Балакучий згорток

Розділ IV Шпигуни і плани

— Кажеш, тут шпигун, Пенні? — недовірливо перепитав Пітер. — Ти впевнена?

— Який іще шпигун? — і собі засумнівався Саймон.

— Не знаю, я тільки помітила якийсь рух. Он там, біля шафи, — показала пальчиком Пенелопа.

Хлопчики підійшли до шафи.

— Ти не помилилася, — Пітер нахилився та когось схопив.

— Ану пусти! — почувся хрипкий голос. — Пусти, кажу тобі, болить же!

Пітер повернувся до гурту не сам: він ніс за ногу товсту бородавчасту зелену жабу, вбрану в елегантний жакет. На голові у нього була білява перука, а в лапі — сірий циліндр. Пітер опустив її на підлогу, й тут жаба припала до землі, перевела подих і напружено втупилась у них своїми витрішкуватими жовтими баньками.

— Ага, ось бачите! — тріумфально промовила Пенелопа. — Я ж вам казала, що тут шпигун.

— Я не шпигун, — хрипко буркнула жаба.

— Гаразд, якщо ти не шпигун, тоді хто ти такий? — загрозливо спитав Саймон.

— Я… я… м-м-м… Я торговець хутром, я із Владивостока, — пояснив жаба, помітно хвилюючись. — Я маю жінку та шестеро дітей — нічого не вдієш, мушу якось на них заробляти.

— Краще не бреши! — обурено вигукнув Пітер.

— Що, хіба ж я не схожий на торговця хутром із Владивостока, який насилу зводить кінці з кінцями? — плаксиво спитав жаба.

— Аж ніяк, — запевнив його Саймон.

Жаба замислився на мить.

— А на торговця діамантами, який прибув сюди просто від зулусів, га? — з надією поцікавився жаба.

— Теж не схожий, — відказав Пітер.

— А на знаменитого нейрохірурга з Катманду? — не втрачав надії жаба.

— Ні, — жорстоко твердив Саймон.

— Що ж, доведеться відкрити вам правду, — проникливо промовив жаба. — Я заможний фермер із Онтаріо, власник молочарні; зараз у мене відпустка, і я вирішив провідати свою племінницю.

— Я тобі не вірю, — сказала Пенелопа. — Ти шпигун.

— Ні, я не шпигун, присягаюся, — запротестував жаба. — Присягаюся, панночко. Я вам кажу все, як є. Я вельми заможний торговець збіжжям і подорожую інкогніто, так би мовити, в справах бізнесу.

— Ти не хто інший, як жаба і шпигун, — твердив Пітер.

— Так-так, до того ж, такий жалюгідний і гидкий у цій своїй перуці, жакеті і з цим недолугим циліндром, — докинув Саймон.

— Не смій ганьбити мій циліндр, — скривджено захищався жаба. — Це просто чудовий циліндр, один із найкращих елементів маскування, тобто, я хотів сказати, головних уборів.

— Ти шпигун, — повторив Пітер. — А знаєш, що буває зі шпигунами?

— Не шпигун я, не шпигун, присягаюся! — панічно виправдовувався жаба. — Не руште мене, бо я не шпигун!

— А шпигунів розстрілюють, — зауважив Саймон.

— Або піддають тортурам, — додав Пітер.

— Або спочатку піддають тортурам, а тоді розстрілюють, — погрозливо сказав Папуга.

— Агов! Обережніше! До чого ці балачки? — відчайдушно вигукнув жаба. — Слухайте, зараз я вам відкрию всю правду. Я не хотів нічого казати, але ви мене змусили.

— Ну-ну? — заохотив його Саймон.

— Я — надзвичайно багатий банкір, маю акції банку, литовець за походженням, у мене жінка та двоє діток, ще й старенька матуся на утриманні, — зізнався жаба, насуваючи на очі циліндр і чіпляючись великими пальцями за пройми жилетки.

— Не вірю жодному слову! — сказала Пенелопа.

— Я також, — сказав Папуга. — Банкір, аякже! Вигадуй! Така жаба, як ти, два і два додати не вміє.

— Якщо ти банкір, то цього й не треба вміти, — запевнив його жаба. — Чесно, тобі тоді не треба математики, не треба нічого. Треба тільки пильнувати чужі грошики та відповідати вкладникам, що вони не зможуть їх отримати, — ото й уся робота.

— Дурниці! — зневажливо озвався Папуга. — Абсолютні безглузді дурниці. Ну, але якщо ти зараз же не скажеш нам правди, Табіта ось тут, на цьому місці, підсмажить тебе на маленькому вогні — чи на двох вогнях, правда ж, Табіто?

— Залюбки! — Табіта на підтвердження випустила з ніздрів двадцять чотири кільця диму та два довгі язики полум’я.

— Але слухайте, так же не можна! — очі в жаби наповнилися слізьми. — Негарно мучити безсловесну тварину, та ще й мій одяг можна попсувати, а я ще не всі гроші за нього виплатив.

— Це нас не обходить, — відрубав Папуга. — Скажи нам правду, і ми тебе не зачепимо.

— Справді? — з надією в голосі спитав жаба. — Ви готові перехреститися і поклястися своїм життям?

— Так, — відповів Папуга.

— Гаразд, — жаба перевів подих. — Я…

— Але тільки правду, — застеріг Папуга. — Це твій останній шанс.

— Та добре вже, добре, — сказав жаба. — Мене звати Етельред, і я жаба без певного місця проживання.

— І ти шпигун? — уточнив Пітер.

— Угу. Тобто я радше напівшпигун, — зізнався Етельред. — Розумієте, це все винні вони, оті василіски. Я був надто маленький, щоб висиджувати їм яйця, я весь час падав із них і боляче забився. Тож я нарешті сказав Головному Василіскові, мовляв, чому б не доручити мені робити щось таке, для чого я створений?

— Шпигувати? — не повірив своїм вухам Саймон. — Але чому? З тебе ж нікудишній шпигун!

— Не смій мене так ображати! — сказав Етельред і набурмосився. — Я міг би бути неперевершеним шпигуном, але я не скінчив курс.

— Який курс? — спитав Пітер.

— Курс заочного навчання для шпигунів — ось який, — пояснив Етельред. — Я тільки встиг проштудіювати маскування та іноземні акценти, аж тут василіски наказують: «Ану, кажуть вони, мерщій жени до Кришталевих Печер і рознюхай, що там робить Г. Г.», — отак вони сказали і спровадили мене так швидко, що я навіть забув узяти невидиме чорнило.

Пенелопа вже перейнялася співчуттям до нього.

— Добре, — сказав Папуга. — Дуже добре, що ми тебе тут схопили — тепер ти поділишся з нами корисною інформацією.

— Ні, — Етельред відчайдушно потрусив головою, — нізащо я не скажу вам нічогісінько. Мій рот на замку, ось так.

Табіта видихнула два язички полум’я.

— Ну, нехай, — швиденько поступився Етельред. — Я розповім вам дещо, можливо, щось не надто важливе.

— Де вони поділи Великі Урядові Книги? — спитав Г. Г. — Цим книгам нічого не загрожує?

— О, ще б пак! — сказав Етельред. — Книги заховані у підземеллі, в надійному місці під посиленою охороною. Ой, а як ті дурні сіли в калюжу, випробовуючи заклинання! Смішно? Я мало не вмер. А як же казився Головний Василіск, коли вони перетворили двох вартових — одного на дерево, а другого на пучечок небесної моркви. Наші жаби просто по землі качалися, кажу вам.

— А що ти скажеш про яйця драконів? — спитав Папуга.

— О, з ними все гаразд, — відповів Етельред.

— Вони цілі? В Замку? Мої дорогесенькі! — зойкнула Табіта й зомліла.

— Агов, чого це вона? — здивувався Етельред. — Звичайно, вони в безпеці. Як їх поскладали в камеру тортур, так вони там і лежать, усі до одного.

Присутні кинулися поплескувати Табіту по лапах, аж поки вона опритомніла, бо, як мудро зауважив Г. Г., «немає сенсу палити пір’ячко в неї під носом, як це зазвичай роблять у таких випадках».

— А тепер, — звернувся Папуга до Етельреда, — зізнавайся, як найкраще проникнути в Замок?

— Там є тільки один вхід, — підказав Г. Г. — Через підйомний міст і головні ворота.

— Ага, отут ви всі й помиляєтесь, ясно? — тріумфально проголосив Етельред. — Ви думаєте, що знаєте все, чи не так? А ось і не так, ви помиляєтесь, ясно?

— Добре, але як же ще можна потрапити туди? — спитав Г. Г.

— Ну-у-у, — хитро примружився Етельред, — це вже ні, цього вже я вам не скажу. Ні-ні, я не з тих яких-небудь перекинчиків.

— Перебіжчиків, — виправив Пітер.

— І не з отих теж, — сказав Етельред.

— Я тобі не вірю, — сказала Пенелопа. — Відколи ми тебе схопили, ти тільки й робиш, що брешеш, і це тільки чергова твоя брехня, як перед тим про нейрохірурга. Ти постійно свідомо брехав нам про те, хто ти й що ти, й тепер знову брешеш, нібито є якийсь інший вхід у Замок Василісків.

— Я не брешу, панночко, повірте, — заголосив Етельред. — Може, я й збрехав вам раз чи два про те, хто я і що я, але тепер кажу чистісіньку правду: в Замок можна потрапити через ринви.

— Браво, Пенні! — вигукнув Пітер.

— Вельми розумно, — підхопив Папуга.

— Блискуче, — сказав Г. Г.

— Агов, — запротестував Етельред, який зненацька зрозумів, що він накоїв. — Як вам не сором, панночко, хіба це гарно?

— Так само гарно, як тобі шпигувати за нами, — відрубала Пенелопа.

— Але ж це мій фах — я професійний шпигун, — заперечив Етельред. — А ви не мали права хитрощами виривати в мене зізнання.

— Ну, пробач, будь ласка. Я думаю, це було необхідно, — сказала Пенелопа. — До того ж, нікого це не здивує, бо ти справді поганий шпигун.

— Гей, мені здається, несправедливо так казати, бо я встиг закінчити тільки половину курсу, — ображено відповів Етельред. — Насправді я просто супер. Я чудово вмію перевтілюватись в угорського риботорговця, батька трьох дочок, удівця — він у мене як живий! Зрештою, так каже моя мама. Ви не хотіли б послухати? Або ще я можу зобразити польського графа, для якого настали чорні часи і йому довелося продати свій замок зі всією начинкою.

— Якось іншим разом, — перебив його Папуга. — А зараз ми хочемо знати, як потрапити в ринву.

— Агов, — у котре буркнув Етельред, — навіть не чекайте, що я відкрию вам усі секрети.

— Здається мені, — Пенелопа підморгнула Папузі, — Етельред не усвідомлює, що ми пропонуємо йому дуже важливу роботу.

— Як це? Мені? — спантеличено перепитав Етельред. — Яку роботу?

— Професійного контршпигуна, — незворушно відповіла Пенелопа.

— Тобто це я буду ким? — розхвилювався Етельред, аж його очі зробилися ще банькатіші. — А що воно таке?

— Це найважливіший різновид шпигунства, уяви собі, — відповів Пітер.

— Так, — підхопив Саймон, — надзвичайно важлива робота.

— Ого! — видихнув вражений Етельред. — Ну, то як ця робота робиться?

— Отак: ти вдаєш, нібито й далі шпигуєш за нами на користь василісків, — пояснила Пенелопа. — Тим часом насправді ти шпигуєш за василісками для нас. І тому тепер тебе називатимуть ас-контррозвідник Ікс.

— Нове ім’я? — спитав Етельред. — Але чому саме ас-контррозвідник Ікс? Чому мені не можна залишити моє власне ім’я?

— Тому, що аси контррозвідки ніколи так не роблять, — сказав Пітер. — Вони занадто важливі персони, щоб залишати собі звичайні імена.

Етельред кілька хвилин розмірковував.

— А маскування мені знадобиться, га? — нарешті спитав він. — Бо маскування — це мій коник, справді, тож я не хотів би його занехаяти.

— Аякже, звичайно, тобі доведеться маскуватися, — сказала Пенелопа, — і найчастіше доведеться носити по-диявольському хитре й підступне маскування.

— Яке ж, яке, кажи мерщій! — не витримав Етельред. Очі його від запалу мало не вилізли з орбіт.

— Ти будеш маскуватися під себе, — відповіла Пенелопа. — Будеш справжньою жабою.

— Це вже занадто! Ті василіски прекрасно знають, що я жаба, — запротестував Етельред.

— У цьому, власне, й полягають диявольські хитрощі, — втрутився Саймон. — Бо під личиною жаби буде насправді чаїтися ас-контррозвідник Ікс.

— Ага! — вигукнув Етельред, і обличчя його засяяло. — Ага, це вам не дурничка, це навіть вельми розумно. Супер, це якесь найшпигунськіше шпигунство, яке тільки може бути!

Діти полегшено зітхнули, а Папуга і Г. Г. перезирнулися.

— Отже, ти погоджуєшся зайняти цю високу посаду? — уточнила Пенелопа.

— Авжеж, панночко, залюбки, — очі Етельреда сяяли. — І ще дозвольте сказати, панночко, що мені буде дуже приємно нести службу з кимось таким, як ви, з отакою гарненькою, такою розумною — точнісінько, як я.

— Щиро дякую вам, — промовила Пенелопа, ледве тамуючи сміх. — А тепер, якщо Г. Г. буде такий ласкавий і дасть нам що-небудь попоїсти, ми зможемо попрацювати над планом нашої операції.

Тоді всі знову повернулися до вітальні й Пенелопа допомогла Г. Г. подати на стіл розкішний обід, який складався з овочевого супу, ягняти, запеченого з зеленим горошком, печеної картоплі, присмаченої маслом і сметаною, а на десерт — свіжі полуниці зі збитими вершками та меренгою, а на додачу — морозиво.

— О-о-о, яка смакота! — простогнав Пітер, доїдаючи другу порцію полуниць.

— Так-так, це, власне, один із тих невеличких банкетів, які Г. Г. так любить інколи влаштовувати, — сказав Папуга. — Він справді неперевершено готує. Ну, і звичайно, мушу визнати, місячна морква також цьому сприяє — її можна додавати до всього.

— Ага, до речі, та місячна морква постійно в тебе на язиці, — зауважила Пенелопа, — і про неї ви співали, коли ми вперше зустрілися. Що це таке?

— Це один із найкращих винаходів Г. Г., — пояснив Папуга. — Вона ніби звичайна морква, тільки смугаста — в червоні й білі смужки. Ми збираємо один урожай на рік і влаштовуємо з цієї нагоди урочисту церемонію — Свято Врожаю Місячної Моркви. А далі розвішуємо її в сушарні.

— Ось така вона висушена, — сказав Г. Г. і поклав на стіл довгастий овоч, схожий на моркву, але твердий, немов старий гарбуз. — Коли вона висохне, на ній з’являються рецепти й настанови. Дивіться!

Збоку на місячній моркві діти побачили готичний напис, щедро прикрашений вибагливими закарлючками, який повідомляв: «Смажена свиняча нога: вміст висипати в каструлю і поставити на дві години в піч. Підкладати у вогонь не більше двох полін за раз. Часто скроплювати салом». Г. Г. розломив морквину: всередині її наповнював якийсь брунатний порошок.

— Тобто, ви хочете сказати, буцімто все, що ми зараз їли, приготоване з оцього? — недовірливо спитав Саймон.

— Так, — скромно відповів Г. Г.

— До речі, ця морква не має нічого спільного зі звичайними консервованими або сушеними напівфабрикатами, — уточнив Папуга, — бо вона виростає в землі й тому зовсім не втрачає поживних властивостей.

— У це важко повірити! — вигукнув Пітер.

— Г. Г. зробив цей винахід у 1596 році, — повідомив Папуга. — Він завжди випереджає свою епоху.

— Я, наприклад, думаю, що ви найкращий чарівник у світі, — сказала Пенелопа. — Усі ваші винаходи такі практичні!

— Дякую, мені дуже приємно, — сказав Г. Г. й трохи зашарівся. — Але не треба забувати, що головна заслуга в цьому належить усе-таки Великим Книгам. Без них я мало що міг би зробити.

— Так і є, тому-то так необхідно повернути їх на місце, — наголосив Папуга. — А тепер час накреслити план нашої операції. По-перше, у кого план Замку Василісків?

— Ось тут, у мене, — відгукнувся Г. Г., добуваючи зі складок своєї одежі згорток пергаменту. Пергамент розстелили на столі, та всі нахилилися над ним.

— Ну, наш шановний Етельреде, — сказав Папуга. — То де ж та ринва, про яку ти розповідав?

Етельред насупився над планом замку, зосереджено розглядаючи його, аж перука з’їхала йому на одне око, а циліндр зсунувся на потилицю.

— Ось тут підйомний міст, — нарешті показав він, — і тут же апартаменти Найголовнішого Василіска, а ось тут бараки, де живуть звичайні василіски. А ось тут, внизу, головна підземна темниця, де вони зберігають Великі Урядові Книги; а ось і камера для тортур — тут вони тримають драконячі яйця.

— Мої дорогесенькі! — зойкнула Табіта.

— Ну-ну, не треба більше непритомніти, — роздратовано застеріг її Папуга. — Немає часу з тобою панькатись.

— А ось тут, — Етельред вів далі, тицяючи в карту великим пальцем, — отут є дві менші темниці, ними давно вже не користуються — хіба тільки як складом. Якось мене послали туди за стільцем, і тоді я й помітив оту ринву, зрозуміло? Тоді я пройшовся вздовж неї, просто так, без жодних серйозних намірів, уявіть, але побачив, що вона пролягає під замковим ровом і виходить на поверхню аж у полі, отут. І тоді я сказав собі: Етельреде, сказав я, згадай моє слово, коли-небудь ця ринва стане тобі в пригоді, — бачте, так воно й сталося, — Етельред обвів присутніх щасливим поглядом.

— Це був дуже поміркований вчинок, — промовила схвально Пенелопа.

Етельред зашарівся аж по самі корені своєї перуки.

— Ну що, — Саймон і собі насуплено втупився в карту. — Якщо нам і вдасться оцим проникнути всередину, все одно доведеться мати справу з вартою, якщо хочемо врятувати Книги.

— Ви не зможете винести звідти Книги, — понуро промовив Папуга. — Принаймні так просто. Кожна Книга важить приблизно три сотні фунтів, і кожна з них шість футів заввишки та три завширшки.

— О Боже! — вигукнув Пітер. — Чому ж ти не сказав цього раніше?

— Але ж, любий мій Папуго, — втрутився Г. Г., — нам не треба викрадати Книги — досить тільки знайти у них рецепт, як упоратися з василісками, котрий я так необачно забув, і тоді ми зможемо прогнати їх із замку і врятувати Книги.

— Ваша правда, — схвильовано промовив Саймон, — так і є, Г. Г. Якщо ми зможемо потрапити в замок і відшукати потрібне заклинання, то нам нічого більше не потрібно.

— А зараз ми всі маємо придумати, як налякати вартових, — сказав Пітер. — Чого бояться василіски?

— Ви що, пане, жартуєте? — здивовано спитав Етельред. — Вони самі кого хочете налякають. А їм чого боятися, коли вони плюються вогнем на вісім футів поперед себе?

— Теж правильно, — підтвердив Папуга. — Василіски завжди поводяться нахабно і зверхньо.

Запала довга мовчанка — лише Дульчібелла щось мугикала собі під ніс, перестеляючи Папужине ліжко.

— Гаразд, — озвалася нарешті Пенелопа. — Якщо ми не можемо їх налякати, то, може, нам вдалося б чимось їх відволікти?

— Може, когось і вдалося б, але тільки не василісків, — відповів Г. Г. — У них тут справжня військова дисципліна, розумієте, а це означає, що думати має право тільки вище керівництво, а вартовим залишається тільки слухняно виконувати накази. І якщо їм доручено охороняти темницю, то вони охоронятимуть її, не зважаючи ні на що.

Усі знову принишкли.

— Слухайте-но, — враз подав голос Етельред, — є одна річ, яка може зрушити їх із місця.

— Яка, яка?! — палко вигукнули всі разом.

— Зараз, — вів далі Етельред. — Головний Василіск довів до відома всіх василісків, що, значить, їхній обов'язок схопити Г. Г., а той, хто доможеться цього, отримає підвищення. Тож я подумав: якби вони побачили Г. Г. і вирішили, що можуть його схопити, тоді б і зрушили з місця.

— Блискуча ідея — якби тільки Г. Г. був років на двісті молодший, — саркастично зауважив Папуга. — А так, у його віці навряд чи можна сподіватися, що він готовий плазувати по ринвах і втікати від василісків.

— На превеликий жаль, мушу визнати, що Папуга каже правду, — підтвердив Г. Г. пригнічено.

— А може, нам підробити Г. Г.? — запропонував Саймон.

Усі мовчки перезирнулися.

— Ти маєш на увазі — зробити його двійника? — уточнила Пенелопа.

— Ага, — відповів Саймон. — Розумієте, вбрати кого-небудь під Г. Г. Може, когось із нас.

— Ні-ні, — втрутився Г. Г. — Я щось придумав. Коли мені востаннє шили одяг, то для примірок зробили манекен, схожий на мене.

— Кравецький манекен! — втішено прошепотіла Пенелопа.

— Так-так, — піднесено ствердив Г. Г. — Отже, ми маємо манекен мого зросту і габаритів, а я маю для нього мантію і капелюха.

— А обличчя йому зробимо з небесного желе, — вигукнув Саймон.

— І розмалюємо так, щоб було схоже на Г. Г.! — підхопив Пітер.

— І якщо вже це не змусить сторожу заворушитися, то вже нічого не поможе! — прокричав Етельред і аж згубив капелюха, стрибаючи в дикому галопі довкола столу.

— Чекайте-чекайте, — сказав Папуга, — це все чудово, але як зробити, щоб він рухався?

— Дуже просто! — сказав Етельред, якого так переповнювали почуття, що жакет аж тріщав на ньому по всіх швах. — На коліщатках, ось як!

— На коліщатках? — здивовано перепитали присутні.

— Так, — відповів Етельред. — Де наш план? — Він кілька хвилин постояв над планом, а потім сів і вдоволено посміхнувся.

— Так, усе правильно, — підтвердив він.

— Що правильно? — перепитали всі.

— Ну, гаразд, — Етельред знову схилився над планом і почав водити по ньому пальцем. — Ось тут ми маємо дві темниці, які використовують за склади, бачите? А ось сюди ми маємо потрапити.

— Ясно, — перебив Папуга, — давай далі.

— Отже, в цій темниці вони тримають Книги, — показав Етельред, — а якраз навпроти неї — довгий коридор, який спускається до рову.

— Так і є! — Г. Г. ляснув себе по лобі. — Тут вимірюють рівень води в рові. Як я міг про це забути!

— Наприкінці коридору буде рів, розумієте? — пояснив Етельред.

— Я не розумію, — зізнався Пітер.

— Дивіться: ми заходимо в цю темницю, а тоді я виходжу і відвертаю увагу вартових, — продовжував Етельред.

— Ти здійснюєш відволікаючий маневр, — підказав Папуга.

— Ні, — заперечив Етельред, — щиро кажучи, я зовсім не збираюсь наражатися на небезпеку. Я просто відверну їхню увагу і поки вони будуть відволікатися на мене, ви маєте поставити фальшивого Г. Г. на початку коридору та підштовхнути його. Тоді лялька на коліщатках поїде коридором, а я скажу: «Агов, погляньте, орли, — скажу я, — це часом не Г. Г.?» — й тоді всі вони кидаються за ним, зрозуміло?

— Який блискучий задум! — захоплено вигукнув Саймон.

— Справді, — підтримав його Пітер і поглянув на Етельреда з повагою. — Він перетворюється на справжнього аса-контррозвідника.

— Угамуйтеся, бо нам ще треба здолати довгий шлях до успіху, — стурбовано промовив Папуга.

— Пропоную розподілити роботу, — сказав Саймон. — Етельред, Г. Г. і я вивчаємо план, проводимо вимірювання та розрахунки, детально розробляємо операцію — і розпочинаємо просто зараз. А ви, Папуго, Пітере та Пенелопо, готуєте манекен. Табіта і Дульчібелла допомагають. До речі, як ви вважаєте, коли найкраще провести атаку?

— Серед ночі, — відповів Г. Г. та видобув зі складок мантії великий годинник. — Таким чином, на все маємо шість годин. Щоб забезпечити цілковиту темряву, я вимкну місяць.

— Невже? — здивувалася Пенелопа.

— О, саме так, — гордо відповів Г. Г. — Простісінько. Я можу навіть вимкнути сонце, якщо це конче знадобиться.

— Добре, тоді починаємо, — сказав Пітер. — Ходи зі мною, Папуго, покажеш, де ви тримаєте небесне желе.

Наступні три години робота просто кипіла. Етельред, Г. Г. і Саймон намалювали на підлозі крейдою вхід у темницю й пологий коридор та вибрали найкраще місце для розташування манекена. Табіта з Дульчібеллою, не без деяких суперечок і суперництва, натягли-таки мантію на манекен, який уже стояв на коліщатках, зроблених із небесного желе. Але найбільше часу знадобилося на голову моделі. Шість варіантів обличчя Г. Г. було змайстровано і відкинуто як невдалі, аж поки нарешті вдалося зробити таке, яке визнали бездоганним. Потім Пенелопа дуже старанно та прискіпливо розмалювала його олійними фарбами; на голову моделі наклеїли штучне волосся і бороду, припасували голову до тулуба, насунули гостроверхого капелюха — й відступили назад. Довгу паузу перервав Етельред.

— Оце-то так! — хрипкувато прошепотів він. — Як живий! Ну, просто ніби брат-близнюк. Якщо вже цим їх не обдуриш, то нічим не обдуриш.

— Мушу сказати, — розважливо промовив Папуга, — на мій погляд, це справедливі слова. Навіть я міг би сплутати цю ляльку з Г. Г. Неймовірно схожий, тобто дивовижно оманливий дублікат.

— Оце так! Ви як почнете говорити, то я розбираю тільки п’яте через десяте! — захоплено вигукнув Етельред. — Не уявляю, як можна запам’ятати усі ці слова.

— Ти теж мав шанс опанувати мову, — суворо сказав Папуга, — коли Г. Г. організував Безкоштовну школу для жаб. Але хоч хтось відвідував її? Ні! Вам більше подобалося кумкати в болоті й за сумісництвом висиджувати яйця для василісків, до того ж, і те й інше кепсько.

— Я в цьому не винен, присягаюся, — виправдовувався Етельред. — Я хотів ходити до школи, але моя мама сказала, що нема жодного сенсу в цьому дурнуватому навчанні. Вона сказала, що мені, мовляв, треба займатися ремеслом.

— То чим же ти займався? — спитала Пенелопа співчутливо.

— Та шпигунством же, хіба ж ви забули? Моя мама казала: для доброго шпигуна завжди знайдеться робота, — відповів Етельред.

Папуга тяжко зітхнув.

— Усі вони, жаби, однакові, — пробурмотів він. — Логіка не для них.

— Час, — проголосив Саймон. — Іще раз повторимо план операції. В експедицію вирушають Пітер, я, Папуга і, звісно, Етельред як провідник і ас-контррозвідник.

— Ага, — вигукнула Пенелопа, — а як же я?

— А тобі краще буде залишитись тут, зі мною, моя дорогенька, — сказав Г. Г. — Все-таки це небезпечна місія.

— Я не боюся, — наполягала Пенелопа, — я піду з ними. Згадайте — це ж я хитрощами змусила Етельреда обмовитися про ринву, а якби не це, ви взагалі не мали б куди йти.

— Так, це правда, — присоромлено промовив Пітер.

— Ну, добре, ходімо з нами, — погодився Саймон. — Але обіцяй, що як тільки з’явиться найменший натяк на небезпеку, ти відразу щодуху рвонеш звідти.

— Не дочекаєтесь! — гордо відповіла Пенелопа. — Я тільки тоді рвону щодуху, коли решта теж рвоне.

— Сподіваюся, ми зможемо дотримати безпеку Пенелопі, — сказав Папуга. — А зараз що робимо?

— Ну, — сказав Саймон, — коли ми проникнемо в темницю, отут Етельред зразу виходить і починає відволікаючий маневр.

— Агов, я ж казав, що не збираюсь робити нічого такого, ніяких — як там воно? — маневрів! — обурився Етельред. — Я тільки відволікаю увагу вартових.

— Гаразд, — Саймон посміхнувся, — щойно Етельред заманить вартових у темницю, де зберігаються Книги, ми відразу виходимо та ставимо рухому модель у коридорі, отут, Папуга сідає йому на плече і розмовляє голосом Г. Г. Тоді Етельред каже вартовим, що це Г. Г., Папуга злітає з плеча й підштовхує модель ногами, двійник Г. Г. котиться по коридору і падає в рів. Якщо пощастить, вартові побіжать услід і, може, навіть пірнуть за ним, бо він вийшов у нас важкенький, тож тільки впаде у воду — відразу піде на дно. Поки все це відбуватиметься, ми відкриємо Книги та пошукаємо засобів проти василісків, а Пенелопа їх запише. Й тоді можна втікати.

— Чудово, просто чудово, — похвалив Г. Г. — Який досконалий план! Як я вдячний вам, мої відважні дітки!

— А про мене ні слова? — образився Етельред.

— Ти проявив себе як воістину далекоглядна і винахідлива жаба, — втішив його Г. Г. і поплескав по денцю циліндра. — І коли все успішно скінчиться, я призначу тебе старостою у Безкоштовній школі для жаб.

— Ого! — Етельред був просто приголомшений такою честю.

— А зараз, мабуть, усім нам слід випити гарячого какао з небесної моркви, а тоді я вимкну місяць, і ви можете рушати, — сказав Г. Г.

— Одне мені не дає спокою, — зізнався Етельред, сьорбаючи какао. — Чи я маю залишатися в замку як ас-контррозвідник Ікс, а чи втікати звідти разом із вашою компанією?

— Утікати з нами, — впевнено підтвердила Пенелопа. — Василіски на той час уже знатимуть, що ти перейшов на наш бік. До того ж, у нас для тебе знайдеться купа іншої важливої роботи.

— Скажіть тільки слово, панночко, — відповів на це Етельред, збиваючи циліндр трішки набакир у дещо легковажному стилі. — Скажіть тільки слово, й ас-контррозвідник Ікс до ваших послуг!

— Дякую, — поважно мовила Пенелопа.

Коли вони випили какао, дуже тепле та приємне для шлунку, Г. Г. звірився з годинником.

— Саме час гасити місяць, — повідомив він. — Ви готові?

— Готові! — відгукнулися всі.

— Щасти вам! — побажали Табіта і Дульчібелла. Обидві вони гучно сякалися в носовички.

Загін крокував одним із багатьох бічних тунелів Кришталевих Печер — власне, тим, який мав вивести якнайближче до поля небесної моркви, де й був розташований вхід до заповітної ринви. Пенелопа і Етельред із ліхтариками в руках ішли попереду, з ними Папуга, а позаду Пітер і Саймон несли манекен Г. Г.

Нарешті вони вийшли з тунелю і далі рушили полем; без місячного сяйва тут було чорно, як на дні колодязя. Стояла мертва тиша, так що можна було почути шарудіння листочків небесної моркви, м’яких і оксамитових, які терлися об їхні ноги. Ліхтариками вони користувалися лише в разі крайньої необхідності, особливо коли впритул наблизилися до великої похмурої споруди Замку Василісків, побоюючись, що сторожа може помітити світло та здійняти тривогу.

— Зупиніться на хвилинку, — прошепотів Етельред. — Це має бути десь тут. Зараз я гляну.

Папуга разом із дітьми слухняно чекали, поки Етельред нишпорив поміж листям небесної моркви і бурмотів щось собі під ніс.

— Ось вона, — сказав він нарешті. — Я так і знав, що вона десь тут.

При світлі ліхтариків діти побачили квадратний лаз і поряд із ним — дротяну решітку. Вони посвітили всередину й побачили, що лаз веде у велику, круглу, викладену цеглою трубу. Просто під лазом посередині стояв стільчик.

— Отак я і вибрався, — похвалився Етельред.

Вони обережно спустилися разом із манекеном через отвір у трубу, й тут їм стало зручніше, бо тепер могли присвічувати собі ліхтариками без остраху, що хтось їх побачить. Приблизно за п’ять хвилин помітили, що тунель полого спускається донизу, і відчули повів прохолодного вітерця.

— Ми майже на місці, — шепнув Етельред. — Тепер — мертва тиша. Вартові ось тут, за рогом.

Він вивів їх із стічної труби до великої похмурої темниці, натоптаної аж до стелі старовинними меблями, канделябрами та іншими дивними речами, які переважно можна знайти на горищі. Все тут було запилюжене й обплетене павутинням, густим, як чорне мереживо. Тут було холодно, пахло вогкістю, й Пенелопу почало лихоманити.

Етельред провів їх поміж височенними стосами меблів, обвішаних павутиною, аж до дверей, і тут він обережно прочинив їх та визирнув у шпарину.

— Агов, вистроміть носи та киньте оком навколо, — зрештою промовив він.

Усі по черзі й собі визирнули крізь шпарину. Трохи далі вниз по коридору виднілися великі, окуті міддю двері в арці. Очевидно, вели вони до тієї темниці, де зберігалися Великі Книги. Перед дверима з виразом нудьги на обличчях стирчали двоє василісків — очевидно, вартові. Один гострив дзьобом свої довгі кігті, а другий тим часом знічев’я розважався тим, що полум’ям із ніздрів випалював на стіні власні ініціали. Навпроти був пологий коридор, який спускався до рову.

— А тепер, — промовив Етельред, і голос його тремтів від страху й піднесення, — як тільки я заманю тих двох у темницю, відразу виставляйте манекен на потрібне місце, а тоді нехай Папуга що-небудь голосно скаже. Я знатиму, що ви готові, зрозуміло?

— Згода, — прошепотіли у відповідь.

Пенелопа відчувала, як стукотить її серце — мало не вискакує з грудей, — і запитувала себе, чи інші теж бояться так само, як і вона.

— Добре, — Етельред схвильовано ковтнув повітря, — час починати.

З цими словами він прочинив двері, вислизнув у коридор і залишив двері напіввідхиленими. Всі припали до отвору й побачили, як він поправив на собі циліндр і бадьоро, з безтурботним виглядом пострибав униз коридором до вартових із затиснутими під пахвою Пенелопиними олівцем і записником.

— Агов, — гукнув він вартовим, — прокидайтеся! І це називається вартові? Та я вже давно міг підповзти й подушити вас обох.

Василиски, щойно почули його голос, підстрибнули та виструнчились, та коли роздивилися, хто це, знову розслабилися.

— А, це ти? — прокаркав один різким грубим голосом, схожим на гарчання пса, що гризе кістку. — Чого ти хочеш, жабо дурнувата?

— По-перше, я хочу, щоб ви більше не пащекували, — твердо відповів Етельред. — Прошу притримати язики у своїх потворних рилах, бо я, власне, прибув сюди зі спеціальним завданням від самого Шефа, зрозуміли? Якщо не вірите, можете зійти нагору та спитати його. Хоча цього я б вам не радив, бо він зараз у паскудному настрої — бушує, наче вулкан.

— А чого це він? — тривожно перепитав вартовий. Вочевидь, коли Головний Василіск гнівався, перепадало всім.

— Це все через Г. Г., — відповів Етельред. — Так-так: річ у тім, що Г. Г. планує всім нам помститися.

— Цікаво, як це? — глузливо посміхнувся василіск. — Ми всі його Книги тримаємо тут. У нього не лишилося жодного заклинання.

— Це добре, — зловтішно сказав Етельред, — але якщо він не знає жодного заклинання, то як же йому вдалося загасити місяць?

— Загасити місяць? — луною відгукнулися вартові.

— Ага, — підтвердив Етельред, — не вірите — вилізьте на замкову стіну та самі подивіться. Тому-то ваш Шеф і перелякався на смерть, авжеж. Тому-то й послав мене сюди шукати місячні заклинання у Великій Книзі Заклинань, і тому-то я не маю часу стояти тут із вами та базікати. Відчиніть-но ці двері та дайте мені зайти, бо інакше отримаєте на горіхи від шефа.

— Аякже, аякже, — поквапливо погодився вартовий, зняв зі стіни здоровенний ключ і відімкнув двері.

— Добре було б, якби ви обидва теж пішли зі мною та трохи допомогли, — підказав Етельред.

— Зараз, зараз… — закивали вартові й слухняно пішли слідом, коли він пострибав у темницю.

— Добре, — сказав Пітер, — Пенні, ти залишайся тут, поки вартові не кинуться за манекеном.

Хлопчики відчинили двері та спритно викотили двійника Г. Г. в коридор так тихо, як тільки могли. З темниці чути було, як Етельред всіляко намагається затримати вартових на місці.

— Так, ти тримай мого записника, а ти тримай мій олівець, — командував він. — Загасити місяць — то серйозна справа. Наступного разу, уявіть собі, він візьме та загасить сонце — отоді вже нам перепаде, га?

Швидко й обережно близнюки встановили манекен там, де починався спуск і де найлегший поштовх міг би зрушити його з місця — на прогулянку вниз коридором. Тоді Папуга зайняв своє місце у нього на плечі.

— Ну, все, — шепнув він, — повертайтеся і ховайтесь.

Тільки коли хлопчики зникли з очей, Папуга розправив пір’я та прочистив горло.

— Любий мій Папуго, — промовив він, неперевершено імітуючи високий голос Г. Г. — Сьогоднішнє вимкнення місяця — лише перший крок у моїй війні проти василісків.

— Еге ж? — сказав Папуга своїм справжнім голосом. — А який же буде наступний крок?

— Ого! Орли! Присягаюся шкарпетками і капелюхом! — пронизливо крикнув Етельред із темниці. — Дивіться! Це ж сам Г. Г. власною персоною! Хапайте його! За це обіцяно підвищення по службі, купу медалей! Шеф вас любитиме, як рідних. Мерщій, мерщій!

Вартові спантеличено озирнулися й побачили того, кого мали прийняти за Г. Г., — він стояв у коридорі з Папугою на плечі. За якусь мить вони вже отямилися від шоку. І тоді з переможними криками кинулися вперед.

— Стережися, Г. Г., тут василіски! — застережливо зойкнув Папуга, нібито з переляку, і злетів з плеча двійника та підштовхнув його лапами, як і планувалося.

Двійник повернувся кругом і покотився вниз коридором, набираючи швидкість. Довга мантія волочилася по землі, так що коліщаток зовсім не було видно й складалося враження, ніби це справжній Г. Г. біжить щодуху, рятуючи своє життя. Василіски лишилися позаду. Вони аж заґелґотіли від нетерплячки, прагнучи схопити Г. Г., штовхаючи один одного, й собі кинулися навздогін.

— Усе чисто! — гукнув папуга. — Мерщій!

Діти перетнули коридор і забігли в темницю, де на них чекав Етельред.

— Уперед, — гукнув він, — шукайте свої нещасні заклинання, а я тут попильную василісків.

Він пострибав із темниці в коридор і далі, слідом за вартовими, яких уже й слід прохолов.

А діти відразу побачили Великі Книги Врядування, по шість футів заввишки й по три завширшки кожна, виготовлені з найтоншої тисненої шкіри, оздобленої вишуканими пурпурово-золотими візерунками. Кожна книга лежала на дивовижної краси золотому столику, інкрустованому сріблом.

— Вітаю вас, Книги, — з любов’ю промовив Папуга. На превеликий подив, книги відгукнулися мелодійними голосами, схожими на голоси трьох маленьких бабусь:

— Вітаємо тебе, Папуго, як ти там? — відповіли вони. — Дуже приємно знову тебе бачити. Ти збираєшся нас врятувати?

— Ще не зараз, — сказав Папуга. — Ми готуємося тебе порятувати, моя кохана балакуча бібліотеко. Але зараз ми прийшли по заклинання проти василісків — будь ласка, Книго Заклинань!

Діти знову здивувалися, коли Книга з написом «Се Є Велика Книга Заклинань» розгорнулась і почала перегортати сторінки, бурмочучи сама до себе:

— Василіски… василіски… Так відразу й не пригадаю… Василіски… Звичайно, я можу помилятися…

— Я прошу, швидше, — сказав Папуга, — вартові можуть повернутися будь-якої миті!

— Я стараюся допомогти тобі якомога швидше, — з готовністю промовила Книга. — У мене друк тільки з одного боку. Зараз я подивлюся… Василіски… Василіски…

Діти разом із Папугою мучилися невідомістю. Не могли навіть приблизно уявити, скільки часу манекен Г. Г. зможе відволікати увагу вартових, і аж ніяк не бажали попастися сердитим розчарованим василіскам, коли ті повернуться.

— Ага, є, маємо, — задоволено вимовила Велика Книга Заклинань. — «Заклинання, що порятують вас від василісків».

— Ти готова записувати, Пенелопо? — спитав Папуга.

— Так, — відгукнулася дівчинка.

— Тоді починаємо, — сказала Книга.

— «Засіб порятунку від василісків. Василісків винищують горностаї. Горностая приносять до лігва, де на дні, в глибині, ховається василіск, адже нема отрути без протиотрути, не існує лиха, на яке нема ради. І коли василіск набачить горностая, то втікає геть, а горностай його наздоганяє і вбиває, позаяк укус горностая смертельний для василіска, але тільки тоді, якщо горностай перед тим встиг скуштував рути — і не раніше. І проти цієї зарази горностай спершу куштує траву рути. Він набирається сили від соку цієї трави. І тільки тоді горностай нападає на василісків і перемагає цих ворогів».

— Що таке ота рута? — спитав Пітер.

— Це має бути такий вид рослин — я так думаю, — відповіла Книга Заклинань. — Зрештою, подивися в Словнику.

Великий Словник розгорнувся й зашелестів аркушами.

— Поглянемо, поглянемо, — бурмотів він… — Руда, рудий, рука, рум’янець, руно, рура, русалка, русло, рута… — ось воно: «Пахуча рослина, кущ із перисто-розсіченим листям і зеленаво-жовтими квітками, символ жалю, каяття або співчуття». Тепер слід подивитися в Довіднику лікарських трав, де вона росте.

Довідник Лікарських Трав Гепсібара почув це, також сам розгорнувся й почав перегортати сторінки.

— Ой, та рута, рута… — примовляв він. — Ось, будь ласка: «Рута в країні Міфології росте лише на галявині Мандрагорового Лісу, на Острові Вовкулаки, серед Співучого Моря».

— Чудово, — сказав Папуга. — Ти все записала, Пенелопо? Добре, Г. Г. напевно знайде в цьому якийсь сенс. До побачення, Книги, чекати лишилося недовго — ми вас врятуємо.

Аж тут двері розчахнулися й до них ввалився засапаний Етельред.

— Ану, рухайтесь! — видихнув він. — Ті вартові вже напірналися за Г. Г. й тепер повертаються, змоклі до нитки. Вони люті, як чорти, — до них нарешті дійшло, що їх одурили. Нам треба чимшвидше вшиватися звідси.

Усі вибігли з темниці — й раптом побачили, як по коридору від рову наближаються двоє мокрих вартових. Щойно василіски вгледіли дітей, відразу видали моторошний, пронизливий крик, що тисячоголосою луною відбився від стін підземелля та мало не оглушив Пенелопу й хлопчиків.

— Швидше, швидше, — командував Папуга, — назад у трубу, чимдуж утікайте, рятуйте своє життя!

Етельред нізащо б не встиг за ними, й Пенелопа нахилилася до нього, підхопила на руки, притулила до себе та помчала так швидко, як ще ніколи раніше не бігала. За ними гналися василіски — гелготіли, рипіли лускою та скреготіли кігтями по кам’яній підлозі. Щосекунди Пенелопа очікувала: от-от її огорне пекельна хвиля вогню… Але їм усе-таки вдалося добігти до малої темниці, заскочити всередину, зачинити двері та замкнути їх на засув — і тої ж миті перший вибух полум’я василісків вдарив у одвірок. Усі кинулись у той куток, де був вихід до труби, але все одно чули, як василіски кричали по-котячому, шаленіли, шкреблися та дерли кігтями двері темниці. Але втікачі вже спустилися в трубу, миттю проскочили її, вибралися на волю, перебігли поле небесної моркви й жодного разу не зупинилися, щоб перевести дух, аж поки не опинились у Кришталевих Печерах.

— Ф-фу, — Пенелопа, захекана, прихилилася до кришталевої стіни. — Годі, я більше ніколи не хочу так швидко бігти.

— Я теж, — прохрипів Пітер: груди його ходили ходором.

— Ми мало не влипли, — сказав Саймон, хапаючи повітря. — Ми якраз вчасно замкнули двері. Ще мить — і всі були б підсмажені, як грінки.

— Ой, не згадуй, — Пенелопу пересмикнуло, — це жахливо.

— Агов, панночко, — озвався Етельред, який досі лежав у Пенелопи на руках і з циліндром на голові, — я хотів би подякувати вам за те, що врятували мені життя.

— Дурниці, — відповіла Пенелопа, опускаючи його на землю, — я просто подумала, що ти не зможеш бігти так швидко, як ми, й тільки тому взяла тебе на руки.

— Так, я б сам не зміг, панночко, — охоче погодився Етельред. — Присягаюсь, якби не ви, то я вже був би смаженою жабою. Я вам дуже вдячний, панночко, я вам справді страшенно вдячний!

— Добре, а тепер ходімо до Г. Г., — нагадав Папуга. — Побачимо, чи зможе він розгадати це заклинання. Я, наприклад, щиро кажучи, не можу. Надто вже воно заплутане.

Отже, вони відсапались і пішли далі кришталевими тунелями — туди, де Г. Г., Табіта й Дульчібелла нетерпляче чекали на їхнє повернення.