Безумці

Перший розділ

18 березня 1939 року о третій годині пополудні з центрального під'їзду берлінської резиденції Гітлера на Фоссштрасе вийшов літній чоловік, міцний, кремезний. Він був у цивільному, але довготелесі есесівці, що стояли біля входу з карабінами на плечах, вітали його як офіцера високого рангу.

Чоловік зійшов на тротуар і сів в автомобіль, який чекав на нього.

Десь за Олександерплац він торкнув тростиною шофера в плече. Той під'їхав до тротуару, загальмував і, вистрибнувши на панель, широко відчинив задні дверцята.

— Я буду тут… — Хазяїн автомобіля вказав на кафе із смугастими маркізами на вікнах. — Ви мені не потрібні. Можете їхати.

Сідаючи за кермо, шофер бачив: хазяїн неквапно попрямував до кафе.

Машина зникла за рогом. Тоді чоловік з тростиною, що стежив за нею краєм ока, звернув і пішов уздовж тротуару. В короткому широкому пальті, які тієї весни тільки входили в моду в Берліні, у цупкому касторовому капелюсі із загнутими догори куцими крисами і з тростиною під пахвою він нічим не відрізняється од тисяч фланерів, що заповнили в це надвечір'я вулиці німецької столиці. Насправді ж цей чоловік (назвемо його Фрідріх Кан) мав досить високий чин в ОКВ[5] і керував найважливішим напрямком гітлерівської військової розвідки та контррозвідки.

Показалося таксі. Фрідріх Кан підкликав його, сів і поїхав.

Берлін вирував. Юрби молодчиків-фашистів біснувалися навколо трибун, з яких виголошували промови керівники НСДАП[6]. З вікон житлових будинків і установ, з балконів і дахів, з телеграфних стовпів та дерев звисали портрети Гітлера і націстські прапори — довгі полотнища кольору крові з білим колом і чорною свастикою посередині. Друкарні викидали все нові випуски газет, в яких смакувалися подробиці вступу гітлерівських військ у Прагу: в ці дні Німеччина завершувала окупацію Чехословаччини.

Поїздка на таксі тривала довго — автомобіль перетинав величезне місто. Поступово широкі гомінкі магістралі змінилися на тихі вулички з котеджами в палісадниках. Потім потяглися корпуси заводів. Тут уже не було ні прапорів, ні галасливих газетярів. По закутках стояли групи мовчазних людей.

Кан вийшов біля станції приміського електропоїзда, заплатив шоферові якраз стільки, скільки нарахував лічильник, акуратно причинив за собою дверцята і пішов до станційних кас. Тут він затримався, розглядаючи розклад.

Ждав, щоб машина поїхала.

А шофер, якому не хотілося повертатися без пасажира, барився. Минуло кілька хвилин. Пересвідчившись, що в цьому районі пасажирів не дочекатися, водій нарешті запустив мотор. Автомобіль рушив.

Фрідріх Кан одійшов від кас і неквапливо попрямував до лісу, що темнів на обрії. Не ступив він і сотні кроків, як його наздогнав старенький «оппель». Дверцята машини відчинилися. Кан сів у кабіну, і «оппель» швидко помчав дорогою.

Пасажир сидів нерухомо, стиснувши руками тростину. Він ще не заспокоївся після хвилювання, пережитого в Гітлеровому кабінеті. Він довго готувався до цієї аудієнції, вивірив усі деталі. Здавалося, успіх забезпечено. А сталося інакше…

Отож дві години тому на письмовий стіл Гітлера лягла пачка фотокарток. Горішня зображала людину в гумовому костюмі в обтяжку з дихальним апаратом на грудях. Широко розставивши ноги в литих каучукових ластах, плавець стояв на морському березі і дивився в об'єктив.

На другій фотокартці два плавці в таких самих костюмах сиділи верхи на торпеді, повністю зануреній у воду.

Ще з десяток фотокарток було зроблено під водою: плавець у гумовому костюмі і з дихальним приладом буксирує сигароподібний підривний заряд; той самий плавець приладнує заряд до корабельного киля; два легких водолази пораються біля розібраної керованої торпеди — її кормова частина лежить на дні, зарядне відділення підвішено до корабельного гвинта.

Гітлер схилився над картками.

— Наші? — запитав, розглядаючи фото.

— Італійці, мій фюрер! — гордо відповів Фрідріх Кан. — Таємниця, що вони бережуть, як зіницю ока..

— Торпеди… — Гітлер підвів голову, задумливо пожував губами, прижмурився. — Бачу, вам вони до вподоби?

— Керовані торпеди, які разом з людьми йдуть під воду і мчать до мети, невидимі й нечутні. — Кан поклав руки на стіл, подався вперед. — Навіть при пильній охороні вони легко проникають на ворожі бази і топлять військові кораблі, танкери… Загоряється нафта, розливається морем, і пожежі охоплюють десятки інших суден. Всюди паніка, жах, смерть!..

Кан замовк. Він був певен: ось зараз у Гітлерових очах спалахнуть вогники люті, рука натисне кнопку дзвоника. Вбіжить ад'ютант, йому накажуть викликати командуючого військово-морським флотом Редера. І тоді на голову безталанного адмірала, що проґавив важливу військову новинку італійців, впаде страшний гнів фюрера.

Що ж, Фрідріх Кан не заперечував би — Еріха Редера, який протягом короткого часу зробив блискучу кар'єру в ОКМ[7] він вельми не любив.

Довго минала хвилина, протягом якої Гітлер роздивлявся фотокартки. Збуджений Кан стояв біля столу, не зводячи очей з фюрера.

— Дурниця! — раптом сказав Гітлер. — Дурниця, Кан! І, зібравши картки, віялом жбурнув їх на край столу.

Кан мовчав. Він був приголомшений.

— Не впізнаю вас, — вів далі Гітлер. — Невже ви гадаєте, що ці іграшки допоможуть нам підкорити Польщу, а потім і Росію?

— Мій фюрер, я гадав…

— Тоді, можливо, Францію?

— І не Францію, — промурмотів Кан. — Я не її мав на думці.

— Кого ж?

— Англію, мій фюрер. Англія — це острови…

Гітлер неуважно глянув на розвідника:

— Острови? Певна річ! Але їх підкорить повітряний десант, або морський, або задушимо блокадою — я ще не вирішив, як саме. Проте за всіх обставин британський флот повинен опинитися тут! — Гітлер витягнув руки, розчепіривши пальці, повільно стиснув їх у кулаки. — Я захоплю його, Кан, а не пущу на дно, як цього домагаєтесь ви. Зрозумійте, нарешті, що без британського флоту нам ніколи не поставити навколішки Америку!.. А щодо нової могутньої національної зброї, надзброї, зброї перемоги, то вона буде! Я ціную вашу завбачливість і енергію, але торпеда, яку ми створимо, це повітряна торпеда, літаюча!..

Настала пауза.

Гітлер сидів, постукуючи по столу пальцями.

— Америка!.. — прошепотів він. — Її атакують звідусіль: німці, італійці, японці. —Несподівано він підвівся, всім корпусом обернувся до співрозмовника. — Але найважливіше — Росія. Затямте, Кан: Росія — це ворог номер один!

Знову настала пауза. Гітлер стояв, заклопотаний якимись своїми думками, і дивився в простір.

Ось, начебто опам'ятавшись, він показав підборіддям на фотокартки і майже ласкаво запитав:

— Ну, а якщо мій друг Муссоліні дізнається, що ви нишпорили в його кишенях? Боже вас борони, Фрідріх Кан. Якщо таке станеться, я не дам за ваше життя навіть ламаного гроша.

Другий розділ

Сонце хилилося до обрію, коли «оппель» виїхав на берег великого озера. Біля дерев'яної пристані погойдувався катер. У кокпіті[8], прихилившись до штурвалу, сидів чоловік у сірому светрі, спортивних штанях і круглій в'язаній шапочці.

Це був Артур Абст.

Побачивши автомобіль, він схопився з місця, допоміг Кану перебратися на борт судна.

— Сподіваюсь, усе гаразд? — запитав він, запускаючи мотор.

Кан похитав головою, одвернувся.

Вміло зманеврувавши, Абст вивів катер на чисту воду і взяв курс до далекого лісистого острова.

— Що ж усе-таки скоїлося? — запитав він.

Кан почав розповідати про недавню аудієнцію.

Ще під час першої світової війни, коли молодий офіцер розвідки німецького військово-морського флоту Фрідріх Кан створював на африканському узбережжі таємні бази постачання німецьких підводних човнів, ще в ті роки пліч-о-пліч з ним активно працював його колега, теж запеклий розвідник і диверсант, Егон Манфред Абст.

Закінчивши справи в Африці, обидва розвідники дістали нове призначення. Кан став військовим дипломатом, Манфред Абст — його помічником. Обидва працювали у Мадріді, в німецькому посольстві. Та невдовзі щастя зрадило Абста. Під час однієї операції поблизу Гібралтару англійські вартові підстрелили його. Перед смертю Манфред Абст доручив Канові піклуватися про свого малолітнього сина Артура.

Так доля зблизила цих двох людей. Кан наглядав за Артуром Абстом, доки той виховувався в ліцеї і сотім вивчав медицину в Кельнському університеті.

Абст відзначався енергією, вмінням спостерігати. Він вивчив кілька мов, прекрасно плавав, стріляв, виявив певні музичні здібності. До того ж він ніколи не втрачав контролю над собою, багато чого вмів, але нічим не захоплювався серйозно, хіба що психіатрією та нейрохірургією…

Після цілковитої поразки Німеччини у світовій війні 1914–1918 років Кан не засмутився. Він знав: мине трохи часу, і прусський дух знову прокинеться в німцях. І тоді Німеччині насамперед знадобиться добре налагоджена розвідувальна служба.

Так воно й сталося. 1935 рік Фрідріх Кан зустрів на дуже відповідальному посту в заново організованій військовій розвідці Третього рейху. На цей час припадають і перші самостійні кроки Артура Абст а, тепер уже молодого медика й офіцера розвідки.

Катер підходив до острова, коли Кан закінчив розповідь про те, що трапилося в кабінеті Гітлера. Він не приховав жодної дрібниці, бо цілком довіряв вихованцеві. Абст мав право знати про діалог Гітлера — Кана ще й тому, що саме він, Абст, роздобув фотокартки італійських плавців і водіїв керованих торпед. За весь час розповіді Абст не промовив жодного слова. Він навіть не глянув на співрозмовника. Лише коли-не-коли облизував темні, ніби пересохлі губи. Така в нього була звичка: слухати, мовчати, дивлячись убік…

Катер причалив. Вони зійшли, піднялися на укіс, минули просіку в густому сосновому бору і опинилися коло приземкуватого будинку — на перший погляд, звичайної дачі. Але, придивившись, можна було помітити замасковані в кущах пости охорони.

Охоронявся і будинок, і острів, і навіть саме озеро. Повновладним господарем усього цього був Артур Абст. На острові містилась його лабораторія, зашифрована індексом «І—W–І». Кілька працівників розвідки, що завідували постачанням лабораторії і тому знали про її існування, були проінформовані: корветен-капітен[9] доктор Артур Абст проводить складні дослідження в галузі лікування божевільних новітніми засобами нейрофармакології; його праці мають важливе значення для Німеччини.

Було відомо: час од часу з різних клінік країни в лабораторію «І—W–І» транспортують групи хворих. Їх привозять і залишають на острові. Тут вони проходять складний курс лікування, мета якого — повернути їх суспільству.

Те, що хворі не поверталися, нікого не бентежило: для Артура Абста підбирали клієнтів, що не мали родичів і близьких. Та й кого могла цікавити доля якихось божевільних у такий насичений подіями час, коли безслідно зникали тисячі здорових, відомих усій країні людей!..

Артур Абст і справді провадив дослідження. Проте головне завдання, яке доручив йому Фрідріх Кан, полягало в іншому і медицини не стосувалося. Тут, на відлюдному острові, в цілковитій ізоляції від зовнішнього світу Абст готував групу підводних розвідників та диверсантів.

Фотокартки, що їх Кан показував Гітлеру, було зроблено минулого літа. Саме тоді випадок допоміг Абсту проникнути в район таємної бази італійських підводних плавців, розташованої поблизу Спеції. Один з його агентів — конюший у маєтку герцога Сальвіаті — зажадав невідкладного побачення. Чуття підказувало Абсту: його викликають недарма. Тому, залишивши всі справи, він полетів на явку.

І не помилився. Агент розповів про дивні справи, що коїлися недалеко від маєтку, на узмор'ї. Тут, у селянських хатах, з яких виселили їхніх господарів, чи просто в наметах на березі оселилася велика група італійських військових моряків.

«Усі молоді, здорові, один в один, — доповідав агент, — усі чудові плавці. Цілісінькі дні у воді. І от яка дивовижа — плавають не тільки на поверхні, але надовго щезають у глибині, сівши верхи на якісь циліндри».

З допомогою агента Артур Абст пробрався спочатку в порожній маєток герцога, а потім і на узбережжя. Те, що він побачив, приголомшило його. І ось у розпорядженні Абста пачка фотокарток. Спеціальний фотограф групи італійських плавців зробив знімки, проявив плівку у ванній кімнаті замка і легковажно залишив її там сушитися…

З унікальними фотокартками Абст подався до свого патрона: знімки треба негайно показати фюреру. Але Фрідріх Кап міркував інакше. Він вирішив, що фюрер може й зачекати. Зате сам Кан не гаяв жодного дня. Тут, на острові, негайно було створено спеціальну групу на чолі з Абстом, що мала за будь-яку ціну розкрити таємницю італійців, скопіювати їхню апаратуру й підготувати першу партію німецьких «людей-жаб».

Проте німцям не пощастило викрасти креслення військової новинки, а тим паче — роздобути саму керовану торпеду: італійці ревно берегли свої таємниці від усіх, у тому числі й від німецьких друзів. Та, власне, в цьому не було особливої потреби — спеціалісти з технічного відділу розвідки хутко розібралася в Абстових фотокартках. Важлива була ідея, а її вони зрозуміли.

Робота в «І—W–І» закипіла. Незабаром було виготовлено дослідні торпеди, навчено групу підводних плавців. Тепер можна йти до Гітлера.

Фрідріх Кан вирішив: у фюреровому кабінеті він розпочне з італійських фотокарток. А потім, коли фюрер посатаніє і вчинить рознос командуванню флоту, — він, Кан, викладе головний козир: доповість про Абста й підготовлену ним групу плавців. Але, як відомо, справа обернулася інакше, і Кан повинен був дякувати провидінню за те, що не поквапився з доповіддю про діяльність лабораторії «І—W–І».

Третій розділ

У каміні, складеному з брил зеленкуватого граніту, догорало велике поліно. Часом на ньому спалахували короткі сині язики полум'я, і тоді з напівтемряви виступали неясні силуети.

Вже давно посутеніло. Вітер, що віяв увесь день, ущух. На острові запала тиша. Абст підійшов до вікна, розчинив його. В кімнату ринула волога прохолода, в якій були запахи стоячої прісної води, і плісняви, і багнистих, замулених берегів, і дерев, що намерзлися за зиму, а тепер повернулися до життя…

Кан позіхнув, мерзлякувато зіщулився.

Абст обернувся:

— Ви нездужаєте? Може, вип'єте кави?

Кан кивнув.

Невдовзі служитель вкотив столик із кавою і пляшкою коньяку, підкинув у камін дров.

Абст розлив каву по чашках, одну з них підсунув гостеві.

— Що ж нам робити? — запитав. — Невже припинити все?

— Працюй, Артуре, працюй спокійно. Ми на порозі великої війни. Потрібно буде багато зброї. — Кан помовчав і закінчив: — Богові відомо, скільки мільйонів людей треба винищити арміям рейху. Для цього знадобиться будь-яка зброя, яку тільки зможе винайти людина! Аби вона добре нищила…

Несподівано за вікном почувся стогін.

Стогін повторився. Він дужчав, гучнішав, відтак перейшов у пронизливий зойк і обірвався.

Одним стрибком Абст опинився біля дверей, шарпонув їх і вискочив з кімнати.

А за вікном вже чути було вереск, тупіт, ричання, тріск кущів. Оддалік стиха бахнув пістолетний постріл.

Тієї ж миті віконне скло розлетілося на тисячі друзок, і в рамі з'явилось чоловіче лице. Очі, що вилізли з орбіт, скуйовджена чорна борода, закривавлені кулаки, котрими чоловік гатив по рамі, рештки скла, — побачивши все це, Кан закляк на місці.

Незнайомець втиснув у раму плечі, вчепився рукою за підвіконня… Ще мить, і він буде в кімнаті!

Кан метнувся до каміна, вхопив важку кочергу й приготувався до оборони.

Але за вікном з'явився Абст з помічником. Чоловіка відтягли. Ще кілька секунд долинав шум боротьби. Потім у будинку запала тиша.

Все сталося блискавично. На столі ще парувала кава, В каміні потріскували дрова. Тільки легенько тремтіла напівзірвана з завіс пуста віконна стулка, на килимі валялися скляні скалки, і вогонь каміна відбивався в них веселими іскорками.

Повернувся Абст.

Порушена розмова поновилася. Кан і його вихованець поводилися так, ніби нічого не сталося.

Тепер темою розмови були плавці. Абст доповідав: удень вони тренуються в басейні, вночі — на озері. Обстановка сприятлива, глибини добрі. Опрацьовано і здійснюється цілий комплекс допоміжних вправ, мета яких виробити й розвинути у плавців хоробрість, ініціативу, винахідливість. І все-таки це не те, що треба.

— Чого ж тобі бракує? — запитав Кан.

— Образно кажучи, запаху крові, — Абст посміхнувся. — Звірі, яких готують для вбивства, мають полюбити запах крові.

— Заманулося мерщій пустити їх у діло?

— Так. Конче потрібно, щоб плавці провели кілька операцій. Вони повинні повірити у свої сили, впевнитися, що наша зброя надійна і міцна.

Абст пояснював і далі, але Кан слухав неуважно. Перед ним невідступно стояло лице божевільного, його очі.

Минали хвилини, і міцніла певність: він уже бачив десь цю людину!

Кан підвівся з крісла, підійшов до каміна, довго дивився на вогонь. Потім рушив до рояля в протилежному кутку кімнати, в задумі провів пальцем по полірованій деці концертного «Дідеріхса».

Раптом він обернувся.

— Бретмюллер?

Абст кивнув.

— Неймовірно, — прошепотів Кан, повертаючись до крісла. — Бідолаха, що з ним стало. Дуже хворий?

Абст знизав плечима.

— Авжеж, — мурмотів Кан, — авжеж, якщо його віддали тобі… Шкода, дуже шкода Бретмюллера. Це був хороший німець, хороший офіцер.

Сім місяців тому німецький підводний човен нової серії «Випера», що тільки-но став до ладу, було виряджено в далекий похід. ОКМ оголосило: човен вирушає в океан, щоб перевірити механізми в умовах тривалого автономного плавання.

Насправді ж команді доручили важливе розвідувальне завдання, зашифроване, як «Операція Бібер»[10]. Човен мав проплисти кілька тисяч миль на південь і потайки проникнути в район розташування великої бази військово-морського флоту одного з потенціальних ворогів Німеччини. Треба було вивчити оборонну систему бази, виміряти глибини прилеглих до бази районів, узяти проби грунту, а головне — визначити й нанести на карту дуже складний фарватер у рифах, що був єдиним підходом до бази.

«Виперу» вирядили в похід. Проводи були урочисті. ОКМ настирливо підкреслювало: воно нічого не приховує, човен вирушає у звичайне плавання.

Збігали тижні, а повідомлення про човен не надходили. Спочатку це не лякало командування — в поході човен мав дотримуватися радіомовчання.

Та минули всі терміни, а «Випера» не повернулась. Пошуки не дали наслідків. І тоді оголосили, що човен загинув безвісти.

А згодом німецький рефрижератор, що плив з вантажем бананів повз ту саму базу, виловив командира «Випери». Офіцер був украй виснажений. Але якщо життя ще жевріло в ньому, то розум бідолаха втратив.

Фрегатен-капітена Ханно Брегмюллера привезли в Німеччину, де найкращі спеціалісти взялися його лікувати. Проте все було марно — хворого визнали безнадійним. Разом з його розумом було поховано таємницю загибелі «Випери».

Зрештою моряка передали в «І—W–І». Бретмюллер не мав сім'ї, родичів, і Абст міг робити з ним що завгодно…

Кан підвів голову й глянув на Абста.

— Ану лишень, поговоримо про Бретмюллера. Давно він у тебе?

Абст відімкнув шафу, дістав пачку карток, узяв потрібну.

— Фрегатен-капітена Ханно Бретмюллера привезли в лабораторію сорок вісім днів тому, — сказав він, проглянувши запис.

— Що з ним сталося?

Абст замкнув картки в сейф, підсів до гостя, задумливо потер скроні.

— Сьогодні ви неодмінно поїдете? — спитав він. — Може, заночуєте в мене?

— Але… навіщо?

— Навіть не знаю, як пояснити. — Абст почекав, зазирнув Канові в очі. — Хотілося б відкрити вам одну цікаву справу.

— Кажи!

— На це треба багато часу. Лишайтеся, шеф, не шкодуватимете. До того ж, ви добре виспитесь — повітря тут чудове, не таке, як у Берліні.

Кан замислився. Розвідник з багатообіцяючим майбутнім, медик, що вже зарекомендував себе сміливими експериментами над в'язнями, — все це дивно «синтезувалося в Абсті. Його життя минало на очах Кана, і все-таки Канові не раз спадало на думку, що він по-справжньому не знає Абста.

— Це стосується Бретмюллера? — запитав Кан.

— Так.

— Гаразд, я зостануся. Але ти доводив: він безнадійний?

— На жаль, Бретмюллера вже нічим не повернути до нормального життя. Проте мені пощастило… А втім, буде краще, якщо ми підемо до нього. Ви все побачите самі.

Фрідріх Кан знизав плечима. Він абсолютно не розумів, навіщо все це, але, добре знаючи Абста, не сумнівався, що той не турбував би шефа дрібницями.

Кан важко підвівся з крісла.

— О, не так хутко. — Абст знову відімкнув сейф, дістав велику жовту папку. — Перш ніж піти до Бретмюллера, нам варто ознайомитися з оцим. — І він поклав папку на стіл.

Кан розгорнув її й побачив акуратно підшиті аркуші, вкриті машинописним текстом. У кишеньку на внутрішньому боці обкладинки було вкладено Бретмюллерову фотокартку: вродливий, елегантний моряк стоїть перед камерою, заклавши руки за спину.

— Тут таємниця загибелі «Випери», — сказав Абст.

— Бретмюллерового човна?

— Так. У папці зізнання свідка катастрофи.

— Ти знаєш людину, що врятувалася з «Випери»?!

— Врятувався тільки Бретмюллер.

— Чиє ж це свідчення?

— Бретмюллерове.

— Здається, божевільний є і в цій кімнаті! — Кан відштовхнув ногою щипці для каміна. — Пора нарешті перейти до діла. Кажи ж, я слухаю!

— Все дуже серйозно, — спокійно почав Абст. — Вилікувати Бретмюллера не можна. Проте деколи я повертаю йому розум. Він опам'ятовується на дуже короткий час. Потім строк кінчається — він навісніє так, як ви спостерігали недавно. Ще через годину хворий стає безмовною і непритомною істотою — лежить крижем, не спроможний мізинцем ворухнути.

— І в цій папці розмова з ним?

— Розмови, — поправив Абст.

— Але як ти цього добився?

— Лаври належать не мені, — Абст повів плечем. — Ви чули про Вільгельма Лоренца?

— Військовий?

— Лікар-психіатр.

— Ні, не пригадую.

— Може, вам що-небудь скаже ім'я Манфред Закель? Спробуйте пригадати, шеф.

— Теж лікар?

— Так, лікар. Обидва — німці. Перший живе в Америці, другий має власну клініку в Берліні. Починали вони. А я тільки розвинув їхні ідеї і дещо домислив… Вибачте, шеф, може, ви спочинете і ми пізніше продовжимо розмову?

— Ні, кажи зараз.

— Гаразд. Так ось Лоренц і Закель застосовували ціанистий натрій, інсулін і деякі інші препарати. Впливаючи ними на уражені хворобою клітини головного мозку пацієнтів, обидва лікарі досягали успіху навіть у дуже важких випадках. Але й вони безпорадні проти певних форм божевілля. Особливо, якщо вражено ділянки мозку поблизу таламусу.

— Таламус?

— Загадковий горбик у центральній частині людського мозку. Про нього відомо далеко на все. В усякому разі мені… Одна з численних таємниць мозку, не розкритих досі.

— Далі, Артуре, я уважно слухаю.

— Так ось, у цих випадках звичайні препарати не давали ефекту. Більше того, вони призводили до того, що мозкові клітини починали руйнуватися. Процес переважно необоротний. Саме така хвороба, а точніше, така форма хвороби у Ханно Бретмюллера. На жаль, він занадто пізно попав до мене в лабораторію. Повірте, я зробив усе, що в людських силах, аби хоч скільки-небудь…

Кан нетерпляче ворухнув плечем.

— Він загине?

— Так.

— А як же це? — Кан показав на жовту папку. — Ти ж дечого добився?

— До Бретмюллера кілька разів, але ненадовго, поверталася свідомість. Це єдине, чого я досяг. Спершу він опам'ятався на п'ятдесят хвилин, потім хвилин на сорок, на півгодини; при повторних ін'єкціях препарат діє дедалі слабше. Доводиться збільшувати дозу. А це не можна робити без кінця-краю — в сполуці препарату міцна отрута.

— Коротше кажучи?..

— Коротше, тепер я можу ввести її хворому востаннє.

— В моїй присутності?

— Так.

— Сьогодні?

Абст кивнув.

— А потім?

— Він, мабуть, загине.

—І теж сьогодні?

— Очевидно, так.

— Навіщо ж його турбувати? Чи не краще, щоб усе сталося само собою? Хай йому чорт, Артуре, він заслужив право вмерти своєю смертю!

— Передусім прочитайте це, — Абст показав очима на жовту пайку. — Прочитайте і тоді скажете.

Четвертий розділ

_{8 лютого 1939 року.}

_{Перша група ін'єкцій.}

_{Час — 14 годин 07 хвилин.}

_{Хворий лежить нерухомо, долілиць.}

_{14 годин 14 хвилин. Дихання стало глибше, темп повільніший. Лице хворого порожевіло.}

_{14 годин 21 хвилина. Періодичність дихання наближається до нормальної. Спостерігаються конвульсивні посіпування кінцівок.}

_{14 годин 23 хвилини. Хворий, який лежав скорчений, випростався, перевернувся на спину. Він рівно й глибоко дихає.}

_{14 годин 25 хвилин. Щільно закриті повіки хворого затремтіли. Він трохи розплющив очі, провів язиком по губах.}

_{14 годин 26 хвилин. Очі розплющені. Хворий намагається сісти.}

_{14 годин 28 хвилин. Повне відновлення свідомості.}

_{Бретмюллер. Де я?}

_{Абст. У госпіталі.}

_{Бретмюллер. Ви лікар?}

_{Абст. Так, я лікар і офіцер німецького військово-морського флоту. Але розмови потім. Спочатку ви повинні добряче поїсти. Зараз для вас це найважливіше. Перед вами обід — будь ласка, їжте. Починайте з бульйону. Запевняю, він дуже смачний.}

_{Бретмюллер. Негайно з'єднайте мене з начальником військово-морської розвідки!}

_{Абст. Сідайте до столу. Обідаючи, ви зможете розмовляти. Я охоче виконаю всі ваші…}

_{Бретмюллер. Ні! Я розмовлятиму тільки з офіцером розвідки. Негайно викличте до мене відповідального працівника розвідки!}

_{Абст. Ось моє посвідчення. Я офіцер розвідки. Мені відомо все про ваше завдання. Називаю пароль. «Операція Бібер». Сідайте, їжте і розповідайте все найважливіше. Я уважно слухаю.}

_{Бретмюллер. Вони загинули — і човен, і люди!.. Це трагедія, яку не розповіси словами!}

_{Абст. Сидіть спокійно. І — їжте. Наказую їсти!.. Ось так. Не поспішайте — їжа краще засвоюється, коли її добре пережовуєш. Пообідаєте, і ми продовжимо розмову. Я залишу вас. Повернуся за чверть години.}

_{Абст. У вас є якісь бажання?}

_{Бретмюллер. Хотів би надіслати листа…}

_{Абст. На жаль, неможливо. Але я обіцяю: кожне ваше слово буде передано за призначенням.}

_{Бретмюллер. Як ви доведете це?}

_{Абст. Ви бачили моє посвідчення.}

_{Бретмюллер. Я командир підводного човна «Випера». Він загинув. Не дай боже, якщо туди пошлють інший!}

_{Абст. Його потопили? Як це сталося? Коли? Де? Що з командою?}

_{Бретмюллер. Загинув човен, загинули люди!..}

_{Абст. Коли?}

_{Бретмюллер. У ніч на двадцять третє жовтня 1938 року.}

_{Абст. Ви знаєте, що сьогодні восьме лютого 1939 року? Відповідайте. Чому ви мовчите?}

_{Бретмюллер. Це брехня!}

_{Абст. Це правда! Вас виловили в океані поблизу тієї самої бази дев'яносто сім днів тому… Сидіть, вам не можна хвилюватися, витрачати сили!}

_{Бретмюллер. Ви брешете, брешете! Цього не може бути. По-вашому, виходить, що я…}

_{Абст. Так, усі ці дев'яносто сім днів ви були непритомні. Тривале перебування у воді не могло минути безслідно. Ви дуже серйозно захворіли, Бретмюллер. Але я запевняю: буде зроблено геть усе, щоб поставити вас на ноги.}

_{Бретмюллер. Я не вірю жодному вашому слову!}

_{Абст. Гаразд. Зараз чотирнадцять годин п'ятдесят сім хвилин. Через три хвилини Берлін передаватиме сигнали точного часу і одразу за цим календар подій за тиждень. Праворуч од вас радіоприймач. Увімкніть його, настройтесь на Берлін, і ви все зрозумієте…}

_{Абст. Заспокойтесь. Випийте води. Поводьтеся пристойно, інакше я накажу зв'язати вас! Ось так. Тепер сядьте і відповідайте на запитання.}

_{Бретмюллер. Три з половиною місяці.}

_{Абст. Як це сталося?}

_{Бретмюллер. Точно в строк ми вийшли в район розташування об'єкта. Звичайно, йшли під водою. Ризикнули трохи піднятися й виставити перископ. За розрахунками, був вечір, і я сподівався, що опинюсь між островом і сонцем на вечірньому прузі… Вибачте, у мене розболілася голова.}

_{Абст. Нічого, нічого. Розповідайте швидше!}

_{Бретмюллер. Розрахунок був правильний.}

_{Абст. Ви вийшли в призначену точку?}

_{Бретмюллер. Так, у перископ я побачив острів з базою. Він був прямо по курсу, миль за п'ятнадцять. А праворуч, по траверсу, за сім кабельтових скеля… Дідько! Від болю у мене розколюється голова!}

_{Абст. А нудота? Вас нудить?}

_{Бретмюллер. Трохи. Але, боже мій, голова!..}

_{15 годин 17 хвилин. Препарати перестають діяти. Свідомість було відновлено на 49 хвилин. Буйство — 12 хвилин.}

_{15 годин 31 хвилина. Хворий впав у попередній стан апатії й байдужості.}

_{Спроба повторити експеримент з ін'єкцією препаратів у початковому дозуванні. Невдача.}

_{Третя спроба.}

_{Дозу ін'єкції збільшено на 100 000 одиниць.}

_{Час — 14 годин 30 хвилин.}

_{Далі — як в період експерименту 8 лютого.}

_{Повне відновлення свідомості о 15-й годині 03 хвилини. Хворий мав вигляд, наче прокинувся після тривалого тяжкого сну.}

_{Абст. Добридень. Як ви почуваєте себе?}

_{Бретмюллер. Кепсько. Що зі мною сталося минулого разу? Нічого не можу пригадати.}

_{Абст. Дурниці. Ви поступово одужуєте. Не турбуйтесь, усе буде гаразд. Їжте і розповідайте далі.}

_{Бретмюллер. Їсти не хочеться… А втім, я візьму шматочок. Дякую. Отож на чім я зупинився?}

_{Абст. Ви спливли під перископ…}

_{Бретмюллер. Так. Ми трохи спливли й побачили в перископ базу. Вона була прямо по курсу, миль за п'ятнадцять. А праворуч по траверсу, за сім кабельтових височіла ця проклята скеля!}

_{Абст. Ось уже вдруге ви згадуєте про якусь скелю. Що це за скеля?}

_{Бретмюллер. Велетенська конічна скеля, що самотньо стриміла з води. Страшна сіра махина, яка стала причиною загибелі човна…}

_{Абст. Ви налетіли на неї?}

_{Бретмюллер. Не переривайте! Вночі ми спливли, щоб зарядити батарею… Вибачте, яке сьогодні число?}

_{Абст. П'яте березня.}

_{Бретмюллер. Виходить, я знову був непритомний досить довго? Чи я нічогісінько не пам'ятаю?}

_{Абст. Ви були непритомні.}

_{Бретмюллер. Майже місяць!}

_{Абст. Ви спали. Це зробив я, бо сон для вас — найкращі ліки. Але розповідайте далі. І, будь ласка, не відхиляйтесь: часу мало.}

_{Бретмюллер. Я знову знепритомнію?}

_{Абст. Розказуйте далі.}

_{Бретмюллер. Боже, невже все повториться?..}

_{Абст. Ви даремно втрачаєте час.}

_{Бретмюллер. Гаразд. Ми майже зарядили батарею, коли сигнальник помітив корабель. Це був корвет. Він швидко пішов прямо на нас. Човен спішно ринувся на глибину. Спустившись на півтораста футів, ми опинилися на рідкому грунті[11]. Ви знаєте, що це таке?}

_{Абст. Так. Далі.}

_{Бретмюллер. Застопорили двигуни — в останню мить здалося, що корабель почав повертати праворуч. Можливо, міркував я, нас іще не помітили, не варто виказувати себе шумом гвинтів. Але я помилився. Я зробив подвійну помилку. Я погубив людей, човен!..}

_{Абст. Не відхиляйтесь. Розповідайте про найважливіше. Поки що мене цікавлять тільки факти. Згодом, коли ви одужаєте, ми повернемося до цієї розмови.}

_{Бретмюллер. Дайте мені сигарету.}

_{Абст. Для людини у вашому стані тютюн — найміцніша отрута!}

_{Бретмюллер. Тільки одну сигарету!}

_{Абст. Не можна.}

_{Бретмюллер. Які ви жорстокі!}

_{Абст. Я бажаю вам добра. Та ми даремно витрачаємо час.}

_{Бретмюллер. Під водою ми стали на гідроакустичну вахту. Акустик доповів, що корабель підходить ближче. Я хотів було збочити з курсу корвета, але не встиг. Він розпочав бомбометання. Перша серія вибухів лягла ліворуч од нашого човна. Нас дуже струсонуло. А бомбування тривало. Корвет немов оскаженів, він крутився над нами і жбурляв нові й нові серії глибинних бомб. Вибухи, вибухи!.. Людей було оглушено. Човен кидало з боку на бік. За цих умов я прийняв рішення пливти. Я повинен був зробити спробу відвести човен… Боже, знову той самий біль у голові! І серце… Швидше відчиніть вікно. Повітря!}

_{15 годин 41 хвилина. Препарати перестали діяти. Свідомість було відновлено на 38 хвилин.}

_{Зроблено аналіз мозкових струмів, щоб з'ясувати, наскільки уражені його глибинні відділи. Результат різко негативний.}

_{Четверта спроба.}

_{Дозу групи ін'єкцій збільшено на 300 000 одиниць. Час — 18 година.}

_{Відновлено свідомість о 18-й годині 47 хвилин.}

_{Абст. Ось ми й знову зустрілися. Дайте-но руку. Пульс дещо прискорений, але так воно й має бути. Все гаразд. Розповідайте далі. Проте я повинен попередити: ви дуже швидко заснете. Тому поспішайте.}

_{Бретмюллер. Голову мені перев'язано. Я відчуваю велику слабість. Що зі мною?}

_{Абст. Нічого особливого. Лікування йде як слід. А голову перев'язали, бо ви вдарилися.}

_{Бретмюллер. Напевне, сильно. Дуже болить. Отут…}

_{Абст. Не чіпайте пов'язку! Опустіть руки, сядьте зручніше.}

_{Бретмюллер. Чому ви не дасте мені поїсти? Раніше на столі завжди був обід… А втім, я й не їв би. Не можу. Паморочиться в голові. Паморочиться і болить.}

_{Абст. Біль мине. Щодо харчування, то вам дають спеціальне харчування, коли ви втрачаєте свідомість. Звичайна їжа поки що для вас не годиться. Потерпіть, невдовзі видужаєте, і все буде гаразд. Розповідайте, я слухаю.}

_{Бретмюллер. На чому я зупинився?}

_{Абст. Вас бомбили, ви прийняли рішення відійти.}

_{Бретмюллер. Так! Ми перейшли на ручне керування кермом, вимкнули всі допоміжні механізми, навіть машинки регенерації повітря, щоб до краю зменшити шуми човна. Електродвигуни, запущені на найменші оберти, ледве обертали гвинти. Ми довго маневрували, дуже довго. І нарешті нам пощастило відірватись од переслідування. Я зітхнув полегшено. Гадав, це — порятунок. А човен наближався до загибелі!}

_{Абст. Що ж з вами трапилося? Сіли на мілину чи наштовхнулись на оту конічну скелю?}

_{Бретмюллер. Я забув про припливну течію, яка в цих місцях занадто стрімка. А тоді саме був великий приплив.}

_{Абст. Течією вас ударило об скелю?}

_{Бретмюллер. Аби це!.. Та я веду далі. Минуло з півгодини, а ми, як і до того, рухалися на малих обертах. Курс було прокладено так, що скеля лишалася осторонь. І раптом човен, тицьнувшись скулою в перепону, різко збочив. «Повний назад!» — скомандував я. Мотори завили на граничних обертах. Човен одскочив, дістав міцного удару в корму і затремтів у вібрації. «Гвинти!» — закричав мій помічник. Миттю було вимкнуто двигуни. Та ми спізнилися. Трапилося найстрашніше: човен втратив гвинти! Обидва гвинти!..}

_{Абст. Удар носом і одночасно удар кормою? Не збагну, як це могло трапитися.}

_{Бретмюллер. Збагнете, дослухавши до кінця…. Дайте мені сигарету.}

_{Абст. Ні.}

_{Бретмюллер. Благаю вас, одну сигарету!}

_{Абст. Ні в якому разі. А то я стану вашим убивцею.}

_{Бретмюллер. Мені дуже погано. Голова болить… Тьмариться в очах. Дайте води.}

_{Абст. Випийте це. Застерігаю: буде гіркувато, проте зніме біль… Отак. Тепер вам краще?}

_{Бретмюллер. Трошки… Я продовжую розповідь. Ми випробували всі шляхи до порятунку: спустилися нижче, та човен дном упирався в перепону; обережно маневруючи баластом, намагалися спливти, і скоро над головою почувся скрегіт металу. Так, за незрозумілих обставин, ми опинилися в пастці. І раптом хтось гукнув: «Човен рухається!» Ми затамували подих, прислухаючись. Справді, підводний корабель без гвинтів усе-таки просувався вперед, торкаючись боками перепон. Безперечно, нас тягла течія. Що ж сталось? Пояснення могло бути лише одне: човен опинився у підводному скельному тунелі, звивистому й широкому. Нас тягнув туди приплив, а можливо, просто течія, про яку ми й гадки не мали. Так чи інакше, але ми попали в одне з тунельних колін і саме тому вдарилися спершу скулою, а потім, коли намагалися плисти назад, — кормою та гвинтами.}

_{Абст. Що було далі?}

_{Бретмюллер. Минуло понад годину. Човен усе рухався. Я міркував: можливо, тунель наскрізний, і ми, просуваючись уперед, зрештою опинимося на воді? Про свої надії я повідомив по трансляції, і люди трохи повеселішали. «Тільки б виплисти на чисту воду, — шепотів я, — а там ми придумаємо, як врятуватися!»}

_{Абст. Ваші припущення справдилися? Тунель був наскрізний? Вам пощастило вивести з нього човен?}

_{Бретмюллер. Ні.}

_{Абст. Далі, Бретмюллер.}

_{Бретмюллер. Мені важко говорити. Страшенно болить голова. І — спати. Я хочу спати! Дайте мені перепочинок, я посплю трохи, і ми…}

_{Абст. Ось вам сигарета.}

_{Бретмюллер. О, дякую! Будь ласка, сірника. Боже, як паморочиться в голові!.. Ні, не можу палити. Погасіть сигарету. Мене нудить од запаху диму!..}

_{Абст. Розповідайте, Бретмюллер.}

_{Бретмюллер. Минуло трохи часу, і удари об корпус вщухли. Човен вільно висів у воді. Чи рухався він, я не знаю. Ми виждали близько двох годин. Навколо було тихо. Тоді я ризикнув увімкнути машинки очищення повітря, — люди задихалися від нестачі кисню. Завмерши, ми ждали шуму гвинтів корвета і нових вибухів. Проте все було спокійно. Ще година нестерпного чекання. Я посміливішав і скомандував спливати. Ми могли ризикнути: за розрахунками нагорі ще була ніч. Немов крізь сон, я чув голос матроса, що лічив показання глибиноміра. Ми поступово спливали…}

_{Абст. Перебиваю вас. Які глибини були в тунелі?}

_{Бретмюллер. Приблизно сто п'ятдесят футів.}

_{Абст. Це дуже цікавий тунель!}

_{Бретмюллер. Отже, ми спливали. Щосекунди я ждав удару рубкою об скелю. Та над нами була вода, тільки вода. Трохи спливши, підняли кормовий перископ, але нічого не побачили. Два інших перископи були пошкоджені і не висувалися з шахт. І ось на глибиномірі нуль. Я відчиняю рубочний люк і підіймаюсь на місток. Мене охопила тиша й темрява — густа пітьма, якої не можна ні з чим порівняти. Нас наче занурили в туш. Пітьма і зовсім нерухоме повітря. Чомусь на думку спав «Наутілус» капітана Немо… Несподівано для самого себе я скрикнув. Звук полетів кудись у далечінь, і невдовзі до мене повернулась луна. Я стояв на містку, спантеличений, приголомшений, а голос мій усе ще звучав, відлунюючись од невидимих перепон, і поступово слабшав. Ніби він теж шукав порятунку і не міг знайти. Сумнівів не було — човен сплив у величезному гроті!..}

_{Абст. Що ж ви?.. Чекайте, я підтримаю вас!}

_{19 година 11 хвилин. Препарати не діють, і свідомість було відновлено на 24 хвилини.}

_{Повторне дослідження мозкових струмів. Стан хворого загрозливий.}

Це була остання сторінка. Фрідріх Кан перегорнув її і закрив папку.

Тільки тепер він почув звуки музики. За роялем сидів Абст. Його пальці легко бігали по клавіатурі, очі дивилися за вікно, на важкий червоний місяць, який повільно сходив над пустельним озером. Здавалося, туди ж летіла і мелодія, стрімка і тривожна. І музика, і місяць, і водяна гладінь, що тьмяно відсвічувала за вікном, та й сам Абст, його дивні нерухомі очі — все це прекрасно поєднувалося з тим, про що було сказано в жовтій папці.

Абст перестав грати.

Вони довго мовчали.

— Це був Шуберт? — запитав Кан, аби що-небудь сказати.

Абст похитав головою:

— Я грав Баха. Одну з його ранніх хоральних прелюдій. Написано для органа. Якби тут був орган!..

— Але, я пам'ятаю, ти любив Шуберта, — наполягав Кан. — Ти захоплювався й іншими, але Шуберт для тебе…

— Йоганн-Себастьян Бах — ось мій король і володар! — схвильовано мовив Абст. — Бах у музиці, Шіллер у поезії.

— Шіллер? — промимрив Кан, неуважно дивлячись на озеро. Він думав про інше.

— Так. Хочете послухати?

В Абстовому голосі звучало нетерпляче прохання. Здивований, Кан несподівано для самого себе кивнув.

Абст підвівся, склав на грудях руки. Позад нього було вікно, і темний, майже чорний силует Абста чітко виділявся на тлі широких ясних смуг, прокладених місяцем на поверхні озера.

Читав Абст повільно, напружено. Голос у нього був пронизливий, уривчастий, і музика вірша зникала зовсім.

— Це з «Геро і Леандра», — тихо мовив Абст. — Вісім рядків, а скільки експресії!

Кан промовчав. Він погано розумівся на віршах та й, признатися, не любив їх. Він вважав себе діловою людиною, а поезія не для таких.

— Ось що, — сказав він. — Накажи, щоб нам принесли поїсти. Ми повечеряємо й поговоримо. І не барися — у нас чимало справ.

Вечерю сервірували в сусідньому приміщенні. Кан з апетитом поїв, випив великий кухоль пива.

— Повернемося до Бретмюллерових свідчень, — сказав він, коли подали солодке. — У мене з голови не виходить цей дивний грот. Подумати тільки, він поруч тієї бази! Господарі її, мабуть, і не підозрюють, що в скелі є величезний тайник.

— В цьому весь сенс, — кивнув Абст.

Кан стягнув з шиї серветку, рішуче підвівся:

— Не будемо гаяти часу! Ходімо до Бретмюллера. Я сам допитаю його.

— Може, перенесемо на ранок? Вам треба відпочити, виспатись. І попереджаю: це небезпечно. Хтозна, як він зараз поводитиметься.

— Але ти будеш поруч!

П'ятий розділ

Вони пішли лісовою стежкою, що вела в глиб острова. Було дуже темно, і Абст увімкнув ліхтарик, який передбачливо узяв із собою. Шурхіт кроків у тиші, тоненький промінчик світла, що вихоплював з пітьми то гілку, схожу на простягнуту руку, то дикий страхітливий камінь, підсилювали тривогу, якою була сповнена ніч.

Десь приглушено проверещало якесь звіреня, йому у відповідь лунко ухнув пугач. І враз, ніби вторячи цим звукам, порив вітру зашелестів у верховітті дерев. Ліс ожив, заворушився, загомонів…

— А він… не вирветься? — запитав Кан, перед яким невідступно стояли налиті кров'ю Бретмюллерові очі. — Було б цікаво зустріти його на цій стежці.

— Це неможливо.

— «Неможливо!» — передражнив Кан. — Я читаю: «Бретмюллер лежить крижем, як покійник». А за секунду він трощить шибки і вривається до кімнати!

— І це вже вдруге. — Абст помовчав. — Відверто кажучи, я гублюся в здогадах. Дивно, дуже дивно. Зрештою, причини з'ясуються.

— Коли ж?

— Скоро… — ухилився од відповіді Абст. — А ось ми прийшли!

Промінь ліхтарика освітив сіру бетонну стіну, обшарив її, ковзнув убік і затримався на широких двостулкових дверях з пандусом — у такі можна ввозити коляску з хворими.

— Хто? — почулося з пітьми.

Абст мовчки спрямував ліхтарик на себе — освітив груди, плечі, лице.

— Проходьте, — сказав голос.

Відвідувачі підійшли до дверей. Абст натиснув кнопку дзвоника. Двері відчинилися.

Вони попрямували коридором, проминули ще одні двері й опинилися в невеликій кімнаті.

Бретмюллер, зв'язаний, точніше сповитий широкою брезентовою стрічкою, лежав горілиць на низькому клейончатому топчані, що займав усю протилежну стіну кімнати.

Його заросле підборіддя було задерте догори, щелепи міцно стиснуті, широко розплющені очі зосереджено дивилися в якусь точку на стелі.

— При пам'яті? — Кан нерішуче зупинився посеред кімнати.

Абст похитав головою. Підійшовши до Бретмюллера, прикрив його очі долонею і одразу відхилив руку. Хворий не реагував.

— До сьомої, — наказав Абст служителю, що мовчки стояв біля дверей. — Приготуйте все, як завжди. Повний комплект. Не забудьте каву й сигарети.

— Він їстиме? — запитав Кан.

— Гадаю, ні. — Абст скривив губи. — Проте так треба…

Він провів Кана до затишної кімнати з м'яким ліжком: один із служителів порався біля каміна, роздмухуючи вогонь.

У коридорі пролунали кроки. Четверо санітарів внесли хворого, поклали на ліжко і пішли.

Зайшла жінка. Кан кивнув їй. Та вклонилась.

— Забинтуйте йому руки, — наказав Абст.

— І голову? — перепитала жінка, оглянувши брудну пов'язку на Бретмюллеровому чолі, що зсунулася.

— Тільки руки! — Абст нетерпляче облизав губи. — Руки він побачить, голову — ні. Розпочинайте!

Лице у жінки зарум'янилося. Вона спритно обмотала бинтом спотворені й закривавлені кисті хворого. Абст підійшов до столика з інструментом, впиняв з кишені коробочку ампул, відломив у однієї кінчик і втягнув шприцом рідину з ампули. Помічниця оголила й протерла спиртом Бретмюллерові плече.

Абст майстерно зробив укол.

Коли він повторив ін'єкцію, вприснувши ще одну дозу, у жінки затремтіли губи. Вона взяла вату, щоб протерти місце уколу, але Абст витяг з коробочки третю ампулу.

— Дев'ятсот тисяч! — прошепотіла вона.

Замість відповіді Абст знову встромив голку шприца пацієнтові в руку.

Служитель одвіз столик з медичним інструментом, вкотив інший. На ньому стояли тарілки з обідом, пляшка якоїсь води, висока вазочка з апельсиновим желе.

Не минуло й десяти хвилин, як дихання хворого уповільнилося, стало рівніше й глибше. Губи розтулилися, на обличчі виступив слабкий рум'янець.

— Час! — скомандував Абст. Він обернувся до Кана: — Препарат уже діє. Сьогодні все скінчиться швидше. Хочу ще раз нагадати: обережність!

Жінка хутко розповила Бретмюллера. Брезентові стрічки зняли й винесли в коридор. Абст надів білий халат і шапочку.

Вираз очей у Бретмюллера поступово змінювався. Ось хворий повернув голову й оглянув кімнату. Побачивши Абста, зробив спробу підвестися. Служителі допомогли йому сісти, під спину поклали подушки. Потім вони вийшли.

Абст підійшов до хворого, взяв його за руку.

— Сьогодні у вас молодецький вигляд, — сказав. — Пульс близько норми. Словом, діло йде вперед. Скоро ви одужаєте.

— Та я зовсім ослаб, — мовив хворий. — Паморочиться в голові, все пливе перед очима. Ні, ні, не переконуйте мене — я почуваю себе щодалі гірше.

— Дрібниці, — Абст підбадьорливо всміхнувся. — Запевняю, найважче позаду. Лікування йде успішно. І ось доказ: я привіз до вас гостя.

— Я впізнав пана Фрідріха Кана, — байдуже сказав Бретмюллер. — Пан Кан бажає допитати мене? Я згоден сказати все, що знаю.

— Чудово! Ви продовжите свою розповідь, вам поставлять запитання. Але спершу треба пообідати.

Бретмюллер похитав головою.

— Не можу, — прошепотів він. — Мене нудить при самій згадці про їжу. Я нічого не їстиму.

— Гаразд, перекусите пізніше. Може, хочете сигарету?.. Теж ні? Дуже шкода. Я приніс вам болгарські сигарети, найкращі. Куріть, сьогодні можна!

Бретмюллер знову похитав головою. Абст викотив столик з їжею і повернувся.

— Розпочинаємо, — сказав він. — Отже, ви спливли в гроті. Що з вами сталося далі? Не поспішайте, докладніше опишіть грот.

— Так, грот! — Бретмюллер поморщився, хотів було піднести руки до голови і побачив, що вони забинтовані. — Що це? Що з моїми кулаками?

— А ви нічого не пам'ятаєте? — недбало запитав Абст.

На лиці хворого відбилося зусилля думки. Але ось Бретмюллер зітхнув, стомлено хитнув головою.

— Не пам'ятаю, — сказав він. — Уривки якихось кошмарів. Начебто тікав, гатив об щось руками, виривався… Ні, нічого не можу сказати. А що зі мною скоїлося? Невже знову буйствував?

— У вас була криза. Ви намагалися розтрощити кулаками он ту стіну. На щастя, криза минула. Саме тому ви так ослабли. Це природно: організм з усіх сил боровся з страшною хворобою. Боровся і переміг!

— Отже, я житиму?

— Безперечно, — бадьоро підтвердив Абст. — Але розповідайте. Пан Кан дуже занятий, він поспішає в Берлін.

— Не можу. — Бретмюллер довго мовчав. — Дуже хочеться спати…

Абст підвівся. Він був стурбований. Піймавши на собі погляд Кана, ледве помітно кивнув. Це означало: «Поспішайте!».

— Вам пощастило освітити грот? — швидко запитав Кап. — Який він на вигляд?

— Ми застосували переносний прожектор.

— Який він на вигляд? — повторив Кан. — Грот великий? Якої висоти склепіння? Чи є розколини в стінах, пустоти, тунелі?

— Грот величезний. Склепіння губляться в темряві. Зверху звисають сталактити. Їх безліч. З деяких капає волога.

— Стіни грота стрімкі?

— Місцями вони спадають до води полого. Наче укоси.

— Тому з води можна вийти?

— Так. Там принаймні два таких місця. Ми і скористалися ними. Ми вилазили все навкруги — шукали виходу з підземелля. Пошуки тривали понад добу. Було знайдено багато великих порожнин у стінах, своєрідних печер у печері.

— Є й наскрізні печери?

— Печер багацько, але наскрізних ми не знайшли. Порожнина наглухо закупорена.

— Як же ви опинилися на волі?

— Виплив через той самий тунель. У мене був аварійно-рятувальний респіратор.

— А де він починається?

— Тунель?

— Так. Звідки вхід до гроту?

— Із зюйда.

— Тобто з протилежного боку… Я хочу сказати: база міститься з норду від скелі?

— Так..

— Які глибини в гроті під час повноводдя?

— Там дуже глибоко.

— Скільки.

— Футів триста. Може й більше… Вибачте, дуже паморочиться в голові. І біль — знову той самий дикий, нелюдський біль!.. Дозвольте мені заснути.

— Розмову треба вести далі! — твердо сказав Абст. — Пане Кан, будь ласка…

— Так, так, — мовив Кан. Він по-дружньому торкнувся рукою Бретмюллерового коліна. — Ще кілька запитань, і ми підемо. Тоді ви зможете добре відпочити. Нумо добре подумайте і скажіть нам ширину тунелю. Чи можна пройти в грот на підводному човні?

— Ви ж знаєте, що трапилося з моїм! — з болем скрикнув Бретмюллер. — Невже надішлете туди інший? Проникнути на човні в грот неможливо. Хіба що водолаз сяде верхи на його штевень і керуватиме стерновим… Ні, ні, це неймовірно!

— Яка довжина тунелю?

— Півкабельтова чи трохи більше… — Бретмюллер раптом розсердився. — Та що ви все про тунель і грот? А корабель? А люди? Що з ними, де лежать їхні кістки, це вас не обходить?

Настала тяжка пауза.

— Годі, Бретмюллер, — ніжно сказав Абст. — Ми розуміємо ваш стан. Співчуваємо… Намагайтесь не хвилюватися, вам це шкодить.

Кан сидів, не відводячи очей од хворого, щось напружено обмірковував. Губи його ворушилися, пальці на руках тремтіли, наче він розмовляв з собою. Ось він нахилився вперед, виставив долоні.

— До вас ніхто не був у гроті? Ви не побачили там чиїхось слідів?

— Не поспішайте з відповіддю, — встряв Абст, — якнайкраще пригадайте, не помиліться.

Бретмюллер похитав головою.

— Зовсім ніяких людських слідів у гроті? — перепитав Кан.

— Ні.

— Ви сказали, у вас був дихальний апарат… Один?

— Апаратів було багато, на всю команду. Та я не міг дозволити скористатися ними. Я мав суворий наказ: на базі ні за яких обставин не повинні знати, що біля неї був німецький човен. Аби люди випливли в респіраторах… Коротше, я виконав наказ!

— Так ви самі знищили човен і весь екіпаж?! — скрикнув Кан.

— Сам! — Бретмюллер упав на ліжко, уткнувся лицем у подушку й лупцював по голові спотвореними руками. — Я сам знищив корабель, утопив людей. Навіщо? В ім'я чого? О, будьте ви прокляті!

Кан нахилився до Бретмюллера, взяв його за плечі, потряс.

Несподівано хворий замовк.

— Обережно! — гукнув Абст.

Та було пізно.

Бретмюллер скочив з ліжка, схопив Кана за шию. Обидва впали на ліжко, й Кан побачив біля себе оскалене лице божевільного.

Він скрикнув і знепритомнів.

Смакуючи, Кан кілька разів ковтнув і відкинувся в кріслі.

— Смачна кава! — мовив він. — Таку я куштував, здається, в Марокко.

Абст тихо розсміявся.

— Цей рецепт звідти й вивезено!

І він довго розповідав, як перехитрив у Танжері власника портової кав'ярні, який пильно оберігав свій секрет приготування найкращої в місті кави. Пригода була весела, Абст діяв дотепно, і тепер співрозмовникам було з чого посміятися.

Вони знову були в кабінеті господаря острова, куди Абст привіз свого шефа після пригоди під час Бретмюллерового допиту. Кан чимало перетерпів, і Абст намагався розважити його, заспокоїти.

Звичайно, в критичний момент Абст захистив начальника. Але це коштувало життя командиру «Випери», якому він розтрощив голову ручкою пістолета, — напад був несподіваний, небезпека для шефа велика, і Абст діяв автоматично. Тепер він шкодував: втратив витримку, поквапився. Мозок божевільного спотворено, плани щодо його дослідження, найцікавіші плани, на які покладалося стільки надій, розсипалися на порох!

Кан замислився, спохмурнів. Він сидів, скоцюрбившись у кріслі, неуважний, млявий.

— Ви все ще нездужаєте? — співчутливо запитав Абст.

Підійшовши до каміна, він коцюбою порозтягував поліна. Вогонь спалахнув яскравіше. По стіні забігали великі чорні тіні.

— Вже пізно, кімнату приготували і, якщо шеф бажає…

— Ого, — перепинив співрозмовника Кан, випростуючись, — я бачу, мене записали в немічні старигани! Так ось, я розчарую тебе: постіль ждатиме, аж поки ми виконаємо ще одну роботу. Я дивитимусь плавців.

— Зараз? Уночі?

— А чому б і ні? Як я розумію, переважно вночі їм і доведеться діяти.

— Діяти? — вигукнув Абст, дедалі більше дивуючись. — Вам заманулося бачити їх у роботі?

— Саме в роботі. — Кан торкнувся його плеча. — Зараз ти покажеш, чого вони варті. Хай попрацюють, а ми подивимося.

— Це рішення ви прийняли тоді, коли відвідали Бретмюллера? Я не помиляюсь?

— Так. Я не можу забути показання небіжчика — командира «Випери». Хто б подумав, скеля з величезним природним тайником! І це поблизу військово-морської бази, проти якої нам неодмінно доведеться працювати!

Шостий розділ

Місяць стояв у зеніті, та хмари ховали його, і тільки ледь помітна плямка світліла в центрі чорного небосхилу. Темна була й вода. Її невидима течія майже нечутно облизувала борти корабля, що кілька хвилин тому одчалив від острова.

Абст, висунувши голову з-під вітрозахисного козирка, ведучи судно широкою плавною дугою, напружено вдивлявся в навколишній морок. На кормовому сидінні примостився Фрідріх Кан.

Катер ішов без вогнів. Мотор рокотів на середніх обертах. За транцем[12] приглушено булькали вихлопні гази.

На озері було холодно. І лихоманка, яку Кан глушив в Абстовому кабінеті гарячою кавою, знову охопила його. А коли розвідник думав про те, що цієї хвилини десь на острові входять у воду плавці, йому ставало ще холодніше, і він щільніше загортався в шкіряне пальто на хутрі, дбайливо запропоноване господарем острова.

Раптом Кан обернувся. Запущена з острова ракета повільно здіймалася в небо. Стало видно широку водяну гладінь і темну зубчасту смугу лісу, що звідусіль підходив до озера. Ракета полетіла вниз і згасла, не сягнувши води. Озеро знов оповила темрява.

— Старт? — запитав Кан.

— Так, зараз їх випускають.

— Вони заклякнуть, раніше ніж дістануться мети.

— Плавці в гумових костюмах, під якими тепла вовняна білизна. До того ж натреновані.

— Як вони знайдуть нас? — Кан недовірливо глянув на острів, від якого вони уже відпливли на значну відстань.

— Плавці знають наш курс. І в них є компаси.

— А скільки ми пройшли?

Абст нахилився до щитка з приладами, на мить увімкнув освітлення.

— Сім кабельтових, — сказав, вимикаючи двигун. — Мабуть, досить.

Абст пішов на бак, хвилину возився з якорем. Почувся сплеск, коротко прогримкотів ланцюг у клюзі, і все затихло. Кан глянув на світний циферблат годинника.

— Дві години і шість хвилин, — мовив він. — Плавці атакують катер десь між третьою годиною і пів на четверту.

— Цікаво, — Кан пожував губами, — дуже цікаво. А скільки у нас під кілем?

— Футів п'ятдесят, — відповів Абст, повернувшись на корму. — Тут не дуже глибоко.

— Цікаво, — повторив Кан, — від третьої до пів на четверту. І ці півгодини я маю пильно дивитися?

— Будьте якомога уважніші, дуже прошу. Інакше вони ошукають нас.

— І кожен, кого я побачу, закінчує гру? Ну, а якщо я гукну його, а він пірне, наче не чув?

— Ви можете стріляти.

— Що?..

— Ви можете стріляти в кожну підозрілу пляму на воді. Будь ласка, не церемоньтесь.

— Це серйозно?

— Цілком. — Абст знизав плечима. — Адже так буде, коли почнеться бойова робота. Їх спеціально попереджено.

Кан зареготав.

— Ну і спритний! — вигукнув він. — Ти ж добре знаєш, що я не ношу зброї!

Замість відповіді Абст поклав на кормове сидіння маленький чорний пістолет.

— Заряджений, — сказав він. — Патрон у стволі. І є запасна обойма.

Кан обірвав сміх. Він не сподівався, що Абст піде так далеко.

— Зрештою, ви даремно турбуєтесь за них, — сказав Абст. — Патрони будуть розстріляні марно.

Він узяв револьвер, витягнув і перевірив обойму, потім, відтягнувши затвор, упевнився, що патрон справді у стволі.

— Ну, а що коли я справді побачу когось із них, вистрілю і не схиблю? Ти ж знаєш, я вмію спостерігати, вмію і стріляти!

— В такому разі хай ремствують на себе. — Абст роздратовано кивнув головою. — Скоро рік, як я морочуся з ними. Я не шкодую зусиль, щоб зробити з них убивць, найдосвідченіших і неприступних. І якщо помилився, нехай вони вже тепер дістануть по заслузі. Що раніше, то краще!

— Оце вже ні! — Кан рішуче відсунув пістолет. — Не будьмо такими жорстокими. Я придумав інше. Дай-но відпорний гак… Отак. — Він, оцінюючи, зважив у руках довгу важку жердину із сталевим наконечником. — Мабуть, це буде цікавіше, еге ж?

Абст розсміявся, гідно оцінивши задум шефа.

Чекали. Катер нерухомо лежав на воді. В повітрі не відчувалося ані найменшого вітерця. Тиша стояла така, що виразно було чути, як далеко за лісом розлягалися розмірені глухі удари. Там, за багато кілометрів від озера, дизельний молот вбивав у землю довжелезні грубі колоди. Це будували огорожу концтабору для кількох тисяч чехів, яких от-от мали пригнати зі сходу.

— Шеф, — сказав Абст, прислухаючись до далеких ударів, — можна дістати дюжину чеських водолазів?

— Навіщо тобі чехи? Це вороги, які не погодяться добровільно йти під воду. А примусиш, вони при першій же нагоді зрадять тебе, перейдуть до ворога.

— І все-таки я хотів би мати кількох чехів!

Біля борту почувся сплеск: велика риба, вистрибнувши з води, плеснула хвостом і знову пішла вглибину.

— Послухай, — мовив Кан, дивлячись на малюсіньку воронку, що лишилася там, де риба ковзнула під воду. — Послухай, Абст, від острова до катера вони пройдуть на глибині?

— Не обов'язково. Плавці можуть діяти на власний розсуд. Головне, щоб їх не виявили.

Настала пауза.

Здавалося, Абст і його шеф дрімають. Тим часом місяць посунувся далеко вперед до обрію. Хмари навколо нього розсіювалися. Стало світліше. Озеро затягнуло серпанком. Низько над катером прошелестіла зграйка качок. Легенько подув вітерець — ознака того, що надходить світанок.

Кан позіхнув, підніс до заспаних очей руку з годинником. І — завмер. Щось примусило його нашорошити вуха. Ось він обережно підсунув до себе підпорний гак, підняв його, перехилив через борт, підвівся.

— Де? — самими губами запитав Абст.

Кан підборіддям вказував на темну грудочку, що майже непомітно гойдалася поблизу катера.

— Бити? — Він націлив жердину, випростався, нахилився до борту. — Я його виразно бачу.

Абст не відповів, даючи шефові свободу дій.

Кан міцніше уперся ногами в ґратчастий поміст катера і з усіх сил ткнув жердиною в підозрілий предмет. Почувся сплеск, жердина глибоко пішла під воду, і Кап, втративши рівновагу, мало не впав за борт. Абст устиг схопити його і відтягнув назад. Удвох вони втягли жердину на судно. Гак було увінчано великим жмутком водоростей.

— Осічка, шеф! І знову чекання.

Ще двічі хапався Кан за жердину і щосили занурював її у воду, намагаючись влучити в невидимого плавця, і обидва рази безрезультатно. У першому випадку це була напівзатонула трухлява колода, і наконечник глибоко проштрикнув деревину, у другому маленький шматок очеретяної циновки.

— Дурниця! — роздратовано сказав він, витягаючи жердину. — Дурниця, Артуре, їх тут нема.

— Ви певні?

— Цілком. Вони збилися з курсу й повернули назад, або плавають навколо, не ризикуючи наблизитись… Ого, що це? — гукнув Кан, нахиляючись до кільсону[13]… — Поглянь, теча в катері!

В центрі кормового настилу прямо з-під ноги розвідника бив короткий водяний струмінь.

— А ось ще фонтанчик, — спокійно сказав Абст, освітлюючи настил ліхтариком. — Гляньте сюди. Ось він, трохи праворуч.

Кан побачив і другий струмінь.

— Дозвольте забити? — спитав Абст, порпаючись у ящику з інструментом. — Сподіваюсь, пробоїни зафіксовано?

Відповіді не було. Та Абст і не ждав її. Він витягнув чіпи, молоток і спритно позабивав отвори в днищі судна.

— Звичайно, діючи під дном ворожого корабля, плавці не свердлитимуть у ньому дірки, — сказав Абст, закінчивши роботу й випроставшись. — Вони підвісять заряди й ввімкнуть підривні механізми. Але, певна річ, я не міг дозволити їм мінувати наш катер. Тому бідолахам довелося взяти з собою свердла і добре таки попрацювати під кілем. Це цілком безпечно — я знав, на що вони здатні, тому мушкель[14] і чіпи заготував ще на березі. Словом, це був експеримент, і, мені здається, вдалий.

Кан мовчав.

— Та, боюсь, плавці не обмежаться тільки цим, — вів далі Абст. — Зараз ми піднімемо якір і подивимося, чи не втнули вони ще чогось.

І він пішов на бак.

Невдовзі звідти долинув грюкіт якірного ланцюга. Катер здригнувся і рушив уперед.

— Якір піднято й покладено на палубу, — доповів Абст, повернувшись і ставши біля штурвалу. — Тепер запустимо мотор.

Кана не здивувало б, якби зараз трапилося щось із двигуном чи з гвинтом. Та ні, Абст увімкнув стартер, мотор запрацював, і катер поплив.

— Слава Всевишньому, все гаразд! — промовив Абст, зітхнувши. — епер кермо право на борт, і за чверть години ми вдома… Боже спаси і помилуй! — вигукнув він, розгублено крутячи штурвал. — Гляньте, що вони наробили. Подумати тільки, катер не слухається керма!

Абст не брехав. Кан бачив: штурвал повернуто праворуч, але за кормою, як і раніше, лягає прямий, наче лінійка, слід. Ніби керма й не чіпали!

Абст вимкнув мотор, залишив штурвал і, обернувшись до шефа, розвів руками, немов запрошував його бути свідком пригоди.

— Ну-ну, — пробурмотів спантеличений Кан, — годі жартувати! Спритно ж ти все влаштував!

— Я? — весело сказав Абст. — Даруйте, я тут ні до чого.

— Хто ж зіпсував кермо?

— Звичайно, вони. Мабуть, хотіли якнайкраще показати себе. От і потягли кермове перо. Та не хвилюйтеся. Ми обдуримо їх. Я знав, з ким маю справу, тому, крім мушкеля, прихопив ще дещо.

З цими словами Абст заходився відв'язувати прикріплене до планширя велике весло.

І тут сталося таке, на що, здається, не розраховував навіть Абст.

Тільки-но він спустив весло за корму, щоб діяти ним замість керма, як його вирвало з рук і відкинуло геть.

Тієї ж миті з води виринуло чорне гнучке тіло. Кан і оком не змигнув, як людина опинилася на борту, схопила його за барки, занесла руку з ножем.

— Стій! — гукнув Абст, намагаючись вихопити з кишені пістолет. — Стій, кинь кинджал!

Та плавець тільки інсценував атаку. Ось він випустив Кана, сів на банку і, встромивши клинок поруч себе, стягнув з голови чорний гумовий шолом.

Абст оскаженів.

— Встати! — наказав він.

— Не треба. — Кан узявся за комір, попустив вузол краватки. — Не треба, Артур. — Він звернувся до плавця: — Скажи, ти сам це придумав?

Той усміхнувся.

Але ось він подивився на Фрідріха Кана, потім оглянув його уважніше і наступної миті схопився, став струнко. Обличчя плавця виражало жах.

— Сідай, сідай! — Кан поплескав його по блискучому чорному боці. — Сідай і давай поговоримо. Ти мені подобаєшся, хлопче. Та сідай же, хай тобі грець!

— Вибачте, — промурмотів плавець, проте й далі стояв, виструнчившись. — Бачить бог, ми не знали, що на катері — ви. Пан корветен-капітен Абст сказав перед тим, як ми пішли на завдання: «Якомусь штабному офіцерові заманулося подивитися, на що ви здатні». От ми й вирішили…

— Твоє ім'я?

— Штабс-боцман[15] Густав Глюк!

Кан уже заспокоївся, і до нього повернувся хороший настрій. Зручніше вмостившись біля транця, він допитливо розглядав чоловіка, що стояв перед ним. Руки, обличчя і шия плавця, там, де їх не закривала гума, були чорні — мабуть, змащені сумішшю жиру й сажі. На цьому тлі яскраво виділялася вогняно-руда борода, коротка й густа. В'язану водолазну феску було натягнуто на вуха. Гумовий костюм, який щільно облягав тіло, закінчувався на ногах широкими еластичними ластами. На грудях було пристебнуто дихальний апарат — невеликий балон стиснутого кисню, довгаста коробка з речовиною для поглинання вуглецю, що виділяється під час видиху, і гумовий лантух, від якого тяглася до шолома гофрована трубка. Плавець був оперезаний брезентовою стрічкою із свинцевим вантажем — на ній висіли підводний ліхтар та кинджальні піхви. До зап'ястя рук було прикріплено спеціальні компас, годинник та глибиновимірювач.

— Розповідай! — наказав Кан. — Розкажи, як ви діяли під кілем катера. Розповідай докладно, я хочу знати геть усе.

Плавець відкашлявся, делікатно відвернувшись, плюнув за борт, скинув феску і витер нею рога.

— Нас було троє, — почав він. — Поки ми — обермаат[16] Шустер і я — поралися біля керма, третій плавець свердлив днище моторки. Гайки заржавіли, і ми довго таки повозилися, поки відокремили перо від баллера[17]. Потім я допоміг матросові Руприху просвердлити обшивку катера. Тільки-но ми скінчили, як пан корветен-капітен Абст почав витягати якір. «Ого, — міркував я, — зараз запрацює гвинт. Стережися, Густаве Глюк!»

У цей час під кормою зібралася вся наша трійка — Шустер, Руприх і я. Вони подалися додому, бо завдання було виконано. А я вирішив затриматися.

— Чого?

— Цікаво!

— Не розумію…

— Цікаво, — повторив Глюк усміхнувшись. — Дуже кортіло глянути, як ви керуватимете без керма. От і лишився.

— Де ж ти був?

— Відплив трохи, виставив з-під води очі, і ждав. Бачив, як катер рушив і тут же спинився. Потім чув пояснення пана корветен-капітена Абста. Він сказав правду — всім нам хотілося якнайкраще показати себе. І тут диявол спокусив мене пожартувати… Хто ж міг знати, що на борту саме ви? Я гадав, один з цих штабних красенів…

І Глюк ніяково замовк.

Кан бачив — плавець сказав не все.

— Далі! — наполягав він.

Глюк переступив з ноги на ногу.

— Ви раз мало не простромили мене своїм гарпуном. Наконечник пройшов за дюйм від мого плеча. Я ледве вивернувся. І ще скажу: ну й очі у вас!

— Ти чуєш, Артур? — гукнув Кан.

Абст усміхнувся і розвів руками, немов визнаючи свою поразку.

— Далі! — наказав Кан підводному диверсантові. — Що було потім?

— Ви злякали мене. І розсердили. — Плавець помовчав. — От я й вирішив… як би це сказати…

— Помститись?

— Виходить, що так. — Глюк зажурено кивав головою. — Я ж не знав, що на катері ви!

Фрідріх Кан уже не слухав. Він зовсім розвеселився від усвідомлення того, що все-таки помітив плавця. Приємні були і незграбні лестощі цього здоровенного кругловидого бороданя з лукавим поглядом світлих широко посаджених очей.

Кан по-батьківському поплескав його по плечу, посадовив поруч себе, пригостив сигаретою.

— Додому, Артур! — розпорядився він. — Всі добре попрацювали, заслужили на відпочинок.

— Цілком заслужили, — погодився Абст. — І особливо ви, шеф. Але в мене прохання. Хотілося б, щоб після відпочинку ви знайшли час побалакати з плавцями. Запевняю вас, вони будуть щасливі.

Абст говорив байдуже, мляво цідив слова. Та це була гра. Кан не повинен догадатися про сюрприз, який готували йому. Хай усе відбудеться раптово. Тим більший буде ефект. Напружена робота в останні роки нарешті дала наслідок, і Абст готувався до екзамену.

Ще недавно він не міг і мріяти про те, що його задуми здійсняться. Але тепер, коли вже видно, що війни не минути, все піде інакше. Ця фантастична історія, що трапилася з Бретмюллером та його «Виперою»! Півроку тому межею Абстових бажань був малюсінький відлюдний острівець осторонь уторованих морських шляхів, на якому можна оселитися і без перешкод здійснити задумане. А тепер відкривалися можливості й перспективи незрівнянно більші. Острівець, хоч найвідлюдніший, не міг зрівнятися з просторим сховищем у скелястій товщі, про яке розповів Ханно Бретмюллер. Грот, наглухо ізольований від зовнішнього світу! Дивовижний тайник під водою! Лігво, розташоване так близько від військово-морської бази майбутнього ворога Німеччини. На кораблях цієї бази Абст зможе випробувати все те, що народилося і ще народиться в надрах нової, могутньої лабораторії «І-W-І»!

Сьомий розділ

Пізнього ранку Фрідріх Кан розплющив очі. Він добре виспався, і від учорашнього нездужання не лишилося й сліду.

Деякий час він лежав нерухомо, пригадуючи події минулої ночі, потім глянув на годинник, потягся до шнура, що висів над головою, і подзвонив.

Нечутно розчинилися двері. Зайшов чоловік — той, що напередодні обслуговував гостя в Абстовому кабінеті. Він побажав доброго ранку і підняв штори. У вікно полилося таке яскраве світло, що Кан зажмурився.

— Ванна готова, — доповів служитель.

Кан відкинув ковдру, підвівся з ліжка, пройшов по пухнатому килиму.

— Корветен-капітен прокинувся?

— Корветен-капітен у себе в кімнаті, — відповів служитель.

— Що ж він робить?

— Корветен-капітен ліг дуже пізно і ще спить.

— Але, — Кан знову подивився на годинник, — скоро одинадцята. Ідіть розбудіть його!

— Пан Кан не повинен турбуватися, — сказав слуга. — Корветен-капітен Абст дав усі потрібні розпорядження. Як і наказано, людей буде зібрано опівдні.

Кан промовчав. У глибині душі він був задоволений відповіддю. Абст має хороших працівників. Там, де люди вміють гідно поводитися, а не плазувати перед начальниками, справи йдуть добре.

І він попрямував до ванни.

Гоління, потім купання і сніданок — усе йшло по раз і назавжди запровадженому порядку, котрий Кан цінував більше за все на світі.

Добре поївши, Кан поклав серветку й підвівся з-за столу. У нього ще лишалося кілька хвилин, щоб постояти на сонечку, підставивши лице під струмені ласкавого весняного вітерця.

О дванадцятій годині Фрідріх Кан у супроводі Абста зайшов до приміщення, де мав оглянути плавців.

Двадцять дев'ять молодих мужчин, одягнутих у грубі сірі светри і такі самі штани, завмерли в строю, що простягся через усю залу. Це були здорові, міцні люди, очевидно спортсмени.

Фрідріх Кан пішов уздовж шеренги, уважно розглядаючи плавців.

— А, давній знайомий! — гукнув він, дійшовши до Густава Глюка, і по-дружньому тицьнув кулаком в його широкі груди.

Можна було чекати, що Глюк зрадіє чи, навпаки, його засмутить грубувата фамільярність начальника. Але в очах плавця майнув переляк…

А втім, Кан не помітив цього.

— Хто ви? — запитав він, спиняючись перед кремезним чоловіком з гладкою короткою шиєю і округлими плечима.

— Боцманмаат[18] Еріх Поппер, — поквапився доповісти Абст, що ні на крок не відставав од шефа.

— Де служили?

За плавця знову хотів відповісти Абст, але Кан жестом зупинив його.

— Кажіть, боцманмаат! — наказав він. — Мене цікавить, де вам прищепили любов до моря.

— Спочатку в Ваффен СС[19], потім на торпедних катерах, — почулася відповідь. — Я старшина-моторист.

— Ого! — Кан значуще кивнув головою. — Такий послужний список прикрасить будь-якого німця. А спорт? Ви займалися спортом? Яким саме?

— Так, я спортсмен. Маю призи й дипломи.

Задоволено кивнувши, Фрідріх Кан рушив далі. Ось він зупинився біля лівофлангового.

— Ну, а ви? — запитав він, розглядаючи кругле рожеве обличчя плавця, його біле волосся і великі настовбурчені вуха. — Ваше ім'я, в якому ви чині?

— Обер-боцман Фріц Фалькенберг! — відрубав плавець.

— Служили на кораблях? А втім, я в цьому не сумніваюсь: у вас справжня морська виправка.

— Імператорський підводний флот.

— Посада?

— Кермовий-горизонтальник.

— Крім того, обер-боцман Фалькенберг відомий спортсмен, — докинув Абст. — Два роки підряд він був призером чемпіонату країни з плавання.

Кан відступив на крок, з повагою оглянув плавця.

— Подумати тільки, адмірал Редер віддав мені такий скарб! — вигукнув він.

— Цього домігся корветен-капітен Абст, — пояснив Фалькенберг усміхаючись. — Це він обдурив моїх командирів. І ще у нас кажуть…

— Розповідайте, — зажадав Кан, — розповідайте, обер-боцман, кажіть геть усе!

— І ще в нас кажуть таке: корветен-капітен Абст виховувався в школі Фрідріха Кана!

Всі плавці зареготали. Кан також.

— Де ж ви проходили початкову підготовку? — знову спитав він.

— «Сила через радість»[20]. Гамбурзький філіал. Я був там понад три роки.

— Чудово! — вигукнув Кан. — Я бачу, корветен-капітен Абст зібрав тут квітник. Клянусь богом, з такими хлопцями можна брати штурмом резиденцію самого сатани!

Він замовк, збираючись з думками. І раптом запитав:

— А хто тут Шустер?

— Я обермаат Йозеф Шустер! — почулося з протилежного краю строю.

Кан обернувся на голос:

— Он ви де!.. Ану, вийдіть уперед, щоб я міг подивитися на чоловіка, який дуже спритно обдурив мене. Виходьте, хай усі подивляться на вас!

Із строю вийшов здоровань. У нього було довгасте обличчя і трохи криві ноги, а важкі руки такі довгі, що, здавалося, сягають колін. Плавець горбився, дивився спідлоба. Він скидався на велику мавпу.

— Ну й ну! — вигукнув Кан. — Мене важко здивувати, але ви, Шустер, добилися цього. А на вигляд ніби простодушний… — Він звернувся до Абста: — Отакий смирний тюхтій, чи не так?

Шустер стояв і розгублено дивився на начальника.

— Розповідайте, як ви все зробили! — вимагав Кан. — Кажіть голосніше, щоб я не пропустив жодного слова!

— Далебі не знаю, що вас цікавить… — нерішуче пробурмотів Шустер. — Боюсь, що ви помилково вважаєте мене за іншого.

Кан сердито взяв руки в боки.

— Я ціную скромність, але це вже занадто! — скрикнув він. — Можна подумати, що це не ви разом з Глюком украли кермо мого катера!

Шустер роззявив рота. Він перелякався. Запала тиша. І в ній почувся пронизливий голос Абста:

— Шустер, відповідайте!

— Та я не знаю, про що йдеться, — промурмотів плавець.

— Як це не знаєте? — Кан підійшов до нього впритул. — Що ви робили на озері минулої ночі?

— Я не був на озері!

— Де ж ви були?

— Спав. Спав, як і всі інші. Спав цілісіньку ніч, в кубрику, од відбою і до підйому!

Останню фразу Шустер викрикнув тремтячим, схвильованим голосом. Він стояв, важко дихаючи, покусуючи нижню губу.

Кан повільно обернувся до Абста. Той не зводив очей з Шустера. Можна було подумати, що цього плавця він бачить уперше.

— Обермаат Йозеф Шустер минулої ночі працював під водою разом із штабс-боцманом Глюком, — сказав Абст. — Він виконував завдання, діючи проти катера.

— Ні, — заперечив Шустер, рішуче хитнувши головою, — ні, я був у ліжку! Клянусь, я спав і ні в чому не винен!

— Глюк! — підвищив голос Абст.

Викликаний вийшов із строю.

— Кажіть!

— Обермаат Йозеф Шустер працював разом зі мною, — твердо сказав Глюк. — Нас було троє на озері: Шустер, Руприх і я. Ми атакували катер, в якому сидів пан Фрідріх Кан.

Рожеві Канові щоки потемнішали. Він витяг хусточку, витер нею обличчя, засунув хусточку в кишеню і знов оглянув стрій. Він бачив: плавці здивовані, у декого в очах мерехтять веселі іскорки.

— Руприх! — пронизливо крикнув він.

Третій плавець вийшов зі строю, пристукнув каблуками.

— Я матрос Конрад Руприх!

Кан подивився на нього. Руприх був здивований, розгублений не менше, ніж Шустер.

— Так, так! — гнівно мовив Кан. — Ви, я бачу, теж запевнятимете, що провели ніч у морфеєвих обіймах і нічого не знаєте?

Руприх розгублено мовчав.

— Відповідайте начальникові! — наказав Абст.

— Це правда, я спав, пане корветен-капітен, — сказав плавець. — Ми втрьох живемо в одному кубрику — обермаат Шустер, штабс-боцман Глюк і я. — Тепер Руприх дивився на Фрідріха Кана й звертався до нього. — Ми давно дружимо. Наші ліжка поряд. В їдальні їмо за одним столом… Відбій був, як завжди, о двадцять другій годині. Ми лягли разом, я це добре пам'ятаю. Ми вже були в ліжках, коли до кубрика завітав корветен-капітен — він часто приходить до плавців… От і все. Я спав як убитий. Вранці, коли прокинувся, на ліжках лежали всі троє.

— І штабс-боцман Глюк?

— Я перший розплющив очі, а він ще спав. Хропів так, що деренчало скло в ілюмінаторах. Все це правда, можу заприсягтися!

— Зрозуміло! — скипів Кан, знову витягаючи хусточку й витираючи піт, що вже юшив йому по щоках. — Мені все зрозуміло. Як кажуть, справа цілком ясна. Звичайно, я певен, що ваші слова — чистісінька правда. Вночі, поки всі ви мирно хропіли в ліжках, якийсь привид просвердлив дірки в днищі мого катера і до того ж украв перо керма. А потім вискочив з-під води на борт моторки, вчепився мені в груди, підняв над головою ніж!.. Йолопи, ви діяли прекрасно! Я вельми задоволений. Більше того, пишаюся такими хлопцями. І все, що мені треба, це подякувати вам за службу… Глюк, підтвердіть мої слова!

— Все було так, як ви зволили розповісти, — твердо сказав плавець.

— Слава Всевишньому! — Фрідріх Кан звів очі до стелі. — А то я вже почав думати, що й справді з глузду з'їхав у вашій компанії… Ну, а тепер скаже старший. Корветен-капітен Абст, спробуйте пояснити, що означає дурна поведінка ваших людей. Кажіть і знайте: винні матимуть по заслузі!

Абст, що досі стояв у позі напруженого чекання, ніби прокинувся.

— Обермаат Шустер та матрос Руприх казали правду, — мовив Абст. — Вони дійсно спали й нічого не знають. Катер атакував штабс-боцман Густав Глюк. Пане Фрідріх Кан, ви будете вражені, та цей плавець діяв сам!

Начебто вітер дунув по кімнаті. Стрій хитнувся і знову завмер.

— Проте ви не повинні звинувачувати Глюка, — вів далі Абст. — Сказавши вам неправду, він виконав мій наказ… Це так, штабс-боцман?

Глюк, що не зводив з Абста широко розплющених очей, судорожно ковтнув і переступив з ноги на ногу. Абст знову звернувся до начальника:

— Отже, я один винен у тому, що вас ввели в оману. Я визнаю це і готовий понести кару.

— Але навіщо ви зробили таке? — запитав Кан. — Чого прагнули?

— Я поясню… — Абст зачекав, обвів очима плавців. — Люди, що вишикувалися перед вами, — майбутні герої. Настане час, і весь світ схилить голови перед їхніми подвигами в ім'я фюрера і німецької нації. Мені дуже хотілося, щоб вони сподобалися вам. І от, готуючись до нічної перевірки, я дозволив собі маленьку брехню. Вам доповіли, що вночі на озері діятимуть троє. Я ж надіслав одного, бо знав — він упорається, і ви залишитесь задоволені. І подумав: тим більше ви здивуєтесь, коли з'ясується, що не троє плавців, а всього-на-всього один диверсант так блискуче працював під водою, атакуючи катер. Ось пояснення моїх дій. Ще раз прошу пробачення. Але далебі занадто велике було прагнення заслужити вашу похвалу.

Абст замовкнув.

Кан подивився на Глюка. Той стояв похнюпившись, розгублений і спантеличений. Ні, у всьому цьому була якась таємниця. Абст розповів не все.

— Гаразд! — буркнув Кан.

Відтак, повернувшись, він вийшов з кімнати.

— Розійдись! — одразу ж скомандував Абст. — Глюк, ви підете зі мною.

Коли Абст повернувся до свого кабінету, Кан сидів у кріслі біля каміна, неуважно крутячи в руках олівець. Побачивши Абста, він стрімко підвівся, кинув олівець в куток.

— Підійди! — наказав він.

Абст підійшов.

Кан узяв його за плечі.

— Розповідай, як усе трапилось. Я не вірю, що Глюк був сам.

— І ви не помилились. — Абст посміхнувся. — Проти катера працювало три диверсанти.

— Хто ж?

— Ті самі люди.

— Це серйозно? — тихо мовив Кан. — Чи ти й зараз зводиш брехню на брехню?

— Цілком серйозно.

— Як же все сталося?

— Було так, як доповів Глюк. Його супроводжували Руприх та Шустер.

— Але вони заперечують це! Значить, брехали?

— Вони не брехали. — Абст зітхнув. — Вони забули…

— Забули про те, що протягом трьох годин бовталися в холодній воді?

— Вони були у воді близько чотирьох годин.

— І… забули?!

— Геть усе забули.

Абст посадовив начальника в крісло, сів сам.

— Це найважливіше з того, що я хотів показати вам. Наслідок багаторічних пошуків, розчарувань, сподівань. Підсумок гарячої, несамовитої праці… Іскра щастя блиснула зовсім недавно. Я здійснив десятки експериментів, раніше ніж повірив, що таке можливе! У клініці ви бачили, чого я досяг у дослідах над командиром «Випери». А на озері вам показали дію нашого препарату. Ви були присутні при новому експерименті. Більше того, стали його учасником.

— Що це за препарат? Він впливає на пам'ять? Людина втрачає її назавжди?..

— На жаль, на певний час.

— Як?

— Я впорскую препарат плавцеві. Ніяких помітних змін у психіці, фізичному стані. Препарат впливає тільки на центри мозку, що регулюють пам'ять. В пам'яті настає провал. Людина не пам'ятає, де була, що робила. До того ж, вона втрачає волю.

— І це надовго?

— На жаль, ні! Тривалість стану, коли людина втрачає пам'ять і наче перетворюється на живу машину, не перевищує чотирьох-шести годин.

Абст схопився з крісла, швидко підняв над головою кулаки.

— А мені треба, щоб таке тривало місяці, роки, можливо, все життя! — вигукнув він. — Уявіть: тисячі й тисячі людей, чий інтелект не такий вже цінний для нації, піддаються впливові спеціальних препаратів у лабораторіях, клініках, лікарнях… Ви тільки подумайте: солдати, які не розмірковують і, звичайно ж, ніколи не повернуться спиною до ворога! Ідеальні робітники — живі придатки до верстатів, до тракторів і сіялок на ланах, працьовиті й покірливі. — Абст зробив перепочинок, похитав головою. — Та це, звичайно, тільки мрії…

— Однак ти вже багато чого домігся, — похвалив Кан. — Вплив ліків можна перевірити на будь-кому?

— Так!

— І за будь-яких обставин?

— Мабуть, що так. Препарат не діє на неврастеніків, на людей з підвищеною збудливістю. Певна річ, серед моїх плавців таких нема.

— Як було «оброблено» Шустера й Руприха?

— Я впорснув їм препарат після того, як ви вирішили провести нічний огляд на озері.

— А Глюк?

— Його я не чіпав. За чверть години, коли Шустер і Руприх були, як кажуть, «готові», вони дістали завдання. Повернувшись з озера, плавці лягли спати. Як вони поводилися потім, ви вже знаєте. Щодо Густава Глюка, то…

— Стоп! Ти лишив його разом з усіма?

— Що ви, шеф! Він у сусідній кімнаті. Для надійності я замкнув його. Він буде там, доки ми з вами не поговоримо. Та й взагалі за нього можна не турбуватись. У Глюка медаль за проплив через Ла-Манш і… п'ятнадцять років каторги за «мокрі» справи. З каторги його визволив я. Він чудовий пірнальник, — вів далі Абст. — Перший опанував керовану торпеду та буксирувальники. І повторюю: він надійний, бо знає, що завжди може попасти назад у тюрму.

Кан кивнув.

— Я б хотів повідомити ще дещо, — сказав Абст. — Бачте, препарат — це тільки один напрямок досліджень, точніше, тільки один із шляхів для досягнення мети.

— А їх кілька?

— Мабуть, є і другий шлях.

— Який саме?

— Хірургічне втручання в діяльність людського мозку. Було б занадто довго пояснювати подробиці, та вас вони й не цікавлять. А ідея така: якщо хірургічний інструмент в змозі впливати на хворий мозок, то в принципі він же здатний розв'язати завдання й прямо протилежне.

— Тобто вплинути на якість центра здорового мозку?

— Так, саме так, — Абст понизив голос. — Можу сказати: експерименти вже розпочато, і вони підбадьорюють. Але бракує матеріалу. Надсилають мало і не завжди те, що годиться. Мені потрібні здорові люди, сповнені енергії, сил. А я одержую табірників, що ледве тягнуть ноги.

— Тепер зрозуміло, чому на озері ти розпочав розмову про чеських водолазів.

Абст кивнув.

— Зачекай. Скоро матимеш скільки завгодно матеріалу: війна не за горами.

— Я покладаю великі надії на полонених!

— Потерпи, — повторив Кан і додав: — Ану, принеси папку з Бретмюллеровими свідченнями. Цей диявольський грот у надрах скелі не дає мені спокою!..