Безумці

Перший розділ

Холод привів Карцова до пам'яті. Тягар стискав груди. Гострий біль пронизував вуха. Задихаючись, він трохи роззявив рота, і в горло ринула солона вода.

Він шалено запрацював руками. Швидше, швидше! Відчуваючи, що легені можуть лопнути від напруження, вже охоплений конвульсіями задухи, він з останніх сил поривався наверх.

Навколо світлішало. Ось уже зовсім поряд сліпуче біла неспокійна плівка — водяна поверхня. Ще мить, і, приголомшений свіжим повітрям, вітром, рокотом моря, Карцов загойдався на хвилях, відпльовуючись і ледве переборюючи нудоту.

Отямившись, він оглянув збурене вітром море. Корабля не було. Тільки вдалині, на високому гребені хвилі, майнула розтрощена шлюпка. Майнула і зникла.

Щось примусило його обернутися. Розпліскуючи хвилі, спливав німецький підводний човен. Так, німецький — він це зразу визначив по характерному силуету рубки.

Не зводячи з нього очей, Карцов кілька разів глибоко вдихнув повітря, пірнув і поплив під водою.

Мокрий одяг сковував рухи. На мить виринув, дихнув, знову пішов під воду і скинув спершу кітель, потім черевики і штани.

Коли Карцов з'явився на поверхні втретє, до вороного судна було метрів сто. Човен розвертався прямо на нього.

Човен закінчив маневр, і під його штевнем[21] закипів бурун. Тоді Карцов нирнув і поплив назустріч, розраховуючи, що човен пройде зверху, а він, опинившись у нього за кормою, загубиться серед хвиль. Берег був недалеко, миль за п'ять. Він не мав сумніву, що дістанеться до суходолу. Тільки б не помітили!

Сталося інакше. Спливши, він побачив: човен із застопореними двигунами гойдається поблизу і на воду спускають надувну шлюпку.

Карцов хотів було знову піти під воду, та раптом зрозумів: даремно, йому не врятуватися — що б він не зробив, його доженуть.

Ось у шлюпку, яка гойдалася на хвилях, важко стрибнув матрос. Інший, нахилившись з палуби, дав йому автомат, а потім і сам плигнув до товариша. Шлюпка відчалила.

Карцов ждав. Дивився на німців не рухаючись, тільки трохи ворушив долонями, щоб триматися на плаву.

Кілька хвилин тому відбувся бій, короткий і запеклий. З туману, що на світанку огорнув і небо і море, несподівано вискочив ворожий тральщик. Німці розгубилися, моряки радянського сторожовика теж. Після секундної затримки повз Карцова пробіг комендор. Розвернувши носову гармату, він пальнув у ворога. Снаряд, мабуть, влучив у боєзапас — сліпучий спалах сховав німецький тральщик, а вибухова хвиля так жбурнула радянський корабель, що той ліг на борт.

Останній, кого бачив Карцов на палубі свого сторожовика, це боцман: перекошений од зойку рот, рука з розчепіреними пальцями показувала в море. Боцман раніше за інших помітив торпеду, але все-таки запізно…

А шлюпка тим часом наближалася. Матрос, що сидів на веслах, щохвилини озирався. Інший готував кидальний кінець. Обидва були в жовтих клейончатих куртках і рятувальних жилетах, обидва в темних пілотках.

Востаннє Карцов оглянув стрімкі білясті хвилі, смуги туману під сизим небом, коротким зусиллям виштовхнув повітря з легень і — пірнув…

Над головою Карцова механізми і стягнені в пучки труби. Перегородки злегка тремтять. Койка, на якій лежить Карцов, теж тремтить. Він в утробі німецького підводного човна, котрий пливе невідомо куди.

Вартує його той самий матрос, що сидів на веслах у гумовій шлюпці. Це ширококостий худорлявий чоловік, з довгастого лиця якого не сходив вираз заклопотаності. Від цього матроса Карцов довідався про подробиці свого полону. На човні гадали, що він з німецького тральщика, тому й старалися. Довгообразий стрибнув за ним, наздогнав на глибині вже непритомного.

Відкачували Карцова довго. Як же розчарувалися підводники, коли він назвав себе! Не хотіли вірити. Адже він чудово розмовляє німецькою мовою. До того ж у нього на руці татуїровка «Ганс». Так звали шкільного друга Карцова. Здається, у п'ятому класі, начитавшись Густава Емара, вони вирішили стати побратимами. Вигадали спеціальний ритуал. Голки й туш знайшлися у знайомого човняра в порту. І ось Карцов виколов Гансові «Кирило», а той йому — своє ім'я по-німецьки.

Певно, Карцов схибив, не спробувавши скористатися з помилки фашистів. Опритомнівши, він хотів порозкидати тих, хто його тримав, метався, кричав. Ніби можна врятуватись із сталевої коробки, оточеної з усіх боків водою!..

Проте, все це позаду.

А що має бути?

Човен прийде на базу, і його передадуть морській розвідці. Потім — табір, якщо він витримає і доживе до табору.

Карцов відкидається на койці, заплющує очі. Отже, тринадцятий день полону. Годують полоненого непогано, не б'ють. Більше того, його відконвоювали до командира човна, і той намагається розпочати розмову, на всі способи варіюючи тему: «Ми чесні німці». Розмова не вийшла.

Це сталося днів десять тому. Відтоді полоненого не турбували.

А вчора човен атакував корабель. Торпеди влучили в ціль. Як повідомив довгообразий, жертвою піратів був транспорт союзників, що намагався без охорони проскочити небезпечний район.

Як же розрахуватися з фашистами? Карцов думає про це день і ніч, розробляє нові й нові проекти знищення човна і тут же відкидає: їх не можна здійснити. Він годинами лежить нерухомо, заплющивши очі. — Тільки б не бачити тих, хто поряд. Йому все здається — хтось із них убив Гліба.

Гліб — старший брат. Він поставив Кирила на ноги. Сам, бо багато років тому батько залишив сім'ю і кудись поїхав, а невдовзі померла мати. Гліб пішов з інституту, став креслярем — це давало можливість працювати вдома. Сусіди радили розшукати батька, зажадати допомоги. Гліб відмовчувався, супився.

Кирило пригадує: на плиті кипить бак з білизною. Гліб креслить тут же, на кухонному столі, скоса стежачи за братом, котрий вчить урок. Гліб встигав усе: і господарювати, і креслити, і давати легеньких щигликів Кирилові, коли той, бува, закуняє над підручником…

А потім вони одночасно вступили до інституту: Гліб довчатися на інженера-мостовика, Кирило — в медичний. Останні роки вони жили нарізно: старший служив в одному з українських міст, молодший — на флоті. Домовилися зустрітись улітку сорок першого, разом провести відпустку. Гліб загинув у перший же місяць війни…

Повільно минав час. Корпус човна легенько тремтить — працюють мотори. Холодно. Повітря затхле, застояне.

У відсіку кроки. Карцов пізнає човгаючу ходу свого вартового. Підійшовши, довгообразий штовхає в бік полоненого.

— Вставай!

Незабаром Карцов опинився в маленькій каютці, поблизу центрального посту, віч-на-віч з командиром підводного човна.

— Я доповів про вас моєму командуванню. Мені наказано…

Підводник не встигав закінчити. В переговорній трубці голос:

— Командира корабля прошу на центральний пост.

Німець швидко виходить.

Ввімкнуто сигнал тривоги. По настилу відсіків застукотіли матроські черевики. Завиваючи, на тонкій ноті загуділи електродвигуни.

Човен, що причаївся в океанських надрах, кидається в атаку.

Який же об'єкт нападу човна?

В каюті, де сидить Карцов, чути лише уривки команд та голос акустика, пост якого десь близько.

А перед дверима в каюту так само стоїть довгообразий вартовий.

Вуха, що звикли до шуму моторів, відфільтровують його. І Карцову здається — в човні тихо. Голос матроса, що монотонно зчитує показання приладу, посилює напруження.

І раптом у носовій частині човна поштовх. Торпеда — викинутий стиснутим повітрям довгий сталевий снаряд — помчала до цілі, несучи в собі сотні кілограмів вибухівки.

Карцов у думці лічить секунди. Десять. І тоді — новий поштовх: постріл другою торпедою.

Знову секунди нестерпного чекання. Потім — віддалений удар великої сили.

Човен з диферентом[22] на ніс іде вглиб.

Незабаром ще вибух.

На човні заграли відбій тривоги. Оддраїли важкі двері відсіків. Корабель сповнюється галасом.

Двері каюти розчинено навстіж. Чутно близькі кроки. Розмовляючи, проходять два офіцери. До Карцова долітає:

— Червоний хрест на борту…

От, виявляється, хто жертва фашистів — корабель з червоними хрестами на бортах, плавучий госпіталь, за всіма законами війни недоторканий для будь-якого ворога!.. Карцов бачить пошматоване торпедами госпітальне судно. Скрізь трупи загиблих під час вибуху. Уцілілі — каліки, поранені й хворі — обліпили трапи, видираються на палубу, скочуються звідти у воду, в закривавлених пов'язках, безпорадні, беззахисні…

Карцов схоплюється з розкладного стільця, стискує руками голову.

Конвоїр кладе палець на спусковий гачок автомата.

— Гей, ти! — попереджає він полоненого. — Спокійніше!

Ще хвилина чекання, і повертається командир човна.

— От і все, — каже він, сідаючи до столика. — Це був транспорт. Тип «Ліберті». Сім тисяч тонн. Один з тих, яких чимало ліплять нині на американських верфах. Нахаба, він ішов без охорони!

— У нього були червоні хрести на бортах.

Командир човна начебто й не здивувався з того, що полоненому відомо про хрест. Бліде обличчя німця, облямоване борідкою — акуратною смужкою темного волосся по нижній щелепі од скроні до скроні, нерухоме. В очах байдужість і втома.

— Госпітальне судно? То й що? Яка різниця. Коли росіяни бомблять німецькі міста, вони не дивляться, де завод, а де будинок чи госпіталь!

— Брехня!

— Ну, не росіяни, то американці або англійці. Чи не все одно? І вони мають рацію, хай їм чорт: хворі видужують, у поранених зростаються кістки, потім вони сідають за штурвали бомбардувальників, стають до гармат і мінометів! Отак, пане гуманіст.

Іронічно оглянувши бранця, підводник нахиляється до переговорної труби:

— Акустик!

— Слухаю, командир.

— Становище!

— Чистий горизонт, командир.

— Ми спливемо під перископ. До потопаючих може поспішати допомога. Бережись, якщо проґавиш фрегат!

До перегородки приколото карту. Досі її заслоняв клейончатий командирів плащ, що висів поряд. Тепер, обернувшись до переговорної труби, господар каюти зачепив плащ, і той упав на підлогу. На карті олівцем накреслено звивисту лінію. Певно шлях, пройдений човном. А ось і точка, де він перебуває нині.

У першу мить Карцов не вірить: це дуже далеко від того місця, де загинув його корабель. А втім, він уже два тижні в полоні, і човен весь час рухається, до того ж уночі — в надводному положенні, отже, дуже швидко… Так, за тринадцять днів він міг пройти величезну відстань.

Куди ж він прямує? В цьому південному морі з маленькими екзотичними островами не повинно бути гітлерівських військових об'єктів.

Знову погляд на карту, і Карцов пригадує: поблизу, менше ніж за два десятки миль на південь, є острів, на якому розташована база флоту союзників. Он воно що! Тепер зрозуміло, звідки йшло госпітальне судно.

Пам'ять підказує далі. П'ять діб тому, вночі, коли човен сплив, на його палубі довго чути було тупіт, вигуки, якусь метушню. Ніби він прийшов до порту й почав навантажуватися. Тепер Карцов певен: човен брав вантаж. Десь у затишній бухті одного з островів, а може, просто у відкритому морі він зустрівся із своїм танкером, одержав солярку для дизелів, торпеди, продовольство, прісну воду. Тепер, повністю споряджений та укомплектований, він займе позицію в районі ворожої бази й топитиме його кораблі.

Підводник повернув убік переговорну трубу.

— Продовжимо нашу розмову… Е, та ви, я бачу, нервуєте. Через якихось там союзників? Чи варто? При нагоді вони з задоволенням вистрілять вам у спину. Вистрілять, будьте певні!.. Отже, я доповів про вас і дістав розпорядження. Моє командування дійшло висновку, що може звільнити вас…

Зробивши паузу, він жде. Співрозмовник мовчить.

Тоді підводник веде далі. Російський офіцер може не сумніватися, що з ним розмовляють серйозно. До речі, його не просто відпустять, але й зроблять усе, щоб він щасливо дістався до своїх. Звичайно, він повинен підписати зобов'язання…

— Яке?..

— О, дріб'язкове! Крім того, вам добре платитимуть. За короткий час ви станете забезпеченою людиною.

— А що коли я обдурю вас? — тихо мовив Карцов. — Спочатку дам згоду про людське око, а потім підведу? Повернусь до своїх і розповім усе, як було. Що тоді?

— Укладаючи угоду, завжди ризикуєш. — Командир човна знизує плечима. — На жаль, це неминуче. Та ви повинні знати: у мене нема відчуття, що риск надмірний. Коротше, я певен, що маю справу з порядною людиною.

— Порядна людина не зможе мовчати, знаючи про потоплення госпітального судна.

— Це порядність дурня! Ви, зрозуміло, жартували?

— Ні!

Німець підводиться:

— Ні?.. І ви відмовляєтесь од порятунку? Навіть не спробуєте обдурити мене?

— Я ненавиджу вас! Усіх ненавиджу і зневажаю — до останнього вашого солдата!

Тарах!.. Після сильного удару в обличчя Карцов летить до дверей. Тут його хапають, витягають з каюти. А він кричить, пручається, рветься.

Каюта командира в носовій частині човна. Відсік, де тримають Карцова, міститься в кормі. Полоненого тягнуть через центральний пост.

І раптом гуркіт. Човен захитався. Вибух, ще. Гасне світло.

Вибухи, вибухи!

Начебто гігантські тарани б'ють в корпус підводного корабля. Його кренить, і до відсіку ллється вода.

Конвоїри щезли. Карцов приголомшено притиснувся до перегородки. Темрява, тупіт, галас. Командир кричить, вимагає ввімкнути аварійне освітлення. Лампочки загоряються і одразу ж гаснуть. Знову удар, і відсік сповнюється пронизливим свистом — в ньому губляться зойки жаху, болю.

Карцов щільніше притискається до стіни: горе, якщо попадеш під струмінь стиснутого повітря, що виривається з пошкодженої магістралі!..

А вода прибуває. Вона вже по пояс, по груди…

Попереду, звідки плеще вода, слабкий проблиск. Треба наважитися! Кілька глибоких віддихів, і Карцов пірнає в потік. Шалено працюючи руками й ногами, він проривається вперед. Ось вона, пробоїна — велика дірка з вдавленими всередину краями. За нею піняве зелене світло. Отже, човен біля самої поверхні.

Карцов пролазить в пробоїну, звиваючись усім тілом, щоб не торкнутися гострих країв пошматованої сталі.

І ось він уже в морі, а повз нього повільно пливе в безодню конаючий корабель. Звідти і долинають приглушені крики, удари сталі об сталь і гучні пістолетні постріли…

Все ближче водяна поверхня. Над головою наче зігнуте дзеркало. Воно гойдається, відбиваючи людину, котра спливає.

Ще мить, і Карцов наполовину вистрибує з-під води.

Сонце!

Сонце, за яким він так сумував у полоні, важке червоне сонце, що схиляється до обрію! Карцов на повні груди вдихає повітря. Яскраве світло, свіжий морський вітерець — від усього цього наморочиться в голові, слабшає тіло. Він наче п'яний.

Рокіт мотора вгорі примушує його задерти голову. В небі неспокійно кружляє літак. Ось хто потопив німецький човен.

Навколо з'являються і лопаються величезні бульбашки. Вода вкривається піною. По ній розпливається масляне озеро. Це солярка з розчавленого на великій глибині корабля.

З бомбардувальника пляму помітили. Він розвертається і летить на південь. Карцов кричить, махає до нього рукою, хоч розуміє — з трьохсотметрової висота навряд чи помітиш у хвилях людину.

А літак усе далі. Скоро це мало помітна цятка на обрії.

Карцов сам у безлюдному морі.

Насамперед він скидає важкі парусинові штани, які йому дали на човні. Хотів стягнути й светр, та передумав: мабуть, доведеться довго бути у воді, і светр захистить від переохолодження.

Кілька хвилин Карцов плаває над місцем загибелі човна, сподіваючись знайти рятувальний жилет. Пошуки марні. І тоді його огортає жах: здається — він уже втомився, холодна вода, занадто прискорено колотиться серце. Він примушує себе не думати про це. Зрештою годину тому його становище було значно гірше.

І він починає плисти.

Сонце низько над обрієм. Сонце — орієнтир. Там, де воно сідає, — захід. Південь — ліворуч на вісім румбів. Курс на південь. Тримати на південь.

За десять-п'ятнадцять миль на південь — острів, і на ньому база військового флоту союзників. Там порятунок.

Другий розділ

Прямі розслаблені ноги ритмічно рухаються у воді — вверх — вниз, вверх — вниз. Руки роблять повільні довгі гребки. Це кроль — швидкий і економічний спосіб плавання.

У великому місті на Каспії, де минуло дитинство та юність Карцова, були традицією тривалі запливи від причальних бонів міського яхт-клубу до ледь помітного на обрії горбатого острова.

Карцов не раз брав участь у цих запливах, а якось навіть прийшов до фінішу другим. Плисти в холодному бурхливому Каспії було набагато важче, але катери вказували напрям спортсменам і за кожним ішов човен, в якому сиділи напоготові рятувальники.

І ще: на Каспії нема акул!

А тут він уже бачив одну. Його високо підняла хвиля, і з гребеня хвилі він помітив, як на поверхні майнув трикутний плавець — брудно-білий, з рожевим полиском.

Акула щезла. Мабуть, не помітила людини. А що коли пливе за ним під водою і тільки жде нагоди, щоб учепитися…

Карцов підтягнув ноги, опустив голову у воду. Ось здалося: внизу майнула тінь. Наважившись, він пірнає їй навперейми. Ні, нема нічого.

Він продовжує шлях.

І пливе далі.

Думка про акулу не дає спокою. Тепер він певен, що їй заважає світло, що вона, як і всі хижаки, чекав: темряви.

А вечір надходить. Сонце вже торкнулося води. Щ кілька хвилин, і сутінки огорнуть море.

Він пливе. Шия і руки набрякли, ноги стали важкі. Перевернувшись на спину, він розкидає руки. Голова у воді, на поверхні лише очі та ніс. Відпочинок.

Він куняє в нагрітій сонцем воді, і йому ввижається Каспій.

Семирічним хлопчаком він цілісінькі дні просиджував на кам'яному парапеті набережної, висмикуючи саморобною вудочкою дурних масних бичків. Через рік з цього парапету він стрімголов кидався в піняві хвилі й, на подив роззявам, спливав кроків за двадцять од берега.

А потім були далекі шлюпочні походи до островів — за гадюками та пташиними яйцями для шкільних музеїв, з довгими сповненими романтики вечорами біля вогнища.

Якось знайомий епроновець подарував йому окуляри з гумового водолазного шолома. Того дня Каспій був на диво тихий і прозорий. Милуючись ним, хлопчик довго стояв на скелі і все повторював рядки, що запам'яталися йому:

«О, спокій моря! О, поплисти б у його простори, подалі од берегів, залишитися на самоті посеред його німої тиші!»

Він подумав: дивно, як однаково можуть мислити дві зовсім різні людини — французький літератор П'єр Лоті і російський хлопчак. Начебто разом складали ці слова…

Потім він надів окуляри і плигнув у воду. Був приголомшений тим, що несподівано побачив. Звідусіль його оточили фантастичні яскраві барви. Жовтий, зелений, червоний, синій, фіолетовий кольори, їх відтінки були щедро розкидані на піску і скелях, на водоростях і пропливаючих рибках. І кожна барвиста плямочка блискотіла і яскріла так, наче це був малюсінький коштовний камінець.

Так він уперше ознайомився з підводним світом. І вже не міг жити без моря.

Він вивчив кисневий дихальний апарат, десятки разів спускався під воду.

На цей час він уже був студентом-медиком. Надумав: стане лікарем, піде служити на кораблі, присвятить життя вивченню моря.

Він мав на увазі мирні кораблі. А трапилось так, що він став лікарем на сторожовику!..

Повернувшись до дійсності, Карцов робить кілька сильних гребків. Закинувши голову, дивиться на небо. Ще недавно воно було світло-блакитне, тепер стало бузкове. Надходить ніч. У цих широтах ніч заступає день майже раптово.

Тижні полону не минули безслідно. Він страшенно стомлений. Так хочеться хоч на мить заплющити очі, виключити свідомість, волю!

Аби не акула! Йому все здається: вона десь тут недалеко.

Карцов бореться з усіх сил, та марно.

«Акула поряд», — це була його остання думка, перед тим, як він забувся.

З цією ж думкою Карцов розплющує очі. Здається, лише секунду тому він склепляв повіки, але тепер над ним чорнота і зоряний розсип. Найяскравіше сяє великий діамантовий ромб — Південний Хрест.

Треба плисти далі.

Він лягає на груди. Перший гребок, і — о чудо! — руки його наче у вогні. Рідке срібло струмує з пальців, розпливається по воді, і невдовзі все навколо вкривається малюсінькими блідими вогниками — вони мерехтять, пританцьовують, гинучи й з'являючись знову.

Він пливе далі. Тепер орієнтир — Південний Хрест.

Коли-не-коли він озирається. Позаду простяглася смуга світної води. Хвилі то заступають її, то знову відкривають, і світло немов пульсує.

Та йому не можна відвертати увагу, не можна зменшувати швидкість. Плисти вперед, точно на південь. Ще трошечки, ще п'ять чи шість годин, і він досягне мети.

Якби не акула! Думка про неї не відступає.

А її нема.

Невідомість така нестерпна, передчуття близького лиха таке велике, що він уже жде її, майже хоче, щоб вона прийшла. І ось акула.

З глибини до поверхні ковзнула тінь. Вона рухається навскіс, та раптом звернула і кинулася до людини.

Карцов махнув руками над головою, вдарив об воду, пірнув і, завзято гребучи, помчав до акули. Діяв так, наче мав справу із собакою.

Вона й була для нього собакою. Собакою Баскервілів: велика, сильна, в ореолі синіх примарних вогників, така ж чорна і люта.

Акула зникла.

Він знову побачив її, коли сплив.

Вона була на поверхні, але трималася осторонь. Та чи довго?

Треба плисти. Хай акула, хай сотня акул навколо, він все одно повинен плисти на південь, точно на південь!

Тепер рухи його повільні. Він пливе брасом, адже з акули не можна зводити очей. І ще: йому хочеться бути таким же нечутним, як вона, повільним та неквапливим. Акула по повинна відчути, що її злякалися. Хто-зна, що їй заманеться!

Година минає. І ще година.

Нічне тривожне море. Тиша, яку коли-не-коли перериває сплеск хвилі.

Несподівано акула звертає і мчить по дузі, лишаючи за собою чіткий пунктир світла. Невдовзі людина опиняється в її вогняному кільці.

Вона креслить і креслить кола, ніби не помічає плавця. Та Карцов бачить: кільце поступово звужується.

Секунда, і Карцов зникає, але тієї ж миті плескає по воді руками і занурюється. Очі широко розплющені, пальці виставлених рук розчепірені.

Різкими гребками Карцов повертається у воді. Де ж вона? Акули нема.

Ще кілька секунд, і він спливає. Працюють тільки руки. Ноги підтягнуто до живота. Мабуть, вона вже крадеться з глибини…

Він пливе на південь. Так само, як раніше, акула кружляє на поверхні. Але тепер Карцов майже не стежить за нею. Він стомився. Ноги задубіли. Добре, що на ньому светр. У светрі шар води, нагрітий теплом його тіла. Серце й легені він захистив. Це щастя, що він зберіг светр.

Зійшов місяць.

У міру того, як він підіймається до зеніту, світіння в морі слабшає. Тепер на морі спалахують лише окремі іскорки. А вода здається маслянистою, важкою.

Людина пливе на південь. Акула теж. Вони рухаються, не змінюючи дистанції, наче зв'язані невидимою ниткою.

Поступово до звичних морських шумів примішується уривчастий шурхіт. Він дедалі дужчає. Невже прибій?

Карцов намагається відновити в пам'яті все, що знає про острів, де розташовано базу союзників. Так, поблизу нього мають бути рифи.

Сильно калатає серце. Важко повірити, що порятунок близько.

І тут втретє акула іде в атаку.

Тепер вона мчить, розплескуючи хвилі. Жива торпеда в нічному морі!

Ударами рук об воду її вже не налякати.

Плисти назустріч?

Кричати?

Акула все ближче. І Карцов занурюється — ногами вперед, закинувши голову, не відводячи очей від розпливчастого місячного обрису на морській поверхні.

І раптом — місяць зник.

Це акула. Вона там, де секунду тому пішов під воду Карцов. Він виразно бачить її силует на тлі жовтої світної плями. Вона нерухома. Розгубилася, не помічаючи його? Чи жде?

Карцов зігнувся в клубок на глибині.

Він задихається і спливає.

Тиском води його підштовхує до акули. Карцов біля її голови. Зовсім поруч жовтий світлячок — око чудовиська з вузьким котячим чоловічком.

У розпачі, скоряючись долі, Карцов видихає повітря.

Булькотять бульбашки. І тієї ж миті ривок величезного тіла, ривок такої сили, що Карцов вилітає з води.

Акула щезла…

Третій розділ

Невиразно біліє вночі гористий острів. Ще трошки, і Карцов буде серед друзів. Острів — база флоту союзників.

Холодно, дуже холодно — особливо в потилицю та ноги. Але він витримає. Уже витримав. Ще трошки, ще година чи дві, і йому подадуть руки товариші по зброї.

Рифи лишилися осторонь. Все ближче берег. Десь тут повинен бути вхід до бухти.

Так і є. Карцов пропливає мис, і відкривається бухта. Острів темний, в бухті час од часу блимає вогник. Один, досить яскравий, спалахує на краю довгого молу. Туди і треба прямувати.

Стуготіння гвинтів примушує його насторожитися. З-за острова випливає корабель. Позаду нього здіймаються горби спіненої води. Це вибухають скинуті з корми глибинні бомби. Сторожовик патрулює перед базою, охороняючи її від ворожих підводних човнів.

Вибухи лунають один за одним, і кожен віддається йому в грудях. Карцову не минути лиха, якщо корабель змінить курс і бомби впадуть ближче.

Сторожовик зникає за мисом. Хутчій, хутчій до бухти — корабель може повернутися!

І ось Карцов біля молу. Бетонне громаддя підіймається з води, захищаючи базу від хвиль. Там, де кінчається мол, вузький вхід до бухти, її ворота. Зараз бухту закрито — плавучі бони підтримують сталеву сітку.

Чарунки протичовної сітки досить великі, крізь них може проплисти людина. А тут і голови не просунеш. До того ж сітка, мабуть, тягнеться до самісінького дна. Лишається одно — впритул підплисти до молу: може, пощастить знайти щілину поміж стіною та боном.

Розрахунок правильний. Порівняно легко прослизнувши до бухти, він пливе вздовж молу, оглядаючись, де можна вийти з води.

Раптом у глибині бухти спалахує прожектор, лунає кулеметна черга. І одразу вмикаються прожектори в багатьох місцях. Добре видно кораблі, що стоять коло причалів і посеред бухти — на бочках. Прожектори нишпорять по воді. Кулемети, котрі тепер строчать і з берега, і з кораблів, також ціляться вниз — освітлена вода іноді скипає від куль.

Пливти далі не можна, лишатися на місці теж: одна з кулеметних черг влучила в бетон над головою Карцова, друга спінила воду зовсім поряд.

Тим часом переполох у бухті зростає.

Недалеко мчить катер. Карцов кричить, та голос його губиться в гудінні мотора.

А кулемети шаленіють. Звідусіль злітають освітлювальні ракети. Десь палить гармата.

Треба мерщій вибиратися з води. Карцов просувається вздовж молу, вдивляючись у стіну. Попереду якась тінь. Може, трап?

Карцов підпливає туди і раптом опиняється в смузі світла. Голос згори наказує йому не ворушитися. Засліплений, він безладно борсається у воді. Рокочучи, підпливає катер, різко гальмує. Карцова втягають на борт.

— Гей, дивіться сюди! — по-англійськи лине з молу. — Ось він, другий. Хапай його, хлопці!

В катер кидають чоловіка в чорному гумовому костюмі і перетинчастих ластах на ногах.

Катер готовий відчалити, але в останню мить Матрос, що стоїть на баці з відпорним гаком у руках, опускає гак у воду і витягає якийсь предмет. Карцов бачить кисневий дихальний прилад. Йому зрозуміло: людина в гумовому костюмі — підводний розвідник або диверсант.

Катер мчить до лінкора, що невиразно бовваніє серед бухти, швартується біля його трапа. Власник кисневого респіратора підводиться і в супроводі автоматників піднімається на борт лінкора.

Черга за Карцовим.

До нього по-англійськи звертається інший озброєний матрос. Карцов розуміє зміст наказу, але вій погано знає мову і по-російськи пояснює, що підвестися і йти не може — дуже знесилений.

Тоді матрос переходить на німецьку.

— Мерщій, — командує він, підштовхуючи Карцова прикладом автомата, — мерщій лізь нагору!

— Не можу, — по-німецьки відповідає Карцов, — я довго плив і зовсім охляв.

— Лізь, кажуть тобі, — кричить матрос, — Ось я зараз почастую тебе!

І він ногою штовхає Карцова.

— Не смій! — Карцов силкується підвестися. — Я радянський моряк, офіцер російського флоту. Нас потопив німецький підводний човен. Він підібрав мене. Потім літак закидав човен бомбами. Я виплив і дістався сюди. Допоможи мені піднятися на палубу!

Все це Карцов випалив одним духом. Він поспішає, нервує, охоплений несвідомим страхом. Він прислухається до власної мови і не може позбутися відчуття, що кожне його слово — вигадка, брехня!..

Матрос розкриває рота, щоб відповісти, та в глибині бухти шугає вгору полум'я, і все навколо здригається від оглушливого вибуху.

— Док! — тужно кричить матрос. — Вони висадили в повітря великий док!

Він пильно дивиться на Карцова. В його очах лють, ненависть. Ствол автомата повертається. От-от пролунає черга. І Карцову здається: він має рацію, цей здоровенний моряк, який ніби от-от заплаче.

— Облиш, Джабб! — чути з борта лінкора.

Матрос наче прокинувся. Широкою п'ятірнею він тре чоло, важко переводить дихання.

— Ведіть його сюди! — наказує той самий голос.

— Єсть, сер, — матрос закидає голову. — Накажіть спустити фалінь, сер. Полонений не може рухатися.

«Полонений»! У цьому конвоїр не мав сумніву. Про те, що Карцов назвав себе радянським офіцером, він і не згадав.

Як же поставляться до нього на кораблі? Що коли й начальники цього матроса… Дурниця! Трихвилинна розмова по радіо із своїм командуванням на материку, запит звідти в Москву, і все буде гаразд.

Згори, подали трос. Матрос Джабб обв'язує ним Карцова, береться за трос сам, і ось вони вже повисли в повітрі.

Над палубою їх розвертають і опускають. Торкнувшись опори, ноги Карцова підломлюються. Він упав би, кота б його не підтримав конвоїр.

Карцова тягнуть палубою, вштовхують у двері. Він мружиться від яскравого світла.

— Розплющ очі, — вимагає матрос, — розплющ очі й відповідай!

Карцов змерз. Його проймає холод. На лобі й на щоках — кров: він поранив лице, коли його вихопили з води і з усієї сили кинули на палубу катера.

— Холодно? — кричить Джабб. — Зажди, скоро стане жарко! Якби моя воля, підсмажив би тебе на вогнику!

Карцов тремтить дедалі дужче. Кров із великого садна на лобі заливає очі, заважає дивитися.

Хтось накидає йому на плечі ковдру, подає скляночку. Цокочучи зубами, ковтає раз, потім удруге і відчуває, як по шлунку розпливається тепло. Закоцюблі м'язи розслабилися. Дихати легше.

— Хто ви такий? — запитує чоловік біля столу.

Це лейтенант — показний, ставний, з темними уважними очима. От він узяв сигарету, лизнув її язиком, ніби заклеїв скручену цигарку, сунув у рот.

— Хто ви такий? — повторює своє запитання лейтенант, підносячи до сигарети сірник.

Карцов пояснює.

— Ну-ну. — Лейтенант морщиться. — Побережіть свої байки для інших.

— Я кажу правду.

— Ви мінували корабель? Який саме? Де міститься заряд? Раджу не баритися: водолази повинні встигнути вийняти вибухівку, тільки в цьому разі ви можете розраховувати на помилування.

Карцов повторює пояснення. Він дивиться в холодні насмішкуваті лейтенантові очі, і в грудях піднімається хвиля роздратування, злості.

Це триває кілька хвилин.

Нарешті лейтенант набирає номер телефону.

— Полонений мовчить, — каже він у трубку і знову облизує сигарету. — Точніше, теревені править… Гаразд, сер, зараз доставлю… Підготуйте цього чоловіка! — звертається він до Джабба.

Карцову спиртом промивають садна. Потім матрос невміло обмотує бинтами його голову і лице, лишаючи щілини для очей і рота.

— Встати! — командує Джабб.

Карцова приводять у салон, де інший офіцер — капітан-лейтенант допитує чоловіка в гумовому костюмі.

— Ага, — вигукує він, — от і другий з'явився! Давайте його сюди.

Карцова садять поруч з полоненим.

Знову, вже вчетверте, він розказує, як опинився біля молу, як його схопили й підняли на борт катера.

За його спиною важке дихання.

Матрос Джабб безцеремонно кладе руку на його потилицю.

— Сер, — каже він капітан-лейтенантові, — все, що ви тільки-но чули, чистісінька брехня. Жодного слова правди, сер. Вони були поряд, коли ми витягали їх із води. Я стояв у катері і все бачив. Готовий заприсягтися, сер!

— Так, — тягне капітан-лейтенант, дивлячись на чоловіка в гумовому костюмі. — Ви діяли спільно чи ні? Відповідайте. Ще один вибух, і вас повісять на реї!

Досі полонений сидів спиною до Карцова. Тепер він трохи повертає голову. Його очі дивно нерухомі. Зате без упину ворушиться велика нижня губа. Чоловік час од часу підтягує її і облизує кінчиком язика. Інші м'язи обличчя мертві. В усьому цьому є щось зміїне, і Карцова пересмикує від огиди.

Деякий час Абст — а це був він — дивиться кудись по верх Карцової голови, потім знову сідає до нього спиною.;

— Ні, — каже Абст, — я не знаю його.

Офіцер посміхається.

— Зрозуміло, і ви вперше бачите цього джентльмена? — звертається він до Карцова.

— Так, уперше! — кричить Карцов. — У вас є радіо, зв'яжіться із своїм командуванням, нехай запитають Москву!

Лейтенант, що нотував допит, кладе перо і підводить голову.

— Ви згодні, щоб туди було надіслано і ваше фото? — каже він. — Вас не лякає відповідь, яка надійде з далекої Росії?

— Я наполягаю на цьому… Я вимагаю!..

— Гей, ви, тихше! — капітан-лейтенант супиться. — Скоро ви досхочу репетуватимете.

Поки точиться суперечка, Абст сидить нерухомо. Ніби його не обходить, що відбувається в салоні. Капітан-лейтенант обертається до Абста:

— Розповідайте, як ви потрапили до бухти? Якими засобами користувалися, щоб висадити в повітря док? Хто це зробив?

— Скільки запитань!.. — Абст морщиться. — А потім, коли я відповім, мене знищать?

— Розповідайте щиро, і я постараюся зберегти вам життя.

— Заприсягаєте?

— Так, якщо будете відверті.

— Гаразд. — Абст кілька хвилин мовчить, начебто збирається з думками. — Я німець, член бойової групи плавців з п'яти чоловік, нас доправив підводний човен. Він випустив нас, лежачи на грунті. Ваші люди — роззяви. Ми проникли крізь загорожу під самісінькими їхніми носами.

— Буксируючи підривні заряди?

— Саме так.

— Заміновано було тільки док? А кораблі?

— Опинившись у бухті, ми попливли до об'єктів, котрі кожному було визначено заздалегідь. Несподівано мій дихальний апарат відмовив. Я змушений був піднятися. Сховавшись біля стіни молу, я намагався відремонтувати його. Не встиг…

— Закінчивши, ви повинні були повернутися на човен? Він чекає на вас?

— Цього я не скажу.

— Відповідайте, — кричить капітан-лейтенант, витягаючи пістолет. — Даю півхвилини строку.

— Гаразд. — Абст втягнув голову в плечі, похнюпився. — Гаразд, я скажу… Так, він чекає на нас.

— Де? — капітан-лейтенант недбало цідить запитання, та Карцов бачить, як напружується його шия і трохи тремтять пальці руки, якою він спирається на стіл. — Де ваш човен?

Абст не поспішає з відповіддю.

— Де підводний човен? — чітко, по складах повторюй капітан-лейтенант.

— Там, — каже Абст, не зводячи очей. — Там, де й був.

— Його координати?

— Шість миль на захід од краю мола. Він лежить на грунті.

Лейтенант хапає телефонну трубку, передає, начальникові. Той набирає номер і доповідає про німецький субмарин.

— Ви потопите його? — млява питає Абст.

Капітан-лейтенант посміхається. Поклавши трубку, він відкидається в кріслі, проводить пальцем по смужці ретельно підбритих вусиків. Опам'ятавшись, насуплює брови.

— Далі, — суворо каже він, — викладайте все. Що ще повинні були мінувати ваші люди?

Абст мовчить. Його увагу привернув кисневий прилад, що лежить на столі. Ось він простягнув руку до респіратора, обмацав гофрований шланг, маску.

— Ви зловили мене, бо відмовив апарат, — каже він у відповідь на запитальний погляд капітан-лейтенанта. — Ніяк не збагну, що з ним трапилося… Дозвольте глянути?

Офіцер знизує плечима. Німець зламаний, почав давати свідчення. Чому б і не дозволити йому цю маленьку вільність?

Абст уміло розбирає клапанну коробку — металевий патрубок, що з'єднує шолом із шлангом.

— Так я й думав, — каже він зітхаючи, — Перекосилася пружина. Досить трохи підправити її. Ось так… Бачите, вона стала на місце? Тепер усе гаразд. Респіратором можна користуватися.

Загвинтивши патрубок, Абст кладе апарат і знову завмирає.

В тому, як він тримається, в його лагідності, голосі, тоні, як і в зізнаннях, якась фальш. Занадто вже швидко склав зброю… Важкі диверсійні справи німці доручають людям вольовим, міцним. А цей — слинько. Трохи натисли на нього — і він скис. Дивно!

Допит тим часом триває. Задавши Абсту ще кілька запитань, капітан-лейтенант звертається до Карцова.

Той намагається підвестися.

— Можете сидіти.

Карцов хитає головою:

— Відправте мене до начальника вашої бази. Я повинен зробити важливу заяву.

— Кажіть.

— Я розмовлятиму тільки з комендантом військово-морської бази!

— Сідайте! — повторює капітан-лейтенант і знову береться за пістолет. — Сядьте на місце!

Джабб підходить і штовхає Карцова на стілець.

— Ну, я жду. — Капітан-лейтенант опускає пістолет. — Кажіть.

— Ви негайно передасте її комендантові бази?

— Так.

— Повідомте, — кричить Карцов, — повідомте, що тут перебуває офіцер радянського військового флоту, якого взяв у полон німецький підводний човен. Я втік з нього, вплав дістався до вашої бази і знову опинився в полоні, але вже у своїх союзників! Повідомте, що російського моряка посадили поруч з фашистським бандитом і допитують нарівні з ним!

Капітан-лейтенант збентежений Він бачить, у якому стані людина, що сидить перед ним, і простягує руку до телефонної трубки.

І тут вперше проявляє себе Абст.

— Несподівано він обіймає Карцова, по-дружньому плескає по плечу.

— Гаразд, гаразд, — лагідно каже він, — досить прикидатися дурником. Ми програли, і тепер кожен повинен подумати про себе.

Абст звертається до капітан-лейтенанта:

— Це бойовий плавець нашої групи. Йому було наказано підвісити два заряди під кілем он того корабля. — Абст підборіддям вказує на ілюмінатор, за яким у світанковому промінні видно нерухомий крейсер. — Він охоче розповість, де заряди і як їх знешкодити, коли ви йому також збережете життя.

Карцов щосили штовхає Абста. Капітан-лейтенант глузливо посміхається.

— Спритно, — каже він, проводячи пальцем по своїх вусиках. — Ну то що, ми й далі ламатимемо комедію?

Карцов приголомшено дивиться на німця. А той не зводить очей з великого хронометра на перегородці салону: він нахилився вперед, згорбився від напруження, майже не дихає. Він увесь — чекання.

Чого він жде?

Догадка приходить раптово: це він мінував крейсер! Тепер, підставивши Карцова, він уникає удару і, крім того, знищує ворога — радянського офіцера.

Карцов трохи підводиться, вказує на ілюмінатор.

— Крейсер! — гукає він. — Рятуйте крейсер!..

Могутній корабель нерухомий у спокійній воді бухти.

І раптом він здригається. Над бортом з'являються стовпи води, диму.

Вибух такий сильний, що лінкор трусонуло, в салоні широко розчинився ілюмінатор. Карцов падає з стільця, конвоїр та лейтенант на нього.

Крізь дим, що ввірвався до приміщення, видно капітан-лейтенанта, який припав до ілюмінатора. Високо підіймаючи ноги в ластах, до нього біжить Абст.

— Бережіться! — кричить Карцов.

Пізно. Абст поруч. Він б'є ворога, і той падає. Другий вибух. Лінкор знову хитнуло.

— Держіть його, Джабб, — гукає лейтенант, вказуючи на Карцова, — міцніше держіть, я схоплю другого!

Він біжить до Абста, але, спіткнувшись падає. Поки він підводився, Абст з респіратором у руках вже просунувся в ілюмінатор. На мить майнули в повітрі його широкі чорні ласти…

Четвертий розділ

Високий худорлявий комодор[23] читає вголос папір, який тримає обома руками. Ліворуч і праворуч від нього — офіцери. В мундирах, при кортиках і орденах, вони стоять як на огляді.

Три офіцери — це військовий суд. Карцова відокремлює від них стіл, накритий, зеленим сукном.

Є і четвертий член суду — той самий поважний лейтенант, що брав участь у перших допитах Карцова і марно намагався схопити Абста. Тепер він виконує обов'язки секретаря, сидячи за столиком, який поставили для нього в кутку.

Тут і матрос Джабб, ще один конвоїр та два майори, що розмістилися біля дверей.

Все це відбувається на борту лінкора, в салоні, де тиждень тому надміру самовпевнений капітан-лейтенант влаштував ставку віч-на-віч Карцова та Абста. Відтоді Карцов не бачив цього офіцера: допитували плавця, виловленого в бухті, чини морської контррозвідки. З тими, хто перебував під слідством, вони розмовляли по десять-двадцять годин підряд, були ввічливі, пригощали кавою та сигаретами і… не вірили жодному слову з того, що він повторював і повторював, спершу гаряче і запально, а потім, у міру того, як втрачав надію, дедалі байдужіше і млявіше.

Вони беззаперечно встановили: в бухті, біля молу, в одну й ту саму хвилину вартові помітили, а патрульний катер виловив двох диверсантів — чоловіка, який сидить оце перед ними, і його партнера. Той, другий, був у гумовому костюмі, мав кисневий прилад для дихання під водою. Відповідаючи на запитання слідства, він установив особу свого колеги, засвідчив, що тому було доручено мінувати крейсер. І справді, незабаром корабель злетів у повітря. Випадок допоміг втекти чоловікові в гумовому костюмі. Той, що лишився, мусить відповідати за диверсію.

Карцов сперечався, пояснював смисл Абстових свідчень, але старший слідчий, літній чоловік у чині майора, був непохитний.

— А що коли припустити протилежне? — казав він. — Вас затримали, ви знаєте: з хвилини на хвилину під корабельним кілем вибухнуть заряди. Тому ви прикидаєтесь ягням, усе звертаєте на товариша. І ось ми бачимо ваші вирячені очі, сповнені жаху, чуємо схвильований голос: «Крейсер! Рятуйте крейсер!». Ви ж чудово знали: вибух неминучий, уже ніщо не врятує корабель!

— Я кажу правду, я радянський моряк.

— Мені ще не доводилося бачити радянських моряків, які татуїрували б на своїй шкірі німецькі імена, та ще латинськими літерами.

— Я все пояснив.

— Вигадали, хочете ви сказати!

— Пояснив.

— А це як поясните?

Карцову показали радіограму. Виявляється, вони все-таки радирували на материк, а звідти було зроблено запит у Москву. І ось відповідь: командування радянського Військово-Морського Флоту засвідчує загибель корабля згаданого класу з усім екіпажем такого-то числа, в такому-то квадраті. Засвідчено також прізвище лікаря. А в кінці сказано: «На лівій руці капітана медичної служби Кирила Карцова татуїровки не було».

— Ні в штабі флоту, ні навіть у штабі з'єднання, до якого входив мій корабель, не могли знати про татуїровку.

— Хто ж знав?

— Мало хто. Вона біля самого плеча — щоб показати її, я повинен скинути кітель, сорочку.

— Хто ж міг знати все-таки про татуїровку? — наполягав слідчий. — Відповідайте, я даю вам змогу виправдатися.

— Члени екіпажу корабля, де я проходив службу.

— Люди «вашого» корабля, які нині мертві? — Слідчий не приховує глуму. — Ви маєте рацію, це дуже хороші свідки. Чи не рушити за їхніми свідченнями у нептунове царство?

— Та я напам'ять перелічив увесь екіпаж мого корабля, назвав імена людей, їхні флотські звання, навіть вказав приблизно вік кожного. А ви не визнали за потрібне передати в Москву цей найважливіший доказ того, що я — це я!..

— Мені здається, що корабель, про який ідеться, ваші колеги не потопили, а захопили. Люди з нього загинули або попали в полон. Така сама доля спіткала і корабельного лікаря. Хто міг завадити вам, розвідникові й диверсантові, визубрити два-три десятки імен? Фашисти можуть утяти й не таку штуку!

— Ще аргумент: ви бачите, як добре я знаю російську мову; було запрошено перекладача, і він…

— Не гірше ви знаєте й німецьку.

— Прошу вас, надішліть у Москву моє фото!

— Не бачу сенсу. А втім, якби я й хотів, це неможливо.

— Чому?

— Більд з метрополією не працює. Літаки туди не літають. Лишається надіслати з випадковим судном. Довго. За цей час ви стільки встигнете!..

— Утечу?

— В усякому разі, спробуєте.

— Але ми на острові.

— Еге, не вдавайте з себе жовторотого!.. Старшина Дінкер, якого було призначено невідтупно стерегти вашу персону, вчора прийшов з проханням. Він, бачите, сумнівається у тому, що ви німець. Ось і завітав просити старанно в усьому розібратись… А Дінкер втратив на війні батька. Від самого слова «наці» його кидає в жар. І цього хлопця ви змогли обкрутити круг пальця й прибрати до рук! Звичайно, він чесно про все доповів. Можу повідомити: ви його більше не побачите. Дінкерове місце займе матрос Джабб. Він виловлював вас із води. Він чув, як вас викрив ваш же колега. Словом, мені здається, що Джабб саме той чоловік, який потрібен для нагляду за такою хитромудрою бестією, як ви. Спробуйте навести йому полуду на очі, доможіться цього, і я скажу: ви сам диявол!.. А втім, завтра вашу справу буде закінчено.

— Мене судитимуть?

— Звичайно.

— А навіщо суд? Ви вважаєте мене німцем, а військовополонених треба…

— Он як ви закручуєте? — Майор глянув презирливо. — Не треба плутати. Ви не військовополонений.

— Хто ж я?

— Ви не були в армійській формі своєї країни, коли попали до нас, не змогли показати відповідного військового посвідчення. Тому вас судитимуть як диверсанта і вбивцю.

— А що загрожує диверсантові й убивці?

— Боюсь, що не зможу вас підбадьорити. На милість можна сподіватися тільки в одному випадку. Ви знаєте в якому?

— Я повинен дати цінні свідчення?

— Дуже цінні, які б переважили тягар вашого злочину.

— Але я не німець! — Карцов стомлено потирає скроні. — Зрозумійте, ви помиляєтеся!..

Ця остання розмова із слідчим відбулася вчора. А сьогодні Карцова судять. Точніше, вже судили, бо зараз читають вирок.

Процедура була короткою. Оголосили формулу обвинувачення. Задали кілька запитань і вислухали свідків — Джабба і що двох матроів. Далі комодор радився, спершу з сусідом праворуч, потім — ліворуч. Секретар подав аркуш паперу. Комодор переглянув його, зробив кілька виправлень, дав підписати членам суду.

Це і є вирок, який зараз читають.

Конвоїр Джабб кладе руку Карцову на плече, підборіддям вказує на суддів. Він пояснює: вирок прочитано, тепер слід вислухати його вдруге, в німецькому перекладі.

Карцов механічно киває. Він неуважний, млявий, не може зосередитися. В голові плутанина з уривків спогадів, образів. Часом щось тисне на серце, в грудях з'являється біль. І все, що йому хочеться, це піти звідси, повернутися до своєї залізної конури на форпіці[24], де вій принаймні лишиться на самоті. Джабб до уваги не береться. Останні два дні він невідступно поруч, та Карцов не помічає його, наче матрос — це деталь камери, частина її обстановки.

Несподівано перекладач і троє суддів, на яких дивиться Карцов, розпливаються у велику пляму. Вона тремтить, хилиться…

З допомогою Джабба він підводиться на ноги. Ї хоч читання вироку триває, він майже нічого не чує. У нього від болю розламується голова.

Ось перекладач опустив папір, зняв окуляри.

— Зрозуміли все? — запитує він, суворо кліпаючи віями.

Карцов мовчить.

— Вас присудили до смерті! — Перекладач витріщив очі, надув щоки. Маленький, з надмірно розвинутим підборіддям, він вельми пишається місією, що випала на його долю. — Як лазутчика й диверсанта, вас буде страчено. Згідно з статутом, вирок військового суду оскарженню не підлягає.

Карцов повертається і повільно йде до дверей. Пропустивши його, конвоїри прямують слідом. Він виходить на палубу.

Широка бухта сяє в промінні яскравого південного сонця. Вода нерухома, вдавлені в неї важкі корабельні тіла — також. А на ледь окресленому обрії чітким трикутником проектується самотня скеля. Дивно, що Карцов не помітив її. Адже плив повз неї. Коли б затримався там на годинку, все б могло бути інакше…

Хилиться до обрію сонце. Ще трохи, і воно покине синє небо, щоб потонути в синій густій воді. І сонце, і море, і небо такі ж, як і того дня, коли він урятувався з човна, що гинув. Але тоді в його серці жила надія. Так, поруч плила акула. Та він був вільний, він боровся! Він переміг її! І ві безсилий перед людьми. Врятуватися з фашистського полону, утекти від акулячих зубів — тільки для того, щоб тебе вбили союзники!..

Думки мляво рояться в голові. Карцов нерухомо стоїть біля борту. Йому не заважають. Та конвоїри поруч, він відчуває їх потилицею, спиною…

Ззаду Джабб простягає руку. Поміж вказівним і великим пальцями з жовтими обкусаними нігтями затиснуто сигарету, інші тримають запальничку. Карцов бере сигарету. Джаббові пальці ворушаться, кришка запальнички відскакує, і Карцов прикурює від малюсінького вогника.

Після перших затяжок наморочиться в голові. Та це швидко минає.

І знову дивиться він на далеку конічну скелю. Чому так вабить до себе цей камінь? У його морі, біля входу до рідної бухти, теж височить відлюдний горбатий острів…

Докурив сигарету. Хочеться ще! Обернувшись, він дивиться на Джабба. Той мовчки подає пачку.

Карцов бере сигарету, розминає в пальцях і… завмирає, нахилившись до запальнички, яку підніс Джабб. Він бачить: на палубі лежить невелике долото — інструмент закотився в шпігат[25], і його майже не помітно.

Наступної секунди Карцов діє автоматично. Пальці розтуляються, і сигарета падає. Нахилившись, він піднімає її. Другою рукою Карцов ніби спирається на палубу біля шпігату, і тому долото опиняється під долонею…

П'ятий розділ

Вони лежать на койках, які злегка гойдаються: Джабб горілиць, Карцов на боці, підклавши руки під щоку. Койки підвішені поряд. І Джабб, якщо заманеться, може дотягтися до Карцова. Коли-не-коли він так і робить: не повертаючи голови, перевіряє, чи все гаразд із засудженим.

Джабб вартує Карцова в камері. По вузькому коридору, яким карцер сполучається з палубою, ходить ще один вартовий.

Засудженого пильно охороняють. Він не повинен утекти. Він не повинен сам позбавити себе життя. Це зроблять інші, яких, можливо, вже призначили. Їх, напевно, буде двоє, якщо його повісять, і чоловік п'ять-шість, коли задумали розстріляти. Він не пам'ятає жодного слова вироку і не знає, яку смерть йому визначено. Правда, можна запитати — Джабб поруч…

Карцов зітхає. Щоразу, коли він лишається на самоті з своїми думками, вони несуть його на батьківщину. Ось і тепер він сповнений дум про рідний край. Дуже тяжко на серці. Він переконує себе, що найважче позаду — минуло два воєнних роки, а ворогові не пощастило захопити Москву, форсувати Волгу, перейти через Кавказькі гори. Та подейкували, що цього літа німці почнуть новий генеральний наступ на всьому фронті. І от літо минуло. Що тепер там, на сході?

Джабб витягає руку з-під подушки, кладе перед полоненим грубу книжку з металевою застібкою. Карцов здивовано роздивляється оправу білої лакованої шкіри, на якій сріблом витиснено лотарінгський хрест.

— Візьми і погортай, — почав Джабб. — Побори свою гординю, помолись, хлопче!

Карцов мовчки відсуває книжку. Джабб бере її, долонею проводить по оправі, наче змахує порох. Лице у матроса зосереджене. Руки, в яких він благоговійно тримає молитовник, тропіки тремтять.

Карцов стежить за ним. Через кілька годин Джабб помре. Джабб і, напевно, той другий, що розмірено ходить коридором. Карцов може повернути собі свободу тільки за таку ціну. До дрібниць продумано план втечі, точніше, план того, як вибратися на палубу. А там доведеться діяти відповідно до обставин. Коли йому пощастить, він непомітно дістанеться до борту і по якірному ланцюгу спуститься у воду. Далі треба вислизнути з бухти і, опинившись за молом, плисти у відкрите море: може, зустрінеться якийсь корабель.

Отож знайденим на палубі долотом він уб'є Джабба. Потім треба постукати в двері кулаком, двома подвійними ударами, як це робить Джабб. Почувши такий сигнал, другий вартовий — це перевірено! — зразу ж відсовує засув.

Карцов лежить горілиць, склавши на грудях руки. В думках він бачить кожен свій крок, бачить Джабба, який конає на підлозі в калюжі крові. Хто він, цей натроє з грубим бугристим обличчям і світлими, майже безбарвними очима? Клерк, дрібний крамар, комівояжер? Ні, не схоже. Найімовірніше, тягнув лямку десь на заводі чи в порту. Вдома, звичайно, лишилася сім'я: у таких кремезних та неквапливих завжди багато дітей…

Розчиняються двері. На порозі майор контррозвідки — той, що вів справу Карцова.

Джабб стрімголов скочується з койки. Конвоїр, що чергує в коридорі, вносить брезентові розніжки, ставить їх біля стіни і йде.

Джабб також іде до дверей.

— Відставить, — каже майор. — Будете тут!

— Єсть, сер.

Майор звертається до Карцова:

— Я повинен поговорити з вами. Встаньте і підійдіть.

І ось вони сидять на табуретках, за метр один від одного. В протилежному кінці камери, широко розставивши ноги і заклавши руки за спину, притулився до перегородки Джабб. Койки ще гойдаються, по стіні плигають чорні потворні тіні.

Майор починає розмову без зайвої балаканини. Вирок буде виконано негайно — розпорядження вже зроблено. І, якщо засуджений хоче врятувати собі життя, треба поквапитися. Вирок не можна скасувати або оскаржити. Але старший військовий начальник, в даному разі комендант бази, має право дати помилування…

Майор веде далі. Карцов стежить за ним. На вигляд це спортсмен. Шкіра на його обличчі рожева, гладенька. В очах, голосі багато енергії. І тільки сивувате волосся та зморщені руки свідчать про те, що офіцерові не так уже й далеко до старості.

Тим часом майор розгортає папір.

— Прочитайте! — наказує він Карцову. Карцов читає:

Прочитавши, він опускає папір, запитально дивиться на контррозвідника.

— Підписано: Кан, — неголосно каже майор. Він ховає документ і, закинувши голову, дивиться на Карцова. — Що вам відомо про операцію «Безумці»?

Карцов знизує плечима.

— Цей папір попав до нас у руки позавчора, — веде майор. — Поблизу бази ми потопили ваш підводний човен. Ідучи на дно, він, на щастя, опинився на рифах, порівняно неглибоко. Водолази проникли до нього, витягли сейф із командирової каюти. Документ, належним чином опечатаний, зберігався у відділі сейфа, що мав механізм знищення… Як бачите, є всі підстави гадати, що ті, хто надсилав його, вважали документ важливим. А на конверті — тільки прізвище та ім'я, які нам ні про що не кажуть. Хто такий — Абст? Що це за операція «Безумці»? Ви повинні про неї знати.

Карцов не витримує. Кинувшись до майора, він хапає його за барки, піднімає з табуретки, трясе.

— Зрозумійте, — люто кричить він, — зрозумійте, я росіянин, росіянин!..

Джабб насилу відтягує полоненого.

Майор обсмикує на собі мундир, пригладжує волосся.

— Хочете знати, чому я такий наполегливий? — каже він тим самим рівним, спокійним голосом. — Бачите, ви прибули до нас п'ятого липня, тобто того самого дня, який оголошено початком операції «Безумці». Погодьтесь, ми маємо всі підстави робити деякі висновки! Ми ще раз просимо, розкажіть усе, що знаєте. Ви можете зробити людству важливу послугу. Я уповноважений заявити, що ваше становище одразу зміниться на краще. Вислухайте мене уважно. Отож, ваші плавці атакували базу. Можна не сумніватися, що буде й друга спроба, і третя. Словом, вони не забуватимуть нас. І ось ми склали план. У ту мить, коли на базу нападуть, ви тікаєте. Вас доставлять безпосередньо на територію Німеччини або однієї з країн, окупованих її військами. Все буде виконано бездоганно, ніхто не матиме найменшого сумніву в тому, що ви врятувалися чудом, завдяки своїй винахідливості та сміливості… А потім ви розпочнете працювати. Ви допоможете нам ліквідувати кораблі й бази, з яких діють підводні диверсанти. І я запевняю, що жодна волосинка не впаде з голів відважних німецьких воїнів, яких з вашою допомогою ми візьмемо в полон. Закінчиться війна, і вони повернуться додому, неушкоджені й здорові. А кінець, як ви розумієте, вже близько. Після тяжкої поразки, якої зазнали ваші армії на російській річці Волзі, Німеччину ніщо не врятує. Ось чому, допомагаючи нам, ви допоможете і своїй країні. Вона приречена. Вона тим більше приречена, що не дрімають Америка та Британія. Могутність союзників величезна. Тому людина, що за цих умов прискорює закінчення війни, діє благородно.

— Я радянський офіцер, — втомлено каже Карцов.

— Це ваше останнє слово?

Трохи зачекавши, майор підводиться. Тепер у нього лице старої людини. Певно, він дуже сподівався завербувати того, кого вважає за німецького диверсанта.

Майор повільно йде до дверей. Біля виходу він обертається.

— Чи не вважаєте ви, що мій візит і моя пропозиція, так само як і суд над вами — інсценівка?.. Можливо, ви гадаєте: «Це зроблено для того, щоб змусити мене сказати правду». Помиляєтесь. — Майор морщиться, наче в нього болить голова. — Щойно ви втратили свій останній шанс. Дуже шкода, бо я чомусь маю до вас почуття симпатії.

І він виходить.

Виждавши, Джабб сідає на табуретку, торкається плеча полоненого.

— Слухай, а ти даремно відмовився. Погодився б, та й по всьому. Ну що тобі, важко? Майор сказав правду — фашистам одна дорога. Чого ж упиратися? Чи ти, хлопче, з двома головами — однієї не шкода?

Джабб останні дні нервує; він придивляється до засудженого, і його мучать сумніви. Їх посіяв дружок — той самий старшина Дінкер, котрого за вимогою майора контррозвідки списали на берег. Чекаючи на катер, Дінкер вибрав хвилину і, озираючись на всі боки, поманив товариша пальцем.

«Джабб, старина, — зашепотів Дінкер, — вони повісять росіянина! Я вибув з гри, ти починаєш її. Я нічого тобі не раджу, та поговори з ним, як слід поміркуй. Може, щось і зробиш для бідолахи».

Джабб заціпенів. Він мало не заїхав Дінкеру в писок: наберешся з ним халепи!..

Дінкер поїхав. І ось Джабб другу ніч не спить. А ця остання розмова із смертником, як кажуть, доконала матроса. Подумати тільки: чоловікові запропонували життя, свободу, а він анітелень! І що воно за один? Гітлерівський фанатик? Але запеклий фашист не вдавав би з себе росіянина. Та ще після суду й вироку, коли все вирішено. Він би використав будь-яку можливість, щоб повернутися до своїх і знову взяти зброю до рук. Так хто ж ця людина? Невже Дінкер мав рацію?

Десь на палубі б'ють склянки. Корабельний дзвін-ринда дзенькає глухо, тоскно. «Наче по небіжчику», — думає Карцов.

Два подвійних удари. Це означає: двадцять дві години.

Час втечі наблизився. Зараз усе буде вирішено. Карцов неквапливо засовує руку в кишеню, вологими пальцями стискає долото…

І розтуляє руку. Він раптом зрозумів, що не зможе вбити матроса.

Що кілька секунд внутрішньої боротьби, і він кладе долото на стіл. Повільно човгає до койки.

Джабб дивиться на долото нерухомим поглядом. Отямившись, хапає його, проводить пальцем по гострому лезу. Як інструмент опинився у засудженого? Яке мав призначення? Для чогось чи для когось?

— Мене хотів убити? — розгублено мурмоче він. Полонений стоїть у дальньому кутку камери, відвернувшись до стіни.

Джабб підходить, зупиняється позад нього:

— Чого ж не вбив? Ми ж вороги! Я виловив тебе з води. На суді свідчив проти. Тепер охороняю, поки за тобою не прийдуть…

Карцов мовчить.

Матросові очі наливаються кров'ю. Згорбившись, він простягає тремтячі кулаки. Його велике, міцне тіло здригається від напруження.

— Відповідай! — ричить він. — Відповідай, будь ти проклятий! Чому не вбив? Чому?

Карцов різко обертається.

— Та зрозумійте ж, — мало не кричить він, свердлячи матроса ненависним поглядом, — зрозумійте, я росіянин, росіянин!..

Вони сидять на брезентових табуретках в дальньому кутку камери. Джабб тре хусточкою лоба, очі, щоки, запалює сигарету, гучно сякається і зітхає.

— Правильно, все правильно, — буркотить він. — Правильно, що відмовився від майорової пропозиції. Звичайно, націсти хутко б розкусили, який ти німець!.. То що ж нам робити, як діяти? Ти не думай, я б плюнув на все і пішов до майора: так, мовляв, і так, надсилайте новий запит. Але думаю, що буде не користь, а шкода. Спишуть, як Дінкера. Ще й відлупцюють. Ах, дурень я, не повірив йому. Хоча знав — Дінкер кілька років працював у Росії. Підписав контракт з фірмою — і гайда до Рад будувати завод. Слухай, він не прибрехав: він і справді працював у місті, звідки ти родом?

— Так…

— Ну й ну! — шепоче Джабб. — Он воно як може бути… І він закидав тебе запитаннями: зараз, мовляв, виведу його на чисту воду! Так було?.. Ти повинен знати: після розмови з тобою він одразу пішов до майора, не злякався. Там йому відмовили — хотів до самого адмірала дійти. А вийшло: списали хлопця з корабля, та ще й посадили на тиждень. Це означає — не сунь носа не в своє діло…

— У мене прохання.

— Кажи!

— Можна надіслати листа?

— Ні.

— Перехоплять?

— Розумієш, він запізниться… — Джабб супить брови, відвертається.

— Отже, мене… скоро?

— Завтра.

— Все одно, — повторює Карцов, — все одно, треба надіслати листа!

— Я все розмірковую, що б таке вигадати, — задумливо каже матрос.

— Пізно!

— Пізно, коли вб'ють. Доти не пізно. — Джабб стискає кулаки. — Чи сам вирішив накинути на шию зашморг?

— Але що можна зробити?

— Тікати! — вигукує Джабб.

Карцов приголомшено дивиться на, матроса. А Джаббові очі блищать від збудження.

— Тікати! — рішуче повторює він. — Ти ж сам хотів… Тепер пропоную я! Може, відмовишся?

— Я втечу, а вас судитимуть.

— Буде суд чи ні, це поки що тільки балачки. Найімовірніше, якось минеться. Звичайно, вліплять так, що шкіра тріщатиме. Але ж заради такого… — Джабб хапає Карцова за груди. — Тікай, росіянине! Можливо, зустрінеш конвой — кораблі часто проходять північніше бази. Якщо трапиться таке, тоді все гаразд. А ні — то краще загинути в морі, ніж гойдатися в зашморгу!

— Тікаючи, я таким чином підтверджу…

— Та ніякого дідька ти своєю смертю не доведеш. Уб'ють, і край! І годі базікати! Слухай, що скажу. Так ось: ти тікаєш, а потім я щось придумаю і надішлю вісточку. Напишеш сторінку, я й перешлю. На той випадок, коли щось трапиться в дорозі…

— Як же ви все влаштуєте?

— А тобі який клопіт?.. — Схаменувшись, Джабб зосереджено дивиться на годинник. — Часу, хлопче, в обріз. Піду принесу папір, напишеш листа. А потім — з богом! До світанку повинен вибратися з бухти.

— Котра ж тепер година? — не витримує Карцов.

— Майже двадцять три.

Карцов ходить з кутка в куток, намагаючись ступати повільніше, дихати розміреніше.

Мрії несуть його далеко за межі залізної клітки. Губами він відчуває смак вільної морської води. Ось мчить до нього гострогрудий красень з червоним прапором на гафелі. Він наближається, він зовсім поряд. Карцов кричить, простягає до нього руки. І тоді з безодні постає конічна скеля. Вона росте, заступивши корабель. День згасає, все потонуло в темряві.

Він трясе головою, щоб одігнати безглузду примару. Як лине час! Здається, Джабб тільки-но пішов, а нагорі вже знову пробили півгодини.

По трапу чути кроки.

Двері відчиняються. Це майор.

Чого він прийшов? Невже матрос таки звернувся до нього?..

Карцов примушує себе неквапно піти до койки, лягти й заплющити очі. Він чує: майор зупинився поруч.

— Я гадав, що наостанку вам усе-таки захочеться побачити мене, — каже контррозвідник.

Відповіді нема.

— А де Джабб? — питає майор у вартового в коридорі.:

— Не знаю, сер. Він недавно пішов. Повинен бути з хвилини на хвилину. Та ви не турбуйтесь, тут усе гаразд.

Джабб не ходив до майора! Радість, що нахлинула, знову змінюється гострим неспокоєм. Він от-от повернеться, майор покличе його, затримає…

— Прощавайте! — каже контррозвідник. І ще хвилину стоїть біля дверей.

Лишившись на самоті, Карцов полегшено зітхає. Проте небезпека ще не минула — майор може зустріти Джабба на трапі, на палубі.

Час лине, лине…

Кроки в коридорі. Знову майор? Джабб?

Ні, до камери входять вартовий і незнайомий матрос. Обидва озброєні. Опівночі на кораблях усіх морів та океанів зміняються вахти. Ось і тут, біля карцера, заступає на пост новий вартовий. Один передає засудженого, другий приймає його.

Ринда сповіщає про початок нової доби. А Джабба все нема. Чому? Відімкнути свій рундук, взяти блокнот і перо — справа однієї хвилини, а його нема вже понад годину.

Вдалині чути рокіт. Схоже на стугін турбін корвета. Незабаром долинають удари глибинних бомб, які скидають перед входом до бухти, щоб відігнати німецькі субмарини.

Що коли підводні диверсанти перебралися через бони і саме в цю мить підвішують заряди до корабельних кілів? Знову загримлять вибухи, почнеться руханина, бухту яскраво освітять, і про втечу не може бути й мови.

Карцов стискає руками гарячий лоб. Джабб, де ж він, чому не йде?..

Пів на першу ночі. Через чотири години світанок, після нього, якщо не пощастить втекти, для засудженого вже не буде ні дня, ні вечора.

І раптом хтось торкає його за плече.

— Джабб, — шепоче Карцов, — Джабб!..

— Ну-ну, — мурмоче матрос, — годі нервувати. Ось папір та ручка. Не барися, пиши.

— До кого?

— До російського уряду. Сміливіше пиши, одверто. Я придумав, як влаштувати, щоб лист дійшов. Тут одного матроса зовсім списують. Надійний хлопець, не підведе. Доставить лист в метрополію. А там, переказували, тепер багато ваших хлопців. Комусь з них і передасть. Спритно?

— Так, так! — Карцов вдячно киває, а тим часом перо швидко біжить по паперу.

Списано сторінку, другу.

— Досить! — наказує Джабб.

Карцов закінчує листа, згортає аркушики.

— Візьми конверт. Не забудь адресу.

Карцов великими літерами виводить: «Передати до Наркомату оборони СРСР».

Джабб бере листа, ховає на грудях.

— Все буде гаразд, — бадьоро говорить він. — От побачиш, ми ще повоюємо!.. А тепер слухай новину. Це — щоб сила в тебе зросла перед важкою справою. Так от: ваші дали націстам по зубах, добре дали, хлопче!

— Де?..

— Я, бач, забув, як воно зветься, це місто. Не так уже й далеко від Москви. П'ятого липня німці почали наступ. Непогано почали. Та росіяни були напоготові. Тиждень оборонялись, а тепер пішли вперед. Тільки-но радіо сповістило: націсти перелякалися і тікають. Отакі справи! Тож вище голову і дивись веселіше.

Карцов хапає Джабба за плечі, пригортає до себе, міцно цілує.

У широко розкритих світлих матросових очах спалахують вогники — вогники радості, подиву. Чи таке здалося Карцову? Можливо, Джабб все-таки сумнівався щодо полоненого і тільки тепер остаточно повірив йому? Чи не тому він так довго не повертався?

— Довелося вичікувати, — каже Джабб, наче відповідаючи Карцову. — Колишній вартовий не випустив би тебе вночі. А новий — страшенна роззява. Скажу, що в заарештованого болить живіт, він і не заперечуватиме… Тепер слухай, та уважніше. Як піднімемось на палубу, підемо не туди, де гальюни, а навпростець на бак. Ступи десять кроків, і опинишся біля кнехта лівої скули. А до кнехта підв'язано кінець. Сідай, намацуй його, спускайся за борт. І — з богом! Зрозумів?

— Зрозумів, — поспіхом відповідає Карцов. — Ходімо!

— Зажди! Опинившись у воді, не відпливай од борту, тримай уздовж нього до штевня, а звідти — до бочки, на якій стоїть корабель. Ти повинен допливти до неї і сховатися, раніше ніж я вдарю на сполох. Запам'ятай: у тебе буде хвилини дві, може, три. Встигнеш?

— Постараюсь! — шепоче Карцов, здригаючись од хвилювання.

— І борони тебе боже здіймати шум. Помітять — і ми з тобою — покійники. Гойдатимемось у зашморгу поруч. Це гарненько запам'ятай, не схиб, не підведи мене.

— Зрозуміло. Ходімо ж!

— Зараз хмарно, — веде далі Джабб, — видимість нуль. Вітер з оста, слабкий. Море — два бали. Отож погодка добра. Хоч вітер, здається мені, буде дужчий. Вранці може заштормити… Лінкор стоїть кормою до бон. У тому напрямку й я палитиму, як вдарю на сполох. Арештант, мовляв, кинувся до борту, почав перелазити через поруччя. Тут я, не гаючись, зняв автомат. Всадив у нього півдюжини куль, він і пішов на дно годувати кальмарів.

— Потрібен сплеск від мого «падіння» за борт?

— Буде! — Джабб лукаво мружить очі. — Біля борту напоготові баластина.

— Зрозуміло.

— А ти замри за бочкою. Не дихай. Вичікуй. Поки не погаснуть прожектори і не вгамується гармидер. — Джабб витягає з кишені якийсь предмет. — Голова, бачу, загоїлася. Тримай, натягнеш на неї.

— Навіщо? — Карцов здивовано роздивляється сітку для волосся.

— Натягнеш, коли опинишся в морі. Дно бочки у водоростях. Нарви їх, позапихай в чарунки сітки — буде маскування. Так і пливи: весь унизу, під водою, нагорі сама голова в сітці, з якої стирчить трава. Розумієш? Ногами не дуже розмахуй. Хай тебе несе течія. Якраз потрапиш до бонів. А там — дій, та спритніше.

— Дякую!

Джабб показує невеликий пакет:

— Провізію тобі зібрав: шоколад, цукор. Усе в гумовому мішечку, води не боїться. Передам нагорі. Пакет не повинен попасти до чужих рук. Тому всередину поклав вантаж. Випустиш його — він потоне.

Матрос востаннє оглядає товариша:

— Ну, брате, відвоюємось, шукатиму тебе. Місто, звідки ти родом, я запам'ятав. Ти вже теє… не помри доти!

І він жартівливо тицьнув кулаком у груди Карцова. Він навмисно грубий, у його голосі, жестах бравада. А очі дивляться журливо…

— Ну, все! — Джабб рішуче розрубав долонею повітря. — Рушили!

Він підходить до дверей, стукає.

— У гальюн, — недбало цідить він у відповідь на запитальний погляд вартового. — У хлопця болить живіт.

Одійшовши трохи, вартовий пропускає обох. Джабб бере свій автомат, що стояв у коридорі, відводить затвор.

— Уперед, — командує він.

Палуба зустрічає їх могильною чорнотою теплої похмурої ночі. Періщить дощ. З берега тхне горілим. Тихо, тривожно.

Карцов мимоволі спиняється.

— Йди! — шепоче Джабб і підштовхує його в спину.

Карцов ступає кілька кроків і наштовхується на перешкоду. Це кнехт, про який згадував матрос.

Присівши навпочіпки, він квапливо обмацує литу чавунну колоду. Еге, ось він, трос.

— Хутчій, — чує він Джаббів шепіт, — швидше обертайся. Ось на, тримай!

— Він передає Карцову пакет з шоколадом і цукром.

— Візьми й це!..

Джабб намацує Карцову долоню й кладе в неї важкий плоский предмет. Це складаний матроський ніж.

Ніж і пакет покладено до кишень штанів, в одній з яких уже лежить сітка для волосся.

Карцов стискає руку рятівника. Ковзнувши за борт, він зависає на тросі.

Ось і вода.

Він випускає трос. Той миттю йде вгору — Джабб поспіхом ховає його, щоб не лишилося слідів.

Шостий розділ

Чорне небо засіяне великими зірками. Вони мерехтять, пульсують. Деякі спалахують і, настовбурчивши вогняні хвости, тихо котяться небосхилом у чорну теплу воду.

І в цьому дивному світі, лишивши позаду острів та базу, пливе Карцов, пливе невідомо куди, знову сам у нічному океані.

Що чекає на нього?

Чи зустріне він конвой, про який казав Джабб. Дуже мало надії, що кораблі з'являться саме в ці години, помітять у темряві плавця, візьмуть на борт, врятують…

Карцов заплющує очі. Він так виразно бачить корабель, який раптом з'явиться на його шляху… Відпочине, одіспиться, отямиться. Минуть роки. Відгримить війна. І ось він дістає наказ прийти на цей тричі проклятий острів. Прийде туди на радянському бойовому кораблі, буде в парадному мундирі, при всіх орденах. І знайде тих, що допитували його і засудили… Та головне — зустріне Джабба. До його форменки він пригвинтить свій найдорожчий орден. Можна уявити, які будуть у Джабба очі! Джабб не вимовить ні слова, тільки витягне з кишені штанів кулак, розтулить його, і в ньому опиняться дві сигарети. І вони покурять і помовчать…

Набігла хвиля, накрила з головою. Карцов відпльовується, рукою одкидає назад мокре волосся. Треба плисти! До мети щонайменше дванадцять миль. Мета — це далека скеля, яку було видно з борту лінкора.

Мабуть, він допливе до скелі опівдні. Видершись на неї, вивчить становище в морі. Потім — сон. Він проспить цілу добу. Відпочивши, поїсть — у нього є харч. Та ні, діло не таке уже й кепське! Щоправда, немає прісної води, але тепер холоднувато, пити не хочеться, і Карцов якось не думає про воду. До речі, її можна знайти на скелі — джерело або дощова калюжа…

Світанок підкрадається непомітно. Здається, все так же темно, але ось уже можна відрізнити воду за два метри від себе, потім — за три, за чотири… Поступово з молочної імли проступає широка морська смуга, оповита рухливою плівкою.

Де ж скеля?

Карцов даремно вдивляється в море. Скелі нема, хоч за часом він уже повинен побачити її. Чи не збився з курсу?

Напружуючи всі сили, він трохи підводиться у воді; витягнувши шию, ретельно вивчає горизонт.

Він дедалі більше вірить, що скеля — це порятунок. Видереться на неї — його неодмінно помітять з корабля, що йтиме мимо. Його побачать, візьмуть на борт, привезуть на батьківщину. Тільки б знайти скелю!

Раптом налітає шквал.

Вітер шматує море на дрібні лихі хвилі, розкидає їх на всі боки, жбурляє до неба клапті жовтої, вкритої бульбашками піни.

До носа занурений у розбурхану воду, Карцов відчайдушно бореться з стихією. Хвилі штовхають його, хльоскають в потилицю, в обличчя; вода заливає рот.

А шторм дужчає. Важчають вали. Кожен, наздогнавши плавця, підіймає його на гребені, щоб одразу скинути, заплеснути, розчавити.

Про те, щоб плисти в потрібному напрямку, Карцов уже не думає. Всі зусилля зосереджено на одному: не захлинутися, вдихнути повітря, перш ніж накриє нова хвиля.

Вітер розкидав клапті туману, і гігантське сіре громаддя постало, несподівано, за якихось півмилі. Карцов бачить похмурі круті стіни і намисто бурунів під ними. Рифи? Так, скеля в кільці рифів.

Велика хвиля. Плавець на її гребені. Тепер скелю видно краще. До неї зовсім близько. Та він уже не поспішає. Треба все оглянути, знайти місце, де можна вийти з води.

Знову й знову здіймається Карцов на хвилях, наближаючись до скелі. Це монолітне громаддя, вгорі рівне, а в нижній частині помережене тріщинами та заглибинами. Перед ним — пасмо скель, що вистромили з пінявої води чорні вищерблені ікла. Якщо навіть пощастить прослизнути крізь ланцюжок рифів, шансів на врятування мало — перша ж хвиля може розтрощити плавця об гранітний бік скелі.

Вихід один — обійти скелю й дістатися до неї з затишного боку.

Карцов рвучко повертає.

Плисти стає ще важче — тепер він рухається навперейми шторму, в хаосі з води, піни, з тугих, як гума, повітряних течій. Він напружує всі сили, та марно. Щосекунди гуркіт прибою дужчає. Його відносить.

Кілька гребків, і він обертається. Скеля зовсім поряд — виразно видно, як хвилі вриваються в щілини та дірки її нижньої частини, випліскуються звідти, знову накидаються на каміння.

От-от Карцева підхопить і потягне на риф.

Але він зовсім спокійний. Певно, є межа, перейшовши яку людина вже не підвладна страхові.

До рифів — метри.

З води висувається камінь з зубчастою, як гребінець, верхівкою. Хвилі роздрібнюються на ньому, найбільші — перекочуються через «гребінець».

Пунктир підводних бескидів тягнеться по обидва боки цього каменя, оперезуючи скелю. А поміж рифами та скелею щось подібне до водяного коридора. Майже тиха вода.

Плавця підтягнуло до «гребінця» впритул.

Майнула страшна думка — промчати над ним на вершечку хвилі. Та це нездійсненно: потрібна велика хвиля, звичайна жбурне на кам'яні зубці.

Хвиля підіймає Карцова. Вище, ще вище! Він над рифом.

Невже жаданий дев'ятий вал?

Ні, верх хвилі зігнувся, готовий упасти.

Блискавкою спалахує в мозку: «Не ждати, торкнутися «гребінця» раніше, ніж у нього вдарить хвиля!»

Тієї ж миті він рвучко викидає ноги вперед. Під ступнями опора. Вигнувшись усім тілом, він на мить стає на вершині каменя.

Наступної миті водяний потік падає на плавця, душить його, мне.

Та напівживий, приголомшений, він уже по той бік рифу — біля самої скелі, в смузі відносної тиші. Течія тягне його вбік. Він пливе, пильно вдивляючись у море.

Щоразу, коли підступає великий вал, Карцов поспішає назустріч і приймає удар біля рифу. Його відкидає, та між ним і скелею смуга чистої води і можна маневрувати.

Течія огинає скелю. Скоро він буде біля її підвітряного боку і вийде з води.

Проте його жде нове випробування. Попереду вода крутиться в дивному ритмі. Невже вир?

Так, вир! Карцова несе швидше й швидше — до краю пологого водяного конуса.

Коло, ще коло. Опиратися безглуздо. Головне — зберегти сили.

Швидкість обертання зростає. Поступово все навколо зливається в довгий багатобарвний мазок — і скеля, і рифи, і море. А потім перед очима тільки стіна води, зелена гладенька стіна, яка лізе вгору, затуляючи і скелі, і небо.

Він вирішує: пора!

Останній глибокий вдих. Перегнувшись у попереку, Карцов головою пірнає під воду. Він знає: коловороти небезпечні на поверхні і в прилеглих до неї водяних шарах. На глибині вони швидко слабшають. Спуститися нижче і під водою відплисти од небезпечного місця — єдиний порятунок.

Широко, повільно гребучи, Карцов вертикально йде на глибину. Невдовзі вода, яка на поверхні була каламутна і запінена, стає світліша і спокійніша.

Тепер він пливе горизонтально вздовж підводної частини скелі, вкритої тріщинами та гротами. І скрізь тонкі бурі батоги, жмутки довгих м'яких батогів — вони тягнуться десь з глибини, пронизують водяну товщу і, досягнувши поверхні, звисають з неї розмочаленими кінцями. Кожна хвиля крутить їх, шарпає. Батоги танцюють, скручуються в джгути, наче щупальця невідомих тварюк, що причаїлися в безодні…

Пора підійматися. Карцов викидає руки для гребка вгору і… квапливо ховається у водоростях.

Над ним пливе людина.

Невідомий у гумовому костюмі, в шоломі і з дихальним апаратом на грудях. На ногах у нього ласти, в руці остень, на якому тіпається велика риба. Захоплений боротьбою з поживою, він то спускається, то випливає на поверхню.

Карцов ховається біля скелі. В голові одна думка: витримати, не захлинутися. Секунди збігають.

Чоловік, мляво працюючи ластами, віддаляється. За ним лягає смуга рудої каламуті — кров, що ллється з пораненої риби.

Можна випливати. Карцов підіймається, краєм ока стежачи за мисливцем. По дорозі він бачить: риба зірвалася з остеня, гарячково сіпаючи хвостом, спускається на дно, за нею кидається мисливець. А що коли невідомий помітив Карцова?..

Виринувши і вдихнувши повітря, він озирається. Зовсім поряд скеля, і в ній широка щілина. Швидше туди!

Карцов ковзнув у розколину і пливе вузьким кам'яним коридором. Поступово тунель ширшає. Скелі, що низько звисали над головою, відступають, утворюючи щось на кшталт грота.

Він пливе в грот, повертається у воді. Навколо похмуро, тихо. Вдалині світиться маленький трикутник — розколина, через яку він проник сюди. Іноді світловий трикутник гасне — хвилі запліскують вхід. Там, на волі, море шаленіє. А тут вода майже нерухома.

Ніхто його не переслідує. Побоювання були марні.

Що робити? Повертатись? А що як той, з остенем, причаївся біля входу… Ні, краще зачекати. Він домігся головного: підвітрений бік скелі близько — досить виплисти з грота, повернути ліворуч, і він досягне мети.

Тільки б уникнути зустрічі з невідомим.

Хто цей чоловік? безперечно, німецький диверсант. Можливо, на світанку, коли в морі було тихо, він залишив підводний човен, щоб пополювати, і біля пустельної скелі його захопив вітер. Але ж плавцеві з респіратором шторм не перешкода — від негоди можна сховатися на глибині.

У звичайному респіраторі можна бути під водою години дві-три. Якщо плавець вирушив на полювання ще до того як почався шторм, у його дихальному апараті лишилося не більше половини запасу кисню. А диверсантові треба ще дістатися до човна, який, звичайно, зупинився далеко від підступних рифів… Отож, за всіма ознаками, він зараз не страшний: у нього просто нема змоги ждати. Виходить, після відпочинку Карцов може випливти з грота і прямувати далі.

Він лягає на спину. Лицем до виходу. Якщо дивитися вгору, перед очима чорнота. Але попереду, ближче до розколини, на скельовому склепінні мерехтить відблиск світла. Коли-не-коли Карцов трохи підгрібає долонями, не спускаючи очей з світлового зайчика.

У нього ще багато сил. Тільки холодно. Хочеться вибратися з води, відчути під ногами підпору, зігрітися. Він заспокоює себе: тепер це лише питання часу.

Лежачи у воді, він відпочиває. І раптом промінь світла зник.

Стрепенувшись, Карцов дивиться в тунель, та бачить вдалині тільки малопомітну зелену смужку.

Заколисаний тишею і спокоєм, він забув про приплив. А вода підкралася, залила розколину.

Швидше до виходу, поки ще лишилася плямка світла!

Кинувшись уперед, Карцов наштовхнувся на виступ Ще гребок — і знову перешкода. Звідки вона? Зовсім недавно її не було.

Він пригадує. З тунельного купола спускалося щось схоже на кам'яну торочку. Годину тому, коли він плив у тунель, «торочки» на метр не вистачало до води. Тепер, під час припливу, вона перегородила тунель.

Єдина можливість досягти виходу — це пірнути. Та до розколини метрів тридцять. Не пройти їх під водою в напівтемряві вузького коридора, та ще проти припливної течії!

Карцов у пастці. До відпливу з грота не вийти.

Сьомий розділ

Карцов підносить руки до лиця і не бачить їх. Навколо темрява.

Поверхня води нерухома. Та ноги відчувають її рух на глибині. Вода прибуває.

Що коли склепіння грота низьке і кожен приплив заповнює його вщерть? Якщо таке станеться — Карцов приречений. Поки не пізно, треба обстежити грот — можливо, він наскрізний і другий отвір ще не залито.

Він робить кілька обережних гребків. Витягнувшись, ковзає по воді. Досі в гроті було тихо. А тепер до вух долинає слабкий плескіт.

Уточнивши напрямок, Карцов підгрібає. Сплески чути виразніше. І ось пальцями Карцов торкається каменю.

Тепер він рухається, гребучи однією рукою. Другою весь час веде по стіні.

Він пливе дуже довго. Навколо суцільна темрява. Вода, вода, і нескінченна гладка скеля…

Ніколи ще Карцов не був так близько до відчаю. Він сліпий. Сліпий — значить безпорадний. Йому здається: тільки-но він плив повз місце, зручне для виходу з води, — досить було простягнути руку, і він намацав би в скелі виступ, карниз, тріщину. Він не зробив цього і втратив останній шанс.

Та він пливе. Безустанку рукається вздовж стіни, метр за метром, обмацуючи її поверхню. В пальцях, що зробилися такими чутливими, зосередилась уся його воля.

Несподівано Карцов завмирає. Здалося: в глибині, біля опущених ніг вода розбурхалася, звихрилася, ніби поблизу промчало величезне тіло. І почувся дивний звук: удар чи клацання.

Що це? Притиснувшись до скелі, Карцов жде.

А пам'ять люб'язно підказує:

«Тіло у нього було цеглисто-червоне, метрів шість завдовжки, на голові щупальця, вирячені очі — кожне око завбільшки з гарматне ядро великого калібру. І дзьоб! Гачкуватий, він вистрибував з якоїсь порожнини в голові і лиховісно клацав. Коли величезні кліщі розкривалися, вони, здавалося, могли обхопити грот-щоглу».

Доповідь командира французького корвета «Алектон» про зустріч із стопудовим кальмаром становить лише одну сторінку грубого тома, в якому зібрано все те, що відомо про страховисько океанських глибин.

Карцов ніби перегортає сторінку за сторінкою. Новий епізод. Тепер розповідає командир британського фрегата «Дедалус».

«Посеред хвиль пливла величезна товста змія, звівши голову приблизно на метр над водою… Кілька хвилин ми дивилися на гігантську змію, але вона жодного разу не опустила у воду темно-коричневу, півметра завтовшки голову з жовто-білим намистом навколо шиї. Довжина тулуба метрів двадцять».

Скільки таких свідчень! Та й сам океан коли-не-коли викидає на берег для загального огляду то кальмара розміром з автомобіль, то шматок щупальця невідомої тварини, завтовшки добрих три чверті метра…

Причаївшись біля скелі, Карцов напружено слухає тишу. Холодно. Він зовсім задубів. До того ж скорчило руки. Карцов обережно масирує пальці. І раптом, рвонувшись, несамовито кричить, тіпається. Його ноги обплутало щось холодне, слизьке.

Не відразу збагнеш, що це тільки водорості, котрі занесла сюди течія. Поборовши страх, він опускається під воду, скидає з ступнів цупкі петлі.

І знову пливе вздовж стіни. Темрява. Тиша. Невидима вода в невидимій скельній чаші. І в ній людина, що наперекір усьому бореться за життя.

Поступово стіна робиться вугластою, ребристою. Дедалі частіше зустрічаються западини. Увага! Тут можуть бути несподіванки.

Карцов уповільнює рух, ретельніше обмацує камінь. Незабаром долонею намацує тріщину. Квапливо «оглянувши» її руками, він визначає: тріщина починається під водою. А як далеко сягає вгору? Це поки що невідомо. Та безперечно — вгорі вона ширшає.

Притиснувшись до скелі, він жде.

Ось коли відчувається справжня сила припливу. Вода прибуває швидко, і Карцов разом з нею підіймається вздовж тріщини. Так, вона стає ширша й глибша. Незабаром у неї можна буде пролізти.

Ще трохи вгору. Так, добре. Він влазить у кам'яну щілину, дряпається на скелю. Мерщій, мерщій!.. Йому ввижається, хтось поспішає слідом, от-от дожене.

А тріщина росте. Спочатку вона підіймалася майже вертикально, а тепер усе більше відхиляється вбік. Повзти легше — Карцов уже не ранить плечі об гострі прискалки.

Вода лишилася далеко позаду. Серце калатає ритмічніше. Обравши зручний майданчик, він з насолодою лягає. Яка страшенна втома!

Відпочиваючи, Карцов обмірковує план дій. Треба обстежити підземелля. Хто знає, чи не знайдеться хід до скельної верховини. Якщо пошуки нічого не дадуть, він повернеться до води і під час відпливу випливе через розколину.

Пора братися до діла. Карцов обережно рачкує, щоб не забитись об склепіння головою, підіймає руку. Рука не відчуває перешкоди. Сівши навпочіпки, підіймає другу руку, трохи випростовується. Потім підводиться на весь зріст. Над ним порожнеча.

На деякий час він розгубився. А втім, усе дуже просто: краї тріщини, по якій він повз, розійшлися. Нічого страшного. Зараз він визначить напрямок і спуститься до води. Мабуть, незабаром почнеться відплив. Не варто витрачати сили. До того ж легко й заблукати.

Але де вона? Він добре пам'ятає — вода ліворуч. Отже, з протилежного боку стіна. Треба намацати її…

Карцов ступає крок праворуч. Ще крок. Стіни нема. Ану, ще один… Ні, не можна! Він віддаляється од води. Вода — це порятунок. Коли почнеться відплив і розколина стане вільною, в грот проникне світло. Поблизу води він помітить світло і легко вибереться на волю. Якщо ж він загубить воду, дороги назад не знайти.

Закинувши голову, Карцов нерухомо стоїть у темряві. Чи справді вода ліворуч? Може, він випадково збочив, коли піднімався із скелі?

Треба перевірити.

Він сідає навпочіпки, нишпорить по скелі руками. Шукає камінець, щоб жбурнути туди, де, за його розрахунком, має бути вода. В мертвій тиші підземелля сплеск пролунає досить гучно. Напрямок буде визначено. Все це нескладно. Потрібен лише камінець.

Та каміння нема. Жодного камінця. Під долонями гладка скеля. Що ж, це зрозуміло. В гроті не буває дощу. Тут не дмуть вітри, не палить сонце. Скеля не руйнується. Звідки візьметься каміння?

Ставши на коліна, він механічно обмацує кишені. Звичайно, нічого потрібного. У нього тільки пакунок з харчами та ніж. Ну, з ножем він не розлучиться ні за яких обставин… А що коли спробувати відколоти ним прискалок?

Карцов розкриває ніж. Пальці обмацують кам'яну підлогу. Ось, здається, щілина. Він засовує в неї лезо, легенько натискає. Трошки сильніше… Камінь не піддається. Ще трохи… Ні, небезпечно — ніж можна зламати.

Знову кілька марних спроб! Тоді він виймає пакунок з їжею. Джабб казав про цукор та шоколад. Тепер вони знадобляться.

Карцов намагається розкрити пакунок. Нелегке завдання — розірвати руками мішок з міцної прогумованої тканини. Карцов так хвилюється, що забуває про ніж… Нарешті мішок розрізано. Так, ось шоколад — дві великі плитки. Ось цукор — вісім шершавих кубиків. А що це? В руках у Карцова нагель. Зрозуміло, навіщо поклав його Джабб: нагель відіграє роль грузила.

Пальці ніжно погладжують знахідку — короткий металевий стержень. Націлившись, він обережно жбурляє нагель ліворуч од себе і весь перетворюється на слух: зараз буде сплеск.

Нагель, дзенькнувши, падає на камінь.

— Так, — бубонить Карцов, риючись у кишені, — отже, помилився. Певна річ, треба було взяти лівіше.

Він виймає грудочку цукру, зважує на долоні. Легенька. Але тут така акустика! Р-раз! Цукор летить убік.

Знову мить чекання — і знову удар об щось тверде.

— Спокійно, — шепоче Карцов, тручи долонями чоло. — Сядьмо подумаємо. Головне — не квапитись. У мене скільки завгодно часу, щоб усе гарненько обміркувати.

І він сідає на скелю.

Зосередитися неможливо. Просто очей невідступно стоїть море. О, тепер він думає про море зовсім інакше! Він усе б віддав, аби знову опинитись у воді, хай навіть у похмурому скельному колодязі, з якого недавно ледве вибрався. Що з того, що він знесилився і змерз? Витримавши, дочекавшись відпливу, він знову побачив би сонце. А тепер! Скільки ще поморочиться в темряві, доки знайде дорогу назад. Та й чи знайде? Що коли відплив уже почався, а він і не знає про це? Йому, можливо, варто тільки трішечки відійти, щоб побачити і воду, і світло, яке проходить крізь неї, і саму розколину. Але куди треба йти? Де вода?

Він примушує себе лягти на скелю. Треба заспокоїтись. Проте минають хвилини, він знову на ногах, квапливо виймає ще грудочку цукру.

Кине грудочку лівіше. Якщо знову буде невдача, він витратить третю грудочку, четверту… весь запас цукру, весь шоколад, але воду конче треба знайти!

Обмацавши пальцями цукор, він зручніше кладе його на долоні, в думці накреслює напрямок.

Кинув!

Сплеску нема.

— Третя, — уперто каже він.

Знову кинув. Наслідок той самий.

— Годі, — мурмоче Карцов, — годі, треба подумати.

Йому все здається: рішення є, воно вельми просте, та він схвильований, збуджений, і це заважає знайти правильний шлях. Потрібен перепочинок. Заспокояться нерви, і вихід знайдеться. Будь-що треба опанувати собою.

І він починає лічити.

Повільно вимовляє цифри, прислухаючись до власного голосу, що дивно лунає у тиші підземелля. Нас іде.

Карцов сидить на камені, підтягнувши до підборіддя ногу. Долонею злегка ляскає по скелі, відбиваючи ритм лічби. І ввижається йому: хтось оддалік підтримує лічбу гучними ударами в такт.

До цифри шістсот, якою закінчується перший десяти-хвилинний відпочинок, лишається небагато. Остання цифра, останній удар рукою об скелю. Тиша…

Хочеться їсти. Деякий час він стримується, оце тепер уже не в змозі обманювати себе. Міг же він жбурнути не три грудочки цукру, а чотири чи п'ять. Ось він і з'їсть ці «зайві» грудочки.

Обережно кладе цукор у рот. Як хутко він тане!..

Тепер другий кубик.

Та цукор лишається в руці: десь недалеко, один за одним, лунають глухі, ритмічні удари.

Акустичний ефект? Ні, хтось довбе скелю.

Ось стукіт припинився. Хвилинна пауза, і удари поновлюються в тому самому темпі.

Хто ж стукотить і де? Може, на скельній верховині? Ні, не схоже: звуки чути збоку, немов із схилу. Та скельні боки стрімкі, майже неприступні. «Ось тому їх і довбають», — відповідає собі Карцов.

Уява малює картину: чоловік насилу видерся на скелю і готує собі сховище. Хто він? Напевно, той самий плавець з остенем. Пливе до підводного човна! Дурниця, нема човна. Висновок про те, що він десь тут, було зроблено механічно, під впливом Абстових «визнань». Звичайно, Абст брехав — човен пішов.

А як же підводний мисливець? Звідки він узявся? Та з того ж таки човна. Його випустили з нього, але в призначений час він не повернувся — збився з курсу, забарився. Мало що! Човен не діждався його, відплив — на базі зчинили тривогу, і він хутко залишив небезпечний район.

Отож, один з диверсантів лишився. Впевнившись, що човна нема, плавець доплив до скелі, відшукав на схилі щілину, і ось довбає її, готує собі схованку.

У нього є остень, він б'є рибу, йому не загрожує голодна смерть. Він терпляче ждатиме човна, котрий, напевно, повернеться.

Карцов прислухається до ударів, і йому здається — бачить плавця. Той усе ще в гумовому костюмі. Шолом, дихальний апарат і ласти скинув, вони лежать осторонь. Тут же недоїдена риба. Він їв її сирою, бо в нього нема вогню. Та й не наважився б він розпалювати вогонь перед очима ворога, навіть якби були у нього сірники й паливо…

Роздуми Карцева обриваються. Йому стає холодно. Причім, як не дивно, мерзне лише правий бік. А якщо повернутися?.. Так, тепер мерзне лівий. А ось і легенький вітерець. Отже, повітря в гроті рухається?

Але звідки тут вітер? Мабуть, усьому причина вода в скельному басейні. Під час припливу вона діє як поршень, виштовхуючи з підземелля зайве повітря.

Де ж отвір, через який вентилюється грот? Він, мабуть, там, куди тягне вітерець. До речі, удари теж чути звідти.

Карцов підводиться.

Ідучи у напрямку повітряного струменя, він має побачити отвір на схилі гори. Тоді не доведеться вплав огинати скелю, дертися вгору по кручі.

Та біля виходу ворог, і в нього остень. Що ж, не беззбройний і Карцов.

Час збігає, а він вагається. Ну, а якщо плавець — його давній знайомий? Карцов вражений таким простим здогадом. Звичайно, це Абст. Його ж і кинули фашисти, тікаючи на підводному човні!

Карцов лежить на краю кручі, лежить нерухомо, приголомшений тим, що несподівано побачив на власні очі. Та все по порядку.

Він довго повз, орієнтуючись по маловідчутному повітряному струменю. Раптом майданчик змінився на тунель — Карцов почав наштовхуватися руками на стіни. Згодом тунель перетворився на вузький лаз, дно якого було вкрите гострими виступами. Він обдирав коліна, та ліз далі.

Поворот, ще поворот, потім закрут тунелю, мало не в зворотний бік, — і він, стогнучи, притискає долоні до очей.

Кілька хвилин лежав долілиць, боячись повірити, що знову побачив світло. Так, перед ним був отвір. Звідти струмувало світло і чулися удари: чіткі, гучні…

Заспокоївшись, Карцов підтягнувся на руках, обережно зазирнув у пролом.

Він гадав, що знайшов вихід з підземелля. Але не побачив ні неба, ні сонця. Тунель вивів його до нового гроту.

Це дуже велика, майже кругла скельна порожнина. Внизу ледь-ледь плескотить вода, освітлена прожекторами, — вони прикріплені до стін і спрямовані вниз. Верх підземелля губиться в темряві.

Карцов прикипів поглядом до лагуни. Під водою щось рухається. Якась тінь підіймається з глибини. Щосекунди вона виразніша.

Тінь біля самої поверхні. Ще трошки, і з-під води виринають дві людські голови, одна за одною, обидві — в чорних очкастих шоломах.

Люди спливають. Ось видно їхні плечі, груди. Вони пливуть впритул, не змінюючи дистанції, немов сидять на гігантській рибині.

Карцов не відразу помічає, що з безодні виринуло ще три «вершники». Ставши в кільватер до двох перших, вони також рухаються лагуною.

Зменшивши швидкість, плавці дісталися до протилежного краю підземного озера, де стрімкі скелі утворюють щось схоже на майданчик. Тут спалахує світло. Тепер видно опущений у лагуну трап, ніші в стіні, стелажі, якісь ящики.

Біля стелажів працює чоловік, ударами кувалди заганяючи в скелю залізний костиль. Ці звуки й вели Карцева по скельному лабіринту.

Ось з печери виїжджає колісний кран. Він наближається до води, нахиляє стрілу й витягає з лагуни грубий циліндр. Ніс циліндра заокруглений, в середній частині — сидіння і щось схоже на козирок перед ними. А на кормі виразно видно стерно. Сумнівів нема — це торпеда, пристосована нести на собі людей.

Тим часом кран розвернув торпеду, відкотився назад і поклав тягар на стелаж у глибині майданчика. Йому допомагають плавці, що вже вилізли з води й поскидали шоломи та ласти.

Кран повертається і витягає другу торпеду. Та що це? В повітрі дві торпеди, підвішені одна над одною. У верхній прорізано кокпіт, і в ньому сидить людина, закрита прозорим обтічником.

Робота триває. Незабаром кран підіймає ще два сталевих циліндри.

Торпеди встановлено на стелажах. Плавці вилізли, кинули шоломи і респіратори.

Прожектори гаснуть.

Темрява.

Восьмий розділ

Тіло важке, болить. Це значить: спав мало, не відпочив. Негайно спати, наказує сам собі Карцов, спати, набиратися сил, енергії, бо завтра… Але що буде завтра? Настане ранок — і в гроті спалахне світло, почнеться рух. А потім? Потім вогні погаснуть і знову буде ніч, яку він зустріне, знеможений спрагою та голодом.

Чи розумно ждати? Чи не краще діяти, поки ще не втрачено гостроти мислення, не вичерпано сили?

Внутрішній голос підказує: спустись до води, перепливи лагуну і вийди там, де було піднято торпеди, — в цьому місці і тепер видно слабкий відблиск світла. Не зволікай, і тобі пощастить здобути їжу, прісну воду, а можливо, навіть зброю. Поспішай, поки навколо темрява та спокій. Не жди, не гай часу, бо завтра може трапитися таке, що ти втратиш шанси на порятунок!..

Голос цей такий вимогливий і наполегливий, що Карцов мимоволі сповзає до краю розколини.

Ось він уже на краю урвища. Ноги спущено до води, котра має бути десь поряд…

Отямившись, він ривком підтягує коліна, задкує. І важко дихає. Подумати тільки, мало не опинився в засідці! Варто спуститись у воду, і він ніколи не знайде дороги назад…

Хвилину тому йому було жарко. Тепер вологість проймає спину, розпливається по ребрах. А в роті немов стручки перцю — язик, піднебіння, гортань палають вогнем. Здається, все б оддав за кухоль прісної води!

Запалена уява малює картину: стіл, застелений білою холоднуватою скатертиною, на столі запітнілий глечик з водою, в якій плавають крижинки…

Де взяти воду, без якої він, здається, і справді збожеволіє?

— Спати, — вперто бубонить Карцов, лягаючи в розколині, — спати!..

Його розбудило світло — пульсуюче, надзвичайне. Карцов обережно визирає з-за скелі. Верхівка грота охоплена полум'ям. Вогняні хвилі — червоні, жовті, фіолетові — мчать назустріч одна одній, зіштовхуються і щезають, щоб одразу виникнути знову. Часом здається: вгорі палає рідкий метал, ось-ось він рине у воду, і тоді страшенний вибух на порох розвіє і грот, і скелю…

Звичайно, Карцов знає про сталактіта. Але як порівняти лаконічні рядки шкільних підручників з тим фантастичним видовищем, що відкрили його очам промені прожекторів, спрямовані в склепіння підземелля!

А в гроті працюють. Біля стелажів, де, немов гігантські патрони в обоймі, лежать рядом торпеди, порається бородатий — той, що вчора орудував кувалдою. Він у фуфайці і в'язаних штанях, у вовняній фесці та м'яких повстяних черевиках. На ньому пасок з великим пістолетом у розстебнутій кобурі.

Кран, що витягав торпеди, стоїть на краю майданчика. За його важелями другий мешканець підземелля. Стріла крана нахилена до води. Туди ж дивиться і крановщик. Ось він щось побачив, побіг до тунельного входу, перемкнув важіль у стінній коробці. Стадо ще світліше, спалахнув спрямований униз прожектор.

Тепер і Карцов помічає тінь, що рухається в глибині лагуни. Тінь збільшується, стає виразнішою. Незабаром випливає предмет, схожий на велику сигару. Торпеда, така сама, як і ті, що лежать на скелі? Ні, сигара, що виринула з води, набагато коротша. І позаду пливе чоловік. Карцов бачить довгі ручки, за які тримається плавець, у торці сигари — прикриті захисними кільцями гвинти, що спінюють воду. Підводний буксирувальник!

Сигара й чоловік наближаються до скелі, де напоготові стоїть кран. Буксирувальник уповільнює рух. Плавець чіпляє за гак стріли тросову петлю і подає знак крановщикові.

Карцов жде: ось-ось кран підніме сигару.

Але буксирувальник рухається далі і незабаром опиняється біля трапа. Тут плавець лишає свій апарат і підіймається на скелю. Дужий, гнучкий, в еластичному костюмі, з якого стікає вода, в перетинчастих ластах на ступнях, він скидає пасок з вантажами, респіратор і сідає на камінь. Карцову добре видно його лице — молоде, вродливе, але напрочуд мляве. Сівши, чоловік завмер, ніби раптово замислився.

Тим часом стріла крана йде вгору і витягує з води щось дивне. У повітрі гірлянда великих гумових мішків, туго напханих і обв'язаних тросом. Кран розвертається і кладе їх на майданчику.

Одразу ж з глибини випливає другий буксирувальник з плавцем, а за ним ще п'ять буксирувальників. Один за одним вони підпливають до майданчика, тягнучи за собою мішки. Спритно працює крановщик. Невдовзі весь вантаж піднято і складено на скелі. А віддалік сидять семеро плавців — молоді, в однакових костюмах, однаково байдужі та мляві…

На майданчику з'являється ще хтось. Жінка!

Вона вийшла з тунелю. На ній широка синя куртка, жовті в'язані штани, м'які черевики й пасок з пістолетом у розстебнутій кобурі.

Підійшовши до плавців, вона виймає з торбинки, що висить через плече, брикети, кожен завбільшки з долоню, розподіляє їх.

— Їжте!

Водолази розривають паперову обгортку.

— Швидше! — вимагає жінка, плеснувши в долоні, як це роблять, коли розмовляють з дітьми. — Швидше, у вас мало часу!

Плавці запихають їжу в рот. Дивно, вони не змінили пози, не зробили жодного зайвого руху, тільки розірвали обгортку і поклали в рот по шматку страви. Їхні щелепи працюють, а очі, як і раніше, дивляться в далечінь.

— Скиньте ласти! — наказує жінка, коли водолази поїли.

Плавці нахиляються, розшнуровують ласти, стягують їх і кладуть осторонь.

— Встаньте і йдіть!

Вся група підходить до мішків, бере дві в'язки і щезає в тунелі.

Незабаром люди повертаються, щоб узяти новий вантаж.

Ось вони віднесли уже всі мішки. Плавці сідають відпочити.

Жінка обертається до крановщика.

— Сигарету, Вальтер! — весело каже вона, скинувши шапочку і поправляючи світле волосся.

— Прошу, фрейлейн Рішер. — Крановщик виймає пачку.

— О, «Люкс!» Де роздобули?

— Все там же. — Крановщик, лисий чоловік з рухливим лицем і довгою шиєю, що стирчить з занадто широкого коміра светра, киває головою, зітхає. — Там же, фрейлейн: у себе в шафочці. Але запаси — на жаль! — кінчаються.

Жінка бере сигарету.

— А мої запаси вже давним-давно — ф'ють! — свиснувши, вона показує рукою вгору.

— Треба бути ощадливішою, — повчально говорить крановщик.

— Е, дурниця! — Жінка сильно затягується. — Незабаром у мене буде скільки завгодно і сигарет, і сонця, і всього, що мені заманеться!

Крановщик скочив із сидіння своєї машини.

— Їдете?..

Чоловік, котрий увесь цей час возився біля торпед, почав одягатися для спуску під воду: натягнув і зашнурував ласти, пристебнув пасок з вантажами, перевірив респіратор. Зачувши останні слова жінки, він вийшов на середину майданчика. Це здоровань з короткою рудою бородою. Ось він узяв у крановщика сигарету, закурив, випустив хмарку диму.

— То, значить, їдете? — каже він густим басом. — Домоглися свого. Ну, а хто буде за вас? Сам шеф?

В його голосі погано прихована досада. Взявши руки в боки, він похитується на широко розставлених ногах, морщить чоло.

— Це ж ненадовго, Глюк. — Жінка знизує плечима. — Тиждень, ну два. А потім у вас буде новий лікар, набагато досвідченіший.

— Еге ж, — непевно каже Глюк і спльовує. — Ну що ж, щасливої дороги, коли так… — Він обертається до плавців, які так само сидять на камені. — Гей ви, вставайте!

Ті слухняно підводяться.

— Взяти дихальні апарати! — командує Глюк. — Хутчій, апарати!

Підходить жінка.

Вона перевіряє, як водолази наділи паски з вантажами, пристебнули ласти, відкрутили вентилі кисневих балонів і наповнили повітрям дихальні мішки респіраторів.

— Лишилося два рейси, — голосно каже жінка, — ви чуєте: два рейси! Тепер — у воду!

Плавці в лагуні, де вже плаває рудий Глюк. Працюють мотори буксирувальників. Маленький загін іде під воду.

Протягом кількох хвилин жінка та крановщик тихо розмовляють, потім зникають у тунелі. Прожектори гаснуть. Карцов знову в пітьмі.

Звідки доставлено мішки і що в них? Напевно, харчі, зброя, вибухівка. Отже, поблизу склад, що постачає мешканців підземелля? Легко сказати — склад! Можна не сумніватися, що на десятки миль навколо кожен вершок суходолу контролюють господарі військово-морської бази. Та склад є, і він недалеко: плавці вже побували в ньому і до вечері повинні зробити ще два рейси.

Карцов думає про водіїв буксирувальників. Дивні люди — дужі, молоді і… якісь апатичні. Втомились? А може, чимось заклопотані?

Безперечно, в гроті загін гітлерівських плавців, навчених діяти під водою. Сховище вибрано вдало: що може бути безпечніше за самотню голу скелю, котра вічно стирчить перед базою й давним-давно намуляла всім очі! На неї, звичайно, не раз висаджувалися моряки союзників, облазили скелю вздовж і впоперек. Але їм і на думку не спало, що скеля, точніше, порожнини в ній стали пристановищем фашистських піратів.

Авжеж, звідси й діяли люди, що висадили в повітря крейсер і док. Абст брехав, запевняючи, що їх доставив підводний човен.

Підводний човен… Стоп!

Тільки тепер Карцов зрозумів, який «склад» постачає мешканців підземелля. Це підводний човен, що потай пробрався в район скелі, ліг на грунт, а тепер, діждавшись ночі, виплив і розвантажується. До речі, чи не на цьому човні збирається мандрувати на материк жінка, що тільки-но зникла у тунелі?

Отже, вивантаживши мішки і взявши на борт пасажирку, човен піде. Шлях його лежатиме до Німеччини. А втім, йому зовсім не обов'язково плисти так далеко. Найімовірніше, човен рушить до однієї з таємних баз постачання фашистського флоту, розкиданих по багатьох морях. Там він навантажиться і знову візьме курс до самотньої скелі.

Непомітно минає час. Карцов задрімав.

І знову в гроті світло: спалахнув прожектор, промінь якого спрямовано на воду. Один за одним випливають з глибини буксирувальники. Незабаром вони біля трапа. Кран рухається, спускає стрілу.

Раптом лунає пронизливий зойк сирени. Миттю гасне світло.

Аварія чи сигнал небезпеки?

Та що може загрожувати сховищу, одягнутому в міцну кам'яну броню?

Сирена вмовкає. Тоді стає чути віддалений рокіт турбін військового корабля. Щосекунди рокіт гучнішає, обертається в гуркіт, потім слабшає і затихає: корабель, проминувши скелю, пливе геть. І тоді наче відновили показ фільму: спалахнув екран, плавці зарухалися в кадрі, кранова стріла нахилилася й потягла з води в'язку мішків…

Коли настане темрява, вирішує Карцов, треба пробратися на протилежний бік лагуни, щоб добути воду, зброю, харчі. Для цього слід було залишити орієнтир, по якому, повертаючись у темряві назад, він знайде вихід з розколини. Але Карцов уже знає силу припливу. Він розуміє: будь-який залишений на скелі орієнтир хутко опиниться під водою або високо над нею. Коротше, лишити розколину й спуститися в лагуну — значить попасти в пастку, бо дороги назад не знайти.

Проте він приречений і тоді, якщо сидітиме в сховищі. Як же бути?

І Карцов зважується на ризикований крок.

Він знімає штани, акуратно розстеляє на скелі і ножем викроює з них вузькі довгі смуги. Треба нарізати якнайбільше смуг, зв'язати їх і спустити в лагуну. Стрічка буде досить довга і досягне води на найнижчій точці відливу. Тоді можна сподіватися, що, повертаючись, він намацає орієнтир.

Намацає! Плисти доведеться вздовж стіни грота, плисти довго і в темряві, безперервно торкаючись рукою скелі. Станеться диво, якщо пальці відчують в якійсь тріщині смужку тканини.

Все це Карцов розуміє. Але він намагається не думати про фіаско. Та й чи варто думати про повернення до сховища, коли невідомо, що жде його на майданчику і в тунелі.

Дев'ятий розділ

Відтоді як погасли прожектори і стало темно, Карцов лічить секунди. Певно, години досить, щоб мешканці гроту вгамувалися, заснули. Якщо прождати довше, то він може не встигнути повернутися затемна. Отож година. Три тисячі шістсот секунд, котрі він у думці одлічує, намагаючись не помилитися й не поспішати.

Час відміряно.

Карцов обережно сповзає до води, раз у раз простягаючи руку і торкаючись орієнтира. Стрічка вийшла довга. Це трохи заспокоює.

Ось і вода. Прихилившись до скелі, він востаннє обмацує себе. Ніж, що його подарував Джабб, — найбільша коштовність — надійно прив'язано до трусів. У задній кишеньці плитка шоколаду. Одну плитку він з'їв, коли лаштувався в дорогу, другу зберіг. Зараз з'їсть і цю, хоч йому здається — почуття голоду притупилося, він міг би й потерпіти. Але шоколад з собою не візьмеш — гумовий мішечок розірвано, у воді плитка розтане. А лишати в розколині безглуздо: шансів знайти дорогу назад майже нема.

Карцов обережно кладе шоколад у рот. Цієї ж миті щелепи гарячково стискаються. Давлячись, він ковтає всю плитку. Який же він голодний!..

Та час рушати. Розслабивши коліна, Карцов тихо, грудьми лягає на воду. Йому здається, він у теплій ванні. Так, тільки тепер він відчув, як змерз у гнилій вогкості підземелля.

Пливе навпрошки де малопомітної світної плями на протилежному боці лагуни. Руки й ноги нечутно працюють на глибині. Водяні струмені пестять тіло, вимиваючи втому, холод. Стає тепліше. Сили дедалі більше. Хочеться швидше доплисти, вилізти на майданчик, діяти!

Світна пляма недалеко. Уже можна розгледіти контур майданчика. Проте незабаром Карцов знову поринає в темряву: мабуть, він упритул підплив до майданчика, ребро скелі заступило тунельний отвір та світло, що линуло звідти.

Він не помилився — ще трохи, і пальці витягнутої руки торкнулися стіни.

Мети досягнуто. Тепер треба знайти трап. Без трапа на майданчик не піднятися — він занадто високий.

Де ж трап?

Йому здається — трап лівіше.

Він пливе в потрібний бік, ні на мить не одпускаючи стіни.

Двадцять гребків, сорок, сто… За розрахунками пройдено достатньо, а трапа нема.

Куди ж він подівся? А що як його підняли? Ні, це виключено. Карцов стежив за майданчиком, доки не погаснули вогні, і добре пам'ятає: до трапа не підходили. Може, його втягнули на скелю уже в темряві? Дурниця! Трап десь тут.

Повернувшись, він повільно пливе у зворотний бік, безперервно обмацуючи скелю. Час іде. Карцов проплив уже метрів півтораста, а то й більше. Трапа нема.

Тепер він почав хвилюватися. Або неточно вийшов до потрібного місця, або проґавив момент, коли трап підняли.

Обмацуючи рукою скелю, наштовхнувся на забитий в розколині великий металевий костиль з кільцем, від якого навкіс під воду йде сталевий трос. Навіщо він тут? Тримає щось на дні? Ні, не схоже — трос простягнувся занадто полого. Цілком імовірно, це орієнтир для тих, кому потрібно вибратися з лагуни на вільну воду.

А втім, Карцову не до троса. Він шукає трап.

Може, краще не квапитись і повернутися до свого сховища? Там він одпочине, діждеться світла, запам'ятає в районі трапа якийсь надійний орієнтир, щоб наступної ночі зробити нову спробу…

Торох! Карцов об щось стукнувся головою. Удар такий сильний, що, здається, хруснули шийні хребці. Це трап! Він наштовхнувся на боковину трапа.

Кілька хвилин витрачено на те, щоб віддихатися. Тримаючись за круглу металеву сходинку, він одв'язує та розкриває ніж, повільно підіймається з води.

Сходинка, друга, третя… А ось. і майданчик. Він у слабкому, тьмяному світлі, що лине з глибини тунелю. Ліворуч — торпеди на стелажах. За ними ще стелаж; на полицях складено якесь майно.

Ще дві сходинки. Тепер він по пояс над майданчиком.

Кут зору змінився, і він бачить… бачок! Невеликий хромований бачок, укріплений у звичайній ніші, котрих багацько в стіні поблизу тунелю.

Не можна поспішати: мокрі ноги лишатимуть сліди, і якщо хтось прийде… Ледве стримуючи нетерпіння, Карцов долонями розтирає підошви, із запалом тре ногу об ногу. Здається, минула вічність, поки вони просохли і Карцов ступив на майданчик.

Він біля бачка, береться за кран, підставляє губи — і дістає удар в гортань. Удар, що супроводжується сичанням та тріском. Не одразу й збагнеш, що вода в бачку під тиском, газована.

Карцов закрутив кран, прислухався. Тиша. Тоді він знов обережно трохи відкриває кран і з насолодою п'є найчудовіший з напоїв — прісну воду.

П'є, захлинаючись, зупиняється, щоб перепочити і прислухатися, знов підставляє рота під водяний струмінь. Здається, що напився, але минає хвилина, спрага повертається, і він в котрий раз припадає губами до крана.

Нарешті примушує себе повернутися спиною до бачка.

Просто очей торпеди на стелажах. Та вони без детонаторів. А де ж детонатори? Йому потрібен хоча б один. Під час вибуху однієї торпеди детонує решта, і тоді злетить в повітря все це чортове підземелля.

В пошуках детонаторів він обмацує майданчик. Дарма. Є торпеди, ласти, ще якесь майно, навіть підводні буксирувальники — в останній момент він знайшов їх у далекому від тунелю кутку. Все це не охороняється. І жодного детонатора чи дихального апарата.

Біля тунельного входу вмуровано в стіну лист заліза. Ось і клямка, а під нею — пластинка, що прикриває замкову щілину. Двері в інше приміщення? Та вони занадто малі. Чи це не сейф, де зберігаються детонатори?

Пересуваючись майданчиком, Карцов ні на мить не припиняє спостережень за вихідним отвором тунелю. Тунель — головна небезпека. В будь-яку хвилину звідти можуть прийти мешканці підземелля.

Поблизу стелажа з ластами нове заглиблення в стіні. Ого, ще стелаж! Тут на розпірках висять гумові костюми, а внизу складено глибиновимірювачі і підводні компаси, годинники та ліхтарі в водонепроникних футлярах. Осторонь — купка брезентових пасків з вантажами, в'язані фески, панчохи. Словом, на майданчику є все, що може знадобитися легкому водолазові. Бракує дихальних приладів та детонаторів. А без них усе це не варте й копійки.

Кроки! Чкурнувши за торпеди, Карцов завмирає.

З тунелю виходить чоловік. На майданчику темно, але невідомий проходить поблизу, йде повільно, і Карцов може розгледіти його. Чоловік зовсім голий!

Незнайомець прямує на край майданчика. Ось він підійшов до трапа, обійняв руками поруччя…

— Зігфрід!

Це гукнула жінка — та, котру крановщик звав фрейлейн Рішер. Карцов і не помітив, як вона з'явилася на майданчику.

— Стій, Зігфрід! — наказує Рішер.

Вона біжить назад до виходу тунелю, вмикає прожектор і повертається. Через плече в неї висить уже знайома Карцову велика сумка, а в руках — портативна кінокамера. Націливши об'єктив на голого, Рішер натискує спуск.

Камера сюрчить. Не відриваючись од неї, Рішер то відступає, то наближається до чоловіка, заходить збоку, ззаду, знімаючи його з різних ракурсів.

Спершу чоловік стоїть нерухомо, байдуже дивиться перед себе. Та ось він починає виявляти ознаки занепокоєння: озирається на всі боки, стискає і розтуляє кулаки, тупцяє, щось бубонить. Зітхнувши, нерішуче йде до води.

— Назад! — наказує Рішер, знімаючи далі. — Назад, Зігфрід, додому! Швидше йди спати!

Чоловік покірливо повертається і шкутильгає до тунелю. Жінка подає йому руку, в котрій затиснуто якийсь предмет.

— Візьми!

Чоловік прискорює ходу.

— Візьми! — владно повторює Рішер.

Голий зупиняється. Рішер підходить до нього. Карцов чує, як чоловік шматує папір, плямкає.

— Добре, — каже Рішер. — А тепер — спати. Спати, Зігфрід. Мерщій у ліжко!

Чоловік зникає в тунелі.

Кілька секунд Рішер дивиться йому вслід, гучно зітхає, затуляє долонями лице. До Карцова долітає схлипування.

— Боже, — шепоче Рішер, — боже праведний, змилуйся наді мною!..

А потім відбувається уже зовсім дивне. Несподівано вона підходить до води, хапає все, що лежить у її великій сумці, жбурляє в лагуну.

— Ось, — кричить вона голосом, що зривається, — ось тобі, ось!..

З цієї сумки Рішер викидала харчі, якими годувала пірнальників. Тепер Карцов розгледів, що це — брикети, загорнуті в папір. Схожі на голландський шоколад. Німці дають його своїм льотчикам та морякам, і він як трофей частенько дістається радянським воїнам.

Подумати тільки, шоколадні плитки плавають десь поряд!

Тим часом Рішер випорожнила сумку й повільно пішла геть. Голова її нахилена, руки стомлено висять вздовж тіла.

Недалеко від тунельного входу вона ховає кінокамеру. Саме ховає: спускає в розколину і закидає отвір кам'яними уламками.

Потім гасить прожектор і йде.

Зачекавши, Карцов крадеться до трапа. Біля самої скельної кромки в щілину впало два брикети в червоно-білому папері. Він бере один, — розриває папір. Ні, це не шоколад. На долоні брусок легкої жовтавої речовини з тонким фруктовим ароматом.

Покуштувати?

Несподівано в свідомості постають нерухомі обличчя плавців, їхні порожні, мертві очі. І особливо ясно він бачить чоловіка, що тільки-но зник у тунелі. Рішер годувала його отакими брикетами, вона була дуже наполеглива… Тим, що буксирували циліндри та мішки, теж давала цю їжу…

Жбурнувши у воду жовтий брусок, Карцов довго тре пальці об камінь.

Десятий розділ

Бічне відгалуження тунелю. Печера в печері. Щось схоже на камеру в скелі. Середину приміщення займає довгий стіл, оббитий цинком. У кутку біля дверей дві шафи із скляними боковинами, заставлені хірургічним інструментами та медикаментами. Обстановку доповнюють кілька табуреток — металевих, пофарбованих білим. А на тросі, протягнутому від стіни до стіни, — велика лампочка з відбивачем, що спрямовує світло на стіл, тоді як стіни та склепіння затінено.

У далекій од дверей стіні великий пролом. За ник — скелі, що спускаються до лагуни. Тут і заховався Карцев. У нього на руці годинник, круглий водолазний годинник. Він узяв його з стелажа на майданчику. Опріч того, відклав акумуляторний ліхтар у водонепроникному кожусі, але тільки відклав і залишив на місці. Ліхтар допоможе Карцову знайти орієнтир у стінній розколині, через яку він пройшов до цього грота. Він дістанеться назад по скельному лабіринту, діждеться відпливу й вийде в море.

Такі плани. А поки що він жде. Чверть години тому Карцов побачив Абста. Той вийшов з печери, не погасивши світла. Отож, повернеться.

Карцов опинився тут після невдалої спроби пройти в тунель з боку майданчика. Двічі наближався до вихідного отвору тунелю й обидва рази відступав: десь у глибині горіло світло, звідти чулися голоси, стукіт друкарської машинки. Карцову потрібні були їжа, зброя. Певно, все це можна знайти тільки в тунелі. А тунель був неприступний. Тоді свою увагу він зосередив на вогнику, що горів десь удалині, в стіні грота. Вогник спалахнув приблизно з півгодини тому, світив безперервно, рівно.

Карцов спустився у воду і поплив на світло.

Так він опинився на скелях біля пролому в стіні печери.

Він був готовий до того, що може зустрітися з Абстом. І все ж, коли Абст з'явився в печері, Карцову перехопило подих.

Абст увійшов, і майже зразу в дверях замаячила постать рудобородого здорованя.

— Шеф, — неголосно сказав він, — схоже, що Рішер знову…

— Що? — Абст обернувся до нього. — Знову істерика?

— Плаче, шеф. Замкнулася й несамовито кричить.

— Поклич її, Глюк.

— Краще б самі, шеф. Ви ж знаєте, дівка з характером. У мене на таких сверблять кулаки. Боюся, не стримаюсь, шеф!..

Абст вийшов. Глюк пішов слідом. Все це сталося з чверть години тому. І ось знову в коридорі кроки. Абст і Рішер входять до печери. Жінка йде, витираючи хустинкою очі.

— Можете сісти, — сухо кидає Абст.

Рішер сідає на табуретку. Опустивши голову на руки, вона плаче.

Так минає кілька хвилин. Поступово жінка заспокоюється. Ось вона глибоко зітхнула, випросталася, одвела від лиця руки.

— А тепер кажіть. — Абст закидає ногу за ногу. — Ви щось хотіли сказати мені? Кажіть, я слухаю.

— Човен… пішов, — шепоче Рішер.

— Так, пішов. — Абст облизує губи. — Виникла небезпека, що його можуть виявити. Тому, розвантажившись, він знявся з грунту й відплив.

— А як же я? — кричить Рішер. — Ви обіцяли!

— Ще трохи, і його закидали б глибинними бомбами.

— Я вас просила…

— Човен повернеться. Потерпіть. Ви довго чекали, потерпіть ще, і все влаштується.

— Просила, — повторює Рішер, — просила ще вчора! Ви обіцяли переправити мене на човен заздалегідь.

— Виникли обставини… Я не міг, Марто.

— Не могли! — Рішер виймає з кишені аркушик. — Ось лист. Бомба влучила в дім, матір загинула в руїнах. Сестра при смерті!

— Я не міг, — повторює Абст. — Був би човен і зараз тут, все одно не міг би. Обійтись без вас неможливо. Нам доручили важливу справу. Ви знаєте, ми тільки почали. Витримавши, ви заживете слави, у вас буде багато грошей… Ну, витріть сльози та усміхніться. Ви — німецька жінка. Коли ми переможемо й повернемося, кожен вважатиме за честь поцілувати вам руку. Треба залишитися й ждати зміну. Зрозумійте: без лікаря, що спеціально обслуговує групу, нам буде сутужно.

— Та коли ж ви нарешті відправите мене? — знову питає Рішер, і в голосі її чути лихі нотки.

— При першій нагоді. Потерпіть. Інтереси нації вимагають. Ще півроку, рік… Стійте!

Абст кидається до Рішер, яка миттю дістала щось сховане на грудях і піднесла до рота.

В карколомному стрибку йому пощастило відштовхнути руку Рішер. На підлогу падає невелика склянка. Слідом за нею осідає на підігнутих ногах жінка. Абст підхоплює її, укладає на столі, трохи піднімає їй віко, мацає пульс. Видно, стан Рішер викликає в нього занепокоєння. Знайшовши очима злополучну склянку, він обережно бере її, роздивляється, нюхає.

Глюк, котрий тільки-но ввійшов, повільно наближається.

— Отрута? — неголосно каже він.

Абст коротко киває.

— Встигла?

— Ні…

— Що ж тоді з нею?

— Ще не знаю, — Абст оддає йому склянку. — Закинь подалі. Вертайся з носилками.

Глюк бере склянку з отрутою. Схилившись над столом, Абст стежить за пульсом Рішер.

Та розплющує очі й, упираючись долонями в стіл, намагається сісти. В її очах страх.

— Що з вами?

— Ноги… — зойкнула Рішер. — Я не відчуваю ніг!

І знову втрачає свідомість.

Біля дверей шурхіт. Це повернувся Глюк. Він прийшов не сам. З-за його плеча виглядає крановщик.

— Ну то що з нею, шеф? — запитує Глюк.

— Відібрало ноги.

— Хай йому дідько! Завжди клопіт з бабою. Тоді теж була істерика, тиждень лежала, не маючи сили вимовити слова. Тепер — ноги!.. Як же ми будемо самі?

— Не знаю.

— Без лікаря загинемо, шеф. Чи кинете геть усе й будете тягти за неї?

Абст виймає пістолет з кобури на паску Рішер.

— Візьміть її, покладіть у ліжко і повертайтесь.

Глюк та крановщик стягають жінку з столу, кладуть на носилки й виходять.

Одинадцятий розділ

Крановщик та рудобородий повернулися до печери й розмовляють з Абстом. Говорить крановщик. А втім, тепер Карцову зрозуміло, що підняття, з води вантажів та буксирувальників — побічне заняття цього невисокого, рухливого чоловіка. Головна його спеціальність — радіо: мешканці грота зв'язані із своїми хазяями в Німеччині і, крім того, мають контакт з військово-морською ворожою базою. Там діє їхній агент. От про нього й доповідає зараз радист, точніше, про його повідомлення, прийняті під час останнього радіосеансу. Крановщик доповідає про великий конвой союзників, який от-от має пройти повз базу. Далі — повідомлення про висновки спеціальної комісії, що вивчала наслідки нещодавньої диверсії. Агент твердить: підірваний крейсер посаджено на грунт. Для ремонту його потрібно три місяці. Проте єдиний док, що міг би прийняти крейсер, також виведено з ладу. На ремонт піде стільки ж часу. Отже, півроку на док і корабель, в якому треба залатати велику пробоїну та відремонтувати головні двигуни.

Абст слухає неуважно, наче все, що розповідає радист, він уже знає. Сидить на табуретці, боком притулившись до стіни, немов дрімає.

Радист просить дозволу курити й розповідає далі.

— А засуджений намагався тікати!

При цьому він звичним рухом руки відтягує і без того занадто широкий комір светра, хитає головою на довгій шиї. Голос у нього високий, ламкий, немов у підлітка. Перед кожною фразою, він гучно втягує повітря, як це роблять, коли болять зуби, потім випалює фразу одним подихом, наче боїться, що йому не дадуть говорити.

— Що? — Абст випростовується. — Я не розчув. Ви сказали: втік?

— Намагався, шеф. — Радист жмуриться, долонею тре лисину, пересмикує плечима. — Стрибнув за борт, коли його вели в гальюн. Це сталося вночі.

— Та не поспішай, — бурчить Глюк. — Повільніше кажи, Вальтер!

— Роззява вартовий вивів його…

— Він утік? — перепитує Абст.

— Де там!.. Вартовий ще в повітрі прострочив його з автомата. Хлопець каменем пішов на дно. — Шарпнувши комір светра, Вальтер сплескує долонями і вигукує: — Я гадаю, це був німець, шеф. Так, так, німець, і ніхто більше!

— А як вважає агент?

— Передав повідомлення — і край!

Карцов затамував подих, аби почути все, що буде сказано про його втечу. Та Абст міняє тему розмови.

— Що з італійцями? — питає він. — Учора ви доповідали: човен має прийти через тиждень. Нових даних нема? Увечері в рубці були ви?

— Працювала Рішер, шеф. Та я переглянув її записи в журналі. Нічого нового.

— Італійці… — Абст дивиться на людей, що стоять перед ним. — Ви повинні знати, я давно полюю на одного з них. Уперше я побачив цього чоловіка років п'ять тому…

— Джорджо Пелла? — перериває Вальтер.

— Ви його знаєте?

— Ще б пак! — Радист зморщив у посмішці кругле жовте лице. — Прекрасний плавець, шеф! Я зустрічався з ним до війни, на матчі в Італії.

— Та Пелла не швидкісник. Я хотів сказати, він не спортивний плавець.

— Так, так, — викрикує Вальтер, — авжеж, не швидкісник! Пелла — пірнальник, шеф. У матчі він не брав участі — сидів на трибуні й дивився. А відзначився пізніше, коли ми закінчили. І як відзначився! Спортсменів на катерах вивезли в море. Вибрали чудову місцину, де вода прозора, стали на якір. І ось Пелла надів ласти, маску і, як був, без респіратора, пірнув на сорок метрів. Я очі вирячив.

Хихикнувши, радист запалює погаслу сигарету. Курить він теж особливо — тримає сигарету біля рота великими та вказівними пальцями обох рук, роблячи підряд кілька коротких квапливих затяжок, потім складає губи трубочкою і випускає довгу димову смужку.

— Мені довелося бачити його в іншій обстановці, — задумливо каже Абст. — Він поринав з дихальним апаратом… Ану, Глюк, як глибоко ви спускалися на кисні?

— Нижче тридцяти не ходив[26], — басить рудобородий. — Чув, ніби декому щастить пірнати на сорок метрів. Та я не можу. Якось спробував, ледве не опинився на тому світі. Вальтер мене витягнув.

— Ну, то знайте: Пелла пірнав на сто п'ять метрів!

— З кисневим приладом?

— На ньому був респіратор тригодинної дії. На вигляд — звичайний…

— Брехня! — махає рукою Глюк. — Той, хто розповідав вам про це, безсовісний брехун!

— Глюк має рацію, шеф, — квапливо підтакує радист. — Ставлю бочку найкращого баварського пива проти одного вашого кухля, що вас ввели в оману.

— Та я все бачив на власні очі, — посміхається Абст. — І він сказав, що може спуститися ще глибше, метрів на півтораста.

— Як йому пощастило? — белькоче Глюк.

— Не знаю, хоч і здогадуюсь. — Абст замислюється. — Це не все. Слухайте, що було далі. Пробувши під водою хвилин двадцять, він хутко виплив. Розумієте: виплив без зупинок для декомпресії[27]!

Глюк стоїть, роззявивши рота, розгублено ворушачи пальцями.

Радист, смикнувши плечем, підскакує до Абста:

— Як же він міг? Глибина сто метрів… Та ще пробув там двадцять хвилин. Важкий водолаз підіймається з такої глибини дуже довго. Кілька годин!

— Пелла виплив на чверть години. І потім усміхався, жартував. А тоді прив'язав до свого респіратора динамітний патрон і шпурнув апарат далеко в море. Вибух — і респіратора як не було!

— Отже, вся справа в приладі: якої він конструкції, яку має начинку? — питає Глюк.

— Думаю, не тільки в цьому. Але скоро ми все взнаємо. І якщо нам поталанить… Словом, нарешті Пелла у мене в руках!

— Ми виб'ємо з нього все, — посміхається рудобородий. — Він не перший!

— Тепер про Рішер, — каже Абст. — Вона в тяжкому стані… Наскільки я міг визначити, параліч обох ніг. За цих обставин я бачу єдиний вихід. Ви, Глюк, контролюватимете плавців, перетворившись на пильну няньку.

— Але…

— Ви перериваєте мене, Глюк!

— Вибачте, шеф.

— Я розумію всю складність завдання, — веде далі Абст. — Тільки досвідчений лікар може впоратися з двома дюжинами істот, у кожному з яких дрімає звір, готовий вчепитися тобі в горлянку.

Саме так, шеф! У цьому весь сенс.

— Як бачите, я нічого не приховую. Ви повинні знати, який тягар берете собі на плечі. Та, гадаю, все обійдеться. Перші дні я буду невідступно з вами, навчу контролювати за ними, і діло піде. Головне — не ловити гав, бути насторожі.

Абст запитально дивиться на помічника. Той нервово ходить з кутка в куток.

— Ну, — питає Абст, — як ви вирішили?

— Не можу, шеф. — Глюк не приховує остраху. — Годувати їх і підганяти — найлегше. Головне ж, ви знаєте, не це… Головне, щоб вони не сказилися. Рішер намагалася вчити мене, як ви й наказували. Де там! Боюсь, шеф. Боюсь схибити, прорахуватися, А ви знаєте, до чого це приведе!

— Так, — Абст морщиться, начебто в нього болить голова. — Отже, відмовляєтесь? Гаразд, тоді ними займуся я.

— Це не вихід. Треба радирувати, щоб надіслали заміну.

— Звичайно, лікаря ми викличемо. Але доведеться ждати місяць, а може й більше. Місяць я нічого не робитиму… Глюк, ви повинні погодитись!

— Не наполягайте, шеф. Я дивлюсь їм в очі, і моя душа холоне. Що завгодно, тільки не це!

— Та даю слово: я не залишу вас ні на день.

Глюк похмуро мовчить.

Абст підводиться.

— Вирішено, — закінчує він. — До приїзду лікаря ми припиняємо бойову роботу.

І він іде.

Радист, котрий протягом усієї розмови нетерпляче ждав, швидко обертається до товариша.

— Дурень! — вигукує він.

— Хто?

— Хто дурень? — перепитує радист. — Та це абсолютно ясно. Звичайно, ти, Густав Глюк. Зачекай, шеф пригадає тобі!

— І хай, — похмуро мурмоче рудобородий, — хай пригадає. Гірше не буде.

— Ат, дурниця! — Радист витягає з кишені штанів плоску металеву коробку з карамеллю, довго перебирає цукерки пальцем. — Дати тобі, Густав?

— Та йди ти з цією гидотою! — обурюється Глюк.

Вибравши зелену цукерку, радист спритно кидає її в рот, ховає коробку до кишені.

— Треба берегти себе, — повчально каже він. — А то куриш і куриш. Я ось чергую: сигарета — цукерка… Може, дати м'ятну?

Рудий гидливо спльовує.

— Ну, як хочеш. Слухай. Я знову щодо цих… Ти, Густав, будеш не сам. Я завжди поруч. Удвох ми сила! Якщо трапиться щось, легко перестріляємо все стадо. Я, коли говорити відверто, зараз про інше турбуюсь. — Вальтер починає шепотіти. — Бач, сьогодні вибрав хвилину й послухав ефір. Закортіло дізнатися, що коїться в світі…

— Та не тягни!

— Вони знову бомбили Гамбург!

— Хто?

— Американці, хто ж іще! — Радист випльовує цукерку. — Триста «фортець» висіли над містом. Там таке робилося!..

Замовкнувши, він очікувально дивиться на співрозмовника. Той не відповідає.

— І на сході не дуже блискуче… — обережно додає Вальтер.

— Навіщо ти мені кажеш це? — Рудий насуплює брови. — Що ти хочеш?

— Хочу, щоб погодився.

— Ти, я бачу, хоробрий. Ну, а що, як схибимо, і вони вийдуть з-під контролю? Ану лишень заплющ баньки і уяви: пливеш на глибині, праворуч один, ліворуч — другий, та ще парочка рухається слідом. І раптом у них починається… Ти тільки уяви таке, Вальтер! — Уявляю! — Вчепившись пальцями у комір светра, радист рвучко нахиляється до співрозмовника. — Уявляю все дуже добре. Та ми з тобою розумні хлопці і «помилимося» тільки тоді, коли захочемо!.. Замкнемо їх і залишимо без їжі. Хай у них все починається. Збагнув? Плавців доведеться добити. — Радист посміхається. — Шкода бідолах, але що поробиш, коли все так сталося? –

Він бере Глюка за плечі, зазирає у вічі.

— І нас з тобою вирядять на материк: плавців нема, нам тут нічого робити! А грошей нам не позичати. Грошей купа! І ще будуть. І чистесенькі ми: ніхто нічого не знає. Ось як воно все обернеться. Поживемо, оговтаємось, а там буде видно. Війна триватиме не вічно. Треба й про себе подумати. Шкура ж у людини одна…

Рудий нерухомо стоїть посеред печери. Раптом він мотнув головою, згорбився і, виставивши кулаки, кинувся на радиста. Той задкує.

— Ну, ти, — мурмотить Вальтер, крутячи шиєю, — легше, дурню… Про тебе ж піклуюсь!

— От що… — Глюк начебто опам'ятався, гучно видихнув. — От що, цієї розмови я не чув.

— А я нічого й не казав, — квапливо встряє радист.

— І ще зауважу…

— Тихо! — шепоче радист.

До печери швидко входить Абст.

— Глюк, одягайся! — кидає він.

Рудий здригається.

— Що скоїлося, шеф?

— На скелі — людина.

— Що?..

— На східному схилі біля самої води лежить людина. Я побачив її в перископ.

— Вона жива?

— Не знаю.

— З бази? — У радиста сяйнула догадка. — Плавець з протидиверсійної служби?

— Навряд.

— Зрозуміло, — вигукує радист, сплескуючи руками, — зрозуміло, хто він! Напевно, той самий… Напевно, течія принесла труп засудженого. Ну, того, що вбили при спробі втекти! Шеф, на допиті ви сиділи поруч. Не впізнали?

— Не до нього було. — Абст знизує плечима. — Ось-ось гримне вибух, а мені ще треба встигнути полагодити респіратор. Та й сидів він загорнутий у ковдру, голова забинтована — тільки очі блискотіли… Ну, годі базікати!

Абст виходить. Глюк та Вальтер прямують слідом.

Троє мешканців підземелля втягують до печери двометровий сірий циліндр.

— На стіл! — наказує Абст, йдучи до шафи з медикаментами.

Помічники кладуть циліндр на оцинкований стіл. Глюк стомлено випростовується.

— Розкрийте! — кидає Абст, порпаючись у шафі.

Вальтер і Глюк відкидають защіпки, схожі на стяжні запори каністр. Їх чотири, вони розміщені пояском у першій третині циліндра.

Високо тримаючи руку із шприцом, Абст повертається до столу.

Глюк береться за скобу в торці циліндра, тягне її до себе. Радист притримує циліндр з протилежного краю.

Циліндр розбирають на дві частини. В ньому — чоловік, бронзоволиций, темноволосий. Очі заплющені. Ніс, рот і підборіддя сховані в овальній воронці, від якої тягнеться до циліндра товстий гумовий шланг.

Карцов розуміє призначення циліндра. Це касета, в якій сюди доставляють людей, що не вміють користуватися респіратором. Фашисти захопили її з собою, коли випливали з грота. На скелі вони ввіпхнули невідомого в сталевий футляр, насунули кришку…

Радист звільняє чоловіка. Порожня касета, дзенькнувши, падає на підлогу, немов гільза артилерійського снаряда.

Тепер той, кого принесли, на видноті: голий, із впалим животом, худий, аж світиться. Здається, ребра ось-ось прорвуть жовту шкіру, що обтягує їх.

Над ним схиляється Абст. Він робить укол біля серця, приносить другий шприц і робить ін'єкцію в руку.

Чоловік здригається, стогне. Він розплющує очі, силкується підвести голову од столу.

Абст бере його за руку, слухає пульс.

— Води! — наказує. — Гарячої води. Зберіть усю, яку знайдете, злийте в ванну. Хутчій!

Глюк та Вальтер поспішають до виходу, але бідолашний починає судомитися. Він витріщує очі, хапає руками повітря, хрипить. Потім б'ється потилицею об кришку столу, хвиля тремтіння пронизує його від грудей до ніг, — і він нерухомий.

Абст пальцем підіймає повіко.

— Готовий! — кидає. Помічники вертаються.

Радист побожно хреститься, щось шепоче. Підійшов до небіжчика, складає йому на грудях руки.

— Швидко ти відчалив… — бурмоче він, розглядаючи незнайомого. — Хто ж ти був: малаєць чи індус?

— А, один біс! — Глюк розсердився. — Несли його, мучились, а він ноги протягнув.

— Не богохульствуй, — суворо каже Вальтер. — Припни язика, а то бути лихові… Це добре, що він умер серед людей.

— Міг би й пожити.

— У нас дорога йому була одна. — Радист зітхає, звично мне комір светра і знову хрестяться. — На день раніше, на день пізніше…

— Тьху! — обурюється Глюк.

З кишеньки на грудях він витягає круглу білу коробочку. Від неї тягнеться довгий шнурок.

— Поглянь.

Радист бере коробочку, здивовано крутить у руках.

— Та розкрий же!

Радист розгвинчує коробочку. Падає скручений в трубочку папірець. Він розгортає його і читає:

— «Рагху Бхангі, бакалавр медицини. 708. Редстріт, Лондон». Ну і що? — каже він, звівши очі на товариша.

— А те, що бакалавр медицини — це лікар. Хлопець носив оцю штуку на шиї. Він був лікар. Сама доля надіслала його сюди… Треба ж: доплив, щоб сконати у нас на руках!

— Лікар… — шепоче Вальтер, починаючи розуміти.

Він обертається до Абста. Той стоїть біля полиці, дезинфікуючи шприц.

— Шеф, ви ризикнули б довіритися чорношкірому?

— Не знаю. — Абст ховає шприц, обертається. — А втім, чому б і ні?

— Чужинцю, шеф?

— Чужинцю? — перепитує Абст, ідучи до столу. — А яка, власне, різниця? Він ніколи б не вийшов звідси.

Дванадцятий розділ

І знову Карцов бачить сонце — яскраве, палюче сонце просто над головою, відчуває подих вологого теплого вітерця.

Він лежить біля самої води, ноги звисають із скелі так, що хвилі охолоджують ступні, кісточки.

Час від часу він повертається на своєму незручному ложі, голосно стогне: може, на скелю виведено мікрофони; хай тоді мешканці підземелля не тільки бачать у перископ змученого, напівмертвого від поневірянь чоловіка, але й чують його голос.

Ніж лежить поряд, на краю вузенької кам'яної щілини. Карцов закрив його коліном і готовий миттю скинути в щілину, бозна-яку глибоку. Тільки-но Абст вирине з води, ніж зникне.

Відтоді, як, діждавшись темряви, він знову переплив лагуну, з ліхтарем знайшов орієнтир та своє сховище, а потім проліз до розколини і вийшов на волю, відтоді він багато передумав. Сплановано кожен крок, зважено кожне слово, яке він скаже хазяїнам грота. Чи є у нього шанси на успіх? Майже ніяких. Та він повинен спробувати!..

Військово-морській базі союзників загрожують нові диверсії — Абст і його люди не зупиняться на півдорозі. Тільки Карцов може перешкодити цьому, врятувати життя сотень моряків, зберегти кораблі, що діють проти спільного ворога. Те, що військовий суд бази засудив його до страти, нічого не міняє.

Друга причина, що спонукала його спробувати здійснити свій намір, — люди, котрих опікає Рішер. Хто вони, ці водолази? Хворі, психіка яких розладнана внаслідок якогось випадку? А що коли до такого стану їх довели навмисно, з метою? Але з якою?

Ні на секунду не може забути Карцов нерухомих очей водія буксирувальників. І особливо виразно ввижається йому голий плавець — той, котрого наздоганяла Абстова помічниця…

Що як така ж доля спіткає і його?

Сонце палить немилосердно, а ноги задубіли. Полонивши ступні, холод повзе до колін. Це страх від думки про те, що має статися.

Все одно він мусить проникнути в таємницю хазяїв грота!

Тільки подумати, він усе ще не втрачає надії вивідати ворожі таємниці, вижити та ще й переплисти океан з краю в край і повернутися до своїх з важливими відомостями про ворога!

Карцов морщиться. У ці хвилини він ненавидить себе за тупу, безглузду завзятість.

Він трошки підводиться на ліктях, довго дивиться в море. За обрієм, за багато тисяч миль звідси — береги його батьківщини.

Холод повзе вище От-от добереться до серця. Сили тануть. Їх уже, мабуть, не вистачать, щоб доплисти до бази союзників, аби Карцов наважився на таке. Та не віщує нічого доброго зустріч з тими, хто засудив його на смерть. Подумають, що грот та його мешканці провокація, і… виконають вирок.

Усе це незаперечно. А внутрішній голос доводить: ще не пізно повернутися назад. Якщо плисти повільно, заощаджуючи енергію, можна дотягнути до острова. А так і не відчуєш, як вичерпається тепло… Яка користь загинути, забравши з собою дані про підводне лігво націстів!

Карцов, стогнучи, перевертається на бік, долонями стискає голову. Що робити? Де правильне рішення?

Яскраве сонце. Спокійне море. Високе чисте небо. І — скеля, на якій лежить чоловік. Голова його незручно підігнута, пальці розкиданих рук вчепилися в камінь, понівечене тіло тремтить.

Швидше б ішли ті, що живуть у скельних порожнечах!

Ну, а коли його не помітять або вважатимуть за померлого?

Простягнувши руку, Карцов намацує ніж. Ось для чого зберігає він Джаббів подарунок. У крайньому разі, коли вже нічого буде чекати…

Р-раз! Він штовхає ніж у розколину: у воді, зовсім поруч, дві голови в шоломах!

Плавці вилізли на скелю, допомогли один одному скинути шоломи, підходять, незграбно човгаючи ластами. Ось вони присіли навпочіпки біля розплатаного на камінні тіла.

— Хто ти, старий? — по-англійськи питає Абст. Запитання повторене іспанською мовою, потім французькою. І тільки згодом лунає німецька мова.

— Хто ти, старий? — каже Абст. — Ти моряк? Твій корабель потоплено?

Старий!.. Карцову здається, він у сні.

Мозок працює незбагненно швидко. Так, авжеж, так: він виснажений, брудний, обріс.

Абст кладе пальці йому на зап'ястя, слухає пульс.

Він бачить страх в очах чоловіка, що лежить на скелі. Чому він лякається, намагається сховати руку?..

Абст хапає її, повертає до себе.

— Німець! — кричить він, побачивши татуїровку. Це останнє, що запам'ятав Карцов. Опритомнів він уже в підземеллі.