Бойня номер п'ять

Розділ 3

Ці німці і їхній собака здійснювали військову операцію, яка мала до болю зрозумілу назву. Про такі заходи майже ніколи не пишуть в деталях, але однієї згадки про них у пресі чи в історичній літературі достатньо, щоб прихильники війни почали відчувати таку ж саму млість, яку відчуває й людина по завершенні статевого акту. Цей термін звучав так: «тотальна зачистка».

Собака, чий гавкіт здаля наводив такий страх, виявився домашньою вівчаркою. Вона стояла, підібгавши хвоста, і вся тремтіла від холоду. Вранці її позичили на фермі у місцевого селянина. Вона ще ніколи не бачила війни. Вона не могла зрозуміти, що саме тут відбувалося. Її звали Принцеса.

З тих німецьких солдатів двійко були ще підлітки, а два інші - негодящі старигани, з беззубими, заслинявленими ротами. Вони були резервістами, абияк озброєними і вдягненими у те, що було знято із щойно вбитих солдатів. Отаке. Вони були селюками, що жили по інший бік німецького кордону, зовсім неподалік.

А їхнім командиром був капрал, чоловік середнього віку, з почервонілими очима, кістлявий, сухий, мов таранька, якому ця війна давно вже остогидла. Він уже мав чотири поранення, після кожного з яких йому нашвидку ставили латку і знову відправляли на фронт. І він був гарним солдатом, але тепер йому хотілося припинити це все, й він був ладен будь-кому здатися в полон. Його кривуваті ноги були встромлені у жовто-гарячі кавалерійські чоботи, які він зняв з угорського полковника, котрий загинув на російському фронті. Отаке.

Крім оцих чобіт, у нього не було нічого за душею. Вони були його домівкою. І з ними була пов'язана така історія. Колись він помітив, що один із новобранців пильно стежить за тим, як він ваксує і начищує свої жовто-гарячі чоботи. Капрал відірвався, простягнув новобранцеві чобіт і сказав: «Якщо гарно придивитися, то можна в них розгледіти Адама і Єву».

Біллі Піліґрім не чув цієї історії, але тепер, лежачи на брудній кризі, він втупився в патину, яка вкривала ці чоботи, і в її золотих глибинах розгледів Адама і Єву. На них не було ніякого одягу. Вони були ще такі безневинні, такі беззахисні, такі відкриті до добра. Біллі Піліґрім одразу ж полюбив їх.

Поруч із лискучими чоботами стояла пара ніг, обмотаних дрантям, до якого полотняними мотузками були хрест-навхрест прив'язані дерев'яні колодки. Біллі підвів голову, щоб подивитися, яке було обличчя в людини, котра носила такі колодки. Це було обличчя білявого ангела в подобі п'ятнадцятирічного хлопчика.

Цей хлопчик був такий самий гарний, як і Єва.

Цей хлопчик був немов небесна істота. Він допоміг Біллі підвестися. Інші солдати підійшли до Біллі, щоб обтрусити з нього сніг. Зробивши це, вони обшукали його, але не виявили ніякої зброї. Єдине з того, що вони у нього знайшли й що хоч трохи нагадувало зброю, був коротенький олівець.

Десь далеко пролунали три кволі постріли. Це був звук німецьких гвинтівок, з яких було щойно вбито тих двох розвідників, які не схотіли чекати на Біллі та Вієрі. Вони знайшли гарну місцинку і зробили там засаду на німців. Але їх вирахували і вбили пострілами у спину. І тепер вони, нічого не відчуваючи, помирали в снігу, який від їхньої крові починав нагадувати малинове морозиво. Отаке. І це автоматично робило Роланда Вієрі останнім з трьох мушкетерів.

Коли його роззброювали, від переляку очі у Вієрі вивалювалися з орбіт. Капрал віддав його пістолет вродливому юнакові. Капрал довго і з захватом роздивлявся його кинджал, а тоді німецькою мовою сказав, що він уявляє, як Вієрі хотілося б випробувати цей ножичок на ньому, розпанахати його обличчя шпичаками кастета, а тоді застромити лезо в його живіт або у горло. Англійської він не знав, а Біллі та Вієрі не розуміли німецької.

«Гарні в тебе іграшки, - звернувся капрал до Вієрі і передав кинджал одному зі стариганів. - Симпатична штучка, ге?»

Він кинджалом розстібнув його шинель і сорочку, так, що ґудзики повідскакували і попадали в сніг. Капрал потягнувся рукою за пазуху Вієрі, немов збирався вирвати його наполохане серце, але натомість витягнув звідти куленепробивну Біблію.

Куленепробивна Біблія - це маленький томик Святого Письма у сталевому окладі, розрахований на те, що солдат покладе його собі у ліву кишеню, щоб захистити серце від кулі.

У кишені штанів Вієрі він знайшов порнографічну картинку з жінкою і поні. «От пощастило конячці, - сказав він, - Ге? Ге? Ну що, хотів би ти опинитися на його місці?» Він передав її іншому стариганові. «На. Ось тобі трофей. Користуйся, насолоджуйся на всю губу».

Потім він наказав Вієрі сісти у сніг і скинути своє взуття, яке він віддав ангельському хлопчикові. А Вієрі він кинув дерев'яні колодки. Отак і Вієрі, немов Біллі, опинився без належного військового взуття, а попереду в них були нескінченні кілометри важкої дороги, упродовж якої Вієрієві колодки клацали об корчі, а Біллі, в якого відірвалися підбори, то припадав на ногу, то підстрибував: плиг-скок, плиг-скок, і при цьому він час від часу налітав на Вієрі.

«Перепрошую, - казав він кожного разу. - Я дуже вибачаюся».

Нарешті їх довели до якоїсь кам'яної споруди, яка стояла на роздоріжжі. Там містився збірний пункт для всіх військовополонених. Біллі і Вієрі завели всередину, де було тепло й димно. Там був камін, в якому шипіло й пострілювало яскраве багаття. Замість дров у ньому горіли уламки меблів. Там було ще, мабуть, з двадцятеро американців, які сиділи на підлозі, спиралися об стіни, не відривали очей від вогню і думали про те, про що їм думалося, тобто ні про що.

Ніхто ні з ким не розмовляв. Нікому не було що сказати про свої військові пригоди.

Біллі і Вієрі знайшли, де їм сісти, і Біллі одразу ж заснув, поклавши голову на плече якомусь капітанові, а той і не сперечався. У війську він був капеланом, а в миру - рабином. У нього була прострелена рука.

Біллі перенісся в часі туди, де він сидів і безтямно дивився в малахітові очі механічної сови. Сова висіла догори ногами на сталевому пруті. То був оптометр, який був у його кабінеті в Іліумі. Оптометр - це такий прилад, за допомогою якого окуліст виміряє, наскільки зір пацієнта відхилився від норми. І цей показник дає змогу лікареві підібрати пацієнтові окуляри.

По той бік сови сиділа пацієнтка. Проводячи обстеження її очей, Біллі раптом закуняв. Таке з ним уже траплялося. Коли це сталося вперше, його це навіть потішило. Але згодом він захвилювався: чи не починає він втрачати глузд? Він спробував пригадати, скільки йому років, але не зміг. Так само він не зміг пригадати, який тепер рік.

«Докторе ...» - обережно запитала пацієнтка.

«Гм?» - відповів він.

«Ви нічого не кажете».

«Вибачте».

«Ви були так розбалакалися, а тоді раптом зовсім замовкли».

«Е-е ...»

«Ви там бачите щось погане?»

«Погане?»

«Якусь серйозну хворобу?»

«О, ні, - сказав Біллі, якому хотілося знову поринути в сон. - 3 очима у вас все гаразд. Вам лише потрібні окуляри для читання». І він спрямував її в інший кінець коридору, де були оправи на будь-який смак.

Коли вона, нарешті, пішла, Біллі розсунув завісу на вікні, але так само не міг добрати, де він і що він. На вікнах були жалюзі. Біллі потягнув за мотузки, і жалюзі, поклацуючи, піднялися. Сонце засліпило його і вдерлося до кімнати. Перед ним на безмежному асфальтному озері стоянки вилискували тисячі запаркованих автомобілів. Офіс Біллі розташовувався посеред величезного торговельного центру.

Під самим вікном стояв його розкішний кадилак марки «Ельдорадо куп-де-віль». Біллі прочитав, що було написано на великих наліпках, які було причеплено до його бампера. Одна з них закликала: «Відвідайте каньйон Озейбл!» Друга: «Станьте спонсором місцевого відділу поліції!» А третя вимагала: «Ліберала Воррена - геть!» Дві останні наліпки Біллі подарував його тесть, який був членом консервативного товариства імені Джона Берча. А на номері його машини стояла дата останнього техогляду - 1967, а це означало, що тепер Біллі мусило бути сорок чотири роки. І Біллі запитав себе: «Де ж поділися всі ці роки?»

Біллі подивився в бік письмового столу. На ньому лежав черговий номер «Вісника оптометрії». Журнал було розгорнено на редакційній статті, і Біллі втупився в неї і почав читати, ледь ворушачи губами.

«Те, що станеться у 1968 році, має визначити подальшу долю європейської оптометрії щонайменше на півсторіччя! - прочитав Біллі. - Зробивши таку заяву, секретар Бельгійської спілки офтальмологів Жан Тіріар закликав до створення “Європейського товариства оптометристів”. Ми стоїмо перед вибором, сказав він, або ми об'єднуємося у професійний союз, або вже за три роки ми всі станемо продавцями окулярів».

Біллі Піліґрім, як він не старався, ніяк не міг примусити себе перейнятися цієї проблемою.

Десь завила сирена, і в нього затряслися жижки. Біллі будь-якоїмиті був готовий до вибуху Третьої світової війни. Але то була сирена, встановлена на каланчі місцевої пожежної команди через дорогу від будинку, де працював Біллі. Й вона щодня сповіщала про те, що вже настала дванадцята година дня.

Біллі заплющив очі. Коли він їх розплющив, довкола нього відбувалася Друга світова війна. Його голова лежала на плечі у пораненого рабина. Німецький солдат копав його своїм носаком і наказував підвестися, бо треба було вирушати.

Коли американці, і Біллі був одним з них, вишикувалися уздовж дороги, то ця шеренга нагадувала парад блазнів.

За ними споглядав озброєний професійною камерою німецький військовий кореспондент. Він спрямував свою «Лейку» на ноги Біллі та Роланда Вієрі і зробив кілька знімків. За два дні ці фотографії з'явилися в усіх газетах, і вони були яскравим доказом того, в яке жалюгідне дрантя Америка виряджає своє військо, в той час як усі торочать про те, яка вона багата.

Але фотографові було цього замало, він хотів зафіксувати для Історії сцену захоплення в полон когось з американців. І охоронці вирішили розіграти для нього таку сцену. Вони кинули Біллі у вкриті шпичаками кущі. І коли він вистромив звідти свою дурнувато-приязну пику, вони спрямували на нього автомати, немов це і була та мить остаточної перемоги над ворогом.

На обличчі у Біллі, коли він виборсався з кущів, висіла усмішка, не менш загадкова, ніж усмішка Мони Лізи, бо в ту мить він стояв на німецькій території у 1944 році і водночас сидів у своєму кадилаці у 1967-му. Відтак Німеччина відпала, а 1967 рік, навпаки, проступив у світлі й прозорості літнього полудня, вільного від будь-яких часових домішків. Біллі саме їхав на обід до клубу «Іліумські леви». Стояв спекотний серпень, але в його машині був кондиціонер. Коли він проїздив повз негритянське ґетто в центрі Іліума, він мусив зупинитися на червоне світло. Люди, які жили в цьому районі міста, так люто його ненавиділи, що місяць тому вони його підпалили і власними руками знищили все, що мали. Ці квартали нагадували Біллі деякі міста, які він бачив на війні. Багато хідників були потрощені танками і БТР-ами, на яких національна ґвардія вгамовувала бунтівне населення.

«Брати по крові» - виголошував напис рожевою фарбою на фасаді зруйнованої крамнички.

Хтось по інший бік машини потарабанив у скло. То був негр, якому кортіло щось сказати Біллі. Але тут засвітилося зелене світло, і Біллі зробив те, чого він нього вимагала ця ситуація. Він поїхав далі.

Біллі опинився в районі, який зазнав ще більшої руїни. Він нічим не відрізнявся від Дрездена після його нищівного бомбардування, він тепер нагадував поверхню Місяця. Трохи далі починався інший район. Тут колись стояв будинок, де пройшло його дитинство, але тепер на його місці нічого не було. Це називалося сучасною забудовою міста. Тут невдовзі мусили постати новий урядовий центр, павільйон мистецтв, містечко розваг і відпочинку та кілька багатоповерхових будинків.

І Біллі Піліґрім не мав нічого проти такого плану.

На обіді в клубі «Іліумські леви» виступав майор морської піхоти. Він сказав, що в американців немає вибору, вони просто мусять довести війну у В'єтнамі до повної перемоги, аж доки комуністи не зрозуміють, що їм не вдасться нав'язати свою ідеологію слабким, беззахистним країнам. Майор вже відбув у В'єтнамі два строки. Він сказав, що бачив там як жахливі, так і чудові речі. Він особисто був за те, щоб посилити бомбардування Північного В'єтнаму. Якщо ж вони відмовляться нас зрозуміти, то ми їх своїми бомбами заженемо у кам'яне століття.

Ця промова не викликала в Біллі ніякого бажання протестувати проти бомбардувань Північного В'єтнаму, і він не здригнувся від спогадів про те, що залишає по собі подібне бомбардування. Він як колишній президент клубу «Іліумські леви» прийшов сюди пообідати і послухати почесного гостя.

На стіні його офіса в охайній рамці висів текст молитви, яка в стислій формі пояснювала, як саме Біллі виживав, хоча й не можна було сказати, що йому вже аж так хотілося жити. Багато з його пацієнтів зізнавалося Біллі, що їм також ця молитва допомагала не занепадати духом. Молитва звучала так:

Серед тих речей, які Біллі не міг змінити, були минуле, теперішнє і майбутнє.

Потім його представили майорові морської піхоти. Той, хто його представляв, сказав майорові, що Біллі - ветеран війни і що його син, сержант «зелених беретів», тепер воює у В'єтнамі.

Майор сказав Біллі, що «зелені берети» є зразком для всього війська і що Біллі мусить пишатися своїм сином.

«І я ним пишаюся, аякже», - сказав Біллі Піліґрім.

Потім він поїхав додому, щоб трохи покуняти. Його лікар вважав, що Біллі щодня по обіді мусить трохи поспати. Лікар сподівався, що цілющий сон зніме його розлад. Річ у тім, що час від часу Біллі на рівному місці раптом починав ридати. Щоправда, Біллі ніколи не робив цього на людях. Лише лікар знав про цю проблему. Біллі плакав надзвичайно тихо і майже без сліз.

Біллі жив у прекрасному будинку, старовинному, але з усіма сучасними вигодами, в заможній околиці Іліума. Він був шалено багатий. Достатки, комфорт, шана, визнання - він раніше про таке не міг і мріяти. У цій конторі при торговельному центрі на нього працювало п'ятеро оптометристів, і він щороку заробляв шістдесят тисяч доларів, чистими. Крім того, він був власником п'ятої частини готелю «Голідей Інн» на 54-й трасі, а ще йому йшла половина прибутків із трьох крамничок, які продавали десерт «Прохолодна смакота». Це було щось типу замороженого заварного крему. Цей десерт мав смак морозива і м'якість заварного крему.

Вдома нікого не було. Його дочка Барбара готувалася до весілля, тепер вона разом з матір'ю поїхала в центр міста замовляти кришталевий посуд і столове срібло для прийняття. Про це його сповіщала записка, залишена на кухонному столі. В домі у них не було прислуги. Нікого вже не цікавила кар'єра хатньої господарки. І собаки у них не було.

Колись вони тримали пса, якого звали Спот, але він здох. Отаке. Біллі любив Слота, а Спот любив його.

Вкритими килимом сходами Біллі піднявся на другий поверх у їхню з дружиною спальню. Стіни були вкриті квітчастими шпалерами. Посередині стояло широке ліжко, а на тумбочці біля нього стояв годинник з радіоприймачем. Там також лежав перемикач для електричної ковдри і окремий вмикач для масажного вібратора, вмонтованого у матрац. Цей вібратор мав назву «Чарівні пальчики». Його встановили також за порадою лікаря.

Біллі зняв свої окуляри з потрійними лінзами, піджак, краватку і черевики. Він опустив жалюзі, затягнув штори і приліг поверх покривала. Але сну не було. Замість нього на Біллі накотилися сльози і швидко залили його. Він ввімкнув «Чарівні пальчики» і проридав весь той час, що вони його лоскотали.

Дзвоник на вхідних дверях задзеленчав. Біллі підвівся з ліжка і через вікно у вхідних дверях визирнув, щоб подивитися, хто це може бути. На сходах стояв каліка, який так само випав із простору, як Біллі Піліґрім - з часу. Його так пересмикувало, наче він витинав якийсь танець. Він весь час тріпотів руками, й від того його обличчям гасали різні вирази, немов він намагався зімітувати когось із кінозірок.

А через дорогу стояв інший каліка і дзвонив у двері іншого будинку. В нього була лише одна нога. Милиці, на які він спирався, були такі незручні, що примушували його зовсім скрючитися, й через те там, де мусила бути голова, стирчали лише вуха.

Біллі знав, що тут робили каліки. Вони намагалися переконати людей передплатити журнали, яких вони потім ніколи не побачать. І люди йшли на це, тому що ці продавці викликали у них жалість і бажання хоч чимось допомогти. Біллі чув про такий тип шахрайства два тижні тому від одного з доповідачів на засіданні «Іліумських левів». То був представник державного комітету «За чесний бізнес». Доповідач закликав усіх присутніх бути пильними і, побачивши каліку, який прочісує їхню околицю, щоб нав'язати комусь передплату, негайно викликати поліцію.

Біллі подивився вздовж вулиці і побачив за кілька кварталів від себе припарковану там останню модель «Б'юїка рив'єри». В машині сидів якийсь чолов'яга, і Біллі цілком правильно припустив, що це й був той шахрай, який найняв калік дурити людей. І весь той час, що Біллі роздумував про калік та їхнього боса, він не припиняв ридати. А тим часом дзвоник на його дверях аж розривався.

Він заплющив очі, а тоді розплющив їх. Він усе ще плакав, але тепер він був у Люксембурзі. Біллі марширував разом з іншими військовополоненими. І його сльози були викликані різким зимовим вітром.

З тієї миті, коли Біллі заради пропагандистського знімку кинули в кущі, у нього з'явився дар бачити вогні святого Ельма, щось на зразок електромагнітного сяйва, яке він тепер помічав довкола голів як військовополонених, так і вартових.

І верхівки дерев, і дахи люксембурзьких будинків також мали подібний ореол. Це була справжня краса.

Біллі, поклавши руки на голову, марширував разом з іншими американцями. При цьому він то припадав на ногу, то підстрибував: плиг-скок, плиг-скок. Коли він випадково врізався у Роланда Вієрі, то казав: «Перепрошую».

Очі Вієрі також були залиті сльозами. Він плакав, бо йому нестерпно боліли ноги. Колодки перетворили його ноги на відбивні.

На кожному перехресті до шеренги, в якій шкутильгав Біллі, долучалися нові загони американців. Усі вони тримали руки на голові, і в кожного з них довкола голови був німб. Біллі всміхався до них. Вони рухалися, немов гірський ручай, з верховіть на долину, й, нарешті, вони допливли до автомобільної траси, яку було прокладено між горами. І ця долина була тепер ущерть залита повноводною, як Міссісіпі, рікою принижених і поганьблених американців. Німці гнали десятки тисяч полонених ворогів на схід. У всіх у них руки були зчеплені на голові, і всі вони важко зітхали й стогнали.

Коли Біллі та його шеренга влилися в це річище приниження, з-поза хмар визирнуло сутінкове сонце. Американці займали лише один бік дороги. Та смуга, що вела на захід, гарчала, чмихала і гугоніла від руху машин і техніки, набитої свіжими німецькими резервістами, які рвалися в бій. Вони мали обвітрені, вкриті щетиною обличчя і хижо вищирені зуби, які скидалися на фортепіанні клавіші.

Вони були розцяцьковані кулеметними стрічками, вони пахкали сигарами і жлуктали бухло. Вони раз по раз відривали зубами шматки ковбаси і погладжували свої загрубілі долоні головками гранат.

Якийсь солдат у чорній уніформі вмостився на башті танка і влаштовував п'яний бенкет на свою честь. Звідти він смачно харкав на американців. Один із харчків приземлився на плече Роландові Вієрі і забризкав його обличчя сумішшю слизоти, ковбаси-кров'янки, тютюнової слини і шнапсу.

А Біллі від цього сутінкового сонця відчув напад гострого захвату і піднесення. І що тільки не пропливало перед його очима - і протитанкові пастки, і найновіші машини для знищення людей, і трупи з голими ногами кольору біло-синього мармуру. Отаке.

То припадаючи на ногу, то підстрибуючи, Біллі спрямував свій переповнений приязню погляд на фермерський будинок яскравого бузкового кольору, стіни якого були продірявлені кулями. У перекривлених дверях стовбичив німецький полковник. Поруч із ним стояла нерозцяцькована повія.

Біллі врізався у плече Вієрі, і той став благати: «Дивися під ноги! Дивися під ноги!»

Вони саме піднімалися на пагорб. Коли вони дійшли до його вершини, то вже були не в Люксембурзі. Вони були в Німеччині.

На кордоні було встановлено кінокамеру - треба ж було якось увічнити цей військовий тріумф. Коли Біллі та Вієрі перетинали кордон, двійко цивільних операторів у шубах з ведмежої шкіри згорбилися над камерою. Кілька годин тому в них закінчилася кінострічка.

Один з них навів об'єктив на обличчя Біллі, але одразу ж перевів фокус на дальній план. Там, на самому обрії, в небо здіймався стовпчик диму. Там відбувалася битва. Там помирали люди. Отаке.

Сонце сіло, і Біллі непомітно для себе, то припадаючи на ногу, то підстрибуючи, разом з іншими дістався до залізничної станції. Там усі колії були забиті товарними вагонами. Щойно вони сюди доставили німецьких резервістів, а тепер у них мали запхати військовополонених і потягнути їх углиб Німеччини.

Прожектори навіжено смикалися й розтинали темряву.

Німці розсортували всіх полонених за їхнім званням. Сержантів до сержантів, майорів до майорів і так далі. Неподалік від Біллі зупинився взвод із полковників. В одного з них було двостороннє запалення легенів. Він був у гарячці, і йому паморочилася голова. Залізнична станція з людьми, вагонами й коліями кружляла і ходила ходором довкола полковника, і, щоб хоч якось встояти на ногах, він вперся поглядом в очі Біллі.

Полковник кілька разів зайшовся кашлем, а тоді спитав у Біллі: «Ти один з моїх орлів?» І це був командир, у якого поліг весь його полк, майже чотири з половиною тисячі бійців, більшість з яких, по суті, були ще дітьми. Біллі мовчав. Він ніяк не міг зрозуміти запитання.

«Ти з якого?» - запитав полковник. І він знову зайшовся кашлем. Із кожним вдихом його легені торохкотіли, як цупкий папір на вітрі.

Біллі не міг пригадати, з якого він підрозділу.

«Ти з чотириста п'ятдесят першого?»

«Чотириста п'ятдесят першого чого?» - запитав Біллі.

Відповіді не було. «Піхотного полку», - нарешті вимовив полковник.

«А-а», - сказав Біллі Піліґрім.

Запала ще довша тиша, полковник повільно вмирав, чимраз глибше поринаючи в небуття. І раптом він, захлинаючись мокротою, загорлав: «Хлопці, це я! Буйний Боб!» Саме так він хотів, щоб його величали його солдати - «Буйний Боб».

З тих, хто тепер чув його, ніхто не був з його полку, крім Роланда Вієрі, але той його не слухав. Усе, про що Вієрі міг думати, це про агонію, якої тепер зазнавали його ноги.

Але полковникові ввижалося, що тепер він стоїть перед лавами своїх орлів і звертається до них з прощальним словом. І він каже, що їм усім є чим пишатися, бо поле бою всіяне тілами німців, які тепер шкодують про одне - про те, що вони десятою дорогою не обійшли чотириста п'ятдесят перший полк. А ще він сказав, що як тільки війна скінчиться, він зразу ж запросить до себе в місто Коуді, в штаті Вайомінг, весь полк. Він сказав, що для своїх однополчан запече на рожні своїх найжирніших бичків.

Все це він виголошував, прикипівши поглядом до очей Біллі. Від такого напору в Біллі аж замакітрилося в голові. «Ідіть з Богом, хлопці!» - на повну гучність оголосив він, і це напуття ще довго відлунювало в голові у Біллі. І тоді він сказав: «Якщо вас колись занесе в Коуді, в штаті Вайомінг, скажіть, що ви - до Буйного Боба».

Я був при цьому. Так само, як і мій військовий товариш Бернард В. О'Геар.

Біллі Піліґріма запхали в товарняк разом з іншими рядовими. Він і Роланд Вієрі були розкидані по різні кінці шеренги, тому Вієрі опинився в іншому вагоні того самого поїзда.

В усіх кутках вагона попід самим дахом були віконця для вентиляції. Біллі занесло під одне з таких вікон, і, коли люди почали напирати на нього, він видряпався наскільки міг, щоб звільнити місце для інших. Таким чином його очі опинилися на рівні вікна, і йому було видно інший потяг, який стояв на сусідній колії, в десяти метрах від них.

На кожному вагоні німці синьою крейдою позначали кількість полонених, їхнє звання, країну і день, коли їх було туди повантажено. Інші німці за допомогою залізної арматури, дротів та підручних засобів закріпляли всі скоби й засуви на кожному з вагонів. Біллі чув, як хтось пише щось на стінці його вагона, але він не бачив, хто саме це робить.

Більшість з напханих в його вагон рядових були зовсім зеленими юнаками - практично дітьми. Але один із солдатів, якого відтіснили у той самий кут, де висів Біллі, був колишній волоцюга, і йому було сорок років.

«Це ж хіба голодуха? - звернувся він до Біллі. - Я ще й не так колись голодував. Це - херня».

Через вентиляційне вікно вагона, що стояв на іншій колії, почувся голос. Кричали, що в них хтось помер. Отаке. Чотири охоронці, що стояли поруч, почули його. Ця новина не справила на них ніякого враження.

«Гай-гай, - замріяно похитав один із них головою, - гай-гай».

І ніхто не ворухнувся, щоб відчинити вагон, де був покійник. Зате вони відчинили двері сусіднього вагона, і Біллі Піліґрім був зачарований тим, що йому відкрилося. Там було немов у раю. Там горіли свічки й на полицях лежали гори охайно складених ковдр і покривал. Там стояла польова пічка, на якій пахкала кавоварка. Там був стіл, а на ньому - пляшка вина, буханець хліба і ковбаса. На столі парували чотири тарілки супу.

На стінах там висіли картинки з замками, озерами й гарними дівчатами. Це було пересувне житло залізничної охорони. Її було приставлено постійно охороняти товарняк, який тягали то туди, то сюди. Чотири охоронці піднялися у свій вагон і затягнули за собою двері.

А трохи згодом вони з сигарами в зубах повиходили на платформу, щоб розслаблено погомоніти про те і се своїми густими голосами. Один із них угледів Біллі, який встромив своє обличчя у віконце. Він приязно погрозив Біллі пальцем і наказав йому бути чемним хлопчиком.

Американці з іншої колії знову нагадали вартовим про те, що в них хтось помер. Вартові винесли мари зі свого теплого вагона, відчинили двері того вагона, де був мертвяк, і зайшли всередину. Там було зовсім небагато людей - лише шестеро живих полковників і один мертвий.

Німці витягли небіжчика надвір. То був Буйний Боб. Отаке.

Вночі деякі локомотиви почали перегукуватися, а тоді зрушили з місця. Як на локомотиві, так і на останньому вагоні кожного потяга тріпотів помаранчево-чорний прапор. Це мало подати ворожим літакам знак, що він везе не зброю і не солдатів, а військовополонених.

Війна наближалася до кінця. Локомотиви вирушили на схід наприкінці грудня, а війна мусила припинитися в травні. Всі німецькі в'язниці були переповнені, для військовополонених вже не лишилося ніякої їжі, і зовсім не було пального, щоб зігрівати їх. І, тим не менш, туди тягли ще й цих полонених.

Потяг, у якому був Біллі Піліґрім, найдовший з усіх, що стояли на тій станції, не рухався два дні.

«Це ж хіба чекання? - озвався на другий день волоцюга до Біллі, - я ще й не так колись чекав».

Біллі визирнув у вентиляційне віконце. Всі колії були порожні, лише в найдальшому закутку станції стояв пересувний шпиталь, позначений червоними хрестами. Його локомотив прохопився бадьорим свистком. А локомотив, до якого був причеплений потяг Біллі Піліґріма, так само відповів йому. Це вони так віталися.

Хоча потяг, де тримали полонених, нікуди й не рухався, але вагони так ніколи й не відчинялися. Ніхто з них не мав права виходити аж до часу прибуття на місце призначення. Для охоронців, які проходилися вздовж потяга вперед і назад, кожен вагон був чимось на зразок окремої істоти, яка спочатку споживала харчі й рідину, а тоді випорожнювалася через своє вентиляційне вікно. Через той самий отвір ця істота вряди-годи щось промовляла, а інколи навіть горлала. Всередину поступали вода, глевкий хліб, сир і ковбаса, а назовні виходили сеча, лайно і слова.

Люди, яких було напхано в ці вагони, випорожнювались у сталеві каски, які одразу ж передавали з рук в руки у бік вентиляційного вікна. І ті з них, котрі стояли під вікнами, вихлюпували екскременти назовні. У вагоні для рядових цим займався Біллі. Люди також передавали у бік вентиляторів свої казанки, і вартові наповнювали їх водою. Коли їм подавали їжу, людські істоти замовкали й довірливо тяглися до неї. В такі миті на них любо було дивитися. Вони чесно ділилися всім.

Люди також по черзі то стояли, то лягали. Й тоді ноги тих, хто стояв, нагадували стовпи від парканів, загнані у теплий ґрунт, який без угаву ворушився, зітхав і газував під ними. І цей груповий содом являв собою мозаїку сплячих тіл, притулених одне до одного, як ложки.

Нарешті, потяг спроквола рушив на схід.

Десь там назовні було Різдво. І в цей Святвечір Біллі Піліґрім і волоцюга притулилися один до одного, як ложки. Біллі заснув і знову перенісся в часі до 1967 року, до тієї ночі, коли його викрали і затягли на літаючу тарілку, що прилетіла з Тральфамадору.