Астра

25

Ця історія почалася за тисячі кілометрів і сотні днів від цього місця, від сьогодні. Все почалося з тієї вечірки Галі Макогон, моєї однокурсниці. Того разу святкували її переїзд у нові апартаменти на Печерську.

Лютневий мороз паралізував тіло. Сніг засипав вибоїни столичних кривих доріг. Примарні фігури городян вигулькували у сніжній віхолі. Де-не-де проглядалися фігурки дітей у дутих куртяках, що нагадували маленькі опудала з розставленими навсібіч руками.

Вечірка, як і будь-які зустрічі однокласників чи однокурсників, перетворилася на змагання статусами. За примовляннями «як-я-рада-вас-усіх-бачити» ховалося «подивіться-яка-в-мене-шуба». Дивлячись на Галю, кожен із нас міг сам переконатися, що є велика різниця між нашими статусами у фейсбуку та чотирикімнатною квартирою на бульварі Лесі Українки.

Нам представили Жору, «партнера» Галі. І партнера Жори по бізнесу — Гєну. Жора і Гєна цілком скидалися на типових анекдотичних багатіїв. Однак їхні манери і сама розмова були зовсім іншими.

Після кількох келихів «Мартіні» по 100 Галя почала матюкатися, і крізь її правильну російську пробивались «елєктричні» розряди рідної поліської говірки. І нам було якось особливо соромно перед Жорою і Гєною. Вони ж, натомість, не звертали на нас жодної уваги.

Я краєм ока намагався спостерігати за Жорою і Гєною.

— Як два голубки. Я уже начинаю ревновать, — підійшла Галя і прошепотіла на вухо.

— Тобто?

— Вот тебе и тобто. Они-то познакомились всего месяц назад. На своем этом семинаре. И Жорик совсем поменялся.

— На якому семінарі, Галю? Про що ти?

— Давай, спроси у них сам.

Вона взяла мене під руку і підвела до чоловіків.

— Жора, Гена. Это Виктор. Он у нас всегда в группе задротом был. За умного самого типа. Щас бизнес как раз свой начинает. Короче, вам будет о чем поговорить. Пока Леха бутылку не принесет.

— Георгій, для всіх Жора.

— Геннадій. І для всіх Гєна, — посміхнувся Гєна. — Віктор?

— Так. Віктор Варецький.

— Чудне поєднання. «Ер» так і ріже, — сказав Жора.

Гєна знову посміхнувся.

— Це мені часто кажуть.

— Галя каже, ви починаєте свій бізнес?

— Стоп. А це не вам вона тоді допомагала? — посмішка Жори ставала ширшою.

— Так. Усе правильно. Це я. І Галя мені дуже допомогла.

І я не завжди був убивцею живих мерців.

Події й деталі моєї скромної біографії, сподіваюся, можна буде відновити за публікаціями, які незабаром з’являться. Від «Газети по-українськи» до «New York Times». Гадаю, серед іншого там точно буде таке:

Віктор Варецький, одноліток чорнобильської катастрофи. Дитя, що мутувало разом із радянською системою і примарною незалежною країною.

Мати — Варецька Ніна Анатоліївна — 1955 р. народження. Бібліотекар районної бібліотеки.

Батько — Варецький Віталій (?) Вікторович (?) — рік народження не відомий. Рід діяльності — не відомий. Місце перебування — не відоме.

Але це все тоді не цікавило Жору і Гєну.

Про це вони все одно дуже скоро дізналися самі.

— То який бізнес ви запускаєте?

— Це приватні курси. Будемо викладати іноземні мови.

Жора посміхнувся.

— Давай, Вікторе, розкажи Гєні, як якісно запускати стартап.

Гєна здивовано глянув на Жору і на мене. І приготувався слухати.

Кілька років після закінчення університету промайнули в незрозумілому напрямку. Пошук новин для сайту новин, копі-паст, копі-паст, кожен день — близнюк попереднього, переклад через гугл і мінімальна редакторська правка — той професійний максимум, на який може розраховувати випускник філології зі спеціальністю «слов’янська філологія». Можливість дивитися фільми Кустуриці без перекладу ще не була запорукою прожиткового мінімуму.

Поступово приходила необхідність вибору. Або далі вигадувати карколомні заголовки тупих новин із сексуальним підтекстом, або спробувати щось нове.

Був останній місяць літа. Мама все одно лишалася в селі у дідуся. Її бібліотека знов отримала гроші від Євросоюзу на «модернізацію та можливість адаптації до нових умов». І жодні міжнародні конгреси та спільні засідання не могли пояснити цим невтямним європейцям: ні нові ксерокси, ні хай-тек комп’ютери не зможуть потягнути жителів Троєщини по знання до бібліотеки, де ще рік тому працювала мама. Не кажучи вже про неможливість апгрейду самих працівників бібліотеки, щоби здійснити умовний перехід від діалапу до вайфаю.

— Ви нас тут своїми сіоністськими словечками не залякуйте, — казали героїні труда.

Повертатися з села у ці нові й незрозумілі обставини мама не збиралася.

Я міг ризикнути.

За один напружений вечір написав оголошення. Мовляв, увага-увага, відкриваються нові курси іноземних мов. Працюємо індивідуально. Групова терапія включно. Унікальна методика. Шукаємо викладачів із досвідом. Оплата — гідна вас!

За кілька днів я розгрібав десятки резюме та мотиваційних листів. Суперпрофесіонали сиділи без роботи. Ладні були працювати майже безкоштовно. І так у всіх сферах.

Лишалася дрібниця — провести співбесіду з кандидатами. Я зателефонував Галі Макогон. Вона вже давно працювала хостес і вміла «справляти враження на клієнтів». Вона щойно почала зустрічатися з Жорою. Жора намагався припинити її «моделінг» і тримати вдома. Галя вдавала, що пручається. Але їй це направду подобалося. Згадати свої професійні навички вона була готова будь-якої миті. Для одногрупника-задрота тим паче.

Тоді я купив нові черевики і краватку. 500 гривень. Костюм у мене лишився з випускного. Винайняв на дві години офіс на Саксаганського. 300 гривень. 800 гривень і Галя Макогон — ось і весь секрет стартапу.

Я відібрав чотири резюме. Розпланував із кожним кандидатом інтерв’ю в часі так, щоби вони між собою не перетнулися.

Черевики начищено.

Краватку зав’язано.

Орендований офіс перетворено на наш.

Все ілюзія.

Все декорація.

Галя ідеально грала роль секретарки. Зустрічала гостей. Пропонувала чай-каву, «може, щось гарячіше», додавала з посмішкою. І головне — «справляла враження на клієнта».

Галя заводила кандидатів до мене в кабінет.

До шефа.

Я багатозначно мовчав. Мої майбутні працівники знічено роззирались у шикарному офісі.

Вони говорили. І говорили. Про свій педстаж, синхронні переклади для президентів і партійників, любов до дітей та іноземних мов. Я кивав. І брав їх на роботу.

У мене було чотири викладачі. Англійська, французька, італійська, німецька. Середній вік — 45 років.

І жоден із них не запитав про нашу унікальну методику викладання. Про зарплатню. Про легальність наших курсів. Люди були на межі відчаю безробіття.

Лише один, тертий міністерський кадр, поцікавився:

— Це ваш центральний офіс?

— Тимчасово, так, — багатозначно відповів я.

— Так я запустив свій бізнес. Зараз закінчую набір перших груп.

Жора і Гєна стомилися сміятись і трималися за животи.

— Краще розкажіть про Семінар. Галя казала, що це справді щось круте.

Жора з Гєною перезирнулися. І Жора відповів:

— Якщо пощастить, ти сам про все дізнаєшся.

— І зрозумієш, як влаштовано цей світ, — додав Гєна.

Цієї ж миті підійшла нетвереза Галя.

— Всё, мальчики. На этом финиш. Пора спать.

24

Лише по кількох роках я дізнався, що наступного дня моє життя змінилося.

Моя пошта сканувалася. Перевірялися списки френдів у соцмережах і мої лайки на фотографіях колишніх подруг і на фотожабах на владу. Сканувалися мої вподобання на порносайтах.

Сканувалися списки моїх замовлень на «Розетці» й на картці «Новуса». Маршрути прогулянок. Ставлення до релігії. Зневіра в політичних силах. Політика повсякденного існування. Списки прочитаних книг на ридері. Завантажені фільми на ex.ua. Мій віртуальний портрет. Портрет віртуального мене.

Все ілюзія.

Все симуляція.

Та про знищення моєї приватності я дізнався вже згодом. Коли настав час самому відбирати кандидатів для Семінару.

Я й далі жив своїм байдикуванням. Ролики на ютубі перетворювалися на суцільні потоки. Нові книги старих нобелівських лауреатів і тих, хто вже роками стояв у черзі. Капання слиною на фотографії колишніх і, як я сподівався, майбутніх коханок. Але ігровий симулятор літака затягував сильніше за будь-які нобелівські глибини.

І між цим усім я майже закінчив набір у першу групу мовних курсів.

Але все змінив дзвінок Жори.

— Як просувається бізнес? — запитав він.

Я бадьорим голосом зображував величезну зайнятість.

Жора стурбовано запитав, чи може чимось допомогти. І запропонував зустрітися.

Першою думкою було відмовитись. Але рештки здорового глузду змусили погодитися.

Камеру спостереження було закріплено на люстрі. Жора дивився на мене на моніторі та вдавав, що піклується. Я лежав голий на ліжку, широко розкинувши ноги, і вдавав, що вирішую нагальні питання бізнесу.

Жора призначив зустріч у кав’ярні, що належала до тієї сумнозвісної мережі, де персонал принципово не розмовляв українською. Не скажу, що мене це якось особливо обходило, але спершу мені ніяк не вдавалося зосередитися на розмові. І зауважити шляхетність Жори, який міг дозволити собі будь-яку ресторацію, але для зустрічі вибрав місце, куди випускник філології хоча б іноді мав можливість навідуватися.

Розмова спершу не дуже клеїлась. Я підкреслено «красно дякував» офіціянтові, не дуже дослухаючись до Жори. Зрештою, Жора перевів розмову на мене, ми перейшли на «ти». По кількох хвилинах я спіймав себе на тому, що розповідаю про своє дитинство. Але зупинитися я вже не міг.

— Зрозумій, ми живемо якраз на межі з Троєщиною. Як зараз кажуть діти, This is Troya, дєтка. Щось типу лінії бойових дій, що відокремлює райони. Але все одно, коли йдеш по району, неважливо, вечір чи ранок, зомбі, вже накачані алкоголем, розповзаються по кущах і лавочках і починають свої блатняцькі тьори. Мама все життя пропрацювала в бібліотеці, ховаючись від цього всього за стосами пилюки.

— І вона перечитала всю бібліотеку? — з усмішкою запитав Жора.

— Знущаєшся? Чесно кажучи, вона й читати ніколи особливо не полюбляла. Їй там просто було спокійно. Знаєш, як буває спокійно на кладовищі. Всі мерці вже сплять глибоким сном, і їх ніхто не потривожить. Так і для мами — ті всі цеглини були лиш німою стіною, за якою можна сховатися.

— Ну, а ти як?

— Що?

— Полюбляв читати?

— Так вийшло, що мама майже постійно тримала мене при собі. Ненавиділа район. Ненавиділа тих, хто там жив. І гадала, що в бібліотеці мені буде спокійніше. До випуску зі школи я справді перечитав майже всю класику. Те, що каноном називають.

Жора здивовано підвів брови, але махнув рукою — продовжуй.

— Класику я перечитав. Угробив зір. Отримав проблеми з дихалкою через пилюку. А ще — вічне клеймо задрота.

— Але хоча б живий лишився, — сумно усміхнувся Жора.

— Угу. Так і є. Більшість мого класу вже давно на кладовищах лежить.

— А що батько?

— Нічого.

Не люблю я це питання.

— Вибач, — сказав Жора.

— Та нічого. Я його зовсім не пам’ятаю.

І все сподівався знайти відповіді у книжках. Може, вони щось підказали би. Куди діваються батьки, коли зникають? Чи можуть вони бути щасливими? З новою родиною, покинувши попередню? Чи мріє він побачити мене колись і відчути гордість за мене?

— Вибач, — знову сказав Жора.

Повисла пауза.

— Звідки ти дізнався про Семінар? — запитав Жора.

— Галя бовкнула.

— Що саме вона сказала?

— Сказала, що ви з Гєною там познайомились. І дуже змінилися після цього.

— Вона нічого не знає, — відповів Жора.

— Може і не знає, але точно ревнує.

Жора розсміявся. Однак за секунду сказав:

— Зрозумій, про Семінар, як і про бійцівський клуб, говорити не можна.

— Ви що, секта?

— Майже.

— Щось ти поясниш, чи будуть самі лише загадки?

— Ні, але невдовзі ти сам про все дізнаєшся.

На цьому співбесіда закінчилася. Жора розрахувався і колобком покотився далі, на Європейську площу. Круговий рух автомобілів натякав моїй стомленій свідомості, що лише небагатьом щастить вихопитися з нерозривного кола обставин.

На ґанок кав’ярні вийшли покурити дві офіціянтки. Між собою вони автоматично почали говорити полтавською говіркою.

Запрошення на Семінар уже було на моїй електронці.

«Астра». Я пробував слово на смак. Спершу згадався наш тупий університетський прикол «Per anus ad astra», що точно передавав способи, якими ми здобували освіту і приймали рішення у своєму начеб дорослому житті.

Пакунок документів я відразу пустив на друк. Вийшло понад 200 сторінок. Вже зараз, за сотні днів від того моменту, я не пам’ятаю жодного трепету. Чи сумніву. Як будь-які речі, які змінюють наше життя, вони просто трапляються. І не запитують нас.

Я розклав аркуші на підлозі й почав з офіційного листа. Згодом я написав їх десятки і тепер слова самі виринають у свідомості.

Шановний п. Вікторе Варецький!

Для нас велика честь запросити Вас до участі у семиденному семінарі «Астра». Семінар відбудеться за два тижні у котеджному комплексі Admiral, с. Терновці, Львівської обл.

Щиро ваші, «Астра-Україна»

Ні мапи маршруту. Ні розкладу потягів.

Мене це починало дратувати.

Інші 199 сторінок — нарізка фрагментів із праць Великих мертвих, що їх так ніхто й не прочитає. Платон, Макіавеллі, Пилип Орлик... Імена, що скидалися на бренди, не доступні середньому гаманцеві. Тексти, більшість із яких я прочитав ще до закінчення школи. Але, судячи з того, в якій фінансовій та життєвій дупі я перебував, це не мало особливого сенсу.

Останній вкладений документ — текст «Антигони» Софокла. Повний, без скорочень. Це здивувало найбільше.

Вечір я провів у розшуках інформації про організацію «Астра». Зіставлення різномовних енциклопедій дало небагато.

23

Інститут «Астра» було засновано в Америці на початку 1850-х років. Він постав на уламках кола трансценденталістів Емерсона. Спираючись на ідею Нової Америки з її власною літературою та філософією, філантроп Філ Гудрессон заснував інститут «Астра» у штаті Массачусетс, поблизу Бостона. Астра — назва містечка і, звісно, зірка — символ організації. Організація впроваджувала і толерувала цінність рівного діалогу, сприяла демократії тощо. Одним із ключових інструментів для цього був саме формат семінарів. Під час Другої світової інститут став прихистком для німецьких і австрійських інтелектуалів єврейського походження. У різні роки до опікунської ради входили Черчиль, Горбачов, Кеннеді, Клінтон, Джобс, Гейтс та інші зірки. Директором інституту і фонду від кінця 80-х років був виходець з України Юхим Євгенович Шпігель, професор Гарвардського університету, спеціаліст із медієвістики. Окремі підрозділи було відкрито в Італії, Франції, Німеччині, Ізраїлі та ще десь. Рекламний ролик на сайті інституту мерехтів упізнаваними обличчями від Кондолізи Райс і Барака Обами до Тимошенко з Ющенком та ін. Справдешня глобальна мережа демократії. Принаймні такою видається на перший погляд.

Зателефонувала мама і стурбовано попросила приїхати.

Кілька десятків кілометрів напханою маршруткою по роздовбаних дорогах, що нагадували родео, повернули мене до реальності. Бажання зрозуміти, чому ми так живемо, чому ми там, де ми є, пекли мене, і жодні абстрактні балачки філософів-мертв’яків про державу й суспільство не могли цьому зарадити.

За вікном мерехтіли села, засипані снігом. Де-не-де хати ховалися за височезними парканами, огороджені, як феодальні наділи. Уніфікований темно-коричневий паркан китайською стінкою обкручував село. Час від часу назустріч нам по спеціально облаштованих трасах пролітали боліди різнокольорових гоночних машин.

За цими селами, зовсім поруч, були похилені й покинуті хати з розбитими сліпими вікнами. Так вони й чергувалися, ніби чорна смуга з білою. І жоден з античних трактатів, жоден із репортажів із маєтків сучасних олігархів не зміг би без матюків пояснити це все.

Дідусь народився у селі Малівці. Все життя прожив там, лише з однією поїздкою до Москви, в мавзолей. «А то я трупів до того не бачив», — полюбляв він примовляти. Кількість прожитих днів і знання родових історій створювали особливий погляд, яким він дивився на світ. Дивлячись на тих, кому зараз 14—18 років, він уже знав, як складеться їхня доля. Бо знав їхніх прадідів, дідів та інші відгалуження сімейних дерев. Дружина його, моя бабця Софа, «ох і вредною ж була», але померла тихо. Просто відійшла.

Мама стала ще меншою. Ніби робота на землі тягнула її донизу і перетворювала на земляного гнома.

У них із дідом життя текло розміреним темпом зміни сезонів. Головний біль на зміну погоди змінювався болем у попереку після польових робіт. Вони тихо зимували. Поки не помер Вовчик. І «Астра» не дотягнулися до них.

Автобус під’їжджав до Малівців — лиш п’ятисекундна зупинка на довгому шляху. Відразу за табличкою «Малівці» автобус перепинили бритоголові з битами в руках. З криками «досмотр» увірвалися в салон. Важкими поглядами двоє у спортивній уніформі оглядали пасажирів.

— Ну що, суки. Зізнавайтесь. Від Стоматолога нема нікого? — сказав той, що у червоному костюмі.

— Ну! Як узнаю, всі зуби на хєр повибиваю, — піддакнув той, що у синьому костюмі.

— Шановні пасажири! Автобус далі не їде. Так шо можете йти на хєр отсюда.

Вони заржали, нависли над водієм:

— Поняв, воділа? А? Хєряч отсюда.

Баби з клунками переполошилися:

— Як це?

— Всіди можна, а сьоні нє?

— Ойойойойой, людоньки, як же я додому попаду?!

— Тіха, — рявкнув червоний костюм, — мєсні можуть вийти. Інші пройдохи — на хєр.

Кілька бабць мовчки з торбами потягнулися на вихід.

— Да шо ж у вас такоє?! — з задніх рядів докинув дід. — Шо за карантін? Опять Чорнобиль.

Бійці витримали паузу, добираючи слова.

— Хуже, діду. Похорон у нас.

— Точно таки Галька-Моторшиця коні двинула, — весело вигукнула бабця, котра якраз проходила повз бійців. Червоний із розмаху заліпив їй підсрачника. Баба вилетіла разом із усіма своїми банками з автобусу на асфальт.

Пасажири посхоплювались з місць.

Синій погрозливо поводив битою. Червоний кричав до розпластаної бабці:

— Ідіотка недоношена! Вовчика хоронимо! Вовчика, пойми! Ти, чмо немощне, не стоїш і мізинця його. А це, блядь, із-за вас Стоматолог його замочив. Із-за вас, сук недорізаних.

Пасажири ошелешено всідалися на свої місця. Я продирався до виходу. Червоний заніс руку:

— А ти куда собрався? Часом не інсургент якій-то? — чомусь йому в голову влетіло дивне слово.

— Я на похорон. Мені сюди, — підходив я ближче. На відстань удару битою.

— Куда лізеш?! — червоний замахується, оцінюючи місце, куди прикластися.

— Стоп-стоп, — стримує його синій, — це ж задрот, я його знаю.

Червоний розминає пальці:

— Щас я йому вхєрячу і подумаєш потом, де ти його бачив.

— Стой, бля. Придурок. Вспомнив. Це Вітя Задрот, друган Вовчика. Вєчно з ним тусувався малим.

Проходжу повз синього. Червоний хапає мене за шкабарки і тягне до себе, відстань між нами, ніби хоче мене поцілувати.

— Слухай сюда, Вітя, — шепоче мені в обличчя, обдаючи пивним штином, — Єслі узнаю, що ти зі Стоматологом попутався, всі кішки на хєр випущу. Поняв?

— Угу, — зміг прошепотіти я, тамуючи шалене серцебиття.

— Ну от і маладєц. Дєду прівєт. Всьо, бабулі, адйос мучачос і шоби вас тут не видно.

Про перерозподіл Малівців тоді багато писали. Дискутували про межі місцевого самоврядування і локального безправ’я, яке «було відголоском державного хаосу», писали аналітики «Українського тижня».

Два місцеві міні-олігархи — єдиний стоматолог і хірург на всі руки ділив село з єдиним на весь район адвокатом. Кожен хотів відкрити комплекс, свою маленьку плазу, щоб і попаритись, і дівок вигуляти. Дід, мружачи око, називав це «війною за дом культури». Судові позови перемежовувалися спаленими хатами і відрубаними головами. Поки що худоби.

Війна була не оголошеною. Але відчутною.

Стоматолог із Адвокатом не просто скуповували землі, а й перекуповували цілі родини, переконуючи їх долучити свої вила до їхніх загонів швидкого реагування. «Пора вже навести порядок у цій країні», — закликав кожен із них.

З Вовою Багрянцем, з Вовчиком, як ми всі його називали, ми разом росли. Кожне літо було нашим.

Вовчик був правою рукою Адвоката. З доброго, але трохи пришелепуватого хлопця, який мав дев’ятеро братів і сестер, він перетворився на безконтрольне агресивне падло. Він став тією Фемідою з зав’язаними очима, яка була певна, що творить правосуддя. Хоча крім «бєспрєдєла» не знала нічого іншого.

Родину Багрянців у селі називали ледь не головною бідою та причиною всіх катастроф після розвалу колгоспу. Багрянці штампували дітей, спускаючи всі виплати дітям-чорнобильцям на горілку. Вовчик був найстаршим, і його дитинство закінчилося раніше за всіх. Живі гроші на харчі добував він. Там комусь на городі допоміг, там із колишнього табору при колгоспі здав на металолом деталі, тут забрав, що погано лежало на сусідському подвір’ї. Виклики дільничного, побої батька перемежовувалися першим сексом (про який ми всі і мріяти не могли) з удовілою дояркою, запахом клею «Момент» і першим алкогольним отруєнням. Прямо тут, у нашій халабуді, яку ми ліпили ще разом.

Коли дитинство здавалося безконечним.

А ми і наші батьки — безсмертними.

У закритій домовині несли мого друга. Хата Багрянців майже при самому в’їзді до села. Центральна вулиця, імені Незалежності, вела просто на кладовище. Сімейство Багрянців футбольною командою плелося за домовиною, яку несли бійці в різнокольорових спортивних костюмах. Найменші плакали. На обличчях старших — біль і туга. І стражденне бажання випити. Залити біль.

Мати Вовчика, тітка Марія, голосила і надривалась:

— На кого ж ти мене залишив? Куди пішов так рано? Все казав, мамо, не журіться. І як тепер? Яке сонце світить тобі, синочок? Яка свічечка дорогу сповіщає?

Серед Багрянців терся чоловічок, на зріст менший від усіх дорослих. Розгублена посмішка і зиркав на всі сторони. Це й був Адвокат. Він гладив по голові молодших, тримав за руку старших Багрянців. Цієї миті він був політиком, який показував усім — я не покину вас і ваших близьких, підтримаю ваші родини, жодні гроші, звісно, не втамують болі втрати, але ви їх отримаєте.

За домовиною тягнулася юрба, людей 30—40. Більше виглядало в шибки і підглядало крізь дірки в парканах. Кожен мав вирішити для себе — чи йти за тілом Вовчика. Очі і вуха Стоматолога відразу фіксують, хто переметнувся до Адвоката. А це — мінус сотня гривень прибавки до пенсії та мішок гречки, плюс — проблеми і зайві запитання.

Люди Адвоката йшли за домовиною і на плані села ставили хрести на хатах, від яких не було жодного представника на процесії.

Ми підходили до кінця села. Майже при самому кінці стояла хата мого діда. Біля воріт стояли заплакана мати і дід, який тримав шапку в руках, схиливши голову. Хата була майже біля кладовища, і вони мали тужливий вигляд.

Той, хто ставив хрести на плані села, розгублено поставив знак запитання на хаті Варецького.

Я не терзав себе слуханням проповідей про безсмертя душі. Підійшов до своїх. Дід мовчки потиснув руку. Мама поцілувала мене в щоку. Її ніс був мокрим.

У селі ніколи не буває нормальних смертей. Так ніби смерть веде власний список, кожного разу намагаючись спробувати новий спосіб убивства. Дядька Івана збила вантажівка, точніше знесла півголови боковим дзеркалом, коли він їхав на велосипеді. Тітка Маняша згоріла в сараї. Придурки Ваньо і Ланьо, брати, які паскудили моє дитинство, коли Вовчика не було поруч, розбилися на мотоциклі. Залізний штир, яка стирчав просто з асфальту, прохромив одному з них череп.

А самогубців і сама смерть не змогла би пригадати.

Ніхто не знав точно, як помер Вовчик. Але тіло його об’їли вовки чи лисиці. Звірі-плакальниці по-своєму обмили тіло.

У закритій домовині несли рештки. Частини тіла мого друга.

— Останнім часом він зовсім двинувся. Може, й передоз був. Хто зна? Він же на наркотики присів. Коловся. Чого сюди ще Стоматолога приплітать? — обурювалася мама, накидаючи мені вже третю повну тарілку налисників, — їж, давай.

— Дочко, не мели дурного, — прикрикнув дід.

— Завжди так, не мели, не мели. А правду знати ніхто не хоче. Що вам сказали, у те й повірили. Своєї голови нема...

— Дочко, перестань. Якщо хтось почує...

— І що вони зроблять? А? Батьку, а як же можна у страху жити? Взяли всіх за горлянку. Пани познаходилися.

— Дочко, нічо ти не знаєш, — захитав головою дід.

— Нічого? А те, що всіх нас повбивають, як бидло? А?

— Дочко, нічо ти не знаєш, — повторив дід, — Бачу, нічому ти так і не навчилася.

Дід повільно підвівся і пішов дивитися телевізор у свою кімнату.

— А ти чого вуха розвісив? А? Давай, млинці вже доїдай.

Маму непокоїла ще одна історія. Кілька днів тому в селі з’явилася незнайома чорна машина з київськими номерами. Повільний проїзд вулицею та намагання зав’язати розмову з Галчихою, продавчинею магазину «Волошка», відразу ж нашорошили всіх. Особливо маму.

Бо розпитували вони з-поміж іншого і про Варецьких.

— Галчиха каже, нічого такого. Це точно не люди Стоматолога чи Адвоката. Ті і так знають все про всіх. І просто беруть своє. Галчиха каже, відразу видно, що люди серйозні. Гебісти якісь, — мама зробила паузу, — синок, ти нічо такого не наробив? Може, хочеш щось мені сказати?

Вже зараз я знаю, що система «Астри» дала тоді збій. Один із небагатьох випадків, коли попередній відбір учасників семінару і збирання інформації про них не було проведено таємно.

Стоматолог і Адвокат так нашорошили селян, що будь-які чужинці відразу ж викликали підозру. І навіть купівля простроченого морозива «Три ведмеді» не могла надурити Галчиху. Хоча система і дала збій, але «Астра» вже мала своїх заручників. Про всяк випадок.

Я нічого не міг відповісти матері. І точно не пов’язував участі в «семінарі особистісного розвитку» з появою гебістів.

Ввечері краще було не потикати носа з хати. Поминки Вовчика закінчилися п’яним розгулом. Гармошка та аудіосистема в машині бійців у спортивних костюмах. По селу вили собаки. Мене ж чекав «Правитель» Макіавеллі. І ще один крок назустріч Семінару.

Тієї ночі мені вперше приснився Вовчик. Це був навіть не сон. Реалістична мандрівка у власні спогади.

Нам по 12 років. Той вік, коли ми почали будувати халабуди на деревах не для ігор у козаки-розбійники. Нам потрібна була своя територія. Сховок для секретів. У мене їх, щоправда, не було. Але у Вовчика їх вистачало на двох. Він притягнув цигарки і вчив мене курити.

Я повернувся в той день, про який ми з Вовчиком ніколи не говорили.

У тій халабуді ми роздивлялися перші порножурнали. Польські картинки з неграми і грудастими білявками. Я відчував особливу млість, для якої не дібрати слів. Того дня Вовчик не витримав, дістав зі штанів настовбурченого пісюна і почав його швидко пестити рукою.

— Дивись, ти теж так можеш. Балдьож.

Пізніше я зміг. І це було круто.

І вже дорослішим я думав, що, може, варто було би спробувати зробити це з якимсь хлопцем. Але сам боявся таких думок.

Пізніше ми лежали в халабуді, звісивши ноги з дерева. Тепло розливалося тілом, пахло деревом.

Перед очима стояли зображення з журналу.

— От і мені б таку. Ох, я б їй показав. Кожен день трахав би, — мрійливо казав я.

— Ну, і придурок, — піднявся на лікті Вовчик.

— В смислі? — я вже встиг образитись.

— Баби то таке. Да круто, але від цього, сука, і діти бувають. Глянь на моїх родаків. Але жизнь, сука, така коротка. Знаєш, скікі всього треба встигнуть.

— Вовчик, а може, не треба спішить? Ще стіки часу.

— Нє, Вітьок. Треба дєла дєлать. Як каже батя: «Поршнями двігать». Можна не вспіть.

— Та ладно, Вовчік. Часу ще завалісь, — ліниво потягуюсь.

— Може і так, — знизує плечима мій друг. — Но ти реально думаєш, що не умреш ніколи?

— Не знаю, — розгублено відповідаю.

— Здохнуть усі. І батя, і мамка. І дєд твій загнеться. І ми, сука, тоже. Так шо нада успіть.

— Шо успіть?

— Всьо, Вітьок.

— Всьо?

— Угу. Всьо, сука. Ну, або хотя б намутить еліксир від смерті, — задумливо говорить Вовчик і невміло підпалює цигарку. Закашлюється.

22

На ранок село виглядало, як після партизанської диверсії. У кожному подвір’ї розкидано листівки. Агітація Стоматолога. Обіцянка у 10 тисяч гривень за інформацію про вбивць Вовчика. Обіцянка, що «винуваті будуть покарані».

Селяни розпалювали печі агітацією, одним оком прочитуючи прокламації. Бійці Адвоката похмільно нипали хатами. Намагалися щось дізнатися, але навчені селяни вже давно варили їсти на вогні чужих обіцянок.

Ближче до обіду мала приїхати маршрутка на Київ. Якось неуважно попрощався з мамою і дідом. Слухав музику в навушниках і перебирав думки Гоббса. Однією рукою пригорнув маму. Відчув холодний ніс на щоці. Міцно потиснув дідові руку. Він, як завжди, широко посміхався ротом, повним золотих зубів. Особливою посмішкою, ніби він не переставав дивуватися, які ми молоді, чудні. Я вийшов за ворота, простував у бік хати Багрянців на початок села. Дорога, якою несли Вовчика, ніби відмотувалася назад.

Дід гукнув: «Бувай здоровий».

Мама мовчки перехрестила.

Більше я їх не бачив.

Дні до від’їзду на Семінар промайнули. Листування і переговори з викладачами, вибачення за те, що не відповідатиму на телефон.

Тексти Семінару злипалися в один згусток сенсів. Окрему думку вже було неможливо відділити від іншої.

Напередодні від’їзду подзвонила Влада і запропонувала зустрітись.

Ми зустрілись у тій кав’ярні, що і з Жорою. Знову та сама історія з середнім арифметичним наших статусів. Мої запаси закінчувалися, і «Пузата хата» була би найкращим варіантом. Але перед Владою я, як завжди, мав стрибнути вище голови.

Ми обійнялися. Вона підставила щоку для поцілунку.

— Гарно виглядаєш, — зміг сказати я.

Минув рік відтоді, як вона сказала: «Нам краще спробувати побути окремо».

— Дякую. Ти теж нічого. Поправився на пару кілограмів, — відповіла Влада.

Мене збуджував її запах.

— Що будемо?

— Я чогось би гаряченького.

Мене збуджував її голос.

— Може, тоді глінтвейну? — запитав я, розуміючи, що на чай офіціянту в мене точно не вистачить.

— Чому б і ні, — посміхнулась Влада.

Мене збуджувала її посмішка.

Я не міг нічого вдіяти з собою. Сила звички. Хоча ніхто з моїх знайомих не міг розгледіти в ній усього, що бачив я.

— Ну, розповідай. Що нового?

Я ненавидів її. Але хотів.

Я ненавидів себе за те, на кого перетворювався у її присутності. Я завжди говорив, ніби виправдовуючись за свою недолугість і недоладність.

— Що, нічого нового? — грайливо запитала вона.

Я не міг розказати їй про безсонні ночі, коли перечитував її довбані еротичні смски. І про дні, коли збуджено перечитував її давні і-мейли, що їх колись обіцяв їй видалити. Про три тижні на заспокійливих і тиждень стаціонару.

— Я бачу, що так і не дочекаюся від тебе новин, — роздратовано завела Влада.

За правилами нашої давньої гри, я мав почати виправдовуватися і прогинатись у піруетах вибачень. Стара звичка, чи то радше інстинкт, підказав правильні слова:

— Вибач, будь ласка. Просто все якось несподівано. І ти така гарна.

Вона знову посміхнулася. Задоволена тим, що її контроль над своїм Віто ще й досі є. І пульт дистанційного управління вмонтовано в мене.

— Все добре, — вона відразу ж обрала свою коронну інтонацію повелительки. І її метр п’ятдесят вісім зросту поступово досягав величі та розмірів справжньої топ-моделі.

— Як ти? Що нового? — за правилами гри я мав удавати, що нічого не знаю. Ніби не слідкую в соцмережах за її життям. І її родичі в п’ятому коліні не шукали моїх у третьому, щоби між іншим не обмовитися, що Влада одружилася. «Ви знаєте, так чудово і випадково. І закордон, що найцікавіше».

— Ну, я в Берліні.

— Вау! По роботі? Тепер економічні факультети відправляють на стажування за бугор?

Я далі клеїв дурня.

Влада, як і багато моїх притомних однокурсників-філологів, відразу ж вступила на вищу економічну освіту. Щоби був хоч якийсь шмат хліба, а не пусті слова.

Вона ніби добирала слова. Ніби боялася ранити мої почуття.

Все ілюзія.

Все обман.

— Я вийшла заміж.

Моя щелепа повільно відпадає.

— Так трапилося.

У мене вигляд, наче зараз заплачу.

— Він стоматолог.

Я ледь не зареготав цієї миті. І поламав би всю монодраму, розіграну Владою.

— Німець. Ми познайомились у скайпі.

І випадково у тебе з першого курсу над ліжком висів плакат із Александерплатц.

— Ганс? — питаю я.

— Тобто?

— Його звати Ганс? Мені снилося це ім’я.

— Штефан. Його звати Штефан. Йому 34. Він схожий на тебе.

Ніби це мене мало заспокоїти.

— Такий самий задрот? — всередині я веселився на всю.

Влада засміялася.

— Ні. Ну, хіба трошки такий зануда, як і ти.

Ми сміялися разом.

— Ніколи не думала, що зможемо з тобою просто так сидіти і про це все говорити.

— Угу. Тепер розумію, що ти хоч недарма німецьку вчила в школі.

Влада показала білі зуби. Які так хотілося поцілувати. І вибити.

Вона зняла чоботи і залізла з ногами на фотель. Спідниця задерлася.

Мене збуджували її маленькі пальці.

Я знову не міг дібрати потрібних слів. Можна було, звісно, запитати, як давно вона знайшла Ганса, тобто Штефана. Скільки часу вона обробляла його перед тим, як сказати мені: «Нам краще спробувати побути окремо».

— Він справжній чоловік, — сказала вона.

І разом із теплом глінтвейну тілом розлилася ненависть. Всі невимовлені образи і прокльони. Всі її кпини і звинувачення.

— Біля нашого будинку стоїть причеп. У цьому причепі турок цілодобово готує кебаб і торгує пивом. Для мене він варить справжню каву. Запах від неї летить районом. Ніхто не вірить, що цей кебабник вміє таке робити. І тоді ми говоримо. Він навчався у нас, тут, у Києві. В Богомольця. Хірург. Ти бачив би, як він м’ясо шинкує, — посміхнулася Влада. — Кілька років тому землетрус знищив їхнє поселення. А він був на заробітках у Берліні. І не зміг повернутися, щоб їх поховати, — Влада робить ковток червоного пахучого вина. — Не було кого ховати.

Вона вдивляється в келих, за всіма нашаруваннями косметики і захистом маніпуляцій я нарешті бачу дівчинку, в яку закохався чотири роки тому.

— Віть, — вперше за багато часу вона називає мене не Віто. Віто, як Віто Корлеоне, хрещений батько. — Віть, я хочу нормального життя. Стабільності. А не цього, — рукою вона обводить зал, — ти ще й досі живеш своїми казками. Ілюзіями.

Вона піднімає очі та дивиться на мене:

— Ти хоч уявляєш, скільки разів я чекала тебе після пар? Щоби ти мене зустрів.

— Влад, ми ж розійшлися. Ти сказала, що нам краще...

— Я знаю, що я сказала, — перебиває вона. — Я чекала від тебе вчинку. Розумієш? Що ти відірвеш дупу від стільця і зробиш щось справжнє!

— Як мужик? — іронічно перепитую.

— Як мужик, — вибухає Влада. — Я взагалі не знаю, як ти збираєшся жити. Що дали тобі всі твої Нобелівські лауреати? І сербська твоя на додачу? Ти бачиш, що за світ за вікном? Хоч щось розумієш?

Влада виграла. Вона завжди вигравала.

У кінці кожної нашої гри я завжди був змішаний із гівном.

Стертий у порох.

Я попросив рахунок.

Офіціянт із останніх сил стримував посмішку.

— Зрозумій, я за тебе переживаю. Хочу, щоб тобі краще було.

— Угу. Дякую. Буду працювати, — як маленький тримав оборону, чекаючи на рахунок.

Офіціянт приніс рахунок. 75 гривень. 5 гривень за додатковий мед. Я відкрив гаманець. Там 71 гривня і два жетони на метро.

— Влад, у тебе не буде 5 гривень? — знічено запитав я.

Вона закотила очі.

— Завжди у тебе так, Віто. Завжди. Як не срачка, дак пердячка.

Влада поклала 20 гривень до моїх 70 і посміхнулася офіціянтові:

— Решти не треба.

Я розгублено подав їй шубку. Вона підійшла до мене. Подивилася знизу вгору і притягнула до себе. Різко чмокнула в щоку. Як самець, котрий мітить територію. Чи фермер ставить своє клеймо.

— Не переживай, Віто. Все якось наладиться. Мамі й дідусю вітання.

Вийшов на вулицю. Зачиналася чергова заметіль.

Я хотів відчути свободу від Влади. Повну свободу від усіх.

Але я був малою безвільною пригорщею попелу.

Від метро я добирався пішки. Брів крізь заметіль, як живий мрець.

21

Вночі піднялася температура. Промочені ноги і любовні переживання не сприяють нормальному стану.

Мене лихоманило. Голова йшла обертом, і в калейдоскопі примар крутилися голови Вовчика, Влади, мами, дідуся, Жори і Галі. Влада звивалася у неймовірних позах із Галею. Жора підглядав за ними.

Вовчик лежить у відкритій домовині, його обличчя пошматоване тваринами. Чую його шепіт:

— Давай, ти зможеш теж. Зроби хоч щось. Хоч якийсь вчинок. Давай.

За мить він встане з домовини.

Будильник розриває ранкову тишу.

Будильник розриває ранкову тишу. Той останній день перед від’їздом я бачу у двох вимірах. Ніби в кіно екран ділиться на дві половини. В одній я безтурботно збираю речі та вишкрябую з усіх сховків останні копійки. Часом фальшиво щось насвистую. Кілька разів падаю в ліжко — температура валить з ніг.

З другої половини екрану я дивлюся на себе зі сторони. І намагаюся докричатися до себе: «Отямся! Куди ти зібрався? Для чого? Що ти знаєш про цих людей? Подумай про наслідки!»

Дивно, як ми не розуміємо свого життя. Не можемо задуматися, куди рухаємося.

Мені не було куди повертатися. У мене був єдиний шанс.

Нічний потяг віз мене з Києва до Львова. Я пив пересолоджений чай із дрібкою лимону, дочитував останні тексти Семінару — Сартр і Вацлав Гавел були кращою компанією, ніж двоє заробітчан-хропунів, які повпивались і валялися на верхніх полицях. Потяг віз мене, і моє життя зникало. Віддалялося.

За наступні сім днів було збудовано мій новий світ.

Чи кращий?

Не знаю.

«Від автобусної зупинки в Замурі треба пройти три кілометри в глиб лісу, доки не починається паркан. Якщо втрапиш на правильну стежку, то вздовж паркану праворуч 700 метрів. Там дірка в огорожі тощо» — рекомендації сталкерам-початківцям, що їх я видобув на форумі «Таємниці нашого краю», в теорії виглядали досить легко.

На практиці перше весняне потепління і слабкість у всьому тілі перетворили шлях до Терновців на суцільне пекло. Хоча шлях до приватного пекла, мабуть, сам повинен бути пеклом.

Гугл про Терновці не знав майже нічого. У радянський час — закрите режимне селище, що перебувало на самообслуговуванні. Чи ядерні випробування, чи збір розвідданих — жодної певності, самі лише припущення.

Сьогодні Терновці були чи не єдиним закритим селищем, що зберігало свою автономність.

Зрозуміло, це був ласий шматок для екстремалів. Одначе далі буферної зони за парканом мало кому таланило дійти. Їх завертали військові мобілізовані загони.

Ось і все. Вся інформація, яка в мене була. Точніше, яку давала «Астра-Україна». Як виявилося згодом, «Таємниці нашого краю» були проектом pr-підрозділу Фонду. Вони контролювали всю інформацію.

Чого вони не могли контролювати, так це древній картковий каталог бібліотеки, в якій я виріс.

Пошук по каталогу і перевірка перехресних покликів постійно повертали мене до двох джерел. Радянського видання 70-х років «Недитячі казки для дітей старшого шкільного віку», упорядники Мамишева та Шерман, і до книги Юрія Винничука «Містичні казки Львівщини». Перша, точно, була колись культовою штукою, що заміняла радянським дітям усі можливі жахастики і трилери. Правдиві версії відомих казок, позбавлені зайвих ретушувань для слабкої дитячої психіки, розцвітали відірваними головами, з’їденими пальцями і забитими в серця відьом кілками. Книга Винничука була переосмисленням радянського видання з додаванням галицької автентики, гумору і недитячого натуралізму. В одному книги збігалися — в Терновцях водилася нечиста сила, і пілігрим звідтіля вже не вертався додому таким, як був. По краплині життя полишало його.

Як завжди, казка наблизилася до реальності.

Щоправда, ніхто не міг знати, що реальність буде такою жорстокою.

До Замура автобус доповз ближче до обіду. Замур був типовим містечком біля великого міста, золотий пил від сяяння якого проглядався у кожній недолугій вивісці, що обов’язково була «VIP» або «Гламур». Або і перше, і друге, і ще щось третє.

Я брів центральною вулицею, орієнтуючись за GPS, купленим на останні копійки. Вхід до нічного клубу «Chicago» проходив крізь дитячий майданчик з розкиданими порожніми пляшками і використаними презервативами. Далі пивбар «New Замур», за ним «VIP-перукарня Діана» з виліпленим міні-Сфінксом, що оберігав спокій гусей, які скублися під ним.

Вже на виході з Замура виростали котеджі, бані, більярди, борделі. Що ближче до траси, то більшим і розкішнішим ставало все. Бабці сиділи вздовж траси, продавали консервовані гриби. Гриби були такі великі, що нагадували заспиртовані в банках ембріони з кунсткамери. Бабці з задоволенням гріли кістки під першим весняним промінням. Розглядали дивного чужинця, який брів із рюкзаком і постійно звірявся з прибором, що верещав «Продовжуйте рух за маршрутом».

Йшов трасою. Час від часу, розбризкуючи бруд, пролітали джипи та фури.

Подзвонила мама. Сказала: дідусю гірше, Адвоката не видно, Стоматолога не чутно. Сказав: їду до друзів за місто на кілька днів.

— Не хвилюйся, якщо не ловитиме мережа.

— Гаразд, синку. Багато там не пий. І відпочинь гарненько. Бережи себе.

— Угу, мам. І ти теж.

І ти теж.

Ближче до п’ятої я, нарешті, доплентався до потрібних координат у лісі. Всюди лежали кучугури снігу. Втома перетворилася на тупе бажання, щоби це все швидше закінчилося. Я не хотів Семінару.

Жодних довбаних таємниць і знань.

Півцарства за чашку чаю.

Кілька разів доводилося зістрибувати зі стежки. Повільно і тяжко крізь грязюку та ліс, наче сталеві ведмеді, продиралися позашляховики. На задніх сидіннях сиділи знервовані власники. Охоронець з водієм, як завжди, втілювали саме терпіння. Як я правильно здогадався, то були інші учасники Семінару. І єдиним орієнтиром для них були підказки форуму «Таємниці нашого краю».

Близько восьмої зникло покриття мобільного, GPS втратив зв’язок із супутником. Я лишився сам.

Тільки тупо йти вперед.

Фальшиво наспівував пісні, розганяючи зайві думки і жах перед нічним лісом. Часом таланило вийти на колії, прориті джипами. Але вони розходилися манівцями і кружляли, заплутуючи, а не підказуючи дорогу.

Казки про нечисту силу вже не здавалися вигадкою. Дивні тіні покручених дерев танцювали довкруги. Оманливе тріскотіння. Ставало дедалі холодніше. Лютий не віддавав березню свої спірні території. У мить повної тиші вчувалося механічне дзижчання, ніби невидимі механізми простягали до мене щупальця. Обмацували мою тінь. Здавалося, це тривало вічність. Годинник на телефоні показував, що минуло лише 20 хвилин. Час і простір розтягувалися, конденсувалися. Були в’язкими, осяжними, чорними.

Ще по 20 хвилинах я наштовхнувся на сітку огорожі. Якби вона була під струмом, я дістав би добрячий розряд. А так просто роздряпав руку. Пам’ятаю, я тоді посміхнувся і чомусь подумав про першу пролиту кров.

Інтуїтивно повернув праворуч. 700 останніх метрів до дірки в огорожі. Сталкер-невдаха. Маленький хлопчак із казки, котрий розбризкує кров по землі, ніби крихти хліба, щоби знати дорогу назад.

Суцільний морок. Лівою рукою перебираю сітку. І вже не чую ні дзижчання. Ні тріскотіння.

Відчуваю, як піднімається жар. Виснажене тіло, голова йде обертом. Повертається лихоманка.

Боюсь вдивлятися в темряву, аби лиш не побачити обличчя Вовчика. І тих, хто з’їв його обличчя.

Падаю і повзу. Єдина болюча думка пульсує: «Все в жопу. Все в жопу. Не хочу. На хер!»

За кілька хвилин намацую дірку в огорожі. Принизливий портал в інший світ, який я переповзаю на колінах.

Жодна Аліса не відчувала такого щастя, коли падала в нору кролика, як я того вечора.

Болісна мандрівка в задзеркалля.

Піднімаюся з колін. Проходжу кілька метрів по газону. Продираюся крізь ряди дерев. І опиняюсь на яскраво освітленій алеї.

В ряд стоять припарковані автомобілі для гольфу. В кожному авто водій. До мене підходить дівчина з обкладинки, і я встигаю подумати, що фотошоп уже існує і в реальному житті.

— Ми раді вітати вас у заміському котеджному містечку Admiral. Пане Вікторе, водій проведе вас до вашого номера. Приємного перебування, ми про вас потурбуємося, — всміхається мені глянцева дівчинка.

І перед тим, як втратити свідомість, пролітає лиш одне питання:

Як мені це вдалося?!

20

Прокинувся у величезному ліжку, жорсткому, як барабан. На вішаку розвішано мої вже чисті речі. Температури і втоми ніби й не було. Халат, одноразові білі капці, зубна щітка, простирадла, вішаки, пульт від кондиціонера, килимки у ванній — на всьому, просто на всьому червоні логотипи літери «a». Закручений хвіст надавав літері одночасного дивного поєднання слов’янського Азъ та електронного @. Немов натякаючи: «Ми шануємо традиції, але MacBook нам усе ж рідніший».

Все імітація.

Все ілюзія.

Вікна виходили на алею. Розташування котеджних будинків типу «альпійське село» (як підказували буклети коло ліжка) нагадувало планування піонерського табору. Одначе ландшафтний дизайн і все довкола натякало, що піонери вже давно перетворилися на партійних босів.

Під дверима чекала таця зі сніданком — апельсиновий фреш, теплі тости, смажене яйце, бекон і кава. Класичний західний варіант.

На рецепції сиділи три чи чотири красуні. Концентрація сексуальності на квадратний сантиметр простору просто зашкалювала.

— Ми раді вітати вас. Ви вчасно. Учасники Семінару вже збираються. Прошу сюди, — сказала одна, а я, поки там що намагався знайти хоч би п’ять відмінностей між ними. Та все одно виходила суцільна пляма сексуальностей.

Дівчина ще раз посміхнулась і показала рукою в бік конференц-залу.

— Так-так, дякую.

Ступаючи багряною доріжкою, як по застиглій крові, я пройшов до конференц-залу. У центрі круглий стіл, великий рівно настільки, щоби створювалося відчуття величі, але заразом і тісного кола між учасниками Семінару.

На столі вирізьблена емблема «Астри» — зірка, чиї кути вистрілюють своїм сяйвом в учасників.

За столом уже займали місця. Кілька знайомих облич молодих політиків, які час від часу виринали у стрічці фейсбука. Більшість з присутніх у костюмах, дотримуючись чи то протоколу, чи то звички. Кілька жінок у спідницях. Я був серед небагатьох, просто вдягнених у сорочку. І, точно, молодший за всіх присутніх років на 7—8.

Кожен поклав біля себе роздруківки з текстами. Дехто тримав планшети.

Чи був цей світ задзеркаллям? Чи вищим світом? Не знаю. Але він точно був іншим.

Відчувалася напруга. Досвідчені топ-менеджери, бізнесмени, політики, які пройшли десятки тренінгів і семінарів, перемовлялися побіжними поглядами та приязними посмішками. Перші кілька хвилин розставили акценти симпатій. Усміхнена білявка з солодкими ямочками на щоках сиділа навпроти, і ми розуміли, що на кава-брейку нам не уникнути розмови. Невидимі потоки симпатій і ненависті циркулювали залом.

Я прочитав усі тексти. Однак не побачив системи. Чому вони? Для чого вони?

У високого і прямого, як жердина для стрибків у висоту, чоловіка в окулярах із круглими скельцями був вигляд: «Боже, куди мене занесло! Невже з цими придурками доведеться провести цілий тиждень?»

До залу ввійшли троє. Один із них явно був тут головним. Двоє інших — хлопець і дівчина — мої однолітки.

— Юхим Євгенович Шпігель, директор фонду «Астра-­Україна», — він мав вигляд гарвардського професора, у будь-якому пострадянському містечку його точно розпізнали б як закордонного туриста-інтелігента. Йому ледь-ледь за 60, вигадлива борідка хитрими звивами переходить у вуса, піджак у клітинку, кутик носової хустки в кишені та краватка-метелик для завершення образу. — Дозвольте представити вам Дениса та Ірину. Вони — ваші модератори. Але про це трохи згодом.

Хлопець і дівчина сіли до стола. Юхим Євгенович лишився стояти і обводив поглядом зал із ласкавою посмішкою.

— Ми раді вітати вас на шостому семінарі «Астра-Україна». Кожного разу ця хвилююча мить, коли треба кількома словами сказати найважливіше, — він зробив паузу і повів далі, — семінар «Астра-Україна» має на меті підтримку демократичних цінностей у суспільстві, що перебуває на етапі становлення. Наша ціль — створення продуктивного діалогу між лідерами різноманітних сфер. Діалогу, заснованого на принципах відповідального лідерства. Що ми розуміємо під відповідальним лідерством? У сучасному глобалізованому світі, що зазнає динамічних змін і нових викликів, побудова суспільства повинна засновуватися не на особистому зиску і преференціях, а на усвідомленні важливості розподілення загальнолюдських цінностей.

Згодом я сам не один раз промовляв цей текст перед різними аудиторіями, але, здається, кожне його слово того дня прошивало нашу свідомість.

Юхим Євгенович іще раз посміхнувся. Учасники Семінару слухали, дехто робив нотатки. Дивним чином циркуляція емоцій змінила свій склад. Кожен відчував свою належність до чогось більшого. Глобального.

— Фонд «Астра», як ви, можливо, вже знаєте, був заснований у 1850-х роках в містечку Астра, в Новій Англії. Маленькій пагін виріс сьогодні у глобальну мережу фондів «Астра» в різних країнах. Фонд «Астра-Україна» було засновано на початку 2000-х відомим українським меценатом, чиє ім’я краще не будемо називати, з огляду на його скромність. І останнє.

Майже невловима тінь зміни модуляції в голосі Юхима Євгеновича змусила всіх знову зібрати всю увагу.

— Багато ваших претензій стосовно доїзду сюди, в наш Admiral, — він вимовив назву з підкресленим американським акцентом, — лишилися невимовленими. Або навпаки — дуже гучно вимовленими, — він зробив ще одну театральну паузу, — одначе, прошу зрозуміти, це заради вашого блага. Занурення в атмосферу Семінару неможливе без відриву від цивілізованого світу. Пробудження вашого прихованого потенціалу неможливе без проходження випробувань. Плюс до цього у вас з’явилося ще щось, що об’єднує вас усіх.

Офіційну частину закінчено. Але того разу він додав:

— В особливих випадках ми створюємо умови, за яких учасники спеціальних семінарів добираються до пункту призначення у незнайомій країні, без мови, без підказок. Все заради спільності. Єднання. Минулого разу це була точка на Північному полюсі.

І це було правдою.

— Вдалої вам роботи, колеги! Денис і Ірина розкажуть подробиці. До зустрічі!

— Доброго дня! Мене звати Ірина, і я модератор.

Денис посміхнувся.

— Вітаю, мене звати Денис, і я анонімний модератор.

Заздалегідь підготовлений жарт про анонімних алкоголіків розрядив ситуацію.

Денис, повнуватий хлопчина під 30, затягнутий у тіснуватий светр, з-під якого виглядав комір білої сорочки. Денис належав до того типу людей, котрі завше мають свій особливий запах, який неможливо ні відмити, ні відчистити.

Початок дня, а на светрі вже з’явилося кілька плям.

— Багато хто з вас, якщо не всі, з великою недовірою думають, що тут відбуватиметься і для чого ми зібралися, — Денис зробив паузу, копіюючи манеру Юхима Євгеновича, — відповідь на всі ваші запитання одна — ми будемо говорити.

Денис посміхався щиро. Кутики вуст піднімалися, а щелепа автоматично висувалася вперед, як у чужого з однойменного фільму.

Здивування на обличчях учасників, і невимовленим зависає питання: ми що, просто будемо говорити? Ця вся конспірація, нагнітання таємничості, секретні служби — все заради балачок про філософію?

— Ідея семінару — вільне обговорення текстів, що ми вам надіслали, — слово взяла Іра, — окремо вони, звісно, мають беззаперечну цінність. Але вилаштувані в такій послідовності й у своєрідному інтелектуальному марафоні, який ми з вами починаємо, вони матимуть свій ефект.

Складно описати перше враження від Іри. На нього миттєво накладається багато інших спогадів, відчуттів.

— Правила нашого обговорення прості. Коли ви хочете щось сказати, то піднімаєте руку. Модератори, тобто ми, записуємо ваше ім’я в чергу. Коли настає ваша черга, ви говорите. Але ваша репліка обмежена 45 секундами. За чим слідкуємо теж ми, — Іра подивилася на Дениса, передаючи йому слово.

— Коли ви говорите, то звертаєтеся до всієї групи, а не до когось персонально. Не замикаєтеся на комусь одному. Це має бути рівна розмова всіх із усіма. Коли ви говорите, то не покликаєтеся на свій авторитет. Приміром, я, як провідний юрист провідної фірми, кажу вам з власного досвіду і т.д. Це — не наш варіант.

Складно згадати своє перше враження від Іри. Пам’ятаю лише, як мене здивувало, наскільки рівно вона тримала долоні.

— Отже, підсумуймо, — вперше посміхнулася Іра.

Ми записували правила і вже були скореними, готовими до вкидання інформації.

Іра загинала пальці:

— Отже, правило піднятої руки. Черга. На репліку 45 секунд. Обговорення відбувається з усіма. Без покликів на свій авторитет. І, так, 45 хвилин на один текст.

Важко згадати своє перше враження від Іри. Жінки, яка змінила моє життя.

— Тепер пропоную зробити паузу на маленьке знайомство. Ми вже більше години разом, а ще не знаємо одне одного, — Денис удавав розгубленість, наче до цього не читав наших досьє зі звітами служби безпеки включно, — біля кожного з вас є аркуші паперу і маркери. Напишіть, будь ласка, свої імена і давайте знайомитися.

По двох хвилинах круглий стіл перетворився на імітацію представницького засідання учнів молодших класів. Серйозні жінки писали свої імена червоним маркером і виводили сердечка. Чоловіки писали синіми і зеленими маркерами, вибудовуючи гострі кути своїх записаних імен.

— Гаразд. Почнімо з мене. Денис, 28 років. Освіта юридична. Зараз працюю за спеціальністю. Захоплююся фотографією.

— Вітаю всіх іще раз. Ірина, — вона мимоволі показала рукою на табличку зі своїм ім’ям. — 29 років, хімік за освітою, але наразі працюю в медіа. У фонді вже 3 роки.

Ми уникали назв конкретних фірм, закладів, де працюємо. Приховували свої прізвища. Минуле лишалося позаду. Ставало неважливим. Всі були рівними, просто учасниками Семінару.

Мене це влаштовувало. Я був просто Віктором, який запускає власний освітній бізнес.

Білявка навпроти виявилася піарницею у лідера ринку з виробництва чаю. Був там і політик правлячої партії, і лисуватий режисер кіно, і патріотичний художник середнього покоління, менеджери найвищих ланок, головний редактор одного зі знаних тижневиків, голова обласної адміністрації, відомий кардіохірург та інші. Всього 21 учасник.

Часом хтось жартував, і ми ставали трошки ближчими.

— Дякуємо всім. Ми починаємо Семінар.

19

— Тема перша. «Природа людини». Текст перший. «Політика» Аристотеля, — оголошує Денис.

Краєм ока спостерігаю за іншими. Хтось зробив старанний конспект із основними тезами і цитатами, хтось — нотатки у планшетах. Хтось, як я, розставив на роздрукованих сторінках знаки оклику та примітки Nota Bene. Але було кілька тих, хто мав цілком чисті аркуші — які або не читали текстів узагалі, або все тримали в голові.

— Хто хоче почати? — запитує Іра. Вони тримають годинник і чисті аркуші, на яких незабаром запишуть наші імена.

— Можна я, — тягне руку режисер Алік, — Аристотель піднімає дуже важливі проблеми. Вони актуальні і для нас. Ось тут він пише, — Алік забігав очима по аркушу. — Так, ось тут. Він говорить про розподіл людей на тих, хто владарює і панує, і на тих, хто підкорюється. Хазяїн і раб. Аристотель каже, що такий симбіоз взаємовигідний — і для раба, і для пана.

Алік замовкає. Зависає пауза. Всі звикають до правил, формулюють власні думки. І привчаються говорити лише найважливіше.

Піарниця піднімає руку:

— Нехай уже я, якщо всі соромляться.

— Прошу, Ніно.

— Аристотель говорить про природність такого стану речей. Алік гарно впіймав потрібну фразу. Про взаємовигідність стосунків між рабом і паном, нами і системою. Мене взагалі цікавить, чи можемо ми вийти за рамки сучасної системи? Чи ми зациклені, закриті для перемін?

Ніна замовкає.

— Дивно, але майже відразу виникає проекція на сьогодні, — бере слово Павло, редактор, — Ми вже наче і читали ці тексти. Або принаймні чули про них. Але наскільки актуально вони звучать. Аристотель позбавляє людину вибору і заганяє її в рамки. Він називає «нелюдом» того, хто перебуває поза соціумом. Або ж божеством. Тим, хто знаходиться понад усім.

Семінар набирає свою динаміку. Ритм. Визначаються лідери групи — Павло і Петро, проект-менеджер, той, в окулярах із круглими скельцями, який із виглядом сноба критикує все. Одначе вони доповнюють один одного і рухають розмову вперед.

Відчуваючи, що перші 45 хвилин добігають кінця, піднімаю руку. Доходить моя черга.

— Ми дуже далеко відійшли від Аристотеля в нашому обговоренні. Не хочу показатися занудою і теза про генетичну закладеність рабства в нас у крові мені видається цікавою, — фізично відчуваю, як спливає час, ліплю слова одне до одного і відчуваю увагу аудиторії, — та я хотів би повернутися до початку.

Шелестіння сторінок.

Читаю цитату, обведену на самому початку тексту:

— Всяка держава є певним об’єднанням, а будь-яке об’єднання утворюється для певного щастя.

— Час, — каже Іра і посміхається мені.

Щастя попереду.

І горе теж.

Робимо паузу. Офіціянти наливають чай і каву в порцелянові горнята з логотипом «Астри». На денці — логотип «Адмірала».

Канапки і закуски — неймовірні. За апетитом і намаганням узяти всього по шматку, все інше вже не таке важливе.

Всі розбилися на окремі групки. Обговорюють спільних знайомих, жартують. Хочу поговорити з Ніною, шукаю поглядом Іру. Але не наважуюсь ні на що. Крім іще однієї порції кави.

«Точний виклад православної віри» Іоанна Дамаскіна відразу виводить нас на розмову про релігійний світогляд. Як Отці Церкви своєю певністю і всезнанням закладали основи сучасної церкви. Петро розповідає про особливий тип американської психологічної травми — виховання в католицизмі та вражаюче зображення пекельних мук. У дитячу психіку закладаються жахи на все життя. Видіння, що переслідують кожен крок дорослого життя, кожне прийняте рішення.

Говорили про страждання людське, та найцікавіше починалося, коли зачитували слова самого Дамаскіна. Як із землі Господь створив тіло і душу розумну і мислячу надихнув. Як створив Він людину з двоякою природою — як середину між величчю і нікчемністю, духом — щоб людина лишалася незмінною і прославляла Його, плоттю — щоби страждала і, страждаючи, пам’ятала, хто вона.

Дамаскін говорить про природу людини, ніби роздивляється її в розтині. Відділяючи тіло від душі, прискіпливо вдивляючись, чим вони є.

Семінар увійшов у свій ритм. Здається, розмова захопила всіх. Кожному було що сказати. Черга за словом ставала чимраз більшою. Репліки — коротшими, логічнішими, ємнішими. Модератори задоволено посміхалися.

Між нами циркулювала невидима енергія, якій Дамаскін чи хтось із Великих мертвих точно дав би назву. Мені здавалося, я починав розуміти ідею, закладену в символі «Астри», — багатокутна зірка, з якої вся енергія стікається в осереддя і тоді знову з шаленою віддачею повертається.

Але, як завжди, я помилявся.

Я помилявся і вже згодом у «Левіафані» Томаса Гоббса знайшов іще одну підказку. Та цього разу це була підказка не про влаштування світобудови чи суспільства. Це була точна вказівка, як можна вбити «Левіафана».

Ми говорили про Гоббса і його працю. Іра, яка, крім наших імен, не вимовляла нічого, звернула увагу, що для Гоббса біблійне чудовисько Левіафан — це сила, що принижує людину. І, як ми знали самі, Гоббс використав цей образ для опису потужної держави.

Ми говорили про його ідею війни всіх проти всіх. Про її одвічність і незмінність. Гоббс кількома штрихами дає загальне уявлення про найважливіше. Три причини військових сутичок: суперництво, невпевненість, прагнення слави. Перша змушує людей воювати задля наживи, друга — заради безпеки, третя — задля репутації. Гоббс називає війною і відтинки часу між війнами, коли відчутною є воля до битви. Чого не сказав Дамаскін і про що попередив Гоббс: «Людина — це тварина, яка заради блага перебуває у невпинній війні».

Коли я розпочав свій похід проти «Астри», то часто згадував його слова: «Сила і підступність є на війні двома головними чеснотами».

В останні хвилини обговорення ми зачепили початок тексту. Йшлося про загальну рівність усіх перед усіма. Пам’ятаю, Ніна зачитувала ці рядки:

— У найслабшого достатньо сили, аби вбити найсильнішого. Чи то завдяки таємній махінації, чи то об’єднавшись із тими, кому загрожує така небезпека, як і йому.

О так, Гоббсе, сучий сину, я так і зробив. Чуєш, я так і зробив.

— Чарльз Дарвін, «Походження людини і статевий відбір», — м’яким голосом оголошує Іра.

Уривки з праці Дарвіна — чи не найбільш очевидна підказка про суть «Астри». Відповіді лежать просто на поверхні. Але ніхто їх не помічає. Затуманений зір і енергетичні потоки приховують істину.

Натомість говоримо про походження людини. Про нас.

Більшість, здається, підтримувала ідею походження людини від «певної менш високоорганізованої форми». Двоє-троє — релігійну концепцію створення світу Всевишнім, серед них і депутат. Єдине, що змогло трохи підважити їхню впевненість, — моє запитання про кістки динозаврів.

— Що робити з ними? Вірити, що це кістки прадавніх зміїв? Чи просто огидні докази присутності Диявола? — запитував я їх.

— Не замикайтеся. Вікторе, говоріть до всіх, — поправляли мене модератори.

— Гаразд. Перепрошую. Коротше, як бути з цим? — роблю паузу. — Це питання до нас усіх.

Кілька посмішок підтримки. І Ірина також. Треба буде до неї точно підійти.

І тоді Марина сказала:

— Поки дійшла моя черга, я й забула, що хотіла сказати тоді. Віктор усе збив. Про динозаврів точно не знаю, що з ними робити. Але Дарвін мене бентежить. Оця його ідея про те, що людина і всі ссавці — нащадки спільного пращура, сумнівна вона якась.

— Ніно, прошу, — сказав Денис.

— Я теж, власне, вже не хочу говорити, про що хотіла до цього.

Тієї миті було сформовано групу. Єдиний інтелектуальний організм, в якому персональна думка вже була не такою важливою. На першому місці — інтереси всієї групи. Колективний організм, який складався з нас. І годувався нами ж.

— Я хочу продовжити думку Марини. Я просто не можу повірити в усю цю еволюцію та мільйони років розвитку Землі, повірити в те, що ми всі походимо від якоїсь супервитривалої та живучої риби. Ось як у Дарвіна: «Від певної істоти, типу амфібії; ця тварина, своєю чергою, походить від певної тварини, типу риби. У сутінках минулого ми можемо розгледіти, що древній пращур усіх хребетних повинен бути водяною твариною, яка мала зябра, була гермафродитом і в якої найважливіші органи тіла, як, приміром, мозок і серце, були недосконалими або зовсім нерозвинутими».

Час вичерпався, але модератори не зупиняли Ніну.

— «Ця тварина з усіх відомих форм, радше за все, була схожою на личинок теперішніх морських аспідій».

— Дякую, — сказав Денис.

— Як у це можна повірити? — запитала Ніна.

Все вигадка.

— Ми зрозуміли.

Все ілюзія.

— Пропонуємо зробити перерву на годину.

— Так, думаю, обід мені зараз не завадить, — відповіла Ніна.

Обід проходив не в залі ресторану, а у видовженому коридорі, під стінами якого було розставлено барні стійки. Жодних стільців. По центру проходу столи ломилися від салатів під різноманітними соусами, смаженої картоплі, кількох видів м’яса і риби.

Відсутність стільців створювала ділову атмосферу. В учасників численних симпозіумів і семінарів увімкнувся офісно-діловий режим. Їжі та майстерності шеф-кухаря ніхто, крім мене, не віддавав належного. Розмова і довбаний тім-білдінг були понад усе.

З приязними посмішками Петро і Павло переходили від стійки до стійки, закріплюючи свій статус лідерів групи. До мене кілька разів зверталися, підбадьорюючи як наймолодшого.

Розмови за їжею особливо не запам’яталися. Крім хіба однієї, коли Марина продовжила обговорення Дарвіна. Поглинаючи хрустку смажену картоплю, вона говорила про регулювання народжуваності.

— А що у нас? Народжують кому тільки не ліньки. 50 тисяч виплати. Ясно, що самі лишень алкоголічки й народжуватимуть. Це ж який бізнес для них.

Мені згадалося відразу бурне сімейство Багрянців. І їхнє виховання дітей за суворим природним відбором — хто сильніший, той забирав більший шматок, хто слабший — міг сконати від голоду та байдужості інших.

— У Дарвіна чітко прописано: думай, що робиш. Думай, з ким народжувати зібрався. Роби селекцію. Головою думай.

— Тобто, в кохання ти не віриш? — запитала Ніна.

Марина на секунду замовкла:

— Зрозумій, тут не в коханні справа. А все заради того, щоби робити здорових дітей. Китайці он селекцію таку роблять, що ого-го. Хоча Дарвіна, мабуть, і не читали. Своїм розумом дійшли.

— Тобто селекцію? — перепитав Алік, вмочуючи в каву вже десятий коржик, випечений у формі літери «а».

— Тобто? Тобто дають можливість народжувати тільки тим, хто має вищу освіту і достатню кількість житлової площі. От нам і тобто. А у Дарвіна ж усе прописано.

Семінар по-різному змінював долі людей. Ламав їх. Хтось роздав свої статки на благодійництво. Інші започатковували освітні й соціальні проекти. Хтось ставав революціонером. Дехто сприймав слова Великих мертвих як інструкцію до дії. Марина була серед таких. Вона зачала від племінного самця, мачо під метр дев’яносто. Його цікавив тільки секс, її — біологічно цінна сперма. Марина народила і скинула дитину на своїх батьків. І далі продовжувала зустрічатися з хворобливим ботаном, який сором’язливо читав їй вірші Ліни Костенко. Щоправда, видаючи їх за свої.

Після смачного обіду посмішка Дениса вже не так дратувала. Іра скромно сиділа поруч із ним.

— Сьогоднішню частину обговорень закінчено. Принаймні, її офіційну частину. Графік роботи Семінару спеціально складено, щоб лишався час для ваших обговорень усередині групи.

— Так, для нас дуже важливо створити відчуття вашої належності до команди. Для цього маємо для вас додаткове завдання.

Денис посміхнувся, ніби перепрошуючи у нас за Іринину недолугість.

— Звісно, це завдання має ще й іншу мету — розкриття вашого креативного потенціалу. Його вивільнення, так би мовити.

Іра ніяково кивнула головою і ніби ще поменшала.

— Разом із текстами для обговорення ми надіслали вам п’єсу Софокла «Антигона». Сьогодні в нас понеділок, друга половина дня. Ми розраховуємо, що в суботу, ввечері, ви покажете власну виставу.

Денис замовк. Інформація поступово перетравлювалась і доходила до свідомості.

— Скільки акторів? Скільки триває вистава? Хто режисер? — швидко заговорив Алік, як найбільший професіонал цієї сфери серед нас.

Посмішка Дениса дедалі ширшала:

— Правил та обмежень немає. Ви цілком вільні. Акторів — скільки ви вирішите, стільки буде. Вам не обов’язково ставити всю п’єсу, можете вибрати найважливіші уривки.

— І режисера ви також обираєте самі, — взяла слово Іра, — головне, щоби всі отримали свою дрібку задоволення. Поділилися з нами своїм катарсисом.

Модератори залишили нас за круглим столом, а самі зникли. Це була чи не єдина непідконтрольна частина Семінару, коли учасники могли бути собою, а камери спостереження — просто декораціями.

Депутат нервово походжав довкола столу, примовляючи: «Дорослі люди, така серйозна організація і таке видумують. Як можна? Це неприпустима дурня якась».

Та більшість з цікавістю поставилися до пропозиції. Була єдина проблема — п’єси майже ніхто не читав.

— Я собі подумала, та кому воно треба, — виправдовувалася Ніна.

Петро і Павло вдавали, що прислухаються до думки команди, але самі відмовчувалися. Певно, текст п’єси і для них видався заскладним.

Питання з вибором режисера якось і не обговорювали. Щоправда, Алік, як справжній професіонал, не міг працювати без сценарію.

Час спливав. Втома накопичувалася.

Зрештою я наважився:

— Можна я скажу?

Петро і Павло одночасно кивнули, в їхніх очах була надія.

— Зробімо так. Сьогодні був дуже довгий день. І на нас чекає ще довший тиждень. Пропоную розійтися по кімнатах. Трохи відпочити і нарешті прочитати п’єсу. А завтра все спокійно обговоримо і почнемо роботу.

Команда закивала головами. Петро і Павло мовчали, однак я відчув хвилю їхньої злості, що пропозиція була не від них.

Усі з полегшенням видихнули, та ніхто не йшов. Надто сильним і дивним був зв’язок, що виникав між нами.

Я вибрався на свіже повітря. Від обговорень можливої постановки п’єси, якої ніхто не читав, голова йшла обертом.

Був теплий вечір — перша звістка весни. Котеджі підсвічувалися вигадливими білими кулями, які ніби проростали з землі. Де-не-де в хащах виднілися авангардні двометрові скульптури — синій кінь, червона птаха, рожеві зайці. Біля кожної зі скульптур окрема табличка: «Якщо вам сподобався цей твір мистецтва, можете замовити його на рецепції. Вартість — 25 тис. грн.» Я присвиснув і рушив далі.

Тепле сяйво круглих ліхтарів створювало затишну атмосферу.

На дитячому майданчику хтось катався на гойдалці. То була Іра:

— Привіт!

— О, привіт! — відповіла Іра і хотіла пригальмувати гойдалку.

— Тебе покатати?

Ми ще не говорили до цього один на один. І перехід на «ти» був надто різким. Секунду вона вагалася, але відповіла:

— Давай.

Гойдалка рипнула, вона запитала:

— Як тобі сьогоднішній день?

— Дуже незвично. Особливо віра в те, що в простій вдумливій розмові є якийсь особливий сенс.

Іра посміхнулася.

— Чому посміхаєшся? — запитав я, ловлячи і відпускаючи гойдалку.

— Зазвичай, у більшості учасників Семінару виникають саме такі відчуття. Правда, тобі легше, ніж іншим.

— Чому?

— Бо ти хоч тексти прочитав, — її посмішка стала шир­шою.

Повисла пауза. Порипувала гойдалка.

Я перебирав питання, на які не отримав би односкладної відповіді.

— Скажи, чому це все називається вулицею Совєтською? І GPS так дивно її позначає.

Вона зіскочила з гойдалки.

— Раніше тут був дитячий табір. Ось ці кучкування, що називають тепер «альпійським селом», — вона повела рукою в бік, де стояли купки елітних садиб зі зрубу, — це колишні піонерські сараї. Он там, де зараз ресторан, була їдальня. На одній зі старих фотографій є момент, як діти, тримаючись за руки, весело чимчикують туди.

Я слухав її голос, і реальність ставала прозорою. Крихкою. У вечірньому світлі розмивалися обриси будівель та будинків. Крізь них проглядалися сірі обшарпані привиди піонерського минулого.

Повіяло холодом.

— Тут трохи далі, штучне озеро, яке спустили на зиму. Там був басейн для найменших жабенят.

Ми йшли алеєю. Я, наче турист, крутив головою.

— Де стайня, раніше була маленька ферма, яка підгодовувала табір.

— І це все вулиця Совєтська?

— Так. Ці всі гектари і садиби за документацією є кількома сараями на закинутій вулиці Совєтській. «Адмірал» фактично годує всі Терновці.

Ми підійшли до дивної каплички у глибині алеї. Іра, випереджаючи моє питання, сказала:

— Ще один відголосок минулого. Тепер частина стратегічного партнерства «Астри» та «Адмірала».

Споруда мала дивну форму. Ніби величезний цільний шмат каменю, вирваний зі скелі. Всередині шматка і видовбали простір, в якому була капличка. Система софітів, розвішаних довкола на деревах, направляла світло у вітражі.

— До вулиці Совєтської на цьому місці було поселення. І монастир. Але в 30-х енкаведешники вирізали всіх.

Пласти реальностей, минулого і майбутнього, розмивалися, перетворюючись на стереомалюнок.

Ставало дедалі холодніше.

— Монастир?

— Знаєш, версії різняться. Але всі сходяться на тому, що тут особливе енергетичне місце. Кажуть, тут був орден терновців. Старців, котрі говорили з мертвими і відали таємниці. У найфантастичніших версіях і вигадках зустрічаються згадки про їхні зв’язки з Америкою, Італією, Францією...

— Майже як «Астра».

— Так, якось так. Але це XVII—XVIII століття. Складно уявити, які то могли бути контакти.

— А ця капличка? Її не зруйнували?

— Совєти вирізали всіх. На фотографіях видно, що старців катували. Палали вогнища, комусь зі старців вбили кілок у груди, наче якійсь нечисті, — тієї миті в її очах були не тільки біль і сум, а й відблиски смолоскипів, від яких запалали Терновці. Для неї це була не історія, а реальність, яку вона проживала. — Вони все зрівняли. З каплиці зробили зерносховище.

— З такою брилою складно щось зробити.

Тінь посмішки майнула на її обличчі.

— В середині 90-х Юхим Євгенович повернувся до України. Одна з його заповітних мрій була відродити Терновці.

— А як щодо монастиря?

Іра секунду вагалася, чи можна розповідати мені ще щось.

— Монастир міг би відновитися, як історична складова селища. Та на той час територію піонертабору вже перекупили...

— І почали закладати «альпійське село».

Вона кивнула.

— Поганий той піонер, який не мріє стати адміралом, — додав я.

— Каплицю відновили за описами і фотографіями. Спеціалісти, щоправда, були трохи шоковані фресками, та Юхим Євгенович наполіг на реставрації один в один.

— Там відчинено? Сходімо, подивімося!

Шви реальності затріщали, ніби електричний розряд ударив поруч.

— Медіаторам туди не можна.

— Та ладно. Ти це кинь, — відповів я.

Серйозний вираз на її обличчі застерігав, але якийсь підлітковий азарт під’юджував мене.

— Нічого ж не трапиться. У цей цукровий, — я кинув оком на капличку, — гаразд, цей кам’яний будиночок діткам краще ходити парами.

— Нам заборонено. Медіатори не мають права переступати поріг каплички терновців, — іншим, майже металічним голосом відрубала Іра.

За секунду вираз обличчя змінився, наче їй було соромно за свої слова.

— Іди подивись, а ми завтра поговоримо. Бувай.

Вона швидко пішла темною алеєю в бік головного корпусу.

Кам’яний застиглий мішок каплиці манив мене. І я не мав сил опиратися цьому наказу.

Вони не приховували своєї присутності. Підказки і знаки супроводжують нас усе життя. Одначе реальність настільки фантастична, що не вистачить віри повірити в неї. В її правдивість.

Тому простіше вірити, що все ілюзія, все вигадка.

Ззовні вузька, видовжена капличка всередині розгалужувалася величезним залом. За порогом був уже інший світ, ізольований від зовнішнього. Згодом, якось опинившись у ревербераційній камері, де стіни поглинали всі звуки і вуха наче закладало ватою, я відразу згадав відчуття від каплиці.

Стіни підсвічували червоними софітами. Величне червоне світло струменіло стінами, фарбуючи все кров’ю.

Вівтаря та іконостасу не було. Ікон теж. Але велич каплиці створювала відчуття, що весь простір і є вівтарем. Сама реальність ніби вивищується і стає ближчою до небесних сфер.

Я підійшов ближче до стін. У потоках червоного світла розрізнялися малюнки. Неперервною сув’яззю від стіни до стіни петляли мініатюрні, примітивні зображення тортур. Так, наче життя для того, хто малював ці зображення, було неперервним болем. І кожен день був іще однією мандрівкою колами пекла. Ця історія не мала ні початку, ні кінця. Як і сама боротьба за життя і душі.

Тіло розрізалося навпіл. З нього виймали щось примарне. Певно, душу. Її смажили на вогні. Варили в чані. Різали на шматки і подавали на стіл.

Відрізали голову. Розбивали череп. Діставали мізки. Смажили на вогні. Варили в чані. Смакували по кусню.

Тіло розрізалося навпіл. Душу саджали на повідок. Як собаку. Чи, пак, корову. Душу викручували, витряхували, висмоктували з неї по краплині життя.

Душі заганялися в зграю. Їх впрягали в упряжку. Вони тягли вози, які нагадували сузір’я Малої Ведмедиці. Ніби вози тяглися небом.

Відрізали голову. Пробивали в ній дірки. Вставляли соломинки і поволі тягнули мізки. Коктейлі в особливих посудинах.

Кожна історія, кожен малюнок був рецептом приготування. Але не плоті людини. Її душі. Наче кухарі могли витиснути з людини саму її сутність. Добути екстракт того, чим є людина.

Під самою стелею, де малюють голуба з благою звісткою, було виведено зеленуваті вибляклі зображення химерних істот. Величезна жаба душила чоловіка, очі лізли на лоба. Душа скрапувала по краплині.

Кривавими хвилями історія поглинала мене, і жодна недитяча казка, жоден містичний путівник Львівщиною не могли передати жаху, що зароджувався в глибині тіла. Ніби боявся не я.

Боялася моя сутність. Бо полювання йшло за нею.

Я довго не міг заснути. Запитання. Самі запитання. «Астра» приховувала чимало лячних таємниць.

А ще було страшно. І не було з ким поговорити.

Бармен сказав, що учасники Семінару замість вечері добряче набралися.

Я зробив так само.

Мені снилася вистава, яку я ставив. Це був успіх.

Але щось важке тисло на груди. Не давало дихати. Душило. І слизьким язиком вилизувало вухо. І хотіло проникнути в голову, в саму свідомість.

18

Ранок вівторка був тяжким. І не тільки для мене. Рівно о 9.00 ввімкнувся телевізор. Щоправда, крім музичного каналу «Ностальжі», нічого не ловило. Ранок починався під «Фелічіту», яка застрягла в голові на ввесь день.

Пожужмлені обличчя «семінаристів», як ми почали називати одне одного, натякали на те, що філософський симпозіум затягнувся, а на «Антигону» просто не вистачило сил.

Сніданок вражав різноманіттям, але тяжке похмілля не сприяло апетитові.

Денис та Іра приязно посміхалися. Підбадьорювали нас.

— Тема друга. «Суспільство і права індивіда», — здається, тієї миті не тільки одному мені хотілося вибити Денису всі його сяйливі зуби.

Ранок починався з «Поетики» Аристотеля.

— Аристотель як шкідлива звичка, — сказав Петро.

— Аристотель як ранковий ритуал, — додав Павло.

Це був уривок про утворення сімей як складових держави. Схема господар-раб накидалася на шлюбне життя чоловіка і жінки та батьківських взаємин із дітьми. Один обов’язково підпорядковується іншому.

Менеджери найвищих ланок сприймали Аристотелеві тези за свої:

— Аристотель так і каже: нічого особистого, тільки бізнес. Раб — лиш інструмент, знаряддя в руках господаря, спрямоване на досягнення поставленої мети. «Одні з цих інструментів неживі, інші — живі», — зачитала Марина, знайшовши підтвердження власній філософії.

Ми всі — лиш інструменти.

Митці говорили про рабську свідомість і неможливість підкорити чиюсь волю, поставити на коліна.

— Не може стати на коліна той, хто й так валяється пикою в грязюці, — встряв Петро, поправляючи окуляри.

Денис зробив різкий рух попередження. Конфлікт, якщо такий і зачинався, було погашено в зародку.

Я говорив про вродженість рабського, інтуїтивно намацуючи шлях правди:

— Фактично Аристотель виводить ген «рабськості», який закладено у природі людини. «Одні призначені для панування, інші — для покори». Він називає це законом природи, який присутній в усіх живих істотах. Аристотель виводить це зі співіснування душі й тіла, де душа кориться...

Денис підняв руку, і розмова потекла далі. Ранкова втома відходила.

Ми говорили про благо, яке може мати раб від господаря. Аристотель пояснював це на прикладі домашньої худоби. Ми — на історії поліцаїв і пристосуванців до режиму. Раб — жива частина пана, «хоч і відокремлена, але частина його тіла». Жінки намагалися підняти питання про панування чоловіка над жінкою. Чоловіки тільки усміхалися.

Денис підняв руку.

Час вичерпано.

Ми просто отара, що стоїть у вольєрі. Домашня худоба, яка годує невидимого господаря. Худоба, яка ніколи не дізнається про існування вольєру.

Бо ніколи не пізнає іншого життя.

Далі був знову «Левіафан» Гоббса. Ми знову говорили про суспільне благо і конструювання заради інтересів усієї спільноти держави, цього величного Левіафана і «смертного Бога», як називає його Гоббс. Один із нав’язливих мотивів, що виникав ледь не на кожному обговоренні — порівняння спільноти людей із мурашником або вуликом. Чому, мовляв, ми не можемо побудувати таку органічну систему щастя, де кожен би займався своїм ділом на користь Матки? Гоббс чітко, у п’яти пунктах відповідає, чому ми НЕ можемо цього.

Але чого він так і не пояснює — це те, що ми і так трудимося на благо маток і, принаймні, групи семінаристів «Астра» в деякі моменти стають окремим організмом.

Якоїсь миті я зауважив, що ми всі сидимо однаково — закинувши праву ногу на ліву. Кожен мав свою функцію. Корився волі інших.

Вміння домовитися, піти на компроміс заради спільного блага — ще один ключовий мотив Семінару. Свого роду візуалізація ідеї суспільної угоди Жан-Жака Руссо. Початок його трактату — ще одна підказка, яка вкотре прагне вкласти істину у глухі вуха: «Людина народжується вільною, проте скрізь вона в кайданах, а той, хто вважає себе володарем інших, є навіть більшим рабом, аніж вони». Можливо, для менеджерів найвищих ланок і депутатів компроміси й домовленості не були проблемою, та свій максималізм і амбіції мені довелося заховати куди подалі. Кількість компромісів, прийнятих упродовж того безконечного тижня, перекривала всі інші рішення, що приймалися до і після цього.

Руссо говорить про свідоме рішення, що його приймає індивід, відмовляючись від своєї «природної свободи», здобуваючи «громадянську свободу».

Але від народження в нас усе одно немає жодного вибору.

Нам не залишають жодної рабської альтернативи.

Всі обідали одним великим колом. Піклувалися про жінок, допомагали старшим, передавали сіль, салати, спеції. Семінар моделював ситуацію ідеального суспільства, людей, об’єднаних розумінням спільного блага. Суспільства, в якому всі рівні, і навіть Петро і Павло не претендують на особливу увагу. Зголоднілі семінаристи, які відреклися від сніданку, з вдячністю ділили обід, підтримуючи одне одного, випромінюючи щастя.

Модератори були з нами, тож я підливав Ірі сік і всіляко намагався її нагодувати. Іра посміхалася й дякувала. Про вчорашній вечір ми не говорили. Про каплицю терновців вона не розпитувала.

Ніна присіла першою на багряний килим з усюдисущою літерою «а». Поступово всі слідували за її прикладом, вибудовуючи затишне сімейне коло, схоже на сузір’я.

Каменем спотикання того дня була «Конституція» Пилипа Орлика.

— Гадаю, всі про неї чули, але оце нарешті була нагода прочитати її, першу конституцію у світі. Знаєте, це так по-українськи, — почала обговорення Ніна, — зробити якусь халтуру, а тоді патякати: ми винайшли перші ліки від раку, Україна — житниця Європи, наші чорноземи найчорноземистіші, — Ніна ледь вимовила це слово, — а самі засіюють усе рапсом і кукурудзою.

Ніна секунду вагалась і продовжила:

— Просто мені болить. Розумієте? Я до дідуся, коли їду в село, бачу, що вони роблять з полями. У мене просто слів немає. Дідусь каже, такого ніколи не було. Вони просто знищують ґрунти. А тоді ще і врожай не збирають взагалі. Все собі гниє там... Мені просто болить, — шепоче Ніна.

Зависає пауза. Хтось з-під лоба дивиться на депутата. Той вдягає маску публічного діяча, готового відбити будь-які провокації та звинуватити в усьому попередників.

— Так, це один із двох текстів у всьому семінарі, що стосуються українського контексту. І зачіпає він дуже сильно, — каже Петро, зблискуючи скельцями окулярів. — Як там кажуть? Українську історію без брому не можна читати? Я додав би, що без горілки і заспокійливого проживати її немає сил. Я був у легкому шоці, коли прочитав цю начебто «Конституцію», — він скорчив гримасу. — Ми тут читатимемо після цього відразу «Білль про права», — Петро зашурхотів паперами.

Денис підняв руку. Слово перейшло до Аліка.

— Так-так, особливо порівняно з «Біллем про права» цей документ видається повною нісенітницею. Там сформовано модель, яка чітко працює дотепер. Тут же — набір вихлястих фраз і вірувань у Божу допомогу.

Слово взяв депутат.

— Ви знаєте, що правилами Семінару заборонено апелювати до своєї професії та свого авторитету в певних сферах, — він зробив паузу, — і це той випадок, коли я щасливий, що є така заборона.

Столом прокотилися посмішки, але напруга не спадала.

— Тому можна говорити від себе як громадянина, а не політика. Найбільше мене дивує в цьому документі ось ця компромісність, про яку ми говоримо тут постійно. Обставини складаються так, що в Орлика немає вибору. Він має вирішувати: або — або. А мені як громадянину хочеться, щоби ми шукали свій, третій шлях, не пов’язаний із чужими претензіями.

Депутат замовкає. А його слова про третій шлях я не один раз згадуватиму під час подій, що назвали Євромайданом.

Розмова про розмитість «Конституції» Пилипа Орлика перейшла до поправок Конституції США, про які ми всі чули з американських фільмів. І які були ядром міфу про Америку рівних можливостей.

Все було спокійно, час стікав повільними краплями.

Слово взяла Марина:

— Даруйте, але все ж скажу. Гадала, змовчу, та все одно скажу, — вона зробила паузу. Денис призупинив секундомір, рятуючи п’ять секунд для неї. — Береш цей «Білль про права» в руки, перша поправка до Конституції. Чітко прописано: «Конгрес не має права видавати закони щодо впровадження будь-якої релігії чи заборони вільно сповідувати її». А у нас що? Береш Пилипа Орлика і бачиш один суцільний божественний оплот. Як там було? — Марина піднімає очі до стелі, згадуючи, — «Коли Малоросію врятуємо, дай Боже, від московського ярма». Як там далі? Гетьман має боронити християнську віру... І він її начебто боронить. Штати мали би вийти всі такі бездуховні. Роби, що хочеш, живи, як не заборонено. Повний дикий Захід. І брехливі лицеміри ще пишуть на грошах «In God we trust». Можна і радянській пропаганді долучитися і розказати про загниваючий Захід... Зате ми всі такі духовні виявляємося.

Слово «духовність» мало от-от вихопитись у неї, бо в ті роки це був іще той мем.

— Духовні ми духовні, але чому, даруйте, в сраці живемо?.. У мене все.

— Дякую, — каже Іра.

— Ні, у мене не все, — додає Марина, — Як там Ніна казала? Болить? Да, так я вам скажу. Мені болить. Ох, же ж, бляха, і болить.

За столом лунали беззвучні оплески. Кожен хотів поплескати, але щось стискало груди, а біль робив тіло безвільним.

Час, відведений для обговорення «Антигони», ми постійно сварилися. Відсутність досвіду у більшості та перебільшення своїх можливостей у меншості, зокрема в Аліка, спричиняло повне непорозуміння. Ілюзія командної гри, що виникала під час обговорень, кудись поділася. Лишилися тільки безпросвітна розгубленість і невпевненість у власних силах.

Петро і Павло намагалися якось контролювати ситуацію, одначе напруженість тільки зростала. Та ми все одно дотримувалися правил Семінару — говорили по черзі, стисло і по темі. Та, звісно, намагалися не замикатися на комусь одному.

Нарешті, слово взяла Ніна.

— Поставимося до цього як до ще одного завдання. Тренінгу, який ми повинні виконати. Увімкнімо, нарешті, розум і заховаємо емоції подалі. Нам потрібно створити спільну стратегію та спільне бачення, що робитимемо. Навіть якщо це нам геть не подобається. Це ще один компроміс, на який ми маємо піти заради спільного блага. Так що збираймо себе докупи.

І це спрацювало.

Було побудовано простий алгоритм запитань, які вели нас до рішення завдання:

— Хто хоче грати у виставі?

Десяток ствердних відповідей.

— Хто вміє малювати?

Дві ствердні відповіді.

— Хто вміє працювати з костюмами? Хто грає на музичних інструментах? Відчуває ритм? Працює з відео?

І найважливіше: хто готовий працювати з текстом, щоби ми могли поставити цю п’єсу?

Моя ствердна відповідь.

Не знаю, чому я погодився на це. Яка сила рухала мною? Можливо, я хотів глибше зануритись у текст Софокла, розібратись у функціонуванні стародавнього механізму, що все одно спрацьовує крізь століття, як вічний двигун. Можливо, я хотів зрозуміти, чому «Астра» закінчувала семінар саме цією п’єсою. Яка її загадка? Чи є таємниця, захована в ній?

На ці сумніви немає впевнених відповідей.

Але, точно, в мені прокидалася дивна сила. Життя до семінару здавалося давнім минулим. Мама, дідусь, Вовчик, Влада, всі проблеми, все життя до Семінару перебувало наче в паралельній реальності. Їдучи сюди, я робив крок у прірву незвіданого, примарного і непевного майбутнього. За ці дні минуло кілька років. Моя свідомість форматувалася, виліплювалася заново.

Як часто казали семінаристи: «Знаєте, мені почали снитися зовсім інші сни». Не сни стали іншими. Іншим став ти сам.

Система Семінару відкривала приховані пласти свідомості, забутого і втраченого досвіду минулих поколінь. Якби мене запитали тоді, що зі мною коїться, я не зміг би пояснити. Мені забракло би слів.

Тепер, уже проникнувши в усі приховані механізми, я боюся, що мені забракне часу розповісти всю правду.

Вечеря пройшла швидко. Стомлені минулими вечорами і тривалими обговореннями цього дня, семінаристи ковтнули їжу і розбрелися келіями.

Я вийшов на вулицю. Був вітряний вечір, той момент, коли у двобої весни з зимою весна змушена відступити на кілька кроків.

Я блукав алеями «альпійського села» на вулиці Совєтській. Оминув кілька скульптур. Пам’ятаю, затримався надовго біля їжака, викладеного з хірургічних пінцетів. Ціна лишалася незмінною. Ціна скульптури дорівнює ціні операції. Все чесно.

Минув дитячий майданчик. Сподівався зустріти Іру. Але порожню гойдалку катав тільки вітер.

Підсвічена кулями алея створювала відчуття затишку, передчуття якогось свята. Алея здавалася безконечною, десь там губилася стежка.

Роздумуючи про виставу, я дійшов до межі. До кінця алеї.

Я зупинився перед красиво підсвіченим парканом. На ньому були майстерно намальовані крони дерев, які обрисами співпадали з деревами, що росли вже за територією комплексу.

Спантеличений, я звернув з алеї та пішов уздовж паркана. У кронах було намальовано дупла. По гілках стрибали білочки. Стежка петляла в глиб малюнка. Подвоєна реальність манила, зображення було цікавішим і звабливішим, аніж холодна реальність.

Здавалося, за мить я почую звуки намальованого світу.

Все вигадка.

Все ілюзія.

Я повернув до готелю.

Мене чекала ніч із «Антигоною». Я намагався сформулювати для себе правильні питання. Щоби шукати правильних відповідей.

Повернувшись до номера, я прискіпливо вивчив міні-бар. Маленька пляшка Jim Bean радше нагадувала колбу для уколів, ніж посудину для бурбону.

Чому вона? Чому ця п’єса? Що може бути заховано в цій історії? Диктатор Креонт посідає трон після того, як двоє законних спадкоємців (між іншим, сини Едіпа) вбивають один одного в боротьбі за владу. Креонт забороняє ховати тіло Полініка, який привів чужі війська, щоби силою загарбати престол. Але чому ж така важлива ця дівчина, яка не послухалася наказу правителя Креонта і поховала свого брата? Чому?

Я продирався крізь текст, відкидав зайве, кричав на Софокла, шукав правди. Софокл, як лиховісна доля, не жалів своїх героїв. Хто став на хибний шлях, губив надію вирватися з круговерті жаху та уникнути ударів долі. Собаки гризли трупи. Краплі крові летіли навсібіч. Поламані мотузкою карки. Пошматовані зброєю тіла. Одна безконечна трагедія проживання та буття.

Софокл був повним владарем над своїм світом і, забираючи, здавалося, зайву репліку чи сцену, я розумів, що до біса летить уся логіка історії. Проникнувши всередину античного механізму, я почувався неповороткою нікчемною твариною. Твариною, яка не здатна творити і яка своїми необережними рухами нищить вічну красу.

Я з відчаєм шукав відповідей на свої питання.

А знайшов лише жахливий сон.

Приміщення схоже на телестудію. Вовчик говорить до мене. Ми сидимо за столом, навпроти один одного. Не відразу розумію його слова.

—... не можуть зрозуміти, як так трапилося? Був то вовк чи собака? Як ця тварина спромоглася відгризти половину обличчя?

Вовчик говорить, як телеведучий із правильною дикцією. З його обличчям ніби все нормально. Одначе, коли він ледь веде головою вбік, стають помітними обриси жахливої рани на обличчі. Так, наче в повітрі висить заплата реальності, шматок його обличчя, вставлений у саму реальність, як необхідний піксель. Шматок божественного фотошопу.

—... Як можна змиритися з убивством свого батька? Як це — трахнути свою матір? — тараторив далі Вовчик. Його погляд не фокусувався на мені, він вдивлявся кудись за мою спину, де мала бути велика аудиторія слухачів. — Як це — проклясти своїх дітей і приректи їх на братовбивство? Як можна розгадати загадку Сфінкса, але все одно терпіти знущання долі? Чути гнилу відрижку долі впродовж усього життя?

Вовчик замовк на мить. Захитав головою, обриси зяючої рани проступили за шматком обличчя, що висів у повітрі, ніби посмішка кібер-чеширського кота.

— Не знаю! Не знаю, у мене немає відповідей. Однак у мене є гарний засіб від цих та інших проблем!

Вовчик у два кроки опинився біля мене. У руці він тримав пасок із золотою пряжкою. Такий самий опинився і в моїх руках.

Величезна чорна діра зі шматками чорної плоті зяяла на обличчі Вовчика. Рот висів у повітрі, окремо від нього, і говорив далі.

— Чудодійний пасок Едіпа врятує від будь-яких проблем! Негаразди з владою, жінками і богами? Не біда! Зателефонуйте просто зараз і придбайте пасок Едіпа всього за 9.99!

Вовчик стиснув моє плече. Чорна діра нахилилася до мого вуха. Очі мертво дивилися на мене.

— Зараз мій асистент продемонструє вам чудодійну силу паска Едіпа.

Вдарила музика, як у цирку перед смертельним номером.

— Ну ж бо, друже. Це так легко. Зроби вже щось. Це так само легко, як отримати солодким тортом у пельку.

Музика наростає. Вовчик дивиться на мене. Береться за пряжку паска, яка вмить стає величезною. Пасок оживає, звивається змією. Від пряжки відділяються дві золоті спиці. Я безвільно повторюю його рухи. Тримаю перед собою в руках золоті спиці. Пасок звивається, обплітаючи руку, піднімається холодною слизькою плоттю по руці.

Посмішка мерехтить, як за поганої трансляції. Крізь неї проступають пікселі. Сама реальність перетворюється на мерехтіння, за яким проглядаються пікселі.

Музика перетворюється на какофонію.

— Замовивши просто зараз чудодійний пасок Едіпа від усіх проблем, ви гарантовано отримаєте в подарунок люстерко Горгони. Всього за 9.99!

Пасок звивається, підбирається до шиї. Обкручує слизьким тугим м’язом шию і хилить мою голову до спиць.

— Ну ж бо, золотенький! Не змушуй нас чекати, — підбадьорює Вовчик. У його голосі загроза.

Пасок стискує горлянку. Один різкий порух назустріч спицям. І своїй долі.

Пасок Едіпа з чавкотінням входить у мозок.

Біль і непроглядна темрява.

І вигуки: «Браво!»

17

«Cherry Cherry Lady» на каналі «Ностальжі» були найліпшим містком між нічним світом Антигони і похмільним ранком. Очі боліли, немов стомилися дивитися на сяйво істини.

Мої відчуття поділяли й інші. Сни повнилися трупами й мертвяками. Їх спалювали, розпилювали, їли, вбивали. З пожмаканими обличчями та повною відсутністю настрою ми намагалися заковтнути сніданок. Про сни намагалися не говорити за столом. Сухофрукти і горіхи тріскотіли на зубах, як кістки, що торохкотіли в наших шафах усю ніч.

Великі мерці були мертвими.

Та все одно не могли заспокоїтися.

Семінаристи розпитували мене про роботу над сценарієм і з легким незадоволенням сприймали моє «Потім-потім».

До всього додавалася туга за домом та інформаційний голод. Відсутність зв’язку з близькими та ізольованість від світу зближували нас, робили загалом, об’єднаним спільними травмами. Яких, щоправда, ставало дедалі більше.

Того дня, в середу, ми говорили на тему «Власність». Все йшло, як завжди.

Починали ми з «Політики» Аристотеля. «Усі, хто прагнуть грошей, намагаються збільшити свій статок до безмежності», — як із цим можна сперечатися?

«Два трактати про врядування» Джона Локка, «батька західного лібералізму», було сприйнято відкритими і прихованими лібералами без зайвих суперечок.

Розмова підходила до найцікавішого — «Що таке власність? Або дослідження про принципи права і влади» П’єра-Жозефа Прудона, «одного з засновників анархізму».

Павло взяв слово:

— Прудон промовляє ті речі, на які тільки натякають Аристотель і Локк. Власність — це частина суспільного договору. Її взагалі не існує.

Все ілюзія.

Все вигадка.

— Це вигадка, в яку ми колективно погоджуємося вірити. Абсолютно відносна.

Петро бере слово:

— Мені це нагадало мого друга. Більшість часу він мандрує і переймається саморозвитком. Кілька місяців на рік він працює. Він — ріелтор, який обслуговує найвищих чинів СБУ та армії. Різних депутатів та інших. Так от. Він досі не має власного житла. «Ця нерухомість не варта взагалі нічого. Це — ніщо», — улюблена його фраза. А те, що ми з головою зариваємось у ці всі кредити та ілюзії сімейного добробуту із цими всіма бебехами — то це ще одна колективна брехня на благо тих, хто керує нами.

Тема була болючою. Це був рік якраз після кризи, коли кредити на 30 років у швейцарських франках (оформлення через своїх, залізобетонні гарантії тощо) добряче попили крові з менеджерів різних ланок. Але від особистих історій і нарікань я спромігся відволікти групу в останні 2 хвилини обговорення:

— Речі, які нам належать, стають нашим продовженням. Те, що Маклюен згодом назве умовними протезами, які продовжують наше тіло. Ми перетворюємося на речі. Речі несуть наш відбиток. Прудон називає це посвяченням, коли певна наша власність стає святилищем нашого духу. Власник завжди присутній у своїх речах. Речі, як сотні перемножених аватарів особистості. Ми розсіюємося в речах, відроджуємося в них.

Денис підняв руку. Іра посміхнулася. От і добре, бо я вже загубив думку.

Обід знову перетворився на трапезу, що радше нагадувала спільний молебень, ніж поглинання їжі. Ми сиділи колом і говорили про кредити й неуспіхи. Здавалося, криза 2008-го разом із Помаранчевими тижнями 2004-го, а згодом і Євромайданом 2013-го були спільними травмами, що об’єднували й загартовували тих, хто втримався на поверхні. І якщо до Помаранчевих подій та Євромайдану ще могли виникати питання, то криза вже точно не оминула нікого. І кожен міг розказати десяток щасливих історій із нещасливим кінцем.

Хоч ми й сиділи на розкішних килимах із сузір’ями літер «а», відчуття було, ніби в компанії товаришів, що вибралися на природу.

Той день обговорень закінчувала «Загадка капіталу» Ернандо де Сото. Але це було продовженням попередньої розмови, наче й не було паузи на обід.

— Я хотів би продовжити думку Віктора та інших моїх колег, — сказав Павло, — де Сото повторює тезу про примарність власності. Зараз знайду цитату, — він занурився в роздруківки.

Денис підняв руку. Петро провадив далі:

— Певно, йдеться про цей уривок: «Власність — це лише поняття, ще одна умовність нашого життя, коли будинок переходить із рук до рук; у матеріальному світі нічого не змінюється». І трохи нижче: «Власність — це не сам будинок, а економічна концепція стосовно будинку, втілена в юридичних документах».

Ми працювали, як налагоджений механізм. У якийсь момент мені здалося, що все відбувається за прописаним сценарієм. Кожен наш рух, кожна репліка прописані заздалегідь. Ніби модератори чи хтось іще витягував із нас саме те, що було потрібно. Розбираючи той чи той фрагмент, ми доходили необхідних висновків. На мить запаморочилася голова. Реальність знову стала крихкою. Ламкою і дуже тонкою. Зайвий порух міг зруйнувати її, порушити баланс. Мені пригадався сон і Вовчик. Навіть здалося, що в осередді кімнати висить рот, який посміхається і щось до мене говорить.

— Прошу? — перепитую я.

— Вікторе, запитую, чи все гаразд? — на місці посмішки Вовчика проявляється вічно усміхнений Денис.

— Так-так, усе добре, — отямлююсь, — перепрошую.

— Гаразд. Можемо продовжувати.

— Ніч із Антигоною до добра не доводила, мабуть, іще нікого, — кажу, виправдовуючись. Кілька посмішок, як спалахи фотокамер, майнули за столом.

Ми далі обговорювали текст де Сото і його концепцію нерухомості, що слугує гарантом накопичення і перерозподілу контролю над соціумом — кожен прив’язаний до своєї конкретної адреси і до своїх розрахунків за споживання благ — вода, газ, тепло.

— Я хочу сказати про речі, які мене, може, і дивують, але більше лякають, — слово бере Алік. — Де Сото викриває існування двох світів. Не хочу зараз згадувати тут всує Платона і його світ ідей, але де Сото говорить про концептуальний світ. Паралельну концептуальну реальність: «У реальному світі активів, приміром, завод не ділиться, але в концептуальному світі взаємин приватної власності його можна розділити на будь-яку кількість частин». Це все, здається, очевидні речі, та від цих суспільних договорів стає лячно. Ніби всю систему створено для глобального намахування.

Іра підводить руку:

— Прошу, остання репліка.

Ніна інтуїтивно намацала нерв. Або просто отримала підказку невидимих сценаристів:

— Хотіла зачитати тут у кінці: «Геній Заходу проявився у створенні системи, що дозволяє людям бачити й маніпулювати невидимими і неосяжними цінностями». І ось тут, чому ми користуємося словом «capital», від латинського «голова», «тому що голова — сховок усіх інструментів, за допомоги яких ми створюємо капітал». І останнє: «Можна зробити припущення, що причина таємності, яка огортає капітал у тому, що він, подібно до енергії, є продуктом людського розуму». Це просто, як у «Матриці», весь світ — лиш вигадка твого хворого розуму.

Або картинка, яку тобі показує система.

«Астра» ніколи не приховувала істини. Але ніхто не міг наважитися на її розуміння.

Все, що ти знаєш — брехня.

Весь світ — лиш вигадка.

Ілюзія колективної свідомості, що виробляє енергію. Капітал для Великих мерців.

Увечері ми говорили про «Антигону». Нерви напружені.

— Вже середа, а в нас нічого не готово, — дуетом напосідали Петро і Павло. Наче вони були головними, з кого потім запитають невиконане домашнє завдання. Самовисуванці, як завжди, шукали винних.

Головною причиною неготовності всього майже всі вважали мене.

Після десятків звинувачень і спроб перевести конструктивну розмову на дружній мордобій, Ніна сказала:

— Друзі, а давайте помовчимо трохи. Віктор нам щось та скаже.

Зависла пауза. Дорослі були злими, як дітлахи. І це почуття дратувало їх іще більше.

— Знаю, що всім нам складно. Хтось донині не зміг зібратися з думками і спробувати прочитати п’єсу до кінця. Хтось чекає команди, що треба стати там і зробити те, — я тримав паузу незгірше голлівудського актора. — Повірте, вчора я сидів над текстом до 3-ї ранку...

—... тому від нього був такий перегар, — сказав депутат пошепки, але так, щоб усі почули. Ніхто не нагадав йому, що сам він заснув пикою в калюжі свого блювотиння.

— Так, без алкоголю було важко розібратися. Але найважливіше, що я знайшов рішення.

Ще одна пауза.

Петро-Павло, як двоголовий герб сусідньої держави, вибухають питаннями:

— І що? Що придумав?

Пауза.

— Нам показують тут, що весь баланс життя тримається на компромісах. На домовленостях, яких ми дотримуємося. Заради постановки цієї п’єси ми підемо на багато компромісів. Окрім одного.

Я був ілюзіоністом на сцені, котрий відчуває свою силу над натовпом.

— Окрім компромісу з самою п’єсою.

Вони намагалися зрозуміти, що я маю на увазі. Але їхній розгублений вигляд вимагав нових роз’яснень.

— Маю на увазі, що ми не будемо скорочувати п’єсу. Гратимемо її повністю. З повним зануренням. Ми не можемо відкидати зайвого, бо зайвого там просто немає.

Пауза. І вибух.

Питання та обурення летіли з усіх сторін.

— Що ти собі думаєш?

— Як ми це зробимо?

— Як ти собі уявляєш?

— Стоп-стоп, — я відчував свою силу над ними. Вискочень, ніхто. Хлопчик, який завдяки обставинам і знанням, що розривають його свідомість, відчуває внутрішній стрижень і владу над людьми, котрі мають реальну владу у своїх руках.

— Що стоп? — викрикує Петро.

— Це було правильне запитання.

— Яке?

— «Як ми це зробимо?» Ось правильне запитання. Я ніколи не робив вистав. І в театрі був усього кілька разів. Та й то в «Даху», а не в академічних.

— В якому «Даху»? — перепитує депутат.

Марина і Ніна на нього виразно і з докором подивились. Той знічено знизав плечима.

— Я не знаю, як ми це зробимо, — ще одна коротка пауза, щоб угамувати серцебиття. — Але у мене є пропозиція. Ми будемо йти сцена за сценою, розбирати кожен елемент, шукати його сенс, обговорювати. Віднайшовши сенс кожної репліки, зможемо зрозуміти, для чого ми це робимо. Про що ця п’єса? Про що наша вистава? І чому Семінар закінчується саме цією виставою?

Нас чекала марудна і довга робота. Як то кажуть, гірша за вишивання.

16

Репетиція затяглася до 4-ї години ранку. Точніше, навіть не репетиція, а обговорення сцен і окремих моментів. Офіціянти відмовлялися давати і продавати нам алкоголь, посилаючись на заборону організаторів Семінару. Вигуки про те, що ми дорослі люди і спроможні самі вирішувати, що й коли нам уживати, змінилися літрами кави та енергетиками у бляшанках. Від чого серце калатало у пришвидшеному ритмі.

Спершу справа рухалася дуже повільно. Кожен хотів відстояти власні ідею і думку. На третій годині обговорення, після котроїсь кави, я запропонував повернутися до моделі Семінару і взяв на себе роль модератора.

Ми все одно не встигли багато, але встигли хоча б налаштуватися на потрібну хвилю.

Сни — знову тривожні та не принесли відпочинку.

Снилася капличка. Величезна брила стугоніла, як серце. Качала невидиму кров і жорстокість, якими повнилася зсередини. Та мені не було лячно. Я вже був частиною цього кровообігу. Його мікроелементом. Невидима сила тягла мене до каплиці. Я не мав сил опиратися. Воронка засмоктувала. Ще мить і темрява.

За нею знову «Ретро ТВ».

На ранок депутат попросив 50 грамів віскі, щоби «зняти нічний стрес, бо не можна так працювати, а тоді ще уві сні всяку хєрню дивитися». Офіціянти доброзичливо відмовили.

Всі нарікали на тривожні сни і проклинали офіціянтів.

Модератори відчували загальний емоційний спад і втому. Вони знали, як цьому зарадити:

— Тема 4. «Конфлікти в суспільстві».

Першою того ранку була «Пелопонеська війна» Фукидіда. Текст, до якого я постійно повертався останніми місяцями, коли почався Євромайдан.

Гадаю, Фукидід, як ніхто, розібрався у людській природі ще у V столітті до нашої ери: «Більшість людей воліє мати репутацію метких крутіїв, але не чесних дурнів. Першим вони пишаються, а останнє вважають соромом». Причина всіх бід — жага влади, вкорінена в «зажерливості й шанолюбстві. Звідси й потяг до суперництва, коли люди сперечаються і чваняться. Направду, у голів обох міських партій на вустах красиві слова: «рівноправ’я для всіх» або «помірна аристократія». Вони стверджують, що борються за благо держави, а насправді ведуть лише боротьбу між собою за владарювання. Намагалися перемогти один одного, коїли злочини, а в своїй мстивості йшли ще далі, керуючись при цьому не справедливістю чи благом держави, а лише зиском тієї чи тієї партії».

Текст Фукидіда я перечитував багато разів. Як і кожен інший текст Семінару. Що глибше я занурювався у структуру «Астри», то значливішою для мене ставала історія про мелосців і афінян. Мелосців, які, обираючи між безпечним рабським ярмом Афін і війною, вибрали відкритий бій.

Того дня ми майже спокійно обговорили ще два тексти: «Про війну» Карла Клаузевіца та «Про право війни та миру» Гуго Гроція. Тексти, що теоретизували війну сухо, виважено і педантично.

«Війна — це акт насилля, що має на меті змусити супротивника виконати нашу волю», — каже Клаузевіц.

— Без м’яса, без людських жертв. Ніщо не має значення для імперії. Вона бере своє, кидає на амбразуру і вирішує свої дипломатичні проблеми, — відказує Ніна.

Слово бере Павло:

— Мені взагалі це теоретизування про етикет війни, яку можна вважати правовою, дуже нагадує наші ЗМІ. Все залежить від форми подання. Яку інтонацію обереш. Чи назвеш помилкову атаку своїх на своїх «дружнім вогнем», а могильні плити покажеш лише у стовпчиках статистики. Маючи таку суху теорію, можна спокійно підкорювати світ. І не зважати ні на що.

Петро підхоплює:

— У мене коротка репліка. Здається, спроби унормувати війну, перевести у сферу права безнадійно застрягли в минулому. Це — ще одна форма суспільного договору. Ілюзія впорядкованості хаосу, в якому живе людина.

Піднята рука Дениса.

— Дякуємо всім. Пропонуємо зробити паузу на обід.

— І продовжити обговорення, — додала Іра.

— О так. Ще той трешачок буде, — із притиском сказав Алік.

Найбільший конфлікт того дня назрівав під час обговорення ще одного українського тексту. Уривки з «Літопису» Самійла Величка.

Хоч ми й поїли, і пообідня важкість розлилася тілом, та обговорення відразу ж пішло на підвищених тонах. Денис не встиг запитати: «Хто хотів би почати розмову?», як Ніна взяла слово:

— Я воліла би почати з подяки організаторам Семінару. Завдяки вам, друзі, — вона підняла очі на Іру та Дениса, — я прочитала уривки цих двох текстів. Ну, Пилипа Орлика та Самійла Величка. І завдяки цим десяти сторінкам почала набагато краще розуміти локальну дупу, в якій ми живемо.

Ми вибухнули сміхом від офіційності її інтонації.

— Локальну? Це як? — крізь сміх перепитав Алік.

— Бо глобальна дупа постає вже з інших текстів. А тут уже або напитися, або застрелитися. Третього не дано, як казали класики.

Ще одна хвиля сміху.

Піднята рука Дениса:

— Прошу, давайте заспокоїмось.

— І спробуємо поговорити про текст, про який, як показує наш досвід, дуже складно говорити спокійно, — додає Іра. Це був чи не єдиний раз, коли модератори дозволили собі оцінні судження.

Зависла пауза, семінаристи збиралися з думками, щоби спрямувати гнів хоч у якийсь конструктив.

— Гаразд, я скажу, — слово взяв Петро, вдаючи, ніби відчуває відповідальність за всю групу. — Уривок, долучений до нашої програми, розповідає про становлення Богдана Хмельницького як лідера нації. Одначе методи, якими він користується, надто вже нагадують сучасні українські політичні реалії, — відчувалося зусилля, що його докладав Петро, аби цієї миті не дивитися на депутата правлячої партії. — Я кажу про епізод, коли Хмельницький хитрощами підпоює Барабаша, як ось тут, — Петро веде пальцем по роздруківці. — «Полковник був досить утомлений міцними трунками, і, як це властиво людській натурі, сон зморив його». Хмельницький, який не вживав алкоголю...

Денис підняв руку. Час вичерпано. Іра обводить нас поглядом.

Група, єдине ціле, ламає правила. Йде проти системи заради спільних інтересів. Тоді ми цього не усвідомлювали. Просто кожен підтримував думку Петра. Тієї миті він був фактичним лідером, якому ми передали наш час і наш голос.

Денис розгублено вишкірився:

— Прошу продовжувати.

— Дякую. Далі, як у справжньому пригодницькому романі, Хмельницький цупить, — на мить на чолі Петра з’являється зморшка, ніби відбиток сумніву, «звідки це слово», але відразу ж провадить далі, — цупить барабашеві речі — шапку і хустку. І посилає гінця до резиденції Барабаша. Там розгублена дружина бачить речі свого чоловіка, наче гарантії, та віддає посланцеві так звані привілеї — знаки влади Барабаша. Хмельницький віроломно захоплює ці знаки і далі...

Петро дивиться на Дениса, той знизує плечима:

— Прошу, продовжуйте.

— Я розумію, що це не аналіз уривку. Голий переказ. Але це той випадок, коли просте переказування страшніше за аналізування. Хмельницький тут не політик, не державець, а герой казки про Іванка-дурника. Ну, не дурник, але й розумним його назвати складно. Кмітливим хіба що. Але не мудрим — це точно. Це — не національний герой, на рахунок якого не виникає жодних сумнівів. Ні. Це якийсь брехливий прудконогий Одіссей, який радше викрутиться, ніж прийме зважене рішення. Я розумію, це все звучить дуже наївно. І я знаю ціну політики і політиків... Але це той випадок, — він шукає очима Ніну і Марину, — як ви казали? Болить? — вони кивають. — Болить.

Пауза, Павло піднімає руку:

— Тут іще один важливий момент про Хмельницького. По тексту Величко підводить до думки, а в кінці вже прямо говорить про богообраність Хмельницького, його «даний від Бога розум»: «Бо всемогутній Бог і всього живого Творець побачив польські гонори і пригнічення рабів своїх, малоросіян, — так гнітили колись ізраїльський люд єгиптяни. Бог послав їм, як Мойсея, людину на ймення Богдан, і дав йому підставу віднайти малоросійському народу сподівану свободу».

Павло підводить очі. Бачить підняту руку Дениса. Знову ніхто не просить слова.

— Звісно, з історичної перспективи представлення гетьмана як намісника Бога на землі відповідає традиції та намаганням державотворення. Але сам вибір такого хитро зробленого намісника кидає тінь на Бога та ідею влади як такої.

Пауза. Марина піднімає руку.

— Прошу, Марино.

— Дві речі. Хмельницький написав листи до «коронного гетьмана Потоцького й до інших». Листи ті мали на меті «завести та обдурити поляків, стримати і відволікти їхні військові приготування». Тобто, знову повертаємося до сказаного раніше, — Марина розуміла, що вона не Петро-Павло і семінаристи не дадуть їй час і право бути їхнім голосом. — І друге. Ще одна суто українська історія, на яку, певно, всі звернули увагу.

Розгубленість на обличчях. Зацікавлення модераторів.

— Йдеться про двох гетьманів, які відразу ж починають ділити владу. У цьому випадку — читача. Гадаю, кожного спершу здивували, а потім роздратували примітки до цього тексту.

Семінаристи зашурхотіли роздруківками і активували вже поснулі планшети.

— Ве Шевчук, — відшукав Алік стислу анотацію до уривку.

— Так, Валерій Шевчук. Я спеціально ще вдома погуглила, хто такий. Кажуть, класик української літератури. Крім історій про стародавні часи зробив багато перекладів текстів того періоду. І, звісно, коментарів до них.

— Хоч би за це не брався, — прошепотіла Ніна.

— І виходить, що своїми примітками він фактично знищує достовірність слів літописця. Або ж ставить під сумнів. У мене особисто виникає враження, що він просто випендритися хоче. Не знаю, йому історія геть не важлива, а наче хоче показати свою зарозумілість.

Денис та Іра підняли руки. Вони закінчили обговорення. Поки зовсім не втратили своєї влади над нами.

На вечірній репетиції ми майже не сварилися, одначе рухалися надто повільно. Товща тексту і сенсів не давала можливості просуватися швидко. Хор виходив атональним незгірш якоїсь авангардної постанови. Заспокоювало, щоправда, те, що в античних виставах хор завше був голосом народу. І атональність, нестрункість голосів тільки підкреслювала відносність поняття «більшості».

Ми розбирали ролі, проникали в мотивацію кожного персонажу. Якось там відкривалося друге, третє дихання. Енергетики нам не були потрібні. Текст заряджав. Кожен отримував своє задоволення від спільної роботи. Свій маленький катарсис, і ділився ним із іншими.

Поступово історія про поховання Антигоною тіла брата набувала сенсу. Ставала ближчою крізь століття.

15

Вночі знову прийшли мерці. Сутності, душі, що рухалися невпинним потоком і проходили крізь мене. Хтось минав мене, обдаючи на мить холодним диханням. Але більшість болісно продиралася крізь мене. Роздирали діру в моїх грудях. Кожен наступний спрямовував руки в неї та пролазив крізь мене, як крізь портал чи нору. Мерці робили маленькі кроки, ніби справжні голлівудські зомбі. Та їхні обличчя були болісно знайомими. Я точно бачив ці обличчя, однак уві сні не міг пригадати імен. Я був фільтром, який їх пропускав. Дверима, які випускали їх назовні.

«Позови меня с собой» Пугачової вирвало мене зі сну. Але біль у грудях і відчуття внутрішнього розлому робили прокидання нестерпним. А тут іще й Пугачова в якості будильника. «Астра» точно мала специфічне почуття гумору.

За сніданком, сірі й не усміхнені, ми мугикали мотив «Я приду сквозь злые ночи, я отправлюсь за тобой». Але ніхто не ділився своїми жахами. Все й так було написано на наших пожмаканих обличчях.

П’ятий день Семінару.

— «Рівність і свобода», — оголосив Денис із посмішкою, що пристала до його обличчя, мов пляма, яку не можливо відтерти.

Перший текст — «Про свободу» Джона-Стюарта Мілля. Ми говорили про різні моделі суспільства, які він наводить. І кожна з них неминуче закінчувалася деспотизмом — більшості над меншістю, меншості над більшістю, народу над правителем і, звісно, навпаки. Говорили про його основну тезу: втручатися в життя інших людей слід лише за умови, що вони можуть зашкодити іншим. Мілль знаходить виправдання деспотизму лише в одному випадку — на рівні країн. «Коли йдеться про народи варварські й коли при цьому дії мають на меті прогрес і насправді ведуть до прогресу». Після цього ми неминуче перемикнулися на війну в Іраку.

— Старші брати завжди хочуть дати прочуханку молодшим і показати, як треба жити. Як і в житті, так і в політиці, — підсумував Павло.

Денис підніс руку.

Ми так і не поговорили про найважливіше. «Астра» точно мала гумор і дарувала натяки, впевнена, що ніхто їх не зауважить. «У давні часи визнавалося за необхідне існування в суспільстві такого хижака, який був би доволі сильним, щоби стримувати інших хижаків і охороняти від них слабких членів суспільства; однак оскільки владар хижаків був теж не проти скористатися отарою, яку він оберігав, то через це кожен член спільноти відчував необхідність бути завше назирці проти його дзьобу і кігтів».

Але ці знання давно втрачено.

Після короткої паузи зав’язалося запекле обговорення. М’яка посмішка і голос Іри мали згладити суперечки:

— «Маніфест комуністичної партії». Карл Маркс і Фрідріх Енгельс.

Алік уже тримав підняту руку.

— Так, звісно, прошу.

— Дякую, — Алік дивувався з власної сміливості першим узяти слово. — Дивно, що цей текст у підбірці «Рівність та свобода», — пауза. — Гадаю, в нашому контексті йому місце в «Конфліктах у суспільстві». Цей маніфест мав надто багато наслідків для нас і наших родин.

Пауза.

— У мене все, — розводить руками Алік.

— Давайте я, — Павло, як завжди, хоче говорити від імені всіх. — Скажу відверто — надто суперечливі почуття. З одного боку, читаєш усе, наче про сьогоднішній день — буржуа ті самі капіталісти, буржуазна побудова країни — та сама глобалізація. Нічого не змінилося. І відчуття розчарування в системі те саме. Здається, цей текст просто потрапив не в ті руки і вони сильно ...

Піднята рука Дениса. Марина бере слово.

— Не думаю, що текст потрапив не в ті руки...

— Я не це мав на увазі, — встряє Павло.

— Прошу. У вас уже був час для висловлення, — обрубує Денис.

— Мені здається, що в Україні, де в центрі столиці досі стирчить пам’ятник Леніну...

«Сподіваюсь, недовго йому лишилося», — чомусь промайнуло у свідомості.

—... і ще болить ця вся історія, не можна просто так узяти і з холодним розумом прочитати і сказати: «Тут нормально, а ось тут уже перегнули».

— Прошу, не замикайтеся, говоріть до всіх, — Іра м’яко спрямовувала розмову.

— У мене все, — кидає Марина.

Павло втрачав авторитет. Петро намагався врятувати ситуацію.

— Гадаю, Павло просто не розрахував час і не зміг висловити всі свої аргументи. Погоджуюся з Мариною. Та все ж хотілось би розвинути думку Павла і не зациклюватися на переказуванні сімейних історій. Суперечливість маніфесту і вибуховість ідей, закладених у ньому, особливо виразні з другої половини тексту: «У пролетарів немає нічого свого, що треба було б охороняти, вони повинні зруйнувати все, що досі охороняло і забезпечувало приватну власність»... Це як? Я хочу запитати ще раз: це що таке?

Денис підвів руку. Ніхто не просив слова.

— І вже наприкінці, — провадив далі Петро, — серед 10 пунктів, кроків, що їх треба здійснити. Наприклад, четвертий пункт: «Конфіскація майна всіх емігрантів та бунтарів». Це як узагалі? Ми тут говорили про владу більшості. То це вже навіть не влада більшості, а відвертий фашизм. Дякую. У мене все.

Пауза.

І далі були сімейні історії. Про бабусів-дідусів, людей іншої епохи, які не розуміють хаосу сьогодення. Про батьків, які з пекучою ностальгією згадують радянський час і зарплатню, на яку можна було дозволити собі все. Все, що можна було знайти на порожніх полицях магазинів. Був і Голодомор, і дисиденти. Короткими чергами, по 45 секунд, історії болю, замовляння сімейних травм, вистрелювали з одного кінця круглого столу в інший.

Я попросив слово останнім:

— 45 секунд, — попередила Іра.

— Хотів зачитати початок маніфесту. Фраза, що передає всю суть нашої історії: «Історія всіх спільнот, що існувала донині, була історією боротьби класів». І тут само, — провів пальцем по роздруківці, — розшифровка — «Вільний і раб, патрицій і плебей». Той, хто утискає. І той, кого пригнічують.

Дивлюся на Дениса, він призупиняє годинник. Часом і модератори ставали на наш бік. Невільники, які допомагали іншим рабам.

— У цих словах — уся суть. Не мрій про свободу. Не мрій про рівність.

Все вигадка.

Все ілюзія.

— І вже в кінці: «Політична влада — це організоване насилля одного класу для пригнічення іншого». Неважливо, що між цими фразами 70 чи скільки там років життя наших рідних і ще 20 років розхльобування після. Важливо, що в цих словах увесь Дарвін, уся еволюція і спроби впорядкування хаосу.

Вони були моїми. Я режисував їхні думки. Говорив їхнім голосом.

— Й останнє питання перед смачним обідом: чи принесла хоча б одна революція те, що від неї чекали? Чи дала вона бодай щось, окрім насилля і хаосу? Чи було від неї щастя, крім перерозподілу ринків?

Пауза. Мовчання.

— От і я так думаю, — кажу зовсім тихо. — І я так думаю.

За обідом наше сімейне коло продовжило обговорення. Жінки хотіли мені догодити. Запитували, що покласти в тарілку. Навіть у малій групі, як наша, мав бути свій лідер. Тимчасово старший у родині. Навіть якщо ще кілька днів тому він був ніким. Просто ганчіркою, якою витирали черевики. Мама, дідусь, Влада, Адвокат, Стоматолог здавалися такими далекими. Привидами минулого життя. Лише Вовчик був десь зовсім поруч. Я відчував це.

Після обіду до певної хвилини все йшло спокійно. Через «Дорогу до рабства» Фрідріха-Августа фон Гаєка ми вивели формулу успішної революції. Все банально: почни з себе. Успішною могла би бути тільки власна революція особистості, коли духовний розвиток певного індивіда досягає захмарності за дуже короткий період. Очевидно, ми надихалися нашим досвідом Семінару.

— Коли фон Гаєк каже: «Ми готові прийняти будь-яке пояснення кризи, яку переживає наша цивілізація, але не можемо припустити, що ця криза є наслідком принципової помилки, яку ми скоїли власноруч». Коли читаєш ці слова, то всередині закручуються вже зовсім інші механізми власної відповідальності, — депутат чи не вперше взяв слово і говорив без своєї напускної маски можновладця. Був просто ще одним семінаристом — як усі.

— Так, тут ось ця проблема відповідальності за наші вчинки і помисли увиразнюється. Хай пробачать мені модератори, але, здається, це одна з тих фішок, які нам передусім хочуть забити у свідомість. У фон Гаєка: «Певно, англійцям особливо складно зрозуміти, що ідеї та людська воля зробили цей світ таким, як він є». Гадаю, українцям буде ще складніше це втямити, — взяв слово Петро.

«Астра», як завжди, грала на тонкій межі. І той, хто готовий був критикувати всіх до останнього патрона, сам був сліпим і не бачив істини.

У фон Гаєка я віднайшов назву хвороби, якою захворів за кілька років і яка привела мене сюди: «Одвічна хвороба: бунт індивіда проти виду».

Іра зупиняє час.

«ДНК: секрети життя» Джеймса Вотсона ми обговорили натхненно. Настільки натхненно, наскільки куховарки спроможні говорити про управління країною. Як доконечні аргументи наводилася народна мудрість: «Гена пальцем не задавиш». Одначе питання формування нашої свідомості й ролі спадковості в цьому лишалося суцільною таємницею. Зрештою, шукаючи компромісу, Павло вивів формулу:

— Я думаю так, що на наше формування впливають три фактори: 30% — гени, 30% — середовище, 30% — фіг його знає.

— А ще 10%? — втручається Петро.

— А 10% — це цілковита випадковість.

Хоча Нобелівський лауреат Вотсон і каже, що «ми не маріонетки, які повністю контролюються нашими генами», — та ми все одно невільники. Раби від народження. І кожне повторення його слів робить нас іще більшими рабами.

Зазвичай о цій порі ми вже мали би клопотатися виставою. Але того вечора, щойно ми почали збиратися, Денис сказав:

— Шановні учасники Семінару. Дуже перепрошую, але ми ще не закінчили.

Всі здивовано завмерли.

— Сьогодні ми маємо ще одне незвичне завдання для вас. Просимо, займіть свої місця.

Хтось зметикував і вже заглядав, яка ж тема буде наступною:

— О, ні. Тільки не це. «Цінності та божественне», — промуркотіла Марина. — Ми хоч не будемо зараз, як сектанти, братися за руки і один перед одним вихваляти свою віру?

— Прошу, займайте свої місця, — ласкаво відповіла Іра.

— Отже, сьогодні п’ятий день нашого марафону, — Денис явно прагнув пограти у Юхима Євгеновича й поговорити більше, ніж того вимагали обставини, — і вже відчуваються певна напруженість і втома. Однак є найважливіше — сформована група, в якій уже налагоджено свою систему взаємин і ролей. Ми підходимо до одного з найважливіших етапів Семінару, — Денис закінчив урочистою інтонацією, якої Іра не підтримала.

— Прошу розрахуватися на перший, другий, третій. Почнімо з вас, Петре, — сказала Іра.

Розрахунок швидко облетів круглий стіл. Двоє-троє збилися, що ніби за сценарієм розрадило настрій. Як я побачив згодом, така ситуація повторювалася на кожному семінарі.

— Дякую. Тепер ми спробуємо нову форму обговорення. Три групи по 7 учасників. Відштовхуючись від текстів, що формують тему «Цінності та божественне», а це — «Дхаммапада» Будди, уривки зі «Старого Заповіту», «Святе благословення від Матвія» з Євангелія, сури «Корану», просимо вас скласти перелік цінностей, які є загальними для нас усіх і з якими ви, як група, погоджуєтесь. І готові їх відстоювати.

Хоч би якими генеральними директорами були семінаристи, але майже одночасно всі вибухнули запитаннями.

Іра спокійно повторила завдання:

— Ви можете використовувати тексти або ні. Але маєте, як група, перелічити цінності, що об’єднують вас усіх. Домовтесь між собою, хто яке приміщення займає. Знайдіть, хто належить до вашої групи за номерами. На все у вас 45 хвилин. Час пішов.

Секунда повної тиші. І за мить вигуки:

— Перші, перші! У кого перший номер?

— У кого третій?

— Що? З другої нема нікого?

Наша група зайняла актовий зал. Вже звичне для нас місце обговорень. Хтось запропонував сісти на сцені. Ми сіли маленьким колом, маленькою «Астрою», що мала генерувати нові знання й думки.

Наша присутність на сцені створювала дивне відчуття награності всього, що ми говорили. До групи потрапили всі знайомці, яких я вже не раз згадував у своїй розповіді.

Відразу ж утворився повний хаос. Особливо Петро заїдався з Мариною. Жодного взаєморозуміння, наче й не було п’яти днів продуктивних дискусій.

— Я просто пропоную поставити на початок списку любов. Хіба це не цінність? Хіба вона не об’єднує...

— Яка нахер любов? Що ти мелеш? Нахера вона? Хіба це цінність? Це все — рожеві соплі, що вона може когось об’єднати і зробити світ кращим, — відрубав Петро.

На десятій хвилині метань по сцені та кричання одне на одного Ніна не витримала.

— Стоп-стоп-стоп. Давайте поставимося до цього, як до завдання.

У Марининих очах сльози.

— Спробуймо домовитись. Як почали домовлятися, коли працювали над виставою, — Ніна глянула в мій бік. — Від нас їм потрібен компроміс, наше вміння домовитися.

— Зрозумій, це ж цінності. За них можна і морду набити, — відповів Петро, зблиснувши скельцями.

— Правильно. І я так кажу. Тому давайте домовлятися. Марино, ти як?

Вона кивнула.

— Гаразд, ти слідкуватимеш за часом. Модеруватиме Віктор.

— Знову він? — із кривою усмішкою перепитав Петро.

— Давай ти. Без проблем. Зараз нам просто треба виконати завдання. 30 секунд на репліку.

— Тільки перечитаймо тексти, 5—7 хвилин, — запропонував я.

— Чудово, — каже Ніна. — Ділимо тексти між собою. Шукаємо цінності й обговорюємо їх. Якщо всі підтримають, то приймаємо. Ок? Марино, записуй усі пропозиції, які почуєш.

Далі був суцільний колаж, пласти реальності знову перемішувалися між собою. Енергія вибухала невидимими тайфунами.

— «Будівники каналів пускають воду, стрільці підкорюють собі стрілу, теслярі — дерево, мудреці ж стримують самих себе».

— І що?

— А нічо. Може, це смиренність?

— «Хто дивиться на світ, як дивляться на бульбашку, як дивляться на марево, того не бачить смерть». Не знаю про що це, але мені подобається.

— Мені теж, — підхоплюю я. І тільки по кількох роках зрозумію істинну цінність цих слів.

— Ну, що? Погнали по заповідях? «Шануй свого батька та матір свою! Не вбивай! Не чини перелюбу! Не кради, не свідкуй неправдиво на свого ближнього!» Далі вже не так важливо.

Марина ледь встигає записувати.

— Ага, тут далі Нагірна проповідь. Я не дуже бачу цінності, але «блаженні вбогі духом». Тут ще про дотримання заповідей. Знову про перелюб. Ще тут таке чудове є: «Коли праве око спокушає тебе, його вибери і кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж»... Далі вже неважливо. Знову прощення, знову не противитися злу. Ага, от знайшов. Оце точно важливо: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоби чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви». Тільки не знаю, як це все оформити в цінності.

Марина кивала головою і записувала.

— Лишилося 10 хвилин.

— Ок! Останнє, що пощастило знайти: «Не вбивайте ваших дітей через страх збідніти», «Не наближайтеся до перелюбу», не піддавайтеся гордині, давайте милостиню... Е-е-е. Якщо спрощено, то бийте неслухняних жінок. І після цього — не ображайте і не будете ображені. Щоправда, не знаю, як це в’яжеться з «бийте жінок».

— Стоп, у нас обмаль часу, — беру слово. — Марино, озвуч список. Що вийшло?

У Марини тремтять руки. Голос не слухається.

— Перше у нас прощення. Це цінність?

Тиша. Фізично відчуваємо, як спливає час. Кожен згадує своє та не може переступити через свої спогади і свій біль.

— Давай пропустимо поки що, — кажу зрештою.

— Друга — смиренність.

— Херня, давай далі, — не витримує Петро.

— Щось про бульбашки і розуміння ілюзорності світу, — веде далі Марина.

— Прикро, але з цього цінності зліпити ми не зможемо, — відповідає Ніна.

— Повага до батьків.

— Так!

— Не питання.

— Гаразд, усі погоджуються із цим, — кивання Марини, вона обводить у рамку «Шануй свого батька та матір свою».

— Не вбивай, — провадить Марина.

— Гадаю, із цим теж усі погодяться... — кажу я.

— Ні, це не цінність, — перебиває Петро.

— Як ні?

— А так, — темп його говоріння пришвидшується, відчуваючи обмеженість часу. — Бо якщо хтось влізе до мене в квартиру, я не збираюся просто стояти і чекати, коли він усе винесе. А тоді ще й другу щоку йому підставляти?!

— Не чини перелюбу, — глухим голосом перебиває його Марина.

— А це? Що за цінність? Якщо дружина чи чоловік немощний, не може задовольнити свого партнера, чи вже просто його не любить, а діти тримають їх? Як із цим...

— Не кради! — викрикує Марина.

— Якщо моя родина буде голодною, я вкраду. Я вб’ю!

Марина плаче.

— Це триндець, — каже Ніна, — виходить, жодні вищі закони і цінності не мають жодного значення? Виходить, усе ілюзія?

Ще одна пауза мовчання. Схлипи Марини.

— Принаймні з одним ми погодилися. Про батьків. Марино, скільки часу? — намагаюсь опанувати ситуацію.

— 5 хвилин, — шмаркає у відповідь Марина.

Переформатування душі за сорок хвилин. Наче стрибок із банджі — затяжне падіння, в якому ти вже нічого не контролюєш. І все залежить лише від ненадійної страховки, що створює ілюзію безпеки й прив’язаності до чогось більшого та безпечного.

— Тут, тут, — зібралася докупи Марина. — Ще одне є — «Не свідчи неправдиво».

— Давайте так, — уже передбачаючи реакцію Петра, кажу я. — Сформулюймо про чесність. Хіба це не цінність?

Кивання голів. Схвальний шепіт.

— Там іще одне важливе. Не знаю, як формулювати в цінність — «Чиніть так, як ви хотіли би, щоби чинили з вами», — додає Ніна.

Лишаються дві хвилини. І раптом Марина вибухає:

— А любов? Як ми можемо не поставити сюди любов? — вона підходить до Петра. — Як можна жити взагалі, якщо любов для нас не цінність? Як ми звірами не поставали чи ще чимось гіршим?

Петро відводить погляд.

— Ви що, подуріли? Хто ви? Я питаю, хто ви взагалі такі, якщо любов для вас ніщо? Вбивай, кради, не проси прощення, не вибачай, пий, жери, дивись тєлік, мстися, ненавидь і не люби!!! Так ти хочеш, щоби ми жили? — запитує вона Петра.

— Не треба такого світу, не хочу, не хочу, — вона драматично падає на коліна, боляче б’ється об дерев’яні дошки сцени.

Двері в зал відчиняються. На порозі стоїть Іра.

— Інші групи вже готові. Прошу.

Ми виходимо. Ніна підтримує Марину.

Але тій не треба ні співчуття, ні підтримки.

Інші групи усміхалися. Вони змогли домовитися, віднайти спільну точку. Були там і повага до батьків, і помірність, і співчуття, і самовдосконалення, і відповідальність, і екосвідомість, і головне — любов. Вона була в усіх. Як у фільмі з хепі-ендом.

Іра взяла слово:

— Це був дуже довгий день. Те, що ви спробували якось для себе сформулювати ці цінності, — це перший крок до прямої дії. Якщо у вашому середовищі, у вашій маленькій групі ви не можете ні домовитися між собою, ні визначити цінності, то наскільки складно це зробити всім нам разом. Єдине, що нас направду схвилювало, — Іра перевела погляд на Дениса. Той був спантеличений її словами і спробою поговорити з нами, — це відсутність цінності «життя».

Пауза. Усвідомлення накочує важкою хвилею.

— У ваших групах не прозвучала цінність «життя». Чи просто хоч би заповідь «не вбий».

— Правильно, якщо мене хтось спробує вбити і я його вб’ю, то не шкодуватиму про це, — втручається Петро.

— Ви маєте свою правду, — відповідає Іра. — Але уявіть суспільство, кожну родину, що живе за вашим законом і готова до вбивства. До якої межі доведено такий народ?

Ірине питання зависає без відповіді. Переформатування закінчено. Відчуття, ніби останній відсоток завантаження у свідомість нарешті встановлено.

За мить ти вже інакший. Лише шепотіння Ніни:

— Пиздець. Повна дурня робити таке обговорення.

Репетиція йшла взагалі без емоцій. Ми звикали до нових, дивних відчуттів себе. До того, що все, у що ти вірив упродовж життя, — лайно. Нісенітниця і брехня.

Один тільки Алік метушився.

— Завтра на нас чекає повний провал. Нічого не готово. Мені ця придумка твоя ще від початку не сподобалася, — чіпляв він мене.

Потреба в алкоголі була фізичною. Офіціянти нас ігнорували.

Ідеї Павла мотнутися через огорожу і спробувати розшукати місцевих, у яких могло би знайтися щось пальне, ніхто не підтримав. Охорони теж не підкупили.

Зрештою, розійшлися по своїх келіях. Кожен готувався до вистави. Хто морально, хто вчив роль.

Але всі точно готувалися до нічного марафону перегляду жахів.

14

Пекельний день затяжного літа.

В амбарі температура ще нестерпніша.

Ніж повзе по скроні. Кілька крапель звисають із підборіддя.

Тут майже вся група. Всі стоїмо на табуретах. Перед нами на підлозі білою крейдою обведено обриси тіла вбитого на цьому місці. Руки фігури розкинуті, нагадують розп’яття.

Ми повинні відчути сором за скоєне. Але не відчуваємо нічого. Крім пустки, величезної зяючої діри всередині.

Ми знаємо правду — вбивство скоєно тисячі років тому. Ця кров не на наших руках. Але судять нас не за істину, а за гріхи пращурів.

З’являється Петро. Насвистує і походжає між нами. Страшно дивитися в його очі. Ледь повертає голову, боюсь зірватися з табурета, намагаюся втримати рівновагу.

Петро підходить до Марини впритул.

— Винна! — викрикує Петро і вибиває стілець з-під неї. Зашморг затягується.

Петро робить крок-два і отримує носаком в око. Табурет вилітає з-під Ніни, вона розгойдується, душить себе зашморгом, але намагається дотягнутися до Петра.

— Винна, — каже Петро.

Йде далі амбаром. Його голос несе смерть.

— Винна!

— Винен!

— Винен!!! Винннна!!!

Вироки зливаються в єдиний гул. Тіла розхитуються в повітрі.

Доходить і моя черга.

Петро лиш на секунду підводить на мене очі і кидає:

— Винен!

За мить я в повітрі. Але не помираю. Просто відбувається миттєвий перехід від життя до смерті.

Безвільне неслухняне мертве тіло, в якому ще жевріє свідомість.

Падає останній табурет. 20 екзотичних фруктів, що втратили життя.

Петро насвистує.

Чутно порипування балок, на яких ми гойдаємося. Западає тиша, в якій — шурхотіння пилу в повітрі, дзижчання комах, потріскування скла, крізь яке пробивається сонячне проміння. І шкряботіння, з яким волосся й нігті виростають із наших тіл.

З’являються Іра і Денис. Обережно знімають тіла. Ми нічого не відчуваємо, не говоримо. Ми мертві, але ми є. Ми ще пов’язані з цими нікчемними тілами.

Модератори, як плакальниці, схиляються над кожним тілом. Шукають пульс.

— Все добре, добре, — шепоче Іра, заспокоюючи чи то нас, чи то себе.

Петро виводить мелодію на новий виток.

Останньою знімають Ніну, яка й неживою нагадує вугіль, що продовжує жевріти. Ладна спалахнути за першої ж можливості.

Петро, Іра та Денис стають навпроти накресленої на підлозі фігури. Беруть табурети, закидають зашморги на шию. Піднімаються на стільці. Одночасно роблять крок уперед.

Табурети з гуркотом падають.

Від землі відклеюється пласка біла фігура тіла з розкинутими хрестом руками. Ледь помітне сяйво німба над головою.

Фігура беззвучно плескає в пласкі долоні.

Десь згори лунає лагідний і ніби усміхнений голос Вовчика:

— Добра робота.

Не знаю, що було гірше — нічні блукання лабіринтами жахів чи ранок під музику «Ностальжі-ТВ». Можливо, вони всі давно померли — Кобзон, Повалій, Пугачова, Леонтьєв — і то показують їхні мертві, набальзамовані тіла, що змушують сіпатися під електричними розрядами.

Після нічних жахіть і вчорашніх стресів тіло розбите. Ніби вийняли душу, витрухнули її, а повернути на місце не змогли.

Це я побачив і на обличчях семінаристів. Кожен рух віддавав болем. Наче душа натирала тілу, яке набрякало болісним мозолем.

Лише Петро насвистував і сяяв добрим гумором.

Найбільше всі боялися вистави, і тільки Ніна казала:

— Не бійтеся, прорвемось.

— Останній день нашого семінару. Вітаю! Ми майже на фініші, — відразу взяв урочисту інтонацію Денис.

Останній блок, звісно, був квінтесенцією всього, про що ми думали і говорили впродовж тижня. «Відповідальність: лідерство, влада та суспільство». Чотири тексти, що розставляли необхідні акценти в нашій свідомості.

Того ранку особливо пам’ятними були два обговорення.

Приміром, «Державець» Макіавеллі, звісно, міг і мертвого розворушити і змусити з ненавистю до всіх відстоювати свою думку.

— Це збірник найгіршого, що тільки є у владі. Вертлявість і здатність викрутитися з будь-якої ситуації. Це текст, який каже кожному смертному — «ти гівно». А безсмертний чи, принаймні, той, хто себе таким уважає, і так сприйме цей текст за інструкцію до дії. — Ніна вистрелювала словами, і зараз мені просто страшно, наскільки близько вона підійшла до істини.

Алік узяв слово:

— У мене таке враження, що наші вже поставляються з прошивкою системи «Макіавеллі». Чи просто це такий ген у їхній професії, в їхньому покликанні, — Алік точно не мав на увазі депутата, однак наші погляди мимоволі ковзали по ньому. — Якщо у повії, кажуть, є принципи чи хоч би свої поняття, то в політика — повна безпринципність.

Депутат просить слово. Але не його черга.

— Я теж хотіла підтримати друзів, — Марина була першою, хто зужив це слово, а не «семінаристи» чи «колеги». — Я собі вирізнила кілька цитат. «Державець повинен набути навички відступати від добра і користуватися цим», «Вчинивши кілька розправ, він виявить більше милосердя». І трохи далі: «Від хаосу, породженого стражданнями та вбивствами, страждає все населення, натомість від покарання страждають лише окремі заколотники». І моє улюблене: «Державець повинен утриматися від зазіхання на чуже майно, бо люди радше вибачать... вибачать смерть батька, ніж утрату майна». Дякую.

Слово взяв депутат.

— В умовах, що складаються, пріоритетним напрямком роботи кожного політика є турбота про людей, — після першої фрази, здавалося, блювонути хотів і сам промовець, і його слухачі, — піклування про тих, хто наділив тебе правом представляти їхні інтереси. Часом, звісно, мої колеги можуть забувати про це, однак, повірте, в умовах, що складаються, політики роблять...

Піднята рука Дениса. Здається, на правах модератора він перервав виступ депутата секунд на 15 раніше. Слово взяв Петро:

— Хочу підтримати нашого колегу. Очевидно, що влада змінює людей. Очевидно, декому не сподобається те, що я скажу. Але я переконаний, що Україні потрібна залізна рука, яка, нарешті, навела би порядок. Хоча це й схоже на гасла бабуль на демонстраціях, але досвід Макіавеллі та нової Росії показує, що цей бардак може бути відрегульований. І неважливо, що згодом буде написано в Інтернеті чи в підручниках історії. Так, Макіавеллі каже: «У наш час великі справи давалися лише тим, хто не намагався дотриматись обіцянки». І скажете, що в житті все не так?

Піднята рука Дениса, але ніхто не просить слова. Нам цікаво, куди думка заведе Петра.

— «Розумний державець не може і не повинен дотримуватися своєї обіцянки, якщо це шкодить його інтересам і якщо вже відпали причини, що змусили його дати обіцянку», — на його обличчі відблискувало світло планшета, створюючи синюватий відтінок. — «Надійніше вибирати страх, аніж любов». Погодьтеся, хіба з нашим народом можна інакше? Чернь, лише суцільна чернь.

Нервове порипування стільців.

— Чернь, що «зваблюється видимістю і успіхом». Чернь, що живе в інформаційній хмарі, тумані брехні, що його влада наводить заради своїх інтересів і зацікавлень держави. Державець, звісно, повинен «розважати народ видовищами», що у нас стабільно і роблять. Я не маю сумнівів, — він зробив паузу, яка була надто вже театральною, — тільки сильна рука зможе припинити цей хаос і розкрадання.

Піднята рука Дениса. Знічена посмішка Іри. Їй соромно за те, що відбулося щойно.

— Час вичерпано.

Павло намагається відсунутися від Петра. Одначе зробити це непомітно не зміг.

— Я тільки хотіла маленьку репліку, — Ніна підводить руку.

Кивок Дениса.

— Згадалися просто слова Бенджаміна Франкліна, — її погляд розтинав Петра, — «Повстання проти тиранів — це обов’язок перед Богом».

Розчавлені обговоренням, ми пішли пити каву. Модератори якимось неймовірним зусиллям і жартами спромоглися знову розворушити нас. Петро був приязний і люб’язний, всім виглядом показуючи — є різниця між ролями, що їх ми виконуємо під час Семінару, і є ми, інші, вже у нашому повсякденному житті.

Потім були ще три тексти.

Тексти, що витягали з нас катарсис і відчуття нашої належності до чогось більшого. Знання? Трансцендентного?

Не знаю.

Кожного разу на будь-якому Семінарі «Астрі» таланило видобувати потужні викиди енергії. Енергія циркулювала за круглим столом і під час обміну репліками миттєво перетинала коло, розрізаючи його на шматки. Потоки енергії ніби підсилювали нас, давали усвідомлення, що одна голова добре, а двадцять одна взагалі чудово. Та водночас висотували з нас останні сили, спустошували внутрішні ресурси. «Я наче постарішав на кілька років», — жалівся Алік, і згодом я часто чув цю фразу на Семінарі.

Ми були командою, в якій навіть критична позиція Петра виконувала свою функцію — і об’єднувала нас проти нього, і показувала нам наші думки та судження під іншим кутом.

Обмін енергією та віра в нашу силу надихали, створювали ще одну ілюзію.

Ніби ми можемо все. Змінити себе. Змінити цю країну. І зрештою — змінити людство.

Така вже природа ілюзій — вони надто крихкі. І це лише питання часу — коли вони розлетяться на друзки.

Все вигадка.

Все брехня.

Останній текст Семінару «Глобальний світ і відповідальність» — виступ Вацлава Гавела на зібранні з нагоди п’ятдесятиріччя ООН. Один із Великих мертвих, котрі ще живі.

На хвилях нашої ейфорії та відчуття, що попереду лише «Антигона», а за нею — спроби адаптуватися до старого життя з переформатованою душею, з цими відчуттями обговорення хотілося максимально наситити думками. І встигнути якомога більше. Ми підхоплювали думки одне одного, сміялися жартам і функціонували, як механізм. Механізм, налаштований під систему «Астра».

— Гавел чітко прописує, що спасіння людства лише у створенні чергового договору, — Марина супила брови, вишукуючи потрібну цитату. — «Це буде можливо, коли всі приймуть кодекс взаємного співіснування, якийсь загальний мінімум, який може бути прийнятий кожним, щоби ми взагалі могли жити поруч одне з одним».

Алік підхоплює:

— «Такий кодекс повинен бути вираженням істинної волі всіх людей, виростати з їхнього справжнього духовного коріння». Далі він наводить цінності, які могли б об’єднати людей. І серед цих цінностей мені завжди подобалося «відчуття вічності наших вчинків». Цінність, що заперечує існування часу і самої тимчасовості, а значить, завжди в ціні. І це означає — максимально наближається до істини.

Я поринаю в роздуми, Ніна вже закінчує свою репліку:

— Треба зрозуміти свій глибинний зв’язок, що існує між усіма людьми, нашу кревну спорідненість.

«Астра» вкотре підкидала підказку, натякала на нашу інакшість стосовно до неї. Але марево ілюзій затуманювало свідомість.

Треба було чути, коли депутат повторював слова Гавела: «Наша совість повинна, нарешті, наздогнати наш розум, в іншому разі ми зникнемо». І ще з більшим запалом: «Політика — це служіння іншим, це практика моральності. Це — вияв глобальної відповідальності, відповідальності за саме виживання людського роду».

«Астра» по-різному ламала долі. Знання, що їх отримували учасники Семінару, — це зброя проти дійсності, інструмент для її зміни, перебудови. Даючи знання та ілюзію свободи вибору, «Астра» забирала собі майже все інше. У деяких випадках нові знання і нове «я», що його отримували семінаристи, не відповідали умовам реальності, в якій продовжували існувати всі інші. По кількох місяцях після Семінару з депутатом трапився суїцид. Двічі чи тричі він прострелив собі голову. Цього не показали ЗМІ, однак «Астра» знала все. І особливо те, що усвідомлення своєї відповідальності, а не бажання швидкої наживи були тією цінністю, яку колеги депутата не готові були сприйняти. Тим паче — вибачити.

Але того дня його слова і цитати Гавела зустріли оплесками. Хоча б на кілька секунд з’явилася надія на реальні покращення реальності.

Я постійно повертаюся до текстів «Астри».

Там — істина. Там — усі підказки. Як хтось цитує сторінками Біблію, так і я всотую ці тексти з року в рік. Розбираючи найменші відтінки сенсів і прихованих натяків. Однак останні чотири тексти — оголений нерв, заклик до дії. І вкотре повторюючи слова Гавела: «У кожної людини сновидить свідомість, у кожному сновидить божественне».

Треба тільки розбудити.

Здійснити вчинок.

Тому я і зробив те, що був повинен.

Я вбив їх усіх. Відчуваючи свою відповідальність.

Я пишу ці рядки, щоби розбудити тебе. Чуєш?

Щоби ти прокинувся і побачив, нарешті, істину.

Почув мій голос.

І зрозумів: всесвіт — у твоїх божественних руках.

13

Хтось із не надто мудрих сказав колись мудру річ: «Найкраще ми пам’ятаємо те, що робили вперше».

Банальності типу першого поцілунку і сексу до уваги не беруться, бо вони очевидні. Але, приміром, перша «Антигона» і перший поставлений спектакль — це той різновид адреналіну і катарсису, який неможливо повторити.

Після останнього блоку текстів у нас було кілька годин на відпочинок і фінальний прогін вистави. Ми так жодного разу і не пройшли текст п’єси повністю. Щоразу зупинялися, розставляли акценти, вигадували фішки. Ми вдосконалювали початок, одначе фінал залишався незрозумілим.

Запал, що його ми відчули під час обговорення текстів, поступово розсіявся. Якщо повний провал можна поділити на етапи, то першу стадію ми точно минули.

Мені лишалося тільки одне: запальна промова голівудського штибу.

— До виходу на сцену 10 хвилин. Що ближче цей час, то менше певності я бачу у ваших очах. Суцільний відчай і звинувачення. Долі, обставин, мене. Але я вам скажу. Наша робота над виставою важливіша за саму виставу, — спантеличені погляди, одначе це погляди тих, хто готовий почути. — Ми можемо сказати, що пройшли через багато речей разом. Ми набули спільного досвіду. І прожили кілька життів за цей тиждень. І не мені, наймолодшому серед вас, казати про те, наскільки старішими ми стали. Але, — пауза, найскладніша пауза, — вистави ми не закінчили. Ми створили нові умови, обставини, в яких ви проживете найближчі 2—3 години. Історія, яку ми покажемо, на жаль, безсмертна. В ній ключові теми, що ми обговорювали, — відповідальність, лідерство, контроль держави над особистістю, громадянська непокора і, найважливіше, — конфлікт між записаними законами держави та неписаними законами богів і здорового глузду. Прошу, відчуйте це. Не грайте, просто проживіть свої ролі. І головне — отримайте задоволення від того, що робите.

Кілька секунд тиші.

Жодних оплесків. Стримане кивання.

Я завжди знав, що дійсність ніяк не схожа на Голівуд. Та легкий присмак розчарування зберігся і дотепер.

За хвилину в залі матеріалізувався Юхим Євгенович. З ним було ще троє чоловіків, серед них Жора і дві жінки, яким догоджали Денис із Ірою. Вони ловили кожне їхнє слово, певно, сподіваючись, що від саме цих менеджерів найвищих ланок може прийти шанс, який буває раз у житті. І, здавалося, Денис із Ірою не розуміли найважливішого — вони вже витягли щасливий квиток. Заздрість розливалася тілом і з глибин свідомості виринали гидкі запитання: «Що ж робитимеш, коли повернешся? У них всіх є хоча би стабільна робота». А перед очима вже вигулькнув образ Влади: «Віто! Подумай про своє майбутнє. Досить бути дитиною! Ці всі твої книжки й авантюри, скільки ти можеш у це вірити? Коли вже станеш дорослим? Знову все профукаєш. А втім, що ти можеш загубити, якщо в тебе нічого і немає?»

Актовому залу «Адмірала» могла би позаздрити будь-яка концертна плаза. Крісла оббито червоним оксамитом. На кожному сидінні вишито літеру «а».

Ми ж припустилися помилки всіх аматорів, які беруться ставити античну п’єсу: команда «молодих лідерів країни», як патетично Юхим Євгенович назвав нас у своїй промові, сиділа напівоголеною, задрапована у простирадла з вишитими літерами «а». І багатьом вензель «а» багряною літерою пропікав груди.

В одвічному циклічному ритуалі ми знову вбирались у простирадла та обкручували паски довкола чола. У кожного була своя реконструкція античності, згідно зі власними уявленнями про те, як це має бути.

Жінки, мов професійні гримери, пудрили чоловіків. Робили неймовірні зачіски, справжні складносурядні конструкції, що велично виростали з голів.

Нарешті посмішки з’явилися на обличчях команди. З кожним усміхом, щоправда, злітала пудра, сипалась «штукатурка». І якоїсь миті я впіймав себе на тому, що лицеві м’язи вже болять. Болять від усмішки, що застигла на обличчі, як маска античного театру.

— Я не говоритиму багато. Здається, це зайве. Ви самі відчули, що таке система «Астра» і наскільки гострим та незручним може бути безконфліктний діалог. Це був довгий і виснажливий тиждень, — учасники попередніх семінарів кивали в такт словам Юхима Євгеновича, його засліплива біла посмішка, мов реклама успіхів американської стоматології, виблискувала ще яскравіше на тлі багряного професорського метелика. — Те, що ви зараз представите своє власне прочитання «Антигони», є неймовірно важливим. Сотні поколінь робили це до вас. Повірте, будуть і після нашої смерті. Перед початком вистави я хотів би представити вам кількох учасників попередніх семінарів, — їхні імена відразу вивітрилися з голови, суцільні генеральні директори й фінансисти, хоча згодом мені й доводилося перетинатися з ними з різних приводів. — І, насамкінець, я хотів би попросити окремих оплесків для ваших провідників, медіаторів Дмитра та Ірини, — Іринина знічена посмішка, гордо піднесена голова Дмитра. — Ну що ж, як то кажуть, have a nice catharsis.

Юхим Євгенович сів у крісло в третьому чи четвертому ряду. Запала пауза. Погляди команди спрямовані на мене. Я відкашлявся, вся моя новонабута впевненість у собі вийшла разом із цим кашлем.

— Юхиме Євгеновичу, шановні гості.

— Що сталося?

— Перепрошую, одначе запрошуємо вас на сцену. Вистава гратиметься за кулісами.

Стільці для глядачів стояли на сцені, повернуті до залу спиною. Зал ховався за кулісами багряного кольору, ніби зробленими з того ж матеріалу, що й метелик Юхима Євгеновича. Закритість, замкненість простору створювала особливе відчуття, яке складно пояснити. В ньому поєдналися і затишок захищеності, і неосяжний жах шаленства, що все затоплює кров’ю.

У глибині сцени зі столів і стільців було побудовано структуру, що мала би символізувати ієрархію влади. Комірки, тюрми і клітки, в які загнано людей. Чи то з їхнього бажання, чи силою обставин і волею сильних світу. У двох келіях нижчого рівня дві сестри — Ніна та Марина, Антигона та Ісмена. Перед ними крейдою обведено контури тіла, тінь загиблого брата Полініка, тінь, що не знайде упокою в землі через наказ Креонта: «Тіла зрадників будуть падлом і харчем для птахів і собак».

За їхніми спинами величезне картонне панно, зшите з окремих коробок, — предмет особливих гордощів Ніни й її таланту переговорниці з шеф-кухарем, від якого було отримано картон.

Алік швидкими мазками наносить на панно чорну фарбу. З нізвідки проступають обриси міста, привид-мегаполіс, жахливий левіафан.

За мить увесь простір сконструйовано — Антигону та Ісмену затиснуто між двома привидами, білим і чорним, які визначатимуть їхній вибір.

Ніна з перших слів перейшла невидиму межу між реальністю і вигадкою, прийнявши маску Антигони: «Ісмено рідна, сестронько улюблена!» Марина розгубилася від її нового голосу, її інтонацій, однак Ісменою тягнулася до старшої сестри.

Виповзаючи назустріч одна одній зі своїх камер, сестри говорили про Полініка, про Креонтову заборону. Антигона в запалі боротьби:

— Чи допоможеш брата поховать?

— Як поховать? Та це ж нам заборонено!

І тоді був погляд. Погляд, яким Антигона дивилася на Марину. В її очах — сила та усвідомлення своєї місії, зверхність щодо будь-яких заборон та обмежень. Як злим духом, Ніна пройнялася Антигоною.

— Велінь богів ніколи не зневажу я, а й громадянам побоюсь перечити, — слухняна Ісмена, яка зробила свій вибір покори, не могла переступити межі, накреслені злостивим указом Креонта і обрисами тіла Полініка.

Цієї миті грянув хор. Менеджери вищої ланки, закручені у простирадла, мов у лазні, вступили єдиним голосом. Звук линув з-поза куліс, з обох боків, і зливався в єдиний потік. До кінця не розуміючи слів і тонкощів античної міфології, вони отримували свій кайф від командної роботи. Коли твій голос і твоя відповідальність зливаються з іншими та набувають нової потужності. Громом лунав речитатив:

Але гляньте, он син Менекеїв Креонт,

Що підданців новітніх новим владарем

Став із волі безсмертних, підходить до нас.

І тільки зараз, написавши ці рядки, я розумію істинне значення цих слів, пазурів безсмертних.

На сцені з’являється Креонт, загорнений у багряну туніку, мов би просотану кров’ю. Гордовитий погляд, жорсткість у насуплених бровах і стиснутих губах, у зблискуванні скелець, чого раніше ніхто не помічав на обличчі Петра.

— Мужі фіванські! — Креонт, мов висічений з граніту античний величний герой. А радше — диктатор. — Але людину складно розпізнати нам, її всю душу, і думки, і наміри.

Кам’яним Креонт виростав понад примарним містом. Кожним словом утверджуючись у своїй владі, він піднімався сходинками побудованої на сцені ієрархії держави. Щабель за щаблем, долаючи дерев’яні клітки, кам’яніла його велич. Антигона та Ісмена, загнані у свої клітки, проводжали його поглядом і щулилися від удару і гуркоту, що супроводжували поступ Креонта. І з кожним кроком його багряна туніка розпускалася, довшала, перетворюючись на багряний потік, шлейф крові, що тягнувся за диктатором. Коли він виголошував вирок тілу Полініка, в його очах палали каганці ненависті:

— А Полініка, що хтів свою вітчизну всю дотла спалити і кров’ю прагнув братською упитися, а хто лишивсь — у рабство повигонити, — не вільно ні ховати, ні оплакувать, лише без похорону, на поживу псам і хижим птахам на поталу кинути, так ухвалив я, — останні слова цідилися крізь зуби, з верхівки влади, куди смертним уже не сягнути. Лише владарі та безсмертні боги на тих висотах мають місце.

І простягають владу над черню.

На сцені з’являюсь я. Точніше, моє обличчя, що транслюється на місто. Я — стражник, носій лихих звісток і новин — чорних, як вороняче крило. Я поза подіями, однак я — рушійна сила історії. Сидячи за пультом і управляючи виставою, я вивів своє зображення як скайп-конференцію з Креонтом. Я — анонім, ніхто, імені мені немає. Я — віртуальний привид, що розпадається на електрони й пікселі. Я бачив, що хтось ослухався наказу Креонта.

— Хоч видно труп, був не цілком заритий він, від скверни пилом був посипаний, та ні від псів, ані від звіра дикого, які терзали б тіло, ані сліду там.

Я глянув на Юхима Євгеновича, він посміхався. Колишні семінаристи затамували подих.

У Креонтових очах — бісики безумства і параної. Наближаючись до божественної висоти, починаєш оглядатися, чи не дереться хтось за тобою вгору:

— Як в похороні винного не знайдете й мені тут перед очі не поставите, вам смерті буде мало, вас живими повішу.

Страх. Креонтова сила підкорює волю. Відчуваю справжній страх і мені не треба акторської потуги для гри. Креонт дивиться просто на мене. Велична фігура на горі вселенської башти, брухту і кісток, на якій вона побудована.

Вступає хор, я розсіююсь над містом, розпадаюсь на пікселі.

Антигона виповзає з келії. Стає навколішки і починає краєм своєї туніки стирати обриси тіла брата на підлозі. З кожним рухом Антигони зникає він із цього світу.

Рука Аліка-Гемона, сина Креонта і нареченого Антигони, виводить над містом чорною фарбою обриси тіла Полініка. Ненависть і гріхи коптять блакитне небо, зловісним смородом зависають над полісом. Рука креслить лихі пророцтва на стіні. Прокляття чорними хмарами збирається над людьми, що переступили закони божі.

— Що вона — не дитя Антигона? Ой нещасна-бо ти! О Едіпа, нещасного батька, дочка! Що з тобою, скажи? В чім винують тебе? — хор розриває реальність громом запитань.

Об’єктив моєї камери схоплює Антигону, обмежує її свободу, ув’язнює в рамку кадру. Виводжу трансляцію на місто. Кожен знатиме, хто ховав тіло Полініка.

Хор навісніє стихією:

— І невже-бо ти царські закони так безумно посміла порушить?

Тиша, в якій лиш голос мій:

— Ось та, що злочин учинить насмілилась. — Я вартовий. Рушій історії, — і мертве тіло поховала.

Креонт веде поглядом, хоче розгледіти дрібних, мізерних людей біля підніжжя його влади.

— Яким же чином, де її захоплено?

— Вона ховала тіло, — от і все тобі. Схилившись над тілом непохованим, вона ридала тужно, проклинаючи всіх, хто так із мертвого знущалися. Ми кинулися до дівчини й затримали, але вона нітрохи не злякалася.

Ніна підвела голову і дивилася на Креонта.

— Допитуєш — вона не відмовляється, — мені гидко від слів, що проходять крізь мене, я медіатор. Слова прориваються у світ, зло, якому треба мій голос.

Антигона схилила голову, чи то від утоми, чи від тягаря жаху.

— Чи признаєш провину, чи зрікаєшся?

— Нічого не перечу — я зробила це, — Антигона підводить очі.

— Ти знала, що робить це заборонено?

— Так... Як не знати? Скрізь це оголошено, — голос, як криця, червона літера «а» палахкотить жаром.

— І все ж наказ переступить посміла ти?

— Його ж не Зевс з Олімпу сповістив мені, і не богів підземних правда вічна, що всі закони людям установлює, — Антигона встає з колін. — Не знала я, що смертних розпорядження такі могутні, що переступать могли богів закон одвічний, хоч не писаний, — здається, тінь Полініка стає чорнішою, прірва розчиняє реальність у смутку і жасі. — Не хтіла я, людських велінь страхаючись, відповідати потім перед вічними богами.

Їхні погляди перехрещуються, б’ються невидимими мечами.

— Убий мене, чого ж ти хочеш більшого? — пауза, мить тиші. — Любить я народилась, не ненавидіти.

— Зійдеш в Аїд — і будеш там братів своїх любити, я ж не скорюся жінці, поки житиму.

Ісмена виповзає зі своєї камери:

— Я винна і, якщо сестра погодиться, прийнять готова й кару за провину ту. — Марина з тріскотом влазить в роль, маска Ісмена сповзає, здається, ілюзія реальності розсіється, — О, сестро, не безчесть мене й дозволь мені з тобою вмерти, ушанувавши вмерлого.

— Не вмреш, — як не доторкалася. Доволі, коли я умру, — відрубує Антигона.

— Невже, нещасна, мук не поділю твоїх?

— Ти — хтіла жить, я — смерті прирекла себе. Му­жайсь, тобі ще жити, а моя душа вже мертва, тож і послужу померлим я.

Вже зараз, не відмивши їхню кров з моїх пальців, коли записую ці рядки, розумію, що насправді мав на увазі Софокл. І в якому суспільстві мерців, Аїді на землі, прирекла «Астра» нас жити. І який нищівний сарказм закладено в уста Антигони, яка від народження була слугою живих мерців. Як і ми.

Як і ми.

— Невже ти стратиш наречену синову? — відчай Ісмени нарешті продирається крізь Марину.

— Є ще багато інших нив для оранки. Не хочу жінки синові поганої.

— Невже у свого сина відбереш її? — не відступає Ісмена.

— Ні, Аїд скасує одруження.

Виходить Алік, йому страшно. У масці Гемона, сина Креонта, йому затісно. Хоч вона й невидима.

— Мій сину, чи на батька гнівишся ти за вирок для своєї нареченої? Чи залишусь я завжди любий синові?

— Порадами розумними мене ведеш ти, і за ними я іду.

Креонт нагорі владної ієрархії, як хижак на вищих ланках харчового ланцюга. Абсолютна влада в його руках.

— Кого поставить місто, треба слухати в найменшім — правий чи несправедливий, — Креонт, добрий батько, мироточив банальностями, повчаючи Гемона. — Тільки ті з біди рятуються, хто вмів своїм начальникам коритися.

— Ти поглядом єдиним наганяєш страх на тих, хто міг би в чомусь докорить тобі. Мені чувати нишком вже доводилося, як всі у місті цю жаліють дівчину, — з кожним словом Гемон міцнішав, брав гору над пухким тілом Аліка і його розніженою свідомістю. Голос Гемона продирався в реальність. — Не думай, що лише в твоїх словах є правда, і ні в кого більш нема її. Кому здається, що лиш у нього розум є, й душа, й дар слова, в того, як роздивишся насправді, то немає нічогісінько.

Обличчя Гемона відсвічувало багрянцем Креонтових одеж, що застиглими потоками крові спадали донизу.

— Чи діло шанувать заколотників?

— Злочинців шанувати не прошу тебе.

— З живою з нею не одружишся, — відрубав Креонт.

— Умре вона — то й інший з нею теж умре.

— Жіночий рабе, не плети дурниць мені!

— Тобі вже більше мене не бачити, — відповідає Гемон, — Шукай десь інших друзів для безглуздь оцих.

Хор вибухає речитативом. Робить крок провідник хору:

— Вже несила й закони мені шанувать. Не в весільні покої — до вічних осель незворотно іде Антигона.

Антигона, ув’язнена Креонтом у печері, глухим голосом, ледь чутно:

— Вже не жити мені між живих, між мертвих ще мертвою не ставши. Ні діточок при лоні не голубивши, одна, нещасна, друзями покинута, жива в оселю мертвих я спускаюся. Який закон богів переступила я? — Антигона замовкає, лише очі зблискують вогнем ненависті. — Подивіться на мене, старійшини Фів, — Юхим Євгенович здригнувся. — На останню зі славного роду царів, що терпіти повинна від цих я людей лиш за те, що я гідне пошани шаную.

Хор виступає, оплакуючи Антигону:

— Долі страшна влада тяжить над нами, сильніше злота і твердинь, і війська, й чорних кораблів.

Раптом я зрозумів, що вже давно минули епізоди, що їх ми встигли розібрати на репетиціях. Історія самовільно рухала фігури на шахівниці. Маски, що заволоділи нами, вели нас. І не потрібні були аркуші з текстом, слова приходили самі. Брали гору над безвільними людьми. Здавалося, розігрується правічний ритуал, давніший і за Софокла. Стінами розтікалися тіні, мов плями Роршаха, утворюючи сполуки мороку й затягуючи нас у свої вихори. Межі між реальностями майже розмились. Аїд пащеку розкрив.

З’являється Тіресій. Обличчя Павла здається старим, печать всесвітнього знання на ньому. Незмигним поглядом сліпих очей Тіресій намацує простір.

— Що там нового, старче мій Тіресію? — запитує Креонт зі своєї гори.

— Скажу, ти ж слів послухай ворожбитових, — голос не був схожий на Павла, та й було відчуття, ніби цей голос не звик до звуків української. Надто незвичними вони були для нього.

— На лезо долю ти поставив знову, — голос Тіресія розрізав реальність на шматки. — Напастю цю терпить місто через вирок твій, всі вівтарі в країні й хатні вогнища птахи пооскверняли та бездомні пси, що трупом Полініковим живилися. Прости мерцеві та не бий лежачого. Хіба ж то роблять — убивати мертвого?

— Не відповім зневажно віщунові я. Всі завжди ласі віщуни до золота.

— Властива і тиранам всім корисливість.

— Чи не забув, віщуне, з ким говориш ти?

— Ні, — знаю, що й царюєш завдяки мені, — Тіресій поводив головою.

— Але ж моїх я рішень не зміню проте.

Рука вимальовує зловісні чорні хмари над містом. Тінь непохованого Полініка шириться. Полотно, мов прапор, ділиться на дві половини і морок поступово поглинає місто.

— То знай же, небагато перегонів ще своїм звичайним колом пройде сонця біг, як ти дитя, від лона твого роджене, сам мертве мертвим віддаси відплатою, — рука Гемона здригнулася, чорна лінія завихрилася блискавкою, — за те, що ти до темряви підземної живу спровадив душу так безжально. А сам береш у богів підземних мертвого й лишаєш непохованим, збезчещеним, — раптом накочуються спогади про жахи, в яких ми проводили кожну ніч, слова Тіресія занурюють у гіпноз, в якому чутно лише його голос, а перед очима сномарення мерцями, — за це злобні Еринії, Аїда і богів нещадні месниці, за біду бідою відплатять тобі.

Рука вже зникла з полотна, але тонкими патьоками чорної фарби морок спадав на місто. Хмара тягнула тонкі щупальця, як сторука химера.

— Гнів повстає на тебе міст околишніх, де на тілах синів їх непохованих справляли пси, і звірі, й птиці похорон і вівтарі сквернили трупним смородом.

Креонт робить крок на сходинку нижче, сумнів на його обличчі:

— О жах! Хоч тяжко, мушу відмінити я свій вирок — хто би змагався з неминучістю!

Ще крок донизу.

— Я, своє веління сам касуючи, сам із в’язниці дівчину ту випущу, — Креонт спускається на сцену, на останній сходинці вся конструкція, вся вертикаль його влади хитнулась, — збагнув я — нам до смерті шанувати слід закони, споконвіку установлені.

Глядачі поруч зі мною нарешті видихнули.

Мій вихід. Вісник, котрого ненавидять всі. Я — голос, що століттями рухає історію вперед:

— Здавалось, можна заздрити Креонтові — він землю Кадма врятував від ворога, і владарем єдиним став над нею він, і квітнув щастям у вінку дітей своїх. І от — усе загинуло, — з кожною секундою, з кожним словом морок стікав повільно вниз, на місто, поглинаючи мою проекцію. — Хто радості в житті позбувся, неживий для мене той, лише бродячим трупом я б назвав його.

Від хору відділяється голос:

— Яку ж біду цареві ти звістить прийшов?

— Це — вість про смерть. Але живий, хто винен в ній.

Морок і чорнота говорять мною.

— Хто ж винен? І загинув хто? Кажи мерщій, — не відступав від мене голос.

— Гемон загинув — від своєї вмер руки. Вбив сам себе, на батька злий за дівчину. Як очевидець, не втаю нічого я, — запускаю ще одну проекцію, підготовлену Аліком. — Прийшли на пагорок, де псами безпощадними розтерзане, в ганьбі валялось тіло Полінікове.

Багряні краплі крові стікали по стіні. Повільно, крапля за краплею, ніби саме місто кровоточило. Великий поранений звір стікав кров’ю з сотень дрібних ран.

— Із рідної землі насипали могилу і до кам’яних покоїв ми пішли Аїдової нареченої.

Цифрова кров омивала тіла й тіні історії, що не могла перетворитися на міф, а була реальністю. Завжди живою реальністю.

— У підземеллі темному побачили ми діву, що повісилась, петлю зв’язавши з покривала верхнього. А поряд Гемон, труп милий обнімаючи, оплакував загибель нареченої, нещасний шлюб свій і жорстокість батькову.

Кров затоплює місто.

— Юнак побачив нас, ні слова не промовивши, лиш дико глянувши, із піхов вихопив свій меч двосічний. Ледве врятувавсь отець, вбік швидко відхилившись. — Я вісник. Я морок. Я кров. Я правда. — І на себе шал свій обернувши, груди простромив собі мечем; бездольний і напівпритомний вже, обняв він мертве тіло нареченої та краплі крові з останнім подихом пролив на лице біле вмерлій дівчині. Труп біля трупа — так вони лежали там.

Кров ось-ось перехопить через край, вихлюпне з проекції, розтечеться сценою. Смерть — голодний звір. Наступної миті кров перетворюється на багряне полотно, що розвивається у повітрі. Багряне полотно, що вкривало тіло Креонта і кривавими хвилями жорстокості накривало інших.

З’являється Креонт. Зіщулений, розбитий. Туніка його вже не така велична, здається завеликою і важкою для нього.

— О гріх тяжкий... Похиб розуму нерозумного, смертоносний гріх упертості! Жалюгідні ви, мої задуми! Сина юного юна смерть взяла — горе, горе нам — ти пішов од нас і загинув ти, та не винен ти — винен я у тім! Збагнув я правду, нещасливий. О горе, радість всю мені розтоптано, о марна марносте жадань і прагнень всіх!

Місто вкрите тунікою Креонта, багряним саваном.

— О кому ж би я між усіх людей цих провин тягар міг накинути? Сам убив тебе, — безталанний я, — мовлю правду всю.

З кожним словом Креонт зникав. Розсіювався, повертався в тінь. Диктатор ставав людиною. Петро повертався до життя.

— Більш нема мене тепер. Хай же з’явиться мій останній день!

Креонт в останньому подиху шалу трощить конструкцію влади, збудовану власними руками. Меблі з гуркотом розплати і помсти падають на підлогу. Тріщать основи, порипує світобудова. Реальність крихка, мов перший лід. По стінах ходять тіні давнього ритуалу поклоніння богам і усвідомлення нікчемності людини перед обличчям вічності й безсмертя. І своєї долі.

Рокоче хор:

— Майбутнє — все в руках богів. Облиш молитву — від нещасть нам посланих, ніколи смертним не врятуватися.

Креонт сидить на руїнах влади. Потрощено на скалки меблі. Пошматовано багряну оббивку з літерами «а» — шматки розтерзаного звіра.

— Відведіть мене, божевільного, — я ж убив тебе, рідний сину мій. — З кожним подихом життя полишає Креонта. — Все, що мав — згубив, лиш нестерпної долі впав тягар на чоло мені.

Розгублений погляд Петра, ніби до нього повернулася свідомість, відійшло потьмарення, і одержиме демонами тіло стало нарешті ним.

Хор гримить останні слова, важкими ударами добиваючи свідомість. Підкорюючи нас своїй долі, вкотре роблячи рабами та жертвами правічних творців:

— Запорукою щастя лиш мудрість одна може стати, й нікому не вільно богів зневажати.

Катарсис накрив нас. Тіло трясло, як від оргазму, найпотужнішого оргазму, що його може відчути не тіло, а душа. Виступили сльози, і ми розуміли лише одне — ні тіло, ні свідомість не належать нам. Щось усередині нас саме вирішувало, як поводитися і що робити. Сльози пропікали, мов язики вогню очищення.

Оглушливі оплески кількох глядачів не могли нічого додати до наших переживань. Іринина посмішка промовляла набагато більше за слова.

Таке буває раз на все життя. Реальність відкриває пащеку, і ти бачиш пащеку, розуміючи свою нікчемність перед обличчям незбагненного.

— Браво! — вигукували глядачі.

Ми неначе прокинулися від глибокого гіпнозу, не розуміючи, що з нами сталося насправді.

Юхим Євгенович посміхався особливою посмішкою, як учитель після відкритого уроку, під час якого учні примудрилися не облажатися. І навіть змогли справити правильне враження.

Чиї голоси говорили через нас? Ким ми були? Наскільки реальними були ті тіні, що їх ми бачили? Їхнє кружляння? Чи направду ритуал? І чи може людське тіло переживати такої потужності катарсис? Чиє життя ми проживали? І найважливіше — яку силу ми випустили в цей світ?

На мене, у пошуку відповідей на ці питання, попереду чекав іще складніший шлях, ніж пройдений до цього.

Коли хтось із глядачів закликав режисера, я вийшов уклонитися. Хоча мене пропікало усвідомлення, що ніякий я не режисер, а ще одна маріонетка в руках незрозумілих сил. Все здавалося таким дивним, що я гнав подалі ці думки. Як і всі інші.

Як і всі ми.

Потім, нарешті, був алкоголь. Багато алкоголю. Вечірка нагадувала прощання піонерів у таборі. Але, на відміну від дітей, ми виконали свої обіцянки — ми зустрічалися, телефонували одне одному і познайомилися з іншими, покаліченими «Астрою» учасниками семінарів. Душевні інваліди, ветерани філософських боїв, яким семінар давав дещицю істини. Вони втрачали спокій, готові воювати за суспільне благо і робити добро. Але що далі, то більше ставали рабами правічного порядку.

Юхим Євгенович приязно посміхався, відповідав на всі запитання тісного кола, що його обступило.

Я стомлено розвалився на дивані. Алкоголь відразу вдарив у голову, і я розумів, що краще помовчати, щоби не бовкнути зайвого. Поруч сів Жора.

— Ну як? — тільки й запитав він.

Я не міг дібрати слів. Це можна було передати лише матюком, але язик не міг вимовити і цього.

— Розумію, — сказав Жора, — у мене самого ще той триндець був. Найхеровіше буде не завтра, не з похміллям. Найхеровіше буде післязавтра, коли ти опинишся вдома. У звичайному світі.

Я дивився на нього і намагався зрозуміти, який із двох Жор до мене зараз говорить.

— Коли ти зрозумієш, що всі інші сплять. І їх неможливо розбудити, — два Жори говорили одночасно. Реальність знову не була стабільною, вона перетікала, її межі розтягувались. — Неможливо розбудити, — ще раз повторив він.

Я озираюсь крізь роки на себе тодішнього — нікчемного авантюриста, який дивним чином отримав перепустку у вищий світ. Обпікся справжнім знанням, що його жоден нобеліат не зміг би дати. Усвідомлення, що удар об бетон реальності вже буде зовсім скоро, пробирало сильніше за випивку. Ні нормальної роботи, самі лише схеми і афери. Ні нормальних стосунків. Комплекси, закладені Владою, не витравиш так просто, хоч би яким таємним знанням володів. Ні нормальної родини, де цей довбаний батько не був би, він мав здохнути. А якщо вже здох, то хай би зігнив іще раз. Йому взагалі цікаво, що з нами? Що зі мною? Як мені?!

І привид Вовчика, який чи то захищає мене і підказує, куди рухатись, чи то навпаки — затягує мене у вир нічних жахів і намагається щось мені сказати. Ні, в мене було набагато більше моїх проблем і демонів, аніж пошук примарного суспільного блага і щастя для всіх. Усе це я хотів пояснити Жорі, німий сліпець, навантажений алкоголем. Та як це все сказати, якщо сам до кінця всього не збагнеш?

І раптом свідомість пронизує розуміння — насправді хочеться лише одного — поговорити з Ірою, покатати її ще на гойдалці. Вона точно щось підкаже. Вона ж медіатор, а вони все мають знати.

Я намагаюсь підвестися з дивану, знайти поглядом Іру. Реальність іще раз здіймається, йде дев’ятим валом, і моє обличчя жорстко зустрічається з підлогою. Багряний килим із вензелем «а» не може пом’якшити моє приземлення.

На жаль, я не встигаю відрубитися повністю, і чую розчарований голос Жори:

— Заберіть звідси це тіло.

12

Не було ні снів, ні звуків. Повна темрява, без зірок. Морок, з якого я заново народжувався. Здіймався з темних вод, як острів. Архіпелаг болю і сумнівів.

Прокидання було болісним, щоправда, як будь-яке народження: похмілля перемножувалося на удар головою.

Неділя, останній день Семінару. День, коли нові світи вже створено, свідомості та особистості виліплено, і деміурги можуть, нарешті, спочити.

Апетиту не було, хотілося лише свіжого повітря.

Я йшов «альпійським селом», і нав’язливі питання дзижчали в похмільній голові. Що далі? Як мама? Чи знайду колись батька? І як жити після цього всього? І коли я, нарешті, знову побачу Іру?

Але я не знаю, що їй сказати. Може, запросити кудись? А якщо вона не живе постійно в Києві, або в неї хтось є? Хоч би Денис. Я зупинився спантеличено. І розсміявся вголос. Тільки не Денис. Здається, його посмішка дратувала не тільки мене. Бачиш, Іро, скільки у нас схожого. Хоча тобі, мабуть, не треба такого непевного, закомплексованого шмаркача, як я. Певно, потрібен хтось солідніший, зі статусом. У тебе на семінарах стільки серйозних людей зі зв’язками. А я що? Знову, втовкмачені Владою, комплекси, знову копирсання в собі та приниження, усвідомлення своєї нікчемності. Але.

Але цей тиждень багато чого змінив. Щось усередині мене вже не могло примиритися з Владою та її силою, її образом, що 25-м кадром постійно виринав перед моїми очима.

У напівпритомному стані, коли свідомість боролася над вирішенням конфліктів, що не мали рішення, ноги принесли мене до каплички ордену терновців. Усе було, як і минулого разу, — величезна кам’яна брила, огорнута туманом, всередині якої приховано жахливі письмена.

Одначе змінилися мої відчуття. Я доторкнувся до каменю, він був теплим. Здавалося, стіни пульсували, і якщо уявити, що світ — це жива істота, то тієї миті я був певен, що чую його стомлене серцебиття.

Я зайшов усередину, вітражі підсвічувалися ранковим промінням. Багрянцем фарбувалися стіни, проміння проходило склом, і зображення оживали. Катування людського тіла, канібалізм, трепанації, як у вар’ятському мультфільмі, перетікали з образу в образ. Внутрішній голос прошепотів: «Часом немає іншого шляху, тільки так. Так, тільки так». Думка і сам голос, здається, були чужими, але каплиця навіювала спокій. І якось уже не так важило, ким були насправді терновці, чи насправді вони завдали стільки горя. Значення мало лише одне — згода зі своєю долею, просто іншої в тебе ніколи не буде, не є. «Немає іншого шляху». Я знову розглядав жорстокі малюнки на стінах і чомусь наївно сподівався, що все це неправда. Не могло так бути. Можливо, це все лиш алегорія, метафора чогось іншого.

Все ілюзія.

Все брехня.

Хоча, певно, все набагато простіше. Терновці робили те, що «Астра» робила з нами впродовж цього тижня — виймали душу з тіла і препарували її, розколювали череп, фарширували мозок спеціями, підсмажували на вогні дискусій до потрібної їм смачної кондиції та хрусткої шкоринки.

Тушені душі.

Придушені туші.

Притишені крики.

Скривавлені тиші.

Внутрішній огидний голос нашіптував слова, грався зі мною. Під час вистави ми хоч би приблизно розуміли, чий голос пропускаємо крізь себе. Цей голос... Не знаю. Часом я чую його у своїх снах. Старий безумець, що втратив усе. Злидар, що розгадав усі загадки світобудови, але не збагнув найважливішого. Герой, що створював свою долю, але рок і фатум все одно забрали у нього все, що він любив. Сліпець, який прозрів, коли втратив усе.

Реальність була крихкою. Її межі непевними. Здоровий глузд примарним і, здавалося, за мить може зісковзнути в безумство.

Спокій розсіявся. Я бачив лише закривавлені стіни. Тисячі вбитих і знищених душ шепотіли крізь малюнки. Стіни пульсували. Кам’яна брила зіщулилась.

Я вибіг на свіже повітря. Примари не відступили, розчинившись у ранковому тумані.

Похмілля і релігія, хоч би якою жорстокою вона була, — речі несумісні.

Дійти іншого висновку тоді я не зміг.

За сніданком ми зустрілися з Ніною. Обійнялись як рідні.

— А де всі?

— Вже роз’їхалися. Багато хто ще вночі. Їхні водії ще зранку чекали відмашки. Зовнішній світ і так їм дав забагато часу на себе. Ти як? Кепсько виглядаєш.

Я змовчав.

— За тобою хтось заїде? — Ніна зробила паузу. — Чи знову будеш продиратися до Києва, як Мауглі? Чи ти себе сталкером тоді уявляв?

— З чого ти взяла? — тільки і зміг витиснути з себе, зашарівшись. Лишалося сподіватися, що це буде списано на ранкову прохолоду.

— Та тебе майже всі і так бачили, — Ніна зареготала. — Вибач, але це було дуже смішно, як ти накарачках скочувався в канави. І тоді, коли вийшов із лісу, як якесь чудовисько лісове.

Я втупився в тарілку. Нічого не змінилось. Я просто посміховисько для них усіх. Усе як завжди. Вся дружба, вся симпатія — це лише насмішка.

Все ілюзія.

— Годі тобі, не ображайся.

Все брехня.

— Повір, це справді було смішно. Але смішно було рівно до ранку. Коли почалися обговорення, — Ніна нарешті заговорила, здається, серйозно. — Тоді вже всі питання відпали...

З’явився офіціянт — біла сорочка і багряна жилетка з вензелем «а» біля серця.

— Дуже перепрошую, але за вами вже приїхали.

Ніна у два ковтки допила каву:

— Добре, дякую. Ну, то як? Ти зі мною?

— А хіба в мене є вибір? — перепитав я. — З такого похмілу я не знайду дороги за територію комплексу, не те що до Львова.

— Гаразд, я за речами. Буду за п’ять хвилин.

Офіціянт прибирав зі столу.

— Скажіть, а Ірина з Дмитром іще не спускалися до сніданку?

— Ні, вони ще у себе в номерах. Зазвичай вони довго сплять у неділю, — приязно відповів офіціант. — Щось їм переказати?

— Ні-ні, просто хотів подякувати за все. І попрощатись.

Нінин чоловік був типовим дрібним чиновником, яких я згодом перебачив чимало. Слова та емоції він дозував, ніби хотів окремої доплати або подяки за кожне сказане слово.

Ми з Ніною теж намагалися особливо не говорити між собою. Я відчував, як ревнощі охоплюють її чоловіка. Як він стискає ручку коробки передач. Він почувався зайвим, не таким, як ми.

Вже прощаючись, ми з Ніною обійнялися. Він лишився сидіти в машині.

— Ти великий молодець, — сказала вона мені, замріяний погляд робив прощання особливим, ніби вона була старшою панною, яка дякувала молодому коханцеві. Щоправда, дякувала вона не за оргазм, а за катарсис. — Не знаю, дякувати тобі чи «Астрі». Я просто хотіла сказати, класно, що це з нами всіма відбулося. Я дякую тобі за виставу.

Я хотів щось сказати.

— Стоп. Не перебивай мене. Я це мала сказати ще за сніданком. Дякую тобі за виставу і за те, що дозволив прожити чуже життя. І чужу смерть. Ти показав, що все може бути інакше.

Чоловік роздратовано натиснув на клаксон.

— От бовдур, — з милою посмішкою сказала Ніна. — Дякую, що в мене є ще інша я. Краща за мене.

Вона ще раз посміхнулась:

— Ну, все. Я побігла. Бувай!

Я став надто сентиментальним — сльози подяки виступили на очах. І мені забракло слів пояснити контролерам у трамваї, що повз від метро Чернігівська, чому в мене немає квитка і чому я плачу. Вдячний за прості слова, що знову повертали мене до життя. Відкривали нового мене.

Минуло кілька днів. Енергія пульсувала в мені й шукала виходу. Одначе все якось не клеїлось. Все починалося знову — провал авантюри з курсами, порносайти, соцмережі, нобеліати, сайти новин і короткі телефонні розмови з мамою. Ніби нічого й не було. Ти змінився, але світ цього не помітив і залишився таким, яким був, — звичним, буденним. Ніяким.

Так було, поки не подзвонила Іра.

Запропонувала зустрітись.

— Є розмова.

Я дуже за тобою скучив — хотілося крикнути в слухавку.

— Є пропозиція.

Я люблю тебе і хочу бути з тобою — мерехтіло в свідомості.

— Алло, Вікторе? Ти тут?

— Так-так, слухаю.

— Є пропозиція. Чи не хотів би ти попрацювати у фонді «Астра-Україна»? Що скажеш?

— Звісно! — не вагаючись, видихнув я.

Часом ланка подій може привести тебе до початку нового життя.

Але ніхто не скаже тобі, що вона ж веде і до твого кінця.

До загибелі всіх, кого ти любиш.