Балакучий згорток

Розділ V Горностаї та грифони

— Повернулися, повернулися! Богу дякувати! — загукав Г. Г., щойно їх побачив. — Як ваші успіхи, мої хоробрі друзі?

— Успіхи чудові! — щасливо промовив Папуга. — Просто чудові!

— А мій двійник став вам у пригоді? — поцікавився Г. Г.

— Двійник був, так би мовити, натхненником і джерелом енергії, — відповів Папуга.

— Ми принесли заклинання, — Пенелопа простягла Г. Г. свій маленький записник. — Хоч і не знаю, чи знайдете ви в них який-небудь сенс.

— Так-так-так… — Г. Г. поправив окуляри та вмостився зручніше. — Хвилинку, дайте-но я їх почитаю.

Усі дивилися, як він читає приписи, безгучно ворушачи губами.

— Може, ви бачили мої яйця? — пошепки спитала Табіта.

— Ні, — шепнула Пенелопа, — але ми на власні очі бачили, що вони надійно заховані.

— Нічого не вдієш, — зітхнула Табіта. — Добре, що хоч так.

— Це надзвичайно цікаво, — озвався нарешті Г. Г. — Справді, надзвичайно цікаве заклинання. Ну, хто б міг подумати, що горностаї — це жива зброя проти василісків!

— Тільки не я, — сказав Папуга. — Я ніколи не був про горностаїв високої думки — занудні, мляві, неадекватні, примхливі. Єдиний аргумент на користь їхнього залучення на наш бік — це їхня чисельність. Скільки їх було за останнім переліком, Г. Г., не підкажете?

— Сімсот сімдесят сім, — підказав Г. Г.

— От якби нам вдалося переманити їх до себе, це було б супер! — вигукнув Пітер, і очі в нього заблищали.

— Ага, і ще єдинорогів за компанію — тоді б, мабуть, нам вистачило сили, щоб іти в наступ? — припустив Саймон.

— Хо-хо-хо! — зареготав Папуга. — Ха-ха-ха! Хо-хо-хо! Пробачте, будь ласка, але ж ця оригінальна ідея про вояків-горностаїв… Хо-хо-хо!

— Але що тут такого смішного? — здивувалася Пенелопа. — Я думаю, що сімсот сімдесят сім горностаїв все-таки нам би допомогли. Хіба вони якісь хворі, чи що?

— Чи вони хворі? Гірше! Вони просто зграя ледарів і боягузів, ось вони хто, — втрутився Етельред. — Користі з них у бою, як від гнилих бананів.

— Це надто вульгарно, але правдиво, — ствердив Папуга. — У горностаїв стільки бойового духу, скільки, скажімо, в яблуневому цвіті.

— Однак, — заперечив Г. Г., — не слід забувати про вплив рути. Я з цією рослиною не дуже часто стикався, проте з усього написаного тут випливає, що вона робить горностаїв… м-м-м… ну…

— Войовничими? — підказав Папуга.

— Саме так, войовничими, — зрадів Г. Г. — Якраз настільки, щоб нападати на василісків. І якщо це правда (а хто може засумніватися у правдивості Великих Книг?), то про це має бути згадка в Історії Горностайства.

— Але якщо рута справді робить горностаїв такими… такими… як ви там їх назвали, — сказала Пенелопа, — то, може, нам просто нарвати цієї трави та нагодувати їх, щоб приєдналися до нас?

Г. Г. спустив окуляри на кінчик носа і спідлоба глянув на дівчинку.

— Усе це чудово, моя дорогенька, — зауважив він, — але рута росте тільки на Острові Вовкулаки, а це дуже далеко звідси. До того ж, цей острів — один із найнебезпечніших і найнегостинніших куточків Країни Міфології, тож нема чого вирушати в таку далеку і небезпечну подорож по руту, якщо не переконатися напевне, що горностаї погодяться її вживати. Тут написано, що вона гірка. Я певен, їм це не до смаку. Щоправда, я міг би її підсолодити.

— Отже, перш за все треба вийти на контакт із горностаями, — запропонував Саймон. — Якщо ми зуміємо пояснити їм, яку загрозу для всіх становлять василіски, то вони, звичайно, нам допоможуть.

— Щось я в цьому дуже сумніваюся, — буркнув Папуга.

— Я теж, — сказав Г. Г., — але все-таки спробувати варто.

— А вони далеко живуть? — поцікавилась Пенелопа.

— Ні, не дуже далеко, — відповів Папуга. — приблизно за п’ять миль звідси, на мальовничому пагорбі у Пляшчаному Лісі. Вони називають цю місцевість Горностайством — іще б щось придумали!

— Ну, тоді, — сказала Пенелопа, — я пропоную ось що: зараз ми всі лягаємо спати, а завтра вранці йдемо туди на зустріч із Головним Горностаєм, чи як його там називають.

— Герцог Венслідейл! — мовив Папуга і пирхнув. — Дурнувате створіння.

— Отже, з герцогом Венслідейлом, гаразд, — вела далі Пенелопа. — Я впевнена, що коли поговоримо з ним, то нам вдасться його переконати.

Оскільки ніхто нічого кращого не придумав, усі погодилися з цим планом і понуро поплентались до ліжок.

Пенелопа довго лежала з розплющеними очима, тривожилася за те, що буде завтра. Головна проблема полягала в тому, що всі мешканці Міфології були страшенно неорганізовані, і видавалося цілком природним, що василіски, які натомість відзначалися дуже високою дисципліною, нині опинилися в кращому становищі. Але водночас вона була переконана: як тільки їм вдасться переманити горностаїв на свій бік, вони разом зможуть захопити Замок Василісків. Із цією втішною думкою дівчинка й заснула.

Наступного дня рано-вранці троє дітей сіли на своїх єдинорогів і вирушили в дорогу у товаристві Папуги, який сидів у Пенелопи на плечі, й Етельреда, який сидів у Пенелопи за плечима: ас-контррозвідник міцно тримався та старанно вдавав, ніби зовсім не боїться. Спершу вони проїжджали крізь Коркові ліси, а потім опинилися в неймовірно цікавій місцині. Червоне каміння безладно громадилось тут одне на одне, утворюючи високі хисткі колони, вежі, а поміж них росли небачені дерева зі стовбурами, схожими на пляшки для вина з довгими шийками.

— Пляшчані дерева, — пояснив Папуга, коли Пітер здивовано вигукнув. — Ще один винахід Г. Г. Ці стовбури всередині порожнисті й водонепроникні. Досить лише знати, яку ви хочете пляшку, вибрати стовбур потрібного розміру, обрубати гілля — і маєте, ось вам і пляшка! А дорогою назад витинаєте до неї ще й корок.

— Справді, погодьтеся, Г. Г. просто неймовірний — як тільки він усе це придумує! — захоплено вигукнула Пенелопа.

— О, це ще дрібнички, — легковажно кинув Папуга. — Далі на північний схід у нас росте два різновиди коробкового живоплоту.

— Аж два? — перепитав Саймон.

— Так, — кивнув Папуга, — картонні та дерев’яні. Вибирай собі яку завгодно коробку та зривай її просто з живоплоту. Разом із кришкою, звісно.

Тим часом стежка вивела їх до виступу на вершині пагорба, звідки відкривався чудовий краєвид: в долині, огорнута вранішнім туманом, лежала країна Міфологія, а довкола, скільки сягало око, сяяло золотом величезне море, то тут, то там поцятковане групками островів.

— Оце і є Горностайство, — повідомив папуга і широко повів крилом. — Якщо розглядати під різними кутами — це один із найпрекрасніших куточків Міфології. Я повсякчас повторюю Г. Г., що треба тут, нагорі, збудувати собі маленький літній будиночок для відпочинку. Горностаї не заперечували б.

Вони пройшли звивистою стежкою поміж пляшкодерев і оминули якесь хистке нагромадження каменів. І тут, просто перед ними і — що найцікавіше — спиною до них, ніби з-під землі з’явився горностай-вартовий із величезним важким списом на плечі. Горностай був вбраний в блакитну оксамитову уніформу з блискучими мідними гудзиками, на голові в нього красувався капелюх із довгим зеленим пером.

— Гей, там! — заволав Папуга. — Еге-гей!

Результат виявився негайно. Горностай підскочив майже на висоту власного зросту, впустив спис, пронизливо зойкнув, втиснувся в каміння, заплющив очі та притис руку до серця.

— Здаюся! — запищав він. — Капітулюю! Я все віддам, усе скажу. Тільки, будь ласка, не чіпайте мене.

— Дурню, це ж я, Папуга, — сказав на це Папуга.

— Якщо ви не будете мене зачіпати, герцог винагородить вас, — лепетав горностай із міцно заплющеними очима. — І мої мама й тато винагородять вас… І ще моя тітонька винагородить вас… І троє моїх небожів винагородять вас…

— Ти безпорадна придуркувата бестія! — вибухнув Папуга. — Це ж я, Папуга!

— Що? — із заплющеними очима перепитав горностай. — Папуга?

— Ага, — сказав Папуга. — Досить істерики!

Горностай боязко розплющив одне око, потім обидва і кліпнув.

— Це й справді ти, Папуго, — отямився він. — А що це за створіннячка з тобою?

— Діти, — пояснив Папуга.

— Вони кусаються? — спитав горностай тремтливим голосом, схопив списа та націлив його на Пенелопу і хлопчиків. — Якщо вони кусаються, то я не хочу мати з ними нічого спільного. Скажи їм, що я битимуся на смерть. Скажи їм, який гострий у мене спис. Скажи їм, який я лютий, коли гніваюся.

— Вони анітрохи не шкідливі, дурню, — Папуга вже потрохи дратувався. — А тепер пропусти нас: ми тут, щоб зустрітися з Венслідейлом.

— Будь ласка, друзі, все гаразд, — погодився вартовий із тремтінням у голосі. — Другий поворот ліворуч біля наступної купи каміння.

— Мушу зізнатися, тепер я вже бачу, що ви мали на увазі, коли казали, що вони не дуже хоробрі, — сказав Пітер, коли всі рушили далі.

— Так, — погодився Саймон, — знадобилась би ціла гора рути, щоб змусити цього вартового битися.

Вони обійшли ще одне нагромадження каменів і раптом опинилися серед такої краси, що вражено застигли на місці. Велика ділянка лісу була розчищена, й там розбито розкішний регулярний парк із ретельно підстриженими кущиками, бездоганно рівними гравієвими доріжками, старанно прополотими клумбами барвистих квіток, із водограями і декоративними ставками.

Посеред парку стояв чарівний будиночок часів королеви Єлизавети, збудований наполовину з дерева, наполовину з цегли, з білосніжними стінами і агатово-чорними кроквами, під дахом із черепиці, на якому виднілися два вигнуті комини брунатного кольору. Безліч вікон відблискували та сяяли на сонці. Якби ви набрели на такий будиночок десь в англійському передмісті, ви б також звернули увагу на нього, але знайти його зненацька тут, серед вибагливого ландшафту Міфології, — це було взагалі щось вражаюче! Але найбільше дивувало те, що все довкола було дуже мініатюрне. Живоплоти — лише шість інчів[1] заввишки, водограї — завбільшки як балія, а сам будиночок ніби ляльковий.

— Ха, — посміхнувся Папуга, коли намилувався подивом супутників. — Здивовані, га? Справді, будиночок по-своєму вельми симпатичний. Це палац горностаїв, резиденція Венслідейла, герцога Горностайського.

— Чому в нього таке дивне ім’я? — поцікавився Саймон.

— Його батько обожнював сир, — пояснив Папуга. — Насправді він хотів назвати сина Горгонзола,[2] але мама тупнула ногою. Ці горностаї — справжні гурмани. Що ж, єдинорогів краще залишити тут. Не хотілося б, аби вони витолочили увесь сад своїми копитами.

Діти зійшли на землю і, обережно ступаючи, рушили далі цим чудово доглянутим садом.

— Яка розкіш, панночко, — трепетно промовив Етельред, очевидно вражений усім, що його оточувало. — Я б теж хотів мати такий будиночок.

— Так, тут чудово, — погодилась Пенелопа.

Папуга рішучим кроком зійшов на ґанок, підняв дзьобом молоточок і голосно постукав.

— Ідіть геть! — пронизливо заверещав голос із-за дверей. — Забирайтеся! Вдома нікого нема, так і знайте. Усі коштовності вже переправили в гори, а дім стережуть п’ятдесят кровожерливих горностаїв, озброєних до зубів. І взагалі тут нікого нема, тому йдіть собі геть.

— Венслідейле, не слинь! — гукнув Папуга. — Це я, Папуга, хочу з тобою поговорити.

— Папуга? — перепитав голос. — Папуга? Ти певен?

— Звичайно, певен! — роздратовано вигукнув Папуга.

— А як мені знати, що ти справді Папуга?

— Хіба я казав би, що я Папуга, якби не був Папугою?

— О, справді! — погодився голос. — Я про це якось не подумав.

— То відмикай же двері! — наполягав Папуга.

Почулося брязкання здоровенної в’язки ключів, звуки відмикання замків, відсовування засувів — і нарешті двері прочинилися та з’явився сам Венслідейл, герцог Горностайський. На ньому був багряний оксамитовий мундир, короткі штани, багряний капелюх із вигнутим жовтим пером та пишні мережива на комірі й манжетах. За ним вийшла його дружина в розкішній ніжній рожевувато-ліловій сукні з криноліном і з діамантовою тіарою на голові, між двох тендітних вушок.

— А чому, — здивовано спитала Пенелопа, — чому вони білі? Я завжди думала, що горностаї коричневі.

— Е, ні, панночко, — пояснив Етельред, — це ерміни, горностаї-аристократи. Усі вони білі, зокрема представники герцогської родини. А звичайні горностаї коричневі.

— Ага, зрозуміло, — сказала Пенелопа.

Тим часом Венслідейл обіймав Папугу з усіма проявами щирої радості.

— Мій любий друже! — вигукував він. — Мій найлюбіший друже! Як чудово бачити тебе живим і здоровим! Ми тут чули ЖАХЛИВІ розповіді про те, що з вами сталося. Нібито василіски спалили вас усіх, викрали Великі Книги, перетворили Г. Г. на малесеньку непомітну хмаринку. І, повір мені, друже, ми були СТРАШЕННО розлючені, правда ж, Вініфред?

— Так, — кивнула герцогиня. — Я НІКОЛИ не бачила, щоб він був такий розлючений.

— Я був аж чорний від злості, так, запевняю тебе. Я трусився від несамовитого гніву, скажи, Вінні!

— Так, Венслідейле, — підтвердила Вініфред, — це було щось неймовірне!

— «Я зі своїми вірними підданими мушу вирушити туди й поставити на місце тих брутальних василісків», — сказав я із піною на губах та вдарив по столі кулаком, правда, Вінні?

— Так, Венслідейле, — відповіла герцогиня, — із піною.

— «Я дам їм такого ПРОЧУХАНА, що вони ніколи цього не забудуть, — сказав я. — ДОБРЯЧОГО ПРОЧУХАНА!» — правда ж, Вінні?

— Так, Венслідейле, — підтвердила Вініфред, — добрячого.

— «Усі василіски стануть синьо-зелені від синців, — заприсягнувсь я, — навіть якщо мені доведеться робити це голими лапами», — пам’ятаєш, Вінні?

— Так, Венслідейле, — сказала Вініфред. — Голими лапами.

— Чудово, я радий застати тебе в такому настрої, — сказав Папуга, — бо ми, власне, за тим і прийшли, щоб покликати тебе на борню з василісками.

Венслідейл негайно зігнувся навпіл і схопився за поперек.

— Мій любий друже, — прокректав він, — я ж казав, що давно вже тих василісків на капусту порубав, мій любий, НА КАПУСТУ! Але в мене знову стався напад радикуліту, правда ж, Вінні?

— Так, Венслідейле, — сказала Вініфред, — напад радикуліту.

— А я й не знав, що ти хворієш на радикуліт, — здивувався Папуга.

— Я страдник, друже, — простогнав Венслідейл. — Я справжній СТРАДНИК. Коли у мене починається напад, я зовсім не можу рухатись. Біль пекельний, мій любий друже, просто ПЕКЕЛЬНИЙ. Але я тримаюся страшенно мужньо, скажи їм, Вінні!

— Так, Венслідейл, — сказала Вініфред. — Надзвичайно мужньо.

— Спробуй попрасувати свою спину гарячою праскою — кажуть, це допомагає від радикуліту, — порекомендувала Пенелопа.

— Ой, вони говорять! — перелякано вигукнув Венслідейл і відскочив до дверей. — Хто це такі, Папуго?

— Це діти, — відповів той.

— Вони кусаються? — кволим голосом спитав Венслідейл. — Якщо кусаються, то тримай їх на ланцюзі. Ніколи не знаєш, чим можна заразитися, якщо хтось такий тебе вкусить.

— Не мели дурниць, — сказав Папуга. — Вони хочуть нам допомогти. Але ви теж повинні нам допомогти, бо інакше ми василісків не здолаємо.

— Мій любий друже, подумки й у душі я завжди з тобою, — промовив герцог. — Хоча якби не той жахливий радикуліт, я негайно виступив би на чолі мого хороброго війська, правда ж, Вінні?

— Так, Венслідейле, — повторила графиня, — хороброго війська.

— Ну, досить уже цих нісенітниць про люмбаго,[3] — сказав Папуга. — Я хочу знати, що тобі відомо про руту.

— Про руту? — повторив Венслідейл. — Рута? Яка рута?

— Це така рослина, що, кажуть, позитивно впливає на горностаїв, — пояснив Папуга. — Вона додає їм, тобто вам, снаги.

— Хи-хи-хи, — засміявся Венслідейл, видобув з кишеньки хустинку та почав нею обвіювати собі обличчя. — Ти завжди такий кумедний, Папуго, в тебе такий вигадливий розум! Хи-хи-хи! Треба ж таке: рослина, що додає снаги.

— Зараз я покажу тобі вигадливий розум! — сердито перебив його Папуга. — Ти, плаксивий, нікчемний, дурноверхий Венслідейле, вислухай мене. Рута — це така рослина. Якщо ви, горностаї, з’їсте її, вона додасть вам сили та відваги, й ви зможете нападати на василісків. Так каже Велика Книга Заклинань. А тепер я хочу знати, чи є будь-яка згадка про це у вашій тупій Історії Горностайства.

— Як цікаво, — сказав Венслідейл. — Як цікаво. Рута може зробити нас хоробрими? Ні, звичайно, як ви здогадуєтеся, нічого такого нам не знадобиться. Ні-ні, звичайно ми не такі хоробрі, як леви, ми, горностаї, миролюбні, але коли нас розізлити, о! Присягаюсь Юпітером, тоді начувайтесь!

— Власне, в тому-то полягає проблема, — зауважив Папуга. — Послухай, Венслідейле, не мели дурниць, будь ласка. Ходімо зараз же і подивимось у вашу Історію. Ти ж маєш її у себе в бібліотеці, чи не так?

— Так-так, звичайно, — відповів Венслідейл. — Але є одна річ, розумієш…

— Що таке? — спитав Папуга.

Венслідейл нахилився і голосно прошепотів Папузі на вухо:

— Неможливо запросити їх усередину, отих… оті істоти — завеликі вони, меблі потрощать… налякають милу Вінні…

— Добре, нехай, — погодився Папуга. — Якщо діти обійдуть будинок і там, з іншого боку, ляжуть на галявині, то зможуть зазирати в бібліотеку крізь вікна.

— Тільки скажи їм, щоб лягали на галявину дуже обережно, — попросив Венслідейл. — Це моє поле для гри в крокет.

Папуга пішов за господарями в дім, а діти обійшли його з іншого боку та вляглися на крокетній галявині. Крізь відчинені вікна вони побачили велику бібліотеку, обшиту дубом і заповнену книгами від підлоги до самої стелі. Невдовзі туди ввійшли Венслідейл і Папуга.

— Так, — сказав Венслідейл, — «Історія» стоїть он там, високо, на десятій, одинадцятій і дванадцятій полицях. Ми, горностаї, маємо велику історію, не те що деякі, в кого, правду кажучи, історія така коротка, ніби їх ніколи й не було на світі.

— До роботи, — сказав Папуга. — Алфавітний покажчик є?

— Є, — Венслідейл витяг грубий брунатний том. — Ось він.

Герцог добув із кишені лорнет і подивився крізь скельця, тоді розгорнув книгу і взявся гортати сторінки.

— Зараз подивимося, зараз, — бурмотів він, — рута, рута, рута…

— Ти дивишся на літеру «л», — зупинив його Папуга. — А треба на «Р».

— Так і є, який же я незібраний, — Венслідейл так засоромився, аж ніс у нього порожевів. — Не можу збагнути, як це я вирішив шукати на «л».

— Ось воно, є! — переможно вигукнув Папуга. — «Рута, застосування, для подолання василісків, том дев’яносто п’ятий, сторінка вісім тисяч чотириста двадцять четверта».

— Присягаюся Юпітером, хто б міг припустити, що вона тут є, — сказав Венслідейл. — Як це захопливо! Моє маленьке серце аж підстрибує в грудях, запевняю вас. Кажеш, том дев’яносто п’ятий? Ага, то це дванадцята полиця, зараз я приставлю драбинку.

Він приставив драбинку, виліз по ній, витяг великий грубий том, обережно спустився з ним униз і передав книгу Папузі. Папуга поклав її на столі й розгорнув.

— Та-ак, зараз ми побачимо, що там є, — промовив Папуга. — Сторінка 8424, ось, слухайте: «У ті дні Полиновий Горностай, придворний аптекар, відкрив, що рослина рута, якщо її вживати у відповідних дозах, робить і без того бравих і відважних горностаїв у п’ятдесят разів хоробрішими. Настій рути, випитий перед боєм, забезпечував горностаям перемогу, особливо над василісками, очевидно, тому, що ця трава робить укус горностая смертельним для василісків. Однак василіски, бажаючи помститися, спалили поля, засіяні рутою, і відтоді цієї цінної рослини нема й сліду. І з того часу також василіски взяли собі гасло «Хай не настане той день»; маючи на думці, що той день, коли рута знову виросте у країні Міфології, був би найгіршим в їхньому житті».

— Присягаюся перукою і накладними кучерями, — зітхнув Венслідейл. — Хто б міг подумати?

Він впав у крісло і почав обмахуватися хустинкою.

— Уявіть собі мене в п’ятдесят разів хоробрішим, ніж я є! Ніхто ж не зможе встояти проти мене! Ого! Тоді я навіть візьму і… і… і вкушу за ногу Головного Василіска. Який жаль, що цієї дивовижної, чудодійної рослини вже не існує. Не для мене, ви ж розумієте, бо я й без того досить хоробрий, але я турбуюся про своє військо. Хоча мої вояки теж відважні по-своєму, але часом потрібне щось таке, що їх надихнуло б — трішки чогось такого.

— Якщо вартовий, якого ми зустріли, — зразок відваги твоїх вояків, то добре було б мати для них трохи рути — про всяк випадок, — сказав Папуга.

— Вартовий? — перепитав Венслідейл. — Ага, ти про нашого бідолашного Вілфреда. Він має слабкі нерви, нещасний хлопчик, він просто суцільний клубок нервів. Відколи він знайшов муху в супі, став сам не свій.

— Але річ у тім, що… — промовив Папуга, — що ми знаємо, де росте рута.

— Та невже! — захоплено заверещав Венслідейл. — О мій шляхетний Папуго!

— А тепер скажи: якщо ми роздобудемо руту, то ти і твої люди погодитеся випити її та допомогти нам у боротьбі з василісками? — запитав Папуга.

— А ти твердо знаєш, що ця трава подіє потрібним чином? — нервово поцікавився Венслідейл. — Я дбаю про тебе, дорогий мій Папуго, я дуже не хотів би давати якісь обіцянки, яких не зміг би дотримати.

— Я певен, що трава подіє, — сказав Папуга. — Зрештою, так написано у вашій власній «Історії Горностайства».

— О, так, у «Історії», — з сумнівом промовив Венслідейл. — Розумієш, із тими старими істориками, безперечно, мудрими і взагалі… є все-таки одна маленька проблема: вони не завжди вловлюють різницю між дійсністю та фантазіями. Я був би просто ЩАСЛИВИЙ допомогти тобі, дорогий друже, як ти сам знаєш, чесно і самовіддано, за звичайних обставин НІЩО ІНШЕ не могло б принести мені більшої…

— Слухай-но, — перебив його Папуга. — Це наш єдиний шанс перемогти василісків. Якщо ми роздобудемо руту, ти скуштуєш її?

— Ну, добре вже, гаразд, — погодився Венслідейл і поквапливо додав: — Не я сам, звісно, бо в мене радикуліт, але можна буде випробувати її дію на котромусь із садівників.

— Хвалити Бога, — зітхнув Папуга. — Нарешті ти спромігся на розумне слово.

— Коли ви її принесете? — поцікавився Венслідейл. — Мушу зізнатися, я вже чекаю цього З НЕТЕРПІННЯМ. Ви тільки уявіть, як це буде ЗАХОПЛИВО, якщо трава подіє. Усі ми станемо у п’ятдесят разів хоробріші! Ух-х, просто голова йде обертом, як тільки подумаю про це.

— Ну, досить, не захоплюйся над міру, — сказав Папуга. — Нам ще треба її знайти.

— І ось тут я можу стати тобі в пригоді, мій дорогенький Папуго, — натхненно промовив Венслідейл. — Можна мені піти з вами та допомогти збирати траву? І ви, скажімо, будете її зрізувати, а я складатиму в кошики чи, може, щось подібне?

— Ми залюбки взяли б тебе, — сказав Папуга. — Ми будемо просто щасливі! Зрештою, нам справді знадобиться підмога з огляду на те, де росте рута.

— А де ж вона росте, друже? — поцікавився Венслідейл.

— На галявині посеред Мандрагорового Лісу на острові Вовкулак, — лиховісно промовив Папуга.

— Ой-ой-ой! — раптом заверещав Венслідейл, згинаючись навпіл і хапаючись за поперек. — О, моя спина, я вмираю! О, які муки, о-о-о-о!

Не вгаваючи ні на мить, із криками та зойками він доплентався до дивана й ліг, а на чоло собі поклав мереживну хустинку.

— Ох-ох-ох, — простогнав нещасний. — Ох, мій дорогий Папуго, які муки, який біль! Ти бачиш перед собою підкошеного хворобою страдника горностая, якому вже, мабуть, недовго залишатися на цьому світі. Ой-ой-ой, і страшно подумати, що мій радикуліт так розгулявся саме тоді, коли я міг стати тобі в пригоді! О, як мені соромно. О, як болить! О, як я страждаю! Я вмираю!

— Та помовч уже нарешті, — обірвав його Папуга. — Я тебе надурив. Ми не розраховували, що ти підеш із нами.

— Ні? — зрадів Венслідейл і сів на дивані, ще й досі із хустинкою на лобі. — То ти просто пожартував зі мною? Тоді це дуже несимпатичний жарт, мій любий Папуго, мушу тобі сказати. Насміхатися з чужого радикуліту, особливо під час гострого нападу, — це дуже брутально і жорстоко.

— Не страшно, переживеш, — весело промовив Папуга. — А тепер, оскільки ти надто хворий, щоб пригостити наш чаєм, ми вже підемо.

— Любий друже, — прошепотів Венслідейл, — за звичайних обставин я був би щасливий пригостити тебе чаєм, але ти привів цих здоровенних… здоровенних… істот. Вони ж випхають із дому й нас самих. Не уявляю, як ти можеш всюди водити їх за собою. Як ти казав, вони називаються?

— Діти, — сказав Папуга, — знаєш, такі маленькі люди.

— Ти хочеш сказати, що вони ще більші виростуть? — перелякано вигукнув Венслідейл. — Мене від цього просто дрижаки б’ють. Не знаю, хто захотів би їх тримати в домі — хіба хтось має ДУЖЕ великий будинок.

— Ну, гаразд. Як би там не було, дякую тобі за все, — сказав Папуга, попрощався і приєднався до Етельреда з дітьми. Вони підійшли до того місця, де чекали єдинороги, осідлали їх та поїхали.

— Що ж, — підсумував Папуга, коли вони рушили в дорогу, — схоже, справа потроху посувається. Ми заручилися допомогою єдинорогів, а це вже не нічого. Якщо ж рута подіє, то до нас приєднаються і горностаї, а це теж неабищо. І ще я пропоную зараз заїхати до грифонів — нам якраз по дорозі. Їх загалом близько п’ятдесяти. Це спокійне працьовите плем’я. Якщо ми заручимося їхньою підтримкою, це буде вже чималий успіх.

— А які вони, ті грифони? — спитав Пітер.

— Ну, — мовив Папуга, — на мій погляд, доволі симпатичні створіння: тулуб лева, а голова та крила — як у орла; до речі, крила у наших грифонів суто декоративні, звичайно, літати вони не можуть. Колись грифони мали пурпурове забарвлення, але наші швидше барви піску. Як я вже казав, вони лагідні та працьовиті, головне їхнє завдання — добувати й накопичувати золото. Золото має для них величезне значення: розумієте, з нього вони роблять свої гнізда. Так, без золота грифони вимерли б.

— І більше нічого вони не роблять? — спитав Саймон.

— Ні, — відповів Папуга. — Вони добрі, поважні хлопці, але практично цілком позбавлені почуття гумору. Бачите, коли Г. Г. започаткував Міфологію, грифони вже майже вимерли, і нам ледь вдалося відшукати три пари — лише три! — у Швейцарських Альпах. От вони й прибули сюди та заснували колонію. Вони розробляють єдине у Міфології родовище золота й роблять це надзвичайно вправно.

Поки вони собі балакали, єдинороги перетнули вузьку ущелину, порослу змішаним лісом із пляшкових і коркових дерев. І ось ущелина плавно перейшла у відкриту маленьку долину. Перед очима в дітей постало незвичайне видовище. По лівий бік долини у скелі було прорубано безліч тунелів, що вели вглиб — очевидно, це були шахти: безперервна процесія вагонеток, які пірнали в тунель порожніми, а виринали на поверхню навантажені до самого верху великими лискучими шматками золотої руди, свідчила про це. Вагонетки добігали до центру долини, а там на велетенських багаттях булькали і клекотіли сім гігантських казанів.

Як тільки наповнені вагонетки під’їжджали до казанів, троє грифонів лопатами скидали туди золото, й воно миттю плавилось. З іншого боку ще троє грифонів загрібали рідке золото черпаками, схожими на великі ложки з довгими ручками, і виливали його у форми, схожі на цеглини. Коли золото застигало та твердішало, ще троє грифонів витягали бруски з форм, складали їх у вагонетки та везли до велетенської печери, розташованої по правий бік долини. Тут, імовірно, був неоціненний золотий склад: вхід охороняли аж дванадцять грифонів, котрі лежали обабіч непорушно, мов статуї, і тільки пильно стежили довкола своїми гарячими золотими очима.

Ледь один вартовий вгледів невеличку кавалькаду єдинорогів, як одразу сів, розправив крила й тричі протрубив у тонкий золотий ріжок. Усі грифони негайно полишили свої справи та обступили прибульців, а з шахт почали підходити все нові й нові грифони, вкриті іскристим золотим пилом. Невдовзі діти стояли в оточенні приблизно п’ятдесяти грифонів. Вони готові були погодитися з Папугою щодо зовнішності цих істот: ті справді були гарні — завбільшки з дуже великих собак з тулубом лева і в лев’ячій шкірі барви піску. Великі орлині голови, яким надавали грізного вигляду міцні вигнуті дзьоби, все-таки викликали симпатію завдяки виразним великим очам. Крила свої грифони час від часу здіймали над головою, розправляли і сплескували ними, як це роблять хижі птахи.

— Доброго ранку, доброго ранку, золотошукачі грифони, — звернувся до них Папуга, коли всі зібралися. — Я привіз вам вітання від Г. Г.

Грифони всі як один відповіли низькими розкотистими, як у левів, голосами:

— Доброго ранку! — і виштовхнули наперед оратора.

— Ми є страшно раді бачити вас, герр Папуга, — промовив він глибоким басом.

— Є! Так є! — хором вигукнули грифони, киваючи головами.

— Ми чули, що василіски вбити вас і Г. Г., що ви двоє є вбиті, й ми були дуже сумні, — вів далі оратор.

— Ми обидва — як бачите, і я, і Г. Г. так само — при доброму здоров’ї, — сказав Папуга. — Єдине лихо — василіски зробилися зовсім некеровані.

— То є дуже погано, — сказав грифон. — Василіски не мають некеровані бути зовсім.

— Звичайно, — продовжував Папуга. — Але вони, до того ж, викрали Великі Книги і тримають їх у своєму замку. Ми збираємося відібрати Книги — я разом із оцими дітьми.

— Друзі герра Папуги є наші друзі теж, — сказав грифон і вклонився.

— Василіскам треба дати добрий урок, — вів далі Папуга. — Ми не можемо дозволити їм керувати країною. Вони вже відкладають по одному яйцю на день. Хто знає, чим це скінчиться?! Наступним кроком може бути заборона на використання золота для будування гнізд.

— Що? — рикнули грифони в один голос. — Ми не є на то згідні.

— Отакі-то справи, — підсумував Папуга. — І власне цьому ми намагаємось покласти край. Ми вже заручилися підтримкою єдинорогів та жаб, а також горностаїв, і тепер хотіли б знати, чи можемо розраховувати на вашу допомогу?

Грифони порадилися між собою низькими розкотистими голосами, помахали крильми, поклацали дзьобами. Нарешті оратор звернувся до Папуги:

— Ми є згідні. Ми будемо приєднатися до вас. Ми думаємо, що керування василісків не є добре для Міфології. Ми є чекаючі на ваші інструкції.

— Дякую вам, — озвався Папуга. — Ми дамо вам знати, коли настане час.

— Ми завжди є до ваших послуг, — відповів грифон і вклонився.

Діти їхали верхи, віддаляючись від долини, і постійно чули: «тук-тук-тук» — перестук грифонових молотів глибоко під землею, і булькотіння та клекотіння розплавленого золота, що кипіло в гігантських казанах.

— Фантастика! — захоплено вигукнув Пітер, коли вони полишили долину. — Грифони мені подобаються: вони як ті люди, на яких можна покластися у важку хвилину.

— Вони незграбні, зате надійні, — сказав Папуга.

— Ну, то ми, виходить, назбирали вже ціле військо, — зауважив Саймон. — Разом із єдинорогами, горностаями і грифонами у нас майже тисяча воїнів.

— І всі вони нам знадобляться, — сказав Папуга. — Ті василіски просто так не здадуться. Їхній замок практично неприступний.

— Що значить «неприступний»? — втрутився Етельред, підстрибуючи вгору-вниз позаду Пенелопи на спині в її єдинорога.

— Це значить, що в нього нелегко проникнути, — пояснила Пенелопа.

— Хо-хо, авжеж, нелегко! — вигукнув Етельред. — А як же та труба, що я вам показав?

— Боюсь, вони досі вже знайшли її та закрили, — сказав Папуга.

— Гаразд, тоді я ось що скажу, — стрепенувся Етельред. — Не така вже я нікчемна жаба, як дехто тут гадає. Ще малим пуголовком я бавився скрізь у замку, облазив там кожну шпаринку. І чого вже я не знаю про замок, того взагалі краще не знати, тож я вам кажу: не такий він вже й неп… неп… словом, як вам здається.

— Ну, побачимо, — промовив Папуга. — Коли ми будемо розробляти план вирішального бою, твої знання будуть доречні, як ніколи.

Вони їхали крізь густі зарості Коркового Лісу, аж тут єдинороги, які щойно бігли цілком безтурботно, зненацька зупинились, почали задкувати і тупцювати на місці.

— Гей, гей, гей! — вигукнув Папуга. — Що це таке?

Але тут два єдинороги, ті, що везли Саймона і Пітера з Папугою на плечі, кинулися в гущавину. Пенелопин єдиноріг став дибки, скинув Пенелопу і Етельреда й теж галопом поскакав за ними. Пенелопа злетіла в кущі й так вдарилась, що аж світ їй потьмарився, а Етельред, міцно стискаючи в лапах її аптечку, гримнувся головою об землю і, очманілий, так і розпластався посеред стежки. Пенелопа якраз зібралася встати, підійти до свого підопічного, подивитися, як він там, — аж раптом кров захолола у неї в жилах. Із-за повороту стежки, з Коркового Лісу, з’явилися три василіски. Вони розміряно крокували, і луска їхня брязкала, а бляклі очі світилися. Пенелопа залізла назад у кущі й там завмерла, сподіваючись, що василіски не звернуть уваги на Етельреда, та він лежав просто на їхньому шляху, тож надії були марні. На додачу він саме сів і взявся зі стогоном чухати свою бідолашну голову — тут василіски до нього й підскочили.

— Гар-р! — грубим і огидним голосом рикнув той, котрий ішов попереду. — А це що таке?

— Я перуанський торговець фруктами, мандрую тут і призбирую вантаж небесної моркви, — негайно заторохтів Етельред вельми переконливо і впевнено.

— Щось ти не дуже схожий на перуанського торговця фруктами, — сказав перший василіск, втупившись у нього, і маленькі язички диму та полум’я лоскотали його ніздрі. — Ти значно більше нагадуєш жабу.

— Гаразд, я відкрию вам таємницю, — сказав Етельред із посмішкою. — Але спершу чи не могли б ви трохи відхилити вбік свій дзьобик? Я не хотів би присмалити капелюха.

— Давай, говори, — василіск відійшов трохи. — Що за таємниця?

— Ну гаразд, — сказав Етельред. — Я жаба, й це правда. А перебрався я на перуанського торговця фруктами, бо я тут інкогніто.

— Що? — гаркнув василіск.

— Я замаскований, переодягнений, — пояснив Етельред.

— Чому? — запитав василіск.

— Тому що, — відповів Етельред, — я тут виконую дуже важливе завдання, ось чому. Я особисто несу дуже коштовний подарунок від Головного Грифона Головному Василіску.

— Який іще подарунок? — поцікавився василіск.

— Повний набір для майстра контррозвідки, — відповів Етельред, поплескуючи по аптечці. — Тут є таке спорядження, яке може перетворити вас на австралійського вівчаря у відпустці або на литовського посла у Того, — за мить!

— Я тобі, жабо, не вірю! — гримнув василіск. — Показуй, що там у тебе в сумці.

Пенелопа затамувала подих: вона добре знала, що в сумці було тільки медичне спорядження. Їй здалося, що Етельред пропав, бо коли василіски побачать, що в сумці, відразу ж заарештують його, якщо не зроблять чогось гіршого.

— Я так не можу, — запротестував Етельред. — Це є нечемно і непристойно — показувати комусь чужі подарунки.

— Якщо ти мені не покажеш, що там, я тебе заарештую, — сказав василіск.

— Ну-у-у, — протяг Етельред, вочевидь зволікаючи. — Ви не маєте права заарештувати мене. Що я вчинив?

— Ми тут вартуємо. І саме тому маємо повне право заарештувати тебе, — повідомив василіск. — Коли тебе поведуть на страту, твою провину буде зачитано вголос, щоб ти міг добре почути. Відкривай сумку.

— Ага, ну тоді нехай, — невдоволено пробурмотів Етельред. Він відкрив сумку і висипав усе, що в ній було, на землю, а три василіски нахилилися, допитливо розглядаючи вміст аптечки своїми бляклими жовтавими очима.

— Що це таке? — спитав один із них, тицяючи пальцем у пакет вати.

— Це накладне волосся, — негайно викрутився Етельред. — Настроми його на голову, і за секундочку перетворишся на сивого діда.

— А це? — другий василіск показав на бинти.

— Бинти, — відповів Етельред. — Досить тільки обмотатися ними, і вмить станеш схожий на пораненого бійця. Обмотай ними голову — і навіть рідна матуся тебе не впізнає.

— А це що? — запитав третій василіск про шкалик із йодом.

— Індуський грим, — без роздумів сказав Етельред. — Натри ним обличчя, зо два бинти навколо голови, рубінчик або два посередині — і ти вже викапаний махараджа, так що навіть слон не відрізнить.

— А оце? — перший василіск кивнув на маленьку пляшечку.

Пенелопа знала, що в тій пляшчині лавандова вода, яку вона прихопила, аби мати під рукою щось охолоджуюче та заспокійливе, якщо в когось трапиться сонячний удар чи розболиться голова.

— Як що? Це невидиме чорнило, — пояснив Етельред.

— Чому тоді його видно? — допитувався василіск.

— Бо це не саме чорнило має бути невидиме, а те, що ним написано, — пояснив Етельред.

— Я тобі не вірю, — сказав василіск. — Відкрий-но пляшечку, й ми подивимось, як ти напишеш щось невидиме.

— Який ви недовірливий народ! — пробурчав Етельред. — Як ви побачите, що я напишу, коли воно буде невидиме?

Однак він узяв пляшчину, відкоркував її… І раптом сталося щось надзвичайне. Всі троє василісків позадкували, з очей у них бризнули сльози, до того ж, вони почали нестримно чхати. Коли вони чхали, із ніздрів у них виривалися потужні струмені диму та вогню. Етельред, в одній лапі стискаючи пляшечку лавандової води, а другою притримуючи на голові циліндр, змушений був із неабиякою спритністю стрибати то туди, то сюди, щоб не спектися на вишкварку.

«Цікаво, — подумала Пенелопа, — чому вони зараз поводяться точнісінько так само, як той василіск, що гнався за Септімусом? Мабуть, через запах лавандової води. Очевидно, я тоді хлюпнула нею собі на одяг».

Тим часом василіски вже не витримували. Вони ледве дихали, зі свистом, задихаючись, очі в них сльозилися, вони чхали довгими струменями полум’я, аж поки нарешті розвернулися і, кашляючи та бризкаючи на всі боки, побігли геть, у глибину Коркового Лісу.

— От чорт! — видихнув Етельред, спантеличено проводжаючи їх поглядом. — Оце фокус! Чого вони, га?

— Етельреде, — сказала Пенелопа, вибираючись із кущів, які де-не-де потроху тліли. — Я ще ніколи в житті не бачила, щоб хтось повівся так хоробро, як ти щойно.

— Та що там, панночко, дрібниці, — промовив Етельред і зашарівся.

— Ти не тільки виказав відвагу, але й зробив важливе відкриття: ти відкрив речовину, якої не зносять василіски, й це нам допоможе в битві, — сказала Пенелопа.

— Ви, панночко, маєте на увазі лавандову воду? — перепитав Етельред. — Так, мушу визнати, видно було, що вона дістала їх до печінок.

— Я ще не дуже знаю, як її застосувати, — зізналася Пенелопа, — але впевнена, що хто-небудь із наших придумає, як це зробити.

Саме цієї миті з’явилися Пітер і Саймон: вони мчали крізь ліс галопом, а їх наздоганяв єдинорог Пенелопи.

— Із тобою все гаразд, Пенні? — гукнув Саймон.

— Усе чудово, — відгукнулася вона.

— І все ці дурнуваті єдинороги, — скрикнув Пітер. — Вони, бачте, відчули запах василісків…

Його голос раптом завмер, коли він побачив обсмалені кущі та обвуглені дерева.

— Ага, отже, єдинороги не помилилися: тут були василіски.

— Так, і якби не наш відважний Етельред, то ще не знати, чим би все скінчилося, — сказала Пенелопа, сідаючи верхи.

— Ну стримайтеся ж, панночко, — сказав Етельред, вмощуючись на своє місце позаду Пенелопи. — Ви вже зовсім мене засоромили…

— Етельред зробив дуже важливе відкриття, — вела далі Пенелопа. — Але тут залишатися не слід: кожної хвилини можуть знову з’явитися василіски. Ось повернемося в Кришталеві Печери, тоді я вам усе й розповім.

— Тоді вперед! — скомандував Папуга. — Повний уперед!

І вони швидким галопом помчали до Кришталевих Печер.