Аптекар

Розділ 1. Чорна опаска

«Во ім’я Господа нашого, Ісуса Христа, і Пресвятої Богородиці хочу я, Лукаш Гулевич, будучи при пам’яті і в цілім розумі моїм, скласти отсе признання перед лицем смерті та на випадок, якби Бог милосердний душу мою з грішним тілом розлучив, тую в руки Владиці, Богу Отцю Вседержителю поручаю, уповаючи на милість Його. А тіло моє грішне, хто б у землю не поховав, за те йому, маю надію в ласці Божій, іж Бог милосердний заплатить.

Народився я у Страдчі під Яневом у родині місцевого пароха, де провів найкращі роки мого життя, сповнені безтурботності і тихого дитячого щастя, яке час від часу все ж було замрячене смертями і втратами. Родина моя була не надто заможною, але господарною, батько умів не тільки правити службу Божу, але й торгувати худобою, переганяючи у Мадярщину корів, а назад женучи коней, а при цьому не раз йому ще й доводилося давати відсіч розбишакам. Та з віком врешті покинув цю вигідну справу і завів пасіку. Отож він будь-якою ціною хотів, щоб я вивчився на когось путнього, бачачи, що з мене ані парох, ані гендляр не вийде, і збирав шеляг до шеляга, відмовляючи собі в найнеобхіднішому та вдягаючись у ту саму стару вицвілу реверенду, в якій заступив уперше на службу. Наколи я підріс і настала пора мене виряджати у світи, у батьків не зосталося окрім мене нікого з дітей. Старший мій брат, як то було поширено серед галичан, пішов на службу до королівських драгунів та загинув у бою з козаками Тараса Трясила. Дві менші сестри померли ще малими.

І коли настав той день, що тато вивів зі стайні коня, на якого хухав і дмухав, не даючи його до жодного запрягу, а воліючи всюди трюхикати на своїй старій шкапині, а мама з мокрим від сліз обличчям обцілувала мене, я з жахом усвідомив, що можу більше їх уже не побачити, адже я був доволі пізньою дитиною. Мені підкотився клубок до горла, і я ледве стримав себе, аби не просльозитися, відчуваючи, що це тільки ще більше засмутить моїх батьків. Той світ, який чекав на мене, манив мене і розкривав свої обійми, либонь, випустить мене не так скоро, і не знати, чи вдасться мені пристосовуватися до його примх і звичаїв. Я почувався, як пташина, що раптом вивалилася з гнізда. Попереду стелилася далека дорога без повернення, така подорож сильно відрізнялася від будь-якої іншої, яка б у кінцевому результаті вела до рідної брами. Моя дорога вела в незнане і не була обмежена в часі, вона могла тривати невідь-скільки, виплітаючи переді мною павутину стежок, лабіринти незвіданих путівців з тривожними знаками на перехрестях. Звичайно ж, я тоді ще не думав про те, що тільки така подорож, подорож без наміру на повернення, відкриває нам нові обрії і нові вікна.

Тато вручив мені невеличкого гаманця на дорогу і пояснив, що задля безпеки всі кошти на моє навчання передав Мордехаю Шіферу з Рави, від якого маю листа до його брата у Венеції, котрий поклав таку саму суму, яку отримав Мордехай, до «Banca della Piaza de Rialto». У Мойшеля, брата Мордехая, є невеликий заїзний двір, і він радо прийме мене. Мама мене перехрестила, і я побачив на її обличчі лише смуток і розпач. Вона вже знала наперед, що ми більше ніколи не побачимося, і прагнула відбити мій образ не тільки розпачливим поглядом у своїй пам’яті, але й доторком, узявши моє обличчя в долоні і провівши по ньому пальцями. Я притулив до вуст її руки, вони пахли коноплями, які мама щойно тіпала, і запах цей зостався мені у пам’яті на все життя.

Мандрівка моя до Венеції тривала два і пів тижня і не запам’яталася нічим особливим, хіба що в Клаґенфурті у мене поцупили коня, заки я обідав у шинку. На щастя, торба моя була при мені. Отже, далі я добирався коли пішки, а коли возами, намагаючись не залишатися в дорозі наодинці, бо всюди підстерігали розбійники та різні волоцюги і пройдисвіти, які тільки й чекали на такого, як я, мандрівця. Заїзний двір «Під Срібною Черепахою», що містився у кварталі Ріальто, відповідав своїй назві лише частково, бо нічого срібного я там не помітив, але що усі й справді відзначалися черепашою непоспішністю, то так. І хоч я відшукав туди дорогу доволі швидко, але коли став питати про пана Шіфера, то ніхто не міг второпати, чого я хочу, але при цьому вдавав, що з усією серйозністю замислюється над моїми словами, повторює їх, перебирає губами і корчить такі міни, мовби перебуває в неймовірно філософських роздумах. Я вже було й духом занепав, коли нарешті з’явився поважний коротконогий грубас і вдарив мене по рамені:

– А чи це не ти будеш Лукаш зі Страдча? То я якраз той, кого – ти шукаєш. Але тут я не Мойше Шіфер, а Мікаелє Чіффері, – і він зайшовся здоровим заразливим сміхом, який миттю підхопили всі присутні, а мені здалося, що й коні заіржали. – Тебе теж ніхто Лукашем тут кликати не буде, – потішив він мене, – і дуже скоро ти перетворишся на Луку або Лючіяно.

По тих словах потягнув мене всередину і пригостив здоровецьким шматком паштету з тушкованою капустою, яку я залив глечиком вина, а відтак він пояснив, у який спосіб я маю отримувати кошти на навчання і проживання. Усі гроші були розпарцельовані так, аби щомісяця я міг діставати десять дукатів. І згодом я не міг не відзначити мудрості мого тата, який таким ото робом убезпечив мене від молодецьких поривів розтринькати кошти завчасу, що частенько траплялося з різними спудеями на моїх очах.

І так я почав своє навчання в Падуанському університеті, спочатку на фармації, а потім на хірургії, що тривало з перервами добрих вісім років, бо в 1635-му році я ще поїхав до Кеніґсберґа, де став свідком першої у Європі хірургічної операції на шлунку, яку здійснив славетний пізніше хірург Даніель Швабе. Операція та була дуже цікава, трапився йому пацієнт доволі незвичний, а точніше хворий на голову, бо, надивившись на ярмарку на фокуси різних шелихвостів, загорівся і собі щось подібне показати сільським дівчатам. А що найбільше його вразили ковтачі ножів, то він, дурень непроторенний, узявши звичайного ножа, став теж у пельку запихати, не здогадуючись, що штукарі використовують задля цієї мети спеціальні ножі, лезо яких легко заходить у руків’я. Одне слово, він того ножа таки запхав собі в горлянку, а ніж і проник простісінько у шлунок.

Далі було так. Пацієнта прив’язали міцно до стола, дали йому випити шклянку аква віти, а тоді пан Даніель узяв ланцет і розтяв йому спочатку живота, а тоді й шлунок, запхав руку і витяг ножа, котрий, коли його зміряли, мав сім цалів.[2] На щастя, той парубок був жилавим і без пуза, то легко вдалося його зашити. Публіка привітала цю дивовижну операцію оплесками, а пацієнта занесли на ношах до його дому. За кілька днів він уже ходив.

Це видовище мене так вразило, що я вирішив залишитися у Кеніґсберзі ще трохи, понадто, що в 1637 році сталася друга знаменна подія, а я б сказав навіть революційна, бо в той час, як по всій Європі розпанахування трупа з науковою метою забороняли і переслідували, за винятком хіба трупів страчених злочинців, а студенти мусили трупи викрадати на цвинтарях, аби провадити досліди, професор Бутнер збудував свій приватний анатомічний театр, де хірурги уже мали змогу оперувати і робити розтини для ширшого кола учнів. Мушу сказати, що і мені пофортунило брати участь у таких операціях, ба навіть кілька здійснив власноруч.

Там таки у Кеніґсберзі звела мене доля зі студентом Мартином Айрером з Зальцбурґа, з яким ми потоваришували настільки, що не захотіли розлучатися, і я переконав його продовжити науку в Падуї. Він якраз вирішив після двох років навчання на хірургії, перейти на фармацію, а Падуя і Венеція славилися своїми фармацевтами. Отож, поки Мартин прів над старовинними фоліантами з фармакології, я учащав на підпільні анатомічні лекції. У Падуї з анатомічними лекціями були проблеми після того, як папа Боніфацій VIII заборонив розтин трупів. Але безвиході не буває. Підпільна торгівля трупами процвітала. Щойно когось поховають – наступного дня його могила уже й порожня. Робилося це, звісно, потаємно, а викрадачі намагалися повертати могили у первісний вигляд. Траплялися випадки, коли задля зарібку навіть когось убивали, а труп продавали в університети. Так що лекції з анатомії відбувалися у глухих підвалах і частіше серед ночі, аніж за дня.

Мешкали ми з Мартином разом в однієї пані, яка провадила невелику пекарню, так що проблем із хлібом ми не мали, хоча здебільшого цупили його, аніж купували. Та згодом вона уже нас постачала хлібом задарма після того, як Мартин намовив її на омолодження. Процедура полягала в тому, що він їй став закапувати в очі сік беладони, від чого зіниці у неї розширювалися, і вона виглядала тепер мрійливою та загадковою, хоч і втрачала виразність зору. Обличчя вона намащувала Мартиновим кремом, який розгладжував зморшки, а настрій собі піднімала моїми краплями Афродіти, як назвали ми їх з Мартином, а насправді то був настій на звичайнісіньких мухоморах. Гриби я перетирав у ступці і заливав дуже міцною ґраппою, днів за два-три зціджував і розливав у маленькі флакончики. Завдяки краплям Афродіти наша господиня була завжди весела і розсміяна, могла реготати без причини, аж заливатися, чим непогано приваблювала покупців, які й собі не стримувалися і хихотіли, заразившись її святковим настроєм. І врешті їй повелося таки обкрутити одного заможного купчика. Тепер вони реготали удвох, бо й купчик до тих крапель приласився, вихваляючи їх також як нестеменну підойму, в чому ми й самі переконалися, чуючи, які виляски долинають по ночах з їхньої спальні.

Скінчивши науку, я почав роззиратися, куди б мені прикласти добуті знання та яким би ото робом ще й удосконалити їх на практиці, а бажано при цьому знайти вигідне місце праці, бо батьківські гроші закінчилися, а самі вони на той час померли. Вертатися не було куди, та й у Падуї лишатися не було чого. Отож я перебрався до Венеції, сподіваючись напитати там щось вартісне. Але незабаром сталася подія, яка рішуче вплинула на моє життя і повернула його так, як я й не сподівався.

Венеційська республіка переживала незлецький час, торгівля розвивалася, гроші стікалися дзвінкими струмками, і ніщо не віщувало лиха, аж раптом наробили клопоту лицарі святого Іоанна, прозвані мальтійськими, що успадкували від тамплієрів церкву і монастир у Венеції. Були то люди, які зневажали всіх, хто живе з торгівлі, у той час, як ледь не вся Венеція торгувала, а отже венеційці з лицарями ненавиділи одне одного навзаєм та за кожної нагоди шпигали. На противагу венеційцям, лицарів ніщо так не цікавило, як священна війна з турками, і їх незмірно лютило, що Венеція, загрузнувши в епікурейському побуті, впивається насолодами тоді, як турки поступово захоплюють щораз ширші терени Європи. А вже й зовсім їх розлютило, що венеційці намагалися будь-що-будь втримати мир із султаном і нізащо не хотіли необачним кроком його порушити.

Лицарів венеційці терпіли і обмежувалися тільки нотами протесту, коли ті переходили межу, бо багато корисного ті лицарі чинили. Зокрема, іоаннітський шпиталь у Венеції був на диво зразковим, я сам у цьому переконався, коли відбував там практику з хірургії. Серед лицарів були дуже добрі медики, а вже про рівень гігієни нема що й казати, рівного не було ніде. Та не забували лицарі й давніх своїх традицій і час від часу тлумили турків, але не у відкритих битвах, а в піратських наскоках на турецькі кораблі, і, захопившись тим розбійницьким ділом, не гребували розбивати й християнські кораблі, ба навіть венеційські. Врешті-решт вони перетворилися для Венеції на неабиякий клопіт. Та скільки б разів венеційські дожі не протестували й не обурювалися, лицарі на те уваги не звертали і продовжували своє розбишацтво навіть і після того, як у вересні 1644 року дож загрозив накласти арешт на все лицарське майно. За місяць після того лицарі спровокували війну.

Ми з моїм товаришем Мартином, котрий теж завершив науку, перебували саме на одному з лицарських кораблів, що був частиною ескадри із шести суден. Ми опікувалися пораненими, яких забрали з грецького острова Карпатос, викупивши їх з рук тамтешніх піратів. Дорогою перестріли турецький галеон, і командор ескадри Ріно ді Кавалья, бодай йому трясця, не довго розмірковуючи, наказав його взяти на абордаж. На галеоні вояків було як кіт наплакав, тож вони не дуже опиралися і хутко склали зброю. Зате, як потім з’ясувалося, на борту перебували багаті турецькі прочани, що прямували до Мекки. Серед них був також старший євнух султанського двору, кадій Мекки, а ще зо три десятки незлецьких гаремових одалісок і близько пів сотні грецьких рабів.

Захопивши судно, ескадра причалила на острів Кандію чи то пак, як прозвали його греки, Кріт, де лицарі висадили рабів і коней та запаслися водою. Але недовго ми перебували на Кандії, небавом з’явився венеційський чиновник, вилаяв нас і наполіг, аби лицарі покинули острів, бо він не мав жодного бажання наражатися на гнів турків. Відтак ми ще причалювали в різних кінцях острова, але з звідусіль нас гнали, як шолудивих псів, аж поки ми не прибули на Мальту, де й покинули турецький корабель, що був уже й геть непридатний для плавби.

Султан Ібрагім, якого всі мали за шаленця, бо і як можна було не збожеволіти, провівши все своє свідоме життя в ув’язненні, почувши про те, що сталося з галеоном, збісився не на жарт і наказав повбивати геть усіх християн імперії. Ледве його укоськали та впрохали відкликати цей наказ, але наміру помститися венеційцям, яких він тепер мав за призвідців того розбишацтва, не полишив. Для нього було достатньо, що лицарі причалювали на Кандії, яка належала Венеції, а отже венеційці мачали в тім свій писок.

За короткий час, коли ми з Мартином знову опинилися у Венеції, пролунала тривожна вість: султан споряджає велику військову фльоту. Венеційці зі свого боку наготувалися до відсічі і набрали військо числом дві і пів тисячі, куди також входили військові інженери та медики. Ми відразу зголосилися до тієї команди, понадто, що коштів на прожиття у нас ставало щораз менше й менше, а працювати за дякую та за харч у лицарському шпиталі ми вже не могли, бо обносилися так, що небавом уже б на жебраків стали скидатися. І так ото на тридцяти галерах і двох галеасах під орудою Андреа Корнаро виплили ми 10 лютого 1645 року у напрямку Кандії, плануючи там закріпитися, бо всі тоді думали, що турки рушать на Мальту. Але в березні стало зрозуміло, що турки вирішили захопити саме Кандію. Тепер усе залежало від того, наскільки швидко прийде венеційська фльота.

30 квітня чотириста турецьких вітрильників із п’ятдесятьма тисячами вояків проминули Дарданелли, а 25 червня завойовники вже висадилися на північному заході острова і захопили Ханью. Якби ми поквапилися, Ханью можна було б ще врятувати, але наша фльота затрималася в дорозі, очікуючи ще двадцять п’ять вітрильників з Тоскани й Неаполя та від Мальтійського ордена і Папи Римського. Це була велика помилка, яка потім далася взнаки. Доки ми прибули на острів, турки обложили фортецю Сан Теодоро. Комендант Бяджо Джуліані, бачачи, що не втримає фортеці, дочекався початку облоги, впустив якомога більше турків усередину і підпалив склад із порохом – у повітря злетіли і турки, і мужні оборонці, і сама фортеця.

А далі на нас чигала халепа за халепою, бо, на жаль, венеційські скупердяї виділили на кампанію надто мало коштів, і Корнаро з великими труднощами міг набрати військо на самому острові. А потому адмірал Корнаро раптом з’їхав з глузду. Правду кажучи, ми й раніше зауважували за ним різні бзики і дивувалися, якому мудрагелеві спало на думку вибрати саме його на командувача фльоти. Бо він, бувало, замикався у своїй каюті і нізащо не бажав виходити, коли до зарізу потребували якихось його вказівок, а замикався він там не задля якоїсь там феї Середземномор’я, а просто тому, що бавився восковими солдатиками, яких мав щось із сотню, та вів з ними баталії, розставляючи на підлозі та рачкуючи коло них, як жебрак, що збирає розсипані гроші. Одне слово, він чкурнув, пересівши на корабель, що мав завезти біженців до Венеції. Ми пробували відбити Ханью, але через шторми змушені були відступати.

Друга халепа не забарилася. Частина фльоти під командуванням папського адмірала Ніколо Людовізі, володаря Пьомбіно, котрий і до того нарікав на експедицію та демонстрував свою нехіть до неї, повернулася додому. Венеція зосталася сам на сам із турками. Що й казати – Венеція і раніше мусила розраховувати лише на свої сили. Відтак з Венеції на Кандію почали вирушати кораблі за кораблями, вантажені розмаїтим спорядженням і харчами, та бракувало головного: на острові не було верховного головнокомандувача, не було людини, яка б могла очолити опір туркам. Сенат Венеції довго дебатував на цю тему, заки не вибрали самого дожа Франческо Еріццо, старого трухлявого гриба, що недавно тільки відсвяткував свої вісімдесяті уродини, та ще й з таким розмахом, мовби країна не вела війни.

На щастя для Венеції, уже самі приготування до походу так старого вимотали, що за три тижні, 3 січня 1646 року, він оддав Богу душу. Його крісло успадкував Франческо Молін, теж уже чоловік старої дати, але венеційці геть відкинули ідею призначати верховного головнокомандувача. А що не вистачало грошей, то стали відкрито торгувати посадами прокураторів по двадцять тисяч дукатів кожна. Багатії відразу кинулися купувати, і небавом вдалося продати їх щось до пів сотні, але вже по вісімдесят тисяч. Далі за яких двісті дукатів продавали місця у Великій раді, а хто хотів увійти до стану аристократів, мусив узяти на утримання на весь рік тисячу вояків, а на це йшло вже не менше шістдесяти тисяч.

Одне слово, тяглася ця катеринка довго, венеційцям ніхто на допомогу не йшов, і союзників у них не було, але їхня фльота мужньо відбивала всі атаки невірних. Нас із Мартином приписали до корабля, що був під орудою Томазо Морозіні й називався «Санта-Каталіна». І ото, коли ми в числі двадцяти трьох кораблів блокували доступ до Дарданелл, втримуючи турецьку фльоту в Мармуровому морі, для нас обох настав рішенець тієї затяжної кампанії.

Як я вже писав, султан Ібрагім був неабияким шаленцем, і те, що турецька фльота ніяк не могла пробитися крізь нас, вивело його з рівноваги. Він наказав негайно відрубати своєму адміралові голову. Наступний адмірал, добре розуміючи, яка його доля чекає, виявив подиву гідну рішучість і врешті-решт пробився крізь лінію наших кораблів.

Що й казати – наувихалися ми з Мартином за весь той час так, що ходили, як причмелені, бо довелося нам безліч куль добувати, а ще більше ран зашивати, руки й ноги ампутувати, а що медиків бракувало, то нас і на інші кораблі перекидали. За таку нашу спритність сам адмірал вручив нам по цілому гаману дукатів. Пробули ми в морі, беручи участь у нескінченних битвах та облогах майже півтора роки, і були б ще залишалися, але турецьке ядро зачепило моє коліно так невдатно, що я відразу став калікою, а Мартин втратив око. Мені було важко ходити на милицях і брати участь у битвах, як раніше, не маючи змоги на хуткий маневр, та ще й на кораблі, який увесь час вигойдувався. Користі з мене, як медика, було менше, хоч і намагався я ще віддано служити богові Асклепію. На щастя, прибуло нове медичне поповнення, і тоді було вирішено відправити нас назад до Венеції, хоча адмірал і був проти, допоки ми не пообіцяли йому, що як підлікуємося, то повернемося. Однак з мене тії війни уже було досить, бо видно було й неозброєним оком, що кінця їй не буде і краю.

У Венеції ми справді підлікувалися, Мартин, щоправда, ока не врятував, але нога моя зажила, і я вже міг ходити без палички, хоч і накульгував. Ми з радістю надолужували те, що втратили на війні, пірнувши у гулянки та в любощні пригоди, деколи і з дуелями. Але, вочевидь, таке веселе життя, яке мали ми на ту пору, довго тривати не могло, бо гроші закінчувалися. Якийсь час я пробував самотужки знайти, куди б мені прибитися, але республіка перебувала у стані війни, на всьому економили, і медикам пропонували працювати лише за стіл та ліжко, хоч і обіцяли з часом знайти якісь кошти. Я подумав, що саме на таких умовах і працював майже увесь час, рідко коли отримуючи оплату, і вже у свої тридцять з лишком років мав би до чогось і доробитися, а то ні хати, ні дружини, ба навіть уже й на дівку грошей катма. Врешті, добре все розваживши та розуміючи, що й тієї жмені дукатів, що зосталися, небавом не стане, я вирішив вертати в Русь, згадавши про свого університетського товариша, який виїхав давніше, діставши запрошення у маєток черкаського полковника. Він же ж і мене переконував їхати з ним, мовляв, полковник зацікавлений, щоб мати у своїй полковій лікарні доброго хірурга, але я ще тоді мав деякі амбіції та ілюзії, гадаючи, що зможу зачепитися десь в Австрії чи Баварії, а мо’ й у Празі, бо після Падуї та Венеції якось не дуже баглося їхати в глушину. Однак на всі мої листи, надіслані різним герцогам та графам, я отримав відмову або мовчанку. Та восени вже довше роздумувати не було як, бо остаточне безгрошів’я нагадувало мені про себе щодня.

А тим часом мій товариш Мартин Айрер зібрався в дорогу до Львова, де чекала його спадщина по щойно померлому стрийкові. Небіжчик був аптекарем і то неабияким, а з титулом «королівський», бо щоразу, коли король прибував до Львова, його обслуговували лише в цій аптеці. Стрийко не мав дітей, а що був заможним міщанином, то повністю оплатив Мартинове навчання на фармації, бо Мартин, як і я, теж зостався сиротою.

На щастя, а хтозна, чи таки справді на щастя, про що, панове, зможете судити щойно наприкінці моєї оповіді, зголосився він до мене, аби я товаришував йому в подорожі, і на ту пору я дуже цим утішився. Мартин у Львові не мав нікого знайомого і ніколи там не бував, але багацько чув про те славне місто, отож мене підбивав лишатися з ним у Львові та разом провадити аптеку, водночас не занедбуючи лікарської практики. Мені не хотілося починати свою карієру з того, що буду сидіти в когось на шиї, але ради не було, і вирушили ми в дорогу в листопаді 1646 року. Альпи вже були вкриті снігом, і велетенські сосни обабіч гористого шляху вітали нас, наче вартові до пекла, бо хурдига снігова замітала обличчя, а коні налякано форкали і ледве чвалали. З Божою поміччю ми здолали цей важкий шлях, зрештою були не самі, а пристали до валки купців, а вже за Альпами зустріла нас тепла осінь і розкішні винниці Кремса та Шпіца, де ми на кілька днів зупинилися та посмакували тамтешні вина. І така гарна погода сприяла нам і далі, аж поки ми не проїхали Карпати, бо тут уже в Галицькій Русі чекали нас сніги.

Ми їхали сніговою долиною, яку продовжував припорошувати лапатий сніг, схилившись на кінські гриви та набундючившись, наче круки у своїх чорних плащах та чорних капелюхах, насунутих на очі. Інколи кидали погляд поперед себе, а відтак знову потуплювалися і дрімали, вигойдуючись у такт з головами коней. Далеко попереду в легкій поволоці уже вгадувалися дзвіниці Шкла з-поза земляного валу з частоколами.

І коли ми тішилися, що вже скоро за яких кілька миль опинимося у Львові і нарешті спочинемо в теплі та затишку, мені здалося, що я помітив попереду рух, щось темне мигнуло в кущах і причаїлося. Ми сповільнили коней, напружилися і поклали руки на пістолі. За хвилю з кущів пролунав постріл, Мартин зойкнув і припав до кінської шиї. Я вистрілив, у кущах хтось скрикнув, а коли друга куля пролетіла у мене над вухом, то, не розмірковуючи, вдарив коня шпорами і погнав просто на кущі, не даючи нападникові змоги перезарядити зброю. Звідти вискочив чоловік з мушкетом, другий лежав горілиць у крові і вже не дихав. Кінь вдарив передніми копитами розбійника, збив його з ніг, я зіскочив з коня і, приклавши кинджал до його горла, запитав:

– Хто вас послав?

– Ми… ми н-не знаємо… – закліпав з переляку той. – Ми сиділи в корчмі біля Краківської брами. До нас підійшов якийсь чоловік… його обличчя закривали криси капелюха… і темно там було. Тільки клинчик борідки стирчав. Він описав вас, дав нам гаманця і сказав, аби ми вас підстерегли на дорозі.

– Обох?

– Ні, того, хто має на оці чорну опаску. А якби був хтось при ньому, то і його.

– Але з вас кепські стрільці.

– Пальці, пане, за… закоцюбли, – голос у нього тремтів від страху. – Ми вас довго чекали… з самого ранку, а ви іно зараз прибули. Я казав, що треба б руки зігріти, але мій товариш не дозволив багаття розкласти.

Він би ще щось молов, убачаючи у тому торохтінні своє спасіння, мовби тими словами хотів розжалобити, переконати, що нема тут його провини, що вони були лише найманцями, виконавцями чужої волі, і, коли я висмикнув з-за пояса мотузку і почав скручувати розбійникові руки, той полегшено зітхнув і замовк, маючи надію, що тепер його уже не вб’ють. Опісля я кинувся до Мартина. Той уже сповз з коня і важко дихав на снігу. Очі його були сумні. Рана в живіт очевидячки була смертельна, але я розщіпнув на ньому каптан в надії, що куля вдарила іно в бік, але, на жаль, так не було.

– Спробую тебе довезти до міста. Може, там зарадять.

– Ти добре знаєш, що не зарадять, – прошепотів Мартин. – Пам’ятаєш, скільки ми таких ран набачилися, коли малисьмо бурду з турками?

Він мав рацію, рана в живіт завше була безнадійною, бо внутрішній крововилив не давав жодних шансів. Мартин втрачав кров і блід на очах. Я був змушений хіба безсило спостерігати за тим, як він покидає цей світ, але заки ще був при пам’яті, я просив його, аби висловив свою останню волю, котру я виконаю будь-якою ціною. Він узяв мене за руку, стиснув і прошепотів:

– Обіцяй, що зробиш те, що я тебе попрошу.

Я кивнув. Тоді він зі зусиллям вказав рукою на торбу, приторочену до сідла, і продовжив, затинаючись:

– Там усі мої папери і заповіт стрийка. Там також є трохи грошей. Я однаково помру, а ти цим можеш скористатися. У стрийка нікого не було, окрім мене. Скажеш, що ти – то я, Мартин Айрер з Зальцбурґа.

Я намагався заперечити і заспокоїти його, але кого я мав заспокоювати – такого самого медика, як і я? Він знав, що помирає, і не було на те ради. Однак погодитися на ту авантуру, яку він мені пропонував, я не міг. Мені здавалося, що то страшний гріх, переймати на себе чуже життя і жити ним, жити цим не своїм життям замість того, хто відійшов, і весь час усвідомлювати, що це не твоє життя, не твоя доля і не твоє щастя, а просто жити і смерть під язиком тримати. Авжеж, я можу розмовляти так, що ніхто й не здогадається, що я «Lukas Hulevici, natione Vkrainensis de district Galicia», як записався я в університеті, а не австрієць, можу і венеційцем прикинутися, але страх мене обіймав при думці, як я буду почуватися сам на сам зі собою, як буду намагатися забути своє ім’я і не видати себе, коли воно десь ненароком пролунає, хоч і звернене до когось іншого.

Усі ці думки промайнули вихором у моїй голові, а туманіючі очі Мартина дивилися з надією і вимагали негайної відповіді. Раптом пролунав глухий тупіт копит, і на овиді вигулькнув ще один вершник, теж у всьому чорному. Я висмикнув Мартинового пістоля і звів цинґель, бо ану ж то хтось, хто найняв убивць. Вершник спішився і замахав обома руками, даючи зрозуміти, що не має лихих намірів. Ліве око його було закрите чорною опаскою. Вислухавши мою оповідь про те, що сталося, він поцікавився, чи збійці підстерігали саме нас.

– Невідомо, – відказав я. – Їм лише дали опис. Але під той опис і вашмосць підходить.

Незнайомець усміхнувся:

– Щоб мене дідько рогом штрикнув, коли я не довідаюся чогось більше. Піду перебалакаю.

Він пішов до розбійника, і за хвилю ми почули кілька глухих ударів та стогін: «Милосердя! Милосердя!». Відтак пролунав ще один удар, хрипіння, і все стихло. Незнайомець повернувся.

– Так виглядає, що вони й справді не знали, на кого чекали. Може, на мене, а може, й ні. Єдине, в чому признався, що мали забрати торбу, але вміст торби їм невідомий. А що ми всі при торбах, то й далі нічого не ясно.

– Може, не варто було його убивати? – сказав я. – Міг би вказати нам замовника.

– Яким робом? За клинчиком борідки? Чи за голосом, який нашіптував їм на вухо? Нехай іде до пекла. Я Йоган Калькбреннер, лицар з Кеніґсберґа, доктор філософії і медицини. А ви хто?

– Ми з Венеції, я…

Але тут випередив мене Мартин:

– Я Лукаш Гулевич зі Страдча, а то мій товариш Мартин Айрер з Зальцбурґа… – він відсапався і зітхнув: – На жаль, мушу покинути ваше приємне товариство.

– Рана й справді така поважна? – запитав лицар.

Я кивнув.

– Живіт.

– Овва! – він похитав головою. – Можна оглянути?

– Ми теж медики, – сказав я, розхиляючи на Мартинові каптан. – Але гляньте й ви.

Він вклякнув просто в сніг, простягнув руку до рани, але відразу ж і відсмикнув.

– Куля там? – запитав, гадаючи, чи не вилетіла вона наскрізь, та не зважуючись перевертати пораненого. – Мені доводилося намацувати і виймати кулі пальцями. Але не в цій частині живота. Ану вдихніть якомога глибоко і видихніть.

Мартин вдихнув і в ту ж мить закашлявся, а кров пішла йому ротом. Лицар глянув на мене безнадійним поглядом.

– Дайте щось пити, – попрохав Мартин, спльовуючи червону піну, – присмачте чимось гарячим мою смерть.

Він мав на увазі той ром, що ми прихопили були в дорогу.

– Питво не присмачить вам смерть, а прискорить її, – сказав Йоган. – Ви ж бо лікар, і самі знаєте про це.

– Знаю. Але добрий ковток рому – це якраз те, що мені потрібне перед далекою дорогою.

– Не городи дурниць, – втрутився я. – Може, нам вдасться ще тебе довезти куди-небудь.

– Зв’яжімо з гілок сани, – сказав Йоган, – покладемо пана Лукаша на них та приторочимо до його коня. У Шклі хтось мусить нам допомогти.

Мартин благально подивився на мене і прошепотів:

– То тільки даремні муки. Не довезете мене… – і, зиркнувши на мене, наголосив: – Роби, як я сказав… Тямиш? І нехай тобі Господь помагає.

Він ще усміхнувся побілілими вустами, і голова його схилилася набік.

– Шкода, – сказав Калькбреннер. – Хтозна, чи не через мене таке лихо. А я, бачте, забарився в Ярославі з однією пишною вдовичкою. Ну, та що ж робити? Повезете його до Страдча? Я вам поможу.

Разом ми завдали тіло мого товариша на коня, поклавши його навпоперек та примоцувавши ременями, і рушили в дорогу. Ми проминули Шкло і за півтори милі проїхали Янів, що лежав над замерзлим озером. Далі через зарослі чагарником гори звернули на південний схід. Покинув я рідну домівку майже півтора десятка років тому і був певен, що ніхто мене там уже не впізнає, понадто, що я заріс, як дідько, адже виїхав, ще неголившись, а зараз мав чорну борідку і хвацькі гусарські вуса.

Я не помилився, ніхто до мене не признався, натомість і війт, і кількоро селян, оглянувши бідного Мартина, не засумнівалися, що то їхній Лукаш. Я залишив їм Мартинового коня і грошей на поховання та парастас, а ми з лицарем, відбувши відспівування у церкві, поїхали далі. Мартинову торбу я прихопив із собою, хоч і вагався ще, чи погоджуватися на його несподівану ласку. Та розваживши, що й так не було кому ту аптеку успадкувати та що перейде вона у власність міста, я зважився на цю авантуру. Правда, думка, що збійці могли робити замах таки на Мартина, не покидала мене. А якщо так, то, вочевидь, хтось був зацікавлений, аби Мартин не доїхав до Львова і не отримав спадку. Отже, то міг бути хтось, хто знав, як виглядає Мартин, себто, що він без одного ока. Але звідки? І що буде, коли я назвуся Мартином при обох здорових очах? Чи не варто мені одне перев’язати? Але вже пізно, коли лицар мене бачив. До того ж увесь час мене не покидало відчуття, що я щось не те роблю. Я шукав і вибрав мирне життя, хоча останнім часом звик до іншого. Я заплющував очі і чув галас битви, чув, як тріпочуть вітрила, і як б’є в мої груди борвій. Зрештою, я в цьому Мартинові й признався. То було в Шпіці, ми сиділи на березі Дунаю і пили вино. Я сказав, що мене якась сила тягне назад. Він засміявся і відповів, що то промовляє з мене не я, а вино. Я пробував пояснити, що після усіх наших баталій я уже не той, що був, я знову потребую гострих відчуттів. Однак він лише сміявся. Але, бувало, серед ночі прокидався так само, як і я, волаючи якісь бойові гасла.

– Ну, ти ж бачиш, Мартине, – казав я, – що ми уже не ті, що були. Я взагалі не впевнений, що ми колись знову станемо нормальними. Війна нас розполовинила. Одну половину тягне у бій, а другу – в рутину життя. І не знати, чи вдасться нам їх якось урівноважити.

Отак я всю дорогу розмірковував, пригадуючи ті розмови і мучив себе ваганнями, аж поки не вигулькнули на обрії вежі львівської фортеці. Розкинувшись на пагорбах, місто ще зоддалік відкривало безліч своїх приваб, та що ближче ми під’їжджали, то все щільніше воно закутувалося в засніжені сади, ховалося під дахами, наче равлик, у свою шкаралупку, виставляючи на позір самі лише мури та шпилі церков за ними. Краківська брама була відчинена навстіж, варта тільки окинула нас поглядом і дала дорогу. У місті ми з лицарем розпрощалися, домовившись зійтися при нагоді у шинку, і я подався простісько до магістрату, де зложив усі свої папери і отримав натомість право на успадкування цілого дому й аптеки в ньому».