Аптекар

Розділ 8. Майстер Малодобрий

Читаючи записки Гануша Корбача, Каспер мимоволі пройнявся жалем до того малого хлопця, обставинами силоміць вирваного зі звичного життя, чужинця серед своїх. Ставши катом, Гануш так само шукав утіх на боці, загулюючи в містечках, де його ще не знали, але львівський кат – фігура солідна, помилуватися його неабиякою майстерністю не раз з’їжджалися роззяви з довколишніх повітів, а тому траплялися випадки, коли його впізнавали і жахалися, що сиділи за одним столом у шинку.

Каспер згадав, як після чергової забави з тією мельничихою у Стрию подався до корчми. І все було добре, він швидко влився до компанії місцевих завсідників, пригостивши їх колійкою пива, але посеред забави раптом влетів захеканий вістовий зі Львова і загукав:

– Пане малодобрий! Вертайтеся хутчій, бо нарешті злапали того розбійника Чугая. Веліли абисьте щодуху гнали назад і стяли його, бо бояться, що знову з в’язниці дремене.

Каспер враз позеленів, помітивши, як очі присутніх пропікають його палючим жаром, як роти їхні кривляться у лайках і прокльонах, але підвівся, кинув на стіл капшук і вийшов. Услід почув знервований гомін, а потім зойкіт шинкаря: «Ну, не цурис? Ну, не цурис? І я з тим шельмою цокався!»

Каспер вискочив із корчми, а потім гнав коня до Львова так немилосердно, що біля самої брами кінь захрипів і, незграбно перебираючи ногами, звалився на землю. Каспер решту дороги до Ратуші подолав бігцем. На майдані попід пранґером уже височів поміст, а довкола юрмилося повно роззяв. Побачивши ката, юрба пожвавилася і загалайкала, підганяючи його. Каспер піднявся до війта й рвонув люто двері. У війта від несподіванки засіпалося око.

– Якого дідька?! – загримів Каспер. – Якого дідька, я вас питаю, не дасте мені вільної хвилини? Що я – не людина? Засвербіло їм, бачте! Ніби не можна завтра його стратити!

– Е-е, ви той, не кипіть, бо я теж можу скипіти, як треба. Ми того Чугая ловили вже разів п’ять, як не більше, і щоразу він давав дьору. Кажуть, має в долоні таке зілля зашите, котре відчиняє усі замки. Нині рано ймили його в любаски та й не хочемо ризикувати. Ви вже ся не сердьте, файно вам заплатимо. Тобто подвійно.

– То ви б хоч послали якогось кебетнішого! А то ж той дурень на всю корчму «па-ане малодо-обрий»! Бодай йому чорти снилися.

– От за це вибачайте. Ми йому того не поручали, аби галайкав на всю корчму. Можете на ньому зігнати свою злість, коли хочете, але мусите і нас зрозуміти. Хто-хто, а ми спільну мову завше знайдемо. Як-не-як слуги закону, нє? І нема над нами судді, крім Бога.

– Чорта, хотіли сказати?

– Цур і пек! Білого дня Того поминаєте. Перехрестіться та й беріться до роботи.

– Що маю з ним зробити? – спитав, тамуючи лють.

– Стяти. Негайно. – Війт одімкнув скриню. – Перевдягайтеся.

– Не хочу. Піду так.

– Що – й клобука не вдягнете?

– Ні.

– Як-то? Кат має завше бути у червонім каптурі, аби його злочинець не зурочив. Такий порядок.

– Від кого маю писка свого ховати? Усі мене й так як облупленого знають. А від уроків я маю свої обереги. Візьму лише шкіряний фартух, щоб кров’ю не затраскатися.

– Гм, як волієте. Фартуха вам вичистили і спереду намастили воском, аби кров так не приставала. То пан Шольц так порадив. Бачив, каже, в Богемії, – війт подав Касперові фартуха й меча.

Катівський Караючий Меч висів у Каспера вдома на стіні, але ще був Меч Відплати, який мав церемоніяльні функції і зберігався в приміщенні суду; його ніс суддя перед собою до місця страти, щоб показати свою владу над життям і смертю злочинця. Такі мечі були прикрашені повчальними сюжетами і глибокодумними написами. Катівський меч, успадкований від попереднього ката, був оздоблений розп’яттям та написом:

В окремих випадках для страти використовували і Меч Відплати, коли це стосувалося значних злочинців, і то був саме такий випадок. Каспер ніколи раніше не тримав цього меча в руках. Меч був завдовжки з лікоть і важчим за Караючий Меч, на ньому з одного боку була зображена шибениця з повішеним, а з другого – стражденна Свята Катерина. Нижче уздовж леза писалося: