий туан уже здавна шанує єдину справжню стародавню віру. Він дуже радий, що бачить народ, який зберіг цю віру, і на знак пошани просить прийняти його жертву.

Жерці здивувалися. Жертва була справді значна: навіть старий не пам'ятав, щоб хто-небудь колись жертвував стільки золота. Але, з іншого боку, якось і підозріло.

Піп помітив, що вони дивуються й не вірять, і за допомогою тих небагатьох слів, які знав, додав:

— І в наших краях, хоч і дуже мало, але є такі люди, які не визнають нових вигаданих релігій. Вони чули, що існує стародавня, правдива віра, але не зустрічають її.. Ось чому я радію, що зустрів справжніх носіїв віри дідів.

Піп ще хотів сказати, що дуже хоче ознайомитися з цією вірою, але побоявся, щоб вони не догадалися, для чого робиться така жертва. Вирішив відкласти це до іншого випадку, а тепер показати, що це він робить виключно з пошани: навіть повернувся, щоб іти.

Тоді старий сказав:

— Ніколи ми не бачили таких людей з чужинців, особливо білих. Та коли ти правду кажеш, хай твоя жертва дійде до великого Багара-Тунгаля.

Піп відійшов, але йому так кортіло ознайомитися з цією «єдиною правдивою вірою», що він навіть шкодував, чому не попросив дозволу оглянути храм і подивитись релігійну церемонію. Однак усе те, що він зробив, виявилося дуже вдалим.

Коли він відійшов, жерці зиркнули один на одного, і молодий сказав:

— Цей чужоземець дав жертву і пішов собі, нічого не просячи. Для чого він міг це зробити?

Старий задумався.

— Не знаю, — промовив він нарешті, — може, для того, щоб пролізти куди не треба?

— Для цього існує табу. А може, він і справді шанує нашу віру? Може, пустити його в храм на моління? Однаково він побачить не більше, ніж кожний з наших простих людей. А може, нарешті, і справжнім прихильником стане.

— У всякім разі він цікава людина, — промовив старий. — Я вважаю, що на загальне моління пустити можна. Тут ми нічим не рискуємо. Треба буде з ним поговорити.

А надвечір до Того прийшов чоловік і передав, що коли чужоземець захоче, він може сьогодні бути присутнім на загальному молінні.

Дозвіл був даний одному Піпу. Його супутники, хоч і тубільці, не могли й сподіватися на дозвіл, бо були магометанами. А до магометан бадувіси ставилися з більшою погордою, ніж до християн, бо голландці не дуже наполягали на тому, щоб навернути всіх тубільців у християнство, а магометани свого часу всіх заганяли в свою віру силою.

Коли зовсім стемніло, від храму почувся глухий гул барабана, і Піп у супроводі Того пішов на свято.

Ніч була дуже темна. Звідусюди виходили темні постаті й прямували в один бік. Піп почав уже хвилюватися…

Показалася величезна будівля. Широкі кам'яні східці вели до бокових дверей, через які ледве поблискувало світло. Тут стояв один з дьєлемів і оглядав тих, хто виходив. Видно було, що навіть не кожний з тубільців міг увійти в храм. Невідомо тільки, чи була тут якась черга чи пропускали тільки тих, хто дав добру жертву. Піп і Того були пропущені, без перешкоди.

Увійшовши всередину, Піп зрозумів, чому допускали не всіх. Усередині храм був значно менший, ніж це можна було чекати по зовнішньому вигляду. Зате з боків було багато різних темних кутків, та, видно, і в самих стінах були різні ходи й переходи. Кілька колон підтримували стелю. Вся будівля була надзвичайно масивна і, мабуть, витримала не один землетрус.

Усе приміщення освітлювалось лише двома світильниками, також газовими, як і в житлі дьєлемів. Уже саме освітлення було для людей чудом, бо вони не знали, звідки і як воно береться.

Між світильниками, ближче до передньої стіни, стояв вівтар із заглибленням, де розводили вогонь.

Люди розмістилися на землі, півколом навкруги вівтаря. Морок, таємничість, урочистість, тихий шепіт людей справили враження навіть на Піна. А тут ще лізуть в очі видовбані в мурах фігури якихось страхіть: то черепаха, то людина з тигрячою головою, чи навпаки — тигр з людською головою, фантастичні птахи, змії. Усі стіни були заставлені різними скульптурами. Лише передня стіна була чомусь гладенька, ніби екран.

Раптом Піп відчув якийсь сморід, що йшов з найближчого темного кутка. Сморід був дуже сильний і нагадував ніби гниль чи щось ще гірше. Піп довго терпів і відвертав носа, але, нарешті, не витримав і запитав Того, що там таке.

— Факір, — відповів Того з великою пошаною.

— Можна підійти?

— Можна, але забороняється турбувати.

Піп посунувся в темний куток. За ним пішов і Того. У стіні Піп помітив двері з діркою-віконцем, як у тюремній камері. Звідти і йшов сморід. Стиснувши губи, не дихаючи, Піп глянув туди, але нічого не побачив, крім чорної дірки. Проте через хвилину очі звикли, і він розглядів комірчину чи шафу в стіні. Глянув убік — і з жахом відсахнувся: на нього дивилися великі блискучі очі. Більше нічого він не встиг роздивитися й відсунувся назад.

— Посадили? — спитав Піп.

Того глянув на нього з подивом.

— Ні. Сам. Свята людина.

Тимчасом чоловік двадцять жерців підійшли до вівтаря, взялися за руки й почали ходити по колу, як у хороводі. Писклявий старечий голос затягнув пісню; нестройними голосами її підхопили всі жерці. Люди, сидячи на землі, підтягували. Потім підійшов старший жрець і поклав на вівтар вугілля і якусь запашну траву. Хоровод кружляв дедалі швидше; співали, теж голосніше і швидше. Чулися слова «Багара» і «Тунгаль». Ось уже деякі люди схопились і приєдналися до хоровода. Жерці вже так літали, що не можна було їх роздивитися кожного окремо. За ними пустилися і всі люди. Кому не було місця в шерензі, той крутився сам собі. Очі розгорілися, піт лився струмками. Того, поруч з Піпом, так само не втримався і почав притупцьовувати та щось вигукувати.

Піп злякався: чи не збожеволіли вони всі разом?

Жрець поклав ще більше вугілля, додав ще більше трави й завив таким голосом, ніби хтось почав витягувати з нього кишки. Присутні так само наддали духу й закружляли так, що в Піпа потемніло в очах. Крики «Багара-Тунгаль» ставали все гучнішими й настирливішими. Піп зрозумів навіть слово «з'явився».

Трава загорілася великим полум'ям й освітила всю церкву, але незабаром погасла. Погасли й світильники. Одразу стало темно, як у скелі.

І ось передня стіна стала поволі розсовуватися. Щілина все збільшувалась. Показався покій, підвищений, наче сцена, а посередині — величезна статуя. Фігура сиділа на підставці, склавши ноги; вона мала п ять рук і третє око в лобі.

Ніде не було вогню, але відблиск якогось світла йшов звідкілясь збоку.

Перед статуєю стояв другий вівтар, але на ньому нічого не було.

Всі перестали стрибати і попадали на землю. Настала тиша. Тільки жерці стояли в шерензі, піднявши вгору руки, і щось бурмотіли тихим голосом.

За кілька хвилин знову почувся шум. Люди тиснулися вперед, чогось вимагали. Жерці стримували їх. Потім зійшов на сцену головний жрець, а за ним пропустили одного з молільників. Той підійшов до вівтаря і послав на нього руку.

І ось піднялася одна з рук статуї з ножем у кулаці і опустилася на руку людини, а потім трохи піднялася, щоб звільнити її. Бризнула кров; люди закричали: «Гіранг-Ту-Ун! Гіранг-Ту-Ун!»

З народу вийшов ще один чоловік. Істукан і йому пустив кров. Та, видно, не лише в цьому була справа, люди все чогось чекали, вимагали. Частіше чулися слова «Гіранг-Ту-Ун». Третій чоловік зробив те ж саме — і знову нічого не сталося.

Тоді люди загомоніли про щось інше і спрямували свої погляди на… Піпа! У того піднялося волосся… «Невже ж вони думають принести мене в жертву?» промайнуло йому в голові.

Люди тимчасом усе чогось домагалися і навіть вказували на Піпа руками. А потім на чолі з жерцем усі попрямували в його сторону!..

У Піпа підкосилися ноги. Тікати? Але куди тепер утечеш? Та й ноги відмовилися служити.

«Значить, все це було підготовлено навмисне, щоб згубити мене!» догадався неборак і відчув на чолі холодний піт.

Натовп наближався до нього. Тут і жрець, якому Піп дав гроші. Але, мабуть, його совість не дозволяла дивитися Піпу в очі, бо він вдає, що дивиться не на Піпа, а кудись повз нього і… йде мимо!

За ним навалився на Піпа народ, закрутив його, як у вирі, і… так само пройшов мимо! Усі спинилися біля комірчини факіра…

Пін не одразу зрозумів, у чому справа. Зрозумівши, був готовий стрибати, як і вони.

Жрець відчинив двері комірчини, виголосив якусь промову і з великою пошаною вивів звідти людину. Та чи можна було назвати цю істоту людиною?

Це був скелет, обтягнутий шкірою. Навіть здавалося, ніби кістки його стукотіли від руху. Довге чорне волосся й борода закривали все обличчя, і звідти лише дивилися величезні білі очі. Одягу на ньому ніякого не було, а замість того на шиї була припасована колода, які колись надівали на буйних злочинців у Китаї та Монголії. Треба тільки дивуватися, як він міг жити взагалі. Але очі свідчили про надзвичайну силу волі цього фанатика, і ця воля підтримувала в ньому життя.

Піп багато чув про факірів, навіть бачив їх у цирку, але цей «натуральний» факір справив на нього куди сильніше враження. Піп чекав, що в цій обстановці станеться щось таке, чого ніде не побачиш.

І воно справді сталося…

Факіра урочисто повели до вівтаря, де він, як і до нього прості люди, простягнув свою руку. Видно, треба було почастувати бога святою кров'ю. Та ось біда: крові у факіра майже зовсім не було.

Ледь-ледь витиснули краплю, і… чудо сталося!

Раптом у бога засвітилися всі три ока і почали навіть рухатися. Разом з тим з вівтаря, ніби з комина, повалив густий чорний дим.

Люди почали радісно співати, кричати: «Гіранг-Ту-Ун!» І ось трапилося щось зовсім незрозуміле навіть і для Піпа: у диму почав вимальовуватись якийсь образ. Мелькнув раз, мелькнув удруге і, нарешті, спинився в повітрі серед диму, ніби привид. Він хитався разом з димом, то розпливався, то ставав виразніший і поступово набирав людської подоби. Мелькнув довгий одяг, потім суворе поголене обличчя. Навіть можна було впізнати, що це чоловік років сорока. На голові в нього був тюрбан, з якого висовувався султан (пухнастий пучок пір'я), а під ним сяяв, видно, брильянт. Правда, усі ці ознаки можна було вловити з перервами, частинами, бо зображення увесь час хиталося. Але взагалі факт лишався фактом!

«Що за диво?! — сушив голову Піп. — Мабуть, усе це факір наробив!»

Але, глянувши на нього, Піп повинен був переконатися, що факір тут ні при чому. Той сидів собі збоку, ніби сонний, і навіть ні на кого не дивився.

Найцікавіше для Піпа було в слові «Гіранг-Ту-Ун», яке так часто вигукували присутні. Піп пригадав, що він десь чув це слово. Здається, Хаон казав, що цей Гіранг-Ту-Ун є керівником бадувісів. Але невже оце видіння в диму і є керівником?

«Недаремно ці «охоронці» походять з стародавньої індійської релігії, — розмовляв сам з собою Піп. — Вони зберегли тут таке чортовиння, якого, мабуть, ніде не знайдеш. Усі ці сцени, рухи ідола й іншу механіку зрозуміти ще можна. Але цього вождя в диму…»

Раптом видіння зникло. Очі ідола погасли, лишилося тільки те саме півсвітло…. Церемонія кінчилася. Люди почали розходитись.

— Здається, чужоземець добре відчув усю велич нашого церемоніалу, — сказав один жрець другому.

— Здається. Я за ним стежив, — відповів той.

Піп справді повернувся додому під великим враженням. Уся ця незвичайна церемонія, ця столітня церква з страшним ідолом, відрізаний од усього світу народ — все це викликало спогади про різні старовинні казки. Трохи смішна була їх нехитра механіка з рухами ідола і з сценою, зате привид Гіранг-Ту-Уна не виходив з голови Піпа. Він бачив його навіть уві сні.

Назавтра Піп хотів зробити екскурсію в околиці. Він узяв з собою Нонга, і вони з рушницями за плечима попрямували на схід. Надто вабив до себе південь, де була область табу, але і Того, і Хаон дуже щиро попереджували Піпа, щоб він не йшов туди. Піп обіцяв, що не піде.

Через деякий час вони вже були в дикій місцевості, ніби по сусідству не було ніяких слідів людини. Хащі, скелі, джерела, водопади, — все це надавало місцевості суворої краси. Незважаючи на те що земля була кам'яниста, ноги мандрівників м'яко ступали по моху, як по килиму. Цей різної породи мох покривав не лише скелі, а і всі великі дерева взагалі.

На гілляці одного такого дерева Піп побачив величезне гніздо чи кошик, завбільшки метрів зо два.

— Що за звір там живе? — поцікавився Піп. — Якийсь птах чи тварина?

Але Нонг не знав. Так і не пощастило Піпу задовольнити свою цікавість. А на дереві було не гніздо і не кошик, а рослина — паразитична папороть.

Зате Піпу вдалося просунути ніс в гарний різноколірний жбан з кришкою. В ньому була вода, а в ній купа мертвих мух, жуків і різних комах. Краї жбана такі гладкі, що яка б муха чи жук не сіли на нього, вони зараз же зслизають униз і знаходять собі смерть. Тепер уже Піп розтлумачив Нонгу, що цей жбан — квітка хижої рослини, яка любить жерти м'ясо.

Раптом хтось згори пошпурив у них шишкою чи плодом. Підняли голови вгору — кривляться морди мавп, ніби дражняться.

— Я вам дам дражнитися! — засміявся Піп і кинув на них грудку землі. Звідти відповіли. Почалася гра, в якій узяв участь і Нонг. Але незабаром мавпи заверещали, задерли хвости і зникли в гіллі.

Піп помітив, що все звірине населення тут, поруч з людьми, було не меншим, ніж у далеких заростях.

Видно, бадувіси не чіпали своїх сусідів. Піп дуже хотів поповнити свої трофеї чудовою шкірою пантери, якої в нього не було. Сказав про це Нонгу, і вони почали уважно придивлятися до всіх темних закутків, де можна було сподіватися знайти цього звіра. Але Хаон назвав би їх пошуки дитячою грою, бо так мисливці пантер не шукають.

А тимчасом вони відходили все далі й далі, прямуючи на південь, щоб обминути гору табу. Звичайна, навіть невисока, вона в інший час зовсім не привернула б до себе уваги Піпа, якби не це табу, цей таємний наказ. Зрізана її вершина, видно, мала заглиблення, ніби кратер вулкана.

Що б там таке могло бути, якщо так суворо заборонено підхід? А що коли б глянути туди хоч одним оком?

У цю мить до їх слуху долинув гул, ніби від якої фабрики чи заводу. І одразу ж вони помітили, що попереду з лісистої улоговини піднімається чи то дим, чи пара.

— Знову якесь диво! — промовив Піп. — Чого доброго, ще знайдемо тут який-небудь автомобільний чи авіаційний завод.

Попрямували туди. Гуркіт дужчав, і разом з тим усе виразніше було чути шипіння, ніби від паровоза.

Підійшовши до краю улоговини, Піп і Нонг побачили, що вся вона справді наповнена парою. Посередині текла гаряча річечка, а з боків виривалися з-під землі гарячі струмені води. Вони били вгору, наче з труб, шипіли, свистіли, пищали, хлюпали, іноді два струмені з протилежних сторін схрещувалися й утворювали арку… А в ямі гуло й сопіло, немов туди було посаджено величезного звіра, який намагався вирватися на волю.

І ось він вирвався. Задрижала земля. Загуркотіло каміння, і величезний стовп води піднявся на двадцять метрів у висоту. Піднявся і одразу ж зник. І знову в ямі загуркотіло.

— Гейзери! — скрикнув Піп. Але для Нонга це слово було пустим звуком. Хоч це явище відбувалося і на його батьківщині, та він здивувався більше за Піпа, бо ніколи не бачив гейзерів і не знав, що це таке.

Довго вони милувались усією цією картиною. Спустилися вниз, обійшли й оглянули всі фонтани, щомиті рискуючи, що їх обіллє кип'яток або вони ступлять в нього ногою. Та ось Нонг призвичаївся й осмілів і навіть висловив корисну думку:

— Тут можна було б зварити собі обід!

— Це буде дуже доречно! — весело підхопив Піп.

А через півгодини в одному з природних чавунів уже варилася пташина. І мандрівники дуже смачно пообідали.

— Немає тільки чаю чи кави, щоб почувати себе, як дома, — сказав Піп, простягаючись на траві скраю долини.

Гора табу показалася з іншого боку. Значить, вони обминули її і опинилися ззаду, з півдня від неї. І ніде жодної людини.

«Невже вони весь час стережуть її? — думав Піп. — Для цього потрібен був би цілий полк солдатів. А тут зовсім нікого нема. Навіть ніякої межі. Крім того, це табу підтримується не суворою забороною підходити до гори, а страхом забобонних, заляканих людей перед богом чи чортом, який, на їх думку, неодмінно покарає порушника. А варти ніякої не треба. Та й неможливо на такому просторі вартувати».

— Я думаю, що звідси можна було б тихенько підповзти й подивитися, що таке там робиться, — сказав Піп, вказуючи рукою на гору.

Нонг і сам не вірив у силу бадувіського табу, але ніякої цікавості не відчував і не мав бажання через це турбуватися.

— Все ж таки не варто рискувати, туан, — відповів він. — Може статися, що хтось помітить, і тоді буде неприємність.

— Нема кому навіть і помітити, — впевнено сказав Піп. — Та й риск невеликий; коли треба буде — знову дам їхньому богу жертву. Недаремно вони пустили мене навіть у свій храм. Крім усього, цей бік гори дуже зручний: він увесь заріс чагарником.

Нарешті домовилися, що Піп піде сам, а Нонг залишиться вартувати. Коли ж він побачить щось підозріле, то попередить пострілом. До гори лишалася досить значна відстань, тому вирішили підійти ближче.

Так і зробили. Нонг сховався за скелю, а Піп попрямував до гори. Він спустився вниз і зник у гущавині. Хвилин через п'ятнадцять Нонг помітив його біля підніжжя гори. Потім він зник знову. Потім з'явився ще раз, уже вище. Сховався поміж рослин і, нарешті, ледве помітний, заворушився на самій вершині.

Усі його рухи були майже непомітні, і Нонг міг бачити їх лише тому, що мав добрі очі й знав, куди дивитися. Навколо ж було однаково, як і раніше: ніяких ознак присутності людини.

Тихо минула година, друга… третя… Настав вечір; сховалося сонце; спустилася ніч…

Піп зник…

Нонг почекав його ще години зо дві, а потім повернувся в долину гейзерів.

IX. У НЕТРЯХ СТАРОДАВНЬОГО ХРАМУ

Що ж сталося з Піпом?

Доповзши до вершини, він побачив, що гора справді мала вигляд старого вулкана. Кругла дірка опускалася вниз стрімкими стінами. Але поки Піп дивився збоку, не можна було помітити, чи глибоко вниз іде вона і що там на дні. Принаймні нічого особливого не було видно. Звичайний кратер — і більш нічого. І ніде жодної людини. Піп зовсім заспокоївся і навіть забув, що він робить щось незвичайне, що порушує табу і рискує життям.

Він став на весь зріст і схилився над кратером. Тепер уже було видно, що там ставок, а по берегах росте густий чагарник і навіть дерева. Це було вже трохи цікавіше, але знову ж нічого особливого. Можна було тільки сказати, що це не кратер, а провалля, яких є на світі багато. Гора була не з суцільного каміння, а з вулканічного туфу, тобто з того попелу чи піску, який викидає вулкан під час дії. Видно, підземна вода розмила всередині землю, і гора зверху провалилася. Утворився ставок, який безумовно повинен був з одного боку приймати в себе джерело, а з другого — десь випускати його. Звідси ясно, що ставок міг займати не всю порожнечу, а лише найглибшу частину; по боках же лишилися береги, і можна було думати, що вони йдуть і далі під землею.

Та з першого погляду все було дуже просто: стрімка яма метрів п'ятдесят шириною і десять-п'ятнадцять глибиною, а на дні — ставок з порослими берегами. Але до нього ніяк не можна було дістатися. Подивився Піп з одного боку, подивився з другого — і ось йому здалося, що за кущами хтось ворушиться. Потім мелькнули ніби якісь стовпи. Тут Піп уже забув про все на світі. Почав повзти по краю, шукаючи зручніше місце, і з одного такого пункту помітив маленький, але виразний закуток житла.

За кущами, поміж двох гілляк, стояли два стовпи, які, видно, підтримували землю, щоб вона не осипалася. За ними був шматок землі-долівки, засланий яскравими килимами, шкурами звірів. А на них, спершись на подушки, лежала… красива жінка! Блакитний шовковий саронг щільно охоплював її тіло, починаючи з-під пахов, а плечі й руки лишалися голими. У руці вона тримала довгий тоненький чубук люльки і, випускаючи дим, задумано стежила, як він клубочився хвилями.

Чорне волосся її було гарно зачесане, а поверх нього блищала якась коштовна оздоба. Суворе гарне обличчя було майже біле, але смугляве, і цим вона відрізнялася від європейських жінок. Очей згори роздивитися не можна було, та воно й краще, бо тоді в Піпа напевне запоморочилося б у голові.

У нього й так дуже забилося серце. «Точнісінько, як в арабських казках!» подумав він. Не хотілося вірити, що в наш XX вік можуть бути такі потаємні закутки, зачаровані красуні і таке інше. А око тимчасом не могло відірватися від цього образу.

Раптом ззаду щось зашелестіло. Піп озирнувся і обімлів… З кинджалом у зубах до нього повз тубілець. Побачивши, що Піп уже помітив його, він підвівся, взяв кинджал в руки, нахилився і, дивлячись Піпу прямо в очі, мов тигр, кинувся на нього.

Піп не встиг нічого придумати, зблід, затремтів, інстинктивно відсахнувся назад… і полетів униз. Сильний удар оглушив його, але, опинившись у холодній воді, Піп одразу прийшов до пам'яті й виплив на поверхню.

Перше, що він побачив, здивувало його навіть більше, ніж усе попереднє. Перед ним стояв смуглявий поголений чоловік років під сорок, у білому довгому одязі й тюрбані, з якого висовувався вгору білий султан, а під ним сяяв величезний брильянт…

«Це ж він, вождь, Гіранг-Ту-Ун!» зараз же промайнуло в голові Піпа, і він на мить забув, у якому становищі перебуває сам. Він підплив до берега. Гіранг-Ту-Ун спокійно стояв на місці і дивився на Піпа з незвичайною суворістю й погордою.

— Горе тобі, нечестивий чужоземцю! — промовив він, нарешті, і в цю мить підскочили два чоловіки, підхопили Піпа й потягли всередину гори. Дорогою він побачив, що жінка з величезною цікавістю стежила за незвичайним гостем, який так несподівано звалився з неба. Але Піп відчував себе не героєм з неба, а мокрою куркою. Його роззброїли, штовхнули в якийсь закапелок і замкнули. А через деякий час почала збиратися нарада «сорока».

Приміщення вождя, або, правильніше сказати, верховного жерця, справді було цікавим, але разом з тим і зовсім звичайним. Провалля було простим витвором природи, ставок — так само; те, що порожнеча, чи печера, поглиблювалася далі вбік — знову ж таки було справою звичайною. На долю людини лишалося тільки зробити вхід усередину і розширити та замаскувати цю печеру. Вона входила під землю лише з одного боку; з другого зводилася від води стрімка стіна, але й цього було досить. Той, хто перебував усередині, міг відчувати себе, як на веранді будинку: над ним — стеля на стовпах, попереду садок, який ховав житло від цікавих очей, а за садом — озеро. А з усього цього разом утворилося щось незвичайне, таємниче, таке, що могло мати відношення навіть до загальних подій на острові Ява.

Приміщення, де зібралася нарада, так само освітлювалось газом. Світилося вдень і вночі — дармового пального можна було не економити. Меблів ніяких не було, зате вся підлога й стіни були вкриті килимами й шкурами.

Під стіною стояла статуя п'ятирукого Багара-Тунгаля, а біля неї маленька м'яка приступка. На ній і сів Гіранг-Ту-Ун.

— Браття! — почав він, коли всі зібралися. — Ви вже знаєте, що до нас прийшло нещастя. Нечестивий чужоземець відплатив нам за нашу гостинність тим, що порушив табу і навіть забрався сюди. Доля його вирішена. Але життя цього поганого собаки нічого не варте перед тією бідою, якої він наробив нам усім. Ви ж знаєте наш закон: якщо чужинець опоганить наше житло, ми мусимо його залишити. Останній раз такий випадок був при Ту-Уні-Самнамбунгу, сто двадцять вісім років тому. Тоді він залишив своє приміщення й переселився сюди. І ось тепер знову перед нами постало таке саме завдання.

Він спинився, але ніхто нічого не відповів. Кожний уявив собі весь той клопіт, який випливає з цієї історії. Це значить, що треба ні за що ні про що залишити найкраще місце, яке тільки може бути на світі. Та не тільки в цьому біда, і хай би собі Гіранг жив, де хоче. Але для цього буде потрібна велика робота, виконувати ж її доведеться їм, сорока чоловікам. Бо не можуть будувати це місце ті, хто навіть знати не повинен про нього. Колись працювали полонені, раби, злочинці, яких потім можна було і вбити, а тепер так не зробиш. Їм самим доведеться працювати, може, протягом кількох років. А від роботи вони вже зовсім одвикли. І мимоволі їм спадало на думку: «А згинь цей закон і той, хто його придумав!»

Не краще почував себе і сам Гіранг-Ту-Ун. Йому ще більше, ніж їм, не хотілося залишати це обладнане приміщення. Такого хорошого житла більше не знайдеш. І подумати тільки, що вся ця біда стряслася через якогось нікчемного чужоземця! Вбити б його — і справі кінець. Тоді все одно ніхто не знатиме цього місця. Але закон! Закон вимагає залишити місце і більш нічого. Великий гнів охопив Гіранг-Ту-Уна не стільки на злочинця, скільки на цей недоречний первісний закон.

Тут підвівся найстаріший з присутніх і сказав;

— У святій книзі доповнень до Мудрості справді сказано, що коли місцезнаходження Ту-Уна опоганено чужою людиною, то треба залишити це місце. Але в тринадцятій книзі є вказівка взагалі, що коли якась святиня опоганена чужою людиною, то її можна очистити кров'ю злочинця після врочистого богомоління в період молодика. Чи не можна застосувати цей пункт до нашого випадку?

Таке тлумачення було настільки бажаним для всіх, що ніхто й не подумав більш докладно висвітлювати, обговорювати питання, справлятися в книгах, вивчати.

— Звичайно, можна! Навіть необхідно! Житло Ту-Уна така ж святиня! — загомоніли безсмертні мужі.

Гіранг-Ту-Ун був дуже радий.

— Мудрий брат правильно каже, — поквапився він підкріпити пропозицію. — Я сам про це вже думав, але спочатку хотів виявити, як дивляться на справу наші мудрі мужі. Значить, на молодик зробимо жертву. Оповістіть народові, щоб усі знали, яка кара загрожує неслухняним.

Піп добре знав, що його чекає, і кляв свою цікавість, яка привела його до такого жахливого кінця. Все навколо на вигляд було таке звичайне, спокійне: і бадувіси виявилися звичайними людьми, і з жерцями він заприятелював так, що його навіть запросили в храм, та й усе життя взагалі здавалося таким тихим і мирним, а він потрапив у таке становище, ніби повернувся на триста років назад. Поруч, кілометрів за п'ятдесят, — європейці, телеграф, автомобілі, радіо, а він тут чекає смерті ні за що ні про що, та ще за таких диких обставин! І ніхто не може йому допомогти.

Зовні почувся шум: відчиняють двері.

«Уже… Кінець!..» думає неборак.

— Слухайте, люди добрі! Почекайте! Я зараз же поїду, і нікому ніякої шкоди не буде. Я віддам вам усе, що маю. Я ж нікому ніякої шкоди не зробив, — звернувся Піп до людей, що вели його кудись коридорами; але чи то хибувала його малайська мова, чи її взагалі тут не розуміли, чи просто не хотіли слухати, — тільки вони мовчали. Скоро Піп і сам зрозумів, що справа ця марна. От якби можна було з Гіранг-Ту-Уном порозмовляти! Та на це було мало надії.

Довго, як здавалося Піпу, йшли вони різними плутаними підземними коридорами, потім вийшли на світло. Побачивши сонце, дерева, Піп відчув, ніби він давно-давно не бачив цієї краси. Хвилин п'ятнадцять ішли вони лісом чи садом, і весь час у голові Піпа була лише одна думка: «Може, я вже останній раз бачу сонце й дерева?»

Потім знову ввійшли в підземелля, зустріли інших мужів, у тому числі того молодого, якому Піп дав жертву під час свята мавп. Але всі дивилися на нього злісно, вороже.

Далі знову були плутані коридори. Підійшли до масивних дверей, відчинили їх, піднялися по східцях, пройшли ще по закапелках, і, нарешті, Піп впізнав, що вони перебувають у храмі.

Підвели його до стіни, штовхнули в комірчину і замкнули двері. Потім кроки затихли, і він лишився сам. Слабке світло від вогню чи від сонця розпливалося в храмі і давало той самісінький морок, який він бачив раніше. Через п'ять-десять хвилин око його звикло, і він почав роздивлятись навколо.

Передусім він помітив, що в комірчині можна було тільки або стояти, або сидіти. Згодом побачив, що в дверях цієї комірчини є дірка, через яку і проникало трохи світла. Потім відчув під ногами грязь і, звісно, сморід. І тоді тільки він догадався, що перебуває в такій самій комірчині, в якій був факір.

«Невже ж і мене так само триматимуть тут п'ятнадцять років? — подумав Піп з жахом. — Краще вже тоді смерть одразу!»

Дірка в дверях мала такі розміри, що хоч не всю голову, але обличчя протиснути можна було. Піп висунувся й пізнав те самісіньке місце, де він недавно стояв, але, на його думку, факір мав бути не в цій комірчині. Піп глянув убік і відсахнувся.

Навпроти, трохи навскоси, були такі ж двері, і звідти позирали на нього білі очі факіра…

От, виходить, яке сусідство! Невже ж отак доведеться провести все життя? Невже вони силоміць хочуть зробити з Піпа святого?

Нерви не витримали, і Піп заплакав. Плакав він досить довго і голосно схлипував. Зате потім відчув себе трохи краще, легше. І ось почувся йому якийсь замогильний голос. Це факір втішав його!..

Але від цієї втіхи по всьому тілу побігли мурашки.

Це був справжній голос з того світу. Глухий, монотонний, якийсь скрипучий — він промовив щось довге, ніби молитву або цитату з книги, і з цих слів, а більше з тону, Піп усе ж таки зрозумів щось на зразок того, що життя і смерть — одне й те ж, що все на світі марне і що щасливий лише той, хто спроможний вбити своє тіло, щоб піднести і вдосконалити свій дух…

Але дивна річ: чи то ці мудрі думки, чи монотонний голос, чи, може, навіть безпосередній вплив факіра — зробили те, що Піп трохи заспокоївся. Все те, що з ним сталося, почало здаватись уже не таким жахливим; навіть думка, що йому доведеться просидіти тут увесь вік, його не так лякала. Зараз же і в нього з'явилися різні мудрі думки.

«Ось, — думав він, — цей факір добровільно сидить тут п’ятнадцять років і почуває себе щасливим. Мабуть, це недаремно, мабуть, у цьому справді є щось хороше. Інакше навіщо б люди так робили? Кожному з дитинства відомо, що все навколишнє ми сприймаємо так, як почуваємо себе. Коли я почуваю себе пригніченим, нещасним, сумним, тоді все навколо — і люди, і сонце, і хата, і само життя — здається огидним, неприємним, нудним, нецікавим. А коли я почуваю себе задоволеним і щасливим, то найгірша погода, хата і люди — все здається приємним, цікавим, хорошим. Отже, наше самопочуття робить нас щасливими. Отже, коли створити в собі таке самопочуття, як у цього факіра, то можна непогано прожити свій вік і тут…»

Ці, думки і настрій так заспокоїли його, що він стоячи почав дрімати, а потім сів і заснув. Скільки часу він так спав, невідомо. Але прокинувся з дуже неприємним почуттям: ноги його задерев'яніли, у рукаві й на шиї щось лазило.

Усі мудрі думки розвіялися, як дим. Холодний, безмежний розпач охопив душу. Не тямлячи себе, Піп ударився об двері, і… вони відчинилися. Комірчини призначалися для факірів — ніхто, звісно, не розраховував, що факіри ломитимуться в двері, і петлі робилися не дуже міцними. До того ж вони поржавіли чи погнили за сотні років.

Піп вийшов. Невідомо, котра була година, але, видно, стояла пізня ніч, бо, незважаючи на той самий сірий морок, тіні в кутках були дуже чорні. Глянув на вікно свого сусіда, — той стоїть собі, ніби не зрушив з місця за весь цей час, а в очах його наче докір: «Чого ти, дурню, тікаєш від свого щастя?» Піп постарався швидше відійти од нього.

Він почав никати по божниці. Хоч і знав, що виходу для нього тут не лишили, але інстинктивно шукав його. Оглянув різні кутки, помітив кілька дірок-входів, але довго не міг наважитися лізти туди. Хто знає — може, потрапиш ще в гіршу біду? А сірників не було, намокли.

«Та все одно гіршого нічого не може бути!» вирішив, нарешті, Піп і поліз в одну дірку. Посуваючись навколішках, він дійшов до якихось східців, зійшов угору, але далі ніякого виходу не було. І навіть не можна було знайти якихось дверей. Довелося повертатись назад.

Несподівано він намацав збоку дірку. Там східці вели уже вниз. З великою обережністю він почав сходити, але несподівано східці скінчилися, і Піп відчув, що. він висить над безоднею. Звідти навіть дихало вогкістю й цвіллю.

Раптом унизу почувся якийсь рух, незрозуміле шелестіння, ніби там хтось місв тісто. Шум дужчав, наближався. Ось ніби щось загойдалося біля його ніг.

Волосся стало дибом на голові Піпа. Він кинувся назад, зачепився ногою, впав; нога сковзнулася вниз, доторкнулася до чогось м'якого, живого. Та це було тільки на одну мить. Піп встиг підняти ногу й вилізти назад.

Він довго сидів у храмі й сушив голову, думаючи про те, що там могло бути. Головне — ніякого звуку не було чути. Нарешті заспокоїв себе тим, що принаймні це були не люди.

«Видно, без світла нічого не вийде!» сказав він сам собі і вирішив чекати дня. Але через кілька хвилин зрозумів, що вдень, мабуть, і зовсім не зможе виходити, бо, напевне, швендятимуть люди.

Довелося знову йти на розшуки. Знову знайшов один вхід. Він так само вів униз; далі повертав ліворуч. Піп хотів піти туди, але в цю мить доторкнувся рукою до клямки з правого боку. Натиснув — відчиняється. А далі ніби видно світло!

Один-другий поворот — і він опинився в приміщенні, схожому на майстерню, де були якісь скрині, кілки, вірьовки, навіть труби. А звідкілясь збоку йшло світло.

«Чи не люди там?» здригнулося серце, але Піп все ж таки обережно просунувся вперед. Дорогою за щось зачепився, похитнувся і, щоб не впасти, інстинктивно вхопився за якусь вірьовку. Вірьовка подалася. Він випустив її з рук — і ось нагорі щось ляснуло!.. По тихих кутках покотилася луна, і Піпу вона здалася громом, хоч насправді звук був зовсім слабкий.

Піп затисся в щілину й став чекати смерті. Але минула хвилина, друга — все було тихо.

Відлягло від серця. Поповз далі. Ставало світліше. Ось хід знову веде вгору. І раптом Піп побачив того самого п'ятирукого ідола! Хоч і знав він цього істукана, але в першу мить було якось страшно зустрітися з ним сам на сам.

Збоку був залишений один світильник, мабуть, щоб не спускати вогонь. Тоді Піп підійшов до ідола, обмацав його, постукав — гуде, значить, порожній всередині. Підняв руку з ножем, опустив — той самісінький ляскіт, який щойно його злякав. Значить, вірьовка була припасована, щоб піднімати й опускати цю руку! Справді, нехитра механіка.

Піп спустився вниз, щоб краще роздивитися прилади. Ось кілки й блоки, щоб «чудом» відчиняти двері перед ідолом. Ось шнурочки, щоб очі ідола лупали. Ось газова трубка, щоб очі світилися. Ось комин-вівтар, звідки йде дивовижний дим. Усе це так, але звідки береться привид Гіранг-Ту-Уна?

Піп так захопився науковим дослідженням, що навіть забув про своє становище. Він знову піднявся вгору, оглянув стіну й помітив дві цікаві і коштовні речі. Це були два величезні срібні дзеркала, круглі й увігнуті, на зразок окулярів. З одного боку вони були відполіровані, як скло, вгнутість була математично правильна. Піп узяв одне з Них в руки і одразу ж помітив, як блиснула на стіні світла пляма (як ми робимо на стелі «зайчика»), а в ній невиразне, але помітне зображення ідола, тільки вниз головою. Піп усе зрозумів: таке самісіньке зображення вони спрямовували на дим, а щоб образ не був догори ногами, його відбивали ще раз від другого дзеркала. Треба віддати належне жерцям: таке «чудо» вимагало вже незвичайної спритності й знань. Цей фізичний дослід, мабуть, найцікавіша річ, яка збереглася од віри дідів.

Усе це було б дуже цікаво, якби не те становище, в якому перебував Піп. Захоплений дослідженням, він на деякий час забув про свою долю, а тепер розпач охопив його з новою силою.

Тимчасом почало світати. Це було видно як по синюватому світлу, що проникало звідкись, так і по звуках знадвору. Треба було поспішати «додому», щоб хто-не-будь не застав його тут. З стиснутим серцем пішов він назад у свою комірчину. Добре, коли його так само залишать ще надалі, тоді він продовжить свої розшуки, а коли ні…

Піп підійшов до своїх дверей, але не квапився увійти в помешкання. Факір, як і раніше, дивився на нього, і очі його, здавалось, промовляли: «Чи не казав я тобі, що ніде не знайдеш кращого місця, ніж тут? Ось ти й повернувся».

Піп, нарешті, почав боятися цього потойбічного погляду. Він справляв на нього таке саме враження, як колись погляд кобри.

«Але ж він скаже їм, що я виходив! — майнула жахлива думка. — Напевне скаже. Тоді не буде вже ніякої надії!»

І він подивився на факіра жалісним поглядом.

Той, видно, зрозумів, бо знову щось промовив своїм замогильним голосом. І від цього знову стало легше на душі у Піпа.

Коли почулися кроки людей, Піп увійшов у свою комірчину, приставив двері і з тривогою почав чекати, що буде. Тепер йому загрожували три небезпеки: перша — що його зараз же поведуть на смерть; друга — що помітять поламані двері, і третя — що факір викаже його.

Узяти його не взяли, а лише просунули йому рисовий коржик. Зламаних петель не помітили. Рішучий момент настав, коли такий самий коржик понесли факіру… Але промовчав і той.

Він не мав ніякого відношення до справ цього світу. Чи варто заради такої дурниці навіть ворушити язиком? Хай собі вони там копошаться, ці нерозумні люди. Він має свої найвищі інтереси, які заповнюють усе його щасливе життя…

День тягнувся довго, нудно. Піп навіть трохи поспав, щоб скоротити час. Та хіба це був сон? Кілька разів він виходив, але відлучатися далеко боявся, щоб мати можливість при потребі втекти в комірчину. Добре було хоч те, що він міг не сидіти весь час у своїй клітці. Більшу частину дня він провів біля порога своєї комірчини.

І одного разу навіть задрімав… Через деякий час Піп відчув, що щось ніби тягне його, заважає, розплющив очі й зараз же побачив погляд факіра. А слідом за тим почув, що хтось іде. Ледве встиг сховатися. Зате ж якими вдячними очима подивився він на факіра! А той, здається, й не помітив цього. Навіщо йому всі ці дрібниці життя?..

Нарешті настала ніч. Почекавши ще години зо дві, поки надворі стихне, Піп знову почав своє мандрування. Тепер він уже був сміліший і, крім того, мав певний план.

Він одразу пішов у приміщення під сценою і взяв там оберемок трісок, що були приготовлені для чудес. Запалив одну з них від світильника і пішов уже з світлом. Спочатку попрямував туди, де вчора набрався страху.

Спустившись з вогнем, він набрався ще більшого страху, ніж вчора в темряві. У ямі були змії, страшні кобри! Потривожені вогнем, гади закрутилися, попіднімали свої голови з роздутими шиями. Але виповзти по гладких стінах вони не могли. І скільки їх тут було! Так ось куди потрапив він учора!..

Змії завжди відігравали важливу роль у старовинних індуських віруваннях, їх — особливо спеціально вимуштруваних — дуже часто використовували в храмах. Звідси, з одного боку, пішло дресирувальне мистецтво, дуже поширене на Сході, а з другого — вшанування змій як священних тварин.

«Може, й мене думають віддати цим зміям?» спало на думку Піпові, правду кажучи, дуже вірогідно. Разом з жахом це додало й більше енергії для розшуків виходу.

Цього разу Піп вирішив шукати його вгорі, бо там він бачив знадвору вікна і маленькі вежі. Але не так легко було знайти прохід туди. Нарешті він піднявся вище, в одному з коридорів знайшов зачинені двері, надумав виламати їх. В цьому допоміг йому добрий бог Багара-Тунгаль: в його нутрощах Піп знайшов міцний металевий шворінь. Цим інструментом він швидко висадив двері й поліз угору. Але там у мурах почали крутитися такі коридори, що Піп зовсім заблудився, а ніякого вікна не знайшов, хоч виламав ще кілька дверей.

В одному місці він почув над своєю головою ніби кроки. Прислухався — так! Навіть можна було розрізнити, що ходить кілька чоловік. Ноги Піпа прикипіли до підлоги. Він зрушив їх лише тоді, коли десь зовсім близько почувся навіть шепіт і відблиск світла.

І Піп побіг назад як міг. Дорогою погасла тріска, але він нічого не мав проти, бо знав, що коли буде з вогнем, то його швидше помітять. Почалася плутанина. Кроки чулися то з одного боку, то з іншого, то зверху, то знизу. Кілька разів там-сям мигало світло. І, нарешті, коли Піп знайшов дорогу і попрямував до виходу в храм, було вже пізно: люди прийшли туди раніше за нього! Може, вони йшли по нього, щоб вести на смерть? В такому разі він навіть виграв кілька хвилин життя…

Тоді для Піпа відбулося найбільше чудо з усіх тих, які він бачив не лише в цьому храмі, а взагалі в своєму житті, навіть дивніше за все, що він читав і чув.

До його слуху виразно долинули слова чистою голландською мовою:

— Мінгер Піп! Коли ви чуєте, озвіться! Ми прийшли врятувати вас!

І Піп озвався; озвався якимось зовсім незнайомим йому голосом і вибіг насередину. Там він побачив шість озброєних чоловіків і серед них мінгера ван-Декера!

А з комірчини спокійно позирав факір, і очі його ніби промовляли: «І навіщо вся ця метушня? Навіщо турбуватися, зчиняти гармидер, коли можна жити тихо й щасливо? Нерозумні люди! Самі тікають від свого щастя…»

X. МІНГЕР ПІП ЗАПЛУТАВСЯ В ЧУЖИХ СПРАВАХ

За кілька днів перед цим тією ж самісінькою дорогою, якою раніше їхав Піп з Нонгом, їхали два інші подорожні — білий туан з слугою-малайцем. Вони їхали так само в кахар-балоні, але, не доїжджаючи кілометрів десять до Тенанга, спинилися біля однієї халупи, що стояла на відшибі, а підводу відпустили.

У цих подорожніх ми впізнали б поважного мінгера ван-Декера, представника солідної фірми ван-Бром і К° в Амстердамі, і його слугу Тугая.

— Підготував? — одразу ж спитав Тугай господаря хати, який вийшов їм назустріч і допоміг нести пакунки.

— Є, — підказав той. — Зараз поїдете?

— Зараз.

За хвилину біля халупи стояли два маленькі яванські коники.

— А мені їхати? — спитав господар.

Тугай задумався.

— Воно й треба було б, щоб мисливська експедиція мала належний вигляд, — відповів Тугай, — але ти і тут потрібний. А Селім поїхав?

— Він уже там.

— Ну, тоді їдьмо, тим більше що без тебе й пройти нам буде важко.

А ще через кілька хвилин путівцем просувалася мисливська експедиція в складі трьох чоловік. На чолі, верхи, озброєний з ніг до голови, їхав ван-Декер, за ним пішки йшли два місцеві жителі, так само озброєні. Крім того, вони ще несли деякі речі, а решта речей була на другому коні. Їхали вони, видно, у ті самісінькі Бантамські ліси, але з другого боку, зі сходу.

Зустрічні жителі, побачивши білого туана, робили «дьєнг-кок». Туан морщився і поважно кивав головою. Але останній раз, коли вони вже під'їжджали до лісу, він не витримав і звернувся до такого шанувальника малайською мовою:

— І чого ти, дурню, присідаєш? Навіщо тобі зневажатися перед чужою людиною тільки тому, що в неї біла шкіра? Соромно так робити! Вважай і себе людиною.

Слуги зареготали, а зустрічний, як сидів навпочіпки, так і опустився на землю, роззявивши рота. Подорожні вже зовсім зникли з очей, а він усе сидів та дивився їм услід. І не дивно: мабуть, від створення острова Ява не було такого випадку. І цей випадок прийшовся на долю саме цього щасливця.

Коли увійшли в ліс, ван-Декер зліз з коня л сказав:

— А тепер, товариші, зробимо по-іншому. Покладіть свої речі на цього коня й ходімо, як справжні мисливці.

— Ну й здивував же ти того чоловіка! — сказав Тугай сміючись своєму панові. — Мабуть, увесь вік пам'ятатиме і трубитиме на цілий світ.

— Хай трубить. Шкода, що не можна так робити на кожному кроці, — спокійно відповів Декер.

Можливо, читач уже догадався, хто такий був «поважний мінгер ван-Декер, представник солідної фірми ван-Бром і К° в Амстердамі»?

Якщо ні, то доведеться нагадати драму на морі, «Саардам», механіка Гейса і його товариша Салула, який тепер мав ім'я Тугай. Не треба довго пояснювати, чому вони вдалися до такого маскараду. Ми самі вже бачили, які вигоди має «представник фірми ван-Декер» на Яві. Він може всюди їздити, все бачити й знати, всюди йому пошана, а за його спиною і його слуга почуває себе краще й безпечніше. Ми вже бачили, що Гейс у домі генерал-губернатора навіть довідався, що власті щось пронюхали про «Саардам», і попередив товаришів телеграмою.

Крім того, перед Гейсом і Салулом стояло інше важливе завдання: треба було сховати зброю, захоплену на «Саардамі». А це справа нелегка. Зброї було багато, абикуди не приткнеш. Треба кудись її вивезти, а потім уже заховати. Для цього вони й попрямували в Бантамські ліси, де передбачали зробити основний склад зброї:

І нарешті взагалі така річ, як організація повстання, в першу чергу вимагала надійного зв'язку. А для цього нічого кращого не можна було придумати, як мандрівку представника фірми ван-Бром і К° з нікчемним слугою Тугаєм.

Треба відзначити ще, що Гейс не був головним керівником у цій роботі. Навіть Салул, який відігравав дуже велику роль, не був головним. Головний штаб був у Батавії, потім комітети в містах Бантамі, Сурабайї та інших місцях. Але головні керівники не мали можливості мандрувати; вони були потрібні на місці. Крім того, за ними посилено стежили. Отже, на долю Салула і Гейса випала надзвичайно серйозна і відповідальна робота.

Таким чином, у Бантамських лісах опинилася й друга мисливська експедиція. Але звірі могли бути спокійними: ці мисливці не звертали на них ніякої уваги — вони полювали на інших, небезпечніших звірів.

Через два дні вони проходили за три-чотири кілометри від гори табу, прямуючи далі на південь. І тут натрапили на Нонга, який, переночувавши в долині гейзерів, тинявся, не знаючи, що робити й куди йти.

Несподівано побачивши трьох нових людей і серед них ще й білого, Нонг не знав, що й думати. Але подорожні нітрохи не здивувалися: вони були впевнені, що це один з їх товаришів-повстанців. Хто інший, не беручи до уваги бадувіса, міг тут бути? Та ще добре озброєний.

— Швидше веди нас на місце! — сказав Салул Нонгові.

— Куди? — здивувався Нонг.

— Та не бійся, ми свої! — нетерпляче сказав Салул.

— До бадувісів? — спитав Нонг.

— Та годі, досить уже! — сердився Салул. — Хіба ти не бачиш, що нас тільки троє. Навіть якби й вороги були, то так не лізли б.

— Та я нічого не розумію, що ви хочете, — щиро відповів Нонг.

— Молодець, товаришу! — сказав Рейс, плеснувши його по плечу. — Надійний хлопець. Веди!

— Правду кажучи, я й сам трохи заблудився і добре не знаю, куди йти. Здається, в той бік, — Нонг вказав рукою в бік селища.

Наші подорожні виразно перезирнулися.

— Хто ж ти такий! — уже суворо спитав Салул.

— Я — Нонг з дези Бандью.

— Як ти сюди потрапив?

— Прибув з білим туаном на полювання.

— А як прізвище твого туана? — спитав Гейс, згадавши Піпа.

— Не знаю.

— Який він з себе?

— Досить високий, худий, з білявим волоссям.

— Так і є! — скрикнув Гейс. — Це, напевне, той дивак, з яким ми зустрічалися в Батавії. Пам'ятаєш, Салул?

— Пам'ятаю, — усміхнувся той. — А як ти з ним зустрівся? — знову звернувся Салул до Нонга.

— В дорозі. Я йшов світ за очі, прямуючи в цей бік. Мати померла, батько загинув, все господарство пропало. Мені нічого не лишалося, як іти куди-небудь, де…

Тут він глянув на Гейса й замовк.

— Кажи, кажи, не бійся! — заспокоїв його Салул. — Це наша людина.

При цих словах Нонг здивувався ще дужче. Як це може бути? Біла людина — і «наша»!

І Салул, і Гейс догадалися, про що думає Нонг.

— Ну добре, — сказав тоді Салул. — В такому разі ми скажемо тобі, хто ми такі: ми ті, хто веде боротьбу з білими і різними туанами взагалі.

Нонг знову глянув на Гейса спідлоба.

— Особливо з білими туанами, — додав усміхаючись Гейс.

Нонг побачив, що ці люди, здається, добрі, й сказав:

— Я й хотів приєднатися до таких.

Одразу стало ясно, що не вірити Нонгу не можна було.

— Ну, то ходім з нами, — сказав Салул.

— Охоче, — сказав Нонг, — але треба було б якось розрахуватись з моїм туаном, та справа тут така…

І Нонг докладно розповів усю історію.

— Шкода людини, — сказав Гейс задумливо. — Принаймні він не з тих, кого ми можемо вважати ворогами.

— Це правда, — погодився Салул, — і варто подумати, щоб його врятувати. Але спочатку нам треба обміркувати наші справи. Ходімте швидше, там побачимо.

Усі четверо пішли далі і через дві години були вже в таборі інсургентів (повстанців).

Табір розташувався в долині поміж гір, на березі річечки, і мав вигляд звичайного малайського села, бо для того, щоб побудувати таке село, треба всього кілька годин. Тут було чоловік триста людей, усі віддані, свідомі борці.

Вони являли собою ніби військову школу майбутніх командирів. До тих втікачів, що ховалися тут раніше («бандитів», як їх називали голландці), приєднали нових товаришів і під керівництвом білого офіцера, метиса Пуана, почали вчити військової майстерності^[19].

Відтоді й припинилися ті напади, про які говорив Піпу асистент-резидент у Тенангу. Цим і пояснюється, що ніхто не чіпав Піпа під час його полювання.

Прибуття нових товаришів розворушило весь табір. Ентузіазм виявився особливо тоді, коли довідалися, що серед них є Гейс і Салул, ті герої, які захопили корабель. Про цей подвиг ходили вже легенди. І в цих легендах не останнє місце посідав «оранг-пуціх», який приєднався до яванського народу. На нього дивилися, мов на якесь диво.

Зараз же в одній з печер почалась нарада. Поки що в ній брали участь чотири чоловіки: Салул, Гейс, Пуан — красивий юнак у військовій формі — і Салім. Останній мав вигляд чистого араба з смаглявим обличчям, гострим носом і чорною бородою. Йому було близько сорока п'яти років, він користувався великим авторитетом, особливо серед магометанського населення, все своє життя присвятив боротьбі з голландцями, але його завдання значно відрізнялися від завдань товаришів.

Салім був спочатку членом чисто мусульманської партії, потім приєднався до загальнонаціональної партії Сарекат-Райят. Тут він входив у число меншості, яка стояла за рішучі дії, але революцію мислив лише як національну, аби тільки прогнати голландців і створити незалежну державу. А соціальні питання відкладав «на потім». Але це поки що не заважало йти всім одним шляхом.

Спочатку зробив інформацію Салул:

— Корабель до останнього часу мав притулок біля південного берега в щілині так званих «Скель Ластівчиних Гнізд». Він повинен був вивантажити зброю у відповідному місці. Частина цієї роботи виконана, а що встигли зробити далі, ми ще не знаємо. Ось Гейс довідався, що власті щось почули і посилають туди міноносець під командою колишнього мічмана на «Саардамі» ван-Хорка. У Батавії і в околицях справа йде добре. Коли Селім не образиться, — посміхнувся Салул, — я можу сказати, що останнім часом багато робітників з Сарекат-Райяту приєднується до комуністів.

— Хай собі приєднуються, куди хочуть, аби тільки не сиділи склавши руки! — блиснув очима Селім.

— А відносно дії, — сказав далі Салул, — справа стоїть так, що вже навіть важко стримувати народ. Основне ядро організовано з робітників. Виступ намічається в листопаді, коли не заперечуватимуть на місцях.

— Але треба додати, — сказав Гейс, — що у Вельтевредені при мені відбулась одна неприємна подія: якийсь божевільний кинув бомбу в палац генерал-губернатора, йому ніякої шкоди не завдав, а нам — велику. Можна чекати посилення репресій, посилення наступу на нас взагалі. Я навіть схильний думати, чи це не навмисне вчинили агенти властей?

— Це, звісно, річ неприємна, — сказав Селім, — але задумуватися тут нема чого. У Бантамі, наприклад, піднімається весь народ. Разом з Батавією буде охоплено всю Західну Яву. А там почнеться вже всюди. Головне — початок. Я погоджуюсь на листопад. Часу ще досить.

— Нам ще треба налагодити справу в Центральній Яві. Там є грунт. Ми звідси туди і їдемо, — сказав Салул.

— Тим краще!

— А я повинен сказати щодо своєї справи, — виступив Пуан. — Не забувайте про найголовніше — про зброю. Необхідно спочатку сконцентрувати її у відповідних пунктах, а потім уже визначати терміни:

— Не забувайте, — гаряче сказав Селім, — що ми підготувалися і без цієї зброї. Навіть якби її і не було, ми виступили б, а тепер тим паче.

— Воно так, — відповів Пуан, — але все ж таки це треба обміркувати в першу чергу.

— Для цього ж головним чином ми і приїхали сюди, — припинив їх суперечку Салул.

— Ну й добре, — сказав Пуан. — Зрозуміло, що кращого місця, як оце, бути не може. Воно ніби й дуже далеко і разом з тим дуже близько: на відстані дводенного переходу. Але все ж таки робити великий склад зброї в цій долині рисковано. Коли вони надумають послати сюди значний загін, тоді всій справі кінець, — не встигнеш усе сховати. Отже, треба знайти таке місце, де б, і шукаючи, не змогли знайти. Може, таке місце і знайдеться там далі, в горах, але ж ми знаємо, що зброя мусить бути під руками.

— Чи не можна було б домовитись як-небудь з цими бадувісами? — запропонував Салул. — У них, напевне, є такі місця.

— Нічого не вийде, — сказав Селім. — Я їх добре знаю. Ці фанатики — я маю на увазі керівників, особливо цього таємничого Гіранг-Ту-Уна, — більше нічого не хочуть, аби тільки їх не займали. І раді, що голландці до них не чіпляються. Та вони перші видадуть все, коли прийдуть війська. Їм не потрібне визволення країни, під якої вони самі відмежувались. Їм важлива тільки своя власна незалежність, нею вони фактично і користуються і не рискуватимуть заради якихось там справ, про які навіть нічого не знають.

— Це правда, — підтримав Пуан. — Можна сказати навіть більше. Вони настільки уникають усіх людей, що, крім відомого табу, в них є ще такий закон: коли хто з чужих потрапить туди, де живе цей таємничий Гіранг-Ту-Ун, то місце вважається опоганеним, і цей Гіранг повинен залишити його і шукати собі нове житло.

— А де він живе тепер? — спитав Салул.

— А біс його знає! Інакше не було б і тієї таємничості, про яку говоримо. Цього ж навіть ніхто з бадувісів не знає, крім тих сорока. Ех! От добре місце було б для нашої зброї! — заздрісно кінчив Пуан.

— В такому разі, товариші, — з жартівливою урочистістю сказав Рейс, — я знайшов спосіб оволодіти ним!

— Звідки? Як? Жартуєш! — закричали товариші.

— А ось як: вчора один неборак, здається, потрапив туди і зник. Значить, по велінню закона, треба чекати, що цей Оранг-Утанг — чи як там його — повинен залишити свою квартиру, а ми тоді й займемо її.

І він переказав усе те, що вони чули від Нонга.

— Знаємо ми цього дивака, — сказав Пуан. — Але звідки ти знаєш, що він потрапив саме до Гіранга? І ще ми не знаємо, що там відбувається, що думає робити цей Ту-Ун.

— А ось зараз довідаємося, — сказав Рейс і покликав Нонга.

— Скажи, чи ти справді хотів бути з нами?

— О так, туан! — щиро сказав Нонг.

— Ось, що, Дорогий товаришу! Постарайся назавжди забути слово «туан» і пам'ятай, ти такий самий туан, як і я, — невдоволено сказав Рейс.

— Слухаю! Я вже казав, що втік заради цього.

— Ну, так ось тобі бойове завдання. Коли добре виконаєш його, ми приймемо тебе в свої лави. Біжи зараз же в селище, довідайся докладно, що чули там про туана, і одразу ж, хоч і вночі, повертайся.

— Слухаю! — сказав Нонг і зразу ж попрямував у той бік.

Після наради товариші скликали всіх інсургентів і ознайомили їх із загальним становищем. Це було особливо важливо тому, що вони, сидячи в цій глушині, нічого не знали, що робиться на світі, чи посувається там їх спільна справа, які є перспективи. Свіжа авторитетна інформація, бадьорі вісті значно піднесли настрій повстанців. Особливо зраділи вони, коли почули, що їм швидко доведеться взяти участь в дуже цікавій операції із зброєю, тією зброєю, про яку всюди стільки говорять.

Таким чином, у ділових розмовах непомітно кінчився день, настав вечір. Розвели вогнища, почали смажити дичину.

— Чи прийде цей Нонг? — час від часу питали товариші. — А коли прийде, то, можливо, не сьогодні?

Але Нонг з'явився через годину після заходу сонця, захеканий, зморений, обшарпаний.

— Молодець Нонг! — похвалили його товариші. — Іспит склав! Ну, сідай і розповідай!

— У селищі тільки й розмов про білого чоловіка і його злочин, — почав Нонг. — Кажуть, що він не тільки порушив табу взагалі, а й опоганив святе місце, де перебуває Гіранг-Ту-Ун.

— Ось ми тепер і знаємо це місце! — сказав Рейс.

— Жерці сповістили, — сказав далі Нонг, — що очиститися від опоганення можна лише кров'ю злочинця.

— Чому? — скрикнув Гейс. — За законом жерці мусять залишити опоганене місце зовсім!

— Отак і казав наш господар Того і всі інші бадувіси. Вони всі знають цей закон. Але жерці пояснюють, що можна зробити інакше, можна очиститися кров'ю жертви. Для цього треба виконати якусь урочисту церемонію в храмі, коли настане молодик, тобто через п'ять днів. Вони збираються чи то вбити, чи то засмажити туана. А всім нам, супутникам його, було наказано залишити селище одразу ж, але через хворобу Хаона дозволили побути ще три дні. А туана посадили на цих п'ять днів у храм, нібито для якоїсь підготовки.

— От тобі й маєш! — ніби обурився Гейс. — А як же закон? Га? Чого ж це вони самі не виконують його, а інших вчать? Що ж тоді буде, коли ніхто не схоче виконувати закон?

— Гляньте, який захисник їхнього закону! — засміявся Селім. — Але, бачиш, вони знайшли інший закон. Бо вони не такі дурні, щоб залишати насиджене місце. Може, колись їхні діди й дотримувались закону, а тепер люд розумніший пішов. Не дивись, що в лісі сидять.

— Почекайте! — сказав Салул з хитрою посмішкою. — Ну, а коли, припустімо, жертва втече і не пощастить зробити очищення кров'ю? Тоді що повинно бути?

Товариші подивилися на нього ніби в подиві, потім глянули один на одного з веселими іскорками в очах і засміялися.

— Виходить, що тоді вони повинні залишити своє гніздо! — крикнув Селім і навіть схопився з місця.

— Значить, нам треба буде подбати про це, — вів далі Салул. — Ми з Гейсом охоче допоможемо своєму приятелю. Тим паче що його доля тепер уже в якійсь мірі зв'язана з долею майбутньої Яванської республіки.

— Ех, якби взяти п'ятдесят чоловік, то не треба було б ніяких маневрувань та хитрощів! Усе захопили б! — сказав Пуан.

— А вони побігли б та сказали голландцям, де ми сидимо, — доповнив Гейс. — Ні, краще примусимо їх виконати закон. Може, тоді і їхній бог в подяку допоможе нам.

Отже, перед інсургентами постало зовсім несподіване завдання: визволити якогось там Піпа, і визволити обережно, щоб не знали, хто це зробив.

Почали обмірковувати план. Щоб не рискувати життям кого-небудь з товаришів, вирішили завтра на ніч зосередити в лісі, ближче до храму, чоловік п'ятдесят повстанців. Вони повинні були втрутитися лише тоді, коли вже ніяк не можна буде обійтися тихо.

Інші ж товариші повинні були якось піднятися на першу, а коли треба, то й на другу терасу храму, а там уже є різні дірки, щоб пролізти всередину.

— Головна біда не в тому, щоб злізти вгору, — казав Пуан, — а в тому, щоб не заблудитися там всередині, бо цей стародавній масивний храм, видно, має багато різних закапелків.

— А якщо будуть вартові? — сказав Селім.

— Навряд чи будуть, їм нема кого пильнувати. А коли й були б, то в нас вистачить людей, щоб тихенько заткнути їм роти. Взагалі кажучи, я б охочіше погодився вступити в бій проти вдвоє більшого загону, ніж лізти в. цю чортову пастку.

— Тому ж ми й беремо стільки людей, щоб при потребі можна було почати справжню війну, — сказав Салул.

Обміркувавши всі технічні сторони справи, товариші лягли спати.

А назавтра вночі відбулося все те, що ми вже знаємо.

Справа пройшла вдало. Спеціальних вартових не було, бо жерці добре знали, якою неприступною фортецею є їх храм. А втекти зсередини полоненому було ще більш неможливим.

Ставши один одному на плечі, інсургенти швидко закріпили вгорі вірьовку і злізли на першу терасу. Не знайшовши з цього боку дірки, вони злізли й на другу терасу, виламали в одному вікні грати і пролізли всередину.

Тут виявилося, що вони виконали мізерну частину своєї роботи, бо знайти дорогу всередині, як і припускав Пуан, було куди важче, ніж проникнути в самий храм. Та нарешті, як ми бачили, завдання було виконано успішно.

Опинившись на волі, Піп не знав навіть, якими словами виявити свою вдячність Декеру, але той уперто відхиляв подяку.

— Чи варто стільки говорити про це? Це ж зрозуміло само собою.

— Але як ви опинилися тут? Як довідалися про мене? Де ви взяли помічників для цієї справи? Може, разом повернемося назад? — посипалися запитання Піпа.

— Я повинен ще лишитися тут, — сказав Декер-Гейс. — Мені доручили оглянути тут землю для плантації. Це і є товариші з моєї експедиції, — показав він на чотирьох (крім Нонга) товаришів.

Звісно, що всього загону він не показав.

Але не було часу довго міркувати. Лишилося ще не менш важке завдання — виїхати звідси. Салул відвів Нонга вбік і сказав йому:

— Тобі, мабуть, доведеться завершити цю справу, провести його назад, бо, як ти казав, у вас є навіть один хворий. За ніч ви встигнете чимало відійти, а там, коли навіть бадувіси і погналися б, чого я не думаю, то з вашою зброєю ви легко справитеся з ними.

— Я хотів би лишитися з вами, — почав Нонг.

— Знаю. Ти і повернешся через кілька днів. Але, крім того, ти ще раз можеш довести нам свою вірність. Знайди слугу асистент-резидента, Рагу, і передай йому цю річ. Пам'ятай, що це великий секрет. Коли що трапиться, то знищ її.

І він дав Нонгу якусь трісочку з зарубками.

Через деякий час експедиція Піпа тихенько виїхала з селища. Завдяки тому, що хата Того була крайньою, ніхто не помітив від'їзду. Всі трофеї Піпа і навіть намет довелося лишити господареві, бо мул потрібен був для Хаона, який ще не міг ходити. Але після всього того, що відбулося, Піп не дуже шкодував за своїм багатством, йому на пам'ять і без того лишилося досить вражень.

На світанку вони перейшли перше болото, десь опівдні були вже поблизу своєї першої стоянки і тут з радістю зустріли загін голландських солдатів.

Піп готовий був кинутися в обійми до них, але вони навели на нього свої гвинтівки, а офіцер ступив уперед і сказав:

— Кидайте зброю! Ви заарештовані!

XI. ЗА РАХУНОК БОГА БАГАРА-ТУНГАЛЯ

Відправивши Піпа, товариші повернулися в табір і стали чекати результатів своєї роботи. Щоб бути в курсі справ, вони лишили в селищі одного з інсургентів, який мав там хороших приятелів.

— Коли сказати правду, йдучи на цю авантюру, я не сподівався на те, що вони залишать нам свій притулок, — сказав Салул. — Якби не Піп, я ніколи не подумав би серйозно братися за таку недоречну справу.

— Що й казати, — погодився Гейс, — історія смішна, дивна. Але що нам? Побачимо. Все одно визволити цього бідолаху варто було.

— Зате я дуже сподіваюся на успіх, — сказав Селім, — бо знаю таких фанатиків. Для них закон — все.

«Кому краще знати, як не тобі, бо ти й сам, здається, добрий фанатик», подумав Гейс, але не сказав нічого.

Надвечір прийшов розвідник, а разом з ним Того. Ось що вони розповіли. Про зникнення полоненого довідалися досить пізно і, здається, спочатку хотіли приховати секрет, щоб обміркувати, як поводитись далі перед людьми. Але це не пощастило: звістка миттю облетіла селище. Всі загули, що Гіранг-Ту-Ун повинен буде залишити своє житло.

Треба мати на увазі, що люди хоч і не бачили приміщення Гіранг-Ту-Уна, але знали, що воно мусить бути десь там на горі чи в самій горі. Неможливо ж приховати секрет від усього народу протягом багатьох десятків років, тим паче що святі мужі все-таки мали відношення до народу, йшлося не про те, що ніхто не знав про існування Гіранг-Ту-Уна, а лише про те, щоб надати йому таємничості й божественної сили.

Коли вже люди почали говорити, що Гіранг-Ту-Уну доведеться залишити своє житло, то жерцям неможливо було замазати справу. Як останній засіб приховати становище, виникла була думка замінити безпосереднього винуватця його помічником Того, але він про це дізнався і завчасно втік.

Знову відбулася нарада в Гіранг-Ту-Уна, але вже зовсім в іншому плані. Цього разу найстаріший і наймуд-ріший муж виголосив промову зовсім іншого змісту:

— Браття! Ми помилилися. І не тільки помилилися, а навіть розгнівили великого духа. Ми не мали права по-своєму тлумачити закон, яким керувалися наші предки. Вони ж були мудріші за нас і знали, що робили. Великий Самнамбунгу недаремно ж робив так, а не інакше. Вони не тлумачили закон по-своєму. І ось Багара-Тунгаль показав нам, що він не визнає нашого довільного тлумачення, що він вимагає, щоб ми виконували закон, яким він є, без ніяких хитрощів. Інакше хіба він міг би допустити, щоб цей чужоземець утік з храму? Чимало таких людей було за сотні років, але ми жодного разу не чули, щоб вони тікали. І ось тепер це чомусь сталося. І сталося саме тоді, коли ми відступили від закону. Чи може бути кращий доказ нашого гріха? Браття! Більше нам нема чого роздумувати. Ми повинні лише покаятися й виконати закон. Не забувайте, що ми вважаємось єдиними захисниками великої релігії наших дідів! — грізно кінчив старий.

І знову, як і тоді, настала тиша. Знову ніхто не хотів говорити. Але думки в усіх були зовсім інші. Не один з них боявся, що і йому влетить від Багара-Тунгаля за те, що наважився критикувати закон.

… Наступного дня Гіранг-Ту-Ун переселився в спільне приміщення «сорока». Хоч і відвели йому хороші покої, хоч і обставили їх по-царському, а все ж таки це було зовсім не те, що раніше. І найбільше жалкувала за своїм місцем і проливала сльози дружина Гіранг-Ту-Уна, єдина жінка, яка мала право жити серед святих мужів.

… У таборі одразу ж довідалися про всі ці справи від своїх розвідників і були дуже задоволені.

— Тепер і я вже вважатиму стародавні закони дуже мудрими й корисними, — сміявся Пуан.

— Для кого-небудь вони завжди бувають корисними, — додав Гейс.

— Головним чином для тих, хто вміє їх використати, — кінчив Салул.

— Все це так, — сказав Селім, — але як нам зайняти вільне приміщення? Коли ми з'явимося на вершині гори й почнемо працювати там перед усім білим світом, то весь наш секрет пропаде.

— Почекай. Ми навіть не бачили ще його. Підемо спочатку оглянемо.

Чотири товариші попрямували до гори. Вони обережно поповзли вгору і побачили все те, що спочатку бачив Піп.

— Але ж тут нічого нема! — здивувався Гейс. — Ставок — і більше нічого. Не у воді ж він жив.

— Тим краще, — сказав Салул. — Значить, ми не марно старалися. Значить, це місце справді таке, що ніхто не зацікавиться. Нам лишається тільки знайти вхід, яким користувався колишній господар. Він, напевне, мусить бути з того боку.

Обійшли кругом і справді знайшли місце, де, мабуть, був вхід, але він був зруйнований, а свіжа земля старанно вирівняна, щоб не було жодного сліду. Через кілька тижнів місце заросте, і нікому й на думку не спаде, що тут був підземний хід.

Товариші почали радитися. Зрозуміло, що вхід потрібен і треба буде його зробити, але рисковано знову копати цей самий. Напевне, хто-небудь з дьєлемів колись та потрапить сюди і одразу зрозуміє, що тут оселився хтось інший. А це дуже небажано. Може, знайдеться місце з іншого боку гори, де можна було б зробити новий вхід?

Почали шукати далі. Знайшли долину, що якраз ішла в напрямі гори. Потім долина перейшла у вузький зарослий яр, по якому біг струмок. Яр звужувався все більше і глибоко врізався в бік гори.

— Чого ж кращого? — сказав Гейс. — Він, здається, так глибоко врізався, що нам лишається тільки прокопати якихось кілька метрів. Я переконаний, що джерело витікає з внутрішнього ставу і вже само промило вихід, а це полегшить нашу роботу.

Там, де вибивався струмок, були великі камені; усю землю вода знесла.

Обставини складалися дуже добре. Копати треба було зовсім мало. Та ще пробитою дорогою! Сам яр-щілина був такий вузький, зарослий і непомітний, що його було важче помітити, ніж той попередній вхід. І, нарешті, він був з протилежного боку, з півдня, тобто ще далі від людського ока. Мабуть, лише тому це місце й не було використано колишнім господарем, бо знаходилося дуже далеко.

За кілька годин двадцять чоловік працювали в яру. Але як тільки одвернули основну масу каміння, одразу грізно загула вода й ринула зсередини, зносячи з собою і каміння, і землю, і людей. У декого повискакували гулі в цій щасливій для них катастрофі.

Вода бурлила і мчала з годину; потім почала спадати, і, нарешті, лишився маленький струмок. Коли після цього підійшли до виходу, то побачили, що там поміж двох уламків скель утворилася дірка, через яку було легко пролізти людині, а далі йшов широкий вільний хід аж до самісінької середини гори.

Зраділи приятелі, що природа сама допомогла їм, і наввипередки полізли всередину.

— Еге-ге! Он як добре обставлявся цей Оранг-Утанг! — скрикнув Гейс, коли вони побачили все приміщення.

А з другого боку була й неприємність: зник ставок, а на його місці в глибокій ямі лишалася тільки невелика калюжа.

— Це мені не подобається, — промовив Селім. — Тепер наша резиденція має зовсім інший вигляд. Якщо колись нікому не могло спасти на думку, що в озері хтось живе, то тепер уже можна це допустити.

Не встиг він ще й висловити свого жалю, як кілька чоловік уже запропонували зробити маленьку греблю, щоб підняти воду.

— Це буде навіть краще, ніж; було колись, — говорив Гейс. — Ми зможемо тоді навіть регулювати рівень води. Наприклад, коли ми тягатимемо сюди наші речі, можна спустити воду, а потім знову підняти вище, ніж було.

Через кілька днів навіть найпильніше око нічого не помітило б в околицях бадувіського селища. Табір спорожнів. Двісті п'ятдесят чоловік під командою Пуана пішли через гори на південний берег до «Скель Ластівчиних Гнізд» по зброю. Салул і Гейс пустилися в свою дальшу подорож. Селім повернувся в Бантам, а решта лишилася в «палаці» Гіранг-Ту-Уна.

XII. ОСТАННЯ ПРИГОДА МІНГЕРА ПІ ПА

Такий лист одержав ван-Дрон через кілька днів після від'їзду Піпа. Зрозуміло, що в першу чергу він подумав про свого недавнього гостя.

Вік, біляве волосся, зріст — усе це дуже схоже на перелічені в листі прикмети. Разом з тим ван-Дрон одразу ж пригадав, що й поведінка гостя була якась дивна. Людина спеціально приїхала з Голландії у Бантамські ліси, щоб тільки пополювати! Навіть і тоді шановному ван-Дрону впала в око ця недоречність. Але хто міг подумати, що тут криється така серйозна справа?

Того ж дня відбулася нарада між асистент-резидентом, начальником гарнізону й начальником поліції. Ван-Дрон розповів, у чому справа, висловив свої міркування й спитав:

— Чи можемо ми вважати, що це він і є?

— Зрозуміло, можемо! — впевнено відповів начальник поліції. — Я вже тоді з першого погляду помітив, що в ньому щось таке є, ніби бандитське. Але я не наважився сказати, бо він був вашим гостем.

Начальник гарнізону хоч і не помітив цього, але погоджувався теж.

— Мені здається, — сказав він, — що тут довго сушити голову нема чого. Тим паче, що й прикмети збігаються. Нам нічого не лишається, як зараз же послати за ним загін солдатів.

Цей загін і зустрів Піп. Даремно він просився, доводив, що це помилка, показував свої документи.

— Це не моя справа, — відповів офіцер. — Там розберуться. Я роблю те, що мені наказано.

І загін, задоволений з того, що не треба йти далі, повернув назад. Так Піп несвідомо віддячив своїм визволителям, повернувши назад солдатів. Коли б не Піп, загін зайшов би далеко, дійшов би до бадувісів, усюди шукав би Піпа-Гейса, міг би зіткнутися з інсургентами і взагалі наробив би багато клопоту, особливо в справі із складом для зброї. І не сам загін був небезпечний, а та увага, яку власті могли звернути на цей притулок.

— Добрий день, Гейс! — звернувся ван-Дрон до Піпа, коли його привели в Тананг. — А це, значить, Салул? — вказав він на Нонга.

Вони обидва витріщили очі, нічого не розуміючи.

— Ви дивуєтесь, що ми вас знаємо? — говорив далі ван-Дрон. — Ви вже думали, що обдурили нас? Ні, цього не може бути. Зрадників і злочинців власті завжди знайдуть, де б вони не сховалися.

— Мінгер ван-Дрон! Ви помиляєтеся! Я нічого не знаю, не маю ніякого відн… — почав Піп, але ван-Дрон відвернувся й сказав офіцерові:

— Посадити їх у тюрму!

— Усіх? — спитав той.

Ван-Дрон подумав трохи й сказав:

— Поки що всіх. Можливо, ці люди, — він показав на Хаона й носильників, — були у змові. А цих двох, — він показав на Піпа й Нонга, — тримати під особливим наглядом, їх доведеться відправити в Батавію.

За голландським законом навіть до злочинців — голландців і тубільців — ставлення різне. Навіть у тюрмі голландці користуються більшим приміщенням, кращими харчами і взагалі кращими умовами, ніж яванці. Тому Піп і Нонг були посаджені нарізно, а Хаон з товаришами окремо від них.

Через те що злочини Гейса й Салула мали загальнодержавний характер і їх мали розглядати в найвищих установах, в'язнів треба було направити безпосередньо в Батавію.

Але поки йшла, як кажуть, уся тяганина, минуло два тижні, і лише тоді їх направили в Батавію. Там Піп і Нонг знову посиділи тиждень, поки їх викликали на допит.

Спочатку привели Піпа. За столом сидів слідчий у військовій формі. Поруч стояло ще два чоловіки, а збоку були наполовину відчинені двері в сусідній покій.

— Станьте трохи далі, — чомусь сказав слідчий, коли Піп підійшов ближче до стола.

— Ваше прізвище?

— Піп, Ганс Піп.

— Ну, а яке справжнє ваше прізвище? — з натиском сказав слідчий і глянув на Піпа таким поглядом, що той навіть здригнувся.

— Ось уже вдруге я бачу, що мене приймають за когось іншого! — енергійно сказав Піп. — Невже за чиюсь помилку я мушу стільки терпіти?

В цей момент двері сусіднього покою відчинилися ширше, і звідти вийшов молодий яванець у гарному одязі, з гострими рисами обличчя і неприємними бігаючими очицями.

— Пане полковнику! — звернувся він до слідчого. — Це не він. Я його зовсім не знаю.

— Тоді приведіть другого! — наказав полковник.

Увійшов Нонг. Та чоловік цього разу зовсім відкрито подивився на Нонга й сказав:

— А цей навіть нічого спільного не має. У порівнянні з тим це хлопчик.

Присутні глянули один на одного, знизали плечима, трохи порадилися, і тоді слідчий зробив ввічливу міну й сказав:

— Вибачте, мінгер Піп! Ми помилилися. Як голландець, ви зрозумієте, що ми на це пішли заради нашої спільної користі. Вибачте, будь ласка.

Слідчий підвівся, підійшов до Піпа і потиснув йому руку.

— Зрозуміло, ви вільні. Можеш і ти йти собі, — звернувся він до Нонга.

— Дозвольте, пане полковнику, одне запитання! — втрутився тубілець-свідок. — Чи не зустрічали вони там кого-небудь?

Нонг одразу втямив, куди повертає справа, і з дурним виразом обличчя заторохтів:

— Ми були в бадувісів. Такий дивний народ. Сидять у лісі. Ні з ким не мають стосунків…

— Почекай, почекай! — спинив його полковник. — Ми питаємо: чи не бачили ви там схожого на себе голландця? — звернувся він уже безпосередньо до Піпа.

У Нонга застукотіло серце… Зараз Піп мимоволі викаже свого рятівника!..

— Зустрів одного чоловіка, дай боже йому здоров'я! — відповів Піп. — Якби не він, то мене не було б уже на світі.

Усі присутні насторожилися, як собаки.

— Як його звати? — спитав полковник.

— Правду кажучи, не знаю добре, бо зустрічався з ним два чи три рази в дорозі. Разом приїхали на пароплаві. Потім зустрівся на ґанку установи. І, нарешті, там. Здається, прізвище ніби ван-Дейк чи ван-Декер. Знаю лише, що він представник якоїсь фірми і за її дорученням шукає землю під кофейні плантації.

— А який він на вигляд?

— Мого віку й зросту. Чорне волосся й чорна маленька борідка.

Полковник пильно подивився на свідка. Той знизав плечима й сказав:

— Принаймні це варто уваги.

— Чи не бачили ви з ним ще яких-небудь людей, крім тамтешнього населення? — знову спитали Піпа.

— З ним було ще чотири чоловіки слуг, які входили в експедицію по відшукуванню земель.

— Ну, а ти що бачив? — звернувся слідчий тоді до Нонга.

— Те саме, бо завжди був разом з туаном, — відповів Нонг.

— Ну, тоді ще раз вибачте! — сказав полковник і попрощався з Піпом.

Хоч Піп ні в чому не був винний, але, опинившись на волі, наче на світ народився. Він не тільки забув про образу, а навіть відчув вдячність за те, що його випустили.

— Ну, дорогий Нонг, тепер ми розрахуємося! Дякую тобі за віддану службу! Будь щасливий!

Він дав Нонгу сто гульденів і щиро попрощався, навіть за руку.

Через кілька днів він уже їхав у Голландію з невиразним почуттям: чи радіти, чи жалкувати, через те, що стільки перетерпів?

А Нонг лишився сам у великому незнайомому місті.